Безлюдні острови 14-16

ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК

БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ

Видавництво: Krajowa Agencja Wydawnicza, Kraków, ©1987

Переклав: Марченко Володимир Борисович, 2024

ОСТРІВ 14

ЛЕ ФЕРЬЄР (ГАЇТІ)

АНРІ КРІСТОФ

БАЛАДА ПРО ЧОРНИХ МАКАФО І ПРО ДУХІВ

"На верховині Єпископської Митри, наїжачившись риштуванням,

здіймалася друга гора – фортеця Ла-Фер'єр (...) всіх жителів

Північної Рівнини силоміць змусили будувати небачену цитадель.

Кожного, хто намагався протестувати, карали на смерть (...) Було

щось нескінченно болісне в тому, що негра окладав києм негр, такий

же чорний, як він, такий же губастий, кучерявий, плосконосий,

рівний тобі, народжений, як і ти, в злиднях на горі, і, можливо,

таврований тим самим вогняним тавром, що й ти. Якби в одному

домі сини били батьків (...)

Король Анрі Крістоф, у супроводі кінних офіцері. Часто навідувався

до цитаделі, щоб перевірити, як посуваються роботи (...) Іноді

одним рухом нагая він наказував стратити якого-небудь

бідолаху (...) Король наказував поставити крісло на верхній терасі,

повернутій в бік моря; вона нависала над безоднею, зазирнути в яку

боялися найбільші сміливці. Отож, сидячи на краю тераси, де ніщо

не відкидало на нього тіні, він був вище за всіх і міг осягнути свою

владу в усій її безмежності (...)

І негри, мешканці Рівнин, задерши голови, дивитимуться на

фортецю (...) думаючи що там, над птахами, король з їх власної

раси чекає ближче до неба, яке всюди таке ж саме, доки не

загримлять бронзові копита десяти тисяч коней Огуна...".

(Алехо Карпентьєр "Царство від світу цього",

Переклад видавництво "Дніпро" 1981).

Макафо, мовою хауса: "сліпець"

Спочатку була жінка. Жінка була дочкою Сонця і Місяця, вона мала великі груди, великий живіт і стегна, мов стовбури дерев. Її шкіра сяяла, як змащене маслом чорне дерево. Її губи були червоні. Увечері, коли Сонце спало, а Місяць був зайнятий в іншому місці, до хатини жінки прослизнув Божий виродок. Був він виродком і мав вдачу виродка. І сказав він жінці:

- Дозволь мені жити у твоєму домі, як живе воша в волоссі дружини царя.

- Я тебе не знаю, — сказала жінка. - Геть звідси.

Жінки розумні, диявол рідко може перехитрити цих створінь. Але Божий виродок був дуже хитрим. Він зняв з себе пов’язку на стегнах, свій єдиний одяг, і показав жінці, як у нього стирчить "макафо". Жінка оніміла, і бажання перелилося в неї з очей на руки, на живіт і ноги, поклало її на мат і наказало широко розвести стегна аж до стін. Виродок скрикнув:

- Боже, поможи! Боже, поможи мені!

І він оволодів жінкою п’ять разів, аж доки вона не знепритомніла. Тоді живіт жінки став великий, як слон, круглий, як гарбуз, і він болів, як незагоєна рана. Жінка народила кулю. Ця куля росла і росла, поки не стала світом. Світ перетворився на "ssongo" [скотний ринок] і став нестерпним, мов злий цар. І не було іншого способу врятуватися від нього, крім смерті. Таким є цей світ, як злий цар.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра"[1].

"Хоох. Ібліс"[2].

Одного разу в 1940-х роках темношкірий капрал французької армії, якому було близько двадцяти років, побачив у музеї картину Енгра, на якій Наполеон, одягнений у коронаційний одяг, сидить на троні. Картина була кольоровою. Наполеон був красивий. Його вбрання було найгарніше, з соболів і пурпурної тканини, на якій був вишитий герб імперії - золоті бджоли. Чорношкіра людина Бокасса не міг відірвати від нього очей.

Другий раз він побачив це вбрання на картині Давида "Коронація Наполеона". Капрал купив кольорову репродукцію, повісив на стіну і, затамувавши подих, дивився на неї. Імператор стояв на сходах вівтаря в соборі Паризької Богоматері. Поруч із ними – світські та церковні сановники. Його дружина Жозефіна впала на коліна перед імператором. Наполеон накладав їй на голову корону.

Жан-Огюст-Домінік Енгр. Наполеон на імператорському троні. 1806

Жак-Луї Давид, Коронація Наполеона (фрагмент)

Чорношкірий капрал Бокасса згадав про прізвисько "маленький капрал", яке солдати дали Бонапарту під час італійської кампанії. Він також був маленьким капралом. І він сказав собі: Бокасса теж буде чудовий! Бокасса доконає великих справ і зробиться героєм! Прийде день, коли Бокасса стане ще більшим за Бокасу!

Наполеону було двадцять чотири роки, коли він став генералом. За двадцять чотири роки служби в армії Бокасса дослужився до звання капітана. У 1965 році він влаштував державний переворот на своїй батьківщині та призначив себе довічним президентом Центральноафриканської Республіки, та ще й маршалом, "щоб врятувати свою країну". Саме так він і сказав.

Через дванадцять років чорношкірий президент Бокасса перетворив республіку на Центральноафриканську імперію, одну з двадцяти найбідніших країн світу. Були голод, злидні, відчай і чорношкірий імператор, перевдягнений в Наполеона. "Не можна творити історію без жертв", сказав Бокасса. Саме так він і сказав.

Звідкись здалеку почали долинати глухі стуки тамтамів...

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Днем, коли Бокасса зробився навіть більшим за Бокассу, був день ​​його коронації. Трон Наполеона здався йому замалим. Його трон важив дві тонни, був заввишки з одноповерховий будинок і мав форму орла з розмахом крил 4,5 метри, зліплених з 900 позолочених пір'їн. Коронаційна мантія Наполеона здалася йому малою. Його мантія була довгою, мов дорога крізь пустелю, вишита золотими бджолами, зірками та мільйоном діамантів. Повітряним мостом з Парижа привезли офіціантів, оркестр, тонни квітів і феєрверків, шампанського і віскі. Французькі кравці пошили п'ять тисяч наполеонівських костюмів для гвардійців, камергерів, кучерів, конюших і слуг. Французькі фірми надали кінську збрую та екіпаж за наполеонівським зразком. Призначені для екіпажу сиві коні, привезені з Нормандії, хрипіли в екваторіальній спеці.

Бокасса в коронаційному одязі

4 грудня 1977 року папський делегат відслужив коронаційну месу в соборі Паризької Богоматері в Бангі. Інтронізація відбулася на стадіоні. Імператор Бокасса I сам коронувався, як Бонапарт. Після того він поклав царську діадему на свою дружину, яка стояла перед ним на колінах. Все було як на картині Давіда і коштувало 30 мільйонів доларів. У ХХ столітті ніхто, крім нього, не робив копію жодної картини за таку ціну. "Не можна творити історію без жертв".

Корону Бокасси увінчала діадема у формі серця вагою 138 карат. Одягнувши її, він сказав: "Хочу, щоб майбутнє мого народу сяяло, як цей камінь". Саме так він і сказав.

Коронація була економічною могилою для держави. Люди голодували, страждали і криком просили про допомогу. По натовпу демонстрантів били з мінометів. Духи чорношкірих нещасних сказали: досить! Загриміли "барабани, які говорять", що нібито були окроплені жертовною кров’ю. "Добрі духи, захистіть мене від там-тама без серця", - моляться люди хауса, але Бокасса цієї молитви не знав. Він сам не мав серця. У 1979 році його скинули. Потім з'ясувалося, що він особисто брав участь у розправі над сотнею темношкірих учнів, які першими відмовилися купувати шкільну форму. Цю форму виготовляла фабрика, яка належала імператору. Ні в кого в Центральноафриканській імперії не було на неї грошей. Дітей забили кийками.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Лівий тижневик Jeune Afrique (Молода Африка) заявив: "Бокасса — це просто крайній випадок, карикатура на терористичні уряди третього світу. Він не єдиний лідер в Африці, який підживлює культ своєї особи, надає собі помпезні титули чи створює маріонеткові інститути (партію, парламент тощо) саме для того, щоб запобігти будь-якій еволюції. В цьому імператорі ми знаходимо компоненти найпоширенішої політичної системи в Африці, але в перебільшеній формі. Називаючи речі своїми іменами: це тиранія, яка претендує на освіченість, але насправді сліпа".

Після Другої світової війни країни чорної Африки скинули колоніальні кайдани. Свобода повинна була зробити з них негритянські раї. Чорношкірі герої боротьби за незалежність взяли владу. Вони виявилися негідниками. Їх повалили. Наступники були ще гірші. Їх теж повалили. Нічого не змінилося, чорношкірі страждали все більше і більше.

І сталося найжахливіше: біле колоніальне панування почало здаватися втраченим раєм порівняно з пануванням чорної еліти. Тієї, що дефілює на мерседесах і в шиншиллах серед голодуючих. Тієї, що тиранить плебс кривавим терором. Будує собі палаци. Розкрадає кожен цент міжнародної допомоги. Яка повертає звільнені країни у кам’яний вік.

ЗАМБІЯ ТА ЗАЇР: "Замбія здобула незалежність у 1964 році. У той час це була багата країна завдяки міді, бо країна є одним із найбільших її виробників у світі. За 16 років незалежності ця країна зуміла стати – окрім Заїру, справді поза конкуренцією (Заїр досі не оголосив про банкрутство лише через те, що міжнародні банки його несвідомо фінансують) – абсолютним чемпіоном з бездарного менеджменту" ("Парі Матч", 1981).

ГАНА: "В момент, коли Гана здобула незалежність у 1957 році, здавалося, що її чекає світле майбутнє. Англійці залишили по собі розгалужену матеріальну та соціальну інфраструктуру. Офіційний апарат був одним із найефективніших в Африці. Валютні резерви становили 481 мільйон доларів (…) Ресурси країни, яка колись вказала шлях Африці, розтрачувались надзвичайно швидко. Сьогодні це жебрацька глушина" ("Лос Анжелес Таймс", 1977). "Через 25 років після здобуття незалежності Гана представляє похмуру картину занепаду, корупції та гниття. А жодна країна Чорної Африки не мала кращих шансів початку на порозі незалежності, ціннішої сировини та кращого сільського господарства". ("Ді Вельтвохе", 1982).

ЕКВАТОРІАЛЬНА ГВІНЕЯ: "Менше ніж 10 років тому Екваторіальна Гвінея була перлиною цієї частини Африки, процвітаючим куточком (...) Сьогодні це "кімната жахів" Африки, морально та фінансово збанкрутіла країна" ("Лос Анжелес Таймс") , 1977). "На момент здобуття незалежності Гвінея була багатою країною - іспанці залишили тут чималий спадок. Усе це було змарновано" ("Жюн Африк", 1979).

ТАНЗАНІЯ: "Танзанія збанкрутувала, але це одна з тих країн на планеті, яка отримує найбільшу допомогу на розвиток на душу населення (...) Примусова колективізація завдала вирішального удару по економіці країни. Горіли цілі села, спустошувалися поля, селяни змушені були переселятися в поселення "уйамаа", незалежно від того, добре вони господарювали чи погано. "Ujamaa" означає разом. Однак громада обмежилася загальним нещастям" ("Ді Вельвохе", 1980). "Яскравим прикладом є Танзанія, де, за рясної допомоги з-за кордону, роками здійснювалося своєрідне дотаційне руйнування економіки" ("Нойє Цюрхер Цайтунг", 1982).

УГАНДА: "Уганда, яка колись була багатою в африканських термінах, занепадає" (Die Weltwoche, 1977).

КЕНІЯ: "Кенія, яка колись була житницею Східної Африки, повинна імпортувати зерно" ("Парі Матч", 1980).

МАДАГАСКАР: "Централізація та урядова інтервенціоністська сільськогосподарська політика перетворили цю країну, яка була тропічним раєм і величезним експортером високоякісного рису під французьким колоніальним правлінням, на фінансово збиткового імпортера низькоякісного рису" ("Нью Стейтсмен", 1983).

І так далі. "Hooh"!

"Незалежність втратила свій сенс і напрямок", сказав Бабу, колишній міністр економіки Танзанії.

"Африка вмирає", сказав Коджо, колишній міністр закордонних справ Того.

