Світлана Поваляєва БАРДО online

Частина перша

Ти хочеш поговорити про це?

Звідтоді як бабусю вбила блискавиця, час для нього пішов на два русла — як рогатка ріки, в дельті якої він поселився, біля самого річища. Час приніс із собою слова, наче повінь — тріски, гнилі квіти і дохлу рибу. Від цього нудило до памороків, а шкіра свербіла од кропивниці. «Це страх», — сказали йому слова. «Страх?» — подумав він. Його стали навідувати думки-порівняння і думки-метафори. Найпершою була така: річка розвела ноги, щоб його народити, а він так і лишився біля самого лона. Другою думкою було те, що хмари до чогось подібні — кожну з них можна порівняти з твариною або рослиною. Після цього, наче в голові йому прорвало греблю, думки ринули таким потоком, що всі його сили тепер йшли на те, аби триматися річкового лона, хапатися за кущі, стискати щосили в обіймах шкарубкий стовбур і вузлуваті корені старезної дикої груші — не дозволяти вирові віднести себе у невідоме.

Бабуся споконвіку жила в груші. Вона завжди сиділа у розвилці стовбура, на грубій зморщеній гілляці, вмостившись темнавою плямкою тіні поміж галуззям і листям, наче всохлий зчорнілий плід. Її шкіра була такою ж, як і деревна кора, її шкіра була корою, а деревна кора — її шкірою, старушенція і старезна груша жили в одній шкурі. Бабусині очі нагадували дикий мед у стільниках, захованих у струхлявілому дуплі, куди на мить застрибнув промінець серпневого сонця. Її погляд, наче тьмяна яшма завмерлого лісового озера, був тільки ворушінням темряви у шпарі прихилених дверей. У цій темряві крізь отвір для ключа зблискував язичок свічки або жарини у вічках старожитньої чавунної праски. Лише за випадковим полиском очних білків можна було вирізнити у грушевій кроні темну бабусину фігурку в коричневій сукні. Бабусині зіниці скидалися на скалки шкла від пивних пляшок, що осіли під вагою благань про порятунок на дні річки. Бабуся усміхалася запалими губами й мугикала нескінченну мелодію. Це його тримало у блаженній прострації, коли картинки багатьох снів плівками накладаються одна на одну. Він дрімав і дивився на листяних брижах свої діафільми. Йому снилося, що він — велетенське череп’яне горня, завбільшки з гору, і його стіни штурмують озброєні лицарі з комашиними головами. Переважно то були гіпертрофовані голови ос і мух. Він бачив умерзлі в кригу брунатні водорості, що вібрували од безвиході й відчаю. Жах цих істот неможливо було осягнути. Червоні цятки метушилися, пульсували, ділилися навпіл, поглинали одна одну, зливалися в колонії… Все це не мало ніякого сенсу і не цікавило його — він просто спостерігав, заколисаний бабусиним мугиканням, ніби крізь нього поволі проростало молоде грушеве пагіння. А тоді в грушу вдарила блискавиця. Він дивився на охоплене полум’ям старе дерево і більше не чув крізь гудіння вогню бабусиного голосу. Йому здалося, що він осягнув жах гігантських закрижанілих водоростей. Потім його огорнув густий чорний дим. І це тривало вічно. Тоді вічність чорного диму спливла і настала вічність сірого туману. А тоді він прокинувся біля обгорілої груші й побачив час, котрий плинув на два русла — як рогатка ріки, в дельті якої він поселився біля самого річища. У часі пливли слова, наче тріски, гнилі квіти і дохла риба у повінь. А в небі пливли хмари, і кожна хмарина була на щось схожа. Він ухопився за грушу і чекав, що та обійме його навзаєм бабусиними зморшкуватими і покарлюченими руками. Але цього не сталося, а потік лише дужчав. Рівень слів піднімався так стрімко, що доводилося пнутися вгору, аби не захлинутися. Гуркіт заповнював його по вінця, й врешті він здався — перестав боротися і загубив і стовбур груші, і дно, з якого той стримів. Час підхопив його і поволік геть, наче лосося, обліпленого словами. А тоді його вижбурило на плесо. В горлянці застряг здоровенний, слизький від мулу кругляк. Він ковтнув його і сказав: «Я».


Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає — як мінімум тиждень. На дворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Шепіт снігу в розмитому світлі, шурхіт людських тіней по хідниках, шерех автомобільних шин у рідкому бруді нагадують про колонії червоних цяток, поглинутих своїми на позір примітивними процесами виживання. Він стоїть на балконі й дивиться на нічну заморошену мжичкою вуличку, окреслену плямами рівновіддалених ліхтарів, — це останнє, що він утримує на сітківці перед виходом з приміщення. Ліхтарі ведуть його манівцями, наче болотяні вогники, блимають і гаснуть за спиною — морок їх заковтує один по одному. Від цього гнильного грудня неможливо сховатися й у нічному барі, навіть у дуже затишному нічному барі. Але він приходить сюди щоразу раніше і щоразу надовше, бо вже ніби звик до свого місця в кутку біля шинквасу. Місце на сцені, звідкіля крізь прохукане в ласицях і тумані вічко можна хоч щось роздивитися в партері. Проріха в завісі. Бармен Ігорьок повільно і ретельно протирає пивні кухлі, ніби це окуляри убитого шрапнеллю ворога, котрі Ігорьок сам себе зобов’язав передати небіжчиковій дружині. За шинквасом на високому стільці по-пташиному примостилася крихкотіла дівчина. Вона працює клоуном на дитячих святах. За центральним столиком мовчки пускають сигаретний дим дві гоу-гоу-тьолки, які теж, можна сказати, працюють клоунами, тільки на дорослих святах. Їм не до сміху. Струнке тіло однієї з них, тієї, що із забинтованим обличчям, обтискає чорна шкіра ґвинтажного комбінезону, а на другій — лялькові панталончики та лялькова ретросукня, рожева, в рюшах і бантах, тільки із заглибоким як на дитячу ляльку декольте. Тут вони — кельнерки-волонтери — розносять від шинквасу напої завсідникам. Подейкують, ніби справжня кельнерка звідси пішла назавжди, та в це мало хто вірить. Швидше за все, якщо вона взагалі тут була, вона колись має повернутися, виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку щоразу, як про це заходить мова. Освітлення — тьмяне, в його бульйоні безкисневе повітря перекипає мов тлущ, каламуть загусає на одязі плямами. Повітря насичене булькотінням приглушених голосів, що конденсуються тут і не виходять назовні. Липка сутінкова сепія привокзальної чебуречної, тільки без запахів.

Скоро з’явиться Святий Пес Пива, забрьоханий, мокрий, у штанях з подертими на скачані торочки холошами, у розлізлих бутсах, мармурових від сольових патьоків, зі своєю дримбою в сірниковому пуделку й хронічним нежитем у розхнябаному писку. Він нічого не замовлятиме, поки до нього не приєднається прохромлений подивом Водій Маршрутки. Тоді з глухого закамарка біля клозета виповзе завжди сонний Бомж, який раніше жив на ринку під овочевими ятками, доки в місті не оголосили полювання на небезпечних звірів. А незабаром прийде Божевільна Юра з арбалетом, скине довге чорне пальто і виставить на всезагальний огляд свої стриптизово-космічні обладунки з елементами готики у виконанні сексуально стурбованого дизайнера комп’ютерних ігор. Ну, і так далі — бар заповнюватиметься поступово, всі кулитимуться від внутрішнього холоду, цмулитимуть з кухлів рідкий вогонь і напружено мовчатимуть в очікуванні когось новенького. Це триватиме і триватиме, доки врешті хтось не зірветься. Тоді всі зітхнуть водночас полегшено і бридливо, поділяться на компанії, ніби на груповому психотерапевтичному сеансі, позлипаються у маленькі колонії смутку й говоритимуть одне до одного знову одне і те саме — кожен розповідатиме свою історію. Кожен у цьому місці чув усі історії решти безліч разів. Нікого нового так давно вже не було, що всі забули, що таке відчуття новизни. Кожен забув відчуття чужої уваги, коли розповідаєш свою історію вперше, кожен забув відчуття цікавості, коли хтось розповідає свою свіжу історію.

До нього підсідає дівчина-клоун. Її звуть Нумо. На клоунський костюм накинуто плетену кофтинку і ще — дитячу курточку. Якби він замислився над її виглядом і спробував розщепити одяг на кольори, то виявив би, що це неможливо. Кольорів просто нема, тому що не існує такого поняття. Або в цьому барі не існує, або це він пропустив цілий курс навчання «Назви кольорів». Грим на обличчі Нумо розплився до такого стану, що, навіть знаючи слова, які творять кольори, цей колір неможливо було б описати. Довкруж її очей густо залягли темні кола, ніби вона пережила черепно-мозкову травму або операцію. Лоботомію, наприклад. Або не пережила.


— Ігорьок! — гукає він до бармена. — Повтори мені, подвійний зі струмом!

Ігорьок бридливо кривиться, а він продовжує говорити так, ніби Нумо його слухає, але не так, ніби вона його слухає вперше:

— Да, минуло вже не знаю скільки, відколи я замочив ту дівчинку, чорт, це просто був рефлекс, розумієш, вона опинилася не в той час і не в тому місці! З мене аж гарячий піт ринув, як у сауні, коли взяв її на руки, бо відчув, як їй стало холодно… Це як вмерзлі в кригу водорості… ааа, ні! Такий холод живий не відчуває ніколи, це точно, я на Крайній Півночі був, можу судити, якби ти взяла на руки ще теплий труп, ти би зрозуміла. І так усе швидко відбулося, як уві сні, — гоп — і вже зарили, ніби нічого й не було… Ще один там пожартував, мовляв, похорон у баклана — по вищому розряду, з тьолкою поховали, як фараона… ну, не мусора, а справжнього єгипетського фараона, ти розумієш. Після того кілька днів навіть здавалося, що вона і те, що я її застрелив, просто примарилося мені, її покірне тіло, вона так нереально швидко вмерла — без жодного звуку чи там конвульсій — упала, як підкошена, і все… Усе це мені з нервів примарилося, думав я, бо ситуація, яка закінчилася для упертого баклана чужою могилою, була з тих напряжних, про які краще потім і не згадувати, інакше — кінець кар’єрі, розумієш? І я на тиждень пішов у штопор, аж сцяв уже бухлом, ну, ти розумієш…

Одна з гоу-гоу-тьолок, та, що з гіпсом на переніссі й забинтованим обличчям, приносить два келихи і ставить на стіл. Він мимохідь кидає «дякую» повз бляшанку своєї оповіді й далі трусить словами:

— А вона все одно мені стояла перед очима, у дзеркалі в лазничці, за вікном, і я переконував себе, що це нерви й алкоголь, поки не зауважив, що вона весь час повторює свій останній живий рух — хапається за шалик на грудях… Через цей рух у мене рефлекс і спрацював, бо я був на таблах, ну, ти розумієш, обтаблечений був у каку. А найстрашніше було те, що вона не звинувачувала мене, не була лячною чи зловісною, як у японських фільмах жахів; вона була ніякою, такою, як я її сфотографував тоді на кладовищі, точно, вона була як вигоріла на сонці неякісна фотка, і все повторювала той рух… дуже повільно, ти розумієш, може, цілу годину, якщо я дивився, я не знаю, я очухався під крапельницями, поруч на тумбочці стояли фрукти від мужиків і квіти від Лесі, вона, мабуть, думала, що коли чоловік здихає, то обов’язково піде на примирення, ну, ти розумієш, кінчена блондинка, курка, надивилася серіалів, начиталася тупих глянсових книжок з клубу сімейного порно!

Нумо дивиться ніби крізь нього і ледь помітно киває. Коли він замовкає, Нумо зітхає і говорить своїм тихим захриплим голосом:

— Знаєш, серед твоїх повсякденних вчинків є такі, про які бридкувато згадувати, у кожному разі — не дуже приємно, ну, ти знаєш. Але вони часто виринають з найрізноманітніших шухлядок і полиць, коли шукаєш чогось зовсім іншого, особливо коли витягаєш, наче улюблені джинси, якийсь радісний спогад і розтягуєш його в руках проти світла, щоб роздивитися, наскільки катастрофічно він затерся, чи можна ще вдягати. І тут з холоші якраз і випадає ота брудна скручена дірява шкарпетка твого ніби дрібного, але гиденького вчинку, зловтішно поширюючи на всю кімнату сморід залежаного сорому.

— То не був повсякденний вчинок. Нічого собі, шкарпетка, я тепер тільки те й роблю, що нюхаю цю шкарпетку!

— Чекай, дай мені розказати.

Він вдає увагу, і Нумо веде далі:

— Якогось літа я маялася на книжковий голод — це дуже скидалося на передвиразковий гастрит. Усі книжки в хаті я перечитала по кілька разів і нарешті взялася за старі газети. Це ще гірше за безалкогольне пиво, парламентські вибори і секс по Інтернету. У відчаї я вже всоте перекидала гори читаного до дірок і нарешті таки натрапила на покет одного письменника, чий роман мені колись страшенно сподобався. Вочевидь, через це я купила ще одну його книжку і геть забула про неї. Та коли я накинулася на перші рядки, то відчула те саме, що відчуває людина, випадково втрапивши пальцями в чиїсь шмарклі на поручнях в метро, вступивши в собаче лайно, закамуфльоване першим снігом, — словом, згадала, що вже починала цю книгу читати. Я, знаєш, дуже сумлінний читач, тому ґвалтувала себе тим текстом доволі довго, але все одно кинула. Та все-таки з голодухи і не таке проковтнеш. Може, я тоді була не в гуморі або мала собі щось цікавіше, примирливо подумала я і заповзялася знову ґвалтувати себе, згодовуючи собі сторінку за сторінкою, як мікстуру. Враження не змінилися: більш безсенсовної, занудливої і депресивної буденщини мені ще не доводилося читати. Я б назвала це «книгою трупів».

— А про що там було?

— Ну, таке, знаєш, як усі «історії маленької людини», безвихідь офісного планктону. Не в цьому справа — про що… Справа в тому, як це все було написане. Ще гірше за електронний щоденник якого-небудь закомплексованого офіс-менеджера, котрий щодня фіксує в Інтернеті свої найдрібніші рефлексії, а в кожному слові — скарга і приховане бажання, щоб його пожалів хтось. Який він невдаха, які уроди його колеги, як йому не дала якась там феміністична сука, як йому перегидили відпустку. І завжди винен хтось, а якщо поруч нікого нема, то винна доля. Ну, ти, мабуть, сто разів таких бачив, це не важливо.

— Мгм.

— Словом, я не витримала — розпалила ватру прямо на пляжі і спалила книжку, уявляєш? Спалила книжку — не залишила її для когось на лавочці в парку, не віднесла до букіністичного магазину, не віддала комусь, кому б вона могла і сподобатись. Це було схоже на ритуал очищення від якихось похмурих драґлів, від мимовільних вроків. Але одну сторінку я видерла і зберегла. Не те щоби я погоджувалася з написаним на цій сторінці, якраз навпаки. Не те щоби це було щось непересічне, таке, чого я ні в кого не читала або не могла би вигадати сама. Але чимось цей єдиний з усієї книжки шматок мене зачепив. Може, на тлі решти безглуздих оповідей він мені видався небуденним. Я його слово в слово пам’ятаю, там розмовляють двоє гумористів, ну, тих, що зі сцени смішать людей, чоловік і жінка, то слова жінки: «Уві сні все можливе. Ти можеш командувати армією. Літати, махаючи руками. Грати в покер з небіжчиками. Але є одна річ, котру, як мені здається, не можна зробити уві сні. Знаєш, що це таке?» Ммм, тут викидаємо клей, його автор наляпує, щоби створити ілюзію діалогу, ну, або автор цей клей нюхає, ти розумієш, ось, і далі таке: «Єдине, що не можна зробити уві сні, — це побачити сон. Якщо тобі сниться, що ти знахар, котрий лікує навіюванням, ти не зможеш здрімнути вві сні й побачити сон, що ти видатний, зі світовим іменем фахівець з колібрі. Тобі може наснитися, що ти був знахарем, котрий лікує навіюванням, а потім став видатним фахівцем з колібрі. Але тобі не може наснитися, що ти знахар, котрому сниться, що він колібрист, чи як воно правильно називається. Це про щось говорить. І це гарний спосіб перевірити, спиш ти чи ні: якщо тобі нічого не може наснитися, значить, ти спиш і бачиш сон». Тут саме цей потік тексту закінчується і зливається з якимись іншими потоками, вливається до океану слів, літер, неможливо знати, на що він перетвориться, неможливо передбачити його подальшу долю, може, комусь він видасться страшенним занудством і буде спалений, а тоді якийсь уривок оселиться епіграфом-паразитом, як нечуйвітер на дереві, в іншому тексті. Я не мала, мабуть, права карати чиюсь працю вогнем, я вчинила як інквізитор.

— Про який текст-нечуйвітер ти говориш? — запитує він, соваючи поверхнею столу порожній келих і дослухаючись більше до цього заколисливого шурхання, аніж до голосу Нумо. «Океан слів» — цей зашмуляний вислів, покликаний, як і всі буквальні вислови, закаламутити удаваною метафоричністю правду, пропливає повз нього безколірною булькою.

— Про текст, який я колись хотіла написати, — зітхає Нумо, розминаючи двома пальцями кульчик у вусі. — Є такий вік, в якому майже всі намагаються стати письменниками. Здається, що це дуже просто, бо щодня з тобою щось відбувається, і ти це переживаєш, не просто як залучений — ти цілковито утягнутий у це. Мені здавалося, що про клоунес ще ніхто не писав, і міркувала, як би мені описати це все… наприклад, день народження хлопчика — святкування відбувається в зоопарку, автодром, усі катаються на машинках: виск ґуми, виск дівчаток, регіт і галас хлопчаків, машинки заціплює, і вони соваються вкупі, на всі боки із сичанням розлітаються іскри, антени ще хилитаються, інерційно ковзають по залізній сітці стелі автодрому, і ти стрімко несешся крізь небо і воду — крізь веселку, дротики черкають по хмарах, викликаючи веселі грозові блискавиці й святкові спалахи, жонглерські кульки розбризкуються, розлітаються навсібіч, проносяться повз розмотані серпантинові спіралі, зграї мильних бульбашок, лелітки і конфеті, підносяться вгору, мов перпендикулярною течією, спливають цілі грона різнокольорових повітряних кульок, до яких прив’язані зайчики, ведмедики, клоуни, балерини, м’ячі, пупси, а хмари, теж як у дитинстві, перетворюються на зайчиків, баранців, ведмедиків, рибок, їжаків, черепах і крокодилів, на маски чаклунів, скелетів і монстрів, на крилатих слонів, на пуделочка снів, вічні безсонні хмари, ти теж верещиш і регочеш від щастя, мов дитя, занурюючись у цукрову вату й знову виринаючи у веселковому тунелі з доброзичливими скелетами обабіч та флуоресцентними потворами, цілий шлейф тюленів і морських котиків тюлюхає за твоїм маленьким яскравим автом, схожим на космічну тарілку з мультика «Таємниця третьої планети», такий кумедний космоліт на ґумовій подушці, зграї папужок та голубів супроводжують антенку, що викликає громовиці, ти проносишся крізь палаючі обручі, а з боків мчать зграї усміхнених тигрів, гуси на ковзанах і зосереджені дикобрази, усе починає крутитися, мов карусель, тобі меркне в очах, доки, віддаляючись і віддаляючись, не згасає в чорному мороці остання веселкова цятка…

— Кожна хмара на щось схожа, це точно, я це помітив, — говорить він. Замовляє ще випивку. Нумо складає один на одного пірамідкою всі наявні на столі предмети: серветку, сірникове пуделко, порожню пачку з-під сигарет, згори причавлює попільничкою. Потім обертається до шинквасу, ловить погляд бармена і мляво змахує рукою: «Повтори». Ігорьок роздратовано виконує замовлення, одна з гоу-гоу-тьолок, не та, із забинтованим лицем, а друга, ситна на вигляд, якби не блакитнувато-сіра шкіра, відкрита глибоким декольте, підводиться, аби віднести келихи.

— Все на щось схоже. Коли машинки на автодромі зіштовхуються, це також схоже на справжню аварію. Я навіть думала: чи можна в такій аварії загинути? Знаєш, як по-дурному можна загинути? У мене був знайомий, за яким мама ходила по п’ятах, — ну, така, знаєш, фанатична квочка. Якби він їй дозволив, вона б йому і дупу підтирала. Коли він катався на ровері, то їхав дуже повільно, бо вона бігла трохи попереду і відгинала гілки кущів, аби ті його по лиці не хльоснули. Уяви, він тоді вже закінчував школу і всю пику йому пообсипало отими вулканічно-пубертатними вуграми. Ти не повіриш, але так і було, тобто він реально був уже дорослий пацан, а мама його не відпускала самого кататись на ровері. І ось одного разу він їхав на ровері, вона трусила поряд, бо намагалася хустинкою витерти йому піт з чола, і тут він раптом взяв і полетів. Виявляється, хтось натягнув низько над землею мотузку чи рибальську сталеву струну, не знаю, може, навіть не навмисне хтось натягнув, а просто йшов з риболовлі, і воно зачепилося за кущі й відірвалося, знаєш. І він в’їхав ровером, перечепився і вилетів із сідла. Кожна нормальна людина просто забилася б, подряпалася б, ну, врешті-решт, зламала б собі руку чи ногу. А він скрутив собі в’язи. І помер на місці.


Раптом весь бар здригається від гуркоту й черевного ревіння, розчахуються двері, дзеленчать над шинквасом склянки, гасне каламутне світло. Чутно, як лається бармен Ігорьок, пробираючись до електрощитка. Бар знову тьмяно освітлюється, і всі продовжують перемовлятися. Тільки Божевільна Юра схоплюється на рівні й рвучко шарпає навсібіч арбалетом, наводячи стрілу на невидимі мішені.

Він переводить скляний погляд з Нумо на Божевільну Юру, потім на кремезного Ігорка в брудно-зеленій розтягнутій футболці, заплямованій на грудях і череві засохлим кетчупом, чи портвейном, чи ще яким лайном, і вирішує сам сходити до шинквасу по чергову порцію. Гоу-гоу-тьолки вдячно йому усміхаються. Він повертається до Нумо, і вона ввічливо виходить зі свого заціпеніння, щоби дослухати історію. Тож він продовжує:

— Мгм, у мене так один партнер по бізнесу загинув: купив собі хату в старому будинку, поламав там нафіг усі стіни, усе, що тільки міг, позносив — з понтом зробив собі типу студію, і в центрі замандячив джакузі — просто в центрі, щоб уяву блядям порвати, я так розумію. А внизу під ним жила така собі безтурботна парочка. І тоді вони якраз обоє підхопили якийсь грип і сиділи на лікарняному. Ти коли-небудь мала температурний секс?

— Мм, — Нумо заперечливо крутить головою.

— Чуттєвість просто зашкалює, всередині все таке гаряче — така насолода тільки під хорошою травою буває. Так шо я їх розумію — кредитний бонус цілковитої свободи, повний леґалайз. Вони, мабуть, тільки те й робили, що цілими днями трахалися. Принаймні, коли провалилася підлога і повна джакузі разом із моїм знайомим та якоюсь його черговою тьолкою гепнули на сусідів, ті кохалися. Вони перетворилися на суцільний пляцок, так їх у вигляді фаршу і поховали. І мій знайомий з тьолкою теж загинули, хоча, по ідеї, не мали б — могли би щось там собі переламати, все-таки вони зверху були. Але померли всі четверо. Да-а… Так шо я теж над цим думав — у сенсі, якою неоковирною буває смерть. І несподіваною. Майже для всіх. Та дівчина, яку я вбив, тоже по-дурному померла. Гуляла собі на цвинтарі, нікого не чіпала, і на тобі — якийсь обтаблечений урод висів на зраду і шмальнув. Знаєш, вона мені навіть стала маритися в інших жінках. Я тоді днями і ночами рубався у Lineage, але по-правильному, тобто заплатив некислі бабки їхньому пацанчику в клубі, він мені схалтурив уже прокачаного на двадцять шість рівнів чара, щоб мене не вбивали на кожному кроці, як останнього лоха. То я йому описав, якого хочу чара, вибрав серед нюбиків прототип, і, коли він мені показав роботу, я мало не зблював з переляку — то була вона. Викапана. Така похмура бліда брюнеточка, зовсім юна, але вже не нюб, уже приховує під унікальною захисною біжутерією з убитих найманцями, за бабки, монстрів, під реліктовими обладунками за чотири сотні, тамує свої віртуальні принади, на які встає швидше, ніж на будь-яку порнуху, тим більше на всяких лесь. Словом — ВОНА, тільки сексапільніша, з арбалетом і крутим артефактом на шиї — голубий опал «компас Лами, що веде до Чистої країни», якось так воно називалося. У неї був трохи жорстокий вираз обличчя, ніби вона подорослішала і скурвилася. Якось я зачепив біля ресторану ципку шкільного віку, бухий уже був, ще й на парі доріжок… Вона була дуже юна і вдягнена не як хвойда, а як заблукала ввечері школярочка, у курточці з каптуром. Коли вона відкинула каптур… Ну, ти розумієш… Я вже перестав тямити, хто є хто, чи мій чар схожий на мою випадкову жертву, чи ця мала схожа на чара, чи жертва схожа на когось, кого я бачив уві сні щоразу, як вдавалося здихатися тієї дурепи Лесі. Вони обсіли мене, я у власній хаті потрапив в облогу! Я йшов до ліжка і трахав Її, я виходив на кухню і за шибою бачив Її відбиток, я заходив до лазнички взяти душ і крізь пару бачив Її у дзеркалі, я вмикав комп, заходив у свою гру і грав Нею, змушував Її шукати скарби, вбивати, блукати, купував їй дорогі прибамбаси — усілякі аксесуари і зброю, за реальні, причому, гроші, коротше, всюди була Вона, і врешті я просто зрозумів і змирився: я з нею живу, це моя жінка. Вона мала такі дивні нігті, наче народилася з французьким манікюром. Я ніколи не бачив у неї брудних чи поламаних нігтів. У нас був гвинтокрил. Він міг сідати прямо на стіну поруч з балконом, як бабка. Ми літали на ньому над містом і кидалися шкляними кулями з попкорном у перехожих.

