Биті є. Гоцик

Всевидяща дупа

– Халепа тобі – мама! – кричала Гоцикові рідна ненька у далекому дитинстві, коли пацаня поспіхом змащувало збиті в кров коліна гарячою пилюкою і мчало до дірки у паркані друзяк доганяти. А тато без слів. Біля шпарини – хоп! За шкірку і до свиней у загородку.

– Сиди і думай, трясця матері!

Гоцик сопів ображено хвилини зо дві, штовхав поросят, що вони із цікавістю тикали п’ятаками малому в живіт, прикладався до їхньої миски з вареною морквою – а повиздихайте! – вмощувався у куті і мріяв: от виросте і встрягне в таку халепську халепу… Нізащо не зупинять!

– А як ти взнаєш, куди саме лупитися? – питав Гоцика друг Бронька.

– Дупою відчую… – відповідав упевнено.

Ох, та дупа – невід’ємна складова української інтуїтивної прозорливості. Прямим нервом до серця. Як у грудях муляє, той же час у дупу пече, – і не хочеш, підскочиш і… Аби не в халепу. А Гоцик, як неньці вірити, тільки туди, зараза.

І ото варто було посеред ночі крастися на подвір’я фермера Павки Козленка, давати Павковим собакам харчу, виймати з вигрібної ями гімна кіло, аби тим гімном на Козленкових воротах вивести «Паня – падло». І так усе село знає – смердить пихатий синочок колишнього голови колгоспу, що він нині сільраду окупував, – без хабара і не потикайся! Школу на трояки, гульбанив пару років у столиці – все казав: «В аграрному…» – а як виперли з тріском, тато з нього фермера зліпив. А хіба з гімна куля вийде?! Зібрав, сука, кукурудзу, оточив поле охороною, щоб односельці качани, що на ґрунті лишилися, не збирали. Та людям не те скіпка. Хай би сам ходив з мішком, збирав, так ні! Загнав трактора і переорав.

– І навіщо тобі та халепа?! – плакала ненька. Прикладала до Гоцикової побитої морди капустяне листя, коли Павка вирахував, чиїх то рук діло, і так зчепилися – ледь розтягли.

– Так, хай знає…

– Отепер точно проходу не дасть, – сказав тато.

– Ще хто кому… – буркнув Гоцик.

І якось навесні, якраз перед випускними шкільними іспитами, генделику «Марія Магдалина», коли п’яний Павка Козленко Гоцикову однокласницю Тайку в кутку затиснув, знову вляпався… До Козла і дівчини підійшов, мовляв, а хто тут у нас ледь не трахається у людей на очах під музику…

– Тайко, ти дурна? – здивувався, побачивши конопату реготуху, що вона у школі сиділа за сусідньою партою, а тут супилася в куті, наче й сама не розуміла, що відбувається.

– Вали звідси… – процідив Козел. – Ми з Тайкою восени одружуємося.

Гоцик не звалив.

– Не ходи за Козла, – сказав дівчині впевнено. – Краще вже за мене…

Павка Козленко мовчки дістав ніж, пішов на Гоцика.

Гоцик напружився і зрозумів: на логіку і здоровий глузд покладатися марно. Тільки на дупу. Як дременув! Паня слідом. Добре, не порізав нікого по дорозі. На вулицю вискочив – а нікого!

– Гооцик! – гаркнув, лють у вухах дзвенить.

Гоцик сидів на абрикосі, що вона застовбила собі місце поряд з «Марією Магдалиною» ще років тридцять тому, здичавіла, та родила й досі – дрібне кисле. І цеї травневої пори уже приготувалася – зеленими пуголовками плодів важка.

Гоцик зірвав зелену абрикосу, поцілив у Козла, плюнув йому на бошку і сказав:

– Тобі чого?…

Паня скакав козлом, брався лізти на деревину, Гоцик довбав його черевиком по руках, клацав дешевеньким мобільним – знімав! – іржав, аж кагал з «Марії Магдалини» вивалив на забаву подивитися.

Дурнуваті забавки урвалися несподівано.

Гоцик закінчив школу, уперся рогом – не поїду нікуди! Мати в сльози: гроші збирала-мріяла, аби син вищу освіту отримав, філологом став. Тато бурчав: навіщо воно йому?! Хай краще помагає свиней вирощувати. Ох, ті свині! Якби не вони, так би й лишився у рідній Нехаївці.

Свиней Гоцик ненавидів з дитинства – не один день з льохами у загородці просидів! – тож перспектива залишитися їм на радість гризла серце: краще уже гайнути геть. Та за Сеймом, на хуторі, де цигани збирали металобрухт, варили самогон і тихцем коноплею приторговували, у стайні рома Петра пряли вухами Гоцикові улюбленці, що він до них бігав при першій-ліпшій нагоді, – трійко доглянутих, граціозних коней. Лорд, Ванда і Кассіопея. Петро не бурчав, дозволяв хлопцеві і чистити коней, і випасати, і верхи… А коли біля Ванди з’явилося смішне чорне лоша, кволе і слабке, Гоцик з тиждень від нього не відходив, поки те не оклигало.

– Переїжджай до нас на хутір, – казав Петро. – Хата порожня є, підправимо тобі її. Коней розводитимемо, продаватимемо… Своїх заведеш.

Ото мрія! І залишився б, хай би батьки з інститутом і свиньми хоч показилися, та знову халепа на Гоцикову дупу. На Козленковому подвір’ї теж кінь з’явився – немолодий, сірої масті, очі сумні. Паня хвалився – у карти виграв і, хоч коняка йому ні до чого, поставив біля «мерседеса» задля понту. Гоцик побачив – умер!

– Андалусієць, – переповідав Петрові. – Їй-богу! Лоб широкий, шия довга м’язиста. Плечі з гарним нахилом. А грива ж яка…

– Звідки тут андалусійцю взятися? – не повірив ром, та до Нехаївки поїхав на коняку глянути.

Наступної ночі сірий кінь зник з Паниного подвір’я, залишивши по собі тільки зрізане сідло і купку навозу. Та нехаївці чесали язиками не про Пашчині волання, що півсела від них попросиналося до сходу, не про таємничих злодюжок і не про саму коняку. Найбільше всіх дивувало інше: як сірий кінь зміг тихо і беззвучно перестрибнути двометровий бетонний паркан Паниних володінь, бо ж не через ворота його вивели! Ворота відпадали: зсередини замикалися чудернацьким китайським замком, який без грюкоту і смиканини не підкорявся навіть хазяїну.

Паня хильнув горілки, прихопив рушницю і попхався до Гоцикового двору, бо й сумніву не мав – Гоцик, падло, вичудив! Стрільнув у повітря, перелякав свиней, що тато їх саме із загородки випустив, горлав несамовито:

– Уб’ю, сука!

Гоцикова ненька трусилася під столом на кухні, тато у свинячій загородці шукав дрина, з-за своїх парканів нехаївці виглядали, а тут тобі – стиць! Дільничний Сойка суне, хитається: що таке?!

Паня на нього рушницю: ану, геть! Сойка розстроївся: оце так до влади?! Він, бля… цілодобово на посту! Минулої ночі взагалі очей не зімкнув, бо кум причіп до трактора купив. До ранку у «Марії Магдалині»… технічні характеристики… обмивали. А тут якесь цабе йому…

Пішов на Паньку. Козел зціпив щелепи, натиснув на гачок. Я-ак бабахне у дільничного набоями на кабана. Сойку відкинуло – лежить посеред двору, червона калюжа ландшафт вирівнює. Паню не попустило – ще більше роз’ятрився. До Гоцикової хати пішов…

– А тепер тебе, сука, покладу…

Та дільничному лише плече порвало в лахміття. Підскочив, очманілий, ухопив ніж, що він на лавці лежав, бо Гоциків тато щоранку тим ножем свиням буряк і моркву рубав, підскочив до Пані – як садоне ножем у спину.

– Козел, бля… Тебе заарештовано!

Паню Козленка ховали наступного дня. Панькина мати валялася на землі біля труни, голосила, поки не знепритомніла. Панькин тато хитався, чорний, – не підійти.

Нехаївці скорботно товклися біля Козленкового пишного двору і геть не заздрили. Перешіптувалися: кажуть, Сойку у райцентрі прооперували, руку врятувати намагалися. Косували на Гоцика: усе через тебе, халамидник!

– Та не брав я тої коняки, – буркнув знічено.

Труна, блідий спокійний Панька у костюмі з краваткою – усе те здавалося дурним недоречним сном, що варто лише головою мотнути, як тій коняці, – розсіється. Вони з Панькою все життя ворогували-билися, але ж… не до смерті.

– Не бреши! Де вночі вештався?! – хижо прошепотіла баба Зіна, що її хата по сусідству із Гоциковою. – Бачила-бачила, як увечері з дому пішов, так усю ніч десь і проваландався!

– Зі мною був. Усю ніч, – почув.

Озирнувся – Тайка.

– Ах ти ж лахудра! – Тайчина мати ухопила доньку за волосся, потягла від похорону. – Ах ти ж, ганьбисько моє!

А Гоцик усю ніч на Сеймі рибу глушив… Під ранок продав усе, що поглухло, перекупникам на трасі, і поки у Нехаївці востаннє лютував Паня Козленко, пив з торгашами горілку, у пилюці геть увесь від автівок, що мчали трасою. До села повернувся, як забава уже стекла кров’ю.

– Халепа… – щиро шкодував за Панькою. Порожньо без Паньки у Нехаївці, односельці косують недобре, наче на ньому кров. У дупу пекло – геть, геть!

На хутір до циган подався – отам його люблять. Обійняв Лорда, дав хліба Ванді і Кассіопеї, мале лоша по гриві. На лаву у стайні присів, гребінець узяв – хвости красеням порозчісувати. А на гребінці сірий волос.

– Де андалусієць?! – кричав-захлинався, Петра за шкірку. – Куди коня подів?! Кажи, бо вб’ю!

Роми навалилися на Гоцика всім кагалом, разом зі старими-жінками-дітьми, на землю повалили, били-ґелґотіли:

– Ракло! Дур амендар! Гаджьо немитий! Пішов геть! Щоб ніколи не повертався!

Дужий Гоцик легко розкидав ромів, хотів було вхопитися за сокиру – стирчала у колоді на Петровому подвір’ї, – а тут Панька перед очі. Спокійний, блідий. У костюмі…

– Ти… Ти… сука! – тільки й кинув Петрові. Пішов геть.

– Ей, гаджьо! – гукнув той Гоцикові вслід. – Чуєш?! Хіба ти не хотів андалусійця з полону визволити?! Погано йому там було. Ой, погано…

Гоцик зціпив щелепи – що казати?! Хотів би…

Додому повернувся, речі до рюкзака повкидав.

– Поїду навчатися на кого-небудь, – сказав неньці, ніби випхнула його Нехаївка нагло – котися, куди подалі.

– А за свинями мені одному ходити? – буркнув тато. Тільки підштовхнув.

Так чергова халепа занесла Гоцика до Києва. На батьківські гроші без проблем вступив на філологічне відділення університету ім. Шевченка, роззирнувся – твою наліво! А тут непогано. Є де розгулятися. Футбол, пиво, клуби, посиденьки у гуртожитку… Навіть про коней забув до часу.

– На кобил переключився, – казав нехаївському дружкові Броньці, коли той дзвонив: ти як?!

А на розслабоні! Батьки гроші шлють, навчання випхнуло у середнячки – без зльотів, проте й без надриву. Зате для дівчат – намбе ван! Зачинявся у ванній, що вона одна на чотири кімнати гуртожитського блоку, під дверима гармидер – та скоріше, мать твою, бо усцимося! – а Гоцик стояв перед дзеркалом, супився серйозно, роздивлявся себе: великий, міцний, долоні, як пательні, хронічно небритий та іронічно усміхнений. І чого дівки самі лягають?

Та коли жадання пекло в дупу, питання відпадали перегодованими п’явками. Закусював губу, наче й слово мовити зась, схиляв голову набік, дивився Олі (Полі, Аллі, Галі, Томці, Ритці, Варці і т. д.) в очі серйозно і проникливо. І Оля (Поля, Алла, Галя, Томка, Ритка, Варка і т. д.) кліпала зворушено, бо велетень Гоцик тої миті здавався таким одночасно всеосяжно сильним і відчайдушно безпомічним, що хоч до серця його притискай. У районі пишних грудей.

Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями – роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу – ну, скільки можна?! – припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже – не вирватися, якби і захотіла яка.

Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою – радій, мамо! – і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:

– Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.

Ненька усміхнулася войовничо.

– Та щоб я здохла! – взялася валізу пакувати.

– Куди?! Ти здуріла, Наталю? – збентежився тато.

– Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі… Упораємося, – усе з тою ж посмішкою приклеєною.

– Хай сам на своє навчання заробляє!

– Ой, хоч не мели дурного! – розсердилася.

Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.

– Кльово! Буду до тебе приїжджати.

– А мене на кого кидаєш?! – гірко мовив тато.

– На куму! – віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го – у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!

Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.

– Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.

А ненька у відповідь – про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей – собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання – поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.

– А господарство на кого?! – сказав тато. – На свиней?!

– То продавай свиней і чекай, – ненька просить.

– Нема чого мені там робити, – відрубав тато.

Мама схлипнула. І – гайда.

Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав – похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.

Гоцик і тато сиділи біля столу – про що розмовляти?!

– До осені вдома будеш? – запитав врешті тато.

– А що тут робити? – буркнув Гоцик.

– За свинями поможеш ходити…

Гоцик визвірився.

– Та хай вони повиздихають!

– Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.

– Аби давали, мама б не поїхала…

Тато брови звів, очима у скатертину.

– Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.

Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.

– Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…

Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.

– Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.

– А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! – ярився.

– Так чого ж приїхав?! – запитав тато від порога.

– А більше не приїду!

Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі – точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.

– От і домовилися, – сказав, як каміння на синову душу накидав.

– Та пішов ти… – гаркнув Гоцик, підскочив. – Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!

Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:

– Як мій старий?

– Та нічого… Знай вошкається по господарству.

– Про мене не питає?

– Ви, Гоценки, небалакучі…

– Значить, не питав, – робив неприємний висновок Гоцик, супився. – А я чого питаю?! Воно мені треба?… От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?

– Сам піди…

– Сам, сам… – Гоцик дратувався, штовхав Броньку – усохни! – знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.

До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.

– Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, – сказав зухвало. – А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?

– Козел! – хлопці кинулися на Гоцика.

Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих – зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?… А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!

До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом – Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала – відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.

Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…

Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай – тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…

Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?… Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, – гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! – сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?… Яка лажа! В дупу припікало.

Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників – бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя – то що?

– А-а-а… Філософія – не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів – предмет меблів, на якому сидять, – варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. – А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець – як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності – двом на ньому не сидіти. Як статус – ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості – вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…

– Навіщо? – ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.

От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.

– Щоб люди не забували: треба йти! – сказав Морган зі значенням.

– Куди? – запитав Гоцик.

– Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… – пішов до порожнього столу.

– І що буде?

Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.

– Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…

– Що?

– …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! – авторитетно запевнив Морган. Здув піну з пива. – Моя концепція! – додав, хитнувся. Учепився за спинку стільця. – Стілець розхитаний… А-а-а… Розхитаний стілець – абсолютно окрема філософська категорія. Я думаю…

Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки – так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» – подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.

– Моргане… Давай ще… по горілці, – сказав.

Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово – зірветься і гайда.

Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено – Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав – він за цю хавіру платить! – Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання – йти.

Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу – куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці – лагідно. Чого так довго збирався?

Наступного дня під вечір – по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом – дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвір’я, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?

Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.

– А, ти… – сказав, ніби чекав когось іншого.

Гоцик хотів було ляпнути – кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.

– Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?

– Йди, як хочеш, – відказав тато. – Мені ще свиням треба дати.

Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.

– Якого я сюди припхався? – буркнув збентежено.

До вітальні увійшов тато.

– Їсти хочеш?

– Та можна, – проковтнув слину.

– То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?

Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.

– Ладно… Давай уже! – старший завжди мудріший. Чарку підняв. – Будьмо.

– Будьмо! – Гоцик сп’янів після першої ж – не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.

Після другої поплив. Третя язик розв’язала.

– Борщу б… Маминого, – сказав.

– То їдь!

– Куди?

– До матері, – тоскно мовив тато. – Може, не розучилася ще…

– Якого мені туди… – язик ледь ворушився. – Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…

– Сам? – тоскно перепитав тато. Помовчав. – То вчися і борщ сам варити.

– Чого б це?!

– Бо материного довго чекатимеш…

– Чого б це?

– Що? І досі не втямив?… – Тато важко підвівся, пішов до дверей. – Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?

Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!

– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.

– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!

Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.

– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?

– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…

Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село – де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.

Як маршрутів нема – кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», – вирішив.

Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?

Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником – чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», – подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…

У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою – порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!

– І нащо?… – прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки – безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.

До Броньки повернувся зі світанком.

– О! Гоцик! – той ні сіло, ні впало. – За зустріч?

– Давай… – погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.

– Добре, що приїхав, – шарудів-балабонив. – Підемо теє… морди бити!

– Кому?

– А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.

Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.

– То спробуй… Вмаж! – сказав. – Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.

Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.

– Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!

– Гоцику, та я…

Гоцик замахнувся…

– Сука! – до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди – розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся – таке все остогидле, хоч у крик.

– Привіт, Сьомко! – почув від вулиці.

Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном.

Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!

– Привіт, Тайко, – буркнув. – А ти чого тут?

Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила – всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала – лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.

– А де мені бути? – розсміялася Тайка.

Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.

– Чого гасаєш?

– До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, – сказала Тайка.

Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села – дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.

Тайка поправила шолом.

– А сам тут чого? – запитала.

Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?

– До траси підкинеш? – запитав раптом.

– Сідай, – розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.

Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.

– До моєї хати спочатку на хвильку, – прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.

Моторолер – найсексуальніший транспортний засіб – заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!

– Тайко… Чуєш? – запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. – Ти заміж вийшла?

– За кого? – Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. – Паню Козленка вбили, а ти…

– А я що?

– Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?

– Ні, – збрехав Гоцик. Проковтнув слину. – А давай зараз… Спробуємо…

– Пішов ти, – насмішкувато відповіла Тайка.

Гоцик знітився.

– Ну… І чого викобелюєшся? – буркнув. – Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.

– Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав – не пам’ятаєш? – розреготалася Тайка. – Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!

– А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? – геть рознервувався. Пішов до подвір’я. – Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.

У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку – одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою – до торшера у протилежному куті. На мотузці – випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли – сумні – навпроти веселих маминих світлин.

«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», – подумав тоскно.

Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.

Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.

Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька – тут тато маму чекає?… Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…

Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом – сало, сухарі, ніж, кружку – до шкарпеток-трусів-футболок.

Мимоволі потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…

– Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.

– Хто працює, той завжди копійку має, – відказав тато.

«Позич трохи!» – хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»

– Ну… То я пішов.

– Куди? – не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся – сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося – сльоза в очах.

– Та куди… За борщем! – розгубився.

Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?

– Тату… – гукнув.

Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.

Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…

– Тайко! – сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. – Злізай! Я за кермо.

– Новини України! – здивувалася Тайка.

– Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.

– А-а-а… Голодний, – розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.

– Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. – Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. – Але з тобою б…

– Мрій, Сьомко!

– А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.

– А! Таки пам’ятаєш!

– Чекати будеш? – сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!

– Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! – Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. – Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…

Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…

На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

– Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

– Пиріжки свіжі?

– Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

Гоцик зупинив моторолер на перехресті – з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив – приїхав?

– Куди поспішаєш, Сьомко? – спитала Тайка. – До Києва?

– Та ні… – усе нишпорив поглядом.

Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.

– Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? – видушив. Тайка мотнула білявими пасмами.

– Ого! Багатий…

Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ – біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.

– Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?

– Звідки?

– Та… звідкись.

– Щось їхнє…

– Чиє «їхнє»?

– Ну звідти… де будеш, – розреготалася Тайка.

Гоцик знизав плечима – геть дурна! – пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні – закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?

Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.

– Чого тобі? – визирнув неголений чоловік років сорока.

– Куди прямуєш, командире? – спитав Гоцик.

– На Луцьк.

– Підкинеш?

Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.

– Грошей не маю, – уточнив той.

Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.

– Залазь… – наказав.

«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.

– Справи у Луцьку? – почув голос водія.

– Я Гоцик, – бовкнув.

– Мирослав, – відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. – Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, – не взяв би. Справи у Луцьку? – перепитав.

– Дівчина, – збрехав Гоцик.

Мирослав закивав – ох, ті баби…

– Я свою аж з Польщі привіз, – усміхнувся. – Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться – капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…

Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.

– Ванда моя. Десять років разом.

– «Мерс» кльовий, – ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.

– У моєї жінки все найкраще, – похвалився Мирось. Розсміявся. – А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?…

– Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, – сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив – кумекав старий.

Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни – й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?…

– До Луцька вже по ночі дістанемося, – сказав неголений Мирослав. – Сімсот кілометрів – не сто.

Та на газ давив – у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.

– То й кидав би кермо крутити, командире, – мовив Гоцик. – Біля своїх воно… краще…

– А де ще стільки зароблю? – відповів водій. – Я на самій тільки контрабанді цигарок… – замовк, зиркнув на Гоцика напружено. – Я тобі нічого не казав.

– Та не психуй, командире. Я – могила. Та й навряд ще перетнемося, – раптом повеселішав, завівся. – Кльово!

– Що тобі кльово?

– Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки – пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…

Розпалився – усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:

– А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?

– Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.

– Кльово! – збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. – Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.

Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями – «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.

Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся – нікого поруч – накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.

– Вибач, командире, – буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».

Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку – не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.

