Вступна частина

Дослідження Другої світової війни, а зокрема — періоду окупації українських земель нацистською Німеччиною посідають особливе місце у вітчизняній історіографії і мають високий суспільний рейтинг. В ідеологічній конструкції радянської доби вони стали одним з наріжних каменів, оскільки обслуговували аксіому про «морально-політичну єдність радянського народу». З цієї тези випливала наступна: про «всенародну боротьбу в тилу ворога», яка виключала можливість співпраці населення окупованих територій з агресором. Окремі випадки колабораціонізму подавались лише як винятки, обумовлені непорушними марксистськими догмами — старостами і поліцаями могли бути лише представники експлуататорських класів та декласовані елементи, тобто ідейні вороги комунізму. Реальні масштаби співпраці з окупантами, соціальна база та передумови виникнення колабораціонізму замовчувалися.

Зникнення цензури та більш широкий доступ до архівних джерел дозволили вийти на якісно новий рівень досліджень. Проте і на сьогоднішній день вивчення питань окупаційного періоду здебільшого виходить із тогочасного світобачення борців з нацизмом. Система окупаційних установ та збройних формувань описується у багатьох наукових працях вкрай побіжно, й зрештою, попри досить ґрунтовне висвітлення обставин протистояння загарбникам з боку рухів опору, ми досі не маємо реального «образу ворога» та його поплічників. Монографія є одним із низки кроків сучасних українських істориків до заповнення цієї інформаційної лакуни.

У даній роботі розглянуто процес інституалізації та умови функціонування системи місцевих поліційних формацій, що перебували в підпорядкуванні цивільного командування райхскомісаріату, їхня організаційна сутність і структура, що визначала якісні особливості діяльності. Складність опрацювання проблеми полягає у наявності стійких стереотипів її сприйняття, ідеологічній «незручності» та неоднорідності, масовості і переважній позаполітичності самого явища.

Військова співпраця з ворогом окремих груп чи цілих прошарків населення окупованої території існувала завжди, протягом всієї історії воєн. Військово-політичний аспект цього явища у Другій світовій війні отримав окрему назву — колабораціонізм (від фр. collaboration — співпраця). Вперше цей термін було офіційно вжито під час зустрічі Гітлера з маршалом Петеном у Монтруа в 1940 році, де колабораціонізм було проголошено основним принципом взаємин Німеччини і Вішістської Франції. Нерівноправність партнерів і необхідність співпрацювати з окупантом своєї країни зумовила розрізнення термінів «співпраця» та «колабораціонізм» спочатку в суто агітаційних матеріалах країн антигітлерівської коаліції, а згодом і в історичній літературі. В сучасних дослідженнях колабораціонізм, зазвичай, розрізняють за сферами діяльності, як побутовий, адміністративний, економічний, військовий, політичний, а також військово-політичний[1].

Військовий колабораціонізм на Заході завжди був тільки наслідком колабораціонізму політичного. Коли йшлося про союзні державні утворення (навіть суто декоративні), дане явище подавалося як «європейський хрестовий похід проти більшовизму» або «об’єднання народів германської крові в лавах військ СС».

Східні території, призначені для колонізації і позбавлені будь-яких надій на бодай маріонеткову державність у нацистській «Новій Європі», не повинні були б виявляти занадто великої активності у співпраці з нацистським окупаційним режимом, і тим паче — у збройній боротьбі на боці Німеччини. Разом з тим, сучасні дослідники нараховують від 1,5 до 2 мільйонів колишніх громадян СРСР, що брали участь у різноманітних фронтових і допоміжних підрозділах німецьких збройних сил, з яких від 250 до 800 тисяч були українцями[2].

Найвиразніше суперечливість згаданого явища виявилась саме у Райхскомісаріаті «Україна» (РКУ), де політика безоглядного визиску і експлуатації народу та ресурсів країни супроводжувалась масовим створенням збройних формувань з місцевого населення. Тут, з одного боку, попри загалом антинацистські настрої, кількість добровольців не зменшувалась до кінця окупації, а з іншого — їхня надійність не витримувала жодних серйозних випробувань.

Саме тому історія збройних частин Вермахту і поліції з українців в РКУ є чи не найбільш міфологізованим моментом всієї «легіонової політики»[3] ІІІ Райху. Щодо нього існує найбільше стійких, але часто помилкових узагальнень, які стосуються як мети створення цих формувань, так і їхнього особового складу. Дуже часто ці узагальнення походять ще з часів Другої світової війни, і виникли вони з тогочасних пропагандистських штампів.

