Споглядай

1

Щовечора вони збиралися разом. Тільки тоді все ставало справжнім, а удаванню та фальші приходив кінець. Квартирка зі старими меблями, затертий паркет та запахи цілого натовпу колишніх власників – от і вся реальність. Хоча, абсолютно ж не має значення, як саме проходить життя…

У «стандартному» всесвіті вони виконували лише базові функції. Їда та сон, робота та навчання, а в когось навіть сім’я. Вони жили та не розуміли, для чого це все. І щодня їх мучило одне й те саме питання: як піти, втекти від інерції, хвилі, що накрила всіх, позбавила волі та вибору?

Вони знаходили свободу у спілкуванні один з одним. Такі несхожі, ніби прийшли з різних планет, вони тулилися вечорами в сторічних стінах й ділилися тривогами. Адже із життям явно щось було не так. Усюдисуща, нудотна буденність... цей інгредієнт зводив у труну все більше і більше народу.

Сьогодні зібралася незвичайно маленька група, – всього шестеро. Вони всілися на підлозі та мирно мовчали кожен про своє. Чекали на Ліду, вона обіцяла щось особливе, але зараз запізнювалася. Прокляті затори... Та згодом клацнув дверний замок, і прекрасне біляве створіння увірвалося й почало обіймати всіх, хто зміг вирватися надвечір зі своєї трясовини.

Ліда не витрачала дарма часу, й одразу перейшла до справи. Вона розклала якоїсь травички на підлозі, намалювала крейдою дивні візерунки й запалила цілу купу свічок. І все в абсолютній тиші. Ще напередодні вона попередила, що звуки голосу обов'язково зіпсують процес, то ж балакунам тут не місце. У фіналі приготувань вона роздала всім мідні мисочки й наповнила їх рідиною густо-зеленого кольору. Повітря раптом перетворилося на щось тягуче та щільне, запахи лісу та трав заповнили все без залишку. Друзі палали від нетерпіння – хотілося скоріш дізнатись, що ж воно таке… що ж їх чекає далі?

Ліда жестом попросила всіх підвестися. Вона шепотіла дивні слова, ритм їх зачаровував, витісняв будь-які думки та образи, що завжди мерехтять в голові. Існувало лише тут і зараз. Пряна густа рідина, пухкі губи, що видихають незнайомі слова, та ледь чутне серцебиття.

Дівчина раптом замовкла. Вона заплющила очі та, здається, припинила дихати. Потім Ліда підійшла до кожного і вручила по грудочці чогось сухого та пахучого.

– Пора, – ледь чутно сказала вона, проковтнула свою порцію та осушила мідну посудину. Інші ж повторили за нею. Вони смакували гостинцем, намагаючись вгадати, як він подіє і коли.

У кожному з них жив скептик. З великої літери скептик. Зрозуміло ж – чаклунства не існує. Але якась частина розуму чомусь відкидала абсолютно все, що могло порушити віру у відсутність обмежень цієї реальності. І навряд чи когось дійсно цікавив якийсь «справжній» результат. Приймати сумнівні «речовини» у пошуках «порталу» до інших світів? Та ще дурість, чи не так? Весь процес затівався заради очікування, передчуття забороненої та ще невідомої насолоди. Чогось такого, через що руйнуються бар'єри, а життя наповнюється кольором та почуттями. Тільки в цьому й була магія.

Вдосталь поганявши невідоме вариво на язику, учасники «процесу» розляглися прямо там, де були. Не минуло й хвилини, а вони вже дивилися в стелю так, ніби там раптом виник предмет їх заповітних мрій. Але тривало це не так уже й довго. Незабаром їхні серця перейшли на новий ритм, занурюючи всіх у солодкий і затишний сон, даруючи мир, спокій і єднання. Саме цього завжди мало…

Ліда випала із сірої реальності пізніше за всіх. Якби її свідомість розчинилася хоча б миттю пізніше, – вона б побачила, що ж насправді скоїла.

Два яскраві снопи світла вдарили вгору і вниз, пронизуючи все на своєму шляху. І потоки ці зім'яли навіть межі довічного…

Життя і смерть, що завжди йдуть поруч, на одну мить змішалися. Але лише для того, щоб потім знову продовжити свій шлях. І, звичайно, вже з іншими «змінними».

