Блискавиця Перунова

Мирослава Горностаєва БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА Повість з XI століття Літа 1061–1076

Була Перунова ніч…

Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці^[1], котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.

То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.

А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана^[2] — вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись — провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило — він знайшов спадкоємця…

Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її — Перуновим Мечем.^[3]

— Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, — сказав старий неголосно, — ти спиш, Вогнику?

Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє — хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі^[4], і маленьке вовченя.

— Ні, Віщий, — сказав хлопець, — я слухаю…

— Що слухаєш?

— Перуна…

Старий усміхнувся:

— Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу^[5], Світ предвічний, аби не бути йому повержену.

— А хто переможе? — зі щирим зацікавленням спитав малий.

— Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма — зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.

— А як відбирають до війська того? — спитав хлопчина.

— Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран — так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він — на блискавку.

Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі^[6]. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.

— Віщий, — озвався хлопець, — ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.

Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.

— А як він опинився тут, на Хорсиці?

— Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських^[7] жерців, — відповів поволі Далебор, — звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині — Перунова Рінь…

— Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? — майже пошепки спитав хлопчина.

— Не чари їхні сильні, лиш дух слабкий у тих, хто чарам тим піддався! — сказав старий різко, — Боги наші, Вогнику, не люблять кволих і безпорадних. Вони дають одним розум, другим — рало, ще іншим — меч для битви, і не їхня провина, що деяким людцям потрібен костур замість меча.

— Віщий, — озвався хлопчина, — а я ось — слабкий і кволий… Іноді мені здається, що навіть Полісун, — він зирнув на вовченя, — сильніший за мене…

Волхв глянув на хлопця, і суворе лице старого ледь полагіднішало.

— Ти не слабкий, — мовив, — буває так, що душа сильніша за тіло.

— Але що мені робити? Чи зможу я втримати меча?

— Треба зробити так, аби тіло доросло до духу, — сказав старий півжартобливо, а потім додав серйозно, — ти не тільки володітимеш мечем, ти сам станеш зброєю!

— Блискавицею Перуновою? — спитав хлопець захоплено.

— Атож… Але це тяжкий шлях, Вогнику. Та тому, хто пройде його, вже не будуть страшними ніякі закляття.

* * *

Тяжко й залізу на ковадлі, а що вже говорити про чоловіка…

Хлопчина стоїть перед хижкою, де вони живуть удвох зі старим. Між дубами, попереду, видно требище: жертовник, складений з каменю, та Образ Перунів. Все Святилище вкрите густою високою травою, окрім неї на ньому не росте ні кущика, ні деревця, дуби ж оточують його правильним колом, немов охоронці.

Полісун лежить у затінку і співчуває приятелеві. Як хлопець розуміє, коли вовченяті боляче, або коли воно голодне, так і звір відчуває людину. Інших людей жахається вовченя, Далебора-волхва слухається, підкоряючись міці його волі, а ось від маленького чоловічка лине інша сила, м’якша, лагідніша. Але сила є, і «звір Перунів» — так бо зовуть вовків волхви, переймається муками друга.

Хвилясте русяве волосся Вогникове змокло від поту. Ноги тремтять від напруги. Важкий дерев’яний кийок вивертається зі спітнілих долонь.

Далебор звелів вправлятись, а сам подався кудись і не сказав, коли вернеться. Можна було б, звичайно, й перепочити трохи, свідків би тому не було, а Полісун не розкаже, бо говорити не вміє. Та малий певен — Віщий знає все. А може й самому Перуну захочеться глянути з Вираю на те місце, де стоїть Його Образ. Помітить Вишній недбалість Вогникову — і прощавай заповітна мрія стати воїном Його. Бо слабкі та ледачі ніколи не потрапляють ні до земного, ні до небесного війська Бога Воїнств.

Вперед… вбік… назад… знову вперед… Зранку почав Вогник повторювати один і той самий рух, що зветься «подвійне коло», а нині сонце вже схиляється донизу. І їсти хочеться, і комарі дошкуляють. А зійти з місця соромно. Далебор не лаятиме, тільки зміряє поглядом зневажливим від голови до стіп, і від погляду цього хоч під землю западися.

— Слава Перуну, Богу прі^[8] і боріння, — бурмоче хлопець уривки зі славнів, котрим навчив його старий, — і хай святиться давнє ім’я Його — Індра, бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди… Індра був і пребуде од віку…

Лише Перуничі, жерці-воїни, мають право вимовляти давнє ім’я Бога Воїнств. Вогник розуміє, що довірив йому старий волхв найбільшу з таємниць і пишається тою довірою. Адже й ім’я душі людини не можна називати будь-кому, а тим більше — ім’я Перунове. У нього, Вогника, теж є таємне ім’я… Високою Мовою Пращурів зветься він Карна, Смуток, та вимовити вголос це ім’я зможе хіба що смертної години.

Ім’я душі дав Вогнику старий волхв, котрий не є йому ні дідом, ні родичем. Далебор говорив, що підібрав його, Вогника, тяжко хворим десь у туровських лісах. Хлопець цього не пам’ятає. Не пам’ятає взагалі нічого, окрім того, що прокинувся у Далеборовій хижі з якогось тяжкого сну.

Жони бродників з Протолчої весі жаліють хлопчину, шиють йому одежину, гаптують сорочки. Вогник дари приймає з вдячністю, але не хоче, щоб його жаліли. Ці ж жони прозвали хлопця Вогником, хто-зна чого, може за гордовиту палку вдачу, а може за мрійливі вогники в синіх, гарних, мов у дівчати, очах.

У майбутнього Перунича дійсно горда душа, що не дає оце йому впасти у траву від смертельної втоми. Аби відволіктися, він починає думати про вбрання, дароване тіткою Твердихою, жоною ватага Протолчого, Тверда. Візерунки на сорочці здаються йому знайомими. Взір зі зчеплених свастик нагадує чомусь протяглу пісеньку, чуту хіба що уві сні…

«Люлі-люлі, мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…»

У нього, Вогника, звісно ж мусила бути мати… Не з Місяця ж він упав… Далебор у відповідь на несміливе запитання буркнув коротко, що його батьків убили хрещені люди. Закляті чорними жерцями, як і князь Володимир, про якого оце допіру оповідав волхв. Тож і напружує зараз хлопчина втомлене тіло. Він мусить стати сильним… І хто-зна, може йому вдасться знайти убивць… Хіба не допоможе Перун у справедливій помсті?

— Слава Богу Перуну Огнекудру, — знову шепоче Вогник, — який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде, бо єсть він воїнам — суд і честь… і яко златорун, милостив — всеправеден єсть…

Руки повторюють і повторюють один і той же порух вже без участи розуму. Коли з’являється Далебор, хлопчина навіть не помічає ні його, ні щенячої радости Полісунової. Старий підходить і говорить з легким усміхом:

— Досить, Вогнику. Я ось риби приніс. Візьми-но у хижі цебро, та сходи до озерця, принеси водички.

До озера добрий кавал шляху та все лісом. Цебро, здається, важить стільки, скільки і сам хлопець. Порожнє цебро… Вогник нахиляється над водою, аби трохи перепочити, і дивиться на відображення худесенького великоокого хлоп’яти. Далеченько ще йому до витязя з давніх сказань.

Тітка Твердиха якось сказала хлопцю, що він має гарні очі, напевне материні. Тож і намагається Вогник згадати материне лице, але як завжди, даремно. Тільки знову вчувається голос жінки, що жебонить і жебонить безкінечну колискову.

Вже біля хижі, повертаючись з повним відром, хлопець перечепився об корінь і гепнувся на землю. Вода, ясна річ, вилилася геть. Далебор чистив рибу і навіть не підвів голови. Вогник відчуває, що тут-таки, на місці, помре від утоми, але й знає, що відповість на його скарги волхв. «Помреш, — скаже, — отже є слабодухим, і не гідний бути Перуничем. Боги наші не люблять кволих та недолугих…»

Хлопець поволі зводиться на тремтячі ноги, підіймає цебро і знову чимчикує до лісу. Вже присмерком вертається з повним, обережно ставить його біля дверей хижі і падає непритомним. Старий вкладає Вогника на постіль з трави, кладе поруч загорнений в листя шматок запеченої на вугіллях риби і усміхається схвально.

— Упертий, — говорить стиха, — як і рід його… Аби ж я хоч знав, дитино, як звали твоїх батьків… Одне певно — ти онук Гатила Борича, але ж ти навіть ім’я своє забув, не те, що батька з дідом… Смертним сном заснула пам’ять твоя в годину загибелі кревних.

До хижі пробирається Полісун. Вовченя наїлося риби, і тому не подалося гасати лісом, а мирно вкладається поруч з хлопцем. Далебор вкриває їх обох своїм вовняним плащем і думає про те, що з хлопчини, здається, буде воїн. Звісно, нині хлоп’я хилиться од вітру, але ж не слід забувати, що він, Далебор, трохи не з того світу його витяг. Згодом з’явится все — і міць, і стать вояцька. І зможе спокійно вмерти старий волхв, бо знання його не пропадуть марно.

* * *

— Подивися-но, Вогнику, довкола, — мовив Далебор.

Вони стояли на Хорсицькій кручі, прозваній протолчанами Чорною Скелею. Грізне гудіння Славутича, що продирався крізь камінні перешкоди-пороги, долинало аж сюди. Далебор оповідав колись малому, що саме сюди впали рештки тіла Великого Змія, враженого колись блискавицею Індри. Впали, скам’яніли і загатили ріку. Тоді метнув ваджру^[9] Індра — і тріснула загата…

За спинами волхва та його учня вчепився корінням у скелю славетний Прадуб, котрий жив у світі цьому літ з тисячу, якщо не більше. Його, Прадуба, і досі вшановували мандрівники, коли їм щастило дібратися до острова без втрат, або бажалося щасливо перейти пороги.

— Степи ці, Вогнику, — оповідав поволі навчитель, — належали пращурам нашим, котрі берегли і землі, і квіти, і трави свої, і кров свою лили, їх захищаючи. Боролися з ворогом онуки Дажбожі відколи й народжені були. Та ослабла рука їх нащадків — і ворог прийшов у степ…

— Віщий, а де поділися печеніги, що вбили князя Святослава? — спитав хлопець, — це ж десь поблизу сталося, правда?

— Сталося он там, на переправі, — махнув рукою праворуч Далебор, — там його й поховано. При нагоді відвідаємо могилу. А печеніги пішли собі геть… У кочівників немає святої землі, за яку варто загинути. Гірше стало з пашею для худоби — і звіялись, наче дим. Але шкоди вони колись наробили багато. Та ось уже кількадесят літ про них нічого не чути.

Старий вмостився на камені біля самого Прадуба і видобув з торбини невеличкі гусла. Вогник тихо зітхнув. Вчора він увесь день вчився натягати лука і мав посічені тятивою руки. До того ж хлопчина вважав, що вміння грати і співати не належить до вояцьких чеснот.

Далебор наче прочитав його думки, бо сказав наставницьки:

— Знати чини пращурів та оповідати про них мусить кожен Віщий. А особливо нині, коли нема уже ні Велесових Святинь, ні самих Велесичів, котрі Богам творили хвалу піснями. Теперішні співці княжі за ковток меду і Чорнобога самого величатимуть Ясним Сонечком.

Вогник мовчки взяв гусла і поклав на струни свої зранені пальці.

— Ти пам’ятаєш, що я оповідав тобі учора? — спитав старий.

— Про нашестя готів, — озвався хлопець, — і про Бусову загибель… Ті готи були дуже лихими людьми, учителю.

— А чому вони лихі? — спровкола спитав Далебор.

— Негоже воювати нечесно, а саме так захопили вони князя Буса з синами. А вже знущатися над бранцями і взагалі — ганьба.

— А позавчора про що йшла мова?

— Про Святославові походи! Оце був справжній ар’я^[10], учителю! «Іду, — каже, — на вас!» І геть нічого не боявся!

— А що ти сам розкажеш нині?

— Можна, — затнувся Вогник, — ну… Про те, як володар іронців Дар’явуш хотів звоювати Велику Скитію…

— Се, — всміхнувся Далебор, — я оповідав тобі ще на рівнодення, а вже минув Сонцестав… Ну, гаразд… Певно про послання скитів до Дар’явуша оповісти хочеш?

— Ні, — мовив малий, — хоча про мишу, жабу й пташку мені теж подобається. Скити, певне, були дуже хоробрі, коли так сміялись над завойовником. Я про інше… Як скити послали за підмогою до родичів, а самі нападали невеличкими загонами і нищили стрілами іронців, а степ горів довкола на два дні кінного бігу…

Голос Вогника змінився, а пальці, які забули про біль, торкнулися струн, і полинула тиха музика, що підсилювала мову.

— І сказав володар іронців до воїнів своїх, — поволі продовжив хлопець, — «не бачив я ще жодного живого скита, а від їхніх стріл вже полягла третина мого війська! Приведіть мені хоч одного скитського бранця, а як ні — то помрете страшною смертю!» І привели наступного дня до нього полоненика — зовсім юного скита, що, однак, вже носив вояцького чуба, і одіж бранця просякла кров’ю з числених ран.

Спитав його Дар’явуш, чи великим є скитський степ. «Настільки великим, — відповів юнак, — що жоден з тих, хто приходив сюди з лихом, не повернувся до домівок своїх.» «Як ви такі хоробрі, — розгнівався володар іронців, — то чому не стаєте до битви? «Хіба мене захопили сплячим? — усміхнувся молодий воїн, — лише на захист могил наших пращурів ми станемо усі проти будь-якої потуги, а щоб знищити вас — досить і летючих загонів! А хочеш побачити хоробрість скитську — звели розв’язати мені руки і віддати меча.»

Далебор схвально кивав головою. Він бачив, що хлопчина так захопився оповіддю, що забув про все на світі. Певне, уявляє себе отим воїном молодим, бо очі горять як вогники, а лице поблідло, і недитяча погорда застигла на ньому. Се, швидше, недолік, бо волхв — оповідач має перш за все вловлювати настрої слухачів, але це ще попереду… Навчиться.

— І завагався Дар’явуш, — линув тремкий дитячий голос, — а молодик спитав насмішкувато:«Тут, у своєму шатрі, посеред усього війська, володар іронців боїться одного скита з мечем, а хоче битись з нами усіма?» Звелів тоді Дар’явуш зняти з юнака пута і віддати йому зброю. Поцілував молодий воїн лезо і мовив:«Добрий меч вартий добрих піхов!» І з цими словами увігнав клинок собі в серце і так помер…

— Добре, досить, — озвався Далебор.

Малий замовк і труснув головою, наче прокинувся зі сну.

— Ти не пропустив жодного слова, — мовив волхв незвично лагідно, — могутню пам’ять маєш, Вогнику…

— Віщий, — прошепотів малий, що навіть не помітив довгоочікуваної похвали, на які старий був скупенький, — мені на мить здалося, що це моє серце пронизано тим мечем…

— Кажуть Веди, що відважні воїни час від часу знову народжуються серед нас, — сказав Далебор розважливо, — може ти і був тим скитом, дитино… Ну, а нині оповім я тобі про нашестя ясів, як і мені колись оповідав наставник, тими ж словами, нічого не змінюючи.

Волхв взяв у хлопця гусла і з-під пальців його полинула сувора клична мелодія.

— Се бо яси йдуть на нас від Дону Великого, кіннотою і раттю незчисленою. І тьма за тьмою текла і текла на нас. І не маємо іншої допомоги, як те, що Боги веліли нам: щоб удесятерили сили свої і виступили проти них. Сам Білобог веде наші раті й кінноту. Навіть відунки, які в лісах були, взяли мечі й пішли з раттю. І побачили кудесниць, які дива великі творили: з перстів, здійнятих до Сварги — раті встають небесні і течуть на ворогів, і знищують їх! Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого! І з’явився Перун, і те повідав нам:» Ото скільки праху на землі — стільки і воїв небесних. Вони будуть битися поруч!» Раті йдуть од хмар до землі, і се дід наш, Дажбог, на чолі їх! І бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на ворога поверглась і розтрощила їх! І Дажбог приніс побіду нашому Роду славному, славу отців держащому і донині на полі перемагати ворогів своїх здатному!

— І Боги йшли на чолі війська, — вишептав хлопець по довгій мовчанці, — в часи прадавні вони помагали онукам своїм. Віщий, що стане з Родом нашим, який зрікся помочі такої?

— Лихі віщування, — озвався Далебор, — ой, лихі… Я сам, Вогнику, лише дещо бачу у Наві^[11], але дібрався аж до Руяна^[12]-острова, аби саме про це спитати віщунів арконських.

— І що ж відповіли ворожбити руянські? — аж скинувся хлопець.

— Що навіть ім’я наше — Русь, дістанеться сусідам як здобич…, — похмуро відповів Далебор.

Вогник опустив голову. Тоді спитав поволі:

— Віщий, чи може людина змінити долю?

— Свою, певне, може, — мовив волхв, — аби на те було досить сили. Та найчастіше доля вражає сміливця як меч.

— А долю Роду всього?

— Про те лише Боги відають, Вогнику. Одне знане напевне — при найбільшому лиху врятувати може навіть не зброя — слово огнисте.

Малий щось довго обмірковував. Врешті звів на учителя очі:

— Розповідайте ще, Віщий, — попрохав, — я хочу знати все, що знаєте ви!

— Ну що ж, — сказав Далебор, — послухай-но тепер оповідь про Орія та його синів…

* * *

Далебор сушив зілля. Зібране в ніч Сонцеставу, воно мало чарівну силу, тому старий і беріг кожне стебельце. Поруч, на пласкому камені, лежали принесення бродників — добрячий шмат вепрятини та перепічки з дикого проса. Протолчани дякували Перунові через його жерця за вдалу виправу. Тверд з найвідважнішими чоловіками селища перехопив на переправі лодії, що належали якомусь київському купчині. Цей чолов’яга з хазарською кров’ю в жилах промишляв работоргівлею і йшов лодіями до Царгороду^[13] зі своїм живим товаром. Не дійшов… Ватаг протолчан розпорядився здобиччю мудро: жонам, що були на лодіях, запропонував обрати собі мужів серед бродників, а з чоловіків зоставив ледь третину, відправивши решту вгору по Дніпру. Далебора він попрохав при тому, аби волхв визначив, хто з колишніх рабів ще здатен до вільного життя.

— Дрібнішають люди… І куди ми йдемо — невідомо… — пробурчав Далебор, згадавши одного з визволених… Чоловік той був швидше наляканий ніж радий і жахався всього — засмаглих гордовитих обличч протолчан, їхнього озброєння, його, Далебора… Ясна річ, що він не залишився. А ось жони зосталися усі…

— Жона відчуває силу, — продовжував міркувати вголос старий, — і знає, що від зайця заєць і родиться, а від сокола — сокіл…

Окремо від принесень лежав меч франкської роботи, взятий Твердом у битві. Ватаг хотів, аби волхв замовив на нього взяту у битві зброю. Поруч з мечем Тверд зоставив зв’язаного за лапки півня — необхідну приналежність обряду.

Далебор мав вибрати належну годину і послати за Твердом Вогника. Але учень його десь подівся. Сам, без вірного Полісуна, котрий скривджено заповз від спеки у хижу.

Старий узяв різьбленого ціпка, на якому рахував Кола Сварожі. Шість літ минуло з року Кривавої Зорі. За рік до того він привіз на Хорсицю хворе і кволе хлоп’я, котре навіть не пам’ятало, скільки прожило весен. Нині Вогник вже вийшов з отроцького віку. Далебор вважав, що його підопічному десь п’ятнадцять літ, але постійні вояцькі вправи зробили своє — хлопець мав вигляд зрілого юнака. Волхв учив його володіти не тільки зброєю, але й силою прани, сиріч духу. Та нині молодику було не до магічних обрядодійств.

— Жони, — пробурчав знову Далебор, — самого Перуна колись трохи не згубила жона… Проти жони не діє ніяка сила, бо обеззброїть вона найсильнішого поглядом своїм…

— Вибачте, Віщий, я запізнився…

Вогник з’явився біля хижки нечутно, наче дух. Волхв обдивився його розпашіле лице, розкошлане волосся і спитав спровкола:

— Як її звуть?

Лице юнака залилось темним рум’янцем:

— Я і забув, що ви завжди знаєте все, Віщий…

— Добрий воїн мусить бути добрим не лише до битви, — озвався Далебор, ховаючи веселий блиск очей, — а запізнюватися ти почав ще з Ярилової ночі.

— Її звати Нежданою, — мовив юнак, — чоловік її, Лют, рік тому потонув у Дніпрі…

— Це та жона, що добре стріляє з лука? — пригадав собі волхв, — так ти у неї тепер навчаєшся… вояцькій справі?

— Навчаюся, — ніяково мовив Вогник, — але не стріляти…

— Бачу, що настав час привчати тебе до справжньої зброї, — сказав Далебор серйозно, — досить ми перевели з тобою паличчя.

Юнак знову спаленів, тепер уже від утіхи. Старий до цього дня навчав його мечному бою так: давав до рук важкеньку дубову ломаку, а сам наступав на нього з мечем, аж поки від міцного дерева не лишалося цурпалля, а груди хлопця не починали кривавити від числених порізів. І ось тепер — справжній меч! У старого Перунича їх було два — варязької та роської роботи. Іноді, під час відсутньості вчителя, Вогник крадькома вправлявся з варязьким мечем. Другий клинок був зручніший і легший, але юнак не насмілювався виймати його з піхов через охоронні рези, викарбувані на лезі.

Нині Далебор зняв мечі з кілочка на стіні хижі і сказав замислено:

— Дам тобі мабуть мій М’єльнір. Він трошки незграбний, але є добрим мечем для початківця.

— А чого він так дивно зветься? — спитав юнак, гордий з того, що вчитель відкрив йому ім’я зброї.

— Здобув я його, коли жив на Руяні, — почав Далебор, — битися доводилося тоді і з данцями, і зі скандами… То вони ходили на Руян війною, то руянці на них. А я був винен за пророцтво велику ціну арконській Святині.

— Як винні? — запитав Вогник, шанобливо беручи меча до рук.

— Ну, прибув я на Руян як оце стою перед тобою. В полотняній сорочці і з тим, другим, мечем. Навіть гусла свої втратив дорогою. Ці ось зробив уже опісля. А Руяном, як я тобі розказував…

— Правлять волхви, — докінчив юнак, — головний же Віщий, правитель Руяну, живе біля Святині Аркони.

— Все так, — погодився Далебор, — і саме він вирішує чи дозволити говорити жриці-провидиці. Адже ворожіння це забирає багато сили, і арконські відунки, буває, платять за нього життям. Тому дорого коштує відання руянське, а я не мав з собою нічого, окрім меча.

Волхва-правителя звали Віщим Радагастом. Був він тоді старшим навіть ніж я зараз. Показний такий чоловік, сивий як лунь, а очі сірі і холодні як північне небо. Ну, так ось він мене і питає:

«Що ти хочеш знати, прибульцю з далекої Русі?»

«Хочу, — відповідаю, — знати долю Роду свого.»

Здивувався Віщий Радагаст:

«Вперше, — говорить, — чую прохання таке. Невже тебе, Перуничу, не цікавить власна доля?»

«Як пропаде Рід мій, — говорю, — то байдуже, якою смертю мені загибати.

«А відомо тобі, воїн-жрець, що великі знання вимагають великої й плати?»

«Маю ось, — відповідаю, — життя і меч. Меча віддати не можу, бо це все, що залишилося мені від навчителя мого, Вогнедара Віщого. Життя ж бери, Верховний, але вже після того, як почую слова віщунські.»

Тоді Радагаст мовив до служителів Святині:

«Ось людина, якій нема діла до власної смерти, а життя своє цінує вона дешевше за наставницький меч. Світовид Арконський приймає таку ціну, русичу Далеборе. Завтра ти почуєш віщування і даси платню свою.

«Гаразд, — говорю, — якщо добрі слова почую — помру з радістю, лихим же буде віщування — для чого й жити людині без Роду!»

