К. Г. Балль, Л. Вайзе АТОМНИЙ ВОГОНЬ НАД ОКЕАНОМ



Переклад з німецької П. Н. ФАКТОРОВИЧА

Художнє оформлення та ілюстрації В. Є. CAВАДОВА

Переклад здійснено за виданням: Kurt Herwarth Ball — Lothar Weise Atomfeuer uber dem Pazifik. Verlag Neues Leben. Berlin. 1959.



Джек Зонненфельд обережно опустив на рампу останній з сорока маленьких, але дуже важких металевих ящиків. Вони стояли щільно один біля одного. Раптом вгору шугнув яскравий сліпучий промінь світла. За спиною Джека хтось злякано зойкнув: — Свята Маріє!

Онімілий від жаху Зонненфельд тупо дивився на білу розпечену вогненну кулю, що так несподівано, без будь-якої видимої причини спалахнула серед цих невинних на вигляд ящиків. Потім він повернувся і побіг. Джек біг з кілометр, поки не впав на коліна біля високої огорожі з дроту, що оточувала територію складу. Все ще охоплений невимовним страхом, він припав до землі, ховаючи обличчя.

Полум'я жадібно пожирало решту металевих ящиків і розгорялось дедалі дужче: величезне, сліпуче штучне сонце.


Том Уеллс, який вартував коло залізної брами, сидів у бетонному бункері біля дороги, що вела до корпусу 37, і нудьгував.

Жовте світло на променевому індикаторі раптом почервоніло, наче хтось окропив його кров'ю. Це сталося несподівано, однак Том одразу ж зреагував на зміну. З блискавичною швидкістю натиснувши кнопку «тривога», він спустився в підземний хід променесховища.

Завили сирени. Уявні тишу і спокій атомного міста Мехіко-Занд, збудованого серед білої пустелі Нью-Мехіко, наче рукою зняло. Кілька тисяч охоплених страхом людей кинулися до сходів і ліфтів, що вели до лабіринта підземних захисних бункерів.

І в цю мить сталося найжахливіше, те, чого завжди боялись і що досі ніколи не траплялося.

Вогонь пробився крізь бетонні стіни і дах корпусу 37. На якусь частку секунди сліпучо-біла вогненна куля наче затрималася, потім стрибком відірвалася од землі і метнулася вгору, піднімаючись усе вище. Десь на висоті кількох сотень метрів вона перетворилася на сіро-чорну кулеподібну хмару, що поступово розвіювалась і тонкими смугами диму потяглася в пустелю.

Коли рятувальні команди, нарешті, наважилися вирушити туди, де був корпус 37, вони побачили там тільки сіру тверду горбисту масу — все, що лишилося від бетонної будови. Вогонь перетопив бетон і пісок у міцний камінь.

Люди в просякнутих водою захисних костюмах обережно зійшли з спеціальних машин і, важко ступаючи, почали обходити місце вибуху. В протиатомних мавках вони були схожі на химерних доісторичних тварин, що нишпорять по лісу, шукаючи поживу.

Через півгодини рятівники за невеличким земляним захисним валом знайшли непритомного шофера Джека Зонненфельда. Все його тіло було вкрите виразками від опіків. Спеціальною машиною шофера відвезли в санаторій у Мехіко-Занд, де його негайно поклали в окрему підземну палату. Після першої обробки опіків Джека кілька разів перекладали з однієї ванни до іншої, щоб змити з його тіла радіоактивні частки.

Джек весь час був непритомний. Лише через дві години він уперше розплющив очі, але нічого не побачив. Навколо панувала глибока ніч, страшна темрява. І раптом його знову осліпили біло-голубі промені нещадного сонця. Джек боязко склепив очі, щоб не бачити пекельного полум'я. Перед ним, наче кадри кінофільму, постали недавні події.

Важко навантажений електрокар, рипнувши гальмами, зупинився перед в'їздом на територію корпусу 37, яку охороняв вартовий.

Джек Зонненфельд глянув за браму. Невже Том Уеллс так і не вилізе з свого проклятого бетонного бункера? Чи довго доведеться чекати його в таку спеку, під палючим сонцем? Шофер сердито натиснув на клаксон. Потім опустив віконце і виглянув з кабіни.

— Гей, Том, мерщій! За годину я кінчаю роботу!

Але Тому, мабуть, до цього діла не було. Він наближався дуже повільно, не йшов, а повз, мов слимак.

Том підкинув порожню консервну банку, яка лежала перед його черевиком, таким влучним ударом, що вона пролетіла біля самого носа Джека і впала аж на другому боці дороги. Том — центральний нападаючий команди «Рівертаун атом». Такий удар під час гри — неминучий гол… Плечистий, спокійний, з почуттям власної гідності Том зупинився біля Зонненфельда.

— Документи! — процідив він крізь зуби.

Джек подав йому коричневу шкіряну папку з паперами і посміхаючись сказав:

— Що з тобою сьогодні, блоха вкусила?

Вартовий, примруживши очі і ні на мить не перестаючи жувати гумку, переглянув списані дрібним почерком формуляри, підвів голову і невдоволено зиркнув на Зонненфельда.

— Ти сьогодні двадцятий. Рух як на курорті. Такого ще не бувало, а на кожну машину після десятої потрібен спеціальний дозвіл. Яка там каша знову заварилась, хотів би я знати?

Похитуючи головою, Том відійшов назад і з гуркотом зачинив дверцята машини. За якусь хвилину Джек почув, що Том перевіряє вантаж. Біля корпусу 37 завжди доводиться довго чекати. Наче тут охороняють самого дідька! Може, і правду кажуть, що корпус 37 —це склад вибухівки…

Джек Зонненфельд знову розплющив повіки. Очі нестерпно боліли. Він дивився наче в темну, страшну діру, де не було нічого.

Склад вибухівки? Ходили чутки, ніби в корпусі 37 зберігаються величезні запаси вибухових матеріалів. Що було там насправді, не знав ніхто, хіба, може, Атомний слон… У цьому місті один про одного нічого не знає. Зонненфельд уже не перший рік возить довгасті стальні ящики від цеху очистки до корпусу 37. Якби це була вибухівка… Ні, ні, кілька тижнів тому повний ящик упав з машини на бетонну підлогу. І що ж сталося? Нічогісінько. Тільки хряснуло. Але ж ящики не гумові. Вантажник смертельно зблід. Робітник, мабуть, чекав, що з ящика вирветься вогняний сніп, як буває, коли здіймається ракета, і все злетить угору. Але тоді нічого не сталося. Джек навіть посміявся з вантажника, надто вже придуркувате обличчя було в хлопця. Чесно кажучи, Джек теж перелякався. Але в ящиках перевозили, мабуть, свинець або ртуть, а може, золото чи уран. А втім, що саме, Джеку байдуже. Ця робота дає йому гроші, значно більше грошей, ніж можна запрацювати деінде в благословенних Штатах. Та й робота трапляється ще небезпечніша, ніж тут! Досить згадати про Йозефа, його шкільного товариша, який злетів у повітря разом з вантажем нітрогліцерину… Тут тільки одне неприємне, оце осоружне чекання. Шофер ще і ще натиснув на клаксон. Клятий Том стає дедалі впертішим! Нарешті! Вартовий дозволив в'їхати.

Джек Зонненфельд увімкнув електромотори і натиснув на важіль швидкості. Машина важко рушила з місця і повільно проїхала крізь розчинену браму. До корпусу 37 лишалося два кілометри.

Через кілька хвилин сліди від гумових коліс машини відбилися на утвореній із спеціально навезеної землі контрольній смузі завширшки метрів десять. Розглядаючи в дзеркало сліди машини, Джек і гадки не мав, що бачить їх востаннє.

Двері корпусу 37 були широко розчинені. Зонненфельд зробив невеликий поворот і заднім ходом повільно в'їхав по схилу на платформу складу.

Завищали гальма, електрокар зупинився за кілька сантиметрів од дверей. Джек навіть у сні під'їхав би так же точно й акуратно, бо виконував те саме день у день. Він виліз з кабіни, відсунув засуви заднього борта і почав чекати. Минуло небагато часу, і з складу вийшли завідувач з вантажником. Джек ступив кілька кроків їм назустріч і привітався, приклавши два пальці до кашкета.

— Це вже втретє за тиждень. Ось документи.

Тут Зонненфельду спало на думку, що зараз його знову вилають… Він щоразу виходить з кабіни, а в корпусі 37 це інструкцією заборонено. Боже милостивий, що тільки не заборонено в цьому корпусі! В'язниця в порівнянні з ним просто рай. Що може трапитись, коли шофер вийде на хвилинку розім'яти ноги, поки пан завідувач зволить його помітити. Часи, коли такі інструкції сприймали серйозно, минули давно.

Завідувач кинув на Зонненфельда короткий, гострий погляд. Він уже відкрив рота, щоб вилаяти шофера, але роздумав і взяв у нього документи.

Он воно що! Ось чого йому дозволено залишитися на території корпусу. Виходить, про вчасне закінчення роботи годі й думати. Джек виліз на електрокар, вийняв з свинцевого контейнера один з ящиків. Біс його знає, чому ці стальні штуки ставлять ще й у свинцеві контейнери. А важкі які! Прокляття, якби така штучка впала комусь на пальці, то нігті підстригати вже не довелося б.

Джек рушив до складу, але вантажник заступив йому дорогу і майже вихопив ящик з рук шофера.

— Що це значить? То кажуть робити, а тепер уже не можна. Ти, мабуть, боїшся, що я завдам тим ящикам болю?

Робітник поклав вантаж собі на плечі.

— Я сам понесу, — сказав він, — на це є інструкція. Ти можеш, якщо тобі хочеться, обережно витягати ящики з контейнера.

Джек усміхаючись подивився йому вслід. Цей теж накладає повні штани від страху перед вибухівкою. Шофер плюнув на руки і взявся за роботу! Поки вантажник повернувся з корпусу, всі ящики стояли на платформі електрокара. Всі, крім одного. Джек оглянув їх і здивувався: як мало місця вони займають, коли стоять щільно один біля одного. Він поставив на місце останній ящик. Можна було б… Далі він нічого не встиг подумати. Вгору злетіли промені біло-голубого сонця…


* * *

Коли спалахнула сліпуча вогненна куля і стався вибух, хіміко-фізик Хріс Браун був за межами атомного міста. Він поспішав на будівництво тритієвого реактора. У велетенській пустелі, в її довжелезних піщаних дюнах, працювали численні екскаватори, крани і бетономішалки.

За дорученням технічного керівника Мехіко-Занда професора І. Ф. Стефсона Хріс Браун мав обговорити деякі важливі питання з керівниками будівництва.

Шофер Тедд О'Брайєн, що з деякого часу постійно возив Брауна, гірко посміхнувся і сказав:

— Мабуть, на місцевості, де випробовують танки, зручніше їздити, ніж тут. Розгортають величезну будову, а про шляхи й не думають. Пустеля велика. А бідний водій…

Раптом науковець і шофер помітили біло-голубе полум'я.

— Прокляття! Що це таке? — вигукнув Тедд О'Брайєн. Він зняв руки з керма і затулив ними очі. Машина ще прокотилася кілька метрів і застряла в піщаній ямі.

Хріс Браун, худорлявий блідий чоловік, скоцюрбившись сидів у машині. Він теж інстинктивно рвонув руки до очей. Сліпуче полум'я, немов рентгенівське проміння, висвічувало кожну кісточку на його руках.

— Атомний вибух! — вигукнув Браун.

Тедд О'Брайєн уже вистрибнув з машини, щоб підлізти під кузов, але згадав про Хріса Брауна і знову підвівся. Світло було жахливе.

— Виходьте, містер Браун, — сказав шофер, подаючи руку науковцю.

Браун важко встав, обережно виліз і сів на пісок. Це була хвора людина. Смертельні промені вже двічі настигали Брауна, а сьогодні застукали його втретє.

— Це, мабуть, корпус 37, — сказав О'Брайєн. — Знову загинуть люди.

Корпус 37? Склад? Хріс Браун Хотів підвестись, але О'Брайєн затримав його.

— Джек Зонненфельд мав сьогодні везти на склад плутоній, — згадав шофер.

— Скільки ящиків? — спитав Браун.

— Не знаю. Машину навантажують по-різному.

— Колись це мусило статися, — тихо промовив Браун. — Скажіть, Тедд, біля реактора є захисна зона?

— Щось тимчасове там зроблено: канава і кілька нір.

— Треба їхати туди. Вітер дме на нас. Коли радіоактивний пил опуститься на землю, це вам може зашкодити.

— Мені? — засміявся Тедд. — А про себе, містер Браун, ви забули?

— На мене це вже не впливає, Тедд. Мої кістки і так розм'якшені. А ви повинні берегти себе. Треба попередити про небезпеку людей, які не пішли у сховища, — Браун підвівся.

Біло-голубе сонце ще палало над місцем вибуху. Поступово почав утворюватися темно-сірий гриб. Від нього відокремлювались і піднімалися вгору найрізноманітніших форм криваво-червоні і жовті хмарки.

Над пустелею прокотився громовий гуркіт. Тедд О'Брайєн допоміг Брауну сісти в машину, зняв покривало з сидіння і накинув його на себе і вченого. Увімкнувши електромотор на найбільшу швидкість, він навпростець помчав до будівельного майданчика, де споруджували реактор.

Більшість робітників уже сиділи в сховищі — канаві з кількома довгастими заглибленнями-норами. Але кілька чоловік ще стояли на відкритому земляному насипу. Вони наділи темно-сині захисні окуляри і дивилися на красиве й водночас страхітливе видовище. Люди були вражені незвичайними контурами вогняної хмари, її яскравими, ніколи не баченими барвами. Помітивши Брауна і О'Брайєна, що вилізли з машини, накриті покривалом, чоловіки на насипу спершу розсміялись. Але, побачивши жовте, воскове обличчя хворого на променеву хворобу вченого, злякались.

— Скоріше в захисну канаву! — крикнув О'Брайєн. — Чи, може, ви хочете попасти під смертельні промені? Тож атомний вибух!

На насипу були робітники, які знали Тедда. Вони одразу послухалися його. Один за одним всі спустились у захисну канаву.

Тедд обережно відвів Брауна вниз і, звернувшись до робітників, гукнув:

— Звільніть місце для хворого!

— Ну, ну, Тедд, мені ще не так погано, — посміхнувся Браун.

— Що це на вашому покривалі? — спитав у Тедда один з робітників.

Темна шерстяна матерія була припорошена білим пилом. Робітники злякано оглянули свій одяг, але він був забруднений і на ньому не можна було розглядіти радіоактивного пилу.

— Свинство!

— Тут людина нічим не гарантована від страшної небезпеки!

— Вони пускають угору таку прокляту штуковину, а ми й гадки про це не маємо.

— А потім, певно, скажуть, що то був тільки пробний дослід!

— З нами це можна робити. Нам потім видадуть грошову допомогу!

— Ще невідомо, Бен, чи ти її одержиш. Може, раніше віддаси богу душу.

Від цікавості, з якою робітники допіру дивилися на вибух, що стався за кілька кілометрів, не лишилося й сліду. Робітників охопило почуття гіркоти. Френк Говен, будівельник, промовив, наче міркуючи вголос:

— Невже на всій земній кулі вже немає безпечного місця?

— Здається, в повітря злетів склад.

— А скільки при цьому загинуло нашого брата?

— Троє, четверо. Шофер, певно Зонненфельд, і працівники складу.

Хріс Браун випростався. Він трохи відпочив.

— Я здогадуюся, яка була причина вибуху. Мабуть, неправильно розмістили ящики з плутонієм.

— Розмістили? Навіщо виробляти таке паскудство! Може, то ще й бомби.

Чоловік, який стояв біля входу в довгу нору, промовив:

— Продукція атомного міста цілком безпечна.

Всі розреготалися.

— Безпечна, йолопе! Ти б ще сів на ящик!

— Добре підсмажився б, — зауважив Тедд О'Брайєн.

— Кинути б цю роботу зовсім, — пробурмотів хтось. — Вони набивають собі кишені, а ми лягаємо кістьми.

— Лайка не допоможе, — сказав Хріс Браун. — Треба щось робити проти цього. Я вже давно говорив, що тут небезпечно…

Робітник, який стояв біля входу в нору, повільно підійшов до Брауна і тихо промовив:

— Послухайте! На мою думку, небезпечно сіяти тут паніку і підбурювати проти керівництва атомного міста…

Тедд О'Брайєн легенько відштовхнув чоловіка од Брауна і пригрозив йому:

— Прикуси язика, Адамс, інакше ми тобі покажемо, що небезпечно.

Тедд узяв Адамса за плечі і виштовхнув його в сусідню нору. Всі робітники розсміялись, а Тедд ще й відчитав Адамса:

— Я тебе завжди вважав порядним хлопцем, а ти заради долара підслуховуєш, що люди балакають.

— Дивіться, — вигукнув один з робітників, — який сніжок падає.

Легкий вітерець проніс над канавою білі пластівці пилу. Робітники завісили вхід у землянку ковдрою.

— Ми тут більше не працюватимемо, — заявили кілька робітників. — Профспілка повинна підтримати нас, чуєш, Тедд?

О'Брайєн був активістом профспілки.

— Неодмінно підтримає. Ви тут на власній шкурі відчуваєте, що таке випробування ядерної енергії, — сказав Тедд. І показав рукою в напрямі атомного міста.

— А правила безпеки? — енергійно розмахуючи руками, запитав Френк Говен. — Як це може корпус злетіти-в повітря? Хіба нам не твердили завжди, що таке ніколи не може трапитися?

Хріс Браун спробував роз'яснити людям, що коли неправильно розміщувати ящики з плутонієм, неминуче станеться вибух. Браун уже кілька місяців тому підготував і подав дирекції доповідну записку про це, але його пропозиції відхилили.

— У фірми, мабуть, знову не вистачило доларів? — глузливо запитав робітник.

— Доларів у них багато, — зауважив О'Брайєн, — але не для нас. Нам треба… — Тут він помітив, що Брауну важко сидіти і той от-от упаде. О'Брайєн підхопив ученого і гукнув Говену: — Давай, Френк, віднесемо його в машину. Містера Брауна треба негайно відвезти в санаторій.

— Зараз? — запитав той.

Навколо все ще падав білим сніжком дрібний порох.

— Я побуду тут, Тедд, — слабким голосом попросив Браун. — Минеться.

Але шофер і слухати не хотів.

— Це безглуздя, містер Браун. Я вас відвезу в санаторій. Хоч би при цьому злетіла в повітря половина атомного міста. Я вже раз возив вас у такому стані. На мою думку, в санаторій повинні поїхати всі, хто стояв на горбі і одразу не пішов у сховище. Бери, Френк!

Вони винесли Брауна і попрямували до машини. Над пустелею все ще висів велетенський гриб, його верхні шари несло вітром далі.

В сусідній землянці сидів Адамс.

— Ходімо з нами! — суворо гукнув йому Тедд. — Тут ще загинеш, а в тебе п'ятеро дітей…

Уже в машині Тедд пильно глянув на Адамса і сказав:

— Думаю, що ти триматимеш язика за зубами і ми лишимося друзями! Інакше…

Коли машина покотилася по колії, наїждженій в пустелі грузовиками, Браун застогнав. Шофер нахилився до хворого:

— Потерпіть, містер Браун. Ви нам ще потрібні. Чули ж, що люди кажуть? Треба щось робити.

Через півгодини всі четверо лежали у ванні, змиваючи з себе радіоактивний пил. Незабаром санаторні машини привезли з будівництва й інших робітників.


* * *

Лекс Шпрінгер нервово перебирав пальцями лівої руки клавіші розмовного апарата. Він тримався зовсім не так спокійно, як належало керівникові служби безпеки атомного міста Мехіко-Занд. Час від часу Шпрінгер кидав збентежений погляд на обличчя директора, якого прозивали Атомним слоном.

Директор атомного міста Брекдорп — спітніла м'ясна туша вагою понад сто двадцять кілограмів — сидів у величезному глибокому кріслі, не зводячи очей з прикріпленого до стіни індикаторного щита, його звичайне жовтувато-біле світло забарвилось у червоний колір. Дебела права рука директора лежала на письмовому столі. В просторому кабінеті не було жодного вікна. Складний кліматичний прилад підтримував у кімнаті постійну температуру і освіжав повітря. Робочий кабінет Брекдорпа вважався одним з небагатьох цілком захищених від променів приміщень міста Мехіко-Занда.

Брекдорп стиснув кулак і невдоволено стукнув ним по письмовому столу.

— Ви бачите червонувате світло? Весь щит мерехтить! Навіть у власному кабінеті не можна бути гарантованим від проклятої радіоактивності! Це свинство, Шпрінгер, страшенне свинство, і винні в ньому принаймні на дев'яносто процентів ваші люди.

Крекчучи, він вийняв шовковий носовичок і старанно витер мокре від поту обличчя.

Коли Брекдорп хвилювався, він обливався потом. Та хіба можна не хвилюватись? А кліматичний прилад, що це за конструкція? Справжній брак! Поставиш прилад на двадцять два градуси, жарко, немов у печі, а при двадцять одному градусі починаєш мерзнути. Коли ж він встановлював пристрій на двадцять один з половиною градуса, йому здавалося, що погіршується фільтрація повітря. І це у вік атомної бомби! Брекдорп наказав встановити новий прилад. Деталі для нього вже привезли і завтра мали закінчити монтування. І от маєш… Саме сьогодні трапилося це свинство з корпусом 37.

Лекс Шпрінгер тільки знизував плечима, слухаючи докори Брекдорпа.

— Нам треба спершу точно встановити, як це нещастя сталося. Досі ми знаємо лише…

Тут задеренчав зумер розмовного апарата. Шпрінгер відповів і увімкнув гучномовець.

— Санаторій, Бердслей, — доповіли з апарата.

— А, доктор Бердслей! — Шпрінгер відкашлявся і спитав: — Як почуває себе Зонненфельд?

— Пацієнт оце тільки опритомнів. На його тілі сильні опіки. Дихання і серцебиття дуже порушені. Радіоактивні промені…

— Його можна допитати? Він уже що-небудь сказав? — перебив лікаря Шпрінгер.

— Ні, — голос з гучномовця звучав невдоволено. — Шок, а також вплив променів і тиску спричинилися до того, що Зонненфельд втратив зір, слух і мову. Ми намагалися встановити з ним хоч якийсь контакт, помацуючи найменш обгорілу ліву руку. Але досі наші зусилля успіху не мали.

— Дякую, докторе, — Шпрінгер закрив блокнот і глянув на розмовний апарат. — Зонненфельда можна врятувати?

— Ні, неможливо, — відповів лікар. — Самі тільки опіки незабаром призведуть до смерті. На наш погляд, потерпілий протягне сорок, найбільше п'ятдесят годин.

— Дякую, — Шпрінгер нервово провів нігтем по пластикатовій палітурці блокнота.

— Докторе, — знову заговорив він в апарат, — спробуйте будь-що встановити з хворим контакт. Тільки він може сказати, як сталося нещастя. Дякую, докторе.

Щось тихо клацнуло. Шпрінгер і Брекдорп лишилися на самоті… Атомний слон не зводив погляду з прикріплених до стіни променевих індикаторів. Він дивився, недовірливо примруживши очі. Здавалося, крім індикаторів, для нього нічого в світі не існує.

Шпрінгер натиснув якісь кнопки розмовного апарата і сказав:

— Прошу містера Чанволда.

Коли той озвався, Шпрінгер коротко запитав:

— Як ідуть рятівні роботи?

— Том Уеллс, один з вартових, наш чоловік…

— Знаю, кажіть коротше, Чанволд.

— Слухаю, — промовив той. — Отже, Уеллс показує, що приблизно за тридцять хвилин до того, як стався нещасний випадок, на територію складу в'їхав Зонненфельд із сорока ящиками плутонію. Ящики були запаковані згідно з інструкцією. В нас є відомості про те,» що вантажник Робін за три години до вибуху покалічив собі праву руку. Робіна і завідувача досі не знайдено. Мабуть, вони загинули. — Чанволд зробив паузу.

Шпрінгер вистукував пальцями по столу якийсь марш.

— Спеціалісти вважають, — знову почав Чанволд, — що реакція сталася поблизу вантажної платформи складу або навіть на самій платформі. Група розвідників-шукачів усе ще визначає розміри зараженої променями місцевості.

— Атомне місто заражене? — спитав Брекдорп.

— Зараженість самого міста Мехіко-Занда, на думку спеціалістів, незначна. В житлові квартали Рівертауна стійкі частки радіоактивного пилу не попали. Повітряні течії сприятливі для міста — радіоактивні продукти розпаду, а також сполуки плутонію та їх пари віднесло в пустелю. І все-таки, оскільки відстань невелика, інтенсивність гамма-променів, що звільнилися під час вибуху, була в місті досить значною.

Брекдорп зітхнув.

— Дозволю собі додати ще таке, — сказав Чанволд. — У центральній реєстратурі підраховують, скільки є матеріалу в корпусі 37, тобто скільки його там було перед вибухом.

— Усе, Чанволд?

— Сподіваюся, через п'ятнадцять хвилин я зможу повідомити вам нові дані.

— Він доповідає занадто багатослівно, — зауважив, незадоволено скривившись, директор атомного міста.

Шпрінгер мимоволі примружив очі. Брекдорп, виходить, уважно прислухався до розмови, а вдавав, ніби його цікавлять тільки індикатори на стіні.

— Дозвольте резюмувати, — почав Шпрінгер. — Отже, ми тепер дещо знаємо. По-перше, нещастя сталося тоді, коли вивантажували ящики з плутонієм. По-друге, дуже можливо, що Зонненфельд, зовсім не обізнаний з атомною фізикою, порушив інструкцію і залишив свій електрокар у небезпечній зоні. Може, він хотів допомогти скаліченому Робіну вивантажити ящики. По-третє, вибух є наслідком якогось порушення інструкції. Невідомо тільки якого. По-четверте, встановлено, що реакція розвивалася порівняно повільно, принаймні початкова. Зонненфельд мав час відбігти на кілометр. Немає доказів того, що його кинуло на землю силою вибуху чи повітряної хвилі. Та це і неймовірно. Якби всі сорок ящиків вибухнули разом, Зонненфельд згорів би на місці. Тим часом після першої реакції він мав змогу відбігти.

Брекдорп, здавалося, спокійно слухав міркуванню свого начальника служби безпеки, але його сірі, немов у щупака, очі сердито метали іскри.

— Ви забуваєте одне, Шпрінгер. У повітря злетіли цінності на мільйони. Навіщо, хай йому чорт, складаються правила безпеки?.. Необізнаний з атомною фізикою Зонненфельд, — глузливо повторив він. — Що ж, по-вашому, в майбутньому шоферами і вантажниками треба брати людей, які склали державний іспит з атомної фізики? Безглуздя! А як виникла ланцюгова реакція? Адже ємкість кожного ящика менша за критичну кількість плутонію. А ящики були упаковані за інструкцією. — Брекдорп нетерпляче обмахувався носовичком.

Шпрінгер кивав головою в знак згоди. Він старанно гортав якусь книжечку з тоненькими аркушиками-картками. Літери на них були такі маленькі, що їх можна було прочитати лише з допомогою лупи. Шпрінгер замислився, бурмочучи якісь прізвища:

— Бромлей, Браус, Браун… Ага, правильно, Хріс Браун. Так воно, мабуть, і є.

Брекдорп знову дивився на світлову таблицю.

— Ви пригадуєте лист, який хіміко-фізик Хріс Браун місяців десять тому написав керівництву атомного міста саме в питанні транспортування плутонію? Пропозиції Брауна обговорювалися на засіданні вченої ради. Їх підтримали професор Стефсон і професор Метіус. Професор Кальман виступив проти, і пропозицію відхилили вісьма голосами проти чотирьох.

— Будь ласка, без вступних промов, — нетерпляче перебив його Брекдорп.

Шпрінгер відкашлявся. Потім узяв лупу в руки і повів далі:

— Браун твердив тоді, що коли на складі зберігати дві тисячі ящиків плутонію, навіть суворо додержуючись правил, кількість активних нейтронів зросте в такій мірі, що можлива порівняно швидка ланцюгова реакція.

Розміри такої катастрофи було показано в доданих до листа підрахунках. Друга небезпека виникає одразу ж, як тільки хтось порушить інструкцію про зберігання кожного стального ящика в свинцевій оболонці. Браун підрахував, що досить поставити поруч тридцять два ящики, як станеться вибух. Тому він настійно пропонував використати для транспортування цього надзвичайно небезпечного матеріалу ящики іншого виготовлення. — Шпрінгер тицьнув лупою в книжечку. — Далі тут записано, що в корпусі 37 не можна тримати більше тисячі ящиків. Ну, це вже, — Шпрінгер потягнув себе за кінчик носа, — так би мовити, в минулому.

— А чому відхилили пропозицію Брауна? — спитав Брекдорп.

— Вчена рада відхилила пропозиції, вважаючи, що заміна стального ящика «ящиком Брауна» призведе до порушення інструкції про збереження плутонію. А це означає, що виникає нова небезпека.

— Пригадую, — кивнув Брекдорп головою. — Це питання обговорювалося тоді досить детально…

Його перервав зумер розмовного апарата. Шпрінгер натиснув на клавіші. Почувся голос Чанволда:

— Надійшли дані про поранених. В атомному місті і Рівертауні не виявлено уражених променевою хворобою. Зате на будівництві нового реактора таких є кілька чоловік. Вони пізно пішли в сховище і були опромінені. Серед уражених два бетонники, один інженер, три шофери і вчений.

— Сім чоловік, цілком досить! — схопився за голову Брекдорп.

— їм уже подано медичну допомогу, — повідомив Чанволд.

— Хто цей учений? — запитав Брекдорп.

— Хіміко-фізик Браун, — відповів Чанволд. — Хріс Браун.

Він іще щось сказав, але ні Брекдорп, ні Шпрінгер його більше не слухали. Вони дивилися один на одного. Шпрінгер просто не наважувався висловити те, що думав його шеф.

— Здається, Браун довів свою теорію на практиці, — промовив Брекдорп. — А яка ваша думка?

Тепер Шпрінгер мусив зробити такі висновки, яких від нього чекав директор атомного міста.

— Під час вибуху Браун був поблизу корпусу 37, — сказав Шпрінгер. — Зонненфельд порушив інструкцію і поставив ящики не так, як слід. Треба встановити, з яким шофером їхав Браун. Можливо, вчений ціною нещасного випадку хотів довести правильність своєї теорії.

Брекдорп кивав головою, заохочуючи Шпрінгера.

— Браун прагнув помсти. Він підмовив Зонненфельда поставити ящики не так, як вимагає інструкція. Між іншим, Браун уже раз хворів на променеву хворобу. Це було тоді, коли він розбив ампулу з соляним розчином — дуже важливим радіоактивним ізотопом!

Шпрінгер не нагадав, що Браун тоді кілька тижнів боровся з смертю, що він згодом знову, рискуючи життям, запобіг катастрофі.

Міркування Шпрінгера, очевидно, сподобалися Брекдорпу.

— З'ясуйте от що, — сказав шеф. — По-перше, чому Браун опинився на будівництві. По-друге, якщо в нього було якесь завдання, то від кого він його дістав. По-третє, як прізвище його шофера. Той факт, що в корпусі 37 знищено цінності на мільйони, викликає підозру. Це явний саботаж.

— Авжеж, саботаж, який ставить на карту життя людей! Двох убито. Це вже встановлено. Третій, Зонненфельд, теж помре. А що коли Браун мав доручення, скажімо, від професора Стефсона поїхати на будівництво?

— З'ясуйте все, Шпрінгер, і про наслідки доповісте особисто мені.


* * *

День згасав. На атомне місто Мехіко-Занд швидко спадали сутінки. Цементні ходи між бетонними корпусами лабораторій і будинком управління освітлювалися потужними прожекторами. Люди в захисних костюмах обходили вулиці міста, намагаючись встановити ступінь радіації. Слідом ішли спеціальні машини, від яких тяглися гумові шланги. З цих вмонтованих в одяг розвідників шлангів весь час текла вода, змочуючи захисний костюм. Шланги розмотувались або намотувались на барабан залежно від того, наскільки розвідники віддалялись од машин. Вода оберігала людський організм від проникнення нейтронів, які викликають небезпечну променеву хворобу.

В атомному місті не лишилося жодного куточка, якого не обслідували б розвідники. Вони наносили на карту міста все нові цифри, і поступово в них склалося повне уявлення про ступінь зараженості кожної вулиці радіацією.

Тим часом Брекдорп запросив до себе керівних учених атомного міста. В його кабінет зайшли професори І. Ф. Стефсон — технічний керівник міста, Джек Кальман — начальник першого відділення і Мерлан Метіус — начальник другого відділення. Крім них, на нараді ще був Лекс Шпрінгер.

Після того, як Брекдорп коротко поінформував про події, Стефсон сказав:

— Таким чином можна гадати, що вибух стався внаслідок неправильного розміщення ящиків з плутонієм на вантажній платформі.

— Навмисно неправильного розміщення, — пробурмотів Брекдорп.

Стефсон трохи помовчав, потім спокійно повів далі:

— Отже, це навмисно неправильне розміщення, без сумніву, допустив Зонненфельд. Чи розумів він небезпечність своїх дій? Вантажник і завідувач складу знали, чим це загрожує. Якщо припустити, що ящики так поставили навмисно, тоді слід вважати це саботажем, причому злочинці свідомо ішли на загибель. Чи встановлено причини, — звернувся професор до Шпрінгера, — які спонукали одного або всіх трьох покінчити самогубством?

— На мій погляд, містер Стефсон, — втрутився Брекдорп, — зараз немає рації відгадувати такі шаради. Облишмо це для містера Шпрінгера, який провадить розслідування. Справа і так дуже неприємна. Я вже розмовляв з президентом нашої корпорації. Містер Еверет прикро вражений. Він висловив жаль з приводу загибелі людей і наказав видати грошову допомогу сім'ям убитих і поранених. — Брекдорп замовк і обвів поглядом учасників наради. — Досі ніхто не сказав ні слова про збитки, яких завдала катастрофа. А президента компанії, певно, найбільше непокоїли саме мільйонні збитки!

— Між іншим, — сказав директор Мехіко-Занда, — президент вважає зрозумілим для кожного, що цей гідний жалю випадок слід тримати в найсуворішій таємниці. Я наказав перевіряти всі особисті листи. Причини вам зрозумілі.

Він знову пильно подивився звуженими очима на співробітників. Але ніхто нічим не виявив невдоволення. За кілька років роботи вони вже звикли до суворої цензури. Зрештою, атомне місто Мехіко-Занд і житлові квартали Рівертауна не курорт. Всі знали, що під час війни, коли в Лос-Аламосі створювали першу атомну бомбу, з людьми, які там працювали, поводилися ще суворіше.

Брекдорп глибоко вдихнув повітря.

— А тепер прошу професора Стефсона зробити загальну оцінку ситуації. Сподіваюся, тим часом розвідники закінчать обстежування і ми матимемо повне уявлення про радіоактивну зараженість атомного міста.

Професор Стефсон, трохи нахилившись уперед, заговорив:

— Вимірні інструменти показали силу вибуху, еквівалентну двом тисячам тонн тринітротолуолу. Звільнення енергії спочатку відбувалося повільно, а потім швидкість процесу зросла, мабуть тому, що ящики сплавилися, між собою. Наприкінці реакція набрала сили, якої вистачило, щоб знищити всі наші запаси плутонію.

Ці висновки, здавалося, нікого особливо не вразили. Стефсон методично викладав свої міркування далі:

— Лише сприятливий напрям вітру захистив атомне місто і Рівертаун від цілковитого зараження. Якби не це, нам довелося б негайно евакуювати людей згідно з інструкцією щодо катастрофи А-1. Тепер, одразу ж після того, як найбільші за розміром радіоактивні частки осядуть, треба доручити спеціальним командам змити цементні дороги і корпуси. Води у нас досить. Осідання радіоактивного пилу триватиме годин п'ятдесят. Після цього команди можуть розпочати роботу. Радіоактивна вода по підземній системі каналізації потече в зону звалища. Таку дезинфекцію, можливо, доведеться повторити кілька разів. Прошу зважити на те, що тоді у нас, хоч і тимчасово, може не вистачити води. На щастя, Рівертаун не заражений радіоактивністю.

Брекдорп нетерпляче тарабанив пальцями по столу.

— Дві тисячі тонн тринітро, — директор з підкресленим невдоволенням скоротив назву вибухової речовини, — це ж, дорогий професоре, надзвичайно мало. Якщо мене не зраджує пам'ять, сила вибуху плутонієвої бомби досягає чотирьохсот тисяч тонн, а воднева бомба заміняє п'ятнадцять-тридцять мільйонів тонн вибухового матеріалу. А тут ідеться про дві тисячі тонн. На мою думку, роботу у відділах можна спокійно вести далі. Адже люди здебільшого користуються підземними ходами, куди не проникає радіація. А яка ваша думка, Шпрінгер?

Той знизав лівим плечем і акуратно струсив попіл з сигарети у невеличку попільничку.

— Мабуть, треба почекати висновків керівника променевої контрольної станції. Може, щось скажуть професор Метіус і професор Кальман?

Начальники відділень перезирнулись. Не було жодної наради, на якій ці двоє висловили б однакову думку з того чи іншого питання. Мерлан Метіус, який завжди керувався тільки науковими міркуваннями, завжди обстоював свої погляди одверто і різко. Джек Кальман у науковій роботі теж додержувався точності, але наслідки своєї діяльності ставив на службу особистому честолюбству. Зовні Кальман був непоказним — сірий, худорлявий, лисий чоловічок. А Метіус широкоплечий, довгорукий здоровило з міцною грудною кліткою; лише ноги в нього були короткуваті.

У відповідь на питання Шпрінгера Метіус одразу ж загримів густим басом:

— Отже, містер Шпрінгер хоче, щоб за нього говорив хтось інший. Це й правильно! Коли людина в якійсь справі нічого не розуміє, то й не треба удавати з себе знавця. Колега Стефсон уже висвітлив питання про можливість відновлення роботи. Насамперед треба позбутися радіоактивного пилу, який протягом п'ятдесяти годин осідатиме на атомне місто. — Професор виставив уперед широке підборіддя і закопилив нижню губу; його брови нависли рівною лінією над сірими очима. — На мою думку, можна дозволити відновити роботу тільки після того, як команди розвідників перевірять радіоактивність повітря в коридорах і кімнатах. Ви знаєте — саме в моєму відділенні зараз проводяться дві спішні і серйозні дослідні роботи. Через вибух ці роботи припинено, причому не на день чи два. Знищення запасів плутонію змушує нас відкласти роботи на багато місяців, а може, і років. Тому вважаю найважливішим і першочерговим завданням спорядження тритієвого реактора.

Професора Кальмана брала нетерплячка. Він нервово совався в кріслі, очевидно боячись проґавити слушний момент для викладу своєї думки. Професор набрав повні груди повітря, стежачи за тим, коли Метіус закінчить речення.

— Містер Брекдорп! Колеги! — Кальман обвів очима присутніх. — Ми знаємо, що разом з корпусом 37 висаджено в повітря цінності на мільйони доларів. Це начебто нещасний випадок. Але я не вірю, що стався нещасний випадок, і не можу приєднатися до такої думки, бо певен у надійності наших правил безпеки. Чи, може, хтось має сумніви щодо цього? А коли ні, то пропоную, щоб наш шановний директор, — професор зробив уклін Брекдорпу, якого той, здавалося, і не помітив, — вжив потрібних заходів і викрив злочин проти Сполучених Штатів. А це таки злочин. Ми повинні за всяку ціну не допустити повторення такого удару. Колега Метіус оплакував тут загибель плутонію. Він має рацію. Це справді тяжкий удар. Проте, гадаю, ми встигнемо збудувати новий корпус 37 і зробити значні запаси тритію, перш ніж друге відділення доведе свої «спішні» дослідницькі роботи до стадії випробування. — Професор замовк і випростався в кріслі.

Вже перші слова Кальмана насторожили Метіуса. Тепер він так розлютився, що ладен був накинутися на свого сухорлявого колегу.

Атомний слон підняв руку і примирливо сказав:

— Прошу вас, не зчиняйте сварки, ми і так маємо досить клопоту. Приймаються пропозиції професора Стефсона і професора Метіуса: одночасно з очищенням міста від радіоактивного пилу проведемо перевірку службових приміщень. Роботу у відділах відновимо після того, як дозволять контрольні команди. Треба також перевірити правила безпеки і правила контролю. Всім начальникам відділень і керівникам груп негайно приступити до роботи. Будь ласка, — звернувся директор до Стефсона, — візьміть цю справу в свої руки. До речі, вам доведеться, професоре, підшукати нових працівників для лабораторії В-24. Ваш співробітник Браун під час вибуху був на будівництві реактора і там разом з кількома іншими особами потерпів від радіоактивних променів.

— Браун? — схопився Стефсон. — Йому знову не пощастило! — Професор засмучено похитав головою.

— Це ви послали Брауна на будівництво реактора? — запитав Лекс Шпрінгер, нахилившись до професора Стефсона.

— Я. Він мав перевірити там деякі проекти, безпосередньо пов'язані з його роботою в лабораторії. Ідеться про…

— Дякую, дякую, — перервав його Брекдорп. — Містер Шпрінгер запитав про це лише тому, що Браун звичайно не виконує доручень за межами міста. — Директор підняв обидві руки, оглянув по черзі співробітників і сказав: — З цим кінчили. Треба починати все з початку. Віддамо цьому всі свої сили.


* * *

Берд Магон, секретар американської секції Міжнародного товариства по мирному дослідженню, влаштував прийом на честь професора променевої медицини Джеймса Стефсона. Холл великого будинку поступово спорожнів. Люди, які вийшли звідси цієї сніжної зимової ночі, належали до різних верств населення Нью-Йорка.

— Це був Нью-Йорк, — посміхаючись сказав Берд Магон професорові Стефсону, — білий, чорний і жовтий Нью-Йорк, люди різних професій: робітники, службовці, вчені. Я б хотів знати, чи є інша організація, здатна зібрати таку численну публіку. Це я вас прошу підкреслити, — звернувся Магон до журналіста Стіпса, представника газети «Нью-Йорк уікенд». — Так і напишіть: Джеймса Стефсона привітали представники всіх верств населення.

Сухорлявий журналіст, який в свої неповні сорок років устиг побувати в усіх частинах світу, посміхнувся і відповів:

— Як на це реагуватимуть, ви самі знаєте. Наші противники скажуть, що це були комуністи.

Джеймс Стефсон, батько технічного керівника Мехіко-Занда, кругленький, привітний дідок, схожий на лагідного чиновника, зауважив:

— Не знаю, чи добре бути комуністом, але певен, що ми повинні співробітничати з комуністами, інакше наша планета загине.

— Я теж думаю, що деякі особи не будуть у захваті від сьогоднішньої зустрічі, — сказав Барн Кальман і в першу чергу подумав про свого батька. Професор Джек Кальман, мабуть, не підозрював, що його син провів вечір у такому товаристві.

Берд Магон попрощався з Кальманом і професором Стефсоном.

— Може, зайдете до мене, Магон? Випили б по чарці, га? — спитав професор.

Магон заперечливо хитнув головою:

— Ні, ні, пробачте, професоре, але мене чекає Мері.

— Магон півроку як одружився, а в нього все ще медовий місяць, хоч з Мері він знайомий уже вісім років, — засміявся Барн.

Барн допоміг професорові надіти пальто, після чого всі втрьох — Стефсон, Барн і Стіпс — вийшли.

На вулиці біля будинку все ще юрмилися люди, які чекали професора. Натовп перепинив рух автомашин і автобусів. Коли професор показався в дверях, залунали вигуки:

— Стефсон! Стефсон! Стефсон!

Якийсь автомобіліст натиснув на клаксон, до нього одразу ж приєднались десять, двадцять інших сигналів. Вулиця сповнилася привітальними вигуками і звуками автомобільних сирен. Люди махали руками, капелюхами і кричали:

— Ура Стефсону! Ура Стефсону!

На сходах будинку поруч з Бердом Магоном стояв маленький професор, з вигляду зовсім не герой, не кінозірка, не генерал і не спортсмен, яких звичайно вшановують у Нью-Йорку. Ні, то стояла літня людина з виразом ніяковості на рум'яному обличчі. Професор був зворушений, зняв капелюха і почав ним розмахувати, наче веслував обома руками, закликаючи до тиші.

Він, мабуть, хотів щось сказати, та це йому не вдавалося.

— Ми не хо-че-мо бомб! Не хо-че-мо бомб! — хором кричав натовп білих, чорних і жовтих людей, молодих і старих, чоловіків і жінок.

— Ми не хо-че-мо бомб! Ура Стефсону! Стефсон, Стефсон!

Ці вигуки танули в шумі автомобільних клаксонів. А на гранітних сходах стояв невисокий чоловік з черевцем, збентежений, майже безпорадний і погладжував правою рукою сиве волосся. Нарешті йому пощастило сказати кілька слів:

— Що залежить від мене…

Барн Кальман схопив Стіпса за руку і запитав:

— Здорово, га?

Але Стіпс відмахнувся од нього. Він щось нотував, фотографував і знову нотував.

То була чудова демонстрація на честь людини, яка багато років свого життя віддала справі миру, боротьбі проти ядерної зброї, збереженню здоров'я людей. На Стокгольмській конференції він разом з представниками всіх країн світу від імені американського народу виступив з підтримкою радянської пропозиції про припинення ядерних випробувань.

У старого професора з'явилися сльози на очах. Опираючись на руку Магона, він зійшов на тротуар.

— Цього не треба було дозволяти, Магон! Ми ж ще не перемогли.

— А навіщо ждати, професоре, перемоги? — спитав Барн Кальман. — Сотні, тисячі таких демонстрацій треба проводити і день у день звертатися до совісті уряду. Це ж… — показав він на юрму.

— Це ще нічого не значить, друже, — Стефсон хитнув головою. — Добрий організатор може так усе влаштувати, що ці люди через дві години кричатимуть біля сусіднього будинку.

— Ні, Стефсон, ці люди не кричатимуть біля сусіднього будинку, — озвався Магон. — Заради кого ж ви тоді боретесь, коли не вірите людям? Заради кого, скажіть?

Вигуки вщухли, люди потроху розходилися, вулицею вже знову сунули автомашини. З ревінням промчав поліцейський автомобіль.

— Заради кого? — перепитав Стефсон. — Заради людей, звичайно, щоб люди могли жити спокійно. Може, сьогодні вони ще не вірять страшній правді, може, я для них просто нова сенсація. Не забувайте, що ми живемо в Америці, Магон.

Берд Магон похитав головою і сказав:

— З такими людьми ми могли б примусити Вашінгтон підписати угоду про заборону атомної зброї та припинення ядерних випробувань і спонукати атомну комісію працювати лише над проблемою мирного використання атомної енергії.

Біля будинку все ще юрмилися люди. Під'їхали машини професора і його друзів. Магон попрощався з своїми гістьми і сказав:

— Пробачте, але мені справді треба йти до Мері. Джон Стіпс попрямував до свого автомобіля. Стефсон гукнув йому вслід:

— Ми вас чекатимемо, Стіпс!

Варну Кальману професор запропонував сісти в своє авто. Уже в машині він сказав:

— Протягом багатьох років я борюся проти атомної зброї. Ейнштейн і його однодумці в роки війни хотіли перешкодити створенню бомби, та це їм не пощастило. Можливо, сьогодні ми зробили крок уперед, але треба пам'ятати, що викликати в людей ентузіазм легше, ніж переконати в істині.

— В чому ж полягає ця істина? — запитав Барн Кальман, повернувшись до професора.

— В тому, друже, що мало хто знає, наскільки ми всі заражені, скільки стронцію 90 вже є в наших тілах. Але ви фізик-атомник.

Барн Кальман дивився просто перед собою і нічого не відповів.

Через півгодини вони сиділи втрьох у квартирі Джеймса Стефсона. Економка старого професора подала їм закуску. Барн Кальман наповнив келихи вином.

Стефсон неспокійно походжав по просторій кімнаті. Показавши на книги й журнали, що лежали скрізь, він промовив:

— Ми знаємо багато, дуже багато. Ми нагромадили жахливі знання і вже є чимало людей, які своїми стражданнями підтвердили наші висновки.

— Жертви Хіросіми та їх нащадки — це наше вічне прокляття, — кинув Джон Стіпс. — Я їх бачив, професоре.

— Я теж, — промовив Стефсон. — Американський народ також заражений променевою хворобою. Скільки вже сьогодні народжується у нас неповноцінних дітей. Ми повинні домогтися, щоб атомна зброя була заборонена і, отже, ядерні випробування більше не проводилися.

— У Вашінгтоні є люди, які вважають, що Стокгольмські рішення — це нова перемога Москви, — зауважив Стіпс.

— Не знаю, — сказав Стефсон. — Ті, що стояли сьогодні біля будинку Магона, з Москвою не мають нічого спільного. Вони хочуть лише одного: щоб люди більше не гинули від атомних і водневих бомб. — На обличчі професора лягла тінь глибокої туги. Запросивши гостей до столу, професор розвивав свою думку далі: — Люди живуть, а що буде з майбутніми поколіннями? Ми знаємо, що з ними може статися: захворювання на рак, розм'якшення тканин кісткового мозку. — Раптом старий учений випростався і вигукнув: — Зараз більшість променевих часток висить у стратосфері, критичної межі ще не досягнуто. Поки радіоактивне проміння повністю проникне в нашу атмосферу, мине кілька десятків років! Тоді людям загрожуватиме зараження від опадів, через їжу…

Сивий сімдесятирічний Джеймс Стефсон, доктор і професор медицини, доктор філософії, доктор природознавчих наук, почесний доктор численних університетів багатьох країн світу, керівник інституту променевих захворювань простяг руки, і цей жест свідчив про безпорадність.

Барн Кальман і Джон Стіпс мовчали. Журналіста явно мучила якась думка. Нарешті, він звернувся до професора:

— Якщо я вас правильно зрозумів, професоре, ви вважаєте, що і в нас, у Сполучених Штатах, зростає небезпека променевих захворювань? Які підстави для такого висновку?

Стефсон сів у крісло біля письмового стола.

— Милий друже, в пустелі Невади стільки експериментують, що відповідь на ваше запитання довго шукати не треба. Правда, великі випробування провадяться на островах Тихого океану. Проте трапляються й такі речі, як учорашній вибух у Мехіко-Занді, який марно намагаються приховати.

— Але ж Мехіко-Занд — це місце суто теоретичних дослідів, професоре, — зауважив Барн Кальман. — Там працює мій батько.

— Так, місце дослідів, дорогий Кальман. Там виробляють, головним чином, плутоній і тритій. Досліджують і продають. У Мехіко-Занді виробляють не бомби, а сировину для них. Різниця не така вже й велика.

— Це правда, — сказав своєму приятелеві Стіпс. — Руки в них все одно нечисті, Барн. У вашого батька, мабуть, теж.

Джеймс Стефсон посміхнувся.

— Коли вже викликали небезпеку радіації, треба вести дальші досліди, щоб цю небезпеку подолати. А термоядерна реакція поки що неодмінно даватиме радіоактивність. Якщо насиченість радіоактивністю не збільшиться в багато разів від ядерних випробувань, атмосферу ще можна тримати в чистоті.

Стефсон встав, його гості теж підвелися, попрощались і пішли. Старому професорові треба було відпочити.


* * *

Технічний керівник Мехіко-Занда І. Ф. Стефсон вийшов з своєї лабораторії У дверях він кинув побіжний погляд на контрольний щит і світлові сигнали, що показували, в яких кімнатах величезного будинку ще працюють. Професор уже попрямував до виходу, але раптом зупинився.

Хто ж працює в експериментальній кімнаті В-24? Адже Хріс Браун хворий.

Стефсон швидко піднявся на другий поверх. Хто може бути в кімнаті В-24? Це одна з найнебезпечніших кімнат. Там Браун проводив серію експериментів за розробленою Стефсоном схемою. Він випробовував засоби для абсорбції — вбирання радіоактивних променів.

Професор зайшов у передпокій. Світловий сигнал на дверях знову підтвердив, що в лабораторії працюють. Невже хтось пробрався туди, щоб ознайомитися з його дослідами? Може, Кальман? Стефсон поквапливо надів у коридорчику робочий костюм, що висів на гачку. Тримаючи в руках променевимірювач, він відчинив двері в лабораторію. За столом сидів чоловік. Невже Браун? Професор хотів підійти ближче, але спершу вийняв невеличку трубку, підняв її вище до верхнього освітлення і глянув на показання стрілки.

Це неможливо! Тоненька стрілочка легенько тремтіла за контрольною червоною рискою. Стефсон оглянув кімнату. Індикатори на стінах між нішами показували небезпечне коливання червонуватого світла. Це означало, що людини за оббитим свинцем експериментальним столом працює в умовах дуже небезпечної радіації. А ось на столі біля дверей лежить дозиметр Брауна. Яка безвідповідальність!

Браун, а це був він, хоч йому слід було лежати в санаторії, сидів, нахилившись над автоматами. Раптом світло на індикаторах взялося червоним кольором. Браун відсахнувся.

Поступово яскраве червоне світло зблідло. Науковець доторкнувся до одного з автоматів. І одразу ж знову виникло червоне світло.

Стефсон не міг більше стримуватися.

— Послухайте, Браун! Що з вами? — Голос професора звучав дивно у цій кімнаті без вікон, осяяній рівним світлом, що не давало жодної тіні.

Хіміко-фізик обернувся, опустивши препарат високої радіоактивності в свинцеву шафу. На індикаторі одразу ж заблимали світліші сигнали.

Хріс Браун трохи ніяково всміхнувся. Обличчя в нього було страшенно худе, самі кості, обтягнуті шкірою. Здавалося, усмішка завдає Брауну болю.

Стефсон відчув щось подібне до провини. Чому він усе ще залишає Брауна на роботі в лабораторії В-24?

— Це легковажно, — сказав професор, — дуже легковажно. За це треба карати. Ви повинні лежати в санаторії і лікуватися, а не сидіти тут і спокійнісінько займатися експериментами, наче нічого й не було.

Хріс Браун підвівся з стільця. Він дихав коротко і важко.

— Прошу вас, містер Стефсон, — сказав він, показуючи рукою на двері. — Там не так небезпечно. — Браун пильно оглянув сигнальні лампи, шарячи у нагрудній кишені робочого костюма. Де дозиметр? Він добре пам'ятає, що, зайшовши в лабораторію, поклав інструмент, як і завжди, на невеличкий столик біля дверей. Але там його не було.

— Чому ви працюєте в умовах, небезпечних для життя? — запитав Стефсон. — Цього від вас ніхто не вимагає. Чого ви взагалі прийшли сюди?

— Досліди, містер Стефсон…

— Насамперед ваше здоров'я, Браун.

Нічого не відповівши, молодий учений посміхнувся гіркою посмішкою хворої людини, впевненої, що вона де з чим обізнана краще за інших.

Стефсон закинув голову назад і, показуючи на стелю, спитав:

— Коли востаннє працювала дощувальна установка?

— Здається, сім чи вісім днів тому… — відповів Браун, усе ще обмацуючи кишені свого костюма.

— Установку слід пускати не рідше як раз на добу. Адже дозиметр показує велику інтенсивність променів. Чи, може, у вас немає дозиметра?

— Є, — відповів Браун безпорадно, — але я… Він, певно, десь лежить…

— Еге ж, десь лежить. Ось тут він лежав на столику, — сказав Стефсон, суворо наморщивши лоба, і вийняв інструмент з кишені. — Між іншим, що з вашим дозиметром? Він показує тільки десяту частину променів, які ви прогнали крізь своє тіло. Від них не захищає жоден костюм.

Професор зробив Брауну знак, щоб той вийшов. Коли обидва милися під душем і переодягалися, Стефсон ще раз відзначив, що Браун страшенно схуд. Та це й не дивно, якщо людина так настійно проганяє крізь своє тіло смерть.

— Ви ж знаєте правила безпеки, Браун, але не додержуєте їх. Це самогубство. Ви вже двічі наражалися на смертельну небезпеку і вчора попали в зону дії променів. Може, опромінювання було й не таке сильне, але вам треба полежати в санаторії. Ви ж не можете самі… — Професор не закінчив.

Переодягнувшись, обидва вийшли в передпокій. Браун сів, він більше не мав сил стояти.

— Пробачте, містер Стефсон, — промовив він. — Ви ж знаєте, що мене вже не можна вилікувати. Спершу аварія в лабораторії, потім той випадок, коли я хотів урятувати пошкоджений реактор… Яке значення мають тепер для мене запобіжні заходи? Мої кістки такі пористі, мов нейлонове сито. Я хочу віддати свої останні сили роботі, хочу допомогти вам, професоре.

Голос Брауна звучав рівно. Здавалося, вчений ставиться до загрози смерті від променевої хвороби цілком спокійно.

Тим часом Стефсон вийняв з кишені блокнот і щось написав. Вигляд у нього був сердитий.

— Негайно повертайтеся в санаторій, — сказав професор, подаючи Брауну аркуш з блокнота. — Десять сеансів переливання крові — кожного тижня сеанс. І добре харчування. Я подбаю про те, щоб ви звідти більше не втекли.

Хріс Браун узяв записку технічного керівника, знизав плечима і промовив:

— Дякую. Може, це щось дасть. Принаймні трохи продовжить моє життя. Мені не хочеться припиняти роботу. Треба ж, нарешті, знайти засоби для цілковитого знешкодження небезпечних променів. — На сірому обличчі молодого вченого з'явилися світлі плями. — Якщо нам пощастить це зробити — ми знайдемо порятунок для всього людства!

— Порятунок для людства! — пробурмотів Стефсон. — Такого завдання я в наших інструкціях не знаходив. Врятуйте спершу своє життя, містер Браун. Ви маєте цілковите право на життя. Можливо, більше, ніж будь-хто інший.

— Місяць тому я заходив до лікаря Бердслея приватно. Вчора доктор оглянув мене у службовому порядку, — сказав Браун. Учений підвівся, закотив рукав піджака і показав руку Стефсону. — Мій кістяк став цілком радіоактивним. Якби ви доторкнулися вістрям лічильника Гейгера…

Хріс трохи нахилив голову вперед, і Стефсон побачив, як пульсує тоненька жилка на його шиї.

В атомне місто Хріс Браун приїхав шість років тому. Він пішов на роботу в найбільш небезпечне відділення Мехіко-Занда — в лабораторію В-24.

Уже через півроку з ним стався перший нещасний випадок: розбилась ампула з радіоактивним соляним розчином, і рідина, що перебувала під тиском, розбризкалася по кімнаті. Браун одразу ж переодягнувся і попрямував у душову. Лабораторію тим часом змили водою, витерли, і променеві індикатори знову почали показувати яскраво-жовте світло.

Брауна поклали в санаторій. Численні ванни, що тривали годинами, і натирання мазями, здавалося, допомогли хворому. Лікарі вже, було, полегшено зітхнули. Але раптом усе тіло Брауна вкрилося пухирями, а окремі місця ятрилися протягом довгих місяців. Лікарі знизували плечима і, кінець кінцем, зробили висновок, що хворий безнадійний. Проте він одужав.

Після дев'ятимісячної перерви молодий учений знову сів за стіл своєї лабораторії, не скорившись невблаганній хворобі. Здавалося, тепер він здобув імунітет проти небезпечних променів.

Минуло два роки. Браун свідомо і цілком добровільно залишився на кілька хвилин у зоні дії радіоактивних газів реактора і ліквідував аварію, яка могла знищити всю споруду. Він знову опинився в санаторії. Лікарі вважали, що це кінець. Але Браун і цього разу оклигав. Можливо, його організм був стійкіший, ніж організми інших людей!

Тепер молодий учений втретє попав під небезпечні промені і вже знову працює.

Професор Стефсон стояв, роздумуючи над дивною долею Брауна, який тим часом почав викладати йому свої найпотаємніші думки.

— Велетенські джерела енергії, які є в природі, слід передати людству в цілком безпечному вигляді. Кожен реактор містить у собі смертельні промені. Щороку нагромаджується багато тонн радіоактивних продуктів розпаду. Яка користь з того, що ми закупорюємо ці продукти в бетонні куби і кидаємо їх на дно моря? Частина ізотопів стійкіша за найміцніший бетон. Ми навіть не знаємо, чи є якась рація викидати атомні відходи із спеціальних гармат у стратосферу.

Стефсон уважно слухав молодого ученого, хоч такі міркування були йому відомі.

А Браун, знизивши голос до шепоту, провадив далі:

— Адже ваші досліди, над якими ви дозволили працювати і мені, не безнадійні, містер Стефсон. Ми знайдемо такі матеріали, які вже всередині самого реактора перетворюватимуть радіоактивні промені в електрику. Але, — в очах молодого вченого запалав гнів, — на жаль, у Мехіко-Занді не тільки вирішують проблему керування процесом з'єднання ядер. Тут уже починають виготовляти бомби, звичайно, «чисті». «Чисті»! — глузливо розсміявся Браун.

Стефсон підняв руку, наче хотів затулити Брауну рота. Проте він цього не зробив, а цілком спокійно сказав:

— Чистих бомб немає, Браун. Бомба і чистота поняття несумісні. Робляться…

— Робляться спроби, — перервав Стефсона Браун і схопив його за руку, — з'єднати ці два поняття. І ви, професоре, повинні цьому перешкодити. Не можна допускати, щоб у Мехіко-Занді виробляли бомби. Досить і того, що наш плутоній продають тим, хто виробляє бомби. Ваш батько…

— Прошу вас, Браун, ви ж знаєте, які ми підписали договори. Поки я працюю тут…

— У вас немає батька, знаю. Але ж це негуманно. На конференції в Стокгольмі прийнято заклик до всього людства. Видатні вчені всього світу заявили протест проти ядерної зброї. Тепер люди чекають нашого протесту, чекають, щоб ми перейшли до дій, містер Стефсон.

— Ми працюємо в дослідному інституті.

