Триптих про призначення України - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Юрій Шевельов (Юрій Шевельов Триптих про призначення України) #1

Юрій Шевельов Триптих про призначення України

Про автора

Шевельов Юрій Володимирович (George Y. Shevelov; прізвище при народженні Шнейдер; псевдоніми Юрій Шерех (Yurij Šerech), Гр. Шевчук) народився 17 грудня 1908 р. у Харкові, помер 12 квітня 2002 р. у Нью-Йорку — славіст, мовознавець, літературний критик, публіцист. Філологічну освіту здобув у ХІНО (Харківський інститут народної освіти, тепер — ХНУ ім. В. Н. Каразіна), в аспірантурі навчався під орудою Леоніда Булаховського, ступінь кандидата філологічних наук отримав 1939 р. До початку 1943 р. викладав переважно українську мову. Емігрувавши до Німеччини 1944 р., був долучений до розбудови славістичних студій в Українському Вільному Університеті (Мюнхен, 1946—49), який 1949 р. надав Шевельову докторський ступінь. Водночас Шевельов був заступником голови об'єднання українських письменників МУР (Мистецький Український Рух). Викладав українську та російську мови у Люндському (Швеція, 1950—52), Гарвардському (США, 1952—54) та Колюмбійському університетах (США, 1954—77). Двічі очолював Українську Вільну Академію Наук у США (1959—61, 1981—86). Обраний іноземним членом Академії наук України (1991).

Шевельов є автором понад п'ятисот статтів, розвідок, рецензій і книг із питань слов'янської філології. Він зробив вагомий внесок у розвиток таких ділянок славістичної науки, як історична фонологія, синтакса, літературна мова й правопис, історія мовознавства. Найбільшу кількість студій він присвятив українській мові. Окремими книжками вийшли такі його праці: До генези називного речення (1947, 2012), Галичина в формуванні нової української літературної мови (1949, 1975, 1996, 2003), Нарис сучасної української літературної мови (1951), The Syntax of Modem Literary Ukrainian: The Simple Sentence (1963), A Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic (1964, 1965), Die ukrainische Schriftsprache, 1798—1965 (1966), A Historical Phonology of the Ukrainian Language (1979, переклад українською — 2002), Українська мова в першій половині двадцятого століття 1900—1941: Стан і статус (1987, 1998, 2008, 2009; англійською — 1989).

Його численні статті в ділянці літературної та театральної критики зібрані в кількох книгах: Не для дітей (1964), Друга черга: література, театр, ідеології (1978), Третя сторожа (1991). У Харкові вийшли передруки есеїв Шевельова в трьох томах Пороги і Запоріжжя (1998), так само як і двотомовик його спогадів Я — мене — мені… і довкруги (2001).

Шевельов був редактором або співредактором багатьох наукових і літературних видань: МУР (1946), Арка (1947—48), Енциклопедія українознавства (1949—52, 1955—89), Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States (1960—61), Сучасність (1978—81); Encyclopedia of Ukraine (томи 1–2, 1984—88) і серії Historical Phonology of the Slavic Languages (1973—97). Зредагував і видав збірки творів Василя Мови (1969, 1995), Леоніда Васильєва (1972), Василя Сімовича (1981), Віктора Домонтовича (1982), Олександра Потебні (1992).

Шевельов одержав почесні докторати Альбертського університету (Канада, 1983), Люндського університету (Швеція, 1984), Києво-Могилянської академії (1992), Харківського університету (1999). Обраний почесним членом Харківського історико-філологічного товариства (1994). Лявреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000).

За матеріялом Якова Гурського

в Encyclopedia of Ukraine

(http://www.encyclopediaofukraine.com)

опрацювала й доповнила

Катерина Каруник

А. Порохівник. Три смертні гріхи України і п'ятий Харків

Число «три» — архетипне для українців. Згадаймо нашу мітологію: троє випробувань для омолодження героя, три шляхи з дороговказом на камені, зрештою, архетип абсолютного зла — Змій Горинич — триголова потвора. Юрій Шевельов називає основних бід для України теж три: Росія, кочубеївщина, провінціялізм. Механіки стверджують, що фігура з трьох частин (трикутник, піраміда) є найстійкішою: щоб знищити її, потрібно руйнувати не котрусь із сторін трикутного творива, а її всю.

* * *

Есей «Над озером. Баварія» Шевельов написав у Німеччині наприкінці сорокових років. Такі ще свіжі спогади про піднімецький Харків, про непрості залізничні перегони на захід, про блощиць у таборах Австрії; невизначеність, тривоги. «На півшляху свого земного світу Я трапив у похмурий ліс густий, Бо стежку втратив млою оповиту» — так про цей стан писав Данте. Потрібно було зупинитися й обміркувати себе, світ, світ у собі, себе у світі, потрібно було знайти точку відліку в новому житті. Повільно, мало чи не з фолкльорною ретардацією, відволікаючись на несуттєві, побутові деталі, часто заходячи в царину інтеліґентської сміхової культури, Шевельов з'ясовує стан і статус часу, в якому перебуває він і все навколо. Втім, розпочинається есей зразу ж із констатації й аналізи домінанти XX століття — функціональностей як тотального загальносуспільного явища. Це століття керувалося гіпертрофованими, нелюдськими за потугою ідеями: чи то німецький націонал-соціялізм Гітлера, чи то російський комуно-імперіялізм Сталіна, чи американський паніндустріялізм — всі вони потребували від суспільства й від людини лише одного — чітко окресленої, налаштованої на автоматизм функціональности. На потвердження цієї часової домінанти есеїст наводить досить яскравий приклад з американського німого кінематографу. У фільмі «Нові часи» герой геніяльного Чапліна втілює в собі абсурдність людини-функції: заґвинчуючи гайковим ключем спочатку гайки на конваєрі, потім заґвинчує все, що потрапить під руки, навіть ґудзики на піджаці.

Парадоксальним, на перший погляд, є те, що Шевельов, заперечуючи саму ідею тотальної функціональности, навіть висміюючи її, закликав утворювати й розвивати її (тотальну функціональність) в національних формах України. Для Шевельова як мислителя цей парадокс — посутній. Справа в тому, що ця функціональність у соціюмі має об'єктивну природу, так само не залежну від людського бажання, як і закони фізики. Те суспільство, яке іґнорує об'єктивні закони свого розвитку, стає суспільством несучасним, сповзає в безпробудний провінціялізм, програє на всіх реальних фронтах і рано чи пізно буде змушене наздоганяти ці суспільно-часові домінанти з великими, як правило, втратами, — або ж загине. В позитивному сенсі Шевельов питання обов'язковості часу вирішує так: «Констатування примусової, не залежної від людської волі вставлености людини в час не означає ані фаталізму, ані приречености. Воно означає тільки одне: не можна обдурити час… Але можна зрозуміти ходу часу, збагнути її закони і спробувати активно опанувати її, спираючися на відкриті закони» (с. 40). Тому гріх провінціялізму внеможливлює апріорі «зрозуміти ходу часу», а тим більше «опанувати її», натомість вифантазовуються різноманітні вежі зі слонової кості, топоси надчасся, втеча в минуле, або насадження в сучасну дійсність традицій, які давно вже почили в Бозі. Шевельов досить докладно аналізує гріх провінційности, досліджуючи все барвисте розмаїття його форм. Утім, мислитель заперечує протилежні крайнощі — механічне перенесення форм розвитку передових суспільств на вітчизняні терени безвідносно до національних традицій, які становлять метафізичну серцевину етносу; він пропонує, «спираючися на активізовані кращі національні традиції, створити свою концепцію доби» (с. 45), що означає втілення у вітчизняний соціюм адекватної загальному світовому розвиткові новизни, суголосної відчуттю національної комфортности українця. Уречевлення цих, за природою абстрактних, ідей відбувається в есеї «Четвертий Харків» — з'ясування того «матеріялу історії», того покоління, тих особистостей, які здатні витворити адекватні національні домінанти сучасної дійсности. Шевельовська періодизація історії Харкова така: перший Харків — патріярхальне село; другий — XIX століття, засилля російських купців і урядників, інтенсивне російщення; третій — «І от у вибуху Української Національної Революції 1917—1920 років українська стихія знову вливається в місто» (с. 83). Про покоління третього Харкова есеїст говорить: «Третій Харків — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового „Березоля“, виставок АРМУ, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідворотний, сповнений життя і безуму дерзання» (с. 85). Саме з виформуванням поняття третього — столичного — Харкова це місто опиняється в Шевельова на щаблі аванґарду передової, не провінційної України, її реальної можливости виходу на світові терени.

Закінчилося це визволення четвертим Харковом. Як воно зазвичай буває з «визволеннями» в українській історії, воно звільнило українців від самої України. Його наслідки — неуникненні: ідеологічна метрополія тільки в Москві, вихолощення живих тенденцій у розвиткові мови, тиражування по всій країні монументальних монстрів, рабська праця, зубожіння і… провінція, провінція, провінція. «І стан четвертого Харкова — це стан Чернігова, Кам'янця і… Києва — і всіх міст завойованої України» (с. 86). Покоління, що народилося не раніше від 1919 року, третього Харкова не знало (малі були), батьки їхні їм про нього нічого не розповідали (не самогубці), тому павлікоморозовський час був цим поколінням сприйнятий за чисту монету, а надумані ідеологічно-моральні цінності реально зійшли на кар'єризм, визиск, чиношанування, що призвело, зрештою, до витворення покоління-функції чужої держави і чужої культури, зміцнивши й укріпивши в собі всі три древні українські гріхи.

У першому есеї, розміщеному в цій книзі, «Москва, Маросєйка» Шевельов досліджує історичну ситуацію, нищівну з погляду будь-яких національних прагнень зформувати середовище, здатне породити людей-творців адекватних часові домінант для України. Цю руйнівну силу мислитель називає «Росія». Народну оцінку події 1654 року Тарас Шевченко виразив у відомому вірші «Якби то ти, Богдане п'яний…» — і те, що трапилося з Україною після Переяслава, добре відомо. Та постає питання: чи справді «братання» з сусідньою державою — гріх, а не спроба опанувати Росію — державу, яку потрібно йменувати ворогом України? Шевельов ініціятиву «здачі без бою» покладає на українців і вчленовує її в історіософську концепцію культурного завоювання Києвом Московщини. Справді, XVII століття показує разючу різницю в культурному розвитку між бароковим Києвом і старобоярською Москвою. Іван Огієнко, Микола Костомаров та інші автори зазначають, що в російській столиці того часу можна було досхочу надивитися всілякої примітивної культурної екзотики, навіть натрапити на безграмотного попа. План православних учених мужів Києва полягав у тому, щоб завдяки військовій потузі Москви забезпечити свою незалежність від сильних і аґресивних сусідів — Польщі й Туреччини — та, підпорядкувавши побут Москви культурі Києва, отримати реальну можливість для вільного незалежного розвитку, — так, принаймні, міркували православні діячі старої України й так подає цю концепцію Ю. Шевельов. До цього слід додати висновки мислителя, які він формулює в іншій своїй роботі — «Меч, труби, лютня». Говорячи в ній про Лазаря Барановича та його час, автор констатує злам у вольовій ментальності України, коли провідна верства, полишивши надії на власні сили, почала вдаватися по допомогу до чужинців, — що й стало ідеологічною підкладкою Руїни як явища історії та породило гріх кочубеївщини як хронічного невір'я в свої сили і продажу себе для скороминущих вигід, як правило, меркантильного характеру. Початок XVIII століття позначений секуляризацією науки, мистецтва й освіти, яку заходився запроваджувати Петро І, — й це призвело до поразки церковно-культурної української експансії та, як наслідок, до багатовікового буяння трьох українських лих-гріхів — серед дідів, батьків, нас, наших дітей.

Як говорилося на початку, поборення (покута) одного окремо взятого гріха неможливе. Із казки: на місці однієї відтятої Змієвої голови виростають дві. Потрібно нищити всього Звіра. Шевельов бачить покуту лише в одному — в оновленні Харкова: «здвигнути п'ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовою столицею…» (с. 87).

* * *

XXI століття розпочалося з шаленої, мало чи не в геометричній проґресії прискорености світового розвитку: помаранчева довіра до постсталіністської правлячої кляси, біло-блакитна реакція цієї ж кляси, арабська хвиля «нелогічних» збурень; зрештою, ми масово лише п'ятий-шостий рік з мобільними телефонами, другий-третій — з інтернетом, — а чи можемо уявити себе теперішніх без цих «дрібниць», які кардинально змінили наш побут?! Могло б скластися враження, що XX століття і тодішні думки Шевельова — давня й забута епоха, такий собі плюсквамперфект. Та наважуся стверджувати, що каяття в наших українських смертних гріхах (згадаймо їх іще раз: «Росія», «кочубеївщина», «провінціялізм») — це доконечна передумова побудови п'ятого Харкова не як умоглядного проєкту Великого Харків'янина, а як єдиної можливости нашого з вами ВЖЕ виживання в новому суспільстві, що тепер інтенсивно формується, під назвою «Планета Земля».

Анатолій Порохівник

Москва, Маросєйка

Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками», майстрами випікання московських млинців, розташувалися в другій половині XVII сторіччя двоє «подвор'єв» — Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці — це зіпсоване слово «Малоросєйка» (Тепер Маросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького). Тут відбулося чимало людських драм, і через цю вулицю прийшли ті впливи, що досить глибоко змінили російську культуру в XVII столітті. Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ української культури на московську.

Великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтеліґенцією ще з кінця XVI ст. Не без впливу цього пляну був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов'янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього пляну київська інтеліґенція творила міт двох Росій — Малої і Великої, — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 р., Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 р., а митрополит Петро Могила присилав 1640 р. Ігнатія Старушича з пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва.

Справжнє поле для діяльности відкрилося після Переяслава. Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Харлампович підрахував, що в другій половині XVII ст. в самому тільки місті Москві було 7 манастирів, повністю заселених українцями й білорусинами, а один з них навіть був переданий у зв'язку з цим у відання Малоросійського приказу! Українські приходні наклали потужний відбиток на культуру тогочасної Москви. Вони в ній чимало зрушили і змінили, вони її істотно збагатили. Славнозвісна реформа патріярха Нікона, що доглибно струснула російською церквою, була фактично проведена з участю українців, виходців з Київської академії. Заснована 1685 р. Московська академія, пізніше відома під назвою Слов'яно-греко-латинської, після короткого періоду, коли нею керували греки брати Ліхуди, а потім ніхто не керував, від 1700 р. фактично перейшла в українські руки. Протягом наступних 64 років вона мала 19 ректорів, з них один був грек, два — росіяни, а решта 16 — українці, вихованці Київського колеґіюму. Такий був і склад викладовців.

Після смерти останнього російського патріярха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700—1762, за підрахунком того ж Харламповича, в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що в XVII сторіччі церква раз-у-раз означала культуру, а культура — церкву. Нове, доти нечуване вливалося в консервативну Москву через Малоросєйскоє подворьє на Маросєйці.

Не з легким серцем ішла українська інтеліґенція в Москву. Вона добре знала, що таке Москва. «Катехізис» Лаврентія Зизанія видали, але з страху перед можливими єресями без титульної сторінки. «Учительне євангеліє» Кирила Ставровецького засудили за єресі й спалили. Ще була свіжа пам'ять про перші десятиріччя XVII сторіччя, коли українських священиків і ченців не вважали за охрищених і силоміць христили вдруге, своїм звичаєм. Ще 1632 р. був з нагоди прибуття групи українських ченців виданий наказ: «А в церковь их не пущать, а пения слушать в трапезе или в паперти, а святыни им никакие не давать и крестом воздвизательным не благословлять и ко образом не прикладыватися». В 1652 р., за два роки перед Переяславом, чужинців виселено з Москви до Німецької слободи, а малоросіянин — це ж було для тогочасної Москви те саме, що литвин, що поляк, що іноземець взагалі.

Сучасник писав 1666 р.: «малоросам і смерть не така страшна, як відіслання до Москви». Дмитрові Тупталові виклик до Москви коштував нервової хвороби. Стефан Яворський, призначений бути рязанським єпископом, утік був з Донського манастиря в Москві, де його потім тримали під наглядом. І далі люди почували себе чужими в чужому московському світі, чужими до самої смерти. Навіть Теофан Прокопович, близький співробітник Петра І, головний ідеолог новонароджуваної російської імперії, навіть він у передсмертні дні підсумовував своє життя:

Ні з каких сторон світа не видно

Все ненастьє,

Ніт і надежди, о многобідно

Моє щастьє.

Многобідне щастя — чи можна влучніше оцінити щастя людини, що досягла найвищих верховин суспільної драбини, — що їй заздрять, — але вона почуває себе кінець-кінцем усім і всьому чужою…

Було б хибно зводити цей рух до шукання кар'єри. Це був також ідеологічний рух. Що таке Москва, — знали, і все таки пішли на Переяслав і все таки рушали до Москви. Рушали може саме тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, що на ньому стояла Москва. Бо це було чи принаймні здавалося передумовою можливости завоювати Москву. Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії. Це слушно. Але в умовах 1654 року не був з конечністю закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Нічого майже не втративши політично, — адже Україна зберігала цілковиту внутрішню незалежність і майже цілковиту незалежність зовнішніх зносин, — умови зобов'язували її тільки прийняти московського воєводу й залогу до Києва і повідомляти Москву про посольства до Польщі чи Туреччини і про вибори гетьманів, — Україна, здавалося, діставала військову допомогу, а головне — їй відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда.

Це була доба — XVII сторіччя, — коли формувалися національні держави на Заході, але в ідеології панували універсалістичні концепції. Київ, відроджений осередок України, стояв перед очима тогочасного українця другим Єрусалимом. Він був центр церкви, значить — центр культури. Звідти мав возсіяти світ на весь християнський світ. Ворогом були турки, що володіли греками і християнським Близьким Сходом. Знаряддям, я повторюю, знаряддям визвищення другого Єрусалиму — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійсняти програму української інтеліґенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Ґалятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського, — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології.

Поза цією суб'єктивно-ідеологічною стороною справа мала об'єктивну, історичну сторону. Я сказав: XVII сторіччя було в ідеології добою універсалізму, фактично — воно було добою ставання національних держав. Нова держава постає тільки в перемозі над своїми сусідами. Згадаймо ставання Німеччини вже в XIX сторіччі. Для об'єднання німецьких земель були потрібні війни на півдні, півночі й заході. «І на чотири боки шаблі». Україна Богдана Хмельницького мала подолати щонайменше Польщу, Туреччину й Москву. Вона це здійснювала. Військово вона змагалася з Польщею й Туреччиною. Було актом державного розуму спробувати скорити Москву іншими методами. Коли ми говоримо про нашу сучасність, ми добре знаємо, що війни ведуться різними методами, що вони бувають гарячі й холодні, що вони тривають, коли підписано мир і коли миру підписати не можна. Чому ми не хочемо зрозуміти цього для XVII сторіччя?

Навіть військово Переяслав не був кінцем боротьби. Після нього Україна розгромила Москву під Конотопом у липні 1659 р. І була розбита на полтавських горбах у липні 1709 року. Тим більше тривала боротьба в культурі.

Якщо і там Україна зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови, а насамперед з причин, закладених у самому українському житті того часу. Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх унутрішніх ворогів. Повне розуміння цього приписується ще Мазепі. Хіба нагадати про звернення Інокентія Ґізеля, або Лазаря Барановича, або багатьох інших — прислати московських стрільців в Україну? Або про те, що коли Дем'ян Многогрішний хитнувся від Москви, його заарештувала не Москва, а таки група київської старшини, що дійшла була навіть до того, що просила дати на гетьмана «боярина великороссийских людей»? Комплекс Кочубеївщини і тільки він уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні. Розріст цього комплексу змусив Мазепу до суворої конспірації, що не дала йому змоги військово підготуватися до бою під Полтавою. Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї. Самозрозуміло, Петро й Росія влучно використали це, як використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу Кочубеївщини хай говорять історики й психологи. Він живе й досі.

Культурно Переяслав став початком поразки з глибших причин. Культурне завоювання переможеною нацією нації-переможця в принципі можливе. Колись подолана римськими леґіонами Греція завоювала культурно Рим. Германці в Італії, Франції, Еспанії були культурно завойовані Римом, наслідком чого є сучасні романські народи. Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є, одначе, культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою, себто в усій культурі. Цієї передумови бракувало українській культурі XVII сторіччя. Доба барокко — одна з золотих діб нашої культури. Архітектурні споруди Мазепи, проповіді того часу, початки театру, різьба й малярство, початки ґравюри — лишилися в сторіччях, вони і в наш час впливають на українське мистецтво. Одначе вони мали свою стелю. Українська культура доби барокко була суто церковна. Культура була при церкві, і церква означала культуру.

Поки так було і в Росії, українська культура була в наступі. Ми бачили, що вона завоювала церкву, мовно-богословську освіту й науку, зв'язані з релігією мистецтва. Та цього було мало для XVIII сторіччя — доби секуляризації науки, мистецтва, культури в цілому. Европа вже не жила церковною культурою.

Петро І ще використовував Яворського й Прокоповича — як діячів церкви. Але він уже дивився на захід, щоб украсти звідти потрібні йому елементи нової технічної культури. Потай вирушає він до «люторів», переодягнений теслею, щоб опанувати секрети техніки. У наш час ці функції виконують люди нижчих ранґів, але суть лишилася та сама: використати технічну культуру Заходу для зміцнення варварських основ своєї держави. Серед «птахів гнізда Петрового» ми знайдемо чимало німців, чимало росіян, але не українців. Бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї. Але Петро справді виграв бій на культурному фронті тим, що він відгородив Україну від Заходу. Зв'язок ішов через новозасноване вікно в Европу, а радше пролаз — Санктпітербурх, не через Київ. У Києві тим часом лишили Академію більш-менш, як вона була. Вона була безпечна. Хто не йде вперед, відстає. Відставання було безнадійне. Тоді як російська культура свою церковну сторону доповнювала новою, технічно-світською, українська лишалася на старому місці. Так вона ставала старомодною. Старомодність означає смішність. Смішність убиває культуру.

Остання постать цієї культури в її незайманому вигляді був у 1760-х роках Арсеній Мацієвич, єпископ ростовський. Він з дивовижною впертістю боронить програну справу — незалежність церкви від держави. Для нього світ обмежений рамками церковного життя. Смішний, надокучливий, — він на домагання Катерини II стає перед суд єпископів, його засуджують до ув'язнення в манастирі, але він не вгамовується й там, і 1767 року його переводять до таллінської фортеці, де він доживає віку, позбавлений навіть власного ім'я. Наказом Катерини в'язня іменують Андрій Враль. Захід, до якого, здається, не додумалося навіть МВД. Дата ув'язнення Мацієвича збігаться невипадково з датою скасування Гетьманщини. Це була одночасна ліквідація початого в Переяславі українського наступу — політично на Україні, культурно — в Росії.

