Адвокат негідників

1.

Мене звати Себастьян Руд. Хоч я доволі відомий громадський адвокат, ви не побачите мого імені на рекламних щитах чи автобусних зупинках, воно не кинеться вам в очі із жовтих сторінок. Я не фінансую можливості потрапити в телевізор, однак таки часто туди потрапляю. Мого імені немає в жодному телефонному довіднику. Я не маю звичайного офісу. Я ношу зброю — легально — оскільки моє ім’я і зовнішність можуть привертати увагу того штибу людей, представники якого зазвичай мають зброю і не вагаються, щоб нею скористатися. Живу я сам, сплю зазвичай сам, та мені й невластиві терпіння і чуйність, необхідні для дружби. Закон — це моє життя, він завжди цілком мене поглинає і лише часом винагороджує. Я б не назвав його «ревнивою коханкою», як хвацько висловився якийсь невідомий добродій. Це більше схоже на владну дружину, яка контролює чекову книжку. Та шляху назад немає.

Щоночі мені доводиться спати в дешевих мотельних кімнатах, щотижня в інших. Я не прагну заощадити, радше просто намагаюся лишитися в живих. Є чимало людей, які залюбки пришили б мене просто зараз, кілька з них висловились цілком однозначно. На юрфаці не розказують, що якось вам доведеться захищати людину, звинувачену у злочинах настільки мерзенних, що звичайним мирним громадянам пасувало б повстати і погрожувати прикінчити звинуваченого, його адвоката й навіть суддю.

А мені вже цим погрожували. Це складова роботи адвоката негідників, вузької професійної спеціалізації, до якої мені довелося втрапити десять років тому. Коли я закінчив юридичний факультет, роботи було негусто. Я неохоче взявся за практику на умовах часткової зайнятості в державному офісі громадського захисту. Звідти подався до невеличкої збиткової фірми, яка займалася винятково захистом у кримінальних справах. За кілька років та фірма збанкрутувала, і я опинився на вулиці, сам-один серед безлічі таких само охочих підзаробити.

Визначальною для мене стала одна справа. Не можу сказати, що вона зробила мене відомим. Та й справді, як можна назвати відомим адвоката в місті з мільйонним населенням? Чимало пройдисвітів вважають себе відомими. Вони посміхаються вам з рекламних щитів, ніби вмовляючи вас збанкрутувати, і чваняться в телевізійній рекламі, начебто щиро турбуються про ваші тілесні ушкодження. Однак за публічність їм доводиться платити. Я не з таких.

Триває мій процес у понурому забитому провінційному містечку Міло, за дві години від мого житла у Сіті. Я захищаю розумово неповноцінного вісімнадцятирічного хлопчину, звинуваченого у вбивстві двох маленьких дівчаток у спосіб найжахливіший зі всіх, що я бачив, а бачив я чимало. Мої клієнти майже завжди винні, тож я не надто побиваюся, коли вони отримують те, на що заслужили. Однак у цій справі Ґарді не винен, та суть не в цьому. Не в цьому суть. Цими днями для Міло важливо те, що Ґарді засудять і винесуть смертний вирок з якнайшвидшим приведенням у дію, аби місту полегшало і воно рушило далі. І куди ж йому рушати? А біс його зна, мене це не обходить. Ця місцина п’ятдесят років рухалася до занепаду, тож один паршивий вирок навряд чи змінить цей напрямок. Я читав і чув тезу про те, що Міло потребує «завершення справи», хай би що то означало. Треба бути ідіотом, аби повірити, що це містечко якимось чином досягне розквіту, добробуту й терпимості, щойно стратять Ґарді.

Моя робота неоднозначна і складна, та водночас дуже проста. Штат платить мені за надання якнайкращого захисту підзахисним, яким загрожує смертна кара, а отже я повинен змагатися не на життя, а на смерть і дерти горлянку в судовій залі, де ніхто мене не слухає. Ґарді висунули обвинувачення ще в день арешту, і це слухання є чистою формальністю. Тупі безголові копи сфабрикували докази. Прокурор про це знає, та йому бракує сміливості. А ще він думає переобратися наступного року. Суддя дрімає. Присяжні — милі й прості люди — наївно спостерігають за процесом і незмінно охоче вірять у брехні, що їх виголошують поважні можновладці з трибуни свідка.