Браун повільно попростував до дверей. Уже взявшись за ручку, він знову обернувся і сказав:

— У нас тут дослідний інститут, який має виготовити «чисту» бомбу. Він уже перетворився на підприємство по виробництву зброї.

Браун відчинив двері і мовчки пропустив професора вперед.


Через дві години після цієї розмови І. Ф. Стефсон вийшов з корпусу. Різке сяйво сонця, що стояло високо над пустелею, сліпило очі. Стефсон надів захисні окуляри. На жаль, від тих сонць, що палали в корпусі 37, захисту не було ніякого. Десь у глибині душі Стефсон відчув задоволення, що корпусу 37 з його небезпечними запасами матеріалів більше немає. Він і сам знав, що так думати безглуздо. Адже ці матеріали потрібні йому самому. А втім, корпус скоро відбудують. Професор швидкою ходою пройшов по цементній дорозі від лабораторії до головного будинку. Піднявшись ліфтом на шостий поверх, Стефсон зупинився біля вікна і глянув униз на велетенський чотирикутник атомного міста: один коло одного стояли білі бетонні куби здебільшого без вікон. Усі будови мали чітку геометричну форму — лабораторії, лабораторії, лабораторії, виробничі корпуси, гаражі, будинки управління. Може, тільки він один, як технічний керівник Мехіко-Занда, знав, що відбувається в кожній з цих бетонних споруд. За деякі речі, що робляться там, він волів би краще відповідати сьогодні, ніж завтра.

Погляд професора ковзнув поверх пласких дахів. Там у далечині простяглася пустеля. Ах, якби можна було стерти оту білу лінію, за якою починається дуже небезпечна територія. Та лінія позначає як чумну зону, місце, де стоїть атомний реактор з корпусами управління й регулювання.

Хріс Браун правду каже, в цю справу слід було б втрутитися. Стефсон знову відчув тягар відповідальності. Якби він міг вирватися з цієї в'язниці, поговорити з ученими Москви, Токіо, Гетінгена, Кембріджа і Дрездена! Але це неможливо. Він завжди повинен боротися й шукати сам, пам'ятаючи про підписаний договір. Ні з ким не можна розмовляти, без дозволу дирекції не можна навіть виходити з атомного міста і Рівертауна. П'ять років після того, як науковець залишить роботу в атомному місті, він не матиме права виїхати із Сполучених Штатів. Усе регламентовано розпорядженнями дирекції, жодного кроку не ступиш самостійно. Стефсон, живе і провадить свої досліди у в'язниці, що перебуває під таким самим надійним контролем, як та зона, оточена невидимим муром. На різних висотах над землею інфра-промені створюють непереборний бар'єр. Один необережний крок, і починають вити сирени, сповіщаючи все місто про тривогу. Автоматичні кіно й фотокамери діють при яскравому, як блискавка, спалаху. Цей охоронний бар'єр потрібен для захисту людей. А другий? Хіба не повинні вчені всього світу співробітничати?

Стефсон провів рукою по густому посрібленому сивиною волоссю. Раптом він помітив, що за кілька кроків від нього стоїть Джек Кальман. От іще пролаза! Чи давно він тут стоїть і винюхує? Стефсон поборов своє невдоволення. Адже Кальман учений, хоч і не належить до видатних спеціалістів. Вони разом працюють. До того ж Кальмана високо цінує Брекдорп.

Стефсон підійшов до колеги і сказав:

— Добре, що ми зустрілися, Кальман. Я щойно перевіряв, як виконуються правила безпеки в лабораторії В-24. А як у ваших відділеннях? Усе гаразд?

— Думаю, гаразд, І. Ф. — В атомному місті так називали технічного керівника з легкої руки його дочки Біт. — Вчора і сьогодні я перевіряв роботу на установці по з'єднанню легких ядер. Її тепер можна трохи уповільнити.

— Чому? — запитав Стефсон, відчувши якусь небезпеку. — Я й сьогодні вважаю неприпустимим звільнення під час ядерних випробувань нових мас проміння, які не піддаються контролю. Радіоактивні частки загрожують життю людини! Подивіться на Брауна! Я щойно був у нього, його вигляд дуже злякав мене. Щоки запали, шкіра якась синювата. Ця людина вже не живе! Лікарі встановили цілковиту зараженість кісток. Ми винні перед ним. А він сам такий легковажний, що знову прийшов у лабораторію В-24. Я оце йду до Брекдорпа, хочу повідомити його, що дав Брауну відпустку і відправив його в санаторій.

Джек Кальман, який стояв біля вікна і зацікавлено дивився на атомне місто, повільно обернувся до Стефсона.

— Знаєте, колего Стефсон, при зараженні променями вмирають. Цього не зміг змінити навіть ваш батько. На превеликий жаль. — Слова звучали глузливо. — Один вмирає раніше, інший пізніше. Тут умирає один, там — тисячі, а ще десь — мільйони.

Стефсона дратував цей спокійний академічний тон.

— Для того, щоб якнайшвидше покінчити з цим надзвичайно небезпечним становищем, — сказав технічний керівник, — треба заборонити атомну зброю і не провадити більше ядерних випробувань. Ми повинні в найкоротший строк завершити серію дослідів, які я розпочав. Ядра повинні з'єднуватись, не звільняючи радіоактивних часток.

Стефсон опустив униз стиснуті кулаки і запросив Кальмана зайти в свій кабінет.

— Я не зовсім певний, І. Ф., що ваші думки цілком правильні, — тихим, в'їдливим голосом сказав Кальман.

Стефсон уже біля самих дверей оглянувся, пропустив колегу і спитав:

— Що ви маєте на увазі?

— Боюся, що тепер взагалі справу вирішують не думки, а тільки факти, І. Ф. І таким фактом є наші досліди по створенню Х-10. Я американець, — сказавши це, Кальман виструнчився, — тому мені прикро, що в Стокгольмі прийнято пропозиції: заборонити атомну зброю і припинити її випробування. Участь американців у конференції межує із зрадою батьківщині. Цими людьми має зайнятися комітет по розслідуванню антиамериканської діяльності. Вашому батькові зовсім не слід було їздити туди. — В сірих очах Кальмана спалахнули іскорки фанатизму. — Ми не відмовимося од завдання, яке стало нам близьким і рідним!

— Завдання, яке стало нам рідним? Гуманізм — поняття інтернаціональне.

— Інтернаціональне! — знизав плечима Кальман. — Між Аляскою і Вогненною Землею є тільки одне поняття — американське завдання!

І. Ф. Стефсон з удаваною цікавістю розглядав папери на своєму робочому столі. Вони дійшли до межі, до якої з Кальманом можна було розмовляти. Сперечатися далі не було рації, бо він фанатично вірив в «американське завдання».

— Про це питання, дорогий колего, ми вже говорили не раз, але розв'язати його не в наших силах. У нас свої завдання, в тому числі і з'єднання малих ядер. Пробачте, мені ще треба зайти до Брекдорпа, — Кальман рвучко повернувся і попрямував до виходу. — Нам ще частенько доведеться дискутувати, Стефсон, — кинув він через плече. — Ви уникаєте таких розмов. Ви прибічник компромісів.

— Я вчений, Кальман, і відповідаю за наукову роботу в Мехіко-Занді, тому вважаю, що ми й далі повинні розглядати керований процес з'єднання ядер без нейтронів як питання номер один.

Кальман зачинив двері. Стефсон зітхнув. З цим Кальманом завжди доводиться сперечатися. Кожне наукове питання він повертає по-своєму, тлумачить його з погляду своїх теорій. Дивно, що така людина відповідає за досліди в Мехіко-Занді по створенню «чистої» радіоактивної бомби. Це питання мучило Стефсона вже кілька тижнів. Адже «чистої» бомби нема…

Стефсон переглянув папери, підписав їх і хотів уже натиснути на клавіші розмовного апарата, щоб спитати у Біт, чи можна зайти до Брекдорпа, коли хтось постукав у двері.

Увійшов один з наймолодших науковців атомного міста Роджер Бредлі. Він явно був чимось стурбований. «Певно, дізнався, що його звільняють», — подумав Стефсон.

Професор вийшов з-за стола, подаючи гостеві обидві руки. Він, Стефсон, зробить усе, що в його силах, щоб Бредлі лишився на роботі в Мехіко-Занді.

— Пробачте, містер Стефсон, але я сьогодні вже чотири рази намагався поговорити з містером Брекдорпом. Я прошу у вас поради. Я — ми… Ліліан і я дуже стурбовані.

Вигляд у нього був розгублений.

— Будь ласка, сідайте. Якщо вам можна допомогти, я зроблю все, що від мене залежить.

У ці дні, після вибуху, коли очищали цементні шляхи і покрівлі корпусів атомного міста від радіоактивного пилу, у Брекдорпа щодня відбувалися наради. Директор і Шпрінгер домагалися звільнення з роботи в атомному місті кількох науковців. Проти жодного з них, у тому числі й проти Роджера Бредлі, не було ніяких компрометуючих матеріалів. Однак одним помахом руки Брекдорп, зарахував їх до «неблагонадійних». Директор вважав, що коли звільнять частину вчених-атомників, то серед них буде і «злочинець», винуватець вибуху. Наче так легко підібрати нових науковців для Мехіко-Занда, наче десь є готові спеціалісти.

Стефсон підсунув Бредлі сигарети і подав запальничку.

— Слухаю…

— Пробачте, пане професор, але я змушений говорити про випадок у корпусі 37, незважаючи на заборону. Це чисто особиста справа, можливо, цілком невинна. Може, ви сміятиметеся з мене… Я навіть був би радий, якби ви мене висміяли…

Бредлі запитливо глянув на Стефсона, і той відчув полегшення: отже, розмова йтиме не про звільнення з роботи:

— Ви ж знаєте, пане професор, що моя дружина чекає дитину через місяць. І Ліліан, — вона весь час тільки про це й говорить, що цілком природно, — не дає мені спокою. Ми дуже раді, що в нас буде дитина. Тут, в атомному місті, всі живуть надто замкнено. Це зв'язано з характером роботи. І все-таки… Справа от у чому: коли трапилося нещастя в корпусі 37, Ліліан була на вулиці, пішла щось купити. — Бредлі нахилився вперед. — Моя дружина дуже турбується про долю дитини. Вона знає, який шкідливий для здоров'я вплив променів. Звичайно, я втішаю Ліліан, але сам теж непокоюсь. От я і хотів попросити директора, містера Брекдорпа, щоб сказав мені чи принаймні лікареві нашої клініки, якої сили була променева інтенсивність під час вибуху і наскільки вона поширилася на Рівертаун.

Стефсон щось занотував у книжечку. Бредлі запитливо подивився на професора. Той лагідно кивнув йому головою і сказав:

— Добре, що ви зайшли, Бредлі. З такими сумнівами не треба критися. На мою думку, вам слід повести дружину в клініку. Нехай її огляне доктор Бердслей. Я з ним поговорю, і відповідно поінформую.

Бредлі дивився в очі Стефсону з почуттям легкого страху.

— Отже, ви вважаєте, пане професор, що дитині, ще перед народженням, могло щось зашкодити? Вам відома інтенсивність гамма-променів?

Стефсон заспокоююче поклав Бредлі руку на плече.

— Прошу вас, друже, не хвилюйтеся даремно. Ми ще точно не знаємо, яка мінімальна доза здатна зашкодити такій ніжній-істоті. До того ж на різних людей промені впливають не однаково. — Він згадав Брауна. Хтось інший, напевно, вже помер би, а Браун живе. — Звичайно, в людини із спадковим зараженням променевою хворобою можуть виникнути різні ускладнення. Вашій дружині потрібен насамперед спокій. Подбайте про це, а я побалакаю з доктором Бердслеєм. Доза променевої інтенсивності, яку дістала ваша дружина, може…

— Прошу вас, містер Стефсон, — схвильовано перервав ученого Бредлі. — скажіть мені, якої сили був вибух! Я вже сам підрахую, яка променева інтенсивність припала на Рівертаун.

Стефсон підняв руку і тут же повільно опустив її.

— Я охоче сказав би, дорогий Бредлі, бо цим я, певно, зміг би розвіяти ваш необгрунтований страх. Але це було б порушенням службових правил.

Молодий науковець зблід. Він безпорадно оглянувся довкола і почав потирати пальці.

— Я вам дуже вдячний, пане професор. — Бредлі перейшов на шепіт. — Ви вже, мабуть, і так сказали мені більше, ніж дозволено говорити. Ви не хочете позбавляти мене мужності і тому змальовуєте, страшну правду тільки як можливість. Я плекатиму надію. Всупереч усьому, що знаю, не втрачатиму надії.

Бредлі повернувся і швидко вийшов з кімнати.

Стефсон подивився йому вслід. Професорові було шкода і цього чоловіка, і ще більше його молодої, жвавої, життєрадісної дружини. Променева інтенсивність під час вибуху досягла значної сили, навіть у найвіддаленішому кварталі Рівертауна. При такій інтенсивності навряд чи народиться здорова дитина. У Бредлі, певно, буде сумне різдво. Стефсон стиснув кулаки.


* * *

Банкетний будинок ПЕК — Першої електричної корпорації — поблизу міста Міамі в різдвяну ніч 1957 року сяяв сотнею вікон. Від цього яскравого світла зірки здавалися блідими. В обох великих залах групами стояли представники всіх товариств і компаній — учасників банкету ПЕК. Негри-офіціанти в білих фраках заклопотано снували туди й назад, пропонуючи гостям сендвічі, вино, шампанське. Десь грав оркестр.

Годину тому закінчилася дводенна нарада, на якій обговорювалася програма тижня по святкуванню сторічного ювілею ПЕК. За сто років це підприємство, засноване на капітал у кілька десятків тисяч доларів, виросло в об'єднання міліардерів, що впливало на всю політику Сполучених Штатів.

На великій галявині в центрі чудового парку закінчували підготовку до грандіозного фейєрверку. Після цього мала початися вечеря, на яку своїх гостей, учасників наради, запросив президент корпорації Еверет.

З кабінету Еверета вийшов Френк Вільсон. Управитель будинку чекав його і одразу ж доповів:

— Фейєрверк можна починати, містер Вільсон.

— Дякую, Сміт.

Вільсон став у дверях між двома залами й оголосив:

— Панове, запрошуємо вас вийти на веранди або в парк. Починається фейєрверк.

Вільсон, видно когось шукаючи, оглянувся довкола. Потім швидко підійшов до Більма Брекдорпа і взяв директора Мехіко-Занда під руку. Так вони зійшли по сходах і піднялися в парк окремо від інших гостей. Брекдорп тяжко дихав.

— Тут немає часу навіть дух перевести. Що ще намічається?

— Це генеральна репетиція другого кульмінаційного пункту святкового тижня, дорогий директоре.

Вільсон показав рукою на парк, і, наче скоряючись рухові його руки, в будинку враз згасли всі вогні. Мерехтіли тільки кольорові лампи в кришталевих абажурах на стінах великого залу.

Вгору злетіла вогняна куля, забарвивши обличчя обох чоловіків яскраво-червоним світлом.

Брекдорп злегка вклонився і відійшов од Вільсона трохи вбік. Френк Вільсон мастив волосся помадою, що мала дуже неприємний запах. Брекдорп крутнув носом: як можна так помадитися?

— Ми дозволили собі деякі витрати, Брекдорп! Адже ПЕК лише один раз відзначає своє століття.

його слова заглушила гуркотлива канонада. В нічне небо із свистом і шипінням злетіли барвисті ракети. Парк залило примарним світлом: зірки зовсім зникли, наче вони раптом згасли. Вікна розкішного будинку і його облицьований мармуром фасад мінилися різними барвами. Ракети розсипалися цілими каскадами вогню. Нові фонтани світла прорізали нічну темряву. Потім густа стіна вогню розсипалась і дощем іскор усіх кольорів райдуги впала вниз.

— Це китайське мистецтво, — спокійно промовив Вільсон солодким голосом.

— Китайське?.. Тільки цього не вистачало! — засміявся Брекдорп. — Перша бомба в басейні Тулуроа…

— То було зовсім інше, дорогий друже, — тепер голос Вільсона звучав гостро.

Атомний слон одразу помітив цю зміну і почав підтакувати:

— Авжеж, звичайно.

— Почекайте, ви побачите ще й не таке. З цією штукою нам довелося добряче поморочитися. Ми запросили кількох справжніх китайців.

Слово «справжніх» очевидно означало жарт. Брекдорп вимушено розсміявся. Все-таки Френк Вільсон права рука президента і його довірена особа. Саме через нього президент підтримує зв'язки з Пентагоном — військовим міністерством — США. Вільсон безпосередній начальник Брекдорпа. Крім того, всі його вважають майбутнім наступником вісімдесятип'ятирічного Еверета.

— ПЕК буквально злітає в повітря, — пожартував Вільсон. — Подивіться!

Товстуну було дуже жарко, він весь час обливався потом.

Видовище справді казкове! Сотні й тисячі різнобарвних ракет відтворили в повітрі всі ті підприємства, які ПЕК правдами й неправдами заснувала або проковтнула протягом ста років: вугільні шахти, бурильні вишки, греблі, електростанції, величезні заводські корпуси, залізниці, кораблі, літаки тощо.

— Чудово! — Вигукнув Брекдорп, помахуючи шовковим носовичком. — Чарі в н о, Вільсон! Тут і атомне місто.

І справді, в небі над парком засяяло атомне місто, відбиваючись далі в темному морі. То були бетонні куби Мехіко-Занда, де він, Вільм Брекдорп, займав посаду директора, Правда, в нього нерідко виникало бажання перейти на іншу роботу: він був ладен відмовитись од кількох тисяч доларів на рік, аби тільки позбутися того паскудного передчуття, що одного дня ти можеш злетіти в повітря або, — що було б ще гірше, — кляте проміння роз'їсть усі твої нутрощі. Та зараз товсте обличчя директора було горде.

Обриси химерного атомного міста почали тьмяніти.

Прорізавши нічну темряву, в небо стрілою злетіла нова ракета, лишивши за собою сліпучо-білу смугу. Ракета так завивала, ніби летів з швидкістю звука реактивний літак.

Високо в небі, біля самих зірок, ракета, наче атомна бомба, вибухнула, перетворившись на яскраво-сліпучу пляму, що мінилася білим, червоним, фіолетовим і сріблясто-сірим кольорами. Над нею виникла схожа на величезний гриб свинцева хмара, в якій світилися три літери — ПЕК.

— Грандіозно, Вільсон, вітаю вас, зроблено чудово!

На опасистому, залитому жовтувато-червоним світлом обличчі Вільсона з'явилася ледве помітна глузлива посмішка.

— Ви помиляєтеся, дорогий Брекдорп. По-перше, це був тільки пробний фейєрверк, так би мовити, різдвяний жарт. Прем'єра відбудеться через чотири місяці. А втім, вона теж буде тільки одним з кульмінаційних пунктів святкового тижня. По-друге, — Вільсон знову взяв товстуна під руку, — бомба, що оце злетіла, була тільки натяком на справжню бомбу, яка й стане грандіозною кульмінацією столітньої діяльності корпорації.

Вільсон повільно повернув голову і пильно подивився в скам'яніле обличчя Брекдорпа.

До них підійшли інші гості, голосно висловлюючи захоплення видовищем. Вони говорили так, наче Вільсон особисто запалив фейєрверк.

Спекавшись гостей, Вільсон через кілька хвилин вже знову говорив з Брекдорпом.

— Директоре, ви знаєте побажання президента?

— Побажання президента для нас однаково, що веління обов'язку, — відповів Брекдорп, обмахуючись носовичком.

— І ви все ще не просунулися вперед? Чому ви не просите грошей на додаткові витрати, Брекдорп?

— Нас відкинув назад вибух у корпусі 37.

— Для мене просто загадка, як це могло статися. Чи знайшли хоч злочинця?

— На жаль, ні. Розслідування ведеться. Можливо, це акт помсти одного з службовців. Шпрінгер…

— Шпрінгер вигадує дурниці. І нічого їх повторювати. — Вільсон говорив коротко і різко. — Я подбаю про те, щоб ви якнайшвидше одержали потрібні вам матеріали з інших заводів. Просіть грошей, — повторив він. — Десять, двадцять тисяч доларів, скільки треба. Президент жде наслідків найпізніше через чотири місяці. Я не можу зараз розповісти вам, з чим це пов'язане. Та ви й самі, мабуть, знаєте: це питання про роззброєння і створення росіянами ядерної зброї. Будьмо чесними, Москва не тільки ліквідувала нашу монополію на атомну зброю і не тільки наздогнала нас. Червоні супутники літають, а ми з нашими ракетами пасемо задніх. А тут ще й оцей протест проти ядерної зброї. Події розвиваються шаленими темпами. Ми повинні бути готові до всього, Брекдорп. Статистики вважають, що в наступному році безробіття знову зросте. Мабуть-таки насувається економічна криза. — Вільсон замовк і на мить заплющив очі, так немов ще раз усе обмірковував. — Треба за всяку ціну випередити біржову кризу. Випередити, будь-якими засобами, розумієте? Наш останній засіб має бути готовий якнайскоріше, Брекдорп.

Атомний слон віддихався.

— Ви маєте на увазі чисту бомбу? — спитав він невдоволено. — Ми її не створимо. Я залучив до цієї роботи найбільш здібних людей. Я обіцяв премії. Але за чотири місяці…

— Чотири місяці — це сто двадцять днів і ночей, Брекдорп. Ми, я і президент, не відступимо. Раніше ПЕК і Мехіко-Занд не займалися цією справою. Але коли вже ПЕК взялася виготовити бомбу, то вона має бути якоюсь особливою. Такою новинкою стане чиста бомба. Невже ви цього не розумієте?

Брекдорп розумів. Але науковців Мехіко-Занда, очевидно, мало цікавили економічні кризи і статистичні дані про кількість безробітних.

— Стефсон проти цього, — сказав Брекдорп. — Він працює над проблемою злиття малих ядер, Метіус теж. Над виготовленням бомби вони не працюватимуть.

— Пробачте, Брекдорп, — сказав Вільсон нудним тоном, — хто вирішує, що слід виробляти в Мехіко-Занді, ви чи Стефсон? До речі, які в Стефсона взаємини з батьком? У Стокгольмі старий мав не дуже приємний для нас успіх. Треба було б подбати про те, щоб то був його останній успіх. Вони вимагають заборони атомної зброї і припинення ядерних випробувань? Коли в нас буде чиста бомба, ми плюватимемо на ядерні випробування.

Брекдорп нічого не відповів. Тут, у Нью-Йорку, де міститься контора Вільсона, все начебто просто. Натискують кнопку і віддають накази, а в Мехіко-Занді треба працювати з людьми, які мають свої погляди і бажання.

— Отже, Брекдорп, через чотири місяці, до ювілею ПЕК, Мехіко-Занд доведе, що там не тільки вміють провадити досліди, які дорого коштують, а й здатні зробити епохальне відкриття, бути на рівні сучасних політичних вимог.

Атомний слон мовчав. Не міг же він відповісти Вільсону словами, які йому недавно сказав Стефсон: «Поки бомба може знищити хоч одну людину, вона не чиста. Навіть якщо вона замість альфа-бета-гамма променів і стронцію розсіюватиме трояндове масло. Вже саме поняття бомба не чисте». Стефсон не боїться це сказати, бо знає, що сьогодні його ще ніким замінити.

— А що як Вашінгтон вирішить підписати певну угоду?

Вільсон нетерпляче одмахнувся І відповів:

— По-перше, ПЕК не Вашінгтон, а по-друге, за нинішніх обставин Вашінгтон може піти на таку угоду лише тоді, коли ПЕК більше не будуть потрібні ніякі випробування, — Вільсон цинічно розсміявся і підійшов ближче до Атомного слона, хоча той всіляко намагався уникнути запаху помади. — Я пропоную вам… Сюди йдуть. Добре, ми поговоримо про це після вечері. Має ж бути вихід, Брекдорп, вихід завжди є. Я його постійно знаходжу, коли хочу зробити бізнес…

Приблизно через півгодини почалася вечеря. З стільця підвівся І. В. Еверет, невисокий на зріст сивий чоловік, простий і непоказний. Він уже шістдесят років з невтомною енергією керував ПЕК. Президент виголосив тост за майбутній успіх атомного міста Мехіко-Занда, який викличе захоплення в усьому світі.

Почуваючи на собі погляд Френка Вільсона, Вільм Брекдорп нервово засовався на місці. В нього було таке відчуття, наче його підхопив невидимий підйомний кран і тягне вгору. Директор атомного міста взяв келих шампанського і виголосив тост.

— Люди Мехіко-Занда підтримують вас, сер. Армія науковців іде за своїм керівником. Я підіймаю келих за президента!

Гості відповіли оплесками. Вільсон схвально підморгнув Брекдорпу.


Задеренчав зумер. Джек Кальман сидів, заплющивши очі. Його кольоровий олівець застиг на недописаній формулі, а вуста повторювали її вголос, наче молитву. Ще раз задеренчав зумер. Лише тепер до свідомості Кальмана дійшло, що це сигнал розмовного апарата. Професор невдоволено подивився на прилад і натиснув пальцем вмикач. Він хотів кілька годин попрацювати на самоті і перевірити важливі наслідки досліджень. Все ще невдоволений, що йому перешкодили, Кальман назвав своє прізвище.

— Брекдорп, — почув він у відповідь. Атомному слону, певно, приємно було називати своє прізвище, бо він вимовляв його, розтягуючи кожний склад. Директор розсміявся в апарат: — Ще не зовсім отямилися, професоре? Сподіваюся, ви добре зустріли Новий рік? Чи, може, я перешкодив вашій роботі, га?

Вираз обличчя Кальмана одразу ж змінився. Професор мимоволі вклонився. Цікаво, що треба шефові в такий час? Звичайно він розмовляє з керівниками відділень щодня о дев'ятій ранку.

— Щиро вдячний за увагу, містер Брекдорп. Ми з дружиною провели святкові дні на самоті. Дружина дуже хотіла відсвяткувати Новий рік разом з сином. — Професор відкашлявся. — Я зараз перевіряю останні дані досліджень. Ви ж знаєте, я маю на увазі злиття ядер.

— Гм… — промимрив Брекдорп. — Злиття ядер? А хто це вам доручив? — Шеф явно підкреслив слово «вам», і Кальман насторожився.

— Технічний керівник, — з ледве помітною іронією відповів Кальман.

— Он як! Стефсон. А я гадав над цією проблемою працюють його асистенти. Що ж…

Це був натяк, який Кальман міг зрозуміти так: коли вам хочеться, — можете вважати себе заступником технічного керівника.

Брекдорп довго мовчав, даючи можливість Кальману розжувати підкинуту гадючку. Здавалося, розмову закінчено. Але в апараті знову почулося дихання Брекдорпа.

— Що я хотів вам сказати, професоре. Ви згадали про свого сина. Ми вже розмовляли про це. Ви якось висловили бажання викликати його в Мехіко-Занд.

Очі Кальмана заблищали від радості. Виходить, його бажання здійснюється, Барн зможе приїхати в атомне місто!

Іноді Кальман мріяв про майбутнє. Тоді він бачив свого сина технічним керівником атомного міста. Можливо, він, Джек Кальман, колись заступить Стефсона. Тоді можна було б передати високу наукову посаду Барну.

— Барн висловив бажання працювати у нас, містер Брекдорп, — швидко промовив Кальман. — йому хочеться бути ближче до практики. Теорії в університетах не завжди здорові. Там на науковця впливають різні шкідливі течії. Барн днями написав нам, що дістав запрошення від інституту, який перебуває у відомстві армії.

— Армії! — презирливо повторив Брекдорп. — Хто хоче робити бізнес, той повинен вести справу з повітряними силами або з морським флотом. Ви маєте рацію, в університетах є різні течії, я б сказав, неамериканські. Що ж до вашого сина, то він міг би виконувати роботу Брауна.

Лабораторія В-24. Це один з найбільш небезпечних експериментальних відділів в Мехіко-Занді. Кальман заплющив очі. І все-таки це початок. Коли вже Барн працюватиме тут, він, батько, зможе підібрати для нього іншу роботу, менш небезпечну.

— Вам ця пропозиція, мабуть, не дуже подобається, Кальман? — запитав Брекдорп з ноткою глузування.

— Чому ж, містер Брекдорп? Правда, робота в лабораторії В-24 пов'язана з певною небезпекою, але ж Барн не початківець.

— Я теж такої думки. Повідомте хлопця, щоб приїхав.

— Я йому надішлю телеграму.

— Цього не треба робити. Дайте мені його адресу, і я все влаштую. Коли ми це зробимо офіціально, йому і звільнитися буде легше.


Натиснувши кнопку, Брекдорп викликав Біт Стефсон і передав їй записку:

— Це адреса сина Кальмана. Телеграфуйте в університет, щоб вони звільнили Кальмана згідно з розпорядженням, ну, ви ж знаєте. Він переходить на роботу сюди. Особливий відділ сповістіть: Варна Кальмана прийнято на роботу замість Брауна.

Біт Стефсон, висока, струнка дівчина з блакитними очима і густим каштановим волоссям, вже біля дверей обернулась і запитала:

— Звичайний договір?

— Спеціальний! — пробурмотів Брекдорп, який завжди сидів у кріслі непорушно, хіба що обмахувався носовичком.

Біт продиктувала секретаркам кілька листів і розпоряджень згідно з вказівками Брекдорпа. Потім зайшла в кімнату напроти і сама передала на телеграф текст телеграми. Барн Кальман? Десь вона бачила його фото. Ага, вона була в гостях у місіс Кальман. Марлі Кальман підійшла тоді до неї і сказала: «Це Барн, мій єдиний син». У словах матері, досить замкнутої жінки, бриніли гордість і радість. Бідолашній, певно, не легко жити в шлюбі з Джеком Кальманом. Марлі Кальман, мабуть, не зраділа б, якби знала, що її син працюватиме в лабораторії В-24. Хріс Браун мав тривалий час лікуватися в санаторії.

Хріс! Дівчина заплющила очі. Колись їй здавалося, що Хріс Браун надмірно цікавиться нею і це їй неприємно. Не те, щоб вона його не поважала. Він їй завжди подобався. Але чи могла б вона його покохати? Цього Біт не знала. І раптом дівчина згадала, що Хріс Браун говорив з нею про Варна Кальмана. Вони колись дружили. Біт одразу ж натиснула на своєму апараті кнопку з номером Брауна.

— Алло, Хріс! Коли ви сьогодні кінчаєте роботу? Добре. Я заїду по вас. Хочу розкрити вам державну таємницю. До побачення.


Брекдорп, висунувшись з крісла, вдячним поглядом окинув новий кліматичний прилад, який діяв ідеально. Після розмови з Вільсоном директор мусив двічі на тиждень відвідувати друге відділення, яке ось уже кілька місяців стояло на першому плані і, власне кажучи, мало тепер називатися першим, бо просто поглинуло всі інші. Правда, катастрофа в корпусі 37 трохи пригасила запал Метіуса, послабила його цікавість до досліджень. Крім того, вченому недавно зменшили платню, чим він був страшенно обурений. Але, можливо, все це «зробить самовпевненого вченого трохи покірнішим.

Директор неохоче покидав свій захищений від променів кабінет. В атомному місті завжди була небезпека появи радіоактивного випромінювання, і це тримало Брекдорпа в постійному страху.

Дозу радіоактивних випромінювань, що впливала на людину в нормальних умовах роботи, пощастило за допомогою різних захисних заходів поступово знизити до 0,3 рентгена в тиждень, тобто до рівня, який в усьому світі вважається цілком безпечним. Коли в Мехіко-Занді тільки-но розгорнулася дослідницька робота, траплялося, що небезпечні дози досягали трьох-чотирьох рентгенів у тиждень. Але для Брекдорпа було однаково, яка там доза визнана в світі безпечною. Він одгородився від міста досконалою системою фільтрів, які очищали повітря, і все-таки недовірливо поглядав на індикатори в своєму кабінеті. Атомний слон хвалився, що за весь час свого перебування в Мехіко-Занді, він ще ні разу не діставав дози більшої за 0,005 рентгена, а це менше ніж виділена «гірським сонцем» доза, що припадає на жителів високогірних районів.

Другою турботою Брекдорпа були різні виробничі й дослідницькі таємниці, які, на його думку, у відділах зберігалися не досить надійно. Врешті, всі люди, які тут живуть і працюють, це тільки люди, і їм властиве людське прагнення розмовляти між собою. Цілком зрозуміло, що в цих розмовах вони торкаються і роботи. Брекдорп вважав небезпечним, щоб один науковець знав про справи іншого більше, ніж це конче потрібно. Тому він разом з Лексом Шпрінгером створив бездоганну систему нагляду.

Поступово люди в Мехіко-Занді зрозуміли, що нікому не можна довіряти, бо невідомо, чи твій співбесідник часом не агент Шпрінгера. Тому всі поводилися дуже обережно. Страх перед радіоактивними променями і турбота за збереження таємниць ніколи не покидали Брекдорпа. Він думав про це і зараз, коли проходив нескінченним коридором головного корпусу між двома рядами герметично замкнених дверей із свого кабінету до другого відділення. Орієнтуватися тут важко. Довгий час директорові потрібен був провідник. У голові Брекдорпа знову промайнула думка, що просто безглуздо було виходити з свого чудово захищеного од зараженої променями атмосфери кабінету. Всі питання можна розв'язувати і там через розмовний апарат. Але відтоді, як Стефсон фактично усунувся од справ, зайнявшись дослідами в першому відділенні, директор змушений був особисто контролювати хід робіт, якими постійно цікавився Вільсон. Було б нерозумним залишати без уваги докір Вільсона, що він, Брекдорп, не вміє взяти від людей їх знання. Та що поробиш? Не може ж він щодня сперечатися з керівними науковцями. Адже в питаннях науки вони розуміють більше за нього, йому лишалося тільки особисто відвідувати робочі приміщення і тим підкреслювати значення своїх побажань і вказівок. Наказами тут не зарадиш.

— Директор з недовір'ям придивлявся до співробітників, що зустрічалися в коридорі. Здебільшого вони не виявляли один до одного ніякого інтересу, безшумно з'являючись у коридорі і так само тихо зникаючи за якимись дверима.

Атомний слон у захисному одязі, що робив його велетенське тіло ще більш безформним, зупинився біля дверей з цифрою 400 і обережно натиснув кнопку. За кілька секунд важкі двері розсунулись, впустивши Брекдорпа, і в ту ж мить зачинилися за ним. Директор потрапив у так званий повітряний душ, кімнату, що створювала невидиму завісу, завдяки якій повітря робочого приміщення не змішувалося з повітрям коридора і, отже, не забруднювалося радіоактивними частками пилу і газів. У цій кімнаті Брекдорп завжди затримувався лише на кілька секунд, але щоразу в нього починало шалено калатати серце і спирало дух.

Глибоко вдихнувши, Брекдорп увійшов у кабінет Метіуса. Той підвівся за-за великого письмового стола і пішов йому назустріч.

— Директор знову завітав до нас, — загримів могутній бас, від якого, здавалося, двигтіли бетонні стіни.

Учений потиснув директорові руку. Той скривився від болю. Просто грубіян цей Метіус. Втомлено зітхнувши, Брекдорп сів у крісло і одразу ж кинув погляд на індикатор. Прилад сяяв жовтим світлом. Метіус теж дбав про чистоту повітря. Регулювання клімату в цьому приміщенні було приємне. Директор зручно вмостився в м'якому кріслі і склавши руки приязно посміхнувся Метіусу.

— Дорогий професоре, коли я вже можу розраховувати на завершальне випробування вашого нового відкриття? Вільсон дає нам чотири місяці, неповних чотири місяці.

— Додайте ще нуль, містер Брекдорп, — відповів Метіус. — Нулі, як відомо, нічого не важать. — В його очах спалахнули іронічні вогники. — Якщо Вільсон цікавиться строками, будь ласка, скажіть йому сорок, сорок місяців. Це найкоротший строк! Хіба що, — знизав учений плечима, — затримається виготовлення конденсаторів запалювання. За такі затримки я, звичайно, не можу відповідати, директоре. Виготовлення конденсаторів слід було б передати іншому філіалу, ПЕК…

— Ми зробимо все, що в наших силах, професоре, — запевнив Брекдорп, — щоб швидше мати чисту, вільну від нейтронів… реакцію. — Він не сказав бомбу: ніколи не знаєш, як ці науковці реагуватимуть на таке слово. — До речі, нещодавно ви називали інший термін — дванадцять-п'ятнадцять місяців. Звідки раптом взялися сорок місяців?

Метіус відкрив дверцята металевого сейфа, витяг з ящика густо списаний аркуш паперу і подав його Брекдорпу. На аркуші директор побачив колонки цифр і формул.

— Реакцію між тритієм і воднем, — сказав учений, — можна, мабуть, створити за допомогою конденсаторів запалювання. Енергія, що звільняється під час цієї реакції, має запалити другу оболонку з більш дешевими вихідними матеріалами.

Брекдорп махнув рукою, тому Метіус далі не заглиблювався в свої формули.

— Ви обіцяли нам створити первісну реакцію між літієм 7 і воднем. Вихідні матеріали у вас уже є, професоре. — Говорячи це, Брекдорп намагався надати своєму масному голосу різкості.

Метіус зміряв директора глузливим поглядом і ледве помітно всміхнувся.

— Якщо ви посилаєтеся на мою доповідну записку, містер Брекдорп, то прошу бути точним. Я пропонував безнейтронне злиття літію 7 і водню, це правда. Проте я наголошував на тому, що без конденсаторів запалювання цю реакцію важко здійснити. Тим часом виявилося, що конденсатори потрібної форми найближчими роками навряд чи пощастить виготовити. Отже, треба шукати іншого виходу. Такий вихід я бачу… Але для цього потрібен тритій, багато тритію. — З обличчя професора зник вираз люб'язності. — Наука вимагає від нас, — вів професор далі, — точного спостереження всіх можливих ядерних реакцій, всіх повторних реакцій, що виникають після злиття ядер. Цій меті і має насамперед служити безнейтронна ядерна реакція.

Голос Метіуса звучав твердо. Видно було, що він од цих пунктів не відступить. А як згодом використають його наукове відкриття, вченого не цікавило. Він вважав себе тільки дослідником. Раптом Метіус зло розсміявся.

— Містер Еверет діє енергійно, надто енергійно, — сказав він гнівно, — зменшує витрати на науку і разом з тим хоче прискорити виконання робіт.

— Ви неправильно зрозуміли мене, дорогий Метіус, — обережно зауважив Брекдорп. — Еверет і Вільсон хочуть бачити реальний прогрес у роботі. За це на них не можна гніватись. Візьмімо дослідні реакції. Під час першого випробування зовсім не обов'язково досягти цілковитої чистоти. Наші вимірні інструменти реєструють, скажімо, лише деяке зменшення випромінювання вільних нейтронів — це вже добре. Чому ви наполягаєте на тому, щоб суміш запалив велетенський конденсатор? Того ж самого можна досягти за допомогою плутонієвої бомби. Кальман вважає…

Обличчя Метіуса одразу скам'яніло.

— Може, вам краще держатися колеги Кальмана?

— Не забувайте, дорогий Метіус, що президент не фахівець. Він і більшість членів ради правління корпорації, — а гроші асигнують вони, — не розуміють, чому для впровадження в практику простих за формулами відкриттів потрібно так багато часу. — Брекдорп показав при цьому на списаний аркуш паперу, який лежав на столі перед Метіусом. — Для Еверета важливо не тільки наукове розв'язання проблеми… Гм, я хочу сказати, — виправився директор, помітивши, як гнівно спалахнули очі професора… — Звичайно, це для нього важливо в першу чергу. Зрозумійте мене правильно. Найменший успіх уже забезпечив би вам певну підтримку. Президент, мабуть, боїться, що витрачає величезні кошти на науково помилкові дослідження. Створіть реакцію чисту на вісімдесят чи дев'яносто процентів, Метіус, тоді ви зможете укластися в чотири місяці. Запізнення на день чи два не має значення…

Мерлан Метіус сидів нерухомо. Вираз обличчя його не змінився.

— Ядерна фізика, містер Брекдорп, — це точна наука, — не піддавався вчений. — Я вже казав вам, що маю намір насамперед створити первісну реакцію між тритієм і воднем, яка запалить суміш літію 7 з воднем. Для цього потрібна достатня кількість тритію. Тим часом запаси його злетіли в повітря разом з корпусом 37.

— Всі наші реактори вже переведено на виробництво цього дорогоцінного матеріалу. Ви ж знаєте, — відповів Брекдорп.

— Треба прискорити спорудження нового реактора за нульовою зоною, щоб збільшити виробництво тритію. На компроміс я Не піду, містер Брекдорп. Якщо буде невдача, козлом відпущення перед так званою громадськістю, стане вчений, відповідальний за дослідження. Президент тільки плечима зниже, що означатиме: Мерлан Метіус не впорався! Але Мерлан Метіус не з тих учених, які не можуть упоратися!

Професор стояв біля крісла, схилившись над столом, його стиснутий кулак твердо лежав на аркуші паперу з цифрами і формулами.

Брекдорп підвівся. Сьогоднішня розмова, як і всі попередні, не дала наслідків. А Вільсон цього не розуміє. Він думає, що, коли називають ім'я президента Еверета, вчені одразу стають навколішки. Ну що ж, гаразд! Коли не допомагає слово, тоді… Ні, примусом тут нічого не вдієш. Лишається третій шлях: звести Метіуса з Кальманом — нехай трохи почубляться.

Брекдорп попрощався з професором і вийшов.


Біт Стефсон їздила в невеличкій білій спортивній машині. Раніше батько брав її з собою у велику машину, але останнім часом Стефсон затримувався в лабораторії. Щоб не залежати більше від батька, Біт купила собі двомісний автомобіль.

Хріс Браун стояв, спершись на стіну гаража. Він заплющив очі і з задоволенням підставляв обличчя передвечірньому сонцю. Небо над атомним містом, Рівертауном і пустелею було таке чисте, таке блакитне, мов новісінька, без єдиної цяточки тканина. Ах, як приємно стояти, заплющивши очі, і відчувати на обличчі лагідний лоскіт сонячного проміння! Може, все-таки ще є надія? Він так хоче, він мусить одужати: в нього є важливі справи!

Роздуми молодого вченого перервав сигнал — з підземного тунелю виїхала машина Біт Стефсон.

Коли Хріс відійшов од стіни гаража, Біт побачила його. Вигляд у Брауна був такий поганий, що дівчина злякалась.

— Алло, Хріс, сідайте! — гукнула Біт, відчиняючи дверцята машини. — Ми давно не бачились.

Вони потиснули одне одному руки, і Хріс Браун сів у машину. Це коштувало йому великих зусиль.

Біля воріт машина зупинилась. Обоє, не припиняючи розмови, показали свої перепустки вартовому. Біт повільно рушила далі. Хрісу, мабуть, приємно було їхати у відкритій машині в цей передвечірній час. Він повернув до дівчини змарніле обличчя. В його карих очах виблискували зеленкуваті вогники.

— Де ж ваша державна таємниця, Біт?

— Сьогодні телеграмою викликали вашого наступника, Хріс.

— Хто ж це такий? — Він почав потягувати свої кістляві пальці. Дівчина помітила, як на його худій шиї швидко рухається кадик.

— Барн Кальман, — сказала вона осміхаючись.

— Барн? Барн Кальман? — Браун не зводив погляду з білої стрічки бетонної дороги, що тяглася в пустелю. — Барн приїздить сюди? Коли?

— Як тільки буде можливість. Думаю, через кілька днів. Адже телеграма ПЕК знімає всі перешкоди.

Повільно повернувши голову до Біт, Браун сказав:

— Я нічого не маю проти приїзду Барна. Те, що йому передають мою експериментальну лабораторію, мене теж не турбує. Він діятиме обережно. Зовсім не обов'язково, щоб з кожним траплялося те, що зі мною. Але він не повинен робити того, що ми тут робимо.

Дівчина трохи примружила очі. Що він знає, цей молодий науковець, про ті речі, які робляться за кулісами Мехіко-Занда?

— Ви надто песимістично настроєні, Хріс. Тут же нічого особливого не коїться, — ні змов, ні злочинів…

— Ах, Біт, не думайте, що ми такі наївні і вже зовсім нічого не розуміємо. Людям стало відомо, що Атомний слон часто буває у професора Метіуса. Чого йому там треба? — Очі Брауна промовляли більше, ніж його голос.

— Нехай це вас не хвилює, Хріс, — спробувала заспокоїти молодого вченого Біт. — Зрештою, це обов'язок Брекдорпа — цікавитися дослідженнями.

— Дослідженнями! — глузливо розсміявся Браун. — Ви, мабуть, неуважно стежите за пресою, Біт. Те, що від нас, працівників атомного міста, тримають у таємниці, в газеті написано чорним по білому.

Вчений вийняв газету, розгорнув її і показав невелику замітку. То була «Нью-Йорк уікенд» — газета групи прогресивних діячів. Казали, що її фінансує архімільйонер Норман Окленд, який виступає проти атомного озброєння. В газеті на не дуже помітному місці було написано:

«Ходять чутки, що один з наших найбільших дослідних атомних інститутів працює над серією дослідів, які, можливо, вже найближчими місяцями мають завершитись «успішним» ядерним випробуванням».

Біт Стефсон пильно подивилася на Хріса Брауна.

— Ви думаєте, що автор має на увазі Мехіко-Занд?

Не відповідаючи на питання, Браун сказав:

— Треба було б попередити Барна Кальмана, щоб він не бруднив рук цією справою. Батько втягне Барна в роботу над своїми дослідами. Професор Кальман ладен робити все заради власної вигоди. А професор Метіус належить до тих людей, що цілком віддають себе науці. Які будуть наслідки досліджень і для чого використають його відкриття, вчений не думає. Біт, не дозволяйте, щоб Барн з-за честолюбства свого батька або ради «чистої науки» Метіуса став на хибний шлях.

Біт, зупинивши машину, прочитала замітку. Потім рушила далі. Її випередили кілька машин, що йшли з атомного міста. Промчали мимо великі автобуси з робітниками і службовцями. Браун склав газету і сховав у внутрішню кишеню піджака. Біт подумала: «Дивно, що Брекдорп нічого не сказав, а я теж проґавила цю замітку».

— Ви давно знаєте Барна, Хріс?

— Ми вчилися разом, були членами одного клубу. Він молодший за мене.

— Він же знає, що ви тут, і, певно, зайде до вас.

Браун втомлено посміхнувся.

— Відколи я тут, наші зв'язки порвалися. Вам же відомо, які ми підписали договори. Та воно й краще, що Барн нічого не знає про мене. Адже я людина мертва.

Біт злякано обернулася.

— Не кажіть так, Хріс!

— А як же інакше, коли у тебе в тілі половина атомної бомби? Єдине, що мені хочеться, це допомогти успішно завершити досліди вашому батькові.

— Ви нам допоможете, Хріс. Ви ж знаєте, мій батько дуже цінить вашу роботу. Барна Кальмана ми теж перетягнемо на свій бік.

В голосі Біт звучала надія. Очі дівчини блищали.


* * *

І. Ф Стефсон поїхав електрокаром подивитися на пущений два дні тому дослідний реактор. Відколи Біт розповіла йому про свою розмову з Хрісом Брауном, професор не міг заспокоїтися. І взагалі в нього було тривожно на серці. Візити Брекдорпа до Метіуса і перевірки турбували Стефсона. Адже натискувати на Метіуса, підганяти його в роботі просто злочин. А тут ще ця газетна замітка. Невже вона натякала на Мехіко-Занд? Можливо! Стефсон подзвонив Метіусу. Але йому відповіли, що керівник другого відділення виїхав до нового реактора.

Коли Стефсон увійшов у цілком захищений від променів перший зал, Метіус уже стояв біля розподільчого щита. Почувши за собою кроки, Метіус обернувся.

Стефсон привітався і жваво запитав:

— Ну, що, Метіус, як вам подобається наше дитя? Реактор легко й швидко завантажувати сировиною і очищати від рідкого пального, до того ж він не потребує особливого догляду. На мою думку, це тип майбутнього агрегату. В цьому однорідному реакторі одна й та сама рідина, здобута в реакції суміш, є і пальне, і охолодний засіб. Це перший крок до цілком автоматизованого однорідного реактора, який вироблятиме дешеву енергію в максимально безпечних умовах. Яка ваша думка?

— Якби можна було позбутися системи відведення тепла і переробити систему регулювання з запобіжними приладами, вийшов би дослідний реактор для надзвичайно швидкого розщеплення ядер.

На лобі Стефсона з'явилися дві круті зморшки, схожі на літеру V.

— Гм, отже, такий реактор міг би, кінець кінцем, стати своєрідною дослідною бомбою..

Метіус помахом руки начебто стер застережливі слова Стефсона і сердито пробурмотів:

— Друге відділення має завдання створити швидку ядерну реакцію, при якій би не звільнялося радіоактивне проміння. Постановка проблеми дуже цікава. Єдиний відомий шлях до розв'язання такої проблеми — створення колосальних температур; близько 20 мільйонів» градусів за шкалою Кельвіна. Для цього потрібні величезних розмірів конденсатори запалювання. — Метіус широко розвів руки. — Є, безумовно, й інші можливості. Саме для того, щоб їх знайти, я і проваджу досліди «в барі привидів доктора Снобіна». Звичайно, досліди становлять певну небезпеку для атомного міста. Але поки що немає іншого виходу, — знизав учений плечима, — треба йти на риск.

— А ви припинили б ці досліди, — дуже повільно спитав його Стефсон, — якби мали у своєму розпорядженні такий однорідний реактор? Реактор з нульовою енергією, який звільняє і віддає повітрю невелику масу тепла і в кінцевій стадії не може перетворитися на дослідну бомбу?

Стефсон наблизився до скляної моделі реактора. Метіус підійшов слідом за ним.

Модель складалася з кількох скляних посудин і трубок, в яких містилися розріджені гази. Як у світлових рекламних трубках, тут були використані струми високої напруги різної довжини хвиль. Добір відповідних газів або газових сумішей створював світлові ефекти, які давали можливість бачити роботу реактора на різних ступенях. Ця модель коштувала дуже дорого, а її наукова користь у багатьох дослідників викликала великий сумнів. Проте для гостей, які ^іноді приїздили в Мехіко-Занд, робила добру послугу. Показники на щитах центрального регулювання залу часто були незрозумілими, а на моделі відвідувачі бачили весь процес, що відбувався в реакторі. Для І. Ф. Стефсона модель була цінна ще й тим, що біля неї він міг обговорити з близькими йому вченими деякі наукові питання. Фізики-атомники та й інші вчені теж розуміли це значення моделі. Стефсон сподівався, що одного чудового дня площадка біля моделі стане місцем міжнародної зустрічі вчених. Адже Радянський Союз не раз пропонував співробітництво. Тепер слово за Сполученими Штатами.

Стефсон пересунув на моделі невеликий важіль, і котел реактора одразу ж засвітився матовим білим світлом.

Біле світло означало звільнення енергії. Інтенсивність світла змінювалася ритмічно, що показувало віддачу в реакторі. Через усю модель тяглася спіраль з широких пласких трубок, в яких циркулювала рідина, що віддавала тепло зовнішньому середовищу. Цей процес відбивався на моделі голубуватим рівним світлом. Котел оточувала щільна рефлекторна оболонка, яка не давала можливості потрібним реакторові нейтронам вилетіти з нього. Червоні світлові імпульси показували жовті нейтрони. Ці невидимі електричні нейтральні снаряди, що проникають в атомні ядра, розщеплюють їх і звільняють численні нейтрони.

Стоячи біля моделі, обидва вчені ще раз проглянули в думках увесь процес ядерної реакції. Малесенькі електрони на величезній відстані мчали по еліптичних орбітах навколо атомного ядра, в якому його складові частини — протони і нейтрони — стиснуті в щільну масу. Раптом снаряд прострілює порожнечу навколо атома і вдаряє в ядро атома урану. Ядро руйнується, набирає яйцевидної форми. 92 позитивно заряджені частинки — протони — розходяться, бо 143 нейтрони більше не спроможні стримувати їх укупі. Посередині розтягнутого ядра на якусь мільйонну частку секунди створюється западина, внаслідок чого відокремлюються дрібнісінькі уламки зруйнованого ядра і, наче снаряди, мчать у різні боки. Там, де щойно було атомне ядро, спалахує вогняна куля.

Це первісний ефект. Далі відбуваються все нові сутички нейтронів з ядрами. Так з'являється ланцюгова реакція, яка, немов лавина, зростає, звільняючи величезні маси енергії.

На моделі почали коливатися і пересуватися чорні риски. Вони символізували гальмівні центри в котлі реактора, які регулювали потік нейтронів, щоб він не зростав надміру і не звільняв енергії, здатної розірвати реакторний котел.

— Отже, ви припинили б досліди з моделлю атомної бомби в «барі привидів», Метіус? — знову спитав Стефсон.

— Авжеж, — не вагаючись відповів учений.

Стефсона така беззастережна відповідь здивувала.

Ах, якби він міг зробити так, щоб Метіус глянув трохи далі, за межі своєї науки. А Метіус почав обґрунтовувати згоду:

— Авжеж, я був би радий, якби «бар привидів доктора Снобіна» згорів чи злетів угору. Автоматику я дуже шаную, але в тому «барі» мене завжди охоплює таке почуття, наче за моєю спиною стоїть порохова бочка, на якій горить свічка. Якби в нас був невеличкий однорідний реактор! його вміст можна варіювати залежно від того, які провадяться досліди. Це й безпечніше. Стефсон замислено глянув на Метіуса і сказав:

— А ви взялися б створити такий реактор? Я б допоміг вам дістати потрібні кошти. Найближчим часом, здається мені, навряд чи вдасться перетворити легкі елементи на важкі без вибуху. Якби навіть пощастило ізолювати радіоактивність, ми однаково одержали б тільки бомбу. А кому від неї користь?

— Бомба туди, бомба сюди, Стефсон, не це головне. Важливо розв'язати проблему, наукову проблему: добитися злиття ядер без запалення ураном чи плутонієм, як це буває при виготовленні водневої бомби. Висока температура запалення і великий тиск настільки зближують ядра водню, що вони перетворюються на гелій. Така суть мого наукового завдання, і це, скажу вам, Стефсон, дуже цікава робота.

Стефсону стало ясно, що Метіус тупцюється на одному місці. Дослідник чомусь нагадав Стефсону сліпих тварин, які в давні часи, ходячи по колу, приводили в рух млин чи молотарку. Молотаркою, яку приводив у рух Метіус, був план Вільсона й Еверета по виготовленню «чистої» бомби.

— А що ви робитимете, — повільно промовив Стефсон, — коли Кальман раніше за вас створить… «чисту» бомбу?

Метіус розсміявся.

— Кальман? І ви цьому вірите?

— Ні, Метіус, — спокійно відповів Стефсон. — «Чистої» бомби не буває. Кожна бомба не чиста, бо кожна вбиває. І все-таки, можливо, замовці задовольняться тільки частковим успіхом. Решту замінить реклама.

Стефсон почекав, спостерігаючи, як реагуватиме на його слова Метіус, але той обернувся до платформи.

Слова Стефсона нагадали Метіусу розмову з Брекдорпом, який зробив йому саме таку пропозицію. Проте вчений відповів:

— Я працюватиму над дальшим вдосконаленням однорідного реактора. Ми ж марно витрачаємо енергію. Що таке перетворення якихось тридцяти процентів звільненого тепла в електричну енергію? Треба створити холодний реактор з двома новими складовими частинами, одну з яких становитимуть напівпровідникові елементи, що безпосередньо перетворюватимуть теплоту в електрику. Елементи повинні мати таку тонку оболонку, яка затримуватиме радіоактивні промені, що теж перетворюватимуться на електроенергію. Ця оболонка стане другою складовою частиною реактора. — Метіус провів обома руками по скуйовдженому волоссю і додав — Звичайно, цей шлях знайдуть не сьогодні і не завтра, але він е, мусить бути!

Стефсон не міг приховати, що така сама проблема цікавить і його. Можливо, пошуки Метіуса нового реактора — це його своєрідна втеча від «чистої» бомби. Може, у нього вже виникли сумніви, але він не хоче відверто визнати, що поряд з науковими є ще й інші міркування…


* * *

Біт Стефсон тримала в руках стрічку телетайпа. Барн Кальман сповіщав про свій приїзд. Він прибуде в другій половині дня кур'єрським літаком. Дівчина мала подзвонити Джеку Кальману і повідомити його про те, що приїжджає його син, але не зробила цього. Глянувши на настільний календар» Біт прочитала, що Кальмана на шістнадцяту годину викликає до себе Брекдорп. Професор скоріше піде до Брекдорпа; адже син тепер буде з ним щодня.

Трохи згодом Біт доповіла Брекдорпу:

— Барн Кальман завтра приступає до роботи. Він прилітає у другій половині дня кур'єрською машиною.

Атомний слон тільки щось пробурмотів у відповідь.

Біт усе ще роздумувала, як найкраще вчинити. Що подумає про неї Барн Кальман, коли вона, зовсім незнайома йому людина, приїде зустрічати його на аеродром? Може, передати Барну привіт від Хріса Брауна? Але заради цього смішно їхати на аеродром. Заради цього не слід приховувати від батька повідомлення про приїзд сина, якого рідні не бачили чотири роки. Проте вона мусить поговорити з Барном Кальманом. Він нова людина в Мехіко-Занді, і Біт хотіла вивідати, куди його тягне. В який бік? Хіба в Мехіко-Занді є дві групи? Ні, завдяки старанній роботі Шпрінгера і його помічників, тут нема ніяких груп.

Незабаром після п'ятнадцятої години Біт Стефсон сказала Брекдорпу, що їде з поштою на аеродром і сьогодні вже не повернеться на роботу.

Вільм Брекдорп глянув на двері, за якими зникла Біт. Він був не дуже задоволений своєю секретаркою. Але замінити її в нього досі не було можливості. Вона багато чого вміє робити, в неї великий організаторський талант, усе їй вдається. Проте директор вважав, що його попередник зробив помилку, прийнявши її на роботу. Звільнити секретарку Брекдорп не наважувався, бо дівчина занадто багато знала, а ще більше знав її батько. Взагалі Стефсони з їхньою думкою, що атомна енергія має використовуватися тільки для мирних потреб, небезпечні. Вони мало думають про бізнес.


Біла машина мчала Біт на аеродром. Коли дівчина здала пошту і вийшла на льотне поле, літак саме сідав. Блакитне небо з палаючим на ньому сонцем і біле льотне поле сліпили очі. Біт наділа темні окуляри.

Літак підкотив до приймального корпусу, його турбодвигуни глухо співали однотонну пісеньку. З нього зійшов єдиний пасажир — Барн Кальман.

Побачивши його, Біт раптом втратила мужність і не наважувалася заговорити. Вона вже було хотіла піти геть, коли помітила, що новоприбулий оглядається довкола, наче шукає когось.

Тоді Біт повільно рушила йому назустріч і цілком невимушено спитала:

— Барн Кальман?

— Він самий…

— Я Біт Стефсон. Привезла на аеродром пошту. Вас ніхто не зустрічає? — І, переборовши якесь неприємне почуття, вона осміхнулася і швидко промовила — Саме зараз ваш батько розмовляє з директором. Я секретарка Брекдорпа. А ваша мати, місіс Кальман, не зовсім добре почуває себе. Вона не хвора, ні. Я недавно з нею говорила. Вона зраділа, почувши, що я їду на аеродром. У мене машина. Можу відвезти вас до Рівертауна.

Барн Кальман теж був радий цій зустрічі. Те, що його батько не приїхав через нараду в директора, Варна не здивувало. З якого б дива це батько змінився? До того ж зустріч з Біт Стефсон зовсім не була неприємна Варну.

— Мати мені писала, що іноді нездужає. Вона не переносить тутешнього повітря. У вас тут літо, а на півночі зараз снігові бурі.

— Я вже забула який сніг. — Біт розсміялася. — Але наступної зими неодмінно поїду в гори.

Сідаючи в машину, Барн сказав:

— Я маю передати вам привіт, міс Стефсон.

Біт швидко обернулася, її блакитні очі глянули на Барна Запитливо:

— Мені? Це я маю передати вам привіт.

— А хто мене тут знає, крім моїх батьків?

— Хріс Браун.

Барн рвучко повернувся.

— Хріс Браун? Я вже багато років нічого не чув про нього. Він тоді поїхав… Правильно, Хріс поїхав сюди, але жодного разу не написав, не подав голосу.

— Він уже не той Хріс Браун, якого ви знаєте. — Біт натиснула на стартер, і машина рушила. — Його майже зжерли промені. Хріс переніс два важкі захворювання, просто дивно, що він ще живий. — Вона знизала плечима. — Ви будете його наступником. Браун лягає в санаторій. Лабораторія В-24 найбільш небезпечне експериментальне приміщення. На другому місці після «бару привидів».

Та ці слова Барн Кальман пустив повз вуха. Він їх не зрозумів, його думки були зайняті Хрісом Брауном. Нарешті, отямившись, він промовив:

— Отже, привіт вам передає Джеймс Стефсон.

— Ви знаєте мого діда? — здивувалася Біт.

— Я протягом кількох семестрів слухав його лекції з променевої медицини. Ми кілька днів тому були в одному товаристві, коли він повернувся з Стокгольма.

— Тоді у вас є що розповісти мені.

Вони саме під'їхали до роздоріжжя. Ліворуч на цементному шляху, що йшов з Мехіко-Занда, вдалині показалася машина. У Біт з'явилося недобре передчуття, що то, певно, сіро-блакитний бюїк Джека Кальмана. Вона додала газу, і незабаром її машина в'їхала в Рівертаун.


То й справді був автомобіль Кальмана. Рівно о шістнадцятій годині професор зайшов до Брекдорпа.

Атомний слон трохи здивовано глянув на нього примруженими очима, що заплили жиром.

— Ви не відклали нашої зустрічі, професоре?

Кальман не знав, що й відповісти. Відкласти бесіду з директором? Хіба це можливо?

— Міс Стефсон сказала, що сьогодні кур'єрським прилітає ваш син. Вона повезла на аеродром пошту.

