Приречені на щастя

Космічний корабель завершував свій перший виток навколо Землі.

— Пора, — сказав Командир. — Земля дає добро. Над Камчаткою відкрили шлюз. Усе було готове до задуманого і на рідній планеті не раз та не двічі “програно” в термобарокамері за повною циклограмою.

Всі інструкції вивчені, всі дії застережені. Але хто міг з певністю сказати, що чекає людину там, за надійними стінами космічного фрегата? І Командир корабля подумав, що в сто крат легше було б йому самому ступити в ту безодню, аніж давати команди товаришеві.

А вголос промовив спокійно і начеб аж якось буденно:

— Ну, в добру путь!..

Космонавт звівся з крісла і, повторивши про себе побажання Командира, кивнув йому і плавно рушив у шлюз.

Перед стартом, біля підніжжя ракети, готової знятися у височінь, Головний напучував його:

— Ти там особливо не мудруй. Тільки вийди і зайди. — Помовчавши, додав, усміхаючись: — Попутного тобі сонячного вітру!

Ці слова пригадалися Космонавтові, коли він переходив у шлюз. Перш ніж зробити вирішальний крок, на кілька секунд затримався. Мигцем оглянув себе в скафандрі (все було гаразд: на грудях висіла фотокамера, а на правому боці, біля стегна, — маніпулятор), хитнувся вперед — і до половини висунувся у відкритий простір.

Перед ним був Космос.

Перше, що кинулося у вічі, - Сонце. (Він подумки назвав його з великої літери). За інструкцією Космонавт мав повністю закрити світлофільтр. Але така була незборима цікавість глянути в Космос, на Сонце без захисного світлофільтра, що він лише наполовину прикрив лице. І коли зиркнув, то в ту ж мить зажмурився, бо здалося, що в лице вдарила дуга електрозварювання. Довелося спішно закрити світлофільтр, і лише тоді зміг дивитися. У Космосі, не відгороджене товщею атмосфери, Сонце було зовсім не схоже на те, яке він звик бачити з землі. Тут, на далекій орбіті, перед ним висів рівний диск, без проміння й ореолу, але сліпив неймовірно. Навіть у позолоченім фільтрі 96-процентної щільності яскравість була такою, як у Ялті в літній полудень.

Сонце — сліпучо-осяйне, а небо… чорне. І зоряне. Зорі були вгорі і внизу.

“Дивно, — подумалось Космонавтові, - сонячний день, а небо чорне. І зорі. Не збагнеш: чи зараз сонячна ніч, чи зоряний день?”

Він зробив ще один плавний, обережний рух, став на обріз люка, і… йому захопило подих.

Під ним було Чорне море. Як на долоні!

З ілюмінатора корабля він уже бачив його, але то з ілюмінатора, а звідси, з обрізу люка, над відкритою прірвою, зовсім інші почуття сколихнули його душу, і Космонавт вперше відчув себе крилатим.

І Кавказ був під ним.

Космонавтові зненацька, наче душа заспівала, пригадалися рядки поета, які вчив колись ще в школі:

Коли продзвеніли в душі ці рядки, Космонавт поглянув на свій корабель, і той йому видався справді незвичайним птахом.

А ліворуч було видно Балкани, Італію, праворуч, на обрії, - голубіла Балтика. Як намальована. І подумалося, що такої незвичайної краси ще не бачила жодна людина.

Але Космонавт схаменувся — не до замилування, треба було працювати. Він зняв кришку з кінокамери, що мала його знімати, глибоко зітхнув, м’яко відштовхнувся од корабельного порога і поплив, розкинувши руки й ноги.

У Космосі!

Над Землею!

І хоч поплив лише на довжину фала, а здавалося, що пливе над усім білим світом, над минулим Землі, над її сьогоденням та майбутнім.

Пливе над материками й морями і раптом чує в навушниках урочистий голос Командира:

— Я — “Алмаз”! Людина вийшла в космічний просстір! Знаходиться у вільному плаванні! Я — “Алмаз”! Людина вийшла…

В ту історичну мить вільного плавання над безоднею Космонавт ніяк не міг збагнути: хто ж то вийшов у космос, про що схвильовано передає Командир?

А під ним був Крим. На дні безмежної порожнечі. Обриси півострова були такими чіткими, що Космонавт упізнав Цемеську бухту.

Роздивляючись Крим, він згадав про ті побоювання, які чув перед польотом: а раптом психіка людини не зможе впоратись із відчуттям безодні, що розверзнеться перед нею? Раптом виникне страх перед прірвою? Раптом…

Космонавт посміхнувся — які страхи? Радість, збудження, захват охопили його над тією безоднею.

І бачить Космонавт, як Землею весна йде — з півдня на північ. Звідси, із недосяжної висі, видно, як біле поступається місцем чорному, зеленому. Весна йде? Красна йде! І здалося Космонавтові, що це не просто та весна, про яку в словниках зазначається: “пора року між зимою і літом”. Ні, то йде Весна Людства, того Людства, яке щойно зробило перший крок у Космос, перший у мільйоннолітній ході, від далекої зорі зародження життя у пітьмі віків до зірок у небі.

Він плив над Землею, а під ним на північ поспішала весна.

Над Уралом Космонавт зненацька почав перевертатися на перекрученому фалі: то в один бік, то в другий. Але остраху чи побоювання не відчував, була радість і був захват, що Землею — прадавньою і вічно юною голубою планетою — іде Весна Людства!

Розкрутивши фал, він поплив до корабля.

І корабель вразив Космонавта не менше, аніж Земля і зорі: срібний, величний, з вусами антен, із сонячними блискітками — справжній зоряний фрегат! Від повноти щастя і захвату захотілося навіть випробувати корабель на стійкість. І він хитнув його — раз і вдруге. Виявилося, що корабель можна легко розкачати поштовхами!..

Космонавт засміявся у скафандрі й знову поплив від корабля.

І була тиша. Абсолютна, ні з чим не зрівняна тиша, якої немає на Землі.

Він відчув у тій тиші биття власного серця і шум дихання. Відчув ніби збоку. І здалося, що то дихає Всесвіт.

І був день як день — звичайний, березневий, нічим не примітний. І там, далеко внизу, на голубій планеті, ніхто у ті хвилини і гадки не мав, що в Космосі, над Землею, пливе людина. Перша і вперше за всю мільярднолітню історію планети людства.

Ще двічі Космонавт відходив од корабля і повертався до нього, до срібного зоряного фрегата з вусами антен. У шлюз він заплив головою вперед (хоча за інструкцією мав зайти ногами, але те, що виходило на Землі, під час тренувань у барокамері, не вийшло в Космосі, бо скафандр після вільного польоту став “не той”), там розвернувся і вже ногами — в корабель, прямо в крісло.

Це вже було над Єнісеєм.

І була перша людина у відкритому Космосі рівно 12 хвилин, ті 12 хвилин, що варті цілого життя, яких не кожному з землян вдається діждатися бодай раз на віку. То були перші зоряні хвилини людства, що з часом перетворяться на години, дні, тижні, місяці, роки, десятки років.

— Попутного тобі сонячного вітру, Людино!

