100 чарівних казок світу

Кресало

Один солдат ішов додому з війни. Зустрілася йому стара відьма.

– Здрастуй, солдате! – сказала вона йому. – Ти одержиш досхочу грошей, лише зроби мені послугу. Бачиш старе дерево? Я обв’яжу тебе мотузкою, а ти залізь у дупло! Коли дістанешся самого низу, побачиш підземний коридор; там зовсім світло, бо горять сотні смолоскипів. Ти побачиш троє дверей; ключі стирчать іззовні. Увійди до першої кімнати, і побачиш велику скриню, а на ній собаку: очі у нього завбільшки як чашки! Та ти не бійся, а розстели на підлозі мій синій картатий фартух, підійди і схопи собаку, посадови його на фартух, відчини скриню й бери з неї мідяків скільки душа забажає. А як захочеш срібла, йди до іншої кімнати; там сидить собака, у якого очі завбільшки як млинові колеса! Та ти не бійся, а посадови і його на мій фартух – і набирай грошей доволі! А якщо вже захочеш золота, піди до третьої кімнати. Там на скрині сидить собака, а очі в нього – як круглі вежі. Та ти не бійся, а посадови його на мій фартух і бери золота, скільки зможеш забрати! Як, солдате, згоден?

– А що ти хочеш за це, стара відьмо? – спитав солдат.

– Старе кресало! – відповіла відьма.

– Ну гаразд, згоден!

– От і добре! Бери ж фартух! – сказала відьма.

Солдат виліз на дерево, спустився в дупло та опинився в підземному коридорі, де горіла сотня смолоскипів.

Він відчинив перші двері й побачив собаку з очима як чашки.

– Ото так песик! – вигукнув солдат, але не злякався, а, як і казала відьма, посадовив собаку на фартух і набрав повні кишені мідяків, натоптав ними ранець, знову посадовив на скриню пса та пішов до іншої кімнати.

Там сидів собака, очі в якого були завбільшки як млинові колеса.

– Ой як вирячився! – сказав солдат.

Він посадовив собаку на фартух, відчинив скриню – і напхав повні кишені й ранець срібла, щоправда, довелося викинути всі мідяки, ну та нехай! Тоді солдат посадовив собаку назад і пішов до третьої кімнати.

– Такого собаки я ще не бачив! – мовив солдат, і справді, адже очі той мав – ніби дві величезні круглі вежі.

Але й цього собаки солдат не злякався, а посадовив його на фартух і відчинив скриню. Скільки ж тут було золота! Солдат, не довго думавши, викинув усе срібло й напхав свої кишені, ранець, шапку та чоботи золотом. Він посадовив собаку на скриню й пішов шукати кресало. Узяв його і загукав:

– Тягни мене, відьмо!

Відьма витягла його, і він опинився на дорозі.

– Скажи, навіщо тобі кресало? – спитав солдат.

– А тобі що до того?! – відказала відьма. – Ти ж отримав гроші! Давай кресало!

– Негайно кажи, навіщо тобі воно, або відрубаю тобі голову! – закричав солдат.

– Не скажу! – закричала й відьма.

Солдат і відрубав їй голову. Потім зав’язав золото у фартух, запхнув кресало в кишеню й пішов до міста.

Солдат зупинився в найдорожчому заїзді, у найбільшій кімнаті, і зажадав усіх найкращих і найсмачніших страв. Наступного дня він купив собі нові чоботи й пишну одежу.

У заїзді йому розповіли про все, що лиш було в місті, про всі дивовижі, про короля та його прекрасну дочку.

– Вона мешкає у величезному мідному замку, за високими стінами з вежами, – казали люди. – Королю напророчили, що принцеса вийде заміж за простого солдата, а він не хоче, щоб це сталося!

Солдат жив весело й нажив дуже багато друзів, а ще він чимало допомагав бідним. Та він тільки витрачав і витрачав гроші, й настав день, коли в нього лишилися всього дві золоті монети. Довелося йому перебратися до бідної квартирки, чоботи стоптались, одежа зносилася…

Якось увечері, коли зовсім стемніло, а навіть свічку запалити не можна було, бо й свічки тієї він не мав, солдат згадав про кресало. Щойно він ударив по кременю, щоб викресати іскру, – бачить: сидить перед ним собака з підземелля, з очима завбільшки як чашки.

– Чогось бажаєте, господарю? – спитав собака.

– Он як! – сказав солдат. – Виходить, за допомогою кресала я можу отримати будь-що! Принеси мені грошей!

Собака миттю зник, а ще за мить повернувся, і в зубах у нього був великий гаманець, наповнений мідними монетами!

Солдат ударив по кременю двічі – й перед ним з’явився пес із очима завбільшки з млинові колеса і приніс йому великий гаманець, набитий сріблом! Солдат ударив по кременю тричі – з’явився пес, у якого очі наче дві круглі вежі, і приніс гаманець із золотими монетами.

Солдат зрадів такій удачі. Він знов оселився в дорогих кімнатах і купив собі новий одяг та чоботи.

Тепер він нічого для себе не шкодував.

Якось йому до смерті закортіло побачити нарешті чарівну принцесу. «Яка користь від її краси, коли на неї навіть поглянути не можна?» – подумав солдат і вдарив один раз по кременю. Умить перед ним з’явився пес із очима завбільшки як чашки.

– Хочу бачити принцесу! – сказав йому солдат.

Не встиг він й оком змигнути, а собака знову з’явився перед ним.

Принцеса, юна й чарівна, спала в нього на спині, і солдат не зміг утриматися від того, щоб поцілувати її.

Після цього собака відніс принцесу назад до вежі, і вранці дівчина розповіла королю з королевою, який вона бачила дивний сон: вона їхала на собаці, а солдат цілував її.

Наступної ночі до принцесиної постелі приставили стару фрейліну, якій доручили розвідати, чи був то і справді сон.

А солдат знову захотів побачити принцесу. Уночі собака схопив її й помчав разом із нею до солдата, але стара фрейліна не спала й кинулася навздогін. Вона побачила, до якого з будинків побіг пес, і шматком крейди намалювала на воротях хрест, а тоді подалася спати. Але собака, коли поніс принцесу назад, побачив цей хрест, розгадав хитрощі фрейліни й намалював хрести на всіх воротях у місті!

Рано-вранці король, королева та фрейліна вирішили подивитися, куди ж їздила принцеса. Одначе хрести були на всіх воротях, і всі зрозуміли, що так нічого не досягнуть.

Але королева була надзвичайно розумною й хитрою: вона зшила маленьку торбинку, насипала в неї крупи, прив’язала її на спину принцесі та зробила в торбинці дірочку, щоб крупа могла сипатися на дорогу.

Уночі собака знову поніс принцесу до солдата, але не помітив, що крупа весь час сипалася з торбинки на дорогу й насипалася навіть на солдатове вікно. Уранці король і королева дізналися, куди їздила принцеса. Вони дуже розгнівались і посадили солдата до в’язниці, вирішивши наступного дня його повісити.

Уранці солдат підійшов до маленького заґратованого віконця. Усі поспішали за місто дивитися, як його страчуватимуть.

– Агов! – гукнув солдат хлопчині-шевцю. – Збігай-но і принеси моє кресало, тільки швиденько! Одержиш чотири монети!

Почувши про чотири монети, хлопчина прожогом кинувся по кресало і приніс його солдатові.

І от настав час страти. Солдатові вже збиралися накинути мотузку на шию, але він сказав, що йому б дуже хотілося викурити люльку перед смертю.

Король погодився, і солдат вийняв кресало. Він ударив по кременю один раз, тоді двічі, тоді тричі – й перед ним з’явилися всі троє собак!

– Допоможіть мені! – наказав солдат.

Собаки кинулися на суддів, на короля й королеву. Варта перелякалась, а всі люди закричали:

– Солдате, пожалій! Будь нашим королем!

Солдата урочисто посадовили в королівську карету й повезли до палацу. Усі троє псів бігли поряд. Солдат одружився з прекрасною принцесою, і весільний бенкет тривав цілий тиждень, а собаки теж сиділи за столом!

Гидке Каченя

Улітку, коли вже пожовкло жито, під лопухом на яйцях сиділа качка. Висиджувала вона яйця вже давно, і їй це добряче набридло.

Нарешті шкаралупа яєць затріщала, і з них з’явилися каченята. Вони сяк-так повибиралися й почали роззиратися довкола. Їм подобався світ – аякже, бо ж тут було значно краще, ніж у тісній шкаралупі!

– Ох, найбільше яйце цілісіньке! – сказала качка, зітхнувши, і знову всілася на нього.

– Як справи? – спитала її стара качка, що проходила поруч.

– Іще одне яйце лишилося! – сказала молода качка. – Але поглянь на інших! Просто чудові! А як схожі на батька!

– Стривай-но, а що, як то в тебе індиче яйце? – мовила стара качка. – Мені якось підкинули чуже. Ну й мороки з індичатами, скажу я тобі! Вони бояться води, не йдуть і годі! Так і є! Індиче! Покинь його!

– Та ні, посиджу ще! – відповіла молода качка.

– Ну, як хочеш! – сказала стара качка й пішла геть.

Нарешті затріщала шкаралупа, і з найбільшого яйця з’явилося величезне негарне пташеня.

– Яке воно велике! – сказала качка, уважно обдивляючись його. – І зовсім не схоже на інших! Невже й справді індича?

Наступного дня була чудова погода, й уся качина сім’я вирушила до канави. Миттю качка опинилась у воді.

– Ідіть за мною! – покликала вона каченят, і ті також кинулись у воду, хутко виринули й попливли. Негарне каченя не пасло задніх.

– Яке ж це індича? – сказала качка. – Ні, це мій син! І не такий уже він негарний! Швидше, швидше, ходімо до пташника! Тримайтеся до мене якнайближче й пильнуйте – неподалік можуть бути коти!

– Уклоніться старій качці! – звеліла каченятам мати, коли вони дісталися пташника. – Вона тут найвельможніша, бо іспанської породи! Вона має на лапці червоний клаптик – це знак найвищої нагороди. Пов’язуючи його, люди дають зрозуміти, що не бажають цю відзнаку втратити; за цим клаптиком усі стару качку впізнають. Не тримайте лапок укупі! Чемні каченята мають тримати лапки нарізно й вивертати їх назовні! Молодці! Ануте! Кланяйтесь і крякайте!

Каченята так і зробили.

Качки оглядали їх і бурчали:

– Ну от, прийшли, наче нас тут і так мало! А це яке гидке!

Одна качка навіть дзьобнула його в шию.

– Дайте йому спокій! – звеліла качка-мати.

– Воно таке величезне й негарне! – відказала кривдниця. – Воно дуже дивне!

– Усі дуже милі, крім одного… – підсумувала стара качка з червоним клаптиком на лапці. – Добре було б його переробити!

– Так, – відповіла качка-мати, – можливо, воно негарне, зате має добре серце і плаває навіть краще за інших. Я гадаю, що воно виросте, погарнішає або зробиться з часом трохи меншим, – і вона лагідно провела дзьобом по пір’ячку великого каченяти. – Окрім того, це селезень, а для селезня краса на така вже й важлива.

– Інші каченята милі! – сказала стара качка.

Усіх каченят полюбили у пташнику. Лише бідолашне гидке каченя весь час дзьобали та штовхали. З нього глузували всі – і качки, і кури.

– Воно надто велике! – казали всі, а індик, що народився зі шпорами на ногах і тому вважав себе особливим, надувся і, підлетівши до каченяти, сердито залопотів; його гребінь налився кров’ю. Бідолашне каченя розгубилося: воно ж не винне, що таке потворне!

Далі було ще гірше. Усі проганяли каченя, навіть рідні брати й сестри люто казали йому: «Хоч би вже кішка тебе вхопила!» І навіть мати додавала: «Очі б мої тебе не бачили!»

Качки дзьобали його, кури щипали.

Одного разу каченя не витримало, перебігло пташник і махнуло через паркан! Пташки злякано знялися з кущів. «От яке я потворне, пташки злякалися мене!» – гірко подумало каченя й кинулося тікати. Воно бігло аж до болота і там просиділо всю ніч, утомлене й самотнє.

У цьому болоті жили дикі качки. Вранці вони всі повилітали з гнізд і побачили каченя.

– Ти хто? – спитали вони.

Каченя розкланялося на всі боки.

– Ти страшенно потворне! – сказали дикі качки. – Навіть не думай породичатися з нами!

Де вже було бідолашному каченяті думати про це! Воно мріяло про одне: щоб йому дозволили спокійно посидіти в очереті й попити болотної води.

