Байки проти ночі

Щось у дощі

Мені тоді виповнилося сім років — у жовтні 1980-го. Той рік запам’ятався в основному трьома подіями: всесвітньою Олімпіадою, що проходила влітку в Москві, школою — я пішов у перший клас, ну і ще тією історією, що зі мною сталася і про яку хочу вам розповісти.

Жовтень у Львові знаєте який? Майже британський, тільки, напевно, ще гірший. Це місто немов має здатність притягати до себе всю вогкість Землі. Дехто вважає: причина в тім, що місто розташоване на дні материкової западини і саме це викликає такий кліматичний ефект. Але той, хто хоч би раз побував у Львові в дощовий сезон, знає — причина зовсім інша. У цьому легко переконатися — досить вдихнути тутешнє повітря, наповнене ароматом опалого листя, і підняти голову, щоб вдивитися в небо. І відповідь прийде сама — це місто тривалого листопада належить Осені. Вона живе в ньому. Ну, напевно, ви розумієте, що я хочу сказати.

Для мене 80-й був частиною ще того чарівного часу, коли тобі всього-на-всього сім років, ти тільки починаєш по-справжньому пізнавати світ, в який тебе запросили батьки, і ще сповнений усіляких ілюзій. Смішних і наївних, як пізніше з’ясується. Більшу частині цих ілюзій уже через два-три роки буде втрачено назавжди. Але поки що вони досить сильні, щоб вірити в чудеса, очікувати їх і сподіватися. Сподіватися й іноді зустрічатися з ними. А може, це й означає бачити світ таким, який він є, чи хоча б отой його бік, що призначений саме для нас? Особисто я вірю, що це так. І вірю також, що, залишаючи дитинство, ми кращими не стаємо.

Рік 80-й, як і ті сім років мого життя, став своєрідним початком якоїсь дивної, примхливої епохи, коли світ невловимо й швидко почав змінюватися, прямуючи в туманне майбутнє досі невідомими історії, а тому й непередбачуваними вселенськими шляхами, проте, як і всяка нейтральна територія, належав тільки собі. Він прощався із сімдесятими, які ще незримо витали над землею й панували в умах, і, тужачи за кльошами, що виходили з моди, налаштовувався на нове. Це був рік смерті Висоцького й злету слави «Трьох мушкетерів», рік, коли на вулицях звучали бобінні «Смоукі» і «Готель „Каліфорнія“» — цей сильний і, напевно, єдиний хіт «Іглз», рік березневих приморозків у «холодній війні» й останнього лементу змарнілих «дітей квітів», на зміну яким незабаром увірветься гуркотом важкого металу покоління панків і рокерів, щоб потім так само піти, поступившись місцем прилизаним «пепсі-боям» 90-х. Ну і, звичайно, незабутні італійці. Звичайно, й вони.

Осінь… Я був би не я, якби на самому початку навчального року тяжко не захворів на ангіну. Ще й півроку не минуло, як я лежав у лікарні, і двох тижнів не пройшло після чергової домашньої пілюльної дієти. Ох і намучилася ж мама зі мною! Так ось, за порадою лікаря, який став майже членом нашої родини, мене вирішили відправити в санаторій зі шкільною програмою. У те місце, звідкіля мене ледь не повів у сіру завологу невідомості Чоловік дощу.

Санаторій був розташований лише за кілька кілометрів від Львова, у містечку Брюховичі. Я вже не пам’ятаю точно, хто саме привіз мене автобусом до санаторію «Супутник» уперше — мій старший брат Діма чи мама, але мені чомусь здається, що це був усе-таки брат. Хоча я, можливо, й помиляюся. У всякому разі, Діма найчастіше приїжджав відвідати мене чи забрати додому на вихідні, а потім відвозив назад. Річ у тім, що наша мама була знайома з директрисою цього лікувального закладу — її племінниця, наша двоюрідна сестра, навчалася разом із дочкою директриси. Тому впоратися з моїм оформленням міг би й Діма. Моя історія хвороби прибула з районної поліклініки раніше за мене на день, як гонець, що приносить звістку про швидке поповнення. Уже тоді це був справжній фоліант.

У нас із братом десять років різниці. Через свої часті хвороби я ніколи не ходив до дитячого садка, й ми багато часу проводили разом, коли Діма повертався зі школи. Він брав мене в компанію своїх друзів, і я страшенно пишався тим, що водився з такими дорослими хлопцями, сидів разом із ними на одній лавці, слухав їхні розмови, а іноді навіть уставляв свої п’ять копійок. Ну і, звичайно, я був у курсі багатьох його секретів — дівчата й усе таке. Він сам, напевно, вже давно все забув, а я й дотепер дещо пам’ятаю: здається, недарма тоді говорили, що в мене вуха-локатори, маючи на увазі зовсім не їхній розмір. Але базікою я не був, і Діма про це знав краще, ніж хтось, тому ніколи особливо не соромився моєї присутності, як і його друзі. Ну, може, майже ніколи.

Ми дивилися ті самі фільми, оскільки він часто брав мене з собою в кіно, слухали ту саму музику на бобінному магнітофоні «Романтик-3» — переписані через десяті руки з милості великої удачі альбом «Пінк Флойд», «Квін», «Діп Пьопл», «Ей-сі Ді-сі», «Роллінг Стоунз» і «Смоукі» та навіть, здається, ранній «Джудас Пріст». Чим захоплювався він — захоплювався і я, що любив він — подобалося й мені. Чесно кажучи, й тепер подобається. Особливо це стосується музичних уподобань, які сформувалися під його впливом, і деяких картярських ігор.

Коли я вже перестав повзати й нарешті зіп’явся на ноги, то він, мабуть, не дуже цьому зрадів, допетравши, що тепер змушений всюди тягати за собою молодшого брата. І його легко зрозуміти. Бо я надовго став його «хвостом», з нас вийшла така собі нерозлучна парочка: один високий і смуглявий, з пишною копицею чорного кучерявого волосся, а другий — ледь йому до пояса, світлий і анемічний, готовий щомиті звалитися з малярійною температурою, «блідолиций брат». Це всім зрозуміло, про кого. Але час швидко довів, що тільки моє ниття й забезпечувало йому пропускний квиток на вулицю до друзів. Мені досить було завести платівку з головним хітом тих років: «Ну, ма-а!..», і мама через хвилину капітулювала. Ще б пак, хто ж міг таке довго витримати? Хоча наша мама, звичайно, здогадувалася, хто насправді стояв за цим нудотним «ну, ма-а!..». Мене ж бо й зараз із дому палицею не виженеш.

Того року я одержав буквар і «Рабочие прописи» (утім, я вже років зо два вмів читати й писати), а Діма, мріючи про кар’єру військовика, закінчив середню школу — ту саму, 65-ту, що незабаром узялася й за мене.

Проте Діма не добрав півбала для вступу до сімферопольського училища й повернувся додому, щоб повторити спробу наступного літа. Як потім з’ясується — вдало, і він випав з мого життя на багато років. А поки що Діма тягнув лямку учня на заводі «Автонавантажувач», куди його влаштував наш дядько — рідний брат батька, який обіймав посаду головного механіка. Він, здається, там і зараз працює.

Восьмидесятий запам’ятався моїй родині ще однією, не зовсім приємною подією — наші з Дімою батьки влітку офіційно розлучилися. Батько полюбив пляшку задовго до мого народження, і ця п’янка «дама» в незмінному кокетливому капелюшку, який вона завжди готова була скинути й віддатися на перший поклик, з кожним роком дедалі більше прив’язувала батька до себе, крадучи його любов до нас. У 80-му маминому терпінню настав кінець — воно просто лопнуло, як старий гнійник. Перед тим, на її вимогу, батько вже майже рік не жив із нами під одним дахом. Я бачився з ним після розлучення лише раз випадково. Трапилося це у 83-му дуже далеко від Львова.

Після того як Діма вступив до військового училища, дорослий чоловік у нашій маленькій родині з’явився тільки через п’ять років, коли мама знову вийшла заміж — за мого вітчима, справжнього зварника, який мене заразив дурною звичкою лихословити з будь-якого приводу.

Отже, ми вийшли з автобуса на кінцевій зупинці і хвилин десять ішли пішки. Зараз це місце вже в межах міста, поряд із центральним цвинтарем, на якому в 94-му опустилася в яму труна з невагомим від довгої хвороби тілом моєї бабусі по мамі. Тоді, у 80-му, бабуся була ще хоч куди.

Ми підійшли до відкритої брами й ступили на територію «Супутника» — не впевнений, але мені здається, що зараз на цьому місці стоїть будівля Католицької академії, яка сусідить через вузьку доріжку з вефілем Свідків Єгови. Але до кінця 80-х тут був щоліта піонерський табір, про що свідчать численні доріжки й майданчики з білою розміткою на асфальті, алеї з посірілими від часу гіпсовими скульптурами, які застигли з обох боків у неприродних сюрреалістичних позах (на фоні жовтих та жовтогарячих дерев, що почали втрачати листя, вони мали зловісний вигляд, немов тільки вдавали з себе неживих, через що були схожі на людей-манекенів з романів В. Крапивіна, якими я зачитувався, коли був підлітком), стендами, символікою та іншим совдепівсько-скаутським мотлохом. Восени ж та весною «Супутник» перетворювався на санаторій для астматиків і всіх тих, кому корисне було тутешнє повітря.

Ми прибули перед самим обідом. День видався особливо характерним для тієї пори року — похмурим і вогким. Над землею майже нерухомо висіла імла дощової мряки. Це пригнічувало мене, позначаючись на моєму й без того сумному настрої. Хоча я в ті часи й хилявся по лікарнях не менше, ніж комівояжер по дешевих мотелях на, як тоді казали, «загниваючому Заході», усе-таки початковий етап розлуки з домом для мене кожного разу був дуже важким. Мені хотілося опинитись у своїй кімнаті, яку ми ділили з Дімою на двох, серед улюблених іграшок і книг з яскравими малюнками… Але водночас з якоюсь безмежною гіркотою я розумів, що це неможливо. І ось-ось готовий пустити сльозу, втішався тим, що на вихідні зможу поїхати додому, що цим трьом тижням колись усе ж таки буде край (хоча вони й здавалися мені майже вічністю, на щастя, тільки майже), і ще чимось.

Пам’ятаю, як ми з Дімою (чи з мамою?) увійшли до невеликого двоповерхового будинку, що слугував одночасно і приймальнею, і канцелярією, щоб мене оформити, і там на столі я побачив свою історію хвороби. Це були мої незбагненні дитячі гордощі — навіть не стільки через солідну товщину картки, скільки завдяки чотирьом різнобарвним смужкам, наклеєним на її корінець, які говорили про те, що я перебуваю на обліку в такого-то лікаря. Щоразу, приходячи до поліклініки й очікуючи, поки відшукається том з моїм прізвищем, я ставав навшпиньки й ревно стежив за мельканням корінців, розставлених на поличках тумби, яка швидко крутилася: чи не з’явилася там жирніша картка, а головне — з більшою кількістю кольорових «орденських» стрічок? І задоволено віддихувався, якщо таких не спостерігалося на вершині лікарняного олімпу. Лише двічі чи тричі за весь час я залишав це бойовище, зазнаючи поразки, розчавлений моторошним виглядом корінців заслуженіших «чемпіонів». Правду кажучи, я не впевнений, що їхні горді власники досі з нами…

По закінченні необхідних формальностей я попрощався — чи то з братом, чи то з мамою — і залишився з медсестрою, усміхненою жінкою середнього віку, яка була завідувачкою приймальної палати. Вона накинула на плечі довгого плаща й узяла мене за руку.

— Ходімо, Юро, — ми вийшли з будинку, і вона повела мене у глиб території.

Юрою мене назвали на честь Юрія Гагаріна, оскільки я з’явився на світ 12 квітня — на День космонавтики. Відбулося це за тридцять хвилин до півночі, мама одного разу зізналася, що через забобонність дуже намагалася випустити мене до настання тринадцятого числа. У принципі я не заперечував, й у нас вийшло як треба.

Тримаючи за руку жінку в плащі, ми пройшли повз маленький непоказний будинок із двосхилим дахом, покритим сірим, але зараз майже чорним від дощу шифером, у якому містилася місцева імпровізована школа з єдиною класною кімнатою, і ще щось (але я ще не знаю цього), і я незабаром побачив попереду три одноповерхових корпуси, що вишикувалися в ряд. Просто за ними починався сосновий бір, що сизо сутенів у кисельно-дощовому серпанку, навіваючи відчуття якоїсь присутньої, але поки що нерозкритої таємниці.

Лівий корпус, як я невдовзі дізнався, належав дорослим, у правому був лазарет і процедурні кабінети. Ми підійшли до середнього, де було дитяче відділення.

— Ну ось і прийшли, — сказала моя проводирка й відчинила двері.

Так я опинився в санаторії «Супутник».

Ми прийшли дуже вдало — починався обід. Проводирка передала мене з рук у руки головлікарю дитячого відділення й побажала «не хворіти», за що я вже аж ніяк не міг ручитися.

Лікарка, серйозна дама років під п’ятдесят у біфокальних окулярах, які ще більше підкреслювали її суворий вигляд, завела мене до їдальні й рекомендувала — червоного і зніяковілого — іншим дітям. Але, на мою полегкість, ніхто не подивився на мене, як на дивовижну звірючку, швидше майже не звернули уваги. Такі церемонії тут рідкістю не були — новенькі постійно заступали «старожилів».

Їдальня виявилася маленькою й по-домашньому затишною — я мимовільно порівняв її з тією величезною й голосною, в якій харчувався на довгій перерві у школі. Тут були низенькі, розраховані на дитячий зріст столики на чотирьох, квіти в настінних горщиках, приємні запахи, що линули з кухні через ледь прочинені двері.

За столиками зібралося близько тридцяти дітей — хлопчаків і дівчаток (приблизно половина на половину), з якими мені доведеться провести найближчі три тижні.

Лікарка розпорядилася, щоб накрили ще на одну персону, і забрала в мене пакет з речами, а інша торбинка, в яку мама склала фрукти й солодощі, перекочувала на полицю широкого буфета, що займав половину стіни, до компанії інших (мені здалося, що вона виглядає серед них теж як новенька). Після чого я зайняв місце за одним із обідніх столиків.

Час моєї появи перед самим початком трапези, може, й був певною мірою вдалим, але з’їв я лише півтарілки супу й, не доторкнувшись до другого, випив склянку яблучного компоту. Про який апетит тут може йтися? Мені до сліз хотілося додому. Був понеділок, а до п’ятниці… Аж подумати жахливо.

Коли обід закінчився, мене злегка попустило. Від того, що всі навколо жують і ні з ким поговорити, я перебував у постійній напрузі.

Мені дісталося місце у привілейованій палаті, з якої вранці виписали хлопчика — щасливчик, яким я себе вже бачив через двадцять днів. Про чарівну привабливість слова «виписка» я знав ще з лікарень. На щастя, тут, на відміну від лікарні, хоча б не треба було одягати піжаму, через яку відчуття відірваності від дому ставало ще сильнішим.

Ця палата вважалася привілейованою, оскільки була більшою за інші, а ще в ній містився ігровий куточок нашого відділення: удень сюди могли приходити інші діти. У корпусі була ще одна палата для хлопчаків — не минуло й двох днів, і я, як і всі «наші», почав називати їх «фуфлижниками». Такою вже була тутешня парадигма. І дві палати належали дівчиськам.

Обід закінчився, але мені так і не пощастило з ким-небудь завести розмову — наступив час, який називався «тихою годиною», що означало дві години сну.

Я ліг у своє ліжко й прикинувся, що заснув. Дехто зі старших хлопців читав, інші повлягалися, як я. Але ж я ненавидів спати вдень! І ніколи цього не робив, навіть у лікарні. Однак того разу я б із радістю відключився хоча б на годинку. Але не міг.

Моє ліжко стояло найближче до дверей, з якими його розділяла вертикальна грубка метрів зо два заввишки, що топилася газом. Я повернувся обличчям до грубки, сховавшись від сторонніх поглядів, і дозволив собі беззвучно сплакнути, думаючи про маму з братом, нашу з Дімою кімнату й улюблені ігри, про те, як знову повернуся до свого класу, коли випишуся звідси…

Приблизно через годину мені захотілося в туалет відлити, але я ще навіть не встиг розвідати, де він розташований, а запитати в інших хлопців посоромився. Дочекався, коли з коридору донеслися чиїсь кроки, і вискочив туди лише в трусах, чим налякав літню санітарку. Вона привела мене назад і змусила одягнутися, очікуючи поруч, щоб потім відвести (хоча, думаю, потрібні двері у кінці прямого коридору я у свої сім років зумів би відшукати і без Натті Бамбо) в те місце, куди нас кличе природа. Одягаючись, помітив на своїй подушці мокру пляму, і мені стало дуже соромно, адже вона теж могла її побачити й вирішити, що я плаксій.

Зробивши справу, я повернувся у своє ліжко й відчув, що дуже спітнів, можливо, через переживання — вода з мене так і лилася струминками. Тому коли мені знову захотілося трішечки змочити подушку, я вирішив, що цього досить, і змусив себе перекрити очні крани.

«Зрештою, ну що тут такого?» — переконував я себе. Друга половина часу, відведеного для денного сну, минула швидше, і я навіть трохи здивувався, коли нас підняли.

Першим до мене підійшов хлопець, на вигляд найстарший (до речі, так воно й було), високий на зріст навіть для своїх років, давно не стрижений — його світло-каштановий прямий чубчик майже накривав очі.

— Як тебе звати?

— Юра.

Він кивнув.

— Мене Ігор. Ти надовго?

— На три тижні.

Наш діалог смішно нагадував дитячу версію в’язничної «прописки»: тутешній пахан з’ясовує у нового в’язня, який термін той «мотає». А роль «статті», ймовірно, виконував лікарський діагноз. Але про це він мене не запитав. Я встиг подумки порадіти, усвідомлюючи, що вперше можу точно сказати, коли повернуся додому, — в лікарні «термін» часто тягнеться і тягнеться.

— Ясно, — кивнув хлопець і відійшов, утративши до мене інтерес. Та й про що, власне, було теревенити чотирнадцятилітньому підлітку з семирічним першокласником, якщо обоє ще були за тією віковою межею, коли навіть рік різниці здавався ледве не цілим десятком.

Однак це мене трохи підбадьорило — тепер я знав тут хоч когось на ім’я.

Ніщо так швидко не прояснює питання лідерства, як маленьке суспільство, і я вже незабаром знав суть тутешнього табеля про ранги. Серед «наших», як, утім, і в усьому відділенні, повністю верховодили двоє хлопців: дванадцятирічний Андрій і семикласник Ігор, який зволів першим познайомитися зі мною. Нижчу за ієрархією сходинку займали кілька молодших хлопців, ще нижче стояли страшенні боягузи й слабаки, ну а саме підніжжя належало нам — дрібноті. До того ж серед восьми «наших» меншим за мене виявився тільки шестирічний Богдан, який майже весь час лежав у ліжку з загіпсованою ногою.

Це стало першим моїм досвідом (якщо, звичайно, не брати до уваги брата) перебування в колективі, де не всі однакові за віком і силою. Так-так, і за силою теж — ніде ця різниця не стає такою помітною, як у маленькому світі, де хтось може виявитися буквально вдвічі, а то й утричі більшим за тебе. А я був мальком, який опинився в одному акваріумі з великими рибами.

Одразу по закінченні «тихої години» я мав ще одне незабутнє знайомство, коли до нашої палати почали сходитися всі охочі погратися. З Нонною, так її звали. Порівняно зі мною вона була справжньою кобилою, і в неї була своя особлива гра. От тільки куточок для гри її цікавив так само, як лисицю заяче лайно. Вона начебто прийшла перекинутися кількома словами зі старшими хлопцями. І тут побачила мене.

— А, та це ж новенький, — сказала вона, зацікавлено мене розглядаючи, хоча познайомили зі мною всіх ще за обідом. Я нічого не відповів, тільки подивився на неї. Вигляд у мене, напевно, як і раніше, був сумний, тому Нонна підсіла до мене й обійняла за плечі:

— Напевно, ще не звик. Хочеш додому?

Я кивнув.

— Нічого, це скоро мине, — посміхнулася Нонна. У неї була неймовірно чарівна посмішка. Я вже майже був готовий закохатися, та вона раптом сказала:

— Відкрий рота.

— Навіщо? — запитав я, згадавши лікарів, які просили мене зробити те саме, і надто добре знаючи, що просто заради цікавості про це не просять.

— Ну відкрий, — наполягала Нонна, продовжуючи так само мило мені посміхатися.

Я помітив, як Ігор дивиться на нас з другого кінця палати, і той вираз його обличчя змусив мене одразу ж нашорошити вуха. Він наче знав наперед, що мало трапитися далі.

Е ні, не хочу я ваших сюрпризів, не такий уже дурник, лікарі досить попрацювали, щоб зробити з мене недовірливе мишенятко, користуючись тими самими методами (відкрий рота, дитинко, боляче не буде… спусти штанці, щоб тільки глянути на твої гарні сіднички… закоти рукавчика), щоразу ховаючи за спиною або здоровенного шприца, або якусь блискучу металеву хріновину, напевно, запозичену в гестапо. Тому не дочекаєтеся, «обережність» — моє друге ім’я.

