Альфонс Цiттербаке

Добридень!

Звати мене Альфонс Ціттербаке, а років мені стільки ж, як і вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це мені спало на думку написати книгу. До речі, твори у мене виходять не такі вже й хороші. А все почалося ось із чого. Якось я прочитав у «Робінзон-Цайтунг»[*], що організовується конкурс на кращий твір, і вирішив: спробую напишу щось. Рукопис я сам поніс у дитяче видавництво, щоб він, бува, не пропав, коли б я його надіслав поштою. [* Газета німецьких піонерів. ]

У видавництві мене зупинив якийсь чоловік.

— Добрий день, — привітався я. — Чи можна побачити Робінзона? Мені треба дещо йому передати.

Той чоловік зазирнув у список.

— Такий у нас не працює.

— Е, ні, — заперечив я. — Робінзон тут, у видавництві.

Та чоловік не пропустив мене. Я зашарівся. Коли серджусь, я завжди червонію. Я стояв і не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жінка.

— Товаришко, — звернувся чоловік до неї. — Цей юнак хоче пройти до Робінзона. Чи працює такий у видавництві?

Жінка тільки усміхнулась і повела мене з собою.

— Авжеж, працює, - сказала вона й підморгнула мені. — Він сидить на четвертому поверсі. Ходімо зі мною.

Я зрадів і відрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:

— Мене звати Альфонс Ціттербаке.

Ця жінка була така люб'язна, що теж назвалась:

— А мене — Цвой.

Пані Цвой (мама каже, що всі незнайомі жінки — пані) хотіла йти пішки. А я побачив ліфт і захотів проїхатися.

— Гаразд, — погодилася пані Цвой. — Підіймемось ліфтом, якщо ти вмієш ним користуватися.

Я зачинив двері і натис на кнопку. Ліфт рушив угору.

— Куди краще, ніж на каруселі, — сказав я. — Ніколи ще не катався на такому класному ліфті.

Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло і ліфт зупинився. Пані Цвой зблідла. Я теж злякався. В ліфті погасло світло. Я поцікавився:

— А ліфт, часом, не обірветься?

Та Пані Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: ліфт не рухався.

— Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, — із смутком у голосі нарешті обізвалася вона.

А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, і ми виберемося з ліфта драбиною. Мені так закортіло спуститися пожежною драбиною! В нашому класі ще ні з ким такого не бувало. Головне, щоб ліфт не обірвався.

— А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? — запитав я. — А то, може, довго тут пробудемо.

— Ой лишенько! — забідкалася пані Цвой. — У мене ж важливе засідання!

— Погано? — знову запитав я.

— Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.

— Наші вчителі теж, — додав я.

Пані Цвой стукнула кулаком у стінку кабіни й закричала:

— Я поспішаю на засідання! Допоможіть!

— Не хвилюйтесь, — заспокоював я пані Цвой. — Мені теж треба здати оповідання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно і не одержу премії.

Якийсь час ми мовчали, а тоді пані Цвой обізвалася:

— Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робінзон на безлюдному острові, то треба ж якось провести час.

— Гаразд, — сказав я. Уявив себе Робінзоном у печері та й почав розповідати. Спочатку про папугу та про постійні клопоти із своїм прізвищем. Побачив, що це їй сподобалося, і розказав про те, як ми ходили в гості, а також про жарти на перше квітня, прикрощі із складаним ножиком і ще дещо.

Пані Цвой голосно сміялася, приказуючи:

— Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо…

Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, і мені довелося ще розповісти про долю дядькового емальованого бідончика.

Раптом спалахнуло світло, і ми помчали вгору. На тому поверсі, де ми вийшли, біля ліфта стояли два чоловіки. Один із них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зріст, дивився на нас крізь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:

— Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рівне на другу годину. — Він дістав кишеньковий годинник, поглянув на нього і насупився. Пані Цвой прошепотіла:

— Наш директор.

А я голосно:

— Вибачте, товаришу директоре. Винний я і можу це довести.

— Тебе не питають, хлопче, — перепинив мене той, в окулярах. — Зачекай, поки до тебе звернуться.

— Товариші, — вставила слово моя супутниця. — Це ж Альфонс Ціттербаке!

— Невже? — сказав чоловік в окулярах і глузливо посміхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник і сказав:

— Перепрошую.

Він узяв люб'язну пані Цвой під руку, і вони пішли. А зараз я сиджу тут, у видавництві, і знічев'я записую все, що розповів пані Цвой. Піду аж тоді, як повернеться пані Цвой. Треба ж таки здати оповідання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стільки протримали в ліфті, примусили все розповісти і навіть лимонадом не почастували.

Завжди у мене прикрощі через прізвище

Хто мене добре знає, тому відомо, що я не забіяка. Вдачі я лагідної і ніколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємності від дорослих. І все через моє прізвище. Альфонс — погане ім'я. Всім у нашому класі воно здається смішним, і частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсіусом. Але Ціттербаке[*] — ще гірше. У кожного воно викликає посмішку. Через нього наді мною нерідко кепкують у класі. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прізвище, і він теж посміхнувся. Та найдужче дошкуляють мені діти із сусідніх будинків. Тільки вийду надвір, вони й заводять: «Ціттербаке з'їв собаку!». Мені боляче таке чути про себе. І я біжу вулицею, посвистую і міркую собі над прізвищами, які б я хотів мати: Альфонс Цеппелін, Альфонс Мюллер ба навіть Альфонс Кнебельбарт[*], тільки не Ціттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:

— Ціттербаке з'їв собаку! [* Ціттербаке по-німецькому означає «тремтяча щока».] [* Кнебельбарт по-німецькому — «борідка клинцем».]

Ні, я більше не міг цього стерпіти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) і сердито посварився кулаком, та де там! Навіть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не відставали. Зупинився — вони теж.

— Ціттербаке з'їв собаку — не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, років чотирьох. Він чув, як мене дражнили інші, і сам зупинився неподалік від мене, посміхнувся та й собі:

— Ціттербаке…

— Але не закінчив. Я наздогнав його і дав йому прочухана. Правда, не так відлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись — і мені дісталось від його мами.

— І не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що він тобі зробив? — закричала вона і дала мені ляпаса. Тим часом навколо нас уже зібралась юрба. Діти, що дражнилися, зникли, а дорослі пронизували мене сердитими поглядами і докоряли:

— Бив малого… підняв руку… поганець такий!

Бачу, що мені не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услід такі слова!

І тут я помітив, що за дорослими стоїть Фредді, найзухваліший хлопець із нашої вулиці. Він шепотів, але по губах можна було розібрати, що він каже:

— Ціттербаке з'їв собаку!

Я показав йому кулак, і Фредді зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:

— Бачте, він і досі своє поганяє! Треба розказати його батькам!

Мені нічого не лишалося, як піти геть.

Увечері я сказав татові:

— Не подобається мені наше прізвище.

А він:

— Чому б це? Люди мають усякі прізвища. Є багато Шульців, а Ціттербаке…

Дорослі, от як тато, можуть називатись і Ціттербаке. А коли тобі десять років, то й прізвище може завдати прикрощів, і тоді мимоволі даси волю рукам.

— Ціттербаке… — навіть за вечерею тато міркував над моїми словами. — Не підходить прізвище, так?

Я зрозумів, що він гнівається.

— Ти ще підрости. Всі ми, Ціттербаке, кремезні люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такі, то вміли здачі дати, а ти що?

Якби ж він знав, що в мене і досі щоки горять від ляпасів! Ні, не люблю я свого прізвища!

Що довелося пережити мені й моєму папузі Чистунові

На іменини тітка Зігрід подарувала мені папугу. Це був надзвичайний подарунок.

— Спасибі, — подякував я. — Тепер у мене буде така чудова пташка!

Я назвав папугу Чистуном. Мені спало на думку приручити його і навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пішла до магазину, дома був я сам. Я підійшов до клітки, обережно відчинив дверцята.

Мені хотілося взяти Чистуна в руки, щоб він звикав до мене. Вважається ж, що тварини впізнають свого хазяїна по його запахові. Але перш ніж я встиг його схопити, папуга вилетів із клітки й закружляв по кімнаті. Що прудкіше я ганявся за ним, то швидше він літав. Сідав я, сідав і Чистун — на карниз для гардини. Коли я підкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з ніжки на ніжку, і вмить злітав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.

Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетів за мною і сів на газовому лічильнику. Було зрозуміло, що тільки-но я відчиню квартирні двері, як Чистун вилетить, і не впіймати його більше ніколи.

— Хто там? — запитав я.

— Газівник, хлопче. Вам треба заплатити за газ.

Ага, мама ж приготувала й гроші — ось вони лежать на кухонному столі.

— Хвилиночку, будь ласка! — крикнув я в щілину для листів і знову повернувся в кімнату. Чистун влетів слідом за мною. Я миттю вибіг із кімнати й причинив двері. Чистун знову літав у коридорі.

— До мене! — сказав я. — Хазяїн наказує!

Та Чистун сів на газовому лічильнику і не збирався його залишати. Тоді я підійшов до кімнатних дверей і тільки просунув у них голову. Якби папуга влетів у кімнату, я просто зачинив би його там. Але він не зрушив з місця.

— Ну відчиняй, нарешті, хлопче! У мене ж нема часу, — нетерпеливився газівник за дверима.

— Почекайте ще хвилинку, будь ласка, — попрохав я його в щілину для листів.

Я вже й не знав, що його робити. Спробував ще раз старий номер. Я в кімнату — і Чистун туди. Прослизну в коридор, а він ще й випередить мене. Я підійшов до дверей.

— На жаль, не можу вам відчинити — мій Чистун немов сказився! — прокричав я.

— То ти відчиниш чи ні? — розсердився газівник. Він став грюкати у двері, дзвонити, але зрештою пішов геть. Я чув його лункі кроки на сходах. Якщо тепер газова контора не дасть нам газу, адже ми не заплатили їм, то хай Чистун начувається. Я взяв віника і добряче поганяв Чистуна. Шкода тільки, що зачепив велике фото — на ньому молоді мама й тато гуляють весілля. Те фото впало на підлогу й розбилось. А Чистун налетів на маленьку вазу з квітами, що стояла на буфеті, і розлив усю воду. Я скочив на диван, а Чистун перелетів на шафу.

Коли це чую, прийшла мама. Якщо вона зайде в коридор, а тоді в кімнату, Чистун вилетить надвір. Я підпер спиною двері. Мама заклацала клямкою.

— Облиш жарти, Альфі, — почувся з коридору її голос.

— Я не жартую, мамо. Будь ласка, не відчиняй! — попрохав я. Але мама не слухалася.

— Будь ласка, не відчиняй, а то Чистун вилетить! — закричав я. Мама перестала клацати клямкою.

— Чистун вилетить, коли ти відчиниш! — ще раз пояснив я.

Мама пішла на кухню.

Папуга сидів на карнизі для гардин.

— Досить вже! — люто крикнув я і поліз на шафу, тоді на грубку, скочив на диван, звідти на стіл, але Чистуна так і не впіймав. Я саме лежав на шафі і чхав — там стільки пилюки! — коли увійшла мама. На щастя. Чистун у той час сидів на грубці, недовірливо поглядаючи на мене, і не помітив одчинених дверей. Мама швидко причинила двері, але мене ніде не побачила.

— Я тут, нагорі, — тихенько обізвавсь я.

Мама побачила мене і сплеснула руками. А як її засмутили перекошені гардини, розбита фотографія, перекинута ваза — увесь той розгардіяш, який панував у кімнаті!

— Ніяк не впіймаю. Що робити?

Я замахав віником. Чистун облетів кімнату і знову сів на грубці. Вже й мама стала допомагати мені ловити папугу. Я заходив з одного боку, мама — з іншого. Ненароком вона скинула із столу чашку. Добре, що нашкодила мама. А якби це зробив я?

— Нізащо нам його не впіймати, — промовив я і мало не заплакав. Я вже уявляв собі, як Чистун вилітає надвір, як він чубиться з горобцями та дроздами.

Десь за годину прийшов тато. Він штовхнув двері, але цього разу їх підпирала мама.

— Паулю, будь ласка, не відчиняй! — благала вона. — Чистун вилетів.

— Будь ласка, зачекай, — обізвався і я.

Тато щось буркнув про свій голод і про те, що йому треба роздягтися.

— Зачини всі двері, — попрохала його мама в замкову щілину.

Тато зробив так, як казала мама. Тільки після цього міг він увійти. Тепер жахнувся тато. Він похитав головою і витер на обличчі у мами пил.

— Я думав, ви мені приготували щось особливе, — сказав він, — а ви просто перекинули квартиру догори дном.

— Тату, допоможи нам, — попрохав я.

— Тут нема нічого складного, — сказав він, узяв мисочку з кормом і показав її Чистунові. Той саме сидів на карнизі для гардин. Побачивши мисочку, папуга радісно застрибав по карнизові. Тоді тато поставив мисочку в клітку. Чистун облетів навколо клітки і обережно проліз у дверцята. Мить — і тато зачинив його.

— А тепер давайте прибирати, — переможно сказав він. Чистун жадібно клював свої зернятка, а ми до самого вечора наводили лад у квартирі.

Перед сном мама помітила, що гроші за газ лежать на кухонному столі.

— Хіба не приходив газівник? — запитала вона. Я саме читав дитячу газету і затулився нею.

— Не знаю, — пролепетав я. — Він мав прийти ще раз.

Через тиждень із газової контори надіслали нам листа. В ньому йшлося про те, що сім'я Ціттербаке не впустила газівника до помешкання і не заплатила за газ. Якщо в триденний строк ми не заплатимо, то газу не буде. Чи це не підло?

Мама взялася була допитувати мене, як це так сталося, що газівника не впустили до помешкання. Та в цю мить Чистун відчинив дверцята і випурхнув із клітки. Я кинувся його ловити. Тепер мама вже не могла розпитувати мене. Вона тільки злякано вигукувала:

— Обережно! Картина! Обережно! Ваза! Обережно! Чашка!

Завтра я напишу в газову контору листа і поясню, що у всьому винний Чистун. Отакий подаруночок, одержав я від тьоті Зігрід!

Я чув, що смугастих папуг можна навчити добре розмовляти. Мій Чистун теж повинен розмовляти. Мені б хотілося, щоб спочатку він опанував німецьку, а потім разом ми вивчали б російську. Мабуть, він міг би тоді питати мене окремі слова. Отже, до роботи! Я сів перед кліткою і почав:

— Любий Чистуне, будь уважний. Припини розваги. Будемо старанно вчитися. Ти хочеш?

Я уважно подивився на нього. Може, він щось скаже або зробить. Чистун здавався розумним і покірливим, але великої охоти до науки у нього не було. Він підскочив до мисочки і почав їсти.

— Спочатку попрацюй, а тоді їж, — зауважив я. Та Чистун наче нічого й не чув. Що ж, нашим учителям теж нелегко з нами! Я зачекав, поки він наївся, і почав знову:

— Кажи за мною: мене звати Чистун Ціттербаке. Папуга помахав крильцями і, мов спересердя, двічі хрипко каркнув. Для початку і це добре.

— Браво, — похвалив я. — Ану ще раз: мене звати…

В цей час до кімнати зайшла мама, і Чистун заверещав. Я попрохав маму не заважати — мені як треба працювати з Чистуном. Мама тільки здивовано подивилася на мене і вийшла. Після того, як я разів сто повторив «мене звати Чистун Ціттербаке», папуга зручно вмостився, сховав під крило голівку і заснув. Оце так відповів!

