Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

I

Звук води, що текла на кухні, не віщував нічого доброго. Він був зовсім не таким, як звук зливи чи шум гірської ріки. Звук води, що падала і зникала, падала і зникала, Мар'яна відчувала наче шурхотіння колючого гравію, який сипався з ківша її пальців. Звук води, що текла, був втіленим у коливанні повітря в'язким зубним болем, самотністю, страхом. Кат ліниво прокинувся і спроквола розпочав намотувати кінчики Мар’яниних нервів на бігуді. Звук води віщував зміни.

Жінка охнула, у темряві спустила ноги з канапи і, відшукавши один липкий шльопанець, хапаючись за меблі, посунула на кухню.

У кухні ранок: Мар’яна не запинала тут штори. З носика крана гучним водоспадом ллється та піниться вода, вґвинчуючись у чорний отвір каналізації. Господиня зітхає й сідає. Безрозмірна нічна сорочка накриває низький табурет. Босу ногу Мар’яна ставить на шльопанець.

— Три гривні, ба-асовий ключ.

Раніше вода текла тонкою цівкою. Місяць тому вона, Мар’яна, викликала сантехніка. Він прийшов учора і кілька хвилин стояв під дверима, натиснувши ґудзик дзвінка; далі почав стукати п’ястуком долоні, а відтак — кричати. Повагавшись, Мар’яна відімкнула. Сантехнік був п’яний, але обережно поставив на її кухонний стіл розтерзану валізу з інструментами, розкрутив і скрутив змішувач, перехилив п’ятдесят грам і пішов. Разом із ним зникли три гривні, що лежали на телефонному столику.

Мар’яна виборсалась із хвилинного заціпеніння, полізла під мийку і перекрила воду масивним австрійським вентилем. Такі ще подекуди можна зустріти в старих будинках — тоді все мало більші розміри: стелі, грошові купюри, автомобілі…

Мар’яна знає, що вода не перекриється повністю, буде надокучливо й лунко крапати вночі. Вона озирає кухню. На столі лежить перекинута склянка, в яку Мар’яна зазвичай наливає підсолену воду, щоб «всмоктувати негативну енергетику». Уже підсохла калюжка з білими краями, мов соляне озеро, протекла на підлогу — просто до щілини між двома фарбованими дошками. Певне, дорогою вода зволожила крихти хліба, ворсинки котячої шерсті, пил, лялечки молей, піщинки… Словом, усю віковічну потеруху.

— Пішла, — каже Мар’яна.

На годиннику двадцять по сьомій. За десять хвилин прокинуться вони — сусіди знизу. Тоді Мар’яна ставитиме на ніч вже не склянку, а шаплика з підсоленою водою: негативної енергії буде багато.

Як виходить так, що вона хронічно заливає перший поверх, Мар’яні й самій невтямки. Останніми часами, правда, сусіди знизу вже не сваряться з Мар’яною. Вони мовчки дзвонять до її дверей, мовчки ведуть її до себе додому і мовчки вказують на стелю. Вона глибоко зітхає і через тиждень, коли пляма підсохне, приходить до них із малярською щіткою. Вони показують на килимок перед своїми дверима. Вона лишає щітку, вичищає килимок, що вже просяк запахом сечі Рудня, і аж тоді, стоячи на розхитаному столі, тихо крекче й білить стелю.

Сусіди люблять книжки. Мар’яна працює в бібліотеці, якій вони винні сьомий рік. Вона, звичайно, не може їх звинувачувати, бо ж не будеш вимагати державні книжки (байрон, калевала, павезе чезаре, бредбері рей, казки народів світу, практична психологія, видання друге, доповнене…) від тих, чиї стелі вже десять років білиш. Мар’яна навіть пропонувала їм поміняти квартири, але вони перебиратися з першого поверху відмовились. А бородатий любитель книжок сказав з такою паскудною інтелігентською посмішечкою, що вона все одно коли-небудь у них опиниться, бо перекриття, певне, прогнило.

— Кицю, ки-и-цю… Ну, якщо поліз на балкон, — уб’ю!

На спільному балконі сушиться білизна. Рудень любить скидати її додолу і спати зверху.

Учора через неповернуті книжки їй не дали премію, — згадує Мар'яна.

— А! Нехай. Нехай мають матеріальну сатисфакцію, бонус до того, що не вітаються, — каже вона й додає гірко-їдко: — Бідні інженери.

Мар'яна розчахує холодильник і крапає у столову ложку запашні краплі заспокійливого. Тишу розрубує телефонний дзенькіт, і в ложці виникає шторм: «Ну от, от!..» — Мар’яна відпиває просто з пляшечки і поволі йде в коридор.

Крізь тріскотіння й шуми гугнявий чоловічий голос з почуттям прокричав їй, що вона — «найкраща на світі».

— Безсумнівно, — гордо відповіла Мар'яна.

Незнайомець у слухавці акнув, сказав: «Ой, вибач… вибачте» — і перетворився на гудки.

Мар'яна поклала трубку і всміхнулась. У її тридцять п'ять років із тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги і вільною кімнатою у двокімнатній квартирі вона не плекала ілюзій щодо чоловіків узагалі та причин їхньої уваги зокрема. «Тепер, — подумалось їй, — коли він дотелефонується до тієї, яку мав на увазі, то навряд чи скаже те саме з таким же запалом і натхненням. Якщо взагалі скаже. Боячись, що знов помилиться, він спочатку обережно запитає: то ти, Іринко, Софійко, Оксанко?.. А тоді вже розливатиметься нектаром. Але це буде не те, не те… Виходить, я — найкраща в світі?.. Дякую, Боже, і за таке щастя…»

Минуло двадцять хвилин. Сусіди не давалися чути. Очікування ставало нав’язливим, і жінка, вибивши в горнятко два яйця, вбралася, відчинила двері й пошльопала на перший поверх.

Перед дверима вона нахилилася, принюхуючись до килимка, піднесла палець до дзвінка й зупинилась у нерішучості: «А що як не дотече?..» — але палець тисне. Дзвоник — це проникнення всередину тоді, коли ти ще зовні, — відгукується сюрчанням. Тиша. Ще одне несміливе натискання — тиша.

За багато років, мешкаючи у двоповерховому особняку на чотири квартири, Мар’яна докладно вивчила звички сусідів. О сьомій тридцять вони прокидалися, пили чай, дивилися ранкові телепередачі, говорили про політику та ціни. Потім розходилися по кімнатах. Бородатий інженер ішов до кабінету з пожовклими від старості шпалерами, розвішаними на стінах індійськими сувенірами (у сімдесятих він працював в Індії, на якомусь будівництві). Його дружина, відтоді як вони стали отримувати наукову пенсію — двісті доларів на двох, мала звичку відвідувати навколишні крамниці. Надолужує десятиліття злиденності. Як і більшість пенсіонерів, вони цікавляться народною медициною, удвох укладають атлас лікарських рослин.

Мар’яна про всяк випадок вишльопує з парадного надвір і зазирає у сусідські вікна — зашторені. Ще сплять, чи що б це могло означати?

…Половину вітальні у них займають книжкові шафи й діжа із сухим, майже муміфікованим фікусом, який, проте, якось існує. Коли Мар'яна малює стелю в кухні, сусіди зазвичай зачиняються у вітальні й затихають: читають.

Жінка піднімається до себе і смажить яєчню. Її рухи рвучкі: сьогодні в бібліотеці дитячий ранок, треба не забути ноти і ще встигнути трохи розігратися, і, взагалі, попросити тьотю Алю, щоб чоловік прийшов настроїти піаніно, бо то ж неможливо…

— Ага, он ти… — хрипляві крики кота линули з вітальні, до якої Мар’яна заходила нечасто. Це була кімната небожительки-матері. — І як ти туди проліз? — Мар'яна роззулася, поклала збірки нот на телефонний столик і повісила на плечики свій літній плащ.

Кіт чкурнув із кімнати, ледь вона прочинила двері, і зник у сутінках коридору, лишаючи за собою шлейф їдкого запаху.

— Паскудник, а!.. Це він так мститься, — повчально сказала Мар’яна і клацнула вимикачем, короткозоро мружачись. — Басовий ключ, блін…

Зловивши літаючий віхоть котячої шерсті, Мар’яна («басовий ключ… басовий ключ») ухопила ганчірку і, ставши навколішки та обсипавши вогку пляму пральним порошком, вже заходилася прибирати — («цікаво, чи котяча сеча проникає так само, як і підсолена вода?..») — як раптом спинилася. Жінка піднялася з колін і повільно підійшла до столу, що стояв посеред кімнати, зазирнула під нього. Під столом на Мар’яну чекала дивовижа. Між двома мостинами паркету, трохи спучивши їх, вибивався блідо-зелений паросток. Він був доволі високий, з десяток сантиметрів, і мав нагорі два округлих листки, прокомпостованих деінде голками котячих зубів.

Мар’яна відкладає ганчірку і неквапом обдивляється паросток. «Як?!.. Я ж у суботу прибирала!.. Козора короткорова… корова короткозора… Пересадити в горщик», — і Мар’яна стала розмірковувати над наступним питанням: «Хто мені паркет розбере?» Думка просто зрізати, вирвати паросток навіть не виникала в Мар’яни, і якби її спитали: «чому?», відповідь була б проста й по-дитячому правильна: «Воно ж живе. Жити хоче, як ми».

Наступного ранку з дверей випав складений аркушик паперу. «Ну нарешті!» — промайнуло в Мар’яни майже з полегшенням. Проте розгорнувши, вона впізнала чергове «особисте» запрошення на курси антицелюлітного масажу й позбавлення зайвої ваги.

Спустившись поверхом, жінка сміливо натиснула ґудзик дзвоника, інтуїтивно впевнена, що це безрезультатно й тому безпечно. Почекавши хвилю і, справді, не розпізнавши в квартирі жодних рухів, Мар'яна вже збиралася йти, коли двері помешкання навпроти відчинились. Виходила старша жінка з онуком, допомагала йому витягти торохкітливий барвистий велосипедик. Мар’яна привіталася, поцікавилась, куди поділися сусіди з «першої» і, діставши відповідь від онука, що округлив очі і викрикнув: «Умерли!», а від старої з фальшиво-солодкою усмішечкою: «Не знаю, не виділа сьогодні, і вчора не виділа…», дещо здивована, попрямувала надвір. Позаду чувся дзвінкий дитячий голос, що запитував російською:

— Ба-а… а ба?.. Куда люди после смерти деваются?

— Нікуди. На удобрення. На удобрення йдуть, — злостиво відгиркувалась стара.

З пересадкою несподіваного мешканця була морока. Мар’яна не наважувалась самотужки розібрати старий паркет. Це було рівнозначне тому, щоб розрити якийсь гробівець, порушити табу, а в бібліотеці, на роботі, колектив підібрався зі старих дівиць. Лишень прибиральниця «тьотя Аля» мала пенсіонера-чоловіка, який колись був учителем музики і раз або двічі на рік підтягував струни розхлябаної бібліотечної «України». Просити його розбирати трухляву підлогу Мар’яні було незручно. Звичайно, вона розказала всім про дивовижний паросток у кімнаті, і це було темою розмов на наступні півдня. Усі пригадували випадки зі свого життя, коли насінини проростали у найнесподіваніших місцях: у порожньому слоїку, на запилюженій шафі, під умивальником. Хтось навіть перегорнув підшивку газет і знайшов повідомлення, що в Мексиці спори якогось кактуса проросли в тілі дівчинки, яка ним вкололася.

Зрештою, Мар’яні порадили розколупати мостини кухонною сокиркою.

Поволі піднімаючись сходами на свій другий поверх, жінка почула стукіт й побачила учорашнього сантехніка, що тарабанив до її дверей. Мар’яна зупинилась і вперла руки в боки.

— Я ключ тут не лишав? — похмуро прогудів сантехнік, завваживши господиню.

— Ключ?

— Ну, газовий такий, залізний, — він показав, ніби ріже щось, тримаючи обіруч за вушка великі ножиці.

— Не бачила, — Мар’яна перегородила собою сходи. — І трояк свій не бачила. А от кран, за який ти горівку пив, бачила. Він тече. Так що давай, заходи.

— А не вийде.

— Чому?

— Я без інструмента…

Розкрутивши змішувач голіруч, сантехнік тихо вилаявся, стиснув зуби, впрів, заґвинчуючи, і змішувач запрацював як належить.

— Чарку? — запропонувала господиня.

Він хижо вишкірився.

Мар’яна поманила його рукою в кімнату, увімкнула світло і вклякла на мить. Паросток був уже вдвічі вищим, ніж вранці, і грубшим!

— Оце? — дядько без усяких емоцій заглянув під стіл. — Зара зріжем.

— Та ні, — ледь оговталась жінка. — Я хочу, щоб ви паркет розібрали і викопали його з підлоги, з корінцями.

— Е! Тут чарки мало…

Невдовзі мостини безжальною чоловічою рукою було розкидано, і навіть незворушний сантехнік був подивований і чухав потилицю, озвучуючи те, що Мар’яна й сама чудово бачила:

— Пані, а його не можна витягти. То балка проросла.

Рослина розсунула не тільки паркет, а й пробилася поміж старих дощок, що лежали під ним. Стебло заглиблювалося таки значно нижче, і при неяскравому світлі люстри можна було бачити, що воно виходить із коричневої масивної поверхні. Наче свіжа гілка від кострубатого стовбура.

— Тіко відпиляти, пані…

«Але як!? Балка — просушена й просмолена дубова колода, захищена від гниття й будь-якого шкідника, що лежить тут уже понад сотню років!..»

— Та-а, тоді ше не робили залізобетон… — лунав у повітрі коментар сантехніка.

— А що буде, як лишити його рости?

— Не знаю. Будете мати дерево… Ну, то я сходжу, пилку візьму, а ви туво… ехе-х… — дядько дуже пластично й виразно потримав у руках невидиму пляшку, підтримуючи її пальцями за горлечко.

— Обійдешся. А за ключем за тиждень приходь. Може, знайдеться.

Він пішов, а Мар’яна всілася на мамине високе ліжко, зібране, як і любила мати: у головах пір’яна подушка із вишитими хрестиком великими червоними квітами. Тичинки у квітів чорні, а стебла — чорно-червоні. Мар’яна наспівала «червоними і чорними…», і кутики її очей зблиснули. «То, може, душа мами так говорить…»

Мар’яна злізла з ліжка, підсіла навпочіпки до рослини і знизала плечима. Паросток став темнішим, подібним на свіжу гілку, роздвоївся. За формою листя Мар’яна не змогла визначити вид. Вона, щоправда, зналася на деревах не краще від загалу, але була певна, що це саме дерево. Не квітка, не кущ. В українському фольклорі душі можуть перекидатись на дерева.

Уранці, зачинивши за собою вхідні двері, Мар’яна відчула нестерпний запах. Чим нижче вона спускалася сходами, тим важчою ставала концентрація. Ніби Мар’яна рухалась не під’їздом, а зверху-вниз власним організмом, поступово наближаючись до того місця, де смачні наїдки перетворюються на предмет погорди й уникання. Місцем апогею виявився простір під сходами, де лежала купка, наче видушена з велетенського тюбика. Протяг ворушив кількома зім’ятими папірцями з характерними заглибинами від пальців. То були списані олівцем аркуші блокнота, і це чомусь видалося Мар’яні неприродним.

Лихословлячи на адресу істот, що часом справляли свої потреби в парадному, яке не замикалося, жінка вийшла на сонце. Вітер котив колами сміття. На асфальті бавились діти: кидали волохату китицю, намагаючись влучити у надбиту кришталеву вазу. Мар’яна підійшла до крейдяної лінії:

— Діти, ви не бачили чужого, що в під’їзді біди наробив?

Сміх:

— Ми нє дєті. Ми пацани.

— А то не чужий, — закричав малий у футболці з написом «Shevchenko», — то його папа! — він показав пальцем на Мар’яниного сусіду з першого поверху, і обидва хлопці негайно почали бігати одне за одним, а ще за мить — битися.

— Припиніть!! — наказала Мар’яна. — Припиніть мені негайно!! — вітер підкотив до її ніг колись білу, а тепер сіру від бруду китицю, певне, з дівчачої шапочки. Мар’яна легко копнула її, китиця несподівано пружно відскочила і не без допомоги вітру втрапила всередину вази.

— Відєл!? Відєл!?.. — закричала компанія, і всі, включно з тими, що билися, наввипередки помчали до кришталевого «кошика».

«Окремо взяті відірвана китиця і надбита ваза — це смуток. Та в грі — це задоволення… А сир куплю в тієї охайної жінки…»

Коли Мар’яна повернулась з роботи, перед дверима її очікувало двоє чоловіків. Один був подібний на розвідника Штірліца, з вольовим обличчям, стрімким поглядом і сивиною на скронях. Його супутник був молодим і числився, певне, простим роботягою. Мар’яна колись бачила обидвох. Солідний чоловік пояснив Мар’яні, що він інженер ЖЕКу, і хотів би подивитися на її дерево. Мар'яні мужчина сподобався.

Отож, він став навколішки біля дерева, що було вже з метр заввишки, посвітив ліхтариком у шпарину біля його основи, хитнув головою й присвиснув.

— Що? — занепокоєна Мар’яна стояла поруч, мнучи в руках вицвілу кофтину.

Мужчина піднявся з колін, обтрусився і поглянув на неї багатозначно, немов досвідчений лікар:

— Сама живете?

— Сама.

