100 ключових подій української історії

Заснування Києва

V–IX ст. (будь-яка точна дата умовна, Андріївська, вона ж Старокиївська, гора, можливо, також територія Замкової гори (Киселівки, Хоревиці) і Щекавиці (Олегової гори)).

За «Повістю минулих літ» – Кий, виборний князь (військовий ватажок) антів або полян, мав братів Щека та Хорива, сестру Либідь. За однією з версій, Кий – засновник княжої династії полян, останніми представниками якої інколи вважають Аскольда та/або Діра. Вітчизняні історики намагалися знайти історичну основу і в сюжеті про похід Кия на Дунай (найчастіше його пов’язують із антськими походами на Візантію в VI ст.). На роль імператора, що прийняв Кия (можливо, як федерата імперії), нерідко висували Юстиніана I (правив у 527–565 рр.) або Іраклія (610–641 рр.), рідше – цариці Ірини (797–802 рр.) та Михайла III (842–867 рр.). Археологічні знахідки (монети, медальйони) свідчать про довгу історію контактів населення середнього Подніпров’я з Візантією. У VI ст. службі Юстиніана були згадані істориком Прокопієм Кесарійським антські вожді Хильбудій (530-ті рр.) та Доброгаст (з 550-х рр.). Доволі популярним в українській історичній літературі є ототожнення Хильбудія з Києм (тоді «Кий» розглядається як прізвисько за аналогією з франкським діячем Карлом Мартелом – «Молотом»). Менш відомий «претендент» на роль Кия жив за часів імператора Іраклія – вождь дунайських слов’ян VII ст. Кувер, що був розбитий аварами і спробував закріпитися на Балканах, захопивши деякі візантійські володіння (загинув під час облоги Фессалонік, згаданий у «Чудесах св. Дмитрія Солунського»). Прихильниками менш правдоподібних версій про більш пізнє правління Кия та заснування Києва відповідно є М. Тихомиров (кінець VIII ст., засновники – слов’яни, носії волинцевської культури) та Г. Вернадський (830-ті рр., мадяри на службі Хазарського каганату), О. Пріцак (засновники – власне хазари).

Наприкінці V ст. територія правого берега Дніпра була прикордонною зоною трьох археологічних культур – Празької, Пеньковської та Колочинської, носіями котрих були давні слов’янські племена. Важливими чинниками для заснування тут міста стали особливості рельєфу (природні підвищення, зручні для побудови укріплень, природна межа лісу та лісостепу), велика річка – джерело води, риби, торговельний шлях, об’єкт поклоніння для слов’ян-язичників. Питання про те, коли і чому саме одне зі слов’янських поселень гніздового типу перетворилось на справжнє місто (укріплений центр ремесла й торгівлі), дотепер дискусійне. Ймовірним важливим чинником є зовнішній вплив – напади кочівників, розвиток зовнішньої торгівлі тощо. Важливим чинником для історії Києва стало проникнення в Подніпров’я варягів і розвиток Дніпровського торговельного шляху «з варяг у греки».

Перші слов’янські поселення на місці Києва датують другою половиною V ст., справжнім містом – племінним центром антів (згодом полян); столицею їхнього «княжіння» Київ стає пізніше – в VI, VII, можливо, навіть у VIII ст., а центром «Руської землі» і «матір’ю міст руських» – після 882 р., коли до Києва прийшов скандинавський конунг Хельгі (князь Олег) і знищив попередню династію, представлену, ймовірно, князем Аскольдом. Після цієї дати Київ можна вважати столицею Давньої (Київської) Русі.

Заснування княжого адміністративного центру, осередку ремесла, торгівлі, культури, мало колосальне значення для подальшої української і загалом слов’янської історії. Києву судилося стати не просто столицею могутньої імперії Рюриковичів, але й сакральним центром спочатку язичницької, а згодом християнської Русі, «другим Єрусалимом» для східних слов’ян епохи Середньовіччя та Нового часу, адміністративним центром князівства, литовсько-польського воєводства, козацького полку, російської губернії та радянської області, столицею Української Народної Республіки, Української Держави та Української Радянської Соціалістичної Республіки, а згодом – найбільшим містом незалежної України і сьомим за кількістю населення містом Європи (станом на 2012 р.).