На землі, як тільки Космонавт зняв шолом, Головний, хитро примружившись, зненацька запитав весело:

— Що я тобі сказав перед стартом? Ну, що?

— Вийти і зайти, — відповів щасливий Космонавт.

— А ти згадай краще.

І Космонавт згадав: “Попутного сонячного вітру”. Головний засміявся.

— Ось тепер усе правильно.

І на своїй фотографії написав Космонавту на згадку про той незвичайний день: “Хай усе життя тебе супроводжує попутний сонячний вітер!”

На Космодромі квітли тюльпани.

То був звичайний березневий день, день, коли планетою Земля йшла Весна, зоряна Весна Людства.

2. ІЗ ДОСЬЄ КОСМІЧНОГО ЦЕНТРУ ЗЕМЛІ

Справа № 245/08 — “Геліос”.

Другий Космофлот Землі.

Фонд 138/49

ПРОТОКОЛ 10

6-й рік польоту.

18 березня 2115 року

за земним літочисленням.

Кают-компанія лайнера.

1. СЛУХАЛИ: повідомлення Командира лайнера про відкриття радіоастрономом “Геліоса” Русланом Булат-Беком нової планети в системі зірки А (сузір’я Центавра).

— Товариші! Друзі! Колеги! Земляни мої дорогі! Шість років ми, врізуючись у безкінечну ніч Простору, летимо до сузір’я Альфа Центавра на пошуки планети, придатної для життя людей. Нас чекає ще один рік падіння в космічну прірву, і лише тоді нарешті завершиться наша гігантська парабола.

Пройшли третій компонент сузір’я — зірку Проксиму, яка на 360 біліонів кілометрів ближче до Землі. Проксима Центавра — холодний червоний карлик, що дає світло в двадцять тисяч разів менше, ніж наше Сонце. Йдемо далі, до головного компонента системи Альфа Центавра — зірок А і Б. Як ви знаєте, радіоастрономи Землі висловили припущення, що в найближчому до Землі сузір’ї Альфа Центавра, в системах його зірок А чи Б, мусить бути планета. Мусить, але точно ніхто нічого не міг сказати і тим більше дати нам хоч якусь гарантію на успіх. Ми летимо шість років, лишивши позад себе десятки тисяч мільярдів кілометрів, на свій риск, не відаючи, що нас чекає на фініші: удача чи гірке розчарування. А втім, навіть негативний результат — це теж результат, хоча за нього і доводиться дорого платити. Але в обох випадках — позитивного чи негативного результатів — нам доведеться розплачуватися чотирнадцятьма роками власного життя. Та недарма ми шість земних років жили поза часом і простором, не знаючи ні дня, ні ночі, недарма шість років мали відчуття, що, освітлені срібним зоряним блиском, висимо, підвішені в порожнечі, недарма. Сьогодні, в цей знаменний для нас день, в обсерваторії “Геліоса” пролунав вигук Руслана, нашого зоряного марсового: “Планета! Бачу планету!..” І лише тепер ми твердо впевнені: чотирнадцять років життя ми віддамо не задарма. Попереду, за тисячі мільярдів кілометрів, нас чекає планета. Планета, подібна до нашої голубої Землі. Ось її фотографії, зняті Русланом за допомогою корабельного телескопа, ось параметри орбіти жовтої зірки А — Толіман. Вона дуже подібна до нашого Сонця, має яскравий оранжевий супутник, втричі менший за наше світило — зірку Б. До Толімана ще не близька відстань — один світловий рік, але планета в її системі є! Ура, друзі, ура!..

2. ПОСТАНОВИЛИ: зафіксувати пріоритет Р. Булат-Бека у відкритті невідомої планети в системі зірки А, себто зірки Толіман.

3. Слово для пропозиції щодо назви нової планети надається її першовідкривачеві.

— Друзі! В цей день, коли я відкрив планету в системі зірки А, тобто 18 березня, рівно 150 літ тому, в історії підкорення Космосу сталася незвичайна подія. 18 березня 1965 року, як писали тоді газети, вперше в біографії землян один із них відчинив двері нашого космічного дому і вийшов за його поріг. Космонавт залишив космічний корабель і 12 хвилин плив над Землею. А Землею ішла Весна. Космічна Весна Людства. Космонавт плив над материками, морями, горами і долинами, містами і селами. Це був льотчик-космонавт СРСР Олексій Леонов. Уперше в історії людства син Землі зробив крок — у прямому значенні цього слова — в Космос! Звідтоді нам, землянам, півтораста років дме попутний сонячний вітер у наші космічні вітрила. Всього траплялося на непротореному зоряному шляху людства — успіхи і поразки, радість і горе, щастя відкриття і біль втрати, — та сини Землі, колись почавши свій космічний шлях, уже не зупинялися. І так сталося, що якраз у цей день — 18 березня — я і відкрив планету в системі зірки А. Тому вношу пропозицію: на ознаменування стоп’ятдесятиріччя від дня першого у світі виходу людини у відкритий космос нову планету в системі зірки Толіман назвати ім’ям космонавта Леонова — Леонією. Планета Леонія — по-моєму, звучить!

Пропозиція Р. Булат-Бека приймається одноголосно.

4. ПОСТАНОВИЛИ:

а) задовольнити прохання радіоастронома Р. Булат-Бека щодо присвоєння відкритій ним планеті у системі зірки А (сузір’я Альфа Центавра) імені космонавта СРСР О. Леонова і надалі йменувати її ЛЕОНІЄЮ;

б) просимо Космічний Центр Землі затвердити назву планети Леонія і занести її до Загального Каталогу Планет.

Політ триває успішно, всі системи корабля функціонують нормально. В екіпажу — піднесений настрій. Живемо як одна сім’я. Радіємо, що подарували людству нову планету, яка стане колись для нього такою ж рідною, як і Земля.

Скучаємо за вами, люди!

Полум’яний привіт матері Землі!

Екіпаж “Теліоса”.

Передано по О-каналу.

Наступний сеанс зв’язку через рік.

3. 15 ГОДИН ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ “ГЕЛІОСА”

Він говорив, ніби читав невидимий текст:

- “22 липня 2116 року за земним літочисленням трансгалактичний корабель Другого Космофлоту Землі, лайнер 1-го класу “Геліос” з невідомих досі причин раптово загинув над планетою Леонія зірки А (сузір’я Центавра). З усього екіпажу (8 чоловік) живими залишилося лише двоє: геолог Адам Весна-Другий та лікар-психолог Єва Булат-Бек, котрі на час катастрофи знаходилися на поверхні нововідкритої планети, досліджуючи один із її районів. Таким чином, двоє землян опинилися на безлюдній необжитій планеті в сузір’ї Центавра без будь-яких засобів до існування, на відстані 4,28 світлового року од Землі”.

— Замовкни!.. — вигукнула вона із сльозами на очах.

Він тяжко зітхнув.

— Але так буде колись записано до “Загальної Історії Космічних Досліджень”, куди записується все, що б не сталося із землянами поза межами рідної планети. Незадовго до нашого старту вийшов 33-й том “Загальної історії”… Отже, в 34-му, ні, мабуть, у наступному напишуть і про трагедію “Геліоса”.

