Шаги

1. Из Вадима Друзя

Жди меня

Как только станет в паз последний ригель
замка, закрытых намертво дверей,
скажи всем:"Aut bene. Aut nihil", -
и спрячь печаль ты в глубине очей.

Ты жди меня, пусть нет уже надежды.
Стекло окна, исписывай мольбой.
А я с тобою рядом, как и прежде -
лишь только за незримою чертой.

Я голос спрячу за раскаты грома.
И в ливне тихий шепот утоплю.
Я шторы колыхаю невесомо
и в снах твоих с тобою рядом сплю.

Неведомые призрачные знаки,
снуют в стекле зеркал - игра теней.
Смотрю в тебя: теряются во мраке
глаза твои - печаль моих ночей.

Ты жди меня - и пусть пусты надежды,
что я вернусь с изнанки бытия,
я здесь всегда! Пускай не лгут невежды!
Антракт. Звонок. Я снова близ тебя.
2011г

Чекай мене

Коли у паз ввійде останній ригель
замка назавжди замкнених дверей,
скажи всім:"Aut bene, aut nihіl..." -
і заховай печаль у глиб очей.

Чекай мене - не маючи надії,
малюй моє ім'я на мокрім склі:
я краплями дощу впаду на вії,
я спалахну зірницею в імлі.

Я голос заховаю в стугін грому,
у зливі тихий шепіт розчиню,
фіранки розгойдаю і, по всьому,
загУкаю сичами у гаю.

Ті мерехтливі знаки таємничі,
із поза меж зображення дзеркал -
то знову я, дивлюсь тобі у вічі
крізь амальгами тріснутий метал.

Чекай мене - не маючи надії.
Я завше тут, з'явлюсь не звідкілясь.
Кінцевої не має бути дії -
вистава тільки-тільки почалась...

© Copyright: Вадим Друзь

Ночь

Свечи мерцаньем гаснет ночь,
раскрасив небо в цвет печали.
И фонари уж заскучали-
им новый день не превозмочь.
И выпита любовью ночь.
Бледна, в бессилии под утро,
в рассвет зарю плеснула мудро-
ушла, впитав ошибки, прочь.

2011г

Ніч (етюд)

Неначе свічка згасла ніч.
На небо впав серпанок суму,
ще й ліхтарям забракло струму -
то й повсихали край узбіч.
До денця викохана ніч,
бліда та немічна під ранок,
жбурнула зорі у світанок,
та й розтеклася навсібіч…

© Copyright: Вадим Друзь

Случайная фантазия

Фонтан умолкнет. Стихнут звуки.
И неба край вплывёт во мглу,
пытаясь в акварельной муке
вплести реальность и мечту
в окутанный багровым вечер.
Туманный призрак у окна,
укутав шалью мрака плечи,
чуть колыхнет завесу сна.
Границы ночи очень зыбки -
вчерашний день, уйдя за грань,
вернулся, будто по ошибке,
и хочет взять с собой герань,
цветущую уже сегодня.

Незримо кружево межи
меж завтра и уже - намедни,
зовет в доступность миража.

2012г

Випадкова фантазія

Фонтан зітхне. Та стихне гомін.
Край неба смерком опливе.
Фантазій вишуканих промінь
у дійсність маревом вплете
неначе чаєм змитий вечір...
Мара на сірім тлі вікна
закутає у присмерк плечі
та ворухне фіранку сна.
Чаруючим фантомом ночі
встановлено хисткий кордон.
Вчорашній день піти не хоче,
герані стиснувши вазон,
яка розквітла вже сьогодні.

Тонке мереживо межі,
між завтра та напередодні,
склика женців до міражів.

© Copyright: Вадим Друзь

Когда-то...

Когда-то я слепо любил
брусчаткой мощёные улицы,
ковровый рисунок щербин,
по камню разлитые лужицы,
и скрипы колесных осей,
и стук каблучков интригующий,
и тени вечерних аллей,
и сумерек шепот волнующий…
Когда-то я слепо любил
асфальтно-бетонное пение,
где улицы тонкий извив
звучал, как ночное моление,
сплетением дивных октав,
мечты бесконечной мелодией,
творцом фееричных забав
и грустью напетой рапсодией.