Попри довгу легендарну й літописну традицію, пов’язану з київськими топонімами, пам’ять про заснування одного з найдавніших європейських міст на державному рівні була вшанована пізно, 1982 р., встановленням на набережній Дніпра неподалік мосту Патона відомого всім киянам і гостям міста монумента з Києм, Щеком, Хоривом та Либіддю в човні (реконструйований 2010 р.). 2002 р., уже за доби незалежності, на майдані Незалежності було відкрито ще один пам’ятник згаданим легендарним героям, факт заснування міста відзначено випуском ювілейних монет. Подія широко відображена в творах живопису (зокрема, серії картин А. Орльонова), літературі, підручниках.

Похід русів на Константинополь 860 року

Червень – липень 860 р., протока Босфор, околиці Константинополя, узбережжя Мармурового моря і Принцові острови (нині Туреччина).

Аскольд (?–?) і Дір (?–?), за версією «Повісті минулих літ», – варяги-дружинники Рюрика, брати, співправителі; за версією Никонівського літопису – представники місцевої полянської династії, можливо, нащадки Кия. Варіанти, висунуті дослідниками в різні часи: Дір як воєвода Аскольда, Дір як титул Аскольда (або навпаки), Дір як спадкоємець Аскольда (або навпаки), зрештою, випадково поєднані літописом імена князів-представників різних династій IX ст. Загалом постать Діра виглядає «розмитою» навіть на тлі тих небагатьох фактів, які ми маємо щодо Аскольда.

Гарнізоном Константинополя командував епарх (градоначальник із широкими повноваженнями) Ориха (?–?), організаторські функції виконував також патріарх Фотій (820–896, Константинопольський патріарх у 857–867 та 877–886 рр.), визнаний згодом святим і одним із отців церкви). Імператор Михаїл III П’яниця (840–867, останній правитель з Аморійської династії, син імператриці Феодори, визнаної святою за відновлення іконошанування) був у поході проти арабів і, швидше за все, повернутися до столиці не встиг.

Відносини полянсько-варязького князівства Аскольда та Візантії на ранньому етапі були непростими насамперед через привабливість земель імперії для нападів з метою взяття здобичі та підвищення престижу руських військових вождів. Можливо, цей перший в історії русько-візантійських воєн похід військ Русі на Константинополь був прямо пов’язаний зі складним військово-політичним становищем імперії в середині IX ст., коли Візантія вела важку війну з халіфатом Аббасидів, і частина гарнізону та флот залишили Константинополь. У будь-якому разі для імперських збройних сил і дипломатії напад русів був абсолютною несподіванкою. Версію про кривду, завдану русам раніше у Константинополі, і похід через помсту історики сьогодні відкидають. Сили русів набагато переважали чисельність гарнізону Константинополя.

Напад русів стався ввечері 18 червня 860 р., причому, судячи зі слів Фотія, існувала реальна загроза взяття ними принаймні частини міста. Проте гарнізону вдалося утримати стіни (Фотій приписує цей факт заступництву Богородиці, одяг котрої було пронесено хресним ходом уздовж стін), а руси, відмовившись від облоги, почали спустошувати передмістя та навколишні села й монастирі. На Принцових островах вони ледь не захопили колишнього патріарха Ігнатія. Руси відпливли додому не раніше кінця липня, причому якщо сучасники тих подій говорили про повний успіх русів і безславний для ромеїв кінець протистояння, то пізніші грецькі джерела (використані також автором «Повісті минулих літ») розповідають про прихід імператора Михаїла III до міста і спільну молитву його і Фотія. За цією сумнівною версією, після занурення у води Золотого Рогу священного одягу (мафорія) Богородиці раптовий шторм розкидав руський флот. Швидше за все, пізніші автори змішали реалії різних подій, зокрема більш ранніх облог Константинополя.