— Я про це нічого не знаю, містер Брекдорп, — набундючившись, відповів Кальман. — Міс Стефсон мені не сказала, що приїжджає син.

— Міс Стефсон вас знає, Кальман, — засміявся Брекдорп. — Ви все одно не відклали б заради цього нашої бесіди. Правда ж?

Джек Кальман мусив визнати, що це справді так. Він, мабуть, сказав би: «Сина я побачу і ввечері. Барн цілком дорослий і знайде дорогу до Рівертауна», — або щось подібне. Але те, що його сина чекає з машиною сама міс Стефсон…

Брекдорп почухав щоку і промовив:

— Приходьте завтра вранці, професоре. Наша справа почекає. Їдьте зустрічати свого хлопця.

Ось чому Джек Кальман мчав по дорозі з Мехіко-Занда до аеродрому.


— Власне кажучи, я хотів відмовитися од пропозиції Брекдорпа, міс Стефсон, і не приїжджати сюди.

Барн Кальман вимовив це начебто між іншим. Насправді ж молодий вчений сподівався, що Біт запитає його, чому, зав'яжеться розмова, і він довідається про умови роботи в атомному місті. Але Біт наче не чула його слів. Вона тільки осміхнулася.

— Знаєте що, містер Кальман. Коли ви зустрічалися з моїм дідом, то можна вважати, що ми давно знайомі. Чи не відмовитися нам од офіціальних міс і містер?

— Охоче, Біт, — погодився Барн. — Ви одразу полегшуєте мені життя на новому місці.

Барн уважно глянув на дівчину, що сиділа поруч. Дочка Стефсона, очевидно дівчина людяна, їй властива душевна теплота, і це викликало довір'я.

— А чому ви не хотіли їхати в Мехіко-Занд? — спитала Біт, згадавши кинуте ним зауваження.

В цю мить дівчина помітила, що паралельною дорогою проїхав Джек Кальман. Правда, він, певно, не впізнав її, бо відстань між ними була досить велика.

— Он там, бачите, ваш батько. Ви, мабуть, образитесь на мене, але я не повідомила його про ваш приліт — дала йому можливість піти до Брекдорпа, — сказала Біт.

— Чому?

— Я й сама не знаю, — призналася дівчина. — Так мені спало на думку. Але вважаю, що зробила правильно, взявши вас у свою машину. — Вона чарівно усміхнулася. — Ваш батько дуже сердитиметься на мене. — Трохи подумавши, вона додала: — Зараз я не можу пояснити, чому я так мусила зробити. Вам треба спершу трохи нагрітися в Мехіко-Занді. Про одне я, здається, можу попросити вас. Правда?

— Звичайно…

— Не забувайте того, чого ви навчилися в мого діда, не забувайте, яка в нього мета.

— Добре, Біт. Але ваша просьба зайва. Я дотримуюсь основних положень Міжнародного товариства по мирному дослідженню.

— Про це, мабуть, не треба говорити так голосно, особливо в перший час, — зауважила Біт.

— Саме тому я й роздумував, чи не правильніше було б відмовитися од Мехіко-Занда. Я волів би краще і надалі займатися дослідницькою роботою, ніж допомагати у виробництві воєнних матеріалів.

Біт здивовано глянула на нього. Вона пригадала ту газетну замітку, яку їй показав Хріс Браун.

— Що ви маєте на увазі? — спитала дівчина. — Ви думаєте, що в Мехіко-Занді?

— Я ще раз навів точні довідки, — перервав її Барн. — Це звучить дивно. Молодий науковець наводить довідки про ПЕК, про Мехіко-Занд. Дослідження вільного від нейтронів злиття ядер мене цікавить, дуже цікавить. Але я знаю, що тут виробляють плутоній та інші радіоактивні матеріали, а потім продають їх комісії з атомної енергії. В Лос-Аламасі і в інших місцях з цих матеріалів виготовляють атомні й водневі бомби, запальні головки для ракет та іншу зброю. Можливо, це роблять навіть на підприємствах ПЕК. Проте, думаю, що наші батьки, ваш і мій, а також професор Метіус — адже він теж тут… Коротше кажучи, я гадаю, що тут закладаються міцні основи мирного розвитку ядерної фізики.

Біт відповіла не одразу. Вони в'їхали в Рівертаун, розташований у тихій улоговині на березі річки. Будинки, сади і невеликі парки скупчилися в місці, де річка робила поворот. Дивлячись на цей маленький рай, ніхто й не подумав би, що за двадцять кілометрів звідси, в Мехіко-Занді, науково випробовується самісіньке пекло.

Житла спорудила ПЕК. Старіші будинки, повз які саме проїжджали Біт і Барн, з таким же успіхом могли стояти в Детройті чи в Пітсбурзі. Фірма зв'язана з концерном Еверета, привезла ці будівлі автопоїздами і спорудила їх тут. Спочатку в них жили науковці. Тепер живуть робітники. А вчені згідно з договорами, переселилися в нові житла, збудовані з урахуванням смаку майбутнього хазяїна, звичайно, в певних фінансових межах. Насправді ці будинки відрізнялися один від одного не більше, ніж одне яйце від іншого.

Барн побачив річку, яка спокійно і мирно несла свої води. Так і уявляєш собі, що в неділю на цих розкішних берегах сидять люди і, забувши про все на світі, вудять рибу або пораються в своїх садках, проживаючи тут більше чи менше заслужену пенсію.

Коли Барн висловив свої думки вголос. Біт посміхнулася.

— Більшість працівників мають автомашини чи мотоцикли, в будинках є прилади для автоматичного регулювання клімату, бо тут майже цілий рік літо. В місті є все, що людині потрібно: ванна, холодильник, телевізор. От тільки коли когось звільняють або коли комусь не сподобалося працювати в Мехіко-Занді, він мусить, так записано в договорі, протягом доби залишити Рівертаун. Одруженим дають дві доби… Ну, ми вже скоро приїдемо на місце. Ваш батько теж. Думаю, буде краще, коли я поїду раніше. В мене з ним не дуже дружні взаємини. А на те, що ви сказали про дослідження, я можу відповісти лише от що. Досі в Мехіко-Занді ще не проводили ніяких ядерних випробувань, проте є люди, яких не покидає думка… — Вона зупинила машину біля одного з будинків і вигукнула: — От і приїхали.

— Яка думка? — запитав Барн.

Вони ще сиділи поруч. Біт серйозно подивилася на нього і відповіла:

— Думка про створення «чистої» бомби.

— Безглуздя, Біт, я не вірю цьому. Цілком чистої в радіоактивному розумінні бомби ніколи не буде. З технічного погляду це майже неможливо. — Він штовхнув дверцята і вийшов. — Дуже вдячний вам, що привезли мене просто на місце. Коли ми побачимося ще раз?

— Завтра, Барн. Вам доведеться завітати до мене, коли йтимете до Брекдорпа, нашого Атомного слона. — Дівчина подала йому руку і сказала: — Ще одна просьба до вас, Барн. Не говоріть поки що з батьком про цю… технічну неможливість. Та ось і він. До завтра…

Біт натиснула на стартер, дала газ, і біла машина рвонула з місця.

Барн прислухався до шурхоту коліс. Біля нього зупинилася машина батька.

Джек Кальман підозріливо оглянув сина з голови до ніг. На його обличчі був вираз невдоволення, руки тремтіли.

— Як це сталося, що міс Стефсон привезла тебе сюди? — спитав він рипучим голосом.

Барн Кальман осміхнувся і відповів:

— Міс Стефсон була на аеродромі, у неї там якісь справи з поштою. Я не знав, чи ти приїдеш, а тому поїхав з нею.

Кальман сердито глянув на вулицю, де зникла біла машина. Він не довіряв Стефсонам. А втім, хто знає, може, то був просто випадок. Кальман обняв сина.

Джеку Кальману довелося вести вперту боротьбу за хлопця. Барн був єдиною дитиною його і Марлі Джелінктон, дочки небагатого банкіра. В дитинстві Барн був хирлявим і кволим. Батьки доклали багато зусиль і витратили чимало коштів, щоб поставити хлопця на ноги. Марлі хотіла, щоб її син вчився на юриста. Але Кальман був непохитний. Адже майбутнє належить технікам, природознавцям, фізикам-атомникам! Чарівним словом майбутнього, його гаслом є енергія. Це слово означає і атомні електростанції, і нові машини, і нові вибухові речовини. І той, хто перший торкнеться рукою невідомого, вийде на чільне місце, належатиме до керівних представників американського століття. Кальман таки відстояв свій план. Усупереч бажанням жінчиної рідні він зробив з сина вченого-атомника і не дозволить, щоб тепер до Барна простягали свої руки Стефсони.

Пройнятий якимсь теплим, досі не знаним почуттям, Кальман підштовхнув сина до садової хвіртки. Там стояла мати. Марлі Кальман обняла сина, і очі в неї наповнилися слізьми.

Батько був поруч. Він тріумфував. Тепер усе гаразд. Барн уже здобув собі ім'я. Його знають як молодого талановитого вченого. В Мехіко-Занді він ще більше прославиться. Кальман ладен був заради сина навіть відступити на задній план. Він загнав машину в гараж і повільно пішов у будинок. Марлі Кальман сиділа навпроти сина і розглядала його так, наче вперше бачила.


У Мехіко-Занді і Рівертауні було вічне літо, а над Нью-Йорком завивала хуртовина. Френк Вільсон дивився на сніг, що сповзав з віконних шибок, наче морожена сметана. Внизу простягалася вулиця. Згори, з десятого поверху, вона була схожа на занесену снігом ущелину між скелями, а небо — на розірвані шмаття сіро-білої вати.

Вільсон вилаявся. Вчора ввечері він домовився з актрисою Еллою Марлінгтон про зустріч. Хіба ж він думав, що сьогодні буде завірюха. Вільсон хотів показати актрисі свою віллу за містом. Туди тридцять кілометрів, а 5. - таку погоду це чимала відстань… Можливо, Марлінгтон і не подзвонить. У цю мить задеренчав зумер розмовного апарата. Вільсон швидко натиснув на потрібну клавішу і сказав:

— Алло, Френк слухає.

— Говорить Еверет.

Вільсон відчув, як по його спині стікає щось холодне, наче йому накидали снігу за комір. Треба ж було, щоб подзвонив саме Еверет…

— Як там посувається робота з новим відкриттям у Мехіко-Занді? Я вже два тижні чекаю повідомлення.

Вільсон тим часом отямився і відкашлявся.

— Робота йде успішно, сер… Звичайно, сер, Брекдорп тримає мене в курсі справ.

— Отже, досліди буде закінчено в строк?

— Звичайно, містер Еверет. Перші попередні експерименти вже проведено, вони обіцяють успіх. І все-таки мені довелося поговорити з Брекдорпом трохи різкіше. У нього в Мехіко-Занді першокласні спеціалісти, дорогі люди…

— Витрати, Вільсон, не мають значення, — перебив його Еверет. — Ми чекаємо успіху! Витрати окупляться. — Еверет помовчав і сказав: — Я сам полечу в Мехіко-Занд.

Вільсон злякано відкинувся назад, наче Еверет зненацька став перед ним.

— Цього я вам не радив би, сер, — поквапливо сказав Вільсон. — В атомному місті таке становище… Ви ж знаєте, був вибух… У Мехіко-Занді завжди можливі нещасні випадки. Хто знає, чи не попадете ви там під небезпечну радіацію.

— Ви дуже піклуєтесь про мене.

Це іронічне зауваження свідчило, що Вільсон надто далеко зайшов: адже науковці і робітники живуть в атомному місті вже кілька років.

— І ви сердитесь на мене за таке піклування, сер? Це й справді було б безвідповідальністю, якби ви поїхали і наразилися на небезпеку. Полководцям нема чого робити в окопах на передовій, містер Еверет.

— Ну що ж, коли ви так думаєте, — сказав засміявшись президент. — Тільки-но Брекдорп доповість про нові успіхи, одразу ж повідомте мене. Якщо матиму час, то все-таки злітаю туди.

— Разом зі мною, прошу вас, сер. Я й справді це пробачив би собі… — його перервав неголосний тріск. То Еверет вимкнув апарат.

Вільсон відкинувся на спинку крісла і глянув у вікно. Надворі все ще падав сніг. Отже, президент ПЕК хоче відвідати атомне місто. Було б непогано, якби Брекдорп хоч трохи Посунувся далі з роботою. Але він тупцює на місці. Треба самому поїхати в Мехіко-Занд і поговорити з Брекдорпом. Оті вчені роблять з директора дурня.

Вільсон рвучко встав з крісла. Адже він уклав угоду з повітряними силами й флотом і повинен додержувати строки. Зрештою, мова йде і про його власні гроші. Доведеться таки поговорити з Брекдорпом, а можливо, і з Стефсоном. Той захопився дивною ідеєю: будувати атомні електростанції. Для цього ще знайдеться час. Спершу треба створити чисту бомбу. З цього погляду

Метіус кращий за Стефсона. Але він працює дуже повільно. А Кальман! Може, найкраще поговорити з Кальманом, це дуже честолюбна людина.

Вільсон підійшов до дзеркала, провів щіткою по блискучому, немов лакованому волоссю і підморгнув сам собі. Якщо пощастить виготовити чисту бомбу в Мехіко-Занді, йому забезпечена підтримка військового міністерства, і він зможе поступово, розумно маневруючи, зіпхнути Еверета… Старому вже пора звільнити крісло. Роздуми Вільсона перервав зумер. На цей раз дзвонила Елла Марлінгтон.

На вулицях все ще завивала віхола, але Вільсон весело насвистував мелодію найновішої модної пісеньки…


* * *

Коли автомобіль старого Кальмана зупинився в шерензі машин перед ворітьми атомного міста, Барн з цікавістю оглянувся довкола. Пасажири з віконець машин показували маленькі перепустки. В Джека Кальмана теж була перепустка: фото, прізвище, посада і номер.

Вартовий на воротах із стоїчною витримкою брав у кожного документ, проглядав його, віддавав назад і підносив руку до крислатого капелюха.

— Навіщо це, тату? Ти ж їздиш сюди вже багато років.

Кальман саме хотів пояснити, що це просто формальність, коли вартовий повільно підвів голову і спитав:

— Ваша перепустка, містер?

— Це мій син, — сказав професор, — їде до директора Брекдорпа. З сьогоднішнього дня він тут працює.

Велетень вартовий жестом руки звелів Барну вийти з машини і показав на маленький будиночок за спиною.

Що це означає? Барн глянув на батька — той знизав плечима. Точнісінько як учора ввечері. Барн хотів піти до Хріса Брауна, але мати його не пустила: «Тобі не можна нікуди виходити, — сказала вона. — Ти ще не зареєстрований. Тут кожен мусить спершу одержати номер. Немов у в'язниці…» Голос матері затремтів, а батько знизав плечима, як оце зараз.

Барн вийшов з машини. Батько швидко рушив з місця, наче боявся, що син щось скаже йому вслід: не годиться висловлювати особисті думки в присутності вартового.

Барн обернувся і побачив маленьку машину Біт Стефсон, яка саме під'їхала. Дівчина теж подала вартовому перепустку. Помітивши Барна, Біт осміхнулась і злегка кивнула головою.

Барн відповів на привітання. Раптом йому стало смішно. Звичайно, контроль потрібен. Інакше сюди зможе зайти хто завгодно. Коли він уже сидітиме в своїй лабораторії, ранкові церемонії його зовсім не цікавитимуть. Молодий учений глянув услід білій машині. Біт опустила руку, наче махнула нею. Барн мимоволі підняв руку і здивувався: Біт теж підняла руку. Отже, вона бачила його в дзеркальці. Ця маленька пригода розважила молодого вченого, йому довелося чекати хвилин десять у порожній кімнаті. До однієї стіни був прикріплений звичайний для цього міста світловий щит з індикатором променів. Поруч висіли вирізані з журналів малюнки, на яких були зображені голлівудські красуні.

Нового співробітника відвезли на електрокарі до головного корпусу. Обидва його супутники, одягнені, як і вартовий, у форму пісочного кольору, байдуже сиділи поруч і жували гумку. Один з них зайшов разом з Барном у ліфт і піднявся на восьмий поверх. Коридори, двері… І жодного вікна. Скрізь порожньо, все має суворий вигляд. Світильники сповнювали коридори примарним прозорим сяйвом. На дверях самі тільки номери, ні табличок, ні прізвищ. Незабаром і він стане номером.

Барна привели до молодої дівчини, йому дали заповнити анкету, потім запросили в сусідню кімнату. Тут ученого чекав чоловік у білому кітелі, який назвав своє прізвище. Барн почув його, але не розібрав, бо поглядом прикипів до крісла, що стояло посередині кімнати. Воно нагадало йому бачену колись фотографію електричного крісла. Барн підійшов ближче, іронічно посміхнувся і сказав:

— У цій церемонії прийняття на роботу не вистачає тільки детектора брехні[1].

Чоловік у білому кітелі не звернув на слова Барна ніякої уваги. Він запросив молодого вченого сісти, пристебнув його до крісла і попрямував до пульта з вмикачами. В кімнаті погасло світло. Протягом кількох секунд Барн бачив у темряві тільки кумедну тінь чоловіка в білому кітелі. Щось безперервно дзижчало. Раптом широко розкриті очі Барна засліпило яскраве світло і враз погасло. Крісло захиталось і кудись покотилося, зупинилось і знову покотилося. Це повторювалось кілька разів. У Барна було таке відчуття, неначе він під час шторму пливе на паруснику — падає в бездонні глибини і виринає на поверхню. Його ще раз зачепив промінь прожектора, і збожеволіле крісло, на якому він сидів, ривком повернулося на місце.

Барна м'яко огорнуло приємне світло без тіней. Він не встиг вимовити жодного слова. А чоловік у білому кітелі вже натискував різні важелі на кріслі. На голову Барна опустився металевий ковпак з голчастою решіткою, стиснувши його лоб і скроні. До оголених грудей Барна приклали жолобчастий гумовий шланг, до передпліччя, стегон і шиї прикріпили невеличкі металеві пластинки, від яких тяглися шнури до апарата, що стояв, мабуть, біля задньої стіни. Барн відчув, як на чолі в нього виступив піт. Краплини поту стікали по щоках на верхню губу — вони мали солоний присмак. Варну було дуже жарко.

— Ваше прізвище?

Молодий Кальман моргнув очима. Навіщо це? Адже чоловік у білому знає, хто сидить перед ним. Потім пригадав: такі самі питання ставлять, коли перевіряють людину з допомогою детектора брехні.

— Барн Кальман.

— Ви вчилися вісім років?

— Так.

— Ви одружені?

— Ні.

«Безглузді запитання. Вони ж знають».

— Ви член Міжнародного товариства по мирному дослідженню?

«Ага, це стає цікавим».

— Ні.

— Ви колись виїжджали із Штатів?

— Ні.

— Ви знаєте про наслідки Стокгольмської конференції?

— Я читаю газети.

— Будь ласка, відповідайте так або ні, — попередив його лагідним, але байдужим тоном чоловік у білому кітелі.

— У вас є коханка?

— Ні.

— Ви знайомі з Джеймсом Стефсоном?

На якусь частку секунди Барн завагався. Молодий учений хотів відповісти правду, але щось застерегло його, і він відповів невиразно:

— Е… ні.

Коли Барн прощався з Джеймсом Стефсоном, старик сказав: «Привітайте мого сина і внучку».

Барн пригадав невисокого лагідного професора. Біт зраділа, коли він передав їй привіт від діда.

Чоловік у білому перейшов до наступного питання.

— Як звали першого президента Сполучених Штатів?

— Це питання суперечить вашій вимозі, щоб я відповідав «так» або «ні». Крім того, мене ображає думка, ніби я такий невіглас.

Якщо ці відповіді реєструються, а вони, напевно, фіксуються на стрічці, в Барна може виникнути приємна розмова з начальством атомного міста.

Але чоловіка в білому, здавалося, зовсім не цікавили ні питання, ні відповіді. Він питав про те, що йому написав начальник служби безпеки. А вже Лекс Шпрінгер знає, що до чого.

— Ви прибули сюди вчора о шістнадцятій годині тринадцять хвилин?

— Так.

— На вас чекали?

— Чекали. Інакше я не був би тут. З моєї родини на аеродромі не було нікого, — додав він.

— Ви знаєте Москву?

— Досі я не мав можливості побувати там, у чому ви пересвідчилися з моєї відповіді на п'яте питання.

— Що ви думаєте про мету комуністів?

— Я вільний американець.

— Дякую, містер Кальман.

З голови вченого зняли ковпак з голчастою решіткою, а з тіла — пластинки з шлангами й дротами, Барн витер піт з обличчя. Після всіх цих процедур в нього було мало бажання працювати в атомному місті. Це ж тільки початок. А що буде далі? Вчений вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись. Він сердився на чоловіка в білому, хоч той робив тільки те, що йому наказали. А хіба завжди слід робити те, що накажуть? Невже в Мехіко-Занді доводиться постійно підкорятися, виконувати накази, вказівки, доручення без будь-яких сумнівів і вагань? Невже тут ніхто не має власної думки?

Вчора Біт Стефсон сказала, що в атомному місті є люди, які носяться з планом створення «чистої» бомби. Невже це правда? Адже Мехіко-Занд усі вважають дослідним інститутом. Інакше думає тільки Джеймс Стефсон. Як він висловився з цього приводу? Зрештою, сказав учений, не так уже й важливо, що виробляють: бомби чи потрібні для їх виготовлення матеріали атомного розщеплення, які потім продають тим, хто створює бомби. Це правда. Але працювати над «чистою» бомбою безглуздя! В Мехіко-Занді таких дурнів не може бути.

Він відмахнувся од цієї думки і знову зайшов у кімнату до молодої дівчини. Вона сказала:

— Директор Брекдорп чекає вас. Але спершу підпишіть, будь ласка, в генеральному секретаріаті договір. Це поверхом нижче, в кімнаті номер 11/310.

Барн попрощався з секретаркою і відчинив двері. Перед ним стояв його мовчазний супутник. Барн дуже здивувався: чоловік показав на ліфт і пропустив нового науковця вперед. Барна весь час не покидало відчуття, ніби він ув'язнений.

Вони спустилися ліфтом на один поверх, і супутник Барна підвів ученого до кімнати П/310. Коли чоловік натиснув сигнальну кнопку, розсунулися одні двері, потім відчинилися другі, оббиті шкірою, і Барн побачив кімнату, посередині якої сиділа Біт Стефсон. Він ступив кілька кроків до неї і вигукнув:

— Нарешті, я бачу розумну людину!

Дівчина усміхнулась і жестом запросила його сісти. Барн підсунув крісло до її письмового стола.

— Невже ви за такий короткий час могли зустріти багато нерозумних людей? — насмішкувато спитала Біт. — Нічого не вдієш. Церемонія прийняття до атомного монастиря трохи відрізняється од церемоній при зустрічах за коктейлем.

— Це було б ще не так страшно. У кожного свої дивацтва. Але я починаю думати, що зробив би краще, якби одразу ж сів на літак, що йде звідси.

— Сигарету хочете? — спитала дівчина і підсунула Барну пачку. — Чому такі сумні думки? В Мехіко-Занді є багато своєрідного й цікавого. Проте найбільше цінується тут вміння мовчати.

— Ви теж не майстер у вмінні мовчати, Біт, — зауважив Барн, запалюючи сигарету.

Дівчина глянула на щит — індикатор світився чистим жовтим світлом — і сказала:

— Треба одразу вирішити так або інакше.

— Мене все це зацікавило, — відповів Барн. — Але я хотів би спочатку ознайомитися. Ви мені дасте таку можливість? Чи, може, вважаєте, що в мене не вистачить сили волі? Я маю підписати договір, а він же, мабуть, передбачає і іспитовий термін?

Біт хитнула головою і подала йому формуляр.

— Хто приходить сюди, того, так би мовити, з'їдають з тельбухами. Іспитового терміну немає. Та й навіщо? У вас чудові документи й рекомендації. З ними ви скрізь могли зайняти добру посаду.

— Ви так думаєте? — відірвався Барн од договору. — Звичайно, в мене були певні плани. Можливо, я їх тут поховаю. Але Мехіко-Занд мене приваблює. До того ж це не таке місце, перед яким можна повернути голоблі. ПЕК має достатню владу, щоб позбавити мене можливості влаштуватися в будь-якому іншому місці. — Барн уже знав умови життя в Штатах. Він витягнув з кишені авторучку, але Біт подала йому іншу і сказала:

— Прошу, розпишіться цією, у нас своє чорнило..

Барн Кальман підписав договір і підвівся. На обличчі дівчини він знову побачив той ніжний блиск і легеньке сяйво, які помітив учора на аеродромі. Вона подала йому руку і промовила:

— Вітаю. Я рада і сподіваюсь, що ми житимемо в дружбі.

На якусь мить Барн відчув щось схоже на безпорадність. Його кинули на незнайомий острів, на якому він має відтепер жити.

— Думаю, ми з вами порозуміємося, хоча я син свого батька, а ви дочка І. Ф. Стефсона і внучка Джеймса Стефсона. Ви самі вчора натякнули, що наші батьки не дружать між собою. Мій батько теж говорив про це. Одне я знаю твердо, Біт. Я не маю наміру перетворюватися в робота науки. Сподіваюсь, що і тут лишусь людиною і вченим.

Біт показала на двері, над якими світилася зелена лампочка, і промовила:

— Містер Брекдорп чекає вас.

Дівчина подала Барну перепустку з викарбуваним на ній номером, потім натиснула кнопку на письмовому столі. Оббиті шкірою двері безшумно розчинилися. Вчений ввійшов у велику чотирикутну кімнату, похмуру, холодну і без вікон. Спершу здавалося, що кімната порожня. Згодом Барн помітив чорний скляний письмовий стіл, за яким сидів товстий чоловік. Це був Брекдорп.

Молодому Кальману здалося, наче він бачить перед собою велетенського Будду, що сидить на троні в своєму храмі. Атомний слон. Барн уже чув цей вираз. Він дуже пасував до цієї купи м'яса вагою щонайменше в сто двадцять п'ять кіло. Брекдорп сидів нерухомо, і тільки шовковий носовичок ворушився в його руках. Ні, насторожено рухалися ще й світлі пильні очі…

Барн зупинився за три кроки від письмового стола. Під ногами запружинив товстий килим.

— Радий познайомитися з вами. Вас рекомендував батько, — сказав Брекдорп і подав Барну руку.

— Мене рекомендував батько? А я гадав, що тут зацікавилися наслідками моїх експериментів у дослідному інституті, — посміхнувся Барн.

«Яка самовпевненість! — подумав Брекдорп. — Мабуть, доведеться поморочитися з ним, щоб зробити його спину трохи гнучкішою. Треба буде поговорити з батьком».

— Містер Кальман, ми насамперед дбаємо про те, — поважно промовив Брекдорп, — щоб наші співробітники були добрими американцями. В цьому для нас гарантія — ваш батько. Ви підписали договір, одержали перепустку, а про роботу з вами поговорить професор Стефсон. «Може, не варто його віддавати Стефсону?» — подумав Брекдорп і спитав: — Ви знайомі з професором Стефсоном?

— Ще не мав такої приємної нагоди, містер Брекдорп.

— Справді, ви ж тільки вчора прибули до нас. Він передасть вам лабораторію, в якій ви працюватимете протягом найближчих тижнів і місяців. До речі, — несподівано спитав Брекдорп. — Джеймс Стефсон, спеціаліст з променевої медицини, ніколи не говорив вам про свого сина?

— Професора Стефсона я знаю тільки з лекцій, які слухав в аудиторії, містер Брекдорп, — удавано недбало відповів Барн.

— Ми надаємо вашим дослідам виняткового значення, містер Кальман, — вів далі Атомний слон, наче й не ставив питання про Стефсона. — Можливо, — я не люблю гучних слів і все-таки кажу вам, — можливо, від вашої роботи залежатиме щастя чи горе нашої батьківщини. Працюйте сумлінно, містер Кальман.

Барн силувано вклонився і відповів:

— Я зроблю все, що зможу, містер Брекдорп. Покладіться на мене. Тут я син свого батька.

— Тим краще, тим краще… — Директор махнув рукою, і Барн зрозумів, що він вільний.

Двері автоматично відчинилися. Юнак підійшов до Біт, але встиг тільки дізнатися, який номер у батька, бо в ту ж мить секретарку викликав Брекдорп. Молодий учений вийшов у коридор — тюремного наглядача вже не було. Барн зрозумів, що тепер, коли в нього є свій номер, він став, як і інші, живим інвентарем Мехіко-Занда. Барн швидко пройшов схожим на тунель коридором, спустився ліфтом на перший поверх і зайшов до батька.

— Якийсь божевільний храм науки, — незадоволено сказав він. — Спочатку мені здалося, що мене випробовують на льотчика надшвидкісних літаків. Потім я подумав, що мене, видно, вважають за ворожого агента. Ну й порядки тут у вас, хай йому чорт!

— Науковий інститут це не… бар, — голос батька мимоволі набрав повчальних інтонацій. — Тебе садили в крісло? — спитав він трохи тихше.

— Крісло, крісло! Я природознавець, дослідник, фізик-атомник. Я чотири семестри слухав лекції з променевої медицини, з біології і не для того приїхав сюди, щоб мене зненацька засипали такими дурними тестами.

Джек Кальман стиснув кулаки.

— Я був би радий звільнити тебе від цієї процедури, але службовими правилами передбачено, що кожний співробітник має відповісти на тести. Звичайно, є винятки. А щодо можливостей приладів, то багато хто в них сумнівається.

— Проте містер Брекдорп, здається, ставиться до детектора брехні дуже серйозно. — Барн хотів сказати: «Атомний слон» — але схаменувся: батько, певно, спитав би його, звідки він уже знає прізвисько Брекдорпа, і його підозра одразу упала б на Біт Стефсон.

— Містер Брекдорп дбає про успіхи атомного міста. Він до всього ставиться серйозно.

— Якби це безглуздя мало якесь значення!

— Так тут не розмовляють, Барн. Ми не в парку відпочинку і не на мітингу, де кожен може висловлювати свої розумні чи нерозумні думки. Я був би дурний, коли б гадав, що за мною не стежать. Ти сам відчув на собі процедуру приймання на роботу. А я все-таки заступник технічного керівника, голова вченої ради Мехіко-Занда. До мене надходить на розгляд більшість наукових дослідницьких матеріалів. Ідеться про життєво важливі для Сполучених Штатів дослідження! Прошу тебе не забувати цього.

Старий Кальман підійшов ближче до сина і поклав йому руку на плече.

— Не реагуй так болісно. Звичайно, коли за тобою постійно стежать, це викликає неприємне почуття. Але це пусте порівняно з тим, що в наше розпорядження надані мільйони, навіть мільярди. Робота такого величезного значення й масштабу ще не провадилася, відколи наші предки завоювали цю частину світу. Ми наймогутніша і найжиттєвіша нація на землі і повинні віддати здійсненню наших завдань всю силу свого серця. Це наша ера, Барн, — ера американців.

Барн повільно підвів голову.

— Не знаю, тату, чи в усьому погоджусь з тобою. Можливо, мене збентежило тутешнє ставлення до людей. Я до такого обходження не звик. Зараз мені треба піти відрекомендуватися професорові Стефсону. До побачення.

І знову довгий коридор. Настрій у Барна гнітючий. Здавалося, наче хтось весь час силоміць штовхає його кудись. Хто? Батько? А хто штовхає батька? Честолюбство? Чи, може, той товстелезний Брекдорп? А хто штовхає Брекдорпа?

І. Ф. Стефсон прийняв молодого вченого дуже привітно.

— Сподіваюсь, містер Кальман, — сказав професор, — ви привезли з собою велике бажання працювати. — Він запросив нового співробітника сісти і запропонував йому сигарету.

— Мені хочеться якнайшвидше розпочати роботу, містер Стефсон. — відповів Барн. — Дуже радий, що працюватиму під вашим керівництвом. Ви, мабуть, знаєте, що я чотири семестри слухав лекції вашого батька з променевої медицини.

— Про це мені розповіла Біт. Ви ж з нею зустрілися на аеродромі. Еге ж?

— Міс Стефсон була така люб'язна, що взяла мене в свою машину. — Барн глянув на кінчик запаленої сигарети і додав: —Я маю доручення до вас, містер Стефсон. Можна сказати про це зараз?

Стефсон жестом руки попросив його говорити.

— Маю передати вам сердечний привіт від вашого батька. Я попрощався з ним учора вранці.

Стефсон і не намагався приховувати свою радість.

— Я не бачив батька майже два роки. Тоді я ще мав змогу брати відпустку. Але з того часу становище… змінилося. Керівники атомного міста вважають, що діяльність мого батька несумісна з моєю діяльністю. Сподіваюся, він був здоровий, коли ви його бачили?

Барн Кальман підтвердив, що старий Стефсон почував себе добре, і перевів розмову на іншу тему.

— Міс Стефсон натякнула мені, що я маю заступити Хріса Брауна. Ми давні друзі. Але вже кілька років втратили з поля зору один одного..

— Що ж, можете поновити свою дружбу з Брауном. Ходімо в лабораторію В-24, — запросив професор і показав рукою на двері. — Дочка дала вам перепустку? От і добре. Тепер можете вільно ходити по Мехіко-Занду.

Через кілька хвилин вони вже входили в лабораторію, надівши захисні костюми.

— Браун спершу сховає свій небезпечний матеріал в свинцеву шафу, — сказав Стефсон. — Зовсім непотрібно, щоб вас одразу ж вразили промені. Браун має можливість трохи захиститися від їх шкідливого впливу. Для цього тільки треба користуватися маніпуляторами, механічними «руками», якими керують здалека, натискуючи кнопки, і різними свинцевими пластинками та дзеркальними приладами. Але Браун працює за своєю старою системою і не зважає на небезпеку. Завдяки цьому він, слід визнати, встигає зробити втричі більше. Та йому пора підлікуватись у санаторії.

Барн майже не чув того, що говорив Стефсон. Крізь широке скляне вікно він побачив свого приятеля, який сидів за столом. Коли звук зумера сповістив, що хтось зайшов, Браун повільно обернувся. Барн мимоволі відсахнувся. Оце Хріс Браун? Він пам'ятав Хріса високим, міцним юнаком-спортсменом. Тепер перед ним сиділа людина, яка не здужала підвестися. На її мертвому сірому обличчі жили тільки очі. Невже це Хріс Браун?

— Якби ви мені не сказали, професоре, що це Браун, я б ніколи не повірив, — пошепки зауважив Барн. — На вулиці я б його не впізнав.

— Тримайтеся так, щоб він вашого подиву не помітив, — промовив Стефсон, узявши Барна за руку.

Хріс Браун відчинив скляні двері.

— Алло, Хріс. Здоров, старий!

Барн обережно обняв Хріса, наче боявся розчавити друга.

— Барн, друже! — Браун зусиллям волі переборов кволість. — Ви, мабуть, не наважилися зайти в лабораторію? Це зовсім безпечно! Я працюю обережно, містер Стефсон. Тепер, коли в мене є наступник, а кращого наступника і бажати по можна, я з радістю піду в санаторій.

— Мені, певно, треба було приїхати раніше і підмінити тебе, Хріс.

— Навряд чи в цьому була потреба. Ну що, друже, приступимо одразу ж до роботи?

Вони зайшли в кімнату, де проводилися небезпечні експерименти. Віднині ця кімната стане робочим місцем Барна Кальмана.


* * *

Зустріч з Хрісом Брауном вразила Барна більше, ніж він гадав, його мало непокоїла небезпека, що виникає під час роботи з радіоактивними матеріалами. Адже є чимало заходів проти зараження променями. З думки не йшов Хріс. Вигляд Брауна приголомшив Барна.

Був світлий, ясний вечір. Барн прогулювався вулицями Рівертауна. Він вирішив ознайомитися з містом, його увагу привернула неонова вивіска, що палала яскравим світлом — «Атомний бар». Трохи далі височів міський клуб. Але Барн байдуже розглядав будинки і сади. Куди б він не кинув оком, скрізь бачив перед собою змарніле обличчя Хріса Брауна.

— Алло, містер Кальман!

Барн зупинився. Між клумбами квітів простувала з садка на вулицю Біт Стефсон.

— Прізвища на будинках ви, мабуть, не читаєте?

Барн повернувся назад і спитав:

— Отут ви живете? Це справжній рай!

— Людина повинна сама створювати для себе хороші умови життя. Заходьте, прошу.

Вони пройшли садом до річки.

— Тата немає дома. В нього нарада, не знаю тільки з ким. Почекайте хвилинку, я принесу щось попити. — Ступивши кілька кроків, вона обернулася і сказала: — Але не знаю, чи є у вас час і бажання.

— Є, є, Біт…

Він подивився їй услід. Приємна дівчина. Цікаво, чому вона досі не вийшла заміж? Невже тут не було молодих чоловіків, яким би вона сподобалася? Такої освіченої, жвавої і тямущої дівчини він ще не зустрічав.

Барн нетерпляче ждав повернення Біт і зрозумів, що сподівався цієї зустрічі весь день. Він озирнувся довкола. Вигляд садка свідчив, що тут живуть люди, які люблять природу. Біля річки, на невеличкому моріжку, стояли невисокі столи і шезлонги, а на столах — скляні кулі з свічами.

Біт принесла пляшку содової води, графин з лимонним соком і дві склянки. Вона змішала содову з соком і подала Барну склянку освіжаючого напою. Потім сіла в шезлонг і спитала:

— Гуляєте по нашому приємному місту?

— Я весь час думаю про Брауна. Це не той Хріс, якого я знав.

— Я знайома з Хрісом кілька років, але яким він був раніше, не маю уявлення, — вмощуючись зручніше, озвалася дівчина.

— Ми ходили в один клуб протягом кількох років, разом займалися спортом. Оце, власне, й усе. Можна ще, мабуть, додати, що то був не зовсім звичайний клуб. Берд Магон, його засновник і керівник, назвав цей заклад «клубом нових людей». Членами клубу були не тільки студенти нашого університету, а й інші молоді люди, в тому числі й негри. То було таке товариство, Біт! Один стояв за одного. Там панували думки і ідеї, які без перебільшення можна назвати прогресивними.

— На жаль, у нас, у Штатах, вважають, що той, хто захищає прогресивні ідеї, погана людина, — стримано зауважила Біт. — Але ви хотіли розповісти мені про Хріса Брауна.

Кальман замислився, потім уважно глянув на дівчину. Вона сиділа, закинувши голову, і дивилася в нічне небо.

— Хріс мені врятував життя, — промовив молодий вчений.

— Розкажіть, Барн, як це було.

— Ми поїхали тоді всім клубом у долину Сан-Франціско, — почав Кальман, згадуючи давноминулі роки. — Гроші внесли в спільну касу — хто більше, хто менше. В долині ми провели кілька чудових тижнів. Мені здається, що я тоді більше узнав життя, ніж за всі роки навчання в університеті. — Барн повільно вийняв сигарету з пачки і запалив. — Це сталося… на десятий день. Ми з Хрісом попливли вдвох на човнах. Перед нами були «смертельні бар'єри» — одне з найбільш небезпечних місць на бурхливій річці Сан-Жаклін. Вода мчить там з страшенною силою, утворюючи велетенські вири. Друзі попереджали нас про небезпеку, але ми з Хрісом вирішили позмагатися з річкою. Ми обережно пробиралися між різноманітним за формою і надзвичайно красивим камінням, що заповнювало ущелину. Не знаю, як вийшло: чи я раптом став не таким обережним, чи то мене шарпнула течія, але мій човен зненацька опинився у пінистих хвилях. Я побачив поріг, з якого вода з шумом падала вниз. Втриматися було неможливо. Човен тягнуло вперед, і він закрутився у киплячій піні. Мене викинуло з човна, і я опинився у вирі. Здавалося, ніби чиясь велетенська рука тягне мене на дно, — Барн зробив паузу, набравши повні груди повітря. — Правда, я був добрий плавець, але тут моє вміння плавати не допомагало. Вода з нездоланною силою тягла мене вниз. Голова й серце наче розривалися на частини. Не знаю, скільки це тривало. Несподівано я відчув, що мене хтось підхопив знизу і моя голова опинилася над водою. — Барн і зараз хвилювався, пригадуючи ту смертельну небезпеку, перед якою він тоді опинився через власну легковажність. Я знепритомнів. А коли знову розплющив очі, біля мене навколішках стояв Хріс. Йому пощастило перед порогом витягти свій човен на берег. Хріс збіг по каменях униз до водоспаду. За кілька метрів од водоспаду він побачив мій човен у виру, скочив у нього і врятував мене.

Барн замовк.

Біт дивилася просто перед собою. Була темна, синьо-чорна ніч. У небі яскраво світилися зірки. Дівчина знала, що Хріс Браун колись кохав її. Може, і досі кохає, А вона його завжди обминала. Тепер дівчина шкодувала про це. Біт нахилилася вперед і засвітила свічку у скляній кулі.

— Скільки Хрісу років? — спитала вона.

— Тридцять чотири, — відповів Барн. — Він на чотири роки старший за мене.

Прийшов Стефсон. Він зрадів, коли побачив у себе молодого науковця.

— Заходьте до нас частіше, Барн, — сказав професор. — Я не прихильник спеціальних прийомів і запрошень. Мій дім завжди відкритий для вас, навіть коли я буду зайнятий. Хтось уже подбає про наших гостей. Правда ж, Біт? — Професор поклав руку на плече дочки. Чи не зародилося в ньому побоювання, що між молодими людьми в цю вечірню годину виникло більше-довір'я, ніж дозволено в Рівертауні? Можливо.


* * *

Френк Вільсон прокинувся, коли машина зробила поворот і пішла на посадку. Вільсон позіхнув і уважно оглянув своє відображення в стінному дзеркалі. Він уявив, яке враження справить на Брекдорпа його приїзд, і посміхнувся. Атомний слон буде не дуже радий, що йому доведеться вночі зустрічати Вільсона.

З висоти п'ятсот метрів атомне місто в пустелі мало вигляд яскраво освітленого кола, сяючого кратера вулкана. Вільсон ущипнув себе за ніс: ну, й погані думки лізуть у голову. Якби вулкан отам унизу плюнув атомним полум'ям, то літак теж підкинуло б угору. Велика світна пляма почала поділятися на менші плямки, і незабаром з'явилися посадочні вогні на аеродромі. Пілот легко, майже невідчутно посадив машину, і вона покотилася до будинку аеропорту.

Френк Вільсон першим вийшов з літака. Біля яскраво освітленого залу чекав Атомний слон — живий монумент Мехіко-Занда. Дві години тому радіограма Вільсона підняла його з ліжка.

Через чверть години обидва директори вже сиділи в службовому кабінеті Брекдорпа. Вільсон вийняв сигару, відкусив кінчик і кинув його у велику попільницю, що стояла на письмовому столі. Брекдорп тим часом увімкнув диктофон.

— Президент хоче особисто ознайомитися з новим відкриттям, — одразу ж почав Вільсон. — Він може приїхати сюди завтра чи післязавтра.

Брекдорп чекав усього, тільки не того, що в Мехіко-Занд приїде президент. Це вже занадто. Товста рука директора безсило впала на стіл.

— Президент? З новим відкриттям? Але ж це… утопія! Ми навіть теоретично ще не розв'язали проблеми, не кажучи вже про її практичне здійснення. — Брекдорп розсміявся. — Президент хоче пройтися по лабораторіях і повезти звідси чисту бомбу, так би мовити, як подарунок гостеві. Мабуть, не вийде.

Вільсон поставив завдання: цієї ночі тут, на місці, остаточно все вирішити. Якщо буде потрібно, він звільнить з роботи одного з керівників — Стефсона або Брекдорпа,

— Значить, кажете, не вийде, Брекдорп? Але ж ідеться про найбільший бізнес століття. Саме через це я й прибув сюди вночі.

Брекдорп кивнув головою. Він простягнув руку по електричну запальничку, уникаючи негайної чіткої відповіді.

— Ще позавчора я повідомив президента, — сказав Вільсон з глузливою посмішкою, — що попередні експерименти дали позитивні наслідки. Я запевнив його, що тут ведеться гарячкова робота, аби у встановлений строк повністю завершити всю програму по створенню нової конструкції. В нас лишилося тільки два місяці.

— Два місяці, — повторив Брекдорп і похитав головою. — Неможливо. Це неможливо, містер Вільсон. Я подам у відставку.

На обличчі Вільсона застигла посмішка: він провів рукою по гладенькому напомадженому волоссю і примружив-ліве око.

— Це було б лінією найменшого опору. Так ділові люди не роблять, Брекдорп. Нам треба спокійно все обговорити, обміркувати. Ви згодні? Що ви скажете про Стефсона?

— Стефсон чудовий учений. З усіх можливих шляхів розв'язання проблеми він завжди обирає найвірніший. Але… він думає! Думає про речі, які його не стосуються. — Тепер Брекдорп говорив без будь-якої роздратованості, цілком по-діловому. — Його, гм… Скажемо відверто, його особисті інтереси не збігаються з нашими і лежать в іншій площині. Цей професор захоплений безглуздою ідеєю мирного застосування атомної енергії в промисловості і відмовляється використовувати атомну енергію для… винищення людей. Так він і сказав: «Винищення людей!» Стефсон не вірить у покликання Америки, не вірить, що нове відкриття потрібне для того, щоб Америка здійснила свою місію.

На обличчі Френка Вільсона з'явився вираз іронії й глузування. Покликання Америки. Вирішальним, з його погляду, було інше питання: хто зробить великий бізнес на чистій бомбі — ПЕК, атомне місто державної комісії з атомної енергії в Лос-Аламосі чи росіяни. Бізнес повинна зробити ПЕК. Нехай тоді укладають хоч сто угод про припинення ядерних випробувань. Але тільки після того, як Мехіко-Занд матиме чисту бомбу.

— Стефсон симпатизує росіянам? — спитав Вільсон і прикусив нижню губу.

— Це занадто сильно сказано, містер Вільсон. Цього ніхто не доведе, навіть сам Лекс Шпрінгер. Стефсон учений, його дослідження прославили Мехіко-Занд в усьому світі. Але відтоді, як він став технічним керівником, професор скеровує людей на розв'язання своїх завдань.

— Ну, а Метіус?

— Це фанатик від науки. Він працює над проблемою вільного від нейтронів сполучення ядер. Що ми зробимо з його відкриттям: виготовимо бомбу чи холодильник — ученого не цікавить. Можливо, він досягне реакції на сто процентів чистої від променів, але позбутися сильної радіації в момент вибуху і альфа-бета-гамма променів, яких усунути не можна, хоч вони теж являють собою значну небезпеку, йому не вдасться.

— Отже, Метіус, — сказав Вільсон.

— На жаль, ні, — Брекдорп прикрив обличчя шовковим носовичком, щоб гість не помітив його мимовільної посмішки. — Метіусу потрібно щонайменше два роки. Він ніколи не погодиться на проміжне рішення між звичайною і чистою бомбою. Почуття гідності вченого не дозволить йому піти на компроміс.

— Тоді лишається тільки Кальман, — холодно констатував Вільсон.

У Брекдорпа ця кандидатура теж не викликала захоплення.

— Кальман честолюбний, — зауважив директор. — Він добре підготовлений як теоретик, його тут називають «верховним жерцем» американського століття. Він збожеволів на ідеї американського століття і заради неї ладен зробити що завгодно. Слід, мабуть, спробувати використати його честолюбство і суперництво з Стефсоном…

— Чудово, Брекдорп, — сказав Вільсон, підводячись з місця. — Кальман саме та людина, е яка нам потрібна, кращої і не знайдеш. — Він потер руки і додав — А Стефсона треба усунути з посади.


* * *

Стефсон був дуже здивований, коли в його лабораторію завітав Атомний слон. Звичайно Брекдорп, коли йому треба було поговорити з технічним керівником, заходив до його кабінету в головному корпусі. Сюди, в лабораторію, директор не приходив, боячись радіації.

— Прошу, містер Брекдорп, — показав професор гостеві на крісло.

Директор неспокійно оглянув лабораторію і спитав:

— У вас тут є радіоактивні препарати?

— Ні. — Стефсон вслід за Брекдорпом подивився на індикатор і роз'яснив: — Червонуватий колір походить від великих швидкостей натрієвого інкубаторного реактора. Я вже кілька разів нагадував, що реактор треба відремонтувати. Мабуть, доведеться на деякий час припинити роботу, що знизить виробництво плутонію. Бо коли реактор працюватиме так і далі…

— Хіба зараз можна думати про це, Стефсон! — Здавалося, червонувате світло на індикаторі раптом втратило для Брекдорпа будь-яке значення. — Плутоній і тритій потрібні нам до зарізу. Я вже не кажу, що вони дають чималі прибутки. Про це вам теж треба думати, Стефсон. Мехіко-Занд, зрештою, не тільки інститут, а й підприємство і мусить давати прибутки.

— Це вже ваша компетенція, містер Брекдорп, — холодно сказав Стефсон. — Я відповідаю за технічне керівництво.

— Ви хочете сказати, що фінансовий бік справи вас не цікавить і ви живете тільки технікою і наукою? Якщо це навіть так, у ваших міркуваннях є, мені здається, помилка. Ви ж обстоюєте в певному розумінні небезпечну ідею, що ядерні випробування слід припинити і навіть заборонити. Чому ж ви тоді не дбаєте про створення потрібних для цього передумов? Ви зробили б добру послугу своєму батькові. Як посуваються роботи з вашою… гм, з вашим мирним ядерним сполученням?

Стефсон пильно подивився на Атомного слона із вишуканою ввічливістю спитав:

— Пробачте, містер Брекдорп, але чому ця розмова виникла саме тут і саме сьогодні? Я відповідаю за дослідження і подаю вам звіти про них.

— Чому? Чому? Наївне запитання, професоре.

— Це наївне запитання постало в зв'язку з нашою розмовою, містер Брекдорп.

Брекдорп вирішив відповісти ударом на удар.

— В останні тижні ви, здається, так погано розумієте наші міркування і завдання атомного міста, що я змушений запитати, хто вам платить гроші? — Брекдорп завжди обминав такі розмови, бо від хвилювання в нього починало калатати серце. Але зараз він уже не міг думати про своє серце. — Лишилося неповних два місяці до святкування сторіччя ПЕК.

— Пробачте, — іронічно зауважив Стефсон, — трохи більше двох місяців.

— Байдуже, неповних два місяці чи трохи більше! До того дня атомне місто має завершити нову конструкцію, про яку ми говорили вже багато разів.

— Ви знаєте, що вона технічно нездійсненна, містер Брекдорп.

— Нездійсненна! Ось уже кілька місяців я чую від вас одне й те саме, містер Стефсон. Технічний керівник Мехіко-Занда мусив би вже прийти до іншого висновку.

— Я відповідаю за дослідження з ядерної фізики, містер Брекдорп, а не за дослідження й експерименти по виготовленню вільної від радіоактивності бомби. В моєму договорі і в даних мені інструкціях ідеться тільки про наукові дослідження в галузі енергетики.

— І для цього у вас працюють тисячі співробітників? Що у вас робить професор Кальман? Що робите ви? Звичайно, я читаю ваші звіти. Робота над керованим процесом сполучення ядер. Але всі ваші звіти схожі один на один.

Стефсон хотів щось сказати, але товстун не дав йому й слова вимовити.

— Ви ніяк не можете закінчити роботу, повідомляєте про самі тільки проміжні рішення, самі тільки варіанти. Ви посилаєтесь на договір. Гаразд. Але не забувайте, що відтоді минуло кілька років, за цей час виникли нові потреби. І головне, ПЕК не благодійна організація для вчених, а господарське підприємство.

Стефсон вирішив не відповідати. Та й що він мав сказати? Останні два-три місяці з Брекдорпом взагалі не можна говорити, особливо коли мова заходить про бізнес. А його бізнес — це розвиток політичних подій у світі, розвиток, в якому США дедалі більше відступає на задній план. Цей бізнес полягає у спробі якось налякати противника. Такою спробою повинна стати «чиста» бомба. Науково-дослідні роботи самі по собі вважаються в Мехіко-Занді справою другорядною. Вони підпорядковані єдиній меті — виготовленню озброєння, яке має дати величезні прибутки. Звичайно, керований процес сполучення ядер, це зовсім інше. За ним криється мирне використання атомної енергії. А те, чого хоче Брекдорп, призведе до винищення переважної частини людства, знищення цілих континентів. Стефсон знав про ці задуми. Такі, як Брекдорп, сподіваються одним зусиллям, раптовим нападом знищити противника або настільки розгромити його, щоб забезпечити собі світове панування. Для здійснення такого плану атомні й водневі бомби мають бути чистими. Інакше вони залишать після себе занапащену, заражену на десятиліття чи, може, і на століття, безлюдну землю, знищать життя на всій планеті. А «володарям світу» потрібна буде людська сила, що даватиме прибутки, потрібні будуть люди, які підтримуватимуть їх панування…

Брекдорп, не дочекавшись відповіді Стефсона, знову заговорив:

— Гадаю, для прискорення роботи над новою конструкцією потрібна реорганізація. Переключіть на цю роботу професора Кальмана і всі лабораторії від п'ятої до вісімдесят другої. А щоб у вас було більше часу для досліджень, мені щодня доповідатиме про хід робіт професор Кальман.

Спочатку І. Ф. Стефсон хотів запротестувати проти такого приниження своєї ролі й значення, йому лишили всього десять лабораторій з якоюсь сотнею співробітників. Це означало, що Брекдорп одним помахом руки звільняє його з посади і фактично робить технічним керівником атомного міста Кальмана.

Але Стефсон оволодів собою і промовив цілком спокійно:

— Робіть як хочете, містер Брекдорп. Бажаю вам і колезі Кальману великих успіхів.

Професор сів до письмового стола і зайнявся своїми справами.

Брекдорп чекав, що Стефсон образиться, висловить обурення… Він усе ще сподівався, що його загроза вплине, і вчений погодиться працювати над створенням «чистої» бомби.

Директор вийшов з лабораторії не попрощавшись. Далі дратувати Стефсона було небезпечно, бо фірма поки що не могла без нього обійтися. Адже в руках ученого дуже важливі результати досліджень.

Коли двері за Атомним слоном зачинилися, Стефсон застогнав від люті. План Брекдорпа був страхітливий, а його бездумність — просто жахлива. Чистої бомби не може бути. Незважаючи на слова Брекдорпа, Стефсон усе ще не хотів вірити, що ПЕК і справді вирішила її створити…


* * *

Біт Стефсон віддала секретаркам звичайні ранкові розпорядження і пішла до кабінету Брекдорпа. Вона поклала на величезний письмовий стіл праворуч свіжу пошту, щоб директор міг одразу її дістати. Дівчина підсунула розмовний апарат ближче до середини стола і поправила підставку з автоперами, шариковими ручками і різноколірними олівцями. Це все вона робила щоранку майже машинально сама, не доручаючи нікому з секретарок.

Потім дівчина зайнялася диктофонами, якими Брекдорп звичайно користувався, коли вів ділові розмови або диктував листи. Біт увімкнула перший апарат і почула голос директора: «Два листи у Міамі, один у Нью-Йорк, доручення відділам…» Біт вимкнула, натиснула кнопку, щоб плівка знову згорнулася. Отже, другим приладом Брекдорп не користувався. Проте перевіривши його, Біт помітила, що на плівку вже щось записано. Дивно: вона ж тільки вчора поставила новий ролик.

Невже Атомному слону довелося так багато диктувати? Увімкнувши другий апарат, Біт почула чужий голос:

«Чудово, Брекдорп. Кальман саме та людина, яка нам потрібна, кращої і не знайдеш. А Стефсона треба усунути з посади».

Що це? Хто це говорив? Хто приходив до Брекдорпа і коли: ввечері чи, може, вночі? «Батька треба усунути… Кальман це саме та людина…» Дівчина мимоволі стиснула кулаки.

Раптом Біт усе зрозуміла. Це голос Вільсона. Френка Вільсона — генерального директора ПЕК. Виходить, він був тут уночі без офіціального попередження. Отже, йдеться про якусь дуже важливу справу. Чому хочуть усунути з посади батька? Що треба доручити Кальману, як саме «тій людині»? Біт Стефсон оглянулася довкола, наче боялася, що хтось непомітно зайшов у кімнату і стежить за нею. Який же план обговорювали Вільсон з Брекдорпом? Вона знову витягла кінчик плівки і ввімкнула апарат.

Почувся голос Брекдорпа:

«Слід, мабуть, спробувати використати його честолюбство і суперництво з Стефсоном…»

Дівчина рішуче вимкнула апарат, прокрутила ролик назад і вийняла його. Потім вийшла з кабінету директора і поклала ролик з плівкою у свій письмовий стіл.

Біт уперше з тривогою чекала повернення Брекдорпа. А що як він спитає про другий ролик? Дівчина намагалася взяти себе в руки, підійшла до дзеркала, трошки підфарбувала губи. Коли Брекдорп покликав Біт, щоб забрала папери, які він підписав, неспокій знову охопив її.

Брекдорп віддав розпорядження, потім подав Біт кілька листів і сказав:

— Можете одразу відповісти на них. Я на полях зробив помітки. — І, наче мимохідь, зауважив — З сьогоднішнього дня професорові Кальману передаються лабораторії від номера 5 до номера 82. Дайте, будь ласка, відповідні вказівки плановому відділу, особовому столу, відділу дослідницьких картотек та іншим — словом, ви знаєте, що треба зробити. — І, не міняючи тону, директор спитав — Диктофони в порядку?

— В порядку, містер Брекдорп, — цілком спокійно відповіла Біт. — Листи з апарата вже передруковуються.

Трохи подумавши, директор знову спитав:

— А другий апарат?

— Там же нічого не було, містер Брекдорп, — здивовано промовила Біт. — Я щойно вставила новий ролик. Учора диктофон був трохи зіпсований, відійшов контакт. Я оце його полагодила. Тепер ви знову можете ним користуватися. — Раптом дівчина злякано оглянулась і запитала — Сподіваюся, ви нічого не диктували, містер Брекдорп? — Її слова звучали цілком щиро.

— Ні.

Директор заспокоївся. Це дуже добре, що його бесіду з Вільсоном не записано. Він оглянув стіл, чи все на ньому в порядку, кивнув Біт і промовив:

— Дякую, міс Стефсон.

Біт вийшла з кабінету, сіла до свого письмового стола і замислилася. Що це все означає? Якщо Брекдорп ставиться до вчорашньої бесіди байдуже, то чому він завів мову про диктофон? Може, хотів її перевірити? У батька забрали більшість лабораторій… Отже, фактично технічним керівником Мехіко-Занда став Кальман. Брекдорп шукає привід, щоб її теж звільнити? Що сталося в атомному місті?

День тягнувся нестерпно довго. У вухах дівчини знову й знову лунали голоси Брекдорпа й Вільсона. Щоразу, коли її викликав шеф, вона боялася, що директор спитає про ролик. Раптом Біт спало на думку, що їй треба буде пронести ролик через контроль. Дівчину ще ніколи не перевіряли на воротах — адже вона секретарка директора. Але хто знає, що буде сьогодні?

Проїжджаючи ввечері повз вартового, Біт відчула, що в неї злегка тремтять коліна. Але хвилювання було даремне: вартовий, як і завжди, пропустив Біт, коли вона показала перепустку.

Готуючи вечерю, Біт весь час відчувала неспокій, якусь тривогу на серці. Нарешті, прийшов батько. Дівчина пильно глянула йому в обличчя. Але на професора реорганізація, здавалося, не справила особливого враження. Можливо, він ще не знає?

— Тату, Брекдорп дав мені сьогодні вказівку… — Вона все-таки не змогла змовчати.

— Передати мої лабораторії? — осміхнувшись, спитав Стефсон.

— Отже, Кальман, по суті, стає технічним керівником.

— Ну й що ж? Хіба ти не розумієш причини?

— Я розумію, але ж так не можна…

— Не можна? Чому? Я ж проти цієї… нової конструкції. Я ігнорував деякі вказівки, зволікав з розгортанням робіт, бо досі в Мехіко-Занді не виробляли бомб, ми були дослідницьким інститутом ПЕК. Значить, тепер Кальман мій начальник. Він має виготовити бомбу… Але в нього нічого не вийде, хоч би він перевернув усе атомне місто догори дном. Кальман впіймає облизня. Мені його шкода.

Батько з дочкою мовчки повечеряли. Потім Стефсон підвівся і вийшов у садок. Він щовечора проводив щонайменше годину в садку.

Лише тепер Біт дістала змогу прослухати розмову, записану на плівці. Вона нетерпляче чекала цієї хвилини. Дівчина сподівалася, що розмова між Брекдорпом і Вільсоном роз'яснить їй, чому усунули батька від керівництва. Біт ще вдень дізналась, що Френк Вільсон прибув опівночі і через кілька годин знову вилетів. З'ясувала вона це дуже легко. Варто було секретарці шефа подзвонити на аеродром, щоб їй сказали, коли Вільсон прилетів і коли полетів назад.

Біт вставила ролик у магнітофон, ввімкнула прилад і сіла в крісло.

Початок розмови вона вже чула. А що далі?

Вільсон. Спочатку про найголовніше, Брекдорп. Кальману треба офіціально доручити розробити теоретичні основи створення чистої бомби, а потім провести експеримент.

Брекдорп. Кальман, без сумніву, дуже високої думки про себе. Але за встановлений строк він не доб'ється вільної від радіоактивності реакції. Невідомо, чи це взагалі можливо…

Вільсон. Не наш клопіт думати про це. Покладімося у всьому на Кальмана. Негайно передайте йому більшість лабораторій.

Брекдорп. Кальман буде з шкіри лізти, щоб наблизитися до своєї честолюбної мети. Він захоче довести Стефсону, що здатний зробити більше.

Вільсон. Про мене, хай доводить.

Брекдорп. Не треба забувати, що Кальман працює за методологією ї процесом, розробленим Стефсоном. Але Стефсон відмовився од цього процесу, вважаючи його нездійсненним. Кальман хоче…

Вільсон. Не має ніякого значення, що він хоче. Для нас є лише дві можливості: він упорається або не впорається…

Брекдорп. Цілком імовірно, що не впорається. Тоді його доведеться звільнити за те, що не зумів виконати завдання.

