Обережно, діти!

1. Не просто Марко

Мене звати Марко. Мені вісім років. У мене скоро буде кішка. Принаймні мама казала, що подумає. Вона вже п’ять років думає. Тепер моє майбутнє виглядає трохи веселіше. Хоча моя найбільша мрія – це собака. Я йому навіть ім’я придумав – Моцарт. «Уяви собі на сьомому поверсі собаку», – щодня тлумачить мама. А я уявив – і нічого. Навіть відчув себе, як у раю! «А хто буде щодня зранку її вигулювати? Знаєш, о котрій годині треба вставати? О шостій. А я о сьомій тебе до школи добудитися не можу». До школи – це зовсім по-іншому. От якби у мене був собака, мені б зранку ніколи не хотілося спати.

Моє улюблене заняття – комп’ютер. Моя мрія – грати на комп’ютері двадцять чотири години на добу. Ну, можна виділити шість годин на сон, п’ятнадцять хвилин на туалет, п’ять з половиною хвилин на їжу й годину на телевізор (бажано після п’ятої). Ще я хочу мати власний будинок, такий, як у Богданового дідуся. Із подвір’ям і величезною гойдалкою. Від басейну я б також не відмовився. Мама каже, що в місті це складно. Якщо для Богданового дідуся це не складно, то й для мене не буде. А ще, коли в мене буде власний будинок, не треба буде Моцарта вигулювати. Хіба не перевага?

У мене є сестра Софійка. Найбільше мене дратує те, що вона мене випередила. Народилася перша. І тепер я не можу бути їй старшим братом. Я б із задоволенням помінявся з нею місцями, але вона не хоче. Їй тепер дванадцять, і тільки хлопці в голові. Вона висить на телефоні годинами. Мама навіть не лає її, бо, коли заходить до кімнати, Софійка відразу починає говорити про математику. Я підслухав, що дівчата збираються на якусь вечірку і що мають прийти хлопці із 8-Б. Я не донощик, але хотів на всяк випадок попередити маму. «Не заважай сестрі вчитися. У неї багато роботи! А тобі тільки дурниці в голові». Це мені дурниці в голові? Я вирішив не втручатися. Хоча все залишив під контролем. Мало що: ще в шостому класі заміж вийде. Я вирішив щоразу прибирати під дверима її кімнати. Здається, там уже впродовж року нема жодної порошинки. Зате я обізнаний з усіма Софійчиними справами. Та про це пізніше. І про Лінку теж. Давайте краще все за порядком.

А починалося все саме так…

2. Моє народження (до і після)

Я міцно заплющив очі і відразу заснув. Скільки я спав – не знаю, хоча думаю, що доволі довго. Коли прокинувся, не міг збагнути, що за цей час могло трапитися. Навколо мене був справжній океан. «Хтось тут є?!» – спробував я оговтатися. Окрім ритмічного «тук-тук», мені ніхто не відповів. Я спробував обернутися. Це вартувало неабияких зусиль. Місця було зовсім небагато і, здається, жоднісіньких дверей. «Я не люблю зачинених приміщень, чуєте?!» Здається, ніхто не слухав. Невже про мене забули? Цього разу я спробував нагадати про себе ліктем. «Хтось мене чує?» По-чу-ли! Нарешті! Хтось легенько торкнувся до того місця, де щойно була моя рука. «Певно, мама», – подумав я. Мені відразу стало легко і приємно. Через якусь мить я відчув, як хтось намагався спіймати мене за коліно. «Гееей! Для чого такі грубощі?!» Спочатку я вирішив з’ясувати ситуацію, та швидко впізнав Софійчин «почерк» і передумав. Повернувся на другий бік і поринув у роздуми. Взагалі-то я вже знав, що в мене є старша сестра. Це мене чомусь аж ніяк не тішило. Краще б я був старший! Я ще не встиг тут освоїтися, а вже стільки стресів! Мені більше не хотілося ні над чим сушити голову, і я задрімав. Було тепло й затишно. Я спокійно погойдувався в м’якій воді і, здається, крізь сон відчував у роті свого пальця.

Тепер моє життя було просто клас! Плаваєш собі цілий день і гадки не гадаєш. Не встиг щось побажати смачненького, як мама поспішає тобі на допомогу. Шоколадки, цукерки, черешні без кісточок… Навіть бразильського горіха забажав, і його відшукали в новій крамниці «Делікатес». Привчають до екзотики. Єдине, чого не можу збагнути: чому мама так часто ласує солоними огірками?

– Мамі тепер треба добре харчуватися, – пояснював тато Софійці. – Братик мусить рости великим і здоровим.

– Але коли я хочу цукерок, ти кажеш, що від них не ростуть, – обурювалася Софійка.

«Це дівчатка не ростуть, а хлопчики ростуть», – подумав я і забажав морозива.

– Хочу морозива! – відразу констатувала мама, і через кілька хвилин тато побіг до магазину.

– Не забудь купити і мені «Шоколадний каштан», – вистромила Софійка голову із дверей.

– Тобі не можна. Лікар не дозволяє їсти холодне, – додав тато, перед тим як зачинився ліфт.

– Добре, що мамі можна, – схлипнула Софійка, витираючи рукавом носика.

Ці розмови мене аж ніяк не стосувалися. Я знав, що мені можна все, і спокійнісінько чекав на чергову порцію ескімо, як і раніше погойдуючись у своїх м’яких водах.

Моє життя залишалося б ще довго таким, якби не одна проблема: місця ставало дедалі менше.

Сьогодні я вирішив, що, може, вже було б варто глянути, як живеться там, поза моїм океаном. А ще, відверто кажучи, мені не подобалося, що в мене надто довгі нігті, які роздряпують обличчя, і довге, мов у дівчинки, волосся. Мені набридло, що ніхто не турбується про мій зовнішній вигляд, тільки про шлунок. Тому я почав діяти. Досвіду в таких справах у мене ще не було. Про всяк випадок спробував кілька разів сильніше випрямити ноги, розгойдатися і… Не встиг я ще про таке подумати, як там, з того боку, здійнялася метушня. Я зрозумів, що всі готувалися до виконання мого бажання. Спочатку я навіть втішився, а потім несподівано для себе засумнівався: «Ні! Сьогодні я надто сонний. Варто ще зачекати». Ніхто не зважав на те, що я передумав. Здається, вони там ще не зрозуміли, що мені сьогодні перехотілося до них. Для чого зайві стреси?! «Мені й тут непогано!» – уже вкотре переконував себе я. Та метушня не припинялася. До мене торкалися руками, вухами і ще якимись холодними апаратами, начебто я був невидимий. Довелося відразу показати своє Я. Якщо я сказав «не сьогодні», це означає «не сьогодні»! Я перестав реагувати на метушню, спокійно скрутився калачиком і задрімав.

Зранку, коли ще всі спали, мене мучили докори сумління, і я знову поринув у роздуми. Плавання у цій тісноті вже не приносило насолоди, і я вирішив: «Сьогодні! Це має трапитися саме сьогодні!» Я ще раз із сумом оглянув свої хороми, вийняв із рота пальця, зібрав усі сили й спробував відштовхнутися ногами… Утретє… Уп’яте… Раптом мої очі побачили світло… десь там, далеко… Куди це я?! Ледь не із швидкістю космічної ракети! Мені раптом стало страшно, вперше в житті. Тільки про це нікому! «Рятуйтееее!»

Плюююх! Раптом мені стало холодно й неприємно. «Ви чуєте, мені холодно!» Невже ніхто цього не помічає і не може відправити мене туди, де я був досі?! «Я хочу назад! Це помилка! Мені зовсім не хочеться в цю холоднечу!» Я про всяк випадок потай розплющив праве око, щоб переглянути всі можливості виправлення ситуації. Дарма! Навіть хотів закричати з розпачу, та стримався. То лиш дівчата розпускають нюні. Не встиг я про це подумати, як відчув добрячий ляпас на своєму м’якенькому місці, і мені нічого не залишалося, як видати сигнал незадоволення. «Заплакав! Нарешті!», – радісно задзеленчав жіночий голос десь в іншому кутку кімнати. Саме цієї миті я вперше побачив білий Халат і величезні круглі очі: «Шістдесят сантиметрів! Оце пацан!» «По-перше, не просто пацан, а Марко, а по-друге, шістдесят сантиметрів – ледь не єдина позитивна інформація на сьогоднішній день. Доведеться-таки винайти пристрій, який вимірює дітей до народження».

Мене безсердечно поклали на якусь холодну поверхню. Тягали за ноги, руки, голову, начебто я – велика товста жуйка… «Майже п’ять кілограмів», – почув я ахання збоку. «А ви як гадали!» – гордо подумав я і з радощів випустив свій перший фонтанчик прямісінько у великі очі білого Халата. Думаєте, мене відпустили? А дзуськи! Поки Халат намагався з’ясувати ситуацію з очима, до мене взялися інші холодні руки. Мені зав’язали на зап’ястя якісь таблички і загорнули, мов цукерку, в пелюшку. Таким брутальним досі зі мною не був ніхто. Мене не на жарт дратували ці чіпкі пальці, звуки, холоднеча… «Мамо, де ти?» Я мусив вдатися до голосу. Я так заверещав, що мене відразу віднесли до мами. Нарешті! Я почув її м’який голос: «Привіт, Марку!» Вона пахла чимось солодким і знайомим. Мама торкнулася пальцями до мого чола, погладила носика. Я відразу затих і під знайоме та довірливе «тук-тук» ковтнув першу краплю молока як винагороду за сьогоднішній стрес. Зрештою, сьогодні був мій перший день народження і я таки заслуговував на відпочинок.

3. Іноді так важко бути чемним!