– Здоровезний такий… Як ведмідь, – чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.

– З іншим кимсь поїхав, – байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.

Мирослав глянув на годинник, закурив…

– Та їдь уже до своєї Ванди, – ворожо прошепотів Гоцик.

Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.

– Ну, й одразу б так, – процідив Гоцик йому вслід.

За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.

– Йолоп, – шепотів роздратовано. – Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…

Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», – подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.

Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.

– Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.

– І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.

– Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.

– Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…

Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.

– А мене візьмете?

Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!

– Гроші… маю, – сказав.

– Багато?

– А скільки треба?

Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.

– Ніскільки не треба, – відрізав.

Та Гоцик розчув слабину.

– Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.

– Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.

– А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…

– Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».

– Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.

– А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.

– А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.

– І… скільки маєш? – хижо запитав старий.

– Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…

Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:

– П’ятнадцять тисяч. Євро.

– Добре, – так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!

– Давай! – смикнувся.

– Ні, – сказав Гоцик. – Як перевезете, тоді й віддам.

– Покажи!

– Що?

– Гроші!

– При мені грошей немає, – відповів зухвало. – Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.

Дядько завмер – сто сумнівів у шмаття.

– Жмудзь… Є таке.

Зітхнув.

– Інших шукай… – пішов геть.

Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:

– Стій! Добре… Візьму…

«А то! – холодно констатував Гоцик. – П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»

– Ще дві тисячі євро додаси, – дядькові губи тремтіли від радості. – Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.

– Добре, – легковажно погодився Гоцик.

Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:

– Лізь! І тихо сиди…

– Сидіти довго? – спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.

– Як упіймають, то довго, – дядько дивився у корінь.

До Ягодинського пункту перетину кордону – сто сорок кілометрів шляху.

– За дві години доїдемо, – пообіцяв старий. – А як на кордоні – один Бог знає.

Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному – метр кубічний – просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.

– Ну, і похєр, – прошепотів хоробро.

Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь – розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер – завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів…

Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху – стоп, газ. Знову стоп. Кордон?

Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! – вилаявся. – Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»

Навколо фури – голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину – день.

– Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.

– Мені однаково, що везти, – почув Гоцик голос старого Тимофійовича.

– Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.

– Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.

Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?

Як «вольво» зрушила – повеселішав, засовав плечима – геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав – ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» – навіював, ніби й справді гроші мав.

Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.

Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка – у цьому куті вбивати зручно! – змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! – думав. – Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…»

Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув – оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от – пан або пропав. Стиснув кулаки – задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.

Зашарудів замок. Двері розчахнулися – на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд – нікого. «А і те, – промайнуло у Гоциковій голові. – Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний…»

– Живий? – спитав Тимофійович.

Гоцик кивнув, визирнув з фури – «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги – ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад…

– Котра година? – ляпнув, той же час зиркнув на годинник на зап’ястку. Друга дня… Ніфіга собі! А він міркував – близько полудня.

Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.

– Куди це ти? – спитав насторожено.

Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіп’явся поглядом у вицвілі оченята старого.

– Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? – сказав нахабно.

Старий зрозумів – не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.

– Віддай! Віддай мої гроші! – зашепотів старим-престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. – Я бідний! Бідний… Жінка моя третій рік лежить… Ліків треба. Віддай!

– Та віддам! – сіпнувся. Відірвав від себе старого. – Ти чого, командире? Слово – закон, ми – офіцери. Віддам… – замовк, скривився тужливо. – Повертатимуся додому, до тебе завітаю… У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?

Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.

– Віддай! – чіплявся за руки. – Віддай, бо в поліцію заявлю.

– Давай! Розкажи, як нелегалів через кордон переправляєш! – розгнівався Гоцик. – Чого ти трусишся, як той хворий? Людям не довіряєш? Хіба так можна? Кажу ж – віддам. Згодом… Потерпи уже, мать твою. Та подумай… Хіба то не гріх, таку ціну гилити, коли людина у безвиході. Я б тобі безплатно допоміг. А ти оце скиглиш, як той волоцюга…

Замовк – вистава затягувалася. І хоч Гоцик геть не розумів, куди сунути, та й на трасі стовбичити сенсу мало.

– То де живеш? – буркнув похмуро.

– Бузкова сім, – прошепотів Тимофійович.

– Ну от. Відразу б так. Чекай. Справи повирішую – до тебе, – зітхнув і, хоч хотів перетнути трасу, побрьохати ліворуч навпростець до невиразних будівель, що вони виднілися на горизонті, повернув праворуч, у поросле сухим бур’яном поле, за яким не спостерігалося ніяких ознак людського житла.

– Коли?! – почув за спиною.

– Що «коли»? – не допетрав. Зупинився. Дивився на тьмяного, як біда, дядька.

– Коли… до мене?

– Та скоро. Доживеш… – пішов ламати бур’яни. – Не прощаюся…

Тимофійович стояв біля брудної мокрої «вольво», їв хижим поглядом широку спину незнайомого хлопця: розірвав, падла, старе зношене серце, та пекло не те, що грошиків не побачив. Були у Тимофійовича грошики. І немало. Умів дядько економити навіть там, де інші й не додумалися б. Навіть жінку дядькову чужі люди поховали рік тому, бо як дізнався, що й тижня бідаха не протягне, випросив поїздку поза графіком, аби повернутися вже після похорону, бо ж люди – не звірі: скинуться, закопають…

– Старість клята… – прошепотів люто. – Був би молодим… Нахабний хлоп живим би не лишився.

Нахабний Гоцик теж сподівався: люди – не звірі. Попроситься переночувати – хтось та й впустить. Не заморочувався. Нащо думати про ніч, коли б день здолати. А день не радував – паскудний дрібний дощ знай падав. Все молоточками у тім’ячко. Сухі бур’яни не рятували – крокував полем, вгрузав по щиколотки. Матюкався вголос – п’яний філософ Морган перед очі.

– Йти, йти… – бурмотів роздратовано. – Придурок…

Від дитячого захвату – вдовбався у Євросоюз з першої спроби без віз, паспорта та іншої маячні – не лишилося й сліду. Про скривдженого дядька не думав: та пішов він! Намір просто йти раптом здався найогиднішою халепою життя, бо кулька-то кругла! Хоч усю обійди – назад повернешся. І страху, зрозумів раптом, страху нема. Випарувався, залишив на душі тільки гнітючі дратівливі запитання. Без відповідей, хоч Морган і обіцяв просвітлення, варто лише позбутися страхів.

– Філософ, мать твою!

Озирнувся в бік кордону – десь там тато, Нехаївка, універ і Костянтинівська. Додому не хотілося. Мізки уже пристосовувалися до нових обставин, креслили завдання: уникати широких шляхів, великих міст і тутешніх правоохоронців, бо забава швидко скінчиться. І буде тобі – тато, Нехаївка чи ненависний універ і Костянтинівська, якщо не ґрати на віконці…

Ні! Зиркнув у протилежний бік. Десь там мама…

Поправив рюкзак, посунув до густого лісу, розрізаного навпіл другорядною асфальтовою дорогою. На чистій дерев’яній лаві під соснами нажерся сала з сухарями, повеселішав.

– Блін… Якого я пульсометр у Моргана не взяв?! Знав би хоч, скільки кілометрів до ночі відмахаю.

А ніч – он вона! Година-друга – й смеркатиметься. Побрьохав асфальтовою дорогою вздовж лісу – приведе до людей.

– І де поляки? – питав уголос. – Хоч би на хутірець якийсь надибати.

Ніби у відповідь за спиною почувся гуркіт автодвигуна. Гоцик хотів було махнути рукою – підвезіть! А ноги – до лісу. Визирав з-за дерева: хто такі? Дорогою повільно сунув старенький «фольксваген», за кермом рум’яна пані років сорока. Викрутила шию, все зиркала в бік лісу: щойно стояв парубок на дорозі… Куди дівся?

Гоцик дочекався, поки цікава пані проїде, уже намірився повернутися на асфальтівку, та раптом помітив поміж дерев вузьку лису стежину – кликала: ходи…

«Дзуськи!» – подумав. Примружив очі: в глибині сірого лісу на сірій стежинці майоріло щось помаранчеве. Наче хто згріб на купу золоте осіннє листя і воно єдине тут не втратило гарячого тепла, гріло увесь сірий світ.

Вдивився – посеред стежини стояв великий рудий лис. Учепився в Гоцика холодними зеленими очима. І хоч відстань до тварини – метрів сорок, Гоцик заприсягся б – зелені.

Усміхнувся злодійкувато. Зробив до лиса крок. Звір не зрушив.

– Що? Не боїшся?… – прошепотів.

Завмер на мить. Ще крок. Другий. Лис стояв, ніби опудало у краєзнавчому музеї.

Гоцик хмикнув збентежено – ти ба! Плюнув на польську землю, пішов на лиса. І коли до рудого нахаби лишалося метри три, зупинився, аби роздивитися красеня. Худі чорні лапи закінчувалися пухнастим білим волосом при тулубі. Руде хутро не злиплося від дощу, хвіст, як помело. Пронизливі зелені очі на майже чорній темній морді. І немалий такий. Не дрібний. Битий.

Гоцик раптом подумав: а от диво! Покличе лиса, той піде за ним услід. Мандруватимуть удвох: Гоцик і рудий звір. Та лис витягнув морду, принюхався, пішов зі стежини у хащі. Зупинився посеред високих голих кущів, озирнувся до хлопця: йдеш услід чи ще вагаєшся?

Гоцик не вагався. Напружився, налився азартом по вінця, наче – от вона, забава, починається. Ламав сухі гілки, не зводив очей з пухнастого рудого хвоста – куди заведеш?

Лис перетнув густий лісок якраз тої миті, коли небо враз потемнішало до чорного, захиталося важкими набундюченими хмарами, кинуло долу стрімкий холодний вихор – застогнали дерева, закружляли у повітрі гілки-сміття-листя. Гоцик лише на мить відірвав погляд від звіра, роззирнувся – стояв край лісу у низинці, покоцаній ямами, окресленій невисокими пагорбами, що вони зливалися з чорним буреломом, перекреслювали обрій, як факт.

– Ховатися треба, – буркнув, бо вітер затих лиш на хвильку, видихнув, ніби ярмо скинув – та підіть ви усі! – розігрався свіжими силами: буянив-колотив.

Гоцик повернув назад до лісу – під деревами надійніше. «А де лис?» – схаменувся. Озирнувся.

Звір стояв посеред низини, порослої сухою травою та поодинокими деревами. Вітер куйовдив руде хутро, збивав з ніг. Лис падав, піднімався, не зрушував, дивився на хлопця.

– Хай би ти здох! – Гоцик рипнув зубами, пішов до лиса.

Тварина увіп’ялася у хлопця зеленими очима: дивись мені, не відставай… Побігла низиною до пагорбів, за мить злилася з чорнотою. Гоцик мружив очі від вітру і роздратування, відчайдушно вдивлявся у темну буремну безнадію: та де ж ти, мать твою… Вітер валив на землю, і врешті-решт власне життя здалося Гоцикові набагато вагомішим аргументом, ніж пошуки дивного лиса. Та посунув навпростець не до рятівного лісу. У той бік, де зник звір.

Холод мурашками, аж зуби зацокотіли. «Захворію, – подумав. – Впаду і помру». Оступився і впав у неглибоку яму.

Тут було тихо й вогко. На головою свистів вітер, засипав яму вологим листям. Гоцик скрутився зародком – а куди йти? Краще вже тут негоду перечекати. Щільніше запахнув комір куртки, притулився до краю ями і відчув під щокою жорсткий волос звірячого хутра.

Смикнувся, відсахнувся – два хижих зелених вогники світяться.

– А-а-а… І ти тут, – процідив недобре, наче звір винен у всіх його бідах.

Лис тремтів. Гоцик не бачив звіра, тільки очі, але знав, хоч убий, – тремтить. Зітхнув із прикрістю, простягнув руку…

– Давай… Йди. Удвох воно завжди… краще, – ухопив лиса за передні лапи, поволік до себе.

Звір не пручався. Мовчав – і не вискнув. Трусився. Гоцик розстібнув куртку, притулив лиса до живота, прикрив курткою.

– Кльово? – прошепотів утомлено.

На ямою ширяла буря, ламала усе, що траплялося під руку, а в рятівній ямі Гоцик дивувався тільки одному: чому лис дивиться на нього невідривно. Уже й тремтіти перестав, уже і Гоцика зігрів, аж тому спати захотілося, а звір усе не зводив з хлопця зелених очей.

– Не довіряєш?

Лис відкрив чорну пащу і раптом заплющив очі.

Під ранок – сонце настирливо на небо лупилося, залишало рожеві сліди на сірому – Гоцик прокинувся від галасливого цвірінчання. Роздер очі – сердиті горобці за червону ягідку б’ються і пофіг їм, що поряд людина. Ледь не по ногах скачуть. Підхопився – горобці тікати. З куртки листя долу, як з осінньої деревини. Обтрусився, став у ямі, роззирнувся…

– Твою наліво… – прошепотів вражено.

Метрів за двадцять від хлопця край низини біля пагорба стояла міцна хата з білими стінами посередині великого, огородженого подвір’я. Не впав би вночі, може, і добрьохав би.

Зазирнув у яму: а лис де? Звір зник.

Гоцик хмикнув роздратовано, посунув до хати, хоча денні відвідини чужих обійсть не входили у його попередні плани. Чаю гарячого захотів, зараза.

– Тільки окропу попрошу, – вирішив.

Обнесене огорожею з неструганих дощок подвір’я зустріло незнайомця німою тишею. Гавкучі пси не рвали мотузки, не квоктали кури, не шмигали під ногами коти. Тільки всюдисущі горобці влаштували галас на чистому-виметеному дворі та іржавий металевий дріт, обкручений навколо грубої дерев’яної колоди, шарудів від вітру.

Гоцик штовхонув хвіртку, став посеред двору.

– Хазяї! – гукнув. – Є хто?

Горобці враз розлетілися, дріт замовк. Гоцик насупився, пішов до ґанку. Стукнув у двері – рипнули, прочинилися…

Гоцик завмер.

– Люди!

Ані гу-гу. Гоцик скинув рюкзак, дістав ніж. Штовхонув двері і ступив у дім.

Тісний передпокій блищав свіжопофарбованими зеленими стінами. Гачки порожнього вішака чекали людський одяг, на підлозі – жодної пари взуття. Тільки нагострена сокира в куті – ніби щойно залишена хазяйською рукою.

Гоцик підхопив сокиру, обережно відчинив двері, що вели з передпокою до великої кімнати. Хотів було спочатку зазирнути обережно, та не втерпів, переступив поріг упевнено: кого боятися?!

Широкі лави при стіні – хоч сиди, хоч лежи на них. Смугасті килимки по всій підлозі, поряд з піччю буфет різьблений, а біля круглого, як у Гоцикових батьків, столу, покритого молочною льняною скатертиною, – худий чорнявий хлопець одних із Гоциком літ. Учепився у чашку, в очах жах.

Гоцик засмутився – дарма він з ножем і сокирою. Ще подумають тут – злодій. Смикнувся кинути, та хлопець зіщулився в нуль.

– Ви… хазяїн? – процокотів зубами.

Гоцик напружився, схилив голову набік і вийшло ніби підтвердив: так, хазяїн. Зазирнув чорнявому у виразні волячі очі.

– Як звешся? – запитав.

– Ілія, – прошепотів хлопець.

Ілія

Хворобливий кволий Ілія народився у квітні. А як інакше? Старі люди, що вони увесь вік прожили на похмурому балтійському узбережжі Польщі, будь-кому пояснили б: діти моряків-китобоїв завжди народжуються у квітні, бо китобої зазвичай повертаються з промислу у червні, тож їхні малята вилуплюються саме навесні.

До п’ятнадцяти років Ілія викохував легенду про хороброго тата, що він по-геройськи загинув у північних морях. Так казала мама. А потім дізнався: батько живе на сусідній вулиці і ніколи не виходив у море. Він був бухгалтером і порахував, що мама з Ілією – надто обтяжливий тягар для його життя.

Вражаюча новина надовго прибила хворобливого Ілію до ліжка. Поряд тліла турботлива ненька, ніяк не могла збагнути, чим єдиному синочку зарадити. Гладила по блідій прозорій щоці, заглядала у проникливі глибокі чорні очі.

– Ілля, Ілюшенько. Пий більше…

Хлопець відвертався до стіни, безпорадно втуплювався у килим – не міг матінці признатися: знає правду… Тільки бідкався роздратовано: «Який я Ілля? Я – Ілія…»

З дитинства ненавидів – власне кволе тіло, власне ім’я, що воно звучало йому сумнівним питанням: «Іль я?» Ненька б узагалі мала назвати його Петром, враховуючи немалу кількість каміння, розкиданого синовим тілом від нирок до підшлункової. Та вибирати не доводилося. І він не бачив виходу, не бачив аж до того дня, коли сам назвав себе Ілією.

І все змінилося. Ні, не став сильним і хижим, не обріс друзями і закоханими дівчатками, не змінив звичок і не посміхався ширше, ніж раніше. Самотній, заглиблений, з того дня Ілія розглядав людей, вулиці рідного містечка, усе навкруги ніби з іншої реальності. Ніби щойно повернувся з суворих північних морів і тепер оце обирав: який файний дім придбати для мами замість їхньої маломірної халабуди, яку красуню-подругу завести, яку автівку купити і де побудувати собі замок з грубими кам’яними неприступними стінами. І якщо багатих будинків, красивих панянок і крутих автівок вистачало – бери, не помилися! – то місця для замку ніяк не знаходив на рідному узбережжі поблизу Гданська.

Ідея виникла не вчора. Засіла у голові з дитинства. Гортав сторінки книжок про лицарів і героїв, зупинявся на яскравих ілюстраціях – високі мури, круглі вежі, люстри зі свічками високо під стелями урочистих залів. І неодмінно бачив там себе – за важким дубовим столом, біля палаючого каміна на шкурі чи на розкішному широкому ліжку під балдахіном.

З часом розкішне ліжко лицарського замку витіснило інші картинки. На невагомих білосніжних перинах зітхали голі красуні: «Полюби мене, Іліє!» Ілія безпорадно кусав гарячі губи, зривав з вузенького диванчика квітчасте простирадло з мокрими плямами від нічних полюцій, потайки від неньки прав у широкій пластмасовій мисці і сушив, як зима, на батареї у своїй тісній кімнатці.

Потім ставав перед дзеркалом, роздивлявся себе прискіпливо, ніби мрії мордували не тільки душу, зміцнювали тіло, гартували характер, вдачу. Та на Ілію дивилося кволе створіння з блідою прозорою шкірою, темним кучерявим волоссям, що тільки підкреслювало санітарний колір обличчя, довгий, як смичок, ніс, тонкі нервові вуста і глибокі вдумливі очі.

Ілія відсахувався, тремтів: він – ізгой, непотріб, помилка… Померти! Ні, жити! У високому, неприступному для нахабних, насмішкуватих очей замку з кам’яними стінами. Відчай заповнював душу, Ілія хапався за книжки: тільки тут був на рівних з мудрецями, героями, філософами, ловеласами і вправними ділками. Останні примудрялися замилювати очі і мудрецям, і героям, і філософам, і навіть хитрожопим ловеласам. У них були гроші. У них завжди були гроші, і ті кляті монети-купюри-камінці робили їх в очах волооких красунь і мудрецями, і героями, і навіть філософами…

– Усього лише гроші?… – допетрав якось.

Аж побіг до маминої кімнатки, де у нижній шухляді рипучого дерев’яного комодика лежала чорна лакована шкатулочка з маминим скарбом. Мама не ховала… Як безкінечна робота і туга викручували суглоби, діставала її, сідала біля синового диванчика, розкладала на цупкому покривалі дві старовинні золоті монети, ланцюжок з ясним камінцем, обручку, перстень і дивні золоті сережки з прозорими смарагдами. Ілія знав: три покоління маминої сім’ї складали той скарб. Як він женитиметься, мама віддасть шкатулочку Ілії. Перспектива торкнутися дівчини, не те що женитися, здавалася Ілії найнереальнішою з усіх принад життя.

Рвучко відкрив шухляду, висипав з шкатулки на килим родинну пам’ять. Засмутився – дріб’язок… Поклав шкатулку на місце, поклявся – ніколи не торкнеться. Не вихід. Виходу не існувало в принципі.

Із цим убивчим переконанням почав голитися, закінчив школу і влаштувався літературним редактором-фрілансером до культурологічного журналу. Геть перестав на вулицю виходити. Після редагування авторських текстів діставав з книжкової полиці черговий томик мрій, занурювався, малюючи на тлі Борхеса, Достоєвського, Бродського, Селінджера, Фрая, Задури, Ожешко, Лє-ца, Корчака, Гощинського чи Пруса примарні замки. Коли очі пекли від літер, виходив у двір, підходив до хвіртки і тільки звідти роздивлявся до нудоти знайому вуличку рідного містечка. Ніби обмеження простором мало обмежити мрії. Та й цією однією вулицею йшли веселі стрункі панянки, поряд із Іліїною хатиною зростали міцні, схожі на замки, новобудови, пролітали шикарні автівки. І врешті-решт, Ілія вирішив виходити з дому тільки увечері, коли густий морок темряви нівелює реальність до одноманітної і одностайної, як комуністичний мітинг, сліпоти. Ілію тішила прогнозованість непрозорого простору.

Та одного дня сталося непередбачуване. Поштар приніс Ілії посилку з книжками, які хлопець замовив місяць тому. Перебираючи томики Вишневського, Льоси, Петрарки і Байрона, Ілія наштовхнувся на невеличку книжечку.

– «Алхімік», – прочитав уголос. Здивувався. Певно, на пошті помилилися. Ілія не замовляв Коельо.