— Хм-хм…

— Ну, кажіть же!

— Погано, — мужчина жував губи, дивлячись собі під ноги. — Коли такі от дерева…

— І що?

— Та нічо. Нічо доброго. Капремонт. А хто ж його зробить?.. Ходіть тут обережно, дуже не тупайте. Ті, що внизу, знають?.. Треба повідомити, як-не-як, теж люди…

— Може, який фірмач захоче купити, — подав голос роботяга, що весь час стояв мовчки і лише хитрувато посміхався. — Під магазин, офіс… недорого…

— Пішли! — шарпнув його за руку інженер, і обидва швидко забрались із Мар’яниного помешкання.

II

Коли радіо пропікало десяту вечора, жінка вдягла окуляри та відчинила високе вікно; прилягла на широке підвіконня, зазираючи вниз: вікна сусідів сьогодні знов темні. Тепле задушливе повітря проникло в прохолодну кімнату, і від контрасту стало зрозуміло, що в кімнаті трохи вогко, мов у листяному лісі. За дверима почулося шкряботіння й нявчання Рудня, що десь бігав цілісінькій день, а тепер хотів їсти. Він завше повертався, коли хотів їсти, ластився до Мар’яни, терся біля ніг і навіть дозволяв брати себе на руки, і не дряпався, коли вона його пестила. «Галодний кот — нікакіх хлапот», — жартувала господиня, і ще, замилувано дивлячись, як він наминає сардини чи печінку, інколи розмовляла з Руднем:

— Цікаво, якби ти мав їду десь інде, ти би не приходив до мене? — кіт косив оком, старанно розжовуючи тягучу печінку, і мовчав.

— Ну, кажуть, що ви, коти, прив’язані до помешкання, — провадила далі Мар’яна. — Ти б мене тут терпів, коли б я тебе не годувала?..

Не дочекавшись відповіді, вона відповідала сама:

— Я знаю. Я б не змогла тебе не покормити. Ти б дістав своїм нявкотом… А якби я не мала… не мала сама нічого їсти? Що б ти тоді робив, га?.. — одного разу саме на цьому питанні кіт вдавився, почав відхаркувати шматки їжі, і Мар’яна, врятувавши тваринку, в наступних монологах такої проблематики не зачіпала.

Теплий потік, відчутно інший, ніж повітря в кімнаті, продовжував хлюпати з вікна по голій Мар’яниній литці, об іншу терся Рудень, і вона вирішила піти прогулятися, взявши з собою кота.

Вона набрала повну кишеню котячого корму, легенько вдарила по морді Рудня, що вже був почав пазурами розтинати полу її плащика на смужки і щойно відчинила вхідні двері… голосно клацнув замок, і (ба-асовий ключ!!) просто перед нею — купа свіжого лайна. Папірці довкола були цього разу звичайні, з рулону. Затим був дзвінок до квартири навпроти, довге лементування удвох із сусідкою на тему: «от, сучі діти, засранці!», що завершилось прибиранням гиді за допомогою фанерки і викиданням в смітник надворі. Усе це супроводжувалось безперервним вимогливим нявчанням кота.

Але вечір ще не завершився. Жінка таки не відмовилась від прогулянки, навпаки, прогулянка тепер була їй конче необхідна. «Перед сном корисно пройтись, подихати повітрям, заспокоїти нерви», — це відомо всім. Неподалік трамвайний парк, і Мар’яна вирушає туди, бо за її розрахунками невдовзі повинен заїхати в депо останній трамвай, де кондукторкою працює її колєжанка ще зі школи.

Несподіванок цього разу не сталося, крім однієї: Мар’яна з Руднем і подружкою проїхали в порожньому трамваї ще коло по маршруту. Мар’яна теревенила з Христею, а кіт періодично отримував корм. Христя зійшла поблизу свого будинку, а Мар'яна поїхала до парку, і з нього нарешті пішла пішки додому поміж товстих лип з обпиляним гіллям.

Тим часом до під’їзду її будинку, який, як відомо, не зачинявся, вбіг захеканий чоловік середніх років, вбраний у досить пристойний костюм. Білки очей чоловіка, швидкі й прозорі, означали, що він, наче загнаний олень, здатен вирішувати все сам і, подібно до волелюбного індіанця, воліє загинути від утоми. Радше від утоми, ніж від поразки.

Спочатку чоловік було поткнувся під сходи, але передумав і вернув: точнісінько так, як уранці прибиральниця, яка з хитрою наївністю вирішила не помічати те, що лежало в закутку.

Чоловік з тупотінням побіг сходами вгору, одночасно знімаючи пасок. Між першим і другим поверхами він спинився, дослухаючись. З вулиці долинув шурхіт коліс автомобіля і майнув відблиск червоного й білого світла. Тоді мужчина різким рухом вискочив з піджака, являючи великі плями поту на сорочці під пахвами, перекинув ремінь через газову трубу на стіні — дзенькнула пряжка — дістав з кишені краватку з петлею і швидко припасував її до ременя — у під’їзді пролунали кроки. Пролунали й затихли.

Мужчина тим часом запхав голову до петлі й підтис під себе ноги, видавши булькочучий звук і почервонівши. Кроки швидко посунули наверх, з’явилось троє чоловіків неінтелігентної зовнішності. Двоє негайно схопили непритомного попід руки та підвели, точніше, піднесли вгору. Третій ляснув вішальника по обличчю і рвучко послабив петлю на його шиї — спотворена голова з висолопленим язиком безвільно звисла, впершись підборіддям у груди.

— Ну чого ти нас лякаєш? — тихо, наче над ліжком хворого, сказав той, що ляскав по обличчю. Добродушність його голосу була фальшивою, злою, знущальною, і тому ірреальною, бо він таки імітував це співчуття, але тільки з метою розізлити себе. Тепер він відчував лише огиду до цього цегляно-червоного обличчя і бажання пошвидше зробити так, щоб воно більше не існувало в його свідомості. І тут він відчув сморід, поглянув на брюки нещасного, змочені сечею, від якої той звільнився, щойно краватка перетисла йому артерію… Тоді цей, вочевидь, ватажок злодіїв раптом почувся розгубленим, бо йому навернулась паралель з дитиною, яка без будь-яких докорів сумління випорожнюється під себе і може угукати й бути щасливою. Тоді він згадав про двох супутників і свій обов’язок виступити перед ними із мізерним кпином на адресу потерпілого, щоб вони ані на мить не втрачали віри в агресивність та безжальність ватажка. Але ватажкові було ліньки видушувати з себе це словесне лайно, бо ж який я ватажок, коли залежу від підлеглих? Чому я не можу чинити так, як хочу? Чому ось цей от кнуряка — він мав на увазі жовтошкірого, з виразними вилицями і вузькими очами типа, — прокурив мою машину своїм тютюном? Я можу курити у своїй машині той самий тютюн, бо вона моя, а цей пацан мені ж не родич, чому я вожу його і ще отого, — ватажок зиркнув на худого фацета з боксерськими дефектами обличчя, — у моїй машині, наче рідних?.. Та нє, — відгукнувся голос повсякденного розуму, — вони ж твої корєша, братани… Але якого… я буду казати заради них фіґню тіпа: «Та ти трохи не в собі, мужик. Ти трохи, я бачу, розслабився…»?

У цей час обидвоє «колег» позирали на ватажка, очікуючи саме його реакції, бо ж лох законтачив його одяг. І ватажок розумів їх очікування, але йому стало раптом заздрісно такій безпосередності його жертви, такій свободі після вибору. Він зазирнув знову в обличчя, що хапало повітря ротом, судомно, і сказав: «Таки не можна вішати жінок. Це дуже їх спотворює. Жінка гине не від того, що її повішано чи застрелено, а від усвідомлення, що настав кінець її красі. Не можна вішати й чоловіків: врешті кожного з нас побачить якась жінка, і спотворить себе зовні, слізьми та криком, чи всередині — душевним потрясінням. Бо жінки, буває, сумують за нами…»

Бандити, стоячи перед ватажком, крадькома перезирнулись.

Мар’яна в супроводі кота перейшла встелену бруківкою вулицю, яка в таку годину спорожніла й ховала в собі лиш відгуки дня, що заглибилися вже у пісок, м’який і теплий, нагрітий впродовж дня трамваями, автомобілями й шурханням підошов. Це було перекриття між першим і нульовим, підземним, поверхами міста. Хоча, мабуть, для мешканців андеґраунду поверхня, якою просувалась Мар’яна, була таки підлогою між землею й небом, другим рівнем, який був небезпечнішим, проте обіцяв більше скарбів, їжі, щастя.

— Не йди, — почула Мар’яна позаду себе голос наче якогось свого неіснуючого коханця, з яким вона оце щойно посварилась, і тепер він благав її залишитися.,

Жінка спинилася і рвучко озирнулась — нікого. Тротуари порожні, високо над бруківкою світить самотній ліхтар; лише дерева обабіч дороги приховують під кронами насичену чорноту. Може, звідтам?..

— Потанцюй зі мною…

Ні, це ближче… Ноги Мар’яни починають тремтіти, вона лякливо озирається довкола і в круговерті не бачить нічого, лише озирається, і вже танцює, виписуючи вайлуваті па по бруківці. Рудень лякається, забігає в чорноту між деревами, а Мар'яна, нічого не розуміючи, хоче спинятись, але голос зовсім поруч каже:

— Отак, добре… Візьми мене за руку, — вона скрикує і, наче сліпа, починає обмацувати розчепіреними пальцями повітря. — Другу руку на плече, — продовжує незнайомець, що своєю невидимістю, невловимістю доводить Мар’яну до шалу, але не чуттєвого, а сакрального, дикого, вона готова вже тікати, верещати, божеволіти, та натомість відчуває, що рухи приносять їй полегшення, звільнення від такого неґраційного фіналу, і жінка, закусивши губу, мовчки танцює, намагаючись чомусь попасти ногою саме на середини бруківок, на квадратики, у русі зі своїм уявно-реальним партнером, який дихає рівно, однак, невпевнено. Вона якимось дивом відчуває його рухи, сама подібна на великого нічного метелика, що б’ється в шибку його чіткого голосу: — Так-к, ще раз… поворот, чу-дово, два кроки, два… ще два, те-пер на-зад… — вона танцює! Танцює!! Помахи крилець… її страх переплітається з його манерою, страх і чуттєвість — хіба це не одне й те саме? В обох випадках нам належиться померти, чи не так? — Р-раз… р-аз… — на мить їй здалося, що голос відокремлюється звідкілясь від дерев, точніше, від мороку в їхніх кронах, він дотягувався промінням до неї, лоскотав волоски на її шкірі, і коли вона отямилась, зрозуміла, що танцює вже на краю круглого отвору посеред бруківки — каналізаційного люку без кришки («він хоче скинути мене в люк!!!»), і Мар’яна спинилась, похитуючись, балансуючи на стоптаних підборах, стоячи на металевій дужці, наче на задній стінці годинника, панічно боячись провалитися в його механізм.

Вона повільно обійшла навколо цього отвору туди, вглиб, і вітер ворушив її волосся та настовбурчував пухирці гусячої шкіри. Лише таксисти, що знають місто, як свої п'ять пальців, як свою квартиру, дивуються й перешіптуються, граючи в карти. Вони бо чудово знають, що в цьому світі нам належиться лиш те, що ми можемо бачити. Усі ми таксисти у наших…

Вільним почуватися можна хіба після ув’язнення. Ситим — після їжі. Живим — після смерті. Інакше це все тобі не потрібне.

Мар’яна почувалася вільною, окриленою, заходячи у своє подвір’я. Була, певне, середина ночі, вікна в будинку темніли. Мар’яна штовхнула рипучі двері парадного, і дух, що долинув звідтіль, здався тепер їй не огидним, а звичайним, природним — запахом села, землі. Високо вгорі хтось кашляв. Це було далі, ніж її другий поверх: або глибше — за дверима, або ж вище — десь на горищі.

Жінка, сторожко зазираючи поперед себе, пішла наверх. Між першим і другим поверхами вона спинилась: на стіні, зачеплений за жовту газову трубу, висів чоловічий ремінь з блискучою пряжкою. Мар’яна придивилась уважніше і в непевному світлі тьмяної жарівки завважила, що ремінь звисає таки не з труби, а вище над нею перекинутий через покрученого, сухого, застиглого удава з потрісканою перепеченою шкірою. То був корінь або гілка дерева, що росла просто зі стіни, обваливши чималий шмат штукатурки. Але ж подивіться на щенят: їм ніхто не розповідає казки, а вони є грайливі та веселі, і лише коли стають дорослими, починають сумувати й гавкати, усвідомлюючи, що втратили любощі й безтурботність дитинства, і вони не здобувають шмат їжі виснажливим полюванням, а отримують його за гавкання?.. Тобто, за службу… Собаки для радості…

Вона помітила щось сіре в кутику біля дверей. Нахилилась. Це була китиця. Мар'яна поклала її в кишеню, оглянула свої запилені мешти й повільно рушила до квартири. Вона рухалася автоматично, ніби розділившись, розшарувавшись на дві Мар'яни: одну, що звично встромляла в шпарину зітертий ключ, і ту, що й досі не повернулася з танців. Але й цих осіб Мар’яна сприймала ніби збоку: повновиду жінку в стоптаних мештах і безрозмірних колготах тілесного кольору, зі спідницею до середини литок, у світло-синій кофтинці ріденької в’язки і божевільною зачіскою, яку вона створювала із укладеної на голову облізлої світлої коси. Другу ж Мар’яну вона могла собі лишень уявляти. Певне, що та виглядала так само, і що через її руку так само був перекинутий обов’язковий літній плащик кольору нестиглого персика, але вираз обличчя тієї іншої її відрізнявся від того, який вона могла бачити на собі, швидше, ніякого виразу й не існувало, просто та вона вешталася проїжджими частинами вулиць чи й досі танцювала десь там, межи бруківкою — наче лініями топографічної сітки, якими колись було розкреслене місто, чи залишками велетенської клавіатури, що призначена була для вводу в незбагненні глибини якихось даних, що, втім, виявились невтішними: люди навчилися користатися тонкими каналами поміж відполірованою поверхнею цих міських кахлів і плавали, наче венеційці, у човниках, на сірниках, проте тільки під час злив, а дехто навіть перетворився на птахів, лиш би не стати побаченим, зрозумілим, зареєстрованим. Тепер вони літають понад бруківкою, як оце досі літає інша Мар’яна, що не завершить свій танець і не спиниться, поки не настане ранок, і її тінь не змиють струмені води з поливальних машин.

Рештки ночі Мар'яна провела біля вікна, ніби очікуючи на чиєсь повернення.

Рудень прийшов додому ще затемна, тихо й делікатно пошкрябав двері і, покручуючи хвостом, повільно увійшов, з цікавістю глянувши на Мар’яну, влігся на ящику для взуття.

Ранок засірів туманом. Жінка, що здавалося, спала, стоячи біля вікна й спершись на підвіконня, ледь вловимо ворухнула головою. Вона побачила дерево.

Дерево пливло в ранковому тумані, крізь який просвічував лишень чорний кістлявий силует галуззя і велика гомілкова кістка стовбура, що стояла нерухомо. Але ж дерево пливло, рухалося! Мар’яна пам’ятала це дерево з дитинства, ще коли з подружками розстилала в його затінку старий рушник, розсаджувала ляльок і розкладала пластмасове лікарське причандалля «юного доктора». Під деревом вони з подружками плели віночки з жовтих кульбаб, що лишали на руках і сукенках жовті плями їдкого пилку й солодкого молочка зі стебел. Це було їхнє дерево, каштан, між корінням якого вони влаштовували сховки з викладеним уламками білої плитки дном і засушеною квіткою… Мар’яна пригадує, що тоді, у дитинстві, каштан ріс навпроти їхнього під’їзду: так, без сумнівів, — просто навпроти, вона бачила його, зазираючи в отвір замка дверей парадного, чатуючи чи ховаючись від хлопців, що хапали її коси й намотували собі на руки. Вона дівчинкою дуже боялася болю, який спричиняло це зухвальство, і хлопці асоціювалися в неї з болем і цією великою замковою шпариною, а ще — слізьми. Мар’янка водночас боялася й дивувалася, заглядаючи в цю шпарину перед тим як вийти на вулицю: боялася сліз і болю, а уявляла, який великий, певне, мусить бути ключ, що зачиняв колись ці високі двері; якими велетами повинні бути ці люди, що користувалися такими великими ключами, вентилями, грошима, автомобілями; чи вони ще жили, висохлі, змалілі, зітерті, по якихось закутах, коли вона була мала?.. Але дерево! Ні, вона не могла помилитись (його посадили ще вони? ще тоді?..) — воно росло просто навпроти дверей під’їзду! Замружившись, із зав’язаними очками, Мар’яна робила двадцять п’ять маленьких кроків і впиралася руками в теплу деревину дверей. Рівно двадцять п’ять… Тепер цей каштан упирався просто у вікно її спальні.

…А як дивно було дізнатись, що люди в кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть були нижчого зросту, ніж тепер. Чоловіки — метр шістдесят-сімдесят, а жінки — ще нижчі. Тобто, Мар’яна зі своїм «метр сімдесят вісім» була б просто недосяжною жінкою!.. Як же так? Може, тих людей тягнули вниз зв’язки важких ключів?.. Цікаво звучить оце «тих», так, наче вони — ті, що були перед нами, — інші. Ні. Інші були ключі. Люди ж і тепер такі самі. А дерева?..