Іноді так важко бути чемним! Сподіваюся, ви мене розумієте. Особливо тоді, коли з твоїми друзями діється те ж саме. Ти зовсім не плануєш викидати коники чи пустувати. Усе виходить якось само собою. Ти вже навіть даєш мамі слово, що вона тебе лаятиме востаннє. Таке ж слово даєш і собі. Навіть застосовуєш автотренінг, щоб ще раз повірити у свої слова. А потім – бамц! – і все починається спочатку: заборона телевізора, ніяких ігор на татовому мобільнику, двадцять сторінок читання і т. д. А тут не прибереш на столі – і знову нове покарання. Мама щоразу щось видумує. Найгірше – це проґавити «Сімпсонів». Я ж не знатиму, що трапилося з Гомером після того, як він потрапив на невідомий острів, де збудував казино й бар. От Стасові добре: у нього є село. Там ніхто дітей не лає, спиш скільки хочеш, ганяєш у дворі до одинадцятої, і ніяких двадцяти сторінок читання! І телевізор дивися скільки хочеш! Не можу дочекатися, коли я також нарешті поїду у село.

Мої друзі – Стас Критик і Бодько Сливка – завжди на моєму боці. Так буває тільки тоді, коли йдеться про справжніх друзів. Без них моє життя було б сіре і нудне. Ще нудніше, ніж без кішки. Коли я про це розповів мамі, вона сказала, що я, як завжди, вигадую.

Повне ім’я Стаса – Станіслав, прізвище – Критик. У нього суворе прізвище, але він рідко кого критикує. Чого не скажеш про його бабусю у спілкуванні з дідом. Та Стасові це на руку. Хай що Стас не витворить, він тільки підходить до діда і каже пароль: «І що то тепер, діду, у парламенті твориться? Знову брешуть?». Дід відразу розщіпає камізельку, кладе її на бильця крісла і починає. Отямлює його тільки бабуся. Вона, маленька і худенька, лиш гляне на діда офіцерським поглядом, як той відразу ковтне останнє слово, випрямиться на рівні ноги, вирівняє спину, мов перед генералом, накине на плечі камізельку й зі словами «Хіба не бачиш, як малий політикою цікавиться?» хапається до першої-ліпшої роботи. А про Стасові витребеньки вже давно забув!

Стас серед нас найменший зростом, проте найпрудкіший. Із ним добре дружити: тебе ніхто не зачепить. Стас підходить до кожного, показує свої біцепси й каже: «Бачив?» Ніхто нічого не побачив, та не наважується заперечити, бо всі знають, що в Стаса є гирі, які йому тато з Москви привіз. У мене ніколи не буде гир, бо мій тато не їздить до Москви. Зате у мене є Стас, і він мені колись дозволить у нього покачатися.

Сливка – це не прізвисько, а Богданове прізвище. Його мала сестричка Улька кличе його Бодяка (вона також Сливка, тому називати брата Сливкою не пасує). Ми часто називаємо його просто Бодько. Сливка – пухкенький і верткий. Він молодший від нас на рік, тому не раз любить чубитися, щоб утвердитися в компанії. Після кожної бійки його щоки палахкотять, як інфрачервона лампа, біленький чуб спадає на чоло, він важко дихає, зате гордо підводить підборіддя, оглядає всіх своїми голубими очима й запитує: «Ну як, пацани?» Усі, звичайно, кивають головами: «Клас, чувак!»

До нашої компанії часто приєднуються сусідська Нелька та найменша й найбоягузливіша Марійка. Ми взагалі-то проти дівчат, але Нелька – це справжній хлопчисько. Лазить по деревах ще хуткіше, ніж Стас, а б’ється, мов ходила на карате від народження. Вона навіть пройшла у два роки свій перший екзамен на міцність. Хоча сама вже цього не пам’ятає. Тільки бабуся іноді любить про це розповідати. На самісінький Нельчин день народження поприходили гості. Вони довго сиділи за столом, їли, пили, розмовляли й давно забули, чому тут зібралися. Нелька мала під столом свою схованку. Вона любила там щодня гратися, складала свої іграшки, одяг, книжки. Це були її і тільки її володіння. Гості так довго засиділися, що Нелька знудилася і зголодніла. Їй набридли чужі ноги під столом, незнайомі голоси та вся ця нудота. Серед гостей не було дітей, а дорослим свої справи в голові. Їм би тільки потеревенити. Ніхто за Нелькою не шукав і не давав їсти. Вона нудилася, навіть плакала. Усе надаремно. Раптом вона натрапила під столом на якусь незнайому пляшку, нічим не схожу на її. Розкоркувала й відпила кілька ковтків… Нельку помітили тільки тоді, коли вона викотилася з-під столу. Усі зрозуміли, в чому річ, коли побачили в її руці пляшку з напитком для дорослих, яка чомусь опинилася під столом. «Швидка допомога» приїхала не дуже швидко. Нельку вклали в ліжко. Вона проспала два дні й дві ночі. Тепер їй уже нічого не страшно.

4. Виховні процеси

Моїм вихованням займався дід. Ледь не від народження. У мами завжди було море роботи. Так вона казала. Я ще не бачив того моря, але розумію, що це щось таке, куди втікають на відпочинок. Поки мама з татом відпочивали на роботі, я – ріс. Рік… Три…

Мені найбільше подобалося бути з дідом. Він також обіцяв мені собаку. Навіть швидше, ніж дозволить мама. Собаку триматиму під ліжком. Так дід казав. Як тільки мама піде на роботу, я буду випускати його з-під ліжка й гратися. Досі не знаю, як це має виглядати практично, але дід казав, що щось придумає. Колись ми так тримали під ліжком їжака. Але той завжди вилазив із свого ящика й ховався за шафою. Дід щодня витягав його звідти шваброю. Це мені зовсім не подобалося. Їжачкові теж. Мама почала ще швидше втікати на свою роботу. Тому ми вирішили випустити їжачка на волю. Собака мені подобається навіть більше, ніж їжак: його можна гладити й брати на руки.

Бабуся у мене трохи грізна. Так дід каже. Я її добре не знаю, бо вона тепер з нами не живе. Вона живе на Криті. Бабуся поїхала туди, коли мені був один рік. Дід показував на карті той Крит (Він у мене все знає!). Коли мені було три роки, дід купив мені глобус, і я вивчив усі острови. От тільки вони видавалися надто мурашиними. Навіть Крит (і як бабуся на ньому поміщається?) Ми щодня ходили з дідом до іграшкової крамниці, і дід дарував мені гоночні машинки. Я переїжджав ними з одного кінця глобуса на інший, з острова на острів, із континенту на континент, і тепер мені не страшна жодна головоломка з географії. Класно мати такого діда!

Мені все одно хотілося, щоб нас відвідала бабуся. Найбільше я чекав її, коли мені виповнилося чотири роки. До нашої крамниці привезли новий автопарк, і я хотів неодмінно подарувати його бабусі. Зрештою, вона має на щось нормальне витрачати гроші, які привезе. «Бабуся тебе точно не впізнає, – казав тоді дід. – Подумає, що то якийсь сусідський хлопець до діда в гості приходить». Так ніби дід ніякої роботи не має, лиш із сусідськими хлопцями теревенить.

За бабусею я дуже скучаю. Я навіть вирішив ще подарувати їй пожежну машину на пульті. За п’ятсот гривень. Дід казав, що це дорого, але для бабусі мені нічого не дорого. Як альтернатива могла бути навіть приставка до комп’ютера. Все-таки трохи краще, ніж скейтерська дошка чи гирі для біцепсів.

Спочатку я часто розмовляв з бабусею по телефону. От тільки із зв’язком нам не завжди щастило. Як тільки я просив бабусю розповісти про її плани щодо нових покупок, зв’язок відразу переривався. Спершу я телефонував до неї сам, щоб бути в курсі всіх її справ. У мами в мобілці швидкий набір: натискаєш цифру «два» – і відразу з’являється бабусина фотографія. (Я був ледь не Джеймс Бонд! Клас!) Кому б таке не сподобалося! Я розмовляв з бабусею майже щодня. За місяць я вже не міг знайти маминого телефону. Напевно, загубила і боялася зізнатися. Я розумів, що мені доведеться купити їй новий, коли бабуся приїде.

Дід мені завжди все дозволяв. Я зробив собі в бабусиній шафі штабну квартиру, вистриг із її вечірньої сукні піратський прапор, а з прикрас склав піратський скарб, який я захищав від нападу чужинців. Ними були Бодько і Стас. Іноді я винагороджував їх скарбами за доблесні бої.

Коли я був малий, то кликав діда «діду» і «бабо». Дід у мене був за двох. Він багато носив мене на плечах. Коли перехожі запитували, чому він мене носить, відповідав, що йому добре платять. Вони починали розпитувати, де він знайшов таку гарну роботу. Коли мені було чотири, ми з дідом щодня вмощувалися перед телевізором, їли чипси і дивилися новини, футбол та всі телесеріали, а після обіду чимчикували в кафе: я пив кока-колу, а дід – живчик. Потім ми обходили всі крамнички мікрорайону, розмовляли із сусідами і сусідками. Я розповідав їм, чим закінчилася нова серія «Інтернів». Навіть бабусі похвалився, що ще не проґавив жодної серії. Бабуся страшенно зраділа і вирішила, що мені слід терміново продовжувати дивитися телевізор у дитячому садку.

– Там справді цілий день телевізор дивляться? – допитувався я в діда.

– Якщо так каже бабуся… – знизав плечима дід. Про бабусю він завжди говорив пошепки.

Найбільше, що я не любив, це поліклініку. Та перед дитячим садком треба було здати всі аналізи і відвідати кожного лікаря. Я ніколи не буду дитячим лікарем. Заглядати в рот і стукнути молоточком по колінах – це не професія. Я краще оберу собі професію, де можна цілий день гратися на комп’ютері. Дід каже, що пізніше я зможу змінити свою думку.

В окуліста (це слово я прочитав на дверях) було найпростіше. Сувора тітка в білому чепчику встромила мені в руку щось схоже на кришку від йоґурту і закрила нею праве око. Вона, напевно, хотіла, щоб я розповів їй, що бачать одноокі пірати. Дарма я сподівався на якісь пригоди. Мені відразу показали півня, а я подумав, що то оселедець з чубчиком. Машинка нагадувала динозавра з невідомо якої ери (на динозаврах я добре розуміюся, мені дід про них книжку купив). Я, звичайно, висловив лікарці свою думку. Недарма мене мама навчила: «Кажи, що думаєш, але думай, що кажеш». Я завжди кажу, що думаю. От тільки не знаю, чи лікарі думають, що кажуть. Я спробував про це поговорити з окулісткою. Окулістка витерла чоло і сказала, що я надто мудрий і що мене терміново треба віддати в дитячий садок. Вони з бабусею, певно, змовилися. Дід каже, що всі жінки однакові.