Я замотав головою, втягнувши губи між зубами.

— Це буде цікаво, — повторювала Нонна з тією самою чарівною посмішкою, якій, бачить Господь, навіть зараз мені було нелегко противитися, однак у її світло-карих очах уже затанцювали вогники роздратування через мою впертість. Угу, ці нюанси ми теж проходили.

— Ти що, злякався? Ха!

Ігор, як і раніше, спостерігав за нами з тим самим виразом обличчя. Він знав, який фокус-покус ховає Нонна за спиною. Напевно, він уже не раз бачив її шприц.

Невідомо, чим би все закінчилося, але тут у поле зору зненацька потратив один із «фуфлижників». Він був приблизно одного віку зі мною і, як потім з’ясувалося, приїхав того самого дня, тільки вранці.

— Я… Мені цікаво. Я хочу! — маленький недоносок кинувся до нас, розкриваючи на ходу пельку з такою завидною запопадливістю, що ледве шкіра на обличчі не тріснула.

Нона знову коротко глянула на мене, знизала плечима і… смачно харкнула зацікавленому дурню в рот. З такою силою, неначе з духової рушниці фухнула. Було чути навіть вологий ляпанець усередині. Протягом ще кількох днів я міг, заплющивши очі, бачити знову й знову, начебто це уповільнена зйомка, як зеленкуватий слиз з її шмарклів і слини летить малому до рота. І цей вологий звук… Не збагну, де вона так здорово цьому навчилася.

Я насилу стримався, щоб не ригнути прямо собі під ноги, а допитливий малий зайшовся у сиреноподібному ревінні й спробах відплюватися. Усе його тіло здригалося у блювотних спазмах, а Нонна з верескливим реготом відкинулася на моє ліжко, як повія, якій не терпиться, щоб її як слід відшмагали. Дехто теж розсміявся. Але не всі. Я підозрюю, мовчали ті («наших» серед них не виявилося), які, як мухи, приклеїлися раніше на солодку посмішку Нонни.

Ігор схвально підняв великий палець угору, дивлячись на мене.

Коли малий, покуштувавши шмарклів, вибіг з палати, продовжуючи голосити й плюватися, Нонна піднялася, обсмикнула спідницю і, навіть не глянувши в мій бік, теж попрямувала до виходу, немов забула, навіщо приходила. І ось тут я цілком ясно зрозумів, навіщо — ну звісно, заради мене, щоб виконати свій улюблений трюк з новоприбулим недолітком (звичайно, що навіть у її п’ятнадцять такий фокус із хлопчиськом, років на три старшим за мене, міг би їй дорого обійтись). Назвіть це дитячою інтуїцією, але я відразу здогадався, що вона проробляє це з усіма, з ким може дозволити собі таке задоволення.

— Останній раз, Нонно, — сказав Ігор. — У нас це було востаннє.

Вона обернулася біля дверей, подарувала йому шикарну посмішку, про яку сьогодні б сказали: «на мільйон доларів», тільки вже зовсім не таку милу, як колись, і, не сказавши жодного слова, вийшла. Наскільки я пам’ятаю, справді, нічого такого більше не повторювалося, принаймні у нас.

— Чопськая давалка! — послав їй услід хтось із «наших».

Нонна приїхала з глухого прикордонного містечка Чоп, що приблизно за триста кілометрів від Львова, де, схоже, таким кобилам, як вона, які дозрівають, не було чим займатися з нудьги, крім як вправлятися в майстерному харканні в рот малоліткам.

— Чудово, Юро, так тримати, — це вже мені. У відповідь я кисло посміхнувся, водночас міркуючи, що став свідком чогось настільки нечуваного, про що не раз зможу потім розповідати друзям і знайомим довгими вечорами.

Незабаром мені ще випаде нагода дізнатися, що будь-які витівки Нонни — просто бліднішали порівняно з тим, на що були здатні медсестри нашого маленького санаторію «Супутник».

Сім років — останній бастіон наївності.

Незадовго до вечері мені дуже захотілося цукерок. Я зайшов до їдальні, де на одній із полиць буфета залишився мій пакет, який зібрала мама. Я розкрив його й дістав целофановий кульок, але моїх улюблених шоколадних там не було, тільки льодяники (пригорща «Театральних» і «М’ятних»). До того ж пара «Гуліверів» і півдюжини трюфелів теж зникли. Я довго стояв біля буфета й недовірливо роздивлявся кульок. Питання в тім, куди могли щезнути цукерки?

Якби я був на рік старшим, то, звичайно, відразу вирішив би, що їх у мене поцупили (чи свиснули — як тоді говорили). І мав би рацію. Ну не в тимчасове ж користування взяли! Однак я ще ніколи не зустрічався з таким нахабним злодійством і тому спочатку подумав, що мама просто забула їх покласти, коли збирала кульок. Але відразу згадав, як сам клав туди цукерки — ще б забути! Версія не протрималася й секунди. Нова, поки я розгублено крутив у руках прозорий кульок, полягала в тому, що хтось, можливо, переплутав пакет і ненавмисне взяв мої цукерки (точніше — з’їв). Це припущення здалося набагато переконливішим, ніж попереднє, хоча теж виглядало дуже малоймовірним і протрималося секунди дві — справжній прогрес.

Зрештою, я був змушений гірко зітхнути й упокоритися, що цукерки в мене все ж таки хтось украв. І знаєте що? Ось уже двадцять два роки ця версія успішно втримує свої позиції і, думаю, може легко пробути ще стільки само.

Однак мені й на думку не спадало поскаржитися на невідомого злодія (а якби і спало, то я навряд чи так учинив би заради кількох, нехай навіть шоколадних цукерок).

Льодяники, що залишилися, мене не привабили, і я, повернувши пакет на старе місце, понуро поплентався в палату.

Що ж, вражень від першого дня в санаторії у мені було більш ніж достатньо, але головні, як з’ясується згодом, чекали мене ще попереду.

Коли я зайшов до палати, то побачив, як Андрій, другий за старшинством після Ігоря, і ще один хлопець, здається, на ім’я Антон, який готувався до виписки наступного дня, вовтузяться з чимось між рядами ліжок. Моїй появі вони явно не зраділи, хоча в куточку для ігор було повно інших дітей.

Андрій підійшов до мене і, по-дружньому взявши за плече, відвів подалі від ряду, якось аж надто жваво цікавлячись моїми справами: чи сподобався мені санаторій і таке інше. Цим лише зміцнив мою підозру, що те, чим вони займалися, якось стосується мене. Схоже, хлопці готували якийсь сюрприз.

Не те щоб це мене сильно занепокоїло, але коли стає ясно, що проти тебе хтось щось замислює, то й зберігати абсолютну байдужість стає важко, чи не так? Тому я запитав, що вони там робили. Андрій вимушено розсміявся, зиркнувши на все ще чимось зайнятого товариша, і сказав:

— Нічого цікавого.

— Де новенький? — почулася до сверблячки знайома ще з лікарень інтонація, так, не голос, а саме інтонація. Це хтось явився по мою душу. Я глянув на двері палати, знаючи наперед, яку картину побачу: медсестра, яка розгублено перебирає очима дітей, шукаючи мене. Угу, так і є.

Зазвичай це означало: або настав час здавати аналізи, або проходити огляд у лікаря. Але для аналізів сьогодні було вже пізненько — більшість із них здають, як правило, рано-вранці натщесерце (банки, склянки, не бійся, це як комарик укусить, а це як…). Отже, огляд.

— Він тут! — відповів за мене Андрій, помітно зрадівши, і я навіть здогадувався чому.

— Ходімо зі мною, — сказала медсестра. — Тебе хоче бачити лікар.

Я знову глянув у той бік, де був прохід між рядами ліжок, і пішов за нею.

Усе як завжди. Лікарка, та сама, що зустріла мене й познайомила з іншими в їдальні, пустила в хід свій холодний стетоскоп, від якого по всій шкірі розбігалися спритні мурашки. На столі кабінету розкрита біблія моєї хвороби. Дихай глибше, не дихай. Моментами зсередини підіймаються безпричинні смішинки, як пухирці в пляшці з мінералкою. Можеш опустити… І знову «відкрий рота» тільки цього разу зрозуміло навіщо, слизький металевий шпатель на язиці, солонуватий від розчину, в якому його стерилізували… Усе як завжди.

— Ти в нас проблемний хлопчик, — дійшла висновку головлікар, поглядаючи на годинника. Вечеря починалася о восьмій, а зараз була половина, і її зміна незабаром закінчувалася. — Я вестиму тебе сама. Завтра здаси аналізи, я подивлюся і призначу курс.

Вона пролистала мою історію хвороби до самого кінця.

— Два тижні тому була ангіна… За місяць до цього — грип… Знову ангіна… Знаєш, недивно, що в тебе така картка.

Можна подумати, що тут звикли мати справу тільки зі спортсменами, що аж пашіють винятковим здоров’ям. Смертельно хворих тут теж, звичайно, не було, але ж ніхто не буде відривати дітей від нормальних шкільних занять без серйозних причин?

— Я не встигла цілком вивчити твій талмуд, здається, це повна енциклопедія дитячих хвороб, але дещо хочу з’ясувати відразу. Коли в тебе був останній напад астми? Якщо, звичайно, можеш відповісти.

Чи можу я відповісти?! Схоже, ця лікарка в окулярах була про мене аж надто низької думки. Нічого, скоро вона її змінить.

— У три роки, — сказав я. — А потім переріс і більше не повторювалося. Ще в мене хронічний тонзиліт — я на диспансерному обліку. І шуми в серці після кіру торік, ви, мабуть, почули? А щодо щеплень, чому мені їх не робили, ви вже в курсі?

Лікарка всміхнулась і кивнула.

Якби вона мене попросила, то я міг би легко перерахувати всі свої діагнози, переказати результати аналізів за останній рік, назвати всі препарати, що приймав у вигляді уколів або ковтав усередину пачками, і навіть посперечатися, яке саме лікування вона мені незабаром призначить з точністю до кожної процедури, пігулки й уколу. Такий собі маленький лікар у коротеньких штанцях і з вавкою на коліні — що ви маєте на увазі, колего? Звіримо наші анамнези? До речі, друже, я настійно рекомендував би ось ці вітаміни, вони смачніші та й через трубку плюються чудово. В одинадцять років я взагалі міг би обходитися без лікарів, якби не довідка про звільнення від школи — маленький заповітний клаптик паперу з двома печатками — і рецепти на деякі ліки. Може, я й не дотягував до звання педіатра, але ж себе-то знав набагато краще за будь-якого лікаря. У всякому разі достатньо, щоб у шістнадцять поставити собі правильний діагноз — гострий перитоніт — те, чого не зуміли зробити лікарі швидкої допомоги (вони приїжджали тричі! І вважали, що в мене звичайне харчове отруєння), і завдяки чому, безперечно, я не віддав кінці того самого року, коли одержав паспорт, а хтось не відправився у в’язницю підвищувати кваліфікацію.

— Добре, Юро, можеш іти, а то спізнишся на вечерю, — сказала лікарка.

Я кивнув і попрямував до дверей, бо справді хотілося чогось закинути у шлунок.

— Зачекай, я ось про що хотіла тебе ще запитати, — окликнула вона мене вже на порозі. — Ти добре влаштувався в нас? Старші хлопці не кривдять?

Не знаю, щиро вона цікавилася чи була в курсі, що директриса санаторію, її начальниця, — знайома моєї мами. Але чомусь навіть тоді мені здалося, що друга обставина мала більше значення.

— Усе нормально, — відповів я, згадавши тієї миті чомусь зовсім не про Нонну й навіть не про хлопців, які щось замишляли, а про шоколадні цукерки, які зникли з мого кулька.

І вийшов.

— Ми повинні тебе про дещо попередити, — сказав Андрій. Я почув тихий скрип пружин його ліжка, коли він підвівся на лікті й поглянув на мене крізь сутінки палати. Маленькі вогники поблискували в його очах, як зірки, що відбиваються від озерної гладі. — До нас ночами приходить привид.

Це відбувалося десь після відбою, годині о десятій, коли у всіх палатах нашого маленького санаторію гасили світло (окрім довгого коридору й кімнати сестер) і його малочисельне населення готувалося до сну.

— Привид? — перепитав я, і мене миттєво охопила неясна тривога.

— Ну так, — підтвердив Антон, який уже завтра в цей час засинатиме у своєму ліжку в себе вдома і, можливо, згадуватиме про нас, які залишилися тут, у місці, що стало його минулим. — Справжній привид.

— Точно… Ми бачили… — підхопили ще кілька голосів.

— Ви його бачили? — здивувався я, мимоволі скорчившись під ковдрою.

— Чорт! Тихіше, може, він уже тут, — мовив Андрій нервовим шепотом. — Іноді він приходить майже щоночі. Він рідко показується на очі, але… Ми просто хочемо, щоб ти знав, бо якщо помітиш щось… Ти віриш у привидів?

— Ні, — поквапом відповів я, хоча зовсім не був певен, що той самий привид, про якого говорили хлопці, і справді вже не серед нас і не підслуховує цю розмову… наприклад, прямо за грубкою поруч із моїм ліжком. Або ховається в одному з кутків, що втонули в непроглядній темряві.

— Даремно, — сказав Антон. — Але ми тебе попередили.

— Усе це… брехня, — упирався я, вслухаючись у темний простір навколо себе. Праворуч тихо гудів вогонь у грубці, з боку куточка для ігор, що проступав таємничим розмитим абрисом, здавалося, долітали якісь таємничі шерехи й ледь помітне ворушіння серед хитромудро нагромаджених тіней. Звичайно, в палаті нас ціла купа, але все-таки…

— Хлопець, який помер тут улітку в піонерському таборі, теж думав, що все це брехня, — наче між іншим кинув Андрій. Він лежав через прохід напроти мене біля стіни під вікном. Ліворуч від нього було ліжко Ігоря, який, мабуть, задрімав — його заколисали наші голоси, а праворуч — Антона.

— Чорт, навіть згадувати не хочеться, — мовив той злегка тремтячим голосом. — Давай не будемо проти ночі. До того ж він… він помер саме тут.

— Від чого? — не стримався я. — Від чого він помер?

— Від розриву серця, — сказав Ігор. Виходить, він зовсім не спав, а просто не брав участі в розмові. — Він побачив цього привида, і його серце розірвалося. Ось так… Бац!.. І все.

— Скільки йому було років? — тихо запитав із темряви Тарас, старший за мене на три роки.

— Тринадцять.

— Такий здоровий і так злякався? — здивувався Богдан, соваючи під ковдрою ногою в гіпсі.

— Авжеж, — знизивши тон до ледве чутного шепоту, відповів Андрій. — То ж був справжній привид.

— Навіть дорослий міг би за не фіг обкакатися, — хрюкнув Тарас, але його ніхто не підтримав, і потім упродовж цілої хвилини в палаті висіла тиша, що порушувалася лише гудінням вогню у грубці.

Раптом жахливий здогад ворухнулася у мене в грудях: чи не на тому самому ліжку, що дісталося мені, помер хлопець, який бачив привида? Саме на тому місці, де я зараз лежу? Навіть думка про це була настільки моторошною, що я ні за що на світі не зважився б спитати про це вголос.

— Він сьогодні обов’язкове прийде, — з похмурою впевненістю сказав Антон. — Може, не захоче показуватися, але точно прийде.

— Чому? — запитав я.

— Так, справді, звідки ти це взяв? — підтримав мене десятилітній Тхорик. Не пам’ятаю, як там назвали його батьки, але сумнівно, щоб я взагалі хоч раз чув його справжнє ім’я — ми завжди звали його Тхориком. І медсестри теж. Він дійсно схожий на тхора.

— Тому що він завжди приходить, коли з’являється новенький, — сказав Ігор. — Хіба ти забув?

— Ох, бля!.. — злякано видихнув Тхорик. — Точно, бля, щоразу.

Одразу кілька голосів підтвердили безперечну правдивість цих слів.

— Тоді хоч би він не став показуватися, — як заклинання промурмотів хтось.

— Коли я тільки сюди приїхав… — продовжив було Тхорик, але раптово Андрій цикнув на нього й піднявся на ліжку.

— Заткнися… Здається, я щось чую.

Ми всі заніміли, дивлячись на нього в такому напруженому чеканні, що запросто можна було забути про необхідність дихати.

— Туди її!.. — Андрій різко підскочив (готовий посперечатися, що не тільки він, судячи з дружного скрипу пружин) і стрибнув з ліжка на підлогу. — Він уже тут. Він зачепив мене… за руку… — Андрій підбіг до мене й присів навпочіпки, обіпершись ліктем на матрац.

— А в тебе тут тепліше.

— Нічого не видно… — сказав я, пильно придивлячись до спустілого ліжка. Навіть Антон з Ігорем — сусіди Андрія — не витримали, вилізли з-під своїх ковдр і повільно задкували від його ліжка. Слово честі, хай якою дивною була їхня поведінка, тієї миті моє серце трепетало біля самого горла.

Раптом штора над ліжком Андрія почала смикатися. Усе сильніше й сильніше, наче чиясь рука намагалася її відвести з протилежного боку, але ніяк не могла вхопити край товстими слизькими пальцями. Саме так, залишаючись увечері наодинці у нашій з Дімою кімнаті, я багато разів уявляв появу злого й жахливого…

За мить штора одним сильним ривком від’їхала до половини, відкриваючи темне вікно з патьоками бруду на склі й доріжками стікаючих униз дощових крапель знадвору.

— Він прийшов, — уп’явся в мою руку Андрій. — Він уже тут…

Коли дверцята тумбочки розкрилися з глухим стукотом, я був майже на межі… Але тут дещо трапилося. Дві очевидні, але на якийсь час залишені поза увагою обставини — награний жах старших хлопців і метушня між ліжками Антона й Андрія, які щось замислили, незадовго до того, як медсестра відвела мене на огляд до лікарки, — раптом стали в моїй голові на свої місця. І, замість того, щоб заволати, я хіхікнув…

Андрій поруч зі мною якось раптом розслабився, відпустив мою руку і повільно підвівся.

— А, чорт! Він таки бачив нитку, — розчаровано відмахнувся Антон, лягаючи на своє місце слідом за Ігорем, немов актор, що сходить зі сцени, проваливши спектакль. — Казав же я тоді тобі: залишся в дверях.

Андрій затримався біля мого ліжка, ніяково переступаючи з ноги на ногу, і з якоюсь надією в голосі, що здивувала мене, запитав:

— Ну було хоч трішечки страшно?

— Угу, — зізнався я. — Трохи було. Особливо спочатку.

Одна з переваг наявності Старшого Брата (не на рік чи два, а по-справжньому старшого) — це ні на мить не засумніватися, що просто зараз під твоїм ліжком аж кишить зграя усякого жаху, від зубастого Буки до Чорної руки, що виповзає, аби задушити когось безмісячної ночі; ну а в шафі, звісно, на тебе вже давно чекає зголоднілий мрець. Коли я постаршав, то шалено шкодував, що народився Молодшим Братом і під рукою немає нікого підходящого, щоб налякати до усеру. Господи, як же я страждав!

Так ось. Може, того вечора я трішечки здрейфив… Але все ж таки то було здорово, ще й як! Усе одно, що торкнутися до моторошної й водночас чудової таємниці.

Коли всі знову повлягалися, Ігор сказав:

— Гаразд, проїхали, — він подивився на Антона: — Ти з нами останню ніч. Тож розкажи свою історію про жінку в чорному.

— Про ту, що на картині? — уточнив Тхорик.

— Так.

Мені дуже хотілося послухати цю історію, але, схоже, її вже всі тут знали й навіть не раз чули. І неначе на доказ цього Тхорик став канючити, щоб Антон розповів щось новеньке.

— Юра ще не чув, — сказав Ігор. — Він сьогодні в нас молодець. Нехай Антон розповість для нього, і ми теж послухаємо.

Ніхто більше не заперечував. А я, сповнений гордощів від похвали й передчуття чогось незвичайного, підтяг ковдру до самого носа й завмер у напруженому чеканні.

А ще подумалося, що Ігор мав на увазі не тільки те, як я тримався під час недавнього ритуалу, яким випробовували всіх новеньких, але й що не дав Нонні пошити себе в дурні.

— Ну добре. Тоді слухайте, — почав Антон. — Один мужик, дуже багатий, приїхав на аукціон, щоб купити картину. Щоправда, він і сам не знав, яку саме хоче. І вирішив, що вибере ту, яка йому найбільше сподобається, навіть якщо вона намальована нікому не відомим художником. Його ця хрінь не ламала.

І ось на продаж було виставлено чергове полотно. На ньому зображена якась жінка, одягнена в усе чорне, а сама картина була в товстій різьбленій дерев’яній рамі й такою величезною, що зайняла би половину стіни в нашій палаті (тут всі ми мимовільно завертіли головами, прикидаючи, якою ж страшенно великою була ця картина). Мужику… ну, він був якийсь там лорд, здавалося, що жінка на картині дуже схожа на його покійну матір, яку він любив. І тому він купив її й наказав привезти до його замку.