Два дні воно жило на болоті, а третього дня з’явилися два дуже горді дикі гусаки, що лише нещодавно вилупилися з яєць.

– Послухай! – сказали вони. – Ти дуже, дуже потворне! Хочеш літати з нами й бути вільним птахом? Неподалік, в іншому болоті, живуть милі дикі гуски. Справді, вони дуже милі! Ти таке потворне, що, певно, матимеш у них великий успіх!

Раптом над болотом почувся дивний звук, і обидва гусаки впали в очерет, а вода забарвилася їхньою кров’ю. Звук повторився, тоді знов і знов. Мисливці оточили болото, навколо бігали мисливські пси, усе оповив блакитний дим. Каченя було ні живе ні мертве від страху. Щойно воно хотіло сховати голову під крило, як перед ним опинився мисливський пес, язик його був висолоплений, а злі очі виблискували. Він пильно глянув на каченя, вишкірив гострі зуби й побіг далі.

– Слава Богу! – перевело дух каченя. – Отже, я таке потворне, що навіть собака не хоче вкусити мене!

І воно зачаїлося в очереті й сиділо тихо-тихо до вечора.

Стрілянина стихла лише під ніч, але минуло ще багато часу, перш аніж каченя наважилося встати, роззирнулося й кинулося бігти полями та луками. Дув такий сильний вітер, що каченя ледве-ледве трималося на лапках. До ночі воно добігло до хатинки, яка була такою старою, що трималася тільки дивом, а їй давно вже час було впасти. Вітер усе дужчав, збивав каченя з ніг – доводилося впиратися в землю хвостом!

Що було робити? На щастя, каченя помітило, що двері хатинки висять криво й крізь щілину можна потрапити всередину. Так воно і вчинило.

У хатинці жила бабуся з котом, що вмів вигинати спинку й муркотіти, та куркою, яка добре несла яйця, – бабуся дуже її любила.

Уранці каченя помітили: кіт почав муркотіти, а курка кудкудакати.

– Що сталося? – спитала бабуся, подивилася навколо й побачила каченя, але подумала на нього, що то доросла качка.

– Оце так знахідка! – сказала старенька. – Тепер я матиму качині яйця! Чи це селезень? Ну, побачимо!

Минуло тижнів зо три, але яєць не було. Кіт і курка вважали себе половиною всього світу, причому кращою половиною. Каченя було з цим не зовсім згодне. Звісно, курці й котові це не сподобалося.

– Чи вмієш ти нести яйця? – спитала курка в каченяти.

– Ні, не вмію…

– От і тримай язика за зубами!

– Чи вмієш ти вигинати спинку й муркотіти? – спитав кіт.

– Ні…

– От і мовчи собі, коли чуєш розумну мову!

І каченя мовчки сиділо у своєму куточку. Раптом воно згадало свіже повітря й тепле сонечко, і йому дуже закортіло поплавати. Воно сказало про це курці.

– Та що це з тобою?! – вигукнула вона. – Вочевидь, знічев’я в голову лізуть самі дурниці! Несло б краще яйця чи муркотіло!

– Але ж плавати так приємно! – сказало каченя. – А яке задоволення пірнати глибоко-глибоко!

– Та ти з глузду з’їхало! – сказала курка. – Кому може подобатися плавати й пірнати?! Ні коту, ні мені це не до душі! Та й наша господиня цього не любить, а вже вона розумніша за всіх на світі!

– Ви мене зовсім не розумієте! – сказало каченя.

– Та хто ж тебе може зрозуміти? Ти ж хочеш бути найрозумнішим! Ти зовсім не цінуєш того, що потрапив у добірне товариство, що тобі дали притулок та харч і хочуть навчити хоч чогось корисного! Повір, я сварю тебе лише тому, що бажаю тобі добра, а отже, я і є твій справжній друг!

– Я гадаю, мені краще піти звідси! – мовило каченя.

– Ну і йди собі з Богом! – відказала курка.

І каченя пішло геть. Тепер воно могло досхочу плавати й пірнати, але всі звірі та птахи й далі знущались і глузували з нього.

Нарешті настала осінь; листя й трава пожовкли; дув сильний вітер, ішов сніг, сипався град. Бідолашному каченяті було важко.

Якось увечері, коли сонце вже сідало, з кущів вилетіли чудові великі птахи. Каченя ще ніколи в житті не бачило таких гарних птахів: вони були білі як сніг і мали такі довгі гнучкі шиї! Це були лебеді. Вони якось дивно скрикнули, змахнули прекрасними крилами й полетіли в теплі краї, далеко за синє море. Вони вже здійнялися високо, а бідолашне каченя закрутилось у воді, ніби дзиґа, витягло шию й раптом теж скрикнуло так голосно, що й саме злякалося. Ці птахи не йшли йому з думки, і, коли вони зовсім щезли з очей, воно пірнуло аж на дно, виринуло й було ніби не в собі, його охопило незнайоме почуття. Каченя не знало ні як звати цих птахів, ані куди вони летять, але з першої миті воно полюбило їх так, як нікого досі не любило. Воно не заздрило їхній красі, адже йому навіть на думку не спадало, що воно могло б бути хоч трошечки схожим на них…

Настала холодна зима. Каченя плавало без перепочинку, щоб вода не замерзла зовсім, але щоночі вільний від криги простір усе меншав і меншав. Морози були такі, що крижана кора тріщала. Каченя без утоми працювало лапками, та все-таки знесилилося, зупинилося й обмерзло.

Уранці неподалік проходив селянин, побачив каченя, розбив кригу своїм дерев'яним черевиком і приніс птаха додому відігрівати.

Але діти захотіли погратися з ним, а воно подумало, що ті хочуть скривдити його, і сахнулося від страху просто в дійницю з молоком – усе молоко розхлюпалося. Селянинова жінка скрикнула та сплеснула руками; каченя тим часом залетіло в діжку з олією, а звідти – у мішок із борошном. Господи, на кого воно було схоже! Господиня кричала й бігала за ним зі щипцями для вугілля, діти збивали одне одного з ніг, реготали й верещали. Але двері були відчинені, і каченя вибігло, кинулося в кущі, просто в глибокий сніг, і дуже довго лежало непорушно, майже без тями.

Багато сумних пригод спіткало каченя тієї суворої зими. Коли сонечко знову пригріло землю, каченя лежало в болоті, в очереті. Заспівали жайворонки, і настала весна.

Каченя змахнуло крилами й полетіло; тепер його крила були значно міцнішими. Воно й незчулося, як опинилось у великому саду. Яблуні цвіли; духмяний бузок схиляв своє гілля над річкою.

Як же тут було добре, як пахло весною! І раптом з очерету випливли троє прекрасних птахів. Вони пливли легко й плавно, наче ковзали по воді. Каченя впізнало їх, і його знов охопив уже знайомий дивний смуток.

«Полечу-но я до цих чудових птахів! Вони, певно, вб'ють мене за те, що я, такий потворний, зважився до них наблизитися! Але краще загинути від них, аніж терпіти кпини та щипання качок і курей, витримувати зимову холоднечу й голод!» – подумало каченя.

Одразу ж воно злетіло на воду й попливло назустріч прекрасним лебедям, які, побачивши його, кинулися назустріч.

– Убийте мене! – сказало їм каченя і схилило голову.

Але в чистій, прозорій, наче дзеркало, воді воно раптом побачило своє відображення… А лебеді оточили його, пестили, гладили дзьобами, й ніхто з них не збирався його вбивати…

Воно вже не було величезним потворним пташеням! Його крила зробилися могутніми, шия – довгою та гнучкою, пір'я – білим і блискучим. Гидке каченя стало лебедем!

Не біда з'явитися на світ у качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця! Тепер юний лебідь був радий, що зазнав стільки горя, – адже міг краще поцінувати своє щастя…

До саду прибігли маленькі діти; вони почали кидати лебедям хлібні крихти і кричати:

– Новий, новий!

Діти плескали в долоні й танцювали від утіхи, а тоді побігли по батька й матір і знову почали кидати у воду крихти хліба й тістечок. І всі казали, що новий лебідь найгарніший з усіх.

Старі лебеді схилили перед ним голови. А він зовсім засоромився та сховав голову під крило, сам не знаючи навіщо. Він був надто щасливий, але нітрохи не запишався – адже добре серце не знає пихи, а він пам'ятав час, коли всі його зневажали і проганяли. А тепер усі вирішили, що він найгарніший серед прекрасних птахів! У воду схилялося духмяне гілля бузку, сонечко світило особливо яскраво… І от крила його зашуміли, струнка шия випросталась, а з грудей вирвався сповнений радості крик:

– Чи міг я мріяти про таке щастя, коли був гидким каченям!

Русалонька

У морі вода синя-синя, прозора й дуже глибока. На морському дні – білий пісок. Там ростуть небачені дерева та квіти. А поміж гілками ширяє риба, достоту як птахи в повітрі… У найглибшому місці стоїть палац морського царя – стіни його з коралів, високі стрілчасті вікна з найчистішого бурштину, а дах усуціль із мушель; вони то відкриваються, то закриваються, залежно від того, приплив чи відплив, і це дуже красиво, адже в кожній лежать осяйні перлини…

Морський цар давно-предавно став удівцем, і його господарством відала стара мати: на хвості вона носила аж дванадцять устриць, тоді як іншим вельможам належало лише шість. Вона палко любила своїх ону-чок-принцес. їх було шестеро, всі гарнесенькі, та наймилішою серед усіх була наймолодша. Тільки вони замість ніг мали хвіст, як рибини.

Біля палацу був великий сад; там росло багато вогненно-червоних і темно-блакитних дерев. Земля була всіяна дрібним блакитнуватим піском. У безвітряну погоду можна було бачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої лилося світло.

Кожна принцеса мала в саду свою місцинку; тут вони могли й садити, що хотіли. Одна зробила собі квіткову грядку у вигляді кита, іншій заманулося, щоб її грядка була схожа на русалоньку, а наймолодша зробила собі грядку круглу, як сонце, й засадила її яскраво-червоними квітами. Дивним дитям була ця русалонька – тиха, задумлива… Інші сестри прикрашали свої садочки всякою всячиною, що діставалася їм із затонулих кораблів, а вона любила лише свої яскраві, мов сонце, квіти та прекрасного мармурового хлопчика, що впав на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалонька посадила біля статуї червону плакучу вербу, що чудово розрослася; гілля її перевішувалося через статую й хилилося до блакитного піску…

Найдужче любила русалонька слухати розповіді про людей, що жили вгорі на землі. Особливо цікавило й дивувало русалоньку те, що квіти на землі пахли, – не те що тут, у морі! – що ліси там були зелені, а рибки, які жили в гіллі, дзвінко співали. Бабуся називала рибками пташок, інакше онуки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили птахів.

– Коли вам виповниться по п'ятнадцять років, – казала бабуся, – вам теж можна буде спливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть повз вас!

Цього року старшій принцесі саме мало виповнитися п'ятнадцять років, але інші сестри – а вони всі народились одна за одною – мусили ще чекати, і довше за всіх – наймолодша. Але кожна обіцяла розповісти іншим сестрам про те, що їй найбільше сподобається першого дня.

Нікого не тягло на поверхню моря так, як наймолодшу, тиху, задумливу русалоньку, якій доводилося чекати найдовше. Скільки ночей провела вона біля відчиненого вікна, вдивляючись у синяву моря, де ворушили своїми плавцями та хвостами цілі зграї рибок! Вона могла роздивитися крізь воду місяць і зорі. Бувало, що над нею пропливав кит або проходив корабель із сотнями людей; вони й не думали про гарненьку русалоньку, що стояла там, у глибині…

Та от старшій принцесі виповнилося п'ятнадцять років, і їй дозволили випливти на поверхню моря. Ото було розповідей, коли вона повернулася назад! Найкраще, за її словами, було лежати в тиху погоду на піщаній мілині й ніжитися при світлі місяця, милуючись містом, що простяглося на березі; там, наче сотні зірочок, горіли вогні, чулася музика, шум і гуркіт екіпажів, виднілися вежі зі шпилями, калатали дзвони…

За рік і друга сестра дістала дозвіл підніматися на поверхню моря. Вона виринула з води саме в ту хвилину, коли сідало сонце. Небо сяяло, наче розтоплене золото, розповідала вона, а пурпурові й фіолетові хмарини швидко пливли небом, але ще швидше від них линула до сонця, ніби довгий білий серпанок, лебедина зграя; русалонька теж попливла до сонця, але воно опустилося в море, і в небі й на воді розлилася рожева вечірня зоря.

