Жуль ВЕРН 20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ Навколосвітня подорож морськими глибинами Науково-фантастичний роман

Частина перша


Розділ перший Невловимий риф

Знаменним був 1866 рік: неймовірне явище сколихнуло світ і залишилося у пам'яті багатьох. Поголос про нього, що зі швидкістю звуку ширився приморськими містами і континентами, посіяв тривогу навіть у безстрашних душах бувалих у бувальцях моряків. Подиву гідне явище стурбувало весь світ, воно стало загадкою і проблемою для купців, власників суден, капітанів кораблів, шкіперів Європи й Америки, моряків військового флоту всіх морських країн і навіть для урядовців держав Нового і Старого Світу.

Що ж змусило людей так хвилюватися? Справа в тім, що дедалі більше кораблів на просторах відкритого океану натрапляли на щось довжелезне, веретеноподібне і невловиме. Ба більше, невідомий об'єкт люмінесціював.

Це щось було значно більшим і прудкішим за морського велетня — синього кита. Про таке ніхто зроду навіть і не чув.

Нотатки бортових журналів різних суден загалом збігалися щодо опису загадкової істоти чи незнаного предмета, його блискавичної швидкості й особливостей поведінки. Та все ж розбіжності були, і стосувалися вони здебільшого розмірів морського дива.

Заради об'єктивності ми визначимо золоту середину між надто скромними оцінками, згідно з якими славнозвісна істота сягала не більше двох футів завдовжки, та очевидними перебільшеннями (хто боїться, тому в очах двоїться), коли про неї писали як про якогось неймовірного гіганта. Якщо повірити у сам факт існування диво-істоти, то стає очевидним, що вона значно перевершувала максимальні розміри, зафіксовані тогочасними зоологами.

Можна було б припустити, що це якесь китоподібне, та в існування такого феномена жодний з учених не повірив би, не побачивши його на власні очі.

Більшість смертних із легкістю сприймають усе неймовірне, тож поява прудкого морського велетня неабияк схвилювала людей. На всіх континентах почали думати-гадати, що ж це за тварюка.

Думки з цього приводу розділилися. Дехто наполягав на тому, що ця історія — плід фантазії, себто вигадка, та даремно! Феномен все ж існував, незалежно від того, вірили у нього люди чи ні.

Двадцятого липня 1866 року на судні «Гавернор Хіґґінсон», що належало пароплавній компанії «Калькутта енд Барнах», спостерігали за велетенською пливучою масою. Це сталося на відстані п'яти миль від східних берегів Австралії. Досвідчений капітан Бейкер спершу подумав, що бачить риф, досі не нанесений на мапи. Він заходився було визначати його координати, аж раптом зсередини темної глиби вирвалося два стовпи води, які зі свистом злетіли десь на півтораста футів над морем. Що це таке? Можливо, виверження гейзерів нуртують підводний риф? Чи все набагато простіше: якийсь морський ссавець разом із повітрям випустив через ніздрі струмені води?

Того ж року 23 липня подібне сталося у водах Тихого океану. Це явище спостерігали із судна «Крістобал Колон», що належало Тихоокеанській Вест-Індській пароплавній компанії. Тоді собі й уявити, щоб китоподібне могло так швидко переміщатися! За якихось три доби його зустріли два судна — «Гавернор Хіґґінсон» та «Крістобал Колон», що перебували на відстані семисот морських льє[1] один від одного!

Два тижні потому за дві тисячі льє від згаданого вище місця судна «Ґельвеція» Національної пароплавної компанії та «Шанон» пароплавної компанії «Роял-Мейл», які зустрілися в Атлантичному океані між Америкою та Європою, виявили морське чудовисько під 42°15′ північної широти і 60°35′ довготи, на захід від Гринвіцького меридіана. Капітани обох суден на око визначили, що його довжина має сягати щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів. Спосіб, у який вони встановили такий розмір, простий: обидва судна були по сто метрів завдовжки, однак виглядали меншими за тварину. Навіть найбільші кити, які плавають поблизу Алеутських островів, за своїми розмірами не перевищують п'ятдесяти шести метрів.

Про таємниче чудовисько надійшли повідомлення з борту трансатлантичного корабля «Перер», а із судна «Етна» навіть сповістили про зіткнення з ним. Його офіцерами, а також офіцерами французької фрегати «Нормандія» був складений акт, а комодор Фітс Джеймс з борту «Лорда Клайда» подав докладний звіт — усе це не на жарт збурило суспільство. Цей феномен став невичерпною темою для жартів у недалекоглядних і несерйозно налаштованих країнах, а от у практичних, провідних країнах світу, зокрема в Англії, Америці, Німеччині, дуже зацікавилися тим, що відбувається у водних просторах.

Морське страховисько стало модною темою в усіх столицях світу: про нього складали пісеньки, які вечорами горлали відвідувачі кожної кав'ярні, над ним посміювалися у пресі, його навіть виводили на театральні сцени. Найбільше поява такого героя тішила журналістів. Для них це була чудова нагода витягти на світ божий усіх можливих фантастичних гігантів. Газети рябіли статтями про білого кита, страшного Мобі Діка, про жахливих спрутів, які буцімто з легкістю можуть обплутати своїми щупальцями судно, водотоннажність якого становить п'ятсот тонн, і потягнути його на океанське дно. Журналісти не полінувалися попорпатися в архівах і стерти порох із друкованих і рукописних праць древніх мудреців. І вони таки знайшли потрібне в Аристотеля і Плінія: авторитетні мислителі припускали існування морських страховиськ. Це засвідчували і розповіді норвезького єпископа Понтопідана, відомості, підписані Полем Ґеґґердом, і врешті-решт повідомлення Харінгтона (а він напевне не гаяв би часу на поширення вигадок) про те, що в 1857 році, перебуваючи на борті «Кастіллана», він на власні очі бачив страшного змія, який раніше плавав хіба лише бездонними водами пліток, друкованих у газеті з сумнівною репутацією «Конститьюсонель».

А у колах вчених мужів, а отже, і на сторінках наукових журналів розпалилася тривала полеміка між тими, що вірили в існування морського страховиська, і тими, що не вірили. А поза тим новий житель морських глибин ставав дедалі популярнішим. Журналісти, звеличники науки, у боротьбі зі своїми опонентами, що їли хліб виключно завдяки своїй дотепності, під час епопеї з морським страховиськом пролили ріки чорнила, а дехто й кілька крапель крові, бо хто не міг довести своєї точки зору словами, пускав у хід кулаки!

Ця війна тривала добрих півроку. Причому періодично брали верх то ентузіасти, то скептики. Бульварна преса незмінно відповідала невичерпними кпинами на серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонського інституту у Вашингтоні, і на дискусії в авторитетних журналах «Індіан Архіпелаго», «Космос» абата Муаньйо, «Міттейлунген» Петермана, навіть на наукові дописи солідних французьких та іноземних газет.

Журнальні скализуби спародіювали вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників існування чудовиська, вони твердили, що «природа не породжує йолопів» і закликали сучасників не очорняти матінку-природу, не навішувати їй створення химерних спрутів, морських зміїв, усіляких мобі-діків, бо вони існують лише в хворобливій уяві моряків. І от нарешті відомий письменник на шпальтах популярного сатиричного журналу накинувся на морське страховисько силою свого таланту. Під загальний регіт він наніс йому останній удар пером. Так на якийсь час дотепність здолала науку.

У перші місяці 1867 року про воскресіння цієї теми ніхто й не думав. Та вже незабаром суспільство отримало нові факти у «справі» морського страховиська. Щоправда, тепер ішлося не просто про розв'язання цікавої наукової проблеми, а про серйозну і реальну небезпеку. І висвітлювали цю тему в зовсім іншому ракурсі. Так гігантський морський ссавець перетворився на острів, скелю, риф (кому як до вподоби), але неодмінно пливучий, невловимий і, звичайно ж, загадковий!

П'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30′ широти і 72°15′ довготи на повному ходу врізалося у підводну скелю, не зазначену на жодній штурманській мапі. Завдяки попутному вітру і потужності в чотириста кінських сил судно йшло зі швидкістю тринадцять вузлів.[2] Удар виявився надзвичайно сильним.

Та на щастя двохсот тридцяти семи людей, що прямували з Канади, корпус «Моравії» був дуже міцний, і лише це допомогло уникнути катастрофи. Менш стійке судно пішло б на дно разом із людьми.

Зіткнення сталося на світанку, близько п'ятої години. Вартові кинулися на корму і ретельно оглянули океанську поверхню довкола судна. Проте нічого загрозливого вони не помітили, лише величезну хвилю, яка здійнялася над водою на відстані трьох кабельтових[3] від судна. Капітан встановив координати, і «Моравія» продовжила свій шлях без явних ознак аварії. То що ж сталося насправді: корабель наскочив на підводний риф чи на остов затонулого судна? Цього ніхто не знав. Лише згодом у доку, під час огляду підводної частини корабля, з'ясувалося, що пошкоджено частину кіля.

Про цю подію, ймовірно, швидко забули б, якби вона не повторилася за подібних обставин через три тижні. Завдяки тому, що постраждале судно йшло під прапором впливової країни і належало крупній пароплавній компанії, нещасний випадок набув розголосу.

Ім'я англійського судновласника К'юнарда всякий знає. Цей меткий підприємець уславився тим, що в 1840 році запровадив регулярні поштові рейси між Ліверпулем і Галіфаксом, маючи лише три дерев'яні колісні пароплави, сумарна потужність яких становила чотириста кінських сил, а водотоннажність — тисячу сто шістдесят дві тонни.

Упродовж восьми років йому вдалося збільшити кількість суден своєї компанії на чотири одиниці, їхня сумарна потужність становила шістсот п'ятдесят кінських сил, а водотоннажність — тисячу вісімсот двадцять тонн. Ще через два роки він докупив два нових судна, ще потужніших і з більшим тоннажем. У 1853 році пароплавна компанія К'юнарда стала провідною у сфері перевезення термінової пошти, а згодом поповнила свою флотилію чудовими новими суднами: «Аравія», «Персія», «Китай», «Шотландія», «Ява», «Росія». Всі вони були швидкохідними, а розмірами поступалися лише «Ґрейт Істерну». У 1867 році ця пароплавна компанія володіла вже дванадцятьма суднами, вісім із яких були колісними, а чотири — гвинтовими.

Упродовж двадцяти шести років судна К'юнарда перетнули Атлантичний океан дві тисячі разів. При цьому компанія не скасувала жодного рейсу, її судна завжди прибували точно за розкладом, за весь час плавання не було загублено жодного листа, жодної людини, жодної шлюпки! І досі пасажири, як свідчать офіційні документи останніх років, надають перевагу пароплавній компанії К'юнарда, незважаючи на жорстку конкуренцію з боку Франції. Тож неважко уявити, який зчинився галас навколо аварії, що зазнало одне з найкращих її суден.

Тринадцятого квітня 1867 року «Шотландія» перебувала під 15°12′ довготи і 45°37′ широти. На морі був штиль, повівав легенький вітерець. Потужна машина рухалася зі швидкістю тринадцять цілих, сорок три сотих вузла. Колеса пароплава рівномірно розсікали морські хвилі. Осадка судна становила шість метрів сімдесят сантиметрів, а його водотоннажність — шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні (пасажири саме підвечіркували в кают-компанії) корпус пароплава здригнувся від легкого удару в кормову частину трохи позаду колеса лівого борту.

Судячи з характеру поштовху можна було припустити, що удар нанесено якимсь гострим предметом. До того ж поштовх був настільки слабким, що ніхто на борту не звернув на це уваги. Тож пасажири нічого й не дізналися б, якби кочегари не вибігли на палубу і не закричали:

— Теча у трюмі! Теча у трюмі!

Спершу пасажири, звичайно ж, запанікували, але досвідченому капітанові Андерсону вдалося швидко їх заспокоїти. Загалом судну нічого не загрожувало: воно було розділене на сім відсіків водонепроникними перегородками, тож пробоїна не могла призвести до лиха.

Заспокоївши пасажирів, капітан Андерсон спустився у трюм. Він з'ясував, що п'ятий відсік залитий водою, і судячи з того, якими темпами прибувала вода, зробив висновок, що пробоїна доволі велика. На щастя, у цьому відсіку не було парових котлів, бо інакше вода миттєво загасила б печі.

Капітан розпорядився зупинити машину і наказав одному досвідченому матросу оглянути пробоїну. За кілька хвилин з'ясувалося, що в підводній частині пароплава є пробоїна діаметром два метри. Таку велику пробоїну залатати на ходу було неможливо, і ушкоджена «Шотландія» з наполовину зануреними у воду колесами поволі продовжувала свій шлях. Аварія відбулася за триста миль від мису Клір. Саме тоді судно пароплавної компанії з бездоганною репутацією вперше не прибуло вчасно до місця призначення. У Ліверпульському порту на нього чекали аж три дні. Про цю подію відразу ж стало відомо у широких колах.

Пароплав поставили у сухий док, де кращі інженери компанії оглянули його. Вони не повірили власним очам: у корпусі судна, на два з половиною метри нижче ватерлінії, зяяла пробоїна у формі рівностороннього трикутника. Краї пробоїни були рівнесенькі, ніби вирізані різцем. Вочевидь знаряддя, яке пробило корпус судна, було якесь особливе. Тим паче, що пробивши листове залізо завширшки чотири сантиметри, воно вивільнилося з пробоїни! Це неможливо було пояснити.

Відтоді в усіх морських катастрофах, причини яких не вдавалося з'ясувати, почали звинувачувати морське страховисько. Міфічному звірові приписували скоєння чималої кількості аварій у великих водах. А кораблів, які вважалися «зниклими безвісти», дедалі більшало: щонайменше дві сотні із трьох тисяч, про загибель яких щорічно повідомлялося у «Бюро Верітас».[4]

Через таку сумну статистику морських катастроф, основним винуватцем яких називалося морське страховисько, сполучення між материками стали вважати вкрай небезпечним. Громадськість вимагала від урядів своїх країн звільнити водний простір від жахливого китоподібного.

Розділ другий Гроза морів: хтось чи щось?

У той час, коли відбувалися описані вище події, я повертався до Франції з тривалої подорожі по штату Небраска (Північна Америка). Її метою було вивчення цього незвіданого краю. Французький уряд відрядив мене до наукової експедиції як ад'юнкт-професора при Паризькому музеї природничих наук. За шість місяців мандрівок по Небрасці я зібрав багаті колекції. Наприкінці березня я прибув до Нью-Йорка, маючи намір виїхати до Франції на початку травня. Як бачите, до від'їзду в мене ще залишався час для відпочинку. Та я присвятив його класифікації моїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних скарбів. Моє перебування у Нью-Йорку збіглося у часі з аварією, якої зазнало судно «Шотландія».

Звісно, я був у курсі подій, які так схвилювали суспільство. Та хіба могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але вони, на жаль, не прояснювали питання, яке стало нав'язливою ідеєю для всіх небайдужих: як позбутися морського страховиська. Таємнича історія мене дуже зацікавила. У пошуках істини я кидався у своїх припущеннях від однієї крайності до іншої. Ця справа справді була таємничою.

Отже, у Нью-Йорку я опинився в час найзапекліших суперечок навколо цієї події. Версії малокомпетентних осіб про блукаючий острів, невловимий риф і подібні нісенітниці були врешті-решт відкинуті. Цікаво, як мав би пересуватися горезвісний риф з такою швидкістю? Щось же мусило бути його рушійною силою! Відкинута була і гіпотеза про блукаючий остов затонулого гігантського корабля. Обидві версії скидалися на містику чи фантастику, тому й не витримували критики.

Найбільш правдоподібним було припущення про те, що моря розсікає надсучасне підводне судно. Але в ході розслідування, проведеного в обох півкулях, довелося відмовитись і від нього. Питання стосовно того, що таким судном володіє приватна особа, навіть не обговорювали. Де і хто зміг би його спорудити, уникнувши пильних сторонніх очей?

Лише держава була в змозі створити механізм, наділений такою руйнівною силою. У нашу епоху людський розум проектує смертоносні знаряддя, люди знищують собі подібних і дедалі більше вдосконалюються у майстерності скоєння цього гріха. Цілком імовірно, що якась країна таємно створила і тепер випробовувала цю грізну машину, можливо, щоб запустити серійне виробництво. Після рушниць Шаспо[5] люди проти людей вигадали торпеди, після торпед — підводні тарани, а потім запала тиша.

Так, бодай, здавалося.

Можливо, судно-страховисько з'явилось у морських просторах саме для того, щоб зчинити бурю, якої, як відомо, слід очікувати після затишшя. Але один по одному уряди всіх впливових країн офіційно заявили про свою непричетність до цієї справи. У правдивості урядових заяв можна було не сумніватися, оскільки небезпека загрожувала міжнародним трансокеанським сполученням. До того ж спорудження гігантського судна не могло залишитися непоміченим. Зберігати таємницю міжнародної значущості за таких виняткових обставин надзвичайно важко приватній особі і практично неможливо окремій державі, за кожним кроком якої пильно стежать могутні держави-конкуренти.

Отже, після того як міжнародними організаціями було проведено відповідні перевірки в Англії, Франції, Пруссії, Росії, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Греції, гіпотеза про підводне судно відпала.

І, попри глузування бульварної преси, горезвісне морське чудовисько знову стало притчею во язиціх. Збуджена уява суспільства малювала найбезглуздіші образи, гідні іхтіологічної фантастики.

Коли я прибув до Нью-Йорка, багато хто робив мені честь, консультуючись щодо цього непізнаного явища. Освічені люди пам'ятали мою книгу з претензійною назвою «Таємниці підводного світу», видану в двох томах Іn-guarto.[6] Я опублікував її ще у Франції. Оскільки цю книгу схвально зустріли в науковому світі, мене почали сприймати як доку в порівняно маловивченій царині природничих наук. Логічно, що тепер мене просили висловити свою точку зору з цього питання. Я ж скільки міг ухилявся від будь-яких коментарів, оскільки не мав у своєму розпорядженні жодного фактичного матеріалу. Я віднікувався, чесно пояснюючи своє мовчання абсолютною необізнаністю в цій проблемі. Мене залишили у спокої на деякий час, та врешті-решт настав момент, коли справою честі було висловитися.

«Шановний П'єр Аронакс, професор Паризького музею природничих наук» (а саме так до мене звернулися репортери «Нью-Йорк-Геральда» з проханням «сформулювати свої судження») нарешті здався і заговорив, бо мовчати далі було щонайменше непристойно. Я поставився до цього питання дуже серйозно і детально вивчив його як з політичної, так і з наукової точки зору. До вашої уваги уривок з моєї статті, яка вийшла у світ 30 квітня в щойно згаданій газеті:

«Отже, — писав я, — після ретельного аналізу всіх гіпотез і за відсутності більш гідних версій мені залишається одне: припустити ймовірність існування морської тварини, наділеної нечуваною силою і прудкістю.

Глибинні води океану майже не досліджені. Туди ще не спускався жоден зонд. Що відбувається у незвіданих безоднях? Які істоти живуть чи можуть жити на глибині дванадцяти чи п'ятнадцяти миль під рівнем вод? Які ці тварини? Хай хто що казав — все це було лише припущенням.

Задачу, що постала перед нами, можна буде успішно розв'язати лише тоді, коли науковці скинуть шапку перед природою, забудуть про амбіції і визнають: людям відомі далеко не всі види істот, які живуть на нашій планеті. Ймовірно, що в царині іхтіології природа досі зберігає свої таємниці. Отже, немає підстав заперечувати ймовірність існування риб, китоподібних чи якихось інших невідомих нам видів (або й родів) особливих організмів — таких, що пристосовані до глибоководного життя завдяки якимось фізичним законам і лише зрідка й невідомо з якою метою піднімаються на поверхню океану.

Коли ж самовпевнено наполягати на тому, що науці відомі всі види живих істот на планеті Земля, тоді є сенс пошукати тварину, про яку йдеться, серед уже відомих морських тварин. У такому разі я готовий припустити існування гігантського нарвала.

Середньостатистичний нарвал, більше відомий як одно-ріг, досягає шістдесяти футів завдовжки. Якщо помножити його розміри на п'ять чи десять, наділити силою, пропорційною розмірам, відповідно збільшити його бивень, то отримаємо опис морського страховиська! Так, ця тварина набуде розмірів, вказаних офіцерами „Шанона“, озброїться бивнем, здатним зробити двометрову пробоїну у добротному пароплаві „Шотландія“, і матиме силу, достатню для того, аби протаранити корпус океанського судна.

Нарвал і справді має бивень, дещо схожий на кістяну шпагу, алебарду, як висловлюються окремі натуралісти. Це величезний ріг, твердий як сталь. Сліди від поранень ним часто-густо виявляли на тілах китів, які регулярно стають жертвами нарвалів. Траплялися випадки, коли уламки бивня нарвала витягали з дерев'яних корпусів суден, які він продірявлював наскрізь. Музей паризького медичного факультету пишається рідкісним експонатом — бивнем нарвала завдовжки два метри двадцять п'ять сантиметрів і діаметром в основі сорок вісім сантиметрів.

Тож уявімо собі бивень удесятеро більший, тварину вдесятеро сильнішу, припустімо, що вона пересувається зі швидкістю двадцять миль за годину, і помножимо масу тварини на швидкість — у такому разі можна буде пояснити причину катастроф, які трапляються нині.

Отже, на підставі усієї зібраної на цей момент інформації я схильний припустити, що ми маємо справу з морським єдинорогом гігантських розмірів, озброєним не просто алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати та інші військові судна, до того ж не менш масивним, ніж вони, і наділеним не меншою пересувною силою.

Саме так я пояснюю це явище за умови, що воно дійсно існує, а не було породжене хворобливою уявою окремих осіб, що також можливо».

Тепер можу зізнатися, що останні слова були написані мною з метою підстрахуватися: я хотів зберегти своє добре ім'я науковця і не дати приводу для глузувань американцям, які полюбляють робити посміховиська з усіх і вся. Так я підготував собі місток для відступу, хоча насправді був упевнений в існуванні «морського страховиська». Невже природа, яка створила людину, дурніша за неї? Людина ж конструює залізні гіганти, то чому б не могло бути живої істоти, здатної помірятися силою з витворами людських рук?

Моя стаття стала приводом до запеклих дискусій. У мене навіть з'явилися однодумці. Версія, яку я опублікував, була виграшною хоча б тому, що давала цілковиту свободу уяві. Людський розум наділений схильністю створювати образи всіляких гігантів. А велика вода здатна слугувати саме тим простором, тією єдиною стихією, де можуть народжуватися неймовірні істоти, а наземні гіганти, як от слони й носороги, — просто пігмеї. Водне середовище вирощує величезних ссавців, і, можливо, там живуть велетенські молюски, жахливі ракоподібні, стометрові омари чи краби вагою хоч би й двісті тонн! А хто в змозі це спростувати? Колись наземні тварини, сучасники геологічних епох — чотириногі, чотирирукі, плазуни, птиці — мали гігантські розміри, і лише час підкоротив їхніх нащадків. Що дивного в припущенні, ніби вода у своїх незвіданих глибинах зберегла зразки життя окремих давніх епох (такі собі живі, не музейні, експонати), адже там не відбувається жодних епохальних змін, в той час коли земна кора постійно потерпає від них? Що мало б завадити океану зберегти у своєму лоні останні види титанічних істот, роки яких вимірюються століттями, а століття — тисячоліттями?

Так чи не так, а природа незвичайного явища сумнівів більше не викликала, суспільство визнало існування підводного диво-звіра, який, проте, не мав нічого спільного з казковими морськими зміями.

Безсумнівно, ця таємнича історія була цікавою для наукового світу. Але для країн практичних, особливо для Америки й Англії, важливішим було убезпечити трансокеанські сполучення від нападів морського страховиська. Тож слід було очистити океан від страшного звіра. Преса, яка представляла інтереси промислових і фінансових верств суспільства, розглядала це питання саме з практичного боку. «Шилінг енд Меркентайль ґезет», «Ллойд», «Пакетбол», «Рев'ю-маритім-колоніаль» — усі зазначені періодичні видання, фінансовані страховими компаніями, які погрожували підвищити страхові ставки, висловилися з цього приводу одноголосно.

Суспільна думка, насамперед у Сполучених Штатах Америки, загалом підтримала ініціативу страхових організацій. У Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, яка повинна була вирушити в путь із чітко визначеною метою: впіймати і знешкодити нарвала. Найближчим часом в море мав вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Капітаном було призначено підкованого на всі ноги у морській справі моряка Фараґута. Оскільки двері військових складів для нього були відчинені, капітан дуже швидко споряджав свій фрегат.

Але (чомусь так нерідко трапляється) саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина причаїлася. Вона зникла майже на два місяці, принаймні жодне судно не зіткнулося з нею за цей час. Єдиноріг мовби відчув, що на нього готується облава. Цей факт обговорювався дуже жваво! Країни зв'язувалися між собою за допомогою трансатлантичного підводного кабелю (про нього у цій розповіді йтиметься докладніше). Дотепники жартували, що цей хитрун перехопив якусь секретну телеграму і вжив надзвичайних заходів для власної безпеки.

Поки страховисько бавилося з суднами у піжмурки, фрегат, готовий до тривалого дальнього плавання і озброєний до зубів, чекав на нього. Але куди йому вирушати, не знав ніхто. Коли тривожне чекання дійшло до точки кипіння, несподівано 2 червня промайнула чутка, що пароплав «Тампіко», який здійснював рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, зо три тижні тому зустрів однорога у північних водах Тихого океану.

Це повідомлення справило на всіх неабияке враження. Капітан Фараґут не зміг випросити навіть двадцяти чотирьох годин відстрочки. Провізію, завбачливо заготовлену заздалегідь, негайно завантажили на борт «Авраама Лінкольна». Трюми доверху наповнили вугіллям. За лічені години команда була в зборі. Залишалося лише піддати пари і відчалити! Капітану не пробачили б навіть кількох годин зволікання! До того ж він сам мріяв лише про одне — якомога скоріше вийти в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили лист із міністерською печаткою такого змісту:

«Панові Аронаксу, професору Паризького музею природничих наук. Готель „П'ята авеню“ Нью-Йорк

Вельмишановний пане професоре!

Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті „Авраам Лінкольн“, уряд Сполучених Штатів Америки висловить своє задоволення, довідавшись, що у Вашій особі Франція взяла участь у важливій справі міжнародного значення — звільненні морів від нарвала. Капітан Фараґут радо надасть у Ваше розпорядження зручну каюту

Моє велике шанування Вам,

Морський міністр Дж. Б. Гобсон».

Розділ третій Як завгодно панові професору

Отримавши такого листа, та ще й від міністра Гобсона, будь-хто, мабуть, розгубився б. Вимушений зізнатися, що до цього моменту я думав про полювання на однорога не більше, ніж про спробу прорватися через льодяні простори Північно-Західного проходу. Але прочитавши лист-запрошення, я пройнявся думкою, що моє справжнє покликання, сенс усього мого життя, полягає саме у тому щоб знищити цю небезпечну тварину і таким чином визволити від неї світ.

Нагадаю, що я тільки-но повернувся з виснажливої подорожі, був страшенно втомлений і потребував тривалого відпочинку. Як я мріяв повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до любих моєму серцю, безцінних колекцій! Але навіть це не могло мене стримати від участі в експедиції. В одну мить я забув про втому, друзів і колекції та не роздумуючи прийняв запрошення американського уряду!

«Так чи інакше, — розмірковував я, — всі дороги ведуть до Європи! Одноріг, мабуть, буде такий люб'язний, що приведе мене до берегів рідної Франції! Ця поважна тварина не пошкодує для мене хоча б півметра своєї кістяної алебарди… А я привезу її на батьківщину, і в Паризькому музеї природничих наук з'явиться новий безцінний експонат».

Та перш ніж це станеться, я мусив вистежувати нарвала у північних водах Тихого океану — іншими словами, пливти у протилежний від Франції бік. Але ж перспектива була такою заманливою… Начувайся, нарвале!

— Конселю! — гукнув я нетерпляче. Тепер я не хотів гаяти жодної хвилини.

Консель, мій бездоганний слуга, супроводжував мене в усіх моїх мандрах. Я любив його, і він вірно служив мені. Мій помічник був флегматичний від природи, принципово порядний, старанний. Цей з виду простак по-філософськи сприймав несподівані повороти долі, завжди був готовий услужити і всупереч своєму імені[7] ніколи не давав жодних порад, навіть тоді, коли його про це просили.

Консель постійно крутився біля нашого вченого товариства при Ботанічному саду, тож і сам дечому навчився. Він спеціалізувався на природничо-науковій класифікації, натренувався зі швидкістю справного спортсмена долати східці всіх типів, груп, класів, підкласів, рядів, родин, родів, підродів, видів і підвидів живих організмів. Та це була його вершина. Класифікація справді стала його стихією, а далі він і не намагався йти. Обізнаний у теорії класифікації, він був погано підкований практично, я навіть сумніваюся, чи зумів би він відрізнити кашалота від вусатого кита! Та попри свою доволі обмежену освіченість він був хороший хлопець! Я міг беззастережно покластися на нього у побуті, до того ж він добре зарекомендував себе як помічник науковця.

Ось уже десять років Консель супроводжував мене в усіх наукових експедиціях. І я жодного разу не чув від нього скарг на те, що подорож затягувалася або що вона виявилася занадто важкою. Консель завжди був готовий слідувати за мною буквально на край світу. До того ж здоров'я дозволяло йому їздити куди завгодно — хвороби його обминали десятою дорогою, він не боявся ні спеки, ні холоду, мав міцні м'язи і, здавалося, взагалі не мав нервів. На момент описуваних подій Конселю було тридцять років, його вік стосовно віку його пана становив «п'ятнадцять до двадцяти». Прошу вибачення за складність викладу, але це лише тому, що пану Аронаксу важко було прямо зізнатися: «Мені вже сорок років!»

Та як і кожна жива людина, Консель все ж мав ваду. Я говорю про його невиправний формалізм. Уявляєте, він завжди звертався до мене у третій особі! Я ніяк не міг до цього звикнути — та що там звикнути, мене це дратувало: «Пан професор те, пан професор се…» Та всі ми не бездоганні…

— Конселю! — вдруге покликав я слугу, заходячись мов у лихоманці готуватися до від'їзду.

У відданості Конселя я не сумнівався. Зазвичай я не цікавився, чи згоден він супроводжувати мене у тій чи іншій поїздці. Але цього разу йшлося про експедицію, яка могла затягнутися на невизначений термін, до того ж подорож була небезпечною, навіть ризикованою, адже розпочиналося полювання на тварину, здатну перевернути наш фрегат як горіхову шкаралупку! Тут вже було над чим замислитися навіть такому байдужому флегматикові, як мій незворушний слуга.

— Конселю! — крикнув я втретє. Консель з'явився на порозі кімнати.

— Пан професор мене кликали?

— Так, мій друже, збирай мої речі і збирайся сам. Ми від'їжджаємо через дві години.

— Як завгодно панові професору, — відповів Консель спокійно.

— Уклади хутчій у валізу мої дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки, усього якнайбільше!

— А як щодо колекції пана професора? — поцікавився Консель.

— Нею ми займемося пізніше.

— Як же це так! А архіотерії, гіракотерії, ореодони, геропотамуси та інші викопні рештки кістяків…

— Вони залишаться на зберіганні у готелі.

— А бабіруса?!

— Її годуватимуть, поки нас не буде. Хоча… треба розпорядитися, щоб усі наші скарби відправили до Франції. Там про них подбають.

— А хіба ми їдемо не до Парижа? — запитав Консель.

— Так… звичайно… от тільки спочатку доведеться зробити невеликий гак…

— Як завгодно панові професору. Так, то й так!

— Невеличкий! Ми лише трішки звернемо з прямого шляху, тільки і всього… Ми попливемо на фрегаті «Авраам Лінкольн».

— Як завгодно панові професору, — покірно відповів Консель.

— Знаєш, друже… йдеться про страховисько… про відомого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор двотомної книги «Таємниці підводного світу» не може відмовитися супроводжувати в експедиції капітана Фараґута. Ця місія почесна, але й не менш… небезпечна! Доведеться діяти наосліп. Тварина може виявитися з вибриками! Але що буде, те й буде! Наш капітан не схибить!

— Куди пан професор, туди і я, — відповів Консель.

— Подумай, добре подумай! Я не хочу приховувати від тебе, наскільки все небезпечно. Буває, що з таких експедицій не повертаються.

— Як завгодно панові професору, — повторив Консель. Я знав, що Консель мене не розчарує. Вже за п'ятнадцять хвилин валізи були спаковані. Консель хутко впорався зі своїм завданням. Я міг бути впевнений, що він нічого не забув, адже він так само бездоганно класифікував білизну і одяг, як птахів і ссавців.

Наші речі перенесли у вестибюль готелю. Я стрімголов кинувся сходами на перший поверх. Поспіхом розрахувався за перебування в готелі в адміністрації, де завжди юрмилися приїжджі.

Я також розпорядився, щоб клунки з препарованими тваринами були відправлені до Франції на адресу Музею природничих наук. Залишалася ще одна важлива справа — подбати про свою бабірусу — гордість останньої експедиції. Для неї я відкрив щедрий кредит. Тепер можна було їхати. Консель услід за мною вскочив в екіпаж.

За двадцять франків нас повезли по Бродвею до Юніон-сквер, далі по Четвертій авеню до перехрестя з Боуері-Стріт, далі по Кетрін-стріт. Екіпаж зупинився біля Тридцять четвертого пірса. Звідси нас — людей, коней і карету — доставили у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівер. За кілька хвилин наш екіпаж уже був біля причалу, де стояв «Авраам Лінкольн» і закопчував небо, випускаючи з двох труб густі хмари.

Наш багаж негайно перенесли на палубу. Я вибіг трапом на борт корабля, запитав капітана Фараґута, і матрос провів мене на ют.[8] Там мене зустрів офіцер, який мав бездоганний вигляд і такі самі манери.

Простягнувши мені руку для привітання, він запитав:

— Пан П'єр Аронакс?

— Саме так, — відповів я і у свою чергу запитав: — Капітан Фараґут?

— Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професоре! В мене не було ані найменшого сумніву, що ви погодитеся. Ваша каюта готова.

Я відкланявся і не став відволікати капітана від клопотів, пов'язаних із відплиттям, а лише довідався про розташування призначеної для мене каюти і повідомив, що маю з собою слугу.

«Авраам Лінкольн» був чудово пристосований до подорожі, у відповідності до свого нового призначення. Це був швидкісний фрегат, оснащений найсучаснішими машинами, які працювали при тиску до семи атмосфер. Завдяки цьому середня швидкість «Авраама Лінкольна» складала вісімнадцять і три десятих милі за годину. Зазначу що така швидкість була високою для плавання, але, на жаль, занизькою на випадок переслідування гігантського китоподібного.

Внутрішнє оздоблення фрегата не поступалося його морехідним якостям. Я був задоволений своєю каютою, що розташовувалась у кормовій частині судна і сполучалася з кают-компанією.

— Нам тут буде зручно, — сказав я Конселю.

— Еге ж, я б сказав, так само зручно, як раку-самітнику у мушлі молюска-сурмача, з дозволу пана професора! — відповів він.

Я залишив Конселя у каюті розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, щоб спостерігати за останніми приготуваннями до відплиття.

Щойно я ступив на палубу, як капітан Фераґут наказав віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінського причалу. Затримайся я на якісь п'ятнадцять або навіть на десять хвилин, і фрегат відплив би у море, а я був би позбавлений можливості брати участь у цій незвичайній, почесній і, не побоюся цього слова, фантастичній експедиції. Так, є усі підстави вважати цю кампанію «справжньою вигадкою», навіть попри найдокладніший опис перебігу її подій. Та вона розпочалася. І я брав у ній участь!

Капітан Фераґут квапився, бо прагнув якомога швидше дістатися тих морів, у водах яких востаннє було помічено єдинорога.

Він викликав головного механіка.

— З тиском усе гаразд? — поцікавився капітан.

— Авжеж, — вдоволено відповів механік.

— Уперед! — розпорядився капітан Фераґут.

Наказ, якого екіпаж чекав з таким нетерпінням, негайно передали у машинний відділ. Механіки повернули важіль. Пара зі свистом ринула в золотники, поршні почали обертати гребний вал. Лопаті закрутилися, набираючи обертів, і «Авраам Лінкольн» величаво рушив у небезпечну путь.

Фрегат, притримуючись мальовничого правого берега, уздовж Нью-Джерсі, густо забудованого віллами, пройшов повз форти, звідки його вітали салютами з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» у відповідь тричі опускав і піднімав американський стяг із зірками, які вдень і вночі майоріли на гафелі[9] бізань-щогли.[10]

О третій годині пополудню лоцман полишив свій місток, сів у шлюпку, якою дістався на шхуну, що чекала його під вітром. Матроси додали пари, лопаті гребного вала розсікали воду дедалі швидше. Фрегат пройшов уздовж піщаного низького берега Лонг-Айленду і о восьмій годині зник у темних водах Атлантичного океану.

Розділ четвертий Нед Ленд

Капітан Фераґут — досвідчений моряк, гідний командувати таким красивим фрегатом. Він був єдиним цілим зі своїм судном, був його душею. Він повірив в існування морського страховиська з того самого моменту відколи почув про нього вперше. Капітан Фераґут різко обривав будь-які розмови про те, що, можливо, вони вийшли на лови примари. Він вірив в існування тварини, як більшість бабусь вірять у біблійного Левіафана — не розумом, а серцем. Чудовисько існує, і він звільнить від нього моря, це справа його капітанської честі, адже він заприсягнувся в цьому! Тепер він почувався родоським рицарем, своєрідним Д'Єдоне де Гозоном, який оголосив війну драконові за те, що той спустошив його острів.

Офіцери повністю підтримували свого капітана. Варто було послухати, з яким ентузіазмом вони обговорювали свої шанси на зустріч з твариною-гігантом: радилися, сперечалися, билися об заклад. А як вони уважно і добросовісно спостерігали за неозорою гладінню океану! Навіть ті з них, хто за звичайних умов йшов на вахту, як на каторгу, тепер радо погоджувалися зайвий раз почергувати. Поки сонце було в зеніті, матроси залазили на щогли і звідти несли вахту, адже дошки на палубі були такі гарячі, що обпікали їм ступні.

Екіпаж, як і вищий склад команди, палав єдиним бажанням: зустріти однорога, загарпунити його, витягнути на борт і розрубати на шматки. За морем спостерігали уважно й безперестанку. Капітан Фераґут призначив премію у дві тисячі доларів тому, хто першим помітить тварину, незалежно від того, хто це буде — юнга, матрос, боцман чи офіцер. Можете собі уявити, як пильно члени екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я також не вилежувався у каюті, а днями стовбичив на палубі. І лише мій дивний слуга Консель не поділяв збудженого настрою на борту, він залишався спокійним і відверто байдужим до всього, що відбувалось навколо нього.

Я вже повідомляв, що капітан Фераґут подбав про те, аби судно було оснащене усіма необхідними засобами для ловлі гігантських китів. Уявити собі краще спорядженого китобійного судна просто неможливо. У нас було все, що тільки може знадобитися у цій справі: від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубреними стрілами і довгих рушниць із розривними кулями. Та й це ще не все! Найголовніше те, що на борту фрегата перебував сам Нед Ленд, король гарпунерів.

Цей чоловік мандруватиме з нами до кінця, тож розповім про нього докладно. Нед Ленд, уродженець Канади, був віртуозним китобоєм, котрий не мав жодного суперника в світі у цьому небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, сміливість і кмітливість поєдналися в його особі. Щоб уникнути удару його гарпуна, треба було бути вельми підступним китом або дуже хитрим кашалотом.

Неду Ленду було близько сорока років. Суворий на вигляд чоловік був високим на зріст — більше шести англійських футів, міцної статури. Характер Нед Ленд мав не вельми приємний: нетовариський і мовчазний, до того ж запальний і конфліктний, цей чоловік спалахував гнівом через будь-які дрібниці. Він був статним, але найбільше вражав вольовий вираз очей і особливий погляд, який надавав його обличчю виразності.

Без сумніву, капітан Фераґут мудро вчинив, запросивши його до експедиції: тверда рука і пильні очі гарпунера вартували всього екіпажу. Неда Ленда можна було образно назвати телескопом-гарматою, така собі ідеальна зброя у боротьбі з нарвалами: пильний, влучний і завжди напоготові.

Канадець з Квебека — ну хіба не француз? Можливо, саме тому, попри свій відлюдкуватий норов, Нед Ленд відчув до мене якусь симпатію. Припускаю, цьому я мав завдячувати своїй національності. Тільки зі мною він міг поговорити французькою на цьому кораблі, а я отримав чудову нагоду почути ту стару французьку, якою писав Рабле (вона ще збереглася в деяких канадських провінціях). У древньому роду Неда Ленда було чимало сміливих рибалок ще за тих часів, коли місто належало Франції.

З часом Нед розговорився. Я з цікавістю слухав про пережиті ним лихі пригоди у полярних морях. Його розповіді про риболовлю, двобої з китами були дуже романтичними. Повідував він в епічній формі, іноді мені здавалося, що я слухаю сучасного канадського Гомера, який оспівує «Іліаду» гіперборейських країн!

Я описую цю відважну людину такою, якою знаю її. Ми з ним заприятелювали. Так, нас пов'язали нерозривні узи дружби, такої, яка може зародитися і зрости тільки у разі спільного подолання важких життєвих випробувань! Нед — молодчина! Я хотів би жити ще бодай сто років, аби якомога довше згадувати його!

Цікаво, що ж Нед Ленд думав про морське страховисько? Дивно, та він не вірив в існування фантастичного однорога і був єдиним на борту, кого не засліпила надмірна героїка нашої експедиції. Він уникав розмов на цю тему. Та все ж я спробував заговорити з ним про це.

Одного чудового вечора, а саме ЗО червня (це було через три тижні після того, як ми перестали бачити набережні Брукліна), фрегат проходив поблизу мису Бланка, за тридцять миль від патагонських берегів. Ми перетнули тропік Козерога; ще сімсот миль на південь, і ми побачимо вхід до Магелланової протоки. Ще один тиждень, і «Авраам Лінкольн» розсікатиме води Тихого океану!

Сидячи з Недом Лендом на юті, ми балакали про все на світі, не зводячи при цьому погляду з моря, таємничі глибини якого все ще недоступні людському погляду. Якось непомітно розмова звелася до морського однорога. Я продумував уголос різні можливі випадки, умови і несподіванки, залежно від яких злітали і падали шанси успішного завершення нашої експедиції. Помітивши, що Нед відмовчується і відверто уникає цієї теми, я запитав прямо:

— Як можете ви, Неде, не вірити в існування китоподібного, за яким ми усі полюємо? Які ви маєте підстави сумніватися у безсумнівному? Факти ж, як відомо, річ уперта.

Гарпунер з хвилину дивився на мене мовчки. Перш ніж відповісти, він звиклим жестом ляснув себе по чолі, стулив повіки, ніби збирався з думками, і нарешті повільно вимовив:

— Підстави вагомі, пане Аронаксе.

— Але Неде! Ваша професія — китобій, і вам не раз доводилося мати справу з крупними морськими ссавцями. Вам має бути легше, ніж будь-кому, припустити ймовірність існування гігантського китоподібного. Хай там як, а вам не годиться бути маловіром у цьому питанні!

— Це не резонно, пане професоре, — відповів Нед. — Не вдивовижу, що невіглас вірить, ніби якісь лиховісні комети борознять небо і що у надрах земної кулі водяться допотопні диво-істоти, — це я ще можу зрозуміти! Але астроном чи геолог вважає все те казками. Так само й китобій. Я багато разів полював на китоподібних, загарпунив їх чимало, а багатьох убив, та хай якими великими і сильними були б ці тварини, вони все одно не в змозі ані своїми хвостами, ані бивнями пробити металеву обшивку пароплава.

— Але ж, Неде, це правда, що нарвал зубом протаранював судна наскрізь.

— Дерев'яні, можливо! — відповів канадець. — Але я й такого не бачив. І поки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти чи однороги можуть зробити подібні пробоїни.

— Неде…

— Годі, професоре! Все що завгодно, тільки не це. Хіба що гігантський спрут…

— А ця версія ще більш малоймовірна, Неде!

— Чому?!

— Бо спрут — м'якотіла тварина. Його тіло, як лантух. Все, що у нього є, — це голова і щупальця довкола ротового отвору! Навіть якби якийсь спрут і мав хоч би й п'ятсот футів завдовжки, від цього в нього все одно не утворилося б хребта, а отже, ніякої небезпеки для таких суден, як «Шотландія» і «Авраам Лінкольн», він не становив би. Настав час здати в архів байки про подвиги всіляких спрутів і подібних страховиськ!

— Отже, пане природознавцю, — запитав Нед Ленд з нотками іронії у голосі, — ви впевнені в існуванні гігантського китоподібного?

— Абсолютно впевнений, Неде! І моя впевненість небезпідставна, вона ґрунтується на логічному співставленні фактів. Я впевнений в існуванні ссавця — могутнього організму, що, як і кити, кашалоти та дельфіни, належить до підтипу хребетних і наділений кістяним бивнем виняткової міцності.

— Гм! — вимовив мій співбесідник і заперечно похитав головою, що мало б означати сумнів.

— І візьміть до уваги, шановний канадцю, — продовжував я переконувати товариша, — якщо подібна тварина існує і мешкає на глибині кількох миль, то вона, поза всяким сумнівом, повинна мати надзвичайну життєву силу.

— Навіщо ж їй така сила? — поцікавився Нед.

— Сила потрібна, щоб витримувати тиск верхнього шару води.

— Справді? — запитав Нед і подивився на мене, недовірливо примруживши одне око.

— Справді! І доказом цього є цифри.

— Ет! Цифри! — скептично вигукнув Нед. — Ви, вчені, можете оперувати цифрами скільки завгодно!

— Ні, це більше стосується торгашів. А якщо йдеться про науку, то тут усе точно. Вислухайте мене. Уявімо собі тиск, що дорівнює одній атмосфері у вигляді водного стовпа заввишки тридцять два фути. Насправді висота водного стовпа має бути дещо меншою, оскільки морська вода є щільнішою за прісну. Отже, коли ви пірнаєте у воду Неде, ваше тіло витримує тиск стількох атмосфер, інакше кажучи стількох кілограмів, на кожен квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки тридцятидвохфутових стовпів води відмежовують вас від поверхні моря. От і виходить, що на глибині трьохсот двадцяти футів тиск становить десять атмосфер, на глибині трьох тисяч двохсот футів — сто атмосфер, а тридцяти двох тисяч футів, себто на глибині двох з половиною льє, — тисячі атмосфер. Тож якби вам вдалося зануритися у такі казкові глибини океану, то кожен квадратний сантиметр вашого тіла зазнавав би тиску в тисячу кілограмів. Чи цікавились ви, шановний Неде, скільки квадратних сантиметрів має ваше тіло?

— І гадки не маю, пане Аронаксе.

— Близько сімнадцяти тисяч.

— Бути цього не може!

— Еге ж! І оскільки на практиці атмосферний тиск дещо перевищує один кілограм на квадратний сантиметр, то сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла зазнають тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів!

— То чому я цього не помічаю? — здивувався Нед.

— Та тому ви цього не помічаєте, і тому під таким сильним тиском ваше тіло не сплющується, що повітря всередині вас має тиск ідентичної сили. Таким чином абсолютна рівновага між тиском зсередини і тиском зовні взаємно нейтралізується. Але у воді все зовсім по-іншому.

— Зрозуміло, — відповів Нед, який слухав мене дуже уважно. — Вода ж не повітря, вона тисне ззовні, а всередину не проникає.

— Правильно, Неде! На глибині тридцяти двох футів ви перебуватимете під дією тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів; на глибині трьохсот двадцяти футів цей тиск стане вдесятеро сильнішим, тобто дорівнюватиме ста сімдесяти п'яти тисячам шестистам вісімдесятьом кілограмам; насамкінець, на глибині тридцяти двох тисяч футів тиск збільшиться у тисячу разів, тобто дорівнюватиме сімнадцяти мільйонам п'ятистам шістдесяти вісьмом тисячам кілограмів; тобто від вас і мокрого місця не залишиться, адже цей тиск буде більшим навіть за тиск найпотужнішого гідравлічного преса!

— Тьху, хай йому грець! — вилаявся вражений Нед.

— Саме так! Отже, шановний гарпунере, якщо хребетне, довжина якого має кілька сотень метрів, з відповідною масою, може триматися в таких глибинах, то мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску не одного мільярда кілограмів. Якою ж мускульною силою має бути наділена тварина і якою має бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!

— Напрошується висновок, — думав уголос Нед Ленд, — що на ній обшивка з листового заліза восьмидюймової товщини, як на броненосних фрегатах!

— Мабуть, що так, Неде. Ви лише уявіть, якої руйнації може завдати подібна глиба, ринувшись на корпус корабля зі швидкістю кур'єрського поїзда!

— Гай-гай, оце буде… — промовив канадець, дещо знічений складною математикою, але він явно не бажав здаватися.

— Ну як, я вас переконав?

— Ви мене переконали лише в одному, пане природознавцю: якщо такі тварини насправді існують в незвіданих глибинах, то вони мусять бути такими сильними, як ви кажете.

— Але якщо їх не існує, упертюху ви такий, то чим поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?

— Ну, тим… — почав нерішуче Нед.

— Ну ж бо, я уважно слухаю!