Сині очі Вогника пломеніли таким же захватом як і тоді, коли він слухав оповіді про подвиги пращурів. Юнак запитав поштиво:

— Колись ви, Віщий, говорили мені, що лихим було віщування арконське. Що навіть ім’я Роду нашого стане здобиччю чужинців…

— Віщування було лихе, — погодився старий замислено, поринувши у спогади, — довго мовчала Відаюча, довго не озивався Світовид, а тоді сказав її вустами і це, і ще дещо… Сказав, що не загине наш Рід, але до рабства лютого потрапить, і, хоч земля оріянська не вміщатиме крові тих, хто за волю вмер, нащадкам нашим повік тієї волі не здобути, бо зачинилась брама, і не почують їх Боги. І ще сказано було, що страшнішими за ланцюги на руках будуть кайдани на душах нащадків наших. Се зрозумів я так, що судилася русичам найстрашніша у світі доля — доля раба, задоволеного рабством своїм.

— Такого не може бути! — заперечив палко Вогник, — хіба не може з’явитись князь, схожий на Святослава? Який згадає про діяння пращурів і про Богів Русі?

— Чув я, — відповів Далебор, подумавши, — оповідання про те, що став у Царгороді колись до влади князь, базилеус по-їхньому, котрий з дитинства таємно шанував Давніх Богів Елади. І ось як став той базилеус ромеями правити, то захотів повернути назад і Богів, і віру, і храми, сиріч Святині. Та не зрозумів він того, що нема вже еланів, людей мудрих, гордих та жорстоких, котрі тим Богам молились, а є лише потолоч, якій вже віра нова увійшла у кров і в душі. І даремне базилеус будував Богам Святині — не було людей, котрі б шанували щиро тих Богів. Потолоч же вимагала лише їжі, а опісля загибелі базилеуса з насолодою руйнувала відновлені храми. Отже, Вогнику, все може статись, але надії втрачати не годиться.

— А як ви вибралися з Руяну? — спитав юнак опісля довгої мовчанки.

— Сам розумієш, Вогнику, — озвався Далебор, — що опісля такого віщування смертна постіль жаданіша мені була за обійми любки. Вийшов я зо Святині і добув меча, аби сплатити борг Світовидові, та спинив мене Радагаст. Мовив він, що віддати життя своє я можу і у битві. Ось так і став я воїном Руяну. В одній із сутичок з ватагою варягів-здобичників переміг я вікінга, відважного і вправного в бою. Оце ось його клинок, а ім’я зброї я дізнався від нього ж, бо прощався чоловік з мечем своїм перед смертю, наче з вірним приятелем. Спорядив я йому опісля бою пристойне поховання, бойову сокиру зоставив, аби не йшов беззбройним до Вальгалли^[14] своєї, а меча таки забрав собі. Не давав я зброї цій нового імені, аби клинок не почав мститись за смерть господаря.

— А що значить це слово по-наськи? — поцікавився Вогник.

— Блискавиця.

Вогник подивився на зброю ще з більшою повагою. Далебор мовив підбадьорливо:

— Я замовлю його на тебе. Це добрий клинок, твердий, як душа сканда.

З того дня Вогник не розлучався з дарованим мечем. Вчитель, щоправда, і не давав йому робити цього. Кожен день був тепер для юнака ніби битвою — старий навчав його, наче з ворогом двобої вів. Вогник уже й перестав рахувати садна, порізи та поразки, коли якось одного дня він зумів ні, не перемогти Далебора, а просто не пропустити жодного удару. Волхв гмикнув щось схвальне, а наступного разу зав’язав юнаку очі і змусив битися всліпу. Знову потекли дні, наповнені болем і втомою.

— Для чого це, Віщий, — насмілився запитати Вогник опісля чергового двобою, — для нічної битви? Але ж я добре бачу в темряві, і міг би…

— Не для битви, — пояснив старий, — для того, аби вивільнити прану, силу духу. Ти маєш відчути рух супротивника перш, ніж він його не те що почне — задумає.

Полісун, котрий за ці роки виріс з вовченяти на величенького сіроманця і мав якийсь занадто розумний погляд як на звіра, утямив, чим можна помогти приятелеві. Якось, коли Вогник намагався з зав’язаними очима вловити рухи Далеборова меча, вовцюга попередив його тихим гарчанням. А тоді почав «підказувати» вже відкрито, аж Далебор нагримав на нього. Ввечері скривджений Полісун підійшов до Вогника, котрий знеможено сидів біля стінки хижі й притулився йому мордою до грудей. Гордий, як і його приятель, вовцюга ніколи не принижувався до собачих викрутасів, і мав лише цей, єдиний вияв ласки. Юнак поклав руку на спину вовка і раптом відчув дивне тепло, що виходило з його власних пальців. Відчуття зникло одразу ж, але вправлятися втемну опісля цього стало набагато легше.

Ясна річ, що навідувати свою подругу з Протолчого юнак став не так вже і часто. Неждана, висока чорноброва молодиця, старша за свого лада літ на десять, не гнівалася, але сумувала.

— І Лют мій був такої ж натури вояцької, тільки що загинув не в битві, — мовила якось, — ти теж колись підеш з мечем своїм і не повернешся.

— Ти кохала мужа свого? — ревниво питав Вогник.

— Не так, як ти — свого меча! — пирхала жінка, — просто покликав він на волю, і я пішла.

— А де рід твій, Неждано? — зацікавився юнак, — я тебе ніколи не питав…

— Рід…, — зітхнула жінка, — у Вовчій весі, що на Київщині. Батько мій — боярина Сохвонія закуп. Майже роб. Батько цього Сохвонія, Вовк-воєвода, вислужив у Володимира-князя маєтки великі, ще й земельки прихопив…не трошки. Та й то стариня мовила, що батько був таки вовком, а син є собакою. Звелів поставити Сохвоній наш у селищі кирикон^[15] і утримувати жерця, родом чи-то болгарина, чи-то грека, а люд на треби зганяти силою. Великдень там, чи Купайло — налетить боярин з посіпаками, людей порозганяє, вогнища затопче… По-божний… Та тільки до дівок був дуже ласий хрещений боярин наш…

— А ти сама хрещена, Неждано? — спитав обережно Вогник.

— Я — десяте дитя у сім’ї закупа! — засміялася Неждана, — тому мене так і звуть. Батькові було не до боярських витребеньок. Хоча Сохвоній дізнався про те…як виросла. Я, ладо мій, дівкою гарна була…

— Ти й зараз гарна! — сказав цілком щиро Вогник.

— Де вже мені… От, питав ти, чи любила я Люта свого… Лют був молодим і сильним, а Сохвоній — старим та сивим. Як вибирати між ними — то вже краще Лют. Та тільки недобрим чоловіком був муж мій… Холодний, жорстокий, мов крига. Однак — все одно пішла за ним. Боярин-то наш, як не зумів мене улестити, окликав відьмою і смертю загрожував. А яка з мене відунка? Ну, трави знаю, так їх майже всі жони відають. А нині і зовсім — сама собі господиня. Ось любка маю, а схочу — прожену геть…

— Не любиш мене зовсім? — розгублено спитав юнак. Неждана знову усміхнулась і розкошлала йому волосся.

— Я молода, — мовила, — ти — юний, добре мені з тобою. А кохання, ладо моє, лише в піснях буває та в сказаннях волхва твого.

З настанням осені Вогник навідував Неждану в її хижці, де ледве вміщалось низьке дерев’яне ложе та саморобний ткацький верстат. І те і друге зробив небіжчик Лют, котрий, попри свої вади мав, видно, золоті руки. Юнак якось намагався помогти вдовиці: то хмизу принесе, то впольовану косулю, то в’язку риби. Неждана дари приймала з нехіттю — мовляв не пропаду і сама. Далебор якось сказав, помітивши засмучене лице учня:

— Перша жона запам’ятовується надовго. А остання любка Перунича — смерть вояцька, то й назавжди.

— Віщий, — наважився спитати Вогник, — чому Неждана така лиха?

— Не вона лиха — життя у неї лихе було.

— Невже справді так тяжко нині жити в Русі, як вона розказує?

— Навіть не тяжко, а гидко, — озвався Далебор, — тут їй жити тяжче, Неждані твоїй. На весі, на обробленій вже землі сидіти легше. А любкою боярською бути — і взагалі легко. На м’якому спати та солодко їсти… І всього лишень треба тіло віддати старому нелюбу, а душу — чужому Богу.

— Але вона й Люта не любила! — не втримався Вогник, — вона нікого не любить!

— І таких навідує Лада, — зітхнув Далебор, — тільки іноді запізно.

— А ви когось кохали, Віщий? — раптом вихопилося у юнака.

— Я? — перепитав волхв аж розгублено, — я? Кохав…

— А ким вона була?

— Дочкою відьми, — ледь всміхнувся Далебор, — кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве — стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…

— Але ви не лишилися?

— Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.

— І більше ви її не бачили?

— Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі — юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.

— А як її звали, вчителю? — спитав юнак розчулено.

— Святославою, — озвався стиха Далебор.

— Жона, а ім’я як у воїна…

— Її батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се — живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.

Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.

* * *

Навесні ж сталося лихо…

Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим — зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.

— Лютів, — сказала, — а буде твій.

Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах — знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:

— Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.

Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.

Посеред купки людей стояв, важко дихаючи, малий Твердята, отрок років десяти. В плечі його стирчав уламок стріли, а в блакитних очах метався жах. Тверд з Твердихою, батьки хлопця, та інші протолчани намагалися про щось допитатись у нього. Хтось уже побіг на Святилище за Далебором. Твердята раптом вибухнув плачем, але то були не сльози болю.

— Вони убили його! — хлипав він, — убили!

— Та хто «вони»? — домагався Тверд, — кого убили, синку?

— Пра… Прадуба вбили!

— Хорсицького Дуба? — ахнув Тверд, — хто насмілився зачепити Перунове дерево?

— Хре… Хрещені люди! — хлипав хлопчина, — їхні лодії стоять не на переправі, а у Брамі, під Чорною Скелею. Я хотів не дати… Став камінням кидатись… Так вони стріляти стали — ледве втік.

— Зрубати Прадуба — діло не просте… — зауважив хтось.

— В-вони розвели вогонь біля стовбура! — затинався Твердята, — вони його убивали! Як людину!

— Що тут таке? — почувся спокійний голос Далеборів.

Волхв одразу ж підійшов до хлопчини і вправними пальцями висмикнув стрілу. На зарюмсаному личку Твердяти виступили веснянки, і він тихо застогнав. Далебор сказав неголосно:

— Воїне, чого голосиш, аж у плавнях чутно? Це лише стріла…

— Віщий! — Тверд схвильовано, — велике лихо!

Хтось уже приніс полотна, і Далебор поклав на хлопцеву рану мастило зі своєї торбинки, одночасно слухаючи Тверда.

— Навіть печеніги, — мовив волхв врешті, — не насмілювалися доторкнутись до Хорсицького Дуба!

— Отже, Віщий, — понуро мовив Тверд, — ці люди гірші за печенігів! Як ми дожили до такого? Перун відвернеться від нас!

— Збирай, Тверде, — сказав Далебор, — усіх, хто може носити зброю. Жони хай залишаються в селищі. Решта — на човни!

Вогник підійшов до навчителя. Старий глянув в лице свого учня і мовив:

— Це буде твоєю першою битвою, сину душі моєї. Виживеш — будеш косаком.

Носити вояцького чуба було давньою мрією юнака. Та для цього треба було вижити в першій битві і знищити першого ворога. Вогник ще не вбивав людей, хоч і знав, що воїн колись та муситиме це робити. Він витер об сорочку раптово спітнілі долоні і стис руків’я М’єльніра. Аби оті люди з лодій не дуже пошкодили Прадубу… Юнак почувався так, наче небезпека загрожувала близькому приятелеві. Великий Дуб був душою острова, його оберегом. Твердята сказав, що дерево убивали як людину… Так, як колись убили Вогникових рідних. Вогонь, сокира, меч… Молодий воїн схопився за голову. Щось страшне билося об заслону в пам’яти наче риба об кригу.

— Все гаразд? — спитав Далебор ледь стривожено, — що з тобою, хлопче?

— Нічого, учителю, — ледь чутно відповів юнак. Він намагався заспокоїтися. Чого доброго, Далебор подумає, що він боїться битви. Цього лишень не вистачало — з першої ж сутички вважатися страхополохом! Неждана засміє його… Вільна Неждана, що нікого не кохає… Вогник труснув головою і рішуче пішов до берега, де бродники спішно лаштували човни.

У Брамі, невеличкій затоці біля самого краю острова, дійсно стояло кілька лодій. Стояло досить безпечно — відсутність загрози зі степу трохи послабила пильність мандрівників. Протолчани спинилися за виступом скелі і послали на вивідки молодика на ім’я Ярволод. Той пірнув з комишиною в зубах і зник. Повернувся досить швидко.

— На лодіях — всього троє! — видихнув, — решта, видно, нагорі. Димом тягне — аж сюди чутно. Віщий, треба спішити!

Троє вартових, котрі не стільки вартували, скільки базікали між собою, не встигли і зойкнути, як були обеззброєні. Лодії були торговими, і це здивувало протолчан. Звичайно, купці не тільки не насмілювалися скривдити Прадуба, а й залишали під ним гойні пожертви «на щастя».

Далебор підійшов впритул до одного з бранців. Очі волхва дивилися на нього так незмигно, як дивляться жовті очі полоза на застиглі у жасі звірятко.

— Як звешся, чоловіче? — спитав.

— В-векша, — видихнув полоненик, кругловидий веснянкуватий молодик.

— Куди йдете?

— До Києва, а тоді — до Турова.

— Хто хазяїн лодій?

— Остафій… Торговий чоловік із Турова же…

— Він наказав зрубати дуба?

Векша раптом затрусився як лист:

— Я не винен… Я говорив — не треба! Пороги попереду! Не пропустить Славутич! На Хорсиці повно поганства! А йти-то нам… повз Перунів острів, де змій живе… Усі-бо знають — ідол київський туди доплив, та на змія й перекинувся.! Я говорив мніхові-то нашому — зжере нас змій! Не пробачить смерти дуба свого! А той одне товче, що в дереві тому сатана сидить! То й хай би сидів, аби до нас не в’язався!

Бранець раптово замовк. Вогник спершу не втямив, куди дивиться Векша, а тоді зрозумів. На Далеборів оберіг з темного срібла із зображенням вовчої голови.

— Вовк Перунів, — пробурмотів полоненик, — ой пропали! Ой, лихо! Віщий… Пощадіть! Віщий…

— Ти пізнав оберегу Перуничів, — холодно сказав Далебор, — отже відаєш і давній закон. Життя убивць — за життя Перунова Дуба!

— Віщий, ми не винні! — заскиглив Векша, — то все Варсонофій з Остафієм. Мніх велів рубати, а Остафій і не суперечив. «Цікаво, — говорить, — глянути, як таке страхіття руне в річку.»

Якийсь спогад мигнув в очах старого жерця.

— Хто він, Варсонофій?

— Чернець з Борисоглібського монастиря, що в Турові. Вертається з паломництва. Був на Афоні… В Єрусалимі був…

— Чим дуб йому завадив? — вибухнув Тверд, що стояв тут таки.

— Спокуса, каже, ідольська, — озвався Векша, — але я не винен… Я…

— Ти рубав дерево? — тим же спокійним голосом спитав волхв, — саме ти, Векшо з Турова? Ти тримав у руках сокиру?

Збрехати Векша не міг. Як не могла жаба не повзти до змієвої пащі.

— Рубав… Але…

— А оті двоє? — волхв кивнув на позосталих бранців, що їх тримали Тверд та його люди.

— Вони теж…

— То й отримуйте, що належить таким за законом Прави, — мовив Далебор і відвів свій вбивчий погляд. А тоді рушив урочищем нагору, полишивши протолчанам виконувати присуд.

Остафієві люди так піддалися жазі руйнування, що проґавили нападників. Адже звалити сокирами тисячолітнє дерево було неможливо. Тому, біля самого стовбура розпалили вогнище і довбали вже по випаленому. Вогник побілів. Прадуб, добрий приятель його дитячих літ, гинув, не маючи змоги захиститись.

— Заберіться від дерева геть! — сказав Далебор таким лунким голосом, що його почули навіть крізь цюкіт сокир.

— Чого тобі, діду? — весело спитав багато вбраний бородань, що стояв трохи осторонь, — чи може сам хотів би напиляти дров на зиму?

— Ніхто з вас, — озвався волхв, — не доживе не тільки до зими, а й до Ярила.

— Чи не зурочити нас хочеш, чаклуне? — хмикнув купець, — іди звідси, доки живий-здоровий! Ти, як і деревина ця — зажився на світі.

— Не можна зурочити мертвих, — сказав Далебор спокійно і видобув меча. Вогник рвонув з піхов М’єльнір. Ззаду надбігали бродники на чолі з Твердом.

— Сла-ава! — рявкнув Тверд, — биймо!

Свиснули стріли. Хтось закричав від болю. Купцеві люди, отямившись від несподіванки, зайняли оборону за димлячим стовбуром. Дим заважав цілитися, і протолчани пішли врукопаш.

Вогник рвався до Прадуба. М’єльнір уже забрав життя двох чоловік, що насмілилися заступити шлях його господареві. Літа важкої праці не минули марно — зупинити нині юнака могла хіба що стріла у серце, але не людина з мечем. Він прорвався до стовбура і почав розкидати палаючий хмиз.

— Ла-адо!

Жіночий пронизливий голос. Вогник обернувся якраз вчасно, аби зустріти ще одного ворога. На допомогу напаснику біг другий. Поза їхніми спинами Неждана натягувала лука.

Юнак не бачив, аби його подруга сідала у котрийсь з човнів. Однак, вона була тут і при зброї… Вільна Неждана… Меч його мигнув блискавицею, розвалюючи голову супротивнику. Вогник продовжував розкидати хмиз. В голові крутилося від диму… Він уже нічого не бачив довкола, окрім чорної діри, що її виїв вогонь в боці віковічного красеня.

Чоловік з окутою залізом палицею, який нестямно вимахував нею, неодмінно забив би юнака, аби не Нежданина стріла, що потрапила нападникові просто в потилицю. Удар втратив частину своєї сили, але палиця таки ковзнула по незахищеній Вогниковій голові. І опустилась темрява.

* * *

«Люлі-люлі, мій синочку, — ніжно шепоче темрява, — татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…»

«У моря калина, під калиною дівчина, — воркоче інший жіночий голос, — не шиє та діва, не пряде, взори не гаптує, лиш чари чарує. Ідіть-но, вроки, від онука Дажбожого Сяйвіра на сухі ліси, на гнилі води… Тут вам, діти Марени, не стояти, білого тіла не ламати, червоної крові не в’ялити, білого тіла не сушити… На морі-окіяні, на острові Руяні, дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…»

«Сяйвір, певно, хворий, — поволі пропливає думка, — хто такий Сяйвір?»

«Запам’ятай, онучку, — це вже говорить чоловік, — ти є Сяйвір, син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів з роду Боричів. Мусиш пам’ятати це як Дажбожу молитву. Щоб не сталося з нами — не забувай!»

«Не забувай, синку, — зітхає голос жінки, що співав колискову, — не забувай…»

«Сяйвір, син Межиборів… Та це ж я… Я…»

«Калино, Святославо! — гукає чоловічий голос, що розказував родовід, — біжіть з малим до озера! Там є човни!»

«Рятуйся, Калино, я прикрию! — інший чоловік, молодший.

«Межиборе! — кричить розпачливо жінка, — Боги! Межиборе…

Тінь у гострому шоломі. В руці меч… На лезі кров…

Кров батька Межибора…

«Ти убив його! — жінка з розпачем, — що ж ти накоїв, братовбивце!»

«Калино, — говорить тінь, — стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини — зупинись!»

«Ти — мені пробачиш?! Ти?!»

«Не треба, Калино!»

Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним — жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.

«Заберіть їх звідсіля!» — хрипкий голос з чужинецькою вимовою.

«Обережніш, Чудине, — застерігає хтось, — це ота відьма! Зурочить — жоден піп не відчитає!»

Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.

«Кляте щеня! Уб’ю!»

Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…

«Бабусю! Бабо Славо!»

«Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!»

«Чудине, Туко! — голос воїна в шоломі, — геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!

Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.

«Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!»

«Мама казали — ви не родич, ви зрадник! — кричить той, кого звали Сяйвіром, — я ніколи не стану зрадником, як ви! Я — Сяйвір, син Межиборів!»

«Чули, отче Варсонофій? — воїн з розпачем, — що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й — «син Межиборів»… Пропало… Геть усе.

«Діти швидко забувають, — заспокоює ще одна тінь, — і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.»

Вода у озері червона. Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…

«Хрещається раб Божий, — бурмоче тінь, — і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…»

«Не забувай…, — шепочуть голоси загиблих, — не забувай…»

— Вогнику! — знайомий голос з Яви^[16], — Вогнику!

Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…

— Тяжка рана, Віщий? — знову голос живої людини.

— Ґуля на потилиці — і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…

Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…

— Вогнику, — знову кличе хтось, — Вогнику?

— Я Сяйвір, син Межиборів, — ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:

— Хвала Богам, житимеш, Вогнику.

— Я Сяйвір…, — бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.

— Віщий Далеборе! — чується від гурту людей на скелі, — а підійдіть-но сюди.

— Вогнику? — запитує Далебор, — ти б може сів?

Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…

На Туровщині…

Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:

— Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…

Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.

— Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, — говорить Ярволод до Вогника, — віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!

— Що, Врабію, — питає тим часом Далебор у полоненика, — не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?

— Я той гріх давно відмолив, — понуро відповідає чоловік у чорному, — і не тобі, поганине, мені дорікати!

— Я ж попереджав тебе, чоловіче, — аж занадто лагідно каже волхв, — аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!

— Я робив те, що мусив робити, — погордливо каже Варсонофій, — хоч і знав, так, знав, що диявольське дерево стане причиною моєї загибелі! Диявол має велику потугу, та мене йому не здолати, бо я ще сьогодні побачу рай і святих! А твою душу, клятий ідолопоклоннику, чорти потягнуть до пекла!

— О, Господи! — раптом очманіло озивається купець, — то це не грабіжники? Ви що, люди добрі, і справді зібралися прикінчити нас за цю суху деревину?

— А ти як думав? — войовниче питає Тверд.

— Беріть товари, лодії! — зойкає купець, — усе беріть! Тільки відпустіть з душею!

— Стривайте! — Вогник роздвигає протолчан і стає навпроти бранців, — стривайте! Я згадав!

— Що ти згадав, Вогнику? — Далеборів голос звучить незвично лагідно, — ти знав цього чоловіка?

— Мене звали Сяйвір, син Межиборів, — говорить юнак, і в синіх очах його така зненависть, що Врабій-Варсонофій мимоволі подається назад, до краю скелі, — цей чоловік сказав, що я забуду це ім’я! Він наклав на мене закляття іменем їхнього Бога! Він був з воїнами, котрі спалили мою весь і зруйнували Святиню! Нехай чорний чаклун скаже, що зробили з Родом моїм! Мою матір звали Калиною, і вона співала мені пісень! Нехай він розкаже, як вона померла! Моя хата згоріла, а хрестили мене кров’ю родичів! Нехай він розкаже, що сталося з Боричами!

— Господи Ісусе! — виривається у Варсонофія, — то ти — оте хлоп’я? Оце ось — дійсно чари, бо ти не міг вижити!

Остафій непорозуміло дивиться на них, і знову пропонує викуп. Та Далебор його не слухає. Його холодний погляд вп’явся в лице мніха.

— Говори ж, чоловіче, — стиха велить він, — я розпитував туровців, і дещо знаю, але ти там був… І бачив. То як померли Боричі?

— Старий Гатило був таким же затятим поганином, як і рід його, — відповідає мніх через силу, — він зневажав і церкву, і владу. За се княжич Ізяслав, намісник туровський, мусив його покарати. Він прийшов у Борки з дружиною, а я був з ними, аби врятувати душі язичницькі від вогню вічного. Ніхто не думав, що вони будуть аж так опиратись, оті ваші Боричі. Думали, що схоплять одного-двох, найупертіших, а решта піддасться…

— Як загинув Межибор Борич? — різко втручається Вогник, і волхв заспокійливо кладе руку йому на плече, не відводячи очей від мніха.