Вільсон. Правильно. Але бути звільненим з такою характеристикою — ганьба. Кальман це розуміє і погодиться на нашу пропозицію. Він проведе випробування звичайної водневої бомби, скажімо, на п'ятнадцять мегатонн.

Брекдорп. В тому й уся небезпека. Міжнародні виміри…

Вільсон. Дурниці, Брекдорп. Для міжнародних пролаз і пройд буде зроблено повідомлення, що проведено випробування бомби на шістдесят мегатонн. Це дуже проста арифметична задача: повна радіоактивність бомби на п'ятнадцять мегатонн складатиме тільки двадцять п'ять процентів радіоактивності бомби на шістдесят мегатонн. Це означатиме, що ми добилися зменшення радіоактивності на сімдесят п'ять процентів. Успіх чи ні? Ото ж бо й воно. А якщо врахувати, що Кальману, можливо, все-таки вдасться добитися деякого зменшення радіоактивності, тоді ми матимемо на вісімдесят чи вісімдесят п'ять процентів чисту бомбу. Цього ніхто, крім нас, не зробить.

Брекдорп. Воно начебто і так. Але міжнародні виміри встановлять, що бомба мала силу п'ятнадцять мегатонн.,

Вільсон. Ми просто не дозволимо нікому сумніватися в результатах вимірювань, зроблених нами на місці вибуху. Виміри, проведені на відстані сотень чи навіть тисячі кілометрів, не можуть конкурувати з нашими.

Брекдорп. А де ми візьмемо ті «бездоганні» результати вимірів?

Вільсон. А для чого у вас. є Шпрінгер, містер Брекдорп?

Брекдорп. Це можна зробити. А що коли, незважаючи…

Вільсон. Тоді вся вина впаде на Кальмана. Адже він обіцяв нам чисту реакцію. Ми ж не вчені.

Брекдорп. А де будуть проведені випробування?

Вільсон. Найкраще було б випробувати бомбу в пустелі. Але величезна вибухова сила бомби не дозволяє цього робити. Ми не маємо права ще більше заражати атмосферу США. Випробування доведеться перенести в Тихий океан. Деталі плану я ще тільки розробляю і сповіщу окремо. Проте дату випробування встановлено точно — 31 березня. А через два тижні після того почнуться ювілейні дні в Міамі. До святкування сторіччя ПЕК ми покладемо на стіл чисту бомбу. Це буде грандіозним успіхом Мехіко-Занда.

Біт Стефсон вимкнула магнітофон і підвелася. Цей план просто злочинний. Вони хочуть видати звичайну водневу бомбу за чисту, вільну від радіоактивності!

Дівчина була схвильована. А ЩО. коли про все розповісти? Тільки хто їй повірить? Правда, є плівка, та як дівчина доведе, що це запис справжньої розмови? Плівку в неї відберуть, а її звільнять, арештують, примусять мовчати.

Біт підійшла до вікна і хотіла покликати батька. Професор стояв у садку і байдуже дивився на свої улюблені рослини. Думками він був десь далеко-далеко звідси. Батько, певно, тільки удавав, що проведена Брекдорпом реорганізація його не дуже вразила. Насправді йому було важко з цим примиритися. Чи не прокрутити батькові ролика? Цікаво, що б він зробив? Пішов би до Брекдорпа? А далі що? Розмова батька з Атомним слоном може мати тільки один кінець: звільнення, переслідування, їх примусять мовчати. Батько занадто багато знає. А той, хто має змогу заглядати в карти цих панів, стає небезпечним для них.

Але приховувати цю таємницю від людей вона не має права. Кому ж можна звіритися? Браун? Хріс Браун? Ні, Барн Кальман. Він повинен поговорити з своїм батьком, відмовити його од участі в цьому злочині.


* * *

Тепер Джек Кальман повертався у Рівертаун пізно. Щоб прискорити роботу, він іноді залишався в атомному місті на ніч. Учений весь віддався новому завданню.

Його спроба залучити до своєї роботи і сина не вдалася. Барн відмовився. Робота в лабораторії В-24 не просто подобалася йому: він вважав, що повинен і далі провадити досліди, розпочаті Хрісом Брауном. Крім того, мета досліджень Стефсона, впевненість і спокій ученого були Барну приємніші, ніж плани батька, його гарячковість у роботі.

Того вечора Кальман відверто заявив про свою перемогу над Стефсоном і Метіусом. Уже після перших слів між старим і молодим виникла суперечка. Кальман об винуватив сина у зраді інтересів батька.

Але Барн не здавався.

— Ти вчений, тату, і я вчений. У нас різні погляди на деякі питання. Якщо ти доведеш, що моя думка помилкова, я тільки радітиму. Але, наскільки я знаю, експеримент тобі не пощастить здійснити. Ти провалишся!

— Це тобі Стефсон набалакав!

Барн знизав плечима.

— Нехай і так. Звичайно, ми говорили з ним. Адже цю теорію розробив Стефсон?

— Він допустив багато помилок.

— Можливо. Правда, я не помітив жодної, коли читав його нотатки. А там, де він не знайшов дальших шляхів, пробач мені, тату, ти теж навряд чи знайдеш нові варіанти. Їх нема, він усі…

— Він усі їх підрахував на папері, — збуджено відмахнувся Джек Кальман. — А я здійсню всі варіанти на практиці і перевірю їх.

— Крім того, я не маю бажання рискувати своєю репутацією, зв'язуючи її з виготовленням бомби.

— Хто тобі сказав, що наша нова конструкція має на меті бомбу?

— А хіба це таємниця, батьку? Про це говорить весь Мехіко-Занд, хоч відверто висловлювати думки тут рисковано, бо агенти містера Шпрінгера пильно стежать за кожним. Співробітники один одному не довіряють.

— І все-таки ти вже щось знаєш. Дивно. Адже йдеться про дослідницькі таємниці, які…

— Послухай, тату, — перервав його син, — ми, мабуть, набагато далі просунулися б уперед, якби у нас в атомному місті не було таємниць, дозволялося міжнародне співробітництво. Вчені-природознавці завжди обмінювалися досвідом, незважаючи на кордони між країнами.

— Застарілі погляди, — промовив Кальман старший. — Якщо вас так навчають в університетах, то це суперечить завданням американського століття.

Він почав читати свою звичайну проповідь.

— Пробач, тату, але я хочу прогулятися, — Барн підвівся і вийшов.


Молодий Кальман гуляв по Рівертауну, намагаючись триматися далі від будинку Стефсонів. Правда, Барну кортіло поговорити з Біт; його мало цікавило, що сказав би про це батько. Але він боявся, що Стефсони розцінять це як настирливість. А які висновки зроблять агенти Шпрінгера? Хай їм грець отим шпикам! І все-таки він вільний американець, навіть тут, у Мехіко-Занді і Рівертауні.

Барн оглянувся довкола. ПЕК пощастило, вона знайшла прегарну місцевість у пустелі. Тут є вода, а де вода — там життя. Тут можна… Що тут можна? Думки Барна крутилися навколо одного: мабуть, краще було б усе-таки не підписувати договору. Барн сердито шпурнув сигарету. Він уже не маленький і може сам вирішити, що робити і з ким зустрічатись.

У цій частині міста будинки були одноманітні і маленькі — житла молодших службовців і робітників. Вони стояли один біля одного, зовні дуже схожі, майже однакові. Біля кожного — невеликий садочок. У Барна було таке відчуття, наче він попав у в'язницю. Молодий учений все оглядався довкола і думав про тих людей, що жили за цими стінами, йому дуже хотілося знати, що вони думають. Але між ними і вченими тут, у Рівертауні, стоять паркани, вищі за ті, що огороджують садки. Робітники і вчені — люди різних категорій. Барну Кальману закортіло постукати в чиїсь двері, зайти і поговорити з людьми.

Раптом хтось гукнув його:

— Алло, Барн!..

На розі вулиці стояла біла машина Біт Стефсон. Дівчина привіталася і сказала:

— Ви так стоїте, наче щось загубили.

Барн глянув на дівчину: сині мигдалевидні очі, невеличкий ніс, на щоках ямочки, а губи…

— Я саме думав про те, що мені колись подобалися блондинки.

— Он як? — Біт відчинила дверцята машини. — Їдьмо до нас! А тепер який колір вам до вподоби — сіро-ліловий чи зелений?

— Мені найбільше до душі колір вашого волосся, Біт.

Згодом, у садку, дівчина спитала:

— А що ви там, власне, шукали, в тій частині міста?

— Слушне питання. Що я маю шукати в протилежному кінці міста. Якби у Рівертауні був вокзал, то я, мабуть ходив би туди гуляти.

— Ви ж не маєте наміру залишити Мехіко-Занд? — спитала Біт. — Це неможливо. Ви підписали договір строком на п'ять років.

— Ах, якби вся справа була в договорі, — відмахнувся Барн. — Як ваш батько сприйняв реорганізацію, рішення директора забрати в нього більшість лабораторій? Це пов'язано з роботою над новою конструкцією.

— Ви справді так думаєте? — здивовано спитала Біт.

— Я ще мало тут живу, щоб правильно міркувати про все, — ухилився від прямої відповіді Барн. — Якщо вірити батькові, то потрібні для нової конструкції формули вже лежать у нього в кишені. Але боюсь, що Брекдорп поставив перед ним нездійсненне завдання, і він може провалитись.

Молоді люди гуляли в садку. Дівчина хотіла сказати: він не тільки може провалитися, а напевне провалиться; його пошиють у дурні, поклавши на нього всю відповідальність… Але вона оволоділа собою, хоч це було нелегко, і заговорила про інше:

— Я оце була у Ліліан Бредлі. Ви ще не знаєте Ліліан? Роджер Бредлі це один з найкращих наших молодих науковців. Він працює у професора Метіуса. Ліліан чекає дитини. Вона сказала, що сьогодні ввечері піде в санаторій. Вона боїться, що вибух, який стався у корпусі 37, міг зашкодити їй або дитині.

Біт безтурботно щебетала про всяку всячину. Барн навіть не здогадувався, яких зусиль це їй коштувало. В її вухах знову й знову лунав глузливий голос Вільсона: «Але бути звільненим з такою характеристикою — ганьба. Кальман це розуміє і погодиться на нашу пропозицію…». І ще: «Тоді вся вина впаде на Кальмана… Ми ж не вчені».

— Кажете, в санаторій? Добре, що ви нагадали, Біт, — сказав Барн. — Завтра я відвідаю Хріса Брауна. З того часу, як він передав мені лабораторію, ми не бачилися.

— Підіть до нього, Барн. Він буде радий, — озвалася Біт і знову звернула розмову на неприємну тему — Ваш батько уже натякав, що він?..

— Облишмо, Біт, — промовив Барн, захищаючись обома руками. — Невже ми й зараз говоритимемо про це? Досить з мене розмов і вдома. Батько знає, що робить. Вільне від нейтронів сполучення ядер…

Барн не висловив своєї думки до кінця, по його обличчю пробігла тінь. Коли Біт запитливо глянула на молодого вченого, їй здалося, що він дуже збентежений. Барн ніжно взяв дівчину за плече.

— Мені, певно, буде важко тут жити. Якби ви, Біт, не привезли мене тоді з аеродрому, ми були б знайомі з вами тільки по роботі, і я не мав би тут нікого, жодної людини, з якою можна поділитися думками.

Біт сіла на схилі біля річки. Вона все ще гарячково обмірковувала, чи довіритися Барну і розповісти про ролик із записом бесіди.

— Скажіть, Барн, ви завжди так швидко відмовляєтеся од своїх рішень?

— Взагалі ні, — відповів Барн, сідаючи поруч з дівчиною. — Але тут на мене одразу навалилося стільки… А може, я просто не наважуюсь дивитися правді в обличчя.

Біт мовчки сплітала стеблинку. Ні, нехай Барн спершу сам дійде до якоїсь певної думки, лише тоді вона довіриться йому. Але, з другого боку, як він може знайти правильне рішення, коли йому ніхто не допоможе?

На землю повільно спадав вечір. Біт і Барн мовчали. Вони думали про те саме, та говорити про це не наважувалися.


* * *

Санаторій Рівертауна стояв у молодому парку над самою річкою.

Хріс Браун сидів на широкому балконі, замислено всміхаючись. Сонце тільки-но зійшло, і Брауна огортала приємна прохолода. Хріс заплющив очі, повернувшись обличчям до сонця, йому, певно, вже не доведеться побачити, як ці молоді дерева стануть могутніми велетнями. Браун без лікарів знав, що він тяжко хворий. Іноді Хрісу здавалося, що лікарі доглядають його, аби тільки повчитися на ньому.

Правда, вже знайдено засіб проти променевої хвороби, але він не завжди дає добрі наслідки. Все залежить від стадії захворювання і ступені ураження променями. Хворого добре харчують і дають йому цілковитий спокій. Лікують тонізуючими медикаментами і нескінченними переливаннями крові. Свіжа кров поступово виполіскує з тіла променеві речовини. Намагання вилікувати його, Хріса, — дуже важкий і копіткий експеримент, так само, як і спроба винайти і розробити безперервний процес вільного від нейтронів сполучення ядер. У кількох випадках уже пощастило врятувати людей, уражених променевою хворобою. Успіх давав право з незламною вірою займатися іншими випадками, аби тільки в пацієнтів вистачило терпіння. А в Хріса Брауна терпіння вистачить. Хіба ж міг би він, не маючи терпіння, ставити у своїй лабораторії сотні, тисячі, десятки тисяч експериментів? Хіба Стефсон не навчив його мужності? Та й Барн приїхав сюди! Хрісу дуже хотілося видужати.

В довгому коридорі почулися кроки. Хтось прийшов. Браун повільно обернувся і побачив Тедда О'Брайєна. З того дня, коли стався вибух у корпусі 37, шофер лежав у клініці. Тедд і Адамс відвезли тоді Брауна в санаторій, але й самі теж зазнали опромінення. Тепер О'Брайєн уже одужав. Через два дні його і Адамса мали виписати.

— Ну, Тедд, — сказав Браун, подаючи йому руку, — ви раді, що післязавтра зможете знову сісти на свій електрокар?

— Звичайно… — пробурмотів шофер. — Я б ще більше радів, якби міг забрати з собою і вас. Тут, у цій норі, занадто добре для звичайного смертного — відчуваєш легкий присмак раю. Для нашого брата краще сидіти на електрокарі: тоді хоч забуваєш, який чудовий світ!

— Колись буде інакше, Тедд.

— Для нас? — скривився О'Брайєн. — Якби ми кожного дня не вибивалися з сил, щоб прожити, то вже давно здохли б. Оцей санаторій — просто кусень торту.

Якось же мусить ПЕК показати, що вона піклується про робітників. Таких людей, як ви, містер Браун, дуже мало. Шоферів народжується більше, ніж учених.

— Я теж не народився вченим, Тедд.

— Проте у вашого батька були гроші, щоб дати вам освіту.

— Адже ваш син теж учиться.

— Це правда, але за ваші гроші, містер Браун. Усе вирішують гроші, гаманець, байдуже чиї — власні чи чужі. Ми з дружиною добре знаємо, чим завдячуємо вам…

— Облишмо, — сказав Браун. — Мені приємно, що я можу вам допомогти.

Браун трохи підвівся: він помітив, що з-за повороту вийшов Барн Кальман. Хріс простягнув йому назустріч руки і гукнув:

— Алло, Барн! Так рано, а ти вже на ногах.

— Давня звичка, Хріс. Доброго ранку! — Кальман привітався і підсунув до себе шезлонг.

Тедд О'Брайєн хотів піти, але Хріс затримав його і відрекомендував:

— Це Тедд О'Брайєн, Барн, чи не найкращий шофер в Мехіко-Занді.

Барн привітався з Теддом. Потім випростався на шезлонгу і промовив:

— Тут непогано, можна витримати.

— Коли людина здорова.

— У тебе сьогодні значно кращий вигляд, ніж тоді в лабораторії, Хріс. Я не перебільшую.

— Лікарі кажуть те саме, — відповів Браун, обмацуючи своє тіло. — Та я і сам почуваю себе бадьоріше.

Тедд О'Брайєн розсміявся, йому хотілося сказати Брауну щось приємне, але він зауважив, як завжди, грубувато:

— Тридцять чотири роки — не такий вік, щоб покидати цей світ, містер Браун. Правда, в ньому не скрізь добре, але вам ще є чим займатися. Правда ж?

— Я теж так думаю, — кивнув Хріс головою. — Може, мені й пощастить здійснити задум. Як справи в лабораторії, Барн? Посуваються потроху?

— Я вже втягнувся в роботу, і Стефсон мною задоволений. — Він роздумував, чи слід розповідати другові про реорганізацію в атомному місті, йому хотілося поговорити з Хрісом і про Біт. Ці дві теми найбільше цікавили Барна, і він тільки чекав, коли піде шофер, щоб почати розмову.

На якусь секунду Хріс міцно стулив губи: його тіло пронизав колючий біль. Хворий витягнув худі руки, і з-під рукавів показалася помережана синіми жилами жовтувата шкіра, напнута прямо на кості без будь-якого шару м'яса.

— Ми давні друзі з Барном Кальманом, Тедд, — сказав Браун. — Разом училися, ходили в один клуб. Ми тоді не були такими тихими хлопцями, як тепер, — розсміявся він. — У нас була весела компанія. Приємно згадати. Ми не замислюючись пірнали в глибини життя.

— А тут ви все завертаєте не туди, — спокійно промовив Тедд О'Брайєн. — Пробачте, містер Браун, але це справді так. Взяти хоча б пригоду в лабораторії, потім випадок з трубою реактора, на яку ви тоді вилізли. Хіба це було потрібно?

— Ти вже мені натякав на якусь пригоду, Хріс. Розкажи, що тут скоїлося. — Барн поклав руку на кулак свого друга і тільки силою примусив себе не відсмикнути її: яка ж у Брауна холодна й кістлява рука!

— Знаєш, Барн, — відповів Хріс, — я мріяв про славу вченого. Хотів довести, що можу зробити щось корисне для людства. Я знаю, сьогодні це звучить патетично, але людству таки загрожує радіоактивне проміння, і треба знайти вихід! Мені двічі не пощастило. Спочатку розбилася ампула з радіоактивним соляним розчином. Рідина була під високим тиском і тому розбризкалася по всій кімнаті. Як вона проникла крізь захисний одяг у моє тіло, для мене і досі лишається загадкою. В усякому разі, моє тіло вкрилося пухирями, і я почав гнити. Лікарі вже відмовилися мене лікувати. Але медики помилились, я виявився сильнішим, ніж вони гадали.

— І саме тому, містер Браун, ви полізли на реактор, — сказав Тедд, багатозначно хитаючи головою.

— Не тому, Тедд, але хтось же мусив це зробити.

— Я вас тоді привіз сюди із швидкістю пожежної машини.

— Справа в тому, що наш старий реактор десь пробило, — сказав Браун. — Уранові стрижні були погано збагачені ураном 235 і складалися переважно з урану 238, а головне — їх давно не піддавали регенерації. Для цього ніколи не вистачає часу. Така історія може і сьогодні трапитися з швидкісним натрієвим інкубаторним реактором… Тоді внутрішня частина старого реактора розжарилася до червоного кольору. Пізніше виявилося, що канали, по яких проходить пальне, прорвало і уран по розколинах потік униз. Кожної секунди уранова маса могла досягти критичного рівня, і тоді весь реактор злетів би під три чорти. В реакторі, певно, утворилося занадто багато плутонію. Отже, лишався тільки один вихід — налити через трубу води, подолати перегрів і по можливості загальмувати реакцію.

Браун останнім часом не говорив так багато і довго. Він замовк, віддихався і повільно погладив рукою своє рідке волосся.

— Для цього хтось мусив полізти на трубу висотою сімдесят метрів, — знову почав Браун. — Більшість працівників атомного міста сиділи в сховищах, а серед науковців, які скупчилися біля реактора, був тільки один неодружений.

— І він вирішив рискнути життям, — пробурмотів. Тедд.

— Я думав, що вже маю імунітет проти променів, і наказав підняти мене на змонтованому пристрої для ремонтних робіт. Я взяв з собою шланг, але не зміг одразу направити воду в трубу: надто великий був тиск. То були жахливі хвилини — я сидів буквально на краю пекла. Нарешті, мені таки пощастило спрямувати струмінь води всередину реактора. Вгору піднялася густа пара, змішана з малесенькими білими пластівцями — своєрідний оксид металу з високою радіоактивністю. Стрілка приладу для вимірювання радіоактивності перескочила за останню риску. Мені здалося, що я навіть крізь кисневу маску відчув землисто-металевий присмак. Через півгодини реактор був залитий водою, а мене повезли в санаторій.

— Еге, — невдоволено промовив Тедд»! — І тут ви лежали за вікном із свинцевого скла. Звідусіль приходили люди й дивилися на вас, мов на чудовисько. Вони хотіли побачити, як ви вмираєте, містер Браун, але ви їм цієї приємності не зробили. — Шофер обережно поклав свою важку руку на руку Брауна. — І тепер теж не зробите цього. А ви знаєте, — тицьнув шофер пальцем в груди Барна, — що мене найбільше обрадувало? Це те, що товстун, Атомний слон, змушений був виплатити містеру Брауну призначену премію: в душі він сподівався на інше. Премії вони виписують швидко. Вам, містер Браун, виплатили премію чималеньку, варто було рискувати.

— І тому він так тяжко хворіє, — сказав Барн. — Краще вже відмовитися од тієї премії.

— І дати реактору злетіти в повітря? — спитав Браун і похитав головою.

— Тепер ви можете спокійно жити на ті долари, містер Браун, коли закінчите курс лікування.

— А куди мені дітися? Я, правда, досить енергійний хлопець. Але того, хто потрапив у Мехіко-Занд, більше не відпускають. Коли я знову буду у формі, я тебе заміню, Барн. Тобі Стефсон знайде краще місце.

Тедд О'Брайєн нахилився до Барна Кальмана і сказав:

— Післязавтра я знову вийду на роботу. Якщо вам потрібен шофер, вимагайте, щоб до вас послали мене. Друг містера Брауна і мені друг, з вашого дозволу, містер Кальман. — Він підвівся і сказав — Пробачте, прийшла моя дружина.

Важкою ходою, погойдуючись, як моряк, Тедд пішов парком назустріч дружині.

— Що ти зробив для цього О'Брайєна, Хріс? Він, здається, ладен піти за тебе у вогонь і воду.

— Нічого особливого, — відмахнувся Браун. — У Тедда є хлопець. Вчиться в Сан-Франціско. От я й підтримую його трохи. А що мені робити з моїми доларами?

Хріс Браун глянув на подружжя О'Брайєнів і кивнув їм головою.

— На Тедда ти можеш покластися, Барн, навіть більше ніж на самого себе. Іноді мені здається, що ми надто довго віддаємо свої сили ПЕК. Розумієш?

— А мені здається, Хріс, що в тебе останнім часом з'являються погані думки.

Браун не звернув уваги на це зауваження і наче між іншим сказав:

— Коли людина лежить в санаторії і не має чого робити, її думки літають далеко-далеко, аж страшно стає. Знаєш, друже, тут є кілька чоловік, які дуже чисто грають на флейті, а ми маємо їм підігрувати. Мелодія називається спільність ідей дослідників, розумієш? Але ноти вони пишуть самі, більше ніхто.

Барн спробував осміхнутися, та це йому не вдалося.

— Послухай, Хріс. Я, правда, лише початківець, принаймні тут, але вже дещо бачив і чув. Мабуть, не всі підігрують тій мелодії. Взяти хоча б Стефсона і Метіуса…

— Стефсон, мабуть, ні, — перервав і його Браун. — Можна навіть сказати напевно, що він не підігрує. Але Метіус підігрує, коли йому подобається музика. Це мрійник. Настане час, коли він раптом прокинеться і побачить, що стоїть на краю безодні. А Кальман… — Хріс схаменувся, — Це ж твій батько…

— Брекдорп віддав йому лабораторії від номера 5 до номера 82. — Барн сказав це зовсім спокійно.

— Що ти кажеш? Твоєму батькові? Це ж означає, що Стефсон… І твій батько прийняв?

— Він цим дуже пишається, — відповів Барн.

— Звичайно, — розсміявся Браун. — А як же інакше?

— Я ще не зовсім у курсі справ, — спробував Барн відмежуватися од батька. — Я не можу всього одразу збагнути.

Браун ніби не чув цих слів і повільно промовив:

— Це означає, що професор Кальман виявив готовність…

У цей час із-за рогу будинку вийшов чоловік, віком ненабагато старший за Барна. Щоки в нього глибоко запали. Він зупинився, глянув на Брауна, явно хотів щось сказати, проте не вимовив ні слова — безпорадно опустив голову і пішов.

— Хто це? — спитав Барн Кальман. Браун не відповів.

Чоловік зупинився трохи далі, сперся на стовп, потім випростався, оглянувся, наче когось шукав і, мов п'яний, почвалав униз сходами.

— Це Роджер Бредлі, — сказав Браун;

— Ага, його дружина чекає дитини, — пригадав Барн. — Про це мені сказала кілька днів тому Біт, Біт Стефсон.

Біт! Браун прислухався до звуків цього слова і повторив його в думці: «Біт». Як це сталося, що Барн називає дівчину на ім'я? Хріс Браун заплющив очі і провів по них худорлявою рукою.

— Так, Ліліан Бредлі… Це сталося сьогодні вночі. Мені вранці розповіла медсестра. Ліліан збожеволіла! Бредлі тут живуть уже рік. Ліліан чарівна жінка.

В Рівертауні ще ніхто не народжував дитини. Отже, ти можеш зрозуміти її хвилювання.

— Міс Стефсон позавчора була в Бредлі вдома.

— Позавчора. Можливо, тоді Ліліан ще ділилася з нею своєю мрією про товстощокого хлопчика або дівчинку, схожу на Ліліан чи на Біт. Але то були тільки мрії. Цієї ночі народилася не дитина, а потвора. Без вух, очна порожнина заросла. Ніс з двох запалих дірок, а в правій половині обличчя навскіс діра — рот. Шкіра зелена. Замість ноженят у цієї істоти покалічені руки. Вона була жива. Не знаю, як це сталося, але Ліліан побачила потвору, свою дитину. Сестра сказала, що жінка била себе по голові, репетувала. Тепер вона верзе щось недоладне, мов божевільна. А Роджера Бредлі ти ж сам бачив!

— І ти думаєш, що це під впливом проміння?

— Ліліан Бредлі до останніх місяців працювала в лабораторії. Коли додержуватися правил, небезпека тут, мабуть, не більша, ніж на іншому підприємстві. Але під час вибуху в корпусі 37 Ліліан була на вулиці й опинилася в зоні дії променів. Лікарі кажуть, що існує так зване явище мутації — раптова зміна спадкових якостей організму. Такі зміни можливі при найменшій дозі гамма-променів.

Барн не знав, що сказати. Ось вона загроза біологічного виродження, яку змальовував Джеймс Стефсон. А хто в цьому винен?

Після недовгої паузи Хріс Браун спитав:

— Ти казав, що твій батько прийняв усі лабораторії?

— Принаймні більшість. Він працює над новою конструкцією за безпосереднім дорученням Брекдорпа.

— Нова конструкція! Це бомба! Мехіко-Занд має виробляти бомби, звичайно, нового типу, без радіації. Але твій батько не створить її. Не сердься на мене, Барн, я його знаю. Метіус, можливо, був би здатний створити її. От тільки коли… Мабуть, цей мрійник прокинувся б раніше і зрозумів би, що він робить! А твій батько? Він, звичайно, докладе всіх зусиль, щоб виконати завдання. «Чиста» бомба! Наче можна взагалі назвати чистим інструмент, який виготовляють для вбивства.

— Бомба лишається бомбою, це правда, — змушений був погодитися Барн. — Те, що мій батько її не створить, теж правда. Він рискує своїм ім'ям ученого. Але колись він це й сам зрозуміє.

— Може, зрозуміє, а може й ні. Тобі треба поговорити з батьком, Барн. Він, правда, захоплений ідеєю американського століття, та це не дає йому права займатися виготовленням бомби.

Хріс Браун випростався на шезлонгу, його широко розкриті очі дивилися в блакитне небо.

— Слід було б повідомити Берда Магона, — подумав уголос Барн. — Але це означало б зрадити батька.

— При чому тут Берд Магон? — швидко запитав Браун.

— Через ці огидні історії забуваєш розповісти все як слід, — відповів Барн і ніяково всміхнувся. — Ти тоді просто зник кудись. Ніхто про тебе нічого не чув.

— Я два роки служив у морському відомстві. Вів дослідницьку роботу. Потім перейшов сюди. А ти все дружиш з Бердом?

— Дружу. Він секретар Міжнародного товариства по мирному дослідженню. Джеймс Стефсон, спеціаліст з променевої медицини, голова цього товариства. Біт його онучка.

«Знову Біт», — подумав Браун. Йому така фамільярність, близькість між Барном і дівчиною завдавала болю.

— А ти член товариства?

— Ти такий же цікавий, як детектор брехні, — жартівливо відповів молодий Кальман.

— В Мехіко-Занді вчені не мають права належати до будь-якої міжнародної організації. Інакше договір анулюється, і ніхто в Штатах таку людину не візьме на роботу.

— Знаю, читав договір. Але ж послухай, Хріс. Хіба це означає, що тут треба без вагання робити все, що накажуть?

Браун уважно глянув на приятеля, але не промовив ні слова.

— Про це ми поговоримо іншим разом, Барн, — промовив Хріс. — Зараз ідеться про те, як тобі відрадити батька від роботи над бомбою. Я, правда, не вірю, що тобі це вдасться. Пани директори, мабуть, добре обробили Джека Кальмана. Він хоче стати рятівником людства і не дозволить собі ніяких сумнівів.

— Хріс, мій батько все обміркує.

— Я ж його знаю.

Гість підвівся. Хворий подав йому руку і промовив:

— Послухай, Барн, в ім'я нашої давньої дружби кажу тобі, тримайся Стефсонів, обох Стефсонів… — Він замовк. Все його тіло знову пронизав біль. Потім Браун тихо, але твердо додав — Треба щось робити, запобігти цьому випробуванню. Нам не потрібні бомби…


* * *

За дорученням професора Стефсона молодий Кальман відвіз до корпусу 17 матеріали дослідів. Тедд О'Брайєн, що сидів за кермом, звернув увагу науковця на невисоку довгу будівлю.

— Корпус 11. Тут дресирують смерть. Це «бар привидів доктора Снобіна». Якщо там бабахне, то на місці, де стоїть Мехіко-Занд, лишиться, мабуть, тільки велика яма.

— Ви намалювали таке страхіття. Нічого боятися, Тедд, — розсміявся Барн. — Адже в них там є запобіжні автомати.

— Це правда, але біля автоматів сидять люди. А всі працівники корпусу 11 трохи хворі на голову. В них надто збуджені нерви.

— Я ще не був у «барі привидів». — Барн замислився, його вабило подивитися на цю експериментальну лабораторію. До того ж там працював Єф Гарріман, з яким йому радив познайомитися Браун.

— Краще тримайтеся подалі од цього пекла. Та вам навряд чи й пощастить потрапити туди. Люди Шпрінгера уважно пильнують цей корпус. А хто попаде до рук «горили», не радий буде життю.

— А це ж хто такий, той «горила»?

— Можливо, я не повинен вам говорити, містер Кальман. — Шофер трохи помовчав — Так звуть у нас професора Метіуса. Ви ще узнаєте його. Краще не потрапляти йому на очі.

Коли Барн виходив з корпусу 17, Тедд О'Брайєн розмовляв з якимсь будівельником. Побачивши молодого вченого, робітник одразу ж пішов.

— Хто це? Чого він утік? Я ж не кусаюсь!

— Звідки він знає, містер Кальман. Френка Говена вже так часто кусали, що він воліє не наражатися на небезпеку. Бідний хлопець. Він працював у Чікаго десятником на будівництві і якось не втримав язика загубами, сказав слівце на користь профспілок, його звільнили з роботи. Правда, формально Говена прогнали не за політичні погляди, йому пред'явили боргову розписку. Говен каже, що він нікому не давав розписки, що там навіть не його підпис. Я вірю Френку, він порядний хлопчина. Тепер Говен відробляє той борг тут, працює щодня в дві зміни. Це в нас не дозволяється, але бос з головної охорони наче й не бачить. Говен працює вдень як будівельник, а вночі сидить чотири години у контрольній будці.

— Сподіватимемося, що він витримає, — сказав Барн. — Їдьмо в корпус 11, Тедд.

Шофер повільно повернув голову і сказав:

— Я бачу, містер Кальман, що ви теж з тих людей, які скрізь сунуть свого носа. Про мене робіть як знаєте. Подивіться на цю лабораторію, а потім поговоріть з своїм батьком і містером Стефсоном.

— З батьком? Адже начальник над «баром привидів» професор Метіус.

— Звичайно. Я чув, що Метіус уже хотів здихатися цього пекельного храму. Він нібито хоче досягти свого з. допомогою реактора; Але голова вченої ради проти цього. Чому? Невідомо. А голова ради ваш батько.

Барн нічого не відповів. На кожному кроці він бачив і чув, що його батька в Мехіко-Занді не люблять. Тедд О'Брайєн зупинив машину і знову промовив:

— Містер Кальман, якщо дозволите, я щось вам скажу.

— Будь ласка, Тедд. Я буду тільки радий, коли ви допоможете мені краще ознайомитися з атомним містом.

— Радіти нема чого, — засміявся шофер. — Тут треба бути насторожі, коли доводиться з кимось говорити. Кожному в душу не заглянеш. Тому люди Рівертауна тримають язик за зубами. — Водій ввімкнув мотор, і машина знову рушила під тихий спів електромоторів. — Ми зробимо невеликий об'їзд, добре?

— Мені ви можете довіряти, Тедд.

— Так багато хто каже, але ніхто не дружить з містером Брауном. Ви його друг, тому ми вам довіряємо.

— Ми? — перепитав Барн.

О'Брайєн не звернув уваги на запитання Кальмана. Кивнувши головою на корпус 11, він сказав:

— Люди, які там працюють, повинні бути дуже пильними. Мені це якось пояснювали. В лабораторії стоять наповнені ураном чи плутонієм дві півкулі, які повільно зближаються на спеціальних санчатах.

Барн Кальман посміхнувся в думці. Процес роботи він знав ще з інституту, але йому було цікаво послухати О'Брайєна.

— Звичайно, це робиться дуже повільно. Санчата стоять на пристрої з черв'ячними шестернями і за кожним рухом посуваються на півміліметра. Іноді трохи швидше, іноді повільніше, залежно від того, про що хочуть дізнатися. Ну, ви це, мабуть, знаєте краще за мене, — обірвав себе водій.

— Розповідайте, Тедд, мені цікаво послухати.

— Дехто з учених і уявлення про це не має. Ну ось, коли півкулі достатньо наблизяться одна до одної, тоді бабахне. Тобто саме цього науковці не повинні допустити, за цим вони стежать. Тільки-но півкулі дійдуть до критичної межі, автомати знову роз'єднують їх. Як це відбувається, не знаю, але раніше, коли автоматика ще не була такою досконалою, як тепер, доктор Снобін не витримав. Він завжди був трохи божевільний. В усякому разі, йому здалося, що він бачить привиди. Доктор Снобін кинувся до автоматів, щоб зупинити їх. На щастя, це помітив інший науковець і схопив його за руки. Відтоді заходи безпеки набагато поліпшили. А Снобін і досі сидить у лікарні для божевільних і верзе всяку всячину. От воно як було.

— А в останні роки привиди бачили ще два колеги, — додав Барн.

— Отже, ви про це знаєте. Навіщо ж я розповідав? — невдоволено кинув О'Брайєн. — Може, це неправда, га?

— Правда, чистісінька правда, О'Брайєн. Незважаючи на всі заходи безпеки, ми сидимо на пороховій бочці.

— Люди бояться цього місця, і кожен намагається об'їхати «бар привидів» як можна далі: кому охота злетіти в повітря? Якщо там нічого не зміниться, то… — О'Брайєн сам не знав, що буде тоді. — Найкраще було б посадити в «бар» на дві-три доби Атомного слона. — Шофер навіть розсміявся, уявивши, який страх напав би на Брекдорпа.

Барн зайшов у низький корпус. На душі в нього було неспокійно, хоч молодий учений намагався підбадьорити себе думкою, що досі тут нічого не траплялося. Автомати працювали бездоганно. За звичкою атомника Барн зупинився на кілька секунд перед повітряною завісою. Шум вентиляторів приглушував усі інші звуки. Барн зайшов у зал. На стінах висіли червоні написи: «Увага, небезпечно для життя!» Не дуже люб'язна зустріч. Потім Кальман побачив індикатори — вони сяяли жовтим світлом з червонуватими цятками. Отже, не так страшно, як здається.

Барн оглянувся довкола. Вдалині він побачив невисоку стіну — захисний бар'єр проти променів. Біля стіни за великим розподільчим щитом сиділи три чоловіки. Зігнуті спини і безформні захисні костюми робили їх схожими на хижих звірів, що приготувалися стрибнути на жертву. Їхня увага була прикута до процесів, що відбувалися за захисною стіною. Ці процеси науковці могли спостерігати до дрібниць крізь спеціальну систему приладів.

Учені провадили тут тисячі й десятки тисяч серій дослідів і спостерігали, як проходить ланцюгова реакція при розщепленні урану 235 і плутонію. Тут-таки реєстрували продукти розщеплення, вимірювали інтенсивність різних променів. Останнім часом особлива увага була звернена на нейтрони. Це ті фатальні складові частини ядра, які під час кожного вибуху атома звільняються у величезній кількості. У вигляді променів вони проникають в атомні ядра інших елементів і перетворюють цілком невинні матеріали в шкідливі або ж у корисні ізотопи.

Два оточені змінними рефлекторами корпуси у формі півкуль стояли на металевих полозках і зближалися за допомогою черв'ячних шестерень. Відповідно до серії досліджень це зближення відбувалося швидше чи повільніше, але щоразу з крайньою концентрацією. Секунди, коли відбувалося зближення, повторювалися кілька десятків разів на день, псуючи нерви науковцям. Як тільки півкулі з ураном 235 або плутонієм достатньо зближувалися, починалася сильна раптова радіація. Наближені одна до одної площини віддавали велику масу тепла, спалахувало яскраве біле світло, і в ту ж мить автомат вимикав черв'ячну передачу — інакше відбулася б ядерна реакція велетенських масштабів. Розжарення поверхонь півкуль, спалах світла, вимкнення черв'ячної передачі і відрив однієї півкулі від другої — все разом тривало якусь частку секунди.

Барн зупинився. Він знав, що непрошений гість може спричинитися тут до небезпечних явищ. Постоявши одну-дві хвилини, Кальман вирішив підійти ближче до людей, які сиділи біля щита. Пригадавши розповідь Хріса Брауна, Барн подумав, що ліворуч сидить, мабуть, Гарріман. Але молодий Кальман не встиг зробити й двох кроків, як почув чийсь наказ:

— Прошу залишитися на місці.

Це прошепотів чоловік, який вийшов з ніші в стіні, проте цей шепіт прозвучав дуже ясно. Коли Барн обернувся і спитав: «У чому справа?» — його слова відбилися в залі голосною луною.

— Стійте на місці! — прошепотів незнайомий і схопив Барна за плече.

Порухом плеча Барн хотів скинути з себе чужу руку. Щось з гуркотом упало на підлогу. Три чоловіки, які сиділи біля розподільчого щита, злякано обернулися. Вони звикли тут до цілковитої тиші, яка порушувалася тільки легким шумом від роботи черв'ячної передачі.

В цю мить у залі спалахнуло сліпуче, біле сяйво. Індикатори засвітилися темно-червоним світлом. Одночасно почулося, як автомати вимкнули прилад.

— Прокляття! Що за безглуздя! — вигукнув чоловік біля щита.

— Експеримент зірвано, — сказав інший голос. — Прилад вимкнено.

Три науковці підійшли до Барна, якого все ще тримав за плече вартовий шпрінгерівець.

— Хто ви такий?

— Я Барн Кальман, — відповів гість і звільнився з чужої руки.

— Син професора? Он як, — глузливо сказав один з науковців. — Вам слід було б знати, що ви робите, містер Кальман. Мені дуже шкода, але інструкції в нас цілком чіткі. Дік, — звернувся науковець до чоловіка, який затримав Барна. — Відведіть містера Кальмана до професора Метіуса.

— Слухаю, містер Гарріман.

Якусь мить Барн і Гарріман дивилися один одному в очі. Потім Гарріман сказав:

— Ви зіпсували цілу серію експериментів. Нам доведеться розпочати її знову. Вашого батька це не обрадує, містер Кальман. Адже ми провадимо для нього дуже цікаві експерименти.

Барну здалося, що в голосі Гаррімана звучить насмішка. Той, кого назвали Діком, звелів Барну йти за ним.

— Пробачте, містер Гарріман, я… — трохи безпорадно промовив Барн і більше не знайшов слів. Він зробив нерозумно, зайшовши сюди. Зрештою, він міг поговорити з Гарріманом і після роботи. А в Метіуса його, певно, чекає малоприємна бесіда, йдучи слідом за вартовим, Барн покусував нижню губу. Що він скаже Метіусу?

Мерлан Метіус, звичайно, не зрадів цьому візиту. По-перше, його відірвали од роботи, а по-друге, він дуже не любив шпрінгерівців — вони його дратували. За гроші, що витрачаються в атомному місті на «таємних» агентів, можна було б збудувати, наприклад, реактор і кілька потрібних агрегатів і, таким чином, ліквідувати небезпечний «бар привидів». Але Брекдорп про це й слухати не хоче, а Кальман його підтримує.

Коли Дік і Барн увійшли, Метіус невдоволено підвіз голову.

Знову «жертва», мабуть, з «бару привидів».

— Кого це ви привели до мене, Дік? — спитав професор.

Широкоплечий страж став біля дверей і доповів:

— Містер Кальман порушив інструкцію, без дозволу зайшов у робоче приміщення корпусу 11, деякий час стояв біля входу і дивився на роботу.

Метіус повільно повернувся до несподіваного гостя. «В ньому і справді є щось від горили», — мимоволі подумав Барн.

— Містер Кальман? — спитав Метіус скоріше здивовано, ніж сердито.

— Барн Кальман. — Молодий учений легко вклонився і подав перепустку. Потім показав її Діку, і той швидко записав номер.

Метіус вказав Барну на крісло і кинув Діку:

— Це мій колега. Можете йти.

— Слухаю! — Дік виструнчився і вийшов з кімнати.

— Ви, мабуть, прийшли сюди щось рознюхати, юначе? Вас цікавить, як посуваються роботи? — Голос професора тепер звучав глузливо — За дорученням свого пана батька, так же? Містер Кальман шукає, мабуть, приводу, щоб проковтнути і «бар привидів доктора Снобіна?» — Професор презирливо розсміявся. — Міг вийти веселий фейєрверк, і саме тоді, коли робляться обчислення для експерименту вашого батька.

Від презирливих нот у голосі Метіуса Барн знітився. Невже в батька нема жодного друга в усьому атомному місті? В душі молодого Кальмана з'явилося щось подібне до родинного самолюбства, йому хотілося спростувати докори професора. В батька нема потреби посилати його «рознюхувати», та він і сам ніколи не пішов би на це. Але Барн цього не сказав, бо розумів, що Метіус має всі підстави для такого висновку. Він знизав плечима і промовив:

— Містер Метіус, мені лишається тільки попросити пробачення. Я тут недавно, і мені закортіло побачити «бар привидів доктора Снобіна», про який кожному новакові розповідають всілякі страхіття. Я був у службовій справі в корпусі 17 і, їдучи назад, зайшов у корпус 11.

— Дуже дивне пояснення, містер Кальман, — сказав, відкашлявшись, Метіус. — Здається, проте, що воно правдиве, бо у вас було досить часу вигадати кращу версію. — Професор зареготав.

Барн подумав, що на цьому візит скінчився, і хотів уже підвестись. «З Метіусом краще не зв'язуватися, — подумав він, — хоч би заради батька».

Але старий вчений жестом руки затримав Барна.

— О, це не так просто, юначе. Я маю право випустити вас з мого відділення лише після того, як повідомлю про ваші відвідини начальника. Ви працюєте у свого батька?

— Ні, у професора Стефсона.

— Он як… — Метіус почухав підборіддя. Він кивнув головою і простягнув руку до розмовного апарата. — Ну що ж, тим краще для вас. Отже, побудьте, будь ласка, ще трохи зі мною, містер Кальман-молодший. Подивимось, де можна знайти колегу Стефсона.

Професор натиснув на клавішу, але не дістав ніякої відповіді. Він саме хотів натиснути на іншу, як задеренчав зумер. Це був сигнал, що відчинилися двері.

Ввійшов Джек Кальман.

Він був явно схвильований, але оволодів собою і чемно привітався з керівником другого відділення. Барн помітив, як обличчя Метіуса миттю втратило привітність.

Не пояснюючи мети свого приходу, Кальман жестом, руки попросив дозволу і одразу ж звернувся до Барна:

— Добрі жарти ти собі дозволяєш! Про що ти думаєш? Мені тільки-но сказали, що ти прогулюєшся по корпусах, наче в нью-йоркському універмазі. І хто сказав? Директор Брекдорп! Мій син під контролем Лекса Шпрінгера!

— А хіба вас Шпрінгер не контролює, Кальман? — іронічно пробурмотів Метіус. — Я вже вам колись доводив, скільки це коштує. За ці гроші можна було б кожних два роки будувати реактор.

Кальман не звернув уваги на докір Метіуса і далі вичитував синові:

— Ти нехтуєш запроваджені в Мехіко-Занді правила, так наче стоїш вище за інших. Існують певні закони, яких в інтересах загальної безпеки треба суворо додержуватися! Мені директор зробив зауваження. На жаль, містер Метіус прийняв тебе, здається, досить привітно.

Правда, Брекдорп ще нічого не говорив Кальману, але нехай Метіус чує і робить відповідні висновки.

— Мені дуже шкода, що я завдав тобі неприємностей, — сказав Барн. Він звернувся до Метіуса, подав йому руку і промовив — Пробачте, що я вас відірвав од роботи, містер Метіус. Якби я знав раніше…

— Нічого, нічого, друже, — розсміявся Метіус, — це трапляється з кожним. Настає час, коли молода людина вибивається в пір'я і тоді, звичайно, виходить з-під батьківської опіки. Так було і з нами, — всміхнувся професор до Кальмана-старшого.

— Не раджу вам, Метіус, брати на себе обов'язки ментора і захищати молодих, які діють необдумано, — зауважив Кальман з виразом зарозумілості на обличчі. — Від цього може потерпіти ваша дослідницька робота. А її вкрай потрібно прискорити.

Уже. Йдучи до дверей, Кальман наче мимохідь кинув:

— Можуть початися балачки про спеціальну тактику зволікання, про свідоме послаблення оборонної могутності нашої країни.

Мерлан Метіус підвівся з-за письмового стола на весь свій велетенський зріст. Він ладен був кинутися на Кальмана.

Прояв одвертої ворожнечі між обома вченими злякав Барна. Він пошкодував, що своїм легковажним вчинком дав привід для цієї зустрічі.

— І це говорите ви, Кальман, — людина, яка хоче, щоб її вважали серйозним ученим. Ви ніколи не були і не будете вченим, — кинув Метіус своєму ворогові в обличчя.

Кальман зблід, хотів щось відповісти, але Метіус не дав йому й слова вимовити.

— Свій гнилий товар ви ще, можливо, продасте, його дехто шукає. Але люди довідаються, що ви пропонуєте, і назвуть цей товар вашим ім'ям.

Кальман мовчки потягнув Барна до дверей. Вони квапливо пройшли коридором і опинилися на, залитій сонцем вулиці. Лише тут батько знову заговорив до сина:

— Ти міг би позбавити мене цієї милої бесіди. І треба ж тобі було піти саме до Метіуса, до цього йолопа. Він розробляє такі проблеми, на обчислення яких навіть електронний мозок витрачає кілька тижнів! А технічне здійснення проблеми займе багато місяців. Та що там місяців, багато років!

Барн зупинився і глянув на батька.

— А які ти висуваєш проблеми, тату?

Кальман зніяковів.

— Я дивлюся на науку з ширшої перспективи. Тобі теж слід так підходити до справи, сину.

Барн гукнув електрокар. То була машина Тедда О'Брайєна. Водій чекав молодого вченого.

— Пробач, тату, — сказав Барн, — підходить моя машина. До вечора. — Він відійшов од батька, не чекаючи відповіді.

Джек Кальман дивився вслід синові. Хлопець дуже швидко став самостійним. Невже Метіус саме це мав на увазі своїм глузливим зауваженням? Невже чужі люди мають більший вплив на його сина, ніж він? Чіткою ходою Кальман попрямував до своєї машини, яка відвезла його до головного корпусу.


* * *

Джеймс Еверет зручніше вмостився в м'якому кріслі літака і глянув крізь велике вікно. Під літаком простяглася пустеля. Худі руки старого з набряклими жилами неспокійно, наче в такт його думкам, рухалися по хромованих бильцях крісла. Раптом Еверет глибоко вдихнув повітря і наморщив носа.

— Бензин! — пояснив його секретар Вільямс.

Старик підняв руку і вказав уперед. Вільямс швидко пройшов по вузькому проходу посередині машини до кабіни пілотів, щоб дізнатися, чи не нахиляється часом важка машина на ніс?

Президент Першої електричної корпорації занепокоївся, на його вилицях почала рухатися жовта, зморшкувата шкіра. Ще не вистачає вимушеної посадки в пустелі! Він згадав застереження Вільсона й іронічно посміхнувся. Чудово, нічого не скажеш — зламати собі шию за півгодини польоту до Мехіко-Занда. Вільсон, певно, зрадів би. Він зараз у Парижі. Ні, любий, Джеймс Еверет так скоро не помре, в нього, ще є справи на землі. Успіхи ПЕК — це наслідок його шістдесятирічної праці. Тепер ніхто не може обійтися без корпорації, навіть уряд. Еверет вважав своїм найкращим бізнесом залучення Вашінгтона до експериментів у Мехіко-Занді. Завдяки цьому легше перенести такі втрати, як вибух у корпусі 37. А втім, продукцію атомного міста, яка загинула під час вибуху, останнім часом однаково стало важко збувати. Світовий ринок охоче брав тільки тритій. Тепер це найдорожчий матеріал на землі. Створення Мехіко-Занда виявилося добрим бізнесом. Завдяки йому фірма завжди утирає носа своїм конкурентам.

Еверет заплющив очі, в думках він бачив цифри, підсумовував їх, задоволено плямкаючи губами. Нова конструкція дасть нові прибутки. Вона стане колумбовим яйцем. Бомба без радіації! Коли в ПЕК надсилають звіти з атомного міста, Пентагон одразу ж цікавиться, як посувається робота. Треба рахуватися з розвитком політичних подій. Через отих росіян божеволіє весь світ. Від них можна сподіватися чого завгодно. Вони провели приблизно вдвічі менше ядерних випробувань, а просунулися вперед значно далі, ніж США. Треба діяти швидше, набагато швидше. Тому Еверет і летить у Мехіко-Занд. Приїзд президента ПЕК піджене людей. Досі він ще ні разу там не був — не може ж президент бувати на всіх об'єктах ПЕК. Досить і того, що він читає звіти…

В дверях кабіни пілотів з'явився Вільямс. Еверет запитливо випнув уперед підборіддя.

— Нічого особливого, сер. Зіпсувався бензопровід лівого сопла. Ніякої небезпеки немає.

— Дякую. Пошліть Брекдорпу радіограму про час нашого прибуття.


Брекдорп остовпіло глянув на Біт Стефсон, що поклала на стіл радіограму. Президент? Неможливо! Адже Вільсон лише вчора вилетів в Європу, щоб як спостерігач взяти участь у сесії НАТО. Хіба за таких умов Еверет може прибути сюди? Виходить, може! Літак, на якому він летить, за двадцять хвилин буде в Мехіко-Занді.

— Дякую, міс Стефсон. Добре. Викличте мій автомобіль. Пошліть на аеродром дві чи три машини. Все інше я зроблю сам.

Біт вийшла. Щось тут не так. Чому Брекдорп хоче сам організувати зустріч Еверета? Адже завжди він доручав готувати такі зустрічі їй. Біт подзвонила батькові і розповіла йому про приїзд Еверета.

— Дякую, — дуже коротко промовив батько.

Брекдорп глянув на годинника. Ще сімнадцять хвилин. Він натиснув клавішу розмовного апарата. Відповів Метіус.

— Професоре, — сказав директор, — через півгодини я чекаю вас! Не можна? Можна, професоре! Зараз на аеродром прилітає президент Еверет. Ви будете в його розпорядженні. — Потім Брекдорп подзвонив Лексу Шпрінгеру.

Отже, Вільсон не зміг перешкодити приїздові Еверета в Мехіко-Занд. Шкода. В атомному місті президент мало кому потрібен. А тут ще й Кальмана немає. Він учора вилетів у Філадельфію, де вестиме переговори про метали, потрібні для його експериментів. А може, це й добре, що Кальман відсутній. Еверет має неприємну звичку натискати на працівників. На іншому підприємстві це, може, й непогано, а ось тут… Кальман уже й так тримає лабораторії в постійному збудженні. Якщо Еверет ще почне особисто натискувати, вибух може статися ще перед тим, як бомба буде готова. Треба звести його з Метіусом. Звичайно, пояснення президентові мусив би давати Стефсон, та нехай технічний керівник бачить, що він уже не перша людина в атомному місті. А Метіусу після того, як його відсунули на задній план, потрібно трохи бальзаму на рани. І все-таки неясно, як поводитиметься Метіус. Про всяк випадок Шпрінгер повинен скоротити час перебування Еверета в атомному місті.


Біт Стефсон зустріла Метіуса привітною усмішкою і дала зрозуміти, що він, очевидно, буде гідом Еверета. Метіус скривився. Вчений вважав візити ввічливості, — а саме так він розцінював і приїзд президента, — даремним гаянням часу. Трохи розсерджений такою «честю», Метіус ходив по кабінету Брекдорпа і думав над тим, що він скаже президентові ПЕК.

Тим часом Брекдорп по дорозі з аеродрому поінформував гостя про загальну ситуацію в атомному місті. Він дуже шкодував, що зараз нема професора Кальмана — ініціатора нових експериментів по створенню чистої щодо радіації ядерної реакції. Проте робота над новою конструкцією X-10 провадиться дуже успішно, як це відзначено у звітах. Звичайно, весь комплекс знає тільки професор Кальман, але його асистенти можуть доповісти про справи на окремих ділянках роботи. Брекдорп запропонував президентові послухати розповідь професора Метіуса, експерименти якого сягають значно далі завдань.

Еверет був явно розчарований.

— Дорогий Брекдорп, — сказав він, — я прибув до атомного міста саме заради нової конструкції Х-10.

Атомний слон ще раз висловив свій жаль:

— Якби ви заздалегідь повідомили, сер, про свій приїзд, то професор Кальман затримався б на день-два, хоч з його відрядженням слід було дуже поспішати, бо для експериментів потрібні нові метали. Але, думаю, дослідження професора Метіуса дадуть вам матеріал для дуже цікавих міркувань про нові конструкції, фінансове значення яких сьогодні ще й уявити не можна.

Еверет слухав директора з задоволенням, хоч, звичайно, сприймав обіцянки своїх підлеглих з певним скепсисом.

Брекдорп познайомив Метіуса з Еверетом. Президент ПЕК уважно оглянув професора. Він уявляв ученого з таким ім'ям трохи іншим. На його думку, це мала бути особа, на обличчі якої відбилося натхнення. А Метіус просто атлет якийсь!

Після кількох вступних слів Брекдорп запропонував Метіусу:

— Може, ви поінформуєте містера Еверета, в якій стадії перебувають ваші експерименти? Потім ми проїдемось по атомному місту.

— Наскільки це можливо, містер Брекдорп, — зауважив Еверет, якщо я не заважаю. — Він хотів сказати: «Якщо це безпечно».

Метіус відкашлявся. Брекдорп вимагав від нього чогось подібного до квадратури кола. Що розуміє Еверет у ядерній фізиці, особливо в тих складних експериментах, якими займається Метіус? Та нічого не вдієш, і професор почав читати гостеві лекцію:

— Сер, ідеться про спроби зробити корисною атомну енергію без відомих шкідливих явищ радіації. З цього приводу є різні теорії. Мій колега Кальман шукає новий варіант експерименту, розпочатого Стефсоном.

Метіус помітив, як скривився Брекдорп. Ну добре, він нічого не скаже про приречені на провал експерименти Кальмана. Треба ж зважати на волю начальства.

— Як вихідний пункт, — пояснював Метіус далі, — беруть звичайний водень і важкий водневий ізотоп тритій. Під впливом температури в кілька мільйонів градусів атомні ядра цих обох матеріалів сполучаються в новий елемент літій. При цьому звільняються величезні маси енергії, які протягом невеликої частки секунди поширюють реакцію на всю суміш. Складність полягає в тому, що тритій виробляють штучно, піддаючи ізотоп літію дії повільних нейтронів. Коштує це виробництво дуже дорого. Ось чому для експериментів насамперед потрібен новий реактор…

— Це вже інше питання, містер Метіус, — спокійно зауважив Брекдорп. — Це фінансове питання, сер, на яке можна не звертати уваги, бо другий варіант професора Метіуса позбавлений такої вади. Будь ласка, розповідайте далі, професоре.

Метіус звів брови. Очевидно, треба говорити тільки те, що подобається Брекдорпу.

— Звичайно, може бути і така точка зору, хоч…

Зумер розмовного апарата перервав пояснення Метіуса. Брекдорп узяв трубку, послухав і сказав:

— Дякую, так, — ікс плюс п'ятнадцять. — Він поклав трубку.

Еверет щось собі занотував.

— Другий шлях, — знову почав Метіус, — полягає в тому, щоб добитися сполучення ядер водню і літію 7. Але для цього потрібні запалювальні конденсатори, які дають можливість одержати електричний розряд, котрий виділяє щонайменше двадцять мільйонів градусів тепла. При такому процесі можна заощаджувати тритій, який дорого коштує. Але, на жаль, поки що таких потужних запалювальних конденсаторів немає. Наші експерименти спрямовані на те, щоб знайти матеріал, який мав би потрібні високі діелектричні константи. Ми їх робимо безперервно. Проте слід мати на увазі, що використання для сполучення ядер високих у кілька мільйонів градусів температур може спричинитися до несподіваних, ще ніким не досліджених реакцій. Незважаючи на це, робота по створенню досить-таки складних процесів запалювання провадиться…

Еверет підняв руку. На його зморшкуватому обличчі з'явилася посмішка.

— Шановний професоре Метіус, — сказав він, — це, без сумніву, цікава наукова проблема. Я певний, що ви завершите свої, гм, дослідження з ядерної фізики і досягнете практичних успіхів. Містер Брекдорп подаватиме вам потрібну допомогу, тим більше, що можна, мабуть, підрахувати співвідношення між видатками і прибутками.

Брекдорп поквапливо запевнив, що він неодмінно зробить усе потрібне. Метіус знову відкашлявся, йому хотілося сказати Еверету про свої потреби, але Брекдорп випередив його:

— Іноді між ученими виникають суперечки щодо проведення окремих робіт. Але вирішальним є те, що монополія на дослідження лишається в наших руках. Ми працюємо заради інтересів ПЕК і Сполучених Штатів.

Еверет поважно кивнув головою на знак згоди з Брекдорпом.

— Ми розуміємо один одного без гучних слів, — сказав президент. — Держава такого рангу, як Сполучені Штати, повинна займати панівне становище в світі. Це панівне становище цілком залежить від наших учених. Я розумію сумніви деяких людей щодо її радіації. Але, думаю, геній наших учених, — він зробив люб'язний жест у бік Метіуса, — переборе цю новітню чуму. Якщо я вас правильно зрозумів, містер Метіус, ви на вірному шляху.

Мерлан Метіус пробурмотів щось невиразне. Еверет, очевидно, переплутав його з Кальманом. На того похвала президента вплинула б, мов бальзам. А Метіусу гучні слова ні до чого, йому потрібні новий реактор і запалювальні конденсатори.

— А те, що ви сказали, містер Брекдорп, про роботу професора Кальмана, сповнює мене найкращих надій, — закінчив свою думку президент.

Брекдорп поквапливо висловив згоду. Метіус вражено глянув на директора. Невже президент вірить, що Кальман і справді?.. В цю мить Еверет підвівся з місця і запропонував поїхати оглянути місто.

— Я все-таки комерсант, — сказав президент, — і мені хочеться хоч раз подивитися на те, що споруджено на мої гроші.

Це мало звучати як дотепний жарт. Брекдорп усе зиркав на розмовний апарат. Чого мовчить Шпрінгер? На пропозицію він люб'язно відповів:

— Якщо ваша ласка, сер. Може, відвідаємо натрій-графітовий реактор, містер Метіус?

Метіус знітився. Він же не екскурсовод у музеї! Проте йому не лишилося нічого іншого, як погодитися: адже Еверет людина, яка дає гроші.

Вийшовши з головного будинку, всі троє подалися на територію реактора. Через двадцять хвилин вони під'їхали до невисокого чотирикутного будинку. Ліфтом спустилися в зал, розташований на глибині десяти метрів під землею.

— Ми зараз у залі регуляторів реакторів. За розподільчими щитами ведеться тільки контрольний нагляд. Система регуляторів діє цілком автоматично.