— Я найняв робітників обшити пінопластом квартиру ззовні — для утеплення, так вона виходила на балкон і говорила з цими мавпами — він висить на рівні дванадцятого поверху, в одній руці — цеберко з розчином, в іншій ще якась байда, погойдується на своїй люльці (спочатку спускаються дві линви і розгойдуються перед вікнами, і я вже знаю, що далі буде), прямо перед нею, а вона стоїть у хатньому одязі, неохайна (але в такому віці неохайність може бути дуже сексапільною, розумієш), і говорить: «Руслане, а ти не боїшся піднятися вище будинку? Заснути і пропустити дах?» або таке: «Руслане, тобі подобається твоя робота? Знаєш, обшиті пінопластом будинки схожі на купи сміття, так бридко… невже ти мріяв у дитинстві обшивати пінопластом будинки?» А він їй — такий простий сільський хлоп, заробітчанин і, видно, здалека звідкись приїхав: «Я мріяв літати. Ось, я майже літаю. І можу зазирати у всі квартири. Це як телевізор». — «Виходить, ти мріяв бути янголом. Або привидом». «Вуайєристом», — кортіло мені сказати, та я мовчав. Я боявся, що одного разу вона ступить до нього через балкон, і коли я прибіжу, то не побачу навіть люльки — тільки линви хилитатимуться на вітрі, як водорості… Я вже не хотів, щоб вона зникала.


Святий Пес Пива задримбав, і низька вібрація зав’юнилася по тріщинах між розмовами. Бомж заскімлив, а Водій Маршрутки заплакав. Водій Маршрутки завжди в цьому місці вистави плаче. Водій Маршрутки не розуміє, за що з ним сталося те, що з ним сталося, що він такого зробив? Водій Маршрутки дивується, як таке могло статися саме з ним, а не з його напарником, наприклад, або з котримось з тих навіжених молодиків, що гасають на своїх мотоциклах? Але ж ні — саме він потрапив під ці танкові гусіні долі й тепер скніє тут у розпачі й безсиллі. Водій Маршрутки втратив усе — навіть своїх пасажирів.

Як би часто не повертався він на маршрут і як би повільно не їхав, навіть з відчиненими дверима, пригальмовуючи на кожній зупинці, люди вперто ігнорують його порожнісіньку, чисто прибрану маршрутку навіть у години пік. Вдають, ніби не бачать, печально думає Водій Маршрутки, а насправді так висловлюють йому своє презирство. Бо лузерів зневажають. Водієм Маршрутки знехтував навіть патруль ДАІ, коли той з відчаю порушив правила дорожнього руху. В цьому місці вистави співрозмовник Нумо завжди напружується й заходиться таким дрожем, ніби крізь нього пустили струм. Він дивиться на Божевільну Юру і намагається згадати, де він її бачив, на кого вона схожа. А тоді Святий Пес Пива уриває вібрацію, кладе на стіл дримбу і бере до рук сірникове пуделко. Зараз вилетить рибка, говорить Святий Пес Пива, і всі дивляться, дитинно пороззявлявши роти. Ніякої рибки не видно, але всі заспокоюються і повертаються до своїх історій. Нумо дивиться на свого візаві, як на хворого кота, котрий може померти лише через її невігластво у фізіології тварин. Той отямлюється і продовжує:

— Ми ходили до цього бару, ще коли тебе тут не було. І вона завжди мовчала. Вона єдина мовчала, і я їй за це був вдячний. Коли ми поверталися назад, то за нами слідом завжди гасли ліхтарі. В її присутності взагалі часто псувалася електрика: то коротило і вибивало запобіжники, то лампочки вибухали, то просто блимали, вмикалися і вимикалися… Вона мені завжди нагадувала грозу. Вона була схожа на грозу. А цей її голубий опал, якого вона ніколи з шиї не знімала, навіть у ванній, мені нагадував кульову блискавицю.

Він перевертає келих догори дном і знову соває ним по столу, піднімає й опускає, ніби штампує розкатане на вареники тісто. Нумо говорить дуже тихо, навмисне для того, щоби він пригадав те, що він хоче пригадати. Він колись сказав їй, що ця її історія про стару грушу і кульову блискавку щораз насвіжо показує повторюваність невловності, викликає таке свербіння, мовби ось-ось зникне з очей химерний бар і оприявниться те, що неможливо згадати.

— Колись у стару грушу вдарила блискавка — я це дуже добре пам’ятаю, бо перед тим чарівна електрична куля пропливла нашою хатою. Я була зовсім малою — пам’ятаю тільки дерев’яні ґратки дитячого ліжка довкола мене, такі високі, вищі за мене, і якусь тьмяну млість у хаті, як то буває перед грозою, — навіть фіранки не коливалися… І я не знаю, як так могло статися, що та блискавиця вдарила в грушу, бо мені пригадується, що вона увійшла в мене. Але пригадується так, ніби це наснилося і примарилося водночас. Кульову блискавицю може притягнути будь-що, найменший порух її хапає і всмоктує, вона не здатна опиратися, опиняється то тут, то там, всюди. Я це бачила, і мене це налякало. Батьки думали, що мене налякала пожежа. Ти в курсі, батьки таке вміють: з очевидної речі витворити якусь фантастичну драму, притягнути за вуха найнеймовірніші припущення і уявні подробиці, а тоді все це кріпиться на конструкцію чергового сімейного міфу, лакується і ставиться на фамільний олтар під шкло. Я не знаю, увійшло в мене тоді щось чи, навпаки, щось вийшло з мене. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де — разом із собою чи та чекає на нього ззовні? От що я хотіла би знати, бо мені завжди здавалося, що я народилася без тіні, а та куля — не була блискавкою, що прилетіла по мене, аби вбити, а була просто сферою, звідки вийшла до мене моя тінь — вона прилетіла до мене. Тільки я, бачиш, усе забула і попереплутувала. Мама розказувала, що я до п’яти років не говорила. Взагалі не розмовляла, а просто кивала — так або ні. Але той знімок і досі висить десь у приватній темній вічності, пришпилений до дитячого ліжка: немовля, що бачить кульову блискавку й уперше встає на рівні, тримаючись ручками за ґратки. Зосереджене личко, відкритий рот з двома передніми зубами, незмигний погляд і відбиток кульової блискавки в зіницях.

Йому знову не вдається згадати те, що він ніяк не може згадати, хай би як він тим переймався — аж до кропивниці по всьому тілі, особливо на стегнах і животі. Натомість згадується знайома філологиня, котра поїхала на стажування до Београда і знайшла там своє коло. Своїм колом він називає не оточення, а ситуацію повторюваної невловності. Ця знайома побачила за огорожкою вуличного ресторану Милорада Павича. Звідтоді вона всіх своїх закордонних гостей водить Београдом з традиційною екскурсією і завжди ніби знічев’я приводить до цього ресторану. І тоді розказує, що якось вона собі йшла і раптом узріла через огорожку — за отим кутнім столиком ліворуч — самого Павича, отак просто. І додає: «Він тут часто буває, це його улюблений ресторан, це його улюблений столик. Зараз його нема, але, мабуть, він скоро з’явиться. Можемо повернутися трохи пізніше». Невідомо, чи вдалося їй хоч комусь показати Павича.

Здригаючись від внутрішнього холоду крізь усі шари своєї сірої вати, яку він називає відчаєм, він підводиться і йде до шинквасу. Підморгує гоу-гоу-тьолкам, хоча це підморгування скидається на нервову конвульсію. А тоді підсідає до столика, за яким Божевільна Юра слухає Женщену В Поліетиленовому Кульку, колисаючи на колінах свій арбалет. Пухкенька, зіжмакана втомою і відданістю ідеалам жіночка розмовляє надміру емоційно, але його це вже не дивує. Цього разу він, спілкуючись з Нумо, пропустив момент, коли жіночка пояснювала, що її називають Женщеною В Поліетиленовому Кульку не тому, що вона ходить у мішку для трупів, а тому, що не встигла зняти з голови кульок. Коли вона фарбує волосся, то завжди одягає на голову поліетиленовий пакет для сміття, щоб краще взялася фарба. А чому вона бере саме пакет для сміття, а не якийсь інший, то це тому, що він зручний — тоненький і добре лягає. Майже як спеціальна перукарська шапочка для фарбування волосся, котру вона собі дозволити не може, бо звикла відмовлятися від найменших атрибутів власного комфорту, бо їй нічого для себе не треба, а лиш би рідним було добре, щоб вони були ситі і вбрані як належить. Отже, вона фарбувала волосся, а коли вона фарбує волосся, котре почало вилізати жмутами, як від радіації, то вона одягає кульок, а тоді ще стару діряву вовняну шапку, щоб фарба краще взялася. Але того разу вона так втомилася, замоталася і замучилася, що не змогла знайти шапки, ну хоч ти вбийся, а не пам’ятала, куди могла її запхати. І тому вона намотала на кульок старий дірявий вовняний шарф. Та він виявився закоротким і занадто грубим, аби його можна було якось зав’язати, щоб не падав. Вона почала шукати, чим би його закріпити, і нічого не могла надибати, жодної шпильки, чи брошки, чи заколки, так їй було зле, і в голові паморочилося, і ноги тремтіли й підгиналися. Вона мало не розплакалася від безсилля, аж тут Бог вказав їй в коридорі на тумбочку, куди вона складала всілякий непотріб, і вже дуже давно їй не доходили руки то всьо розібрати. І дійсно, в шуфлядці лежала велика англійська булавка з пластмасовою декоративною квіткою. Колись таке було модно. Квітка, звісно, огидна, жахливий несмак, просто дивно, як вона могла таке носити, але тут вона згадала, що і не носила її, просто це чийсь подарунок. Ось, і вона заколола тією жахливою квіткою цю свою конструкцію на голові, а потім так закрутилася, що й забула зняти.

— Я не знаю, за що мені така біда, чим я розсердила Господа, — піднесено вимовляє Женщена В Поліетиленовому Кульку, — я все життя намагалася робити якнайкраще, та де мені самій впоратися з трьома! Спочатку він пив, бо вся його родина — алкоголіки, його матуся сама йому чарочку підносила, аби синочок собі на стороні проблем не шукав.

А потім він почав давати старшому «грамульку для настрою», як він мав зухвальство висловлюватися. А з ними і менший мій синочок почав, і пішло-поїхало. Тридцять років чорних запоїв. І в ліжко сцяли, і по хаті срали, і билися між собою, і ригали всюди, мене били, виганяли на вулицю в одній сорочці, зачиняли в шафі, попродавали все, все, що тільки можна було, з хати повиносили. А як сам помер, блювотою власною вві сні захлинувся, то вже мене почали на смерть убивати, бомжих у хату приводити, і доприводилися. Якось — ніколи собі не пробачу, ніколи! — я пішла ночувати до сестри, бо вже просто не могла то витримувати. А вони понапивалися, побилися і синочку моєму меншенькому проломили голову, розбили все лице, як відбивну, і дільничний сказав, що то старший зробив, але я не вірю. Вигнала міліціонера. Сказала, що не подаватиму ніякої заяви, бо менший часто падав на сходах і розбивав собі об бетон усе лице, ніс ламав, майже всі зуби повибивав… А що сусіди чули, як він страшно кричав, то хіба вони вперше таке чують? Не міг мій синок рідного братика вбити. А такі ж були — як тварини, ніби нічого людського в них не лишилося. Меншенький, бувало, намагався зав’язати, і тоді лагідний ставав, серце в нього добре було, любив мене, говорив, що на море повезе. Готувати він любив дуже. Так готував добре, і прикрашав — усе обов’язково прикрашав, на салати — такі розочки з моркви і буряка, на курочку — лапки з фольги робив. Він же як з війська повернувся, у Туркменістані служив, то пішов кухарем у кафе «Білочка» в зоопарку, знаєш? А потім знову — зірветься і кричить: «Уб’ю тебе, суко!» Так мене ображав, так чорно і страшно, що я не вірила, що то він. Щось в нього вселялося, якісь демони. Біла гарячка. Я, як з роботи йшла, підбирала його — валявся на хіднику біля під’їзду — і тягла додому. І старший тепер… Як батько. Дуже на нього схожий. Той, коли напивався, то таке мені говорив, що як би потім не плакав і не вибачався, а вже не могла я його поважати, бо таке не забувається. Це незагойні рани, це вже та межа, за якою тільки чорна прірва і вороття нема… Тільки руїни… і така агресія в них чорна, просто звіри, скажені звіри і все. В сестри моєї рідної, старшої, тоже чоловік запійний, все життя вона з ним промучилася, і ще є одна сестра, менша, то в неї чоловік іноді напивався до білої гарячки, він хороша дуже людина, інтеліґентний, порядний, та як нап’ється, то тоже все трощить у хаті, і їй таке виговорює… а коли дочка їхня безвісти зникла, то почав тоже спиватися. Ти на неї, до речі, трохи схожа, на дочку, тільки та б ніколи так, як ти, не одяглася б. Дуже скромна була, якась така ніби не від світу. І у сестриних подружок — через одного чоловіки чорно п’ють, хоча і сім’ї ніби благополучні, і діти нівроку, один чоловік навіть водієм у посольстві працював, а п’ють так страшно, і все те саме: все руйнують — і хату, і стосунки, так, що ніякої поваги до них не лишається, але це вже наш такий хрест. Покоління таке, чи що… не знаю. Жінка — вона сильніша, усе на собі тягне. Я в Бога вірую, Бог мені помагає, але я вже не дочекаюся, коли Він за мною прийде і забере звідси. Скільки людина може терпіти? Я знаю, що в Нього багато справ, а я — не така вже і цаца, щоби Він тримав мене на думці весь час, але колись обов’язково згадає.

Перед собою на столі Женщена В Поліетиленовому Кульку тримає запліснявілу проскурку, з якої стримить тоненька невгасима церковна свічечка. Таке враження, що і звертається вона до цієї свічечки, коли говорить, хоч і дивиться на Божевільну Юру. Вогник свічки ледве жевріє у маслянистому повітрі, мерехтить від судомних зітхань Женщени В Поліетиленовому Кульку, але все одно тримається ґнотика. Божевільна Юра незмигно дивиться на жіночку, з терпінням високооплачуваного психіатра вислуховуючи історію про алкогольне родове прокляття, як вона завжди вислуховує кожного в цьому барі. Єдина Юрина дія при цьому — полювання на невидимих монстрів. Але всі завсідники до цього звикли і не зважають на різкі Юрині рухи, якими та нагло уриває свою незворушність. Коли Божевільна Юра стріляє, фантом чергової поціленої потвори на мить оприявнюється в барі, але це видиво легко сплутати з пасмом тютюнового диму. Якби хоч хтось звернув на те увагу і придивився, то міг би побачити, що і ці хмари на щось схожі — то на зловісного ґладіатора з арбалетною стрілою в грудях, то на дракона з прохромленою точно межи очі головою. Тільки замість крові з них струмує глевкий серпанок. Юра проходить свою місію з неухильністю комп’ютерного чара, але це зовсім не заважає їй слухати історії.

Він у цій компанії почувається вередливим хлопчаком, котрий вперто допікає свою жертву на позір невинними вчинками. Женщена В Поліетиленовому Кульку на його відчуття — просто тобі хрестоматійна жертва, така велика курка, прохромлена, мовби стрілою з арбалета Божевільної Юри, параноєю і фальшивою смиренністю. То він так собі думає, мабуть, надто зловтішно, бо ця кисло-солодкава істота його дратує. Бажання накапостити свербить йому перемінним струмом аж у спинному мозку. Тож він, мовби знічев’я, звично заводить своєї:

— А вам не здається, що людина п’є, щоби повернутися до свого природного скотського стану? У людських дітей нема генетичної пам’яті на зав’язування шнурків, прання шкарпеток, прибирання за собою, нема такої, ну, ви розумієте, соціальної охайності — кожну дитину доводиться з пелюшок цього наполегливо вчити: «вдягни капці», — він кривляється, вдаючи улазливий голосочок уявної матусі, — «зніми брудну футболку», «почисть зуби», «поклади на місце», «не пхай сміття до кишень», «не сякайся на людях», «не відригуй вголос» — і так з року в рік по тисячі разів на день батьки повторюють одне і те саме, до істерики, навіть якщо вони самі добре вишколені й можуть слугувати за приклад — дитина вперто це ігнорує. Доводиться видлубувати їй в голові дірку, наче батьки беруть на себе обов’язки дятлів. Сказитися можна! І ніякі демони ні в кого не вселяються, людина — це і є демон.

— Ви просто невіруюча людина і говорите як сатаніст, — з присвистом відсікає Женщена В Поліетиленовому Кульку.

— Цікаво, — він безжально посміхається. — От ви вірите в Бога, так?

— Вірую. Ну? — войовничо наїжачується жіночка й усміхається навздогін самими тільки губами; погляд у неї — як у сполоханої голубки — сторожко-злий.

— І всіх, хто не вірить у Бога, обзиваєте сатаністами. Отже, визнаєте існування Сатани.

Женщена В Поліетиленовому Кульку не заперечує, але починає нервуватися, відчуваючи логічну пастку.

— Вірите, бо одне без іншого неможливе — де Бог, там і Сатана, де Сатана, там і Бог. Ви самі собі створили таку релігію. Отже, ви вірите в існування Сатани. А я — ні, — з удаваною щирістю посміхається він і розводить руками: мовляв, що з мене візьмеш! — І хто з нас сатаніст?

— Саме через таких перевертнів, як ви, диявол захоплює невинні душі. Ви — помічник Сатани, бо вашими вустами він спотворює Божий Замисел і перекручує Святі Істини. Ви — убивця, а прикидаєтесь інтеліґентною людиною.

— Чому це я прикидаюся? Тобто я не вважаю себе інтеліґентом, але і не подумав би таким прикидатися.

— Бо ви говорите ніби добре, і головне — говорите нормальною мовою, а насправді ви — бандит.

— У вас уявлення про бандитів склалося з російських телесеріалів. Ви, мабуть, часто телевізор дивитесь. Ті, кого ви називаєте бандитами, на те, що ви називаєте «фєня», переходять лише з тими, хто не розуміє звичайної мови. Ви собі навіть уявити не можете, яка величезна кількість пересічних з вигляду людей могла би потрапити під ваше визначення бандита.

Маленька Нумо зсутулено чимчикує до їхнього столика. Вона завжди намагається завадити цьому конфліктові, вигадуючи щось перше-ліпше. Можливо, просто знудившись сидіти на самоті, обіймаючи долонями свого кухля, вона долучається до трійці однаково ущент розшматованих судженнями, але геть не монтажних поміж собою істот.

— Я сьогодні бачила у вагоні метро — на телемоніторі — слайди про дні народження великих людей. Сьогодні народилися Дженіз Джоплін і Едґар По.

— Бути такого не може, — похмуро озивається Божевільна Юра, — зараз же листопад!

— Таж ні — грудень! — дивується Женщена В Поліетиленовому Кульку.

Підтягується Святий Пес Пива, наспівуючи собі за комір пісеньку про бари Алабами, ставить на стіл сірникове пуделко з дримбою, наче маленьку труну з помираючим пташеням, відсьорбує з кухля рідкого вогню.

— Я перепрошую, шановні, але вони народилися не сьогодні, а чортзна-коли, а сьогодні — день смерті Джима Моррісона. І знаєте, як він помер? Я вам зараз розкажу. Я знаю правду, бо я був менеджером славнозвісного Rock-n-Roll Circus у Парижі. І сказав нам Господь: «Ідіть і споживайте!» У нас продавалися всі можливі речовини, які заведено називати наркотиками. Мене звуть Сем Бернетт, хоча я й не можу тепер цього довести. Я знищив усе, що могло би засвідчити мою особу на суді, чи в поліції, чи в банку, чи на митниці, бо мені здавалося, що відмовившись від самого себе, зможу спокутувати жахливу провину. Знаєте, який найтяжчий вчинок може скоїти людина? Знати правду і мовчати, ось що я вам скажу. Отож, тоді Джим уже знав, що його літак приземлився і чекає за рогом наступного віскі-бару, коли рок-зірці перейде напад астми. Памела Коерсон, його подружка, нічого такого не запідозрила, бо Джим зранку нібито перебував у піднесеному гуморі, декламував свої поезії, співав їй своїх старих пісень. Це офіційна версія, за яку їй, бідолашці, та лікареві, що констатував природну смерть Джима, злюки-бариги заплатили, і я навіть знаю скільки. Прикольна шняга, скажіть: кохана жінка тільки вранці помічає, що її бойфренд з-від учора не виходив з лазнички?! А потім і вона і лікар несподівано обоє передознулися і померли. Що ви хочете — сімдесят перший, майже пік року й уявної свободи від корпорацій! Розширення свідомости! Американці любе лайно схавають з пончиками, якщо їм це втюхає офіційна преса! Два садна на грудях і природна смерть, кхгм. Якби ви тоді бачили нещасного Джима, джізус, що в нього був за вигляд! Він розжирів, мов кнур, він виглядав як звичайний американський фастфудовий жиртос-жиробас, я його навіть назвав «жиробосом» і сказав, що він убивця, бо знищив Велику Американську Мрію, ось так! Я продав Джимові герича, і Джим пошкандибав у туалет вмазуватися. А потім ми вибивали двері, героїчно відкачували бридкий жирний труп, прямо як дев’ять-один-один, хе-хе. Пересралися, звісно, капітально: світова зірка кинулася від обердозу в нашому, блін, клубі! Ви не уявляєте, які бабки у нас крутилися, просто собі не уявляєте, який це був попандос! Джізус, як він міг таке з нами зробити? Ну, то й відтягли жиробоса до його готелю, ніби він сам не міг там померти, ніби треба було підставляти всіх, хто його підігрівав першокласним чистим герасимчуком!

Святий Пес Пива шмаркає носом, зітхає і знову починає наспівувати — свого чергового віршика, як водиться:

все, що спрацьовує — істина

кожне життя — навмання

ніч осипається іскрами

скліючого знання

море сьогодні не снилося

снилися літаки

брижами снів прокотилася

осінь по згині руки

море сьогодні не снилося

снився червоний літак

брижами сни прокотилися

скальпель у м’язах закляк

Щоразу він мугикає щось нове, ніби дійсно складає поезії. Ніхто йому не вірить, ясна річ, бо з чого б це американський наркобарон тирлувався у цій задроченій дірі по інший бік океану, та ще й поетствував, наче якийсь недороблений Сковорода. Минулого разу він читав щось іще каламутніше і химерніше — про багряний цукор далекої осені, про зелений чай недосяжного літа, про хроматичний бронхіт і хронічні гами безнадійної весни — жах. Але на всі підступні закиди щодо його біографії Святий Пес Пива відповідає так:

— Щойно люди перестають працювати — за копійку гарувати, аби лише вижити, і зависають у барі, то одразу в них прокидається митець — вони починають писати вірші й музику, малювати на серветках карикатури і комікси, портрети завсідників і сюрреалістичні видива. Це тендітні матерії нашого призначення — всі люди митці, а живуть переважно як бидло.

І знову співає: «Любов — як закручені крани негоєна, рани — краплями плазми точаться полисками нічної реклами перебігають дорогу нічним убивцям…» — а Водій Маршрутки з тваринним острахом позирає на дримбу, водночас і боячись, і хворобливо чекаючи, коли та оживе і прохромить його своєю руйнівною вібрацією. Святий Пес Пива раптом ніби мимохідь звертається до Божевільної Юри:

— Розкажи щось про себе, Божевільна Юро, щось таке, щоб ми зрозуміли, хто ти така.

