Приборкувач часу

Про свою похибку — помилкове розв’язання поставленого керівництвом завдання —·Кролевецький здогадався лише тоді, коли Сергій Никодимович прочитав доповідну записку майже до половини. «Не те! Не вгадав!» — з жахом подумав Кролевецький, угледівши, як сердито, навіть болісно кривиться Сергій Никодимович. У цю мить Кролевецький віддав, здавалося б, півжиття за можливість повернутися бодай на півгодини назад. Тридцять хвилин якраз вистачило б на докорінну переробку злощасної доповідної записки. За півгодини (Кролевецький був певен цього) можна дійти до цілком протилежних висновків і рекомендацій.

Знав — чудес не буває. Час у своїй незворотності непідвладний нашим бажанням. Навіть бажанням нашого керівництва. Та нічого іншого Кролевецькому не лишалося, і він, заплющивши у відчаї очі, побажав чуда, виблагав у долі тридцять хвилин.

І сталося. Він знову опинився за своїм письмовим столом. Розмірковувати над тією дивовижею не було часу. Перед ним лежала доповідна, над якою через півгодини болісно скривиться Сергій Никодимович. Треба негайно подбати, щоб цього не трапилося. І не тільки про це. Ще й передрукувати новий варіант доповідної, вичитати, виправити, встигнути до кабінету начальника у визначений строк. Сергій Никодимович відзначався пунктуальністю і міг простити все, крім спізнення.

Як Кролевецькому вдалося вкластися в ті півгодини, знають лише він і друкарка Вірочка. Щиро шкодував тільки за тим, що не випросив у долі зайвих п’ятнадцять хвилин. Адже зрештою можна було відважитися і на таке нахабство. Яка різниця?

І от він знову стоїть перед Сергієм Никодимовичем, той знову читає доповідну записку і… знову, дочитавши до половини, починає сердито й болісно кривитися.

«Ну що, що йому цього разу не подобається?! — запанікував Кролевецький. — Все докорінно переробив! Живого місця не залишив! Цілковита протилежність думок, висновків, пропозицій!»

Не піддаючись паніці, Кролевецький знову гайнув назад. На сорок п’ять хвилин. Цього разу він не сумнівався у можливості такого часового переходу, тому навіть очі не заплющував.

Складніше було з переробкою доповідної. Діаметральна протилежність думок не спрацювала. Треба шукати принципово інших вирішень. Щось таке, коли все так і наче не так, коли все проти, але начебто й за. Одне слово, йшлося про варіант, що його співробітники контори поміж себе називали «туманним». Він вимагає досвіду, вміння, неабиякої вправності й часу. Що ж, усім цим володів Кролевецький. Навіть зайвих п’ятнадцять хвилин мав у своєму розпорядженні.

Тож, утретє переступаючи поріг кабінету начальника контори, Кролевецький вірив у свій успіх. Лаяв себе тільки за те, що не зразу скористався добре відпрацьованою технікою затуманення.

Сергій Никодимович узяв доповідну, почав читати, вчитав до половини, і знову скорботна болюча гримаса з’явилася на його обличчі.

— Що?! Що з вами, Сергію Никодимовичу?! — не втримався цього разу Кролевецький. Відчував: на третю подорож у часі його може не вистачити. А головне, всі можливі варіанти вже використано. Тому й дозволив собі поставити запитання там, де завжди питали тільки в нього.

Сергій Никодимович одірвав очі від паперів, ще скорботніше скривився й вимовив жалібно:

— Зуби… Зуби кляті болять.

Зауваживши, певно, незвичність такої майже інтимної, неділової балачки з підлеглим, керівник контори набурмосився і, тицяючи пальцем у доповідну, вимовив роздратовано:

— Біс його знає, що ви тут понаписували! З одного боку, наче за, а з другого — зовсім навпаки. Про все нібито сказали, а що й до чого, ніхто не збагне.

Кролевецький зіщулився, жалкуючи, що не наважився на третю мандрівку в часі. На годину, а може, й на півтори.

За півтори години можна перекинути на когось іншого неприємне клопітне завдання. Це, мабуть, єдиний розумний вихід, бо скільки б ти не повертався в минуле, зуби в Сергія Никодимовича все одно болітимуть. Через це не перескочиш.

Але тут Сергій Никодимович, витримавши паузу, припинив даремні муки свого підлеглого.

— А взагалі-то, годиться. Якраз те, що треба. Складність проблеми відчувається. Хай у главку знають, що не все у нас просто.

І поставив свій підпис під злощасною доповідною. І цим зупинив Кролевецького. Бо ж таки невідомо, до чого дописався б сумлінний працівник, на кого б зіпхнув цю невдячну роботу.

А може, повернувся б у той день, коли писав заяву про своє бажання працювати в цій конторі, й зопалу зрікся б такого бажання. Тоді б уже ніколи не з’явилася доповідна записка, в якій усе начебто так і не так, все за, але водночас і проти.

© МІРОШНИЧЕНКО Олександр. Гумористичні оповідання та повісті. — К.: Дніпро, 1986. — 368 с.

Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.