Аліпій II і його наречена

1. Аліпій ІІ вибирається до Нареченої

Степ простелявся вусібіч, мов вічність. На тоненькій лінії обрію появилася чорна постать чоловіка. Він спішив у південно-західному напрямі. Часом спурхував у повітря, мов ворон, часом зникав у високих травах.

Перед полуднем чоловік зупинився, глянув уперед і на виднокрузі побачив жмут дерев, які тулилися до садиби. Він з полегшенням віддихнув і випростався, наче скинув з плечей тяжкий тягар. Зняв з голови капелюх з широкими крисами і витер чоло. Довге чорне волосся, зав'язане ззаду, сповзало по спині. Вигляд у чоловіка був аскетичний. Він був худий, високий, а з видовженого смуглявого обличчя виставали гострі вилиці й світили великі темні очі. Тільки повні чуттєві губи оживляли те обличчя.

Чоловік — його охрестили Аліпієм II на домагання матері — був схожий трохи на заможну людину, бо мав на собі жилетку зі срібними ґудзиками і срібний ланцюжок, який звисав між діркою для ґудзика й правою нижньою кишенею жилетки; був також трохи схожий на художника або філософа, бо мав на собі вузькі штани, широку пелерину і згадуваний уже капелюх із широкими крисами.

Аліпій II присів на камені, запхав голову в широку, також чорну, торбу, понишпорив у ній і витягнув кусок черствого хліба, сало й пляшку вишневого соку. Він шарпав зубами хліб так пожадливо, наче був сердитий на нього. Аліпій II два дні уже нічого не їв, бо, захоплюючися красою степу та думаючи про Наречену, забував їсти. А тепер, коли побачив жмут дерев і садибу, заспокоївся, — тепер він знав, що дійде до Нареченої. І, присівши, щоб трохи віддихнути після довгої подорожі, відчув великий голод. Його шлунок наче роздирали зубами собаки. Тому він з такою люттю кусав хліб і сало й запивав соком.

Коли Аліпій II заспокоїв голод, в його тіло почала проникати втома, мов густа рідина. Він розтягнув на траві пелерину, приліг і відразу заснув. Йому снилося, що він ішов городом дивовижних, небачених досі квітів, які розтулювали пахучі уста й цілували його. Квіти підростали вище й вище, височіли вже понад його головою, і він не бачив, куди далі йти. Нараз Наречена почала трощити квіти й наближатися до нього. Він не бачив її обличчя, а тільки голе й глибоке, як безодня, тіло. Вона тягнула його в безодню свого тіла, а він усією силою опирався. Нарешті вона вхопила його за рамена, припала устами до його губ — він і далі не бачив її обличчя, а тільки червоні, розпалені губи — і почала всмоктувати його в себе. Аліпій II відчув, як верхня частина його тіла входила в її прохолодне, як криниця, горло. Він перелякався, шарпнувся з усієї сиди назад і почув різкий біль у половині тіла, начеб був розірваний надвоє, начеб верхня частина тіла залишилася в горлі Нареченої, а нижня стояла зовні перед нею. Біль був такий раптовий і нестерпний, що Аліпій II прокинувся між пахучими степовими квітами і травою.

Подібні сни тривожили його кожної ночі. Це, мабуть, тому, що він ішов до Нареченої з почуттям страху. Він бачив її тільки раз у житті, коли їй сповнилося десять років. Вона не була гарна, нічим не захоплювала його. Тому, ідучи тепер до неї, Аліпій II не мріяв застати її красивою, але надіявся і бажав, щоб вона була хоч доброю.

Сонце починало опускатися вниз, коли Аліпій II підвівся. Він накинув на плече торбу, натягнув пелерину, насунув на голову широкий капелюх і подався в напрямі садиби, яка ще видніла в далечині. Він не спішив уже, бо знав, що дійде до Нареченої. Вряди-годи спурхував у повітря, щоб не наступити на жучка, гусеницю чи мурашку. Він радів з кожної живої істоти і йому боліла смерть найменшої комашини. Бо у смерті не було ясности, не було радости, а тільки холод і темрява. А це смутило його. Час від часу Аліпій II присідав і зникав у траві. Його увагу притягала якась маленька квіточка, яка не могла пробитися до сонця крізь високі трави й ниділа. Аліпій II розгортав траву й підтримував ту квіточку на дусі — щоб жила, щоб раділа своєю красою і красою світу.

Коли наблизився вечір, садиба зникла з його виду. Щоб не заблудити, він присів під розлогим кущем калини й занурився в думки. Майбутнє з Нареченою тривожило й захоплювало його. Воно ввижалося йому, немов чудесний безмежний сад, але під кожним деревом у тому саду лежала причаєно темрява й лякала його. Він намагався оминати ту темряву в думках, але вона силою пхалася в них.

Аліпій II переночував під тим кущем. А коли пробудився ранком, з'їв рештки хліба, випростався і глянув на обрій. По ньому ринула злива радості — садиба Нареченої була, на диво, близько, не більше чотирьох годин ходу. Він накинув на плечі пелерину й у захваті поплив травою туди.

Добрався до садиби Нареченої вполудне. Присів на лавочці і споглядав оселю. Це була велика вілла, збудована з білого каменю. Дах був покритий черепицею, посередині даху підносилася гострокутна вежа, яка робила віллу схожою на замочок. До вілли вела широка алея, по обох боках якої стояли тополі. А позаду вілли простягався великий сад. Трохи далі, з лівого боку, ясніло плесо ставка, до якого прилягав березовий гай.

Аліпій II сидів непорушно й боявся встати і зайти до вілли. Ану ж це не вілла Нареченої. Ану ж Нареченої там нема. Ану ж вона погана й недобра.

2. Як Аліпій II прийшов у світ

У Печерському монастирі жив молодий монах Аліпій, високий, стрункий і вродливий. У нього було добродушне, лагідне обличчя, видовжене русявою борідкою. А великі голубі очі проникали крізь речі й наче дивилися в позасвіття. Молодий монах був уже широко відомий як іконописець, і в нього замовляли ікони не лише єпископи й ігумени для своїх церков чи резиденцій, але й князі, бояри і воєводи. Та слава не сповнила молодого монаха гординею чи пихою. Він скромно жив у своїй печерній келії, а гроші, які діставав за ікони, роздавав убогим або давав на монастир.

Аліпій любив малювати при вході до своєї келії, щоб мати якнайбільше денного світла. І так одного дня, коли сонце спускалося за Успенську баню, він помітив прекрасну дівчину в садах, що простягалися між Дніпром і монастирем. Одного дня дівчина збирала польові квіти, іншого дня бігала за метеликом, а її довга чорна коса шалено летіла за нею. Краса тієї дівчини полонила все єство монаха. Він днями й ночами тільки про неї думав. Щоб не дійти до гріхопадіння, він цілу ніч шептав молитви і клявся сидіти під вечір у келії і не дивитися більше на дівчину. Але на другий день, коли сонце заходило за Успенську баню, молодий монах сидів з дошкою і пензлем при вході до печери. А коли дівчина не виходила в сади, Аліпій почувався нещасливим, пригнобленим, наче якась всесвітня сила випила з нього ясність і залишила у душі саму темряву.

Досі всі ці почуття були незнані молодому монаху. Він провадив просте, але духовно повне життя. Молився, споживав монастирські страви і малював. Це давало йому таку радість, наповняло душу такою ясністю, що нічого більше йому не треба було. А тепер він не знав ні хвилини радосте. Образ тієї дівчини виднів у його уяві і ночами починав будити його плоть. Нещасливий монах молився, бив поклони, але це нічого не помагало.

Однієї неділі монах постановив, що в появі тієї дівчини мусить бути якась Божа воля, якесь випробування для нього. Тож він узяв дошку, пензель і фарби, вийшов у сад, сів у холодок під сосною і почав малювати. Але нічого не виходило. У передчутті, що дівчина кожної хвилини може з'явитися перед ним, його тіло напружувалося до меж нестерпности, а руки безнастанно тремтіли.

Дівчина справді помітила його й відразу підійшла.

— Що ти робиш, монаше? — спитала.

— Малюю.

— Чи можна поглянути? — не чекаючи згоди, підійшла до ікони. У голосі дівчини, в її манерах і поведінці не було ні краплі смиренності, а була, радше, гординя, самовпевненість і почуття, що увесь світ належить їй.

— Будь ласка. Дар творення — це дар Бога, щоб усі відчували радість від нього.

— Ти надто гордий, монаше.

— Чому? Чому ти так говориш, дівчино? — переляканий і стривожений Аліпій аж зірвався на ноги.

— Бо зависоко мислиш про своє творення. Говориш, наче Бог.

— Не скверни уст своїх, дівчино! Я ніколи й думкою не уподібнював себе до Нього! Я лише маленька пилинка, не гідна Його погляду.

— Я не бачу тієї скромності в твоїй іконі, монаше. Твої постаті високі, задивлені вгору, і, хоч їхні обличчя лагідні й одуховлені, вони почуваються божеськими.

— Це ж апостоли…

— Все ж ікона є плодом твого духа. Вона віддає частку тебе, частку твоєї гордості.

— Хто ти така, дівчино, що проглядаєш у глибини моєї душі? Хто, ти така, що тривожиш мої дні і ночі?