Божевільна Юра усміхається і скеровує свій арбалет просто на Святого Пса Пива, але той і вухом не веде. Звик. Божевільна Юра стенає плечима:

— Одного разу я так посварилася з мамою, що вибігла з хати як була, і мені здалося, ніби я вже ніколи не повернуся назад. Я пішла на цвинтар — я там завжди читала книжки, коли на дворі тепло, — і мені раптом так нестерпно закортіло перечитати «Сто років самотності», наче я зараз помру без цієї книжки. Але ж я не могла повернутися по неї додому. Добре, що в задній кишені джинсів знайшлися гроші, бо я часто розпихаю гроші по всіх кишенях, і ця звичка мене вкотре врятувала. Тож я пішла до книгарні й купила цю книгу. Я думала, що Маркес має просто перевидаватися, дура наївна, а то виявився зовсім інший переклад, і такий жахливий, що просто неможливо ані рядка прочитати, щоб не знудило. Я свою книгу мало не напам’ять знаю, тому кожне речення мені різало око з першого ж слова. Наче всі слова були не на своїх місцях. А тоді мене взяли жахливі сумніви: а раптом мій улюблений твір насправді і є саме таким, як знати, який переклад правдивий? Ну ось, і я твердо вирішила вивчити якомога більше мов, щоби читати все в оригіналі. Я повернулася додому, ніби нічого не сталося, зачинилася у себе в кімнаті, а вночі випустила на волю алое. Встала тихенько, взяла горщик, в якому алое розрісся так, що навіть дивитися на нього тісно робилося очам, ось, і винесла його на двір у глупу дощисту ніч. Бідна рослина, мені завжди здавалося, що вона задихається від астми, особливо вночі, а тут якраз дощ і така свіжість. Я поставила вазонок на землю і тихо шепнула алое: «Іди», і воно заворушилося, вибралося з горщика, вилізло на землю і посунуло геть. Все довкруж просто кишіло дощовими черваками, вони так гарно світилися під ліхтарем, наче блакитні світлячки… Мені зробилося так затишно і спокійно, я відчула, що тікати безглуздо, що нема куди і від кого тікати, що ти можеш тільки відпускати і випускати на волю.

— То ти сварилася з мамою? — підтискає губи Женщена В Поліетиленовому Кульку. — Ти, мабуть, гадала собі, що вже виросла і стала в сто разів за неї розумніша, що мама взагалі нічого в цьому житті не тямить, ге?

— Та ні, — Божевільна Юра трохи спантеличено глипає на Женщену В Поліетиленовому Кульку, — просто мама не довіряла мені настільки і звинувачувала мене у стількох речах нараз, про які я сама і не подумала б, що вже неможливо було терпіти цю параною. Це дуже образливо, коли тебе постійно звинувачують, несправедливо звинувачують. Мені було боляче, я думала, звідки у найріднішої людини могло набратися на мене стільки злості, за що? Садизм якийсь.

— Я впевнена, що вона тебе любить і бажає тільки якнайкращого! — бундючно виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку. — Діти цього ніколи не розуміють!

— Я ніколи не зрозумію, як можна знаходити собі радість у печалі, це точно, хоча всі чомусь гадають, і в школі теж, ніби я ґот чи — ще гірше — емо, але, по-моєму, це якраз моя мама — емо. Вона завжди перебуває в такому повному анксті. Навіть якщо все добре, вона не заспокоїться, поки собі не вигадає, з чого б постраждати.

— Твій алое — то був Джим, я його по астмі впізнав! — встрягає Святий Пес Пива.

— На кухні у моєї мами дихають легені пластикових пляшок — купа десятилітрових пластикових балонів від води, розумієш, і, коли надворі мороз, якщо відкрити вікно, вони починають потріскувати, зітхати, ніби кухня дихає своїми пластиковими легенями, як астматик. — Звертається до Нумо щойно проголошений сатаніст і бандит:

— Можеш узяти собі цю метафору. Ти ж знаєш, як старі жінки люблять збирати слоїки, коробки, кульки, пляшки — всякою фігньою заставляють балкони, кухні, передпокій, навіть туалет: а раптом усе це колись знадобиться, ну ти розумієш. Християнство задихається від астми, релігія рабів-паралітиків.

— А до чого тут християнство? — обурюється Женщена В Поліетиленовому Кульку.

— А до того, що я вас просто провокую, а ви реагуєте, і мені це подобається. Я в такий спосіб підживлюю свою непохитність, бо інакше від страху вже давно побіг би до якогось батюшки. Всі охоплені страхом, дріб’язковим, метушливим страхом — усі, кого я бачу, то як я можу йти зі своїм страхом до лікаря, котрий сам боїться? На боці вашої релігії особисто я не зустрічав жодної, по-перше, розумної і освіченої, по-друге — і це головне — по-справжньому умиротвореної і чистої людини. Тільки озлоблені сполохані кури. Ось що мене бісить. Ви просто їсте свого бога з гречкою і, природно як на побутових фанатиків, намагаєтеся силоміць запихати цією гречкою інших. Якщо хтось вважає гречку поживною і смачною без жодного бога, то він — сатаніст.

Нумо квапливо перехоплює, ніби випадковий лузер — свистюче ласо, нову петлю конфлікту, бо вона єдина, кого ця битва світоглядів не розважає, а навпаки — засмучує: їй одразу згадується власна мама, котра все життя проспала на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками, а порвані колготки зашивала капроновою ниточкою, витягнутою зі спеціально збережених на такий випадок геть убитих і не придатних для носіння капронок, бідна мама, краща частина життя якої, та, де все було попереду, спливла у країні зашитих капронок і парфумів «Ландиш».

— Я знаю кафе «Білочка», — каже Нумо Женщені В Поліетиленовому Кульку, — я там працювала колись.

Женщена В Поліетиленовому Кульку хапається за серце:

— Як?! То ти і сина мого знала, він там кухарем був?

— Та ні, я була там один раз, на дні народження одного маленького хлопчика, я клоунеса, клоун на замовлення. — Нумо шарпає свій кульчик у вусі.

— Кухарі знають усе про те, як смачне може бути бридким, а бридке смачним, — замислено просторікує Святий Пес Пива до свого кухля, — вони ж весь час тельбушать і патрають… шкіра індички, курячі голови, риб’ячі очі, свинячий шлунок, волячі яйця, пироги з тельбушками, зціджена на кров’яну ковбасу свиняча кров… Коли залишається на шкірі крем для рук, а тоді ліпиш котлети — виходить неповторний смак, щось додається таке невловне, діти кажуть, що то запах мами, чоловік — що смак жінки…

— Ви що, мастите руки кремом? — запитує Божевільна Юра.

— Ви ліпите котлети? — саркастично додає Женщена В Поліетиленовому Кульку.

Діалог завсідників бару дедалі виразніше нагадує якусь абсурдистську п’єсу, всі голоси зливаються, наче в нескінченний рядок суцільного тексту, мов падає в прірву гук, всі говорять водночас, однаковою мовою і з однаковими інтонаціями, бо особливості їхньої власної лексики вже давно перемішалися і розчинилися у всезагальній оповіді, гуркіт посилюється до тривожного штормового ревіння океану слів… «І каміння морське перемішане з рибою, жорна в крові і лусці», — сплескує хвостом фраза Святого Пса Пива й гине у водокруті, підстрілена з арбалета Божевільною Юрою. Новоявлений сатаніст і бандит почувається несправжнім, просто кимось вигаданим, лише грою чиєїсь уяви, йому так некомфортно у своїй ролі, що, здається, він ось-ось заволає, мов Бомж на дримбу, і вибухне кров’ю і м’ясом навсібіч. Він підхоплюється, перекинувши стільця, стрімко покидає компанію поглинутих нескінченною розмовою істот і пересідає за столик до гоу-гоу-тьолок. У цьому барі немає запахів, ніхто з відвідувачів нічим не пахне, і для Бомжа тут дійсно соціальний рай, а от гоу-гоу-тьолкам не подобається, бо вони звикли визначати соціальний статус людини за запахом парфумів. Вони знають, що той, хто користується дешевими їдкими парфумами, як правило, стоїть ще нижче на соціальному щаблі за тих, хто ними взагалі не користується. А ті, хто не користується, можуть по-бомжацькому смердіти, як вантажники чи системні адміністратори, а можуть пахнути такою вишуканою чистотою доглянутого тіла, що одразу стає зрозуміло: вони вільні від щоденного робочого дня, зарплат і преміальних, коливань валютного курсу й росту цін не те що на цукор, м’ясо і проїзд у громадському транспорті, а навіть на бензин. Він гоу-гоу-тьолкам співчуває, він добре знає, через що доводиться проходити таким, як вони. Тому клацає пальцями в тлустому повітрі, замовляючи барменові три келихи рідкого вогню, і ґалантно вклоняється обом жінкам. Ті щойно обговорювали всю глибину падіння невдах, котрі ночами знімаються в аматорському порно, не маючи за що собі навіть нормальний тональний крем купити, а дешевий тонак — це мрак, він скачується на шкірі бридкими кавальчиками і до того ж дає кошмарний зелений відтінок на відео, а синців і подряпин все одно не маскує, а за синці знімають преміальні, і все це так сумно і виснажливо, але що ж поробиш, треба якось жити, хоча й у цьому безнадійному місці товктися — теж не краще — повний анкст, ось.

Ігорьок гупає об стійку кожним келихом, наче розлив по тих келихах свою лють і ретельно доцідив кожен щільною піною своєї ненависті до всього світу. Та, що з забинтованим обличчям, підводиться.

— Я принесу, сидіть. А то Ігорьок зараз пожбурить нам ті кухлі в голову.

— Він нас ненавидить, — озивається та, що має блакитнувато-сіру шкіру, виставлену на огляд глибоким декольте затріпаної лялькової сукні.

Раптом знову гасне світло й двері розчахуються з гуркотом прямо у заграву, наче їх висадило вибухом. Хвилею розжареного повітря і полум’яними язиками до бару зажбурює чотирьох людей, оповитих чорним димом і танцівними пластівцями попелу. Завсідники бару завмирають, витріщаються, не тямлять, а Божевільна Юра миттєво націлює на прибульців свій арбалет, переводячи вістря стріли з одного на іншого, мовби кожного оприявнюючи: ось вимащений гаривом юнак, схожий на Джима Моррісона, у нього за спиною з’юрмилися закривавлений рудий парубок, худорлява розпатлана дівчина і великий Кавалок Обгорілого М’яса, вкритий дотліваючими клаптями спеченого зі шкірою одягу. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Вона конденсується, як раніше конденсувалися звуки, скрапує зі стелі всім на голови, обволікує холодним серпанком. І тут Бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе вовкулаче завивання, від якого рідкий вогонь у келихах створожується, як молоко на грозу. Святий Пес Пива схоплюється на рівні й верещить:

— Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте — не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! — Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. — Ігорьооок! Наливай гостям!

Тоді вже всі присутні починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам усе, нас цікавлять усі-всі історії до найменших подробиць!»

Хлопець, схожий на Джима Моррісона, горлає: «Мовчіть! Нічого їм не розказуйте! Не смійте нічого говорити!», виштовхує розпатлану чорняву дівчину і Кавалок Обгорілого М’яса геть. Його печена горлянка. Його розірвані м’язи. Його потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Ігорьок дивиться на нього наче голодний дух, а той намагається виштовхати і свого закривавленого друга, але марно. Його зірвані нігті. Його розтрощені пальці. Рудий юнак лише сонно белькоче: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед, і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Святий Пес Пива потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, Нумо підсуває кухля з рідким вогнем, Женщена В Поліетиленовому Кульку своїм поглядом вигризає в новенькому багряні діри, Бомж пускає слину біля його ніг і радісно скиглить. А в одвірку знову з’являються ота худенька, схожа на мавпочку, дівчина і Кавалок Обгорілого М’яса. Кавалок Обгорілого М’яса також ступає до середини і суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу.

Аякс з гарчанням кидається до застиглої у ваганні подружки, хапає її за руку і тягне назовні — у помаранчеву заграву. Двері за ними повільно зачиняються — лише протяг затягує до бару трохи білого морозяного серпанку, ніби слід панічної зради за втікачами.

— Пішли собі, — підсумовує Святий Пес Пива, і всі зітхають.

Аж тут раптом Божевільна Юра підхоплюється і з пронизливим вигуком «Аякс!» вибігає слідом за зниклою парочкою. Двері знуджено виконують свій жалобний ритуал.

Бар якось занадто швидко западає у дрімоту і сепію, під стелею знову конденсуються слова. Всі завсідники повертаються на коло розмов, а новенькі втрачають свій особливий статус. Рудий закривавлений юнак і Кавалок Обгорілого М’яса вже знають історії присутніх, а присутні вже знають історії рудого закривавленого юнака і Кавалка Обгорілого М’яса. Нічого цікавого. Юнака звуть Івасиком, він ніде не вчиться і не працює — оклигує після закінчення школи. Кавалок Закривавленого М’яса звуть Алкою, вона Івасикова однокласниця, і колись вони навіть трахалися. Алка мріяла стати фотомоделлю, але, як це часто буває з дівчатами, чий єдиний талан — це модельна зовнішність, непомітно для себе перетворилася на продавця-консультанта у відділі миючих засобів і побутової хімії найближчого до хати супермаркету. Стала зустрічатися з Івасиковим однокласником Аяксом, а невдовзі всі вони зажили втрьох в Аяксовій квартирі, бо з власними батьками взагалі неможливо перебувати на одній території, а Аяксова мама — тьотька суперова, та ще й звалила нещодавно до Катманду. А потім ще Івасик познайомився на пляжі з Маланкою і привів її до хати. Маланка — прикольна, вона на режисера вчиться. А ще в них у хаті поселився привид. Якась дівчина похмура завелася в кутку за комп’ютером. Вони всі її бачать, а Аякс — ні, не бачить. Та якби і бачив — що такого особливого? Та напівпрозора привидка нічого не робить, просто сидить собі — і все, як перебивна картинка чи слайд з діафільму.


Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає — як мінімум тиждень. Приходить щоразу раніше й щоразу надовше залишається. Надворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Від цього гнильного грудня можна сховатися тільки в затишному нічному барі. Зі свого місця в кутку біля шинквасу можна спостерігати одне і те саме, слухати одні й ті самі історії, що тривають і тривають, але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще — спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина — це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, — подрочили, хлюпнули та й померли, — до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово — це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.


Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці — конкретні □ брази, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.

— Знаєш, Нумо, я також згадав свою маму. Точніше, згадав своє перше усвідомлення, що її нема. Це сталося, коли я одного разу не зміг запхати до кишені руку, бо там було повно сміття. Я завжди все запихав до кишень — і потрібне, і непотріб, особливо усілякі обгортки й упаковки. Я навіть не помічав, що роблю це, бо мої кишені завжди були охайними і порожніми, наче вони самі очищувалися у якийсь чарівний спосіб. І лише коли мами не стало, я зрозумів, що тим чарівним способом було піклування моєї матері, це вона дбала про мій одяг, про його не лише зовнішній, а і внутрішній стан. Все-таки варто мене було привчити робити це самостійно. Але, може, то було занадто складне завдання, з яким моя мама не впоралася. Їй легше було виконувати це все замість мене.

— Розкажи про це їй, — Нумо киває у бік Женщени В Поліетиленовому Кульку, — може, ви якось порозумієтесь тоді.

— А навіщо мені з нею розумітися? Я цей тип ментальної консьєржки-боговоїтельки з дитинства не перетравлюю. Терпіти не можу фанатичок.

— Ти просто чіпляєшся за власні судження так, ніби вони тебе врятують.

— А ти?

— І я. Всі ми. Я завжди знала, що я жахливо занудлива і взагалі не дуже весела людина. Клоун таким не може бути.

— А по-моєму, клоун має бути саме таким — печальним і занудливим. Тоді все, що б він не зробив, смішить інших. Сміються завжди з когось жалюгідного. Е, піду пройдуся.

Він підморгує гоу-гоу-тьолкам і підходить до шинквасу. Видряпується на високий стілець і звідти заспокійливо махає Нумо рукою, бо та не зводить з нього переляканого погляду.

— Ну шо, Ігорьок?

— Тобі чого? — цідить похмурий бармен.

— Пирога і батога. Жартую, мені як завжди. Ти не хочеш поговорити?

— Пиздуй звідси, жартівник.

— Чого це ти такий нечемний? Може, тобі ключицю на нозі зламать?

— Ти собі очко стволом зламай.

Ігорьок схаркує крізь зуби кудись під шинквас і розтирає груди затиснутою в жмені футболкою, брудно-зеленою розтягнутою засмальцьованою футболкою у плямах чи то кетчупу, чи то портвейну, чи ще якого лайна. Його вовчий погляд сталево пронизує всіх у барі — по черзі. З таким барменом у барі не потрібен охоронець чи викидайло. Цікаво, чи може Ігорьок викинути когось звідси? В сенсі, чи звідси взагалі можливо викинути того, хто вже сюди потрапив? Ігорьок попав був колись у нічну зміну з новенькими охоронцями якоїсь підозрілої фірми, — звідтоді він ненавидить усіх присутніх у будь-якому нічному клубі, пабі, ресторані, хай то клієнти чи персонал — однаково. П’яні клієнти під ранок затівають бійку, а розбиратися доводиться барменові. Не кельнерці ж, трясця її матері. І коли охоронець-новачок з підозрілої фірми не знає персоналу в обличчя, а тому, щойно полетіли стільці, тричі шмаляє у бармена, котрий звично заламав би п’яних бидлюків за вісімдесят секунд, то є з чого зненавидіти божий замисел. Коли начальник охорони белькоче, мовляв, пацан нєрвний, це ж його перший робочий день, то де тут, у біса, справедливість? Чому закон не дозволяє вбити козла на місці? Це що, божий задум такий? Ота стара клізма з проскуркою любить повторювати, що божий замисел спотворив і перекрутив сатана. Але таких от нєрвних гондонів, котрі раптом що — одразу шмаляють, а потім думають, треба мочити, поки маленькі, — так він, Ігорьок, вважає. Ось і цей тоже, нєрвний, шмальнув у дєвушку, а тепер психіатра з себе тут малює, урод.

Урод вловлює месидж і відвалює.

Він проходить повз Женщену В Поліетиленовому Кульку, до якої після зникнення Божевільної Юри рідко хто підсідає поговорити, хіба що співчутлива Нумо. Вібрація дримби і завивання дуету Бомжа та Водія Маршрутки долунюють, наче кинутий навздогін у спину ніж. Навіть у туалеті чутно. Він давно сюди не заходив, тому й забув, що не може справити потребу. Точніше, він забув призначення цього приміщення.

Він стоїть тут якийсь час, розглядаючи руді патьоки і чорні грибкові плями на стінах, як тупий школяр — географічну мапу, а тоді виходить. Вкотре, аби хоч як себе зайняти, читає на приліпленому до стіни скотчем аркуші роздрукований, мабуть з Інтернету, текст:

«Далай-лама виступив проти християнських місіонерів у Монголії

Далай-лама вважає, що в Азії не повинно бути християнських місіонерів. Далай-лама висловив критику на адресу християнських місіонерів у Монголії та інших азійських країнах. Голова тибетських буддистів, що з десятиденним візитом перебуває в Німеччині, зауважив в інтерв’ю телекомпанії ARD: „Неправильно віддаляти людей від їхньої культурної спадщини. Краще та надійніше залишатися у своїй власній традиції. Я був нещодавно в Монголії (те ж саме, я чув, відбувається й у Тибеті): я зустрів християнських місіонерів. Я сказав їм в обличчя: „Це буддийська країна, а не місце для навернення“. Тут, на Заході, у своїх лекціях я завжди говорю людям: у вас юдео-християнська традиція. Краще в ній і залишатися“.

Нгаґванґ Ловзанґ Тенцзин Ґ’ямцго — приблизно так називають Далай-ламу тибетською — з 1959 року живе у вигнанні в індійському штаті Хімачал-Прадеш. Імовірно, він буде останнім, чотирнадцятим за ліком Далай-ламою в історії Тибету. Вже у 1969 році він зробив офіційну заяву про те, що майбутнє інституту Далай-лам залежить від мешканців Тибету. Це означає, якщо більшість тибетців вирішить, що інститут Далай-лам виконав свою мету й більше не відіграє визначної ролі для тибетської нації, він припинить своє існування.

„Я думаю, якщо мені доведеться найближчим часом покинути цей світ, більшість тибетців висловиться за збереження традиції. А якщо я проживу ще років двадцять-тридцять, то не виключено, що рішення буде іншим“, — сказав в інтерв’ю радіостанції Deutsche Welle Тенцзин Ґ’ямцго, Далай-лама XIV, „земне втілення Будди Авалокітешвари“».

Чомусь цей текст щоразу діє на нього наче в’язкий дим бляшаної безвиході. Ніби горять довкола стратегічні запаси консервів й автомобільні покривки, а він задихається в епіцентрі прокволих вихорів, виловлюючи з брудної скловати то роздратування християнськими місіонерами, то зловтіху від того, як Далай-лама жорстко їх попустив, то гіркий сарказм щодо реакції юдео-християнських місіонерів на догану Далай-лами — клали вони з прибором на якогось там непросунутого бузувіра, за яким і бабла реального не стоїть, під чиїми ногами лише земля горить — сморід паленої ґуми і стопленої пластмаси. Зрештою буддизм колись розчинив бон, а тепер уже ніхто й не скаже, що то була за гра, як ніхто нічого до пуття не скаже і про український дохристиянський шаманізм, і про мексиканських толтеків до приходу конкісти. Але це не страшно — корпорації виробили таку зручну в обігу штуку, як Духовність. Якщо уявляти Будду Шак’ямуні блискучим гастролером або дуже прокачаним чаром, котрий безперешкодно ковзає рівнями, то знайти свою духовність — це як коника з гімна зліпити. Мав колись такого, не те щоби знайомого, а так — що називається «перетиналися». Прізвище в нього було якесь чеченське, але практикував бон. Ніхто не знав усіх його кінців, стрьомний такий мужик — ніби тлущем змащений, як стратегічна консервна бляшанка, — нема як ухопити, за що зачепити. Поруч одразу ж відчувалося власне убозтво, хоча той переважно мовчав, спілкувався ввічливо, горілку міг пити діжами, але не те що не п’янів, а навіть спокійно демонстрував якісь неймовірні асани, чи як воно там називається. Такі чудеса координації, що не кожному тверезому майстру кунґ-фу під силу. Добре, хоча б пост-бон отримав лише камуфляжний термін «ламаїзм», це політичні дрібниці у порівнянні з паралізуючою ін’єкцією конфуціанства, — так цей знайомий говорив. Нашому язичництву уникнути хрестового геноциду не вдалося, як і мексиканським наґвалям. У нас легше навертати нових рабів до Термітника Благодаті — у нас Гімалаїв нема. А може, просимо батога, бо дуже хочеться пирога. Мертвеччина. Дим загусає, наповнює череп цементом, тисне зсередини, виліплюється у каламутні форми безпорадності, звідки вигулькує павичів хвіст фантазій про ідеальний, глобальний теракт, що поклав би край усім імперіям та, відповідно, всім геноцидам. Плаває, конденсується, обплутує ноги, торс, голову розмотлошена й комашлива злість на людей, на цілі народи, на тибетців — тупих, як, утім, й українці, як будь-яка людська маса — геополітичний ґель, наповнювач кожної країни. На відміну від Далай-лами, він думає, що зі зникненням так званого ламаїзму буддизм по-китайськи нічим не відрізнятиметься від християнства: відвалив бабла на храм — і, вважай, місце в райському бізнес-класі тобі зарезервовано. Бронювання пролонговується кожним ударом лоба об капот броньованого джипа генерал-майора батюшки хрестопузого. Хоча, здавалося б — що йому особисто до Далай-лами, тибетців і, зрештою, буддизму? Він завжди сповідував радикальний нігілізм, віртуозно прикидаючись навіть перед самим собою, ніби взагалі нічого не сповідує.

Невблаганно коротка стаття добігає кінця, і коли він відривається від останнього слова — «Авалокітешвари», то раптом помічає коридор. Замість глухого закамарка з темними дверима, почорнілим і видзьобаним лярвами люстром та запацяним перемикачем світла тягнеться бетонний коридор. Гігантські обмотані подертою ізоляцією вентиляційні труби, схожі на кишки алюмінієвого плазуна, зникають у глибині телевізорно-блакитнуватого, як у нічних реанімаціях, світла.

Він зрадів нагоді уникнути свого зачарованого кола розмов з мешканцями бару. Тому вирушає коридором й не озираючись, а коли озирається, то виявляє, що позаду немає простору. Ніби плівка заросла і зникла.

