Твоє світло у моїй темряві

Примітка: Ті, хто читав перед цими змінами, вибачте, я трохи поміняла історію, і переписала її в трохи кращому вигляді. Тепер, глави будуть більшими, і сподіваюся цікавішими. Вибачте❤️

Люнель. Маленьке містечко, в якому більшість — бідняки. Ним править одна-єдина родина. Колись впливова й шанована, нині ця сім’я відома своєю жорстокістю, поверховістю та несправедливістю. Вони не керують, а володарюють.

Втім, покинути Люнель — означає підписати собі вирок. Так постановив чоловік, якого всі бояться й мало хто бачив на власні очі. Його ім’я — Геллард Кронвілл. Саме він тримає місто в залізному кулаці, хоч насправді давно не з’являвся серед людей. Земля під його владою давно перестала бути родючою. Люди голодують. Зимою — тим більше. Їжі майже немає, дров — обмаль, а вогонь у домівках зникає разом із надією. Колись мешканці Люнеля були привітні, чуйні, допомагали одне одному. Але все змінилося, коли прийшов Кронвілл. Їхні серця скувала та ж сама зима, що щороку накриває місто товстим шаром снігу.

Сьогодні — перший день нового року. Зимова ніч тисне морозом. Вітер завиває, дерева згинаються, і навіть вулиці наче застигли у безмовному сні. Місто спить. Лише у великому дворі Кронвілла — свято. Світло, гомін, музика. Шум, що заважає спати тим, хто живе поблизу. Але це вже давно нікого не дивує. У місті є лише один дитячий будинок. Двоповерхова кам’яна будівля, колись велична, а тепер — стара, з тріщинами в стінах і облупленою фарбою на віконних рамах. Стовпи на ганку похилені, дах трохи просідає, але ще тримається. Усередині прохолодно, хоч камін ще тримає останнє тепло.

Емма — завідувачка цього сиротинця. Жінка у віці, понад шістдесят. Її волосся давно стало білим, але вона фарбує його у світлий русявий. Очі — чорні, глибокі, пронизливі, від яких у дітей стигне кров у жилах. З немовлятами вона лагідна, майже ніжна. Але щойно дитина досягає трьох років — щось у ній змінюється. Вона стає суворою, мов статуя справедливості, що давно втратила серце.

Цієї ночі Емма сиділа за столом у своєму кабінеті, схилившись над паперами. Раптом — стукіт. Ледь чутний. Вона здивовано звела брови, озирнулась, але не побачила нічого незвичного. Продовжила роботу. Минуло ще кілька хвилин — стукіт повторився. Вже гучніший. Емма підвелась, вийшла з кабінету і, прислухавшись, визначила: звук долинає з головного входу.

— Хто це так пізно до нас прийшов? — пробурмотіла вона собі під ніс.

Відчинила двері — повільно, з обережністю. На порозі нікого.

— Ей! Хто там дуріє? Ану по хатах! — гримнула вона.

Та вже хотіла зачинити двері, як раптом помітила — на ґанку стоїть кошик. Плетений, старий, обгорнутий у вицвілі сорочки. Вона нахилилася, підняла його і завмерла: всередині, загорнуте у ганчір’я, мирно спало немовля. Емма мовчки зачинила двері й зайшла всередину. Пройшла до вітальні, де ще горів камін. Тепло було слабким, але все ж зігрівало. Вона обережно поставила кошик на стіл і нахилилась над дитиною.

— Бідненька… Могла ж замерзнути… — прошепотіла, легенько торкаючись її щоки.

Дитя було холодне, але дихало рівно. Спало, ніби в затишному ліжечку, а не покинуте серед лютої ночі. Емма не могла відірвати погляду.

— Емма? Ти чого ще не спиш? — пролунав голос за спиною.

Жінка здригнулась і обернулась. За нею стояла Інес — її помічниця. Вихователька, трохи за тридцять. Струнка, з втомленими, але добрими очима кольору неба. Її світле волосся було зібране в акуратний пучок. Вона ніколи не кричала, не карала. Лише просила. Навіть докори звучали в її устах як материнське прохання.

— Інес? Налякала. Марта вже спить?

— Та де там. З таким гармидером ніхто не засне, поки той горлопан не затихне, — зітхнула Інес.