Наступного дня заняття відновилися. Проте Чистун нічого не розумів, і я помалу став сумніватися, чи смугасті папуги взагалі можуть розмовляти. Але ж про це я десь читав.

І раптом згадав. У Робінзона на острові теж був смугастий папуга, правда, трохи більший, та хіба мій Чистун дурніший за інших папуг?

Більше тижня щодня навчав я Чистуна. Від тих занять я аж очманів. Двічі помилково назвав тата Чистуном. А коли пан Фількендорф, наш новий вчитель фізкультури, прийшов у клас, і всі ми називали свої прізвища, я сказав: «Чистун Ціттербаке».

В класі знявся страшенний регіт. Вчитель щось собі занотував, а мені тільки лишалося здогадуватись, що він подумав про мене. На перерві мене присоромив Петер, голова ради нашого загону. Тоді я пішов до пана Фількендорфа і пояснив:

— Пане Фількендорф… вибачте мені, це не жарт. Насправді мене звати Альфонсом, а не Чистуном, а Чистуна треба навчити розмовляти. Я весь час повторюю «Чистун, Чистун», — і це слово застрягло у моїй голові.

З мого пояснення пан Фількендорф, мабуть, нічого не второпав. Я ще щось пробелькотів і кинувся геть. Ні, так не може бути далі. Я порадився з Ервіном. Він теж тримає вдома тварин і доглядає звірят нашого класу — тих, що в зеленому куточку.

— Це зовсім просто, — сказав Ервін, — треба тільки дресирувати і до того ж правильно.

Ервін теж більше нічого не знав. Він тільки додав, що треба пильнувати, бо можна підхопити дуже небезпечної папужої хвороби. Я злякався. Може, у мене вже є ця хвороба, якщо я на себе та на інших людей кажу «Чистун». В наступні дні я тільки й робив, що прислухався, чи не загострюється у мене папужа хвороба. Та ніяких змін не помічав. Тим часом я все обмірковував, як мені дресирувати Чистуна. Ервін дав мені нову пораду: шукати книжки про дресирування. Я витрусив із скарбнички всі свої заощадження і пішов до книгарні.

— Ну, малий, — сказала мені продавщиця, — що тобі: книжечку з малюнками чи цікаву казку?

Я почервонів, не знав, що й сказати. Хіба ж я малий? Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного.

— То чого тобі? — допитувалася продавщиця.

Поки я мовчав, спантеличений отим «малий», вона дістала з полиці книжку:

— Глянь, ось тут гарні оповідання і казки.

— Нічого не сказавши, я обернувся і кинувся навтікача. Невже це таки папужа хвороба у мене?

Перебіг через дві вулиці й надибав іншу книгарню. Зайшов і відразу сказав продавщиці:

— Добридень! Мені потрібна книжка про дресирування тварин.

Там було безліч гарних книжок: про мурашок, коней, левів, жаб, але жодної про смугастих папуг. Продавщиця показала мені ще книжки про співочих пташок та орлів.

— А про смугастих папуг? — поцікавився я. Такої не було. Про дресирування взагалі була тільки одна — «Як я дресирую свого собаку». Але ж Чистун не собака. Одначе просто обернутись і піти я не міг. Мені довелося купити цю книжку, хоч і коштувала вона чималенько. Вдома я перечитав її всю.

Що ж, може, ще куплю собі собаку. Собака скрізь ходитиме зі мною, виконуватиме мої команди, а коли щось загублю, принесе. А ще кусатиме моїх ворогів. Тоді нехай хтось спробує дражнити мене!

А може, ця книжка добра і для Чистуна? Я став наказувати йому: «Дай лапу» і «На місце», — але він ніби й не чув. Ні, з такою книжкою не навчу я Чистуна розмовляти.

Я почав усе спочатку. Два тижні підряд щодня по годині повторював «Чистун, Чистун, Чистун…» Потім я захворів — почало боліти горло. Лікар сказав, що це від перенапруження. Я повернувся додому дуже сердитий. А все через Чистуна.

— Ти дурний! — крикнув я.

Чистун кивнув, подивився на мене своїми оченятами-вуглинками і проскрипів:

— Дурний, дурний, дурний…

Я метнувся на кухню:

— Мамо, Чистун говорить! Я навчив його.

Проте Чистун більше нічого не сказав. Заговорив він аж тоді, коли до нас прийшла тітка Анна.

— Ой, що це в тебе за маленька гарна пташка? — запитала вона мене.

— Гм, це Чистун, — відповів я.

Чистун сидів собі у мене на пальці й дивився на тітку Анну.

— Ану ж іди до мене, Чистунчику, — покликала вона.

Спочатку папуга тільки дивився на тьотю, а потім заскрипів:

— Дурна, дурна!

У всіх зіпсувався настрій. Мама сказала, я відбиваю охоту в усієї рідні ходити до нас у гості.

Я вирішив більше не дресирувати Чистуна. От коли куплю собаку, то спробую його навчати. Учора я зустрів на вулиці тітку Анну. На мій «добридень» вона лише кивнула, не промовила до мене жодного слова.

Відколи Чистун так образив тітку Анну, минуло чимало часу. Більше він нічого не навчився. Тільки те дурне слово затямив і промовляв його саме тоді, коли це було вкрай небажано. Скільки неприємностей мав я через того Чистуна! І найприкріше те, що всі думають, я зумисне навчив папугу ображати людей. Та хіба ж доведеш, що ти цього не хотів?

Помалу Чистун став зовсім ручний. Він літав по кімнаті, сідав мені на голову чи плече, скуб за вухо. Під час обіду Чистун сидів на столі і дзьобав з моєї тарілки. Він розумів також, коли його гукали. Свисну двічі, і Чистун уже тут як уродився — знає, що одержить ласий шматочок.

Якось до нашого міста приїхав цирк, і я пішов подивитися. Все мені дуже сподобалось. Особливо зацікавили мене номери, що їх виконували тварини. Слони робили стійку на передніх ногах. Леви плигали крізь обруч. Тюлені жонглювали м'ячами. Виступали також коні.

Вдома мені спало на думку: а чому немає циркових номерів із смугастими папугами? Я подумав собі, що коли б пішов туди з Чистуном і показав, як він прилітає на свист, по команді скубе за вухо чи промовляє своє «дурний», то було б ой як цікаво. А коли б там пояснили мені, як навчити папугу інших трюків, ми з ним, мабуть, змогли б виступати в цирку. Хай навіть не в цирку, а де-небудь у піонерській кімнаті чи на батьківському вечорі. Подумав я, подумав і вирішив таки піти з Чистуном до цирку.

Наступного ж дня випала слушна нагода. Як на те, мами не було вдома, а то б вона не дозволила мені носитися з Чистуном по місту. В картонну коробку з-під взуття я насипав трохи корму, посадив туди Чистуна, замотав коробку рушником і пішов до цирку. Але цирк був на замку. Я оббіг навколо нього. Десь усередині лунали голоси. Тоді я просто переліз через паркан і пішов поміж фургонами до великого намету. Але не встиг я зробити й кількох кроків, як раптом хтось схопив мене за комір.

— Пустіть! — крикнув я і озирнувся. Але що це? Позаду стояв слон! Він простяг свого довгого хобота і став дмухати на мене та обмацувати моє обличчя'.

— Рятуйте! — заволав я, з переляку впустив коробку з Чистуном і ну тікати. Я кидався з одного закутка в інший, аж поки наштовхнувся на товстого чоловіка з чорною бородою. Згодом я довідався, що то був сам директор.

— Стій! — гукнув він. — Куди так поспішаєш?

— Я… слон… схопив хоботом… — заїкаючись, пробелькотів я.

Директор усміхнувся і запитав:

— Це Емір так тебе налякав? Емір хороший. То він просив у тебе ласощів.

Мені знову стало страшно.

А що, коли слон прийме коробку з Чистуном за ласощі і з'їсть?

— Але я… Чистуна… з'їсть…

Директор знов усміхнувся, скубнув себе за бороду і сказав:

— Заспокойся. Добре, що ти прийшов. Зараз підемо на манеж і потренуємося.

Я знову злякався. Звідки цей чоловік знає про мій план? Раптом я згадав, як тут, у цирку, виступав чарівник. Може, то чарівник розгадав мої думки?

Директор погукав:

— Августе, йди-но сюди!

Із найближчого фургона виліз якийсь заклопотаний молодик і дружньо привітався зі мною.

— Це Август, клоун, — пояснив директор. Я впізнав його не відразу.

Августові ж директор сказав:

— А це наш новий співробітник.

Я промовчав і вирішив поки що взагалі нічого не казати. Хотілося побачити, що ж то буде далі. Признаюся, у цю мить я геть забув про Чистуна, такий був схвильований.

Ми вийшли на манеж. Тут було якось незатишно, пахло тваринами. Вправлялися кілька жонглерів. Директор звернувся до них:

— Товариші, дайте місце ось цьому хлопчині, подивимось, на що він здатний.

А потім до мене:

— Будеш так виступати чи одягнеш спортивний костюм?

На жаль, костюма у мене не було, і я відповів:

— З вашої згоди я виступлю так.

— Тільки не забрудни одягу, — застеріг мене клоун.

— Почали! — крикнув директор. — Давайте сюди поні!

Він був такий жвавий, не давав нікому й слова сказати. Все мало робитися швидко.

— Отже, — звернувся він до мене, — тобі ясно: ти виступаєш із клоуном. Поки що сиди у залі. Вийдеш на манеж, коли скінчить Август. Сядь отам ззаду.

Я послухався і сів на лавку. Ввели поні. Клоун Август спробував був на нього сісти. Він незграбно скочив коникові на спину і відразу ж сповз на землю з протилежного боку. Тоді він спробував сісти ззаду, але знову впав. Цього разу головою в пісок.

Ой же ж і реготав я! Тепер коник утікав, Август слідком за ним. Але сісти йому не пощастило. Він тільки міцно вхопився за хвіст і двічі підряд перекинувся в повітрі. Нарешті Август таки опинився на конику. Тільки лежав він якось кумедно, а коник дико мчав по манежу. Ось клоун зробив сальто, упав із коника і побіг з манежу.

— Браво! — вигукнув директор. — Чудово, Августе. А зараз черга нашого Бамбіно.

Мені кортіло швидше побачить, що ж то за звір вискочить тепер. Але жоден звір не вискочив на манеж. Директор гукнув мені:

— Тепер твоя черга!

Що? Я не Бамбіно і хотів тільки запитати, чи вийде який цирковий номер із Чистуном!

— Я ж… не можу… — почав я.

Та директор, певно, не почув мене. Він гукнув:

— Не можна гаяти часу, а то публіка занепокоїться. Негайно виходь на манеж. Стрибок — і на поні!

Що мені було робити? Я послухався. Коли коник пробігав повз мене, спробував скочити на нього. Міцно вхопився за гриву і ледве-ледве видряпався на нього.

— Добре, Бамбіно, — похвалив мене директор, — це так, ніби ти ще ніколи не сідав на коня. Глядачі сміються. А тепер вставай!

Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує мені утриматися на спині, а тепер ще стати на ноги?

— Швидше, швидше, не гай часу! — підганяв директор.

Я спробував. Трохи випростався, відразу втратив рівновагу і впав у пісок.

— Може статися, — заспокоїв мене директор, — але швидше вставай. Темп! Темп!

Поні біг спокійно, і взагалі це була дуже сумирна тварина. Я знову розігнався, побіг і скочив на нього. Обережно став на коліна, звівся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати із коникової спини. У мене запаморочилась голова, і я зіскочив. Упав просто директорові в ноги і звалив його на землю.

— Тьху! Хай тобі всячина! — крикнув він і смикнув себе за чорну бороду. — Чи у тебе нема нервів? Навіщо ти стільки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початківець, Бамбіно!

Я лежав у піску і дивився на нього знизу вгору.

— Та я ж тільки заради Чистуна…

В цю мить у намет кулею влетів якийсь хлопець, невеликий на зріст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кілька стрибків — і він на манежі. Раз, і вже стоїть на конику. Розвів руки й закричав:

— Гоп, гоп!

— Що за оказія? — вигукнув директор. — Хто ти і звідки ти?

Той хлопець саме робив стійку на голові на спині коника. Не міняючи пози, він сказав:

— Та ви ж мене запрошували. Я Бамбіно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.

Тут він підвівся і почав пританцьовувати на одній нозі.

— Ну, а ти хто? — запитав мене спантеличений директор.

— Альфонс Ціттербаке, — відповів я, все ще лежачи в піску.

— Ціттербаке? Отже, з родини клоунів?

— Та ні, — сказав я, — мій тато ходить на нормальну роботу.

Але директор уже не слухав мене. Він плескав у долоні й приказував:

— Браво, Бамбіно, просто чудово. Тепер ще відпрацюємо кінець номера, кінець повинен вражати найдужче.

Я обережно відповз трохи вбік.

— А тоді випустимо левів, — додав директор.

«Оце так, — подумав я. — Коли тут слони на волі, то й левів, мабуть, випустять на манеж без кліток. Леви ж не знають Альфонса Ціттербаке і ще приймуть мене за шмат корму!» Я схопився на ноги і кинувся з намету, та так прудко, як той, справжній Бамбіно вбіг сюди. І раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув із-за фургона. Слон Емір стояв на тому самому місці. Перед ним лежала моя коробка. Емір саме розв'язував рушника — мабуть, хотів подивитися, що там усередині. Повільно і дуже обережно я підійшов ближче.

— Можна забрати коробку. Еміре? — звернувся я до слона.

Я аж ніяк не хотів розгнівити його. Емір підняв хобот і тихенько форкнув. Але що це означало? «Так» чи «Ні»? Я намацав у кишені липку цукерку.

— Давай поміняємось, — запропонував я. — Ти віддаєш мені Чистуна, а я тобі даю смачну цукерку.

Слон простяг хобот і обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звідти почулося Чистунове «дурний».

Я низько вклонився слонові (чого взагалі не роблю) і поволі пішов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Мені навіть здалося, що він усміхнувся. Я переліз через паркан і опинився на вулиці. Витяг хустинку, витер рясний піт із чола і закрокував додому.

На жаль, я досі не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нічого не вийде з мого дресирування.

Про свої пригоди в цирку я розповів у класі. Хоч я нічого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистісінька правда! І на циркових афішах тепер великими літерами написано: «Бамбіно, малий вершник». Я неодмінно подивлюся цей номер. Та ніхто не вірить, що директор прийняв мене за Бамбіно і що я навіть робив красиві вправи на поні.

Як я жартував першого квітня

Це було рано-вранці. Я вже одягся, коли до мене в кімнату ввійшов тато. Він завжди каже мені «до побачення», перш ніж іти на роботу.

— Альфонсе, — насупився тато, — яка дірка он у тебе в шкарпетці!

Я взагалі не терплю дірок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов ніякої дірки.

— Вище, — казав тато уже з порога, — і трохи ліворуч. Не бачиш такої великої дірки?

Я мало в'язи собі не скрутив, але дірки так і не знайшов.

— Перше квітня! — сказав тато, зареготав і пішов собі, тільки двері хряпнули.

З самого ранку отак попався! І я розсердився — вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось іншим, та й собі посміятися.

Коли я йшов до школи, кілька малюків гукнули мені навздогін:

— Он у тебе випала хустинка!