Мар’яна відлинає від вікна, і протяг відносить її, наче ранкову мару, наче клапоть туману, блідий та відлякуючий, і несе до дверей, і далі — сходами вниз, на вулицю (вогку й сіру), де вона зливається з туманом, в якому так само пливуть і хитаються обриси її каштану; вона прямує до нього з однією метою: заплющити очі й відрахувати кроки до парадного… Що ж, дивуватись нічому: їх лишається двадцять шість — всього на один більше… Вона вертається і рахує кроки ще раз. Двадцять п’ять. Усе на місці. Та внутрішній голос, що тепер відчувається ясніше, ніж звичайно, такий, що й не подібний на голос, а значно швидший, мов музичний пасаж у темпі «віваче», мов поштовх, що зрозуміти можна: «Але-ж-ти-в-дитинстві-кроки-маленькі-маленькі-маленькі…» Значить, тепер відстань до дерева більша?..

…Скажіть, Олено Степанівно, а якщо дерева виробляють кисень, то звідки він береться взимку, коли листя нема?..

— Від інших дерев, Мар’янко, які по той бік екватору, або… або нам вистачає того кисню, що вони виробили за літо…

— Гуляєте?

— Гав… Гав-гав-гав-гав… гав…

— Архар!!

— Ні, — жінка побачила хлопця з дитинства, що тепер виріс і мав уже сам двійко дітей, хоч і гуляє з собакою в цьому тумані о п'ятій ранку (хлопець — коси — боляче, хлопець — це боляче).

— Ні? — здивовано.

— Гав…

— Архар! Харя…

— Ти не пам’ятаєш, оцей от каштан… то під ним ми колись бавились?..

— Та, — силует чоловіка повертається й дивиться на силует дерева, оповитий туманом, під яким рухається, копошиться коричнева шкіра розпливчастого ротвейлера. — Ніби той… Тут одне дерево росло.

— А що не так? — запитує Мар’яна.

— Що? — чоловік повертається обличчям до неї.

— Ти не помічаєш?

— А!.. — він сміється, згортаючи в складки обабіч рота синювату неголену шкіру щік. — Будинок трохи лівіше стояв — дрейфує! — «Ти ба, і він бачить…»

— Ти знаєш, Мáрко, все ж на світі не стоїть. Навіть континенти рухаються…

— А мені здається, то, Вітю, дерево.

— Може, — знизує плечем, — Архар, твою мать! Знову на мусорник поліз!..

Чоловік — дерево — тиша.

Туман розсіюється. «Чому, навіщо він тут відлюдьком із собакою ходить? — думає Мар’яна, вертаючи додому. — То треба йому чи собаці? Цей ранок?.. Цей каштан?.. Я сама…»

Тремтячими руками жінка відчиняє дверцята шафи у своїй кімнаті й, закусивши губу, добуває з її глибини вішак із чоловічим костюмом: під піджаком — сорочка з дрібним малюнком, краватка, зав’язана вузлом — тільки одягти й затягнути; дістає коричневі шкіряні туфлі сорок третього розміру, нарешті, із верхньої полички — старомодного капелюха з сіро-блакитною стрічкою. На піджаку зліва — кілька медалей, значок «відмінник військово-спортивної підготовки», два ордени. Мар’яна важить їх у долоні — пальці тремтять ще дужче, вона шурхає по рельєфу нагород, відчуваючи в тілі солодкий трем і напругу. Уже накручує ручку підривної машинки мінер часів Другої світової у напахченій потом жовто-зеленкавій гімнастерці; уже натягує тятиву мускулястий лучник, солодкаво дивлячись у ціль; вона бачить, як грозові хмари труться одна об одну, мов коханці, мов пасажири в переповненій маршрутці.

Швидко, рвучкими рухами, жінка починає роздягатися, ніби їй раптом стало душно в її оболонці, ніби вона виросла зі свого одягу, який її тисне…

Скинувши все, Марічка-Маруся-Мар’яна перестає бути собою, вона вже інакша: з рельєфним опуклим животом, з грубими білими стегнами, з роденівськими пухкими передпліччями і важкими обвислими персами, що увінчуються жорсткими темно-бузковими ареолами, наче засохлими тарілочками відцвілих квітів. Але то не вона, не вона! — жінка хапає заздалегідь наготовлений медичний бинт і обмотує свої груди хоч і нервово, але досить вправно, так, що зрозуміло: вона проробляє це не вперше. Мар'яна зачиняється в кімнаті і нищить свої перса — свої жіночі ознаки, прибинтовуючи їх щільніше до себе, занурюючи їх назад, звідки виросли (а їх не можна дуже стискати, це ж може бути… та нічого-нічого: вона не дуже сильно, вона акуратно…)

Завершивши сплащувати груди, обмотана бинтом, наче перенісши важку операцію, боса жінка швидко скручує косу у вежку на маківці, прагнучи закріпити її шпильками — падають під шафу, нахиляється, шукаючи, — волосся видно ззаду між стегон — у зачинені двері шкряботить й нявкає Рудень. Мар’яна знає, що, коли його не пустити, він нагидить. Її руки тремтять ще більше, і незважаючи на те, що в кімнаті прохолодно, жінка відчуває спеку-спеку-спеку… Він хоче увійти, це ж як соромно… він же ж десь гуляв, чорт!.. Дзвонить телефон. Коса падає Мар’яні на спину, жінка швидко хапає з шухляди сімейні труси й надягає, однією рукою хапаючись за клямку і впускаючи кота, що не хоче входити, а лише з інтересом зазирає. Телефон продовжує теленчати, Мар’яна вибігає в коридор, шпортається через кота, хапає слухавку:

— Ало!

— Ало, а хто то?

— Кого вам треба?

— А хто то? То собез?

— То квартира! Який собез?!.. — белькотіння, гудки.

Мар'яна тримає в руці трубку, відключити телефон вона не може — його дроти прикручено просто до мережі, видно, колись телефоніст «зекономив» розетку. Гупає серце. — Ще мені не вистачало зараз мати напад… Але я не можу: напруга, напруга… її треба розрядити, інакше вона розірве мене, я вже почала… У ванній вона промокає ваткою кров з подряпини на нозі і малює наслиненим цурпалком чорного олівця вусики над верхньою губою. Вони виходять кричуще ненатуральними, але це не турбує Мар'яну. Вона дивиться на себе в дзеркало — на свій обмотаний бинтом тулуб — і босоніж іде назад до кімнати, зганяє Рудня з костюма, розкладеного на ліжку, натягає штани, довго шукаючи спеціально пробиту дірку в паску.

За кілька хвилин з кімнати виходить смішний похмурий чоловік у костюмі, в капелюсі, з краваткою. Він чимось подібний на розповнілу дитину, але тільки зовнішньо. У костюмі знаходиться будь-хто чоловічої статі, у костюмі знаходиться тіло, що колись належало жінці, але тільки тіло. Внутрішньо — це чоловік у жіночій подобі, чоловік, з кожної пори якого випромінюється шаленство від факту усвідомлення цієї метаморфози і того, як це — бути чоловіком, водночас лишаючись жінкою, повернутися в безкордоння, у можливість тимчасово бути Ніким.

Вона (називатимемо її «вона», «Мар’яна», нехай, за інерцією) прочиняє двері в мамину кімнату, бо там є дзеркало, в якому можна бачити себе на повен зріст. Вона знає, що в цій кімнаті відбудеться завершальна стадія її карнавалу-маскараду, надзвичайно інтимна й безповоротна, тож це ще більше збуджує Мар'яну, вбрану як чоловік. Напруга зростає до критичних меж, до пробою ізоляторів, коли вона, стоячи перед дзеркалом, кахикає грубим голосом і погладжує пухкою рукою ордени й медалі в себе на грудях — цю безперечну матеріалізовану мужність. Дрож, що пробігає її тілом, змушує Мар'яну міцніше притиснути одне до одного стегна.

Мар’яна і чоловік у люстрі втискали себе в себе, зменшувались в об’ємі, занурюючись усе глибше й глибше, прокручуючи час назад, повертаючи до джерела той клітинний вибух, в результаті якого вони народилися. На кухні шипить молоко. У шафі лежить загорнутий у шматину газовий ключ. На ньому — пакунок з каліграфічним написом «похоронний пакет».

З кишені піджака Мар’яна вийняла пачку антикварної «Ватри», яку вона пояснювала собі раніше як спосіб вберегтися від молі (насправді завжди бракує справжніх слів для пояснень), з іншої — коробочку сірників. Мар’яна заспокоюється, знаючи, що се — око тайфуну, затишшя перед буревієм, чиркає франтувато, погойдуючись взад-уперед у мештах з незав’язаними шнурівками… Ця деталь на мить протвережує Мар’яну, вона дмухає на сірник і акуратно кладе його на край лакованої мушлі, присідає, підтягнувши брюки на колінах і виконуючи характерний рух ліктями, що оголює манжети сорочки… Шнурівки ретельно, бездоганно-симетрично зав’язано, вона підводиться, і знов у її руці з’являється пачка цигарок, і рука знов тремтить. Жінка чиркає — сірник ламається. Чиркає — ламається… Чиркає зі смачним шурхотом… спалахує… Спалахує!!.. Вона підносить до рота цигарку, всмоктуючи її в нервовій жадобі майже до половини, намальовані вусики ворушаться у люстрі, але вона стоїть спиною до світла, і тепер вони здаються на його обличчі майже справжніми. Стегна стискаються й розпружуються.

Вона прикурює від полум’я в дзеркалі, бачачи його на тлі маминого портрету, що висить на стіні у сутінках: чорного, темного й освітленого ранішніми променями, світлого до різі в очах гілля її кімнатного дерева, що так швидко росте, і кутик відсунутого до стіни столу… Мар’яна затягується лоскітливим теплим димом, стримується, щоб не кашляти — затягується вдруге і тихо конвульсує, заплющивши очі з червоними плямами й смугами на чорному тлі, дивиться на стелю, опустивши руку з цигаркою, що димиться, кашляє, втирає сльози, відчуваючи вогкість усередині й назовні — у кімнаті, сповненій запахом тютюнового диму й довгою сірою павутинкою, яку вона зауважила, дивлячись на стелю.

За мить вона біжить на кухню, почуваючись незручно в більших на п’ять розмірів мештах, наче в ластах, «і рухи в тебе, наче біжиш на кухню в ластах», і гасить цигарку, що згорає зашвидко, в краплині води, у мийці, дякуючи, що їй не доводиться ще відкривати кран, бо ж вода все капає-капає: вже з іншої причини й місця…

Тепер це вже знову Мар’яна: скидає з себе чоловічий капелюх, розтріпує волосся, знімає з шиї петлю краватки із нав’язливою думкою про те, що вона щось пропустила або й забула… забула. Щось, заради чого вона тепер червона й присоромлена. На мить їй паморочиться в голові, Мар’яна похитується, спершись до стіни, тоді свідомість вертає до неї разом із гучними поштовхами серця, жінка поволечки вбирається у свою оболонку, одіж, та, ставши навколішки, молиться Богу:

— Прости мене, прости грішну, прости… у маминій кімнаті!.. грішна, прости… я… я знаю, що це була я… так, це була я… це все я робила… прости мене!.. Я невдячна, я сліпа, я… я така щаслива! Що Ти в мене є, Боже!.. я зовсім здуріла.

III

«Бог звичний до будь-яких гріхопадінь, і єдине, що його бентежить, — це те, що всі наші вчинки супроти свого сумління є вчинками проти Бога. Коли грішимо ми — впадає у гріх і Він. Тож Бог змушений відокремитися від нас якнайповніше для того, щоб бути незалежним від нашого впливу, бо зробивши нас усіх однаковими й рівними поміж усіма іншими живими істотами, Він тим самим узалежнив нас одне від одного… І коли ти хочеш вирватися звідси і подолати кордон, який відділяє тебе від Нього, то усвідом, що інші теж прагнуть цього. Кожен хоче звільнитися із маси, відокремитись, стати як Бог, та зважай, що будь-хто, такий як ти, просто скаже: чи ти кращий від мене, чи я гірший від тебе, коли ти хочеш відділитися від мене?.. Злодій, коячи злочин, намагається передовсім бути врешті відокремленим від суспільства, нехай ув адекватний жорстокий спосіб; митець, що пошуковує слави, прагне числитися найкращим у своїй царині на противагу іншим; навіть селянин-відлюдник, що ховається на хуторі посеред полів, є таким самим втікачем від світу, як і той, що полюбляє велелюддя…» — читає Мар’яна, сидячи на роботі, у бібліотеці. На її носі — окуляри в пластмасовій оправі, зі шнурочком; у неглибокому розрізі декольте видно позолочений хрестик на ланцюжку, її щоки все ще вкриті червоними прожилками — вуглинами від пожежі. Усе її єство являє собою згарище. Посеред згарища височить у небо власне вона, Мар’яна, її серцевина, кісточка з паростком, наче загартована вогнем і тому недоступна йому цегляна пічка з комином. Тепер їй нічого гріти, бо навколо — порожнеча. Власне, Мар’яна ні в чому не винна. Вона ж бо не вдіяла нічого протисутнісного. Просто її вихід поза межі себе, що закінчився так буденно, показав, що вона так само відповідає за вчинки інших, як і Бог, що її створив. Вона зрозуміла, що залежна.

Звичайно, вона могла вдатися й до боротьби, точніше, продовжити боротьбу, зміцнюючи себе як безчуттєву, позірно добру, працездатну жінку. Бабу. Скільки ж їх таких дивиться щовечора телевізор, мовчки співпереживаючи комусь?.. Чи, може, така незвична поведінка Мар'яни пояснюється тим, що в неї не було телевізора?.. Дуже просто: у неї не було телевізора, і їй нічим було себе розважити, отак… Але ж уже рік відтоді, як вона вдягає костюм діда, вона ще зо дві доби червоніє, і колеги по роботі запитують, чи в неї, бува, не лихоманка, а вона ще більше заливається фарбою й віднікується… Але ж як їй буває добре! Цікаво, що відбувається з атомами, з яких ми складаємося, коли ми відчуваємо орґазм?.. Є підоза, що Нічого.

— А як твоя рослинка? — питають у Мар’яни панянки-бібліотекарки.

— Та нічого, росте, — відгукується вона. — Росте швидко.

— Ти що, її поливала? — сміються. Вона теж посміхається:

— Ну та! Таке скажеш…

Мар’яна довго тримає пальця на кнопці біля сусідських дверей, прислухаючись до відлуння всередині, тулить носа до щілин, і їй видається, що з квартири пахне газом. Вона принюхується ще й справді відчуває запах газу. Тоді Мар’яна схвильовується й чинить звично: дзвонить до сусідів. Чути, як відчиняються внутрішні двері, хтось припадає до вічка й мовчить, нарешті відгукується рипучим старечим голосом: «Хто там?»

— То я, Мар’яна, ваша сусідка з другого поверху…

— Яка ще Мар’яна?.. Якась Мар’яна… А, Мар’янка! — інтонації змінюються на привітніші.

— Тут газом чути…

— Ба! Цыганам не открывай! — чути наказ онука.

— А, кхі-кхі… Нікого вдома нема… Син і нєвєстка в гостях… — долинає з-за дверей. — Ти в службу подзвони…

Мар’яна відходить від дверей, відчуваючи, що за нею пильно спостерігають у вічко, і знов пересвідчується, що в спільному коридорі виразно чути газом.

У себе вона набирає номер аварійної газу, і за п'ятнадцять хвилин на подвір’я з виттям приїжджають два пожежні автомобілі, а за ними — швидка, що спричиняє жвавий інтерес у сусідніх будинках: люди виходять на балкончики, відчиняють вікна… Мар'яна стоїть на подвір’ї. Підбігає командир пожежників у яскравому захисному костюмі, певно, подарованому американцями:

— То ви сусідка?

— Я… А вас газовики викликали?..

— Що тут вибухнуло, не бачу…

— Я не викликала… Я газовиків…

Жінка-медик, що вийшла з бусика швидкої, тримаючи руки в кишенях халату, повільно підходить і з саркастичною усмішкою дивиться на розлюченого пожежника і розгублену Мар'яну:

— Що? Визвали всіх, кого можна?.. Будинок заміновано, чи котик на дерево заліз?..

Лікарка, звичайно, не має на увазі саме Мар'яну, а говорить узагальнено, але Мар'янці від того не легше, і вона думає, що про котика — це точно.

Ще чверть години медики й пожежники погрожують Мар'яні різноманітними штрафами, потім зв’язуються з диспетчерською і з’ясовують, що телефонувала літня жінка, яка була дуже схвильована й налякана і тому говорила незв’язно, згадувала страшний вибух, пожежу й просила порятувати її з онуком. Дзвонять до дверей сусідки, але квартира вже не подає ознак життя, і коли вже всі збираються їхати, на подвір’я завертає сірий УАЗик із жовтою смужкою і написом: «Аварійна. Газ».

Пожежники з медиками вирішують побути ще трохи. Газовики — двоє старших чоловіків із жилистими засмаглими руками — намагаються перекрити газ на весь будинок, але їм це чомусь несила. Газом стає виразно чути вже й надворі. Сім'ю з другого поверху та Мар'яну просять відійти від будинку подалі, а краще — прогулятися парком (зараз-з…). Медичний бусик виїжджає з невеликого подвір’я й зупиняється неподалік на вулиці. Більшість глядачів з будинків довкола вже втратили інтерес до події, але кілька облич ще липнуть до вікон. Друга квартира зберігає мовчанку, незважаючи на всі погрози й обіцянки лих.