Іще за рік випливла на поверхню моря третя принцеса; ця була сміливіша за всіх і попливла до широкої річки, що впадала в море. Тут вона побачила зелені пагорби, вкриті виноградниками, палаци й будинки, оточені чудовими гаями, де співали птахи; сонце сяяло і гріло… У маленькій бухті вона побачила цілий натовп голеньких людських дітей, що хлюпались у воді; русалонька хотіла погратися з ними, але вони злякались її і втекли, а замість них з'явилась якась чорна тваринка й так страшно заходилася на неї дзявкати, що вона перелякалася й попливла назад у море; то був собака, але ж русалонька ніколи ще не бачила собак.

Четверта сестра трималася більше у відкритому морі й розповідала, що це було краще за все; хай куди озирнись, на багато-багато миль довкола лише вода та небо; удалині, наче морські чайки, виднілися великі кораблі, гралися й перекидалися веселі дельфіни і величезні кити пускали з ніздрів сотні водограїв.

Потім надійшла черга передостанньої сестри; день її народження був узимку, й тому вона побачила те, чого не бачили інші: море було зеленкуватого кольору, усюди плавали великі крижані гори! Вона всілася на найбільшу, вітер розмаював її довге волосся, а моряки злякано обходили гору якнайдалі. Надвечір небо вкрилося хмарами, заблищала блискавка, загримів грім, і темне море почало кидати крижані брили з боку в бік, а вони так і палахкотіли у світлі блискавки. На кораблях згортали вітрила, люди метушилися, нажахані, а русалонька спокійно пливла собі на крижаній горі й дивилася на вогняні зиґзаґи блискавок.

Часто вечорами всі п'ять сестер, узявшись за руки, підіймалися на поверхню води. А наймолодша русалонька лишалася сама-самісінька й дивилася їм услід, ладна заплакати; але русалки не можуть плакати, і від цього їй було ще важче.

– О, коли ж мені виповниться п'ятнадцять років? – казала вона. – Я знаю, що дуже полюблю і той світ, і людей, що там живуть!

Нарешті і їй виповнилося п'ятнадцять років.

Бабуся вдягла русалоньці на голову вінець із білих перлинних лілій – кожна пелюстка була половинкою перлини; потім, щоб відзначити високий сан принцеси, наказала причепитися до її хвоста вісьмом устрицям.

– Прощавайте! – сказала русалонька й піднялася на поверхню. Сонце щойно сіло, та хмари ще сяяли пурпуром і золотом, тоді як у червонуватому небі вже засвітилась ясна вечірня зоря; повітря було м'яке і свіже, а море непорушне, ніби дзеркало. Неподалік того місця, де виринула русалонька, стояв трищогловий корабель лише з одним піднятим вітрилом, – адже не було ні найменшого вітерцю; на вантах і реях сиділи матроси, з палуби линули звуки музики та пісень; а коли зовсім стемніло, корабель освітився сотнями різнобарвних ліхтариків. Русалонька підпливла аж до вікон каюти, і, коли хвилі трохи підносили її, вона могла зазирнути в каюту. Там була сила-силенна пишно вдягнених людей, але найгарнішим був молодий принц із великими чорними очима. Русалонька очей не могла відвести від корабля й від красеня принца. Вона гойдалася на хвилях біля корабля і все зазирала до каюти, а корабель линув дедалі швидше, вітрила розгортались одне за одним, вітер дужчав, заходили хвилі, хмари згустилися й заблищали блискавки. Починалася буря! Матроси заходилися згортати вітрила; величезний корабель страшенно хитало, а вітер так і мчав його розбурханими хвилями; навколо корабля поставали високі водяні гори… Русалоньку буря тільки бавила, а морякам доводилося зле. Корабель тріщав, грубі колоди розліталися на друзки, хвилі перекочувалися через палубу; грот-щогла переломилася, наче тростинка, корабель перекинувся набік, і вода ринула в трюм. На хвильку зробилося так темно, що хоч в око стрель, та от знову сяйнула блискавка, і русалонька побачила всіх людей, що були на кораблі; кожен рятувався, як умів. Русалонька відшукала очима принца й побачила, як він занурився у воду, коли корабель розбився на частини. Ні, ні, він не має помирати! І русалонька попливла поміж колодами й дошками, зовсім забувши, що вони щохвилини можуть розчавити і її. Вона піднесла над водою принцову голову й дозволила хвилям мчати їх обох будь-куди.

На ранок негода стихла, від корабля не лишилось і тріски, сонце знову засяяло над водою. Русалонька відгорнула з принцового обличчя волосся й поцілувала його у високе, красиве чоло.

Нарешті вона побачила тверду землю й високі гори, що здіймалися в небо, на їхніх верхівках біліли сніги. Просто коло берега зеленів чудовий гай, а трохи вище стояла якась будівля, подібна до церкви чи монастиря. Море врізалося в білий піщаний берег невеликою затокою, де вода була дуже тиха, але глибока; саме сюди, до скелі, і припливла русалонька й поклала принца, подбавши про те, щоб голова лежала трохи вище.

У цей час у високій білій будівлі задзвонили дзвони, і в сад висипали молоді дівчата. Русалонька відпливла подалі та стала чекати: чи не прийде хто на допомогу бідолашному принцові.

Чекати довелося недовго: до принца підійшла одна з дівчат і спершу дуже злякалася, але скоро набралася духу й покликала на допомогу людей. Потім русалонька побачила, що принц ожив і всміхнувся всім, хто був біля нього. А їй він не всміхнувся, він навіть не знав, що вона врятувала йому життя! Сумно стало русалоньці, і, коли принца повели до великої білої будівлі, вона печально пірнула в воду й попливла додому. Тепер вона зробилася ще тихішою, ще більш задумливою. Сестри питали її, що вона бачила на поверхні моря, але вона не розповіла їм нічого.

Часто і ввечері, і вранці припливала русалонька до того місця, де залишила принца, але так його й не бачила і поверталася додому щоразу сумніша. Нарешті вона не витримала й розповіла про все одній зі своїх сестер, за нею дізналися й решта.

– Пливімо з нами, сестрице! – сказали русалоньці сестри й піднялися всі разом на поверхню моря неподалік палацу принца.

Палац був зі світло-жовтого блискучого каменю, з великими мармуровими сходами, що спускалися просто в море. Чудові золочені бані здіймалися над дахом, а в нішах між колонами, що оточували всю будівлю, стояли мармурові статуї, зовсім як живі.

Тепер русалонька знала, де мешкає принц, і стала припливати до палацу майже щовечора чи щоночі. Жодна з сестер не наважувалася підпливати до землі так близько, як вона; а русалонька запливала й у вузький канал, який протікав саме під чудовим мармуровим балконом, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона зупинялась і подовгу дивилася на молодого принца.

Дедалі більше починала русалонька любити людей, усе дужче тягло її до них; їхній земний світ здавався їй значно більшим, аніж її підводний, адже вони могли перепливати на своїх кораблях море, сходити на високі гори аж до хмар, а простори землі з лісами та полями, що були в їхніх володіннях, простягалися далеко-далеко! Русалоньці дуже хотілося якомога більше дізнатися про людей і про їхнє життя, і вона зверталася до бабусі.

– Якщо люди не тонуть, – питала русалонька, – тоді вони живуть вічно й не помирають, як ми?

– Де там! – відповідала стара. – Вони теж помирають, їхній вік навіть коротший від нашого. Ми живемо триста років, зате, коли нам настає кінець, від нас лишається сама піна морська. Нам не дано безсмертної душі! Люди, навпаки, мають безсмертну душу, яка живе вічно!

– А чому ми не маємо безсмертної душі? – сумно спитала русалонька. – Я б віддала всі свої триста років за один день людського життя.

– Дурниці! Нема чого й думати про це! – сказала стара. – Нам тут живеться значно краще, ніж людям на землі!

– Отже, і я помру, зроблюся морською піною, не чутиму більше музики хвиль, не побачу чудових квітів і ясного сонечка! Невже

не можу віднайти безсмертну душу?

– Можеш, – сказала бабуся, – хай тільки хтось із людей покохає тебе всім серцем і звелить священикові поєднати ваші руки на знак вічної вірності одне одному, тоді частинка його душі передасться тобі. Але цьому не бути ніколи! Адже те, що в нас вважається гарним, твій риб'ячий хвіст, люди вважають потворним, вони нітрохи не знаються на красі…

Глибоко зітхнула русалонька й сумно подивилася на свій риб'ячий хвіст.

«От він знову катається в човні! – думала русалонька, слухаючи звуки валторн, що долинали з морської поверхні. – Як я люблю його! Я належу йому всім серцем! На все б я пішла заради нього й заради безсмертної душі! Я попливу до морської відьми; може, вона щось порадить!»

І русалонька попливла зі свого садочка до бурхливих вирів, за якими жила відьма. Тут не було ні квітів, ані навіть трави – самий лише голий сірий пісок. Русалоньці довелося пливти поміж клекітними водовертями; потім на шляху до відьминої оселі лежав іще більший простір, укритий гарячим, булькітливим мулом, це місце відьма називала своїм торфовим болотом. За ним уже виднілося і саме відьмине житло, оточене чудернацьким лісом: дерева й кущі були поліпами – напівтваринами-напіврослинами, схожими на стоголових змій, які росли просто з піску; поліпи ні на хвилину не припиняли ворушити всіма своїми суглобами, від кореня аж до верхівки, вони хапали гнучкими пальцями все, що тільки їм траплялось, і вже ніколи не випускали назад.

Та от русалонька опинилася на слизькій галявині, де борюкалися великі, гладкі водяні вужі. Посеред галявини було зведено будинок із білих людських кісток, тут же сиділа й сама морська відьма та годувала жабу.

– Знаю, знаю, навіщо ти прийшла! – сказала морська відьма. – Ти хочеш одержати замість свого риб'ячого хвоста дві підпори, щоб ходити, як люди; хочеш, аби молодий принц покохав тебе, а ти отримала б свою безсмертну душу!

І відьма зареготала.

– Ну гаразд, ти прийшла саме вчасно! – вела далі відьма. – Прийшла б ти завтра вранці, було б запізно, і я не змогла б допомогти тобі раніш, як наступного року. Я виготовлю для тебе напій, ти візьмеш його, попливеш із ним на берег іще до сходу сонця, сядеш там і вип'єш усе до краплі; тоді твій хвіст роздвоїться й перетвориться на двійко гарненьких, як скажуть люди, ніжок. Але тобі буде так боляче, ніби тебе протнуть наскрізь гострим мечем. Зате всі, хто побачить тебе, скажуть, що такої чарівної дівчини вони ще не зустрічали! Ти збережеш свою плавну граційну ходу – жодна танцівниця не зрівняється з тобою; але пам'ятай, що кожен крок завдаватиме тобі нестерпного болю, так що зраниш свої ніжки до крові. Чи ти згодна?

– Так! – відповіла русалонька.

– Пам'ятай, – попередила відьма, – якщо ти набудеш людської подоби, тобі вже не зробитися знову русалкою! Не бачити тобі більше ні морського дна, ні батьківського дому, ні сестер! А якщо принц не покохає тебе, уже з першим світанком після його одруження з іншою твоє серце розірветься на частини, і ти станеш піною морською!

– Нехай! – сказала русалонька й зблідла як смерть.

– Ти повинна заплатити мені за допомогу, – сказала відьма. – А я недешево візьму! Ти маєш чудовий голос і ним гадаєш зачарувати принца, але ти мусиш віддати свій голос мені. Я візьму за свій безцінний напій найкраще, що в тебе є: адже я повинна домішати до напою власну кров, щоб він зробився гострим, мов лезо меча.

– Що ж залишиться в мене? – спитала русалонька.

– Твоє гарненьке личко, твоя легка хода і твої очі – досить, щоб підкорити людське серце! Ну годі, не бійся; висунеш язичок, і я відріжу його на плату за чарівний напій!

– Гаразд! – сказала русалонька, і відьма поставила на вогонь казан, аби зварити трунок.

Відьма обтерла казан в'язкою живих вужів, а потім роздряпала собі груди; у казан закапала чорна кров, від якої почали здійматися клуби пари. Відьма додавала в казан нові й нові зілля. Нарешті напій був готовий і мав вигляд найпрозорішої джерельної води!

– Ось! – сказала відьма, віддаючи русалоньці напій; потім відрізала їй язичок, і русалонька зробилася німою – не могла більше ні співати, ні розмовляти!

…Русалонька не наважилась увійти до батьківського палацу – вона була німою та збиралася покинути батьківський дім назавжди. Серце її було готове розірватися від суму й печалі. Вона прослизнула до саду, взяла по квітці з грядки кожної сестри, послала рідним тисячу поцілунків і піднялася на темно-блакитну поверхню моря.