Я навіть не озирнувся, а тільки покрутив вказівним пальцем коло скроні та й подумав собі: «Думаєте, знайшли дурнішого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!»

Згодом, уже в школі, поліз я в кишеню по хустинку, хотів витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справді випала, коли я йшов до школи. Це знову зіпсувало мені настрій.

Тільки-но зайшов я до класу, як Ервін похвалився мені, що сьогодні буде контрольна робота з географії, і він, Ервін, страшенно боїться.

— Сьогодні? — здивовано перепитав я. Ервін заклопотано кивнув. Сьогодні контрольна з географії, а я й не знав про це! Швидко дістав я підручник і до дзвоника встиг дізнатися про багато що на світі. Звісно ж, ніякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервіна. Той вишкірився і самими губами сказав:

— Перше квітня…

Ніхто цього не почув, але я зрозумів добре. Тоді я теж спробував пожартувати. Пітові сказав, що у нього у шкарпетці дірка, але той навіть не поглянув на мене, тільки буркнув:

— Я вже це вшосте чую! Облиш!

Ервіну я сказав, що він загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишені, підніс мені до очей і сказав:

— Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географії, ти нізащо не зможеш. Заяложені у тебе жарти.

Я зрозумів, який це препоганий день, перше квітня. Більше я вже не намагався жартувати. А мені чого тільки не казали: двічі про порвані шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку і раз про дірку в костюмі! Пустунів я перепиняв одразу ж.

— На мені не поїдете, — казав я. — Облиште ці заяложені жарти.

Потроху першоквітневі жарти в класі вичерпалися. До кінця уроків усе йшло добре. Я був пильний, і більше ніхто мене не піддурив.

Вдома послала мене мама в льох по петрушку та іншу зелень на суп.

— А чому це зелень у льоху? — здивувався я.

— Там вона краще зберігається. Бо проростає, коли довго лежить на світлі, Альфі.

Я взяв великий ключ і пішов до льоху. Завжди я проливаю сто потів, поки відімкну цей замок. Ніякої зелені у льоху я не знайшов, тільки розсунув купу вугілля по всій долівці, та й повернувся геть чорний від вугільної пилюки.

— Вишукав скрізь, але зелені не знайшов, — сказав я мамі.

— Не може бути цього, — цілком серйозно почала мама, але не витримала і засміялась. — Та сьогодні ж перше квітня!

Вона сіла на кухонний стільчик.

— Зелень на суп у льоху… бо проростає… - сміялася вона і втирала сльози.

Я пішов у кімнату, сів за стіл і став міркувати. Мені хотілося вигадати якийсь неймовірний першоквітневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще сміялась мама, приказуючи:

— Зелень у льоху, зелень у льоху…

Я вирішив приголомшити батьків за вечерею.

Повернувся з роботи тато. Мама мерщій розповіла йому про мої пошуки зелені у льоху. Під час вечері я був німий. Тато дивувався.

— Що це ти. Альфонсе, повісив носа? — запитав він. — Тому, що не знайшов зелені у льоху?

Хотів я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав і мовчки заходився знову біля своєї тарілки.

— Певно, щось сталося, — сказав тато до мами.

— Неприємності в школі? — запитав він мене. Після вечері я завжди показую татові свої зошити і щоденник.

Мою мовчанку він пояснив, мабуть, тим, що в якомусь із моїх зошитів стоїть четвірка чи п'ятірка[*]. [* Німецькі оцінки «5» і «4» відповідають нашим «1» і «2».]

— Ну, розповідай, — підбадьорив мене тато.

Я ніби зовсім знітився і пробелькотів:

— Я… сьогодні… ти знаєш… ну… одержав зауваження.

Тато відкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школі! Завжди з поведінки у мене було «відмінно» і лише інколи «добре».

— То, кажеш, зауваження. А чому? — руба поставив питання тато.

— Я… я пропустив чотири уроки і вчителя назвав твердолобим.

Мама злякано відсунулась із своїм стільцем назад. Вона спочатку не повірила моїм словам.

— Ти прогуляв і свого вчителя… — затнулася вона, — свого вчителя назвав твердолобим?

Я втупився в тарілку і кивнув. Але цього мені було замало, і я додав:

— А ще я плювався в класі і тепер мені хоч тікай із школи.

Я ще не договорив до кінця, як тато грюкнув кулаком об стіл.

— Неймовірно! Ти поводишся у школі мов дикун!

Мама зблідла. Вона лише сказала:

— Що ти тільки собі думаєш?

Я вже хотів вигукнути:

«Та сьогодні ж перше квітня!» і «Гарно ж я вас піддурив!», але не зважився. Тато й мама тим часом напосілися на мене. Тато так стис мені руку, що аж заболіло. Я не міг виправдатися — вони жне давали мені й слова промовити.

— Може, завтра ти назвеш і мене твердолобим? — гнівно запитав тато і ще дужче стис мою руку.

— Марш спати! — наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнівається).

Мама виштовхнула мене в спальню і зачинила за мною двері. Тепер можна б і засміятись, адже я славно пожартував! Але мені було не до сміху. Засміюсь, а тато почує і подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класі плювався, а тепер і над ним сміюся!

Через хвилину я знову пішов до вітальні. Мені хотілося все пояснити.

— Я ж тільки…

Тато зразу ж перепинив мене:

— Не виправдовуйся, Альфонсе.

Мама теж додала:

— І взагалі, чому ти досі не роздягся? Тебе ж відправили спати!

Грюкнули двері, і мені довелося лягати спати. Потроху розлютився і я. Ну, коли так, то нічого вам не скажу!

Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дібрав. Лише почув, що мені треба дещо прикрутити гайки.

Спав я погано, а серед ночі й зовсім прокинувся. Приснилося мені, начебто я плювався в кімнаті, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та іншої зелені. Не спалося, і я став думати про свій першоквітневий жарт. Тоді тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку і пішов у вбиральню. Ввімкнув світло й написав великими літерами таку цидулку:

«Зауваження, яке я нібито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класі і прогуляв уроки, — вигадка. Все це першоквітневий жарт.

Ваш Альфонс».

Я поклав записку біля дзеркала, де вранці голиться тато, і задоволений пішов спати. Вранці я не побачив тата. Він пішов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зі мною. Мама мовчки подала мені сніданок. Я міркував собі: чи вони образилися на мене за той першоквітневий жарт, чи вважають, що я справді одержав зауваження і своєю запискою хочу викрутитися.

Другого квітня вся наша сім'я була якась сердита. Певно, так буває завжди після справді вдалого першоквітневого жарту.

Мої пригоди на дорозі привидів

Якось до нашого міста приїхав мандрівний атракціон. Ми, хлопці, тільки й говорили, що про всілякі розваги, але мама не пускала мене туди.

— Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесі небезпечно, — сказала вона.

Я розумів, що найкраще піти з татом, але в нього саме було якесь засідання. Потай від мами тато дав мені марку[*]. [* Марка — німецька грошова одиниця і монета, дорівнює 100 пфенігам. ]

— Тільки не кажи мамі, — шепнув він мені.

Коли я зібрався йти, мама поклала мені в кишеню ще п'ятдесят пфенігів.

Нас було четверо: Ервін, Петер, Бруно і я. Спочатку ми побігали між наметами і каруселями.

— Почнемо з чортового колеса, — запропонував Ервін. Мені не дуже хотілось, бо в мене легко паморочиться голова.

— Боїшся, Ціттербаке? — спитали хлопці.

Я вдав, наче нічого й не чув. Тоді ми пішли далі, до російських гірок.

— Давай! — гукнув Ервін. Якраз мимо прогримів візок, у ньому верещали дівчатка.

— Для мене це дорого, — сказав я. — Хіба ж можна брати з дітей по п'ятдесят пфенігів? Тоді у мене залишиться хіба що на яблуко та цукрову вату.

Ервін розсердився:

— Я так і знав, що ти не зважишся.

У Петера теж не було великої охоти. Він сказав, що й для нього це дорого.

Ми попрямували далі. Підійшли до «дороги привидів». Це був великий намет, над яким світився напис із електричних лампочок:

«Хто ще не навчивсь боятись — тут навчиться неодмінно! Навіть на найсильніших чоловіків „дорога привидів“ Цезаря Штільмана наганяє жах, від якого течуть сльози і мороз проходить поза шкірою».

Я прочитав це вголос і відчув, ніби хтось провів холодною рукою у мене по спині.

Петер і Бруно зовсім принишкли, тільки Ервін буркнув щось.

У наметі були вхід і. вихід, а між ними лежали рейки, по яких мчали маленькі візки. Люди сідали, візок зривався з місця, клацали двері і… хтозна, що було далі. Через добру хвилину візок вилітав у інші двері. Але які… Жінки й дівчата ховалися за плечима чоловіків, а в чоловіків капелюхи були натягнені на лоба. Із гучномовця щось завивало і вищало.

Ми стояли перед наметом і мовчали.

Перший обізвався Ервін:

— Мені здається, що тридцять пфенігів за одне катання забагато.

— Що, боїшся? — запитав я, сподіваючись, що той скаже «так». Тоді ми пішли б далі, геть від цього намету привидів. Але Ервін і так був уже сердитий. Він крикнув мені:

— Сам ти боїшся!

— Я боягуз? — ображено перепитав я. — Мені б хотілось покататися «дорогою привидів», але ж ти не хочеш.

Відверто кажучи, не дуже мені й хотілося. Тато часто каже, що для справжнього Ціттербаке мені не вистачає мужності. Але щоб мене називали боягузом…

— Давай! — гукнув я. — Їдьмо!

— Гаразд, — понуро відповів Ервін і поліз до кишені по мідяки.

Ми підійшли до каси. Петер і Бруно не рушили з місця. Вони хотіли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:

— Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять ваші зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.

Від цих слів мені стало моторошно. Ми сіли у візок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тільки усмішки у нас вийшли якісь болісні. Візок рвонувся вперед, позад нас клацнули великі двері, і ми опинилися в пітьмі. Навкруги вило і ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося міцно триматись, щоб не вилетіти з візка. Раптом у нас втупились якісь палючі очі, і ми промчали під величезною совою. Потім грюкнули кілька дверей. Від страху я втяг голову в плечі. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара і посварилася на нас пальцем.

— Тікаймо! — заволав Ервін. — Швидше звідси!

Але як вийти із візка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжні пригоди ще тільки починалися! Чиїсь довгі тремтячі пальці вхопили нас за голови і обмацали наші обличчя.

— Пальці мертвяка! — закричав я і заплющив очі. Потім біля нас спалахнула блискавка і загримів грім. Коли ми розплющили очі, нас засліпило яскраве світло. Раптом ми побачили двох відьом, які танцювали навколо нашого візка. Але найгірше чекало нас попереду. Візок різко сповільнив рух, стало трохи видніше. Ми з Ервіном перезирнулись і вже хотіли полегшено зітхнути, коли зненацька щось помітили. В освітленій ніші стояв скелет і кивав нам. Тепер ми їхали ще повільніше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:

— Не можу більше!..

Ервін хотів мене затримати, але тут візок сіпнуло. Наступної миті я лежав на холодному піску і нічого не бачив. Тільки здаля долинав жалібний крик Ервіна:

— Допоможіть! Де ти, Ціттербаке?

В наметі привидів я лишився сам. Хутчій геть звідси! Я звівся на ноги. Мимо саме промчав інший візок, і жіночий голос сказав:

— Евальде, знову примара!

Це, мабуть, вона мала на увазі мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При світлі наступного візка я помітив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спіткнувся і впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тільки в голові у нього ще світилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пішов я далі, від лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав візок. Я й не помітив, як підійшов до примари і заплутався в її довгому білому вбранні.

— Клятий привид! — вигукнув я. — Тут усе з картону.

Саме проїздив візок із двома дівчатками.

— Воно живе, воно ворушиться! — запхикали вони і, гучно схлипуючи, знову зникли в пітьмі.

Я почвалав далі. Натрапив також на пальці мертвяка. Сміх та й годі! Просто зі стелі звисали вірьовки. Мабуть, усі ці страхи — чистісіньке ошуканство. Але я ніяк не міг виблукати надвір. Раптом мені спало на думку: вскочу у якийсь візок, коли він проїздитиме повз мене, і так виберуся з цієї дурної «дороги привидів». Біля скелета візки їхали повільніше, і я вирішив стрибати там. Після довгих пошуків я нарешті знайшов скелет і став чекати.

У першому візку для мене не було місця. В ньому цілувались юнак і дівчина.

— Гу-гу! Ви попали в пекло! — крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анітрохи не стурбувало ту пару. З наступним візком пощастило більше. Мої очі призвичаїлися до темряви, тож навіть у присмерку я побачив, що у візку сиділа одна жінка.

Коли я стрибнув у візок, то хотів сказати: «Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цій «дорозі привидів». Але не встиг навіть слова мовити. Жінка зчинила такий галас, якого я ще ніколи в житті не чув. Раптом вона затихла і повалилася на мене. Я мало знову не випав із візка. Жінка була непритомна.

Коли далі дорогою траплялися нові страхіття, мені вже не було страшно. Закривавлена рука на столі і ноги повішеного, які звисали із стелі, зовсім не злякали мене.

— Все це картон, все підробка, — сердито приказував я.

Аж ось нарешті ми виїхали з пітьми. Спершу мене засліпило світло. Потім я помітив Петера і Бруно. Вони приголомшено витріщилися на мене. Кілька дівчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусідка важко дихала і плакала в хустинку. Я глянув на себе і побачив, що весь аж сірий від пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат білого покривала примари. Тільки тепер я помітив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зіскочив я з візка і кинувся навтіки. Лише встиг гукнути Бруно й Петерові:

— Тікаймо!

Хлопці побігли за мною, і ми сховалися в парку.

— А де Ервін? — перевівши подих, запитав я.

— Він вискочив із намету та як дремене! Лише крикнув: «Альфонса вхопила примара!» — і зник.

Налякані словами Ервіна, хлопці збиралися покликати поліцію, аж тут і я з'явився.

— Що, натерпівся? — запитав Бруно і показав на підроблену кістку, яку я все ще тримав у руці.

— Та було, — буркнув я і шпурнув геть картонну руку і покривало примари. Петер і Бруно стали благати мене, щоб я ще розповів про свої пригоди на «дорозі привидів», але я тільки сказав:

— Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашніше, Ервін утік.

Вдома тато запитав:

— Ну, як воно було, Альфі?

— Ох! — зітхнув я. — Страшенна нудьга. Ти б тільки розсердився, коли б пішов.

— Принеси з льоху вугілля, — обізвалася мама. Мені не хотілось. Відверто кажучи, я боюсь ходити увечері до льоху. Тож я відмовлявся, аж поки тато пішов зі мною. Там, у льоху, стільки павутиння, певно, є й пацюки. І хто його знає, що там ще ховається.

Як я вдавав п'яного

Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзів, він запросив прийти після уроків на каву. Ми були самі в помешканні. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пісочний торт і повний кавник кави. Все було смачне.

Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в індіанців. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди він був простим індіанцем і звався Косий Вуж, а сьогодні ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном і одержав ім'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її мені як чаклунові доводилося весь час палити, не подобалась мені. Люльку Бруно взяв у свого батька, і була вона, звісно, без тютюну. Але й без тютюну мені стало погано від неї (виросту і то ніколи не торкнуся до люльки).

