Українська народна писанка

Про що розповідає писанка

Коли береш у руки писанку – це маленьке диво, створене руками простої селянки з віддаленого українського села, – важко собі уявити, що майже таку ж колись – можливо, декілька тисяч років тому – тримав у своїх руках далекий пращур, виписуючи на ній сонячні знаки: динамічну свастю чи витончену спіраль… або раптом посипеться рисочками дощик і засіються крапками зерна, чи «воловими очками» задивиться у твою душу старий бог. А націй – якийсь митець-філософ поклав на чорне тло червоний безконечник.

Втім, для нас, сучасних людей, ті знаки такі ж незрозумілі, як і китайські ієрогліфи. Тому ця невелика книжка, сподіваємось, допоможе декому відкрити для себе великий і самобутній пласт української культури та, можливо, стати палким шанувальником народного мистецтва писання писанок, яке ми ледь не втратили у радянський час. Та, дякувати Богу, традиція не перервалася зовсім, і своїм виданням ми можемо тепер збільшити кількість писанкових взорів у загальноукраїнській скарбниці, які, віримо, дочекаються ґрунтовного наукового дослідження; а також сприятимемо розвою живого ремесла.

Укладаючи книжку, ми хотіли не тільки викласти методу писання писанок, а й дати певне, більш-менш цілісне уявлення про цей феномен, аби, беручи у руки писачок, писанкар розумів, що ж за дійство має в цей час відбутися.

Питання генези української писанки залишається недослідженим: археологія не має жодних свідчень існування на теренах України (Київської Русі) розписаних яєць, тимчасом як на території сусідньої Польщі при розкопках могил Х-ХІІІ ст. (Ополе, Вроцлав, Новоград) знайдено було розписані шкарлупки і навіть одну цілу писанку; знаходили культові яйця і в курганних похованнях скіфів у Східному Криму (ІV ст. до Р. X.) (див. 13, 27). Загалом мальовані яйця знаходили як на території Європи, так і в Африці та Азії. Найдавніші знахідки належать єгипетським та нубійським похованням. Все це, як правило, страусині яйця, в Європі натомість знаходили гусячі та курячі. Кладення яєць у могили було характерне майже для всіх культур Середземномор’я.

Втім, бузсумнівним є те, що своїми коріннями писанка сягає дохристиянських часів, коли на півдні Східної Європи (нинішній Україні) мешкали суспільства із землеробською основою культури. Про те, що писанка належить саме до цієї культури, свідчить її знаковий код, себто орнамент. Ця метамова наших пращурів виходить із землеробської надтрадиції, що «зумовлює стійкість ряду найважливіших образів-метафор (світове дерево, богиня-мати, солярні знаки тощо), тобто затверджує метафоричність народного мистецтва, високу значущість його образів та сюжетів, яка іноді криється за зовнішньо приниженими, побутово-розважальними сценами» (20, 16). Саме у неолітичну епоху були створені перші безсумнівні мітопотичні тексти, записані на мові образотворчих знаків, які є цінним джерелом для реконструкції давніх вірувань (див. 17, 485). І така собі декоративна писанка є уламком цілісної культури євроазійського регіону «часів мітопоетичного мислення», з якої можна багато чого прочитати.

У багатьох мітологіях існує образ світового (космічного) яйця, з якого виникає всесвіт або народжується бог-творець. Так, за ведійською космогонією, з яйця виник творець Праджапаті, також Брахма. У слов’ян яйце було початком всього, прообразом космосу (книжна традиція); вони вірили, що весь світ є подібний до великого яйця: шкаралупа – це небо, плівка – хмари, білок – вода, жовток – земля (див. 22, 397).

А в кераміці трипільської культури можна натрапити на мотив розділеного яйця: зображення подвійного яйця, яке розділяє змій (5, 34). Саме яйце може бути розділене поперек (по діаметру) або знаком змії, або сосонкою, що передає уявлення про поділ на два світи. Звідси треба вважати, що у найдавніших віруваннях космічне яйце, з якого все постало, зніс і поділив навпіл змій, бог землі, підземелля, а також вогню. «Тому один із атрибутів весняного поганського свята, присвяченого воскресінню духа зросту, – яйце, символ змія, божества землі (чоловічого роду), якого вважали, разом з богинею (праматір’ю), родителем всього живого у світі» (5, 33).