Дівчині подобався цей стрункий молодий монах. У його глибоких синіх очах, здавалось, ховалися таємниці буття. Особливо зворушували її його чуттєвість, лагідність і наївна одвертість.

— А ти мене не знаєш, монаше?

— Ні, я майже ніколи не виходжу поза монастир.

— Я княжна Олена.

— Вибачте, княжно, що я дозволяв собі…

Вона глянула йому в очі, засміялася й побігла вниз до Дніпра. Аліпій заспокоївся. Віддаль між княжною і монахом була така велика, така непроходима, що не було найменшої можливості зближення між ними, не те що на гріхопадіння. Він обернув до світла дошку, розмішав фарби й почав малювати. Працювалося йому напрочуд добре. Мазки й лінії вкладалися так, що відкривали глибини душ зображуваних постатей, вкраплювали в їхні обличчя ясність позасвітнього. Він захоплено малював, поки не почало темніти. Тоді повернувся до келії і взявся до своїх щоденних монаших обов'язків і ритуалів.

Дівчина назавжди вийшла з його душі, а княжна не тривожила ні його думок, ані його снів.

Відтепер Аліпій кожного дня під вечір виходив під свою улюблену сосну і натхненно малював. Княжна також приходила кожного дня.

Часом сиділа мовчки й дивилася, як він малює, часом коментувала його твори.

— А скажи мені, монаше, чому твої святі завжди одуховлені, лагідні, майже радісні. У більшості випадків ти зображуєш їх ясними кольорами.

— А як інакше? — невдоволено промимрив Аліпій.

— Ці святі були мучениками, їх тортурували, одрізували їм руки й ноги.

— Так. Але їхні душі співали хвалу Богові, бо знали, що скоро будуть з Ним.

— Я бачила, що на іконах інших монахів ці святі зображені в терпіннях, їхні обличчя викривлені болем.

— Це правда, княжно. Мої великі попередники малювали стражденні тіла святих. А я малюю їхні наповнені світлом душі.

Трапилося так, що княжна мусила кілька днів бути присутньою на учтах і церемоніях, якими вшановували тридцятиліття князя Володимира на престолі. Аліпію так було тужно за нею, що він відсунув своїх святих, взяв нову дошку й почав малювати.

Коли княжна нарешті прийшла і глянула на ікону, аж скрикнула:

— Монаше, що це за така чудова барвиста ікона?

— Це Печерська Богородиця.

Княжна підійшла ближче і застигла в мовчанці.

— Але ж у неї моє обличчя, — прошепотіла зворушена.

— Бо тільки ваше обличчя упродовж усіх тих днів я бачив.

— Але ж, монаше, вона свята, а я грішна.

— Краса, княжно, сама по собі є святістю.

— Та скажи, монаше, чому в неї світле волосся, коли в мене чорне?

— Бо голова Богородиці мусить мати багато ясності, багато надії.

Малювання Богородиці, Печерської приносило Аліпію багато радості, з-під його пензля поставали форми, яких він не знав, які наче приходили з містичних піль позасвіття. Він вкладав у ту ікону всю свою душу, всі почуття, — тому був цілком виснажений, коли нарешті закінчив її.

На другий день Аліпій прийшов під сосну без дошки і фарб.

— Ти вичерпав себе, монаше, віддав своїй Богородиці все, що мав. Правда?

— Так.

— То значить, що не зможеш більше малювати?

— Що ви, княжно! — аж крикнув з остраху Аліпій. — Прийде нова іскра Божа і знову наповнить мене даром.

На третій день Аліпій вийшов під сосну з новою дошкою і фарбами. Але ніяк не міг взятися до малювання.

— Немає візій, монаше?

— Ще не приходять.

— Намалюй мене.

Обличчя Аліпія опромінилося. Він кинувся до дошки, підпер її до стовбура, розложив фарби і взявся до роботи. Малював з таким захопленням і з такою пристрастю, що пензлем наче розривав дошку. А княжна день у день сиділа, боячись поворухнутися, щоб не сполохати цього незбагненного натхнення. Перед її зором поставало щось дуже велике, щось досконало гарне. Коли Аліпій закінчив картину, то далі сидів безмовно перед нею, а по його обличчі стікали сльози.

— Ти любиш мене, монаше, — прошепотіла княжна.

Аліпій опустив голову на груди.

— Скажи, ти любиш мене?

— Так.

— Чому ти соромишся? Глянь на мене.

Аліпій підвів голову і глянув на неї. Вона рвучко зсунула з себе шати і, гола, наближалася до нього. Монах дивився на неї захоплено й не міг поворухнутися. Вона була така ж гарна, як він уявив її й відтворив у картині. Вона підійшла, стягнула з нього рясу й потягнула, мов хлопчину, в соковиту високу траву. Він кохав княжну з захопленням, пристрасно і так рвучко, як малював її зображення на дошці.

Коли сонце зайшло за обрій, княжна вирвалася з його обіймів і зодягнула свої шати.

— Ти ніколи більше не побачиш мене, монаше.

— Я знаю. Це буде моя ціложиттєва покута. Вона взяла в долоні його обличчя, поцілувала в уста, вхопила картину і зникла між деревами. А монах згорнув свої фарби й пішов до келії.

Та, на диво, він ніколи в житті не відчував каяття, ані потреби покутувати. Кохання з княжною жило в його душі як найсвітліший і найсвятіший дар життя.

Коли на небо вийшов новий повний місяць, княжна відчула в лоні плід свого кохання з монахом. Вона прийняла це як віщий знак, щоб вийти заміж за боярина Данила, який два роки уже залицявся до неї і маю же щоденно просив її руки. Боярин Данило подобався княжні виглядом. Він був гарний мужчина-велетень, з підстриженою русявою борідкою та синіми очима. Ці атрибути саме тепер припали княжні до вподоби, — ану ж дитина буде подібна до свого русявого батька-монаха. Боярин Данило був неперевершеним військовим стратегом, відзначався також в царині логіки. І князь відповідно оцінив ці здібності боярина Данила і зробив його своїм найближчим військовим дорадником. На жаль, не цінила цих властивостей мрійлива й романтично настроєна княжна Олена. Вона шукала мужчину, який мав би глибину і політ думок, який був би славним літописцем або іконописцем, який міг би відірвати її від буденності і забрати у високий світ краси. Вона нарешті знайшла такого мужчину, але, на горе, він був монахом.

Тож, коли боярин Данило знову попросив руки княжни, вона погодилася. Але з умовою, що весілля відбудеться приспішено і скромно. Добродушний і ощасливлений боярин вволив її бажання в кожному відношенні. Вінчання відбулося за два тижні, а учти й розваги тривали лише тиждень.

Княжна й боярин жили у злагоді й любові, хоч, може, й не в коханні. Боярин був безнастанно зайнятий у княжому дворі, а княжна далі робила, що хотіла. За це Господь благословив їх сином. Правда, дещо приспішено, але, згідно з цариною логіки, якщо весілля було приспішене, то й народження дитини мусило бути також приспішеним. Зрештою, хто в ті часи знався на такого роду рахуванні.

Коли народилася дитина, боярин Данило подумки мріяв назвати його Ярославом, на честь свого батька — загально шанованого боярина і славного полководця. Але княжна Олена хотіла назвати дитину Аліпієм II. Боярин був дещо здивований. У його роді не було такого імені. Та й не чув він, щоб хтось із княжої родини згадував такого предка. Але він повно й беззастережно довіряв розсудливості й розуму княжни Олени, тому й не оспорював її рішення.

Виглядом хлопчик пішов у свою матір, а душею в батька-монаха. Він був ніжний, вразливий і мав нахил до цілком не логічних дисциплін. Рід боярина Данила дружив із родом воєводи Степана, багатого землевласника, в якого була маленька донечка. Коли діти підросли, обидва роди домовилися заручити їх. І так, коли дівчинці сповнилося десять років, а Аліпію II дванадцять, воєвода Степан з дружиною і дочкою приїхали до Києва й заручили малят. Як було сказано, Наречена не справила гарного враження на Аліпія II. Вона мала по-баранячому покручене волосся і ввесь час показувала йому язика.

Тому, коли воєвода Степан від'їхав з родиною додому, Аліпій II із задоволенням відразу забув свою Наречену. Його віддали до Печерського монастиря на науку, де він вивчав філософію й астрологію.

Коли йому сповнилося двадцять два роки, батьки, за давнім звичаєм, вирядили його до Нареченої, щоб він удруге побачився з нею й домовився про одруження. Пам'ятаючи першу зустріч з Нареченою, Аліпій II ішов до неї нерадо й довго.

3. Аліпій II зустрічає і втрачає Наречену

Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій II все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп'ялися гарячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги.

Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася.

— Де я? — промимрив розгублений Аліпій II.

— Між тополями.

— А хто ти?

— Твоя наречена.

— Але… але я пам'ятав тебе інакшою.

— Ти розчарований, що не показую тобі язика? — вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій II усміхнувся мимо своєї волі.

— О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов?

— Бо… бо… я не знав дороги й блудив, — він зашарівся.

— Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе.

Засоромлений Аліпій II опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі:

— Ти нерадо йшов до мене, бо пам'ятав мене негарною і прикрою, правда?

— Так, — Аліпій II не наважувався говорити їй непраду або півправду.

— Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер?

Аліпій II глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій II уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала:

— То як я тобі подобаюся тепер?

Аліпій II засоромився.

— Ну, скажи!

