Сергій ЖАДАН ГІМН ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОЛОДІ

Власник найкращого клубу для геїв

Той, хто переживав справжній розпач, зрозуміє мене напевно. Одного ранку ти прокидаєшся і раптом розумієш, що все погано, все дуже погано. Ще зовсім недавно, скажімо вчора, ти мав можливість щось змінити, поправити, пустити вагони іншими коліями, але тепер усе — ти лишаєшся осторонь і більше не впливаєш на події, що розгортаються навколо тебе, мов простирадла. Ось це почуття безпорадності, відстороненості й відлучення людина відчуває, очевидно, перед смертю, якщо я вірно розумію концепцію смерті — ти ніби все робив правильно, ти все тримав під контролем, чому ж тебе намагаються відключити від покручених червоних дротів системи, вбити, як файл, і вичистити, мов підшкірну інфекцію, чому життя, в якому ти щойно брав безпосередню участь, прокочується, наче море, у східному напрямку, швидко віддаляючись і залишаючи по собі сонце повільного помирання. Несправедливість смерті особливо гостро відчувається за життя, ніхто не переконає тебе в доцільності твого переходу на територію померлих, у них просто не вистачить аргументів для цього. Але все погано, ти раптом сам починаєш у це вірити, усвідомлюєш і затихаєш, і дозволяєш якимось шарлатанам, алхімікам і патологоанатомам вирвати твоє серце і показувати його на ярмарках і в кунсткамерах, дозволяєш їм проносити його під полою для проведення сумнівних експериментів та відправлення безрадісних ритуалів, дозволяєш їм говорити про себе як про померлого і крутити в прокурених пальцях своє серце — чорне від втраченої любові, легких наркотиків і неправильного харчування.

За всім цим стоять сльози, нерви і любов твоїх однолітків. Саме сльози, нерви і любов, тому що всі біди і проблеми твоїх однолітків починались разом зі статевим дозріванням і закінчувались разом із дефолтом, і коли щось і може примусити ці розпечені слов'янські язики замовкнути, а ці сильні прокурені легені затамувати в собі повітря — це любов і економіка, бізнес і пристрасть, у своїх найнеймовірніших виявах — я маю на увазі і пристрасть, і, звісно, бізнес, усе інше лишається поза течією, поза темним бурхливим потоком, у котрий ви всі стрибаєте, щойно досягнувши повноліття. Все інше лишається накипом, колами на воді, необов'язковим доповненням до біографії, розчиняється в кисні, і хоча так само видається життєво необхідним, проте насправді таким не є. Чому? Тому що насправді ніхто не помирає від нестачі кисню, помирають саме від нестачі любові або нестачі бабок. Коли одного разу ти прокидаєшся і розумієш, що все дуже погано, вона пішла, ще вчора ти міг зупинити її, міг усе виправити, а сьогодні вже пізно, і тепер ти лишаєшся сам на сам із собою, і її не буде найближчі років п'ятдесят, а то й шістдесят, це вже наскільки вистачить у тебе бажання і вміння без неї прожити. І від усвідомлення цього тебе раптом накриває великий і безмежний відчай, і піт виступає, мов клоуни на арені, на твоїй нещасній шкірі, і пам'ять відмовляється співпрацювати з тобою, хоча від цього теж не помирають, від цього навпаки — відкриваються всі крани і зриває всі люки, ти говориш, все нормально, я в порядку, витягну, все гаразд, і кожного разу боляче б'єшся, потрапляючи в ті порожнини, які утворились у просторі після неї, в усі ці повітряні тунелі й коридори, котрі вона заповнювала своїм голосом і в котрих тепер заводяться монстри й рептилії відсутності, все нормально, говориш, я витягну, я в порядку, від цього ще ніхто не помирав, ще одну ніч, ще кілька годин на територіях, всіяних чорним перцем, битим склом, на гарячому піску, перемішаному з гільзами і крихтами тютюну, в одязі, який ви носили з нею разом, під небом, яке залишилось тепер тобі самому, користуючись її зубною щіткою, забираючи до ліжка її рушники, слухаючи її радіо, підспівуючи в особливо важливих місцях — там, де вона завжди мовчала, проспівуючи ці місця за неї, особливо коли в пісні йдеться про речі важливі, такі як життя, або стосунки з батьками, або релігія, врешті-решт. Що може бути печальніше за ці одинокі співи, котрі перериваються час від часу останніми новинами, і ситуація складається таким чином, що кожна наступна новина справді може виявитись для тебе останньою.

Печальніше може бути лише ситуація з бабками. Все, що стосується фінансів, бізнес, який ти робиш, твоя персональна фінансова стабільність заганяють тебе щоразу в більш темні й глухі кути, з яких вихід лише один — у напрямку чорного маловивченого простору, в якому знаходиться область смерті. Коли одного разу ти прокидаєшся і розумієш, що для продовження життя тобі необхідна стороння підтримка і бажано, аби це була підтримка безпосередньо господа бога або кого-небудь із його найближчого оточення. Але яка підтримка, забудь це слово, все в цьому житті замішано на тобі, так що і вигрібати доведеться самому, тому вважай — бізнес і любов, секс і економіка, так, так, економіка — цей простатит для середнього класу, тахікардія для піонерів валютних бірж; пара невдалих законопроектів, і ти потенційний потопельник, у сенсі тебе обов'язково потоплять, скоріше за все в цементі, і смертельні цементні хвилі, кольору кави з молоком, зійдуться над тобою, відділяючи тебе від життя і навіть від смерті, тому що в подібному випадку ти не заслуговуєш на нормальну спокійну смерть, вигрібай не вигрібай, але вже нічим не зарадиш, фінансова заборгованість висить над тобою, як повний місяць, і тобі лишається тільки вити на нього, привертаючи увагу податкової інспекції. Скільки молодих душ поглинула в себе неспроможність вірно заповнити бізнес-плани, скільки сердець розірвала приватизаційна політика; зморшки на їхніх сухих обличчях і жовтий металевий відблиск в очах лишаються по довгій боротьбі на виживання — це наша країна, це наша економіка, це наша з тобою дорога в безсмертя, присутність якого відчуваєш, прокинувшись одного разу і несподівано усвідомивши, що в житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові і твого, блядь, боргу, який ти ніколи не зможеш повернути, принаймні не в цьому житті.

Про це і поговоримо.

Історію про клуб мені розповів безпосередньо один із його засновників, я давно про них чув, проте перетинатись не доводилось, що, зрештою, і не дивно, зважаючи на специфіку закладу. Чутки про перший у місті офіційний гей-клуб циркулювали вже кілька років, при цьому вказувались різні назви та адреси, і оскільки ніхто точно не знав, де саме він знаходиться, під підозру потрапляли всі. Найчастіше про клуб доводилось чути на стадіоні, права молодь міста рішуче засуджувала появу закладів подібного профілю, обіцяючи самим собі спалити цей клуб разом із усіма геями, котрі збираються в ньому на свої, назовемо їх так, вечірки. Одного разу, в сезоні 2003–2004 років вони навіть підпалили кафе «Буратіно», котре знаходилось поруч зі стадіоном, проте міліція справедливо не пов'язувала цей інцидент із діяльністю клубу для геїв, тому що самі подумайте — який гей-клуб може бути в кафе «Буратіно», сама назва якого є ксенофобською. 3 іншого боку, про клуб часто згадували в мас-медіа, в різноманітних оглядах культурної хроніки чи сюжетах про бурхливе клубне життя міста. Як правило, клубне життя міста нагадувало листи з фронту — в телевізійних сюжетах на цю тему лунали спочатку тости, потім автоматні черги, а іноді, коли оператор не нехтував своїми, скажімо так, професійними обов'язками, себто не нахуячувався дармового коньяку за рахунок закладу, автоматні черги лунали в унісон із весільними привітаннями й прощальними прокльонами, і трасуючі кулі дірявили тепле харківське небо, як салют вірності, любові та іншим мало популярним на телебаченні речам. У цьому контексті звістки про гей-клуб інтригували відсутністю чіткої картинки та повідомлень про безпосередні зв'язки влади й криміналу, так лишень, мовляв, була вечірка, проходила в гей-клубі, публіка вела себе чемно, жертв немає. Так чи інакше, чутки про клуб і далі поширювались, але насправді хвиля інтересу спала, що неважко було спрогнозувати від початку — в нашому місті є куди цікавіші заклади, скажімо Тракторний завод. І взагалі — кого цікавлять проблеми секс-меншин у країні з таким зовнішнім боргом. А те, що клуб, за чутками, кришує губернатор, теж особливого резонансу не викликало — нічого іншого від губернатора, в принципі, й не чекали. Кожен, зрештою, робить свій бізнес, головне — це чиста совість і вчасно заповнена декларація про сплату податків.

Із Сан Саничем ми познайомились під час виборів. На вигляд йому було під сорок, хоча насправді він був 24-го року народження. Просто біографія сильніша за гени, і Санич тому яскраве підтвердження. Він ходив у куртці чорної хрумкої шкіри і носив із собою пушку, типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююсь. Втім, як на бандита він був надто меланхолійний, мало розмовляв по телефону, час від часу телефонував мамі, а йому, наскільки я пам'ятаю, взагалі ніхто не телефонував. Він сам назвався Сан Саничем під час знайомства і подарував візитівку, де золотими літерами на крейдяному папері було написано «Сан Санич, правозахисник», унизу були вказані кілька телефонів із лондонським кодом, Санич сказав, що це телефони офісу, я запитав чийого, але він не відповів. Ми з ним відразу потоваришували, щойно ми познайомились, Санич дістав з кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори, і повідомив, що може дістати хоч сто таких пушок. В нього було своє уявлення про чесні вибори, чому б і ні. Ще сказав, що має знайомого на «Динамо», який дістає стартові пістолети і в домашній майстерні переточує їх на нормальні. Дивись, говорив він, якщо спиляти оцю хуйню, — він показував мені місце, в якому, очевидно, і знаходилась раніше спиляна хуйня, — його можна заряджати нормальними патронами, а головний позитив у тому, що жодних претензій із боку міліції — це ж стартовий пістолет. Якщо хочеш — можу підігнати партію, сорок баксів штука, плюс ще десять, аби спиляти хуйню. Якщо треба — можу підігнати посвідчення члена «Динамо», для повного легалайзу. Санич любив зброю, і ще більше любив про неї розповідати. Поступово я ставав кращим його приятелем.