Відгомони переяславської концепції українського культурного наступу на Росію лунають і геть пізніше. Хіба що інше — трагедія Гоголя, що пішов завойовувати Росію для українського морального кодексу, для українського розуміння мистецтва, чиє мораліте про мертві душі було пласко сприйняте різними Бєлінськими як обличительная література, чиї «Вибрані місця з листування з друзями», куди Гоголь уклав усю свою душу, були висміяні й несприйняті? І тому — природний вислід трагічного непорозуміння — спалення Гоголем його рукопису і майже самоспалення — так близько від Маросєйки, в Москві на Нікітському бульварі, і так близько до двосотих роковин Переяслава — в лютому 1852 року.

Або на початку революції спроба українських комуністів «влитися» в російську суттю комуністичну партію, щоб «розлитися й залити» її? Завжди те саме — універсалістична концепція, надія на свої сили, на свою перевагу, обмеженість цієї переваги тим провінціяльним станом, у якому перебуває або в якому тримають Україну — і поразка, і трагедія.

Але в глибині найбільшої поразки, коли Україна втратила рештки політичної незалежности, коли літературною мовою України стала російська, що нею писали, скажімо, Капніст і автор Історії Русів, що нею намагався писати Сковорода, — тоді починається перегляд переяславської концепції. Капніст починає його протестом проти російської держави в ім'я української людини:

Под игом тяжкия державы

потоками льют пот кровавый

и зляе смерти жизнь ведут.

Історія Русів відроджує елементи українського державництва. Приходить Шевченко, що синтезує ці елементи, споює їх з новим універсалізмом — кирило-методіївський панславізм з центром у Києві (всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не жертвувати своїм власним). Дальшу історію вже знають читачі, вона пишеться щодня далі.

Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціялізму. Запекла* ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В'ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава.

Москва підкреслює русско-украинские культурные связи. Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба салдати по два боки лінії фронту не зв'язані між собою? Вони зв'язані на життя і смерть. Історія культурних зв'язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв'язки, як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціялізм?

Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життєвости.

Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913 року вся Росія урочисто святкувала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому, — всім відомо.

Бостон, 1954

Над озером. Баварія

Триптих про добу, про мистецтво,

про провінційність, про призначення

України, про голуби та інші речі

1. Над озером. Баварія

Ця назва не ориґінальна. Я скопіював її з позначення місця видання на якійсь книжці. Там стояло: На чужині. Німеччина. Позначення, що дає ґрунт філософуванню в двох напрямах.

Позначка на виданні «На чужині. Німеччина» означає в перекладі: ніхто не відповідає. Нема людини.

Була доба, коли кожна фірма метровими літерами виписувала свою назву. Скрізь: на вивісках крамниць, в оголошеннях газет, на кожному фабрикаті. Це була доба індивідуальної ініціативи. Практиці вивісок і реклам відповідала в ідеології філософія надлюдини Ніцше і теорія боротьби ґатунків (і істот) за існування Дарвіна.

В совєтській дійсності ім'я людини зникло. Були Станкобуди і ХТЗ, Київторги й Ґастрономи. Були директори і завмаги — взагалі. Серійні і безіменні. Вони і відповідали серійно і безіменно. Одного прекрасного дня серію їх нагороджувано орденами й медалями. Однієї нормальної ночі їх серіями заарештовувано, потім стандартно допитувано й стандартно знищувано. Ґлєб Успенський порівнював такі методи (він їх знав тільки в примітивних зародках) з ловлею оселедців, коли ті зграями пливуть метати ікру. Що може і що важить один оселедець, один директор, один завмаг? Індивідуально він міг тільки красти й спекулювати (не оселедець — і в цьому відмінність людини-функціонера). Але про злодійство й спекуляцію краще говорити далі спеціяльно. Може це ще світла пляма в нашій темній дійсності!

Потім прийшла німецька окупація. Вилізли недобитки приватно-торговельної кляси. На базарах росли кіоски. Сало коштувало 1000 карбованців, склянка соняшникового насіння — 30 карбованців. Службовець діставав на місяць 300–400 карбованців. Робітник не діставав нічого, бо фабрики стояли пусткою. Крамарі поширювали свої кіоски. Відкривалися перші крамниці. Вивісок вони уникали. Чи не краще просто викласти свої товари — підходь і купуй? Влада наказала: мусять бути вивіски, на кожній вивісці мусить стояти прізвище підприємця. Але влада не передбачила розміру напису. Прізвища на вивісках мальовано якнайдрібніше. Технікою мініятюри. Майже мікроскопічно. Підприємець не хотів бути відомим. Фірми не хотіли реклямувати себе. Вони воліли безіменність. Доба індивідуальности вмерла. Панувала доба автоматичного функціонерства.

«На чужині. Німеччина» — формула доби автоматичного функціонерства. Видав ніхто. Видав ніде. Відповідальність несе той, хто купив, хто читає. Таж ніхто не накидає, не змушує. Але чи й покупець відповідає? Чи він теж не мусить щось купувати, щось читати? Це одна з його функцій. Він їдець певної кількости… Я хотів сказати: харчів. Термінологія вчорашніх днів тяжить над нами. Він їдець певної кількости кальорій. Тепер їдять не харчі, а кальорії. (Це відомо вже всім гумористам і куплетистам). Він — вміст певної кубатури (не помешкання, не кімнати). Його функція — 3,7 кіносеанси, відвідані на рік. 8,35 трамвайних подорожей на місяць. І, очевидно, кілька сторінок купленого задрукованого паперу. Ні, він не відповідає теж. Він не може не купити якогось видання. Це — його функція. «На чужині. Німеччина» — формула сліпого і невблаганного функціонерства.

Другий струмінь міркувань: для чого ставити поруч «На чужині» і «Німеччина»? Хіба не досить було б другого? Хіба може бути «Німеччина» — «Дома»? Що ховається за цим підкреслюванням, що ми не на батьківщині: роз'ятрювання туги за Україною, Heimweh? намагання розжалостити долею отих безталанних «скитальців» — до речі перший «американізм», який поруч афідавіту, скринінґу, ділі, емпі і окей[1] прийшов до нас від заокеанських братів і небратів? гордість з того, що от, і в умовах чужини якісь імпрези маємо, щось видаємо (хори, танцювальні ансамблі — одне слово, те, що понад сто років тому хтось, чи не князь Шаліков, назвав «Малоросія пляшущая, играюшая и поющая»)? брак логіки в мисленні й говоренні? Все це разом — комплекс малоросіянства, жалюгідного еміґраційного малоросіянства, яке не хоче зрозуміти історичної закономірности свого теперішнього становища, яке винить у всьому збіг обставин і думає, що завтра, за допомогою чергового визволителя, воно повернеться в свою малоросійську Аркадію і їстиме під дзюркотання струмочків вареники, що тонуть у салі? Яке не виходить за межі якби, коли б і аби знаття? Яке нічого не навчилося і нічого не зрозуміло? Яке сердиться на все, тільки не на самого себе? Яке поводиться так, як той, хто, наступивши на граблі, дістає по лобі і кричить спересердя: «Ах, прокляті граблі»? Яке уболіває само за себе і умиляється само собі? Так, не виключено, що всі ці речі ховаються в короткій і нелогічній формулі «На чужині. Німеччина».

Над моїм вухом на тонку сурму сурмить (а Карпенко-Криниця пише суремить) комар і повертає мене до дійсности. А дійсність: над озером, Баварія. Пластовий табір (старші пластуни!) на невеличкому острові (50x80 м).

До речі про функцію цього комаря. Її не можна недоцінити. Якби не він, філософування тривали б далі. Отже, комар позірно злетів до моєї правої щоки, де і був знищений. Але функційно він злетів у це моє… тут я мушу спинитися і замислитися. Ідеться про визначення жанру того, що я оце пишу. Як його визначити? Нарис, репортаж? Бррр, боронь Боже. Наш вік не визнає описовости. Нечуй-Левицький і Чапленко можуть предокладно описувати, куди повертала дорога і яких порід розлогі і крислаті дерева стояли ліворуч, праворуч, навскіс і навпрошки від неї, а які потім того. Але читач акуратно пропускає все це, а одним заходом радий пропустити і ввесь твір. Ні, ні. Тепер модніший інший жанр: афоризми. Особливо неоціненний для редакторів циклостильних журналів, які не знають, чим заповнити сторінку, коли недотепний автор розплянував статтю так, що вона кінчається десь нагорі. І що б робив редактор «Чат» або «Під вартою», якби перед тим якийсь «Присмерк», «Сумерк» або «Бог тьми» не вмістив цілої купи портативних афоризмів для підтекстовок. Все таки, що задруковане місце, то не порожнє. Ще, правда, добре надаються до цього вірші. Алеж не стане поважний громадсько-політичний журнал містити якісь там вірші, дзеньки-бреньки.

Отже, афоризми. Але з якої речі давати поживу «Чатам» і «Під вартою», щоб вони автоматично передруковували мої писання? Не буду давати кожний афоризм нарізно, не буду їх нумерувати або зірочкою позначати — а перемішаю. Зроблю хаос афоризмів (і неафоризмів). Наші предки, висловлюючися органічно-національним стилем, називали це «наколотив гороху з капустою». Воно, звісно, вони не доросли ще до державної бронзи, made in Paris 1870. Алеж і що з тих азіятів мізерних узяти? Так хай і буде: афористично-неафористичний горох з капустою.

Повернімось до комаря (убитого. Не того, що мертвим народжується в друкарні мюнхенській). Він виразно доводить: мистецтво зв'язане з життям (не зв'язано: речення на -но, -то тут не можна вжити, про це ясно написано в книжці проф. П. Ковальова «Безособові речення на -но, -то», Мюнхен, 1947, стор. 15, яку книжку конче треба перечитати перед тим, як сідати будь-що писати). Не було б комаря, не було б і мистецтва (афоризм!). Себто мистецтво, може, було б, але закони композиції реалізувалися б зовсім інакше.

Прихильники автономности і самодовільности мистецтва заперечать: звісно, в жанрі «горох з капустою» і комар визначає композицію. Але в справжньому, довершеному, високомистецькому, до перфектности домодульованому, вульґарному плебсові неінтеліґібельному опусі (і яка шкода, що закінчень нема чужих, а доводиться українські давати!) — там ані комарі, ані груба дійсність взагалі жадного значення не мають. Тоді я пошлюся на випадок, що стався позавчора. Мій друг-неоклясик (він живе разом зі мною на острові) закінчував нову редакцію свого старого оповідання, доводячи його до найбільшої вивершености. Поскільки надворі був дощ, а в хаті в нас нема інших меблів, крім складаних ліжок, він сидів на консервній баньці і писав на ліжку. В такій самій позі любить малювати мій малий хрищеник Тодьо, коли кожного ранку, керований материнською рукою, виконує свій обов'язок. Одначе це до справи не стосується, раз, а потім, ми умовилися не описувати, а афоризувати, два. Тому поза мого друга-неоклясика не має жадного значення. Вона подана тільки до відома, з неї нічого не випливає. Жадних висновків. І мій хрищеник зовсім не буде героєм цих міркувань. І навіть епатувати читача я не хочу.

Мій друг-неоклясик закінчував нову редакцію свого старого оповідання. Він дописав її (його?) до кінця — і йому бракувало для ритму однієї фрази. Це відчуття знає кожний, хто писав. Зміст висловлений (Зміст висловлено???), а треба ще щось додати: іноді слово, іноді речення. Тільки це не має нічого спільного з автономією мистецтва, бо буває не тільки в художніх творах, а і в листах і навіть у ділових паперах. Це — автоматизм мови. Мова не хоче отак собі висловлювати думку, що б там про це не вчили по школах. Мова хоче висловлювати себе. Мова оповідання мого друга-неоклясика хотіла висловити себе. Але не було як. Сонце вже зайшло. Я маю на увазі — в оповіданні: якби воно зайшло на острові, то мій друг-неоклясик не писав би далі нову редакцію свого старого оповідання в екстраваґантній і зовсім не клясичній (чи саме клясичній?) позі, бо на нашому острові нема електрики і взагалі жадних досягнень цивілізації функційної доби, за винятком уже згаданих американського походження складаних ліжок і стандартних жовтозелених ватяних ковдр на них: одна за матрац, одна за подушку, одна сама за себе. В оповіданні сонце вже зайшло, тіні вже подовжились, сіно в копицях уже пахло. Але однієї фрази ще бракувало. Мій друг-неоклясик попросив у мене поради: про що б мало говорити це речення. Я порадив тіні. Тіні вже були. Я порадив сіно. Сіно вже було. Я порадив солов'я — соловей не надавався, бо в оповіданні не було ні любови, ні лірики. З тих же причин неможливі були зорі і місяць. Автоматизм мистецтва зайшов у глухий кут. Фрази явно бракувало.

І тут сталося чудо. На стежку злетіла пташка. Бог її знає, як її звати. Більша від горобця, на розмірно високих ніжках, сіра, стрибуча. Це був порятунок. Пташка негайно опинилася в оповіданні. Її охрищено «вузькохвоста пташка»; і так вона ввійшла в мистецтво. Власне, вона влетіла. Кажуть «влетіти в скандал», «влетіти в неприємність». Але влетіти в мистецтво — це щось зовсім інше. І потім не обов'язково влітати. Правда, музи, комарі й птахи таки крилаті. Але гіпопотами, слони, ділки і видавці не влітають у мистецтво, а входять. Дійсність входить у мистецтво. Кажучи словами Бориса Пастернака: «Так предмет сечет предмет».

Так набігають хвилі на наш острівець. Одна за одною, сталеві і неминучі. Неминучість їх набігання — це неминучість набігання дійсности на мистецтво. Одна, друга. Одна, друга. Одна, друга. Вони сточують камінці побережжя. Шліфують, гранять; входять у середину їх, визначають суть їх. «Предмет сечет предмет». Тільки іноді вони набігають з одного боку, іноді — з протилежного. Це вже залежить від вітру. Вітер залежить від… Це може сказати бюро погоди. А втім від бюра погоди вітер не залежить. У мистецтві є теж свої метеорологи, але вітер від них теж не залежить. Які б пишні прогнози вони не складали.

Дощ закінчився, і озеро з сіро-сталевого стало жовтаво-прозорим. Воно тепер покоїться. Воно перебуває в собі. Самодостатнє. Свої рамки воно виповняє, а поза них виходити не потребує. Це рівновага. Людям з хворими нервами треба сюди їздити. В наш вік функційности кожному бракує саме і передусім виповнености рамок. Або він у рамках і не може з ними помиритися, бо це рамки не існування, а функції. Або якраз бракує рамок, і він прагне їх. Я не знаю в сучасному житті нічого подібного гармонійній самодовершеності озера. Сартристи твердять, що людське життя — в марному прагненні такого мертвого спокою. І що тільки смерть визволяє від проблеми завтра, від проблеми: «А тепер я мушу зробити оце», від безперервного набігання чергових і невідкладних справ. На озері це — ряботиння поверхні. В житті — може в житті теж це тільки ряботиння поверхні? Так учили Сак'я-Муні і первісне християнство. Але ідеал озера все таки не осягнений.

Я питав у мешканців острова, чи розливається це озеро. Ні, воно не розливається. Воно завжди дорівнює собі. На яких пів-метра вище чи нижче — яке це має значення? А втім мешканці острова можуть не знати. Бо вони тут лиш кілька місяців, і це українці, хлопці, старші пластуни-плавці. Їх дев'ять. Вони ніколи не бачили моря, але це не перешкоджає їм називати табір морським, а себе почувати морськими вовками. Крім них, на острові не живе ніхто. Крім їхніх брезентових наметів, є тільки одна дерев'яна споруда — наче хата. Вона з подвійних дощок, і в ній час від часу зупиняються переночувати рибалки.

Хата стоїть пусткою. Дверей і вікон нема. В вікнах нема і рам. В підлозі пропалено велику діру. Краї — тим чорним мармуром недопаленого твердого дерева, який можна спостерігати як новомодну облямівку в німецьких будинках, що горіли і не догоріли від запальних бомб. Воно надить переходами від холодного, майже антрацитового полиску чорноти до брунатно-барнавої матовости. Перші місця перепалені і обвуглені, другі — не догоріли. На місці сучасних архітекторів-інтер'єрників я зробив би з цього поґратованого недовугленого дерева стиль. Він відповідав би повоєнній добі, як ебен і слонова кістка добі другої імперії, як присадкувата й вузьковіконна масивність касарень, пофарбованих у захисні чорно-зелені кольори, наче великий землемірний плян, з якого дитина вирізала будинок, — добі гітлерівської спроби здійснити мрію про всесвітнє пруссацтво з Берліну (далеко успішніше її здійснюють з Москви), як нетиньковані, низькокоробчасті й тонкостінні житлокоопи — добі терористичного перетворення людини на функцію в СССР.

Діра в підлозі походить — це явно — з того, що в хаті розпалювали багаття. Але чому в хаті розпалювати багаття? Бо було холодно. А чому в хаті було холодно? Бо нема вікон і дверей. А чому нема вікон і дверей? Бо двері і віконні рами спалено ще тоді, коли було тепло. «Чому» можуть тривати безконечно, коли не прийти до останнього і вирішального: все це сталося тому, що тут були люди, що все це чинили, люди, які виходили з максими: після мене — потоп. Чому б не спалити двері й віконні рами, коли після мене потоп? Чому б не розкласти багаття в хаті, коли після мене потоп?

Психологія постійної «передпотопности» — асоціяльна. Але це типова психологія людини функційної доби. Пам'ятаєте фільм Чарлі Чапліна про конваєр? Звикши тільки розкручувати одним повертом руки мутру на конваєрі, він потім розкручує все, що може, аж до ґудзиків на убранні зустрічних і своєму. Якби всесвіт тримався на одній мутрі, він би не завагався розкрутити її. Бо його функція — розкручувати мутри. А там хай хоч потоп. Функційність породжує автоматизм або одчай. Одчай виявляється теж автоматизмом. Яка різниця, чи збайдужілість постає з сліпого автоматизму машини, чи з одчаю безсилого в своєму оскаженінні згустка м'язів і нервів?

Поет писав, що наша доба жорстока, як вовчиця. Це, звичайно, тільки красива фраза. Відгомін романтичної пози. Вовчиця жорстока фізіологічно: коли вона голодна або не витратила надміру життєвої енерґії. Що спільного має з цим жорстокість наших днів? Звичайно, в системі совєтських і німецьких концентраційних таборів можна знайти садистів, персонально жорстоких людей. Але хіба від них багато залежить? Система не змінилася б, якби їх заступити особисто порядними і навіть добрими людьми. Бо це система — функційна система. Оселедець потрапляє в бочки з розсолом, у різальні машини, в блискучі консервні бляшанки. При чому тут жорстокість? І чия: рибалок, робітників, машин? Це система, де все має функцію і виконує її. Гуманний рибалка чи робітник не відрізнятимуться принципово від садистичних. Шлях оселедця визначений так само, як шлях рибалки, робітника і різака в машині. Це не біологія, не почуття, не пристрасть, не характер, а система функцій, і тільки вона диктує.

Говорити про вовчу жорстокість доби означає бути в полоні фраз минулих часів. Так званого «доброго старого часу». Це означає — не бачити або не хотіти бачити. Але людям взагалі властиво недоговорювати. А. Моруа з захватом передає систему поглядів Джона Бернгема — американського соціолога. Бернгем говорить про «революцію директорів» як суть нашого часу. Бернгем бачить, що світ індивідуальностей, світ індивідуальної ініціятиви кінчився. Бернгем бачить, що дві країни здійснили вже цю революцію: Америка і Росія. Одна — методою демократичною і тиском економічним, друга — методою терористичною і політичним тиском, але в суті ту саму революцію. Бернгем у директорах підприємств убачає нову еліту обох країн. Одначе Бернгем не договорює. Він не бачить або не показує (якщо Моруа правильно переказує його думки), що директори — теж тільки функціонери, теж автомати, теж раби. Сучасне рабство відрізняється від рабства передаболіціоністичної доби тим, що це рабство загальне: не тільки раби — раби, а і рабовласники — раби. Суть функційної системи та, що всі її коліщата й частини залежать від усіх інших. В машині нема вільного і керівного коліщатка. Кожне має надрядний механізм, але хіба він вільний у своєму русі?

Мій друг-хвильовист (його нема зі мною на острові), той самий, що писав про себе: «Так, я хвильовист, неохвильовист, ультрахвильовист, суперхвильовист, визнаю це і пишаюся цим», любить наводити фразу з Хвильового, що звучить (приблизно) так: «Проблема тільки в тому, хто запанує: всесвітній мільярдер чи всесвітній чиновник». Запанував всесвітній урядовець, але, милий Боже, яке гірке це панування, який він сам найгірший в світі раб, тим гірший, що ніколи не піде під жадними прапорами жадного Спартака. Та і проти кого вів би тепер повстанців новоявлений Спартак? Нема проти кого. Проти мутри? Так, єдине, що лишається, — це повернути ту мутру, на якій тримається всесвіт. Рухом збожеволілого над конваєром Чарлі Чапліна. Це, здається, скоро вже можна буде зробити.

А поки не можна розкрутити мутру, на якій тримається всесвіт, можна розкласти багаття в хаті і пропалити підлогу. Всесвіт ще не зрушений, але хата вже стоїть отвором на всі чотири сторони світу. «І світ відчинено як двері»! (відчинений — за монографією про речення на -но, -то). Вірніше — відчинено без дверей. Вікна позавішані наткнутими на цвяхи американськими жовтозеленими ватяними ковдрами (бо ж після мене потоп!). Ковдри надуваються від збуйнілих вітрів, що дико гудуть над островом. І це теж signum temporis. М. Коцюбинський в оповіданні «На острові» пише, як надував вітер, безпардонний морський заводіяка, білі занавіски — і йому, письменникові, здавалося, що вся кімната, весь готель, увесь острів — великий пароплав, який пливе голубінню моря. Коцюбинський писав це десь на початку 10-х років нашого сторіччя, Чапленко повторив образ в описі будинку відпочинку в Галичині вже в роки війни. Повторив почасти тому, що його «збагачений реалізм» взагалі повторення, а почасти і логічно, бо хіба будинок відпочинку в Галичині 1943 року не був спробою створити ілюзію, що ще існує світ 10-х років нашого сторіччя?

Але на нашому острові вікна наглухо закриті американськими ватяними ковдрами, продірявленими, й настромленими на цвяхи, вбиті в дерев'яні стіни. І коли вітер надимає їх, вони рвуться далі, вони тріщать, вата збивається в груддя, скуйовджується, матерія дереться напинаючися, а вітер вскокує в середину хати як несамовитий у щілини між вікном і масною, заплямленою, потом напоєною, брудною ковдрою. Вже не акуратний пароплав на лазуровій поверхні, а брудні уламки, недопалки й недоламки серед збуреної стихії. А вітер — він не залежить від бюра погоди.

І тут мій друг-хвильовист каже:

— Я дивуюся, я не розумію, як ви приймаєте таку добу. Ви і ваш друг-неоклясик — ви описуєте її, характеризуєте, клясифікуєте, — але ви нічого їй не протиставляєте. Хай я хвильовист, хай я романтик, — але я хочу протистояти їй, я не можу помиритися з нею.

І тоді я питаю:

— Що? Що ви протиставляєте їй? Що ви можете протиставити їй?