— Подобаєшся…

— Трішечки чи дуже?

— Дуже.

— От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором'язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся.

Аліпій II хотів їй щось сказати, але не знав що.

— Ти, бачу, втомлений. Ходи! — вона взяла його за руку й повела до вілли.

Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій II побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію II запам'яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю.

Аліпій II не знав, що йому подавали і що він їв, — не приглядаючись, він похапцем, пожадно й нервово ковтав ложку за ложкою, поки не заспокоїв голоду.

— Ти був дуже голодний.

— Так.

— Давно, мабуть, не їв.

— Мабуть. Не пригадую.

— Ти, бачу, дуже втомлений. Ходи.

Вона повела його до розкішної кімнати, покоївка застелила для нього ліжко, і він, скинувши чоботи й роздягнувшись, впав на ліжко й відразу заснув.

Пробудився на другий день пополудні. Його одяг був вичищений і висів на спинці крісла. Нове чисте білля лежало на табуретці. Аліпій II помився, вдягнув свіже білля й вичищений одяг і пішов до вітальні. До нього відразу підбігла та сама дівчина, яка застеляла для нього ліжко, й запросила його до кухні. Невдовзі з'явилася Наречена, і вони, гуторячи, пополуднували.

— Ходім на ставок скупатися! — запропонувала Наречена.

— Добре, — погодився Аліпій II.

— Чи ти любиш природу?

Аліпій II не знав, чи він любить природу. Він любив книжки, над якими просидів свою молодість. Але Нареченій сказав, що любить.

Ставок був досить великий, оброслий зусібіч травою й польовими квітами. По другий бік від вілли простягався березовий гай, який поступово переходив у густий ліс. Високі берези відбивалися в плесі води і з кожним подувом вітру наче вмивали гіллям своє біле тіло.

Наречена по дорозі часто приклякала, пестила квіти, цілувала їх або зачерпала в долоні пригорщу соковитої трави і занурювала в ній обличчя. Аліпій II стояв зніяковілий, не знаючи, як розуміти і сприймати ці надмірні емоційні вияви Нареченої. Він знав тільки духовні піднесення, коли натрапляв на особливу красу філософської думки або на глибини нових пізнань. А оце вперше він зустрівся зі світом невгамовних почуттів, і це лякало його, — лякало тому, що він не знав змісту таких почуттів, не знав також, що з ними робити.

Нарешті вони добралися на другий бік ставка, де починалося піщане дно, — це був найкращий і наймальовничіший куток для купання. Наречена простелила між березами килимчик, кинула на траву рушники та інші речі й поглянула на Аліпія II.

— Чи ти кохаєш мене, Аліпію? — спитала. Аліпій II не знав, що відповісти, бо не знав, що таке кохання. Він знав, який зміст вкладений у поняття «любов», про це говорили великі філософи, а також Христос. Він інтуїтивно відчував, що кохання має інший зміст, мабуть, більше емоційний.

— Чому ти не відповідаєш?

Аліпій II опустив голову на груди.

— Скажи, чи ти кохаєш мене?

— Так, — відповів Аліпій II бо інтуїтивно відчував, що так треба відповісти.

— Чому ти соромишся? Глянь на мене.

Аліпій II підвів голову і глянув на неї. Вона неквапно зсувала з себе шати, аж стала зовсім гола і повільно наближалася до нього. Аліпій II ніколи не бачив такої краси. Він ніколи не бачив також голої жінки. її хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, і з-між нього просвічували рожеві соски. її тонкий стан, повні й делікатно виведені стегна, стрункі ноги й ідеальна лінія литок, — творили таку досконалу гармонію, якої не знайти в наймудріших книгах. Раптом у свідомість Аліпія II ринула така буря почуттів, що він стояв наляканий і розгублений, мов хлопчина, і не знав, що з ним діється.

Він хотів клякнути перед Нареченою на коліна, хотів молитися до неї, хотів голубити її, гладити її золоте волосся і до кінця життя подивляти її красу. Бідний Аліпій II не знав, що в ньому народжувалося кохання, яке з усією інтенсивністю проникало в його душу й почування. Та коли воно почало полонити також його тіло і зроджувати бажання цілувати Нареченій уста, груди й те таємне місце між ногами, — Аліпія II охопив жах, і він, закривши долонями обличчя, кинувся між берези. Позад себе почув тільки дзвінкий сміх Нареченої і сплеск води.

Він біг і біг, полишив за плечима гай, перебіг цілий ліс і, заплутавшись між кущами, впав знеможений на землю й розридався. Коли ж відчув холод у тілі, прийшов повільно до свідомості, розплющив очі й глянув угору. Світало, сонце ледь-ледь підносилося над кущами, а роса вкривала заспану ще траву. Що це таке? Що це сталося в природі? Та щойно було пополуднє. Та щойно він так ганебно втік від Нареченої. А це вже ніби ранок. Йому стало соромно за свій вчинок. Він відчував єдине бажання: повернутися до Нареченої, впасти перед нею на коліна й просити вибачення. Він зірвався на ноги й почав бігти назад. Перебіг ліс і вибіг у відкритий степ. Час від часу западався у балки, тоді знову вибігав у степ і біг далі. Надвечір добіг нарешті до ставка.

Та береги ставка не були оброслі травою й польовими квітами, не було також березового гаю, ані вілли Нареченої. Що сталося? — подумав Аліпій II. Куди зникли вілла, тополі й гай? Але він був занадто втомлений, щоб іти далі й шукати. Він впав на землю й відразу заснув.

Коли прокинувся, пішов у західному напрямі. Перед полуднем, коли сонце височіло йому над головою, Аліпій II побачив містечко, яке простягалося на високому горбі. Дахи, вкриті червоною черепицею, виглядали мов суниці між зеленими деревами. Аліпій II вирішив вступити до того містечка, щоб хоч напитися води.

4. Аліпій II опиняється в незнаному містечку і в незнаної молодиці

Аліпій II не біг уже і не поспішав. У його шлунку гарчав нестерпний голод, а втома, тяжка, мов каміння, обтяжувала ноги, і він ледве волочив ними. Йому забрало півдня, заки доплентався до окраїн містечка. Не розглядаючися довго, Аліпій II зайшов крізь першу відчинену хвіртку на подвір'я і зсунувся на призьбу.

Якщо б Аліпій II мав здатність спостерігати, то помітив би, що призьба належала чепурній, гарно вибіленій вапном хаті. Він помітив би, що довкола хати коливалися на вітрі чудові квіти. Що в цьому господарстві рядила дбайлива й вибаглива жіноча рука. Але Аліпій II не мав такої здатності, він відчував тільки спрагу й голод. Почувши надворі грюкіт, з хати вийшла молодиця. Побачивши простертого на призьбі юнака, спитала:

— Хто ти такий, юначе?

— Я Аліпій II.

— Що це за прізвище Другий?

— Це не прізвище.

— А що?

— Це додаток до імені.

— Ніколи про таке не чула.

— То звіть мене просто Аліпій.

— Добре, юначе. А чому ти прийшов до моєї господи?

— Попросити води, якщо ваша ласка.

— Мені здається, що тобі треба більше ніж води. Ти, бува, не голодний?

— Голодний, — сором'язливо признався Аліпій.

Вона взяла його попід стан, підвела з призьби, завела до світлиці й посадила за стіл. Спершу дала йому кухоль молока з разовим хлібом, а сама взялася підігрівати борщ і картоплю з м'ясом. Аліпій їв пожадливо, не помічаючи нікого й нічого. А молодиця стояла збоку й усміхалася.

Якби Аліпій мав здатність спостерігати, то помітив би перед собою сорокалітню молодицю, ще дуже красиву. Помітив би її великі карі очі, чорну косу й спокусливу усмішку. Помітив би її високу постать, гнучкий стан, повні груди, жага яких розпирала пазуху, та випуклі стегна й сідниці, які коливали спідницею, коли вона походжала світлицею, і наче співали пісню земних спокус. Але Аліпій не мав здатності помічати такі речі. Він був голодний і їв. А коли не їв, думав про Наречену.

— Ти втомлений, юначе. Може, хочеш переслатися.

Аліпій потакнув головою.

— Як бачиш, в мене у світлиці є лише оте велике ліжко. Можеш спати зі мною, якщо хочеш.

Аліпію очі вилізли з лоба. Такого він не міг навіть уявити, не те що вчинити:

— О, ні, ні, ні… Я… я не хочу бути тягарем. Крім того, Наречена буде сердитися, — лепетів бідний Аліпій і трусився.

— Ха-ха-ха, — розсміялася молодиця, — ти, бачу, ще боїшся жінок. Не лякайся, я постелю тобі в клуні на сіні.

— Дякую. Це буде найкраще.

Аліпій спав у тому сіні дві доби. Може, спав би й довше, але молодиця збудила його:

— Вставай, юначе. Зараз поснідаємо й підемо до церкви. Сьогодні неділя.

Аліпій встав, пішов на потічок, який пропливав через садок за хатою, і вимився. Тоді зодягнувся й зайшов до світлиці. Молодиця подала на стіл яєчню й пряжене молоко з хлібом. Поснідавши, молодиця намочила у воді кусок полотна й почала чистити Аліпієві жилетку, штани й пелерину. Аліпій почувався дуже незручно, бо молодиця торкала його в таких місцях, яких ніяка жінка досі не торкала, хіба що його матір, княжна Олена, коли він був іще маленьким. Він нітився, здригався, кривився, а молодиця тільки поглядала на нього лукаво й усміхалася.

