Розмальована вуаль

1

Вона злякано скрикнула.

– Що таке? – запитав він.

Віконниці були зачинені, у кімнаті стояла темрява, але він побачив, як її обличчя раптом скривилося зі страху.

– Хтось щойно смикнув ручку на дверях.

– Ну, напевно, це амà[3] або котрийсь зі служок.

– Вони ніколи в цей час не приходять. Вони знають, що я завжди сплю після другого сніданку.

– Хто ж іще міг бути?

– Волтер, – вимовила вона тремкими губами.

Вона вказала на його черевики. Він спробував їх взути, але, знервувавшись через її тривогу, зробився незграбним, та й, окрім цього, черевики були тіснуваті. Ледь чутно, нетерпляче зітхнувши, вона простягнула йому взуттєвий ріжок. Вона накинула халат і босоніж підійшла до туалетного столика. Маючи коротку стрижку, вона встигла зачесатися ще до того, як він зашнурував другого черевика. Вона подала йому пальто.

– Як мені вийти?

– Краще трохи почекай. Я вигляну й перевірю, чи там хтось є.

– Не міг це бути Волтер. До п’ятої він із лабораторії не виходить.

– Тоді хто?

Вони тепер розмовляли пошепки. Вона тремтіла. Він подумав, що в критичний момент вона здатна втратити голову, й раптом розсердився на неї. Раз ризик був, якого дідька вона сказала, що ні? Вона затамувала подих і поклала долоню на його руку. Він простежив за її поглядом. Вони стояли лицем до вікон, які виходили на веранду. Віконниці на вікнах були зачинені й замкнуті на засув. Вони побачили, як повільно повернулася біла фарфорова ручка на одному з них. Вони не чули, щоб хтось ходив верандою. Їх налякало це безшумне видовище. Минула хвилина, ніщо не порушило тиші. А тоді вони побачили, як, із потойбічною моторошністю, так само ледь помітно, безшумно й лячно, повернулася й біла фарфорова ручка на іншому вікні. Було так страшно, що Кітті, в якої не витримали нерви, роззявила рота, готова закричати. Помітивши це, він швидко затулив їй рота рукою, і її крик завмер між його пальців.

Тиша. Вона сперлася на нього, її коліна тремтіли, й він злякався, що вона зомліє. Суплячись, стиснувши зуби, він відніс її й посадив на ліжко. Вона зблідла, мов стіна, і попри засмагу його щоки теж побіліли. Він стояв поруч неї, заворожено дивлячись на фарфорову ручку. Вони мовчали. А тоді він побачив, що вона плаче.

– Припини, заради Бога, – прошепотів він роздратовано. – Застукали так застукали. Відпиратимемось, та й усе.

Вона стала шукати хусточку, і, знаючи, що їй треба, він подав її торбинку.

– Де твій капелюх?

– Я залишив його внизу.

– О Боже мій!

– Годі, опануй себе. Сто до одного, що це був не Волтер. З якого дива він повернувся б о цій порі? Він ніколи не приходить додому посеред дня, правда?

– Ніколи.

– Даю голову на відруб, що це була ама.

Вона злегка йому всміхнулася. Його глибокий, ніжний голос заспокоїв її, вона взяла його долоню й ласкаво стисла. Він почекав якусь мить, доки вона отямиться.

– Слухай, ми не можемо довіку тут сидіти, – сказав він трохи згодом. – Ти в змозі вийти на веранду й глянути, хто там?

– Здається, я не встою на ногах.

– У тебе тут є коньяк?

Вона похитала головою. На якусь мить він насупив брови, йому уривався терпець, він не мав певності, що робити далі.

Раптом вона міцніше вхопилася за його долоню.

– А що, як він там чекає?

Він примусив себе всміхнутися, і його голос знову набув того ніжного, переконливого тону, яким він цілком свідомо користувався.

– Навряд чи. Та не бійся, Кітті. Ну як це міг бути твій чоловік? Якби він увійшов, побачив чужого капелюха в коридорі, піднявся й виявив, що твоя кімната замкнена, то точно здійняв би бучу. Це, безсумнівно, був хтось зі слуг. Лише китаєць став би так повертати ручку.

Їй відлягло від серця.

– Все одно не дуже приємно, навіть якщо це була лише ама.

– На неї можна натиснути. Якщо доведеться, я нажену на неї страху. Посада чиновника надає небагато переваг, але варто брати з неї, що можеш.

Напевно, він має слушність. Вона підвелася, обернулася до нього і простягнула руки: він обійняв її й поцілував у губи. Від насолоди їй стало аж боляче. Вона його обожнювала. Він відпустив її, й вона підійшла до вікна. Відімкнула засув і трохи прочинила віконниці. Надворі ні душі. Вона вислизнула на веранду, заглянула в чоловікову гардеробну, а тоді у свою вітальню. В обох кімнатах нікого не було. Вона повернулася в спальню й кивнула йому.

– Нікóго.

– Напевно, це був просто обман зору.

– Не смійся. Я злякалася. Іди в мою вітальню й сідай. Я надягну панчохи і взуюся.