Одного разу він і розповів мені про клуб, сам якось випадково обмовився, що, мовляв, до того, як піти в правозахисники й виступати за чесні вибори, він займався клубним бізнесом і, виявляється, мав безпосереднє відношення до першого офіційного гей-клубу, саме того фантомного закладу, який так довго й безрезультатно намагалась спалити прогресивна молодь міста. Тут я попросив його розповісти детальніше, і він погодився, мовляв, о'кей, без проблем, це все давно в минулому, чому б і не розповісти.

І розповів приблизно таку історію.

Виявляється, він був членом асоціації «Боксери за справедливість та соціальну адаптацію». Він дещо розповідав про них; виникли вони при «Динамо» як громадське об'єднання колишніх професійних спортсменів. Чим насправді займались «Боксери за справедливість», точно відомо не було, але смертність у рядах асоціації була високою, щомісяця когось із них обов'язково відстрелювали, і тоді починались бучні поминки за участі міліцейських чинів та обласного керівництва. Час від часу, раз на кілька місяців, «Боксери за справедливість» влаштовували товариські матчі зі збірною Польщі, у всякому разі, вони це так називали, під офіс підганялось кілька автобусів, наповнювалось їх боксерами та великою кількістю вітчизняної електротехніки, і караван рушав на Польщу. Окремо їхало обласне начальство і тренерський штаб. Приїхавши до Варшави, боксери йшли на Стадіон і оптом сплавляли весь товар, після чого святкували чергову перемогу вітчизняного параолімпійського руху. Інтрига полягала в тому, що боксером Санич не був. Санич був борцем. У сенсі не за справедливість та соціальну адаптацію, а вільним борцем. У борці його привів дідусь, свого часу, в післявоєнні роки, дідусь його серйозно займався вільною боротьбою і навіть брав участь у спартакіаді народів СРСР, де йому зламали руку, чим він, у свою чергу, неабияк пишався, себто не зламаною рукою, а фактом участі в спартакіаді. І ось дідусь привів його на «Динамо». Санич почав робити успіхи. Брав участь у міських змаганнях, подавав надії, але за кілька років йому теж зламали руку. На цей момент він уже закінчив навчання і пробував робити свій бізнес, проте йому це не надто вдавалось, тим більше — зі зламаною рукою. Ось тоді він і прийшов до «Боксерів за справедливість». «Боксери за справедливість» подивились на його руку і запитали, чи за справедливість він і чи за соціальну адаптацію і, отримавши ствердну відповідь, взяли до себе. Санич відразу потрапив до бригади, яка контролювала ринки в районі Тракторного. Виявилось, що зробити кар'єру в цьому бізнесі було до волі нескладно — щойно вбивали твого безпосереднього боса, і ти відразу ж ставав на його місце. За рік Санич уже командував невеликим підрозділом, знову подавав надії, проте бізнес йому не подобався: Санич усе-таки мав вищу освіту і загинути в неповні тридцять років від спекулянтської гранати йому не всміхалось. Тим більше що бізнес забирав увесь вільний час і особистого життя в Санича просто не було, якщо не рахувати проституток, яких він власноручно виловлював по базарах. Але проституток Санич не рахував, думаю, вони теж не вважали це за особисте життя, скоріше за суспільно-економічне, так, мабуть, буде правильно. І ось Санич почав серйозно замислюватись над своїм майбутнім. Вирішальним моментом став випадок із бронежилетом. Одного разу, перебуваючи в стані тривалого алкогольного ступору (очевидно, мова йшла про якісь свята, скоріш за все про різдво христове, мені так здається), підопічні Санича вирішили подарувати своєму молодому босу бронежилет. Бронежилет вони виміняли в працівників Київського РОВД на новий ксерокс, машину останнього покоління. Подарунок тут-таки обмили, після чого вирішили випробувати. Санич одягнув бронежилет, бійці дістали калашникова. Бронежилет виявився надійною штукою — Санич вижив, отримавши всього три кульові поранення середньої тяжкості. Але вирішив на цьому зупинитись — кар'єра вільного борця йому не вийшла, кар'єра борця за справедливість та соціальну адаптацію складалась теж не найліпшим чином, потрібно було щось міняти.

Зализавши рани, Санич прийшов до «Боксерів за справедливість» і попросив відпустити його з бізнесу. «Боксери за справедливість» справедливо зауважили, що в їхньому бізнесі з бізнесу ось так просто не виходять, у всякому разі живими, але зрештою зважили на бойові рани Санича і погодились. На прощання висловили надію, що Санич і надалі не втрачатиме зв'язку з асоціацією і по життю зберігатиме відданість ідеалам боротьби за справедливість та соціальну адаптацію, і, насамкінець побажавши Саничу скорішого одужання, пішли вантажити автобуси вітчизняною електроапаратурою.

Так Санич опинився на вулиці — без бізнесу і особистого життя, проте з бойовим досвідом і вищою освітою, останнє, зрештою, мало кого цікавило. І в цей кризовий для себе період він зустрічає Гогу, Георгія Ломая. З Гогою вони навчались в одному класі, після чого Сан Санич пішов у борці, а Гога в медичний. Останні кілька років вони не бачились — Санич, як зазначалось вище, активно займався рухом за соціальну адаптацію боксерів, а Гога, як молодий спеціаліст, виїхав на Кавказ і взяв участь у російсько-чеченській війні. Причому на чиєму боці він її взяв, визначити було важко, оскільки виступав Гога як підрядчик, закуповував у російського мінздрава медикаменти і перепродував їх адміністраціям грузинських санаторіїв, де лікувались чеченці. Погорів Гога на анестетиках, необачно замовивши надто велику партію, що дало мінздраву всі підстави підняти накладні і поставити самому собі справедливе питання: навіщо регіональній дитячій поліклініці, на яку були виписані всі накладні, така кількість наркотиків? Так Гога змушений був повернутись додому, по дорозі відстрілюючись від ображених кавказьких перекупників. Повернувшись, він з ходу взяв кілька партій гіпсокартону. Бізнес ішов непогано, але Гога вже захопився новою ідеєю, котра займала щоразу більше місця в його фантазіях і проекціях, — він вирішив піти в клубний бізнес. Саме в цей тривожний момент наші герої і зустрілись.

— Послухай, — сказав Гога другові дитинства, — я в цьому бізнесі людина нова, мені потрібна твоя допомога. Хочу відкрити клуб. — Ну, ти знаєш, — відповів йому старий приятель, — я в цьому взагалі не дуже розбираюсь, але якщо хочеш, можу розпитати людей. — Ти не зрозумів, — сказав йому Гога, — мені не треба розпитувати людей, я сам усе знаю, мені потрібен компаньйон, розумієш? Я хочу, щоб ти робив цей бізнес зі мною, мені так вигідно, розумієш — я знаю тебе з дитинства, я знаю твоїх батьків, я знаю, де тебе в разі чого шукати, якщо ти надумаєш мене кинути. Ну і головне, ти ж тут із усіма працював. Ти справжній компаньйон. — І що, — спитався Санич, — ти справді збираєшся на цьому заробити? — Розумієш, — відповів йому на це Гога Ломая, — заробити я можу на чому завгодно. Ти думаєш, я це для бабок? Да в мене на Балашовці п'ять вагонів гіпсокартону стоїть, я їх хоч зараз продам — і на Кіпр. Але розумієш, у чому мій пафос — я не хочу на Кіпр. І знаєш, чому я не хочу на Кіпр? Мені майже тридцять, зрештою, як і тобі, правильно? Я мав бізнес у чотирьох країнах, мене розшукує прокуратура кількох автономних республік, я давно мусив померти де-небудь у тундрі від цинги, я тричі потрапляв під артобстріл, у мене брав шприци Басаєв, мене ледь не розстріляв красноярський ОМОН, одного разу в машину, в якій я їхав, потрапила блискавка, довелось потім міняти акумулятор. Я плачу́ аліменти одній вдові в Північній Інгушетії, іншим не плачу, у мене половина зубів вставні, одного разу я ледь не погодився продати нирку, коли потрібно було викупити партію металообробних верстатів. Але я повернувся додому, у мене гарний настрій і здоровий сон, половину моїх друзів уже перебили, але половина ще живі, ось ти теж живий, хоча які в тебе були шанси. Розумієш, якось так сталось, що я вижив, і раз уже я вижив, то я собі подумав — ну, о'кей, Гога, о'кей, тепер все нормально, тепер все буде добре, якщо тебе не розстріляв красноярський ОМОН і не вбило блискавкою, ну то який ще Кіпр тобі потрібен? І я раптом зрозумів, чого мені насправді хотілось усе життя. Знаєш чого? — Чого? — запитав його Сан Санич. — Усе життя мені хотілось мати свій клуб, розумієш, свій клуб, в якому я зможу сидіти кожного вечора і звідки мене ніхто не викине, навіть якщо я почну ригати в меню. І що я зробив? Знаєш, що я зробив? — Гога засміявся. — Я просто взяв і купив собі цей довбаний клуб, розумієш? — Коли купив? — перепитав його Санич. — Тиждень тому. — І що за клуб? — Ну, це не зовсім клуб, це бутербродна. — Що? — не зрозумів його Санич. — Ну, кафе «Бутерброди», знаєш? Роботи там до хуя, але місце хороше, в районі Іванова, скину гіпсокартон, зроблю ремонт, і всі мої неврози лишаться в минулому. Тільки мені потрібен компаньйон, сам розумієш. Подобається ідея? — запитав він Санича. — Назва подобається. — Яка назва? — Назва клубу: «Бутерброди».