Церква була наповнена людьми. Жінки прийшли зодягнені в білі вишивані блузочки, а мужчини були в білих штанях і білих на випуск сорочках. Тож Аліпій виглядав між ними, як чорна ворона. Люди ввесь час зглядалися на нього, замість молитися і співати набожні пісні. Аж священик гримнув на них з-за іконостасу, і вони звернули свої очі на ікону Христа, який також був у чорній пелерині.

Коли повернулися з церкви, молодиця взялася варити обід, а Аліпій сидів на лаві, занурений у думи про Наречену.

— Ти виглядав так чудно в церкві. Всі люди зглядалися на тебе, мов на Ісуса Христа.

Аліпій прокинувся з задуми:

— Що тут чудного! — вперше спромігся на образу спокійний Аліпій. — В нас так одягаються.

— Де це у вас?

— У Києві. А іншого одягу я не маю.

— Не журися. Я тебе ще зодягну по-людськи. То ти прийшов сюди аж з Києва, Аліпію?

— Ні, не прямо з Києва.

— А звідки?

— Спершу я перебіг березовий гай, тоді гущавиний ліс. А потім біг степом і балками. Не знаю, як я сюди попав і яке це містечко. Не знаю навіть вашого мені.

— Це Слобідка. А мене звуть Явдохою. Але скажи мені, чому ти так бігав мов навіжений?

Аліпій знову образився на Явдоху.

— Чого ти надувся? Хто при здоровому розумі бігає по степу без цілі?

— У мене була ціль.

— Яка?

— Я шукав Наречену.

Явдоха розреготалася.

— Що тут смішного?

— Ти краще шукай наречену між людьми, а не в безлюдному степу.

— Ви не розумієте! Я маю Наречену.

— То кого ти шукав у степу? Вітру в полі?

Аліпій розповів їй тоді, як родичі заручили його ще хлопчиною, як він зустрівся з Нареченою, як вони пішли разом на ставок, як Наречена оголилася перед ним, як, не можучи вгамувати зворушення, він розплакався і втік.

— Ти ще не готовий для нареченої, юначе. Тобі потрібна гаряча молодиця.

— І що я з нею робив би?

— Ха-ха-ха! Я тобі покажу, якщо захочеш.

Тим часом Явдоха подала на стіл пахучий борщ, вареники й узвар — вони повільно, по-господарськи, споживали ці страви й гуторили. Аліпію приємно було сидіти поруч із нею й відчувати тепло її тіла. Явдошина прямолінійність і гострота мови збуджували його з пасивності, вносили збурення в його спокійне душевне плесо. У ході розмови Явдоха несподівано сказала:

— Поможи мені, юначе.

Аліпій насторожився:

— Як я можу помогти вам?

— Ось літо уповні, а я сама-самісінька не даю в господарстві ради. Мій чоловік несподівано переставився цієї весни…

— Що з ним сталося?

— Якби-то я знала. Спершу скаржився на живіт, а тоді раптово зсох, стопився, мов свічка.

А був він гарний, кремезний мужчина. Красень, не такий хирляк, як ти.

Ображений Аліпій відложив набік ложку.

— Не ображайся. У мене гострий язик, ти повинен уже це знати. Я жартувала.

Вона нахилилася до нього й поцілувала в щоку:

— Поможи мені з роботами в полі.

— Але я нічого не вмію робити.

— Не святі горшки ліплять. Я навчу тебе.

— Добре, — погодився Аліпій і сам здивувався, що так спонтанно, не роздумуючи, пристав на Явдошину пропозицію. Він відчув навіть якусь незрозумілу радість у душі.

Літо набухало соками, жахтіло збіжжям у полі й плодами в городах. Явдоха зодягнула Аліпія в конопляні штани й полотняну сорочку свого покійного чоловіка, натягнула солом'яний бриль на голову і сплеснула з радості:

— Ти гарно виглядаєш, як ґазда! Подобаєшся мені таким.

Вони кожного ранку брали в кошик полуденок і виходили в поле. Явдоха навчила Аліпія косити, жати, молотити, копати картоплю й буряки. Працюючи в полі, Аліпій мав таке ж задоволення, як і від читання книжок. Відчуваючи, як сонце вливалося в його жили, відчуваючи пахощі скошеної трави і польових квітів, відчуваючи врешті втому у м'язах, — він наче пізнавав смак життя, наче відкривав зміст і глибини землі. Почав він також звикати до Явдохи. Вона збуджувала його приспані пристрасті, відкривала його до світу почуттів і відчуттів. Йому було радісно й тепло на душі, коли працював поруч неї і втягав запах її гарячого тіла.

Пізнавши мудрість книг, пізнавши зміст і глибину природи, пізнавши близькість жінки, — Аліпій щойно тепер почував себе повною людиною. Відчував гармонію між своєю душею і тілом.

Працюючи в полі, Аліпій став помічати, як Явдоха глипала на нього палкими поглядами. А одного разу, коли вони сіли під копицею пополуднувати, і Явдоха нахилилася над кошиком, щоб врізати хліба, Аліпій дійшов до того ступеня чуттєвости, що помітив навіть її повні засмаглі груди, які випихалися з пазухи. Відтепер він часто поглядав на її гарні здорові литки, коли вона нахилялася в'язати снопи.

Одного дуже гарячого пополудня, Явдоха підтягнула з обох боків спідницю й підіпхала її за пояс над клубами. Побачивши її голі ноги й повні стегна, Аліпій відчув, як у ньому будилася й нуртувала жага, як тьмарилося в очах. Він косив і не міг відірвати зору від Явдошиних ніг. Часом, коли вона нахилялася згрібати сіно й повівав сильніший вітер, він бачив її масивні сідниці, переділені глибокою балкою, або сутінок між її ногами. Тоді в ньому вибухало бажання втікати від Явдохи, як колись втікав від Нареченої. Але в полі було ще так багато робіт, що Аліпій не мав серця залишати їх на Явдошині руки.

Не мала спокою й Явдоха. Розпалена серпневим сонцем і гарячими плодами, вона, сидячи з Аліпієм під копицею сіна й помічаючи настовбурченість його штанів, хотіла розшарпати його розпирку, скинути з себе спідницю й кинутись на нього. Але боялася, щоб він, злякавшись, не втік від неї, як втікав від своєї нареченої. І так, працюючи одне з одним і жадаючи одне одного, вони дотягнули до кінця робіт, тобто до пізньої осені.

Тепер Аліпій вирішив, що прийшов час шукати Наречену. Він натягнув свої вузькі штани, желетку, пелерину й ширококрисий капелюх і думав над тим, як попрощатися з Явдохою. Стоячи посеред світлиці, він скидався на велику незугарну ворону. Явдоха вложила йому до торбини кусок хліба з салом, припала до нього, поцілувала в уста, а з її очей котилися дрібні сльози.

Відчувши Явдошині груди й пругкий живіт, Аліпій раптово втратив охоту покидати її. Це не був іще час відходити. Він не пізнав іще ні Явдошиного тіла, ані її кохання, яких так пристрасно жадав. Але, з другого боку, він відчував також обов'язок щодо Нареченої. Він і так протратив ціле літо, не шукаючи її.

— Уважай, щоб знову не заблудив, — сказала Явдоха, зав'язуючи його пелерину.

— Добре.

— А якщо не знайдеш своєї нареченої, повертайся до мене.

Аліпій мовчки потакнув головою. Явдоха ще раз поцілувала його в уста, випхала за двері й розридалася.

Поспішаючи доріжкою, Аліпій помітив на самому кінці містечка кузню й вирішив зайти туди, щоб розпитати дорогу. Кремезний коваль, з довгими вусами й розкуйовдженим волоссям, гатив молотом по розпеченому дочервона залізі на ковадлі.

— Дай Боже щастя! — привітався Аліпій.

— Дай Боже! — відповів коваль і відставив набік молот. — За чим ти прийшов, юначе?

— Я хотів розпитати у вас дорогу…

— Куди?

— Я сам не знаю куди.

— То як мені знати, юначе?

— Я шукаю Наречену, вона живе в будинку з білого каменю, покритому черепицею. Посередині будинку підноситься вежа, мов у замочку.

— А-а-а! То ти шукаєш за «Віллою Нареченої». До неї веде алея, по обох боках якої стоять рядом тополі, позаду неї є гарний садок, зліва простягається ставок, а за ним березовий гай.

— Так, так! Це вілла моєї Нареченої.

— Вона недалеко звідси. Яких дві години ходу. Кожний у містечку знає, де знаходиться ця вілла. Це ж родинна резиденція воєводи Степана.

— Так! Моя Наречена є дочкою воєводи. Куди мені йти?

— Отуди, — показав коваль рукою, — в південно-західному напрямі. Невдовзі побачиш жмут дерев і садибу між ними. Туди й іди.

— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг у вказаному ковалем напрямі.