— Ну, одна точно спить, — з легкою усмішкою сказала Емма, відходячи від столу. — Дивись.

Інес підійшла ближче й здивовано ахнула:

— Оце так… Підкинули?

— Виходить, що так.

— Гарненька. Ти вже знаєш, як її звати? Чи доведеться вигадувати?

— Ще ні. Не оглядала її. Не хочу порушувати її спокій.

— Добре. Я покличу Марту, разом усе вирішимо. І ковдри візьму — перевдягнемо її.

— Чекаю.

Інес пішла нагору. Емма тим часом сіла на стілець поруч і знову глянула на немовля. На вигляд — кілька місяців. Можливо, майже рік. Коротке волоссячко вже встигло відрости. Воно було… біле? Чи блакитне? У світлі каміна відтінок змінювався, і Емма вже не була певна. Зі сходів почулися кроки — у кімнату увійшли Інес і Марта.

Марта — п’ятдесят вісім років. Невисока, трохи повна, з короткою рудою стрижкою «під хлопчика» і твердим, командним голосом. Прямолінійна, сувора, іноді навіть надмірно. Вона також працювала вихователькою.

— Що там у тебе? — буркнула Марта.

— Дитина, — сухо відповіла Емма.

Інес тим часом уже розгорнула чисту ковдру на столі. Емма дістала немовля з кошика — і помітила, що на крихітній ручці був зав’язаний клаптик паперу. На ньому одне слово: «Марілента».

— Марілента… — м’яко прошепотіла вона.

— Гарне ім’я дали. — Марта схилилася над дитиною, яка щойно розплющила очі.

— Дівчинка, — сказала Інес, зазираючи їй у вічі.

Салатові, майже прозорі, чисті, як весняне листя. Вони спокійно дивились на дорослих. Без страху.

— Ну що ж, ім’я маємо. Давай загорнемо її, а я підготую документи, — мовила Емма.

Вона поклала дівчинку на ковдру і обережно закутала її. Інес взяла дитину на руки й почала заколисувати. А Емма тим часом сіла до письмового столу, витягла чисті бланки та почала писати. Так ім’я Марілента вперше з’явилося в книгах сиротинця. Без прізвища, без історії. Лише дата та одна ніч — така холодна, що в ній можна було не народитись, а згубитися.

Пройшло декілька років. Маріленті вже виповнилось шість. Вона зростала тихою, але надзвичайно допитливою дівчинкою, і її краса щораз більше привертала увагу — бліде мов сніг личко, великі очі, в яких жевріла туга й мрія, та хвилясте, ніжно-блакитне волосся, що вже досягло довжини каре. Марілента завжди прагнула знати більше. Її світ був невеликим, але сповненим питань. Вона рідко гралась із дітьми, бо ті уникали її. Ніхто не хотів дружити, і хоч дівчинка не розуміла, чому — з часом змирилась. Найбільше часу вона проводила з Інес. Марта лякала її — жорстким тоном і гострим поглядом, а Емма взагалі віддалилась, щойно дівчинці виповнилось три. Інес же була її всесвітом. Вони разом сміялись, читали казки, ховались від дощу під великим кленом, а ввечері Інес ніжно втирала їй чоло й бажала на добраніч. Для Маріленти вона була кимось значно більшим за виховательку — вона стала мамою.

Навесні, коли все навколо розцвітало, а сонце ніжно пестило вікна сирітського дому, вони сиділи в бібліотеці. Інес читала казку, а Марілента уявляла кожну сцену, немов фільм перед внутрішнім зором.

— Ін… Я хочу читати сама, — прошепотіла дівчинка, не зводячи очей з книги.

— Хочеш навчитись читати? — здивувалась Інес, нахилившись до неї.

— Так, навчи… будь ласка, — в очах дівчинки спалахнула надія.

— Добре. Але це буде наш секрет. Нікому не кажи, що вмієш читати, гаразд?

— А чому?

— Бо тоді тебе можуть швидше забрати звідси… і ми більше не будемо разом.

Страх пробіг по обличчю Маріленти.

— Добре, я нікому не скажу!