Сонце ще не сходило, коли вона побачила перед собою принців палац і присіла на розкішні мармурові сходи. Місяць осявав її чудовим блакитним сяйвом. Русалонька випила іскристий гострий напій, і їй здалося, ніби її протнули мечем, вона зомліла. Коли отямилася, над морем уже сяяло сонце; в усьому тілі вона відчувала пекучий біль, зате перед нею стояв красень принц і дивився на неї чорними, як ніч, очима; вона побачила, що замість риб'ячого хвоста має дві гарненькі ніжки. Принц спитав, хто вона така і як сюди потрапила, але русалонька лише лагідно й сумно дивилася на нього темно-блакитними очима, адже розмовляти вона не могла. Тоді він узяв її за руку й повів до палацу. Із кожним кроком русалонька ніби ступала на гострі ножі та голки; але вона терпляче зносила біль і йшла за руку з принцом легка, невагома, як водяна бульбашка; принц і всі довкола тільки дивувалися її чудесній летючій ході.

Русалонька стала першою красунею при дворі, та лишалась і далі німою, не могла ні співати, ні розмовляти. Вродливі рабині, усі в шовках і золоті, з'явилися перед принцом і його батьками та почали співати. Одна з них співала особливо гарно, і принц плескав у долоні й усміхався їй; русалоньці зробилося дуже сумно: колись і вона могла співати, і незрівнянно краще! «О, якби він знав, що я назавжди розлучилася зі своїм голосом, аби бути поруч із ним!» Потім рабині почали танцювати; тут і русалонька підняла свої гарненькі ручки, стала навшпиньки й полинула в легкому, невагомому танку, так не танцював іще ніхто! Кожен рух лише збільшував її красу, самі очі говорили серцю більше, ніж спів усіх рабинь.

Що день, то дужче й дужче прихилявся принц до русалоньки, але він любив її лише як миле, добре дитя, а зробити її своєю дружиною йому й на думку не спадало.

«Чи любиш ти мене понад усіх на світі?» – здавалося, питали її очі в той час, як принц обіймав її й цілував у чоло.

– Так, я люблю тебе! – говорив принц. – Ти маєш добре серце, ти віддана мені більше за всіх і схожа на молоду дівчину, яку я бачив одного разу й, певно, ніколи вже не побачу! Я плив на кораблі, корабель розбився, хвилі викинули мене на берег неподалік прекрасного храму, де служать Богу молоді дівчата; наймолодша з них знайшла мене на березі й урятувала мені життя, я бачив її лише двічі, але її одну в цілому світі міг би я покохати! Ти схожа на неї й майже витіснила з мого серця її образ. Вона належить святому храму, і от моя щаслива зоря послала мені тебе, ніколи я не розлучуся з тобою!

«Шкода! Він не знає, хто врятував йому життя!» – думала русалонька.

Та от пішли розмови, що принц одружиться з чарівною донькою сусіднього короля й тому споряджає свій пишний корабель у плавання. Принц поїде до сусіднього короля нібито для того, щоб ознайомитися з його країною, а насправді – щоб побачити принцесу, з ним вирушить велике посольство. Русалонька на цю мову лише хитала головою й сміялася – адже вона краще від усіх знала принцові думки.

– Я мушу їхати! – казав він їй. – Мені треба побачити прекрасну принцесу, цього вимагають мої батьки, але вони не змушуватимуть мене одружитися з нею, а я ніколи не покохаю її!

…І от корабель зайшов у гавань пишної столиці сусіднього королівства. Почалися святкування, бали йшли за балами, але принцеси не було, – вона виховувалася десь далеко в монастирі, куди її віддали навчатися всіх королівських чеснот. Нарешті прибула й вона. Русалонька жадібно дивилася на неї й не могла не визнати, що милішого та прекраснішого обличчя вона ще не бачила. Шкіра на обличчі принцеси була такою ніжною, прозорою, а з-за довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.

– Це ти! – сказав принц. – Ти врятувала мені життя, коли я лежав на березі моря!

І він міцно притис до серця свою наречену.

– О, який я щасливий! – сказав він русалоньці. – Те, про що я не смів і мріяти, збулося! Ти зрадієш моєму щастю, адже ти так любиш мене!

Русалоньці здалося, що серце її ось-ось розірветься від болю…

Дзвони в церкві калатали, вулицями роз'їжджали герольди, сповіщаючи народ про заручини принцеси. Наречений і наречена подали одне одному руки й отримали благословення єпископа.

Того самого вечора наречені мали відпливти на принцову батьківщину; на палубі корабля напнули шатро із золота й пурпуру, у шатрі височіло чудове ложе для молодят. Корабель полинув уперед.

Щойно смеркло, на кораблі запалили сотні різнобарвних ліхтариків, а матроси почали весело танцювати на палубі. Русалонька згадала, як вона вперше спливла на поверхню моря й побачила ту саму розкіш і веселощі на кораблі. І от вона полинула у швидкому легкому танці, ніби ластівка, що її переслідує шуліка. Ніколи ще вона не танцювала так чудово! її тендітні ніжки різало, як ножами, та вона не відчувала болю – серцю її боліло ще дужче. А принц цілував красуню наречену, і вона бавилася його чорним волоссям; нарешті рука в руці вони пішли до свого пишного шатра.

На кораблі все стихло, лише стерновий достався біля стерна. Русалонька сперлася білими руками на борт і, повернувшись обличчям на схід, стала чекати на перший промінь сонця, який, як вона знала, мав убити її. Аж раптом вона побачила, як із моря піднялися її сестри, їхнє довге розкішне волосся не маяло більше на вітрі – воно було відрізане.

– Ми віддали наше волосся відьмі, щоб вона допомогла нам урятувати тебе від смерті! Вона дала нам оцей ніж – бачиш, який він гострий? Перш аніж зійде сонце, ти маєш прохромити ним принцове серце, і коли його кров бризне тобі на ноги, вони знову зростуться в риб'ячий хвіст і ти знову зробишся русалкою, спустишся до нас у море та проживеш свої триста років, перш аніж перетворитися на солону морську піну. Та поспішай! Або він, або ти – одне з вас мусить померти до сходу сонця!

Із цими словами вони глибоко зітхнули й занурились у море.

Русалонька відвела пурпурову завісу шатра й побачила, що голівка чарівної нареченої спочиває на грудях у принца. Русалонька нахилилася й поцілувала його в прекрасне чоло, глянула на небо, де займалася ранкова зоря, потім подивилася на гострий ніж і знову спрямувала погляд на принца, який уві сні промовив ім'я своєї нареченої, – і ніж здригнувся в русалоньчиніи руці. Ще хвилина – вона кинула його у хвилі, що почервоніли, ніби забарвилися кров'ю, в тому місці, де він упав. Іще раз глянула вона на принца, кинулася з корабля в море й відчула, як її тіло розпливається піною.

Над морем зійшло сонце; русалонька не відчувала смерті: вона бачила ясне сонечко і якихось прозорих дивних створінь, що сотнями ширяли над нею. Голоси їхні звучали, як музика. Вони не мали крил і літали в повітрі лише завдяки власній легкості. Русалонька побачила, що й вона має таке саме тіло, як у них, і що вона все дужче відокремлюється від морської піни.

– До кого я йду? – спитала вона, підносячись у повітря, і її голос звучав дивовижною неземною музикою.

– До дочок повітря! – відповіли їй повітряні створіння. – Русалка не має безсмертної душі, і віднайти її вона не може інакше, ніж завдяки коханню людини. Доньки повітря теж не мають безсмертної душі, але вони самі можуть надбати її собі добрими справами. Ми прилетіли в жаркі країни, де люди гинуть від спекотного, зачумленого повітря, й навіваємо прохолоду. Ми поширюємо в повітрі квіткові пахощі та приносимо з собою зцілення й утіху для людей. А коли минає триста років, упродовж яких ми творимо посильне добро, ми одержуємо в нагороду безсмертну душу. Ти, бідолашна русалонько, усім серцем прагнула того самого, що й ми, ти любила і страждала, то підіймися разом із нами в понадхмарний світ! Тепер ти сама зможеш віднайти собі безсмертну душу.

І русалонька простягла свої прозорі руки до сонця і вперше відчула в себе на очах сльози.

На кораблі за цей час усе знову заворушилось, і русалонька побачила, як принц із нареченою шукали її. Засмучено дивилися вони на збурену морську піну, ніби знали, що русалонька кинулась у хвилі. Невидимо поцілувала русалонька красуню наречену в чоло, усміхнулася принцові й піднялася разом з іншими дітьми повітря до рожевих хмарок, що плавали в небі.

Оле-Лукойє

Ніхто не знає стільки історій, як Оле-Лукойє.

Увечері Оле-Лукойє в самих панчохах піднімається сходами, потім нечутно заходить до кімнати і злегка бризкає дітям у вічі солодким молоком. Повіки в дітей починають злипатись, а він підкрадається ззаду й легенько дмухає їм у потилицю. Це зовсім не боляче – Оле-Лукойє хоче тільки вкласти дітей у ліжко! А потім він починає розповідати історії.

На Оле-Лукойє шовковий жупан, що вилискує то блакитним, то зеленим, то червоним; під пахвами в нього парасольки: одна з малюнками – її він розкриває над добрими дітьми, і тоді їм сняться чарівні казки, друга зовсім проста – він розкриває над недобрими, і вони нічого не бачать уві сні!

– Прикрасимо кімнату! – сказав Оле-Лукойє, вклавши Яльмара в ліжко.

Усі кімнатні квіти перетворилися на великі дерева, а кімната – на альтанку. Гілля дерев було всіяне квітами, а плоди блищали, мов золоті.

Раптом у шухляді столу почувся жахливий стогін.

– Що таке? – сказав Оле-Лукойє й висунув шухляду.

Виявляється, сердилася грифельна дошка: у розв'язання написаної на ній задачі вкралася помилка, і всі розрахунки ладні були розсипатися; грифель дуже хотів допомогти, та не міг. Стогнав і Яльмарів зошит! На кожній сторінці стояли великі літери, а поряд із ними маленькі, це був зразок; а збоку були інші літери, котрі гадали, що тримаються так само твердо. їх писав Яльмар, і вони, здавалося, спотикались об лінійки, на яких мали стояти.

– От як треба триматися! – казав зразок. – Ось так, злегка нахиляючись праворуч!

– Ох, ми не можемо, – відповідали Яльмарові літери.

– То вас треба трохи підтягти! – сказав Оле-Лукойє.

– Ой, ні! – закричали літери й випросталися так, що приємно було глянути.

– Тепер нам не до історій! – сказав Оле-Лукойє. – Вчитимемося писати!

І він дописав усі Яльмарові літери так, що вони стояли вже рівно й бадьоро, як і зразок. Але вранці, коли Яльмар прокинувся, вони мали такий самий жалюгідний вигляд, як і раніше.

Вівторок

Оле-Лукойє торкнувся своєю чарівною бризкалкою меблів, і всі речі відразу ж почали теревенити. Оле-Лукойє торкнувся картини, і намальовані на ній птахи заспівали, гілки дерев заворушилися, а хмари помчали по небу.

Оле підійняв Яльмара до рами, і хлопчик ступив просто у високу траву на картині. Він побіг до води й усівся в човен. Човен був пофарбований у червоне з білим, вітрила блищали, і лебеді з золотими коронами потягли його вздовж зелених лісів. Риба зі срібною й золотою лускою пливла за човном, птахи летіли за Яльмаром, комарі танцювали, хрущі гули.

Уздовж берегів річки вишикувалися кришталеві й мармурові палаци; на балконах їх стояли принцеси – знайомі Яльмарові дівчатка, з якими він часто грався.

Кожна тримала в правій руці зацукроване пряникове порося. Яльмар, пропливаючи повз них, хапався за один кінець пряника, принцеса міцно трималася за другий, і пряник розламувався навпіл, кожен отримував свою частку. На варті стояли маленькі принци. Вони вітали Яльмара під козирок золотими шаблями та обсипали його олов'яними солдатиками!

Проплив він і через місто, де жила його стара няня. Вона вклонялась і посилала йому рукою поцілунки.

Квіти танцювали, а верби кивали…

Ох і дощ лив! Коли Оле-Лукойє відчинив вікно, виявилося, що вода стоїть урівні з підвіконням, а до самого дому пристав корабель.

– Хочеш прогулятися, Яльмаре? – спитав Оле. – Побуваєш уночі в чужих землях, а на ранок – знову вдома!