Да только, акценты сместив,
"когда-то" вошло в лейтмотив…

2012г

Колись

Колись я безтямно любив
бруківкою мощені вулиці -
їх стертий килимний покрив,
де камінь до каменю тулиться,
і шурхіт по ньому коліс,
і цокіт підборів задирливий,
і тишею вкритий узвіз,
з його вечорами сумирними…
Колись я безтямно любив
асфальтно-бетонну рапсодію,
де вулиці крихітний звив
вкладався у дивну мелодію -
і жив там приватним життям,
і був там чарівною нотою,
творцем чудернацьких нестям,
і сміхом її, і скорботою…

Та, якось, з’явився курсив:
колись я це місто любив…

© Copyright: Вадим Друзь

Иди! не бойся...


В глубинах глаз упрятана печаль,
как в полынье с подтаявшею коркой.
И что ты мне сейчас не отвечай,
всё будет только слабой отговоркой.

Захлебываясь в памяти своей
ты бредишь невозможностью возврата.
И с каждым погружением полней,
немыслимей, чудовищней утрата.

Но ты придешь, печаль испив до дна,
ослепшая от выплаканной боли.
И, чтоб скорее спала пелена,
я буду маяком стоять на моле.

Огонь зажжен. Тебя не тороплю.
Иди, не бойся, для тебя горю...



Не бійся, йди

У смерку вій ховається печаль,
І каламутить біль очей прозорість -
На всі питання чую, зазвичай:
Не треба, ну яка від того користь?..

І, хвилею по мокрому піску,
Відкочується погляд у глибини -
По спогадах, неначе по містку,
Ідеш і кличеш, кличеш безупину...

Коли ти знов вертатимеш сюди,
Незряча, бо сльоза засліпить очі -
Аби свої побачила сліди,
Ті, що лишила тягнучись до прощі,

Я запалю при виході ліхтар -
Не бійся, йди. Я вже роздмухав жар.

© Copyright: Вадим Друзь

Тоска

Журавль измученный устал
глядеть в иссохший зев колодца.
Нем перекошенный оскал
корчмы немытого оконца.
От лет сутулая ветла
на землю выложила ветки.
Горька сиротская мольба
избы оставленной навеки.
Кто был - тот канул без следа.
Осела пыль по бездорожью.
"Когда-то было" в "Никогда"
течет, пронизывая дрожью..
2011г

СУМ

Скрипучий журавель, сторчма,
Через цямрину зирить косо.
Стара, похилена корчма,
Неначе плаче безголосо.
Літами знічена верба
Скидає голі віти долі,
Як сиротина потерпа
Самотня хата у недолі.
Жили, пішли і вже нема.
Від пилу витрусили поли.
Це клаптик світу між двома -
Поміж "колись" і "вже ніколи"..

© Copyright: Вадим Друзь

Минор

Кони печальные ржанием громким
ропщут о боли уставшей души.
Мысли унылые без остановки
гонят коней по просторам чужим.

Им изумрудные грезятся травы
и перезвоны далекой реки,
где так шумны, беззаботны забавы,
дни бесконечны и ноги легки.

Ищут несчастные детства обитель,
но не найти им желанных дорог -
свищет ветрище и прочит им гибель,

вяжет копыта зыбучий песок.
С каждой минутой к ним доля сердитей -
значит, не вышел их горестям срок

2011г

Мінор

Сумливі коні, без упину
гасають степом навпрошки,
їм раз по раз батожать спину
важкі, прискіпливі думки

про ту смарагдову долину -
де звились ручаїв нитки,
де знано кожну бадилину
і сном торовано стежки.

Шукають мріяну місцину
та віддаляються щокрок -
і вітер плаче, як дитина:

напевно, ще не вийшов строк
звільнитись згубливого плину
журбою вгорнутих думок...

© Copyright: Вадим Друзь

Хмельное

Обожжённой душе дам глоток исцеленья,
как засохшему лету спасительный дождь.
Запотевший стакан зажимаю в ладонь я -
эта страшная жажда - мой вождь.