Втрати русів та візантійського війська були незначними, але чимало мешканців грецьких міст та сіл загинуло й потрапило в полон. Основні наслідки для Русі – зростання популярності ідеї морських походів на Візантію, але водночас пожвавлення контактів візантійської світської і церковної дипломатії з Руссю, результатом чого стало так зване «Аскольдове хрещення» частини еліти Русі в другій половині 860-х рр.

Аскольд у сприйнятті середньовічних руських літописців – периферійна щодо основної династії постать («узурпатор київського столу»), успіхи якої, однак, було використано для втілення ідеї прославлення Русі. У XVIII–XIX ст., на хвилі інтересу до давньоруської історії, образи Аскольда і Діра були відтворені кількома російськими поетами та художниками, а в Києві на ймовірній могилі князя збудовано відому ротонду. Ім’ям Аскольда у XIX – на початку XX ст. називалися два кораблі ВМФ Російської імперії – фрегат та крейсер (Дір такої честі не удостоївся). Крім того, на думку деяких учених, саме успішний «похід Аскольда» став основою для формування пізнішого епічного образу «Олега, що прибиває щит до воріт Царгорода» (на цей сюжет існує ціла низка відомих картин та поетичних творів XIX ст.). Можливо також, що автор «Повісті минулих літ» міг «роздвоїти» усне оповідання про перший успішний для Русі похід невідомого руського ватажка, приписавши їх відомим йому князям – Аскольду (разом із неясною постаттю Діра) та Олегу.

Утворення Київської Русі

Умовно – 882 р., Київ.

Аскольд і Дір. Варязьким військом, що зайняло Київ, командував Олег Віщий – одна з найзагадковіших постатей в історії Русі. Залишаються незрозумілими його родинні зв’язки з Рюриком (близький родич чи старший дружинник) та Ігорем (вихователь, співправитель або суперник Ігоря). Деякі вчені (наприклад, М. Грушевський) обстоювали таку версію: у Новгороді та Києві могли правити у різний час як мінімум двоє правителів на ім’я Олег. Більшість істориків погоджуються зі скандинавським походженням Олега (ім’я тлумачать як «святий», «той, що спілкується з богами», «віщий». У Старшій Едді та сагах є чимало героїв на ім’я Хельгі, котрі гіпотетично жили в VI–IX ст. Антинорманісти намагаються пов’язати ім’я зі слов’янськими, тюркськими, іранськими мовними формами. Всі дати князювання Олега, крім угоди 912 р. з Візантією, історики вважають умовними. За «Повістю минулих літ», Олег став новгородським князем 879 р., після смерті Рюрика.

У результаті походів вікінгів «Східним шляхом» (річковою мережею Східної Європи) та державотвірних процесів у слов’янських племен склалися передумови для виникнення об’єднаної держави. За літописом, 862 р. відбулося «призвання варягів» до Новгорода, результатом чого став прихід Рюрика і його братів та опанування варязькими дружинами північної ділянки великого торговельного шляху «з варяг у греки». Наступним кроком стало підкорення Рюриком сусідніх слов’янських та фіно-угорських союзів племен, але по-справжньому прибутковими могли стати походи на Візантію і міста Арабського халіфату та контроль над усім Дніпровським торговельним шляхом. Цим зайнявся Олег, спадкоємець померлого близько 879 р. Рюрика.

За «Повістю минулих літ», Аскольд і Дір, якого нині історики все ж найчастіше вважають попередником Аскольда, були вбиті Олегом, котрий разом із дружинниками переодягнувся торгівцем, виманивши князя з Києва. У результаті Олегове військо нібито зайняло Київ без бою. Прихильники версії «Аскольдового хрещення» не виключають, що перемогу Олега забезпечила підтримка київських язичників, невдоволених християнізацією Аскольда. Гіпотетичне місце поховання – Аскольдова могила (або Угорське урочище) в Києві.