Потім ми гралися в піратів. Це теж надзвичайно цікаво. Канапа стала піратським кораблем, а килим — кораблем, на який напали пірати. Бруно, знову ж таки через свій день народження, був капітаном. На жаль, під час битви відламалася ніжка у канапі, і нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихід. Він узяв кілька книжок із батькової шафи і підклав їх замість відламаної ніжки. Канапа знову стояла міцно.

Ми не знали, в що грати далі.

— Придумав, — обізвався я. — Вгадайте, у що ще можна зіграти?

— В пожежників, — випалив Бруно.

Я тільки посміхнувся.

— В лікаря і хворих.

— В піжмурки.

— В залізницю.

— В прикордонників.

Ні, ніхто не вгадав.

— Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потім будемо наче п'яні.

Всі відразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дідусем Бруно і тому одержав капелюх і рукавиці.

Ервін став офіціантом, а ми всі — гостями за столом у ресторані.

— Офіціанте! — покликав я.

Але Ервін, що саме щось шукав на кухні, не обізвався.

Я гукнув знову:

— Офіціанте, книгу скарг!

Ервін негайно ж з'явився.

Через руку у нього був перекинутий рушник.

— Сьогодні у мого онука день народження, — повільно, басом почав я. — Будь ласка, принесіть нам п'ять чарок чогось міцненького.

Ервін щось записав на папірці і зник на кухні. Назад він повернувся із чарками на таці. В чарках була якась червона рідина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я і випили. Це було ситро.

Потім усі страшенно сміялись, бо воно справді схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервін хотів випити з нами, але ж офіціантові не можна. Тоді Бруно звелів:

— Хай Ервін наллє й собі чарку. Коли в ресторані святкується день народження, офіціант може теж випити.

Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:

— Тепер ми п'яні і можемо потанцювати.

Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кімнаті, під сорочку спереду запхнув подушку і попрохав:

— Ще… чарочку ви…на, офіціанте.

Надзвичайно цікава була гра.

Але мама Бруно думала інакше. Ми не чули, як вона зайшла до кімнати. І треба ж було мені заточитися і впасти просто їй під ноги!

— Що тут коїться? — голосно запитала вона.

Бруно підморгнув мені. Він хотів і далі продовжувати гру.

— Добрий день, матусю! — якось дивно сказав він. — Ви…но… таке смачне!

Тут я гукнув:

— Офіціанте! Ще ч…ар…очку!

Мама Бруно швидко підійшла до столу і побачила чарки.

— Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усі п'яні!

Ми засміялися — гра вийшла на славу.

— Де ви взяли вино? Хто вас підбурив?

Мама Бруно поодинці перетягла нас усіх на канапу.

— Мамо, — сміючись, почав Бруно, — хіба ти не бачиш, що все це жарти?

— Жарти? Ось я покажу вам жарти!

Вона була така серйозна і сердита, що ми перестали сміятись. Бруно намагався все пояснити.

— Мамо, я повинен тобі сказати… — але доказати не зміг.

— Бруно! Хто вас підбурив пити вино? Скажи мені правду!

Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро і що все це просто гра, але його мама тільки ще дужче розсердилася і закричала:

— Хто вас підбурив, скажи правду? Хто?!

Тоді Бруно показав на мене:

— Ціттербаке підбурив нас.

Вона кивнула, немов інакше і бути не могло.

— Ти ж на таке не здатний, Бруно.

Я почервонів, на лобі у мене виступив піт.

— Ти аж розчервонівся від вина, — зауважила мама Бруно.

— Та ми ж нічого поганого не зробили, — пробелькотів я.

— Що? Нічого поганого? Ось я відведу тебе додому і про все розповім твоїм батькам!

Що ми могли іще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батьків. Я тільки показав Бруно кулака і шепнув йому на вухо:

— Зрадник!

Коли я з мамою Бруно став на порозі, моя мама зблідла.

— Щось сталося? — схвильовано запитала вона. Я похитав головою.

— Можна, я вам розповім, пані Ціттербаке? — спитала мама Бруно.

Мене залишили в коридорі. Одначе я чув, як вони розмовляли в кімнаті.

— Приходжу додому… нічого не підозрюю, аж там цілковите безладдя… діти п'яні… ваш син підмовив… чарками вино.

Таке почув я крізь двері.

Потім покликали мене.

— Що ти накоїв, Альфонсе? — в розпачі запитала мама.

— Таж ніякого вина ми не пили!

Мама Бруно обурилася.

— Кажи правду! — крикнула вона.

— Ми… пили…

— А чому ж ти сказав, що ви не пили? — тихо запитала мама.

— Ні, ми не пили.

Я зовсім заплутався.

— Ми пили, — сказав я.

— Він навіть не розуміє, що говорить, пані Ціттербаке, — сказала мама Бруно і похитала головою.

Я не заперечував. Тепер мені було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось підмовив? Я відповів, що все зробив сам.

— Еге ж, мій Бруно на таке не здатний, — сказала насамкінець мама Бруно.

Тоді я спересердя крикнув, що Бруно боягуз і він намагається все звалити на когось іншого, хоча теж пив разом з усіма і так само спотикався.

Мама сіла, мов підкошена:

— Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.

Мені довелося негайно лягати в ліжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в ліжку через якісь кілька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу і нічого мені не казали.

Прийшов тато, і мама негайно розповіла йому про все. Він спочатку засміявся, але мама сказала, що все це небезпечно, і він одразу ж спохмурнів. Тато підійшов до мого ліжка і зажадав пояснень. Я розповів, як усе було насправді, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав і сміявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповів їй про все, і вона теж розсміялася. Мені дозволили встати і за вечерею дали чарочку ситра.

Тепер щоразу, коли зустрічаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумію, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, пані Еке.

Прикрощі через рукавичку із штучної козиної шкіри

Якось я знайшов на вулиці рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкіри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось із кишені. Поперед мене поспішала кудись жінка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:

— Може… ви…

— Я не роздаю грошей. Не старцюй, — відрізала жінка і зиркнула на мене крізь свої блискучі окуляри.

Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зелені рукавички, кинувся далі. А та жінка гукнула мені навздогін:

— Нахабний хлопчисько!

Аж ось іде мені назустріч якась бабуся.

— Чи не ви, бува, загубили? — запитав я і показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.

— Га? Кого набили? — перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тоді я гукнув дужче:

— Та ні! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?

— Еге ж, — відказала бабуся, — бридка звичка.

Я закричав ще голосніше:

— Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?

— Чого ти кричиш на стару жінку, йолопе? — гримнув якийсь перехожий і вхопив мене за комір.

— Та хіба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?

— От нахаба! — розлютився перехожий.

І я хутенько накивав п'ятами.

Потім я звертався ще до багатьох людей. До залізничника, до молодої жінки, до мотоцикліста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив мені запотиличника, ще до якоїсь жінки і до якогось чоловіка. Чоловік був дуже люб'язний. Він пояснив, що рукавичка з козиної шкіри і зроблена зі смаком. А жінка була іншої думки. Мовляв, ця рукавичка — справжнісінький мотлох, бо пошита із штучної шкіри, і такої вона ніколи б не носила.

Цього було досить. Мені перехотілося бігати з рукавичкою із штучної козиної шкіри, питати всіх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я підфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу і лясь! — упала на брук. І лясь! — тут-таки одержав я звідкись ляпаса.

— Поганець! — просто над вухом крикнула якась жінка. — Моєю рукавичкою в футбол грає!

Довелося мені побігти і принести жінці рукавичку. Тоді жінка почала мене вичитувати. Все мені не запам'яталося, тільки дещо:

— Хіба так роблять, знайшовши рукавичку? Слід бути порядним. Не грати знахідкою в футбол, а віддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти…

— М-е-е! — замекав я. Такого ще ніколи зі мною не було, бо я ввічливий з дорослими. Але зараз я міг собі таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була іншої думки. Мене покарали — заборонили на цілий день виходити з дому. Де ж справедливість?

Як я вперше стрибнув головою вниз у воду

Одного чудового дня я мав необережність розповісти, що ще ні разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотів мати свідоцтво плавця і склав майже всі потрібні нормативи. Лишався тільки стрибок головою вниз, і я матиму свідоцтво.

— Навіть із однометрової висоти не насмілюєшся? — не вірив тато.

Із тону запитання я зрозумів, що він цього аж ніяк не схвалює.

— Та насмілююся, — випалив я, — тільки що з того, коли на тебе всі дивляться і ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всі сміються.

— Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмілюєшся, боїшся висоти.

— Свічкою плигаю ж, а от головою вниз…

Тато відмахнувся. Це означало, що я звичайнісінький боягуз і край.

— Отже, мій син Альфонс Ціттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скільки ж тобі років?

Я мовчав, адже він знає не гірше за мене, скільки мені років.

— Відповідай!

— Ну, десять, — сердито буркнув я. — Ти сам знаєш.

— В десять років я стрибав головою вниз із триметрової висоти!

В розмову встряла мама.

— Паулю, облиш хлопця, — сказала вона татові. — Хіба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе і без того дурного стрибка. Я теж не вмію стрибати головою вниз і взагалі боюся стрибати з вишки.

Я вдячно подивився на маму. Тато відсунув убік тарілку і дав волю своєму гніву.

— Від тебе й не вимагається, — сказав він мамі. — А для хлопця його віку боятися стрибнути головою вниз — це просто ганьба.

— Я не боюся, тільки ж усі сміються, коли стрибок не виходить, — пробурчав я, бо слово «ганьба» не сподобалося мені.

— Ти просто боїшся. Ти взагалі боягуз і край!

Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.

— Справжній мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс — боягуз, — сказав тато насамкінець, і мама пішла на кухню.

Ми помовчали добру хвилину.

Нарешті обізвався тато, і я зрозумів, що ми з ним домовимося:

— Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тільки соромишся, бо не опанував ще техніки.

Я задоволене кивнув. Так воно й було.

— Ось поглянь, як це робиться.

Тато відсунув стільця, скинув піджака і став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.

— Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз і падаєш. Повільно… отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тоді сильно відштовхнися і випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колінах, бо найчастіше роблять саме ці помилки.

Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав мені ще кілька порад. Наприклад, пальці ніг повинні міцно обхоплювати край дошки — це щоб можна було краще відштовхнутися. Так ми вправлялися цілу годину. Це було просто чудово. Тут, у кімнаті, я сам собі здавався одним із найкращих стрибунів у воду.

Наступного дня пішов я на безплатний пляж. Робив усе так, як під час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли мені починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? І я знову випростовувався.

Кілька менших хлопчаків звернули на мене увагу.

Вони загукали:

— Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.

Я кинувся до хлопчаків, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пішов додому, не зробивши жодного стрибка.

Може, тато уже й забув про ті стрибки. Я так сподівався на це. І справді, за весь вечір тато ні разу не запитав мене про мої успіхи після наших вправ коло килима.

Кілька наступних днів я не ходив купатися. Все міркував, чи взагалі потрібне мені те свідоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нічого й не вирішив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем — мою улюблену страву, і я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.

— Ну, як. Альфі, ти вже стрибав?

Я кивнув і напхав собі повен рот картоплі. Хоч відповідати не доведеться. Бо мамі дуже не подобається, коли розмовляють із повним ротом. Тато почекав і, коли я пережував ту картоплю, що мав у роті, запитав:

— Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?

Та в мене рот знову був повний. Я жував і жував.

— Ну то як? Виходить за нашим методом?

Я нічого не міг відповісти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кілька зерняток гірчиці застряло в зубах.

— Ти німий, чи що? — запитав тато, і на його чолі залягла зморшка.

— Ти ж бачиш, у хлопця повно в роті, — втрутилася мама.

Певно, вона помітила, що я в скрутному становищі й вирішила допомогти мені. Я тільки промимрив «угу».

— Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, — мабуть, знову не наважився стрибнути.

Я ще раз щось промимрив із повним ротом, але тато махнув рукою.

— Одинадцять років хлопцю, і він не може стрибнути вниз головою.

— Мені тільки десять, — заперечив я. Завжди, коли тато присікується до мене, то додає мені років.

— То незабаром буде одинадцять, і вже треба вміти стрибати вниз головою.

Тато поміркував трохи і сказав:

— Завтра неділя, тож ходімо разом на пляж. Повір мені, ти навчишся стрибати головою вниз.

Я здригнувся. Мама теж.

— Ти ж нічого йому не зроби, — попрохала мама.

А тато сказав:

— Тільки навчу його стрибати головою вниз і більше нічого.

Хоч би цієї неділі пішов дощ. Чи заради мене хай би сніг випав у липні. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось іншим. Та, на жаль, погода не зіпсувалася.

Тато був у чудовому настрої. Він голився і наспівував.

— Ну, Альфі, тепер ми побушуємо у воді.

Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвір, помахала нам рукою. Я помітив, що вона трохи потерпає за мене.

Дорогою тато жартував і розповідав паромникові, який віз нас через річку на пляж, що я нова олімпійська надія у стрибках із вишки, а він — мій тренер.

На пляжі спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем і на спині. Я не відставав від тата. Потім ми змагалися, хто далі пірне, і тут тато переміг, та ще й як! Він довго не виринав, і я вже злякався, чи він, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.

Весь цей час я пильнував, щоб ми не підпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надію, що тато забуде про ті кляті стрибки вниз головою.

— А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? — запитав тато, підморгнув і поплескав мене по спині. Поволі пішли ми до вишки.

Я виліз на вишку, пальцями ніг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зігнув ноги в колінах і відразу ж випростався.

— Так правильно, тату? — запитав я.

— Так, так, — сказав він. — А тепер треба стрибати.

— Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупі? Коли ж ноги розставлені, всі сміються, — так я намагався розмовами виграти час.

Тато наморщив чоло, але спокійно сказав:

— Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тоді й ти зумієш.

Тато став на моє місце, обхопив край дошки пальцями ніг, повільно нахилився… Чи то він надто повільно нахилявся, чи з якої іншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Він вирнув і, мабуть, помітив, що я сміюсь. Я вмить схаменувся і, коли тато знову виліз на вишку, хотів уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:

— Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобі ще раз.

Та й цього разу мені здалося, ніби ноги у тата не були притиснуті одна до одної і трохи зігнуті в колінах.

Я сказав йому це.

— Мели, мели — цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.

Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не міг, немов мене тримала рука чарівника. Я знову випростався.

— Ну, яка тепер у тебе відмовка? — сердито запитав тато.

— Та ніякої. Здається, там хтось пірнув саме — не можна ж стрибати!

Тато уважно подивився у воду, потім на мене.

— Тепер стрибай! — наказав він.

Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кісточки і підняв у повітря. У нього великі дужі руки.

— Ні… — тільки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, і я плюснувся у воду. А що я не випростався в польоті, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловік. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бік.

Потираючи живіт, я швидко ліз драбиною на вишку і чув позаду могутнє сопіння. Той чоловік, якого я ненароком штовхнув, був обурений і гнався за мною. Я сховався за тата.

— Ах ти ж, телепню! Я тобі дам.

— Спокійно, ніхто тут нікому не дасть.

— Слухайте, — почав той чоловік. Тепер я помітив, який він гладкий. — Хіба ви не бачили, як цей хлопець топтався по мені?

— Такий малий хлопець? Не смішіть, — цілком правильно заперечив тато.

— Ах так? — не вгамовувався гладкий чоловік. — Не втручайтесь у чужі справи!

— Ні, це моя справа, — відказав тато. І я так вважав. Зрештою, це ж він мене кинув.

Гладкий чоловік хотів обійти тата. Мабуть, щоб надавати мені. Тато заступив йому дорогу. При цьому він відтіснив мене до краю дошки, не помітивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то відштовхнувся.