— Про те, що ми випадково вціліли, знати вже ніхто не буде.

— Можливо.

— А нам залишається лише співати “Де профундіс…”.

— Що?.. — не зрозумів він.

— Кажу, “Де профундіс”, - початкові слова однієї давньої заупокійної молитви.

Він розвів руками.

— Що ж… І такий варіант можливий, — йому було важко говорити. — “Де профундіс”, кажеш? А втім, обійдемося і без заупокійної молитви. І тим більше, не будемо сидіти склавши руки й покірно чекати свого кінця. Треба будь-що лишити свої сліди на цій планеті, щоб земляни знали, що ми і після загибелі “Геліоса” боролися за життя до кінця.

— Боротися за життя на необжитій планеті? — Вона скептично глянула на нього. — Та хто ти такий, новоявлений богатир?

— Адам, — сказав він коротко. — А ти — Єва.

“Адам Весна-Другий, 32 роки, зріст 192 см, колір волосся темно-русий, правильної будови тіло, фізичних чи психічних вад не має. За фахом геолог, кандидат наук, автор ряду праць, у тім числі й науково-популярної книги “Геологія третього тисячоліття”. Працював геологом на Памірі, завідував сектором НДІ на Місяці та відділом Інституту геології на Марсі, в трансгалактичному рейсі на “Геліосі” вперше.

Фізично сильний, спортсмен (з марафонського бігу неодноразово займав призові місця), характер — спокійний, врівноважений, має схильність до гумору і вдається до нього особливо у важкі хвилини. В досягненні своєї мети наполегливий, стійкий, надзвичайно працездатний, цілеспрямований.

Ерудит, один з кращих геологів.

У колективі — комунікабельний, відвертий, товариський, має потяг (у години дозвілля) до веселих містифікацій, розігрувань.

У побуті та в особистому житті емоційно стриманий, практичний, до сентиментальності не схильний.

Сім’ї не має, всього себе віддає роботі.

В критичних ситуаціях діє з холодною розсудливістю і неодмінно згідно з Інструкцією.

Рекомендований в експедицію “Геліоса” Вищою Радою з питань геології. Затверджений одноголосно з найвищим балом оцінки”.

“Єва Булат-Бек (дівоче прізвище Ней) — 27 років, ріст 187 см, колір волосся світлий, тіло правильної будови, фізичних чи психічних вад не має, приємної зовнішності.

За фахом лікар (терапевт-невропатолог, психолог), кандидат наук. Має ряд наукових праць з питань космічної психології.

Працювала терапевтом у гірській обсерваторії (Памір), психологом науково-дослідної станції на Місяці, головним психологом Космічного Центру на Марсі.

Фізично сильна, спортсменка (теніс), спокійна, поміркована, у поводженні з товаришами привітна, витримана — професійний психолог. Одначе емоційно (як жінка) не завжди буває рівна, настрій може мінятися швидко (в залежності від обставин та ситуацій), але за межі норми не виходить.

Має схильність до сентиментальності і деякої кокетливості. Чоловікам подобається.

Розуміє, що вона не тільки науковець, а й вродлива жінка. В колективі комунікабельна, весела, завжди в центрі уваги, тому своїй зовнішності й туалетові надає дещо підвищеного значення. Любить поклонників, не байдужа до компліментів, але до флірту з чоловіками не схильна.

У досягненні своєї мети наполеглива і цілеспрямована.

Ерудит, працездатність у нормі.

В критичних ситуаціях не губиться і при наявності товаришів чи колег по роботі — ефектно-ділова.

Самотності уникає, самотність (особливо довготривала) впливає на неї дещо негативно. Тому завжди на людях, завжди в колективі.

Ініціативна, якщо перед нею поставлена мета і поруч надійні товариші. Всю себе віддає роботі і роботу любить.

Одружена. Чоловік Руслан Булат-Бек — радіоастроном “Геліоса”.

Заміжжям своїм задоволена. Дітей не має.

Рекомендована в експедицію “Геліоса” Інститутом Космічної Психології. Затверджена одноголосно, з найвищим балом оцінки”.

Єва плакала.

Світле, хвилясте волосся її — один із багатьох предметів гордощів Єви як жінки — було розпатлане, і вперше у своєму житті вона не звертала на те уваги, та ще в присутності стороннього чоловіка. Схлипуючи, розмазувала кулаками сльози по обличчю.

— Чого ти дивишся на мене так… вражено? — вигукувала крізь сльози. — Думаєш, що психологи ніколи не плачуть?

— Ти була головним психологом.

- І головні плачуть. До всього ж я представниця, як колись казали, слабшої статі.

— За даними демографів, представниці прекрасної статі в середньому на кілька років живуть довше од чоловіків.

— Ти й тут смієшся?

— Я серйозно. Крім того, у твоїй характеристиці, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту Землі, написано: “Спокійна, поміркована… у критичних ситуаціях не губиться”. А ще там написано, що ти “своїй зовнішності і туалетові надаєш дещо підвищеного значення”.

Адам стояв перед нею похмурий (жіночих сліз він не терпів, бо не знав, як себе поводити, коли плачуть). Єва вражено дивилась на нього.

— У такій ситуації, коли наш кінець уже за плечима, ти ще пам’ятаєш, що написано в моїй характеристиці?

Він кивнув.

— Пам’ятаю, бо до останього дня знав тебе іншою, витриманішою. — Обличчя її, мокре від сліз, з червоними плямами, було запухлим, неприємним з вигляду, і він намагався на неї не дивитися. — Сподіваюсь, що твоя чудова характеристика, викарбувана на пластиковому Листі Атестації, буде хоч трохи відповідати натурі, тій симпатичній натурі, з якої вона списана.

— Ти хто такий: біоробот чи людина? Чи гомункулюс із скляної колби? — Єва примружила очі, що враз стали злими і гострими. — Може, й записано, що я — спокійна та поміркована, але… Але ж ситуація зараз не просто критична. Вона — остання у нашому житті. Кінцева. Як у метро оголошує автомат: “Кінцева зупинка. Громадяни пасажири, звільніть, будь ласка, вагони. Поїзд далі не йде!” От і ми приїхали на свою кінцеву зупинку життя, і нам уже пора звільняти вагони.

— Твоя паралель з метрополітеном…

— Досить! Наїздилась! — Голос її почав тремтіти, з очей знову потекли сльози. — “Геліос” вибухнув. Наші товариші загинули. З ними загинув і мій чоловік. Загинув на орбіті планети, яку він і відкрив. Чи думав Руслан, що відкрита ним планета стане планетою його смерті?

— Я все розумію, Єво, але… криком товаришів не воскресиш і трагічної ситуації не переграєш.

— Нічо-ого ти не розумієш!

Вона обхопила голову руками, тяжко застогнала, хитаючись усім тілом, й іноді тоскно завивала якимось тваринним виттям. Ковтаючи сльози, вигукувала — хрипло і злякано:

— Доведеться помирати у двадцять сім років. І це при середньому віці життя, що сягає аж півтораста років!

— Передчасно себе ховаєш, Єво. Ти поки що жива і до смерті, як співалося колись ув одній пісні, залишається все життя.