Об’єднання новгородського і київського державних осередків (із домінуванням останнього) призвело до формування головного ядра держави Київська Русь, існування якої в свою чергу вирішально вплинуло на політичне, економічне, культурне життя східнослов’янських племен та їхніх сусідів протягом наступних століть. На думку деяких учених (наприклад, М. Брайчевського), прихід до влади в Києві варягів призвів до репресій проти християн і зміцнення позицій язичництва, нібито підірваних за часів Аскольда.

Руський князь Олег попри своє язичництво був важливою постаттю для християн-літописців. Популярним він був і серед своїх нащадків-князів: кількість носіїв цього імені серед руських володарів значна. Можливий опосередкований вплив Хельгі/Олега на формування образу Вольги/Волха в билинах (хоча про пряме ототожнення сьогодні не йдеться). Зростання інтересу до постаті Олега та інших ранніх князів Русі помітне в XVIII–XIX ст., коли князь став героєм багатьох картин, гравюр, п’єс та поезій, зокрема творів В. Васнецова, О. Пушкіна та К. Рилєєва. На початку XX ст. ім’ям князя називався російський крейсер. І нині жодна спроба доведення історичної тяглості Росії імперської і Давньої Русі не обходиться без «жонглювання» знаменитою літописною фразою про Київ як «матір міст руських» (звісно, у цій трактовці «російських»). Для мешканців сучасної країни завдяки історичним працям, підручникам, публіцистиці подія найчастіше виступає точкою відліку саме української державності.

Розгром Святославом Хазарського каганату 965 року

Дата і місце події спірні. Найпоширеніші версії – 963, 964, 965, навіть 966–968 рр., територія Верхнього, Середнього та Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Подоння (район місто Саркел, нині на дні Цимлянського водосховища).

Русами керував найяскравіший полководець Давньої Русі – князь Святослав Ігоревич (жив у 940–972; перший князь Русі зі слов’янським іменем, правив самостійно десь із 960 р., провів серію блискучих походів проти сусідів Русі – хазар, волзьких булгар, дунайських болгар, Візантії, печенігів та слов’янських союзів племен, загинув у битві з печенігами в березні 972 р.). Важче визначити ім’я його супротивника. Можливо, це був цар (мелек, бек) Йосиф бен-Аарон (правив у 930–960-х рр.), хоча булгарські джерела стверджують, що беком у цей час уже був Угез-бек. Хто був «священним правителем» Хазарії (каганом) під час нападу русів – невідомо.

У середині X ст. Хазарський каганат, що контролював не тільки значну частину Волзького торговельного шляху і Північного Кавказу, а й значні території сучасної Слобожанщини (ареал Салтово-Маяцької культури), перебував у стані кризи. Її головними причинами були соціальні антагонізми між іудейською верхівкою та язичницькими й мусульманськими підданими, а також посилення експансії русів на схід і південь, до берегів Каспію, з метою торгівлі та пограбування багатих міст (про це йдеться в листі Йосифа). Натомість Русь, об’єднана Рюриковичами, набирала сили, її правителі не могли не спробувати поставити під контроль ще один (після дніпровського) вигідний торговельний шлях.

Спроб відтворення ходу конфлікту існує чимало. За різними версіями, Святослав здійснив один (два) кінних (водних, комбінованих) походи Волгою, Доном, завітавши й на Північний Кавказ та в Крим і на Тамань, де взяв під свій контроль Таматарху (Тьмутаракань). Хронологія і порядок походів тут найрізноманітніша (версії М. Артамонова, С. Плетньової, А. Новосельцева). Скупі відомості руських та арабських джерел дозволяють стверджувати: руси взяли й зруйнували хазарську столицю Ітиль на Волзі, давню столицю Семендер (у Дагестані), а також Саркел на Дону, розгромивши хазар на чолі з каганом (беком?) у вирішальній польовій битві. Паралельно з розгромом ядра каганату князь підкорив своїй владі в’ятичів, що раніше були данниками каганату, а також розбив інших підданих кагана – північнокавказькі племена ясів (сучасні алани, осетини) і касогів (сучасні адиги, черкеси). Ймовірно, похід (походи?) закінчився не пізніше 968 р., з початком Балканського походу Святослава.