Глибоко дослідити історію даного явища можна виключно шляхом вивчення його локалізованих проявів. Адже українські добровольчі частини — це маса окремих збройних формувань, мета і обставини створення яких були різними, і далеко не завжди вкладалися в рамки якоїсь стрункої системи. Таких досліджень в сучасній українській історіографії — одиниці.

Рівень дослідженості даного питання вітчизняною історіографією донині залишається недостатнім, наявні ж публікації здебільшого зводяться до переказу усталеної суми знань авторів-попередників, або ж переліку додаткових фактів без їх прискіпливого аналізу. Ситуацію поглиблюють значний спадок ідеологічних нашарувань як радянської доби, так і еміграційної історіографії. Замовчування й відверта фальсифікація проблеми, розпорошеність архівних матеріалів та відомчий підхід до їхнього опрацювання, обмежений доступ дослідників до джерел надовго загальмували її висвітлення науковцями. Повної відповіді на основне питання — чому населення РКУ, незадоволене окупаційним режимом, брало участь в організованих нацистами військових формуваннях — досі немає.

Суспільна актуальність наукових зусиль у даному тематичному спектрі пов’язана з необхідністю подолання ідеологем і схем, які перешкоджають формуванню стабільної громадянської спільноти і використовуються політичними силами, які не сприймають ідею суверенної української державності.

У процесі дослідження українських військових формувань німецьких збройних сил в РКУ, нами було опрацьовано велику кількість наукових та публіцистичних праць, які безпосередньо, чи в рамках висвітлення дотичних тем, торкалися згаданої проблеми. Праці, які стосуються досліджуваного питання, можна розподілити на три групи за проблемно-тематичним принципом:

1) науковий доробок радянських істориків;

2) праці західноєвропейських, американських вчених та дослідників з середовища української діаспори;

3) сучасні дослідження, передусім вітчизняних науковців.

Сприйняття, а відтак і рівень дослідження проблеми військового колабораціонізму на Заході та в СРСР суттєво різнилися. Так, сталінське видання «Великої радянської енциклопедії» визнає існування такого явища як колабораціонізм[4], але виключно через призму «класового підходу». В ній, зокрема, зазначається, що «політику співробітництва з загарбниками проводили капіталісти, поміщики, куркульство, верхівка католицької церкви». З цього базового твердження виходили всі наступні покоління радянських істориків, які були змушені торкатися даної теми. У висновках подібних видань знаходимо твердження, що колабораціонізм можливий лише у капіталістичному світі; в «першій у світі державі робітників і селян» нацисти «не знайшли того, що в умовах морально-політичної єдності радянських людей знайти було неможливо», окупанти «з числа класово ворожих радянському народу елементів вербували поліцейських, старост та інших зрадників. Однак чисельність їх була настільки незначною, що при всьому своєму бажанні організувати п’яту колону вони не могли»[5]. Саме таке сприйняття військових колаборантів як в Райхскомісаріаті «Україна», так і на інших окупованих радянських територіях, стало панівним і загальнообов’язковим. Тому навіть академічна радянська історіографія проблеми не позбавлена агітаційних та кон’юнктурних рис.

На Заході ж навпаки, кількість підходів до проблеми була значно більшою, завдяки відсутності ідеологічного тиску і доступності ширшого масиву джерел. Західні науковці розглядали проблему колабораціонізму здебільшого через призму нацистського окупаційного режиму чи німецьких збройних сил. У руслі західної історіографії йдуть і дослідження, здійснені українськими істориками діаспори.

Сучасна вітчизняна історіографія стосовно проблеми українського збройного колабораціонізму становить своєрідну трансформацію двох згаданих напрямків, що спонукає до окремого її розгляду. Виходячи з цього, найдоцільніше було б окреслити стан наукової розробки проблеми саме за цими трьома напрямками, тобто у радянській, західній та пострадянській історіографії.

Існування радянської історичної науки в умовах тоталітарного режиму зумовило її сервільність стосовно ідеології. Історія повинна була бути перш за все ілюстрацією перемоги радянського ладу, що призводило до «причісування», і, значною мірою, відвертої фальсифікації перебігу німецько-радянської війни. Тому така система здебільшого просто уникала висвітлення незручних для себе питань. Як зазначав відомий український історик Михайло Коваль: «До заборонених належали такі теми, як соціальна і політична база досить поширеного колабораціонізму, дії численних місцевих антирадянських формувань на боці противника тощо»[6].

