Князь роси(вибрані поезії)

сутеніє вечір мій вогнем

і журавлем коло криниці

козацьке щастя під конем

а кінь мій білолиций

козацьке щастя під конем

а кінь цілує воду

напився блискавки з вогнем

націлувався крові з броду

козацьке серце під конем

а на коні сідельце

гасіть коня мого вогнем

стріляйте в серце

козацьке серце під конем

а на коні не хоче

відай оба ми коню вмрем

вже турок шаблю точе

тут Сагайдачний

в кожнім серці

плаче

пояничарились

козачі юнаки

й з дівочих чресел

необачних

сипляться на діл

потурнаки

так день

так рік

і так віки

і жовкне Шлях Муравський

йдуть печеніги

в Печеніжин

і голубі хозари

сховались

за козацькими сльозами

у ковил

і ждуть і ждуть

нових могил

Бджіл медоносних українські доли…

Ян Анджей Морштин(1619–1693)

Бджіл медоносних українські доли,

Й сама Вкраїна — вулик золотий…

Було, було… Та відгуло в світи

Й взяло з собою щільники медові.

І покриткою попідтинню доля

Пішла, розп'ята на штики й хрести.

Втіка з Сибіру Кармелюк Устим,

Але дарма — нема Вкраїни вдома.

Є прах. Є страх… З Софії капле кров,

Аж захлинулись Золоті ворота,

І жебраком йде до Москви Суботів,

А до галер прикований Дніпро

Везе своїх братів й сестер в неволю

Повз москалем зґвалтовану тополю.

живу син риби

у пропахлій

ароматом чорнобилю

і чебреців

ріці

живу у ріці

до мене приходять

синьоокі бобри

щоб мене налякати

живу живу у ріці

на Поділлі Волині

Покутті

раптом

хтось мене взяв

на приціл:

не тікай

все одно тебе спалимо

щоб твій син не ходив

як мікроб

як рута —

розкутий

І ось я на Україні,

Звісно, у сні…

Бджоли пасуться на полонині,

Заробляючи трудодні.

Небо лягло на Карпати,

Немов на підвалини світові…

Корови хрестяться

на конюшину

І тут же вмирають —

живі.