Про те, що яйце є атрибутом змія, свідчить найбільш популярна і символічна червона (красна) барва пасхальних яєць: саме червоною вохрою посипали покійника у давнину; яйця називали «красними» навіть тоді, коли барва була іншою (правда, згодом відбулося переосмислення кольору). Отже, цілком зрозумілим стає, чому яйцю приписувалася магічна властивість впливати на родючість рослин, приплід худоби та народження дітей, його здатність лікувати та робити красивим, а також запобігати пожежі й грому – все це властивості Змія-громовика.

В епоху бронзи зі зміною чоловічої та жіночої позицій у світобудові – тепер небо належить богові, а земля богині – яйце стає атрибутом сонячної птиці – півня (у наших казках про яйце таки домінує курка), а отже сонця та відродження, про що свідчить загадка: «Живе родить мертве, мертве родить живе» (курка і яйце).

Звідси деякі вчені вважають, що саме віра у відроджувальну силу яйця була причиною використання його у поховальному обряді. Згідно ж із теорією А. Голана, це – свідчення відходу померлого у володіння змія. Так чи інак, археологи, починаючи з періоду ранньої бронзи, знайшли чимало таких культових яєць (не писанок) під час розкопок давніх могил на території сучасної України. У добу пізньої бронзи виготовляли кам’яні або глиняні яйця.

Відомо, що в період Київської Русі, крім писанок на пташиних яйцях, робили і керамічні. У 80-их роках XІX ст. при розкопках Кривушанської могили археолог Уваров знайшов такі керамічні яйця. На таку ж знахідку натрапив у 1908 році при розкопках на Полтавщині і Вікентій Хвойка. Зовсім недавно, кілька років тому, одну глиняну писанку було знайдено прирозкопках стародавнього Галича (с. Крилос) на Західній Україні (див. обкл.).

Найдавніша українська керамічна писанка, яку знайшли археологи, датується ІX ст. після Р. X. Загалом таких писанок при розкопках було знайдено близько 70 штук; вони були дуже поширені в Київській Русі й мали характерний розпис, що виконувався особливою технікою. На загальному брунатному, зеленому, рідше жовтому тлі – сплетіння жовтих і зелених смуг, яке передавало «сосонку» – вічнозелену рослину, що стелиться по землі. Ці писанки виготовляли у великих містах, де існувало виробництво цегли і керамічної плитки, таких, як Київ, Чернігів тощо (див. 1, 64).

Писанка – абсолютно унікальний витвір народного генія. «В усьому народному мистецтві немає такого предмету, який би конденсував у собі стільки образно-символічного змісту, як писанка. Її дарували на знак перемир’я, побажання здоров’я, краси, сили, врожаю, застосовували як запобігання від стихійного лиха» (10, 10) – грому, пожежі; для лікування різних хвороб, від переляку, наговору; качали по зелені і закопували в землю на ниві, щоб хліб був повний і не вилягав (23, 27), підкладали під вулик, аби безконечно роїлися бджоли…

«Кожний предмет народного мистецтва поряд з практичним призначенням в обряді відігравав роль знака соціальних відносин, поскільки уособлював у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному фольклорному середовищі предмети завжди суть знаки, а знаки суть предмети. Образно-символічний статус зумовлюється їх функціональним призначенням у семіотичній системі свята та обряду. При включенні у цю систему вони функціонують як «знаки», обрядові символи з певною семантикою, без неї – позбавляються цього символічного змісту, перетворюючись на звичайні ужиткові вироби… Писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність – мінімально» (10, 10).

Символічне значення писанки складається з двох складових частин:

1)із значення самого яйця, в якому є живий зародок півня (сонячної птиці);

2)із значення написаних на ньому символічних знаків. Тому писанки ніколи не варили і не вживали у їжу, ними також ніколи не бавилися у «битка» чи «котка», оскільки вони були позначені магічними знаками, пов’язаними з давніми віруваннями, й усвідомлення їх культового значення збереглося аж до XX ст. Відповідно і обрядовий статус писанки був набагато вищий, ніжу крашанки. Варто тут нагадати, що в Україні існувало два види фарбованих яєць – крашанки і писанки.

КРАШАНКИ – варені яйця, зафарбовані в один колір: жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий, чорний. їх вживали до їжі, коли розговлялися на Великдень, і використовували у великодніх забавах.

ПИСАНКИ – сирі яйця, з нанесеним на них символічним рисунком і зафарбовані у три-чотири кольори.

