Просто Маня. Історії про друзів наших менших

Почалася ця історія, коли мої батьки купили новий будинок. До цього ми жили у двокімнатній квартирі п'ятиповерхівки, тато, мама, я і бабуся. Так, ще й кішка Селя. Папа завжди хотів свій будинок. І ось він у нас з'явився.

А що, мені будинок сподобався, у мене навіть з'явилася своя кімната і у бабусі теж. Правда, Селя підселилася у кімнату бабусі, але бабуся Валя не ображалася, говорила - так веселіше. Ображався я на Селю. Чому вона не вибрала мене? Звичайно, бабуся її годує, ось вона і прижилася у неї, щоб вранці відразу на кухню водити.

Зате, наївшись, Селя скоріше бігла до мене та намагалася якось розбудити. Я вставав, вмивався, снідав, чистив зуби, і ми з Селею виходили на подвір'я. Тут було привілля! Ми з нею бігали, ховалися один від одного за сараєм, за стосом дров. Іноді Селя забиралася на яблуню і виглядала мене, а я, користуючись моментом, сідав покататися на гойдалках. Літо! Канікули! Добре!

*

Якось раз, у вихідний, ми з татом і мамою зібралися поїхати на озеро купатися. Папа вигнав машину за ворота.

- Олено, - сказав тато мамі, - там ганчірка якась валяється за парканом біля куща, прибери її.

Мама вийшла за ворота, нахилилася, взяла ганчірку в руки, а в ній виявилося маленьке вмираюче щеня.

- Подаруночок від сусідів, - сказала мама, - підкинули цуценя. Матвійко, дивись! - покликала вона мене. - Що з ним робити? Чи не викинеш же. Жива душа.

- Щось мені підказує, що поїздка на озеро відкладається, - почухав потилицю тато.

Я з цікавістю розглядав цуценя. Мама занесла його на подвір'я. Малюк був зовсім крихітний, не міг стояти на ногах, його очі ще не відкрилися.

- Бабусю, - покликав я, - йди дивитися цуценя!

- Може йому молочка? Або водички? - запитала мама.

Бабуся вже несла блюдце з молоком, але, побачивши цуценя, сказала:

- Так він ще занадто маленький, щоб з блюдця пити.

Селя теж прибігла подивитися на найду. Вона стрибнула на лавку і здивовано розглядала незваного гостя. Селя, звичайно, була незадоволена, що когось збиралися поїти її молоком з її ж блюдця. Вона змахнула хвостом і, образившись, зістрибнула з лавки.

- Постав, може, відчує молоко і буде лизати, - запропонував тато.

- Так він же не стоїть на ногах, - відповіла мама, - як же він буде їсти?

- Хлопчик чи дівчинка? - запитав тато.

- Здається, дівчинка, - припустила мама, - піду за піпеткою, будемо її годувати, а що робити?

- Скидається на цуценя вівчарки, але ясно, дворняжка, тому й викинули. Вівчарку б не підкинули, - повів вусами тато.

- А як ми її назвемо? Вона така манюня, - сказав я.

- А хто тобі сказав, що ми її залишимо, так нам всіх собак з вулиці будуть підкидати, - відрізав тато.

- Але не викинеш же ти за ворота безпорадну істоту, - осудливо сказала мама, набираючи в піпетку молока.

- Їсть, значить, буде жити, - зауважила бабуся, дивлячись, як собака жадібно смокче молоко з піпетки.

- Ну, раз вона так мало їсть, нехай залишається, - погодився тато.

- Давайте назвемо її Манюня, - запропонував я.

- Ага, виросте, як кінь, і буде Манюня, - засміялася мама. - Ні, вона Маня. Просто Маня.

- Гаразд, - зрадів я. - Маня, так Маня.

Ось так в один сонячний ранок я став господарем собаки. Я, звичайно, давно мріяв про собаку, і ось вона сама знайшлася, навіть не довелося у батьків випрошувати. А раптом з неї ще справжня вівчарка виросте! Буде будинок вартувати. Загалом, я був дуже задоволений. Тільки Селя ображалася.