Але дружині лорда полотно не сподобалося, вона хотіла, щоб він його викинув або продав. Вони навіть посварилися. Та коли дружина лорда зрозуміла, що не зможе настояти на своєму, то вмовила чоловіка хоча б не вішати цю картину на видному місці. Лорд трохи подумав і згодився розмістити її в спальні молодшої доньки («Ні фіга собі спальня», — буркнув хтось, найімовірніше, Тхорик). Потім настала ніч, і всі полягали спати.

Ніхто не підозрював, що жінка на картині могла ставати схожою на будь-кого з померлих родичів людей, які приходили на аукціони. Щоб її купили. А сама картина була намальована ще двісті років тому, і всі її колишні власники помирали страшною смертю. І от, коли настала рівно північ… (Тут наш оповідач стишив голос для більшого ефекту і, вдаючи, що йому необхідно терміново прочистити горло, витримав паузу кілька секунд.) І рівно опівночі картина, яку купив лорд і повісив у спальні своєї молодшої доньки, відкрилася… і з неї вийшла та сама жінка в чорному. Вона любила пити людську кров, просто жити без неї не могла. З того часу, коли вона вбила колишніх власників картини і знову потрапила на аукціон, минуло багато років, і жінка була дуже голодною. Майже цілий день вона спостерігала з картини за всім, що відбувалося, а тепер нарешті дочекалася, коли дочка лорда залишилася сама. Вона перегризла дівчинці горло й випила всю її кров. Потому жінка в чорному знову сховалася в картину. Уже двісті років вона жила в ній і була здатна жити вічно, аби їй вистачило людської крові, і ніхто не здогадався знищити картину. Коли настав ранок…

Ця історія про Жінку в чорному стала для мене першою з безлічі подібних вечірніх байок Після Того Як Гасять Світло, які я почув у «Супутнику» іншими вечорами, а потім — подорожуючи по лікарнях і піонерських таборах у наступні роки. Між нами, вона була не такою вже й хорошою. Але стала першою — ось що робило її особливою. Я тихо лежав у своєму ліжку, обкутаний темрявою, не сміючи навіть ворухнутися, і з благоговінням ловив кожне слово. Це був момент осяяння, великого відкриття, неначе в моїй голові раптово відчинилися навстіж якісь потаємні двері, що немов би тільки й чекали, аби до них підібрали правильного ключа. Вони вели в чудовий, зачарований світ, де водяться справжні чудовиська — набагато страшніші за тих, що живуть у книжкових казках і жеруть тільки неслухняних дітей.

— …А картину вони спалили, — закінчив Антон.

Начебто та сама казка й не зовсім та. Далеко не та.

— Спасибі, — сказав я, не знаючи, як ще висловити свою вдячність. Адже цю історію розповіли насамперед для мене.

Потім Ігор з Андрієм разом повідали про чортову пляшку й Червону пляму.

Їхні історії були побудовані на кшталт Жінки в чорному, втім, як і всі ті історії — простий сюжет, жодних зайвих деталей, часто без імен дійових осіб — у цьому й полягала їхня особлива привабливість. Ніхто не говорив: «Гей, зачекайте! Що означає — картина відкрилася?» Або «Якого чорта вони (він, вона, воно) це роблять?». Ми були дітьми, і кожен сам домислював свій варіант неповторної Історії. Може, тому вони й набували такої великої, майже магічно притягальної сили. Сили нашої власної уяви.

У ті часи, замішені на атеїзмі, ще не видавали романів жахів, а фільми на кшталт «Вія» з’являлися не частіше за комету Галлея. Тоді нас зачаровували вечірні розповіді, коли в кімнаті гасло світло, а в небі мерехтливим бісером висипали зірки. То був усний дитячий фольклор, темна квінтесенція дитячих мрій. Його магнетизм відчув на собі кожен, хто хоч раз був дитиною. І багато років потому дивне бажання повернутися назад — у ту дитячу постіль, щоб іще раз хоч на мить знову перетворитися на маленького слухача (а таке з часом трапляється все рідше), примушує невгомонного барабанщика всередині збитися з ритму і зробити на два удари більше навіть у тих із нас, у кого калькулятор давно замінив мізки, а «Майстер карт» — здатність мріяти.

Уже пізніше, коли я прочитав безліч книг, то зрозумів, що більшість з тих історій виявилися вільним переказом відомих творів Герберта Уеллса, Гоголя й Артура Конан-Дойля, Хорхе Лyica Борхеса і Рея Бредбері. Це раптове впізнавання завжди викликало в мене особливу радість, неначе зустріч зі старим другом.

Голоси з того далекого осіннього вечора, коли я, семирічний хлопчисько з постійно застудженим горлом, відкрив для себе новий світ, химерною перекрученою від часу луною звучать у мені й нині.

Гей, Ренате… гей…

— Гей, Ренате… гей, чорноголовий, уже хропеш?

— Ні, — прилетіло з іншого кінця мого ряду. Чорнявий хлопець на ім’я Ренат досі не вимовив ані слова, і я навіть забув про його існування. Ще вдень я звернув увагу, що він узагалі тримається осторонь. Не те, щоб це виглядало надто демонстративно, просто Ренат якось відрізнявся від інших і майже весь час мовчав, хоча вже давно став тутешнім «старожилом» і був ровесником Ігоря. Я думаю, йому просто було начхати на ці понти, а точніше — «його ця хрінь не ламала».

— Розкажи нам одну зі своїх історій, — пізніше я дізнався, що, незважаючи на свою зовнішню відстороненість, Ренат мав славу чудового оповідача. Його історії були найкращими і щоразу новими, бо він завжди складав їх сам.

— Мій таємничий голос сьогодні мовчить, — відповів Ренат. Мені здалося, що він вимовив ці слова з легкою і трохи гордовитою посмішкою людини, якій глибоко начхати на думку оточення. Хоча, можливо, я й помиляюся. — Якось іншим разом.

Почулися розчаровані голоси. Але тут їх раптом перекрив чийсь довгий із завиванням пердіж, який закінчився абсолютно натуральною питальною інтонацією.

— Таємничий голос із дупи… — здавлено просипів Ігор.

Усі, і я теж, зайшлися таким реготом, що з очей градом покотилися сльози. Тієї миті я відчув, що насправді стаю одним із них — одним із цих хлопців, з якими по-справжньому ще й не встиг познайомитися. Ми немов були пасажирами одного судна, що зазнав катастрофи, викинутими на берег невідомого острова. Відчуття єдності було настільки великим, неосяжним, що мене до самих кісток пройняв озноб, а тіло покрилося гусячою шкірою. Нічого такого мені дотепер ще не доводилося відчувати, і пізніше таке траплялося, може, лише три чи чотири рази. Але саме того вечора я зійшов на борт свого першого «Титаніка», і, напевно, саме тому він запам’ятався мені сильніше за інших.

Ми не могли вгамуватися з хвилину, не менше, я навіть налаштувався на візит чергової медсестри з величезним шприцом, щоб зробити всім нам заспокійливу ін’єкцію.

Але ніхто так і не з’явився.

— Чули про Чоловіка дощу? — раптом подав голос зі свого кутка Тхорик, і в палаті відразу зависла напружена тиша. Навіть я відчув цю миттєву напругу, схожу на беззвучну, але вловиму за вібрацією, на гудіння гранично натягнутих електричних дротів, хоча й уявлення не мав, про кого чи про що тут ідеться. Здавалося, навіть темрява в палаті якось загусла, стала майже відчутною.

— Кажуть, хтось із тієї палати бачив його сьогодні вдень. Біля стадіону поряд із лісом, — додав Тхорик.

Ніхто не відповів. Усі мовчали, немов до чогось прислухалися.

— Добре, давайте спати, — нарешті сказав Ігор без крихти недавніх веселощів у голосі. Стало ясно: настрій розповісти ще одну історію в нього зник. А в усіх інших, схоже, зникло бажання слухати.

Я вирішив, що повинен обов’язково з’ясувати, в чому ж тут річ. Просто завтра. Щось було нечисто, щось… надто таємниче. Воно викликало якесь моторошно-солодкувате тремтіння — навіть сильніше, ніж ті історії.

Але вранці я й не згадав про свій намір. Життя в сім років схоже на планету, що з божевільною швидкістю мчить по хитромудрій орбіті навколо маленького феєричного сонця.

Пізно вночі мене розбудив чийсь дотик. Холодна і млява, як у покійника, рука повільно рухалася по моєму обличчю, немов вивчала його контури. Ось вона дійшла до носа… опустилася до губ… і, на мить зупинившись на підборідді, звалилася на груди, неначе відрубана. Звичайно, рука була моя власна. Просто я закинув її за голову вві сні, і через якийсь час вона затерпла від відтоку крові. Ну, ви, напевно, знаєте, як це неприємно. Особливо коли намагаєтеся її перемістити за допомогою другої руки й нічогісінько не відчуваєте, бо вона немов чужа, неначе цей хтось — явно не житець на цьому світі. Але найгірше попереду: через кілька секунд, коли кров знову заповнить канали, тисячі крихітних реаніматорів візьмуться за справу, щоб повернути її вам назад, нещадно орудуючи тисячами маленьких голок, і найліпше, що ви можете зробити, — то це спробувати швидше заснути.

Але я не зміг. Бо згадав, що я ж не в себе вдома, піді мною не звична широка тахта в дитячій кімнаті, а лікарняне ліжко, і немає поруч Діми, який спить скраю, оберігаючи Кордон. Можете сміятися, можете ні, але це важливо. Особливо, якщо ти звик мати старшого на десять років брата, який поруч з тобою щоночі. Тепер уже давно настала моя черга спати скраю, а там, під безпечною стіною, — моя дружина. Туди ніяким волохатим рукам не дотягтися, та й бридким щупальцям теж краще самим зав’язатися у морський вузол. Так, звичайно, у всьому цьому є щось незгубно дитяче, яке залишається в нас звідтоді назавжди. Немов якась частина затято не бажає поступатися місцем дорослішанню, що настирно стукає у двері. І мені зовсім не соромно говорити про це, я думаю, що навіть Бог — Він теж Юний, хоча нікого й ніколи не боявся. Ми говоримо про бачення світу, про те особливе ставлення до життя, врешті-решт, ви розумієте?

Словом, я розплющив очі й згадав, що тепер у «Супутнику». Повернувся на бік, відчуваючи голчато-крижане копирсання реаніматорів у руці, що воскресає. Решта хлопців дружно сопіли у дві дірки й бачили сни. Так само гудів вогонь у грубці, й через неї по підлозі тягнувся тоненький промінчик світла, що виходив з дверної щілини в коридорі, з вулиці долинав м’який шепіт дощу, що улещував осінню ніч… І мені знову стало сумно до сліз. П’ятниця здавалася недосяжно далекою — чомусь іще (більш?) далекою, ніж удень. Я заплющив очі, впевнений, що вже нізащо не засну, а коли розплющив знову… був ранок.

Поряд із ліжком скромно стояла порожня чисто вимита банка з моїм прізвищем на смужці паперу замість етикетки, що на місцевій мові означало також: «Ласкаво просимо».

Ну і змусив же мене піднатужитися цей «фуфлижник»!

Ми сиділи в коридорі третього корпусу й очікували своєї черги здавати аналіз крові. Нас було троє: «фуфлижник», на два роки старший за мене, якого ось-ось мали виписати, той малий, що наковтався вчора шмарклів Нонни; ну і, звісно, я.

— Ось бачиш, — сказав «фуфлижник», уже не пам’ятаю, як там його звали, демонструючи мені круглу запечену подряпину на чолі. — Це звідси… Називається пробою мозку. Проколюють такою здоровенною голкою, може, бачив?

— Ні-і, — захитав я головою, щосили намагаючись приховати паніку, що наростала. Малий, який сидів з другого боку, насторожено прислухався до нашої розмови.

— І ще ось, — «фуфлижник», закотивши холошу, гордо продемонстрував перед моїми очима, що потроху округлялися, овальну ранку на коліні, покриту старою кіркою. — Проба кісткового мозку. Це найболючіше. Дехто навіть непритомніє.

— І вони навіть не знеболюють? — здивувався я.

— Ні, — засмучено зітхнув той і кивнув головою. — Не можна, тому що це спотворює аналізи. Розумієш?

Чого ж бо не зрозуміти, і дурню ясно. Якщо щось і не дотумкував хвилин через десять, то це — як я міг так дешево купитися. Але його «докази» виглядали такими переконливими! Нехай у лікарнях мені й не доводилося раніше чути про щось таке… Але ж я вперше потрапив до санаторію…

— Не переживай, — підбадьорив мене «фуфлижник». — Головне, майже завжди після цього вдається вижити.

Я помітив, що плечі малого дрібно затряслися, і нахилився трохи вперед, щоб побачити, в чому річ. Той тихо плакав («фуфлижник», здавалося, зовсім забув про його існування). Та й я вже почав нервувати. Перевів погляд на вхідні двері, цілком серйозно розмірковуючи, чи пощастить утекти, а потім… А що потім? Мене хутко піймають і приведуть назад, щоб усе одно змусити здати ці жахливі аналізи, тільки вже силоміць. Такі сцени я бачив багато разів, особливо, коли хтось боявся й не давав собі проткнути голкою вену. Я теж, пам’ятаю, волав і метався, як божевільний, бився у руках, але тільки спочатку, а потім звик. Практика й досвід — велика справа, до речі.

Я вирішив тим часом озирнутися, а малий, який сидів праворуч від «фуфлижника», почав уже відчутно підвивати.

— Нехай іде першим, — шепнула, нахилившись до мене, жертва мозкової проби (може, у нього і справді колись хотіли взяти, та побачили, що хтось усе повишкрябував раніше). Я кивнув на згоду.

Коридор, де ми сиділи в твердих дерев’яних кріслах, збитих у ряд за допомогою дошки, як у старих дешевих кінотеатрах, існував якоюсь мірою умовно. Насправді, основне приміщення було одне, заставлене ширмами й перегородками різної висоти з натягнутою між стійками білою тканиною. Ліворуч від нас громадився давно знайомий мені апарат УФО для кварцового прогрівання дихальних шляхів, схожий на пузатий самовар, і УВЧ із довгими і багатосуглобистими, наче лапи гігантського павука, тенами, що закінчувалися круглими змінними «тарілками». За спиною тяглися кабінки із білими шторами — для ультразвуку, електрофорезу й інших процедур, а попереду височіла наша ширма, звідки ось-ось могло донестися запрошення увійти.

За зловісною ширмою чулося дзвінке скляно-металеве брязкання всіляких медичних штуковин відомого призначення на піддонах і в стерилізаторах, що змушувало шлунок покриватися крижаною кіркою в очікуванні, коли все це візьметься за тебе, а зверху визирала якась напівсферична хрінь на штативі. «Мабуть, те саме пристосування, яким свердлять череп, щоб дістатися до мізків, — вирішив я. — Вона чимось нагадувала вертикальний шоломоподібний фен у жіночій перукарні…»

Судячи з голосів, за ширмою було двоє медсестер. Значить, одна (якщо вірити моєму лікарняному досвіду) братиме подвійний аналіз крові з пальця, а друга — з вени на ревмопроби, так це називалося. Хто ж тоді з них…

Цієї миті з-за ширми почулося:

— Заходьте поодинці!

«Фуфлижник» багатозначно глянув на мене й підштовхнув малого, який уже відверто почав ревіти:

— Давай!

Той піднявся, заливаючись слізьми, зробив кілька нерівних кроків до ширми, озирнувся на нас з невимовною тугою («О-о, здається, почалося!» — почувся трохи роздратований голос однієї із сестер за ширмою) і з понурою покірністю поплентався далі, як на забій.

Це виглядало настільки трагічно й водночас комічно, що я, незважаючи на ситуацію і поволі зростаючий жах у власних грудях, ледве стримався, щоб не розреготатися.

Такі речі траплялися зі мною і раніше, і згодом — особливо тоді, коли доводилося сидіти в черзі серед інших дітей під кабінетом чи схожою на цю ширмою, де беруть кров на аналіз. Як правило, це відбувалося в поліклініці. Уявіть собі ряд напружених дитячих личок — блідих і зосереджених, як у маленьких смертників, зазвичай від чотирьох років до семи, чию долю зараз вирішують страшні люди в білих халатах. Вони туляться до батьків, щось шепочуть їм на вухо і, втрачаючи останню надію, скисають остаточно. Тому й панує така неприродна, парадоксальна тиша, якої не має бути там, де збирається стільки дітей. Проте таке справді трапляється. Нарешті прийом починається, чути запрошення, й усі дивляться услід герою, чия черга йти першим. Решта завмирає, ціпеніє і прислухається, дивлячись в одну точку, а дехто навіть не дихає — тиша стає майже прозорою. Наймоторошніша мить. Що відбувається там, за білою страхітливою ширмою? Скажи нам, герою, це боляче? Це саме те, про що ми дорогою думали, йдучи сюди під конвоєм власних батьків? Адже нас теж зрадили, ми всі пройдемо цим шляхом і тому маємо право знати: це дуже боляче? Тільки не мовчи, інакше ми подумаємо, що ти вже помер… І от спершу тихе, потім гучніше скиглення за ширмою, а тоді короткий крик… О, це таки боляче, тепер ми знаємо точно, що це нестерпно, ми назавжди запам’ятаємо тебе, герою. Чергою біжить судома підборідь, і хтось, нарешті, не витримує. А потім ще і ще. Справжня фонографічна ланцюгова реакція — за півхвилини апогей досягається загальним ревінням двох-трьох десятків маленьких горлянок. Поява ще заплаканого, але безмірно щасливого героя залишається зовсім без уваги. Раптом тут — може, галюцинація? — ви помічаєте якогось паршивця, який не плаче разом з іншими, а корчиться, як у припадку, від сміху. І починаєте розуміти одну неймовірну річ: та йому ж, біс його візьми, справді смішно! Просто зараз трісне. А тоді й до вас починає доходити…

Тож якщо ви бували у Львові й відвідували дитячу поліклініку залізничників (вхід через вуличку-тупичок Суднову недалеко від центру міста), а також бачили хворобливо блідого хлопчиська, який реготав, сидячи серед заплаканих дітей, а поруч із ним красиву брюнетку, яка зашарілася від сорому, то, найпевніше, ми з вами вже зустрічалися.

Ні, мені зовсім не було індиферентно, що там відбувається за такими ширмами.

Пам’ятаєте, я вже говорив, як зчиняв чехарду спочатку, поки не призвичаївся до цієї мерзенної необхідності. Утім, зуболікарське крісло й дотепер викликає в мене непомірний жах, спонукаючи бігти на край світу. Просто я досить рано зрозумів, що комічність, — нерозлучна супутниця будь-якого трагізму. І ця чортиця постійно намагається звернути на себе увагу, такі вже в неї звички.

До речі, один з таких випадків стався, коли навесні 95-го я брав участь у підготовці похорону діда моєї дружини — тоді ще нареченої. Ну що тут, заради Бога, могло бути смішного! Похорон усе ж таки. Але, дідько, як пригадаю… Та ми обоє тепер не в змозі стриматися від сміху, коли розмова заходить про той день, і, буває, хіхікаємо весь вечір як ненормальні. Щодо мене, то я взагалі здатний заклинюватися хоч до ранку. Отак тиняюся цілу ніч по будинку, наче примара, і хіхікаю. Або маніяк, який зовсім поїхав мізками, — найсмішніше, що саме так я про себе в ті моменти й думаю. Можливо, у цьому є навіть якась частка правди.

Отже, похорон. Смерть діда, який уже майже рік не вставав з ліжка, була давно очікуваною, але, як це дуже часто трапляється, усе одно застала моїх майбутніх родичів зненацька — їх немов би дошкою пришибло. З усіх, хто жив під одним дахом: бабусі-удови, моєї майбутньої тещі та її старшого брата — безпробудного алкоголіка в останні років десять, — єдиним по-справжньому дієздатним членом родини залишилася моя дев’ятнадцятирічна наречена Віка. Тому основний тягар щодо організації похорону ліг саме на її тендітні недосвідчені плечі. Брат матері давним-давно подався кудись зі своїми корешами, неухильно дотримуючись уставу всіх володарів пробок, згідно з яким навіть смерть батька не була вагомим виправданням для саботажу щоденних таїнств, — син пережив батька лише на два роки. Бабуся то подовгу сиділа на одному місці в повній прострації, немов намагалася просвердлити поглядом стіну до сусідів, то ходила колами по квартирі й пошепки, як бібліотекарка в читальному залі, просила всіх дотримуватися тиші, щоб не розбудити сплячого чоловіка. Моя майбутня теща, сидячи на кухні, або плакала безпорадно, як дитина, або прикладалася до пляшки. Потім знову плакала й так далі. А в крихітній кутовій кімнатці на продавленому дивані лежало тіло діда, що вже почало дубіти, про яке усі начисто забули. Коротше, у Віки з’явилася дуже реальна перспектива тихо збожеволіти.

Щоправда, тут і я приспів — двадцятиоднолітній, у вічних пошуках роботи, довготелесий, носатий тип без копійки за душею… Словом, наречений хоч куди. Здається, мені першому спало на думку поцікавитися, в якому ж стані перебуває тіло небіжчика. Не те, щоб я мав якийсь досвід у такому питанні, просто, як би сказати, завжди був небайдужим до цієї теми — багато читав, дивився відповідне кіно. Та й пробувши з хвилину в їхньому будинку, неважко було відчути: щось тут не так, щось крутиться не в той бік, я хочу сказати.