Ішов він понад годину, а тоді раптом здійнявся сильний вітер, який зривав з основ копиці й розносив по полю. Аліпій мусив сховати свій капелюх за пазуху, щоб вітер не поніс його з собою. Невдовзі почало сікти дощем і градом. Навколо потемніло й ледве було видно на кілька кроків уперед. А про можливість помітити садибу Нареченої не могло бути й мови. Вітер кидав Аліпієм то в один, то в другий бік, і він не знав уже, в якому напрямі йшов. Після кількох годин ходу йому здавалося, що робив великі кола й завжди повертався в те саме місце. Дощ промочив його до ниточки, а холод добирався уже до кісток. Починало темніти. Тож Аліпій зупинився й почав розглядатися, де б то можна було притулитися, щоб трохи зігрітися й переночувати.

На щастя, містечко Слобідка було розташоване на горбі, тож Аліпій помітив кілька нидіючих у тумані світел і побіг у тому напрямі. Коли влетів до світлиці, Явдоха аж зойкнула. Він увесь трусився й цокотів зубами, а з нього спливали потоки дощівки. Вона відразу роздягнула його догола, натерла сухим рушником і засунула в ліжко під перину. Тоді дала йому гарячого молока з маслом, і він, розігрівшися, відразу заснув. Прокинувся щойно тоді, коли відчув Явдошине тіло. Вона лежала гола побіч нього й тулила його до себе. Від цього тілом Аліпія розходилося приємне тепло. Він не лякався уже Явдохи і не збирався втікати від неї. За увесь той час співжиття з Явдохою він звик до неї. Знав також усі її найінтимніші місця, які підглядав у полі. Також бачив її щоденно голою, коли вона надосвітку купалася в потічку за хатою.

Та проблема була в тому, що Аліпій не знав, що далі робити. Він пучками пальців несміло торкнув Явдошине рамено, і цього було досить, щоб розбудити її пристрасть. Вона вхопила його руку й притулила до збудженої й пругкої груді. Стискаючи конвульсійно Явдошину грудь, Аліпій ледь не зомлів від несподіванки. А коли Явдоха посунула його руку на свої сідниці, то рука, за природним інстинктом, відразу пірнула в заглибину між ними. Явдоха нарешті потягнула його руку між ноги, і рука його замоталася там так безнадійно, що тяжко було розмотати її. Явдоха взяла тоді в долоню Аліпієвого члена і, відчувши велику напруженість, вилізла на Аліпія й запхала його члена у свою стать. Оскільки Явдоха не мала давно мужчини, її стать була тісна, тож Аліпій, замість відчувати насолоду, відчував неприємний біль.

Але людська природа має ту прекрасну властивість, що скоро пристосовується до всяких широт і довжин. Невдовзі Явдоха почала ритмічніше рухатися на Аліпії, а він почав відчувати таку небесну насолоду, якої не зазнав ніколи в житті. Явдоха продовжувала кидатися ще скоріше, аж раптово скрикнула так голосно, що Аліпій налякався. її тіло здригалося, корчилося, а вона пестила руками Аліпія й обціловувала його обличчя. Нарешті заспокоїлася й лежала деякий час на ньому. А тоді находила на неї нова хвиля, і вона починала все наново. Вранці Аліпій лежав як змолочений сніп пшениці. Йому ніколи не траплялося таке, щоб застуда під градом знівечила його так нещадно.

Від тієї ночі Явдоха й Аліпій спали разом. Йшли разом у поле на роботи, доглядали разом худобу зимою. При тому Аліпій не забував про свою Наречену. Коли тільки мав вільну хвилину, йшов шукати її.

5. Аліпій розпитує дорогу до Нареченої у священного

Коли Аліпій вийшов у п'ятницю шукати свою Наречену, надворі було хмарно й невиразно. Вулиці, мов подушки, були набиті туманом, а до ніг прилипала розмокла темрява. Занурений у нескінченні думки, Аліпій скрутив у вуличку направо і, замість опинитися в відкритому степу, де розташована вілла Нареченої, зайшов у самий центр містечка, що знаходився на вершку гори. Там повівав легенький вітерець і підносив туман понад дахи. Аліпій ніколи досі не був у містечку. Вулички тут були вузькі, і крізь них ледве протискалися люди й візочки. Дво- або триповерхові будиночки тулилися один до одного, наче хотіли зогрітися. Кожний будиночок мав балкончик, обрамлений декоративним поруччям з чорного чавуну. І ті чорні поруччя на тлі білих стін творили елегантну гармонію в чорно-білому. На вершку гори сиділа широкобедра церква, мов квочка над червоними дахами з черепиці. Несподівано Аліпій опинився на безлюдній вулиці й побачив напроти себе високу худу людину в чорному. Борода тієї людини сягала до пояса, а чорні очі здалека пронизували Аліпія, який мимохіть перейшов на другий бік вулиці. Людина піднесла понад голову хрест і крикнула:

— Грішнику! Чому ти мене оминаєш?

Вражений Аліпій зупинився.

— Ходи сюди!

Аліпій підійшов до чоловіка з хрестом.

— Чому ти мене оминаєш?

— Я вас не оминаю. Чому я мав би оминати вас, коли я вас навіть не знаю.

— Я священик Агапій.

— А я боярин Аліпій II.

— Не схожий ти на боярина.

— Не одяг, а дух животворить людину, отче.

— Не вчи мене, хлопче, про животворність духу! Краще скажи мені, чому ти оминав мене?

— Я тільки перейшов на другий бік дороги, бо тут тяжко розминутися.

— Я не про це говорив. Чому ти оминаєш дім Божий? Я ніколи не бачив тебе в церкві.

— Бо я ніколи ще не був у містечку.

— А де ти був? Що ти досі робив?

— Я шукав Наречену.

— Церква і є нареченою Христа. Тут саме треба було її шукати.

— Церква не моя наречена. Я обручався з дівчиною.

— А яка ця дівчина?

— Дуже гарна, струнка, русява.

— Мене це не обходить! Я хочу знати, чи вона побожна.

— Не знаю.

— А хто має знати?

— Я тільки двічі в житті бачив її. Перший раз ще дівчинкою, коли батьки заручили нас, а другий раз недавно. Але я дуже мало пробув із нею.

— А то чому?

— Бо… коли ми пішли на ставок і вона роздягнулася, я, осліплений її красою і нагістю, втік у кущі. А тепер не можу знайти її.

— І не треба! Господи Боже, та вона така ж грішниця, як і ти!

— Я не грішник.

— Не грішник, кажеш, але в церкві я тебе ні разу не бачив.

— Господь учив, що уся вселенна є церквою.

— Не мудруй мені. Краще клякай і висповідайся.

— З чого я мав би сповідатися?

— З гріхів.

— Я не відчуваю на душі гріхів.

— А з Явдохою ти не спиш?

— Звідки ви знаєте про Явдоху?

— Наше містечко виняткове під одним особливим оглядом, — у ньому люди люблять себе до тої міри, що знають себе і про себе якнайінтимніше й обговорюють ці інтимності при кожній нагоді, включно зі сповіддю. Тому я завжди про все поінформований. Отож признавайся сам, як на сповіді, — спиш ти з Явдохою чи ні?

— Сплю. Та це не гріх.

— А не чиниш ти з нею прелюбодійствія?

— Чиню.

— А це вже гріх!

— По якому закону?

— По закону Божих Заповідей!

— Але ж кохання з жінкою не є гріхом душі.

— А чого?

— Це в природі плоті.

— Але сказано в заповідях: не прелюбодій!

— Ми з Явдохою не прелюбодіємо, не злягаємося задля приємності.

— То що ви, по-твоєму, робите?

— Ми кохаємося.

— А хіба це не те саме?

— Не те саме, отче. Не може бути гріхом те, що продовжує нас із роду в рід.

— Ти краще йди і шукай свою наречену! А то договоришся до святотатства.

— Я не знаю, куди йти.

— Йди туди, — вказав кістлявою рукою, — йди до церкви, і там тобі проясниться дорога.

Аліпій знав, що дорога до Нареченої веде у протилежному напрямку. Але, будучи доброю людиною, не хотів хвилювати священного. Він згідливо потакнув головою й пішов під гору до церкви. Коли наблизився до дверей і попхав їх рукою, вони відчинилися перед ним навстіж. У церкві панував благодійний сутінок.

Аліпій зайшов несміло досередини й відчув, що на нього зусібіч дивилися святі, які поприлипали до стін. Обличчя тих святих були суворі, гнівні, й Аліпію стало неприємно. Він-бо був доброю людиною, то й святих уявляв добрими. Та не лише святих, але й людей уважав добрими й довірливо ставився до них. Він вірив, що все на землі було створене Богом, а Бог по своїй доброті не міг творити зла.

Аліпій крок за кроком наблизився до царських воріт, і вони також відчинилися перед ним. Ступив ще кілька кроків, і вівтар розколовся посередині, — і перед Аліпієм відкрилася довга дорога, встелена оберемками світла. Геть у далині, на кінці тієї дороги, він побачив малесеньку жіночу постать і приспішив ходи.

По дорозі ясність проникала в серце Аліпія і видіння затьмарювали його зір. Він бачив, як по обох боках дороги коливалися від подиху Господнього лани молитов і шелестіли хвалу Його вселенній. Аліпій зупинився і приймав у себе молитви усього світу, молитви живих і мертвих, і йому було так радісно на душі, що він залишився б у такому стані назавжди. Але постать жінки при кінці дороги манила його, і він неохоче подався далі.