І от Яльмар опинився на кораблі. Одразу ж розпогодилося. Вони попливли так далеко, що земля зовсім зникла з очей. Лелеки летіли в чужі теплі краї довгою вервечкою, один за одним. Вони були в дорозі вже багато-багато днів, і один із них так утомився, що крила відмовлялися йому служити. Він летів позаду всіх, потім відстав і почав опускатися дедалі нижче… Невдовзі він зачепив щоглу корабля, ковзнув уздовж снастей і впав просто на палубу.

Юнга посадовив його у пташник до курей, качок та індичок. Бідолашний лелека сумно роззирався довкола.

Індик набундючився, качки відступали…

Лелека розповів їм про спекотну Африку, про піраміди і страусів, що галопують пустелею, але качки нічого не зрозуміли:

– Ну, чи не дурень?

Лелека замовк і став думати про Африку.

– Могли б і ви посміятися з нами! – сказав йому індик. – Що ж, розважатимемо себе самі!

Кури кудкудакали, качки крякали, і це їх страшенно тішило.

Але Яльмар відчинив дверцята, поманив лелеку, і той вистрибнув до нього на палубу – він уже встиг відпочити. Лелека ніби вклонився Яльмарові на знак подяки, змахнув широкими крилами й полетів у теплі краї. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся, що гребінець у нього весь налився кров'ю.

– Завтра з вас зварять суп! – сказав Яльмар і прокинувся.

– Тільки не лякайся! – сказав Оле-Лукойє. – Я зараз покажу тобі мишку! – І справді, у його руці була гарненька мишка. – Вона прийшла запросити тебе на весілля! Дві мишки хочуть сьогодні вночі побратися. Живуть вони під підлогою в коморі твоєї матері.

– А як же я пролізу крізь маленьку дірочку в підлозі? – спитав Яльмар.

Оле-Лукойє торкнувся хлопчика своєю чарівною бризкалкою, і Яльмар раптом зробився завбільшки як палець.

– Тепер можна позичити мундир в олов'яного солдатика. Адже мундир так прикрашає, а ти йдеш у гості!

Яльмар перевдягнувся і зробився схожим на олов'яного солдатика.

– Прошу, сідайте в наперсток вашої матінки, – сказала Яльмарові мишка. – Я маю честь відвезти вас.

І вони поїхали на мишаче весілля.

Прослизнувши крізь дірку, яку миші прогризли в підлозі, вони потрапили в довгий вузький коридор, де тільки й можна було проїхати в наперстку. Коридор був яскраво освітлений гниличками.

– Чудовий запах, чи не так? – спитала мишка. – Увесь коридор змащено салом!

Нарешті вони дісталися зали, де святкували весілля. Праворуч стояли мишки-дами, ліворуч – мишки-кавалери, а посередині, на виїденій шкоринці сиру, – наречений із нареченою.

Гості все прибували. Миші ледь не чавили одне одного, і щасливу парочку відтіснили аж до дверей, так що ніхто більше не міг ні зайти, ні вийти. Зала теж була змащена салом, іншого частунку не було. На десерт гостей обносили горошиною, на якій одна родичка молодят вигризла їхні імена, тобто, звичайно, лише перші літери!

Усі миші сказали, що весілля було чудовим.

Яльмар поїхав додому. Він побував у вельможному товаристві, хоч і довелося зменшитися й одягти мундир олов'яного солдатика.

– Не віриться, скільки літніх людей хочуть залучити мене до себе! – сказав Оле-Лукойє. – Особливо ті, хто зробив щось погане. «Любесенький Оле, – кажуть вони мені, – ми не можемо склепити повік, лежимо без сну цілісіньку ніч і бачимо навколо себе всі свої недобрі справи. Вони, ніби бридкі маленькі тролі, сидять по краях постелі та бризкають на нас окропом. Хоч би ти прийшов і прогнав їх. Ми б залюбки заплатили тобі, Оле! На добраніч! Гроші на вікні!» Я ні до кого не приходжу за гроші!

– А що ми робитимемо сьогодні вночі? – спитав Яльмар.

– Чи не хочеш ти знову побувати на весіллі? Велика лялька твоєї сестри, та, що зветься Германом, хоче обвінчатися з лялькою Бертою; а ще сьогодні день народження ляльки, і тому готується багато подарунків!

– Знаю, знаю! – сказав Яльмар. – Тільки-но лялькам потрібне нове вбрання, сестра святкує їхній день народження або весілля.

– А сьогодні вночі буде сто перший і, отже, останній! Через те й готується щось надзвичайне.

На столі стояв будиночок із картону, вікна його були освітлені, й усі олов'яні солдатики тримали рушниці на караул. Наречені замислено сиділи на підлозі, прихилившись до ніжки столу. Оле-Лукойє, вбравшись у бабусину чорну спідницю, обвінчав їх. Потім молодята отримали подарунки.

– Поїдемо тепер на дачу чи вирушимо за кордон? – спитав молодий.

Для поради запросили ластівку та стару курку. Ластівка розповіла

про теплі краї, де стигнуть соковиті, важкі ґрона винограду, де повітря м'яке, а гори заквітчані такими барвами, яких тут навіть не уявляють.

– Зате там немає капусти! – сказала курка. – О, яка вона зелена! Що може бути кращим?!

– Але ж качани схожі один на один як дві краплі води! – сказала ластівка. – До того ж тут так часто буває негода.

– Ну, до цього можна звикнути! – сказала курка.

– А який тут холод! Так і гляди, замерзнеш!

– І добре для капусти! – сказала курка. – До того ж і в нас буває тепло! От чотири роки тому літо стояло аж п'ять тижнів! Та яка спекота була! Усі задихалися! І в нас немає отруйних тварюк, як там! І розбійників! – Курка заплакала. – Я ж теж мандрувала! Аж дванадцять миль проїхала в діжці! І жодного задоволення немає в мандрівці!

– Так, курка – особа цілком гідна! – сказала молода. – Мені теж не подобається їздити по горах – то вгору, то вниз! Краще ми поїдемо в село і гулятимемо на городі з капустою.

Так і вирішили.

– Дивись, які китайці! – сказав Оле, розкриваючи над Яльмаром свою гарну парасольку.

Парасолька була схожа на велику китайську чашу, розмальовану блакитними деревами та вузенькими містками, на яких стояли маленькі китайці й хитали головами.

– Сьогодні треба буде прикрасити весь світ! – вів далі Оле. – Адже завтра свято, неділя! Мені треба піти на дзвіницю – подивитися, чи вичистили церковні карлики всі дзвони, інакше вони погано дзвонитимуть завтра; потім у поле – глянути, чи струсив вітер пил із трави та листя. А найскладніше – зняти з неба й почистити всі зірки. Доводиться нумерувати кожну зірку й кожну дірочку, де вона сиділа, щоб потім кожну поставити на своє місце, інакше вони не триматимуться й посиплються з неба одна за одною!

– Послухайте! – сказав раптом старий портрет, який висів на стіні. – Я прадідусь Яльмара й дуже вдячний вам за те, що ви розповідаєте хлопчикові казки, але зірки не можна знімати з неба й чистити. Зірки – такі самі небесні тіла, як наша Земля!

– Дякую тобі, прадідусю! – відповів Оле-Лукойє. – Ти – голова сім'ї, але я все-таки старший за тебе! Римляни та греки звали мене богом сновидінь! Я завжди входив до найвельможніших домівок і знаю, як поводитись і з дорослими, і з малими. Можеш тепер розповідати сам!

І Оле-Лукойє пішов геть, узявши під пахву свою парасольку.

– Ну, вже не можна й висловити своєї думки! – сказав старий портрет.

Тут Яльмар прокинувся.

– Доброго вечора! – привітався Оле-Лукойє.

Яльмар кивнув йому, підхопився й повернув прадідусів портрет обличчям до стіни, аби він знову не втрутився в розмову.

– Я покажу тобі свого брата, його також звуть Оле-Лукойє, – сказав Оле-Лукойє. – Але він знає лише дві казки: одна незрівнянно гарна, а друга така жахлива, що… та ні, неможливо навіть і сказати яка!

Оле-Лукойє підняв Яльмара, підніс його до вікна й оголосив:

– Зараз ти побачиш мого брата, іншого Оле-Лукойє. Жупан на ньому розшитий сріблом, за плечима – чорний оксамитовий плащ! Дивись!

І Яльмар побачив, як щодуху мчить інший Оле-Лукойє і садовить до себе на коня і старих, і малих. Тих, хто мав відмінні чи добрі оцінки, він садовив поперед себе й розповідав їм чудову казку, а тих, хто мав погані, – позаду себе, і вони мусили слухати страшну казку. Вони тремтіли від страху, плакали й хотіли зіскочити з коня, та не могли, бо відразу міцно приростали до сідла.

– А я не боюсь його! – сказав Яльмар.

– І нема чого боятися! – відповів Оле. – Гляди тільки, щоб у тебе завжди були гарні оцінки!

– Ось це повчально! – пробурмотів прадідусів портрет. – Усе-таки не завадить іноді висловити свою думку.

Він був дуже задоволений.

Летюча скриня

Жив собі дуже багатий купець. Та він раптово помер, і всі гроші дісталися його синові. Той зажив дуже весело, і невдовзі лишилося в нього тільки чотири скілінги, старий халат і пара пантофлів. Друзі й знати його більше не хотіли, але один із них, людина добра, прислав йому стару скриню! Чудово, та складати в скриню не було чого, от він і всівся у скриню сам! А скриня була не проста. Варто було натиснути на замок – і скриня здіймалась у повітря.

Купецький син так і вчинив. Скриня вилетіла з ним у димар і понеслась аж під хмарами! Він прилетів до Туреччини, зарив скриню в лісі у купу сухого листя, а сам вирушив до міста.

На вулиці стрілася йому жінка з дитиною, і він спитав її:

– Послухай, жінко! Що це за великий палац тут, біля самого міста, ще вікна так високо від землі?

– Тут живе принцеса! – відповіла та. – їй напророчено, що вона буде нещасною з вини свого нареченого, от до неї й не сміє з'являтися ніхто інакше, як у присутності самих короля з королевою.

– Дякую! – сказав купецький син.

Він пішов до лісу, всівся у свою скриню, прилетів просто на дах палацу й заліз до принцеси у вікно. Принцеса спала на дивані й була така гарна, що він не втримався та поцілував її. Вона прокинулась і дуже злякалася, але купецький син сказав, що він турецький бог, який прилетів до неї повітрям. Вони всілися поряд, і він почав розповідати їй казки. А потім він посватався, і принцеса погодилася вийти за нього.

– Але ви маєте прилетіти сюди в суботу! – сказала вона. – До мене прийдуть король із королевою. Вони будуть дуже потішені тим, що я виходжу заміж за турецького бога, але ви постарайтеся розповісти їм якомога кращу казку. Мати полюбляє слухати щось повчальне й серйозне, а батько – веселе.

Принцеса подарувала хлопцеві шаблю, викладену червінцями, а саме їх йому й не вистачало. Він купив собі новий халат, а потім сів у лісі складати казку. У суботу король і королева прийшли до принцеси, і купецького сина прийняли дуже добре.

– Розкажіть що-небудь серйозне, повчальне, – сказала королева.

– Але щоб і посміятися можна було! – додав король.

– Добре! – відповів купецький син і став розповідати. – Жила собі коробка сірників, що дуже пишалися своїм високим походженням: голова їхньої сім'ї, сосна, була найбільшим і найстарішим деревом у лісі. Тепер сірники лежали на полиці між кресалом і старим залізним казанком та розповідали про своє дитинство. «Так, добре нам жилося, – казали вони. – Та от прийшли якось дроворуби, і загинула вся наша родина! Стовбур отримав місце грот-щогли на чудовому кораблі, гілки розбрелися хто куди, а нам от випало служити світочами для простолюду. От заради чого опинилися на кухні такі поважні панове, як ми!»

«Від самої появи на світ мене постійно чистять, шкребуть і ставлять на вогонь, – сказав казанок. – Я посідаю в домі перше місце. Усі ми тут сидимо в хаті, тільки відро часом буває на подвір'ї, а новини ми дізнаємося від кошика для харчів – він часто ходить на ринок, та в нього надто вже гострий язик».

«Чого ти розпатякався?!» – сказало раптом кресало.

«Поговорімо про те, хто з нас важливіший!» – сказали сірники.

«Ні, я не люблю говорити про себе, – сказала глиняна миска. – Нумо просто розмовляти! Я розкажу дещо, що буде зрозуміле геть усім. На березі рідного моря, під тінню буків…»

«Чудово!» – сказали тарілки.