Ми з Вікою зайшли до кімнати діда. Той лежав у позі, в якій його застала скорботна гостя, — маленький, сірий, усохлий (так вийшло, що побачив я його вперше). До того моменту минуло приблизно сім-вісім годин, і більша частина моїх підозр виправдалася: нижня щелепа діда відвисла, тіло прогнулося вниз, повторюючи вигин продавленої канапи, а одна нога залишилася зігнутою в коліні. Завдяки цьому він був схожий на стомленого пляжника, який дрімає на березі під шумовиння хвиль, що накочують. Утім, не зовсім: праве око залишилося трохи відкритим. Я похитав головою: «Ні, так не годиться». Потім пояснив Віці, що тіло необхідно покласти на щось рівне і тверде, — найкраще згодиться стіл у кутку кімнати — тоді, можливо, воно трохи розпрямиться (інакше дід буде схожим на небіжчика, який устає з труни).

Я пересунув стіл на середину й переніс на нього діда, той виявився ще легшим, ніж виглядав. Тіло справді випрямилося, хоча й не до кінця, однак принаймні більше не нагадувало повсталого зомбі. За допомогою бинта ми підв’язали нижню щелепу, бо небіжчику набагато пристойніше бути схожим на того, хто страждає від зубного болю, ніж «ловить ґав», і зв’язали руки за великі пальці, звівши їх біля діафрагми. Однак трупне задубіння вже встигло зробити свою справу, і руки не лежали, а нависали над тілом, оскільки зігнулись у ліктях… Словом, щось там натягнулося у плечових суглобах, можливо, зв’язки, що втратили еластичність, точно не скажу. Але з цим якось можна було змиритися. Головною ж проблемою залишалася зігнута нога. Мені вдалося її випрямити, але вона відразу ж, наче гумова, повернулася до попереднього положення.

«От чорт…» — пробурмотів я і зиркнув мимохідь на Віку, яка безмовно спостерігала за моїми потугами вже сухими очима. Я відчув, як у мене всередині починає підніматися м’який лоскотливий клубок. Цієї миті до нас заглянула бабуся, щось сказала — не пам’ятаю що, але це лише додало відчуття ірреальності того, що відбувається, і вийшла. Я знову переключився на ногу, намагаючись знайти хоч якийсь спосіб, аби змусити її випрямитися. Звичайно, найпростіше було би прив’язати її до другої ноги, але… У тому-то й річ, що другої ноги не було — її ампутували минулого року (у випадку з дідом вислів «стояти однією ногою в могилі» — мав буквальне значення). Я знову притиснув уперту ногу до столу й раптом помітив, що дід мутно дивиться на мене напіввідкритим правим оком, наче спостерігає з прихованим єхидством. «Даремно стараєшся, хлопче. Не знаю, якого біса ти тут, але головний усе ж таки я, і все одно вийде по-моєму…» — і знову зігнув ногу.

Ми з Вікою секунди дві дивилися один на одного. Раптом пухнастий лоскотливий клубочок підібрався до самого горла, і мене нарешті прорвало. Нас обох. Ми розреготалися, зігнувшись навпіл по різні кінці столу, затискаючи роти руками, розуміючи, що нас можуть почути, але нічого не могли з собою вдіяти. Ось так просто стояли й реготали кілька хвилин поспіль прямо над тілом діда, поки не звело судомою животи. А потім… потім знову сміялися, наче божевільні. Правду кажучи, ми на той час ще… ну, не зовсім щоб уже заручилися, швидше, це я упадав коло своєї майбутньої дружини. По-справжньому ми почали зустрічатися приблизно через тиждень після того пам’ятного похорону, а шість місяців по тому одружилися. Але мені здається, найголовніше вирішилося саме того дня, можливо, навіть тієї хвилини, коли ми реготали над ледь остиглим тілом батька її матері. Вибачте, я й сам розумію, що похорон не такий уже й підходящий момент для початку романтичних стосунків (я тільки намагаюся чесно розповісти, до чого це призвело), а кімната небіжчика — не найкраще місце для веселощів. Однак іноді сміх — це все, що нам залишається. Особливо, коли в найтрагічніший або найменш слушний момент життя раптом перетворюється на цирк на дроті, як каже моя теща. І тоді ми сміємося, хоча відчуваємо страх чи біль… Але ми сміємося.

Добре… Я, здається, захопився.

Малий, який іде до ширми. Точніше, ледь переставляє ноги від жаху. І я щосили стримуюся, щоб не розреготатися, дивлячись на нього, хоча в той час більше хотілося заплакати.

Нарешті одна з медсестер не витримала, вискочила до нас і потягнула за собою бідолаху, який зарепетував іще голосніше.

— Чого ти злякався? Це ж зовсім не боляче.

— От-от, — похитав головою «фуфлижник», — вони також усім так кажуть першого разу.

Я не відповів. Але тим часом (під голосний вереск малого за ширмою) у моїй голові почав формуватися новий план. Просто чудовий план. Детальніший і продуманіший. Хоча настільки ж і безглуздий. Однак тоді він здавався цілком нічогеньким: схопити свою синю болонієву курточку й дременути на вулицю. Так само, втім, виглядав і план № 1… Але зачекайте, це ще не все. Важливо, що буде потім. А потім я мав намір добратися до найближчого телефону (наприклад, заскочити до корпусу для дорослих — чудово!) і подзвонити додому. Я розповім, що зі мною хочуть тут зробити, і попрошу забрати мене додому. Мама напевне жахнеться й негайно або приїде сама, або пришле за мною Діму. А я тим часом десь сховаюся, щоб мене не встигли знайти, Так, на годинку-дві, це цілком можливо. А коли…

І тут малий раптом заткнувся. Неначе відрізало.

Знепритомнів — була перша думка. О Господи, він знепритомнів! Вражений, я почав уже повертатися до «фуфлижника», як раптом почув за ширмою кілька легких схлипів, а потім ледве чутний смішок…

Коли малий вийшов до нас, затискаючи одну ватку в зігнутому лікті під засуканим рукавом, а другу між великим і безіменним пальцями, — весь у сльозах, але щасливо й дурнувато посміхаючись, як смертник, що одержав неочікувану амністію за хвилину до страти, — я все остаточно зрозумів.

«Фуфлижник», посміхаючись, почав дивитися кудись собі під ноги.

— Дурень, — кинув я йому й підкреслено сміливо рушив за ширму.

На другу половину дня — тобто до кінця першої доби мого перебування в «Супутнику» — я вже засвоїв головні відмінності санаторію від лікарні. По-перше, тут було більше волі: у певні проміжки часу ми навіть могли виходити з корпусу, щоб погуляти на вулиці, звичайно, якщо дозволяла погода. По-друге, наші медсестри швидше були вихователями, ніж справжнім медперсоналом, — справжні або приходили самі, або чекали в третьому корпусі. Ну й по-третє, тут велися шкільні заняття — три дні на тиждень: у вівторок, середу й четвер по дві години з десятихвилинною перервою.

Класом вважалася невелика кімната з дюжиною парт (знаєте, такі масивні, як слюсарні верстати, з сидінням-лавкою на двох осіб і похилою дошкою, що має круглі виїмки для чорнильниць. Їх можна побачити в старих фільмах, у яких наші пращури зубрять кирилицю). Подібного раритету я вже ніколи більше не зустрічав. Кімната опалювалася газовою грубкою, розташованою в кутку, і містилася на першому поверсі невеликої будівлі з двосхилим дахом, повз яку я проходив учора зі своєю проводиркою з приймальної палати.

До кімнати набилося майже два десятки учнів — від першокласників, як я, до здорованів з восьмого класу, а вчителька була одна. Вона роздавала прості завдання, переходила від парти до парти, щось писала на дошці (акцент робився лише на два-три основні предмети — ясна річ, навчання було ще тим), але спочатку познайомилася зі мною й записала моє ім’я в журнал.

Я розкрив свої «Рабочие прописи» й почав виводити односкладові слова, приклади яких були написані на початку кожного рядка друкарським способом і виглядали знущально каліграфічними. Я терпіти цього не міг: трохи раніше це були усілякі палички й гачечки — архідурне заняття, особливо, якщо вже давно вмієш читати (на той час у моєму читацькому активі були вже «Голова професора Доуеля» й «Людина-амфібія» Беляєва, збірка фантастичних оповідань і кілька дитячих книжок). Утім, на моїй акуратності це ніяк не позначилося, тому й красувалася в зошиті в нижньому лівому кутку сторінки двогорба, як верблюд, трійка, поставлена червоним вчительським чорнилом, — перша оцінка, яку я отримав у школі. Вона ж найчастіше супроводжувала мене й у наступні десять років, показуючи ступінь моєї старанності й нелюбові до шкільних занять.

Із викладачами в мене вкрай рідко складалися дружні стосунки, особливо на кінець цієї десятилітньої тяганини. Здається, на випускному хтось навіть пускав сльозу під час вручення атестата. Я ж сяяв щастям, як відпущений на волю каторжанин (який, окрім усього, ще й зірвав найбільший за всю історію джек-пот), і, підіймаючись на подіум, розминав одну руку в недвозначному жесті з виставленим середнім пальцем, а другою робив прощальні паси в бік педагогічного колективу, який сидів за довгим столом, наче кури на сідалі. Їй-богу, не зміг стриматися. Бідолашна мама у третьому ряду не знала, куди провалитися, звісно, зовсім не від гордості за мене. Шпаною я не був, але впевнений, що їм також хотілося нарешті мене позбутися. Якби в мене сьогодні був іще один шанс, то я, що й казати, звичайно, поводився б інакше, звичайно, інакше… Я б на додаток ще й перднув голосно — так, щоб їх прямо із-за столу поздувало. Тобто висловив би все, що думаю, найдоступнішим і найлаконічнішим способом. Мені завжди подобалися хлопці, схожі на Бівіса з Баттхедом.

Але тоді я лише ступив на старт цього марафону завдовжки у десять років, і навіть досвід старшого брата мало про що говорив мені стосовно майбутнього. А того дня, виписуючи карлючки чорнильною ручкою рядок за рядком, я взагалі був украй далекий від таких міркувань. Мій сусід по парті, один із «фуфлижників», який перейшов уже в третій чи четвертий клас, зверхньо косував на мій зошит і посміхався, відпускаючи колючі жарти.

Я дуже здивувався, коли тамтешня вчителька-універсалка підійшла до мене, щоб придумати якесь завдання, і висловила захоплення, що її колега зі справжньої школи так «ювелірно» намалювала приклади на початку рядків. Треба ж, як купилася! Я пояснив їй, що це «Рабочие прописи» — спеціальний зошит для письма, подивувавшись із її невігластва. Схоже було, що вона така сама вчителька, як наші корпусні виховательки — медсестри. Точніше сказати, її просто сюди запросили.

Коли приблизно через місяць я повернувся до свого класу, то зрозумів, що серйозно відстав не тільки від програми, але й від найбезнадійніших двієчників. Утім, таке становище тривало недовго і вже незабаром я повернувся до своїх надійних стабільних «трійок», хай будуть вони благословенні.

Під час перерви я зібрався було полізти у свій шкільний портфель-ранець, що супроводжував мене до «Супутника» на вимогу мами (добре пам’ятаю, як він виглядав, немов попрощався з ним тільки вчора: такий зелений з аплікацією у вигляді світлофора зі шматочків різнобарвної шкіри над пряжкою спереду; я ходив з цим портфелем до закінчення третього класу), щоб замінити «Рабочие прописи» на тонкий зошит у клітинку для занять арифметикою. Коли раптом помітив, як Тхорик, когось забачивши, жваво кинувся в коридор. Незабаром звідти донісся шум якоїсь штовханини, а потім на порозі нашої імпровізованої класної кімнати виник Тхорик, тягнучи за коміри пальто двох дітей років по шість, як котенят за шкірку, в яких я майже відразу пізнав Тоню й Сашка. Вони пхикали й намагалися вирватись.

Ще перед сніданком, після здачі аналізів крові, яка запам’яталася мені надовго, і трохи пізніше я звернув увагу, що вони часто тримаються разом, якщо не сидять у своїх палатах. Тому запитав у Рената, який опинився поблизу, чи не граються вони в «наречених». На що той відповів: вони брат і сестра, близнюки. Тоді я й помітив безсумнівну схожість між ними, яка буває тільки в найближчих родичів. Я також дізнався, що вони сироти й потрапили до нашого санаторію з інтернату, і тепер їм доведеться провести тут увесь осінній сезон.

«От дідько, — подумав я тоді, — виходить, у них зовсім немає батьків! Це ж треба!» У той час я ще не звик думати, що чиєсь життя може настільки відрізнятися від мого власного. Звичайно, не у всіх, кого я знав, був старший брат чи батьки розлучилися… Але взагалі не мати близьких?!

Хоча ні, не зовсім так. Вони були один у одного. Ось чому й намагалися завжди триматися разом, а не тому, що були меншими за мене.

Діти розплакалися ще сильніше, коли Тхорик почав підштовхувати їх на середину класу.

— Гей, чого ти до них причепився? — запитав хтось зі старших хлопців. Усі тепер дивилися в їхній бік, а вчительки на той момент не було, вона вийшла з класу в якихось справах.

— Вони підглядали, — задоволено відповів Тхорик, як кіт, що нарешті схопив двох мишок, які давно занадилися гризти запаси у льосі. — Спочатку у вікно, а потім із коридору. Я їх помітив, це вже не вперше!

— Ну то й що? — заперечив Андрій. — Їм у школу тільки наступного року, — і наказав Тхорику відпустити заплаканих близнюків.

— То нехай звикають, якщо їм так цікаво, — кинув він, але підкорився, і Тоня з Сашком вибігли з класу. Через кілька секунд я побачив, як їхні шапки майнули за вікнами.

Повернулася училка. Схоже, вона все чула, бо була неподалік, просто не квапилася втручатись. Іноді, як я зрозумів згодом, саме така позиція дає найкращі плоди виховання. Учителька влаштувала Тхорику прочуханку, а я решту занять просидів, розмірковуючи, чому дехто з дітей так боїться товариства. А може, річ у тім, що вони наслухалися страшних історій про школу від старших мешканців інтернату й підглядали за нами просто щоб знати, як їм буде в майбутньому?

Щасливчик Антон поїхав собі вранці, а його місце зайняв Ромка — одинадцятирічний хлопчина в окулярах. З цього часу я перестав бути «новеньким», у всякому разі, з його появою мій статус одразу ж змінився.

Коли я повернувся зі шкільних занять і щойно його побачив (він на самоті — якщо не брати до уваги Богдана з ногою в гіпсі, який лише у крайньому разі залишав своє ліжко — сидів на стільці в куточку для ігор, заглибившись у якусь книгу, і з першого ж погляду нагадав мені серйозного, розумненького Знайку з творів Миколи Носова. Чудово ілюстроване видання «Незнайка на Місяці», за яким у наші дні зняли повнометражний мультфільм з використанням тих самих мальованих типажів, було в ті часи однією з моїх найулюбленіших книг), я з великим нетерпінням почав чекати нічного «хрещення» новачка.

І, повірте, я був такий не один, бо ж потіха обіцяла вийти значно цікавішою, ніж минулого вечора. По-перше, хлопець набагато старший за мене, то ж його реакція ще більше цікавила решту членів «сухотного племені». По-друге, і, мабуть, найважливіше — він мав зайняти місце Антона під тим самим вікном, де… ну, розумієте?

Я був настільки захоплений майбутнім іспитом, мені так нетерпілося, що вирішив сам постояти «на шухері» біля дверей палати після вечері, поки наші досвідчені фахівці розв’язували «технічні питання» щодо організації цього страшенно важливого заходу. А Тарас з Тхориком намагалися затримати «новенького» у довгому коридорі під якимось надуманим приводом. І, схоже, не надто успішно, оскільки хлопчисько, мабуть, щось запідозрив, не повіривши їхньому бездарному фарсу. Тому моя участь була зовсім не зайвою, і я сповнився гордості від власної значущості. Дивно, але тільки минулої доби…

Потім настав час відбою, і Андрій сказав:

— Ромо… чи як тебе там, ти віриш у привидів?

Ні, він не вірив — до тієї миті, поки штора над його головою не ворухнулася й не поїхала зі зловісним шурхотом, оголюючи темне вікно, а я не відчув миттєве deja vu.

А ось тепер він вірив. Напевно, ми всі трішечки повірили. Ромка зблід так, що сам став схожим на маленьку примару. Секунду, може, дві він сидів нерухомо. І раптом завив. Від його виття по моєму тілу забігали мурашки. А потім він пірнув з головою під ковдру (мабуть, його дуже злякала власна зміна світогляду, що привиди, хе-хе, все ж таки існують, бо він навіть не здогадався просто втекти від вікна). І закричав:

— Інго! І-інго! І-ікк!..

Ми так і не дізналися, що чи кого він мав на увазі. Пізніше я думав, що, можливо, Інга — це його старша сестра, а може, її зовсім не існувало.

— А, чорт! — схопився Андрій, дивлячись на двері палати. — Зараз прибіжать… Та заткнися ти, заради Бога!

Незабаром навколо ліжка новенького утворилася маленька юрба. Той продовжував видавати своє «Інго! І-ікк! Інго!», і, здавалося, що це надовго, можливо, навіть до ранку.

Ігор спробував добратися до малого в окулярах через ковдру, але тому якось удавалося тримати оборону. Зрештою, до Ігоря підключився Андрій — старші пацани були схвильовані набагато сильніше, адже їм влетіло б по перше число.

Лише Ренату було, як завжди, начхати: він навіть не рушив з місця і спостерігав за тим, що відбувається, з іронічною посмішкою, закинувши руки за голову.

Нарешті пощастило витягти Ромку назовні (хтось здогадався ввімкнути маленького світильника, казенного з вигляду, що висів на стіні поруч з куточком для ігор), та він досі повторював «І-інго, Інго», щоправда, тепер набагато тихіше.

— Ми просто пожартували, — сказав Андрій. — Зрозумів? — і показав нитку, прив’язану до штори: — Ось що це було. Жодних привидів.

Ромка знову начепив на ніс окуляри, що звалилися, але озирався навколо так, немов не міг уторопати, як він тут опинився.

— Нитка, ясно? — повторив Андрій, дивлячись на нього зі зростаючою тривогою. — Нитка…

— І-інго? — запитав малий.

— Блядь! — закотив очі Ігор.

— О дає! — устряв Тхорик, витріщившись на застиглого у прострації Ромку з усіма симптомами хворої цікавості. — Він збожеволів!

— Здристни! — пхнув його Андрій. Тхорик, ображений, відійшов від ліжка. — А краще піди подивись, як там ці.

— Гаразд, — той поплентався до дверей і, висунувши спершу голову, шаснув за них. Недарма він був схожий на справжнього тхора.

До мене підійшов Тарас.

— Ти колись таке бачив? — він кивнув у бік новенького.

Я похитав головою.

— Ні. Але, здається, знаю що з ним. Це називається «шок». Я десь чув: таке буває, коли дуже налякати. А ще можна залишитися заїкою на все життя.

— Справді? — Тарас замислився. Поки він мовчав, до нас продовжували долітати позивні планети Земля на супутник «Привид — 1» з кодовим ключем «Інга», щоправда, усе тихіше й рідше. Навіть я відчув помітне полегшення.

І раптом хлопець заволав іще сильніше, та так, що ми всі підстрибнули, наче одержали під зад легкий електричний розряд.

Я перебрався в кінець ліжка, щоб дізнатися у чому ж річ. Але нічого особливого не помітив. Ромка, як і раніше, сидів на ковдрі, ніхто його й пальцем не торкнувся — я впевнений, бо нікому таке б і на думку не спало після всього того, що трапилось. Тільки його погляд, мабуть, став уже осмисленим. Зважаючи на все, він повільно починав повертатися до рідної і зрозумілої реальності. Андрієві з Ігорем нарешті пощастило щось донести до його свідомості. Вони продовжували терпляче переконувати його, знов і знов демонструючи прив’язану до штори нитку.

Ось тут Тарас і помітив, що Тхорик довго не повертається.

— Це погано, — сказав він. — Якщо ті дві щось почули…

Він мав на увазі медсестер. У нашому дитячому відділенні санаторію всі вони були молодими — приблизно від двадцяти до двадцяти п’яти років. Тарас коротко розповів мені, що сестри чергують у три зміни, заступаючи попарно через добу о восьмій ранку, і саме сьогодні була черга най… як би сказати? Суворіших? Ні, швидше, найбільш злих. Назвемо їх «стервами».

Тхорик усе ще не повертався.

— Напевно, вони його схопили й зараз допитують, — припустив Тарас. Мене зачепило його слово «допитують», немов ми перебували не в дитячому санаторії, а в концтаборі для неповнолітніх. Я раптом відчув прилив якоїсь потреби діяти і, зіскочивши з ліжка, підійшов до дверей, щоб виглянути в коридор (безумовно, я тут освоювався швидше, ніж сам очікував).

На шляху до дверей я встиг мигцем глянути на Ромку, який уже майже отямився, а Андрій з Ігорем продовжували про щось його стиха вмовляти. Остаточно вони заспокоїлися лише через декілька днів, коли той зовсім перестав заїкатися. Може, вони іноді й любили над кимось недобре пожартувати або вліпити комусь стусана, але загалом не були поганими хлопцями (традиція «хрещення» новеньких «ниткою і шторою» після цієї ночі відродилася знову тільки після того, як вони пішли).