— А тим… що все це брехня! — раптово закінчив він. Але така безпорадна відповідь свідчила ні про що інше, як про впертість гарпунера. Я вирішив, що на сьогодні досить, і дав йому спокій. Пригода з пароплавом «Шотландія» сталася — це факт. Пробоїна була настільки великою, що корпус потребував серйозного ремонту. Більш вагомі докази були зайвими, адже не могло таку пробоїну утворити ніщо. Оскільки версії щодо ймовірності удару об підводний риф чи китобійний снаряд виключалися, залишалась лише одна версія: це тварина з таранним органом.

Зіставивши попередні дані, я резюмував, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців і ряду китоподібних. Що ж стосується родини, роду і виду, то їх належало ще з'ясувати. Аби це визначити, спершу слід зробити розтин тіла невідомого чудовиська; щоб зробити розтин, треба було його зловити; щоб зловити, необхідно загарпунити, а це вже справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба було його вистежити, що було справою кожного члена екіпажу; а щоб його вистежити, на нього слід натрапити. Останнє було справою випадку!

Розділ п'ятий Навдалу!

Початок плавання «Авраама Лінкольна» був одноманітним, дуже довго нічого особливого не відбувалося. Лише одного разу випадок дав шанс Недові Ленду проявити свою неймовірну вправність, чим той заслужив повагу всіх на кораблі, від матроса до капітана.

Тридцятого липня на широті Фолклендських островів фрегат зустрівся з американським китобійним судном «Монро». Ми здивувалися, що члени його екіпажу нічого не чули про небезпечного нарвала. Капітан китобійного судна, дізнавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» перебуває Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах і вже довго й безрезультатно переслідують. Капітан Фераґут дозволив Неду Ленду перейти на борт «Монро» — йому страх як хотілося побачити того у ділі. Полювання було вдалим для нашого канадця: замість одного кита він загарпунив двох: одного прибив одразу, вціливши вістрям гарпуна у самісіньке серце, за другим вимушений був кілька хвилин поганятися!

Після того, що я бачив, я вже хвилювався за життя морського страховиська. Бідний він, якщо зустрінеться з Недом Лендом!

Уздовж південно-східного берега Південної Америки ми йшли з високою швидкістю, і третього липня на довготі мису Дів опинилися нарешті перед входом у Магелланову протоку. Але капітан Фераґут не хотів входити у цей звивистий канал і взяв курс на мис Горн.

Команда одноголосно підтримала рішення капітана. Навіщо витрачати час, адже зустріти нарвала у такій вузькій протоці нереально. Майже всі матроси були переконані, що тварина настільки гладка, що не запливе у таку «щілину».

Шостого липня, близько третьої години дня, «Авраам Лінкольн» за п'ятнадцять миль на південь обігнув видовжений острів, ту скелю на краю Південної Америки, яку голландські моряки назвали на честь свого міста Горн. Обігнувши мис Горн, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку наш фрегат вже перетинав води Тихого океану.

— Будь уважний! Пильно стеж! — нагадували один одному матроси «Авраама Лінкольна».

І вони справді ретельно пильнували. Грошова нагорода була бажаною для кожного. Очі, підзорні труби — все працювало з однією метою: помітити нарвала. Вдень і вночі всі вдивлялися у поверхню океану. Люди, які були наділені здатністю бачити вночі, мали вдвічі більше шансів отримати щедру премію.

Особисто мене премія не вабила, хоча, до слова сказати, це були пристойні гроші. У мене був свій стимул, тож я, як і всі інші, пильно вдивлявся в море. Я похапцем обідав, тривожно спав і, незважаючи на спеку чи зливи, не покидав свого спостережного пункту. Я то перегинався через борт на баку, то, зіпершись об поручні на шканцях, впивався поглядом у запінені гребні бурунів, що прографили морський простір аж ген до небокраю! Скільки ж разів доводилося нам усім хвилюватися, тільки-но над водою показувався краєчок чорної спини кита! Матроси миттю вибігали на палубу. Вся команда спостерігала за твариною, затамувавши подих. Я також дивився, дивився так напружено, що навіть дивно, як не втратив тоді зір! Флегматичний Консель у такі моменти незмінно зауважував:

— Пан професор бачив би значно краще, якби менше напружував очі!

Але наші надії були марними! Бувало, «Авраам Лінкольн», лавіруючи, майже заганяв тварину, яку ми вистежили. Та щоразу виявлялося, що це звичайнісінький кит або кашалот, який намагався втекти, наляканий криками розхвильованої команди.

Погода цілком сприяла плаванню, хоча за календарем мав бути сезон злив, адже у південній півкулі липень відповідає європейському січню. Море було спокійним, видимість чудовою.

Нед Ленд залишався так само скептично налаштованим до наших тривог і надій. Він демонстративно не виходив на палубу, з'являвся там лише у години свого вартування. А шкода, бо він мав орлиний зір. Проте впертий канадець з дванадцяти годин не менше восьми проводив у своїй каюті. Залежно від настрою він то читав, то просто відлежував собі боки на койці. Тисячу разів я докоряв йому за байдужість до загальної справи.

— Даремно ви нервуєте, пане професоре! — відповів Нед на мій черговий закид. — Навіть якщо б цей гігант насправді існував, то чи багато у нас шансів вистежити його? Ми ж діємо навмання, пливемо собі без всякого курсу, не маємо плану! Ми покладаємося на балачки про те, буцімто його бачили у північних морях Тихого океану. Навіть якщо це так і було, то відтоді минуло два місяці. Як ви гадаєте, наш нарвал застиг на місці і чекає, коли ми його впіймаємо? Здається, це не про нього сказано. Він любить подорожувати, чи не так?! Ця тварина, я цитую вас, мій друже, «наділена неймовірною швидкістю руху!» Ви, пане професоре, знаєте краще за мене, що природа не робить нічого безцільно, вона не наділила б ліниве створіння таким даром. Отже, якщо тварина, за якою ми полюємо, існує, то вона вже дуже далеко звідси! Прикро, що ми не знаємо, де саме…

Найсумніше те, що він мав рацію. Ми справді діяли навдалу. А що нам лишалося? Шанси на зустріч з нарвалом дедалі зменшувалися і зменшувалися. Та попри всі логічні доводи ніхто з нас, окрім китобоя і мого слуги, не сумнівався в тому, що нам поталанить. Кожен матрос побився б об заклад з ким завгодно і на яку-завгодно суму, відстоюючи переконання у тому, що тварина існує, і що скоро ми її вистежимо.

Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а 27 липня перетнули екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат взяв курс на захід, до центрального басейну Тихого океану. Капітан Фераґут пояснював своє рішення так: є більше шансів зустріти нарвала у глибоководних зонах, подалі від материків і великих островів. Боцман підтакував капітану: «Імовірно, він тримається подалі від суші, бо прибережні води занадто мілкі для нього». Все це було резонно.

Наш фрегат пройшов повз ряд островів — Туамоту, Маркізькі, Сандвічеві,[11] перетнув тропік Рака під 132° довготи і тримав курс на Китайські моря.

Тепер ми нарешті дісталися арени останніх показових виступів страховиська! Життя на судні немов завмерло. Серця всіх прискорено билися від хвилювання. Лікарі застерігають, що не можна так себе накручувати, та на нашому фрегаті зібралися самі відчайдухи. Всі ми були схвильовані до краю. Ніхто нічого не їв, сон полишив нас. По двадцять разів на день ми усі зривалися за хибними позовами когось, кому вкотре привидівся нарвал. Нерви наші були натягнуті як тятива: стріла була готова, лучник також — все віщувало, що на видноколі неодмінно з'явиться жертва. Інакше нам усім загрожувало нервове виснаження і збайдужіння.

Оскільки жертва не з'являлася, передбачувана психологами реакція на одноманітну буденність і обмануті надії сталася. Три місяці, цілих три місяці, кожен день з яких нам здавався вічністю, «Авраам Лінкольн» розсікав моря північної частини Тихого океану, ганяючись за китами, круто змінюючи курс, перекидаючись з галса[12] на галс, різко сповільнюючи хід і прискорюючись. Такими маневрами ми ризикували знищити корабель, на якому пливли! Та все дарма!

Ми перевірили кожну точку від Японії до американських берегів. Океанські води були байдужі до наших зусиль і не виказували місцеперебування того, кого ми так прагнули вистежити. Ми не побачили нічого: ані нарвала, ані підводного острова чи рифа, ані остова затонулого судна — навіть натяку на щось подібне. Одне слово, нічого фантастичного!

І екіпаж занепав духом. Ентузіазм і хвилювання, що так довго панували на борті, поступилися гібриду двох змішаних почуттів: сорому і люті. Всі злостилися самі на себе і на кожного, що пошилися в дурні, ганяючись за химерою. Тепер арсенал доказів, який поповнювався впродовж року, для членів екіпажу «Авраама Лінкольна» не існував. Кожен намагався відпочити, докоряючи собі за даремно витрачені сили, емоції та час. Усі без винятку днями били байдики.

Люди схильні впадати у крайнощі, і поведінка членів екіпажу нашого фрегата була зайвим доказом цієї істини: ті, хто з піною на вустах доводили існування нарвала, тепер найбільш скептично відгукувалися про це і так само запекло стали заперечувати ймовірність його існування. Депресивний настрій охопив увесь корабель, від кубрика[13] до кают-компанії. Якби не наполегливість капітана Фераґута, фрегат повернувся б кормою на північ.

Однак даремні пошуки не могли продовжуватися вічно. Екіпаж «Авраама Лінкольна» не звинувачував себе в цій невдачі — ми зробили все можливе і неможливе. Ніколи досі матроси американського флоту не проявляли такого терпіння і наполегливості. Ніхто не був винним у тому, що експедиція не увінчалася успіхом. Настав час повертатися на батьківщину.

Пропозиція такого змісту була висловлена капітанові Фераґуту. Але він твердо стояв на своєму. Матроси не приховували крайнього невдоволення, і, як результат, дисципліна на судні помітно впала. Тоді капітан Фераґут був змушений попросити в екіпажу три дні відстрочки, як колись це зробив Колумб. Було вирішено: якщо впродовж трьох діб страховисько не з'явиться, «Авраам Лінкольн» повернеться носом у напрямку європейських морів.

Цю обіцянку капітан Фераґут дав своїм підлеглим 2 листопада, опівдні. Настрій команди піднявся мов за велінням магічної чарівної палички.

З новими силами усі вглядалися в океанські води. Кожен чомусь повірив, що його останній погляд на море може увінчатися успіхом. Знову підзорні труби стали популярними. Це був останній відчайдушний виклик нарвалу, люди не давали шансу тварині викрутитися: вона мусить явитися на їхній суд!

Два дні минули. «Авраам Лінкольн» ішов поволі. Команда вигадувала тисячі способів привернути увагу тварини чи роздратувати її на той випадок, якщо вона плаває десь неподалік, але не показується над водою. За кормою волочилися величезні шмати сала, їх прив'язували канатними шнурами. Та ними з превеликим задоволенням ласували акули. «Авраам Лінкольн» заліг у дрейф, а шлюпки довкола нього прочісували море вздовж і впоперек, перевіряючи кожну точку його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця все ще залишалася таємницею!

Термін відстрочки спливав 5 листопада опівдні. Після останнього удару годинника капітан Фараґут, який завжди дотримував слова, мав віддати наказ повернути на південний схід і покинути води північної частини Тихого океану.

Фрегат тоді перебував під 31°15′ південної широти і 136°42′ східної довготи. До японських берегів залишалося якихось дві сотні миль. Споночіло. Ось уже й восьма година. Густі хмари затулили серпоподібний місяць. Вода розбігалася з-під форштевня фрегата легкими хвилями.

Я стояв на баку, обпершись на поручні штирборту.[14] Поряд зі мною — вірний Консель. Він дивився вперед. Матроси позалазили на реї і спостерігали за небокраєм, який через швидке настання темряви звужувався на очах. Офіцери не відривали очей від підзорних труб і біноклів. Вряди-годи місячне проміння просвічувало крізь хмари, сріблило темну поверхню океану.

Але набігали нові хмари і срібний слід зникав у пітьмі.

Я спостерігав за слугою, і мені здалося, що він піддався загальному настрою. Це було так нехарактерно для нього — зацікавитися чимось, але я помітив вогник у його очах, мабуть, уперше, відколи я його знаю. Треба було якось підтримати цю позитивну зміну.


— Ну, Конселю, — промовив я, — не проґав останній шанс заробити дві тисячі доларів!

— Дозволю собі сказати, нехай пан професор не образиться на мене, та я ніколи не розраховував на цю премію. Навіть якби уряд Сполучених Штатів розщедрився і призначив не дві тисячі доларів, а всі сто, він все одно нічого б не втратив.

— На жаль, ти маєш рацію, Конселю! Це якась авантюра! Ми вчинили легковажно, прийнявши запрошення взяти участь у цій експедиції. Згаяно стільки часу! А навіщо було так хвилюватися?! Ти лише подумай, вже півроку тому ми могли б повернутися до Франції…

— У зручну квартиру пана професора, — підхопив Консель, — при музеї! А я б уже класифікував викопні зразки з нових колекцій пана професора! Бабіруса, привезена паном професором з останнього відрядження, сиділа б тепер у клітці в Зоологічному саду, і на неї сходилися б подивитися цікаві з усіх кінців столиці.

— Саме так усе й було б, Конселю! Я навіть думати не хочу про те, як над нами потішатимуться!

— О, посміються від душі! — знущався Консель. — Я думаю, що сміятимуться над паном професором. Навіть сумніваюся, чи казати…

— Та кажи вже, Конселю, не тягни кота за хвоста…

— Скажу… пан професор таки заслужив глузування.

— Будь милосердний! — почав благати я.

— Солідному вченому не варто піддаватися на такі провока…

Консель не закінчив фрази. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Усі впізнали голос Неда Ленда. Китобій кричав:

— Ого-го! То ось кого ми шукаємо! Він же тут, під самим нашим носом!

Розділ шостий На всіх парах

Всі без винятку стрімголов кинулися до Неда Ленда: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки покинули свої машини, а кочегари — печі. Ми також побігли до нього. Було наказано зупинити судно, тож фрегат рухався лише за інерцією.

Ніч видалася темною, я дуже здивувався, як канадцю вдалося розгледіти бодай щось у такій темряві, це було занадто складно навіть для його орлиного зору. Моє серце, здавалося, от-от проб'є грудну клітку від хвилювання.

І Нед Ленд не помилився: незабаром ми всі побачили предмет, на який він показував. На відстані двох кабельтових від «Авраама Лінкольна», позаду штирборту, море світилося зсередини. І це не було звичайне світіння моря, яке виникає завдяки крихітним істотам, що мають унікальну властивість переробляти сонячну енергію на світло. Страховисько, спливши у поверхневі водні шари, відпочивало за декілька туазів[15] під рівнем океану. Це від нього струменіло світло неймовірно чарівливої сили.

Тепер я згадав, що капітани суден, які стрічалися з нарвалом, у своїх описах завжди згадували дивне сяйво. Якою ж неймовірною потужністю мають бути наділені деякі органи живої істоти, щоб випромінювати таке яскраве світло! Під водою було видно контури велетенського овалу, у центрі якого, як у фокусі, світло було особливо потужне, а до країв розсіювалося.

— Та це ж скупчення організмів, що люмінесціюють! — вигукнув один із офіцерів.

— Ви помиляєтеся, пане, — заперечив я рішуче. — Ні фолади, ні сальпи, ні евфаузіїди, жодні інші організми, що люмінесціюють, не виділяють таких яскравих речовин. Це світло має електричне походження… Утім… погляньте, погляньте туди! Світло переміщується! То наближається, то віддаляється. Оце так! Тепер воно насувається на нас!

На палубі зчинився галас.

— Слухай мою команду! — крикнув капітан Фераґут. — Стерно під вітер! Задній хід!

Це допомогло екіпажу організуватися, всі поспішили на свої місця: хто до стерна, хто у машинне відділення. І «Авраам Лінкольн», розвернувшись на бакборт,[16] описав півколо.

— Праворуч стерно! Повний вперед! — командував капітан Фераґут.

Всі команди були точно виконані, і фрегат почав швидко віддалятися від небезпечного місця.

Та невдовзі ситуація змінилася на гірше. Тварина помчала за нами зі швидкістю, що перевищувала наш хід.

Ми затамували подих. Навіть не страх прикував нас до місць, а скоріше подив. Тварина, мов бавлячись, ганялася за нашим фрегатом. Вона обпливла довкола судна, що йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, опромінила каскадом електричних стріл, а потім миттю опинилася на відстані двох-трьох миль від нас, залишивши на своєму шляху світлий слід, який нагадував блискучі клуби диму, випущені локомотивом кур'єрського поїзда. Ми навіть не встигли полегшено зітхнути, як наш переслідувач розігнався і зі страхітливою швидкістю рвонув просто на «Авраама Лінкольна» з-за темної лінії обрію, куди було відступив. За двадцять футів від борту світло мов вимкнули. Ні, тварина не пішла під воду, тоді яскравість світіння зменшувалася б поступово, а світло погасло враз, немов його джерело в одну мить вичерпалося. Так само, як миттєво згасло, воно з'явилося з протилежного боку судна. Ми не могли зрозуміти, що трапилося: тварина обпливла фрегат чи прослизнула під його корпусом? Та це й не мало значення, важливим було те, що будь-якої миті могло статися фатальне зіткнення.

Те, як відбувалася ця прелюдія сутички, дуже дивувало мене. Корабель рятувався втечею, уникаючи бою. Все мало бути навпаки: фрегат повинен був переслідувати тварину, а тут тварина переслідувала фрегат! Я не посоромився висловити свої міркування капітанові. Незважаючи на цей мій закид, його обличчя, яке завжди було безпристрасним, світилося подивом і нерішучістю.

— Пане Аронаксе, — відповів він, — я не знаю, з чим маю справу, тому й не хочу ризикувати своїм фрегатом і всіма нами у нічній темряві. Може, ви підкажете, як атакувати цю глибу? А як від неї захищатися? От дочекаємося світанку, тоді й поміняємося з тим чудовиськом ролями.

— То ви більше не хвилюєтеся через те, що ганяєтеся за примарою? З ким, на вашу думку, ми тут бавимося у котика і мишку?

— Важко сказати з упевненістю, пане професоре, проте мені здається, що це таки гігантський нарвал, до того ж незвичайний — це електричний нарвал!

— Згоден, — промовив я і додав: — він такий же небезпечний, як електричний скат.

— А якщо у нього ще й органи електричні, то це найстрашніша тварина, яку коли-небудь бачив світ! — відповів капітан Фераґут. — Саме тому я обрав таку обережну, вичікувальну тактику.

Тієї ночі всі були на ногах, про сон взагалі не йшлося. «Авраам Лінкольн» виявився неспроможним змагатися з морською твариною у прудкості, тож збавив швидкість і йшов поволі. Нарвал, неначе підігруючи фрегату, ліниво погойдувався на хвилях і не виявляв бажання покидати поле бою. Близько півночі він все ж зник, точніше кажучи, погас, немов гігантський світлячок. Невже поринув у океанські глибини? Навіть не знаю, що краще: чи щоб він повернувся, чи щоб ми його більше ніколи не побачили. Приблизно о першій годині ночі раптом неподалік фрегата почувся оглушливий свист. Здалося, ніби з глибини десь поблизу вирвався потужний фонтан.

Коли це сталося, капітан Фераґут і Нед Ленд стояли на юті й напружено вдивлялися у нічну пітьму.

— Ви, Неде, часто чули, як кити викидають у повітря воду?

— Так, капітане! Але ще жодного разу я не зустрічав кита, за якого б мені дали премію у дві тисячі доларів, та не за пійманого, а лише за те, що я його побачив!

— Це справді дивина. Ви заслужили премію, Неде! Скажіть, коли кит викидає воду з ніздрів, це супроводжується таким самим свистом?

— Точнісінько таким самим! Тільки цього разу гучніше. Безсумнівно, що це китоподібне, яке водиться в тутешніх водах. З вашого дозволу, капітане, — сказав гарпунер, потираючи руки, — завтра вранці я привітаюся з ним по-своєму.

— Тільки якщо воно виявить бажання вітатися з вами, — з нотками сумніву в голосі відповів капітан Фераґут.

— Коли я підберуся до нього на відстань чотирикратної довжини гарпуна, йому доведеться бути ввічливим!

— А для цього необхідно, щоб я дав вам вельбот?[17] — уточнив капітан.

— Ну звісно!

— Але ж доведеться ризикувати життям веслярів.

— І моїм! — нагадав гарпунер.

Близько другої години ночі, під вітром, за п'ять миль від «Авраама Лінкольна» знову з'явилася світлова пляма. Попри значну відстань, шум вітру і моря, все одно було чути могутній сплеск води і астматичне дихання тварини. Коли цей гігант моря спливав на поверхню і переводив дихання, здавалося, що повітря, неначе в циліндрах машини з силою у дві тисячі кінських сил, вривалося в його могутні легені.

«Оце так кит! — подумав я. — Він може помірятися силою з цілим кавалерійським полком!»

До самого світанку ми були насторожі і готувалися до бою. На борти судна винесли китоловні сіті. Головний помічник капітана наказав підготувати гарпунні гармати, які викидають гарпун на відстань милі, й тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, які б'ють наповал навіть наймасивніших тварин. Нед Ленд обмежився лише тим, що як слід нагострив вістря свого гарпуна — ця зброя в його руках ставала смертоносною.

О шостій годині, з першими променями вранішньої зорі, електричне світіння нарвала потьмяніло. О сьомій годині майже цілком розвиднилося, але густий ранішній туман заслав небокрай настільки, що навіть через найкращі підзорні труби було неможливо щось розгледіти. Уявіть собі наше розчарування й лють! Довелося чекати, доки туман розсіється.

Я заліз на бізань-щоглу. Декілька офіцерів подерлися на марси.[18]

Лише о восьмій годині у нас з'явилася надія: густі клуби туману попливли над хвилями і почали поволі здійматися. Лінія обрію розширилася.

Несподівано, як і першого разу, почувся голос Неда Ленда.

— О! Дивіться! Наш друг нікуди не подівся, він за кормою, з лівого борту! — кричав гарпунер.

Там, за півтори милі від фрегата, виднілося довге темне тіло, воно приблизно на метр виступало над поверхнею води. Ударами свого могутнього хвоста нарвал здіймав пінисті хвилі. Я вперше бачив, щоб хвостовий плавець з такою силою розбурхував води навколо себе! Коли тварина рухалася, від неї колами розходився сліпучо білий слід.

Фрегат поволі наблизився до тварини. Я став уважно розглядати її. Одразу стало зрозуміло, що офіцери з «Шанона» і «Гельвеції» дещо перебільшили її розміри. Мабуть, у них просто не було можливості милуватися цим експонатом з такої близької відстані, як оце зараз роблю я. Довжина нарвала не перевищувала двохсот п'ятдесяти футів. Товщину його визначити було складніше, та все ж мені здалося, що тварина відзначається напрочуд пропорційною комплекцією.

Тварина не була байдужа до своїх глядачів, вона вирішила влаштувати показовий виступ. Спершу хвицання хвостом, а потім — водне шоу: зі своїх носових ходів вона випустила два водяних стовпи, які розсипалися срібними бризками на висоті щонайменше сорока метрів! Тепер я вже міг дещо сказати про систему дихання цієї тварини. Отже, на той час мій висновок зводився до того, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… На цьому все. Детальніше класифікувати її я ще не міг. До ряду китоподібних належать кити, кашалоти і дельфіни; до останніх зачисляють і нарвалів. Кожна родина поділяється на роди, роди — на види… Ну не міг я ще тоді визначити, до якого роду і виду належить ця тварина, але твердо вірив, що заповню прогалини у цій класифікації за допомогою небес, Неда Ленда і капітана Фераґута.

Команда з нетерпінням очікувала наказів свого капітана. А він, деякий час уважно поспостерігавши за твариною, наказав покликати головного механіка. Той не змусив на себе чекати.

— Фрегат під парами? — запитав капітан.

— Під парами, капітане! — відповів механік.

— Підвищити тиск! Дати повний хід!

Гучне «ура» пролунало після наказу. Це означало початок бою. Через лічені секунди з двох труб фрегата повалили клуби чорного диму, палуба здригалася від клекотіння пари у котлах, які працювали під високим тиском.

Запрацював могутній гвинт, і «Авраам Лінкольн» на всіх парах помчав у напрямку до тварини. Вона підпустила до себе корабель приблизно на відстань півкабельтова, а потім поволі попливла, тримаючись на безпечній відстані. Погоня тривала годину, але фрегат анітрохи не скоротив відстані, яку тримала тварина. Стало зрозуміло, що рухаючись з такою швидкістю, нам не вдасться наздогнати її.

Капітан Фераґут нервово посмикував свою густу чорну бороду.

— Неде Ленде! — покликав він.

Гарпунер підійшов до нього.

— То як, пане Ленд, чи не час спустити шлюпки?

— Доведеться почекати, капітане.

— Чого чекати?

— Поки ця тварюка не прийме виклик і не побажає битися, ми її не візьмемо!

— То що, просто чекати? — нервував капітан, який дуже не любив бездіяльності.

— Підвищити тиск, наскільки можливо, капітане. А я з вашого дозволу вмощуся на бугшприті[19] і ґав не ловитиму: тільки-но ми наблизимося до цієї тварюки, я привітаю її ударом гарпуна.

— Ідіть, Неде, — відповів капітан, а механікам скомандував максимально підвищити тиск.

Нед Ленд зайняв свій пост. Пара клубами виривалася через клапани з топки, гвинт почав давати сорок три оберти за хвилину, лаг,[20] закинутий у воду, показав, що «Авраам Лінкольн» долає вісімнадцять з половиною миль за годину. Але це нам не допомогло, бо й клята тварина пливла з такою ж швидкістю!

Цілу годину фрегат гнав з такою швидкістю, але не виграв ані туаза! Як же це було принизливо для такого швидкісного судна американського флоту! Команда біснувалася, матроси проклинали морське чудовисько, а йому було на ці всі пристрасті начхати! Капітан Фераґут вже не просто смикав свою борідку, він кусав її, і знову покликав головного механіка.

— Тиск максимальний?

— Максимальний, капітане, — відповів спеціаліст.

— Скільки атмосфер?

— Шість з половиною.

— Довести до десяти, — наказав капітан Фераґут.

Оце по-американськи! Гадаю, це було б найкраще рішення для капітана пароплава якоїсь приватної компанії на Міссісіпі, якби він прагнув обігнати конкурента.

— Конселю, — звернувся я до свого вірного слуги, — мабуть, капітан вирішив летіти за нарвалом, а не пливти, бо від такого тиску ми злетимо!

— Як завгодно пану професору! — відповів Консель. Відважність капітана Фераґута імпонувала мені. Механіки і кочегари старанно виконували його наказ: запобіжні клапани затиснули, знову засипали вугілля на колосники. Далі працювали вентилятори — нагнітали повітря в казани. «Авраам Лінкольн» рвався вперед. Щогли здригалися аж до степсів,[21] клуби диму ледве виривалися назовні крізь вузькі отвори труб. Ще раз кинули лаг.

— Який хід? — запитав капітан Фераґут.

— Дев'ятнадцять і три десятих милі за годину, капітане, — була відповідь.

— Підвищити тиск!

— Слухаюся, капітане, — підкорився головний механік. Манометр показував десять атмосфер! Але й наш ворог ішов «на повних парах»! Без помітного надриву тварина долала дев'ятнадцять і три десятих милі за годину.

Оце так перегони! Не доберу слів, щоб описати своє хвилювання, я аж тремтів увесь! Нед Ленд, зосереджений і серйозний, стояв на своєму посту з гарпуном у руці. Декілька разів тварина підпускала фрегат на близьку відстань. Тоді канадець кричав:

— Наздоганяємо! Наздоганяємо!

Та щоразу, коли він заносив над головою руку з гарпуном, тварина втікала, розвиваючи швидкість не нижчу тридцяти миль за годину! Тварюка доконала нас остаточно, описавши велике коло довкола фрегата, який саме мчав зі своєю максимальною швидкістю. Крик люті вирвався у кожного з нас.

Ось уже й полуднева пора, а відстань, яка відділяла нас від тварини, залишилася такою ж, як о восьмій ранку. Треба було щось міняти.

Капітан Фераґут зважився нарешті на кардинальніші засоби боротьби.

— Погралися — і досить! — вигукнув він. — То ти, тварюко, втікаєш від «Авраама Лінкольна»! Хотів би я бачити, як ти втікатимеш від конічних бомб! Боцмане! Приставляй людей до носової гармати!

Наказ було виконано негайно: зброю на баку зарядили і націлили. Прогримів постріл, але снаряд не поцілив.

— Поміняти навідника! — наказав капітан Фераґут. — П'ятсот доларів тому, хто відправить цього диявола назад у пекло.

Літній гармаш з довгою сивою бородою (у мене в пам'яті закарбувався його спокійний погляд і безсторонній вираз обличчя) підійшов до зброї, ретельно навів і повільно прицілився.

Постріл ще не відгримів, як залунало багатоголосне «Ура!».

Снаряд влучив у ціль… Та що це? Сковзнувши по спині тварини, ядро відлетіло десь на дві милі, і впало у воду.

— От чортівня! — крикнув розлючений старий. — Ця тварюка ще й броньована! Шестидюймове залізо, ручаюся!

— Прокляття! — вигукнув капітан Фераґут. Полювання тривало. Капітан, нахилившись до мене, посвятив мене у свої плани:

— Я полюватиму на цього звіра, доки фрегат не злетить у повітря!

— Схвалюю ваше рішення! — палко підтримав я його. Спершу ми сподівалися, що тварина стомиться від змагання з паровою машиною. Та де там! Минали години, а вона не виявляла жодних ознак утоми.

Але й «Авраам Лінкольн» заслуговував на похвалу: наш фрегат ганявся за звіром дуже старанно. За скромними підрахунками, того дня він пройшов не менше п'ятисот кілометрів! Але цей день скінчився, ніч огорнула розбурханий океан.

Згадуючи минулий день погоні, я вирішив, що наша експедиція закінчена і що ми більше ніколи не побачимо фантастичну тварину. Так думав багато хто з екіпажу «Авраама Лінкольна». Та ми помилялися.

О десятій годині п'ятдесят хвилин за три милі під вітром від фрегата знову спалахнуло електричне світло. Тварина лежала нерухомо. Можливо, нарвал спав, погойдуючись на хвилях, і набирався сил після виснажливого дня. Капітан Фераґут вирішив скористатися сприятливим моментом. Він наказав пустити фрегат повільним ходом, щоб не розбудити противника. Не дивина зустріти у відкритому океані сплячого кита. Канадець знову зайняв свій пост на бугшприті.

Фрегат безшумно наблизився до тварини на відстань двох кабельтових. Судно зупинили, і тепер «Авраам Лінкольн» ішов за інерцією. На борту запанувала тиша, всі затамували подих. Ми були всього за сотню футів від світлої плями. Сила світіння зросла настільки, що сліпила очі.

Я стояв, обіпершись на борт, і бачив, як унизу, на бугшприті Нед Ленд готувався до нападу. Він мав загрозливий і рішучий вигляд. Лише двадцять футів відділяло його від тварини.

В одну мить Нед Ленд здійняв руку, широко замахнувся, і гарпун зблиснув у повітрі. Почувся брязкіт, як від сильного удару по металевому предмету.

Електричне світіння згасло миттєво, і два гігантських водяних стовпи впали на палубу фрегата, збиваючи з ніг людей, ламаючи фальшборт.[22]

Почувся оглушливий тріскіт, і я, не встигнувши схопитися за поручні, вилетів за борт і шубовснув у чорний водяний вир.

Розділ сьомий Новий вид кита

Несподівано опинившись у холодній воді, я був ошелешений, але, на щастя, свідомості не втратив.

Мене одразу ж затягло на глибину близько двадцяти футів. Плаваю я добре, проте не настільки, щоб змагатися з плавцями-професіоналами, якими запам'яталися своїм шанувальникам Байрон і Едгар По. Одне слово, я не розгубився і, зробивши два сильні махи руками, виплив на поверхню океану.

Я почав шукати очима фрегат. Думки про порятунок змінювали одна одну: чи помітили на борту, що я впав? чи здогадався капітан Фераґут наказати спустити шлюпку, щоб знайти мене, чи є у мене шанси бути врятованим?

Я був сам у пітьмі. Я ледве розрізняв удалині якусь темну велику пляму, яка, судячи з вогнів, що поволі згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат (а що ще?). «Мені кінець», — подумав я.

— Рятуйте! Рятуйте! Я тут! — кричав я, з усіх сил намагаючись пливти за «Авраамом Лінкольном».

Одяг мені страшенно заважав. Він став важким, прилип до мого тіла і сковував мої рухи. Я йшов на дно! Я задихався!..

— Рятуйте! — крикнув я ще раз, вже останній, бо рот залило водою. Я бився у воді, намагаючись втриматися на плаву, але безодня засмоктувала мене…

Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним рвучким рухом витягнула на поверхню води. І я почув, так, я почув, як мені хтось просто у вухо сказав:

— Якщо пан професор знайде в собі сили зпертися на моє плече, йому буде легше пливти.

Я судомно схопив за руку вірного Конселя.

— Конселю, це ти?! — вигукнув я. — Ти!

— Я, — відповів Консель, — до послуг пана професора.

— Ти що, впав у воду разом зі мною?

— Зовсім ні. Але, перебуваючи на службі у пана професора, я супроводив його.

Він вважав це настільки правильним, що навіть не уявляв, що міг залишитися на борту!

— А що фрегат? — поцікавився я.

— Фрегат! — вигукнув Консель, перевертаючись на спину. — Я б не радив пану професору розраховувати на нього!

— Що ти таке кажеш? На що ж нам розраховувати?!

— Я не знаю… я чув, як вахтовий крикнув: «Гребний вал зламано!»

— Зламано?

— Так! Звірюка вивела його з ладу своїм бивнем. Для «Авраама Лінкольна» це легенька аварія, але для нас усіх — історія з сумним кінцем, адже фрегат втратив управління!

— То ми загинемо?!

— Може й так, — спокійно відповів Консель. — Проте не варто впадати у відчай, ми ще маємо в запасі декілька годин, а за декілька годин може багато чого статися!

Незворушність і холоднокровність Конселя підбадьорили мене. Я поплив щодуху. Але мокрий одяг сковував мене, немов свинцеві лати, я заледве тримався на воді. Консель помітив це.

— Чи не дозволить пан професор розрізати його верхній одяг? — запитав він.

Не дочікуючись відповіді, мій вірний слуга витягнув ніж, розпоров на мені одяг зверху донизу, і поки я підтримував його самого на воді, стягнув його з мене. Потім ми помінялися ролями, — і ось ми вже обидва звільнилися від одягу, тож пливти стало набагато легше. Та від цього наше становище не надто покращилося. Можливо, ніхто й не помітив, що ми щезли. А навіть якщо б і помітили, то чим могли допомогти, адже фрегат з такою поломкою не міг пливти проти вітру, шукаючи нас. Хоча ми могли розраховувати на шлюпки.

Консель розсудливо і спокійно обдумував уголос усі можливі варіанти порятунку і навіть склав план дій. Що за дивак! Флегматичний і байдужий до всього, він почувався у воді, мов риба!

Отже, єдиною надією на порятунок були шлюпки «Авраама Лінкольна». Тому наше завдання полягало в тому, аби якомога довше протриматися на воді. Економія енергії та сили — ось що було зараз найважливіше. Ми порадилися і вирішили діяти так: поки один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, лежатиме на спині та відпочиватиме, другий пливтиме, підштовхуючи перед собою того, хто накопичує сили. Ми мінялися ролями приблизно через кожні десять хвилин. Так чергуючись, ми сподівалися протриматися на поверхні води декілька годин, або й до світанку!

Наміри хороші, тільки шансів мало! На щастя, людина так влаштована, що навіть на краю провалля не втрачає надії. До того ж нас було двоє. Якби хтось і дозволив собі в якийсь момент зневіритися, то просто не зміг би спокійно здатися — другий не дозволив би і заохочував до дії.

Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої години. Отже, нам треба було протриматися щонайменше вісім годин! Це завдання нам видавалося посильним для виконання за умови чергування. Море не завдавало клопоту — воно було спокійне, тож на плавання ми витрачали небагато сили.

Близько першої години ночі на мене враз навалилася непоборна втома. Судоми зводили мені руки й ноги. Тепер Консель мав виживати за двох! Пройшло небагато часу, як я почув, що він дихає важко й уривчасто. Стало ясно, що на довго його не вистачить.

— Покинь мене! Рятуйся! — наказував я йому.

— Покинути пана професора? Та нізащо! — відповідав Консель. — Сподіваюся, що я піду на дно першим.

У цю мить серпик місяця вигулькнув з-за чорних хмар, які вітер гнав на південь. Поверхня океану заблищала під місячним сяйвом. Стало якось веселіше, і до нас повернулися сили. Судоми припинилися, я полегшено зітхнув, підняв голову і кинув погляд на небосхил. Вдалині, на відстані п'яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у полі зору!

Я хотів було покликати на допомогу. Та хіба могли мене почути з такої відстані! До того ж я навіть не міг розтулити напухлих губ. А Консель натужився і таки крикнув щосили:

— Рятуйте! Рятуйте нас!

Ми завмерли, очікуючи відповіді. Та що це? Шум у вухах від приливу крові до голови? Чи мені почулося, що на крик Конселя хтось відгукнувся?

— Ти щось чув? — пошепки запитав я.

— Чув! — впевнено відповів Консель і знову відчайдушно закричав.

Нам не почулося, людський голос справді відповідав на крик Конселя! Але ми не знали, хто відгукується. Можливо, якийсь сердега, що, як і ми, опинився у безкрайніх водах океану після того клятого зіткнення? А може, в це хотілося б більше вірити, нам подавали сигнали з рятівної шлюпки, якої просто не видно в пітьмі?

Консель зібрався з силами і, спершись на моє зведене судомою плече, наполовину висунувся з води, і одразу ж занурився по шию, знесилений.

— Ти щось бачив?

— Я бачив, — прошепотів він, — я… бачив… мовчімо краще, треба берегти сили!

Що ж він бачив? Чому не хоче сказати? Перше, що спало мені на думку, це морське страховисько. Може, він побачив його?! Тоді чий людський голос ми обидва чули?

Часи Іонів у череві китів минули!

Я так і не поновив сил, тож Консель підштовхував мене вперед перед собою. Він інколи піднімав голову і, дивлячись вдалину, кричав. На його крик відповідав голос, який ставав дедалі чутнішим, немов би наближався до нас.

Та я не міг розібрати, що то був за звук. Я втрачав сили, кінцівки німіли, а плече переставало бути надійною опорою. Я навіть не міг закрити рота, який застиг від судомного спазму, і захлинався солоною водою. Холод проймав до кісток, зуб на зуб не попадав. Я востаннє підняв голову і пішов на дно…

На щастя, я наткнувся на якийсь твердий предмет і затримався на ньому. Я відчув, як якась сила витягує мене на поверхню води, що мені дихається легше… і втратив свідомість.

Хтось розтирав моє тіло. Я розплющив очі й прошепотів:

— Конселю…

— Пан професор мене кликав?

Я навіть не мав сили зрадіти. І раптом при світлі місяця переді мною майнуло інше обличчя, і я впізнав його одразу.

— Неде! — вигукнув я.

— Власною персоною, пане! Як бачите, однієї премії мені замало! — сміючись, відповів канадець.

— Вас скинуло у воду, коли трусонуло фрегатом?

— Саме так! Та мені поталанило більше, ніж вам. Я майже одразу приземлився на плавучий острівець.

— На який ще острівець?

— Правильніше сказати, що я осідлав нашого друга нарвала!

— Ніяк не второпаю, що ви хочете сказати, Неде, — зізнався я.

— Ну розумієте, я одразу ж збагнув, чому мій гарпун не зміг пробити шкуру страховиська, а лише ковзнув по ній.

— То чому, Неде? Чо-му?

— А тому що це не жива шкура, а сталева броня!

Після цих слів до мене враз повернулася здатність тверезо мислити, оживилася пам'ять, і взагалі я прийшов до тями остаточно.

Так, останні слова канадця отверезили мене, я збагнув, що всі ми перебуваємо на спині цієї невразливої істоти… чи, стривайте, не істоти, а предмета? Я пойорзав по нашій опорі, спробував копнути її. Ніякої реакції. Я відчув, що тіло піді мною тверде, неподатливе і зовсім не схоже на м'яку живу масу тіла морського ссавця!

Гаразд, тоді тварина могла бути вкрита кістковим панциром, таким самим чи подібним до покриття черепа допотопних вимерлих істот. У такому разі цю жахливу тварину доцільно було б віднести до доісторичних плазунів, на зразок черепах чи крокодилів.

Та й це припущення не підходить. Чорна блискуча спина, на якій я лежав, була гладка, мов відполірована, а не луската. Під час удару вона видала металічний звук.

І тут мене осінило: те, що ми прийняли за тварину, страховисько, непізнане живе створіння, те, що загнало в глухий кут найсвітліші голови світу, розбурхало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш неймовірним явищем — творінням людських рук!

Якби мені випала нагода констатувати факт існування найфантастичнішої, ба навіть напівміфічної тварини, а хоч би й кентавра, я все ж не був би здивований настільки, як у той момент прозріння. Немає нічого дивного у тому, що природа творить чудеса, але побачити на власні очі щось чудесне, надприродне, до того ж створене людським генієм, — тут є над чим замислитися!

Та хіба до роздумів, коли ти лежиш на поверхні небаченого підводного судна?! Корпус його нагадував велетенську рибу, лише сталеву. Нед Ленд, який провів тут більше часу, ніж ми, уже сформував свою думку про це. У нас не було підстав із ним не погоджуватися.

Я почав міркувати вголос.

— Якщо це і справді судно, то повинні бути машини, які рухають ним, і люди, які управляють цією машинерією.

— Все логічно! — відповів гарпунер. — На перший погляд. Але дивно, що я вилежуюся на цьому острівці вже години зо три, а не помітив жодних ознак життя всередині нього.

— А воно рухається?

— Та ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.

— Але ж ми з вами знаємо, наскільки швидко воно може рухатися! Щоб так розганятися, потрібні машини, а щоб заводити машини, потрібні механіки, тому я роблю висновок, що ми… врятовані!

— Справді? — з сумнівом у голосі вимовив Нед Ленд. — На жаль, не усі люди миролюбні і доброзичливі.

Цієї ж миті, мов на підтвердження моїх здогадок, за кормою цього дивовижного судна почулося якесь шипіння. Мені здалося, що щось привело в рух лопаті гребного вала, і судно зрушило з місця. Ми ледь устигли вчепитися за невеличке підвищення в носовій частині, яке здіймалось над водою приблизно на вісімдесят сантиметрів. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.

— Поки цей поплавок тримається на поверхні, я задоволений життям, — пробурчав Нед Ленд. — Але якщо йому заманеться пірнути, марно буде сподіватися на чудесне спасіння!

Ми з Конселем цілком погоджувалися з такою думкою. Вихід був один: негайно розпочинати переговори з людьми, що перебували всередині цього механізму. Але як? Треба ж було достукатися до них! Я став обмацувати поверхню, сподіваючись знайти якийсь люк чи отвір. Але ряди заклепок ідеально щільно прилягали до країв сталевої обшивки.

Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Щоб спробувати пробратися всередину судна, потрібно було щонайменше дочекатися світанку.

Отже, наші життя залежали від таємничих стернових цього надсучасного судна! Якщо їм заманеться піти під воду, ми неминуче загинемо! Марно було сподіватися на допомогу з нашого фрегата, адже ми його не бачили відколи світив місяць! Я сподівався лише на те, що вранішня зоря подарує нам можливість налагодити контакт з екіпажем судна. Їм же потрібен кисень, вони мусять час від часу підніматися на поверхню океану, щоб поповнити запаси чистого повітря (якщо, звичайно, вони не виробляють кисень у хімічний спосіб). А якщо так, то мусить бути отвір, крізь який повітря надходить усередину.

Такими були мої думки, поки нас везли на захід. Швидкість судна не перевищувала дванадцяти миль за годину. Лопаті вала розрізали воду рівномірно і час від часу викидали в повітря снопи люмінесцентних бризок. Якби це не було так небезпечно, то виглядало б дуже романтично.

А між тим небезпека зростала: близько четвертої години ранку швидкість ходу судна підвищилася. Ми ледве втримувалися на гладенькій поверхні судна, яке з запаморочливою швидкістю розтинало океанські води перед собою. Хвилі несамовито хльостали нас зусібіч. На щастя, Нед намацав якірне кільце, вмонтоване у сталеву обшивку, тож ми втрьох учепилися в нього — це було нашим рятувальним кругом, одним на трьох!

Нарешті настав довгоочікуваний ранок.

Тепер мені важко відновити в пам'яті всі події і випробування, які випали на мою долю тієї ночі! Пригадую, що час від часу, коли затихав шум вітру і гуркіт хвиль, не знати звідки долинали то окремі акорди, то уривки мелодії. Що це були за звуки і звідки долинали? Що це за таємниче підводне судно? Куди воно тримає курс і навіщо? Що за люди перебувають усередині нього і чи є там хтось взагалі? І що це за надзвичайний двигун, що розвиває скажену швидкість такої величезної махини?

Може, ми тому й витримали це випробування долі, що не було часу думати про наше незавидне становище. Ми лише намагалися зрозуміти, з чим маємо справу. Це була загадка, яка пересилила наш страх за своє майбутнє.

Світанок був, як зазвичай на морі, туманним. Але поволі туман розсіявся. Я якраз збирався приступити до ретельного огляду верхньої частини корпуса, що виступала з води горизонтальною площиною, як раптом відчув, що судно поволі занурюється у воду.

— Гей, ви, чортяки! — закричав Нед Ленд, щосили грюкаючи ногами по лункому металу. — Відчиняйте свою шкарлупку, та хутчій! Горе-моряки!

Він кричав, але шансів на те, що його хтось почує, окрім нас, було мало. Навіть ми погано чули, бо гвинтовий вал буквально оглушував нас. Та як не дивно, занурення в океанські глибини припинилося.

Зсередини судна почувся лязкіт засувів. За мить піднялося віко люка і звідти вигулькнула людина; вигукнувши щось незрозуміле, вона миттю сховалася всередині.

Через декілька хвилин з люка вийшли вісім дебелих хлопців із закритими обличчями. Вони мовчки затягли нас досередини свого грізного підводного човна.

Розділ восьмий Mobilis in mobile[23]

Все відбулося миттєво і безцеремонно. Ми, звісно, хотіли потрапити до середини, проте нас туди не запросили, а затягли силоміць! Ми й бровою не встигли повести. Не знаю, що відчули мої супутники, опинившись у пливучій герметично запаяній тюрмі, а в мене мурашки пробігли по шкірі. Хто це такі?! Певен, що це пірати нового покоління, вони просто вдосконалили свої методи і засоби дебоширства на морі.

Щойно віко люка зачинилося, ми опинилися в цілковитій темряві. Наші очі звикли до денного світла, і такий разючий контраст був їм не на користь, я, наприклад, нічого не бачив. Я навпомацки йшов туди, куди мене підштовхувала невидима рука, ступав босоніж залізними східцями. За мною вели Неда і Конселя. Там, де сходи закінчувалися, були двері, їх відчинили лише для того, щоб впустити нас, а потім швидко зачинили. Щось голосно цокнуло, і стало тихо.

Нас залишили самих. Куди це ми потрапили? Чим тут можна собі зарадити? Я не уявляв, де ми перебуваємо. Там було темно, хоч в око стрель. Темінь була настільки густою, що навіть через декілька хвилин ми не помітили найменшого просвітку. Такого я ще не відчував ніколи, адже навіть у найтемнішу ніч можна напружити зір і побачити бодай щось, а тут — ні-чо-го!

Нед Ленд, найбільш запальний із нашої трійці, дав волю гніву. Він ненавидів, коли з ним поводяться грубо, та й кому таке буде до вподоби.

— Чортяки кляті! — ревів гарпунер. — Своєю гостинністю вони переплюнули навіть первісних дикунів! Бракує тільки, щоб вони виявилися людожерами-кровопивцями! Після такого брутального прийому мене не здивує навіть це! Але я відразу скажу: добровільно не здамся, бо я не м'ясо, я — людина!

— Годі вам, друже Неде, годі! — заспокоював його незворушний Консель. — Не гарячкуйте. Ми ж іще не на пательні.

— Ще не на пательні! Але вже у клітці, і хтось за цими стінами вже гострить на нас ножі. Та дарма… нічого, що тут темно, як під землею. Для того щоб пустити у хід мій «Bowie knife»,[24] багато світла не треба. Добре, що він зі мною. Хай лише спробує хтось із цих бандитів наблизитися до мене!

— Припиніть, Неде! — звернувся я до гарпунера. — Не ставте нас у незручне становище своєю запальністю. Ви впевнені, що нас не підслуховують? Насамперед треба спробувати з'ясувати, де нас замкнули!

І я навпомацки пішов уперед. Ступивши п'ять кроків, я вперся руками в стіну, обшиту листовим залізом. Далі я рухався уздовж стіни і наткнувся на дерев'яний стіл, навколо якого стояло декілька лавочок. Підлога нашої камери була покрита товстою циновкою, що заглушувала кроки. На стінах я не намацав нічого схожого на вікна чи двері. Консель пішов у протилежний бік, тож скоро ми зіткнулися лобами, порозтирали їх, щоб не було ґулі, і вийшли на середину камери. Ми прикинули, що завдовжки вона була близько двадцяти футів, а завширшки — не більше десяти. Що ж до висоти, то навіть рослий Нед Ленд не зміг дотягнутися рукою до стелі.