Коли наблизився до жінки, закляк від здивування. На золотистому кріслі сиділа його Наречена з дитям при грудях. В напливі щастя Аліпій прикляк перед нею. Вона була така ж гарна, як під час тієї зустрічі над ставком: кучеряве ясне волосся спадало по грудях на коліна, а голубі очі наповнювалися теплом, немов сльозами. У захваті він не міг вимовити слова.

— Чому ти такий переляканий? — спитала Наречена.

— Я не переляканий, а здивований і захоплений.

— Чи ти далі любиш мене?

— Люблю, безмежно! Я ні на хвилину не забував тебе.

— Ти мені також милий.

— Але скажи, — наважився Аліпій, — як у тебе народилася дитина, коли ми не кохалися.

— О, ти не знаєш?

— Ні. Я нічого не знаю.

— Мій Ісусик народився непорочно.

Душею Аліпія ринули: острах, подив і розчарування водночас. Він підповз на колінах до неї й поцілував у руку. Мозаїка ікони була холодна під губами.

Заки Аліпій вибрався по світляній дорозі назад, надворі було зовсім темно. Він не пригадував, якими доріжками добирався ранком до Церкви, тому й не знав, як повертатися назад. У поспіху звернув у першу вуличку, на яку натрапив. Та вуличка зараз таки закінчилася, й Аліпій мусив скручувати направо, тоді наліво і знов направо. Він блудив вуличками до півночі, аж зовсім випадково опинився на окраїнах містечка й розпізнав Явдошину хатину.

Явдоха сиділа на стільчику біля печі й сум вливався їй у душу. Вона була певна, що Аліпій нарешті знайшов свою наречену, і вона, Явдоха, ніколи вже не побачить його. Він часто вибирався на пошуки нареченої, але завжди повертався на вечерю. А це ось минула північ, а його й далі не було.

Тож, коли заскрипіли сінешні двері, Явдоха з радости скрикнула «Алипку!», вибігла до сіней і, обціловуючи його, затягнула до світлиці. Тоді кинулась підігрівати вечерю.

Явдоха ніяк не могла звикнути до імені Аліпій, воно звучало неприродно й холодно для неї. То й почала називати його Алипком. Для нього ж спад від Аліпія II до Алипка був дуже стрімкий, — як від боярина до селянина. Але він скоро звик до цієї форми його імені, — в Алипку було більше тепла, більше інтимности, більше любови. Це ім'я належало до іншого, простішого і тим природнішого світу, й Аліпій почувався щасливим у цьому світі.

6. Ворожка віщує Аліпію довгу Дорогу

Надворі починало сутеніти, коли Аліпій вибрався на пошуки Нареченої. Він відчував неспокій у душі, крім того, мав передчуття, що саме сьогодні йому відкриється таємниця і зміст майбутнього, крізь яке повинна простелитися також дорога до Нареченої. Тому й вийшов на пошуки, хоч насправді було вже запізно для цього. Він, наче ведений невидимою рукою, скрутив у бічну вуличку, яка вела навскіс на другий кінець містечка. Вуличка була вузенька, тому сутінь з кожним кроком ставала все густішою. Не дійшовши до окраїни містечка, він раптом побачив стару скоцюрблену жінку, яка сиділа на плоті й коливалася. Від несподіванки Аліпій зупинився.

— Ходи, ходи, синку, я чекаю на тебе, — сказала жінка і злізла з плоту.

— Як ви могли знати, що я буду йти цією дорогою?

— Я все знаю, синочку.

Жінка була маленька, згорблена, і чорна хустка, яку вона накинула на плечі, сягала кінцями до землі. її обличчя, хоч порізане зморшками, випромінювало щось приємне, лагідне. Тільки темні, глибокі очі різко проколювали Аліпія.

— Ходи, ходи, чого стоїш, мов заляканий хлопчина?

— Куди я маю йти?

— Чи ти не зрозумів? Я запрошую тебе до себе. Вона підійшла до нього, взяла його за руку й повела за собою. Вони перейшли густий, зарослий садок і крізь темний отвір зайшли чи то в печеру, чи то в запалу хатину. На диво, в хатині було чепурно й затишно.

Стара зміряла Аліпія поглядом і розсміялася. її сміх був схожий на рипіння заіржавлених дверей.

— Ти гарно виглядаєш, хлопче. Якби я була на двадцять років молодша, то миттю відірвала б тебе від Явдохи. Тоді ти щойно знав би, що таке кохання з жінкою.

Вона знову заскрипіла придушеним сміхом. Викашлявшися, сіла на триніжку за маленьким столиком і взяла в долоні кришталеву кулю. Вона так зосереджено й довго дивилася в ту кулю, аж Аліпію робилося моторошно.

— Тебе жінки любитимуть, юначе. Не тому, що ти гарний, а тому, що ти безпорадний. Але не втікай від них, кохай їх. Бо жінка до кінця життя не простить тобі, коли ти раз втечеш від неї.

— І моя Наречена не простить мені?

— Не випереджуй подій! Я ніякої нареченої ще не бачу.

— Але я мав Наречену.

— Бачу, бачу. Ти втік від неї.

— Так.

— Ти не любив її, хлопче?

— Любив, безмежно.

— То чому ти втікав від неї?

— Мене так вразила її краса, що я мусив втікати, щоб не розплакатися перед нею.

— Краще б ти розплакався. Довго дивиться в кристал.

— То що ви бачите?

— Бачу, що ніколи не зможеш знайти її.

— Але я мушу знайти! Інакше моє життя не матиме змісту.

— Як і життя всіх людей.

— Що ви говорите!

— Мовчи!

Зосереджено дивиться в кристал:

— Дорога до неї дуже довга. А на кінці дороги, не розумію, що це значить, бачу на кінці твою наречену, але ти наче зустрінеш її і не зустрінеш.

— Що це має значити?

— Кажу, що не знаю, — невдоволено гаркнула стара й відсунула кулю.

— То що я маю робити?

— Дай мені свою ліву долоню. Аліпій слухняно простягнув їй руку.

— Твоя лінія життя довга й різка. Я бачу в ній дві жінки, які віддадуть тобі своє життя. Але й заберуть твоє. На кінці лінія життя роздвоюється. Уважай, щоб взяти правдиву дорогу!

— А як мені пізнати, котра правдива?

— Не знаю! — чомусь розсердилася стара.

Вона різко встала з триніжка й подалася до виходу. Аліпій пішов за нею. Надворі стала у воротях і сказала:

— Дай мені ще раз свою руку.

Аліпій простягнув їй долоню.

— Оце твоя лінія серця. Вона не така різка, як лінія життя. Бачиш, довкола прямої лінії плететься оця завивиста. Це твоя дорога до нареченої.

— Але по ній неможливо йти! — вигукнув зневірений Аліпій.

— Все в житті можливо і неможливо. Але простягни перед себе долоню. Отак, отак. І йди в тому напрямі, який показує тобі головна лінія серця. Тобі не треба буде йти через ліси і гори. Дорога до нареченої рівна і пряма, як і твоє життя.

— Значить, треба йти туди.

Стара потакнула головою.

— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг.

Він цілком забув, що ворожка провіщала довгу дорогу до Нареченої, і, піднесений на дусі, повний надій, не біг, а летів понад степом. Туман підносив його вгору, і він не відчував ні твердості землі, ні м’якості трави. Опам'ятався тільки тоді, коли стемніло, і неможливо було б побачити віллу Нареченої, навіть якби вона була недалеко поперед нього. Надії, мов холодна дощовиця, ринули з його свідомості вниз і всякнули в землю.

Аліпій раптово почувся вичерпаним і порожнім. Ледве волочив ногу за ногою. І йому забрало кілька годин, заки добрався додому. Явдоха, як звичайно, чекала на нього.

— Ти дуже втомлений, Алипку. Що сталося?

— Я втратив надію.

— Ніколи не кажи й не думай такого! Коли ти живий, то й надія твоя мусить бути жива. Як будеш без надії жити?

Явдошина проста розсудливість завжди глибоко вражала Аліпія і помагала йому знов і знов повертатися до цілі свого життя, тобто до пошуків Нареченої.

— Зараз я розігрію тобі вечерю.

— Ні, не треба. Я сьогодні не зможу їсти.

— Добре.

Явдоха нагріла, натомість, води, роздягнула Аліпія, вимила його над цеберкою, енергійно витерла грубим рушником й запхала в ліжко. Тоді роздягнулася сама, лягла коло нього й обвинула його своїм м'яким, гарячим тілом.

Аліпій був щасливий з Явдохою. Вона була повна енергії й життєвості і велику частину з них передавала Аліпію. Вона також в усьому була одверта з ним: щиро висловлювала свої думки; казала йому, що і як робити; коли помічала, що він захоплено дивиться на її груди, розстібала пазуху і, сміючися дзвінко, пхала його голову між перса; коли бачила в його очах хіть, роздягалася й кидалася з ним у сіно. Така одвертість кожного разу була несподіваною, свіжою, захоплюючою, — вона будила в Аліпія подив до Явдохи, а, може, й кохання, але він цього не усвідомлював. Так і цього вечора, — обвинувши Аліпія своїм м'яким тілом, Явдоха несподівано прошепотіла:

— Я так хотіла мати з тобою дитину, Алипку, але…

Це було таке несподіване й таке незбагненне для Аліпія, що він не знав, як зреагувати. Народження дитини було такою глибокою і несхопною для нього містерією, що він ніяк не міг уявити себе у тій містерії.

— Чому ти мовчиш?