Прибігають захекані газовики, що перекрили газ ледь не на весь мікрорайон, але в тому, чи перекрили остаточно, вони не впевнені. Пожежник несе загрозливого виду інструмент, помальований яскраво-жовтою фарбою, певно, теж подарунок американців, — стара деревина дверей першої квартири м'яко хрускає — полотно злітає з петель і повисає на ланцюжку.

— Вони дома! — трагічним голосом коментатора футбольного матчу каже молодий пожежник у старому пожежному комбінезоні. За дверима — ґратка-гармошка, замкнута великим висячим замком явно зсередини, а не зовні; рух ломакою — замок із дзенькотом падає, відділившись від грубої дужки, ґратку смикають, складаючи, а вона несподівано і з гуркотом теж валиться в коридор — інший кінець її виявляється не прибитим, ґратка тримається лише на замку… Пожежники плюються, газовики обережно заходять в коридор, озираються, ідуть на кухню. У квартирі темно, хоч іще не вечір, — певно, господарі зашторили вікна.

— Тут газу не є! — кричать з кухні. — Не штиня!

Пожежники тупцюють у коридорі. Раптом у дверях квартири навпроти клацає замок, вони прочиняються, виходить стара, тримаючи за колечко якісь ключі:

— А то… от сусіди нам оставляють. На всякий случай… А я… Вдома нікого нема. Син і нєвєстка пошлі… — усі обертаються й дивляться на неї, хтось ногою з брязкотом попихає складену ґратку до стіни.

— Дарма ламали, — кажуть газовики, що вернулись із кухні, — то, мабуть, на загальній трубі стик свистить.

— А тут от сасєдка ключі якраз принесла, — гигикає молодий пожежник, киваючи на розгублену стару, що стоїть капцями на трісках в поламаному одвірку. Командир пожежників плює на підлогу й каже:

— Паєхалі.

— А двері опечатувати? — говорять газовики. — У нас печатки не є.

— У нас теж не є, — буркає командир пожежників і йде, відставивши набік бабцю-сусідку. За ним — двоє його підлеглих в старих пожежних брезентах, наче дві скромні курки за хвацьким яскравим півнем.

За хвилю до квартири боязко заходить Мар'яна, за нею, з цікавістю озираючись, — молода жінка з короткою стрижкою і багатою мімікою, далі в одвірку з’являється високий хлопець із відеокамерою на плечі.

— Влад, ты пока что выломанные двери запечатли, — махає йому жінка, і хлопець, стиснувши губи в смужку, виходить з коридору. — О! Тут еще чувствуется запах! — підносить пальці до носа і тре пучки жінка. — Мене звати Настя, — переходить вона на українську, звертаючись водночас до всіх у коридорі, — телевізійна патрульна служба…

До Мар’яни її щебетання долітає як у глибокий колодязь — зверху і дуже невідповідне, чуже її внутрішній тиші. «Вы, я так понимаю… я вас спрошу, запитаю, а вы скажете… сейчас мы запишем тут синхрончик… витік газу стався на вулиці Замкового Саду… завдяки пильності мешканців…»

Коли знов і вкотре настає вечір, коли вона йде назустріч вечорові, коли її очі напіввідкриті, Мар'яна бачить себе в його помешканні. В її руці — два ключі від дверей зламаної оселі, яку тепер охороняє вона, хоча це смішно: як оселю вечора можна охороняти?.. Тут на підвіконні, за фіранками, з’являються глиняні відбитки чиїхось облич, що так подібні на котячі, і Мар’яна бачить чергу заклопотаних людей, що ніби стоять у метро, і кожен кидає жетончик, мимохідь занурює обличчя в м’яку глину, їде, а глина твердне. «Відбитки часу, повз який ми рухаємося. Ми є майстрами ескалаторів, ми точно знаємо, де слід стояти, щоб побачити захід сонця», — вона підводить очі до стелі, намагаючись знайти там залишки води з перекинутої склянки (о, невже вона ще шукає, невже вона не перейшла?! Невже це її ще турбує, — ця подібна на правду імпровізація, одноманітне довільне розташування предметів: перекинута склянка, засохлі калюжки, біла сіль по краях…). Бачиш, Мар’яно, як легко вжитися в свій час. Ти просто його уважно розглядаєш, і невдовзі — ти там, і зовсім скоро ти дивишся на себе вже з нього — з цього часу, і бачиш у ньому себе, — а це дзеркало, йому немає кінця.

А на стелі замість… — моря. Саме кілька морів, вона в цьому впевнена.

Тепер ти мусиш іти до моря, Мар'яно. Саме так. Рухатись до моря — це прагнення кожного, паломництво, хадж.

Вона підходить до діжки з фікусом, що стоїть у вітальні, дивиться уважно на нього, її обличчя сяє любов’ю, так, наче зараз вона грає для дітей вічну й розвиваючу «Місячну сонату». Мар’яна звичайна, вона проста, у неї ледь пломеніють щоки.

— Це фікус, — каже вона. — І там, нагорі, у мене… теж фікус, — вона вдивляється в його листя й бачить його структуру, волокна, що наче ледь уловимо рухаються, і тоді Мар'яна торкається дерева пальцем, переконуючись, що воно штучне, шматяне, хоч і посаджене на справжній землі, і ця китиця з дитячої шапочки — іграшка — є несправжньою, хоч і зроблена зі справжнісінької бавовни і пофарбована справдешнім хімічним барвником.

«Як чудово воно зроблене!» — тішиться жінка й прямує до кабінету, де візерунок на старих шпалерах пахне сухими водоростями. Вечір розчиняє її в собі, вечір поглинає Мар'яну цілком, і стає неможливо визначити, де в цім домі вечір, а де — вона. Тепер є очевидним те, що вечір — то властивість кожної окремої особи, і так само, як для нас насправді таємною є причина, чому Сонце зникає за видноколом, для Мар'яни є секретом, чому вечір відбувається одночасно для всіх.

Прийдешнього дня, у суботу, передавши чергування у зламаній (слід зізнатися, головно з Мар’яниної провини) квартирі сусідці з другого поверху, Мар’яна піднялася до себе, запакувала до картатої торби дідів костюм, кинула зверху його старий капелюх і почимчикувала на барахолку.

Життя складається з ритуальних рухів. Похід на барахолку був для Мар’яни одним із них. Ціна, яку правила жінка за костюм, не була високою, але й не низькою, тому продати річ швидко Мар’яна не сподівалась. Уже давно пішли з молотка й забулися килим, що висів у Мар’яниній кімнатці, дещо з посуду, була продана за оголошенням зайва швейна машинка, а цей дідів костюм вперто лишався в неї. Останніми часами жінка думала, що не випадково. Ще позаторік вона, повернувшись із барахолки рознервована, приміряла костюм на себе, вчепивши на додачу ще й дідові нагороди, і раптом несподівано відчула розпруження.

Може, дідо займався цим у цьому костюмі, чи вона раптом відчула себе іншою, не собою, чи так уявила собі приниженим діда, кониками якого часто була обурена й ображена. Тепер вона була в його костюмі, із його нагородами, владна над ним, як ніколи, і дідо не міг більше запропонувати їй на двадцятиріччя морквину, сказавши, щоб вона її берегла на всяк випадок, коли не знайде собі хлопа. Старий невідомо яким чином зробив з нею це: після своєї смерті змусив відчути орґазм вдруге після перших дитячих дослідів.

На барахолці Мар’яну багато хто знав, і вона зналася з багатьма. Продаж був також і приводом для спілкування, який завдяки проданим речам Мар’яна ніби втрачала.

Можна виокремити жінок, які стоять тут головно не для того, щоб позбутись непотребу й заробити, а й щоб отримати порцію сонця на кінчик носа й поспілкуватись із сусідками: тимчасовими й постійними. Це такий собі торговий поїзд, потрапивши в купе якого можна почути багацько життєвих історій. Продавши костюм, Мар'яна позбулася б цього приводу, і повинна була думати, що продаватиме наступного разу.

Що ж, того дня їй трапився вже інший танц-партнер у серпанку беззмістовних діалогів, вбраний у костюм, в якому ще позавчора перед дзеркалом вишивала вона, а до того в нього був залюблений дід, кажучи перед смертю, що не може забрати його з собою, тому не матиме нічого проти, якщо його поховають голим. Так-так, він безсоромно лежатиме в труні, затискаючи в руках замість свічки свого піндюра. «Уявіть: старого діда Петра ховають наголяса, і всі навколо засуджують його, бо заздрять! І всі старі баби, яких я знав у млодошьчі, тепер суворі й безжальні, тепер, перед самою смертю, що їх уже перестає хвилювати, шипітимуть, як змії, як гадюки, а я лежатиму гордо понад їх усіх, і все це буде мені до сраки!»

Його таки поховали вбраним, але не в цей костюм, а в інший. «А цей, цю нечисть, слід обов’язково було викинути чи подарувати, чи продати…» Поки про це йдеться, Іван Григорович крутиться на підборах у мокрому піску зі шматочками дрібно покришеної цегли, наче моркви. Мар’яна бере в сусіда тріснуте люстро, але забобонний покупець Іван Григорович не хоче дивитись у розбите дзеркало й вивертає голову, намагаючись заглянути собі за спину. Щось тріщить. «Підходить… підходить», — кивають головами продавчині секонд-хенду.

— Я не буду переконувати, — каже Мар’яна байдуже, — подобається — беріть, не подобається — не беріть… Тут один ремінь чого вартий!

Іван Григорович дивиться й справді зауважує чудовий шкіряний пасок із цікавою пряжкою: чорноемалеве тло з червоними камінцями по краях, вставленими дуже акуратно. «Ну, Лувр, йолкі-палкі, китайці роблять!» — подумав Іван Григорович і дещо помилився, бо ремінь був із В’єтнаму. — Що, разом із медальками продаєте? — хитро примружився він, поглядаючи на орденські планки.

Іван Григорович цінував барахолку саме за такі сюрпризи. Йому таланило: у прасці він знайшов срібний перстень 1865 року. Потім в того ж чоловіка він купив ще дві старі праски, бронзову статуетку і довоєнний фотоапарат «Агфа», в якому щось таємниче калатало (скрепка). Іван Григорович так і не здогадався, що срібний перстеник був із дуже дешевенького срібла й гаптований під старовину шляхом пресування під ніжкою табуретки й витримування кілька діб ув агресивному середовищі.

Іван Григорович, звичайно, не був бідним, що означає: він отримував не одну лише зарплатню, тобто, не був чистим на руку, але був не останнім скнарою, тому далекі колеги, зважаючи на його бідненький «прикид», вважали Івана Григоровича майже чесною людиною.

— Та, і з медалями, — сказала Мар’яна, — висипаючи жменьку потьмянілих жовтуватих дисків, які не були покладені в могилу діда, бо йому не належали, а просто виявились частиною майна старого гультяя. — То бонус, сюрприз першому покупцю! — засміялась Мар’яна, дивлячись на сусідів, і ті теж веселилися.

Іван Григорович ототожнював себе зі слідчим, що серед інших марудних справ провадив і розслідування злочину проти невідомого, який дивним чином опинився і ще дивнішим — зник із під’їзду Мар’яни так само, як і зі сторінок нашої оповіді.

Слідчі є особливим штамом людей, чиїм професійним обов’язком є дізнаватися істину, а дізнавшися, зробити все можливе, щоб перекрити всі шляхи до її пізнання іншим, які не наділені даром дисципліни, щоб адекватно поводитись із Істиною. Слідчі мають багато спільного зі священиками і у свій спосіб намагаються пізнати божественне. Інколи неусвідомлено вони дістають його, дотикаються до нього, але тільки на якийсь час. Ніде так близько ми не підходимо до істини, як у жорсткій взаємодії правосуддя й злочину, і ніде ми не відчуваємо так наочно мур, який відділяє нас від цього знання. Ми всі в грі, виходи з якої так надійно й ретельно замуровано, що складається враження, ніби це зробила людина, а не якийсь позаземний розум. Що ж до злочинця, то правосуддя є нічим іншим, як узаконеним насиллям, інакше кажучи, злочином. Чи не природно, що правоохоронці відчувають свою спорідненість зі злочинцями і часто діють так, як вони?.. Коли ж існує якась межа, за якою світ можна побачити таким, яким він є, то ця межа розташована десь тут, на цій землі, тисячі разів помежованій мандрівцями Карпатських і Кримських гір, які сподіваються віднайти її саме там, у доступних їм горах, наче боячись признатися собі, що, маючи дві відносно симетричні частини тіла, ми не здатні бачити цю межу, а тільки вдихати повітря обабіч, будучи розділеними навпіл. Усе відкрите нам. Але праве око заперечує те, що може бачити ліве, так, як права рука тисне таку ж руку тим чоловікам, з якими б лівою ти ніколи не привітався. І не тільки тому, що це незручно.

Істину, розуміння, сенс шукають усі, але тільки слідчі отримують за це свою незаслужену платню.

А пасок Іванові Григоровичу дуже пасував.

Вечір теплий, ностальгійний. Водопровідник сидить на лавці перед будинком і базікає сам із собою:

— …От раніше наша професія була ніби як в сажотруса. Нас не поважали, а тепер, як сажотрусів, поважають, придумують прикмети, а чому? Бо люди зрозуміли, що всі насправді мокрі. Ніхто не вийде звідсіль сухим. Люди ж розумні. Розумніші за фільософів. Розумніше не балакати про щось без результату, а просто про це й не знати… Дроти, аноди, катоди, резистори, транзистори, лампи… у хаті я тіко того добра мав, що мати сварилися… а потім… пішов в училищу і кинув, бо не моє. Але я би не кинув так, жеби не один случай. Мій вуйко працював на радіоцентрі, там, де вишка телевізійна, ну от я ходив до нього, ходив, а якось він каже: давай, я тобі дешо покажу — і веде мене в підвал, а там… там такі труби, як ото в котельні, і все гуде, дзвенить, і голова чешеться. Вуйко мені сказав, що то радіохвилі, енергія… така, жи дроти б її не витримали, дротів їй замало, а труби — то якраз… і я подумав, що коли воно все кудись вилітає, то десь, певно, осідає… на наших головах. Невидиме. Проходить крізь нас і ніби й не дотикає, уявляєш?.. — се був шматок його враження, яке він, тимчасово відсторонившись від світу, звіряв уявному слухачеві. — То от. Я не хотів із такою штукою мати справи. Його ж чорт зна. То не вода…

У вікні виникає Мар'яна, зачиняючи кватирку.

— То шо, не пиляти?.. — кричить водопровідник.

— Не пиляй.

— А нашо я пилку ніс!?

— То віднеси назад!..

Уже восьма, і скоро зачиниться навіть ритуальна контора «Фараон», розташована в подвір’ї. Та наразі ще в її тіснуватій кімнаті двоє відвідувачів неквапом розглядають каталоги. «Спалювання — це тепер модно… Європа… європейськи… Європою… Можна організувати доставку до київського крематорію… Але так, це неекономно… Який вид поховання ви обираєте?.. Ця труна екологічно чиста, коштує дорожче…»

Дбаючи про зручність смерті, співробітники «Фараона» досягають зручності життя. Хтось досяг зручності життя і тепер тут намагається подбати про зручність смерті. У тих, і в тих є справи.

О восьмій зазвичай вертає із вуличних заробітків сліпий баяніст із сусіднього подвір'я. Він вважає, що ідея, яка нібито належить Сковороді, про «сродність праці», не є фактом, а просто ідеєю. Кожен ніколи не буде задоволений роботою до кінця. Кожного митця годує хлібороб, і годує лише тому, що впевнений, що колись цей митець звільнить його, хлібороба, від важкої праці. Хлібороб, на думку баяніста, мусить вірити, що митець вищий від нього, а симбіоз хлібороба й митця можливий та неефективний.

У високому будинку, відблиск вікон якого часом засліпляє Мар’яну, за столом, освітленим червонястим згасаючим сонцем, розшифровує записи з диктофону молодий чоловік:

— Ким ви працюєте?

— Я акушер-гінеколог… Я допомагаю з’являтися на світ… Умію лікувати й запобігати різноманітним… Так, я дістаю задоволення від своєї роботи.

— …Я інженер-програміст, айтішник одним словом. Моя робота дуже мені подобається. Це цікаво і складно, потребує постійної напруги розуму.

— Ви випиваєте?

— Е-е… Інколи пиво. Люблю пиво. Горілку і там коньяк — на свята або в компанії. Чому?.. Як… це розслабляє. Насолода від життя.

— Ви працюєте на будівництві?

— Та, я майстер-штукатур, муляр і ще плитку кладу.

— Вам подобається ваша робота?

— Та як сказати… Робота важка.

— А хотіли б не працювати?

— Хіба таке буває?.. Та нє, знудився б. Якби-м мав гроші, все ’дно б працював…

— Яка ваша посада?

— Я бібліотекарка.

— Що ви робите?

— Видаю читачам книжки, заповнюю формуляри, слідкую за поверненням, упорядковую…

— Дякую.

— …ще підливаю вазонки. їх у нас дуже багато.

— Ваша робота вам подобається?

— Так, але якби ж більше платили…

— Ким працюєте ви?

— Я менеджер, керую людьми.

— Багатьма?

— Півсотні десь.

— Радість від праці відчуваєте?

— Так щоб аж… Працюю і все. Це дає мені добрий заробіток. Там… квартира, авто…

— Втомлені?

— Трохи є. Давно не відпочивав.