У Міло не бракує дешевих мотелів, однак я не можу тут залишатися. Мене лінчують, а чи спалять живцем, а чи, якщо мені пощастить, снайпер поцілить мені межи очі, і все завершиться вже за мить. Державна поліція надає охорону під час слухань, та я чудово знаю, що ці хлопці собою не ризикуватимуть. Вони дивляться на мене такими ж очима, як і більшість людей. Я патлатий нахабний фанатик, схиблений на боротьбі за права убивць дітей і все таке.

До мотелю, в якому я зупинився зараз, «Гемптон Інн», від Міло двадцять п’ять хвилин їзди. Номер коштує 60 доларів за ніч, штат компенсує мені ці витрати. У сусідньому номері мешкає Напарник — озброєний до зубів здоровань, який одягається в чорні костюми і всюди мене супроводжує. Напарник мені і водій, і охоронець, і довірена особа, і помічник, і посильний, і єдиний друг. Я здобув його прихильність, коли суд присяжних визнав його невинним в убивстві офіцера нарковідділу, який працював під прикриттям. Із судової зали ми вийшли пліч-о-пліч і відтоді стали нерозлийвода. Принаймні двічі його намагалися вбити колишні поліцейські. Одного разу полювали на мене.

Ми тримаємось. Чи, може, я мав би сказати — ми ухиляємось.

2.

О восьмій ранку Напарник стукає в мої двері. Час вирушати. Ми вітаємося і всідаємось у мою машину — великий чорний вантажний фургон «Форд», добряче переобладнаний, щоб задовольняти мої потреби. Оскільки фургон є й офісом, задні сидіння було переставлено навколо столика, що розкладається від стіни. Є й софа, на якій я зазвичай ночую. Усі вікна затемнені й куленепробивні. Є телевізор, стереосистема, інтернет, холодильник, бар, кілька стволів і чистий одяг. Ми з Напарником влаштовуємось на передніх сидіннях і, виїжджаючи з парковки, розпаковуємо гамбургери з фастфуду. Немаркований поліцейський автомобіль рухається попереду нас, супроводжуючи до Міло. Ще один такий автомобіль їде за нами. Остання погроза надійшла електронною поштою два дні тому.

Напарник не озивається, поки до нього не заговорять. Я не запроваджував цього правила, але я його обожнюю. Напарника анітрохи не бентежать тривалі паузи в розмовах, як і мене. Майже не розмовляючи, з роками ми навчилися спілкуватися кивками, підморгуванням і мовчанням. На півдорозі до Міло відкриваю файл і починаю робити нотатки.

Подвійне вбивство було настільки жорстоким, що жоден місцевий адвокат не взявся б за цю справу. А тоді заарештували Ґарді, і одного-єдиного погляду на Ґарді вистачало, щоб вважати його винним. Довге волосся, пофарбоване в смолянисто-чорний колір, вище шиї — вражаюча колекція пірсингів, а нижче — татуювання, та до цього ще сталеві сережки, холодні тьмяні очі і самовдоволена посмішка, що ніби промовляє: «Окей, я це зробив, то й що?». У найпершій статті місцева газета Міло описала його як «члена сатаністського культу, який притягувався за розбещення неповнолітніх».

А як же чесність і неупередженість? Він ніколи не був членом сатаністського культу, та й розбещення неповнолітніх і близько не було. Але відтоді Ґарді був винним, і я не перестаю дивуватися, що ми протрималися так довго. Вони хотіли повісити його ще кілька місяців тому.

Що й казати, кожен адвокат у Міло замкнув двері й вимкнув телефон. У містечку немає системи громадського захисту — воно надто маленьке, тож неприбуткові справи розподіляє суддя. Неписане правило містечка передбачає, що такі малооплачувані справи дістаються молодим адвокатам, оскільки (1) хтось же мусить і (2) старші адвокати бралися за таке, коли були молодшими. Однак ніхто не захотів захищати Ґарді, та й, по правді, я не став би їх звинувачувати. Це їхнє місто, це їхні життя, а спілкування з отаким подвійним убивцею могло б серйозно нашкодити кар’єрі.