І на цю відсутність простору неможливо дивитися. Наче таке споглядання є дедалі потужнішою вібрацією, яка приходить з глибин, щоб руйнувати. Він не витримує цієї вібрації, відчуває, що та розхитує його до основ і ось-ось він просто розсиплеться купкою піску, як розбита клепсидра. Він йде вперед, крокує одноманітним сірим коридором, завертає до моторошних коридорних відгалужень і всюди знаходить глухі кути й купи розпоротих подушок та матраців попід стінами. Кучугури скачаної вати і жовклого пір’я ворушаться під ногами, збігаються у ще більші кучугури, наче кульки живого срібла. Холодне світло яскравішає, доки не засліплює, мов лампи в операційній, виїдаючи очі, роздрібнюючи всі нутрощі нестерпним ультразвуковим дзижчанням. Він усе пришвидшує ходу, мовби намагається втекти від цього світлозвуку, що перетворює закрижанілі водорості його нутрощів на роїсті червоні цятки, а всі відчуття — на колонії тих цяток, йде незугарною спортивною ходою, доки не зривається на біг. Він біжить. Біжить. Він заблукав у цих кишках. Паніка — це жах. Жах — це паніка. Жах — це просто жах. Жах — це просто слово. Жах — це життя. Життя — це жах. Жах — це істина. Те, що завжди з тобою. Він біжить.

А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки — власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.

Кульова блискавка подорожує будинком

Листопад накрив мокрим рядном. Гайвороння щедро засирало цвинтар, і здавалося, що то перший сніг. З усіх секреторних залоз соталася нежитем і слізьми пізня осінь, крізь раптові пролизні у хмаровинні зиркав далекий Місяць. Восени Місяць плаває дуже далеко від землі, це влітку він підлітає майже впритул до лиця, ніби хоче глянути тобі в очі. Електрична кров у замерзлих кам’яних судинах міста згорталася у паруючі тромби, утворюючи автомобільні корки на дорогах. Уздовж хідників та узбочин вигулькували буденні видива зіжмаканих, мов паперова серветка, машин; згуртованих у мовчазному роздратуванні санітарів і даішників біля трупа, з ніг якого від удару злетіли мешти, а з-під паска сотається і плазує поверхнею кривавих калюж мерехка пара вивільненого життя. Сьогодні тут гуртуються випадкові свідки, поволі підступаючи ближче і ближче, наче налякані й водночас зацікавлені дикі тварини — до раптового і незнаного. Завтра на цьому місці назавжди пропишеться пластмасовий жалобний вінок з чорною стрічкою пам’яті. Пам’ять — це людська упертість. Це їхня уперта жага триматися купи своїх міфів. Страх самотності, якої все одно не позбутися ніколи, бо самотність — це константа існування істоти у будь-якій інкарнації.

Юра повільно йде цвинтарем, тендітна, бліда в сутінках, наче на холоді — пара з рота. Прогулянка і сон найбільше нагадують про подорож, а подорож — безкрайня, її береги розмиті, вона має безліч початків і кінців усередині себе — острівців без назви, дрейфуючих темних плям у світлі. Незмінно мінливе коло сансари. Повторювана невловність. Юра блукає тут не через нещасне кохання, що найлегше було б припустити, — кохання в неї якраз щасливе: ідеальне платонічне кохання, не скаламучене жодним досвідом, безсумнівне і цілісне, як великодня писанка. Шкільні проблеми, непорозуміння з батьками? Теж ні, хоча вона пробує тут курити, а курити починають, мабуть, саме через шкільні проблеми і непорозуміння з батьками…

Юрі на вітрі ніяк не вдається припалити сигарету — закоцюблі пальці марно шарпають трибок запальнички. Але не дуже і хотілося (без нікотинової залежності — це як перші поцілунки, не узасмок, а так — дотик, дотик, дотик, дзьоб-дзьоб-дзьоб…).

Юра продирається крізь всохлий хміль — його мертві паперові джмелі посипалися на голову, мов шепотіння чийогось закляття. Вона прямує до чи не єдиного вцілілого і не загидженого серед решти склепу, куди легко залізти всередину. Шкода, що тут тобі не Маніла, бо у склепах жили би неприхищені люди, дітлахи бавилися б між могил у хованки, можна було би востаннє завітати в гості на Геловін, коли вже місцева влада постановила всіх геть у безвість — щоби не заважали порядним громадянам вшановувати пам’ять небіжчиків. Юрині дешеві грубі стіллзи з хрускотом учавлюють у пружний шар прілого листя скручені на бульбулятор пластикові пляшки, пакетики з-під презервативів і власне презервативи, штрикалки і сигаретні пачки, медичні ґумові пальчата і скачані разом з трусами і прокладкою капронки, бите шкло і пластикові стаканчики, згарки свічок й жмути собачої шерсті.

У склепі затишніше, ніж на вулиці. Принаймні не дме вітер і не сіє мжичкою. Вогник запальнички освітлює кілька наглухо запаяних трун, що тримаються на вбитих у стіни залізних шкворнях. Одна труна — під самою стелею — має зсунуте віко. Дивно, чому лише вона одна, адже на цвинтарах мародерствують стільки, скільки ті існують. Що може вціліти, особливо у більш-менш стародавніх гробівцях? Пам’ять? Якщо є кому пам’ятати.

Будучи вороною, або цвинтарним псом, чи котом, за Юрою можна спостерігати крізь проріхи в стелі: вона розкрила свою мобілку-жабку, щоби мати хоч трохи світла, і стає на вільні шкворні сусідньої стіни. Вона лазила у такий спосіб пожежною драбиною.

Опинившись під стелею, зазирнула до порожньої труни. Мобілка згасла. Юра стоїть, як дурна, розчепірившись на металевих опорах, тримається однією рукою за найвищу залізяку і курить. На кожну тягу кінчик цигарки спалахує, але цього світла бракує, аби щось роздивитися. Дим в’юниться по стінах зеленкуватими гадюками, що ніби ледь жевріють власним рухом. Докуривши, дівчина засвітила мобілку і зазирнула до труни. Порожня, якщо не зважати на пляшку з-під хересу, чиїм густо-зеленим боком ковзнув тьмяний полиск. Як часто цікавість не винагороджується. Юра зістрибнула долі. Присіла навпочіпки і сперлася спиною об стіну. Гнильний листопадовий настрій потроху вщух до медитативного депресняка. Принаймні перекортіло когось закатрупити.

Спочатку «всіх» довкола «тебе» не надто багато, переважно це рідня. Але з часом всіх стає дедалі більше, вони оточують тебе, намагаючись налагодити контакт — ніби за допомогою скручених дротиків під’єднати до мережі лампочку або телефон. Більшість свого тутешнього часу ця Юра жила собі так, ніби особисто з нею відбувається щось непересічне і, відповідно, вона через це — також неабияка особистість.

Неабияка особистість зітхнула й підвелася, розтягуючи затерплі кінцівки. Холодно. Холодно і темно. Але поза цвинтарем висить стійка колективна ілюзія міста — там світло від електрики, тепло — від неї ж, і є «всі». І всі колективно щосили невпинно вдають, ніби не знають, що довкола холодно і темно.

Захотілося випити гарячого чаю, зжерти гарячого м’яса, залізти до гарячої ванни, віяти на волосся гарячим повітрям з фена, опинитися поряд з гарячим чоловіком, накритим теплою ковдрою, і Юра тихо вибралася зі склепу назовні.

Вона йде ніби морським дном — на глибині електричних скатів-манта, електричних потворних риб-вудильників, сліпих глибоководних створінь. Тінь цвинтарного пса шаснула за найближчий надгробок. Дерева і кущі тихо глибоководно проміняться пухнастою філіґранною памороззю. Ворона перелітає за Юрою з дерева на дерево. Наближається химерний шерех автомобільних шин, ніби то — розмите світло фар з таким звуком шириться, чіпляючись за дерева. Авто зупиняється, і світло гасне. Глухо, ледь чутно траскають у мороці дверцята. Наближаючись, Юра чує притишені чоловічі голоси. Фари вмикаються на мить. Так вночі шукаєш зі сну пляшку з мінералкою, знаєш, де вона стоїть, але навпомацки простір занадто неосяжний, і ти щоразу промахуєшся, здаєшся і врешті робиш те, чого якраз хотілося уникнути, — вмикаєш і одразу вимикаєш світло, аби оприявнити образ пляшки і зафіксувати його відбиток очною сітківкою. І тоді вже безпомилково хапаєш підтверджене, проганяючи з-під повік строкаті плями, наче комах. Мабуть, ці люди шукають певну могилу, думає Юра. Вона бачить вогники цигарок і силуети біля авта, чия темна, мов у касатки, спина вимальовується впритул до чавунної могильної огорожки. Це старий цвинтар, тому поховання тут багатошарові: змучені світовою кризою молоді родичі давно померлих продають елітні місця родичам свіжовбитих місцевих ротшильдів. Або ж їхнім убивцям. За окрему платню — дозвіл на ліквідацію попередніх решток. Підхоронюють когось, затемна, тихцем, фантазує далі Юра, згадуючи романтичні, вироблені сусідньою країною телесеріали про бандюків. У тих серіалах показуються «високіє, високіє атнашенія» між кланами пострадянської мафії. Маріо П’юзо, ридаючи, постригся б у монахи, подивись він хоч одну серію про інтелектуально стурбованих благом родіни олігархів тонкої душевної організації, чиє кадєцтво припало на добу розпаду совка — тобто початкового накопичення капіталу.

Коли Юра підходить майже впритул, двоє чоловіків, що порпалися у багажнику, саме витягають звідти великий лантух. Ще один чоловік стоїть ближче до алеї — ніби на чатах — Юра бачить його бійцівську статуру і крейдяне лице, мовби вималюване мороком наново — з блискучими темними очима і тоненькими вусиками — таких чоловіків молоді журналістки називають «потойбічно гарними» у своїх рецензіях на нові голлівудські фільми з вампірською тематикою. Їхні погляди перетинаються. Юра, п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-п-р-о-х-о-д-и-т-и-п-о-в-з, смикає на грудях свій шалик, чоловік п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-щ-о-й-н-о-ї-ї-б-а-ч-и-т-и, блискавично вихоплює волину з глушаком і тисне на курок.

Випадкових свідків теж прибирають. Інколи випадково.


Невідь-куди.


У привітний простір.


Дивно, які лише місця — усього, наприклад, шви між просторовими пазлами — іноді пишно називають вулицями. Вулиця Привітна, скажімо, — це куточок, щільно зліплений з таємниць і кількох різномастих будинків, на чиїх стінах переданабіозними мухами сидять старомодні таблички з номерами. Між будинками є доріжки, потріскані асфальтові майданчики з вітрильно напнутим пранням і щедрі дворові зарості бузку, бузини, дикого винограду, ясмину, хмелю, борщовика, плюща, коноплі, жимолості та невизначених чагарів — хащі з власною кровоносною, або, якщо хочеш, нервовою системою розгалужених капілярів чи пак волоконець — стежок і тунелів. Оцинковані грибки витяжок вказують на розташування кількох підземних льохів для картоплі та консервацій — роках у п’ятдесятих минулого століття такі рили майже у кожному дворі — особливо чомусь у районах хрущовок. Є навіть бойлерна, гараж, крихітна церква посеред зворушливого городика, прямо на краю урвища, і сміттєвий бак. Але — жодного натяку на вулицю у звичному топографічному значенні. У цьому загубленому цивілізацією закутку немає нічого схожого навіть на провулок або тупик. Такий собі умовний клапоть зовсім не міської тиші, позначений як вулиця. Ну і на цій, нехай вже буде так, вулиці ростуть зі старого слоношкурого асфальту та вистояного, як вино, ґрунту троє будинків. А номерів — сім. На забутих місцевою владою пагорбах трапляється всяке, а Привітна — це найвища точка одного з таких пагорбів. Якщо підніматися крутими кам’яними сходами знизу — з приватного сектора — на саму гору, то можна поцілуватися з крайнім будинком — п’ятиповерховою сталінкою, завжди мовчазною і темною з лиця. Під стіною, ніби жителі сан-франциського ґето «Місто Бога», медитативно зависають коти кримінальної зовнішності. Їхні жінки циганкуваті, дрібні й кощаві, їхні діти закамуфльовані природним відбором під стару цеглу і випалену сонцем міську траву. Табличка на куті будинку — «вул. Привітна, 8». Якщо пройти попід стіною повз котів та глухо зафіранені порохнявим тюлем вікна, то на протилежному куті можна буде прочитати, що це «вул. Привітна, 2». Закривавлені осіннім спаднем сонні жоржини вдаватимуть, ніби вони лише байдужі рослини, які тихо собі старіють у притулку для зірок Голлівуду. За спиною будинку, мов у дзеркалі, стоїть його близнюк під номером «3», на краю урвища, як уже говорено, — приватна ділянка з городиком, яблуневим садом і хатою, перетвореною на церкву, ще якісь зотлілі сараї чи курники, туалет просто неба, і все це обнесено ностальгійною інсталяцією з тину, парканної сітки, фанерних щитів і прогнилих дощок. Антикварно іржаву поштову скриню на кривій залізній нозі позначено білою водоемульсійкою як «вул. Привітна, 7». А хату-церкву пронумеровано як «6». До велетенської тополі біля затонулого у хащах гаража іржавим дротом прикручено табличку «вул. Привітна, 5», нарешті, на роззявлених щелепах сміттєвого контейнера писало «13». І, попри рясні вигадливі графіті на його боках, зрозуміло, що ці цифри до них не стосуються і носять адміністративний характер. Прання на дротах, супутникові тарілки на балконах і кілька недорогих і не нових авт у дворику між сталінками інсценують людську присутність, але простір Привітної все одно схожий на перші кадри традиційного постколапсного горору. Типу все місто вже вимерло, а зомбаки і головні герої ще не з’явилися.

Міські зарості принадні тим, що в них можна ненадовго приємно заблукати, знаючи, що так звана цивілізація зовсім поруч. З одного боку хащі Привітної впираються у закинутий спортивний майданчик з одним пошарпаним баскетбольним щитом, однією штангою футбольних воріт і з трубами для качання преса, на яких підлітки переважно сидять і всіма своїми дрібними діями заперечують здоровий спосіб життя — обмінюються кліше корпоративних мрій по Bluetooth; а з іншого боку межу між Привітною та цивілізацією у вигляді школи, кіосків та кінцевої зупинки третього тролейбуса позначає мертва карликова радіовежа і непролазна стіна борщовикових парасоль. У пилюку спортмайданчика м’яко падають перестиглі медові груші, і ліниві оси, що рояться довкола їхніх ран, схожі на археологів. Якщо не з висоти пташиного польоту, то з висоти підйомного крана на сусідньому, стрімко доопановуваному місцевою владою пагорбі Привітна виглядає на зібгану ківшиком долоню, вимащену суничним і малиновим соком. Осінь — це пора запалення квітів, а листя дикого винограду у вересні дійсно рубінове.

На лискучому від нічного дощу асфальті молода сіра ворона бадьоро дзьобає червоне м’ясо свіжороздертого, мабуть котом, голуба. Над чорнобривцями і майорами в’ється парочка щигликів. Осінь входить у цей світ як скальпель.


Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і пильно спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Юра ненавидить ос, а їх на осінній грушевій учті повно, поводяться вони, як п’яні вікінґи, й за жодних причин Юра не лізла б сюди. За жодних, окрім тієї, що вона тепер має. Така причина водночас, як це водиться, є і проблемою: закоханість в особі стрункого хлопця, котрий стоїть спиною до Юри і базікає зі своїм дружбаном — худющим конопатим Івасиком. Юра змушує себе не втуплюватися в цю спину, в цю червону майку з портретом Кенні й саморобним написом «I’ll neva die!», щоб ненароком не викрити себе, але водночас боїться, що Він так у її бік і не гляне. Юра не бачить коханого джимміморрісонівського обличчя (ще гламурнішого, ніж переважна більшість плакатних зображень його праобразу) — тільки кучеряву кучму доглянутого вороного волосся. Зате Юра чує розмову.

— …типу на маніяка нарвалася…

— Мамаша її мене задрала, дістає з того дня, як мєнтура в школу приходила, як тільки перестріне, починає гнати, типу, ви ж за однією партою сиділи, ви ж додому зі школи разом ходили, ти маєш щось знати, може, в неї проблеми які були, може, вона залетіла чи почала колотися… ну таке. Вже не знаю, кудою ходити, щоб на неї не нарватися. Очі заплакані, морда розпухла, з рота смердить, і дивиться так прямо в очі, як душу виймає, таким поглядом, ніби то я її доцю трахнув і закатрупив.

— Пошматував і з’їв. А голову зварив і з черепа зробив попільничку.

— А може, вона й кололася — така странна завжди була. Як емо.

— Хто? Юра?

— Ну.

— Да, пацавата історія. Я її, правда, майже не знав — так, у дворі бачив.

— Ну як! Ми ж усі якраз перед тим, як вона пропала, ввечері за гаражами тусили. Ти тоді тоже був. Я ще тоді помітив, що вона на тебе дивиться.

— Чого на мене? Я тоді просто з пивом прийшов. Ну, з бірміксом…

— Нє, вона на тебе весь вечір дивилася.

— Не пам’ятаю. Якби вона щось говорила, я б запам’ятав, а так… Але ну і шо? Я Алку обкатував.

— Та нічо. По-моєму, вона була в тебе закохана.

— Хто?

— Блін! Та Юра!

— Ну і шо? Була, була — чо «була», може, вона жива.

— Ну, тоді її хтось викрав.

— Хто?

— Ну, маніяк. У підвалі тримає. Або сектанти. Чи, там, чорні трансплантологи.

— Ну да, цигани! Може, вона сама з дому втекла — я б від такої мамаші точно втік.

— Даа… а ти звідки мамашу знаєш?

— Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане — і давай чесати про ціни, про політику, про релігію. Про релігію — найбільше.

— А тепер?

— Тепер не заходить.

— А до мене чіпляється.

— Гівно.


Юра з усієї розмови розуміє тільки своє ім’я — решта звуків нагадують суперклей «Момент» швидкістю, з якою вони загусають і випаровуються. Простір — це грушевий сироп — Юрі так дивно: ніби чутно кожне слово, а сенсу не добрати — звуки вливаються один в одного і змішуються, як гуркіт потоків у водоспаді. Тільки звук «Юра» виринає з шумового тла. «Про мене говорять», — думає Юра, мовби заповнена всередині крилатими мурахами, котрі лізуть з неї назовні, щоб розлетітися навсібіч і набудувати в світі нових мурашників. Голоси. Заціпеніння вересневого полудня, оса невпинно рухає всіма своїми органами — як трансформер, старанно, хижо, безтямно працює жвалами. Звідкись Юрі згадується те, чого вона не знала: ентомологи називають ос корсарами.

Корсари сідають на облущене підвіконня хати з прибудованою на даху банькою — на підвіконня аматорської молитовні, просоченої пообіднім сонцем, пахощами перестиглих яблук, жоржин і непам’яті.

Юра тут живе, це її прихисток — тут ніколи нікого не буває, сюди залітають лише комахи, Юра не знає, як вона тут опиняється. Точніше, як так виходить, що вона — деінде, а потім — тут? Юра навіть не зважає на зміну декорацій. Але віднедавна їй щось муляє. Ще щось, окрім закоханості. Таке, чого не можна описати, чиє існування можна тільки відчути через нудоту і страх. Щось таке, як сморід у трупарні, котрий неможливо відновити в пам’яті, але неможливо собі уявити без нього трупарню. Юра через це невимовне щось почувається так, ніби її налили в колбу і збовтують. Вона сидить на лаві під вікном, дивиться на дешеві паперові ікони — строкаті плями наївних великодніх кольорів — по тинькованих стінах, але не розрізняє зображення. Тобто, коли її знову збовтує, вона зважає на те, що не розрізняє зображення так само, як не розрізняла слова. Але вона про це не думає. Вона взагалі якось дивно думає (і від раптового усвідомлення цієї дивности і взагалі того, що вона думає про те, як і про що вона думає, тобто фраґментує, аналізує і оформлює те, що є цілим і просто є, Юрою знову моторошно збовтує) — думки її — ніби вирвані з корінням дерева у повінь, наче синусоїдний плин дельфінів, який ми бачимо лише на піках понад хвилями. «Чому тут нікого немає? Чому ніхто ніколи сюди не приходить — ні вдень, ні вночі?» — ніби пливучи на спині в олії, думає Юра і так згадує слова, розділяє простір на явища і назви цих явищ. З подіями прийде і час, думає Юра, щось в Юрі, чи хтось за Юру, чи ще одна Юра. Чомусь її тягне надвір, і вона помічає плин і пересування зображень довкола неї, в яких проступає все більше деталей — ніби знання витікає, а розуміння з’являється звідусіль, заповнюючи порожнини, звідки у всюди витекло знання. Вона бачить господаря молитовні — цього автономного священника-еколога, — він стоїть посеред городу й усміхається до своїх яблунь. Довкола нього, мов птахи довкола Франциска Ассизького, кружляють оси, пізні, інфіковані запаленням квітів метелики і скажені мухи, — сідають йому на плечі й на руки, заплутуються у строкатій, триколірній (мов шкура кота, що, за поширеними забобонами, приносить успіх у справах і родинне щастя) бороді. Юра немов упритул — відеозумом — бачить помережану червонястими капілярами шкіру невисокого чоловіка, дротини сивих волосин у рудувато-рябій бороді, візерунки цих павутинних ліній під брижами зморшок накладаються на мапу виноградних лоз, жовтогарячого, лимонного і багряного листя, а крізь бляклі сіруваті очі проступає блакить неба, цятки мандрівних павучків і пізніх кульбабкових парашутиків. І тоді Юра водночас бачить густу непевну тінь (або тьмяний згусток хатнього повітря) у своєму прихистку і розуміє, що ця ось людина, цей чоловік з’являється у молитовні щодня і проводить там багато часу, оточений невиразними силуетами і тінями силуетів, подібними до нього і між собою за обрисами і формою, і густиною внутрішнього простору. Тобто до церкви ходять мешканці Привітної, значить, вони часто оточували Юру, тирлувалися поруч… Проходили наскрізно. Так, Він, коханий з джимміморрісонівським лицем, живе серед них, десь тут, зовсім близько, його можна знайти у цьому невеличкому просторі — варто лише позазирати у вікна… «Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане — і давай чесати про ціни, про політику, про релігію», — зринають в Юрі Його слова, ця фраза визріває у сприйнятті так, як булька повітря піднімається з дна водойми, так, як приходить те, що ми називаємо раптовим спогадом.

Юра відчуває сонячне тепло і котячі погляди — всі коти і кошенята у дворі без сумніву її бачать — кошенята схоплюються на рівні прямі лапи, вигинають спини — стають у бойову позицію, їхні мудрі виссані вагітностями мами розслаблено і байдужо мружаться, ніби ось-ось чхнуть, а тоді широко й незмигно розплющують очі, пильно дивляться, мовби повторюючи про себе мантру. Чому тоді люди не бачать? Чому не бачить священик? Юра зазирає до перших-ліпших вікон сталінки за номером «8–2» — і картинка фокусується. Юра ще на городі периферійно зауважила, що коли простір фокусується у картинку, то мовби падає запона чи насувається стіна — він робиться пласким і вбогим, а чіткість його оманлива, бо кількість найдрібніших деталей створює чутний і відчутний шум, фон, комашіння. Юра дивиться на предмети й до кожного має тільки одне питання: «Навіщо це?»


Юрина однолітка — Алка, здається, її звуть, краля з паралельного класу, — водночас говорить по телефону, фарбує нігті й злодійкувато похапцем курить у вікно. Жодної з цих дій Юра не розуміє. Концентруватися і на діях, і на звуках нараз — складніше, ніж нараз курити, малювати нігті й говорити. Так Юрі здається. І тому вона просто слухає.

— …кажу тобі, після вчорашнього він до мене навіть не підійшов. На великій перерві навіть не дивився у мій бік… да, баба каже, шо так ходять прастітуткі, ну ти розумієш, я всі шмотки ховаю на ключ — бо спалить… нє, коли помітила на мені знову той топік прозорий, да, дольчеґабана отой, рожевий, бо вона його викинула, а я зі смітника витягла, рилася тоді як бомж… да, то почала з молитвами спалювати все, що у ванній на трубах знайде, прикинь, дві пари стрінґів — і з бутіка памела, а не з базара, — сука, лапнула, підпалила в каструлі для супу і давай над ними молитися — над трусами! Екзорцистка, блін!.. карочє, виходь за годину на точку — він там тоже сьогодні буде м’яч ганяти, я тобі поставлю — я купу нових рінґтонів закачала…


Наступне вікно. Нікого. Ще одне. На облущеному підвіконні — кішка вигрівається на сонці, а за нею — якийсь тьмяний скулений простір, ніби це не кухня сталінки з триметровою стелею, а кухня хрущовки, де висота стелі пасувалася до макітри середньостатистичного радянського піґмея з невиліковним ідеологічним алкоголізмом і цирозом у перспективі. Юра зазирнула — будь-що побачене цілковито всмоктує і тримає її увагу, — кішка схопилася на рівні, засичала й чкурнула з підвіконня геть.