— Дякую.

— Скажіть, а навіщо воно вам треба?

— Що саме?

— Це соцопитування, чи як ви казали…

— Моніторинг громадської думки.

— Хм, та.

— Це ми визначаємо, чи задоволене населення своєю роботою.

— Але ж ви мене не питали, чи я задоволений.

— Гаразд, — сміх, — чи ви задоволені?

— Ні.

— Ви працюєте?

— Ні, я безробітний, сорі, тимчасово непрацюючий.

— Мрієте знайти роботу?

— Звичайно.

— Вам подобається працювати?

— А кому подобається? — сміється.

Будинок, в якому мешкає Мар’яна, весь просяк іржавими плямами й запахом пересмаженої картоплі… чорні жучки та метелики у плафонах, що перетворюються від доторку в сірий пил, картаті шматяні й ґумові килимки під дверима, напівстерті сходи та рельєфи на ручках… дух котячої сечі й засохлих квітів. Це могла бути вулиця Підвальна, бо там багато напівпідвалів, у яких досі живуть стрункі жінки, намальовані й вбрані за останньою барахольною модою; чи вулиця Липинського, виключно через назву якої буревій повалив більшість молодих тополь, а натомість було насаджено деревця лип.

Це Місто Сільського Типу. І трамвай міг би виявитися поїздом, що гуркотів щоразу мостом, який тримається на одному лиш болтові чи заклепці і так стоятиме довіку, бо все, що над нами, завше тримається на чомусь смішно-ненадійному, але ніколи не впаде просто так.

Вулицю з таким же успіхом можна було назвати вулицею Січневого Повстання або Липневих Вакацій. От нам і проста топографічна прив'язка…

З верхніх вікон чути гомін сварки та жіночий зойк: «Почему она, эта сучка, так ко мне относится!?..» Мар'яна миє посуд і розмірковує, чому в містах прижилися тварини й птахи переважно темних кольорів. Старій з першого поверху зле. Її невістка викликає швидку, а онук бавиться у війну.

Стара бачить, що смерть — то не конче помирання. Це може бути просто доживання свого віку до кінця. Старіють лише ті, кому вигідно старіти, або ті, які не вміють зупинити час. Час гри. Вхід і вихід. Старість — це останній урок, остання інструкція. Просто, коли вона вбирається в чорне, то відчуває себе Таємницею. Вона прожила своє життя. Це як завершена книжка, після якої насправді нема ані радості, ані скорботи. Ні, вона не почне жити заново, не перетвориться на якусь іншу персону. Тепер її просто не стане… Інше її помешкання з деревом, яке видно просто з вікна, як і має бути, її нове-старе вбрання, її вагітність, її сила, її тиша, порошинки в сонці, коли відсуваєш фіранку.

IV

Дочекавшись, поки черговий відвідувач всядеться читати, Мар’яна розгорнула товстий «Релігійний вісник» на закладці «Божа воля» й, насунувши окуляри, почала шукати місце, на якому спинилась. Вона проорала всі борозенки букв уздовж і поперек намарно. Текст трансформувався, його неможливо було впізнати. Мар’яна про всяк випадок погортала сторінки, але навряд чи хтось за вихідні переклав закладку. Стаття так і називалася, число було те саме… То змінився текст про Бога, чи за вихідні змінився Бог?

На третій день подорожі вона таки дісталась до моря. Власне, «дісталась»: не побачила, не примандрувала. Мар’яна дісталась до моря: шурхіт набігаючих хвиль, велич, що запрошує влитися в себе людину так, як запрошує й непереборно манить чисті ручаї. Ріка — це мегаполіс, велике місто. Море — це сльози, кінець і початок життя. Його можна зрозуміти й осягнути так, як це роблять щодня тверді долоні рибалок з посинілими венами татуювань і дрібками тютюну, що, наче смальта, закарбувався у неприродно глибоких лініях їхнього життя. Але цей сейнер із пом’ятими бортами та поіржавілими обідками ілюмінаторів, з жирним мазутом і паклею в трюмі, дирчанням і смородом дизельного двигуна, весь укритий зеленим слизом і масляною фарбою… Так от, цей старий сейнер, склеєний з фарби й мазуту, наче з пап’є-маше, — він завше був і лишатиметься не підкорювачем, не дослідником, а тільки равликом на спині моря, молюском, чиє тіло — моряки на чолі з капітаном — перебуде, а шкаралуща, обточена хвилями, зникне, щоб ніколи більше не зникати.

Мар’яна, як і всі ми, коли після довгої перерви й блукань дістаємось нарешті моря і бачимо його, стала просто бризкою океану, що тимчасово піднялась над його поверхнею: в китайських піноґумових шльопанцях, у легкому широкому платті в білих квітах і з солом’яним ширококрисим капелюхом під пахвою. Море ж з’явилося перед нею таким, яким є насправді: воно являло собою величезний простір водяних пагорбів, з яких ковзали на надувних матрацах відпочивальники. Це найбільша дурниця — міряти висоту «над рівнем моря», бо насправді ніякого рівня нема й не може бути. «Вони, хвилі, насправді нікуди не рухаються! — думала Мар’яна, споглядаючи лагідь моря. — Так, вони нерухомі. Нам лише видається, що море хвилюється. Насправді хвилюємось ми, коли його бачимо, насправді це ми поспішаємо так, що воно видається нам текучим і пласким».

Вона згадувала, як котрогось дня завітала до бляшаної кабінки «Центру експериментів над тілом» і попросила зробити собі пірсинґ. Її вабила естетика. Вона зробила собі пірсинґ, і її заразили. Тепер вона помре швидше, ніж мала б. Хоча ніхто не дізнається, коли вона мала б… І вона живе. Її тіло тепер стало красивішим. Естетичнішим. «Коли ти чиниш добро, ти виявляєш гординю. Так ти ставиш себе вище від тих, що чинять те, що ти вважаєш злом» («Релігійний вісник»).

…Хлопець, чиї руки від ліктів до передпліч було помережано чорним і синім, який до всіх звертався на «ти» і мав щось шизануто-блискуче в зіницях, наче туди було вмонтовано неонові трубки… «Розумієш, — сказав він спокійній Мар’яні, що сиділа навпроти нього на стільчику. — Розумієш. Якщо всі будуть знати, що ми заражаємо їх вірусом, — він намалював на дощечці крейдою «040», — вони ж не підуть до нас, — і він перекреслив написане навхрест, а потім промовисто перехрестив свій засмаглий живіт із портретом Че Ґевари. — Але незрозуміло, чому люди таки приходять, — він витяг звідкілясь табличку з написом: «Тут тебе можуть заразити чудовим вірусом 040 (побічні явища, як при…)», наступне слово, мабуть, було сленґовим і незрозумілим Мар’яні. — На сусідньому пляжі заражають банальним герпесом, в кого його ще нема, ще далі — адаптованою лихоманкою, від якої по тілі просто вискакують плями; там, у місті, — він кивнув на уявне недалеке містечко, — взагалі інсталюють що попадеться. Просто раніше всі про це знали, — він простягнув Мар’яні табличку, — а тепер це невигідно. Це бізнес. Краса — це те, за що тре не тільки платити. Уяви, що ти зайшла не в нашу халабуду на пляжі, а в жертовник. Тепер ти стала естетичнішою…»

— Це не шкодить здоров’ю, — заперечила Мар’яна, і їй захотілося вмастити хлопця по писку, а потім розвалити цю халабуду, мов дитячу пасочку, і поховати його разом із його вірусами там, під табличкою «Тут тебе можуть…»

— Жінка не є естетичною за своєю природою, — веде він далі. — Вона є більше егоїстичною і лякливою, тому боїться показувати свою природність, ховаючи її за машкарою. Чим більше машкари — тим більше страху. Туфлі з обцасами — це не просто туфлі, це інша хода, постава, зміна візуального об’єкту плюс втома м’язів, розриви сухожиль, падіння, вивихи, навіть переломи. Колготи — це уява, це нова шкіра без волосся й дефектів, блискуча та гладка. Усе це нове, що мусить знищувати старе. Життя підсовує нам у яскравій обгортці повно різноманітних пасток — смертельних і не дуже — але не печалься: у кожній на тебе чекають приємні подарунки, — він посміхнувся, і неонові трубки в його очах зблиснули.

— Гаразд, я зрозуміла, — покірно сказала Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар’янка, якій щойно вибудувалося чотирнадцять, і для якої цей хлопець невдовзі стане першим коханцем.

— У твоєму випадку, — почула вона вслід, виходячи з «Центру експериментів над тілом», — булавка під бровою може спричинити зизоокість. Мінздоров’я попереджає!..

— Мені пофіґ чи нафіґ… одним словом, однаково, — сказала Мар’яна Василівна. — Ніхто не знає, коли йому судилось померти…

— От-от, — глухо долинуло за її спиною, — я не лікар, і тому теж так кажу…

Вийшовши із задушливої півтемряви, вона майже фізично відчула, як дійсність тисне на неї усією своєю красою, забиваючи подих, заважаючи що-небудь згадати та зрозуміти. Дійсність змушує захоплюватися її жагою, неперервністю, сонцем. Море оглушує Мар’яну і ковтає цілком. Це пастка.

«Є можливість трохи побути на гребені хвилі», — так думає не серфінґіст. Так думає жінка з тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги.

Увечері до її квартири зійшлися на чай: завідувачка бібліотеки, хронічно втомлена очікуванням виходу на пенсію, Христина — весела кондукторка, що прибула просто на трамваї, і з нею — маленька жінка в чорних, пропахлих потом колготах. Усі всілися за стіл у кімнаті, поруч із деревом. Мар’яна розливала заварку.

— … Тепер з шістдесяти років, — доказує завідувачка. — Тепер ми всі сидимо під ним.

— А я чула, потім буде з шістдесяти п’яти, — відгукується жінка в чорних колготах. — Ми не подібні на них, і в той же час ми — як дерева, бо нам головне — простір, безвідносно до того, що з ним межує…

— Картопля цьогоріч дуже дешева, — каже Мар’яна. — Морква в мене не вродила. А морква дорога… і воно захопило нас повільно й тихо. Тепер воно — наш сусід, від якого багато що залежить. Воно майже наш господар, частина нашого організму, про яку ми повинні піклуватися.

— Вони приймуть закон, яким взагалі не дадуть пенсію аж до смерті, — печально говорить завідувачка. — Воно таке, як ми, воно так само дбає про себе.

— Христинко, а ти чого не береш пиріжки? — припрошує Мар’яна.

Рудень заліз на деревце, жує листя.

— Я шось не хочу… бо наше тіло, на противагу розумові, знає, що є позамежа і намагається досягти її своїми, тілесними, способами, а розум, навпаки, хоче осягнути знання засобом стримування тіла. У дерева цього конфлікту нема. Коли ти підеш у керунку тіла, то втратиш розум, а ця рослина, це дерево, дає нам можливість іти за ним.

— Принцеса Нехочу має на вухах скибки лимонів, і коли їй радять скинути їх і одягнути чудові прикраси, вона відповідає (всі разом): «Не хочу!»

— Ти хоч усвідомлюєш, що не буде ніякого Принца? — каже Мар'яні Христина.

— І як ти живеш без телевізора? — облизує ложечку з варенням жінка в чорних колготах. — Дерева настільки швидкі, що ми не можемо вловити їхні рухи, тому запам’ятовуємо їх такими, якими побачили вперше, незмінними.

— Та за шо ж я його відремонтую? Мені хвата тільки на кота й трохи на себе, — смішливо відказує Мар’яна. — Ми тому й так пестимо наших тваринок, щоб їм було важче від нас відмовитись, — вона дивиться на Рудня. — Це неможливо! Бачити, як він ґеніально придурюєтья!.. Дівчата! А давайте візьмемось за руки й походимо довкруж дерева!

— Заспівай нам, Мар’янко. Ти наче сумна, — говорить завідувачка.

— Та в мене й так у голові весь час звучить якась музика. Я оце навіть тепер жую в такт.

— И днем, и ночью ко-от учо-о-ный… — наспівує Христина.

— Воно не заступає тобі світло? — питає жінка в чорних колготах.

— Та я тут раз на дню буваю.

— Та-а, оце в тебе сенсація, — каже Христина.

— Хіба ж то дивина? — заперечує завідувачка бібліотеки. — От якби воно росло зверху вниз, зі стелі… от, воно, Мар’янко, наше невір’я: ми ставимось до чуда як до даності. Дуже простий спосіб невір'я. Нехай перед нами буде двісті речей, до яких ми не звичні, ми все одно зможемо їх пояснити і розтлумачити. Єдине, що ми не можемо пояснити, чому вони існують саме так?

— Нє, Мар’янко, тобі тут самотньо, — кривить рота жінка в чорних колготах. — Воно ж не знає, що росте тут поза всіма правилами, не знає, що воно означає для нас. Воно взагалі може не відчувати, що таке «ми», а тільки наслідки наших дій.

— Чому самотньо? Є кіт. Та й ви не забуваєте. Насправді люди теж ніколи не помиляються. Звичайно, я ненормальна…

— Знаєш, Мар’янко, і я зізнаюся, — перебиває завідувачка. — Я теж ненормальна. Я тебе вчора в бібліотеці бачила як оце зараз. Ти була в купальнику, вся якась розгублена, так, наче б у тебе, не дай Боженько, шось вкрали… Я ахнула й чомусь позаздрила тобі навіть… От що бува… Задуха. У задусі й не таке примариться… І з тебе вода накапала на паркет.

— То з вазонків накапало…

На їхньому столі стоїть ваза з хризантемами, зрізаними з клумби померлої сусідки.

Стара, безсумнівно, знеслася на небо, хоч і страждала на ноги. Небіжчиця не була донькою царя, на відміну від Гаутами Будди, чи бабцею олігарха. Але вона була жінкою. Їй ніхто не сприяв і не перешкоджав, вона була нікому не відомою. Стара тихо просто працювала й жила, не сподіваючись надто… Таких як вона набагато більше. Практично кожен другий поруч із нами — маг, учитель, чарівник, просвітлений, неповторний, чудовий, мудрий, вічний, інакший, святий, Пророк, Месія і такий же грішний, як і ми, грішні. Вони маскуються під дерева, очерет, під сірий тротуар, під перехожих і співробітників, і мають єдину ваду: самі часто забувають, хто вони насправді.

Стара жінка такою й запам’яталася нам: стоячи розгублено в отворі дверей, у ще не припалій куряві, із ключами в тремтячій руці. Вона хотіла давно відчинити ці двері, але це вдалося їй лише тепер, коли дверей не стало. Їй кортіло поритися в шухлядах, зазирнути в холодильник, погримати каструлями на кухні… її приваблювало це житло, наче недочитана в дитинстві казка, і її мудрість полягала хоча б у тому, що розуміла: зайти в чуже житло — це не погано. Не вдертися, не вломитися, а увійти, відчинивши двері.

Мар’яна поралася на кухні, допомагаючи лаштувати поминальну трапезу, а за дверима четверо чоловіків проносили гріб. Що це були за люди? Їх ніхто не знав.

На кухню зайшов священик:

— Це ваш кіт у коридорі?

— Мій, — Мар'яна витерла руки до фартуха.

— У вашому коті — біс, — сказав священик. — Це по його очах видно. Біси часто вселяються в котів. Я це знаю.

— Як блохи? — зі щирим розпачем і довірою мовила Мар’яна, і якби не ця довіра, священик образився б, а так він ледь всміхнувся кутиками очей:

— Я їх виганяю. Ось моя візитка.

У подвір’ї кричали діти та птахи. Заввишки дерево сягнуло вже майже половини кімнати й тягло своє гілля до вікна. Стовбур був струнким, наче вісь, навколо якої все тепер оберталося: люди, будинок, місто… Листя — соковите, м’ясисте; коріння випиналося з-під паркету — чіпкі напружені м’язи. Це дерево не знало, що таке справжній вітер, воно ніколи не пило дощу, взагалі, невідомо, як воно росло, бо Мар’яна жодного разу його не полила. Та по всьому було видно, що вологи дерево мало вдосталь. До речі, воно не знало, що таке справжня земля! Це була навіть не рафінована, теплична, генетично модифікована рослина з великим фосфорецуючим написом «не містить холестерину», це було ще щось віддаленіше від справжнього життя, і тому неймовірне з погляду цього життя, неможливе… Справді, що це життя могло знати про це дерево? А що знало дерево про життя?.. У своїй відірваності від усього й високості другого поверху, у впевненості в тому, що тут можна рости, воно подібне на людину. Так само, як і людина, воно є сполученням низького й високого, темряви й світла, холоду й тепла, добра і зла, і так само, як людина, воно завше переконане, що там, угорі, — таки світло.

V

Єдиний атрибут костюма, який слідчий Іван Григорович пошкодував викидати, — то був пасок («Завдяки йому продала», — хвалилася подружкам Мар'яна). Удома Іван Григорович довго розглядав ремінь, а потім заправив його до робочих брюк, дбайливо поклавши в шафу старий пасок — з розчовганими дірками й потертою пряжкою.

Уночі Іван Григорович схилився над сплячою дружиною, уявляючи себе відданим сторожовим собакою, який охороняє її сон, але раптом виявив, що в такій позиції легко відходять гази, що мучили його цілий вечір. Звук був доволі гучним. Дружина вдала, що прокинулась, бо не спала. Його спосіб випускати продукти розкладу квасолевої зупи був для неї нестерпним фактом, і кілька хвилин Іван Григорович був об’єктом її ненависті…

…Він зняв ремінь і почав намотувати його на руку. Він робив так завжди, коли допит заходив у безвихідь.