— Я — жива-а??! — протягла вона з подивом і злістю водночас. — Ти — сліпець! Я — мертва. Придивися краще, я — ходячий труп на ймення Єва Булат-Бек. Чого ти на мене так дивишся?.. Все ще дивуєшся, що в моїй характеристиці написано: “спокійна і поміркована”? А планета, на якій ми з тобою опинилися, безлюдна. Ні душі, ні душечки! Ні надії на порятунок. Звідси до Землі така відстань, що нормальна людина і збагнути не може.

— Всього лише 4,28 світлового року. Або сорок одна тисяча з гаком мільярдів кілометрів. Альфа Центавра — найближче сузір’я до Землі.

— А від нашого надпотужного корабля і сліду не лишилося. Зник на орбіті — і все. Ми навіть не знаємо і знати ніколи не будемо, що з ним трапилось. То чим же ти будеш на Землю повертатися? Хіба верхом на паличці пострибаєш?

Хоч на душі в Адама було тяжко, невимовно тяжко й гнітюче, але при останніх її словах він посміхнувся.

— Я радий, що ти нарешті вдалася до гумору, який, як відомо, завжди рятує у критичних ситуаціях.

— Не чіпляйся до слів! — Новий приступ плачу струсонув Єву. — У мене немає… - вигукувала вона крізь плач, — сили волі, щоб покінчити із собою.

Він чудово розумів увесь трагізм безвихідної ситуації, у якій вони опинилися, але, щоб не видати свого відчаю, що терзав його душу, вдався до велемовних повчань. І прорік дерев’яним голосом:

— Людина, якщо тільки вона справжня людина, до останньої миті свого життя, незважаючи ні на що, мусить попри все залишатися…

— …людиною! — роздратовано перебила Єва. — І, будь ласка, не читай мені прописних істин, які стали аксіомою ще тисячу літ тому. І взагалі, не читай мені своїх дрімучих повчань, вони тобі не пасують. Їх я знаю і без тебе. Я, до твого відома, — лікар-психолог!

— Ти була психологом, а тепер просто…

— Хто? — вона різко тріпнула головою, відкидаючи з очей закудлане волосся. — Договорюй!

— Просто… розгублена і зломлена жінка.

Вона спустошено глянула на нього, руки її безпорадно опустилися, голова похнюпилась.

— Ти правий, надурівноважений Адаме, — людина, мабуть, без нервів та емоцій. — Помовчала і по хвилі озвалася тихо, стомлено: — Ти все передбачаєш і все знаєш… Усе в тебе розкладено по поличках, як у комп’ютера по блоках. Я справді була спокійна і поміркована, як про те записано в характеристиці. Але мій характер почав різко мінятися ще в польоті. Як Земля на оглядових екранах “Геліоса” перетворилася на світлу цятку, — це було ще в межах Сонячної системи, — мені стало прикро. Вперше у житті стало моторошно. З’явилося таке відчуття, що я більше не побачу рідну Землю. — І зітхнула. — Коли ж і світла цяточка, крихітне макове зерня, зникла з оглядових екранів, я відчула невідоме раніше хвилювання. Воно ставало постійним, воно охоплювало мене все глибше і глибше, проникаючи у кожну клітину мого єства. Іноді хотілося вийти з корабля і погуляти на вулиці. На звичайній вулиці… Мені так кортіло вийти і погуляти межи людьми, що я не могла нічого з собою вдіяти. А з корабля у Космос нікуди не вийдеш, і Землі на екранах уже не було видно. Тоді почало здаватися, що планети під назвою Земля немає, що взагалі вона ніколи не існувала, що Земля — то міф, легенда, красива мрія. Що ми на “Геліосі” — вічні космічні мандрівники, приречені висіти у чорному мороці Космосу… Я з останніх сил приховувала від товаришів свій справжній психологічний стан, адже була психологом і добре знала ті симптоми, що з’явились у мене. За штатним розкладом “Геліоса” я зобов’язана була рятувати інших від приступів меланхолії, песимізму і занепадницьких настроїв, а мені самій потрібен був рятівник. Але я давила в собі ту чорну меланхолію і робила те, що мені, як лікарю, потрібно було робити: міряла тиск крові в членів екіпажу, брала аналізи, а також порції повітря, яке вони видихали, стежила за чутливістю вестибулярного аналізатора, перевіряла, як ваші очі сприймають різні кольори, стежила за функціональними змінами у ваших організмах, одне слово, вивчала ваш психологічний стан. До всього ж, як лікар, я контролювала режим роботи членів екіпажу, систему життєзабезпечення, наглядала за регенераційними установками по очищенню повітря, за роботою харчового блоку, і навіть корабельні кури та кролі були в моєму віданні. Ось так я старалася, щоб і хвилини не бути самій, не залишатися наодинці із своїми думками. Але мені, лікарю, також потрібен був лікар. І я боялась… боялась, що другого лікаря немає і мене ніхто не порятує.

— Я це відчував, — спокійно сказав Адам. — Особливо протягом останніх трьох років польоту.

— Гм, виявляється, ти на жінок іноді можеш увагу звертати? А я була про тебе іншої думки, — Знову помовчала. — А втім, це зараз ні до чого. Я два роки вивчала у Центрі психологію та характери людей, які поверталися із довготривалих космічних мандрівок. Тоді мені було все ясно. Абсолютно все. Я навіть дисертацію на цю тему захистила. О, яка я була самовпевнена й наївна! І надто легко давала іншим поради, як поводити себе в Космосі, як боротися із сенсорним голодом, з меланхолією, із ностальгією, — а в космосі вона іноді буває жахливих форм, — із чорним настроєм, коли тобі, після кількарічного польоту в чорнім мороці із срібним пилом галактичних туманностей, починає здаватися, що рідна Земля більше не існує. А як сама потрапила в Космос, то збагнула, що мої поради, сиріч дисертація, не варта того паперу, на якому вона написана і видрукувана.

— Ну, чому ж, — запротестував Адам. — Там є і цінні думки.

— Ах, мерсі, як казали мої далекі предки! — І вона зробила перед ним реверанс, війнувши розпатланим волоссям. — Виявляється, ти читав мою потрясаючу по наївності дисертацію?

- Єво…

— Що — Єво? Ти не віриш, що лікар і психолог “Геліоса” Єва Булат-Бек може бути такою?.. Я була спокійна доти, доки все йшло добре, доки був надійний корабель і надійний колектив. Відносно, звичайно, спокійна. І навіть могла боротися… ще боротися із своїм чорним настроєм, із ностальгією. Могла, адже поруч був надійний командир, який за тебе приймав рішення в особливо небезпечних чи й критичних ситуаціях. Та ще й чоловік із залізними нервами був поруч. А тепер, зараз… Ет! Чи не все одно? — махнула вона рукою. — Кому зараз потрібна моя сповідь? І чого вона варта на безлюдній планеті, бодай і схожій на рідну Землю? Я більше не лікар і не психолог. Я просто невдаха-жінка, котра опинилася біля розбитого корита, як одна героїня, не пригадую із якої казки. Все! Прощай, Адаме, нещасливий мій супутнику!

- Єво, послухай!