Метіус запросив Еверета підійти до розподільчого щита, за якими сиділи три чоловіки. Професор і не пробував пояснювати президентові призначення численних важелів, кнопок, коліщат, вмикачів, клавішів та вимірних приладів. Він лише сказав:

— Перед вами засоби вмикання, якими можуть керувати інженери. Значно більша кількість вмикачів автоматично регулюється в залах, що розміщені вище, і в самому реакторі. Може, ви оглянете один такий реактор, сер? — спитав професор і широким жестом показав на двері. — Це один з наших ветеранів. Він працює на повільних нейтронах. Витікання енергії, тобто швидке наростання процесу розщеплення ядер, який міг би закінчитися вибухом, тут майже неможливе. Кожух реактора достатньо захищає і від будь-якого випромінювання.

Президент погодився.

До реакторів, розміщених навколо залу регуляторів на відстані тисячі метрів, вели вузькі тунелі. Електрокара Метіус не викликав, і високе товариство вирушило пішки аж до широких стальних дверей, крізь які воно потрапило в перше приміщення. Величезний теплообмінник займав усю прилеглу до реактора стіну і водночас правив за бар'єр, що захищав від радіоактивних променів. У цьому ж приміщенні стояли парові турбіни? генератори. Метіус запросив Еверета до світлового щита, він уже примирився з роллю гіда.

— Оце і є натрій-графітовий реактор, який ми кілька разів згадували. В його серцевину, в канали, вкладено прути урану з атомною вагою 238, який містить високий процент здатного розщеплюватися урану 235. Нейтрони, що пролітають через гальмівний матеріал — графіт — і завдяки цьому набувають певної швидкості, руйнують атомні ядра урану. При цьому звільняються найлегші частки і знову утворюються нейтрони, які в свою чергу руйнують інші атомні ядра урану. Цей процес і є та відома ланцюгова реакція, яка, наростаючи, немов лавина, розвивається в короткий час. Проте з допомогою регуляторів нею можна керувати. Розщеплення атома звільняє енергію у формі теплоти і променів. Щоб теплота могла діяти в турбінах під максимально високим тиском, її відводять з допомогою рідкого натрію. Натрій рухають електромагнітні насоси. Він циркулює між котлом реактора і натрієвим обмінником. Відібрана теплота передається на другий натрієвий кругообіг, звідки потрапляє в труби охолодної системи, які з'єднуються з паровим котлом. Пара підігрівається до температури близько п'ятисот градусів. У турбогенераторі вона втрачає напругу і з допомогою генераторів дає, кінець кінцем, електричну енергію.

Мерлан Метіус підняв обидві руки і розставив пальці так, наче показував Еверету і його супутникам щось магічне. Вони дивилися на нього очима зацікавлених дітей. А професор буквально спітнів, так важко було йому просто і доступно пояснити цей складний процес.

Метіус жестом запросив Еверета в машинне відділення. Раптом весь зал сповнився виючим звуком сирени. Одночасно засвітилися яскраво-червоні сигнали.

Тривога! Тривога! Тривога!

Метіус відсахнувся, міцно схопив Еверета за руку і швидко відвів його в приміщення біля тунелю.

— Тривога, сер, — пояснив професор. — Нас це не зачепить, реактор у цілковитому порядку. Не бійтеся. — Він оглянувся, шукаючи розмовний апарат, але тут його не було, бо сюди рідко заходили.

Брекдорп промовив:

— Яка шкода, сер, що саме сьогодні десь сталася аварія.

Еверет оволодів собою, хоч його не приваблювала можливість загинути в атомному місті через якусь аварію. Він тримався цілком спокійно. Проте Метіус помітив в очицях старика іскорки страху. Професорові ще ніколи не доводилося бачити такий одвертий прояв страху, його не було навіть у Брауна, коли той піднімався на трубу реактора. Хто щодня тримає смерть у руках, уже, певно, не відчуває страху. А от у цього дідугана, чий порух губ іноді коштує мільйони доларів, в очах — неприхований жах. Цей пан не хоче помирати. Він, мабуть, ніколи не схоче вмирати.

Їм довелося зачекати. Метіус щось говорив Еверету, аби тільки його заспокоїти. Раптом професор згадав про Брекдорпа і обернувся до нього. Той був цілком спокійний. І це Брекдорп! Людина, яка страшенно боїться променевої хвороби. Метіус оглянувся, пошукав індикатори. Щити сяяли жовтим світлом без найменших домішок червоного.

Коли б сталася аварія і атомне місто було заражене радіоактивними частками, як тоді під чає вибуху в корпусі 37, індикатори спалахнули б червоним світлом. Метіус помітив, що Брекдорп насмішкувато дивиться на старого пана, який тремтів од страху.

Раптом професор зрозумів: це пробна тривога. Чому ж її влаштували саме тоді, коли в атомне місто прибув Еверет? Не інакше, як сам Брекдорп наказав провести тривогу.

Метіус відчував, що в його душі наростає гнів проти Брекдорпа за його підлий вчинок. Професор вирішив відплатити директорові. Звернувшись до Еверета, Метіус сказав:

— Пробачте, сер, але тривога надто довго не припиняється, і я змушений зайняти своє місце в лабораторії.

— Ви хочете піти, містер Метіус? — Еверет пильно подивився на професора маленькими очицями.

— Так, сер. Я, звичайно, лишився б. Тут безпечніше, ніж деінде. Але ж інструкція…

— Це не обов'язково, Метіус, — втрутився Брекдорп.

— Обов'язково, — твердо сказав Метіус і, вклонившись Еверету, попрямував до дверей.

— Залиштеся, Метіус! — гукнув йому вслід Брекдорп.

— Щоб ви потім дорікали мені, ніби я не додержуюсь інструкції. Крім того, ніякої небезпеки нема, пане директор. Боятися нічого, — кинув професор і пішов геть.

Брекдорп знову звернувся до Еверета, якого оточили супутники, немов хотіли собою захистити президента від променів чи іншої небезпеки, і ще раз висловив свій жаль з приводу того, що сталася аварія. В душі директор вилаяв Шпрінгера, який надмірно затягнув учбову тривогу. В своєму захисному приміщенні в головному будинку Брекдорп почував би себе краще. До того ж тут ще доводиться стояти. Ну що ж, Шпрінгеру він скаже кілька слів…


Метіус сів у електрокар і поїхав по тунелю назад до приміщення з розподільчим обладнанням, звідки попрямував порожніми вулицями атомного міста у свою лабораторію. Співробітники сиділи в сховищах. Ніхто не працював. Експерименти було перервано. Частину І з них доведеться повторити з початку — цілковите безглуздя. Тепер Метіус ясно уявляв собі ситуацію: Брекдорп наказав провести учбову тривогу, щоб не допустити Еверета до експериментів Кальмана. Правда, шановного колеги немає в місті. Але його асистенти могли прохопитися словом і сказати правду. Раптом Метіус зупинився серед безлюдної вулиці. Де ж правда: на боці Брекдорпа чи Стефсона? Може, досліди Кальмана матимуть успіх? Учений не міг придушити в собі якесь неприємне почуття. А що коли це була справжня тривога? Дурниця, тоді по вулицях мчали б пожежні й санітарні машини. А все-таки! Метіус озирнувся. Підійшов до сховища. Воно було призначене не для науковців, але Метіусу кортіло глянути, що там діється.

Біля входу хтось гукнув його: вартовий Шпрінгера вимагав, щоб Метіус негайно зайшов у сховище.

— Ви ж бачите, що я йду, — сердито просичав професор. Він різко відсторонив вартового, спустився в підвал і зупинився біля дверей.

Приміщення було обладнане досить затишно: столи, стільці, під стінами шезлонги. Тут, унизу, людей було небагато. В місті досить сховищ, до найближчого треба йти не більше півхвилини. Той, хто потрапляв у підвал, міг пройти майже в усі інші сховища, бо вони з'єднувалися між собою. Кожен вхід в підземне приміщення мав герметичні двері.

Мерлан Метіус запалив сигару і сів до стола біля колони, що підтримувала стелю. Він чув позаду голоси, але не звертав на них уваги. Метіус знову бачив перед собою Еверета й Брекдорпа: страх в очах першого і лиховісну радість на обличчі другого. Еверету не завадить хоч раз відчути страх, побути в шкурі інших. У скількох людей саме тільки його ім'я викликає сльози. І все-таки поведінка Брекдорпа підла…

— Щось на диво тиха тривога, — зауважив хтось за спиною професора.

— Мабуть, нічого особливого не сталося! — відповів другий голос.

— Досить лиха і без тривоги, — озвався третій. — Згадаймо історію з дружиною Бредлі. На світ уже народжуються потвори.

Метіус прислухався.

— Ви добре говорите, містер… — Чоловік зробив паузу, чекаючи, щоб співбесідник назвав своє прізвище, але так і не діждавшись, закінчив думку: — Людина рада, коли має роботу і щось поїсти. Правда, в цьому місті живеш, мов у тюрмі. Зате тут не загрожують кризи.

— Ще не загрожують, — кинув другий голос.

— Краще бути три місяці без роботи, ніж поступово отруюватись, — сказав третій голос. — А ще. краще, коли не доводиться тремтіти ні перед кризою, ні перед радіацією.

— І це говорите ви, людина з освітою, — зауважив другий голос.

— Людину з освітою теж може спіткати і те, й друге.

Метіус поклав сигару: голос здався йому знайомим. «Це ж Гарріман з «бара привидів». Професор трохи нахилився за колону. Цікаво. Гарріман ще щось сказав, але Метіус не розібрав слів.

— Спробуйте це зробити, — знову почувся перший голос, — і можете одразу пакувати свої речі.

— Наш брат тут голосу не має, — озвався другий.

— Один ні, — сказав Гарріман, — а всі разом мають. Якби ми об'єдналися… Адже ПЕК не може припинити роботу.

— Добре. Оголосити протест, а потім що? — запитав перший голос. — Працювати далі? Чи, може, ви хочете припинити свої досліди? Адже ядерні випробування проводите ви, науковці, а не ми, робітники.

— Досі ми ще не робили ядерних випробувань, — відповів Гарріман. — Бувають різні досліди. Вся справа в тому… — він не доказав.

Метіус так рвучко підвівся з місця, що стілець упав. З-за колони вийшов Гарріман. Начальник і підлеглий зустрілися віч-на-віч. Метіус без слів кивком голови вказав Гарріману на вихід і твердою ходою пішов уперед.

Вартовий біля дверей сказав:

— Палити заборонено!

Метіус кинув сигару в підвал. Вартовий хотів затримати професора, але той гримнув на нього:

— Не чіпляйтеся з вашими учбовими тривогами! — і вийшов.

Небо над атомним містом було ясне. Пройшовши кроків десять, Метіус обернувся до Гаррімана і спитав;

— З ким ви розмовляли?

Гарріман засміявся у відповідь:

— Один, мабуть, шофер, другий, можливо, слюсар — в усякому разі робітники. Можна ж іноді перекинутися з людьми кількома словами, професоре.

— А що коли це люди Шпрінгера?

— Ні, вони не такі, містер Метіус.

— А що ця розмова має означати?

— Думаю, Шпрінгер…

Раптом завила сирена. Гарріман сказав:

— Містер Метіус, наукові працівники, принаймні частина з них, хочуть приєднатися до міжнародного протесту проти атомної зброї і ядерних випробувань. Серед робітників теж поширені такі настрої. Нам треба діяти спільно.

Метіус зареготав:

— І це говорите ви, Гарріман, людина, що працює в «барі привидів» над ідіотською ідеєю Кальмана!

— Можливо, нам пощастить припинити ці експерименти. Досі ми в Мехіко-Занді провадили дослідну роботу і не створювали ніяких бомб. Якщо Штати припинять ядерні випробування, експерименти Кальмана будуть зайві.

Метіус замислився. Він пригадав, що Стефсон теж якось натякнув йому на щось подібне.

— Звичайно, справа стоїть не зовсім так, як я говорив у підвалі, містер Метіус. А втім, не знаю, що саме ви чули…

— Радійте, що це чув тільки я.

Не звернувши уваги на слова професора, Гарріман розвивав свою думку далі:

— Звичайно, неправильно ставити питання: або безробіття, або атомна хвороба. Людям не потрібні ні те, ні те.

Мерлан Метіус скоса глянув на молодого науковця, Після випадку з учбовою тривогою в ньому все кипіло. Щось тут не так. І поведінка Брекдорпа, який перед Еверетом весь час висував на перший план Кальмана, і розмови Гаррімана, і натяки Стефсона. Є, очевидно, в атомному місті щось таке, чого він не знає. Помахом руки професор перервав мову Гаррімана і пробурмотів:

— Ходімо працювати.

Але позбутися тривожних думок професор не міг. «Куди це заведе, — міркував він, — якщо вчені разом з робітниками почнуть протестувати проти наукових досліджень? І що це взагалі означає «виробництво бомби», «ядерні випробування»? Хіба в Мехіко-Занді цим займаються? Правда, експерименти Кальмана з варіантом Х-10 викликають сумнів. Але вони не матимуть успіху. А Гарріману слід бути обережним, щоб не вскочив, бува, з такими теревенями в халепу».


Через три чверті години Еверет попрощався з директором атомного міста на аеродромі.

— Ну, що ж, Брекдорп, — сказав президент, — це було не дуже приємно. Я щасливий, що ніхто не потерпів. Тим людям, які запобігли аварії на реакторі, треба, мабуть, видати премії.

— Звичайно, сер. — Брекдорп доповів Еверету, нібито мало не «пробило» швидкодіючий натрієвий реактор. Тільки завдяки енергійному втручанню кількох сумлінних людей вдалося відвернути нещастя.

Вже підходячи до літака, Еверет спитав Брекдорпа:

— Ну, а з іншим як, Брекдорп? Ми можемо на вас покластися? Мені дуже хотілося б особисто поговорити з Кальманом.

— Сер, ви можете цілком і повністю покластися на атомне місто. Експеримент буде здійснено 31 березня і успішно… — з усмішкою відповів Брекдорп.

Еверет поклав свою маленьку руку в дебелу, м'ясисту руку Брекдорпа, кивнув головою, піднявся по сходах і зник у великому череві літака. Через хвилину загули двигуни, і машина рушила на стартову доріжку.


Увечері Стефсон спитав у дочки:

— Як це Брекдорп додумався до такого? Звів Еверета з Метіусом і влаштував учбову тривогу, причому саме тоді, коли всі вони були не в головному будинку, а біля старого реактора.

— Ах, якби це була єдина таємниця Мехіко-Занда, — відповіла Біт, знизавши плечима. — Для мене це дуже просто: Кальмана, коника номер один, немає. Стефсон тільки теоретично вважається першою» людиною в місті, нехай же побачить, як далеко його відсунули. Може, він змінить свою позицію…

— Цього не буде, — перервав Стефсон дочку.

— По-третє, — закінчила свою думку Біт, — непогано дати щигля Метіусу, якого дратує постійна неувага до нього: нехай побуде гідом президента.

— Метіус не дуже рветься до таких проявів пошани, — зауважив Стефсон.

— Навіть тоді, коли є нагода випросити в Еверета запалювальні конденсатори?…

— Президент ПЕК їх не носить у кишенях. — Стефсон швидко заходив по кімнаті. Потім рвучко відчинив вікно: йому було душно.

— Вийдімо в садок, тату.

У садку Стефсон, усе ще під впливом неприємного почуття, викликаного підступністю Брекдорпа, запитав:

— А які ж у нас ще є таємниці?

— Ах, звідки я знаю. Наприклад, нічні візити.

— Я чув, що в місто приїжджав Вільсон.

— Так. Він дві години радився з Брекдорпом. Дуже мила розмова була.

— Це тобі Брекдорп розповів?

— Ні. Він записав розмову на плівку і забув вийняти ролик з диктофона. Це зробила я.

Стефсон саме нахилився, щоб зірвати квітку. Він випростався і здивовано вигукнув:

— Біт!

Дочка прикинулася, ніби не помітила його подиву.

— Я вже кілька разів хотіла прокрутити тобі цю плівку ввечері, але боялася, що ти зробиш неправильні висновки. — Дівчина запропонувала батькові зайти в дім.

— Що значить висновки? Треба зробити те, що слід. Але як ти могла отак просто…

— Змогла! — промовила Біт і пішла в дім. На дверях вона зупинилася і додала — А щодо висновків, тату, я, здається, все добре обміркувала. Тобі доведеться сісти в Сінг-Сінг чи в іншу тюрму, а може, і на електричне крісло. Згадай, що було з Розенбергами. — Все це Біт сказала на диво спокійно.

Стефсон схопив дочку за руку і вигукнув:

— Щоб я пішов у тюрму!

Біт мовчки відчинила двері.

Весь час, поки крутився ролик з плівкою, Стефсон спокійно сидів у кріслі, підперши голову руками, і уважно слухав розмову.

Коли плівка скінчилась, Біт вимкнула магнітофон.

Стефсон відкинувся в кріслі і уважно подивився на дочку. Трохи згодом він встав, вийшов у садок і попрямував до річки.

Додому професор повернувся пізно, коли надворі вже було темно.

Як і передбачала Біт, батько спершу хотів піти з плівкою до Брекдорпа. Але потім роздумав. Атомний слон тільки посміхнувся б у відповідь. Звичайно, Стефсон може попросити, щоб його звільнили, але однаково змушений буде мовчати. Кілька днів тому професор усе ще не вірив, що Брекдорп і Кальман наважаться створити бомбу. Але тепер, після відвідин Вільсона й Еверета!.. І він, Стефсон, повинен мовчати.

— Ми передамо ролик з плівкою дідові.

Біт уже й про це думала і відповіла:

— Дід теж не зможе опублікувати матеріали. Нам не повірять, що на плівці записано розмову Брекдорпа й Вільсона або нас просто обвинуватять у державній зраді. Адже ПЕК працює на гроші уряду. Це дуже прості міркування, тату.

Біт мала рацію. Є тільки один вихід — переконати Кальмана. Кальмана? Стефсон втомлено й безнадійно махнув рукою. Той скоріше погодиться злетіти разом із своєю бомбою в повітря, ніж припинити досліди.


* * *

— Робота посувається надто повільно! — сказав Метіус і кинув презирливий погляд на будівельну площадку, де споруджувався великий тритієвий реактор.

Потужний екскаватор проривав широкий підземний тунель від реактора до головного каналу. Будівельники бетонували фундамент, інші зводили стіни, довкола гуркотіли крани, екскаватори та інші машини. Стефсон попросив Метіуса приїхати на будівельну площадку, бо сподівався, що там вони зможуть поговорити без перешкод.

На сердите зауваження Метіуса Стефсон відповів:

— Земляні роботи ведуться в дві зміни, бетонники теж працюють у дві зміни. Беручи до уваги значення споруди, можна було б працювати в три зміни. Треба перемістити півмільйона кубометрів землі. Звичайно таку роботу виконують за півтора року. Цей строк можна було б скоротити, але тоді довелося б витратити більше грошей.

— Гроші! Для Кальмана гроші є!

Стефсон прислухався уважніше. Раніше Метіус не говорив у такому тоні. Професора цікавило тільки те, що безпосередньо стосувалося його дослідної роботи.

— Саме тому не поспішають з будівництвом реактора, — зауважив Стефсон. — Вони вважають, що Кальман покладе їм до ніг свою нову конструкцію Х-10, тобто «чисту» бомбу.

— «Чисту» бомбу, — повільно повторив Метіус. — Це ж тільки так кажеться. Брекдорп примушує мене швидше закінчити деякі досліди. Він навіть хоче, щоб я їх офіціально взяв на себе. А я не візьму на себе відповідальності. В такі строки це зробити неможливо. Ви ж знаєте, Стефсон, в якому стані моя робота. Сполучення ядер без звільнення небезпечних нейтронових променів можна здійснити за допомогою двох синтетичних реакцій. Я роз'яснював це Еверету. Проте, мабуть, даремно. Оті люди, — він кивнув головою, показуючи на робітників-будівельників, — більше зрозуміли б, ніж старий президент.

— Ну і що?

— Нічого! Еверет натякнув, що гроші для цього є.

Стефсон нахилив голову, не наважуючись сказати колезі правду. Трохи помовчавши, він зауважив:

— Гроші для цього, напевно, є. Але не думаю, що керівництво ПЕК розраховує на одну з ваших синтетичних реакцій, Метіус. Воно робить ставку на Кальмана і його Х-10.

— Кальман! — похитав Метіус головою. — Те, що він хоче зробити, не збагатить науку. Здійснити процес злиття ядер за допомогою плутонієвої реакції означає насамперед звільнення велетенської маси нейтронів. Ні, ні, я цього не можу і не хочу… — Метіус на мить замислився, потім знову заговорив: — Брекдорп мені роз'яснював, що їх задовольнив би і частковий успіх. Він потрібен ПЕК для святкування свого ювілею… Нібито можливо до кожних заручин, весілля чи похорону робити відкриття світового значення! Так, цей частковий успіх їм потрібен! А моє ім'я? Жоден учений не поважав би мене після цього.

Обидва професори повільно ходили й оглядали будівлю, її розміри свідчили, що тут серед невисоких піщаних дюн буде споруджено найбільший і, мабуть, найновіший за своїм обладнанням реактор Мехіко-Занда.

Трохи подумавши, Стефсон сказав:

— А що коли взяти для останньої стадії другу з ваших синтетичних реакцій, дешевшу, а реакцію між тритієм і воднем лише як другу стадію запалювання? Тоді конденсатор при сильній розрядці за певних умов запалить суміш тритію та водню, що викличе реакцію між літієм і воднем.

— Я прийшов до такого самого висновку, — одразу ж погодився з колегою Метіус. — Ми саме досліджуємо цей складний процес запалювання. Коли дослідження буде завершено, мені все одно потрібні будуть суперконденсатор і тритій. — Метіус зло засміявся. — Тритію виробляють тепер небагато, а запаси його малі. До того ж все віддають Кальману для його дослідів, для цієї… «чистої» бомби. Треба перешкодити йому ставити такі божевільні експерименти. Дослідів по виготовленню водневої бомби з найрізноманітнішими оболонками було вже дуже багато. В цьому нема нічого нового.

Стефсон спокійно подивився на колегу і повільно промовив:

— Пробачте мені, але Брекдорп, Вільсон і Еверет плюють на результати досліджень. Їх цікавить бізнес! Тому бомбу Кальмана випробовуватимуть. Випробування буде проведено навіть у тому разі, коли Кальман на підставі експериментів і обчислень прийде до висновку, що його гіпотеза неправильна, тобто навіть тоді, коли буде ясно: бомба щодо радіації не чиста.

Метіус зупинився у невеликому видолинку. На його черевики повільно стікав пісок.

— Скажіть, Стефсон, звідки ви це знаєте? — спитав він. — Звідки ви все це знаєте так точно?

— Думаю, підставу для таких висновків дають деякі зауваження Брекдорпа.

Метіус засміявся і почав струшувати пісок з черевиків. Він, правда, розумів, що Еверета цікавить тільки бізнес. І все-таки не хотів вірити в те, що сказав Стефсон.

— ПЕК не дозволить такого.

— Подумаєш, ПЕК не дозволить! Скандал буде, напевно буде. Але вчинять його не ПЕК, а вченому Кальману, дорогий Метіус. Адже він керуватиме експериментом. Аякже! Він і відповідатиме. Кальман обіцяв ПЕК створити чисту бомбу. Звідки керівництво корпорації могло знати, що експеримент не матиме успіху. Народи протестують проти зараження атмосфери радіоактивними частками? ПЕК теж згодна з цим. Корпорація саме й хоче випробувати бомбу без радіації, тим більше, що вчений обіцяв чисту реакцію. — Стефсон стишив голос, але говорив дедалі проникливіше, наче хотів будь-що переконати співбесідника: — Для ПЕК є лише дві можливості: або втратити Кальмана, від якого вона відречеться, коли зчинять бучу, або «успішно» провести експеримент. А втім, яке тут може бути «або»? Експеримент пройде «успішно», Метіус, бо це ж бізнес, що принесе мільйони.

Метіус раптом зупинився і спитав:

— Невже ви серйозно вважаєте, Стефсон, що ПЕК і уряд?.. Ні, я не можу цьому повірити.

— Наближається економічна криза. Це ви, мабуть, знаєте. У всіх галузях господарства звільняють безліч людей. Нам з вами доведеться побачити повторення двадцятих років. Такі кризи стають щораз глибшими. А по той бік є економічні системи, які не знають криз. За теоріями, поширеними у Штатах, можливий єдиний вихід: посилене озброєння, міжнародний бізнес із зброєю! Ми повинні показати нашим партнерам…

— Але ж це означає війну! Ядерну війну!

— Та ні, Метіус, війну, в якій буде використана чиста бомба. Це так звана, локальна війна. Крім того, міркують наші стратеги, той, хто перший ударить, переможе. А переможці повинні жити. Світу, зараженого радіоактивними частками, містер Еверет теж не хоче. Без чистої бомби війна означає самогубство.

— Що ж робити, Стефсон? — Голос Метіуса, завжди такий гучний, Впевнений, ледве чутно бринів. — Це технічна проблема. Вона захоплює, і вчений над нею працює, змушений працювати, поки не розв'яже її. Якщо боятися наслідків, боятися того, що інші зроблять з нашими науковими відкриттями, тоді взагалі треба покласти край будь-яким науковим дослідженням. — Метіус широко розкритими очима глянув на колегу і закінчив думку: — Я повинен, виходить, відмовитися од публікації результатів своїх досліджень?

— Ви не бачите третього шляху, Метіус. Це чесне й одверте міжнародне співробітництво, обмін досягненнями. Власне кажучи, це не третій, а єдиний шлях. За таких умов наші дослідження не можна буде використати для одержання прибутків. Ми повинні звернутися до совісті всіх учених, пробитися до тих, хто вже прокинувся. Якби десять років тому Ейнштейну пощастило розбудити совість учених усіх країн, якби наші колеги в Лос-Аламосі не схилилися наприкінці війни перед вимогами й наказами генералів, триста тисяч жителів Хіросіми й Нагасакі жили б і досі. І сьогодні не вмирали б там чоловіки, жінки й діти.

Метіус обернувся і попрямував до своєї машини, наче дуже поспішав кудись. Стефсон повільно йшов за ним. Вони сіли в машину. Лише коли вчені під'їжджали до атомного міста, Метіус сказав:

— Знаєте, Стефсон, мені здається, нам слід було б разом працювати над проблемою холодного реактора, про яку ми тільки-но говорили…


* * *

Біт Стефсон поклала на письмовий стіл пакет і промовила:

— Цілком таємно, містер Брекдорп, вам особисто. Прибув чверть години тому кур'єрським літаком.

Брекдорп прислухався до голосу дівчини. Чим далі посувалися експерименти Кальмана, тим недовірливіше ставився директор до всіх співробітників. Він намагався форсувати справу. Якщо експеримент закінчиться успішно, він одержить чималий кусень. Але коли буде невдача, з посади полетить не тільки Кальман, а й він.

— Дякую, — спокійно сказав Брекдорп, байдуже відсунувши пакет убік. Він ще трохи поговорив з Біт про справи. А коли вона рушила до дверей, рука директора намацала під столом кнопку і натиснула її. Не встигла секретарка зачинити за собою двері, як над ними спалахнуло червоне світло — знак, що входити заборонено. Брекдорп нетерпляче схопив пакет і розірвав конверт. З нього випала географічна карта і лист од Вільсона.

«Дорогий Брекдорп! У той час, як до вас приїхав з візитом Еверет, я був на сесії НАТО. Конференція в Парижі показала мені, що ми йдемо правильним шляхом. Нам треба поспішати, бо становище дуже напружене…» Брекдорп швидко пробіг очима лист, зупиняючись тільки на найголовнішому. «Президент хоче широко продемонструвати світові невинний характер нової бомби… Зацікавлені кола в Пентагоні… Випробування буде проведено поблизу Ратакових островів… на очах у тубільців…»

Брекдорп поклав листа і взяв карту. Ось це місце. А що написав Вільсон? «Випробування буде проведено… на очах у тубільців. Погодьтесь, що ця ідея просто геніальна…» Еге ж, геніальна, коли досліди Кальмана матимуть позитивні наслідки. Але поки що всі експерименти кінчалися невдачею. «… Якщо метереологічні умови будуть сприятливі, острів лишиться неушкодженим. Це означатиме, що радіоактивність на ньому незначна».

А що коли вітер буде несприятливий? «…Пентагон передав у наше розпорядження «Ізабеллу», — читав Брекдорп далі, — спеціально пристосований для таких операцій авіаносець. Для самої бомби закуплено старий корабель «Ураган». До місця вибуху він якось доповзе. Гадаю, ви вже обговорили з Шпрінгером, які потрібні матеріали, щоб підвести підсумки випробування. Це так само важливо, як експерименти Кальмана…»

Брекдорп відкинувся в кріслі і замислився. Із Шпрінгером він уже псе обміркував. Його непокоїли тубільці. Брекдорп запалив сигарету і ще раз перечитав листа…


* * *

У Рівертауні нетерпляче чекали скандалу між Кальманом і Стефсоном. Причиною його мала стати не суперечність у їхніх наукових поглядах, а часті зустрічі Біт з Барном. Молоді люди і на думці не мали приховувати свою дружбу. Та й хто міг щось сказати проти неї? Стефсон лише знизував плечима, коли йому натякали на це. Він дозволяв своїй доньці самій обирати собі друзів. А Барн зовсім не був йому неприємний. Професор дедалі більше шанував молодого Кальмана як здібного науковця. Тому Стефсон і сьогодні тільки головою кивнув, коли Біт мимохідь сказала, що запросила Варна прийти до них увечері.

Гуляючи з гостем в садку, дівчина помітила, що думками Барн десь далеко-далеко.

— У вас неприємності, Барн? — спитала Біт. Він глянув на неї здивовано і наче трохи злякано.

— А що, помітно? Пробачте, Біт, що я прийшов сьогодні з таким настроєм. Ваш садок завжди викликає в мене захоплення.

— Щось не схоже, — насмішкувато зауважила Біт.

Барн зупинився.

— Що ж, мабуть, мені не пощастило приховати своїх турбот. Та я і потреби в цьому не бачу, йдеться про те, що я… Це стосується нас обох.

— О! — Біт прикинулася здивованою.

— Не знаю, як пояснити. Те, що я приходжу до вас, що ми розмовляємо між собою, для мого батька — ніж у серце. Але я вже доросла людина і можу сам вирішити, якою стежкою іти.


— Он як… — знову насмішкувато промовила Біт.

Барн поривчасто обернувся до дівчини:

— Біт!

Вони стояли тепер одне проти одного.

— Барн! — З дивною ніжністю вигукнула дівчина.

У цю хвилину він збагнув, що за короткий час їхнього знайомства вони дуже зблизилися. Наче борючись з своїм почуттям, він зробив якийсь безпорадний жест.

— Уявіть собі, Біт. Мені кажуть, щоб я поїхав звідси, — хрипко промовив юнак.

Дівчина ступила кілька кроків і відповіла:

— Знаю, Барн!

— Ви це знаєте? І давно? А чому ж… ви мені не сказали про це?

— Може…

Вона не договорила, і Барн іронічно зауважив:

— Це, звичайно, службова таємниця!

— Так, але… — Раптом у дівчини виникло рішення. Біт давно знала, що воно неминуче, але не думала, що вже сьогодні прийме його.

— Що ж усе-таки? — спитав Барн. Він узяв дівчину за плече і повернув її до себе. Тепер Біт дивилася йому в обличчя.

— Може, мені важко було вам сказати.

Це прозвучало майже як освідчення в коханні. Барн так і зрозумів слова дівчини.

— Біт! — вигукнув він. — Ви мені не сказали тому, що боялися за мене?

Дівчина вже оволоділа собою.

— А ви розчаруєтесь, якщо я не відповім на ваше запитання?

— Так. — Він набрав повні груди повітря. — Досі я не наважувався запитати вас, тобто мені було неясно, чи я можу сказати вам…

— Що? — тихо запитала Біт.

Барн, не кажучи ні слова, обняв дівчину. Вона не опиралася. Молоді люди підійшли до річки й посідали в шезлонги.

— А що ж далі? — сумно промовив Барн. — Те, що ми кохаємо одне одного, не завадить ні батькові, ні Брекдорпу послати мене на «Ізабеллу». Та я не поїду, — сказав він твердо. — Я в цьому участі не візьму.

— А що, Брекдорп уже офіціально поставив перед тобою таке завдання?

— Ні, але батько натякнув.

— Твій батько все ще захоплений своїм планом, точніше планом Брекдорпа?

«І саме сьогодні доводиться говорити про такі речі! — подумав Барн. — Ніби нема іншої, важливішої для нас теми?»

— Мій батько… Ми не можемо спокійно балакати один з одним, а про ці проблеми зовсім не говоримо, бо одразу виникає сварка. Я відмовлюсь, і край!

— Не так це просто, Барн. Ти, мабуть, ще як слід не прочитав договору. Не ти, а дирекція вирішує, де використати твої сили і здібності в інтересах ПЕК.

— Тоді я піду з роботи.

— Це був би ще один привід для сварки з батьком. Крім того, звільненням навряд чи можна запобігти обману на Ратакових островах.

— Обман? — здивувався Барн. — Так можна було б назвати випробування. Але мій батько…

— Пробач, Барн, — сказала Біт, взявши його за руку, — але твій батько зробить те, що йому накажуть. Він до божевілля закоханий в свою ідею, крім того… — вона замовкла.

— Що ще?

— Є ще одна обставина. Саме тому я запросила тебе сьогодні до нас. Твій батько не може відступити.

— А коли він пересвідчиться, що не досягне мети?

— Тоді його змусять провести випробування.

Барн підвів голову і пильно глянув на Біт. Він нічого не розумів.

— Змусять? Ні, Біт. Хоч мій батько і честолюбна людина, але на обман не піде.

— Ходімо в дім, — сказала Біт і підвелася. — Прослухаєш розмову, записану на плівку, мабуть, помилково. Ні Брекдорп, ні Вільсон не знають про цю плівку.

Молоді люди зайшли в дім. Стефсон підвівся з крісла. Барн сердечно привітався з ним, а Біт сказала:

— Хочу, щоб Барн прослухав плівку.

Стефсон дивився то на дочку, то на гостя. Те, як вони стояли одне біля одного, усмішка Біт сказали йому все. Ну що ж, це їхня справа, хоч любити сина професора Кальмана нелегко, та ще такій дівчині, як Біт. Професор поклав руку на плече молодого вченого і сказав:

— Будьте мужні, Барн!

— Не знаю, містер Стефсон…

— Я теж казав: «Не знаю». Але настає час, коли кожному доводиться приймати рішення самостійно, йдеться про вашого батька, Барн… — сказав професор і кивнув у бік сусідньої кімнати, де Біт вставляла в магнітофон ролик з плівкою.

Барн попрямував туди. Ролик уже крутився, і незабаром почулися голоси Вільсона та Брекдорпа, які прикували увагу молодого вченого.

Коли плівка кінчилася, Барн підійшов до вікна. Згодом рвучко обернувся до Біт і спитав:

— Тобі неодмінно треба було прокрутити мені плівку?

— Заради цього я й попросила тебе прийти сьогодні до нас. Ти повинен знати все про цю справу. Це думка моя і батька.

До кімнати зайшов Стефсон. Він чув останні слова Біт і підтвердив їх.

— Я вважав своїм обов'язком, Барн, поінформувати вас про злочин, який готується. Ви єдина людина в атомному місті, з ким ми можемо про це говорити.

— І що ж, на вашу думку, я маю робити?

Стефсон замислився.

— Я тільки знаю, чого ми не можемо робити. Ми не можемо поговорити з вашим батьком: він нас не зрозуміє. З Брекдорпом теж не дійдемо згоди — директор відцурається од плівки і знайде спосіб затулити нам рота. А випробування бомби однаково проведуть.

Барн пригладив волосся. Руки його тремтіли. Нарешті, він повільно промовив:

— Лишається одне: поговорити з батьком мені.

— Іншого виходу ми теж не бачимо, — погодився Стефсон і знову поклав руку на плече гостя. — Якщо Біт і ви так довіряєте одне одному, то і я не хочу стояти осторонь, бо спільними зусиллями можна зробити багато. Проте цей відрізок шляху вам доведеться пройти самому. Але коли ви не можете цього зробити, то, прошу, забудьте все, що ви тут чули.

. — Це мені навряд чи вдасться, містер Стефсон. Таке не забувають. — Він оглянувся довкола і сказав Біт: — Чи не вийти нам знову в садок, мені душно.

Молоді люди мовчки пройшли стежкою до річки.

— Ти питав, — тихо промовила Біт, — чи мені неодмінно треба було прокрутити тобі плівку. Так. Я мусила це зробити. І ще одне. Не хочу приховувати від тебе, любий. Ти дружиш із Хрісом Брауном. Колись він сподівався, що я відповім йому взаємністю. Це було тоді, коли Хріс почав тут працювати. Не знаю, як він сприйме те, що сталося між нами, розумієш?

Барн кивнув головою.

— У мене до нього ніколи не було серйозного почуття. Я ставилася до Хріса, як до хорошого. знайомого. Якби я кохала Брауна, то не злякалася б того, що він захворів після нещасного випадку, це я хотіла тобі сказати, перш ніж ти поїдеш на корабель. А чому я прокрутила тобі плівку, ти тепер знаєш…

— Я тобі вдячний, Біт, дуже вдячний, — тихо промовив Барн. — Можеш бути спокійна. Я на корабель не поїду. Я поговорю з батьком. Він повинен звільнити мене од участі в цій ганебній справі. Повинен!


* * *

Барн Кальман повільно повертався додому. Настрій у нього був пригнічений. Почуття щастя було потьмарене. З думки не йшло, як умовити батька не примушувати його брати участі у випробуванні бомби.

Тільки-но Барн ступив на поріг дому, як із своєї кімнати визирнув батько і гукнув:

— Барн, мені треба з тобою поговорити! Я вже давно чекаю тебе. — Голос старого Кальмана звучав різко й нетерпляче. Професор пропустив сина повз себе.

Барн подумав, що батько напевно знає, звідки він прийшов, проте сказав:

— Я був у Стефсонів, у Біт, — і глянув на батька.

Біле світло лампи, що стояла на письмовому столі, надавало обличчю професора примарної блідості, а лиса голова відсвічувала жовтизною.

— Знаю. Це знає весь Рівертаун. — Різкий голос Кальмана раптом перейшов у глузливий сміх. — Ха-ха. Мій син у… Стефсонів! Вродливе личко, а ще що? Таку ти міг і з собою привезти.

— Прошу тебе, тату. Я заручуся з Біт.

— Заручишся? — Професор невиразно гмукнув. — Дурню! Стефсони розставили тенета, а ти й піймався. Мене, мабуть, теж треба спитати?

— Не знаю, чи ти питав дозволу в свого батька.

— Це не має значення, — сердито кинув батько. — Невже ти нічого не розумієш? Адже Біт Стефсон тільки шпигує, випитує. Я ж не для того викликав тебе в Мехіко-Занд, щоб ти попав до рук цих… людей!

Барн спалахнув, хотів щось відповісти, але батько випередив його:

— Не думай, що ця дівчина любить тебе! Смішно! Вона просто виконує доручення свого батька! Тепер, коли я фактично технічний керівник, вона хоче вивідати подробиці про мою роботу. Правда, Стефсон так розмовляє з робітниками, техніками і з своїми асистентами, наче його й справді цікавлять їхні турботи. Але він тільки, прикидається. Щоб у цьому пересвідчитися, варто заглянути за лаштунки.

— Не завжди добре й гарно заглядати за лаштунки, батьку. — Слово «тату» Барн не міг вимовити. — Я вже давно збагнув, що ви запросили до атомного міста Варна Кальмана не як науковця. Але в мене є свій розум, який мені підказує, що Стефсон дуже великий спеціаліст, я б сказав, видатний учений. А Біт розумна, вродлива, приємна дівчина, в усякому разі, значно сердечніша й людяніша, ніж багато інших знайомих мені жінок. Я вже не хлопчисько. Твої натяки, батьку, ніби вона шпигує за Брекдорпом чи за тобою, це, пробач, безглуздя!

Кальман з хвилину мовчки дивився на сина.

— Я покладав на тебе великі надії, — нарешті знову заговорив він. — Бачив, як ти поступово виправдовував їх, і був щасливий. Ти вчився, займався спортом, мав можливість подорожувати. Це мені коштувало багато грошей. Усе життя я працював заради тебе. І ось тепер, замість того, щоб допомогти мені прославити своє ім'я, ти перекинувся у ворожий табір, хочеш виступити проти мене. Заради вродливого личка, заради… Я і сам не знаю заради чого. — Професор, старий, втомлений, охоплений відчаєм чоловік, безсило опустив руки.

Поведінка батька, його щирий і глибокий біль зворушили Барна. Йому було ясно, що батько женеться за привидом, а Брекдорп і Вільсон хочуть використати його честолюбство для свого бізнесу.

— Я ж не вимагаю від тебе, щоб ти негайно порвав з Біт Стефсон, — знову почав Кальман після тривалої паузи. — Дай їй зрозуміти, що ми бачимо їхні наміри — її і батька. Мине деякий час, і Стефсон взагалі стане зайвим у Мехіко-Занді.

— Боюся, батьку, що честолюбство засліплює тебе.

— Я йду єдиним можливим для себе шляхом, а ти повинен іти зі мною, Барн. — Голос старого Кальмана знову став твердий, настійний.

— Але в кінці того шляху вченого Кальмана проклянуть, батьку. Дай мені договорити до кінця, прошу тебе! Я більше не студент, ось уже кілька років я сам науковець. Тобі доручено створити… чисту бомбу. Цього ти не зможеш зробити, тим паче за такий короткий час, який тобі дали. Що ж буде далі? Вони звертатимуться до твого честолюбства, використають твою химерну віру в ідею «американського століття», на яку світ не звертає ніякої уваги, щоразу висуваючи нові проблеми. Оцю твою фанатичну віру використають, щоб штовхнути тебе на шлях, який, — пробач батьку, що я змушений сказати це, — може зробити тебе злочинцем. Весь світ кричатиме про той злочин. І відповідати доведеться тобі.

Джек Кальман навіть не зміг одразу відповісти. Слова сина сповнили його гнітючим страхом. Барн має рацію: спроби за короткий час сполучити з допомогою металевих парів звільнені нейтрони і зробити їх нешкідливими не дають бажаних наслідків. Але в міру того, як Барн розвивав свою думку далі, в душі Кальмана зростала лють. Адже наукову проблему, над якою він працює, висунув Стефсон. «Мабуть, Стефсон передав мені свою ідею, — думав Кальман, — щоб скомпрометувати мене! А тепер ще й підбурив проти батька сина». Кальмана охопило почуття ненависті до Стефсона. Він узяв сигарету, хоч ніколи не курив.

Докори Барна призвели до зовсім протилежних наслідків. Спочатку Кальман завагався, але потім ще більше розлютився.

— Дякую, — сердито відмахнувся батько, коли Барн подав йому сірники, і запалив сигарету від електричної запальнички. Він кілька разів затягнувся і, оглянувши сина з голови до ніг, глузливо сказав: — Дуже добре, сину. Я недооцінив Стефсона, а тебе переоцінив. Ти говориш, немов обвинувач на суді. Певно, тебе надихала чарівна донечка Стефсона! — Кальман аж тремтів від гніву. — Ти чудово вивчив текст напам'ять, дуже добре. Ти вже й сам можеш так думати! Але це небезпечні думки, мій хлопчику. — Кальман ще раз кинув погляд на сина, рвучко обернувся і вийшов з кімнати.

Лише почувши, як грюкнули двері, Барн зрозумів, що батько пішов з дому. А тепер що? Він хотів попросити батька, щоб його залишили в атомному місті, не посилали на «Ізабеллу». Тепер це неможливо. Між ним і батьком — прірва.

Барн сів у крісло біля письмового стола і схилив голову на руки, його мучила думка, чи правильно він поводився з батьком.


* * *

Утретє за останні кілька тижнів у Мехіко-Занді завили сирени. В лабораторіях, робочих приміщеннях і конторах темно-червоні світлові сигнали кричали: «Тривога! Тривога! Тривога!» Гучномовці наказували негайно спуститися в сховища. За кілька хвилин атомне місто спорожніло.

Барн Кальман прямував підземними коридорами до сховища центрального будинку. Він сподівався зустріти там Біт.

У бункері В-15 молодого вченого хтось гукнув. Бари озирнувся і біля одного з столів побачив Тедда О'Брайєна, який привітно махав йому рукою, запрошуючи підійти. Кальман помітив біля того ж стола і Гаррімана. Досі Барн не мав можливості зустрітися з ним. Тепер випала нагода поговорити з науковцем.

Барн привітався з Теддом, потім з Гарріманом. Третій був той будівельник і вартовий, про якого недавно розповідав Тедд. Біля стола сиділи ще два чоловіки. Тедд відрекомендував їх:

— Фред Боттом і Джо Фоггі.

О'Брайєн сказав, що вони працюють на монтажі. «Мабуть, інженери», — вирішив Барн.

Коли Кальман сів, Гарріман кинув йому:

— Пробило швидкий нетрієвий інкубаторний реактор.

Барн висловив надію, що не сталося нічого страшного. Потім звернувся до Гаррімана:

— Нарешті, ми зустрілися. Кілька днів тому я заходив до вас у лабораторію.

— Я так і подумав. Тільки місце ви тоді обрали не підходяще. Вам, мабуть, Браун порадив зайти до мене?

— Я вчора був у нього, — втрутився в розмову Боттом. — Йому вже краще. Він мені… — Боттом запитливо глянув на Тедда О'Брайєна.

— З містером Кальманом, — пояснив Тедд товаришам, — ми зустрілися в містера Брауна. Пізніше містер Браун сказав мені, — звернувся він до Барна, — що на вас можна покластися. Ми віримо містеру Брауну.

Барн зрозумів: ці люди говорять про таке, що можна чути не всім.

— Якщо ви вірите Хрісу Брауну, будь ласка. Більше я нічого не можу сказати про себе. Я ж не знаю…

— Ми не згодні з тим, що за останні кілька тижнів коїться в Мехіко-Занді, — тихо промовив Гарріман. — Досліди, які тут провадяться, небезпечні. Ми це добре знаємо, бо самі їх робимо.

— Той, хто підписав контракт з пеклом, не може сподіватись потрапити в рай, — зауважив Фред Боттом.

— Декому це вже вдавалося, Боттом, звичайно, якщо вважати, що є райський сад для панів, — з усмішкою сказав Тедд.

— Йдеться про нову конструкцію вашого батька, Кальман, — знову заговорив Гарріман.

— Я проти цих експериментів.

– Ну добре, якщо Х-10 небезпечна річ, то воднева бомба ще небезпечніша. А в нас уже починають монтувати і таку бомбу. Фоггі і Боттом — інженери з монтажного корпусу.

Говену цей вступ здався занадто довгим. Робітник повернувся до перерваної приходом Барна розмови:

— Грошова допомога потерпілим від аварії дуже мала. Після того, як злетів у повітря корпус 37, допомогу вдвічі зменшили. Коли комусь щастить видряпатися, як Тедду, і повернутися на свій електрокар, то він замість долара одержує тепер лише п'ятдесят центів. А що буде далі, ніхто не знає. Згадаймо подружжя Бредлі…

Тедд О'Брайєн помахом руки перервав приятеля.

— Ви монтуєте водневу бомбу? — спитав Барн у інженерів.

Фоггі кивнув головою.

— Це перша, але досить велика, — відповів інженер.

— Розумієте, Кальман, — знову заговорив Гарріман, — ми тут обмірковуємо справу, яка стосується нас усіх. Треба використати всі наявні можливості. Вимоги підвищити грошову допомогу бере на себе профспілка. Це ваша справа, О'Брайєн. Профспілка має також поставити вимоги щодо безпеки праці. Аварію з натрієвим інкубаторним реактором можна було передбачити заздалегідь. По-перше, ним важко керувати, по-друге, його не дуже часто ставили на регенерацію. Стефсон і Метіус кілька разів попереджали про це. Але після вибуху в корпусі 37 пани вирішили поповнити втрачені запаси тритію і за всяку ціну збільшити виробництво цього матеріалу. Тепер ми маємо, очевидно, таку ж історію, як тоді, коли Хріс Браун накликав на себе смерть.

— Ну, він ще живий, — пробурмотів О'Брайєн.

— Під життям розуміють щось інше, — зауважив Боттом.

— Отже, — розвивав Тедд думку Гаррімана, — другий пункт вимог профспілки такий: реактори треба ставити на регенерацію через короткі проміжки часу, незважаючи ні на які обставини. Безпека праці — насамперед.

— Так вони й погодяться, — вставив Говен. — Їх цікавлять передусім гроші. А реактори дають великі прибутки.

Барн мовчав. Він пишався, що ці люди прийняли його в своє коло. І це тільки тому, що про нього доброї думки Хріс Браун. Проте в Барна виникло питання, чи знають про цю групу його батько і Стефсон.

— … Третім пунктом, — сказав Гарріман, — має бути протест проти ядерних випробувань.

— Цей пункт я не зможу провести, містер Гарріман, — хитнув головою Тедд О'Брайєн. — Наші керівники називають його політичною вимогою. А це вже, на їхню думку, справа не профспілки.

— Не може ж профспілка… — сердито пробурмотів Боттом.

Але його перервав гучномовець, який оголосив: «Містеру Варну Кальману негайно з'явитися в корпус 13. Містеру Варну Кальману негайно з'явитися в корпус 13».

За стінами сховища завили сигнали: «Відбій! Тривога закінчилась!» Гучномовець повторив:

«Тривога закінчилася. Містеру Кальману з'явитися в корпус 13».

Гарріман підвівся.

— Ну що ж, виходить, звичайна тривога. Старий реактор знову чогось завередував. Ходімо працювати. А вас, містер Кальман, мабуть, чекає невелике аварійне завдання.

Барн ще не знав, що значить «аварійне завдання», і Гарріман пояснив йому:

— Певно, якісь вимірювання біля реактора. Нічого особливого.

— Я вас відвезу туди, містер Кальман, — запропонував Тедд О'Брайєн. Іншим він нагадав — О сімнадцятій годині в атомному барі.

Всі кивнули головами. Тільки Френк Говен сказав, що він зайнятий, йому треба йти на чергування.

Всі вийшли із сховища. Тедд О'Брайєн подзвонив у гараж і сказав, що повезе Кальмана в корпус 13.

— Не верзи дурниць, Джо, — кинув Тедд у трубку. — Я їду, і все.

В цей час мимо пройшов якийсь чоловік. Тедд виплюнув йому вслід рештки жувальної гумки. Вже сидячи в машині, шофер ще раз глянув на чоловіка і зауважив:

— Хотів, певно, щось підслухати, винюхати.

— Чому ви розмовляєте так таємно, Тедд? — спитав Барн. — Про це ж можна поговорити офіціально. Адже профспілка тут досить сильна.

— Сильна? Це тільки так здається, містер Кальман. Вона дивиться на світ лише одним оком і тим оком лічить гроші, свої й наші. Вона лічить добре, нічого не скажеш. А на другому оці в неї пов'язка. Коли десь пахне політикою, у профспілкового начальства з'являється нежить. Я не хочу говорити нічого поганого про ваших колег, містер Кальман, але серед науковців дуже мало таких людей, як Браун і Гарріман. А в справах, що стосуються реакторів і «бару привидів», потрібні науковці, які можуть дати нам пораду, сказати розумне слово. Грошової допомоги ми доб'ємося. А щодо безпеки праці, то ПЕК і сама в цьому зацікавлена. Бо коли атомне місто злетить у повітря, пропаде і бізнес. А от протест проти ядерних випробувань…

— Чому ви не звернетеся до Стефсона і Метіуса? Якби вони приєдналися…

— Що робить горила, — відмахнувся Тедд, — мені невідомо. Але ті, що його знають, кажуть, ніби він може не їсти й не пити і буде ситий самими своїми дослідами. Коли до того ж має ще й сигару, то йому більше нічого не треба. Це схоже на правду. Ну, а Стефсон, той до нас ближче. Ви, мабуть, граєте в шахи і знаєте, що великі фігури вступають у гру останніми.

— А що ж я маю робити, Тедд?

— Вам треба приглядатися до людей і встановити зв'язки, найкраще з молодими науковцями. Ви син первосвященика, пробачте, але так звуть вашого батька, і голос такої людини, як ви, щось важить.

— У Мехіко-Занді вже, мабуть, знають, які в мене взаємини з батьком, — із сумнівом промовив Барн.

— Саме тому, містер Кальман, саме тому.

Вони під'їхали до корпусу 13. Прощаючись Тедд спитав:

— Ви прийдете потім в атомний бар?

— Прийду, хоча не знаю, скільки часу я тут пробуду, але прийду неодмінно.


Брекдорпу довелося взяти на себе контроль за роботою лабораторій. Керівника відділення II він застав не в дуже оптимістичному настрої. Поїздка Кальмана у Філадельфію не дала бажаних наслідків. Учений тільки проґавив приїзд Е верета, про що дуже шкодував. А тут ще ця суперечка з Барном, який чомусь вирішив заручитися саме з дочкою Стефсона. На питання Брекдорпа, чим він стурбований, чи не роботою над новою конструкцією Х-10, Кальман невиразно хитнув головою.

— Приватні справи, — вчений хотів ще щось додати, але стримався.

Брекдорп не розпитував його. Не вистачало, щоб директор морочив собі голову особистими турботами своїх працівників.

— Щось я хотів вам сказати, — ніби мимохідь зауважив Брекдорп. — Чи не могли б ви, професоре, забрати в Стефсона ще й променеву лабораторію — встановити там нагляд за дослідами і довести їх до пуття, поки ваш син буде на Ратакових островах?

— Робота в променевій лабораторії припиняється? — задоволено спитав Кальман, бо на ці досліди Стефсон покладав великі надії.

— Не можна сказати, що зовсім припиняється. Розпочату роботу ніколи не слід припиняти. Досліди провадитимуться й далі, тільки повільніше. Ними може знову зайнятися Браун. Він уже знає роботу, а темпи залежатимуть від стану його здоров'я.

Обличчя Кальмана посвітлішало. Якщо Барн працюватиме під його безпосереднім керівництвом, а потім ще поїде на «Ізабеллу», легше буде вирвати сина з рук Стефсонів.

Брекдорп спішно попрощався: на жовтому фоні променевих індикаторів у кімнаті Кальмана весь час з'являлися неприємні червонуваті тіні.

На вулиці Брекдорп побачив Стефсона, який ішов по другому боці. Професор нашвидку привітався і хотів пройти далі, але директор гукнув:

— Алло, містер Стефсон, хвилинку…

Стефсон повільно перейшов дорогу.

— Я оце йду від містера Кальмана. Мені здається, треба заради прискорення роботи над новою конструкцією Х-10 провести дальше перегрупування. Доведеться забрати у вас і променеву лабораторію з молодим Кальманом. Сподіваюся, Стефсон, ви розумієте, як це потрібно для справи?

Технічний керівник давно вже чекав якоїсь нової підлоти. Тому пропозиція директора його не здивувала. Але те, що Брекдорп сказав йому про це отак просто на вулиці, прикро вразило вченого. Раніше такі зміни обговорювалися офіціально в конторі. Тепер, виходить, це вже зайве.

— Робіть, як хочете, містер Брекдорп, — відповів професор, не дивлячись на нього. — Це, мабуть, ще не все. В майбутньому в Мехіко-Занді відбудуться, думаю, більші перестановки. Успіх дослідів Кальмана, в якому можна не сумніватися, зробить зайвою присутність у Мехіко-Занді багатьох учених. Адже тоді в атомному місті дослідження провадитимуться в іншому напрямі і для інших цілей. Що ж до мене, містер Брекдорп, то я думаю розірвати наш договір. — Він злегка вклонився і хотів піти.

Атомний слон затримав його. Директор чекав ображеної відповіді і радів, що може показати вченому силу своєї влади. Заява про звільнення була несподіваною для Брекдорпа. Звільняти Стефсона зараз було невигідно. Він ще був потрібен в Мехіко-Занді.

— Дорогий Стефсон, не треба так трагічно сприймати звичайні зміни. Навіщо звільнятися? Тимчасові обставини вимагають певних перестановок. Містер Еверет надає великого значення прискоренню дослідів над Х-10. Що ж нам лишається робити?

— Ви добре знаєте, містер Брекдорп, що мої дослідження ведуться в іншій площині, не зв'язаній з цими «тимчасовими обставинами».

— Ото ж бо й воно. Роблячи одне, не треба забувати про інше. Ні для кого не таємниця, що навіть англійці випередили Мехіко-Занд у дослідах по керованому сполученню ядер.

Директор знав, що експерименти Стефсона, на які вже витрачено чимало грошей, могли б ліквідувати цю перевагу англійців.

— Я вважаю корисним для справи звільнити вас від різних дрібних обов'язків. Тоді ви зможете приділити більше часу проблемі керованого сполучення ядер. Еверет надає цьому принаймні такого ж значення, як дослідам над Х-10. Невже ви добровільно складете зброю і дозволите англійцям вийти вперед у розв'язанні цієї проблеми?


Барн Кальман завершив десяту серію дослідів з нетривкими ізотопами. Наслідки не зовсім задовольняли його: поки що за допомогою напівпровідникових елементів пощастило перетворити в електричну енергію лише невеликий процент променів.

Барн подивився на променевий дозиметр, його стрілочка досягла критичної точки. Молодий науковець ще раз оглянувся довкола, чи все в порядку. Треба прийняти душ і переодягнутись. Він поспішав до Біт. Хотілося поговорити з нею про Гаррімана й О'Брайєна. Вчора після розмови в атомному барі в нього виникли деякі сумніви.

Обернувшись, Барн побачив у дверях Хріса Брауна. Той усміхався, показуючи вгору.

— Не забувай про дощувальну установку, — сказав він.

— Звідки ти, Хріс? Що тобі треба в цьому пеклі? Ти не можеш всидіти в своєму раю?

— Я тебе заступаю, Барн. Така вказівка Атомного слона.

— Ти жартуєш, Хріс, і жартуєш недобре. — Правда, колір худого обличчя Брауна став трохи кращий, але працювати вчений ще не міг. Це цілком ясно. — Ти ж іще хворий.

— Хворий! — гірко засміявся Браун. — Для кого? Для Брекдорпа? Для нього немає хворих. Є тільки живі й мертві. А Стефсона ніхто не питає. Ти ж, певно, знаєш, що з сьогоднішнього дня лабораторію передано твоєму батькові.

Це Барну було відомо. Але батько й словом не прохопився, що замість нього, Барна, знову працюватиме Хріс Браун. Вчений знизав плечима і пробурмотів:

— Паскудна справа!

— Чому? Ти поїдеш на південне узбережжя океану і там відпочинеш, а я потроху працюватиму далі. Я оце йду від Брекдорпа. Атомний слон зволив особисто прийняти мене.

Барн помітив, що Хрісу важко триматися на ногах, і підсунув йому стілець.

— Я відмовляюся їхати, — сказав Барн.

— Відмовляєшся? А договір? Це був би найкращий спосіб якнайскоріше закінчити свою кар'єру.

— А що мені кар'єра? Я плюю на неї! — відповів Барн, міряючи кімнату кроками. Потім зупинився біля приятеля і вигукнув: — Я не згоден з планами свого батька. Я не можу зрозуміти, чому він віддається справі, від якої можуть загинути сотні тисяч людей, як він може вбачати в цьому своє найвище наукове покликання!

— Він не один такий. Усі знають, що ніякої «чистої» бомби немає. Будь-яка бомба брудна, особливо, коли нею хочуть захистити примарну ідею про перевагу американців над іншими народами. Поглянь на Едварда Теллера, найвизначнішого вченого серед ядерників. Я завжди ставився до нього з великою повагою. А тепер Теллер вимагає створення так званої «чистої» бомби і навіть твердить, що її радіоактивні частки не являють ніякої небезпеки. Більше того, він вважає, ніби радіоактивність не впливає на спадковість негативно. Навпаки, сприяє облагородженню людства. — Браун засміявся. — Це теорія твого батька, Барн, — ідея «американського століття», доведена до божевілля. — Браун замовк. Він втомився і важко дихав.

— А ти знаєш, що це шахрайство? — спитав Барн пошепки. — Фоггі і Боттом монтують звичайнісіньку водневу бомбу на п'ятнадцять мегатонн. А потім скажуть, ніби на Ратакових островах випробувано надпотужну бомбу на шістдесят мегатонн. Виходячи з цієї різниці в потужностях, обчислять радіоактивність бомби і доведуть її «чистоту».

Браун, здавалося, не чув цих слів. Він поринув у думки.

— Барн, ми пішли хибним шляхом, — промовив, нарешті, вчений. — Нам треба було приєднатися до інших, до тих, хто бореться за життя.

— Ні, Хріс. Ми мусимо спробувати добитися зміни тут у нас. Берд Магон…

— Берд сидить у Нью-Йорку, — перервав Браун. — Він може протестувати, — оце й усе, що йому лишається! Добре, що ми тут самі в лабораторії. Ти кажеш, що Фоггі й Боттом монтують водневу бомбу? Ти з ними розмовляв?

— З ними, Гарріманом, Теддом О'Брайєном і Говеном.

— Отже, є два варіанти щодо проблеми чистої бомби. Або твій батько не створить її і пани підуть на прямий обман. Або твоєму батькові все-таки пощастить…

— Досліди в «барі привидів» провадить Гарріман. Досі вони всі були марні.

— Добре. Тоді лишається перший варіант, — уголос міркував Браун. Він сидів скоцюрбившись на стільці і говорив так, наче був сам у кімнаті. — Значить, влаштують вибух водневої бомби, пошлють в атмосферу ще більше смертельних променів, обдурять людство… Але людство не можна обдурити, Барн. Адже провадяться міжнародні вимірювання…

— Дурниці, Хріс. Наслідки вимірювань підготують люди Шпрінгера.

— Послухай, Барн, ти знаєш більше, ніж кажеш мені.

— Я знада тільки, що буде саме так.

— А де Фоггі і Боттом монтують цю бомбу?

— В новому корпусі 37.

— Вони там не самі, — повільно промовив Хріс Браун. — І все-таки до них треба зайти… Ходімо, Барн. На нас можуть звернути увагу. В людей Лекса Шпрінгера довгі вуха. — Він поклав руку на плече друга і сказав: — Я не люблю твого батька, але не можу спокійно спостерігати, як з нього роблять злочинця.