Минуло з півгодини, та за цей час нічого не відбулося. І раптом наші очі, які за цей час трохи призвичаїлися до темряви, осліпило яскраве світло. Наша тюрма несподівано залилася світлом такої яскравості, що я мимоволі примружився. Коли ж розплющив очі, то відразу впізнав те сліпуче білясте світло, яке заливало тієї страшної ночі весь простір довкола підводного човна, світло, яке ми помилково прийняли за чудесне явище люмінесценції морських організмів! Це світло випромінювала електрична арматура у формі півкола, вмонтованого у стелю каюти. «Fiat Lux»,[25] — подумав я.

— Нарешті світло! — радісно вигукнув Нед Ленд, стоячи в оборонній позі з ножем у руці.

— Так, але, на жаль, становище наше від цього не прояснилося, — відповів я.

— Раджу панові професору запастися терпінням, — промовив розсудливий Консель. — Зате тепер ми можемо оглянути свою камеру.

Ми побачили лише голі стіни, стіл і п'ять лавочок. Навіть не змогли визначити, в якій стіні заховані потайні двері, вони, вочевидь, зачинялися герметично. Зовні до нас не долинало жодного звуку. Здавалося, що ми єдині живі істоти на цьому судні. Ми навіть не знали, чи пливемо на поверхні океану, чи занурилися у глибинні води.

Але ж недаремно засвітилася куля! У мене в душі зажевріла надія, що екіпаж направить дипломата для переговорів з нами. Якщо б нас хотіли згноїти, то не скрашували б наш передсмертний час світлом.

І я не помилився. Невдовзі почувся ляскіт засувів, двері відчинилися і до камери увійшло двоє чоловіків.

Обидва незнайомці були в беретах зі шкури морської видри і взуті у високі морські чоботи зі шкури тюленя. Одяг з якоїсь особливої тканини м'яко облягав їхні тіла, не обмежуючи свободи руху.

Один був невисокий, мускулистий, коренастий, з великою головою і скуйовдженим чорним волоссям, вусатий і з колючим поглядом. Увесь його вигляд виказував жителя півдня, деякі риси свідчили про французьку жвавість, і я легко визначив, що цей тип скоріш за все провансалець. Дідро слушно стверджував, що характер людини можна прочитати у її рухах і манерах. Цей міцний горішок був наочним прикладом на підтвердження висновків філософа і письменника. Ці люди перемовлялися на дивному і невідомому мені діалекті, але все одно можна було помітити, що мова першого колоритна, щедра на жартівливі фрази, образні вислови і викрутаси.

Другий незнайомець заслуговує більш детального опису. Я, учень Грасьоле й Енґеля, прочитав його обличчя, як відкриту книгу. Для мене було неважко визначити основі риси цієї людини: про впевненість у собі свідчила благородна постава; спокій читався в прямому холодному погляді чорних очей; холоднокровність видавала надмірна блідість; непорушність волі засвідчувало швидке скорочення надбрівних м'язів; про силу і мужність можна було судити з глибокого рівного дихання, яке переконувало й у великому запасі життєвої сили.

Важливо додати, що це була горда людина, його твердий і спокійний погляд виражав піднесеність думок. Якщо вірити спостереженням фізіономістів, то загалом це була пряма натура, про що свідчив увесь вигляд цього чоловіка: постава, рухи, вираз обличчя.

Чомусь його присутність підбадьорила мене, я відчув себе у безпеці. Внутрішній голос підказав мені, що зустріч із цим чоловіком є добрим знаком.

І я ще розсудливіше і спокійніше почав вивчати його образ. Однак мені не вдавалося визначити вік чоловіка: йому можна було дати від тридцяти п'яти до п'ятдесяти років! Він був високий на зріст і взагалі здався мені ідеальним зразком чоловічої вроди. Все у ньому світилося благородством: чіткий контур рота, здорові білі зуби, тонка кістка руки, видовжені музикальні пальці (хіроманти охарактеризували б таку руку як «душевну», маючи на увазі, що такі руки мають пристрасні і піднесені натури). Його обличчя вирізнялося ще однією рисою: очі були посаджені так широко, що, здавалося, одним поглядом могли охопити четвертину морського краєвиду! Пізніше я дізнався, що такий привілей, дарований природою, у поєднанні з гостротою зору перевершував навіть зіркість Неда Ленда. Коли незнайомець намагався щось розгледіти, його брови зсувалися досередини, обмежуючи поле зору, і він просто дивився. Але що то був за погляд! Він пронизував душу! Він був здатен проникати крізь водну товщу, недосяжну погляду звичайного смертного, і підглядати за таємницями океанських глибин!..

З усього було видно, що саме він є капітаном цього незвичайного судна.

І ось він оглядав нас надзвичайно уважно, не вимовляючи при цьому жодного слова.

Завершивши прискіпливий огляд, він звернувся до свого колеги. Чоловік заговорив мовою, про існування якої я навіть не підозрював. Це була милозвучна гнучка співуча мова, яка вирізнялася тим, що одні й ті самі голосні звуки відрізнялися висотою вимови.

Низький кивнув головою і зронив декілька слів тією ж мовою. Потім він подивився на мене.

Я відповів французькою, що не зрозумів запитання. А він, вочевидь, не зрозумів того, що сказав я. Ми опинилися в глухому куті нерозуміння.

— І все ж нехай пан професор переповість нашу історію цим людям, — запропонував Консель. — Можливо, вони бодай щось второпають!

Я прислухався до поради свого слуги. Спочатку представився за всіма правилами етикету як професор Аронакс. Потім відрекомендував свого слугу Конселя і гарпунера Неда Ленда. Тільки після цього я почав розповідь про наші пригоди. Щоб бути зрозумілим, я говорив чітко, по складах, не нехтуючи жодною подробицею.

Чоловік з прекрасними добрими очима слухав мене спокійно, з повагою і надзвичайно уважно. Та я не міг збагнути, чи він зрозумів бодай одне слово з усієї моєї довгої розповіді. Я закінчив, але він не озвався жодним словом.

Що нам залишалося — спробувати порозумітися англійською мовою. Цілком імовірно, що вони розуміють мову яка стала мало не загальновживаною у світі. Я добре читав і англійські, і німецькі тексти, розумів ці мови, але плавно і без запинки висловлюватися не міг. А тоді ясність викладу була найважливішою.

— А тепер ваша черга, Неде, — сказав я канадцю. — Прошу вас, пане Ленд, скористатися винятковою можливістю вступити в дипломатичні перемови щирою англійською мовою, як і належить поважному англосаксу! Сподіваюся, вам поталанить більше, ніж мені.

Неда Ленда довго вмовляти не довелося. Він переповів мою розповідь досконалою англійською. Взагалі він лише передав зміст сказаного мною, але зовсім в іншій формі. Канадець, перебуваючи під владою власного запального темпераменту, говорив дуже натхненно. Він різкими фразами протестував проти нашого арешту, який він назвав порушенням прав і свобод людини. Він емоційно запитував, за яким таким правом нас тримають на цьому поплавку, погрожував судом тим, хто позбавив нас волі, хвилювався, розмахував руками і під кінець виразним жестом спробував пояснити, що ми помираємо з голоду.

Звісно, нам було необхідно поїсти, але через хвилювання та небезпеку, ми якось не думали про це.

Гарпунер був надзвичайно здивований з того, що і його версія наших пригод не справила враження на незнайомців. Наші відвідувачі ніяк не зреагували і на це емоційне виголошення прав і свобод людини. Мабуть тому, що вони знову не зрозуміли жодного слова. Мова Фарадея, як і мова Арго, була для них китайською грамотою.

Я був пригнічений невдачею. Використавши всі шанси порозумітися людською мовою, я не знав, що робити далі. І тут обізвався Консель:

— З дозволу пана професора я спробую пояснити їм усе німецькою.

— А ти говориш німецькою? — здивувався я.

— Як кожен фламандець, дозволю собі зауважити, пане професоре, — з гідністю відповів мій скромний слуга.

— Оце мені до вподоби! Спробуй щастя і ти, друже!

Отримавши моє благословення на добре діло, Консель поважно розповів нашу історію, вже втретє. Він так старався, добирав вишукані звороти, дбав про чистоту вимови, та все марно. Німецька теж була для незнайомців порожнім звуком.

І тут я згадав, що колись латинь претендувала на роль мови міжнародного порозуміння. Я постарався витягнути з пам'яті свої знання з мертвої тепер латині, які набув у юні роки. Цицерон заткнув би собі вуха, аби не чути, як я калічу мову, і виставив би мене за двері аудиторії, але я довів розповідь до кінця. Та й це не дало ніякого результату.

Наші відвідувачі переглянулися, перекинулися лише їм зрозумілими словами і пішли геть, не обнадіявши нас жодним підбадьорливим жестом, який був би зрозумілим кожній людині з будь-якої точки земної кулі! Двері за ними зачинилися.

— Як підло! — вигукнув Нед Ленд, не стримавшись вже, певно, удвадцяте. — Як це розуміти: ми до них і французькою, і англійською, і німецькою, ба навіть латиною, а вони, паскуди, бодай кивнули б із ввічливості!

— Візьміть себе в руки, Неде, — різко сказав я розлюченому канадцю. — Криком справі не зарадиш.

— Але ж, пане професоре, — продовжував лютувати наш дратівливий компаньйон, — з їхньої ласки нам залишається хіба пухнути від голоду в цій клітці!

— Е! — багатозначно протягнув Консель. — Ми ще довго зможемо протриматися. До того ж ми переконалися, що нас принаймні не з'їдять. Вони не виглядають голодними і агресивними.

— Правильно, Конселю, ти молодчина! Не варто впадати у відчай. Могло б бути і гірше. Мені здається, що ще зарано робити якісь висновки про капітана і про екіпаж цього судна.

— Я вже зрозумів, хто вони, — продовжував обурюватися Нед Ленд, — паскуди, ось хто!

— Друже Неде, — сказав я, — знаєте, може вони родом з якоїсь країни, що якимсь чином досі не позначена на географічній мапі. Дивно, що люди, які виглядають цілком цивілізовано, не розуміють таких поширених у світі мов, як французька, англійська та німецька. Але це свідчить лише про те, що вони не французи, не англійці і не німці, більше ні про що. Та все ж мені здається, що вони мешканці низьких широт, вони схожі на людей з півдня. Але чи можуть вони бути іспанцями, турками, арабами чи індусами? Ні, бо перелічені національності мають чітко виражений типаж, а ці його не мають. А стосовно мови, то це взагалі казус якийсь. Я вважаю себе непоганим мовознавцем, проте й гадки не маю, де на земній кулі можуть балакати так, як ці двоє.

— Дуже прикро, що серед нас немає поліглотів, погано не знати всіх мов, — серйозно зауважив Консель. — Доцільно було б запровадити єдину мову світу.

— Це також не допомогло б! — заперечив Нед Ленд. — Невже не зрозуміло, що мова цих підводників штучна, вигадана ними самими з єдиною метою, аби довести до сказу порядну людину, яка лише хоче їсти! У будь-якій країні світу зрозуміють, що потрібно людині, коли вона відкриває рот, клацає зубами, чавкає і плямкає! Це така міжнародна міміка, яка означає: «Я голодний! Нагодуйте мене». До чого тут мова? Це ясно і у Квебеку, і в Паумоті, і в Парижі, навіть антиподи зрозуміли б. А ці… навіть не знаю, як їх назвати!

— Е ні! — не погодився Консель. — Часом доводиться мати справу з такими нетямущими особами…

Раптом двері нашої камери відчинилися. Увійшов стюард. Він приніс нам одяг: куртки і морські штани, пошиті з якоїсь дивної тканини. Я хутко одягнувся і мої друзі також. Дивно, що запропонований нам одяг підійшов усім за розміром. А тим часом стюард — німий як риба, а може, й глухий — накрив на стіл і навіть поставив три прибори.

— Наші справи йдуть на лад, — промовив Консель. — Приємний початок!

— Таке скажете! — заперечив злопам'ятний гарпунер. — На чорта нам їхні делікатеси? Фе: печінка черепахи, філе акули, відбивна з морської собаки!

— А давайте скуштуємо! Цікаво, чим нас пригощатимуть? — запропонував Консель.

Страви, прикриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому скатертиною. Приємно було відчувати, що ми маємо справу з цивілізованими людьми, а не якимись дикунами. Якби ми втратили пам'ять і забули, як сюди потрапили, то можна було б уявити, що ми обідаємо в ресторані готелю «Адольфі» у Ліверпулі або у «Ґранд-Готелі» у Парижі. Зауважу, що до столу не подали ані хліба, ані вина. Натомість нам подали воду, свіжу, прозору і смачну, проте то була лише вода, і це дуже не сподобалося Неду Ленду, який звик до міцніших напоїв. Окремі запропоновані нам страви я впізнав — рибні, приготовлені дуже смачно. Але деякі страви досі мені не випадало куштувати. Я навіть не міг визначити, рослинного чи тваринного вони походження! Сервірування столу вирізнялося вишуканістю. На кожному предметі столових приборів — виделках, ложках, ножах, тарелях — було вигравірувано ініціал у півкрузі. Точне факсиміле мало такий вигляд:

Рухомий у рухомому! Такий девіз ідеально підходив для цього підводного судна за умови, що прийменник «in» перекласти як «y», а не «a». А літера «N», мабуть, була ініціалом таємничого господаря океанських глибин!

Нед із Конселем не забивали собі голову і пожадливо накинулися на їжу Я також був голодний як вовк, тому поглинав усе підряд.

Якщо врахувати, що ми п'ятнадцять годин не мали у роті нічого крім солоної води, то не дивно, що спорожнили майже все люб'язно запропоноване частування. Набивши шлунок, я трохи розслабився і думки мої стали світлішими: тепер я був спокійний за наші долі. Від ситої трапези і спокою нас здолав сон. Та це й не в дивовижу після такої важкої боротьби за життя минулої ночі, яка, здавалося, ніколи не зміниться світанком. Ми були виснажені.

— Їй же-бо! Я б залюбки трохи поспав, — сказав Консель, позіхаючи.

— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд, піднімаючись з лавки.

Обидва мої супутники вляглися на циновки, розіслані просто на долівці каюти, і миттєво заснули.

Я міг лише позаздрити їм. Мені начебто й хотілося спати, я був виснажений не менше за них, та ще й ситий, але не міг так просто лягти і заснути. Тисячі думок штурмували мій мозок, тисячі запитань поставали переді мною, тисячі образів не давали зімкнути повіки! Де ми? Від кого залежить наше майбутнє? Хто і що наділене такою надприродною силою? Я відчував, чи то просто уявляв, що судно занурюється у глибинні пласти океану. Я уявляв собі цілі армії невідомих тварин, які дуже гармоніювали з цим підводним човном, вони були такі ж могутні, рухливі й грізні, як він. А коли Морфей все ж здолав мій неспокій, то мене почали мучити жахи. Лише через певний час я поринув у глибокий сон.

Розділ дев'ятий Нед Ленд розлючений

Скільки часу я проспав, не знаю. Мабуть, досить довго, тому що прокинувся сам і почувався пречудово. Мої товариші ще мирно посопували, я ж більше спати не міг. Я підвівся зі свого твердого ложа і став досліджувати нашу камеру. За час мого сну тут нічого не змінилося. Тюрма як тюрма, бранці як бранці! От лише було прибрано зі столу. Ніщо не віщувало позитивних змін. Мене мучила нав'язлива думка: скільки ще часу ми будемо змушені нидіти в цьому підводному казематі?

Непевне майбутнє мені здавалося ще страшнішим від того, що поступово мені почало бракнути повітря. Я відчув, як мені стискає груди. Це не можна було пояснити вчорашніми видіннями, бо всі жахи минули зі сном, а дихати ставало дедалі важче. Я буквально задихався. І хоча наша камера була досить просторою, мабуть, ми спожили левову частку кисню в приміщенні. Наукові підрахунки такі: одна людина впродовж години використовує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря.

Тому повітря, що містить таку ж кількість видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.

Настала потреба освіжити повітря у нашій камері і, ймовірно, в усьому підводному човні.

І тут я потонув у новій лавині запитань без відповідей. Що робить у подібних випадках екіпаж цього судна? Може, вони отримують кисень хімічним способом: наприклад розпеченням бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Але це не універсальний спосіб, адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх необхідно періодично поповнювати. Отже, ці люди мусять мати зв'язок із землею. Не виключена можливість, що вони вдовольняються стиснутим повітрям, яке зберігається в особливих резервуарах? Але тоді дихати їм доводиться дуже економно! Хто їх знає! Можливо, вони мають якийсь невідомий науці кисневий апарат? А може, все значно простіше: вони піднімають судно на поверхню океану, і роблять те саме, що й кити — дихають свіжим повітрям і запасаються ним на деякий час? Чому б і ні, це ж легко, і яка економія, а основне — незалежність від берега!

Дихати стало настільки важко, що мені вже було байдуже, як саме вони поповнюють запаси кисню, головне, аби лише не забули поділитися з нами!

Я намагався дихати частіше, втягуючи в себе залишки кисню, які вичерпувалися дуже швидко. І раптом на мене повіяло морем: струмінь чистого, насиченого морськими запахами повітря увірвався в наш каземат. Це було життєдайне, наповнене йодистими речовинами, морське повітря! Я на повні груди вдихнув цього чудодійного, рятівного повітря. Тієї ж миті я відчув легкий поштовх і нерізку, та все ж відчутну, бортову хитавицю. Таки-так! Остання моя версія щодо поповнення кисню на борту виявилася правильною: сталеве страховисько, як і кити, спливало на поверхню подихати свіжим повітрям! Отже, тепер я вже знав спосіб вентилювання судна. Не все, але хоча б щось.

Надихавшись досхочу, я заходився шукати вентиляційний отвір, «повітропровід» через який надходив життєдайний струмінь. На це пішло небагато часу, душник був над дверима.

Від різкого притоку свіжого повітря, мов по команді, прокинулися Консель і Нед. Вони обидва скочили на ноги.

— Як спалося пану професору? — ввічливо поцікавився Консель.

— Просто чудово, друже, сподіваюся, тобі також, — відповів я і звернувся до гарпунера: — А вам, пане Ленд?

— Спав мертвим сном, пане професоре. Мені здалося, чи справді повіяло морським вітерцем?

Моряк чує море навіть уві сні! Я розповів друзям, що відбулося, поки вони спали.

— Так! — сказав гарпунер. — Тепер мені зрозуміло, що то був за свист, який ми чули, коли уявний нарвал дефілював перед «Авраамом Лінкольном»!

— Маєте рацію, пане Ленд! Ми чули його дихання.

— А скажіть-но, пане Аронаксе, котра година? Я ніяк не збагну, може, саме час обідати?

— Обідати? Ви що, ще не прокинулися, шановний гарпунере? Як на мене, то час снідати. Здається, ми проспали увесь вчорашній день аж до сьогоднішнього ранку!

— То виходить, що ми цілу добу спали? — вигукнув Консель.

— Принаймні, так мені здається.

— Я не сперечатимуся з вами, пане професоре, — сказав Нед Ленд. — Мені байдуже, сніданок, обід чи вечеря, аби лише дали поїсти. А ще краще, якби стюард здогадався нам подати все одразу!

— Так, краще все одразу! — підтримав його Консель.

— Все одразу! Ну й апетит! — сказав я. — Але нам лишається тільки чекати. Гадаю, наші тюремники не мають наміру морити нас голодом, інакше не частували б учора обідом, та ще й таким щедрим!

— Може, вони відгодовують нас на забій? — спитав Нед.

— Навряд чи! — відповів я. — Ці джентльмени не схожі на людожерів.

— А ви багато людожерів бачили на своєму віку? — поцікавився гарпунер. — Може, вони саме так і виглядають.

А що, як команда скучила за свіжиною? А ми троє, здоровані, добре вгодовані пани — чим не м'ясо?

— Не меліть дурниць, пане Ленд! Навіть не думайте про це! — вичитував я Неда Ленда. — А головне, я прошу вас не бути агресивним з тими, від кого зараз залежить життя кожного з нас. Не погіршуйте і без того кепського становища!

— А я кажу: з мене годі! — крикнув гарпунер. — Я голодний, як ціле пекло чортів! Зараз точно час снідати, обідати або вечеряти, але нам нічого не дають!

— Пане Ленд, на будь-якому кораблі слід підкорятися встановленому режимові, — зауважив я. — Підозрюю, що просто ваш шлунок занадто рано виробив сік і просто випереджає дзвінок кока!

— Доведеться звикати до їхнього режиму харчування і потерпіти, — згодився незворушний Консель.

— Це так на вас схоже, Конселю! — кричав нетерплячий канадець. — Ваша жовч не розливається намарно. Ви бережете свої нерви! Ви шляхетний і благородний настільки, що можете бути вдячним хоча б за те, що вас не з'їли. А те, що нас не годують, ви вважаєте лише маленькою неприємністю. Та ви радше помрете з голоду, ніж будете скаржитися!

— А що зміниться від того, що я кричатиму і скаржитимусь? — резонно зауважив Консель.

— Що зміниться? А те, що бодай легше стане! А якщо ці пірати — я називаю їх «піратами» лише з поваги до пана професора, насправді ж я вважаю їх людожерами — якщо ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де я задихаюся, і що це їм це так мине, і що вони не почують лайливих слів, які я полюбляю вживати, коли мене розлютити… то вони помиляються! Шановний пане Аронаксе, скажіть відверто, скільки ще, на вашу думку, вони протримають нас у цьому залізному ящику?

— Відверто кажучи, про це мені відомо не більше, ніж вам, друже!

— І все-таки, як ви гадаєте, скільки? — наполягав на відповіді гарпунер.

— Я міркував над цим. Варіантів є декілька. Випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю, хоч і не до кінця. Якщо екіпаж зацікавлений у збереженні цієї таємниці настільки, що вона дорожча за життя трьох людей, то нам загрожує страшна небезпека. Якщо все простіше, і ніякої таємниці немає, і вони налаштовані миролюбно, то за першої ж нагоди ці люди повернуть нас.

— Можливо навіть, що нас зарахують до судової команди, — припустив Консель, — і триматимуть доти…

— …поки, — закінчив припущення Конселя по-своєму Нед Ленд, — поки якийсь фрегат, потужніший за «Авраама Лінкольна», не захопить це розбійницьке кодло та не відправить на шибеницю весь екіпаж і нас разом із ним.

— Ви мислите логічно, пане Ленд, — зауважив я. — Але, наскільки мені відомо, до нас ще не зверталися з жодними пропозиціями. Не варто наосліп планувати майбутнє. Повторюю ще раз: проблеми слід вирішувати по мірі їх виникнення. Мусимо чекати. І не треба нічого робити, коли робити нічого!

— А я не згоден, — заявив гарпунер. — Навпаки, не можна просто сидіти і чекати їхньої милості. Треба щось робити!

— Наприклад що, пане Ленд?

— Утікати!

— Знаєте, навіть з наземної тюрми не так-то просто втекти. Що вже й казати про підводну? Це немислимо! Куди втікати?

— Ану, друже Неде, — дошкульно звернувся до гарпунера Консель, — цікаво послухати вашої думки. Я відмовляюся вірити, що американець дозволить комусь іншому сказати останнє слово у суперечці!

Присоромлений Нед Ленд замовк. Втеча за тих умов, в яких ми опинилися, була просто неможливою. Але Нед Ленд не просто мовчав, він обдумував достойну відповідь, і вона була гідною канадця, який є наполовину французом:

— То ви хочете сказати, пане Аронаксе, що не здогадуєтеся, як належить діяти людині, коли вона не може вирватися з тюремних стін?

— Чесно? Й гадки не маю, друже!

— Та це ж так просто! Треба стати там господарем!

— Ще б пак. Ніхто ж не проти! Тільки як це зробити? — поцікавився Консель.

— Для початку потрібно позбутися всіх тюремників, стражів і наглядачів, — серйозно відповів Нед Ленд.

Його рішучість мене лякала.

— Ну годі, Неде Ленде! — сказав я. — Невже ви справді надумали захопити це судно?

— Цілком серйозно! — однозначно відповів гарпунер.

— Дурнувата затія!

— Чому ж, пане Аронаксе? Треба лише дочекатися слушного моменту. Він обов'язково трапиться, а якщо так, то чому б нам не скористатися ситуацією? Припустімо, що на цьому поплавку є два десятки осіб. То невже два французи і один канадець спасують перед ними!

Я не заперечував проти того, щоб Нед говорив на подібні диверсійні теми, бо тепер знав напевно, що господарі судна не зрозуміють нас, навіть якби й підслуховували. Однак вважав, що найкраще було не вступати в суперечку з гарпунером, одержимим новою авантюрною ідеєю. Тому я обмежився дипломатичною відмовкою.

— Якщо випаде слушна нагода, пане Ленд, ми повернемося до цієї теми, — сказав я. — Але поки що нам не завадило б запастися терпінням. Виношуючи подібні плани, потрібно діяти обережно, а ви своєю запальною вдачею видаєте себе! Обіцяйте мені, що враховуватимете наше становище і зумієте опанувати свою лють.

— Обіцяю, пане професоре, — неохоче відповів Нед Ленд. — Я наберу в рот води і мовчатиму, жодним чином себе не видам, навіть якщо вони й не будуть годувати нас належним чином!

— Ви дали слово, Неде, пам'ятайте про це, — закріпив я досягнутий результат.

На цьому розмову було закінчено, і кожен з нас замислився про своє.

Поділюся своїми тодішніми думками. Я, на відміну від гарпунера, який витав у рожевих хмарах, не мав ніяких ілюзій. Я не вірив, що вся ця історія закінчиться для нас щасливо. Судячи з того, як вправно маневрував підводний човен, я зробив висновок, що на борту мав би бути солідний екіпаж з сильних і мудрих хлопців. А отже, якби ми надумали вступити з ними в боротьбу, то сили були б, м'яко кажучи, нерівні. Зрозуміло, що у виграшному становищі виявилися б господарі. До того ж щоб діяти, треба бути щонайменше вільними, а ми сиділи під ста замками! Ну як можна було вибратися з цього герметично закритого каземату?! Якщо ж капітан судна зберігає його існування у таємниці від цілого світу — а я майже не сумнівався, що це саме так і було, — то він нізащо не дозволить нам вештатися по судну. Ми цілковито залежали від нього. Всі мої думки пливли в такому песимістичному напрямку, а щоб повірити в нашу спроможність вибороти собі свободу треба було народитися Недом Лендом. За той час, який ми провели разом із канадцем, я вже непогано знав його характер і усвідомлював: що довше він думатиме про це, то більше набиратиметься рішучості і ставатиме дедалі агресивнішим. Дивлячись на нього, я відчував, що прокляття і лайка вже вириваються назовні з його нутра, що він заледве стримує свій гнів. Він зіскакував з місця, метався з кутка в куток, як дикий звір у клітці, шпинав ногами стіни і гримав об них кулаками. Час минав, голод дужчав, а стюард не з'являвся. Господарям судна не слід було б залишати голодними тих, хто стали жертвами корабельної аварії й опинилися у них на борту. Та це лише у тому випадку, якщо в їхні плани входив прояв гостинності щодо нас!

Нед Ленд потерпав від голодних спазмів і чимдалі сильніше шаленів. Спостерігаючи за його станом, я вже не міг повністю покладатися на дане ним слово поводитися пристойно в присутності членів екіпажу.

Минуло приблизно ще дві години. Гнів Неда Ленда зростав. Канадець продовжував сердитися, гримати кулаками, та все марно. Залізні стіни були неначе звукоізоляційні. Ми не чули найменшого шуму ззовні, ніби там усі враз повимирали. Не відчувалося навіть легкого тремтіння корпуса від роботи вала. Безсумнівно, судно стояло на місці. Страшна думка осінила мене: ця залізна риба запливла настільки глибоко в океанську безодню, що перестала належати землі. Тиша була жахливою.

Нас покинули і зачинили у надійних стінах каземату. Страшно було навіть думати про те, скільки часу може тривати наше перебування тут. Промінь надії, який зародився у моїй душі після зустрічі з «капітаном», поволі розчинився у сумній реальності. Я вже майже забув про те, що у цієї людини був лагідний погляд, великодушний вираз обличчя і благородна постава. Тепер я думав, що тоді просто хотів побачити його таким. А насправді він, мабуть, бездушний монстр. Так, тепер я уявляв собі цього таємничого чоловіка невмолимим і жорстоким. Я надумав, що він, вочевидь, з якоїсь вагомої причини перестав бути людяним, зробився запеклим ворогом собі подібних і тепер його з'їдала ненависть до всіх людей!

Невже ми загинемо в стінах цієї темниці? Невже він настільки жорстокий, що буде спокійно спостерігати, як ми корчимося від голоду і поволі помираємо? Ця жахлива думка заполонила мою свідомість, а уява додавала темних тонів. Я піддався відчаю. Консель здавався спокійним. Нед Ленд скаженів од люті.

Раптом ззовні почувся шум. Звук чиїхось кроків був дуже лунким від металічних плит. Заскрипіли засуви, двері відчинилися і знову увійшов стюард.

Перш ніж я встиг подумати, що треба стримати канадця, він вже накинувся на бідолаху, збив його з ніг і схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх ручиськах.

Консель намагався вирвати стюарда з рук Неда Ленда, я також ринувся допомагати йому, але завмер на місці, почувши слова, сказані французькою мовою:

— Заспокойтеся, пане Ленд, і ви, професоре! Прошу вислухати мене!

Розділ десятий Людина, яка оселилася в океані

Це до нас звернувся капітан судна. Нед Ленд миттю схопився на ноги. Стюард, ледве дихаючи, підвівся і був радий, що живий; за наказом свого командира він вийшов з камери. При цьому він жодним жестом не виявив злоби до свого кривдника, настільки сильний авторитет мав капітан. Навіть Консель — і той здавався здивованим через несподіваний інцидент. Ми втрьох чекали розв'язки цієї сцени — вона залежала від капітана.

А капітан, невимушено спершись на край столу, схрестив руки на грудях і свердлив нас холодним уважним поглядом. Він, мабуть, роздумував, чи варто йти з нами на контакт. Можливо, він пошкодував, що видав свої знання французької? Хто зна. Мовчання тривало декілька секунд, та нам воно здалося довгим. Проте жоден із нас не наважувався заговорити.

— Панове! — сказав нарешті капітан спокійним проникливим голосом, — доводжу до вашого відома, що я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною. Я міг би одразу порозумітися з вами, але вирішив спершу поспостерігати, щоб зрозуміти, хто ви такі, і вирішити, як до вас ставитися. Все, що ви розповідали про себе, разом і поодинці, збігалося, я переконався, що все сказане вами — правда і що ви дійсно є тими, за кого себе видаєте. Тепер я знаю, що доля звела мене з паном П'єром Аронаксом, професором історії природознавства при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією, а також, що супутниками пана професора є його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер, найнятий на фрегат «Авраам Лінкольн», який належить військовій флотилії Сполучених Штатів Америки.

Я мовчки кивнув на знак згоди: оскільки капітан не звертався до мене з запитанням, то відповідати не потрібно було. Він говорив французькою вільно, вимова була досконалою, лексика точною, а манера говорити привабливою.

А капітан правив далі:

— Вочевидь, ви вважали, що наша друга зустріч мала би відбутися дещо раніше. Але я опинився в глухому куті, дізнавшись, хто ви такий, пане! І я вагався, перш ніж прийняти рішення. Прикрі обставини звели вас з людиною, яка порвала зв'язки з людством! Ви ж навмисне порушили мій спокій…

— Випадково, — поправив я капітана.

— Випадково? — запитав незнайомець, дещо підвищивши голос. — Невже «Авраам Лінкольн» випадково полював на мене в усіх морях? А ви? Невже вас хтось змушував приєднуватися до цієї експедиції? Невже снаряди з гармати вашого фрегата випадково попадали у корпус мого судна? І невже пан Ленд випадково метнув у моє судно свого списа?

Стримане роздратування відчувалося у капітанових словах. Та на всі його закиди я мав готову і цілком правдиву відповідь.

— Пане, — сказав я, — гадаю, вам ніхто не переповідав чуток, пов'язаних із вашим судном, які облетіли Америку й Європу. Вам, напевно, було б цікаво дізнатися, який відгомін у суспільних колах обох материків дали нещасні випадки, що трапилися в результаті зіткнення військових і поштових кораблів з вашим підводним судном! Я не марнуватиму ваш час, переповідаючи суть усіх версій, якими намагалися пояснити те непоясниме явище, яке виявилося вашою особистою таємницею. Скажу лишень останню, згідно з якою і було організовано нашу небезпечну експедицію. Майте на увазі: переслідуючи вас до найвіддаленіших морів Тихого океану, капітан і екіпаж «Авраама Лінкольна» були переконані, що полюють на невідоме морське страховисько! Ми вважали своїм святим обов'язком знищити його, хоч би це коштувало нам життів!

Ледь помітна усмішка торкнулася губ капітана.

— Пане Аронаксе, — сказав він спокійнішим тоном, — то ви беретеся стверджувати, що ваш фрегат не переслідував би і не обстрілював невідоме підводне судно з таким же ентузіазмом, який спостерігався під час полювання на удаване страховисько?

Капітан поставив важке запитання. Я знав, що командир фрегата, капітан Фераґут, однозначно, діяв би так само: для нього не мало значення, хто чи що загрожує спокою людей на морі — він мав завдання знищити джерело небезпеки і виконував би його.

— Отже, ви не можете не погодитися, пане Аронаксе, — вів далі незнайомець, — що у мене є всі підстави вважати вас своїми ворогами.

Я знову промовчав, бо він таки мав рацію.

— Я довго вагався, вирішуючи, як до вас поставитися, — продовжував капітан. — Зауважте, що я не мусив виявляти до вас гостинності. І зараз я не витрачав би часу на балачки з вами, якби вирішив позбутися непрошених гостей. Я міг би висадити вас на палубу свого судна, яке стало вашим пристанищем, і просто спуститися в морські глибини. Тоді я міг би забути про ваше існування. Хіба я не мав права вчинити з вами так?

— Дикун міг би таке зробити, а цивілізована людина — ні! — відповів я те, що думав.

— Пане професоре, — заперечив капітан, — майте на увазі, шановний: називаючи мене цивілізованою людиною, ви зовсім не лестите мені. Я назавжди розірвав будь-які зв'язки з людьми! Повірте, я мав на те вагомі причини. Наскільки ж вони були вагомими, не може судити жодна жива душа — тільки я! Я не корюся законам вашого цивілізованого суспільства і раджу ніколи не посилатися на них!

Що ж, це все пояснювало. Невідомий ненавидів усе земне. У моїй голові промайнула думка, що минуле цієї людини зберігає якусь таємницю. Недаремно ж він поставив себе поза суспільними законами, недаремно втік за межі досяжності, забезпечивши собі тим самим свободу у повному розумінні цього слова! Хто наважиться переслідувати його в океанських безоднях, адже й на поверхні океану він не давав змоги супротивнику затягнути себе в бій? Яке судно зможе змагатися з цим підводним монстром? Яка броня витримає удар його тарана? Тут він був поза владою людей. Ніхто не міг вимагати від нього пояснень його вчинків. Він був сам собі цар. Його єдиними суддями були Бог, якщо він, звичайно, вірив у нього, і совість, якщо він ще не втратив її. І я вирішив апелювати до його почуття власної гідності, до того, чого цій людині точно не бракувало.

Всі ці думки промайнули у моїй голові, поки загадковий незнайомець мовчав, думаючи про щось своє. Вочевидь, наша зустріч сколихнула в його пам'яті якісь хвилюючі спогади. Я дивився на нього зі страхом і цікавістю, мабуть, так само Едип тремтів перед сфінксом і водночас захоплювався ним!

Нарешті капітан перервав гнітюче мовчання:

— Отже, я вагався. Тепер я вже знаю, що робити з вами. Я подумав, що це саме той випадок, коли свої інтереси можна поєднати зі співчуттям, на яке може розраховувати кожне живе створіння. Оскільки доля закинула вас на борт мого судна, ви залишитеся тут. Я подарую вам свободу, хоча тут вона може бути лише відносною. Але навіть цю ілюзію свободи ви отримаєте лише тоді, коли виконаєте мою умову. Вашої обіцянки дотримати даного слова буде для мене досить.

— Я слухаю вас, пане, — відповів я. — Сподіваюся, що вашу умову реально виконати, а якщо так, то порядним людям буде неважко прийняти її!

— Ну звісно! Ось моя умова: можливо, якісь непередбачені обставини коли-небудь змусять мене зачинити вас на декілька годин або й днів у каютах і позбавити права виходити звідти. Я б не хотів застосовувати силу, тому наперед намагаюся заручитися вашою обіцянкою не чинити опір у подібних випадках. У такий спосіб я автоматично знімаю з вас відповідальність за все, що може відбутися. Ви не зможете стати свідками подій, про які вам не варто знати. То як, приймаєте мою умову?

Ага! На борту підводного судна відбувається щось, про що не слід знати людям, котрі не ізолювали себе від законів людського суспільства! Це вразило мене! Умова, яку нам належало прийняти, була важкою, оповитою таємницею, але ми не мали вибору, тому я сказав:

— Приймаємо. Та чи можу я, пане, запитати вас про щось?

— Я вас слухаю.

— Ви сказали, що ми вільні в межах борту судна?

— Цілком.

— Поясніть, будь ласка, конкретніше, що ви маєте на увазі під такою свободою.

— Ви можете вільно пересуватися в межах судна, оглядати його, спостерігати за життям на борту, — за винятком певних випадків, — одне слово, бути вільними настільки, наскільки вільними є я і мої друзі.

Він вперто не хотів розуміти, що мене цікавить насправді.

— Прошу вибачення, капітане, але все це скидається на свободу бранця в стінах темниці! Ми не можемо цим вдовольнитися.

— Вам доведеться цим вдовольнитися, — з притиском сказав капітан.

— Що? Ми повинні відмовитися від надії повернутися на землю, на свою батьківщину, до рідних і близьких?

— Так! Ви правильно зрозуміли. Але ще не збагнули, що насправді вам поталанило. Вам випала чудова нагода скинути з себе важке земне ярмо, яке прийнято вважати свободою! Це не так важко, як здається, повірте.

— Я хочу відповідати сам за себе! — викрикнув Нед Ленд. — Що ж до мене, то я ніколи не дам слова відмовитися від спроби втекти звідси!

— Я й не вимагаю вашого слова, пане Ленд, — холодно відповів капітан.

— Пане, — вигукнув я, заледве володіючи собою, — ви зловживаєте своєю владою! Це жорстоко!

— Навпаки, великодушно! Вас взято в полон на полі бою! Одне моє слово — і вас би викинули за борт! А я зберіг вам життя. Ви напали на мене! Ви дізналися таємницю, про яку не мала здогадуватися жодна жива душа, — таємницю мого буття! І ви плекаєте надію, що я дозволю вам повернутися на землю, для якої я помер?! Та нізащо! Я триматиму вас на борту заради власної безпеки!

Капітан напевно прийняв тверде рішення.

— Отже, ви, пане, ставите нас перед вибором життя і смерті? — запитав я.

— Так! Вибирайте: або за борт, або на борту! Але про землю забудьте назавжди!

— Друзі, — звернувся я до тих, хто потрапив у цю пастку разом зі мною, — сперечатися не доводиться. Все вирішили за нас. Залишається тільки прийняти умову. Але ми не даватимемо жодних обіцянок, які б пов'язували нас з господарем цього судна.

— Цього не вимагається, — підтвердив невідомий. І більш дружелюбним тоном додав:

— Дозвольте завершити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Ваші супутники, може й пошкодують, що потрапили сюди. Але ви, я впевнений, не проклинатимете випадок, який поєднав наші долі. Серед моїх улюблених книжок ви знайдете і свою працю, присвячену вивченню морських глибин. Я нерідко її перечитую. Ви, шановний професоре, просунули науку океанографію настільки, наскільки це взагалі можливо для землянина. Запевняю вас, ви не пошкодуєте, що опинилися на борту мого судна. На вас чекає мандрівка у країну підводних чудес! Ви постійно перебуватимете у стані захоплення. Побачене дивуватиме вас знову і знову. Життя підводного світу буде театром з новими прем'єрами талановитого режисера, яким є сама природа, а ви — захопленим глядачем. Я готуюся до нової підводної подорожі навколо світу, можливо, останньої. Я прагну ще раз побачити те, за чим спостерігав у морських глибинах, те, що довго і ретельно вивчав і досліджував! Ви братимете участь у моїй науковій практиці. Віднині вам відчинено двері до пізнання нової стихії, схованої від людських очей. Світовий океан відкриє вам свої заповітні таємниці.

Я не приховуватиму, що промова капітана справила на мене неабияке враження. Він зачепив найчуттєвіші струни моєї душі, я навіть на деякий час забув, що споглядання підводного світу не замінить мені втраченої свободи. Але я вирішив заспокоїтися і жити сьогоднішнім днем. Принаймні ми були живі і не у камері.

— Пане, — сказав я, — хоч ви і порвали зв'язки з людством, все ж я сподіваюся, вам притаманні людські почуття. Ми стали жертвами корабельної аварії. Ви великодушно прийняли нас на борт свого судна. Цього ми ніколи не забудемо. Щодо мене особисто, то зізнаюся відверто: якби можливість служити науці могла ослабити бажання свободи, то зустріч із вами цілком компенсувала б мені втрачену свободу.

Я сподівався, що після таких слів капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу угоду. Але він не зробив цього. Мені стало шкода його.

— Дозвольте останнє запитання, — попрохав я, запідозривши, що цей незбагненний чоловік готовий піти.

— Слухаю вас, професоре.

— Як нам до вас звертатися?

— Панове, для вас я капітан Немо, а ви, професоре, і ваші супутники для мене — лише пасажири «Наутилуса».

Капітан Немо покликав матроса і наказав йому щось тією ж незрозумілою мовою. А потім, звертаючись до канадця і Конселя, сказав французькою:

— Сніданок у вашій каюті. Цей чоловік покаже, куди вам іти.

— Я не відмовлюся від сніданку! — зрадів гарпунер.

І мої супутники нарешті покинули темницю, де нас тримали понад тридцять годин.

— А зараз, пане Аронаксе, ходімо й ми поснідаємо. Чи не бажаєте скласти мені компанію?

— Залюбки, капітане.

І я пішов за капітаном Немо. Переступивши підвищення, яке нагадувало поріг земних осель, ми опинилися у вузькому добре освітленому електрикою проході. За десять метрів виднілися відчинені двері, які вели до просторої зали.

Це була їдальня, умебльована й оздоблена у строгому і разом з тим багатому стилі. Високі дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, стояли по кутках їдальні, а на їхніх полицях виблискував вишуканий посуд з хвилеподібними краями: фаянс, порцеляна, кришталь! Вироби з високопробного срібла відбивали своєю поверхнею яскраве світло, яке лилося зі стелі. Тонкий декор стелі пом'якшував яскравість освітлення.

Посеред зали стояв пишно сервірований стіл. Капітан Немо господарським жестом указав мені, куди сісти.

— Прошу до столу, — запросив він, — пригощайтеся! Ви, мабуть, помираєте з голоду.

До сніданку подали декілька страв із морепродуктів. І все ж до кінця я не міг збагнути, з чого приготовлені деякі з них. Наїдки були дуже апетитними, але спочатку відчувався якийсь незвичний присмак, та дуже скоро я перестав його помічати. Мені здалося, що всі запропоновані страви містили багато фосфору, цей факт зайвий раз підтверджував морське походження їх інгредієнтів.

Капітан Немо скоса поглядав на мене. Я нічого не запитував, тому він сам відповів на питання, які мене цікавили.

— Більшість цих страв ви куштуєте вперше в житті, професоре, — сказав він. — Але ви можете сміливо їх їсти. Це корисна і поживна їжа. Я давно відмовився від м'ясних страв і, як бачите, почуваюся і виглядаю непогано. Мої матроси, усі, мов на підбір, здоровані, а харчуємося ми однаково.

— Отже, всі ці наїдки — дари щедрого моря? — запитав я.

— Саме так, пане професоре! Закидаючи сіті, я отримую багатий різноманітний улов. Занурюючись у морські глибини, недосяжні навіть для сонячного проміння і, здавалося б, недоступні людині, я полюю у підводних лісах на водну дичину. Мої череди, як володіння Нептуна — бога морів, мирно пасуться на океанських пасовищах. Володіння мої величезні, а рука творця всього живого не скупиться!

Я був здивований і не приховував цього від свого співрозмовника.

— Це зрозуміло, пане Немо, що в сітях ви знаходите прекрасну рибу до свого столу. Менш зрозуміло, та все ж я можу уявити, як ви полюєте на водну дичину в підводних лісах. Але я ніяк не збагну, як м'ясо сухопутних тварин потрапляє на борт.

— Я повторюю, пане Аронаксе, я не вживаю м'яса земних тварин.

— Гаразд, тоді що це таке? — запитав я, вказуючи на таріль з апетитними шматочками яловичини.

— Те, що ви прийняли за яловичину, шановний професоре, є філе морської черепахи. А ось це — печеня з печінки дельфіна. Ладен закластися: ви думали, що їсте рагу зі свинини! Мій кухар вміло консервує дари океану. Скуштуйте всього потроху. Я дуже люблю, як він маринує жовті морські лілії, кожен малаєць проковтнув би язика, смакуючи цей делікатес! Ось це — крем, збитий з вершків, які дають нам кити; ось і цукор, на який щедрі гігантські фукуси Середземного моря! А на десерт дозвольте вам запропонувати варення з ароматних анемон, вони не менш соковиті, ніж найстигліші земні плоди.

І я просто з цікавості скуштував потроху кожної страви. Зауважу, що я швидко наситився. А тим часом капітан Немо розповідав мені неймовірні речі.

— Море, пане Аронаксе, — говорив він, — і тільки море годує увесь екіпаж! Його щедроти невичерпні. Більше того, воно не лише годує, а й одягає нас. Тканина одягу, що на вас, зіткана з бісусних ниток. Волокна пофарбовано за стародавнім способом — соком пурпурниці. Парфуми, які стоять на туалетному столику у вашій каюті, отримані в результаті сухої обробки морських рослин. Ваша постіль виготовлена з м'якої морської трави зостери. Якщо ви захочете писати (а ви неодмінно захочете занотувати враження від побаченого), до ваших послуг перо з китового вуса, чорнилом слугуватимуть виділення з залоз каракатиці. Я живу за рахунок моря, але море, настане час, зажадає плати за все це!

— У кожному вашому слові, капітане, відчувається любов до моря!

— Так, я дуже люблю море! Море — це все! Воно — це сім десятих земної кулі. Його дихання чисте і життєдайне. У його безмежних просторах людина не почувається самотньою, бо відчуває довкола себе активне життя. У лоні морів мешкають незнані диво-істоти. Море — це безперервний рух, вічне життя, як сказав один із французьких поетів. Насправді, професоре, водне середовище для розвитку життя має виняткові переваги. Тут представлені три царства: мінерали, рослини і тварини. Тваринне царство представляють чотири групи зоофітів, п'ять класів молюсків, по три класи хребетних, ссавців, плазунів, без ліку риб та тварин — усіх їх понад тридцять тисяч видів. І лише одна десята з них живе у прісних водах! Море — гігантський резервуар природи! З моря починалося життя земної кулі, морем воно і закінчиться! Тут панує вищий спокій! І море не кориться деспотам. Ще на поверхні морів вони можуть чинити беззаконня, вести війни і вбивати собі подібних. Але на глибині тридцяти футів закінчується їхня влада і могутність! О, пане професоре, залишайтеся тут, живіть щасливо в лоні океану! Тут і лише тут ви зможете відчути справжню свободу, бо тут немає тиранів. Тут я вільний!

Капітан Немо замовк. Декілька хвилин він міряв кроками їдальню, було видно, що він схвильований. Потроху капітан впорався із напливом почуттів, його обличчя знову набуло холоднокровного виразу. Нарешті він підійшов до мене.

— Якщо ви вже попоїли, пане професоре, і бажаєте оглянути «Наутилус», я до ваших послуг.

Розділ одинадцятий «Наутилус»

Перед нами відчинилися подвійні двері, через які ми ввійшли до іншої кімнати, такої ж просторої, як попередня.

Це була бібліотечна зала. У виготовлених із чорного палісандрового дерева шафах, широкі полиці яких були інкрустовані бронзою, стояли книжки в однакових палітурках. Книжкові шафи, розміщені по периметру кімнати, були дуже високими, від долівки до стелі. Біля них у різних місцях стояло декілька переносних драбинок, щоб було зручно діставати книжки з верхніх полиць. Трохи далі від шаф стояли довгі однакові дивани, оббиті коричневою шкірою. Легкі підставки для книжок на коліщатках були розставлені поруч з диванами. Посеред бібліотеки стояв великий стіл, а на ньому лежало повно журналів і декілька старих газет. Цей гармонійний ансамбль довершувала ліпна стеля: її було оформлено у вигляді чотирьох півкуль з матованого скла, а з них у приміщення лилося м'яке електричне світло. Я з відкритим ротом оглядав цю залу і не вірив власним очам.

— Капітане Немо, — звернувся я до господаря цих розкошів, що мовчки сидів на дивані, — ваша бібліотека могла б стати гордістю будь-якого палацу на континенті! Я не йму віри, що такі багатства супроводжують вас у морських глибинах.

— А де ще ви знайдете більш сприятливі умови для праці, шановний професоре? — запитав капітан Немо. — Тут тихо і спокійно. Хіба у своєму кабінеті при Паризькому музеї ви можете на це розраховувати?

— Звісно, ні! Мушу зізнатися, що мій паризький кабінет програє вашому.

— Та тут не менше шести-семи тисяч томів…

— Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книжки — єдине, що пов'язує мене з землею. Я попрощався з нею в той день, коли «Наутилус» уперше занурився у морські глибини. Саме в той епохальний для мене день я востаннє купував книжки і періодику. Відтоді людство для мене припинило творити і мислити… Моя бібліотека до ваших послуг, професоре, користуйтеся.