Він відповідає:

— Ми думаємо над цим. Є резерви Азії. Є молоді народи. Хвильовий писав про азіятський ренесанс. Вони не знають автоматизації життя. Їх існування ще не отруїла функційність. Українці можуть бути першими серед них. Ми думаємо над цим.

Друже мій! Є в фізиці закон злучених посудин. Якщо з'єднати дві посудини, наповнені до різного рівня рідиною, встановлюється один спільний рівень — залежно від розміру поверхні кожної посудини, але завжди десь посередині між двома попередніми рівнями. Є в сучасному світі закон злучених систем. Якщо існує в стосунках дві системи, — вони вирівнюються — і то завжди на рівні гіршої. Загально відомо, як СССР і Німеччина в роки 1933—1945 переймали одне в одного найпідліші риси системи свого супротивника. Якщо вірити в резерви Азії, то треба пам'ятати, що вони незаймані тільки доти, доки не вийшли з ізоляції, і не вступили в бій з представниками системи функційности. (Це теоретично, бо справді вони вже вступили в бій і вже дуже, дуже багато перейняли від системи функційности). Вступивши в бій, вони вже хоч би в силу логіки боротьби почнуть переймати систему ворога.

Так розлючені супротивники в турі боротьби або боксу переймають найгірше один від одного. Підставити ніжку, недозволеним способом поцілити у вразливе місце, кусатися, щипатися, виривати волосся — спочатку до цього вдається заюшений і спітнілий з напруги й переляку слабший. Але коли цим він здобуває перевагу, то недавній кандидат у переможці вдається до таких самих способів. Щоб запобігти брутальному знелюдненню, потрібна якась вища сила. Статут. Закон. Право. Провидіння. Її втілення в спортовій боротьбі — суддя, людина, що метається між змагарями, щоб кожної потрібної секунди втрутитися й розняти: свистком, словами, а то й кулаками. Чи можна створити втілення високої сили в боротьбі систем?

Обсада нашого острова — дев'ять старших пластунів, курінь юнаків 17—22 років. Вони живуть у шатрах. І вони майже ніколи не борються. Це дивовижно. Молоді хлопчаки, без старших, — вони не вдарять один одного ані жартома, ані всерйоз. Вони взагалі поважні. Один до одного вони звертаються не «хлопці», а «панове». У них багато праці. Вони вчать плавати менших. Вони самі варять собі страву, привозячи свої кальорії човнами з берега. Човни важкі й незграбні, на таких будували понтони. Хлопці їдять не досить, як на свій вік, чисте надозірне повітря і багато фізичної праці. Вони часто невдоволені і сваряться. За дрібниці: кому варити обід, кому поїхати на берег. «Не будь дитиною», — каже один одному. «Я не дитина», — відповідає той. Коли хтось невдоволений і насумрений (не плутати з суремить — так Карпенко-Криниця), йому кажуть: — «Не плач». Він відповідає: «Я не плачу». Він передусім заперечує можливість плакати.

Зі мною і моїм другом-неоклясиком вони суворо-обов'язкові. Вони кажуть нам «Смачного!», коли ми їмо, і воліють не заходити в дальші розмови. Вони майже не співають, і розмови їх замкнені в колі щоденного розпорядку: пиляти дерево, замести, їхати на берег, одержати належне м'ясо чи борошно. Їх ідеал… Можливо, це курінний. Тонконогий (на острові ходять у самих штанцях) і виструнчено-напругий. Як хірт на стійці. На вузькому порідному обличчі тон задають бачки. Еспанські (хоч він не брюнет) бачки морського вовка. Він переважно мовчить, а говорячи відміряє слова суворо, скупо і недбало-притишено. Він увесь час ніби нюшить. Його фрази починаються звичайно словами: «Льоґічно кажучи…». Він не дискутує, а наказує. Стиль, який він собі витворив, геніяльно вивершується манерою носити кашкет.

Кашкет можна на голову одягати, кашкетом можна голову захищати. Але кашкетом можна вивершувати себе, свою постать, свою голову. Цим секретом одчайдушно носити кашкет володіли старі гімназисти на Україні перед 1917 р. Описати цього не можна. Кашкет раз на завжди вигинається і незбагненним способом застигає в своїй химерній вигинистості. Він увесь ненормально покручений, тільки широкий блискучий дашок незрушно несе знак котвиці на околичці над собою. Але парадокс у тому, що бувши протиприродно зміясто вигнутий, такий кашкет водночас цяточка до цяточки припасований до голови, до носа, що нюшить, до еспанських бачків, до здригання жилаво-напругої фігури й тонких ніг хорта. Це — морський вовк. Юнак, що створив свій образ.

Інші не дійшли такої досконалости. Але вони свідомо чи несвідомо прагнуть того ж. У кухаря добродушно-крутійська фізіономія кота з «Синього птаха». Широкий плескатий ніс, хитруваті очиці і широкі баб'ячі вилиці. Бракує тільки білих вусів щіткою. Але ви послухайте, як він учить менших плавати, які командні інтонації, яка суворість тону, яка педагогічна невблаганність у наказах і ніби мимовільність у заохоченнях. Скупих, уривчастих заохоченнях, які рідко можна почути.

Сумніву нема. Це свідома настанова на стиль. Є тут, звісно, щось від гри. (І тут, мабуть, проривається хлоп'яче). Але вони не думають, що грають. Вони всерйоз і поважно. У вільні хвилини вони перекидаються м'ячем. Це заправа до відбиванки або футболу. Час не повинен іти марно. В газеті вони передусім читають відділ «Спорт». Проблеми доби? Це їх ледве чи хвилює. Принаймні вони про це не говорять. Тому вони, напевне, не усвідомлюють (а втім вони по досвіді війни!), що вони виростають у людей функційної системи. Знеособлених і узагальнених.

Всяке масове виховання готує функційну людину. Лесю Українку виховували індивідуально. Шевченко тікав від своїх учителів. Як би високо не стояло масове виховання, воно не спрямоване, не призначене на те, щоб виплекувати Лесю Українку і Шевченка. Це не докір. «Пласт» заслуговує на всілякий підтрим. Не можна перецінити його ролі й заслуг. Але не можна й забути того, що в ньому є елементи масового виховання.

Зроблено спробу сполучити виховання функційної людини з національною романтикою. Над островом щоранку урочисто підносять жовтоблакитний прапор. Це символ. Виростають ті резерви національного визволення, які мій друг-хвильовист ладен уважати за передові колони азійського ренесансу. Але невмолимо здійснюється закон сполучених систем. У боротьбі з системою функційности національна романтика змушена переймати засади функційности. Вирівнювання відбувається на нижчому рівні. Чи можлива синтеза?

Шатра пластунів мають свої назви кожна. Вони звуться: Тайфун, Карвендель, Париж, Пациків, Мева. Тайфун і Мева — данина традиційній романтиці й пригодництву. Карвендель — баварський льокальний кольорит (Над озером. Баварія). Але поруч Париж і Пациків — столиця світу і галицька діра — що це: знак високої синтези — чи символ безодні суперечности між несполучним? Так, це тема моєї розмови з моїм другом-хвильовистом. Як подолати функційність доби? Чи принесуть визволення собі й людству молоді народи? Український народ?

Увечорі пластуни співають пластових пісень. Пластуни заслуговували б на кращі пісні. Це, до речі, справа наших поетів. У піснях говориться, що пластуни — діти природи і ясного сонця, брати вільного вітру. Що вони — України цвіт і краса. Це має бути романтика природи й національна романтика. Це добре. Але чи цього досить? Щоб умерти за Україну, — досить. Але щоб перемогти? Самі пластуни поруч Пацикова ставлять Париж. У піснях ще панує Пациків. Це пісні XIX сторіччя. Вони не озброюють перед добою функційности. Вони замовчують її. Як про це сказати в пісні, — це проблема. Над нею теж треба думати. І розв'язати.

А самі мелодії — монотонні або понурі, з такими мелодіями трудно перемогти. Carmen — omen. У 1943 р. в Києві я вперше почув німецьке радіо для тубільного населення обсадженого райхскомісаріяту Україне. З ранку до ночі одноманітно-сумовито нявчало радіо: Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei. Я згадав совєтське «Москва моя, страна моя» — огидне, антимистецьке, але влізливе, підмиваюче, маршове, бадьористе. Мотив, що проти волі оформляв ритм биття серця і крок ноги. І я тоді сказав собі: Німеччина програє, Росія виграє. Зухвало безцеремонний марш функційної доби зчавив оптимістичне словами (nach Dezember kommt Mai), але безнадійно особисте звучанням підвивання безголосого німецького радіоспівака. Російська революція 1917 року створила свої Марсельєзи, Марсельєзи функційної доби. Маяковський писав: «Бейте в площади бунтов топот, выше гордых голов гряда. Мы разливом второго потопа перемоем миров города». Українська революція 1917 року умиленно вітала золотий гомін над Києвом — дзвони Лаври і Софії. Там був розгін і рух, тут статика і зосередженість. Там розмах, тут — етичний зміст. Системи вирівнюються на рівні гіршої. Другий потоп почав перемивати «миров города» саме від Києва. Тепер він перемиває Софію, Беоґрад, Будапешт і Прагу. Над Києвом не чути золотого гомону, а дзвони Лаври і Софії давно перетоплені на катюші й Т34.

Carmen — omen. І в пісні, як скрізь, та сама проблема: ритміку функційної доби поєднати з національними джерелами. Наші пісні здебільшого індивідуалістично-журливі (Поки море перелечу, крилонька-а зітру) або жартівливі — ой, гоп — родинно або шинково. Хори співають ці жанри, переплітаючи їх для контрасту і різноманітности — і на тому кінець. Ще трошки романтичної баляди. Але розгін революції 1648 року створив «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні повстало», — пісню, якої наші хори звичайно не співають, — а може саме від неї може початися наша нова пісня. І пластова пісня теж. Бо вона ще не почалась.

Картаґена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане. «І ніхто не прийдьоть на могилку к мінє» — співали одеські вуркагани, і їхня пісня стала модною в усьому СССР «от Москвы до самых окраин».

Бо вона висловила те, що далеко гірше висловлювали Сосюра і Єсенін. Лебедину пісню індивіда в марші функційної доби. Босяцтво, блатняцтво, батярство, уркацтво — чи як там його ще назвати, стало останнім притулком індивіда. Осередком романтики. Центром людяности. Азилем людських почувань. Захистом кожного я в його неповторності. Застаріла вже романтика природи. Майже вичерпана вже романтика подорожей і пригод. Мертва лежить історія. Свою власну романтику творить збунтована одиниця на міському дні. В асфальтових казанах і продовбаних афішних колонах. Між биками мостів і в скриньках під вагонами поїздів далекого сполучення.

Честертон написав апологію кримінального роману. В тріюмфах детектива він уздрів здійснення туги за справедливістю на землі, в цьому недосконалому житті містюка і міщанина. Це підхід місіонера і поліцая. Успіхи детектива цікаві. Але життя люмпена — принадне. Кримінальний світ не одного надить як мрія. Там і тільки там людина ніби вільна. Мрія здебільшого недосяжна, бо треба розпрощатися з наладнаністю й вигодами впорядкованого життя. Спуститися на дно обивателеві страшно. Але свобода — чи не тільки там? А детектив — детектив цікавий тільки як розгадка кросворда. Ідеалізація детектива — це вже спроба функційної системи на свій копил перевернути інтерес до кримінального світу.

Останні герої індивідуального світу — злодії і спекулянти. Обиватель звик ремствувати на них. Це модна тема по всіх таборах. Спекулянти безсовісно деруть. Злодії безсовісно розкрадають. Зникла скринька з цигарками. Не стало ящика шоколяди. І як їх не впіймають!

Це аберація від попередньої доби. Індивід мав власність, і власність якоюсь мірою визначала його вагу. Злодії зазіхали тоді на право й прерогативи індивіда. Спекулянти вдиралися непотрібною ланкою між продавцем і покупцем. Ті і ті були паразити. — Тепер індивід не має власности. Він має тільки функцію. Функцію в нього ніхто не вкраде, а якби вкрав, — може це було б високе доброчинство. Злодії і спекулянти тепер діють не проти індивіда, а проти функційної системи. Вони — останні лицарі минулої епохи. Лицарі сумної постаті. Система визначає вам 1500 кальорій. Приходить злодій. Він краде ні в кого. Він краде в системи. Потім він продає крадене спекулянтові. Ви купуєте в спекулянта. Замість 1500 кальорій ви маєте 1600. Навіть більше: ці додаткові 100 кальорій не вкладаються в систему виміру доби функційности. Вони належать ще попередній добі. Тому це для вас не кальорії, ні, це кістка масла, це фунт сала, це буханець хліба, це плитка шоколяди. Це те, чого вам хочеться. Ви б не мали цього, якби не злодій і спекулянт, єдині борці за права індивіда в наші дні. Єдина поправка до невблаганної механічности системи.

Є у злодіїв і спекулянтів наших днів героїзм у здійсненні їх високої гуманістичної мети. В ті трагічні дні, коли німці, окупувавши міста України, сплюндровані й спустошені міста, заборонили довіз харчів з села, — хіба не продиралися героїчно спекулянти повз застави, поміж патрулів, ризикуючи набутком і шкурою? Коли населенню Львова, наче на глум, дано місячні харчові картки, на які можна було вижити найбільше тиждень, — хіба не врятували спекулянти мешканців Львова від голодової смерти, героїчно долаючи всілякі перешкоди: систему вагонів nur für Deutsche, розпорядження про пляцкарти, труси в поїздах, проваджувані брутальними польськими поліцаями і аґентами? А що вони думали про власний зиск, дбали про свій інтерес, — чи це що-небудь міняє? Хто ж винен, що в наш час ролю Дон Кіхота мусів перебрати на себе Санчо-Панса. Згадаймо ще раз Чарлі Чапліна, що відкручував ґудзики мутровим ключем. Йому належить честь знайти сучасного Дон Кіхота в сучасному Санча-Пансі. Але те саме зробив Яр. Гашек у своєму Швейкові. Що наш Народній Малахій — тільки Дон Кіхот і зовсім ще не Санчо-Панса — це ознака того, що ми все таки ще в Пацикові, а не в Парижі.

Що ж, апологія спекулянтів і злодіїв? Оборона їх? Ні, тільки правда. Боронити їх нема чого. Вони і так приречені, вони і так учорашній день. Так, як стаття про письменника-матеріяліста не є оборона матеріялізму (послідовна! оборона!! матеріалізму!!!). Бо що ж боронити те, чого оборонити не можна? День погаслий. Але про небіжчиків тільки добре — або нічого. Спекулянти, злодії, матеріалізм, вільна людина — це все небіжчики. І це навіть не прогноза, це вже тільки констатація.

Мій друг-неоклясик бідкається:

— Усі мої бажання здійснюються. Але це тільки тому, що я бажаю тільки того, що вже починає здійснюватися. Я не вмію бажанням визначати майбутнє. Я визначаю бажанням минуле. Я констатую.

Мій друг-неоклясик уміє констатувати, і за це заслуговує на максимальну пошану. В нашому суспільстві звичайно не вміють думати, не вміють констатувати, живуть категоріями Пацикова. Але найбільше бракує нам уміння визначати майбутнє бажанням. Воліємо вірити в безглузді пророкування ворожок і стигматичок у буквальному і поширеному значенні. У поширеному вони звуться дипломати, маґістри, журналісти, публіцисти. Констатація — перший крок. Другий — прогноза.

Без них — смерть. Нам потрібне бюро нашої погоди. Погода не визначається одним чинником: чи червоно сідає сонце за озером? Чи випала роса на по-степовому прижовкле острівне зело? Чи високо літають вечірні ластівки? з якого боку вітер жене непогамовані хвилі? Погоду визначає система факторів. Бюро погоди встановлює їх. І часто осмішує себе.

Нам потрібне наше бюро суспільної погоди, і таке, щоб воно себе не осмішувало. В громадському житті, в культурному, в літературі і в доморобних промислах, в переселенні до інших країн і в репертуарі бандуристів.

Зорі над озером виступають сузір'ями. Наш вік — вік організованости. Вік злагоди і координації. Це означає — вік функційности. Тож пам'ятаймо:

Єсть свій в сузір'ях миру сатана,

Єсть зло у злагоді і згоді.

Злагода і згода поглинає. Своє, власне своє, незаперечно власне своє місце можна знайти тільки в межах злагоди і згоди (Вищий закон!) і водночас всупереч їй. Зумівши ввімкнутися в злагоду і згоду і водночас протиставитись їй. Зрозумівши її, прийнявши її як даність і водночас заперечивши її своїм незалежним існуванням.

Зорі і сузір'я не відбиваються в баварському озері. Для цього вони надто кволі, як і вся німецька хирлява природа. Українські зорі яскраві, а українські моря і стави глибокі. Чому ж люди хирлявої природи мають споглядати, як виблискують українські ясні зорі з українських тихих вод? Бо вони визначили своє місце в добі функційности? Бо наші бюра погоди смішні і старомодні? Що ж, поки в нас нема кращих пластових пісень, заспіваємо:

Браття, пора нам станути в ряд,

Стяг пластовий підіймити!

Пора, пора, остання вже, нагальна пора! Тепер або ніколи.

А втім, може це тільки обов'язкова оптимістична кінцівка? І говорить вона теж словами Пацикова?

Баварія. Серпень, 1947.

2. Наша сучасність — наше мистецтво

І.

Над озером, коло самого причалу, стоїть періста береза. Вона вкута в простір і в час свого існування. Коли хвиля здіймається і б'є в її стовбур, береза не може відступити на кілька кроків назад, на сухий пагорб. Коли осінь надсилає перші нічні заморозки, береза не може сховатися в хату і покірно ронить своє змертвіле листя. Станьмо на секунду антропоморфістами і уявімо, що береза розуміє загрозу собі і розуміє неспроможність загрозу відвернути. Які трагічні її переживання.

Береза прикута подвійно: до простору, де впало й проросло насіння, до часу, який їй судилося стояти над озером, доки її не зрубають, або не згорить вона в лісовій пожежі, або не згниє від старости й виповнености реченців її існування. Людина в принципі вкута тільки один раз: у свій час. Ми не вибирали часу свого народження, машина часу не знайдена, і ми мусимо жити в ті роки, які нам судилися незалежно від нашого бажання. В крайньому випадку ми можемо вийти зі своєї епохи[2], вийшовши з життя; але пересунутися в часі фізично ми не можемо. (Чи можемо духово — далі).

Зате в просторі ми розмірно вільні. Ми можемо відступити з місця, в яке вдаряє, загрожуючи змити нас, хвиля. Під час морозу ми можемо сховатися в теплу хату. Розвиток техніки означає практичне застосування теоретичного постуляту нескутости людини в просторі. І це — одне з благословень людини.

Одначе це благословеня може стати прокляттям, коли людина схоче свободою в просторі надолужити своє невільництво в часі. Коли вона спробує використати простір для того, щоб втекти від часу.

Одним з проявів цього може бути еміґрація. Еміґрація може бути відходом у простір, щоб перешикуватися відповідно до вимог часу, зібрати сили — і відвоювати втрачений простір і ствердити себе в своєму часі. Така еміґрація — є благо; вона виконає місію свого народу або стане на чолі народу в виконанні ним своєї місії.

Але еміґрація може бути і просто спробою обдурити час пересуванням у просторі, може бути спробою втечі. Такі спроби виростають з нерозуміння свого часу і небажання його розуміння, з відчуття страху і розгублености — і вони завжди кінчаються тріюмфом часу над здезорієнтованою й розчавленою людиною. Якщо ви подалися до еміґрації тому, що боялися невільничої праці в шахтах Караґанди або лісорубства в басейні Печори, вам доведеться спуститися в глиб бельгійських шахт, де треба кілька кілометрів повзти темною й мокрою штрекою на череві, ви будете змушені корчувати правічний ліс коло полярного кола в Канаді. Звісно, матеріяльний рівень робітника в Бельгії вищий, ніж у Казахстані, а норми виробітку в Канаді менші, ніж у сибірській тайзі, але… Але від вимоги часу перетворити людину на функцію, на ґвинтик у складному й бездушному механізмі все таки ви не втекли.

Людина вставлена в рамки часу з не меншою категоричністю й безумовністю, ніж береза в рамки часу і простору. Пересування в просторі може створити ілюзію рятування від часу, але це тільки ілюзія. Можна гаряче бажати: ах, якби я народився сто років раніше — це песимісти або консерватори; сто років пізніше — це поступовці й оптимісти. Одначе здійснити такі бажання не можна.

Констатування примусової, не залежної від людської волі вставлености людини в час не означає ані фаталізму, ані приречености. Воно означає тільки одне: не можна обдурити час, не можна перевернути час ані вперед, ані назад. Але можна зрозуміти ходу часу, збагнути її закони і спробувати активно опанувати її, спираючися на відкриті закони.

Трагедія нашої еміґрації зовсім не в тому, що люди відірвані від рідного ґрунту; що їхнє завтра не певне; що їхнє таборове сьогодні злиденне й мілке. Це все сумно, але це ще не трагедія. Трагедія починається з того, що велика, може переважна частина української еміґрації не розуміє свого часу і свого місця в часі. Вона мислить категоріями минулого сторіччя, категоріями безслідно проминулого часу. Практично це означає, що вона не мислить. Віра — велика річ, але ніяка віра в еліту, в провід, в партію, в дух нації, в класову правду, в чорта чи янголів не допоможе, якщо люди не будуть розуміти, з чим вони мають справу.

Згода, що народження в людині лицарського попри все Дон Кіхота — величний акт і урочиста хвилина. Але чи ущасливив когось Дон Кіхот? Чи випадково він лишився смішним лицарем сумної постаті? А він ще мав ту перевагу, що мусів воювати тільки з вітряками й мулами; а ми стоїмо на шляху танка, що насувається на нас, щось кричимо, вимахуємо гарячково руками — і дивуємося, що ніхто не чує нас за гуркотом танка, не бачить за спалахами пострілів танкових гармат. Ні, позиція Дон Кіхота була вигідніша.

Тому ми кажемо: віра, але породжена мислю. Героїзм, але не в тому, щоб стояти на ввесь зріст на шляху танка, а розумний, доцільно спрямований. Отже: розум, мисль, думка, інтелект, розуміння, висновки з досвіду.

Наш пересічний еміґрант думає приблизно так: жив я собі тихо і мирно у своєму — географічна точка, — коли сталася халепа: прийшли большевики (чи там німці), і довелося покидати насиджене гніздечко. А як добре було! Яке вдовілля! Як жилося! Де тут, у якійсь Німеччині, знайти український райочок. Навіть нещасна картопля, — ота, що бульба чи то пак бараболя, — українська картопля солодка, а цю німецьку хоч цукром посипай! А який борщ ми їли! Сало в ньому так і плавало. А вареники! А качка з яблуками! І всім вистачало, і не було ніяких криз. Та це нічого. Це все повернеться. І борщ, і вареники, і качка з яблуками. І все це принесе нам… Україна.

Звідки ж та Україна візьметься? Поки тривала війна, наш мрійливий Санчо-Панса сподівався на те, що Німеччина й Росія так виснажаться, що самі впадуть. Дико сказати, але цю сміховинну «концепцію» підтримувала навіть програмово не одна течія. Тепер це надія на Америку, на «контакти», на доброго американського дядечка.