— Та, бачу, у вас теж в’єтнамський… — несміливо сказали по той бік стола.

— Теж?..

— Ну, як у… він там у партнерській поїздці був. Із їхніми там…

Івана Григоровича давно вже цікавило питання взаємодії добра і зла. Хоча з плином часу і набуттям досвіду він все частіше ставив перед собою вже інше питання: «Чому вони, власне, мають взаємодіяти? А коли це просто різні стани одного, мов холод і спека, свято й будень, день і ніч?»

Тепер потойбіч стола сидить уже Мар’яна, і він хоче витиснути з неї правду так, начебто вона, правда, є повсюдною, а Мар’яна лише рупор, канал, через який ця правда звучатиме. І, що важливо, будучи на подібній посаді, Мар'яна чинила б так само.

— Найбільше, що духовно шматує людину, — каже Іван Григорович, — це залишене непокараним, а часто й винагороджене зло… Ми працюємо для того, щоб зло було покаране.

Прийдешньої ночі їй наснилося Зло. Вона жила чи в гуртожитку, чи то в нічліжці, а чи в бараці на тринадцять місць із божевільно високою платнею: 20 доларів за ніч. Після важкої праці вона спала на якомусь ліжку за перегородкою — подібні можна зустріти в громадських туалетах і офісах — трохи вищою рівня очей. Мар’яна не пам’ятала, як вона заснула, але прокинулась від гуркоту музики, що долинала відразу з кількох джерел. Жінка лежала на матраці й бачила під білою пішвою свої ноги і металеву спинку ліжка, осоружну, зелено-блакитну. Мар’яна знала, що надворі глупа ніч: третя, може, друга… У великій кімнаті, радше, залі, де вона перебувала, поділеній перегородками на відсіки, наче плацкартний вагон, горіло тьмяне світло. Мар’яна зі своєї постелі бачила стілець, на якому, розвалившись, сидів хлопець із голеною засмаглою головою. Його потилиця й шия утворювали майже рівну лінію, і це лякало Мар’яну. Обличчя хлопця було сконцентроване, жовтувата смаглява шкіра й очі осявало зовні світло, нижня губа відвисла. Він дивився телевізор.

Не тілом, а ніби внутрішнім зором, самими очима, жінка підвелася й зазирнула за перегородку. По телевізору передавали естрадний концерт, але зображення було погане: періодично екраном бігали смуги, кадр зміщувався й ставало видно лиш ноги артистів, а решту екрану заповнювало біло-чорне шумовиння. Часто зображення зникало взагалі. Тоді з динаміків на всю кімнату розповсюджувався тріск і шум, який збудив Мар’яну. Вона знала, що напрацювалася, що хоче спати, але звук заважав їй, тим більше, що з інших закутів теж линули уривки пісень впереміш з тріскотінням. Там перед телеприймачами сиділи такі самі молоді хлопці, може, товариші цього молодика, і так само чомусь не спали, зосереджено споглядаючи телепередачі. Жінка не знала, чим вони займалися вдень чи минулого вечора, як заробляли собі на хліб, але те, що вони так нахабно по двоє, по троє дивилися вночі свої телевізори, так відсторонено, застигло, давало їй підстави навіть не звертатися до них із єдино можливим проханням. Мар’яна вві сні заплющила очі, гадаючи, що, може, слід звернутись до них дипломатично, в тумбочці є навушники, треба дати їх їм, але… вони дивляться телевізор по двоє-троє… Вони не сплять чи лише вдають, що не сплять. Від них віє мороком. Вони дивляться в Час.

Це було нестерпно: какофонія шуму й музики заважала їй знову заснути вві сні, і Мар’яна прокинулась насправді. Було тихо. Старий будильник виклацував півшосту ранку, але саме вночі він чомусь спішив на півгодини, отже насправді була п’ята. Зі щілини між шторами на килимок падало світло, в якому пролітали птахи й тополиний пух. Мар’яна знов поклала голову на подушку. Хтось далеко-далеко, за перегородкою, розказує монотонним порохнявим голосом: «…питає в них: хто на світі найкрутіший? І вони пішли спочатку до Масіка з Варшавської, того чорного… Ну, знаєш Масіка?.. Ну от, і питають у нього, тіпа, чи он крутий, бо в нього вже тоді було бабла до фіґа, красна спартівна «Міцубісі» і мабіла… бо ніхто ше не мав мобіли, ну і рєбят він держав па-сєрйознаму… бєшєний…»

Зло, виявилося, теж має свої казки.

«Єслі тєбє ґаварят астанавіть, — ти абязан астанавіть!»

Їхні коротко стрижені потилиці нагадували морські міни часів Другої світової з обрубками волосся, наче з пиптиками детонаторів.

Проміжок між сном і пробудженням у Мар'яни на тім скінчився. Вона взяла кухонного ножа, вийшла надвір і вирізала ще кільканадцять хризантем з квітника, що його плекала стара. Квіти вона поставила У вазу, а вазу — на трюмо в кімнаті матері.

Чим була для неї подія з чоловіком, чия поява залишилась просто уривком цієї оповіді? Його доля лишилася нерозгаданою. Безперечно, він існував, він жив, він був, так само реально, як існував цей будинок, Мар’яна і дерево у вітальні її квартири, як кривдники, ці троє невідомих, яких ми знаємо насправді так інтимно-близько, так реально, як існує цей текст. Тут Мар’яні слід було самотужки дослідити причини влади, гордині, авторства. Шурхітливе тепло його плаща, запах, коли він нахиляється низько над тобою і дихає тобі в обличчя. Незголені волоски на його щоці, червоні прожилки в жовтуватих білках. Наче галуззя.

Так, як той незнайомець, зникають герої фільмів, вистав, книжок. Прив’язаність до них втрачається. «Залиште своє повідомлення після сиґналу», — говорить спотворений жіночий голос, і справді за цим чути Символ Нашої Епохи — сиґнал, створений акустичною частотою кварцового генератора, підсилений на телефонній станції, як і на інших телефонних станціях усього світу, переданий на невідомо далеку відстань (якщо всі дроти на Землі скласти в одну лінію…), сиґнал, що періодично буває в космосі, але являє собою то коливання струму, то електромагнітну хвилю; той, що спричиняє запалювання міріадів крихітних лампочок, наче звізд, усіляких можливих світловипромінюючих пристроїв, п’єзотелефонів, контрольних гучномовців старих бобінних магнітофонів, що досі у відсталих країнах записують деякі телефонні розмови, а в більш розвинених — усі, плюс розмови відсталих країн… І це архаїчне, мегалітичне, просте, як світ і потойбічне, мов темрява, «пі-і-і-і-п» означає в даному разі запрошення говорити, а в деяких штатах Сполучених — дозвіл тягнути на себе ручку рубильника, що вмикає струм електричного стільця. В СРСР воно означало донедавна кінець телевізійних передач і мало на меті пробуджувати глядача, що заснув. Тепер майже на всіх каналах є нічні програми.

Держава існує чи то завдяки підсвідомій згоді з пануючим ладом, чи то через неусвідомлення можливості іншого ладу. Коли усвідомлення можливості іншого ладу настає, «піп» виривається на свободу, на деякий час звільняється від дротів, існуючий лад змінюється. Це як «пі-пі» в дитинстві, що означає «звільнись». «Піп» — це наш рефлекс. Наступна революція почнеться з короткого гучного сиґналу «пі-і-п», тому пропоную цей сиґнал негайно заборонити.

Ми просто лишали знак про себе. Не триваліший за інші. Але цікавий настільки, щоб його можна було дослухати принаймні до половини:

«Мене звати Мар’яна. Мене звали Мар’яна. Мені двадцять один. Я покидаю тут усе… Мене… А зрештою, яка різниця? Я працював на себе… Сьогодні… я не знаю. Просто. Бувай… Моє ім’я… Га?.. Не перебивай! Я Аня. Я хотіла… але так не буває… Мене звати Іван Григорович. Де я працював, значення не має… але мені скоро шістдесят. І я… мій номер тепер нічого не значить. Прощавай… Мене звати Галя. Я тут непогано влаштувалась, трохи погуляла, але… І це не самогубство. Щось на кшталт від’їзду на «пе-ем-же»… Привіт. Я Наталя. Я не наркоманка, мені вісімнадцять…»

Вони розчиняються. Першими зникають їхні імена, наче те, що й ніколи не позначало їх, але тоді змінюються їхні лиця. І видно, що їм страшно. Моторошно. Вони бояться, але це триває якусь мить, а тоді й ця мить перетворюється на минуле, хитається, мов маятник, до майбутнього й нарешті врівноважується. Відтепер часу немає. Вони нікому не заподіяли зла. «Хоча добра, здається, теж…» Вони проносяться крізь натовп, що теж невдовзі від’їжджає, крізь клунки з липким варенням і полуницями, крізь гаманці, повні брудних купюр зі страшними обличчями й дитячих фотографій, крізь «Тіки я прошу вас, будь ласка, не біля туалету…» — «Як нема… Ну, а якщо пошукати… В мене тут у паспорті…» Але всі найкращі місця вже заброньовано, розкуплено, зайнято… Вони обліплюють химерними бароковими візерунками старовинні вази в антикварному салоні, і в зозуль у замшелих годинниках на мить зблискують дерев’яні зіниці, а тінь від химер на вкритих лаком поверхнях сецесійного бюро змінює свої накреслення, наче від мелодії флейти, і хтось говоритиме з продавцем — позначеним печаттю усіх пороків старим з акуратною сивою борідкою, — що антикваріат — то речі, що були ближче до якогось розв’язку, від якого ми все віддаляємось. Борідка робить старого продавця антикваріату надлюдиною, бо вона є акуратною, але пороки роблять його ще більш надлюдиною, бо як він із такою кількістю гріхів зміг створити собі таку добропорядну, естетичну зовнішність? Це не обличчя перекупників золота і валютних міняйл, чиї очі покриті маслянистою плівкою, обличчя засмаглі, а руки весь час сверблять, їхні очі випинаються вперед, як у хамелеонів, і влітку вони стоять біля входу до ювелірної крамниці зі старою вивіскою, вбрані в яскраві пляжні сорочки, і це, до речі, єдина ювелірна крамниця в цьому районі з такою старою вивіскою. Вони наче п’ють із неї березовий сік, кров, золото. А він просто торгує антикваріатом. Торгує уламками часу. Торгує мотлохом. Але подивіться на його очі! Коли він помиратиме, його каштанові очі помруть останніми.

Мар’яна набрала номер телефону з візитки, яку дав їй священик. Ніхто не відповідав, але Мар’яна продовжувала говорити, пробиваючись крізь рівномірні гудки, які наче знущалися з неї:

— …А ви вважайте, що цей ремінь — так само нізвідки. Його нема. Це неможливо. Бо виходить, що той чоловік повісився на дереві, якого нема. Якого не може бути напевне. Він був часткою старого міфу про двох і про плід на дереві. Плід пізнання… — усе це призначалося насправді слідчому Івану Григоровичу, але Мар’яна чомусь вирішила, що довіритися священику буде краще, правильніше. Тепер він висів на цьому паскові, і перед ним стояли троє, але насправді його життя вирішував один — той, чиє тепло й запах: свіжості, тютюну, минулої зливи, бензину, запах міста, запах огіркового лосьйону ми так добре знаємо, а ті двоє були просто підлеглими, несамостійними, новими, що він, той один, їхній ватажок, знадив… Чи… чи вони були двоголовим змієм? Чи… чи знадив той, хто висів на дереві, бо хто може висіти на дереві, як не змій?.. Хіба що плід.

Зі стелі в її квартирі відвалився шмат штукатурки, оголився блідий корінь. «Це дерево неправильне, воно як божевільний. Повинні ж бути принаймні божевільні дерева, якщо божевільних людей нині не існує…»

VI

Квіти на підвіконнях бібліотеки росли, утворюючи під собою хащі сухого листя, відмерлих пагонів, пелюсток, що, відірвавшись, змінювали свій колір на чорний з червоного, поволі темніли, збігались, наче кинуті до полум’я. Цей повільний вогонь пожирав їх, наче справжній, який ковтає осіннє листя. У змові з вітром він розвіює дим узбіччями автотрас, сіється пожовклою стернею, перекидає уривки загублених SMS-ок та попіл, що його струшують з важких цигарок водії-далекобійники. Вони курять, сподіваючись позбутися денного безсоння, нервів, щему незрозумілої їм гнітючої юності. Їхні вантажівки викидають із труб пари відпрацьованого палива, наче спогадів, загулих давно-давно-давно… Вони їдуть уперед, лишаючи на дорозі частку себе, вони рухаються, спалюючи чиєсь сонце, землю й дощі, викидаючи їх геть, наче каталоги давно неіснуючих бібліотек, переліки забутих кимось вражень. Вони курять і випускають дим. Вони переміщуються в себе тільки їм відомим маршрутом. Попіл їхніх цигарок змішується з порохом на узбіччях, влаштовує бали з вітром.

Порожня кабіна. «Часом вони не повертаються», — думаєш ти, і летиш, а машина їде. Чорний з червоного. Зелений з червоного… через жовтий. У трьох кольорах закодоване народження й вогонь. Червона пелюстка в’яне — вогонь. «Червоне, жовте, зелене. Зелене, жовте, червоне… Світлофори — теж дерева…»

Мар’яна кладе долоню на скло. Скло прогинається.

— От, диви, що прийшло, — завідувачка із зітханням показує Мар’яні гарний великий конверт.

— Що це?

— Допомога. Пам’ятаєш, до тебе все такий старий ходив, газети читав?

— Той хрич, що залицявся?.. Ну. І шо?

— То в нього син у Канаді, виявляється…

— Та?.. Ти ба, я такого кавалєра проґавила! — регоче Мар'яна. — Шо ж він не заходить?

— Та він уже вмер.

— Угу, — похмурніє Мар’яна.

— Ну, так от. Той син там якийсь багатий. Допомогу нам прєдлагає. Типу ґрант. На ремонт там, модернізацію, закупівлю фондів… Оно мені нада, та морока, перед пенсією?..

— Ану дайте сюда, — Мар'яна вихоплює конверт. — Я сама з тим пойду, куди слід. Попробую. Інтересно ж.

— Ну дивись, дивись, мо’ ще якого Креза старого там знайдеш… Але в свободноє від работи врем’я!

— Та звичайно, Маріє Іванівно…

Мар’яна відчинила високі двері й занурилася в маленький біоценоз нового колективу: симпатії, антипатії, випадкові й невипадкові зв’язки. На верхівці споживання — начальник… Мар’яна вирішила, що слід обов’язково розстрілювати людей із глумливими пиками. Бо що значить глумлива пика? Вона означає, що людина обманює тебе, розуміючи, що ти знаєш, що тебе обманюють. Але ти, на жаль, нічого не можеш вдіяти. Та чому ж нічого?.. Ось до кабінету хтось зазирає, і людина з глумливою пикою раптом підводить свої широкі брови, і від того її пика стає ще огиднішою, людина піднімає пальця і раптом вся піднімається з-за столу і, кажучи, «один момент» — вискакує з кабінету. Тоді Мар’яна моментально хапає зі столу печатку і ставить її на папері (ой, та що ж мені за це буде, так же ж не можна…), і коли глумлива пика повертається через півмиті, то застає Мар’яну почервонілою; але начальник, заколопотаний тепер якоюсь новою оборудкою, вже неуважний до Мар’яни, і каже їй на-останок, що «це все дуже складні технічні питання, і я не здатен взяти це навантаження під свою відповідальність, це ж просто таким, як ви, незнайомим з усім процесом, здається, що тільки підписати документ, завізувати — і все… Щодня до нас приходять із такими от… ґрантами, пропозиціями всякими і не просто так, а з відповідних установ там всяких, фондів, але я кажу, що це державна установа, це управління… Розумієте?»

— Так, розумію, — кліпає очима Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар'янка, для якої цей дядечко-начальник є батьком. Занудним, суворим батьком. Чому в літературі так вигідно досліджувати героя самостійно, відокремлено від батьків?.. Її батько ще спить, поклавши голову на праву руку, в кухні говорить радіо, цокає механічний годинник, з вулиці тихо світить сірість, стіни злущують шкіру, за дверима пересуваються сусіди і тиша, що наповнює навіть ноти й дитячі іграшки.

Удома до печатки вона додає ще й підпис. Рука Мар’яни зовсім не тремтить.

— Це ж проста задача, дитино! Чому ти так не віриш в математику? Це ж найвизначніша наука з усіх! Ну, ще раз послухай:

«Один комбайн збирає 12 тонн пшениці на день, а в кожному комбайні є двоє комбайнерів, загалом за день було зібрано 36 тонн пшениці. Скільки було комбайнів і скільки комбайнерів?» Ну, подумай…

— Я не знаю…

— Скільки було комбайнерів та комбайнів?.. Ну, дивись, правда, просто?.. Тепер, Мар’янко, ти її розв'яжеш?.. І її, і оцю подібну задачку…

— Ні.

Регіт у класі.

— Іди, сідай, іди, іди, щоб я тебе не бачила… Двійка.

— Анно Іванівно, а її не можна розв’язати… — регіт.

— Як не можна?

— А якщо комбайн поламався? А коли комбайнер захворів або п'яний?.. Чи погоди нема…

— Боже, дитино, що ти таке говориш!?..