Щиро подякувавши люб'язному капітану, я з хвилюванням підійшов до книжкових шаф. Тут було зібрано наукову, філософську і художню літературу на всіх мовах. Дивно, але я не помітив жодної праці з політичної економії, і не думаю, що це було випадковістю. Мене вразило те, що книжки тут розміщувалися у порядку якогось узагальненого алфавіту всіх поширених мов світу незалежно від того, якою мовою вони були написані. Вочевидь, капітан Немо вільно володів усіма мовами, інакше для чого йому возити за собою «німі книги».

У тій бібліотеці я побачив твори великих письменників, поетів і мислителів стародавнього і нового світу — найкращі творіння людського генія у царині історії, художнього слова і науки, від Гомера до Віктора-Марі Гюґо, від Ксенофонта до Мішле, від Франсуа Рабле до Жорж Санд. Мені як науковцю було приємно констатувати, що наукової літератури тут було найбільше: праці з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, зоології, а також з інших природничих наук, які, судячи з усього, були основним предметом зацікавлення капітана Немо. Побачивши у цій бібліотеці два своїх дітища, я подумав, що саме їм зобов'язаний таким люб'язним прийомом на борту «Наутилуса»!

Одне видання дало мені змогу приблизно визначити, скільки часу «Наутилус» борознить підводні простори. Я знав, що книжка Жозефа Бертрана «Основоположники астрономії» вийшла друком у 1865 році, а це означало, що капітан Немо став мешканцем океану не раніше цього часу.

Отже, підводне життя цього незбагненного чоловіка триває не більше трьох років. Втім, я сподівався встановити точнішу дату, якщо поталанить, знайти у бібліотеці новіше видання. Часу для подібних досліджень мені тоді не бракувало.

— Ще раз дякую вам, пане Немо, за дозвіл користуватися книгами цієї прекрасної бібліотеки, — сказав я. — Тут зібрано справжні наукові скарби! Я обов'язково з ними ознайомлюся. Але зараз мені дуже хочеться…

— Мабуть, викурити сигару? — запропонував капітан Немо і влучив у ціль.

— Сигару? На борті підводного човна? — моєму здивуванню не було меж, про таке я навіть мріяти не міг.

— Так! Читальня одночасно слугує і курильнею, — підтвердив капітан.

— Оце так! — вигукнув я. — Чи можу я висловити припущення, що ви підтримуєте зв'язок з Гаваною?

— Аж ніяк, — заперечив капітан Немо, — це зовсім не обов'язково. Ви в цьому зараз переконаєтеся. Дозвольте запропонувати вам сигару. Вона, щоправда, не гаванська, та якщо ви знаєтеся на тютюні, то вона вам сподобається.

Я взяв сигару, яка за формою нагадувала кращі сорти гаванських, але, здавалося, була скручена із золотого листя. Я підкурив її від настільної лампи, яка стояла на витонченій бронзовій підставці, і жадібно затягнувся димом, оскільки, будучи затятим курцем, я вже дві доби був позбавлений тютюну.

— Чудова сигара! — вигукнув я. — Але хіба це тютюн?

— Тютюн, щоправда, не гаванський і не турецький. Море дає мені, хоч і не дуже щедро, рідкісні морські водорості, які містять багато нікотину.

— Неймовірно!

— То як, ви й надалі будете сумувати за гаванськими сигарами? — усміхнувшись, запитав капітан Немо.

— З першої затяжки вашим золотим листям я їх більше не сприймаю!

— Куріть скільки вам заманеться і не думайте, звідки береться куриво. Ніяка митниця не стягувала за них податку, проте від цього, я гадаю, вони не втратили смаку?

— Навпаки! — відповів я співрозмовнику, а про себе подумав: «Та тут можна жити!»

— Продовжимо екскурсію? — запропонував капітан Немо.

— З великим задоволенням, — погодився я.

Господар «Наутилуса» пішов до дверей, розміщених навпроти тих, через які ми потрапили до бібліотеки, відчинив їх і пропустив мене вперед. Я опинився у добре освітленому приміщенні.

Я стояв у просторій залі із заокругленими кутками завдовжки десять метрів, завширшки шість і заввишки п'ять. Потужні лампи, які були прикриті візерунчастим орнаментом стелі, виконаним у стилі мавританських склепінь, м'яко освітлювали скарби цього музею. Я правильно вжив слово для означення зали, яку описую. Це був справжній музей! Тут гармонійно поєднувалися дива природи і шедеври мистецтва. Загалом у залі царював милий безлад, характерний для помешкання творця.

Що за експонати було зібрано у цьому музеї? Стіни, обтягнуті тканинними шпалерами зі строгим геометричним візерунком, прикрашали собою зо три десятки полотен видатних художників у однотипних рамах, які чергувалися з щитами та рицарською зброєю. Це були полотна великої цінності, якими я колись милувався у найпрестижніших картинних галереях Європи і на художніх виставках. Як знавець образотворчого мистецтва я одразу відзначив, що всі експонати — оригінальні!

Я був ошелешений — командир «Наутилуса» знав, що говорив, коли припускав, що мені сподобається перебувати у нього на кораблі.

— Професоре, — сказала ця загадкова людина, — сподіваюся ви подаруєте мені, що приймаю вас без церемоній і що у вітальні не прибрано.

«Нічогенька собі вітальня…» — подумав я, а уголос сказав:

— Пане Немо, не подумайте, що я таким чином хочу випитати, хто ви, коли скажу, що побачив у вас художника.

— Я лише аматор, професоре, лише аматор! От чим я насправді дуже любив колись займатися, то це колекціонувати. Я отримую величезне задоволення від споглядання творінь рук людських. Перед вами колишній фанатичний і невтомний колекціонер. І мені навіть випало придбати декілька дуже цінних речей. Ця картинна галерея — останній спогад про землю, яка більше не існує для мене. Все те земне, що я любив, я забрав із собою. Мабуть, вам дивно, що в моїй колекції є роботи сучасників. Розумієте, в моїх очах сучасні живописці нічим не гірші, ніж давні майстри. Я не залежний від думки професійних оцінювачів художніх полотен, мені не потрібно доказу вікової популярності майстрів, щоб вважати автора геніальним. А геній не має віку, він поза часом і простором, він вічний.

— Ви ще й знавець музики? — запитав я, вказуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно та багатьох інших композиторів, розкидані на величезній фісгармонії, яка у довжину займала усю стіну між дверима.

— Я просто люблю музику, — відповів капітан Немо. — Для мене усі ці композитори — сучасники Орфея, бо мертві не наділені відчуттям часу, а я — мертвий, пане професоре! Я такий самий труп, як ті ваші близькі, тіла яких спочивають вічним сном під землею на глибині шести футів!

Вимовивши ці страшні слова, Капітан Немо змовк і довго стояв замисленим. Опершись на коштовний стіл, мозаїчно інкрустований, він, здавалося, забув, що не сам у приміщенні. Я дивився на нього з сильним хвилюванням і, скориставшись ситуацією, мовчки вивчав його обличчя. Але вирішивши не порушувати ходу його думок своїм проникливим поглядом, дуже скоро продовжив огляд музею.

Витвори людських рук мирно співіснували тут із творіннями природи. Водорості, мушлі й інші дари океанської флори та фауни, зібрані, ймовірно, власноруч капітаном Немо, займали чільне місце в його колекції. Посеред виставкового салону з гігантської мушлі тридакни бив водограй, освічений знизу. У діаметрі мушля сягала шести метрів! Отже, цей екземпляр був ще більшим, ніж ті пречудові мушлі тридакн, які Франциску І дарували можновладці Венеціанської республіки і які слугували кропильницями в паризькій церкві Св. Сульпіція.

Довкола мушлі-водограю у вишуканих вітринах, оправлених міддю, розміщувалися найрідкісніші експонати, принесені сюди з океанських вод; вони були класифіковані і підписані. Будь-який натураліст міг позаздрити мені у ті хвилини, коли я розглядав їх. Можете собі уявити, яким щасливим почувався тоді я, фанатичний дослідник природи!

Колекціонер Немо зібрав екземпляри усіх видів мешканців коралових рифів, колонії яких утворюють справжні острови, а в майбутньому, можливо, утворюватимуть і цілі материки.

Сусідні вітрини, де були розміщені і класифіковані представники типу молюсків, змусили б надовго затриматися біля себе будь-якого конхіолога.[26] В окремих відділах вітрин, по-особливому оформлених, зберігалися зразки неймовірно красивих перлів, які відливали всіма відтінками кольорів від спеціального освітлення. Деякі перлини були більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче за ту, яку мандрівник Таверн'є продав персидському шаху за три мільйони; що ж до краси, то вони затьмарювали навіть перлину імама маскатського. Я навіть не намагався визначити вартість цієї колекції. Для того щоб придбати такі рідкісні зразки, капітан Немо мав би заплатити мільйони. Я навіть уявити собі не міг, з яких безмежних джерел черпає кошти на вдоволення своїх примх цей колекціонер світових скарбів. Мабуть, капітан умів читати думки, бо він раптом сам торкнувся теми, яку б я нізащо не наважився озвучити:

— Бачу, ви також є шанувальником мушель, професоре? Вони справді можуть зацікавити і навіть зачарувати не лише любителя всього красивого, а й натураліста. Для мене ж вони не просто рідкісні екземпляри, адже це результат моїх нескінченних пошуків у всіх морях земної кулі.

— Можу собі уявити, з яким задоволенням ви милуєтеся своїми скарбами! Невже то правда, що ви зібрали їх самі? Жоден європейський музей не має такої колекції океанської флори і фауни!

Капітан скромно промовчав на мої цілком щирі дифірамби.

А я зізнався, що палаю від нетерпіння побачити решту судна.

— Але якщо я застрягну тут і ретельно вивчатиму ваш музей, то ризикую не скоро побачити, які ще скарби зберігає «Наутилус». Я не маю наміру розкривати ваших таємниць, але скажу відверто, що будова вашого судна становить для мене неабиякий інтерес: його двигуни, механізми, що забезпечують небачену швидкість, — про все це я хочу дізнатися, звичайно, з вашого дозволу, капітане. На стінах салону я бачу прилади, призначення яких мені невідоме…

— Пане Аронаксе, — відповів капітан Немо, — я вже сказав вам, що на борту мого судна ви вільні. Немає жодного закапелка на «Наутилусі», куди вам заборонено заходити! Ви можете оглядати судно з усім його устаткуванням, а я із задоволенням буду вашим гідом.

— Не знаходжу слів для висловлення вдячності, пане Немо! Я намагатимусь не зловживати вашою люб'язністю! Дозвольте лише поцікавитись, яке призначення цих приладів?

— Пане професоре, ідентичні прилади є і в моїй каюті, там я поясню вам, для чого вони потрібні. Але спершу пропоную зайти до каюти, яка приготовлена для вас. Гадаю, вам цікаво дізнатися, в яких умовах ви проживатимете на борту «Наутилуса»!

І я пішов за капітаном Немо. Ми опинилися у вузькому коридорі, що проходив з обох боків судна. Ми пройшли у носову частину судна, господар якого ввів мене в каюту тобто вишукано обставлену кімнату з ліжком, туалетним столиком та іншими зручними меблями.

Такі апартаменти вимагали щирої вдячності і я одразу ж висловив її люб'язному господареві.

— Моя каюта поєднана з вашою, — сказав він, розкриваючи другі двері напроти вхідних, — аз іншого боку моєї каюти є вхід у музей, з якого ми щойно вийшли.

Капітанова каюта скидалася на монастирську келію: залізне ліжко, робочий стіл, декілька стільців і умивальник. Нічого зайвого, лише необхідні речі. У каюті панував напівморок.

Капітан Немо запропонував мені присісти. Я сів на стілець, а він став пояснювати.

Розділ дванадцятий Електрична енергія!

— Пане професоре, це апаратура, призначена для управління «Наутилусом», — сказав капітан Немо, вказуючи на прилади, що висіли на стінах каюти. — І тут, і у вітальні вона завжди у мене перед очима, будь-якої миті я можу побачити, у якій точці океану перебуває моє підводне судно і куди воно прямує. Деякі прилади відомі кожному. Наприклад, термометр дозволяє вимірювати температуру повітря всередині приміщення; барометр дає змогу визначити атмосферний тиск, завдяки чому ми можемо прогнозувати погоду, він, між іншим, сигналізує і про наближення бурі; гігрометр — один із приладів для вимірювання ступеня вологості в атмосфері; компас вказує шлях; секстант дає змогу за висотою сонця визначити географічні координати; підзорними трубами я користуюся вдень

і вночі, оглядаючи небокрай, коли «Наутилус» піднімається на поверхню океану; глибиноміром вимірюю глибину відносно рівня моря.

— Ну згоден, це необхідні навігаційні прилади, без них не обійтися мореплавцям. Але тут у вас є речі, які, вочевидь, стосуються управління підводним судном. Ось хоча б цей великий циферблат з рухомою стрілкою… це ж, мабуть, манометр?

— Авжеж, манометр! Цей прилад слугує для вимірювання тиску води, тим самим він визначає, на якій глибині перебуває моє підводне судно.

— А ці зонди мають нову конструкцію! — зауважив я.

— Це термометричні зонди, вони вимірюють температуру у різних водних товщах.

— А що це за прилади? Навіть не здогадуюсь, для чого вони потрібні.

— Тут не все так просто, професоре, будуть необхідні мої роз'яснення, — відповів капітан Немо. — Бажаєте їх вислухати?

— Звичайно! Перегодом він заговорив:

— У природі існує одна могутня сила, водночас податлива і проста в користуванні. Її можна використовувати за багатьох обставин, а на моєму кораблі усе залежить від неї, бо все працює на ній! Вона освітлює, опалює, змушує рухатися двигуни. Ця сила — електрична енергія!

— Електрична енергія? — здивовано вигукнув я.

— Так, професоре.

— Стривайте, капітане, а як щодо виняткової швидкохідності вашого судна? Який тут зв'язок? Якось це не в'яжеться з досить обмеженими можливостями електричної енергії. Наскільки я в цьому обізнаний, то досі потужність електрики була мізерною.

— Професоре, важливо не те, що ми використовуємо, а те, як ми це робимо. Справа в тому, що способи використання електричної енергії на моєму кораблі докорінно відрізняються від загальноприйнятих. На цьому прошу поки що вважати тему закритою!

— Не наполягатиму, капітане, поки мене вдовольняє ваша відповідь. Мушу зізнатися, що я просто вражений!

Все ж дозволю собі ще одне питання, якщо не заперечуєте. Елементи, які є джерелом цієї чудодійної сили, швидко вичерпуються, їх треба поповнювати, адже так? Яку ви маєте альтернативу хоча б для цинку? Адже ви не підтримуєте зв'язків із землею.

— Я відповім на ваше запитання, — діловито сказав капітан Немо. — Нагадаю, що морське дно зберігає багаті поклади різних руд, цинку, заліза, срібла і золота, які нескладно видобути і обробити. Але я не захотів споживати блага землі і вирішив задовольняти потреби свого корабля, користуючись виключно морською електричною енергією.

— Морською електричною енергією?

— Саме так, професоре. Море має достатньо цієї енергії. Я міг би запросто прокласти кабель на різних глибинах і отримувати струм від різниці температур у різних водних товщах. Та я обрав більш практичний спосіб.

— Який саме?

— Хлористого натрію у морській воді чимало. Саме цей натрій я виділяю з морської води і живлю ним елементи свого корабля.

— Хлористим натрієм? — я не вірив власним вухам.

— Так, професоре. Але не чистим. Поєднання ртуті і хлористого натрію утворює амальгаму, яка заміняє цинк в елементах Бунзена.[27]

Перебуваючи на судні, пам'ятайте лише про одне: все, що я маю, черпаю з океану! Океан забезпечує мене електрикою, а електрика дає «Наутилусу» тепло, світло, можливість руху — одне слово, життя!

— Але для життя потрібне повітря. Цього вам електрична енергія не дає!

— Якби була така необхідність, я міг би отримувати повітря, чистий кисень! Але такої потреби немає, принаймні зараз, поки я можу підніматися на поверхню океану, коли забажаю. Окрім того, хоча електрична енергія й не виробляє кисень, придатний для дихання, зате вона приводить у рух потужні насоси, які нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час перебувати в глибинних водах.

— Капітане, все це подиву гідне! — вигукнув я. — Ви зробили наукове відкриття, виявивши рухову потужність електричної енергії! Колись люди зрозуміють це, вас чекає слава!

— Я не прагну слави і не знаю, чи зрозуміє людство це коли-небудь, — спокійно відповів капітан Немо. — Я широко застосував цю неоціненну силу. Вона ллє на нас своє рівномірне і постійне світло, а це не до снаги навіть самому сонцю! А тепер погляньте на цей годинник: він електричний, точністю ж не поступається найкращим хронометрам. Я сконструював його за італійською розробкою, розділивши циферблат на двадцять чотири години, тому що для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця — лише це штучне світло, яке занурюється разом зі мною у фантастичні морські глибини! Звіримо час? Мій годинник показує десяту ранку.

— Абсолютно точно!

— А ось як ще можна використовувати електроенергію. Цей циферблат показує, з якою швидкістю рухається «Наутилус». Він з'єднаний з гвинтом лага, і стрілка постійно інформує мене про швидкість судна. Ось дивіться, зараз ми рухаємося зі швидкістю, що не перевищує п'ятнадцять миль за годину.

— Неймовірно! — вигукнув я. — На своєму підводному судні ви забезпечили вирішення багатьох проблем, пов'язаних з виживанням, застосувавши силу, яка в майбутньому зможе замінити вітер, воду і парові двигуни!

— Це ще не все, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, підводячись зі стільця. — Якщо ви не проти, пропоную пройти на корму «Наутилуса».

На мене чекало знайомство з внутрішньою будовою надсучасного підводного човна. Ось його точний опис: їдальня завдовжки п'ять метрів, відділена від бібліотеки водонепроникною стіною; така ж за розмірами бібліотека; приміщення вітальні-музею завдовжки десять метрів, також відділене від п'ятиметрової у довжину капітанської каюти водонепроникною стіною; поряд моя каюта завдовжки два з половиною метри; а за нею — резервуар для зберігання повітря, який займає увесь простір аж до форштевня, себто сім з половиною метрів. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки і двері, що зачиняються герметично, були запорукою безпечного перебування на підводному судні у випадку течі в якійсь із його частин.

Далі капітан Немо повів мене вузькими проходами знову до самого центру судна. Там було одне вузьке приміщення з усіх сторін захищене водонепроникними перегородками. Залізний трап, пригвинчений до стіни, піднімався до самої стелі. Я поцікавився, куди він веде.

— До шлюпки, — лаконічно відповів капітан Немо.

— Оце так! Ви навіть шлюпку маєте?

— Ну звісно! Як же можна перебувати на морі без шлюпки? Це надійне веслове судно, легке і стійке. Ми його використовуємо для прогулянок і риболовлі.

— У такому випадку вам доводиться підніматися на поверхню моря, щоб спустити шлюпку на воду?

— А ось і ні! Шлюпка розміщується у спеціальній ніші в кормовій частині палуби «Наутилуса». Це палубне судно з водонепроникним віком. Трап веде до вузького люка в палубі «Наутилуса», який поєднується з ідентичним люком у дні шлюпки. Через них я потрапляю в шлюпку, тієї ж миті зачиняється палубний люк. А я одразу ж зачиняю отвір у шлюпці герметичною кришкою. Потім я відкручую болти, і шлюпка миттєво випливає на поверхню води. Тоді я відчиняю герметичний люк шлюпки, ставлю щоглу, піднімаю вітрила, берусь за весла — і прошу, я у відкритому морі!

— Фантастично! А як же ви повертаєтеся на борт «Наутилуса»?

— Я не мушу повертатися, пане Аронаксе! «Наутилус» піднімається за мною на поверхню океану.

— Ви і ваш екіпаж спілкуєтесь за допомогою телепатії? Як довго вам доводиться чекати, щоб вас забрали?

— Лічені хвилини! Та ми не телепати. Все набагато простіше: шлюпка поєднана з судном електричним кабелем. Я даю телеграму — ось і все!

— Ай справді! — погодився я, надивившись тут на всілякі чудеса і поволі призвичаївшись до них. — Це просто і зручно!

І ми пішли далі, минаючи сходи. Ми пройшли повз прочинені двері невеликої каюти (завдовжки не більше двох метрів), у якій мирно відпочивали Консель і Нед Ленд. Потім капітан відчинив наступні по коридору двері, і ми зазирнули в камбуз[28] завдовжки три метри.

Ніде правди діти, електрика виявилася зручнішою за газ. Усе тут готувалося на електриці. Проводи, приєднані до приладів у вигляді платинових пластин, розжарювали їх, підтримуючи у плиті температуру, необхідну для приготування їжі. На електриці працював і дистиляційний апарат, який перетворював морську воду на прісну, причому чисту як сльоза. За камбузом розміщувалася ванна кімната, комфортабельна і сучасна, з вентилями для холодної і гарячої води.

Далі розташовувався матроський кубрик, зі слів капітана, завдовжки п'ять метрів. Але туди двері були зачинені, тож мені, на превеликий жаль, не вдалося з'ясувати, скільки осіб обслуговувало «Наутилус».

Четверта водонепроникна стіна відділяла кубрик від машинного відділення — серця судна.

Капітан Немо натиснув на кнопку у стіні, і ми опинилися у приміщенні, де першокласний інженер (я не сумнівався, що ним був сам господар судна) встановив потужні машини, які рухали «Наутилус».

Машинне відділення, яке завдовжки простягалося приблизно на двадцять метрів, було яскраво освітлене. Це приміщення мало два відсіки: у першому розташовувались батареї, що виробляли електроенергію (міні-електростанція!), а в другому — двигуни, що обертали гвинт корабля.

Щойно ми увійшли в машинний відсік, як я відчув неприємний запах. Капітан помітив це і одразу ж пояснив:

— Ви відчуваєте запах газу, він виділяється під час виокремлення натрію. Що ж, доводиться з цим миритися! Але це терпимо, тим паче, що ми щоранку ретельно вентилюємо усі приміщення судна.

Я з особливою цікавістю оглядав машинне відділення «Наутилуса».

— Як бачите, пане професоре, — продовжував свою розповідь капітан Немо, — електроенергія, вироблена батареями, надходить до машинного відділення, приводить в рух електричні двигуни, які через складну систему передач забезпечують гребному гвинту обертовий рух. І уявіть собі, що гвинт, незважаючи на свій великий діаметр (а він становить шість метрів), за секунду робить сто двадцять обертів.

— Іншими словами, ви можете розганятися до…

— П'ятдесяти миль за годину.

Тут була якась таємниця. Як це можливо, щоб виникав електричний струм такої неймовірної потужності? Як вдається досягнути такої нереальної електричної тяги? Можливо, це забезпечують вдосконалені обмотки електродвигунів? І яка система передач досі невідомої науці конструкції? Я не міг усього збагнути.

— Капітане Немо, все показане вами і ваша розповідь просто вражають. Я не претендую на те, щоб бути втаємниченим у тонкощі роботи механізму. Неможливо забути, як майстерно маневрував «Наутилус» довкола «Авраама Лінкольна», і його швидкохідність для мене не новина. Але одна справа просто мчати вперед напролом, і зовсім інша — бачити, куди прямуєш, і скеровувати рух судна у всіх чотирьох напрямках! Яким чином ви занурюєтеся у товщу води, де тиск досягає ста атмосфер? І як ви потім піднімаєтеся на поверхню океану? І нарешті, як вам вдається рухатися вперед і назад в обраних вами глибинах? Може, й нескромно з мого боку ставити стільки питань, але це так цікаво!..

— Усе гаразд! — відповів капітан Немо після короткого вагання. — Адже ми назавжди пов'язані підводним життям. Пройдімо у бібліотеку. Там мій робочий кабінет, і там ви дізнаєтеся все, що вам належить знати про «Наутилус».

Розділ тринадцятий Цікаві цифри

І ось ми сидимо у бібліотеці на дивані і попахкуємо сигарами із золотого листя водоростей. Капітан розклав креслення — це був план «Наутилуса» у повздовжньому і поперечному перетині.

Капітан Немо дав мені час ознайомитися з кресленням, а коли помітив, що я вже маю багато запитань, став пояснювати:

— Перед вами, пане Аронаксе, креслення судна, на якому ви перебуваєте. За формою «Наутилус» — видовжений циліндр з конічними кінцями, його зовнішній корпус (а є ще внутрішній, та про це згодом) дещо нагадує сигару; таку форму я обрав тому, що у Лондоні вона вважається найкращою для подібних конструкцій. Довжина циліндра становить сімдесят метрів, а найбільша ширина — вісім метрів. Пропорція судна нетрадиційна для більшості швидкохідних парових суден, а саме: відношення ширини до довжини як одного до десяти; при такому співвідношенні лобовий опір незначний, а отже, вода, що витісняється, не знижує швидкість судна.

Названих двох величин достатньо, щоб вирахувати площу і об'єм «Наутилуса». Тож, його площа становить одну тисячу одинадцять і сорок п'ять сотих квадратного метра, а об'єм — одну тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра. При такій площі і такому об'ємі човен, занурений під воду, витісняє тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра, тобто тонни, води.

Я розробляв проект судна, призначеного для підводного плавання і керувався таким розрахунком, щоб у разі спуску у воду дев'ять десятих його корпусу були занурені, а одна десята виступала з води. За таких умов судно мало би витісняти одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічного метра води, а це дев'ять десятих свого об'єму, і важити стільки ж тонн. Тобто конструкція судна не допускала навантаження, яке б перевищувало цю вагу.

«Наутилус» має два корпуси: зовнішній і внутрішній. Вони з'єднані між собою залізними балками з двотавровим перерізом, це надає судну надзвичайної міцності. Завдяки такій конструкції моє судно може протистояти будь-якому тискові. Проте виняткова міцність корпуса «Наутилуса» пояснюється не використанням спеціальних заклепок на його обшивці, монолітність його конструкції підтримується завдяки ідеальному зварюванню і забезпечується однорідністю матеріалів. Усе це в комплексі дає змогу судну сміливо вступати у двобій з найбурхливішим морем.

Подвійну обшивку корабля виготовлено з листової сталі, питома вага якої дорівнює семи цілим і восьми десятим. Товщина зовнішньої обшивки — не менше п'яти сантиметрів, вага — триста дев'яносто чотири і дев'яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка та півметровий кіль завширшки в двадцять п'ять сантиметрів разом важать шістдесят дві тонни. Машини, баласт і решта обладнання, умеблювання, внутрішні перегородки і пілерси[29] — дев'ятсот шістдесят одну цілу і шістдесят дві сотих тонни. Таким чином, судно разом з усім устаткуванням важить одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни.

— Вражає! Вага чимала, — промовив я. — Але це мусить зумовлювати деякі особливості будови судна.

— Звичайно, — погодився капітан Немо, — і зараз я поясню, які саме. Отже, перебуваючи своєю основною частиною під поверхнею океану, «Наутилус» за цих умов виступає над поверхнею води на одну десяту. Щоб повністю занурити «Наутилус» під воду, необхідно мати резервуари ємністю, що дорівнювала б десятій частині його об'єму, інакше кажучи, ці резервуари мали б уміщувати сто п'ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. Тоді вага судна становила б одну тисячу п'ятсот сім тонн, що б уможливило цілковите занурення судна під воду.

Капітан Немо на хвильку замовк, спостерігаючи за моєю реакцією. Але я ще не все збагнув, тому аналізував почуте мовчки.

— Саме так, шановний професоре, все і є насправді! У трюмі «Наутилуса» містяться резервуари, труби з яких виходять у море. Відкриваються вентилі — і резервуари наповнюються водою, човен занурюється у море на рівень з поверхнею води!

— Це зрозуміло, капітане! Але щоб опуститися нижче, цього не достатньо! Занурюючись далі, ваш човен мав би зазнавати підвищеного тиску води зверху, чи не так? А цей тиск мав би виштовхувати його знизу вверх з силою приблизно в одну атмосферу на кожні тридцять футів води, тобто близько кілограма на квадратний сантиметр.

— Абсолютно точні підрахунки, професоре.

— Отже, для того щоб «Наутилус» опустився у глибини океану, вам доводиться до верху наповнювати резервуари водою?

— Професоре, не слід змішувати статику з динамікою, — пояснював капітан Немо, — це може призвести до серйозних похибок. Для того щоб опустити «Наутилус», не потрібно великих зусиль, бо човен має здатність «тонути» у воді. Коли настав час визначати, якою має бути вага «Наутилуса», щоб він міг занурюватися у глибини, я розпочав з розрахунку того, як має змінюватися об'єм морської води на різних глибинах під тиском верхніх водних шарів.

— Логічно, — сказав я.

— Але навіть якщо вода й має здатність стискуватися, все ж ця здатність досить обмежена. Так, згідно з результатами останніх відомих мені досліджень, ступінь стискання вод становить нуль цілих і чотириста тридцять шість десятимільйонних при підвищенні тиску на одну атмосферу, або, скажімо, на кожні тридцять футів глибини. У разі занурення на тисячу метрів доводиться враховувати скорочення об'єму від тиску водного стовпа заввишки у тисячу метрів, тобто від тиску в сто атмосфер. Отже, скорочення об'єму в таких умовах становитиме нуль цілих чотириста тридцять шість стотисячних. Внаслідок цього тоннажність судна збільшиться до однієї тисячі п'ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни (нормальна ж тоннажність — одна тисяча п'ятсот сім і дві десятих тонни). Значить, для збільшення тоннажності судна необхідний баласт вагою якихось шість цілих і п'ятдесят сім сотих тонни.

— Так мало?

— Так мало, пане Аронаксе! І ці розрахунки легко перевірити. «Наутилус» має запасні резервуари, сукупна ємність яких становить сто тонн. Якщо я хочу піднятися на рівень поверхні моря, то достатньо лише викачати воду із запасних резервуарів. А якщо хочу, щоб «Наутилус» вийшов на поверхню океану на одну десяту свого об'єму, то потрібно повністю спорожнити усі резервуари.

Що тут скажеш? Математичні розрахунки капітана Немо були дуже точними.

— Я визнаю правильність ваших обчислень, капітане. Недоцільно брати їх під сумнів, тим паче, що ми на практиці переконуємося у їх точності. Але я сумніваюся…

— В чому, пане професоре? — нервово запитав капітан Немо.

— Ось послухайте. Коли ви перебуваєте на глибині у тисячу метрів, обшивка «Наутилуса» зазнає тиску сто атмосфер, чи не так?

Капітан Немо ствердно кивнув.

— Якщо ви захочете спорожнити резервуари, — продовжував я, — з метою зменшення ваги судна, насосам доведеться подолати тиск у сто атмосфер. А це ж по сто кілограмів на кожен квадратний сантиметр! Тут не обійтися без величезної потужності…

— …яку може дати лише електрика, — одразу відповів капітан Немо, передбачивши моє запитання. — Запевняю вас, професоре, можливості моїх машин майже необмежені. Насоси «Наутилуса» надпотужні. Свідченням цього був випадок, коли на палубу «Авраама Лінкольна» рухнув цілий водяний стовп, які вони викинули в повітря. А взагалі я користуюся запасними резервуарами лише у виняткових випадках, коли потрібно зануритися на глибину від півтори до двох тисяч метрів. А якщо мені захочеться зануритися у морську безодню на глибину двох-трьох льє під поверхнею води, я застосовую більш складний маневр, проте не менш надійний.

— Що ж це за маневр, капітане, якщо не секрет? — поцікавився я.

— Не секрет, професоре, — відповів капітан Немо. — Але щоб це пояснити, треба почати здалеку, тож спершу я мушу розказати вам про систему управління «Наутилусом».

— Це варте уваги, капітане!

— Звісно, тут є звичайне стерно з широким пером, підвішеним до ахтерштевня.[30] Воно приводиться в рух штурвалом за допомогою штуртроса.[31] Я його використовую, щоб вести судно по горизонтальній площині: направляю його на штирборт, маневрую. Але я ще можу керувати «Наутилусом» і у прямовисній площині, зверху вниз і знизу вгору, — це робиться за допомогою двох похилих площин, прикріплених до бортів біля ватерлінії. Ці площини рухливі, їх можна встановити у будь-яке положення зсередини судна могутніми важелями. Якщо площини розміщені паралельно по відношенню до кіля, судно йде горизонтально. Якщо вони нахилені, «Наутилус», ведений гвинтом, залежно від кута нахилу, може опускатися по діагоналі, яку я подовжую настільки, наскільки потрібно, а може підніматися, також по діагоналі. Вимкнувши гвинт, підйом можна прискорити. Під тиском води «Наутилус» спливає на поверхню по вертикалі, так само, як злітає у повітря наповнений воднем аеростат.

— Браво, капітане! — вигукнув я. — Але як може стерновий вести човен наосліп?

— Наосліп не зміг би! Управління судном здійснюється з рубки, що у зовнішній частині корабельного корпуса. А ілюмінатори рубки зроблені з товстого скла.

— Невже скло може витримати такий тиск?

— Якраз скло і може! Кришталь, хоч який ламкий при падінні, виявляє значний опір тискові води. У 1864 році у північному морі було проведено експеримент з риболовлі при електричному освітленні. «І як?», — спитаєте ви. А так: кришталеві пластинки завширшки сім міліметрів витримали тиск у шістнадцять атмосфер! Не зайве уточнити, що тоді був підключений струм високої напруги. А товщина скла, що його я застосував, становить не менше двадцяти одного сантиметра, тобто воно у тридцять разів товстіше за експериментальні кришталеві пластинки.

— Щоб орієнтуватися в пітьмі, необхідне світло. «Наутилус» же торує свій шлях у темних водах…

— Все враховано і передбачено! — з гордістю мовив капітан Немо. — Позаду рубки міститься потужний електричний рефлектор, він освічує підводну дорогу на відстані півмилі.

— Браво! Бравісимо, капітане! Тепер я знаю походження загадкового світіння, яке не дає спокою вченим усього світу! Ось вам і славнозвісний нарвал, що люмінесціює! До речі, досі я не наважувався запитати вас про це…

— Запитуйте, я налаштований на відвертість, — усміхнувся капітан Немо.

— Скажіть… зіткнення «Наутилуса» з «Шотландією», через яке здійнявся такий галас, — випадковість?

— Прикра випадковість, пане професоре! «Наутилус» плив на глибині двох метрів, коли сталося зіткнення. Я одразу ж установив, що наслідки його не трагічні, пошкодження пароплава не загрожувало людям.

— Так і було! А як щодо вашої, гм, «зустрічі» з «Авраамом Лінкольном»?…

— Це вже інша справа. Мені прикро, що постраждало одне з найкращих суден американського флоту. Але, ви свідок, на мене напали, я був змушений захищатися. Та я ж і не дуже пошкодив його, вдовольнився тим, що знешкодив фрегат. Судно відбудеться легким ремонтом у найближчому порту!

— Капітане, — вигукнув я, — ваш «Наутилус» справді чудове судно!

— Знаєте, професоре, я люблю його, як рідну дитину! — схвильовано промовив капітан Немо. — Це особливе судно! Погодьтеся, що безпека суден, усіх до одного, залежить від багатьох несподіванок, на них повсюди чатує небезпека, і що кожен, хто виходить у море, — ризикує життям! Голландець Янсен правильно сказав, що перше враження, яке справляє відкрите море на людину — це страх безодні. Але сказане ним не стосується тих, хто подорожує морем на «Наутилусі», бо, перебуваючи на його борту, людина може не хвилюватися за безпеку свого життя. Щоб не бути голослівним, докладніше поясню, чим забезпечується така надійність. «Наутилус» ніколи не прогнеться в корпусі, бо подвійна обшивка зовнішнього корпусу міцніша навіть за залізо; на судні немає такелажу,[32] немає і вітрил, які може зірвати вітер; немає парових котлів, які можуть вибухнути; тут неможливе виникнення пожежі, бо на кораблі немає нічого, що могло б займатися, окрім дерев'яних меблів та книг, тож вогню не буде на що поширюватися; немає вугілля, запас якого може вичерпатися (корабель управляється електричними апаратами); немає небезпеки нищівного зіткнення, бо судно єдине плаває морськими глибинами; йому не страшні бурі, тому що на глибині декількох метрів під рівнем моря панує святий спокій! Ось так, професоре! Це, без перебільшення, ідеальний підводний човен! Коли правду кажуть, що винахідник має більше впевненості у своєму судні, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то уявіть, яку безмежну довіру має до нього ваш покірний слуга, адже він є і винахідником, і конструктором, і капітаном цього судна!

Капітан Немо говорив дуже натхненно. Палкий погляд, поривчасті жести просто до непізнаваності змінили цю людину! Було видно, що він справді любить своє судно, як батько любить сина!

Я вирішив, що настав слушний момент поставити питання, яке мене так цікавило:

— Отже, капітане Немо, я маю честь спілкуватися з висококласним інженером.

— Так, пане професоре, — відповів він, — я навчався у Лондоні, Парижі і Нью-Йорку ще тоді, коли був жителем землі.

— Це багато що пояснює, але не все. Версію про існування якогось надсучасного судна відкинули з однієї причини: його спорудження було б неможливо приховати від суспільства. Як вам вдалося зберегти у таємниці будівництво такого надзвичайного підводного човна?

— Я продумав усе до найменших дрібниць, пане Аронаксе. І почав з того, що матеріали та готові частини майбутнього «Наутилуса» замовив у різних частинах земної кулі. Призначення кожного замовлення було вигаданим, але завжди правдоподібним. Постачальники отримували креслення, зроблені однією рукою, моєю, але підписані щоразу різними іменами — моїми псевдонімами.

— Мудро! Але все ще треба було зібрати докупи, змонтувати! Це вам не дитячий конструктор, який можна складати під столом…

— Пане професоре, моя корабельня була на безлюдному острові у відкритому океані. Саме там навчені мною робітники, мої відважні друзі, під моїм наглядом зібрали наш «Наутилус». Коли човен був готовий, вогонь знищив усі сліди нашого перебування на тому острові. Якби я тільки міг, то стер би його з лиця Землі!

— Я так собі думаю, що човен обійшовся вам в добру копійку!

— Пане Аронаксе, я знаю лік грошам, кожна тонна броненосця «Наутилуса» коштує одну тисячу сто двадцять п'ять франків. Важить судно тисячу п'ятсот тонн. Отже, копійка, яку я виклав за нього, становить приблизної два мільйони франків з урахуванням вартості устаткування

і чотирьох-п'яти мільйонів франків, якщо брати до уваги колекції та художні полотна.

— Ви дуже багата людина, капітане Немо.

— Казково багатий! Я легко міг би погасити державний борг Франції, який на час мого прощання з землею становив дванадцять мільярдів франків!

Я з повагою подивився на свого співрозмовника. Таке зізнання було занадто ризикованим, навіть якщо припустити, що я порядна людина і не маю звички виказувати чужих таємниць, до того ж навіки ув'язнена у стінах цього незвичайного корабля задля безпеки його капітана!

Розділ чотирнадцятий «Чорна ріка»

Площа, яку займає вода на поверхні земної кулі, становить три мільйони вісімсот тридцять дві тисячі п'ятсот п'ятдесят вісім квадратних міріаметрів.[33] Щоб було легше уявити, скажу, що вода займає понад тридцять вісім мільярдів гектарів земної поверхні. Об'єм Світового океану, колиски земного життя, становить двісті п'ятдесят мільйонів кубічних кілометрів, і якщо уявити цю рідку масу у формі кулі, то її діаметр становитиме чотириста льє, а вага — три квінтильйони тонн. Щоб осмислити ці цифри, необхідно знати, що квінтильйон співвідноситься з мільярдом, як мільярд з одиницею, тобто у квінтильйоні стільки мільярдів, скільки одиниць у мільярді. Образно кажучи, для того щоб вилити таку кількість води, усім земним рікам довелося б текти упродовж сорока тисяч років.

У геологічному минулому нашої планети за вогняним періодом настав водний. Земна поверхня була тоді ложем Світового океану. Пізніше, в силурійський період, розпочався процес утворення гір. З води виступили гірські вершини, над рівнем океану утворилися острови, які ховалися під воду під час потопів, а потім знову показувалися над поверхнею води, поєднуючись між собою і утворюючи материки. Співвідношення між просторами суші і води на Землі багато разів змінювалося, поки рельєф земної поверхні не став таким, яким ми його бачимо на географічних мапах сьогодні. Суходіл відвоював у води тридцять сім мільйонів шістсот п'ятдесят сім квадратних миль, або ж дванадцять мільярдів дев'ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.

За допомогою материків Світовий океан розділяється на п'ять головних частин: Арктичний Льодовитий океан, Антарктичний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан, Тихий океан.

Тихий океан, з якого почалася моя дивовижна подорож морськими просторами, простирається з півночі на південь, займаючи увесь простір між обома полярними колами, і з заходу на схід, між Азією і Америкою, протягом сто сорок п'ятого градуса довготи. Цей океан найспокійніший, його течії широкі і неквапливі, припливи і відпливи помірні, а опади рясні.

— Пане професоре, — озвався капітан Немо, перебиваючи мої думки, — якщо бажаєте, ми можемо точно визначити місце нашого перебування і встановити відправну точку подорожі. То як?

Я кивнув у відповідь. Слова не могли виразити мого захоплення від перспективи стати учасником навколосвітньої подорожі, та ще й не звичайної, а підводної!

— Гаразд, я накажу підняти судно на поверхню океану. Капітан Немо тричі натиснув кнопку електричного дзвінка. Щойно пролунав третій дзвінок, як насоси почали викачувати воду з резервуарів; стрілка манометра поповзла вверх, вказуючи на те, що тиск зменшується. Я спостерігав за приладом, доки стрілка нарешті не завмерла.

— Ось ми і на поверхні, — повідомив капітан Немо.

Ми пішли до центрального трапа. А далі піднялися залізними сходами наверх і через відчинений люк вийшли на палубу «Наутилуса».

Палуба виступала з води не більше, ніж на вісімдесят сантиметрів. Овальний корпус «Наутилуса» і справді нагадував сигару. Я звернув увагу на те, що його ребриста обшивка з листового заліза була схожа на луску — покриття тіла наземних плазунів. Тепер стало зрозуміло, чому це судно завжди сприймали за морську тварину навіть спостерігаючи за ним у найкращі підзорні труби. Посередині палуби я помітив незначну опуклість — то була шлюпка, прихована у корпусі човна. На носі й на кормі виступали дві невисокі кабіни з похилими стінками й ілюмінаторами у них. У носовій кабіні розміщувалися володіння стернового — рубка, а в задній було встановлено потужний прожектор, що освітлював підводний шлях.

Мені випала нагода помилуватися величним океаном погідної днини. Довгий корпус судна погойдувався на широких океанських хвилях. Лагідний східний вітерець мережив водну гладінь. Небосхил був чітким, і ніщо не заважало вести спостереження.

Але й погляд ні на чому було зупинити: ні острівця, ні скелі, ані сліду «Авраама Лінкольна» чи іншого корабля, нічогісінько… Неоглядна пустка!

Капітан Немо взяв у руки секстант і приготувався виміряти висоту сонця, аби визначити широту. Йому довелося почекати декілька хвилин, доки сонце не вигляне з-за хмари. Поки він спостерігав, жоден мускул його руки не здригнувся, ніби прилад тримала не жива рука, а кам'яна статуя.

— Південь, — сказав капітан, киваючи у бік люка. — Прошу, професоре…

Я востаннє кинув оком на жовтаві води, які, вочевидь, омивали японські береги, і мовчки зайшов усередину «Наутилуса». Ми пройшли в музей. Там капітан Немо за допомогою хронометра зробив необхідні розрахунки, визначив довготу точки перебування судна і звірив результат з попереднім кутомірним спостереженням. Він сказав:

— Пане Аронаксе, ми знаходимося під 137°15′ західної довготи.

— За яким меридіаном? — уточнив я, сподіваючись, що відповідь на це запитання розкриє таємницю, до якої національності належить капітан Немо.

— Пане професоре, — відповів він, — до наших послуг різні хронометри, виставлені по Паризькому, Гринвіцькому і Вашингтонському меридіанах. Але з поваги до вас я обрав Паризький.

Мені було приємно, але, на жаль, і ця спроба ненав'язливо з'ясувати національність капітана не увінчалася успіхом. На знак подяки я вклонився і постарався не виказати розчарування. А капітан Немо продовжував:

— Під 137°15′ західної довготи від Паризького меридіана і під 30°07′ північної широти, а точніше, за триста миль од берегів Японії. Отже, сьогодні, 8 листопада, опівдні, розпочинається наша навколосвітня подорож у товщі вод Світового океану.

— І нехай береже нас Господь! — додав я.

— А тепер, пане професоре, можете приступити до своїх занять. Я наказав взяти курс на північ-північний схід і йти на глибині п'ятдесяти метрів. Щоденно о восьмій вечора на карті буде відмічатися пройдений нами шлях. Музей-вітальня — до ваших послуг, як і бібліотека. А зараз я змушений вас покинути.

По цих словах капітан Немо уклонився і вийшов. Я мав час і можливість подумати про те, що побачив, і про своє майбутнє на борту «Наутилуса». Усі мої думки заполонила постать капітана «Наутилуса». Чи вдасться мені коли-небудь дізнатися, якої національності ця загадкова людина, що зреклася батьківщини і землі взагалі? Що породило в його душі ненависть до людства і чи це почуття не живиться бажанням помсти? А може, він один із тих невизнаних учених, геніїв, яких, як каже Консель, «образило суспільство»? Може, він сучасний Галілей чи жрець науки, як американець Морі — вчений, кар'єру якого перервали політичні події? Невідомо! Випадок закинув мене на борт його судна, і моє життя тепер залежить від його волі. Він зустрів мене холодно, але не відмовив у гостинності. А як розуміти те, що він жодного разу не потиснув моєї простягнутої руки і не подавав своєї?

Добру годину я роздумував, намагаючись збагнути, хто він такий — мудрий і загадковий капітан Немо. Та ось мій погляд упав на мапу Землі, розкладену на столі. Водячи пальцем по ній, я знайшов точку перетину довготи і широти, яку вказав капітан.

В океанах, як і на материках, є свої ріки. Це океанські течії, які різняться іншим кольором і контрастною температурою. Найдовший і найбільший потік теплої води у світовому океані, який власне є системою теплих течій у Атлантичному океані, іменується Гольфстрімом, що буквально перекладається як «тепла течія». На мапи земної кулі нанесено п'ять головних океанських течій із зазначенням їх напряму: перша — на півночі Атлантичного океану, друга — на півдні Атлантичного океану, третя — на півночі Тихого океану, четверта — на півдні Тихого океану а остання, п'ята, протікає південною частиною Індійського океану. Ймовірно, що у ті часи, коли Каспійське і Аральське моря й великі озера Азії були одним велетенським водоймищем, існувала і шоста потужна течія.

Початок навколосвітнього шляху «Наутилуса» пролягав у водах однієї з таких течій, яка на мапах позначена японською назвою «Куросіво», що в перекладі означає «чорна ріка». Вливається ця ріка у море з Бенгальської затоки, її зігріває щедре проміння тропічного сонця; далі її течія проходить через Малаккську протоку, протікає уздовж берегів Азії й, огинаючи їх у північній частині Тихого океану, зупиняється побіля Алеутських островів. Чорна ріка забирає з собою стовбури камфор, тропічні рослини, яскраво-синім забарвленням теплих вод вона різко контрастує з холодними тьмяними водами Тихого океану.

Я вивчав шлях цієї течії по мапі, намагаючись уявити, як вона вливається у безкрайні простори Тихого океану і губиться в них. Уява заполонила мене настільки, що я і не помітив, як до музею увійшли Нед Ленд і Консель.

Мої супутники були вражені чудесами, які побачили тут.

— Де ми перебуваємо? Де? — вигукнув канадець. — Може, у Квебекському музеї?

— Друзі! — сказав я, запрошуючи підійти ближче. — Ви на борту «Наутилуса», який торує свій шлях на глибині п'ятдесяти метрів.

— Якщо це каже пан професор, доведеться повірити, — промовив Консель. — Але буду відвертим: такий салон може здивувати будь-кого, навіть мене, фламандця!

— Це саме те місце, де належить дивуватися, мій друже! До речі, уважно оглянь вітрини, там є багато експонатів, що зацікавлять такого затятого класифікатора, як ти.

Я влучив у ціль, довго заохочувати мого слугу не довелося — він одразу ж схилився над найближчою вітриною і забурмотів собі під ніс щось на мові натуралістів: «черевоногі, клас тварин з типу молюсків, родина сурмачів, вид мадагаскарської ципреї…»

Тепер я був певен, що не почую Конселя ще довго. А от Неду Ленду довелося приділити увагу і відповісти на всі його запитання щодо моєї розмови з капітаном, бо він зовсім не цікавився конхіологією, тим паче тепер, коли його турбувало лише одне: як вибратися з цієї підводної тюрми.

Він завалив мене питаннями: чи дізнався я, хто він такий, цей дивний капітан, звідки він, куди прямує і наскільки глибоко має намір занурити під воду своє судно разом з нами?

Я терпляче розповідав йому про все, що знав. А оскільки знав я вкрай мало — практично нічого з того, про що він запитував, — то сам почав розпитувати гарпунера.

— Неде, а що ви чули й бачили, прогулюючись кораблем?

— Я нічого не бачив і нічого не чув! — нервово відповів канадець. — Ніхто з членів екіпажу не потрапив мені на очі! Хіба це можливо? Як на мене, то лише в одному випадку…

— В якому, уточніть, будьте ласкаві, — попросив я.