За столом сидить старий чоловік і дивиться поперед себе, мов той кіт — незмигно і якось мертво. Чоловік обкручений рушниками, дротами, нитками, з нього навсібіч стирчать в’язальні спиці, мов з їжака-вуду. Цей чоловік заповнює собою весь простір, і він є біль. Такий густий і нестерпний, що дроти, рушники і спиці вібрують, наче під електричною напругою. Вібрують і гудуть. У цій людині падає злива — холодна, безпросвітна, як у листопаді. Чоловік обіймає камінь-кругляк, похмуру важелезну сіру брилу. Вібрація брили найдужча. Він шепоче: «Доню, донечко моя пухнаста, дороге моє дитя, що ми зробили з тобою, доню!..»

Юра обійняла чоловіка, огорнула собою, наче хмарина — гору, й завібрувала разом з ним, зійшла зливою від болю, якого завдав їй той електричний струм. «Тату! Татку! Дорогий мій, не плач! Я тебе так люблю! Ти ні в чому не винен, тату!» Чоловік шарпнувсь, ніби прокинувся. Притис кулаками повіки, зітхнув тяжко й закашлявся надривним кашлем системного курця. Юра відчула, як її прохромлюють скалки простору, як її заповнює безрадісний сірий дим. «Він мене не бачить! Він не чує мене! ТАТУ!» Чоловік тяжко звівся і почовгав до кухонної шафки. За ним, напнувши кодоли і нитки, зі скреготом потяглася брила. Він прямо всередині шафки, озирнувшись на двері, налив з карафки прозорої рідини до маленького келишка і, ховаючись за дверцятами, вихилив. В одвірок, мов з екскаваторного ковша ринув сельовий потік — земля, глина, камінці, сміття, — ринув бруд. Голова майже лисої жінки з невротично настороженим поглядом розірвала напнуту струну вуст, на лиці утворився чорний отвір, і з отвору вихлюпнулася цівка жовчної глинистої в’язкої рідини впереміж з камінчиками і мокрими курячими пір’їнами.

— Шурік, ти що, пив?

Юрин тато повернувся за маґнітом важкого погляду.

Юра сидить у ванні й підкидає у воді пальцями ніг великий кип’ятильник. Це така електрична залізна спіраль для кип’ятіння води. В минулому столітті нею користалися мешканці гуртяг, готелів, будівельних фургончиків, санаторіїв, лікарень і в’язниць — усі, хто опинився поза кухонно-хатнім комфортом у тимчасовому чи довічному відрядженні. Утім, усі люди довічно перебувають у тимчасовому відрядженні, говорить Юрі голос, дуже подібний на її власний. Електрична розетка знаходиться на рівні простягнутої вгору руки. Імовірно, її монтували під пральну машину або фен, чи електробритву попри всі правила пожежної, чи ще якої там безпеки. Я хочу сказати, говорить Юра, що мені байдуже, що ви там понавигадували у своїх науках. Я вважаю, що комплекс Електри — це комплекс тотального непорозуміння з людським світом, тому що той, хто зрікся матері, не може по-справжньому народитися — блукатиме при світі, мов кульова блискавиця, і знищуватиме все, до чого притягнеться подихом, порухом, поглядом, навіть думкою. Всі люди є нашими матерями в минулих життях, усі всім матері з безпочаткових часів. Юра ніколи б не могла сказати такого, тим більше так сказати. Я дуже лю. своїх діда і бабу, говорить Юра до батьків. Смерть бабці від мене ви приховали. Дідусь помер незабаром після неї. Просто на вулиці. Його тіло розшукали днів через дев’ять, по завершенні всеімперської алкогольної вакханалії на травневі ковени. Бачите, я все знаю! Я розумію ваш стан, але ототожнитися з ним не з… мо… гла… жу… Бо виджу, що у людській смерті зовнішні обставини нічого не важать. І тим більше для трупа будь-які події вже — ніщо. Кремація — ось єдине, що варто робити із зужитими упаковками. Екологічно. Не дивно, що ви, мої батьки, вважа… ли… є… те… мете… мене бездушною потворою, виплодком сатани. Сатана — це з вашого християнського лексикону, котрим я не послуговуюся (що лише зміцнило вашу переконаність у моїй потворності і нелюдськості). Тринадцять шоколадок. Йіви.

— У тебе дочка щезла, а ти п’єш! Треба молитися за неї!

— Вона померла! — кричить батько, і очі його наливаються масно-чорною гуашшю крові. — Ти, лушпайка, не смій говорити про Юру! Не смій тут базікати про Господа, ти!

— Ви хоч розумієте, що я не є вашою власністю! — кричить Юра. — Ти, мамо, коли пиляла мене своїм загубленим життям, яке ти поклала на нас із татом, ти хоч іноді, хоч на мить, могла би припустити, що ми — не твій хатній олтар і що ти сама хотіла порядного чесного чоловіка і дитину, доньку причому, і що мати дитину — це радість, якщо ти її хотіла, і що мені мо… гло… же… бути ще гірше, ніж тобі, бо ти усього лише не вмієш тішитися з того, що отримала бажане, а я взагалі не бажала, може, у тебе родитися, мені взагалі не було з чого тішитись чи не тішитись, я не ма… ла… ю… тиму… вибору просто, ти спитала мене, чи я хочу пожертвувати своїм життям, своєю свободою заради твоїх ілюзій, твоєї пихи?!

— Не смій говорити, що вона померла! Господь милостивий, моє серце сказало б мені, якби вона померла! Не смій кричати на мене! — волає мама, з неї стрімко витикаються, набрякають, видовжуються сірі варені моцаки, мокре галуззя і собачі хвости. Батько згортає рукою все, що є на столі, ніби загрібає воду. Горнята, понакривані серветками слоїки з підозрілим вмістом, тарілки вибухають скалками і безгучно загрузають у глині, перемішаній зі сміттям, хлібними крихтами і курячим пір’ям. Батько хапає ножа, навіжено лаючись, кидається вперед — туууууууу. Туууууууууу. Туууууууууууу.

Туууууууу. Туууууууу — гуде у вусі тому, хто зараз дзвонить до цієї хати і марно чекає на відповідь. Юра кидається між батьком і матір’ю. Ляскає в абажурі під стелею лампочка і зрушує крижаною електричною зливою долі. Телефон замовкає, простір порохнявіє сутінково й дужче скулюється, огортаючи слизом дві закляклі, як були, фігури. Підлога заростає кригою.

Ніж лунко падає на кригу й елегантно запливає під плиту, звідки його хрін тепер витягнеш. Чоловік труситься від струму, жінка — куряча гузка на ніжках, — святенницьки схлипуючи і розсіюючи навсібіч мокре пір’я хресних знамень, дріботить геть з кухні.

— Господи! — хрипить чоловік, втупившись у простір перед собою, ніби намагається роздивитись ту скляну стіну, ту зливу, яка зупинила його навіжену лють. Але він незрячий. Заходить кішка і дивиться на Юру. Чоловікові підгинаються ноги, він опускається на стілець і повторює: — Господи! Якби я міг у таке повірити, — він звертається до кішки, — я би заприсягнувся, що Юрка щойно схопила мене за руку і не дала вбити.

Кішка, обережно обходячи Юру, підходить до чоловіка, застрибує йому на коліна і вмикає свій котячий мотор. Порвані мотузки і рушники звисають з чоловіка, цівка масної чорної гуаші витікає з рота йому на підборіддя і тече за комір, він притискає до себе кішку, але насправді він притискає брилу, люляє її, наче немовля, брила потріскує і тихо вкривається мохом. Надворі темніє, наче на грозу (хоча звідки взятися грозі у вересні), а в кухні вже зовсім темно.

Юрі здається, ніби темрява рухається довкола неї, за нею, поперед неї і що простір складено з окремих напівпрозорих жилкуватих брил кварцу. Ці тендітні матерії осені, багряний цукор, мильні дотики рослин, розшаровані запахи, застояні кольори, всесвіти золотої плісняви. Священик так і стоїть посеред свого городика, але вже не у благості, втішений красою божого задуму, а спантеличено роззираючись. Його збентеження морською травою росте йому з вух морською травою. Гігантські комахи дирижаблями зринають у грозове небо, починає накрапати дрібний дощик. У густому повітрі тьмяно проступає на мить даґеротипне зображення Миколи Амосова. Юра, рясно засіяна краплинами, що стрімко проростають лускою, запливає до молитовні, а луска так само стрімко зсихається й відлущується з тим звуком, ніби на старий жовклий тиньк шепоче натовп шамкотливих бабусь у чорному. Химерно смерклий затишний простір повниться низьким тривожним потріскуванням і гудінням — або комах, або молитов — проказаних і невисловлених, що є переважно проханнями і скаргами, може, зрідка, подяками й обіцянками, але ніколи не співчуттям до всіх живих істот. Але і комах, що втекли від дощу, дійсно понапихалося від негоди подалі в тепло, як гебістів до храму Московського патріархату, коли на Великодню службу ось-ось має нагрянути президент з почтом. Повітря тисне. До Юри наближається картинка під шклом, і шкло безгучно повзе навсібіч зіркою тріщин. Паперові картинки прокволо займаються і тліють, глухо, як далекий удар грому, падає і котиться підлогою якийсь предмет — келих, чи пак чаша, нажахане лице священика зринає з усіх кутів й вивергає з рота велетенські веселкові бульки. Щось коїться, але ніхто не розуміє, що саме, хоча принаймні двоє істот сприймають це щось, причому абсолютно по-різному. Священик, наприклад, певний кінця світу й не певен, що подужає вигнати з хати диявола. Він не тямить, що має спершу робити: гасити ікони чи творити молитви на вигнання винуватця пожежі. Тому він безладно метушиться і хреститься. Гупає і розбивається шиба. «А побий тебе грім!» — скрикує священик, і його опановує регіт: грім-бо вже й без його нечестивих вигуків побив!

Юра водночас бачить стільки усіляких суджень про своє життя, що лише в осмисленому вигляді вистачило б на десятки шкільних творів. «Дитинство привида», «Привид в людях», «Привидові університети». Це вони в школі проходили, це написав письменник на прізвище Горький. «…я мала багато „переломних“ подій і переживань, тому що розбудити мене намагалися все частіше і наполегливіше. Але я лишалася тупо статичною, не в змозі відрізнити чуття від нафантазованих емоцій…

За слово „тупо“ мені знизили б оцінку, як за несамохіть вжитий вульгаризм, зауважує Юра.

…коли я зрозуміла, що всі ці події відбуваються не зі мною, а з іншими, не в мені, а назовні, що я не маю до них жодної живої дотичності, а просто споглядаю власну фантазію себе в усіх тих історіях, я полюбила цвинтарі. Тому що між історіями живих й історіями мертвих немає різниці. Якщо вже я не монтуюся з історіями живих, бо не маю власної, то краще тоді фантазувати серед мертвих, маючи за відправну точку лише скупі вихідні дані на їхніх надгробках. На цвинтарі я почуваюся єдиною паспортисткою у паспортному столі якогось спорожнілого після ядерного вибуху містечка на вимерлій планеті. Тут я взялася читати фантастів. Раніше вони дратували мене своєю штучністю: що вони можуть знати про світ безперервного усвідомлення уві сні?!

Простір довкола мене зазвичай коливався золотаво-зеленкуватий, немов озерна вода, або вода у моєму занедбаному акваріумі, або як тінь від наскрізно просвіченого сонцем виноградного листка на книжковій сторінці. Я отримувала щодня листи від равликів…

Я можу себе визначити: я інфантильна. Не дитинно-безпосередня, щира або наївна — саме інфантильна, мовби якась принцеса-рептилія, царівна Вуж. Пробудження у нормальному людському повсякденні породило ненависть до себе. Я стала злою. Точніше — навіженою, і скаженство це інколи виходило з-під контролю: я могла впасти в шал і покалічити себе, оточуючих, розтрощити довколишній простір матеріальних предметів, кричати так страшно, що міські тварини тікали і ховалися. Здавалося, я маю повний рот калу, просто набита лайном і сміттям, і все це негайно треба виблювати, вичистити…

Через ці рядки шкільного твору моїх батьків запросили б до школи, а мені запропонували б відвідати шкільного психолога.

…Я приходила на цвинтар — до старих, нашарованих, як пиріг, склепів — читати, доки було відносно тепло, тепло, парко, спекотно, тепло, прохолодно і ще стерпно. Тільки наприкінці жовтня, коли вже книга замерзала в руках і тремтіла на вогкім вітрі, а денне світло скулювалося зі швидкістю вкинутого в окріп слимака, я ходила до цвинтаря просто так, без книжки. Взимку блукала поміж надгробків, провалюючись до щиколоток у хруську шкарубу всохлої трави і галуззя, притрушених незайманим снігом. Влітку — сиділа незворушно до ранку. Іноді при Повні можна було продовжувати читати, зір поволі непомітно призвичаювався, переповзаючи сутінки.

Тоді я прочитала у Рея Бредбері про марсіанина, котрий перетворювався на того, кого у ньому бачили люди, аж поки не опинився у натовпі. Натовп існує, щоб знищувати. Ця історія багато чого пояснила мені про мене. Відкрила очі на те, чим я є: „марсіанином“, що набуває форми історії кожної зустрічної людини. Зрозумілим зробився мій вроджений ірраціональний жах перед натовпом і невміння слухати чиїсь оповідки. Читати після цього Лавкрафта було помилкою. Нічого страшнішого за людину з її життєвими історіями бути не може. І я забила на фантастів.

Ще один підлітковий вульгаризм.

Фентезі мені видалося бутафорським і претензійним. Навіщо вигадувати й прикрашати історії, коли їх і без того повно? Цілий світ.

Колись один макабричний анестезіолог, з яким я мала вимушений безпосередній контакт на операційному столі, сказав, що маска мені дуже личить. Премедикація димедролом на той момент уже зробила свою чорну справу, позбавивши здатності відчувати будь-що, навіть реагувати на чорний гумор. Я всоталася у маску і побачила морок. Я його усвідомила. Він пронизував до кісток, мов листопад з першими приморозками. Я стала ним.

Батьків спитали б, яку саме і коли я пережила операцію, і вони б перезирнулися і сказали хором: „Ніколи. У неї ніколи не було ніякої операції“».


У молитовні дощить — наче під стелею ввімкнулися аварійні протипожежні розпилювачі. Священик похапцем запалює всюди тонюні бурштинові свічки, але ті його не слухаються — гаснуть, вислизають, падають, ламаються, священик пітніє, почувається якимось дресирувальником, приборкувачем стихій, девідом копперфілдом — що ревніше він молиться, то чіткіше проступають довкруж слова, цілий рій розлючених ос, вир схарапуджених метеликів, і всі вони заплутуються у пелені дощу, захлинаються, падають долі й котяться, наче горох


або град, який гроза несе з найвищих у світі гір…


Лама вже третю годину не відривається від комп’ютера. Він відповідає на електронні листи. Силовики пролізли до найглухіших сіл, невтомні китайські пеленґатори сидять, відстежують усі телефонні дзвінки, не сплять, горопашні. Контакт з Тибетом майже відсутній. Дорогі мої брати і сестри, ви просто виходьте на контакт зі своєю лінією передачі, медитуйте на Шістнадцятого Кармапу, бажайте усього найкращого Сімнадцятому Кармапі, можете навіть обом сімнадцятим Кармапам, справжньому — Трінле Тхає Дордже і китайському політичному висуванцеві, бажати усього найкращого, — ченців заарештовують лише за наявність електронних засобів зв’язку, фільтрують лише Інтернет, лише змі під цензурою, закордонні сайти завірусовані, маленькі китайські віруси розповзаються навсібіч з причіпними адресами «внутрішніх ворогів», справа твоя живе і процвітає, о великий Мао! — але ваші добрі побажання, брати і сестри, пронизують простір, який неможливо профільтрувати й відцензурувати.

Більшості адресатів Лама коротко пояснює причину скасування його лекцій. Адресати переважно з Європи, особливо Східної, але трапляються і з Америки. «Я не можу виїхати з країни», — пише їм Лама. Периферію його уваги займають такі речі, як знахабнілий, щороку голодніший рак, біль у закутаній картатим пледом спині, трупи тибетців на вулицях, масові арешти студентів, які покинули навчання в Індії і добровільно повернулися, тортури у в’язницях, голод у блокованих монастирях, розстріляні на кордоні з Непалом юні черниці, хлопчик з пораненою ногою, хлопчик. приреченість у повітрі — навіть усередині макдоналдсів, де здичавілі від голоду тибетці дичавіють ще більше від розмаїття синтетичного їдла і яскравих фантиків, учні в далекій європейській країні Україна, котрі внаслідок своїх дріб’язкових чвар поділилися на «хороших буддистів», доброякісних, і «поганих буддистів», злоякісних, китайці, що навіть у тій далекій Україні скуповують землі, люди і демони, голодні духи й глупотники, тварини, що вимирають, планета, де ніхто, окрім китайців і тарганів, не хоче розмножуватись, подерті лінії передачі, мертві дроти в глині між поваленими буревієм стовпами лінії електропередач, багато чого, все, що пропливає і міниться холодними електричними полисками невпинного страждання…

…ось він, час Калі-Юґи. Можна звинувачувати корпорації, уряди і Світовий банк у керованих терактах, фінансових кризах і військових конфліктах, можна дивитися на затемнення світу як на сонце в чорній короні. Можна і далі закликати захисників Дхарми, не нарікаючи на їхню бездіяльність і не розчаровуючись, бо не відомо насправді, чи це вже кінець. Можливо, битва ще й не починалася.

Лама споглядає свій власний хаос, сподіваючись знайти відповідь на запитання, чому він втягується у все це, чому він зісковзує у світську колію політичних протиріч, не в змозі погодитися з позицією Далай-лами, чому не здатен дивитися на тибетське повстання так само відсторонено, як на події Помаранчевої революції в Україні? Щоправда, там, на Майдані, нікого не вбивали. Можливо, і тирлувалися серед натовпу спецслужили в цивільному, але ж на вулицях Лхаси кожен третій — перевдягнутий поліцейський.

Сотні мертвих, тисячі поранених, котрі вмирають з голоду і бояться йти до китайських шпиталів. Китай звітує перед світовою громадою: загинуло щось близько двадцяти чоловік. Ну, може, ще якісь там кочівники з далеких провінцій поза автономією… Мільйоном більше — мільйоном менше, китайці мислять широко: «Ідіть і споживайте!» Люди кидають житло, залишають монастирі й тікають у гори, переправляють своїх дітей до передмістя Дхармасали, діти моєї нації йдуть через кордон, мов контрабандний вантаж, наче набої і фасований кокаїн, думає Лама. Місяць переходу крижинами хмар, утрамбованих дитячими стопами. Навіть уже в Непалі місцева поліція може схопити втікачів і депортувати. Лама згадує п’ятдесят дев’ятий, коли Далай-лама пішов у вигнання, а його самого ув’язнили на вісімнадцять років. Тоді з вигнанцями теж було багато дітей, терплячих мовчазних безбатченків — скільки змогли забрати, скільки змогли доправити намоленим шляхом. Тоді з шести мільйонів тибетців знищили більше мільйона. І скільки б не народжували дітей для вигнання, нам не наздогнати китайців і мусульман — вони вже йдуть, як сарана, фактично вони ВЖЕ прийшли.

Але щороку сотні дітей опиняються в Індії. Можливо, їм легше адаптуватися в тому кліматі, ними опікується Далай-лама. Дорослі горяни мруть у солодкавій індійській вогкості, мов пересаджені рослини. І вся ця демократична незалежна преса там, у себе вдома, відважує гомеопатичні дози політкоректного співчуття, ніби гуманітарну допомогу. Де рятувальні місії і та «світова спільнота», до котрої апелює Далай-лама, вимагаючи «встановити істину на основі фактів»? Китайські соціалісти — це саме ті фахівці з незалежних розслідувань, які нам зараз потрібні — аби кількість тибетців нарешті дорівнялася до кількості маньчжурів у КНР чи монголів у Внутрішній Монголії. Офіційна меншина, ще одна. Весь світ складається з оцих офіційних меншин, і кожна має таке привабливе право — боротися за свої права. Дякуємо за офіційний дозвіл на право боротися за право. Пішов до храму — побився лобом об статую Будди, зайшов до макдоналдса — з’їв свій біґмак. Відчуй себе народом! Ти не один.

«Далай-лама говорить про колишню незалежність Тибету, отже, закликає до незалежності. Далай-лама захоплюється народом Тибету, отже, схвалює безлади у Лхасі. Далай-лама використовує пекінську олімпіаду для пропаганди бажань тибетців з наміром її зірвати» — чи можна поєднати логіку і пропаганду? Місцеві комуністи не сплять ночами: наказано підсилити патріотичне виховання ченців. Якби йти за логікою, то ченців можна тільки ліквідувати. Єдиний спосіб патріотичного виховання нації — ліквідація патріотів. США знищили б нас лише своїми макдоналдсами, без жодної іншої зброї чи політичної пропаганди. Всі імперії суть одне. В сансарі все однаково…

Китай не зійде з курсу, невже Далай-лама цього не розуміє?

І до всього цього ще й те, що з’явилося в кімнаті кілька тижнів тому — кволе світіння, котре Лама визначив як присутність чийогось сну у власному сні. Щось ніби давній запах парфумів з порожньої скляночки, котра, не помічена кількома поколіннями незнайомих людей, порохнявіє за шафою в одному з покоїв родинного будинку.

— Допоможи мені!

Лама споглядає сліди бляклого сяйва — кола поверхнею сну. Оленяча печера, від дна до склепіння заповнена водою, знизу солоною, а згори — прісною, де на межі потоків створюється візуальне враження, ніби можна виринути на повітря. Але просто прісна вода прозоріша за солону. І от площиною зіткнення двох потоків ідуть кола і змішують їх, одна ілюзія заступає іншу. Над водою вода…

— Я лише можу дати тобі кілька загальних настанов і відповісти на твої питання.

— Я тут живу?

— Ні, ти ніде не живеш.

— Де я?

— Ти в ба…

З гуркотом у простір вламується поїзд метро й мчить кудись, відносячи з собою сказане.

— Що це? Я померла?

І Лама бачить раптом ще не ороговілу вологу плівку — найсвіжіше з нашарувань, котре ясніє картинкою місцини — холодного православного цвинтаря вночі, не надто древнього, скутого приморозками.

Зображення тихо гуде. Цей звук, подібний до вібрацій дримби степового вітру, пронизує зсередини, розростаючись міцелієм, голос тужливої сопілки, на таких сопілках грають в Україні, точніше, так на сопілці грають лише в Україні. Плівка міниться і прогинається у воронку тривимірності — це могила, в ній — старі родинні кістки і два свіжих тіла, чужих і тим кісткам і одне одному. З-під землі вибивається й тече інієвою поверхнею звук рінґтону — з такою настирливістю, без надії сподіваючись, може телефонувати лише мама, котра чекає на повернення дитини. Обід з чотирьох страв на завтра зварено, випрані постільні комплекти, шість напірників, шість пошивок і шість простирадл перепрасовано, гречку, до якої місяць не доходили руки, перебрано, а дитини все ще нема. Сон злущується й оголює глибший: самотня дівчинка темного дня — світлої ночі, перечіплюється об слизький закрижанілий корінь заблукалого дерева, неоковирно котиться схилом до нижніх склепів, скручує собі карк і прокидається…

— Те, чим ти нещодавно була, — так, воно померло.

— Чому священик мене не бачить?

— Бо він не бачить.

— Я залишуся тут?

— Ні.

— А я зможу сюди повернутися?

— Це буде великим досягненням уваги, якщо зможеш. Але краще тобі йти до Чистої Країни.

— Допоможи мені!

Лама бере блакитний опал на червоній шворці й, наче у воду, опускає його в сумне мерехтіння. Усміхається туманному клубочкові печалі і страху. Сяйво пронизує навіть глибокі печери, заповнені водою.


Світ — ніби зсередини велетенського, хитромудро, але з математичною безжальністю виграненого діаманта — оточує Юру зусібіч своїми ідеальними чарунками, стільниками, чиї отвори заростають зображеннями, перше-ліпше ловить увагу й затягує водокрутом у свою пласку тривимірність чіпкої болючої реальності. Нас багато. Нас до фіга настільки, що непомітний, як усе природне, процес дихання переростає у поняття, у термін. Розумійте як хочете. Хоча що тут розуміти, коли можна відчути — щомиті, і не лише у громадському транспорті або у власному авті на міській вулиці. Можна відчути навіть уночі, під ранок, коли всі вони дихають у своїх стільниках — майже синхронно, стискаючи звідусіль твою кволу, подерту шрапнеллю їхнього радіо оболонку. Вони — це ти. Ти — такий достоту, як вони, вас виловлено, мов галушки з космічного борщу, однакових за формою і змістом, з приблизно однаковим набором властивостей, можливостей, ймовірностей і реакцій, принаймні, кількість сценарних варіантів дуже обмежена.