байдаки личком

до моря нахилились

ми ж так любились

братів не кували

синє море визволяли

а тепер

синє море потопає

крізь човен

витікає

а човен покинув

червону калину

одним-один

на чужині гине

візьми мене

на цій траві

візьми

ми ще живі

я знав

що найкраща птаха

на світі

це жінка

я кохав

і вона кохала мене

а потім їй стало

сумно зі мною

вона вийшла у сад

щоб я не бачив

приміряла

золоті крила —

і полетіла

я плакав

обіймаючи на ліжку

її біле

ледь засмагле

тіло

спить степ

спить Італія

сплять дівчата

а чужина —

бездомна

і в череві ворушаться

зародки рабів

вітер верховодить

над житами

добре йому

з нами

бо ж ми тихі

гей-но гей

не приходи Україно

ні удень ні вночі

закрий очі

руками

бо нас кидає

у жар

бо нам себе

жаль

вітер верховодить

над житами

добре йому

з нами

бо ж ми тихі

гей-но гей

не приходи Україно

ні удень ні вночі

закрий очі

руками

бо нас кидає

у жар

бо нам себе

жаль

і шерсть і гавкіт на тлі неба

і місяць наче не один

а шерсті треба й собак треба

і світу п'яного у дим

вікном широким проти сонця

всесвітній розклад і розлад

на цьому боці й тому боці

багато так собачих лап

під тими лапами так тихо

м'які подушечки і все

і чорно-синій неба вихор

і нас несе й собак несе

а у собаки під пахвою

є двоє серць — своє й людське

собаки гавкають на волю

не знаючи що це таке

свистить листок за листком

і нас все менше

засипаних листям

бо миші з'їли тишу

з зеленими голодними очима

на камені часто

сидить пташка

або людина

пташка думає

що вона

не людина

а людина

дивиться

в очі пташки

в синім озері

симбір-деревце

то виринає

то потопає

а де ж тії

райськії двори

райськії двори

з ясними вікнами

у море

та з тополею

і к біленькій зорі

зоря по камені

і сходилася

двори головонькою

в морі утопилися

дивлюсь крізь грати

на Карпати

аж то

вискочив із зайчика

гляденько

поклав ушеньки

да за пліченьки

а з калинового лугу

вискочив другий

ой рутко моя

баламутко

тож тебе набито

ніжками до жовтого

пісочку прибито

небо шугнуло —

втяло орлові

крило

чужа земля

пойнялась сліпотою

і садівник сонця

стікає потом

в жупан

Дніпро чіпляється руками

за чагарі і верболіз

і гострить хвилю сивий камінь

й спить горілнць Чумацькій Віз

роса пасе дзвінки

і хата

хова за пазуху село

говорить мовчки з богом м'ята

і з вітром гомонить крило

піч калачі у вузлик в'яже

вуста втопились у вині

метелик

світ на плечах важить

й складає в крильця трудодні

це — первозданне:

небо і ліс і гори

і листя зелене

не людьми воно дане

й не людьми буде взято у мене

Хто вкрав мій сад,

мої морелі,

Мої собори і віки?..

Страшні мені куфайки,

і шинелі,

І літаків залізні вітряки.

Убите зілля —

довге зілля ночі,

Убита хата, вбито кров…

Де ж мають жити мої очі?

Де має жити мій Дніпро?!.

сидить дощик

у гаї гаї

та росу робить

крап-крап

крап-крап

яке тобі росо дати серце

щоб не розірвалося

дай мені серце

зелене як калина

а дай мені серце

солодке як Україна

я кров змиваю

і хмари стають

червоними

і небо стає

червоним

і білі лебеді —

червоні

але—

це лиш початок

попереду копитить

морозенко у неволю

кінь його сльозою

полива метелицю

за ним біжить запорожжя

по полю

темне як темниця

…любов і плач

і стежка в люди

і сльози на підметках

нема нема

а чи ж буде

черлен саф'ян

на чоботи

гей-но хлопці

гей

чоботи саф'янці

світ у лантушку

наточили шанців

наварили куль

попереду дике поле

а позаду яр

і життя

перекотиполе

і брат яничар

і таке воно уранці

і таке вночі

що кінь в ямці

козак в ямці

а в яру сичі

біжить ріка з Запорожжя

та горить огнем

а в зеленій нехворощі

спить козак з конем

ой буланий

ой буланий

винеси на волю

і заснула Україна

в перекотиполю

вийду вранці у сад

вийду ввечері в сад

а саду наче нема

згадаю волю

згадаю неволю

а мама сама

і сама

Розлетілись ми, неначе пір'я,

Коли вдарить половик крилом.

Біле пір'я,

біле — на підгір'я,

А те сизе —

снігом замело.

Біле пір'я, біле

по долині,

А те синє — в море й на Дунай,

Наче в світі є дві України,

Але нас не любить ні одна.

повітря приємне

як жіночий голос

куля гніздиться

в стволі рушниці

(хоче відпочити)

Чумацький Шлях

перестрибнув через окоп

і сів

на мурашині яйця

ми ще існуємо

а вже в повітрі

вогненні змії

і босоногі танки

біжать за дівчатами

все чомусь

мені уявляються

скляні птахи

ось вони летять

хочуть сісти

на залізне дерево

падають

і розбиваються

на дрібні атоми

і скляні ніжки

ще довго тріпаються

на ґратах

Поплив… Куди ж його занесло,

Куди листок той занесло,

Що хоч би й золоті мав весла,—

Не помогло б…

Не помогло…

Не помогло!..

А сива плистка

На білім камені сидить,

І золота її колиска

Колише крапельку води.

дівчину пустив по Дунаю

поламались ярма несмілі об хлопців

дівчина діброву крильцем має

а зозуля кує у листочок сонце

дівчина тулиться сміхом

до гусяти

з горішка ядерце любить надвоє

одну половинку цілує мені на м'яту

а другу з гусятком

горішать обоє

дрімає всесвіт на травині

підперши зіркою щоку

стоїть по пояс в Україні

ромашка в білому вінку

і ниць падуть і люди й коси

перед ромашкою; — Прости!

і гострять зуби жовті оси

і золоті свої хвости

дівчата дзвонять спідницями

гарбуз ногами топче рінь

і над вечірніми женцями

пітніють тілом комарі