Більшість військової еліти Хазарії загинула чи потрапила в полон. Спектр оцінок політичних наслідків дуже широкий – від вкрай позитивних для Русі (відкриття торговельних шляхів і навіть порятунок населення Русі від іудаїзації) до негативних (знищення «хазарського бар’єру» на шляху кочових орд у причорноморські степи). Обидві крайні позиції дуже сумнівні. Цікаво, що попри військовий розгром Хазарія в урізаному та ослабленому варіанті проіснувала ще як мінімум двадцять років. Русь здобула Саркел (Білу Вежу) та Тьмутаракань.

Деякі відголоски воєн з Хазарією є в билинах (згадки про Михайла Козарина, Жидовина). У літературі та мистецтві цей епізод воєн Святослава відображений не надто помітно (на відміну від битв із печенігами та Візантією). Нині пам’ять про хазарський похід Святослава найбільш поширена серед українських та російських прихильників правого руху – від палких християн до неоязичників. Саме як переможець Хазарії Святослав фігурує на пам’ятниках у Києві та Бєлгороді.

Хрещення Русі

988 р., місто Київ (згодом інші великі міста Русі), за 1-м Псковським літописом – 1 серпня, існують також інші датування події: 989, 990 і навіть 991 рр.

Великий князь Володимир Святославич (бл. 960–1015; християнське ім’я Василь, з 970 р. новгородський князь, з 978 р. київський, об’єднувач Русі, вів успішні війни зі східнослов’янськими племенами, Польщею, ятвягами, печенігами, Візантією, Волзькою Булгарією, побудував чи відновив систему укріплень під Києвом Змієві вали, започаткував на Русі масштабне кам’яне будівництво, карбування власної монети тощо, десь у XI–XIV ст. визнаний святим рівноапостольним); Добриня (?–?; старший дружинник, полководець, вихователь і дядько Володимира по матері, ініціатор походу на Полоцьк, згідно з деякими літописними версіями, хрестив Новгород, прототип билинного богатиря Добрині Микитича); імператор Візантії Василь Болгаробойця (958–1025; імператор у 976–1025 рр., вів запеклі й загалом успішні війни з Болгарією, яку приєднав до Візантії, завоював частину Грузії та Вірменії, придушив повстання Варди Фоки та Варди Скліра, не залишив нащадків, що призвело до занепаду Македонської династії); Анастас Корсунянин (? – після 1018; грек, ймовірно, духовна особа, зрадив Херсонес, став наближеним князя Володимира, можливо – першим єпископом Русі, брав у часть у хрещенні киян і новгородців, будівництві Десятинної церкви, запровадженні православної ієрархії, яку, ймовірно, якийсь час очолював; можливо, після смерті Володимира і початку усобиці виїхав з Києва, приєднавшись до польського короля Болеслава Хороброго); митрополит Михайло (?–?; можливо, грек або сирієць, за церковною традицією вважається, що в 988–991 рр. саме він був першим митрополитом Русі).

Якщо не брати до уваги легенди про відвідування Русі апостолом Андрієм та діяльність засланого до Херсонеса папи Климента, перші спроби християнізації Русі датують IX ст., коли після походу Аскольда на Константинополь, ймовірно, було прислано на Русь першого єпископа, а князь разом зі своїми наближеними прийняв християнство. Наступну історію Христової віри на Русі нерідко розглядають як серію спроб християнізації й численних «язичницьких реакцій». Християнами історики вважають Аскольда, Ольгу, Ярополка Святославича, язичниками – Олега, Ігоря, Святослава, часто сперечаючись щодо того, чи існувало жорстке релігійне проти…