* * *

Вільсон сидів у кріслі Брекдорпа за директорським письмовим столом з чорного скла і нудьгуючи жував кінчик сигари. Він пильно дивився на Джека Кальмана, який багатослівно пояснював, чому він не досяг успіху в створенні конструкції Х-10.

Френк Вільсон спокійно поклав сигару на попільничку.

— Наведені причини, дорогий професоре, були б мені цілком зрозумілі, — почав він, — якби це говорив хтось інший. Доручене вам завдання було, без сумніву, нелегке. Але ви, здається, взагалі мало просунулися вперед. Із звітів професора Метіуса можна зробити висновок, що він завдяки систематичній дослідницькій роботі досяг значно більших успіхів у розв'язанні проблеми вільної від нейтронів ядерної реакції. І це…

Почувши ім'я Метіуса, Кальман одразу ж спалахнув.

— Дорогий професоре, — бажаючи трохи заспокоїти його, сказав Вільсон після короткої паузи, — я тільки констатую факти, не більше. Щоб просунути справу, вперед, учений повинен зважити на все позитивне і негативне в своїй роботі.

Кальман нічого не відповів, тільки кивнув головою.

— Отже, ми констатуємо, що заради ваших дослідів тимчасово відсунуто на другий план інші дуже важливі роботи. Ви, містер Кальман, мусили б зробити на основі своїх експериментів хоч би деякі теоретичні висновки, що дали б нам право провадити досліди далі. Ми ж не можемо так відмовитися од розв'язання цієї проблеми, сказавши: «Не виходить!»

Кальман знизав плечима і почав знову пояснювати:

— Під час вибуху водневої чи плутонієвої бомби треба перетворити деяку кількість певного матеріалу-на пару і цим загальмувати радіацію, що виникає внаслідок руху нейтронів. Цей матеріал має перетворитися в нетривкий ізотоп, який протягом кількох хвилин чи годин за допомогою невеликої серії реакцій розпаду стає зовсім нешкідливим. Вплив радіації буде обмежено незначною територією, а її інтенсивність-набагато зменшиться. Про такий вибух можна було б сміливо сказати, що після нього не лишається радіоактивних часток.

— Це все дуже добре, — відповів Вільсон. — Але у ваших міркуваннях нема нічого нового. Це ж теорія професора Стефсона, чиї матеріали передано у ваше розпорядження.

Кальман сприйняв ці слова як удар. Спочатку. Вільсон торочив йому про Метіуса, а тепер дорікає, що теорія, над якою він працює, була розроблена Стефсоном, а йому, Кальману, її передано як подарунок.

— Коли все це було відомо Стефсону, то чому ж ви доручили дальшу розробку проблеми мені? — спитав Кальман. Він підвівся і почав нервово ходити по кімнаті. — Може, Стефсон уже має в своєму письмовому столі схему конструкції чистої бомби?

— Цього ніхто не говорить, дорогий Кальман, — спокійно відповів Вільсон. — Отже, ви кажете, що провели експерименти з різними металевими парами, і вони не дали бажаного ізотопового ефекту. Ми поважаємо таблиці, розрахунки, лабораторні досліди… Теорія — хороша річ, професоре, але практика — краща. А чому б вам не сказати простіше: X-10 — триступінчата бомба — про мене, хай це буде плутоній, тритій і дейтерій — з відповідним охолодним устаткуванням. Навколо зовнішнього кожуха бомби розміщена певна маса елементу X-10. Після вибуху цей елемент перетворюється в газ об'ємом у кубічний кілометр і абсорбує, тобто вбирає виділене проміння. Тим самим ми й досягаємо чистоти, — закінчив свою думку Френк Вільсон і з тріумфом глянув на співбесідника.

Кальман вражено зупинився серед кімнати.

— Але ж я нічого не можу гарантувати, містер Вільсон. — Внутрішньо. він усе ще опирався проти зробленої йому пропозиції.

Вільсон широко розвів руками і засміявся:

— А хто вимагає гарантії, дорогий Кальман? Для підтвердження якоїсь теорії потрібні експерименти. Мені пояснювали, що відстань, між ядром атома і електронами в мільйони разів більша за саме ядро. Для перетворення матеріалу Х-10 в нетривкий ізотоп треба влучити в ядро. Отже, цілком логічно, що при проведенні великого експерименту збільшується і ймовірність успіху. Правильно я кажу?

— Реакцією, що виникає внаслідок такого експерименту, ми ще повністю не володіємо, містер Вільсон. Адже утворюється не тільки… — Кальман замовк. Чи не сказав він часом зайвого. А що коли все-таки є можливість?

Вільсон знову широким жестом відкинув усі сумніви.

— Навіщо нам думати про реакції, які можуть виникнути? Хто вам дорікатиме, коли перший експеримент дасть чистоту не на вісімдесят процентів, а, скажімо, на п'ятдесят-шістдесят, сімдесят чи скільки там вийде? Для початку це вже успіх, який свідчитиме, що ви, Кальман, як людина і вчений, хочете й можете позбавити людство жахливих наслідків радіації.

Кальман втупився поглядом у променеві індикатори, що сяяли жовтим світлом. Позбавити людство. Якби це йому вдалося хоч би після другого чи третього експерименту. І ніби міркуючи вголос, він промовив:

— При звільненні таких колосальних мас енергії теорія здебільшого тільки дуже приблизно збігається з практикою. Може виявитися, що наші методи обчислення не досить досконалі… В усякому разі, ми повинні бути готовими до несподіванок.

Вільсон простягнув ученому обидві руки й урочисто промовив:

— Дорогий професоре, кращого аргументу за проведення одного чи кількох експериментів і бути не може. Продовжуйте експерименти — дослідами підмуруємо вашу теорію чи, краще сказати, гіпотезу. Якщо досліди покажуть, що гіпотеза близька до істини, прізвище Кальман увійде в аннали історії Америки.

Кальман провів рукою по скронях. Він відчував тупий біль. Ах, якби досліди в «барі привидів» дали кращі наслідки.

— Я хочу підкреслити, містер Вільсон, — виструнчившись, промовив учений, — що такі думки про аннали історії мені чужі. Я хочу тільки скромно виконати завдання, поставлене переді мною як перед ученим.

— Звичайно, дорогий професоре, — відповів Вільсон, привітно усміхаючись, — ми всі тільки скромно виконуємо завдання нашого життя. Ми зробимо все, що в наших силах, аби допомогти вам. Але все вирішать досліди. Кожна людина мусить навчитися ходити. Часом впаде, роз'юшить собі носа, наб'є на лобі гулю. Що ж, це цілком природно. Ми теж не повинні боятися експериментів. А тепер, містер Кальман і дорогий директоре, може трохи підкріпимося? Х-10 заслуговує на те, щоб її замочити.

Вільсон встав з крісла, а слідом за ним крекчучи, підвівся і Брекдорп. Ідучи поруч, директор прошепотів Вільсону на вухо:

— Пробачте, але ви просто диявол!

— Атомне місто, — тихо відповів Вільсон, — не святий храм, де читають проповіді, а золота жила. Та що там золота жила — це поле, всіяне алмазами завбільшки з кулак.

Кальман, що йшов попереду, почув сміх Вільсона, і його охопив невиразний страх.

Протягом півгодини Вільсон показував, яка він компанійська людина: директор ПЕК розповідав про веселі пригоди, що сталися з ним під час останнього перебування в Парижі. Брекдорп усміхався і слухав Вільсона з заздрістю. А Кальман примушував себе слухати уважно. Для нього було мукою чути самовдоволений сміх Вільсона. Вибравши хвилину, професор попрощався і квапливо пішов у свою лабораторію, щоб замкнутися там і ще раз перевірити обчислення останнього експерименту. Може, десь усе-таки вкралася помилка, може, є ще один варіант…

Коли Кальман вийшов з буфетної, Вільсон, подивившись йому вслід примруженими очима, сказав:

— Цілком на нього покладатися теж не можна. В цього фанатика ідеї американського століття є сумніви. А це погана ознака.

Коли Вільсон і Брекдорп повернулися в директорську приймальню, там чекав на них Лекс Шпрінгер.

— Алло, Шпрінгер, що у вас? — спокійно запитав Вільсон.

— Дуже неприємна справа, містер Вільсон, — пошепки відповів Шпрінгер. — Нагляд за співробітниками

Мехіко-Занда…

— На те вас тут і поставлено, — нетерпляче перервав його Вільсон. — Що ж показав той нагляд?

— Є люди, які хочуть поширити серед науковців резолюцію з вимогою припинити ядерні випробування. Такі вимоги тепер популярні в Європі й Азії. Там утворено навіть різні комітети. Подібні протести подавали вже і в Штатах, наприклад, Міжнародне товариство по мирному…

— Дорогий Шпрінгер, я теж живу не на Місяці, — глузливо сказав Вільсон і обернувся до Брекдорпа.

Атомний слон кинув на Шпрінгера гнівний погляд. Треба ж було йому повідомити про це в присутності Вільсона.

— Хто ж ці люди? — гримнув Брекдорп на Шпрінгера.

— Ініціатор руху Єф Гарріман. Профспілка теж хоче поставити певні вимоги, і тому резолюцію мають начебто підписати ще й представники профспілки.

— А які вимоги хоче поставити профспілка? — поцікавився Вільсон.

— Збільшити грошову допомогу при нещасних випадках…

— Що? А хто її зменшив? — запитав Вільсон.

Брекдорп пояснив, що в атомному місті зменшено грошову допомогу при нещасних випадках, оскільки виявилося, що променеві захворювання не такі небезпечні, як їх вважали.

— Це безглуздя, Брекдорп. Економія непотрібна. Цього не можна робити. Зрозуміло, що люди бунтуватимуть. Ні, ні. Накажіть негайно виплатити всім різницю в грошовій допомозі. Зараз же, ще до того, як прийдуть представники профспілки. А хто такий Гарріман?

— Науковець. Досі нічого поганого за ним не помічалося. Так же, Шпрінгер? — Директор хотів пом'якшити ситуацію. Але в начальника охорони сьогодні був, очевидно, поганий день, а може, він хотів вислужитися перед Вільсоном.

— Гарріман працює в «барі привидів» під керівництвом професора Метіуса. Останнім часом він керує групою науковців, яка за дорученням професора Кальмана робить аналізи для Х-10.

— Хвилиночку, — перервав його Вільсон. — Отже, цей Гарріман відповідає за аналізи дослідів Кальмана? І водночас він же готує резолюцію проти ядерних випробувань? Не дивно, що експерименти містера Кальмана не мають успіху! Чудова робота, містер Шпрінгер.

Ні Брекдорп, ні Шпрінгер не зрозуміли, кого Вільсон мав на увазі своїм зауваженням «Чудова робота».

— Ви надто спізнилися з своєю інформацією, — гримнув Брекдорп на Шпрінгера.

Вільсон подивився на збентеженого начальника охорони і зауважив:

— Ви принесли інформацію цілком вчасно. Отже, треба негайно сплатити різницю в грошовій допомозі потерпілим. Якщо представники профспілки висунуть інші вимоги, розпочніть переговори і по можливості задовольніть ці вимоги. Все. Профспілку слід ізолювати від науковців. А хто там ще замішаний, Шпрінгер?

— Під час тривоги, яка відбулася кілька днів тому, Гарріман сидів разом з шофером О'Брайєном, активістом профспілки, інженерами Фоггі і Боттомом та робітником-будівельником Говеном.

— Нічого собі компанія, — зауважив Вільсон.

— Перед самим сигналом одбою до них підійшов містер Кальман-молодший. Але до змови, якщо можна так висловитися, він, здається, непричетний. Ні перед тим, ні після того його ні з ким з тієї групи не бачили. О'Брайєн тільки відвіз його після тривоги до натрієвого інкубаторного реактора, але це відповідає…

— Ви вважаєте, Брекдорп, — ще раз перервав Шпрінгера Вільсон, — що Кальман може саботувати роботу свого батька?

— Навряд, містер Вільсон.

Директор ПЕК глянув на годинника і сказав:

— Я маю вилетіти через годину, точніше через п'ятдесят хвилин. Треба негайно вирішити, яких вжити заходів. — І він знову сів за письмовий стіл Брекдорпа.


Хріс Браун прислухався до глухого гуркоту мотора. Він їхав на невеличкому катері до атола. Залитий сонцем Тихий океан безмежно простягався перед ним. Що з мотором? Він гуркоче, аж у вухах лящить. Тут Браун прокинувся. Хтось грюкав у двері. Хто б це міг бути серед ночі? Накинувши купальний халат, Браун, не вмикаючи світла, навпомацки пішов до дверей.

До кімнати, не кажучи ні слова, вдерся Єф Гарріман. Він теж жив у цьому великому, розкішно обладнаному будинку для науковців, що не мали сім'ї. Але до цієї ночі обидва приятелі не заходили один до одного на квартиру.

Повний місяць освітлював кімнату: приятелі мовчки пройшли до дверей балкона і посідали в шезлонги.

— Я прийшов попрощатися, Хріс, — спокійно сказав Гарріман.

— Ти їдеш у відпустку? — злякано спитав Браун. — Так раптово? Щось трапилось дома?

— Це довготривала відпустка, Хріс. Мене звільнено, і завтра вранці я повинен залишити Мехіко-Занд і Рівертаун.

— Яка ж причина?

— Брекдорп сказав, що моя робота вже давно не задовольняє дирекцію. І тому зі мною змушені розірвати контракт. За ті два роки, що лишилися до кінця строку, мені видали грошовий чек.

— Щось тут не те, Єф. А що каже Метіус?

— Думаю, він ще нічого не знає, йому, напевно, скажуть, що я саботував роботу. А може, що я сам звільнився. В усякому разі, Брекдорп натякнув, що мені краще прийняти його пропозицію. Інакше йому доведеться вжити інших заходів. Очевидно, хтось на мене зробив донос.

Хріс Браун нічого не відповів. Він сидів, поринувши в думки. Місячне сяйво освітлювало його бліде лице. «Обличчя наче в мерця», — подумав гість.

— їдьмо зі мною, — поривчасто промовив Гарріман. — Що тобі тут робити?

Хріс не звернув уваги на пропозицію приятеля і запитав:

— Ти останнім часом працював над дослідами Кальмана. Кому ж ти віддав матеріал?

— Звичайно, Кальману. Мене заступить, я чув, Ватфілд. Хтось, певно, доніс Брекдорпу, що ми хочемо поширити серед науковців резолюцію проти ядерних випробувань.

— Хто це міг зробити?

Гарріман відповів не одразу:

— Останнім до нас приходив…

— Ні! — Хріс Браун схопився з місця. — Барн Кальман? Це неможливо! За Варна я ручусь головою, Єф. Невже ти думаєш, що я можу рекомендувати людину, якій не зовсім довіряю?

— Тоді не знаю. Можливо, пізніше пощастить з'ясувати, чия це робота.

— Кажеш, тебе заступить Ватфілд? Це ж агент Шпрінгера.

— Ну і що? Ватфілда всі вважають сумлінним науковцем.

— Тепер йому треба буде довести це на ділі. Адже досліди Кальмана тривають?

— Звичайно. Мої аналізи дають негативні результати, і Кальман не хоче їх визнати. Отак воно, Хріс. Наші можливості мають певні межі. Якась чортівня. Раптом доводиться все кидати і братися за щось нове. Але тут нічим не зарадиш. Я вже спакував речі.

Гарріман підвівся.

— Якби хоч можна було перешкодити…

— Чому перешкодити? — запитав Браун,

— Виготовленню проклятої бомби Кальмана.

Хріс Браун провів Гаррімана до дверей і лише там сказав:

— Фоггі і Боттом безсилі щось зробити. І все-таки не думаю, що бомба вибухне. На все добре, Єф. Напиши як-небудь, де тебе шукати. — Він подав приятелеві на прощання руку.


* * *

Мало хто помітив звільнення Єфа Гаррімана і переведення інженерів Фоггі і Боттома з монтажного відділу в інший. Здавалося, що це пов'язане з реорганізацією, яка провадилася протягом останніх тижнів. Гарріман був неодружений, друзів у нього було мало. На питання, чому він звільнився, відповідали: «Були, певно, якісь особисті причини…»

Коли представники профспілки прийшли до начальника загальної канцелярії і принесли свої вимоги, їм сказали, що питання про виплату грошової допомоги вже розв'язане, а про заходи щодо безпеки праці робітників і службовців, зокрема про систематичне і вчасне проведення регенерації реакторів, можна буде домовитися. В ході переговорів ніхто, звичайно, й слова не сказав про резолюцію проти ядерних випробувань. Керівництво профспілки вважало, що це проблема політична і його не стосується.

Гаррімана звільнили, Брауна ізолювали, а Барн Кальман готувався до від'їзду на Ратакові острови. Неприємні балачки про продукцію атомного міста поки що було припинено.

Барн Кальман мав знову передати лабораторію В-24 Хрісу Брауну. Іншої можливості. не було. Він усе докладно обговорив з Біт і її батьком. Відкритий протест Стефсон вважав за таких умов недоцільним, бо всім трьом довелося б залишити атомне місто. Вони прийшли до висновку, що Варну Кальману треба на кораблі спробувати переконати батька відмовитись од експерименту.


За два дні перед від'їздом на Ратакові острови Барн подзвонив у гараж, щоб до нього прислали Тедда О'Брайєна. Якщо він правильно розуміє історію з Гарріманом, Фоггі і Боттомом, йому, певно, пришлють іншого шофера. Але не минуло й п'яти хвилин, як Барн побачив усміхнене обличчя Тедда.

— Я вже думав, що ви поїдете у південні моря і не попрощаєтесь з Теддом О'Брайєном.

— Я ж повернуся, Тедд. А втім, не сподівався, що мені пришлють саме вас.

— Ви ще мене мало знаєте, містер Кальман, — посміхаючись сказав О'Брайєн. — У гаражі мене підтримують. Куди ми сьогодні їдемо?

— У корпус 28, до професора Стефсона.

По дорозі Барн запитав шофера:

— Вам виплатили різницю в грошовій допомозі?

— До останнього цента. Виплатили всім. Але думаю, що в керівництві профспілки сидить усе-таки агент Шпрінгера. Не знаю тільки хто.

— Ви знаєте Ватфілда, того, хто заступив Гаррімана?

— Ватфілд? — Тедд свиснув. — Це ж шпрінгерівець.

— А Блум і Кассер? Цих двох науковців призначено на роботу в «бар привидів» разом з Ватфілдом.

Тедд не знав їх, але обіцяв дізнатися, що це за люди. Потім спитав:

— Шпрінгеру, певно, потрібен спеціально підготовлений матеріал з «бару привидів»?

— А я про це й не подумав, Тедд. Але Ватфілд вважається сумлінним науковцем. Він не може…

— Не може, не може! — презирливо засміявся шофер. — Можна все.

Барн Кальман промовчав. Ця думка його злякала. Молодий учений пригадав зауваження батька: «Добре, що Гарріман звільнився. Я йому ніколи не довіряв. Ватфілд працюватиме краще». Невже це має означати, що Ватфілд «поліпшить» результати аналізів, зроблених Гарріманом, дасть результати, потрібні для обгрунтування батькового експерименту?

— Над цим не варто багато думати, містер Кальман. Я не хочу сказати, що ми нічого не можемо змінити, але поки що знову переміг Шпрінгер.

Тим часом вони під'їхали до корпусу 28, і О'Брайєн зупинив машину.

— Мені чекати? — спитав він.

— Ні. В мене є ще одна просьба до вас, Тедд. Якщо це можливо, подбайте про Хріса Брауна.

— Можете на мене покластися, — відповів Тедд, потискуючи науковцю руку. — Я б його охоче взяв до себе, в спою сім'ю. Але цього не можна. Що залежатиме від мене…


Барн стояв перед великим корпусом, звідки долинав глухий гуркіт. Він натиснув білу кнопку і трохи зачекав, поки з гучномовця почувся голос Стефсона:

— Алло, хто там?

Барн назвав себе.

— Добре, що ви прийшли, — сказав професор у гучномовець. — Хвилинку. — Потім двері відчинилися, і голос Стефсона запросив Барна: —Підніміться на ліву галерею.

Глухе гуркотіння стало виразніше. Барн зачинив за собою двері, повернув ліворуч і піднявся на кілька сходинок угору. Через. другі двері він вийшов на галерею, про яку говорив Стефсон. Тут гуркіт трансформаторів просто оглушував. Барн глянув поверх бар'єра галереї у великий з кахляними стінами зал. Вікон у приміщенні не було. Воно освітлювалося вмонтованими в стіни плоскими світильниками-плафонами. Більше половини приміщення займали велетенські трансформатори. Підлога залу була, певно, набагато нижча від рівня вулиці, бо на галерею вели лише п'ять сходинок, а від підлоги до галереї було метрів десять.

Барн пройшов далі, гуркотіння агрегатів поступово вщухало, проте повітря все ще було сповнене глухим стугоном. Тепер Барн відчув і якийсь своєрідний запах: пахло озоном і ізоляційним лаком, як буває, коли перегрівається електромотор.

Молодий науковець оглянувся довкола, шукаючи двері. В стіні він побачив нішу, а поруч — ледве помітну кнопку. Барн натиснув кнопку, двері розсунулися. В приміщенні, яке відкрилося перед очима Барна, стояв Стефсон.

— Заходьте, Барн! — привітно запросив гостя професор і подав обидві руки. — Це дуже добре, що ви перед від'їздом зайшли до мене. — Стефсон провів Барна в тісну кімнату. В ній стояли два письмових столи і два крісла, а понад стіною тяглися книжкові полиці. Барн помітив двері, які вели, певно, в сусіднє приміщення.

— Хочу Вам дещо показати, Барн, — промовив Стефсон.

Обидва науковці сіли.

— Ще кілька днів тому, — почав Стефсон, — тут кипіла робота. Ваш батько сушив голову над проблемою керованого сполучення ядер, над проблемою, в розробці якої нас обігнали не тільки росіяни, а й англійці. Тепер ми віддаємо перевагу роботі над конструкцією так званої «чистої» бомби. — В голосі професора почулася гіркота. — А втім, облишмо цю тему, в ній мало приємного. Є теми набагато цікавіші. Потреба людства в енергії кожних тридцять років зростає вдесятеро. Запаси нафти вичерпаються дуже скоро, а запаси вугілля не тільки зменшуються, його ще й добувати важко. Замінити ці джерела енергії енергією води, сонячного проміння чи вітру й припливів неможливо. Запаси урану і торію — сировини для атомних електростанцій сучасності і найближчого майбутнього — років через сто п'ятдесят теж будуть вичерпані. Слід зважати ще й на те, що при нинішніх формах добування атомної енергії маса атомних відходів уже через кілька десятків років дорівнюватиме щодо випромінювання радіоактивності десяти мільйонам тонн радію на рік.

Стефсон підвівся з крісла, підійшов до дверей, відчинив їх і, пропускаючи вперед Барна, розповідав далі:

— Отже, треба шукати інших, багатших джерел енергії. Людство вже тримає в руках ідеальне джерело енергії. За допомогою вибухів можна досить легко звільнити гігантські маси ядерної енергії. При цьому атомні ядра легких елементів з'єднуються між собою, утворюючи важкі ядра. Воднева бомба, як відомо, запалюється за допомогою звичайної атомної бомби. Температура легких атомних ядер навколо водневої бомби сягає кількох сотень мільйонів градусів. Висока температура і високий тиск переборюють силу відштовхування, так званий потенціальний вал, і легкі атомні ядра сплавляються у важкі.

Але ми повинні добитися керованого процесу злиття ядер іншим шляхом. По-перше, різним видам палива не можна водночас надати температуру реакції, бо енергія звільнятиметься з блискавичною швидкістю, як у водневої бомби. По-друге, не можна користатися для запалення атомною бомбою, бо її велетенська сила вибуху зруйнує всі камери горіння і всю апаратуру. Як же нам розв'язати проблему?

Професор показав на дзеркало перископа, в якому було видно експериментальний зал, і повернув колесо довгого щита вмикання. Дзеркало розсунулося, і Барн побачив у залі велике, понад метр завтовшки, прозоре колесо, яке мало в діаметрі метрів п'ять. Усередині колеса містилося вузьке металеве кільце.

— У цих трубах на розріджений дейтерій діють велетенської сили електричні розряди і потужні магнітні поля. Досі під час дослідів вдалося нагріти газ до п'яти мільйонів градусів. При цьому створюється магнітне поле, яке примушує негативно заряджені електрони і позитивно заряджені атомні ядра рухатися з величезною швидкістю по орбіті, яка внаслідок високої температури сяє біло-голубим світлом. — Стефсон замислився. — Якби пощастило знайти спосіб використати теплоту, що при цьому виникає, — сказав він, — і водночас забезпечити постійне підведення розрідженого газу для підтримання реакції, це означало б, що проблему керування процесом злиття ядер розв'язано. Але перед тим…

Стефсон натиснув на стальний важіль. До кімнати долинуло глухе шипіння. У численних контрольних лампах застрибали смуги світла. Стефсон встановив за певною схемою одне по одному різні коліщата і зробив Барну застережний знак. Після цього він натиснув на пофарбований у червоне важіль. Гуркотіння трансформаторів посилилося. Підлога почала вібрувати. У Барна з'явилося почуття, наче йому лоскочуть п'яти. У віконці перископа блиснуло біло-голубе сліпуче світло, яке забарвилось у фіолетовий колір. Воно спалахнуло на якусь мить, мов яскраве сонце, а потім згасло. Стефсон швидко підняв червоний важіль. Гуркотіння трансформаторів ущухло.

Минула добра хвилина, поки до Барна повернувся зір, і він побачив професора та розподільчий щит на стіні.

— На світло не можна дивитися, — всміхаючись сказав професор. — Правда, ультрафіолетових променів у ньому нема, бо воно пройшло крізь потужний скляний фільтр, але це все-таки п'ять мільйонів градусів. — Кинувши швидкий погляд на променевий спірометр, професор додав — Ні, помиляюся, гляньте. Ми досягли температури вісім мільйонів градусів! — Його очі світилися гордістю.

Барн все ще був засліплений сяйвом штучного сонця, але вже встиг збагнути значення показаного йому експерименту.

— А чому сонце раптом розпадається? — спитав він схвильовано. — Коли, в якому пункті досягається рівновага між звільненням енергії та її випромінюванням?

І як ви собі уявляєте практичне застосування енергії, що звільняється в процесі злиття ядер? Невже при цьому не буде радіації?

— Ого, ви засипали мене питаннями, — розсміявся вчений.

Професор і гість повернулися в робочу кімнату Стефсона. Вони сіли в крісла, і господар почав гортати списану формулами записну книжку.

— Думаю, нам потрібна плазма з температурою вісімдесят мільйонів градусів. Якщо ми постійно підводитимемо дейтерій, щоб підтримувати безперервний процес злиття ядер і зможемо одночасно відводити гелій, що утворюється при злитті ядер, то звільнимо достатню масу енергії, і реакція буде безперервною. Проте до практичного застосування такої енергії ще далеко. Велетенське випромінювання тепла можна було б, незважаючи на великий магнітний і механічний тиск, якого все-таки не уникнути, використати для створення водяної і металевої пари. Але такий спосіб добування енергії уже через кілька десятиріч буде непридатним. Вія дуже дорогий, а його ефективність порівняно невелика. Думаю, в майбутньому для перетворення енергії використовуватимуть напівпровідникові елементи. Коли ми вільно керуватимемо реакцією, то зможемо зробити її чистою і щодо радіоактивності. Тоді ми звернемося до досліджень професора Метіуса. В тому й полягає різниця між роботами професора Метіуса і вашого батька, Барн. Метіус добивається безнейтронної ядерної реакції. Результати його досліджень ми використаємо, тобто працюватимемо разом і через десять-п'ятнадцять років звільнимо людство від небезпеки зараження радіоактивністю, цієї страшної загрози, що висить над ним. А нащо придадуться роботи вашого батька?

Барн безпорадно знизав плечима. Він не знав, що відповісти.

Стефсон знову підвівся з крісла і сказав:

— Зайдімо ще раз у лабораторію.

Коли вони ввійшли, Стефсон подав Барну захисні окуляри і запропонував:

— Зробимо такий дослід. Створимо навколо плазми потужніші магнітні поля, щоб піддати її більшому тиску. При цьому проведемо не одне електричне розрядження, як досі, а повторюватимемо операцію через кожні десять секунд. Це ще більше підвищить температуру. — Стефсон узяв гостя за руку. — Послухайте, Барн, — збуджено сказав він, — я вас запросив сюди, щоб ви все побачили на власні очі і відчули — це майбутнє. Те, що вас примушують робити тепер, мабуть, кінцева стадія минулого, коли наші знання і вміння використовують для злочину. Кремінний ніж людини кам'яної доби став мечем часів хрестових походів, порох — снарядом, атомна енергія — сучасною чумою. І все з нашої вини. Але цього відкриття в нас ніхто не візьме, щоб накликати на людство нещастя. Можливо, ми досягнемо мети через тисячу годин, а може, тисячу днів напруженої праці., Але відтоді людство дістане казкові запаси енергії. Джерелом для неї стане вода, з якої добуватимуть дейтерій. Запаси її не вичерпаються за мільйони років, навіть тоді, коли потреба в енергії зросте в тисячі разів.

Слухаючи Стефсона, Барн мимоволі пригадав страшне пророцтво його батька — Джеймса Стефсона, який твердив, що людство загине від радіації. Стефсон-молодший подолав те, чого боявся його батько. Кальман-молодший повинен запобігти злочину, який хоче вчинити його батько.

Тим часом Стефсон натиснув на червоний важіль, і в дзеркалі перископа запалало сонце.


* * *

Барн Кальман мав вилетіти вночі через Сан-Франціско та Гавайські острови на авіаносець «Ізабеллу», який вирушав на Ратакові острови. Протягом останніх днів Барн працював із своїм батьком. Професор несподівано одержав з «бару привидів» такі аналізи, які давали підставу думати, що під час проведення великого експерименту радіоактивне випромінювання значно зменшиться. Матеріали були підписані Ватфілдом. Гнітючий страх, який лишила в душі Джека Кальмана зустріч з Вільсоном, поступово розвіявся. На основі нових результатів досліджень Кальман запропонував випробувати значно меншу бомбу, виготовлену за іншим принципом. Якщо ця пробна плутонієва бомба після розпаду атомного вибухового матеріалу дасть сподівану реакцію зв'язування нейтронів, тобто знешкодить найнебезпечніші радіоактивні частки, тоді не треба буде запалювати другу, велику водневу бомбу. Брекдорп після деякого вагання погодився з цією пропозицією з умовою, що її схвалить Вільсон.

Бомби зберігалися в новому корпусі 37» Незабаром їх мали відвезти на спеціальних машинах у порт. Пробну плутонієву бомбу повинен був скинути керований на відстані літак, а водневу бомбу вирішили вмонтувати в старе торговельне судно «Ураган».

Барн попрощався з матір'ю. Місіс Кальман плачучи випустила сина з обіймів.

— За два тижні я знову буду тут, — намагався заспокоїти він матір, — а тим часом до тебе заходитиме Біт.

Батька того вечора Барн не бачив. Джек Кальман востаннє перевіряв усе в лабораторії.

Почувши сигнал машини Біт Стефсон, Барн вийшов з дому.

Молоді люди повільно їхали довгою вулицею, що перетинала весь Рівертаун і вела до аеродрому. Біт і Барн рука в руку пройшли крізь яскраво освітлений зал і вийшли на поле, де вже стояв напоготові важкий літак. Назустріч їм хтось шкутильгав. То був Хріс Браун. Він ще вдень попрощався з Барном, але тепер вирішив провести друга.

Хріс Браун зупинився. Він не думав, що Біт опівночі супроводитиме Барна на аеродром. Ось вони йдуть, закохані. Дзвінкий сміх дівчини завдав Хрісу Брауну невимовного болю. Він прикусив губу. Барн ніколи нічого не казав йому про свою дружбу з Біт. Звичайно, Браун чув розмови про «атомну закохану парочку», — в Рівертауні плітки поширювалися швидко, — але чомусь не надавав їм значення. Хріс пригадав ті часи, коли він хотів освідчитися Біт, мріяв про неї. Дівчина уникала його і завжди намагалася зробити так, щоб не лишатися з ним наодинці. О, безперечно, Біт Стефсон ставилася до нього дуже приязно, піклувалася про нього, і професор Стефсон теж. Потім сталася аварія з реактором. Тепер він ходячий труп, а Біт кохає Барна Кальмана. Все-таки боляче, що Барн, друг, не сказав йому про це жодного слова.

Хріс Браун відступив у тінь і важкою ходою пройшов через зал чекання до своєї машини. Шофер відчинив дверцята і спитав:

— Хіба літак уже піднявся, містер Браун?

— Везіть мене додому, Міллер, мені погано, — кинув він.

В цю мить до машини під'їхав мотоцикліст і загальмував. То був Тедд О'Брайєн.

— Скажіть, містер Кальман уже полетів? Ні? Зачекайте тут, містер Браун. — О'Брайєн дав газ і, не звертаючи уваги на протести вартового, промчав на аеродром.

Коли з гуркотом під'їхав мотоцикл, Барн і Біт розступилися.

— Містер Кальман! — гукнув О'Брайєн, знімаючи шолом.

В цей момент гучномовець оголосив:

— Пасажирів просять зайти в літак.

Тедд О'Брайєн схопив Барна за руку і прошепотів:

— Інші два науковці, Блум і Кассер, теж шпрінгерівці. Це розповів Адамс. Пригадуєте, той, якого я взяв до себе в машину, коли стався вибух у корпусі 37. Ах, ви цього не знаєте. Ясно одне: Ватфілд сфальсифікував аналізи.

— Сфальсифікував? — недовірливо перепитав Барн.

— Звичайно? — засміявся Тедд. — Такі, які потрібні вашому батькові. Адамс… Словом, він якось дізнався про це.

Підійшов начальник аеродрому і сказав:

— Прошу вас, містер Кальман. Літак на старті.

— Добре. Дякую, Тедд. До побачення, Біт, — сказав Барн і побіг до літака. «Матеріали сфальсифіковано», — ця думка не давала молодому вченому спокою. Тим часом завили сопла двигуна. Біля стартової доріжки в яскравому світлі прожекторів стояла Біт. Барн помітив її у вікно літака і підняв руку, але дівчина цього не побачила.

Машина покотилася по доріжці. Барн не спускав очей з білої постаті. Літак промчав між стартовими прожекторами, відірвався од землі і піднявся в зоряну ніч.

Біт пішла з аеродрому разом з Теддом О'Брайєном, який котив свій мотоцикл. Біля воріт вартовий хотів затримати мотоцикліста, але Біт показала свою перепустку і сказала:

— Містер О'Брайєн привіз спішне повідомлення для містера Кальмана,

Раптом з'явився Хріс Браун. Дівчина запитала його, чому він не прийшов на аеродром; Барн був би дуже радий. Браун уже заспокоївся.

— Я не хотів заважати, — посміхаючись відповів він і запитав О'Брайєна: — Що сталося, Тедд?

О'Брайєн ще раз докладно розповів про новини. Браун похитав головою.

— Чогось іншого і сподіватися не можна було. Там, де втручається Шпрінгер… — Він оглянувся довкола. — Їдьмо додому. Тут ми не поговоримо.

— Сідайте в мою машину, Хріс.

— Щиро дякую, Біт, але я поїду з Теддом.

— Це неможливо. Я не дозволю вам їхати на мотоциклі.

— Нічого, Біт. Все буде гаразд. Тедд поїде не швидко, не так, як на змаганнях.

Хріс не міг їхати з Біт. До того ж йому треба було поговорити з Теддом О'Брайєном. Коли мимо них промайнула машина Біт, Хріс попросив Тедда зупинитися.

— Нам краще поговорити тут, ніж у місті, — сказав він.


Згодом Хріс Браун повільно пройшов садочком до будинку для науковців одинаків і піднявся ліфтом на четвертий поверх. У своїй кімнаті вчений відчинив вікно і сів біля балкона. Ніколи ще він не почував себе таким самотнім, як тепер. До цієї зустрічі на аеродромі Браун у думках завжди бачив перед собою Біт Стефсон. Не можна сказати, що в нього лишилась якась надія. Ні, надії не було. Але він просто не міг примиритися з тим, що в нього забрали давню мрію…

Хріс покрутив головою, наче хотів позбутися думок, що тепер уже не мали, ніякого значення. Він намагався думати про Тедда: чи пощастить йому виконати те, про що вони домовилися…


* * *

За ті кілька тижнів, що минули після вибуху, на голій землі виріс новий корпус 37. Його спорудили в пустелі, за двадцять кілометрів від того місця, де стояв старий корпус, і обладнали всю територію довкола найновішими засобами безпеки. Невисока бетонована споруда мала тільки один вхід — браму, крізь яку завозили матеріал. Гладенькі стіни споруди були наче моноліт — жодного вікна, жодної щілини. Тільки для вентиляції в пласкому бетонному даху було прорізано вузькі отвори. Навколо корпусу простягалася звичайна для атомного міста зона інфрачервоних променів.

Уночі після відльоту Варна Кальмана, годин за десять перед відправкою обох бомб, до корпусу 37 підкотив мотоцикл з погашеними фарами. Він під'їхав не з боку Мехіко-Занда, а з пустелі. На мотоциклі сиділи два чоловіки. Мотоциклісти зупинилися на дорозі метрів за сто від великої брами, що вела на захисну зону. Один з прибульців на мить засвітив яскравий кишеньковий ліхтар і пробурмотів:

— Ще три хвилини.

Це був Тедд О'Брайєн. Той, що сидів ззаду, тихенько застогнав.


На центральному охоронному пункті біля розподільчого щита сидів Френк Говен.

— Ще дві хвилини, — пробурмотів він.

Говен уже шкодував, що встряв у цю препаскудну справу. А що коли провал? Тоді йому цього не подарують. Але Тедд запевнив його, що все буде гаразд. Хіба він, Говен, не знає, де які важелі й кнопки, що паралізують сигнальну систему корпусу 37 і всієї території навколо нього? Отже, боятися нічого.

Стрілки на годиннику зійшлися. Френк Говен повернув важіль і натиснув дві кнопки, потім заплющив очі й прислухався.


Тедд повільно розсунув браму. А що коли зараз пролунає сигнал тривоги?..

Ні, сигналу не було, навколо панувала цілковита тиша. Френк Говен надійна людина. Саме він і дав Тедду відбитки ключів до воріт корпусу.

Мотоцикл повільно покотився далі, потім звернув трохи ліворуч… Сто метрів, двісті… Попереду забовваніла бетонна споруда.

Браун, важко дихаючи, зліз з мотоцикла. Тедд і Хріс говорили пошепки, хоч навкруги на багато кілометрів не було жодної людини. Вони перевірили годинники. Електричний струм, мабуть, уже вимкнуто. Так і є: світиться лише зелена лампа. Хріс Браун кінчиками пальців встромляє ключ у зубчастий отвір. Усе гаразд. Високі крила брами повільно розсуваються. Перед прибульцями — густа чорна темрява. Вони входять усередину корпусу 37.

Чи вимкнуто інфрачервону систему сигналізації? Браун простягає руку в темряву і одразу ж відсмикує її: він почув якийсь шум. Тедд засвічує ліхтар, і чоловіки бачать великого птаха, який літає над їхніми головами під стелею корпусу…

Браун іде далі. Тедд залишається біля входу.

Кишеньковий ліхтар освітлює металеві ящики і якісь посудини з штучних матеріалів. Браун обережно прямує поміж ящиками в глиб корпусу. Він гарячково думає, як знешкодити обидві бомби. Для цього потрібно лише кілька легких рухів рукою. Але досить однієї якоїсь незначної помилки, і бомби злетять у повітря разом з ним, Теддом і всім корпусом…

Браун підійшов до відділення, де лежали експериментальні бомби. Двері, звичайно, замкнуті. Науковець повернув один ключ, потім другий. Замок відімкнувся, але двері не відчинялись. Прокляття! Мабуть, є ще й третій замок, про який Фоггі і Боттом, очевидно, не знали, інакше вони неодмінно сказали б про нього. Хріс ще раз спробував відчинити двері. Нічого не вийшло. Тоді він постукав кулаками по стальній оббивці. Там, за дверима, лежать бомби, плутонієва і воднева, виготовлені за допомогою брехні і призначені для злочину. Всі ці директори і президенти компанії обдурювали один одного, сподіваючись, що їм пощастить обдурити і людство.

Ах, якби він міг відчинити двері й ступити десять кроків, десять невеликих кроків.

Тедд свиснув. Залишилося сім хвилин,

Браун знову вставив ключі. Йому здалося, що одна половина дверей подалася. Ні, це тільки здалося. Треба йти звідси. Нічого не вдієш.

Тедд з цікавістю подивився на науковця.

— Цих двох ключів замало, — кинув Браун. — Десь є ще й третій замок.

— Тоді треба повертатися, — рішуче сказав О'Брайєн. Вони замкнули головну браму і поїхали.

— Я вже мало не торкнувся бомб кінчиками пальців, — промовив Браун.

— Що з того, — озвався Тедд. — Їх треба взяти в руки.

Вони минули охоронну зону і наблизились до воріт.

Виїхавши на шлях, Тедд дав газу і сказав:

— Тримайтеся добре, містер Браун.


Френк Говен глянув на годинника. Ще тридцять секунд. Чи встигли Браун і Тедд вибратися? Якщо вони ще в корпусі або не вийшли з в'їзних воріт, він, повернувши важіль, тим самим подасть сигнал тривоги.

П'ять секунд… чотири… три… дві… одна. Говен заплющив очі, тамуючи страх. Потім повернув важіль і натиснув дві інші кнопки. Що зараз буде! Нерви напружені до краю. Ніде ні звуку. Говен набрав повні груди повітря і відкинувся на стільці.


У темному корпусі гасала сова, що допіру влетіла. Вона піднялась у вентиляційну шахту назустріч свіжому нічному повітрю і знову заметушилася, шукаючи виходу.

Інфрачервоні вартові сигнальних приладів були насторожі…


Френк Говен узяв книгу, пошукав сигарети. В шафі десь лежить ще ціла пачка. Коли він підвівся, перед ним засвітилися сигнальні лампочки: 3–7! 3–7! 3–7!

Це сигнал тривоги. Тривога в корпусі 37! Говен почекав кілька секунд. Що там могло скоїтися? Браун і Тедд все ще в корпусі? Широко розкритими очима вартовий дивився на палаючі цифри і відчував, як на лобі виступає холодний піт.

Говен повільно намацав рукою рубильник, що подає сигнал тривоги. Інакше не можна.

І над містом завила сирена.


Команда з чотирьох чоловік сіла в джип і на величезній швидкості помчала до корпусу 37.

В'їзні ворота вже були відімкнуті. Там, у глибині огородженої території, стоїть світло-сіра бетонна споруда.

Джип зупинився біля великої брами, кидаючи на корпус сніп світла.

Білл Дженкінс, начальник команди, перший скочив з машини, а за ним — інші троє з автоматами напоготові.

Команда перевірила територію біля воріт. Ніяких слідів. Дженкінс повільно підійшов до корпусу, оглянув і помацав браму й стіну. Невже була спроба пробратися в корпус? Але й тут нічого підозрілого не помітив.

— Побачимо, що всередині, — сказав він. — Ставайте, хлопці, так, щоб часом не перестріляли один одного. — Дженкінс встромив ключ у невеликий отвір, злегка повернув його, і важкі двері беззвучно розсунулися. Темний простір між половинками дверей поволі збільшувався. Дженкінс обережно ступив у приміщення, тримаючи вказівний палець на спуску автомата. Нікого.

— Засвіти фари! — гукнув Дженкінс шоферові.

В ту ж мить, коли шофер спрямував промені яскраво освітлених фар в середину корпусу, з приміщення під самим верхнім краєм брами повільно випливла на широко розпростертих крилах велика сова.

— Дивіться, ось воно що! — вигукнув один з охоронників.

— Стріляй! — крикнув Дженкінс, але вже було пізно. Птах піднявся над дахом і зник у темряві.

Солдати перезирнулися. З їхніх облич одразу зникла напруженість. Всі розсміялися.

— Диви, сова, птах! І через це оголошено тривогу!

— Цього система сигналізації не може знати, — сказав Дженкінс. — Зайдімо всередину. Може, там ще хтось є.

Він ввімкнув світло. Начальник і його команда уважно оглянули приміщення, але жодного сліду, навіть натяку на те, що тут хтось був, не виявили.

Тим часом приїхав завідуючий корпусом, якого підняли з ліжка, подзвонивши йому на квартиру в Рівертаун. Через кілька хвилин прибув і Лекс Шпрінгер. Разом із завідуючим і Дженкінсом, який усе ще тримав автомат напоготові, він обійшов довгий ряд складів.

Всі троє зупинилися перед дверима приміщення, в якому були обидва «експериментальні об'єкти» Кальмана. Але тут теж нічого підозрілого не помітили. Тому Шпрінгер вирішив не відчиняти дверей, тим більше, що спершу треба було викликати Кальмана, бо входити в це приміщення дозволялося тільки в його присутності. Шпрінгер вислухав рапорт Дженкінса:

— Єдине, що заслуговує на увагу, це велика сова, яка вилетіла, коли ми відчинили браму. Птах, мабуть, літав у темряві і попав у зону інфрачервоних променів.

Начальник таємної служби безпеки так подивився на Дженкінса, наче сумнівався, чи той при своєму розумі.

— Птах! Обшукайте всю територію. Поставте пости до ранку! А ви, — сказав він завідуючому корпусом, — перевірте, чи все на місці.


Уранці Лекс Шпрінгер доповів Брекдорпу про нічну подію. Він розповів також, що через дві години після загадкової тривоги в корпусі 37 нічний патруль бачив у Рівертауні Хріса Брауна. Науковець був чимось дуже стривожений. Він пройшов парком до берега річки. Додому Браун повернувся лише о другій годині і потім ще тричі виходив з кімнати на балкон і дивився чи то в напрямі атомного міста, чи то в бік корпусу 37.

Брекдорп сидів у кріслі скам'янілий, мов Будда, руки його були стиснуті в кулаки.

Нарешті він заговорив:

— Дуже добре. Браун написав тоді свою доповідну записку про те, як зберігати плутоній, після того старий корпус 37 злетів у повітря. Стефсон дав Брауну відпустку. Стефсон як технічний керівник має ключі до нового корпусу. В корпусі зберігаються об'єкти для експерименту Кальмана. Стефсон з різних причин проти експерименту Кальмана. Я вам вдячний, Шпрінгер, у вас прекрасна інформація. — Брекдорп посміхнувся. — Отже, Шпрінгер, продовжуйте розслідування і дайте офіціальне повідомлення, що сигнал тривоги викликав, мабуть, птах, який вдень залетів у приміщення. Оголосіть завідуючому догану за неуважність. Про все інше ми ще поговоримо.

Лекс Шпрінгер вийшов з кабінету. Сьогодні він не зрозумів думок свого шефа. Брекдорп ще кілька хвилин нерухомо сидів у кріслі. «Оце, — міркував він, — чудова нагода».

Директор витер піт з лоба, провів носовичком під коміром сорочки. На його обличчі з'явився вираз зловтіхи. А через годину Вільма Брекдорпа стурбувало інше.

Кур'єрський літак привіз йому серед іншої пошти пакет від Френка Вільсона, в якому лежала газета — останній номер «Нью-Йорк уікенд». Над статтею «Скромне запитання», Вільсон великим червоним олівцем написав одне лише слово: «Хто?»

Брекдорп почав читати статтю:

«Від дощу і пекучого сонця з давніх-давен є простий засіб — парасольки.

Від небезпеки отруєння атмосфери землі радіацією теж можна дуже просто захиститися — заборонити атомну зброю і припинити ядерні випробування.

Чесні люди в усіх країнах світу розгорнули рух протесту проти атомної зброї. Цей рух і в нашій країні охоплює дедалі ширші кола людей».

Брекдорп іронічно посміхнувся. Нічого нового. Газета просто набиває собі ціну теревенями на гостру тему. Директор читав далі, шукаючи найголовніше.

«… готується експеримент з атомною бомбою нібито без радіації…»

Що? Брекдорп наморщив лоба. Звідки про це знає «Нью-Йорк уікенд?»

«… Проведення таких експериментів — безумство. Навіть у тому випадку, коли вплив радіоактивних променів пощастить зменшити або й зовсім ліквідувати, лишається руйнівна сила бомби».

Брекдорп не міг стримати цинічної посмішки. Та речення, що він прочитав далі, приголомшило його.

«Матеріали, які ми маємо, свідчать про те, що випробування не можуть дати бажаних наслідків…»

Атомному слону перехопило подих. Це ж зрада. Розкриття державних таємниць! Хто це зробив? А може, автор зовсім і не має на увазі ПЕК? Він поквапливо читав далі:

«Оскільки, як це видно з матеріалів, ідеться не про офіціальну серію випробувань, що проводить комісія з атомної енергії, а про приватну фірму, ми вважаємо за потрібне звернути на це увагу конгресу. Є підозра, що ініціатори випробувань твердитимуть, ніби вибухла так звана «чиста» бомба, хоч насправді внаслідок цих випробувань атмосферу буде заражено радіоактивними частками».

Брекдорп заплющив очі. Цього ще бракувало! «Нью-Йорк уікенд», без сумніву, газета не комуністична. Нею заправляє Норман Окленд, господар могутнього концерну в Чікаго, один з найнебезпечніших конкурентів ПЕК.

Брекдорпа почало морозити, що траплялося дуже рідко. Звідки в Окленда такі матеріали? Хто написав замітку?

Про експерименти детально були поінформовані всього три-чотири особи: Вільсон, він сам, Кальман, Стефсон і, можливо, ще Метіус. Звичайно, інші працівники атомного міста теж дещо знали. Чи не Гарріман це зробив? А може, Браун або молодий Кальман?

Лекс Шпрінгер, якого директор одразу ж викликав, зауважив, що Браун давно дружить з молодим Кальманом. А втім, кажуть, ніби Кальман перед від'їздом заручився з Біт Стефсон. Шпрінгер заговорив тихше, майже пошепки, кивнувши головою на двері, за якими сиділа Біт.

Брекдорп замислився: хто ж це міг зробити? Стефсон, Браун, Біт, Кальман?..

— Перевірте, чи молодий Кальман не надсилав часом якогось повідомлення з літака. Якщо надіслав, то кому? Коли Стефсони востаннє мали якусь звістку від старого професора медицини або передавали щось йому? Хто зв'язаний з Оклендом, з «Нью-Йорк уікендом» і з цим Міжнародним товариством по мирному дослідженню?


Шпрінгер підвів голову од своїх нотаток і промовив:

— Хоч ми заборонили будь-що повідомляти про випадок з родиною Бредлі, «Бюлетень з атомної медицини» Джеймса Стефсона надрукував про нього детальну кореспонденцію.

— Скажіть, міс Стефсон не приятелювала з дружиною Бредлі?

— Приятелювала. Але ми знаємо, що дочка технічного керівника протягом багатьох років ні про що не писала Джеймсу Стефсону, крім особистих справ. Я дозволю собі нагадати, що Браун в той час лежав у санаторії. На жаль, нагляд за поведінкою хворих з боку персоналу клініки не бездоганний. Доктор Бердслі, головний лікар, одвертай противник нашої справи.

Брекдорп знову залишився сам, сопів і зітхав. Віль» сон його попереджав. Але йому, мабуть, невтямки, що навіть з атомного міста не можна робити в'язниці. Співробітники та їх родини і без того невдоволені заведеними обмеженнями. Панам науковцям доводиться часто нагадувати, що під час війни, коли в Лос-Аламосі будували атомне місто X, працівники жили там в набагато суворіших умовах.

Брекдорп знову зосередив увагу на статті. Які вона може мати наслідки? «Нью-Йорк уікенд» пропонує створити спеціальну комісію конгресу для розслідування справи. Це небезпечно, дуже небезпечно. В конгресі завжди знайдуться люди, які з різних міркувань підхоплять таке повідомлення. Проте в Еверета є зв'язки, а Вільсон сам сидить у конгресі. Ці двоє вже знайдуть, як запобігти скандалу, і доб'ються, щоб комісії не створювали. Крім того, у випробуваннях об'єктів Кальмана зацікавлені морський флот і повітряні сили…

Керівникам ПЕК і справді вдалося знешкодити виступ «Нью-Йорк уікенд». Залежна від них преса просто ігнорувала ту статтю так, наче її зовсім не було. «Нью-Йорк уікенд» мала близько ста тисяч читачів і належала до небагатьох газет Сполучених Штатів, що їх називають прогресивними. Але в газетах з мільйонними тиражами, які перебувають під контролем ПЕК, про «чисту» бомбу не надрукували жодного слова. Зате під галасливими заголовками друкувалися статті Едварда Теллера, який твердив, ніби радіація не має не тільки шкідливих наслідків, а навпаки, впливає позитивно, сприяючи «облагородженню» людства. Проте в ті дні населення Сполучених Штатів до таких проблем виявляло мало інтересу. З великих підприємств щодня звільняли дедалі більше робітників і службовців. Тільки з автомобільної промисловості виштовхнули десятки тисяч чоловік. Кількість безробітних вже давно перевищила чотири мільйони й без упину зростала. Раптом виявилося, що автомобілі й мотоцикли жеруть більше бензину, ніж їх власники можуть оплатити; холодильники забирають більше електроенергії, ніж вистачає грошей у дружин робітників; для внесення квартирної плати треба скоротити, витрати на їжу; бутерброди стали тоншими, супи водянистішими, а м'ясо подавалося до стола дедалі рідше.

В той час, коли Брекдорп читав статтю в «Нью-Йорк уікенд», а Лекс Шпрінгер виконував його вказівки, з корпусу 37 дуже обережно і під пильною охороною вивезли «дослідні» об'єкти Кальмана. Коли автоколона зникла на дорозі, що вела до узбережжя Тихого океану, Джек Кальман, який особисто керував відправкою, зітхнув. Через три дні він разом з Брекдорпом вилетить на «Ізабеллу», де вони мали зустрітися з Вільсоном.


Тим часом Барн Кальман разом з фізиком-атомником Бонні прибув на пароплав «Ізабелла», де найважливіші підготовчі роботи вже було завершено. Корабель, ледве гойдаючись на хвилях, кружляв кілометрів за триста від району випробування. Тихий океан здавався безмежним. Сонце лагідно світило, тому перебування на борту судна сприймалося всіма як прогулянка на яхті. Спеціальні команди на мотоботах визначили місце стоянки «Урагана». На різній відстані од місця, де «Ураган» мав об'якоритися, були встановлені тридцять два буї, оснащені вимірними приладами і передавачами. Барн бачив їх розміщення на великій карті, що висіла в розподільчому залі кают-компанії «Ізабелли».

Звідси керуватимуть випробуваннями. Тут будуть зафіксовані до найменших подробиць усі спостереження перед вибухом, під час самого вибуху і після нього. Наслідки випробування передаватимуть на «Ізабеллу» вимірні прилади з борту «Урагана» та буїв. Літаючі теле-фотостанції сфотографують самі вибухи і передадуть відображення в головне приміщення на великий екран. Вільсон не шкодував коштів і поставив на службу сенсації найновіші відкриття в кольоровому телебаченні. Барн мав обладнати на невеличкому острові ще одну вимірну станцію, де, крім звичайних приладів для фізичних і біологічних вимірювань, були прилади, що реєстрували підземні коливання. Цей острів лежав за вісімдесят кілометрів од місця стоянки «Урагана». На ньому жили кілька десятків коричневих людей.


* * *

Хріс Браун був дуже вражений, коли з розмовного апарата в лабораторії несподівано пролунав голос, який наказав йому негайно зайти до Брекдорпа. Хріс ще роздумував, чи не помилка це, але наказ було повторено.

— Іду, — відповів він.

Минуло щось чверть години, поки Браун закінчив розпочатий дослід і вийшов з лабораторії. Електрокар підвіз його до головного будинку. В кабінеті директора Брауна зустрів Лекс Шпрінгер, який ретельно зачинив за ним двері. Браун стиснув тонкі, бліді губи і зупинився між дверима та письмовим столом. Його худе, змарніле обличчя було наче мертве.

Брекдорп нерухомо сидів за письмовим столом. Він підняв руку, подаючи Шпрінгеру знак, що можна починати.

— Містер Браун, — сказав Лекс Шпрінгер, — в ніч на двадцять п'яте березня ви шпигували в корпусі 37.

Хріс Браун ступив крок назад, наче Шпрінгер ударив його в. груди, і мимоволі оглянувся, шукаючи якоїсь опори.

— Це… це підлий наклеп, містер Шпрінгер, — промовив Браун, важко дихаючи.

— Сідайте, містер Браун, — вказав йому на крісло Брекдорп.

Хріс сів.

— Де ви були ввечері двадцять четвертого?

— Я щовечора ходжу в санаторій на процедуру. Це всі знають. Десь о десятій я повернувся, як завжди, з санаторію.

— Правильно, містер Браун, — кивнув Шпрінгер головою. — А коли ви написали листа професорові Джеймсу Стефсону, в якому повідомляли його про, гм, невдалі пологи Ліліан Бредлі?

Браун пильно подивився на Шпрінгера. Він не одразу вловив стрибок його думок. Потім осміхнувся і відповів:

— Я не писав ніякого листа професорові Джеймсу Стефсону.

— Отже, ви повернулися з санаторію приблизно о десятій, добре. А чому додому ви прийшли десь о другій ранку? Де ви були весь цей час?

— Я був у парку біля річки, просто сидів там.

Це була правда. Після поїздки з Теддом він сидів довго біля річки: думав про Біт, Барна. Він був у розпачі від того, що не міг знешкодити бомби.

— Перед спробою саботажу чи після неї, містер Браун?

— Ні перед, ні після, містер Шпрінгер. Ваші агенти це, певно, знають досить точно.

— Мої агенти знають це дуже точно, а ви ще точніше. Але, може, ми спочатку поговоримо про інше питання, містер Брекдорп?

Атомний слон зробив жест, що мав означати згоду. Шпрінгер погортав свою записну книжку і спитав:

— Вам відомо, що коли співробітник атомного міста хоче зайнятися журналістикою, він повинен мати спеціальний дозвіл?

— Так.

— Чому ж ви написали до газети статтю, не показавши її спершу дирекції?

— Я досі ще не займався журналістикою, містер Шпрінгер. — Хріс Браун напружено стежив за ходом допиту. Він говорив повільно, бо не міг швидше, а Шпрінгер засипав його питаннями.

— Ви знаєте, хто має третій ключ від корпусу 37?

— Я не знаю нічого ні про другий, ні про третій ключ.

— Як ви познайомилися з Бердом Магоном?

До цього питання Браун був найменше підготовлений, йому запаморочилося в голові.

— Я… — тільки й зміг вимовити і безсило упав на спинку крісла.

Шпрінгер глянув на Брекдорпа. Той заплющив очі.

— Наймаючись сюди, ви приховали, що були членом «Клубу нових людей», яким керував Берд Магон, — різкий голос Шпрінгера нещадно шарпав нерви Брауна. — Ви ж знаєте, що той, хто замовчує свою належність до неамериканського клубу або до іншої подібної інституції, підлягає негайному звільненню. Вам відомо, яку посаду займає містер Магон зараз?

Хріс Браун уже подолав приступ слабості і знову сів прямо.

— У вас ще є питання, містер Шпрінгер?

Він зрозумів, що Шпрінгер і Брекдорп грають ва-банк. Вони не знають, що він був у корпусі 37, а щодо всього іншого обізнані добре — шпигунська служба атомного міста працювала ретельно.

— Я не розповів про своє знайомство з Бердом Магоном, це правда. — Браун знав, що коли підтвердить це, Шпрінгер заспокоїться. — А щодо негайного звільнення? Нехай звільняють!

— Дуже добре, що ви це визнаєте. Містер Магон противник нашої праці, ворог. Ми, правда, не думали, що в Мехіко-Занді є люди, які, одержуючи високу платню, безсовісно шпигують на користь ворога. Ми змушені передати вашу справу прокуратурі, містер Браун.

Хріс Браун підвівся.

— Це буде дуже цікавий процес, містер Шпрінгер, — сказав він. — А зараз я, мабуть, уже можу йти? — Він повернувся і попрямував до дверей.

— Браун, — прогримів за ним голос Брекдорпа. — Тут я вирішую, а не ви. Верніться. Прошу, містер Шпрінгер.

— Яку суму ви пообіцяли шоферові Зонненфельду за те, що він розставив ящики з плутонієм відповідно до ваших вказівок? Це вам потрібно було, щоб підтвердити свої висновки?

Браун дивився на Шпрінгера і нічого не розумів. Він відчув, як його груди пронизав гострий колючий біль. Серце наче зупинилося.

— Ви приписуєте мені… Ви називаєте мене вбивцею трьох чоловік? — Викрикнувши ці слова, Браун знову впав у крісло. Такої підлоти він ще не бачив навіть тут, на підприємстві Першої електричної корпорації. — Я рискував життям заради атомного міста, — пошепки вимовив він. — Я, смертельно хвора людина, щоразу знову повертався до лабораторії, не звертаючи уваги на свій стан, а тепер… — він безпорадно махнув рукою; мовляв, нічого даремно витрачати слова.

Брекдорп зручніше вмостився в кріслі і промовив:

— Містер Браун, ви, мабуть, розумієте, що в нас досить матеріалів для того, щоб передати справу в прокуратуру. Але ми цього не зробимо. І не тому, що ви маєте якісь заслуги, хоч вони у вас, без сумніву, колись були. Ми вирішили не передавати вашої справи в прокуратуру тому, що лікарі санаторію свідчать, гм… що ви не зовсім здорова людина. Але працювати далі в атомному місті ви не можете. Ми хочемо дати вам можливість, містер Браун, поправити своє здоров'я і тому звільняємо з роботи. Гроші вам буде сплачено за договором. — Брекдорп закопилив товсту нижню губу. — А тепер ви повинні усно підтвердити протокол нашої розмови, яку записав диктофон.