І ось вони домовились наступного ранку зустрітись у клубі. Гога обіцяв познайомити компаньйона з майбутнім арт-директором. Сан Санич під'їхав вчасно, його напарник уже був на місці і чекав на вулиці під дверима «Бутербродів». «Бутерброди» виглядали не найкращим чином, ремонт тут востаннє робили років тридцять тому, а враховуючи, що їх і побудували років тридцять тому, можна сказати, що ремонт тут не робили взагалі. Гога відчинив навісний замок і пропустив уперед Сан Санича. Сан Санич зайшов до напівтемного приміщення, заставленого столами і пластиковими кріслами, ну ось, подумав він печально, треба було лишатись в «Боксерах за справедливість». Але відступати було пізно — Гога зайшов слідом і причинив за собою двері. — Зараз прийде арт-директор, — сказав він і сів на один зі столів, — давай почекаємо.

Арт-директора звали Славік. Славік виявився старим торчком, на вигляд йому було за сорок, але це можна було списати на наркотики, він запізнився на півгодини, сказав, що були пробки, потім сказав, що їхав підземкою, одним словом, темнив. Був у старій джинсовій куртці і носив великі мудацькі сонцезахисні окуляри, скидати котрі в темному підвалі принципово відмовився. — Де ти його взяв? — спитав тихо Санич, доки Славік ходив і розглядався приміщенням. — Мама порекомендувала, — так само тихо відповів Гога. — Він у палаці піонерів худруком був, потім його вигнали, здається, за аморалку. — Ну, ясно, що не за релігійні переконання, — сказав Санич. — Ладно, — відповів йому Гога, — все о'кей. Ну що, — крикнув він Славіку, — подобається? — В принципі, подобається, — заклопотано відповів Славік, підійшов до них і сів на пластиковий стілець. Ще б цьому мудаку щось тут не подобалось, подумав Санич і навіть телефон відімкнув, щоб ніхто не заважав, тим більше, що дзвінків усе одно не було. — Ну і що, — Гога відверто тішився з ситуації, — що скажеш, які ідеї? — Значить, так, — Славік тяжко видихнув повітря і дістав якусь голіму папіросу, — значить так. — Він якусь мить помовчав, — Георгій Давидович, — звернувся він врешті до Гоги, — я буду з вами відвертий. От мудак, подумав Санич. Гога задоволено мружився в сутінках бутербродної. — Буду відвертий, — повторив Славік. — Я в шоу-бізнесі вже двадцять років, я працював іще з укрконцертом, мене знають музиканти, в мене є зачепки на Грєбєнщікова, я організовував харківський концерт U2… — У Харкові був концерт ю-ту? — перебив його Сан Санич. — Ні. Вони відмовились, — відповів йому Славік, — і ось що я вам скажу, Георгій Давидович, — Санича він відверто ігнорував, — те, що ви купили цей клуб, це кльова ідея. — Думаєш? — засумнівався Гога. — Так, це справді кльова ідея. Я вам говорю відверто, я в шоу-бізнесі знаю все, я робив перший рок-сейшн у цьому місті, — тут він, очевидно, щось згадав, втратив думку і надовго замовк. — І що? — не витримав нарешті Гога. — Да, — кивнув йому головою Славік, — да. Блін, та він же обдовбаний, захоплено подумав Санич. — Що да? — не зрозумів Гога. — Єс, — Славік знову закивав головою, — да. Сан Санич приречено потягнувся за телефоном, у принципі, на своїй попередній роботі він таких убивав, але тут була інша ситуація, інший бізнес, зрештою, хай самі розбираються. — Я вам, Георгій Давидович, ось що скажу, — раптом заговорив Славік, і несподівано для всіх видав таку тєлєгу

— клубний бізнес, — почав він здалеку, — справа стрьомна, перш за все тому, що ринок уже сформований, розумієте, про що я? Всі зробили вигляд, що розуміють. Це все через середній бізнес, він, блядь, цей середній бізнес, розвивається в першу чергу. Ось ви купили приміщення, — звернувся він скоріше все-таки до Гоги, — хочете запустити нормальний клуб, з нормальною публікою, з культурною програмою, хуйо-майо. — Славік, давай без агітації — перебив його Гога. — Гаразд, — погодився Славік, — але головне що? Що головне в шоу-бізнесі? — Гога поступово перестав посміхатись. — Головне — це формат! Да, да, — радісно закивав Славік і навіть заплескав у долоні, — єс, це воно… — І що з форматом? — запитав Гога після важкої паузи. — Та хуйня повна з форматом, — повідомив Славік. — У цьому бізнесі вже все зайнято, всі місця, — він засміявся. Ринок сформований, розумієте? Хочете зробити фастфуд — робіть фастфуд, але в місті вже є сто фастфудів, хочете кабак — давайте кабак, я культурну програму влаштую, це без проблем, хочете диско — давайте диско, хочете паб — давайте паб. Тільки ні хуя у вас не вийде, Георгій Давидович, ви вже вибачте, що я так відверто — ні хуя. — Це ж чому? — ображено запитав Гога. — Тому що ринок уже сформований і вас просто задушать. За вами ж нікого немає, правильно? Вас просто спалять разом із вашим клубом. — І що ти пропонуєш? — Гога занервував, — ідеї в тебе якісь є? — Єс, — задоволено промовив Славік, — є, є одна кльова ідея, по-справжньому кльова ідея. — Ну, і що за ідея? — відчуваючи недобре, запитав Гога. — Потрібно зайняти вільну нішу, якщо я зрозуміло висловлююсь. І в цьому бізнесі ніша є лише одна — потрібно відкрити гей-клуб. — Який клуб? — не повірив Гога. — Гей, — відповів Славік, — себто клуб для геїв. Потрібно заповнити нішу. — Ти що — йобнувся? — запитав Гога після чергової паузи. — Ти що — серйозно? — Ну, а чому ні? — насторожено перепитав Славік. — Нє, ти що, — Гога розпалювався, — серйозно хочеш, щоб я, Георгій Ломая, відкрив у своєму приміщенні гей-клуб? Все — тебе звільнено, — сказав він і зіскочив зі столу. — Почекайте-почекайте, Георгій Давидович, — тепер уже занервував Славік, — ніхто ж не буде писати на ньому великими літерами «Клуб для підарів», правильно? — Ну, а що ти будеш писати? — запитав його Гога, одягаючи пальто. — Напишемо «Клуб екзотичного відпочинку», — вигукнув Славік, — і назву дамо яку-небудь цільову. Наприклад, «Павлін». — «Інсулін», — передражнив його Гога. — Хто в цей твій павлін ходити буде? — В тому-то й річ, що буде, — запевнив його Славік. — Я ж вам говорю — ніша вільна, у двохмільйонному місті жодного клубу для геїв! Це ж золота жила. Навіть не потрібно працювати на цільову аудиторію, вони самі прийдуть, тільки бери їх теплими. — На ці слова Гога гидливо скривився але знову сів на стіл, хоча пальто й не зняв, Славік сприйняв це як добрий знак, дістав ще одну папіросу і продовжив: — Мене самого перемкнуло, коли я подумав про це. Це ж капітал, який лежить на вулиці, підходь і забирай. Я досі дивуюсь, як ніхто до цього не додумався, це ж місяць-другий, і вкрадуть ідею, сто пудів украдуть, я вам говорю! — Славік усе більше нервував, схоже, справді боявся, що вкрадуть. — Фактично ми опиняємось поза конкуренцією! Ну, скажіть, — звернув він нарешті увагу на Сан Санича, шукаючи в того підтримки. — О'кей, — сказав нарешті Гога, — в принципі, ідея непогана. — Ти що, серйозно? — перепитав його Санич. — Ну, а що, може бути. — Ясно, що може! — захоплено вигукнув Славік. — Да почекай, — перебив його Санич і знову звернувся до Гоги. — Послухай, ми з тобою, звісно, друзі і все таке, але я проти. Я майже два роки в «Боксерах за справедливість» працював, вони ж мене прокленуть, ти що? Ми ж домовлялись нормальний бізнес робити, а не якийсь павлін. — Ну, скажімо, не павлін, — сказав Гога, — павліном його ніхто називати не збирається. Придумаємо нормальну назву. Або залишимо стару. — Це ж яку? — не зрозумів Санич. — «Бутерброди»! — А що, — знову заусміхався Гога, — нормально звучить: клуб екзотичного відпочинку «Бутерброди». А, Славуня? — Славуня кивнув, потім кивнув ще раз. Чогось більшого від нього чекати було важко. — Да ти не парся, — сказав Гога компаньйону, — геїв на себе візьме ось він, — він показав на Славіка, — нам із тобою головне до літа ремонт зробити, а там подивимось. Зрештою, — подумав він уголос, — чому б і не гей-клуб? У всякому разі блядей не буде.