І не здогадно нашому еміґрантові пересічному, що він — і ніхто — уже ніколи не їстиме того борщу, тих вареників, тієї качки. Не можна двічі ввійти в ту саму річку, вчив Геракліт. В історії не можна двічі ввійти в ту саму епоху. Річка тече неугавно. Ніколи минуле не повертається. Навіть меню обіду минає. Ті, хто сподівається відновлення минулого, реставрації, в кращому випадку сидітимуть мирно в якомусь таборі з роззявленим ротом. Вареники в рот не спадуть. А якщо і «зорганізуються», то це будуть ерзацові вареники, вареники повоєнної зруйнованої Европи, які не дорівнюватимуть вареникам старої України.

Читач, звичайно, розуміє, що вареники тут фігурують сугубо фігурально. Це тільки малий деталик з цілої системи життя. І йдеться про те, що ця система життя ніколи не повернеться.

Про французьку еміґрацію на рубежі XVIII і XIX сторіч говорили, що вона нічого не зрозуміла і нічого не навчилася. Це загрожує всякій еміґрації. Еміґрація завжди стає осередком реставраційних тенденцій і прямувань. Але реставрувати ніколи нічого не можна. Монархія Люї XVIII і Шарля X не дорівнювала монархії Люї XVI. Але все таки і вона дуже скоро була повалена в липневій революції 1830 р.

Може бути в нашій дійсності три типи поведінки: махати руками й галасувати перед насуванням танка — мріяти в закутку про реставрацію неповоротного — намагатися зрозуміти свій час і знайти в його русі засновки для здійснення своєї програми, своїх бажань. Зрозумівши — діяти. Позиція Дон Кіхота, позиція здонкіхоченого в наш час Санчо-Панси — і позиція тверезого розуму, який контролює імпульси й емоції і з якого виростає віра.

Трагедія нашої еміґрації в тому, що вона має в собі певну кількість Дон Кіхотів, має гнітючу масу Санчо-Панс і майже не має людей розуму. Що вона не розуміє через це природи свого часу і навіть здебільшого не старається зрозуміти.

Але це трагедія не лише еміґрації. За малими винятками це трагедія цілого українства ХІХ—ХХ сторіччя. На початку минулого століття на підбій світу вирушав індивід. Він завойовував колонії й розбудовував держави, він ніс світові вовче право і вовчий закон, він прокладав собі дорогу всіма засобами. Це був Наполеон і Бальзак, Фавст і Растіньяк. Про ту добу поет сказав: «Мы все глядим в Наполеоны». В цей час наша література чистими й солодкими словами малювала вузький рожевий світ патріархального хутора і Марусиної незайманости або пасивно мріяла про давно померлу бравуру козацьких повстань. Це було шляхетно, високо і… непрактично. Література зберегла нам чисте сяйво найсвітліших українських морально-етичних традицій, але вона нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не ствердила українства на терезах світової історії. І коли в творця «Марусі» інша героїня — Ївга зіткнулася з вовчим світом невблаганної дійсности з гнітом і пазурями навколишности, що хотіла забрати в неї нареченого, єдиним рятівником молодої пари зміг стати… губернатор, — в суті справи якраз живе втілення системи чужої і гнобительської.

Але хіба губернатор у Квітчиній «Козир-дівці» в своїй функції й суті не те саме, що в вірі покоління Грушевського-Винниченка — уява про істинно-соціялістичні наміри російської демократії 1917 року, що в вірі нашого сучасного еміґранта — певність повернення вареникової ідилії, сподівання на Трумена, на саморозвал СССР, нарешті, віра, так, віра в те, що досить міцно повірити в те, чого хочеться, щоб воно збулося. Єдиний можливий конкретний висновок з мрій наших Дон Кіхотів і наших Санчів — губернатор. Але, на жаль, добрі губернатори бувають тільки в сентиментальних повістях, у житті на ролю губернатора з'являються Постишеви або Хрущови. Не хотілося б бути в ролі Ївги перед такими губернаторами.

Підкреслимо ще раз: етична перевага звичайно буває на українській стороні. Якщо вибирати між Левком і Ївгою, з одного боку, а Хрущовим і Постишевим, з другого, — який же може бути сумнів, хто вищий. Чесність, шляхетність, рухове здоров'я — їх мають Левко і Ївга. Навіть пересічний еміґраційний Санчо-Панса — еміґраційною мовою він називається його величність Паскаренко-Паскаревич — навіть він етичним рівнем своїм вищий від найчеснішого суб'єктивно представника губернаторської чи то пак хрущовсько-постишевської системи. Але що з того, коли їхня чесність і шляхетність нікуди не спрямована. Архімед міг звичайним кийком підважити світ, якби була точка опертя. Наші мрійники — чи то ґатунку активного — Дон Кіхоти, чи то пасивного і пристосуванського — Санчі-Панси — мають великий добрий кий. Але вони не мають і не можуть мати точки опертя, бо їхні прагнення — безпредметові на тлі того часу, в який вони діють; і вони нічого не шукають, а тому і знайти не можуть.

Дехто в російській революції 1917 року і в російській пореволюційній дійсності не бачить нічого відмінного від Росії часів Іванів III і IV, Петра І і Катерини II. Ця концепція — зовсім не українська. Її проповідували й проповідують самі росіяни. Максиміліян Волошин писав про вітер російської революції:

В зтом ветре — гнев веков свинцовых,

Русь Малют, Иванов, Годуновых —

Хищников, опричников, стрельцов.

Свежевателей живого мяса —

Чертогона, вихря, свистопляса —

Быль царей и явь большевиков.

Что менялось? Знаки и возглавья.

Тот же ураган на всех путях:

В комиссарах — дух самодержавья,

Взрывы революции в царях.

Це писано десь коло 1920 р., а перевидано російською еміґрацією тепер. Одначе це тільки півправди. Думати так означає не розуміти успіхів, тих успіхів, які російська система зробила саме після революції, вибившися — як-не-як — на ролю одного з «великих трьох» (big three). Не можна сказати, що Росія давніше не робила таких спроб: похід на Париж 1814 р. і Віденський конґрес, похід на Стамбул 1877 р. і Берлінський конґрес — це спроби, аналогічні з Ялтою і Потсдамом, але тоді вони закінчилися поразкою. Тепер — успіхом — не випадково.

Суть у тому, що після 1917 р. росіяни може, вперше спромоглися поєднати стару свою концепцію внутрішньої і зовнішньої політики з маршем часу. Це дало їм силу і принесло осяги. Знеосібнення, функційність, порядкування людьми як коліщатками або нулями, технічність життя і мислення — все це прояви нашого часу, і в добу опрічнини або асамблей і стриження боярських борід вони існувати в такій формі не могли, хоч певні сталі риси російської ментальности проявлялися в ті періоди і проявляються тепер.

Наша епоха — і трохи не визначається лагідністю й людяністю. Її не втілиш в образ голубки. Але і не леопард її символ. Її символом радше міг би бути образ величезного преса-гніту, руханого складною системою трансмісій. Це страшний образ, бо страшна і епоха. Російський варіянт реалізації сучасної системи сперся на найгірше, найгнітючіше, найменш людяне, що є в епосі. Ті нації або люди націй, що стоять на вищому етичному рівні, повинні б знайти свою, вищу, людянішу концепцію доби. Може навіть інший її образ. Бо мріями, ізоляцією, втечею і високою моральністю, взятими самі по собі, неухильного стискання преса не припиниш.

Сучасний передовий світ і сучасний технічний світ можуть багато чого стерпіти. Але ніколи вони не помиряться і не визнають провінціялізму — на якому б етичному рівні провінціялізм не стояв. Трагедія української еміґрації, трагедія всього — за малими винятками — українства ХІХ-ХХ сторіч в їхньому безконечному провінціялізмі. Від Марусі Дротівни через Винниченка до леопардизму нашого — раз-у-раз чесні душі, прекрасні наміри, благородні почуття — і провінційщина, провінційщина, провінційщина. Українство ввесь час — прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою. Іноді воно пишається цим, частіше — не здає собі з того справи. А то робиться страшно вольовим, страшно активним, мало не звірячим, але це виглядає дуже мило й трохи смішно. Тому наш европеїзм завжди відстає від Европи найменше на яких 30 років і наздогнати її не зможе, як прудконогий Ахілл в уяві Зенона Елеата не може наздогнати черепахи. Тому наші органічно-національні прямування раз-у-раз сходять на закостенілість і реставраторство. Справа була рушила з місця в двадцяті роки нашого сторіччя по обидва боки Збруча, коли пробудився активізм, коли почато перегляд патріярхально-традиційного поняття України. Але незабаром рух був припинений у самих зародках, ще перед першими розмашними кроками: по один бік Збруча він захлинувся в крові, по другий — у пустопорожній балаканині про елітарність, патриціянство, лицарськість і примат волі й віри над розумом.

І тому в еміґрацію ми вийшли теж з Каїновою печаттю провінційщини. Тому ми крутимося в колі старих і застарілих проблем — про гетьманську державу 1918 р., про неоклясиків, про Европу — і ми, не виходячи поза коло Драгоманов — Хвильовий — Донцов — Липинський. Або — ще гірше — потураючи провінційно-таборовим смакам, підносимо до рівня світової проблеми таборову крадіжку. Здавалося б, що ці видатні імена і порушені цими людьми — в свій час — в їхній час! — проблеми — вже повинні були б стати для нас культурним кліматом, а виявляється, що вони для нас все ще тільки об'єкт дискусії. Так ми умудряємося відставати не тільки від світу, а навіть… від самих себе.

Що ж дивуватися, що, скажімо, наше мистецтво — вияв нашої духовости — не знаходить резонансу серед чужинців? У Мюнхені за останні два роки виступало багато мистців-чужинців. Дехто з них здобув собі ім'я. Угорець-піяніст Кораллі, угорець-дириґент Шольті, хорватка-піяністка Бранка Мусулін, естонець-скрипак Авмер стали для німецького слухача поняттям. Ні одне українське ім'я для німецького музичного світу поняттям не стало. Відбулася виставка малярства й скульптури «ДП». Українці виставили три п'ятих експонатів, поляки, латиші, литовці, естонці — всі разом — дві п'ятих. Преса, обговорюючи виставку, найменше згадувала про українців. І характеристично, що з українських робіт були виділені тільки праці Галини Мазепи — хоч сприйняли їх хибно, порівнюючи з картинами Марка Шаґала, але це було єдине, що не здалося німецькому глядачеві провінційним. І це німцям, які і самі сьогодні становлять у мистецькій Европі суцільну глибоку провінцію!

Те, що роблять наші мистці — здебільшого цілком поза часом. Пейзажі, як їх малював Левченко і Бурачек. Портрети під Мурашка. Етнографічні мотивчики. Ню під Ренуара. Найпопулярніший у нас музичний ансамбль жахливо сполучає етнографізм з джазовістю; не доїхавши ще і півдороги до Америки, він уже «американізує» українську народну пісню (Що ж буде в Америці?) Наш глядач вдоволений. Наша преса прихвалює і радить як репрезентацію нації, як мало не найкраще в світі мистецтво. Витворюється комплекс не просто провінційности, а самозакоханої провінційности. Глядач вдоволений мистцем. Мистець вдоволений глядачем. Все в порядку. Шкода, що світ нас не визнає, але це, мабуть, він не доріс. Бо от, американський сержант містер Бравн вписав у книгу вражень слухачів думку, що нічого кращого від цього ансамблю він у своєму житті ще не чув і не бачив. (Звичайно, він не згадав про бокс, коли чемпіон Ґраціяно розбив носа Тоні Сейлові і дав нокавт за три хвилини. Це було куди глибше переживання!).

Так утворюється зачароване коло мистець — глядач. Мистець вдоволений глядачем. Глядач вдоволений мистцем. І обидва вдоволені, коли їм ніхто не перешкоджає. А стати на прю з нашою провінційністю — це означає «провадити розкладову роботу», це означає робити те, що «потрібне тільки нашим ворогам (хіба згадувати яким?)». На конґресі мистців нам проповідують, «що виконавці мусять достосовуватися до публіки». Що публіку не треба дратувати тим, чого вона не розуміє. Як у зоологічному саду на клітці слона вивішують напис: «Не дратувати. Годувати тільки білим хлібом». Цілі часописи спеціялізуються на тому, щоб догоджати провінціяльним смакам, не хотячи зрозуміти, що слона нашої провінційности треба годувати саме тим чорним недопеченим хлібом, яким годують людей нашої епохи. Він перехворіє на розлад шлунку, але зате, може, Бог дасть, вийде зі своєї слонячої мрійливої пасивности й інертности, трошки розглянеться по світі і спробує зорієнтуватися в оточенні.

І тому, навіть коли вони помиляються, хай будуть благословенні ті, хто хоче покласти край мертвоті українського старозавітного хутора, перенесеного порядком утікання від свого часу і компенсування часу простором до центру Центральної Европи. Від того, чи вони збудять сонного, чи змусять його розглядатися й мислити, залежить дуже багато. Тому може ніколи роля мистецтва в історії українського народу не була така велика і відповідальна, як тепер. Питання стоїть просто: або Україна — або тривання нашого провінціялізму. Мистецтво може збудити нас з летаргії, з голубих мрій. Ніколи мистецтво в нас — крім часів великого творчого вчину Шевченка — не мало таких завдань і таких шансів. І це не самопиха людини, зацікавленої мистецтвом, а об'єктивний факт. Наше пробудження може початися саме від мистецтва. Почавшися, воно піде далеко за межі мистецтва. Але без початку — нічого не буває.

Хтось першим мусить вирватися з зачарованого кола взаємного задоволення глядача і мистця. Один час була надія, що це зробить наша публіцистика. Донцов розворушив був застояне болото нашої провінції, кидаючи в нього камінь за каменем. Поверхня заряботіла, зайшлася брижами. Одначе до бурі, що сколихнула б до самого дна, наснажила б усе свіжим повітрям і пустила б у новий рух, не дійшло. Бо киданням камінців у плесо озера бурі не зчиниш. А позитивної програми, що збурила б усі води, не було. Програми, що створила б українську концепцію доби.

Було багато слушного. Передусім, — шукання в самих себе здорових, міцних національних традицій. Не отих кисло-солодких, мовляв, «Мово рідна, Слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має». Не ідилічно-пейзанських. А мужніх і творчих. Спроба поєднати старі традиції з новою активістичністю. З хуторянского мрійника зробити людину дії.

Дальшим кроком мусіло бути: зрозуміти ходу часу і, спираючися на активізовані кращі національні традиції, витворити свою концепцію доби.

Замість цього культ традицій привів до ідеалізації того в минулому, чого не відродиш — уявної елітарної чи псевдоелітарної середньовічної лицарськости; а культ активности розчинився в домінанті муштрованої волі й фанатичної сліпої віри, при повному приглушенні вміння думати і міркувати. Практично все це означало — знову ж таки — деіндивідуалізацію людини, змасовлення її. Мимо волі творців їхня концепція цілковито відповідала тенденціям часу нашого, а не середньовічного. Але це було скорення часові, а не використання тенденцій часу, щоб здійснити українські ідеали, не пристосування часу для українських потреб і для реалізації українських мрій. Усе сходило на підпорядкування української людини переможній ході залізної доби, розчавлювало цю людину і робило з неї добрий ґрунт для всякої диктатури. Практично концепція вироджувалася в організацію — організацію ордена, суворого і надлюдяного, де кожний — тільки сліпе коліщатко в загальному русі. Чим це в принципах структури (не говорю про суб'єктивні наміри і про систему фразеології) різниться від большевизму? Бажаючи створити українську концепцію поза добою, створено об'єктивно концепцію нашої доби, але зовсім не українську.

А сучасники, виплекані в тіні вісниківської системи, виявляють часом уже повну розгубленість і неспроможність щось зрозуміти. З одного боку спираючися на Донцова, вони з другого хочуть спертися на Багряного, Барку, Подоляка, — себто письменників, які за термінологією Донцова, безперечно, опинилися б у рядах письменників плебейських, свинопаських, гречкосійських чи ще яких — і це цілком свідомо, послідовно й добровільно.

Вбачаючи в сучасній літературі тільки «демобілізацію, кастрацію української літератури, знищення ієрархії понять, моральний розклад» і «хаос в нашій духовості» ці СУЧАСНИКИ думають і твердять, що вони говорять від імени України, а в дійсності — тільки від імени української заспаної й непрочуханої провінції, яка охоче прийняла «ієрархію», запропоновану їй Донцовим, як прийме все, що забезпечить її від подиху живої мислі.

Так довершується еволюція, так закривається її коло. Почалося з бунту проти провінції, з камінців у болото під обурене кумкання всіх допотопних малоросійських і цісарсько-королівських жаб. Минуло яких двадцять років — і жаби побачили, що хвилюватися, власне, не було чого. Їх кликали до ієрархії, до того, щоб не мислити, а слухатися й вірити? Будь ласка, з великою охотою. Систему фраз — засвоїти за двадцять років можна. А суть — суть лишається стара. Хай собі час іде своєю ходою, а нам аби було болото.

І коли з'являються нові люди, що наважуються — о жах — мислити і поставити під сумнів болотяну «ідеологію» і звичаї, о, тоді жаби починають кумкати щосили і бризкати в тих сміливців болотом, скільки стане снаги.

(А втім ще Платон пропонував зі своєї держави поетів виключити. І Борис Пастернак писав уже в наші дні: «Вакансия поэта опасна, если не пуста»).

Так, повторюю, довершується еволюція: те, що було бунтом проти провінції, стало формою мімікрії тієї самої провінційности, тільки в новій оболонці бездумного зорганізованого фанатизму.

Так відпала надія на те, що публіцистика виведе наше мистецтво і нашу духовність з того зачарованого кола, в якому вони опинилися. Стало ясно, що це можуть зробити тільки самі мистці. Так зродилася та спроба, яка ввійшла в нашу дійсність під іменем МУРу. Звичайно, з орденським фанатизмом, примітивізацією й провінційністю можна боротися і з позицій реставраторства ще переднішої доби — і такі течії в МУРі є. Одначе вони не становлять, дякувати Богові, більшости. Поза тим мистців різних напрямів об'єднує в МУРі одне: бажання покінчити з нашою провінційністю, бажання визначити своє місце супроти епохи. І біда МУРу зовсім не в тому, що якийсь письменник не так змалював українську жінку, як того хотілося комусь там, і не в тому, що хтось занадто захопився літературними експериментами, а в тому, що мистці, зібрані в МУРі, попри всю пристрасність свого бажання, не створили ще концепції України в нашій добі. Що вони добре знають, чого не повинно бути, але ще не досить знають, що бути повинно.

Це їхня біда, але не їхня вина. Мистецтво і споживач мистецтва — одне. Це тільки здається, що мистець сам висуває якісь концепції. Він висуває їх у співпраці зі своїм оточенням і споживачами (коли можна вжити такого терміну) його творів. Якщо ж «народ безмолвствует», а ті, хто претендує на ролю критиків, заохочують його до дальшого «безмолвствия» і потурають культові Кащенка і А. Чайківського, то тяжко вимагати від мистців, щоб вони самотуж і в ізоляції створили величну концепцію України в нашій добі. Мусимо бути їм вдячні вже й за те, що вони розворушують сонне болото і — horribile dictu[3] — сіють хаос у нашій духовості, (Якщо умовно назвати це хаосом). Бо з хаосу може щось зродитися, а з стоячого болота — нічого, крім смороду. Бо головне і вирішальне — щоб ми, щоб наші люди навчилися мислити — і то не тільки еліта, провід, патриції й лицарство, а й гречкосії й плебеї, не тільки мистці, а навіть… на смерть перелякані можливим постанням хаосу наші СУЧАСНИКИ.

Три ставлення до нашого часу відзначили ми на початку: мріяти в закутку — махати руками перед насуванням танка — намагатися зрозуміти час і знайти в його русі засновки для здійснення своєї програми. Перші дві концепції вже знайшли своє оформлення, свій вияв у нашому письменстві. Третя — найважливіша — ще тільки починає виборсуватися з хаосу. Поки вона не виборсалася, дуже легко шукачів її лаяти й цькувати. Але: чи лайки й цькування допоможуть їй виборсатися?

Один з провідних наших малярів і графіків говорив на Конґресі мистців приблизно так: Нас кличуть іти в рівень з добою. Але ми не хочемо цього. Бо що таке наша доба? Згусток бруду й крови. Зосередження всього наймерзеннішого, що можна знайти в історії людства. Тріюмф забріханости й підлости. Чи не краще протиставити їй свої вічні чесноти — віру, щирість — і спиратися на них, ніби доби нема?

Це концепція незалежности мистця від нашого часу. Душі мистця як осередку вічних цінностей, не зв'язаних з жадною добою. В літературі ці погляди оформив М. Орест:

Покинули землю правда і диво —

І людське життя тече

Злочинне і дике. На мертве жниво

Дивитись душі боляче.

Так характеризує він наш час — і такий він робить висновок:

Оподаль від людей, злочинства і пороку

Плекай душевний мир і тишину глибоку —

І чисті помисли, посталі в тишині,

Надійно проростуть у нетутешні дні.

І чи не про те ж саме говорить і Т. Осьмачка, коли він протиставить поета — війську і людям:

І всі поети, як у гніздах птицю,

У душах носять вічність-ваготу,

і між людьми, мов журавлі в криницю,

схиляються у чисту самоту;

проз них несуть заковані у крицю

і військо й люди сховану мету,

та не цікавляться поети нею,

неначе тінню давньою своєю…

Але Осьмачка знає вже й те, що автономія мистця неможлива, бо:

Але замурзані у кров гурти

силкуються заглянути артистам

до тихої, мов місяць, самоти,

де спіє людська думка особиста, —

і падають під жорна чи під тин

поети від свавілля і насильства…

У своєму послідовному запровадженні ця концепція означає зречення поетом світу, мовляв, «люди заняты ненужным, люди заняты земным» (Ґумільов). Концепція, яка в кращому випадку відкриває якийсь вихід особисто для мистця, але не для загалу, не для нації, бо нація, на жаль чи не на жаль, не може відійти від земного, стати оподаль від людей. Та і мистець може зробити це як особа, але не може зробити цього як мистець, бо поняття мистця включає в себе автоматично звернення до сприймачів його творів — ніхто не був ще добровільно мистцем для самого себе.

І тоді з'являється інша концепція, яку репрезентує найпослідовніше в нас, мабуть, Багряний, але своє найдовершеніше стисле формулювання вона знайшла в Орестовому ж таки образі «добра безумного»:

Знане безумство в віках: безумство злочинств і мерзоти.

Але безумство добра є і повинне прийти.

Формула «добра безумного» — це не формула добра оподаль від епохи, це формула добра всупереч епосі, наперекір своєму часові. Тут і там спільне одне: діяти, не зважаючи на епоху, діяти так, ніби епохи немає, ніби людина не існує в рамках часу.