«…Там в одній сім'ї провела я свою молодість. Усі меблі були поліровані, підлога чисто вимита, а фіранки на вікнах мінялися кожні два тижні».

«Як ви цікаво розповідаєте! – сказала мітла. – У вашій розповіді так і чути жінку, відчувається якась особлива охайність!»

«Так, так!» – погодилося відро.

Глиняна миска продовжувала свою розповідь, і закінчення було не гіршим від початку. Тарілки загримотіли від захвату, а мітла вийняла з ящика зелень петрушки й увінчала нею миску.

«Отепер ми потанцюємо!» – сказали щипці для вугілля й пішли в танок. Стара оббивка на стільці, що стояв у кутку, від такого видовища луснула!

«А нас увінчають?» – спитали щипці, і їх теж увінчали.

«Усе це чернь!» – думали сірники.

Тепер самовар мав заспівати. Але він пишався й хотів співати, лише стоячи на столі в господарів.

«Що ж, якщо самовар не хоче співати, не треба! – сказало старе гусяче перо. – За вікном висить у клітці соловей – нехай він заспіває!»

«Це непристойно – слухати якогось залітного птаха! – сказав великий мідний чайник. – Нехай розсудить нас кошик для харчів!»

«Хіба ж так слід проводити вечори? – відповів кошик. – Невже не можна поставити дім на належний рівень? Кожен би тоді знав своє місце, і я б керував усіма! Тоді справа пішла б зовсім інакше».

«Нумо галасувати!» – закричали всі.

Раптом двері відчинились, увійшла служниця, і всі притихли. Але не було жодного горщика, який не мріяв би потай про свою вельможність і про те, що він міг би зробити. «Якби вже взявся до справи я, пішла б гульня!» – думав кожен. Служниця взяла сірники й запалила ними свічку. Як вони запирхали, загоряючись! «Тепер усі бачать, що ми тут найвельможніші! – думали вони. – Скільки від нас блиску та світла!» Аж тут вони згоріли.

– Чудова казка! – сказала королева. – Я наче сама була на кухні разом із сірниками! Так, ти гідний нашої дочки.

– Авжеж! – сказав король. – Весілля відбудеться в понеділок!

Увечері в місті влаштували ілюмінацію. Вуличні хлопчиська кричали «ура!» і свистіли. «Треба й мені вигадати що-небудь!» – подумав купецький син. Він накупив ракет, хлопавок, склав усе це у свою скриню і здійнявся в повітря. Ніколи ще турки не бачили такого феєрверка.

Повернувшись до лісу, купецький син подумав: «Треба піти до міста послухати, що там кажуть про мене!» Скільки чуток ходило містом! Кожен розповідав про побачене по-своєму, але всі стверджували, що це було дивовижне видовище.

– Я бачив Бога! – казав один. – Очі в нього були, як зірки, а борода – як морська піна!

– Бог летів у вогненному плащі! – розказував інший. – А зі складок визирали янголята…

Наступного дня мало відбутися весілля. Купецький син повернувся до лісу, щоб сісти в скриню, але не знайшов її. Скриня згоріла! У неї потрапила іскра від феєрверка, скриня тліла, тоді спалахнула, і від неї лишився тільки попіл.

Принцеса на горошині

Жив собі принц. Він хотів одружитися з принцесою, та тільки зі справжньою. У пошуках справжньої принцеси принц об'їхав уже цілий світ, але ніяк не міг зрозуміти, чи справжні принцеси йому зустрічаються. Довелося йому ні з чим повернутися додому.

Якось увечері здійнялася буря. У міську браму постукали, і старий король пішов відчиняти.

Біля брами стояла дівчина. Вода стікала з її волосся й сукні, і вона запевняла, що є справжньою принцесою.

«Ну, це ми дізнаємося!» – подумала стара королева.

Вона пішла до спочивальні, зняла з ліжка всі матраци й подушки і поклала на дошки горошину, а потім узяла двадцять матраців і поклала їх на горошину, а на матраци ще двадцять перин. На це ліжко вклали на ніч принцесу.

Уранці її спитали, як їй спалося.

– Жахливо! – вигукнула принцеса. – Я всю ніч не могла заснути. Я лежала на чомусь твердому, й тепер у мене все тіло в синцях!

Так усі зрозуміли, що вона – справжня принцеса. Адже вона відчула горошину крізь двадцять матраців і двадцять перин! Такою ніжною може бути тільки справжня принцеса. І принц узяв її за дружину.

А горошину віддали в кунсткамеру.

Свинопас

Жив колись принц. Королівство у нього було дуже маленьке, а сам він був дуже бідний. Усе, що він мав, – це славне ім'я. А проте він вирішив одружитися не з ким-небудь, а з імператорською дочкою.

На могилі батька принца виріс трояндовий кущ. Він цвів лише раз на п'ять років, і на ньому розпускалася тільки одна троянда. Але вона була така прекрасна і пахла так ніжно, що кожен, кому довелося побачити її, забував про свої біди.

А ще у принца був соловей, і співав він так, ніби знав усі мелодії на світі, і пісні його були дивовижною насолодою для слуху.

Принц вирішив подарувати троянду і солов'я принцесі. Слуги поклали їх у срібні скриньки і відправили до палацу.

Побачивши подарунки, принцеса радісно заплескала в долоні. Відкрили першу скриньку і вийняли звідти чудову троянду.

– Як вона чарівна! – сказали фрейліни та імператор. – Яка чудова робота!

Принцеса доторкнулася до троянди і трохи не заплакала.

– Який жах! – сказала вона. – Троянда не штучна, а справжня!

– Який жах! – повторили за нею фрейліни.

Відкрили другу скриньку, і соловей відразу заспівав.

– Але ж це не штучний, а справжній птах! – вигукнула принцеса. – Жахливо! Випустіть його, хай він летить собі!

Тоді принц вимазав собі обличчя чорною фарбою, насунув шапку на самі брови і прийшов до імператорського палацу.

– Чи не дасте ви мені роботу? – запитав він імператора.

– Багато вас таких! – почув у відповідь. – Але, мабуть, залишайся: мені якраз потрібний свинопас!

Принц поселився в жалюгідній комірчині поряд зі свинарнею. До вечора він змайстрував горщик і прикрасив його бубонцями. Коли в ньому варили їжу, бубонці дзвеніли, награючи пісеньку. А якщо потримати над парою руку, можна було дізнатися, що кожен житель міста готує сьогодні на обід!

Одного разу принцеса разом з фрейлінами пішла на прогулянку і почула чудову музику. Вона навіть зупинилася: це була та сама мелодія, яку вона вміла награвати на фортепіано!

– Який освічений свинопас! – сказала вона. – Запитайте у нього, скільки коштує цей інструмент!

Одна з фрейлін пішла на чорний двір.

– Скільки ти хочеш за свій горщик? – запитала вона свинопаса.

– Десять поцілунків принцеси! – відповів той.

– Це неможливо! – обурилася фрейліна.

– Дешевше не вийде!

– Скільки він просить? – нетерпляче запитала принцеса, коли фрейліна повернулася.

– О, це жахливо! – вигукнула фрейліна.

І пошепки переказала принцесі слова свинопаса.

Принцеса розгнівалася, але тут знову почувся дзвін бубонців, і грали вони так чудово!

– Чи не візьмеш ти десять поцілунків від моїх фрейлін? – звернулася принцеса до свинопаса.

– Е, ні! – відповів свинопас. – Горщик коштує рівно десять поцілунків принцеси!

– Нечема! – сказала принцеса. – Станьте навколо, щоб нас ніхто не побачив! – веліла вона фрейлінам.

Фрейліни обступили її, свинопас отримав десять поцілунків принцеси, а принцеса – горщик.

Цілий вечір і наступний день горщик був на вогні, і незабаром принцеса і фрейліни дізналися, що готується на кожній кухні міста. Фрейліни стрибали з радості:

– Ми знаємо, у кого сьогодні суп і млинці, а в кого каша й котлети!

А свинопас тим часом змайстрував калаталку, яка могла грати всі

танці, які тільки є на світі.

– Я ніколи не чула нічого кращого! – зауважила принцеса, прогулюючись садом. – Запитайте свинопаса, скільки він хоче за цей інструмент.

– Сто поцілунків принцеси! – відповів свинопас.

– Він жахливий! – сказала принцеса і пішла доріжкою геть, але раптом передумала.

– Добре! – сказала вона. – Я дам йому десять поцілунків, як і вчора!

Проте свинопас не погодився.

– Сто поцілунків принцеси! – повторив він фрейліні. – Якщо ні – калаталка залишиться у мене.

І знову фрейліни обступили принцесу, а свинопас почав її цілувати.

– А це що таке біля свинарні? – запитав імператор, вийшовши на балкон. – Що це знову вигадали фрейліни! Треба піти подивитися!

Він спустився в сад, підкрався до фрейлін, але вони лічили поцілунки і тому його не помітили.

– Це що таке?! – закричав імператор, побачивши, що свинопас цілує принцесу. – Що за жарти?! – І пожбурив у них черевиком. – Забирайтеся геть! – закричав імператор.

Він дуже розгнівався і вигнав принцесу і свинопаса зі своєї країни.

– Яка ж я нещасна! – плакала принцеса.

А свинопас зайшов за дерево, стер з обличчя чорну фарбу, скинув брудний одяг та шапку і постав перед принцесою у своєму колишньому вбранні.

– Ти не захотіла вийти заміж за чесного принца! – сказав він. – Ти не зрозуміла, які чудові соловей і троянда, а свинопаса цілувала, щоб отримати дурні іграшки! Так тобі й треба!

І він пішов у своє королівство.

Маленький Тук

Жив-був маленький Тук. Туку доводилося няньчити свою сестричку Густаву, яка була набагато меншою за нього, і разом із тим вивчати уроки, а ці дві справи ніяк не виходили одночасно. Бідолашне хлоп'я тримало сестричку на колінах і співало їй пісеньки, намагаючись вивчити завдання з географії. На завтра задано було вивчити всі міста в Зеландії і знати про них усе, що тільки можна.

Нарешті повернулася його мати, яка ходила кудись, і взяла Густаву. Тук – бігом до вікна та до книжки, і читав, читав, аж мало не осліп: у кімнаті ставало все темніше і темніше, а матері не було за що купити свічку.

– Он іде стара прачка, – промовила мати, дивлячись у вікно. – Вона й сама ледве ходить, а тут ще доводиться нести відро з водою. Будь гарним хлопчиком, Тук, побіжи та допоможи бабусі!

Тук зараз же побіг і допоміг, але, коли повернувся в кімнату, було вже зовсім темно. Довелося йому лягати спати. За ліжко Тукові правила стара дерев'яна лава зі спинкою і з ящиком під сидінням. Він ліг, але все не полишав думати про свій урок: про міста Зеландії і про все, що розповідав про них учитель. Треба було б йому ще раз прочитати урок, та було вже пізно, і хлопчик сунув книжку собі під подушку: він чув, що це чудовий засіб для того, щоб краще запам'ятати урок, хоч надто покладатись на нього, звичайно, не можна.

І ось Тук лежав у ліжку і все думав, думав… Раптом хтось поцілував його в очі і в губи – він у цей час і спав і нібито не спав, – і він побачив перед собою стареньку прачку. Вона ласкаво подивилася на нього і сказала:

– Гріх був би, коли б ти не знав завтра свого уроку. Ти допоміг мені, тепер і я допоможу тобі. А Господь не залишить тебе без своєї допомоги ніколи!

Тієї ж миті сторінки книжки, що лежала під головою Тука, зашелестіли і почали перевертатися. Потім пролунало:

– Куд-куда!

Це була курка, та ще з міста Кеґе!

– Я курка з Кеґе! – І вона сказала Тукові, скільки в Кеґе мешканців, а потім розповіла про битву, яка тут відбувалася, – це було навіть зайве: Тук і без того знав про це.

– Коррамба! – і щось гупнуло.

Це впав на ліжко дерев'яний папуга, що правив за мішень у товаристві стрільців міста Преєте. Птах сказав хлопчикові, що в цьому місті стільки ж мешканців, скільки у нього рубців на тілі, і похвалився, що Торвальдсен був свого часу його сусідом.

– Буме! Я славлюся чудовим місцем розташування!

Але маленький Тук уже не лежав у ліжку, а раптом опинився верхи на жеребці, який рвонув у галоп. Він сидів позаду вирядженого лицаря у блискучому топхельмі,[1] з розмаяним на вітрі султаном. Вони проїхали ліс і опинилися у старовинному місті Вордіпґборзі. Це було велике і повне руху місто; на пагорбі міста височів королівський замок. Вікна в ньому яскраво світились, адже в замку давали бал. Король Вальдемар танцював у колі розкішних молодих фрейлін.

