Панас Мирний
Казка про Правду та Кривду

Присвячую моїм дорогим небожатам Петрусеві, Пасі і Олютці


Ми, малі діти,, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так,- і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу… А вона, стара та древня, голови на в'язах не здержить,- так вона в неї на всі боки і розхитується,- як розпустить бувало свої кази та перекази, й не переслухаєш ніяк!

От одного разу зібралися ми коло неї: я, Івась білоголовий, Пріся мигласта та Грицько меткий, напалися раптом: кажіть та й кажіть, бабусю, казки!.. Бабуся була недужа, їй і дихати, може, не хотілося, не то казок казати, а ми одно - намоглися.

Довго вона стогнала та кректала, поки підвелася. Підперла плечима комин, угородила у теплу пашню свої коряві руки й задумалася… Ми так і напали! Одно кричить: "Про Івана-царевича та сірого вовка!" Друге не хоче Івана-царевича, а кажи йому "Оха";

Пріся просить "Кози-дерези".

- Бабусю,- обізвався Грицько меткий,- ви хвалилися колись нову розказати. Кажіть нову. Якось ви її називали…

Бабуся важко зітхнула, аж у грудях у неї запищало, й, прокашлявшись, промовила:

- Якої ж вам? Про Правду та Кривду хіба?

- Про Правду та Кривду! Про Правду та Кривду! Бабусю! Голубонько! Кажіть про неї! - загукали всі.

- Цссс…- утишила вона нас.- Застряла вам у зуби та Правда та Кривда 1 - промовила й, подумавши, почала.., Не в нашій стороні, не за нашої пам'яті й не за пам'яті наших дідів та бабів, а давно-давно… за царя Гороха, та за солом'яного бога, та за князя Хмеля, коли людей було жменя… або ще й людей тоді не було,- як появилися на світ двоє дівчаток-близняток.

Земля тоді була пустельна. Ні билиночки на ній не росло, ані травиночка не красила її чорної кори: ніяка звірина не оставляла свого сліду на ній, ніяка птиця не оголошувала своїм співом та криком німого повітря. Ніщо тоді на ній не жило, не родило, й сама вона - холодна та слизька - каменюкою була… Сірі тумани снували по ній, темні та непроглядні хмари огортали й крили від ясного сонця; дрібні дощі поло-сували її і вдовж, і вшир, і впоперек.

Тоді саме вони родилися. Зачало їх Ясне Сонечко, поливали й ростили дощові води, напували свіжії роси, буйні вітри гойдали їх на своїх легесеньких крилах, а блідолиций Місяць і зорі ясноокі доглядали їх тихого спокою… І виросли вони всьому світові на диво. Стрункі та тонкі, як тії тополі, гнучкі, мов лози над водою, білолиці, як в садку лілеї, ясноокі, мов зорі по небу; заговорять,- увесь світ усміхнеться, наче тая скрипонька заграє.

Увесь світ любив тих дівчаток-близняток. Вони не знали, що то таке ворожнеча й згода, що добро, що лихо, що моє, що твоє; бо все було їх - не ділене, не шматоване. Не маючи чоловічої облуди, як ті янголята, носилися вони понад землею, поринали в темних хмарах, хапали блискавиці руками й, граючись, кидали одна на одну. Або спускалися на темну землю, ховалися у густих туманах, перелітали з скелі на скелю й перегукувались через яри одна до одної. Коли їм обридало плескатися на дощі, лазити по слизьких скелях, вони днову вилітали за хмари і, обгорнувшись веселкою, сушилися на ясному сонці, виспівуючи голосні пісні… Увесь світ заслухувався їх пісень: вітри затихали, ясні зірочки підтягували їм, а блакитне небо раз у раз одкидало від себе голосну луну, котра, неначе в бубон, бухкотіла в його синій намет… Красне Сонечко стояло серед неба і, усміхаючись, прискало на них золотими іскорками. Вони хапали ті іскорки в ясмені й розсівали по всьому світу… Так іноді невеличкі діти пересипаються жовтим пісочком. То була весела забавка, весела й всьогосвітня, бо весь світ, дивуючись на них, бавився їх іграшками…

Минуло чимало часу; багато літ уплило, віків чимало минуло, а їм було і не в примітку. Веселі та безжурні, носились вони по всьому світу, не знаючи лиха та ворогування ні між собою, ні між ким другим.