— Його убив Косняч, — буркає чернець.

— Косач Борич убив рідного брата? — аж наче не вірить Далебор, — я чув, що він охрестився, але щоб дожити до такого…

— Це правда, — стверджує Варсонофій, — Гатило загинув ще раніше.

— А що сталося з Калиною? — знову перебиває Вогник.

— Се була жона з камінним серцем, — понуро говорить мніх, — сама впала на меч, аби не повертатися до чоловіка свого.

— До Косняча таки не варто було повертатись, — говорить Далебор, а Вогник прикушує губу, раптово зрозумівши, — сей чоловік помер для роду. Тепер оповідай, як загинула Святослава, мати Калини.

— Відьму убив Чудин, — відповідає чернець глухо, — Ізяславів дружинник. Він почав крушити ідолів на требищі, а оце щеня, — Врабій киває на Вогника, — його вкусило… Чудин озвірів і вихопив в котрогось кіннотника спис…

— Далі… — коротко велить Далебор.

— Стара сама шукала собі смерти. Вона затулила хлопчиська собою. Підскочив Косняч, але було запізно. Хлопця-то він вихопив, відьма ж померла.

— А хрестив малого ти?

— Я…

— І якою була вода в тому озері? Червоною?

— Вони самі винні! — майже кричить Варсонофій, — чому вони опирались? Десятки літ уже правдива віра панує над Руссю! Гатило не бажав слухати слово Боже, він сміявся над ним! Я оповідав йому, як Ісус загнав бісів у свиней, а цей старий поганин говорив, що свині ті розбіглися по світі і стали монахами! І сини його, й онуки — усі насміхалися над вірою Христовою! Один лише Косач розчув слово істини, так Гатило ще й прокляв його за це, а жона окликала мертвим! Уся вина їхня — на них самих!

— Люди добрі! — знову втручається купець, котрий слухав усе це, очманіло витріщивши очі, — та послухайте же! Я тут ні до чого! Коли Ізяслав ходив на Боричів, мене й у Турові не було! Нема на мені крові, чуєш, волхве? Відпустіть мене! Або пошліть за викупом до Турова! Усе віддам — злото, паволоки, оксамити! Жебраком стану! Тільки відпустіть!

— Дуба рубав? — спитав Далебор.

— Ну, цюкнув може пару разів… Як усі… Людоньки! Таж це тільки дерево! А я ж чоловік!

— Ти, — озвався Тверд, — цього дерева не вартий! Яке ваше слово, Віщий?

— У Дніпро! — коротко наказав волхв.

Протолчани виставили вперед списи і почали підштовхувати ними Остафія до краю скелі. Купець ще не вірив.

— Людоньки! Та що ж це! Людоньки!

Одна нога його, взута в сап’янець, послизнулась на камінні. Остафій з хвилину намагався втримати рівновагу, а тоді полетів униз.

Варсонофій, побачивши таке, почав голосно читати молитву. Вогник одвернувся і поплентався геть, аби не улягти спокусі рубонути навкіс зв’язаного бранця. За спиною розлігся зойк, а через хвилю — плюскіт води. Юнак зашпортався об корінь і трохи не вдарився об дубовий стовбур. В боці велета чорніла діра. Прадуб стояв, розметавши гілля в молодому листі, але смерть його була лише питанням часу.

Поряд з дубом лежали вбиті у сутичці протолчани. Двоє чоловіків і…Неждана. Лице жінки нині було набагато лагіднішим, ніж за життя. Вільна Неждана… Чи пускають до чертогів Перунових жон, якщо ті загинули зі зброєю у руках?

Вогник упав на коліна поруч з мертвою подругою. Біла пляма її обличчя пливла перед очима. Жінка в білому колись затулила його від смерти… Мама Калина… Бабуся Слава… Батько Межибор… Червона вода у озері, і холод навського шляху… Що повернуло його назад? Як жити далі? Учитель вижене його… Хрещені люди убили Прадуба, як колись повбивали Боричів… Він, Вогник, теж хрещений… Ніколи йому не стати Перуновим воїном, і Боги одвернуться від чоловіка на ім’я Самійло… Мати впала на меч, аби не стати жоною зрадника… Чи її сину варто чіплятись за життя?

Погляд юнака упав на мисливський ніж, що був на поясі в Неждани. Вогник потягнувся за ним і зомлів раніше, ніж зумів видобути з піхов. Тихі голоси загиблих знову задзвеніли у темряві.

«Не забувай…»

* * *

— Ну, як він, Віщий? — почувся голос з Яви.

Голос знайомий… Тверд, протолчанський ватаг… Далебор відповів:

— Не краще і не гірше. Так само.

— Витягніть його з Нави, Віщий! Хлопчині не час вмирати.

— Хто знає, — Далебор втомлено, — де його час. Дякую, Тверде, за принесення. Ходімо, справимо требу.

— Попросіть же Перуна про дощ, — Тверд несміливо, — спека… Горять плавні, ні риби, ні звіра… Ми-то відаємо, що Блискавиця сердиться. За те, що не вберегли Прадуба. Але ж ми зробили все, що могли…

— Не просити Богів треба, а лише славити їх, — озвався Далебор, — як бо говорили пращури:» Се бо славимо Богів ніколи не просячи, бо славимося силою їх!» Якщо вірити і славити — то виживемо. Збайдужіємо — пропадемо. Ходімо, Тверде… Принесемо пожертву і будемо чекати.

Голоси віддалились і затихли. Вогник поволі розплющив очі. Над силу звів руку і обмацав голову. Пов’язки не було. Тільки коротко обтяте волосся нагадувало про рану.

«Довго лежу, — подумав знехотя, — тоді весна була, нині Ярило гуляє світом… Неждана… Нема Неждани…»

Юнак скривився наче від болю, згадавши бліде, злагідніле в смерті лице. І отой зойк… «Ла-адо!» Вона його врятувала. Хоч і не кохала… Чому йому так потрібно було хоч дихання Лади? Може тому, що в дитинстві не встиг дослухати материну пісню?

Згадка про матір розбудила болючі спогади. Обвуглений Прадуб… Пам’ять про минуле, що прокинулась так раптово. Те, як хотів померти, дізнавшись, що його силоміць вирвано зі світу Богів Руси. І знову наповнила жахом думка: що скаже Далебор… Старий був нині для нього всім… Одна думка про те, щоби покинути його, пекла, наче біль від рани. А схоже на те, що йти таки доведеться.

Далебор прийшов увечері, коли спека трохи спала. І одразу помітив зміни у лиці хворого. Сказав з полегшенням:

— Хвала Богам! А я думав — знову заснув надовго.

— Заснув? — вишептав Вогник, — хіба я спав?

— Коли я знайшов тебе малим, ти був дуже хворий, — вияснив старий, — ми звемо хворобу цю мроя, або сон-мара, а лічці ромейські — кома… Смертний сон. Я боявся, аби тебе знову не здолала та недуга. І першого разу ти вижив дивом, а другого разу не переживав ніхто.

— Сон… — озвався юнак, — я ніяк не міг наздогнати рідних. Я заблукав у Наві, Віщий!

— Тепер одужаєш, — сказав волхв підбадьорливо.

— Віщий, — мовив юнак, — як мені жити далі?

— Жаль Неждани, — мовив старий лагідно, — але що поробиш… Я сам склав тоді для неї вогнище. Як воїн, пішла у небо подруга твоя.

— Мені теж її жаль… Але я не про це… Я поки що живий, Віщий… Що робити з отим закляттям, яке на мені?

В Далебора смикнувся кутик рота.

— Не думай, — мовив він врешті, — а краще — забудь.

— Але як не думати? Хіба зможу я бути Перуничем? Чи навіть просто жити поруч з вами, Віщий?

— Твій дух, — м’яко мовив Далебор, — опирався закляттю цьому так, що трохи не вбив твоє тіло. І, хлопчику мій, я знав про це віддавна. Коли я натрапив на тебе, тебе доглядав чернець, котрий звав тебе Самійлом. І на тобі був їхній оберіг.

— Але як ви могли тоді… Для чого?

— Гатило Борич, — озвався волхв, — був моїм бойовим побратимом. Ми разом билися під Корсунем. Він був гриднем князя Володимира, а я— молодим Перуничем, що тільки-но заслужив право носити чуба. А потім наші шляхи розійшлися надовго. Мені довелося покинути Київ з волі Верховного жерця, а опісля вже не було куди повертатися. Гатило ж, коли князь його зрадив віру предківську, покинув свою службу і подався в туровські ліси.

— Се мій дідо, — сказав юнак, — я пам’ятаю… Мене звали Сяйвір. Син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів… З роду Боричів…» І що б з тобою не сталося — не забувай!»

— Не дивно, що він змусив тебе витвердити родовід. Гатило завжди був вірний звичаям.

— А хто така бабуся Слава? Його жона?

Далебор похитав головою.

— Ні, Вогнику… Се й була моя Святослава, Ратиборова донька. Твоя мати, Калина, здається, — її дочка. Імені чоловіка Святославиного, а твого другого діда, я не знаю, бо зоставив її до того, як вона вийшла заміж. Не знаю, і як вона опинилась в Дреговичах. Ізгойська весь, в якій вона виросла, була аж десь під Овручем. Бачиш, як доля грає людьми? Ми розминулись у Яві на який-то рік…

Вогник з хвильку осмислював звістку, що є онуком Далеборової коханої. Тоді озвався несміливо:

— А ви певні того, що це була саме вона?

— Певен. Бо туровці оповідали, що вона зціляла праною… Дотиком руки. Як і її мати-волхвиня. Тому її знала трохи не вся Туровщина. Чорноока красуня непевного віку, що говорила з полянською вимовою… Вона була набагато молодша за мене, а відьми взагалі повільно старіють… Ну, а полянська вимова — то вже од матері.

— Кажете, усі знали, — мовив з гіркотою Вогник, згадавши білу тінь, що метнулась між ним і лезом списа, — однак, ніхто не захистив… Ні її, ні Боричів…

— Боричів, Вогнику, не дуже полюбляли, — сказав Далебор, — у Турові я багато чого наслухався про рід твій… від хрещених людей. Занадто рідні твої були вільні… І багаті. Гатило бджіл розводив просто у весі. Говорили, що він таке бджолине слово знав. А де бджоли — там меди… І віск… Комусь впоперек горла стали ті меди. Багато хто навіть радів нишком, коли не стало Боричів.

— А хто такий, — Вогник затнувся, — Косняч… Чи Косач… Мамин чоловік? Вона покинула його?

— Ну, — мовив волхв, — Косач Борич, Коснятин у хрещенні, передостанній син Гатила. А твій батько Межибор — наймолодший син старого Борича. Вони не тільки брати кровні, але й матір одну мали. Гатило бо мав багато жон… як і князь його.

— Чому він зрадив, Віщий? Я про Косняча…

— В ті літа, — заговорив Далебор, — туровським намісником був княжич Ізяслав, син Ярославів. Сам невимовний красень і в дружину собі підбирав людей гарних. Або, принаймні, сильних. Було у нього два охоронця з Ярославля, що на Суздальщині — брати Чудин і Тука з тамтешнього люду, так ті хвалилися, що на ведмедя навіть без ножа ходили, з самим загостреним кілком. Та якось на полюванні наскочив княжич на розлючену ведмедицю, а охоронці його чи-то заґавились, чи-то злякались… А Косняч, тоді ще Косач, опинився поблизу. І здолав звірюку трохи не голіруч. Княжич, ясна річ, вподобав рятівника свого. Косач і з лиця гарний був — чуб русявий, очі сині… Як ось у тебе…Певне, ви обидва вдалися в Гатила, той замолоду теж був таким. Ну, й запропонував Ізяслав Косачу місце в дружині. А в Турові хтось і сказав уголос: «Так це ж Борич! Поганин!»

— Тобто, — спромігся на слово Вогник, — вуй^[17] мій мав вибирати… Або зостатись Боричем, або піти на княжу службу…

Перед очима майнуло видиво. Чоловік в гострому шоломі простягає до нього руки. А у вухах пролунав власний, по-хлоп’ячому пронизливий голос: «Я ніколи не стану зрадником, як ви!»

— І вибрав вуй твій службу княжу, — продовжив Далебор, — хрещення прийняв… Весь Туров збігся дивитись, як один з непокірних Боричів себе рабом Бога чужого визнав.

— А що ж на те дід Гатило? — спитав Вогник вже знаючи відповідь.

— Гатило Борич зрікся сина, — поволі відповів старий, — Косняч втратив батька і рід… Жону теж втратив… Аби жити з ним, Калина теж мала охреститись. І одружитись за їхнім законом. У церкві… Косняч бо був тоді на виду. Йому заздрили за прихильність княжу і не пробачили б жони-язичниці. Втім, твоя мати сама не пробачила тому, кого колись кохала. Вона оголосила себе вдовою перед Богами і Родом. А Коснячу веліла передати: «Чоловік мій на ім’я Косач Борич помер. Коснятина ж, дружинника княжого, я не знаю і жоною його бути не можу.»

— І вийшла заміж за його брата, — докінчив Вогник стиха, — тим-то Косняч і вбив батька мого.

— Казали люди, — зітхнув Далебор, — що мати твоя любила Косача до нестями. Та став між ними не чоловік, не жона, а християнський Бог, що прийшов сюди розділити батьків з синами, і коханців на ложі подружньому. А Межибор був з тих, що люблять лише раз… І очікують. Він чекав — і дочекався.

— Я був один у матері? — обережно спитав юнак.

— Говорили, ніби у Калини з Косачем було дитя, але що з ним стало — ніхто не знає… Я часом думав…

— Чи не я це? — вимовив Вогник раптово пошерхлими вустами.

— Авжеж… Адже саме Косняч врятував тебе і доручив одному з борисоглібських ченців опікуватися тобою, бо мав їхати з Ізяславом до Новгороду. Але ж ти згадав, що є сином Межиборовим. Правда, маєш вигляд старшого, аніж мав би бути, однак ти такого натерпівся, що…

— Хвала Богам, — сказав Вогник з невимовним полегшенням, — що я не є ще й сином зрадника!

— Ну ось тепер ти знаєш майже все, — мовив Далебор, — туровці говорили, що нацькували княжича на Боричів отой мніх Варсонофій, що загинув на Чорній Скелі, та Косняч… Гатило бо жодної краплини воску не вділив монастиреві від багатств своїх величезних. Сам не продавав і тим, що в нього купували, забороняв давати з того на монастир. Ну, й подали мніхи княжичу скаргу на поганина, що захопив найкращі бортні місця, а закону Володимирового про десятину не сповняє. Косняч же хотів забрати жону і, може, дитину. Мабуть, він не думав, що справа закінчиться такою кров’ю. Чув же, що говорив мніх? «Аби вони не опирались…» Та Гатило зачинив браму і почав бій.

— Мене теж убили того дня, — мовив Вогник безбарвним голосом, — я — мрець, Віщий.

— Ану, досить себе жаліти! — різко сказав старий, — ти ба, знайшовся небіжчик! Краще думай про те, як ворогів своїх вкласти в землю, аніж про смертний спокій! Ти його мав задосить! Знаєш, хто врятував тебе від смертного сну? Сам Індра, не більше не менше! Коли я привіз тебе сюди, то вже втратив усяку надію на зцілення. І вдався до останнього засобу. Приніс тебе Перунової ночі на Святославову могилу. Протолчани говорили, що за кілька літ там убило блискавкою трьох чоловік. Подивишся якось влітку як крешуть там блискавиці, наче загиблих пробудити хочуть. Ніч я славив Перуна…і чекав, а під ранок рунула злива Тоді я зоставив тебе на вершечку, прямо на мокрій траві, а сам зійшов донизу — і знову молився, аж доки Перун не вдарив просто в курган. Коли, опісля дощу, я піднявся нагору, то не знав, що віднайду — тебе, чи жменьку попелу. Трава довкола диміла, але ти був живий. І після того почав приходити до тями.

— Слава Богу прі і боріння… — вишептав Вогник, — і хай святиться таємне ім’я його — Індра, бо то є Бог серед Богів…Так кажуть Веди!

— Отожбо, — сказав старий м’якше, — спокою не буде і у Вираї, бо Перуничі й там не випускають з рук мечі.

— Я буду жити для помсти, — сказав юнак, — і покараю вбивць Роду свого.

— Жити тільки для помсти не варто, — повчально мовив Далебор, — але помста може помогти вижити.

— Віщий, — запитав Вогник, з колишнім зацікавленням, що викликало у Далебора схвальний усміх, — а звідки ви знали цього мніха?

— Ну, він не завжди був жерцем, — мовив Далебор, — один час Врабій, що став потім Варсонофієм, ватагував розбійниками. Багато люду тримав у страху, аж поки наскочив на мене. Пощадив я його за задоволення, що приніс мені бій з гідним супротивником. І даремно, як виявилося. Він і меча поклавши, прихитрився накоїти лиха.

— Що з Прадубом, Віщий? — раптово скинувся юнак.

— Я замазав рану білою глиною. Але вогонь пошкодив серцевину. Се дерево ще могло стояти віки. І помре не одразу. Однак, таки помре. У найближчі кілька літ.

— Справджується віщування арконське, — прошепотів юнак, — Русь теж могла б стояти віки. І зараз не відчуває рани. Але вона помре… Як Прадуб…

— Ніхто не відає сили дерева, — озвався Далебор, — якщо міцне коріння, і лишився стрижень — хворітиме довго, але може вижити. Пам’ятай про це, Перунів воїне, і не піддавайся розпачу. А тепер відпочивай. Досить розмов. Завтра підійму тебе і змушу вправлятись.

Вогник усміхнувся, радий з того, що йому не треба покидати звичний світ і мандрувати на безвість. Суворість старого видалася юнаку милішою від усякої ласки, і він провалився в сон.

* * *

Наступні дні стали для Вогника тяжким випробуванням. Він над силу вставав і ледве міг ходити, але все одно взяв до рук М’єльнір. Старий волхв спостерігав за ним так само як у дитинстві — не втручаючись. Далебор мав на всяку слабкість одні ліки — або виживеш, або помреш.

Та юнак витримав усе, хоча голова ще боліла, а пам’ять мучила жахливими снами. Часом він ходив за старою звичкою до Протолчого, разом з Полісуном, і довгенько сидів у спорожнілій хижі Неждани. Вовк стиха скавулів, наче розумів втрату. Тверд та Ярволод, що став Вогниковим приятелем, хоч і був за нього старшим, приймали юнака привітно, попри свої клопоти. Спека бо так і висіла над степом, і з їжею ставало все скрутніше.

В ніч Сонцеставу Вогник прийняв присягу Перунова воїна. Далебор спитав його увечері:

— Ім’я Сяйвір не зоставиш собі, коли вже згадав його?

Вогник довго думав, тоді похитав головою:

— Ні, Віщий! Сяйвіра вбито тоді, на Туровщині, а Самійло помер на кургані, коли туди влучила блискавка. Нехай я зостанусь Вогником, аж поки не заслужу ім’я, гідне Перунича.

Далебор не заперечував і схвально кивнув головою.

З дерева, а не з золота була чаша жертовна, і замість кількох десятків молодиків, один-єдиний стояв перед Образом, складаючи присягу вірності. Та, як і тисячі років тому, палав вогонь Святої Ночі, і голос юнацький вимовляв, трохи затинаючись від хвилювання:

— Хай свідками мені будуть Боги предків моїх — Дажбог удень, вночі — Велес, Перун — повсякденно… Хай кров моя зв’яже мене навіки з землею моєю… Хай зброя моя, якою я кров свою жертвую нині по волі власній, обернеться проти мене, якщо зламаю я присягу цю! Хай земля свята не прийме мене ні живим ні мертвим, якщо відступлюся від слова свого! Хай спалить мене блискавиця Перунова, коли я, Вогник, син Межиборів, з роду Боричів, вірність порушу Богам своїм і предкам своїм.

Юнак стояв перед Образом, притиснувши до грудей скривавлену руку, і дивився, боячись моргнути, як кров його бризнула з чаші до жертовного полум’я. Далебор, котрий творив требу, мав зважати на прикмети і знаки. Раптом Вишні відмовляться прийняти його присягу?

Та лихого знаку не було, і Далебор гострим бричем зрізав Вогникове волосся, лишивши пасмо на тім’ї — омріяний вояцький чуб. Тим самим юнак посвячувався у Перунові воїни і міг сам правити треби. Що він і зробив через кілька днів з напучення Далеборова й у присутньости протолчан, котрі не втрачали надії вимолити у Вишніх життєдайний дощ.

— Молимося Богам, — вимовляв Вогник юним дзвінким голосом, — аби мали ми чисті душі й тіла наші… І щоб мали ми життя з пращурами нашими, в Богах зливаючись у єдину Правду. Такі оце єсьми, Дажбожі внуки! Слава отцям і матерям нашим, що вчили нас віданню про Богів наших і вели нас за руку стезею правою…

У язиках священного вогню, який він розпалив перед Образом Перуновим, юнак бачив своїх загиблих родичів. Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава, що померла за нього… Дід Гатило, що вчив його шанувати рід свій… Вогник підкинув у вогонь сухого паліччя і злив узвару з чаші. У тиші раптом почувся віддалений гуркіт грому.

— Коли Сонце засяє, — вимовив юнак, дивлячись у небо, що швидко темніло, — співаємо хвалу Богам і огнищу Перунову, що є званий — Потятич на ворогів. І речемо велику славу отцям і дідам нашим, що є суть у Сварзі…

Вдарив грім… Хлюпнула злива, запізніла гроза, перша у цьому році. Протолчани радісно загукали. Перун почув молодого жерця і змилувався над їхньою вессю…Струмені води спливали по гострому дашку, під яким горів вогонь. Молодий Перунич потягнувся до неба, повного блискавиць, жадібно вдихаючи пронизливий запах громовиці. Він був зараз і блискавкою, і хмарою, і дощем, і рослиною, що жадібно пила вологу. Був умирущим Прадубом, що там, на Чорній скелі, здригався під ударами вітру, але все ще не хотів помирати… Був Славутичем, по якому ходили хвилі, був древніми скелями, був — усім… Ще трохи — і він зрозуміє щось таке, про що не можна довідатись навіть від мудрого Далебора і зможе доторкнутися до потуги небес!

Та гроза проминула, і з нею зникло відчуття єднання. А ввечері цього ж дня Протолче бучно гуляло. Кільканадцять чоловік, обнадієні вдалою пожертвою та видимою милістю Перуновою, вирушили у плавні і повернулися зі здобиччю. Тверд заявив прилюдно, що завжди був певен — з Далеборового хлопця виросте великий чародій. Ану, перша ж його треба принесла допомогу Вишніх! Сам Вогник наче на крилах літав. Далебор подарував йому оберегу Перуничів —«громове колесо», яку зробив власноручно, і юнак весь час доторкався до дарунка, що висів на ремінці, аби той набрався сили. Про пережите вранці Вогник не розповів навіть учителю, але Далебор здогадався і зайвий раз привітав себе з тим, що не помилився в хлопчині і свого часу ризикнув очистити його Перуновим вогнем.

* * *

Вогник спустився у вибалок, що вів від Вишнього Святилища до Дніпра. У повітрі відчувався теплий подих Лелі. Знову весна… Від загибелі Неждани проминув рік.

Саме тут, на березі Славути, протолчани склали для своїх загиблих погребове вогнище. Він не був на похованні, бо лежав без пам’яти. Наче сотня літ минула з того дня.

Вони з учителем навідували Прадуба. Зима була суворою, і дуб таки всох. Зеленіла лише одна гілка, витягнена до Славути, наче в останньому вітанні. Далебор на зворотньому шляху завернув на древнє Святилище і дав зрозуміти своєму помічникові, що хоче побути сам. Вогник розумів учителя — всупереч всьому волхв сподівався, що Прадуб вистоїть.