Величезний коридор був порожнім, безмовним і освітленим по-нічному, тобто половиною ламп у круглих матово-білих плафонах, що звисали зі стелі на довгих ніжках. Уздовж нього виднілися двері інших палат, їдальні, кабінету головлікаря й підсобки. У протилежному його кінці, праворуч, був туалет (я вирішив, що якщо мене хтось зараз зажопить, то зроблю вигляд, ніби йду саме туди, — зазвичай це спрацьовувало безвідмовно), а ліворуч — і тут я нарешті побачив Тхорика — двері медсестер.

Тхорик стояв, зігнувшись, і заглядав у замкову шпарину. Я помітив, що по периметру дверей просочується світло. Через хвилину Тхорик відвернувся і покрокував посміхаючись у моєму напрямку, немов би йому дуже хотілося поділитися з іншими цікавими новинами.

— Пронесло? — запитав Андрій, коли той повернувся до палати.

— Угу, — кивнув Тхорик. — Одна, ну та, що, бля, з кінськими зубами, напевно, знову пішла в дорослий корпус. А друга… — він захихотів і раптом почервонів як варений рак.

— Що друга?

— З водієм… вони там ібуца, — повідомив він злякано-радісно.

— І ти весь цей час стирчав під дверима, замість того щоб раніше… — почав Андрій.

— Як це — ібуца? — запитав я.

— Дивися, не знає! — захоплено заволав Тхорик.

— Та не «ібуца», — стомлено промовив Ігор і вніс редакторську правку.

Не те, щоб я раніше не чув цього слова десь на вулиці чи, може, в компанії друзів брата, просто не звертав уваги і, звичайно, не знав, що воно означає. Це зараз діти можуть запросто пройти телевізійний курс сексуального лікнепу раніше ніж навчаться писати власне ім’я. Лише Богу відомо, що при цьому діється в їхніх головах. Але тоді все було інакше. Я не впевнений, що краще, просто інакше.

— Ну, це… чорт!.. Злягаються… — зажестикулював Андрій, намагаючись донести до мене значення загадкового слова за допомогою багаторазового стикування вказівного пальця однієї руки і напівстислої в кулак другої. — Ясно?

Будьте вибачливі, але тоді я так нічого й не зрозумів. Минув, може, рік чи два, перш ніж до мене щось почало доходити.

На цьому інцидент з новеньким був вичерпаний, і ми знову повлягалися у свої ліжка. Пізніше я зрозумів, як усім нам тоді пощастило.

Раптом з’ясувалося, що таємничий голос Рената заговорив, і він почав розповідати історію про одного чоловіка, з яким сталося велике лихо: хтось збив на дорозі його маленького сина, який повертався зі школи. А щоб замести сліди, мабуть, запхав хлопчика, який утратив свідомість, у машину і щез у невідомому напрямку — про це стало відомо від кількох свідків. Ніхто, на жаль, не запам’ятав номера автомобіля, тільки марку й колір (яскраво-червона «копійка»), — та хіба мало у великому місті червоних тачок. Оголосили розшук, але, ясно, все марно. Коротше, ніхто не міг допомогти.

Тиждень потому, як зник хлопчик, змучений переживаннями батько, гадаючи, живий його син чи ні (ну, наприклад, ті, хто збив його на дорозі, могли просто викинути тіло хлопчика десь за містом або закопати в лісі — уточнив Ренат, хоча було видно, що він вигадує історію на ходу. Річ у тім, що коли його таємничий голос говорив, то подробиці завжди приходили самі), зустрівся зі слідчим, який вів справу, щоб поговорити чи не може й він підключитися до розшуків сина. Слідчий спочатку відповів, що це абсолютно неможливо, але, поміркувавши, раптом запропонував зустрітися в тихому барі, аби поговорити про щось особливе. Виглядало так, немов він на щось зважився.

«Є один спосіб», — сказав слідчий, коли вони знову зустрілися. І повідав, як одного разу він сам потрапив у безвихідну ситуацію, і тоді давній друг зробив для нього те, що зараз він збирається зробити для цього чоловіка. І додав: працюючи слідчим, він багато років стримував себе, щоб не скористатися такою можливістю. Але зараз зважився, бо в нього теж був син, якого дорогою зі школи збила машина, тільки він тоді помер на місці.

Потім слідчий сказав, що є хтось — він не пояснив, хто саме, бо сам не знав, — здатний допомогти в особливо важких справах, у будь-яких чи майже в будь-яких. Але скористатися його послугою можна тільки раз і не більше. Не більше. (Він також підкреслив, що розповісти комусь можна теж лише один раз, бо… Щоправда, він не уточнив, що може трапитися, оскільки сам так не робив. Загалом, треба бути дуже уважним, аби не використати цю можливість марно — заради незначного дріб’язку.) Для цього необхідно в певному місці залишити зеленою крейдою знак — зигзаг, схожий на блискавку. І тоді цей чоловік (якщо це взагалі людина) знайде його сам.

Спочатку чоловік вирішив, що слідчий або добряче напився, або хоче його розіграти: надто все сказане було схоже на неправду. Ну, наприклад, навіть якщо й існував хтось, хто міг знайти його сина, то яке до цього має відношення якийсь дурнуватий знак у якомусь дурнуватому місці та ще й зеленою крейдою! Але, дивлячись на слідчого, герой історії Рената все ж таки завагався, що той знущається з нього, і стримався. Просто подякував і пішов додому. А вночі, лежачи поруч із дружиною, яка вперше по-справжньому заснула за цей страхітливий для них тиждень, він усе-таки подумав: хіба є що втрачати? А якщо він, можливо, й виглядатиме дурнем, то хто ж про це дізнається. Навіть його дружина про дивну розмову зі слідчим нічого не знала.

Уранці він купив у магазині шкільного приладдя набір кольорової крейди, залишив лише зелену, решту викинув і прийшов на потрібне місце (мені воно уявлялося темним підворіттям старого будинку, де давно вже ніхто не жив. По кутках там навіть удень гойдалися лиховісні тлусті тіні й тихо підвивав невидимий вітер у похмурій глибині порожніх кімнат. Хоча насправді ж я ніколи не бачив таких будинків). «От я і зробив», — думав він, повертаючись додому. А потім, незважаючи на те що не дуже вірив в успіх цієї затії, таки відправив того самого дня дружину до родичів в інше місто. Так, про всяк випадок.

Коли ж він повернувся ввечері додому з вокзалу після того, як посадив дружину на потяг, хтось його вже чекав, сидячи в кріслі у вітальні. Великий темний силует вимальовувався на тлі вікна. Герой Рената так злякався, що навіть не здогадався увімкнути світло в кімнаті, а так і завмер у дверях, наче його ноги примерзли до підлоги.

«Ти знаєш умови. Це буде єдиний раз. І не більше, — низьким голосом сказав йому гість, аж посуд у серванті задзеленчав. — Інакше заплатиш за мою послугу. — Він повернув голову, і чоловік відчув усім єством, як гість на нього дивиться крізь темноту. — Твій син ще живий, уранці ти його матимеш».

Так і трапилося: вранці, коли він прокинувся, хлопчик — поранений і дуже змарнілий, але все-таки живий — уже лежав у своїй кімнаті. Батько відразу зателефонував слідчому, щоб сповістити про це й подякувати йому за пораду. Але той зробив вигляд, наче він не розуміє, про що йдеться і як хлопчик зміг повернутися додому. Батько розгубився, дивуючись, але згадав, як злякався минулого вечора, коли з’явився гість, зрозумів, у чому тут річ, і облишив цю тему.

Слухаючи історію Рената (він її не назвав, але в мене на язику вже крутилося «Один раз»), я постійно намагався уявити, ким же був той загадковий гість. І раптом згадав того Дощового чоловіка, про якого вчора згадували хлопці. Напевно, мою пам’ять розбурхала історія Рената. Я ж так і не з’ясував, про що тоді йшлося. Поки не з’ясував. Але тепер уже точно не забуду. Я навіть знав, у кого запитати, — ну, звичайно, в Рената, у кого ж іще. Навряд чи хтось інший підійшов би для цього краще. Цікавість тієї миті мене так і розпирала. Я твердо вирішив, що зроблю це за першої ж нагоди.

— І ось минуло чимало років, — продовжував Ренат, — багато чого змінилося в житті тієї родини. Хлопчик виріс і поїхав навчатися кудись далеко від родини, а його батько… До речі, син розповів, що ті люди, які його збили, справді вивезли його до лісу, бо дуже злякалися. Розумієте, вони думали, ніби за плямами на одязі… ну і ще там за чимось… їх зможуть знайти. З’ясувалося, що хлопчик був поранений легко, і коли зловмисники поїхали, він довго блукав лісом, харчувався ягодами, поки не знепритомнів. А коли розплющив очі, то з’ясував — він уже у своїй кімнаті й не може згадати, що з ним трапилося.

Так ось, його батько згодом зв’язався з лихими людьми. І якось програв одному бандиту в карти величезні гроші. Йому призначили термін сплати боргу, погрожуючи вбити. Разом із дружиною. Тільки таких великих грошей у нього все одно не водилося і взяти їх було ніде.

Тоді він згадав про рятівника свого сина — того загадкового гостя. Минуло багато часу, і він уже втратив свій страх. Та й умова чоловіка почала здаватися не такою вже й важливою, як раніше. А от його самого, все ж таки збиралися вбити бандити. І він вирішив, що це — єдиний вихід. Знову купив зелену крейду, а потім, як і колись, відправив дружину до родичів (їй він так і не розповів, як насправді повернувся додому їхній син. Він узагалі нікому ніколи про це не розповідав.), пішов на те саме місце, залишив там знак, після чого повернувся в дім і став чекати, не запалюючи світла… — Ренат замовк.

Так промайнула, напевно, ціла хвилина — у цілковитій тиші, якщо не зважати на легке потріскування вогню у грубці.

Нарешті хтось не витримав:

— То що ж було далі?

— Нічого, — сказав Ренат. — Це все. Кінець.

— Як це — КІНЕЦЬ?! — закричали всі обурено. — Не може бути! Неможливо так — щоб кінець! І взагалі, що це за слово таке дурне!

— Гей, припини, це нечесно! — все голосніше чулися в палаті розлючені голоси.

— Ні, кінець, — з легким сміхом відповів наш оповідач.

— Далі! Давай далі! — зажадав я, здається, навіть скочивши на ноги.

Але Ренат був невблаганним.

З віком я зрозумів, що тільки така кінцівка могла зробити подібну історію по-справжньому гарною. А Ренат, на наше щастя й нашу ж невдячність, знав про це вже тоді.

Розчаровані й усе ще обурені (однак, думаю, глибоко в душі розуміючи, що Ренат має рацію. До того ж це була його історія), ми відчалили в осінню ніч на своїх одиночних каное.

Якийсь час я міркував над почутою оповідкою, що поступово почала переплітатися в моїй голові зі здогадами, хто ж такий цей Дощовий Чоловік, поки непомітно не випустив берег з уваги…

Завершився ще один день у «Супутнику» — черговий життєвий розділ, щоб уранці, пройшовши через маленьку смерть уночі, воскреснути знову, з нового рядка.

…І час пішов.

Я не помилився щодо лікування, яке мені призначила лікарка. Непогано для семи років. І для десяти, до речі, теж. Бо в тридцять, якщо хворієш на щось постійно, розбиратися в таких речах ти просто мусиш.

Освоїтися в «Супутнику», як я вже говорив раніше, виявилося неважко. В дитинстві нам набагато легше змінити антураж, ми ще вміємо ставитися й до серйозних проблем, і до дрібниць із належним презирством, не дозволяючи їм паскудити наше життя. Особливо до дрібниць. Ви помітили їхню наймерзеннішу здатність — поволі зростати разом із нами? Напевно, тому що це ми їм дозволяємо.

Можливість поговорити з Ренатом з’явилася в четвер по закінченні шкільних занять. Повертаючись до корпусу, я побачив, як він самотньо бреде осторонь від інших. Підбігши до нього ззаду, пішов поряд і нарешті запитав про те, що мене мучило.

— Була тут недавно одна дивна історія, — відповів він. — Зник хлопчик. Але, кажуть, це вже не вперше. Так, різні чутки, неначе по зіпсованому телефону: передається від тих, хто приїхав сюди раніше, тим, хто з’являється пізніше. Улітку через зміни, а зараз ось… Тільки більше не питай ні в кого, тут не дуже люблять обговорювати цю тему. Особливо, — він швидко глянув на мене, — з такою дрібнотою, як ти.

— А той випадок, недавній, трапився при тобі? — запитав я; і хоча зовсім не вважав себе дрібнотою, але сперечатися не став.

Ренат ствердно кивнув.

— Так, лише за тиждень до твого приїзду. Я чув, нібито насправді того хлопчика забрав його татко, наче нічого особливого. Батьки за рік до того розлучилися, ну й… той вирішив забрати сина до себе, скориставшись можливістю. У всякому разі, дехто неначе бачив, як він прогулювався з якимось чоловіком, і чув, що він назвав його «татом».

— А хіба це не так? — мені здалося, що Ренат описує лише загальноприйняту версію, в яку сам не дуже й вірить.

— Так думають дорослі, — він знизав плечима. — Але не ми.

— Тоді що ж трапилося насправді?

— Його забрав Дощовий Чоловік.

Я подумав, чи він раптом не вішає мені на вуха локшину, вигадуючи на ходу одну зі своїх історій, як робить це вечорами. Але тут про дещо згадав і вирішив, що навряд.

— А хто це? — секунду мені здавалося, що Ренат не захоче відповідати і взагалі пошле мене кудись подалі. А тут ще й із неба стало накрапати. Судячи з того, як він клацнув язиком, здається, саме так він і збирався зробити, але потім чомусь передумав (можливо, через дощ, що почався, а може, з якоїсь іншої причини).

— Та вештається тут один тип. У сірому плащі з парасолем, якого ніколи не розкриває… Якщо помітиш когось схожого, то краще тримайся подалі, ось і все.

— Чому його так звати — Дощовий Чоловік? — зважився я на ще одне запитання; моя цікавість після почутого розпалилася ще сильніше.

— Тому що він з’являється тільки в дощову погоду. Я застав хлопця, який просто називав його Дощовиком.

— А ти сам бачив його хоч раз?

Ренат ще збавив крок, оглядаючись чи немає когось поблизу, а потім подивився на мене.

— Ти любиш плескати язиком?

— Ні, — я затряс головою. — Звичайно, ні.

— Добре. Бачив. Кілька разів. Узагалі його й інші теж бачили, ті, хто тут давно… Але про це ніхто не любить бовкати. Може, якщо й ти його побачиш, теж зрозумієш.

Непомітно ми підійшли до нашого корпусу. Більшість хлопців уже повернулися зі школи, обігнавши нас дорогою.

— Слухай, — я обернувся до Рената у дверях. — А дорослі? Вони що… нічого не роблять?

— Не знаю. Напевно, не можуть. Або до них щось не доходить, — відповів він, і ми зайшли всередину.

Приблизно за годину до вечері я прийшов у їдальню, щоб дістати з буфета свій пакунок зі жменькою льодяників, що залишилися у мене. Світла пам’ять про шоколадні цукерки, які щезли ще першого дня, перестала тривожити мене вже давно, і я задовольнявся тим, що мав, під’їдаючи «М’ятні» з «Театральними». Найчастіше бажання закинути до рота чогось солоденького давало звістку десь над вечір.

Ледве переступивши поріг їдальні, я відразу зрозумів, що відбувається щось незвичайне. Тут були ще троє: Андрій з Тарасом стояли біля буфета перед заплаканим Сашком. Точніше, це він стояв перед ними — під носом розмазана кров, а біля ніг на підлозі валявся чийсь зім’ятий целофановий пакет з цукерками.

— Ти цьому в своєму притулку навчився? — допитувався Андрій, коли я зайшов. — У вас там, може, і звикли тирити один в одного, але тут не інтернат.

— За що ви його б’єте? — запитав я, підходячи до них. Утім, і так ясно. От хто, значить, — злодій цукерок.

Андрій ніяк не зреагував на мою появу, продовжуючи нависати над схлипуючим супостатом, а Тарас кинув:

— Не лізь, малий, — і для переконливості штовхнув у плече, та так, що я ледь не зорав носом підлогу до самих дверей їдальні. Якби на моєму місці був хтось схожий на Ігоря, то хлопцю довелося б прилаштувати ще одну кишеню на штанях — між ніг, щоб йому було в чому тягати з собою яйця й перераховувати їх щопівгодини. Але мене, семирічного, під гарячу руку міг скривдити будь-хто.

Я вийшов з їдальні й зупинився біля дверей, обдумуючи побачене і прислухаючись, що ж відбувається за ними. Ні, я не тримав зла на Саню (і, напевно, не тільки тому, що він був сиротою з дитбудинку), хоча той устиг покопирсатися і в моєму кульку. І навіть відчув до нього щось схоже на жалість, коли його вивели з їдальні у сльозах і з двома «ліхтарями». Рівно по одному під кожним оком.

— Ти щось хочеш сказати? — запитав Андрій, коли помітив мене. — Він, мабуть, і в тебе поцупив, так?

Я тільки знизав плечима й пішов до палати. Мені й справді нічого було сказати. Зовсім не тому, що мене теж могли віддубасити. Просто якась частина мене була солідарна з ними. Саня заслуговує на покарання — красти погано. Особливо, коли можна попросити. Багато чого змінилося, але я й зараз так вважаю.

У п’ятницю з самого ранку я перебував у гарному настрої. І на те була конкретна причина — сьогодні ввечері за мною мав приїхати Діма, щоб забрати додому на вихідні. Перша (найбільш пам’ятна) третина мого терміну в «Супутнику» майже завершилася.

Оскільки по п’ятницях шкільних занять не було, то після закінчення «тихої години» я вирішив прогулятися околицями території піонерського табору, що пустіла в цей час року. Іноді ми з хлопцями гуляли тут разом: у компанії були тільки «наші», без «фуфла», як кажуть. Але сьогодні, схоже, ні в кого не було відповідного настрою для гуляння (а за деким з дітей батьки приїхали зразу ж після обіду). І я вирішив піти сам.

Одягнув свою синю курточку з каптуром із болоньї і, намагаючись зайвий раз не мозолити очі медсестрам, вийшов на вулицю. За кілька кроків від третього, процедурного корпусу починалася асфальтова доріжка з розміткою білою фарбою, що відміряла відстань кожні сто метрів від жирної поперечної смуги з написом «СТАРТ». Улітку тут проводили змагання з бігу на різні дистанції. Доріжка, як я вже знав, тягнулася рівно кілометр і закінчувалася такою самою білою широкою смугою зі словом «ФІНІШ». Розмітка подекуди стерлася, але її цілком чітко було видно на темному вологому асфальті.

Сто метрів… Двісті… Мені подобалося ходити по цій доріжці, подобалося знати точно, наскільки я віддалився від санаторію. «Аж п’ятсот метрів, — думав я, — це ж півкілометра!» А сьогодні подобалося ще більше, бо я крокував цим шляхом сам. І, схоже, поблизу не було жодної живої душі. Це мені теж подобалося.

Триста…

Ліворуч, метрів за сорок від мене, тягся сосновий бір, що дихав легким ароматом осінньої хвої, а праворуч — поряд із відміткою «700» — починалося велике футбольне поле з воротами без сітки, яку, ймовірно, зняли після завершення літнього сезону. Я вже міг розрізнити пунктирні обриси десятка простих лавок, укопаних у землю вздовж поля, що виконували роль трибун. Саме поле мало бруднувато-коричневий колір з острівцями пожухлої трави, біля воріт та в центрі поблискували калюжі, видаючи всі ковбаньки й нерівності.

П’ятсот…

Почав накрапати дощ. Я натяг каптура поверх в’язаної шапочки, щоб не змокнути під оманливо рідкими краплями, і трохи уповільнив крок, розмірковуючи, чи не треба все ж таки повернутися назад. Але тут я нагадав собі, що незабаром за мною приїде Діма, і вже цієї ночі я засинатиму у своєму ліжку, а потім буду вдома ще два дні — до вечора неділі… Я знову відчув себе щасливим і потупав далі.

Вісімсот…

Я спіткнувся від несподіванки, коли помітив якусь фігуру, що сиділа на лавці в самому кінці футбольного поля. Дивно, що я не бачив нікого раніше. Але людина, здавалося, сидить тут уже давно, дивлячись у протилежний від мене бік. Нас розділяло кроків тридцять-сорок.

Поки я, рухаючись за інерцією, міркував, а чи дійсно не повернути назад, як я збирався недавно, щоб не проходити повз… Чоловік повернув голову й подивився на мене.

— Тато?! — ноги самі понесли мене до лави. Батько, дещо сумно всміхаючись, дивився на мене, немов давно очікував тут і вже майже не сподівався, що я прийду. На ньому був злегка вицвілого пляшкового відтінку плащ — я стільки разів бачив його на вішалці вдома й тепер упізнав, а на голові темно-синій берет…

Тільки як він тут опинився? Наскільки мені було відомо, батько зараз мав бути дуже далеко, за кілька тисяч кілометрів від Львова, на Далекій Півночі. Може, повернувся у якихось справах? І… вирішив відвідати мене в «Супутнику», дізнавшись, що я тут? Виходить, він приходив або телефонував нам додому, і мама сказала йому… Але якщо так, то що він робить у такому місці? Чому ж просто не…

Думки роїлися в мене в голові, поки я йшов до лавки.