Ортопедові не сподобалися мій хребет і стопи, логопедові – буква «р». Ну й нехай! Так, начебто я на телебачення збираюся. Найлегше було в невропатолога, який весь час бавився молоточком. Після того, як мені вдалося хоч комусь показати язика, а це трапилося в кабінеті лора, залишилися тільки аналізи…

Цілий стіл було завалено баночками із жовтою рідиною. Спочатку я навіть подумав, що тут відвідувачів безкоштовно пригощають лимонадом, і в мене з’явився апетит. Та дідусь швидко розвіяв моє уявлення стосовно щедрості лікарів. Мені відразу перехотілося пити. Я навіть перестав дивитися на стіл та на баночки і коробки від сірників, і переконував себе, що не знаю, що в них. Дід доповнив картину на столі моєю баночкою. Здається, поліклініка заробляє на добривах.

Здавати кров – не моя стихія. Я відчинив двері і побачив двох товстеньких тіток у білих халатах, що люб’язно дивилися на чергову жертву. На столі, мов на виставці, безліч якихось трубочок та скляних паличок.

Одна з тіток зняла окуляри і кивнула на стілець:

– Сідай. Не бійся. Це не болить.

І зовсім я не боюся. Звідки вона взяла?!

Простягаю тітці руку і заплющую очі: хай дірявить. Мені не шкода. Проте таки шкода. Якщо кожен робитиме в моїх пальцях діри?..

– Це не діри, – розкусила мене товстенька тітка. – Тебе коли-небудь кусав комар?

Тітка таки кепкує.

– Так, – відповідаю я і розумію, що вона мене дурить.

– Не треба закусувати зуби, – глянула на мене інша тітка і взяла мою руку.

Я не збирався ні закусувати, ні запивати зуби. Я так їй і пояснив. Їй чомусь не сподобався мій тон. Мені не сподобалася її реакція. Я вирішив, що вона надто брутальна у розмові, заховав кулак за спину і таки зціпив зуби.

Тітка в білому помила мені палець біленькою мокрою ватою, і я навіть оцінив її: вдома я мушу мити руки сам. Поки я роздумував над якістю обслуговування, побачив на кінчику пальця червону краплю. Виявляється, тітка вже проколола мені палець і вичавлювала з нього кров.

– Скільки літрів вам треба? – запитав я.

Від здивування тітчині окуляри самі полізли на лоба, і вона швидко притримала їх.

– Літрів?

– У мене є тільки три, а у вас п’ять. Ви трохи товстенька, то, може, й більше.

– Звідки ти такий взявся? – підвела вона очі на мене.

Досі я був переконаний, що всі дорослі знають, звідки беруться діти. Але я не подав виду, що викрив її непрофесійність.

Тітка, мабуть, образилася, що я не оцінив її фігуру, і ще раз натиснула на палець. Однієї краплі крові їй справді виявилося замало, і вона почала вичавлювати з мого продірявленого пальця ще. А потім кажуть, що у дітей малокрів’я. Замість того, щоб заплатити мені, дід заплатив гривню якихось «благо-дійних внесків». Так сказала лікарка. Я колись чув, що є дійні корови, та щоб було дійне благо, я ніколи не чув. Нарешті ми вийшли в коридор. Я готовий був навіть доплатити тій бурильниці пальців із моєї скарбнички ще гривню, лиш би залишила дітей у спокої.

Довідку у поліклініці все-таки підписали.

5. Мене мають виключити

Хіба я винен, що ніколи досі не ходив у дитсадок?

Дідусь спробував спочатку з тим дитсадком, що біля дому. Тоді я ще нічого не знав про виховательок і про їхні закони.

Перший день виявився для мене якимсь особливо дивним. Дідусь зник у дверях так швидко, що я навіть не встиг з ним попрощатися. Я не встиг отямитися, як стояв біля виховательки, якій не сподобалося, як я поскладав свій одяг. Вона не знала, що я його взагалі не складав. Вихователька спробувала відразу навчити мене, як правильно складати светр. Ця робота виявилася для мене не такою вже й цікавою, як собі уявляла Елла Михайлівна. З її імені я міг запам’ятати тільки дві початкові букви «Е…М…», як Електричний Міксер.

Аж на п’ятий день я все-таки запам’ятав її ім’я. Спочатку я сказав їй «пані Вихоплятелька», коли вона вихопила з моїх рук тарілку з пап’є-маше. Досі вона без діла висіла в коридорі. Я приніс її в їдальню і перелив у неї борщ. Здається, я був перший, кому прийшла в голову така ідея. Елла Михайлівна була дуже здивована й навіть не приховувала цього.

Наступного дня я казав їй «пані Знімателька», коли вона знімала зі стіни горнятко з пап’є-маше. Хоча мені аніскілечки не кортіло пити з цього непривабливого посуду. Та звідки їй було знати про мої вишукані смаки?!

Та найбільше мені сподобалося казати їй «пані Захователька», коли вона вирішила заховати мене в куток, щоб ніхто не знайшов. Єдине, що вона недооцінила, що мені вже не чотири. І ховатися в кутку я не звик. Тому я відразу заліз під стіл. Звідки мені було знати, що босоніжки, якими я акуратно повитирав плінтуси, належали саме нашій пані Заховательці. Тканина на них виявилася якісною, а ремінець добре залазив у шпаринки.

Коли я сказав їй уперше «Нутелла Михайлівна», вона чомусь особливо розсердилася. Аж перелякана книжка з лоскотом кинулася на землю і розлетілася на дрібні сторіночки.

– О Боже! Бачиш, що ти наробив? – посиніла вихователька. – Тепер збирай!

Я озирнувся. Нікого, крім мене, поруч не було. І збирати ніхто не біг. Вона таки звернулася до Бога. Я думаю, Він тут ні при чім. Це все через її каверзне ім’я! Самі знаєте, батьки ніколи не визнають свою провину, навіть коли дають дітям дивні імена!

Я нахилився і підняв одну сторінку. Нагинатися до інших – це не викликало в мене ніяких творчих емоцій, і я вирішив, щоб даремно не гаяти часу, копнути кілька разів м’яча, що саме лежав біля моєї ноги. Я був упевнений, що «ЕМ» буде захоплена моїми спортивними здібностями. Та вона чомусь затряслася (певно, від холоду, жінки завжди мерзнуть!), покликала на допомогу няньку й відразу випалила, що мене сьогодні виключать з дитсадка, незважаючи на те, що я тут тільки перший день. У неї з очей сипалися іскри, руки вже тряслися, мов від електричного струму. Вона ввімкнулася, як лампочка! «ЕМ» іще раз повторила цю фразу няньці (може, в тої щось недобре з вухами?) і рвонула у гральну кімнату. (Їй, певно, закортіло зняти стрес іграшками. Коли мене хтось роздратує, я роблю те ж саме.)

Та не це було найважливіше. Я уявив собі, що мене сьогодні мають виключити. Розумів, що йдеться про струм і вимикач. Те, що струм по мені може рухатися так, як кров, я ще міг собі уявити, бо щойно в цьому переконався на Еллі Михайлівні. Може, спробувати спочатку вимкнути виховательку?

За той час, поки я роздумував, помітив, як вихователька хотіла погладити по голові Михасика. Уявивши собі, що по ній рухається електричний струм, я рвонув до малого, смикнув його за руку і ґумовим сандаликом зупинився на виховательчиній руці. (Ґума, як і дерево, погано проводить електричний струм. Тато мав рацію!) Елла Михайлівна заверещала так, начебто перед нею з’явився сам Александр Македонський. (Про нього мені перед тим розповідав дід.) Це був безсумнівно електрошок! Я спокійно глянув на виховательку, яка лежала на підлозі. Як я тішився, коли вихователька розплющила очі.

Я був упевнений, що сьогодні завідувачка вручить мені «лавровий вінок», як Александрові Македонському, і привселюдно висловить подяку.

Я помітив, як до виховательки підлетіла нянька, хтось помчав до медсестри. На порозі з’явилася завідувачка. Я ж казав! Там-та-ра-рам! Гримлять радісно фанфари! Трублять сурми! Тепер має розпочатися моє вшанування! Коли метушня вляглася, завідувачка перепитала мене мій домашній номер телефону, начебто лише від вимикання він міг змінитися. Певно, мене як рятівника, сьогодні з почестями відвезуть додому.

– А коли мене виключать, ви також будете на мене лити воду, як на Еллу Михайлівну? – запитав я завідуючу.

– Зараз запитаєш у тата, – ще не отямившись від щастя, бовкнула завідувачка, в якої очі так і не повернулися до своїх орбіт.

– Це трохи небезпечно, – зважився про всяк випадок попередити я, уявляючи, як тепер мене за це хвалитиме тато. – Треба переконатися, що струм остаточно зник, інакше він може перейти на вас. Можуть бути плачевні наслідки.

Додому мене не везли. У дошкільних установах браком бензину нікого не здивуєш! Тато прийшов швидше, ніж інші батьки. Удома всі мовчали. Мені не залишалося нічого, як сісти за комп’ютер і грати в ігри, але сісти за комп’ютер мені не дозволили.

– Сьогодні, і завтра, і більше ніколи ти не гратимеш на комп’ютері! – шарпнула мама за шнур і висмикнула його з розетки. Вона правильно подумала, що без струму він довго не працюватиме.

Для чого стільки шуму, якщо електрошок закінчився благополучно?

Я зрозумів, що сьогодні в мами, певно, той день, коли їй не можна перечити (тато так завжди робить!). Критична мамина поведінка мені не дуже сподобалася, але й тато цього разу не захищав мене. Із шефинею посварився? Мені нічого не залишалося, як піти спати. На кухні ще довго горіло світло.

6. Спроба № 2

Мені дозволили відвідувати садок тільки до обіду. «Хай звикає поволі, – запропонувала мама. – Хоча б іще місяць».

Я б не заперечив, якби мене взагалі забрали із садка. Та що поробиш, батьки!