Юнак підійшов до зарослого травою горбочка. Скинув накидку з лисячих шкірок і розстелив її біля нього. Вийняв з-за пазухи білого вузлика. З-під поваленого дерева вибрався Полісун, котрий встиг уже пробігтися берегом вперед і повернутись, та запитально подивився на друга.

Вогник розгорнув полотнину і видобув крашанки з качиних яєць, шматок вудженини та в’ялену рибину. Зверху поклав перепічку з дикого проса. Згадав, як бідкалася Твердиха, котра принесла йому перепічки, що нема змоги відзначити Великдень як належить. З короваєм із білого тіста. Короваї для бродників лишилися в минулому, там же, де рідні гради та весі. Та й Вогник не пам’ятав їх смаку. Він зітхнув і поволі проказав Дажбожу молитву, як-то і належало Великого Дня. Тоді пом’янув усіх своїх родичів, чиї кістки лежали у Туровській, а чи Полянській землях, і окремо — Неждану. Скромну тризну розділив з Полісуном, а крашанки зоставив у густій траві могильного горбочка, насипаного на місці вогняного поховання. Вільна Неждана… Юнак відчував її незриму присутність. «Скільки праху на землі, стільки і воїв небесних…» І серед них — його лада з луком в руках…

Полісун тривожно загарчав, одразу перетворившись на дикого звіра. Вовк почуяв чужого. Вогник підхопився на ноги, одночасно видобуваючи меча. За хвилину він уже вибрався узвозом вгору, до дубового гайочку, який ховав у собі Вишнє святилище. Тепер уже і він чув заброду. Чоловік особливо не ховався і чалапкав трохи не по Вогниковим слідам.

Юнак пірнув за розлогі кущі терну, що росли над узвозом. За хвилину він упевнився в тому, що це таки чужий. Ніколи ним не бачений широкоплечий, але присадкуватий чолов’яга. На голові мав шапку, оторочену хутром, на плечах важке корзно черленого кольору, гаптоване золотим шитвом. З-під плаща виглядала біла, золотом же розшита чуга, підперезана тканим поясом… Штани тонкого сукна, сап’янці… Непростий птах залетів на Хорсицю. При боці у чоловіка висів меч. Іншої зброї Вогник не помітив, але допускав наявність ножа й бойового браслета.

Невідомий зупинився, зняв шапку і витер нею розчервоніле лице. Був він уже немолодим, волосся мав якесь аж занадто світле, трохи не біле. Борідка клинцем надавала прибульцю суворого вигляду, але очі непевно зиркали врізнобіч. Чоловік чогось побоювався. Не людей — не такий бо він мав вигляд, та й меча так і не видобув. Він постояв трошки, а тоді рушив у гайок ледь видною стежиною. Вогник з Полісуном обережно скрадалися за ним.

Стежка вивела незнайомця до місця, де кам’яні брили творили у траві знак Безкінечності. Посередині височів жертовник, оточений камінним колом, а за ним — Образ Дажбожий, вибитий у камені мабуть ще за тих часів, коли люди, що мешкали тут, називали себе просто — ар’я…

Чужому очевидячки муляла дзвінка тиша, яку не порушував навіть пташиний спів. Коли він побачив кам’яні кола, то похапцем зробив оберігаючий знак, притуливши почергово складені пальці до чола, живота та плечей.

Вогник нашорошився. Чужинець напевно належав до хрещеного люду. Чи не плекав він лихих задумів? Лодій у затоці під Чорною Скелею не було, отже чолов'яга приплив човном з переправи. Приплив сам… Чого він блукає по острову? З другого боку, аби його одновірці намірилися зруйнувати Святилище, то прийшли б сюди гуртом. А прибулець сам-однісінький, та ще й чогось боїться.

Юнак вирішив, що настав час діяти. Він вийшов на стежку, рухаючись нечутно, наче дух, і підійшов до незнайомця.

— Що вам тут потрібно? — запитав неголосно, а Полісун грізно рикнув.

Чоловік миттю обернувся і вихопив меча. Вогник стрибнув на нього, перехопивши руку зі зброєю, а Полісун метнувся на груди, мірячись до горла. Прибулець опинився в їхній повній владі. Людині він, мабуть, зміг би опиратись, вовку, аби зустрів його десь у лісі, теж, та чоловіка скував все той же незрозумілий страх.

— Що тут таке? — почувся з-за дерев Далеборів голос… Чужий смикнувся, намагаючись обернутись. Волхв підійшов до них, і тоді прибулець заговорив:

— Далеборе! — мовив хрипко, — віджени своїх вовків!

Говорив чолов’яга з дивною вимовою, якої Вогник ніколи не чув, хоч на Протолчому можна було зустріти людей трохи не з усіх кутків Русі. Однак, Далебор не здивувався.

— Рогдане? — спитав спокійно.

— Та я… Я…

Вогник відпустив чужого і наказав відійти Полісуну. Рогдан обдивився подертий одяг і лише рукою махнув:

— Дешево відбувся! Я трохи духу не пустився, коли на мене накинулися твої вовкулаки, чародію.

— Як ти мене знайшов? — спитав Далебор.

— Мені сказали, що ти можеш бути на Хорсиці, — вельми загадково відповів Рогдан.

— Тобі пощастило, бо на це Святилище я навідуюсь не так вже і часто. А бродники не люблять… хрещених людей…

— Я бачив дуба, — сказав Рогдан порозуміло, — і не заздрю тим, хто зачепив його. Але я обшукав би і Хорсицю, і плавні, аби виконати те, що мені доручено. Князь Всеслав прислав мене.

У Далебора смикнувся кутик рота. Вогник зрозумів — учитель чимось незадоволений. Волхв якось оповідав йому про князів Русі, онуків Володимира Святославича, сущих нині, і юнак слухав уважно, як завжди, хоча його цікавив лише один з онуків Відступника — той, котрий знищив маленький світ, в якому жив Сяйвір Борич. Але серед тих дзвінких вояцьких імен не було імені Всеслав.

— І що хоче від мене князь Полоцький? — сухо спитав Далебор.

«Полоцьк…, — майнуло у Вогника в голові, — це десь у Кривичах^[18]… Невже чоловік добирався аж звідти?»

— Всеслав, — мовив тим часом Рогдан, — у великій біді.

— Що він накоїв цього разу? — байдуже спитав Далебор.

— Він у полоні, волхве! Ізяслав Ярославич, з братами, захопив його та його сина. Вже другий рік, як Всеслав у темниці, в Києві.

— Рогдане! — мовив Далебор спокійно, — ти нагадуєш мені тих хрещених людей, котрі нарікають на жорстокість язичницьку, забуваючи при тому розповісти, що накоїли самі. Хвала Богам, я не від учора знаю і Всеслава, і тебе. То ж з чого усе почалося? Адже, коли Ізяслав зайняв київський стіл по батьковій смерти, Всеслав йому союзником був…

— Та був, — буркнув Рогдан неохоче.

— І на торків разом ходили…

— Та доводилось…

— А що ж сталось два роки тому?

— Ну, — поволі розпочав Рогдан, — пішли ми на словенів… Псков взяли… Тоді Новгород…

— Тобто — вотчини Ізяславові, — хмикнув Далебор, — взяти — взяли, а розуму утримати, певне, не вистачило. Чи замало було Всеславу кривицьких земель?

— А тоді, — обминув питання Рогдан, — старші Ярославичі пішли на нас. Сам Ізяслав ніколи б не наважився на це, він бо, як усім відомо, ліпий тілом, але простий духом. Але брати його… Ой, не прості! Що Святослав, що Всеволод… Словом, стрілися ми на Немизі-ріці. До цього Ярославичі спалили Мінськ… Небо було у вогні. Мороз лютий, сніги глибокі… Страшна була січа, багато воїнів загинуло в снігах! Кістьми людськими засіяно нині береги тої клятої річки…

— Немає інших ворогів! — буркнув Далебор, — вовки — і то рідше один одному горлянки перегризають, аніж Володимирові нащадки!

— Розбили нас, — продовжував Рогдан, — тяглася ця війна до літа, аж поки Всеслав зрозумів, що не подужає сам їх трьох. Вони теж, нібито, погодились на мирову. Листа прислали. Прийди, мовляв, до нас на перемовини, цілуємо хрест святий, що тобі лиха не зробимо… Я й досі кляну себе, що повірив їхньому цілуванню! Але ж і Всеслав повірив! Хитрий Всеслав! Поїхав він до них з сином, Рогволодом, узяв з собою кільканадцять наближених. Я теж був із ними. Тільки ми на човні Дніпро перепливли — тут нас і пов’язали. Ніхто навіть меча вихопити не встиг.

— Як ти вибрався? — спитав Далебор аж ніяк не співчутливо.

— Відпустили за викуп через півроку. А Всеслав у темниці… Вони його не випустять. То все Святослав Чернігівський! Ох, і лис! Ізяславу втисли Полоцьк, а Новгород Святослав забрав собі! І тепер Ізяславу немає іншого виходу…

— Як вбити твого князя, Рогдане… — докінчив волхв.

— Ізяслав ніяк не може наважитись, — мовив Рогдан пригноблено, — але на нього тиснуть і брати, і наближені. Щоправда, зараз їм не до Полоцька. Зі степу йде новий ворог!

— Кочівники? — спитав Далебор.

— Кипчаки, — сказав Рогдан, — люті, як зграя скажених псів. Переяславці продражнили їх половцями, бо волосся світле мають, мов та полова. Покручі якісь, їй-бо… Вперше вони поткнулися до них у рік Кривавої Зорі.

Вогник пам’ятав ту блукаючу зірку, що палала на нічному небі кривавим вогнем. Далебор ще називав її Мечем Перуновим.

— За рік до того ми билися з торками, — продовжував Рогдан, — в союзі з Ярославичами! Ха! Нині здається, що це байка! Так от, торки ті — присяжні вороги кипчаків і казали, що з ними зладнати важко. А нині вивідачі їхні говорять, що кипчаки рушили усією ордою, і торки в союзники Всеволоду Переяславському набиваються. Та як би там не було, а Всеславу зосталося жити до першої битви з кипчаками. Програють Ярославичі, чи виграють — Всеславу кінець!

— Гаразд, — мовив Далебор, — а чого ти хочеш від мене?

— Ти — диявол, волхве! — сказав Рогдан понуро, — ти можеш все! Ти зможеш вирятувати Всеслава! Не полишай же у біді свого вихованця! Ти ж учив його…Нас… Поможи!

— Виривати у родичів шматок з рота я його не вчив! — відтяв Далебор, — це вже ваша наука, Рогдане, твоя, та інших поплічників його! До того ж Всеслав зрікся і мене, і мого навчання. Я не бачив його…двадцять літ, як не більше.

— Але він-то тебе пам’ятає! — не вступався Рогдан, — він знав, що ти живий! Як — одному Богу відомо…, чи комусь іншому, бо як можна бути певним в житті трохи не столітнього старця, та ще й волхва. Це диво якесь, не Боже, звісно… Ти зовсім не постарів, Далеборе!

— Душа моя зістарілась, — мовив волхв, — через таких ось як Всеслав… І ти…

— Далеборе, — вже благав Рогдан, — та поможи ж! У Полоцьку і досі оповідають про те, як ти княгині життя врятував, коли вже всі відступились — і знахарки, і лікарі заморські… І як за тобою вовки зграями ходили, і як ви зі Всеславом одне одного чули…хтозна на якій відстані! Про нього і досі слава йде, що ти його чарам своїм навчив, і він може обертатися на вовка! Я душу свою гублю, оце з тобою розмовляючи, але ж Всеслав мені не тільки зверхник! Він друг мені, і родич, бо ми обидва — Рогнединої крові!

Далебор щось обмірковував. Тоді сказав:

— Я мушу просити поради у Богів своїх. Завтра скажу відповідь.

Рогдан мимоволі перехрестився. Тоді зітхнув.

— Завтра, — мовив, — чекаю на тебе на Чорній скелі, волхве. Мої лодії стоять на переправі. Так, чи ні — все одно рушати! Бувай!

Кривич повернувся і подався вибалком униз, згорбивши спину і загрібаючи ногами, наче тягнув на плечах мішка. Вогник звів на учителя очі. Наставник його, завше такий спокійний, аж на виду збілів. А тоді сказав щось таке, чого юнак тоді не втямив одразу:

Одна гілка ще зелена! Можна спробувати!

* * *

Вогник почувався недобре.

Він ніколи ще не покидав Хорсиці надовго, а вище порогів так і зовсім не бував, опісля того, як Далебор привіз його сюди маленьким.

Учитель погодився їхати з Рогданом до Києва. Ніч він провів на древньому требищі, видно, чекаючи знаку. І, напевне, отримав той знак, бо ранком велів Вогнику збиратись.

Протолчани провели їх до Чорної Скелі, а Тверд з Ярволодом аж вище порогів. Обидва дуже шкодували їхнього від’їзду. Тверд бурчав похмуро:

— Один був рахман у громаді, і того втрачаємо. І що вам, Віщий, робити межи хрещеними? Негоже вовку жити межи псів.

— Живий зостанусь — повернусь, — обіцяв Далебор.

— Ну хоч Вогника нам залиште!

Юнак захвилювався. Їхати він не хотів, але не хотів і розлучатись з Далебором. До того ж у Києві він міг знайти людей, яким заприсяг кревну помсту… Вогник, затамувавши подих, очікував, що вирішить волхв. І Далебор таки взяв його з собою. Разом з Полісуном — сіроманець стрибнув до лодії в останню хвилину, перелякавши веслярів.

І ось вони у дорозі. Вогник уже не раз шкодував, що покинув острів. Де вже Рогдановим людям до спокійних, виважених протолчан… Усі — і воїни, і гребці занадто метушливі та галасливі, не мають ніякої стриманості ні в питві ні в їжі. Серед челяді Рогданової — кілька людей неслов’янського виду — вузькоокі, вилицюваті, хоч і біляві як сам Рогдан. Спитав, що за люд, Рогдан відповів, що це роби-чудини. Без кайданів, без нашийників… Однак, покірно працюють і тікати нікуди не збираються. Спитав у Далебора, як таке може бути — старий буркнув лишень:

— Пам’ятай віщування арконське!

Себто, ось перед тобою роби не за страх, а за совість. Вогник почав обходити чудинів якнайдалі, аби йому не прикинулись від них якісь вроки. Втім, Рогданові люди і самі трималися віддалік від волхва та його учня, а Полісуна так і взагалі жахалися.

А найбільше юнака пекла невтолена цікавість — звідки Далебор знає Всеслава, і чому Рогдан назвав Полоцького князя учнем старого. Але розпитувати Вогник не наважувався. Далебор не був охочим до відвертих розмов, особливо нині, коли явно щось обдумував. Але, коли найважчий кавал шляху було подолано, юнак таки ризикнув запитати:

— Віщий, — почав несміливо, — чому ви ніколи не оповідали мені про Всеслава?

Був якраз час вечірнього перепочинку. Далебор якраз розкладав біля розведеного юнаком вогнища їхню нехитру вечерю: сушену рибу та сухарі. Відповів не одразу, Вогник уже й надію втратив, що старий почне оповідати.

— Бо Всеслав, — сказав врешті, — є найбільшою невдачею мого життя.

— А як ви опинилися у Полоцьку?

— Випадково… Коли повертався з Руяну. Я взагалі-то не заходив у гради. Не тому, що за життя своє боявся — страшно було дивитись, як здрібніли люди. За якихось кілька десятків літ… По весях це не так видно, себто по лісових весях, де ще тримається рід. А в градах та у селах боярських — нема чим дихати вільній людині. Вірно ото говорить Тверд — негоже вовку жити межи псів. І він, і Ярволод — сини боярські з родин вояцьких. Могли б жити в розкошах, однак кинули все, бо теж є вовками.

— А де ви зустріли Всеслава?

Далебор усміхнувся:

— Зустрів одразу, як він носа на світ Божий виткнув. Я у його матері-княгині пологи приймав.

Видно у Вогника був дуже очманілий вигляд, бо Далебор насмішкувато блиснув золотавими очима:

— В житті, воїне, всяке трапляється. Не є я цілителем, але ж люди бачать волхва, про яких чутка іде, що можемо ми все…І байдуже людям тим, що навчали мене життя відбирати, а не помагати йому на світ приходити…

Волхв вигідно розташувався на розстеленому Вогником плащі і приготувався до довгої оповіді. Юнак, радий з того, що наставник нарешті полишив свої похмурі думи, затамував подих.

— У Полоцьку, — продовжив Далебор, — вилікував я від вогневиці сина одного ремісника. Ну, й потяглись до мене люди зі своїми болячками. За життя ізгойське, звісно, навчився я лікувати, потім на Руяні не байдикував, а вчився у дітей Світовида всьому, чому можна було. Ну, а в ранах кожен Перунич має тямити, що й до чого. І полинула чутка Полоцьком: у Кукші — так того ремісника звали — поселився кудесник, що будь-яку хворобу зцілити може.

І ось сиджу я у Кукшиному дворику, коли заходять хвірткою княжі гридні. Четверо височенних кривичів, один в одного, що твої дубочки. Бідолашний Кукша побілів на виду і кричить мені: «Тікайте, Віщий!» Обдивився я воїнів тих і зостався. Один на чотири — для Перунича не так, щоб і багато, а страх перед смертю вояцькою вже давно у душі моїй не ночував. У ту мить, коли хотів я сплатити життям за віщування арконське, позбувся я страху смертного.

Один з тої четвірки і говорить до мене:

«Се ти — отой волхв, котрий вилікував Марту-челядинку?»

Якусь жону з княжого двору я таки і справді лікував, хоч хвора вона була більше на жіночі вереди, аніж потерпала від справжньої хвороби. Говорю:

«Мабуть, я…»

«Князь Брячислав, — каже гридень, — хоче тебе бачити.»

Відповідаю:

«Коли князю кортить зі мною поговорити, то най прийде сюди.»

Постояли гридні, порадилися. Я меча поближче присунув, та й сиджу собі.

Врешті, подалися вони геть. Кукша метушиться, просить, аби я хоч сховався де… Вдячний був чоловік мені за синове одужання.

Через деякий час — кінь затупотів. І входить до Кукшиного двору чоловік. Зодітий багато, але без оцих ромейських витребеньок. Плащ руянської шерсти, біла сорочка з тонкого полотна з наським гаптуванням. Гривна золота на шиї… Штани, чоботи — все місцевого крою. Лице молоде ще, гарне, вусики підковою…Очі з-під шапки — як грозове небо. Меч при боці… Кукша шепоче мені: «Пропали! Се ж сам князь! Брячислав Ізяславич!»

«Чого, — відповідаю, — пропали? Треба чоловікові, ось і прийшов…»

Пита в мене Брячислав:

«Се ти — волхв-цілитель?»

«Я, — відповідаю, — майстер меча, Перунів воїн.»

«Але ж ти зцілив мою служницю!»

«То, — відповідаю, — випадковість.»

«Волхве, — говорить він тоді, — жона моя помирає!»

«Що з нею?» — питаю.

«Дитя народжує, але щось сталося… Мучиться вже третю добу.»

«Нема у Полоцьку сповитух?» — питаю.

«Нічого, — каже, — не можуть вдіяти ні сповитухи, ні навіть лікар заморський.»

«Ну що ж, — говорю, — нехай жерці ваші моляться за її душу.»

«То не поможеш?!» — аж крикнув.

«Мене, — кажу, — учили нищити ворога, а не приймати пологи. Лікували ж люд жриці-берегині. У Полоцьку мала бути Святиня. Адже була?

Побілів він на виду і мовить тихо:

«Путята-воєвода спалив Святині полоцькі…»

«А наказав йому хто?»

Він, ще тихше:

«Дідо мій, Володимир Святославич…»

«І ти, — питаю, — нині кличеш мене, аби поміг я на світ прийти його правнуку? Та хоч би і вигинув весь ваш зрадницький рід, що мені до того?»

Він руку поклав на меча свого. А я свого меча поклав собі на коліна, та й сиджу собі.

Зірвав тоді Брячислав з себе шапку, соболями обшиту, і кинув мені під ноги.

«Життя моє, — каже, — бери, хоч всієї моєї крові не вистачить за ту, що дідо мій пролив! Але врятуй жону і дитину! Золота тобі не пропоную, бо чув, що не беруть волхви плати за силу свою!»

І тут прийшла мені до голови одна думка…

«Добре, — говорю, — поможу жоні твоїй, але візьму платню велику…»

«Все, що завгодно!» — каже.

«Якщо народиться син — я стану його навчителем.»

«Згоден!» — відповідає, — згоден!»

«Присягни!»

«На святому хресті присягаю!»

«Чи не стало, — питаю, — святощів слов’янських? Присягни так, аби тобі повірив волхв Перунів!»

«Святою землею присягаю! — Брячислав болісно, — аби мене побила власна зброя!»

Тоді поклав я меча, взяв торбину з зіллями і пішов за ним.

— Віщий, — спитав Вогник, що слухав усю цю історію зі щирим захопленням, — хіба ви вміли приймати пологи?

— Траплялось, і не раз, але то були жони ізгоїв — здорові, сильні. Як твоя Неждана. Княгиня ж була крихким дівчам. Тоненька, мов стеблиночка. Біль її вимучив так, що вона вже нічого не тямила.

Брячислав на коліна біля її ложа впав, — продовжував старий згадувати, — і каже:

«Кохана, я привів чародія! Він тебе врятує!»

Жони її наближені забилися в кут з переляку. Лише плачуть та хрестяться. Покликав я двох найхоробріших у поміч, обдивився… Словом, мучилася жінка від того, що дитя неправильно йшло. Ніжками… А невміла сповитуха не змогла обернути його вчасно.

На щастя, я уже стикався з подібним у мандрах своїх. Найбільше боявся, аби жінка не отямилась та не побачила над собою «відьмака». Говорили у місті про неї, що дуже побожна жона Брячиславова. Настільки побожна, що перш, ніж чоловіка пустити до ложниці, весь календар ромейський перечитає — чи немає посту, або свята якого… А свят та постів багацько у людей хрещених. І страждала оце вона, бо не схотіла, аби покликали знахарку, про яку говорили, що то баба відаюча…

Знахарки злякалась, а морочитися з нею довелося мені, Перуничу! Наставник мій, Вогнедар Віщий, мабуть дивився з Вираю на це і сміявся від серця. Однак, прийняв я пологи. Чую, баби шепочуть:

«Одмінить чаклун дитя!» А потім як заголосять: «Ой, лихо!» Бідолашний Брячислав глянув на малого та й сам трохи не закричав.

«А лице де ж його?» — пита перелякано.

«В сорочці, — говорю, — син твій народився. Щасливим буде. Вся слава буде його.»

Та ляснув маля по спинці, воно й запищало на весь дім княжий. Віддав я малого бабам, а сам подався на Кукшин двір, де і вклався спати від великої втоми.

Отак і зостався я в Полоцьку. Всеслав, так князь назвав сина, виріс на моїх руках. Намагався я його виховувати як ось тебе, але де там… Мамки, няньки, челядинки…Сама княгиня… А я ж, Вогнику, хотів виховати князя для Руси. Такого, як Святослав Хоробрий. Полоцькі бо князі від старшого сина Володимира та Рогнеди рід вели. Вважали вони, що Ярослав-князь, дядько їхній, захопив те, що їм по праву належало. Ось і думав я повернути Всеславу Київ, а Русі — віру предків наших. Та не у пущі жили ми із Всеславом, і не на Хорсиці. Княгиня мене зненавиділа, бо на чолі у хлопчини побачила родимку червонясту, і хтось з бабів наплів їй, що це слід диявольського кігтя… Я одному хлопця вчу, а мати зі служницями — іншому. Брячислав — той не втручався, присягу пам’ятаючи, а часом і підтримував мене. А хлопчина був кмітливий, і не слухав уже нікого.

Ну, якось пробув я там не мало не багато — шістнадцять літ… Виріс Всеслав, вилюднів… Воїн… Зброєю володів — як оце ти зараз. Знав теж майже стільки. Та тільки не йшла йому наука моя на користь. Ні стриму, ні послуху, саме забіяцтво… Друзі у нього завелися такі ж, Рогдан оцей, ще діти боярські. Намагався я і тих хлопців привести до пам’яти, та марно.