Покрутив книжечку в руках і вирішив прочитати, якщо вже безплатно потрапила до рук.

Увечері утомлена Іліїна мама повернулася з роботи додому, уздріла сина настільки роздратованим – аж серце впало. Боронь Боже, знову захворіє. Не можна йому хвилюватися – одразу підшлункова загострюється, нирки ниють…

– Що з тобою, серденько?

– Безглуздя вбиває! – тоскно мовив Ілія.

Розхвилювався, завівся… Мамі довірить роздуми, наче співбесідників добіса, а він тільки їй.

Матінка всілася край столу на кухні. «Вихлюпуй, – подумала. – Більше нема кому».

Ілія кинув на стіл «Алхіміка». За хвилину переказав зміст томика. Приблизно так.

Мовляв, начитаний іспанський вівчарик Сантьяго – щасливий. Свого часу він насмілився кинути навчання в семінарії заради мрії купити отару і мандрувати. І мандрує собі Андалусією з вів цями, мріє про красиву доньку крамаря з невеличкого містечка, куди він зрідка навідується, щоб обскубати овець.

Та ось юнакові двічі сниться один і той же незрозумілий сон. Цей сон намагається розтлумачити циганка, а згодом і загадковий цар Мельхіседек, що він береться невідомо звідки. Мельхіседек наполягає: на одній з єгипетських пірамід вівчарик Сантьяго знайде скарби. Цей шлях – його доля. Сантьяго має пройти його до кінця.

За таку благу звістку вівчарик позбувається того, про що мріяв: віддає Мельхіседеку частину своєї отари, залишки продає і суне собі у напрямку Африки. Багато і важко мандрує, роками миє склянки у лавці торгівця кришталем, зустрічає справжнього Алхіміка, стає багатим, у пустелі закохується в аборигенку Фатіму. Здавалося б – повний комплект! Та Сантьяго не залишається зі своїм златом і коханою – таємничі голоси і персонажі тягнуть вівчаря далі і вимагають, щоб він пройшов свій шлях до кінця.

І от врешті Сатьяго дошкандибав до пірамід. А тут – розбійники! Їм теж «наспівували» про скарби. Тільки не тут, в Африці. В Іспанії. У напівзруйнованому андалусійському храмі, в центрі якого росте величезний сикомор. Сантьяго вражений – він прекрасно знає цей храм в рідній Андалусії! Ночував там з отарою не раз.

Звичайно, вівчар повертається. Але не до коханої Фатіми і своїх багатств. Він поспішає до напівзруйнованої церкви у рідних пенатах і знаходить там скриньку. А у скрині – повно старовинних золотих монет, дорогоцінне каміння в асортименті та інше добро. Усе. Кінець.

Ілія замовк, засмучено знизав плечима.

– І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства… Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!

Мама зітхнула.

– На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?

Узяла до рук томик Коельо.

– Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.

Обійняла сина:

– Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів-хлопчиків.

– Хлопчиків? – з відразою перепитав Ілія.

– Так, так, – мама пішла до плити, дістала каструлю. – Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.

Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.

– Не вечерятиму, – сказав тьмяно. – Спати хочу…

Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку – ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.

Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія – красивий, гордий і неймовірно щасливий.

Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.

– Чого тобі? – утомлено подумав Ілія.

Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!

– Хіба не знаєш?! – прорипів. – Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!

– Не може бути, – прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.

Дідуган замотав башкою.

– Йти і йти, – повторив сердито.

Ілія розплющив очі, роззирнувся.

– Маячня… – мовив.

Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові – не видерти. Скіпка і та слабше коле.

Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині – Ілія прислухався, дивувався – мовчали.

– Не захворію, – прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.

Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.

Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…

Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.

– Дідько! – розгнівався.

Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився – намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?…

Скривився уїдливо: йому б точні координати напівзруйнованого храму в Андалусії. Знайде скарб, з іншим розбереться.

Підхопився збуджено, забігав вітальнею. Гроші! Хіба його вина, що єдиним матеріальним еквівалентом будь-яких душевних злетів і досягнень є гроші? Щасливий кінець усіх казок – багатство. А всі метання душі – лише недолугі спроби пояснити причини образливих злиднів, знайти шлях до безпечного багатства. І обрані з обраних – алхіміки – теж туди. Їм би дуплет: і еліксир безсмертя, і формулу золота. Ідеальна схема. Мати до біса золота, жити вічно і витрачати-витрачати-витрачати… Яка ж огидна образлива маячня!

Зупинився.

– Хоч би одному алхіміку в пику плюнути, – прошепотів недобре.

– То спробуй, – почув тихий шепіт у правому вусі.

Ілії здалося – дах їде.

– Занадто захопився… – буркнув, згадуючи тоненький томик «Алхіміка», дивного дідугана, свої несподівані пристрасті.

Потягся до вуха… У вусі пролунало тихе настійливе прохання:

– Не тривож мене!

Ілія відчув, як всередині розквітає яскрава квітка жаху: мало йому скривджених нирок і підшлункової, тепер і голівці ва-ва. Тихо пішов до дзеркала, роздивлявся власне вухо.

– Тільки не казати… Нікому не казати, що зі мною розмовляє власне вухо.

У правому вусі хтось ледь чутно зітхнув.

– Добре, – сказав. – Давай знайомитися…

– Що?! – і волосся дибки.

– Тільки пообіцяй вислухати мене до кінця. Не нашкодити мені перш, ніж скажу: «Все! Більше аргументів на власний захист у мене немає».

– Обіцяю… – захрип. Нічого не розумів, хвилювався, цікавість придушила страх. А-а-а… Божевілля – то так цікаво.

Роззирнувся нервово, наче за метр на килимі мав матеріалізуватися джин з арабських казок. Натомість почув черговий наказ у правому вусі.

– Візьми жмутик чистої вати, обережно приклади до вуха. Та тільки не сунь усередину!

Чого-чого, а вати в небагатому домі хворобливого Ілії вистачало. Навіть порадувався: хронічне нездоров’я полегшувало хоч якісь завдання. Приклав до вуха білий жмутик. Прислухався.

– Чудово! – почув усе той же тихий голос. – Тепер поклади вату перед собою на стіл. Поговоримо…

Ватка лягла на стільницю. Ілія очікував побачити щось надприродне, виняткове і надзвичайне, всесильне і моторошне. Чи взагалі не уздріти нічого і від того вжахнутися ще більше. Та на білій ватці, як на небесній хмаринці, крутився мізерний (з манну крупинку розміром), чорний, як ніч, тарган. Активно сіпав лапками і цілком розбірливо вимовляв:

– Ну? І чого ти роззявив рота? Ти ж цивілізована людина, Іліє!

– Ти… Як ти потрапив у моє вухо?! – обурився хлопець.

– Там мій дім, – відповів тарган. – Якби не моя надмірна балакучість – ти до смерті не знав би.

Ілія гидливо скривився, потягся до таргана – яка мерзота!

– Ти обіцяв! – тарган миттєво перескочив на край хмаринки. – До того ж… Я піклуюся не тільки про себе. І про твоє праве вухо. Там завжди чисто. Я вкладаю у це серце…

– Серце?!. – Ілія геть розгубився. – Ти говориш… Так! Ти розмовляєш. І говориш про серце. Може, у тебе і ім’я є? Ти… один живеш у моєму вусі чи вас там… багато?

Тарган розсміявся тихо і сумно.

– Горе. Мене звати Горе. Я живу у твоєму вусі один. Причому дуже шкодую… І про те, що живу. І про те, що самотній…

– Горе? Що за дивне ім’я? – Ілія забув про гидливість. З цікавістю роздивлявся мікроскопічне створіння. Ніколи раніше не бачив таких маленьких чорних тарганів.

– Що ж тут дивного? Людям завжди хотілося, щоб горе було непомітним і безпомічним. З іншого боку… Геть непогано мати горе за радника.

– А ти не простий…

– Я – це ти, – сказав Горе. – Такий же беззахисний і кволий на вигляд. От ти побачив мене і в першу ж мить захотів розчавити. Проте ми все ще розмовляємо. Так і тебе… Комусь захочеться розтерти тебе на порох, а тобі треба викрутитися і вижити. І досягнути мети.

Ілія захитав головою.

– Нема… У мене немає мети, – сказав майже правду, бо мрії про замок здавалися настільки примарними: навіть із тарганом ділитися сором.

Горе пересів на середину ватки, ближче до Ілії, кумедно закрутив голівкою.

– Я міг би давати тобі уроки, – пробурмотів стурбовано, наче відсутність мети у Ілії засмутила його вкрай. – І допоміг би віднайти ціль.

Остання сентенція розвеселила хлопця.

– Чого ти можеш навчити мене?

– Жити за законами природи…

– Маячня!

– А ще… Ми могли б… відвідати алхіміка, – сказав тарган, і до Ілії повернулося відчуття неймовірності всього, що відбувалося.

– Ти знаєш, де живе алхімік?

– Звичайно.

– Де?! – розбурхався.

– На півдні Франції.

– Де саме?!

Тарган смішно дриґнув лапками.

– Все, – мовив. – Я дуже втомився. Щоб ти мене почув, доводиться горлати… Віднеси мене у мій дім. Продовжимо… невдовзі.

– Ні! Спочатку скажи! – Ілія підхопив ватку з Горем, підніс до очей. Та бачив інше: алхімік, філософський камінь, еліксир безсмертя… Ціль?…

– Не сперечайся, дурнику! Радій, що я у тебе є, – відповів тарган сердито. – Чим ближче до природи, тим маєш більше шансів вижити.

Ілія раптом злякався. Горе міг зникнути так же таємничо і незбагненно, як і з’явився. Міг не обмовитися про алхіміка. Міг взагалі не розмовляти із ним… Обережно підніс ватку до правого вуха, щосили намагався відчути присутність таргана у вушній раковині, та Горе, певно, був дуже акуратним житцем – Ілія не розчув і натяку на рух.

– Горе… ти там? – запитав напружено.

– …Урок перший, – почув, ніби розмова не уривалася. – Будь-яке спілкування – угода, яку ти повинен укласти якомога вигідніше для себе. От ми… Поспілкувалися з тобою, і тепер я живу у твоєму вусі легально. Я виграв цю угоду.

– Значить, я програв?

– Чому ж? Тепер ти маєш учителя. Знаєш, де живе алхімік, і отримаєш хоч тимчасову, але мету. Навіщо мені брехати? Брехня і хитрість – різні речі.

Горе затих. Ілія сидів біля столу, дивився на жмутик білої вати, та бачив височенний непорушний замок, який обов’язково стане біля теплого моря, коли він знайде алхіміка і дізнається все про золото і безсмертя.

– І краще б йому не пручатися, – прошепотів хижо. – Уб’ю…

У правому вусі скептично усміхнувся чорний тарган. Зітхнув, влаштувався зручніше. «Хочу побачити її знову», – подумав сумно.

– Урок номер два, – сказав. – Став перед собою реальні цілі.

Горе вимовив це надто тихо. Ілії здалося: то його власна думка.

Вийти з дому важче, ніж здолати кілометри шляху. Ілія глянув на годинник – до повернення мами з роботи лишалося вісім годин. «Устигну зникнути!» – подумав, кинувся збиратися в путь. Віднайшов невеличкий рюкзак, спробував утиснути в нього теплі речі. Ніяк! Витяг з-під маминого ліжка стару шкіряну валізу, підняв її порожню, уявив, що доведеться тягнути повну, аж вереск-нув від відчаю. Слабкі руки наперед відмовлялися…

За кілька годин безпорадної метушні упав у плетене крісло, задумався. Мама, звичайно, засмутиться… Повернеться додому, увійде у порожній дім і… Ні! Не можна зникати. Але і признаватися – нізащо. Треба… щось придумати. Не брехню. Хитрість. Що, приміром, хоче відвідати… шкільного товариша. Януша. У першому класі сиділи за однією партою, потім Януш з батьками переїхав у Хелм… А кілька місяців тому перетнулися у «Фейсбуці».

Повеселішав. Мама і підкаже, що краще з собою взяти. А теплий одяг за собою не потягне. Південь Франції – не північ Польщі.

Коли увечері втомлена мама повернулася додому, Ілія зустрів її надто схвильовано і геть нічого не міг з цим вдіяти. Вихлюпнув про стіни, що змучили його, про необхідність вдихнути свіжого повітря…

– До Януша у Хелм з’їжджу, – приголомшив. – На кілька днів.

Мама не виказала тривоги. Усміхнулася – давно час знайти у житті хоча б одного товариша. Заходилася збирати синові валізу, та Ілія навідріз відмовився: навіщо стільки?! І тоді мама витягла з антресолей великий брезентовий, схожий на військовий рюкзак.

– Тато в море з собою брав, – сказала лагідно. – Ось і тобі згодився.

Ілія почервонів до скронь, та промовчав – рюкзак цілком підходив для того, аби вмістити білизну, шкарпетки, запасний теплий светр, вовняну в’язану шапку, шалик, аптечку…

Коли покінчили зі зборами, мама не пішла до своєї кімнати, як зазвичай. Присіла біля сина, наче відчувала серцем – надовго прощаються. Ілія обійняв її.

– Якби Бог пообіцяв виконати найнеймовірніше твоє бажання… Чого би ти попросила, мамо? – спитав розчулено.

– Сил… – сказала мама.

Уже й зірки мерехтіли, і холодний осінній вітер хитав шибки, а Ілія все не спав. Сам собі не вірив: невже завтра отак просто прокинеться, підхопить рюкзак і піде світ за очі тільки тому, що у правому вусі завівся незвичайний тарган?…

– Божевілля, божевілля… – шепотів.

Згадав засмучену маму і подумав, що ціль – свята. Принесе еліксир безсмертя мамі, єдиній дорогій людині на усій землі… Так розбурхався. Навіть хотів піти до маминої кімнати, поцілувати її у зімкнуті важким сном очі.

– Зранку… – вирішив.

Та зранку мама прокинулася першою. Зателефонувала на автостанцію, дізналася розклад руху автобусів на Хелм і, коли заспаний Ілія увійшов до кухні, вже наскладала цілу торбину смачних домашніх наїдків. На доріжку…

– Перший автобус за годину, – сказала. – Проводжу тебе… За півгодини до відправлення з рюкзаком за плечима Ілія вийшов на поріг, дійшов до хвіртки, як зазвичай, зупинився і розгублено озирнувся до дому, де провів усе своє життя. «Чого це я?… – заметушився подумки. – Може, не треба… Тарган… То щось із головою… Куди я… Сам-один… Аби з кимсь. Та хіба можна комусь таку таємницю відкрити? Ні… Сам маю… Чи ні?»

У правому вусі зітхнув Горе, гукнув:

– Йди!

Ілія смикнувся і пішов з двору. Мама спішила вслід, просила передавати вітання Янушу та його батькам, телефонувати… Ілія раптом зупинився, скинув рюкзак.

– Адресу забув… Зачекай, мамо. Я зараз… – побіг до будинку, залишив матір посеред вулиці.

Ускочив у дім, побіг до маминої кімнати, відчинив комодик, дістав чорну лаковану шкатулку. Запхав під светр і помчав геть.

На автостанції мама сором’язливо роззирнулася, простягнула синові декілька купюр.

– Не треба, мамо. Я з грошима. Тільки-но заплатили за редактуру, – слабко відкараскувався Ілія.

Та мама усміхнулася, поклала купюри до синової кишені.

– Згодяться… – сказала.

Десятьма хвилинами пізніше Ілію розгойдувало у комфортному салоні рейсового автобуса на Хелм. Роздивлявся похмурий пейзаж за вікном, аби не думати про поцуплену шкатулку з маминим скарбом.

– Я роблю це заради тебе, мамо… – врешті-решт прошепотів знічено.

Крокувати за безсмертям і золотом з повними кишенями – сумнівна забава.

Напівпорожній автобус гнав на південь, Ілії набридло рахувати бігборди за вікном, бо уже за годину подорожі перестав помічати оточуючі пейзажі, в очі впадали тільки яскраві плями рекламних плакатів – автівки, красуні, металопрокат, клінкерна цегла…

Відвернувся, взявся роздивлятися пасажирів, ніби разом із ним усі вони були освячені таємницею неймовірної подорожі – теж мчали за безсмертям. І золотом. Просто не признавалися.

Пасажирів зібралося небагато. «Дванадцять голів», – нарахував зі свого місця в кінці салону, бо бачив тільки голови. Стара бабця, кілька жінок середнього віку, зграйка підлітків і двійко молодих чоловіків. Сиділи поруч, тихо перемовлялися. Ілія бачив тільки голені маківки і міцну руку одного із чоловіків з тату на зап’ястку – звисала у прохід, погойдувалася.

«Армійці», – подумав байдуже. Та один із молодиків раптом обернувся до Ілії, ковзнув по ньому холодним хижим поглядом, нахилився до товариша.

Ілія похолов. В оперативних мріях, що вони заполонили душу за ту останню безсонну ніч, яку перед від’їздом він провів на вузенькому диванчику, зустрічні люди виглядали геть по-іншому. Ілія уявляв, як бадьоро крокує широким світлим шляхом. Як обходить великі міста, зупиняється у невеличких глухих селах, де наївні простодушні люди самі пропонують йому нічліг і гарячу їжу. Як розпитують: що змусило зрушити у путь? Як Ілія плете хитру казку про дівчину, яку шукає все життя. Жінки змахували сльозу, дівчата мрійливо підводили очі до небес, чоловіки важко зітхали, у парубків розправлялися плечі, і тільки древні бабці по-відьомськи тихо щось бубоніли собі під ніс, косували на Ілію підозріло й недобре, та то маячня. Хто їх нині слухає, тих старих?

Реальність не дослухалася до Іліїних фантазій. На першій же санітарній зупинці – до Хелма майже сімсот кілометрів, сім годин їхати – пасажири вивалили з автобуса: хто до кав’ярні по каву, хто в туалет, хто цигарки палити – голомозі хлопці відійшли вбік. Косували на Ілію, тихо перемовлялися.

«Уб’ють!» – перелякався. Тупцював біля відкритих дверей автобуса, як той дурник: у руках важкий рюкзак, під светром мамина шкатулка. «І не перекладатиму, – істерично билися думки. – Як рюкзак відберуть, шкатулка при мені лишиться… І гроші, що мама у кишеню вкинула. Яйця… в різні кошики…»

Один із голомозих хлопців раптом посунув до Ілії.

– До Хелма їдеш? – запитав густим низьким голосом.

– До Хелма… – Ілія не чув свого голосу, та подумав – певно, прозвучало непереконливо.

– Сам звідти?

– Звідти… – збрехав.

– До крейдяного підземелля проведеш?

– Проведу… – серце впало, розлетілося на друзки.

– Домовилися, – сказав голомозий, наче кілок у мізки вбив.

Мандри обіцяли стати геть ненудними…

Автобус ще зупинявся два рази, та Ілія, хоч хворі нирки вимагали регулярного спорожнення сечового міхура, більше не виходив з салону. Прикипів дупою до сидіння, притискав до живота важкий рюкзак, страх фонтаном. Матінко рідна… Що робити? Згадав про Горе, навіть стукнув долонею по правому вуху, та тарган – ніби здох.

– Підлий… підлий виродок, – ледь не заплакав.

Під вечір у присмерках автобус зупинився посеред густого лісу біля невеличкої АЗС з кав’ярнею і туалетом. Водій оголосив:

– Остання зупинка перед Хелмом.

Ілія на автоматі підхопився, посунув до виходу. Швидко прослизнув повз молодиків, відзначив – підвелися, сунуть слідом. Серце заторохтіло, ноги повели до туалету біля кав’ярні, і поки нервово розстібав-застібав ширіньку, все озирався, ніби саме тут, у туалеті, дадуть у мордяку, відберуть рюкзак, вивернуть кишені і добре, коли не вб’ють.

У двері грюкнули.

– Ти там навіки застряг? – почув сердитий голос.

Розчахнув двері – перед Ілією стояли молодики, супилися недобре.

– Вибачте… – знітився, на ватяних ногах відійшов на кілька метрів від туалету, обережно озирнувся: молодики зникли у туалеті.

Ілія вирячив очі, обійшов невеличке приміщення туалету – однією стіною тулилося до темного лісу. Незграбно перечепився за бордюр, перескочив, побіг до дерев. Застиг біля міцної осики, зиркав у бік освітленого майданчика АЗС.

За кілька хвилин навколо автобуса скупчилися пасажири, роззиралися-перемовлялися: не можна їхати! Ще один хлопець не повернувся! Чорнявий такий, з рюкзаком. Двійко голомозих парубків визвалися пошукати. Ілія смикнувся, як жива рибина на гачку, побіг у лісову темряву.

Зупинився, коли захекався. Важкий рюкзак бив по спині, нетреновані легені здулися… Безпорадно хапав ротом холодне повітря, роззирався перелякано – навкруги тільки моторошна чорна мряка.

– Вітаю… – почув у правому вусі скептичний голос Горя.

Ілія ніколи не ночував у лісі. Тим більш восени. Тим більш, коли тишу з усіх боків раптом рвуть таємничі незрозумілі звуки. Дерева ожили-застогнали, на щоку впала крапля. При землі зашурхотіли тисячі невидимих міцних ніжок, у повітрі блимали і згасали зорі очей чи то птахів, чи то звірів. І у всьому тому містичному шабаші Ілія не бачив жодної зачіпки, жодної реальності, за яку можна було б ухопитися: винеси геть на чисте…

«Йти і йти! Йти і йти», – сміявся з Ілії гидкий дідуган зі сновидінь.

Ілія притулився спиною до осики так міцно, що деревина затремтіла в такт з бурхливим хлопцевим серцебиттям.