Дід мав вести мене в садок на восьму годину. Принаймні так він запланував ще звечора. Я звик довго спати. Прокидатися зранку – то не моя стихія. Зуби чистити теж. Прихильником гімнастики я також не був, хоча підкачати біцепси не зашкодило б. Татові гирі я ще ніколи не брав. Він купив їх два тижні тому, після того, як я цілий місяць розповідав йому про шкідливість жирової тканини на животі (от що означає не вимкнути телевізор, коли йдуть дорослі передачі!). Поки дід варив мені какао, я виліз на поличку на балконі й потягнувся до татового залізяччя. Хіба я знав, скільки це «вісім кілограмів»?

Я спробував смикнути ще раз. У мене нічого не виходило. Сталлоне я чи не Сталлоне? Які важкі гирі, я збагнув тільки тоді, коли побачив їх на маминих екзотичних вазонах. Мені відразу перехотілося займатися спортом. Я миттю присипав гирі землею. Зверху посадив квітку. Мала б вижити. Решту зламаних квітів устромив у розбиті горщики. Виглядало досить-таки непогано. «Усе б’ється на щастя», – казала мама. От і добре. Сьогодні в мене буде щасливий день.

Коли я зайшов до ванної кімнати, мені раптом захотілося зробити щось гарне, щоб мене похвалили. Самі розумієте, якщо мамі не сподобаються мої ікебани на балконі, треба запропонувати їй щось на вибір. Помити вмивальник я збирався давно. Мама казала, що у вихідні через кухню її руки до вмивальника не доходять. Я уявив собі, як мамині руки ідуть самі до вмивальника, а мама залишається в кухні… Мені стало їх шкода. Щоб усе виглядало по-дорослому, я взяв мамину зубну пасту (мама в нас користується особливо якісними речами) точнісінько так, як пропонували в рекламі на прикладі курячого яйця, натер пастою всю поверхню вмивальника та одну стіну. На ванну пасти не вистачило. Через дві хвилини я мав би переконатися в неперевершеному відбілювальному ефекті.

Дід ледь не пролив какао на підлогу. Він не сподівався, що я подорослішав. Дід сам вимив умивальник і стіну. Я тішився, що основну роботу зробив таки я. Дід сказав, що зранку купить нову пасту. Наступного разу я спробую її все-таки на яйцях. Єдине, треба буде зателефонувати на телеканал «1+1» і запитати, як виглядає карієс на яйці.

Ми прийшли у дитсадок на дев’яту. Але це вже, як виявилося, була інша група та інший садок. Нові сподівання і нові надії. У гардеробі нас зустріла велика чорна пані в довгій чорні спідниці і в рожевій блузці, як у дикторки з «1+1», і покосила на мене:

– Вам кого?

– Еее… – Дід з переляку знизав плечима.

– Ти – новенький? – звернулася вона до мене.

Я мовчав. Мені здавалося, що новенькі – це тільки ті, які щойно народилися.

– Ти що, не вмієш розмовляти? – розтягнула вона губи.

Я вперто мовчав. За мене все пояснив дід.

– А тепер вибери собі одну із цих трьох вільних шафок, складай свої речі й іди до нас.

Я похитав головою.

– Гаразд, переодягайся, і я тебе чекаю в сусідній кімнаті. – Пані зникла за дверима.

Мої ноги прилипли до паркету. Я двома руками вчепився за діда.

– Я тут не залишуся ні хвилинки. Вона – мулатка, – шепнув я дідові на вухо.

– Хто? – не зрозумів дід, начебто ніколи не чув слова «мулатка». По телевізору тепер їх повно.

– Мулатка. Як співачка Гайтана. У неї чорна шкіра, і я її боюся.

– У неї, напевно, була відпустка і вона повернулася з моря, – погладив мене по голові дід і почав складати речі в зелену шафку, на дверях якої жуйкою було приліплено якусь невизначену наклейку. Зверху було намальовано яблучко. Курточку він повісив на гачок, а взуття поклав на нижню поличку.

– Усе одно не піду! – Я настирливо позадкував до дверей, готовий подарувати зеленій шафці все, що дід щойно в неї поклав.

Дід узяв мене за руку й прошепотів:

– Я за дві години прийду.

– Усе одно не залишуся.

– Через півтори.

– Через п’ятнадцять хвилин! – наполягав я.

– Через годину, – здавав позиції дід.

– Через пів! – Я вперто стискав час.

– Гаразд. – Дід поплескав мене по плечі. – Я трохи тут погуляю й скоро прийду.

Я витер рукавом очі й просунув голову в двері. Досвід попереднього дитячого садка не пройшов безслідно. Я обернувся, махнув дідові «па-па» і зайшов у кімнату. Як виявилося пізніше, сніданок уже закінчився, ранкова зарядка теж. Я вирішив, що в такий час треба приходити щодня.

Пані в чорній спідниці виявилася моєю новою вихователькою. Її звали Іванна Валентинівна. Я також ніяк не міг запам’ятати її ім’я. У кращому разі казав Валентина Іванівна. Щоб легше було запам’ятати, я навіть шукав у голові когось із знайомих чи сусідів із схожим іменем. Але ніяк не знаходив. Коли я виросту, жодну свою дитину не назву Іванною Валентинівною.

Діти сиділи купками по кутах і бавилися іграшками. Я оглянувся. На стінах висіли якісь малюнки, знову тарілки з пап’є-маше, на полицях – книжки і ще якісь незрозумілі речі. Вихователька підвелася з-за столу і підійшла до мене. Вона взяла мене за руку, погладила по голові й сказала:

– Зараз я тобі про все розкажу.

Я швидко забрав з-під її руки голову. Вихователька проводила мені екскурсію, наче я досі ніколи не бачив дитячого садка. Найдовше вона стояла біля кутка для шибеників. Якісь дивні проекти в цих садках. Могли б зробити всі кімнати круглими.

– А де ваш телевізор? – запитав я.

– Телевізор? – виховательчині очі стали схожі на колеса «мерседеса».

– Бабуся казала, що ми цілий день будемо дивитися телевізор.

Вихователька потерла лоба, потім приклала пальці до рота (так робить бабуся мого друга Тараса і ще приказує: «Боже мій, Боже! І що ж я маю з тою дитиною робити!»), далі глянула на стелю, на годинник…

– Телевізор дивляться тільки чемні діти.

– То чому ж ви мені не показали кімнату для чемних, а тільки ту, де є куток?

Я зрозумів, що в них нема ніякого телевізора, що слово «чемний» давно застаріле і що вихователька просто відбріхується. Та я себе не видав.

– Завтра маєш прийти раніше, – сказала вона.

– Я не можу раніше.

– Чому?

– У мене хворий дід. – Я вкусив себе за язик і схрестив пальці.

– А що в нього? – стурбовано глянула вихователька.

– Його ноги починають працювати тільки після дев’ятої.

– Агаа, – зрозуміла вихователька.

– Ви мені не вірите? Ми вчора ходили в поліклініку. Його били молотком по колінах. Таки не вірите! – підвів я голову вище. Досвід поліклініки хоч десь пригодився.

– Ну чому ти так? Звичайно, вірю, – похитала вона головою, погладила мене по маківці й поправила комірчик сорочки. – Тоді приходь на дев’яту.

Я не люблю, коли чужі поправляють мені комірчик.

– А сніданок у вас коли?

– За п’ятнадцять дев’ята.

– Клас! – вигукнув я і навіть усміхнувся.

– Якби у твого дідуся ноги починали працювати на п’ятнадцять хвилин швидше, ти б устиг на сніданок.

– Ні-ні! Це неможливо.

– Перед обідом вони у нього також вимикаються? – дала гарну підказку вихователька.

– Здається, ви кепкуєте. Не вимикаються, а потребують особливого відпочинку. Так казав лікар. І я роблю йому процедури, тому мушу бути вдома.

– А які процедури ти йому робиш?

– Даю йому сироп «Інгаліпт», чорні таблетки й роблю масаж живота.

– А чому живота?

– Ви не лікар і не знаєте, що в організмі все пов’язано. У передачі «Наше здоров’я» завжди про це нагадують і кажуть, щоб запобігти «інфактові мікарда», треба бути багато на свіжому повітрі. А якщо ви захочете сісти на дієту, то краще купіть собі «Автошейпер». Він коштує всього тисячу двадцять гривень, зате за два тижні ви виглядатимете приголомшливо. Я не знаю, як це «приголомшливо», та про всяк випадок телефон запам’ятав. Хочете записати?

– Дякую, якось іншим разом.

– Для чого відтягувати? У них тепер розпродаж. Сезонні знижки. Чули про таке? А вам би не зашкодило!

Я не знаю, про що хотіла поговорити вихователька з дідусем, але за час бабусиної відсутності я не дозволяю йому наодинці спілкуватися зі сторонніми жінками. На пропозицію виховательки «мені треба з вами поговорити», я відразу їй усе розтовкмачив, і вона вирішила капітулювати.

Найбільше мені муляло те, що в дитсадку справді нема телевізора. Хіба що в директорки. Щоб легше їй засиналося в сонний час. Це в мене так дід часто робить. Хіба моя бабуся могла таке передбачити? Вона думала, що в нас, як у Греції. «У нас держава – банкрут», – казав якийсь лисий на якійсь кохеренції. Я не знаю, що таке кохеренція. То тільки мій дід все знає. Я запитував його, що таке банкрут, дід казав, що такий, як ми з ним. І я подумав, що держава в нас класна, як і ми з дідом. От тільки в садочках щось не цілком. Янукович казав по «Інтеру», що треба більше інвестувати в дітей. Я не знаю, що таке «інвестувати», але думаю, що це щось добре. Інакше це б не крутили цілий день по телебаченню. Учора Янукович на Першому каналі вітав усіх з Днем дитини. Один день на рік – для дитини! От би подарував садочкам телевізори! Якби я був президентом, я б подарував у всі дитячі садочки, крім телевізорів, ще приставки «Денді». Тоді б виховательки ходили усміхнені. Добре бути президентом! У тебе ніколи не закінчуються гроші. Усім все даруєш, і всі тебе хвалять. Усі знають, коли в тебе день народження і вітають на кожному каналі. Єдине, що погано, завжди оголошують по радіо, коли і з ким ти розмовляєш по телефону. Мене відразу б викрили, що я надто довго спілкуюся з Богданом.

