ДІАНА УІНН ДЖОНС


“ДЕНЬ ВІДВІДУВАННЯ ШКІЛ”



A DAY VISITING SCHOOLS

DIANA WYNNE JONES


Переклад з англійської


У цій статті зібрано біля сотні різних візитів шкіл. Усе описане тут траплялося неодноразово.


РАНОК


Мене попросили прибути в 10:30 без запізнень, щоб провести ранок із одним класом дітлахів. Після поїздки машиною 80 миль та вишукування по всьому містечку, я дісталася школи у 10:29. Школа знаходиться в процесі реконструкції. У ній немає дверей, і немає кого запитати. Я продираюся під лісами та пробираюся крізь діру у стіні. Сердита леді у окулярах несеться по коридору до мене.

- Ви не можете увійти сюди!

Я пояснюю. Вона каже, що вона шкільна секретарка і вона нічого не чула про мій візит.

- Вам краще зачекати в кімнаті для відпочинку [1], - каже вона. – Директор зібрав усю школу практикуватися у співах, до одинадцятої. Я би запропонувала вам каву, але воду відімкнули.

Кімната для відпочинку подібна до зали очікування в аеропорту. Я сиджу там біля півгодини, допоки не прибігає вчителька, яка задихається. Вона каже:

- Ви починаєте через двадцять хвилин. Отже у вас менше години, щоб обійти усю школу.

Я кажу:

- Але ви казали мені, що я буду спілкуватися лише з одним класом.

Вона відповідає:

- Так, але оскільки ви тут – ви ж не заперечуватимете, так? Все влаштовано.

За цим слідує закехана біганина по класах. Діти скупчуються, щоб задати питання та намагаються показати мені свої твори, протягом кількох доступних секунд. Кожен вимагає по два автографи: один - собі, інший – на обмін. Вчителька здивовано каже:

- Я й гадки не мала, що їх це так зацікавить. А де я можу взяти ваші книги?



ОБІД

Леді з кухні вирішили, що я надам перевагу сардинам та салату-летуку. Вони тримали сардини та салат у гарячій шафі цілий ранок, тому що до цього додавалася картопля-фрі. Вони витягли усе, трохи тепле, зів’яле, із картоплею-фрі, що стала схожа на купу для запалення вогню. Тож, леді з кухні це все освіжили, обливши повним черпаком підливки.

- Ось! – сказали вони із гордістю.


ПІСЛЯ ОБІДУ


Мене запросили приїхати а 13:00, щоб провести час після обіду із 60-ма дітьми. Я їду у зливі, і єдиною особою, яку я знаходжу є буфетниця, яка врешті-решт знаходить дитя, що відводить мене до кімнати відпочинку. Директор тут. Він тисне мені руку, допоки кістки не починають тріщати.

- Я не прочитав жодної вашої книжки, звичайно, - каже він. – Чи можете ви тихо посидіти в кріслі біля стіни – у нас нарада.

Всю нараду я сиджу дуже тихо. В 13:30, з натовпу педагогів, що розходяться, вискакує одна вчителька.

- У мене для вас чудові новини! – кричить вона. – Другу половину дня у вашому розпорядженні буде ціла школа.

Я кажу:

- Але ви казали мені про шістдесят дітей.

Вона каже:

- Ви ж не заперечуватимете, так? Все влаштовано. – І вона відсилає мене до черги, що чекає під дощем допоки хтось не відкриє залу.

Не все влаштовано. Єдині присутні тут діти, це половина сварливого класу, які витріщаються на мене та перемовляються:

- Хто вона така? Чому ми тут? – Іншим класам не сказали. Поки їх зганяють, вчителька каже:

- Упорядкуйте залу як хочете. Я не звикла до цього.

Півгодини я перетаскую стільці.

Нарешті, декілька сотень дітей вбігають до зали, в супроводі вчителів, які кричать. Коли діти всілися, вчителі розгортаються та збираються залишити залу. Я згадую, що це незаконно, залишати мене саму доглядати за дітьми.

- Куди ви всі йдете? – запитую я. Вони не визнають, що збираються у кімнату відпочинку, байдикувати. Вони кажуть:

- Ми вам не потрібні.

- Ні, потрібні, - кажу я. – Можливо, ви захочете підвести цю розмову до кінця.

Вони виглядають спантеличеними. Ображено, вони знаходять стільці. Один встає та бере реванш.

- Ця леді, - оголошує він, хворобливим голосом, - знає все про магію. Половина дітей відсахується із жахом. Решта розглядує, де мій чаклунський комплект.

Я встаю та пояснюю, після чого намагаюся зробити все можливе, за короткий проміжок часу, що залишився. Дітлахи, коли вони розуміють навіщо ми всі зібралися тут, сповнені ентузіазму. Ті, хто не встиг задати питання, майже у сльозах. Вчителі витримують мене, радше із незадоволенням. В кінці, вони із поспіхом виводять мене з приміщення, при цьому кажучи:

- Ми би запропонували вам каву, але воду щойно відімкнули.


МІЙ НАЙНАЙГІРШИЙ ВІЗИТ ШКОЛИ


Я приїхала із дитячим бібліотекарем графства. Нас зустрів вчитель на дитячому майданчику, який сказав:

- Йдіть звідси. Співбесіда на вакансію відмінена.

Ми пояснили, та дійшли до входу. Заступник директора зустрів нас там та сказав:

- Йдіть звідси. Нам не потрібні нові вчителі, зараз.

Ми знову пояснили та нарешті досягли класної кімнати де шість пригнічених дітлахів, у шаховому порядку, сиділи серед майже пустого класу.

- Інші пішли на латинську мову, - пояснила вчителька. - Не зважайте. Ви ж не хочете, щоб вони пропустили латинську мову?

Я стиснула зуби, ввічливо посміхнулася та почала пробувати розвеселити шість пригнічених дітлахів. Я ледве вимовила два речення, коли з’явився заступник директора, вимовляючи:

- Всі негайно виходьте звідси. Ми бастуємо.

Мені довелося, можу додати, проїхати 300 міль до цієї школи.

© September 2013 translated 69


[1] – “staff room” – означає учительську, але у Британії цим словом називають кімнату для відпочинку учнів та персоналу, де можна посидіти. Нажаль, у моїй школі такої кімнати не було, тому я не можу підібрати точну назву :)




Загрузка...