2

Скоро світанок.

Рідкісні хвилини тиші дарують відчуття, наче й сам час застиг.

Границя ночі – тільки в ній отримуєш шанс по-справжньому сприйняти світ. Він зовсім інший зараз, абсолютно несхожий на звичну «версію», де орди живих щоранку вгризаються в нього, жадаючи проковтнути все без залишку. День за днем. Рік за роком. Поки можеш дихати – трощи-їж-розмножуйся! Таке ось правило набирає чинності.

Він блукав сутінковими вулицями й вбирав кожну мить. Спокій, прохолода, мовчання буття. Хіба можуть вони не тішити?

Дивна це пора, коли все живе раптом завмирає. Воно чекає, готується до початку дня. Сонце зійде, і все поллється у звичному для більшості «трощи-та-їж», і можна буде влитися в процес, сенс якого завжди вислизає абсолютно від кожного.

Проте ранок так і не наставав. Напевно, це добре. Можна спокійно насолоджуватися всім, що тебе оточує, і не думати про безжальний плин вбивчих секунд. Адже на шляху їх все обов'язково руйнується, а-от… відсутність часу… вона завжди чудова. Та… вічність – то лиш слово. Завжди всьому приходить кінець. Ось справжнє правило!

Вдалині він раптом помітив синювате свічення, і відчув, як усередині розквітає злість.

Хтось наважився порушити ідилію! І зараз заплатить за це!

За мить він був неподалік від незваної істоти. Дві руки, дві ноги, схожа на грубу копію людини, вона бродила й зиркала у всі боки. Створіння було напівпрозорим, а по його оболонці раз у раз пробігали дрібні брижі.

«Так буває тільки на поверхні води», – подумав він і рушив до «синього».

Істота раптом почала задкувати. Вона витріщила бульбашки своїх очей та роззявила рота в гримасі жаху. Але… не прозвучало навіть найслабшого звуку. Просто чорний провал, без зубів і губ, дірка, що губить кожен промінь світла, який наважився туди проникнути.

«Синій» стояв навколішки й трясся, його «поверхня» вирувала від хвиль.

«Таке мусить вмерти!» – спалахнуло десь усередині. Рука раптом сама встромилася прямо в обличчя створінню. Він ніби й не контролював нічого! Але! Він нарешті відчув своє тіло! Енергія жорсткими пульсаціями рухалась через руку і розчинялась десь ближче до серця. Мигнуло усвідомлення, що раніше взагалі не було ніякого тіла! Лише контакт із «синім» змінив усе! Тепер отримана оболонка набувала обрисів, поступово наближаючись до звичної форми, людської.

Він стояв і роздивлявся, як зароджується та втрачає прозорість його плоть. Істота ж з кожною миттю ставала все меншою в розмірах і зараз майже втратила початкові обриси. Незабаром вона перетворилась лиш на пляму під ногами, а потім і зовсім зникла.

«Рівновагу відновлено», – подумав він і солодко вдихнув порцію ранкової прохолоди. Знову настала тиша, і він вирішив прогулятись ще. Але, ледве зробивши крок, він провалився у темряву та втратив зв'язок із сутінками.

***

Антон скочив з ліжка, він важко дихав і трясся від напруги. Серце рвалося назовні, а піт заливав очі. Він розкрив вікно і став жадібно вдихати холодне повітря. Стало легше. Прийшло усвідомлення, що сьогодні зміни просто неминучі. Він одягнувся, схопив плеєр та вибіг із квартири.

Хлопець був на пробіжці не менш як годину. Справжній подвиг для того, хто все свідоме життя проводить, встромившись в монітор. Мама вже вкрай розхвилювалася, коли її слабеньке чадо повернулося з тренування. Тренування! Спітнілий, втомлений, але задоволений собою, Антон уже не здавався таким тендітним, як учора. Він проковтнув усе, чим було заставлено стіл, прийняв душ, а потім швиденько втік на роботу.