— Якщо тут і екіпаж електричний!

— Електричний? Тобто ви вважаєте, що судно обслуговується роботами?

— А-я-я! У це можна повірити, особливо якщо ти гарпунер і мало знаєшся на техніці. Але ви, пане професоре, — запитав Нед Ленд, — ви, мабуть, можете відповісти на просте запитання: скільки людей на цій залізній бочці? Ну скільки: десять, двадцять, п'ятдесят чи, може, сто?

— На жаль, і я не дам відповіді на це запитання, Неде! Не тому, що не хочу, а тому, що не знаю її. А зараз послухайте, що я вам казатиму. Забудьте свою абсурдну ідею заволодіти «Наутилусом» або втекти з нього. Це судно — справжнє чудо сучасної техніки. Я, між іншим, дуже щасливий, що дізнався про його існування і побачив зсередини механізм його управління. Багато хто вважав би за щастя опинитися на нашому місці хоча б заради того, щоб побачити всі ці дива! Тому раджу вам заспокоїтися. Нумо всі разом спостерігати за тим, що відбувається довкола нас.

— Що? Спостерігати? — вигукнув гарпунер. — Що можна побачити у цій залізній тюрмі? Стіни і перегородки! Ми пливемо, як сліпці…

Нед Ленд ще й докінчити своєї фрази не встиг, як у салоні раптом стало темно. Світло згасло так раптово, що я аж зойкнув від болю у очах, який зазвичай можна відчути при різкому переході від темені до яскравого світла.

Ми завмерли, хто де стояв, не уявляючи, що зараз буде — приємний сюрприз чи небезпека. Наш переляк посилив якийсь шурхіт, мені здалося, що залізна обшивка «Наутилуса» почала розсуватися.

— Нам кінець! Корпус тріщить по швах! — запанікував Нед Ленд.

— Навала зграї гідромедуз! — бурмотів Консель. «От вам і сучасні технології!» — сумно подумав я.

І враз салон знову освітився. Світло надходило ззовні, через величезні овальні ілюмінатори у стінах. А водні глибини освічувалися електричним світлом від човна. Лише кришталеве скло відділяло нас від океану! Я мимоволі здригнувся від жахливої думки, що от-от ця тендітна перегородка лусне і вода хлине у салон. Але я зібрався з думками і постарався тверезо осмислити, що може нам загрожувати. Я вже був абсолютно спокійним: масивні мідні рами ілюмінаторів надавали склу сталевої міцності.

Страх змінився зачудуванням! Морські глибини були добре освітлені у радіусі цілої милі від «Наутилуса». Перед нами постало надзвичайне видовище! Пером несила описати те, що ми побачили! І пензлем неможливо зобразити ніжність і водночас барвистість гамми підводного світу, гру променів світла у прозорих морських водах!

Прозорість морської хвилі безсумнівна. Встановлено, що морська вода чистіша, ніж вода найчистіших прісних джерел. Таку прозорість забезпечують мінеральні і органічні речовини, які є її складниками. У деяких частинах океану, наприклад поблизу Антильських островів, крізь сорокап'ятиметровий шар води можна бачити чистеньке піщане дно. А сонячні промені проникають на глибину трьохсот метрів! Але це все природні характеристики, а тут електричне світло! О, воно, спалахнувши у самому лоні океану, не просто освітлювало воду, а перетворювало водне середовище на пломеніючу рідину. Це було неперевершено!

Темінь всередині приміщення посилювала яскравість зовнішнього освітлення. Здавалося, що довкола нас, за ілюмінаторами, гігантський акваріум.

Оскільки у поле зору не потрапляло жодної нерухомої точки, складалося враження, що «Наутилус» стоїть на місці. Але це було не так, адже часом океанські води, які розсікав форштевень судна, проносилися у нас перед очима з неймовірною швидкістю.

Картина підводного світу нас зачарувала. Обіпершись на виступи віконних рам, ми мовчки спостерігали за тим, чого не міг бачити ніхто, крім нас — членів екіпажу і в'язнів «Наутилуса».

Мовчазне зачудування перервав Консель, який зробив простодушне зауваження:

— Ви бажали бачити, друже Неде, то дивіться!

— Вражаюче! Це просто вражаюче, — захоплено бурмотів канадець, забувши про свій гнів і про нещодавні плани втекти. — Тепер мені не прикро, що я не втримався на «Авраамі Лінкольні» і голодував понад добу! Таке диво того варте!

— Аж тепер мені стало зрозуміло, чим живе наш таємничий капітан! — вигукнув я. — Йому вдалося проникнути в особливий світ, який відкриває йому усі свої заповітні таємниці! Це може змусити забути про все земне…

— А чому не видно риб? Де риби? — цікавився канадець.

— Та нащо вам здалися ті риби, Неде, адже ви в них все одно не тямите? — запитав Консель.

— Це я не тямлю в рибах? Та я рибалка! — палко заперечив Нед Ленд.

Консель і Нед зчепилися у суперечці. Кожен із них вважав себе великим знавцем риб, от тільки рибалка Нед — зі споживацького погляду, а помічник дослідника Консель — з наукового.

Доречно дещо написати про риб, якщо ми так безцеремонно проникли у природне середовище їхнього проживання.

Відомо, що риби утворюють надклас класу хребетних. Визначення цього класу дуже чітке: «Хребетні тварини з подвійним кровообігом і холодною кров'ю, з парними чи непарними кінцівками у вигляді плавців, дихають зябрами, мають специфічний орган чуттів — грудну лінію на тілі і плавальний міхур, пристосовані до життя у воді». Риби поділяються на костистих і хрящових. Костисті — це риби, хребет яких кістковий; хрящові — це риби, хребет яких хрящовий. Усе просто, та це лише на перший погляд.

Мені було цікаво слухати, як сперечаються Нед Ленд і Консель.

Канадець, можливо, і не знав про такий поділ, тож Консель, краще обізнаний у цій царині, не міг не просвітити свого нового друга.

— Друже Неде, ви, без сумніву, рибалка над рибалками і взагалі — гроза усіх риб! Ви переловили їх… навіть не можу уявити скільки! Але можу побитися об заклад, що ви не маєте найменшого уявлення про те, як їх класифікують.

— Ну як їх можна класифікувати, Конселю? — серйозно запитав гарпунер і сам відповів: — На їстівних і неїстівних!

— Ну, існує й така класифікація, гастрономічна, — мовив Консель. — Але це споживацький підхід до риб. Ви краще скажіть, чим відрізняються костисті риби від хрящових?

— А от і скажу, Конселю, щоб ви не задирали носа.

— Гаразд, повірю на слово, що це ви знаєте. Але ви точно не знаєте, на які підрозділи поділяють ці два основні класи.

— Не маю жодного уявлення, — чесно відповів канадець.

— Так от, слухайте і намагайтеся запам'ятати! Костисті риби поділяються на шість груп. Хрящові ж риби, — читав лекцію Консель, — утворюють три ряди.

— І це все? — буркнув Нед.

— Не все, друже Неде! Тому що ще треба знати, на які роди, види і різновиди поділяються родини.

— Це непросто, любий Конселю! — сказав гарпунер і подивився в ілюмінатор. — Ось вам різновиди!

— Риби! — радісно вигукнув Консель. — Складається враження, що перед нами акваріум!

— А от і ні! Акваріум — це тюрма для риб, а тут вони на волі у природному середовищі, як птахи у небі, — заперечив я.

— Так-так… — замислився Консель. — Тут вони у себе вдома.

— Ви краще, друже Конселю, називайте риб, — попрохав Нед Ленд.

— Е ні, це вже не моя парафія, — відповів Консель, — з цим проханням звертайтеся до пана професора.

Консель і справді не розумівся на рибах. Класифікацію риб він знав на зубок, а чи зміг би він відрізнити тунця від макрелі? Я не впевнений. А от канадець, навпаки, не роздумуючи називав усіх риб.

— Ось це баліст, — сказав я.

— Китайський баліст, — уточнив Нед Ленд.

— Рід балістів, родина шорсткошкірих, ряд зрослощелепних, — додав Консель.

Я подумав, що вони удвох були б одним прекрасним натуралістом!

Канадець не помилявся. Дуже багато балістів з пласким тілом, зернистою шкірою і шипом на спинному плавці снували довкола «Наутилуса», наїжачившись колючками, які стирчали у чотири ряди по обидві сторони хвоста. Ну що може бути красивішим за китайських балістів, які виблискують у освітленій воді за кормою: зверху сірі, знизу білі, із золотими плямами на лусці. Поміж балістів плавали і скати, немов полотнища, що майорять на вітрі. Серед них я помітив рідкісного японського ската з жовтавою спиною, ніжно-рожевим черевцем і трьома шпичаками над оком. Я дуже зрадів, бо на власні очі переконався, що він існує.

До цього його зображення можна було побачити лише в одному альбомі японських малюнків; саме там якось побачив його Ласепед[34] і висловив припущення, що взагалі він існує лише в уяві художника.

Зо дві години підводні війська ескортували «Наутилус». Риби бавилися, виставляючи напоказ своє чудернацьке забарвлення, блиск луски і в'юнкість. Мені особливо запам'яталися зеленавий губан, барабулька, помічена подвійною чорною смугою, бичок, білий з фіолетовими плямами на спині і заокругленим хвостом, японська скумбрія, чудова макрель зі срібною головою і голубим тілом, блискучі лазурники, назва яких описує їх якнайкраще, рубчасті спариди з блакитно-жовтим плавцем, смугасті спариди з чорною перев'яззю на хвості, спариди-опоясці, які наче зашнуровані шістьома поперечними смугами, трубкороті, з рильцем у формі флейти, і морські бакаси, окремі з яких сягають метра завдовжки, японська саламандра, з вугре-подібних — мурена, озброєна великими гострими зубами, і один власне вугор, змієподібний, завдовжки шість футів, з маленькими очима і вишкіреними зубами, — усіх і не згадаю, це був величезний калейдоскоп! Просто жива колекція риб Японського і Китайського морів!

Ми не могли намилуватися тим, що бачили, і раділи як діти. Кожен із нас знайшов собі найприємніший спосіб спостереження за рибами: Нед Ленд називав їх, Консель класифікував, а я просто насолоджувався красою їхнього забарвлення, форм і рухів. Раніше мені ще ніколи не випадала нагода спостерігати за такими екзотичними рибами у їх природному середовищі.

Нам було цікаво спостерігати за рибами, а рибам, вочевидь, за нами. Їх приманювало до «Наутилуса» електричне світло. Вони пливли просто до наших ілюмінаторів незчисленними зграями.

Раптом усередині приміщення засвітилося світло. Залізні стулки засунулись, і казкове видиво зникло. Я не хотів повертатися до реальності, але погляд мимовільно вловив інструменти, розвішані на стіні. Стрілка компаса все ще показувала напрямок на північ-північний схід, манометр — тиск у п'ять атмосфер, показник, що точно відповідав глибині п'ятдесят метрів нижче рівня моря, а електричний лаг — швидкість п'ятнадцять миль за годину.

Я сподівався, що ось-ось зайде капітан Немо, але він не з'являвся. Хронометр показував п'яту годину.

Нед Ленд і Консель пішли до своєї каюти, а я — до своєї. Обід вже чекав мене на столі. Меню цього разу було таким: перше блюдо — суп із молодих морських черепах, друге — барвена, яка славиться білою, дещо шаруватою м'якоттю і печінка якої, уміло приготовлена, вважається делікатесом, а ще філе риби з родини окуневих, яке на смак виявилося навіть смачнішим, ніж лососеве м'ясо.

Цілий вечір я читав, писав і роздумував. Коли ж мене почав знемагати сон, я із задоволенням ліг у своє ложе з морської трави і міцно заснув. А «Наутилус» плив собі без перешкод, і йому допомагала швидка течія Чорної ріки.

Розділ п'ятнадцятий Письмове запрошення

У ніч на 9 листопада я проспав не багато не мало — дванадцять годин! Мабуть, організм вирішив як слід відпочити від надлишку нових вражень. Консель за звичаєм прийшов поцікавитися «як спалося панові професору». Його новий друг, канадець, спав, як дитина, до обідньої пори і ще й не думав прокидатися.

Консель торохтів щось без угаву, засипав мене питаннями, але я ще був сонний, тож майже не слухав його і відповідав невлад. Коли я трохи прочуняв, мені знову стало не до мого славного слуги, — я був стривожений тим, що капітан Немо не приєднався до нас у салоні під час вчорашнього шоу. Я сподівався побачити його сьогодні.

Я встав і зодягнувся у свій новий вісонний[35] одяг. Якість тканини не дуже сподобалася Конселю, котрий звик, що «пан професор» одягається бездоганно. Довелося йому пояснити, що ця тканина виготовлена з міцних шовковистих ниток бісуса, за допомогою яких двостулкові молюски кріпляться до своєї черепашки, так званої «пінни», і розповісти, як багато їх зустрічається біля берегів Середземного моря. Я провів для Конселя короткий екскурс в історію цих ниток. Мій слуга був вражений тим, що екіпаж «Наутилуса» не потребував ані бавовни, ані вовни; він ніяк не міг уявити, що матеріал для одягу забезпечує море!

Зодягнувшись, я відпустив слугу і пішов у салон. Там нікого не було.

Я заходився вивчати конхіологічні скарби, якими рясніли вітрини. Я розглядав гербарії рідкісних морських рослин, які навіть у засушеному стані зберегли яскравість барв. Тут були кільчасті кладостефи, пластинчаті падини, каулерпи, подібні до виноградного листя, пагорбкові каллі-тамніони, ніжні яскраво-червоні цераміуми, тендітні багрові віялоподібні агаріуми та інші водорості, що утворюють густі зарості, в яких ховаються рибки.

За цим заняттям непомітно минув день, але капітан Немо так і не вшанував мене своїм візитом. Залізні стіни вітальні більше не оголяли ілюмінаторів. Хтось, напевне, дбав про те, аби ми, гості чи в'язні судна, не збожеволіли від надлишку вражень.

«Наутилус» тепер притримувався курсу на схід-північний схід і йшов на глибині до шістдесяти метрів зі швидкістю дванадцять миль за годину.

Наступний день минув, як і попередній: ніхто з екіпажу «Наутилуса» не показувався. Щоправда, Нед і Консель, яким швидко набридло відлежувати боки у каюті, більшу частину дня провели зі мною у музеї. Відсутність капітана справляла на них, та й на мене також, гнітюче враження. Можливо, цей дивак чого доброго занедужав? А може, він передумав бути з нами дружелюбним? Це ще гірше!

Але нам було гріх на щось скаржитися, як цілком слушно зауважив Консель, адже ми мали повну свободу у межах судна, нас ситно і смачно годували і не змушували виконувати ніякої важкої роботи, та що там, у нас навіть не було жодних обов'язків! До того ж нас перенесли у підводну реальність і зробили співучасниками навколосвітньої подорожі морськими глибинами, а така нагода випадає далеко не кожному! На що ж було скаржитися? Щодо мене, то я був задоволений з такого несподіваного повороту своєї долі і навіть дякував їй за те, що тоді зі мною відбувалося.

З того таки дня я почав вести записи поточних подій, тому можу відновити усі наші пригоди докладно і достовірно. Здається, я ще не говорив, що папір, який капітан Немо надав мені для ведення записів, був також виготовлений з морських водоростей! Це, зізнаюся, додавало мені натхнення.

Отже, 11 листопада я прокинувся рано вранці від притоку свіжого повітря і здогадався, що «Наутилус» піднявся на поверхню океану «подихати» та наповнити резервуари киснем. Мені дуже захотілося подивитися на океан, тож я поспіхом зодягнувся і вибіг на палубу.

Була шоста година ранку. Хмарило, і сіре сумне море злегка брижилося, але загалом було спокійне. Я думав, чи з'явиться капітан Немо сьогодні? По правді сказати, я дуже сподівався зустріти його на палубі. Але тут нікого не було, лише стерновий, якого я досі не бачив, справно управляв судном, безвилазно перебуваючи у рубці. Я примостився на підвищенні, яке власне було корпусом шлюпки, і жадібно вдихав насичене сіллю повітря.

Поволі кволе проміння вранішнього сонця розсіяло туман. У східній частині обрію показався променистий диск. Море під його промінням спалахнуло, мов порох. Високі лапаті хмари забарвилися у прекрасні ніжні напівтони, а їх обрамлювали, немов мереживом, перисті хмаринки, так звані котячі язички, які віщували вітряну погоду.

Але що таке вітер для «Наутилуса», який не боявся навіть бурі!

Я з радістю зустрічав схід сонця, життєдайне явище природи, аж раптом почув чиїсь кроки.

«Нарешті капітан Немо», — подумав я і вже приготувався привітати його, але обернувшись, побачив його помічника. Він вийшов на палубу і, здається, не помічав моєї присутності. Приставивши до очей підзорну трубу, він дуже уважно оглядав небосхил. Закінчивши спостереження, він підійшов до люка і промовив фразу, яку я мимоволі запам'ятав дуже добре, бо чув її щоденно за подібних обставин:

«Nautron respoc lorni virch!»

Але я й гадки не мав, що означала ця фраза.

Вимовивши ці загадкові слова, помічник капітана зійшов униз. Я подумав, що «Наутилус» зараз почне занурюватися під воду, тому також повернувся усередину.

Минуло п'ять монотонних днів, — нічого не відбувалося, змінювалося лише меню. Щоранку в один і той самий час помічник капітана оглядав у підзорну трубу виднокіл і повторював наведену вище фразу. А капітан Немо так і не виявив бажання поспілкуватися зі мною. Я вже було вирішив, що більше ніколи не побачу його і перестав сподіватися на зустріч. Але 16 листопада, увійшовши до своєї каюти разом з Конселем і Недом, я помітив на столі адресовану мені записку.

Я одразу ж прочитав текст, написаний французькою мовою, але готичним шрифтом, який нагадував літери німецького алфавіту. Ось, що там було написано:

«Панові професору Аронаксу. На борту „Наутилуса“ 16 листопада 1867 року Капітан Немо запрошує пана Аронакса взяти участь у полюванні; яке відбудеться завтра вранці у його лісах на острові Креспо.

Капітан Немо сподівається, що ніщо не завадить професорові прийняти його запрошення. Він буде радий, якщо супутники пана професора захочуть приєднатися до нашої екскурсії. Командир „Наутилуса“ капітан Немо».


— На полювання? — вигукнув Нед.

— Та ще й у його лісах на острові Креспо! — здивовано додав Консель.

— Оце новина! Капітан уміє дивувати! — сказав я.

— Виявляється, інколи цей чоловік ступає на землю? — запитав Нед Ленд.

— Здається, у запрошенні все сказано однозначно, — відповів я, перечитуючи записку капітана.

— Не ввічливо відмовлятися від запрошення без вагомої на те причини, — заявив канадець. — А от коли ми опинимося на суходолі, обдумаємо, як і що нам робити далі. І попри все інше, я б не відмовився від шматка свіжої дичини.

Я не міг збагнути, як поєднати ненависть капітана Немо до континентів і островів із його запрошенням на полювання у лісах Креспо.

— Давайте спершу з'ясуємо, що це за острів! — запропонував я товаришам.

Ми утрьох нависли над мапою. Я одразу ж знайшов позначення цього острівця під 32°40′ південної широти і 167°50′ західної довготи. У додатку до мапи зазначалося, що цей острів відкрив у 1801 році капітан Креспо і що на старовинних іспанських мапах він значиться як Rossa de la Plata, що означає «Срібний бескид».

З цих даних я зробив висновок, що ми перебували приблизно за тисячу вісімсот миль від нашої відправної точки і що «Наутилус» змінив курс, повернувши на південний схід.

Я вказав своїм супутникам на скелястий острівець, який губився у північній частині Тихого океану.

— Знаєте, що я про це думаю? — запитав я. — Якщо капітан Немо і виходить інколи на сушу, то обирає абсолютно безлюдні острови!

Консель ніяк не відреагував на моє спостереження, а Нед Ленд, вочевидь розчарований, лише похитав головою. Потім обидва пішли до себе. Після вечері, яку подав мовчазний і безпристрасний стюард, я ліг спати дещо стривожений.

Прокинувшись уранці 17 листопада, я відчув, що «Наутилус» стоїть на місці. Хутко зодягнувшись, я пішов до вітальні.

Як я і очікував, капітан Немо був там — він чекав на мене. Коли я увійшов, він підвівся, привітався і запитав, чи приймаю я його запрошення на полювання.

Оскільки він не вважав за потрібне пояснювати, чому аж вісім днів не виходив на контакт зі мною, я теж вирішив не торкатися цієї теми і лише повідомив, що разом зі своїми супутниками радо складу йому компанію. Але я не зміг стриматися від запитання:

— Вибачте, капітане Немо, чи можна вас запитати?

— Будь ласка, професоре, — відповів він. — Якщо зможу, обов'язково дам відповідь.

— Як сприймати той факт, що ви, капітане, розірвавши будь-які зв'язки із землею, володієте лісами на острові Креспо?

— Шановний професоре, — відповів капітан Немо, — ліси моїх володінь не потребують ані сонячного світла, ані тепла, у них не водяться леви, тигри, пантери, там ви не зустрінете жодної чотириногої тварини. Про існування цих лісів знаю лише я один і ростуть вони лише для мене одного… Це не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси? — перепитав я.

— Підводні, професоре.

— І ви пропонуєте нам побувати у цих лісах?

— Щиро запрошую! — промовив капітан Немо.

— А як туди дістатися — пішки?

— І ніг не замочивши, — запевнив він.

— Ще й полювати там?

— Неодмінно полювати.

— То треба взяти рушниці.

— Обов'язково.

Я подивився на капітана Немо, як зазвичай люди дивляться на диваків, а якщо бути відвертим до кінця, як на безумця.

«У цього пана, вочевидь, не все в порядку з головою, — подумав. — Тепер зрозуміло, чому він не показувався більше тижня, мабуть, у нього був період загострення. Як знати, а чи здоровий він зараз? Цікаво, на човні є особистий психіатр? Чи цей безумець, як усі інші, вважає себе здоровим? Тим гірше для нас… Шкода! Я гадав, що маю справу з диваком. Неприємна ситуація, але терпима. А виявляється, він божевільний! Це вже не смішно…»

Гадаю, ці думки були у мене на лобі написані, але капітан Немо лише кивком голови запросив слідувати за ним. Оскільки з курсу психотерапії я добре знав, що безумцям краще не перечити, то без зайвих слів підкорився.

Ми увійшли до їдальні, де вже було подано сніданок на дві персони.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, — прошу вас почуватися як удома. За сніданком ми продовжимо нашу розмову. І пам'ятайте, що я запросив вас у ліс, а там ресторанів немає! Тому раджу наїстися ситно, бо обідати, вочевидь, ми будемо дуже пізно.

Сніданок я оцінив. У меню було включено рибу, шматочки голотурій-трепангів, пресмачні зоофіти, приправлені пікантним соусом з морських водоростей, так званих порфір і лоуренсій. Пили ми чисту воду, додаючи в неї по декілька крапель настоянки, приготовленої так, як це роблять на Камчатці — із водоростей, що відомі як родименії лапаті.

Спочатку капітан Немо їв мовчки. Згодом, наситившись, звернувся до мене:

— Пане Аронаксе, я прекрасно розумію, що, отримавши моє запрошення на полювання в острівних лісах, ви подумали, що я непослідовний і непринциповий. Коли ж ви дізналися, що це підводні ліси, то записали мене до когорти божевільних. Проте я раджу вам ніколи не робити квапливих висновків про людей.

— Але капітане, повірте…

— Вислухайте мене до кінця і лише після цього вирішуйте, чи доцільно звинувачувати мене в непослідовності та божевіллі.

— Вибачте. Я вас слухаю.

— Пане професоре, ви, безумовно, знаєте, що людина може перебувати під водою, маючи необхідний запас повітря при собі. Виконуючи підводні роботи, водолаз, одягнений у водонепроникний костюм, із захисним шоломом на голові, отримує повітря через спеціальний шланг, з'єднаний з насосом, який подає повітря з балона.

— Ви говорите про скафандри, водонепроникні костюми для занурення під воду, — здогадався я.

— Так, це скафандри! Але людина, одягнена у скафандр, обмежена у своїх діях. Вона прив'язана гумовим повітропроводом до його джерела, як пес ланцюгом до своєї буди. Повірте, якщо нас так само прикувати до «Наутилуса», то ми б недалеко помандрували від нього.

— А хіба є спосіб, який дасть змогу уникнути скутості?

— Є. Я перевіряв його особисто безліч разів.

Я був надто здивований, щоб якось реагувати, тому лише благав усім своїм виглядом: «Розповідайте далі!» Тож капітан Немо продовжував:

— Користуючись приладом Рукейроля — Денейруза, який розробив ваш співвітчизник, а я удосконалив відповідно до своїх потреб, ви можете без будь-якої загрози для здоров'я зануритися у середовище з абсолютно іншими фізіологічними умовами. Цей прилад фактично є балоном з товстого листового заліза, в який під тиском п'ятдесят атмосфер нагнітається повітря. Такий балон кріпиться на спині водолаза, як солдатський рюкзак. У верхній частині балона міститься щось на зразок ковальських міхів, що й регулюють тиск повітря, підтримуючи його на потрібному рівні. Вам, мабуть, цікаво, як я удосконалив прилад Рукейроля… Так от, у приладі, який я взяв за основу, дві гумові трубки з'єднують балон зі спеціальною маскою, яку водолаз надягає на обличчя; при цьому одна трубка призначена для вдихання свіжого повітря, а друга — для видихання відпрацьованого повітря; залежно від потреби, водолаз натискає язиком клапан відповідної трубки. Такий метод непридатний для використання на дні моря під значним тиском верхніх шарів води. Тому мені доводиться одягати на голову мідний шолом з двома трубками — для вдихання і видихання.

— Чудово, капітане Немо! Але й це не є універсальним способом, адже запас повітря швидко вичерпується, а коли відсоток кисню у ньому впаде до п'ятнадцяти, воно стає непридатним для дихання.

— Приємно мати за співрозмовника таку освічену людину, як ви, професоре, — сказав капітан Немо. — Але не забувайте, що насоси «Наутилуса» нагнітають повітря у балон під великим тиском, для водолаза ж це означає, що він буде забезпечений киснем упродовж дев'яти-десяти годин.

— Тепер все зрозуміло, — відповів я. — Та ще мені цікаво, яким чином, капітане, ви освітлюєте собі шлях на дні океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Отже, водолаз на спині закріплює балон зі стисненим повітрям, а на пояс прив'язує цей апарат. Він складається з елемента Бунзена, який я заряджаю не двохромистим калієм, як прийнято, а натрієм. Індукційна котушка вбирає в себе електричний струм і направляє його до ліхтаря, що має особливу конструкцію. Цей ліхтар складається зі змієподібної скляної трубки, наповненої вуглекислим газом. Коли апарат виробляє електричний струм, газ світиться досить яскраво. Як бачите, я вільно дихаю і бачу усе, що мене оточує під водою.

— На усі мої заперечення ви, капітане Немо, відповідаєте настільки вичерпно, що я не смію більше сумніватися щодо надійності і відповідності своєму призначенню апаратів Рукейроля та Румкорфа. Та все ж я сподіваюся на реванш, тому ризикну запитати вас про рушниці, з якими ми маємо вирушити на підводне полювання.

— Ще не час для реваншу. Я ж мав на увазі не вогнепальну зброю.

— Отже, рушниці стріляють стиснутим повітрям?

— Ну звичайно! Я ж не можу виготовляти порох на своєму судні, не маючи ні селітри, ні сірки, ні вугілля! Якщо ви не передумали, пане Аронаксе, то самі переконаєтеся, що підводні мисливці ощадливо витрачають кисень і кулі.

— Мені все ж здається, що за умов напівтьми, яка панує на дні океану, і надзвичайної щільності водного середовища кулі мають мало шансів влучити у ціль з великої відстані, а тим паче вони не можуть бути смертоносними.

— Навпаки, шановний! Кожен постріл з такої зброї несе смерть. Навіть якщо куля лише зачепить тварину, жертва впаде немов уражена блискавкою.

— А чому?

— Тому що ці рушниці заряджені не звичайними кулями, а снарядом, винайденим австрійським хіміком Леніброком. Я маю багато таких снарядів, їх вистачить надовго, просто повірте в це.

— Не маю жодних підстав не вірити вам, капітане Немо, — промовив я і поцікавився: — А що це за снаряд?

— Це скляні капсули у сталевій оболонці з важким дном зі свинцю, — справжні лейденські банки в мініатюрі! Вони несуть у собі електричний заряд високої напруги. За найменшого поштовху вони розряджаються — і тварина, навіть наймасивніша, падає замертво.

— Вивішую білий прапор! — відповів я, встаючи з-за столу. — Тепер я впевнений у безпечності й успішності полювання, мені бракує лише водолазного костюма і рушниці, ютовий супроводжувати вас хоч на край світу!

Капітан Немо здавався задоволеним, хоч і жодним чином не виказав цього. Він повів мене на корму «Наутилуса». Проходячи повз кімнату Конселя і Неда, я гукнув їх, і вони відразу приєдналися до нас. Ми увійшли в камеру, де на нас чекали водонепроникні костюми для підводної прогулянки.

Розділ шістнадцятий Прогулянка підводною рівниною

Камера розміщувалася поруч з машинним відділенням і слугувала одночасно арсеналом та гардеробною «Наутилуса». На стінах висіло близько дюжини гумових скафандрів.

Побачивши скафандри, Нед Ленд з порога запротестував:

— Навіщо? Я не вдягатиму цього!

— У такому випадку, Неде, тобі доведеться відмовитися від полювання, адже острів Креспо — підводний, — сказав я.

— Ну і нехай! — відповів гарпунер, розчарований через те, що мрія поласувати свіжим м'ясом залишиться лише мрією. — І ви хочете сказати, що начепите на себе цей маскарадний костюм?

— Доведеться це зробити, Неде!

— Як собі хочете, — мовив канадець, знизуючи плечима, — але я за власною волею у таке обмундирування не влізу, хіба що хтось мене силоміць змусить це зробити.

— Ніхто вас ні до чого не примушує, пане Ленд! — промовив капітан Немо.

— А ви, Конселю, ризикнете прогулятися в цьому наряді? — поцікавився Нед.

— Куди пан професор, туди і я, — відповів мій вірний слуга.

Капітан Немо викликав двох матросів, і вони допомогли нам зодягнутися у важкі водонепроникні скафандри, скроєні з цільних шматків гуми. Водолазна апаратура, розрахована на високий тиск, нагадувала броню рицаря доби середньовіччя, але мала перевагу в еластичності. Скафандр складався з шолому, куртки, штанів і чобіт на товстій свинцевій підошві. Тканина куртки підтримувалася зсередини чимось подібним до кіраси з мідних пластинок — це захищало грудну клітку від тиску води і забезпечувало вільне дихання; рукави переходили у м'які рукавиці, які не обмежували рух пальців.

Ці вдосконалені скафандри були набагато кращими за свої прототипи, що виготовлялися у XVIII столітті: лати з пробкового дерева, камзоли та інший одяг, призначений для занурення під воду.

Капітан Немо, матрос-богатир із команди «Наутилуса», Консель і я зодяглися у скафандри. Треба було ще тільки одягнути на голови металеві шоломи. Та перш ніж зробити це, я попросив дозволу у капітана Немо на ознайомлення з нашими рушницями.

Мені подали звичайну на вигляд рушницю, сталевий приклад якої, порожнистий усередині, був дещо більшим, ніж у вогнепальної зброї. Приклад слугував резервуаром для стиснутого повітря, що вривалося у дуло одразу, коли курок відкривав клапан резервуара. В обоймі вміщувалося зо два десятки електричних куль, які подавалися в дуло механічним способом за допомогою спеціальної пружини. Після кожного пострілу рушниця заряджалася автоматично.

— Капітане Немо, яка чудова ваша зброя. Мені так хочеться випробувати її, — сказав я.

— Незабаром ви матимете таку можливість, — відповів капітан.

— Але… як ми опустимося на дно?

— Зараз «Наутилус» стоїть на мілині, щоб бути точним, на глибині десяти метрів, тож ми можемо просто вийти назовні.

— Та як же ми вийдемо?

— Зараз побачите!

І капітан Немо першим одягнув на голову шолом. Консель і я зробили те саме. Канадець, посміхаючись, побажав нам «вдалого полювання».

Комір куртки мав мідне кільце з гвинтовою нарізкою, на яку накручувався кулястий металевий шолом. Через три товсті оглядові скла у шоломі можна було, повертаючи голову, дивитися на всі боки. Відкривши вентиль апарата Рукейроля, який висів на спині, я причепив до пояса лампу Румкорфа і взяв у руки рушницю.

Важкий скафандр і підбиті свинцем чоботи, здавалося, прибили мене до підлоги. Я засумнівався, чи зможу ступити бодай крок.

Та все було передбачено. Щось чи хтось уштовхнув мене у маленьку кабінку поряд з гардеробною. Решта у такий же спосіб опинилися біля мене. Я почув, як за нами зачинилися двері, і наступної миті ми опинилися у непроглядній пітьмі.

Через декілька хвилин я почув пронизливий свист, потім відчув пронизливий холод. Мабуть, у машинному відділенні відкрили вентиль і в кабіну впустили воду. Щойно вода заповнила приміщення, відчинився розсувний отвір у корпусі «Наутилуса». Зовні панувала тьма. Вже через хвилину я намацав ногами морське дно.

Чи вистачить мені письменницького хисту описати враження від цієї незвичайної прогулянки? Словами не відтворити чудес океанічних глибин. Пензлю живописця не передати красу водної стихії, то чи можливо описати її пером?

Попереду йшов капітан Немо, а матрос замикав колону екскурсантів. Ми з Конселем трималися поруч, так ніби могли ділитися враженнями, перебуваючи у шоломах!

Я більше не відчував ваги скафандра, чобіт, балона за спиною і металевого шолома, в якому моя голова метлялася, як ядро мигдалю у своїй шкаралупці! Адже все, що занурюється під воду, втрачає свою вагу рівно настільки, скільки важить витіснена ним вода. Я подумки благословляв цей закон природи і дякував його відкривачу Архімеду за те, що розумію, чому так відбувається. Завдяки цьому закону я у таких неприродних для людини умовах не перетворився на інертну масу, а, навпаки, міг рухатися, хоч і не так вільно, як на землі.

Тож поки що наші ліхтарі чекали своєї черги. Як не дивно, але дно океану, що лежало під тридцятьма футами води, яскраво освітлювалося небесним світилом. Ми могли ясно бачити предмети довкола нас у радіусі ста метрів. Далі ультрамаринові барви морських глибин поступово згасали, ущільнювалися аж до повного розчинення у туманному безмежжі.

Ми йшли по піску, залежаному і щільному, припорошеному пилом мушель. Припливи і відпливи, які поборознили приморські пляжі, на ньому не залишили і сліду. Піщаний килим був сліпучо яскравим і відбивав світло сонячного проміння, як рефлектор. Я завжди дивувався, чому вода світиться начебто з дна, зсередини. Тепер я збагнув, що є джерелом такого сяяння! Хто повірить у те, що на глибині тридцяти футів під поверхнею океану так само світло, як і на землі гожої днини? Людям, звиклим до холодного електричного світла земних міст, важко уявити силу відбиття сонячного і електричного проміння у морських водоймах. Там, на землі, електричне світло, пронизуючи повітря, насичене пилом, справляє враження освітленого туману. А на морі, над водою і під нею, електричні промені стають дуже потужними.

Ми поволі віддалялися від «Наутилуса». Після п'ятнадцяти хвилин прогулянки пломеніючим піском контури корпуса нашого судна здавалися підводним рифом, а ще через деякий час злилися з масою води і стали невидимими для нас. Але ми спокійно йшли далі, знаючи, що коли стемніє і настане час повертатися, яскраве світло його прожектора вкаже нам шлях до нашого підземного пристанища.

Ми простували піщаною рівниною, яка, здавалося, не має ні початку, ні кінця. Я ногами ішов, а руками плив, розсуваючи водну завісу перед собою, яка замикалася за моєю спиною, а тиск води миттєво стирав сліди моїх кроків на піску.

Була десята година ранку. Похилі сонячні промені переломлювалися у воді, яку призмі, і прикрашали ребра скель, водорості, мушлі, поліпи сімома кольорами сонячного спектра. Я відчував естетичну насолоду від дивовижного поєднання барв, від невпинної зміни зеленого, жовтого, оранжевого, фіолетового, синього, блакитного й червоного, як на палітрі маляра, захопленого чудовим пейзажем! Як же я шкодував тоді, що не можу поділитися з Конселем враженнями, які хвилювали мою уяву, разом із ним радіти цьому святу підводного життя! «Ну чому я не знаю мови жестів, щоб мати змогу обмінюватися думками з іншими, як це роблять капітан Немо і матрос, що супроводжує нас у цій прогулянці?», — бідкався я. Не маючи можливості інакше виявити своє захоплення і емоції, що полонили мене, я говорив сам з собою, вигукував щось, забуваючи, що таким чином даремно витрачаю дорогоцінний запас повітря.

Поліпи та голкошкірі застилали піщане дно. Різновиди ізід, трубчасті корали — корнулярії, які живуть осібно, грона первісних так званих «білих коралів», грибоподібні фунги, вітряниці, прирослі до ґрунту мускулистими підошвами, разом утворювали прекрасний квітник. Дно, по якому ми ступали, було заслане незчисленними блискучими морськими гребінцями, морськими молотками, донаксами, справжніми мушельками-стрибунцями, трохусами, червоними шоломами, смугастими крилатками, півниками, серцевидками й іншими створіннями океану-фантазера.

Мені невимовно жаль було наступати на них своїми важкими чоботами, але вибору не існувало: треба було йти далі, і ми йшли. Над нами пропливали групи фізалій з бірюзовими щупальцями, які плавно гойдалися, медузи з опаловими або ніжно-рожевими парасольками з лазуровою облямівкою захищали нас від надто щедрого сонячного проміння, а медузи-пелагії, люмінесціюючи, могли б освітлювати нам дорогу вночі!

Через певну відстань нам довелося іти по іншому ґрунту. Піщане плато змінив в'язкий намул з величезної кількості кремнеземових або вапнякових черепашок. Потім ми проходили крізь зарості водоростей. Ці підводні луки були такими м'якими, що їм не склали б конкуренції навіть найдорожчі килими. Водорості не лише стелилися по дну, але й були у нас над головами. Морські рослини, сплітаючись стеблами, стриміли над поверхнею вод.

Водорості — це одне з чудес царства флори. До них належать і найменші, й найбільші рослинні організми Землі. Під водою можна поряд побачити крихітні рослинки, сорок тисяч яких поміщаються на площі у п'ять квадратних міліметрів, і бурі водорості завдовжки до сотні метрів.

Під час прогулянки я намагався не втратити відчуття часу, а тому спостерігав за сонячними променями. Після півторагодинного перебування під водою за межами «Наутилуса» я помітив, що вони, падаючи прямовисно, уже не заломлювалися у воді. Гра барв припинилася, сапфірові і смарагдові кольори потьмяніли і розсіялися. Ми йшли і чули, як гучно відлунює кожен наш крок. Найменший звук розповсюджувався зі швидкістю, незвичною для нашого слуху. Це все пояснюється тим, що вода є кращим провідником звуку, ніж повітря: швидкість звуку у рідкому середовищі учетверо вища, ніж у повітряному.

І ось дорога повела нас униз по розлогому плавному спуску. Сонячне проміння втрачало свою силу. Тепер ми зайшли на глибину сто метрів і витримували тиск у десять атмосфер. На щастя, я не страждав від підвищеного тиску. Відчував лише легкий біль у пальцях ніг, але це скоро минуло. Я навіть не змучився, хоча це було дивно, враховуючи, що наша прогулянка вже тривала щонайменше дві години і що я був у такому незвичному спорядженні. Підтримуваний водою, я рухався з надзвичайною легкістю. Усе це зайвий раз підтверджувало надійність скафандрів і їх відповідність умовам.

На глибині трьохсот футів я все ще ловив останні відблиски сонця, що вже заходило за обрій. Смеркало, і денне світило покірно поступалося своїм постом. Та ми все ще обходилися без апарата Румкорфа.

Раптом капітан Немо зупинився. Я підійшов до нього, і він указав мені на якусь темну масу, що виступала з напівтьми неподалік від нас.

«Ось і острів Креспо», — здогадався я.

Розділ сімнадцятий Підводний ліс

Ми підходили до володінь капітана Немо. Він вважав околицю острова Креспо своєю і привласнив її за тим самим правом, що первісна людина привласнила увесь світ у перші дні його створення. Він міг не боятися вторгнення на свою територію, бо навряд чи знайшовся би сміливець, що захотів із сокирою в руках проторувати собі шлях крізь підводні зарості.

Ми стояли на узліссі, це місце було, мабуть, одним із найкращих серед усіх багатющих володінь капітана Немо. Перед нами розкинувся розлогий підводний ліс, величезна територія, на якій росли гігантські рослини.

Щойно ми увійшли у це природне міцне склепіння, як я звернув увагу на своєрідне явище, з яким ще жодного разу не стикався у своїй науковій практиці. Жодна травинка не стелилася по дну, жодна гілка не була зігнутою і не росла горизонтально — уся рослинність тягнулася вгору! Навіть найменші стеблини і волоконця не гнулися долу, а виструнчилися, немов залізні прути. Фукуси і ламінарії, скорені щільністю оточуючого середовища, тягнулися угору по прямій лінії перпендикулярно поверхні океану.

Я не одразу призвичаївся до дивного лісу, а особливо важко було адаптуватися до напівтьми. До того ж піщаний ґрунт був усіяний гострим камінням, тому йти стало доволі важко. Та коли я трохи призвичаївся, то знову почав насолоджуватися прогулянкою.

Підводна флора здалася мені напрочуд багатою, навіть багатшою, ніж у арктичних чи тропічних зонах, які вважаються її царством. Спочатку я навіть не міг розрізнити, що тут належить до рослинного світу, а що до тваринного: зоофітів приймав за водорості, тварин — за рослини.

Я помітив, що більшість рослин лише прикріпляються до ґрунту, а не ростуть з нього. Тобто підводні рослини не мають коріння, і від землі їм потрібна лише опора, а не життєдайні соки, — вони однаково ростуть на камені, мушлях, піску чи гальці. Все, що їм необхідне для росту і буяння, є у воді, вона підтримує їх і живить. Більшість рослин мають пластинчасту пишну форму. Переважні кольори підводної фауни — рожеві, червоні, жовтаві, зелені, руді та бурі. Тут я побачив деякі рослини, що у засушеному вигляді були експонатами музею на борту «Наутилуса». Деякі мені дуже сподобалися: віялоподібна падина-павонія, яка, здавалося, жадає подуву вітерцю, червоногарячі цераміуми, ламінарії (або, інакше, морська капуста — їстівна водорість з великим вмістом йоду, що має виструнчені стрічкоподібні подвійно розгалужені листки); нитковидні нереацисти, галуззя яких розросталося на п'ятнадцять метрів уверх, букети нитчастих дудчаток, стебла яких унизу тонкі, а вверху товсті, і безліч інших морських рослин, на яких чомусь не було квітів. Один натураліст якось сказав: «Тварини у воді подібні квітам, а рослини позбавлені квітів». Такою була природа водного середовища, отаке його дивацтво! З погляду мешканця суші це було аномалією.

Поміж деревоподібними рослинами, які розмірами не поступалися деревам помірного поясу, виднілися колонії шестипроменевих коралів — справжні квітучі чагарники! На живоплотах із зоофітів пишно цвіли коралоподібні меандрини, посмуговані звивистими борозенками, жовтуваті зірчасті корали каріофілеї з прозорими щупальцями, пучки схожих на трави зоантарій.

Десь о першій годині капітан Немо дав сигнал зупинитися. Зізнаюся щиро, що я цьому дуже зрадів. Ми присіли під покровом аларій зі стрічкоподібною сланню, що здіймали свої довгі, схожі на стріли, стебла.

Короткий відпочинок був дуже приємним. Якби ще можна було поговорити, обмінятися враженнями! Я наблизив свою велику голову, закуту в мідь, до шолома Конселя. Навіть через товсте скло скафандра було видно, що його очі блищали від задоволення, а своє захоплення він проявляв, енергійно вертячи головою у своєму металічному ковпаку, чим дуже розсмішив нас.

Мене здивував той факт, що після чотиригодинної прогулянки я не відчував голоду. Чому так відбувалося, я ніяк не міг зрозуміти. Та все ж дискомфорт був: як усім водолазам, мені дуже хотілося спати. Мої повіки стулилися, і я не став боротися з дрімотою, тим паче, що наші провідники, капітан Немо і його помічник, подали приклад: розляглися просто долі у лоні цього кришталево чистого середовища.

Визначити, скільки часу ми проспали, я не міг. Але прокинувшись, я одразу помітив, що сонце хилиться до небокраю. Капітан Немо вже встав, і я почав поволі потягуватися, та раптом одна непередбачена обставина змусила мене миттю звестися на ноги.

За декілька кроків від нас жахливий краб у метр заввишки вибалушив на мене свої косі очиська і вже готувався накинутися. Я розумів, що скафандр є надійним захистом навіть від таких загрозливих клешень, проте не міг упоратися зі страхом, який враз оволодів мною. У цей момент прокинулися Консель і матрос. Капітан Немо указав матросу на небезпеку, і той, вдаривши краба прикладом рушниці, одразу ж убив його. Я бачив, як страшні лапи чудовиська корчилися у передсмертних муках.

Цей випадок мимовільно нагадав, що у глибинах океану є й такі тварюки, від яких не захистить ані скафандр, ані матрос-богатир. Дивно, як я не подумав про це раніше!

На майбутнє я вирішив бути обачнішим. Я гадав, що після привалу ми повернемося назад на «Наутилус», але помилився: капітан Немо й гадки такої не мав. Довелося набратися сміливості та йти за ним.

Дно круто спускалося униз, і ми все більше занурювалися у морські глибини. Близько третьої години дня ми опинилися у вузькій улоговині між похилими скелями, на глибині ста п'ятдесяти метрів. Завдяки досконалості наших водолазних апаратів, ми опустилися вже на дев'яносто метрів нижче тієї межі, яку природа, здавалося, встановила для підводних екскурсій людини.

Я визначив глибину нашого занурення, хоча ніяких вимірювальних приладів при собі не мав. Але я знав, що сонячне проміння не може проникати крізь певну товщину навіть найпрозоріших вод. На відстані десяти кроків темно, хоч в око стрель. Я йшов навпомацки, і раптом пітьму прострілив досить яскравий промінь світла. За мить я зрозумів, що це капітан Немо засвітив ліхтар. Те саме зробив Матрос, а за ним і ми з Конселем. Я натиснув на вимикач, і змієподібна скляна трубка, наповнена газом, засвітилася під дією електричного струму. Світло наших ліхтарів освітило море у радіусі двадцяти п'яти метрів.

А капітан Немо вів нас у глибину похмурого лісу, в якому дедалі рідше траплялися кущові колонії. Рослинне життя, як я помітив, зникло значно раніше тваринного. У цих глибинах морські рослини майже не зустрічалися, як я розумію, через брак сонячного світла. А от тваринний світ, навпаки, тут був розкішним: дивовижні дрібні створіння, зоофіти, членистоногі, молюски, риби…

Декілька разів капітан Немо зупинявся і прилаштовував рушницю на плече, прицілювався, але так жодного разу й не вистрелив. Нарешті близько четвертої години дня ми дісталися того місця, яке по-різному сприйняли я і Консоль, з одного боку, та капітан Немо і матрос — з іншого. Перед нами немов гранітна стіна виросла глиба неприступних скель, поорана печерами. Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля! Ми з Конселем мріяли ступити на неї, а для капітана Немо і матроса це була межа, за якою починався інший світ, в який вони не хотіли й кроку ступити!

Капітан Немо зупинився. Жестом він запропонував нам зробити привал. Мені страшенно хотілося подолати ці стіни і опинитися на землі, але довелося скоритися. Тут володіння капітана Немо закінчувалися, і він принципово не бажав переступати межі, які сам для себе встановив.

Тому він повернувся спиною до омріяної нами землі і дав знак іти за ним. Капітан ішов уперед і мені здалося, що ми повертаємося до «Наутилуса», але іншою дорогою. Новий шлях почався дуже крутим підйомом, а це означало, що нас чекає виснажливе повернення. Проте ми досить швидко вийшли у верхні шари океанічних вод. Ми піднімалися поступово, тим самим відгородивши себе від неприємних наслідків, пам'ятаючи про те, що різка зміна тиску згубно впливає на людський організм і стає фатальною для безпечних водолазів. І ось ми знову у водах, освітлених сонцем. Небесне світило стояло низько над небокраєм, і його косі промені, переломлюючись у воді, обрамляли райдужним ореолом усе, що було навколо нас, і нас самих також.

Ми йшли на глибині десяти метрів. Довкола нас снували зграйки найрізноманітніших рибок, їх було більше, ніж птахів у небі, але жодна водна дичина, достойна пострілу рушниці, так і не потрапила нам на очі.

Раптом капітан Немо знову закинув рушницю на плече, і почав прицілюватися в якусь істоту в заростях. Він натиснув на курок. Почувся легкий свист, і тварина впала неподалік від нас.