Раз повів я княжича до пущі, де учив його спілкуватися зі звірами Перуновими. Була сила у хлопчини, не буду брехати — слухались його вовки. Це єдине з моєї науки, що йому подобалося, окрім меча.

От і питає мене Всеслав:

«Чи правда, Віщий, що кожен Перунич — вовкулака?»

«Не кожен, — говорю, — але й таке вміння було відоме рахманам.»

«А мене, — питає, — зможете навчити?»

«Ні, — говорю, — а якби і міг — не став би, бо воїн ти, а не рахман. Лише під час війни князь може приносити треби яко жрець, для чого і приймає нижчу посвяту. Сам Святослав Хоробрий був молодшим жерцем, і чуба носив, як Перунів воїн. Вищого же вміння не годиться давати кшатріям, сиріч воякам.»

«Князь, — говорить тут хлопчина мій, — вищий за жерця! Священики годяться лише для того, аби жон тримати в страху, як от матір мою.»

«Наші Боги, — говорю, — інші встановили закони.»

Засміявся тут Всеслав і каже:

«Боги ваші, Далеборе, давно померли. І вбили їх люди. Не ромейський Христос, і не його чорноризці, а ми — як ви кажете — кшатрії!»

«Не Богів, — кажу, — убила дурість роду твого, а силу людей слов’янських… На кожну живу людину — нині по три заложних небіжчики з мертвою душею.»

«Я — говорить Всеслав, — доведу, що я — сильний. Я бо знаю, чого ви навчати мене взялися. Але правити мною ви не будете, Далеборе, бо мені не потрібні ні зверхність рахманська, ні Боги ваші.»

«А що ж тобі потрібно?» — питаю.

«Влада! — відповідає, — тільки вона!»

«Ти, — говорю, — лише лицем на Святослава-пращура схожий, а душу маєш гнилу, як і в сина його.»

Побілів хлопець і мовить:

«Володимир Святославич вірно робив, що знищував вас!»

«І робив це руками найманців своїх, — кажу спокійно, — але тут, правнуче Володимирів, лише ти і я… Бери меча, і йди на мене!»

Боги свідками, хоч і лихий я був тоді на нього, але вбивати його не збирався, хоч і бачив, що дарма пропали літа мої. А він, вихованець мій, рушив на мене як на ворога…

Далебор стягнув з лівого плеча сорочку, і Вогник побачив слід від старої рани.

— Він зміг вас поранити? — спитав юнак здивовано.

— Я дав йому себе поранити, — буркнув Далебор, — думав, що вигляд крові його зупинить, і щось просвітліє в голові. Та де… Бачу — треба припинити цю гру, бо добрим вона не закінчиться. Обеззброїв я Всеслава і приставив меча до горла. Хоробрим він таки уродився, бо не став проситись. Просто стояв — і очікував.

«Ну що, — питаю, — як воно — битися з Перуничем сам на сам?»

А він сказав мені таке, від чого я трохи меча не впустив.

«Слабкість, — каже, — перемогла силу, а неміч розуму — мудрість вашу. І так буде завжди, бо ніхто не любить сильнішого за себе, а чи розумнішого. Тому і не воскреснуть ваші Боги, Далеборе, бо зневажають вони усяку слабкість. Сильних — жменька, слабких же — море. Ось це море вас і погубило, а не Володимир Святославич. А тепер — убийте мене!»

І де оте хлоп’я шістнадцятилітнє набралося думок таких — і досі зрозуміти не можу. Мабуть, сам додумався, бо розум таки мав не посполитий.

Кинув я меча до піхов і кажу йому:

«Далі тебе вчити — лише час гаяти. Зоставайся здоровий, княжичу. Тільки май на увазі, що ти теж не з слабких. Колись і тебе погубить сила, бо маєш її забагато, а розуму керувати нею не дали тобі Боги.»

З тим і подався я геть. Більше не довелось мені зустрітися з Всеславом. Нині у нього вже сини дорослі, а все робить від надміру сили дурість за дурістю. А мені, Вогнику, шкода не стільки загублених літ, скільки мрії своєї.

— А нині чому йому будете помагати? — спитав юнак схвильовано.

Далебор з хвилину помовчав.

— Бо був мені сон у Наві^[19], — сказав врешті, — який, поки що не буду мовити, аби лихе не прив’язалося. Бути Брячиславичу князем київським…А що далі станеться — відають Боги.

* * *

Чим вище Рогданові лодії піднімались по Дніпру вгору, тим частіше їм зустрічалися торгові човни, що пливли назустріч. Рогдан, побачивши те, мовив зловтішно:

— Купці ромейські тікають із Києва! Отже, не пощастило Ярославичам, побили їх кипчаки!

— Хто радіє з біди сусідової, — пробурчав Далебор, — на того впаде своя і набагато гірша!

— Наврочиш, волхве! — перехрестився Рогдан.

Вогник тим часом думав про те, яким він буде, Київ. Він ніколи не бачив великого міста. Далебор оповідав йому про Київ-град своєї юности, але що вціліло з того часу? Думки юнака звично перескочили на помсту вбивцям роду Боричів. Йому мало пощастити, бо Боги сприяють правим. Веремія скрутного часу могла завадити пошукам, але Вогник не збирався опускати рук.

Врешті, лодії звернули в гирло Почайни, до торгової пристані. Поки Вогник роздивлявся град на горбистих берегах Славути і подумки порівнював цей витвір людських рук зі спокійною величчю Хорсиці, Далебор змовлявся з Рогданом:

— Сидіть на Брячиславовому дворі і не дуже показуйтесь на люди. Не треба, аби кривичі твої тинялися по місту. Скільки вас тут?

— Зі мною три десятки, не рахуючи челяді, і у місті чоловік двадцять. Це все.

— Поки що досить, — мовив Далебор, — чекайте — і тільки. Сам нічого не роби, бо знову сотвориш яке-то глупство. Ми з вами не підемо — не треба, аби нас бачили разом.

— Ти вже щось задумав, волхве? — стрепенувся кривич.

— У справах хитких і непевних, — усміхнувся Далебор, — я завжди покладаюся на волю Богів.

— Якщо твої ідоли поможуть витягти Всеслава з темниці, — буркнув Рогдан, — я перший поставлю перед ними свічку…

— Кожне сказане слово, — сухо озвався Далебор, — в’яже міцніше за мотуззя.

Рогдан зиркнув на нього і знову перехрестився. Вогник зневажливо відвернувся. Він незлюбив Рогдана з самого початку подорожі. Кривич теж не терпів цього молодика за його занадто уважний погляд і холодну зневагу, яку Вогник майже не приховував. А найбільше Рогдану дошкуляло те, що тоді, на Хорсиці, він таки злякався Святилища, переповненого поганською силою, і юнак це бачив.

Тож розлучилися вони без особливого жалю. Рогдан зі своїми людьми подався на Брячиславів двір, котрий належав колись батькові Всеслава, а нині там зупинялись торгові люди з Полоцька, яким Всеслав дав колись на це дозвіл. Кривич сподівався, що у воєннім заметі ніхто не зацікавиться його особою, досить у Києві відомою. Далебор же з учнем подалися торжищем до того місця, де, як сказав старий, стояла колись Велесова Святиня. Поруч, наче сіра тінь, біг Полісун.

Київське торжище, як завжди велелюдне, нині торгувало не стільки товарами, скільки чутками. Повітря гуло від голосів і окликів. Вогник, чутливий, мов звір, не звик до натовпу і різких запахів і тому йшов як очманілий, не дуже роззираючись довкола. Чув, як Полісун тиснеться до його ноги і стиха гарчить. Вухо ловило у галасі уривки розмов:

— Переяславщину зайняли… Князь Всеволод відступив на Сіверщину…

— … на Альті-річці… Битва була… Не встояли…

— Наш Ізяслав примчав кінно сам не свій. І зачинився на Горі.

— У мене син у дружині! Леле!

— Біженці переяславські говорять, що цей ворог гірший за печенігів!

— Треба йти з граду… Ліс…

— Ти, злидню, зібрався та й пішов… А у мене товари. Заморські!

— В його товари, а у мене жона і діти! Та й сам не хочу бути рабом половецьким!

— Захищатись! Якщо зачинитися в граді… Вал на Оболоні…

— Не витримає… Аби витримали стіни Ярославова града!

— Чим захищатись будемо? Дружину розбито! А у люду зброю відібрали Коснячеві посіпаки!

Вогник аж здригнувся, коли почув ненависне ім’я. Він навіть не подумав, що це може бути якийсь інший Косняч, як не звертав уваги на те, що зустрічні нечемно витріщаються на них… А вони, троє, мимоволі притягували погляди киян — високий старий у білому вбранні, що при боці мав меч, а через плече похідні гусла, чубатий молодик, на обличчі якого невимовна врода наче поєдналась з гордістю та відвагою, й величенький вовцюга, що біг за ними, як пес.

Хтось у натовпі вражено охнув:

— Перуничі у Києві! На добро чи на лихо?

— Давно тут не бачили волхвів…

Натовп почав стискатися. Вогник посунувся ліворуч, аби прикрити навчителя. Чув, як тривожиться Полісун — вовк розгубився від надміру нових вражень. Юнак і сам почувався недобре, більше від того, що не міг визначити ворога, якого треба стерегтися.

— Князь Володимир повивів цей відьомський накоренок, — мовив хтось зовсім поруч, — та видно не до кінця!

— Древні Боги гніваються, що забули їх… — озвався інший голос, — звідси і напасть половецька!

— Напасть половецька, чоловіче хрещений, від того, що повні у нас лише гульбища і требища таємні, а церкви порожні стоять!

— Як прийде ворог, то не кирикони врятують, а мечі!

— Царгород Богородиця прикрила платом від навали язичницької, бо щирої віри люди там живуть!

— Еге ж, і обдирають щиро всіх, до кого досягнути можуть! А можні наші у них тому навчаються!

— Князь Ізяслав, — встряв у суперечку ще хтось, — присягнув на святому хресті, що лиха не зробить братаничу своєму, Всеславу, і присягу ту порушив…

— Всеслав той народився від волхвування, в сорочці, і сам вовкулаком є…

— Чого брешеш, мов пес, на хрещеного чоловіка?

— Який він там не є хрещений, а все одно наклада з сатаною!

— Так що ж тепер, можна давати присягу неправу, хоч і чародію?

Сперечальники відстали, бо почали роз’яснювати стосунки трохи не кулаками. Але людей довкола Перуничів не поменшало.

— Старий з гуслами — то волхв високої посвяти, — роз’яснював поважно старечий голос, — а молодик з чубом — жрець, Перунів воїн. За Святославових часів їх повно у Києві було. Сам Святослав носив такого чуба, як ото у хлопця…

— А ви, діду, — ледь насмішкувато спитав якийсь юнак за спиною у Вогника, — чи пам’ятаєте часи Святославові?

— Я, онучку, — дід єхидно, — з печенігами бився, коли у мене ще й вус не засіявся! А ви, нинішні, зажиріли й обабились! Показав вам кочівник шаблюку — одразу побігли прати гачі! Слухати гидко люд нинішній — одні тікати зібрались, інші ховатися! Наче й не русичі вже!

— Та не кажіть, діду, — встряв ще хтось, — нам би тільки зброї!

— Зброю вашу, — дід тим самим вредним голосом, — Косняч-тисяцький спродав хозаринам з-під Жидівської брами!

— Ходімо за волхвами, — співбесідник примирливо, — може новини якісь почуємо…

Далебор, здавалося, зовсім не звертав уваги ні на схвальні, ні на лихі слова. Він йшов собі та й йшов, видно, знаючи дорогу. Вогник тримався біля його лівого плеча, відчуваючи, як натовп тисне все більше і більше.

— Отут, Вогнику, — раптом озвався Далебор, — колись була Святиня Велеса. Її ще звали Туровою Божницею.

Замість Святині Вогник уздрів невеличкий кирикон. Споруда, збудована на земляному горбі, призначеному для будівлі більшої, мала вигляд іграшки, покинутої якимось велетенським дитям. Біля горба самотньо стирчав величезний прямовисний камінь. З одного боку того каменю вимальовувалось ніби заглиблення і кілька східців.

— Ось звідси, — мовив Далебор, — співці-Велесичі колись промовляли до люду. Я воїн, а не співець, але можна спробувати.

Далебор легко піднявся по камінним сходинкам і вмостився на камені. Гусла поклав на коліна. Вогник стояв внизу, намагаючись тримати у полі зору натовп, який усе прибував. З уривків розмов, почутих дорогою, він зрозумів, що битися може й не доведеться, але зайва обережність не завадить.

Просто навпроти юнака у першому ряді цікавих стояло двоє — старезний дід з довгою бородою, певно той самий, що оповідав про часи Святославові, і високий плечистий молодик. Молодик обережно тулив до боку явно поранену лівицю, а на плечі йому було недбало накинуто черлений плащ дружинника. За ними височів здоровило-ремісник, закурений, наче щойно з кузні. Потім до першого ряду проштовхався бородатий чоловік в розшитій золотом одежі — може торговець, що бідкався про заморські товари. Вигляд можний чоловік мав досить пошарпаний, очевидно суперечка таки скінчилася бійкою. Але цікавости купчина не втратив. За ними виднілися ще обличчя, розхвильовані, насторожені, але не лихі. Натовп явно вичікував чи добром чи лихом обернеться з’ява.

Далебор почав грати якусь сувору, повільну мелодію. Потім пролунав голос. Юнак здригнувся — він не пізнав голосу учителя. Далебор співав йому сотні разів, але так — ніколи. Може тому, що він, Вогник, не був натовпом, увагу якого треба було втримати. Сила цього голосу була такою, що на переповненому майдані настала мертва тиша.

— Даремно забули доблесні наші старі часи, — лунав над притихлим натовпом голос Далеборів, — бо куди йдемо — не відаємо… Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо то є наше… Душі Пращурів наших з Вираю зрять на нас і там від жалю плачуть… І виказують нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, та ще й глузували. Це істинно, що не достойні бути Дажбожими Внуками!

Дід, котрий стояв поруч з дружинником, схвально хитав головою. Молодий воїн спитав у нього:

— Діду, а чого це ми не берегли?

— Слухай! — пирхнув дід, — може втямиш!

— Предки, молячись Богам, мали чисті душі, — мовив далі заворожуючий голос, — а нині з Богами злилися воєдино. І кров їх є святою! І кров їх нащадків, кров наша, каже, що ми русичі всі! Не слухайте ворогів, котрі мовлять: «Нема у вас доблесті!» Від отця Орія походимо! І тисячі літ ведемо численні війни та битви! І живі таки, завдяки жертовності юнацькій і дівочій!

Юнак з перев’язаною рукою стис вуста. Тепер він розумів…

— Тоді нам не було інакше, — співав Далебор, — і нині пребудемо достойні! Ми можемо одбитись од ворогів! І зробимо так — одбиймося! Ідемо до степу нашого і борімось за життя наше як воїни! Бо ми є з пращурами нашими, не самотні ми! І мислимо про поміч Перунову! А тому, хто захотів землі нашої — киньте її до вуст уповні, аби замовк навіки! Будьте синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!

В тиші, що настала по тому, пролунав молодий голос:

— Ми билися, але програли! Що нам робити?

Це мовив поранений дружинник. Далебор відповів спокійно:

— Одна битва — це тільки одна битва. Де не стримає дружина — збирають рать!

— У нас відняли зброю! — вигукнув здоровило-коваль, — князь Ізяслав, видно, боїться власного люду більше, ніж половців! Де це бачено, аби в киян не було мечів?

— Те, що віднято, — мовив волхв, — можна й повернути! Чи кияни забули, що таке віче?

Натовп тривожно загудів. Хтось зло вигукнув:

— Послухайте, лишень, чого цей поганин навчає! Чи не ворохоби^[20] перед лицем ворожим?

— З якого часу, — закричали у відповідь, — віче стало ворохобою? Право маємо збиратися! Право маємо у князя вимагати, аби захистив нас! На те бо він і князь, аби люд боронити! Чи князь має лише податки з люду брати? Чув я на власні вуха від челядинців, що хоче Ізяслав тікати у землі Ляські, до тестя свого!

Звістка ця впала наче каменем у воду і посилила галас.

— Він, отже, до ляхів, а ми тут лишимось кипчакам як здобич?!

— Та що ж це робиться у світі, леле!

Далебор мовив своїм глибоким голосом, і його почули всі:

— Якщо не хочете стати здобиччю кипчака — озброюйтесь і ставайте до битви! Чи мені вчити киян, як добути собі мечі?

До каменю, розсуваючи натовп, давно вже протискалося п’ятеро озброєних людей. Поранений вояк, якого вони штовхнули, пирхнув:

— Ось вони у кого… мечі!

Дід, що стояв поруч з ним, підскочив до каменя трохи не по-молодечому.

— Віщий волхве, — зашепотів, — ото — люди тисяцького! Вам би сховатися де…

Далебор пильно подивився на старого, чиє лице стягував давній рубець.

— Коли це ми з тобою, Сулице, — спитав врешті, — ховалися від озброєних людей?

— Замолоду, — прошамкав дід, — мене й справді прозвали Сулицею, а нині звуть дідо Шевчик. Але як ви мене пізнали? Се чари якісь, їй-пра!

— Пам’ятаєш, Сулице, печенізький набіг та облогу? — ледь всміхнувся Далебор, — і як ти останній свій ковток води віддав Данкові з Перунового Гаю, коли той від рани запаленої мав вогневицю?

— То ви і є Данко?! — охнув дід, — та ви ж наче молодші за мене! Оце вже — напевно чари!

Озброєні люди були вже зовсім поруч. Вогник зрозумів з уривків розмов, що це — міська варта, котра підкорялася київському тисяцькому. Юнак краєм вуха слухав розмову Далебора з дідом Сулицею, а очима стежив за вояками. Їхній старший якраз пробрався до каменя і мовив зачепливо:

— Що тут є? Це ти, старий поганине, підбиваєш люд на ворохобу?

Дідо Сулиця тут таки вступився за віднайденого знайомця:

— Чоловік пісні співає, десятнику! Про минуле, про звитяги пращурів!

— Тобі, діду, — хмикнув десятник, — вже про матір-сиру землю пісні слухати треба, а не про вояцькі справи! Радій, що я і тебе не всадив до холодної! А ти, — вже до Далебора, — віддай зброю й ходи за мною!

— Що віддати маю? — сумирно спитав Далебор, ховаючи насмішкуваті іскорки в золотавих очах, — гусла чи меч? І те, і те — зброя…

— Ти б, Лихото, — раптово втрутився поранений дружинник, — на полі бою був би такий хоробрий! Іч, як розмовляє зі старими! Батькові своєму тикай… дулю під носа! Забирайся геть, ми хочемо ще послухати, що мудра людина скаже!

— Ди-ивіться! — прищулився Лихота, — богатир! Тікав з-над Альти — аж курілося!

Молодик збілів на виду:

— Мене побратим виніс… на плечах… А то б там і залишився! Ти ж у цей час псував дівчат на Подолі, та лихву дер з людей за Коснячевим наказом!

— Слухай-но, Змагоре! — погрозливо мовив Лихота, — я не подивлюся ні на те, що ти — дружинник княжий, ні на батька твого! Засаджу до порубу, і нехай багач Батура викупляє тебе за великі грошики! Скільки він дав, до речі, аби тебе, сина теслі, поставили поруч з синами боярськими?

Вогник уважно стежив за суперечкою, одночасно очікуючи якогось наказу від Далебора. Та волхв мовчав, і тихо награвав на гуслах якусь пісню. Сперечальники тим часом вже почали брати одне одного за петельки. Змагор, якому супротивник зачепив поранену руку, відлетів просто на Вогника і аж зігнувся від болю.

Молодий Перунич вже не чекав наказів, а добре примірився і зацідив Лихоті просто під груди. Десятник грюкнувся на землю, трохи не збивши кількох глядачів.

— Людоньки, що це було? — простогнав Лихота, трохи отямившись, — як тараном вдарило!

Підлеглі десятника взяли Вогника в кільце. Той вихопив з піхов М’єльнір. Далебор мовив стиха:

— Обеззброй їх — і тільки!

Вогник кивнув на знак розуміння. М’єльнір замигав блискавицею Люди подалися назад, аби не потрапити під удар. Воякам же Лихоти здалося, що зброю з їхніх рук вирвало буревієм.

Далебор мовив на повен голос:

— Оце вам, людоньки, перші п’ять мечів! Добувайте решту!

Натовп вибухнув реготом і схвальними вигуками:

— Оце так воїн!

— Хто, отой косак з чубом?

— Чим ти дивився? Меч тільки блиснув — і все!

— А Лихота-то! Лихота! Той до нього лише доторкнувся, їй-пра!

— Язичники — а добрі люди.

— З чого ти взяв, що добрі?

— Бо нарешті управа найшлася на Коснячевих виплодків! Та й поради старий давав не як лихий чоловік! Що йому до Києва, та до хрещеного люду! А бач, говорить — русичі ми! Усі! І звістив, що одіб’ємо ворога! Се правдиве було віщування, я певен!

Змагор спитав шанобливо у Далебора, котрий поволі спустився з каменю і став поруч з Вогником:

— Вам є де зупинитись у Києві, Віщий?

— Напевно, — відповів волхв, — погостюємо поки-що у старого приятеля.

Дід Сулиця, якого стосувались ці слова, аж помолодшав від утіхи. Змагор же мовив прохально:

— Завітайте й до нас! Хату Батури, дереводіла, на Подолі знає кожен!

— Добре, — озвався Далебор, — зайду…

Вони пройшли повз Лихоту, що, півпритомний, охав на землі і замішалися у натовпі. Градники не наважилися їх переслідувати, бо занадто добре пам’ятали той блиск меча. А коли кинулися шукати власних, то спіймали облизня.

Мечі зникли невідь-куди. Усі п’ять.

* * *

Хатина діда Сулиці була невеличкою — світлиця та прихатень. Сам же дідо був чоботарем, тому в хаті пахло варом, а по притрушеній травою земляній підлозі було розкидано обрізки шкіри, колодки та інші шевські знаряддя.

Тільки-но дідо влаштував своїх гостей пообідати чим Бог послав, як у двері грюкнули, і до хатини протисся здоровезний чолов’яга. Мала хатка Сулиці наче одразу ще поменшала: чоловік сягав головою сволока, а в плечах був удвічі ширший за Далебора, котрого Боги теж не скривдили ні зростом, ні силою.

— Я — Батура, — мовив велетень басом, — старшина братчини дереводілів. Дякую, волхве, що косак ваш поміг моєму синові. Змагор — хлопець гарячий, і весь час опиняється там, де йому бути не слід.

— З вашого сина — добрий воїн, — ґречно сказав Далебор.

— Отож бо! — гмикнув тесля, — є в родині воїн, є майже мніх, і донька є, нема кому лише обробляти дерево. Але я прийшов не тільки подякувати. Ви чули про кипчаків?

— Чув…

— Се Бог вас сюди привів… чи Боги. В граді неспокійно — люди бояться облоги. Тридцять і два літа Київ не бачив ворога увічі, опісля останньої печенізької навали, ще за Ярослава-князя. Наш же Ізяслав від поразки геть духом упав. А найбільш на шкоду те, що не збирає він раті. Хіба ж самим дружинникам вистояти проти орди?

— Як-то сталося, — спитав Далебор, — що кияни залишилися беззбройними?

Батура з розмаху сів на лаву, аж та зарипіла під ним.

— Сталося! — мовив неохоче, — Косняч, князів тисяцький, умовив Ізяслава, що, задля порядку в місті, треба забрати у смердів мечі! Смерди! Ха! Хай хто тільки насмілиться назвати мене так в лице, хоч від мене і не тхне ромейськими пахощами! Ну, й забрали… Дехто, звісно, щось приховав, я сам… кгм… дещо маю. Але цього мало.

— І де лежить та зброя?

— В княжій зброярні, на Горі. Та тільки Ярославич не наважиться знову озброїти міщан, доки йому радить раду Косняч со товариші.