«Не зрушу! – плакав Ілія подумки. – Не зрушу до ранку. Та й куди? Не зможу. Ноги тремтять. У горлі грудка. Тут перечекаю».

– А зранку… виберусь якось на дорогу… – прошепотів.

Тої ж миті за спиною затріщали гілки – до хлопця сунув хтось важезний і хижий. Ілія закричав і дременув, як молодий олень, хоча ще мить тому був певен: голос щез, ноги не рухаються.

Від відчайдушної втечі заклало вуха, в обличчя били гілки, розгойдувалися дерева і кущі, та – німо, без жодного звуку. Чорна мряка розступалася на півметра попереду і знову замикалася непрозорою важкою завісою – стій! Та страх гнав далі і далі. Розмахував руками, намагаючись розірвати темну завісу, перечепився, рухнув на вологе листя. Застряг підборіддям у невеличкій гірці – кроти працюють без передиху – примружив очі і побачив попереду теплі вогники справжнього людського житла.

– Хвала Пресвятій Богородиці… – прошепотів розчулено, ніби від хати край низини біля пагорба до нього вже бігли стурбовані люди. І отак прямо усім кагалом, як у мріях: і жінки з чоловіками, і парубки, і недовірливі древні бабці…

Схлипнув. Зіп’явся. Побрьохав на вогні. Зблизька роздивився огорожу з неструганих дощок навколо чистого подвір’я. Всередині двору – вправна хата з біленими стінами.

Обережно розчахнув хвіртку. Пішов до ґанку. Та грюкнути у двері не встиг: мовляв, впустіть, заради Бога! Зсередини хтось заворушив засувом, двері рипнули, на поріг вийшла міцна молодуха років сорока – фігуриста, червонощока і чорноока, руді коси за плечима батогами. Чорні брови зсунула суворо, залопотіла щось – нічого не зрозуміти.

Ілія закліпав очима, розгубився:

– Мені б… переночувати… Переночувати! Розумієте?

Жіночка розсміялася, піднесла до Іліїного носа руку, потерла пальцями: плати!

Ілія засмутився: у мріях добрі люди грошей за ночівлю не просили. І у книжках щиросердних не бракувало. Та ноги тремтіли, а в нирках ожило каміння.

– Добре… – промимрив. Витяг з кишені кілька купюр, що мама дала, відділив одну. – Десять єврів вистачить?

Жіночка відійшла від дверей, кивнула: заходь!

З купюрою в руці Ілія ступив у тісний передпокій з пофарбованими у зелене стінами. Услід за молодицею увійшов до просторої кімнати. Роззирнувся – аж в очах запістрявіло від смугастих килимків на підлозі.

Жіночка тим часом вже вдягала яскраве помаранчеве пальто з чорними ґудзиками – підхопила його з широкої дерев’яної лави при стіні, накинула на плечі, пішла до різьбленого буфета поряд із розтопленою піччю, виставила на круглий стіл, покритий льняною скатертиною, велику порцелянову чашку, заварку у прозорій скляній посудині, горнятко з медом, окріп у металевому чайнику.

– А гроші?… – Ілія тупцював на смугастому килимку, розгублено спостерігав за жінкою.

Вона розсміялася, вихопила з Іліїних рук купюру.

– Дякую… – пробурмотів.

– Хазяїну зранку подякуєш, – відповіла цілком зрозуміло. Вказала на лавку. – Тут спи…

Штовхонула двері і вискочила надвір.

Ілія не встиг здивуватися, перелякався: та стійте, куди?! Кинувся услід, вибіг на ґанок – чорна ніч свище: дощ щоки коле, вітер заганяє у тепло, а біля огорожі мерехтять зелені хижі очі.

Ускочив у хату, закрив двері на засув: Пресвята Діво Маріє, збережи! Протремтів у куті на лаві хвилин двадцять, та втома взяла своє. Пішов до столу, налив у чашку заварку, вкинув ложку меду, налив окропу з металевого чайника, обпік губи гарячим чаєм, вжахнувся: окріп не охолов і на градус…

– Не спатиму, – насторожився. Усівся на лаві, зиркав по боках, наче з печі чорт вискочить, різьблений комодик смикнеться і впаде прямо на Ілію, а круглий стіл провалиться під підлогу, чашка перекинеться, заллє усе навкруги крутим окропом.

– Не спатиму…

Очі злипалися. Улігся бочком на лаву, насторожено вчепився поглядом у віконце: виглядатиме. Як не горе, так біду…

Незчувся, як заснув.

Посеред ночі Ілія прокинувся від того, що хтось відчайдушно трусив його за плече. Роздер очі.

– Мамо?… – здивувався. – Що ти тут робиш?

Мама тремтіла.

– Синочок… – прошепотіла перелякано. – Під тою лавою, де ти спиш, такий вітер! Ось сам глянь!

Присіла біля лави, зазирнула під неї.

Ілія ступив з лави на підлогу, присів поруч з мамою.

– Що там?

Простір під лавою зяяв бездонним чорним проваллям без кінця і краю. Там не було неба, землі, подекуди раптом спалахували яскраві цятки, одні той же час згасали, інші збільшувалися і переливалися, як дорогоцінне каміння.

– Так ось де мій скарб! – захоплено прошепотіла мама. – А я обшукалася…

Простягнула руку під лаву, у чорне провалля. Лава обвалилась і придавила мамину руку. Мама закричала – страшно, тоскно. Ілія за мить вкрився холодним липким потом, підхопився.

– Я зараз, зараз…

Учепився у лаву, намагався підняти. У нирках штрикнуло немилосердно – повалився, затремтів. Шкрібся до лави.

– Я зараз, зараз…

Знову вчепився – ну, давай! Тягнув догори край лави, а вона, клята, наче з надважкого металу. Уперся плечем, закричав – лава зрушилася і повалилася на бік. Під нею – звичайна дерев’яна підлога.

Ілія обернувся до мами – сиділа на смугастому килимку, притискала до грудей зламану руку – і заплакав. Мама усміхнулася і раптом сказала:

– Ходімо зі мною, Іліє. Тепер ти мені як брат…

Ілія хотів відповісти, що всі люди – брати і сестри, що то не порожні слова і, можливо, всі люди взагалі – родичі. Що у серці розквітла гордість, бо й не сподівався здолати лаву, що мамі треба до лікаря, та різкий пронизливий біль скрутив у колесо: нирки нагадували про себе із педантичною регулярністю.

Ілія повалився на смугастий килимок.

– Мамо… Присядь біля мене. Зігрій спину, і мені стане краще.

Мама не чула. Підвелася, повела очима, знайшла Іліїн рюкзак біля комодика, заходилася геть усе з нього викидати на підлогу.

– А де?

Відкинула рюкзак, нахилилася до Ілії, дістала з-під светра чорну лаковану шкатулочку. Висипала з неї усе собі на долоню, пішла до дверей.

– Ні! – прошепотів Ілія. – Не йди! Ти ж моя мама! Ти потрібна мені…

Та мама й не обернулася. Розчахнулися двері, впустили до кімнати вихор осінньої негоди. Ілія хотів закричати, що втомився від порожнечі, самотності і хвороб, та нестерпний біль відрубав свідомість – розпластався на килимку.

Вранці Ілія закрутився на лаві від холоду. Роздер очі.

Пішов до печі – ще вночі, певно, перегоріла і згасла. Натяг на себе другий теплий светр, задмухав на руки…

– Правиця наче припухла, – пробурмотів.

Роззирнувся – нікого. Серце завмерло – ніч, мама, зламана рука… Закляк: шкатулка!

Задер светр, дістав з-під нього шкатулку, розкрив.

– Фу ти… – мамин скарб лежав у своєму сховищі неторканим.

Утер несподіваний піт, мить подумав, переклав шкатулку до рюкзака. Присів за стіл і задумався: перша частина плану, хоч і геть непередбачувано, але реалізувалася. Загубився дорогою до Хелма, кінці у воду. Отут хай і шукають, а він тим часом спрямує до Франції.

Стукнув долонею по правому вуху.

– Горе!

– Урок номер три, – почув. – Спілкування без потреби – задарма згаяний час.

– Як до Франції коротше? – спитав Ілія.

– Через Чехію і Німеччину, – розсердився тарган. Зашарудів у вусі. – Не знав?

– Знав…

– Навіщо згаяв час? У тебе його забагато?

– Можливо, скоро у мене буде вічність часу…

Тарган хмикнув уїдливо:

– Дійдеш до французького кордону – повідом. Раніше прошу не турбувати.

– І який із тебе вчитель?

– Мудрий… – відрізав Горе.

Ілія потягся до порцелянової чашки, влив у неї заварку, вкинув ложку меду…

– Був би ти людиною, зрозумів би, – заговорив вдумливо. – Людям необхідно спілкуватися. Просто так… Без угоди. А короткі шляхи – не завжди найкращі. За день – зима. І навіщо мені брьохати снігами Чехії і Німеччини? Піду на південь. Через Словаччину й Австрію до Італії… А звідти до Франції…

Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку – дідько, гарячий! – витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.

Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», – заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.

Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно – Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі – двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.

Ілія проковтнув окріп і відчай.

– Ви хазяїн? – пробелькотів.

Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.

– Як звешся?

– Ілія…

Велетень кинув сокиру на долівку, ніж – за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака шмат сала з сухарями.

– А я Гоцик. Що проти мого сала поставиш? – запитав насмішкувато.

Ілія заметушився. Підхопив рюкзак, дістав з нього пакунок з маминими наїдками, вивалив на стіл: пиріжки, паштет з печінки, бутерброди з сиром…

– Прошу, пригощайтеся. Я… мав би подякувати…

– То дякуй!

– Дякую! Гроші я вчора заплатив…

– Які гроші? – Гоцик намазав на бутер з сиром печінковий паштет, одним рухом відкусив половину.

– Як? Вам не передали? Жіночка така… У рудому пальті…

– Не розумію, – очі Гоцика сміялися. – Не бачив я твоїх грошей.

– Але жіночка…

– Не знаю ніякої жіночки.

Ілія опустив голову.

– Добре, – вимовив. – Я… заплачу… знову.

Поліз до кишені. І уже хотів було витягти гроші, що мама дала в путь, та наштовхнувся на хижий Гоциків погляд. Знітився. Спробував у кишені відділити одну купюру, аби не демонструвати велетню всі. Гоцик з усмішкою спостерігав, як худорлявий дохляк вовтузиться.

– Допомогти?

Ілія почервонів, витягнув навмання купюру і ледь не луснув от прикрощів – п’ятдесят євро.

– Здачі… не маєте?

Гоцик згріб гроші, поклав у кишеню, проковтнув залишки бутера, хитнув головою.

– Ні.

У дивній кімнатці з вічно гарячим чайником зависла тиша. За логікою подій, Ілія мав би пояснити: Гоцик винен йому сорок євро. Язик не слухався. У голові метушилися безпорадні думки: от він одразу зрозумів – зле, дивне місце. І хазяїн дивний: як це він не знає, що по його хаті чужа жінка вешталася?! Чому двері не зачиняє? І розмовляє українською – ледь зрозуміло. Ніби з тих часів виринув, коли князь Данило Галицький Хелм заснував.

– Ви… українець? – ляпнув.

– Розумієш?

– Розумію.

Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.

– То добре, – сказав на ходу. – Згодиться.

Ілія так здивувався, що забув про страх.

– Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.

– Це не моя хата, – сказав Гоцик і грюкнув дверима.

Лють творить дива. В Іліїній голові булькав – не стиг окріп.

– Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! – верещав, очі з орбіт.

Забігав кімнатою, по лаві кулаком – а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу – а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі – бігом за Гоциком услід.

– Гроші він мої взяв! Гроші… – трусився.

Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися – де ворог?! – наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк – жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.

Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.

В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника – стояв на вкритому пилом облізлому комодику – зойкнув: у чайнику парував окріп.

– Матір Божа! – кинувся геть. Перечепився, впав – сокира перед носом.

Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.

Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба – стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.

– Стій! – загорлав, хоча й розумів – Гоцик навряд чи його почує.

Біг-захекувався.

– Гроші він мої взяв, кретин!

– Стій! – вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.

Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.

Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють – тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.

– Чого тобі? – гукнув Гоцик.

Ілія почервонів до скронь, закусив губу – ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування – угода, яку потрібно виграти», – згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.

– Ти… не хазяїн! – пробелькотів уперто.

– Хазяїн, – упевнено завірив Гоцик.

– Ні, ні! Ну, навіщо ти так?… То не твоя хата! Ти не хазяїн!

– Хата не моя. Хазяїн – я!

– Який ти хазяїн?! – відчайдушно вигукнув Ілія.

– Хазяїн… ситуації, – сказав Гоцик.

Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.

Гоцик розсміявся.

– Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.

Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.

– Будь ласка. Віддай мої гроші, – попросив.

Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.

– Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.

– Але це мої… мої гроші!

– Добре, – Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. – Якщо це твої останні гроші – віддам. Останні?

Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації – царем! Збреши – обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи – теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!

– То як? – перепитав Гоцик.

Ілія напружився і раптом сказав:

– Я… шукаю охоронця… Для подорожі. Можу тобі… заплатити, якщо погодишся… супроводжувати мене.

– Куди?

– До Франції.

– Скільки? – спитав Гоцик.

– Сто… двадцять євро, – слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він – геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше – на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…

– Годиться, – кивнув Гоцик. – Давай!

– Що?

– Гроші.

Ілія почервонів од прикрощів – ой, зарано радів! Обдурить же!

– Після… виконаної роботи, – пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.

– Добре, – погодився Гоцик. – Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…

Ілія кивнув поспіхом – годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…

Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували – прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику – краще автостопом, короткими пішими кидками…

– Шукають? – зиркнув на нього Гоцик.

– А тебе? – насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.

– Ні, – відповів Гоцик. Пояснив. – Паспорта не маю. І візи.

– А мені зникнути треба…

– Зникнеш, – пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.

Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.

– Як рухатися планував?

– Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…

– Ні!

– Чому? – Ілію лякала Гоцикова категоричність.

– Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти – ні, – Гоцик тицьнув пальцем у мапу. – Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і – ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!

– Як варіант, – відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.

– Без варіантів! – відрізав Гоцик.

Брат

У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:

– І в чому сенс? Однаково – гори.

– А не скажи, – Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. – Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.

Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.

– До Угорщини – якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.

– Я б зараз поїв, – сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?

Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:

– Сало і сухарі – НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.

– Як? – спитав тоді недовірливий Ілія.

– Та як… Безсоромно й упевнено, – спокійно відказав Гоцик, задумався. – Легенда потрібна. Я – глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш… Куди ж ти мене ведеш?

– Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, – запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!

– Фігня! Не проканає, – скривився Гоцик. – Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру… Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш… до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми – ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того – ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся – відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило…

Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.

– До речі, скільки у тебе грошей?

Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.

– І що ж мені казати йому, Горе?!

Та тарган у правому Іліїному вусі лише буркнув, що стане третім у подорожі лише у Франції, а доти поради роздаватиме лише тоді, коли сам вважатиме за потрібне. Та Ілія не здався. Стукав пальцем по вуху, шепотів полохливо:

– А мої потреби тобі по цимбалах? Він до грошей моїх дістатися хоче, а ти…

– Господи, та включи вже мізки. І вимкни страхи, бо вони ведуть у морок. Якби Гоцик хотів твоїх грошей…

То так, зрозумів Ілія. Та й правди розкривати геть не хотілося.

– Чотириста євро, – здався врешті.

Відвів погляд, наче Гоцик міг здогадатися: сто двадцять євро, що лишилися від маминих ста сімдесяти (п’ятдесят у Гоцика, забудь!), перекочували до маминої ж шкатулочки, а сама вона живіт Іліїн гріє – НЗ!

– Чотириста? Небагато. Може, хай у мене будуть? – запропонував Гоцик.

Ілія відсахнувся, набундючився. Ні, ні – захитав кучерявою башкою так енергійно, ніби встроми ту башку в діжку – масло зіб’є.

Гоцик усміхнувся скептично.

– Чотириста… – повторив задумливо. – Сто двадцять із них – мої.

– Чому це сто двадцять? П’ятдесят уже… забрав.

– То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.

Ілія проковтнув образу і запропонував:

– Може, я глухонімим буду? А ти… легенду місцевому люду розповідатимеш?

– Ні.

– Та чому?! – Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!

Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!

– Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся – як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова… Зросту того… Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні – нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають… От я, приміром, дивлюся на тебе… І за що тебе жаліти?!

Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.

– Інша справа – я. Хвалитися не буду, але дівки… А вони, чувак, силу люблять. А тут – таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує… Пожаліють, щоб я був здох! – Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. – Відчув різницю?

– Ти… мені не брат, – ледь чутно відказав Ілія.

Гоцик усміхнувся дияволом.

– І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.

– Я тільки англійську… Трохи.

– А більшого не треба.

Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:

– Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите – бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.

Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався під вагою старовинного бронзового годинника з усміхненими янголятами навколо циферблата. Ілія зрозумів: перегнув. Дядько антикваріату не пошкодує, тільки б їх здихатися.

– Та то таке… – усміхнувся винувато. – Його ж теж зрозуміти можна. Ми собі розмовляємо. І чуємо усе чисто. А він, бідолашний…

– До нас зараз родичі приїдуть, – обережно сказав хазяїн, поклав долоню на годинник, примірявся – підхопити та братам по маківках. – І раді б вам допомогти, та ніяк не виходить.

Ілія почервонів до скронь – дідько! – зітхнув.

– Вибачте… А поїсти…

Подружжя знову перезирнулося. Чоловік махнув рукою – ні! Та жінка раптом мотнула головою войовничо, пішла до столу – тарілками дзень-дзень!

– Е, Кшиштофе, припини! Не бійся! Я сама цього вилупка вб’ю! Хай тільки ворухнеться! Хай поїдять! Оцей! Чорнявенький хай поїсть! А той лобуряка і крихти не отримає! І пам’ятника не дав батькам поставити, курвел клятий! Недарма Господь йому язика відняв і вуха заткнув!

Ілія обережно посунув до столу, Гоцик присів скраю.

– Хай і брат поїсть, дуже прошу, – обережно попросив Ілія. – Не ображайте каліку. Бог побачить…

– Свята людина, – зітхнула жінка. – Як тебе звати, бідахо?

Ілія закляк: не справжнє ж ім’я називати? Ще день-два і мама почне на сполох бити.

– Амброзій, – мовив тихо. – У перекладі з грецької – безсмертний…

– А брата?

– Юрек. Землепашець тобто, – відповів Ілія, уявляючи Гоцика по коліна у жирній чорній багнюці.

Жінка захитала головою – бідний Амброзію, ох і не пощастило із братом! Підкладала Ілії з печені м’ясця побільше, кидала Гоцикові на тарілку пусту картоплю з морквою. А набундючений пан Кшиштоф так і стояв біля бронзового годинника – чи то прибульцям час на їжу відміряв, чи то оборонятися від них готувався. І тільки-но Ілія із Гоциком з тарілок усе повиїдали, кашлянув сердито і повторив:

– Раді би допомогти. Та ніяк не виходить. Йдіть собі…

Справу на самоплив не пустив. Провів хлопців спочатку до ґанку, потім до хвіртки, потім аж на дорогу із ними вийшов, щоб переконатися – не повернуться.

– Чуєш, Амброзію! – сказав Ілії. – Може, в поліцію повідомити?

– Бог з вами, пане! – перелякався той. – Хіба ми вам що поганого зробили?

Тої ночі довелося спати просто неба. Ілія тулився до Гоцика – так тепліше – лаяв себе останніми словами. Навіщо господарів «братом» нажахав?! Зараз би у теплих постелях відпочивали…

– Іліє… – Гоцик ніби читав Іліїні думки. – І що ти такого людям намолов, що вони на мене вовком зиркали?

– Легенду… треба додумати. Бо щось не дуже людей вражає співчуття до глухонімого… ведмедя, – уїдливо відповів Ілія. – Мене пожаліли… Що мушу вести тебе світ за очі.

Гоцик відштовхнув «брата», закутався у куртку. Дивився у чорну мряку осінньої ночі.

– Схема нормальна… Усе залежить від виконання. Ти… Ти просто не талановитий, – замовк, задумався. – Будемо таким чином діяти: зранку до вечора – просуваємося вперед. Йдемо пішки, їдемо автостопом – як пощастить. Увечері шукаємо нічліг і вечерю. Їсти раз на добу – нормально. Запитай у студентів: вони так роками живуть.

– А якщо я захочу поїсти зранку. Чи вдень? – насупився Ілія.

– Без проблем. Бабло маєш – купуй хавку хоч вранці, хоч вдень. Але – на двох.

«Дзуськи! І не мрій! Краще я з голоду подохну, ніж за власний рахунок тебе підгодовуватиму!» – подумки обблював Гоцика Ілія і заплющив очі.

Та після вдалого вторгнення на територію Словаччини ясного зимового ранку їсти хотілося до бісиків. Ілія закусив тонку губу, поліз до кишені.

– Я куплю чогось поїсти, – прошепотів украй сумно. – На двох…

У приязній придорожній словацькій кав’ярні того дня двійко різнокаліберних хлопців із рюкзаками за плечима виїли з десяток бутербродів з шинкою, випили півлітра кави на двох.

– Не смій! Ніколи не смій замовляти на мої гроші! – репетував Ілія, коли Гоцик перехопив здачу з сотні, яку принесла офіціантка, і залишив їй «на чай» два євро.

– Не психуй, бо хавка назад полізе, – поблажливо вміхнувся Гоцик. Посунув від кав’ярні у поле навпростець, бо, за його міркуваннями, південь знаходився саме там.