Найбільше в садку я не люблю їсти. Якби я був президентом, я б відмінив у садку обіди. Діти все одно нічого не їдять, тільки пересувають виделкою з одного місця на інше. Я терпіти не можу каші! Я завжди запиваю її чаєм. Але більше, ніж дві ложки, осилити не можу. Коли на кухні варять гречку, нею пахнуть навіть стіни. Навіть одяг у гардеробі. Коли смажать рибу – ще гірше. Тому я не люблю риби. Я ніколи не можу розжувати гуляш. Зате я люблю горох і бурячки. Діти не люблять, а я люблю. Я їв би горох щодня, та мама його чомусь ніколи не варить. Треба попросити діда, щоб ходити в дитсадок тільки тоді, коли варять горох.

Уроки музики ще витерпіти можна, а от хореографія – то не для мене. Вчителька з хореографії каже, що я ведмідь. Коли я сказав їй, що вона жуйка на дротику, вона образилася, казала, що татові скаже (ніби тато іншої думки). Хіба я винен, що вона така ґумова? Хай стрибає собі з дівчатками, які саме для цього народилися.

А хлопцям треба чогось серйознішого. Наприклад, бокс чи футбол. У садку неможливе ні перше, ні друге. Коли до нас знову прийде мер (у мерів завжди багато грошей і дорогі машини) і ми будемо показувати йому концерт, я запропоную йому подарувати нам стадіон: коли ми граємо в футбол, виховательки не хочуть бігати на проїжджу частину за м’ячем, а нас не пускають.

Якось мій дід поїхав до родичів у село. Правда, тільки на день. Переймати відповідальність за мене довелося батькам. Вони в мене люди зайняті. Дід каже, що вони виховують дітей заочно. Я не знаю, що таке заочно, знаю тільки, що сьогодні мене забирає з дитсадка тато. Я про це вже розповідав виховательці разів зо тридцять. Десь удвічі менше няні. Навіть учительці хореографії та директорці похвалився, коли вона заходила до свого кабінету. Правда, я ледь не збив її з ніг, але сказати встиг.

Свої речі я склав найперший. Перевдягнувся, сходив про всяк випадок у туалет (можливо, тато захоче піти зі мною на спортмайданчик, так, як дід), ще раз глянув на себе в дзеркало й сів біля своєї шафки на лавку.

Почали з’являтися перші батьки.

– А по мене сьогодні мій тато прийде, – продовжував я.

– Ну і що? А по мене тато щодня приходить, – встромив малий Сашко свою білобрису голову мені під самісінькі очі (він у нас найменший, і тому всі мали б його не ображати, казала вихователька). Його рот здався мені щойно ще нахабнішим, а очі – надто синіми. Я не дав йому стусана.

– І по мене! – кричав хтось із-за спини.

– А по мене – мама! – пищала із сусідньої шафки Настя.

– А по мене – сестра, – пробасив Павло.

Мені чомусь стало шкода Павла. Я підійшов до нього, поплескав по плечу й навіть сказав, що він мій справжній друг.

Забрали вже всіх. Навіть Павла. Я не знаю, скільки пройшло часу. Мені ставало трохи холодно. Я човгав черевиками. Вихователька не сварила. Певно, не чула. (Зазвичай вона чує ледь не знадвору.) Я почав човгати ще голосніше. Зрозумів, що роблю неправильно, й перестав. Я відірвав із дверцят жуйку. Почав вивертати свій кашкетик. Вікно було сіре і сумне. Хмарки теж. Почало темніти. Вихователька сиділа в ігровій і щось писала. Я бачив її через прочинені двері. Вона щоразу поглядала на годинника й знову складала книжки в себе на столі.

Рипнули двері.

– Нарешті! – почулося з ігрової, і вихователька вийшла в гардероб.

– Ви ще не йдете? – сказала через напіввідчинені двері прибиральниця.

– Та от. Тато має забрати.

– А телефон маєте?

– Так, але він чомусь не працює.

– А хоч де живе, знає?

– Напевно, зараз доведеться везти додому і чекати біля будинку. Якщо ні, залишу в дверях записку і візьму малого до себе.

Я навіть не обурився, коли вона сказала «малий». Мені раптом чомусь стало погано. Щось стислося у животі. Не те щоб дуже боліло чи млоїло, а просто погано.

Я навіть не міг рухатися.

– Ще мені цього бракувало, – буркнула вихователька і дала чорну таблетку.

Я виплюнув таблетку в кулак, стиснув руками живіт, зціпив зуби і вирішив іти.

Ми пішки піднімалися на сьомий поверх. Вихователька тримала мене за руку. Двері відчинив тато, підперезаний кухонним фартушком. На кухні щось шкварчало. Мама, здається, щойно намалювала нігті, бо виглянула з вітальні з розпрямленими пальцями…

Наступного дня приїхав дід. Я цілий день пролежав у ліжку. Дід обіцяв більше не їхати до родичів. Я не сумував, що не пішов у дитсадок. Шкодував тільки, що не взяв у Павла номер телефону.

7. Дощ

До дитсадка ми з дідом щодня їздили автобусом. Бабуся Оля хотіла, щоб це був особливо престижний дитсадок, навіть якщо до нього треба добиратися автобусом. Мені все одно, який дитсадок, лиш би Павло був у моїй групі. І щоб нянька не кричала: «Поскладайте всі іграшки на своє місце». Я досі не знаю, чому вона сердиться, коли я складаю їх на своє, а не на її місце.

Я люблю, коли падає дощ. У мене є гарна зелена парасоля. Вона була колись Софійчина, а тепер – моя. Та про це – нікому! Я не люблю Софійчиних речей: колготок, светрів, курток та босоніжок. Але парасоля мені подобається, бо має замість костура хутряну кицьку. Вона – хлопчача, бо зелена. Якби була дівчача, була б червона або рожева.

Ми зайшли в автобус через передні двері. Людей було багато. Мені вже давно ніхто не поступається місцем. Іноді я навіть сам поступаюся. Вихователька казала, треба подавати іншим приклад.

Дідусь тримав мене за руку. Я не люблю, коли мене тримають за руку. Тоді всі думають, що я – малий. Другою рукою я тримався за ручку. Мені це навіть сподобалося. Рука трохи боліла, і я взявся за іншу ручку, ту, що збоку. Людей в автобусі не меншало. На зупинках було багато кольорових парасольок, а зеленої не мав ніхто. Автобус знову зупинився. Це ще не наша зупинка. Так сказав дідусь. Автобус рушив. Якась чудна жінка із сіткою на голові, як від волейбольного м’яча, почала лупити кулаками по шибці. Вона довго доганяла автобус, але він виявився швидшим. Мені це подобалося. Я навіть почав стрибати з радості й показувати жінці язика. Вона сердилася на мене і ще дужче тормосила кулаками. Я ще раз показав їй язика і скорчив таку міну, від якої всі дівчата у дворі лякаються. Жінка зупинилася, і мені раптом стало її шкода. У неї навіть не було парасолі, і густий холодний дощ струмками стікав із її чола. Мені стало сумно і соромно за себе. Я навіть хотів закричати до водія, щоб той зупинився. Та було вже пізно. Автобус зупинився аж біля дитячого садка. Перший вийшов мій дід. Я вистрибнув за ним і заховався під парасольку. Мені досі здавалося, що я відчуваю на своєму чолі холодні струмки, які текли по чолі жінки.

Якийсь малий хлопчик спіймав мене за курточку:

– Гей! Ти кота задушив?

– Сам ти задушив! – поглумився я йому.

Я сіпнув рукою і виявив, що в ній щось волохате.

– Скальп! – заверещав я з переляку, бо думав, що то якісь червоношкірі хотіли замести сліди свого злочину. Недавно дід читав мені про індіанців і про такі всілякі їхні штучки.

Я, певно, таки довго кричав, бо отямився тільки тоді, коли сидів у діда на колінах. На автобусній назбиралося чимало людей.

– Це блідолиці чи червоношкірі? – запитав я пошепки. – Ми в прерії? А де скальп?

– Це не скальп, а перука, – заспокоїв мене дід. – І ми не в прерії, а йдемо в дитячий садок.

Я зітхнув. Мені навіть стало трохи шкода, що я не індіанець Чингачгук. Аж тепер я збагнув, що випадково зачепив своєю парасолькою чужу перуку. Саме тому та тітка доганяла наш автобус.

Мене таки мучили докори сумління. Та на якусь мить я навіть трохи втішився і хотів подарувати перуку дідові: він у мене лисий.

Уявляю собі діда з чорним волоссям, схожим на Чингачгука: я віддам йому свій лук і стріли, і жодна вихователька у дитячому садку не наважиться поставити мене в куток. А може, він у перуці стане схожим на нашу чорноволосу виховательку? Ту, що мулатка. А ще до нього можуть чіплятися чужі бабусі. До лисого вже ніхто не вчепиться. Тільки тепер я оцінив вартість дідової лисої голови!

Я таки вирішив подарувати перуку виховательці. Про всяк випадок. Вона весь час повторює, що скоро з нами посивіє і полисіє. Сподіваюся, вона втішиться.

8. Чекання

Якось мій дід Роман потрапив до лікарні. Я не знаю, що таке грижа, але лікар сказав, що потрібна операція. Дід зранку підвівся, випив живчик і пішов. Через той живчик його ледь з лікарні не відправили: перед хірургічним втручанням забороняється приймати щось міцне. Хіба дід про це знав? Після операції дід лежав у палаті (так називається кімната, де він тепер оселився).

Я поклав дідусеві руку на його лисину і прошепотів:

– Тебе дуже болить? – мені стало страшно.

– Ні, тільки трохи.

– А трохи – це як?

– Трохи більше, ніж комар кусає.

Я почухав те місце на руці, де мене сьогодні вкусив комар. Мені засвербіло ще більше.

– Значить, тримаємося?

– Тримаємося! – підморгнув мені дід, і я перевів подих.

На цей раз мене знову мав забрати з дитсадка тато. Дідусеві ще тиждень треба лежати в лікарні. У Софійки нема канікул, у мами – лікарняного. Нічого не поробиш, мусиш надіятися на батьків. Дід ще кілька разів повторив, що мені давати на сніданок, у які штани вбирати і не забути картузика. Мама терпеливо хитала головою.