Боляче!

Те, що Юру всмоктує і закручує у вирі спалахів і гуркоту, називається життям у тілі, воно її позначає іменем — мовби утрамбовує, запечатує і ставить на ній хрест. ЕЛЕКТРА.

Я — Електра.

Як боляче! Боляче шарпають лікті крізь пальта. Кадри побаченого між спалахів упиваються в очі, в тіло, наче скалки, голки, шурупи і металева стружка із саморобної бомби, слово БІЛЬ виникає у всьому побаченому, всі ці слайди називаються БІЛЬ і завдають відчуття болю. Звуки висаджують зсередини, тепер є що висаджувати, є всередині і є ззовні. Запахи не відчуваються, але раптом усередині з’являється думка про те, що вони є, — виліплюється поняття запаху, від’ємне від кольорів. На переході між станціями метро жебрає юна вагітна циганка з аутичним обличчям візантійської ікони — просто стоїть з простягнутою долонею і дивиться поперед себе на стіну. Можливо, вона навіть не бачить людей, що рухаються тлом цієї стіни. Від одного погляду на циганку біль вистрибує назовні, роздираючи шкіру шурупами, голками, скалками і металевою стружкою, знову розлітається криками, гуркотом, спалахами. Вибух. Краса свіжини. Свіжина миті. Біль. Але Юру тягне потік, повз цю прекрасну істоту. Потік таких самих — прекрасних — істот, кожна з яких ранить своєю вразливістю, нестямна, крихка… Юру заносить до вагона, розтирає, наче між пучками пальців на порох, виліплює і заповнює нестерпним, сморідним, отупілим життям.

— Ти впхалася, сука! Диви, молода — і стала, шоби я з сумками до вокзалу мучилася — і посміхається, куррррррва!


Я-не-пос-мі-ха-ю-ся, не посміхаюся я, мені заціпило від болю, наче хтось розкраяв рота від вуха до вуха, і я не можу, не знаю, як мені стулити пельку, де він, той край, той рот, ті вуха, які електричні сигнали керують м’язами! Я не відчуваю напрямків, низу і верху, не відчуваю відстаней, хоча знаю, що вони є, але якщо ти бачиш мене, стара, жива, прекрасна паскудо, значить, я з’явилася!.. я є… я — щось, хтось, мій біль пробігає в моєму тілі нитками струму, струмками оживання, полисками опритомнення плоті. Я є. Я — Електра. І мені треба дихати.


Юра силується роздерти в собі цю кальку, втягнути повітря, судомиться під невпинний улазливий вереск чорноротої баби. Ця брудна стара сука з розмитим обличчям, з якого, мов олов’яні цвяшки, стирчать її сльозливі червонясті очі, не змовкає ані на мить, апелюючи до пасажирів, намагається вдарити, штовхнути Юру, тій шумить у голові, й вона не розбирає слів — лише чує голос, це ніби кричить її біль. Потяг зупиняється.

— Подавися, суко! — зі схлипом прорваної греблі вигукує Юра. Так кричить немовля, коли йому з горла вилітає корок пологового слизу. Юра вихаркує цю фразу, ніби чорний бумеранг злості цієї баби, спалахом бачить її отетерілу пику, якесь мокротиння — наче слимака на її щоці. Юра вилітає з вагона, двері зачиняються, потяг рушає. І Юра розуміє: вона щойно плюнула людині в обличчя. І Юра розуміє також, що ця баба — лярва десятого ступеня, високої категорії, і, на відміну від неї, Юри, вона своє завдання здійснила — за віртуозно викликану агресію воздасться їй демонами-паразитами щедро, може, її підвищать, переведуть на рівень автономного вірусу — якого-небудь маркетолога, рекламіста чи політолога.

Юра сідає на лавочку. Потяги йдуть один за одним, але людей не меншає. Юрині очі дивляться. Ковзають поглядом у натовпі. Намагаються кинути якір чи хоча б малий гачок. Згадати щось людське.


Це якась омана, не знаю, навіщо роблю це, коливання сумнівів сягають тієї межі, за якою я знову можу розсіятися, я вже майже знаю, що зусилля треба прикладати якраз до протилежного, але саме тому роблю навпаки — думаю про якесь дитинство. В дитинстві від мене всіляко запинали довколишнє життя, відсікаючи «брудне», «страшне» і «згубне» — «неправильне». Бомжів не існує, шлюб беруть раз і на все життя, на стінах — світлі шпалери у квіточку й ідилічні репродукції (мазанина ремісників з Узвозу), дівчинці мають подобатися ляльки, балерини, золоті делікатні прикраси, святкові сукні, лаковані мешти, банти, квіти і рюші, чоловіки — лицарі, Чумацький Шлях — видимий зріз спіралі нашої галактики, людина — цар природи, Ісус любить усіх. Таке дбайливе садівництво. Я не знаю свого коріння, своїх родичів, — мабуть, вони не відповідали високим критеріям принцесиного життя, не гідні були з’явитися на шпалерах світу дівчинки, по яку має прискакати принц на білому коні. Тому я не знаю історій своїх родичів, взагалі не знаю жодних людських історій, окрім описаних у літературі. Я просто росла собі у своєму вакуумі й виросла неправильною фантазеркою. Фантазії мої були побутовими, як жіночий журнал, бо моїм побутом була дитяча магія постійного сну — такої ніби прострації, де предмети не є предметами, а будь-яка дія нагадує дайвінґ. Тобто звичайне соціальне життя було для мене фантастичним світом, про який можна лише фантазувати, а мої переплутані у фазах сни, все це щоденне сомнамбулічне равликове існування — чимось пересічним, само собою не вартим уваги.

Я стала дуже злою фантазеркою, коли раптом усвідомила, що весь цей світ людського побуту і медій існує поза мною, бо, справді, не могла ж я сама-одна нафантазувати стільки лайна!

Спілкуватися з подібними до себе — дітлахами — мене примушувала вихователька у дитсадку. Коли я зринала крізь дрімоту на поверхню так званого реального існування, одразу відчувала якийсь нефізичний біль упослідженості, наче каліка від народження, сліпа там, чи безрука, або луската і проказна. Це так, ніби виходиш з наркозу, тоді попускають знеболювальні офіційні наркотики й проопероване місце вигулькує у твоєму тілі нічним кошмаром. До речі, класичні кошмари з маніяками-переслідниками, падіннями у ліфтові шахти, безконечними коридорами, де кишать вампіри і монстри, розрубані трупи чи що там ще, — ніколи мені не снилися. Кошмаром виявлялося кожне відносне пробудження.


Химерний простір уїдливо шкіриться всіма своїми стільниками, брижиться веселковими плівками, проступає картинками і підморгує електронним годинником над аркадою до тунелю метро. Людський приплив поволі відщухає, немов десь нагорі мегаполісу закрутили кран. У напівпорожньому вагоні поїзда, що відійшов від попередньої станції і стрімко наближається, сидить чоловік — з тих погідних, опромінених зморшками селян, що ніби уособлюють природний стан людства: Старість. Людство — старе, у старості — його спокійна мудрість непротивлення смерті. На колінах дід тримає яскраво-зелене відро. На дні відра лежить велика висушена морська зірка піщаного кольору — вона мовби світиться крізь напівпрозору пластмасу, мабуть, шкарубка на дотик. Може, цей дід — один з тих казкових персонажів, котрі привозять своїй бабі з ярмарку якийсь непотріб замість вторгованих грошей і, послані бабою подалі, встрягають у всілякі магічні халепи. Доки не припинять боротися зі смертю.

Гуркіт поїзда витісняє всі візії на тій гучності, якої вже не сприймає людське вухо. Юра, засліплена, розсипається на скалки болю — ці гострі сяйливі скалки падають у бездонний морок, як метеорити і космічне сміття, що горить в атмосфері.


Акваріумні рибки на батарейках — гальванічні скати, клан риби-електрофорез, соми-динамо — з космічною швидкістю викидають тріскотливу електричну ікру — поки батарейки не сіли. Блакитні вогники ікринок обліплюють темні пасма водоростей — простір колихається від глибокого сонного дихання планети.

Люба, ледь переставляючи ноги від багаторічної утоми, прокволо покидає територію ринку, тягне важезні торби з харчами, кожен з яких освячено психологічною перемогою над продавцем, метушнею вибору, вічнозеленими переживаннями здобуття трофея за ціну, меншу його реальної вартості. Люба дивиться поперед себе, але таким поглядом, ніби шукає довкола ідеалу, а знаходить лише хатні клопоти і натовп людей, котрі ніяк не дотягують до праведності.

Люба дочовгує до тролейбусної зупинки і ставить свої паки біля біґборда Служби розшуку дітей — із зображенням зниклої дівчинки. Люба підтискає губи, і розмиті контури збігаються у бліду бундючну смужку — куряча гузка перетворюється на кільку в залишках томатного соусу: Любу непокоїть те, що вона поставила сумки прямо на запльований асфальт, але тримати їх у дедалі слабших руках уже несила. Любу не бентежить біґборд із доньчиною фотографією, вона вже давно на нього не зважає. На ринок Люба ходить мало не щодня, іноді просто так — подивитись, поприцінюватись, оцінити ситуацію і перспективи, — словом, незле себе розважає експертизою за результатами моніторинґу ринку. Тому біґборд, як і все решта, перетворюється на одну з намертво врослих у свідомість деталей довколишньої картинки. Може, якби ця деталь щезла або змінила зображення — на рекламу чи інше обличчя (мера, зниклого безвісти хлопчика, співачки, народного депутата), Люба навіть не одразу і помітила б це. Вона має прямий контакт з Богом, можна сказати, спілкується по внутрішньому телефону або навіть селектору. І Бог буквально вчора сказав Любі, що її донька Юра — жива і здорова. Просто невдячне дівчисько, що перебрало на себе всі червиві батькові гени, втекло від турботи й любови у великий світ бруду і небезпек. Там же стільки спокус: сигарети, наркотики, модні вєщі, гарні хлопці у педерастичних прикидах, алкоголь, нічні клуби, подружки-мурени, гламур і свобода. А зараз рекламою всю молодьож зазомбували.

Люба дуже любить свого Бога, бо він завжди каже їй те, що вона сама думає, він говорить з нею так, як вона сама говорила б до себе, він погоджується з нею, завжди її підтримує у її правоті, любить, не ображає — не називає тупою міщучкою, лушпайкою і сукою. Бог — це єдине, що повністю відповідає уявленням Люби про те, як правильно жити і поводитись і яким насправді все має бути. Незмінним у своїй довершеності, усталеним раз і назавжди. Оце і є гармонія. Але у світі багато несправедливості і сатанізму, взагалі все йде не так, як треба, весь час щось змінюється — і то лише на гірше. Та люди цього не бачать — вони стають просто нестерпними, злими, ніби демони в них вселяються («не ніби, а таки вселяються!» — водноголос вигукують Люба і її Бог), коли намагаєшся — для їхнього ж блага — пояснити їм, що живуть у гріху, розтлумачити кожен гріх, коли щиро хочеш їм допомогти, навчити поводитись правильно, чинити за Божими законами. Адже гріх — це і є гріх, як не крути, а праведність — то є праведність, з якого боку не глянь. Але Бог сказав Любі — виголосив з божественною безапеляційністю: «Ти абсолютно права! Ти все робиш правильно! Сліпці не розуміють цього, не бачать, але ти ж знаєш, що вони сліпці, ти жалій їх і не зупиняйся. Не сумнівайся, роби так, як підказує тобі твоє серце, бо в твоєму серці — Я!»

Бог — свідок: Люба прагне тільки добра. Бог — суддя тим, хто цього не тямить. Бог усе бачить.

Нарешті під’їжджає тролейбус, і Люба, судомно зітхнувши, піднімає свої торби і стає у низький старт, готова метнути вантаж на першу сходинку. І тут — наче проноситься невеличкий степовий смерч — у двері, розштовхуючи всіх ліктями, бадьоро вгвинчується баба Шептуха і переможно повертається до виходу, щоб з висоти оглянути поле битви. Насправді бабу Шептуху звуть якось так буденно — типу Михайлина Сидорівна, чи щось таке, і прізвище в неї також якесь поширено-невиразне, на «енко», але всі сусіди кличуть її Шептухою, мабуть тому, що баба аж проміниться пропагандою і насильством, безуґаву нашіптує всілякі капості, всім про всіх, і часто в її монологах можна почути такі потужні постулати, як «Не треба нам вашого НАТО — дайте нам нашу ковбасу, як при комуністах, а всіх олігархів Бог покарає!». Шептуха навіть точно знає, кого в який спосіб покарає Бог, — очевидно, дається взнаки багатолітня співпраця з відділом КДБ при Святоволодимирській парафії Московського патріархату, чим баба страшенно пишається, ніколи у щоденних молитвах не забуваючи своє донині благополучне начальство.

«Ой, Любочко, драстуй, сусідочко! Ти проходь, проходь, а то заштовхають! Диви-но, скільки накупила, хазяєчка! А я на свою пенсію ледь на свічечки Бозі нашкробую! — скрегоче баба. Й одразу ж, поки тролейбус вирулює на поворот, заводить своєї улюбленої: — Да, зара тіки усіляка оранжева чума на мерседесах роз’їжджає, а ми всі, — тут Шептуха ораторським жестом закликає пасажирів до активних проявів народного гніву, — повинні з голоду пухнути, діти на фізкультурі вмирають — в оморок падають, як мухи! Бах — і нема дитини! А ви всі на Америку дивитесь, порозкривали пельки — шоб макдональси з кетчупом влізли! Всі загинуть в пучині торнадів, і тоді вийде Бог і розсудить страшним судом усіх ваших політиків, і не подивиться, хто там з іскуствінной косою на всю голову, і хто нам газ руський перекриває, а в кого там ролєкс і піджак за сто тисяч доларів!» Першим вибухає пенсіонер інтелеґентського вигляду, себто в окулярах і з газетою «Дзеркало тижня»: «Ну що ви верзете, які такі торнади! І не буває в світі таких піджаків — за сто тисяч доларів. А от через таких, як ви, наша країна досі в руїні й бузувірстві!» Баба сито шкіриться, каламутно-олов’яні цвяшки її очей наливаються червонястою революційною загравою, вона виструнчується, мов дириґент перед симфонічним оркестром, і далі обурений ґвалт в тролейбусі наростає зі швидкістю того самого торнадо, про чию пучину щойно було згадано. Такий вона має дар — завести з півоберта будь-яку кількість навіть наймиролюбніших людей, спровокувати їх на безглузду й безтямну чвару, на чорнобильський викид агресії, фахівець з розпалювання всіх категорій конфліктів — від етнічних до релігійних. Якби Шептуху запустити до контингенту миротворців ООН, серед них за три хвилини почалася б різанина, а в країні — збройний конфлікт. Така от баба — зброя масового самознищення.

Люба стережеться баби Шептухи, бо вважає її дурноокою. Але щоразу при зустрічі відбувається одне й те саме. Спочатку Люба напружується всіма м’язами і ввічливо вітається, міркуючи, як втекти. Але від баби так просто не втечеш. Тоді Люба, намагаючись пропускати повз вуха потік бабиної свідомости, зосереджується на зведенні енергетичних щитів: проказує молитву, потихеньку пропихає до кишені вільну руку і скручує у теплій кишеньковій темряві рішучу дулю, щосили уявляє перед собою стіну з куленепробивного шкла — одним словом, сумлінно виконує настанови мудрих людей, котрі вона вичитала по різних рятівних брошурках.

Доки баба вивергає бруд на всіх сусідів, спільних знайомих, своїх онуку та невістку, а також на зовсім незнайомих людей, Люба стримано посміхається, ані на мить не послаблюючи захисних маніпуляцій на кордоні своєї осяйної внутрішньої чистоти, силкується не вслухатися у все це лайнослів’я. Але тут баба, ніби відчуваючи, що жертва готова зірватися з гачка, картинно змахує коричневою короткопалою лапою, мовляв, а ну його все в болото, не варте це все наших нервів, святенницьки заводить очі і скрушно крекче: «Ой, Любочко, пробач уже мене, стару, що це я, справді, розпатякалася! Молитися за них треба, за всіх молитися! І свічечки за них ставити, правда ж, рибонько? Всі під Богом ходим. Ось ти — хороша жінка, віруюча…»

Ось тут Любин Бог постає їй в грудях, мов серцева ерекція, і поки розчулена Люба ганить себе подумки за те, що погано про бабу думала, і щось непевно варнякає, баба — ця ніндзя НЛП — хвацько вганяє в розмову новий цвях: «…да, віруюча, хороша жінка, хазяєчка, але ж чоловік твій, простигосподи, я ж для твого добра кажу…» І далі, вже вкотре заскочена бабиною майстерністю зненацька, Люба геть втрачає здатність чинити опір, губить усі свої щити і тільки підтакує, киваючи з бабою в унісон, хоча десь глибоко їй муляє непевний сором, ніби вона до свого чоловіка не зовсім справедлива, але ж, по суті, баба права, в кожному разі, Любин Бог, недбало струшуючи з білосніжного хітона золоті порошинки, бурмоче: «А що я тобі казав?»

І цього разу, щойно вони виходять на кінцевій зі спорожнілого тролейбуса, Люба, згинаючись під вагою торбів, слухняно човгає у колію звичного сценарію, по-волячому опустивши голову. Баба дріботить поруч, раз по раз інтимно нахиляючись до Люби і напучуючи її: «Ти поклич до себе священика — хай посвятить хату. Тільки не нашого цього дворового психа, він дурник, я тебе відведу до справжнього, котрий і чоловіка твого, алкоголіка, сповідає, і службу по Юрі справить. А ти ось що, — натхненно вигукує Шептуха, мовби щойно згадала про якусь сакральну панацею, — ти купи фату, загорни в неї Юрину фотографію, поховай на цвинтарі і замов панахиду!» Люба від несподіванки спиняється і хапається за серце, мов за рукав Бога, її важкі сумки глухо гепаються об землю: «Яку ще панахиду?! Що ви! Юру ж не знайшли, вона жива! Як це так — поховати у вельоні!» Баба на це мовчить, мружиться на старшокласниць, котрі переходять від школи дорогу, всі як одна зосереджено вдивляючись в екрани своїх мобілок і блимаючи голими ногами з-під коротких спідничок. «От прастітутки!» — сичить баба, помічає серед дівчат свою онуку і рішуче пришвидшує ходу їй навперейми. А Люба залишається біля своїх сумок, бо нею тіпає, мов у пропасниці, і жодна молитва не спиняє стукіт її зубів.


У молитовні сомнамбулічно рухаються предмети культу — ніби п’яний монах прокинувся у важкому похміллі й безладно тицькається у простір, шукаючи води, як знавісніла від грушевого сиропу осіння комаха. Двигтить кульгавий журнальний столик разом із ритуальним посудом на рушнику, брижиться у чаші свята вода, наляканими табунцями розпорскуються навсібіч свічки, ледь помітно совається під вікном лавка.

Отець Віктор вирішує, що це землетрус — такий, може, в три-чотири бали, тому напровсяк дбайливо зіставляє на підлогу все, що може впасти і покотитися. Він кидає схарапуджені погляди на стіни, де вже і так після тієї незрозумілої диявольської грози відсутні кілька погорілих іконок, але ніде не вловлює і найменшого натяку на щось паранормальне. Оці непотрібні танці предметів можна все-таки пояснити землетрусом, хай навіть останній землетрус у цих краях відбувся ще тоді, коли Вітю вигнали із семінарії за прихильність до ідей Української помісної церкви та похід на таємний перегляд фільму «Зона» за романом Миколи Хвильового «Санаторійна зона». Отець Віктор визирає назовні й несамохіть усміхається тихій осінній ніжності: коти вигріваються на сонці, падають яблука, наче святі дари дурноголовим приреченим комахам. На Привітній все спокійно: ніхто не вибігає у спідньому, переплутаних капцях і з паспортом у руці на подвір’я, взагалі нікого нема — тільки божественне чудо бабиного літа. Отець Віктор з насолодою втягує в себе казкове повітря, вже й забувши про свій клопіт. Раптом думає, як було би гарно поганяти зараз м’яча або просто разом з котами бездумно підставлятися останнім теплим променям. І нарешті вирішує, що найлепкішим вчинком буде поєднання приємного з корисним: умоститися біля входу на сонечку і заштопати свою єдину стареньку святкову рясу, бо скільки ж дійсно можна відкладати це на потім! Й тут в бурштин бабиного літа улазливою дрилькою угвинчується Бабишептушин вереск: «Якщо твоя прекрасна мамуся про тебе не дбає, то хоч я твого виховання не покину, а її ще батьківських прав позбавлю, коли вона така свободолюбіва, то буде їй повна свобода через суд! Хай гуляє! Але з тебе робити свободолюбіву прастітутку я не дам! Підеш до церкви і сповідаєшся, як усі нормальні люди! І сядеш за уроки, мала шльондра, поки не сіла в колонію!» Отець Віктор бачить красуню Алку з трохи дебілуватим від непроникної байдужості лицем, яка плентається до свого під’їзду, раз по раз поправляючи на плечі сумку і по-боксерськи рефлекторно ухиляючись від баби, коли та намагається її шарпнути за одяг. «Таж дівча її просто не чує!» — раптом думає отець Віктор і, посміхнувшись, навшпиньки задкує до свого прихистку, щоби не наражатися на скажену бабу.

За його спиною стоїть Юра — мов янгола тінь. Юра — в густому мороці, вона бачить тільки поперед себе, охоплена тривожним гудінням — з таким звуком по воді проноситься моторка прямо над головою, коли пірнаєш. Юра — Страх. Загрозливий звук вкручується в неї як саморіз, іскрами висікаючи окремі посипані кадри: яблуня, здуті кульки яблук у жовклій траві, пекельно-яскраве листя на потрісканому асфальті, плями потовчених взуттям ягід дикого винограду, схожі на засохлу кров, порожні як небо Алчині очі, чорна постать баби Шептухи. Нудотний вир збовтування розмиває морок, велетенські об’ємні ілюзії окремих пазлів Привітної громадяться, витискаючи одна одну з уваги — гігантське панно деревної кори; білизняний дріт, що, мов дириґент, змахує білосніжними крильми пошивок і простирадл; червона майка із зображенням Кенні і саморобним написом «I’ll neva die!», приклеєна до неба поруч з вороною; літак з душами, що позасинали над нерозгорнутими газетами; зачинений в авті вирлоокий пес. Виростає будинок і поглинає Юру — вона стає ним і водночас відчуває в собі кожний закапелок кожної хати і кожного мешканця там, і здригається, коли баба Шептуха за Алкою затраскує двері — зачиняє Юру у стільниковій темряві великого цегляного організму.


Ось семирічне хлоп’я, вкутане у компреси, шарфи і ковдри, вкриваючись сиротами й вибухаючи зливним потом, плаває в анґінових мареннях — грузько, щемко, тоскно і — затишно, солодко, моторошно. Знуджено і якось… якось так, ніби Щось робить з ним щось заборонене, маніпулює ним. Це як перша несвідома мастурбація, як перший стрибок з надламаної верби у річку, просто у водокрут: виринеш — не виринеш, але тоді не думаєш про це, не вирішуєш, перш ніж зробити. Це як перша доросла книжка з дрібним шрифтом і сценою неописаного сексу в якихось «травах». «Він потягнув її на себе, вона вперлася кулаками в його опуклі мужні груди, опираючись і поступаючись водночас…» — а далі ціла сторінка про оті «трави», про якусь дурнувату бджолу з її жалом і медом.

Це як проникнення в полуденне осердя ожинових заростей і хмелю, де став заскочений знагла час і зупинився в повітрі джміль, і проймає дрожем Світу. Як перший хук у вилицю. Бульбашково сичить, вирує токсичний температурний жар. Мама читає книжку вголос. Мама замовкає і відкладає книжку, щоби поміняти оцтові компреси на розпашілому чолі, але вони все одно швидко нагріваються і дратують. Мама знову читає, але не розбереш, про що — якісь тьмяні видива клубочаться за її спиною. Мама дає пити шипшиновий чай з термоса, журавлиний морс, чай з лимоном і — буееее — гаряче молоко з маслом і содою. Молоко брижиться і миттєво береться осоружною жовтою старкою — від найменшого видиху, навіть від такого драконячо-гарячого. Хлопчик мляво дивиться, як на поверхні плівкою застигає мить, як жовкне і смердить час.