Ми як суспільство дотримуємося віри в справедливий судовий розгляд для звинувачуваного в тяжкому злочині, та дехто обурюється, коли йдеться про надання компетентного адвоката для гарантовано справедливого судового розгляду. Такі адвокати, як я, звикли до запитання: «Та як ви можете представляти інтереси такого мерзотника?».

Зазвичай я кидаю: «Хтось же мусить» — і йду геть.

Хіба нас насправді цікавлять справедливі судові розгляди? Ні, не цікавлять. Ми хочемо правосуддя, і то негайно. А правосуддя, як вважається, у кожному конкретному випадку може бути своє.

А ще ми не надто переймаємося справедливими судовими розглядами, бо ми їх не маємо. Презумпція невинуватості перетворилася на презумпцію винуватості. Вага доказів — пародія, адже докази часто вводять в оману. Винуватість без обґрунтованих сумнівів означає: якщо він, можливо, скоїв це, то приберімо його подалі з очей.

Коротше кажучи, адвокати поховалися, і у Ґарді не було захисника. Тож завдяки своїй репутації — сумно це чи ні — я невдовзі отримав дзвінок. У цій частині країни в юридичних колах чудово знають: якщо не можете знайти нікого іншого, зателефонуйте Себастьяну Руду. Він захищатиме будь-кого!

Коли Ґарді заарештували, люд юрмився довкола в’язниці й голосно вимагав правосуддя. Коли поліція конвоювала Ґарді до автомобіля, який мав відвезти його до суду, натовп проклинав його й закидав помідорами і камінням. Це було детально висвітлено у місцевій газеті і навіть потрапило до вечірніх новин Сіті (у Міло немає мережевої станції, лише бюджетне кабельне телебачення). Я вимагав змінити місце проведення слухань, вмовляв суддю перенести процес за сотню миль звідси, щоб ми могли сподіватися знайти присяжних, не налаштованих щодо юнака упереджено, чи принаймні не схильних проклинати його щодня. Але це було відхилено. Усі мої клопотання, подані до початку слухань, було відхилено.

Знову ж таки, місту потрібне правосуддя. Місту потрібне зближення. Мене і мій фургон не зустрічає юрма, коли ми під’їжджаємо до будівлі суду, та постійні дійові особи вже тут як уродились. Вони зовсім близько купчаться за поліцейською огорожею, тримають у руках примітивні плакати із влучними гаслами: «Убивцю дітей — на шибеницю», «Йому місце у пеклі», «Негідник Руд — геть із Міло!» Тут із дюжина цих убогих особин, вони просто чекають, щоб поцькувати мене та, головне, продемонструвати свою ненависть Ґарді, який прибуде сюди хвилин за п’ять. У перші дні слухань ця невеличка юрба привертала до себе увагу камер, кілька з цих людей із плакатами навіть потрапили в газети. Це їх, звісно, надихнуло, відтоді вони стовбичать тут щоранку. Гладуха Сьюзі з плакатом «Негідник Руд», здається, готова пристрелити мене. Буллет Боб, який назвався одним із родичів убитих дівчаток, розводився на тему «Слухання — це марнування часу». Боюся, тут він мав рацію.

Коли фургон зупиняється, Напарник швидко обходить його, підходить до дверцят з мого боку, де до нього приєднуються троє хвацьких супроводжуючих приблизно його розмірів. Я виходжу з авта, повністю прикритий, і прошмигую в задні двері будівлі суду, а Буллет Боб вигукує, що я проститутка. Ще одне безпечне прибуття. Мені не відомо про жоден випадок в наші часи, коли адвоката застрелили в момент входу до будівлі суду посеред судового розгляду. Однак я змирився з тим, що цілком можу стати першим.

Ми піднімаємося вузькими задніми сходами, прохід якими заборонено для інших, і мене проводять до крихітної кімнати без вікон, в якій раніше в’язні чекали на зустріч із суддею. За кілька хвилин прибуває Ґарді, цілий і неушкоджений. Напарник виходить і зачиняє двері.

— Як справи? — питаю, коли ми залишаємося вдвох.

Він усміхається й потирає зап’ястки, розкуті на кілька годин.

— Здається, нормально. Не виспався.

А ще він не помився, бо не любить приймати душ. Часом він миється, але гарячу воду не вмикають. Тому від Ґарді тхне давнім потом і брудною постіллю, і я тішуся, що від присяжних він буде достатньо далеко. Чорна фарба потроху облазить з його волосся, воно щодня світлішає, а шкіра блідне. Ці зміни кольорів відбуваються на очах у присяжних. Для них це ще одна ознака його тваринних нахилів і зв’язків із сатаністами.