І ще щось не давало мені спокою, але я ніяк не міг зрозуміти, що саме. Щось важливе, пов’язане… зі мною, так?

Нарешті я зупинився перед лавкою, здивовано дивлячись на батька й відчуваючи легке запаморочення від розгубленості.

— Здрастуй, Юро, — сказав він.

— Тату… — якщо в мене й були якісь сумніви, що я міг помилитися, то тепер вони розвіялися остаточно. І ще я піймав себе на думці, що дуже незвично бачити батька таким тверезим.

Якби наша зустріч трапилася трохи інакше, я б лише порадів цій обставині. Але зараз відчував лише раптову незручність і неясне занепокоєння. А ще, правду кажучи, наростаючий страх від якоїсь разючої неправильності того, що відбувається.

— Ти знову хворів, Юро, і тепер ось тут, — сказав батько. — Це погано.

— Так… Адже я вже ходжу до школи, багато пропущу, — кинув я, навмисно відводячи свій погляд від його очей, щоб не зустрічатися з ними.

— Ти радий, що я прийшов?

Я знову кивнув, хоча зовсім не був упевнений, що почуття, яке зараз мене сповнювало, можна назвати радістю. Тож почав уважно розглядати мокру землю під ногами, тикаючи в неї носаком черевика так, наче це найважливіше заняття в моєму житті.

— Я скучав за тобою. А ти? — запитав батько. Я нарешті подивився на нього прямо й посміхнувся. Якось само по собі вийшло.

Діти дуже часто не можуть багато чого пояснити словами, зате завжди безпомилково відчувають, коли їм брешуть, і навіть те, що мовою дорослих зветься відсутністю раціональної логіки. Нестачу останньої вони переносять набагато легше, ніж батьки, вони вміють сприймати обставини в будь-якому вигляді. Тому наша зустріч біля безлюдного футбольного поля в кінці довгої бігової доріжки вже не здавалася мені такою дивною, як іще півхвилини тому. Я просто прийняв це: тато тут, і, виходить, так воно й має бути, а щодо всяких там пояснень… Виходить, вони також існують, ось і все.

Але не до кінця, ні, залишалося щось іще, і воно не давало спокою. Можливо, це якось пов’язано з найважливішою проблемою.

Батько поволі підвівся з лавки і простягнув мені руку:

— Пішли зі мною, — він зробив це так само, як у ті дні, коли тягав мене за собою до старих товаришів по чарці й пивничках (…пінка моя, залиш, вона моя, тату!..).

І раптово мене осінило те, що ніяк не давало спокою, не дозволяло повірити до кінця… Батько, знаючи, як я люблю шоколадні цукерки, ніколи б не забув про це, навіть п’яний. У всякому разі, він ніколи б не з’явився до мене в лікарню чи сюди, в «Супутник», з порожніми руками.

Мене знову охопив страх і дуже захотілося втекти — якнайдалі звідси. Якнайдалі від… Я відступив на крок, дивлячись на того, хто виглядав, як мій батько, говорив, як він, але насправді не міг ним бути.

— Ви не він… Ні… Ви щось інше… — я збирався сказати, що він не батько, а хтось інший, але ці слова якось самі вирвалися.

Я розвернувся й помчав не чуючи під собою ніг. Однієї нескінченної довгої жахливої миті мені здалося, що його рука ось-ось учепиться в мій рукав чи схопить за комір куртки. Лише відбігши на пристойну відстань, я дозволив собі один-єдиний раз озирнутися. Він, як і раніше, стояв непорушно й дивився в мій бік. Плащ змінив колір на сірий, а поруч на лаві лежав великий нерозкритий парасоль… Чи мені це тільки привиділося крізь дощ, що посилювався?

— Приходь, коли захочеш!.. Приходь, коли знову поллє дощ!.. — кричав він услід голосом мого батька.

Приходь… приходь… — луною чулося мені, коли я вбіг до корпусу дитячого відділення.

Діма з’явився близько сьомої — приїхав за мною прямо з роботи. Я відразу побачив його, як тільки він зайшов з вулиці. Дуже високий (я з подивом зрозумів, що швидко відвик від його зросту. Наші старші хлопці здавалися мені тоді справжніми громилами, але поруч із Дімою вони виглядали недомірками, й я б ніколи не подумав, що до сімнадцяти років зможу його навіть перерости), з пишною копицею чорного кучерявого волосся, смаглявий і з рисами обличчя нашої мами, він першої миті був схожий на красивого молодого цигана. Дівчат у старшого брата в шкільні роки було куди більше, ніж у мене. Він був піковим королем, загальним улюбленцем, і пам’ять про нього ще довго жила в стінах нашої школи після випуску 80-го року.

Медсестри в коридорі йому вже бісики пускали, і навіть кілька старших дівчат, хіхікаючи, виглядали з дверей палат, щоб подивитися на Діму, який ліниво підпирав одвірок із виразом нудьгуючого кота, звиклого до уваги кішок.

Ми перемовилися кількома словами, і я побіг збиратися.

— Це хто, твій брат? — зустрів мене так само майже готовий до від’їзду Ігор, коли я зайшов до палати.

— Угу, — підтвердив я, сповнений тієї миті такою божевільною гордістю, що міг ось-ось лопнути.

Коли ми з Дімою опинилися на вулиці, я, як завжди, взяв його за руку, і ми пішли до виходу із «Супутника» у бік автобусної зупинки. Я любив свого старшого брата.

Мені завжди подобалося ходити разом із ним, хоча частенько змушений був дріботіти, пристосовуючись до його великого кроку. Звичка ходити швидко в мене так і залишилася дотепер.

Я сказав, що чув, наче у «Спартаку» незабаром почнуть крутити американську стрічку «Каскадери». Голлівудські фільми були поки що рідкістю.

— Кльово, — кивнув Діма. Тоді ще не говорили «круто» чи «струйово», а тільки «кльово», іноді «класно» (сьогодні частіше можна почути попсове «супер» або зовсім не знаєти яке — «уматово»).

Ви помітили, як часто я згадую (а то й відверто починаю бурчати) про те, що було тоді? Напевно, в кожного з нас є час, за яким ми скучаємо. А я, схоже, скучаю за вісімдесятими.

Невдовзі ми з братом добралися до автобусної зупинки. Діма захоплено розповідав про нещасний випадок, що стався три дні тому в їхньому цеху, куди його влаштував наш дядько, — як одному легковажному бідоласі верстат відітнув кисть руки. І вона, ще якийсь час продовжуючи пульсувати темною кров’ю і стискати пальці, валялася на підлозі поряд із тим верстатом. Після кожної моторошної подробиці брат зловісно посміхався. Тільки тепер я думаю, що це він того дня здавався мені таким великим і дорослим, а насправді йому було лише сімнадцять, і душею він переживав побачене майже так само, як міг би й я в свої сім. Адже мені теж уже було сімнадцять.

— Ну й крові ж натекло, як на бойні, — він знову подарував мені посмішку злого пірата, дивлячись з-під лоба й підпалюючи сигарету.

Не пам’ятаю, щоб Діма хоч колись просив мене не виказувати його мамі. Вперше я застукав його із сигаретою ще років зо два тому вдома на балконі. Жодних домовленостей. Це навіть не обговорювалося, я просто мовчав і все, а Діма наче й не чекав від мене іншого. Після його першої невдалої спроби вступити до військового училища й повернення до Львова тема закрилася сама по собі.

Прийшов наш рейсовий.

Потім ми тридцять хвилин добиралися до міста, щоб пересісти вже на інший автобус, який їхав за маршрутом № 15 і підвозив нас майже до самого будинку.

Дорогою я міркував про свою недавню зустріч з Дощовим Чоловіком, і мої думки, зрештою, переключилися на батька.

Кажуть, дитяча пам’ять недовга, але це не так, я знаю. Ким би або чим би не було те, що я бачив біля футбольного поля, воно використало образ батька як принаду. Чого йому треба — від мене, від Рената, від інших? Я був дуже наляканий. Але тоді, біля крайки поля, я раптом відчув сильне бажання взятися за цю руку й дозволити їй повести себе у вабливу невідомість. Мені ж бо завжди хотілося бачити свого батька таким, як та людина, — уважним і… тверезим. Але водночас, немов у якомусь жорстокому протиставленні, ніби ніколи й не траплялися світлі моменти, ця рука найсильніше тримала лиху пам’ять про нього. Про ті дні, коли він бував особливо жахливим… От у нападі раптової безпричинної люті батько вщент розколює чашку об голову Діми за обіднім столом… Його п’яний погрозливий рик, коли він ламав вхідні двері серед ночі, після того, як мама відмовилася впустити його до хати… І вже її крик, коли батько, таки увірвавшись, ламав їй ребра, відриваючи від підлоги, у страшних лещатах своїх величезних рук… Іноді я залишався з ним, п’яним як чіп, удома наодинці. Сумніваюся, щоб він мене колись серйозно бив, надто малим я був ще для цього. Але навіть п'яти-чи шестирічним мізкам ясно — особливо, якщо твій батько алкоголік, особливо, коли не раз бачив, як він утрачає контроль над собою, — тут і до лиха недалеко. Не знаю, скільки разів мені доводилося стояти однією ногою за тією небезпечною межею під час його дивних ігор, коли ми залишалися вдвох. Хоча, насправді, хочеться думати, що ми ніколи не підходили до неї по-справжньому близько. Мені тільки залишається сподіватися на це і, може, на щастя, не знати напевне. Він повз по квартирі на чотирьох і дико ревів, зображаючи лише йому відомого звіра, але точно не зайця, а я метушився від жаху, намагаючись хоч десь сховатися раніше ніж він мене знайде. Найчастіше я забігав до нашої з Дімою кімнати й ховався в куток за дверима, тому що затишних місць у квартирі майже не було. А Повзуча істота з хрипким ричанням — а саме на неї перетворився тато — давно вже вивчила їх усі; вона впевнено підбиралася до мене все ближче і ближче. Двері кімнати — з мутним склом, через яке я бачив темний силует, що розгойдувався, наче плив над підлогою. Втиснутий жахом у стіну, я знав, що й він може бачити мене, але ще сподівався, що істота цього разу не помітить, пройде мимо або заверне в інший бік. Поруч зі мною була стара валіза без кришки, де зберігалися всі мої іграшки. Звідтіля виглядала голова жовтої пластмасової рибини, що вирячувала в мій бік одне випукле око з чорною зіницею, яке ковзало під склом, якщо поворухнути. Риба дивилася на мене так, немов от-от збиралась закричати: «Та ось же він! Тут! Попався! Тобі кінець, маленький негіднику!» Те, що недавно було моїм батьком, уже вповзало до кімнати. Я мовчки ковтав сльози, боячись себе виказати, й постійно поглядав на рибу. Кругла зіниця-ґудзик свердлила мене з ненавистю й радістю. Істота, яка зараз прямо за дверима, вже знала, де я, але не квапилася. Вона більше не ричала, завмирала на якусь довгу-предовгу мить, наче принюхувалась до повітря, а потім починала повільно просовувати голову в двері. Але я дивився на рибу, наче загіпнотизований її поглядом, — у це мертве опукле око. А істота все ближчала і ближчала…

Я й досі бачу це бісове око.

Щоразу, повертаючись з лікарні додому (тепер можна додати ще й санаторій), я мав те саме відчуття: незважаючи на свій малюсінький зріст, мені здавалося, що стеля квартири, сплющуючи весь видимий простір, нависає над самою моєю маківкою. Але, як правило, за годину-дві це відчуття починало поступово щезати.

Відчуваючи цей давній і вже звичний синдром «низьких стель», я, можна сказати, з порогу кинувся до бобинного магнітофона «Романтик-3», щоб включити свої улюблені записи. Здорово було знову опинитися вдома. Точніше навіть — це було кльово! Але мене осмикнули, примусили вимити руки й посадили за стіл — мама точно розрахувала час нашого з Дімою приїзду й уже розігріла вечерю. Поки ми їли (у «Супутнику» годували непогано, але їдальня скрізь залишалася їдальнею і, звичайно, не могла конкурувати з маминими стравами; та й узагалі, хіба можна порівнювати несумісні поняття?), я коротко описав, як провів тиждень у санаторії. Мама, звісно, й так була в курсі: ми разів зо два говорили з нею по телефону, і без сумнівів, як мінімум, іще один раз вона телефонувала директрисі.

Завершивши трапезу першим, Діма підвівся з-за столу й пустив свою незмінну громову відрижку.

— Спасибі, ма.

Ма тільки зітхнула. А я пішов за братом до нашої кімнати, сповнений чорних заздрощів: скільки ж бо я не намагався навчитися фірмової Дімчиної відрижки, мені нічого путнього не вдавалося, крім хіба що жалюгідного квакання. Навіть зобразити перед кимось соромно.

Мені раптом спала на думку одна потрясна ідея, і я повернувся на кухню, де мама збирала залишки вечері. Зупинився біля столу й натужився, намагаючись, пардон, не дриснути ненароком просто в штани. Коли мені все ж таки пощастило вичавити із себе коротеньку фугу, матінка обернулася, здивовано поглядаючи на своє горде чадо.

— Таємничий голос зі сраки, — виголосив я, переконаний, що справив на неї карколомне враження.

Але, схоже, ефект вийшов трішечки не той, оскільки замість овацій і вигуків «біс» я заробив по своєму маленькому грішному заду і з криками побіг до кімнати.

Діма, який випадково став свідком цього бурлеску молодшого брата, корчився від сміху, поволі сповзаючи по стіні в коридорі. Але! Я готовий посперечатися на що завгодно: пізніше він не раз із успіхом проробляв те саме в компанії своїх друзів, бо, певною мірою, різниця між сімома й сімнадцятьма роками не така вже й велика, як здається. Ну хіба що, може, стосовно вибору вдячної аудиторії.

Тієї ночі сон до мене довго не приходив.

Не допомагали навіть рідні стіни — у темній тиші нашої з Дімою кімнати знову пригадалася зустріч з Дощовим Чоловіком. Але найбільше я думав про батька. Про те, що, можливо, ніколи більше його не побачу, адже вони з мамою недавно розлучилися. Не те щоб, незважаючи на все його пияцтво, я залишався таким собі «татусиним хлопчиком», просто… Та ні, напевно, кожен син хоча б трохи «татусин хлопчик». Це закон природи. Якби батько тоді повернувся до нас, я б цьому тільки зрадів. Тоді.

Наступного разу, як виявилось, востаннє, ми випадково зустрілися через три роки на Півночі, куди переїхали з мамою жити, вже без Діми, тепер курсанта військового училища. Там я і закінчив середню школу. На якийсь час нам дали притулок мамина сестра з чоловіком. Того дня я щойно повернувся зі школи, як у двері подзвонили.

Я впізнав його відразу. Це, знаєте, й не дивно. Хоча з роками я став менше на нього схожим, але тоді був майже ідеальною копією свого батька.

— Хлопчику, а де тітка Лариса й дядько Женя? — запитав він, здивовано розглядаючи мене з голови до ніг. І я з щемливим жахом, якого не можна забути остаточно, зрозумів, що він мене не впізнає. Я навіть пам’ятаю, як він був одягнений, немов бачу на фотографії: темно-зелений потертий плащ, синій берет на голові, що не цілком прикриває залисини (на мить я вирішив, що за мною прийшов Дощовий Чоловік), штани невизначеного кольору з гострими відпрасованими складками… П’ятидесятилітній чоловік, який стоїть на порозі.

— Вони виїхали до Львова, — якби мені тоді було років на п’ять більше, я б закричав на нього: «Ах ти, клятий алкаше, невже не пізнаєш! Це ж я! Я!»

А може, й ні. Хтозна.

Але не в хлопчикові річ, не в тому, що за три роки я встиг здорово витягнутися, а він не сподівався на таку зустріч так далеко від Львова. Просидівши понад дві години в сусідів за стіною — вони були нам дуже далекою родиною, сьома вода на киселі, — він так і не віднайшов у собі сил повернутися, хоча ті люди, звичайно, відразу сказали йому, хто я такий. Напевно сказали.

Поштові марки, як з’ясувалося, теж виявилися моєму батькові не по кишені.

Незадовго до того, як глибокої ночі мене зморив сон, я вирішив умовити маму залишити мене вдома після вихідних — я боявся повернення до «Супутника», не хотів провести ще цілих два тижні серед чужих і не бажав більше зустрічатися з Дощовим Чоловіком. Зате тепер я розумів, що мав на увазі Ренат і чому ті, хто його бачив, не люблять про це говорити. Інтуїтивно я вже почав здогадуватися, кого кожен із них бачить. Я ледве стримався, щоб одразу ж не кинутися до кімнати мами й не розбудити її.

Але потроху заспокоївся: я ж зараз тут, поруч, на нашій спільній широкій тахті спить Діма, а попереду ще цілих два дні вдома — ось що по-справжньому важливо. А, значить, решта поки що — лише таємничий голос…

У понеділок чергували «стерви». Мама привезла мене відразу після сніданку, але ще до початку процедур, бо в неї був вихідний тиждень. Вона тоді працювала буфетницею в кафе кінотеатру «Дніпро», що в центрі Львова (іноді вона брала мене з собою по неділях, і я міг сидіти в залі цілий день, дивлячись один і той самий фільм).

Розумієте, у суботу вранці та розмова вже не здавалася мені настільки терміновою, а ввечері я зрозумів, що вже й сам з нетерпінням очікую на повернення в «Супутник».

За моєї відсутності Богданові зняли гіпс, і він без упину носився цілий день коридорами корпусу, шкутильгаючи на хвору ногу, наче хотів надолужити втрачене. Замість Тараса я застав незнайомого хлопця років одинадцяти, який уже встиг заробити прізвисько Шкелет. Річ у тім, що він дуже шепелявив, і якщо хотів сказати «скелет», то виходило «шкелет». Коли батьки привезли його ввечері в суботу (він був з-під Тернополя), хлопець узявся розповідати кільком «нашим», що залишалися на вихідні, свою «штрашну ішторію» про гробокопачів, які прийшли на цвинтар поживитися серед свіженьких могил, але щось там затримало їх до темряви, і коли зійшов місяць, то на грабіжників звідусіль полізли «шкелети»… Про все це, качаючись від сміху (історія, ймовірно, і справді виявилася штрашною), мені охоче розповів Тхорик, який на вихідні залишався в «Супутнику».

Я ще вранці побачив, що «стерви» явно не в гуморі. Не знаю, що там у них сталося, може, важкі місячні в обох одразу, проте мені й раніше доводилося дещо чути про їхні методи впливу (більший шматок пирога незмінно діставався «фуфлижникам» — напевно, тому що всі старші хлопці жили в нас). Але того дня я мав можливість споглядати особисто (свідком одного моменту я, щоправда, став ще у п’ятницю).

Завдяки Шкелету. Знаєте, є такий тип дітей, — де б не з’явилися, зразу ж нариваються на неприємності. А у Шкелета був справжній талант.

Але спочатку хочу розповісти про забутий епізод, що стався у п’ятницю, коли чергували ті самі «стерви», і який начисто вилетів у мене з голови після зустрічі з Дощовим Чоловіком, а потім його остаточно витиснули передчуття довгоочікуваного повернення додому. Коли настала «тиха година» (у цей час я найчастіше читав якусь книжку, позичену в маленькій бібліотеці нашого куточка для ігор, або просто відпочивав, про щось мріючи), до палати з коридору донеслися голоси, серед яких домінував розлючений гавкіт однієї зі «стерв». Я запитально глянув на Ігоря, який, як і я, читав книгу (тільки вона виглядала надто по-дорослому, щоб бути з куточка для ігор). Той лише плечима знизав:

— «Фуфлижників» виховують.

І додав, перегортаючи наступну сторінку:

— Бляді…

Оскільки мені й так приспічило помочитися, я одягнувся і вийшов у коридор. Проходячи повз другу палату для хлопчаків, звідки лунали голоси і якесь здавлене плаксиве виття (воно відразу насторожило мене саме своєю неприродною глухотою, бо так можуть плакати тільки німі або дегенерати), я, начебто спіткнувшись, завмер перед розчиненими дверима обителі «фуфлижників» і побачив дивну картину.

Обидві «стерви» стояли перед ліжком хлопчиська, старшого за мене, може, на рік, який видавав те саме виття… І тут я нарешті зрозумів у чому річ: його рота заткнули, наче кляпом, якоюсь зім’ятою ганчіркою, що сочилася світлим мокротинням, яке лилося тоненькими цівками по його підборіддю, а потім капало на постіль, утворюючи жовтувату пляму. Ще я помітив, що права рука медсестри, яку ми прозвали за «кінські» зуби Кобилою, чомусь була в гумовій рукавичці — теж вологій.

Зовсім нереальною цю картину робило те, що решта мешканців палати старанно вдавали глибокий безтурботний сон, хоча, звісно, ніхто не спав. Але найгіршим було те, як вони це вдавали. Як циркові собачки.