Наявна кількість історичних праць на тему українських добровольчих формувань з населення РКУ наводить значну кількість трактувань і способів постановки даної проблеми. Це викликано як світоглядним спадком Другої світової війни, так і різними політичними та соціальними умовами розвитку історичної науки у різних країнах. Унаслідок цього дослідження вказаного питання часто мають викривально-публіцистичний чи кон’юнктурний характер, і лише незначна частина може претендувати на справжню, а не декларовану академічність.

Найбільш залежною від ідеологічних факторів була, без сумніву, радянська історіографія війни. Підхід до проблеми військової колаборації здійснювався у відповідності з марксистським уявленнями про перманентну класову боротьбу. Тому масштаби колабораціонізму в СРСР приховувались, а його соціальна база зводилась до «класово ворожих радянському народу елементів»[7]. У результаті за сорок шість повоєнних років в радянській історіографії не з’явилося, по суті, жодної спеціальної історичної праці про участь радянських людей у німецьких збройних силах.

Традиційно, радянська історіографія Другої світової війни умовно поділяється на три хронологічні періоди: 1940-ві рр. — початок 1950-х рр., кінець 1950-х рр. — 1985 р., 1985–1991 р. Протягом першого періоду безпосередньо зазначеної теми торкалися виключно видання історико-публіцистичного плану, присвячені викриттю злочинів «німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників». У них свідомо поєднується діяльність місцевих колабораціоністських органів, створених за сприяння окупаційної влади, національно-визвольних рухів, та локальних поліцейських чи самооборонних формувань з місцевих жителів чи військовополонених[8]. Видання такого штибу робіт здійснювалося і у подальші роки існування СРСР у формі «документально-публіцистичних нарисів»[9].

У період з кінця 1950-х по середину 1980-х років відбулося поступове поглиблення вивчення історії війни. В цей час з’явилась значна кількість наукових робіт, які стосувались вивчення окупаційного режиму в Україні, проте жодна з них не була присвячена колабораціонізму, як окремому явищу. Академічні праці торкалися даного питання лише побіжно, концентруючись на дослідженні дотичних тем, перш за все партизанського руху[10]. Інформація стосовно колабораційних формувань у цих працях виглядає фрагментарною та ілюстративною, будь-які дані щодо загальної чисельності місцевих збройних формувань нацистської Німеччини в Україні відсутні.

Більше уваги на окремі колабораціоністські формування звернено у циклі праць, написаних за матеріалами судових розслідувань[11]. Вони, на загал, дуже тенденційні, проте фактологічно найбільш насичені в порівнянні з рештою праць радянського періоду.

Крок вперед у дослідженні військового колабораціонізму було здійснено радянською історіографією у добу горбачовської перебудови[12]. В другій половині 1980-х років попри традиційну категоричність у висновках, спостерігається дедалі більша увага до накопичення фактичних даних щодо колабораціонізму в роки Другої світової війни. Зокрема, у працях цього періоду вперше називаються загальні кількісні показники щодо участі представників радянських народів у колабораціоністських структурах і формуваннях на окупованій території[13].

Таким чином, радянською історіографією питання збройної колаборації не було розкрито, нею було накопичено певний фактичний матеріал, передусім пов’язаний із злочинними діями нацистів та окремих добровольчих формувань.

Подібною в плані тенденційності висвітлення даної проблематики, але вільнішою у доборі фактичного матеріалу, була історіографія країн соцтабору, передусім ПНР і НДР[14]. Здебільшого вони становлять своєрідну адаптацію західних джерел на тему колабораціонізму для свого читача, будучи досить оглядовими і дещо некоректними в цитуваннях. Проте обсяг поданої у них інформації на порядок більший, ніж це могли дозволити собі радянські історики.

На відміну від соціалістичних країн, у західній історіографії дослідження даної тематики (як і Другої світової війни взагалі) починаючи з 1950-х років набуло великого розмаху. На відміну від радянських істориків, їхні західні колеги мали можливість без перешкод користуватися джерелами (в тому числі численними мемуарами учасників колабораціоністських рухів), і вільно висловлювати свою позицію з даного питання. Добровольчі формування з громадян СРСР у складі Вермахту досліджувались як в рамках інших специфічних тем (Вермахт, СС, окупаційна політика), так і у безпосередньо присвячених даному предмету ґрунтовних монографіях.

Колабораціонізм в цих працях розглядається здебільшого через призму нацистської окупаційної політики, а добровольці зображуються переважно як стихійна маса, що потрапила у безвихідну ситуацію[15]. Окремі дослідники намагаються представити бійців добровільних формувань як ідейних антикомуністів, які свідомо співпрацювали з Райхом в рамках «хрестового походу проти більшовизму»[16].

