Зустрінемося у реальності

Літній сонячний день. Як завжди, гучнийта багатолюдний Сеул. Через спеку всі знімають свої піджаки чи кофти, а про куртки всі вже забули. Афіші прикрашені гарними, на перший погляд, дорогими рекламними оголошеннями. Великі багатоповерхові будинки розміщенні, наче лабіринт, в якому мільйони “гравців”, ходять по вуличках, шукаючи свій вихід.

Постійний шум та галас ніколи не покидаєце місце. Життя в ньому не зупиняється ні вдень, ні вночі. Різниця між нічним і денним Сеулом - це його атмосфера. Вдень -це працьовитість та серйозність, що допомагає у створенні дисципліни для людей. А вночі місто набирає обертів, ніхто нікудине поспішає, усі проводять час у своє задоволення. Шум та різноманітність, що оточує вночі, не дає спокою до самого ранку. І так по колу.

У цьому шумномута надзвичайному місті живе не менш надзвичайна дівчина, Мін Сонім.

Студентка університету Мьонжі факультету музичного мистецтва.

Двадцятирічна дівчина, висока на зріст,гарної зовнішності. Світлашкіра, пухлі й ніжні губи, глибокі карі очі та довге темне волосся. Це все доповнює чітко вираженні контуриобличчя.

Незважаючи на те, що вона струнка, дівчина надає перевагу одягу великих розмірів. Зовні вона ніжна та лагідна, але в середині - сильна та неприступна.

Однолітки Синонім полюбляють вечірки та розваги, але не вона. Дівчина більше намагається навчатися та займатися спортом, а у вільний від навчання час, підробляє в кафе. Їй подобається, те чим вона займається, але, по - справжньому вона відчуває себе щасливою, коли була в своїй маленькій квартирі з гітарою в руках або в спортзалі з боксерською грушею.

І знову та вулиця, ті самі будинки, але нові люди, які проходять повз. Сонім могла б і з заплющеними очима пройти цей шлях - з університету до кафе. Шлях складав 20 хвилин пішки, здавалося, що цей шлях був довгим та не дуже веселим. Але не для Сонім: вона йшла та мріяла про майбутнє. Це була однією з улюблених справу такі моменти.

Дівчина була не з дуже багатої сім'ї, тому вона багато навчаласята працювала, щоб забезпечити себе та свої потреби. З дитинствавона мріяла стати продюсером, щоб її пісні знали таслухали у всьомусвіті. Зараз цей шлях такийдовгий та важкий,але це її не лякає: вона хоробро йде до своєї мрії.

Дівчина вже підходить до кафе з вивіско “Cafe de Paris Meyongdong”, що було видно з далеку.

На входіїї зустрів гарнийчоловік років 35. Його звали Пак Ліхон, це був її колега, вони працювали в одну зміну. Незважаючи на вік чоловік був дуже веселим та кумедним. Для Сонім він був ніби старший брат.

- Привіт, сьогодні ти раніше! - сказав Ліхон, зустрівшись поглядом.

- Привіт, - зупинившись привіталась Сонім та додала. - Сьогодніостаню пару відмінили,тому нас ранішевідпустили. А ти в повну зміну?

- Так, - усміхнувшись сказав чоловік.- по закінченню зміни я куплю тобі морозиво. І це не обговорюється.

Сонім не могласперечатися з ним. Їй подобалося, що в неї є друг.Тому вона просто посміхнулася та кивнула в знак згоди.

Взагалі, вони знайомі не більше трьох місяців. Дівчина прийняла не легкий виклик самостійного життя. Саме тому їй довелосяпочати самій заробляти гроші на проживання. Прийшовши на місце офіціанта, з тимчасовим стажуванням, Ліхон вже був досвідченим працівником. Не дивлячисьна різницю у віці, Сонім швидко знайшла спільнумову з чоловіком, іноді спілкуючись і за стінамикафе. Скоріш за все, так вийшло черезвелику доброту та не менш дивовижнухаризму Ліхона, під час якої дівчинамогла розслабитися та почувати себе комфортно поруч з ним.

Зміна пролетіла швидко та без проблем, але втома все одно була, тому Сонім хотіла швидше додому. Ліхон сам був втомлений, тому замість морозивавони пішли до цілодобового магазина та купили «рамьон». Після смачної вечеріз другом дівчинапішла додому.

По дорозі додому до Сонім підійшла дівчина.

- Вітаю, дізнайтеся свою долю! - сказала дівчина та простягнула коробкуз передбаченими. - Виберіть одне передбачення, і воно скоро здійсниться.

Сонім не вірила в таке, але не хотіла засмічувати дівчину, тому дістала перше,яке потрапило в руку, та прочитала вголос.

- “ Іншим життямжитемеш ти, долю зустрінеш ти там”,- прочиталаСонім та, піднявши голову додала: - Дякую, але я в це не вірю.

Але дівчини не було, і таке враження,що це все примарилося, але папірець в руці говоривпро інше. Зробивши вигляд, що це все не налякало її, вона пішла додому.

Проходячи по переулкам, її не покидала думка про дівчину, яка трималав руках коробку. Тільки зараз Сонімрозуміє, що зовсімрозгледіла риси її обличчя. Все, що вона могла згадати- це густе, чорне волоссяна фоні білої шкіри, яке створилонезвичайний образ маленької дівчинки,одягненої в білийХамбок. Цей контраст чорного та білого сильнокидався в очі та застрягв голові на деякий час.

Але що це була за дівчина та куди вона зникла? Напевно, дівчина сильно втомилася після довгої робочоїзміни в кафе.

На щастя, Сонім вже доходила до багатоповерхівки і, зовсім скоро, може закритися від проблем, продовжуючи займатися своєюулюбленою справою у її міні-студії в квартирі.

Вдома все було тихо. Квартираневелика, коридор з'єднаний з маленькою кухнею,в якій є все, що потрібнодля студента. Одразузліва ванна кімната, а в кінці коридора розміщена спальня з просторими вікнами, які давали вид на нічний Сеул. Кімната для Сонім була студією для створення музики, куточком навчання та відпочинку. Вся квартира була в сірих відтінках, що заспокоювали дівчину увесь час. Маленька квартира цілком влаштовувала її,тому що це було її власне житло, в якому вона відчувала себе у безпеці.

До 00:00 Сонім займаласямузикою, вона вже майже місяць пише пісню, з якою планує піти на стажування в одну фірму, тому вважає, що пісня повинна бути ідеальною.

Працюючи до такоївтоми, що очі заплющувалися самі по собі, дівчина вирішилавже лягати спати.

Вранці дівчина прокинулась, була субота, тому вставати чи взагалі розпалювати очі бажання небуло. В напівсонному стані Сонім лежала ще хвилин двадцять, але раптом дівчина почула незнайомий для неї голос.Розплющивши очі дівчинапобачила, простору та світлу кімнату,що не була схожа на її. Вона лежалане на своєму ліжку, а на ростелетій підлозі.

- Де я? - перелякано промовила Сонім, побачивши дівчину яка увійшла до кімнати.

- Ви вдома,- однотонно, але з повагою промовила дівчина, поклавши тацю з якимись баночками.