— У добрі часи, — мовив волхв, — як князь був не гідний свого столу, віче зміщало його і обирало нового. Так бо й понині роблять новгородці.

— Так то ж у добрі! — хмикнув дереводіл, — та й кого нині кликати? У старших Ярославичів свого клопоту вистачає — кипчаки бо вже ґрасують по Переяславщині, а молодші не підуть проти заповіту Ярослава-небіжчика, аби старшого, мовляв, слухатися як батька.

— Я не сказав — кликати, я сказав — обирати, — мовив Далебор, — хіба лише сини княжі можуть доводити військом? Ось ти, наприклад… Чим не воєвода?

Батура розреготався так, що зі сволока посипалася порохнява.

— Воєвода… — сказав, віддихавшись, — жартуєте, Віщий?

— А коли вам аж так потрібен князь зі Святославового роду, — спокійно продовжив Далебор, — то у Києві є такий… Не Ярославич.

Батура кілька хвилин думав, а тоді ляснув себе по лобі:

— Чи не за Всеслава Полоцького ви говорите, волхве? Таже він у темниці!

— Ну, — всміхнувся Далебор, — темниця — не могила, а в’язень — не небіжчик!

— Віщий, — серйозно мовив Батура, — ви — людина мудра, судячи з того, що оповів мені Змагор. Але, чи знаєте ви Всеслава? Це ж вовк, безжальний і хижий та скорий на кровопролиття! До того ж він — чаклун… ну, вам-то до цього не звикати, — Батура позирнув на принишклого від незвичних запахів Полісуна, що лежав під лавою, — але все ж таки… І ви думаєте, що він зможе бути князем Київським?

— Вовк… — сказав Далебор стиха, — то й що? Хижий та неприборканий? Але ж ворог, що йде на нас, теж вовчої породи! Прирученим псам його не подолати! Чи знаю я Всеслава? Так, знаю! Він дійсно такий, як ти говориш, за винятком, може, чаклунства. Але він дасть киянам мечі! І поведе рать! І знищить степову зграю! Вовк — звір Перунів, Батуро! А лише на Перуна маємо сподіватися лихої години!

— Хто-зна, — озвався дереводіл задумано, — Перун дідів наших давно поплив за течією!

— Аби залишився дух Перунів в серцях русичів! — різко сказав Далебор, — Боги не тільки в Образах, Батуро, але і в душах наших! І горе тому, хто цього і досі не зрозумів!

— Віщий, — мовив Батура опісля недовгого роздуму, — ми з жоною запрошуємо вас до нашої оселі. Посидимо…Пообідаємо…Поговоримо… Дідо Шевчику, ви також приходьте. Се, Віщий, правильний чоловік, хоч і старий уже.

— Та ми знайомі, — всміхнувся Далебор, — хлопчиськами ще тримали оборону проти ще одної зграї. Їх завжди багато було — чужих вовків у наших степах.

— Ну, — продовжив Батура, — і ще дехто прийде… опісля. Старшина братчини ковалів, Білозір на ім’я. Він і досі в захопленні від слів ваших, та від вашого молодика, що один на п’ятьох пішов. Від братчини кожум’як — старий Горазд. В шевців немає братства, але всі знають діда Шевчика, і дідо Шевчик знає всіх… Ну, ще там, од кушнірів, од бондарів… Купців прийде кілька…Порадимося…Щодо віча, і взагалі… Часу обмаль — ворог йде на Київ!

Далебор кивнув головою на знак згоди. Коли Батура, зігнувшись трохи не вдвоє, вибрався з хижі, а Сулиця подріботів проводжати гостя, волхв сказав, усміхаючись:

— Не всі кияни, Вогнику, здрібніли. Оце ось — русич!

— Ви б все-таки, — мовив Вогник обережно, — не дуже довіряли хрещеним людям, Віщий, бо можуть зрадити…

— Тобі ж я вірю, — сказав волхв спокійно. Вогник не відповів нічого, але здригнувся, як від удару.

— Сину душі моєї, — лагідно сказав Далебор, — навіть нам, жерцям, що пам’ятають Веди, не під силу змінити людині душу однією молитвою і корцем води. Тим більше, не здатні на це ті люди, які знівечили тобі життя. Я сказав те не для того, аби тебе образити, а для того, аби ти зрозумів — Батурі, та друзям його вже не було чого зраджувати, за них це зробили інші. А вірити людям часом треба. Зрозумів?

— Так, Віщий…

— А коли так, то підемо до багача на обід, — мовив волхв, — давненько я не куштував пирогів з білого тіста. Мабуть, з того часу, як покинув Полоцьк… Ну, чого похнюпився, косаче?

— У битві, — зітхнув юнак, — мені було б затишніше… Або на Хорсиці… Не подобається мені у граді, Віщий!

— Перуничі київські жили не у граді, а у гаї, — мовив Далебор, — от поб’ємо зі Всеславом половців, насадимо над Дніпром дубків, та й житимемо як належить. А поки-що ми потрібні тут.

«Сон у Наві», — згадав Вогник, — учитель мав від Богів віщування перемоги… Нічого не вмерло, доки зеленіє гілка Хорсицького Дуба…»

Повернувся дідо Сулиця і ознаймив:

— Ідемо пироги їсти! А медовуха у Батури — знаменита!

Далебор усміхнувся:

— Добрий обід, як і добра битва, вимагає здоров’я…

— Доброго обіду я часом не маю, — мовив Сулиця весело, — а добра медовуха у мене завжди є… Тому і здоров’я зберіг. Але на дурничку, як говорять, і оцет підсолоджувати не треба.

* * *

На столі у багача Батури дійсно були пироги. І не тільки…

Спершу Батурина жона, вродлива кароока молодиця, разом із донькою, схожою на втілення Лелі, застелили дубовий стіл гаптованим обрусом. Потім почали з’являтися страви: паруючий борщ, домашні ковбаси, миска з м’ясивом, вареники, наливки… І, звісно ж, пироги. Батура власноручно приніс діжечку з медовухою, і дідо Сулиця аж прицмокнув від утіхи.

Вогник, аби не дуже витріщатись на стіл, де смаколики з’являлися наче в казці, роздивлявся світлицю. Туманні спогади дитинства раптово обрели чіткість. У хаті, що спопеліла в туровських лісах, була така ж підлога з дубових брусів, така ж мальована квітами піч, різьблені лави, діжа в кутку, рушники на стінах… Тільки на божничці, на покуті, замість лельок-оберегів були два мальовані образи — жона з дитям, і чоловічий лик, наче гаптований на платі. Обидва малювання прибрані в рушники зі знайомими взорами. Ось Дерево Життя, ось Берегині, ось Перунові Блискавиці… Юнак здивовано глянув на Далебора, котрий неспішно розмовляв з хазяїном дому. Спитати у вчителя, чи не розгніваються Вишні-чужинці на такі оздоби було б нечемно стосовно до Батури і його близьких. Вогник поспішно одвів очі і став дивитись на хазяйчину доньку, що клопоталася по господарству, весь час закидаючи назад дві товстелезні коси, перевиті стрічками. Дівчина була русява як батько Батура, але кароока як мати. Срібні ковти-спіральки ніжно подзенькували при кожнім її кроці. На шиї — разок бурштинового намиста з бурштиновим же хрестиком. Юнак зітхнув. Від протолчан він начувся, що хрещені люди не беруть злюб з язичниками. Та й хіба стане багацька донька жоною Перунича, чиє життя — самі небезпеки? За ним могла б піти лише така, як Неждана. Жінка-воїн, а не оце ось лебедятко… Але усе ж таки… Яка краса!

— Жоно, — питав тим часом Батура, — де Первень?

— Та де ж, — озвалась господиня, — як не у мніхів своїх. Починайте, батьку, без нього, він-бо все одно не буде цього їсти.

— Дожився, — буркнув Батура, — син як ворог, шматка хліба в батьківській хаті не преломить. Ну, най Бог благословить трапезу нашу, і Давні Боги хай не сердяться на нас.

Батура вмостився на чолі столу. Далебора з Сулицею, яко старших, всадовив праворуч. Вогник, гостем бувши, опинився поруч з дідом. Навпроти нього сидів Змагор, котрий весело підморгнув йому, а навкіс — хазяйчина донька, що цікаво зиркала в його бік карими оченятами.

Місце між господинею і Змагором було вільне і призначалось, видимо, для старшого сина. Батура поглянув на порожнину, що нагадувала вибитого зуба, і зітхнув:

— Ну, ось… Жона моя — Світана, сина другого знаєте, донька ж — Поляна. А се гості мої — волхв Далебор та учень його…

— Вогником званий, — тихо підказав юнак. Поляна звела брови:

— Дивина-а… Справжні волхви…

Змагор штурхнув її під бік, і дівчина, почервонівши, замовкла. Батура всміхнувся поблажливо:

— Насип-но борщу, Світано.

Тільки-но Вогник підніс ложку до рота, як рипнули двері, і до світлиці увійшов молодик, вельми схожий і на Змагора, і на Батуру, тільки що не такий високий. Зодітий він був у грубе вретище, і весь час горбився, ніби соромився свого сильного тіла. Світана кинула на чоловіка винуватий погляд і схопилася з місця:

— Сідай, синку… Я ось тобі капусточки з редькою…

— Сядь, жоно! — рявкнув Батура, — або він їстиме те, що й ми, або ходитиме голодним, чи трапезуватиме там, звідки прийшов! Поляно, ходи, злий брату на руки!

— Ви ж знаєте, батьку, я пощуся, — стиха відповів молодик, — та й вам би слід пригадати, що нині п’ятниця — день смерти спасителя нашого.

— Се не привід сідати до обіду брудному, наче мара! — гримнув дереводіл, — і на борщ з м’ясом я заробив мозолями своїми! Зволь робити все як належить, або йди, звідки прийшов!

— Батьку, — мовила Світана благально, — хай дитина хоч трошки поїсть! Він же уже два дні не обідав…

— В дитяти твого вже он борода росте, — буркнув Батура, поступаючись. — Оце тільки задля того, що гості в хаті, а то б мав би він у мене обід…

Світана похапцем поставила перед юнаком, що, перехрестившись, сів на краю лави миску з кришеною капустою та редькою, ледь помащеними олією. Та Первень їсти не став, бо очманіло витріщився на Далебора. Він роздивлявся волхва так пильно, що Батура, якого дратувала синова поведінка, засовався по лаві і вже хотів щось таке мовити. Раптом молодик уздрів Полісуна, який пробрався до світлиці, приваблений запахом їжі. Вовк поклав Вогнику на коліно свою велику голову, і Перунич усміхнувся ледь ніяково.

— Не бійтесь, — сказав, звертаючись до хазяїв, — це — мій друг. Він все розуміє і не зробить шкоди. Вірно, Полісуне?

— Ау, — озвався сіроманець, наче і справді відповідаючи.

З Первня цього було задосить.

— Батьку, — спитав він, — хто ці люди?

— Мої гості, — сухо сказав Батура.

— Чи є вони християнами? — продовжував допитуватись молодик.

— Сам бачиш, що ні, — буркнув дереводіл, — їж собі мовчки.

Первень підвівся з-за столу, так і не доторкнувшись до їжі. Батура стис в руці дерев’яну ложку, і та хруснула, ламаючись.

— Ніколи ще, — мовив тесля, — не говорили у Києві, що Батура, а чи рід його, порушили закони гостинності! Ти зневажив моїх гостей, мій старший сину! Сядь зараз же, бо я зіб’ю тебе на квашене яблуко!

— Воля ваша, — сумирно відказав юнак, — але я не сяду за стіл, опоганений ідолопоклонниками.

Батура по-ведмежому почав вибиратися з-за столу, але тут на його рукав лягла Далеборова долоня.

— Поштивий господарю, — озвався волхв, — я знав одного чоловіка такої ж натури. Тільки карала його мати…Тяжко карала, бо була жоною твердої вдачі. Та чим тяжчою була кара, тим більше той чоловік відчував себе правим. І згоріла на тому вогні мати, а не він. Зараз він молиться Богу своєму, і певний свого Вираю, а мати давно в могилі. Дайте синові спокій. Він всього лише учень, а я знаю учителя…

— Та звідки ви можете знати отця Феодосія? — здивовано спитав Батура, наче вперше придивившись до свого гостя, — от лихо, та ви ж ніби схожі… Як родичі… А я все голову ламаю, де міг бачити вас раніше…

— У мого наставника, — сказав Первень тремким голосом, — не може бути таких родичів. Се не просто ідолопоклонник, батьку, се втілення диявола, що спокушає своєю схожістю зі святим чоловіком! А ви їсте за одним столом з людиною, котра невинну кров приносить в пожертву Богам своїм!

Перш, ніж Батура надумав щось відповісти, Первень вибіг із хати. В світлиці запанувала напружена передгрозова тиша.

— Оце так пообідали, — врешті порушив мовчанку дідо Сулиця.

— Сподіваюсь, — озвався Далебор спокійно, — мені не треба оповідати про те, що кров, яка спливала по Перунову клинку, не була невинною…

— Я теж убивав! — вигукнув, не стримавшись, Змагор, — така доля воїна! А брат боїться крові, того і хоче до монастиря.!

— Того, чи не того, — сказав трохи не жалісно Батура, — чи не все одно мені? Старший син, спадкоємець, ні до меча, ні до сокири не здатний, ходить по місту як обідранець, стравами, що матір приготувала, гидує… Та ще й гостю моєму мовить увічі, що той трохи не п’є кров немовлят… Та хіба ж так можна? Я он теж…хреста на шиї маю…

— Меч Перунів, — озвався Далебор, — відбирає лише життя. Меч твого Бога, Батуро, висмоктує душу.

Дереводіл зітхнув, і взяв з доньчиних рук цілу ложку.

— Ви хоч пробачте дурневі, Віщий, — мовив прохально, — не наводьте лихих чарів… Син же він мені, хоч і недолугий.

— Прощати я не вмію, — сказав Далебор без усмішки, — але ніколи не побажаю лихого вашому роду.

Вогник без особливого бажання сьорбав вихололий борщ. Як ніколи йому хотілося повернутись до їхньої з Далебором хижки на Хорсиці. Там було просто, затишно, і Боги говорили з людьми мовою Сонця, дощу і вітру. Даремно вони з учителем пішли відтіля. Ніякий новий князь не поверне Батуриній родині втрачений спокій.

«Війна, — нагадав Вогник сам собі, — негоже воїну відсиджуватись в безпеці, коли на Русь іде орда! Хай йому грець, тому Первню, він все одно не йтиме до битви, а отже і не буде муляти очі!»

З тим юнак заспокоївся і простяг руку по пиріг. Поляна присунула до нього миску і раптом усміхнулась.

Вогник відповів приязним усміхом. Дівчина дедалі більше подобалась йому.

* * *

Ввечері до дереводілової хати почали сходитися люди. Далебор поставив Вогника на чатах, і той просидів півночі надворі, разом з Полісуном, пильно вдивляючись у темряву. З вікна світлиці долинало невиразне гудіння голосів. Чи вдасться Далеборові умовити інших так, як він умовив Батуру?

Змовники розійшлися аж під ранок. Далебор подався з ними, дозволивши Вогнику відпочивати. Але спати юнаку не хотілося. Наповзав світанок, вже по-осінньому прохолодний і багряно — червоний, наче вісник лиха.

Вогник пройшов у садок і видобув з піхов М’єльнір. Звичні вправи швидко розігріли йому кров. А коли юнак побачив поміж молодими яблуньками Поляну, його і зовсім наче приском обпекло.

— Доброго ранку, — мовила дівчина несміливо. На її милому личку змагалися соромливість і цікавість.

— Дай Боже-Дажбоже, — озвався Вогник і опустив зброю.

— Ти, мабуть, — сказала Поляна, — б’єшся на мечах краще, ніж Змагор.

Юнак зрозумів, що Батурівна спостерігала за ним, і відповів ухильно:

— Хто-зна… Ми не сходилися у двобої.

— А Вогник — це ім’я чи прізвисько?

— Тепер ім’я…

— А старий волхв — твій дідо?

— Навчитель…

— А рід твій де?

— З-під Турова… Був…

— Чому — був?

— Бо їх убили.

— Розбійники? — охнула дівчина.

— Княжі люди. Хотіли нас охрестити. Силою.

— Дідо Шевчик, — зітхнула дівчина, — розказував, що колись у Києві теж таке було. Багато людей загинуло. А дідо хрестився — і вижив.

— Мій рід — рід воїнів, — озвався юнак, — ми або живемо за законом Прави, або гинемо. Нема третього шляху.

— Так жити, — мовила Поляна стиха, — страшно…

— Але тільки так жити належить, — сказав Перунич, — але для чого тобі, лебедятко, тривожитись долею воїна?

— Бо ти такий… — сказала дівчина, — не схожий на знайомців моїх. Як камінь, розпечений зсередини. Тобі в очі дивитись — все одно, що у прірву з кручі… І ти — язичник… Брат мій найстарший, ти бачив його, страшне говорить про вас…

— Я чув, — озвався Вогник, — та не вір йому, дівчино! Жертва Перунова — смерть у битві. Перун не приймає іншу кров. От загину я, чи Змагор твій зі звитягою — ото і буде жертва Перунова.

Поляна хапливо перехрестилась:

— Не дай Боже…

— Чому ні? — здвигнув плечима юнак, — вояцька смерть — подруга воїна.

— Ти так спокійно говориш про смерть? І не боїшся?

— Вчитель говорив, — сказав Вогник подумавши, — що смерть — лише крок до незнаного світу. В тяжкі часи жерці Перунові по власній волі робили цей крок. Ступали у вогонь, аби звістити Богів про скруту Дажбожих Онуків. І Боги приймали гінця, і помагали… Смерти не треба боятись. Навіть такої.

— Кипчаки ідуть на Київ! — вимовила Поляна, — знаєш же?

— Та вже ж…

— Змагор сказав, що ваша поява — се знак… Що Давні Боги оборонять Київ… Тому і Перун прислав своїх воїнів-чародіїв… а…а може навіть повернутись сам…

— Учитель говорить, — мовив юнак, — що люди розучилися кликати Вишніх. Для цього замало двох жерців. Треба, щоби люд повірив… І позвав. І тоді прийде Перун. Я ж битимусь в обороні землі своєї, бо так належить за законом Прави.

— Я не хочу стати здобиччю степовика! — раптом видихнула дівчина, і Вогник здивовано побачив на місці лебедятка маленьке, але гнівне соколя, — навчи мене своїм молитвам, Перуничу! Навчи володіти мечем, або хоч би благати Вишніх! Я теж зватиму на поміч!

Вогник підійшов до дівчини і обережно обійняв її за плечі. Вона не відсахнулась.

— Ти хоробра, — сказав ласкаво.

— Це ти — дивний, — мовила Поляна, заспокоюючись. — одне слово — чародій зі степу.

Вогник підвів руку і торкнувся до її щоки.

— Боги будуть з нами, — сказав, — одіб’ємось…

Личко Поляни раптом залилося рум’янцем. Вона рвучко повернулась і побігла геть. Пухнастий кінець коси ковзнув по руці юнака.

Вогник обернувся і побачив Далебора. Волхв дивився на нього без усміху.

— Сину душі моєї, — мовив, — є важлива справа.

— Слухаю, Віщий!

— Сьогодні збирається віче. Про се подбають старшини братчин. Швидше за все здійметься ворохоба — люди бо налякані й обізлені. Вони підуть на Гору вимагати зброї.

— А якщо князь відчинить зброярні, — спитав юнак, — як тоді зі Всеславом і нашими задумами?

— Князь Ізяслав — не та людина, — озвався Далебор, — аби щось вирішувати самостійно. Зброї він не віддасть. Старшини згодні кликати Всеслава і відповідно налаштують натовп. Але ось тут і є головна небезпека. Коли Ізяславові люди, той же Косняч, побачать, до чого йдеться — вони можуть вбити Всеслава, доки люд увірветься до Княжого Граду.

— Невже Ізяслав піде на це? — вишептав Вогник.

— Умовлять, — озвався Далебор, — як умовили свого часу порушити присягу, чи знищити Боричів. Погано, коли у людини нема стрижня в душі, а ще гірше, коли така людина кшатрія, воїн, та ще й береться правити іншими. Тому слухай-но, Перуничу… Ти повинен пробратися на Гору і визволити Всеслава раніше, ніж його надумають прибрати. І май на увазі, воїне… Він мусить вижити навіть коштом твого життя.

— Я — жертва Перунова, — сказав юнак спокійно.

— Отже, Вогнику, — мовив старий, — дідо Сулиця покаже тобі місце, звідки можна пробратись на Гору непоміченим. Як почуєш натовп на Боричевім узвозі, а його буде далеко чути, так і починай.

— Боричів узвіз? — цікаво спитав Вогник, забувши, що хвилину тому його послали на смерть, — чому він так зветься?

— На честь одного з твоїх пращурів, — сказав Далебор, — був колись такий… Борич-воєвода. З усіх битв виходив переможцем. Ну, іди… Хай пребуде з тобою міць Перунова!

— Хай святиться таємне ім’я його — Індра, бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди, — вимовив Вогник, приклавши руку до серця. Тоді рушив поміж яблуньками до хвіртки.

— Добрий учень може полягти, аби врятувати поганого учня, — сказав сам собі Далебор, дивлячись йому вслід, — пробач, сину душі моєї… Я не мав вибору і мушу пожертвувати тобою. Одна надія на те, що ти все-таки засвоїв мою науку, Вогнику, і вона допоможе тобі вижити.

Вогник вийшов з Батуриного двору і кинув останній погляд на великий будинок, що виріжнявся серед біленьких хаток Подолу, наче сам велет Батура у натовпі. Десь там причаїлось біляве дівча з карими очима соколяти.

— Кипчаки не ввійдуть до міста, — мовив юнак тихо, — а як я помру до битви, то повернуся сюди блискавкою з чертогів Перунових. Аби захистити тебе, ладо моя

* * *

— Тут урвисько, загорожа висока, і навряд чи є варта, — оповідав старий Сулиця, — тим більше, що зараз мабуть всі біля воріт.

Вони сиділи в глибокій ярузі — Вогник і старий чоботар, а над ними вивищувалась загорожа Княж-двору з почорнілих від часу дубових колод.

— Треба лишень туди вилізти, — продовжував дідо, — чи зможеш? Ех, був би я молодший…

— Я лазив по Хорсицьким скелям, — стиха озвався юнак. Він тримав лівицю стиснутою, наче дотик до дівочої щоки був пташеням, котре прагнуло на волю.

Лада захопила його у полон миттєво. Тепер він розумів, чому говорилося у давніх сказаннях, що дихання любові грізніше від Перунових стріл. Мусив думати про те, як краще виконати небезпечне доручення, а пам’ять, його відточена пам’ять жерця, знай перебирала подробиці їхньої з Поляною недовгої розмови.

— А вмієш лазити — так і добре, — озвався дід, — о…Чуєш?

З боку Боричевого узвозу долинув звук, схожий на гудіння порогів.

— Вдалося таки розворушити людей, — сказав задоволено Сулиця, — давненько у Києві не було справжнього віча…

Вогник струснув з себе задуму і почав готуватись. Скинув сорочку, роззув постоли, перевісив М’єльніра за спину, за черес заткнув ножа. Сулиця покрутив головою.

— Дуже круто — сказав, — яр майже прямовисний.

— Видряпаюсь, — мовив Вогник весело, — не вперше…

— Ну, — прищулився дід, — хай Боги помагають… І чого оце не можна помолодшати трошки? Он волхв твій і досі наче юнак, мабуть слово таке зна, а я вже зносився на реміняччя.

Юнак підбадьорливо всміхнувся до Сулиці і взяв до рук тул^[21] з важкими стрілами. Великий дальнобійний лук та стріли до нього були з Батуриних запасів. Багач Батура замолоду ходив ратником на торків, приніс з війни чимало озброєння, а як наказано було ту зброю здати, дещо, як він казав, приховав у себе в льосі. Вогник з усміхом пригадав собі, що з тим «дечим» Батура міг спокійно витримати облогу у власній хаті. Юнак розмотав тонкого мотуза і прив’язав до стріли. Тоді узяв лука, прикинув відстань і відійшов назад.