У 1979 році двоє французьких вчених Дюмон і Моттен написали книгу "Задушена Африка". Їх попросили надати інтерв'ю. Дюмон: "Близько через 20 років після здобуття незалежності африканські країни збанкрутували й приречені на постійне жебрацтво". Моттін: "У все це здається важко повірити, але це правда. Тут ми маємо справу з відсутністю елементарного здорового глузду та сліпотою". Третій француз, П'єр Дубле, поставив такий діагноз у 1984 році на сторінках "Л'Експрес": "Симптоми: повільний розпад, розруха, схожа на вплив іржі чи термітних колоній (...) свого роду абсолютна інерція, яка тягне за собою дегенерацію всього суспільства".

Сліпе копіювання білих зразків розвитку, які не підходять для Африки, це по-перше. Чорні лідери, які говорять гарні слова і дбають лише про себе, це ще гірше. Чорні кровососи з чорними душами. Наскільки зла історія, яка своїми руками завдає ще більшої шкоди. Що таке расизм кольору шкіри порівняно з расизмом егоїстичних нуворишів щодо своїх голодних братів?

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

У Старому Завіті є книга "Кохелет" (Еклезіаста). Вона каже:

"Яка користь людині від усієї праці її та від страждань її духу? Усі його дні сповнені болю й страждань. Я бачив страждання, які Бог дав витерпіти синам людським, і не було жодного втішаючого...".

І ще говорить вона, що світ схожий на "ssongo". А потім каже найголовніше:

"Що було, те ж саме й буде; і що зроблено, те зроблено, і немає нічого нового під сонцем. Якщо щось є, про що кажуть: Це нове! — так уже було в часи, які були перед нами".

Деякі вважають, що історія незалежності негритянських країн почалася після Другої світової війни. Але все вже було в ті часи, які були перед нами. Все!

Перша незалежна (звільнена) чорна держава була створена на початку ХІХ століття на Гаїті. Визвольну боротьбу очолив колишній раб Туссен Лувертюр, якого білі звільнили сорок років перед тим, коли він був молодим. Свої листи до Наполеона він підписував: "Перший з Чорних Першому з Білих".

Туссен без підстав і без суду розстрілював своїх друзів і помічників, які ставали надто популярними в народі. Так він убив свого товариша, героя багатьох битв, генерала Морне. Розстрільна команда плакала і кричала: "Прощавай, дорогий генерале!". Тим же чином він убив свого племінника, Мойсея Лувертюра, якого багато з негрів вважало справжнім захисником свободи. Дізнавшись, що Туссен конституцією закріпив негрів на плантаціях довічно, чорношкірі почали вихваляти Мойсея. Туссен віддав його під військовий суд за "інтриги". Суд не знайшов доказів вини та відпустив обвинуваченого. Туссен вирок розірвав і племінника розстріляв. Він вигнав з острова найбільшого друга народу, комісара Сонтонакса, який першим оголосив про скасування рабства. Таким був Туссен Лувертюр.

Туссен не встиг призначити себе королем - Наполеон ув'язнив його. Після Туссена прийшов Дессалін. Перед тим він допомагав французам генерала Леклерка придушити повстання. Леклер писав про нього тоді: "Дессалін тепер є м'ясником чорних. Його руками я виконую найбруднішу роботу". Коли Леклер і французи були переможені жовтою лихоманкою під назвою "Дракон Сіаму", Дессалін призначив себе імператором, Яковом I, Будівничим-Батьківщини-і-Месником-за-всі-злочини-рабовласницького-режиму. Але він не перестав бути різником чорних людей. Духи йому не пробачили. Через два роки, у 1806 році, він потрапив у засідку. Чорношкірі піддані вбили чорношкірого імператора біля воріт Порт-о-Пренса.

Третім чорнощкірим, який правив Гаїті, був Анрі Крістоф, "монарх з неймовірними амбіціями, набагато приголомшуючий за всіх жорстоких королів, вигаданих сюрреалістами" (Карпентьєр).

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Гаїті та прилеглі до нього острови мали після свого звільнення багато королів. Наймилішим був поляк, Фаустин Віркус, солдат американської армії, призначений губернатором острова Гонаве та в 1927 році коронований його тубільцями. Він не знав гаїтянської мови та звичаїв. Піддані подарували йому два чудові підручники – правнучок польських легіонерів з армії Леклерка. Дізнавшись про це, американський конгрес змусив його зректися престолу в 1929 році "за утримання гарему". Чорношкірі плакали, коли білий король Фаустин уїжджав.

За чорним королем Крістофом чорні плакали кривавими сльозами.

Він походив з острова Гренада. Був невільником, кухарем і офіціантом готелю в Кап-Франсез, солдатом, піратом на кораблі і знову солдатом. Він отримав підвищення в армії Туссена. Крістоф зрадив його, приєднавшись до французів, разом з якими вбивав своїх чорношкірих братів. Дружина генерала Леклерка, Пауліна, платила йому за це гарячими гаїтянськими ночами. Її вважали найкрасивішою жінкою Франції. Він же бажав стати першим жеребцем Гаїті.

Потім його амбіції зросли. У Дессалінеса він став командувачем армією. Після смерті Якова I, коли Гаїті розділилося на південну і північну частини, наприкінці 1806 року він став главою північної частини: Його Величністю-Ясновельможним-Президентом-і-Генералісимусом-Сухопутних-і-Військово-Морських Сил-Гаїті. Через п'ять років він проголосив себе королем Генріхом I, країну - Королівством Гаїті, а столицю Кап Франсез перейменував на Кап Генрі. Не французькою: Анрі, а англійською: Генрі, тому що він приєднався до англійців проти Франції. Він хотів замінити французьку мову англійською за допомогою кия.

Він створив дві конституції: республіканську (як президент) і королівську. Обидва освячували феодалізм і нову форму невільництва. Був ворогом визвольних рухів в інших країнах. Бунтівні негри Бразилії заспівали гімн на його честь, не знаючи, що співають чудовиську. Співають Милістю-Божою-і-Конституційним-Правом-Королю-Гаїті-і-Правителю-Островів-Тортуга-Гонаве-та-Інших-Прилеглих-Вбивці-Тираниї-Відроджувачеві-та-Благодійникові-нації-Гаїті-Творцю-її-Морально-Політичних-та-Військових-Інституцій--Першокоронованому-Монархові-Нового-Світу-Захисникові-Віри-Засновникові-Королівського-та-Лицарського-Ордена-Святого-Генріха.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

"Якщо є щось, про яке кажуть: це нове! — так уже було в часи, що були перед нами". І Сантаяна мав рацію, коли писав, що "ті, хто не знає минулого, приречені на те, щоб повторити його".

Інтронізація Крістофа була копією псевдоімперського цирку Бокасси, наче час йшов назад. 2 червня 1811 року єпископ відслужив коронаційну месу. Генріх I коронував себе. Потім він поклав королівську діадему на свою дружину, яка стояла перед ним на колінах. Його пурпурний плащ був вишитий золотими бджолами. Все було ідентично.

Він сам був копією Бокасси. Повний, кремезний, з опуклими грудьми і приплюснутим носом. Він був офіцером французької армії генерала Леклерка. Французького генерала, в армії якого служив Бокасса, також звали Леклерк. Обидва вони отримали верховне військове командування, президентство і престол у своїх країнах. Обидва вони обіцяли людям щастя.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Все вже було в ті часи, що були перед нами...

У звільнених державах Африки царює те, від чого вони самі звільнилися: рабство. "За даними Економічної та Соціальної Ради ООН і Товариства боротьби з рабством, работоргівля, безсумнівно, була виявлена ​​в Чаді, Центральній Африці, Мавританії, Судані, Екваторіальній Гвінеї..." ("Дойче Цайтунг", 1978), і "рабське підданство" в багатьох інших країнах Чорного Континенту.

Король Генріх І приписав селянина до поміщицької плантації як в’язня. Президент республіканської (південної) частини Гаїті, Петіон, назвав це криптоневільництвом. Тадеуш Лепковський у своїй праці про Гаїті: "система примусу та експлуатації. Робочий день нагадував часи рабства. Кий часто потрапляв на спину робітників".

Король Генріх I зберіг жахливу функцію наглядача, який катує рабів. У незалежному Гаїті замість шкіряних батогів використовували дерев'яні кийки, а білих наглядачів на плантаціях замінили чорні. Свої завжди б'ють сильніше.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Все вже було в ті часи, які були…

У другій половині ХХ століття символом чорної репресивної поліції стала гаїтянська організація Тонтон Макути, права рука темношкірого сатрапа Дювальє. З часів "Комедіантів" Грема Гріна, ця назва використовується як синонім для всіх злих поліцейських сил Третього світу, подібно до того, як у Європі поліцейських лиходіїв називають "гестапо". В Європі є погана і хороша поліція, у звільненій Африці майже виключно погана.

ЗАІР: "Поліція нагадує головорізів гаїтянського президента, так званих "тонтон макутів" ("Бізнес Вік", 1980).

УГАНДА: "Основною опорою системи є Департамент громадської безпеки, група професійних убивць, схожих на "тонтон макутів" (...) Деякі джерела оцінюють кількість убитих у півмільйона людей" ("Ді Цайт", 1979 р.).

СОМАЛІ: "Навіть найм'якіша форма критики уряду не є можливою. Співробітники всесильної служби безпеки — більшість із них молоді, неосвічені, хамські на вигляд люди — мають право заарештувати будь-кого в будь-який час" ("Гвардіан", 1981).

ГАНА: "Поліція та шпики залякали всю країну" ("Die Weltwoche", 1982).

ЕКВАТОРІАЛЬНА ГВІНЕЯ: "За останні 10 років десятки тисяч людей були вбиті, часто навіть без приводу. Інформація, зібрана правозахисними організаціями, малює картину, що нагадує панування терору Дювальє на Гаїті" ("Лос Анжелес Таймс", 1977).

І так далі. "Видіння світлого майбутнього перетворилося на похмуру і часто моторошну картину. Сьогодні, здебільшого, Чорна Африка – це сукупність країн, де відбувається бійня" ("Ньюсвік", 1982).

Чорний світ став малим, як банан, який можна розчавити брудним кулаком. "Hooh".

В імперії Бокасса кулі були призначені виключно для охоронців і поліції, яка вбивала людей. Те ж саме було і в королівстві Генріха. Обидва не довіряли своїм підданим, через що і охорона, і поліція складалися з чорношкірих іноземців. У Бокасси I були заірці, у Генріха I були дагомейці. Його "тонтон макути" називалися "королівський дагомейський загін". Били, катували і вбивали вони блискуче. І стали жахом народу.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Все вже було в минулому...

У звільненій Африці панування терору викликає втечу зневірених.

МАЛАВІ: "Залякування суспільства. Люди масово тікають за кордон" (The Sunday Times, 1976).

УГАНДА: "З часу приходу до влади Аміна чверть мільйона людей покинули країну" (Die Weltwoche, 1977).

ЕКВАТОРАЛЬНА ГВІНЕЯ: "Приблизно 25 відсотків населення втекло з країни" (Los Angeles Times, 1977).

СОМАЛІ: "Колись горді пастухи та воїни мляво чекають на миску каші ООН у таборах для біженців" (Newsweek, 1982).

І так само: "В Африці на кожні сто людей припадає один біженець" (U.S. News & World Report, 1980). Учасники цього переселення народів переходять з однієї визволеної країни в іншу, з якої тікає визволений народ. По дорозі вони проходять повз один одного. "Hooh"!

Король Генріх I, коли його піддані почали масово тікати на південь, до республіки Петіона, поставив на кордоні запору з убивць. Запора не допомогла, люди тікали протягом усього правління Благодійника Гаїтянського Народу. І донині не вирівняно диспропорції між населенням півдня і півночі.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Все вже було…

Стерв'ятники полюють на трупах звільнених людей. Це еліта, обранці пана, "ва-бенці" (мовою суахілі: люди в "мерседес-бенцах").

ЛІБЕРІЯ: "Прірва між багатими та бідними. Країною править каста з трьохсот сімей" ("Монд", 1980).

КЕНІЯ: "Зростаюча нерівність між багатою елітою та бідними, прірва між стилем життя корумпованого істеблішменту з його мерседесами та західними кравцями та стражданнями та відчаєм похмурих нетрів" (The Sunday Times, 1978).