І всі взялись до роботи. Гога скинув гіпсокартон, Санич звів його із потрібними людьми, і вони почали ремонт. Славік, у свою чергу, викликався зареєструвати гей-клуб як клуб молодіжних ініціатив, щоб не башляти за комерційну діяльність. Як виявилось, Славіка справді знали всі, через що намагались уникнути з ним спілкування. Зранку Славік ішов у виконком, заходив до буфету, пив там чай, розмовляв із буфетницями про погоду, після чого йшов до управління культури. До управління його не пускали. Славік ображався, прибігав до клубу, сварився з робітниками, які робили ремонт, кричав, що він у шоу-бізнесі вже двадцять років, і погрожував запросити на відкриття Грєбєнщікова. І ось, до речі, про відкриття — минула весна, ремонт було зроблено, клуб можна було відкривати. Гога знову зібрав усіх, цього разу в своєму, щойно відремонтованому, кабінеті. — Ну що, — спитався він, — у кого які ідеї щодо відкриття? — Значить так, Георгій Давидович, — діловито почав Славік, — є ряд ідей. По-перше, феєрверк… — Давай наступну ідею, — перебив його Гога. — Добре, — не розгубився Славік, — пропоную японську кухню. — Де ти її візьмеш? — спитався Санич. — У мене є знайомі, — відповів йому Славік не без гідності. — Японці? — Ні, в'єтнамці. Але працюють під японців — у них контейнери на Південному, в одному вони шуби шиють, а в інших у них кухня. — Ще, — знову перебив його Гога. — Цирковий стриптиз, — переможно видав Славік. — Який? — перепитав Гога. — Цирковий, — повторив Славік. — У мене є зачепки, чотири тьолки в бікіні, працюють добу через дві, частіше не можуть — підпрацьовують у палаці піонерів. — Так, — зупинив його Гога, — відпадає, я ж говорив — блядей у мене в клубі не буде. Мало мені геїв, — заклопотано добавив він і знову звернувся до Славіка. — У тебе все? Славік дістав папіросу, повільно припалив її, випустив дим, важко зітхнув і почав: — Ну що ж, добре, добре, — він зробив значущу паузу, — гаразд, Георгій Давидович, я розумію, до чого ви ведете, гаразд, що ж, я поговорю з Борею, якщо ви наполягаєте. Тільки, думаю, він не захоче безкоштовно, навіть для мене… — Коротше, — відмахнувся Гога, — Санич, будь другом, пробий яких-небудь музикантів, добре? А ти, — це вже він до Славіка, — подумай, кого запрошувати будемо. — Як кого? — пожвавився Славік. — Пожежників потрібно, податкову, з управління культури кого-небудь. Помоніторимо, одним словом. — Ну добре, — погодився Гога, — тільки ти вже постарайся, щоб крім цих підарів і пару нормальних геїв було.

Відкриття відбулось на початку червня. Сан Санич пробив вокально-інструментальний ансамбль, який грав у ресторані готелю «Харків», програма у них була накатана, брали вони недорого, на роботі не пили. Славік склав список запрошених, усього сто з чимось чоловік. Гога довго вивчав запропонований йому список, потім довго його редагував, викреслив прізвища буфетниць із виконкому і чотирьох працівниць палацу піонерів, решту списку було узгоджено. Славік намагався відстояти хоча б буфетниць, проте після тривалої суперечки відступив. Гога запросив партнерів по бізнесу, оптовиків, з якими він торгував гіпсокартоном, друзів дитинства і братів Лихуїв. Сан Санич запросив маму, хотів запросити знайому, колишню проститутку, але подумав про маму і відмовився від цієї ідеї.

Відкриття вийшло пафосним. Славік упився за півгодини, Сан Санич попросив охорону слідкувати за ним, Гога сказав усім розслабитись — відкриття все-таки. Мама Сан Санича незабаром пішла, сказавши, що музика грає надто голосно, Санич викликав для неї таксівку і повернувся святкувати. Оптовики поскидали краватки і пили за здоров'я власників. Славік голосно співав і цілувався з представниками податкової, в принципі, з усієї публіки він єдиний поводив себе як гей, у всякому разі як він це розумів, причому робив це цілеспрямовано, аби завести публіку. Публіка, врешті, завелась, в результаті брати Лихуї побились у чоловічому туалеті з оптовиками, в принципі нормальний мордобій, за щось же вони бабки платили, з туалету лунали ображені крики Гриші Лихуя «сам ти підар!» Брат, Сава Лихуй, підтримував його. Бійку було швидко локалізовано, Санич усіх розвів, і п'яні оптовики поїхали допивати в клуб зі стриптизом, оскільки в «Бутербродах» стриптизу не було. Представники податкової теж поїхали в клуб зі стриптизом, Славіка вони з собою не взяли, аби не псувати репутації. Публіка майже розійшлась, лише біля бару на стільці сиділа якась дівчинка, а в кутку шепотілось двоє чоловіків середнього віку, зовні схожі на тих-таки представників податкової, себто щось означене про їхню зовнішність сказати було важко. — Хто це? — запитав Санич у Славіка, котрий почав потрошку тверезіти і тепер згадував, із ким він тут цілувався. — А, це, — сказав він, сфокусувавши погляд. — Не хочу образити нікого із присутніх, але, по-моєму, саме це і є геї. — Ти їх знаєш? — на всяк випадок перепитав Санич. — Так, знаю, — закивав головою Славік, — це Доктор і Буся. — Який доктор? — не зрозумів Санич. — Нормальний доктор, — відповів Славік, — пішли, я вас познайомлю. Привіт, Буся, — звернувся він до чувака, котрий виглядав молодше і був більше схожий на представника податкової, — драстуйте, Доктор, — потис він руку чуваку, котрий виглядав більш солідно, відповідно, на представника податкової був схожий менше. — Знайомтесь, це — Саньок. — Сан Санич, — боязко поправив його Сан Санич. — Наш менеджер, — не дав йому закінчити Славік. — Дуже приємно, — сказали Доктор і Буся і запросили їх до столу. Санич зі Славіком сіли. Запала мовчанка. Санич занервував, Славік потягнувся за своїми папіросами. — Що, Славік, — вирішив розрядити ситуацію Доктор, — ти тепер тут? — Да, — сказав Славік, підкурюючи і загасивши сірник в їхньому салаті, — друзі попросили допомогти, думаю, чому б і ні, в мене якраз вікно в графіку. Звісно, у них ще не все виходить, — продовжував Славік, взявши у Доктора виделку і зачепивши нею салату, — ось хоча б і це відкриття: в принципі, можна було по-людськи зробити, щоб культурна програма, я вже домовився з Грєбєнщіковим… Ну, але нічого, — він поклав руку Саничу на плече, — нічого, я їм підказую то тут, то там, все буде нормально, да… — Санич обережно прибрав його руку, встав, кивнув Доктору і Бусі, мовляв, гарного вам відпочинку, ще поговоримо, і відійшов до бару. — Ти хто? — запитав він дівчинку, яка замовила чергову водку. На обличчі в неї був пірсинг, і коли вона пила, металеві кульки дзенькали об скло. — Я Віка — сказала вона, — а ти? — Сан Санич, — відповів Сан Санич. — Гей? — діловито запитала Віка. — Власник, — виправдовуючись, сказав Санич. — Ясно, — сказала Віка, — відвезеш мене додому? А то я щось зовсім тут у вас назюзялась. — Санич знову викликав таксі і, попрощавшись із Гогою, вивів дівчинку надвір. Таксист виявився якимось горбанем. Санич його і раніше тут зустрічав, тепер ось довелось разом їхати, горбань весело подивився на них, а, сказав, це ви з підарського клубу? — Да-да, — стурбовано відповів йому Сан Санич. — Куди нам? — запитався він у Віки. Віку в машині накрило. — Що, — запитав горбань, — блювати будете? — Все нормально, — сказав Санич, — не будемо. — Як хочете, — дещо розчаровано сказав горбань. — Так куди їдемо? — Санич узяв Віку за плече, повернув до себе, заліз до внутрішньої кишені її косухи і витяг паспорт. Подивився на прописку. — Давай спробуємо, — сказав горбаневі, і вони рушили. Віка жила зовсім поруч, простіше було віднести її додому, але хто знав. Санич витяг її на вулицю, попросив горбаня зачекати і поніс Віку в під'їзд. Під дверима поставив на ноги. — Ти в порядку? — запитав. — У порядку, — сказала Віка, — у порядку, паспорт віддай. — Санич згадав про паспорт, дістав його і подивився на фото. — Тобі без пірсингу краще, — сказав він, Віка забрала паспорт і заховала до кишені. — Якщо хочеш, — сказав Санич, — я залишусь у тебе. — Чувак, — відповіла йому Віка, задоволено посміхаючись, — я ж лесбіянка, ти що — не розумієш? А ти навіть не гей, ти власник. Січеш? — Віка поцілувала його і зникла за дверима. Санич відчув на устах холодний присмак її пірсингу. Враження було таке, ніби він торкнувся губами срібної ложки.

Почались трудові будні. Головна проблема трудових буднів полягала в тому, що клуб виявився цілком неприбутковим. Цільова аудиторія вперто оминала «Бутерброди». Гога лаявся, Славік намагався на очі йому не потрапляти, а коли потрапляти доводилось, голосно кричав про нішу, про укрконцерт і в'єтнамську діаспору, навіть запропонував перепрофілювати «Бутерброди» на суші-бар і працювати виключно на в'єтнамську діаспору, після чого отримав від Гоги по голові і якийсь час на роботі не з'являвся. Гога сидів у себе в кабінеті й нервово розгадував кросворди, надруковані в «Бухгалтерському обліку». Сан Санич розшукав Віку і запросив її на вечерю. Віка сказала, що в неї місячні, і попросила лишити її в спокої, пообіцявши, утім, зайти як-небудь до «Бутербродів». Літо було гаряче, кондиціонери стікали соком.