Аж ось одного разу Ясне Сонечко, натомившись світити за цілий день, пливло до спокою.

- На добраніч, мої голуб'ята,- сказало воно,- стеліться мерщій; пора спати.

- На добраніч, мамо,- одказали вони.- Спочивайте собі, нам і панотець Місяченко посвітить.

- О, я знаю, чого йому любо так рано висвічувати! -буркнуло Сонце.- Стеліться мерщій; я сьогодні його не пущу від себе, нікому вам буде світити. Хай лишень хоч одну нічку та всьогосвітня повія попони-кає, дожидаючи старого перелесника!

Дівчатка глянули на матір, гнівну, червону; переглянулися між собою й усміхнулися.

- Що се мати плеще таке, і не розберемо нічого,- промовили одна до одної.

- Мамо! Мамо! Що то ви таке казали? - спитали в Сонця.

- Зостарієтесь швидко, як усе будете знати,- сердито відказало воно й прикрикнуло на них: - Стеліться, кажу, мерщій!

Дівчаточка розлетілися в різні сторони, ухопили за краї чорну хмару й, скрикнувши:

- Ану, пора слатися! - струснули Гї, мов ту перину.

Надулася, заклуботала чорна хмара, посипалися з неї огненні блискавиці, загув, заторохтів грім, а град так і пороснув на землю.

- Ого! Скільки його набралося! - скрикнули дівчатка.- Добре, що догадалися струснути, а то воно муляло б у боки…- І, ще раз струснувши, підлетіли вгору й спустилися якраз посеред хмари.

- Бач, як пухко та м'яко тепер,- обізвались, пурнувши аж на саме дно.

- Уже, мамо, послалися. На добраніч вам! - скрикнули далі, потягаючись.

Сонце скоса глянуло на них, позіхнуло й закрило натомлені очі. Зразу непроглядна темнота обняла весь світ; небо потемніло…

- Ану, сестриці! Де ви забарились? - гукнула Вечірня Зірка, вискакуючи перша на краї неба.- Нам час настав, пора погуляти! - І, весела та ясна, вона окрутнулась кругом себе, немов обдивлялася, чи до лиця то їй її убори.

А убори були дорогі та пишні: з золотої парчі плахта, оксамитова червона свита, а на голові віночок з самоцвітного каміння.

За нею, немов хто торбину розв'язав з горохом і сипнув ним по небу, посунули зорі. Ось Віз заскрипів і покотився геть-геть; вибігла Квочка з своїми дітьми… "Кво-кво!" - й розпустила їх кругом себе. Поважно виплив Павич, розгортаючи хвоста на всі боки;

Хрест засвітив, засіяв; а там ще та ще… одна по одній - і не потовпляться.

- А що, чи всі зібралися, сестриці? - спитала Вечірня Зоря…

- Усі! усії - одказали зірочки.

- Ану, за іграшки! - сказала - й почала:

- Лягло Сонце спати, Час нам погуляти. Годі, не баріться Та мерщій зберіться, Подруги, на радуі - Нехай Сонце спить-дрімає. А ми погуляєм! - скрикнули в один голос зорі, аж небо загуло.


- Ось Місяць помалу

До нашого стану

Пливе-випливав…

Кожній по віночку

Та за голівочку

Несе наш кохавий! - почала знову Вечірня Зоря.

- Місяцю ясний, Місяцю красний, Місяцю Маю! Тебе виглядаю. Де ти волочився, Що так забарився? Випливай скоріше, Поспівай хутчіше До нашої ради, А ми тебе, брате, Любо привітаєм, Пісні заспіваєм, заспівали зорі. Вечірня Зоря вдарила в долошки й окрутнулася. її сестриці, побравшись у боки, пішли кругом неї. Немов вітер зимою серед степу закрутив веремія, так заходили зірочки кругом Вечірньої, вимахуючи руками та притупуючи ногами… Були такі, що пустилися й навприсядки, небо аж гуло та бухкотіло: такого вони віддирали гопака.


Загрузка...