Та ось настав ранок, і, ледве зійшло сонце, місто з королівським замком розтануло, вежі зникли одна за одною, і наостанок на пагорбі залишилася тільки одна вежка, а саме містечко стало маленьким, бідним. Школярі, що поспішали до школи з книжками під пахвами, говорили: «У нас у місті дві тисячі мешканців!» – але насправді їх стільки не було.

Маленький Тук знов опинився в ліжку; йому здавалося, що він марить наяву; хтось знову стояв біля нього.

– Маленький Тук! Маленький Тук! – почулося йому. Це говорив маленький морячок, нібито юнга, а все-таки не юнга. – Я привіз тобі привіт з Корсера. Ось місто з майбутнім! У нього свої поштові карети і пароплави. Колись його вважали жалюгідним містечком, але ця думка вже застаріла. «Я лежу на морі! – каже Корсер. – У мене є шосейні дороги і парк! Я народив на світ поета, та ще якого веселого, адже не всі поети веселі! Я навіть збирався послати один зі своїх кораблів у плавання навколо всієї земної кулі!.. І як дивно я пахну, від самих міських воріт! Це тому, що всюди квітнуть чудові троянди!»

Маленький Тук поглянув на них, і в очах у нього зарябіло від червоних і зелених кольорів. А коли хвилі барв уляглися, він побачив порослу лісом кручу над невидимим фіордом. Над кручею підносився старий монастир з високими гострими вежами і шпилями. Згори збігали дзюркотливі струмки. А біля джерела сидів старий король; сива голова його з довгими кучерями була увінчана золотою короною. Це був король Роар, ім'ям якого і названо було джерело, а за джерелом і місто поблизу Роскілле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всі королі і королеви Данії, увінчані золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспів. Маленький Тук дивився і слухав.

– Не забудь про стани! – сказав король Роар.

Раптом усе зникло. Та куди ж це все пропало? Немов перегорнули сторінку в книжці! Перед хлопчиком стояла старенька полільниця, вона прийшла з міста Cope, – там трава росте навіть на площі. Вона накинула на голову і на спину свій сірий полотняний фартух; фартух був геть мокрий – мабуть, ішов дощ.

– Так! – сказала вона і розповіла йому про забавні комедії Хольберга, про короля Вальдемара та єпископа Абсалона, потім раптом уся зіщулилася, захитала головою, немов збираючись стрибнути, і заквакала. – Ква! Ква! Ква! Як вогко, мокро і тихо в Cope! Ква! – Вона обернулася в жабу. – Ква! – І вона знову стала жінкою. – Треба одягатися відповідно до погоди! – мовила вона. – Тут вогко-вогко! Моє місто схоже на пляшку: увійдеш у горлечко, звідти ж треба і вийти. Раніше воно славилося чудовою рибою, а тепер на дні «пляшки» – червонощокі хлопці; вони вивчають тут різні премудрості: грецьку, єврейську… Ква!

Хлопчикові почулося не то квакання жаб, не то шльопання чобіт по болоту: все той самий звук, одноманітний і нудний, під який Тук і заснув міцним сном. І добре зробив.

Але й тут йому наснився сон, – інакше що ж усе це було? Блакитноока, білява і кучерява сестричка його, Густава, раптом стала дорослою чарівною дівчиною, і, хоча ні в неї, ані в нього не було крил, вони полетіли разом у повітрі над Зеландією, над зеленими лісами і блакитними водами.

– Ти чуєш крик півня, маленький Тук? Кукуріку! Ось із бухти Кеґе полетіли кури! У тебе буде пташиний двір, великий-превеликий! Тобі не доведеться бідувати! Ти, як мовиться, уб'єш бобра і станеш багачем, щасливою людиною! Твій будинок височітиме, як вежа короля Вальдемара, буде багато прикрашений такими ж мармуровими статуями, як ті, що створені поблизу Преєте. Ти розумієш мене? Твоє ім'я облетить увесь світ, як корабель, який хотіли відправити з Корсера, а в Роскілле – «Пам'ятай про стани!» – сказав король Роар – ти говоритимеш добре і розумно, маленький Тук! Коли ж нарешті зійдеш у могилу, спатимеш у ній тихо…

– Як у Cope! – додав Тук і прокинувся.

Був ясний ранок, він нічогісінько не пам'ятав зі своїх снів, та й не треба було – нічого заглядати вперед.

Він схопився з ліжка, взявся до книжки і швидко вивчив свій урок. А стара прачка просунула в двері голову, кивнула йому і сказала:

– Спасибі за вчорашнє, голубчику! Хай Господь здійснить найкращий твій сон.

А маленький Тук і не знав, що йому снилося, зате знає це Господь Бог!

Комірець

Комірець давно вже досяг шлюбного віку, але нареченої в нього не було. Одного разу його кинули у прання разом із панчішною підв'язкою.

– Які ви граційні та гарні! – розсипався в компліментах комірець. – Такої краси я ще ніколи не бачив. Ви дозволите з вами познайомитися?

– Не варто! – відрізала підв'язка.

– А де ви живете?

– Я прошу вас, не треба зі мною заговорювати! – белькотала підв'язка.

– Але бачити таку красуню й мовчати – неможливо! – увивався коло неї комірець.

– Ах, ви не могли б залишатись на місці? – вигукнула підв'язка. – Ви точнісінько як справжній чоловік!

– Я ще й денді! – додав комірець. – У мене шевська підставка і гребінка є!

І хоча щасливим володарем цих аксесуарів був не він, а його господар, комірець не переставав вихвалятися.

– Відійдіть! – наполягала підв'язка.

– Недоторка! – відгукнувся комірець.

Аж ось його вийняли з таза, накрохмалили, а коли висох, поклали на прасувальну дошку, взяли гарячу праску…

– Вдовичко! – перейшов комірець на праскову плитку. – Я весь палаю від вашого дотику. Будьте мені за дружину!

– Ах ти, обідранець! – Праскова плитка пихато пройшлася по комірцю.

Комірець трохи зносився по краях. Ножиці були покликані підрівняти їх.

– Ви, певне, відома балерина? Бач, як гарно витягуєте ніжки! Людям з вами не зрівнятися! – привітав комірець новий об'єкт свого вподобання.

– Так і є! – відповіли ножиці.

– Вам личить бути графинею! – розійшовся комірець. – Я можу запропонувати вам лише господаря-денді, шевську підставку і гребінку, але як би я хотів дати вам графство…

– Сватів засилаєте?! – розгнівались ножиці і покраяли його.

– З наречених залишилася тільки гребінка! – підсумував комірець. – Міледі, у якому чудовому стані ваші зубки!.. Чи входив до ваших планів законний шлюб?

– Авжеж! – відповіла гребінка. – Я заручена з шевською підставкою!

– Заручені? – розлютився комірець.

Позбувшись останньої претендентки, він роздумав одружуватись.

З часом комірець разом з іншим ганчір'ям опинився на паперовій фабриці. Це був справжній салон для різношерстого товариства; тонке полотно традиційно трималося подалі від грубого. У кожної ганчірки була сила-силенна історій, не кажучи вже про хвалькуватого комірця.

– Скільки в мене було наречених! – нахабно брехав він. – Проходу не давали, адже підкрохмалений я здавався завзятим денді! У моєму розпорядженні були особисті шевська підставка і гребінка. О, моє перше кохання – зав'язка: тонка, ніжна, м'яка! Бідолаха кинулася через мене в таз! А одну вдовичку я довів просто-таки до кипіння… Досить було її кинути – і вона почорніла з горя! А балетна прима… вона завдала мені глибокої рани, чортиця! Моя люба гребінка так сохла за мною, що залишилася без зубів! Мені й справді є що згадати!.. Але найближче до серця я взяв учинок підв'язки, тобто зав'язки, що кинулася через мене в таз.

я не без гріха!.. Саме час мені почати життя з чистого аркуша! Збулося, як він того й хотів: усе ганчір'я перетворилося на білий папір, а комірець, як завзятий хвалько, – на цей самий аркуш.

Метелик

Надумав метелик одружитися. Звісно, з найгарнішою квіточкою.

Він розглянувся: квіти трималися на своїх стеблинках скромно, як справжні наречені. Але як вибрати з цього розмаїття найкращу?

Втомившись перейматися цим, метелик підлетів до польової ромашки. Французи називають її Маргаритою. Вважається, що вона придатна для ворожіння. Так і є. Закохані обривають її пелюстки: «Любить? Не любить?»

– Матінко Маргарито, польова ромашко! – звернувся до неї метелик. – Ви знана ворожка! Хто моя суджена?

Але ромашка стиснула пелюстки і нічого не сказала: адже вона сама була нареченою, тож не стерпіла «матінки». Метелик так і полетів ні з чим з твердим наміром самому шукати ідеальну квітку.

Цієї весни вдалися проліски і крокуси.

– Гарні, – похвалив метелик, – але їхній красі бракує зрілості!

Метелик, як і решта молодих хлопців, віддавав перевагу дещо старшим панночкам.

Роздивившись анемони, він визнав їх гіркуватими. Фіалки здалися йому занадто сентиментальними. Тюльпани були дуже розчепурені. Нарциси – простачки. У липового цвіту забагато родичів. Яблуневі квіти дуже легковажні – не для шлюбу. Зате горошок він уподобав: біло-рожевий, повнокровний і витончений одночасно, він, безперечно, стане прикрасою кухні. Метелик майже вже запропонував одружитися, коли помітив поряд із нареченою стручок з усохлою квіткою.

– Хто це? – поцікавився метелик.

– Моя сестра, – зізнався горошок.

– А отже, і ви в майбутньому, – мовив метелик, і тільки його й бачили.

Наступними на ярмарку наречених були квітки жимолості. Але їхні видовжені жовті обличчя лише налякали жениха.

Пори року змінювали одна одну, а метеликові пошуки так і не увінчалися успіхом. Осінь подарувала йому нові квіти в ошатних убраннях, але метелик зупинив свій вибір на кучерявій м'яті.

– Вона не може похвалитися квітами, але вона – самі пахощі.

Проте м'ята відхилила його сватання:

– Залишімося друзями. Адже ми немолоді. Хто ж одружується на схилі віку?!

Хтозна, якби метелик не перебирав нареченими, може, і не залишився б до старості літ бурлакою…

Дощі і заморозки не змусили себе чекати. Піднявся вогкий вітер. Погода не для прогулянок в літньому вбранні. Метелик залетів у натоплену кімнату і там наздоганяв літо. Але довго він не витримав!

– Я жадаю сонця, свободи. Я душу дияволові продам за найпоганішу квітку! – мовив метелик, розпрямив крила і вдарився об шибку.

Його відразу ж помітили, захоплено ахнули і на шпильці посадили в коробочку з іншими дивовижами.

– Відтепер я сиджу на стеблинці подібно до квітів! – міркував уголос метелик. – Чи про це я мріяв? Але є ілюзія одруженого статусу: теж міцно сидиш.

– Жалюгідна втіха! – схилили голівки кімнатні квіти.

«Кімнатним квітам довіряти не можна! – вирішив метелик. – Вони дуже багато що перейняли у людей».

Найпрекрасніша троянда світу

У саду однієї могутньої королеви були зібрані квіти усіх пір року, всіх частин світу. Та найбільше тут було троянд, улюблених квітів королеви, троянд усіх сортів і видів – від дикої і колючої шипшини із запашним листям до найгарніших троянд Провансу. Вони плелися по стінах палацу, обвиваючи колони й вікна, пробиваючись у коридори, і тягнулися аж до стель палацових покоїв. Яка чарівна багатоманітність запахів, форм і барв була в саду королеви!

Але в самому палаці панували смуток і горе. Королева лежала на смертельній постелі; лікарі пророкували їй близьку смерть.

– Єдиний засіб урятувати королеву, – мовив один із лікарів, – принести їй найпрекраснішу троянду світу, емблему найчистішої любові. Королева не помре, якщо побачить цю троянду, перш ніж закриє очі навіки.

І ось усі від малого до великого кинулися до постелі королеви з найрізноманітнішими трояндами, але, на жаль, серед них не було тієї, яка б дарувала їй зцілення. Та троянда квітнула в садах любові! Але якою саме вона була?

І співаки співали про найпрекраснішу троянду світу, але кожен співав про свою. Тоді кликнули клич по всій країні, звернулися до всіх сердець, що б'ються любов'ю.