Попелюшка була найпотворнішою зі сестер: стара діва, що витрачала півзарплатні на тістечка. Але їй таланило! Коли сестри отримали заслужені відпустки, щоб провести їх, готуючи закрутки на зиму, до Попелюшки надійшло запрошення на бал.

— О, як же ми заздримо тобі, Попелюшко! Поїдеш у столицю. А в столиці тепер гар-рно! Сто років там не була-м. Там, мабуть, до тебе залицятиметься Принц, тож візьми від нас усе: ось тобі мій новий плащик… А від мене ось парасолька, не нова, але без дірки, як у тебе… А от тобі новенькі бальні туфельки. Гарні. Десять років у шафі лежали. Не дочекалась я свого балу… А от тобі на дорогу тістечка я спекла, візьми, щоб не спатичіти в дорозі. Тебе ж мацатиме сам Принц!..

Попелюшка дякувала за все добрим феям і, схопивши під пахву коробку з туфельками, поспішила геть, уся захоплена фантастичними мріями й липкими думками, яку ж кашу заварила із тим ґрантом… Ба-асовий ключ, гроші не дадуть так просто, а ще якесь представництво в Києві, треба їхати, і що ж за це їй буде, бо начальство ні сном, ні духом… Може, подзвонити, сказати так і так… Ба-асовий ключ, і що за презентація?..

І Попелюшка потрапляє в столицю, де її зустрічають, у золоченій кареті возять містом, показуючи фонтани й монументи, королівські палаци й пам’ятники, вона просить зупинитися біля церкви, їй дають п’ятнадцять хвилин на молитву…

Вона вірила в Бога, іноді, навіть досить систематично «іноді» ходила до церкви, але коли дослідити систему поглядів Попелюшки, то виходило, що ця жінка назбирала з усіх релігій найприємніше і вірила в це. …Переселення душ в нові тіла після смерті, язичницькі прикмети й забобони, ортодоксальне християнство з його беззаперечним відкиданням інших релігій… Вона в натовпі екзальтовано вітала Папу, її вабив буддизм з його вірою в себе, та найчастіше Попелюшка керувалась атеїстичним цинізмом, обурившись, коли під час молитви до неї підійшли люди із зажуреними обличчями й великою скринею для пожертв.

Ще було захоплення надемоційними телепроповідниками з Америки, що вистрибували й кидались на вас з екрана, наче паяцики на дротиках і батарейках. Вони веселили вас в ім’я Бога, звинувачували вас в ім’я Бога, любили, дратували й душили вас своїми ніжними рожевими пальцями в ім’я нашого Господа. Попелюшка дивилась, мов на звірів у зоопарку, на лисих індуїстів, буддистів, кришнаїтів, вкритих замість одягу пелюстками квітів. Вони співали «харі Крішна» безмежну кількість разів, поки повітря навколо них не наповнювалось запахом чайних троянд, гіацинтів, маґнолій, поту, а наелектризовані хмари не оповивали лисі голови тих замріяних людей, наче німби.

Попелюшка вірила РУН-вірі, що була українською національною, і тому теж дуже знадливою і правильною. Вона боялася ісламу й іудаїзму. Вона боялися глобалізації. Усі ми боїмося глобалізації, тому називаємо Бога у різний спосіб. Ми всі поділені за ознаками: національністю, расою, психотипом, знаком зодіака, рівнем добробуту, нормами споживання… Глобалізація — це хаос, що чекає за порогом. Це тваринний світ, це рослини. Вони втратили розуміння індивідуальності. Вони — пізніша за нас стадія розвитку, досконаліша. Вичерпається газ і нафта. Усе стане універсальним: країни, політики, закони, люди, імена, мода, телебачення, гроші, мораль, армія, поліція, колір шкіри… Дерева просто усвідомили своє призначення. Їм не потрібні закони. Їм не потрібен транспорт. Вони свідомі аж до втрати свідомості.

Попелюшці, як і більшості, набридли ритуали. Вона вірила в Бога, але не вірила Богові.

— О! То ви — пані Мар’яна! Можна до вас так звертатися?.. А з вами…?

— Начальство не змогло. Справи.

— Так, буває, розумію… Прошу, сідайте ось тута, ваше місце дванадцяте, перший ряд. Ви підготували промову?.. Коротенько, хвилин на п'ять, не більше…

І розпочався бал. Там було багато попелюшок, але Принц, звичайно, звернув увагу саме на нашу Попелюшку, бо ж недаремно вона їла в дорозі чарівні тістечка. Принц і сам був неабиякий ласун, і Попелюшка відразу це зрозуміла, споглядаючи його велику лисину, і частувала Принца розкришеним домашнім печивом з кульочка. Розносили шампанське. Фуршетний стіл… канапки… шампанське… вікна… стіл… — У тебе не кружиться голова так, у танці?.. — фуршетний стіл… шампанське… інші пари… вікна… стіл…

Вона вже бачила його колись, але інакшим. Це було там, на морі. Він був так само старшим від неї на двадцять років, так само лисим і одруженим. Але то був не він. Вона прогулювалась берегом увечері, коли сонце вже зайшло, здаля долинала музика.

— Ви не бажаєте?

— Бажаю.

Се був один із тих чудових вечорів, які бувають лише в дитинстві. Невідоме призначення пар, що лежать на піску в напівтемряві, шурхіт рапатого язика моря, що все лиже берег, немов карамельку. Язик великої корови з повним вименем ікри й медуз, корови, що їсть водорості, викладені для неї купками вздовж усього узбережжя, на всіх пляжах.

Танці під звуки далекої дискотеки із чоловіком, якого вона давно знала. Цієї думки вона не могла позбутись, аж поки не змирилася з нею.

— У вас чудове чуття ритму.

— Я піаністка.

Година, як це буває в попелюшок, настала раптово. Вона мала квиток і не мала грошей на таксі. Принц викликав їй таксі зі свого стільникового телефону і поїхав разом із нею. До відходу поїзда залишалась хвилина.

На вокзальному ескалаторі Попелюшка скинула туфлі, в яких мучилась цілий день, і прожогом кинулася вгору по сходинках. Принц на кілька митей затримався внизу, спостерігаючи, як великий силует Попелюшки, розштовхуючи люд і вибачаючись, просувається вгору, а тоді раптом заквапився вслід. Він був уже на другому поверсі вокзалу, коли ескалатор викинув йому під ноги пару попелюшчиного взуття. Принц підтримав за лікоть якусь бабусю, нахилився й підняв туфельки.

Мар'яна вже була на пероні, поїзд рушив, і вона припустила за ним з максимальною швидкістю, на яку була здатна. Її волосся розлетілося, бо заколка загубилась, рожеві п’яти, що не встигли забруднилися вокзальним порохом, бухали бруком у такт із серцем. Хтось наставив на Попелюшку фотоапарат. Вона вже не бігла, вона летіла, гублячи позаду залишки чарів. Її помітили і зірвали стоп-кран…

Принц поклав туфельки в чорний поліетиленовий пакет з написом «BOSS» і привіз до спорожнілого офісу. Там він про всяк випадок зачинився в кабінеті, помастив туфлі «разноской» і міряв, аж поки вони не допасувалися.

Через місяць в одній зі столичних газет на останній сторінці було вміщене велике фото Попелюшки, що летіла на тлі поїзда, з підписом: «Фея українських залізниць».

VII

— Зачекайте, я скажу. Я все мушу говорити сама. Коли ви передаєте чужі слова, то все одно це говорю я. І коли я чую те, що мені говорять інші, — це так само мої слова, бо це я їх чую, я їх розумію чи не розумію… — вона ковтнула воду зі склянки й видихнула в залу: — Кохання… Цю тему в попередні часи досліджували дуже докладно, оскільки прояви любові є нібито ірраціональні, і тому нібито божественні. Вони керувались принципом: «Хто знайде Любов, той знайде Істину», але весь час займалися сексом… Якщо в минулому столітті кохання ще намагались віднайти, то тепер воно загублене остаточно. Природа поступово позбувається любові, замінивши її естетикою: запах, фасон, колір, форма, звук… Секс — то прояв нераціонального, нестерпно-природного, це поезія тіла: його ми змушуємо повторювати одні й ті самі рими-рухи, поки не досягнемо попадання, розуміння. Секс — це як гра з китицею… вибачте, гра в кошик.

…Чому ми любимо в дитинстві гойдалки? Чому досі не вийшов з ужитку механічний годинник із внутрішнім маятником?.. Тіло використовується, як камертон; слова і рими використовуються, як камертон… і рівномірне цокання підборів… і биття серця… Але, попадаючи нарешті, ми виходимо з гри лише на мить від миті. Тільки смерть за означенням є ритуалом виходу з гри, тоді як вірші — адреси в позаторішньому…

«Кожна розмаїтність, зрештою, є лише цілком передбачуваними видозмінами одноманітності, кількість яких є кінцевою» («Релігійний вісник»).

«Насправді світ не надається до класифікації» («Релігійний вісник»).»

Виспавшись і виплакавшись, Попелюшка сіла в маршрутку. Усю дорогу (а за містом бусик їхав зі швидкістю понад сто кілометрів) жінка, що сиділа перед нею, хрестилася, а вільною рукою тримала дитину. Водій весь час розмовляв із якимсь дядьком, одночасно курив і жонглював двома апельсинами. На панелі приладів у нього лежав мобільний телефон, і коли він двічі чи тричі теленчав, Мар’яна відверталася і дивилась у вікно, споглядаючи полонини, що проносились далеко під ними, і шалений канкан придорожних стовпчиків. Спостерігати за тим, як водій із вправністю професійного жонглера одночасно кермує, курить, розмовляє по телефону, щось відповідає попутнику і при цьому переміщає в просторі тридцятеро душ зі швидкістю ста десятьох кілометрів, у Мар’яни не ставало снаги.

Земельна ділянка Мар’яни розташовувалась неподалік від очисних споруд, просто над нею проходила високовольтна лінія електропередач, а трохи далі видніли склади добрив та паливно-мастильних матеріалів. Та якби Мар’яна прослідкувала подальший шлях вирощених нею овочів, це б неабияк її здивувало.

На ринку в обумовленій годині до неї зазвичай підходив добре вбраний чоловік і закупав гуртом все, що Мар’яна приносила: зелень, яблука, огірки, моркву… Чоловік прямував на стоянку, перевантажував усе з кульків до салону свого мінівена, сідав за кермо та прямував до аеропорту.

Дорогою йому траплявся трамвай, що стояв біля зупинки, і чоловік, згідно з правилами, зупиняв авто, спостерігаючи, як знавіснілі від дощу та війни пенсіонери простягають руки й обличчя до поруччя, намагаючись відразу ступити на сходинки, але їх відштовхують пасажири, що виходять з трамваю, і тоді пенсіонери піднімаються в останню атаку та сваряться довгими кулеметними чергами, на що ті, які вихлюпуються з вагону, відповідають короткими пострілами впритул.

У трамваї, на задньому майданчику, притиснута до скла, їхала Мар’яна. Вона бачила, як молодий хлопець стрибає на одній нозі за трамваєм, тримаючи милиці в руці. Він був уже недалеко, коли трамвай рушив. Мар’яна помахала йому рукою зі співчутливою посмішкою. Він вільною рукою весело помахав їй у відповідь.

Лайнер рейсу Відень-Париж прибував в аеропорт «Орлі» о дванадцятій десять. Овочі їхали в «Рено»-пікапі темно-синього кольору, що прямував до невеличкого замку. Його присутність видавали лиш вистовбурчені зі зелених крон свинцеві покрівлі веж.

За розсувною брамою пікап очікував чоловік в уніформі кухаря.

Ще за годину у велику залу їдальні, жваво спілкуючись, входила родина тримача контрольного пакета акцій транснаціональної корпорації, основним джерелом прибутків якої є вирощування генетично модифікованої сої.

Усі сідають за круглий стіл: голова сімейства — чоловічок низького зросту, в джинсах і футболці, з глибоко посадженими сірими очима і густо притрушеним сивиною волоссям; його дружина-італійка з владним і лагідним поглядом пантери. Разом із ними за стіл, шумно відсуваючи стільчики, гепаються двійко різного віку янгололиких хлопчиків зі здоровими зубами і світлими шевелюрами та чорнява дівчинка. Перед кожним на тарілці лежить морквина: діти мають важку форму алергії на свіжі фрукти.

Стіл уже накрито, але темношкірий офіціант питає приємним баритоном:

— Що ви будете сьогодні? (франц.)

— Чаю, — сказав маленький чоловік.

— І мені, будь ласка, чаю, — мелодійно рикнула пантера.

Після трапези, коли діти чемно встали, подякували й пішли, голова сімейства почав бешкетувати. Він їв черешні, і бив кожною черешнею об край миски, стверджуючи, що таким чином глушить хробака, і це дуже гуманно. Те глухе бамкання довго лунало залою їдальні, поки не забембало і не набридло. Тоді він покірно погодився їсти хробаків у черешнях живими, «мов устриць» — сказав він.

По краю миски з черешнями лазила гусінь, ніяк не наважуючись обрати, по який бік упасти.

— А так само, як у жінку, можна закохатись, наприклад, у комаху, — це був другий етап, друга стадія його бешкетів, уже не смішна, а зухвала. — Що це за комахофілія?.. А ти придивись до її рухів. Ти хитаєш тільки стегнами, а вона хитає всім тілом! Постійно виконує танок живота! І вона так само не помічає тебе, мов перехожа краля. Ти для неї в цей період часу не існуєш. Вона має свій інтерес, мету і наміри, до яких наполегливо прямує. Нехай це просто їжа, комфорт, діти. А ти підійди до неї, проведи перед нею лінію, — він пальцем перекреслює шлях гусені, — і ти ввійдеш у її світ, нехай ненадовго, але обидвох ти спочатку злякаєш, збентежиш… Поглянь, як прекрасно вона реагує! Уяви собі цей бісик цікавості в її очах і ледь вловиму грайливість. Не зрозумій мене неправильно. У цім світі можна бути закоханим і любити безліч речей, але більшість чоловіків у певний час вибирає чомусь жінку. Зрештою, як ти уявиш собі, наприклад, статеві зносини і насолоду від спілкування з гусінню?.. Хоча, пригадую, ти розповідала, як користувалась у дитинстві мухою, поки не зрозуміла, що це негігієнічно… Так, правда, у цьому в жінки більше вибору. Зрештою, що таке жердина в стріп-клубах, як не символічне дерево? Воно нагадує радше стовбур, ніж символічний фалос, як вважають декотрі. Та все це забавки. Кожен дуріє як знає… Ну що, звільнимо комашку із зачарованого кола? Я, здається, вже з’їв її будинок.

— Може, просто віддати її на кухню?

— Може, просто її вбити? Вона і так помре.

— Ага, ти так. Ну, порятуй її, порятуй. Бачиш, вона впала…

— Але вона народить нам дітей, які з’їдять нас колись, це правда.

— Я візьму її на черешню і викину у вікно, — вона встає з-за столу.

«Ми не можемо її полюбити, не здатні зробити щось для неї, — говорить маленький чоловік, лишившись наодинці, — хоча вона зробила для нас багато просто своїми наївними спробами облізти цю миску довкола… Так, краще не чіпати ані гусінь, ані жінку, що йде своїм шляхом. Потім не знатимеш, що з нею робити. Нехай падає сама, куди хоче. Нехай падає, мов достигла черешня».

У приймальні лікаря Мар’яна була другою після грубаса, що тримав руки на колінах і час від часу тихенько гикав. Обидвоє залежали від їжі, води, повітря, від спілкування з собі подібними…

Грубас заговорив першим:

— Такі ідіотичні інструкції… Для ідіотів справді.

Мар’яна подивилась на нього з інтересом, а він помітно нервував, стискаючи й розтискаючи пальці, притопуючи ногами:

— Ну!.. Ну!.. Там же написано було — «берегти від дітей, не ковтати!» Я подумав: «Хіба можна його ковтнути?» І проковтнув.

— Ви це про що?

— Про приймач китайський. Лікар каже, що з часом це буде все проблематичніше. Операція дорого коштує… А він був без батарейки. Він невеличкий. Він лежить так, вертикально, і вверху, на мінусі, лужне середовище, а внизу — кислотне. Чи навпаки… Словом, різниця потенціалів у півтора вольта.

— І давно?

— Та скоро півроку вже… Ні, він мене дуже не подражнює, корпус такий округлий… Тепер я «чревовещатель», як кажуть москалі. А по-нашому не знаю, як буде. «Черевобалак» чи що?

Мар’яна зауважила, що справді не надала значення тому, що неподалік приглушено грає радіо.

— …Голосно працює, коли кетчуп з’їм. Він налаштований на одну хвилю, то я вже від безвиході її полюбив. Найпаршивіше було, коли вночі грало. Але я тепер знаю, чого не їсти, щоб він тихіше працював. А у вас?..

— А в мене пірсинґ. Теж по глупості.

…Смерть це просто. Її немає. Коли ти занурюєшся в неї, ти розумієш, що вона тікає, занурюючись натомість в тебе, звивається, скочується в білі липкі кульки…

— Це що, лікарю, в жуйку?

— Хм, так, у жуйку… Це голуби, що летять від пострілу грому, обминаючи вікна, дроти, дерева… вікна, дерева, погляди… Це не слабкість. Це лоскотно.

— Лоскотно?

— Хм, так, лоскотно… Справді, лоскотно.

— Лікарю, я вже два тижні ходжу до вас, але іноді помічаю, що розмовляю сама з собою.