Дорогою до тролейбуса він бачив, як у парку через дорогу вантажили когось у «швидку». Антон раптом згадав дивний сон і синю істоту, що розтанула, варто було лише до неї торкнутися. Серце забилося сильніше. Він чітко усвідомлював, що бачить перед собою. Проте страх тлів з іншої причини – Антон і думати не наважувався, що правда раптом розкриється. Але… навряд чи це можливо. Люди мирно їхали кожний у своїх справах і бездумно роздивлялись світ за вікном. Молодий чоловік з переляканими очима точно нікого не цікавив. Ось якби хтось думки навчився читати, ото було б непереливки. А так... нема чого боятись.

Антон трохи заспокоївся. Він чіплявся поглядом за «швидку», сподіваючись побачити постраждалого. Старався він дарма, тролейбус їхав швидко, і незабаром місце «злочину» залишилося далеко позаду.

Весь наступний тиждень хлопець полював щоночі. Якось навіть пощастило, і йому вдалося поглинути аж трьох за раз! Щоправда, на ранок від надлишку сил ледве вдавалось себе стримувати. Хотілося діяти та крутити цей світ по повній програмі.

Антон прийняв свою роль спокійно. Життя в тіні всіх і всього йому остогидло. Та й у голові його вже чомусь почали зароджуватись різні глобальні плани. Насолода, влада, могутність... П'янило все це, змушувало тремтіти від нетерпіння. Щодня він ставав сильнішим, а статистика населення змінювалася на якусь «одиничку». Але чи варто турбуватися через таку жалюгідну дрібницю?

3

Ранковий автопілот підняв її на ноги й аби як супроводив до роботи. По дорозі Ніна старалась уникати дзеркальних поверхонь. Звідти на неї позирало якесь замучене створіння з погано укладеним волоссям і темними провалами замість очей. Навіть косметика вже не допомагала... та і згадувала про неї Ніна все рідше.

В ординаторській на столі її чекала духмяна кава та тістечко з кафе через дорогу.

«Хм! Це ж треба… знову він за своє», – подумала Ніна, і все ж накинулась на частування. Поїсти зранку вона, на жаль, знову забула. Кирило незграбно… та все ж трохи мило намагався доглядати за нею вже кілька місяців. Але ж… не до цього зараз, так? Яке ще тут приватне життя, коли ти молодий лікар у пологовому відділенні? Зміна… сон… зміна. Відповідальність і страхи. Відпустка раз на рік… як в тумані. Ось і все життя. Як в таких умовах люди взагалі примудряються заводити сім’ї та нащадків плодити? Загалом… дуже хороший він, Кирило… І в іншому житті… ймовірно, Ніна б точно обдумала такий варіант…

«Третя зала! Негайно!» – прийшло повідомлення від Ковальової.

Нічна команда й досі тут? Схоже, щось пішло не так…

Ніна запхала залишки «шоколадної насолоди» до рота, і миттю вилетіла з ординаторської.

Вона тільки увійшла в залу, і одразу ж, зрозуміла, що все дуже і дуже погано. Майбутня мати лежала непритомна. Одразу двоє намагались привести її до тями. Лікарі смикались і нервували. Два життя на кону…

Коли дитинка почала виходити, мати «відключилась». Остання тепер стікала кров’ю, а крихітка ж повільно задихалася. І на те, щоб прийняти рішення, – якісь жалюгідні пару хвилин!

Ніна раптом відчула, як підлога під ногами зникла кудись. Однак… провалу в темноту після цього не сталось, дівчина так і залишилась стояти на своїх двох. Дивне це відчуття взагалі… Вона дивилася прямо перед собою, і не розуміла, що діється? Все навкруги завмерло. Люди обернулись манекенами, застигнули на місці. Ніна обережно глянула в сторону вікна. Світ назовні також став абсолютно статичним. Раптом почувся тривожний та дрібний стукіт.

«Це дитина», – подумала Ніна. В хаосі деренчання крихітного серця насилу можна було почути й більш спокійні пульсації.

І, як же тут допомогти? Що… робити?

Ніна наблизилась. Простір став більш щільним, а світло почало зникати, танути. Все менше деталей могли розібрати очі. Коли все навкруги обернулось на непроглядну темряву, Ніна усвідомила, що бачить мерехтіння. Прямо перед нею, де тільки-но стояло ліжко з породіллею, пульсував тонесенький силует. Він повільно перетікав із синього в червоне, кожного разу стаючи все слабшим і слабшим.