— Коли б я була хоч трохи велемовнішою, то сказала б, що попутний сонячний вітер більше не дме у мої космічні вітрила. І, до речі, в твої, Адаме, також.

- Єво!..

— Помовч! Я не хочу більше жити. Я — мрець!

— Тобі треба проявити силу волі і…

- І ти мрець, Адаме. Не сьогодні, так завтра мене не стане. І тебе теж. Й ніхто не знатиме на Землі, що ми з тобою волею випадку пережили загибель “Геліоса” на кілька днів. Для Землі ми вже мертві.

Насупившись, Адам сердито буркнув:

— Причешися.

— Що-о?! — Вражена його словами, Єва намагалася зазирнути Адамові в очі — чи серйозна його порада? — але він уникав її погляду.

— Що ти мені порадив, дорогий геологу, історику, археологу… ще скільки там у тебе фахів?

— Кажу, причешися! — Адам переступав з ноги на ногу і все ще не дивився на неї. — Ти все ж таки жінка. До того ж приваблива. Отож і залишайся такою.

— Ах, спасибі за комплімент! Мерсі! Як я колись любила компліменти!.. Тому навіть згодна причесатися, щоб своїм розпатланим виглядом не псувати останні години твого життя. Але чим? П’ятірнею?.. Будь ласка. Ти задоволений? Може, ще на бал мене запросиш? На уїкенд? Ах, як я люблю уїкенди! Тільки подбай, щоб у них був хепі енд — щасливий кінець. Я дуже люблю щасливі кінці. Навіть у художній літературі… Але ти так і не сказав, чи задоволений тим, що я розчесалася п’ятірнею?

— Трохи.

Єва хотіла сказати ще щось ущипливе, шпигнути його, але сльози знову навернулись їй на очі, і вона кволо попрохала:

— Може, хоч ти здогадуєшся, що все-таки сталося на орбіті цієї планети, коли нас висадила тут ракета, а сама повернулася до “Геліоса”? Вона мала нас забрати під кінець дня, але не забрала. Що там стряслося? Проклята планета!

— Планета тут ні до чого.

— Тоді чому у її небі зник “Геліос”?

— Я цього не знаю. — І Адам знизав плечима. — Очевидно, просто… нещасливий випадок. Або якісь невідомі нам космічні сили втрутились.

— Зіткнення матерії з антиматерією? — доскіпувалась вона. — Космічного тіла з антисвіту з нашим кораблем?

— Не думаю.

— Тоді — що? Що стало причиною загибелі надпотужного і добре захищеного корабля? Адже “Геліос” мав подвійну систему захисту. Запас живучості у нього був на три кораблі. То що могло трапитись із таким суперлайнером, як наш “Геліос”?

— Не знаю.

— Міг зіпсуватися головний Комп’ютер?

— Вибач, але це наївне запитання, Єво.

— А якщо із ладу вийшов блок контролю?

— Такого теж не могло бути. Блок контролю повністю автономний і Комп’ютеру не підкоряється, це один із найнадійніших блоків корабля, і сам він із ладу не міг вийти.

— А якщо його вивів із ладу… ну, хоча б Комп’ютер?

— Бунт машин?.. Гм! Такого не могло бути.

— Ну а раптом?

— Якщо раптом, то… То одна із суперечливих команд Комп’ютера, дефектна команда надпотужному енергоблоку могла привести до біди. Система добування енергії прямо із Космосу для руху головних ходових двигунів у певних ситуаціях стає небезпечною, вона межує навіть з анігіляцією. Але я ще раз повторюю: блок контролю ні за яких умов не міг пропустити дефектну чи, тим більше, ворожу команду Комп’ютера, якби раптом електронний мозок постав проти людей.

— А були випадки, що Комп’ютери, ну… повставали проти людей?

— На жаль, були. З трагічними наслідками. Але було змінено і деякі вузли в Комп’ютерах і поставлено нові блоки контролю — абсолютно надійні. Для гарантії поставлено також і блоки логічної перевірки всіх команд Комп’ютера… Ні, - додав по хвилі Адам, — тут щось інше сталося. А що — не знаю.

Єва лежала, уткнувшись лицем у молоду траву.

По її розметаному на траві волоссі стрибали голубі коники, яких тут було повно. Плечі більше не здригалися, вона затихла, ніби заснула. Адам обережно сів біля неї на траву. Розглядав голубих коників чужої планети, пригадуючи, де він їх раніше бачив. Та пригадати не міг, бо думки були зайняті іншим. Його губи зрідка ворушилися, наче він подумки щось важливе підраховував.

Зірка А, що виконувала тут роль місцевого сонця, разом із своїм малим супутником зіркою Б, спускалася до далеких зубчатих гір на заході. Дув морський бриз (море було поруч, унизу, в бухті — чути було, як галасували чайки), на чужій планеті стояла первісна тиша, і що вона у собі таїла — спробуй розберися.

Лунко сюрчали у молодій траві голубі коники.

— Згадав! — сказав Адам сам собі. — Такі гарні коники я зустрічав у своєму рідному краї, в Придніпров’ї. Ми їх називали голубими кобилками. Вони потрапляли на очі так рідко, що, коли їх побачиш, аж стрибаєш з радощів, — далі говорив Адам, дивлячись Єві в потилицю. — Моя бабуся казала, що голуба кобилка приносить щастя. А тут їх…

Єва рвучко звелася і сіла, різким рухом голови відкинувши волосся з почервонілих, набряклих очей.

- Їх я оплакала, — сказала мимо нього, у простір. — А хто нас оплаче на безлюдній планеті? А втім, плач не плач, а ми вже нікому не потрібні.

І дивилася на безмежну широчінь голубого моря, але, певно, його не бачила, бо в її очах стояв сивий туман.

— Така молода і вже збираєшся помирати? Чи не рано?

Вона мигцем глянула на нього, із злістю запитала:

— А ти — жити?

І знову відвела погляд на море.

- Іншого виходу в нас немає, - рішуче сказав Адам, як про щось обдумане-зважене. — Хто живий, той мусить думати про живе. Та й коники, голубі кобилки, тут сюрчать на щастя.

— Ти великий оптиміст, Адаме.

- Є для того підстави, — він помовчав, прикусивши зубами травинку. — При середньому віці життя людей 150 літ, — заговорив згодом, — я прожив лише 32 роки. Отже, попереду в мене більше, ніж століття. То чому б мені не радуватись?

— Але ж ми навічно відрізані од людства! — мовила Єва вже спокійніше, тільки нервовим рухом голови раз по раз відкидала волося з очей і обличчя. — Тваринне животіння — ось на що ми можемо розраховувати. В той час, коли людство, як люблять писати наші журналісти, семимильними кроками піде вперед до нових висот. На Землі зараз утвердилась найсправедливіша формація. Тільки б радіти, що тобі випало щастя жити в таку епоху. А дикий випадок відкинув нас у первісний стан.

— Але Земля і її, як ти щойно висловилась, справедлива формація ще нікого й ніколи не залишала у біді, - впевнено сказав Адам. — До нас обов’язково прийде рятувальний корабель.

— Що ти… сказав? — перепитала вона майже пошепки.

— Рятувальний корабель. І він до нас прийде, тим більше, що “Геліос” ще по путі сюди передав на Землю координати Леонії і, зокрема, її орбіту й орбіту системи зірки А.