— Бо не знаю, що сказати.

— Ти не хотів би дитини зі мною?

— Ні, ні, не те. Я хотів би. Але не знаю, що я міг би робити в такій незбагненній містерії.

Явдоха розсміялася:

— Ти вже добре знаєш, як і що робити. Та, видно, я не можу мати дітей. Не могла завагітніти від свого чоловіка, не можу й від тебе, хоч ти щедро вливаєш у мене сім'я життя.

Явдошина одвертість присоромила Аліпія, і він не знав, як потішити її чи як зарадити їй.

7. Згідно з провіщанням ворожки Аліпій стрічає й не стрічає Наречену

У суботу ранком Явдоха послала Аліпія до містечка купити солі. Детально описала йому дорогу, щоб він якнайскоріше повернувся додому, бо на суботу завжди збиралося багато роботи. Аліпій ішов точно так, як наказувала Явдоха, та, дійшовши до крамнички з сіллю, несподівано побачив великий будинок із каменю. Будинок був тяжкий і наче втискався в землю. Простягався він по узбіччі вниз, і не видно було кінця йому.

— Що це за будинок? — спитав продавця солі.

— Це будинок регістрів. Там знайдете всіх: живих і мертвих.

Та раптом сталося щось таке несподіване, що відвернуло увагу Аліпія від солі й від усього на світі: з будинку регістрів вийшла його Наречена. Вона була одягнена в червону плюшеву сукню, яка сягала їй до п'ят. Ясне кучеряве волосся було заплетене в косу, яка коливалася на широких стегнах, коли Наречена ступала сходами вниз. Зворушений Аліпій кинув торбину з сіллю й побіг за нею.

Наречена дуже спішила й відразу звернула у вуличку направо. Заки Аліпій добіг до тієї вулички, встиг лише помітити, що Наречена зайшла в широкі двері, які стерегли два кам'яні дружинники. Вуличка була вузенька й темна, а з балконів звисала мокра білизна, яка скапувала Аліпієві на голову. Аліпій біг і ввесь час дивився на двері, куди зайшла Наречена. Тому безнастанно зударявся з прохожими, спотикався об каміння й падав долілиць. Коли нарешті добіг до брами й зайшов до крамниці, Нареченої там не було.

Стривожений Аліпій розглянувся навколо й помітив задні вузенькі двері, які були напіввідхилені, — кинувся крізь них і вибіг у садочок між будинками. Дерева тиснулися плечима до мурів, а на балкончиках вигойдувалися виноградні лози. Аліпій нервово розглядався на всі боки й на одну мить побачив, як його Наречена заходила у вузеньку арку між двома будинками. Він побіг за нею й опинився в тісній вуличці, наче у тунелі. Крізь темряву помітив за рогом плече Нареченої, яка скрутила направо.

Коли добіг до тієї вулички, побачив тільки, як фалди її сукні мигнули наліво. Аліпій кинувся туди, але не помітив уже ніяких ознак Нареченої. Добіг до кінця вулички й опинився коло криниці, обведеної навколо низьким камінним муром. До тої криниці збігалися п'ять чи шість вуличок і наче пили воду. Аліпій безнастанно розглядався на всі боки. Раптом на одній вуличці побачив косу Нареченої. Заки добіг туди, на другій вулиці блиснула її оголена литка. Та не встиг він добігти туди, як на іншому розі розтягнулася її усмішка. Це зворушило Аліпія до глибин, і він, піднісши вгору руки, побіг до неї. Та, замість усмішки Нареченої, до нього шкірився надщерблений мур.

Аліпій повернувся до криниці, присів біля цямриння й розплакався. Він нарешті усвідомив, що втратив Наречену другий раз, а всі ці останні з'яви були тільки відблисками його бажань і надій.

Коли Аліпій доплентався надвечір додому, він виглядав таким нещасливим, таким прибитим, що Явдоха, глипнувши на нього, не питалася, чому він так пізно прийшов і чому не купив солі.

— Що з тобою сталося, Алипку?

— Вибач, що не приніс тобі солі…

— Дурниця. Я зараз побіжу й куплю. Я стурбована твоїм виглядом. Що тобі притрапилося?

— Я втратив її другий раз.

— Кого?

— Наречену.

— Хіба ти таки знайшов її? — з острахом спитала Явдоха.

— Ні, не знайшов.

— Я нічого не розумію. Якщо не знайшов, то як ти міг втратити її?

— Я бачив, як вона виходила з дому регістрів. У червоній плюшевій сукні, дуже гарна…

Явдосі заболіло під серцем:

— Ну, і що?

— Вона дуже спішила, і я не міг наздогнати її.

— Як то не міг? Наше містечко дуже маленьке.

— На вулицях було багато людей, і я ввесь час наштовхувався на них.

Знаючи безрадність Аліпія, Явдоха точно уявляла картину. Вона тільки сумно похитала головою і спитала:

— А чому ти не гукнув її?

— Мені таке й на думку не спало.

— Чому?

— Я думав, що то негарно гукати жінку.

— Чому негарно? Вона, почувши тебе, напевно зупинилася б і зачекала на тебе.

— Справді? Чому мені не прийшло таке на думку?

8. Аліпій провалюється в міські регістри

Кожного разу, коли Аліпій вирушав на пошуки Нареченої, Явдосі боляче стискалося серце. Вона боялася втратити його, боялася, що одного дня він знайде свою Наречену й не повернеться до неї. Але з ходом часу вона почала сприймати Аліпієві пошуки як щось недійсне, як казку. Тож поволеньки сама почала включатися в ту казку, тобто ставати дієвою особою казки.

Відповідно до своєї ролі в казці Явдоха переживала те, що, після невдалої зустрічі біля дому регістрів, Аліпій ходив сумний, мовчазний і не хотів навіть їсти.

— Слухай, Алипку, чому ти так сумуєш?

— Я втратив її назавжди.

— Що ти таке дурне говориш!

— Я вже ніколи не зустріну її.

— Зустрінеш, зустрінеш, тільки не втрачай надії.

— Добре тобі говорити. А що ти робила б на моєму місці?

— Не знаю. Може… може, пішла б до будинку регістрів.

— Чого?

— Якщо твоя Наречена виходила звідти, то вона мусила говорити з регістратором, він напевно знає її. Крім того, в домі регістрів є все: хто коли народився, де проживає, коли помер. Там мусять бути відомості й про Наречену.

Аліпій відразу ожив. Одягнув чисту білизну, випрані штани, сорочку — і вийшов. На порозі Явдоха сказала йому, як іти, щоб він не блудив надарма й не тратив часу. Наказала також, щоб не сидів задовго й повертався вчасно на вечерю.

Аліпій дійшов до будинку регістрів без ніяких пригод. Коли зайшов досередини — завмер. Перед ним простягалися безкінечні ряди полиць, які сягали стелі. Полиці були тісно набиті картками, але не було ніяких написів, які вказували б, де картотеки живих, а де мертвих. Неможливо було також знайти відомості про якусь особу, бо картки не були впорядковані за алфавітом. Тому, щоб не гаяти часу, Аліпій почав розглядатися, шукаючи регістратора. Та його не було видно. Він взявся розшукувати його між полицями й так заплутався в їхньому лабіринті, що втратив усяку орієнтацію — не знав, де він знаходиться та в якому напрямі вихід з будинку. Він півдня бігав між полицями й нарешті побачив регістратора, який стояв на драбині й упорядковував картки. У нього був дивний вигляд: його тулуб був ідеально округлий, а голова — також округла — була такого ж розміру, що й тулуб.

— Добридень, — привітався Аліпій. Регістратор здригнувся і ледь не впав з драбини:

— Що ви тут робите? — спитав різким голосом, злазячи з драбини.

— Та ось півдня шукаю вас.

— А чому ви так довго шукали, пане-дію, коли я ввесь час був тут?

— Я не знав, де ви були. Крім того, тут не так легко знайти людину.

— Га-га-га! — загиготав регістратор. — Навпаки, тут кожного можна знайти дуже легко.

— Якщо знаєш де і як шукати…

— А так, а так, пане-дію! Для цього треба мати голову: таку, як у мене!

— А що сталося з вашою головою? Регістратор стривожився:

— З моєю головою? — обмацав голову. — Нічого не сталося. Моя голова ідеальна. А чому ви ставите таке дурне питання?

— Мені здавалося, що ваша голова трохи… трохи завелика.

— Бо мудра, пане-дію! Я пам'ятаю дати народжень і смертей всіх громадян цього містечка за останні сто років. Тож зрозуміло, що таке велике знання тисне голову в усі боки й розпихає її.

— Це подиву гідне!

— Звичайно, звичайно. Дякую вам за комплімент, пане-дію. А чому ви шукали мене?

— Кілька днів тому, точніше в суботу, у вас була моя Наречена. Я хотів розпитати у вас про неї.

— Не пригадую ніякої нареченої.

— Ви ж казали, що пам'ятаєте все за останніх сто років. А це ж було останньої суботи.

Регістратор обурився:

— Неможливо, пане-дію! Я все чудово пам'ятаю. Як вона виглядала?

— Була в червоній плюшевій сукні, мала ясне волосся, заплетене в косу, голубі очі, одним словом, виглядала дуже гарно. — Аліпію було приємно описувати свою Наречену, він мав таке почуття, наче бачив її перед собою.