Зачувши мої кроки, напарниця Кобили повернула голову в мій бік. Хлопчисько (а про нього я знав лише: він прибув з того самого інтернату, що й близнюки-сироти) продовжував глухо вити крізь мокру ганчірку, нічого не помічаючи навколо себе й безтямно дивлячись перед собою. Трохи пізніше наші хлопці заповнили прогалини в цілковитому розумінні, що ж я тоді спостерігав. Іноді «фуфлижникам», які в чомусь завинили, «стерви» забороняли ходити в туалет під час «тихої години», а вона тривала дві години, і якщо хтось не витримував, то покаранням було…

Тепер вони обидві дивилися на мене. Секунд десять (хоча насправді важко порахувати, скільки минуло часу) тягнулося мовчання, що порушувалося лише здавленим скигленням бідолахи, якому заткнули рота власними обгидженими трусами.

Мене вони ніколи не чіпали навіть за витівки, зрідка могли тільки накричати, хоча я був одним із наймолодших у санаторії дітей. Як я вже говорив, моя двоюрідна сестра Алла була подругою і однокласницею доньки директриси Шалімової. Я жодного разу про це нікому із «Супутника» не розповідав (та в мене і в думках такого не було, щоб вихвалятися), але подібні чутки, схоже, мають здатність швидко доходити до тих, хто в них зацікавлений. Так ось, ці суки, використовували будь-яку витівку інтернатівських (якщо такою можна вважати навіть потребу ходити в туалет) як привід для сваволі. Бо, на відміну від решти, за них нікому було заступитися, ось у чому річ. А сукам, я думаю… ні, впевнений, це страшенно подобалося — можу стверджувати, бо бачив їхні очі. Не пам’ятаю, чи був присутній у корпусі під час екзекуцій хтось із лікарів, але це було «стервам» так до смаку, що навіть при нас вони діяли абсолютно відкрито.

І тоді, у п’ятницю, аніскільки не знітилися після моєї появи, просто мовчки дивилися і все. Поки я не пригадав про свої нагальні справи. «Стерви», швидше за все, з досвіду були впевнені, що це не вийде за межі нашого маленького світу. Не знаю, чи мало все те щось спільне з причинами, чому Діма ніколи не просив мене зберігати в таємниці його ранню звичку палити. Напевно, своїм блядським нутром відчували. Лише Бог відає, чому всі, й я теж, чинили саме так. Дитинство вміє берегти таємниці, непідвладні пам’яті.

Так ось, Шкелет. Він не був ні з інтернату, ні малявкою, але й зариватися зі «стервами», особливо першого дня (адже для них, як і для більшості з нас, він усе ще залишався новеньким), не можна було. Зазвичай «стерви» нікому не дозволяли під час свого чергування телефонувати з кабінету лікаря. Але батько Шкелета був якоюсь там шишкою в якомусь управлінні у себе в області, й Шкелет, мабуть, за звичкою, вирішив, що таке неподобство не для нього. Йому потрібно зателефонувати додому, і квит.

Тому коли одна зі «стерв» випхала його з кабінету, Шкелет тільки розізлився і зробив другу спробу за півгодини. Потім знову. І ще. Кілька хлопців і навіть зазвичай мовчазний Ромка намагалися його заспокоїти, але Шкелет з якоюсь фанатичною впертістю продовжував лізти на рожен. Зрештою, «стерви» вгамували його по-своєму: коли той вирішив вислизнути на вулицю, щоб зателефонувати з іншого місця, у нього відібрали весь одяг і змусили лягти у ліжко перед самим обідом. Автоматично Шкелет залишався без їжі.

Його обурені, але майже нерозбірливі волання досягали навіть їдальні, викликаючи сміх у дітей і змушуючи супитися немолоду санітарку, яка сервірувала наші столи («стерви», що їм вона формально підпорядковувалася, досить грубо її застерегли — про обід новенький нехай забуде). Коли ми повернулися до палати, то застали голого Шкелета, який скакав на ліжку, як павіан перед злучкою.

— Дурні шуки! — репетував він і, мабуть, зображаючи Джимі Хендрікса, «бринькав», немов по гітарних струнах, по своєму маленькому повислому пенісі. — Шуки-шуки-шуки!..

Ми спершу остовпіли, а потім усі разом розреготалися. Я опинився між Ігорем і Андрієм.

— Або у нього не всі дома, — зазначив Андрій, — або він збирається податися в гітаристи-похуїсти.

— А мій дід казав, що з маленького довбойоба може вийти тільки довбойоб великий.

— Що таке «довбойоб»? — запитав я, намагаючись перекричати загальний гомін, бо в сім років усі діти допитливі, а я теж не був винятком. Ігор навіть, здається, злегка зіпсував повітря, зігнувшись навпіл.

А Шкелет і радий був старатися:

— Шука! — волав він, підскакуючи на пружинах ліжка. — Ошобливо та!.. Зу-баш-та!.. Шука-шука-шука!

Та ні, якого біса, тлумачення нового слова мені вже потрібне не було. Залишалося тільки обговорити деякі нюанси з Дімою. З «гітаристами-похуїстами» теж, утім, поки не все було ясно.

— ЗУ! БАШ! ТА!

— Це ти про мене? — за загальними веселощами ніхто не помітив, як до палати увійшла Кобила.

А Шкелет узагалі зрозумів це останнім — його ліжко стояло на тому самому боці, що й двері. Він миттю пірнув під ковдру, червоніючи від сорому, потім пробіг очима по нас… і раптом розревівся.

— Чудово! — сказала «зубашта штерва», підходячи до його ліжка з блукаючою посмішкою. — Думаю, дівчата теж не відмовляться від маленької вистави.

Вона одним ривком зірвала ковдру з Шкелета, схопила його за руку й силоміць потягла до дверей.

— Hi-і! Пушти!.. Пушти-и!.. — заволав він, коли до нього нарешті дійшов зміст того, що відбувається. — Будь лашка… НЕ ТРЕБА!

Від декого із хлопців я чув, що «стерви» застосовували ще й особливий вид покарання: тих, хто провинився, зокрема й дівчат, інколи роздягали догола й відправляли на всю ніч до палати протилежної статі. Але не вірив у це навіть після того, як побачив у п’ятницю мокрі труси, що стирчали із рота «фуфлижника». А ось тепер я був змушений змінити свою думку.

Сміятися нам дружно перехотілося. Шкелет смикався, дригав ногами і звивався всім своїм худим курчачим тілом, але було видно, що він іще сподівається: його полякають і відпустять. Але сподівався тільки до дверей палати. Потім, опинившись уже в коридорі, відразу знітився, сполотнів і покірно пішов за медсестрою. Дівчата висипали в коридор, верещали і плескали в долоні — особливо тоді, коли Нонна відкинула вбік його руку, якою він прикривав свій ще по-дитячому малюсінький «стручок».

Назад Шкелет повернувся вже сам. До ночі пролежав у ліжку, накрившись із головою, і ні з ким не розмовляв (ми, щоправда, й не чіпали), навіть не піднявся, щоб поїсти. Так, ніби помер.

Тієї ночі всім спалося погано, але мені, мабуть, найгірше. Під ранок, коли вкотре розплющив очі й зрозумів, що більше не засну, я встав і навшпиньки підійшов до вікна палати, де й простояв довго-довго…

На вулиці лив безперервний дощ. Він монотонно шепотів, то збивався поривами вітру, то раптово завмирав на хвилину, щоб так само раптово посилитися…

Приходь… приходь, коли знову піде дощ…

Ніхто не здивувався, коли наступного дня батьки забрали Шкелета додому, влаштувавши перед від’їздом грандіозний скандал. Медсестру, яка верховодила в тандемі «стерв» і яку ми прозвали Кобилою за довгі зуби, відразу звільнили, другу перевели до дорослого відділення. Більше жодної з них ми не бачили. Напевно, комусь пощастило. Завдяки хлопчику, про якого нічого не відомо, крім його нездатності вимовляти «с», і про якого ми так нічого й не дізналися.

До мене тільки в останні дні перебування у «Супутнику» остаточно дійшло, що ніхто з нас не був із повної родини. Точніше, ні в кого не було батька. Немов якась невідома сила визначала тієї осені (а може, й не тільки тієї), кому бути серед нас. А Шкелет, через якийсь недогляд порушивши це правило, начебто був цьому підтвердженням. Дивно, адже я дотепер відчуваю, що все саме так і є.

Та це в майбутньому, а поки я просто стояв біля вікна, вдивляючись у тисячооку від тьмяного блиску падаючих крапель темноту, і слухав гукання Дощового Чоловіка.

Він кликав мене.

Нас.

— Куди подівся ваш Рома? — поцікавилася училка наступного дня, ковзнувши поглядом по класу, коли ми розсілися за партами. Ромка відразу потрапив до числа її мазунчиків, оскільки, на відміну від інших, примудрявся якимось незбагненним чином зберігати старанність в умовах тутешньої школи. Словом, справжній відмінник. Найцікавіше, що саме таке враження він і справляв з першого погляду, а в житті це зустрінеш не так часто.

— І справді, де очкастий? — завертіли головами Андрій з Ігорем, та й усі ми.

— Хіба ви не виходите з корпусу разом? — звичайно, училка мала рацію: ми рідко ходили на заняття порізно, найчастіше розбивалися на окремі групки, особливо, коли поверталися назад.

— Може, відстав і заблукав? — припустила вголос котрась із дівчаток.

— Територія досить велика… — зазначила училка, розмірковуючи.

— Окуляри запітніли, і він збився з дороги, — вставила Нонна, однак її жарт не викликав особливого сміху в інших.

— Навряд чи міг заблукати, — сказав Ігор і кивнув на мене. — Він приїхав сюди одночасно з Юрою. Та й майже увесь шлях навпрямки.

— Гаразд, — училка сіла за свій стіл і розкрила класний журнал. — Давайте трохи почекаємо, напевно, він зараз прийде.

Я про себе подумав, що Ромка міг з неуважності забути взяти зошит або якийсь підручник, згадати про це дорогою й непомітно повернутися, нікого не попередивши. Таке цілком могло трапитися.

Але час минав. П’ять хвилин, десять, а він усе не з’являвся.

— Медсестри зазвичай передають мені записку, якщо когось забирають, — у голосі училки вчувалося хвилювання.

— Ні, я точно бачила, як він виходив разом з усіма, — заявила Рита, подружка Нонни.

Учителька задумано дивилась у вікно, за яким сумно мжичив дощ.

— Дивно… Він мені завжди здавався таким серйозним хлопчиком.

— Він повернув, коли ми вийшли, — раптом подав голос Тхорик.

— Чому ти відразу не сказав?

— Не знаю, — зніяковів Тхорик, опускаючи очі додолу; може, через те що тепер усі дивилися на нього, а може, з іншої причини.

— Навіщо він повернув? — училка поволі підійшла до парти, за якою він сидів разом з одним із «фуфлижників».

— Здається, когось там побачив… Я не знаю…

— І нічого не говорив?

— Ні.

— А в який бік він пішов?

— Здається, туди… — пробелькотів Тхорик, вказуючи пальцем на середину класної дошки, немов перебував не в приміщенні, а на вулиці.

— У бік футбольного поля, чи що? — швидко зорієнтувався Ігор.

— Так, здається…

— То здається чи точно? — схилилася до нього вчителька.

— Точно, — кивнув Тхорик. — Здається…

Я мало не порснув, але встиг прикрити рота долонею.

— А у вухо хочеш дістати? — зітхнув Андрій, незлобиво дивлячись на Тхорика.

— Зда… Ох, бля, ні! — пробурмотів той, чим викликав нервовий сміх навіть у вчительки. Проте тепер стало цілком ясно, як сильно він наляканий.

Я, втім, теж відчував неприємні порухи в грудях. І не один я… здається.

— Знаєте що? — звернулася училка до всіх. — Давайте вийдемо й пошукаємо його. Але тільки… — вона відразу ж підняла руку, закликаючи зупинитися: — Тільки хлопчики з першої палати. Адже він із першої, так? Інші хай відкриють свої підручники і… займуться чимось. Я перевірю, коли ми повернемося.

Мабуть, їй хотілося розв’язати проблему самостійно, щоб уникнути можливих неприємностей. Бо дорослі майже завжди побоюються можливих неприємностей так само, як і реальних, а іноді — навіть більше.

Надягнувши куртки, шарфи й шапки, ми: Ігор, Андрій, Ренат, Тхорик і я (на місце Шкелета, який відбув раніше, ще нікого не встигли взяти, а Богдан готувався йти до школи тільки наступного року) — на чолі з училкою вийшли на вулицю й поволі рушили в бік футбольного поля, пильно озираючись навкруги, щоб не проґавити зниклого очкастого Ромку.

Усе-таки я звернув увагу на те, що училка, йдучи попереду, повела нас трохи праворуч від корпусів санаторію, зробивши гак. Це не через намір зрізати шлях, а, швидше, щоб випадково не потрапити на очі керівництву з виводком учнів у сиру погоду та ще й під час занять (хоча навіть мені було зрозуміло, що від тутешнього навчання користі майже ніякої).

Було ще не дуже холодно, проте в повітрі вже витало передчуття снігу, мокрого й важкого, як завжди цієї пори року. Ми обігнули будівлі й попрямували до лісу й довгої кілометрової доріжки.

Я йшов пліч-о-пліч із Ренатом.

— Дощ… — мовив він так тихо, що його більше ніхто не міг почути, і глянув на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, й кивнув у відповідь.

…Ромка лежав у кінці бігової доріжки обличчям униз, за кілька кроків від білої позначки «900». Сумнівів, що це саме він, не було: усі знали його синю з яскраво-помаранчевими смугами курточку. Ми угледіли його ще здалеку і рвонули щодуху. Училка спробувала зупинити нас окриком (хто би слухав!), та зрештою побігла й сама, але, звичайно, безнадійно відстала.

Мені пощастило прибігти третім, легко обігнати Тхорика і (сам здивувався) на два-три метри випередити Рената. Ігор із Андрієм опинилися на місці значно раніше за інших. Вони схилилися над Ромкою і про щось переговорювалися між собою. Я намагався визначити за виразом їхніх облич, наскільки все погано, але розгледів лише характерні жести, від яких зразу ж полегшало.

Виходить, що Ромка принаймні був живий.

Кроків за десять я помітив спершу, як здригається його спина, а потім почув і його плач — неголосний, але якийсь тягучий, із надривом. І подивився на захеканого Рената, який прибіг після мене. Мені чомусь здавалося, він першим зможе у всьому тут розібратися.

Коли до нас приєднався Тхорик, ми все ще продовжували тупцювати біля мокрого від дощу Ромки, не наважуючись щось зробити, і чекали училку. Ігор з Андрієм присіли обіч Ромки і поклали руки на його плечі, що судомно здригалися. Ця картина мимоволі нагадала про той вечір, коли вони майже так само обступили його, смертельно наляканого шторою, що ворушилася.

— Що з ним? — істерично вигукнула училка, підбігаючи до нас. Вона, схоже, була в стані напівнепритомності.

Ми розступилися, пропускаючи її.

— Господи, як ти мене налякав! — жінка (думаю, не тільки я тієї миті перестав сприймати її як нашу училку) підняла Ромку з мокрого асфальту, її розкрита парасолька давно валялася десь біля смуги із цифрою «400». — Коли я побачила, як ти тут лежиш…

Погляд хлопчика був цілком осмисленим, але спрямованим кудись далеко, у сіру завісу дощу.

— Чому? Навіщо ти прийшов сюди?

— Ви не розумієте! — раптом заверещав Ромка тоненьким дівчачим голосом. — Він помер! Помер! Мені сказали, тобі теж треба кинути землю… туди… Він помер!

Ромка знову заплакав, але вже тихо, майже без сліз.

— Хлопці, що відбувається? — училка глянула на нас безпомічним поглядом розгубленої восьмирічної дівчинки. — Ви знаєте?

Ми знали. Але що ми могли їй відповісти?

— Адже ви знаєте, так?

Ми мовчали. Навіть Ромка затих. Я стояв під зливою й відчував, як об’єднує нас таємниця, така різна для кожного і спільна для всіх. Таємниця, яку ми не вибирали й нікому не присягалися її зберігати, яка пов’язала нас і водночас розмежувала загадковими табу. І зараз вона оточувала нас з усіх боків.

— Знаєте…

Жінка, яку попросили бути вчителькою… Вона теж це відчула.

Ми не могли відповісти.

Я абсолютно не пам’ятаю хлопця, який зайняв місце Шкелета. Завдяки вигадливій вибірковості дитячої пам’яті у моїй свідомості дуже яскраво засів образ тих хлопців, з якими я познайомився на початку й розділив першу половину свого життя у «Супутнику». Навіть Антона, який виїхав наступного дня після мого приїзду. Але нічого не можу сказати про тих, хто приходив їм на зміну, — вони немов тіні, бродять у моїй пам’яті серед останніх «наших». Цих «примар» з часом ставало все більше, а «наших» усе менше.

У середу поїхав Андрій. У четвер ми попрощалися відразу з двома — Ігорем і маленьким Богданом. У п’ятницю вранці виписався Тхорик. Отже, на кінець другого тижня мого перебування в «Супутнику» залишилися тільки Ренат та Ромка.

А може, в усьому винне було моє сприйняття, перекручене гарячкою, крізь яку я спостерігав за цими від’їздами і приїздами. У вівторок я добряче намок і промерз під дощем, коли ми шукали Ромку, і, звісно, вже наступного дня зліг у ліжко — мої мигдалини, як завжди, не вибачили мені вуличної фривольності. Я дуже хвилювався, що мене запхають одного в якийсь ізолятор, але моя лікарка сказала, що в мене звичайна застуда, і залишила з усіма.

У четвер уже стало ясно, що на вихідні я залишуся в санаторії. Основне лікування припинили до тих пір, поки я не видужаю, зате поточне нічим не відрізнялося від звичного лікарняного. Мене відвідувала директриса, потім приїжджали мама і брат, але всі їхні гостинці я б із радістю проміняв на одну годину перебування вдома.

Навіть на півгодини проміняв би.

Іноді мені кращало, і тоді все навколо на якийсь час переставало бути схожим на сон. Один із таких моментів трапився у четвер увечері. Світло вже погасили, а в грубці, як завжди, затишно гудів вогонь.

Тхорик, для якого ця ніч тут була останньою, з ностальгією у голосі говорив про те, які гарні історії знає і вміє розповідати Ренат. Думаю, йому самому хотілося наостанок почути ще одну, але чомусь не наважувався попросити.

— Ренате, може, і нам розповіси? — запропонував один із «привидів».

— Якщо, звичайно, твій таємничий голос не проти, — зрадів Тхорик.

— Таємничий… що? — запитав другий «привид», який займав тепер місце Ігоря.

— Пусте, — відповів Ренат. — Головне, щоб я не був проти.

Я вже знав на той час — він із того самого інтернату, що й близнюки (мати Рената померла від зараження крові під час операції, а батько досиджував довгий строк у в’язниці), і опинився у «Супутнику» відразу після закінчення піонертабірного сезону. Тому чомусь подумалося: скільки ж таких, як ми, встигло пройти цієї осені через його історії, коротаючи довгі дощові вечори й хоч ненадовго тамуючи тугу за домівкою.

— Я розповім вам про одного ката, який жив у світі, дуже схожому на наш, — почав Ренат. — Може, він там і зараз живе.

— Це як… у паралельному світі? Я в книжці читав… — устромив слівце хтось із «привидів».

— Точно, — відповів Ренат. І продовжив: — Головне, що ніхто не знав хто він такий і звідки, ніхто ніколи не бачив його обличчя. Бо таким був Закон про Страту, зрозуміло? Найдавніший із законів, який зберігся ще з часів Середньовіччя. Все змінювалося, цивілізація розвивалася, поки не стала схожою на нашу, навіть у чомусь розвиненішою. Але люди чомусь вирішили не змінювати той закон. Важко сказати чому. Може, він просто виявився надійнішим за інші, і час нічого не зміг з ним удіяти. А може, людям подобалася багатовікова таємниця, яка дожила до їхніх днів, і не хотілося її вбивати. З покоління в покоління люди звикли вважати Ката безсмертною істотою, яка вже кілька сторіч живе в своєму замку біля Плахового майдану, де завжди скоювалися страти. Більшість справді у це вірила, тому було написано тисячі книг, а потім і знято сотні фільмів про загадкового Хазяїна замку, в який ніхто не міг потрапити. За старою легендою, цей замок збудував сам Кат, а коли будівництво завершилося, він особисто вбив усіх, хто там працював. Із тих пір, згідно з законом, більше ніхто не мав права позбавляти життя, крім Ката. А Держава створила особливу службу, яка постійно охороняла всі підходи до замку. Тільки Кат міг вийти звідти або потрапити назад. Але ніхто не знав, як і коли це відбувається. Люди могли бачити його тільки на помості під час страт. Він з’являвся в чорному вбранні з прикритим обличчям із-за величезних броньованих дверей, які б не протаранив і танк, робив свою справу (за давнім звичаєм — мечем) і йшов назад. Автоматичні лазерні пушки розстріляли б навіть короля, якби той спробував напасти на Ката. Вже декілька століть його зображення було на гербі Держави — людина в чорній сутані, яка спирається на довгого дворучного меча.

— А він і справді був невмирущим? — запитав Ромка.