До нового, 2009 року, лишалося менше тижня. За спинами мандрівників підозріло косилася Угорщина, привітно всміхалася мініатюрна Словенія, хоч і застрягла у горлі Ілії і Гоцика виснажливим маршем – Альпи таки трапилися на шляху. Юлійські. Гоцик дратувався: та коли вже ті гори скінчаться! Розумний Ілія старанно вивчав мапу.

– В Італії треба Паданською рівниною йти. Швидко перетнемо.

Паданська рівнина зустріла хлопців емоційними «бон джорно», «арівідерчі», «граціа» і незвичним для цих країв пекучо-морозним повітрям. Від Балтики до середземноморського узбережжя Європу замело високими снігами, вкрило пронизливими вітрами, розігнало людей по хатах. Клятий південь із сонцем, теплом і радістю – щез! Ніби й не Італія зовсім – Скандинавія.

Погодні мінуси оберталися для Ілії і Гоцика сумнівним плюсами: на шляхах поменшало автівок, а водії тих, що ризикували продиратися крізь вітри і замети, набагато милосердніше ставилися до двох промерзлих юнаків, що вони мітингували на узбіччі з саморобним плакатиком «Автостоп».

Та автомобільні шляхи не завжди збігалися з маршрутом Ілії і Гоцика. Годину-дві відігрівалися у кабіні вантажівки, виплигували на слизьке узбіччя – граціа, граціа! Гоцик вдивлявся у навколишній пейзаж.

– Нам на захід, – важко зіскакував з узбіччя на біле нетоптане поле, прикрашене поодинокими білими деревами, за якими іграшковими кубиками стирчали людські домівки.

Той день напередодні Нового року розпочався так само. Тільки за білим полем – ані натяку на людські оселі.

Ілія їв очима безкінечне сніжне марево.

– Ні, ми не маємо туди йти! – канючив. – Краще зробимо гак… уздовж траси. У поле не можна. Там не видно людського житла. Померзнемо.

– І на трасі стовбичити – фігня, – Гоцик уже сунув полем геть від занесеної снігом асфальтівки, пояснював на ходу. – Йтимемо години до третьої дня. Шукатимемо нічліг. За кілька годин на свіжому повітрі ще жодна собака не гавкнулася.

Ілія шкандибав слідом, шепотів затято:

– І не помру! Не помру! Взагалі… ніколи не помру! Тільки б дійти…

Заповітна мрія розігрівала мляву кров, рухала Іліїними ногами. Гоцик йшов метрів за п’ять попереду, та раптом зупинився. Обернувся і запитав:

– Іліє! А що там… на півдні Франції?

Ілія закляк. Стер з чола сніг, зіщулився. Всередині якась сволота била у скроні, у горло, груди. Вони стояли один проти одного на безкінечному засніженому незнайомому полі двома чорними колодами: один чекав відповіді, другий знав: будь-яка відповідь – пастка.

В Іліїному вусі ворухнувся тарган.

– Скажи… – прошепотів сумно.

– Ні! Ти що?! – полохливо вигукнув Ілія.

Гоцик зміряв чорнявого підозрілим поглядом.

– Мариш?

– Ні! – холод дістав до кісток. Ілія засовався, зрушив з місця, підійшов до Гоцика. – Ходімо. Нащо стояти? Дім… Ще треба відшукати хоч якийсь дім…

Гоцик сунув поряд із Ілією, косував прискіпливо.

– Що там, на півдні Франції? – повторив уперто.

– Нічого! Геть нічого! Чому я повинен розповідати тобі, куди і навіщо я йду? Ти лише супроводжуєш мене. За гроші! Я ж не ставлю тобі питань!

– Не психуй, брате, – іронічно усміхнувся Гоцик. – Мені начхати на твої таємниці.

– Що за маячня? Які таємниці?! – Ілія відчував, як до очей підступають сльози. – У мене тільки одна таємниця…

Зупинився, стягнув з руки вовняну рукавичку, витер очі…

– Я у квітні народився… – сказав тьмяно. – Першого.

– Серйозно? Ані на дурника, ані на веселуна не схожий!

Ілія затремтів, подався до велетня, учепився в його куртку.

– Я у квітні народився, довбаний ти придурок! Бо мама казала: усі діти моряків-китобоїв народжуються тільки навесні.

– Чому? – Гоцик стояв спікійно, наче й не висів на ньому розбурханий гнівний Ілія.

– Бо китобої повертаються з промислу додому тільки на два місяці – червень і липень. Тож і діти народжуються… – Ілія замовк, втупився очима в Гоцикову куртку. – Я вірив… Що тато загинув у морі.

– Живий?

Ілія кивнув.

– Він… бухгалтер. Я йду… убити його, – прошепотів так відверто, що і сам повірив.

А і те: тисячу разів мріяв, як сильним ударом розчахує двері бухгалтерської оселі на сусідній вулиці, хапає за горлянку немолоду жирну істоту з первинними статевими ознаками. «Сука! Ти – сука! Мерзота! Мені ти не потрібен! Ніколи! Не прощу, що матір покинув! Як остання сволота! Бухгалтер клятий! Вирахував? Що ми зайві? А я зараз навчу тебе по-іншому рахувати!» І – пикою у стільницю! Раз! І – жирне тіло на підлогу! Два… У мріях усе скінчувалося кривавою юшкою на морді бухгалтера, його запізнілим каяттям і величезними аліментами, що вони накопичилися за вісімнадцять років життя Ілії до повноліття.

Гоцик уперше за всі дні мандрів глянув на Ілію з повагою, відірвав його від своєї куртки, ляснув важкою долонею по плечу.

– Пішли, брате… – сказав так тепло і просто, що Ілія не втримався, розридався.

Ніхто й ніколи не називав його братом. Не за легендою. У житті.

Чи від того, що несподіване Іліїне одкровення розбурхало серця, чи тому, що біле поле ніяк не закінчувалося, та за дві години виснажливого просування мандрівники зрозуміли – справи кепські.

– Заблукали… – Гоцик роззирався шулікою, наче он вони, людські хати, зараз же і вискочать перед очі.

Та навкруги – тільки природний, знівельований білим ландшафт.

– Твою наліво! – розгублено шматував поглядом білу завісу: дайте іншого кольору! – Капєц!

– Тобто… повний капєц? – насторожено запитав Ілія. – Тепер ми… помремо?

– Не сьогодні!

Ілія бачив: Гоцик ховає сумніви. Скинув рюкзак, ворушить плечима – розминає, усміхнувся Ілії задьористо.

– Зараз… Хвилину перепочину і підемо. Та бути такого не може, щоб даху не знайшли!

– Звичайно. Ти… не журися. Знайдемо дах. І години не мине, як знайдемо, – Ілія відчував гостру потребу підтримати цього сильного безалаберного шибайголову, якого доля дала йому в супутники. – От згадаєш мої слова… – прошепотів. Замовк і раптом додав: – …Брате.

Гоцик плюнув на сніг, накинув рюкзак на плечі, посунув далі.

– Доганяй! – прохрипів. – Дня того лишилося – дуля! За годину смеркатиме.

Ілія бадьоро крокував за Гоциком, серце співало. Щось змінилося щойно! От тільки-но! Іліїне тіло не відчувало втоми. Нирки не нили, підшлункова пішла у підпілля – ані натяку на хронічні болі. Дивився у спину Гоцика. «Брате, – думав захоплено. – Ми дійдемо! Я… стану безсмертним і багатим, і як усе вигорить, обов’язково поділюся із тобою. Усім, напевно. Але до того, вибач! Не можу розповісти… Та й хто повірить? Тарган, що розмовляє. Алхімік. А я вірю! Хай усі повиздихають од сміху, а я вірю… Тому ми дійдемо! Ми ж не дурні пастухи, щоб за примарними багатствами, закопаними біля іспанської церкви, ганятися. Безсмертя варте важкого шляху. Обов’язково дійдемо…»

Та Гоцик рухався не так оптимістично. Хитався, переставляв ноги важко-непевно. Зупинявся щохвилини.

– Тільки відхекаюся, – похмуро повідомляв Ілії.

Ілія кивав – звичайно. Уперше за увесь час подорожі пішов уперед – мовляв, йди по моїх слідах, брате, так тобі легше буде. Озирався: ти як? Гоцик мовчки сунув услід.

– Хочеш, рюкзак твій візьму? – запропонував Ілія легковажно.

– Краще під ноги собі дивися, – відказав Гоцик і сів на сніг. Розчистив його рукавичкою – під снігом крига. Вдивлявся: річка яка? Озерце замерзле?

– А що під ногами? – почув чорнявого. – Біле покривало чорної безодні?

Ілія сунув далі – по білому рівному. Зробив кілька кроків… Під ногами дзвінко надломилася тонка скоринка великої, засипаної снігом, ополонки. Ілія не встиг вдихнути і вжахнутися – крига розсипалася, і він полетів у льодяну каламуть.

Гоцик почув, як ламається лід. Підняв очі: Ілії не було. Біля чорної пащі ополонки на снігу – тільки рюкзак. І чорна лакована шкатулочка: певно вилетіла з-під светра.

Гоцик спробував підвестися, та сили розбіглися, поховалися.

– Сука!

Зціпив зуби, поплазував до ополонки. За метр зупинився. Лежав на снігу, матюкався, розстібав куртку, стягував штани, взуття. Покинув одежу – до ополонки. Занурив руку у льодяну воду, намагався намацати Ілію.

– Глибоко… – Гоцика трусило від холоду.

Роззирнувся розгублено, наче звідусіль уже спішила допомога. Та чужа зима красномовно мовчала.

– Та щоб ви усі повиздихали! – щосили крикнув у німий простір, і все навкруги одразу наповнилося звуками. Зарипіли голі дерева, закаркали круки.

Гоцик не чув. Ухопився за край ополонки, підтягнувся ближче до неї і упав у брудну темну воду.

…Ілії було добре. Пізніше, коли знову захоче жити і усвідомить – смерть уже обійняла, тільки поцілувати не встигла, – він довго ламатиме голову над карколомним запитанням: чому несподівана близька загибель так надихає і заспокоює?

Але тої миті, коли після двох відчайдушних спроб дошкрябатися до рятівного повітря Ілія повільно, покірно і німо опускався на дно озерця, неймовірне блаженство огорнуло його, звільнюючи від страхів, відповідальності, обов’язків і проблем. Куце життя розляглося перед очима чудернацьким пасьянсом, нашіптувало: більше карт у Іліїній колоді немає. «Ну, що ж… Немає, так немає», – думав байдуже. І посміхався мамі, що вона із гнівом розкидала красиво викладені тузи і шістки, тяглася погладити сина по голові. Колись у дитинстві у Ілії були розкішні чорні кучері. Мама любила розчісувати синове волосся.

Від давнього спогаду стало тепло. І дуже боляче. Чиясь нахабна рука виривала Ілію із оманливого блаженства, тягла за волосся нагору.

Ілія знову захотів жити тої миті, коли почув над головою різкі крики круків. Метушливо і безпорадно замолотив по воді важкими, як колоди, руками – намагався учепитися за край ополонки. Ззаду зледенілими руками його підштовхував Гоцик.

– Давай! Давай! – шепотів з останніх сил.

Ілія вишкрябався на лід першим. Скрутився за метр від ополонки – трусився у мокрому одязі, розширеними від жаху очима спостерігав за Гоциком.

Гоцик тонув. Матюкався, хапався на край ополонки, намагався заскочити на лід, та раз у раз вода смикала хлопця – йди до мене! Гоцик летів у каламуть, виринав і знову намагався вилізти на лід.

Ілія спробував подумати: «Треба рятувати… брата». Та думка заклякла на слові «треба», деформувалася. «Тікати… Треба тікати з льоду!» – билася і згасала, бо сил думати – не було. Не те що тікати з льоду.

Гоцик укотре виринув на поверхню, навалився на край ополонки. Лід проломився. Ополонка поширшала. Під ногами – дно. Гоцик зіп’явся на ноги: він був ще у воді, але уже розумів: врятований… Бив лід, як той криголам, пробивав собі шлях до берега. Крок! Другий! Земля…

Радості не було. Тільки холодний важкий страх. І щоб відігнати його подалі, Гоцик підняв підборіддя у небеса і закричав щосили, відчайдушно і моторошно. Дивна, трагічна картинка. У білому просторі нерухомо лежав невисокий чорнявий хлопчина у важкій мокрій одежинці. А неподалік голий міцний парубок по-звірячому вив у височінь.

Гоцикові мізки закрутилися, перш ніж остаточно заледеніло тіло. Відламав гілку від дерева, побіг до замерзлого озерця. Розчищав гілкою сніг, сунув до Ілії. Дістався. Розвернув чорнявого на спину, поклав йому на живіт рюкзак і чорну лаковану шкатулку. Ухопив на комір і поволік до берега.

Шлях у кілька метрів затягся на кілька хвилин. На засніженому суходолі Гоцик відпустив комірець, без сил упав поряд із Ілією, зазирнув у його скляні очі.

– От тепер… ми помремо, – сказав.

Ілії дуже хотілося усміхнутися братові, та обмерзлі вуста скривилися у дикуватій жалюгідній гримасі. Спостерігав за тим, як Гоцик важко підвівся, знову побрьохав до озера. «Матір Божа! – вжахнувся. – Куди це він?»

Гоцик забрав з льоду свій одяг, заходився вдягатися. Натяг светр, відклав куртку, нахилився до Ілії, взявся його роздягати. Гоцикові руки і рухи перемішалися в Іліїній голові із чорними хмарами, що вони несподівано наступали звідусіль. Та перш, ніж Ілія втратив свідомість, холодними задубілими пальцями обхопив зап’ясток Гоцика і прошепотів:

– Шкатулка… Й усе інше. Тобі, брате…

Гоцик дістав зі свого рюкзака сухе спіднє.

– І я для тебе подарунок маю. Коштовніший за твою дріботу, – цокотів зубами, натягав на голого Ілію сухі кальсони, шкарпетки, футболку.

Віднайшов у Іліїному рюкзаку светр, спортивні штани. Обмотав йому кінцівки шаликами і рушниками. Перетягнув Ілію на його ж задубілу куртку. Зверху поклав Іліїн рюкзак. Вкинув до свого рюкзака чорну лаковану шкатулочку й учепився на комір Іліїної куртки. Смикнув. Спробував зрушити з місця.

– Ну, що? Поїхали?

Іліїна куртка примерзла до землі.

Смеркалося. Надії вижити невблаганно згасали разом із похмурим зимовим днем.

Синьйор Деметріо Бонвіссуто у свої сімдесят п’ять, на думку членів місцевої комуни, цілком виправдовував ім’я і прізвище, бо Деметріо – це той, хто любить землю, Бонвіссуто – той, що добре пожив. А у синьйора Деметріо таки непогане життя за спиною. Не мав на що скаржитися. Навколо ще дідівського кам’яного дому, що він дістався Деметріо у спадок, кілька гектарів виноградників – з року в рік «Шардоне» Бонвіссуто розліталося всією Європою.

Синьйор Деметріо не любив називати своє вино – «Шардоне».

– Колись його називали «Тут мрії не мають кінця», – пояснював оптовим покупцям.

Але й ті історію знали.

– Синьйоре Бонвіссуто, тепер про «Шардоне» кажуть інакше, – усміхалися. – «Мрії минули – залишилося тільки вино»…

Синьйор Деметріо супився – і що йому ті новомодні сентенції? Може, тепер і «Angelus Domini», як дехто, читати раз на день вранці поспіхом?! Е, ні. То не для нього! Тричі на день молився, та особливою вважав вечірню молитву – починав читати її одразу після вечірнього дзвону, бо свято вірив – саме сеї миті Ангел вітав Діву Марію і Слово стало Плоттю. Опісля вмивався, лягав на праву половину просторого ліжка, клав важку долоню на ліву його порожню половину. Зітхав зажурено: наснися, Терезо… Стань плоттю у снах моїх від слова і бажання мого.

Дружина синьйора Деметріо померла шість років тому, і хоч родина Бонвіссуто на сто відсотків виправдовувала поширену байку про італійські сімейні пристрасті – ох уже ляпасів одне одному надавали, як терпіння лопалося! – чоловік сумував за Терезою. Одного просив: хай хоч сниться.

Той холодний вечір напередодні нового 2009 року не віщував міцному дідуганові змін у звичному розпорядку. Прочитав «Angelus Domini», умився й уже зібрався скинути штани, та надворі захвилювалися пси: гарчали, метушилися навколо міцного кам’яного муру з метр заввишки, що огороджував подвір’я, заплигували на нього, витягували шиї, принюхувалися.

Старий затяг штани паском, накинув фуфайку і вийшов на подвір’я. Пси кинулися до хазяїна, затанцювали навколо нього, відбігали до муру – мовляв, туди швидше ходи! – знову поверталися і знову рвалися до муру.

Старий не поспішав. Повернувся до будинку, натяг на маківку вовняну в’язану шапку, дістав з сейфа рушницю, перевірив набої і тільки після того знову вийшов у холодну зимову ніч, обережно пішов до муру.

Пси бігли попереду, перестрибнули мур, застрягли у снігових кучугурах, скавчали, рвалися до дороги, що вела до виноградників. Синьйор Деметріо зупинив псів різким окриком. Вийшов на дорогу, роззирнувся. Пси гасали навколо великої кучугури снігу, що вона здалеку нагадувала незграбну снігову бабу без очей-вуглинок і морквяного носа.

Баба раптом нахилилася, та не розсипалася. Суцільною масою завалилася у сніг. Синьйор Бонвіссуто підійшов ближче і побачив обмерзлого здорованя. Дивився на дідугана скляними очима, шепотів щось нерозбірливо.

– Пресвята Діво Маріє!

Дідуган заспішив до хлопця. Вставай! Нумо! Я допоможу! Той силкувався, та ніяк не міг відірвати заледенілих пальців від комірця куртки, що вона валялася на землі поряд із ним. Синьйор Деметріо придивився: на куртці лежав ще один хлопець. Здається, уже і не дихав.

От тут би будь-хто розгубився. Одне діло – тричі на день «Angelus Domini» читати, інше – без вагань затягти до свого теплого затишного дому обмерзлу чужу плоть. І не питати: ви хто такі і звідки?

Синьйор Деметріо штовхонув здорованя, залопотів: сиди, не рвися, бо без пальців лишишся. Заспішив до великого кам’яного сараю поряд із будинком. Розчахнув двері, вивів на подвір’я мініатюрний тракторець, посунув на ньому до бідах. Причепив один кінець міцної мотузки до тракторця, другим обмотав здорованя і поволік до будинку.

Гоцик стиснув щелепи, сильніше учепився руками у комірець Іліїної куртки, бо, здавалося, трактор дотягне його до спасіння без рук. А руки так і лишаться примерзлими до Іліїної куртки на білій дорозі біля виноградника.

Старий не зволікав. Залишив тракторець біля порога. Побіг у дім. За хвилину повернувся з черпачком, повним теплої води. Лив на Гоцикові руки, аж поки той врешті не відпустив Іліїну куртку.

– Добре, добре! – закивав. Допоміг Гоцикові підвестися, підліз під його плече, повів до дому.

Гоцик упав посеред просторої вітальні лицем у кам’яну підлогу, та не відчув болю. Прямо перед очима – міцна ніжка широкого дерев’яного крісла. «Я заборонив би стільці! Вони заважають йти…» – почув голос філософа Моргана. Хапонув ротом повітря і… втратив свідомість.

Синьйор Деметріо вже тяг до кімнати непритомного Ілію. Покинув на підлозі поряд із Гоциком, побіг тракторець у сарай заганяти. І тільки коли вправна техніка зайняла звичне місце поряд із немолодим «фіатом» і дамським велосипедом, що на ньому Тереза полюбляла їздити по молоко на сусідню ферму, повернувся до вітальні, стурбовано зиркнув на несподівано послану плоть, упав на коліна і вчетверте за цей день прочитав «Angelus Domini». Без Божої помочі, розмірковував, не обійтися.

Ілія розплющив очі і побачив височезну білу стелю з важкими, темними від поважного віку дерев’яними балками – не розрізали білого, не порушували, виростали із чистого тла геометрично правильними сталактитами від стіни до стіни. Центральну балку обтяжувала масивна кута люстра з чортовою дюжиною яскравих ламп. «Я у справжньому замку», – промайнула слабка думка. Поворушився – тіло прикривала важка, волога від Іліїного поту ковдра.

Хлопець підняв голову, роззирнувся. Чимале дерев’яне ліжко одним торцем упиралося у стіну, іншим вилізало аж на середину затишної кімнати з білими стінами і важкими дерев’яними, схожими на монастирські дверима. Калачики на вікні з мереживними фіранками. Незрозумілого призначення неглибокі ніші у кам’яних стінах, темна шафа зі смішною, круглою ручкою і високий широкий табурет, більше схожий на столик біля ліжка.

На табуреті, покритому білою серветкою, графин з водою, пляшечки з ліками, пузата пляшка з грапою…

«Де я?!» – здивувався. Спробував відкинути важку ковдру – у нирках той же час немилосердно занило. Зціпив зуби, застиг.

– Люди… – прошепотів слабко.

Кімнатка мовчала. Зате спогади ожили. Заґелґотіли гусаками, один перед одним шипіли: про нескінченне біле поле, незрозуміле піднесення (брате!), чорну ополонку і неймовірне блаженство линути вниз усе глибше, глибше…

– Гоцик…

Ілія забув про нирки. Слабкою рукою відкинув ковдру, спробував сісти на постелі, та лише мотнув правицею незграбно, зачепив пузату пляшку з грапою. Дзень! Кімнатка наповнилася різким запахом алкоголю.

Важкі двері той же час розчахнулися. На Ілію дивився міцний сивий дідуган у вовняній в’язаній шапочці.