Окремо слід відзначити суто фактологічні військово-історичні дослідження, які звертаються до означеної тематики в межах спеціальних історичних дисциплін не вдаючись у будь-які політологічні чи соціальні пошуки, а лише фіксуючи організаційні засади наявних формувань, їх однострої, озброєння, командний склад, бойовий шлях[17].

В українській еміграційній історіографії вимальовується своєрідний україноцентричний підхід, що полягає в індивідуалізованому, безконтекстному дослідженні окремих українських частин, і пошуках відповіді перш за все на юридичне запитання — чи виправдана співпраця з нацизмом боротьбою за незалежність своєї країни[18].

Дискусії на дану тему у сучасній історіографії країн пострадянського простору, на відміну від Заходу, набувають досить гострого характеру, так як здебільшого відбуваються в рамках усталених поглядів, що існують з періоду Другої світової[19].

Новий етап у розвитку української історіографії пов’язаний зі здобуттям Україною незалежності. Сучасна вітчизняна історична наука знаходиться тільки на шляху до витворення власних досліджень і трактувань, які стосуються причин, форм та масштабів колабораціонізму населення України в роки Другої світової війни. Одним з перших виявів цього стала базована в основному на спогадах ветеранів 115-го та 118-го шуцбатальйонів праця чернівецьких істориків А. Дуди та В. Старика «Буковинський курінь в боях за українську державність 1918–1941–1944»[20]. Серед спеціальних праць, що розкривають окремі аспекти колабораціонізму, є роботи І. Патриляка: дисертація «Діяльність ОУН(б) у 1941–42 рр. (Військовий аспект)», нарис «Легіони Українських Націоналістів» та ряд статей[21]. Для досліджуваної проблеми цікавим у цих працях є участь ОУН у формуванні поліційного апарату РКУ, а також структура та діяльність 201-го шуцбатальйону, в який було переформовано обидві частини ЛУН. Виникнення та діяльність кримськотатарських підрозділів, які структурно теж входили до системи шуцманшафту РКУ, висвітлено у працях дослідників М. Турби та О. Романька[22].

Вивченню проблеми колабораціонізму в роки Другої світової війни на соціально-психологічному та історіософському рівні присвячено працю криворізьких дослідників Валентини та Валерія Шайкан «Соціально-політичні та економічні причини виникнення колабораціонізму на теренах райхскомісаріату «Україна» та військової зони в роки Другої світової війни» (2004), та у монографії Валентини Шайкан «Колабораціонізм на території райхскомісаріату «Україна» та військової зони в роки Другої світової війни» (2005)[23]. Автори спробували здійснити типологізацію різних проявів колабораціонізму залежно від конкретних умов і характеру окупаційного режиму, ментальних, моральних і психологічних чинників. Проте інформація про те, що ж собою являла система «поліцаїв-колаборантів» у праці вкрай уривчаста, не розкрито побутових умов їх залучення та служби, роль у здійсненні окупаційної політики зведено майже виключно до злочинних дій проти мирного населення тощо.

Найбільшим проривом в дослідженні проблеми можна вважати працю Андрія Боляновського «Українські військові формування в Збройних силах Німеччини»[24]. Своїм дослідженням автор намагався охопити всі українські частини, що існували в структурі Вермахту, військ СС та поліції, використовуючи величезний масив джерел з вітчизняних та західних архівів, значну кількість мемуарної та історіографічної літератури. В науковий обіг було введено значний об’єм інформації стосовно нацистської політики щодо українців, діяльності українських організацій та різноманітних підрозділів на різних фронтах Другої світової війни, певною мірою прослідковано їх трансформацію.

Проте, такий глобальний підхід спричинив нерівномірність висвітлення різних аспектів української військової колаборації, зокрема побіжність розгляду структури та діяльності охоронних батальйонів та незрозуміле уникання дослідження поліційних структур міста-району в РКУ та Генерал-Губернаторства. Також впадає в око некритичність авторського підходу до мемуарних джерел та матеріалів окупаційної преси, перебільшення ролі Українського визвольного війська (УВВ) в описі українських формувань, та включення до цієї структури ледве не всіх українських частин в період 1943–1944 років. Загалом, у цій праці відчувається великий вплив діаспорної історіографії, і простежується типова для неї постановка проблеми добровольчих підрозділів.

Таким чином, проблема військового колабораціонізму неодноразово порушується в сучасній вітчизняній історіографічній літературі, висвітлюються окремі її аспекти, проте комплексні дослідження системи допоміжних формувань на території Райхскомісаріату «Україна» відсутні.