«Він помирає!»

Поруч був і другий силует, набагато більший… але все ж ледве помітний. Йому явно залишалось зовсім трохи…

Ніна не могла дихати. Здавалось, наче клубок у горлі не пропускає навіть думки. Вона б точно розплакалась… якби могла. Але у пітьмі цій, схоже, подібну опцію не передбачено.

З кожною пульсацією ставало важче. Життя витікало, розчинялося в Ніни на очах. Стоїш собі й дивишся, поки щось живе-розумне перетворюється на порожнечу.

«Але… чому? За що ж з ними так?» – все мучилась вона. – «Так не можна!»

Ніна протягнула руку і торкнулась зовнішньої оболонки, материнської. Та мерехтіла все слабше. Дівчина наче стрибнула у прірву… Перед очима проносилися миті чужого життя, сотні й тисячі якихось людей, біди та радості, шкодування та мрії. Все це заповнило її душу і тривало доти, доки рука не дійшла до більш дрібного силуету. Чистота і… невинність, неперевершене бажання жити... дихати… рости…

«Хай… так і буде!» – прошептала Ніна, і вивільнила руку з синьо-червоних оболонок.

Звична реальність повернулась миттєво. Дівчина й досі стояла на вході до зали та чомусь не могла сказати й слова.

– Нінка! Ну, ти й щаслива! – скрикнула Ковальова. Вона вже передала маля іншому лікарю, і зараз возилася із новоспеченою матір’ю. Остання наче й була вже в цьому світі, та все ж адекватною не виглядала.

– Я-от завжди казала, що ти наш талісман! – продовжувала Ковальова. – Тільки-но ти з’явилась, – так одразу ж все й пішло, як треба!

– Добре, – ледь чутно вичавила з себе Ніна, розвернулась і тихенько попленталась кудись у невідомому напрямку.

Все закінчилось добре. Мати… дитя… Вони живі! Це справжнє чудо!

Вона повернулась до ординаторської і там зіткнулась зі своїм горе-залицяльником. Він з переляку випустив якісь папірці, й одразу ж почав їх гарячково збирати. Коли вона випадково торкнулась руки Кирила, то наче знову потрапила в ті самі сутінки, що були за кілька хвилин до цього в пологовій залі. Колючий страх невідомості допоміг швидко покинути те… місце. Однак ігнорувати надалі отримані знання вона більше не могла.

– Я… тобі вірю, – шепотіла Ніна. – Ти… хороший.

Кирило стояв трохи приголомшений таким початком розмови, але вирішив подивитися, що ж буде далі? І наступної миті його серце мало не вибухнуло від щирої хлоп'ячої радості. І це в тридцять рочків!

– Чекаю на тебе о восьмій. Столик сама замовлю. Чекай на повідомлення, – діловито повідомила вона, допила одним махом охололу каву і вибігла в коридор. Ніна чітко відчувала, як розчиняється її слабкість. З кожною миттю сил прибувало дедалі більше. А ще... всередині пульсувала грудочка ніжного тепла. То була радість усвідомлення, що все буде обов'язково добре.

4

Перше, що він зміг усвідомити – реальність змінила колір і… плин часу зник. Все навколо виглядало так, ніби хтось недбало переборщив із червоним та синім.

Коли стало ясно, хто перед ним, страху чомусь зовсім не виникало, так само як і здивування. Він роздивлявся своє неживе обличчя і лише думав, що був досить привабливим хлопцем. Поруч у дивних позах лежало шість його колишніх друзів. Усі також мертві. Червоного і синього в них надто мало. Тіла тепер сірі, і життя в них точно відсутнє. Звуки, виявляється, також зникли.

Двері раптом різко розчинилися, й у квартиру вломилися незнайомці.

Від несподіванки він злякався. Але люди у формі по черзі проходили так нічого і не помічаючи. Вони займалися своїми «задачами». Роботою. «Справу» вони оформляли. А дух безтілесний був їм просто недоступний…

«Сім постраждалих. Ймовірно, передозування», – підгледів дух запис у блокноті.