— Думаєш, витримає тебе стріла? — занепокоєно спитав дідо.

— Повинна витримати, — засміявся Вогник, — я легенький.

Однак він пустив дві стріли, котрі вбилися в загорожу майже поруч. Посмикав мотузки, перевіряючи міцність, і подерся кручею вгору. Лізти земляним схилом було не так і важко, але стіна таки далося Вогнику взнаки. Він дерся вгору, одною рукою вбиваючи в щілини між колодами ножа для опори, другою ж чіпляючись за мотуз, а часом — зависаючи на ньому. Старі колоди розсохлися, і тому на виступи можна було поставити ногу і вряди-годи перепочити. Та Вогник мусив поспішати. Аби на тому боці яру трапився лучник, кращої цілі йому було б не знайти. Юнакові часом аж свербіла незахищена спина, але він не озирався. Якщо його таки помітять — тут нічого вже не зробиш. Учитель завжди говорив, що про небезпеку, як і про ворога треба думати, коли вона підходить на довжину меча

Коли до вершини зосталося не так уже й багато, древко стріли тріснуло, і мотуз ковзнув униз. Вогник повис на одній руці, лезо ножа аж вгиналось під його вагою. Ноги даремно шукали опори… Зусиллям волі юнак притлумив цілком зрозумілий страх і обережно посунувся ліворуч. Пальці, що вчепилися в другий мотуз були вологими… Ще трохи — і він зірвався б униз… Така загибель не принесла б чести тому, хто не виконав наказу…

Він дібрався до верху стіни і всівся перепочити. Дідо Сулиця був правий — охорони дійсно не було видно. Перед Вогником лежав Княж-город на горбах Дніпрових. Ледве видний звідси міст зв’язував стару Гору з Ярославлім Градом. Поміж розкішних будинків, поряд з якими Батурин дім виглядав би замірком, вирізнялися золоті бані храмів.

Вогник витягнув нагору вцілілого мотуза, відчепив від череса невеличкого гака і зачепив його за стіну. Тоді закріпив мотузку. Спуск, порівняно з підйомом, вдався за іграшку. Юнак скочив на землю легко, мов кіт.

Як оповідав дід Сулиця, княжа в’язниця знаходилась тут таки, на Горі. Один з братів старого князя Ярослава, Судислав, князь псковичів, провів там трохи не все життя. Подейкували, що за прихильність до поганства. Троє Ярославових синів наважились повернути стрию волю аж після батькової смерті. Два десятки літ не бачити сонця… Вогник повів плечима наче від подиху холодного вітру. Нині ж тисяцький Косняч дбав про те, аби поруб не стояв порожнім. За словами того ж Сулиці десятки киян одбували покуту в княжих льохах, які ще й було розбудовано з такої нагоди. Десь там бідував і Всеслав з сином Рогволодом.

Вогник обережно скрадався між височенними парканами, що обгороджували боярські доми. Гудіння натовпу вже було чути й тут, з боку Боричевого узвозу чулися вже трохи не удари тарана у браму. Людей на вулицях не було — град наче вимер. З якоїсь хвірточки у нескінченій загорожі вибігла розкуйовджена жона-челядинка, побачила юнака, охнула і метнулася геть.

Почувся кінський тупіт. Перунич ковзнув у завулок і притисся до загорожі. Вуличкою промчали кілька вершників. Потім за загорожею почулися чоловічі голоси.

— Дати черні зброю — се принизитися перед нею! — говорив один, — віче! Що нам віче! Он у Новгороді править віче, і яка честь бути князем Новгороду? За кожну дрібницю мусили питати згоди міщухів! Хочете, князю, аби й у Києві було так-то?

— Але ж, Коснячу, — озвався другий чоловік, — люди ламають браму! Умовлянь моїх не слухають, гридням їх не стримати, та й не час битись з власними підданцями, коли ворог на порозі.

Вогник зачаївся, боячись дихнути. Він зрозумів, хто ці двоє. А один голос ще й пізнав. Голос тіні з його сну… Голос загибелі…

— Я й не говорю, що треба битися, — озвався Косняч, — але ж, княже, мій дім чернь розгромить найперше. Вам не можна тут залишатись.

— Я говорив, — зітхнув Ізяслав, — що ти занадто суворий з киянами…

— Я був з ними недостатньо суворим, — мовив Косняч з ледь стримуваною злобою, — та годі про це. Вийдемо через Ярославове місто на Уздихальницю, потайною хвірткою. Там уже чекають коні і супровід. Спершу поїдемо до Василькова, заберемо княгиню з синами. І — до тестя вашого, короля ляського. За підмогою.

— А якщо половці прийдуть раніше помочі ляської? — завагався Ізяслав.

— Мудрі, — засміявся Косняч, — виживуть. А за горланями цими нема чого й жалкувати.

— Коснячу, — мовив князь, — ти ж чув, що гукали люди! Нам, коли повернемося, окрім половців доведеться певне вибивати ще й Всеслава з граду.

— Говорив же я вам, — сказав тисяцький, знизивши голос, — ще коли… Досі б уже було і по Всеславі…

— Ні! — з жахом вигукнув Ізяслав, — я і так зогрішив! Хрестом святим присягнув йому в безпеці! Може Бог і карає мене за це! І отець Антоній, святий чоловік, і Феодосій — ігумен Печерський передбачали, що станеться лихо. Спершу — половці, тепер це! Убивство — гріх, а вже убивство чоловіка через клятвопорушення — всотеро тяжчий злочин!

— Ну, то Всеслав стане князем Київським, — зло сказав Косняч, — а ми — ізгоями!

— Душа у тебе й досі поганська, Боричу, — мовив князь із жалем, — я, зогрішивши, каюсь, і кару приймаю як належне, а ти злобишся і преш проти рожна, наче і християнином не є.

— Воля ваша, — буркнув тисяцький. Знову зацокотіли підкови, і хрипкий голос оголосив:

— Все готово!

— Чудине, — озвався Косняч, — нехай Тука з Іваном та Стахом проводять його княжу милість. А ти зостанься — допоможеш мені хоч щось ув’язати до сакв.

Вогник прикусив губу. Ще одна тінь його снів обрела кров і плоть. Юнак не бачив своїх ворогів — їх затуляв ріг будинку. Але чути було добре, навіть коли говорили неголосно.

— Дурник-то наш, — мовив тисяцький до Чудина, коли затихло цокання підків, — не погодився… Втім, я нічого іншого й не очікував від цього… простого духом. Йди до порубу, Чудине. Вчора я наказав вдягнути ланцюги на Всеслава і на того хлопчину, Рогволода. В місті бо було неспокійно — волхви якісь з’явилися, мутили народ. Яким Всеслав не є добрим воїном, а в кайданах не довго протримається проти твого списа. Сина його — теж… Второпав?

— Так, мій пане, — почувся хрипкий голос з чужоземною вимовою.

— І не надумай… порозважатись за вашим звичаєм. Я б з задоволенням віддав тобі кривича, аби ти шкіру з нього здер, байдуже, людська вона чи вовча. Але нині нема часу. Чернь уже на Горі. Впорайся швидко і наздоганяй нас. Іди!

Голоси затихли. Вогник обережно вибрався з-за рогу, перебіг вулицю і сховався в завулку навпроти. Зробив це саме вчасно — з розчинених воріт боярського дому вилетів самотній вершник і помчав у напрямі Ярославового Граду.

Молодий Борич важко дихав, ледве стримуючи себе. Убивця його батька утікав пріч, і він не мав права його зупинити. Але лишався ще Чудин… Чоловік, котрий трохи не прибив його, Вогника, списом до підніжжя Перунового Образу, наче страшну пожертву… Чоловік, котрий убив бабу Славу… І який уб’є зараз ще двох людей… Аби ж знати напевне, де ті княжі льохи, в яких знемагають в’язні… Перунич ніколи не заблукав би у лісі, але тут був не ліс, а плетиво покручених вуличок… Кудою подався клятий суздалець? Вогник побіг навмання і трохи не наштовхнувся на молодика в простій одежині, що вів кудись коня.

Челядинець перелякано витріщився на озброєного чоловіка. Особливо його вразив Вогників чуб.

— Т-ти хто? — спитав молодик перелякано, — п-половець?

— Сам ти половець, невігласе, — огризнувся Вогник, втямивши, що Боги послали йому неждану поміч, — я — Коснячів слуга, шукаю Чудина. Не бачив часом, де він подівся?

— Он туди подався, до темниць, — охоче пояснив конюх, та ще й показав дорогу. Перунич побіг у вказанім керунку. Вуличка вивела його до приземкуватої довгої будівлі, оточеної загорожею з дубових паль. Біля розчахнутих воріт лежало двоє мертвих гриднів.

«Спізнився! — подумав юнак з розпачем, — а щоб тебе накрило тьмою!»

Він домислив, що охоронці не захотіли впускати Чудина без княжого наказу, чи знаку. Тоді найманець пустив у хід списа… Бідолашні хлопці напевне не очікували нападу… Юнак рвонув меча із піхов. Щоб там не було, але суздальський пес заплатить йому сьогодні за все.

У дворі було порожньо. Двері будинку відчинені. За ними виявився низенький коридор, тьмяно освітлений смолоскипами. Обабіч тяглися низенькі дверцята. Біля одної з них мудрував Чудин…Відчинив… Штовхнув…

Перунич рухався нечутно, але син лісів все одно завважив його, бо різко обернувся і вхопив короткого списа-сулицю, притуленого до стіни. Вогник відстрибнув назад.

— Чого тобі? — спитав найманець, — забирайся геть, поки цілий. Я тут з княжого наказу…

Молодий воїн випростався. Він забув і про Всеслава, і про своє завдання… Перед ним стояв привид його нічних змор, його власна смерть — чоловік зі списом. Саме про таку зустріч він мріяв, коли хлопчиком падав з утоми опісля нескінчених вояцьких вправ.

— Ти вбивав моїх родичів! — вимовив Вогник, — ти хотів убити мене! Ти прийшов сюди убити людину в кайданах! Більше ти не будеш убивати!

Чудин зробив випад списом. Перунич відсахнувся. Тісний коридорчик не давав його ворогу можливості вільно рухатися, але й Вогник не міг підібратися до нього на довжину меча. Юнак поволі відступав до дверей. Чудин відчайдушно штрикав списом. Лезо ковзнуло Вогнику по ребрам, розідравши шкіру.

Юнак вивернувся і рубонув мечем по оскепищу^[22]. В руках у Чудина залишився цурпалок, і вояк заревів від люті. Він вирвав з кільця на стіні смолоскипа й ткнув ним Перунича просто в груди.

Біль обпік молодого воїна, але Вогник не відсахнувся, а вхопив Чудина за зап’ясток лівицею і рвонув на себе, одночасно вбиваючи в нього меч.

— За Боричів! — сказав просто в перекривлене від болю лице, — щоб ти став їхнім рабом у потойбіччі!

Чудин осів на підлогу. Його вилицювате бліде обличчя побіліло ще більше.

— Хто ти? — прохрипів, — не пам’ятаю…

— Сяйвір Борич, — сказав юнак, — з Туровщини… Ніяк не можеш згадати, пес? Селище біля озера… Святиня… Такий хоробрий був проти дітей і жон… паскуда…

— Борич?! — вимовив Чудин з яким-то жахом, — ота відьма… І ти… А Косняч тебе роз… розшукував… Ти ж його…

Очі умирущого закотились. Вогник з силою вирвав з мертвого тіла М’єльнір, переступив через Чудина і рушив до прохилених дверей. Ключ, один з кількох на зв’язці, так і стирчав у замку.

Юнак штурхнув двері і ледве встиг ухилитись від глека, що прохурчав повз нього і врізався в одвірок.

— Князю Всеславе! — гукнув, — стривайте!

— Підійди-но ближче, сучий сину! — озвався з цюпи спокійний голос, — і я придушу тебе оцим ланцюгом.

— Князю Всеславе, — мовив юнак, — мене прислав Далебор Віщий. Я не ворог вам.

У цюпі запанувала тиша.

— То Рогдан таки знайшов старого, — врешті вимовив Всеслав зміненим голосом, — ох, хвала Богам!

— Я знаю Рогдана, — сказав Вогник, — Далебор же звелів мені врятувати вас за будь-яку ціну.

— Зайди ж, — мовив бранець так, наче запрошував гостя до світлиці.

Вогник зігнувся трохи не впіл і зайшов до півтемної кімнатки, освітленої ледь жевріючим посвітом. Біля стіни стояв зарослий бородою світловолосий чоловік. Колись багате вбрання висіло на ньому лахміттям. Руки і ноги його були в кайданах, і стан обвивав залізний пояс з ланцюгом, що кріпився до кільця в стіні. В’язень придивився до юнака і посміхнувся:

— Їй-пра, Перунич… З чубом! А що за галас я чув в коридорі?

— Я убив чоловіка на ім’я Чудин, — озвався Вогник, — він хотів…

— Убити мене, — договорив спокійно князь. — я чекав… Коли мене закували, то одразу втямив — прийдуть… Не хотілося так… помирати… в залізі… Я сонце люблю… І вітер… І битву… І Богів твоїх, Перуничу, вони бо і є сонцем, вітром і битвою… Звільни ж мене, ланцюги на замку, а ключі…

— Спробую зараз ті, що у дверях, — розчулено мовив молодий воїн. Всеслав йому сподобався одразу. Чи-то спокоєм перед лицем смерти, чи-то оцими словами про Богів…

Один ключ із зв’язки підійшов до кайданів в’язня. Всеслав полегшено зітхнув, звільнившись від заліза.

— Тепер проб’ємося, Перуничу! Тільки слухай-но… Десь тут має бути мій син. Рогволод… Я не бачив його два роки… Якщо хлопчину вбили…

— Я знайду його, — сказав Вогник, — тримайтесь біля мене… Той суздалець може бути не єдиним убивцею.

Вони вибралися з цюпи, і Вогник почав підбирати ключі до сусідніх дверей. Гомін натовпу вже було чути й тут — люди, очевидно, були вже біля воріт.

— Що там є? — спитав князь, — що за галас?

— То люди… Кияни…

— Чи мені вчувається… Здається я чую своє ім’я…

— На Київ ідуть кипчаки, — сказав Вогник на мить покинувши непокірний замок, — князь Ізяслав утік до ляхів… Кияни хочуть собі нового князя. Який очолив би військо… Князя Святославового роду.

Всеслав поклав руку на груди.

— Це все зробив Далебор, — мовив, — окрім хіба що нападу ординців. Яку він візьме плату з мене? Я був йому поганим учнем… І розлучились ми ворогами.

Вогник визивно підвів чубату голову:

— Поверніть Русі її душу! Її Святині! — видихнув, — тоді відкриється брама Вираю, і Вишні повернуться до нас!

— Хіба можна воскресити те, що загинуло? — вимовив князь, якого зовсім не здивували Вогникові слова.

— Нічого не загинуло, — сказав Перунич, і ключ під його рукою подався в заіржавілім замку, — ще зеленіє гілка Прадуба… А небезпека розпалить в серцях Перунів вогонь. Доля ж сприяє відважним, князю Всеславе, якщо відвага ця вгодна Богам.

Вогник заглянув до кімнатки, двері якої щойно відкрив. Біля дальньої стіни, звісивши на груди голову, сидів закутий в кайдани юнак, навіть не юнак ще, а отрок. Почувши рипіння двері, хлопець підвів голову. На змученому його обличчі промайнув жах, але він гордовито стис вуста і над силу звівся на ноги.

— Ну, — вимовив, — я готовий… Батько вже помер?

Всеслав увірвався до цюпи, одіпхнувши Вогника і навіть не помітивши цього.

— Дитя моє! — видихнув, — живий! Рогволоде!

Хлопчина із схлипом зітхнув і сповз на підлогу, знепритомнівши. Вогник мовив до Всеслава:

— Я подбаю про нього. А ви йдіть до люду, князю.

Гомін чути вже було за дверима в’язниці. Всеслав раптом усміхнувся і рушив назустріч тим, хто вигукував його ім’я.

* * *

Перунич звільнив від кайданів Рогволода і підняв на руки обважніле тіло хлопця. Коли він вибрався з темниці, то кияни на чолі з Батурою вже розбивали інші двері, визволяючи в’язнів. Всеслава витягли на двір, поставили на щит, одібраний в котрогось з гриднів, і підняли над головами. Колишній в’язень сміявся дзвінким молодим сміхом, і Вогник з раптовою надією подумав, що Далеборів учень усе-таки виправдає сподівання учителя.

Рогволод отямився і жадібно втягнув в себе повітря.

— Очі болять, — мовив тихо, — два роки… не бачити сонечка.

— А батько твій — нівроку, — озвався Вогник, дивлячись, як натовп несе свого обранця просто до княжих палат.

— Батько бачить у темряві наче вовк, а при світлі наче сокіл — прошепотів Рогволод, — його ж зачаровано немовлям. І він такий сильний… А я зламався… Сором…

— Хто встає назустріч загибелі — той не зламався, — сказав заспокійливо Вогник. Він бо бачив, що перед ним хлопчик, який щосили намагається бути схожим на батька-воїна. — одужаєш, Всеславичу!

— Ти жрець-воїн? — спитав хлопчина стиха, — я шаную Давніх Богів. Тільки про це знає лише батько. Він не велить нікому розказувати. Але тобі можна… Ти ж мені все одно що брат. Аби не ти — нас би вбили… Вчора вони прийшли увечері, і я подумав, що то — остання година. Коли мене приковували до стіни, то Косняч, боярин Ізяславів, дивився на це і насміхався наді мною. То дуже лиха людина…

— Я знаю, — озвався Вогник, — знаю.

— Я вб’ю його, як тільки спопаду десь, — сказав Рогволод з цілком дорослою затятістю.

— Ні, — мовив Перунич, — цей чоловік — мій кровний ворог. Залиш його мені, княжичу.

— Ти не знаєш… Він назвав мене вовченям і вдарив в лице… А перед цим сказав, що я буду плазувати на колінах, вимолюючи зайву мить життя.

— Сподіваюсь, ти плюнув йому в пику? — спитав Вогник співчутливо.

— Авжеж, — ледь посміхнувся розпухлими вустами Всеславич, — за те ж він і вдарив мене. Але ж тебе поранено, друже! — вимовив він раптом, і Вогник вперше відчув різкий біль у грудях, там, де його торкнувся Чудинів смолоскип. Рана у боці кривавила, хоч була неглибокою, й теж боліла. Піднесення минуло, і Перунич захитався від слабкості.

— Облиш мене, — запручався хлопчина, — я піду сам! Ти кривавиш!

Вогник поволі опустив Рогволода на землю, і вони, обидва, трохи не повалилися в грязюку, перемішану сотнею ніг. Хтось підтримав обох за плечі… Далебор.

— Віщий! — мовив радісно юнак, — все вдалося!

— Авжеж, — сказав Далебор незвично лагідно, — лишилось тільки половців розбити — і все…

Вогник пирснув сміхом, бо йому раптово стало дуже весело. Він бо виконав смертельне завдання — і не загинув. Перун дав йому змогу помститись, і певне надасть таку можливість ще не раз. А, перш, ніж іти до наступної битви, він зможе ще раз побачити біляве дівча з Батуриного дому.

— Як справи, Всеславичу? — спитав тим часом Далебор, — я знав твого батька, коли він був ще хлопцем…

— Слава всім Вишнім, на Сварзі сущим, — твердо вимовив Рогволод, — хай обережуть вони вас, Віщий Волхве, з чотирьох боків світу!

— О, це слова кшатрія, — мовив Далебор здивовано, — Всеслав навчав тебе?

— І батько, — мовив княжич, — і ще… Не має значення… Ви дасте мені, Віщий, чар-зілля, аби я швидше одужав? Я теж хочу йти до битви!

— До якої битви? — звів брову Далебор.

— Так половці же…

— Вистачить ще битв для тебе, дитино, — чомусь сумно сказав волхв, — аби тільки вони були правими… Ходімо до Княж-двору… Всеслав мабуть там уже.

Дорогою вони проминули Коснячів двір, розбитий і пограбований. Кияни не проминули обчистити до нитки дім ненависного тисяцького, і хата світила пусткою.

«Він тебе розшукував, — раптом згадав Вогник останні слова Чудина, — ти ж його…»

Що хотів сказати суздалець? «Ти ж його вбити хочеш?» Але звідки б знати про це Коснячу? Здогадався? Як? І чому він був певен, що його небіж вижив? Щось тут було не так, але Вогник облишив даремні роздуми. Ясно було одне — останні Боричі зустрінуться. Напевне.

* * *

Рани Перунича не були тяжкими, а Далеборові мазі тлумили біль і запалення. Вже на другий день, на превелику заздрість Рогволода, Вогник покинув Княж-двір. Княжич ще слабував, а от Всеслав був з двожильної породи. Він випарився у лазні, зголив бороду, залишивши вуса підківкою, і обтяв волосся при самій голові, зоставивши вояцького чуба. Русявий, світлоокий князь Полоцький нагадував пращура свого, Святослава Хороброго, і всіляко ту схожість підкреслював. Навіть сережку носив у вусі. Була в цьому чоловікові дійсно якась хижа вправність і сила, словом те, чого не вистачало красеню Ізяславу.

— До облоги я не допущу! — гримів він сильним низьким голосом перед виборними од віча, — ми зустрінемо їх раніше, і викинемо геть з землі київської! Ізяславових людей, тих, хто захоче мені служити, я зоставляю в дружині! Рать? Звичайно ж потрібна — у мене мало людей, а до Полоцька посилати запізно. Зброя? Зброя буде! Коні? З конями складніше, але вирішимо і це…

— Оце князь! — захоплювався Батура, — вояк! Не макуха якась, не лялька в руках наближених! Дай Боже йому здоров’я!

«Може Боги змилосердилися над долею Руси, і справді послали нам нового Святослава?» — думав і молодий Перунич, доки спускався вниз Боричевим узвозом і вишукував на Подолі Батурину хату. Він не знав, що скаже Світані, чи комусь іншому з Батуриних домашніх, але сподівався хоч оком кинути на дівчину.

Дома був лише Змагор. Він стояв біля ґанку і робив випади мечем, кривлячись від болю.

— Готуюсь! — привітав він Вогника, — князь Всеслав залишив мене в дружині.

— Знизу бий, — порадив Вогник, — тоді рука не так млітиме.

Змагор послухав поради.

— Мама з Поляною, — мовив, описуючи мечем півколо, — та інші жони вирішили зробити князю сорочку-оберіг. За один день зіткати, пошити і вигаптувати. Поляні дісталося гаптувати рукав. Уявляєш, як вона задерла носа?

— А де… вони?

— Поляна у садку, гаптує, а мама у сусідки. До сестриці краще не підходь, бо вони ду-уже зайняті. Пирхне, мов кицька і все.

Поляна не пирхнула. Вона впустила гаптування і з хвилину дивилась на Вогника як на примару.

— Ти живий!

— Чого б се я мав померти? — сказав Перунич ніяково.

— Дідо Сулиця оповів мені… Ой, лихо! Тебе ж поранено!

На Вогникові була сорочка хтозна з чийого плеча, яку принесла йому всмерть перелякана змінами на Горі княжа челядинка. З-під завеликої одежини виглядало полотно пов’язок.

— Та то пусте, — озвався юнак заспокійливо і опустився на колоду поруч з дівчиною. Підняв гаптування, на якому вже вимальовувався круговий візерунок-оберіг з переплетених свастик-коловратів.

— Ти врятував князю життя, — сказала Поляна з повагою, — весь Поділ тільки про це й говорить. Хто радіє, хто й боїться. Волхв твій весь час біля Всеслава, декому це не до вподоби. Он, Первень каже, що, уздрівши поганство на Княж-горі, Богородиця Вишгородська заплакала кривавими слізьми…

— Як се їй вдалося розгледіти Далебора аж із Вишгороду? — буркнув Вогник.

— Ой, не кажи так, — дівчина аж здригнулась, — тобі що, язичнику, а нас, хрещених, Бог і покарати може!