— Так, це справді по-дурному… Я — лікар, і ви до мене ходите… А знаєте, я завжди хотів жити не в місті, а за містом, у пригороді, де серед особняків є п’ятиповерхові багатокватирні будинки з цегли, і там квартири на дві-три тисячі дешевші…

— Лоскотно?

— Приходьте в п’ятницю, у мене прийом після обіду, в другу зміну…

— Лоскотно? — вже з дверей кабінету перепитує Мар’яна.

Людина-приймач стояла внизу, у холі поліклініки. Грубас курив. Бабця-гардеробниця дивилася на нього з ненавистю.

— Ну що? — пожвавився він, побачивши Мар’яну, яка вайлувато спускалася зі сходів.

— Усе добре. Зняли.

— А?.. — він здивовано тицьнув на її брову, пробиту наскрізь срібною шпилькою.

— Нє, то нє. Ця мені подобається. Мені з іншого місця зняли.

VIII

Протягом довшого часу спостережень Мар’яна вивчила багатьох осіб, що більш-менш регулярно справляли свої потреби в парадному. Це були офіціант у білосніжній сорочці й чорній камізельці, що працював у барі через дорогу; таксист у димчастих окулярах, який приїжджав на таксі кольору кави з молоком, але насправді жовтому; двоє молодих жінок зі знебарвленим волоссям і в трусах «танґо», що просвічували крізь тонку тканину літніх штанів. Хлопчики, що сикали на стінку, ставши в рядок, повідставлявши набік сміттєві відра. Шістдесятилітній Цезар у кремовому береті теж виходив із під’їзду з високо піднятою головою. Його ніс був різко окреслений і починався просто з-під дашка берета, а підборіддя було вистромлене вперед, мов спис. У руці Цезар тримав рулон туалетного паперу… І, видається, перелік цих людей був далеко й далеко не повним. Вони здійснювали своєрідне паломництво. Перетворювались на мить на тварин, дітей, рослини, що, скидаючи восени листя, таким чином теж випорожнюються. Усі ці люди щось зрозуміли. Щось таке, чого не розуміла Мар’яна, що було для неї неприйнятним, диким, чужим.

«Чи восени з мого дерева опаде листя? Бо якщо ні, то це дерево — ніяка не помилка. Йому просто тут добре, воно пристосоване до такого життя й житла так, як достосували його до себе ми».

— Ну, чого ти нас так лякаєш? — рука підсунула Попелюшці стілець, Попелюшка сіла, сама не своя, червона, мов помідор-малинівка. Її губи й руки тремтіли, очі сльозилися, Попелюшка почувала себе винною. Це був він — той, що вішав. Його голос був лагідним, але ця лагідність була злою, знущальною і тому моторошною. Плодом цього разу була Мар’яна.

— Такі справи так не вирішуються, розумієш? — каже вища ланка споживання біоценозу. Ланка з широким глумливим обличчям і маленькими смужками-очима. — Я можу за фальсифікацію притягнути тебе. Але я того робити не буду. Так що йди. Йди собі. І більше не роби такого, не встрявай… Ти будеш там працювати на посаді завідувачки, бо ту стару квочку вже слід відправляти на пенсію, в’язати онукам рукавички… Всьо. Іди, іди, щоб я тебе не бачив, — він махнув на Мар’яну рукою, наче на велетенську набридливу муху.

Переступивши поріг своєї оселі, Попелюшка розшарувалася на кільканадцять осіб: двох жінок, шістьох чоловіків, одну дитину і голого алкоголіка без статі, що сидів, притулившись до стіни: гладке тіло без виразних статевих ознак, попелясто-сива голова з плаксивим ротом. Воно. «Хочеш загадку?.. На горі стояла дубова колода, і кожен мусив підніматись на гору й битися в ту колоду головою. До крові. Тоді з ним щось ставалося, і він сам змушував інших битися в колоду. Згодом колода зігнила й упала. Питається: нашо було битися в неї головою?..»

Сусідська квартира на першому поверсі нарешті опломбована. Хтось прибив на двері металеву смужку й повісив замок.

Мар’яна перетрусила ноти. Вибрала затерту брошурку «Праздник в школе», пошурхала на кухню. Рудень терся об ноги, нявкав, даючи зрозуміти, що хоче їсти. Мар’яна взяла його на руки, сіла. Вона довго сидить і пестить голодного кота: «Мамо, мамо! Я хочу їсти!» — «Зачекай, сину, зачекай… Дай-но натішитися тобою. Дай я тебе постискаю» — «Але мам!..»

До ранку Мар’яна кидала випрану китицю в палехську вазу, яку подарували їй на іменини сусіди з барахолки.

Уранці пролунав стук у двері. Це сантехнік. Питає, що сталося. Мар’яна говорить і не розуміє своєї мови. Її мова розпадається на звуки, і вона сприймає тільки упаковки слів, їхню мелодику, колір, форму. Українська звучить, як італійська з арабською. Вона пригадує інші відомі їй мови. Російська є сумішшю німецької з арабською, польська — це шипіння води, це шурхіт гравію, що тече між її пальців. Її вода в крані говорить польською, адже змішувач, певне, ставив поляк… Тече, тече… ти її не чіпай. Нехай тече. Нехай говорить. Ось твій газовий ключ. Але ти все одно приходь. Я буду тобі розповідати… Хочеш?

Водопровідник киває і дивиться в очі.

— Резистор — це тепло нашого життя, що витікає швидко в усі шпарини, це проблеми, це час… Конденсатор — це бар’єр між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні». Немає нічого тоншого й водночас міцнішого від цього бар’єру. Котушка індуктивності — то є вічність, клей, який все об’єднує і розчиняє; діод — це пропуск, це смерть. Усе решта похідне. Червоне — то любов, а чорне — двісті двадцять вольт.

А тепер іди, іди, щеня, забирайся… давай забирайся, ти ж п'яний, як щеня… — Мар’яна легкими поштовхами випроваджує очманілого водопровідника в коридор і затраскує за ним двері.

— Ах, тиш… — він колупає двері носаком мешта, налігши долонями на дверне полотно, штовхаючи його, мов вагонетку. — Що ти знаєш про самотність?.. А? Що ти знаєш про самотність…

Розгублений, він поволі спускається сходами: «Яке червоне? Яке чорне? Я ж мав справу… Всі білі…»

Час водопровідника не збігається з часом Мар’яни. Він живе ще далі в минулому, ніж вона.

Тепер Мар’яна має іржаву пилку. Вона кладе її на здутий паркет поруч зі стовбуром. Чи можна пестити дерево? Чи воно відчуває страх? І якщо так, то які ж ці відчуття… Чи вони інші, ніж у нас… і в кого вони справжні?..

Бароковість: естетика сполучалася із поняттям багатства. Багатство виражалося через надлишковість у прикрасах…

Сучасна архітектура визначається досягненнями будівельної індустрії: естетичним вважається найтехнологічніше (і найдорожче): дзеркальні поверхні, ліфти, скло, армований бетон, хромовані й металізовані поверхні, вода, дорогі породи дерева… Зручність дорого коштує.

Що буде дорого коштувати завтра? Те, що коштувало колись? Антикваріат? Прості сільські житла, що лиш подекуди збережуться? Підземні печери? Чи мобільні будиночки на колесах? А я знаю, що колись ті, що мешкають нині в котеджах, житимуть на деревах. Найдорожче коштуватимуть саме вони. Старі півтисячолітні дерева з розгалуженою кроною, дуби, баобаби чи ще там щось. Дорожчого не буде.

— Тебе немає! — шипить Мар’яна. — Тебе не може бути, розумієш?.. Ти хочеш сховатися тут? Від них… Він нас не сховаєшся! Ти станеш моїм господарем? Зруйнуєш мене, мій дім?.. Ти паразит, що забирає моє світло, світло моїх днів… плине… Тобі тут до-обре? Воша!..

Мар’яна пиляє… Металеві зуби пили кришать вологу деревину.

У зв 'язку із глобалізацією температури, глобальним потеплінням чи похолоданням, зона підвищених опадів, в апендиксі якої знаходиться місто, забралась кудись на Захід або й просто зникла. Тож опади в радіусі півтори тисячі кілометрів навколо міста були так само усереднені, і шкільні карти та атласи з лініями, що позначав дощі в міліметрах на рік, безнадійно застаріли. Ніхто не міг сказати тепер, чи опади зависокі, чи занизькі, чи літо прохолодне і чи не занадто тепла зима. Насправді ж уся глобалізація полягає в усередненні. Середньорічна температура на Землі прямує до десяти градусів за Цельсієм.

У подвір’ї тусуються алкаші, голосно діляться враженнями:

— І бачу: летюча тарілка, мать його! І на ній — людина!

— Як людина?

— Намальований на весь ріст волосатий чоловік.

— Там була людина! Чули!

— Та цить, помовч, слухай далі… Помниш «Волгу»? Стару?

— Ну, і що?..

— Там ше на капоті олень пришпилений…

— Його зара збоку малюють.

— І на «Ягуарі» звєрьок є, і на… — ерудит перелічував марки авто.

— Так от. Тепер уявіть, що на цьому драндулєті мисливці поїхали в ліс. Полювать на того ж оленя… Ну, на оленя. Живого.

— І шо?

— Тому я був обережним.

Мар’яна пиляє…

Море — вчитель. Воно навчило її підніматися в повітря, коли чергова хвиля здійснювала набіг на її босі ноги. Цей кількасантиметровий політ аж ніяк не був наслідком страху перед водою, Мар’яна не відчувала ані захоплення, ні гордості через це. Це не вивищувало, ані принижувало її ні над іншими відпочивальниками, ані над Морем. Збоку це теж виглядало дуже природно, і тому нікому не впадало у вічі. Мар’яна не створювала бризок, майже як пірнальник, що отримує за стрибок найвищу оцінку. Просто вона сама була в цей час хвилею. Гойдалась на ній разом із нею.

Мар’яна пиляє… Чи відчувають дерева біль?..

— А чоловіки!? Чоловіки?.. Там були?.. — допитуються в неї подружки.

— Та. Там був один чоловік. Він полюбляв весь час лежати на воді. Інколи, у безхвилля, він так навіть читав. Я бачила його весь час на тлі бабки, що сиділа на арматурині. Я бачила або бабку з прозорими крильцями, або його, але коли я бачила її, я знала, що він там, за нею, в морі…

Мар'яна човгає металом по дереву, а хіба ж це не рима, хіба не спроба пізнати щось, потрапити, вцілити всередину… Звільнитися й попасти, влучити і стати вільною…

…Він обрав собі за об’єкт споглядання жінку з гарною фігурою, і чим далі дивився на неї, тим глибше в море запливала його дружина. Нарешті, коли він переключив увагу на ледь помітну крапку її голови, вона, що здавалось, уже готова потонути, борсаючись у хвилях, стала вертати до берега.

«Дерево росте, діти, і тому його можна вважати книгою, що весь час змінюється, вдосконалюється й одночасно старіє, переплітає листя, мов риски рун, рухається, живе».

«Висновок один, — говорить вона, — усе, що призначене для того, щоб підвищити естетичність, є штучним, неестетичним. Справді правильним є те, що являє собою порив вийти за межі правил. Дитинство — спроба звільнитись від правил, пияцтво — теж. Ви подивіться на немовля і на пияка. Вони поводяться однаково…»

У Мар’яни дзвонить телефон.

— Що поробляєш? — запитує знайомий жіночий голос.

— Гляжу женські журнали.

— А ти ще ставиш оту воду в склянці на ніч?

— Ставлю.

— І що, помагає?

— Помагає.

— Ох, і мені треба… Але боюсь, я вранці забуду, вип’ю…

— Пити не можна. Треба вилити в унітаз лівою рукою.

— Лівою?

— Так, обов'язково тільки лівою.

Мар’яна пиляє… Гілки з шелестом падають на долівку.

Усі її нічні турботи, від яких на ранок не залишалося жодного сліду… Куди всі позникали? Єдину подружку-єврейку забрав у дитинстві автобус. Великий червоно-білий «Ікарус». Мар’яна сховалася від нього за деревом і заздрила, бо ж її нікуди не забирали, бо вона лишалась. Сама.

Що ви знаєте про самотність?

Лягти й піднятися над ліжком. Наче тверда кулька всередині приходить у рух, постукуючи м’яко-металево: «кву-ук», «кву-ук» об інші кульки, і ти вже насправді вище над ліжком, вище над рівнем, призначеним для тебе… Стояти на порозі кухні і раптом зависнути між порогом і притолокою. Тебе ніхто не повинен у цей час бачити. Ти зможеш, коли матимеш сили. Так знесилена оса просто повзає по вікні. А насправді — ходить… («Чому ми так зневажаємо плазунів? — думає Мар’яна. — За спосіб пересування?..»)

«Який Бог на дотик?» (Релігійний вісник).

Дерево стало подібне на стару новорічну ялинку: пожовклий патик. Кіт упав на спину, котулявся по підлозі та сміявся. Мар’яна реготала разом із ним.

— А бачиш, — сказала вона, насміявшись. — Ти таке ж, як ми. Таке ж беззахисне… Воно беззахисне, і тепер воно це знає.

Мар’яна відчинила шафу… Залежно від вбрання, дерево скидалося почергово то на статечну пенсіонерку, що доживає й прогулюється парком, то на циганку, яка жебрає на узбіччі, то на черницю, що ревно молиться і б’є чолом, наче мусульманин… Тоді дерево перетворювалося на ветерана-інваліда, на жінку, що її розчепірено верстатом гінеколога, і нарешті — на класичне городнє опудало, зім'яте та скинуте в урвище вітром.

Тоді до неї прийшов він. Кохався з тілом дерева. Він обіймав — воно стугоніло. Мар’яну терзало сумління. Дерево обманювало його, мов квіти орхідей, що приваблюють комах за допомогою запаху самки, кольору, але не мають нектару. Так і воно привабило його своїм вбранням. Він був потрібен йому, дереву, як партнер. Він танцював із ним.

«Бог не вмер. Він збожеволів» (Релігійний вісник).

Мар'яна підняла з підлоги одну з гілок і почала обривати листя: «Любить — не любить». Останній листок був змарнілим. Мар’яна здивувалась і не відірвала його. «Любить».

«Воно ж росте не лише вгору. Воно росте ще й вглиб! Ні, воно не таке, як ми…» — Мар’яна обертається до Рудня, що лиже лапу:

— Ти чому сміявся!? Он ти чому сміявся!..

Ступаючи по листю, вона підійшла до патика: «Ти, ти вибач, я… не можу дочекатися твоїх плодів… я так тебе буду розсаджувати, гілочками…» — що доводило: брехня і правда — теж частини одного.

…Мелодія зникла з її пальців. Вона знала її напам’ять, але тепер не могла пригадати. Дитячі голови, що було притихли зовсім, тепер починали знову шепотіти й стиха хихотіти. Мар’яна втратила здатність грати. Вона хотіла сказати з фальшивим натхненням: «Діти! Слухайте тишу!» Але забула, що можна щось придумати. Вона була інструментом без голосу, інструментом, від якого відмовився музикант. Мар’яна не вміла, не могла нічого заграти. Вона була й музикантом без інструменту. Це було смішно. І вона розсміялася щиро, невимушено. Вона сміялась так хіба тоді, коли… Діти злякались і притихли.

«…А правда, що ваша сусідка, ну, та, що померла… — дві жінки з сусіднього будинку лузають насіння. — Там весь час грала музика «тікет ту зе мун — тікет ту зе мун». Запам’яталось…» — «Та, вона просила сина, щоб їй поставили…» — відказує Мар’яна.

«Ніяких сусідів насправді не існувало! — раптом осінило її. — Просто в їхній одяг перебиралися різні люди, що приходили до будинку кожен своїм, часом дуже вигадливим шляхом… Вони й не могли повертати книжки до бібліотеки!..»

Чим було для них це помешкання? Можливо, таких квартир багато. І кожен з нас має ключі від якоїсь із них. І коли дружина, нишпорячи в антресолях у пошуках бозна-коли запротореного туди дуршляка, знаходила поцятковану іржею в’язку й запитувала чоловіка: «Геню, а це від чого?» — і дзвеніла нею, наче дзвіночком, привертаючи побіжний погляд і ледь вловиму увагу думки, Геню відповідав: «А, це… від проданого гаража», «від старих замків», «від бабиної комори», «від щастя» і таке інше. Тепер же в цій добре налагодженій системі щось поламалося. І це ставало ледь не екзистенційною проблемою. Мар’яна ставила собі питання, чи ж не є вона причиною такого зламу, неподобства, несправності? Чи ненароком не накоїла вона чогось такого, через що внизу тепер порожньо, а нагорі, в неї, з’явилося тепер оце?

Увечері вікна першої квартири почали відблискувати жовтим електричним світлом на старий асфальт. Мар’яна накинула свій літній плащ і вийшла.

Двері відчинили. У коридорі горіло світло, чулися дитячі голоси. Це були люди з іншими обличчями, але їх Мар’яна колись упізнала' би. Це була нова партія мешканців квартири.

— Я що хотіла сказати… — Мар'яна раптом розчервонілася.

— Мар’яно, — її фрази ніби не зауважили, — запрошуємо вас на чай. І Рудня…

Вона зніяковіло посміхнулася:

— Я тільки піду перевдягнуся.

З прочинених дверей її оселі чулися голоси птахів та шурхіт вітру. В її помешканні були сутінь і прохолода.

2004—2005 рр.