Одначе людина існує в певному часі, як береза — в часі і просторі. Свідомим зусиллям вона може якоюсь мірою вирвати свою мисль, своє почуття з кола бігу сучасности (до певної міри, — бо мав рацію Геґель, казавши, що коли хто тікає, то шлях його наперед визначений шляхами того, від кого він тікає!). Одначе це вчинок суто індивідуальний. Перенести на колектив людей його можна тільки порядком абстрагування й навіяння. Навіяння породжує фанатизм. Фанатизм виключає мислення взагалі або — найменше — ясність мислення. Без ясности мислення всякий рух сходить на манівці і перетворюється мимоволі й несвідомо на свою протилежність. Ми бачили це на прикладі «вісниківства»: зі способу боротьби з провінційністю воно хоч-не-хоч стало перетворюватися на осередок провінційности, що існувала перед ним. Комуністичний фанатизм перетворився на машкару й форму російського імперіялізму, — того, що існувало перед ним. Свого часу фанатики довели були високе християнство до спотворення в інквізиції. Усякий фанатизм убиває те, що він обстоює. Бо все живе — живе тільки в своєму зіставленні з протилежним. Коли зникає протилежне, зацьковане фанатиками, зникає (викривлюється) неминуче й те, що лежало в основі руху. Не кажу вже про ті відхилення, які доконечно стаються в процесі боротьби.

Можна, звичайно, випередити свій час і можна відстати від нього. У такому ракурсі стояв до своєї доби Стендаль: в епоху романтизму він був аналітиком-дослідником у красному письменстві, — випереджаючи розвиток експериментальної психології і теорію експериментального роману Е. Золя. Так випередив свій час Шевченко і Леся Українка. Недурно «Оргія» її побачила сцену мало не за сорок років після свого написання, і то далеко поза Україною! Так відстав від свого часу в двадцятих роках нашого сторіччя С. Єфремов як літератор, а ще більше — сьогоднішні епігони «вісниківства». Одначе випередити час або відстати від нього — ще не означає стати над часом. Це означає тільки мимоволі включатися в інший час, в іншу добу — і тут саме важить, в яку — минулу чи майбутню, духово вищу чи духово нижчу. Історик літератури розглядатиме Стендаля після романтиків, Єфремова — перед Лесею Українкою, а Кафку — серед сюрреалістів. Наших переляканих СУЧАСНИКІВ він розглядатиме в передмурівську добу. Наших поетів, що хочуть стати поза часом, що діють, не зважаючи на час, він розглядатиме таки все таки у перспективі нашої доби. Бо своєю трагічною втечею від часу вони якраз мистецьки оформляють хаотичну розгубленість української людини нашого часу. Якщо дозволено процитувати самого себе, ще два роки тому на 1-му з'їзді МУРу я говорив про подібні настрої і назвав їх виявом теперішнього «етапу великих розчарувань і випробовувань…, коли розум може втратити віру в себе і на рятунок мусять прийти не раз ірраціоналізм, віра, містика, демонізм… Етапу розколотої свідомости, розхитаної душі» («МУР» І, 59). Чи треба говорити, що навіть такий малий період, як два роки, ствердив цю прогнозу?

Так, це вияв саме нашого часу, а не якогось іншого. Вияв, але не вихід. Свого часу це прекрасно зформулював Микола Хвильовий: «Хоче „дідусь“ чи не хоче, але, коли він художник, епоха кінець-кінцем зробить його своїм». Але як зробить, — це вже залежить не тільки від епохи, а і від нього самого: «Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакійовичем, чи Держимордою» («Камо грядеши?»). Нашим мистцям, що не хочуть бачити свого часу, незалежно від їхніх бажань, лишається доля упосліджених Акакіїв Акакійовичів. Вони самі себе на неї прирікають.

Це не значить, що треба нам іти за добою, включитися слухняними автоматами в її переможну ходу. Зовсім ні. Включитися означає приректи себе на рабство. Що користи, що воно буде добровільне. Тоді можна було і на еміґрацію не подаватися. По-своєму концепцію доби прекрасно здійсняє СССР. Промиваючи золото на Колимі або пишучи оди в «Вітчизні» (не знаю, що гірше), люди цілком виконують замовлення й вимоги доби.

Ні, йдеться зовсім не про те, щоб скоритися добі. Було б звичайною пласкістю кликати до цього. Лишімо це комуністичній пресі. Звичайно, маршрут часу буде здійснений так, як того вимагають об'єктивні й суб'єктивні передумови. Але від людської свідомости залежать форми реалізації цього маршруту. А форми важать дуже багато, і саме в них виявляється людське. СССР і Америка уже здійснили маршрут функційної доби. Але СССР здійснив його системою терору, тиску й розчавлення людської особистости. Америка здійснила його системою своєрідного розподілу економічних цінностей і добровільної нівеляції пересічної людини. Обидва способи не задовольняють людство, але хіба може бути сумнів, що один з них все таки незрівняно кращий?

Чи не може Україна запропонувати людству і здійснити новий і може справді людський варіянт маршруту доби? Чи не може вона показати людству вищі супроти досі відомих можливості?

Це не месіяністичні безґрунтовні мрії. Це не тільки в наших бажаннях і поривах виправдане. Єдиний спосіб для України заіснувати реально в русі людства — це витворити й запропонувати людству свою концепцію доби. Це виправдано також і причиново. Україна може це зробити, спираючися на свої національні традиції. Чи зробить — це залежить і від нас.

У кожному конкретному випадку потреба часу розв'язується у відмінному варіянті залежно від живої, невмирущої спадщини національних традицій того чи того народу. Давно відома істина: якщо двоє роблять те саме, вони роблять не те саме. Вона стосується не тільки до осіб, а і до націй. Та сама соціялізація зовсім інакше виглядатиме в Англії, Франції, Росії, Україні, Албанії.

Традиція України, яку вона може принести в нашу сучасність, це — умовно називаючи — традиція вічно-селянського в ній, — не в клясовому розумінні, а в духовому. Юрій Липа формулював це поза часом, так би мовити, і простором: «Ми раса, що її призначенням є визволити і утвердити вільне й можновладне селянство — в Україні й її оточенні». У такій формулі, якщо розуміти її буквально, це звучить утопійно і нереально. Більше: в такій площині формула охоплює історію України від часів Трипілля до… розкуркулення. Але не далі. Колективізація бо означала смерть вільного й можновладного селянства як економічної й соціяльної категорії.

Одначе формулу Юрія Липи не треба розуміти так спримітивізовано. Розуміймо її «селянство» як категорію психологічну. Розуміймо її як ту домінанту, яка завжди в історії України давала панівний тон. Яка влилася і визначила «звучання» нашої історії в часи Володимира Великого і Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Сагайдачного, Хмельницького і Мазепи, Шевченка і Юрія Липи. Розшукаймо це «вічно-селянське» в козацьких ватагах під Трапезундом, в універсалах великого Богдана, в «Книгах битія українського народу», в війську УНР і УПА. Збагнімо, як це вічно незмінне змінялося в роках і епохах, які своєрідні і неповторні стопи воно давало з чужими середовищами в незвичних ситуаціях — у варязьких дружинах, в міських прицерковних братствах, на засіданнях Центральної Ради і навіть тепер, у таборовому примітивізмі еміґраційного побуту. І тоді поставмо питання: що може дати ця незмінна в вічній мінливості наша найбільша цінність у наші дні? Як вона може визначити місце і місію України в жорстокій і гнітючій ході нашого часу?

Не будьмо невдячні. Література і малярство наших останніх років дещо дали нам для зрозуміння наших «вічно-селянських» первнів. Передусім, згадаймо Барку, Стефановича, Осьмачку, Лятуринську, Галину Мазепу і ін. Але будьмо і вимогливі. Література наших останніх років мало думала над місцем і ролею «вічно-селянського» в нашій сучасності. Вона не навчила нас зорієнтуватися в теперішньому трудному світі. Ми хочемо, щоб вона нас і цього навчила.

В цій вимозі нема нічого принизливого для мистецтва. Зв'язок зі своєю епохою означає не рабство, а суверенність мистця. Не Держиморда, не Акакій Акакійович, а проводир Мойсей — так мислимо ми собі сьогоднішнього мистця. Цього чекають від нього люди. Відомий французький літератор Дені де Ружемон пише: «В Америці не пишуть книжок з наміром, щоб вони тривали, але бажають, щоб вони вражали й діяли з найбільшою силою на найкоротшій відстані часу». І він додає: «Це ознака здорової культури». І саме такі книжки триватимуть — додамо ми — в віках.

Так, ми ждемо, що мистець буде нашим Мойсеєм. Для цього він мусить зрозуміти свій час. Не задкувати по-рабськи за часом, але, збагнувши його і спираючися на нашу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне мистецтво, які через мистецтво, через велич його осягів сповістять оспалому людові нові скрижалі завіту: українську концепцію нашого часу.

Не забираймо, як декому кортить, в мистця права на самоту — це його високе право говорити сам-на-сам з Богом. Але ми терпляче ждемо, що з гори Синаю він повернеться до нас із скрижалями. Ми приймаємо мистецтво самотнього. Але ми хочемо, щоб із цієї самотности блиснули блискавки, що опромінять нам може несподіваний для нас самих шлях. Ми приймаємо і добро безумне, добро Дон Кіхота. Але ми пам'ятаємо, що на практиці Дон Кіхоти занадто часто обертаються Акакіями Акакійовичами. І тому ми жадаємо літератури, що підносить добро розумне, добро, що спирається не тільки на бажання й суб'єктивні настрої, а і на знання і розуміння об'єктивної дійсности.

Тому ми живих письменників навіть з тисячею помилок, навіть з несимпатичною комусь біографією, навіть з невдалими подеколи експериментами, навіть хаотичних, цінимо більше, ніж тих, хто п'ятнадцять років тому завчив кілька тощих істин і, повторяючи їх до речі й не до речі, думає, що він усе розуміє, йому все ясно і він може показувати іншим шляхи, а ті інші можуть багато чого робити, але одного не сміють: самостійно мислити. Це про таких людей говорив Ніцше: «Є і такі, що сидять у своєму багні і так говорять з очерету: Чеснота — це тихенько сидіти в багні».

Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм.

Не забуваймо, що і Христос більше цінив розбійника, ніж митарів і фарисеїв.

Мюнхен, листопад 1947.

3. При битій дорозі

Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована.

Я згадую Миколу Зерова: «Сонце підводиться на сході, і не можна не вірити, що ми вийшли на широкий шлях історії, а тим часом скрізь — сліди застарілої „малоросійщини“, провінціяльности — і „галици свою річ говоряхуть“ (риса запустіння: провінціяльне місто, зачинені віконниці, тихо — і тільки галки кричать)».

Віконниці — провінція. Галки — провінція. А чи чули ви музику мюнхенського ранку: ви ще напівсонний, крізь майже, майже зімкнені повіки ви спостерігаєте, що в кімнаті вже не поночі, а рожевий присмерк. Але волієте не помічати цього: під периною (О німецькі перини! І чому вас ніхто не оспівав, як Гоголь скрипучі двері своїх старосвітян-поміщиків! Як ви облягаєте розніжене тіло вночі! Як пухко вас збивають уранці! Як вивішують у соняшний день з бальконів і вікон!) — під периною солодко і тепло. Аж тут враз: взз-взз-гуп, взз-взз-гуп… Це в сусідній кімнаті підносяться жалюзі — одні, другі… І тихше: взз-гуп — в сусідньому будинку. І знов голосніше: взз-взз-гуп — під вами, над вами. Це музика мюнхенського ранку. Ви не заснете більше: дерев'яний ритм підношених жалюзі вигнав рештки сну. Треба вставати і піднести й собі — не запізнюючися супроти всіх — жалюзі.

Або мюнхенські голуби: вони гуляють по асфальті бруку. Чиясь рука з-над вашої голови кидає їм пригоршню хлібних крихт. Хвилина гарячкового наскоку, дзьобання — і крихт нема. Знову кид — знову скок і метушня. Он один з підбитою лапкою. Він шкутильгає, але нічого, і він не відстає. Їде авто або трамвай — голуби шурхають на ґзимс будинку по другий бік вулиці, підбитий похапцем біжить на край пішоходу, — проїхало — і знов вони походжають по асфальті бруку. Так наладнано, домовито, певно.

Так що ж: галки — провінція, а голуби — ні? Віконниці — провінція, а жалюзі ні?

А може, Мюнхен теж провінція?

Тоді ходім на двірець. «Натовпи, натовпи, натовпи. Приміських залізниць приплин і відплин», — писав поет. Правда, про Харків, а не про Мюнхен. Традиційний міський — урбаністичний — пейзаж з посиленою дієслівністю: шугають авта, бряжчать трамваї, поспішають пішохідці. Або, змінивши порядок слів: авта шугають, трамваї бряжчать, пішохідці поспішають. Червона шапка з потрісканим цератовим верхом — щоб не промокала, і мідною стяжкою на околичнику — артіль гінців. Білошоломний і білопанчішний емпі думає, що наводить порядок. Дві повії (вони не суперечать порядкові) на віддалі п'ять кроків одна від одної: спочатку запрошує перша, коли не сподобалась — за п'ять кроків друга. Очевидно, на різні смаки. Жид питає голосно, але прихрипло, щоб скидалося на шепіт: Was verkaufen Sie? Коло льотерійника — море роздертих білих коверт — програші, програші, програші. Вгорі годинник. Пробитий дах двірця частково вкритий дошками; частково — небо. На підлозі, пощербленій уламками бомб, калюжі. Люди біжать до поїздів. Авта шугають. Поліцай на розі безперервно переводить світлофор: зелене — жовте — червоне — жовте — зелене — жовте — червоне. Свисток. Знімають людей з трамвайних підніжок. Трамвай рушає далі.

І це провінція? Це теж провінція? Чи, може, це наш ідеал? Европа. Нова. Психологічна. Одвічна. Ще якась. Ще якась?

О людино в незрушенім, в блимах печі!

Не забудь: поїздам віки гуркотати.

У підручниках речі і поняття мають свої визначення. Їх вивчають до іспитів і забувають, уставши з іспитового стільця. В житті речі і поняття тримаються в свідомості, існують у сприйнятті протиставленнями. Чорне — не біле, корова — не собака. Такі визначення неусвідомлено тягнуться в усіх напрямах безконечними ланцюгами, а все таки поняття існують передусім у них. Двоє літераторів сперечаються про клясицизм. Кожний з них свого часу дав своє визначення: що він розуміє під клясицизмом. Визначення показують, що в це слово вони вкладають різний зміст. Тепер поет написав вірш. Перший літератор каже: це добре, бо це клясицизм. Другий каже: це добре, бо це не клясицизм. Потім вони починають лаятися. Публіка вдоволена і сміється. Лаятимуться вони вічно, бо їх не цікавлять визначення. Публіка посміється, і їй набридне. Вона розійдеться і обох уважатиме за дурнів. А вони тільки довели, що зміст понять визначається не визначеннями, а протиставленнями.

Клясицизм і літератори мене зараз не цікавлять. (А може, вони теж вияв провінційности?). Нас цікавить провінційність. Якщо ми визначимо її купою абстрактних слів, це нічого нам не дасть. Якщо ми визначимо її галками й віконницями, це теж нічого не дасть. Хібащо ми взяли б галки й віконниці як протилежність голубам і жалюзі. Але ми ще не знаємо, чи маємо на це право.

Тоді може вважати протилежністю провінційности — столицю? Застій і рух? Колотнечу мюнхенського двірця? Але невже якийсь Карл Ясперс, що живе, не виїжджаючи на жадні конґреси, нікуди, в гайдельберзькій кімнаті з жалюзі, які гуркочуть взз-гуп, взз-взз-гуп кожного ранку — провінція, а повія і спекулянт з мюнхенського двірця — столиця? А може якраз навпаки? Може з провінцією так, як з клясицизмом: сперечання без розуміння? Двоє рижих на арені цирку?

Пациків — провінція. Париж — столиця. А може, навпаки? Отже, оспівав Ів. Багряний Пациків як центр світу, як столицю землі, як Мекку й Медіну нового людства:

Звідкіль «вітри історії гудуть» —

Чи то із Заходу, чи просто десь із Сходу?

Із Кобол як гудуть, мій друже Паперов?

Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний,

Що поет назвав Пациків Кобеляками, це не має значення. Якщо люди сучасности мають по п'ять прізвищ і ціна людської назви така ж проблематична вартість, як валютна одиниця в сучасній першій-ліпшій европейській країні, то і Пациків може мати багато назв.

Так отже: Пациків чи Париж? Ясперс чи повія з мюнхенського двірця? І коли говоримо, що Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована, — чи означає це, що треба зруйнувати Пациків (бо Париж ми зруйнувати не можемо — це зроблять без нас)? Або радіти, коли нам руйнує його котрийсь із численних наших визволителів?

Руйнувати не тяжко і часто навіть весело. Тут можна закінчити історію нашого острова, з тиждень тому почався навчальний рік, і пластуни повернулися додому. Лишилося троє, щоб упорядкувати господарство й зліквідувати справи. Це був тиждень солодкого неробства. Робити, власне, не було чого. Рибалили з човнів. Веслували. Гуляли. Спали. Більше нудилися. Навіть їжу самим собі варили неохоче, з відтяганнями, з запізненнями. Починали варити, коли вже зголодніють.

І раптом учора надвечір (сонце тепер заходить раніше, і вода в озері холоднішає) почалася біганина, шум, рух. Виявляється: вирішено спалити все, що спалити можна. Постягали з усього острова хмиз і сухе галуззя. Зірвали з пристані вивіску «Водний пластовий табір». Зірвали східці до причалу, котрі легше піддавалися, з ухканням і гейканням підтягли колоду, що лежала над берегом, і поставили її сторчма. Цього показалося мало, і стали роздирати руками й пазурями нашвидку позбивані з дощок відхідки. Шарпанина й метушня запанувала на острові.

Коли стемніло й зійшов місяць, величезною вогняною колоною спалахнуло велетенське (а Самчук пише: великанське), сторчма уставлене багаття, а навколо затанцювали метелики іскор. Зраділі, як діти, постаті бігали навколо багаття і підкидали в полум'я галузки, які силою вогню повилітали з пекельного кола не догорівши. На ранок серед купи попелу, поміж зів'яло-звислими від спекоти гілками навколишніх дерев стирчала обпалена, але не згоріла колода-стовбур щоглою корабля пожежі. І після того ми покинули острів.

Ми попрощалися з островом, потім з озером, і тепер поїзд везе нас до Мюнхена. До мюнхенського зруйнованого, частково перекритого дошками двірця. Цікаво, коли літуни скидали на нього бомби, чи вони теж почували щастя руйнувати? Чи справді в кожному є кусочок Нерона? І якщо спалити Рим — велично, жорстоко і страшно, а спалити відхідки на острові над озером у Баварії — смішно і по-хлоп'ячому наївно, то як оцінити нищення мюнхенського двірця?

І взагалі чи не виходить, що провінційність — це маломаштабність? Міркування не нові. Давно відомо: убивця одного або десятьох — убивця; убивця сотень тисяч — геніяльний вождь і полководець.

З усього висновок: руйнувати Пациків, скликати на нього хрестовий похід — не кажучи про те, чи це корисно, чи ні — провінційно. Ми зайшли в зачароване коло: жити в Пацикові не можна, руйнувати Пациків — смішно і наївно.

Проблеми ніколи не розв'язуються. Розв'язувати проблеми практично означає їх заплутувати. Щоб поставити яйце на дошці стола, нічого не допоможе: ані крутити його з кінчика на кінчик, ані зайнятися обчисленням кривизни його поверхні. Яйце треба розбити.

Як можна зробити це з нашою провінційністю? Двоє міст, два дні зможуть нас дечого навчити: 1941 рік. Харків, 26 жовтня. Львів, 30 червня. Ще позавчора тікали рештки большевицького війська: авта мчали Личаківською вулицею (Давай назад!), військові хури з наконфіскованими в дорозі селянськими конячками поволі-волі проскрипіли на Салтівський шлях. Вчора в місто вступили німці. Старе скінчилося, мало початися нове. Яке і як?

Харків'яни вийшли на вулицю. Ті, що переховувалися від НКВД, і ті, що переховувалися від мобілізації. Червоноармійці, що похапцем попереодягалися в цивільне на горищах і в льохах, міліціонери, що поскидали револьвери в Лопань, робітники, що позавчора допомагали руйнувати свої заводи, — по-святковому одягнені, живі, живі, а тому веселі. Плавом пливли обома пішоходами, з пішоходів з кожної склинки від битих шибок блищало сонце. Під кроком чавилися й тріщали склянки від битих шибок, що вкрили всі вулиці міста. Вони тріщали, і вони блищали весело. Колись Вольтер, здається, казав, що всяка війна — грабунок, грабунок і ще раз грабунок. Сучасна війна теж грабунок, але ще й велетенське биття шибок.

Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убраннях сповнили всі вулиці. Нечисленні німецькі вояки тонули в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо. Старе кінчилося, мало початися нове.

Чи його уявляли? Ні. Одні говорили: буде український уряд на чолі з Винниченком. Більше розповідали: а знаєте, в Дніпропетровському вже повідкривалися крамниці, величезні, як перед революцією, і все є, і все дешево, і німецьке. Має початися невідоме нове.

Початися!!! Не люди мали його почати, а воно мало початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи: залишені большевиками міни розсаджували будинки. Німці лютували й вішали на ліхтарях «заручників» — випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до міста не було, базари стояли порожні. По парканах розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і страшною, нікому незрозумілою галицько-еміґраційною тарабанщиною, що мала називатися українською мовою — люди питали здивовано, що таке карність? що таке важність зарядження завішено? Там говорилося про те, що не можна займати військового майна — інакше сувора кара; що не можна не слухатися німецького вояка — інакше сувора кара… кара… кара. Але там нічого не говорилося, що можна і як же жити. Нове, що прийшло замість старого, було байдуже до людей. Люди — вони називалися тепер офіційно тубільцями — цікавили його лише постільки, поскільки вони могли б перешкодити пересуванню або прохарчуванню війська.

Що ж робили люди тоді? Протестували? Організовано виступили? Вони спробували виявити активність в інерції. Сказали: треба збиратися на старі місця праці. Реєструватися там. Люди стали сходитися, складати списки. Очевидно, слідом за тим мав прийти хтось, дати кожному роботу і визначити плату. Хтось не приходив. Поволі люди перестали сходитися. В місто вступив голод. Одразу вдарив скажений мороз. Не було світла, води, палива. В місто вступила смерть. Тоді почався великий розбрід: на вулицях серед снігових заметів коцюбіли трупи, хто міг, рятувався на села. Аж тепер виявлено ініціятиву, вона була спрямована — як у мишей з корабля, що тоне, — на самоврятування.

Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події 30 червня відомі, нема потреби їх переказувати. Не будемо оцінювати їх з політичного погляду. Чи проголошення української держави тоді було актом державної мудрости, чи воно було виявом хлопчачого змовництва, — це для нас тут не важить. Важить психологічна сторона. Львов'яни оглядали скривавлені, задимлені Бриґідки, — але не ждали, що хтось дасть їм нове життя, новий порядок, нове місце в новій Европі. Розумно, чи нерозумно, але вони діяли. Державний прапор віяв на ратуші. Люди брали життя в свої руки. Вони стверджували Львів як столицю. Харків'яни не ствердили свого міста як столицю. Вони навіть не думали про таку можливість[4].