З'явився Славік. Старанно приховуючи синець, котрий було видно навіть крізь сонцезахисні окуляри, він пройшов у кабінет до Гоги. Гога покликав Санича. Славік сидів, печально киваючи головою, і мовчав. — Довго мовчати будеш? — запитав Гога, радісно посміхаючись. — Георгій Давидович, — почав Славік, ретельно добираючи слова, — я розумію, да — ми всі були на нервах, я був не правий, ви погарячкували. — Я? — далі посміхався Гога. — Зрештою, ми професіонали, — сказав Славік і поправив окуляри. — Я розумію — бізнес є бізнес, і треба його рятувати. Я звик, щоби все було начистоту, да… І якщо у вас до мене якись претензії — говоріть, я не ображусь. Але, — продовжив Славік, — я все розумію, можливо, я десь із вами не погоджувався, можливо, наші позиції в дечому не співпадали, ну, але так сталось, я розумію — ви в цьому бізнесі людина нова, тому, ні, все нормально, я в команді, все гаразд. — Славік, — сказав йому Гога, — це просто фантастично, що ти в команді, тільки проблема в тому, що наша команда вилітає з вищої ліги. — Так, — сказав Славік, — так. Я розумію — ви маєте право так говорити, я б на вашому місці теж сказав би так, я розумію, все гаразд… — Славік, — знову звернувся до нього бос, — я тебе прошу — давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? — Славік ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. На завтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! — Що? — перепитав його Гога. — «Рушнички», — терпеливо повторив Славік, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався. — «Вишивані рушнички»! Да почекай ти! — крикнув він по той бік розмови і, знову припавши до слухавки, продовжив: — Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде — вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доїбеться. — А ти впевнений, що нам це підходить? — про всяк випадок перепитав його Гога. — Ясно, що підходить, — закричав Славік, — це саме те, що нам треба — малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, блядь — розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все — цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шоу маст го он, Георгій Давидович, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, блядь! — закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали, Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворда. По обіді в клуб прийшли четверо, були в спортивних костюмах, але на спортсменів не виглядали, хіба на злісних порушників спортивного режиму. Охоронець запитав, до кого вони, але вони звалили його з ніг і пішли шукати директора. Гога сидів із Саничем і добивав кросворд. Санич побачив чотирьох і мовчки відключив телефон. — Ви хто? — запитав їх Гога, вже наперед знаючи відповідь. — Ми «Суперксерокси», — відповів перший, у синьому спортивному костюмі. — Хто? — перепитав Сан Санич. — Ти що, глухий? — сказав другий, так само в синьому спортивному костюмі, — «Суперксерокси». Весь будинок напроти — наш. Паркінг за рогом — теж. — І ще офіс на Південному, — знову вступив у розмову перший, у синьому. — Загалом — ми лідери на ринку, зрозуміло? — це вже додав другий, у синьому. Третій, у зеленому, невдало повернувся, і з під поли його спортивної куртки випав обріз. Зелений швидко нахилився, підняв його і заховав назад, похмуро дивлячись навколо. — Ми тримаємо мережу оптових центрів, — продовжував перший, — у нас прямі поставки із Швеції. — Ви що, — спробував підтримати розмову Гога, — хочете продати нам ксерокс? Четверо похмуро замовкли, важко переводячи погляди із Гоги на Сан Санича. — Ми хочемо, — нарешті почав перший, витираючи спітнілі долоні об синю тканину спортивних штанів, — аби все було почесному. Ви тут нові, вас тут не було. Це наша територія. Потрібно платити. — Ми платимо, — спробував пожартувати Гога, — податковій. Третій знову невдало повернувся, і обріз загуркотів по підлозі. Четвертий відвалив йому ляща, нахилився, підняв зброю і сховав її до кишені своїх малинових спортивних штанів. — Брат, та не зрозумів, — знову почав другий, вкладаючи в слово брат всю свою ненависть. — Ми «Суперксерокси», ми покриваємо весь регіон. — Що ви маєте на увазі? — спитався Сан Санич. — Ти не перебивай, да? — різко сказав перший і повернувся до другого, — говори, Льоня. — Да, — сказав на це Льоня, — у нас виходи на адміністрацію. Це наша територія. Так що треба платити. — Ну, ми тут теж не чужі, — спробував щось сказати Гога, — Нас тут, у принципі, знають. — Хто тебе знає, брат! — вигукнув другий, стискаючи кулаки, але четвертий взяв його за лікоть, мовляв, спокійно, Льоня, спокійно, вони самі не знають, що творять. — Ну хто тебе знає? — Ну, як хто? — спробував потягнути час Гога. — Я по гіпсокартону взагалі працюю, у мене знайомі на Балашовці, плюс зачепки в податковій. Брати Лихуї знову ж таки… — Що? — заревів другий, і Гога відразу зрозумів, що про Лихуїв можна було не згадувати. — Лихуї?! Ці лохотронщики?!! Да вони у нас, в «Суперксероксах», взяли партію старих принтерів і перепродали їх якимось мудакам із Тракторного! Сказали, що це копіювальні машини нового покоління! А ті спихнули їх в мінтовську академію, оптом, із нашою гарантією. Ми ледве відмазались!!! Лихуї!!! Лихуї!!! — Другий рвав на собі синю спортивну куртку і вигукував на весь клуб прокляте прізвище. — Не тільки, — додав Сан Санич, аби щось додати, — ми ще у виконкомі… — Що?! — не дав йому закінчити другий, схоже, він справді образився. — В якому виконкомі?!! Ти хочеш сказати, що вас теж кришує виконком?!!! Ти відповідаєш за свої слова?!!!! — Четвертий рішуче поліз у кишеню за зброєю. Ну все, подумав Гога, краще б мене убив красноярський ОМОН, не так противно було б. Усі четверо посунули на стіл, заступивши собою півкімнати. І виглядало все таким чином, що ні Гозі Ломая, ні, тим більше, Сан Саничу в цій ситуації нічого, крім важких тілесних пошкоджень, чекати не доводилось.

І тут відчиняються двері і до кабінету входить Славік, радісно посміхаючись і махаючи, як віялом, якимись ксерокопіями. Четверо застигли на місці з занесеними кулаками. Гога повільно осів на стілець, Санич зіщулився і намацав у кишені телефон. Усі повернулись до Славіка. — Привіт, привіт, — загукав Славік, не помічаючи загального напруження, — всім привіт! — Він пройшов до Гоги і потис йому ватяну руку. — Партнери? — радісно показав він Гозі на четвірку і, засміявшись, потис руку крайньому, тому, котрий був у синьому. — Ось! — переможно крикнув він і кинув перед Гогою стос ксерокопій. — Що це? — видушив із себе Гога. — Дозвіл! — переможно ви гукнув Славік. — «Вишивані рушнички»! — «Вишивані рушнички»? — недовірливо перепитав Гога. — «Вишивані рушнички»? — підійшов Санич і зазирнув у документи. — «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — нажахано зашепотіли четверо, задкуючи до виходу. — «Вишивані рушнички»! — переможно повторив Славік і, нахилившись до Гоги, діловито заговорив. — Значить так, Георгій Давидович, з пожежниками все узгоджено, переводимо через їхній рахунок, я все прикинув, беремо готівкою і списуємо як комунальний борг. Він нервово засміявся, різко обірвав сміх і, повернувшись до четвірки, строго запитав їх: — Ви щось хотіли, товариші? — Гога теж запитливо подивився на четвірку, не наважуючись поставити їм те саме питання. — Брат, — заговорив нарешті другий, застібаючи на грудях блискавку синьої куртки, — так вас що, в натурі губернатор кришує? — Да-да, — нетерпеливо відповів йому Славік і знову зашепотів до Гоги: — Нестачу спишемо на дитячі хори, я пробивав через управління, вони проведуть це через квартальний звіт як цільовий одноразовий платіж дітям-сиротам. Четвірка невпевнено товклась біля дверей, не знаючи, що їм робити. — Четвертий намагався віддати обріз третьому, але той відчайдушно відпихувався. — Що, вже йдете? — повернувся Славік до четвірки. — Георгій Давидович, ми, до речі, запрошуємо товаришів на «Вишивані рушнички»? — «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — застогнали четверо і почали вислизати з кабінету. Коли двері за ними зачинились, Гога глибоко видихнув. — Дай папіросу, — звернувся він до Славіка. Славік витяг свої голімі і протягнув Гозі. Гога ухопив цигарку дрижачими губами, Славік запобігливо підніс сірника. Бос затягнувся і тут таки закашлявся. — А що сталося? — не зрозумів Славік. — Славік, — звернувся до нього Гога, — ось ти людина з біографією, так? Ти двадцять років у шоу-бізнесі. Ти знаєш цього, як його… — Грєбєнщікова, — підказав Славік. — Ти організовував харківський концерт юту, ти працював із піонерами. Скажи мені — бог є? — Є, — сказав Славік. — Безперечно, є. Але це не має жодного значення.

До «Бутербродів» забігла Віка, — привіт, підари! — крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, — о'кей, — сказав напарнику, — я додому. — Я все зачиню, — пообіцяв Санич. — Ну, ясно, — засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. — Де пропадала? — запитав Санич. — Тобі яке діло, — відповіла Віка. — Де пірсинг? — поцікавився Санич. — Продала, — відповіла Віка. Далі вони пили водку. Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. — А ти чому лишилась? — запитав Санич. — А ти? — запитала його в свою чергу Віка. — Ну, в мене бізнес, — сказав він. — До того ж я мов не знаю. — Вона теж не знає, — сказала Віка, — вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? — Не зовсім, — чесно відповів Санич. — Слухай, — запитала його Віка, — ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? — Не знаю, — сказав Санич, — я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. — Знайди собі якого-небудь гея. — порадила Віка. — Думаєш, допоможе? — засумнівався Санич. — Навряд чи, — сказала Віка. — Хочеш, поїхали до тебе, — запропонував він. — Це що, трахатись? — Ну, можна не трахатись, — сказав Санич, — можна просто. — Просто — не можна, — авторитетно заявила Віка. І додала: — Все-таки шкода, що ти не гей.

Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одна, — рахувала вона, — друга, третя. Це все? — запитала дещо розчаровано. — Все, — виправдовуючись, сказав Санич. — Це майже як пірсинг, — сказала вона, — тільки не загоюється. — Все загоюється, — відповів він. — Ну-да, — не погодилась Віка, — моя подружка теж так говорила. А сама уїбала в Туреччину. — Це теж досвід, — розважливо сказав Санич. — Ага, — зі злістю відповіла Віка, — знаєш, кожен подібний досвід — це як ці штуки в тебе на тілі — завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.

З клубом справи складались зовсім погано. І навіть успішно проведені «Вишивані рушнички», під час яких Славіка ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де переодягались старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Суперксерокси» почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість».