Писанка тісно пов’язана із старими українськими віруваннями, народним календарем, що базувався на сонячному циклі і якому – починаючи із зимового повороту сонця до моменту, коли день стає більшим від ночі – відповідали певні свята: Калити, Коляди, Щедрівки, Ордані, Колодія і, нарешті, – Великодня. Власне у цей день святкували перемогу сонця над темнотою, життя над смертю, весни над зимою і як сонячний символ дарували «красні яєчка». Навіть із прийняттям християнства разом з його календарними святами, які часто накладалися на поганські, первісна назва «Великодня» збереглася, оскільки його семантичне значення «найбільшого (найдовшого) дня» якнайкраще відповідало переносному значенню «найзначнішого дня» християн – Воскресінню Ісуса Христа.

Дослідник писанок В. Щербаківський навіть робить припущення: «Можна думати, що на Україні в давнину розговини великодною крашанкою грали в містеріях на честь бога Сонця таку саму ролю, як причастіє в християнстві, а писанка в тих містеріях могла служити символом воскресшого бога Сонця, і, покрита його знаками, мала в очах людей тогочасних добродійну і навіть, може, чудодійну силу, особливо тоді, коли і само сонце уже осягло свою повну силу» (29, 7). Виразний характер сонячного культу має звичай котити яйця, подібний своєю семантикою до кочення інших сонячних символів – паляниці і весільного вінка, що ніби передає рух сонця по небу (23, 28).

Тому не дивно, що візантійська та руська гимнографії називали Христа «праведним», «розумним», «мисленним» сонцем, «сонцем, яке не заходить»; така метафоричність підкреслювала не лише відмінність між християнським богом і поганським, а й те, що нова релігія для зрозумілості користувалася старою міто-поетичною мовою. А наші предки, якщо опинялися у становищі, коли не було до чого помолитися, хрестилися й молилися на сонце.

Втім, писанка зуміла вписатися і в християнський великодній ритуал, й «історія» її походження у народних віруваннях має навіть більше прив’язання до християнських мотивів, поганські майже затерлися; почало заникати і розуміння магічного значення писанкового орнаменту, кольору, натомість з’явилися написи: «Христос воскрес!», «Воістину воскрес!», «Да воскреснет Бог».

Хоча до нашого часу не дійшли автентичні зразки писанок дохристиянського часу, однак певне уявлення про них ми можемо мати, тому що мистецтво писання писанок завжди було і є достатньо консервативним. Люди в давнину вважали, що символічні знаки, які наносили на писанку, мали для людини магічну силу, і писанкарка не мала права вносити зміни у її малюнок, так само як не можна змінювати слів молитви, – це було порушення не тільки канону, а релігійно-світоглядних законів, які за ним стояли. Отже, століттями в певній місцевості писалися писанки з одними і тими ж орнаментами, хоча деякі писанкарки і додавали до традиційних взорів свої елементи, які, втім, не руйнували загального задуму, а також, оперуючи певним набором символічних знаків, створювали нові композиції. При цьому в народній пам’яті залишалися найкращі зразки, які відтворювали з року в рік. Таким чином відбувався розвиток писанкарства. Проте писанковий орнамент – витвір тисячолітньої традиції і столітніх змін, й з нього треба ретельно, пласт за пластом, знімати поклади різних культур, стилів, елементи інших видів мистецтва.

Писанка належить до перших іконографічних текстів, які в максимально стислій формі подають давні мітопоетичні уявлення про світобудову, просторову та часову структуру космосу, поняття про бога, його іпостасі та вплив на життєво важливі для людини речі. Тому зберігаючи незмінними давні взори, ми цим самим зберігаємо те, що не змогло до нас дійти через письмо на папері, дереві, камені, а дійшло на крихкому яйці-райці, з якого раптом висапалось унікальне багатство рідної культури.

Про культове значення писанок свідчить сам процес їх писання, який є до певної міри обрядом, що починався в Чистий четвер. Крім яйця, особливе символічне ритуальне значення мали й інші речі, які використовувалися при писанні: вода, віск, вогонь, фарби… адже воду для миття яєць і роблення фарб писанкарка повинна була брати непочату, яка має особливу цілющу силу, нести цю воду рано-вранці, не повертаючись назад чи по боках, при зустрічі з перехожим не мала вітатися і відповідати на питання, витримуючи повну мовчанку (див. 23, 15).