Важко повірити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.

Вода, ніби шовк, облягла тіло. Я розплющив очі й зрадів: яке все зелене і мчить мимо! «Отже, все так просто», — подумав я і мерщій виринув на поверхню. Тато і той гладкий чоловік все ще сперечалися.

— Добрий мені батько — власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.

— В мої родинні справи ніхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.

— Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче… — почув я, протискуючись між ними, і знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода — стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато і той чоловік саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в поліцію через мене? Пішов за ними назирці. До моїх вух долинули татові слова:

— Важко повірити, що ти — той самий Альфред. Просто неймовірно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.

Гладкий чоловік називав тата Паулем, — таке дозволяла собі тільки мама. Я вже нічого не розумів. Обидва сіли за стіл у прибережному ресторані, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в голові. Тоді пішов по тата. Він усе ще сидів із тим чоловіком за столом. Обидва пили вино.

— Дай панові руку, — сказав тато.

Гладкий чоловік щиро усміхнувся і показав на свій правий бік.

— Вибачся.

Я здивовано подивився на тата.

— Але ж ти сам мене… — почав я.

Але той чоловік тільки засміявся і сказав:

— Забудьмо все.

Гладкий чоловік, якого я торпедував, виявився татовим шкільним товаришем. Колись вони сиділи за однією партою, а після школи не бачилися тридцять років.

— Який ти став гладкий, Альфреде! — сказав тато сміючись.

А той показав на татову голову:

— А де твої кучері, Паулю?

Я розсердився — тато ж ніколи не був кучерявий.

Потім усі разом пішли до вишки. Тато і його шкільний товариш хотіли показати мені, як слід стрибати вниз головою. Я вибіг наперед, стрімголов шугнув униз і, не здійнявши бризок, пірнув у воду.

— Божевільний! — вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татів шкільний товариш тільки схвально кивнув головою.

Аж увечері прийшли ми додому. — Паулю, ти пив пиво? — здивувалася мама. — Сподіваюсь, ви все ж таки купалися?

Ми засміялись. Тато розповів про свого товариша Альфреда, якого він зустрів на пляжі. Але не сказав, як це трапилось і що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тільки за вечерею, коли мама помітила мої червоні очі, я похвалився:

— Це тому, що я багато стрибав у воду.

Тато підтвердив:

— Ось бачиш, Луїзо: пішов батько, показав, і тепер хлопець уміє стрибати вниз головою.

Раптом йому щось спало на думку.

— Коли ж ти перший раз стрибнув як слід? — підозріливе запитав тато.

Але цього я не сказав. Татові було б неприємно, якби я розповів мамі про всі наші пригоди на пляжі. Хай це буде таємниця між нами, чоловіками.

Що сталося після того, як я вранці побачив павука

Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пізніше, ніж звичайно. Раптом я помітив павука — він біг по ковдрі. Я натяг сорочку на голову і гукнув:

— Мамо, мерщій іди сюди з віником! Тут павук! Вимети, мамо!

Я знаю, що мама не терпить павуків і завжди воює з ними. З кухні долинув мамин голос:

— Ото лихо! Побачиш уранці павука — бути прикрощам!

Вона тут таки прибігла з віником у руці й вимела павука геть.

Я швидко одягся і вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! — перервався шнурок. На одній нозі я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла мені нового шнурка і сказала:

— Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?

Коли пані Еке зробила мені в класі зауваження, що я запізнився (звідки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука і вирішив сьогодні пильнувати як ніколи. Згодом пані Еке викликала мене до дошки — розказати домашнє завдання. «Красненько дякую, павуче», — розлютився я.

А що я ніяк не міг викинути з голови того павука, то весь час затинався, відповідаючи на питання, і одержав слабеньку «трієчку» та ще одне зауваження від учительки. Але це було ще не все. На уроці німецької мови нам повернули вчорашній диктант. У мене знову була слабенька «трійка», бо я забув поставити три коми і в двох словах пропустив по літері.

На уроці фізкультури у мене не вийшла вправа на турніку.

— Клятий павук! — сердито пробурмотів я, викинув ноги вперед і напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Наші спортсмени сміялися наді мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. І, як на те, на уроці праці я врізав собі пальця.

Як же я зрадів, коли скінчились уроки! Так зрадів, що навіть забув сказати «до побачення» пані Еке, коли ми йшли додому.

— Ціттербаке, ти став нечемний. Не кажеш «до побачення» і навіть шапки не скидаєш.

— Старий отруйний павук, — буркнув я.

— Ти щось сказав? — сердито запитала вчителька.

Я почервонів. Звісно ж, я мав на увазі не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить мені самі невдачі.

— Ні, ні, — пролепетав я, — просто я вас не помітив. Будь ласка, вибачте.

І я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу — певно, Ервін підклав. Він мастак на такі речі.

Я вирішив сьогодні не виходити з дому, щоб не дати павукові нагоди ще якось дозолити мені. Однак мама послала мене в магазин, і я загубив дрібні гроші — 34 пфеніги. А коли повернувся, мама почала вичитувати мені:

— Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який виріс, а покластися на тебе не можна.

Я заперечив:

— До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук…

Та мама й знати нічого не хотіла:

— Ти просто неуважний, і павук тут зовсім не винний. Отож, не виправдовуйся!

Я вийшов у двір погуляти, бо дома ж самі прикрощі. Хлопці з нашої вулиці грали в футбол із командою із сусідньої вулиці. Ми програли з рахунком 18:7. Всі казали, що найслабшими гравцями були воротар і я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. І як тільки він міг принести мені стільки невдач за один день! І я сказав товаришам по команді:

— Сьогодні вранці я побачив павука. Це все через нього.

Але хлопці не зрозуміли мене, вилучили з нападу, і я пішов геть.

Увечері тато помітив, що у мене поганий настрій, і запитав:

— Що скоїлось, Альфонсе? Неприємності у школі?

Я кивнув:

— Так, неприємності.

І я розповів про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотів нічого й чути:

— Ти погано підготувався і був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турніку у мене теж ніколи не виходила.

Те, що вправа не виходила у тата, втішило мене, але я залишився при своїй думці: все було через того павука.

Тато розсердився:

— Невже, Альфонсе, ти серйозно віриш у ці дурниці?

А потім звернувся до мами:

— Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?

Мама сказала, що павук — то не дурниці.

Тато сказав, все це дурні забобони. Він так розхвилювався, що перекинув солянку.

— Тепер напевно будуть неприємності, — тихо мовила мама.

— Оце ж вони й є, - відказав тато.

Я кивнув:

— Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сіль.

Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собі сидів і думав, що й вечір не минув без прикрощів. Розмова так і не відновилася. Тато читав газету і час од часу бурчав:

— Більше б сидів над домашніми завданнями… павук вранці… березової каші дати б…

Мама мовчки лагодила татові й мої шкарпетки. А я сидів і в альбомі малював страшних, неймовірно великих. павуків із трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.

Ми з мамою таки маємо рацію — павуки і розсипана сіль приносять неприємності й невдачі. Ось ми зараз мовчимо і всі сердиті — хіба це не доказ?

Тільки тато думає інакше.

Чому я завжди попадаю в халепу?

Всі кажуть: я винний, а я зовсім не винний. Що мені робити? Я ж справді не винний! Останнім часом у мене самі невдачі. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гірціг його прізвище. Дуже симпатична людина. Коли він зайшов до класу, я подумав собі: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал і сказав:

— Давайте знайомитись. Почнемо з кінця — так буде цікавіше. Хто Альфонс Ціттербаке?

Це я. Але я так засоромився, що не встав і не відповів. Я ж останній за алфавітом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.

Вчитель помовчав і сказав:

— Отже, першого нема.

Всі у класі скалили зуби. Мені стало жарко, на лобі виступив піт, але я так і не наважився встати. Бо тоді пан Гірціг сказав би:

— Ціттербаке, ти, бува, не заснув?

Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналі, що мене нема.

Петер, голова ради загону, поцікавився після уроку:

— Ціттербаке, чому ти не обізвався? Чому ти викидаєш такі коники?

Я сказав:

— Просто не насмілився.

Наступного дня пан Гірціг запитав:

— А сьогодні Альфонс Ціттербаке є?

Я зніяковіло відповів:

— Тут!

Наш новий учитель не помітив, що вчора я теж був. Він ще не знав усіх в обличчя.

— А де ти був учора? — приязно запитав він.

Заїкаючись, я почав:

— Я…

Знову на лобі у мене виступив піт і, певно, я ще й почервонів.

Вчитель насупився:

— Ну, Ціттербаке, що сталося?

Я, нарешті, признався, бо перед цим добре все обдумав:

— Я був тут, пане Гірціг.

Вчителеве обличчя спохмурніло.

— Слухай, таких витівок у нашій школі не повинно бути. Вчитель — твій друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка від батьків?

— Нема, — відповів я. — Та й навіщо вона?

— Отже, прогуляв урок, — зробив висновок учитель. — Хочу сказати, що я в тобі розчарований.

Після занять він дав мені записку для мами. Я можу тільки здогадуватися, що в ній було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стіл. Мама прочитала і, мов підкошена, опустилася на стілець. Вона тільки сказала:

— Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!

— Я не… — почав я знову, але чомусь не закінчив.

А мама сказала:

— Хлопче, будь правдивий. — І поклала мені на плечі руки. — Ти дуже м'який. Альфонсе, — продовжувала вона. — Спробуй стати справжнім мужчиною. Інколи ти буваєш занадто боязкий, і це тобі шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?

Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:

— Альфонсе, піди краще купи щось. Набридло мені дивитися на твоє сумне обличчя.

Треба було принести чаю, масла, хліба і гірчиці. Я взяв кошик і пішов.

В магазині було людей — ніде яблуку впасти. Я ніяк не міг знайти кінця черги і крутився поміж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарешті знайшов кінець черги і перелічив свої гроші, то побачив, що не вистачає однієї марки. Я злякано обернувся і помітив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме підіймав із підлоги марку. Я глянув йому просто в вічі, а він кивнув і сказав:

— Тільки що впустив.

Я вийшов із черги, став у кутку і почав спостерігати за тим хлопцем. Він купив цукерок.

Продавщиця помітила мене, бо я все крутився у неї на очах, і раптом голосно сказала:

— Хлопче, щось ти довго крутишся біля вітрини з цукерками. Нічого не купуєш, а тільки шастаєш по магазину!

Всі подивились на мене й загомоніли, а дехто сказав:

— Так, так!

Я почервонів. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив із магазину і сховався за колонкою для афіш.

Той хлопець теж вийшов надвір. Він спокійнісінько ласував цукерками. Я пішов за ним назирці. Ось він зайшов у високий будинок і грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить і пішов до того будинку. Відчинив двері й налетів на якогось чолов'ягу.

Мабуть, то був швейцар.

— Ну, хлопчиську, — сказав він сердито, — нарешті я тебе здибав!

— У чому справа? — спитав я запинаючись.

— Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?

На лобі у мене виступив піт, і я відчув, що червонію. Я мовчав і тільки кусав собі губи.

Чолов'яга струсонув мене:

— Востаннє кажу тобі: зачиняй двері як слід! У цьому будинку живуть люди, які працюють вночі, а вдень хочуть спати. Розумієш?

Я кивнув.

— Тепер ще раз зачини двері, але тихенько, — сказав чолов'яга.

Я мусив ще і ще раз тихенько зачинити двері.

— От тепер ти зрозумів! — сказав, він і відпустив мене.

Ледве я переступив поріг, мама запитала:

— Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи мені.

Я тільки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я міг сказати?

— Надалі я буду ходити сама до магазину, — сказала мама.

Я промовчав, а потім вибіг надвір. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогодні піонерські збори! Щодуху помчав до школи. Справді, збори вже почалися. Я став під дверима і почув голоси. Ввійти чи ні? Одному стати перед усіма і пояснити, чому запізнився. Але ж я напевне заплутаюсь і знову всі подумають погано про мене.

Я взявся за ручку дверей і не знав, що робити далі. Раптом двері розчинилися — переді мною стояв Петер, голова ради загону. Петер і весь загін дивилися на мене.

— Він підслуховував, — сказав Петер. — Я ж казав, що хтось є під дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.

Я відчув, що червонію.

— Та я…

— Так, — сказав Петер, — ти надто боязкий, щоб увійти і вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?

Отак і виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хіба це справедливо?

Як я впіймав коропа Юмбо та наловив усякої іншої риби

По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою він ніколи не бере. Коли я його прошу, він каже:

— Ні, Альфі, не можна. В човні ти не всидиш спокійно, розженеш мені всю рибу і сам нічого не впіймаєш.

Днями я написав на «відмінно» контрольну з арифметики, і тато пообіцяв мені:

— Наступної неділі візьму тебе з собою на рибалку.

Ми вирушили з дому в суботу надвечір і переночували в готелі.

— Нам треба встати о пів на четверту. Отже, негайно лягай спати, — наказав тато.

Так рано мені ще ніколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворі було зовсім темно. Я довго сіпав тата, поки розбудив його. Він увімкнув світло і поглянув на годинника.

— Повернися на другий бік і не здумай ще раз будити мене, — сердито сказав тато.

Годинник показував чверть на першу.

Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увімкнув світло і подивився на годинника: була друга година.

— Хай йому грець, — позіхаючи, пробурчав тато. — Ти спатимеш нарешті?

Я ліг і став міркувати, чи не краще мені взагалі більше не спати до пів на четверту. Але так не вийшло. Коли задрімав, мені приснилося, що я впіймав на вудку золоту рибку і вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообіцяла завжди допомагати мені з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свій човен, і сон минув, бо я впав з ліжка.

Тато дуже злякався і вилаяв мене.

Мені здалося, він навіть тихо сказав:

— Для чого тільки я взяв із собою цього телепня?

Була без п'яти хвилин третя.

Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пів на п'яту.

— Проспали! — крикнув тато. — Це ти винний. Крутився цілу ніч, а тепер вугри вже пройшли.

Ми примчали до човна і попливли. Як це було чудово! Над водою висіла величезна сіра завіса туману, а в лісі кричала іволга. Я спробував заспівати іволгою.

— Тихіше поводься в човні! — гримнув тато. — Попереджую востаннє, а то прожену.

Невже він мене викине в озеро?

Тато веслував обережно. Ми прибули на місце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав мені маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка і показав, як підсікати, коли клює, і як витягати рибу. Собі він узяв довгу вудку і закинув далеко.

Ми стали чекати. Сиділи довгенько. Раптом мій поплавець смикнуло.

— У мене клює! — крикнув я.

— Тс-с-с-! — зашипів тато. — Тягни!

Я підсік. У воді щось стрепенулося. Потім над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зігнулося. Я розгубився.

— Тягни! — гукнув тато.

Я тяг репетуючи:

— Щука! Ура! У мене щука!

Тато гримнув:

— Тихіше поводься у човні!

Я витяг рибину. Вона впала татові просто на штани й забруднила їх.

— Це лин. Добрих півфунта буде, — сказав тато і насупився.

Знаю, він не дуже зрадів, що я перший упіймав рибину. Тато знову наживив мені черв'яка. Я закинув і знов у мене клюнуло. Цього разу підсік добре. На жаль, рибка була маленька — окунь.

— Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, - буркнув тато.

Його поплавець спокійнісінько плавав на воді.