Одного ранку прийшов Славік і сказав, що є гарні новини. — Будемо робити шоу-програму, — сказав він, — Стриптизу ви не хочете, — звернувся він до Гоги. — Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгій Давидович, да. Але в мене є чим вас здивувати. — Гога напружився, — Я, — сказав Славік недбало, — домовився таки з Раісою Соломоновною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, — і Славік кинув стурбований погляд на Санича. — Із ким ти домовився? — перепитав його Гога, — Санич засміявся. — З Раісою Соломоновною, — дещо виклично повторив Славік. — Це хто така? — обережно перепитав Гога. — Хто це така? — посміхнувся зверхньо Славік. — Хто така Раіса Соломоновна? Георгій Давидович, ви що? — Ну добре, добре, не грузи, давай розповідай, — перебив його Гога. — Що ж, — сказав Славік, — навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раісу Соломоновну. Хм… Ну добре. Ну ви даєте… Раіса Соломоновна — це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Да ви чули про неї, — впевнено викрикнув Славік і поліз за папіросами. — Ну, а тут вона що забула? — незадоволено запитав Гога. — Я ж кажу, — затягнувся Славік, — будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може — у неї графік. Я домовився. Її знають усі, заповнимо нішу. — Ти впевнений? — без ентузіазму перепитав Гога. — Ясно, — сказав Славік і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. — А що вона робить, ця твоя артистка? — про всяк випадок запитав Гога. — У неї репертуар, — діловито повідомив Славік. — Півтори години. Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. — А як вона співає? — поцікавився Санич. — По-білоруськи? — Чому по-білоруськи? — образився Славік. — Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. — Вона сама буде, — перепитав Гога, — чи з ведмедями?

Раіса Соломоновна приїхала біля першої дня, віддихуючись від вуличної спеки. Мала років сорок п'ять, але сильно фарбувалась, тому можна було помилитись. Була худорлявою шатенкою у високих шкіряних ботфортах і якійсь прозорій комбінації, сказала, що щойно з концерту виступала в дитячому будинку, сказала також, що про всяк випадок прихопила афішу, аби все було зрозуміло. На афіші великими червоними літерами було надруковано; «Харківська філармонія запрошує. Заслужена артистка Білорусі Раіса Соломоновна. Світанкові перегуки». Внизу стояло незаповнене «Час» та «Ціна». — Ну що, — бадьоро сказала Раіса Соломоновна, — показуйте клуб! — Усі пішли в зал. — Що у нас тут, — запитала артистка, — фастфуд чи паб? — У нас тут клуб для геїв, — невпевнено відповів Гога. — Заїбісь, — сказала Раіса Соломоновна і пішла на сцену. Славік, як представник шоу-бізнесу, ввімкнув мінусівку.

Почала Раіса Соломоновна з кримінальної тематики. Вона співала голосно, зверталась до уявної публіки і заклично махала руками. Гозі несподівано це сподобалось, він засміявся і почав підспівувати, видно було, що слова знає. Славік напружено стояв за пультом і боковим зором пас шефа. Санич розгублено дивився на все це. Після п'ятої пісні Гога заплескав і попросив зробити перепочинок підійшов до сцени і, подавши співачці руку, повів до себе в кабінет. Санич невпевнено зайшов за ними. — Здорово, — сказав Гога Раісі Соломоновні, — просто здорово. Раіса, як вас… — Соломоновна — підказала вона. — Так, — погодився Гога. — А давайте з вами вип'ємо. — А що — співати більше не будемо? — перепитала співачка. — Не сьогодні, — сказав Гога. — Сьогодні давайте вип'ємо за знайомство. — Ну добре, — погодилась Раіса Соломоновна, — тільки я, з вашого дозволу, переодягнусь, а то у вас тут така спека. — Все що завгодно, — весело сказав Гога і, зателефонувавши в бар, замовив дві пляшки холодної водки. Раіса Соломоновна скинула ботфорти і дістала з торбинки домашні капці у вигляді пухнастих котиків. Гога подивився на котиків і відкрив першу пляшку. Санич зрозумів, до чого все йде, і печально відімкнув телефон. Славіка до кабінету не запрошували. Він прийшов сам.

Спочатку вони пили за знайомство. Потім почали співати, Гога запропонував повернутись на сцену. Раіса Соломоновна погодилась і, як була, в домашніх капцях полізла на естраду. За нею поліз Гога в її шкіряних ботфортах. У ботфортах і шовковій сорочці від армані він нагадував різночинця. Славік запустив мінусівку. Раіса Соломоновна повернулась до кримінальної тематики. Гога підспівував. Ботфорти виблискували в світлі софітів.

Зайшовши до туалету, Санич знайшов Славіка. Тому було погано, він поливав себе водою з рукомийника і важко ковтав гаряче повітря. — Хуйово? — запитав його Санич. — Нормально, — прохрипів Славік, — нормально. — Славік, — сказав Сан Санич, — я давно хотів тебе запитати, може це не найкраще місце для такої розмови, але все-таки, не знаю, чи буде ще нагода, — як ти взагалі до геїв ставишся? Славік підставив голову під холодний струмінь, видихнув і присів біля стіночки. Якусь мить помовчав. — Я вам, Сан Санич, так скажу, — довірливо заговорив він, спльовуючи воду. — Мене взагалі від геїв не пре. Але, — він підняв угору вказівний палець, — на те є свої причини. — Ну, і що за причини? — запитав Санич; повертатись до залу не хотілось, тому він вирішив перечекати тут. — Причини особистого характеру, — повідомив Славік. — Я — алергік. Ми, алергіки, як правило, сидимо на колесах. Ось я, наприклад, — сказав Славік і дістав папіросу, — сиджу вже десятий рік. Раніше мені лікар прописував. Але потім мене перестало вставляти, розумієте? А моя сестра працює в фармацевтичній компанії. У них під Києвом фабрика відкрилась. Їм німці на півмільйона апаратури завезли, цілий цех побудували в рамках реабілітаційної програми. Там якийсь дерибан був, фабрику відкривали з понтами. Йошка Фішер приїжджав на відкриття, президент німецький. — Славік нервово випустив дим. — Колишній, — додав він, — Запустили, значить, цех, зробили пробну партію, і тут держстандарт сказав: хуя — продукція не відповідає стандартам, надто високий вміст морфіну. — Кого? — не зрозумів Санич. — Морфіну, — повторив Славік. — Там фішка в тому, що обладнання було їхнє, а сировина наша. А оскільки в них техніка орієнтована на безвідходне виробництво, себто відходів у них просто не буває, то вийшло так, що вони почали масово штампувати наркотики середньої тяжкості. Програму згорнули, ясна річ. Фабрика збанкрутувала. Профспілки підняли шум, їх підтримали наші зелені. Писали листа Йошці Фішеру. Але він не відповів. Ну, одним словом, усіх звільнили, мою сестру теж. А щоб якось залагодити конфлікт із профспілками, зарплату колективу видали продукцією. Вони тепер стоять на житомирській трасі і продають ці таблетки туристам, разом із м'якими іграшками. А мені сестра кілька упаковок привезла. Так що я алергік, щоб ви знали… — А до чого тут геї? — запитав Санич після довгої паузи. — А хуй його знає, — признався Славік, — Ось, візьміть, — сказав він і простягнув Саничу дві таблетки. — Хороша штука. Рубає на раз. Санич взяв таблетки і ковтнув їх одна за одною. Гірше не стане, подумав він. Гірше не стало.

Раіса Соломоновна зовсім напилася. Вона вирвала мікрофон із рук Гоги і почала співати пісні з кінофільмів. Свою руду перуку вона одягла на заклопотаного Славіка. Гога спробував забрати в неї мікрофон, але вона вчепилась йому у волосся і почала кричати. Славік спробував її відтягти від боса, але марно — Раіса Соломоновна міцно трималась за Гогу однією рукою, іншою намагаючись видряпати йому очі. Гога спочатку намагався її відштовхнути, але потім теж завівся і почав наосліп махати кулаками. Першим ударом він звалив із ніг Славіка. Славік схопився за щелепу і знову кинувся відтягувати Раісу Соломоновну. Раіса, зустрівши спротив, озвіріла і кинулась на Гогу з новою силою. Після кількох спроб вона проїхалась таки по його лівій щоці, лишаючи криваві борозни і відламуючи накладні нігті. Гога зойкнув, відступив і ввалив Раісі Соломоновні з носака просто в живіт. Раіса відлетіла назад і разом зі Славіком, котрий за неї тримався, завалилась у зал. Гога, лаючись, витирав кров. — Санич, — крикнув він, — будь другом, винеси звідси цю відьму. І музику її вимкни, — крикнув він. Санич підійшов до співачки, взяв її за шкірки і потягнув на вихід. Слідом із плачем біг Славік у перуці. Гога дивився на все це зі сцени і лаявся. — Відьма, — кричав він, стоячи посеред сцени, — відьма чортова! Санич викликав таксі, сунув Славіку бабки і повернувся до клубу. Гога сидів скраєчку сцени, витираючи кров шовковим рукавом, і пив водку з горла. — Відьма! — заплакав він і ткнувся носом Саничу в груди. — За що вона мене? От відьма! — Нормально, брат, — відповів йому Санич. — Давай я тебе додому відвезу. Вони вийшли надвір. Горбань стояв біля своєї машини, подивився на Гогу в ботфортах, перевів задумливий погляд на Санича і мовчки сів за кермо. По дорозі всі мовчали, тільки Гога час від часу схлипував. — У мене теж сусід підар, — спробував зав'язати розмову горбань. — Да? — похмуро озвався Санич, — а в мене цілий під'їзд.

Вранці Гога прокинувся вдома, в ліжку, в одязі й ботфортах. Задумливо подивившись на ботфорти, спробував усе згадати. І не зміг. Чорт, подумав Гога, чим я займаюсь. Мені скоро тридцять, я нормальний здоровий бізнесмен, на мене тьолки вішаються. Ну, добре, знову подумав він, тьолки не вішаються, але все одно — для чого мені цей клуб, для чого мені ці геї, що я сам собі життя псую. Він потягнувся за телефоном, набрав номер знайомого оптовика і з льоту купив у нього партію гіпсокартону.