Цілком ймовірним є молитовний аспект писанки, на це наштовхують свідчення примовлянь у процесі писання й особливий, подібний на молитовний настрій; напевно, знаки-символи омовлялися відповідно до змісту, який в них вкладався, наповнювалися внутрішньою енергією, що надавала їм дієвої сили того чи іншого побажання; можливо, такий молитвослов був усталений для тих чи інших типів писанок, а отже, для різних категорій людей, яким вони призначалися. Писанкарка мала б словом і думкою – формулами-замовляннями, що переходять у молитву, – «замолити» (11, 176), закріпити магічну силу взорів, адже писанка належить до обрядової дійсності, якій притаманна синкретична єдність мисленевих, словесних, зображальних та інших форм. Окрім того, давні взори – це графічний запис молитви-прохання: про дощ, врожай, про жіночу плідність.

З мистецького погляду писанка вражає витонченістю розпису на маленькій площині; довершеністю і багатством композиційних варіантів й орнаментальних елементів та мотивів. Захоплюють ці мініатюри і своєю динамічністю (24, 453), оскільки іноді потребують особливого сприйняття – оберту на 90°, 180°, а то й на 360°; часом такий рух буває ще складнішим, і ти оком біжиш за безконечником, як за філософією життя – без початку і кінця, – усвідомлюючи, що десь тут, в яйці, криється загадка життя та смерті. Окрім ритму ліній, писанка – це ритмоколір, що своєю чистою колористикою нагадує символічні слово-кольори замовлянь або останній малярський авангард. До того ж художня форма – «ритмічна організація, орнаментальність, стилізація, узгодження з формою предмету» – невіддільна у ній від знакового змісту (20, 13-14). Унікальною є і воскова техніка, в Південній Індії її використовують для орнаментування тканин, так званий гарячий батік.

Звичайно, орнамент заслуговує окремого слова. Деякі його ідеї – зображення дощу, зерна – нагадують форми примітивного мистецтва наскельних малюнків. Особливістю візерунку є те, що він не показує (не зображає речі такими, якими вони є), а розповідає (передає загальну ідею), наближаючись цим до піктографічного письма. Орнамент української писанки загалом перегукується з орнаментом посуду Трипільської культури, а це 3500-1700 років до Р. X. Вчені знаходять перегуки і з орнаментом вишивки та килимів, настінного розпису, кераміки (24, 451), різьби по дереву, що й цілком зрозуміло, адже декоративні взори – це суть традиційні обереги, якими позначалося все довкола – тканину, стіни, дерево, посуд.

Натомість В. Щербаківський вважає, що «писанкова орнаментація має свій вироблений цілком певний стиль, яким вона різко відріжняється від орнаментальних стилів на інших предметах побуту, зв’язаних з іншими матеріалами і поверхнями. Порушення стиля завжди характеризується дуже слабким рисунком, відсутністю композиції, неясністю замислу і браком символів, так що завжди можна в сих випадках констатувати перерву традицій» (29, 7). На жаль, ми можемо лише підтвердити цю думку про сьогочасні писанки, висловлену ще у 1925 році: їх кількість, характер свідчать про занепад традиції писання писанок в Україні в останні 50 років.

Писанки різних регіонів України мають свої характерні особливості, що загалом відповідає поширенню взорів у вишивці: «у північній смузі писанки одзначаються бідністю обарвлення (червона барва на білій) та геометричним візерунком; у середній смузі – візерунок переважно рослинний та яскравіший; а в південній смузі писанки відзначаються видатною поліхромією та ріжноманітністю малюнка» (3, 190). Водночас писанкова орнаментація спільна для усієї України, до того ж на всіх етнічних українських землях дуже багато однотипних писанок. Кожна писанка мала свою назву і своє призначення, про це ми скажемо далі.

Окрім українців, писання писанок поширене і серед поляків, румун, словаків, а також литовців. Дуже схожі на українські писанки мають лужицькі серби, які живуть на території Німеччини.

У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях, але вони переважно роблять крашанки, якщо і розмальовують яйця, то дуже просто. В Україні ж писанкарство досягло найвищого рівня свого розвитку і стало окремим видом мистецтва, а писанка – одним із культурних символів України. То ж не дивно, що в Канаді українські емігранти поставили їй пам’ятник.