— Що буде сьогодні? — цікавиться він з напівдитячим інтересом. У нього IQ на рівні 70. Цього достатньо, щоб бути притягнутим до відповідальності і засудженим до смертної кари.

— Боюся, нічого нового, Ґарді. Анічогісінько нового.

— Ви можете примусити їх припинити брехати?

— Ні, не можу.

У влади немає речових доказів причетності Ґарді до убивств. Жодних. Однак замість зважити на цю відсутність доказів і повторно розслідувати справу, влада робить те, що робить зазвичай. Вона вперто гне свою лінію через обман і фальшиві свідчення.

Ґарді два тижні провів у судовій залі, слухаючи брехню, заплющивши очі й повільно похитуючи головою. Він може хитати головою годинами поспіль, і присяжним може спасти на думку, що він божевільний. Я казав йому припинити, сісти, взяти ручку і писати щось у блокноті, щоб удати, ніби він при тямі й хоче боротися, хоче перемогти. Але він просто не може цього робити, а я не можу сперечатися зі своїм клієнтом у судовій залі. Також я казав йому прикрити руки і шию, щоб приховати татуювання, але він ними пишається. Я казав йому познімати пірсинг, та він воліє залишатися таким, як є. Керівництво в’язниці у Міло забороняє всі види пірсингу, крім, ясна річ, випадку, коли ви — Ґарді і вас ще повезуть до зали суду. У цьому разі обвішайте пірсингом всю свою пику. Виглядайте якнайсхибнутішим і якнайогиднішим сатаністом, Ґарді, аби ваш пірсинг не викликав сумнівів у вашій вині.

На гачку — вішак з його повсякденним одягом — білою сорочкою і простими штаньми. Я заплатив за цей простенький ансамбль. Він повільно розстібає оранжевий в’язничний комбінезон і знімає його. Білизни він не носить, це я побачив ще в перший день слухань і відтоді намагався не зважати на це. Він повільно одягається.

— Стільки обману, — каже Ґарді.

І він правду каже. Влада вже викликала дев’ятнадцять свідків, і кожен з них як не прибрехав, то геть усе збрехав. Патологоанатом, який робив розтин у державній кримінальній лабораторії, повідомив присяжним, що дві неповнолітні жертви потонули, але додав, що «травми від удару тупим предметом» на головах також відіграли свою роль. Обвинуваченню хотілося, щоб присяжні повірили, що дівчаток зґвалтували і до смерті побили, перш ніж кинути в ставок. Немає жодного речового доказу, що жертви піддалися будь-якій формі сексуального впливу, але це не завадило обвинуваченню включити цей момент до справи. Я напосідав на патологоанатома три години, але безнадійно сперечатися з експертом, навіть із некомпетентним.

Оскільки доказів влада не має, їй довелося дещо сфабрикувати. Найбільше обурили свідчення в’язничного стукача, якого називали Півником — отаке красномовне прізвисько. Півник — відомий судовий брехун, він свідчить постійно і скаже будь-що, що забажають прокурори. Щодо Ґарді — Півник вкотре опинився у в’язниці за розповсюдження наркотиків, йому загрожує десять років ув’язнення. Копам були потрібні якісь свідчення, і під руку їм саме втрапив Півник. Вони розповіли йому про деталі злочину, а тоді перевели Ґарді з регіональної в’язниці до окружної, де утримували Півника. Ґарді не знав, чому його перевели і що він потрапив у пастку. Це трапилося до того, як залучили мене. Вони помістили Ґарді у маленьку камеру з Півником, який прагнув поговорити і хотів чим-небудь допомогти. Він заявив, що ненавидить копів і знайомий з кількома хорошими адвокатами. А ще він читав про вбивство двох дівчаток і йому здавалось, він здогадувався, хто насправді їх убив. Оскільки Ґарді нічого не знав про вбивство, додати йому було нічого. Однак за двадцять чотири години Півник заявив, що почув повне зізнання. Копи витягли його з камери, і Ґарді більше не бачив його, аж до слухань. Як свідок, Півник ретельно вимився, надягнув білу сорочку з краваткою, підстригся і приховав від присяжних свої татуювання. У найяскравіших деталях він розповідав, як Ґарді стежив за дівчатками аж до лісу, зіштовхнув їх з велосипедів, позв’язував, позатуляв роти, а тоді мучив, домагався, потім бив їх і зрештою покидав у ставок. За версією Півника, Ґарді був під кайфом і слухав хеві метал.