Санич приїхав до «Бутербродів» десь по обіді. На вході стояв зляканий охоронець. — Сан Санич, — сказав він, — там Георгій Давидович… — Розберемось, — коротко відповів Санич і зайшов до клубу. Зал був завалений якимись коробками. Вони стояли всюди. Столи було складено в кутку. Бар не працював. Санич зайшов до Гоги. Гога сидів, закинувши ноги на стіл, і весело розмовляв із кимось по телефону. На столі перед ним стояли ботфорти. — Що це? — запитав його Санич, показуючи пальцем у бік залу. — Що? — безжурно перепитав його Гога. — А, в залі? Гіпсокартон. Взяв партію дешево. — А як же «Бутерброди»? — запитав його Санич. — А ніяк, — відповів Гога. — Без понтів ці «Бутеброди». Я в мінусах, Санич, які «Бутерброди»? Зараз скину гіпсокартон і на Кіпр. — А як же екзотичний відпочинок? — запитав його Санич. — Да який екзотичний відпочинок? — нервово засміявся Гога. — У нас ментальність не така, розумієш? — Ну, а яка в нас ментальність? — Чорт його знає яка, — відповів йому Гога. — Нашій ментальності шо нада — водку і тьолку для екзотичного відпочинку, правильно? А з вашими геями яка водка може бути? Не говорячи вже про тьолку, — печально додав він.

В залі почувся пронизливий крик. Двері розчахнулись, і до кабінету влетів Славік. — Що? — закричав він. — Що це? — Він відчайдушно показував у бік залу. — Георгій Давидович, Санич — що це таке? — Це гіпсокартон, — сказав йому Санич. — Гіпсокартон? — Гіпсокартон, — підтвердив Санич. — Навіщо гіпсокартон? — не зрозумів Славік. — Гіпсокартон, Славік? — пояснив йому Гога, — для будівництва архітектурних об'єктів. — Георгій Давидович згортає бізнес, — пояснив Славіку Санич, — він тепер буде торгувати гіпсокартоном на Кіпрі. — На якому Кіпрі? — ображено заперечив Гога, але Славік його вже не слухав. — Що? — перепитав він. — Згортає бізнес? Ось так просто — згортає бізнес? А я? А наші плани? — Які плани? — нервово, перебив Гога. — Так, я розумію, — затягнув Славік, — я це відразу бачив. Для вас це так — сьогодні відкрили, завтра закрили, для вас же це так. Я вас розумію, я б на вашому місці теж так зробив би. Да. Це коли до діла, коли «Вишивані рушнички» треба пробити, тоді Славік давай. Або коли Раісу Соломоновну запросити, так це Славік, будь ласка. — Відьма твоя Раіса Соломоновна! — закричав на це Гога. — Відьма чортова! — Да? — в свою чергу закричав Славік. — Раіса Соломоновна — артистка! У неї репертуар! А ви її ногою по печінці! — Як — ногою по печінці? — розгубився Гога. — Так! Ногою! По печінці! А в неї репертуар! — Славік не витримав, упав на крісло і, обхопивши голову руками, заридав. Запала гнітюча мовчанка. — Санич, — заговорив нарешті Гога, — Санич, я що? Справді? Ногою по печінці? — Ну, ти захищався, — сказав Санич, відводячи погляд. — Не може бути, — прошепотів Гога і теж обхопив голову руками. Сан Санич вийшов надвір. На протилежному боці вулиці стояли два «Суперксерокси» в зелених спортивних костюмах і майже зливались із липневою зеленню.

Мабуть, Гога зреагував на цю історію про печінку, в сенсі про Раісу Соломоновну. Щось його перемкнуло після цього, соромно перед колективом стало чи що, але наступного ранку він сплавив гіпсокартон директору парку розваг і запросив Санича і Славіка на розмову. Санича заїдала депресія, але він взяв себе в руки і поїхав. Останнім з'явився Славік, був зібраний і виглядав строго. Гога намагався в очі йому не дивитись. Ботфорти так і стояли на столі, схоже, Гога просто не знав, що з ними робити. Всі сіли. Помовчали. — Можна? — строго, по-школярськи підняв руку Славік. — Прошу, — дещо запобігливо дозволив Гога. — Давайте я почну, Георгій Давидович, — почав Славік. — Я усе це діло заварив, мені й рятувати проект. — Сан Санич подивився на нього з відчаєм. — Я розумію, — сказав Славік, — ми всі наробили багато помилок. Ви в цьому бізнесі люди нові, я десь не догледів. Ну, так. Не будемо перекладати вину на когось, — сказав Славік і подивився на Санича. — Але ще не все втрачено. У мене завжди є запасний козир у рукаві. Ага, — сказав він, — зараз вони прийдуть. — Хто? — нажахано запитав Гога. — Бички!

І Славік розповів про Бичків. Він знайшов їх через стриптизерок із палацу піонерів. Дует Бичків — батько і син — були цирковими клоунами, але кілька місяців тому, у зв'язку з фінансовими проблемами, котрі переживав міський цирк, потрапили під скорочення і зайнялись сольною кар'єрою, як про це сказав Славік. За його словами, у них була кльова шоу-програма, на півтори години, з музикою, акробатичними номерами і карточними фокусами. Славік поставив на Бичків усе, збою бути не могло.

І ось прийшли клоуни. — Бичко, Іван Петрович, — представився старший Бичко і потис руки Гозі й Сан Саничу. — Бичко Петя, — привітався молодший, але руки потиснути не наважився. Гога запросив усіх сідати. — Ну, що ж, — почав Бичко старший, знявши окуляри і протерши їх носовою хустинкою. — Мені розповіли про вашу ситуацію. Я думаю, ми з Петьою зможемо вам допомогти. — А яка у вас програма? — поцікавився Гога. — У нас дистанція, — сказав Іван Петрович. — Династія, — поправив його Петя. — Да, — погодився Іван Петрович. — У нас циркова династія, з одна тисяча дев'ятсот сорок сьомого року. Саме тоді моя старша сестра поступала в циркове училище. — Поступила? — запитав Гога. — Ні, — відповів Іван Петрович, — так що цирк — це у нас родинне. Я, молодий чоловіче, щоб ви знали, ще в одна тисяча дев'ятсот сімдесят третьому отримав другу премію на республіканському конкурсі молодих артистів естради в Кременчуцькі. Я зі своїм номером «Африка — континент свободи» вчинив справжній фурор під час міжрегіонального зльоту агітаторів в Артеці в одна тисяча дев'ятсот сімдесят восьмому. Ні, — раптом заперечив сам собі Іван Петрович, — таки в сімдесят дев'ятому. Да — в одна тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятому, в Артеці! — А нам, — спробував долучитись до розмови Гога, — а нам ви теж будете показувати «Африку — континент свободи»? — Ні, — спокійно заперечив Іван Петрович, — ні, молодий чоловіче. Ми намагаємось іти в ногу з часом. У нас із Петьою програма, працюємо півтори години, додатково — погодинна доплата, дебет-кредит, все офіційно, все легально. Оплату можна по безналу, але тоді плюс десять відсотків банківських. — Ну, добре, — сказав Гога, — це зрозуміло. Але ви знаєте нашу специфіку? — А що у вас зі специфікою? — запитав Іван Петрович і кинув на Славіка незадоволений погляд. — У нас гей-клуб, — сказав йому Гога. — Себто клуб для геїв, розумієте? — Так, що у нас по геях, — Іван Петрович дістав із кишені піджака зашмульганий зошит у лінійку. — Вісімдесят доларів за годину. Плюс погодинна доплата. Плюс десять відсотків банківських, — додав він як заповіт. — А ви взагалі працювали з такою публікою? — продовжував сумніватись Гога. — Кхм, кхм, — важко прокашлявся Іван Петрович. — Працювали ми тут нещодавно корпоратив у консалтингу. Ну так публіка, я вам скажу, солідна зібралась, акуратна. І ось уявіть собі, підходить до нас із Петьою виконавчий директор і каже… — Ладно, ладно, — перебив його Гога, — знаю я цей консалтинг. — Так що? — подав голос Славік — Берем Бичків? — Берем то берем, — відповів Гога, — тільки як ти собі це все уявляєш? — Значить, так, — перехопив ініціативу Славік, — Георгій Давидович, я все продумав. Що у нас за календарем? — Ну? — запитав його Гога. — Купала! Зробимо гейського Купалу! — сказав Славік і весело засміявся. Бички теж засміялись — Іван Петрович хрипко й застуджено, Петя — дзвінко і не в тему. І Гога теж засміявся, його сміх був особливо нервовий і невпевнений. Вже коли прощались, Іван Петрович повернувся від дверей. — Ваші? — запитав він Гогу і показав на ботфорти. — Да, — сказав Гога, — Друзі прислали. 3 Кіпру. А розмір не мій. Бичко-старший підійшов і помацав халяву ботфорта. — Хороший матеріал, — сказав він зі знанням справи.