Зразки писанок, які були колись чи зберігаються тепер у наших музеях, приватних збірках, які зафіксовані у мистецьких альбомах, – все це наслідок збирацької праці етнографів другої половини ХІХ-XX ст. Цим людямми великою мірою завдячуємо тим, що маємо можливість сьогодні насолоджуватися красою писанки. Одним із перших, хто зацікавився нею, був український антрополог Хведір Вовк, який у 1874 році на ІІІ-му Археологічному конгресі в Києві звернув у своїй доповіді увагу на важливе значення писанкових взорів при вивченні українського орнаменту. Майже тоді ж, подорожуючи зі своїм чоловіком по Волині, збирала зразки вишивок, тканин, писанок Олена Пчілка. Наслідком цього було видання у 1876 р. книжки під назвою «Український народний орнамент», яка містить 23 кольорові замальовки писанок з Новоград-Волинського повіту. У 1878 році вийшла друком книга Пелагеї Литвинової «Южно-Русский орнамент»; у ній на двох кольорових таблицях є зображення 24 писанок із Глухівського повіту Чернігівської губернії. Саме у цій книжці вперше було описано воскову техніку писання писанок. Одним з найбільших видань про писанки того часу був альбом Сергія Кульжинського, зроблений на основі збірки приватного музею Катерини Скаржинської в Лубнах; він вийшов у світ в 1889 р. під назвою «Опис колекції народних писанок». У цьому альбомі було подано зразки 2 219 писанок, з яких 400 – у кольорі. Кожна з них мала порядковий номер, а якщо було відомо, то й місце походження, рік, назву та автора. Планувався випуск другого тому цієї книжки, але з невідомих причин він не вийшов.

Першим українським дослідником писанки був проф. М. Сумцов, який у 1881 році видав окремою книжкою свою розвідку «Писанки». Пізніше працю Сумцова поглибили В. Щербаківський та С. Таранущенко.

Одночасно у Західній Україні (80-і роки XІX ст.) писанка була широко представлена у фольклорно-етнографічній праці про Покуття поляка Оскара Кольберга. Широку дослідницьку діяльність провів, видавши у 1898 році монографію «Писанки в Галіції», Ф. Крчек, чех за походженням. Писанки почали збирати і вивчати такі етнографи, як В. Шухевич («Гуцульщина», 1904), М. Кордуба («Писанки на Галицькій Волині», 1899), М. Скорик («Бойківськіписанки», 1933), І. Ґурґула («Писанки Східної Галичини і Буковини у збірці Національного музею у Львові», 1929) та інші. Ці та інші подвижники зібрали або замалювали у різних місцевостях України тисячі зразків писанок.

Опис багатьох традицій і обрядів, пов’язаних зокрема зі святкуванням Великодня в Україні і тією роллю, яку відігравала у цих святкуваннях писанка, видали вже у середині XX ст. за кордоном С. Килимник і О. Воропай.

У радянський період цей вид прикладного мистецтва було піддано в Україні тотальному знищенню, адже писанка була пов’язана з релігійними обрядами, й атеїстична влада намагалася повністю вилучити її з народного життя. Отже, поступово вона перетворювалася в релікт. Це самобутнє українське явище не тільки не досліджували – на Україні його ніби й не існувало: повна мовчанка. Про які книжки та виставки могло йтися? Лише поодинокі жінки в селах, які ще зберігали народні традиції і рукомесла, продовжували писати їх на Великдень. За весь час радянської влади в Україні вийшла лише одна книжка про писанку Ераста Беняшівського – в 1968 році, під час хрущовської відлиги, але її тираж був мізерний і вона швидко стала книжковим раритетом.

Багато з давніх збірок і замальовок загинуло під час воєн, свідомо було знищено українофобами або вивезено за кордон.

За десятиліття незалежності писанкарство ожило, хоча про його розвійгоді говорити, як і про народні ремесла загалом. Але про писанку стали писати, вчити цього ремесла дітей, для цього навіть було розроблено учбово-методичний посібник (О. Білоус, З. Сташук Школа писанкарства, 1999). На хвилі відродження відбувся Міжнародний з’їзд писанкарів (1992), який виокреслив можливі аспекти наукових досліджень цього феномену.

У час, коли традиція писання писанок в Україні була майже повністю знищена, про неї не забули в Канаді і США, де українські емігранти популяризували цей вид народного мистецтва. Було видано декілька фотоальбомів з писанками, у 1958 р. вийшли у світ поштові марки, зі зразками традиційних писанок, які поширювалися через «Пласт». Один з найкращих альбомів видав у 1994 р. в США Зенон Елиїв – «Двадцять кіп писанок», в який увійшло 1 200 зразків, серед них 80 відсотків автентичних писанок. Автор проробив величезну роботу, шукаючи писанки для цього видання по музеях та приватних збірках. Варто згадати й архітектора В. Січинського, який під час війни видав у Ляйпциґу альбом «Українське ужиткове мистецтво» з 88 зразками писанок Сьогодні великі збірки писанок зберігаються в музеях Вашингтона, Лондона, Санкт-Петербурга. Багато їх і в запасниках наших музеїв та приватних збірках. Вони чекають на своїх дослідників.