Вони не думали: C'est le mot[5]. Провінція — не віконниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затишку безвиїзної гейдельберзької кімнати, не повія на мюнхенському двірці. Провінція — все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція — все те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція — не географія, а психологія. Не територія, а душа.

Що доброго може бути з Назарету? Назарет був глуха провінція. Звідти вийшов Ісус Назарей: він не мислив категоріями Назарету і Самарії і їх протиставлення. Для нього існувало людство, людина, світ і Бог. Назарет і Єрусалим стали осередками тисячолітньої історії. І коли йшли на Схід хрестові походи і коли сьогодні араби воюють бомбами з жидами, — це все постало — і багато іншого — з того, що Назарет стверджено центром світу.

Нова Англія — Америка — була дикою провінцією старої Англії. Коли вона в роки 1774–1776 повстала проти метрополії, вона почала переставати бути провінцією. Потім Америка усвідомила свою самодостатність (доктрина Монрое), потім вона проголосила себе стовпом і осередком нової віри — демократії і понесла цю віру в світ — і сьогодні стара англійська метрополія уже живе з тих крихт — духовних і матеріяльних, що перепадають їй від колишньої колонії.

А історія Москви? Суздаль — провінція Києва. І коли Суздаль 1169 року повстає на Київ, — він проголошує цим, що він не хоче бути провінцією. Потім приходить ідея третього Риму, — а четвертому не бувати, потім у тяжкій кризі жовтневої революції ідея східноєвропейської імперії перетоплюється в ідею світової імперії.

А Київ, столиця XII ст. І столиця ще в XVII ст., стає сірою провінцією. Співчутливо цитував Микола Зеров вірш Семенка:

Взагалі — чого я прибув сюди, в Київ?

Місто досить нудне…

І не знати, чи це ти в парк попав,

Чи десь в селі між чумаків…

Нема нічого більш прекрасного,

Як сьогоднішній день.

Я не дожену його тут,

Кожного дня я зостаюсь ззаду

Тут, між своїми.

Нам це може бути прикро, але мусимо визнати: Москва стала столицею, Київ провінцією. Париж тому комунізується, що його вабить авреоля Москви. В противазі Париж — Пациків Париж оглядається на Москву, і так буде, доки Київ орієнтуватиметься на Пациків.

Столиці не бувають столицями вічно. Щоб бути столицею, треба не тільки мати й зберігати ідею, що піднесла людину — місто — народ. Треба зберігати її живою, сповненою духу живущого і духу експансії.

Москва-столиця має лічені дні. Її ідея ще має притяжну силу для тих, хто поза засягом її влади. Але вона вже тільки фальш і сухозлотиця там, де Москва панує. А Москва панує багато де. У Москви фактично вже нема ідеї, є тільки фрази. Розумніші росіяни передчувають це. Звідси ідея російського евразійства: оновлення Азії, очоленого Росією. Хай Москва впаде, — нова Москва постане в Сибірі. Не треба думати, що евразійство — тільки в еміґрації. Коли Сталін розбудовує Урал і Кузбас, він розбудовує евразійство. Коли до ваших дверей уночі голосно стукають і пропонують відчинити «именем закона», а потім везуть вас у глухому вагоні на Колиму або на Далекий Схід, — це не тільки боротьба з Києвом, це водночас реалізація евразійства: потрібні робітники для постання Сибіру — нового центру світу.

Але тут шанс Києва. Хвильовий знав це, коли висував український варіянт евразійства. Він називав його азіятським ренесансом. Москва впаде. Вона вже падає. Її заступить той, хто достатньо схоче і достатньо зможе бути столицею. Хто буде духово самостійний і самостверджений: в русі, в чині, навіть в помислі. Спочатку і передусім у помислі. В ідеї.

Ідея наша зроджується заново в трагізмі загибелі хутора. Був етап, коли видавалося, що хутір ще можна зберегти. Етнографія здавалася мостом з минулого в майбутнє через незрозуміле сучасне. Грушевський доводив, що Україна завжди сама собі дорівнювала. Степан Смаль-Стоцький доводив, що українська мова завжди сама собі в своїй відокремленості дорівнювала. Вони виховували почуття національної гордости. В цьому їх велика заслуга.

Національна гордість — корінь і основа всього. Тисячу разів мав рацію Юрій Липа: боротьба за Україну, за українця, боротьба на Україні є боротьба тільки і виключно за чи проти національної гордости українця. Львів 30 червня 1941 року демонстрував, що він свою національну гордість має. Харків 26 жовтня 1941 року демонстрував — називаймо речі своїми іменами, — що його національна гордість приспана. Невіра в свої сили — брак національної гордости. Невіра в можливість української держави — брак національної гордости. Думка, що Шевченко, звісно, великий поет, але Пушкін чи Міцкевіч — більші, — брак національної гордости.

Майк Йогансен розповідав анекдоту: свіжо-українізований містюк, захоплений своїми успіхами в опануванні мови, поїхав на села. Їде селянським возом і скомбіновує ультраукраїнську фразу, щоб припасти дядькові до смаку:

— А що, цього року вівса добрі? Дядько відповідає: — Да, етот год овьос харош.

Одному з двох розмовників бракувало національної гордости. Котрому — ще можна подумати. (Для тих, кому правильна мова — непомильна й невідхильна ознака нації, думати нема над чим).

Мені довелося їхати з транспортом українців через Словаччину. На чолі транспорту стояла освічена людина і добрий українець. Він провадив переговори зі словацьким начальством. Словаки говорили з ним по-словацьки. Він міг говорити по-українськи або по-польськи — інших слов'янських мов він не знав. Українська мова ближча до словацької, ніж польська. При першій фразі переговорів зі словаками наш доктор переходив на польську мову. Це робилося автоматично: з вищими, з владою говориться не по-українськи. І це теж був брак національної гордости, хоч, правда, загнаний уже в підсвідомість.

Большевики знають, що роблять, коли з дня в день товчуть про «переваги» російської культури і про впливи, впливи: Добролюбова і Чернишевського і Курочкіна — на Шевченка, Турґенєва — на Марка Вовчка, Ґорького на Михайла Коцюбинського, Пушкіна — на Лесю Українку, Решетнікова і Ґл. Успенського, на Франка. Вони борються з національною гордістю українця.

В середині 30-х років кастрований «Березіль» поставив «Талант» Мих. Старицького. Одну з найменш відомих і найслабших п'єс драматурга. Після війни, тепер, п'єсу відновлено і навіть привезено на показ до Києва. Чому така увага до цієї слабенької п'єси? Секрет простий: п'єса двомовна. Пани говорять по-російськи; мужики — по-українськи. Сучасні пани — офіцери, урядовці, партійці — теж говорять по-російськи. Хай складається враження, що мова «культури» — ніколи не українська.

Крапля падає за краплею. Душу українця продовбати тяжче, ніж камінь. На тисячі ренеґатів припадають десятки тисяч непоборних. Ґрунт родить українство. У глибині душі національна гордість все таки жевріє.

В понурий і спасивізований Харків у листопаді 1941 року з'явилося двоє українців з заходу. Вони привезли жовтоблакитний прапор — і одного дня він замайорів на Міській управі. І він став осередком притягання сил, пробудження національної гордости. Вона не була вбита. Але приспана вона була.

Заслуга вісниківства, передусім, її розбудження. Кожна зчервона-цегляна книжка була ударом по оспалості. Кожний удар лапою леопарда викликав кровотечу. А кров — це полум'я. Без вісниківства, можливо, не було б Хвильового і не було б державного прапора (хоч і без держави) на ратуші Львова і згодом на міській управі Харкові.

Але вісниківство було все таки тільки спробою зберегти хутір. Сучасна зрощеність вісниківства з Пациковим виразно це доводить. Як і Грушевський і Смаль-Стоцький, воно культивує цілість у самозамкненості, звідси в нього виключність і принципова вузькість. Однією рукою воно підносило Київ на висоти майже містичні, з другого боку, воно ставило глухий мур між Києвом і світом. Воно казало: Київ є Київ. Світ є світ. Київ самостійний і незалежний від світу. Воно багато говорило про експансію і аґресію, але воно розуміло під цим фізичний підбій світу. Мрії Юрія Липи про всіляких кольорів України зародилися з цього джерела. Треба було здобути Казахстан і зробити його Сірою Україною. Здобути Далекий Схід і зробити його Зеленою Україною. Липа відчував потребу зломити ті мури, щити і — часто — просто фанерні куліси, які вісниківство ставило між Україною і світом. Але скутий чисто вісниківськими поняттями раси і волі, він робив це наївно і по-гімназійному замріяно.

Вісниківство — це була аґресія Пацикова. Це була спроба зусиллям зосередженої волі ствердити Пациків у світі, відгородивши його від решти світу. Збудувати острів, — але не серед озера, а серед суходолу. Хоч як Донцов воював з Грушевським і іже з ним, це було пряме продовження діяльности Грушевського, тільки піднесене в ступінь фанатичної аґресивности, вишкірености зубів і нагострености пазурів (леопард!). Це була спроба провінції протиставити себе світові, піднісши провінційність у святая святих.

Мені довелося прочитати кілька рецензій на виставу Гоголевого «Ревізора» на німецькій сцені. Усім критикам-німцям особливо впала в очі сцена, коли Бобчинський із сльозою в голосі просить п'яного Хлестакова переказати в Петербурзі, що от, у провінційному місті N. живе такий собі Петро Іванович Бобчинський. І більше нічого: тільки переказати. Німецькі критики уздріли тут щось таке echt menschliches[6], що затьмарило в їх уяві всі інші образи комедії. Це не дивно в Німеччині, яка після поразки свого вісниківства спустилася знов на рівень провінційности передвісниківської.

А що ж таке був, об'єктивно розглядаючи, весь етнографічно-народницький період нашої історії, як не просьба, щоб світ знав, що от живе на світі довкола провінційного міста Пацикова — обмовка, я хотів сказати: Києва — такий український народ. А п'яному Хлестакову, що «зриває квітки насолоди», звичайно, байдуже, живе той народ чи не живе і нещасний він чи не нещасний. Хіба позичити в нього — навіки позичити — 50 карбованців, за що і дістати собі ж таки подяку! Це той самий етап, що переживала й Німеччина до Бісмарка.

І от просити надокучає. Чи не краще вимагати? Бісмарк грюкає кулаком об стіл. Гітлер махом руки посилає військо на схід, захід, північ і південь. Хай знає проклятий світ, що живе в провінційному місті Петро Іванович Бобчинський. І Донцов грюкає по столі і хоче ствердити існування в світі Петра Івановича Бобчинського. Правда, він не має війська і не має битв під Садовою, Седаном, Дюнкерком, Ель Алямейном і Сталінградом. Але хоч у менших маштабах, процес перебігає паралельно і з тією ж закономірністю.

Провінція може ствердити себе тільки тоді, коли вона, спираючися на свою традицію, висуне надпровінційну ідею. Світ не цікавить існування Бобчинських у дуже добре гаптованих сорочках і провінційних міст, де вони живуть. Якщо Бобчинський просить, у нього «позичать» 50 карбованців, які прокутять у Санкт-Петербурзі. Якщо він буде грюкати по столі, проти нього укладуть союз і постараються його знищити. Його не знищать тільки тоді, коли він сам перейде межі своєї провінційности. Світ має жалю ще менше, ніж п'яний Хлестаков. Стадія зухвалого Бобчинского кінчається розгромом і відкиненням його на стадію попереднього, жалісно-сльозливого Бобчинського. Так відкинено Німеччину 1918 року. Так відкинено Німеччину 1945 року. А хіба мало проявів такого відкинення в рецидивах просвітянщини й просвітянського соціялізму в нашій сьогоднішній дійсності, пресі, мистецтві?

Потебня казав: «Наші батьки й діди були сильні в своїй народності мимоволі, і самі, не усвідомлюючи собі того, могли ще залишатися українцями; але ми вже можемо бути сильні тільки свідомістю своєї окремішности». Цю свідомість окремішности Грінченко прищеплював, видаючи популярні книжечки про гетьманів, про те, як постав світ, і про те, чому іде дощ; Сергій Єфремов, підносячи патріярхальність Марусі і засуджуючи аристократок Ольги Кобилянської і еротику Гната Хоткевича; Грушевський, ототожнюючи антів з українцями; Степан Смаль-Стоцький, обґрунтовуючи споконвічність і найсправжнішу слов'янськість української мови; Донцов, доводячи принципову, одвічну несприйнятність російської культури для українців. Все це було потрібне й добре. Одначе все це було культивування Пацикова. Все це означало ізоляцію від світу. Все це означало ідеологію острова. А ми — на материку.

І тому перефразуємо Потебню: Наші народники й вісниківці ствердили свідомість нашої окремішности; відкрили нам очі на нашу традицію; обґрунтували нашу самобутність. Але ми вже можемо бути сильні тільки вмінням включити себе в світ і — поганий той вояк, що не вміє бути генералом — повести його за собою. Це робить тільки ідея. Ідея виростає із схрещення традиції і самобутности з добою і простором. Хвильовий знав про це, коли говорив про азіятський ренесанс. Німеччина й досі не знає про це, хоч двома війнами вчено її цього.

Застережімся: вищий етап не виключає нижчих. Для малих і дорослих підлітків і тепер корисні Кащенко й Просвіта. Для юнаків різного віку — від 15 до 80 років — і тепер потрібне вісниківство. Кожна культура многошарова. Вищі шари не виключають існування нижчих. Франція має Валері, Кльоделя і Сартра, але має і Дюма, Льоті і П'єра Бенуа. Англія має Олдінґтона, Гакслі і Еліота — і має Конан-Дойла і його послідовників. Наше становище ускладняється тим, що при пропорційно малій, незмірно малій кількості інтелектуального активу ми мусимо одночасно обслуговувати і активізувати всі три шари нашої культури. Звідси (і з обмежености Пацикова) виростає взаємна зневага і поборювання. Просвіта ненавидить вісниківство. Вісниківство зневажає Просвіту. Обоє вони не можуть спокійно говорити про третій, вищий етап. Цей, з трудом пробиваючи собі шлях у тяжких обставинах, починає громити просвітянство й вісниківство як такі, тоді як має виступати тільки проти їх зазіхань на монополію і провід. І так обмежені національні сили марнотратно вичерпуються у взаємній боротьбі, тоді як вони мусіли б посісти ділянки спільного фронту одне побіч одного — і цілком звернутися на війну з зовнішнім ворогом. Перешкоджають цьому тільки амбіції: як визнати, що моя ділянка, хоч і потрібна, але не єдина, не головна, а підрядна? Або хоч головна, але не єдина?

Франція теж не тільки Париж. І вона не може існувати без Пацикових. Звідти приходять у національний організм живущі соки, червона кров. Але там Пацикови знають свою підрядну ролю і не претендують заступити Париж, і з пошаною на Париж дивляться. Історія лишила нас без нашого Парижу, і ми вирішили заступити його Пациковим. Марні спроби, даремні зусилля. Якщо так триватиме далі, це означатиме самогубство. Не хочемо руйнувати наші Пацикови, але Картагена провінційности як осередку й суті нашої культури й духовности мусить бути зруйнована. Ми не на острові, ми на материку.

Але парадоксальність нашого становища в тому, що ми одночасно мусимо будити елементарну національну свідомість і закликати до національної виключности і боротися з нею, прагнучи включитися в світ і обгорнути світ. Логічно протилежні етапи історично опинилися поруч. Не маємо права зректися жодного. Тим важливіше визначити місце й межі кожного, виробити основи співпраці, співіснування. Опрацювати диспозицію єдиного фронту.

Наш поїзд їде до Мюнхену. Але тепер ми вже знаємо: Мюнхен — провінція. Сучасна провінція. Провінція, відкинута з позиції зухвалого Петра Івановича Бобчинського на позицію зворушливого (echt menschliches) Петра Івановича Бобчинського. Водночас провінція sub specie Antichristi venturi[7]. Дві столиці світу — Москва і Нью-Йорк — не вічно будуть столицями світу. Одна втратила свою ідею. Другий — надщерблює її своєю теорією melting pot[8]. Тут шанс Києва. Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована.

Провінція втрачає свої зовнішні атрибути, їх, правда, ще більше, ніж досить. На острові до ясена була прибита дошка, на ній висів правильник табору. Він починався так:

«1. Назва та характер табору: Пластовий Юнацький Табір о характері виховно-вишкільнім із окремим узглядненням водних занять». Це написано дитячою рукою на лінованому папері. Але текст складала напевно не дитина. Ми зберігаємо февдальний звичай цілування ручок усім заміжнім паням і навіть культивуємо це як зразок чемности в шкільних читанках, затверджених ЦПУЕ. На сцені найкращого нашого театру співають арії:

Тихе сяйво сонце з неба шле,

Йому нарешті жінка ти будеш вже.

Це все і багато іншого — від нашого ще недавнього селюцтва, від культурництва, від бажання скидатися на панів (Микола Куліш мовляв: Нація дядьків і перекладачів), від комплексу меншевартности. Та все це — рештки. Поведінка о провінційнім характері ставатиме дедалі смішнішою і виведеться. На Сході — в Україні і на Заході — в Америці. Тяжче з смаками, уподобаннями, ідеями чи безідейністю.

Ми говоримо про азіятський ренесанс, а при зустрічі з людиною Сходу морщимо ніс. Пригадую: я відвідав хвору Гриневичеву, що лежала в Мюнхені в лікарні для ДП. Сусідка її була калмичка. Як захопилася нею вже тяжко хвора, але завжди — за власним висловом — geistessprühende[9] Гриневичева! Вона записала від неї калмицьку абетку, опис жіночих убрань калмицьких, відомості про калмицьку музику, медицину. І вона переповіла мені зустріч німецького пастора з калмичкою. Пастор відвідує лікарню. Він почув, що лежить буддистка і попросив дозволу розповісти їй буддистську легенду. Ось легенда: троє людей своєю святістю так догодили Богові, що коли вони купалися в ставку, їхні одежі висіли в повітрі, як надягнені на них, і вигрівалися на сонці. Раз, коли вони купалися, налетів орел і вихопив з води рибу, яка полонила їх блиском своєї луски. Перший праведник сказав: — Яка зла птиця! — Він сказав це, і його одежа впала на землю. Другий сказав: Бідна риба! — і його одежа впала на землю. Третій промовчав — і його одежа лишилася висіти. Він подумав: «Я не мушу втручатися. Хіба риба не полонила нас своєю красою, блиском луски в повітрі? І хіба орел не потребує їсти?»

Леґенду розповів німецький пастор-євангелик буддистці-калмичці. І коли він відходив, вона, немолода вже жінка, буддистка, поцілувала йому, німцеві, молодому, руку.

Цю подію, цю леґенду розповіла мені Катря Гриневичева — може найменш провінційна і найбільш аристократична з усіх українців, що я знав. Це не робилося порядком здійснення теорій про азіятський ренесанс і ролю України в ньому. Це робилося порядком відчуття споріднености високого. І з таких почувань і зустрічів зроджується роля України в азіатському ренесансі. Але це означає: вийти за межі нашої провінційности. Пробити панцер самозамкнености, яким ми мусіли колись відгородитися від світу, щоб ствердити себе, але який тепер мусимо скинути з себе, як змія, виростаючи, лиснаву шкуру навесні.

Це відчувала Гриневичева. Зате вона все життя каралась, живучи «не на своїй вулиці» — серед міщанства, плебейства, нетерпимости і естетичної глухоти. Цього не відчувають навіть проповідники провідництва України в азіятському ренесансі. Такий С. Николишин («Культурна політика большевиків і український культурний процес»). Він пише про Хвильового. Він вітає погляди людини 13-го травня. А трошки далі вже галасує — засмічують українську літературу «працями семітських та монгольських елементів, в ориґіналі та перекладах». Семіти — це араби. До них прислухається Англія, Америка, Росія. Але що нашій провінції? А монголи! Таж вони з косими очима й вилицюваті. Ними дітей лякати.

І лякають самих себе, як діти. А водночас всує присягають на ідею азіятського ренесансу. Або визнання азіятського ренесансу, або «засмічування монгольськими елементами». Або світовий розгін і розмах, або вузьколобість. Або столиця — або провінція.

Зрештою, не будьмо несправедливі. Николишина нема. Його книжка написана перед війною. І вона — суцільне борсання. З одного боку — глибокий вгляд у підсовєтські справи, часто проникливе розуміння культурно-політичних процесів, з другого — тенета вісниківської вузькости, фанатичного самообмеження, яке одначе тоді було потрібне, бо було закономірним етапом нашого ставання. За цей час зайшла війна. Вона багато чого навчила тих, хто вчитися хотів. Хто знає, чи перевидав би свою книжку Николишин сьогодні. Бо він мусів би зважитися: або старе вісниківство — і винищення «монгольських і семітських елементів» як один з виявів його — або новий етап. Вісниківство — не тотожність з націоналізмом. Це один етап його. Він був свого часу потрібний, і навіть його хиби були доконечні. В інших обставинах етап цей стає мертвий, мулький і шкідливий. Соціяліст Винниченко писав: «Усяка глупота на світі, хоч би вона й соціялізмом називалася, не проходить безкарно». Перефразуймо це на адресу націоналізму. Не можна допустити, щоб націоналізм перейшов на стадію глупоти.

Книжка Николишина має дві орієнтації: на живе життя і на мертві приклади. Це була книжка роздвоєности. Коли він писав: «На Запорізькій Січі „Отче наш“ було гаслом, подібним до недавнього „Земля і воля“ або нового — наша держава! І отче наш побідив, як побідила земля і воля і як побідить наша держава на чолі азіятського ренесансу!.. Націоналізм виховує усюди новий тип українця, що відрізняється од усіх попередніх — вірою у нову велику місію України», — коли він це писав, він був з живими і широкочолими. Але коли він твердив: «Модерний націоналізм відкидає асиміляцію, бо йому не ходить про механічне збільшення числа членів своєї нації, а про владу людей своєї нації і то всюди. З цієї причини викидається жидів з модерних націй, хоч вони й чудово говорять і пишуть і вважають себе за щось не те, чим вони насправжки є» — це прямо суперечить попереднім думкам, це має дуже поганий запах, і це прямо суперечить фактам. Найбільш пройняті націоналізмом країни — Росія, Америка, Італія — не викидали жидів і не боялися асиміляції чужих. Що ж, провінційне тягнеться до провінційного.

Тому книжка Николишина — і не «великий осяг теоретичної роботи», і не «безсмертна», і не «геніяльна». Але вона корисна в аналітичній частині, і вона справді надзвичайно цікава як психологічний документ — спробою, часто може навіть не усвідомленою, поєднати непоєднанне, сполучити несполучне: новий етап із старим, живе з мертвим. Документ заборсаности розумної людини в тенетах змертвілого. Не ворожімо, яку позицію посів би Николишин тепер. Але ясно одне: одну з двох, не обидві, що сплетені в його книжці.