Згодом у мене знову клюнуло. Я підсік, та, мабуть, зарані. Порожній гачок вискочив із води, пролетів повз татове вухо і вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканині він засів так міцно, що витягти його ми не змогли. Врешті-решт, нам довелося перерізати волосінь ножем. Гачок залишився в куртці назавжди.

Ледве встиг я закинути новий гачок із наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, і на гачку затріпотіла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татові свої три рибини і сказав:

— Правда, чудово?

Тато ледь кивнув. Він пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й півгодини, як я впіймав ще маленького окунця, дві плітки і лина. А тато не зловив нічого. Він все частіше витягав свою вудку і уважно оглядав, ніби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарешті, клюнуло і в нього.

— Підсікай! — крикнув я.

— Ні, — заперечив тато. — Я дам їй краще вхопитись. Тоді буде певніше.

— Зірветься! — не вгамовувався я. — Підсікай!

Тато смикнув, але вудлище не зігнулось. Рибина, завдовжки з палець, затріпотіла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу після цього я впіймав ще рибину, втричі більшу за татову. Я хотів знову закинути вудку, і тато теж розмахнувся. Волосіні заплуталися. Півгодини морочилися ми з ними, перш ніж знову змогли закинути.

Тато гнівався:

— Краще б ти залишився вдома!

А я казав:

— Але ж до мене йде найкраща риба!

І тато замовкав.

Потім я ще впіймав окуня і дві плітки, а тато знову нічого.

— Ану, давай поміняємося місцями. Переходь! — запропонував він. Мені не хотілося.

— Ти мені тільки рибу розженеш, — пробурчав я, але послухався.

Коли ми мінялися місцями, я підсковзнувся. Човен сильно захитався, і я випустив з рук вудку, її вмить однесло течією геть. Татові довелося відв'язати човна, щоб дістати мою вудку. Він знову дуже розсердився, але сказав тільки:

— Рибалці край. Ми розігнали всю рибу.

Тоді ми попливли в очерети і знову закинули вудки. Тато попрохав мене:

— Поглядай на мою вудку, а я налаштую спінінг.

Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу мені прийшов тато з підсакою. Витягли ми коропа — фунтів зо два було в ньому, не менше.

— Це я впіймав, — кажу татові.

А він не погоджується:

— Але ж моя вудка!

Справді, чий же це короп? Чи мій, бо я його впіймав, чи татів, адже на його вудку? Ми так і не дійшли згоди. Посиділи ще трохи, але більше нічого не ловилося. Стало жарко. Знічев'я вирішив я дати своїм рибинам імена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня — Максом, а пліток — Анною і Петрою. А тато тим часом змотав вудки і запропонував:

— Ану, берись за весла. Тільки веслуй поволі. Сподіваюся, впораєшся. А я закидатиму спінінг — може, впіймаю щуку.

Він узяв маленьку вудочку з котушкою і причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смішна наживка!

— Це ж як? — поцікавився я. — Зовсім без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?

Тато взявся за голову.

— Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.

Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та ніщо не чіплялось. Раптом тато крикнув:

— Альфонсе, зупинимось тут.

Але човен плив собі далі — я ніяк не міг його зупинити. Тато стояв на кормі. Вудлище нап'ялося, ніби лук.

— Назад! — крикнув він. — Ти ж порвеш мені всі снасті.

Але як подати назад, я не знав і геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки і попливло. Я нахилився, щоб дістати його, і впустив друге весло. Волосінь у татової вудки перервалась, і наш човен загойдався на хвилях.

— Що робити? — спитав я тата. — У нас тепер нема жодного весла!

Тато тільки сумно кивнув. Чим же веслувати?

— Може, руками? — запропонував я.

Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повільно. Тато мовчав. Я хотів був утішити його:

— Зате ми наловили такої гарної риби.

Але тато навіть не поглянув на мене.

Тільки десь о другій годині нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, і він дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна і пішли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обійти майже все озеро. Проблукали три години. Нарешті наша згуба знайшлася на другому боці озера в очереті.

Я роззувся, скинув шкарпетки і побрів у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я — інше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад ішли швидше. Дорогою я склав і тут-таки проспівав пісеньку про нашу рибалку:

Ловлю-ловлю, тягаю

І спритно підсікаю

Пліток та окунів,

Линів та коропів.

Рибинка є і в тата,

Що я поміг піймати.

— Припини свою дурну пісню! — гримнув на мене тато.

І чого моя пісенька йому не сподобалася?

— Тут же нема риби, щоб я її наполохав, — відказав я.

Далі я зробив цікаве відкриття. Наче якийсь кумедний сірий дзвоник приліпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зогляділись, як навколо нас загуло. Звідки мені було знати, що то осине гніздо? Тато став відмахуватися на всі боки веслом, але це не допомогло. Тоді я кинувся навтікача, тато за мною.

Ми ще легко відбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татові дісталось у праву щоку. Відразу ж після цієї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожній зупинці ми вискакували з поїзда і бігали примочувати вжалені місця.

Додому прибули не пізно. Мама дуже зраділа.

— Коли тато їздить сам, він ніколи не повертається так рано, — сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню і переможно висипав рибу.

— Що ти на це скажеш? — спитав я маму, піднявши коропа Юмбо.

— Чудово! — захоплено сказала мама. — Пощастило ж татові!

— Та це я все сам наловив, — заперечив я.

Тато тільки махнув рукою і ліг на канапу. Мамі довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

— Наступної неділі знову поїдете на рибалку? — поцікавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

— Ви ж стільки наловили цього разу! — не розуміла мама.

— Не в тому справа, — якось невиразно пробурмотів тато і затулився газетою.

Наспівуючи свою пісеньку, я пошкутильгав надвір, щоб розповісти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонеділі. Це ж так чудово — ходити на рибалку!

Як ми з Великою Змією звалили тацю з пирогом

Скільки всього доводиться мені терпіти! Але найгірше для мене — це ходити в гості. Мені стає погано, вже коли мама каже:

— Не плануйте нічого на неділю. Поїдемо до тітки Анни.

Тітка Анна хороша — для мене у неї завжди є цукерки. Але всі приготування — вони просто жахливі. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас із татом, як слід поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листівку. Він зрадів і загукав до мене:

— Альфонсе, мій шкільний товариш запрошує нас до себе в гості на цю неділю. Ти ж його знаєш — ми з ним зустрілись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звісно ж, я пам'ятав його. Однак мені не дуже хотілося йти до нього в гості, бо я передчував, що від цього походу будуть самі прикрощі.

Настала неділя. Мама одягла мене в синій матроський костюм. Не люблю я такого вбрання — на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, і пильнувати, щоб ніде на костюмі не з'явилася пляма — привід мамі посварити мене. До костюма та ще білі гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як ті гольфи вже чорні, і знову мама сердиться.

— Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? — запитала мама.

— Ну, вітаюся, — здивовано відповів я.

— Ні, ти чекаєш, поки дорослі подадуть тобі руку, і лише тоді кажеш: «Добрий день». А взагалі, ти не повинен говорити, коли говорять дорослі.

Я кивнув і подумав: почалися готування.

Мама запитувала далі:

— А що після того, як привітаєшся?

— Ну, тоді сяду і буду їсти.

А то ж як іще?

— Зовсім не те, — заперечила мама. — Даси дядькові Альфреду руку й низько вклонишся.

— Не буду кланятись, — відказав я.

— Хлопець має рацію, — втрутився тато, що вже добрих півгодини морочився з краваткою — у нього ніяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собі отаке на шию!..

— Ось ти не носиш краватки, а сьогодні вдягаєш, бо ми йдемо в гості, — сказала мама. — І Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!

Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гості, їй не можна перечити, бо вона відразу починає сердитись.

До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не зміг навіть у вікно виглянути, бо мама безугавно повчала:

— Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собі найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.

Я тихенько заперечив:

— Поганого шматка я теж не їстиму.

І так усю дорогу.

Татів шкільний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослі віталися довго. Тато відрекомендував маму, дядько Альфред — свою дружину. Тоді настала моя черга. Дорослі знайомилися і весь час приказували:

— Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода… роздягайтеся…

Я міркував, чи й мені треба щось сказати. Мені хотілося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирішив промовчати. Дядько Альфред потис мені руку.

— Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, і забув про уклін. Як подивилася на мене мама! Уклін дружині дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помітив, що тут є ще й дівчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Ільза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотіла мама, я зробив низький уклін. Однак я не помітив, що при цьому Ільза ледь-ледь присіла. В той час, коли я нахиляв голову, Ільза саме випростувалася. І ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Ільза заплакала. Моя мама геть знітилася. Мої та Ільзині батьки стали взаємно вибачатися. Ніхто на нас не дивився, тож Ільза показала мені язик, а я їй — кулак.

Потім ми зайшли до кімнати. На столі було повно всякої всячини, але я відразу ж прикипів поглядом до чудового пирога. Я не витримав і прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всі посідали. Я зрадів, що не було ніяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою і відкусив стільки, що не міг і язиком повернути. Раптом я відчув, що хтось наступив мені на ногу. «Еге, ця дурна Ільза тепер хоче мені віддячити», подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподіванки.

І знову хтось штовхнув мене. Я зовсім розлютився.

— Хто тут штовхається ногами? — голосно запитав я і подивився на Ільзу.

Мама поклала мені на плече руку і я зрозумів, що хто-хто, а вона мої слова почула.

— Бери пиріг ложкою, — зашипіла мама.

— Та їх же тут нема, а тільки виделки, — теж пошепки відказав я.

Тоді мама тихенько пояснила:

— Та це ж і є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув і почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помітив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!

Довелося покласти виделку. Помітивши це, дядько Альфред сказав:

— Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то ніколи не виростеш.

— Красно дякую. Я наївся, — відповів я і скоса глянув на пиріг.

Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:

— Та візьми ще шматочок, візьми!

Я тільки похитав головою.

— Не манірся, — додав тато і відразу ж здригнувся.

Певно, мама наступила йому на ногу.

Я більше нічого не їв. Після кави нам з Ільзою довелося вийти з кімнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дізнався, що вона чудово вміє гратися в піжмурки. А коли я довідався, що їхній загін любить бавитися в індіанців, що там Ільза — дружина ватажка і звати її Велика Змія, вона мені сподобалася.

Раптом у мене забурчало в животі.

— Страшенно голодний, — пробурчав я.

Велика Змія теж хотіла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гості. Але Ільза знайшла вихід із становища.

— В комірчині є таця з пирогом, — згадала вона. — Ми проберемось туди і візьмемо трохи.

Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гість не сміє заходити в чужу комірчину. Та Велика Змія нагадала, що ми індіанці, а індіанцям усе дозволяється. До того ж ми голодні. Ми зайшли до кімнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присіла. Дорослі приємно здивувалися, що ми добре затямили їхні настанови.

Потім ми прокралися на кухню. Велика Змія тихо відчинила комірчину. Пиріг був високо вгорі. Ми принесли стільця. Поліз я, бо був вищий на зріст.

— Нам ще потрібні виделки, — нагадав я. Гості ж не повинні забувати про такі речі.

Велика Змія показала мені язик:

— Нащо ті дурні виделки? Обійдемось і без них.

Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потім я поліз іще. Цього разу у мене вийшло не зовсім як слід. Тільки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумів підхопити, а другий упав Великій Змії на праве плече, крихти посипалися їй за комір. Та найгірше було те, що, впавши, таця страшенно загриміла. З переляку ми так і вклякли на місці. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були наші мами.

— Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? — сердито запитала моя мама.

Я стояв на стільці й лепетав:

— Я дуже хотів їсти, і Велика Змія теж, тоді ми…

— Як ти називаєш Ільзу? — крикнула мама. — Негайно вибачся перед нею!

— Але ж її звати Велика Змія.

— Цить! Ти невихований хлопець! — гримнула мама. У Великої Змії, чи то пак Ільзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помічала. На неї напосілася її мама:

— Що тільки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!

Ільзу повели у ванну.

На щастя, тато з дядьком Альфредом пішли собі, сміючись, у кімнату.

Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:

— Нічого ти не затямив із того, що я тобі говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тільки; мій син Альфонс вривається в чужу комірчину, краде пиріг, хоч він його тільки що їв, та ще й називав милу Ільзу змією!

Решту вечора просиділи ми з Ільзою поруч своїх мам, прямі, мов жердини. Тільки позирали одне на одного, але й слова не сказали.

Дорогою додому мама зауважила, що мої білі гольфи стали брудні. Ми ж гралися в піжмурки! Мама лише застогнала і сказала:

— Що воно з тебе буде?

Я вирішив надалі щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гості.

Як я міняв свого складаного ножика

Тато подарував мені складаного ножика. З двома лезами і з напилочком для нігтів.

Чудовий ножик! Він так мені сподобався, що за вечерею я почав нарізати ним хліб. Мамі це не сподобалося, і ножика довелося заховати.

Через три-чотири тижні по тому хлопці з нашого класу вигадали нову гру: прищіпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищіпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як і в справжньому футболі.

Мені теж дуже хотілося мати такий футбол, і я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься «Лок-Ціттербаке». Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищіпок.

Що я мав робити? Мені спало на думку поміняти ножика на прищіпки. Дуже шкода було віддавати його, але ж мені не дозволяли різати ним хліб і так хотілося мати прищіпки, тож я і помінявся. Ервін із нашого класу погодився на це. Він оглянув мого ножика з усіх боків, випробував на шматку газетного паперу, чи гострі леза, і на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищіпковий футбол, а він мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лігу, взяв також участь у міжнародних змаганнях і без шахрайства здобув перемогу. Мій найкращий матч був: «Лок-Ціттербаке» проти збірної Туреччини. «Лок-Ціттербаке» виграла з рахунком 23:4.

Якось я запропонував у нашому класі влаштувати турнір з прищіпкового футболу. Всі подивилися на мене, мов на дивака.

— Хіба ти граєш у цей футбол, Альфонсіусе?

— Звичайно!

Вони засміялися і сказали:

— Прищіпки — це не сучасно. Тепер ми влучаємо із рогаток в ціль.

Я пішов подивитись, як вони це роблять.

На гілці дерева в міському парку хлопці повісили мішень із тонкого паперу. Вони понамальовували на тій мішені різних звірів і з відстані десяти кроків стріляли в них з рогаток. Ох, які то були чудові рогатки! Деякі дерев'яні, та найкращі — з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камінець, — шкіряний кружок!

Ось свиснув камінець, і там, де був намальований крокодил, вмить стала дірка.

Звісна річ, у мене теж мала бути рогатка і обов'язково металева. Я кинувся в льох — шукати стару парасольку. Із ребер від парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець із паралельного класу запропонував мені обмін. Я дав йому свій прищіпковий футбол і зіпсовану автомашину, а він мені — рогатку.

Це була добряча рогатка із ребер від парасольки. Дома я негайно заходився стріляти в двері — хотів випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала мені облуплену фарбу, і мені довелося полишити поле бою.

Через якийсь час я досить вправно стріляв з рогатки. Але через кілька тижнів рогатка мені обридла. Тепер я хотів навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирішивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенісними м'ячиками. Жонглер міг легко впоратися з шістьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тільки одного м'ячика. Гроші на нові м'ячики у мене, звісна річ, були, але вони лежали в скарбничці, тож я вирішив знову мінятися. На щастя, в четвертому класі саме ввійшла в моду стрільба з рогатки. Свою рогатку разом із колекцією щонайменше п'ятдесяти камінців я поміняв на тенісного м'ячика. Третього м'ячика я виміняв за магніт і кілька камінців із своїх запасів.