— Такої в мене не було. Я ніколи не забуваю гарних жінок, пам'ятаю їх ціле життя.

— Але я на власні очі бачив, як вона виходила з цього будинку.

— Чоловіче добрий, це тільки значить, що вона була в будинку, але не в мене.

— Можливо, можливо. Вона дуже спішила, я це бачив. То, може, й не знайшла вас між полицями.

— Тепер ви починаєте розумно говорити, пане-дію! — викрикнув задоволений регістратор.

— То як мені знайти її?

— Як то як! У наших регістрах.

— Чудова думка! — скрикнув захоплений Аліпій.

— Нарешті ви починаєте відповідно оцінювати мене, пане-дію!

— Але ваші регістри не впорядковані логічно.

— Чоловіче добрий, що ви говорите! Я більшої дурноти в житті не чув.

— Ну от я не знаю, де живі, а де мертві.

— Бачите оцей центральний прохід між полицями?

— Цей трішки ширший?

— Цей самий. З лівого боку є картотека живих, а з правого мертвих. Як на Божому суді.

— Але я не бачив, щоб картотека була впорядкована за алфавітом.

— Хто, пане-дію, за таким старим методом впорядковує регістри?

— То як тоді знайти кого-небудь, наприклад, мою Наречену?

— Дуже просто, тут усе повкладане за родами.

— Тоді треба якось знати, де ті роди розташовані та хто до якого роду належить.

— Звичайно! Я все знаю! Все поскладане в оцій великій голові. Зараз переконаєтеся: коли народилася ваша наречена?

— Я не знаю. Вона на два роки молодша за мене.

— Мені потрібна точна дата. А коли вона померла?

— Вона живе. Я ж вам казав, що три дні тому бачив її в цьому будинку.

— Тоді дайте мені її ім'я і прізвище.

— Не знаю її імені. Я завжди називав її Нареченою.

— То що ви, пане-дію, дурня робите з мене! — образився регістратор.

— Ні, ні, ради Бога…

— Як я можу знайти вам картку неіснуючої особи?

— Але вона існує.

— Якщо вона не має дати народження, не має імені, ні дати смерти, то як вона може існувати? Це проти законів регістру, пане-дію.

— Але впевняю вас…

— Я через вас трачу дорогий час, пане-дію! — він вхопив Аліпія за комір і почав випихати за двері.

— Стійте, стійте, моя Наречена є дочкою воєводи.

— Якого воєводи?

— Степана.

— Ну, це вже інша справа, пане-дію. Ходіть, ходіть сюди. Сідайте на стільчику. Я все знаю. Ваша наречена зветься Роксана. Вона народилася п'ятого травня тридцять другого року.

— Так! Два роки після мене. Я народився в тридцятому році. Скажіть, де вона зараз перебуває? Чи вона заміжня? Чи чекає на мене?

— Я таких речей не намагаюся запам'ятати. Але все це є в регістрах: де живе, дата шлюбу, дати хрищення дітей і дати смертей у родині.

— То де ці відомості можна знайти?

— Та в картотеці роду воєводи Степана, пане-дію. Де інакше? Ходім! Третій ряд зліва, 127-а полиця.

Регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися вздовж третього ряду, — за дві години досягнули 127-ї полиці. Регістратор приклав драбину, виліз на неї і розсунув картки.

— Отут на верхній поличці зліва й знаходиться картотека роду воєводи Степана.

Перевіривши декілька карток, він почав нервуватися:

— Що за біда, пане-дію!

— Щось притрапилося?

— Нема картотеки воєводи, — сказав, перекидаючи всі картки на верхній поличці. — Це неможливо! Такого ще не траплялося в моєму житті.

— Може, ми потрапили не на ту полицю.

— Добра думка, пане-дію! Ходім назад. Порахуємо ще раз.

За дві години вони були коло головних дверей. Пішли до третього ряду й почали рахувати наново.

— Щоб не зробити помилки, ви рахуйте подумки окремо, і я буду рахувати окремо, — запропонував регістратор.

— Добре.

Вони дуже уважно рахували й обидва дорахували до тієї самої полиці, що й передше. Регістратор знову виліз на драбину, ще раз перевірив верхню поличку, нервово розкидав на всі боки картки, але картотеки воєводи таки не було.

— Що за біда! Нема.

— Може, ви поклали її на одну поличку нижче.

— Не може бути, пане-дію! Я дуже акуратний.

— Спробуйте все одно.

Регістратор перевірив другу поличку, третю й дійшов аж до десятої при самій підлозі. Та картотеки воєводи не знайшов. Тільки в проході перед 127-ю полицею створив гору з порозкиданих карток.

— Нема. Мені таке ще не траплялося.

— Може, ви помилково запхали ту картотеку в іншу полицю.

— Це виключено, пане-дію! Я не роблю таких помилок.

— Кожна людина робить помилки.

— Не я!

— Це ж закон природи.

— Але тут діє закон регістрів, пане-дію, а не закон природи.

— Тоді, про всяк випадок, дозвольте мені перевірити всі полиці.

— Ви збожеволіли, пане-дію! Тут є сто рядів полиць з картотеками живих. Кожний ряд має п'ятсот полиць. А кожна полиця має десять поличок. Вам забере щонайменше десять років, щоб перевірити всі полички. А може, й ціле життя.

— Але я не маю вибору. Це ціль мого життя. Я мушу знайти свою Наречену.

— Правду сказавши, я також мушу. Із службового обов'язку.

— То беремося до роботи?

— Беремося, пане-дію! Почнемо від першої полиці першого ряду, — регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися до першої полиці.

День у день починали роботу ранком і працювали при свічці до пізньої ночі. Тоді регістратор ішов додому, а Аліпій лягав на гору карток, щоб захопити хоч кілька годин сну. Ранком регістратор приходив із торбою харчів, — і вони відразу бралися до роботи. Зупинялися тільки на п'ятнадцять хвилин, щоб пополуднувати, і на п'ятнадцять хвилин, щоб повечеряти.

Вони не усвідомлювали, як довго працювали та скільки часу пройшло у світі, поза домом регістрів. Насправді їм здавалося, що час у світі зупинився й чекав на них.

Коли вони нарешті дійшли до десятої полички, п'ятсотої полиці, сотого ряду, — попадали від утоми на підлогу. Навколо них простягалося кладовище карток з епітафіями, замість камінних плит.

— Я вкрай пригноблений і розбитий! — бідкався регістратор. — Як я міг зробити таку грандіозну помилку? Загубити картотеку воєводи! Це ж немислимо. Я не міг такого зробити! Ніяк. Ніяк.

— То що тоді сталося з тою картотекою? — спитав Аліпій.

— Якби то я знав, пане-дію.

— А може, хтось викрав її.

— Що ви сказали?!

— Я сказав: може, хтось викрав картотеку воєводи.

Регістратор раптово зірвався на ноги, почав підстрибувати і реготати.

— Чого ви радієте? Чим ви тішитеся?

— Я знав, що ніколи в регістрах не помиляюся, сто разів казав вам, що я не міг зробити такої помилки!

— То що тоді сталося з картотекою?

— Я пригадав, пане-дію, що сталося! Коли ви сказали «може, хтось викрав картотеку воєводи», я відразу пригадав, що воєвода Степан забрав свою картотеку, щоб примостити її в родинному регістрі.

— То все дуже гарно, але скільки часу пропало.

— В домі регістрів час ніколи не пропадає.

— Як не пропадає? Чого ми досягнули?

— Досягнули впевненості, що я є правильною людиною на правильному місці. Що ніколи не помиляюся. А це в регістрах найсуттєвіше.

— А що мені тепер робити? — спитав зажурений Аліпій.

— Ідіть додому, пане-дію, і шукайте віллу воєводи. Вона зовсім близько. Кожна людина в містечку покаже вам дорогу. А я негайно візьмуся до впорядкування карток.

Коли Аліпій зайшов до вітальні, застав Явдоху в ліжку й кинувся до неї:

— Що з тобою, Явдошко?

— Це ти, Алипку?

— Я.

Вона розплющила очі:

— Ти такий обідраний… у тебе така довга борода, що я не впізнаю тебе. Іди поголися й викупайся в потічку. У скрині є чисте білля, штани й сорочка. Я все приготувала для тебе.

Аліпію приємно було вислуховувати наказування Явдохи. Вона наче знімала з його душі тягар, який гнітив його упродовж розшуків у домі регістрів. Він поголився, скупався в холодній воді, перевдягнувся і почув, як здоровий щем вливався в його мускули. Він розчесав своє довге волосся й пішов до Явдохи.

— Тепер я впізнаю тебе, Алипку. Ти такий гарний, що мені жаль залишати тебе.

— А куди ти вибираєшся, Явдошко?

— У пошуки. Прийшла й моя пора.

— У пошуки? Кого?

— Свого чоловіка. Я так довго чекала на тебе, аби сказати тобі, що я була щаслива з тобою.

— Я також був щасливий…

— Але прийшов мій час. Я залишаю на тебе господарство.

— Ні, Явдошко, ні! Що я буду робити без тебе?

— Будеш шукати наречену.

Явдоха відійшла так природно й так гарно, як і жила. Аліпій поховав її поблизу потічка, щоб вона слухала його журчання і знала, що діється у світі хлібів, трави і квітів. Тоді замкнув двері, причинив хвіртку й пішов шукати віллу Нареченої.