– Ніхто ще не назвав справжньої троянди! – мовив мудрець. – Ніхто не вказав, де вона квітне. Не з труни Ромео і Джульєтти, не з могили Вальборги виросла вона, – хоча троянди з їхніх могил вічно даруватимуть солодкий аромат у переказах і піснях, – не із закривавлених мечів Вінкельріда, не зі священної крові, що бризнула з грудей героя, який поліг за батьківщину свою, – хоч і немає смерті солодшої за цю, немає троянди червонішої, ніж пролита за вітчизну крові! І не їй присвячує своє молоде життя людина, що проводить роки за роками, цілі дні і довгі безсонні ночі, доглядаючи за магічною трояндою науки!

– Я знаю, де квітне та троянда! – мовила щаслива мати, що прийшла до постелі королеви з маленькою дитиною на руках. – Я знаю, де треба шукати найпрекраснішу троянду світу – емблему вищої, найчистішої любові. Вона квітне на рум'яних щічках моєї гарненької крихітки, коли вона, підкріпившись сном, розплющує веселі оченята і з любов'ю та ніжністю усміхається мені!

– Ця троянда прекрасна, але є ще прекрасніша! – мовив мудрець.

– Авжеж, набагато прекрасніша! – мовила одна із жінок. – Я бачила її. Священнішої за цю троянду немає на світі, але вона була бліда, як пелюстки чайної троянди. Я бачила її на щоках королеви; вона зняла свою королівську корону і ходила всю довгу, нестерпну ніч, заколисуючи своє хворе дитя, плачучи над ним, цілуючи його і молячись за нього, як тільки може молитися мати в години страху за свою дитину!

– Священна біла троянда скорботи, велика влада її, але все-таки це не та троянда!

– Я бачив її, найпрекраснішу троянду світу, бачив перед вівтарем Господнім! – мовив благочестивий старий єпископ. – Вона сяяла, як світле обличчя ангела. Молоді дівчата йшли до причастя, щоб поновити обітницю, дану під час хрещення, і на їхніх свіжих щічках квітнули червоні і білі троянди. І ось перед вівтарем стояла одна молода дівчина; всію душею, повною небесної чистоти і любові, підносилася вона до Бога. Ось вона – чистісінька, вища любов!

– Благословенна така любов, але все-таки ніхто не назвав ще найпрекраснішої троянди світу! – мовив мудрець.

Раптом до кімнати увійшов маленький синок королеви; в його очах бриніли сльози, щоки були вологі; він ніс у руках велику розкриту книгу в оксамитовій оправі зі срібними застібками.

– Мамо! – мовив хлопчик. – Послухай, що я тільки-но прочитав!

І дитя сіло коло ліжка хворої і прочитало з книги про того, хто добровільно помер на хресті ради порятунку всіх людей, навіть ради поколінь, які ще не народилися!

– Немає понад цю любов!

І щоки королеви зарожевіли, очі широко розплющились: вона побачила, що з аркушів книги виросла раптом найчудовніша троянда світу, жива подоба тієї, що виросла з крові Христа, пролитої на хресті!

– Я бачу її! – мовила вона. – І довіку не помре той, хто бачив цю троянду, найпрекраснішу троянду світу!

Нове вбрання короля

Жив колись король, який найбільше за все любив нове вбрання. Сталося так, що до міста, де жив король, приїхали двоє шахраїв. Вони назвали себе ткачами й оголосили, що можуть виткати кращу в світі тканину. Вони казали, що вбрання, пошите з неї, стає невидимим для будь-якої людини, яка жахливо дурна або сидить не на своєму місці.

Король зрадів і звелів дуже добре заплатити шахраям за те, щоб вони швидше виткали чудесну тканину.

Шахраї вдавали, що працюють до пізньої ночі, вимагали найтоншого шовку та найчистішого золота, але на їхніх верстатах нічого не було. Вони тільки прикидалися, що тчуть нитки, яких не існувало.

Король хотів подивитися на їхню роботу, але відразу ж злякався, що не побачить чудової тканини. А виказати себе дурнем або таким, що не годиться для свого місця, йому не хотілося, от він і послав до шахраїв свого чесного старого міністра.

Міністр прийшов до шахраїв і нічогісінько не побачив!

«Невже я не годжуся для свого місця? Невже я дурний? – злякано подумав він. – Ні, не можна зізнаватися!»

– Як це прекрасно! – сказав старий міністр.

Посилав король до шахраїв і інших міністрів, але всі вони запевнювали, що прекраснішої тканини та вправніших майстрів ніколи не бачили.

Незабаром усе місто обговорювало чудову тканину. І от сам король наважився нарешті подивитися на неї.

На верстатах не було жодної нитки, а шахраї з усієї сили робили вигляд, що працюють!

«Невже я не годжуся для свого місця?» – злякався король.

– Як гарно! – сказав він.

І всі придворні закивали головами і сказали:

– Ця тканина прекрасна, ваша величносте! Зшийте з неї вбрання до завтрашньої процесії!

І король надав кожному з шахраїв звання придворного ткача.

Цілу ніч шахраї вдавали, що знімають тканину з верстатів, ріжуть її ножицями, шиють голкою без нитки, і нарешті сказали, що вбрання готове!

– Поміряйте вбрання, ваша величносте! – сказали шахраї.

Король роздягнувся, і шахраї вдали, ніби надягають на нього нове вбрання, застібають камзол, поправляють мантію…

– Як вам личить! Як чудово сидить! – на один голос сказали придворні.

А король крутився перед дзеркалом.

– Я готовий до процесії, – сказав король.

Король крокував на чолі процесії, а люди на вулицях міста казали:

– Нове вбрання короля і справді неперевершене!

Ніхто не хотів зізнатися, що нічого не бачить, адже це означало б, що він або дурний, або сидить не на своєму місці.

– А король голий! – крикнув раптом якийсь малюк.

– Послухайте, що він говорить! Це каже невинна дитина! – сказав його батько.

І від одного до іншого почали передавати:

– Король голий! Малюк каже, що король голий!

– Король голий! – закричали нарешті всі люди.

Королю стало недобре: йому здалося, що люди мають рацію. Та він йшов іще поважніше, а камергери несли за ним шлейф, якого не існувало.

Стійкий олов'яний солдатик

Були колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків. Рушниця на плечі, груди колесом, мундир червоний, відвороти сині, пуговки блищать… Чудові солдатики! їх подарували маленькому хлопчикові на день народження. Хлопчик заплескав у долоні й заходився розставляти їх на столі.

Двадцять чотири були зовсім однакові, а двадцять п'ятий солдатик виявився одноногим. Його відливали останнім, і олова трохи не вистачило. Проте він і на одній нозі стояв так само твердо, як інші на двох.

На столі було багато іграшок. Та найкращим був картонний палац. Крізь його віконця можна було зазирнути всередину і побачити всі кімнати. Перед палацом лежало кругле люстерко – воно було наче справжнє озеро, і навколо нього стояли маленькі зелені дерева. По озеру плавали воскові лебеді.

Найгарнішою була хазяйка палацу. Вона теж була вирізана з картону. На ній була батистова спідничка, блакитний шарф, а на грудях – блискуча брошка.

Красуня стояла на одній ніжці, простягнувши вперед руки, – вона була танцівницею. Другу ніжку вона підняла так високо, що олов'яний солдатик вирішив, ніби красуня теж однонога.

«От би мені таку дружину!» – подумав він і причаївся за табакеркою, що стояла на столі.

Звідси солдатик чудово бачив прекрасну танцівницю, яка весь час стояла на одній ніжці й жодного разу навіть не похитнулася!

Уночі, коли всі люди полягали спати і в будинку стало тихо, іграшки влаштували бал. Навіть лускунчик заходився перекидатися, а грифель танцював на дошці, залишаючи на ній білі сліди! Здійнявся такий галас, що в клітці прокинулася канарка і почала балакати своєю мовою так швидко, як тільки могла, та ще й віршами.

Тільки одноногий солдатик і танцівниця не ворушилися.

Вона стояла на одній ніжці, а він застиг із рушницею, наче вартовий, і не відводив від красуні очей.

Пробило дванадцяту. І раптом розчинилася табакерка.

У цій табакерці сидів маленький злий троль. Він вистрибнув із табакерки й озирнувся навколо.

– Агов! – крикнув троль олов'яному солдатикові. – Танцівниця надто гарна для тебе!

Та олов'яний солдатик вдав, ніби нічого не чує.

– Гаразд, ти мене ще згадаєш! – сказав троль.

Уранці, коли діти прокинулися, вони знайшли одноногого солдатика за табакеркою й поставили його на вікно.

Раптом вікно розчахнулося, і солдатик полетів із третього поверху вниз головою. У вухах засвистіло. Хвилини не минуло – і він уже стирчав із землі догори ногою. Хлопчик і служниця відразу ж кинулися шукати солдатика, та скільки не нишпорили по землі, так і не знайшли. Звичайно, якби солдатик крикнув: «Я тут!» – його б відразу відшукали. Та він вважав негідним кричати на вулиці – адже він носив мундир і був солдатом.

І тут раптом почалася злива!

По вулиці розповзлися широкі калюжі, потекли швидкі ручаї. А коли нарешті дощ скінчився, прибігли двоє вуличних хлопчиськ.

– Дивись, – сказав один із них. – Це олов'яний солдатик!.. Відправимо його в плавання!

Вони зробили з газети човник, посадовили в нього олов'яного солдатика і спустили в канавку.

Човник поплив, а хлопчики бігли поруч, плескаючи в долоні.

Вода в канаві так і вирувала після зливи! Човник то пірнав, то злітав на хвилю, то його кружило, то несло течією.

Олов'яний солдатик увесь тремтів, але тримався стійко, як і належить справжньому солдату.

І от човник занесло під широкий міст, і стало дуже темно.

Раптом з-під мосту вистрибнув великий водяний щур.

– Ти хто такий? – закричав він. – Покажи паспорт!

І він з усієї сили загрібав лапами, щоб наздогнати солдатика. Але човник несло так швидко, що навіть щур не міг наздогнати його. Нарешті олов'яний солдатик побачив попереду світло. Міст скінчився.

Але тут почувся такий гуркіт, що будь-хто злякався б. За мостом вода шумно падала донизу – просто до широкого бурхливого каналу!

Зупинитися було неможливо. Човник із олов'яним солдатиком винесло в канал. Хвилі кидали його то вгору, то вниз, але солдатик, як і раніше, тримався хоробро і навіть оком не змигнув.

Раптом човник закрутився на місці, зачерпнув воду бортом і незабаром заповнився водою до самого краю.

Врешті вода накрила солдатика з головою. Він приготувався гідно зустріти смерть.

Та раптом із води випірнула велика рибина і проковтнула солдатика разом із рушницею.

Темно було в шлунку риби, темніше, ніж під мостом! Та олов'яний солдатик і тут тримався стійко і ще міцніше стиснув рушницю. Так він пролежав досить довго.

Раптом рибина почала кидатися з боку в бік, пірнати, звиватися, стрибати й нарешті завмерла.

Ніби блискавка спалахнула в темряві.

Потім стало зовсім світло, і хтось закричав:

– Оце так! Олов'яний солдатик!

Виявляється, рибину спіймали, відвезли на ринок, потім вона потрапила до кухні. Куховарка розпорола їй черево, побачила олов'яного солдатика й понесла його до кімнати.

Усі мешканці будинку збіглися подивитися на мандрівника. Солдатика поставили на стіл, і – диво! – він побачив ту саму кімнату, того самого хлопчика… На столі так само височів картонний палац, на порозі якого стояла красуня танцівниця…

Олов'яний солдатик, не моргаючи, дивився на танцівницю, танцівниця дивилася на нього, і обидва мовчали.

Раптом найменший хлопчик схопив його й невідомо чому кинув просто до комину. Мабуть, це були каверзи злого троля з табакерки.

У комині палали дрова, і олов'яному солдатикові стало дуже спекотно. Він відчував, що горить. Барви збігли з його обличчя, він увесь вилиняв…

Але і у вогні він тримався прямо, міцно стискав рушницю і не відводив очей від своєї красуні. А танцівниця дивилася на нього. Солдатик відчував, що тане…

Двері до кімнати розчахнулися, протяг підхопив прекрасну танцівницю, і вона пурхнула просто в комин до олов'яного солдатика. Полум'я охопило її – і кінець. І олов'яний солдатик зовсім розплавився.

Наступного дня служниця вигрібала з комину попіл і знайшла грудочку олова, схожу на сердечко, і обгорілу брошку.

От і все, що лишилося від стійкого олов'яного солдатика і красуні танцівниці.