Наступного дня я все-таки забув картузика й одягнувся у штани без паска. Та це було ще півбіди. (Я знайшов у зеленій шафці кашкетика, якого забув тут минулого тижня. Штани притримував руками.) Найважчий був сонний час. І хто його придумав?!

Я лежав на другому поверсі над Павлом і весь час думав про дідуся. Павло, здається, спав. Принаймні очі в нього були заплющені. Я не заснув ні на хвилинку, хоча Настя казала, що я сопів, мов мішок. Сама вона мішок!

Я тихенько зліз драбинкою вниз і навшпиньках вийшов у гардероб. Причому не зачепив жодної іграшки. Ні виховательки, ні няньки в полі зору не було. Певно, дивилися у директорки телевізор. Я стрибнув у свій одяг і висунув голову в коридор. Усе спокійно. З кухні доносилися якісь шкрябання і повівало підгорілим. Мене ніхто не помітив. Я нишком вийшов на вулицю, не зачиняючи за собою двері, і подався до автобусної зупинки. Я добре знав, що мені треба сідати на тридцять перший автобус.

На передньому сидінні мені виявилося зручніше, ніж біля дверей. Автобус рушив. Зупинки полічити я вмів, та от на якій виходити, я добре не знав. Вирішив вийти на п’ятій. Людей навколо було багато. Будинків теж. Я спробував знайти свій сорок четвертий. Ішов уздовж дороги, голосно повторюючи кожен номер, який я бачив. Тридцять п’ятий, тридцять сьомий, тридцять дев’ятий, сорок третій, сорок третій… А сорок четвертого не було. Невже встигли за день знести? Я оглянувся, обійшов кожен будинок з усіх боків. Усе здавалося мені надто чужим. Мені забороняли розмовляти з чужими, і я нікого ні про що не розпитував. Спочатку подивився наліво, потім направо, потім знову наліво. Майже так, як казала вихователька.

Машин було стільки, що я не наважувався перейти вулицю. Таємно приєднався до якоїсь тітоньки й вирішив іти з нею далі. Тітка весь час оглядалася то на мене, то на свою сумку. Можливо, вона хотіла, щоб я їй допоміг. Я тільки наблизився до її руки, як вона рвонула кудись вбік і з фразою «Ходить вас тут усіляких» зникла за рогом будинку. Мабуть, вирішила скористатися допомогою тих, що тут щодня ходять, – подумав я і почимчикував в інший бік.

Виявилося, це була не моя вулиця. Я вирішив знайти свою. По дорозі помив у фонтані ноги, побавився із загубленим кошенятком, з’їв усі цукерки, які місяць носив у наплічнику, сів на лавку і відчув, що мене знову почав боліти живіт. Почало темніти. Людей ставало чимраз менше. На мене ніхто не звертав уваги. Раптом мені стало страшно: що робити, якщо я не знайду свою вулицю і буду змушений ночувати тут. Я сидів на лавці й пригадував дідуся, як він бідолашний буде хвилюватися, коли йому зателефонують і скажуть, що я не повернувся додому. Він обов’язково напише в передачу «Жди меня», яку ми з ним щотижня дивимося, і мене шукатиме по всіх вулицях ведуча програми (не пригадую, як називається тітка з передачі). Як плакатиме мама і як лаятиме виховательку за те, що не встерегла мене. Я витер рукавом носа й почав озиратися. Мудрі ідеї завжди приходять блискавично. Таксі! Я знаю, як виглядає стоянка таксі. У мене був автопарк із стоянками. Бодько казав, що в нього також такий був, де поміщався мільйон «мерседесів». Я знав, що він бреше, але Бодько бився в груди і сто разів казав «Слово пацана».

Мама казала, не можна ніколи сідати з чужими в машину. Таксист – це не чужий. Це просто професія. Вихователька також чужа, і мама не боїться залишати мене з нею. А якщо таксист виявиться шпигуном? Що краще: чекати, спати на лавці, з якої тебе зараз же викинуть бездомні, бо ти для них становиш конкуренцію, чи чекати на якогось гангстера? Чи потрапити в руки таксиста-шпигуна?

Водій відчинив двері і глянув на мене.

– Тобі куди?

Виявляється, все значно простіше, ніж я думав.

Я підтягнув кашкетика і підвів угору очі. Біля мене стояв височенний чоловік з білявим волоссям у темній куртці та шарфику. Певно, шпигун. Я мовчав.

– Ти з ким?

Я мовчав.

– Сам?

Цього разу я похитав головою.

– Свою адресу знаєш?

Я кивнув головою:

– marco@com.ua.

– Я про вулицю. Не бійся, я тебе не з’їм.

– Зовсім я не боюся. Канібали водяться лише в Австралії і Новій Зеландії, – згадав я те, про що читав мені дід. – Мені просто не можна спілкуватися з чужими. А ви шпигун?

– Ні, я таксист. То швидше ти шпигун, бо тиняєшся сам по вулицях.

– Шкода. Мені завжди хотілося познайомитися зі справжнім шпигуном.

– Чому?

– Я б запитав, як краще втікати від поліції, коли велика облава. Я таке завжди програю в гонках. Ви також граєте в комп’ютерні гонки?

– Я? Іноді. Тільки не в комп’ютерні.

– От шкода! Я б вам показав, як у мене класно виходить.

– То ти можеш мені показати?

– Не можу. Я ж казав, мені не можна спілкуватися з чужими.

– А телефон у тебе є?

– Є, тільки вдома.

Я вперше пошкодував, що не попросив у Миколая «Нокію N9» із операційною системою Міґо, таку, як у Богдана. Вона коштує чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять гривень. Я в рекламі бачив. Добре мати тата-бухгалтера: він кожен рік міняє телефони, а старі дістаються Богданові у спадок. Він уже має їх аж двадцять. Точно бреше, але «Нокію С3-01» я сам бачив. Хоч напівсенсорна, але крута. Тато за неї півмільйона заплатив, казав Богдан. Я йому, звичайно, не повірив, але від такого телефону я б не відмовився.

– То диктуй, – перебив мою думку таксист.

– А якщо ви занотуєте мій телефон і почнете шантажувати моїх батьків?

Таксист усміхнувся:

– Диктуй, зараз будеш розмовляти сам.

Слухавку взяв тато. Його голос був особливо лагідний. Далі таксист розмовляв з татом сам.

Після розмови з татом у мене трохи перестав боліти живіт. Тато сказав, що таксистові можна довіряти.

– То ти, виявляється, утікач? Тебе розшукує міліція, батьки хвилюються, і вихователька рве на собі волосся.

Я уявив, як вихователька рве на собі волосся. Пучок за пучком падає на підлогу, мов у перукарні. Ще трішки – і вона стає лисою… Мені починає ставати її шкода. Я відразу згадую про перуку, яку я їй подарував. Тоді вона сприйняла мій подарунок без особливого ентузіазму. Казала, що треба віднайти ту жінку, яка залишилася без перуки: дати оголошення на радіо, в газету. Я, звичайно, з нею погоджувався, але не бачив конкретних результативних шляхів розв’язання цієї проблеми. (По телевізору так завжди кажуть.) Тепер мої докори сумління ставали трохи меншими.

Тато чекав під під’їздом. Мами чомусь не було. Тільки Софійка подавала мені з балкона якісь сигнали й прикладала палець до горла. Що вона хотіла цим сказати?

Це був останній день у дитсадку. Саме в цей день у мене народилася сестричка. Тато казав, що мама розхвилювалася і сестричка народилася швидше, ніж планувалося. (Подумаєш, велике діло: плани можна іноді пересувати, подумав я, але зрозумів, що тут ідеться про щось серйозне.) Ще тато казав, що діти не завжди розуміють, що роблять. (Це про мене чи про новонароджену сестричку?)

Я сидів біля порожнього маминого ліжка і мовчав. Не хотілося, щоб мама через мене сумувала. Мені стало її страшенно шкода. Я ще раз витер носа рукавом і дав собі слово, що більше ніколи не буду ні від кого втікати, навіть цілий тиждень не гратиму в гонки. Виявляється, останнє було вирішено без мене: три місяці заборони комп’ютера.

Я розумів, що це жорстоко, але заслужено.

9. Я мушу нарешті починати дорослішати

Я мушу нарешті починати дорослішати. Так каже мама. Хіба п’ять – це вік для дорослості? Батьки завжди перебільшують. Це все через Лінку, мою молодшу сестричку, яка недавно народилася. Забув сказати, я став старшим братом.

Ідея з Лінкою мені не сподобалася ще з порога. Там, де лежало наше взуття, тепер стояв дитячий візочок. Мені зовсім не подобалося, що Лінка мала спати у дитячому ліжечку, в якому колись спав я. З коридору хтось прибрав мої машинки. Це мені теж аж ніяк не сподобалося.

Я ненароком зачепив ногою візочок. Чомусь тато відразу помітив. Він погладив мене по голові:

– Лінка тобі обов’язково сподобається.

Вона мені не подобалася ще з порога, і мені не хотілося заходити до кімнати.

Усі заглядали в ліжечко, начебто там лежало золото. Найбільше мені тепер хотілося до діда Романа. Він ще не повернувся з магазину.

– Проходь, глянь, яка красуня! – потягла мене за рукав тітка Марина. – Я не люблю, коли мене тягають за рукав. І дивитись на малих дітей теж не люблю. І не люблю, коли навколо стільки жінок. І взагалі, чому всі тягнуть мене в цю кімнату? Біля дверей я розвернувся і рушив до себе. Мама зупинила мене в коридорі.

– Іди, я покажу тобі твою сестричку, – сказала мама.

Вона хотіла взяти мене на руки. Хіба я маленький? Хай Лінку бере. Чому вона не народила мені братика?

– Глянь, вона схожа на тебе. Ви скоро подружитеся, – погладила мене по голові мама.

Я міцно заплющив очі. Мене не цікавило, на кого вона схожа. І взагалі, мене нічого тут не цікавило. Я хотів до тата.

– Здається, вона таки більше схожа на тата, – прицмокувала тітка Марина.