І так далі, і тому подібне. У постколоніальній Африці, "незалежно від політичної орієнтації, еліта скрізь однаково відрізана від мас, якими, незважаючи на патерналістські декларації та демагогічні промови, вона глибоко зневажає. Тож як ця система може працювати?" (Моттін, «Парі Матч», 1981). "Корупція, що поширюється серед негритянської еліти, виглядає незворотним фактом. Багато африканських лідерів набагато більше зацікавлені в тому, щоб стати "ва-бенці", ніж робити щось для країни. Один чиновник із Верхньої Вольти визнає: «Ми, чорна еліта, сьогодні тут є справжніми колонізаторами!" («Newsweek», 1982). "У кожній країні правлячі еліти почали розглядати "ухуру" (мовою суахілі: свобода) як можливість заробляти гроші" (ліберальний американський тижневик "Нова республіка", 1984). "Hooh"!

Каста чорних олігархів Генріха I налічувала сто осіб, які мали право на спадкові маєтки. "Це інституційне створення аристократії мало на меті зміцнити й закостеніти класовий поділ, врегулювати норми нової експлуатації..." (Лепковський). Сотня князів-генералів, суверенів на плантаціях, перетворених на в'язниці.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Все вже…

Перше, що зробили чорні деспоти звільнених африканських країн, це побудували монументальні споруди, пам'ятники влади. Дюмон: "Мільйони доларів на репрезентативні будівлі, якими пишалися б Париж чи Лондон. Гігантські інвестиції, абсолютно непродуктивні".

Генріх I побудував кілька таких пірамід. З палаців найбільшим був Сан-Сусі, але в Європі були і більші версалі. Проте в усьому світі не було фортеці могутнішої за цитадель Ла-Фер’єр, на будівництво якої пішла ріка золота, море сліз і океан людських життів, і яка ніколи віддала жодного пострілу у ворога. Мега-конференц-центр Нкруми, вартістю в 16 мільйонів доларів, прийняв принаймні одну зустріч на вищому рівні і лише потім зробився став кам’яним упирем Гани...

Лише один африканський лідер - найосвіченіший серед них (переклав Шекспіра), глава Танзанії Джуліус Н'єрере, чиє двадцятирічне правління, прикрашене мегаломанськими пірамідами із залізобетону та алюмінію, обернулося для танзанійців катастрофою - визнав, що відповідальність за крах своїх країн, перш за все, несуть самі африканці. "Великий будівничий" мав на увазі тих, хто прийшов до влади, і всіх інших, які теж винні (бо допустили до влади інших), але менш винні, тому що самі не спромоглися прийти до влади.

Все вже було… Все те, в чому чорна мавпа наздогнала білу, щоб ми побачили принципову різницю між світом білих і чорних: світ білих — це експлуатація людини людиною, світ чорних — зовсім навпаки.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Не можна бути на Гаїті і не побачити Цитадель. Реклама кричить, що ти був би ослом, який не побачив піраміди Хеопса під час подорожі Єгиптом.

З Порт-о-Пренса летите авіонеткою гаїтянської авіакомпанії в Кап-Гаїтієн (Кап Генрі), тому що в провінції майже немає доріг, доступних для автомобілів; уже побудовані споруди люди розбирають ночами вночі, щоб відбити у хлопців з "тонтон макутів" охоту досліджувати внутрішні території острова. Літак пролітає над так званою "зеленою канапою" околиць Порт-о-Пренса, перестрибує через гори Ате, перетинає долину річки Артібоніт, піднімається високо над Чорними горами та Північним масивом, щоб нарешті спуститися на Північну рівнину та приземлитися в Кап, сонному порту з населенням в чотири тисячі, де час зупинився майже тоді, коли біля берега затонуло флагманське судно Колумба. Невеликі дерев'яні будиночки з яскравими фасадами. Брудні вулиці. Чорношкірий єпископ відправляє месу в соборі для небагатьох католиків. Чорношкірі матері відправляють своїх дочок на набережну, коли прибуває корабель зі Скандинавії, щоб зустріти вікінгів і народити більш світлошкіру дитину...

Від Кеп-Гаїтієн до Бішопс-Кап ви берете таксі через рівнину, вкриту плантаціями цукрової тростини. За селом Мілот, біля підніжжя гори, руїни палацу Сан-Сусі. Скелет, обплутаний тропічною флорою, але він дає уявлення про його колишню пишність. Мармурові сходи, величезні тераси, балюстради і статуї, відлуння фресок і барельєфів. Все мертве, висохли навіть довколишні водойми.

До Цитаделі на вершині гори можна дістатися пішки або верхи. Потрібна сміливість, щоб довірити своє тіло худорлявому коню на цьому начебто альпійському схилі, який, однак, зарослий різнокольоровими селянськими хатами та ділянками, козами та групками голих дітей. Ви йдете тією самою вузькою стежкою сліз, якою вдень і вночі, під жарким сонцем і з палаючими смолоскипами, сотні тисяч чорношкірих нещасних, захоплених у вуличні облави і витягнутих з домівок, тринадцять років несли цеглу, каміння, гармати і кулі на вершину протягом тринадцяти років свого чорного короля в першій звільненій негритянській державі. На ці галери тягли чоловіків і дівчат, старців і вагітних жінок, навіть малих дітей, навіть калік; кожен повинен був притягти свій тягар на височину в кілометр над рівнем моря, а потім повернутися за новим. За найкоротший відпочинок бандити з "королівських дагомейців" катували кийками.

Ла Фер'єр, найбільша цитадель у Західній півкулі

Двадцять тисяч людей втратили життя в прірвах і від побоїв під час будівництва цитаделі Ла Фер’єр. Навіть друг Фіделя Кастро, Алехо Карпентьєр, мусив визнати, що колоніалізм не знав таких звірств: колоністи уникали вбивати рабів, бо це означало грошові втрати. Тут, однак, смерть негра не виснажила державну скарбницю: доки існують негритянки, які народжують, — а вони були і були завжди — ніколи не бракуватиме рук, щоб нести цеглу на вершину. гори.

Звідкись здалеку почали напливати глухі стуки тамтамів...

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

"Громадський скарб" Королівства Гаїті був потоплений у цитаделі Ла Фер’єр, що зробило її найбільш неприступною з усіх окопів людини. Циклопічні стіни, що подорожують під небесне склепіння, як апокаліптичний галеон, який підвішено у просторі над земною кулею, мали два з половиною метри товщини в найтоншому місці. Протягом тринадцяти років щодня забивали кількох биків, щоб вилити їхню кров у розчин, який скріплював каміння та робив його стійким до куль. Учень Вобана, інженер Ла Фер'єр, перевершив свого вчителя; Ще до Другої світової війни Річард Халлібертон дивувався, дивлячись на жахливий північний бастіон: як вдалося закласти під нього фундамент? За розрахунками експертів, він повинен зруйнуватися через відсутність достатньої опори з землі. Архітектор-чарівник Генріха І безкарно порушив закон всесвітнього тяжіння.

"Exegi monumentum!" (Я пам'ятник собі поставив) - як сказав Горацій.

Урбаністика інтер'єру зробила Цитадель містом, від резиденції короля до кухонь, стаєнь і в'язниці. Тут можна було замкнутися з 15 тисячами людей, з генералами, пажами, блазнями і повіями, і знущатися над будь-яким ворогом. Тут можна було стати єдиним, самодостатнім космосом. Про це думав Генрих, сидячи в кріслі і спостерігаючи за агонією каторжників, які мурашиним ланцюгом рухалися до символу своєї свободи. Він дивився на безпорадний світ біля підніжжя замку, який міг створити Бог, якби тільки в нього були гроші. Білі люди, коли прийдуть сюди, прийдуть, щоб відчути приниження!

Тубілець-екскурсовод розповідає, що одного разу у фортецю завітала група прусських офіцерів. Бажаючи справити враження на короля, вони заговорили про залізну дисципліну, що панує в прусській армії. Генріх мовчки слухав. Коли вони закінчили, він викликав роту "королівських дагомейців" і наказав їм пройти вздовж зовнішньої стіни Цитаделі. Коли компанія дійшла до рогу, монарх дав наказ змінити напрямок. За третім кутком уста Генріха мовчали, і рота рушила в прірву. Жоден солдат не зупинився. Пруссаки зблідли від жаху. Генріх спокійно дивився на них, нічого не кажучи...

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Гід замовк і дивиться тобі в обличчя. В його очах така ж гордість, як у римлян, які згадують Нерона, у монголів, які вшановують Чингісхана, і у палестинців, які оплакують асасинського Старця з Гори, який, коли хрестоносці прийшли налякати його, махнув йому рукою, і відразу ж двоє охоронців сплигнули з вершини замкової вежі, розбиваючись у дворі у ніг омертвілих лицарів, і він сказав:

- Таких у мене тисячі. Що ви можете мені зробити?

Розбиті захисні мури Ла Ферьє; на них гармати та ядра, які так і не встигли втупити в бій з ворогом

Гід розповідає про армію Генріха I. Тисячі солдатів. Емісари короля Англії прибули спитати, наскільки велику армію їхній темношкірий союзник міг би виставити проти Франції. Зранку розпочався парад. Цілий день марширували озброєні полки, нескінченні ряди чорних лиць у барвистих одностроях. Минали години під палючим сонцем, а страшна змія неухильно рухалася перед очима здивованих англійців і зникала за рогом стіни. Увечері англійці були близькі до непритомності і попросили припинити парад.

Дивишся в обличчя гіда. Провідник опускає очі і додає, що за цією стіною ті ж самі чотири частини переодягалися в нову форму. Тисячі мундирів!

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Чорношкірий король Гаїті, Генріх І (сучасна гравюра)

У дворі La Ferriere стоїть обеліск з написом: "Тут спочиває король Генріх Крістоф 1767-1820. Його девізом було: "Я повстав із попелу небуття". Десь нижче знаходяться скрині з перлами та коштовностями, які крадуть сон у шукачів скарбів, а також золото, оцінене у вартість коронації Бокасси – 30 мільйонів доларів. Довкола валяються мільйони куль і тисячі гарматних стволів, які так і не встигли вистрілити. Деякі мають девіз Короля-Сонця: "Ultima Ratio Regum" (Останній аргумент Королівства). Добрий проти людей. Безпорадний проти духів.

Духи правлять чорним світом, як з’ясували три найлютіших тирани звільненої Африки. Амін-вбивця пав, коли посварився з духами Уганди та Танзанії. Бокасса був таким же дурним, ставлячись до духів чорних людей, як до випаленого степу - буша. Він знизав плечима, коли замбійський чаклун Нгомбе передбачив швидке падіння імперії. Та розвалилася через два роки. В Екваторіальній Гвінеї Масіас, Великий-Народний-Лідер-Батько-Усіх-Гвінейських-Дітей-і-Єдине-Вічне-Диво-Гвінеї, винищив п’ятдесят тисяч людей. Офіцери підготували змову, але довелося чекати. Масіас убивав жінок і дітей, а їм довелося чекати. Після перемоги один із них пояснив: Завдяки дружині Масіаса, над ним чував Кайман, символ довгого життя. В останній час він втратив опіку Каймана, тому що його дружина поїхала в Азію, і ми цим скористалися. Неможливо втриматися на троні без допомоги духів, а тим більше всупереч їм, навіть якщо він такий же великий, як орел Бокасси або як цитадель Генріха.

Старий Дювальє на Гаїті ніколи не був скинутий, тому що він засвоїв уроки минулого і заснував свою владу на поклонінні духам, "вуду". "Вуду" — це релігія гаїтянських чорношкірих, що витанцьовується, музика, магія та віра в пантеон духів "лоа" та африканських божеств, нічні таємниці з кривавими жертвоприношеннями тварин, володіння та переслідування, таємниче "чудотворство" та телепатія, і нарешті "зомбі" – "живі мерці" , вони ж "Гаїтянські привиди". "Зомбування" — це викликання летаргії, тривалого отупіння (амнезії) та "воскресіння", що здійснюється "бокорами" (жерцями "вуду"). Ці чудеса (особливо "оживлення трупів") шокували науку, яка протягом кількох десятиліть не могла розгадати навіть частки демонічної загадки, але нещодавно (1984) був зроблений перший крок – молодий гарвардський ботанік Едмонд Уейд Девіс викрав секрет зілля на Гаїті (основний інгредієнт: тетродоксин), за допомогою якого "бокори" творили чудо, повертаючи до життя "змерлих людей" людей (фактично ж, введених в летаргію). Мінімальна передозування цього напою викликає смерть замість летаргії, тому нікого не дивує, коли з Гаїті приходять новини про серію раптових смертей чиновників, які хотіли боротися з "вуду".