Так стоїть справа з «монголами й семітами». Не краще з росіянами. Ми в стані війни з Росією. Це незаперечний факт, і від наслідків війни залежить наше бути чи не бути. І Росії, зрештою, теж. Здавалось би: треба вивчати ворога, треба знайти у нього свою п'яту колону, своїх квіслінґів. Більш ніж слушно констатував рису нашої доби Р. Лісовий («Суспільність і наука» — «Студентський вісник», 1): «Війна поширилася на „внутрішні“ чи „глибинні“ виміри». В сучасній війні всі країни роздвоєні. Росія Сталіна воювала з Росією Власова; Норвегія Квіслінґа з Норвегією короля; Німеччина Гітлера з Німеччиною Павлюса й Бехера; Франція де-Ґолля з Францією Петена. Було дві Італії, дві Румунії, дві Сербії й Хорватії. Росія має на Україні свою п'яту колону, яку не треба недоцінювати. Всякі Крамаренки в Харкові, Штепи в Києві, Севастьянови в Вінниці, власовщина в Німеччині навіть у тісних умовах німецької окупації ого як показали свої зуби. А ми проголошуємо всіх росіян виродками і ставимо перед собою суцільну стіну. Знов — катастрофічне затримання на попередньому етапі, коли вся суть була в тому, щоб відмежувати себе. І кінець-кінцем — знов провінція.

Один з «нищівних» наших ударів по росіянах: вони втратили слов'янську чистоту (щоб не сказати: чистоту слов'янської крови), помішалися з фінами. Милий Боже, цей удар б'є не по росіянах, а прямо по нас. Замість єднатися з тими фінами проти Росії ми ставимося до них, як львівська перекупка до вперше побаченого — в уніформі совєтського танкіста — калмика: страхається сама і лякає ним дітей. Їй не зрозуміло, що це її союзник і друг.

Чому кровні зв'язки з фінами мають компромітувати росіян? Та фіни в тисячу разів культурніші, симпатичніші й порядніші від пересічного росіянина (чим не хочу сказати, що всі росіяни негідники). Фінська культура дала людству Акселя Ґаллена, Яна Сібеліюса, «Сім братів» Акселя Ківі, Юго Аго, Ейно Лейні і багато інших. 1943 року українець Богдан Кентржинський видав у німецькому перекладі «Фінські баляди» Ейно Лейні з чудовими ґравюрами Ууно Есколя. На жаль, на превеликий жаль, книжка лишилася чужа нашому читачеві. Він не знає гордого Юлермі, що втратив садибу, дружину, сина, але не просив пощади й милосердя і не злякався смерти, коли перед ним розверзлася земля і виригнула полум'я, бо — «прийде інший час, час жорстокий і твердий, смерть нікого не злякає і не повзома ітимуть люди в її царство»; не знає «сина рабині», якому мати рідними піснями вклала в груди ненависть і зневагу до поневолювачів і який умер, а не скорився ворогові, слова до нього не промовив; не знає помсти страшного Кіммо; не знає, як «темна дитина» подолала страхіття вогню, води і людської душі і гордо вступила в життя; не знає віщого Ковти, що збагнув усю премудрість землі: «Тільки в сталі силу знайде сталь», «Тільки в крові силу знайде кров» і що не здригнувшися вступив у царство смерти, свідомий, що повернення звідти нема, але жадібний знати її таємниці: «Він назад не оглядався, він зорив у ніч, у присмерк смерти. Без поквапу й без вагання він ішов східцями вниз».

Чи поводився за останні роки який-небудь народ героїчніше від фінів? Прийняти бій з Росією і фактично завдати їй поразки (1940) — для тримільйонового народу — чи це мало? Воістину вчитися нам і вчитися у фінів. І фіни мріють про велику Фінляндію — від Балтики поза Урал, про відродження і влучення в свою орбіту карелів, комі, мордви і всіх тих галузок фінського племени, яких розвиток штучно спинила Москва. А ми переймаємо від Москви зневагу до цих племен і думаємо, що цим воюємо з Москвою! Який страшний вияв провінціялізму!

Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборола Европи від Сходу ми позичили в Варшаві. В Польщі вона мала тінь рації; бо Польща — найсхідніша католицька країна. (Але тільки тінь!). Поза тим і там вона смішна. Згадаймо, як у «Krzyżowcach» Зоф'ї Козак-Щуцької два польські лицарі перемагають невірних під Антіохією — і тим рішають долю хрестового походу, долю Европи, долю світу. Навіть і там, під Антіохією! Провінційна національна пиха завжди смішна. Її наслідки — тільки катастрофи. Чи треба перегортати сторінки історії Польщі?

Україна — не найсхідніша християнська країна. Не говорімо про Москву. Але були Грузія, Вірменія, Візантія, християнські країни Близького Сходу. Азійські орди стримувала Хозарія. Татар ми стримували, але і Угорщина, і Польща, і німці. Турків — ми, але і Угорщина, і Австрія, і Балкани, і Польща, і Венеція. Маврів — Еспанія і Франція. Останнього удару татарам, туркам, і маврам завдали не ми.

Ми так само, як зі сходу, боронилися і з заходу. Згадати війни з Польщею від Володимира Великого, з Угорщиною, з німцями (Ґрюневальд!). Ми нападали на Візантію і тим посилювали Азію. Кінець-кінцем: всяка країна, що має східні і західні кордони, борониться з заходу і сходу. Ми боронилися від Азії, але і від Европи. І так робив би кожний на нашій території. Якби половці або печеніги знищили нас, вони рівно такою ж мірою протистояли б дальшим азійським ордам і, отже, були б «заборолом Европи». Живий доказ — угорці. В IX сторіччі вони вдерлися з Азії в дунайську долину. Відтоді вони, бувши азіяти, боронили ввесь час Европу проти сходу — проти турків і татар. Заборольна теорія — самопотішна. Вона була теж доцільна на етапі нашого відгороджування від світу. Ми переросли й її.

Шанс України — не в заборольності, а якраз у рубіжності. Сотні років ми плачемо, що ми — чайка при битій дорозі. Прежалісна пісня і справді гарна. Пластуни, правда, її на острові не співали. Але шанс України якраз у тому, що вона при битій дорозі. Що вона і Европа і Азія. Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу. Було багато орієнтальних впливів і зв'язків, їх треба виділити, вивчити, випнути. Трипілля і Іран. Візантійське защеплення теж було східне. Шпенґлер розглядає візантійську культуру як арабську. Слово о полку Ігоревім зв'язане не тільки з нормандськими заґами і піснею про Ролянда. Воно зв'язане з біблією і епосами Сходу. Злочин Росії не тільки в тому що вона відірвала нас від Европи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона виховувала не тільки европофобство, а і зневагу до Сходу.

Сходознавчий рух двадцятих років нашого сторіччя (Кримський — Хвильовий — його полюси) не був випадковістю. Зв'язки з Туреччиною, Іраном, Японією, Грузією, Вірменією не були ні грою, ні помилкою. Калмики нам теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневичева. Невтямки це епіґонам вісниківства і львівській перекупці. Наш «Березіль» ішов у ногу з жидівським театром у Москві і грузинським імени Руставелі в Тбілісі, і імена Курбаса, Ґрановського, Ахметелі мають усі підстави стояти поруч. І так їх оцінила Москва, всіх знищивши або вигнавши. Але тим, хто передруковує тепер Николишина, це байдуже, і вони навіть не знають, що геніяльний твір Шота Руставелі звався «Витязь у тигровій шкурі», а не «Витязь у багровій шкурі».

Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Суть не в запереченні імперіяльної концепції заради ствердження провінційної, а в виробленні вищої імперіяльної. Говорячи про імперіяльність, ми не маємо на увазі клацання зубами і загарбання (в уяві!) чужих територій. На це ми надто слабкі, та й застарілі вже ці методи будувати імперії. Кіплінґ — ідеал вісниківства — сильний поет, але в наш час важливіші квіслінґи, ніж кіплінґи, а вміння розколоти й розкласти ворога може важливіше від фронтового пляну генерального штабу. І наша національна гордість, яку нам треба плекати, плекати й плекати, не ростиме з самозамкнености й зневаги до інших різного кольору шкури народів. Судилося нам бути не тільки Европою, а і Азією. Судилося бути Україною. Не Францією, не Німеччиною, не Англією. В епоху кулачного розбору світу недобре було бути чайкою при битій дорозі. В нашу епоху позиція ця — ключ до майбутнього. У Миколи Куліша в образі Марини вже є проблиски цього відчуття. Зрозуміти це — означає ствердити себе.

Тут наші очі повертаються до школи. Шов сказав: «Хто вміє щонебудь, робить це; хто нічого не вміє, — вчить». Наш учитель не завжди вміє вчити, але героїчно тримається на національних позиціях. Лихо в тому, що ці позиції майже завжди були провінціяльні. Позиції не чіпайте нас — ми не чіпатимемо вас. Не можна виховувати тільки на Квітці-Основ'яненкові і Нечуєві-Левицькому. Прямий шлях приведе учня не до Самчука, Косача і Осьмачки, а до Кащенка і А. Чайківського. Не до трагедії наших днів, а до мертвої ідилії колишнього хутора.

Від доби ми засвоїли елементи масовости виховання. Ми не засвоїли усвідомлення свого місця в світі. Ми стверджуємо: Україна. Ми забуваємо додати: і світ. Ми вчимо людей умирати за Україну. Це, на жаль, теж потрібно. Але чому ми не вчимо жити за Україну? Жан Ґеенно вимагає, щоб «починаючи від школи, дитину трактовано не як масову людину, а як людину». Він наводить гасло Жореса: не протиставляти еліту масам — «з самих мас творити людську еліту». Наскільки це важливіше для народу, зараженого і загроженого провінційністю!

Доба функційности убиває галок і віконниці, перини і жалюзі; мюнхенські голуби теж приречені. Їх з'їдять або позвертають їм шиї під час найближчої війни, як це сталося з голубами в окупованих німцями країнах. Побут людини перестає бути провінційним. Ми намагаємося провезти провінційність з собою — іноді возами домашніх манатків, іноді — бодай колодою карт, за якими можна провадити вечір за вечором — ніби, ніби нічого не сталося. Ми цілуємо ручки і титулуємо один одного мертвими титулами. Це все не страшно. Це буде знищено.

Але наша внутрішня провінційність — це страшна небезпека. Доба функційної сірости її не винищить. Навпаки, вона сприятиме їй. «Душу золотым микробом выел рубль» — писав про своїх сучасників Маяковський. Буде це не рубль, а доляр чи медаль верховного совєта «За доблесть» — це не міняє справи. Доба виїдає душу. Доба виховує масову людину з порожньою душею. Виконавця наказів. Егоїста й себелюба. Людину без особистої і національної гордости.

Тут приходить на допомогу наш традиціоналізм. Не препаровано-нормально прописний псевдоелітарний типу — «Духу нашої давнини» Донцова. Не розевроплений, розсироплений. Не замкнений у собі. Відкритий вітрам історії. Хай гудуть з Заходу і зі Сходу. Хай зустрічаються. В їх зустрічі на битій дорозі існує Україна. Колись Фіхте писав: «Культурна Німеччина не може сподіватися на тривалість без політичної Німеччини». Це стосується і до України. Не мистецтво і не наука побудують Україну — а зброя і труд, політика і зброя. Але поки політика і зброя спрямовані на ідеали провінційности, вони означають тільки марні загибелі кращих людей. І тому сьогодні слово належить мистецтву і науці.

Коли до лікаря приходить юнак, хворий на туберкульозу і водночас на коліт, лікар спершу береться лікувати коліт. Він знає при цьому: коліт не загрожує життю пацієнта, — туберкульоза може дуже швидко обірвати його дні. Але щоб перебороти туберкульозу, організм мусить сприймати харчі. Травленню перешкоджає коліт.

Наш суспільний організм защеплений страшними туберкульозними бацилами нищення з Москви. Нас може врятувати політика, зброя, організація. Але цих ліків, цієї харчі не може сприйняти національний організм, поки він хворий на нестравлення. В медицині воно зветься коліт, у нашому житті воно зветься провінційність. Розуміємо обурення і нетерплячку наших політиків, коли замість лікувати смертельно небезпечну хворобу беремося лікувати нібито другорядну. Однак тут лежить ключ до видужання. І тільки тут. 20 років учив Донцов, що культурник — лайливе слово. Все змінюється. До компромітації — на жаль — іде наша політика. Культура виходить знов на перший плян. Щоб не стало лайливим слово політик — а до того вже недалеко — потрібне щеплення культури.

Не провінція, а світ: Україна і світ. Не Европа і не Азія, але і Европа і Азія. Отже, ще раз: Україна в світі. Не острів серед суходолів — припонтійських і тучних, але що ж з того, — а осередок двох материків.

Ми наближаємося до Мюнхену. Поїзд гуркотить по вилках і розвилках. Раніше наближення до міста впізнавалося з розлитого довколо світляного німба. Тепер міста темні, ліхтарів мало, і вони ледь світяться, і наближення міста упізнається з руїн. Вищерблені стіни, купи цегли, бляхи, оголені кімнати, кльозетні чашки, повислі на привселюдний погляд у повітрі… І хай Мюнхен теж провінція, — все-таки той факт, що нас зірвало з наших островів, з наших тихих озер і ясних зір і принесло до руїн Мюнхену, — може це добре. Ми не хотіли, щоб упав наш хутір. Але раз він уже впав, раз він мусів упасти, — з трагедії хутора виснуймо наш новий заповіт.

Поїзд стишує рух, нетерпеливі вже вискакують з вагонів, моментально перон заповняється лявіною людей. Вони забули про своє куняння в вагоні, вони біжать, штовхаючися, щоб швидше пройти повз контрольну будку, щоб зайняти місце в трамваї, щоб швидше бути при своїх справах. Озеро вже нікому й не в думці.

Прощай, озеро! Драстуй, зруйнований Мюнхене, день сьогоднішній!

Баварія, березень 1948

Четвертий Харків[10]

«Що се таке? крий Матер Божа!» — аж скрикнула Ївга, з гори побачивши вже не свій, а губерський город; сплеснула руками і не зна куди і розглядати. Так дух і заньмається, і у животі похолонуло. «Дивлюсь, каже, собі, дивлюсь, і кінця не видно. А церков же то, церков!.. А хором же то, хором!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду… Та вже ж!» — «Як у лісі хожу, аж сумно було! Народу на базарі — не протовпишся, а нема ж тобі ніякісінького знайомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене, каже, пройняли! Блукаю, як та сирота. Задзвонили до церков — та й дзвони ж! аж і досі у вухах гуде! — я й пішла до самої великої та до хорошої церкви. Що ж? Мене салдати і не пустили; вже я і гривню давала, не пустили та й не пустили».

Так сприймають Харків люди патріярхального села, герої Квітчиної «Козир-дівки». Чужою і незбагненою озією. А ще ж не так давно і Харків був патріярхальною слободою!

Невідомий рік його народження. Десь у середині XVII сторіччя стомлені війнами Богдана Хмельницького і початком Великої Руїни оселилися тут ті, хто хотів тягар козацького життя проміняти на ідилію спокійного хліборобського ладу розмірно мирної Слобожанщини. Та ідилії в історії тривають недовго. Поволі, але певно на лагідні слободи спадає з півночі тінь зажерливої Москви. Хутори стягаються в місто. Виростають ремісничі квартали. Ще вчить української мудрости Грицько Сковорода, а поруч на горі над Лопанню виростають «Присутственные места», а по другий бік річки, за мирними вулицями Чоботарською, Коцарською, поруч мирної Ганчарівки виростає другий символ режиму — тюрма: острог, як називає її Квітка. І патріярхальний український світ із острахом і нерозумінням дивиться на потвору, що виростає поруч, на його ж землі, його ж працею й коштами…

Минає яких сорок-п'ятдесят років — і література лишає нам нове свідчення про Харків. Не дивно, що цього разу воно належить перу російського письменника. Бо Харків стає чимраз виразніше випадовою брамою наступу Москви на Україну. Антін Чехов пише про Харків як про брудне і небруковане місто російського купецтва. Уже втягнулися в орбіту міста навколишні українські села: Панасівка; Журавлівка, Москалівка, Заїківка, Основа, Холодна Гора. Уже закладаються нові побічні осередки, — і вони вже носять не українські імена: заводи групуються на Пєтінці; Рашкіна дача, Тюріна дача… В місті тон задають купецькі династії: Жевержеєвих, Пономарьових і Рижових, Уткіних, Сєрікових, Ігнатових, Соколових… Вони тягнуться з півночі, принаджувані багатством української землі. Нидіють старі слободи. Розбудовується новий центр міста. Російський капітал вкупі з французьким і бельгійським розбудовує Донбас. Харків стає воротами Донбасу. Ворота отвором розчинені на північ. Покоління українських просвітян — у відступі і в обороні перед насуванням чужої сили. Харків для них ворог.

І от у вибуху Української Національної Революції 1917—1920 років українська стихія знову вливається в місто. Короткими шквалами, повсякчас відкидана силами з півночі. Але вже вдирається. Чужа сила, змушена номінально визнати Україну, навмисне столицею України проголошує Харків: якщо досі він був навстіж відкритими воротами з півночі на південь, то чому б йому й тепер не виконувати цю ролю? Але українську стихію, що вийшла з берегів, уже не загнати в спокійне річище патріярхального селюцтва. Вона приймає виклик. Харків столиця України? Гаразд. Тоді зробімо Харків українською столицею. Більше: зробімо його осередком і символом нової України. Відступу більше не буде. Час Ївг, що побожно-злякано оглядали дивовижі міста, скінчився. Харків буде українською столицею української України.

Був Харків слобід, хуторів і ремісників. Був Харків — провінційне купецьке місто неісходимої і безвихідно-сірої російської імперії. Тепер Хвильовий проголошує третій Харків: символ українського урбанізму. Здибленої і м'ятежної України. О, він знає біографію міста: «Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві леґенди на сотні віків». Разом з Тичиною він може спитати: «Харків, Харків, де твоє обличчя? до кого твій клич? Угруз ти в глейке многоріччя, темний, як ніч. Угруз ти так: між горбами тупу на 'днім місці, тупу». Але разом з Тичиною він знає, куди проривається новопостала столиця: в український степ, в українську стихію: «І раптом прорвався мостами — і вже ти в степу! І вже тебе віте' — розгони, отгони і гон!.. Ех! чортового сина, отут уже ти невгомонний».

Нехай «над твоєю весною такий іще вітер і сніг. Сніг-мочар, березневий дощ-мочар». Нехай тільки «вгорі годинник горить над тобою, над твоєю, над нашою головою». Але таки горить. І вже березень. Прийде літо. Загоряться вогні. Буде оновлена Україна. І тоді Хвильовий вигукує: «Я безумно люблю город»:

Ніч. Весна. Гримить повінь. На дальньому костьолі горить огонь і теж творить поему. Я мовчу. Марія мовчить. На мосту тихо, і тільки мутні води клекочуть і тікають у невідому даль. Тоді я знову пізнаю, як я безумно люблю город. Уранці, в городі, де незнайомі вулиці, а по них проходиш якось невідомо й задумано: приходять і зникають давно забуті тіні іхтіозаврів, і розчиняється рожеве вікно в майбуття. Гарно приїхати в город із села, коли в кварталах дрімає тиша, дрімають візники, а по вулицях метуть двірники, коли в городі прокидається ранок і гулко цокотить фаетон, а потім — змовкне.

Слухай, Nicolas! Коли я думаю про міські квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими віями, що я амазонка і джиґітую десь у заозерних краях… Слухай, Nicolas!

Ніч. Весна. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль.

Ніч.

Весна.

Міст.

Марія.

Покоління запальнооких романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання Харкова. На подолання провінційного спокою. Ви проголосили Харків столицею України? Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його, українським змістом. Третій Харків — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залях колишнього манастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безуму дерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді.

Третій Харків за адміністративним поділом був столицею такої собі УРСР. Але його ідеологи і його покоління духово стверджували його столичність і в своїй творчій мрії підносили його на рівень центру світового. З цим помиритися Москва не могла. Ідеологи покоління і все те покоління, що наважувалося мислити, мусіли бути знищені. 13-го травня 1933 року лунає постріл у кабінеті Хвильового. Перестає битися серце Скрипника. За справу береться ҐПУ. Сотні, тисячі і десятки тисяч харків'ян після допитів на Совнаркомівській і Чернишевській прощаються з життям, розстріляні чекістом або відтранспортовані на північ і схід. Вночі таємничо зникає з майдану пам'ятник Блакитному-Елланові. «Березіль» робиться казеним «театром ім. Т. Шевченка» і ставить етнографічне «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Поруч засновується «Театр русской драмы». Закладається російська газета «Красное знамя», а український «Харківський пролетар» перейменовується згодом на «Соціялістичну Харківщину»: хай мужики ще читають українську газету, але місту потрібна російська — як кожному провінційному місту неісходимої російської імперії. Ніяких столиць, ніякої України. Вирок м'ятежному третьому Харкову вивершують два акти: голосно-прилюдне перенесення столиці до Києва і — тихцем, непомітно, вночі — зрівняння з землею могил Блакитного, Скрипника, Хвильового. Третій Харків, оспіваний так пристрасно і ніжно, так велично і так людяно, з такою гордістю і з такою ліричністю Хвильовим, поховано. Без некрологів, без надгробних слів. Під гробове мовчання.

А ті, хто лишився? Оті, кого «оковано, омурано»? Що становив собою четвертий Харків: гніздо свідомих бунтівників чи кубло «чесних» обивателів нового режиму? Як він жив, чим він дихав? Про це підсовєтська література не сказала досі нічого (говоримо про літературу, не про макулятуру — та, звичайно, щось верзла, про стахановців, про жити стало краще, жити стало веселіше, про квітучі міста квітучої України, — але, хвалити Бога, — є слова і цілі книжки і навіть цілі бібліотеки, які ніби сказані, написані, — але водночас не існують. Просто не існують! Істина, якої ніколи не зрозуміють графомани, що квапляться видати свої твори, і душителі літератури, які розглядають письменників як фельдфебелів). Про це підсовєтська література і не скаже нічого. Бо четвертий Харків — це має бути за всіма плянами партії і уряду суцільна провінція. А як же посміє вона сказати, що це провінція? Таж коли провінція усвідомлює й каже, що вона провінція, — це вона робить перший крок до того, щоб перестати бути провінцією. А цього Москва, законодавець і суддя підсовєтської літератури, ніколи не дозволить. Бо вся політика Москви спрямована на те, щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційности.

І стан четвертого Харкова — це стан Чернігова, Кам'янця і… Києва — і всіх міст завойованої України. Тільки що в третьому Харкові особливо пишно й велично розквітла була мрія про столичність, і тому особливо разючий тут контраст із занепадом і нидінням четвертого Харкова. Тож не помилимося, сказавши: четвертий Харків — це вся Україна сьогодні, хіба може поки що з винятком «возз'єднаних» після 1939 року областей.

Чи ж треба говорити, що пізнання четвертого Харкова — conditio sine qua non розгортання українського визвольного руху і здвигнення нової української держави? Дуже легко вимріяти собі таку еміґраційну вежу з слонової кости: я з совєтами нічого спільного не маю, в жадні компроміси з ними не заходив, я чистий і незайманий! Але народ український живе в четвертому Харкові, там він бореться і пристосовується, гине і виживає, існує і мислить, будує і терпить.