Браун підвівся, підійшов ближче до стола Брекдорпа і промовив:

— Я, Хріс Браун, підтверджую розмову, яка щойно відбулася з містером Брекдорпом, без тих обвинувачень…

— Стійте, — перервав його Брекдорп. — Цього досить.

— Але ж ви не думаєте, — спробував Браун захищатися, — що містер Шпрінгер сказав правду?

— Можете вибирати між звільненням, яке ми вам великодушно пропонуємо, і арештом. У нас вистачить матеріалів, щоб посадити вас до кінця життя у Сінг-Сінг. В такому випадку ви потягнете за собою ще й інших осіб. — Атомний слон говорив зовсім байдуже, його обличчя не відбивало ніяких почуттів. — Вибирайте, — повторив він, витираючи піт з лоба.

Браун трохи подумав і відповів:

— Дякую, нехай буде так. Тепер я можу йти?

— Ви залишите місто і не скажете нікому з наших співробітників жодного слова. Влаштовуйте свої справи так, щоб ви могли вилетіти вечірнім літаком. Куди вам виписати квиток?

— До Нью-Йорка.

Через півгодини після цієї розмови в кабінет Брекдорпа викликали Стефсона. Директор атомного міста без усякого вступу сказав йому:

— Я повинен повідомити вас, містер Стефсон, що ми були змушені звільнити Хріса Брауна.

Стефсон спершу не повірив цьому.

— Браун смертельно хвора людина, — сказав професор Стефсон. — Він віддав атомному місту своє життя. Не можна ж…

Брекдорп підняв руку, і Стефсон замовк.

— У Брауна є заслуги, яких ніхто в нього не відбирає. Але ці заслуги не дають права шпигувати в атомному місті. Ми принаймні дотримуємося такої думки. Вони не дають також права друкувати статті, які завдають нам шкоди. Браун визнав, що мав зв'язки з людьми, обвинуваченими в антиамериканській діяльності. Уже цього досить, щоб передати його справу в прокуратуру. Крім того, є підозра, що Браун не тільки організував вибух у старому корпусі 37, а й спробував вчинити шпигунський акт в новому корпусі 37.

— Це неможливо, — спалахнув Стефсон. — Така людина, як Браун. Пробачте, але це просто смішно.

— Ми маємо свідчення Брауна, — Брекдорп вказав рукою на диктофон. — Брауна звільнено на таких умовах, як і інших. Гроші йому сплачено згідно з договором. Я вас потурбував, містер Стефсон, тільки для того, щоб поінформувати і, скажемо відверто, попередити. Як я уже вам говорив, ми маємо намір одразу ж після успішного завершення дослідів професора Кальмана відновити колишні умови праці. Певні, гм, виробничі суперечності завдали нашій роботі шкоди. Нам не хотілося б, щоб це тривало й далі. Ви, Стефсон, найстаріший і найрозумніший наш працівник і бачите далі за інших. Ми хочемо запропонувати вам, гм, підтримати експеримент Кальмана, дати на нього свою згоду. Від цього значення успіху зросте. До того ж Кальман працює над одним з варіантів дослідів, які провадили ви. Ваше прізвище однаково назвуть.

Це була пастка. Професора хотіли зробити співучасником злочину Кальмана. Брекдорп поставив перед ним умову: або він погодиться на співробітництво, або його, якщо експеримент не дасть бажаних наслідків, вважатимуть співучасником обману.

— Дорогий, містер Брекдорп, — посміхаючись, відповів професор. — Ви, певно, знаєте, що я давно припинив, ці досліди. Варіант, що його обрав Кальман, я підтримати не можу. Наскільки мені відомо, весь план експерименту в цілому і в усіх його деталях уже остаточно розроблено і затверджено. Якби я зараз включився в роботу, це могло б внести тільки безладдя. Крім того, я не бачив аналізів Ватфілда, що розвіяли сумніви Кальмана і підтвердили правильність шляху, який він обрав.

Брекдорп примружив очі і пильно глянув на Стефсона.

— Чи не хочете ви цим сказати, ніби хтось умовив професора Кальмана зробити таке, що суперечить його науковим поглядам і знанням? — запитав Брекдорп і підвівся з свого місця.

— Так, саме це я й хочу сказати — Стефсон понишпорив у боковій кишені піджака. — Можна мені подати вам, містер Брекдорп, заяву про звільнення? За нинішніх умов я не бачу можливості далі працювати в Мехіко-Занді.

Брекдорп тяжко зітхнув. Цей Вільсон втягнув його в паскудну історію.

— Мені дуже шкода, — сказав директор, криво посміхаючись, — але вашої відставки я прийняти не можу, містер Стефсон. Президент ПЕК, містер Джеймс Еверет теж вважає, що ми зараз не можемо вас звільнити.

— Дозвольте мені тоді коротко аргументувати свою заяву про відставку. Я вже вказував, містер Брекдорп, що експеримент колеги Кальмана — безперспективний. Він не матиме успіху. Професорові не вдалося сполучити нейтрони з металевою парою. Як контрольна, так і воднева бомби під час вибуху розвинуть дуже високу радіоактивність. Зараженість атмосфери, а, отже, і небезпека для людства після цих випробувань зросте. Відповідно до найновіших досліджень велику небезпеку становить не тільки ізотоп стронцію 90. Ще більшої шкоди завдає вуглець 14. Це довів доктор Ліббі. Його досліди перевірив і підтвердив професор Полінг. Ви розумієте, що після цих висновків я не можу підтримувати таке… лицемірство. Ви знаєте також, що я взагалі противник будь-якої бомби. Людство і насамперед учені мають інші завдання, які полягають не в тому, щоб убивати все живе тим чи іншим найновішим способом.

Брекдорп повільно сів у крісло.

— Гаразд, — сказав він, — якщо ви цього не хочете, ми можемо надати вам відпустку до завершення експериментів.

— За умовами нашого договору це означає домашній арешт. Дякую. Але майте на увазі, якщо дійде до чогось серйозного, я не мовчатиму і розповім про все, що мені відомо. А тепер, думаю, мені можна йти? Ви, містер Брекдорп, певно, хочете підготувати себе фізично й духовно до того, щоб прийняти велику дозу радіоактивних променів, — глузливо промовив професор і вийшов.


* * *

В той самий час, коли Брекдорп і Кальман, пролетівши на важкому літаку всю територію Сполучених Штатів і далі над просторами Тихого океану, наближалися до Ратакових островів, Хріс Браун прибув у Нью-Йорк. Він уже багато років не бачив цього міста. Після далекого, тихого і небагатолюдного Рівертауна, велике, сповнене шуму і руху місто здалося йому справжнісіньким пеклом. Останні дні Браун майже не спав і зовсім знесилів. Він напружено працював над проблемою: що можна зробити, аби перешкодити експерименту Кальмана. Біль від того, що Барн і Біт кохають одне одного, вгамувався, відступив перед почуттям ненависті до Брекдорпа і Шпрінгера. Щоб зробити бізнес з так званою «чистою» бомбою, ці безсовісні люди не спиняться ні перед чим, підуть на будь-який злочин. Та вони помиляються…

Відпочивши кілька годин у готелі, Хріс Браун подзвонив по телефону Берду Магону.

Берд спершу не повірив, що Хріс у Нью-Йорку, потім попросив його негайно приїхати. Хріс найняв таксі і за півгодини був на місці. Вигляд давнього друга вразив Магона… «І це жива людина», — подумав він. Берд Магон повів Хріса в сусідню кімнату і сказав:

— Лягай відпочинь. Що ти питимеш? Тобі треба підкріпитися, поїсти…

Але Хріс відмовився.

— Гаразд, тоді розповідай, що сталося, — сказав Берд, підсівши ближче до гостя. — Як ти приїхав до Нью-Йорка? Я вже думав, що ти готуєш оте випробування, про яке писав. Джон Стіпс одразу ж зробив з твого листа статтю і вмістив її в газеті «Нью-Йорк уікенд», але, звичайно, без успіху. Дискусію з цього питання задушили на самому початку. Я подзвонив у редакції інших газет і спитав, чи вони читали ту статтю. Мені відповіли, що вони нашої газети взагалі не читають. Та дарма, все-таки ще є сили, готові виступити проти цього безумства. Норман Окленд запросив на свою дачу в Канаду групу вчених. Джеймс Стефсон теж там. Невідомо тільки, що з цього вийде.

— Але ж Окленд мільйонер, а багатії мають з цього діла чималі прибутки, — зауважив Хріс Браун.

— Сьогодні Окленд один з противників проклятих експериментів, один з тих людей, які зрозуміли, що ядерні бомби загрожують і їхньому життю. Тому вони шукають якогось виходу. Окленд, звичайно, дивиться на все не так, як ми. Це й зрозуміло. Іншого від нього ніхто й не вимагає. Але те, що він виступає проти ядерної зброї, ставить мільйонера в опозицію до Еверета і його прибічників. — Магон підвівся і почав ходити по кімнаті. — Треба розгорнути у Штатах такий рух, як у Європі, Хріс. Правда, у нас уже теж частіше спалахують протести. Опір зростає. Було б добре, якби в цей рух влилися, профспілки. Але це мало ймовірно, бо їх цікавлять тільки заробітна плата і деякі соціальні пільги. Щодо політики профспілки немовлята в пелюшках, можна сказати, в доларових пелюшках…

Хріс Браун стомлено підняв руку і заговорив:

— Отже, треба діяти без профспілок, Берд. Ми не можемо допустити, щоб бомба вибухнула, мусимо перешкодити цьому випробуванню. Ми повинні розповісти всьому світові про те, що відбувається на Ратакових островах. Преса… Браун сів на диван і розказав Берду про все, що сталося в Мехіко-Занді.

Магон підійшов до телефону, набрав номер і промовив:

— Джон? Це Берд. Приїжджай негайно до мене. Облиш усі справи.

За півгодини Хріс Браун ще раз розповів усе спочатку. Джон Стіпс одразу ж запропонував опублікувати в якійсь газеті розмову між Брекдорпом і Вільсоном.

— Це нічого не дасть, Джон, — відраджував його Берд. — Хіба: що викличе процес проти Стефсонів, Хріса і нас. Ми тільки створимо сенсацію, потрібну тим панам, щоб відвернути увагу громадськості од випробування. Ти ж чув, які в них методи.

— Я лечу на Ратакові острови, — рішуче сказав Джон.

— Ви потрапите в зону радіоактивних променів, Стіпс, — застеріг його Хріс Браун. Він трохи помовчав, потім пильно подивився на журналіста і раптом заявив: — А втім, летімо. Я теж з вами!

— Це неможливо, Хріс. Ти поїдеш у санаторій. Тобі треба насамперед вилікуватися. Та й навіщо летіти на ті острови? — звернувся Берд до Стіпса.

— Я зроблю там фотознімки і розповім правду всьому світові.

— Ми повинні летіти, Стіпс, щоб знешкодити бомбу на «Урагані». Я це зроблю, — Браун аж палав від збудження.

В кімнаті залягла мертва тиша. Берду Магону й Джону Стіпсу від слів Хріса стало моторошно. Це ж самогубство! Магон так і сказав товаришеві.

— Ну й що з того? — кинув Браун. — Барн Кальман сповістив мене про місцеперебування кораблів. «Ураган» стоїть за вісімдесят кілометрів від найближчого острова, а «Ізабелла» з усім штабом на відстані трьохсот кілометрів. Якби нашому літаку пощастило сісти поблизу «Урагана», або якби ми могли підпливти до корабля човном, звичайно своєчасно, то я знешкодив би запал бомби.

— Але ти при цьому загинеш. Ні, Хріс, це не годиться.

— Годиться, Берд. Я можу загинути, але не обов'язково. А якщо бомба вибухне, від радіації загине хтозна-скільки людей. Можна опублікувати розмову між Брекдорпом і Вільсоном, але це не дасть бажаних наслідків: бомба однаково вибухне, і люди, що опиняться в зоні випробування, неминуче загинуть. Скажіть, ви почуваєте себе настільки сильними, щоб протягом двох діб оголосити протест перед лицем світової громадськості, щоб примусити ПЕК відмовитися од випробування бомби?

— Навряд чи ми зможемо це зробити, принаймні сьогодні або завтра, — погодився Магон.

— Отже, летімо, — сказав Стіпс. — Я сам поведу літак. Окленд дасть мені свою машину.

— Окленд у Канаді.

— Я йому подзвоню. Скільки часу ми ще маємо, Браун?

Хріс глянув на календар.

— Першого квітня ПЕК починає тиждень, присвячений сторіччю свого існування, — відповів він. — Випробування намічено провести напередодні цієї дати.

— Виходить, у нас є три дні. Цього вистачить. — Джон Стіпс рішуче підвівся і подзвонив у редакцію газети «Нью-Йорк уікенд»: — Дайте на першій сторінці жирним шрифтом повідомлення: «Наприкінці березня Джон Стіпс вирушає в політ навколо земної кулі». Додати ще щось? Робіть з повідомленням, що хочете. Я негайно вилітаю. Так, так, усе підготовлено. Звичайно, коштів не шкодували. Це мій третій політ, правильно. Чи я лечу сам? Ні, цього разу, з пасажиром. Дякую, — Стіпс поклав трубку і звернувся до Берда Магона: — Подбай, щоб Хріса Брауна харчували якнайкраще. Що, Хріс, заллємо панам сала за шкуру, га?

Згодом, коли Берд Магон вийшов провести Брауна, Стіпс сказав:

— Звичайно, ідея знешкодження бомби цілковите безглуздя. Прилетівши на Ратакові острови, ми будемо раді, якщо нам пощастить вискочити звідти живими й цілими. ПЕК, мабуть, перешкодить нам провести цю операцію.

Але ми все-таки візьмемо з собою потрібні інструменти, щоб добути неспростовані докази. А на «Ураган» Хріс не піде, це неможливо.


* * *

Заходи, вжиті Джеком Кальманом по підготовці експериментів на Ратакових островах, були тільки невеликою часткою того, що останнім часом таємно робилося в Мехіко-Занді. На борту «Ізабелли» і навколо «Урагана» було зібрано таку техніку, яка перевершувала можливості Першої електричної корпорації. Тут, очевидно, об'єднали досвід у випробуванні ядерної зброї, набутий за останні роки державною комісією з атомної енергії і військовим відомством. Було вирішено, що в момент вибуху над місцем стоянки «Урагана» на різних, точно визначених висотах кружлятимуть чотири керованих на відстані літаки. На літаках, які вже стояли на стартовій палубі «Ізабелли», працюватимуть телевізійні апарати. Складна система приймання об'єднає знімки, зроблені з усіх літаків, і спроектує їх на великий екран, установлений в спеціальному приміщенні на «Ізабеллі». Тут стежитимуть за експериментом Вільсон, Брекдорп, Кальман і інші вчені, а також представники уряду. Звідси керуватимуть і літаком, який має скинути пробну бомбу.

Варну Кальману було тепер цілком ясно, що хоча про людське око всю відповідальність за експеримент із «чистою» бомбою несе ПЕК, за її спиною стоять військові власті. Якщо буде невдача, громадськості скажуть, що уряд не міг заборонити ПЕК провадити експерименти для перевірки правильності своїх дослідів, хоч урядові органи, звичайно, стежили за випробуванням…


Брекдорп пішов у свою каюту. Політ і посадка на авіаносці, цьому плавучому острові, клопіт останніх днів страшенно розхвилювали директора, що було шкідливо для його ожирілого серця. Крізь дзижчання вентилятора, який трохи розганяв спеку в каюті, Брекдорп почув стукіт у двері.

— Можна, заходьте, — простогнав Атомний слон.

Але Вільсон тільки прочинив двері і сказав:

— Ходімо, директоре! Зараз же, швиденько!

Брекдорп злякався. Чи не сталося часом якогось нещастя? Він почав обмацувати кишені, шукаючи дозиметр. Але Вільсон глузливо промовив:

— Бомба ще не вибухнула. Якби вона вибухнула, ви почули б. Ходімо!

Вільсон повів товстуна вздовж коридора, підійшов до якихось дверей і запросив директора в каюту. Тут він приклав пальця до губів і кивнув головою на стіну.

З-за стіни чулися голоси. Брекдорп прислухався і впізнав голос Кальмана.

— Та облиш ти, нарешті, свої докори, юначе. Відмовитися од перевірки своїх теоретичних висновків на практиці? Це ж смішно! Показники, які я добув, правильні! Я в цьому певен! Ти мені не довіряєш, Барн, не довіряєш ні як батькові, ні як ученому. Ти мені весь час торочиш про Жоліо Кюрі, Гана, Полінга і ще бозна про кого. Але це все в минулому, хлопче. Я не хочу слухати від тебе напівкомуністичних нашіптувань Стефсонів. — Кальман мало не надривався од крику, через тонку стіну каюти було чути навіть його поривчасте дихання.

— Ти несправедливий до Стефсона і до Біт, батьку. Вони нічого не мають проти тебе. Проти ядерних випробувань застерігають не тільки Стефсони, а й учені всього світу. Ти ж сам знаєш, що Полінг зібрав десять тисяч підписів, ти добре знаєш….

— Звичайно, — перервав Кальман сина, — звичайно, інакше я не робив би цього експерименту. Почекай наслідків, а тоді вже читатимеш мені проповіді про високу мораль, якщо в цьому буде потреба.

— Завтра буде пізно, батьку. Невже ти й справді хочеш взяти на себе відповідальність за те, що з кожним днем все більше хворітиме людей на променеву хворобу, викликану радіоактивними ізотопами? Подумай і про майбутні покоління. Ти ж знаєш, що сталося з Ліліан Бредлі. Ти хочеш, щоб після нас земля була заселена такими потворами, недолюдками? Проти променевої хвороби є лише один захист — це заборона атомної зброї і ядерних випробувань!

Кальман нічого не відповів синові.

— Молодий ще може вплинути на старого, — прошепотів Вільсон.

Потім знову заговорив Джек Кальман, але так тихо, що крізь стіну важко було розібрати слова:

— Я не візьму на себе вини… Ні, я…

— А ти можеш дати гарантію, — добивався свого Барн, — що твоя реакція по сполученню нейтронів не збільшить існуючу загрозу опромінення людства? Дай мені таку гарантію, батьку. Поклянися, якщо ти можеш!

За стіною було чути, як професор бігає по каюті, наче звір у клітці.

— Цей молодий Кальман, — сказав Вільсон, сердито покусуючи собі нігті і поблискуючи чорними очима, — полетить звідси під три чорти!

— Ти вимагаєш неможливого, — відповів Кальман синові. — Ти ж і сам це знаєш. Хто з учених може дати таку гарантію щодо своїх експериментів? Мабуть, ніхто. Закони природи надто складні і ще далеко не всі вивчені.

— Отже, ти все ж поділяєш мої сумніви? При звільненні таких величезних мас енергії може виникнути безмежна кількість непередбачених факторів. — Барн понизив голос, і Вільсону довелося прикласти вухо до самої стіни. — Як ти думаєш, тату, жителі островів потерплять від радіації?

— Я нічого не думаю, нічогісінько. Я тільки вважаю, що експеримент проходитиме так, як ми розрахували.

— А ти здійсниш свій експеримент, якщо я добровільно попрошуся на острів для проведення біологічних досліджень?

— Барн! — Кальман аж застогнав.

Син щось дуже тихо сказав батькові, чого Брекдорп і Вільсон не почули. Потім Барн вигукнув:

— Тубільці на островах вам потрібні для експерименту, як іншим ученим мавпи і щури. Та доля, на яку ви прирекли тубільців, буде і моєю.

Вільсон раптом відсахнувся од стіни, бо в сусідній каюті грюкнули двері.

— Дуже цікаво іноді прикласти вухо до стіни. Як ви гадаєте, Брекдорп? Чому ви мовчите, директоре? — Вільсон, здавалося, був у дуже веселому настрої. — Якщо молодий Кальман так хоче, то нехай поїде на острів. Будь ласка, я не заперечую. Нам зовсім не потрібно, щоб він тут бешкетував.

— А що як буде невдача? — після короткої мовчанки спитав директор атомного міста.

Вільсон запалив сигарету і відповів:

— Ви іноді ставите дитячі запитання, Брекдорп. Яка невдача? У нас невдачі не може бути й не буде. Чиста бомба Кальмана, може, й не чиста, але моя бомба, Брекдорп, справді чиста! Ходімо на палубу.

Брекдорп глянув на Вільсона і помітив в його очах глузливі іскорки.

Коли вони проходили по коридору, директор ПЕК розповів веселий анекдот. Але Брекдорпу було зовсім не смішно. Відчувши його настрій, Вільсон теж замовк і тільки кинув на товстуна зневажливий погляд.

Обидва директори піднялися на палубу. В цей час до «Ізабелли» саме підходили п'ять катерів. Вільсон дивився на них зовсім спокійно, а Брекдорп занепокоєно. Він квапливо підійшов до поручнів. Катери привели на буксирі більше десятка парусних човнів тубільців. Самих тубільців пересадили на катери і тримали під охороною військових моряків.

— Хто це? — спитав Брекдорп.

— Жителі острова, — відповів Вільсон, повільно пускаючи кільця диму, і кинув недокурок у море. — Ці люди пливли на своїх човнах до «Урагана». Мабуть, хотіли зблизька подивитися на чарівний вогонь. Біс його знає, звідки вони дізналися про експеримент. А може, тубільці просто хотіли таким чином висловити протест. Я наказав виловити їх. Операція пройшла, певно, не без труднощів. Морякам, очевидно, довелося втовкмачувати їм нашу мову фізичними методами. До закінчення випробування вони залишаться на борту «Ізабелли».

Тубільців силоміць витягли на борт. Вони опиралися й кричали. Матроси гнали їх вгору по трапу, підштовхуючи прикладами автоматів. Потім їх замкнули у великій каюті.

Брекдорп схопився за груди. Зойки тубільців роздирали тишу залитого сонячним сяйвом моря.

— Такі хвилювання мало корисні моєму серцю, — простогнав Атомний слон.

— Пусте! Візьміть тебе в руки, директоре. Дивіться на всю пригоду, як на цікавий кінофільм. Серце від цього не зупиниться. А втім, ми відхилилися од розмови про молодого Кальмана. На мою думку, буде зовсім непогано, коли він поїде на острів. Нехай побавиться там з коричневими жінками. Одразу ж після вибуху його привезуть сюди і візьмуть під спеціальний медичний нагляд. Дуже він не постраждає. Ми навіть матимемо живого свідка того, що масова смертність на острові сталася не з нашої вини.

— Але вчені на борту все бачитимуть… — зауважив Брекдорп, та Вільсон не дав йому висловити свої сумніви до кінця.

— Це люди наші. А громадськість цікавиться радіацією значно менше, ніж безробіттям. Автомеханіка, який працює на заводі Форда, передусім цікавить, чому зменшується його заробітна плата, чому він більше не може зводити кінці з кінцями. А щодо смертності, то хіба для нього не все одно, від чого вмирає людина: від радіації, старості чи безробіття — вмирати однаково треба.

Брекдорп замислено кивнув головою. Вільсону легко кепкувати. Він може не боятися ні радіації, ні безробіття. Його чекає тільки смерть від старості. А настане вона не скоро. Керівники ПЕК живуть довго, взяти хоч би Еверета… Атомний слон витер піт з лоба. Він зовсім не впевнений, що після вибуху могутня хвиля води не докотиться до «Ізабелли». Дію п'ятнадцяти мільйонів тонн тринітротолуолу, силу, яку має воднева бомба на «Урагані», не слід применшувати. А що як учені допустили помилку в розрахунках? Прокляття! Адже помилки трапляються частенько. Брекдорп відчув, що його починає морозити…


* * *

Політ журналіста Джона Стіпса «навколо світу» почався без будь-якої сенсації. Конвертоплан «Альбатрос», якого Норман Окленд негайно передав журналістові, поєднував у собі якості літака і вертольота. Джон Стіпс минулого року вже кілька разів літав на цій машині і добре знав її властивості. В день вильоту на аеродром прийшли кілька колег Стіпса. Журналіст багатослівно пояснив їм мету свого польоту, але так, щоб вони зрозуміли її Якнайменше.

— Я більше покладаюся, — сказав він, — на випадок і тому не розробив чіткого маршруту. Спершу я, мабуть, полечу на Гавайські острови, потім на Філіппіни. Та що вам розповідати, ви ж самі добре знаєте найважливіші пункти перельоту.

Журналісти задовольнилися таким поясненням, але вони знали, що справжню мету своєї подорожі Стіпс поки що приховує.

Літак був у повітрі. Він пролетів Ратакові острови, щоб підійти до них з заходу. Стіпс і Браун хотіли прилетіти в район випробування непомітно.

— До початку випробування залишилося вісім годин, — кинув Браун.

— Думаю, ми прибудемо своєчасно, — відповів Стіпс. — Найпізніше через годину сядемо на острові, що лежить найближче до місця випробування.

— А далі що? Мені хотілося б якось повідомити про наш приліт Варна Кальмана.

— Навряд чи вдасться, — посміхнувшись, сказав Стіпс. — Та це й небезпечно. Розмова з Барном по радіо одразу викликала б у панів, що засіли на «Ізабеллі», підозру. Вони ж оточили весь район. Нам треба бути дуже обережними.

Незабаром літак знизився і на висоті менше ста метрів підлетів до острова, розташованого за вісімдесят кілометрів од стоянки «Урагана». «Ізабелла» об'якорилася на триста кілометрів далі, щоб бути в цілковитій безпеці. Тут, на острові, незважаючи на всі застережні заходи, можна було чекати осідання радіоактивного пилу. Браун і Стіпс підготували на всякий випадок захисні костюми. Браун налагодив також прилади, які мали провести потрібні вимірювання.


В цей час до острова наближався на катері Барн Кальман. Правда, старий професор заперечував проти цієї подорожі, але нічого не міг вдіяти. Вільсон, який чув розмову між батьком і сином, цинічно запитав:

— Чому, містер Кальман? Хіба ваш син не вміє керувати катером?

— При чому тут катер? Син потрібен мені як асистент.

— Яке зараз асистування, дорогий професоре? Невже він має допомогти вам натиснути кнопку? На мою думку, інтерес вашого сина до біологічних досліджень дуже цінний для вченого. Думаю, Барну не слід перешкоджати. Чи, може, ви боїтеся, що з вашим сином щось скоїться на острові? Жінки, які залишилися там, навряд чи становлять небезпеку, а чоловіки сидять у нас під охороною. А щодо радіації, яка може виникнути внаслідок експерименту, то, думаю, бомба все-таки чиста. Ви ж самі нас запевняли.

— Я? — Кальман важко перевів подих. — Я не давав ніяких обіцянок, навпаки…

— Так, містер Кальман, великий експеримент має підтвердити висновки, зроблені на основі лабораторних дослідів. Еге ж, ви це казали? Отже, нема ніяких підстав утримувати вашого сина від поїздки на острів. Або радіації зовсім не буде, — саме такий висновок можна зробити на підставі останніх аналізів, — тоді ваш син повернеться чистеньким, мов ангел, або деякі радіоактивні частки все-таки попадуть в атмосферу, тоді його одразу ж після вибуху привезуть сюди і подадуть медичну допомогу. Отже, так чи так риску нема ніякого.

Коли Барн сходив з «Ізабелли», Джек Кальман з розпачу не міг і слова вимовити. Батько дивився, як син сходинка за сходинкою спускався по трапу.

— Барн! — нарешті не витримав професор.

Молодий Кальман обернувся і глянув угору:

— Ми, мабуть, більше не побачимося, батьку. Ти хотів мені щось сказати?

Професор простягнув до нього руки, але Барн похитав головою:

— Така була твоя воля. Я тебе попереджав і застерігав. Ти сам знаєш, що вся ця операція — злочин. У мене на катері є невеличка рація. Ти завжди можеш повідомити мене, що випробування припинено.

Барн скочив у катер і завів мотор. Розрізаючи носом пінисті хвилі, катер рушив до острова.

Барну треба було їхати туди годин п'ять. Він сидів біля керма і похмуро дивився на острів, який поступово підіймався над водним простором. Невже він їде на вірну смерть? Вільсон усе ще командує батьком, а той чіпляється за дані аналізів, які підписав Ватфілд, за фальшивки, виготовлені з наказу Брекдорпа.

Коли батько прочитає листа, якого Барн написав шість годин тому і залишив для нього у стюарда, він не наважиться натиснути червону кнопку на щиті.

Катер підійшов до плаского берега. Барн знав цей острів: кілька днів тому він монтував тут вимірну станцію. Молодий науковець стрибнув на землю і прив'язав катер. На нього вже чекали жінки, що вийшли з своїх хиж. Підійшли й діти, вони дивилися на гостя з довірливою цікавістю. Коли він приїжджав першого разу, то почастував їх цукерками. Барн знав, що на авіаносці тримають під вартою чоловіків саме з цього острова. Тубільці, певно, здогадалися, що тут має відбутися, розуміли, які небезпечні атомні випробування, що вже десятки разів відбувалися в цьому районі Тихого океану. Вони виїхали на своїх човнах у море, гадаючи, що цим зможуть перешкодити пожежі та появі білих пластівців, від яких хворіють люди. «Треба попередити тубільців, — подумав Барн, — щоб вони не виходили з своїх хиж, коли спалахне «сонце білих людей». Так для них буде краще». В цей час до Барна підійшов старий дід. Він показав на море і промовив:

— Наші чоловіки поїхали на великий корабель. Чому ти їх не привіз із собою?

Запально жестикулюючи, він говорив суржиком англійської і малайської мов. Жінки супроводжували його слова голосними криками.

Барн намагався пояснити дідові, що чоловіки його племені перебувають на борту великого корабля білих, їх запросили в гості — насправді вони сиділи замкнені в трюмі, і він не був певен, що їм дадуть їсти й пити — і одразу ж після того, як сонце згорить, чоловіки повернуться. Барн знав, що це брехня, але все-таки попросив тубільців вважати його своїм гостем. Поки не згасне запалене білими сонце, він залишиться тут, розмовлятиме з жителями острова, бавитиметься з їхніми дітьми, а якщо станеться нещастя, буде разом з ними.

Жінки, діти і старі чоловіки одразу повірили молодому Кальману, від чого йому стало дуже соромно. Барн закупив і привіз із собою майже все, що було в буфеті ресторану «Ізабелли». Тубільці з радістю понесли з катера пакунки у свої хижі. Вони гостинно запросили Барна поїсти на свіжому повітрі під пальмами.

Старий каліченою англійською мовою спитав, чи не вміє білий гість лікувати. Барн привіз із собою перев'язочний матеріал, а також різні таблетки й готові медикаменти. Тіла жінок і дітей, яких йому показали, були вкриті опухами й виразками. Барн одразу зрозумів, що то наслідки атомних променів. Людям ніхто своєчасно не допоміг. Тепер він теж не міг подати їм хоч якусь допомогу. Може, згодом, коли повернеться… Але чи повернеться? Чи не загине він тут разом з цими людьми від морських хвиль, які заллють острів після вибуху бомби на п'ятнадцять мільйонів тонн, або від радіоактивного снігу, що його батько пожене вгору до неба?

Та ні, цього не буде! Якщо батько прочитає його листа, він не запалить бомби, не прикриє злочин своїм іменем. А Вільсон? Для нього бомба — це великий бізнес… Отже, сонце спалахне.

Кальман глянув на людей, що стояли навколо, і йому стало боляче. В них були гарні тіла й добрі очі. І все це знищать вогонь і смерть. Науковець підвівся і сказав, що піде до катера, а потім подивиться на прилади, які він встановив на острові кілька днів тому.

Раптом почулося гудіння літака. Барн прислухався. Адже польоти патрульних літаків уже припинено. Виходить, батько послав машину по нього! Випробування не буде!

Барн побіг до піщаного берега. Літак заревів за горою і пронісся на висоті двадцяти-тридцяти метрів над верхівками пальм.

Барн ніби скам'янів. Це ж не з «Ізабелли» літак. Якась машина зовсім іншого типу. Вона, як вертоліт, почала спускатися на землю майже вертикально. Мабуть, піднімається теж так, без розгону. Барну здалося, що він побачив знайоме обличчя за скляним щитом літака. Невже Хріс Браун? Ні, це неможливо!

Тієї ж миті Хріс Браун ударив Джона Стіпса по плечу і гукнув:

— Внизу стоїть Барн Кальман.

Раптом Браун побачив катер. Він аж очі заплющив від подиву: подумати тільки, тут є і катер…

Барн помахав руками. «Альбатрос» знову піднявся вгору, трохи покружляв і сів біля самих ніг молодого Кальмана. Одразу ж відчинилися дверцята кабіни пілота, і з неї вилізли Хріс Браун та Джон Стіпс.

Друзі обнялися.

— Невже тобі так треба було вилетіти в кругосвітню подорож, Хріс? У тебе ж такий стан здоров'я?

Прибулі вражено перезирнулися.

— Вже й сюди дійшла ця новина? — сміючись запитав Стіпс і цілком серйозно додав: — Наша подорож закінчилася, дорогий друже. Саме тут. Ми хочемо як непрохані гості взяти участь в експерименті ПЕК і по радіо передати світові правду про нього. Ви нічого не маєте проти?

Барн спершу не знав, що відповісти. Він оглянувся, подумав, потім відповів:

— Добре, Джон, якщо ви не спізнилися. Звідси ви тепер навряд чи зможете вилетіти.

Приятелі сіли в затінку пальми. Почувши гудіння літака, тубільці спочатку поховалися в свої хижі, а потім повиходили і поступово підійшли ближче до білих людей. Барн розповів Хрісу і Стіпсу про те, які проведено підготовчі заходи, коли і де мають провести експеримент і чому він опинився тут.

— Вибуху не можна допустити, — сказав, немовби заклинаючи його, Хріс.

— А як ти цьому перешкодиш? — Барн втомлено всміхнувся. — Невже думаєш, що радіограма з катера переконає Вільсона і він відмовиться од випробування бомб? У крайньому разі він перенесе вибух на кілька годин, пошле два-три катери, і нас візьмуть силою. Чи, може, ти хочеш пробратися на борт «Урагана» і знешкодити бомбу? Така можливість ще є, але з контрольною бомбою все одно нічого не зробиш. Вона вибухне на висоті восьми тисяч метрів, а скинуть її з висоти десять кілометрів.

— Тоді я їду на «Ураган».

— Ти божевільний, Хріс, зовсім божевільний.

— Чому? Катер є… — сказав Хріс і замовк. Потім знизав плечима і тихо додав — Звичайно, це дурниці. — А сам подумав: «Варто попрацювати з півгодини на «Урагані», і нещастя не буде».

Стіпс позіхнув.

— Ми летіли майже без посадки, — сказав він пробачаючись. — Скільки ще є в нас часу?

Барн глянув на годинника і відповів:

— П'ять годин.

— Мені дуже хотілося б прилягти на часинку, але боюсь проґавити цікаве. Краще прийму кілька таблеток кофеїну.

Журналіст пішов до літака. Тим часом обидва науковці знову й знову обговорювали можливості поїздки на «Ураган». Залишалася тільки одна надія… у вирішальний момент батько Барна відмовиться од експерименту.

— А хіба рація на катері працює? — спитав Хріс.

— Вона має спеціальний прилад автоматичної сигналізації, — відповів Барн. — Як тільки хтось передає на її хвилі, починає діяти сирена.

Хріс знову знизав плечима і запропонував Барну піти до катера.

В цю мить у дверях кабіни літака з'явився Стіпс і гукнув:

— Хріс! Барн! Швидше сюди! Сенсація!

— Ходімо, Барн, — потягнув Хріс приятеля. — Мабуть, твій батько…

— Ні, ні! — хитнув Барн головою. — Якби це було так, то подала б сигнал рація на катері.

Барн пройшов уперед і виліз на машину до Стіпса. Журналіст потягнув його у радіорубку.

— Слухайте, Барн, Москва припиняє ядерні випробування!

В короткохвильовому приймачі чути було тихий голос. То московське радіо англійською мовою повідомляло, що Радянський Союз вирішив припинити атомні і водневі випробування.

Тим часом до літака підійшов і Браун. Барн висунувся з вікна кабіни і закричав:

— Хріс! Москва припиняє випробування! Росіяни роблять початок!

Браун здивовано глянув на приятеля. Джон Стіпс допоміг Хрісу залізти в машину.

— Слухай!

Барн схопив приятеля за плече і вигукнув:

— Все, Хріс, все закінчилося. Ми можемо повернутися на борт «Ізабелли». Тепер моєму батькові не треба приймати рішення.

Браун похитав головою. Він дивувався, як можуть дорослі люди бути такими легковажними.

— Я не вірю, — сказав він, — що ми можемо повертатися… Твій батько однаково…

— Ні, ні, Хріс! Мій батько не такий лихий! — відповів Кальман.

Він вистрибнув з машини і побіг до жінок, які з цікавістю дивилися на трьох білих. Барн почав їм щось говорити, але вони його не розуміли. Де подівся дід? Мабуть, залишився біля хиж. Барн подався шукати діда, сказавши жінкам, щоб вони йшли за ним. Джон Стіпс схопився за кіноапарат. Це ж будуть чудові кадри: радість тубільців Ратакових островів, що дізналися про припинення ядерних випробувань! Ні, такий підпис не годиться. «Сонце білих людей більше не палатиме!» Оце буде заголовочок!

— Ви з Барном помиляєтеся, — сказав Браун. — Вони зроблять усе, як намічено. З літака скинуть контрольну бомбу, а «чиста» злетить угору разом з «Ураганом». У нас у Штатах не зважають на те, що вирішив Радянський Союз. До того ж цей експеримент провадить не американський уряд. Це випробування — приватна справа Першої електричної корпорації.

— Звичайно, свята з цього приводу не буде, — трохи сердито відповів Стіпс. — Але нам не залишається нічого іншого, як наслідувати приклад росіян, хоч це декому й дуже боляче.

Журналіст вистрибнув з машини і побіг за Барном Кальманом.

Той, жестикулюючи руками, розмовляв із старим тубільцем:

— Москва… Росіяни… Радянський Союз… Еге, росіяни не робитимуть штучних сонць. Американці їх теж більше не робитимуть. Тепер не буде білого пилу, люди більше не хворітимуть від цього.

Джон Стіпс крутив свій апарат, знімаючи кадр за кадром.

Повертаючись до літака, Барн помітив на морі пінистий слід. Він схопив Стіпса за руку і закричав:

— Погляньте! Невже прибув катер від батька?

Та, придивившись уважніше, зрозумів, що цятка віддаляється од них, пливе в океан. То ж його катер.

— Хріс поїхав на «Ураган», — промовив Барн. — Чого йому там треба, Стіпс?

— Хріс хоче знешкодити бомбу, — відповів Стіпс, старанно набиваючи люльку тютюном.

— Але ж він не зможе цього зробити сам, — розпачливо вигукнув Барн. — Я ж йому казав! Та він і сам це добре знає!

— Хріс запевняв, що знає механізм. Погана вийшла історія, Барн. Проте цього ніхто не міг передбачити. Браун тут доводив мені, що тепер ПЕК неодмінно запалить бомбу.

— Тепер неодмінно запалить? — повільно повторив Барн. — І справді. Ми помилялись, Стіпс. Адже експерименти провадяться з «чистою» бомбою. Якщо вони пройдуть успішно, можна буде сказати Москві: «Чого ви хочете, ми вже давно відмовилися од небезпечних радіоактивних реакцій!» Але люди на борту корабля, які вирішують справу, знають, що це брехня. Вільсон, Брекдорп, мій батько. Ні, ні, мій батько цього не знає, його обдурили, сфальсифікувавши аналізи!

— Ви сказали, що написали батькові листа, Барн? Давайте обміркуємо ситуацію. Для Вашінгтона бомба ПЕК «чиста». Отже, уряд не має підстав заборонити експеримент? Таких причин нема. На «Ізабеллі» можна робити все, що заманеться.

— Вільсон неодмінно добиватиметься, щоб бомба вибухнула, але мій батько… — Барн замовк.

Море було спокійне. Над безкраїм простором Тихого океану панував мир.

— Треба повернути Хріса, — знову заговорив Барн. — Негайно підніміть у повітря свій літак. Те, що він робить, просто безумство.

— Безумство, — повторив Стіпс. — Ви маєте рацію. Але божевіллям було б також наздоганяти Хріса. Навіть тоді, якби ми могли це зробити. На жаль, мій «Альбатрос» не може сідати на воду, хоч машина має назву морського птаха. Та я і не вірю, що нам пощастить переконати Хріса. Він не відмовиться од свого наміру. До того ж ми можемо попасти в зону вибуху контрольної бомби! Скільки ще залишилося часу до першого вибуху?

— Сімдесят хвилин, а може, трохи більше, — відповів Барн, знизавши плечима. — Точно не знаю, коли має вибухнути контрольна бомба.

Стіпс почав підраховувати:

— Піднятися в повітря, долетіти туди, знизитися майже до води і спонукати Брауна повернути назад, у крайньому разі примусити його. Якби це нам і вдалося, Хріс однаково не встигне повернутися.

— Контрольна бомба, нібито має вибухнути на висоті вісім тисяч метрів.

— Має! — Стіпс зло розсміявся. — А коли це в нас справджувалися розрахунки? Бомби завжди мають більшу силу, ніж її планують; ракети не злітають вгору або стають «самостійними» і мчать не туди, куди їх спрямовують. А про наші супутники і говорити нічого. — Він замовк, наче не знаходив слів. Потім додав — Хріс, певно, знає, що робить. Він не поїде на вірну смерть.

— Хріс цьому вже не надає значення. В нього такий стан здоров'я. Йому, мабуть, зовсім байдуже, коли він помре, — на півроку пізніше чи раніше.

— Якщо він добудеться до «Урагана» перед вибухом контрольної бомби і якщо вона справді вибухне на передбаченій висоті, то з ним нічого особливого не станеться. Скільки ще лишиться часу після того до вибуху водневої бомби?

— Коли все відбуватиметься за розписом, близько двохсот хвилин.

— Це понад три години. На дорогу назад Хрісу потрібна добра година. Отже, він мав би дві години, щоб здійснити свій намір. А він справиться на «Урагані» за дві години?

— При його стані здоров'я? Важко сказати. Він, правда, знає механізм запалювання, але механізм бомби, вмонтованої в «Ураган», трохи ускладнений. Якщо Хріс знайде там потрібні інструменти…

— А коли не знайде? — тихим голосом запитав Стіпс і вибив люльку, постукавши нею по стовбуру. — Скажіть чесно, Кальман, Браун не впорається. Бомба вибухне. Першим загине Браун, потім спека, неймовірний тиск, морські хвилі, промені… прийдуть сюди.

— Так, це правда.

— Давайте ще поміркуємо…

— Про що? — нетерпляче спитав Барн.

— Є одна можливість: Вільсону по радіо передадуть, що експеримент заборонено. Не з Вашінгтона, адже там вважають, що бомба «чиста». А може, від імені корпорації?

— Цього не буде. Лишається тільки така можливість: мій батько відмовиться.

Барн не наважився навіть знизати плечима.

Джон Стіпс подивився на свою машину. Він явно нервував — покусував нижню губу і перекладав люльку з однієї руки в другу.

— Якщо хочете полетіти звідси, то сідайте в машину. На мене не зважайте, — сказав Барн.

— Дурниці! Я зостаюся тут.

Стіпс повернувся і повільно попрямував до піщаного берега.

У великому залі на авіаносці «Ізабелла» поступово погасили всі вогні, тільки на розподільчому щиті світилися зелені й червоні лампи. Потім темряву розрізав промінь світла і на білому телевізійному екрані з'явилася поверхня моря. В безмежному водному просторі вдалині виднілася ледве помітна цятка — «Ураган». Біля протилежного краю екрана іноді з'являвся берег найближчого острова.

Чийсь одноманітний голос почав лічити:

— Двадцять… дев'ятнадцять… вісімнадцять…

Брекдорп із свистом втягнув у себе повітря.

— Тринадцять… дванадцять… одинадцять… десять…

Френк Вільсон повільно опустив повіки. Час від часу він ловив то правим, то лівим оком маленький кораблик на екрані, його лоб прорізала глибока зморшка. Директор ПЕК сидів підкреслено спокійно і самовпевнено. Потім Вільсон нахилився вперед і моргнув одному з панів, які прибули на авіаносець учора. Можливо, то були репортери, а може, офіцери авіації чи морського флоту в цивільному одязі.

— Сім… шість… п'ять…

Вільсон глянув на Брекдорпа. Той хвилювався, як майже, весь час останніми днями. Тільки на обличчі Кальмана нічого не можна було прочитати. Він був мовчазний і замкнутий. Тепер вони тремтять від страху. А післязавтра, на урочистому засіданні ПЕК, коли він, Вільсон, привітає президента корпорації з найбільшою за столітню історію фірми перемогою, Брекдорп і Кальман всіляко намагатимуться підкреслити свої особисті заслуги. Та вони помиляються! Цей успіх належить йому, Вільсону, тільки йому. Він і відповідальність узяв на себе, навіть Еверет не посягає на його права.

— Чотири… три…

Монтери остаточно відрегулювали приймальні апарати.

Джека Кальмана все більше мучили сумніви. Він ще раз переглянув результати аналізів, які зробив Ватфілд. Ні, Барн неправий, його недовірливість нічим не обгрунтована. Ні, ні і ні. Навпаки, Гарріман був зрадником…

Думки Кальмана перервав голос з репродуктора:

— Один…

Кальман ще встиг подумати: «Контрольна бомба вибухне на великій висоті і не завдасть Барну ніякої шкоди». В цю мить почулося невідворотне слово:

— Нуль…

Джек Кальман підняв руку, поклав палець на червону кнопку і… Нічого не сталося. Секунда, дві, три… Пани, що сиділи в залі, втупили очі в білий екран, дивилися на море, на маленький човен, яким здавався «Ураган». Раптом екран прорізала блискавиця. В залі виникло сліпуче світло. Навіть при зменшенні, яке показував екран, на нього було боляче дивитися.

В небо злетіла вогненна куля, а море палахкотіло червоним полум'ям. Угору до велетенського сліпучого сонця знялася червона хмара. Стовп атомного гриба набрав сірого, потім жовтого і червоного кольорів. Гриб дедалі збільшувався, ширшав, потім почав розвіюватися.

Френк Вільсон відвернувся од телевізійного екрана. Він кинув погляд на світловий циферблат свого годинника і повернув крісло до Брекдорпа.

— Чудово, директоре, вибухнуло точно в призначений час, майже секунда в секунду. «Ураган» нам покаже ще красивішу картину.

Джек Кальман нахилився до Вільсона і промовив:

— Бомба вибухнула надто пізно і впала занадто низько. — Руки професора тремтіли.

— Тисяча метрів не має значення, професоре. — Вільсон дивився на вченого, який сидів біля розподільчого щита, лагідно всміхаючись. — Оці мені педанти! Їм завжди треба зробити розрахунок до двадцятої цифри після коми.


Вільсона цікавили лише цифри, що стоять перед комою! До того ж у цій забутій богом і всіма святими водній пустелі один кілометр справді не має ніякого значення. Освітлене зеленими лампочками розподільчого щита худорляве обличчя Кальмана здавалося Вільсону якимсь примарним. Учений явно потребує, щоб його трохи втішили, підбадьорили.

— Знаєте, професоре, — сказав директор ПЕК, — ваша бомба Х-10, її мільйони тонн тринітротолуолу покажуть нам на екрані чарівну картину. Цього не змогла б зробити навіть найкраща студія Голлівуда! — Вільсон лиховісно засміявся і звернувся до Брекдорпа: — Щастя, що «Ураган» міцно стоїть на якорях і не може посунутися ближче сюди.

Яскраве світло контрольної бомби все ще сліпило очі. Вільсон підняв руку, і сяйво на екрані згасло. Знову ввімкнули лампи на стелі. Вони залили весь зал м'яким, приємним світлом.

Вільсон оглянувся навколо і промовив:

— Панове, перша дія закінчилася. Скористаймось з перерви і зробімо невеличку прогулянку по палубі. Дякую вам за увагу. — Він швидко вийшов із залу.

В коридорі біля каюти до нього звернувся радист:

— Сер, вам радіограма, шифрована.

Вільсон узяв аркуш паперу і втупився в зашифровані спеціальним ключем літери. Останні шість літер були йому знайомі. Вони складали підпис: Еверет. Що йому потрібно? Саме зараз. Може, це вже привітання в зв'язку з експериментами? Вільсон зайшов у свою каюту, замкнув за собою двері, розшифрував текст і розставив у належному порядку літери звичайної абетки.

«З цієї хвилини Москва припиняє ядерні випробування. Еверет».

Вільсон примружив очі. Неможливо. Він ще раз перевірив розстановку літер. Зовсім неможливо. Ця мумія просто жартує!

«З цієї хвилини Москва припиняє ядерні випробування».

Ну й що ж? Що ще? Більше нічого? Москва припиняє? Прокляття, чому ж Еверет не дає ніяких вказівок?

Вільсон підійшов до дзеркала, глянув на себе, заскреготав зубами і зім'яв у кулаці радіограму, його нижня губа безсило відвисла.

Росіяни припиняють! А що, хай йому чорт, роблять американці? Скільки мільйонів вони вгатили в експерименти з бомбами. Для цих випробувань комісія з атомної енергії асигнувала ПЕК майже мільярд доларів. І ось тепер маєш. Еверет, цей старий шкарбун, надсилає лаконічне повідомлення. На мить перед Вільсоном постало сухе пергаментне лице шефа, перекривлене посмішкою. Вільсон ледве утримався, щоб не вдарити по відображенню свого обличчя в дзеркалі. Що він тепер не зробить, усе буде не так. Чи висадять «Ураган» у повітря, чи ні, він однаково буде винен. Вільсон кусав від злості губи. Раптом він збагнув: це ж насмішка. Еверет глузує. І не з нього, а з росіян!

Нехай вони припиняють свої небезпечні щодо радіації випробування. Нам, американцям, нашій ПЕК, більше нічого боятися радіації. Вільсон підійшов до шафи і дістав замкнений багатьма замками чемодан. Із спеціального відділення вийняв дві папки. На зеленій папці було написано: «Таємно! Контрольна бомба Х-10. Результати». На червоній папці був інший напис: «Таємно! Головна бомба Х-10. Результати».

Вільсон зважив обидві папки на руках. На його обличчі з'явилася іронічна посмішка. Наша бомба «чиста»! Документи підтвердять це. Директор ПЕК засміявся і знову замкнув червону папку в чемодан. Спершу потрібна буде зелена.


Кальман вийшов із залу одразу ж за Вільсоном. Він глянув на море, де вдалині над місцем вибуху ще стояла хмара диму. Бомба впала надто низько. Роздумуючи над тим, які наслідки може мати ця обставина, вчений знову спустився на нижню палубу. Коли б усе сталося так, як було заплановано, тоді гамма-промені напевно не зачепили б сина. А тепер? Чи не пошириться їх дія і на острів, куди поїхав Барн? Хто знає. Професор попрямував на ніс корабля, де були розміщені вимірні прилади. Сюди надходили радіограми з «Урагана» та буїв. Правда, в момент вибуху гамма-промені забили всі радіохвилі. Лише через певний час прилади покажуть точніші дані про зараженість місцевості радіоактивними частками.

Біля приміщення, в якому стояли вимірні прилади, вартував незнайомий Кальману чоловік.

— Містер Вільсон тимчасово заборонив входити сюди! — байдуже сказав він.

Учений вражено подивився на нього.

— Я керую експериментом, пропустіть мене! Мені треба глянути на прилади!

Вартовий тільки похитав головою.

— Я професор Кальман!

— Є суворий наказ містера Вільсона.

Кальман зробив такий жест, наче хотів відштовхнути вартового, потім обернувся, зло засміявся і швидко пішов геть. Де Вільсон? Він має негайно дати йому дозвіл пройти до приладів. Це ж просто нечувано!

По дорозі професорові трапився асистент Бонні.

— Ви що-небудь розумієте, Бонні? — звернувся до нього Кальман. — Мені не дозволяють пройти до приладів.

— Мабуть, не хочуть, щоб до приладів пройшов хтось із тих, кому там нічого робити. Заходи безпеки…

— Це ж безглуздя! Мені треба негайно подивитися на прилади. Де Вільсон?

— Я тільки-но бачив, як він зайшов у свою каюту. — Бонні засунув в кишеню руку і вийняв листа. — Нічого турбуватися. Адже прилади автоматично зберігають результати вимірювань, — сказав асистент, бажаючи втішити професора.

Але той уже пішов.

Бонні рушив за ним і гукнув:

— Містер Кальман! Вам лист. Мені його передав стюард. Якщо я правильно зрозумів, лист залишив ваш син…

Кальман схопив листа, подивився на почерк і промовив:

— Від Барна. Дякую.

Але конверта не розірвав. Професор попрямував далі, йому треба було негайно перевірити прилади.


Брекдорп над силу підвівся з крісла. Ах, якби скоріше скінчилася ця історія і він знову повернувся в свій кабінет в Мехіко-Занді з постійною температурою двадцять один градус. Ця каюта справжнє пекло. Тільки температура повітря завдає нестерпних мук, не кажучи вже про радіоактивну небезпеку. Товстун обернувся і крадькома глянув на дозиметр, поспішно вийнявши його з кишені. Звичайно, тут безпечно. Чому «звичайно, безпечно»? Хіба є тепер щось звичайне? Адже бомба впала занадто низько…

Брекдорп повільно піднявся на палубу. «Вільсон кудись дуже квапився, — подумав він. — І Кальман теж одразу зник».

Атомний слон уважно подивився на димовий гриб удалині і саме хотів звернутись із питанням до незнайомого чоловіка, що стояв на палубі, коли підійшов схвильований Кальман:

— Містер Брекдорп! — захекавшись, вигукнув професор. — Мені забороняють пройти до приладів. Я маю негайно перевірити результати вимірювань. Де містер Вільсон?

Намагаючись заспокоїти вченого, Брекдорп поклав йому руку на плече і відвів трохи вбік.

— Чого ви так хвилюєтесь, Кальман? Адже результати контрольної бомби нічого не вирішують.

— Але мені треба перевірити, Брекдорп. Зрештою, це мій експеримент, моє випробування! Бомба впала надто низько і вибухнула на висоті лише кількох сотень метрів над поверхнею моря. Зрозумійте ж це, Брекдорп! — Кальман намагався розмовляти спокійно — і мимоволі впадав у лекторський тон. — Об'єкт був удвічі менший за хіросімську бомбу. Це так звана бебі — дитяча бомба. Пентагону потрібні такі дитячі бомби з обмеженим радіусом дії. Наші контрольні бомби залежно від висоти, на якій вони вибухають, діють у радіусі близько восьмисот метрів. Нам треба встановити силу поштовху викликаного вибухом. Я повинен подивитись, як проходить концентрація радіоактивності і з якою швидкістю вона відбувається.

— Прилади працюють автоматично, — відповів Брекдорп. Він не договорив, бо раптом йому спало на думку: «Вдвічі менша за хіросімську, а та вбила двісті тисяч чоловік…»

— Ходімо вниз, містер Брекдорп, — не відставав од нього Кальман, — пошукаємо містера Вільсона.

Брекдорп більше не опирався. «Очевидно, — подумав він, — конче треба звести Кальмана з Вільсоном, щоб той заспокоїв ученого».

Тим часом Кальман розвивав свою думку далі:

— Внаслідок вибуху виникають явища, про які ми ще нічого не знаємо. Може, ми не маємо права запалювати другий об'єкт.

Атомний слон замислився. Що це означає? Чи не хоче Кальман перешкодити вибуху бомби на «Урагані»? Прокляття! Де ж той Вільсон? Нехай повідомить результати.

Брекдорп і Кальман зайшли в коридор, у кінці якого містилася каюта, де стояли вимірні прилади. Кальман показав на вартового біля дверей і саме хотів щось пояснити, як звідти вийшов Вільсон. Побачивши колег, він весело помахав їм зеленою папкою.

— Чудово, Кальман, просто чудово. Блискучі результати. Вітаю. Бомба на сімдесят процентів чиста від радіації.

Кальман не зрозумів, він не міг збагнути, про що Вільсон каже.

— А хто прийняв записи і перевірив їх? — пошепки спитав професор. Потім після деякого вагання гучніше вигукнув: — Містер Вільсон, я повинен сам перевірити, на власні очі побачити записи приладів. Я… — Раптом Кальмана охопив страх, і від цього його голос став різким, пронизливим. — Я керую експериментом і повністю за нього відповідаю. Ви не маєте права забороняти мені перевірити прилади. Адже результати можна встановити лише через тридцять, сорок, а може і п'ятдесят хвилин…

— Але зараз, професоре, це не головне. — Вільсон підвів Кальмана до ілюмінатора. — Подивіться, як мало лишилося диму! Він майже зовсім розтанув. — Директор ПЕК показав на гриб, що височів на обрії тоненьким стовпчиком. — Почекаємо спершу, що покаже вибух на «Урагані».

Вільсон почав про щось мову з Брекдорпом, і вони вдвох пішли. Кальман залишився на місці і ніяк не міг второпати, що тут сталося. Щось тут не так. Але що? Зайшовши в свою каюту, Кальман почав нишпорити по кишенях піджака, шукаючи лист, який йому передав Вонні. Лист від Барна. Дивно. Чого це Барн залишив листа в стюарда, і чому той передав його Вонні?


— А все-таки треба було б надіслати на «Ізабеллу» радіограму, — сказав Барн Кальман.

Барн і Стіпс хвилин п'ятнадцять обмірковували, що їм робити. Думали над тим, що відповість Вашінгтон на повідомлення з Москви, які вказівки передасть ПЕК на «Ізабеллу» і що зробить Джек Кальман, коли прочитає листа від сина. І ще, чи пощастить Хрісу здійснити його небезпечний намір?

Вони сиділи на пляжі і зважували всі можливості.

— Треба надіслати радіограму, — настійно повторив Барн.

— А ви знаєте довжину хвилі корабельної рації?

— Ні. Але радіограму можна передати через Гонолулу чи Нову Зеландію. Ви ж, певно, можете встановити зв’язок з якоюсь станцією.

— Операція «Ізабелла» провадиться таємно, — сказав Стіпс.

— Нам треба викрити цю прокляту таємницю, Джон. Тоді розгорнеться рух протесту.

— Дорогий друже, більша частина світу зараз спить. Не думаю, що опівночі можна вжити якихось державних заходів проти операції «Ізабелла». Крім того, такі заходи однаково спізнилися б. «Ураган» тим часом буде висаджено в повітря. Якби ми зараз звернулися з радіограмою до світової громадськості, нас віддали б до суду за зраду і викриття державних таємниць. Якщо ж ми завтра повідомимо світ про те, що тут відбулося, то вкладемо і свою частку в боротьбу проти атомної смерті. Тоді ніхто не зможе замовчати цю справу, бо в наших руках будуть докази.

— Виходить, ми повинні стати байдужими спостерігачами найжахливішого злочину, — з відчаєм вигукнув Барн. — Знову і знову загинуть люди. Оці, — він показав на жінок і дітей. — І Хріс, і ви, і я! А коли навіть пощастить нам урятуватися, Хріс усе одно загине!

— Ми не можемо нічого вдіяти, — сказав Стіпс, схиливши голову. — Ні повернути Хріса, ні стримати тих, хто сидить на «Ізабеллі». Не знаю, що ми можемо зробити отут, зараз. Але ж ви не хочете їхати з цього острова, і я теж змушений залишитися.

— Наше життя в руках мого батька, — вигукнув Барн. — Так чи інакше, я твердо заявляю: поки не припинять ці прокляті випробування, ноги моєї не буде в лабораторії.

— А до того часу?

— Я підтримуватиму Берда Магона. Треба знайти шляхи й заходи, щоб і в Штатах підняти людей проти…

Раптом він скрикнув і рвучко закрив руками очі. Довкола виникло сліпуче світло. Здавалося, Барн відчуває його всім тілом.

— Це контрольна бомба!

Бари подивився крізь пальці на море. Там, де стояв «Ураган», на якому перебував Хріс Браун, над краєм моря висіла червона вогненна куля штучного сонця, приблизно у п'ять разів більша за справжнє сонце.

Джон Стіпс надів чорні окуляри і почав знімати кіноапаратом.

— Хріс поїхав на вірну смерть! — гукнув він.

Але сильний удар грому заглушив його голос. Могутній звук розсипався, обізвався луною. Це був нечуваний по силі, жахливий грім, наче в одне з'єдналися незчисленні грози.

Потім настала тиша. Але яскраве сяйво залишилося. Воно так сліпило очі, що не видно було нічого.

— Це контрольна бомба! — знову крикнув Барн. — Вона мала вибухнути на висоті вісім тисяч метрів, але впала значно нижче і розірвалася десь за п'ятсот метрів над морем.

Сіро-жовтогарячий гриб піднімався вище до неба. Це було пекельне, сатанинське видовище. А коли згодом вибухне друга бомба, еквівалентна п'ятнадцяти мільйонам тонн вибухівки, тоді, певно, небесне склепіння розколеться навпіл. На острів обрушиться вогонь страшенної сили. В людей виникне враження, наче гине весь світ. Той вогонь поглине все: море, корабель, острів, людей, його, Стіпса, тубільців і Хріса… І Хріса? А де зараз Хріс? Що з ним?


Радіограми про події в Тихому океані, а також фотознімки передавалися по цілій системі літаючих релейних станцій на американський континент, де перед екранами сиділи спеціалісти з відповідних відомств у Міамі, Вашінгтоні, Лос-Анжелосі.

І. Ф. Стефсону вдалося прийняти цю передачу на екран телеприймача у службовій кімнаті Біт. Правда, для науковців і службовців атомного міста події на Ратакових островах не становили таємниці, але вони знали не все. Сенсація, яку ПЕК готувала для мільйонів людей, мала бути несподіванкою і для них.

У Мехіко-Занді минула третя година опівдні, а там, де проводився експеримент з новою конструкцією Кальмана, по той бік ста вісімдесятого градуса, почався новий день, була десята година ранку.