– Доброго дня… – ляпнув вихований Ілія.

Старий із прикрістю зиркнув на розбиту пляшку, захитав головою: ай-яй-я… Пішов до Ілії, лопотів щось незрозуміле, розмахував руками емоційно, та з усієї тої балаканини Ілія зрозумів тільки: дякував Діві Марії.

– Англійську розумієте? – прошепотів слабко.

Старий кивнув, нахилився до Ілії.

– Мене звати Деметріо Бонвіссуто, – відповів ламаною англійською.

Ілія хотів було ляпнути – а я Амброзій, та язик випередив думки.

– Ілія… – видихнув. – Зі мною брат був…

– Брат?! – синьйор Деметріо пожвавішав. – Твій брат тут! У сусідній кімнаті. Йому дуже… дуже зле. Але ми молимося. Лікар Фонтана упевнений: диво станеться, твій брат не помре.

Слова лунали, та Ілія не чув – летів у чорну воду, у бекінечну брудну каламуть. Гострі уламки льоду залишали криваві відмітини на ребрах, плечах, щоках. Що за маячня? Якщо покоцаний усіма відомими болячками Ілія очухався, невже Гоцик не зможе?

Ухопив старого за руку.

– Допоможіть підвестися…

– Лежи! Зараз принесу теплого молока і меду.

– Брата… Хочу бачити брата, – уже шкрібся з постелі на підлогу. – Благаю…

Синьйор Деметріо підхопив Ілію під пахви, почалапав разом із ним до дверей.

– Ого, прекрасно! – вигукував на ходу. – Ти йдеш майже без моєї допомоги. Чудово! Хто міг би подумати?! А я з Фонтаною побився об заклад, що твій брат одужає першим. Коли я знайшов вас, ти скидався на мерця, а твій брат ще рухався. Я програв, але я радий. Діва Марія почула мої молитви.

Старий вивів Ілію у просторий коридор, указав на найближчі двері: нам сюди.

Перше, що побачив Ілія, – густу щетину на неголеному Гоциковому підборідді. Мимоволі торкнувся своєї щоки – заріс… Мама казала: «Заріс, як шолудивий пес!» Скривився недоречному спогаду, дошкандибав до трьох зсунутих одна до одної довгих лав, з яких хазяїн змайстрував Гоцикові лігво. Між Гоциком і лавками – саморобний матрац, набитий запашним сіном, білосніжне простирадло.

– У моєму домі тільки одна гостьова кімната, – балабонив на вухо синьйор Деметріо. – А ти здавався набагато важчим. Тож ми з Фонтаною вирішили віддати гостьове ліжко тобі. А коли твоєму братові стало гірше, Фонтана заборонив переносити його.

Ілія опустився на дерев’яний стілець, простягнув руку, торкнувся Гоцикової щоки. Пашіла.

– Ніяк температура не падає, – сказав дідуган.

Ілії стало страшно. Гоцикові щоки ввалилися, заплющені очі лякали нелогічною нерухомістю, бліда шкіра відливала синім, і тільки порепані вуста червоніли тонкими кривавими смужками у відкритих тріщинах. «Брате…» – заплакав подумки і раптом подумав, що саме тут і зараз легенда про двох братів набуває щирої правдивості. Опустив голову, проковтнув сльозу: він… набереться сил! І обов’язково розповість цьому доброму дідуганові, а якщо треба, то і незнайомому лікареві Фонтані, про двох справжніх братів… Розповість біля ліжка Гоцика. Чи біля свіжого хреста, якщо Діва Марія не почує молитов. Як глухонімий велетень благав відвести його до іспанських ромів. Як хоробрий Ілія забув про все, навіть не замовив пам’ятника на могилі батьків, бо дуже любив брата і відчайдушно хотів, аби той хоч колись зумів вимовити вголос його ім’я…

– Сука! – раптом прошепотів Гоцик гарячими вустами.

Ілія відсахнувся: Матір Божа!

Синьйор Деметріо не помітив метушливого вогника у чорних Іліїних очах. Змочив у прохолодній воді серветку, обтер нею Гоцикове лице.

– Увесь час російською лається, – усміхався здивовано. – Такий чудний у тебе брат, Іліє. Як його звати?

– Гоцик… – прошепотів Ілія.

– Дивний хлопець! Дивне ім’я! Ви звідки? Зі сходу?

Ілія завмер. Після ганебного провалу відпрацьованої легенди ситуація терміново вимагала нової, та в голові гула порожнеча.

– Мені прилягти б, – прошепотів слабко.

Синьйор Деметріо закивав: добре, добре. Допоміг Ілії дійти до зручного ліжка у гостьовій кімнаті, вкрив важкою ковдрою.

– Відпочивай, Іліє. Скоро прийде лікар Фонтана, а потім я принесу тобі теплого молока і меду. Чи зараз принести?

– Дякую… Можна і пізніше, – промимрив Ілія. Зиркнув на старого напружено. – Синьйоре Деметріо… Скільки ми вже отут… у вас?

– П’ятий день, – відповів дідуган. – Новий рік пропустили. Третє січня на календарі нині.

Снігові замети на Паданській рівнині розчинилися у зимовому сонці наступного дня після того, як синьйор Бонвіссуто підібрав біля свого дому двох обмерзлих парубків. Ніби тільки заради того й мело, аби мандрівники заблукали посеред виноградників і ланів, скупалися в ополонці і дошкреблися до угідь винороба.

У середині січня від білого кольору у навколишньому пейзажі не лишилося й сліду. Денні плюси і нічні мінуси гарцювали навколо нуля, і тільки Гоцик усе горів, щодня видавав гарячі тридцять вісім градусів, а то і тридцять дев’ять…

Худорлявий, рухливий і артистичний, як руки балерини, сивий лікар Фонтана не здавався.

– Вашому українському братові доведеться одужати! – навіював Ілії. – Не можете ж ви самотужки шукати вашого нікчемного батечка!

Нова легенда поєднала стару брехню і давній Іліїн біль.

– Тато покинув маму ще до мого народження, – розповів синьйорові Деметріо, коли дідуган укотре запитав, з яких країв занесло сюди хлопців. – Сам я зі… Словаччини, а брат з України.

– Як так сталося? – дивувався старий.

– Бо таточко моторний! Циган! Ми з Гоциком й не здогадувалися про існування один одного. В Інтернеті перетнулися. Його маму тато теж покинув. Дізналися, що поміж французьких ромів на півдні ошивається, і вирішили відшукати.

Легенда проканала на «ура». Бонвіссуто з Фонтаною хитали головами: неймовірна історія! Такого не вигадаєш – життя. Порадами розкидалися: певно, ваш тато вже – старий чоловік, тож ви, хлопці, не лютуйте та рук не розпускайте, як перестрінете. Та людина вам життя дала.

– Я би й хотів, та не зможу, – підтакував Ілія. – Геть охляв.

Лікар Фонтана сплескував долонями: побійся Бога, юначе! Та тобі на спину п’ятдесятилітровий бутель з оливковою олією навантажити можна! І потягнеш. Он як швидко одужав, а брат, хоч і немалий на зріст, усе лежить.

– Наче хто потайки мріє, аби уже й не піднявся, – додав.

Того ж вечора Ілія упав на коліна перед гіпсовою, файно розмальованою статуеткою Діви Марії у вітальні синьйора Бонвіссуто, зашепотів схвильовано:

– Пресвята Діво, Матір Божа. Прости думки мої грішні. Допоможи Гоцикові одужати, бо не бажаю смерті йому. Через шкатулку все мордуюся. Бо гріх вчинив. Не своє… Материне добро віддав, а тепер каюся і признатися йому не можу.

Чорна лакована шкатулочка перекочувала з Гоцикового рюкзака до Іліїних штанів того ж дня, коли Ілія уперше підвівся з постелі. Спочатку переклав тільки заради того, аби не викликала зацікавленості хазяїна. «Полізе одного дня до Гоцикової торби, а там – багатство! – брехав собі безсоромно. – Ще накине оком, а Гоцик потім мене спитає: а де та шкатулка, що ти її мені подарував?…»

Та чим щільніше мамина шкатулка прилипала до голої Іліїної шкіри під штанями, тим більше роздратування охоплювало хлопця. Нарікав собі: ідіот! Якого біса віддав шкатулку Гоцикові?! І забрати тепер – ніяк! Хіба що той сконає…

І сам не помітив, як щоранку прокидався, йшов до кімнати, в якій лежав Гоцик, вглядався у його схудле лице напружено.

– Тобі… не гірше? – питав із надією.

– Не дочекаєшся, – зухвало шепотів український брат словацького цигана.

Гоцик повернувся до свідомості за два дні після того, як очухався Ілія. Слухняно ковтав пігулки, підставляв дупу для уколів, та час минав, а Фонтана не помічав суттєвого покращення. Запальний процес у легенях вдалося призупинити, але температура не спадала і розлючений незрозумілими і нелогічними процесами лікар ніяк не міг знайти тому логічного наукового пояснення.

Врешті, у третій декаді січня температура трохи понизилася. Гоцик прокинувся із неприємними тридцять сім і два, важко сів на ліжку.

– Треба потроху рухатися, бо здохну від того лежання, – прошепотів Ілії.

Ілія кивнув, набундючився. Цілісінький тиждень з дня у день просив Діву Марію не зважати на його потаємні дурні бажання. І от воно! Гоцик почав одужувати. «Треба припиняти молитися!» – подумав, наче однією молитвою врятував велетня.

– А хіба не так? – бурмотів похмуро. І до сраки ополонка, льодяна каламуть. Було, спливло.

З того дня прискіпливо спостерігав за повільним, але впевненим одужанням брата. Нову легенду виклав Гоцикові, ледь той прийшов до тями.

– Із глухонімим не вийшло, – пояснив. – Бо ти лаявся увесь час.

Гоцик усміхнувся іронічно: мовляв, а що робити? Така вдача.

– Добре, – погодився. – Побудемо трохи циганами.

Про ополонку не згадували. Гоцик багато спав, а як не спав, то линдав навколо великого кам’яного будинку синьйора Бонвіссуто, грівся на скромному зимовому сонці, роздивлявся краєвиди і все думав про щось, думав.

Ілія здалеку спостерігав за Гоциком. У серці свербіло. Хотілося присісти поряд, сказати без пафосу:

– Брате… Дякую, що витяг мене.

І вже тисячу разів сказав би, бо кортіло до усцячки, та варто було лише відкрити рота, як перед Іліїними очима виникала мамина шкатулка. І таке виробляла! Ніяк до Гоцика не йшла. Шепотіла дурниці: що Гоцик знав про шкатулку, що врятував Ілію заради того, аби той подарував йому мамин скарб.

Ілія сердився, мотав кучерявою башкою – гнав дурні думки. Та шкатулку віддавати однаково ніяк не хотів.

«Матір Божа! І чого я мордуюся! – слушна думка виникла несподівано, коли на кухні перемішував для Гоцика гарячий трав’яний чай із медом. – Загубилася шкатулка. Поки Гоцик мене до винороба тяг, загубилася!»

Ухопив важку порцелянову кружку, заспішив до Гоцикової комнати. Простягнув йому кружку.

– Ти як?

– Краще за всіх!

– Брате… – Ілія напружився і сказав те, чого всі ці дні вимагала душа. – Дякую тобі. Якби не ти… Я потонув би.

Замовк. Насторожено зиркнув на Гоцика, бо той зараз же мав пихато відповісти: «І що мені з твого «дякую»? Де моя шкатулка?» Та Гоцик сьорбав чай, насмішкувато дивився на Ілію.

– Не потонув би, – сказав. – Там глибини метри два. Й ополонка біля берега. То ми з переляку спочатку дна не відчули.

– Однаково дякую, – уперто повторив Ілія. Почервонів і раптом додав: – Я геть усе пам’ятаю. Як ти мене врятував. Як я подарував тобі шкатулку. Чорну. Лаковану. Оце поки ти лежав… Я усі околиці облазив.

– Навіщо?

– Шкатулку шукав. У ній… грошей трохи було, прикрас. Шкода, що загубилася.

Гоцик примружив око, зиркнув на Ілію уважно.

– Загубилася? – запитав із підозрою.

– Так, – Ілія відчував, як усередині розростається клубок тваринного жаху. – Все обшукав… Немає!

– І хрін з нею, – сказав Гоцик.

Ілія щось проквоктав у відповідь, вискочив прожогом, і скільки потім себе заспокоював – усе в порядку, Гоцик повірив, а він, Ілія, – геній! – уважний Гоциків погляд переслідував навіть уночі.

Не спав. Крутився на зручному ліжку у гостьовій кімнаті, супив лоба.

– «Хазяїн ситуації»… – бурмотів роздратовано.

Згадував важкі мандри. Зізнався: Гоцик – хазяїн ситуації. І так буде завжди. І тут, в Італії, і у Франції, коли їм доведеться прощатися… А що, як український шибайголова раптом передумає і піде за Ілією услід? По безсмертя і золото. І що тоді робити?

– Тікати маю, – прошепотів. – При першій-ліпшій нагоді.

Несподівана думка розрослася додатковими обнадійливими аргументами. І шкатулку збереже! І гроші! І Гоцикові не треба буде платити за супровід сто двадцять євро! І так витратив на ненажеру дофіга. І п’ятдесят євро не забути з його рюкзака забрати. Бо обдурив підло і має бути покараним.

Повеселішав. До календаря: що за день у нас нині? Геть перестав за часом стежити, все чекав, поки Гоцик оклигає.

– П’яте лютого…

– Синьйоре Фонтана, – запитав наступного дня сивого лікаря, коли той приїхав провідати Гоцика. – Коли ми з братом зможемо вирушити у путь?

– Не раніше середини березня, – повідомив Фонтана.

Синьйор Бонвіссуто тому і жив непогано, що трудився від світанку до ночі. То тільки легковажні містяни, попиваючи відмінне «Шардоне» фірмового світло-солом’яного кольору, могли розмірковувати про те, як нудно і тоскно винарю взимку. Певно, тільки влітку й париться, скаче у діжі, чавить виноград голими п’ятами під Челентано.

Деметріо й гадки не мав, що то за штука така – нудьга. Вже у січні з допомогою двох найманих працівників обрізав виноградні лози, аби силу набирали. Лютий нагадував – час проводити аерацію. Деметріо заводив двигун тракторця, їхав на виноградник. Пахав міжряддя, наказував виноградним кущам: дихайте вволю.

На початку березня новий клопіт – повідгортати землю від виноградних коренів. Прокидався вдосвіта, брав мотику і гайда. Повертався із заходом сонця – зморений, голодний. Ілія виставляв на стіл миску з пастою – навчився куховарити за два місяці вимушеної перерви у мандрах.

– Прошу!

– Деметріо! А я завтра з вами на виноградник піду, – сказав якось Гоцик.

І як дідуган не відмовляв – відпочивай, сил набирайся! – уперся, піду!

– Від роботи коні дохнуть, – сказав. – А люди тільки здоровішають.

На ранок Бонвіссуто приготував дві мотики. Ілія провів трударів до кам’яного муру, роззирнувся: так ось же він, шанс! Коли, як не зараз? Третє березня! Ще день-два і Фонтана тільки розведе руками: от і все! Гоцик – здоровий! Може далі собі мандрувати у пошуках вигаданого циганського тата.

Зібрався за п’ять хвилин. Поскладав до рюкзака речі, відірвав від живота шкатулку, запхнув усередину поміж светром і шкарпетками. Віднайшов у Гоциковому рюкзаку п’ятдесят євро…

– Підлий хлоп! – поклав купюру до кишені.

Роззирнувся: і поїсти б чогось прихопити. Пляшка грапи, хлібина, шмат прошуто…

Вискочив на поріг – хазяйські пси наче показилися. Кружляють навколо – й кроку не ступити.

– Та цитьте ви…

Боком-боком. До сараю. Викотив дамський велосипед, що на ньому покійна синьйора Тереза Бонвіссуто по молоко на сусідню ферму їздила. Дістався з ним до широкої дороги за кам’яною огорожею. Роззирнувся – вдалині, на пагорбі, вкритому виноградними кущами, двійко чоловіків колупали землю.

– Ну… отак, – пробурмотів. Осідлав залізяку, покотив у протилежний бік.

Пізно ввечері синьйор Деметріо і Гоцик повільно йшли від виноградників додому. Італієць щось балабонив задоволено, активно жестикулював: мовляв, гарно допоміг, ніби все життя на землі трудився.

– У нас у Нехаївці десять кущів «лідії». Теж вино робимо, – спокійно відповідав Гоцик, геть забувши про легенду і циганського предка. – А тато ще кукурудзи садить соток сорок. Сапаємо, як ті дурні. А ви, бачу, так само…

Може б, Деметріо і розкрив брехню, якби зрозумів усе сказане Гоциком слово у слово. Та й слухав неуважно. Все вдивлявся у власне подвір’я – двері сараю розчахнуті, пси ґвалтують. Напружився, прискорив крок.

За хвилину вже бігав від сараю до дому, заглядав у всі дірки.

– А де Терезин велосипед?! Кляті крадії! Вони вкрали Терезин велосипед! Іліє! Куди ти дивився, Іліє?! Де ти?

Гоцик стояв посеред двору з мотикою, спостерігав за знервованим старим.

– Утік, сука! – прошепотів недобре.

За годину синьйор Бонвіссуто і Гоцик сиділи біля важкого дерев’яного столу на сяючій чистотою і яскравою керамікою кухні. Посеред стола – пляшка «Шардоне», окраєць білої хлібини.

– Не треба поліції, – як міг словами і жестами вмовляв старого Гоцик. – Ілія завжди таким пришелепкуватим був! Циган, мать його! Я відпрацюю. За все! За велосипед. За ліки, за візити Фонтани. За те, що на собі тягли нас до хати. Повірте…

– Йди геть! – Деметріо вдарив Гоцика важким, як той стіл, поглядом. – І ти йди… Однакові.

– Не піду, – мотнув головою Гоцик. – Чи поліцію викликайте, чи дозвольте відпрацювати. Мене так тато вчив.

Синьйор Деметріо насупився. Налив вина у високі фужери.

– Пий! – наказав. Сам відпив, глянув на Гоцика із цікавістю. – Гоцику… Як сказати, що Ілія… поганий? Сука?

– Сука! – кивнув Гоцик.

Велосипед синьйори Терези знайшли наступного ранку біля автобусної зупинки за двадцять кілометрів від садиби Деметріо Бонвіссуто.

У перший же день самостійного просування до омріяного безсмертя і золота Ілія зрозумів, наскільки важко, незручно і до вереску страшно без Гоцика. Ще вчора привітні італійці сьогодні, як здалося Ілії, підозріло роздивлялися юнака, на шляхах тупцювало добіса багато поліцейських, а в касі автостанції, де він спробував взяти квиток на автобус до Верони, молода касирка навідріз відмовлялася розуміти Іліїну англійську.

– Но капіско! – репетувала. – Не розумію!

А що ж там розуміти? Хіба «Верона» у вустах Ілії звучало як «Париж» чи «Копенгаген»? Холєра!

Залишив велосипед біля автобусної зупинки і вирішив діяти перевіреним методом. Став на безлюдному відрізку траси, розмахував плакатиком «Автостоп», що він з зими зберігся, хоч і надірвався якраз посередині.

– Зупиніться! Прошу… – благав кожну вантажівку і легковик, що вони мчали повз нього. Усе озирався у той бік, де поміж пагорбів у садибі Деметріо Бонвіссуто залишився Гоцик, наче той уже осідлав дідового тракторця, гнав слідом.

– Та зупиніться! – махав руками. Як там далі – невідомо, та сьогодні Ілії вкрай необхідно було відірватися від міцного будинку винороба якнайдалі.

Та кляті італійці того дня забули про християнське милосердя. Ілія простирчав з годину, аж поки не уздрів поліцейську автівку. Дременув геть від траси у кущі. Трусився. Хоч би ніч! До вечора пересидить у кущах, потім знову на трасу вийде. Може, вночі люди добріші?

– Ну, то й займися ділом, раз уже накапостив, – почув у правому вусі.

– Мовчи! – засичав. – Нікчемне, чорножопе створіння! Прокинувся він! Де ти раніше був? Коли я мордувався, не знав, як вчинити!

– Спостерігав за тобою, – відповів Горе.

– Яка втіха! Досить з мене твоєї маячні! Дочекаюся ночі і…

– То й прикинь поки маршрут, як це Гоцик робив.

Згадка про Гоцика розлютила Ілію ще більше.

– Чому… ти… І ви всі! Чому ви знущаєтеся з мене? Маршрут? То скажи спочатку, де кінець нашої подорожі у Франції? Де алхімік живе?

– Прованс. Грасс.

– Чому не Ніцца?! – обурився Ілія.

Думка про те, що таємничий усесильний алхімік живе у парфумерній столиці Франції поряд з найулюбленішим місцем відпочинку багатіїв усього світу, здалася такою підлою брехнею, що він ледь слиною не вдавився. Бач, виділилася, як у голодного пса.

Проковтнув слину. Насупився.

– Горе… – мовив тоскно. – Я тобі не вірю. Немає ніякого алхіміка, вічного життя і золота.

Роззирнувся безпорадно.

– Мамо рідна… Куди це мене занесло?!

У вусі зашарудів тарган. Зітхнув зажурено.

– Усе є. І алхімік. І вічне життя. І… золото. Звичайно, не у самому Грассі. Але поблизу, – сказав так сумно і щиро, що Ілія ледь не розплакався. Зітхнув із полегшенням. Слава Богу! Слава Богу…

– То я… маршрут… Грасс? – поліз до рюкзака, дістав мапу. – Грасс? Спочатку якось до Верони доберуся. Звідти до Турина. Чи до Генуї. Від Верони до Турина і Генуї однакова відстань. Двісті дев’яносто кілометрів. Турин… ближче до французького кордону. Але північніше Грасса. Генуя від кордону далі, проте вздовж Лігурійського узбережжя зручніше добиратися.