Єва хитнулась, на мить завмерла, боячись дихнути, і в її заплаканих, засмучених, майже помертвілих очах раптом спалахнули живі іскорки — надія на чудо.

— Чому ж ти мовчав досі? — вигукнула вона хрипко і в першу мить навіть говорити не могла від розбурканої радості. — Коли?.. Чому ти мовчиш? Ну скажи… швидше скажи, коли… прийде рятувальний корабель? Я про рятувальну службу Землі якось забула. Чого ж ти мовчиш?

— Розумієш, — почав Адам обережно й м’яко, і Єва все збагнула — в її очах почали гаснути живі іскорки надії. — Земля чекатиме “Геліос” ще рівно сім років. Рівно стільки часу, скільки потрібно “Геліосу” на зворотний шлях. Якщо ж мине цей час, а “Геліоса” не запеленгує на кордоні Сонячної системи орбітальна Станція Далекого Зв’язку, що на Плутоні, то Землі стане ясно, що з “Геліосом” трапилась біда… А можливо, “Геліос” встиг передати по О-каналу про свою трагедію. Кажу, можливо, бо цього не знаю. Але навіть, якщо він і не встиг нічого передати, то досить йому не з’явитися на далеких підступах до кордонів Сонячної системи, як Станція дасть тривожну депешу на Землю. І Земля відрядить рятувальний корабель по маршруту “Геліоса”. Він летітиме до нас теж сім років. Отже, — вже зовсім бадьоро вигукнув Адам, — через якихось чотирнадцять літ тут, — ляснув він долонею по траві, наполохавши голубих кобилок, — тут приземляться наші люди, дорогі земляки! До всього ж ми виявимося молодшими за них на чотири роки і дев’ять місяців. Це як за один рейс. А як за два, то — на дев’ять з чимось років.

— Тобто як це… молодшими? — недовірливо запитала Єва. — І я буду молодша?

— Ну звичайно.

— Але чому?

— Підрахунки тут складні, але я спробую тобі пояснити простіше. Наш корабель рухався сюди з постійним прискоренням. У власній, звичайно, системі відрахунку. Тобто в кораблі тривав свій час. Тож половину шляху наш “Геліос” розганявся, а другу половину гальмував. З тим же прискоренням. Альфа Центавра розташована на відстані 4,28 світлового року. З точки зору земного спостерігача фаза розгону тривала приблизно 2 роки і 11 місяців. Тому для Землі наша подорож на Альфу Центавра зайняла 11 років і 9 місяців. Але ж ми з тобою точно знаємо, що минуло всього сім років. Ось чому ми вже молодші за землян майже на п’ять років. І це — за один лише рейс. А за чотирнадцять літ, що минуть, доки ми будемо чекати рятувальний корабель і повертатися на Землю, мине…

Єва схопилась.

— Досить! Я сита твоїми премудростями. Та й все одно я їх не збагну.

— Але ж це просто. Якщо взяти чотирнадцять літ…

— Ти хоч розумієш те, що щойно співав? Адам теж звівся.

— Чотирнадцять літ? — усе ще не вірячи, швидко перепитала вона і досадливо відкинула волосся з обличчя. — На нас спортивні костюми астронавтів і більше нічого у нас немає. Тут і чотирнадцяти днів не протримаєшся, а ти… Чи ти збираєшся на чотирнадцять літ залягти у сплячку? А проснувшись, потягнешся, позіхнеш і скажеш землянам: “Здрастуйте, дорогенькі! А ось і я… Ви вже прилетіли за мною? Який я радий. Але ж і виспався добряче на цій планеті за чотирнадцять літ!..” Га? Щось я не чую твого бадьорого голосу.

— Ну й добре, що в нас нічого немає, - удавано безжурно сказав Адам. — Зате ми ніколи не станемо міщанами і не опинимося у полоні речей, як то траплялося з людьми не раз.

— Чи й не дотепно!

— Але ж у нас є руки, чотири на двох, і на двох дві голови, які дечого варті. Це велике багатство. Адже ми люди, гомо сапіенс, — уже серйозно сказав він, не реагуючи на її шпильку.

— Знаю, що ми — гомо сапіенс, а не примати, наприклад. Але чотирнадцять літ! Ти хоч усвідомлюєш таку цифру?

— Якби не усвідомлював, то не говорив би. А час у праці минає швидко. Клімат на цій планеті м’який, принаймні у тім поясі, в якому ми знаходимось. Отже, шуб нам з тобою не треба діставати. І модних речей, до речі, теж. Тут багатий рослинний світ, та й фауна не бідна. На Землі, як підрахували спеціалісти, росте півмільйона їстівних рослин. П’ятсот тисяч! Гадаю, що й на Леонії їх не менше. Їжу нам дадуть море і Великі Рівнини, що багаті на дичину. То хіба ми не зуміємо прожити якихось чотирнадцять літ, доки сюди прийде рятувальний лайнер?

— Ти фантастичних творів часом тихцем не писав на “Геліосі”? Ні? Жаль… Як казали в давнину твої, здається, предки: чим би дитя не тішилось, аби не плакало.

— Ти надзвичайно обізнана з іронічними висловлюваннями моїх предків. Я зворушений.

— Мерсі, як казали мої предки.

— Не забувай, що Земля послала нас у сузір’я Центавра на пошуки планети, придатної для майбутньої колонізації її людством. І не просто треба колонізувати нову планету, а зробити її також планетою людей, як і Земля. От ми першими й почнемо обживати цю планету. Вона варта того. І ми це доведемо землянам.

Єва скептично:

— Без людей?

— Хіба ми не люди? — І додав, посміхаючись: — Щодо мене, то я… досить ординарний представник гомо сапіенс, а ось ти… вельми симпатична представниця прекрасної половини гомо.

Але компліменти, на які Єва колись була така ласа, вже не впливали на неї. Більше того, Адамова похвала викликала спалах нового роздратування.

— Живи!.. — крикнула вона йому в обличчя, стріпнувши головою. — Живи рабом природи! Звіром! Слимаком! Хоч пташкою щебечи! Хоч рожевим метеликом пурхай! Ким хочеш. Мені однаково. Хоч сік амброзій з квіток злизуй, хоч сире м’ясо їж, хоч пасися на траві, як жуйна тварина, мені все одно! Я так жити не буду і не хочу!

Та Адама важко було вивести з рівноваги.

— Не хочеш жити, а змушена будеш, — спокійно одказав він. — Бо ми з тобою приречені на життя!

— Послухай, оптимісте. Запали багаття. Мені холодно.

— У мене немає вогню.

- І ти збираєшся жити на цій планеті аж цілих чотирнадцять літ? Чи, може, передумав?

— Ні, не передумав. А ось як добувати вогонь, не знаю. Вірніше, знаю теоретично, але практично… не пробував.

— Знаю — не знаю! Вмію — не вмію! Практично- теоретично!.. — аж верескнула вона. — Ти нічого не знаєш! От мій Руслан усе знав. Він завжди знаходив для мене слова втіхи й розради. А ти…

— Звичайно, я не така яскрава особа, як твій Руслан. І тому знаю і вмію дещо менше. — Й додав, невідомо кого пародіюючи: — Ми люди прості, скромні.