І. Ф. Стефсон і Біт бачили на екрані те, що за календарем сталося наступного дня. Біт запитала батька, чи не послати, бува, Еверету телеграму. Стефсон вагався, він висловив думку, що Барну, можливо, все-таки пощастило вплинути на батька.

— А якби і пощастило, — міркував Стефсон далі. — Вільсон і Брекдорп на це не звернуть ніякої уваги. Вони притиснуть Кальмана до стіни. На кораблі він їхній в'язень.

У цю мить почалася передача. На екрані замерехтіла маленька цяточка, схожа на корабель. Це гойдався на хвилях «Ураган». Але серед безмежного морського простору його важко було впізнати. «Отже, — подумав Стефсон, — Еверет, Вільсон і уряд не зважили на рішення Москви. Чогось іншого і чекати було важко. А обвинуватять в усьому Кальмана».

Раптом з гуркотом розчинилися важкі подвійні двері в кімнату Біт. На порозі стояв Мерлан Метіус, широкоплечий, важкий і надзвичайно збуджений. Він підійшов до Стефсона і Біт, зупинився перед телевізором і втупився в екран. На фоні зелено-блакитної води професор помітив маленький кораблик — «Ураган». Цю картину він бачив в уяві вже кілька днів, вона його невідступно переслідувала. І все-таки вчений сподівався, що випробування не буде проведено.

Метіус відкашлявся і глузливо засміявся.

— Отам, значить, розкриється велика таємниця «чистої» бомби містера Кальмана. Москва припиняє випробування, а ми… — махнув він сердито рукою. — Ми маємо вільну від радіації реакцію Кальмана! Ви були праві, І, Ф. — ваші передбачення підтвердилися. — Метіус кивнув на телевізор і важко сів у крісло.

Умостившись, професор одвернувся від екрана, глянув на Стефсона, Біт і раптом збагнув, що, охоплений почуттям тривоги, безцеремонно вдерся в чужу кімнату.

— Пробачте, я хотів… Я, мабуть, заважаю тут…

— Ви ж знаєте, Метіус, що я тут сам тільки гість, — відповів Стефсон. — Але, зрештою, ми ж повинні побачити, як вибухне грандіозна бомба на честь сторіччя ПЕК, мусимо, так би мовити, бути присутніми при цьому. Тому Біт і попросила вас прийти сюди. Чи, може, вам не хочеться дивитися на це видовище.

Метіус втомлено махнув рукою і відповів:

— А я й забув. Щоб не думати про це кляте випробування, замкнувся в лабораторії і працював над проектом холодного реактора. Адже всі запаси тритію витрачено на експеримент Кальмана. Просто не віриться, що експеримент справді провадять. І саме тепер, коли Москва припинила випробування! Президент Еверет…

Метіус замовк. На екрані телевізора раптом запалало штучне сонце, воно сліпило очі, було таке яскраве, що, здавалося, розтопить скло телевізора.

Коли полум'я трохи потьмяніло і піднявся гриб диму, Стефсон промовив:

— Контрольна бомба, здається, вибухнула занадто низько над морем. Її все-таки запалили, а це значить, що всі наші сподівання були просто смішними. Випробування провадять, незважаючи на заяву Москви. А що буде далі, не знаю.

Метіус скочив з місця і попрямував до дверей. Він задихався в кімнаті, його тягло на свіже повітря. Але біля дверей професор зупинився, обернувся і, глибоко засунувши руки в кишені, знову повільно підійшов до свого колеги.

— Знаєте, Стефсон, — сказав він, — я розмовляв з президентом Еверетом. Я йому роз'яснив, що експеримент з наукового погляду не може бути чистим ні в якому разі. Я ніколи в житті не старався говорити так популярно. Адже Еверет у ядерній фізиці нічогісінько не розуміє. Та хоч президент і цілковитий невіглас у нашій справі, він мусив би зрозуміти з моїх пояснень, що експеримент не слід провадити. — Метіус перевів подих. — І що ж мені відповів містер Джеймс Еверет, президент Першої електричної корпорації — ця стара людина з пергаментним обличчям? — Навіть тепер при згадці про ту розмову. Метіуса охоплював гнів. Професор аж почервонів. — «Містер Метіус, — кинув недбало Еверет, — навіщо ви мені розповідаєте про це? Ви мали можливість зробити все краще. Чому ж ви не зробили? Чому ви не подарували корпорації нову конструкцію до дня її ювілею? Мені вчувається у ваших словах заздрість безталанного конкурента». Отак він мені відповів, Стефсон. Кажу вам святу правду. Я, звичайно, теж не змовчав. «Сер, — зауважив я, — коли ви вбачаєте в мені конкурента містера Кальмана, будь ласка, залишайтеся при своїй думці. Ви можете також не рахуватися з науковими міркуваннями про наслідки атомної реакції. Але рішення Москви мають спонукати вас…» Та Еверет перебив мене: «Містер Метіус! Хірург, піаніст чи гравець у бейсбол, може висловити свою думку про цю політичну справу з таким же знанням, як і фізик-атомник, тобто без будь-якого знання. Лишімо, будь ласка, політичні й економічні питання для тих, хто їх хоч трохи розуміє…» Я дозволив собі перервати на цьому розмову. Можливо, це було неввічливо, але інакше я не міг.

Розповідь професора дуже здивувала Стефсона. Метіус, виявляється, змінився, став зовсім іншою людиною.

— Ви надто довго закривали очі на те, що відбувається в житті, — промовив Стефсон, поклавши колезі руку на плече. — Погляньте навколо, Метіус. Лінус Полінг зумів зібрати тисячі підписів проти ядерної зброї і випробувань. І це ще далеко не всі, хто повинен був би протестувати. А от Едвард Теллер підтримує божевільні плани реакційних політичних діячів і промисловців. Він удесятеро гірший за Кальмана. Мужніх людей, таких, як Браун, звільняють, мене підозрюють у чому хочуть, усунули від роботи, мені погрожують. Інакше й бути не могло, бо ми протестуємо надто неорганізовано. Нам бракує згуртованості, яка могла б протистояти еверетам і вільсонам.

Метіус замислився, помовчав., потім сказав усе ще невпевнено, трохи безпорадно:

— Тут, у Мехіко-Занді, ніколи не було ніякого «ми». Що ж можна зробити тепер?

— Якби ви мені раніше більше вірили, Метіус. Думаю, — звернувся Стефсон до Біт, — у нас досить часу і ти зможеш розповісти професорові Метіусу про запис на плівці?

Біт коротко переказала розмову, яка відбулася між Вільсоном і Брекдорпом.

Метіус сидів із стиснутими кулаками в кріслі. Коли Біт закінчила розповідь, він щось пробурмотів, потім рвучко встав з крісла.

— Отже, експерименти провадитимуться далі, тут ми нічого не можемо змінити. — Він заговорив упевнено, по-діловому, це знову був учений. — Вибух «чистої» бомби Кальмана, або, правильніше сказати, «чистої» бомби Вільсона, відбудеться через годину. Я кажу бомби Вільсона, бо Кальман і сам знає, що вона не може бути чистою…

— Це не зовсім так, Метіус. Для Кальмана об'єкт чистий. Аналізи, зроблені у вашому «барі привидів» після звільнення Гаррімана…

— Я протестував проти його звільнення, — перервав Метіус Стефсона. — Але звільнення Гаррімана…

— А Ватфілд? — спитав Стефсон.

— Ватфілд? Що можна про нього сказати? Людина, яка вміє працювати ретельно й точно. Але з Гарріманом його порівнювати не можна.

— Цей старанний науковець зробив такі аналізи для Кальмана, які підтвердили правильність його теорії, — цілком спокійно зауважив Стефсон.

— Що ви хочете цим сказати? — Метіус примружив очі. — Ви вважаєте, що один з моїх співробітників дав результати аналізів неточні і не бездоганні з наукового погляду?

— Не один з ваших співробітників, а один із співробітників Лекса Шпрінгера, що працює у вашому відділенні.

Метіус пильно подивився на Стефсона.

— Звідки ви це знаєте? — хриплим голосом спитав він. Біт простягла йому густо списаний аркуш паперу.

То був протокол, якого передав Тедду О'Брайєну Адамс.

Цей Адамс сам чув, як Ватфілд казав, що Кальман дістане такі аналізи, які йому потрібні. «Мені б хотілося глянути на цього бідолаху, — іронічно зауважив Ватфілд, — коли він всупереч аналізам побачить атомний сніг…»

Метіус прочитав протокол один раз, другий, третій. Повернув документ Біт і оглянувся, наче щось шукав. Потім, човгаючи ногами, мовчки вийшов


Добувшись до «Урагана», Хріс Браун полегшено зітхнув. Барн і Стіпс за ним не полетіли, а якби, й полетіли, то все одно не змогли б примусити його повернутися.

Хріс насилу піднявся на «Ураган» вузьким трапом, що лишився висіти після того, як з корабля зійшли останні робітники. Браун заплющив очі. Здавалося, він зовсім забув, що сидить в буквальному розумінні слова на пороховій бочці. На кораблі було чудово. Цілковита тиша. Сонце гріє. Повіває легкий вітерець. Отут він, можливо, і видужав би. На цю думку Браун стрепенувся. Видужати! Наче він заради цього приїхав сюди. Минають дорогоцінні хвилини, а він сидить і мріє. Хріс важко підвівся і одразу ж відчув, який кволий. Браун провів тильною стороною руки по очах і раптом побачив сліпуче сяйво над океаном, його пройняв такий біль, наче йому просвердлюють мозок розпеченим залізом. Хріс упав на палубу, закрив голову руками і закричав. Загриміло, наче небо розверзлося і тисячі гроз з'єдналися в одну. Від страшенної сили гуркоту в Брауна мало не лопнули барабанні перетинки. Він заплакав, як дитина. Спробував розплющити очі, але біло-голубе полум'я все ще нещадно сліпило його.

Сильний поштовх ледве не зірвав корабель з якорів. Судно застрибало, дошки на палубі розхиталися. Спека була нестерпна. Браун почував себе так, наче його кинули у велетенську піч або в казан з киплячим маслом. Пригадалося прочитане колись повідомлення, що в Хіросімі тінь якоїсь людини запеклася на камені, а самої людини не знайшли…

Більше Хріс не міг ні кричати, ні плакати. Мабуть, він уже мертвий. Трохи згодом до нього долинув чийсь стогін, минув ще якийсь час, і Браун нарешті, зрозумів, що чує свій власний голос.

Хріс спробував підвестися. Це йому не вдалося. Він судорожно вчепився в якийсь канат. Перед очима все розпливалося. «Мабуть, я осліп», — подумав Хріс. Йому стало моторошно. Браун знову впав з одним тільки бажанням — вмерти, якнайскоріше вмерти. Але тіло боролося проти смерті, і він пересилив себе.

«Ураган» дуже гойдало. Сили Хріса танули. Він випустив з рук канат і поповз до поручнів. У цю мить Хріса накрила морська хвиля, перекотившись через нього. Ноги Брауна вже опинилися за бортом, але він міцно вхопився обома руками за якийсь стовп і поступово знову видряпався на палубу. Дістатися до трапа, сісти на катер і поїхати геть з цього клятого місця, з цього пекла, перш ніж вибухне пекельна машина в череві корабля.

«Ураган» знову спокійно стояв на місці. Спека трохи спала. На висоті кількох кілометрів над морем здійнявся гриб диму, який кидав тінь на корабель. Димова хмара мінилася барвами, була сіра, жовтогаряча, блакитна і зелена.

Браун збагнув, що то вибухнула контрольна бомба Кальмана, його мозок знову міг усе зважувати і аналізувати. Контрольна бомба мала вибухнути на висоті піка Евереста. Він пригадав, начебто чув комарине дзижчання літака. Бомба впала надто низько, вона вибухнула дуже пізно. Очевидно, механізм запалу спрацював не так, як було розраховано.

Хріс побачив, що поблизу трапа гойдається на хвилі його катер, і це знову надало його мисленню ясності. Знешкодивши бомбу, він може коли завгодно відпливти від «Урагана». Дія невеликої контрольної бомби була жахлива, а дія надпотужної водневої бомби буде в тисячі разів жахливіша. Браун міркував цілком тверезо: зійти вниз, зробити там усе що треба, піднятися на палубу, сісти на катер і поїхати звідси. Все здавалося таким простим, наче звичайне науково-технічне завдання.

Скільки могло минути часу? Хріс побоювався, що годинник після вибуху йде неточно. Треба поспішати. Руки намацали мідні поручні сходів, що вели з палуби вниз. Оглянувшись, назад, Браун побачив, що вітер жене над поверхнею залитого сонячним сяйвом моря радіоактивні пластівці. А може, вони не радіоактивні, може експеримент Кальмана таки вдався? Браун вийняв з кишені дозиметр, простягнув його до внутрішнього трапа і став за вузенькими дверима, щоб захиститися від сніжних пластівців, адже він їх доволі дістав тоді, коли ремонтував трубу реактора.

Глянувши на лічильник Гейгера, Хріс злякався. Стрілка коливалася біля крайньої точки шкали, показуючи найвищу для цього приладу променеву інтенсивність. Шукаючи захисту від радіації, Браун скочив униз і зупинився, щоб перевести подих.

Які марні людські зусилля! Що він на цьому кораблі мусить зробити? Знешкодити бомбу, одну-єдину. А завтра чи післязавтра ті пани запалять інші. Яка користь з його подвигу? Хріс віддав своє життя, пожертвував заради науки здоров'ям. Жінка, яку Браун кохав, полюбила іншого, його наступника за експериментальним столом і друга, котрому він колись урятував життя. А тепер Хріс Браун має зберегти їм життя, захистити їхнє кохання. Захистить їх, а сам здохне від променів! Чому люди не повстають проти цього? Чому не здіймають бучу на весь світ? Чому могутній народний рух не змете геть креатури, що накликають на людство нещастя за нещастям, роблять злочин за злочином? У повітрі падає атомний сніг, він падатиме і далі, у світі і далі гуркотітимуть громи, сліпитиме очі нестерпне полум'я, розверзатимуться земля й небо, міста і села будуть поховані під попелом і уламками, все людство загине. І чому? Тільки тому, що ніхто не дасть по руках кільком божевільним. А коли це, нарешті, буде зроблено, над головами людей — тих, хто зараз живе, і тих, хто тільки має народитися, — ще довго висітиме страшна небезпека. Ні, цього ядерного випробування не можна допустити, бо воно покладе початок новій, ще облуднішій брехні…

Браун підвівся і пошкандибав далі. Раптом він знову зупинився і прислухався. Невже мотори не працюють? Чи не стали вони, коли «Ураган» гойдало повітряною хвилею. Ні, ні, працюють. Він пішов на шум моторів, штовхнув двері. Перед ним було освітлене приміщення — мабуть, трюм «Урагана». А онде стоїть велетенський безформний предмет — воднева бомба метрів п'ять заввишки.

Повіяло крижаним холодом. Праворуч, біля моторів, ритмічно гули поршневі насоси електричних холодильників. Браун відчув, що його мокрий одяг починає замерзати. У трубах холодильника температура становила мінус 250 градусів. Тільки така температура могла зберегти в кожусі бомби тритій і дейтерій у рідкому стані. Це було дуже важливо, бо з підвищенням температури тритій і дейтерій почали б розширюватися і розірвали б кожух бомби.

Хрісу Брауну стало дуже холодно, здавалося, що в нього замерзають нутрощі. Побачивши велетенську бомбу, він знову втратив мужність. Усім єством відчув цілковиту самотність. Чи є взагалі у всьому Тихому океані, між Аляскою й Антарктидою, ще хоч одна людина, крім нього?

Ось поруч страховисько, яке має вибухову силу, еквівалентну п'ятнадцяти мільйонам тонн тринітротолуолу. Це значно більше від тих шести мільйонів тонн вибухового матеріалу, які було скинуто за всю війну на Німеччину і Японію разом.

Зовнішній кожух бомби був густо обплетений охолодними трубами — змійовиками. Всередині кожуха містився метал X, з допомогою якого Кальман, на основі аналізів, що їх сфальсифікував Ватфілд, хотів зв'язати нейтрони. Браун знав, що ця реакція перетворить і небо, і воду в пекельне вогнище радіоактивних променів. Це страховище знову кине в атмосферу величезні маси радіоактивного пилу — того стронцію 90, який роз'їв його, Хріса, кістки і ось уже багато років щодня пожирає людей в Японії. Крім того, в атмосфері з'явиться ще й небезпечний вуглець 14.

Є тільки одна можливість перешкодити реакції: вивести з дії мотори. Тоді важкий водень поступово нагріється, розшириться, розірве стальний кожух і витече з нього. А без важкого водню немає водневої бомби, в крайньому разі лишиться тільки невеличка плутонієва бомба запалу, в яку вмонтовано іскровий прилад для прийняття команди на вибух. До цієї маленької бомби він не добереться. Вона, якщо запал спрацює, теж викине в повітря радіоактивні промені, але тільки мізерну частину того, що могла б дати ця велетенська воднева бомба.

Браун підійшов ближче — він уже подолав страх і уважно оглянув пласку бомбу. Виблискуючи сріблом, метал, здавалося, всміхався до нього.

Хріс усе більше мерз. Очі його нишпорили по системі охолодних труб, а мозок працював цілком тверезо, роблячи підрахунки. Під тиском газів, що почнуть розширюватися, металевий кожух протягом п'ятдесяти-шістдесяти хвилин розпадеться. Отже, Брауну лишиться година для того, щоб вибратися з трюму, завести мотор на катері, дати повний газ і вийти з небезпечної зони. Запальна плутонієва бомба неодмінно зруйнує корабель. Але є й інша можливість. Осколки розірваного кожуха ще до вибуху зроблять діри у дні корабля. Тоді плутонієва бомба вибухне під водою, викликавши щось на зразок підводного землетрусу.

Коли Хріс добувся до моторів, його раптом сильно штовхнуло. Права стіна трюму наскочила на нього. Втративши опору під ногами, він, мов мішок вати, впав на труби охолодження і застогнав від болю. По «Урагану» вдарила височенна хвиля, піднята вибухом контрольної бомби, яка опустилася надто низько. Від повітряної хвилі корабель мало не зірвало з якорів. Тепер на судно з гуркотом навалилися морські хвилі. Вони підхопили його і шарпали з боку на бік. Качка була така сильна, що Хрісу довелося вхопитися за крижані прилади, інакше його, як м'ячик, кидало б по всьому трюму. Важко було дихати. Від холоду і качки Хрісу стало зовсім погано. Він закричав, почув, як його крик відбився луною на другому кінці трюму, і знепритомнів.

Брауна знову розбудили холод і біль. Здавалося, ніби його тіло прилипло до розпечених колосників. Поступово Хріс зрозумів, що його ліва рука примерзла до крижаного страховиська. Напруживши всі сили, Браун відірвав її од холодних труб, залишивши на них шматки своєї шкіри й м'яса. Переборюючи страшенний біль, Хріс, ледве дибаючи, почвалав до моторів. Удари хвиль, здається, вже послабшали.

Браун усе робив машинально. Якби він почав думати, то, певно, втік би з трюму. Вчений заспокоював себе тим, що виконує звичайне наукове завдання: йому доручено знешкодити бомбу. Адже в Брекдорпа нерідко виникали дуже дивні ідеї, які він доручав здійснити своїм працівникам. Браун бачив себе на трубі реактора, де боровся з шлангом, який ніяк не хотів пролізти в трубу. Ні, зараз він не на трубі, а в трюмі і копирсається пальцями в дротах системи запалу. Брекдорп міг би доручити цю справу здоровій людині. Як він, Хріс Браун, обідраними руками, пальцями, що ниють від нестерпного болю, витягне дріт з гнізда? Може, це зовсім не його руки…

Брауна трусило, як у лихоманці. Раптом у трюмі стало зовсім тихо і темно. Припинився шум моторів. Чому не чути мелодійних, ритмічних звуків руху поршнів у насосах, як і коли згасло світло? Браун широко розплющив очі, затамував подих і прислухався. Нічого не чути, трюм заповнила сіра темрява. Тиша і темрява почали гнітити Брауна, наче душили. Він сидів у череві корабля, який об'якорився десь між Аляскою і Антарктидою, біля найжахливішої з усіх будь-коли вигаданих людиною бомб.

У Мехіко-Занді на випадок аварії завжди було запасне автоматичне освітлення. Тоді, на трубі реактора, він хоч бачив сонце…

У темряві почулося легке шипіння, потім до нього приєдналися якесь дзижчання і скрегіт корабля, що гойдався на хвилях. Шипіння то припинялось, то знову виникало.

Браун повільно опустився навколішки, сперся ліктями на підлогу. Дзижчання, що скидалося на сичання отруйної змії, свердлило йому мозок. І чого він приїхав сюди? Нехай би все робилося так, як було намічено.

Він пригадав героїв з прочитаних книжок. Які ж то були сильні люди! Вони не стогнали й не скиглили! А він?

Хріс, напруживши сили, поповз далі і раптом побачив на підлозі перед собою тонесеньку смужку світла. Браун засміявся мов божевільний. Світло! Поряд був трап на палубу, по якому він зійшов униз. На протилежному боці сходів світить сонце, там блакитне небо, там тепло і там падає сніг Кальмана!

— Просто дивно, Хріс, що ти все витримуєш, — сказав він сам собі. — Твої скалічені кістки, певно, гумові. Мабуть, професор Едвард Теллер має рацію: радіоактивність створює нову людину — людину з гуми…

Браун знову засміявся. Потім почав важко підніматися вгору, сходинка за сходинкою, глибоко вдихаючи свіже повітря. Заражене воно радіоактивністю чи ні — байдуже. Це не мало тепер ніякого значення, йому треба зберегти лише стільки сил, щоб вдержати в руках кермо катера і дотягти до острова. Ще одна година, тільки одна-єдина година, і він зустрінеться з Барном і Біт. Ні, ні. Біт на острові нема. Хріс підвів голову над останньою сходинкою і виглянув на палубу, його очі побачили жахливу картину, але в нього вже не було сил реагувати на неї. Важкі морські хвилі не залишили на палубі жодного предмета цілим — усе було побите, поламане, вщент зруйноване.

Браун зробив останнє зусилля і видерся нагору. Було приємно відчути ласкаве тепло сонячних променів. Він ліг на палубу, глибоко дихаючи. Хвилі, певно, добре помили палубу, сполоснувши сніг Кальмана в море. Його пожеруть риби. На рибних базарах Японії знову продаватимуть радіоактивну рибу. В Індії знову падатиме радіоактивний дощ — корови жуватимуть радіоактивну траву, а діти питимуть радіоактивне молоко…

Хріс Браун проліз крізь навалені на палубі дошки й балки. Тепер він відчував себе значно дужчим: може, то сонце додало йому сили. Смерть лишилася позаду. Браун ішов назустріч життю. Як довго він ще протягне — не має значення. Поки що зараз він переміг!

Хріс почвалав уздовж поручнів до того місця, де висів трап. Глянув униз і спочатку не зрозумів», що сталося. Трап десь на половині висоти поламали і знесли хвилі. А де ж катер? Нема!

Браун повільно сів на палубу, його очі, немов у божевільного, блукали по морю. Солоні бризки били йому в обличчя. Обома руками він учепився в поручні і не відчував гострого болю в покалічених руках.

Його обсипало то жаром, то морозом. Тепер він не може покинути «Ураган». Порятунку нема. Браун упав непритомний.


* * *

Ще залишилося шістдесят хвилин. У ці шістдесят хвилин сталося багато подій!

Професор променевої медицини Джеймс Стефсон від імені американської організації Міжнародного товариства по мирному дослідженню звернувся до президента Сполучених Штатів з вимогою наслідувати приклад Радянського Союзу і припинити ядерні випробування.

У ці ж шістдесят хвилин 86 753 чоловіки і жінки одержали в Сполучених Штатах повідомлення, що наступного тижня їм не треба приходити на заводи і фабрики, бо для них більше не буде роботи.


Американський військовий літак В-47 з водневою бомбою на борту розпався на шматки і пробив поблизу якоїсь ферми в штаті Арізона таку яму в землі, що в ній могли б сховатися три вантажні автомашини. На щастя, бомба не вибухнула.


Лишилося п'ятдесят хвилин…

Френк Вільсон відійшов од товариства і, ставши біля поручнів, утупився вдалину, в море. Він вирішив не радитися з Еверетом. Під час війни йому частенько доводилося самостійно приймати рішення. Тепер він теж на війні, його перемоги чекають у Пентагоні, в Міамі, в Європі, у палаці Фонтенебло, де розмістився штаб НАТО. Він мусить будь-що виграти цю битву! Тільки переможцеві Еверет віддасть трон корпорації.


Ще сорок хвилин…

Гості, запрошені ПЕК на випробування, знову почали збиратися для спостережень у великий зал на «Ізабеллі».

Інженери перевірили телевізор. Техніки щось пошепки говорили в свої мікрофони.

Вільсон десять хвилин тому повідомив гостей ПЕК, що контрольна бомба порівняно з попередніми експериментами показала майже сімдесятипроцентну чистоту. Гості перезиралися між собою, кивали головами і мовчали.


Ще тридцять хвилин…

Над Тихим океаном яскраво сяяло сонце. Його світло, відбиваючись з екрана на стіні, осявало затемнений зал. Увагу всіх прикував невеличкий кораблик «Ураган» посередині екрана. Проте ніхто не помітив, як на його палубі, там, де висів трап, підвелася людина… А втім, по телевізору цього й не можна було побачити.

На нижньому краю екрана часом виникала смужка найближчого острова. Нікому з присутніх і на думку не спадало, що зараз на цьому острові Бари Кальман сидить у літаку «Альбатрос»-і порається біля рації.

Барн не був радистом. Він знав рацію не краще, ніж інші неспеціалісти. Однак крутив ручки, прислухався до гучномовця і натискував на клавіші. В ньому жила божевільна надія натрапити в ефірі на хвилю «Ізабелли» і поговорити з батьком. Проте радіоприймач мовчав. Здавалося, корабель більше не існує. І Хріс ще не повернувся.

Барн глянув на Стіпса і крикнув:

— Але ж вони не можуть висадити корабель у повітря!

Джон Стіпс, не кажучи ні слова, зійшов, з «Альбатроса».


Ще двадцять хвилин… _

Місце біля стенда з приладами у великому залі «Ізабелли» ще порожнє.

Френк Вільсон підвівся з крісла. Куди подівся Кальман? Директор ПЕК попрямував в каюту. Треба простежити, щоб Кальман в останню хвилину не перекреслив його планів. Він постукав у двері, але йому ніхто не відповів. Вільсон натиснув на ручку і ввійшов.

— Містер Кальман, час іти до пульта керування.

Учений сидів на ліжку. Він знизу дивився на Вільсона, як на незнайомого. «Вони прийшли по мене, — промайнуло в хворому мозку Кальмана. — Мене поведуть на електричне крісло. Мене засудили до смерті за вбивство рідного сина і тубільців, за викриття таємниць». Вільсон схопив ученого за плечі і почав трусити.

— Кальман, професоре, опам'ятайтеся!

Джек Кальман підвівся і повільно провів обома руками по обличчю, немовби стираючи всі жахливі запитання, що мучили його. Відтоді, як Кальман прочитав синового листа, він втратив здатність щось робити, нерухомо сидів у своїй каюті. Тепер він знав, що його підло обдурили, використавши віру. в американське століття, спонукали зробити злочин. А коли й цього було не досить, коли він почав, вагатися, йому дали аналізи, які сфальсифікував Ватфілд. Вони були так добре підроблені, що вчений повірив, ніби його теоретичні припущення правильні. А цифри в зеленій папці Вільсона теж сфальсифіковано. Горду віру в себе, в те, що він, Кальман, знає більше за Стефсона й Метіуса, зламано. За кілька хвилин роздумів ненависть Кальмана до Стефсона змінилася безсилим гнівом. Чому Стефсон йому нічого не сказав? А втім, хіба він повірив би Стефсону, хоч би той і сказав! Чому Барн завжди робив йому непевні натяки? Натяки? Хіба син не говорив йому відверто і чесно, що він робить?

Вільсон примружив очі. Він чекав, як поводитиметься Кальман.

Учений випростався і вигукнув:

— Я більше не беру участі в цій брехні!

Вільсон швидко причинив за собою двері каюти.

— Що ви маєте на увазі, Кальман? Ви хочете сказати, що ви нас обдурили, набрехали нам?

— Я вас? Ви мене обдурили. Ось, бачите! — Він узяв з ліжка лист Барна і підняв його вгору.

Вільсон простягнув руку до листа, але Кальман сховав його за спину.

— Схоже, що ви не сповна розуму, Кальман. Візьміть себе в руки! — Вільсон кинув погляд на годинник. — У нас лишилося тільки двадцять хвилин. Ходімо!

— Ніхто не може примусити мене зробити злочин, вбити свого сина і тубільців…

Директор ПЕК вражено подивився на нього.

— Он як, — вигукнув він. — Ви продали нам чисту бомбу, а тепер визнаєте, що матеріали, на підставі яких ви гарантували безпечність своїх об'єктів, сфальсифіковано. Ви, значить, підкупили Ватфілда, а аналізи Гаррімана, якого ви просили звільнити, виходить, були правильні? Гаразд, я вашу справу передаю прокуророві. Завтра всі узнають, що Кальман — каторжник!

Професор вирячив очі на Вільсона. Оце все вчинив він? І завтра піде на каторгу? Він, відомий у всьому світі професор Джек Кальман?

— Я не можу собі уявити, містер Кальман, що вам не потрібні ті п'ятдесят тисяч доларів, які виділено на премію за успішне проведення експерименту. Хіба ви не хотіли стати технічним керівником Мехіко-Занда? Хіба ви не вірите більше результатам своїх власних досліджень? Яке значення мають ті окремі вади в конструкції, що виявилися під час вибуху контрольної бомби? Ви ж зробили чисту бомбу, професоре. — Вільсон трохи помовчав і переконував професора далі: — Невже ви хочете кинути свою батьківщину напризволяще? Росіяни сьогодні припинили ядерні випробування, бо в них уже є чиста бомба.

Однією брехнею більше чи менше для Вільсона не мало значення. Він узяв ученого, який тепер майже не опирався, за плечі і вивів у коридор. Кальман ішов, мов сліпий, ззаду його підтримувала, а краще сказати, підштовхувала рука Вільсона.


Ще п'ятнадцять хвилин…

Стефсон сидів у службовій кімнаті Біт. Щоб відвернути свою увагу від подій на Ратакових островах, він примусив себе зайнятися, перевіркою якихось формул.

Кинувши погляд на годинник, професор сказав:

— Метіус більше не повернеться.

— Він зараз зайде, — відповіла Біт, що стояла біля вікна. Вона побачила, як у цю мить до будинку під'їхав електрокар і з нього вийшов Метіус.

— Ви можете зараз працювати? — ввійшовши, здивовано спитав колегу Метіус.

— Звичайно. Коли оце закінчиться, — показав Стефсон на телевізор, — нам треба буде знову взятися за дослідження, зонову творити. А як посувається ваша робота над холодним реактором?

Метіус, трохи повагавшись, вийняв з кишені складений учетверо, зім'ятий аркуш паперу з якоюсь схемою і розгорнув його на маленькому столику. Він знову був діловою людиною, вченим.

— Це, звичайно, тільки перший начерк, Стефсон. В остаточній схемі буде враховано силу дії транзисторів. Нещодавно я розпочав кілька серій експериментів у двох корпусах, щоб знайти найдійовіші напівпровідники, здатні перетворити окремі види променів у енергію. Я замовив підприємствам фірми нові високоякісні напівпровідники. Брекдорп спершу був проти цього. Тоді мені довелося нагадати йому, що всі запаси тритію витрачаються на досліди Кальмана, і я, таким чином, змушений припинити експерименти.

На екрані телевізора знову з'явилося зображення Тихого океану.

— Події розвиваються далі, — промовив Метіус, безпорадно показуючи на телевізор. Його жест свідчив про безсилля однієї людини в боротьбі проти могутніх еверетів, вільсонів, брекдорпів. — Сфальсифіковані результати дії контрольної бомби уже, мабуть, розіслано по всіх інстанціях. Тепер ця облудна брехня викличе велику сенсацію.


Ще десять хвилин…

Коли Хріс Браун отямився, він лежав на нижній сходинці трапа, що вів на середню палубу. Як він там опинився, Хріс не знав. Море заспокоїлося. Сонячне світло приємно зогрівало його тіло. Браун здивовано оглянувся довкола. Адже тільки-но в нього була Ліліан Бредлі, вона тримала на руках чудового веселого малюка. Дитина її зовсім не потвора.

Потім прийшла Біт Стефсон, взяла його за руку, і вони пішли разом до річки. Чому ж він лежить серед руїн на палубі «Урагана»?

Нарешті, він збагнув, що то все було марення. А оце, що він бачить зараз, дійсність! Небо, ясне, голубе. Яскраво світить жовтувате сонце. І море, зеленувато-блакитне, повільно котить із безкраїх просторів важкі хвилі. Жорстокий біль у кістках теж дійсність так само, як і рани на руках та пухирі від опіків.

Хріс Браун подивився перед себе. Під ним, унизу, в трюмі, стоїть воднева бомба. В ній під впливом підвищеної температури дедалі більше розширюються тритій і дейтерій, тиснучи на півкулі кожуха. Браун глянув на годинник: іде чи зупинився? Залишилося ще, мабуть, хвилин десять. Більше в нього часу немає. На що немає часу?

Хріс знову глянув на море. Там десь, далеко за обрієм, лежить острів, і на ньому сидить Барн. Але ж там іще щось було? Ах, то пороги річки Сан-Жаклін. І ще десь є Стефсон і Біт. Дівчина, якій він ніколи не наважився сказати, що кохає її. А тепер її кохає Барн, і вона любить Барна, а Барн сидить на острові. І Стіпс з білим літаком «Альбатрос». І ще там є пальми, хатини і тубільці, жінки й діти, обличчя яких спотворені жахом. А чому там нема чоловіків, крім зовсім старих? Коричневі обличчя, чорні очі, голі тіла, Барн, Стіпс, «Альбатрос» — усі вони загинуть разом з ним, згорять, як він згорів тоді на реакторі. Ті п'ятнадцять мільйонів тонн збаламутять увесь океан, і людей змиє з острова… Ні!

Перед очима Брауна м'яко коливався, безмежний простір. Тихого океану. Ніде не видно острова, ні пальми, ні хижі, жодного людського обличчя… Куди не глянеш, скрізь сама тільки вода. Вода, вода і воднева бомба…

Хріс потер руками обличчя. А чому стальний кожух бомби досі не розірвало тиском газів? Невже тритій і дейтерій нагріваються так повільно? Може, він допустив помилку, як Кальман? Ні, професора обдурили, через те він мовчки підкорявся.

Страх примусив Хріса звестися на ноги. При цьому його тіло затремтіло від неймовірного болю. Невже він усе-таки помилився? Ні! Він завжди працював з високою науковою точністю. Стефсон його не раз хвалив за це. Він не міг помилитися!

Хріс зашкандибав уздовж стіни до спуску і, намацуючи ногами сходинку за сходинкою, спустився в темряву.

У ці хвилини він думав про все, тільки не про те, що колись біля корабля стояв катер. Якби він підкорився тій думці, то викинувся б за борт.

У темному трюмі все ще було чути тихе шипіння.

Холод безжально пік беззахисне тіло Хріса.

Звідки це шипіння? То, певно, шипить газ, що витікає.

Браун випростався і махнув рукою, наче відганяючи свою тінь, що стояла поруч і застережливо дивилася на нього. «Що вже тепер важить моє життя? — подумав Хріс. — Нічого. Десь там є Біт і Барн. Не можна допустити, щоб Біт марно чекала Барна, щоб Ліліан Бредлі… Ні, для вродливої Ліліан уже пізно щось робити. Але треба зробити, щоб інші чоловіки, жінки й діти, живі і ще не народжені, не могли заразитися. Треба звільнити людство від жахливих мук. Я перешкоджу вибуху цієї водневої бомби. А про інші подбаєш уже ти, Барн».

Браун болісно напружував мозок. Щось треба зробити, щоб прискорити нагрівання газів. «Може, запалити бензин? Правильно, тут є бензин для моторів. Але де стоять баки з бензином? Ліворуч чи праворуч?»

Раптом у темряві щось тріснуло. Браун скам'янів.

Велетень порвав свої кайдани! Почувся ще тріск, і стальний кожух з громовим гуркотом розірвало на шматки.

Хріс Браун голосно тріумфуюче закричав. Він виграв! Люди можуть жити! І Біт, і Барн!


Ще п'ять хвилин…

У великому залі на «Ізабеллі» всі замовкли. Брекдорп витер піт з лоба. Він вийняв з кишені ампулу, відламав кінчик і крадькома квапливо вилив ароматичну рідину в рот. Хоч би серце витримало. Пережити б ще сьогоднішній день.

А де поділися Вільсон і Кальман? А що як Вільсон не прийде? Невже натиснути кнопку доведеться йому? Йому?..

Ще три хвилини…

Увійшли Вільсон і Кальман. Усі присутні зітхнули з полегшенням. Вільсон, посміхаючись, підвів Кальмана до пульта керування. Коли професор сів, Вільсон став за його спиною.


Ще дві хвилини…

«Ще сто двадцять секунд, — думав Френк Вільсон… — Ах якби ж то вони скоріше пролетіли. Якби вже Кальман натиснув кнопку». Тоді можна було б протиставити росіянам свій тріумф і сказати світові: «Ми маємо чисту бомбу». Нехай тільки Кальман, Стефсон і Метіус не підтвердять того, що він звідси, з корабля, викрикне на весь світ!

За чверть години він покаже гостям, що зібралися на «Ізабеллі», перші аналізи великого експерименту. Від двадцяти до двадцяти п'яти процентів радіоактивності. Хто ще може повторити такий дослід! Остаточні результати експерименту буде опрацьовано в Мехіко-Занді.

Післязавтра, на святкуванні сторіччя ПЕК, він сповістить Джеймса Еверета про монополію на чисту бомбу. І містер Джеймс Еверет, ця мумія, передасть, йому, Френку Вільсону, своє місце, своє крісло президента Першої електричної корпорації.


Ще одна хвилина…

Кальман заплющив очі. І чому тільки не розірветься його серце і не звільнить його від цього страшенного тягаря? В Рівертауні Барна чекає мати. А він його зараз отруїть, уразить променями, уб'є, рідного сина вб'є.


Ще тридцять секунд…

Перед очима Брекдорпа серед океану розкрився велетенський кратер, височенна піниста хвиля підскочила до неба і з громовим гуркотом упала назад. Вона з ревінням наблизилася до «Ізабелли», підхопила корабель і з силою жбурнула у киплячий вир…

Ще десять секунд.

Три секунди.

Дві.

Одна.

Нуль.

Джек Кальман не натиснув кнопку. Він повернув голову до Вільсона, підвівся і сказав:

— Я не злочинець, Вільсон.

Але той схопив його за комір, силою знову посадив у крісло і щось просичав. Кальман затиснув руки між колінами, і Вільсон не міг витягти їх.

А час не стояв…

Тоді Вільсон правою рукою знайшов червону кнопку, — ліва лежала на потилиці Кальмана, — і натиснув її.

В тому місці, де стояв «Ураган», на екрані спалахнуло біле полум'я.

З глибини моря злетіла невелика вогненна куля. Вона почала розширюватися, дедалі набираючи круглішої форми і змінюючи біло-блакитний колір на червоний. Над Тихим океаном попливла розпечена хмара, мінячись всіма барвами райдуги. Потім піднявся і розрісся гриб, його полум'я стало сіро-попелястим.

За кілька хвилин це все. розвіється, швидше, як після вибуху контрольної бомби. Це був зовсім невеличкий вибух, набагато менший, ніж передбачалося.


Барн Кальман і Джон Стіпс стояли на острові і дивилися на воду.

— Йому вдалося здійснити свій намір, — промовив Барн. — Те, що там злетіло у повітря, тільки плутонієва запалювальна бомба. Вона невелика, навіть менша за контрольну. Хріс пожертвував заради нас своїм життям.


Вільсон повернувся, його крива тінь впала на телевізійне зображення моря.

Якийсь різкий голос вигукнув:

— Сталося чудо, бомба не вибухнула!

Цей голос пролунав як сміх божевільного. Вільсон хотів заткнути Кальману рота. Але той, пручаючись, вигукував:

— Чудо! Чудо!..

Вільсон обернувся і зробив знак рукою. Підбігли два охоронники і витягли Кальмана із залу.

Брекдорп підійшов до Вільсона, який втупив очі в екран.

— Кожух з тритію й дейтерію не спалахнув, — сказав він.

— Це я теж зрозумів, — прошепотів Вільсон.

Він бачив, як його гості мовчки виходили із залу. Підготовлені договори не буде підписано. Перемогла Москва! Ні, про цю невдачу громадськість не повинна знати. Нічого, нічогісінько не можна повідомляти!

Хтось від нервового збудження цокотів зубами. Вільсон зрозумів, що то він сам цокотить. В нього боліли вилиці, а підборіддя так тремтіло, що мало не вискакувало з суглобів. Поступово Вільсон оволодів собою.

— Подбайте, щоб привезли всі буї, а також прилади з островів і щоб ніхто не підходив до них. Молодому Кальману накажіть повернутися до свого батька: «Ізабелла» має негайно піти звідси. Ага, мало не забув, цих чорношкірих висадіть у човни. Катер, який поїде забирати Кальмана, може відбуксирувати їх на острів.

— Вибух був слабший за вибух контрольної бомби, — знову почав своєї Брекдорп,

— Ну й що з того? — гримнув на нього Вільсон. — Ви вже наклали в штани від страху. А про долари, — вказав він через плече на екран, — які ми марно викинули в повітря, не думаєте? Таку штуку ви могли запалити в своєму садку в Рівертауні як вечірній фейєрверк. — Директор ПЕК повернувся і пішов до виходу. — Я зараз же вилітаю звідси. Треба про все поінформувати Еверета. Уявляю, яке в нього буде пісне обличчя. Думаю, Брекдорп, вам слід підшукати інше місце. Бажаю щастя.

Він, широко ступаючи, вийшов із залу.

Перше, що зрозумів Брекдорп, це те, що свого кабінету в Мехіко-Занді з температурою повітря в двадцять один з половиною градуса він більше не побачить.


* * *

Повідомлення, що Радянський Союз припинив ядерні випробування, викликало у людей всіх країн великі надії. Весь світ з нетерпінням чекав повідомлення з Вашінгтона, що американський уряд наслідує приклад Радянського Союзу. Але Вашінгтон мовчав.

Високо в небі сяяло у всій своїй чудовій красі сонце, заливаючи океан пекучим золотим промінням.

У пункті нуль, де нещодавно стояв «Ураган», ранковий вітерець кружляв легенькі брижі. На дні моря якорі дедалі більше вгрузали в пісок — все, що лишилося від корабля місткістю в три тисячі тонн. Спека від вибуху запалювальної плутонієвої бомби розплавила сталь і всі інші метали, а дерево спопелила за кілька секунд. Тільки дим плив над ідилічно красивими, мирними, чарівними південними островами, які знову побачили поблизу себе руйнівне атомне сонце.


Повертаючись у Нью-Йорк, Френк Вільсон послав з борту літака радіограму Еверету: «Х-10 потонула. Вільсон».

Президент ПЕК вирішив не чекати свого найближчого співробітника, який прагнув стати його наступником: в нього не було для цього часу. Наступник! Еверет криво посміхнувся. Разом із своїм радником з ядерної фізики він спостерігав у Міамі вибух по телевізору і бачив, що з другої, основної бомби, нічого не вийшло. Це його приголомшило.

Коли надійшла радіограма од Вільсона, Еверет, не читаючи, кинув її у корзинку. Він звелів Стефсону і Метіусу негайно прилетіти в Міамі.


Джеймс Еверет одразу ж прийняв обох учених Мехіко-Занда.

— Я з радістю вітаю вас, містер Стефсон і містер Метіус, промовив президент ПЕК і показав їм на крісла. Сподіваюсь, ви завтра візьмете участь у нашому прийомі?

Стефсон і Метіус переглянулися: тепер вони мають прикрасити святкування сторічного ювілею ПЕК. Ще вчора ця честь припала б Джеку Кальману. Зважаючи на ситуацію, вони, Стефсон і Метіус, без сумніву, можуть поставити певні вимоги щодо своєї майбутньої роботи.

— Сер, ми вдячні вам за честь, — сказав Стефсон. — На жаль, ми не зможемо взяти участі в святі. Події останніх днів примушують нас відмовитися од зобов'язань, записаних у наших договорах з корпорацією.

Еверет одразу ж збагнув: обидва дослідники загрожують відставкою, щоб поставити свої вимоги.

— Як хочете, містер Стефсон, — удавано байдуже кинув президент. — А ви, містер Метіус, теж дотримуєтеся такої думки?

— Так, — хрипко відповів професор.

— Вчора у нас була з вами малоприємна розмова, — наче між іншим зауважив Еверет. — Пригадую. Ви, мабуть, знаєте, які наслідки може мати ваше звільнення з роботи в атомному місті?

— Умови договорів нам відомі, — відповів, злегка вклонившись, Стефсон. — Ці умови передбачають обмеження нашої особистої свободи.

— Таке обмеження випливає з важливості досліджень, що ведуться в Мехіко-Занді. Так скрізь.

— Ми знаємо, які умови було створено для науковців у Лос-Аламасі наприкінці війни — зауважив Стефсон.

— Відтоді минуло багато років. Тепер війни нема, навпаки… — сказав Метіус.

Еверет спершу глянув на вчених зневажливо, потім надав своєму погляду привітності і відповів тоном, яким дорослі розмовляють з дітлахами.

— Дати точне визначення нинішньої політичної ситуації нелегко, містер Метіус.

— Пробачте, сер, — з усмішкою промовив Стефсон. — Це дуже просто. Після заяви Москви цілком ясно, що треба робити: проводити мирні дослідження на міжнародній основі.

— Бо лише за таких умов можливий справжній розвиток науки, — швидко додав Метіус.

— Чи не хочете ви цим сказати, що у вас не було умов для проведення точних наукових досліджень?

Вчені не відповіли.

— Ситуація така, експеримент з ядерною зброєю… — знову почав Стефсон..

— Провалився, — перервав його Еверет і безнадійно махнув рукою. — Причин невдачі я ще не знаю.

— Причини? — запитав Метіус. — Експеримент Кальмана з самого початку був приречений на невдачу, і насамперед з наукового погляду. — Професор хотів детально роз'яснити свою думку, але його, перервав Стефсон.

— І все-таки випробування провели. Це означає, сер, що особи, які відповідали за експеримент, використали для досягнення злочинної мети політичні погляди Кальмана, а також його надмірне самолюбство. — Стефсон вирішив позбавити Еверета, дуже хитрого полеміста, будь-якої можливості викрутитися.

— Ви, мабуть, не зовсім ясно уявляєте собі мотиви керівних службовців ПЕК, — сухо промовив Еверет, примруживши очі. А втім, чого це він захищається? Хіба президент уже не господар у корпорації? Лише він може ставити вимоги й умови. — Ви говорили про точні наукові дослідження. Ми витратили на них багато грошей, а. на дальші експерименти доведеться витратити ще більше. — Еверет зовсім не зважав на бажання Стефсона і Метіуса подати у відставку. Це питання вирішує президент, а не вчені! Він викликав їх для того, щоб дати-вказівки на майбутнє. — Ви ж хочете довести свої роботи до успішного завершення?..

— Ідеться про зовсім нові дослідження, сер, — підтвердив Метіус.

— От бачите, тим краще. Проте долари залишаються доларами. Ви, мабуть, читали опубліковане нещодавно повідомлення про те, що в світі вже близько десяти тисяч атомних бомб різних видів і калібрів. Слід констатувати, що половина цих бомб лежить у-наших арсеналах. Всі вони виготовлені з плутонію Мехіко-Занда. Виручені за плутоній гроші, — підвищив Еверет голос, — давали вам, містер Стефсон, можливість вести дослідження, а вам, містер Метіус, будувати реактори. — Президент посміхнувся і зробив жест рукою, який, мабуть, означав: «Ану, спробуйте тільки зняти бучу!»

Метіус збентежено глянув на Стефсона: може, він занадто поквапився із своїми обвинуваченнями? Але Стефсон дуже спокійно промовив:

— В ніч на 28 січня між Вільсоном і Брекдорпом відбулася в Мехіко-Занді розмова. Обидва директори виявили цілковиту єдність думок щодо методів, якими вони вирішили спонукати містера Кальмана назвати звичайну водневу бомбу радіоактивно чистою. — Стефсон замовк і трохи почекав.

Еверет сидів у глибокому кріслі за письмовим столом і скреготав зубами.

— Плівка з записом тієї розмови, — знову заговорив Стефсон, — у нас. В нашому розпорядженні є також показання одного співробітника таємної служби безпеки Шпрінгера про те, що аналізи, які готував для Кальмана науковець Ватфілд. за дорученням Шпрінгера і Брекдорпа сфальсифіковано. За допомогою цього обману були усунені сумніви в успіху випробування, які виникли в Кальмана. На нашу думку, сер, ці дії керівника Мехіко-Занда можуть зацікавити генерального прокурора.

Еверет нервово вертів у руках позолочене автоперо. Які ж вони йолопи, цей Вільсон і Брекдорп! А Шпрінгер? Чому він не платить своїм людям стільки, щоб противники не могли їх підкупити? Ці двоє, що сидять перед ним, дуже небезпечні. Вони занадто багато знають, знають більше, ніж кажуть. Еверет стиснув кулаки. І він не може затулити їм рота. Час, коли це можна було зробити, минув. Судовий процес проти вчених підняв би на ноги весь світ. Крім того, вони йому ще потрібні.

Дідуган скривився так, наче проковтнув гірку пілюлю.

— Облишмо минуле, — сказав він. — Поговорімо краще про наші майбутні роботи.

Від стриманості Метіуса не лишилося й сліду. Коли мова заходила про майбутні роботи, абстрактні розмови втрачали для нього будь-який інтерес.

— Наші дослідження, сер, спрямовані на докорінне поліпшення нинішнього недосконалого використання ядерної енергії. Ми багато думаємо над створенням невеликих силових реакторів, які вже тепер використовуються для двигунів на деяких суднах. Проблема полягає в тому, щоб підвищити коефіцієнт корисної дії з двадцяти процентів принаймні до шістдесяти. При цьому треба вдесятеро зменшити вагу установок. Ці дослідження безпосередньо пов'язані з новітніми науковими досягненнями в техніці напівпровідників. Якщо вони матимуть успіх, то нинішні двигуни на різних транспортних машинах будуть замінені транзисторними атомними батареями.

В кабінеті почулося деренчання зумера. Еверет натиснув на клавішу, його секретар повідомив, що з президентом хоче поговорити містер Бен Вайт. Пергаментне обличчя Еверета на кілька секунд пожвавішало. Президент роздумував, чи можна вести розмову з керівником найвпливовішого в США інформаційного агентства в присутності двох учених. Але ці двоє і так усе знають.

— Будь ласка! — відповів він.

— Дякую, сер, за надану мені можливість поговорити з вами, — голос містера Бена Байта звучав по-діловому. — Я щойно одержав від свого представника з Гонолулу повідомлення про ядерні випробування, проведені ПЕК позавчора в районі Ратакових островів. Ідеться, сповіщає мій представник, про розповідь очевидців, якогось Барна Кальмана, фізика-атомника з Мехіко-Занда, і Джона Стіпса, знайомого мені журналіста, що цілком заслуговує на довір'я. Обидва пред'являють покази приладів і кіноплівку, які свідчать про хід випробувань, зокрема про ступінь радіації. Ви слухаєте, сер?

— Так, сер, слухаю. — Еверет сидів, заплющивши очі. Стефсон і Метіус знову переглянулися.

— Нас повідомили, — знову заговорив Бен Вайт, — що було здійснено вибух контрольної бомби малого калібру, після чого проведено невдале випробування об'єкту, виготовленого одним з ваших фізиків-атомників. Ви слухаєте, сер? — Еверет тільки щось пробурмотів у апарат. — Барн Кальман розповідає, що мала вибухнути надпотужна воднева бомба, проте насправді вибухнула тільки плутонієва бомба запалювання, бо один з ваших колишніх службовців, якийсь Хріс Браун, знешкодив бомбу і сам загинув. Це підтверджують обидва: Кальман і Стіпс.

Стефсон заплющив очі. Так ось чому бомба не вибухнула! Хріс Браун пожертвував заради цього життям.

— Сер! — Еверет випростався в кріслі, на його старечому обличчі жили тільки очі. — Я уповноважую вас повідомити: що ПЕК зацікавлена тільки в мирному використанні ядерної енергії. Думаю, таке повідомлення зараз найважливіше. — В цю мить у нього промайнула думка: «Транзисторні атомні батареї для великих транспортних машин — для кораблів, літаків, автомобілів, це значить для військових кораблів, бомбардувальників, танків…»

Бен Вайт подякував президенту.

Еверет нахилився до розмовного апарата і сказав:

— Це я маю вам дякувати за те, що ви особисто звернулися до мене. Вас, можливо, ще цікавить, що я оце зараз обговорював з обома керівними ученими Мехіко-Занда професорами І. Ф. Стефсоном і Мерланом Метіусом? Йдеться про нові можливості мирного використання ядерної енергії.

— Дуже цікаво, сер. Я передам пресі відповідне повідомлення.

В апараті щось клацнуло, розмова закінчилася. Сьогодні ввечері інформаційне агентство Байта передасть усім газетам повідомлення: «ПЕК почне друге століття свого існування епохальним досягненням в галузі мирного дослідження ядерної енергії…» В повідомленні не буде жодного слова про випробування в районі Ратакових островів.

— Містер Стефсон, містер Метіус! — Еверет підвівся з крісла. — Дякую вам. Давайте поговоримо про вашу дальшу роботу в Мехіко-Занді. — Він вказав на невеликий стіл у другому кінці кабінету. — Перейдімо туди, там трохи зручніше.

Що це означало? Він визнав свою поразку чи обдумував, як її перетворити на перемогу?


* * *

На сторічний ювілей ПЕК до Міамі з'їхалися гості з усього світу. Президент Джеймс Еверет виголосив святкову промову в підкреслено стриманому тоні. Організацію свята було покладено на начальника секретаріату Вільямса. Ні Френка Вільсона, якого вважали наступником президента ПЕК, ні Атомного слона на святі не було. Нікого не видно було і з учених-атомників Мехіко-Занда. З усім цим не в'язалися слова Еверета про те, що нове століття принесе ПЕК великі успіхи в галузі використання ядерної енергії. Конкретніше президент нічого не сказав, пославшись на те, що говорити ще рано.

— Уже самі прізвища І. Ф. Стефсона і Мерлана Метіуса, — сказав президент, — гарантують успіх досліджень, наслідки яких не поступляться перед досягненням ні дружньої англійської нації, ні інших народів.

Стефсон і Метіус одразу ж після розмови з Еверетом вилетіли з Міамі в Нью-Йорк, де зустрілися з Джеймсом Стефсоном і Бердом Магоном. Наступного дня до Нью-Йорка прилетіла також Біт Стефсон. Від неї вчені дізналися, що Еверет прийняв пропозицію Стефсона і Метіуса і призначив Варна Кальмана начальником другого відділення. Отже, Барн став наступником свого батька. Спочатку президент не хотів цього робити, але Стефсон не поступився, і Еверет мусив погодитись. Правда, найважливіша посада в атомному місті ще не зайнята, бо досі ще немає домовленості з комісією з атомної енергії про те, хто заступить Брекдорпа. Але це не так важливо. Адже керівництво науковою роботою зосереджено в руках трьох людей, які вважають себе досить сильними, щоб не допустити ніякого відхилення од поставленої мети — провадити справді мирні ядерні дослідження. Нову програму робіт міста мали затвердити одразу ж після святкування сторіччя ПЕК. Скласти цю програму було доручено Стефсону. Для її розгляду і затвердження Еверет обіцяв особисто приїхати в Мехіко-Занд.


Через три дні в Нью-Йорку сів «Альбатрос», у якому прилетіли Барн Кальман і Джон Стіпс. Зустрічати їх на льотне поле прийшла Біт Стефсон.

Побачивши обох приятелів, Біт на хвилинку затрималася, щоб вгамувати хвилювання, але так і не змогла цього зробити — побігла і кинулась в обійми Барну.

Джон Стіпс відкашлявся, тицьнув Варна, в плече і спитав:

— Ти мене познайомиш?

— Пробач, звичайно познайомлю, — відповів Барн і випустив Біт. — Це Джон Стіпс. А це Біт Стефсон.

Усі троє повільно пройшли до машини Біт. Джон хотів попрощатися, але дівчина його затримала.

— Ви поїдете з нами, Стіпс. Нас чекає дід, а також тато і Метіус. Обидва професори, — звернулася вона знову до Барна, — хочуть привітати нового начальника відділення.

— Ти хочеш сказати, що мене?.. — зупинившись, спитав Барн.

— Саме так. — Біт побачила, як його очі засяяли і одразу ж знову потьмарилися.

У машині дівчина спитала:

— А як почуває себе твій батько, Барн?

— Я весь час думаю про нього. Він мріяв побачити мене начальником відділення. Це була небезпечна мрія — Барн провів рукою по очах і додав — Сподіваюся, він почуває себе добре, принаймні краще, ніж у день вибуху. Він вилетів на спеціальній машині з борту «Ізабелли» в Гонолулу. В нього нервове потрясіння. Ми боялися, що буде гірше.

Друзі поїхали на квартиру Джеймса Стефсона. Старий професор і Берд Магон зустріли їх в під'їзді будинку. І. Ф. Стефсон і Метіус чекали гостей в кабінеті.

Прибульців сердечно привітали. І. Ф. Стефсон обняв Барна, поплескав його по плечу і по-батьківськи сказав:

— Сину мій.

Кілька хвилин усі постояли мовчки, вшановуючи пам'ять Хріса Брауна.

— Я хочу запропонувати, — сказав І. Ф. Стефсон Метіусу, — назвати новий реактор, перший реактор в Мехіко-Занді, який даватиме ядерну енергію лише для мирних потреб, ім'ям Хріса Брауна. Ви з цим згодні?

Мерлан Метіус нахилив голову і відповів:

— Він надто рано пішов від нас, І. Ф., щоб з його ім'ям можна було пов'язати науковий подвиг. І все ж його прізвище займе належне місце серед імен героїв атомної ери.

Потім Барн і Стіпс розповіли про останні години свого перебування на острові.

В уяві присутніх знову ожили всі події.

— Цю спробу обдурити людство, хоч вона й провалилася завдяки самовідданості Хріса Брауна, так не можна подарувати, — сказав Джеймс Стефсон. — Ми подамо до верховного федерального суду скаргу на комісію з атомної енергії і вимагатимемо, щоб суд ухвалив рішення припинити ядерні випробування.

Барн Кальман хитнув головою, наче був не згоден з таким рішенням.

— А ви дотримуєтеся іншої думки, друже? — запитав Джеймс Стефсон, помітивши цей жест.

— Так, — відповів Барн. Ця коротка відповідь прозвучала майже неввічливо. — Я вам вдячний, містер Стефсон, — звернувся Барн до батька Біт, — що ви виявляєте мені таке довір'я і даєте можливість заступити мого батька, хоч мені було б нелегко своєю роботою виправити наукові і політичні помилки батька. Але в мене інша мета, і я не боюся, що не зможу виправдати вашого довір'я. Ви і професор Метіус поставили перед собою високе наукове завдання. Ви хочете відкрити нову ядерну енергію, яка служитиме тільки миру. Дуже добре і те, — звернувся Барн до Джеймса Стефсона, — що ви хочете подати скаргу до федерального суду. Треба спробувати всі шляхи і засоби. Скарга до суду буде протестом, про який знатиме весь світ. Але чи пощастить вам досягти, більшого, професоре, чогось реального?

— Я теж боюся, що ми не доб'ємося значного успіху, — погодився з ним Берд Магон. — Але ми повинні використати ці й інші засоби, щоб проторувати шлях, яким дійдемо до мети. Треба підняти людей у Сполучених Штатах.

— А ви що думаєте робити? — спитав І. Ф. Стефсон.

— Невже ви хочете відмовитися од дослідної роботи, Кальман? — не стримався від докору професор Метіус. — Адже наукова робота…

— Наукова робота! — перервав його Барн. — Я знаю, професоре, що, крім дослідної роботи, для вас більше нічого не існує. Ви і професор Стефсон сподіваєтеся, що новий реактор, який буде названо ім'ям Хріса Брауна, служитиме миру. Боюся, що до цього ще далеко. Надто багато довелося мені бачити, що робиться за лаштунками.

Барн підвівся з крісла і нервово заходив по кімнаті. Потім зупинився біля заваленого книгами й рукописами письмового стола.

— На острові, перед вибухом контрольної бомби, я сказав Джону: поки не буде припинено ці прокляті випробування, я не переступлю порога лабораторії. В мене було досить часу обміркувати рішення. Я працюватиму разом з Бердом Магоном. Наукові дослідження в Мехіко-Занді та й в інших місцях тим скоріше досягнуть тієї мети, про яку думаєте ви і всі ми, чим більше людей боротимуться проти атомної зброї, виступатимуть за мир і мирне співробітництво.

Барн замовк і замислився. Інші теж мовчали. Крізь відчинене вікно долинав вуличний гомін.

— Ми мусимо застерегти людей, — знову заговорив Барн, — розповісти американцям про жахливі наслідки, які чекають на них, вказати їм інший шлях. На перший погляд, влада Еверета могутня і непорушна, насправді вона вже хитається. Але звалити велетня, навіть тоді, коли він не твердо стоїть, нелегко. Ми це зробимо, Берд, нам допоможуть багато людей, які підтримають справжню науку і не потерплять, щоб її досягнення використовувалися для злочинів.

Барн відійшов од стола і став біля Берда. Біт Стефсон глянула на нього і поклала свою руку йому на лікоть. Стефсони мовчали. Метіус міцно стулив губи і кілька разів схвально кивнув головою.





Загрузка...