– Зручніше, – погодився тарган, ніби тільки те й робив, що швендяв від Генуї до Сан-Ремо, приміром. Чи до Вентимільї.

Ілія не відповів. Утупився у мапу. Все вираховував кращий шлях. Розірвав навпіл плакат «Aвтостоп», на звороті одного шматка написав великими літерами «ВЕРОНА».

Надвечір вийшов на трасу, підняв плакатик, і перша ж фура з фургоном, що мчала порожньою трасою, зупинилася. То була старенька «вольво» поважного віку.

Неголений сивий водій у розтягнутому червоному светрі не відчинив праві дверцята. Лише прочинив вікно, глянув на Ілію із підозрою.

– Куди тобі? – запитав ламаною англійською.

– До Верони, – Ілія помахав плакатиком, – «Верона»! Ромео, Джульєтта… Шекспір… Пам’ятаєте? «Стара людина – ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й незрушна, як свинець»…

Водій почухав потилицю, роззирнувся – пуста дорога відпочивала від транспортного гуркоту.

– Сто євро!

Ілія почервонів: немає у людей совісті!

– Маю тільки п’ятдесят, – збрехав.

– Давай!

Водій розчахнув двері, простягнув руку. Ілія поклав у важку долоню з покрученими пальцями купюру. Ухопився за край дверцят, аби зручніше в кабіну залазити. Водій повернувся до нього всім корпусом…

– «Мрець», «свинець»… Козлина! – щосили буцнув важким черевиком хлопцю у груди.

Ілію відкинуло на узбіччя.

– Пане… – тільки і встиг верескнути.

«Вольво» обдала його випускним газом, зрушила з місця: прощавай…

– Псякрев! Підлий покидьок! – Ілія сидів на узбіччі, без передиху лупив кулачком по молодій травиці. – Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!

З цією мантрою за півгодини скрутився під оливковим деревом край дороги. Не заснув. Навколо обличчя кружляли незнайомі нахабні комахи, під куртку пробиралася нічна прохолода, випробовувала нирки. Від копченого прошуто підшлункова здригнулася спазмами. Шлях до омріяного безсмертя загрожував передчасною загибеллю щохвилини. Серце бідкалося: ой, не дійти…

Ілія ляснув себе по щоці – комахи не перелякалися. Із ще більшим завзяттям билися об Іліїне лице.

– І я так… І я… – затявся. – Не зупините! – погрожував у темряву. – За тиждень Грасса дістануся!

Сів під оливковим деревом, переклав шкатулку з рюкзака у штани. Щільніше затягнув пасок, аби не вивалилася крізь штанину. Зціпив щелепи і побрьохав на захід, бо щойно у голові Ілії вилупився новий план: удень відсипатися, вночі йти.

На сході починався новий день. Четверте березня…

Алхімік

– Ну, от ми і прийшли…

Ілії здалося – то не тарган прокинувся, прошепотів у вусі, – вітерець. Застиг посеред вузенької, брукованої вулички французького містечка Ле-Бо-де-Прованс: стікала зі скелі в долину, вилася примхливо. Затамував подих: сонце. Теплий вітер. Лаванда. Розмарин.

– Що?…

– Ми прийшли, – розбірливо повторив тарган.

Ілія розгублено роззирнувся: вуличка вела до невеличкої площі, де під великими смугастими парасолями привітні спокійні люди пили каву і цитрусовий фреш.

– Тут?

З вікон другого поверху звисали випрані сорочки, біля важких дерев’яних дверей з кутими ручками розляглися пузаті діжі з яскравими квітами. Уздовж кам’яного муру на полотнах – соняшники, Альпи, зелені долини і море… До біса моря!

– Тут?

Ілія не повірив. Матір Божа! Майже місяць збивав ноги до кривавих мозолів, тремтів од страху від випадкових зацікавлених поглядів, не їв нормально, спав у дешевих мотелях, де зазвичай не ставлять зайвих запитань, про ванну забув, мився у потічках, заріс по брови, та не те найгірше. Альпи! Кляті Альпи ставали на шляху – Юлійські, Приморські, ось ці французькі у Провансі – Малі… Здавалося, уся планета – суцільні підлі хижі непривітні Альпи! Ілія зненавидів… Альпи!

Проковтнув хвилювання. Опустився на велику кам’яну брилу при стіні вузенької вулички. Торкнувся неголеної щоки. «Борода цап’яча…» – промайнуло.

Насупився підозріло. Пахло квітами і кавою. Ніяк не таємницями і магією.

– Тут живе алхімік? – повторив недовірливо. – Не може того бути.

– Чому? – запитав Горе.

– Тут же – люди! Повно людей! Хтось би та й знав… – недовіра трансформувалася у роздратування. – Ти… брешеш!

– Годі! Не змушуй мене весь час виправдовуватися! Перепочинь і підемо.

– Куди?

– До алхіміка!

– Зараз же хочу!

– Ні. Зараз не вийде.

– Чому?

– Тільки після заходу сонця, – відповів Горе. – Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.

– Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо… не збрехав!

Горе розсміявся тихо і сумно.

– Вітаю з днем народження!

– Сьогодні перше квітня? – Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов… Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо…

– Мені двадцять п’ять… – мовив спустошено. – І у мене ще ніколи не було…

– Кохання?

– І… жінки.

Горе зашарудів у вусі.

– Знаєш… Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.

Ілія глянув на скелю – виростала відразу за кам’яними стінами містечка, на вершині – руїни старовинного замку Ле Бо.

– Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.

– У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.

– Начхати! Тепер там тільки тлін.

– І звідти краще видно дім…

– Алхіміка? – Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. – З цього і починав би.

Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись…

«Чому так?» – дивувався. Учепився поглядом за круглу дупку стрункої туристки у драних джинсах, йшов за дупкою… Чому так? Разом з туристами доплентався до замкових руїн, мацав долонями мури.

Туристи заґелґотіли, заспішили замковою вулицею до кам’яного вікна. Услід за ними Ілія підійшов ближче.

– Post Tenebras Lux, – прочитав незрозуміле.

– За темрявою – світло, – переклав Горе.

Ілія всміхнувся втомлено.

– Нічого не буде… Я знаю. Нічого! Алхіміків немає. А я… Я повірив таргану, тому що за все життя ніхто й ніколи не розмовляв зі мною… по-людськи. Крім мами! Але то інше! Не чув моїх мрій. Я не шкодую. Що пішов… Певно, ти дуже мудрий, Горе. Ти знав, що мені коштувало вийти… з дому.

– Читати чужі історії – легко, – відповів Горе. – Та цікавіше виживати у своїх.

Ілія закивав: маєш рацію. Вдихнув на повні груди.

– А додому однаково повертатися не хочеться, – сказав.

Роззирнувся: під ногами – долина. Оливкові дерева впереміж із кипарисами.

– Добре. Я не гніваюсь. Не вижену тебе з вуха і не відкидатиму твої поради. Але скажи, навіщо ти збрехав про алхіміка?

– Гайочок зі старих оливкових дерев у долині бачиш? – замість відповіді запитав Горе.

Ілія вдивився, мотнув башкою: так.

– Я все думаю, чому алхіміку так подобається саме тут?… – прошепотів Горе. – Може тому, що оливкові дерева у тому гаю старші за оливи у Гетсиманському саду?…

Ілія напружився. Підійшов до краю скелі, в’ївся очима у верхівки старих розлогих олив. Байдужий філософський спокій розчинився у сяйві безсмертя і золота.

– Піду туди! – видихнув нервово. – У долині заходу сонця почекаю. Біля дерев…

Сонце зникло за горами, та все не згасало: пробивалося рожевими променями до небес, відкидало м’які відблиски на долину, вкриту виноградниками. Край долини за розкішним, як саме життя, оливковим гаєм біля скелі причаїлися три міцних кам’яних будинки з жовтими черепичними дахами. Навколо будинків – високі кипариси. Оточували надійною завісою, здалеку дивитися – й не здогадаєшся, що за кипарисами людське житло.

Ілія сидів під оливою, очей від жовтих дахів не відводив. Віри не йняв: хіба може алхімік жити поряд зі звичайними людьми? Та питаннями таргана не мордував. Скоро… Надто скоро всі відповіді сам отримає. От тільки сонце сховається…

Сонце залишило на небосхилі тонку блідо-рожеву смужку, та за кілька хвилин густі вечірні сутінки проковтнули і її. Вікна таємничих будинків засвітилися.

Ілія підвівся, обережно пішов на тепле м’яке світло. Зробив кілька кроків, зупинився. Що робити? Стукати у кожні двері із запитанням: «Алхімік тут живе?!»

Аж зопрів від хвилювання. Нервово ляснув долонею по правому вуху.

– Горе! Горе! – зашепотів, наче хто підслуховує. – Мені зле! Я зараз впаду… Я… не розумію, куди мені йти!

– Коли мрія на відстані погляду, забудь про емоції. Стань холодним, як камінь.

– Конкретніше! – прошипів Ілія.

– Заспокойся…

– Досить!

– То не порожні слова. Заспокойся, інакше не зможеш розпізнати золотавий відтінок диму, – пояснив тарган.

– Якого диму?

– З димаря будинку алхіміка витиметься золотавий димок. Ілія примружив очі, учепився поглядом за димарі на дахах.

– Золотавий димок? Ніякого немає!

– Почекай…

– Квітень! – Ілія зривався на істерику. – Хто на півдні Франції у квітні піч розтоплює? Тут взагалі печі є?

Горе не відповів. Ілія стиснув щелепи і кулаки, опустився на землю, в’ївся очима в димарі і завмер.

Минула година. Друга… Очі пекли, ніби піском засипані. Мертві димарі під незнайомими зірками не дихали.

Ілія заплющив очі. «Боже ти мій! Яка маячня! Що я роблю?!» Розплющив очі – з димаря одного з будинків вирвався сірий непрозорий клуб диму.

– Матір Божа… – Ілія зіщулився, зацьковано вдивився у димарі, наче всередині дивних кам’яних будинків почали ворожити темні сили.

Ось такий же густий дим повалив з другого димаря. З третього… Линув у чорне небо, розпорошувався, та Ілії здавалося – хмари над будинками густішають, нависають усе нижче.

Підхопився, витягнув шию, напружив очі – дим прозорішав. За кілька хвилин над димарями усіх трьох будинків вився прозорий, ледь помітний дим, що Ілія розрізняв його лише за коливанням гарячого повітря.

– Горе… – прошепотів. – А якщо я не розпізнаю золотавого відтінку?

– Не зустрінешся з алхіміком, – відповів тарган.

І це за крок до омріяного! Ілія забув про димарі. Прискіпливо роздивлявся будинки, ніби ті самі мали вказати правильний шлях. Біля одного на масивний кам’яний мур хазяйська рука кинула яскравий килим, аби він набрався весняної свіжості. Біля дверей другого дзеленчав дзвіночок, але туди так ніхто і не зайшов. І не вийшов звідти. А у вікнах третього Ілія помітив силуети трьох людей: двох чоловіків і жінка. Здається, вони танцювали. Жінка спочатку вальсувала з вищим мужчиною, потім до них підійшов ще один, нижчий і перший відступив, передав партнерку по танцю другому.

«Третій дім відпадає автоматично! – гарячково розмірковував Ілія. – Перший – теж! Алхімік не буде чистити килимів. Алхімік може скупити всі килими світу, а от другий дім… Другий – таємниця. Кого кличе тихим дзвоном? Може, саме мене?»

Підвів очі на димарі і закляк: із димаря першого будинку, що на його подвір’ї висів килим, вилітав прозорий дим ледь помітного золотавого відтінку.

Ну, от і все! Вперед! А ноги не йшли. Наче не стояв біля чужого дому за тисячі кілометрів від рідного, а сидів у власній кімнаті і знав: ніколи з неї не вийде. Полохливі думки обв’язали канатами, серце било у грудну клітину: геть, геть…

Ілія затамував подих, увіп’явся очима у золотавий димок, видихнув і пішов до першого будинку повз яскравий килим, що звисав з муру. Загрюкав у двері поспіхом – відрізав собі шляхи відступу.

За дверима почулося шарудіння, щось із грюкотом упало на підлогу, заворушився замок, і двері врешті розчахнулися. З порога на Ілію дивилася молода жінка.

– Ти хто?! – запитала із викликом.

Очі обпекло неймовірне золотаве світло. Тисячами яскравих голок бризнуло крізь розчахнуті двері в лице Ілії, тому він не одразу роздивився жінку, не одразу знайшовся, що відповісти. Сподівався побачити чоловіка. Мріяв з першого погляду розпізнати у ньому таємничі ознаки вічності. Навіть передбачав: на вигляд алхіміку має бути не більше сорока. Та перед ним стояла молода жінка, супила чорні брови, повторювала не французькою, англійською, польською чи ще якоюсь із мов, які Ілія міг би розрізнити на слух:

– Ти хто?!

Він розумів.

– Я шукаю нічліг, – мовив безпорадно.

– Проходь, – сказала жінка.

Ілія учепився у рюкзак, переступив поріг таємничого дому. «То дружина алхіміка. Дочка! А може, служниця», – торохтіли розгублені думки. Та у кімнаті, яку вже можна було розгледіти від порога, не було нікого.

Ба-бах! Чи то від вітру, чи то від злих пружин за спиною Ілії з таким грюкотом зачинилися двері, що здалося: там, знадвору, сеї миті руйнується і щезає у чорній безодні увесь білий світ, геть усе – гори, ріки, люди… Зиркнув на жінку полохливо.

– Коли у домі немає чоловічої руки, у жінки з’являється так багато проблем, – зітхнула та. – Ось і двері… Давно час послабити пружину.

– Як це «немає чоловічої руки»? – не втримався приголомшений Ілія. – Не може бути…

Захвилювався. Затупцював у передпокої. Хвилиночку! Сюди його привів довгий, виснажливий, важкий шлях. Він пройшов його тільки заради того, щоб знайти алхіміка. У нього точна адреса, а золотавий димок із димаря тільки підтверджує, що він не помиляється, а тому…

Схаменувся. Втома всіх місяців подорожі і кожного конкретного дня окремо навалилися разом – відчищали реальність від мрій…

– Матір Божа! – схлипнув, затулив долонею рот.

Жінка підійшла до Ілії, погладила по чорному волоссю. Хлопець відсахнувся. Ніхто й ніколи не вів по його волоссю так ніжно і трепетно. Хіба що мама. Та не маминих ласк жадалося Ілії, коли він мріяв про величні замки і волооких красунь.

– Я йшов до алхіміка, – признався.

– Знаю, – сказала жінка. Пішла до просторої кімнати.

Ілія сунув услід, серце калатало.

– Ти знаєш алхіміка? Він є?

– Знаю, – повторила. Глянула на Ілію суворо. – Час спати. Завтра поговоримо.

Дістала з шафки чисте простирадло, взялася стелити на широке дерев’яне ліжко, що стояло при стіні.

«Господи, як же сильно я втомився! Як хочеться спати…» Ілія опустився на рипучий табурет поряд із ліжком: тільки тепер міг роздивитися і дім, і його хазяйку.

На вигляд чорнокоса красуня мала не більше рочків, ніж сам Ілія. Заприсягся б, що й менше, якби не дивна, лякаюча, ніби застигла її врода: незрозумілої незрушності не могли приховати ані біло-молочна шкіра без єдиної зморшки, ані гордовиті коралові вуста, ані надламані тонкі брови, ані сіро-смарагдові, як листя оливкового дерева, очі. Волосся ховалося під тонкою білою хустиною з мереживом ручної роботи – крізь нього пробивалися окремі русяві пасма. Одне, довге, спадало від потилиці на плече, на грубу фуфайку з невідбіленої вовни.

«Чому вона у фуфайці? – здивувався Ілія. – Тут же так тепло. Так… золотаво. І безмежно…»

Замкнений простір кімнати розривали примарними перспективами три дзеркала: одне висіло на стіні над консоллю, друге, видовжене, стояло навпроти першого, а третє, овальне, як яйце, розташувалося поміж ними. Саме дзеркала відбивали жовтогаряче світло свічок у важких кутих свічниках. Свічники стояли всюди – на низькому столику з мармуровою стільницею, на книжковій полиці поряд із фоліантами у палітурках зі свинячої шкіри, на комоді чорного дерева і навіть на дивній споруді, що вона нагадувала чи то давній ткацький верстат, чи то середньовічне приладдя для катування. «Геть неекономна, – подумав Ілія. – Навіщо запалила так багато свічок?»

Жінка закінчила стелити постіль, пішла до комода, на якому стояла велика фаянсова миска й алюмінієвий глечик.

– Тут ніколи не буває ночі, – сказала.

Ілія знизав плечима: чи не однаково? Йому поспати б…

Жінка поставила на стіл з мармуровою стільницею фаянсову миску і глечик. Поклала поряд жмут сухої трави, великий льняний рушник.

– Умийся. І лягай… – пішла з кімнати у передпокій.

Ілія із підозрою понюхав суху траву: що воно таке? Вдихнув незнайомий гіркуватий запах, занурив долоні у теплу воду, потер їх жорсткою травицею… Від кінчиків пальців уверх, по всьому тілу полилася радісна легкість. Ілія скинув одяг, нахилився над мискою – лив на маківку воду з глечика, усміхався спантеличено: здавалося, бруд відвалюється шматтями не від тіла, прямісінько від душі.

Обтерся жорстким льняним рушником. Уже хотів було лягти на біле простирадло. «Може, свічки задмухати?» – подумав. Та робити по-своєму в чужому домі не насмілився.

Вирівняв хребет на рівній постелі. «Невже я зможу заснути при такому яскравому світлі?» – подумав. І заснув. Останнє, що бачив Ілія крізь напівзакриті повіки, – маленькі пласкі золоті від-дзеркалювачі, що були прикріплені біля кожної свічки. «Так он у чому справа… – констатував байдуже. – Світло кожної свічки відбивається не тільки у дзеркалах. А ще й у віддзеркалювачах. Ось чому так неймовірно золотаво… і яскраво».

Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!

– Нізащо! – відповідав.

Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.

– А… Ти! Віддай мої десять євро, курво! – буркнув недобре. І тільки потім здивувався. – Як ти тут? Ти… відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?

– А ти й досі не зрозумів? – насупилася молодиця. – Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч…

– І що з того? – Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.

– Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, – сказала молодиця. – Прокинешся – а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.

– Хазяйка цього дому – алхімік? – не повірив Ілія. – Маячня! Жінка не може бути алхіміком!

– Та прокинься ти вже! – вигукнула молодиця. – Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!

– Але я… сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди… – прошепотів Ілія і заплющив очі.

Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику то р бу.

– Не їдь! – мовила молодиця. – Він так довго йшов… Він мріяв…

– …Убити мене, – упевнено відповіла хазяйка.

– Тебе можна вбити? – здивувалася гостя.

– Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, – хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. – А мені не хотілося б… На моїх руках і так надто багато крові.

– Сумніви, сумніви… Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!

Хазяйка сердито зсунула чорні брови.

– Геть, руда! – наказала.

Молодиця позадкувала до дверей.

– Не йди! Поговори із ним… – уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.

Двері розчахнулися… Ба-бах!

Ілія прокинувся і сів на постелі.

– Ну, чому мені завжди сниться маячня? – пробурмотів.

Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти… Одне руде стерво вважає її алхіміком.

Роззирнувся – хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.

Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині – ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.

Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.

– Тут рецепт еліксиру безсмертя, – сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. – А тут формула виготовлення золота.

Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка…

Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна – лох!

– Як тебе звати? – запитав обережно.

– Міліца з роду Црноєвичів.

– Ти… алхімік?

– Так, – Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. – Здивований?

– Я вже нічому не дивуюся, – признався Ілія. – Просто я думав, що все…

– …Буде не так? – Міліца примружила смарагдові очі. – Питай! У мене небагато часу. Поспішаю…

– Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? – збентежився.

– Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, – сказала Міліца.

Ілія напружився, подався до жінки.

– Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?

– Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.

Ілія відсахнувся.

– Тобто?… Не розумію! Я… хочу пити!

Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.

– Будемо пити, – оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.

За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:

– Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!

Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:

– Міліцо… Може, можна усе змінити?

– Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.

– То що ж тобі не подобається?! – хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!

– Як же набридла мені ця вічність! – скорбно захитала головою Міліца.

– Та чому?! Ти ж можеш… Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти… була у Гімалаях?

– Ні… Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?

– Не розумію…

Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.

– Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися… Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя…

У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля… еліксиру безсмертя.

– Міліцо, – прохрипів. – Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями… Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.

Міліца відпила з келиха. Відставила його.

– Виходить, я не розповіла тобі головного, – мовила. – Мій еліксир безсмертя не дає вічного життя всім і кожному. Тільки мені! Бо вбиває одну-єдину мою власну смерть. Якщо ти вип’єш навіть усе, що лишилося, однаково помреш.

– Значить, смертей багато?

– Як і життів! Як і рецептів еліксиру безсмертя. Для кожного він свій – єдиний і унікальний.

Підсунула ближче до Ілії одну з книжечок.

– Можеш прочитати рецепт мого еліксиру. Але він не вб’є твою смерть і не подарує тобі безсмертя.

Ілія зиркнув на непотрібну книжечку. Напружився, вмить протверезів.

– А золото? Невже і золото… тільки для тебе?

– Золото? – Міліца з роду Црноєвичів презирливо розсміялася, поманила Ілію в кут кімнати, де стояло дивне доробало, більше схоже на старовинний ткацький верстат чи прилад для катування.