Це був калан, або морська видра, — єдина чотиринога тварина, яка мешкає лише у морях. На суходіл калани зрідка виходять, рятуючись від хижаків, ховаючись од шторму або задля того, щоб привести потомство, але далеко від води не відходять. На березі морські видри дуже незграбні. Ця тварина — найменша серед морських ссавців. Вона не захищена від холоду шаром жиру, як інші морські тварини. Рятує її розкішне хутро, темно-коричневе і срібно-біле на кінчиках, із досить ніжним підшерстям, яке високо цінується на російському і китайському ринках. За тонкістю і шовковистістю хутро видри, впольованої капітаном Немо, мабуть, оцінили би щонайменше у дві тисячі франків. Через свою розкішну шубу, яка завжди високо цінувалася, видра заледве не стала винищеним видом: на неї полюють, влаштовуючи облави, тепер вона стає досить рідкісною здобиччю і найчастіше трапляється у північній частині Тихого океану, а колись видр було не злічити. Але, ймовірно, вона і там скоро стане великою рідкістю. Я з цікавістю розглядав цей екземпляр ссавця — пласку голову, короткі вуха, круглі очі, білі котячі вуса, добре розвинену перетинку між пальцями лапок і пухнастий хвіст. Неординарною є здатність морської видри використовувати для здобування їжі знаряддя, наприклад камінь: притискаючи устрицю до тіла, каменем розбиває мушлю і таким чином добирається до молюска.

Матрос звалив мертву тварину собі на плечі, і ми пішли далі. Подекуди дно піднімалося настільки, що від поверхні океану нас відділяло якихось два метри. І тоді я бачив, як відображення наших тіл у воді начебто бігло у зворотному напрямку, а друге відображення, перевернуте догори ногами, пливло над нашими головами.

І тут я став свідком найбільш видовищного пострілу, який коли-небудь траплялося бачити мисливцю. Над нами пролітав на широко розпростертих крилах якийсь великий птах. Коли його від поверхні моря відділяло лише декілька метрів, матрос прицілився і вистрілив. Тіло птаха каменем упало в море, і сила падіння була такою великою, що, подолавши опір води, воно звалилося майже до рук влучного стрільця. То був альбатрос, чудовий представник морських птахів.

Оскільки полювали наші провідники принагідно, ми не надовго затрималися в дорозі. Упродовж двох годин ми йшли то піщаною рівниною, то заростями морських водоростей. На той час я, вкрай знесилений, мріяв лише про одне — якнайскоріше повернутися на борт судна. І раптом смуга слабкого світла розсікла темінь вод десь на півмилі. Це був прожектор «Наутилуса». «Ще якихось двадцять хвилин — і ми на борту», — втішався я. У своїх мріях я вже скинув із себе скафандр і дихав вільно! Мені здавалося, що кисень у моєму балоні вичерпався. І я не міг передбачити, що якась пригода може завадити нам повернутися на «Наутилус» у запланований час.

Я йшов з дистанцією двадцяти кроків від решти. Раптом капітан Немо різко повернувся і швидко пішов на мене. Рішучим рухом він пригнув мене до дна. А моряк те саме зробив з Конселем. Спершу я не знав, як розцінювати цей раптовий напад, але коли побачив, що капітан Немо нерухомо лежить поряд зі мною, заспокоївся.

Я лежав нищечком на землі, мене прикривали густі водорості. Поглянувши угору, я побачив, як над нами блискавично промайнули якісь здоровезні тіла, які до того ж люмінесціювали.

У моїх жилах похолола кров. Це були страшні морські хижаки, дві акули, жахливі акули-людожери. Страхітливі пащеки яких можуть розтрощити людину одним рухом залізних щелеп! Не знаю, чи займався Консель у той момент класифікацією акул, але гадаю, що ні, бо особисто я дивився на їхні сріблясті черева, грізні пащеки з вишкіреними зубилами як жертва, а не як учений-натураліст.

Якби нам довелося зустрітися з цими страховиськами, то можу без перебільшення сказати, що небезпека була б більшою, ніж від зустрічі з голодним тигром у дрімучому лісі. Нас врятувало те, що ці акули мають поганий зір. Розпустивши свої темні плавці, вони промчали повз нас і не помітили потенційних жертв.

Яскравий прожектор «Наутилуса» вказував нам путь, і вже через півгодини ми підійшли до корпуса судна. Люк був відчинений. Капітан Немо зайшов у кабіну останнім і зачинив за собою зовнішні двері. Потім він натиснув кнопку у стіні. Насоси всередині судна запрацювали (ми це помітили, бо рівень води довкола нас стрімко спадав). За кілька секунд, коли у кабіні не залишилося й краплі води, відчинилися внутрішні двері і ми опинилися в гардеробній.

Знімання скафандрів далося нам нелегко. Я, напівсонний, страшенно втомлений, ледь тримався на ногах, мріяв якнайшвидше дістатися до своєї каюти і впасти на зручне ліжко, та все ж захоплення від чудесної підводної прогулянки не полишало мене.

Розділ вісімнадцятий Чотири тисячі льє під водами Тихого океану

Наступного ранку, 18 листопада, я прокинувся в чудовому гуморі — міцний сон забезпечив належний відпочинок. Мені захотілося вийти на палубу. Там я побачив вже звичну картину: помічник капітана дивився у підзорну трубу на небосхил, а потім вимовляв свою традиційну фразу. І раптом я зрозумів її зміст, це ж так просто! Помічник мав повідомляти про стан моря, і щоразу казав: «Море спокійне!»

Так, і цього ранку море було спокійне. Неозора водна широчінь! Жодного вітрила на видноколі, ані скель острова Креспо — за ніч ми суттєво віддалилися. Переді мною тільки синє море! Його могутні води поглинули всі барви сонячного спектра і залишилася тільки блакить і бірюза! Полотнище моря переливалося легкими брижами й нагадувало муарову тканину.

Я з насолодою споглядав океан. Аж тут на палубу вийшов капітан Немо. Він почав свої астрономічні спостереження, мовби й не помічав моєї присутності.

На палубу один по одному вийшли зо два десятки матросів «Наутилуса». Вони почали злагоджено витягати закинуті вночі сіті. Матроси всі як на підбір були здоровані, представники різних національностей, проте всі європейці: ірландці, французи, слов'яни, один грек чи, може, критянин, їх об'єднувала малослівність, між собою ці люди спілкувалися незрозумілою мені мовою. Це означало, що поговорити з ними я не зможу.

І ось сіті на борту судна. Вони були схожі на нормандський невід, такий собі величезний мішок, який у воді тримається напіввідкритим завдяки поплавкам, причепленим угорі, і ланцюгу, протягнутому через нижню петлю. Цей мішок, прикріплений до корми сталевими тросами, шкребе дно океану і вбирає у себе все, що трапляється на шляху судна. Цього разу в сітях опинилися цікаві зразки океанської фауни: риба клоун, яку прозвали так за її кумедні рухи, спинороги, оперезані червоними стрічками, отруйний скалозуб, що вміє сильно роздувати власне тіло, оливкові міноги, саргани зі срібною лускою, ниткохвости з електричними органами, не менш розвиненими, ніж у ската, різні види тріскових бичків. Попалися нам і більші риби: товсто-головка, названа так через свою опуклу голову, що сягає метра завдовжки, багато прекрасної макрелі, три нічогеньких тунці, яких не врятувала від цього доброго невода навіть їхня спритність.

За моїми підрахунками, улов невода потягнув більше ніж на тисячу фунтів. Що ж, вдала риболовля.

Уміст невода одразу ж спустили в камбуз: частину залишили на потім (щось засолили, щось законсервували), а решту наш кок із помічниками приготував, щоб подати до столу.

Оскільки риболовлю було завершено, запас повітря у резервуарах поновлено, я вирішив, що «Наутилус» знову опуститься під воду, і вже хотів було спуститися у свою каюту. Але несподівано капітан Немо повернувся до мене і без «будьте здорові» сказав:

— Подивіться! Океан прокидається! Адже він живий. Буває гнівний, а буває ніжний, як оце зараз. Уночі він спав, як і ми, а зараз прокидається. Він лагідний після спокійного сну!

Я погоджувався з ним, але думав зараз про інше: що ж він за людина така, цей капітан Немо, який стільки часу пробув поряд зі мною на палубі, а тепер ось так запросто, без привітання, без побажання доброго ранку, заводить задушевну розмову. А він продовжував:

— Подивіться! Океан пробуджується від ніжного сонячного проміння! Він розпочинає свій новий день! Так цікаво спостерігати за проявами його життєдіяльності! У нього є серце, є артерії, у нього також бувають спазми, і я цілком погоджуюся з ученим Морі, який довів, що у світовому океані відбувається циркуляція води, настільки ж реальна, як циркуляція крові в жилах тварин і людей.

Капітан Немо не чекав на відповідь. Мені здалося зайвим зараз підтримувати розмову беззмістовними «так», «звичайно», «ви маєте рацію» чи «і мені так здається». Складалося враження, що цей дивак говорить сам із собою, під час монологу він надовго замовкав після кожної фрази. Просто це були думки уголос.

— Певна річ, — говорив він, — у Світовому океані відбувається постійна циркуляція води, обумовлена багатьма факторами: зміною температури, наявністю солей і мікроорганізмів. Зміна температури впливає на щільність води, і, як наслідок, утворюються течії та протитечії. Випаровування води, незначне в полярних областях і дуже суттєве в екваторіальних зонах, породжує безперервний обмін між тропічними і полярними водами. А крім цього я помітив ще й постійну вертикальну циркуляцію від поверхневих вод до глибинних і від глибинних до поверхневих, а це вже не що інше, як дихання океану! Океанічні води, прогріті у верхніх шарах теплих зон, поринають у холодні зони, де через охолодження стають більш щільними, а отже, важчими, опускаються вниз і заповнюють глибини океану. Поступово піднімаючись угору до екваторіальної зони і прогріваючись, вони знову пливуть у зони високих широт. Результати цього явища можна буде побачити поблизу полюса. Завбачливість природи подиву гідна, як це мудро влаштовано, що процес циркуляції вод передбачає утворення льоду лише в поверхневих шарах!

Після короткого мовчання капітан продовжив:

— У морі міститься величезна кількість солей. Якби вдалося зібрати всі солі, розчинені у Світовому океані, їх об'єм склав би чотири з половиною мільйони кубічних льє. А якщо пофантазувати й уявити, що всі ці солі рівномірно розсипано по всій земній кулі, то утворився б десятиметровий соляний покрив. Та не варто думати, що така, здавалося б, надмірна кількість солей у морській воді є примхою природи. Зовсім ні! Солі зменшують випаровуваність води, запобігають вивітрюванню водяної пари і в такий спосіб рятують від надлишку опадів помірні пояси нашої планети. Важливу справу роблять! Це таки почесно — врівноважувати дію стихій на земній кулі!

Капітан Немо знову замовк, випростався, пройшовся по палубі, потім знову підійшов до мене і заговорив:

— Що ж стосується мільярдів мікроскопічних істот, мільйони яких населяють кожну краплю води, то вони роблять не менш важливу справу. Вони поглинають морські солі, вбирають розчинений у воді вапняк і, перетворюючись на поліпняки і мадрепорові корали буквально будують рифи! Помираючи, ці мікроорганізми віддають воді різноманітні мінеральні речовини, частина яких відкладається у вигляді скелетів на морському дні. У цьому й полягає вічність життя! Тут, в океані, життя нескінченне, воно охоплює кожну краплину води. Це середовище, що вважається смертельним для людини, є живлющим для мільярдів тварин… і для мене!

Вимовивши ці слова, капітан Немо помітно змінився, і це справило на мене неабияке враження.

— Тут справжнє життя, тут і лише тут, — додав він. — Я вірю у можливість зведення підводних міст, спорудження підводних будівель, які, як і мій «Наутилус», щоранку підніматимуться на поверхню океану, щоб запастися свіжим повітрям. Це будуть вільні незалежні міста! А якщо якийсь деспот спробує зазіхнути і на їхню свободу…

Капітан Немо завершив свою фразу загрозливим жестом. Потім він нарешті звернувся до мене, начебто бажаючи відволіктися від гнітючих думок, він запитав:

— Пане Аронаксе, вам відома максимальна глибина океану?

— Цифрові дані, наскільки я пам'ятаю, такі… — відповідав я, намагаючись згадати їх точно. — Середня глибина у північній частині Атлантичного океану становить вісім тисяч двісті метрів, а у Середземному морі — дві тисячі п'ятсот метрів. Найдивовижніші проміри були здійснені у південній частині Атлантичного океану, приблизно на 35° широти. Результати вражаючі: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Одне слово, якби ложе Світового океану вирівнялось, то середня океанська глибина становила б приблизно сім кілометрів.

— Прекрасно, пане професоре, — відповів капітан Немо. — Сподіваюся, що невдовзі зможу порадувати вас новими, більш точними показниками. Що стосується середньої глибини Тихого океану, то можу вас запевнити: вона не перевищує чотирьох тисяч метрів.

Після цих слів капітан Немо без зайвих слів розвернувся і зійшов униз. Я також повернувся всередину судна. Майже тієї ж миті запрацював гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль за годину.

Минали довгі дні, а капітан Немо не виявляв бажання поспілкуватися. Бачилися ми дуже рідко і переважно випадково. Помічник капітана щоранку відзначав на мапі курс корабля, тож я міг точно визначити місцеперебування «Наутилуса».

Консель і Нед Ленд проводили зі мною багато часу. Консель захоплено розповідав своєму другові про те, яких чудес він надивився під час нашої підводної прогулянки, і канадець щиро шкодував, що не пішов з нами. Я втішав його тим, що нам ще не раз випаде нагода прогулятися океанськими рівнинами й лісами.

Майже щодня залізні стіни в музеї на декілька годин розсувалися і ми могли спостерігати за життям підводного світу. Майже щодня ми бачили щось нове. Багатства океанських глибин здавалися невичерпними.

«Наутилус» тримав курс на південний схід і йшов на глибині від ста до ста п'ятдесяти метрів під рівнем океану. Але одного разу забаганка капітана Немо була, як на мене, занадто ризикованою: судно занурилося на глибину двох тисяч метрів. Термометр зі стоградусним діапазоном показував чотири цілих і двадцять п'ять сотих градуса за Цельсієм. Це мене трохи заспокоїло, бо подібна температура була начебто властива таким глибинам під усіма широтами.

Двадцять шостого листопада о третій годині ночі «Наутилус» перетнув тропік Рака під 172° довготи. Двадцять сьомого листопада ми минули Сандвічеві острови, де 14 лютого 1779 року загинув знаменитий капітан Кук. Отже, від початку нашої подорожі ми пройшли чотири тисячі вісімсот шістдесят льє. Уранці я вийшов на палубу і побачив найбільший із семи островів Гаваїв, які утворюють Гавайський архіпелаг. Я чітко бачив оброблені поля, передгір'я і ланцюги гір уздовж побережжя, вулкани, зокрема найбільший з них — Мауна-Кеа, який височить на п'ять тисяч метрів над рівнем моря. В цих місцях у наші сіті потрапило багато риби.

«Наутилус» усе ще тримав курс на південний схід. Першого грудня ми перетнули екватор під 142° довготи, а четвертого числа того ж місяця підійшли до Маркізьких островів.

І ось на видноколі показалася частинка рідної Франції! На відстані трьох миль від берега вимальовувався пік Мартін на Нуку-Хіва, найкрупнішому і головному з Маркізьких островів, що належали моїй батьківщині. Серце защеміло, та, на жаль, усе, що я міг розгледіти, — це лише обриси лісистих гір на горизонті, бо капітан Немо не любив наближатися до землі й цього разу не зробив винятку.

У цих водах наші сіті виловили прекрасні зразки рибин: корифени з лазурними плавцями і золотим хвостом, ніжність м'яса яких виняткова, коралові губани, майже позбавлені луски, але дуже смачні, коралові рибки з кістковою щелепою — осторинки, жовтуваті дрібні тунці, тасари, які на смак не поступаються макрелі. Одне слово, це була риба, достойна нашого столу.

Залишивши позаду ці чудесні острови, які охороняє французький морський флот, «Наутилус» з 4 по 11 грудня пройшов близько двох тисяч миль.

Плавання цього періоду відзначилося зустріччю з величезною кількістю кальмарів — незвичайних молюсків, родичів каракатиці.

У ніч з 9 на 10 грудня «Наутилус» зустрів на своєму шляху численні полчища молюсків. З настанням ночі тварини, піднявшись з морських глибин у верхні шари і рухаючись міграційними шляхами оселедців та сардин, переміщалися з помірної зони у тепліші. Це був приклад звичайної міграції морських організмів, велетенської маси, що обчислюються мільйонами тонн!

Через товсті кришталеві ілюмінатори ми спостерігали, як кальмари викидали воду зі своєї так званої «вирви» зворотними поштовхами, за «ракетним» принципом, спритно перебираючи всіма десятьма щупальцями, що розвивалися довкола голови, як живі змії горгони та з дивовижною швидкістю переслідували риб і молюсків. У цьому царстві діяв закон виживання сильнішого: одних пожирали вони, інші пожирали їх.

«Наутилус» попри швидкість свого ходу, впродовж довгого часу йшов, ескортований групами цих тварин, багато з яких потрапляли у наші сіті. Я впізнав представників дев'яти видів, згідно класифікації Д'Орбіньє, типових для тихоокеанської фауни.

Море демонструвало нам прекрасні картини і сцени зі свого щоденного життя! їхнє різноманіття здавалося нескінченним і невичерпним. Декорації змінювалися швидко і безперестанно. Море не лише розважало нас показом життя своїх мешканців у природному середовищі, а й відкривало свої заповітні таємниці.

Одинадцятого грудня по обіді ми гаяли час у музеї. Я читав чудову книгу Жана Масе «Служителі шлунка», яка мені дуже сподобалася манерою викладу: автор з непідробною дотепністю передавав читачеві свої думки. Нед Ленд і Консель милувалися яскраво освітленими водами через ілюмінатори. Наповнивши резервуари повітрям, судно трималося на глибині тисячі метрів.

Я усміхнувся з чергового дотепу, і раптом мене покликав Консоль:

— Чи не зволить пан професор підійти на хвилинку до вікна?

— Що там, Конселю? — знехотя запитав я, не бажаючи переривати цікаве читання.

— Може, пан професор погляне…

Консель без причини не став би мене турбувати. Тож я встав і підійшов до ілюмінатора.

У яскраво освіченому прожектором «Наутилуса» просторі виднілася якась темна глиба. Я пильно вдивлявся, намагаючись упізнати, яка саме гігантська китоподібна істота запливла у такі глибини. І раптом зрозумів, що це не риба…

— Корабель! — вигукнув я.

— Так, корабель, — підтвердив Нед Ленд, — затонулий корабель з перебитим рангоутом!

Нед Ленд не помилявся. Перед нами був корабель, що став жертвою катастрофи; перерізані ванти безпорадно висіли на ланцюгах. Корпус судна був ще у непоганому стані. Здавалося, що кораблетроща відбулася декілька годин тому. Уламки трьох щогл, які виступали над палубою заледве на два фути, свідчили про те, що команді довелося пожертвувати рангоутом. Очевидно, наповнившись водою, судно накренилося на бакборт. Який сум навівав цей затонулий корабель! А дивитися на трупи, що прив'язані канатами валялися на палубі, я просто не міг без щему у серці… Ми побачили шість тіл: це були стерновий, який до останнього стояв біля штурвалу, троє матросів та жінка з немовлям, яка наполовину висунулася з ґратчастого отвору юта!

Вона була молодою. Світло прожектора давало змогу навіть розгледіти риси її красивого обличчя, до якого ще не торкнулася тлінь. У розпачі вона підняла над головою дитину, яка безпомічно чіплялася рученятами за материну шию! Вирази облич трьох моряків, які з усіх сил намагалися розірвати мотуззя, що прикувало їх до тонучого корабля, були просто жахливими. І лише стерновий, до чола якого прилипло пасмо сивого волосся, мав ясне обличчя. Здається, йому вдалося зберігати спокій: він тримав штурвал рукою і немов досі управляв своїм трищогловим кораблем під час останнього плавання у незвіданій товщі океану!

Яке моторошне видовище! Ми стояли мовчки. Серця наші гупали, а ми не могли відвести погляду від цієї страшної картини кораблетрощі. З ілюмінатора це мало вигляд майстерно виконаної панорами тієї трагічної події.

А ненажери-акули, ці найдавніші і найстрахітливіші риби, вже, напевно, відчували запах людського м'яса!

Поки «Наутилус», лавіруючи, огинав корпус затонулого корабля, я встиг прочитати напис на його кормі:

«Флорида» Зундерланд

Розділ дев'ятнадцятий Ванікоро

Трагічна загибель «Флориди» не була винятковим прикладом катастрофи на морі. Пізніше нам дедалі частіше траплялися остови суден, які зазнали кораблетрощі і догнивали у воді. А на самому дні іржавіли гармати, ядра, якорі, ланцюги і тисячі інших залізних уламків.

Одинадцятого грудня ми наблизилися до берегів архіпелагу Паумоту, колишньої так званої Буґенвільської «групи небезпечних островів». Вони розкидані на території, що простяглася на п'ятсот льє, зі сходу-південного сходу на захід-північний захід, під 13°30′–20°50′ південної широти і 125°30′–151°30′ західної довготи, від острова Дюсі до острова Лазаря (Матахіва).

Архіпелаг Паумоту займає площу у триста сімдесят квадратних льє і складається із шістдесяти груп островів, до яких входить також група Гамбіє (Мангарева), що належить Франції. Усі ці острови — коралові. Повільна, але невтомна і безперервна робота поліпів колись приведе до того, що вони з'єднаються в одне ціле. А рано чи пізно новоутворений масив суходолу приєднається до сусіднього архіпелагу і п'ятий материк простягнеться від Нової Зеландії і Нової Каледонії, заморської території Франції у Меланезії, аж до Маркізьких островів.

Якось я порушив цю тему у бесіді з капітаном Немо, але вона його не лише не зацікавила, а навіть роздратувала.

— Світ потребує нових людей, а не нових континентів! — відрубав він.

Не змінюючи наміченого курсу, «Наутилус» проходив повз острів Клермон-Тоннер, один із найцікавіших островів усієї групи, відкритої у 1822 році капітаном «Мінерви» Белом. Тут мені випала нагода побачити колонії мадрепорових коралів, яким острови цієї частини Тихого океану завдячують своїм походженням.

Колоніальні мадрепорові корали — справжні рифоутворювачі, їх не слід плутати з іншими видами коралів. Це морські осілі кишковопорожнинні тварини, які мають масивний вапняковий кістяк і живуть переважно колоніями. З огляду на відмінності у структурі їхнього кістяка мій знаменитий учитель Мільн Едвардс класифікував їх на п'ять рядів. Мільярди цих мікроскопічних тваринок своїми вапняковими кістяками утворюють міцні берегові рифи і острови. У цьому місці вони сформували лагуну, що охопила океанські води у кільце видовженого атола. І вже там, нагромаджуючись, споруджують бар'єрні рифи, подібні до тих, що оперізують береги Нової Каледонії і багатьох островів Паумоту.

Ми йшли на відстані декількох кабельтових від берега острова Клермон-Тоннер. Я не йняв віри, що такі крихітні зодчі з власних тіл можуть утворювати гігантські об'єкти, і зблизька милувався вапняними цоколями, зануреними у морські глибини на триста метрів. Від яскравого світла наших електричних вогнів вони переливалися перламутровим блиском.

Консель був просто заворожений. Він поцікавився, скільки часу потрібно для утворення таких колосальних масивів і був надзвичайно здивований, коли я просвітив його таким науковим фактом: товщина коралових відкладень збільшується лише на одну восьму дюйма за сотню років.

— То для того, щоб звести такі стіни, знадобилося…

— Сто дев'яносто дві тисячі років, Конселю! — допоміг я порахувати. — Світ старий!

Коли «Наутилус» піднявся на поверхню океану, я міг побачити ледь виступаючий із води зарослий густим лісом острів Клермон-Тоннер. Морські шторми і бурі, вочевидь, запліднили вапняковий ґрунт острова. Зерно, принесене ураганом з сусіднього суходолу, впало на цей ґрунт, удобрений тлінними рештками морських риб, тварин та водоростей, і рясно зійшло. Хвилі викинули на острів кокосовий горіх, який дозрів на сусідньому березі. Зерна пустили коріння. Через роки виросли дерева. Дерева сповільнювали процес випаровування води. Утворився струмочок. На острові поступово розвинулася рослинність. Морська течія разом зі стовбурами дерев, вирваними з землі на сусідніх островах, занесла сюди різноманітні організми, черви і комахи. Черепахи почали відкладати тут свої яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревцях. Поволі тут запульсувало життя тваринного світу, а згодом з'явилася й перша людина, спокушена свіжістю зелені і плодючістю ґрунту. Так утворюються коралові острови — величні творіння мікроскопічних тварин.

Вечоріло. Клермон-Тоннер щез із поля зору, а «Наутилус» круто змінив свій курс. Минувши тропік Козерога під 135°, підводний човен повернув на захід-північний захід і пройшов усю зону між тропіками. Хоча промені тропічного сонця були пекучі, все ж ми не потерпали від спеки, бо на глибині від тридцяти до сорока метрів температура води не піднімалася вище дванадцяти градусів.

П'ятнадцятого грудня ми минули мальовничий архіпелаг Товариства і чарівний острів Таїті, який заслужено вважається перлиною Тихого океану, з західної сторони. Уранці за декілька миль я побачив високі вершини цього острова. У водах, які його омивали, ми виловили прекрасні екземпляри риб: тунців з білим м'ясом, альбакорів і риб, схожих на морських змій, — мурен.

«Наутилус» пройшов ще вісімсот миль. А коли ми проходили між архіпелагом Тонга-Табу, поблизу якого загинули, кожен у свій час, екіпажі «Арго», «Порт-о-Пренс» і «Дюк оф Портленд», і архіпелагом Мореплавців, де було вбито капітана Лангля, лаг «Наутилуса» показував, що від початку подорожі ми вже пройшли двадцять тисяч сімсот двадцять миль. Потім ми пройшли повз архіпелаг Фіджі, який простягається на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід, під 6 і 2°77′ південної широти і 174–179° західної довготи. Це група острівців, найбільшими з яких є Віті-Леву, Вануа-Леву і Кандюбон.

Декілька разів поспіль матроси «Наутилуса» закидали драгу[36] і піднімали з дна чудових устриць. Прислуховуючись до порад Сенеки, ми розкривали їх за столом і жадібно їли цей вишуканий морський делікатес. Устриці — це осілі двостулкові молюски з масивною черепашкою неправильної форми, які належать до виду, відомого як Ostrea lamellose. Бухта Вайлеа, вочевидь, була чималих розмірів, і якби не запеклі вороги устриць — морські зірки, що повзають за допомогою маленьких ніжок, і краби, які швидко бігають по дну і нещадно пожирають незліченну кількість молодих молюсків, — скупчення мушель призвело б до цілковитого обміління бухти, якщо врахувати, що кожна самка цих молюсків відкладає до двох мільйонів яєць. Хоча, якби до крабів і морських зірок приєднався наш друг Нед Ленд, то цей процес помітно б сповільнився. Гарпунер їв за трьох, і цього разу від розладу шлунку його врятувало лише те, що устриці — продукт, який легко засвоюється організмом і переїдання яким не загрожує нікому. І це факт, адже для того щоб організм людини отримав триста п'ятнадцять грамів азотистих речовин, необхідних для його живлення упродовж доби, необхідно з'їсти щонайменше шістнадцять дюжин цих двостулкових молюсків.

Двадцять п'ятого грудня «Наутилус» проходив повз острови архіпелагу, відкритого Кіросом у 1606 році, досліджуваного Буґенвілем у 1768 році і названого Куком у 1773 році Ново-Гебридським. До цієї групи входять і дев'ять великих островів, що простяглися на сто двадцять льє з північно-північного заходу на південно-південний схід, під 15–20° південної широти і 164–168° довготи. Опівдні ми проходили досить близько від острова Ору — густого лісового масиву увінчаного високим гірським шпилем.

У цей день християни святкували одне з найбільших церковних свят — Різдво. І мені здалося, що Нед Ленд засумував. За віросповіданням він ревний протестант, а свято Різдва Христового для всіх християн було сімейним, традиційним, його вшановували фанатично. А під водою храмів не зводять і улюблений ритуал обміну подарунками також тут здійснити було важко.

Капітан Немо не показувався вже добрий тиждень. І ось нарешті вранці 27 грудня він увійшов до вітальні так невимушено, ніби повернувся продовжити бесіду, яка відбулася хвилин п'ять тому. Я саме намагався відшукати на мапі місце, де проходив у той момент «Наутилус». Капітан здогадався, що саме мене цікавить, підійшов до мене і, вказавши точку на мапі, повідомив:

— Ванікоро.

Ця назва подіяла на мене магічно: адже так називається група островів, поблизу яких затонули кораблі Лаперуза. Я давно мріяв побачити ці острови.

— «Наутилус» тримає курс на Ванікоро? — перепитав я, зіскакуючи на ноги.

— Так, пане професоре, — просто підтвердив капітан.

— Невже я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали кораблетрощі «Бусоль» і «Астролябія»?

— Якщо забажаєте.

— А до Ванікоро ще далеко?

— Та ось він, Ванікоро!

Ми разом піднялися на палубу. Я уп'явся поглядом у небокрай.

На північному сході виднілися обриси двох островів, різних за величиною, але одного походження — вулканічного. Вони були оперезані кораловим рифом приблизно до сорока миль у діаметрі. Ми були поблизу острова Ванікоро, а точніше, при вході у маленьку гавань Вану, розташовану під 16°4′ південної широти і 164°32′ східної довготи. Здавалося, що острів потопає у зелені від берега і аж до гірських вершин, над якими вивищувалася їхня цариця Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів.

«Наутилус», увійшовши через вузьку протоку на територію, оточену кораловим бар'єром, опинився за лінією прибою, у гавані, глибина якої сягала п'ятдесяти, а подекуди й шістдесяти метрів. У затінку мангрів виднілися фігури острів'ян-дикунів, які з неабияким подивом спостерігали за нашим судном. Цікаво, що вони думали про неочікуваного гостя? Можливо, вони прийняли «Наутилус» за якесь китоподібне, невідому, а отже, небезпечну тварину?

Капітан Немо запитав мене, що я знаю про загибель Лаперуза.

— Те, що й усі, — відповів я.

— І що ж відомо усім, не розповісте ще й мені, професоре?

— Залюбки!

І я почав переповідати йому зміст останніх повідомлень Дюмон-Дюрвіля.

Ось короткий виклад подій.

Жан-Франсуа де Лаперуз і його головний помічник капітан де Лангль у 1785 році були відряджені Людовиком XVI у навколосвітнє плавання на корветах «Буссоль» і «Астролябія» і щезли безвісти.

У 1791 році французький уряд, стривожений долею двох корветів Лаперуза, спорядив рятувальну експедицію під командуванням Брюні Д'Антркасто у складі двох кораблів, «Решерш» і «Есперанс», які стартували з Бреста 28 вересня.

Через два місяці зі свідчень пана Боуена, капітана корабля «Албермель», стало відомо, що уламки якихось суден були помічені поблизу берегів Нової Георгії. Але Д'Антркасто, нічого не знаючи про це, до речі, сумнівне повідомлення, тримав курс на острови Адміралтейства, які у рапорті капітана Гунтера позначалися як місце кораблетрощі корветів Лаперуза.

Пошуки Д'Антркасто виявилися безрезультатними. Кораблі рятувальної експедиції пройшли повз Ванікоро без зупинки. На жаль, це плавання також закінчилося трагічно, експедиція забрала життя самого Д'Антркасто, двох його помічників і багатьох матросів з команди його кораблів.

А таємниця загибелі кораблів Лаперуза ще надовго так і залишилася таємницею.

Першим на незаперечні сліди тих катастроф натрапив старий морський вовк капітан Ділон. П'ятнадцятого травня 1824 року його корабель «Святий Патрик», підійшовши до Нових Гебридів, минав острів Тикомбіа. Один заповзятливий тубілець приплив до корабля у пирозі і продав капітанові срібний ефес шпаги, на якому збереглися сліди якогось напису. Він також розповів Ділону, що шість років тому бачив на острові Ванікоро двох європейців із екіпажу кораблів, що розбилися об рифи поблизу цього острова.

Ділон майже не сумнівався, що йдеться про корвети Лаперуза, таємниче зникнення яких збурило свого часу весь світ. І він вирішив іти на Ванікоро, де, за свідченнями туземця, ще збереглися сліди давньої кораблетрощі. Але йому завадили вітри і течії, тож на Ванікоро він так і не побував.

Капітан Ділон повернувся у Калькутту. Там його повідомленням зацікавилися Азіатське товариство і Ост-Індська компанія. У його розпорядження надали корабель, який чомусь назвали на честь одного із злощасних кораблів Брюні Д'Антркасто, «Решерш».

Двадцять третього січня 1827 року у супроводі французького представника Ділон і його команда відплили з Калькутти.

Після численних зупинок у різник пунктах Тихого океану 7 липня 1837 року корабель «Решерш» нарешті кинув якір у тій самій гавані Вану, де зараз стояв «Наутилус».

Ділон не даремно витратив стільки часу на те, щоб дістатися сюди. Тут було знайдено дуже багато свідчень кораблетрощі: якорі, інструменти, блокові стропи, каменомети, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних пристроїв, шматок гакаборту і, найголовніше, бронзовий дзвін із написом: «Відлитий Базеном», з клеймом ливарні Брестського арсеналу, датований 1785 роком. Це був незаперечний доказ, що спростовував будь-які сумніви!

Ділон, продовжуючи пошуки доказів, пробув на місці катастрофи аж до жовтня. Потім він знявся з якоря і пішов на Калькутту через Нову Зеландію. Сьомого квітня 1828 року він повернувся у Францію і був люб'язно прийнятий Карлом X.

А в той самий час Дюмон-Дюрвіль, нічого не знаючи про нещодавнє відкриття Ділона, продовжував пошуки слідів кораблетрощі у зовсім іншому місці. Зі слів одного китобоя йому стало відомо, що у дикунів Луїзіади і Нової Каледонії начебто бачили медаль і хрест святого Людовика.

Дюмон-Дюрвіль, капітан «Астролябії», вийшов у море і через два місяці після того, як Ділон покинув Ванікоро, кинув якір біля Гобарт-Туона. Тут він дізнався про результати пошуків Ділона, а також ознайомився зі свідченнями Джеймса Гоббса, помічника капітана «Юніона» із Калькутти, який стверджував, що на острові, розташованому під 8°18′ південної широти і 156°30′ східної довготи, він бачив у туземців залізні бруси і шматки червоної тканини.

Дюмон-Дюрвіль мав вирішити, якому з цих двох суперечливих свідчень вірити. Врешті-решт він пішов слідами Ділона.

Десятого лютого 1828 року «Астролябія» підійшла до острова Тикомбіа. Тут Дюмон-Дюрвіль прийняв на борт за лоцмана і перекладача колишнього матроса, який, хоч і обжився на цьому острові, проте тужив за плаванням і великою землею. Далі «Астролябія» взяла курс на Ванікоро. Підпливши до острова 12 лютого, судно, лавіруючи між його кораловими рифами, лише 20 лютого змогло подолати рифові бар'єри і увійти у гавань Вану.

Двадцять третього лютого офіцери «Астролябії», повернувшись після обходу острова, принесли лише декілька уламків, та й ті не надто цінні. Туземці відмовилися вказувати їм місце кораблетрощі, вдаючи, що не розуміють, про що йде мова. Така поведінка острів'ян видалася капітану Дюмон-Дюрвілю підозрілою. Йому спало на думку, що, можливо, туземці погано повелися з жертвами катастрофи, а його вважають за месника, і тепер бояться, що доведеться розплачуватися.

Туземці мовчали майже тиждень. Але переконавшись, що розплата їм не загрожує, і спокушені подарунками з цивілізованого світу, здалися: місцевий вождь указав помічнику капітана Жаконо місце катастрофи.

Там, на глибині п'яти-шести метрів під водою, між рифами Паку і Вану, іржавіли якорі, гармати, залізні і свинцеві зливки баласту, покриті вапняковими відкладеннями.

Шлюпка і вельбот з «Астролябії» попливли до того місця і заледве підняли з дна якір, який важив тисячу вісімсот фунтів, а також гармату під восьмифунтові ядра, однин свинцевий зливок і два мідні каменемети.

Дюмон-Дюрвіль опитав усіх старих місцевих мешканців і дізнався, що Лаперуз, втративши обидва кораблі, з їх уламків спорудив невеличке судно і знову подався у плавання. Судно лежить тепер десь на дні океану… Але де саме, цього ніхто не знав.

Капітан «Астролябії» установив у тіні мангрів пам'ятник відважному мореплавцю Лаперузу і його товаришам. Це була простенька чотиригранна піраміда на кораловому п'єдесталі. Капітан завбачливо відмовився від ідеї використати уламки металу із затонулих кораблів для спорудження цього пам'ятника, адже туземці такі ласі на цей матеріал!

Вшанувавши пам'ять мореплавців, можна було зніматися з якоря. Але команда корабля була зморена лихоманкою, яка у цих місцях була звичним явищем, хворий був і сам Дюмон-Дюрвіль. Покинути острів екіпаж «Астролябії» зміг аж 17 березня.

А тим часом французький уряд, не знаючи, що Дюмон-Дюрвіль дізнався про відкриття Ділона, послав на Ванікоро корвет «Байонез» під командуванням Легоарана де Тромлена, який тоді стояв біля західного берега Америки. «Астролябія» з «Байонезом» розминулися, останній кинув якір біля берегів Ванікоро через декілька місяців після відплиття першої. Ніяких нових свідчень знайдено не було. Цікаво, що дикуни не зруйнували пам'ятник Лаперузу.

Більше я нічого про це не знав. Капітан Немо, який досі слухав мою розповідь мовчки, запитав:

— Отже, понині невідомо, де затонуло третє судно Лаперуза, споруджене тими, хто вижив після кораблетрощі поблизу Ванікоро?

— Невідомо, капітане.

Капітан Немо нічого на це не відповів, але жестом поманив мене. Ми зайшли у вітальню. «Наутилус» занурився на глибину декількох метрів, і залізні віконниці розсунулися.

Я метнувся до ілюмінатора. Під кораловими відкладеннями, під покривом фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілів, серед міріад прекрасних рибок, райдужниць, гліфізіодонів, помферій, діакопів, жабошипів, я помітив уламки корабля і частини його спорядження, усе, що не підняла з дна експедиція Дюмон-Дюрвіля: якорі, гармати, ядра, форштевень. Тепер усе це обросло морськими тваринами, подібними до квітів.

Поки я розглядав ці жалюгідні рештки славного колись корабля, капітан Немо впевнено розповідав мені свою версію подій, які я переповідав вище.

— Капітан Лаперуз, — розпочав командир «Наутилуса», — вийшов у плавання 7 грудня 1785 року на корветах «Бусоль» і «Астролябія». Спочатку він зупинився на Ботані-Бей, потім побував біля архіпелагу Товариства, відвідав Нову Каледонію, поплив у напрямку островів Санта-Крус і кинув якір біля Намука, одного з островів Гавайської групи. Нарешті корвети Лаперуза підійшли до рифових бар'єрів, що оточили острів Ванікоро, який тоді ще не був відомим серед мореплавців. «Бусоль», що йшов попереду наштовхнувся на підводні рифи поблизу південного берега. «Астролябія» поспішила на допомогу і також наскочила на риф. Перший корвет затонув майже миттєво. Другий, сівши на мілину, протримався ще декілька днів. Туземці, всупереч підозрам Дюмон-Дюрвіля, непогано зустріли жертв кораблетрощі. Лаперуз облаштувався на острові і почав будувати невеличке судно із двох затонулих корветів. Коли суденце було готове, декілька матросів повідомили про своє рішення залишитися на Ванікоро. Їхня подальша доля невідома. Усі решта, вимучені хворобами, відпливли з Лаперузом у напрямку Соломонових островів. Жоден із них не дістався суші, увесь екіпаж загинув біля західного берега головного острова групи, десь між мисами Розчарування і Вдоволення.

— Звідки ви усе це знаєте? — не втерпів я.

— Ось що я знайшов на місці загибелі останнього корабля Лаперуза.

І капітан Немо показав мені жерстяну шкатулку, іржаву від тривалого перебування у солоній воді. І все ж на її кришці можна було ще побачити зображення французького герба. Він розкрив її, і я побачив згорток пожовклого паперу, на якому, проте, ще зберігся текст.

Це була інструкція морського міністра капітану Лаперузу з власноручними позначками Людовика XVI на полях!

— Так і повинен помирати моряк! — сказав капітан Немо. — Він спочиває у кораловій могилі. Чи може бути більш пристойне місце для вічного сну? Я прошу Бога, щоб подбав, аби мене і моїх товаришів також було поховано на дні океану в затишку квітучих коралів!

Розділ двадцятий Торресова протока

У ніч з 27 на 28 грудня ми покинули Ванікоро. «Наутилус» узяв курс на південний захід. Капітан віддав наказ розвинути високу швидкість, і за три дні ми пройшли сімсот п'ятдесят льє, відстань, що відділяє групу островів Лаперуза від південно-східного краю Нової Гвінеї.

Уранці першого дня нового 1868 року я вийшов на палубу і побачив там Конселя.

— Я б хотів привітати пана професора з Новим роком і побажати щастя! — сказав він.

— Що ж дякую, щастя ніколи не завадить. Але це звичне новорічне побажання так дивно чути тут… От якби ми зараз були в Парижі, у моєму кабінеті при Ботанічному саду! Скажи, яким ти уявляєш щастя за наших сьогоднішніх обставин? Про що ти мрієш: про те, що зможеш вирватися з цього полону, чи про продовження підводної подорожі?

— Сам не знаю, що й сказати! — відповів Консель. — Нам поталанило побачити багато чудес. Зізнаюся, що за два місяці, проведені тут, я не нудився. Про таке можна хіба що мріяти, і сумніваюся, що колись нам ще раз випаде подібна нагода…

— Ніколи, Конселю!

— До того ж капітан Немо виявився дуже толерантною особою. Він нас не турбує, не створює ситуацій, у яких ми почувались би ніяково, а поводить себе так, ніби його тут немає!

— Твоя правда, Конселю!

— Якщо пану професору цікаво, то вважаю, що рік, упродовж якого ми побачимо цілий світ, не може бути нещасливим…

— Так-так, ми побачимо чимало цікавого, друже! Але ж лише під водою або здалеку… і це триватиме не рік, Конселю! Цікаво, що про це все думає Нед Ленд?

— А йому це все набридло, — відповів Консель. — Він має практичний склад розуму і вимогливий шлунок. Йому нудно весь час спостерігати за рибами та їсти виключно морепродукти. Як справжній англосакс, він звик до біфштексів та й бренді з джином полюбляє! Цілком зрозуміло, що йому нелегко доводиться без м'яса, хліба і випивки!

— А особисто мені до цього байдуже. Мене цілком влаштовує харчування на борту «Наутилуса».

— Мені також все подобається, — відповів Консель. — Настільки, що я б залюбки залишився тут. А от Нед Ленд мріє лише про втечу. Так що комусь із нас двох поталанить неодмінно.

— Це точно.

— Я хочу побажати пану професору в Новому році всього, чого він сам собі бажає!

— Дякую, Конселю! На жаль, на новорічні подарунки доведеться почекати, а поки що мусиш вдовольнитися міцним рукостисканням, більше я тобі нічого не можу запропонувати!

— Пан професор ще ніколи не був настільки щедрим, — відповів Консель.

«Що не кажи, а Консель — взірцевий слуга. Мені з ним поталанило», — подумав я. А Консель тим часом пішов з палуби.

Станом на 2 січня «Наутилус» пройшов одинадцять тисяч триста сорок миль, іншими словами, п'ять тисяч двісті п'ятдесят льє з моменту нашого виходу з Японського моря.

Я стояв на палубі. Перед нами простиралися небезпечні води Коралового моря, що омиває північно-східні береги Австралії. Наше судно йшло на відстані декількох миль від підступного бар'єрного рифа, об який 10 червня 1770 року мало не розбилися кораблі Кука. Судно, на якому плив сам Кук, напоролося на рифовий ланцюг і не пішло на дно лише тому, що коралова глиба, яка відкололася від рифа при зіткненні, застрягла у пробоїні корпуса корабля.

Я згорав од нетерплячки оглянути цей рифовий бар'єр, утворений коралами, який простягнувся по небосхилу аж на триста шістдесят льє. Об цю кам'яну стіну билась скажена вода, і буруни у хмаринах білої піни, ревучи розбризкувалися навсібіч.

Але матрос попередив мене про необхідність зійти униз, тому що за мить «Наутилус» зануриться під воду. Тож мені не вдалося побачити зблизька високих коралових стін, а довелося вдовольнятися вивченням різних зразків риб, що потрапили у наші сіті. Мені одразу впали в око тунці зі срібно-білим черевцем і темними поперечними смугами на золотисто-блакитній спині, які одразу ж зникають, коли риба перестає дихати. Тунці цілими косяками пливли за нашим судном. Кому весілля, а курці смерть — так говорить народна мудрість. Те ж стосується усіх промислових риб, і тунців зокрема: нам додаткова смачна страва у меню, а їм — кінець. У сіті потрапило також багато морських карасів завдовжки до п'яти сантиметрів, які на смак нагадують дорад, і риб-літунів, справжніх підводних ластівок, які темними ночами світяться, немов казкові ліхтарики. Вони розганяються під поверхнею води і вистрибують з неї, а тоді розкривають свої довгі й широкі плавці і летять. Я також знайшов декілька екземплярів молюсків і зоофітів, що заплуталися у петлях сітей: різні види альціонарій, морських їжаків, мушель-молотків, церитів, башточок, скелясток.

Флора цих вод була представлена прекрасними пливучими водоростями, ламінаріями і макроцистами, вкритими слизом, що сочилася крізь їхні пори. Поміж них я побачив чудовий екземпляр Метазіота деііпіагосііе, яким я поповнив музейні вітрини «Наутилуса», бо це було рідкісне творіння природи, гідне нашої неперевершеної вітальні.

Два дні потому, 4 січня, перетнувши Коралове море, ми побачили прямо по курсу береги Папуа. Капітан Немо посвятив мене у свої найближчі плани: пройти в Індійський океан через Торресову протоку. Більше він нічого не сказав. Нед Ленд не без задоволення зауважив, що таким курсом ми наближаємося до європейських берегів.

Торресова протока вважається небезпечною, і не лише через велику кількість рифів, а ще й тому, що на її берегах часто з'являються тубільці.

Протока, яку ми мали пройти, відділяє Австралію від великого острова Нової Гвінеї, Папуа.

Острів Папуа має чотириста льє завдовжки і сто тридцять завширшки, його площа — сорок тисяч географічних льє. Папуа розташовується під 0°19′ і 10°2′ південної широти та 128°23′ і 146°15′ довготи. Опівдні, коли помічник капітана визначав висоту сонця, я розглядав ланцюги Арфальських гір, що виступали терасами і увінчувалися гостроверхими гребенями.

Цю землю в 1511 році відкрив португалець Франциско Серрано. Де Ріенці так висловився про цей острів: «Він прихистив усіх меланезійських чорношкірих». Чомусь мене переслідувала думка, що якісь непередбачені обставини цього плавання неодмінно змусять нас зустрітися зі страшними андаманцями.

Отже, «Наутилус» опинився перед входом у найнебезпечнішу протоку Світового океану, яку по можливості оминали навіть найвідважніші мореплавці. Протоку названо на честь її відкривача, Луїса Ваеса де Торреса, іспанського мореплавця, який у 1606 році опинився у її водах на зворотному шляху з південних морів до Меланезії. У 1840 році у цій протоці мало не загинули кораблі експедиції Дюмон-Дюрвіля, сівши на мілину. Скажу більше, навіть «Наутилус», який має усі підстави ігнорувати небезпеки морського плавання, тут мав би бути особливо обережним, остерігаючись коралових рифів.

Торресова протока завширшки приблизно тридцять чотири льє, але велика кількість островів та острівців, скель і стрімчаків зробили її майже непрохідною для суден. Враховуючи небезпеку, капітан Немо зробив усе, щоб вдало пройти через цю протоку: «Наутилус» ішов на рівні з поверхнею води і неквапом. Лопаті гвинта, дуже схожі на хвостовий плавець кита, повільно розсікали хвилі. Більше того, здається, капітан Немо сам став за стернового. Я це помітив, коли разом зі своїми друзями вийшов на палубу.

У нашому розпорядженні була прекрасна мапа Торресової протоки, складена інженером-гідрографом Венкандоном Дюмуленом і мічманом, пізніше — адміралом, Купваном-Дебуа, який служив при штабі Дюмон-Дюрвіля під час його останнього навколосвітнього плавання. Ця мапа, як і та, що її склав капітан Кінг, — дві найкращі мапи Торресової протоки. Без них навряд чи комусь вдалось би успішно пройти такий заплутаний природою рифовий лабіринт.

Як це часто буває у житті, до однієї небезпеки додалася ще одна: довкола нас лютувало море. Збаламучені води, підхоплені сильною течією, ринули з південного сходу на північний захід зі швидкістю двох з половиною миль за годину і з гуркотом розбивалися об гребені коралових рифів.

— Паскудне море! — сказав Нед Ленд.

— М'яко сказано! — підхопив я. — Особливо небезпечна ситуація для такого судна, як «Наутилус».

— З огляду на те, — провадив далі канадець, — що ця посудина досі не розлетілася на друзки, наткнувшись на коралові рифи, я роблю висновок, що її окаянний капітан чогось таки й вартий, вочевидь, він не раз топтав цю стежину.

Ми опинилися у дуже небезпечній ситуації. Але «Наутилус», немов благословенний, легко і точно лавірував межи підступних рифів. Він не йшов маршрутом «Астролябії» і «Зеле», який став фатальним для Дюмон-Дюрвіля. Він узяв курс дещо північніше і, обігнувши острів Муррея, знову повернув на південний захід до Кумберландського проходу. Я гадав, що ми увійдемо у нього, але «Наутилус» різко змінив напрямок свого руху на північний захід. Лавіруючи між незліченними островами і острівцями, недослідженими і тому загадковими, ми прямували до острова Тунда і каналу Небезпечного.