– У неї мамин ніс, а очі такі, як у Софійки, – заперечила тітка Люся.

Ще мені другої Софійки не вистачало!

– Побудь із Лінкою, поки я проведу гостей, – попросила мама й ще раз погладила мене по голові.

Коли за мамою зачинилися двері, я розплющив очі. На подушечці лежала маленька лиса і зовсім не гарна голова. Я навіть трохи заспокоївся. Я зрозумів, що Лінка ні на кого не схожа і зовсім не красива. Навпаки, вона жахлива! Беззуба і лиса! З мініатюрного беззубого рота показався язик. Я також показав їй язика, та вона захитала своїми тоненькими, як у ляльки, ручками і заверещала.

«Найбільше вона схожа на татову сигналізацію», – подумав я і ввімкнув телевізор. Я вирішив, що це єдиний рецепт для заспокоєння. Я не помилився. Для того щоб Лінці було зручно дивитися, я перекрутив її голову у другий бік. Лінка відразу затихла і задоволено затріпотіла ручками.

«Здається, мама має рацію», – подумав я і торкнувся Лінчиного маленького пальчика. У мене вже є компанія для телевізора. Мені здалося, що Лінка всміхнулася, і ми вдвох вирішили дивитися «Сімпсонів».

Із наступного дня мама заборонила мені підходити до ліжечка. Телевізор дивитися теж.

10. Воля

У мами знову не було часу для мене. Вона весь час займалася Лінкою: молоко-підгузки-парк-молоко-парк-підгузки…

У мене була своя воля. Моїм вихованням, як і раніше, займався дідусь. Ми знову, як у старі добрі часи, дивилися серіали й ходили на кока-колу. За дитсадком я не скучав. Тільки іноді забігав його провідати.

Коли дітей забирали додому, ми з друзями йшли гратися в той дитячий садок, що був ближче до мого дому. Час від часу я бачив у вікні голову мого дідуся: він був у мене завжди під наглядом.

У садку в нас був навіть свій штаб на крислатій яблуні. Я ще не вмів лазити по деревах. Ми щоразу забирали від «Ракети» драбину («Ракета» – це залізна ковзанка) і приставляли до дерева. Ідея геніальна. Не розумію, чому вона не сподобалася прибиральниці. Вона, мабуть, заздрила, що ми її до себе не беремо.

У нас завжди були з собою солодощі. Богдан їв вафлі. Весь час сидів на гілці й жував. Він у нас – найтовстіший. Йому треба багато їсти, щоб не схуд, каже його бабуся. У Стаса ніколи не було цукерок. Він приносив тільки кальмари і сушену рибу, таранька називається. Це входить у щоденний раціон його тата, каже Стасикова мама. Чому вона при цьому зітхає, Стас не знає. Сушена риба нікому не подобається. Нельці теж. Вона завжди з’їдає мої цукерки.

Колись Нелька також приносила цукерки. Вона знаходила їх у кишені свого дядька. Він купував їх для своєї нареченої. Одного разу він купив нареченій на день народження якусь дорожезну шоколадку. Нелька знайшла її, не стрималася і з’їла, а в обгортку загорнула пластилін. Увечері дядько прийшов з роботи. Надягнув піджак, взяв квіти, подарунок і пішов у гості… З того часу Нелька їсть тільки мої цукерки.

Я їв кальмари і ті цукерки, які залишилися після Нельки, і запивав кока-колою. Мені пощастило: Нелька кока-колу не п’є. Каже, що надто небезпечно для здоров’я. Я чув по телевізору, що кока-кола корисна для шлунка. Саме про це я й сказав дідові. Він знає, що я завжди кажу правду. І ще знає, що повний та здоровий шлунок – це основа дитячого здоров’я. Саме з того часу дідусь мені й купує кока-колу. Увечері мама чомусь з ним весь час дискутує на цю тему.

Ми сиділи на гілляках, мов горобці. Нелька лізла аж на вершечок. Яблуня була невисока, і ми зі Стасом не боялися, що попадаємо. Та чомусь цього боялася прибиральниця, яка щовечора сюди приходила. Вона за це виганяла нас із садка, начебто ми хотіли поцупити дерево. Якось вона так сварилася, що хотіла дістати нас своїм віником. Коли вона підкинула віник угору, він перекрутився і звалився прибиральниці на самісіньку голову. Разом із Стасом. Для Стаса все закінчилося переломом руки й двома тижнями ходіння в ґіпсі. Тепер ми розуміємо, що прибиральниця недарма сердилася. Мені навіть хотілося провідати її в лікарні: її перелом ключиці виявився небезпечнішим, ніж ми уявляли.

У садку росли дві крислаті вишні. На них ніхто не лазив. Крім Нельки. Ми вирішили не прикладати драбину до дерева. Нелька нарвала вишень цілий поділ спіднички. Я скуштував одну і відразу викинув. Марійка цього разу також була з нами. Вона немиті вишні не їсть. І не їсть, коли зривають без дозволу. Богдан їсть усе і завжди. Він так наминав, що його рот став червоний, як від маминої помади. Нельці це сподобалося. Вона натерла вишнями ціле обличчя.

– Це називається «фруктова маска». Я в рекламі бачила, – заявила вона і перейшла до намащування рук.

Марійці почав боліти живіт. Вона заховалася в «Ракету». Ми посідали на лавку. На лавці намащуватися легше. Тепер усі місця без одягу були червоні. Ми сиділи на лавці й дивилися одне на одного. Хіба я винен, що саме в цей час попри садочок проходила сусідка Марія. У неї четверо очей і десять вух. Так каже мій дід. (Шкода, що він не дивиться в цей час у вікно. Він був би гордий за мене.) Сусідка хотіла нас щось запитати, але ми вирішили втекти від неї. Її обличчя стало білим, як цукор. Вона почала дуже швидко бігти. Напевно, забула виключити молоко, подумав я.

За садком ми почули сирену «швидкої». Богданова бабуся бігла з одного боку, мій дід – з іншого. У Стасика та Нельки нікого не було вдома.

Богданова бабуся перемацувала всі його руки і ноги.

– Дитина стікає кров’ю!.. – голосила вона. Вона, напевно, ніколи не натиралася вишневим соком.

Так міцно мене дідусь ще ніколи не обіймав. Він не боявся обмаститися.

Дідусь навіть вирішив подарувати мені без будь-якої нагоди леґо. Як я про нього мріяв! Одного разу навіть був запропонував тітці Марині спрямувати її любов у матеріальне русло і замість яблук купити мені леґо. Мама сказала, що це невиховано. Хіба виховано гладити мене по голові, коли мені це не подобається? Я вирішив навіть бути слухняним і не втікати, коли тітка прийде в гості. Хоча б у той день, коли принесе подарунок. Витримати було важко. Я таки не втік, просто сказав, що мені терміново треба дещо зробити. У пакунку виявилася машинка. Мама сказала, що не можна казати, що мені не треба машинки. А якщо у мене така вже є? Хіба я сказав неправду? Зате дід у мене – клас! Виконав мою мрію! Я вхопив своє новеньке леґо і подався до Богдана. Стас уже чекав.

Ми розклали все наше багатство на підлозі. Цукерки теж. У Богдана трохи краще леґо. Його тато бухгалтер і заробляє більше, ніж тітка Марина. У нього є новий «мерседес». Шкода, що мій тато не бухгалтер.

Я дуже люблю собак. Тільки ротвейлерів не дуже. Вони надто товсті й великі. Коли вони дихають, у них видно зуби і капає слина. Дік, так Богдан назвав свого ротвейлера, завжди мене нюхає. Богдан каже, що він зі мною знайомиться. Скільки можна знайомитися?

Я розглядав Богданові фігурки, яких у мене не було. Вони подобалися мені більше, ніж мої. Богданова мама приготувала нам сік. Я не люблю апельсиновий сік, та мама казала, що не можна в гостях казати, що тобі щось не подобається. Я так і сказав Богдановій мамі. У неї іншого не було.

Коли ми повернулися в дитячу, я виявив, що Дік з’їв мої цукерки. Та коли побачив, як він язиком злизує мої фігурки, спробував вийняти їх із його зубів. Я не розумів, чому моє леґо посмакувало Дікові більше, ніж Богданове. Богданова мама перев’язала мені руку й запропонувала синові фігурки. Я не взяв. Мої були кращі.

11. Зима

Нарешті випав сніг! Я навіть трохи забув про з’їдене леґо. Навкруги все було біле, наче в цукровій пудрі. Я не міг дочекатися, поки мама дозволить узяти санки. Сьогодні субота, і всі сплять довше. Ото не щастить! Зате не треба чистити зуби, однак ніхто не бачить! Надягати спідні штани і снідати також не треба.

– Спочатку сніданок! – гукнула мама з кухні. У Лінки нема вихідних.

Зате Софійка додивляється свій сто двадцятий сон.

– Сніданок о восьмій, а вже одинадцята. Я краще прийду на обід, – спала мені на думку непогана ідея.

Мені таки не вдається відбитися від сніданку.

– Тільки какао! Будь ласка. – Я так лагідно склав губи, що навіть моя стара вихователька мене б пожаліла.

Я таки мусив з’їсти канапку. Богдан телефонував тричі. Стас двічі. За десять хвилин я мав уже бути внизу.

Я ніяк не хотів брати із санками коцика. Здається, мама ще досі не збагнула, що я – не Софійка. І мені вже давно не три роки. Потім будуть лаяти, що я загубив.

Спочатку ми хотіли ліпити сніговика. Сніг був уже не такий легкий, як учора, і тримався купи. Та спочатку ми вирішили зробити нову ковзанку, бо на іншій були старші хлопці. Воду ми носили від Богдана: він живе на першому поверсі. Його мама поїхала до бабусі в гості.

Спочатку нам не було ковзко, поки не прийшли великі хлопці. Вони трохи вчовгали ковзанку, але скоро нас із неї вигнали. На залізній гірці не так зручно, та ми все одно з’їжджали. Але вже без санок.

Під старою вербою дівчата будували іґлу. Я заглянув через «віконечко». Усередині був сніговий столик і такі ж крісла.

– Ще не заходьте. Камілла зараз принесе чай, – сказала Віра.

Від самої думки про чай мені стало тепліше.