Перші три правителі незалежного Гаїті були сліпцями – вони переслідували "вуду". Туссен згнив за ґратами. Дессалін був вбитий. Крістоф покінчив життя самогубством.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Танцювальна містерія вуду (картина гаїтянського художника-примітивіста Р. Крістофа)

Грім "розмовляючих барабанів вуду" розбудив Генрі в порожньому Сан-Сусі. "Королівські дагомейці" втекли, знаючи, що розлючених духів не можна побити батогом або застрелити, сановники розбіглися, слуги зникли. Залишилося кілька пажів і членів родини. Він був один. Надворі причаїлася темрява жовтневої ночі, осяяна сяйвом багать, і було чути пекельне виття й гуркіт тисяч копит дагомейського Огуна. Всередині холодний страх, що повзе по стінах. Тоді він прозрів…

Через півтора століття було створено найкраще з образотворчих зображень екстазу "вуду", під час якого духи перевтілюються в людей. Цю картину намалював чорний чоловік із Порт-о-Пренса, прізвище якого, за дивним збігом обставин, Крістоф...

Йому подали парадне вбрання, зі шпагою, стрічкою і всіма орденами. Генріх Крістоф одягнувся, сказав родині вийти і вистрілив собі в серце з пістолета, зарядженого срібною кулею. Його дружина Марія Луїза винесла його тіло за допомогою пажів на вершину гори, щоб захистити його від зганьблення. Вона піднялася стежкою, якою тринадцять років ходили звільнені громадяни, несучи брили смерті. Тепер вона несла тягар, чуючи позаду рев натовпу, що переслідував її. У дворі Цитаделі вона кинула чоловіка в яму з вапном, яке спалило навіть ордени. Він піднявся з ницості і повернувся до неї, ставши навіки частиною свого безлюдного острова, грудкою розчину у власному мавзолеї.

Оскаженілі орди все ближче наближалися до вершини. Десь внизу розшарпували Сан-Сусі, а світ горів, підпалений тисячами факелів. Раптом барабани стихли, і всі завмерли нерухомо, з високо піднятими головами. Чорним небом на білому коні їхав бог смерті і кладовищ барон Самеді, тягнучи за собою примарний труп короля...

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Божий виродок підняв маленьку, як апельсин, кульку, що передчасно впала з дерева. Вона була вкрита синіми плямами. Від неї пахло падаллю, до якої повзуть гієни. Над нею кружляв злий птах Ніктікоракс.

- Дивись, — сказав виродок жінці, — усе минає, як Ранок, як Сіра Година, як Перший Сон, як Дощ, що робить савану родючою. Є тільки я і більше нічого.

Жінка закрила очі. Сонце зайшло.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

"Хоох, Макафо"!

ОСТРІВ 15

АУШВІЦ (ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО)

РУДОЛЬФ ГЕСС

ВПРАВА З ДІАЛЕКТИКИ В БАЗОВОМУ ЗАКРЕСІ

(за Гегелем[3])

"Кульмінаційним пунктом людського танка смерті, звичайно ж, є

Освенцім. В тому пеклі на землі, в якому було звіряче вбито

4 мільйони народу, світ, який розумівся як бійня, досяг вершини

справності та продуктивності.

Чоловіків, жінок і дітей мордували газом, вогнеметами та

винахідливою комбінацією голоду та тифу".

("Тайм", 11 жовтня 1982 року)

ВПРАВА 1 – ДІТИ

ТЕЗА:

...Матері з дітьми, що сміялися, або плакали, йшли до газових камер. Одного разу двоє маленьких дітей так захопилися грою, що мати не могла їх відірвати. Навіть євреї із зондеркоманди не хотіли забрати дітей. Я ніколи не забуду погляд матері, яка знала, що відбувається, благаючи про пощаду. Ті, хто вже був у камері, почали хвилюватися — треба діяти. Всі дивилися на мене. Я кивнув унтер-офіцеру, і той взяв дітей, що чинили опір, на руки й поніс до камери під роздираючі серце крики матері, що йшла за ними (…) Менші діти зазвичай плакали, коли їх роздягали в таких незвичайних обставинах, але коли їхні матері або члени зондеркоманди дружньо зверталися до них, вони заспокоювалися і входили в кімнати з іграшками в руках, граючи або жартуючи. Я помітив, що жінки, які передчували або знали, що на них чекає, встигали пожартувати з дітьми або ніжно їх вмовляти, незважаючи на смертельний страх в їхніх очах. Жінка підійшла до мене і, вказуючи на своїх чотирьох дітей, які ввічливо взялися за руки, щоб провести молодшого через нерівну місцевість, прошепотіла мені: "Як ви можете змусити себе вбити цих прекрасних, милих дітей? У вас немає сердець?" (…) Я бачив жінку, яка під час зачинення камери намагалась виштовхнути своїх дітей і кричала: "Хоч моїх любих дітей залиште в живих!"...

(з "Мемуарів Рудольфа Гесса, командира табору Освенцим")

АНТИТЕЗА:

Дорогі мої, добрі діти!

Твій тато має покинути вас. У вас, бідолашних, залишається рідна, добра матуся (…) Ви ще не розумієте, що значить для вас ваша добра матінка, яким дорогоцінним скарбом є вона для вас. Материнська любов і турбота – найпрекрасніше і найдорожче з усього, що є на землі (...) Вона завжди оточувала вас такою відданістю та любов’ю. Скільки прекрасних моментів у своєму житті вона віддала заради вас? Як вона боялася за ваше життя, коли ви були хворі, як вона страждала і невтомно доглядала за вами. Вона ніколи не була в спокої, якщо з нею не були всі ви (…)

Кінді та Пуппі, мої кохані. Ви ще занадто молоді, щоб зрозуміти всю серйозність нашої тяжкої ситуації. Саме ви, мої любі, добрі дівчата, маєте особливий обов’язок у кожному випадку з любов’ю та відданістю стояти на боці вашої бідної, нещасної матері (…)

Мій Бурлінг, коханий мій милий хлопчик! Збережи свій милий, веселий, дитячий характер. Важке життя надто рано вирве тебе, мій любий хлопчику, з твоєї дитячої країни. Чемно слухай матусю і залишайся "татусевим милим Бурлінгом" (...)

Моя дорога маленька Анне-мяусль! Як мало я міг відчути твоє дорогоцінне маленьке існування. Мила, добра матуся повинна замість мене міцно обійняти тебе, моє мишенятко, і розповідати про твого улюбленого татуся і про те, як сильно він любив тебе. Нехай ти будеш маленьким промінчиком світла для своєї мами на дуже-дуже довгий час і нехай, щоб ти і надалі дарувала їй багато радості. Нехай твоя чарівна, сонячна вдача допоможе твоїй бідолашній, дорогій матусі в усі сумні години".

(з прощального листа Рудольфа Гесса до дітей, 11 квітня 1947 р.).

ВПРАВА 2 - ЧОЛОВІКИ

ТЕЗА:

"Ніде справжній "Адам" не розкривається так, як в неволі. Усе, що здобуто вихованням, все набуте, все, що не належить до його істоти, відпадає від нього. В’язниця з часом змушує припинити будь-яке удавання, усі ігри у хованки. Людина відкриває себе у всій своїй наготі (…) Особливо яскраво це виявлялося в концтаборі. У величезній масі в’язнів табору Освенцим-Бжезінка це було фактором вирішальної ваги. Здавалося б, однакова доля і спільні страждання мали б привести до незнищенної, нерозривної спільноти, до непорушної солідарності. Нічого з того. Ніде безсоромний егоїзм не виявляється так яскраво, як у неволі; чим важче там життя, тим відвертішою є егоїстична поведінка, породжена інстинктом самозбереження".

(із "Спогадів Рудольфа Гесса...")

АНТИТЕЗА:

"…З нашого блоку вдалося втекти в’язню. Фріцш (гауптштурмфюрер СС Карл Фріцш, заступник і права рука Гесса в Освенцімі – прим. W. Ł.) розпочав з есесівцями процес відбору.

- Втікача не знайшли, десятеро з вас помруть в голодному бункері.

Фріцш показував: "цей", "цей", і так дійшов до мене, вказав на мене і сказав:

- Цей.

Я простогнав, що мені шкода осиротити дітей... Мене вивели з черги на голодну смерть. І тут добровільно вийшов ще один в’язень. Всі були приголомшені, адже не можна було самовільно виходити з шеренги, була загроза смерті на місці, навіть якщо хтось хитнувся, то вже стріляли... Так він став перед цим Фріцшем, страшним, великим катом табору. Фріцш заревів, дістаючи пістолет:

- Чого ти хочеш, польська свиня?

Тоді в'язень спокійно сказав, що хоче піти замість одного з обраних. Я не знаю, що завадило Фріцшу, який щодня вбивав сотні людей, застрелити його на місці. Цього ніхто не очікував. Фріцш запитав:

- Для чого?

- У нього є жінка і діти, а я — католицький священик, самотня людина.

- Замість кого ти хочеш?

- Замість нього, — показав на мене отець Кольбе.

Мене витягли з цієї десятки. Я пройшов біля отця Максиміліана, який залишився там у строю. Ми нічого не сказали один одному, я навіть не міг сказати: "Дякую" (...) 14 серпня 1941 року есесівець увійшов у камеру голодування і зробив отцю Кольбе укол фенолу...".

(зі спогадів в’язня № 5659 Францішека Гайовнічека, записаних у Непокаланові 1945 р.).

Рудольф Гесс (фотографія, зроблена у в'язниці, в 1946 році)

ВПРАВА 3 - ЖІНКИ

ТЕЗА:

"…Все, що я сказав вище, також стосується, відповідно, і жінок (…) Я завжди дуже поважав жінок. Проте в Освенцимі я зрозумів, що моя фундаментальна позиція повинна бути обмеженою і що за жінкою потрібно спочатку ретельно спостерігати, перш ніж ставитися до неї з усією повагою".

(зі "Спогадів Рудольфа Гесса...").

АНТИТЕЗА:

"Під час селекції транспорту мою увагу (…) привернула одна молода жінка. З нею на той час було двоє маленьких дітей. Вона не виглядала єврейкою. Після цього дітей з нею вже не було. До кінця вона вешталася біля багатодітних і ще не роздягнених жінок, тепло розмовляла з ними, заспокоювала дітей. Однією з останніх увійшла до бункеру. Вона зупинилася в дверях і сказала: "Я знала з самого початку, що ми їдемо до Освенціма, щоб бути знищеними; я уникнула класифікації як працездатної, беручи з собою дітей. Мені хотілося відчути все це повністю і з повною свідомістю. Напевно, це триватиме недовго. Будьте здорові!"

(зі "Спогадів Рудольфа Гесса...").

ВПРАВА 4 – ОБЕРШТУРМБАННФЮРЕР РУДОЛЬФ ФРАНЦ ФЕРДИНАНД ГЕСС

ТЕЗА

"… Так, я був жорстким і суворим (…) Я не міг дозволити собі будь-які почуття. Я мусив бути ще більш суворим, нечулим і ще більш безжалісним по відношенню до недолі в'язнів (...) І нехай громадська думка все також бачить в мені кровожерну бестію, жорстокого садиста, вбивцю мільйонів".

(зі "Спогадів Рудольфа Гесса...").

АНТИТЕЗА:

"... Широкі маси навіть не можуть виобразити собі коменданта Освенцима. Ніколи того не зрозуміють, що в нього теж було серце, що він не був поганим (...) Своїм хлистом я майже ніколи не бив свого коня, а ще рідше – в'язнів".

(зі "Спогадів Рудольфа Гесса...").

СИНТЕЗ

"Давайте послухаємо признання прес-аташе однієї великої меценатської федерації; "Нахабні німці що з'являлися в блискучих чоботах та з хлистами? Але ж це дуже сексуально збуджує" ("Ле Монд", 8 жовтня 1982 року).

"Знищення євреїв відбулося в 1914 році", "Я не можу дуже багато сказати про винищення євреїв", "Я ніколи цим не займався проблематикою євреїв", "Що таке нацист? Це єгиптянин", "Я не знаю, що таке нацист", "Аушвіц? Я не знаю, що це таке".

(висловлювання 16-17-річних гімназистів з відомої

школи в реномованому районі Тель-Авіва - після

опитування, опублікованого тель-авівською газетою в

1985 році).

Номер 156

ОСТРІВ 16

ВАТИКАН

КАРОЛЬ ВОЙТИЛА

РУХОМА ЦІЛЬ

"Я папа в дорозі"

(Іоанн-Павло ІІ, Майнц, 1980 рік)

"То ж ким є той поляк? Він хто... (...)