Тому з погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п'ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовою столицею, — з цього погляду нема перед нашою наукою, нашим мистецтвом завдання важливішого, відповідальнішого й нагальнішого, як пізнання й усвідомлення ментальности і всього духового обличчя людини четвертого Харкова.

Першим голос забирає тут Леонид Лиман своєю «Повістю про Харків». І як би не ставитись до цього твору як до явища мистецького (тут не місце про це говорити, можна буде про це сказати в критичних статтях), але мусимо ствердити, що в нашій еміґраційній літературі це, може, перший нееміґрантський твір. Твір, повернений не в минуле, а в сучасне і тим самим у майбутнє. Твір сміливий, написаний з живого досвіду, зігрітий, напевно, многорічним вдумуванням, осмислюванням і болінням з приводу баченого, відчутого, пережитого. Перша ланка в — будемо сподіватися — правдивому відтворенні четвертого Харкова. Правдивому зовні — бо факти і образи цілком реальні і життьові. І правдивому доглибно — бо жадні партійні чи особисті програми не змушували автора переінакшувати або перекручувати справжнє. Тому серед таких численних у нас непотрібних і мертвих або зфальшованих і скособочених дискусій, дискусія про харківську повість Леонида Лимана могла б бути особливо доцільною й корисною.

У цих зауваженнях ми не беремося ані дискутувати з повістю чи з приводу повісти, ані навіть відкривати таку дискусію. Їх завдання менше й вужче: підкреслити ті риси людини четвертого Харкова, які визначив як типові автор твору, кинути погляд на те, з яких причин ці риси постали і як вони можуть у дальшому розвиватися.

Ми в червні 1941 року. Перед нами покоління двадцятидволітніх. Трошки аритметики, яка багато чого допоможе зрозуміти. Ці люди народилися десь 1919 року. Совєтська газетна штампологія знає серед багатьох інших трафаретів і такий: «ровесники октября». Це ще молодше покликання. Постріл Хвильового пролунав, коли їм було 13–14 років. Отже, третій Харків пройшов повз них — вони не знали його, поки він жив, а після його ліквідації влада добре подбала, щоб вони про нього нічого не довідалися. Це покоління майже не знало вже звичаєвости старого українського села — колективізація, що підрубала традиції сільського побуту, застала їх десяти-одинадцятирічними. Це покоління не знало буйного ренесансу української духовости двадцятих років. Старші про це з ними, звичайно ж, ніколи не говорили. Воно не знало вже історії України і навіть «руської історії» — воно виросло на «історії СРСР». Українську літературу воно знало в межах хрестоматій Новицького, Пільгука і Шаховського. В вісімнадцять років через нього перекотилася страшним шквалом єжовщина, — але причини й коріння її лишилися поколінню незрозумілими — і тим страшнішою була душевна травма, що розум не бачив її причин. Це покоління виросло в політгодинах, комсомольських зборах, в засвоєнні захисного способу говорити й поводитися, воно виросло без дискусій, його філософія обмежувалася на гаслах партії, а його авторитетами могли бути тільки Маркс — Енгельс — Ленін — Сталін, бо ні до кого іншого воно не мало доступу.

О, це була страшна школа. І першим наслідком її стало те, що ця молодь не була до кінця молодою. У героя повісти в 22 роки — сивина. Це, коли хочете, символ. Свого часу Хвильовий звертався з пристрасним одчаєм романтичного захвату до молодої молоді. Це не була гра слів. Уже тоді він бачив своїм проникливим зором постаріння молоді. Уже тоді він бачив, що молодь утрачає свою здатність перевертати світ. А чого варта молодь, що не хоче перевернути світ? Хвильовий кликав молодь бути молодою. Але саме цього найбільше боявся режим. І він доклав усіх зусиль, щоб зробити молодь старою. Він мав досягнення.

Молода молодь нестримним натиском штурмує світ. На барикади — ось її гасло. Стара молодь четвертого Харкова старається пройти по світі, ні до чого не доторкнувшись, нічого не порушивши, не зачепивши. Вона боїться питань про себе і тому не питає інших. Вона воліє знати менше про інших. Це безпечніше. Вона не любить людей і боїться їх. В глибині душі — це самотники, хоч і удають з себе громадських людей і активістів. Вона виросла в обмеженнях: харчів, одежі, електроструму і — головне — щирости. Вона рятується в стандарт: не виділятися, бути, як усі, говорити чужими словами, носити стандартну одежу. Так безпечніше. Так спокійніше. Краще менше жадати від життя. Аскетизму ніхто офіційно не проголошував, але фактично він панує. Ідеалом людини стає слимак: кожної хвилини могти сховатися.

А це не легко. В 20 і 22 роки прагнути бути слимаком. Зректися почуттів. І так боляче, так до безсоромности хочеться часом бути щирим. Одначе не можна. Щирість сприймається як провокація. У цій країні й любов «підшивають» під політику і обговорюють на партійних зборах. А почуття все таки потрібні. Не може без них жити людина. І тут система приходить на «допомогу». Вона створює ерзаци почування. Як є спеціяльні розподільники товарів — для привілейованих, так формується і пляново розподіляється штучне щастя. В пропорції невеличкій і державно реґляментованій відпускає держава кусники штучного щастя, кусники імітованих почувань. Можна навчитися танцювати. Можна подивитися на віденський фільм «Великий вальс» (пробачте: звичайно ж «Большой вальс»). Є гра в сентиментальність: циганські романси, солодкі вуличні пісеньки. Є зворушливі історії про те, як червоноармієць дає дорогу на кладці визволеній галицькій незаможниці. Є офіційно запроваджені словесні штампи про те, що ніхто так любити не вміє, як совєтська людина, що ніде немає такої гармонійної родини, такого щасливого життя. Коли слимакові вже не сила більше сидіти в своїй хатинці, коли підпорохнілому молодикові не сила більше виступати з казенними промовами, — тоді він може на короткий час зануритися в цей світ ерзаців почуття: романси Ізабелли Юр'євої і сльозливі пісеньки Вадима Козіна до його послуг в ориґінальному виконанні і на патефонних платівках.

Слимаковість духового життя і механізованість прилюдного породили ерзаци почуттів. Ерзаци почуттів зроджують відчуття фальшу. За красивими і наскрізь скомпромітованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається ніщо, ховається брутальність, казенщина й гидь. Так постає нігілізм совєтської молоді. Думати одне, а говорити друге. Говорити одне, а робити друге. Навіть на еміґрації нас іноді вражає, як схильні брехати люди совєтського виховання. Часто навіть без потреби й мети. Це не їх вина, і в тих обставинах це навіть не вада. Це риса загальна й природна — і це один з головних засобів самозахисту, що переходить згодом у плоть і кров. В тій країні, де закони тільки забороняють і ніколи нічого не дозволяють, можна діяти тільки нещиро. Там перемагають сильні й хитрі, але вони повинні удавати боягузів, повинні личкуватися під пересічних і ординарних. Змістова вартість слів від вічного повторення штампів, від загальної забріханости там зужита і дорівнює нулеві. Все одноманітне і зуніфіковане, як меню в робітничій їдальні (Автор цих рядків якось зайшов у ресторан у Херсоні. Всі їли те саме. Він спитав: Чи нема за більші гроші чогось іншого? Йому відповів завїдальні не без почуття гордости: У нас для всіх одне меню). Знецінення слів і банкрутство слів викликає знецінення і банкрутство змістів. Кожний дбає тільки за себе. Тріщать кості, — це люди їдять людей. Але про це не говориться. Ніколи! Людина людині тут у тисячу разів гірша за вовка. Але про це не говориться. І немолодому молодикові, що від дитинства (сумного дитинства на подвір'ї казенного житлокоопу і в муштрі воєнізованої школи) ступає до старости, такі поняття, як любов, шляхетність, патріотизм, — здаються тільки марними штампами, тільки матеріялом для дешевої демагогії. Може він сам в цьому не признається, — але так він в дійсності відчуває.

Обережність, забріханість, цинізм, нігілізм… І в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема. Що ж є? Є тільки брехня, брехня, брехня. І єдине, що є реальне, — це я. І єдине, що можна і треба робити, — це зберегти оте я в страшному і неутульному, наскрізь фальшивому світі. Нігілізм проявляє себе кар'єризмом. Система охоче йде назустріч. Спритного пристосуванця чекають ордени і медалі, власне авто і спецрозподільники, вілли в Сочі і сталінські премії. Так спрямуймо ж нашу енерґію не на боротьбу з системою, а на чавлення конкурентів, на пробивання собі кар'єри, на краще пристосування. Підставляй іншим ніжку (але потай), борсайся хитро й підступно (але тихцем), за всяку ціну лізь угору, збиваючи інших (але без крику). Так виростає кар'єризм і нестримний егоїзм цього покоління. Жорстокість і честолюбство. «Ми всі тепер кар'єристи», — говорить Леонид.

І так виростає найнесподіваніше: його абсолютна аполітичність. Це може здатися парадоксом. Як люди, що їх життя наскрізь пронизане політичністю, люди, що навіть у найприватнішому побуті говорять партійними гаслами і газетними штампами, — ці люди аполітичні? Одначе це так. Громадське життя з усіма його «навантаженнями» глибоко огидне цим людям. Де можна, вони рятуються брехнею. Де не щастить, — з огидою тягнуть навкучливу лямку.

А поза тим — нічого, порожнеча. Дія відбувається в червні 1941 року. Точиться поза межами СРСР страшна війна. Кожна мисляча людина не може не розуміти, що пожар от-от перекинеться і на схід Европи. Але про це не пише преса, діставши відповідні інструкції ще в вересні 1939 року. І герої повісти дбають про те, щоб лишитися в аспірантурі, щоб не потрапити на провінцію, щоб уникнути мобілізації до авіяційних шкіл, про те, одне слово, щоб якось викрутитися, якось улаштувати своє особисте, приватне життя. І тому вибух війни приходить так зненацька, і тому він не викликає жадного ентузіязму і героїзму. Покоління це аполітичне, бо і політика стала брехнею, бо воно вкрай затомізоване. Кожний за себе, про себе, в собі. Поза собою — нічого, крім брехні.

Коло нашої аналізи замкнулося. Ми почали від слимаковости — і ми закінчили слимаковістю. Світ замикається у скойці. Поза скойкою — нічого світлого, порядного, чистого.

І якби тут автор поставив крапку, то його книга була б книгою одчаю і смерти. Вона означала б «Finis Ucrainae»[11]. На щастя, це не так в повісті Леонида Лимана, і це не так у дійсності.

Покоління — навіть найбільш стандартизоване й змеханізоване — ніколи не цілість. Воно складається з прошарків. Вихованці села не тотожні з вихованцями міста. Робітники — з новою партійно-бюрократичною верхівкою. Навіть першокурсники-студенти — з випускниками. І ще важливіше: воно складається з людей. Люди покоління мають спільні риси, але це все таки індивіди. Ніколи ніяка система не зрівняє людей доглибно, духово, душевно. Покоління четвертого Харкова теж не протоплазма. Це люди. І тому кинута в повісті фраза (яка ж страшна, коли вдуматися в неї!), що Харків — жива, ще незасипана Помпея (А Харків — це ми вже знаємо — це ж усі Харкови, це вся Україна), — ця фраза стосується тільки до большевицького Харкова, але не стосується до Харкова українського.

Є люди, які почувають себе в багні совєтчини, як риба в воді. Це мерзотники й кар'єристи — і тільки. Такий Дніпровий. Їх одиниці. Всі інші більше чи менше, гостро чи притуплено, з надривом чи змертвіло, — але хоч часами, хоч інколи відчувають фальш життя, фальш системи. Тоді приходять думки про випадковість і недоречність життя. Тоді гістерично ридає Марія. Тоді Софія по-дитячому думає про самогубство. Тоді Леонид наосліп, наївно кидається ва-банк — на шлях «прекрасних катастроф», — вкладаючи якусь частку своїх інтимних, щирих думок і помислів у доповідь для… партійців і комсомольців свого інституту.

Своїх інтимних, щирих думок і помислів… Так, за малими винятками молодь четвертого Харкова інтимні, щирі думки і помисли все таки зберегла. Режим їх не викоренив і не викоренить. І тут лежить надзвичайної ваги момент. Зерно майбутнього. Але ступеня визрілости, оформлености, систематизованости цих затаєних думок не слід перебільшувати. Справді: кожний — за винятком небагатьох бездушно-стваринілих одиниць — усвідомлює: щось не так. Але, по-перше, кожний усвідомлює це в собі і для себе, бо всі в четвертому Харкові затомізовані і звуконепроникливим скляним муром взаємного недовір'я обведені; подруге, він не може добратися до коренів зла, бо нема доступу до джерел критики, нема виходу в інші, крім офіційного, площини мислення. Одним здається, що вся справа — в конфлікті поколінь. Марія бачить свою правду, але їй здається, що її мати, стара комуністка, теж має правду, свою правду. Інші так звикли мислити в клясовій площині, що інакше не можуть мислити взагалі. Навіть такий Сіровий, пристосуванець і нахаба, навіть він говорить про «паразитів» у совєтському суспільстві і ладен виступати проти них, хоч і за совєтський лад. (Це ж, власне, і програма власовщини!). Навіть він щось говорить про свою селянську клясу. І найрозумніший, найпорядніший з усіх, Леонид, який усвідомлює навіть те, що режим потоптав і чавить людину, що ідея людини, як він формулює, перебуває «в стадії теоретичности», навіть Леонид з його великим і невичерпним ідеалізмом і жертвенністю (бо що таке його виступ з доповіддю, що таке його боротьба з Дніпровим, як не вияви ідеалізму й саможертовности?), навіть він, висуваючи для себе ідеал суспільства, де всі мають рівні можливості, але нерівні осяги, висуваючи ідеал «прекрасних катастроф», — не розуміє, що здійснити цей ідеал означає, насамперед, повалити совєтський лад і визволити Україну.

Так, під усіма цими мріями про провід «селянської кляси», про справедливість, про ідеальне суспільство в суті справи лежить ідеал незалежної української (в розумінні відповідности суспільного ладу національно-психологічному типові і його ідеалам) України. Але ніхто, ні один з героїв четвертого Харкова не мислить національними категоріями. Їх вчено мислити категоріями клясовими. Життя навчило їх мислити категоріями матеріялістичними і часто навіть просто шкурними. Ніщо, ніде, ніколи не вчило їх мислити національними категоріями. А тільки з цих позицій вони могли б дати бій режимові, окупаційному режимові Москви. Національне в них, звичайно, існує, але воно загнане в підсвідомість.

Леонид говорить про «поїзди моєї країни». Це не помилка. Це дуже тонко схоплений штрих. Попри все СРСР здається йому його країною. І коли він говорить про любов до свого Харкова, розумом він не схоплює, що цей Харків — і його, і не його («На нашій не своїй землі»). Він неусвідомлено відчуває це. Марія, повернувшися з Галичини, констатує здивовано, що ніде в світі «нас» не люблять, бо «у нас» — неінтеліґентна влада. Тут уже зроблено крок до відмежування себе від влади, але це «ми» і «нас» — це знову ж данина традиційному вже для цього покоління поняттю єдиного совєтського народу.

І тут, власне, головна причина, чому перед війною це покоління не могло дати бою окупаційному режимові. Не можна дати бій, не маючи поля бою. Полем бою з совєтським режимом може бути тільки мислення національними категоріями. Цього мислення з тяжкою працею і мукою доходив третій Харків. Цього мислення бракувало поколінню четвертого Харкова.

Так, режим навчив цю молодь бути брехливою і жорстокою, прищепив їй слимаковість, шкурництво, егоїстичність і нігілізм. Але покоління зберегло і пронесло відчуття фальшивости всього того, в чому його виховувано. А це багато. Відчуття фальшивости означає брак віри. А брак віри в підсовєтську систему при відсутності віри в що-небудь інше (через незнання того іншого) означає, що душевні сили цього покоління спали нерозтрачені. І якщо в пристосуванні покоління до режиму ключ до однієї сторони духового життя покоління, то в нерозтраченості душевних сил — ключ до другої сторони його духового життя. Перший ключ відкриває неґативи, другий — позитиви. Ті позитиви, які сповняють нас вірою в майбутнє відродження найкращих традицій третього Харкова.

Якщо не можна виявити себе в діянні й слові, то чи не підуть запаси кумульованої, невитрачуваної енерґії на внутрішнє збагачення людини? Можна позбавити людину майна і розірвати її зв'язки з іншими людьми. Але не можна розкуркулити мозок, — говорить професор у «Страху» Афіноґенова. Правда, і тут не все просто, легко й прямолінійно. Людина може бути поставлена в такі умови духової ізоляції, що процес її мислення хоч і не припиниться, але гальмуватиметься, систематично викривлюватиметься і головне — не зможе викристалізуватися в чітку й самостійну систему. Ми вже бачили, які успіхи має режим у цьому напрямі.

І все таки розкуркулити мозок не можна. Колосальна жадоба життя, величезні ресурси невитраченого душевного здоров'я, які молодь четвертого Харкова несе в собі як спадщину цілинного українського світу і яким вона не може знайти розумного і доцільного застосування в спотвореному житті, вона пускає на збагачення себе знанням. Тут теж шляхи їй перегороджені, і скрізь вона знаходить тільки партією і урядом установлені препарати і ерзаци. Але, може, ніколи українська молодь не виявляла такої пристрасної, такої ненаситної жадоби пізнати світ, свій і чужий, не рвалася так до збагачення свого мозку.

Стиснена в своєму розвитку, спрямована в вузьке річище практичного життя, відгороджена від абстрактів, ця жадоба життя і знання витворює покоління людей технічної вмілости, практичної зорієнтованости, уміння виходити з найтяжчих ситуацій, великої конкретности мислення і зібраности волі. Це покоління не конче матеріялістичне, але воно цілком цьогосвітнє. Воно цупке до життя, йому чужі туманні далі, але воно — хай часто неусвідомлено — відчуває ідеальне в конкретному; його поезія — поезія відчутих деталів живого існування, не позасвітностей і неокреслених спекуляцій. Є в ньому риси творців, будівничих і завойовників, хоч ці риси поки-що — підкреслюємо: покищо — не мають точки прикладення.

З невитрачености душевних сил, з невичерпної жадоби пізнати світ і опанувати його постає ненависть покоління до обмежень і рамок. Це покоління в істоті своїй — не провінційного, а імперського характеру і способу мислення. Тому воно ніколи не погодиться з расовими обмеженнями, з національною замкненістю, з муштрою і самовдоволеною обмеженістю. Йому лишаться чужими вимірена одноманітність і нудна, тісна реґляментованість німецького бюрґерського життя, — як це з граничною опуклістю розкрив Леонид Полтава в своїй «Пані Ґерті» — одній з найкращих автохарактеристик цього покоління. Це покоління не на папері, а серцем і розхрістаними грудьми відкрите вітрам з чотирьох сторін світу, воно їх приймає і сприймає, більше: воно жадібно ковтає їх.

Це покоління ненавидить муштру і обмеженість. Воно виросло в умовах повної ліквідації февдальних пережитків, які й досі тяжать над молоддю Европи. Воно не знає чинів і титулів; воно не цілує ручок, воно підходить до кожної людини як до свого і рівного. Воно прагне щирости і віри, поезії і людяности, дружби і чистого кохання. Воно стужене за справжнім людським життям. Воно інстинктовно тягнеться до такого свого, яке відкрите всьому доброму чужому. Воно здатне прийняти все, крім вузькости, забріханости, обрядовости. Його очі жадібно розкриті і зорять. Але вони повернені вперед, а не назад, і це покоління не повернеться в загорожі старої провінційности, скільки б добрих рис ця стара провінційність у собі не мала і якими б модерними кличами вона сьогодні не личкувалася. Перед нами покоління зовнішньо звихнених, але внутрішньо здорових людей, спрагнених життя і людяности. Воно тільки не знає, що справжнє життя і людяність для нього звуться — Україна. Йому бракує переємного зв'язку з третім Харковом. Воно в шорах страшної чужої системи.

І тут ще раз замикається поле наших спостережень і міркувань. Ми констатували на початку передчасне постаріння молоді четвертого Харкова — тепер ми говоримо про те, як нерозтраченою вона зберігає свою молодість. Ми констатували, що вона живе ерзацами почувань — тепер ми бачимо, що за цим ховається сила й глибина почувань. Ми спостерегли нігілізм її — тепер ми бачимо любов до життя і засновки віри. Ми відзначили забріханість і цинізм, — але тепер ми бачимо, що це оболонка, за якою ховаються жадоба щирости, товариськість і людяність.

Суперечності? Так. Що ж, таке життя. Людина ніколи не пласка, ніколи не схема. Людина завжди контрасти і співжиття взаємовиключних протилежностей. Це ще зростає в обставинах, що не дають людині розкритися й виявитися. Несполучне? Ні, сполучне в теорії і сполучене в практиці. Покоління живих і сильних, хоч з полудою на очах. Покоління українське, хоч воно само цього не знає. Спадкоємці третього Харкова, хоч вони ледве знають про його існування. А це означає, що коли поколінню розкриються очі, коли воно зможе бачити, коли його мислення перейде в поле інших категорій, які йому досі були внеприступнені, то в його душі спалахне нова віра. І сила спалаху цієї нової віри буде прямо пропорційна силі того гніту, під яким досі та віра була розчавлювана.

І тоді здобудеться відкрите поле бою, тоді, як сухе лушпиння, відлетять нігілізм і егоїзм, себелюбство й передчасний старечий песимізм. Тоді це покоління дасть бій — і воно матиме шанси його виграти.

«Повість про Харків» тільки дещо говорить про це, показуючи скупо і в натяках, як у героїв починають розкриватися очі спершу під впливом вражень від «визволених» земель, потім від раптового розкладу совєтської влади і загальної деморалізації під час німецького наступу, а потім — і головне — в жорстокій правді нищення нації нацією в війні. «Повість про Харків» тільки ледь-ледь підносить краєчок завіси над цими процесами. І правильно робить. Бо процеси ці ще тільки почалися, і було б наївним і надмірним оптимізмом їх уже тепер перецінювати. Бо це вже мав би бути твір про п'ятий Харків.

А ми поки-що маємо справу з четвертим Харковом, і повість Леонида Лимана — твереза і документальна, невблаганна в своїй правдивості (хоч, звичайно, тільки часткова) і саме тому на перший погляд така страшно песимістична, а при глибшому вгляді така оптимістична — свідчення людини покоління про своє покоління, покоління четвертого Харкова. Слова жорстокої критики і глибокої віри. А ніщо тепер так не потрібне цьому поколінню, як найжорстокіша, найневблаганніша критика і найглибша, найсвятіша віра. Віра в себе, віра в Україну. Бо Україна сьогодні — не живі трупи другого Харкова, не живі трупи з-поміж еміґрації, не лицарі ідіотичної, з чужих зразків скопійованої псевдоелітарности, а воно — покоління четвертого Харкова.

Мюнхен, 1948