Тренувався знову в кімнаті. Та коли якось м'ячик упав на клітку Чистуна і мій папуга, мов божевільний, заметався, застрибав, аж пір'я полетіло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався і перейшов у двір.

Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тоді я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всі три м'ячики падали мені на голову.

— Терпіння, терпіння!

Ці слова нашого вчителя фізкультури пана Фількендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетів у вікно бельетажа. З вікна визирнула якась жінка і, перш ніж віддати м'ячика, прочитала мені довгеньку нотацію. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.

Із парку мене прогнав сторож, — йому не сподобалося те, що я топтався по траві, коли туди падали м'ячики.

Скрізь, де тільки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтіли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б піти в цирк до жонглера і попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то відразу ж побіг туди, але тільки-но повернув за ріг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я підфутболив м'ячика ногою. Він залетів аж на дах якогось сарая і зник. Я хотів дістати м'ячика і відчинив хвіртку в той двір, де стояв сарай. Але тієї ж миті й зачинив хвіртку і так врятувався від великих жовтих зубів пса-боксера.

Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, і я відмовився від свого наміру опанувати цей фах.

Засмучений повернувся я додому і раптом побачив кількох хлопців із саморобними візками. Тепер я знав, що мені робити: змайструю візка. Непотрібні вже тенісні м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зіпсованого компаса я поміняв на четверо коліщат із осями від дитячої коляски. Фанери я дістав — у торговця огірками. Тато допоміг мені майструвати. Так з'явився на світ неоковирний візок. Я нарік його «Кометою», а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посів третє місце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).

Під час змагань у кар'єрі, де раніше добували гравій, я йшов другий, коли у мого візка зламалися осі. Мене «диспропорціонували»! Я довго сперечався з нашим суддею Ервіном, доводив, що це називається не «диспропорціонувати», а «дискваліфікувати». Та хіба може спортсмен сперечатися з суддею?

Я міг би ще багато розповідати про свої обміни. Я дав четверо коліс без осей одному другокласникові, що саме почав майструвати візка. За них я одержав п'ять свинцевих фігурок звірів, кульку, яка дзвінко клацає, коли її кинеш на землю, і маленького гумового м'ячика. Власне, все це мені не було потрібне, але тих коліс я не міг більше бачити. Наступного дня Тео запропонував мені свої автомобільні окуляри за мої коліщата. Я кинувся до того другокласника — хотів умовити його помінятися назад. Але той глянув на мене і сказав:

— Обміняне лишається обміняним. Забирати назад — це все одно що красти.

Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я віддав Петеру свинцевих звірів, кульку і гумового м'ячика за сорок картинок із сигаретних коробочок і кілька трибочків од кишенькового годинника. Із трибочків вийшли чудові дзиги.

Саме тоді, коли я виміняв картини і трибочки, у наш клас прийшов Юліус. Він приїхав із своїми батьками з Рудних гір. Юліус розмовляв якось кумедно, зате чудово різьбив по дереву. Ми не повірили йому, коли він показав нам деякі речі й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:

— Ні, ні! Ти купив їх у магазині, у відділі подарунків. Там завжди стоять баранці та олені.

Наступного дня Юліус приніс у школу ножа, шматок дерева і після уроків у нас на очах вирізав чудову фігурку собачки. Нам фігурка дуже сподобалась, і ми всі захопилися різьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б виміняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класі. Я дав йому за ножика сорок картинок від сигаретних коробок, усі трибочки, дві струни від мандоліни, велику нитку для паперового змія і три свої найкращі кольорові олівці. Щоправда, виміняний ножик не дуже подобався мені. Одне лезо пощерблене, друге іржаве і весь він був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрібен мені. Я взяв його і поспішив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалків і заходився вирізувати. Мама сварилася, бо по всій кімнаті валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечері:

— Хай працює — це тренує руки й очі.

Він оглянув мою роботу і висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправді то була козуля, і я сердився, що він того не помічав.

Потім тато взяв у мене ножика, оглянув його з усіх боків і сказав:

— Оце такий став той ножик, що я подарував тобі? Він же в тебе зовсім недавно, а здається, ніби його знайшли в кургані під час розкопок.

Що я міг сказати? Я вдавав, ніби з ножем нічого не сталось, а тим часом думав, що б його відповісти. Раптом ніж наче обпік мені руку. Краще б я викинув його — адже це був мій ножик! Серед численних подряпин я розгледів на ньому дрібненькі літери «А» і «Ц». Отак мій ножик знову повернувся до мене.

— Що ти з ним зробив? — запитав тато, і я з острахом помітив зморшку у нього на лобі. На щастя, в цю мить зайшов наш сусіда і запросив батьків на телевізор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.

Більше я вже не вирізую. Кому ж тепер поміняти цього ножика на ракетку для настільного теніса? Я так хочу стати чемпіоном нашого класу з теніса!

Чому називають мене «Вогняним Альфонсом»

Коли тато й мама сказали, що на осінні канікули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадів. Адже я ніколи не був у селі і, крім папуги Чистуна, не бачив жодної свійської тварини.

Вперше мені дозволили самому їхати поїздом, та ще й цілі чотири години. На жаль, не обійшлося й без прикрощів. Коли я з вікна поїзда махав татові й мамі хустинкою, вітер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, і я не знав, чим собі зарадити. Спробував рукавом. Воно б нічого, та це не сподобалося жінці, що сиділа навпроти. Тоді я спробував шморгати. Це стурбувало чоловіка, що сидів поруч мене. Отож я просто облишив носа — хай тече. Тоді провідник сказав:

— Хлопче, хіба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!

Дядько Тео зустрів мене і повів через усе село. Найдужче мені сподобався кооперативний корівник. Він був чистий і світлий. Тільки сталася тут зі мною пригода. Я стояв у проході між коровами і тримався за дядька Тео. Я хотів дізнатись, як дояться корови, бо на техніці не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литці. З переляку я закричав, спіткнувся і впав у годівницю. І тут я побачив над собою мокрі коров'ячі морди, що дихали мені просто в обличчя.

— Дядьку Тео, допоможіть! Вони кусаються! — зарепетував я.

Але дядько Тео та інші селяни, що стояли поруч, тільки надривали животи зо сміху.

— Корова лизнула язиком, а він — у годівницю… Корови кусаються… Ха-ха-ха…

Лютий скочив я на ноги і зарікся робити надалі щось таке, над чим могли б посміятися селяни. Мені кортіло показати їм, що я за молодець. І коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селі) діти гукали мені вслід: «Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика!», я подумав собі: «Ви ще побачите, який я». Через кілька днів трапилася чудова нагода показати себе. Тітка Марта, дружина дядька Тео, дала мені великого голубого емальованого бідончика з кавою і корзинку з їжею — обід для дядька. Все це я мав однести дядькові Тео в поле.

— Він на картоплі за березовим гайком, — сказала тітка Марта.

Я нічогісінько не зрозумів. Як це дядько Тео може бути на картоплі?

— Він копає картоплю, — пояснила тітка Марта. — Второпав?

Я кивнув, але й це пояснення здалося мені кумедним. У нас же тільки діти копають, і то пісочок. Картоплю ж треба збирати. Тітка Марта розказала мені, як потрапити на поле, і я рушив. Вийшов із села і подався вздовж вигону; далеченько обійшов корів, добре пам'ятаючи пригоду в корівнику, і незабаром прийшов до лісу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанів, і мені стало моторошно. Вепри такі небезпечні! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.

Все було гаразд, але зненацька щось зашелестіло в кущах. Я кинувся до старої сосни і подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи підліз угору і, мов ганчірка, повис на гілці, заплющивши очі. Але нічого не сталося. То зашелестів заєць, а злякався він не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дірка). Та ще й в обід дядька Тео насипалося піску, бо я впустив корзинку на землю. Проте мені поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадів, коли вийшов із лісу і побачив поля.

Позаду був ліс, а попереду — березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубі пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горіло. А он там ще більше диму, і там, і там… Ліс горить!!! Миттю я повернувся і кинувся назад.

«Тепер я вам покажу, на що здатний, — міркував я. — Я врятую ліс, врятую село. Про мене напише піонерська газета, а в нашому класі всі заздритимуть мені. Може, мене навіть нагородять медаллю».

Я щодуху мчав і тепер уже зовсім не боявся диких кабанів. Незабаром у мене щось кольнуло в боці. «Це, певно, так завжди болить у бігунів», — подумав я. Тоді повернув голову набік і роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигін. Корови обмахувалися хвостами і пряли вухами, витріщивши на мене свої дурнуваті баньки.

— Дайте дорогу, скотиняки, горить! — крикнув я, але вони спокійнісінько обмахувались собі й зовсім не зважали на мої слова. Я прошмигнув під парканом і зробив ще одну дірку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!

Коли я влетів до хати, тітка саме куховарила. Побачивши мене, вона побіліла, мов стіна.

— Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопці?

Тітка стулила у мене на спині розірвану сорочку. Я навіть не пам'ятав, коли розпанахав її.

— Все це пусте! — випалив я. — Село… Я повинен врятувати село…

Тітка не розуміла, в чому справа. Вона тільки хитала головою.

Я напружив усі свої сили і закричав:

— Тітко Марто, горить!

— Ой лишенько! Де?

— Пожежа, пожежа! Ліс горить!

Тітка Марта вибігла надвір у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.

А тітка Марта теж непогано бігає! Вона зупинилась аж біля пожежного сарая, що над сільським ставком, і щосили закалатала в рейку, яка там висіла, ще й закричала так, що у вухах лящало:

— Пожежа, пожежа! Ліс горить!

— Я сам бачив! — закричав і я.

Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинків повибігали діти. Потім жінки. Останні з'явилися чоловіки. На бігу вони одягали пожежну форму. Сам бургомістр очолив пожежну команду. Він уже одяг каску, але був тільки в сорочці й штанях з підтяжками.

Я швидко розповів, де горить. Чоловіки відчинили пожежний сарай і гуртом витягли помпу. Привели коней.

— Недотепи! — закричав бургомістр. — Назад помпу! В лісі ж нема води. Помпа нам не потрібна!

Принесли лопати. Приїхала підвода. Шестеро чоловіків із добровільної пожежної команди і я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.

Коні помчали учвал. Я міцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усі лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формі, але на ногах мав дерев'яні черевики. Інший встиг узяти портупею. Бургомістр забув пожежну куртку і, помітивши це, крикнув:

— Стій!

Кучер смикнув за віжки. Бричка зупинилась, і ми всі попадали одне на одного.

— Я забув свою куртку! — випалив бургомістр, поправляючи каску, що спала йому на ніс.

— Та хай уже буде так, — сказав він, трохи подумавши, і махнув рукою. — Поїхали, Йоганне. Ліс же горить!

Тоді я гукнув:

— Стій!

Коней вмить зупинили, і ми знову попадали одне на одного, а бургомістрова каска знову спала йому на ніс.

— В чім річ? — стурбувалися пожежники.

Я пояснив:

— Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.

Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомістр потер забитого носа і пробурчав:

— Сонько! Хіба підводою переїдеш через паркан?

Поїхали далі.

Тепер ми мчали лісом. Раптом я помітив на дорозі щось строкате. Спочатку я не розгледів, що воно таке, а коли розгледів, було вже пізно. Емальованого бідончика і корзинку дядька Тео розчавили колеса.

— Зупиніть! — гукнув я.

Кучер рвонув за віжки. Всі попадали, а бургомістр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носі.

— Хай тобі всячина! Що таке?

— Там обід для дядька Тео! — пояснив я, зіскочив із брички і побіг назад. Бідончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витік у пісок. Я ледь не завив зі злості. І нащо я залишив обід серед дороги?

— Поїхали! — закричали пожежники. — Діло не жде. У нас нема часу!

Ми помчали далі. Проїхали березовий гайок і опинилися там, де працював дядько Тео із своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на підводі, вся бригада збіглася до нас.

Я хотів щось сказати, але бургомістр заволав:

— Всі чоловіки за мною! Пожежа!

Я смикнув його за підтяжку.

— Та відчепись ти! — гримнув бургомістр. — Ти й так уже двічі нас затримав.

А мені ж треба було сказати їм щось таке важливе!

Чоловіки повсідалися на підводі, кучер смикнув віжки, і ми помчали далі. Тільки тепер дядько Тео помітив мене. Він кинув погляд на сплющеного бідончика у моїх руках і на мою розірвану сорочку.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

Всі обернулися до мене.

— Він же виявив пожежу, — сказав бургомістр, потираючи свій червоний ніс.

— Стій! — крикнув я. — Негайно зупиніться!

Кучер рвонув за віжки. Всі попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомістра по носі.

— Прокляття! — заволав той. — З мене досить!

— Але ж пожежа! — вигукнув я.

— Де, де? — закричали всі.

Я показав назад на поле. Там же горіло! По всьому полю були розкидані маленькі вогнища, просто в небо здіймалися голубі димки.

— Та он і он — скрізь!

Вся добровільна пожежна команда спантеличено витріщилася на мене. Бургомістр скинув з голови каску. Засміявся один, тоді другий, засміялися також дядько Тео та бургомістр. Вони всі аж почервоніли від сміху, втирали сльози, а бургомістр тільки ляскав долонею по своїй касці. Він прохрипів:

— Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Після цього сільські хлопці більше не гукали мені вслід: «Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика», а дражнили мене «Вогняним Альфонсом». Я попрохав дядька Тео нічого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишенькові гроші я куплю їм нового емальованого бідончика, може, тоді вони й не напишуть. Картоплі ж тепер і в рот не беру через ту пожежу. І якщо про цю справу взагалі надрукують, то тільки на тій сторінці, де вміщують жарти.

Як мені на сходах зустрівся лев

Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся із засідання ради дружини і запропонував нам влаштувати змагання, хто найбільше збере макулатури. Всі охоче погодилися. Мене обрано відповідальним за збір макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирішили ходити по квартирах, дзвонити і питати, чи є непотрібний папір. Адже макулатура має велике значення.

Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собі. будинок. Як відповідальний за збір макулатури по загону, я пішов у перший будинок. Візок ми залишили біля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсі. Починати слід було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пізніше. Двері відчинила чорнява дівчина. Пильно подивилася на мене і в'їдливо так запитала:

— Чого тобі?

Різкий тон запитання збив мене з пантелику, і, не знаючи, що відповісти, я вмить почервонів. Я страшенно серджусь на себе, але нічого не можу вдіяти з собою, коли зі мною так розмовляють.

Грюк! — і двері зачинились. Якусь мить я постояв, а тоді подумав: спробую ще раз, може, у неї справді є папір, і знову подзвонив. Чорнява дівчина вийшла знову.

— Чи ти не з тих дзвонарів, що ходять скрізь попід дверима та людей дратують?

— Ні, — пролепетав я. — Мені потрібен папір.

— І ти прийшов до мене? Купи собі, що треба, в магазині письмових приладь!

Грюк! — і двері знову зачинилися. Оце так початок! Але я відразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далі справи пішли краще. Маленька повна жінка дала мені цілий стіс газет. Я зрадів і сказав:

— Дуже вам вдячний, пані Таде.

Її прізвище я щойно прочитав на табличці. Жінка була така добра, що дала мені ще й невеличкого картопляного млинця. Я піднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвід. Але вже на третьому поверсі нести стало важко. Я тримав обіруч купу паперу і кульок із кістками. На четвертому поверсі теж дали чимало. Тут жив професор. Він познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого іншого непотрібу. Професор теж був дуже добрий.

Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папір униз було б легше. Підіймаючись на останній поверх, я хекав і кректав. Тут мені теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве міг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Під професоровими дверима сидів лев. Він пильно дивився на мене і не ворушився. Я блискавично відскочив назад і з переляку присів. Чи це не привид морочить мене? І ще раз скоса глянув за поруччя. Справді, там, втупивши в мене погляд, тихо сидів лев, немов приготувався стрибнути. А може, він почув запах кісток?

Куди мені тікати? Якщо я зроблю різкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, він теж кинеться за мною. Вислизнути у вікно надвір? Праворуч, поряд зі мною, було напіврозчинене вікно. Обережно я відчинив його навстіж і поглянув униз. Там чекав на мене мій загін біля візка. Я трохи висунувся і прошепотів:

— Я не можу вийти — лев не пускає!

Але говорив я пошепки, і вони нічого не зрозуміли. Тоді я сказав трохи голосніше:

— Лев! Обережно!

І обернувся. Та звір сидів собі й тільки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали мені язика і пішли до іншого будинку.

Я сів на східець і закляк. А лев сидів унизу і теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Більше я не міг терпіти. Покликати на допомогу? Два стрибки — і лев опиниться біля мене. Я міг утекти крізь вікно, але як спуститися на землю? Під вікном ріс каштан. Невисокий, щоправда, під ним трава. Почекавши ще з півгодини, я вирішив тікати. Тихенько взяв увесь зібраний папір (треба ж його врятувати) і викинув у вікно. Та якраз дмухнув вітер і розніс так тяжко зібраний папір, але одна пака впала просто під ноги якійсь старій жінці. Я хутко вліз у вікно і озирнувся на лева. Той сидів, витріщивши на мене очі, немов набрав у рот води. 'Я обережно переліз на товсту гілку. Каштан був не дуже високий, гілки — товсті, і все йшло гаразд. Лише кульок із кістками та латунні палички заважали мені. Я саме збирався пустити останню гілку, як хтось ухопив мене за штани.

— Ага, — загув чийсь бас, — то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах і витоптує траву? І папір це ти теж понакидав?

Це був двірник. Він дивився суворо і міцно тримав мене дужою рукою.

— Та ні, — пробелькотів я. — То не я.

— А що ж ти тут робиш? І чи не тебе впіймав я на цьому дереві?

— Ні, — сказав я. — Ви справді впіймали мене на дереві. Але я не пустун, я тікаю від лева. Я — піонер Альфонс Ціттербаке, збираю макулатуру.

— Отакої! Де ж узятися левові на каштані? — здивувався двірник. Він усе ще міцно тримав мене за штани.

— Та не на каштані! Він сидить під професоровими дверима, отож мені довелося тікати у вікно, — пояснив я.

Двірник зміряв мене суворим поглядом.

— Ходімо нагору! — наказав він.

— Ні, ні! — зарепетував я. — Не хочу, щоб мене зжер лев!

Тим часом навколо нас зібрався гурт людей. Вони перешіптувалися:

— Побачив лева і вискочив у вікно!

Хто засміявся, хто спохмурнів.

— А де ж той лев? — поцікавився один чоловік.

— Сидить отам на площадці, — відповів я.

Тут нагодилися наші піонери, і Петер проштовхався до мене.

— Ти щось накоїв, Ціттербаке? — запитав він. — Знову прикрощі?

І я розлютився.

— А як мені збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев і не пускає? Ніколи не щастить мені!

Довелося-таки мені повести нагору двірника та ще одного чоловіка, щоб показати їм лева. Двірник узяв із собою лопату, а той чоловік — дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок із кістками. Кину їх левові, відверну його увагу, а сам утечу.

Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двірник — до нього.

— Пане професоре, — сказав він. — Цей хлопець запевняє, що під вашими дверима сидить лев.

Професор заперечливо похитав головою:

— То не лев, а гієна.

Всі навколо захвилювались, а я голосно сказав:

— Бачите, я сказав правду.

Петер прошепотів мені на вухо:

— Ти сказав неправду. Гієна не лев. Не лови гав на уроках біології…

А чоловік із дрючком сказав професорові:

— Чому ж ви пускаєте гієну на сходи? Ось хлопцеві довелося лізти у вікно.

Професор нічого не зрозумів:

— У вікно? Пускаю гієну?

І раптом професор страшенно зареготав. Він аж трусився від сміху. Тоді скинув окуляри і протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.

— Нічого сміятися, — зауважив я. — Гієна теж небезпечна, вона кусається.

— Ні, ха-ха-ха… Ні, ця гієна… ха-ха-ха… — реготав професор, хапаючися за живіт, мабуть, від сміху в нього боліло всередині.

— Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла міль, і я виставив на сходи, гадав, ти візьмеш його.

І всі зареготали, та так голосно, що прибіг поліцейський з'ясувати, що тут діється.

— Нічого не сталося, — сказав двірник і пирснув зо сміху. — Просто цей хлопчина злякався опудала гієни і вискочив у вікно.

Тим часом позбирав я свій папір і відніс до візка.

Отаке буває, коли дуже стараєшся.

Наступного тижня ми вивчали з біології тваринний світ Африки. Коли вчитель згадав про гієн, Бруно підняв руку і сказав:

— Хай Ціттербаке розповість, як він полював на гієн!

Весь клас закихкотів, а я зашарівся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. І хто його знає, що я ще накою.

Що сталося зі мною в трамваї

Якось я вирішив поїхати до тітки Зігрід. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нікого не було. Поступово людей ставало все більше й більше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стільки, що я не міг їх порахувати. Трамвай зупинився, і тут почалися мої пригоди. Один літній чоловік сказав іншому:

— Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.

Я почув це і злякався. Чому дорослі кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад і — просто на ногу жінці. Як вона лаялася! Тоді я протиснувся далі назад, став і подумав собі: ви ще побачите, який я ввічливий. І став зовсім позаду. Всі сіли. Коли ж я хотів ускочити в двері, водій гукнув:

— От лобуряка! Прибігає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!

І трамвай поїхав без мене.

Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував і став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:

— Таке мале, рябе, а як штовхається!

Я тихенько відказав:

— Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тієї ж.

Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна літня жінка в чорному капелюсі з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шуліки, не витримала і крикнула верескливим голосом:

— Він ще й сперечається!

Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: «Альфонсе, навіть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова — срібло, а мовчанка — золото», — і негайно замовк.

Жінка з крилами шуліки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусіди, чоловіка, що палив люльку:

— Ну й зухвалий хлопчисько і впертий до того ж.

Чоловік вийняв люльку з рота і сказав:

— Але ми теж іноді поводимося не так, як слід.

Ззаду протискувались у вагон і так штовхнули чоловіка з люлькою, що він ледве втримався на ногах.

До тітки їхати шість зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати ліктями. Що тільки кричали мені навздогін дорослі!

Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед — погано, тупцювати позад усіх — теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобі десять років і ти нічого не можеш сказати на свій захист.

Інколи мені сниться, що я водій і мій трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. І всі вони ніби німіють і робляться маленькі на своїх сидіннях. Вони все меншають, а я більшаю, зловтішно сміюсь і лечу з ними темними, тихими вулицями.

А вам таке не сниться?

Чому в мене з рук випав тромбон

Все почалося з того, що на Новий рік мені дозволили провідати дідуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному місті. Я дуже зрадів. Звісно, зрадів я не тільки тому, що знову побачу те містечко, а передовсім тому, що в дідуся і бабусі зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.

Якось я застав за розмовою трьох дідусів. Перший був мій дідусь. Другий і третій — не мої дідусі, але я знаю їх давно. Це дідусі Полліх і Мюркельмайер. Вони сиділи за столом дуже сердиті і розмовляли так голосно, ніби сварились.

Дідусь Полліх сказав:

— Паулю (це так звати мого дідуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?

Мій дідусь у відповідь:

— Фрідріху, повір мені, я б охоче пішов, але з нежиттю і хворим горлом…

А йому дідусь Мюркельмайєр:

— Паулю, не кидай нас у біді. Вже двадцять років ми робимо це. А що тепер місто подумає про нас?

Мій дідусь мало не заплакав:

— Але ж, Евальде, зрозумій, я просто не можу!

В цю мить вони помітили мене і почали бурчати — чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хаті. А я все крутився коло вікна, намагаючись зрозуміти, про що сперечаються дідусі. Нарешті збагнув: мій дідусь не може грати на тромбоні. Три дідусі завжди в новорічний вечір грають пісень на башті ратуші. Мій дідусь грає на тромбоні, дідусь Мюркельмайєр — на маленькій сурмі, а дідусь Полліх — на ріжку.

Тепер же мій дідусь такий застуджений, що не хоче і не може грати. Два інші дідусі дуже непокоїлися і, коли суперечка загострювалась, вони знову присікувалися до мене, ніби я був винний.

— Паулю, ти мусиш грати, — знову й знову наполягали дідусі.

Але мій дідусь тільки заперечливо похитав головою і крекчучи сказав:

— Я й так голосу не підведу.

Дідусь Полліх, мастак на жарти, засміявся:

— А що, як Альфонс піде з нами? Візьмімо його на башту. Він замінить тебе, Паулю.

Мій дідусь сердито зиркнув на нього крізь окуляри:

— Фрідріху, не жартуй. Альфонс же не вміє грати!

— Але ж ми повинні грати, — правив своєї дідусь Мюркельмайер. — А то що подумає про нас місто?

Дідусь Полліх захопився своєю ідеєю:

— Чому б йому не піти? Хлопець майже такий, як ти на зріст. Одягнемо його у твій кожух і хутряну шапку. Він тільки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нічого не помітять.

Всі три дідусі подивилися на мене.

— А як підіймаються на башту? — поцікавився я (у мене ж від висоти наморочиться голова).

— Як? Що за дурні питання! Звісно ж, по дерев'яних сходах! — сердито сказав мій дідусь і сьорбнув грогу[*] із склянки. Однак пропозиція дідуся Полліха йому начебто сподобалася, бо він покликав мене: [* Грог — напій із рому чи коньяку та окропу з цукром. ]

— А підійди-но сюди!

Я підійшов і став поруч нього. Ще трохи, і я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дідуся). Обізвався дідусь Мюркельмайер:

— Отже, вирішили. Мені теж подобається такий вихід із становища. Альфонс із тромбоном стане біля нас, а ми гратимемо. Тоді буде вже без десяти хвилин дванадцята, і люди не роздивляться, хто там стоїть на башті.

Більше вони зі мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене від висоти паморочиться голова.

Настав новорічний вечір. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дідусів:

— Ви мов діти. Облиште хоч раз своє грання…

А мені сказала:

— Альфонсе, ти щось дуже блідий.

Але я мовчки вліз у дідусів кожух, натяг на вуха його шапку, від чого удвічі поважчав, і пішов із дідусями Мюркельмайєром та Полліхом до ратуші. Мій дідусь стояв біля вікна і дивився нам услід. Його шия, вуха і ніс були вкутані у величезну вовняну шаль.

Як стали підійматися сходами, дідусь Полліх, узяв у мене тромбона, а мені дав ріжка. Але навіть із ріжком я зумів зачепитися за поруччя. Ріжок трохи погнувся. Це було погано, але найгірше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорніло — адже був вечір?). Внизу, мов маленькі жучки, метушилися люди — вони поспішали до ратуші, бо знали: незабаром на башті має початися концерт.

Дідусі ще раз нагадали мені:

— Не дми в тромбон, стій собі спокійно, а коли ми закінчимо, щоб і ти разом із нами махав шапкою.

Я кивнув і міцно притис до грудей тромбон. Дідусі почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пісню дідусі пішли грати на інший край майданчика. Тут, нагорі, почуваєш себе так, наче ти повис над прірвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двічі страшенно гримнуло. Мені здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевільний, я подув у тромбон. З переляку, звісно. Тромбон застогнав, потім забурчав.

Дідусь Полліх вмить перестав грати і гукнув до мене:

— Облиш, Альфонсе, облиш!

Він знову почав грати, але ніяк не міг попасти в такт із дідусем Мюркельмайєром.

— Геть! — зашипів він на мене.

Я відійшов убік і задивився в чорну глибину на барвисті ліхтарі та натовп. Поруч мене дідусі грали якихось неймовірно гарних пісень. А потім знову пролунав той самий грім. Цього разу аж тричі. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в голові блискавично промайнула думка: ти не смієш дути! І тут я впустив тромбон, а може, він просто вислизнув у мене з рук. Я спробував підхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли від холодного вітру та страху і були мокрі від снігу, що лежав на поруччі. А тромбон все далі й далі перехилявся через поруччя. В розпачі я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав він з очей.

— Допоможіть! — зарепетував я. — Він же всіх повбиває!

Дідусі Полліх і Мюркельмайєр перестали грати.

Тримаючи свого ріжка задубілими пальцями, дідусь Полліх запитав мене:

— Альфонсе, а де тромбон?

Я показав униз. Але тромбон нікого не вбив. Він покотився по даху і застряв там у глибокому снігу, зачепившись за ринву. На жуків, тобто на юрбу внизу, посипалася ціла снігова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхні вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дідусі Полліх і Мюркельмайєр.

— Це ти запропонував, Евальде!

— А ти наполіг узяти Альфонса!

Коли я знову відчув під ногами тверду землю, то трохи повеселів. Однак в ту ж мить чиясь міцна рука вхопила мене за вухо, і я почув дідусів голос:

— Що ти, хлопче, зробив із нами? Вже двадцять років ми даємо чудові концерти на башті. Тепер люди сміються над нами. А мій тромбон, де мій тромбон?

Цього разу я показав угору.

Не знаю, чого від мене завжди хочуть дорослі. Адже тоді ніхто як слід не дослухався до тих пісень, дехто в той час уже підпалював фейєрверки. Може, люди навіть подумали, що падіння тромбона було в програмі новорічного вечора.

До речі, дідусів тромбон уцілів. Наступного дня пожежники полізли драбиною і дістали його. Пропав тільки мундштук. Це найнезначніша частина тромбона. Звісно ж, дідусі кажуть, що мундштук найголовніший.

Сьогодні 4 січня, а троє дідусів усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дідусь Полліх, але мовчу, бо дідусі не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника і йолопа. Вони аж ніяк не самокритичні. Вся ця історія сталася через дідусів нежить. А я хіба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрівельником — коли виросту, будуватиму тунелі. І нарешті, про те, що гриміло. Тільки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратуші. Він бив половину, а потім без чверті дванадцяту. Уявіть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?

Ага, ось і пані Цвой.

— А вже скоро вечір, вже посутеніло, — кажу я.

— Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засідання, — відповідає вона.

— Еге ж, — кажу я, — тато завжди так говорить, коли приходить додому пізно ввечері. Мама каже, що вона цього не зносить.

Пані Цвой ніяковіє і каже: — Воно то так…

Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.

— Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, — весь час приказує вона, сміється і поплескує мене по плечу. Потім дає мені 50 пфенігів на зворотний шлях — 20 пфенігів на проїзд і 30 на лимонад.

Тільки випивши на вокзалі ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництві я так і не здав те оповідання, що написав на конкурс — воно лишилось у мене в кишені. Але туди я більше не піду. Краще відмовлюся від конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?

Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповідання, напишіть у дитяче видавництво.

Ваш Альфонс Ціттербаке.