- То Ти, о старче, Ти, один, і без тривог, і вин немає,

То Ти, на всім земному шарі, як Бог на небесах (...)

Європо!... Накажи, негайно щоб замовк Наклепник,

Тому що безкорисливість перевершила Тебе;

Слова обложеного старця

Палають в небі!"

(Ципріан Каміль Норвід, "Енцикліка обложеного")

У всьому світі це називають "феноменом Войтили". Найпростіше було б пояснити це явище харизмою, але тут є щось більше, якась невизначена суперхаризма, яка порушає навіть тих, хто байдужий до релігії, і яка магнетизує натовпи. Люди з усіх соціальних класів та інтелектуальних рівнів чутливі до Його тону. "Іоанне Павле ІІ, тебе любить увесь світ!" - скандували португальські селяни устами людей усіх рас. Де б він не з'явився, незліченні натовпи впадають в екстаз. Якщо Бог хотів мати Всюдисущого Заступника на Землі, Він його дочекався.

ХХ століття не знає іншого випадку такої популярності живої людини, що охоплювала б всі континенти (точніше, історія не знає такого випадку, але порівнювати з іншими століттями важко через різницю, зумовлену охопленням мас-медіа). Ульріх Кьоґі: "Жоден імператор, жоден президент, жоден філософ чи художник не зміг би зворушити стільки людей як зовнішньо, так і внутрішньо" (Die Weltwoche, 14 червня 1984 р.). Той факт, що Він приваблює величезні натовпи, куди б Він не йшов чи показувався, фахівці описували як природний фактор, який повністю дезорганізовує комунікацію, і, в технічних термінах, отримав назву "ефект Войтили".

Ніхто не може сказати, як Він це робить, оскільки Він цього не робить. Цей професор філософії, письменник, поет, драматург і, перш за все, Верховний Пастир Церкви, який не вживає таких пишних титулів (він називає себе "єпископом Риму"), випромінює електрику, вимовляючи прості, невигадливі, ви може навіть сказати: банальні, і досягає ефекту на слухачів, про який не могли мріяти навіть найвправніші оратори (навіть коли говорить незручні істини), але це ніколи не псує настрій і не є настирливим моралізуванням. Проте джерелом незліченних людських надій є не лише Його Слова, а скоріше Він Сам – Його характер, Його відвага, Його братання з малими, Його розум, Його жвавість і Його життєрадісність, до якої – про що натовпи не знають - Він змушує себе після сумних ночей, проведених на самоті в читанні, писанні і роздумах, що перериваються проханнями до Бога. Його найближчі відчайдушно атакують ці виснажливі години, щоб загасити їх для додаткового сну, навіть якщо вони розуміють марність своїх зусиль. Він вже не виправиться. Завдяки цьому може зберегти здатність птаха до польоту:

Бо така мандрівка марна,

Хто соромиться бідності птаха,

Хто не розвине в собі здатність до польоту

Через смуток, каяття і самотність.

(Корнель Уйейский, "Іоанн Хреститель")

Наче птах, він перелітає з країни в країну, з континенту на континент і перебуває в постійному русі – як жоден з інших пап. Звертаючись до народів, він олюднює, знеособлює папство і з ефектом, який ніхто не міг скопіювати, підтримує престиж Божої Церкви, яка для багатьох перестала бути такою після Освенцима та Хіросіми. У ньому є щось від позачасових лідерів, таких як Мойсей, Жанна д’Арк чи Ганді, які вважали свої функції не простим керуванням громадським ковчегом, але розширювали моральні горизонти пасажирів.

Ще одна мета цього забігу — мир між народами, тому що з миром справа стоїть так, що ти маєш бігти, якщо хочеш залишитися там, де ти є. Звичайно, Він ніколи не зможе принести загальний мир на Землю, але, можливо, Бог, принаймні, дозволить Йому вибороти більше свободи та гідності для людини. До того ж, як зазначив Франсуа Біо в католицькій "Témoignage Chrétien", свобода є важливішою за мир. Іноді війна приносить цю свободу. Але Він не викличе ніякої матеріальної війни навіть із найблагороднішою метою, Він не підніме жодного збройного хрестового походу проти влади Зла, і навіть не тому, що Святе Письмо Йому забороняє, бо це не так – Христос сказав: "Не мисліть, що Я прийшов, щоб чинити мир на землі. Я прийшов на землю не мир чинити, а меч" (Матв., 10, 34), "Я прийшов розпалити пожежу на землі; Я б хотів, щоб вже горіло" (Лука, 12:49). І не тому, що "по-перше, немає гармат", або, за словами молодшого "вдалого вислову", "немає ні одної дивізії"[4].

Фактично тому, що він відмовився від традиційних, схоластичних відмінностей між "справедливою" і "несправедливою" війною, вважаючи кожну війну аморальною, окрім оборонної. Тож він зробився визнавцем давньої сентенції філософа Лао-Цзи: "Найбільший завойовник це той, хто може перемогти без битви". Ту ж істину проголошував і Норвід:

"Великою є людина, якій достатньо

Похилити чоло,

Щоб без копії і щита в руці

Перемогти загалом".

(Ципріан Каміль Норвід, з вірша "Велич")

Він, безсумнівно, завойовник великого формату, але не досягне жодної зі своїх цілей, навіть якщо досягає значної їх частини щодня. Йому заважатиме так званий Парадокс Зенона. Чи пам'ятаєте ви античного філософа Зенона з Елеї? Він був греком, який показав, що якщо мандрівник щодня проходить лише половину шляху до місця призначення, він ніколи туди не досягне. Але Він знає, що Він повинен бігти, тому що в цих найважливіших справах: хто не біжить, той стоїть на місці.

Ось чому – через надлюдську самотність, незважаючи на натовпи, через гонку, яка не веде до перемоги, незважаючи на зусилля, через потребу представляти всю Церкву, незважаючи на власну країну в серці – цей понтифікат є трагічним. Сповнений трагізму. Ззовні цього не видно. Ви можете побачити дише нескінченні подорожі, які складають метод, який він прийняв.

Він має в собі пружину впертого волоцюги і ходить у паломництво, підтримуваний двома палицями, які є Його першими двома енцикліками. В енцикліці "Redemptor Hominis" він постає захисником примату та прав людини, і повторює це всюди (наприклад, у Сан-Пауло, на трасі бразильського паломництва, він підтримував "права робітників, оскільки тут річ йде про людину та її гідність"). В енцикліці "Dives Misericordia" Він, скоріше, жахається всього зла, яке існує на світі, і просить у Спасителя милосердя для людей. Це не ознака пасивності, адже відвідини людей мають на меті мобілізувати їх на реалізацію старого гасла: дай шанс Христу, допоможи собі сам, що означає: твори добро в собі та навколо себе, інакше людство ніколи не вибереться з болота.

Самотність у Ватикані

У кожному зробленому Ним кроці є відбиток великої поезії, яка витікає з Його душі та передається іншим. Подвійний шукач Бога. Є два варіанти пошуку Бога: релігія і мистецтво. І є двоє найпалкіших шукачів: чернець і художник. Він є обидвома на нескінченній дорозі.

Протягом перших чотирьох років свого понтифікату він подолав маршрут, еквівалентний шестикратній довжині екватора. Органи безпеки не впускали його туди, куди він хотів (наприклад, Йому не дозволили відвідати Мінданао чи Віфлеєм; тоді Він оголосив, що поїде до Віфлеєму інкогніто і молитиметься там напередодні Різдва, насилу його зупинили) . Влади багатьох країн і міст перелякані напередодні візиту цієї рухомої мішені, що збуджує божевільних і мерзотників. Щоб захистити Його, вам треба підготувати тисячі озброєних до зубів "мусорів", охороняти кожен дюйм простору і мати очі на спині. Йдеться вже не про зусилля та кошти, а про ризик Його смерті та власну ганьбу (не зробитися країною, де вбили Папу!), адже заходів для гарантування безпеки ще не винайдено, а найшвидший поліцейський у світ не перегонить кулю найдурнішого вбивці. Тим більше, що Він знищує всі зусилля, тікаючи з-за броньованого скла до людей, які хочуть доторкнутися до Нього, і яким Він хоче сказати слово, як ліки. І не дозволяє захистити себе краще. "Як можна надягнути на Нього бронежилет! - кричав після нападу на площі Святого Петра ошелешений глава ватиканської поліції[5], Франческо Пасанісі. — Я намагався Його змусити, але, звичайно, не вийшло!". Тому бояться все більше і більше.

На церкві Санта-Марія-дель-Аніма в Римі є напис про те, що багато залежить від часу, на який припадає діяльність навіть найвизначнішої людини. Його - припав на апогей тероризму і геростратизму[6]. Вбивства великих лідерів справді є традицією людства, і в ХХ-му столітті ця традиція ретельно культивується, але напад на Папу (Павла VI) розглядався як дивина, і був - чого не очікувалося - оголошенням нової епохи, коли святі перестали існувати. Політична загроза — це одне (правильне було твердження про Іоанна Павла ІІ, опубліковане в "Ньюсвік" 25 травня 1981 року: "Він становить політичну силу. У світі є багато тих, хто хотів би бачити Його мертвим"), а геростратичне божевілля – це друге, спричинене, переважно, засобами масової інформації, з телебаченням на чолі.

Засоби масової інформації, які можуть показувати Папу лише тоді, коли він виступає публічно (унікальним прикладом є фотографії, зроблені телеоб’єктивом для "Парі Матч", на яких Іоанн Павло купається в Середземному морі), мимоволі шкодять Йому. Він, насамперед, філософ, видатний теоретик у галузі етичних питань, а не актор, що вітає натовпи, але телебачення та ілюстровані журнали представляють Його (природно) лише в цій останній ролі. Набагато гірший ефект постійної присутності Івана Павла ІІ на рухомих і нерухомих фотографіях – це те, що можна назвати синдромом Герострата. На телеекранах і обкладинках журналів в дикому хороводі ганяються святі і шарлатани, мудреці і політики, справжні і фальшиві революціонери, вбивці і поліцейські; будь-який мислимий злочин було скоєно там достатньо разів, щоб божевільні хотіли його наслідувати. Але вбивство когось зараховується, лише якщо це відома особа, чим відоміша, тим краще, як на Дикому Заході ХІХ століття, де найгучніших стрільців стріляли в спину просто для того, щоб "бути тим чуваком, хто вбив вбили X". Засоби масової інформації, створюючи величезну рекламу вбивцям, є непереборним стимулом для сучасного Герострата непереборне заохочення переступити кордон між хворими амбіціями та реальністю, що є тим небезпечнішим, що сьогодні гвинтівки не завжди все роблять. Куля, ніж або бомба призначені для суперзірки, щоб зробити зірку з убивці. "Ринок", насичений сучасними Геростратами, є, у свою чергу, запрошенням для політичних кіл, які стурбовані владою Святішого Отця. І так коло замикається.

Формально влада Іоанна Павла ІІ — це лише управління близько сімома з половиною сотнями мільйонів душ, але, як влучно зауважив Джон Лар у есе про славу (у "Харперз"): "Той, хто привертає найбільше уваги, має найбільшу владу". Сьогодні ніхто не привертає такої уваги світу, як "феномен Войтили" (термін Ганса-Якоба Штеле), і це є світ, у якому бандит винагороджується успіхом попадання на омріяну обкладинку, про що знають ляльководи, які шукають маріонеток. Тому страх за життя Папи зростає.

Ляльки бувають різних видів. "Сицилійською маріонеткою" називали актора-авангардиста, який, отримавши престижну нагороду у вигляді срібної мушлі[7], кинув її на землю, кричачи, що не приймає нагороду, щоб продемонструвати свою ненависть до польського Папи (але він прийняв призові, тільки за прицілом камер). Цей вид клоунади нешкідливий. Маріонетки з пістолетами є небезпечними.

Жоден папа в історії не був об’єктом такого полювання. У 1979 році швейцарський гвардієць обеззброїв бойовика з ножем, який увірвався до Ватикану з наміром убити Іоанна Павла. У 1981 році в Карачі (Пакистан) терорист хотів вчинити теракт під час меси на стадіоні, але вибухівка вибухнула в невідповідний момент, підірвавши не Папу Римського, а бойовика. Через три місяці (13 травня 1981 р.) турецький "сірий вовк" тяжко підстрелив Верховного Священика на площі перед Ватиканської базилікою. Рівно через рік у Фатімі (Португалія) іспанського священика-інтегриста зупинили за кілька метрів від Папи, коли він готувався вдарити Його багнетом. На початку 1983 року італійська поліція заарештувала турка Мустафу Саваса, наприкінці 1984 року венесуельська поліція заарештувала Дугласа Торреальбу Ернандеса, а у травні 1985 голландська поліція заарештувала Есмета Аслана, які готували подальші напади на чиєсь замовлення. Ми знаємо лише про ці кілька випадків[8]; скільки замахів не дійшли до фази реалізації або щезли під час неї, не будучи розкритими? Я зовсім не здивувався, коли перед моєю першою розмовою зі Святішим Отцем (1980 р.) Його головний охоронець, видатний дзюдоїст і каратист, єпископ Марцінкус (литовець за походженням) перевірив мою шарикову ручку під виглядом цікавості до неї, бо сьогодні стріляють і ручки.