Я не знав, що й думати і хвилювався, що необачний капітан Немо веде своє судно у канал, де сіли на мілину обидва кораблі Дюмон-Дюрвіля. Але даремними були мої тривоги, бо «Наутилус», знову змінив напрямок руху і йшов прямо на захід, до острова Гвебороар.

Була третя година дня. Морський приплив майже досягнув своєї найвищої точки. «Наутилус» пропливав поблизу берегів Гвебороара, на відстані не менше двох миль. Цей острів і донині стоїть у мене перед очима, увесь окутаний кучерявою зеленню панданусів.

І раптом сильний поштовх збив мене з ніг. «Наутилус» напоровся на підводний риф і застряг, накренившись на бакборт. Я хутко підвівся і побачив на палубі капітана Немо та його головного помічника. Вони заклопотано оглядали положення судна, зрідка обмінюючись уривчастими фразами мовою екіпажу.

Опишу наше тодішнє становище. За штирбортом, за дві милі від нас, виднівся острів Гвебороар, який простягнувся з півночі на захід, як гігантська рука. На південному сході вже показувалися з води оголені морським відпливом верхівки коралових рифів. Ми сіли на мілину у такому місці, де відпливи досить слабкі, і це становило велику небезпеку для «Наутилуса» — залишитися назавжди прикутим до підводних рифів. На щастя, судно не постраждало від зіткнення, не було ні пробоїни, ні течі. Але якщо якась сила не зрушить з місця підводне судно, то його загибель неминуча!

Мої думки перервала поява капітана Немо. Він, як завжди, був незворушний. На його обличчі я не помітив і тіні хвилювання чи розпачу.

— Нещасний випадок? — запитав я.

— Випадкова перешкода! — упевнено відповів він.

— Еге ж, перешкода! — заперечив я. — Перешкода, яка має усі шанси змусити вас повернутися на землю, від якої ви втікаєте під воду!

Капітан Немо обпік мене поглядом і заперечно похитав головою. Ця німа відповідь була однозначною: «Ніщо і ніколи не змусить мене повернутися на сушу». Після короткої паузи він додав:

— Ви не списуйте «Наутилус», пане Аронаксе, його час ще не настав. Ось побачите, він ще познайомить вас із багатьма чудесами океану. Наша подорож тільки почалася, і я дуже не хотів би продовжувати її без вас.

— Але ж, капітане, ми сіли на мілину під час припливу, — промовив я, удаючи, що не зрозумів натяку-нагадування про своє підневільне становище. — Дозволю собі нагадати вам, що сила тихоокеанського припливу незначна, і якщо ви не звільните «Наутилус» від зайвого баласту, то як інакше зможете знятися з мілини?

— Ви маєте рацію, професоре, морські припливи у Тихому океані і справді слабенькі, — відповів капітан Немо. — Але у Торресовій протоці різниця між рівнем припливу і відпливу становить півтора метри. Сьогодні 4 січня. Через п'ять днів місяць буде у повні. Мене дуже здивує, якщо місяць, вірний супутник нашої планети, не підніме рівень води на необхідну для «Наутилуса» висоту. У справі зняття свого судна з мілини я повністю покладаюся на нічне світило і лише на нього!

Сказавши це, капітан Немо разом зі своїм помічником покинув палубу. А я залишився і не міг прогнати гнітючого відчуття, що судно приросло до місця. Я уявляв, як коралові поліпи вмуровують корпус «Наутилуса» у свій міцний цемент.

— Он воно як, пане професоре! — сказав Нед Ленд, підійшовши до мене, щойно капітан Немо пішов з палуби.

— А ось так, друже Неде! Залишається лише чекати припливу 9 січня. Виявляється, нашим рятівником буде місяць!

— Так просто?

— Так просто!

— Невже капітан покірно чекатиме аж п'ять днів? Чому б не задіяти якорі, машини…

— Усе зробить приплив! — простодушно сказав Консель.

Канадець мовчки подивився на Конселя і стенув плечима. У ньому заговорив моряк.

— Пане професоре, — звернувся він до мене, — згадаєте моє слово, ця посудина вже віджила своє і більше ніколи не плаватиме, ні на воді, ні під водою! Тепер «Наутилус» годиться хіба що на брухт. Гадаю, настав час позбутися нав'язаного нам товариства капітана Немо.

— Друже Неде, я не схильний хоронити «Наутилус». Нам залишилось зачекати лише чотири дні, щоб випробувати силу тихоокеанських припливів, — відповів я. — Адже ми нікуди не поспішаємо… А щодо ваших намірів утекти, то вони були б реальними поблизу берегів Англії або Провансу. Погодьтеся, що тут, біля берегів Папуа, вони недоречні! Ми ще могли б про це поговорити у тому випадку, якщо «Наутилус» не зніметься з мілини. Але й за таких обставин втеча була б занадто ризикованим вчинком!

— Тоді, можливо, ми бодай прогуляємося цим островом? — запропонував Нед Ленд. — Адже ми не зрікалися землі, як деякі безумці… Перед нами острів. На острові ростуть дерева, на них — плоди, а під ними — тварини, живе м'ясо, з якого готують котлети і ростбіфи… Ох, як же хочеться відчути смак м'яса!

— А ця пропозиція мого друга Неда здається мені цілком слушною, — озвався Консель. — Я його підтримую, тим паче, що виконати її легко і просто… От тільки якщо нам дозволять… Може, пан професор буде настільки люб'язним, що попрохає свого друга капітана Немо висадити нас на землю. Погуляємо і повернемося. А справді, ну куди ми тут можемо подітися? Інакше ми просто розучимося ходити по твердому ґрунту планети Земля!

Мене вразила багатослівність Конселя, який зазвичай говорив коротко і рідко наполягав на своєму. Мабуть, він дуже стужився за матінкою-землею.

— Я можу попросити, — відповів я, — але навіщо це робити, якщо він усе одно відмовить.

— Може, пан професор все ж ризикне? Проба грошей не коштує, — наполягав на своєму Консель. — Заодно й дізнаємося, наскільки люб'язний наш капітан.

Кажуть, що якщо чогось дуже сильно хотіти, то воно неодмінно станеться. Тільки цим законом всесвіту я пояснюю те, що капітан Немо згодився відпустити своїх полонених на острів. Я був вкрай здивований, що він навіть не вимагав обіцянки повернутися на борт. Хоча, втеча через Нову Гвінею — надзвичайно небезпечна авантюра. Особисто я не радив би Недові Ленду випробовувати свою вдачу. Краще бути полоненим на «Наутилусі», аніж потрапити до рук диких папуасів. Щодо Конселя, то він без мене нікуди не піде, а я про втечу не мріяв, принаймні до завершення навколосвітньої подорожі. Капітан Немо все зважив, перш ніж погодитися дати нам короткочасну свободу.

Зайве говорити, що ані капітан, ані хтось із екіпажу «Наутилуса» до нас не приєднався. Я точно знав, що ніхто нас не супроводжуватиме навіть до берега. Це означало, що доставити нас на сушу мав Нед Ленд! Оскільки до берега було якихось дві милі, ми не сумнівалися, що бувалий моряк зуміє провести тендітний човник між рифовими бар'єрами, які були небезпечними лише для великих суден.

Наступного дня, 5 січня, шлюпку було витягнуто з гнізда і спущено на воду просто з палуби. З цим легко впоралися два матроси «Наутилуса». Весла лежали у шлюпці, ми з Конселем примостилися на лавках і готувалися веслувати. Нед Ленд сів на місце керманича.

О восьмій годині ранку, ми, озброєні рушницями і сокирами, відчалили від борту «Наутилуса». Море було досить спокійним. З берега повівав легенький вітерець. Ми з Конселем енергійно працювали веслами, а Нед, лавіруючи, направляв шлюпку у вузькі проходи, утворені бурунами. Наша шлюпка корилася керму і легко долала риф за рифом.

Волелюбний Нед Ленд не приховував своєї радості. Він відчував себе в'язнем, якому вдалося вирватися на волю. Він і гадки не мав, що доведеться повернутися у тюрму.

— М'ясо! — твердив він. — Скоро ми будемо їсти м'ясо, та ще й яке! Справжню дичину! Щоправда, без хліба! Я не маю нічого проти рибних страв. Але на довічну рибну дієту я не погоджуся нізащо! Гадаю, ви не проти попоїсти свіжого м'яса, підсмаженого на вугіллі!

— Смакота! — вигукнув Консель. — Від самої згадки аж млосно стає!

— Спершу треба дізнатися, чи не водиться у цих лісах крупна дичина, — сказав я. — Інакше непереливки нам буде, коли з'ясується, що місцева дичина розважається полюванням на мисливців!

— Навіть якщо так, пане Аронаксе! — відповів упертий канадець, вишкірюючи зуби, гострі, як лезо сокири. — Я готовий їсти навіть філе тигра, якщо на острові не знайдеться більш миролюбних тварин.

— Друг Нед мене лякає, — пожартував Консель.

— Яка б тварина не стрілась на моєму шляху, безпера чотиринога чи перната двонога, хижак чи беззахисне звірятко, я вітатиму її влучним пострілом!

— Починається! — сказав я. — Нед Ленд налаштований войовниче!

— Не хвилюйтеся, пане Аронаксе, — відповів канадець, — веслуйте якомога швидше! Ще півгодини — і ми на землі, а тоді ви переконаєтеся, що я не лише гарпунер хороший, а й мисливець і кулінар!

О пів на дев'яту шлюпка «Наутилуса» причалила до піщаного берега, оминувши рифове кільце, що замкнуло собою острів Гвебороар.

Розділ двадцять перший Два дні на суходолі

Яз хвилюванням ступив на землю. Нед Ленд копирсав ґрунт ногою, ніби випробовуючи його на міцність. А пройшло ж лише два місяці відтоді, як ми стали «пасажирами» «Наутилуса» (так каже капітан Немо), а насправді його полоненими!

Переконавшись, що земля витримає нашу вагу, ми поквапом віддалилися від берега углиб острова. Ґрунт складався переважно з коралового вапняку. Але, судячи з русел висохлих рік, усіяних гранітними уламками, можна було припустити, що острів походить від давньої геологічної формації.

Розкішна завіса лісів закривала собою небокрай. Гігантські дерева, які заввишки сягали двохсот футів, перепліталися між собою повзучими ліанами, що утворювали справжнісінькі гамаки, сплетені самою природою, — вони так спокусливо погойдувалися на вітрі. Мімози, фікуси, казуарини, тикові дерева, гібіскуси, пандануси, пальми, прикрашені гірляндами зелені, що увінчують їхні верхівки, — усе це свідчило про плодючість місцевої землі. Під зеленим покривом біля підніжжя гігантських стовбурів дерев пишно розрослися орхідейні та бобові рослини, а також папороть.

Та прекрасні зразки новогвінейської флори не зачарували канадця. Він надавав перевагу корисному над красивим. Наприклад, він першим помітив кокосову пальму. Нед Ленд збив з дерева декілька кокосів, розколов їх, — і ми пили кокосове молоко, з насолодою їли кокосову м'якоть. Я подумав, що меню «Наутилуса» варто урізноманітнити.

— Смачнючі які! — вигукнув Нед Ленд.

— Угу, смачно! — підтакував Консель.

— Я сподіваюся, капітан Немо не заборонить нам погрузити на борт коксові горіхи? — запитав мене канадець.

— Чому мав би заборонити? — відповів я. — Але він сам до них навіть не торкнеться.

— То гірше для нього, — мовив Консель.

— То краще для нас, — поправив його Нед Ленд. — Нам більше буде!

— Прошу слова, пане Ленд! — звернувся я до гарпунера, який вже почав атакувати другу пальму. — Кокосові горіхи — прекрасний продукт, та перш ніж завантажувати ними човна, чи не варто спершу пошукати на острові ще якісь продукти. Свіжі овочі не завадили б нам у тривалому плаванні.

— Пан професор каже мудро, — сказав Консель. — Пропоную залишити місце для трьох видів провізії: плодів, овочів і дичини, а нею, до речі, поки що й не пахне…

— Конселю, не засмучуйся! — підбадьорював друга канадець.

— Треба йти далі, — сказав я. — Але будьмо напоготові! Здається, острів безлюдний, але хто його зна, може, десь тут бродить дикий мисливець, який подумає, що ми — дичина!

— Гр!.. Гр!.. — проричав Нед Ленд, виразно клацаючи зубами.

— Е-ей! Що це з вами, Неде? — вигукнув Консель.

— Слово честі, — сказав канадець, — я починаю розуміти людожерів!

— Неде! Неде! Схаменіться! Що ви таке кажете? — вигукував жартома Консель. — То виявляється, ви — людожер? Нещасна моя голівонька! Жити з вами в одній каюті стає небезпечно. Так одного ранку, прокинувшись, я виявлю, що наполовину з'їдений…

— Друже Конселю, — сказав Нед Ленд, — я люблю вас і впевнений, що ви дуже смачний, але не настільки, щоб з'їсти вас без гострого нападу голоду.

— Щось я не впевнений! — відповів Консель. — Нумо краще полювати! Треба настріляти побільше дичини і наситити цього канібала! Інакше пан професор ризикує одного жахливого ранку знайти у каюті замість свого вірного слуги лише його кісточки.

Так жартуючи ми зайшли під темний покрив лісу і впродовж двох годин пройшли його уздовж і впоперек.

Нам таланило, бо на своєму шляху надибали на дерево — одне з найкорисніших представників рослинного світу тропіків, яке плодоносило дорогоцінним продуктом, якого так не вистачало на борту «Наутилуса».

Читач здогадався, мабуть, що йдеться про хлібне дерево. На острові Гвебороар їх було багато. Найціннішим різновидом хлібного дерева є безсім'яний, якого малайці називають «ріма».

Хлібне дерево вирізняється з-поміж усіх інших дерев ідеально рівним прямим стовбуром заввишки до сорока футів. Його верхівка з великими листками рівнесенько заокруглена, немов підстрижена дбайливим садівником. Хлібне дерево прекрасно акліматизувалося на Маскаренських островах. Серед буйного листя висіли важкі шароподібні супліддя завбільшки з дециметр. Шкіра плодів була шорстка на дотик, і виглядала як сітка шестикутників. Цим корисним деревом природа компенсувала відсутність зернових рослин на певних територіях, бо у спеченому вигляді його плоди мають смак злакового хліба. Благодать такого подарунку виявляється ще й у тому, що хлібне дерево не потребує догляду, воно росте від сонця і води та плодоносить вісім місяців на рік.

Нед Ленд добре знав плоди хлібного дерева. Не раз йому доводилося їх їсти під час численних подорожей. Цей моряк, що за своє життя хліб їв не лише з булочної, умів готувати ситну страву і з м'якоті плодів. Угледівши хлібини на дереві, він потерпав од голодних спазмів.

— Панове! — вигукнув він. — Я просто помру, якщо не скуштую цього хлібця!

— Скуштуйте, друже Неде, на здоров'я! Ми ж для цього сюди і прийшли, аби всього посмакувати. Ну ж бо, здивуйте нас своїми кулінарними здібностями у польових умовах!

— Я миттю! — зрадів канадець.

Нед взяв скло, з якого можна викресати іскру і розвів багаття з хмизу. Сухе дерево весело затріщало. А ми з Конселем тимчасом вибирали найбільш стиглі плоди хлібного дерева. Багато з них ще не дозріли, товста шкіра прикривала білу волокнисту м'якоть. Та все ж більшість плодів були соковиті, жовтуваті і, здавалося, мріяли про те, щоб їх зірвали з гілки. Кісточок усередині цих плодів не було.

Консель підніс до нашого кулінара дюжину хлібин. Нед Ленд, розрізаючи перший плід на товсті скибки, кладучи їх на розпечений вугіль, примовляв:

— Ви побачите, пане, який смачний цей хліб!

— Тим паче, що ми вже стільки часу й не нюхали нічого хлібного, — сказав Консель.

— Це навіть, я б сказав, не хліб, а здоба, що тане у роті! Ви, пане, ще ніколи його не куштували?

— Ще ні! Уся надія на вас, Неде!

— Це ситна і корисна страва. І якщо ви не попросите ще одну скибку, то я більше не король гарпунерів!

За декілька хвилин зовнішня частина плодів обвуглилася, зсередини показалася біла м'якоть (гурмани запевняють, що на смак вона нагадує артишоки).

І ось нарешті хлібці спечені. Це був неймовірний хліб, хоч і не борошняний, і ми уминали його за дві щоки.

— На жаль, — сказав я, — навряд чи це тісто може довго зберігатися. Мабуть, не варто брати його на борт.

— Та ви що, пане Аронаксе! — вигукнув Нед Ленд. — Ви мислите, як натураліст, а я діятиму, як булочник. Конселю, зберіть-но якомога більше цих плодів, на зворотному шляху ми їх обов'язково заберемо.

— Але як ви збираєтеся зробити їх продуктом тривалого зберігання?

— Приготую з м'якоті кисле тісто, воно довго не псується. А коли буде потрібно, я спечу його, скориставшись корабельною кухнею. Сподіваюся, мене пустять у камбуз… І хоча смак буде дещо кислуватий, вам смакуватиме спечений гарпунером хліб!

— Ну що на це скажеш? Ваш хліб, Неде, — просто диво-продукт. І навіть якщо ви самі передумаєте брати його на борт, то я наполягатиму на цьому.

— Хліб — хлібом, пане професоре, — сказав канадець, — а нам бракує ще овочів і фруктів!

— Так, так, не хлібом єдиним живе людина, хочеться ще й чогось добренького, десерту… — жартував Консель.

— Годі балакати, вирушаймо на пошуки фруктів і овочів! — скомандував я.

І ми нашвидкуруч вибрали стиглі плоди хлібного дерева, склали їх, а тоді пішли шукати, чим ще можна урізноманітнити меню нашої «земної» трапези.

Пошуки були недаремними: до півдня ми зірвали з бананових пальм багато зеленуватих плодів. Стиглі жовті банани довго не зберігаються, а зелені достигають і зірваними. Ці ніжні поживні й ароматні плоди тропічної зони достигають тут цілий рік. Малайською банан називається «пісанг». Банани їдять сирими, очищуючи від шкірки. Крім бананів ми зібрали багато дуже смачних плодів мангрового дерева і відшукали на землі неймовірно великі ананаси. І хоча збір плодів зайняв багато часу, гріх було скаржитися.

Консель спостерігав за Недом. Гарпунер йшов попереду і, проходячи біля плодових дерев, безпомилково вибирав найкращі плоди для поповнення наших запасів провізії.

— Сподіваюся, тепер у вас душа на місці, друже Неде? — запитав Консель.

— Та як сказати… — мовив канадець.

— Як! Ви все ще незадоволені?

— А ви думали, що ця травичка і дитяча радість замінять мені обід! — відповів Нед. — Це лише десерт. А де суп? Печеня?

— Ай справді, — погодився я. — Нед обіцяв пригостити нас відбивними, але, це мабуть, лише нездійсненна мрія!

— Пане професоре, — відповів ображено канадець, — полювання ще й не починалося! Потерпіть трішечки! Нам неодмінно стрінеться якась перната або чотиринога дичина, якщо не тут, то в іншому місці…

— І якщо не сьогодні, то завтра, — додав Консель. — Не варто віддалятися від берега. Я пропоную повертатися до човна.

— Що? Вже? — аж скрикнув Нед Ленд.

— До заходу сонця ми повинні повернутися, — підтримав я Конселя.

— А котра зараз година? — запитав канадець.

— Друга година, якщо не більше, — відповів за мене Консель.

Нед Ленд зітхнув і вигукнув:

— Як же стрімко летить час на землі!

— Повертаймося! — сказав Консель.

Непокірний Нед Ленд, як не дивно, не заперечував. Він знав, що під цими широтами сонце заходить раптово. У цих краях не знають сутінків, тут немає ранків і вечорів, лише день і ніч.

Я про себе зауважив, що за нових умов у мого слуги відкрилися нові риси: організаторські здібності і здатність переконувати.

Ми поверталися через ліс і дорогою поповнили свої запаси листям капустяного дерева (за ним доводилося лізти аж на верхівку) і зеленими бобами, які малайці називають «абру».

До човна ми вже не йшли, а волочилися, бо були нав'ючені, як верблюди. Але якби хтось послухав думку Неда Ленда з цього приводу, то дізнався б, що провізії ще надто мало. І доля зробила йому подарунок. Ми вже збиралися сісти у шлюпку, як раптом увагу канадця привернули сагові пальми з родини однодольних, які заввишки сягали футів тридцяти. Ці дерева не менш цінні, ніж хлібні, і їх також вважають одними з найкорисніших представників флори Малайського архіпелагу. Сагові пальми не потребують догляду і розмножуються з паростків або з насіння.

Нед Ленд знав, як добувати плоди з таких пальм. Він щосили замахнувся сокирою і повалив на землю одне по одному три дерева. Білий пил, що покрив листя, свідчив про стиглість плодів.

Я спостерігав за канадцем очима натураліста, а не голодної людини. Перше, що він зробив, зняв з кожного стовбура по великому шматку кори, завтовшки з великий палець. При цьому оголилася сітка волокон, переплетена заплутаними вузлами і скріплена речовиною, подібною до клейкого борошна. Це борошно власне й було «саго» — їстівний продукт харчування, основний для усього меланезійського населення.

Нед Ленд розрубав стовбур, як рубають дрова, але не став добувати з нього борошно, бо справа ця була кропітка і зайняла б багато часу. Його спочатку треба було просіяти, щоб відділити від волокон, потім висушити на сонці і, нарешті, помістивши у форми, почекати, доки воно затвердіє. Оскільки часу на цей процес у нас не було, ми повантажили «сагові дрова» у шлюпку, бо Нед Ленд обіцяв приготувати з них страву, яку назвав «смакота — язик проковтнеш».

Десь о п'ятій годині вечора ми відчалили від острова зі всіма своїми скарбами і вже за півгодини пристали до борту «Наутилуса». Нас ніхто не зустрічав. Здавалося, що у величезному стальному циліндрі нікого немає. Ми розвантажили шлюпку і, втомлені, але вельми задоволені, розійшлися по каютах. Повернувшись у свої апартаменти, я побачив, що на мене чекає вечеря. Це було дуже люб'язно з боку господаря судна. Повечерявши, я одразу ж ліг спати.

Наступного дня, 6 січня, на борту нічого не змінилося. Панувала мертва тиша, ні звуку, жодних ознак життя. Шлюпка погойдувалася коло борту, немовби чекала на нас. І ми вирішили ще раз навідатися на щедрий острів.

Нед Ленд плекав надію, що сьогоднішнє полювання буде більш вдалим, ніж учорашнє, і планував пошукати щастя в іншій частині лісу.

До сходу сонця ми вже були у дорозі. Морський прибій допоміг нам швидко дістатися берега.

Вийшовши на берег, ми порадилися, у який бік іти, і вирішили, що найкраще покластися на мисливський інстинкт канадця. Ми мали поспішати, бо у нашого друга Неда були довгі ноги і непереборне бажання підстрелити будь-яку дичину.

Гарпунер заводив нас дедалі глибше у західну частину острова. Перейшовши убрід декілька потоків, ми вийшли на рівнину, яку оточував прекрасний ліс. Уздовж потічків пострибували зимородки, але вони миттю здіймалися у небо і щезали у гущавині лісу, налякані нашими дружними кроками. Мабуть, пернаті вже стикалися з двоногими, і добре знали, що від людини не варто очікувати нічого доброго. З цього я зробив такий висновок: навіть якщо цей острів безлюдний, люди сюди навідуються.

Ми підійшли до узлісся. З молодого лісу долинав пташиний гомін, чулося тріпотіння крил великої кількості птиць.

— Ет, самі лишень птахи! — сказав Консель.

— Гадаю, серед них є і їстівні! — відповів Нед Ленд.

— Навряд чи, друже, — заперечив Консель, — я бачу лише папуг.

— Друже Конселю, — серйозно відповів Нед Ленд, — на мілині і рак — риба. Так що коли зголодніємо, то й папуга зійде за фазана.

— І я кажу, — підтримав я гарпунера, — якщо папугу добре приправити, то з нього вийде непоганий сніданок. Але чомусь мені не хочеться їх їсти, хоча б із солідарності, адже вони запросто могли б заговорити людською мовою, якби хтось зайнявся їхньою освітою.

— Я також думаю, що їх природа створила для краси, — сказав Консель.

На гілках дерев сиділо багато папуг. Самці пурхали з гілки на гілку і лащилися до веселкових самочок. Тут були шоломоносні какаду, такі серйозні, задумливі, немов зайняті розв'язанням філософських проблем буття; барвисті лорі мелькали, які нагадували клаптики червоної тканини, що розвівається під вітром; шумно пурхали хвилясті папужки, милуючи око своїм лазуровим оперенням. Коротше кажучи, тут було царство папуг, представлене усіма видами цієї родини пернатих, — усі милі, але не їстівні.

Я подумав, що для повноти колекції тут не вистачало одного представника, а саме птиці, яка водиться лише у цих місцях і ніколи не покидає межі островів Ара і Папуа.

Пізніше я таки мав шанс помилуватися цим красивим птахом.

Пройшовши через ріденький лісочок, ми вийшли на галявину, яка подекуди сильно заросла чагарником. Тут я побачив прекрасних птиць, які, судячи з розміщення довгого пір'я, були пристосовані до польоту проти вітру. Вони заворожували і притягували погляд хвилеподібним польотом, вишуканістю, з якою кружляли у повітрі, і грою барв свого оперення. Я одразу впізнав їх.

— Райські птиці! — вигукнув я.

— Ряд горобиних, родина райських птахів, — уточнив Консель.

— А може, куріпок? — запитав Нед Ленд.

— Та ні, пане Ленд! Тим не менше, я розраховую на вашу спритність і сподіваюся, що ви влучите хоча б в одного представника цих прекрасних створінь тропічної природи.

— Спробую, пане професоре, хоча, мушу зізнатися, що краще володію острогою, ніж рушницею.

Малайці успішно продають райських пташок у Китай. Вони винайшли багато способів виловлювання цих пернатих. Розставляють сильця на верхів'ях дерев, де райські пташки найбільше полюбляють гніздитися, або ловлять, обмазуючи гілки спеціальним клеєм, який не дає їм змоги злетіти. Іноді вони навіть отруюють джерела, з яких пташки зазвичай п'ють воду. Усі ці методи були нам недоступні, до останнього ж ми б усе одно не вдавалися. У нас був лише один шанс — спробувати підстрелити їх на льоту, до слова сказати, на це надії було мало. І справді, ми намарно витратили більшу частину наших зарядів.

Близько одинадцятої ранку ми оминули перше скупчення пагорбів, розташованих у центрі острова, так і не підстреливши нічого живого. Голод уже нагадував про себе, горе-мисливці, понадіявшись на вдале полювання, залишилися з носом. Ми вже готові були йти на пошуки хоча б бананів, як раптом Консель здивував нас і себе самого: двома влучними пострілами, які пролунали один по одному він забезпечив нас пристойним сніданком — підстрелив білого голуба і припутня. Ми їх швидко обскубали, попатрали, насадили на рожен і смажили на вогнищі із сухого ломаччя.

Поки славні пташки смажилися, Нед Ленд готував плоди хлібного дерева, підставляючи шматки під вертел, з якого скапував смачний пташиний жир. Голуба і припутня ми з'їли з кісточками і одноголосно постановили, що ці пташки дуже смачні. Мускатні горіхи, якими вони харчуються, надають їхньому м'ясу особливого смаку і аромату.

— Ну точно як пулярки, вигадувані трюфелями, — влучно підмітив Консель.

— Ну, чого ще вам бракує для повноти щастя, Неде? — звернувся я до канадця.

— Чотириногої дичини, пане Аронаксе, — відповів канадець і пояснив: — усі ці пташечки годяться на закуску, так, губи помазати. Я не заспокоюся, поки не підстрелю тварину, з якої можна зробити котлети!

— Гаразд, продовжимо полювання, — сказав Консель. — Може, перекусивши, ми з цим краще впораємося. Тільки давайте повернемося ближче до берега. Ми забрели у передгір'я, а мені здається, що полювати краще у лісах.

Консель мав рацію, і ми прислухалися до його слів. Через годину ми увійшли в густий ліс, у якому росли лише сагові пальми і подекуди мускатні дерева. З-під наших ніг вислизали змії, щоправда, не отруйні, та все одно відчуття не з приємних. Райські пташки розліталися врізнобіч, щойно зачувши наші кроки. Я вже було втратив надію впіймати бодай одну з них, як раптом Консель (він саме йшов попереду) нагнувся, видав переможний вигук: «Попалась, пташко», і повернувся до мене. У нього в руках тремтіла прекрасна райська птиця.

— Браво, Конселю! — вигукнув я.

— Пан професор занадто люб'язний, — засоромився Консель.

— Аж ніяк! Ти майстерно це зробив, друже! Взяти птицю живою, та ще й голими руками!

— Якщо пан професор придивиться до неї пильніше, то зрозуміє, що я не такий вже й спритний.

— Поясни, Конселю.

— Вона ж п'яна!

— Як це може бути?

— Цілком просто. Їй у голові замакітрилося від мускатних горіхів, якими вона об'їлася, сидячи під мускатним деревом. Саме там я її упіймав. Погляньте на неї, Неде! Ось результат захланності і пристрасті до спиртного!

— От диявол! — обурився канадець. — Це несправедливі докори! Адвоката! Чи багато джину я випив упродовж останніх двох місяців?

Поки мої супутники жартома сперечалися, я вивчав пернату красуню. Консель не помилився, райська пташка сп'яніла від хмільного соку мускатних горіхів. Вона ледве пересувала ноги, а про польоти годі й говорити. Та що мені до цього? Я розгледів її, як хотів, і залишив протвережуватися від мускатного хмелю.

Впіймана Конселем пташка належала до найкрасивішого виду райських пташок, які водяться на Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Нам трапився надзвичайно рідкісний вид, «крупний смарагд». Завдовжки птаха була тридцять сантиметрів, її голова — відносно невелика, як і очі, посаджені дуже близько до дзьоба. Пташка була дуже красивою, барви її оперення і окремих частин тіла були яскравими і поєднувалися дуже гармонійно: дзьоб жовтий, лапки і кігтики темно-коричневі, крила світло-коричневі з пурпуровою каймою, зашийок блідо-жовтий, шия смарагдова, черевце і груди темно-каштанові. Обидва видовжені ниткоподібні хвостові пера були вишукано вигнуті, а бокові пера — надзвичайно легкі і неймовірно красиві. Одне слово, це була казкова пташка, яку туземці поетично назвали «сонячною».

Я загорівся бажанням привезти в Париж цей чудесний екземпляр і подарувати його Ботанічному саду, який не має жодної райської пташки.

— То це рідкісна пташка? — запитав канадець.

Він, мисливець за покликанням, не надто високо цінував дичину з естетичної точки зору.

— Надзвичайно рідкісна, мій друже. Навіть оперення вбитих особин райських пташок цінується. Тому туземці підробляють їх чучела так само, як підробляють перлини і діаманти.

— Невже? — вигукнув Консель. — Підробляють чучела райських птахів?

— Так, Конселю.

— Може, пан професор знає, як вони це роблять?

— Звичайно, знаю. Райські пташки під час східного мусону скидають своє прекрасне хвостове оперення, яке мовою натуралістів називається «субаларним». Їх і збирають пташині аферисти. Потім вони майстерно вклеюють їх або вшивають у хвіст якогось безталанного папуги, перед тим общипавши його. Насамкінець вони зафарбовують шви і стики, лакують підставне чучело і продають ці шедеври власної майстерності європейським музеям або приватним колекціонерам.

— А що, ці туземці не дурні, — сказав Нед Ленд. — Хоч птиця і підробка, проте пір'я справжнє. Яка тут біда, адже ті, хто купує птицю, не має наміру зробити з неї печеню.

Я був задоволений, моє бажання мати живу райську пташку здійснилося. А от Нед Ленд нервував, його душа мисливця прагнула віднайти свою дичину. Та ось і йому поталанило: близько другої години дня він підстрелив нічогенького кабанця, одного з тих, яких туземці називають «барі-утангами». Це було на часі, тепер ми могли розраховувати на справжні м'ясні страви. Щасливий мисливець пишався своїм успіхом. Лісова свиня, в яку влучила електрична куля, впала замертво. Канадець оббілував кабана, випатрав і нарізав кожному по два великі шматки на відбивні до обіду.

Ми продовжили полювання. Наш кабанець виявився добрим на початок, бо дуже скоро Консель і Нед Ленд вихвалялися своїми новими мисливськими перемогами.

Вони обидва увійшли в раж. Нишпорячи у чагарнику, друзі сполохали стадо кенгуру Тварини пустилися навтьоки, підскакуючи на своїх сильних ногах. Швидкість, з якою вони втікали, мене вразила, та все ж була занадто низькою, щоб урятуватися від куль.

— Погляньте, пане професоре! — кричав Нед Ленд, збуджений удачею. — Чудо — не дичина, а якщо її ще й утушкувати! Тут стільки м'яса… і все лише для нас! Два, три… гай-гай! П'ять штук, професоре! А ті телепні з «Наутилуса» нехай нюхають і слинки ковтають, раз їм тільки рибу подавай!

У такому настрої можна було перебити ціле стадо, та сумчастих врятувала славолюбна натура гарпунера, він-бо заговорився, а тимчасом кенгуру поскакали подалі від небезпеки. Але й того, що мої супутники настріляли, було достатньо: дюжина їстівних жертв. Як на мене, того навіть забагато для трьох їдців.

Консель на радощах почав хизуватися своїми знаннями і на голос повідомив, що кенгуру — це перший ряд ссавців, у яких відсутня плацента.

Підстрелені тварини були невеличкі. Вони належали до виду «кенгуру-кроликів», які зазвичай живуть у дуплах дерев і наділені надзвичайною спритністю.

Ми були дуже задоволені результатами полювання. Класична свинина, екзотична кенгурятина — запаси і на будні, і на свята! Нед Ленд будував плани на завтрашній день: він пропонував знову повернутися на острів і перестріляти усе, що рухається. Але він, звичайно, і гадки не мав, що непередбачені обставини можуть завадити його грандіозним планам.

Близько шостої години вечора ми вийшли на берег моря, знову нав'ючені, цього разу не овочами і фруктами, а тушками. Наш човен стояв там, де ми його припнули. За дві милі від берега з-за хвиль виднівся силует «Наутилуса», який з берега виглядав, як рифова смуга.

Час для вечері на острові ще залишався, тож Нед Ленд змінив амплуа — з мисливця перетворився на кухаря. Мушу визнати, що він був майстром у кулінарному мистецтві. Відбите каменем м'ясо з «барі-утанга» зашкварчало на вуглинах, збурюючи наші шлункові соки, сам запах був смачний, що вже й казати про самі відбивні!

Я зловив себе на думці, що й сам, як наш ненажера-канадець, просто чманію від смаженого м'яса! Ми начебто й не голодували на борту «Наутилуса», і їли не макарони, а морські делікатеси, та м'ясо — це м'ясо! Смакуючи відбивні з кабана, я не вірив сам собі, що зміг так довго обходитися без звичної їжі.

Наш обід був, хоч і пізній, зате шикарний. Після відбивних ми ум'яли ще двох припутнів, сагове тісто, плоди хлібного дерева, декілька манго, ананаси, — я б і зараз не відмовився так пообідати. А для повноти трапези ми пили сік кокосових горіхів, що перебродив і навів на нас дурману не гірше за будь-який інший слабоалкогольний напій. Не можу навіть гарантувати, що думки моїх друзів тоді були ясними, бо вони випили цього соку більше, ніж я.

— А що станеться, якщо ми сьогодні не повернемося на борт «Наутилуса»? — скоріше пропонував, ніж запитував Консель.

— А хто нам завадить більше ніколи туди не повертатися? — підхопив тему Нед Ленд.

Я хотів було заперечити, але не встиг. Перед нашими ногами, немов просто з неба, упав камінь. Чомусь нам усім враз перехотілося балакати і, здається, усі миттю протверезіли.

Розділ двадцять другий Блискавка капітана Немо

Ми втрьох, немов за командою, повернулися у бік лісу: я завмер з відкритим ротом (саме збирався вкусити манго); Нед Ленд також був здивований, але механічно продовжував трапезу. Консель озвався першим:

— Каміння не падає з неба, хіба що метеорити. Другий камінь, гладкий і круглий, вибив з рук Конселя апетитну лапку припутня.

Ми скочили на ноги і позакладали рушниці на плечі, налаштовуючись на захист.

— Невже мавпи? — здивувався Нед Ленд.

— Гірше! — відповів Консель. — Дикуни!

— У шлюпку! — скомандував я.

І ми кинулися до берега — я і Консель, як стояли, а Нед Ленд, ігноруючи небезпеку, прихопив з собою провізію: він біг, тримаючи під пахвою тушки свині і кенгуру у руках.

Ми вчасно накивали п'ятами, кроків за сто від нас, справа на узліссі, показалися туземці, озброєні луками і пращами.[37] Їх налічувалося зо два десятки. А берег був ще за десять туазів від нас.

Дикуни наступали неквапом, але налаштовані були однозначно вороже: каміння і стріли падали довкола нас градом.

Поява господарів острова змусила нас бігти швидше, і вже через дві хвилини ми були на березі. Ще десь хвилину ми завантажували провізію й зброю і відштовхували наш рятівний човник від берега. А тоді весла у руки і… щойно ми відпливли на відстань двох кабельтових, як сотня дикунів, що гналася за нами з диким ревом і загрозливо розмахуючи руками, залетіли по пояс у воду. Я не відривав погляду від «Наутилуса», сподіваючись лише на те, що крики туземців привернуть увагу команди. Але ні! На палубі нікого не було і я зрозумів, що покладатися ми мусимо лише на себе.

Відстань від берега до борту підводного судна ми подолали швидше, ніж раніше, усього за двадцять хвилин. Ми піднялися на палубу і укріпили шлюпку. Люк був відчинений, ми увійшли всередину судна.

З вітальні доносилися звуки фісгармонії. Я увійшов туди і побачив, що капітан Немо, схилившись над клавішами, забувся в музиці.

— Капітане! — звернувся я до нього. Але він мене не почув.

— Капітане! — повторив я, торкаючись його плеча.

Він здригнувся і оглянувся, немовби зненацька розбуджений від сну.

— А, це ви, пане професоре! — сказав він. — Чи вдалим було полювання? Ручаюся, ви маєте чим поповнити свій гербарій.

— Полювання вдалося на славу, капітане, — відповів я. — Неперевершений успіх, дичина сама біжить за нами, ціла юрба!

— Не зрозумів.

— Двонога дичина, — натякнув я.

— Що ви маєте на увазі?

— Дикуни!

— Ага, дикуни! — сказав капітан Немо, посміхаючись. — Тепер я розумію, чому ви такий стривожений. А чому ви дивуєтеся, пане професоре, що зустріли дикунів? Вони є майже на кожному острові. Скажіть краще, де їх немає! Дикуни їх непокоять… Скажіть-но, а чим ці люди, яких ви називаєте дикунами, гірші від нас?

— Але капітане…

— Особисто я, пане Аронаксе, зустрічався з ними усюди.

— І все таки, — сказав я, — якщо ви не бажаєте їх бачити на борту «Наутилуса», варто б підготуватися до зустрічі непроханих гостей.

— Не хвилюйтеся, професоре.

— Але ж їх так багато!

— Скільки?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — промовив капітан Немо, кладучи пальці на клавіші, — а хоч би усе населення Нової Гвінеї зібралося на березі острова Гвебороар, «Наутилус» все одно буде в безпеці.

І капітан Немо почав грати, ясно даючи мені зрозуміти, що розмову закінчено. Я помітив, що він ударяє тільки по чорних клавішах. Ось чому мелодії, які він награвав, зазвичай мали яскраво виражений шотландський колорит. Він повністю віддався музиці і забув про мою присутність. Я більше його не турбував.

Випадок з дикунами спонукав до роздумів. Я піднявся на палубу. Надворі вже була ніч, яка за природними законами цих широт різко змінювала день. Обриси острова Гвебороар вже зливалися з туманною даллю. Але кострища, які палали на острові, свідчили про те, що туземцям ще не до сну. Мабуть, вони обговорювали подію дня — вторгнення білих на їхню територію, і обдумували план боротьби з нами.

Я затримався на палубі на довгі години. Більше ніхто не приєднався до мене, і я міг на самоті подумати, позгадувати

і помріяти про усе на світі. Спочатку мені думалося про тубільців. Але вже без страху, бо впевненість капітана щодо їхньої безсилості проти фортеці-«Наутилуса» передалася і мені.

Потім я думками поринув у Францію. Я думав про те, що через декілька годин небесні світила засяють у небі, що простелилося над моєю батьківщиною. Серед сузір'їв зеніту сходив місяць. Я згадав, що капітан Немо так покладається на нього і подумав, що через двадцять чотири години нічне небесне світило знову завітає у ці краї, щоб здибити океанські води і звільнити наш корабель з його коралової пастки.

Близько півночі я повернувся до своєї каюти і спокійно заснув, попередньо переконавшись, що на темних водах навколо «Наутилуса» і у прибережних гаях острова тихо і спокійно.

Та ніч минула без пригод. Папуасів, вочевидь, лякало чудовисько, що лежало на кораловій обмілині неподалік їхнього берега. Якби вони знали, що у нас відчинений люк і що усі ми мирно спимо, то запросто могли б пролізти всередину «Наутилуса» і напасти на нас.

Наступного дня, 8 січня, я встав о десятій годині ранку і одразу піднявся на палубу. Туман вже майже розсіявся і через чверть години вже можна було побачити острів: спершу обриси берегів, а трохи згодом вершини гір.

Туземці юрмилися на березі і було їх значно більше, ніж учора, — півтисячі, а то і більше. Найсміливіші, скориставшись відпливом, що оголив прибережні рифи, наблизилися до «Наутилуса» на відстань не більше двох кабельтових. Я чітко бачив їхні обличчя. Але щоб розгледіти тих, хто стовбичив на березі, довелося скористатися біноклем. Це були справжні папуаси атлетичної комплекції, з високим крутим чолом і великим рівним носом та білими зубами. Красиве плем'я! Кучеряве волосся вони фарбували у яскравий червоний колір. Шкіру мали чорну і лискучу, як нубійці. Мочки вух кожного з них були розрізані навпіл і відтягнуті донизу, а на них висіли кістяні сережки. Майже усі дикуни були голими. Але я помітив декілька жінок, зодягнутих у справжні криноліни, сплетені з трав. Ці своєрідні спідниці ледве прикривали коліна і підтримувалися на стегнах поясом, виготовленим з водоростей. Деякі чоловіки мали на шиї прикраси-обереги у формі півмісяця і намисто з білих та червоних скелець. Рідко який остров'янин не був озброєний луком, стрілами і щитом, а за плечима у них висіли сітки, наповнені круглим камінням, яке вони вправно метали за допомогою пращ.

Один із вождів підійшов до «Наутилуса» досить близько і уважно розглядав його. Вочевидь, це був «мадо» вищого рангу, тому що на ньому була циновка, барвисто розфарбована, з зубцями по краях.

Я міг прикінчити цього туземця з першого пострілу, але вирішив не нападати першим, лише боронитися, за необхідності. Ми ж цивілізовані люди, а нападати — це кодекс честі дикунів, а не європейців.

Під час відпливу туземці невідступно вешталися довкола судна. На щастя, ворожості вони не виявляли і навіть намагалися піти на контакт. Я зачув слово чи вигук «ас-сай», і за інтонацією, з якою вони його вимовляли і супровідними жестами, я зрозумів, що вони запрошують мене на берег. Зрозуміло, що я не прийняв цього запрошення.

Само собою, того дня ми не подалися на острів. Нед Ленд з цього приводу був дуже засмучений, він мріяв поповнити запаси провізії і просто не міг усидіти на місці, коли поруч була земля. Щоб убити час, канадець зайнявся корисною справою — консервуванням м'яса та борошна, привезених з острова Гвебороар. А обкрадені дикуни були змушені повернутися на берег, бо об одинадцятій годині почався приплив, і верхівки коралових рифів накрила вода. Ми не знали, мешканцями якого острова були ці чорношкірі: можливо, Папуа, хоча навряд, адже ми не бачили біля берега пірог. Ймовірно, все-таки вони були місцевими.

До речі, це був останній день перебування «Наутилуса» у цих краях, якщо вірити запевненням капітана Немо про те, що завтра під час припливу ми вийдемо у відкрите море.

Я покликав Конселя і попросив, щоб він приніс мені легеньку зграбну драгу, таку, якою добувають устриць.

— Як там наші дикуни? — запитав Консель. — З дозволу пана професора зауважу, що ці туземці не такі вже й злюки!

— Не знаю, не знаю. Злі чи добрі, але все ж вони людожери, мій друже, — нагадав йому я.

— Може і людожери, а проте, можливо, порядні люди і не стануть нами обідати, якщо ми їх не скривдимо, — говорив Консель.

— Але ми не можемо бути впевнені у цьому. Вони живуть за своїми законами, яких ми не знаємо. А якщо згідно з цими законами їсти людей зовсім не означає бути нечесним чи непорядним? Особисто я не хочу, щоб мене з'їли, навіть якщо по-їхньому це означатиме виявлення до мене найбільшої шани! Саме тому краще бути напоготові, тим паче, що капітан Немо ігнорує їхнє сусідство зі своїм кораблем. Давай-но краще займемося справою… Так-так, чим нас порадує наша драга?

Добрі дві години ми старанно шкребли морське дно, але нічого особливого не виловили. Драга збирала велику кількість всіляких мушель. Було також декілька голотурій, морських донних тварин типу голкошкірих з циліндричним тілом, перлівниць і більше десятка малих черепах, яким судилося стати нашою їжею.

Я вже змирився, що цього разу не виловлю з дна нічого путнього. Та ось мені до рук потрапило справжнє чудо природи, хоча правильніше сказати, чудесна аномалія, надзвичайно рідкісна. Консель, закинувши драгу, витягнув багато звичайних мушель. Я заглянув у сітку, засунув у неї руку, і витягнув її, стискаючи конхіологічний скарб. На радощах я загорлав так голосно, що назвати Конселя здивованим з цього приводу — це не сказати нічого.

— Що трапилося з паном професором? — захвилювався Консель. — Може, пана професора хтось укусив?

— Не хвилюйся, мій друже! Але я без жалю поплатився б пальцем за таку знахідку.

— Яку знахідку?

— Ось цю мушлю, — промовив я, показуючи своєму помічнику те, що так мене потішило.

— Та це ж звичайна пурпурова олива, з роду олив, родини гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Правильно, Конселю! Та є одне вагоме «але». Завиток у цієї мушлі йде не справа наліво, як звичайно, а зліва направо!

— Не може бути! — вигукнув Консель.

— Може! Це мушля-шульга!

— Мушля-шульга! — повторив Консель схвильованим голосом.

— Ти тільки подивися на її завиток!

— Ах! Якщо пан професор зволить мені повірити, — сказав Консель, взявши тремтячою рукою дорогоцінну мушлю, — я ще ніколи так не хвилювався!

Ця мушля справді була гідна подиву і хвилювання! Спостереження натуралістів засвідчують, що у природі рух відбувається справа наліво. Усі світила і їх супутники описують кругові шляхи справа наліво! У переважної більшості людей права рука розвинена краще, ніж ліва, тому всі інструменти, прилади, гвинтові сходи, замки, пружини годинників, різьби вентилів влаштовані так, щоб діяти справа наліво. Природа, закручуючи мушлі, дотримується цього закону всесвіту. Завитки мушель за рідким винятком закручуються справа наліво. Тому мушлі-шульги цінуються знавцями на вагу золота.

Ми з Конселем захопилися розгляданням нашої знахідки. Я мріяв, що вона стане винятково цінним експонатом Паризького музею, та раптом камінь, кинутий одним із туземців, розбив нашу дорогоцінність у руці Конселя.

Я скрикнув. А Консель, схопивши мою рушницю, націлився на дикуна, що розмахував пращею за десять метрів від нас. Я кинувся до Конселя, але він уже встиг натиснути курок, — і електрична куля розбила браслет із амулетів, що прикрашав зап'ястя дикуна!

— Що ти робиш, Конселю?! Конселю! — кричав я.

— Хіба пан професор не бачить, що цей варвар першим кинувся в атаку?

— Ніяка мушля не вартує людського життя, — вигукнув я.

— От телепень! Краще б він розтрощив мені плече! Консель щиро жалкував, що ми втратили такий цінний екземпляр, як мушля-шульга. Мені також було прикро, але на відміну від Конселя я був переконаний, що мушля, навіть найцінніша — це лише мертвий предмет, а людина, хоч і дика, — це жива душа, і тому безцінна.

За той короткий час, що ми милувалися мушлею, ситуація змінилася не на користь нам. Зо два десятки пірог оточили «Наутилус». Піроги туземців — це просто стовбури дерев, видовбані посередині, довгі і вузькі, напрочуд швидкохідні і стійкі завдяки подвійній бамбуковій балансирній жердині, яка тримається на поверхні води. Цими саморобними пірогами вправно управляли ловкі напівголі гребці, і я з тривогою спостерігав, як вони підпливали дедалі ближче до нашого судна.