Джерельну базу роботи склали архівні матеріали, публікації документів та мемуарна література. Основною базою дослідження стали раніше закриті матеріали Галузевого державного архіву Служби Безпеки України (188 справ). Найбільший масив опрацьованих джерел походить з фондів 5 та 6 (архівно-кримінальних справ, створених в ході розслідувань діяльності заарештованих органами держбезпеки СРСР українських вояків німецьких добровольчих формувань армії та поліції). Не менш цінними є подібні матеріали з Ф. 68, де зберігаються копії архівно-кримінальних справ добровольців-громадян УРСР, які були порушені поза межами республіки. В ході дослідження опрацьовано ряд справ з фондів 2 та 16 (Колекції трофейних матеріалів), які містять німецькі документи окупаційної адміністрації стосовно добровольчих формувань на території РКУ. Важливий масив документів інформаційного характеру зберігається у Ф. 13 (Фонд друкованих видань). Фонд містить копії документів та аналітичних видань стосовно поліції та українських збройних частин в РКУ, архівно-кримінальні справи реабілітованих добровольців та засуджених в УРСР німецьких посадовців, аналітичні та пропагандистські матеріали ОУН і радянських каральних органів.

Значна кількість документів, які дозволяють проаналізувати наявність і чисельність українських частин у тилових зонах груп армій Вермахту зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Вони, у вигляді мікрофотокопій та в роздрукованих перекладах, зберігаються у фонді КМФ-8 («Колекція мікрофотокопій документів нацистських установ, армійських груп та їх підрозділів на окупованих територіях»). Додаткові матеріали більш ілюстративного характеру містяться у фонді 3206 («Райхскомісаріат Україна»).

У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України) вивчалися матеріали німецького походження, які зустрічаються серед документів Особливого сектору ЦК КПУ (Ф. 1, оп. 23). Вони містять інформаційні повідомлення окупаційних органів про політичне й економічне становище в Україні, оголошення і звернення окупаційних властей до населення тощо. Інформативно насиченими є архівні матеріали колекції документів з історії КПУ та комісії з історії ВВВ при АН УРСР (Ф. 57 і Ф. 166). Це директиви і накази німецького командування, райхсміністра А. Розенберга та інших посадовців; телеграми, листування, розпорядження, інструкції та директиви райхскомісара України Е. Коха, донесення поліції та СД про становище на окупованих територіях, документи, що стосуються методів і сил для боротьби з партизанами, накази, оголошення, постанови комендантів і місцевих управ тощо.

В процесі опрацювання теми було використано і великий масив опублікованих джерел. Їх основу складають збірники документів і матеріалів про окупаційну політику нацистів на окупованих територіях СРСР і, зокрема, в Україні[25]. Третю групу джерел становлять нечисленні мемуари учасників подій[26].

Таким чином, існує широка джерельна база для глибокого і всебічного дослідження проблеми військового колабораціонізму в Україні в період Другої світової війни.

Для досягнення якісних результатів були виділені такі напрями наукового пошуку:

• З’ясувати основні фактори, які в досліджуваний період спричинили залучення значної кількості місцевого населення до окупаційних збройних формувань;

• Дослідити позицію керівництва РКУ до збройних формувань, створених українськими націоналістичними організаціями, та визначити масштаби залучення українців до силових структур окупаційного режиму;

• Простежити еволюцію нацистської політики в питанні військової співпраці з українським населенням РКУ;

• Охарактеризувати основні суспільні групи, які в період окупації опинились на службі у німецьких збройних силах;

• Розкрити організаційний та якісний рівень місцевих формувань окупаційного режиму, їх місце та вплив в системі силових структур Німеччини в Україні, мотиваційні засади.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від літа 1941 до осені 1944 рр. — час від моменту вторгнення німецьких військ в УРСР і до визволення України від нацистів. Для надання роботі логічної завершеності, матеріали останнього розділу виходять за часові межі існування Райхскомісаріату «Україна», що дає змогу простежити долю місцевих збройних формувань від осені 1944 р. до розформування останніх з них в кінці Другої світової війни.

Географічні межі роботи охоплюють територію України, що ввійшла до РКУ, а саме: Волинську, Рівненську, Кам’янець-Подільську і частину Тернопільської області, Житомирську, Київську та частину Полтавської і Вінницької областей, Кіровоградську, Миколаївську, Дніпропетровську та Запорізьку області, Крим. Міркування наукової доцільності змусили автора чітко визначитися територіально, аби більш глибоко, комплексно і рельєфно дослідити особливості нацистської політики формування та використання місцевих добровольчих формувань в регіонах, об’єднаних єдиною структурою і владною вертикаллю у цивільній зоні окупації.

Загрузка...