Пауль Марцінкус координує (або, принаймні, займався у той час) всією системою охорони Папи в Державі Ватикан, про яку "Штерн" написав у липні 1982 року: "Держава Ватикан (площа 44 га) є однією з з найбільш наповнених агентами держав у світі". Стаття у "Штерні" починалася як класичний кримінальний роман: "Це була одна з тих приємних жовтневих римських ночей. У садах Ватикану з'явилися три темні постаті. Вони несли складану лопату та металевий ящик з електронним обладнанням. Тільки-но троє почали копатися на глухій галявині, як їх зненацька застав патруль папської варти. Троє нічних мандрівників втекли через стіну біля музеїв Ватикану. На місці вони залишили лопату та таємничу коробку. Папський державний секретаріат заборонив поширювати новину про цей інцидент. Цей випадок обурив прелатів Святого Престолу. Буквально за кілька днів до цього, 16 жовтня 1978 року, Папою Римським було обрано польського кардинала Кароля Войтилу".

Навколо Іоанна Павла ІІ точиться божевільна гра цивілізованого світу, але ніякі агенти і ніякі інтриги не здатні підрізати Йому крила і зупинити Його, якщо цього не змогли зробити кулі проплаченого вбивці, що пронизали Його тіло. Калабрійський хірург, доктор Франческо Кручітті, який двічі прооперував Папу протягом трьох місяців і який підтвердив вік Святішого Отця ("Il Papa має 61 рік згідно з його свідоцтвом про народження, але біологічно він на 10 років молодший"), допитаний журналістами про перебування святого пацієнта в лікарні, відповів: " - Протягом цих дев'яноста трьох днів він жив, як лев у клітці, постійно думав про нові подорожі. Коли неподалік хтось говорив про суд над убивцею, я почув, як він пробурмотів: "варто було б поїхати в ті сторони, або ж туди...".

Мандрівка світом, щоб зустрітися з людьми – це вірність самому собі, продовження стилю понтифікату, який був один раз закладений. У цьому стилі багато спонтанності, що робить його неформальним на кожному етапі шляху, так що церковна політика перестає бути основною метою і робиться гуманізмом у його найблагороднішій формі. Це зрозуміли навіть холодні німці (переважно протестанти), коли до них завітала "людина з Ватикану" і стався типовий для Нього "інцидент", але для них це було разючим:

"Папа раптом зменшився: він глибоко вклонився і став навколішки – цього разу не перед вівтарем, а перед жорстоко знівеченим стражданнями та хворобою чоловіком, який, всупереч програмі, шкутильгав перетнув йому дорогу в церкві святого Петра в Оснабрюку. Це були обійми без догм і церковної політики, без пафосу, якими віддають іноді великі жести" ("Ді Цайт").

Під час цих паломництв раз у раз щось відбувається "всупереч програми" (як правило, з Його ініціативи), і саме цього бояться найбільше, особливо тому, що перед візитами Іоанна Павла терористичні організації, визвольні організації чи релігійні фанатики різних конфесій погрожують Йому смертю. Це робили антипапісти у Великій Британії, бойовики з Сальвадору та Гватемали, а також гаїтянські партизани ("Бригада імені Гектора Ріобе"), які в листі до папського нунція в Порт-о-Пренсі заявили, що "вони вагатимуться загрозити безпеці Папи Римського, якщо під час свого візиту на острів він віддасться на послуги родині Дювальє". Це була дурість з їхнього боку: Іоанн Павло ІІ йде не до диктаторів, а до народів. І навіть припущення, що він міг поставити себе на службу до якогось диктатора, доводить прогресуючу психічну хворобу людини, яка це припускає.

Візити в країни, керовані деспотами, є одними з найважливіших, тому що ніхто не очікує комфорту більше, ніж тиранізований народ. Простіше кажучи, диктатори намагаються скористатися візитом Папи, щоб отримати популярність, але він цього не допускає. Він дав феноменальний урок у Буенос-Айресі, де не зміг уникнути зустрічі зі світською ієрархією, настільки глибоко залученою у війну за Фолкленди-Мальвіни, що Матері Божій з Лухан було надано звання... почесного генерал-капітана збройних сил. . Йому довелося провести півгодинну розмову з військовою хунтою в "Каса Росада" (резиденція президента). Раптом, "всупереч програмам", Він підвівся і вийшов на балкон, щоб привітати натовпи паломників, які чекали на Нього на Плаза ді Майо. Тодішній диктатор, генерал Галтієрі, підскочив, щоб стати поруч з Ним, але Папа Римський зупинився посеред вузьких дверей, блокуючи їх і не даючи генералу маневрувати. Весь світ облетіла заява одного з аргентинців: "Святий Отець не дозволив йому цього зробити. Він його повністю проігнорував" (диктатори також отримують різкі словесні уроки від Іоанна Павла, які пережив, зокрема, генерал Монтт, президент Гватемали, під час візиту Папи до цієї країни).

Набагато гучнішим і згадуваним після кожного замаху є висловлювання одного італійця. Повторюється, що в шестидесятих роках кардинал Кароль Войтила, краківський архієпископ, відвідав в Італії відомого монаха-францисканця, отця Піо, який прославився як носій хресних стигматів (рани на його руках кровоточать, як рани Христа). ) і ясновидиця. Він сказав Войтилі: "Колись ти станеш папою, але твій понтифікат буде коротким і закінчиться кровопролиттям".

Перша частина пророцтва отця Піо вже сповнилася. Не плачте, другу частину може бути нейтралізована законом Моргенштерна. У ньому сказано, що невиконання з логічної точки зору обов'язкових катаклізмів, як правило, відбувається тому, що вони були передбачені та розголошені.

Тим часом, рухома ціль постійно в русі, і постріли безперервно віддаються з усіх боків, і це не металеві кулі. На думку китайців, погане слово стає зброєю, такою ж небезпечною, як залізо. Факт. "Весь світ любить Тебе!". І навколо вороги, що є одвічним правилом: вони нападають на найкращих. Це неминуча ціна справжньої величі.

Немає нічого дивного в тому, що протестантські пастори, роздратовані його німбом, проклинають голову своїх конкурентів, використовуючи терміни, які відповідають тій християнській етиці, яку вони проповідують, наприклад: "Антихрист" або "Звір Апокаліпсису" (я цитую "The Economist", 5 березня , 1983). Що ще гірше, Він має ворогів навіть у власному домі. У серпні 1982 року фахівець у справах Ватикану, Сандро Магістер, заявив на сторінках "Л'Еспресо", що "критика Папи була особливо поширена серед кардиналів Римської курії". Кажуть, що причиною є його "польський непотизм", який проявився у створенні "польської мафії" у Ватикані, очолюваної папським секретарем, монсеньйором Станіславом Дзівішем, яка створила "щось на зразок паралельної курії". Редактор польського видання "Osservatore Romano", отець Адам Бонецький, використовуючи конкретні факти, довів свою репліку (яку, до речі, редакція «L’Espresso» не хотіла друкувати, а редакція "II Tempo"), що майже всі нечисленні поляки, які працювали у Ватикані, працювали до того, як Кароль Войтила був обраний Папою. Однак він навіть не намагався довести, що італійські князі Церкви, які "забули" про 455-річну італійську монополію на папство, не засмучувалися через втрату цієї монополії. Він знав більш ранній постріл з Курії, спрямований у Святішого Отця:

Коли Папа лежав поранений у клініці Гемеллі, одного з сановників Ватикану запитали, чи ситуація часом нагадує "sede vacante" (міжцарювання між смертю одного Папи і обранням наступного).

Відповідь цього чоловіка, ім'я якого не розголошується, була:

- Для багатьох із нас, членів Курії, стан "sede vacante" панує з часу обрання цього поляка!".

Репортер "The Times" (22 червня 1981 р.), Пітер Ніколс, додав, що "цей церковний сановник, принаймні, не є надто критично наставленим до Папи". Тож що думають і інтригують ці ватиканські італійці, які надмірно критикують свого шефа та "польську мафію"?

Мафія є італійським винаходом, і керована Італією Церква ніколи не таврувала її в минулому, незважаючи на жахливі злочини, які та вчиняла. Кардинал Ернесто Руффіні, єпископ Палермо з 1946 по 1967 роки, повторював: "Слово "мафія" придумали жителі континенту, щоб очорнити Сицилію". А як же. Диявол дуже радіє, коли люди кажуть, що його не існує - це полегшує йому роботу. Лише за папи-поляка новий архієпископ Палермо Сальваторе Паппалардо відлучив мафію від церкви, а Іоанн Павло ІІ підтвердив, що це було актом Його волі, відвідавши Сицилію та засудивши сумнозвісний злочинний синдикат. Кількасоттисячний натовп сицилійців із вдячністю скандував Його ім’я. "Жителі острова вперше отримали відчуття сили", - повідомляли журналісти. У грудні 1983 року засоби масової інформації повідомляли: "Іоанн Павло ІІ, промовляючи до паломників із Сицилії, втретє за час свого понтифікату засудив сицилійську мафію за "факти варварського насильства, які викликають біль, подив, обурення та ображають людську гідність".

Вищезгаданий Сандро Магістр включив серед звинувачень на адресу "польської мафії" у Ватикані справу про канонізацію поляка Максиміліана Кольбе, даючи зрозуміти (на основі "витоків" з Курії), що Папа використовував мафіозні махінації для прискорення процес канонізації. Поминаючи вже той факт, що першим канонізованим Іоанном Павлом ІІ був італієць (тоді італійці нічого не говорили про махінації) – залишається правдою те, що перед обличчям отця Кольбе багато святих могло б почервоніти, бо наскільки ж легше вести святе життя в тихому скиту протягом ста років, ніж одного разу віддати його заради іншої людини - добровільно і з повним усвідомленням того, що смерть буде багатоденним мученицьким життям. Якщо вершиною підлості було висунення в пресі заперечень проти Кольбе з боку німців, винахідників голодного бункеру в Освенцимі, заперечення, винесені з глибин Ватикану Сандро Магістром, були звичайним антипапським неврозом олігархії Італійської Церкви (У 1983 році він знову повернувся в ефірі та на сторінках західних ЗМІ до проблеми "польської мафії у Ватикані", починаючи зі статті Майкла Доббса в "The International Herald Tribune". Доббс писав: "У Ватикані кажуть, що там править польська мафія").

Ворогів незвичайного папи-поляка в Церкві більше, ніж думає пересічний католик. Рішуче просування Іоанном Павлом реформ Другого Ватиканського Собору (більше відкриття Церкви до світу, більший екуменізм, офіційно визнане право на свободу віросповідання, використання національних мов у літургії тощо) наштовхнулося на шалений опір з боку церковних традиціоналістів. В Європі множаться опозиційні асоціації священиків і монахів, як-от "sede vacansistes", згідно з якими в Апостольській Столиці є вакансія, оскільки Іоанн Павло ІІ є "єретиком" (sic!). Вони приймають різні назви (наприклад, "Католицька контрреформа" отця де Нанта, або "Бій за віру" отця Коуча), штурмують і захоплюють "реформаторські" церкви (найвідомішим було захоплення церкви святого Миколая з Шардоне в Парижі тисячею осіб під командуванням монсеньйора Дюко-Бурже). Головним аніматором цього "руху за інтеграцію" є колишній архієпископ Дакара, Марсель Лефевр, який висвячує священиків-інтегристів, щоб протиставити "постсоборній, неомодерністській та протестантській церкву" "вічну Церкву" (інтегрістом з-під знаку Лефевра був Крон, який намагався заколоти Іоанна Павла II у Фатімі). Як бачимо, у цій роботі лідирують французи, але це й зрозуміло – Франція, яка досі вважає себе "Filie ainee de l'Eglise" (найстаршою дочкою Церкви), переконана, якщо Папою не обрали італійця, тоді Папою повинен був стати француз. Один із тих небагатьох французів, що був охрещений. Бо більшість громадян Франції не хрещені (sic!), вся нація, включаючи сільські провінції, була неймовірно секуляризована протягом кількох десятків років (необов’язково бути там, щоб це знати, просто прочитайте повні відчаю з цього приводу книжки Жоржа Бернаноса).