За годину з невеличкої плавильної печі довгими металевими щипцями витягувала форму з незнайомого Ілії чорного каменю – всередині, у неглибокій, схожій на могильну ямі булькав жовтий розплавлений метал.

Міліца опустила форму в тацю з холодною водою, потримала декілька хвилин, рвучко вийняла, перевернула і кинула на мармурову стільницю – з форми випав довгастий жовтий брусок.

– Бери! – вигукнула.

Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок – пальці вкрилися пухирями.

– З чужим золотом так завжди, – почув голос Міліци. – Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче…

Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!

Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.

– Поклади на стіл, – наказала Міліца.

– Ти ж сказала: бери! Ти ж сама… – Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.

– Коли дозволила взяти – не зміг! Тепер поверни.

– Але я спробував узяти… Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? – Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся – брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.

Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.

– Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.

– Навіщо? – запитала жінка.

– У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, – тремтів. – Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…

– Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.

– Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!

– Яка?

– Щастя! Золото потрібне мені для щастя!

– Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє – щастя…

– Маячня! – Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. – Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!

– Немає секрету.

Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.

– Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.

Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.

– Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!

– Не завжди, – почув голос Міліци. – Скоро ти теж знайдеш своє золото.

– Коли?! – закричав Ілія і прокинувся.

Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…

До кімнати увійшла молода жінка.

– Міліцо! – вигукнув мимоволі.

Жінка насупилася, здивовано зиркнула на Ілію.

– Мене звати Софія.

– Але вчора… тебе звали Міліцою. Міліцою з роду Црноєвичів.

– Вчора ти спав цілісінький день.

– Не може бути! Я пам’ятаю, як розмовляв…

– …Уві сні. Ти проспав майже дві доби, – жінка пішла до столика, заходилася витирати його м’якою льняною серветкою. – Певно, дуже втомився. Я не стала тебе будити, хоча зараз надворі ніч. Час знову вкладатися спати.

– Ніч? Але тут не буває ночі, – Ілія геть розгубився.

– Там, де немає ночі, немає і майбутнього…

Софія дістала з комода важкий фаянсовий таріль, поставила поряд із каструлею – над нею здіймалася прозора, ледь золотава пара. Жінка зачерпнула з каструлі, вилила у таріль черпак гарячого запашного супу.

Ілія ковтнув слину не голоду – ошелешення. Без засторог роздивлявся хазяйку, кімнату… Тут існувало все те, що було й того вечора, коли він наважився постукати у двері будинку, над яким вився золотавий дим. Столик з мармуровою стільницею, комод, свічники… Не вистачало хіба що пласких золотих віддзеркалювачів, що вони кріпилися біля кожної свічки. Віддзеркалювачі щезли. Від того світло у кімнаті враз втратило пекучий блиск, стало м’яким, заспокійливим. Та й обличчя Софії, приголомшливо схожої на Міліцу з роду Црноєвичів, не лякало маскою застиглої вроди. Здавалося, від жінки линуло таке м’яке світло, що воно розливалося кімнатою. Та в куті Ілія помітив дивне доробало, на якому вночі Міліца виплавляла золото.

Підвівся. Пішов до незрозумілого механізму.

– Що це? – запитав хижо, ніби тільки-но підловив Софію на брехні.

– Він приносить мені золото, – відповіла жінка, вказала на шмат зітканої візерункової тканини.

Обережно взяла до рук таріль з гарячим супом, поставила на стіл.

– Це тобі… Скуштуй. Це особливий суп.

Пропозиція скидалася на прохання задовольнитися одноєвровою монеткою після того, як втратив мільйон.

– Дякую, – видушив Ілія. – Не можу…

– Спробуй… Не пошкодуєш, – відповіла Софія зі значенням, наче гаряче вариво мало занурити Ілію у чергову таємничу реальність.

Ілія скривився, взяв ложку, та піднести до рота не встиг.

Двері відчинилися. Поріг переступив високий кремезний хлопець.

– Доброї ночі, – мовив украй ввічливо. – У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?

Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця – перед ним стояв Гоцик.

– Проходь, – почув голос Софії. – Зараз наллю тобі гарячого супу.

Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.

– Гоцику… Радий тебе бачити, – ляпнув ошелешений Ілія.

Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.

– Привіт, бухгалтер, – відповів Гоцик.

Ілія відчув – щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.

Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.

– Смачно, – почув Ілія.

Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.

– Дякую, Софіє…

– Спати час, – відповіла Софія. – Завтра рано вставати.

Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» – тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає – спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!

Задзеленчала порожніми тарелями Софія – певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.

Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» – перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.

– Геть не хочеться спати, – сказав Софії.

Жінка глянула Гоцикові у вічі.

– Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, – сказала, пішла до важких кутих свічників.

Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», – подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.

– Але… той хлопець, – Гоцик кивнув на ліжко, де спав Ілія. – …Звав тебе Софією.

– Він спить. Разом із ним заснула і Софія. А ти зви мене Міліцою.

– Як забажаєш, – знизав плечима Гоцик. Відчув незрозумілу сухість у горлі: певно, суп надто наваристий.

– Пити хочеться, – сказав.

– Будемо пити!

Міліца дістала з комода чорного дерева два старовинні срібні келихи, срібний глечик з високим вузьким горлом.

Гоцик повільно цідив червоне густе вино, дивувався примхам долі. Це ж треба знову зустріти на своєму шляху метушливу суку Ілію. Майже увесь березень Гоцик не розгинав спини на виноградниках Деметріо Бонвіссуто, залишився б і довше, та Деметріо сказав:

– Краще заходь у гості на зворотному шляху. Буду радий. А допомога мені вже не потрібна. За все відпрацював, хай береже тебе Бог.

Увечері перед Гоциковим від’їздом пили грапу і «Шардоне» в компанії Фонтани, лікар хвалився, що вважає Гоцика своїм найцікавішим і найважчим пацієнтом, розповідав: завтра вирушає провідати брата у Вентимілью, що вона розташована поряд із французьким кордоном.

– Мене прихопите? – запитав Гоцик.

Міг би і не просити. Фонтана зрадів компанії, а Деметріо наскладав чималу торбу наїдків: не забувай, обов’язково повертайся…

– Обіцяю, – Гоцик обійняв старого, ляснув важкою долонею по спині. – Деметріо… Ви на тата мого схожі. Тільки у нього свині, а у вас виноград.

– Як зустрінеш Ілію, то не кривдь.

– Не зустріну, – відповів.

Деметріо закивав: може, й так! Простягнув Гоцикові маленьку гостру сокирку.

– Візьми, – наказав. – У дорозі згодиться.

Гоцик зиркнув на сплячого Ілію, усміхнувся іронічно. От і що мені робити із вашими настановами, синьйоре Деметріо?! Сокиру дали. І Ілію не чіпати веліли.

Відпив з келиха, поставив на стіл.

– Дивний у тебе дім, Міліцо.

Міліца вчепилася у Гоцикові очі пронизливим поглядом.

– Не вбивай його…

Гоцик примружив очі, схилив голову набік. «Новини України», – сказала б Тайка!

– Про що ти? – запитав холодно. Взагалі-то, Ілія не заслуговував на прощення. Та до сеї миті Гоцик ще не вигадав, як покарати суку.

Міліца не відповіла. Відсунула келих, пішла до дивного, схожого на старовинний ткацький верстат, доробала. Дістала з-під нього згорток. Кинула на стіл.

– Я купую його життя, – сказала. – Цього досить?

Розгорнула льняну тканину, поклала перед Гоциком довгастий брусок жовтого металу.

– Що це? – запитав Гоцик.

– Золото…

Гоцик раптом обм’як. Усміхнувся зачудовано. Підхопив зливок, зважив на долоні.

– Це моє?

– Холодним золотом платять тільки за людське життя, – почув незрозуміле.

– Дякую.

– Не дякуй! Тепер лягай і спи! Завтра рано вставати, – сказала Міліца з роду Црноєвичів.

Гоцик роззирнувся. При стіні – тільки одне ліжко. І на ньому солодко хропів Ілія. Міліца кинула рядно на довгу лаву біля комода. Гоцик слухняно улігся, примружив очі.

– Хіба тут заснеш, – гукнув господині. – Може, загасиш свічки! Ніч надворі…

– Тут не буває ночі, – відповіла Міліца.

Гоцик виматюкався подумки, відвернувся до стіни і полетів у дивовижні сновидіння.

Свічки сяяли, наповнюючи таємничу кімнату безжалісним різким світлом. На ліжку біля стіни зітхав уві сні Ілія. На лаві біля комода усміхався уві сні Гоцик.

Міліца не зважала на гостей, ніби була абсолютно впевнена: ті не прокинуться раніше ні за яких умов. Зосереджено рухалася кімнатою, збирала речі у торби. Наповнила першу. Розкрила другу, вкинула у неї білу вовняну фуфайку, тоненькі книжечки, невеличке дзеркало зі стіни.

– Міліцо… – почула тихий, схожий на стогін голос.

Жінка завмерла. Розгублено роззирнулася. Притисла руки до грудей.

На ліжку смикнувся Ілія, прокинувся від сумного голосу у правому вусі, продер очі, завмер, обережно повернув голову.

Міліца не помічала.

– Горане… – прошепотіла тьмяно, покликала. – Горане…

Ніхто не відповів. Міліца заплакала. Простягнула руки вперед, у порожнечу, закружляла кімнатою, наче намагалася зрозуміти, звідки почула тихий голос. Врешті зупинилася, безсила, опустила голову… І в глухій тиші почула:

– Присядь, Міліцо. Ти не зможеш побачити мене, доки я того не захочу. Присядь. Поговоримо, кохана.

Жінка слухняно опустилася на стілець, зчепила пальці рук. Вони побіліли, та Міліца з роду Црноєвичів не зважала. Важка нерухомість її вроди щезла. Щоки запалали, вії тремтіли і не втримували живих гірких сліз.

– Ти… пам’ятаєш? – мовив хтось невидимий.

– Усе! Кожну мить того неймовірного дня, – заговорила Міліца. – Того ранку я мчала додому гірською стежиною. Мені так хотілося, щоб мама з татом ще не прокинулися і не узнали, що всю ніч я була з тобою, моя любове. Я так поспішала, що не помітила круглого, як яйце, хитрого камінця на дорозі. Перечепилася, впала, ткнулася носом у дикий кактус з побляклою жовтою квіткою. Та болю не відчула. Лежала на животі і сміялася від щастя. Адже ти любив мене! Та раптом поряд із жовтою квіткою кактуса побачила тоненьку сиву травинку. Зовсім маленьку, непомітну. Як же мені захотілося понюхати її. Я потягнулася до травинки, вдихнула її запах. То був мій запах! Я не знала, як я це зрозуміла, та точно знала – він тільки мій! Я розрізнила б його посеред мільйона інших трав і квітів. Тільки цієї травички не вистачало, аби рецепт еліксиру безсмертя став довершеним. Я не вагалася. Зірвала травичку і помчала додому. Ти часто насміхався з моїх пляшечок, посудин, баночок з травами. «Відьма! – казав ти. – Міліца з роду Црноєвичів приворожила мене…»

– Пам’ятаю… – пролунав тихий шепіт.

– А я завжди відповідала тобі: «Горане! Я зумію зробити наше кохання вічним. Помруть навіть камені, та ми кохатимемо одне одного», – а ти сміявся… Ти казав, що не хочеш жити вічно. Ти мріяв, щоб Горан і Міліца жили довго і померли в один день. Щоб на їхньому похороні плакали нетямущі малі онуки, а дорослі сильні мужні сини супили брови і високо в небеса піднімали голови, бо гордилися своїми батьками…

– Прекрасна мрія…

– Але того дня я знайшла сиву травицю й опустила її у пляшку, де довго настоювалися інші трави, корінці… Там було так багато всього. Я не знала, чи готовий еліксир, та тої миті, коли я закупорила пляшку, посеред ясних небес гримнув грім. Блискавка розчахнула навпіл стару тополю, що росла на скелі біля нашого дому. Одна його половина згоріла. Інша зеленіла, ніби й не було біди. «Це ми! – зарозуміло вирішила я, вдивляючись у зелене неушкоджене листя. – Це ми – назавжди разом!»

– І що ж ти зробила, Міліцо з роду Црноєвичів?

– Я схопила пляшку, відпила і втратила свідомість. Коли прийшла до тями, наді мною схилилася мама. Збирала гарячий піт з мого чола, повторювала турботливо: «Міліцо! Доню моя! Тебе перелякав грім?» До вечора я пролежала на постелі. Слухала тріск цикад під вікном і мріяла побачити тебе. А увечері помчала до тебе, коханий. На наше місце у горах біля потічка. Я несла тобі не тільки свою любов, але й пляшку з чарівним еліксиром. Я так вірила: віднині ніщо не зможе розлучити нас.

– Я вже чекав…

– Ти чекав. Стояв біля чорного каменя, наспівував веселу мелодію. «Міліцо! – гукнув, побачивши мене. – Ти чекатимеш мене?» – «Чекати? – запитала я з тривогою. – Куди ти зібрався, Горане?» – «Хіба ти не чула? Війна!..»

– Війна… – відлунням.

– Ти був гордим і веселим, як всі воїни у передчутті битви. «Я повернуся з перемогою, – розсміявся. – Хіба можуть вороги підкорити Горана з роду Івановичів». І я… насмілилася. «Не зможуть, любове моя! – сказав тобі. – Немає на землі такої сили!» Простягнула тобі пляшку, і ти запитав: «Що це, Міліцо?» – «Еліксир безсмертя, – сказала я. – Він зробить тебе непереможним, а наше кохання вічним»… Ти був надто збуджений майбутньої битвою. Відкоркував пляшку. Відкинув корок у кущ шипшини. «За тебе, моя прекрасна Міліцо! За нашу перемогу!» – вигукнув ти, і відлуння прокотилося по горах. Я нахилилася до куща шипшини, щоб знайти корок… Коли я підняла голову – тебе вже не було. Відтоді я більше ніколи не бачила тебе, коханий. І не знаю, що з тобою трапилося…

Міліца замовкла. У кімнаті задзвеніла тоскна тиша. Ілія боявся ворухнутися. На мочці його правого вуха сидів маленький чорний тарган.

Міліца схлипнула.

– Горане… Невже твій голос мені просто ввижається? Горане…

– А потім… – тихо сказав тарган на мочці Іліїного вуха. – Що сталося з тобою потім, любове моя? Я не знаю, як ти прожила майже двісті років. Я знайшов тебе зовсім недавно.

Жінка зацьковано роззирнулася. Певно, їй здавалося: збожеволіла! Затулила долонями лице, заплакала.

– Не плач, кохана, – прошепотів Горе.

– Ти проклинаєш мене? – простогнала Міліца.

– Я люблю тебе, Міліцо з роду Црноєвичів. Ти добилася свого. Наше кохання житиме вічно. Навіть тоді, коли помруть камені. Тільки ми з тобою ніколи не будемо разом. Це так само жахливо, як і вічність.

– Де ти? Де ти, Горане?! Благаю! Дозволь побачити тебе!

– Ти завжди була надто гордовитою і надто прекрасною для того, аби бути просто щасливою. Що ти робила після того, як я… щез?

– Майже рік не виходила з дому. А потім… Пішли на війну і повернулися наші воїни. Зістарилася і померла мама. За нею тато. Стали руйнуватися наші гори, а я все цвіла! Та від радості не лишилося й краплини! Жах, вічний жах… Я хотіла зрозуміти, що відбулося, потайки стала випробовувати еліксир на людях. Я ще не знала, що еліксир вбив тільки мою смерть, для інших – він лише неприємна недієва настоянка.

– Не настільки він недієвий, як ти думаєш, – мовив Горе. – Всі, хто скуштував хоч краплю еліксиру, живі…

– Не може бути! – приголомшено прошепотіла Міліца.

– Я ж живий… – сумно усміхнувся Горе. – Живі й інші. Тільки перестали бути людьми. Вони стали… птахами, зміями, звірами, рибами і навіть… тарганами. Той, хто боявся висоти, став легкокрилим птахом. Хто рубав з плеча, став хитрою змією. Базікала перетворилися на мовчазних риб. А відчайдухи, що горіли жаданням померти за Вітчизну, отримали тарганячі лапки…

– Ти… – Міліца затремтіла. Хиталася, коліна підгинался.

– …Тарган, – видихнув Горан. – Живу у вусі чорнявого юнака на ім’я Ілія. І звати мене тепер… Горе. Непогане ім’я для воїна, чи не правда?

Міліца упала на підлогу.

– Я хочу померти, – прошепотіла.

– Я теж, – мовив Горан-Горе. – Та ти прирекла нас на вічне життя…

Міліца так довго нерухомо лежала на підлозі, що Ілія навіть подумав: Бог змилувався, прибрав бідаху. Та жінка раптом важко підвелася. Пішла до ліжка, на якому лежав Ілія.

– Я хочу бачити тебе, Горане, – прошепотіла пристрасно.

На середину мочки Іліїного правого вуха виліз маленький чорний, як смола, тарган. Кумедно перебирав лапками, крутив вусами. Міліца з роду Црноєвичів заплющила очі.

– Прости мене, любове моя! Прости мене, Горане!

– Йди… – попросив Горан. – Я більше ніколи не потурбую тебе. І ти більше ніколи не побачиш мене. Я насмілився поговорити з тобою тільки заради того, аби сказати: я люблю тебе. Йди, Міліцо з роду Црноєвичів. Благаю. Ти ж знаєш: вічне життя не відміняє жодного з людських страждань.

Жінка усміхнулася скорботно.

– Тепер у моєму жахливому вічному житті з’явився хоч якийсь сенс. Страждати і вічно вимолювати у тебе прощення, коханий мій! Прощавай, Горане з роду Івановичів. Прости за вічність.

– Прощавай, Міліцо з роду Црноєвичів. Я… люблю тебе.

Жінка розчахнула двері навстіж. У золотаве тепло дома увірвалася нічна прохолода. Міліцо підхопила важку торбу, понесла надвір. Повернулася по другу. Не стала збирати її. Як була напівпорожня, таку й потягла з дому.

Ілія краєчком ока спостерігав за жінкою, серце не вміщало всього болю Міліци і Горана, рвалося, ридало: бідолашні, бідолашні…

А надворі Міліца покидала торби на міцний візок, сама сіла. Чи то наказала, чи то попросила білого коня:

– Поїхали…

Ілія боявся поворушитися. До біса сильно хотілося підвестися хоча б для того, аби зачинити двері. Та незрозуміла сила не дозволяла. Затуляла очі. І вдруге за цю дивну ніч Ілія забувся неспокійним тривожним сном.

Ілія і Гоцик прокинулися одночасно. Від холоду. Ілія не пам’ятав нічної розмови Горана і Міліци. Були важливіші справи. Підскочив до рюкзака, розкрив поспіхом, уже хотів було переховати шкатулку в труси – слава Богу, ще на місці, – та озирнувся: на лавці сидів Гоцик, глузливо спостерігав за Ілією.

Ілія закляк зі шкатулкою в руці, повів очима – де господиня?! При ній Гоцик не посміє – і очам не повірив: Матір Божа! Та що ж це знову?! Дежа вю. Було… Коли уперше перетнувся з Гоциком у білій хаті на півдні Польщі, на ранок у вправній з вечора кімнатці теж оселилося спустошення.

От і тут… Павутиння, холод, забуття. Вкриті пилом цупкі портьєри похитуються край вікон, як мерці повішані. У вікна – день, невблаганне сонце б’ється у тьмяні дзеркала, а ті сумують, не віддзеркалюють світла. На кривому столику – важкий кутий свічник без жодної свічки. Підлогу, книжкову полицю, фоліанти у палітурках зі свинячої шкіри гризуть хробаки, так стараються – хрумкіт чути…

Ілія перелякано зиркнув на Гоцика.

Гоцик жваво підхопився з лави, підійшов до Ілії, вирвав шкатулку з його рук.

– Знайома шкатулка, – усміхнувся скептично. – Знайшлася?

Ілія почервонів до скронь. Зціпив щелепи, стиснув у кулаки порожні долоні.

– Геть несподівано… Я й не сподівався. Мріяв, зустрінемося і я обов’язково…

– Заткнися, – наказав Гоцик.

Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота…

Ілія побачив золото, забув про страх.

– Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?

– Тобі що до того?

– Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі… За що?! За які гарні справи?

– Щоб не вбивав тебе, – відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.

Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.

– Віддай мою шкатулку, – прошепотів уперто. – У тебе он скільки золота!

– Пішов ти…

Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.

Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.

– Зачекай! Тільки два слова! – біг-спотикався.

– Відвали! – порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.

– Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!

– Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!

– Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!

Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:

– Тата вбив?

– Ні… – Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. – Я не можу вбити людину.

– Чому?

– Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.

– Якого ж біса ти сюди перся?

Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.

– А-а-а… пусте, – з благанням глянув на Гоцика. – Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.

– Так ти, сука, у матері вкрав? – скептично констатував Гоцик.

Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.

– А не задарма… Ясно тобі?! – фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. – Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…

– Блін, ну ти йолоп хворий, – гидливо скривився Гоцик. – Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.

– Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, – патякав, сам себе не чув. Але вірив – так і буде.

Гоцик примружив очі, схилив голову набік.

– І де ті скарби? – запитав хижо.

– В Іспанії, – ляпнув Ілія.

Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається – Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…

– Іспанія? – голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. – Де саме?

– В Андалусії…

Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі – сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.

– Шістдесят відсотків, – не видав несподіваного хвилювання.

– Брате… – Ілія затремтів: план діяв! – Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… – Додав щиро: – Без тебе так самотньо.

– Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.

– Що там, в Португалії? – запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично – виграв. Тільки б стратегічно не програти!

– Мати, – сказав Гоцик. – До матері йду. По борщ…