— Та ні, звичайно. — Я почув, як під Ренатом скрипнуло ліжко. — Просто колись жив чоловік, він був придворним ученим, і одного разу король наказав йому створити якийсь особливий закон на честь закінчення всіх воєн, бо того року він переміг усіх своїх ворогів і об’єднав увесь світ в одну країну. Цю війну розпочав ще прапрадід короля. Ось тоді вчений і вирішив, що нехай тепер залишиться лише одна людина, яка матиме право вбивати. Адже хтось усе одно повинен страчувати злочинців, ґвалтівників та вбивць. І створив Закон про Страту. Але королівський учений навіть не здогадувався, що цей закон зможе проіснувати так довго — кілька сторіч. Він лише хотів, щоб закон діяв до смерті короля.

Найскладнішим виявилося тримати в таємниці, хто ж насправді та людина, яка має право вбити, бо Закон про Страту забороняв це знати навіть королю. І тоді вчений придумав спеціальну систему, щоб зберегти Закон якомога довше. Наприклад, він передбачав, що обов’язково віднайдуться люди, які спробують вирахувати Ката. Або хтось випадково зверне увагу на людину, яка завжди кудись щезає під час страт. Або ще щось. Тому той учений вирішив, що Кат не має мати родини, близьких родичів і друзів, але й жити усамітнено теж не буде. А страти завжди відбуватимуться в ті дні, коли весь народ святкуватиме якесь велике свято, ніхто не працюватиме й кожен може піти туди, куди захоче. Ще він склав дуже жорсткий звід вимог, яким повинен відповідати Кат. Дуже жорстоким, бо треба було мати особливі якості, щоб стати Катом. Одним із правил, приміром, було: коли Кат стане старим, то має передати своєму спадкоємцеві всі секрети, а сам відразу померти. Двох людей, які б знали таємницю Закону про Страту, існувати не могло. Ось чому чинний Кат довго вибирав спадкоємця, випробовував його і придивлявся, щоб не помилитися.

Потім учений побудував за своїм власним проектом той самий замок біля Плахового майдану і провів до нього глибокий підземний тунель завдовжки тридцять кілометрів. Він мав таємний вхід, заплутаний хитромудрий лабіринт усередині й безліч смертельних пасток, пройти через які міг тільки Кат, який знав їхні секрети. Робітники, які п’ять років будували замок і тунель, постійно жили під землею, туди їм приносили їжу і все необхідне. Це були переважно бурлаки й каторжники. Вони швидко помирали від важкої роботи і хвороб, і тоді на їхнє місце приходили нові. Їх треба було так багато, що незабаром почало не вистачати. Вчений умовив короля, щоб йому привозили робітників із дальніх провінцій. Коли будівництво закінчилося, він пообіцяв робітникам, що залишилися живими, величезну нагороду й волю. Запросив їх на бенкет у заздалегідь викопану під землею велику залу, а коли всі там зібралися, то влаштував обвал…

— Поховав усіх живцем? — не стримався Тхорик.

— Так, усі загинули. Учений настільки захопився своєю ідеєю, що, зрештою, сам він і став першим Катом. Але спочатку переконався, що відповідає всім вимогам.

— От псих! — подивувався чийсь голос у темряві.

— Так, зовсім поїхав мізками, — згодився Ренат. — Родини і близьких друзів у нього теж не було. Він навіть про всяк випадок убив короля, щоб трон посів його син, який узагалі нічого не знав. Але вчений усе ж таки думав, що секретна нитка обірветься зразу після його смерті і, звичайно, навіть думки не припускав, що створений ним Закон проіснує стільки століть.

— У нас вечорами розповідали зовсім не такі історії, — забурчав один із «привидів». — Я хочу про мерців.

Йому ніхто не відповів. А може, не встиг, бо цієї миті я запитав:

— А ким був той Кат, про якого ти говорив спочатку?

— Ким він був? Він був… бухгалтером. Простим бухгалтером у конторі.

— Моя бабуся теж бухгалтер, — вагомо зауважив Тхорик.

— Минуло вже десять років, як старий Кат зробив його своїм спадкоємцем. І ще десять років перед цим він за ним спостерігав, навіть став його близьким другом. Коротше, знав про нього все. І вирішив зупинитися на ньому. Щоправда, про всяк випадок старий Кат тримав на прикметі ще двох-трьох.

— А якби той відмовився? — запитав Ромка.

— Тоді старому Катові довелося б його вбити. Іноді таке траплялося й раніше. Тільки рідко, бо той учений, який створив Закон про Страту, хоча і схибнувся на своїй ідеї, але був дуже розумною людиною, і його система вибору спадкоємця майже ніколи не давала осічок.

— Кльово… — гмикнув хтось.

Мені теж подобалася історія Рената, хоча вона зовсім не була схожою на всі ті, що я чув раніше, навіть на його власні. До того ж Ренат дуже рідко дозволяв комусь себе перебивати, а тут… Немовби він сам бажав, щоб його перебили, провокував деталями, неначе ставився до неї якось по-особливому. Я думаю, він і нас примусив. Принаймні того вечора.

— Однак старий Кат порушив одне правило: він знав, що його майбутній спадкоємець колись мав родину — дружину й сина, — хоча вона давно й розвалилася. Дружина від нього пішла до іншого й забрала із собою сина. Потім несподівано померла, а вітчим віддав хлопчика до інтернату. Багато років його справжній батько стежив за життям сина, поки той виріс. Але ніколи не спілкувався з ним, тільки спостерігав здалеку. Старий Кат про все це, звичайно, знав і все одно вибрав його. Можливо, тому що йому було вже багато років і він боявся спізнитися, а кращої заміни собі не бачив. І ось він привів майбутнього Ката в підземний лабіринт, щоб показати дорогу до замку й навчити проходити через усілякі пастки. Коли вони йшли (а дорога тривала дев’ять годин), то іноді наштовхувалися на…

— Мерців? — з надією спитав той самий «привид».

— Мертвяки, мертвяки… — передражнив його другий (утім, цього я пам’ятаю — вогненно-рудий здоровань років п’ятнадцяти, який дуже швидко захопив верховенство після від’їзду наших «вождів»). — Та заткнися ти зі своїми мерцями! Некрофіл довбаний!

Я ледве не вліз, щоб збагатити свій словниковий запас новим надбанням. Однак вчасно зметикував, що моя допитливість буде дуже невчасною. Тож просто вирішив запам’ятати незрозуміле слово, щоб пізніше проконсультуватися з Дімою або мамою (коли я таки запитав маму про це, то вона спершу окинула мене дивним-дивним поглядом, а потім відповіла, що мені зовсім не варто цікавитися такими речами).

Ренат терпляче перечекав, поки кінчиться перепалка між новенькими.

— Так, були, були там мерці, — заспокоїв він «некрофіла». — Але небагато. Просто час від часу хтось випадково знаходив, вхід до лабіринту: заблукала дитина, різні п’яниці чи ще хтось. Та ніхто не міг вибратися звідти живим, усі гинули або в пастках, або від голоду. Одного разу молодий Кат навіть почув чийсь голос, коли йшов до замку на чергову страту. Це був чоловік, який заблукав у одному з хибних ходів; а їх у лабіринті було безліч.

— І що, залишив того помирати?

— Звичайно, — відповів Ренат. — Він не мав права його рятувати, бо відразу виказав би себе. Він не міг цього зробити в лабіринті, ясно?

Ренат ненадовго замовк, а потім продовжив свою історію:

— Коли старий Кат передав йому всі знання, то помер того самого дня — кинувся під потяг. Нібито впав на рейки випадково, щоб його зникнення ні в кого не викликало підозр. Адже хтось би міг здогадатися, ким він був, і почати стежити за всіма, з ким той спілкувався. А так виходило — звичайний нещасний випадок.

— А як же розвідка? — раптом засумнівався Рудий. — Невже навіть там не знали, хто Кат?

— Залишилися тільки звичайна поліція й таємний відділ, що займався розшуком кримінальних злочинців. Але ж Кат не був злочинцем, — не спиняючись відповів Ренат. — А розвідка… фьюі-іть!.. Бо вже давно ніхто не воював. Просто іноді хтось із людей хотів викрити Ката, щоб прославитися або… Або з нічого робити. Але їм нічого не вдавалося.

— Добре, вибач, — сказав Рудий. — Це я так.

— І от якось років десять по тому Кат вийшов для чергової страти. На помості стояли п’ятеро засуджених. Троє чоловіків, одна жінка й зовсім молодий хлопець. Кат раптом упізнав у ньому свого сина. Але й оком не змигнув. Він, як завжди, почав свою роботу, тільки влаштував так, щоб син у черзі був останнім. А потім… Оглушив його, вдаривши по голові рукояткою меча, перекинув через плече і щез за броньованими дверима замку. Спочатку народ нічого не зрозумів, усі завмерли — і на Плаховому майдані, й біля телевізорів, адже ніхто такого не очікував. А коли дехто з них кинувся до дверей, що вели на ешафот, їх скосили лазерні пушки. На майдані почалася паніка, багато людей загинуло в тисняві. Уже наступного дня по всьому місту спалахували заколоти й почався безлад. Незабаром усі провінції, які багато століть тому король об’єднав в одну країну, відокремилися, і почалася велика війна.

— А до чого тут війна? — обурився хтось з «привидів».

— Та на тому ж законі все й трималося, бовдуре! — ляснув рукою по ковдрі Рудий.

— У саме яблучко, — сказав Ренат. — Вийшло так само, якби хтось викрутив непомітний, але важливий гвинтик з великого механізму або витяг нижню карту з карткового будиночку. Тільки нікому й на думку раніше не спадало, що таке може трапитися.

Якийсь час ми лежали мовчки, переварюючи незвичну історію Рената.

— Стривай, а що ж було з Катом і його сином? — раптом прокинувся Тхорик.

— Більше їх ніхто не бачив.

До суботи всі наші роз’їхалися по домівках, навіть Ромка. Залишилися тільки я й Ренат, та й того забрали ще вранці, посадили в службовий автобус з кількома іншими інтернатівцями з «фуфлижників» і повезли до міста на якесь обстеження. Того дня я ледь не загинув.

Усе почалося із замикання електропроводки у коморі для білизни. Швидше за все, причиною стала вогкість, що просотувалася крізь дах, адже дощ — то ледь помітний, то справжня злива — не вщухав ні вдень, ні вночі. Кілька купок змінної білизни поволі тліли в коморі, поки на дим, що просочувався в коридор, не звернула увагу одна з чергових медсестер, коли проходила повз двері. Вона покликала на допомогу другу медсестру, яка мала ключ, і разом вони залили тліючу білизну водою. Невеликий одноповерховий корпус швидко заповнився їдким димом.

Оскільки викликати пожежників уже не було потреби, вони обмежилися дзвінком електрику, а дітей, які залишилися на вихідні, вивели на вулицю, щоб провітрити палати. Окрім однієї — в якій був я. Мене, хворого, тягнути на дощ вони не зважилися. До того ж моя палата була в іншому від злощасної комори кінці коридору, і туди дим ще не встиг добратися.

Однак про всі подробиці я дізнався вже потім.

Пам’ятаю тільки, як розплющив очі, виходячи з гарячкової напівдрімоти, і почав усвідомлювати, що мені нічим дихати. Палата була заповнена густим сизим туманом, що виїдав очі й подразнював моє хворе горло. І напад болісного грудного кашлю змусив мене нарешті зрозуміти, що все це — не сон.

Я встав із ліжка і зразу втратив орієнтацію в цьому тумані. Навіть якби мені спало на думку покликати на допомогу, то навряд чи я зміг би це зробити через задушливий кашель. Крізь сльози мені іноді вдавалося вихопити абрис світлого прямокутника одного з чотирьох вікон, який відразу ж зникав. Я довго (хоча сумніваюся, щоб це насправді тяглося довго) блукав палатою, натикаючись на спинки ліжок і втрачаючи останні крихти свідомості.

Коли раптом побачив прямо перед собою чиюсь високу фігуру, неясний, але такий знайомий силует… Я зробив крок до нього — неусвідомлено, раніше ніж устигла з’явитися перша думка чи емоція, як подорожній до світла, яке вказує правильну дорогу з глибин підземного лабіринту…

— Пішли зі мною, Юро, — я не міг не впізнати голос батька. — Вони забули про тебе. Пішли зі мною. Просто зараз…

Я потягся до його руки…

І знепритомнів.

— На ліжку?

— Так, ти лежав на своєму ліжку, — підтвердив Ренат. Це саме він першим звернув увагу, що крізь віконні рами нашої палати просочується дим. Виходило так, що автобус повернувся з міста саме тоді, коли я розплющив очі від ядухи.

Був вечір, близько дев’ятої, але спати ще не хотілося, і ми, не вимикаючи світла, просто лежали на своїх ліжках. Можна було, звичайно, піти до їдальні, щоб подивитися телевізор, але бажання чомусь не виникло, та й мені знову погіршало. У палаті, яку ретельно провітрили ще вдень, досі відчувався запах горілих простирадл і наволочок. Покидаючи корпус, сестри залили водою тільки частину білизни, і незабаром вона почала диміти знову.

Думаю, що я задихнувся б раніше ніж черговий електрик протверезів і притягся до нашого корпусу або хтось вирішив заглянути усередину, щоб перевірити, чи все гаразд.

Але як же я зміг опинитися на своєму ліжку? Ось що викликало у мене подив. Навряд чи я зумів би це зробити, навіть якби був притомним, а тоді…

— Знову бачив його?

Замість того, щоб запитати, як Ренат здогадався (напевно, це було неважко прочитати на моєму обличчі, в усякому разі, Ренат міг цілком), я просто кивнув:

— Зовсім, як тато, коли навчав мене грати в шахи.

Я й зараз ясно пам’ятаю той день. Мені незабаром виповниться шість, я сиджу за великим столом у нашій вітальні перед розкладеною шахівницею і переставляю фігури, розташувавши їх у різному порядку. Мене цілком захоплює це заняття. Ось чорні захищаються, кидаючи вперед численну піхоту під командуванням двох довготелесих офіцерів і генерала-тури… А ось чорні й білі об’єднаними силами готуються відбити напад невідомого ворога, будують біло-чорні редути, укріплені на флангах могутньою кіннотою, а боязливі королі туляться один до одного під опікою своїх охоронців-ферзів…

Батько заходить до кімнати, якийсь час спостерігає за цими маневрами.

«Давай навчу тебе грати в шахи», — і сідає навпроти. Сонце за його спиною заглядає у вікно вітальні, танцює яскравими відблисками на полірованому столі, іскріє у вигинах шоломів моїх «солдатів», і я киваю батькові, усміхаюся і мружу очі.

Грати я, звичайно, не навчився, зате дізнався, як ходять фігури, і цього було досить, щоб уліпити мат Дімі вже тиждень по тому. Тому можу сказати: батько встиг мене чомусь навчити — рухати фігури на дошці. Напевно, це вже немало. Я знав хлопців, у яких не було й того. Наприклад, Ренат.

— Але ж тут було повно диму.

— Мені так здалося.

За вікнами в темряві стукотіли дощові краплі, вибиваючи складний дріб на жерсті зовнішнього підвіконня, стікали з листя дерев, що швидко ріділо. Вони давно вже стали звичними знаками присутності Осені.

— Скажи чесно, ви всі його бачили?

— Усі.

— А хтось із новеньких… уже?

— Не знаю. Можливо.

— Думаєш, не варто їх попереджати?

— Вони не зрозуміють… Поки самі його не зустрінуть. Я намагався раніше… Добре, давай спати.

Ренат устав і вимкнув світло. Повертаючись назад повз моє ліжко, він раптом зупинився, узявся обома руками за спинку й подивився на мене.

— Що?

— Ніяк не можу зрозуміти… — Ренат з тихим скрипом повернув долоні навколо спинки ліжка. — Що його тягне до таких, як ми? Навіщо це йому? — знову ледь уловимий скрип. — А може, річ у нас? — скрип. — Може, ми самі його і створили?

Він нарешті заліз під свою ковдру, і я, вже опускаючись у м’який сонний прилив, ледве розчув, як він вимовив щось іще.

Я, як завжди, поволі виходив із чергової недуги, і лише в середу мені стало краще. Отже, тепер можна буде прискорено завершити раніше призначений лікарем курс. Щось змінилося за той час, поки я хворів, але не ясно що. Такі речі завжди стають помітними, якщо пропускаєш кілька «серій». Зі мною це було вже не вперше й далеко не востаннє. Просто ти щось губиш, не обов’язково важливе. Але відчуваєш це.

У четвер Ромка — хто б подумав! — підбив старших «привидів» випробувати одного з новеньких «ниткою і шторою» й увечері особисто керував усім процесом. Ренат, який і раніше був не надто товариським, здавалося, раптом замкнувся ще сильніше й рідко до когось звертався. Він багато читав, подовгу гуляв на самоті після занять у санаторній школі і навіть майже не розмовляв. Його таємничий голос теж перестав з’являтися вечорами. Щось змінилося. А може, річ була в мені, може, це я намагався не вникати в ці зміни, знаючи, що незабаром поїду. Три тижні, які здавалися мені першого дня величезним терміном, майже цілим життям, промайнули крапля за краплею… і ось — майже стекли швидкою ниткою води у клепсидрі.

Мене ще двічі відвідував Діма — у мами був робочий тиждень. Діма розповідав про домашні справи, різні новини й обіцяв, що ми неодмінно підемо разом на «Каскадерів» після моєї виписки із «Супутника». Саме він приїхав за мною й останнього дня.

Я від’їжджав до обіду, оскільки наступний автобус відходив лише через годину. Передав своїй лікарці зібраний мамою презент і попрощався з хлопцями, а Ренат, як на зло, кудись запропав. Я оббіг увесь корпус, заглянув у всі куточки, але його ніде не було. Інші теж не бачили хлопця. Однак треба було квапитися. Засмучений тим, що не вдалося попрощатися з Ренатом, я вийшов з маленького корпусу дитячого санаторію, де провів три тижні свого життя (не такий уже малий термін, коли тобі лише сім років), тримаючи старшого брата за руку. І ми рушили довгою алеєю до центрального входу.

Усе виглядало майже так само, як і двадцять один день тому. Тільки гіпсові фігури більше не здавалися такими зловісними, гілки дерев і чагарників ще сильніше оголилися, відкриваючи темні стовбури, а повітря стало холоднішим — з рота йшла легка пара, такі собі хмаристі фантоми. І ще, звичайно, ми рухалися у зворотному напрямі…

Додому.

— Гей!.. — донеслося до нас ззаду. — Гей, Юрку!

Я знав тільки одного хлопчака, який зараз міг би наздоганяти нас мокрою доріжкою алеї. Діма пройшов кілька метрів уперед і зупинився, припалюючи сигарету, а я залишився на місці.

— Ще трохи, і я би тебе пропустив, — сказав Ренат, захекавшись від бігу. Таким щасливим я його ще ніколи не бачив. — Уявляєш, за мною приїхав батько, — він показав у той бік, звідкіля прибіг.

За сотню кроків від нас неквапливо прогулювався кремезний чорнявий чоловік. Але навіть з такої відстані їхня схожість була очевидною.

— Вітаю, — сказав я, щиро радіючи за Рената. — Чорт, це здорово! Виходить, ти теж поїдеш сьогодні?

— Ні, — він, сміючись, похитав головою. — Ми їдемо просто зараз. Я тільки з тобою хотів попрощатися. І бачиш, ледве не проґавив.

— Так, а я подумав…

Ренат простягнув мені руку:

— Радий був з тобою познайомитися.

— Я теж, — у мене раптом зрадливо защипало в очах, але на душі стало якось легше і спокійніше.

Ми потисли на прощання один одному руки, і це було першим у моєму житті по-справжньому чоловічим рукостисканням. Я ще кілька секунд дивився, як він повертається назад до свого батька, а потім приєднався до Діми.

— Щасливо! — вигукнув Ренат, махнувши рукою.

Я повернувся й відповів так само.

— Разом їдете? — запитав Діма, коли ми рушили далі.

— Угу, — кивнув я. І додав: — Це мій друг.

— Я так і зрозумів, — Діма сильним щиглем запустив недопалок у кущі. — А хіба з того боку є якась дорога?

— Що?

Що… що…

Слово звучало й звучало по дивно замкнутому колу, хоча це було неможливо, бо час нездатний так сповільняти свою ходу, але воно продовжувало звучати, а я перебував у його центрі, нанизаний на цю застиглу вісь, спостерігаючи за світом, що плавно обертався навколо мене, і намагався не дивитися назад, думаючи про дорогу, якої не було, і знову швидше, швидше… Хіба може так довго тягтися історія про один раз, яку він так любив розказувати нам? Так довго не може. Але він сам ненавидів цю страхітливу невідомість, тому що завжди найсильніше з усіх нас хотів дізнатися, що ж там, за тією межею, його мучило, навіщо йому такі, як ми, він завжди хотів заглянути за неї. І того вечора, коли я повільно крізь сон почув його слова, що є тільки один спосіб про це дізнатися, і не зрозумів, світ став надто повільно обертатися навколо осі, в осклянілому часі. Я думаю, як довго може звучати слово, сказане мільйони років тому, встигаючи помітити у просвіті між хмарами блиск сонця, вперше за стільки тижнів уже все розуміючи і знаючи, що не встигну…

…А потім закінчився 80-й, і більше їх ніхто не бачив.