Французьких та інших екстремістських інквізиторів небагато, але вони гучні. Стрільці, які стріляють у Папу образами зі злості, що Свята Меса для негрів відправляються негритянською мовою, а не латиною, а відомо, що добрим католиком можна бути лише через латину. Є також ті, хто критикує надмірне загравання Войтили з країнами третього світу. Мало того, що в 2000 році аж сімдесят відсотків католиків (за підрахунками штаб-квартири Францисканської місії в Бонні) буде вихідцями з цих країн, але Він вже гладить чорнопиких!

Трагікомічна суть канонади, націленої проти "феномена Войтили", полягає в тому, що це перехресний вогонь, що ведеться справа і зліва, так що атакуючі сторони влучають одна одній у власні очі та голови над Його головою. У той самий час, коли церковні традиціоналісти люто бомбардують Його прогресивність, Його єретичний реформізм і Його "неомодерністську" перевагу надмірного лібералізму, сьогоднішні авангардні церковні та світські ліберали вірять у прямо протилежне і бомбардують Його "надмірний консерватизм і традиціоналізм" по одним і тим же питанням! В той час, коли "в деяких брошурках можна прочитати, що це папа-марксист (...), крайнє праве крило знайшло марксистські сліди в його лексиці та його філософії" (заява архієпископа Парижа, кардинала Люстігера для тижневика "Der Spiegel") - з іншого боку, звучать епітети: "обмежений невіглас, ізольований традиціоналіст" (я цитую Едварда Нормана з "Sunday Telegraph"; Норман справедливо вважав ці терміни "дуже далекими від істини") і твердження на зразок: "Папа залишається консерватором. як у самій Церкві, так і в питаннях світської політики. Ймовірно, він не до кінця усвідомлює напрямок змін у світі" ("Обсервер", 30.05.1982).

Вони знайшли більш ніж достатньо мотивів для цього артилерійського обстрілу зліва, починаючи з реформ Другого Ватиканського Собору. У Польщі відомий публіцист Казімєж Козьнєвський випалив залп в очолюваному ним тижневику "Тут і Зараз" з майстерністю, якою тоді хтось інший би пишався. Брутально сформульовані звинувачення висуває анонімний співбесідник-іноземець, який несподівано приєднався до Кожнєвського в корчмі в Кафенберзі (Австрія); Кожнєвський сповнює функцію об’єктивного співрозмовника. Іноземець спочатку заявляє, що не любить поляків загалом ("Ви нестерпне суспільство. Ви століттями порушуєте мир у Європі, бо не можете порозумітися з сусідами. Ви не можете зробити висновків із власного географічного розташування..."), потім, що йому не подобається польський військовий уряд (на що Кожнєвський пояснює, що "генерал Ярузельський, запровадивши воєнний стан, врятував Європу від Третьої світової війни" – і все зрозуміло, тим більше, що вони обидва погоджуються щодо негативної ролі "Солідарності", яка "хотіла зруйнувати встановлений європейський порядок". Ще зрозуміліше стає, що він робить, коли іноземець починає плювати на Папу Римського. Ось так виглядає цей згусток ненависті для співвітчизників:

"У наступному реченні виявилося, що мій європеєць мав ще одну принципову претензію до поляків. Йдеться про папу Іоанна Павла ІІ. Будь ласка! Як можна вірити полякам, коли вони дали світові такого Папу? Я свідомо вставив: такого папу світ сам вибрав і привіз із Кракова до Риму. Він проігнорував невелику різницю в тлумаченні. Як можна вірити полякам, коли вони дали світові такого папу? Я свідомо вставив: такого папу світ сам вибрав і привіз із Кракова до Риму. Він проігнорував невелику різницю в інтерпретації. В ґрунті він мав рацію: ми дали світові такого Папу (…) Отже, ми дали Риму Папу, який є поганим Папою. Чому? – запитав я, хоч добре знаю його пояснення. Цей Папа – він пояснив чітко і дуже точно – хоче повернути Католицьку Церкву, як світову, так і європейську, до Середньовіччя. В ім'я догми він хоче зробити мільйони й мільйони віруючих нещасними. Він хоче, щоб людина існувала заради догми, а не догма для людей. Він знову хоче нав’язати європейському католицизму цей типово польський культ Марії (...) Коли прогресивні європейські богослови, німецькі та голландські, запропонували формули сучасного, відкритого католицизму, католицизму, пристосованого до людини ХХ століття, вільного від похмурої концепції. гріхів проти людської любові, коли вони намагалися вирішити сексуальні проблеми, коли вони хотіли, щоб жінки самі вирішували, чи хочуть вони мати дітей - з'являється проповідник, навіть гірший, тому що він натхненний, з Польщі, і хоче змусити католицтво повернути вікторіанські корсети або, що ще гірше, одягти всіх в паломницькі сукні та лицарські обладунки Середньовіччя (...) Польський Папа є Папою католицизму марійного, католицизму релігійного, католицизму закритого, а не католицизму відкритого. Католицизму бідного, а не багатого. Ваш Папа зупинив оновлення цієї Церкви. Це не папа культурної, освіченої Європи".

Так, я знаю, наведені вище речення не є текстом розумної, освіченої людини – це нісенітниця, яка доводить сильну корозію сірих клітин (наприклад, твердження про повернення Церкви до середньовіччя чи вікторіанської доби, так, нібито після них Католицька Церква дозволила аборти, зраду дружині та неповагу до Матері Божої!), а спосіб подання цієї дурості в енциклопедіях називають фарисейством, тобто лицемірством. Однак я процитував це тому, що Кожнєвський випустив набір куль, якими "ліберали" Заходу та Сходу атакують "консерватизм" Іоанна Павла. Проаналізуємо ці розпорядження антипапського пожежника.

Іоанн Павло ІІ і Вальдемар Лисяк

Дуже часто критикується впровадження в життя Святим Отцем положень Другого Ватиканського Собору. Пітер Гебблтуейт (письменник і колишній єзуїт) вважає, що Іоанн Павло тлумачить резолюції Собору вузьким, обмеженим і врешті-решт спотвореним чином. Проте тільки стороння людина, перекладач, видавець, агент, друкар чи інтерпретатор, може спотворити твір, а не автор. Безпосередній внесок Кароля Войтили в інтелектуальний доробок Собору є величезним, і коли він цитує уривки з двох найважливіших релігійних документів ХХ століття – соборної душпастирської конституції "Gaudium et spes" і соборної догматичної конституції "Lumen gentium" – він багато в чому посилається на власні слова, тому що був членом комітету, який розробляв проекти обох цих документів. Тому він ототожнює себе з рішеннями Собору, які, за Його словами, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому розвитку Церкви. Помилкове враження, нібито Папа-поляк обмежує прогресивну думку Собору, спричинене інтерпретаційним спотворенням змісту Собору тими, хто його критикує. Саме вони – теологи-авангардисти, войовничі радикали, молоде покоління мислителів-бунтарів – трактували соборну думку мало не як кодекс бунту, а зараз вони розчаровані, бо модернізується старий будинок, а не будується новий, що зводиться на руїнах свого попередника. Психологія це чудово знає: замість того, щоб сприйняти повідомлення в його точному значенні, людина інтерпретує висловлювання іншої людини по-своєму, а потім скаржиться, що інша людина не дотримала слова, яке і не прозвучало.

Ті самі люди стверджують, що Папа віддає перевагу консервативним ватиканським конгрегаціям і намагається інквізиторським чином змусити замовкнути надто вільнодумних теологів, таких як Шіллебек і Кюнг. Едвард Норман із властивою йому влучністю назвав ці звинувачення "параноїдальною реакцією". Іоанн Павло ІІ просто хоче, щоб теологією не жонглювали, як приватними тарілочками на арені цирку сучасності. В енцикліці "Redemptor Hominis" він писав: "Нікому не дозволяється ставитися до богослов’я, як до збору його власних думок; виступаючи у Вашингтоні перед католицькими вчителями, він сказав: "Віруючі мають право вимагати, щоб їх не турбували теорії та гіпотези, точність яких вони не можуть оцінити"; нарешті, у своїй праці про Ватиканський собор ("Джерела оновлення") він висловив думку, що щодо таких питань, як: "у що люди повинні вірити?" або: "яке справжнє значення тієї чи іншої правди нашої віри?", переважає спроба відповісти на важливіше питання: "що означає бути віруючим?". Сумнівно, чи всі ті прогресивні західні священики, які все більше сприймають світський спосіб мислення, і мирські ліберали, які настільки звикли вважати кожне серйозне досягнення думки плодом світської науки, що вони вже не можуть зрозуміти, що може існувати система запліднюючих цінностей, заснована на християнстві — чи могли б вони звести свої спекуляції до такого мудрого знаку питання, як у "Джерелах оновлення"? Своєю глибиною та чесністю філософський апарат особи, яку вони критикують, руйнує їх інноваційні тенденції, які часто є звичайним зловживанням академічною свободою.

Іншим антипапським снарядом "лібералів" є звинувачення Іоанна Павла ІІ у консервативній позиції в суспільно-політичних питаннях, у стримуванні політичного чи революційного залучення прогресивних священиків тощо. Це правда, що Святіший Отець не має наміру носити кашкету Фіделя Кастро, але все інше не відповідає дійсності, і нечесно втискувати Його до карикатурних схем реакційності, вигаданих гарячими суперниками. У жовтні 1979 р., відкидаючи притаманну західним лідерам професійну гнучкість (вона була також рисою Павла VI, завдяки чому під час його понтифікату католики з дуже різними стилями та поглядами цілком комфортно вписувалися в рамки відкритої Церкви), Папа заявив, на Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, що духовне життя людини стерилізується силами, які зводять сенс людського існування переважно до "різних матеріальних та економічних факторів", а президентові США Картеру він сказав: "Я бачу сенс історії в гідності людини". Обидві ці заяви, які є індикаторами цілей, також є суспільно-політичними у набагато глибшому значенні, ніж банерні гасла радикальних крикунів. Едвард Норман, про якого я вже згадував двічі, відповів на їхню стрілянину словами на честь незалежної (ненатхненної) західної думки (іноді достатньо написати правду, щоб заслужити назву незалежної):

"Іоанн Павло ІІ цілком усвідомлює існуючі у світі стосунки, і він готовий прийняти радикальні зміни, спрямовані на полегшення долі бідних (…) Так що він не проти втручання християн у політику – за умови, що вона не страчує свого релігійного характеру. (…) Всупереч тому, що говорять його критики, він не відмовлявся підтримувати прогресивні плани покращення умов життя людей політичними засобами. У його виступах багато закликів до структурних, тобто політичних змін. Церква повинна підтримувати такі зміни, щоб подолати зло експлуатації та виправити кривди, які є результатом відсутності рівності між бідними та багатими націями та між класами в усіх суспільствах. З самого початку свого понтифікату він рекомендував багато прогресивних політичних дій (…) він виступав за експропріацію приватної власності в ім’я соціальної справедливості. Він критикував діючі у світі фінансові, монетарні, виробничі та комерційні механізми за те, що вони виявилися нездатними до радикальних реформ (…) Як бачите, це не діяльність політичного консерватора. Ліберали, які зараз гавкають у воріт Ватикану, повинні потрудитися, щоб краще пізнати свою жертву, яку вони виглядають".

Не минуло й року після цитованої заяви Нормана, як у жовтні 1982 року Іоанн Павло ІІ засудив "автократичні й тоталітарні режими", які "заперечували й продовжують заперечувати свободу й основні права людини", але його критики залишалися глухими й продовжували висловлюватися, що Він німий у політичних справах. А до того ж забороняє священикам займатися політикою! Так, Він забороняє, але це не означає, що Він забороняє боротися зі злом, бо Він є прихильником боротьби за справедливість. Однак "Церкві не потрібно вдаватися до ідеологічних систем, щоб любити, захищати людину та сприяти її визволенню", сказав Папа, представляючи причини свого протистояння залученню священиків, обдурених фальшивими політичними доктринами. Євангелія на боці бідних і пригноблених – так, залучення священиків до чужих християнству політичних рухів – ні. (У 1983 році, під час туру Центральною Америкою, Святіший Отець чітко заявив, що Католицька Церква буде в авангарді політичних і соціальних реформ; він зробив це, як зазначає UPI, "у спосіб, який перевершив очікування", що, звичайно, викликали критику з боку тих, хто власний ар'єргард нахабно звуть авангардом).