— Робот! — крикнула вона йому в лице. — Біомаса!.. Яка я нещасна, що в останній день мого життя доля послала мені тебе, просторіку, бевзя! Ти, як геолог, усе життя мав справу з камінням, тому й сам перетворився на каменюку! І не ображайся за правду.

Адам незворушно посміхався.

— Коли на Землі засперечаються, буває, дві тіточки, то одна одній виказує: ти така і сяка! Друга не менш галасливо кричить: від такої чую! А ось тобі так не скажеш. Ти не камінь. Ти грудка живих, вибухонебезпечних емоцій. Дивуюсь, як ти з таким сумбуром, даруй, в емоціях зуміла пройти суворий медичний і психологічний відбір і потрапити на “Геліос”?

— Від… сумбура чую! — відрізала вона і, спохопившись, кашлянула, навіть усміхнулась. Скупо, лише куточками вуст, але посміхнулась, і в Адама ніби камінь спав з душі. Все залишалося на своїх місцях, однак стало трохи легше.

А на чужій планеті стояла німа первісна тиша. Тільки чути було, як глухо шумить унизу невидиме море та в небі німо спалахували зірниці.

Та іноді хтось моторошно й пронизливо реготав у пітьмі.

Єва кожного разу здригалася, хоч і знала, що то регоче мартин.

- Єво!

— Ну!

— Поглянь на небо.

— Чого я там не бачила? Одне й те ж.

— Звичайно, в небі Леонії сяють ті ж сузір’я, що і в небі Землі. Але все одно подивися. Он бачиш, Велика Ведмедиця, за нею Оріон, потім Волопас. А між сузір’ям Великої Ведмедиці і Волопаса сяє сузір’я Гончих Псів.

— З нудьги ти вирішив пройти зі мною короткий курс по вивченню зоряного неба Леонії? Але ти помиляєшся, оптимісте, коли думаєш, що я збираюся ночами тинятися на цій безлюдній планеті. Мені і вдень тут нічого робити.

Та Адам, не слухаючи її, гомонів наче сам із собою, невідомо кому показуючи рукою на небо.

— По той бік Малої Ведмедиці — сузір’я Кассіопеї. А за нею відразу ж сузір’я Андромеди, — помовчавши, зітхнув. — Варто глянути на зоряне небо Леонії, як мені здається, що я вдома, на Землі, на березі Дніпра. Але зиркну на сузір’я Кассіопеї — і все одразу ж стає на свої місця. Однак у небі Леонії мене найбільше цікавить сузір’я Кассіопеї.

— А мені байдуже.

— Постривай. У небі Землі Кассіопея має п’ять зірок, а в небі Леонії уже шість.

— Зірок тут, може, і багато, та всі вони чужі!

— Оті п’ять зірок Кассіопеї, що утворюють ніби ромб, справді нам з тобою чужі та далекі. Але шоста… Поглянь на неї, яка вона яскрава. То, — голос його затремтів, — Сонце.

Єва рвучко схопилась, глянула на шосту, найяскравішу зірку в сузір’ї Кассіопеї, потім на Адама.

— Що ти сказав? Яке… Сонце? — Вона вже почала здогадуватись, і подих їй перехопило. — Невже?.. Ні, ні, не може бути.

— Так, шоста зірка — то наше Сонце, — помовчавши, Адам замислено додав: — Наше рідне Сонце-Сонечко, у промінні якого ми й виросли. Та хіба тільки ми з тобою — усе живе на Землі.

Єва схопила Адама за руку, і він теж звівся. Вони довго стояли мовчки, дивлячись у зоряне небо на шосту, найяскравішу зірку Кассіопеї, і мовчали, мовчали… Та ось зненацька Єва припала до його плеча й заплакала. Вона плакала під сузір’ям Кассіопеї, а він відчував її теплі сльози у себе на плечі, боячись ворухнутися.

— Ти… чесно? — запитала Єва крізь сльози. — Невже та маленька зірка в чужому сузір’ї і є наше велике рідне Сонце?

— Для сузір’я Кассіопеї наше Сонце — всього лиш звичайна зірка. Щоправда, одна з найяскравіших у небі Леонії, зірка нульової візуальної зоряної величини. Але таких яскравих зірок у небі Леонії чимало, і наше Сонце з-поміж них нічим не відрізняється. Дивлячись на нього і подумати не можна, що навколо тієї звичайної, хоч і яскравої зірки ходить по своїй орбіті голуба планета з білим світом, прекрасна планета людей — Земля.

— Земля?.. — здригнулась Єва і, відірвавшись од його плеча, забігала поглядом по зоряному небі чужої планети. — Де наша Земля? Покажи мені нашу Землю.

— Від шостої зірки Кассіопеї, себто від нашого Сонця, трохи вниз. Там і буде наша Земля.

Єва до болю в очах вдивлялася туди, куди показував їй Адам, вдивлялася, забувши в ту мить, де вона і що з нею.

— Але ж її не видно, — з жахом вигукнула Єва. — Чи в мене зір поганий, чи й справді не видно?

— Зір у тебе нормальний, а Землі нашої звідси не видно. Ніколи її звідси не видно.

— Неправда, Адаме! Видно! — раптом крикнула Єва і, припавши до нього, затремтіла всім тілом. — Мені здається… здається, що я бачу. Землю бачу. На межі видимості, ледь-ледь бачу. Кванти світла… Чому я бачу, Адаме? Може, у мене незвичайний зір?

Із сузір’я Центавра з усієї далекої звідси Сонячної системи видно було лише Сонце. Та й то у вигляді яскравої зірки нульової візуальної зоряної величини. А Землю… Навіть з далеких планет Сонячної системи її видно дуже погано. З Юпітера, наприклад, Земля здається зірочкою у шість разів слабкішої яскравості за найслабкіші з доступних неозброєному оку зірок. Тільки в телескоп можна побачити Землю на Юпітері (та й то з трудом!) в періоди її найбільших віддалень од Сонця.

А з Плутона навіть в оптичні прилади Землю не видно.

Та Адам погодився, що в Єви зір унікальний, що вона і справді бачить крихітну світлу цяточку в небі Леонії — Землю. Говорив так, аби заспокоїти жінку, говорив, а самому тяжко було на душі.

Тисячі зірок — яскравих і ледь видимих, великих та малих і зовсім крихітних — рясно висіялись у чужому небі незвіданої планети, й у срібному зоряному блиску двоє беззахисних, змучених землян, що неприкаяно сиділи у темряві ночі на узбережжі незнаного моря, здавалися засохлими зернинками чужого життя, яким не судилося прорости у грунті цієї планети. А з глибин чорного Космосу блискучим оком — холодним та безучасним — німо дивилося на них їхнє рідне Сонце, не спроможне тут, на чужій планеті, обігріти, приласкати промінням і теплом двох своїх дітей.

— Тут усе не так! — у відчаї вигукнула Єва. — Тут навіть наше Сонце буде приходити до нас не вдень, як завжди, а вночі. Бо вдень світитиме чуже Сонце, зірка А, і нашому Сонечку сюди зась.