Прикро якось стало. Який же це «передоз»? Тут же явно щось інше... Невже, цього не видно? Хоча, якщо чесно, квартирка виглядала так собі. Розкиданий одяг на підлозі, якесь сміття з вулиці... палички та квіточки, а на довершення всієї картини, тіла чорті-як вдягнених молодих людей. Ще й мертвих... Збоку якщо поглянути, то й думати нема чого – точно якесь кубло наркоманське.

Дивитись на рутину слідчих стало якось нудно. Ходять туди-сюди, курять та матюкаються. А ще записи роблять і фото.

Він потягнувся до того моменту, коли Ліда увійшла до квартири. Дивно було спостерігати ті події знову, ще й від «третьої» особи. Дух спробував уповільнити все. Вийшло! Ліда ніби пливла тепер, на її посмішку та м'яке волосся можна було дивитися вічно. Здається, він навіть любив її. Колись. Хоча як взагалі могло бути інакше? Прихильників у неї завжди вистачало…

Він відпустив час і тепер просто дивився. Учасники дійства покірно прийняли частування від білявого янгола і жадібно вичікували продовження. Довіра до неї була абсолютною. Звідки тут взятись сумнівам загалом? Це ж Ліда! Вона всіх любить, а ще обожнює життя... свободу... Він не сердився на неї, ні. Їм було даровано легку... приємну смерть. Визволення. На ділі… багато хто бажав саме такого кінця. Може, не зараз... але одного дня точно.

«Вистава» перед ним дійшла до останнього моменту. Ліда м'яко опустилася на підлогу і заплющила очі. Дихання її ставало все тихішим і тихішим. А, коли серце дівчини навіки завмерло, він раптом осліп від спалаху, що пронизав своїми променями все навколо.

Зір відновився, і він збагнув, що простір ніби перетворився на прозоре желе. Тепер можна було роздивитись, як крутиться в ліжку сусід зверху і як палить на кухні його мати. Від тіла хлопця раптом відокремилася тінь, потім спокійно пропливла крізь стіну і зникла.

Хм, це ж треба... невже з'явився ще хтось?

Дух стежив за тінню, поки та не повернулася до тіла.

Сусід... прикінчив когось. І... йому сподобалося.

О, Лідо, що за монстра ти призвала у наш світ?

Дух все «гнав» час уперед. Він збився з рахунку жертв ... «Сусід» майже одразу розкуштував свою силу, і тепер ніяк не міг вгамуватися. Дух кілька разів навіть хотів було йому завадити. Але… що ж за маячня? Як можна втрутитися в те, що вже сталося? Світ віднині – лиш перемотування «стрічки»...

Він повернувся до «вихідної» точки. Спалах «просвітив» наскрізь не тільки стелю. Знизу мешкала дівчина. Дух спершу вирішив, що знову побачить, як хтось живиться і росте коштом інших. Але виявилось, що ні. Ця тінь не ходила сама «гуляти», лише зрідка вона наче трохи «відставала» від пересувань носія.

Дівчина була лікарем. І першого ж дня врятувала кілька життів! Просто так. Мимохідь. Тінь її несла у собі добро... чисте. І так, сила носія від цього постійно зростала.

Дух знову «відмотав» на початок. Йому дуже подобались ті моменти... Ось Ліда входить до кімнати, обличчя друзів – світлі й відкриті. Всі вірять у свою святу, і точно знають – вона найкраще, що могла подарувати їм доля. Любов та єдність у їх компанії багато в чому залежали саме від неї. Але... все ж не зовсім так... ідеально.

Тієї ночі попелище втомлених душ породило дві сутності. Одна – жадає лише смерті, інша ж – шанує і плекає кожне життя. Чорне і біле. Добро і зло. Чи не це потрібно в нашому сірому світі? Відродити в розумах живих, що є добро, а що зло – не так вже й погано, мабуть? Час... адже він лиш покаже. А роль спостерігача – тільки це й залишається. Але інакше і бути не може. «Третя» сила в цій «грі» – лиш перешкода. А стати свідком рівноваги – явно не найгірший фінал.