– На десерт пропоную морозиво, – сказав я і кинув у Віру сніжкою.

– Перестань, ти нам насмітиш. Бачиш, як ми гарно прибрали, – сказала Іринка. – Якщо ще раз так зробиш, ми тобі не дамо чаю.

– І не треба! – розвернувся я і раптом побачив, що біля гірки зібралося багато дітей.

Я побіг туди. Віра кинулася за мною.

Я побачив Богдана, який перехилився через бильця. Чи то мав бути якийсь особливий трюк, чи то його потягло на морозиво, досі не знаю. Богдан висів на бильцях і видавав якісь дивні звуки. Виявляється, його язик прилип до заліза. Спочатку хтось спробував відтягнути його за ноги. Богдан почав репетувати. Язик далі міцно тримався билець.

– Обережно, бо ще язика відірвеш! Чим тоді Богдан буде їсти? – кепкувала Зося.

Мені раптом стало не до сміху. Я уявив собі Богдана без язика і сам ледве не занімів. Я не знав, що робити в таких випадках. Навколо нас почало збиратися щораз більше глядачів. Великі хлопці глузували, що Богдан хотів з’їсти гірку і за це йому таке покарання. Хоча Богдан справді любив багато їсти і був досить-таки гладкий, я не вірив, що він хотів з’їсти гірку.

– Він, певно, сьогодні не снідав! – гукнув хтось із старших.

– Перестаньте вже! – кричала Нелька. – Йому треба допомогти.

– Покличте його маму, – підказала Віра.

Богданової мами не було вдома. Мої ноги самі кудись бігли. Я вперше в житті сам їхав ліфтом. Світло не вимкнули. Ліфт не застряг. Моя мама навіть не встигла погладити мене по голові. Вона вхопила в одну руку чайник, в другу – мене, і ми побігли. Цього разу ліфтом не їхали: коли надають першу допомогу, на техніку надіятися не можна, казала мама.

Тепла вода хлюпнула Богданові на язик. Лід почав розмерзатися. Богдан заховав язика і не промовив ні слова. Його очі були мокрі, обличчя червоне, а руки льодяні.

Каміла понесла до іґлу термос. Мені зовсім не хотілося чаю. Я взяв Богдана за руку. Він хотів іти тільки додому. Я вирішив його провести. На гірку я більше не йшов. На ковзанку теж. Чомусь не хотілося.

12. День народження

Зима пролетіла швидко. Весна теж. Я звик до Лінчиного ниття, зате завжди виходив з хати, коли мама міняла підгузки. «Це не чоловіча справа», – повторював я, і зі мною не сперечався навіть тато. І як він витримує цей запах? Навіть допомагає мамі прати сорочечки. Фе! Коли в мене будуть діти, це буде тільки жіноча справа. «Ти тепер так думаєш, – каже дід. – А коли виростеш, усе зміниться». Нічого не зміниться! Я вже встиг у цьому переконатися. Відколи у нас є Лінка, все крутиться навколо неї. Навіть дід, і той на її боці, коли я хочу дивитися телевізор або грати на комп’ютері. «Ти заважаєш сестричці», – повторюють усі, наче змовилися.

Я мрію про час, коли вся увага буде тільки мені.

Нарешті такий день настав! Нарешті мені виповнилося шість! Я вже втомився чекати, поки мені скажуть, що СЬОГОДНІ неділя, 6 червня.

«Сьогодні мій день! Ура!» – повторив я двісті разів і остаточно дістав Софійку. Вона також захотіла мати свій день, який би тривав рік і в якому б не було мене. Я вирішив їй це пробачити: такі думки в мене теж проскакують, коли Софійка і мене дістає.

Друзі зійшлися не відразу. Все почалося стандартно із «Гепі бездей»1 та задування свічок («Гепі бездей» у нас співають усі. Навіть мій дід. Правда, він замість «гепі», каже «хіпі», але це дратує тільки Софійку. Коли я починаю захищати діда, вона каже, що я «тормоз», і виходить з кімнати. Я на всяк випадок гукаю їй «сама тормоз», бо знаю, що в день народження вона за мною по кімнаті бігати не буде. Я помиляюся і отримую чергового щигля. Стримуюся і не з’ясовую з нею стосунків: притримую для іншого разу мій поповнений у дитсадку словниковий запас).

1 Happy birthday (англ.) – щасливого дня народження.

Ми трохи покопирсалися в торті, з’їли морозиво, пограли в чіпляння носа та «сліпу корову» і вирішили піти на вулицю. У «козаків-розбійників» ми ще в цей день не гралися.

У нашому розпорядженні був весь квартал. Недалеко були якісь гаражі й усілякі склади, повз які проходила залізниця. Там можна найкраще заховатися! Звичайно, склади охороняли, але нам це не заважало. Ми ще з дороги облюбували собі дві великі довгі будівлі (чомусь без дахів) і вирішили неодмінно туди потрапити. Ми проповзли попід високою сіткою і за якусь мить уже стояли біля заґратованих віконець одного зі складів.

– Ти щось бачиш? – запитав мене Богдан.

– Ні, а ти?

– І я ні. Треба щось робити.

– У мене є ідея, – промовив Богдан.

Він уже забув, для чого ми сюди прийшли, і не хотів втратити шансу спробувати себе в ролі детектива. Він вирішив неодмінно вилізти мені на плечі. Оскільки роль Бременських музик також детективна, я вирішив погодитися. Не встиг Богдан вчепитися мені руками за шию, щоб піднятися на плечі, я зрозумів, що він не кіт і не півень:

– Геееей, ти справжній слон! Ти мене душиш, – прохрипів я, намагаючись роз’єднати Богданові руки в мене на шиї.

Богдан не розраховував на таке і з голосним зойком звалився додолу. Мов мішок з піском. Не встиг він щось прокоментувати, як з-за кущів до нас почав наближатися «невпізнаний об’єкт». Ми на всіх чотирьох мигцем позадкували до платформи і стрибнули на рейки.

– Платформа вища від колії. Тут нас ніхто не побачить, – затинаючись, прошепотів Богдан.

– Це охоронець. Я вже його колись з дороги бачив. Він має зброю, як у Сильвестра Сталлоне. На кожнім плечі по два автомати, – заспокоїв Тарас.

– Такого не буває! – затремтів Стас.

– Ага, не буває! Не віриш – переконайся! – продовжив Тарас, показуючи пальцем нагору.

– А бомби у нього є? – прошепотів я.

– Ще й які! – не відступав Тарас. – Він тільки подумки дасть команду, а вона вже летить.

У мене по спині пробіг струмок:

– Звідки знаєш?

– Ми в дитсадку вчили. На «Охороні здоров’я».

– А де він ті бомби носить?

– В усіх кишенях. Кожна важить по десять кілограмів. Ти не бачив, як він шкутильгає?!

Мені закортіло пересвідчитися. За мною потяглися всі інші, тримаючись пальцями за платформу.

– А маскування? Нас відразу викриють! – застеріг Стас.

Він узяв якусь гіллячку і здійняв над собою, як парасольку. Оскільки такого добра було тут доволі, всі повторили за ним те ж саме. Спочатку з-за платформи почав виростати «кущ». Природно і непомітно, подумав я і взяв на всяк випадок дві гіллячки: за ними мене точно не помітять. Тільки Марійка не підводилася. Вона міцно затисла в руках кінчик спіднички. Не встиг я висунути голову зі схованки, як раптом побачив над собою віч-на-віч «невпізнаний об’єкт», який втупився в нас з-під темного кашкета. Мої ноги прилипли до бетону. Стас зорієнтувався, в чому річ і по-командирськи заверещав:

– Сталлоне! Тікайте!

Ми рвонули на другий бік колії. За платформою був великий паркан. Діватися нам було нікуди.

– Стійте! Буду стріляти! – вигукнув «невпізнаний об’єкт», тобто Сталлоне, і почав щось шукати в кишенях свого темного, мов у шерифа, одягу. Ми пропали!

Наші ноги остаточно прилипли до землі. Білі Богданові губи стали ще білішими:

– Ми… ми…

Марійка ще досі міцно трималася за мою руку, тихо шморгнула носом:

– Ми більше не будемо… Відпустіть нас…

Стас витер долоні об мокрісіньку футболку й підняв руки вгору:

– Ми тут просто… Ми нічого не брали… Не стріляйте!

Я витер рукавом із чола піт:

– Ми… хотіли тільки глянути.

Усі повільно почали підводитися з долівки і підіймали одне за одним руки вгору.

– А тепер кажіть, де ви живете, – розправив плечі Сталлоне.

– Ми… мииии… – спробував відновити дар мови Богдан.

– Якщо не скажете, викличу міліцію, – криво посміхнувся «невпізнаний об’єкт», примружуючи одне око.

Тільки не це! Нам суворо-пресуворо заборонялося розмовляти з чужими, тим паче давати їм свою адресу. Цього разу ми гордо підвели голови і вирішили мовчати. Тільки Богдан щоразу косив за плечі незнайомця, щоб переконатися, що там дійсно висить по два автомати.

– Гаразд! Ідіть. Та щоб більше тут вашого духу не було! Чули? – притупнув Сталлоне ногою і стиснув нам услід кулака, так і не виймаючи бомби.

Здається, почули всі, бо так прожогом чкурнули до загорожі, що за нами залишилися тільки дим і нитка. За якусь мить ми стояли біля дротяної загорожі, готові до чергового штурму.

– Зачекайте! – скомандував Богдан. – А якщо в ній електричний струм?

– Не підходьте! – продовжив Стас. – Ви що, не дивилися фільм?.. – Він узяв якусь каменюку й шпурнув у загорожу!

Цього разу і Сталлоне не витримав. Він широким кроком рушив у нашому напрямку. Ні хвилинки на роздуми! Не пройшло й тридцяти секунд, як ми знову гнали нашим кварталом додому. Ні козаки, ні розбійники.

Нарешті наша вулиця! Ми сиділи на бордюрі біля дверей під’їзду, мокрі й втомлені. Нам не хотілося ні морозива, ні ігор.

Коли всі розійшлися, я чув, як мама голосно зітхнула:

– Уже б швидше до школи!

Навіть тато з нею погодився.