— Але вночі воно світитиме тільки для нас із тобою.

— Адаме. Нічого я не бачу нижче шостої зірки Кассіопеї. Просто я хотіла… дуже хотіла побачити Землю. Востаннє. -І раптом невлад із попередньою розмовою, але у згоді із своїми потаємними думками запитала: — А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а вдома виринув.

Зненацька застуканий цим дивним запитанням, Адам на якусь мить завагався, не знаючи, що і як їй відповісти. Єва ж його мовчання збагнула по-своєму.

— Знаю! Можна!.. Мені про це щойно прийшла думка. Це найкоротший шлях додому, навіть космічного корабля не треба. Адже ж так? Чому ти мовчиш? Просто не хочеш, щоб я поверталася додому, а щоб залишилася з тобою колонізувати й обживати цю прекрасну прокляту планету!..

…Йому доконче хотілося відчинити двері.

Куди — все одно, тільки б відчинити і побачити нове. Що саме? Однаково що, аби нове.

Адам метався по кораблю у пошуках тих заповітних дверей, відчинивши які, можна було б побачити нове. Хоч що-небудь, а нове.

Це була його нав’язлива ідея-фікс: знайти і відчинити на “Геліосі” такі двері. Але всі двері на кораблі були добре йому знайомі і вивчені до найменших пошкрябин чи кольорових тонів, і Адам міг навпомацки, із зав’язаними очима, визначити, куди вони ведуть. Бо то були ті двері, які він сотні, тисячі разів відчиняв і… нічого нового за ними не бачив. За тими дверима його чекало одне і те ж, бачене-перебачене: каюти, рубки, зали, блоки, пульти, одні й ті ж апарати, один і той же, набридливий до чортиків, інтер’єр…

Але він одчиняв двері одні за другими наполегливо і вперто.

— Ти що шукаєш, Адаме? — В дверях, які він щойно відчинив, стояла Єва Булат-Бек, лікар “Геліоса”, у білому халатику, в білій шапочці, що теж для нього не було новим.

- І тебе я вже бачив, — розчаровано сказав Адам. — Розумієш, у мене болять мозок і очі від того, що я не бачу нічого нового.

І Єва раптом почала, монотонно й нудно, вичитувати те, що Адам уже чув од неї.

— Для нормальної роботи головного мозку необхідна постійна зарядка зовнішніми нервовими імпульсами, що йдуть від органів почуття через підкоркові утворення в корі.

О, як нудно говорить ця лікарка! І тут нічого нового, і тут дрімучі нетрі з лексикону психологів!

— Одноманітність і монотонність вражень при відсутності достатнього притоку зовнішніх подразників знижує енергетичний рівень (тонус) кори мозку, і це може призвести до порушення психічних функцій…

— Ти що, читаєш мені лекцію? — обурився Адам. — Я шукаю нові двері, а ти…

— У тебе сенсорний голод, — сказала вона лікарським тоном. — А сенсорний голод — це недостатність подразників, що надходять у мозок від зовнішнього середовища. Місяцями, роками ти бачиш навколо корабля яскраві зорі, що не мигтять, на тлі чорної безодні неба. Немає ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені. Коли ж вимикаються ходові двигуни, настає царство безгоміння, царство мовчання, царство німої тиші. Тільки й виділяється ледь чутний шерхіт електронної апаратури. Корабель за всі роки польоту ти вивчив, людей теж і знаєш, хто й що буде говорити, як себе поводитиме і яка у нього міміка та тембр голосу. Повна відсутність свіжої інформації. Отже, у тебе сенсорний голод, і я мушу тебе рятувати.

— Ти-и? Мене-е? — здивувався Адам. — Рятувати?

— Так, я лікар і психолог, у мої функції входить рятувати вас від меланхолії, від сенсорного голоду. А ліки від нього відомі — треба ще більше часу віддавати роботі, науковим заняттям, на дозвіллі теж чимось займатися. При сенсорному голоді особливо допомагає музика. Вона піднімає емоційно-естетичний настрій.

І Адам відчув музику.

Дивну, ні з чим не зрівняну музику — чарівну й всеперемагаючу.

Музика линула звідусіль, з усіх закапелків “Геліоса”, від його стін.

Вона пронизувала корабель наскрізь, линула, здавалося, від зірок, од галактичних срібних туманностей, від усього Всесвіту. Адам заплющив очі, відчуваючи, як заколисує його дивна музика, піднімає і несе, несе на чарівних крилах.

“Я відчинив двері, за якими, нарешті, знайшов нове”, - пробурмотів він уві сні.

— Не спи! — раптом сказала Єва. — Я повинна тебе рятувати.

— Ні, - хитнув Адам головою, — це я тебе мушу рятувати на безлюдній планеті. Чуєш, я!..

Адам прокинувся раптово, наче виринув із води.

Прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече, торкнув холодною і мокрою рукою.

А в душі, у серці, в мозку, в усьому його тілі все ще звучала дивна і крилата музика.

“Де я?” — подумав спросоння, нічого не розуміючи. Сенсорним голодом він і справді перехворів на “Геліосі” (як і більшість членів екіпажу, як перехворіла ним, до речі, і сама лікар), і Єва лікувала його музикою, бо Адам справді тоді шукав на кораблі двері, за якими хотів побачити щось нове. І Єва…

Стривай, а де ж Єва?

Адже це лише сон і він не на “Геліосі”, а…

Адам здригнувся, бо геть замерз, сидячи на охололім уже камені, й розплющив очі.

Сіріло. Прибережжям блукали тумани.

А може, він не замерз, може, то його душа так замерзла на чужій планеті. А тілові тепло… Так, так, то душі холодно. То замерзла його душа і хапала холодними пальцями.

Адам тріпнув головою: що за думки йому лізуть у голову? І сон якийсь дивний… Єва мусить його рятувати? Ха!

Адам встав із каменя й оглянувся: Єви ніде не було.

“Але хто ж мене тоді торкнув за плече? — подумав він стривожено. — Ще ніби й сказав на вухо: не спи. Я подумав, що то Єва…”

Схопився, пробіг очима по береговій смузі й неподалік кокосових пальм, високе верхів’я яких було зрізане туманом, побачив Єву. Звісивши голову, вона йшла у море.

В чуже море чужої планети, і вода вже сягала їй по коліна, потім піднялася до пояса…

Адам здригнувся від ранкової свіжості.

“Що вона, ні світ ні зоря надумала купатися? І в одязі?..” Вода вже сягнула по груди, й Адам нарешті все збагнув.

- Єво-о-о! — крикнув несамовито й рвонувся з місця із швидкістю, на яку тільки був здатний.

— О-о-о-о!.. — пронеслося понад берегом.

Єва повільно обернулася, крикнула йому: “Де профундіс!”, помахала рукою, як махають, прощаючись перед далекою дорогою, повільно занурилась у воду й зникла з очей.

Адам біг, а в його вухах усе ще лунав її запитливий голос:

“А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас, на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а там — виринув…”

І він ще встиг подумати:

“О, на сенсорний голод, на брак свіжих вражень та почуттів я тепер не буду скаржитись. Їх уже й так достатньо!..”