Но, лишь взгляд затушуют ресницами веки,
проступает рисунок на серой стене:
я стою над собой, красно-черным отсветом
отражаясь в разбитом стекле.

Кто из нас - я иль мир - безнадегою болен,
и готовится в адском исчезнуть огне?
Только он, как всегда, беззаботно доволен -
значит, всё это выпадет мне.

Колокольня гудит в ожидании чуда,
тем, кто помнит меня, обрывая сердца.
На поминках души горько плачет пьянчуга ,
Пляшут черти в стакане винца.
2011г

Хмільне

Цей цілющий ковток на спекотнім осонні -
благодатним дощем на пустелю мою.
Прохолодний гранчак обпікає долоні:
я заплющую очі, я п'ю...
Лиш повіки сховають між віями погляд,
проявляється контур на сірому тлі:
я стою понад себе, навколішки, поряд -
я відбиток у зламанім склі...
Хтось із нас - я чи світ - неудавано хворий
і комусь в крематорнім горіти вогні:
та от він, попри все, безтурботно-бадьорий,
а відтак - доведеться мені...

...Захлинається криком жалоби дзвіниця -
божевільний дзвонар обриває серця:
над пропащим собою ридає п'яниця,
на розвагу хильнувши винця...

© Copyright: Вадим Друзь

Я возвращусь

Я возвращусь
и обниму бессильно
ствол ивы с высох
шей корой.
Горька усмешка -
где ж меня носило
листом осенним стылою порой?
Да долго так, что ива молодая
уже усохла. Чья теперь вина,
что мамин взгляд потух, страдая,
и косы убелила седина…
И вздрогну я -
что ж так судьба упряма?
И дом свой оставлять мне вновь и вновь?
Я - возвращусь!
Молись об этом, мама,
тки для меня молитвенный покров…

Я повернусь.

Плечем зіпрусь безсило
на голий стовбур всохлої верби,
всміхнуся гірко:
де ж мене носило
по всім усюдам довгої доби,
що вже, колись такі зелені віти,
сухими долі скинула верба?
Що в мами коси встигли побіліти,
а в погляді з'явилася журба
І схаменусь:
чи кращого не знано,
чим з дому вирушати знов і знов?
Я повернусь.
Молись за мене, мамо.
Плети мені серпанок з молитов
© Copyright: Вадим Друзь

2. Из Николая Винграновского

Не руш мене

Не тронь меня. Я… одиночу.
Себя с ладони сам кормлю.
Душа лечения не хочет,
пусть гибнет - я ее мертвлю…
Переживу. Перегорю я.
Отвою волком. Пропаду.
Взамен - ничто! Перегорюю -
я с равнодушием в ладу.
Одно хочу - старей быстрее!
Увянь и статью, и лицом -
пусть одинокостью сереет
пастель седая за окном…
Остынь, померкни, стань рабою.
Болтай без меры, суетись!
Плебейкой слейся с голытьбою -
…слезами только не струись.
Не …чувствовалось. Не …дрожало.
Не …золотило. Не …звало.
Не …трепетало. Не …взлетало.
Не... Господи!.. И - не могло!..
Как день вчерашний все проходит,
сошедшим снегом, пустяком…
…А вечно только зори всходят
над цветнебесным васильком.


Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старій швидше,
Зів'яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.

Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не…- Господи!..- не — не було!..

Як танський фарфор — все минає:
Корою, снігом, рукавом…
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.
© Copyright: Николай Винграновский

*****

Не начинайся... дней безумный счёт.
Ни с губ, ни с глаз не начинайся.
В Холодной Балке сон течёт –
не снись. Не окликай. Не откликайся.
Себе рвать душу всякий раз
уже не в силах - будь я проклят!
Скулят дожди, и в водах топят
всё: время, выдержку и нрав...
Согрело вдохом невесомым.
Согрело в беспокойстве прошлом
руки уснувшее тепло,
теплом счастливых губ уснувших.


*****
Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.
Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я проклятi
Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час…
Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки, теплом руки уснувшей
Тепло щасливих губ заснулих.
© Copyright: Микола Вiнграновскiй