Хлопчик не скоро дізнається, що таке ЛСД. Хлопчик навіть під ЛСД більше ніколи не побачить таких візерунків на стінах, не вхопить саме тієї наносекунди, коли оживає килим, а кімната знімається з якоря і вирушає у хаос, вилузуючись з декораційних старок, наче бабка з лялечки. Хлопчик відпливає у марення, як мертвий вікінґ до Валгали, якась його часточка ще вловлює хижий хрумкіт багаття довкола сповитого золотавим розпеченим медом тіла, зблиски полум’яних язиків на вечірній поверхні озера. Хлопчик востаннє хворіє по-дитячому — всім собою. Хлопчик пливе. Геть у дорослий світ.


Ось тіла — без целюліту, жиру, складок, розтяжок і зморшок, без пігментних плям, красиві молоді люди — купаються в поті, мов оси у грушевому сиропі.

Вони роблять саме те, що кожен підліток старанно опановує у позакласних штудіюваннях порносайтів. Ковдра відповзає від них подалі і звішується з ліжка, щоб зазирнути до павучків і прошепотіти їм: «тссс». Ці двоє кохаються, по-справжньому кохаються, не думаючи наперед, взагалі ні про що не думаючи — це видно з їхньої міміки, за якою вони не стежать. Це чутно з густих коштовних вібрацій їхніх голосів, що міняться джазовими відтінками, найгучнішим з яких може бути лише контрапункт розмитого зойку чи тихого прокволо-саксофонного стогону — не тих котячих волань, які чують усі сусіди і всі перехожі на вулиці. Від їхніх тіл струмує персикове сяйво ніжності, вкриваючи метеликовим пилком кожен предмет у кімнаті, стіни і стелю, підлогу, двері й підвіконня. Золотаві, сріблисті, веселкові прозорі метеликові крила вітрильно розгортаються з їхніх спин — тріпочуть і завмирають, тріпочуть і завмирають. Ці люди не квапляться — вони насолоджуються, і тому навіть сонце затримується в їхній оселі, чіпляючись останнім променем з-за виднокраю за фіранки і підвіконня, мов альпініст над прірвою. Юнак прибирає з чола дівчини мокрі сталки налиплого волосся, торкається губами її вій, повік, носа, вона усміхається, розчиняється, він розчиняється, вона, вони, крила — все розчиняється і засліплює простір; крізь вікно до сонячного променя простягується рятівна линва персикового світла, і сонце, зблідле, задихане, хапається за неї, вибирається місяцем на підвіконня. Люди дають врятованому світилу напитися світла, частують його курагою, родзинками і горіхами, пропонують музики і зеленого чаю, дарують йому свою радість, бо що ще з нею робити? Вони заснуть одного дня і спатимуть довго і щасливо — аж до самого пробудження у Світлі. Виявляється, в нашому будинку живуть і ці рідкісні комахи, думає Юра, я на них ніколи не звертала уваги на вулиці. Їм ніхто не потрібен, їм не потрібні нічиї визнання, захват, заздрість, увага, поради, розради — вони розмиті для людського ока, живуть собі у своєму світлі, подорожують… так ось воно як насправді…


Ось чоловік робить з донькою уроки за круглим родинним столом посеред вітальні, накритим схожою на плішивий мох темно-зеленою оксамитовою скатертиною. Такою ж древньою і зашарпаною, як і стіл. Довкола нависають, утворюючи каньйон, стоси книжок у високих шафах. Мама чоловіка — погідна старушенція у старожитній іспанській наколці на голові — ліпить на кухні вареники під радіо «Промінь» з радіоточки. Передають Бортнянського у виконанні хору «Почайна», і кожен вареник викладається на чисту запрану шматку довершеною музичною фразою.


Під потужним струменем з душу умліває статурний парубок — його латунне від недавньої засмаги тіло стримить з клубів задушливої пари, наче гірський пік посеред хмаровиння. Лазничка конденсується лагідним бронхітом у Юриному горлі, осідає в грудях; хрипким акордеоном фальшиво белькоче паризький шансон. Стеля обростає великими перлами крапель, клапті вапна злущуються під їхньою вагою і непритомними нетлями падають на плечі, на чорне в’юнке волосся хлопця. В люстрі — антракт. Під ванною — дзбан. Дитинство кількох поколінь звідси не вивітрюється ніколи. Простецький гачок на дверях. Навіщось по хаті гримить нойз, хоча навіть на такій гучності в лазничці його не чутно. Просто приємно, що за дверима грає твоя музика, ніби ти по-котячому позначив територію.


Баришні п’ють каву серед страхітливо охайних декоративних подушок — в ушляхетненій турецьким євроремонтом вітальні. У них — своя музика: новий альбом Анжеліки Ліберман «Я здєсь, любімий».


На засмальцьованій канапі велетенський первинно сморідний мужик у тільнику напомповує п’яним хропінням квартиру. Сусіди періодично збільшують звук телевізорів, магнітофонів, радіо, але за якийсь час природа бере своє, і скоро у всіх уже, відповідно, на повну горлають хвильові пристрої. Вирлоокий опецькуватий собака напружено чатує коло канапи — може, стереже хазяйський сон, може, чекає прогулянки або їжі, може, думає про наглу смерть від інсульту — неважливо, свою чи свого хазяїна — однаково все припиниться. І тут він сильно помиляється.


Жінка сидить за столом, сама на кухні, одна в хаті. Горопашна Люба, вона не роззулася з вулиці, не ввімкнула світла, не розклала своїх важких базарних торбів з харчами — вона згорьовано дивиться всередину себе, а спадень крізь шибу затоплює її очі зловісними полисками, плямує підвіконня у тривожні й незатишні кольори. Порожня хата видається забутим на підвіконні акваріумом, в якому давно не міняли воду, не чистили стінки, не проріджували розрослі водорості — й усі рибки подохли. І навіть равлики подохли. Тільки на кухонній шафці лишився засохлий слиз їхніх листів. Засохлі сліди сліз на Любиних щоках повторюють руни равликових послань — наче Люба сидить не навпроти шафки, а навпроти дзеркала. І це її відображення ближче до Люби, аніж її відбиття у справжніх люстрах — там вона себе вже не впізнає. Мабуть, тому, що ніяк не підбере нормальну помаду, котра пасувала б, як та, привезена з радянської Прибалтики ще до Юриного народження.

Тихо бурмоче радіо, ніби долучається до творення гнітючого тла: «…сьогоднішню єдність Китаю було закріплено лише з перемогою Мао Цзедуна у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому. Починаючи періодом Ворогуючих держав і до середини двадцятого століття, територія Китаю розділялася на окремі ворогуючі регіони. Тому, попри гучні заяви про єдність китайської держави, керівництво Китаю занепокоєне нестабільністю країни й веде безперервну роботу для зменшення напруги між її провінціями.

За офіційною риторикою, ніякої загрози єдності не існує. Усі люди Китаю, зокрема й ті, хто не є китайцями, а проживають на захоплених територіях, таких як Тибет, Внутрішня Монголія й Сіньцзян, є вірними прихильниками чинної системи. Але часта зміна урядом місцевих посадових осіб свідчить про протилежне. Прагнучи запобігти будь-якому посиленню регіональної самобутності й місцевої влади, уряд також регулярно змінює вищих посадових осіб семи військових округів Китаю.

Ще одним запобіжним заходом центрального уряду є розбіжне з природними або економічними межами регіонів формування військових округів. Мета цієї системи — забезпечити взаємовиключення військового й економічного регіоналізму, що лише підтверджує сталість побоювань китайського уряду перспективи фрагментації країни.

Ми повернемося до подій у Тибеті після короткої реклами.

Трам-парам-пам-па ЯКЩО ТВІЙ МОЗОК З ТОБОЮ НЕ ДРУЖИТЬ — У НАС Є ЛІКИ ХОРОШІ ДУЖЕ! В ПІҐУЛКАХ, АМПУЛАХ І МАЗЯХ ЛІКУЄМО ВСЕ І ОДРАЗУ. Приватний міжнародний Центр психоневрології та евтаназії при посольстві США. МЕТАДОН! У КОЖНУ ХАТУ — ЯК ГОНДОН!

Турурурум-тадааам! НЕАНДЕРТАЛЬЦІ ХОДИЛИ В ШКУРАХ. МИ ОДЯГНЕМО ВАС У ШКІРУ! МОДНІ ТЕНДЕНЦІЇ — ДІМ ХУТРА „ТХОРИК“!

Тадатіда-паааа ГОДИНУ В ПРОБЦІ ТИ ПРОСТОЯВ? ТЕБЕ ПЄТРОВІЧЬ ЗАСПОКОЇТЬ! МАРГАРИН „ПЄТРОВІЧЬ“ — КОРИСНИЙ ТА ПОЖИВНИЙ ПРОДУКТ. ВІДНИНІ ЗІ ЗНИЖКОЮ ПІВТОРА ВІДСОТКА У МЕРЕЖІ СУПЕРМАРКЕТІВ КОТИГОРОШКО-ЛЕНД.

Уууууула-ла НЕ БУДЬ ВАРЕНИКОМ — СТАНЬ КРУТИМ ПЕЛЬМЕНЕМ! ВІДТЕПЕР — У КОЖНІЙ ДЕСЯТІЙ ПАЧЦІ — НА ОДИН ПЕЛЬМЕНЬ БІЛЬШЕ! ПП „ТХОРИК&КУМ“!

Ла-ла-бла НУДНО? НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ПРОВЕСТИ ЧАС? ТОРГОВИЙ ЦЕНТР КЛОАКС-М НАПОВНИТЬ ТВОЄ ЖИТТЯ СЕНСОМ. ІДИ І СПОЖИВАЙ! ВІД ПАМПЕРСІВ ДО АВТОМОБІЛЬНИХ ШИН. СЕЗОННІ ЗНИЖКИ НА МАРГАРИН! Ша-лалала-ла!

А ми продовжуємо говорити про тибетсько-китайське протистояння. Воно триває. Вень Ляо — китайський адвокат, що працює в американській фірмі в Лондоні, ще в парламенті Європейського Союзу у своїй Страсбурзькій пропозиції заявляв: остаточне рішення прийматиме народ Тибету. Кххтщтщптттттттттттт. слово Вень Ляо. „Б.б.б. бббшшшшш… у дев’яносто третьому році ми втратили зв’язки з китайським урядом і провели загальну зустріч, на якій ухвалили рішення слідувати тією ж дорогою. Китайський уряд звинуватив мене в розпалюванні березневих протестів усередині Тибету. Я відразу ж запросив їх приїхати і перевірити мій кабінет, мої документи, а також прослухати записи моїх бесід з новоприбулими біженцями Тибету. Але ніхто так і не приїхав. Тому, схоже, я є перешкодою на дорозі вирішення тибетського питання. Тибетське питання стосується тибетського народу, і лише народові Тибету його вирішувати. Чотирнадцятого вересня я сказав: відповідальність стає дуже обтяжливою і немає сенсу далі її нести. Якби я мав справу з людьми чесними, тоді у мене не було б жодних проблем, оскільки я міг би висловлювати свою точку зору і розуміти причини. Але тут ми не маємо справи з чесністю. Кхшшшфффшшфшпшшшш… ми проводимо загальну зустріч тибетців, як було оголошено Кашагом і парламентом Тибету. Швидше за все, ми не зможемо негайно виробити якихось рішень, але нам потрібно аналізувати….шшшшшшшшшссссссссс… у цьому мета нашої зустрічі…“»

Дверний дзвоник збурює хатній мул, скаламучена сутінь пливе стрімким хмаровинням повз Любині очі, немов прагне сповити її, наглухо залити вуха, ізолювати у божевільні зіщуленого «Я». Дзвоник лунає так, наче той, хто на нього тисне, переконаний у присутності господарів. Люба зітхає до свого Бога: «Вибач, я зараз, — це, мабуть, чоловік виходив по газети і забув ключі». Бог мовчить, супиться, іронічно вигинає брову, бо ж Люба до цього теж мовчала, ніби забула про Його існування — запала у таку бездумну внутрішню тишу, так глибоко поринула у морок, що до неї було не достукатися. «Я тобі Суддя і Я тобі прощу», — великодушно думає Бог, але так, щоб Люба нарешті його почула. Люба прочиняє двері й від несподіванки скрикує, хапаючись за серце, де Бог махає в об’єктив ручкою, точніше, ворушить пальчиками. І чоловік, і донька ніколи не вірили у Любину щирість, звинувачували її у награванні, у надмірній екзальтації. Донька… На порозі стоїть мати Юриного однокласника, того зарозумілого піжона, що носить червону майку із сатанинськими написами, ще якось так його звуть претензійно, Аякс, здається, так, Аякс — батько, мабуть, не православний, не дивно, що з родиною не живе, навіть не з’являється.

— Привіт, Любо. — Пишна жінка з рудою гривою золоченого хною волосся запобігливо усміхається. — Вибач, що я так несподівано прийшла, без попередження, вибач, що потурбувала…

— Драстуй, Віто, заходь. — Люба пропускає її до темного передпокою і відвертається зачинити двері, штучна посмішка вмить линяє зі скорботного обличчя. — Не роззувайся, так проходь.

Віта легкою ходою розтинає присмерки, її пряма постава несе по-індійському яскравий одяг і терпкі солодкі пахощі парфумів, ароматичних паличок, свіжого здорового тіла, осіннього прогрітого сонцем повітря, як щогла — напнуте вітрило, випромінюючи веселу впевненість в існуванні світла.

— Що це ти у темряві сама тут сидиш? Можна ввімкнути світло?

— Так, звичайно, — мимрить Люба і неохоче тягнеться до бра над столом. Вона не любить різкого верхнього світла. — Зараз я чайник поставлю, сідай, куди Бог покаже.

Бог однозначно показує на вхідні двері, таж Люба не може просто отак взяти і вигнати сусідку, тому підтискає губи й повертається до плити, щоби не зустрітись з Вітою поглядом. Починає там шарудіти начинням, вмикає газ і, тричі ламаючи сірник неслухняними пальцями, запалює пальник. Віта дивиться на Любину спину, впевнена, що співчуття проникає не лише через очі, вмощується на стільці й одразу ж підводиться, схожа на королеву осінніх метеликів посеред усього цього убозтва.

— Можна я у віконечко покурю?

— Кури, — осудливо кидає Люба і, не повертаючись, простягує за спину чоловікову попільничку. — Чоловік все одно став курити на кухні, відколи… — Люба затинається, тамує подих, а тоді рішуче закінчує, — відколи Юра зникла. — Й тут-таки Любу проймає наглий дрож, заводяться, мов старий аґреґат, руки і губи, очі наповнюються сльозами, густі судомні схлипи проривають оборону. Віта зойкає, кидається до Люби, пригортає її до своїх розкішних грудей, та Люба сахається з огидою, мов схарапуджена дика тварина, її лякають чужі дотики, її неприємно заскочує жіночне тепло цих безсоромно великих динь. Люба заходиться риданнями, марно силується, затискаючи долонею рота, увіпхати назад велетенських слимаків, що нестримно з неї лізуть назовні й вогко гепаються на підлогу. Вона хутко виходить з кухні й зачиняється в лазничці. До Віти долинає гучне сякання. «Бідна, бідна Люба», — сумовито думає королева осінніх метеликів, підпалюючи сигарету. Кухонні двері тихо вертаються на місце, показуючи великий церковний календар. Віта випускає дим у вікно. Сигарета дотліває, на підвіконня застрибує кішка, з тихим свистом закипає чайник, а Люби все нема. Вона повертається, коли Віта вже запарила чай і знову закурила, однією рукою струшуючи попіл за вікно, іншою погладжуючи кішку. Кішка гурчить, вигинаючись під ніжними Вітиними пальцями, рясно понизані срібні персні зблискують в останніх променях спадню. «Я ж поставила їй попільничку!» — думає Люба, кривлячи набрякле від ридань лице, її дратує умиротвореність цієї жінки. Люба підкреслено закашлюється — вона завжди так демонструє своє ставлення до куріння: кашляє, здригається всім тілом і видихає: «Ффффу!»

Віта швиденько розчавлює сигарету в попільничці, сідає за стіл і бере обома долонями горня з паруючим чаєм.

— Вибач, що я тут без тебе похазяйнувала.

— Та нічого, дякую за чай.

— Люб… Слухай… навіть не знаю, як тобі це сказати. ти мені, звичайно, можеш не вірити, але… ну, розумієш, я під час медитації, кілька днів тому, відчула… Ну, відчула Юрину присутність…

Світло бездум’я знов опановує Любу. Думки мають колір і щільність — те, що руйнується і відроджується, постійно змінюючись, плине, — довколишній морок просочився Любиними думками, вони кружляють колами, як поні в цирку, а та сидить собі тихо, наче у шкляній лялечці, спостерігаючи за важкими прозорими краплями Вітиних слів, що зависають у повітрі, наче його пронизало невидиме павутиння. Крихітна свічечка жевріє в осерді Любиної тиші. «Це Бог!» — одразу ж думає Люба — й суворо-усміхнений Бог постає зі спритністю ведучого ток-шоу. Свічечка блимає від протягу і гасне — тільки нитка диму тягнеться вгору, підвішуючи до стелі Любину свідомість.

Віта ніколи особливо не симпатизувала цій жінці, бо лише за непевними таврами християнського вуду на обличчях її доньки і чоловіка могла розпізнати в Любі істоту, яка створює довкола себе параноїдальну безвихідь. Люба могла б підробляти натурницею з віктимології для криміналістів-першокурсників, але ж, хай вона і мислить себе жертвою і водночас жрицею, що жертвує, сама об’єктом не є: вона, як ніндзя-лялькар, створює жертв зі своїх рідних, найближчих людей. Навіює лихо, як баба Шептуха — агресію, щось, до речі, є між ними схоже, тому вони, мабуть, і недолюблюють одна одну — це очевидно з їхньої активно-взаємної ввічливости. У кращі часи, коли ще Юра ходила до школи і гуляла у дворі, Люба часто заговорювала з Вітою, повертаючись із ринку. Віта відчувала, що Люба не цікавиться ані особисто нею, ані її сином як Юриним однокласником, а просто запопадливо плете павутиння правильних стосунків із сусідами. А ще Віта інколи відчувала тривожні коливання Любиної безпорадності й розуміла, що та знову довела до сказу і чоловіка, і доньку, і тепер у вакуумі бойкоту їй більше нема на кого вилити свій нестримний потік свідомости, своє несамовите православ’я. Люба так прогризає канал енергетичного живлення — головне, щоби співрозмовник її чув, а далі вже знайдеться, за що його зачепити, аби спровокувати викид чи то агресії, чи то невпинного говоріння — то вже справа темпераменту. Щойно Люба вловлює щось щире — байдуже, агресивне чи співчутливе, — одразу наповнюється, як повітряна куля, їй кращає, це як віаґра для ерекції Бога, — починається новий день, новий хрестовий похід. Звісно, це неприємно, та Віта завжди була безстрашною і щедрою, тому жаліла Любу, вдавала, що слухає, співчувала, не слухаючи, — не так, як сподівалася Люба, але підгодовувала її. Якщо Люба довго не з’являлася під її вікнами, Віта знала, що у тої в хаті пішла смуга сімейних чвар, тож з їжею все гаразд. Вітині здогадки підтверджувало бліде Юрине обличчя, з якого аж лущилася крейда невинного страждання, та дихання Юриного батька. Його сапання, коли проходив повз, чулося навіть крізь зачинені вікна. Та цього разу Віта відчуває відповідальність за несамохіть побачене. Вона розуміє, що мусить передати Любі свої відчуття, хай та й ані нотки не почує, — але то вже не Вітина біда, бо вона відверто перекаже все, що знає. З чистого егоїзму чистого сумління.

— Словом, Люб, Юрка твоя… Ну, як мені відчулося тоді… нагло померла. Бо живі так не приходять. Принаймні треба мати сильну концентрацію, аби так явитися. Тобто якби Юрка була жива, вона б так не змогла… з погляду твоєї віри, несуттєво, як саме вона померла, якщо вона була праведною… Ти розумієш… коли людина помирає… особливо нагло, без підготовки… А в Юриному віці яка може бути підготовка? Підлітки, вони ж — діти, а діти — вічні… То, коли таке стається, померлий може навіть не зрозуміти, що помер… — Віта ковтає чай, — померлий… свідомість…

енергія… ну, не знаю, щоб тобі зрозуміти, — душа… потрапляє у…

З гуркотом крізь простір проноситься поїзд метро, стираючи вимовлене.

Віта розуміє, що потрапила у тенета власної каламуті й не ладна добрати слів — говорить, ніби вату жує.

— …по-християнському це щось на кшталт чистилища, але не такого однозначного… В сенсі, що то не якесь конкретне місце — то ніби стан, в якому ця сутність, керована тільки власними кармічними надбаннями, може, все одно, бути засмоктаною будь-куди, будь-чим, у будь-що, і повністю цьому віддатися, переживати це так само реально, як ти зараз переживаєш наше чаювання, і так нічого і не усвідомити, й переродитися у що завгодно, просто ховаючись од жаху… навіть у демонічну сутність з тих, що тільки накопичували, але не віддавали…

На слові «демонічну» Люба вмикається в розмову. О Боже, спочатку Шептуха, тепер Віта, Господь мій, чому вони чіпляються до мене?! «Гм. Скажи їм, що ми з цього приводу думаємо!» — недбало відказує Любин Бог. Він, скориставшись із несподіваного Любиного бездум’я, вже було намірився полірнути зубні протези, може, трохи покачати електронну штанґу… Але ця скурва руда бузувірка змусила Його повернутися на п’єдестал. Ну, справді, блін: один лише раз провтикаєш чийсь НЛП-якір, як потім доведеться цілу добу позанормово вкалувати, доводячи вже триста тисяч разів говорені постулати Істини.

— Вибач, Віто, але я навіть не розумію, про що ти говориш, я, бачиш, маю інші цінності, інші життєві орієнтири. Мене вже сьогодні Шептуха намовляла на якусь чорну магію, ви що, змовилися, чи що?

— До чого тут магія, Любо? Я тобі говорю про речі, доведені навіть наукою, це зовсім не заперечує християнських законів. Хіба ваш Христос забороняє віддавати всю свою любов ближнім?

— Бог сам дбає про твоїх ближніх, якщо ти йому віддаєш всю свою любов.

«Він щось не дуже подбав про твою доньку», — хочеться сказати Віті, але вона продовжує, притлумлюючи голос і торкаючи пучками пальців предмети довкруж, наче за їхньою текстурою визначаючи місця для розділових знаків:

— Їй потрібне зараз співчуття… ну, любов… не менше, ніж коли вона була жива, навіть більше. Не турбота, не харчі, не страх, що з нею щось станеться, бо й так уже сталося і ще відбуватиметься таке, що тобі в жодному пеклі не намалюють. Зігрій її, доки вона тут.

— Ти прийшла мені оце сказати, що я не вмію любити свою дочку? — вигукує Люба, а в ній сполохано б’ється здогад: «Вони всі проти мене змовилися! Але за що?! Що я їм зробила?! Чому вони не жаліють мене? Вона хоче кинути на мене якісь вроки!» — Я люблю свою дочку, а коли мати любить свою дитину, вона постійно переживає за неї, боїться лиха, бо лиха у світі багато, і це нормально — хвилюватися за дитину, але, мабуть, не для тих, у кого діти ростуть мов трава! Моя дочка втекла з дому, вона жива!

— А ти не думала, чого вона тоді втекла? Може, від твоєї опіки? — не стримується врешті Віта.

— Вона втекла від любови! Бо смаженого вовка не бачила!

— Може, така любов є дещо обтяжливою? Ти взагалі знала, що їй сниться, чого вона боїться, про що фантазує, коли читає книжки? Або, як пишуть у популярних брошурках з психології, чим вона цікавиться, що її хвилює?

— Спокусами сатанинськими вона цікавиться, оце й усе, що її хвилює, бо невдячна і слабка! Як і її татусь!

— Ну, твій чоловік занадто шляхетний, щоб від тебе втекти. «А шкода, як шкода його!» — додає Віта подумки. Цього вона і боялася: безглуздої заплутаної розмови, що стрімко зійде на пси і перетвориться на взаємні звинувачення, на битву світоглядів. Насправді ж Віта ніколи не мала практики спілкування з подібними людьми, вона собі навіть не уявляла, як швидко поруч з ними ти линяєш і блякнеш, або скаженієш, це вже, знову-таки, залежить від темпераменту. Бесіда перетворюється на монолог, ти губиш останні клепки, час від часу навіть забуваєш, що взагалі-то не збирався нічого доводити, переконувати у своїй правоті. Віта почувається вогкою сірою шматою, якою витирають бруд з кухонного столу. «Чого я до неї полізла?! — раптом думає вона. — Теж мені, рятівниця знайшлася! Себе спочатку врятуй!» Глянувши за вікно, Віта бачить на підвіконні крихітну червону фігурку триокої жінки, що стоїть на одній нозі, наче водяний птах, і тримає лівицею поміж затвердлих пипок череп, а у правиці здіймає над головою кривий ніж. Фігурка стрімко віддаляється танцівною дзиґою на захід, зливаючись зі спаднем.