Інес обійняла її і, вставши, пішла шукати абетку. Коли знайшла — сіли разом, і почались перші уроки. Так, за рік, Марілента вже вміла читати. Повільно, по складах, але впевнено. Інес приносила їй нові книги з базару, і дівчинка читала кожного дня, навіть ночами, ховаючись у бібліотеці з пледом та свічкою.

Вона дорослішала — і бачила більше. Інші діти грались, галасували, а виховательки без кінця прибирали, варили, прали. Одного разу, коли Інес прала білизну, Марілента підійшла до неї:

— Ін, я можу допомогти?

— Якщо хочеш — я тільки зрадію, — усміхнулась жінка.

І з того дня дівчинка почала допомагати. Спершу трохи, потім щодня. А ще через рік — хатню роботу майже повністю переклали на неї. Вона мовчала, не скаржилась, бігала між Інес і Мартою, виконувала все. Аж поки одного разу, коли їй було десять, вона вперше відмовилась. Просто не піднялась з ліжка. Її ігнорували три дні. Інес мовчала. Марта лише косо зиркала. Її майже не годували. І тоді Марілента зрозуміла: якщо не буде слухняною — стане ніким.

Наступного ранку вона знову прибирала, мила, витирала підлогу. І в очах інших дітей вона перетворилась на жертву. Її ображали, сміялись, штовхали. Вони псували одяг, обливали водою, вигадували прізвиська. А в одну з ночей хтось відрізав її волосся — нерівне, жорстко, майже до плечей. Вона мовчала. Лише Інес, коли побачила, ніжно торкнулась її щоки:

— Ігноруй їх, Марі. Не показуй емоцій. Тоді відчепляться.

— Я не можу… Я дуже емоційна…

— Будь розумнішою. Їм цікаво мучити тебе лише тоді, коли ти реагуєш. Такі вже діти.

Інес обробляла її коліно — рана після падіння з гірки, де її штовхнули. Залатала пластирем і сказала:

— Все. Йди трохи відпочинь.

— Дякую, Ін… — прошепотіла Марілента й обійняла її.

Вона пішла в бібліотеку. Там було тихо. Там було… добре. Вона сіла на холодну підлогу, дістала свою улюблену книгу й відшукала закладку. Пальці затремтіли, коли вона перегорнула сторінку.

«Тоді Мішель дістала з кишень кинджали і, мов тінь, кинулась на грабіжників… Вона нанесла кілька точних ударів по їхніх руках — не смертельних, але болючих. Троє проти однієї. Та Мішель була тренованою. Її рухи — мов танець. Вороги отямились не одразу, а коли зрозуміли, що мають справу з небезпечною супротивницею — спробували втекти. Але було пізно.»

Марілента мимоволі усміхнулась. Мішель була справжньою героїнею. Сильною. Незламною. І вона, Марілента, також буде такою. Колись. Обов’язково.

«Мішель метнулась уперед. Першому — по потилиці, другому — підніжка, третьому — кулаком у щелепу. Усі троє впали. Вона швидко зв’язала їх мотузками, що носила з собою, і заховалась на даху крамниці. Там, з висоти, спостерігала, як грабіжників забирає поліція. Вона вже зібралась іти, як обернулась… І застигла. Перед нею..»

Раптом її вирвали з роздумів:

— Марілента! — гримнув голос Марти.

Дівчинка здригнулась, швидко сховала книгу, вставила закладку з листочка і поспішила вниз. У коридорі лежала розбита ваза, земля розсипана, уламки скляні.

— Давай чесно. Це ти? — суворо спитала Марта.

— Ні… то не я…

— Брешеш. Діти кажуть, що бачили, як ти перекинула вазу навмисне.

Марілента перевела погляд на дверний проєм. Там стояли діти. Вони ледь стримували сміх.

— Але це правда не я… — голос її був тонкий, майже зламаний.

Позаду почувся знайомий крок. Вона обернулась:

— Інес? Ти ж віриш мені? Я ніколи б не зробила цього!

Але жінка лише зітхнула й, не зупиняючись, сказала холодно:

— Марі. Просто прибери.

Вона пішла нагору, залишивши дівчинку в тиші. Марілента опустила голову й почала прибирати. Руки тремтіли. Серце — стиснулось. «Коли ж це все закінчиться…»— подумала вона, прибираючи землю з підлоги.