Папуаси вже, ймовірно, контактували з європейцями, і знали, як виглядають кораблі. Але я більш ніж певен, що наша довга сталева «сигара» без щогл, вітрил і труб зацікавила і водночас налякала їх. Що вони могли подумати? Ясно одне: нічого хорошого, бо спочатку вони трималися від нас на безпечній з їхньої точки зору відстані. Їм додало сміливості те, що наше судно було нерухоме, тож поступово вони підпливли ближче і тепер лише вичікували слушного моменту, щоб, так би мовити, познайомитися з нами.

А нашим завданням було уникнути цього небезпечного знайомства. Ми не хотіли нікого убивати. Але якщо вони нападуть, доведеться захищатися. І перш ніж туземці збагнуть, що ми — сильний противник, ми вже відправимо на той світ чимало дикунів. Справа в тому, що наші рушниці, які стріляють безшумно, не можуть налякати їх. Вони поважають лише гучну зброю. Гроза без гуркотіння грому не наводить жаху на людей, хоча смерть приносить не грім, а блискавка.

Піроги підійшли вже достатньо близько до «Наутилуса», і на борт посипалося чимало стріл.

— Хай йому грець! Цілий град! — закричав Консель. — Ще буде дуже добре, якщо цей град не отруйний!

— Необхідно попередити капітана! — крикнув я, спускаючись у люк. — Сховайся, Конселю!

Я забіг у вітальню, але там було порожньо. Тоді я постукав у двері каюти капітана Немо.

— Увійдіть, — відповіли мені зсередини.

Я увійшов до каюти. Капітан Немо був зайнятий якимись розрахунками, у яких часто зустрічався знак «х» і складні алгебраїчні формули.

— Я вам завадив? — запитав я із ввічливості.

— Так, пане Аронаксе, але, знаючи вас, впевнений, що ви б не зробили цього без серйозної причини.

— Авжеж, причина надзвичайно серйозна! Піроги туземців оточили «Наутилус», ще декілька хвилин — і нам доведеться відбиватися від нападу дикунів.

— А-а! — спокійно відреагував на цю новину капітан Немо. — Кажете, вони припливли на пірогах?

— Так, капітане!

— Тоді треба просто зачинити люк.

— Неодмінно! Але я не знаю як…

— Це дуже просто, — сказав капітан Немо.

Він натиснув кнопку електричного дзвінка і по проводах передав відповідний наказ у кубрик, де знаходилася команда.

— Оце і вся премудрість, пане професоре. Шлюпка всередині судна у своєму гнізді, люк зачинений.

— Але… — почав я.

— Сподіваюсь, — перебив мене капітан Немо, — ви не боїтеся, що ці люди проб'ють сталеву обшивку «Наутилуса», яка з гідністю витримала снаряди вашого фрегата?

— Цього я, звісно, не боюся, капітане! Але є інша небезпека.

— Яка?

— Нам завтра вранці треба буде неодмінно відчинити люк, щоб накачати свіже повітря у резервуари.

— Без цього нам не обійтися. Наше судно дихає, як кити.

— Ці туземці такі войовничі. Вони можуть зайняти палубу! Як ми тоді їх позбудемося?

— То ви впевнені, професоре, що вони залізуть на борт?

— Впевнений!

— Воля їхня. Я навіть не стану їм заважати. Мені шкода цих папуасів. Я не хотів би, щоб моя зупинка поблизу острова Гвебероар забрала життя хоча б одного з цих нещасних! Але наражати на небезпеку себе і тих, хто на борту, я наміру не маю.

Я хотів було вже піти, щоб капітан Немо міг спокійно продовжити свої розрахунки. Але він попросив мене залишитися і запросив присісти поруч. Він з цікавістю розпитував про наші екскурсії на острів, про наше полювання, і, здавалося, ніяк не міг збагнути звіриної жадібності гарпунера до м'яса. Потім розмова плавно перейшла на інші теми. Капітан Немо не став відвертішим, ніж досі, але мені здалося, що він став люб'язнішим.

Ми заговорили про те, в якій ситуації опинився «Наутилус», сівши на мілину у тих самих водах, де мало не загинули кораблі Дюмон-Дюрвіля.

— Цей Дюрвіль був одним із найславетніших ваших мореплавців, — сказав капітан Немо, — одним із найосвіченіших! Він — французький капітан Кук! Безталанний вчений! Його смерть стала злою витівкою зрадливої долі. Це ж треба було подолати суцільні льоди Південного полюса, коралові рифи Океанії, вислизнути живим з рук канібалів тихоокеанських островів, щоб загинути такою безглуздою смертю на землі — у результаті аварії приміського потягу! Якщо ця велика людина мала час подумати в останні хвилини свого життя, мабуть, він згадав усе своє славне життя!

Капітан Немо хвилювався. Така чуйність заслуговувала на повагу.

Потім ми підійшли до мапи і прослідкували шляхи усіх експедицій, включно з його спробами проникнути до Південного полюса, які завершилися відкриттям земель Аделі і Луї-Філіпа. Насамкінець, ми переглянули його гідравлічні описи і мапи найважливіших островів Океанії.

— Те, що ваш Дюрвіль зробив на поверхні морів, я повторив у океанських глибинах, але мої дослідження, хоч і більш точні, не потребували стількох зусиль, бо моє судно — це батискаф, ідеально пристосований для роботи науковців на дуже великих глибинах, — промовив капітан Немо. — «Астролябію» і «Зеле», що були змушені боротися з морськими бурями, навіть не варто порівнювати з «Наутилусом», справжнім підводними домом зі спокійним робочим кабінетом!

— І все ж, капітане, — сказав я, — у корветів Дюмон-Дюрвіля і «Наутилуса» є дещо спільне.

— Що саме, професоре?

— «Наутилус», як і корвети, також сів на мілину!

— «Наутилус» не сідав на мілину, професоре, — холодно відповів капітан Немо. — «Наутилус» влаштований так, що може відпочивати на лоні морів. Мені не доведеться, як Дюрвілю, для того щоб знятися з мілини, докладати неймовірних зусиль. «Астролябія» і «Зеле» ледь не загинули в цій протоці, а для «Наутилуса» тут місце відпочинку, йому тут не загрожує ніяка небезпека. Завтра у названий мною час морський приплив бережно підніме моє судно, і воно вийде у відкрите море.

— Капітане, — відповів я, — не сумніваюся, що…

— Завтра, — наполегливо повторив капітан Немо, — завтра вдень, о другій годині сорок хвилин, «Наутилус» спливе і без найменшого ушкодження вийде з Торресової протоки.

Ці слова були вимовлені у різкому категоричному тоні. Сказавши їх, капітан Немо встав і кивнув головою в бік дверей. Це означало: розмову закінчено, прошу залишити мене на самоті! Я вийшов з капітанської каюти і пішов до себе.

Там я застав Конселя, він чекав на мене, щоб дізнатися про результати розмови з капітаном.

— Знаєш, Конселю, — сказав я, — капітан підняв мене на глум, щойно я натякнув на те, що туземці Папуа становлять загрозу для «Наутилуса». Нам залишається лише покластися на капітана. Ти можеш іти, сподіваюся, цієї ночі нас не розбудять непрохані гості!

— Я пану професору більше не потрібен?

— Ні, день закінчився! Можеш іти відпочивати. Хоча, стривай… Що там робить наш друг Нед?

— О! Я хочу сказати пану професору, що Нед Ленд готує паштет із кенгуру. Він стверджує, що паштет буде просто чудовим!

— Що ж, скуштуємо цей кулінарний шедевр узавтра.

Тієї ночі я спав тривожно. До мене доносилися крики дикунів, які таки видерлися на палубу. А екіпаж «Наутилуса», як і раніше, ігнорував їх. Присутність канібалів турбувала екіпаж судна не більше, ніж турбують солдатів в укріпленій фортеці мурашки, що повзають по бліндажу.[38]

Я прокинувся рано, о шостій годині, і почувався невиспаним. Люк був зачинений. Це означало, що запас кисню не поповнювався від учора. Та все ж повітря дещо освіжили, випустивши з аварійних резервуарів декілька кубічних метрів кисню.

До півдня я працював у себе в каюті. На борту не відбувалося жодних приготувань до відплиття.

Почекавши ще трохи, я пішов у вітальню. Годинник показував пів на третю. Через десять хвилин морський приплив мав сягнути свого апогею, і якщо капітан не помилився у розрахунках, «Наутилус» вдало зніметься з мілини. А інакше йому доведеться ще довгі місяці спочивати на кораловому ложі.

Та раптом корпус корабля почав здригатися, це означало, що скоро він знову буде вільним! Я почув скрип обшивки об вапнякові відкладення коралового дна.

О другій годині тридцять п'ять хвилин до вітальні увійшов капітан Немо і коротко повідомив:

— Відпливаємо.

— Та-ак! — сказав я.

— Я наказав відчинити люк.

— А папуаси?

— Ну а що папуаси? — запитав капітан Немо, знизавши плечима.

— А вони не проникнуть всередину судна?

— Як?

— Так, як ми, через відчинений люк.

— Пане Аронаксе, — спокійно відповів капітан Немо, — через люк не завжди можна увійти всередину «Наутилуса», навіть якщо він відчинений.

Я дивився на капітана, чекаючи на пояснення.

— Не розумієте? — запитав він.

— Не розумію!

— Прошу вас іти за мною, я вам дещо покажу, і тоді ви все зрозумієте.

Ми підійшли до середнього трапу. Нед Ленд і Консель були вже там і з цікавістю спостерігали, як декілька матросів відчиняли люк під акомпанемент диких вигуків, що долинали з палуби.

Ось кришку люка відкинуто назовні… У люковому отворі показалося зо два десятки страшних фізіономій. Та не встиг перший сміливець-туземець узятися за поручні трапа, як невідома сила відкинула його назад. Туземець із диким завиванням пустився навтьоки. Щоб швидше опинитися якнайдалі від небезпеки, він вправно виконував трюк сальто-мортале уперед.

Ще з десятку туземців довелося на собі випробувати невидиму силу, щоб решті не захотілося повторювати їхніх помилок.

Консель аж підскакував на місці від радості. А Нед Ленд вирішив сам з'ясувати, в чому тут справа. Він кинуся до трапу, але його одразу ж відкинуло назад, щойно він схопився за поручні.

— От диявол! — заверещав він. — Мене вдарила блискавка!

І тут я все зрозумів. Металеві поручні фактично виконували функцію кабелю зі струмом високої напруги. Той, хто торкався їх, уражався електричним ударом. Удар міг би бути смертельним, якби капітан Немо підключив до цього електропровідника струм усіх батарей «Наутилуса». Але ж він мав на меті лише не пустити дикунів на борт свого судна, а не вбивати їх. Одне слово, нас від нападників захищала електрична завіса, крізь яку ніхто не міг проникнути.

Перелякані на смерть папуаси стрімголов утікали. А ми, ледве стримуючи сміх, заспокоювали і розтирали Неда Ленда, який лютував і чортихався.

І ось настав момент, передбачений капітаном Немо: дев'ятий вал на своєму гребені виніс «Наутилус», і наше судно змогло нарешті покинути своє коралове ложе!

Капітан не помилився з визначенням часу. Очікуване впродовж п'яти днів звільнення «Наутилуса» відбулося о другій годині сорок хвилин. Гучно запрацювали гвинти, і водоріз з поважною повільністю почав розсікати океанські хвилі. Корабель набрав швидкості, сплив на поверхню океану і цілим та неушкодженим покинув небезпечні води Торресової протоки.

Розділ двадцять третій Непереможна сонливість

Назавтра (то було 10 січня) «Наутилус» вийшов у відкритий океан. Він ішов зі швидкістю тридцять п'ять миль за годину. Гвинт обертався настільки швидко, що мені не вдалося порахувати кількість обертів за хвилину.

Я досі перебував під враженням від дії «блискавки» капітана Немо. Виявляється, що електрика, ця чудесна сила, не лише змушує рухати, обігріває і освітлює судно, а ще й слугує надійним захистом від нападу ззовні, перетворюючи тим самим судно у заповітний ковчег, недоторканний для непосвячених. За цими роздумами у моїй голові постав образ творця технічного дива.

Ми тримали курс строго на захід і 11 січня обігнули мис Уессел, який одночасно є східним краєм затоки Карпентарія. Тут також траплялися коралові рифи, але вони розкидані далеко один від одного і дуже точно позначені на мапі, тож небезпеки не становили. «Наутилус» щасливо проминув скелі Моне і рифи Вікторія під 130° довготи на десятій паралелі, якої ми неухильно трималися.

Тринадцятого січня ми увійшли у води Тіморського моря, у точці, з якої було видно однойменний острів, під 122° довготи. Площа острова становила тисячу шістсот двадцять п'ять квадратних льє. Цим островом управляють раджі. Раджі вважаються синами священної для місцевого населення тварини — крокодила, тобто належать до істот найвищої породи, на яку може претендувати людина. Їхніх плазунів-предків водиться дуже багато у місцевих ріках. До них ставляться з фанатичною пошаною: їх оберігають і балують, годують не чим-небудь, а юними дівчатами. Горе чужинцю, який підніме руку на священну тварину!

На щастя, «Наутилусу» не довелося зустрітися з цими кровожерними плазунами. Острів Тімор ми бачили здалеку, опівдні, коли головний помічник капітана спостерігав за морем. Також мигцем я бачив острівець Роті. Подейкують, що місцеві жінки дуже вродливі і високо цінуються на малайських базарах. Та я не мав нагоди переконатися в принадності жінок цього острівця. Коли він щез із поля зору «Наутилус» повернув на південний захід від прийнятої широти і пішов у напрямку Індійського океану. Куди приведе нас фантазія великого підводного мандрівника капітана Немо? Можливо, ми повернемося до берегів Азії? Чи, може, наблизимося до європейських берегів? Навряд чи! Навіщо туди пливти людині, яка намагається опинитися якомога далі від заселених континентів? Він може скерувати своє судно на південь, може обігнути мис Доброї Надії, а потім мис Горн. А що, як капітан уже прямує до Південного полюса? Цілком імовірно, що він забажає повернутися у води Тихого океану, де для «Наутилуса» є так багато простору. Де ми будемо потім, покаже час.

Пройшовши уздовж рифів Картьє, Гіберніа, Серінгапатама, Скотта, 14 січня ми вже були за межами будь-яких ознак землі. «Наутилус» розігнався до своєї середньої швидкості, і за волею свого примхливого капітана періодично то опускався на дно, то піднімався на поверхню океану.

За цей період нашої подорожі капітан Немо зробив цікаві спостереження щодо температури Світового океану на різних глибинах. За звичайних умов для вимірювання коливань температури у морях спеціалісти використовують досить складні прилади, показання яких не завжди можуть претендувати на достовірність, особливо показання термометричних зондів, скло яких часто-густо не витримує тиску у глибинних водних пластах, а також апаратів, дія яких базується на неоднаковій електропровідності деяких металів. Можна перевіряти отримані дані шляхом проведення повторного заміру, але це непростий процес, і виконувати його по декілька разів важко. А от капітан Немо вимірював температуру глибинних вод океану легко і точно: «Наутилус» занурювався на різні рівні глибини, а його термометр, опиняючись у воді певної температури, безпомилково фіксував її.

Таким чином, поперемінно користуючись то резервуарами, наповненими водою, то похилими рулями глибини, капітан Немо мав змогу досліджувати температуру, починаючи від поверхневих шарів води до глибинних, занурюючись поступово на три, чотири, п'ять, сім, дев'ять і навіть десять тисяч метрів нижче рівня океану. Ретельно проводячи усі вимірювання, він констатував: під усіма широтами температура води на глибині тисячі метрів становить чотири з половиною градуси.

Мені було надзвичайно цікаво спостерігати за цими дослідженнями, а коли капітан Немо радився зі мною з цього приводу, запитував мою думку, я як науковець почувався найщасливішим у світі. Мені важко було зрозуміти мотиви такої ретельної наукової діяльності цієї неординарної людини. «Навіщо йому це все потрібно?», — часто запитував я себе. Не для того, аби принести користь людству адже рано чи пізно (ця думка не давала мені спокійно спати) результати його кропіткої праці загинуть разом із ним у якомусь із морів, ще не позначеному на мапах. Чи не готує він, бува, мене на роль душоприказника[39] своїх відкриттів? У мене зажевріла надія, що колись настане кінець моєму підводному ув'язненню, і я згадуватиму про своє перебування на «Наутилусі», як про неймовірну науково-дослідницьку експедицію або просто фантастичну подорож. Але в найближчому майбутньому ніщо не віщувало завершення навколосвітньої підводної подорожі.

Так чи так, а капітан Немо ознайомив мене з усіма цифровими даними, отриманими в результаті дослідження щільності води у найголовніших морях земної кулі. З цих наукових спостережень я зробив абсолютно ненауковий висновок, що стосувався не всього людства, а особисто мене. Це було вранці 15 січня. Ми з капітаном Немо прогулювалися палубою. Він запитав, чи знаю я, якою є щільність морської води на різних глибинах? Я відповів заперечно і додав, що у цій царині ще, на жаль, немає достатньо перевірених результатів наукових досліджень.

— Я вже здійснив такі дослідження, і, ручаюся, вони точні, — мовив капітан.

— Це просто чудово, та чи врахували ви, капітане, той факт, що на борту «Наутилуса» ізольований від усього, замкнутий світ? Це означає, що відкриття його учених ніколи не дійдуть до людей…

— Ви праві, пане професоре, — погодився капітан Немо після нетривалої мовчанки. — На борту мого корабля ізольований світ! Він так само відокремлений від землі, як інші планети сонячної системи від планети Земля. Це означає, що про результати нашої праці на землі не дізнаються, так само, як праці учених Сатурна чи Юпітера ніколи не стануть відомими землянам. Але ми з вами за примхою випадку опинилися в межах одного світу, тому я вважаю за потрібне поділитися з вами результатами та кінцевими висновками своїх досліджень.

— Мені дуже цікаво, слухаю, капітане, — запевнив я.

— Вам, професоре, звісно, відомо, що морська вода має більшу щільність, ніж прісна, і що щільність води не в усіх морях однакова. Я визначив показники щільності морської води у різних частинах світу. Так от, якщо прийняти за одиницю середньостатистичну щільність прісної води, то щільність вод Атлантичного океану дорівнюватиме одній цілій і двадцяти восьми тисячним, щільність вод Тихого океану дорівнюватиме одній цілій і двадцяти шести тисячним, і одній цілій і тридцяти тисячним дорівнюватиме щільність вод Середземного моря…

«Ага! — подумав я, — він заходить і у Середземне море!»

— …одній цілій і вісімнадцяти тисячним дорівнюватиме щільність вод Іонічного моря і, нарешті, одній цілій і двадцяти дев'яти тисячним — Адріатичного моря.

З цих повідомлень я зрозумів, що «Наутилус» не уникає навіть тих морів, якими судна курсують дуже часто. Це наштовхнуло мене на думку, що коли-небудь, можливо дуже скоро, ми наблизимося до берегів цивілізованих континентів. Я подумки порадувався за Неда Ленда, який тільки про це і мріяв.

Бували періоди, коли ми з капітаном Немо присвячували цілі дні різним науковим дослідженням — визначали ступінь солоності морської води у різних глибинах, глибину проникнення світла у воду тощо, і в усіх випадках він виявляв себе як винятково талановитий винахідник. Приємно згадувати, з якою повагою до моїх порад ставилася ця толерантна людина. А потім він надовго пропадав, не йшов на контакт, і я почувався самотнім на борту його підводного корабля. У мене були Консель і Нед Ленд, але з ними я міг поговорити на якісь побутові теми, а от поспілкуватися про високі матерії я міг тут тільки з капітаном Немо і лише за умови, що він перебуває у відповідному гуморі. Коли він уникав спілкування зі мною, я багато читав і вів свої записи.

Шістнадцятого січня «Наутилус», здавалося, заснув неглибоко під рівнем моря. Електричні машини зупинилися, гвинт відпочивав, а судно пливло за течією. Я припустив, що екіпаж займається ремонтом чи регулюванням машин, які потребували цього після тривалої роботи на високій швидкості.

Того дня мені і моїм товаришам випала нагода стати очевидцями цікавого явища. Ми зібралися у вітальні. Крізь ілюмінатори виднілося небо, затягнуте грозовими хмарами. У водному середовищі, що оточувало «Наутилус», царювала пітьма.

Я милувався водною стихією, яка навіть за скромного затуманеного освітлення була прекрасною. Великі риби пропливали повз судно, як китайські тіні. І раптом ми потрапили у смугу яскравого світла. Спершу я подумав, що це увімкнули прожектор. Але придивившись пильніше, зрозумів, що помилився.

«Наутилус» віднесло течією у шари води, що світяться і спалахують вогнями, особливо сліпучими у пітьмі морських глибин. То було світіння міріад мікроскопічних морських організмів. Інтенсивність світіння посилювалася, відбита металевою обшивкою судна. Освітлена водна маса, подібно до доменної печі, лила вогненні струмені, від яких розбризкувалися тисячі іскор, то перетворювалася на суцільний потік рідини, що нагадувала розплавлений свинець. Усе довкола цього пломеніючого простору було затінене. О ні! Це не штучне світло нашого прожектора! Тут відчувалася пульсуюча життєва сила, її тут було понад міру! І це світло було живе!

Річ у тім, що в цих водах було величезне скупчення морських джгутикових ночесвіток (ІМосіПиса тігіаііз), справжніх драглистих кульок з ниткоподібними щупальцями. Ці ніжні мікроскопічні морські організми утворюють цілі колонії: у тридцяти кубічних сантиметрах води їх налічують до двадцяти п'яти тисяч. Сіяння ночесвіток також посилювалося трепетним мерехтінням медуз, світінням фолад і багатьох інших організмів, що люмінесціюють і виділяють світну речовину — люциферин.

Упродовж двох годин «Наутилус» плив цими водами, освітленими мікроскопічними мешканцями-ліхтариками. Ми тішилися, коли побачили у цьому чарівному середовищі великих морських тварин, які бавилися, немов саламандри, у полум'ї! Вода більше не сприймалася, як вода: здавалося, що у самому світлі, живому і казковому, плюскочуться граційні дельфіни, невтомні акробати морів, і передвісники ураганів — меч-риби, найпрудкіші серед риб, які у довжину сягають п'яти-шести метрів (вони подекуди зачіпали кришталеве скло ілюмінаторів своїми грізними верхніми щелепами, видовженими у мечоподібний дзьоб). Пізніше ми побачили малих рибок, які тримаються зграйками, — спинорогів, макрелей-стрибунів, щетинозубів і сотні інших рибин, які комфортно почували себе у природно освітленій стихії.

Я був просто зачудований побаченим. Це чарівне світіння моря не могло б залишити байдужим нікого! «Можливо, атмосферні умови посилювали інтенсивність цього явища?» — думав я. Ми ж не знали, що діється у небі, бо були під водою, а там, цілком імовірно, тріщить, гуркоче грім і пронизує хмари блискавка. Може й так, але на глибині декількох метрів під водою ми не відчували небесної непогоди, «Наутилус» мирно погойдувався у лоні спокійних вод.

Ми пливли далі, а перед нашими очима тривав парад підводних чудес.

Консель займався своїм улюбленим заняттям — невтомно класифікував зоофітів, членистоногих, молюсків і риб. Дні пролітали, і я ризикував невдовзі загубитися у часі, якби щоденно не вів записів і не датував їх. Нед Ленд з усіх сил намагався урізноманітнити наше меню. Усі ми, як равлики, сиділи у своїй мушлі. Скажу вам зі знанням справи: перетворитися на равлика дуже просто!

Ті, хто каже, що людина звикає до всього, мають рацію. Наше перебування на кораблі перестало сприйматися нами, як щось вимушене і тимчасове. З плином часу це стало нашим життям. Усе, що тут відбувалося, подобалося нам. Потроху ми почали забувати, що існує інше життя, десь на поверхні земної кулі. Але відбулася подія, яка несподівано примусила нас усвідомити реальність.

Вісімнадцятого січня «Наутилус» проходив під 105° довготи і 15° широти. Насувалися купчасто-дощові хмари, море почало штормити. Зі сходу налетів сильний рвучкий вітер. Барометр, показники якого стабільно знижувалися останніми днями, попереджав про наближення бурі.

Я вийшов на палубу, скориставшись тим, що помічник капітана вивчав ситуацію на морі. Якщо б він вимовив свою традиційну фразу, що її я переклав як «Море спокійне», то це означало б, що я помилився. Але, вочевидь, ні, бо цього разу він сказав щось інше, і я знову не зрозумів змісту тієї фрази. Та, мабуть, сказане мало неабияку вагу, бо одразу ж на палубі з'явився капітан Немо з підзорною трубою в руках. Він мовчки почав вдивлятися в обрій.

Декілька хвилин капітан не відводив від очей підзорної труби, уважно вдивляючись у якусь точку на виднокрузі.

Потім він різко повернувся до свого помічника і перекинувся з ним декількома фразами на своїй мові. Помічник здавався дуже здивованим, хай як старанно намагався приховати це. Капітан Немо ж тримався спокійно, нічим не виявляючи своєї стурбованості. З тону і жестів співрозмовників я здогадався, що капітан Немо говорив щось таке, з чим його помічник не погоджувався.

Я пильно вдивлявся у туманну даль, але нічого не помітив.

Капітан Немо ходив туди-сюди по палубі і, здавалося, не помічав мене.

Крокував він твердо, але не так розмірено, як зазвичай. Іноді він зупинявся і, склавши руки на грудях, вглядався у море. Що він намагався розгледіти у цьому неозорому безмежжі? «Наутилус» ішов за сотню миль від найближчого берега.

Помічник капітана теж часто підносив до очей підзорну трубу і уважно вдивлявся у далечінь. Його реакція на те невідоме для мене, що схвилювало їх обох, контрастувала з реакцією капітана: він нервував, тупав ногами і безпорадно метався по палубі.

Мені було дуже цікаво, що відбувається? І оскільки запитувати про щось було недоречно, я втішався перевіреною істиною, що таємне рано чи пізно стає явним. Я з нетерпінням чекав, а капітан Немо тим часом віддав наказ збільшити швидкість судна.

За деякий час помічник капітана знову звернув його увагу на якусь точку на горизонті. Капітан зупинився, навів на щось підзорну трубу і знову досить довго не відривав погляду від горизонту. Все, що відбувалося, надзвичайно заінтригувало мене, тому я спустився у вітальню і взяв там підзорну трубу, якою звик користуватися. Повернувшись на палубу, я сперся на виступ штурвальної рубки і приготувався оглянути горизонт.

Та я навіть не встиг прикласти підзорну трубу до очей, як її вирвали з моїх рук.

Різко обернувшись, я побачив капітана Немо. Та він був зовсім не схожий сам на себе. Його обличчя спотворилося: очі палали гнівним вогнем, брови зсунулися до перенісся, злегка відкритий рот оголював зуби… Його напружена поза, стиснуті кулаки, втягнута у плечі голова — усе пашіло безумною ненавистю. Він стояв, мов статуя, а моя підзорна труба валялася на палубі.

Чим я так розлютив його? Може, він надумав собі, що я намагаюся розкрити таємницю, про яку не належить знати полоненому «Наутилуса»?

Але за хвилину я зрозумів, що він розлютився не на мене! Адже він навіть не поглянув у мій бік, його погляд був прикутий до горизонту.

Нарешті капітан Немо опанував себе. Його обличчя набуло звичного незворушного вигляду. Він звернувся до свого помічника, той нічого не відповів. І ось капітан Немо заговорив до мене.

— Пане Аронаксе, — промовив він наказним тоном, — час настав… ви зобов'язані виконати умову, що обмежує вашу свободу на борту «Наутилуса».

— Що трапилось, капітане?

— Без коментарів. Ви і ваші товариші зобов'язані побути у зачиненому приміщенні, аж поки я не вирішу, що можна повернути вам свободу.

— Тут ви господар, — відповів я, пильно дивлячись йому у вічі. — Та чи можна мені про щось вас запитати?

— Жодних запитань, пане професоре! Сперечатися було безглуздо. У ситуації, коли чинити опір неможливо, краще скоритися.

Я покірно пішов до спільної каюти Неда Ленда і Конселя, щоб повідомити їм волю капітана. Читач може собі уявити, як зустрів цю неприємну, ба навіть принизливу новину запальний гарпунер. Але часу на обговорення наказу капітана чи на скарги не було: четверо дебелих матросів чекали на нас трьох за відчиненими дверима. Вони відвели нас у ту саму каюту-карцер, де нас тримали в перший день нашого полону на «Наутилусі».

Нед Ленд намагався було висловити свій протест, але його проігнорували — просто зачинили двері на засуви.

— Чи не бажає пан професор пояснити нам, чому нас знову сюди запхали? — поцікавився Консель, який досі мовчки сприймав усе, що відбувалося.

Я розповів, що знав. Але я знав дуже мало. Мої друзі були здивовані не менше за мене. У такій ситуації було важко припускати щось. Образ розлюченого капітана Немо не полишав мене. Я не міг придумати жодної правдоподібної версії того, що вивело з рівноваги командира «Наутилуса», і не розумів, що чекає на нас. Від сумних неясних думок мене пробудило радісне повідомлення Неда Ленда:

— Ти ба! Сніданок подати не забули!

І справді, стіл, як завжди, було ідеально сервіровано, він був щедрий на різноманітні страви. Я подумав, що розпорядження подати нам сніданок не у каюти, а сюди, капітан віддав одночасно з наказом про підвищення швидкості судна.

— Сподіваюся, пан професор дослухається до поради свого слуги? — запитав Консель.

— До якої, друже?

— Пану професору треба добре поснідати. Хтозна, що нас чекає, трапитися може все що завгодно.

— Маєш рацію, Конселю, сідаймо до столу, — погодився я.

— На жаль, нам подали лише рибні страви! — розчаровано сказав Нед, зазирнувши під ковпаки, якими були прикриті блюда.

— Друже Неде, — звернувся до нього Консель, — цікаво, що б ви сказали, якби взагалі не отримали сніданку?

Цей доказ шляхетності капітана присік скарги гарпунера, якими він майстерно умів псувати настрій.

Ми сіли за стіл. Снідали мовчки. Я їв мало, від невеселих думок шматок у горло, як то кажуть, не ліз. Консель примушував себе поїсти, а Нед Ленд їв, як останній раз у житті, — мабуть, йому ніщо не могло зіпсувати апетиту. Поснідавши, ми вирішили подрімати. Але оскільки ми не так давно прокинулися від повноцінного нічного сну, з цієї затії нічого не вийшло. Ми сиділи, підпираючи собою стіни, і кожен думав про те, що відбувається за межами нашого каземату, на борту «Наутилуса».

Раптом матова півкуля під стелею погасла, і у приміщенні стало дуже темно. Нед Ленд одразу ж заснув. Його сон настільки ж міцний, наскільки апетит добрий. Мене здивувало інше: Консель теж дрімав. Що могло викликати у нього таку сонливість? Консель просто не вмів спати удень! А тут маєш тобі, спить… Однак і мене самого знемагав сон. Я щосили намагався не заснути, проте це було важко. Я почувався так, ніби не спав дві доби, повіки самі стулялися. До того ж у мене почалися галюцинації. Я здогадався, що у страви підмішали снодійне! Але навіщо? Невже не вистачило б того, що нас посадили під замок!

Я все ще намагався не піддатися сонливості. Але марно! Дихалось щодалі важче. Пронизливий холод сковував мене усього, немовби паралізував мої кінцівки. Повіки, наче налиті важким свинцем, зімкнулись, розплющити очі я вже просто не зміг. Я провалився у важкий тривожний сон. Мене довго мучили жахи, але в якийсь момент видіння щезли, різко, ніби хтось вимкнув транслятор цих моторошних образів. Більше я нічого не пам'ятаю.

Розділ двадцять четвертий Коралове королівство

Як не дивно, прокинувся я з ясною головою. Це пробудження ознаменувалося сюрпризом: я лежав у своєму ліжку, у своїй каюті! Гадаю, що моїх супутників також перенесли до їхньої каюти. Чи дізнаємося ми, що трапилося минулої ночі? Чи, може, давніше? Хто зна, наскільки сильним було те снодійне і скільки часу ми проспали. Залишалося лише сподіватися, що якась випадковість колись допоможе нам розібратися з цією таємничою історією.

Мені страшенно захотілося подихати свіжим повітрям. Але спершу треба було перевірити, чи можу я вийти, чи не зачинена, бува, моя каюта. Я штовхнув двері — і вони легко відчинилися. Я пішов вузьким коридором до трапу. Люк був відчинений, я вийшов на палубу. Нед Ленд

і Консель вже були там і чекали на мене. Я поцікавився, як вони спали. Вони нічого не пам'ятали, лише те саме, що і я: заснули у каюті для полонених, як в'язні, а прокинулися у своїх кімнатах, як шановані гості.

«Наутилус», як і раніше, був таємничим і здавалося, що крім нас тут нікого немає. Але він рухався, а отже, хтось ним керував. Ми йшли відкритим морем з помірною швидкістю. Ніяких змін на борту не відчувалося.

Після вчорашньої «пригоди» Неду Ленду ще більше хотілося вирватися з цього корабля. Та даремно він впивався поглядом у небокрай, океан був неозорою пустелею води. Не було видно ані жодного вітрила, ані смужечки землі. Дув сильний західний вітер. «Наутилус» торував свій шлях, плавно перевалюючись з хвилі на хвилю.

Коли резервуари наповнились повітрям, наше судно занурилося на п'ятнадцятиметрову глибину. Це була саме та глибина, з якої за необхідності легко піднятися на поверхню. Пригадую, що того дня, 19 січня (дату я встановив пізніше, коли з'ясувалося, що спали ми не довше доби), «Наутилус» неодноразово пірнав і виринав. І щоразу помічник капітана виходив на палубу, оглядав виднокіл і вимовляв свою традиційну фразу. Це було так незвично, оскільки раніше ми піднімалися на поверхню щоранку, а потім цілий день і ніч пливли під водою.

Капітан Немо не з'являвся. До обіду я бачив лише одного члена екіпажу — незворушного стюарда, який, як завжди, мовчки і з повагою прислуговував за столом.

Близько другої години по обіді у вітальню, де я впорядковував свої записи, увійшов капітан Немо. Я вклонився йому, і він мовчки кивнув мені головою. Я продовжував працювати, у глибині душі сподіваючись, що капітан заговорить про події минулої ночі. Але він мовчав. Я глянув на капітана. Він мав втомлений вигляд. Його почервонілі очі свідчили про те, що він не спав цієї ночі. Глибокий сум і горе наклали відбиток на його вольове обличчя. Він повільно міряв кроками вітальню, то сідав на диван, то за хвилину вставав, брав до рук першу ліпшу книгу і, навіть не глянувши на неї, відкладав убік, підходив до приладів, але ніяких записів не робив.

Нарешті він звернувся до мене:

— Ви лікар, пане Аронаксе?

Я не очікував такого запитання, тому мовчки дивився на нього.

— Ви лікар? — ще раз запитав він і додав: — Багато ваших колег здобули медичну освіту, наприклад Грасольє, Мокен-Тандон.

— Так, — відповів я, — мені доводилося працювати лікарем. Перш ніж стати працівником музею, я був ординатором клініки і декілька років займався медичною практикою.

— Прекрасно, пане Аронаксе!

Вочевидь, моя відповідь цілком задовольнила його. Я не знав, чому він раптом цим зацікавився і вирішив, що відповідатиму залежно від характеру запитань, а сам уточнив:

— А чому ви питаєте про це?

— Пане Аронаксе, — відповів капітан, — один із моїх матросів потребує допомоги лікаря. Чи не могли б ви оглянути його?

— Невже на борту є хворий?

— Так, — коротко відповів капітан Немо.

— Я радо допоможу йому.

— Ходімо.

Мушу зізнатися, що серце моє забилося частіше. Я ні на мить не сумнівався, що хвороба матроса пов'язана з подіями минулої ночі. А уся ця таємнича історія цікавила мене не менше, ніж сам хворий.

Капітан Немо провів мене на корму «Наутилуса» і відчинив двері у кабіну, що розташовувалася поруч із матроським кубриком.

Там на койці лежав чоловік років сорока. Обличчя хворого було англосакського типу.

Я підійшов до койки. Переді мною лежав не просто хворий — поранений! Його голова, обв'язана закривавленими бинтами, безвольно лежала на подушках. Пов'язку треба було знімати дуже обережно. Поранений дивився на мене широко розплющеними очима, і доки я розбинтовував його голову, жодного разу не застогнав.

Рана була жахливою. Череп пробитий якоюсь тупою зброєю так, що утворився отвір, крізь який частина мозку вилізала назовні. У результаті багатьох крововиливів, кров запеклася згустками, а пошкоджена мозкова тканина перетворилася на червоняву кашку.

Складний випадок: контузія і струс мозку одночасно. Дихав поранений важко. Обличчя його час від часу спотворювалося судомою. Я поставив типовий діагноз: запалення мозку з паралічем рухових центрів.

Я намацав пульс. Серце працювало з перебоями. Пульс то пропадав, то з'являвся. Кінцівки його вже починали холонути: людина помирала, і ніяких шансів на щасливий кінець у неї не було. Я наклав на рану чисту пов'язку, поправив голову на подушках. Обернувшись, я запитав у капітана Немо:

— Якою зброєю нанесено рану?

— Яке це має значення? — відповів капітан (я зрозумів, що правди він все одно не скаже). — Від сильного струсу зламалася рукоятка машини. Вона вдарила йому просто у голову. Там стояв мій помічник. А той, хто лежить перед вами, підставив себе під удар. Брат прийняв смерть, щоб порятувати брата, друг — заради друга… що тут не зрозуміло? Це закон для усього екіпажу «Наутилуса»!.. Що ви скажете, як він?

Я вагався, не знав, чи варто казати правду.

— Говоріть сміливо, — мовив капітан. — Він не знає французької.

Я ще раз подивився на пораненого і сказав:

— Йому залишилося жити не довше двох годин.

— І ніщо не може його врятувати?

— Ніщо.

Рука капітан Немо стиснулася в кулак. На його очах виступили сльози. Я, правду кажучи, здивувався, бо не думав, що він здатен плакати.

Ще декілька хвилин я не відходив від пораненого. Холодне електричне світло підкреслювало блідість обличчя вмираючого. Я задивився на це виразне обличчя, пооране передчасними зморшками — незгладимими слідами бід, поневірянь та, можливо, злигоднів. Я сподівався, що з губ, які поступово остигали, от-от зірвуться слова, які відкриють таємницю його смерті…

— Дякую, пане Аронаксе, ви можете йти, — сказав капітан Немо, немовби прочитавши мої думки.

Я залишив сумного капітана самого біля ліжка приреченого матроса і повернувся до себе, вельми розтривожений цією сценою. Сумні передчуття мучили мене до кінця дня, тож і ввечері я довго не міг заснути. Спав також погано і часто прокидався. Мені вчувалися тяжкі зітхання і похоронні співи. Мабуть, це відспівували душу померлого і молились за неї незрозумілою мовою.

На світанку я вийшов на палубу. Капітан Немо вже був там. Побачивши мене, він підійшов і сказав:

— Пане професоре, чи не бажаєте приєднатися до моєї підводної прогулянки?

— Разом із Конселем і Недом?

— Якщо вони захочуть.

— Радо підемо з вами, капітане.

— Тоді прошу вдягнути скафандри.

Я не переставав дивуватися цій людині. Вчора він просив мене допомогти помираючому матросу, а сьогодні навіть не повідомив мене, живий він чи помер! І запитувати нічого я не мав права, бо мені б просто не відповіли. Проте перспектива прогулятися по дну Індійського океану спрямувала мої думки в інше русло.

Я пішов у каюту до своїх товаришів, розбудив їх і передав запрошення капітана судна. Консель щиро зрадів, бо минула прогулянка йому дуже сподобалася, та і Нед Ленд цього разу радо погодився скласти нам компанію.

Через півгодини, о пів на дев'яту ранку, одягнувши скафандри, взявши балони Рукейроля і електричні ліхтарі, ми вирушили в путь. Подвійні двері відчинилися, і ми на чолі з капітаном Немо у супроводі дванадцяти матросів ступили на глибині десяти метрів під водою на кам'янисте дно.

Перед нами дно плавно спускалося донизу, а трохи далі цей схил завершувався западиною. Ґрунт дна під поверхнею Індійського океану помітно відрізнявся від ґрунту під тихоокеанськими водами, у яких я вперше спробував себе в амплуа водолаза. Тут не було ні м'якого піску, ні підводних галявин, навіть водоростей не було. Я одразу збагнув — ми потрапили у чарівне царство коралів.

Серед кишковопорожнинних класу коралових поліпів, підкласу восьмипроменевих коралів найбільш примітними є горгонієві — рогові корали, а саме: горгонії, білий корал

і благородний корал. Коралові поліпи — цікаві істоти, вчені ніяк не могли визначитися, куди їх віднести: до мінералів, рослинного світу чи тваринного. Як на мене, натуралісти зробили правильний вибір на користь останнього. Учені прийняли позицію свого марсельського колеги Песоннеля і в 1694 році зарахували корали до тваринного світу. Корали — лікарський засіб наших предків і дорогоцінна прикраса сучасників.

Корали — це скупчення великої кількості дрібних тварин, з'єднаних у поліпняк крихким каменистим кістяком. Початок колонії закладає собою окрема особина, прикріпляючись до якогось предмета. Колонія розростається в результаті розмноження способом пупкування[40] одного поліпа. Кожна нова особина, входячи до складу колонії, стає її частиною і починає жити спільним життям. Це називається природним суспільством.

Я читав найвідоміші праці вчених, присвячені цим дивовижним тваринам, що розростаються деревоподібними розгалуженими кам'янистими колоніями. Все нові і нові покоління натуралістів досліджують їх із великим інтересом і вражаючою невтомністю. Для мене також не було досі нічого цікавішого, ніж відвідати скам'янілий кораловий ліс, який природа зростила в океанських глибинах.

Ми засвітили лампу Румкорфа і пішли уздовж коралового рифа, який перебував у початковій стадії розвитку. Колись він неодмінно доросте до того, що стане довгим і великим бар'єрним рифом у цій частині Індійського океану.

На нашому шляху росли дивовижні чагарники, утворені з переплетених гілок, усипаних білими шестипроменевими зірочками. На відміну від земних рослин, коралові кущі і деревця росли не знизу вверх, а зверху вниз, прикріплюючись кроною до підніжжя скель.

Світло наших ліхтарів, падаючи на яскраві червоні гілки коралових дерев, створювало небачені світлові ефекти. Іноді мені здавалося, що всі ці сплощені і циліндричні трубочки колишуться від руху води. Я ледве не піддався спокусі зірвати кілька молодих гілочок з ніжними щупальцями, які тільки почали розпускатися. Повз нас, торкаючись коралових дерев плавцями, немов птахи крилами, пропливали риби. На їхні доторки корали не реагували. Та тільки-но я простягав до них руку, уся ця, на перший погляд кам'яна, колонія оживала: білі вінчики втягувалися у свої червоні футляри, квіти в'янули на очах і весь чагарник перетворювався на груду пористих скаменілостей.

Я також побачив надзвичайно рідкісні зразки «тварин-квітів». Тутешній благородний корал міг конкурувати з коралами, які здобуваються у Середземному морі біля французьких, італійських і африканських берегів. Поетичні назви «червона квітка», «червона піна», якими ювеліри охрестили найкращі екземпляри благородних коралів, цілком виправдані барвою цих зрощених організмів. Вартість такого коралу може становити п'ятсот франків за кілограм. У місцевих водах зберігалася багатюща жива скарбниця, яка могла б збагатити не одну сотню шукачів коралів. Ці коштовні окраси моря часто-густо зростаються з іншими поліпами, утворюючи разом так звані масивні колонії.

Саме тоді я вперше зустрів у природному середовищі рідкісний вид коралів — рожевий.

Ми вже достатньо довго пересувалися морським дном. Згодом чагарники стали густішими, а коралові зарості вищими. І нарешті ми дійшли до справжніх скам'янілих лісів і довгих галерей фантастичних витіюватих форм. Капітан Немо першим ступив у кораловий лабіринт. Дорога вела униз, і через деякий час ми опинилися на стометровій глибині.

Наші ліхтарі освітлювали яскраво-червону шершаву поверхню коралових аркад і навіси склепінь, що нагадували люстри прекрасних палаців, і коли вони спалахували червоними вогниками, все навколо перетворювалося на чарівну казку.

Тут я побачив багато цікавих різновидів коралів: меліти, іріди з членистими розгалуженнями, жмутки коралин, зелені, червоні, справжні водорості з перисто-розгалуженою, інкрустованою вапняком сланню. Після багатьох експериментів і дослідів, тривалих суперечок натуралісти дійшли висновку, що вони належать до рослинного світу. Один мислитель про них сказав так: «Можливо, це і є та межа, де життя намагається пробудитися зі свого скам'янілого сну, але ще не має сили подолати свого заціпеніння».

Години за дві ми спустились на глибину трьохсот метрів нижче рівня моря. У цьому водному прошарку завершувався процес послідовного розвитку коралового рифа. Тут коралові вапняки, що мають розгалужену будову, набувають форми деревоподібних окам'янілостей. То були не скромні кущики, подібні до побачених на галявині з колонією поліпняків. То були густі ліси, величаві вапнякові зарості, гігантські скам'янілі дерева, переплетені між собою гірляндами витончених плюмарій — морських ліан найрізноманітніших барв і відтінків. Ми вільно проходили під цим склепінням, що простягалося далеко вперед, а під нашими ногами розстилалися кольоровим килимом, посипаним блискучим пилом, тубіпориди, астреї, меандріни, фунгії і кариофідеї.

Це видовище неможливо описати словами! А як прикро нам було від неможливості поділитися враженнями один з одним! Ну чому ніхто не в змозі дістатися сюди без цих непроникних масок з металу і скла! Чому наші голоси не можуть вирватися з їхнього полону! Чому ми неспроможні просто жити у водному середовищі, як риби, або, ще краще, як амфібії, що живуть подвійним життям і прекрасно почуваються і під водою, і на суходолі!

Поки я мимохідь мучив себе цими запитаннями, капітан Немо зупинився. Ми всі також зупинилися. Я озирнувся і побачив, що матроси вишикувалися півколом за своїм командиром. Придивившись, я побачив якийсь довгастий предмет, що його несли на плечах чотири матроси.

Я з цікавістю розглядав місце, де ми стояли. Це була широка галявина, оточена немовби висіченим у камені підводним лісом. Від світла наших ліхтарів стелилися гігантські тіні. Довкола панувала темінь, і лише зрідка, потрапляючи у смугу світла, спалахували червоні іскорки на гранях коралів.

Нед Ленд і Консель стояли поруч. Ми чекали, що буде далі. І раптом я здогадався, що ми будемо присутні при незвичайному обряді. Оглядаючись навсібіч, я помітив, як то тут, то там випинаються невисокі горбики, покриті вапняковим шаром. Вони розташовувалися у певному порядку, що наштовхувало на думку: «Це робота людських рук».

Посередині галявини, на підвищенні, зробленому з уламків скель, стояв кораловий хрест. У моїй пам'яті він відбився, як постать, що розкинула закривавлені руки, а вони так і закам'яніли.

За знаком капітана Немо один із матросів вийшов уперед і, вийнявши з-за пояса кирку, почав вирубувати яму за декілька футів від хреста.

Я все зрозумів! Нас привели на підводне кладовище: яма — це могила, а довгастий предмет — тіло матроса, мого пацієнта, що помер уночі! Капітан Немо і його підлеглі ховали свого товариша на цьому братському кладовищі в океанських глибинах…

Ще ніколи я не був таким схвильованим, збентеженим та розгубленим водночас! Те, що відбувалося, здавалося неймовірним, і я відмовлявся вірити власним очам!

Могилу видовбували повільно. Сполохані зграйки риб кинулися врозтіч. Я чув глухі удари заліза об вапняковий ґрунт і бачив, як розліталися іскри від удару кайла об кремінь, що лежав на дні. Яма ставала дедалі довшою і ширшою, а невдовзі перетворилася на таку глибоку, що в ній могло вміститися тіло дорослої людини.

Тоді до неї підійшли ті четверо, котрі несли покійника. Тіло, загорнуте у білу тканину з вісону, опустили у могилу заповнену водою. Капітан Немо і його товариші, склавши руки на грудях, стали навколішки… А ми троє схилили голови.

Потім могилу засипали уламками викопаного ґрунту, аж поки на тому місці не утворилося вивищення.

На завершення церемонії поховання капітан Немо і матроси опустилися на одне коліно, підняли руки на знак прощання навіки…

Після цього похоронна процесія повернула в напрямку «Наутилуса», і тепер нас було на одну людину менше. Як не дивно, я також відчував біль утрати.

Ми знову проходили під аркадами підводного лісу, повз коралові гайки і чагарники. Дорога постійно вела нас угору.

І ось удалині з'явився вогник. Ми йшли на цей маяк і приблизно через годину вже були на борту «Наутилуса».

Перевдягнувшись, я піднявся на палубу і сів поблизу прожектора. Мою душу заполонили похмурі думки.

Через деякий час до мене підійшов капітан Немо. Я підвівся.

— Він все-таки помер уночі? — запитав я, бо знав, як йому буде важко почати розмову.

— Так, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо.

— І тепер він спочиває на кораловому кладовищі поряд зі своїми товаришами?

— Так, забутий усіма, але не нами! Ми вирили могилу, а поліпи замурують нашого покійника у непорушну гробницю…

Капітан Немо затулив обличчя руками і, хоч як не намагався стриматися, розридався. Опанувавши себе, він сказав:

— Там, на глибині декількох сотень футів під водою, наш тихий некрополь…

— Ваші мертві сплять там спокійно, капітане. Їхні тіла недосяжні для акул.

— Так, пане Аронаксе, і для акул, і для людей! — промовив капітан Немо.

Загрузка...