Це був справжній спектакль. Я знав, що то суцільна брехня. Це знали Ґарді і Півник, а також копи і прокурори, та й суддя, думаю, був такої ж думки. Однак присяжні на це повелися, вони з відразою й ненавистю дивилися на мого клієнта, який слухав із заплющеними очима, похитуючи головою: ні, ні, ні. Свідчення Півника були настільки неймовірними, жахливими і детальними, що місцями складно було повірити у їх сфабрикованість. Хіба можна так брехати?!

Я дотискував Півника вісім годин поспіль, цілий довгий виснажливий день. Суддя роздратувався, присяжні знесилились, та я міг продовжувати ще тиждень. Я запитав Півника, скільки разів він свідчив на судових слуханнях. Він сказав, що, може, двічі. Я підняв записи, освіжив йому пам’ять і пройшовся по дев’яти інших слуханнях, в яких він утинав подібні речі для наших чесних і сумлінних прокурорів. Коли дещо в його затьмареній пам’яті прояснилося, я поцікавився, скільки разів прокурори скорочували йому термін після того, як він брехав для них у суді. Він сказав — ніскільки, тож я ще раз пройшовся по всіх дев’яти справах. Я попрацював з документами. Я чітко і ясно показав усім, а особливо присяжним, що Півник — брехун і стукач, який постійно давав фальшиві свідчення в обмін на пом’якшення вироку.

Зізнаюся: в суді я лютую, і часто це шкодить. Я втратив самовладання через Півника і тиснув на нього так нещадно, що деякі присяжні стали йому співчувати. Нарешті суддя сказав мені продовжувати, але я не став. Ненавиджу брехунів, особливо тих, які присягаються казати правду, а тоді дають фальшиві свідчення проти мого клієнта. Я кричав на Півника, суддя кричав на мене, час від часу усі зривалися на крик. Справі Ґарді це не пішло на користь.

Можете думати, що прокурор міг би припинити цей парад брехні надійним свідком, але для цього знадобилася б крихта розуму. Наступним свідком обвинувачення був інший в’язень, інший наркоман, який засвідчив, що перебував у коридорі неподалік од камери Ґарді і чув його зізнання Півникові.

Брехня на брехні.

— Будь ласка, зупиніть їх, — каже Ґарді.

— Я намагаюся, Ґарді. Роблю все, що можу. Нам час іти.

3.

Супровід проводить нас до судової зали, знову вщерть заповненої людом, що напружено очікує. Це десятий день розгляду справи, і я впевнений, що у цьому занедбаному містечку більше нічого зараз не відбувається. Ми їх розважаємо! Зала повна-повнісінька від першого до останнього удару молотка, навіть під стінами стоять. Дякувати Богу, хоч погода холодна, інакше ми тут умивалися б потом.

Кожен судовий розгляд справи про тяжкий злочин потребує присутності принаймні двох адвокатів захисту. Мій колега, чи «другий захисник», — Тротс, гладкий млявий молодик, який, певно, спалить свою адвокатську ліцензію і прокляне день, в який він колись з’явився в судовій залі. Він з маленького містечка, що за двадцять миль звідси, — цілком достатньо, здавалося йому, щоб захистится від неприємності приходити до Ґарді в нічних кошмарах. Тротс зголосився під час досудового розгляду і планував зіскочити перед розглядом справи по суті. Але його план не спрацював. Він партачив на досудовому розгляді, як новачок, потім спробував самовідведення. Не годиться, сказав суддя. Тоді Тротс вирішив, що може просто сидіти у другому кріслі, пробувати здобути певний досвід, відчути вагу справжніх слухань і все таке, але після кількох смертельних погроз він припинив ці спроби. Для мене смертельні погрози — річ така ж буденна, як ранкова кава чи брехня копів.

Я зробив три подання на усунення Тротса з другого крісла. Певна річ, усі відхилено, тож нам із Ґарді не в…