До гейського Купали готувались особливо ретельно. Гога більше не довіряв Славіку і публікою займався сам. Знову було запрошено партнерів по бізнесу, оптовиків, друзів дитинства та братів Лихуїв, з яких, утім, прийшов лише Гриша, бо Саву було побито в бійці на Тракторному і він лежав у четвертій лікарні з поламаними ребрами. Славіку дозволено було запросити працівниць палацу піонерів, усіх чотирьох. Крім того, набилось багато невідомої публіки, котра купилась незрозуміло на що, але точно не на гейського Купалу. Головною ударною силою були, звісно, Іван Петрович і Петя Бички. Спеціально, як вони сказали, до свята ними було підготовлено номер «Вогні Каїра», що, за безапеляційним твердженням Славіка, котрий був на прогоні, мав усіх порвати. На сцену Бички вийшли в костюмах фараонів, узятих напрокат у парку розваг. Залунала музика. Спалахнули софіти. Петя Бичко легко прогнувся і зробив мостик. Іван Петрович напружився, крякнув, але теж зробив мостик. Публіка зааплодувала. Гриша Лихуй, котрий прийшов уже п'яний, скочив на ноги, але не втримався і завалив офіціанта. Охорона кинулась його підіймати і виводити, але Гриша опирався. Він звалив із ніг одного охоронця і успішно відбивався від другого. Санич побачив бійку і взявся розводити. Оптовики, котрі вже сиділи без краваток, побачивши, що б'ють Гришу Лихуя, і, забувши минуле, кинулись йому на виручку. Гриша в цей час запустив другого охоронця на сцену, той врізався в стійку, на якій висіли ліхтарі. Стійка не витримала і завалилась на Івана Петровича, котрий стояв мостиком. Молодший Бичко цього всього не бачив, оскільки сам стояв мостиком, публіка кинулась витягати Івана Петровича з під арматури, але їм заважав Гриша, котрий зчепився відразу з охоронцями і оптовиками, не бажаючи нікому з них поступатись. Тут молодший Бичко повернув таки голову і побачив тата під горою металобрухту. Він сіпнувся було в його бік, але батько загрозливо викинув уперед руку, мовляв, назад, на сцену, ти артист, тож давай — даруй людям радість! І Петя зрозумів його, зрозумів без слів цей останній батьківський наказ. І знову зробив мостик. І публіка теж усе зрозуміла і скрутила Гришу Лихуя і потягла його в туалет, відливати холодного водою. — Давай, Петя, давай, синок, — прошепотів Іван Петрович з під арматури, і тут пролунав вибух — Гриша Лихуй, образившись на всіх і не маючи більше сил опиратись, дістав із кишені піджака ручну гранату і кинув її в крайню кабінку. Унітаз тріснув, як волоський горіх, з кабінки повалив дим, публіка кинулась на вихід. Санич намагався зібрати побитих охоронців, Гога стояв біля сцени і нічого не розумів за цим гамором і за цим димом. — Георгій Давидович! Георгій Давидович! — підбіг до нього задиханий Славік. — Біда, Георгій Давидович. — Що сталось? — розгублено запитав Гога. — Касир! — прокричав йому Славік. — Касир, сука, утік! Із виручкою! — Куди утік? — не зрозумів Гога. — Да тут недалеко! — продовжував кричати Славік — Я знаю. Зараз буде спускати бабки на ігрових автоматах! Давайте, ми ще встигнемо! І Славік побіг на вихід. Гога, сам того не бажаючи, пішов слідом. Санич облишив контужених охоронців і рушив за ними. На вулиці їх уже чекав горбань: — Сідайте, — крикнув, — скоріше! — В машину, крім Славіка, Гоги й Сан Санича, запхались ще дві працівниці палацу піонерів, Петя Бичко і, що прикметно, задимлений і оглушений Гриша Лихуй, котрий кричав більше за всіх, так ніби це його виручку щойно украли. Горбань рвонув уперед, Славік показував дорогу, але йому заважав Гриша, на котрому ще й досі димів піджак із одним відірваним рукавом. Горбань злився, але продовжував розганяти машину, працівниці палацу піонерів пищали на поворотах, аж зрештою горбань не втримав керма, і таксівка, вискочивши на зустрічну смугу, вилетіла з дороги і в'їхала в кіоск із газетами. Газети розлетілись навкруги, ніби налякані гуси. Була четверта ранку, було тихо й спокійно, Вулицею проїхала поливальна машина. Двері розбитої таксівки важко відчинились, і звідти почали вилазити пасажири. Першим виліз Гриша Лихуй, у піджаку з одним рукавом, побачив пачки газет, підняв одну і пішов униз по вулиці. За ним зі зміїною пластичністю виповз Петя Бичко в костюмі фараона. За Петею вивалився Сан Санич і витягнув двох працівниць палацу піонерів. Зсередини працівниць виштовхував Славік. Потім витягли Гогу. Гога втратив свідомість, але скоріше від горя. Горбань вийшов сам він, здавалось, згорбився ще більше. В принципі, найбільше постраждала одна із працівниць палацу піонерів, Анжела, — по дорозі Гриша Лихуй вибив їй зуб. Сан Санич відійшов убік і дістав із кишені відімкнений ще вчора телефон. Спробував його ввімкнути. Подивився на час. Четверта п'ятнадцять. Перевірив автовідповідач, чи не було нових повідомлень. Нових повідомлень не було.

За місяць Гога знову зробив ремонт, віддав борги і запустив у «Бутербродах» салон ігрових автоматів. Горбань тепер працював у нього касиром. Славік разом із Раісою Соломоновною виїхали на Далекий Схід. Санич із бізнесу вийшов. Гога просив його лишитись, говорив, що на автоматах вони швидко підіймуться, і просив не кидати його самого на цього горбаня. Але Санич сказав, що все нормально, що відсотків йому не треба і що він просто хоче піти. Розійшлись вони друзями.

Але це ще не все.

Одного разу, на початку серпня, Санич зустрів на вулиці Віку. — Привіт, — сказав він, — у тебе новий пірсинг? — Так, не дала ранам загоїтись, — відповіла Віка. — Чому не телефонувала? — запитав Санич. — Я в Туреччину лечу, — не відповіла йому Віка. — Спробую вламати свою подружку повернутись. Погано без неї, розумієш? — А як же я? — спитався Санич, але Віка лише погладила його по щоці і мовчки пішла в бік підземки.

Ще за пару днів Санич отримав повідомлення від Доктора і Бусі. Дорогий Саша, говорили вони, запрошуємо тебе до нас у гості з нагоди дня народження нашого Доктора. Санич поліз у ничку, взяв рештки бабок, купив у магазині «Подарунки» пластмасову амфору і поїхав на день народження. Доктор і Буся жили в передмісті, у старому приватному будинку, разом із мамою Доктора. Зустріли вони його радісно, всі сіли до столу і почали пити червоне сухе вино. — Як там «Бутерброди»? — запитав Доктор. — Немає більше «Бутербродів», — відповів Санич, — прогоріли. — Шкода, — сказав Доктор, — симпатичне було місце. І чим плануєш зайнятись? — У політику піду, — сказав Санич, — Вибори скоро. Несподівано хтось зателефонував, Доктор узяв слухавку і почав із кимось довго сваритись, після цього сухо вибачився і, гримнувши дверима, зник. — Що сталось? — не зрозумів Санич. — А, це мама, — засміявся Буся. — Стара швабра. Вона постійно дістає Дока, хоче, аби він мене похєрив, тікає до сусідки і звідти дзвонить. А Доктор не ведеться. Його здоров'я! — Буся присунувся ближче до Санича. — Слухай, Буся, — сказав йому Санич подумавши, — я ось що хотів тебе запитати. Ось ви з Доктором геї, так? — Ну… — невпевнено почав Буся. — Ну, о'кей — геї, — не дав йому закінчити Санич. — І ось ви живете разом, так? Ну, очевидно, ви любите одне одного, якщо я правильно розумію. Але поясни мені таку річ — вам, як би сказати, фізіологічно добре разом? — Фізіологічно? — не зрозумів Буся. — Ну да, фізіологічно, ну коли ви разом, вам добре? — А чому ти питаєш? — розгубився Буся. — Нє, ти вибач звичайно, — відповів Санич, — якщо це щось інтимне, можеш не говорити. — Та ні, чого ж, — ще більше розгубився Буся. — Ти розумієш, Саша, в чому річ, у принципі, це ж не так і важливо, ну, я маю на увазі фізіологічний бік, розумієш мене? Головне ж в іншому. — І в чому? — запитав його Санич. — Головне в тому, що він мені потрібен, розумієш? І я йому потрібен, мені здається. Ми проводимо разом увесь свій час, читаємо разом, ходимо в кіно, бігаємо разом уранці — ти знаєш, що ми бігаємо? — Ні, не знаю, — сказав Санич. — Бігаємо, — підтвердив Буся. — А фізіологічно, насправді мені це навіть не подобається, ну, ти розумієш, коли ми з ним разом. Але я йому цього ніколи не говорив, не хотів його розстроювати. — Чому я питаю, — сказав йому Санич. — Є у мене знайома, дуже прикольна, правда, п'є багато. І ось ми з нею одного разу переспали, уявляєш? — Ну, — невпевнено сказав Буся. — І ось у мене та сама ситуація — мені з нею добре було, навіть без сексу, розумієш? Навіть коли вона п'яна була, а п'яна вона була завжди. А тепер вона взяла і звалила в Туреччину, уявляєш? І я не можу зрозуміти — в чому ж тут мораль, чому я, нормальний здоровий чувак, не можу просто бути з нею, чому вона вадить в Туреччину, а я навіть не можу її зупинити. — Да, — задумливо відповів Буся. — Ладно, — подивився на нього Санич. — Я думав, хоч у вас, геїв, усе нормально. А у вас та сама хуйня. — Ага, — погодився Буся, — та сама. — Ну все — піду я, — сказав Санич. — Привіт Доку. — Почекай, — зупинив його Буся. — Почекай трішки. — І вибіг на кухню. — Ось, тримай, — сказав він, повернувшись і простягуючи Саничу якийсь згорток. — Що це? — запитав Санич. — Пиріг. — Пиріг? — Так, яблучний пиріг. Це Доктор спік, спеціально для мене. Загалом, знаєш, ось ти про секс говорив. Просто є якісь такі речі, від яких я плачу. Наприклад, цей пиріг. Я ж розумію, що він його спеціально для мене готував. Як я після цього можу від нього піти? Знаєш, у мене був знайомий, який пояснював мені, в чому різниця між сексом і любов'ю. — І в чому? — запитав Санич. — Ну, грубо кажучи, секс — це коли ви трахаєтесь і ти після цього хочеш, аби вона якомога скоріше пішла. А любов, відповідно, — це коли ви трахаєтесь і після траху ти хочеш, аби вона якомога надовше залишилась. На, тримай, — простягнув він Саничу згорток. — І що, — сказав Санич подумавши, — це і є мораль? — Та ні, ніяка це не мораль. Це просто шматок пирога.

І він пішов собі в бік автобусної зупинки. По дорозі до нього приєднався якийсь пес. Так вони і йшли — попереду Санич із пирогом, позаду пес. Навколо них розгортались теплі серпневі сутінки. Санич прийшов на зупинку і, сівши на лавку, став чекати. Пес сів напроти. Санич довго його розглядав. — О'кей, — сказав він, — шавка, сьогодні твій день. На честь міжнародного свята солідарності геїв та лесбіянок тобі дістанеться яблучний пиріг! — Пес задоволено облизнувся. Санич дістав згорток і розламав пиріг навпіл. Вийшло майже порівно.

Загрузка...