Червона Офелія

Замість передмови

Мій дорогий Читачу!

Найперше, дякую за те, що тримаєш у руках цю книжку. Так не хочу тебе завантажувати подробицями історичних подій та зайвою патетикою! Скажу тільки: це історія про живих людей. Інакше не можу говорити про героїв роману «Червона Офелія». Чому? Бо сама мешкаю у Кам’янці-Подільському — місті, де відбувається більша частина описаної історії.

Мені пощастило тут мешкати, ходити тими ж вулицями, якими 100 років тому міг ходити мій улюбленець — головний герой цієї історії, Марко Швед, обдирати підбори об ту ж бруківку у Старому місті, що й Олеся Біличенко. У колишньому маєтку поміщиці Осавулової (нині — дитячому тубсанаторії), який у червні 1919-го перетворився на резиденцію уряду УНР, донедавна працювала моя мама. Будинок № 1 на Шпитальній, Вірменська площа, катедра, будинок Йосифа Ролле, міський будинок культури, Руські та Польські фільварки, усе Старе місто… Всі ці місця мені знайомі з дитинства.

Коли у 1994-му вступила на історичний факультет КПНУ — все тільки починалося. Відкривалися архіви й ламалися нав’язані радянською системою стереотипи й штампи; почали вголос говорити про Голодомор 33-го, про Розстріляне Відродження, про те, що історія України не така, якою нам її нав’язували у «Невловимих месниках» та «Весіллі в Малинівці», а українці — лицарі нескореного духу, а не носії «малинових шароварів». Що петлюрівці — не банда розхристанців, як нам подавали їх радянські підручники з історії, а військо Української Національної Республіки; що бандерівці й вояки УПА — це люди, що понад усе любили свою Україну і заплатили за її незалежність найвищу ціну — власне життя.

Сьогодні ми чудово розбираємося в історії Стародавнього Єгипту і Риму, захоплюємося історією вікінгів та європейських монарших династій, але так само мало знаємо про тих, хто творив історію України на початку XX століття. Нам знову підкладають якісь шароварні варіанти, пропонують фрагменти, окрайці тих величних подій, і, зрештою, простий українець так достеменно і не розуміє, чому ті хлопчаки гинули під Крутами, звідки взялася УПА, за що боролася Директорія, як могли українці на такій багатющій і родючій землі вмирати від голоду і чому врешті-решт опинилися на довгі десятиліття під владою совєцького окупаційного режиму, перетворившись у маріонеткове державне утворення — радянську Україну.

Для багатьох так само нудно і незрозуміло звучать слова Центральна Рада, Директорія, Універсал, УНР, а свято Соборності України для більшості не щире свято національного єднання, а здебільшого примусово зігнані чиновниками працівники бюджетної сфери у хустках та віночках.

Нам катастрофічно не вистачає цілісного бачення тих подій, розуміння їх зв’язку із сьогоденням, а також їх живої, якісної, правильної популяризації. Казенщину ж ми мали завжди.

Ось чому я пишаюся людьми, які знімають фільми, такі, як «Жива», «Поводир» та «Гіркі жнива», пишуть художні романи на основі сторінок української історії початку XX століття. Вивчення історії своєї землі, усвідомлення її як потужного бренду починається не з шкільних та студентських підручників, а з того, що спонукає нас шукати, досліджувати, усвідомлювати та всотувати правду — з правильних кінофільмів та книжок, які ми читаємо та споглядаємо з самого дитинства. Лише тоді стане все на свої місця.

Зрештою, якби не ті, столітньої давнини бої за майбутнє України — під станцією Доч, Крути (до слова, Крути у 1919-му були майже щодня по усій Україні), сьогодні не постали б на захист української свободи і гідності лицарі Небесної Сотні, захисники східних кордонів нашої землі, інші герої, герої новітньої української історії. Ворог же залишився незмінним.

