Жадібний

Темрява стискала провулок між магазином та старим сміттєвим баком. З неї повільно виповзав силует — худий, довгий, наче людський, але спотворений. Він рухався нечутно, майже зливаючись із тінями. Білі від страху очі дівчини, що ховалась між стінами, відбивали світло з вулиці. Вона трималася за подряпаний цегляний кут, задихана, понівечена, зі слідами грубої саморобної операції. Тепер її називали "людина-собака" — знівечена, втрачена, з чужим залізом під шкірою.

У місті давно знали: орудує маніяк. Його кличка — "Жадібний". Він зникав, як дим, не залишаючи слідів. Жодної камери, жодного свідка — тільки результати. Спершу чутки ширились у маленькому містечку, де першим став жертвою студент, знайдений на околиці зі зшитими ранами, ампутованими пальцями, і жахливим хірургічним втручанням. Пізніше — стара жінка, в якої вирізали нижню щелепу та пришили її до живота.

Методика — скрупульозна, майже професійна. Але зроблена не для порятунку, а для тортур. З плином часу "Жадібний" змінив тактику: почав лишати жертв живими. Їх знаходили з металевими пластинами, вживленими болтами у місце вирізаних органів та тканин тіла. Також він почав спотворювати й тварин, що мешкали тут. Дехто з людей виживав, але пам'ять зникала. Вони не могли згадати ні облич, ні слів, навіть себе.

Через рік після першого вбивства місто охопив новий жах. Були знайдені два підлітки. Хлопець — мертвий, дівчина — зламаною, двоє з прибитими руками одне одного іржавими цвяхами. Її врятували, але після звістки про його смерть вона наклала на себе руки. Він був єдиним її спогадом після всього.

Місто заліковувало рани. Здавалося, все скінчилося. Але зло не померло. Воно лише втамувало ненадовго голод. І тепер, коли вітер знову несе запах заліза, усі знають — він повернувся. І цього разу він буде ще жорстокішим.

Він повернувся.

"Шрами можуть відкриватися і завдавати ще більше болю, якщо їх лікувати неправильно."