Того ж року (1983), відвідуючи Гаїті, Іоанн Павло ІІ у своїй проповіді від 9 березня вимагав, щоб ситуація в цій жахливій країні, сповненій несправедливості, гніту та злиднів, "нарешті змінилася". Як слушно зазначив Роджер де Век у 1986 році (після перевороту на Гаїті) в журналі "Цайт": "Папа був провісником гаїтянської революції".

Також у 1986 році, 14 квітня, тижневик "Ньюсвік" опублікував наступний текст, який є коротким викладом того, що має нарешті зупинити роти крикунів, які нападають на "соціальний консерватизм Папи":

"Протягом століть Римо-Католицька Церква стверджувала, що люди зі смиренними серцями успадкують землю. У квітні Рим оголосив, що іноді за неї дозволено воювати. Теологія визволення набуває популярності в Третьому світі, а сам Ватикан видав нову "Інструкцію про християнську свободу та визволення", в якій проголошує, що Церква сповнена рішучості відповісти на тривоги сучасної пригнобленої людини, що тужить за свободою. Це документ, який, здається, дивує тих, хто вірив, що Церква під правлінням Іоанна Павла ІІ стала оновленим бастіоном консерватизму. У документі йдеться про те, що «ті, кого гноблять багаті чи можновладці, мають повне право дати відсіч». Збройна боротьба вважалася припустимою як останній засіб боротьби з довготривалою тиранією". Справжня міжконтинентальна ракета, запущена в бік Папи Римського - це питання сексу. На думку "лібералів", антипрогресист Войтила загострив католицьку сексуальну та сімейну етику в образливий для змін ХХ століття спосіб, що ускладнює католикам самореалізацію у сфері сексуального життя. Він вперше заговорив на цю тему під час візиту до Сполучених Штатів, на що Його критики відреагували з властивим собі шармом; коли він увійшов до собору у Вашингтоні, щоб відслужити месу, його зустріли їдкі транспаранти: "Сексуальність - це гріх - покайтеся!" і "Католики, гомосексуалісти та лесбіянки вітають Папу!"[9]. Хоча група войовничих прогресистів була дуже активна, їхні зусилля виявилися марними: натовпи американських католиків демонстрували свою підтримку Святого Отця. Ці маси людей, які його люблять, просто не хочуть – незважаючи на те, скільки з них не погоджуються з його негативною позицією щодо контролю народжуваності (в основному абортів), розлучень, гомосексуалізму та сексуальної свободи – щоб Папа дублював видавців "Playboy" і ставав прихильником вбивства людського плоду. Завданням Глави Церкви не є і не може бути пропаганда (бо це було б рівно визнанню) сексуального авангарду та безтурботності відносно сім'ї, поширюваної мас-медіа, і які за кілька років призвели до таких психосоціальних переоцінок, за які люди ще довго будуть платити високу ціну. Легкість сприйняття цих явищ Він вважає приниженням людської гідності, і в цьому Його не можна звинуватити. В епоху, коли світ загниває через кризу всіх цінностей, а Церква є фортецею, обложеною раціоналізмом, секуляризмом та тому подібними явищами – Він має бути невблаганним сторожем на стінах цієї фортеці.

Нарешті, снаряд, виліплений з ворожості, було направлено в культ Марії, чужий для протестантів. Іоанн Павло ІІ, хоча щиро залучений до процесу екуменізму, пропагує поклоніння Діві Марії. В очах Його ворогів це є кричущим проявом обмеження та консерватизму. Вони не читали варшавського тижневика "Культура" від 28 червня 1981 року. Там є фрагмент спогадів старого комуніста, людини, яка не вірила ні в Бога, ні тим більше в Його Матір. У сталінські часи йог заарештували. "Не знаю, як це сталось, – згадує цей чоловік, – але коли Ружанський цілодобово допитував мене як на конвеєрі у віллі, яка називалася "Прогулянка", мені знову й знову являлася Матір Божа".

Стріляючи в рухому ціль, ті, що справа, і ті, що зліва, хоч і взаємні вороги, погоджуються в одному: в критиці фінансових справ понтифікату Іоанна Павла ІІ. Для цього нападу використовується двостволка, один ствол якої спрямований в єпископа Марцінкуса, а інший — в подорожі Папи.

Литовського каратиста, пілота, спортсмена Пауля Марцінкуса, близького співробітника та "горилу" Папи Римського, а також голову IOR (Інституту релігійних справ, тобто банку Ватикану), звинуватили у неналежному розпорядженні коштами Ватикану, зокрема, в співпраці з банком, який вів незаконні операції і зробився банкротом. Навколо цього здійнявся шалений галас, всупереч елементарній пристойності, бо ніхто не довів злих намірів Марцинкусу. Це все одно, що звинувачувати в нечесності людину, чий партнер по бриджу виявився злодієм. Цей велетень з вічною сигарою в зубах, будучи головним скарбником Святого Престолу, налагоджував співпрацю з різними банками, і, не будучи ясновидцем, не міг заздалегідь знати, що хтось із партнерів виявиться нечесним. Крім того, Марцінкус як голова IOR впорався чудово: за кілька років він допоміг державі Ватикан вийти з фінансових проблем, які раніше чорною хмарою нависли над папством через погане управління фінансами. Але його кар’єра та успіхи стали сіллю в оці для окремих країн (Марцінкус підтримував "Солідарність") та окремих кардиналів Римської курії. Масована атака на нього була насправді атакою на Папу, який тримає "таку людину" поруч із собою.

Щоб переконатися, що комплект є повним, Марцінкуса звинуватили в причетності до нібито вбивства 33-денного Папи Іоанна Павла I! У 1984 році британець Девід Валлоп видав кітч-бестселер на всіх континентах під назвою "В ім’я Боже", доводячи (без будь-яких доказів), що Іоанн Павло I був отруєний ватиканськими масонами, тому що він хотів дозволити протизаплідні таблетки та позбутися прелатів, які належали до масонської ложі P-2 (включно з Марцінкусом) з Ватикану. Насправді вся ця жалюгідна "science fiction" була черговим нападом на Іоанна Павла ІІ та Його Литовця. "Серед незліченних книг, присвячених Ватикану, ця одна з найгірших. На жаль, цей жанр містить більше лайна, ніж шедеврів", - сказав Жан Потен у "La Croix" (14 червня 1984).

Стріляючи зі всіх стволів, неможливо було пропустити папські поїздки, головним організатором яких був Марцінкус. Детектор витоків з Курії, Сандро Магістер писав у "L'Espresso", що справа Марцинкуса "кидає тінь на того, хто необережно вважав його своїм фаворитом, тобто на Папу (...) Однак критика на адресу Папи не обмежується лише захисту, яким він оточує Марцинкуса. Деякі кардинали вже сказали Войтилі, що вони віддають перевагу більш скромним подорожам...".

І так ми знову досягаємо суті понтифікату рухомої мішені – до самого руху, який теж критикують, як і все інше. Західнонімецький публіцист Ганс Зендер, радячи Папі Римському в багатотиражному тижневику вчитися теології та скромності у нікарагуанських міністрів, назвав подорожі Войтили "бродінням світом (...) у той самий час, коли багато людей, у тому числі католиків, помирають. від голоду". Ці поїздки нібито коштують занадто дорого, а зустрічі з людьми мають надто "цісарський" характер. У 1982 році Associated Press резюмувала це так: "Теологи з різних країн, дисидентські групи в Католицькій Церкві і навіть Римсько-Католицькі єпископи представили такий список негативів: 16 закордонних поїздок Іоанна Павла ІІ коштували занадто дорого (...) Католики в Бразилія, Великій Британії та багатьох африканських країн продовжують оплачувати феєрверки, вівтарі та заходи безпеки, хоча для покриття витрат папських візитів використовується праця волонтерів і доходи від комерційних підприємств". Це знову ж таки, як критикувати пишність симфонічного концерту чи футбольного матчу, бо за них мусили заплатити меломани та болільники[10]. Влада окремих країн грандіозно святкує візит Папи (Ватикан на це не має впливу, пишнота нікому не нав’язується), знаючи, що інакше народні маси не пробачать їм поганий прийом намісника Божого. Цього хочуть люди, а критики роблять вигляд, що не знають про це. Найлегше зрозуміти італійських кардиналів, яким нудить думка, що жоден італійський папа ніколи не був так любимий світом.

Навіть любов людей до Нього піддається варварському обстрілу. Жовта-жовта газетка "La Republica", яка в італійській пресі передує в ненависті до Папи і називає подорожі Святішого Отця "поїздками для фанатиків", підсумувала (11 листопада 1982 р.) іспанський ентузіазм так: "На стадіоні Бернабо в Мадриді, наповненому молоддю, збожеволівшою від Войтили, видовище було гнітюче. На жаль, молодь сьогодні теж може бути прислужливою. Після овацій, пісень і танців, які, здавалося, були ознакою юнацької свіжості, відбулося вручення подарунків (...) Хлопці й дівчата вишикувалися в довгий ряд і стали на коліна перед Папою, вручаючи подарунки. Як переможені переможцю. Войтила сидів там, там, нагорі, серйозний, всунувшись у низький трон, поклавши руки вздовж підлокітників. Це був не Папа, а східний сатрап".

Називати людину, яка бореться за людську гідність, "східним сатрапом" навіть дотепно (в стилі чорного гумору). Решта є нікчемністю. Чи хтось тисне на селян, щоб вони кидали квіти до ніг Іоанна Павла, як це відбувається в багатьох країнах? Коли в Альба-де-Тормес, місці смерті святої Терези Авільської, з'явився "антипапа" Клементе Домінгес (той самий тип, який за один день канонізувала тридцять тисяч святих, включно з Колумбом і генералом Франко, і має єпархії в Європі та Америці), жителі прогнали його палицями – чи хтось їх до цього примушував? В університетських містах студенти розстеляють свої плащі на землі перед Іоанном Павлом ІІ – може хтось стоїть над ними з батогом чи нагороджує їх за це? Ви не можете по-справжньому змусити когось закохатися, приставивши пістолет до його голови або соваючи гроші до кишені - це йде від серця та мозку. Папа-поляк просто має що сказати людям, у тому числі молоді – те, що доходить до них, що зігріває їх і наповнює підбадьоренням, те, чого вони довго чекали. Кожна Його подорож показує, скільки мільйонів людей, які співають Його ім’я, потребували того, що Він проповідував. Звинувачення все ще бунтівної молоді Заходу в "прислужливості" є ганебною демагогією; шана, яку це покоління віддає Папі, чітко доводить, що його вчення заповнює порожнечу, створену секуляризмом для молоді, і що християнство було занадто рано класифіковано як пережиток.

Коли журналісти вирушили до "лівого" перуанського священика Густаво Гутьєрреса, якому Ватикан оголосив догану, в надії витягти з нього антипапські заяви, вона з тріском провалилася. Вони почули, між іншим: "Навіть два мільйони поліцейських не змогли б привести майже мільйон молодих людей до Папи, але магія, яка змушує п'ять мільйонів вийти на вулиці..." (El Pais, 8 лютого 1985).

Ці мільйони, щасливих лише від погляду на Святого Отця, є найкращою відповіддю Його супротивникам. Це ті самі "мільйони й мільйони віруючих", яких, за словами кожнєвських, Папа хоче зробити нещасними в ім’я догматів.

Безперечно, здатність критикувати Главу Церкви є ознакою демократії. Але коли бачиш, до якої брехні та наклепів вдаються ці снайпери, починаєш замислюватися, чи не є перша частина речення Черчилля про демократію: ("Демократія — це найгірший з устроїв, але всі інші ще гірші") — наймудрішою.

Ти не зцілиш планету чи виправиш людину – вам перешкодить щось більше, ніж парадокс Зенона. І ти помреш, відчуваючи поразку не з власної вини, як і всі інші, подібні Тобі.

"А може, може навіть над Твоєю могилою

Чорний наклеп дзьобом лясне,

Вітер твій пил розвіє на всі боки,

Твоя душа піде на паству язиків,

Замученому за спасіння світу,

Посмертних пам'ятників ніхто Тобі не поставить!

І коли вся історія Тебе забуде,

Коли над Твоєю могилою пролине сто століть,

Лише якась народна пісенька

В майбутньому про Тебе пам'ять збереже!".

Ришард Бервінський "Героям наших днів".