— Гаразд, Любо, — бурмоче Віта і підводиться, — вибач, будь ласка, що я до тебе з цією дурнею полізла, я не мала на думці нічого поганого. Пробач, я, мабуть, піду.

— Бог пробачить, Віто. А ти молися, щоб маячня всяка не марилася. І я прошу тебе, — Люба впевнено переслідує зіщулену утікачку до дверей, — я прошу тебе більше до мене не заходити. Я не потребую шаманських порад.

— Не зайду, будь певна. Бувай. Хай тобі щастить.

Люба затраскує за Вітою двері й бадьоро шурує на кухню. Там вона войовничо накидається на торби з харчами, шарпає пакуночки з м’ясивами, домашнім сиром і зеленню, побивається подумки над втраченою свіжістю своїх трофеїв, але Бог нашіптує: «Ти не винна. Тобі було зле, тому ти не розклала харчі одразу, але ж нічого страшного не сталося, вони ще не встигли зіпсуватися». Бог росте в Любі мов ядерний гриб, і вже вона сама почувається Богом. Негайно треба діяти, щось треба робити, гарячково думає Люба. Треба йти до священика прямо вже, хай і до отця Віктора! Крейда! Де в мене була крейда? Господи, все з голови вивітрюється, нічого не пам’ятаю, хоч записуй! У вітальні Люба вмикає ненависне верхнє світло й порпається по шухлядках, порозчинявши навстіж поліровані дверцята страхітливої меблевої споруди під назвою «стінка». Серед свого швацького реманенту, злежаного і забутого від часів маніакального захоплення журналами «Бурда моден», Люба таки знаходить крейдяний огризок. І тоді виструнчується, голосно розпочинає молитву й вирушає у хрестовий похід. Біля кожних дверей вона спиняється, проказує молитву і малює крейдою хрест. Коли двері обох кімнат і вхідні вже позначено, Любу раптом осяває: потрібна свічка! Вона кидається до свого хатнього олтаря, хапає церковну свічку, запалює її, не зламавши жодного сірника, і продовжує свій обхід: двері лазнички, двері виходку, кухонні двері, кожні — з обох боків, у кухні заважає величезний церковний календар, та Люба не вагаючись лізе на стілець і малює хреста вгорі над календарем. То нічого, що двері білі, так навіть краще — прихований від стороннього ока захист. Нею рухає натхнення — її Бог, Він веде її від дверей до дверей, а коли двері закінчуються, а священний шал ще буяє і навіть не думає вщухати — скеровує до коробки з лампадками, котрі Люба понакуповувала колись у Лаврі для доньки і чоловіка, але, зрозуміло, лампадки так і не було повішано. Коробка, що до сьогодні скніла у забутті на шафі, починає торохкотіти церковними скарбами — свічками, лампадками, ладаном і ладанками, розп’яттями, пляшечками зі святою водою і святою землею, паперовими іконками з усіма можливими іпостасями Бога, Божої Матері та святих — разом і поодинці, наче у випускному альбомі однокласників. Люба священнодійствує мало не годину, а коли нарешті видихається, то знаходить себе посеред зовсім іншої хати. Квартира перетворилася на храм. Стороннє око побачило б церкву, яку намародерствуваними після кораблетрощі предметами християнського культу прикрашав папуас, попередньо дмухнувши порошку епени. Але саме проти цього стороннього ока Люба і старалася. Вона вимикає світло, і химерна темрява розливається чудесним сяйвом крихітних спокійних вогників — золотавих від свічок і кольорових від лампадок, переважно червоних. Сльози вдячності й умиротворення проступають на Любиних очах. Тепер вона нічого не боїться. Тепер вона може перевдягтися у більш відповідний до моменту одяг і вийти на двір.

Отця Віктора Люба застає на ґанку за лагодженням ветхої ряси.

— Отче Вікторе! — одразу ж вихлюпує Люба! — Будь ласка, мені негайно потрібна Ваша допомога! Проти мене у дворі страшна змова, вони всі говорять, ніби моя Юрочка померла, лізуть до мене з якоюсь магією, отче, допоможіть мені!

Отець Віктор здивовано кліпає, він губиться, коли на нього несподівано нападають, тому замість поштивих слів, що пасували б священикові, тихо вигукує:

— Драстуй, Любо, що за біда у тебе?

Люба знову, як їй здається, терпляче пояснює про змову й вимагає і сповіді, і причастя, і «обов’язково Сорокоуста за всіма канонами», і взагалі усього арсеналу православних ритуалів, що лиш тільки застосовувалися протягом історії християнства з метою екзорцизму й укріплення віри. Оскільки Люба за фахом юрист (боже, який сумний каламбур, добре, що Люба не пам’ятає, що таке каламбур, бідолашна жінка), вона іноді у критичних ситуаціях здатна до такої мобілізації навичок, що під її напором зів’яне і полковник ФСБ зі своїм чорним паском бойового НЛП, не те що якийсь там жалюгідний отець Віктор, кумедний напівсвященик без портфеля і парафії. Російський драматург Антон Павлович Чехов позаздрив би Любиним сучасникам, котрі мали нагоду опинитися у вирі її бурхливої діяльности чи принаймні стати свідками. Свідки Любови. Такий сплав канонів православної юриспруденції не міг приснитися навіть буремним футуристам. Микола Хвильовий, ридаючи, власноруч закатрупив би свого — непереконливого у порівнянні з Любою — доктора Тагабата. До слова, час і місце народження — для Люби болючі питання. Вона воліла би народитися у дев’ятнадцятому столітті з усіма своїми дворянськими привілеями та від геть іншої матері — скажімо, якоїсь шляхетної графині, якби ж не революція (може, саме за це Любу недолюблює баба Шептуха — Кайдашиха і Шаленчиха в одному флаконі), але — цсссссс… То найсокровенніша таємниця, котрої ніхто не побачив би, не будь у повітрі довкруж молитовні неприкаяної Юри. Юра тепер не лише будинок, вона — Привітна, вся вона — Привітна, та яка ж наука це доведе! Всі нанатехнології кинуто на розробку альтернативних джерел видобутку енергії.

До того ж наука, ця мертва риба, могла би щось оприявнити хіба для отця Віктора, сум’ятного езотерика в глибині душі, але не для Люби. Люба — кремінь. Шкода, що це не її прізвище.

Люба ходить за отцем Віктором, як бензопилка на ніжках, і через це той боїться забути котрийсь з украй важливих ритуальних предметів.

Стомлене ганчір’я на ґанку мріє перетворитися на зів’яле осіннє листя в очікуванні вогню. Але свята інквізиція вирушає повз нього — у бузковій сутіні — до будинку навпроти, що його кличуть «сталінкою». Люба і дорогою не замовкає ані на мить, кваплячись вилити на отця Віктора наболіле, щиро переконана в тому, що насправді вводить його в курс справи, а це зараз найважливіше — він мусить усвідомити, що відбувається. Священик не встигає вловити усіх нюансів, але на оповіді про Віту раптом згадує грозу і те двигтіння у молитовні, яке він пояснив землетрусом. Розуміння, що дівчинка нагло померла, переростає у впевненість, але ж тоді справді панахиду треба служити, а не займатися якимось хатнім екзорцизмом. Та вже пізно щось міняти, ця жінка тягне його за собою, мов бульдозер.

Потрапивши до Любиної квартири, отець Віктор сильно дивується насамперед задушливості — адже центральне опалення ще не вмикали.

— Здоров був, отче, — глузливо вітається, визираючи з кухні, Любин чоловік. — Вип’єш зі мною п’ятдесят грамів для тонусу?

— Шурік! Не заважай! — кидає Люба у бік кухні. «От дідько, не міг ще з годинку десь пошвендяти!» — засмучується вона подумки.

— Я написала хрести на всіх дверях! — промовляє Люба до отця Віктора, наголошуючи на слові «хрести». Той спантеличено роззирається.

— А навіщо?

— Що «навіщо»?

— Ну, хрести на дверях? — бовкає отець Віктор і відчуває, що зморозив, мабуть, щось дурне, тому ніяково усміхається й, аби замнути незручність, починає готуватися до відправ, приговорюючи: — Може, я тобі тут і не потрібний, дорога, у тебе і так у хаті ціла церква.

Але виходить ще гірше — Люба ображається. Вона собі постановила на підставах сумного життєвого досвіду, що так звана врівноваженість і так зване почуття гумору є блазнюванням від байдужості. Вона просто не розуміє, і ніколи не зрозуміє, і не хоче навіть намагатися зрозуміти, як це так можна — поводитись спокійно, тим більше жартувати у критичні моменти. Це така черствість з боку її чоловіка і дочки — казати, що вона, Люба, своїми істерикуваннями нічого не змінить, лише нагнітатиме атмосферу і псуватиме собі й оточуючим нерви! Тобто виходить з цих слів, що людина духовна, тонкої емоційної організації — звичайна істеричка, котра тільки всіх дратує і все псує. А ще вони мали зухвалість щоразу нагадувати, що «добрими намірами бруковано дорогу до пекла»! От і отець Віктор якось так гиденько жартує, мовби не сприймає Любину проблему всерйоз. Ну чому, чому ніхто її не розуміє?! «Я ж тобі казав, — терпляче повторює Любин Бог, — бо вони всі сліпі!»

— Панотче, ви маєте допомогти мені, а ви глузуєте!

— Та Бог з тобою, Любочко, як я можу глузувати з тебе, я ж священик, твоя ревність гідна еее… найвищої… найкращої… еее, ну це… Давай-но почнемо. Я, правду кажучи, ніколи такого не робив, але ж головне — віра в серці, правда?

Люба вже шкодує, що погарячкувала, запросивши отця Віктора, якийсь він дійсно причмелений, треба було в Лавру піти, там, правда, ціни захмарні, але краще вже заплатити справжньому священикові, ніж цей телепень тут зробить щось не те, і воно не подіє. «Але ж твоя віра міцна! Цього достатньо, — озивається Любин Бог, — врешті, Я ж з тобою!» Люба вибігає на кухню і сичить до чоловіка:

— Отець Віктор посвятить хату і помолиться за Юру, а ти маєш висповідатися. Хоч раз мені не заважай, дай мені зробити щось добре так, як я розумію!

— А я не розумію, — цідить Олександр Станіславович, — тобі що, церкви мало? Навіщо ще в хаті цей балаган?

— Балаган?! — аж захлинається Люба. — Балаган?! По-твоєму, віра — це балаган?! І коли твоїй рідній дочці накликають смерть, а на твою хату кидають вроки — це теж балаган?!

ТРАСЬ! — Олександр Станіславович молоснув по столу долонею, зі стола зісковзнула виделка — ДЗЕННЬ!

— Юра померла! А ти — з’їхала з глузду! Ти отруїлася лубковим християнством, у тебе інтоксикація! Ці твої задушливі пафосні ритуали — це якийсь цирк, це гординя твоя і міщанське невігластво, це навіть не язичництво, а чортзна-що, фанатизм якийсь некерований, а до віри в Бога ця споживацька маячня жодного стосунку не має! Коли людина вірує, вона нічого і нікого не боїться і — головне! — не виставляє свою віру як на вітрині ювелірного магазину!

Люба набирає повні груди повітря, аж її Бога мало не здуває з постаменту, але не встигає гідно дати чоловікові відкоша, бо до кухні зазирає отець Віктор.

— Ну-ну, будь ласка, не треба вам обом кричати і сваритися. Помолімося у мирі і злагоді…

— Вибачте, панотче, я щось не в гуморі зараз молитися, а це ж має бути щиро, правда?

— Ну, так, звісно… — мимрить священик, дитинно кліпаючи, його блакитні очі проміняться лагідністю, він хоче ще щось додати, але Олександр Станіславович з грюкотом відсуває стільця, забирає зі столу сигарети і прямує до дверей.

— Ну, то я подихаю свіжим повітрям, поки ви тут повиганяєте всіх тарганів з хати. Пробачте, отче, Вас я не намірявся образити, Ви — хороший чоловік, світла людина, тільки занадто м’яка — хоч до рани прикладай. Але, мабуть, служитель культу і має бути таким, добрим, просто ми забули, як воно все насправді… перепрошую…

І Любин чоловік протискується повз отця Віктора, закляклого на порозі. Гупають вхідні двері — хатою пробігає луна, коливає вогники. Ультрамаринові, червоні, мов порічки, жовті, зелені, білі, прозорі льодяникові плями, як у калейдоскопі, мішаються з тінями вогників, усі ці наче з хлоркою промиті спалахи не мають нічого спільного з теплом — Юра сприймає їх як голоси пароплавів, трамваїв і потягів, розбиті на кольори, як висаджений із шиби вітраж. Буревій пожирає тіні.

— Ось, ви бачите, панотче, який він! — шепоче Люба, вимакуючи пальцем сльозу.


Пуп’янки густих вібрацій розкручуються мерехкими спіралями, а вечір напуває Привітну такою злагодою, що навіть Шептуха зупиняється біля вікна, вдихає на повні груди свіжого повітря і хреститься, задивившись на юні непевні зорі. Стиха долинають гітарні акорди і пересміювання. Ніби відчувши сприятливу мить, тихенько рипають вхідні двері — Алка таки вислизає з хати, війнувши парфумами. Баба помічає зсутулений силует, що рухається поволі кудись світ за очі, упізнає Любиного чоловіка, але їй чомусь навіть не спадає на думку гукнути його.

Олександр Станіславович проминає двір і зупиняється. Йому насправді не хочеться ані гуляти, ані випити, ані з кимось поговорити. Тепла золота Повня низько висить над безлюдним ринком, обнюхуючи порожні ятки, де скулився у п’яному забутті хитрий бомж. Можна посидіти на ящиках за гаражами, під старою грушею, але там поруч на спортмайданчику пацанва співає під гітару своїх безглуздих депресивних пісень — ні музики, ні змісту, і грати не вміють. а, ну і чорт з ними, все одно піду, там затишно і ніхто не побачить, вирішує Олександр Станіславович. Він пробирається повз облизаний пухнастим світлом старого ліхтаря сміттєвий бак і спиною відчуває свербіння, мовби цілий виводок червоних павучків опинився під сорочкою. Раптом гасне ліхтар. «Моє сееерце зупинилось, а моє сееерце завмерло…» — виспівує молодий високий голос, вочевидь наслідуючи манеру виконавця пісні. Здається, ніби розімліла темрява шурхотить нетлевими крилами, загубивши світлове джерельце, і лине кудись на його пошуки. Олександр Станіславович протискується крізь укутані плющем чагарі, повз стінку гаража, до старої груші. Звідси чомусь гірше чутно голоси на спортмайданчику, а гострі осінні запахи бринять ультразвуковою музикою; тіні переплітаються, нехтуючи оптичними законами, у химерні згустки, створюють ілюзію, начеб на ящиках хтось сидить. Олександр Станіславович закурює, і вогник його запальнички вихоплює бліде обличчя. Сигарета падає на землю.

— Юра?!

Олександр Станіславович відчуває, як павучки повзуть спиною вгору до потилиці, лишаючи за собою заповнені прохолодним павутинням борозни.

Йому здається, що минає вічність, поки він тут стоїть, намагаючись щось розгледіти. Нічого не відбувається — тільки вирують тіні й долинає приглушений сміх зі спортмайданчика.

— Він зараз заспіває «Нірвану», — промовляє одноманітний голос так тихо, що старому чоловікові мариться, ніби то його власне дихання зі свистом вирвалося з легенів. Він непевно ступає вперед.

— Тату, ти страждаєш. Але і мама страждає, направду. Вона просто не усвідомлює причини свого страждання. Вона так страшно мучиться, бо її розум затьмарений, вона божевільна, розумієш? Але ти нічого не зможеш з тим вдіяти. Просто не сварися з нею — це безсенсовно, ти нічого їй не доведеш.

— Юро? Юро, що ти тут робиш? Ти — Юра? Що з тобою, дитино? Де ти була? Ходімо додому, — белькоче Олександр Станіславович.

— Тат, немає ніякого дому. Я тільки хочу, щоб ти нікого не винуватив. Пам’ятаєш, мама завжди говорила, що ми її оцінимо і зрозуміємо, тільки якщо вона помре, але тоді вже буде пізно вибачатися, ми тоді зможемо тільки шкодувати. Знаєш, померла я, а не вона. Але я все одно зрозуміла: немає нічого страшнішого за почуття провини. І у неї це почуття провини є. Тому вона ніби просила, щоб ми розділили з нею її тягар. Вона хвора, тату, не можна тримати зла на хворих, на них не можна ображатися. Ти теж помреш, тату, то не гай на цю маячню часу. Я стільки всього тепер бачу як воно є…

— Ти говориш якось не так, навіть не просто як доросла людина, а як зовсім незнайома доросла людина, як теледиктор, що начитує новини…

— Не знаю, тату, все пропливає повз мене, з’являється і зникає, я не можу пригадати… я знаю лише те, що зараз, а все решта в тумані — тільки слід, як від велосипеда в росяній траві вранці — ніби щось було, і багато чого, ніби я багато чого зрозуміла і побачила… Я, мабуть, забуду і це все, коли…

— Ти ж не підеш?

— Я нікуди не йду, мене відносить, але тебе я спробую не забути. Ми з тобою ще зустрінемось — у Чистій Країні.

— Донечко, як страшно це все.

— Оце все — так, страшно, — байдужо погоджується Юра, її зображення на мить оприявнюється й одразу прозорішає, і скоро залишається тільки відчуття недавньої присутности чогось у темній кухні. Олександр Станіславович навіть не пам’ятає, як повернувся додому й опинився на кухні. Може, йому примарилося, що виходив з хати, може, просто закуняв, зморений алкоголем і церковними пахощами.


Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Чомусь вона мусить тут бути, ніби залипла на шпарі світу, котра має для неї відкритися. Оси її не чіпають — корсари востаннє наливаються грушевим вином — перед смертю, чи до смерти, або вусмерть, і, може, те їм смакує як людям — ракія. Rakija correcting

people. Юра чує розмову двох хлопців, вона розуміє кожне їхнє слово — вони дійсно говорять про неї, про те, що Юра пропала і її оголосили у розшук. Talkija connecting people. Блаженний транс просочується грушевим сиропом крізь усі пори на лиці медвяного цього світу — як піт гарячки усвідомлення. Навіть оси кам’яніють в бурштині полудня. І ніщо не рухається. Тільки під шклом біґбордів, установлених на тролейбусних зупинках міста й біля станцій метро, блякне Юрине зображення і напис: «Служба розшуку дітей».


Будинок порожніє вдень майже так само, як і Привітна. Люба подалася до Лаври, баба Шептуха збурює десь в районі ринку громадськість, Аякс, як і решта Юриних однокласників, ще в школі, Олександр Станіславович сидить на подвір’ї молитовні й, не слухаючи натхненних розумувань отця Віктора, зосереджено лагодить тоненький срібний ланцюжок, подеколи простягаючи зграбну руку зі стисненим між пучками пальців ланцюжком подалі від очей, щоб краще роздивитися, бо далекозорий. Він давно колись обіцяв Юрі полагодити прикрасу, та все якось руки не доходили, а після її смерти, ясно, було не до того… Очі ріже і світ брижиться від метеликового крила. Олександр Станіславович ніби засинає з розплющеними очима і на мить бачить сон: кульова блискавиця тече у діамантовому просторі, розмиває акварелі, наче равлик тягне за собою ґало ніжного слизу, кульова блискавиця обходить Привітну, мовби то її володіння — чисті від провини і каламуті, кульова блискавиця навмання неквапом подорожує будинком, запливає до сусідки Віти, про яку говорять, ніби вона подалася до Катманду, а тепер у хаті живе тільки її син з дівчиною і ще парою друзів, кульова блискавиця минає Віту, котра сидить у своїй кімнаті на подушечці для медитацій — у куті, де колись бачили відбиток блідої темноволосої дівчини, а на кухні батько тієї дівчинки лагодить срібний ланцюжок, хоч насправді він транзитом у Бутані чекає на візу до Чистої Країни… ось блискавиця пропливає квартирою чоловіка і жінки, що заснули у своїй закоханості й нічого не помічають довкола, навіть кульової блискавки, не через неї вони завмерли на піврусі, ідеальні коханці, якими могли би стати Юра і Аякс, Віта і Юрин батько, отець Віктор і його сад, поруйнований будівництвом… кульова блискавиця проминає квартиру, де яскраво кінчає під не надто зграбним, але натхненним пацаном, Івасиком, гарна дівуля з паралельного класу, Алка, а баба Шептуха повертається з ринку і ще не знає, що її онука вже на всю котушку трахається, і то досить давно, кульова блискавиця пливе крізь Алчин орґазм, минає бурхливі сусідські приготування до святкування ювілейного дня народження голови сімейства, не помічена у метушні, кульова блискавиця пропливає повз дівчинку за фортепіано і її штивну бабусю, лине повз мужика, що самотньо, але цілком бадьоро дудлить на кухні водяру, іґноруючи відданий погляд свого банькатого пса, кульова блискавка огинає старенький ровер у коридорі, супроводжувана голосом радіодиктора: «…останніми роками потужний економічний розвиток регіону відбувається переважно за рахунок бізнесу підприємців — переселенців з інших регіонів. Переважно це етнічні китайці, чиї статки та соціальний статус у Тибеті вищі. Мова спілкування в Тибеті переважно китайська. Найважливіші посади у регіоні обіймають етнічні китайці хань…», виходить крізь вікно на двір і минає повільно котів, авта, прання і супутникові тарілки — і весь простір, що дихає глибоко, мов кит, перед кульовою блискавицею тамує подих і завмирає. Паркан перед молитовнею обростає саморобними плакатами, схожими на стінгазети: «Допоможіть зупинити злочин!», «Люди! Чиновники вбивають вас заради наживи!», «На цьому місці буде висотка! Схаменіться — тут плавуни і тектонічні розломи! Загинуть люди!», «Православні! Допоможіть захистити храм!». Фотографії й акуратно писані від руки учнівським почерком колонки тексту з псевдонауковими поясненнями наслідків запланованого будівництва зворушливо мигтять на вітрі, шурхотять під дощем, дбайливо запаковані у поліетиленові файлові папки. Голодна зла непам’ять батожить простір, насуваючись бетонною лавиною, чорною прірвою з цегляними зубами, рій потривожених сутностей мотлошить холодні запони, витрушуючи з них скляний порох осінньої зливи, старі яблуні стогнуть і крекчуть, провалюючись в тектонічні розколини — глибше у стільники, ближче до сонних комах.


Юра лежить на шерхлому руберойді гаражного даху і спостерігає за спортмайданчиком крізь вугільно-чорне гілля старої груші. Кожну гілочку окреслено свіжим снігом. Лапаті сніжинки в’ються довкола дерева, й від того здається, що дивишся не на порожній спортмайданчик, а на його побрижене перешкодами зображення на екрані чорно-білого телевізора.

Сніг шепоче, шепоче й шепоче, скручується калачиком і засинає у білопінних квітах, покриває шклом юне листя, білі пелюстки сиплються і сиплються на землю — на голови неповоротким зі сну бджолам, білі градини, як розсипане з гнилої нитки намисто, падають з неба й збивають долі останній цвіт.

Юра лежить у теплій калюжі на руберойді гаражного даху і крізь дощову завісу спостерігає за спортмайданчиком. Точніше, вона дивиться на дощову завісу — грубезну шкляну стіну зі звуків, зображень і руху. Це травень, чудесний грозовий травень — симфонія цього світу.

Ворона ховається між гіллям груші — зовсім поруч із Юрою — і, зиркнувши у Юрин бік, ціпеніє від жаху. Тепер ворона не наважується втекти під зливу, і не наважується поворухнутися, і не наважується лишатись тут далі. Так вони і дивляться одна на одну — ворона і Юра, а довкола клубує і гарчить густе вариво грози, спалахи блискавиць друкують прямо на поверхні світу моментальні знімки сповитих водою рослин і гігантських хмар, що заходять прямо до людських осель крізь прочинені вікна. Сталева нитка впивається у стару грушу, і весь світ вибухає холодним білим сяйвом, стугонить від оглушливого гуркоту, розсипається, наче кришталь від пострілу, займається нетутешнім безжальним полум’ям. «Блискавиця вбила нашу грушу», — каже якась жінка, повертаючись од вікна кудись у глиб своєї хати.

Юру і ворону, наче вони зі шкла, розносить на скалки, розбиває на друзки, розтирає на порох, і останнє, що Юра бачить, — як скалки, криваві кавалки й вороняче пір’я перемішуються у воді між собою та з голубим полум’ям, запахом озону і смородом горілого м’яса, а тоді стягуються довкола неї, наче магнітна стружка.

Загрузка...