Отже… про що ця книга? У 1919 році Кам’янець-Подільський на зовсім короткий період стає столицею Української Народної Республіки. Не зважаючи на кривавий наступ совєцьких окупаційних військ та щільне кільце, яке московська влада на чолі з Ульяновим-Лєніним стискала навколо України, багато українців продовжує ностальгувати за колишніми царськими часами, байдуже спостерігати, як інші проливають кров. Розкошувати, збагачуватися, просто нічим не перейматися, сподіваючись, що їх обмине. А багато хто, попри звірства і знущання московської влади, стали адептами нової, нав’язаної вогнем і мечем совєцької релігії. Не рухалися з місця, коли війська Муравйова й Антонова-Овсієнка вбивали найкращих українських синів, нищили українську духовність, культуру, саму сутність нашої нації.

Тим самим була вирішена доля України на довгі десятиліття.

На тлі загального хаосу, руїни, бідноти, відсутності вишколеної, забезпеченої усім необхідним армії, контррозвідки, потужного тилу, економіки, інфраструктури і, нарешті, усвідомлення всіма українцями сенсу національної ідеї така ситуація стрімко перетворювалася у критичну.

Нічого не нагадує? Так… наш 2014-й рік та уже XXI століття, у якому ми сьогодні живемо.

Тих, хто піднялися на захист України тоді, як і тепер, можна сміливо вважати супергероями. Україні вони потрібні сьогодні понад усе. Непереможні, безсмертні, кіборги, яких не беруть кулі. Бо від «Пливе кача» можна втопитися у морі виплаканих і невиплаканих сліз. І мені хотілося створити такого супергероя, українського Джеймса Бонда, українського «Капітана-Америку». Адже ні США, ні Європа не соромляться спокійно популяризувати такт втілення переможного духу для своїх громадян.

Марко Швед — кам’янчанин; хлопець із заможної, гарної української родини, що виріс на історіях Жуля Верна, Александра Дюма та Фенімора Купера. Рафінований інтелігент, якого життя змушує зняти рожеві окуляри й усвідомити, що реальний ворог не завжди буває таким, як у пригодницьких романах. Марко, подібно до своїх улюблених книжкових героїв, шукає пригод, а знаходить гіркі реалії життя. Він дивом залишається живим у 1916-му, під час «переможного» Брусилівського наступу, за успіх якого Російська імперія розплатилася українським «гарматним м’ясом». Він проходить пекло під Крутами. Має гарну військову освіту, майстерно володіє зброєю та навичками диверсійно-розвідувальної справи. Зрештою, він просто синьоокий красень з м’якою щирою посмішкою, від котрої мліють дівчата. Усвідомивши, що для кожного настає час, коли мусиш зробити вибір: хто ти, з ким ти, на чиєму боці, Марко обирає служити молодій Українській Республіці і працювати у Розвідочній управі.

Так от, саме у цей час, напередодні приїзду до Кам’янця головнокомандувача військ УНР, більшовицькі агенти викрадають зроблене ще за часів гетьманату Скоропадського кліше для друку 250-гривневої купюри, що спеціально перед тим доставили із Києва. На тлі загальної невизначеності, сум’яття й тотальної нестачі найнеобхіднішого ця ситуація може обернутися справжньою катастрофою. Бо ні часу, ні можливості виготовити нове просто не має. Повернути хитромудро викрадене кліше — його перше завдання. Головоломка, котру він мусить розгадати. Та на цьому шляху Марко проходить випробування, які можуть або зламати його, або загартувати.

Я виписувала своїх героїв, навіть негативних, так, аби вони були живими, реальними, зі своїми відчуттями, сумнівами й вадами, а не одномірно — білими або чорними. Намагалася, щоб їхні долі були реалістично вплетені у події тих часів. Деякі з героїв «Червоної Офелії» — реальні історичні персони, що справді мешкали у той час, а деякі — вигадані. Більшість подій, дійсно, мали місце у 1919-му в Кам’янці та Тарноруді на Збручі. А деякі епізоди виникли завдяки уяві автора.

Однак сьогодні, проходячи вулицями Кам’янця-Подільського, я усвідомлюю, що змогла оживити їх, тому і ставлюся до них, як дорсальних.

Чи насправді мені це вдалося, вирішувати тобі, дорогий читачу! Я лиш прагнула, аби ти, коли перегорнеш останню сторінку «Червоної Офелії», не залишився байдужим до історії своєї країни і, знайшовши у романі те, що не відповідає твоїм уявленням, історичним подіям чи твоєму власному розумінню, взявся вперто шукати і відновлювати істину. Бодай для себе!

З великою повагою автор