— Як чужинець може скарати нас на землі нашій? — спитав заскочено юнак, — Перун володіє громами, Дажбог — світлом, Велес — землею… У Бога ромеїв тут немає влади, хіба що люд сам прикличе його… Коли збиралась Перуна звати на поміч русичам, тоді не боялась. Забула вже?

— Не забула, — озвалася Поляна, — такі думки — це також гріх. А брата мого найстаршого послухати — так і все на світі гріх. Вечорниці — гріх, веснянки — гріх, вогнище купальське — гидота, вишиванка — і та спокуса диявольська А як без гарного жити? Сумно… Навіть в церкві — і то візерунки наші, як ото в Святій Софії… Так красиво… А брат говорить, що навіть співати гріх… Я співати люблю…

— То співай! — вимовив Вогник, — дівочий спів — це молитва Ладі. Так каже Далебор.

— Ти в усьому слухаєш волхва свого? — спитала Поляна, беручи голку до рук.

— Я меч в руці навчителя, — озвався юнак, — так мусить бути. А що?

— Первень теж покірний учителю своєму. Він ходить до печерських мніхів, там його навчає отець Феодосій…

— То й що?

— Батько мій говорить, що брата зурочили мніхи, — сказала дівчина, — він дійсно дуже змінився. Твій навчитель і взагалі — чародій… Брат мій хоче, аби усі мислили як навчитель його… І жили так, як навчитель його. Ти теж цього хочеш?

— Як можна, — усміхнувся Перунич, — змусити діву мислити як воїн? Звісно, були колись і жони-войовниці, але жона це найперше Лада — любов… Для чого давати їй зброю? Чи не стало у нас мужів хоробрих, аби присвячувати Перуну жон?

— А чи є у Перуна кара для тих, хто не вірить Богам вашим? — допитувалась Поляна.

— Не чув про таке, — подивувався юнак питанню, — як можна карати за те, що не віриш? Не можна лише зневажати святощів, хоч своїх, хоч чужих… А чого ти про таке питаєш?

— Брат, — поїжилась Поляна, — каже, що поганам усім наготоване вічне полум’я, де плач і скрежет зубовний… Я так за тебе боялась… Думала, загинеш — і по смерти не знатимеш спокою.

— В потойбіччі така ж земля, як і тут, — озвався Вогник становчо, неабияк задоволений з того, що дівчина турбується його долею, — тільки немає там ні лихих людей, ні половців… Лише ми, русичі. Краще скажу тобі про це словами пращурів…

Юнак напружив пам’ять і заговорив словами одного з Далеборових сказань:

— Там нема ворогів, і Права княжить над нами… Зла немає там, й стрінуть нас трави зелені, своїм шелестом мовлячи волю Богів. І Велес там править отарами й злаками, і води живі там течуть. І Дажбог трима руку на плузі… І нема в тому краї рабів і невільників з племені нашого, всі бо родовичі суть… І жертви іної, як хліби, немає… І там проголошуєм славу Богам, яким є синами…

— А що ж там робити таким як ти — воїнам? — спитала Поляна зацікавлено.

— Перуничі, — мовив Вогник, — оберігають сей дивний світ від Тьми Предвічної, і мечі їхні куто з блискавиць. От, загину я в якійсь битві, і земля скраплиться моєю кров’ю… Ця ось земля, що дана нам одвіку Богами. І Боги скажуть: «Се є русич, бо не можна його відділити від його землі. Одна йому дорога — у військо Перунове!»

— Того ти й не боявся, коли йшов на смерть? — майже пошепки спитала Поляна, — бо вірив в це?

— Я це знав, — мовив Вогник просто, — моя пам’ять говорить голосами пращурів. А вони помирали з усміхом, бо вже бачили в Яві Перунів чертог.

— Я говорила вже, — зітхнула дівчина, — ти дивний якийсь… Тільки й мовиш, що про звитяги, та загибель славну. Нині люди або лише напихають собі кендюх, або їм взагалі нічого не треба, як от нашому Первню, окрім душі спасіння. Се так мій батько каже. А ще він говорив, аби ви стереглися з волхвом своїм, бо мине небезпека, і люди зненавидять тих, хто нагадав їм, що діди були кращі за онуків.

— Твій батько — мудра людина, — посміхнувся Вогник, — та не бійся за мене, лебедятко… І не думай більше про те, що буде у Наві — якщо тут жити, як належить, то й там нічого не трапиться злого.

— Ой! — спохопилась дівчина, — я ж мушу працювати!

Вогник насилу змусив себе сказати, що йому теж треба йти. Він попрощався з заклопотаною Поляною, яка знову зігнулася над гаптуванням, і подався до діда Сулиці, який зустрів молодого Перунича наче рідного онука.

В дідовій хатині пахло яблуками і Далеборовими зіллями, бо старий чоботар уже днів зо два не брався до шевства, згадавши свою вояцьку молодість. Вогник упав на встелену травою земляну долівку і проспав, наче той богатир з казки, вечір, ніч та ще день. Увечері його розбудив Полісун, котрий весь цей час був при Далеборі, а тепер заявився до свого приятеля. Вовцюга шарпав юнака за рукав та ще й підвивав: вставай, мовляв… Юнак встав і подався за вовком на Княж-гору.

Всеслав готувався до походу. Біля нього Вогник побачив Рогдана і ще кільканадцять кривичів — широкоплечих, повільних у рухах людей. Князь задоволено спостерігав, як у дворі Батура шикує ратників. Поштивий дереводіл віддавав накази так, наче усе життя командував військом.

— А, — мовив Всеслав, коли загледів Вогника, — мій рятівник…

Перунич відповів усміхом на ласкаве слово. Його приязнь до цього нестримного чоловіка все зростала. Всеслав тим часом вже сперечався з Далебором, котрий стояв тут-таки. Мова йшла за пограбовані повсталими киянами княжі палати і Коснячів дім.

— Шукати зараз винуватців недоцільно, — радив Далебор, — тебе, князю, підтримує Поділ, тож і не треба заводитись з міщанами.

— Ті бояре, що не втекли з Ізяславом, теж підтримують мене, — заперечив Всеслав. — і люде ці бояться за свої статки. Маю намір призначити тисяцьким київським Рогдана і доручити йому, опісля походу, розшук пограбованого.

— Рогдан твій — добрий воїн, — мовив волхв, — але тисяцький з нього — нікудишній. Він не знає Києва, не знає місцевих звичаїв. Чого незлюбили Косняча? Бо туровський, не свій, та ще й здирник на додачу. А Рогдан-то і взагалі кривич, а рядити містом не вміє зовсім.

— То кого ж поставити? — прищулився Всеслав, — коли ви, учителю, так говорите, то, певне, примітили когось?

— Учителем твоїм, Брячиславичу, я перестав бути двадцять літ тому, — мовив Далебор, — а щодо тисяцького — то он тобі Батура! Чим не воєвода?

— Теслю у зверхники? — розсміявся Всеслав.

— Тесля сей — людина заможна, розсудлива, у вояцькій справі добре тямить, замолоду на торків ходив. Люди його слухають, а Поділ він знає як власне подвір'я. А щодо спустошених комор — забудь про них. Здобич візьмеш у ворога, комори знову наповняться, а прив’язуватись до суєтного — не личить князю. Не віриш мені — спитай у будь-якого печерського мніха.

В очах Далеборових танцювали золоті блискітки сміху, і Всеслав засміявся теж.

— Віщий, — сказав врешті, — опісля того, як ви звели мене на київський стіл, я ладен слухати ваших порад в усьому. Тільки що скажуть можні, і мої кривичі щодо нового тисяцького?

— Батура доводитиме ратниками, а не дружиною, — сказав Далебор заспокійливо, — Боярам твоїм се чести не уйме. А кривичам роз’ясни якось — що у Полоцьку на добро, те у Києві може бути на лихо.

Всеслав, видимо, вирішив послухати поради, бо прикликав до себе Батуру і завів з ним довгу бесіду. Далебор підійшов до Вогника і спитав:

— Як рани твої?

— Легше трохи, — озвався юнак.

— Ти наче зі змієм-жеретієм бився, — посміхнувся старий, — чим це тебе зачепив суздалець?

— Смолоскипом, — хмикнув Вогник, — ох і наближені в князя Ізяслава… Дійсно, мов змії… Що Косняч, що цей…

— Боги були з тобою, сину душі моєї… Ходімо до конюшень. Князь-бо подарував тобі коня. Добрий румак, якраз до походу.

— Я ніколи не їздив верхи, — озвався Вогник розгублено.

— Пам’ять пращурів допоможе тобі, — всміхнувся старий, — ти й сам не знаєш своєї сили, Перуничу… В добрі часи став би ти волхвом із тих, що переважують силою навчителя, але добрі часи давно проминули. Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті — не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому.

Вогник опустив очі. Він не звик до хвали з вуст наставника, і дуже сумнівався, що він колись не те, що переважить, а хоча б дорівняється знанням Далебору.

Біля конюшень молодий челядинець, той самий, що питав Вогника, чи не є він половцем, злякано косуючи на двох чародіїв, тримав у поводу коня. Огир іржав і харапудився.

— Від тебе пахне вовком, та й Полісун поруч, — мовив Далебор, — заспокой коня, Перуничу.

— Але як, учителю?

— Говори з ним так, як говориш з вовками. Не словами. Думкою. Ти зможеш.

Вогник підступив до коня і обережно провів долонею по розкошланій гриві. Грива та була білою, а сам жеребець — чорним, наче ніч.

— Як він зветься? — спитав Вогник конюха.

— Та Білогривом же, — озвався хлопець, — чудна масть, якраз для відьмаків… Ой, леле…

Вогник не втримався і пирснув, видячи переляк хлопчини. Але що ж це буде, коли він, жрець Перунів, не втримається на коні? Ото буде сорому… «Говори з ним»… Вовки — то одне, але як укоськати таке створіння?

— Білогриве, — стиха вимовив юнак, одночасно напружуючи волю, — ти приятель сильних… До битв колісниці і воїнів мчали подібні тобі… Нехай мені буде безпечно з тобою і тут, і на Сварзі, мій коню… На щастя хай зустріч ця буде, а з нами — благословіння Індри…

Він не знав, чого послухав кінь — чи дивних слів, що спливли з глибин пам’яти, чи його погляду, чи гарячої хвилі, котра, незрима для ока, наче вихлюпнулась з його долоні. Та Білогрив перестав тремтіти. Вогник злетів у сідло ледь торкнувшись стремен. Полісун, котрий ревниво спостерігав за цим, загарчав, і кінь звився на диби.

— Хайя, хайя, — заспокійливо мовив Вогник, стиснувши коліньми боки Білогрива. Він пустив стремена і зігнув ноги, впершись коню в клуби. Так йому здалося зручнішим. Білогрив знову заспокоївся і рушив учвал. Конюх очманіло стежив за вершником, котрий наче приріс до сідла.

— І оце він вперше їде верхи? — вимовив челядинець і перехрестився, — побий мене грім! Та цей чоловік виріс на коні!

Вогник зробив по двору коло і повернувся, радісно виблискуючи очима.

— Він мене слухає, Віщий! — сказав задихано, — Я його розумію!

— Добре, — озвався Далебор, — на цьому ось коні підеш до битви. Будеш чурою Всеславу. Колись оборонців-Перуничів у князя було три седмиці. Нині ти сам-один. Зладнаєш, правнуче Ратиборів?

— У мене зараз, — сказав юнак, — наче полум’я вихлюпується з долонь! Аби мав нині в руках меча — розпеклося б лезо. Я певен, що зладнаю, учителю!

— Стримуй себе, — мовив Далебор повчально, — мало мати силу, треба ще й нею володіти. Але ти навчишся… Жаль, що часу нині обмаль…

— Чи не ви колись говорили, Віщий, — всміхнувся юнак, — що битва — найкращий учитель для воїна, і вона ж йому винагорода, кара і суд?

— Атож, — сказав старий, — от і подивимось, чому ти навчився…

* * *

Військо мало вирушити ранком наступного дня, а ввечері до хатини діда Сулиці прийшов кривич Рогдан.

Полоцький боярин обдивився скоса хатину старого чоботаря, де, на радість дідові, так і зостались ночувати обидва Перуничі, і гмикнув:

— На Горі не хочеш жити, чародію? Гидуєш розкошами княжими?

— Розкоші відбирають силу, — мовив волхв, — а часом — і розум. Чого прийшов, Рогдане? До речі — ти винен Перунові требу.

— Вийдемо, — Рогдан зиркнув на діда Сулицю, котрий латав чобіт, — маю щось сказати.

Далебор звівся з лави і вийшов за Рогданом у невеличкий дворик, обсаджений соняхами. Вогник з Полісуном пішли за ними — молодому Перуничу не сподобався вираз Рогданових очей.

Кривич зиркнув на них з-під лоба.

— Далеборе, — мовив, — звели вовкам забратися. Чи тобі вже потрібна охорона?

— Охорона потрібна тобі, — сказав волхв спокійно, — аби ти не накоїв дурниць, за які мені доведеться тебе вбити.

— То ти вже знаєш, чого я прийшов? — скинувся Рогдан.

— Здогадуюсь.

— Це ти порадив Всеславу, аби той не призначав мене тисяцьким?

— А ти вважаєш, що зміг би рядити Києвом? — спитав Далебор, — тільки правду кажи, Рогдане…

Кривич з хвилину витримував погляд Далеборів, тоді опустив голову:

— Хтозна… Не знаю… Ні!

— Так «ні», чи «не знаю»? — добивав Далебор.

— Ні! — вигукнув Рогдан так, що аж Полісун тривожно рикнув, — але я, принаймні, міг би спробувати! І може б у мене вийшло!

— Ні, Рогдане, — мовив Далебор безжально, — ти заслабкий для цього. Ти лише добрий воїн, можливо навіть непоганий воєвода, але чинити правий суд, чи вникати у справи градські — не для твоєї натури заняття. Я не міг дозволити Всеславу задля приязні вашої налаштувати Київ проти себе. Бо всі помилки твої окошаться на князеві, як Ізяслав постраждав за помилки Косняча-тисяцького. Кожен має бути на своєму місці, Рогдане, бо так належить за законом Прави.

Блакитні очі Рогданові аж побіліли від зненависті.

— Диявольське поріддя, — сказав він тихо, — а тобі хто дозволив судити мене? Ти так певен своєї правоти, Далеборе, що вважаєш кожний ґандж в людині смертельним, наче сам є без вад?

— Нема людей без вад, — сказав волхв спокійно, — але там, де зломиться слабший — вистоїть сильніший. Хто не дає тобі вибрати зброю по руці і справу по серцю? Чи напружити душу і стати сильним? Чи твоїй душі, кшатрію, як багатьом нині, теж потрібен костур замість меча?

— Давні слова, — хмикнув Рогдан, — закони пращурів, приписи Вед… Світ давно не такий, чародію, як у ті часи, коли ар’я говорили Давньою Мовою. Бачиш, я не забув твоєї науки, коли ми з Всеславом слухали тебе, затамувавши подих. І пам’ятаю, що Перун твій зневажає слабкість, і його не можна просити. Мій же Бог — всеправедний і милосердний, його можна благати, можна каятись, і він пробачить все, аби каяття було щирим. Я обіцяв Перунові пожертву — і я дотримаю слова. Але, коли я вже нічого не буду винен ні тобі, ні бісу, якого ти славиш — стережися, Далеборе!

— Учителю! — сказав Вогник, коли розгніваний кривич подався геть, — ви нажили собі ворога!

Волхв знизав плечима:

— Мої вороги довго не живуть… Але все-таки, як змаліли люди… Оце я говорив з воїном, котрий слабкість вважає цнотою! Лихо Дажбожим онукам, бо світ зійшов на манівці!

Дідо Сулиця, коли вони повернулись до хатини широко усміхнувся:

— Подався геть змій полоцький? Язва морова, не чоловік.

— Ви що, його знаєте? — спитав Вогник заскочено.

— Та мені досить того, як він зирнув по хаті… Ні «вітайте», ні «добридень», наче до хліву зайшов. Та й горлав, аж сюди було чути. Воє-во-ода… За моєї молодости був один такий, Вовчим Хвостом звався. Теж мав більше голосу, ніж розуму. А скажіть-но, Віщий, князь-то його, Всеслав, невже ж теж такий?

— Ні, — відповів Далебор замислено, — Всеслав розумніший за родича

— А от ви помагаєте Всеславу, Віщий, — не відставав дід, — мабуть сподіваєтесь на щось. Думаєте, він дозволить треби правити, як-то раніше було?

— Думаю, що, принаймні, не буде того забороняти, — відповів волхв.

Сулиця видимо вагався. Тоді заговорив:

— Віщий, нинішні кияни у купелі хрещені, коли ще слово «ненька» вимовить не в змозі, а мене хрестили у Почайні-річці. Щиро зізнаюся — злякався я смерти видимої. Жону тоді вже мав, дітей двійко… Пригрозили зброєю — ми й пішли, хоч ні сном ні духом не відали, що то за Бог такий, котрий любови вимагає від чоловіка, якому меча приставили до грудей. Страшні речі ми бачили… Ковальський Кут вигорів увесь, бо зброярі майже усі мали мечі, і бились найзапекліше, аби зостатись онуками Дажбожими. Рахманів найманці убивали всіх — жерців, жон відаючих, волхвів. Перуничі опиралися збройно, казали, що у Гаї їхньому земля не вбирала крові. Кількох захопили живцем і стратили на березі річки, аби ми, новохрещені, дивилися і боялися. Як зараз пам’ятаю Ратибора-карпатця… Умів чоловік смерти в очі дивитись, та так і помер, від свого не відступившись. А я, хоч і ратником був, і у битвах бував — а страшно стало не так за себе, як за рід свій… А на старість зостався таки сам, бо всі рідні померли раніше за мене. І вже нічого не виправиш, бо не прощають Боги відступників.

Далебор слухав мовчки. Вогникові було жаль старого до болю в грудях, але він не знав, чим його потішити.

— А увечері, — продовжив Сулиця, — сиджу я ось у цій хаті та слухаю, як в сусідньому дворі голосить баба Шевчиха за синами своїми. Убили її хлопців найманці Володимирові, коли ті кинулися боронити Велесової Святині. І ввижається мені під це голосіння таке, що словами й не розповісти. А найбільше сором пече за власне боягузство.

Раптом хтось у двері постукав.

«Заходьте, — кажу, — хоч злі, хоч добрі.»

А самому з лави встати сили нема.

Всувається у двері княжий гридень, Гатило Борич… Так звали його, а дражнили Гарячим за шалений норов.

«Чого тобі? — питаю, — маю на дверях отес, а на шиї — хрест. І жона моя хрещена, і діти…»

Впав Гатило на лаву поруч зі мною і каже:

«Сулице, я прийшов до тебе, бо не знаю, кому й довіряти. А ти ратник, і добрим був вояком. Пам’ятаєш Корсунь?»

«Авжеж, — кажу, — ти мені тоді життя врятував. Та краще б не робив цього… Що зробив я Богам, як дожив до такого… Чого прийшов, Гатиле?»

А той плаща одгорнув — а кольчуга під плащем в двох місцях продерта і рудою взялася.

«Служив, — говорить, — я князю вірно, та ось як розплатився зі мною Святославич.»

Згадав тут я, що не бачив Гатила серед тих, котрі нас у воду заганяли.

«Хреститися не став?» — питаю

«Не став, — говорить Гатило, — за те мене варяги князеві кинули до порубу. Я йти не хотів…»

«Бачу, — кажу, — а визволився ж як?»

«Приятель випустив… Нині на Горі гульня іде. Не знаю, що вони заливають медами та винами ромейськими: страх чи нечисту совість… Приятель говорить: «Дурний єси, Гатиле! Був би розумніший — гуляв би з усіма!» Плюнув я йому в очі замість подяки та й подався геть.»

«І куди ж ти тепер?» — питаю.

«Світ за очі, — каже, — але дивись-но сюди!»

Поклав він на стіл якогось вузла. І розгортає корогву Гнівного Сонця, що під нею рать до битви йшла, та знамено Перунове.

«За них, — говорить, — і почалася сутичка. Вирішили нинішні князеві порадники — отець Анастасій та вуйко Добриня, що прапори наші теж поганство суть. Я під корогвами цими життям важив, а ота потолоч варязька, найманці хто-зна якого роду — чобітьми по святощам нашим. Говорю тобі, Сулице, оце все, що коїться нині — помста ромейська за наші над ними звитяги. Адже падає ниць корогва, лише коли військо розбите… Та я був там, чуєш, ратнику? І я став військом… Дві рани маю, та п’ятьох уклав трупом. А корогви встиг скинути зо стіни до яру. Оце ледве знайшов. Та нема сили нести їх з собою. Заховай їх, Сулице, бо сходжу я кров’ю і не відаю, в якому вибалку здохну!»

Встав і подався до дверей.

«Дай же, — говорю, — хоч рани затягну тобі!»

Махнув лише рукою Гатило:

«Ліпше вмерти, аніж бачити оце все! Тебе вони теж розтоптали, ратнику, як і знамена наші! Та, якщо видаси ти прапори ці на наругу — я, Борич, повернуся з Вираю блискавицею Перуновою! Тоді з усього Дніпра води не вистачить, аби загасити хату твою!»

З тим і пішов, а я всю ніч дивився на ті знамена, і душа моя ставала попелом. Зранку жона почала домагатись, аби викинув я те, що Гатило залишив, та не послухав я баби, а лише добре корогви ті заховав. Довге життя прожив я, Віщий, опісля того, всіляке довелося бачити… І як Володимир-князь годував людність і поїв безкоштовно, аби знову собі з’єднати. І їли люди, і пили, і шматок, котрий убивця їхніх рідних їм кинув, нікому впоперек горла не став…І як вихваляли князя співці наймані, а люд їм вторував щиро… І як за Ярослава, сина Володимирового, зникали люди без вісти. О, то був мудрий чоловік, мудріший за батька свого! У Новгороді волхвів на вогнищах палили, раз у раз повставали словени, а у нас тут — тиша погребова… Тільки кожного дня — якийсь закон новий: то смертну кару ввели, якої ніколи не було поміж русичами, то податки підвищили, то нові придумали… А хто проти того баламутив, або віру давню і звичаї хвалив, а нову гудив — сьогодні ходив Подолом, а завтра пропав, наче й не було такого. Рідний брат Ярославів — і той… пропав, аж після смерти княжої знайшовся у порубі, а простолюдці, або як Володимирич полюбляв казати —«смерди», так і просто щезли. Сусід сусіда боявся, а батько сина. Он, у Батури — бачили синочка? Се Ізяслав Ярославич трохи занедбав батькової справи, а то б і дереводіл щез, бо має задовгий язик і душу простосерду.

Сулиця зупинився і витер засльозені очі. Далебор поклав йому руку на плече.

— Перун не пробачає, — вимовив, — бо навіть блискавці не під силу підпалити попіл. Ти до кінця не згорів, старий приятелю! Ті корогви ще у тебе?

— Зараз, — забурмотів Сулиця, — зараз!

Дідо подався у прихатень. Довго марудився там і через деякий час повернувся з вузлом, оберненим цупкою полотниною. Поклав вузла на стіл і обережно розгорнув.

Корогви не потьмяніли од часу. На темно-багряному тлі ясно видно було нашитий зверху чорний лик Гнівного Сонця. Сулиця обернув знамено, і на блакитному тлі сяйнув золотом усміхнений лик Дажбожий.

— На славу нам, на пострах ворогам! — вимовив старий ратник, — чи пам’ятаєте, Віщий?

— Пам’ятаю! — вимовив Далебор. Волхв підійшов до столу і розгорнув другу корогву.

— Дивись-но, Вогнику! — сказав, — ось з нею ходили до битви Перуничі! Мала вона бути біля князя, як оберіг.

Корогва Перуничів була блакитною, а закінчувалась довгими золотими косицями. На блакитному тлі золотом же було нашито знак блискавиці. Вогник обережно підняв тканину, і золоті кінці розгорнулись з тихим шелестом. Юнак уявив себе на коні, в руці — стяг-блискавиця, золоті стрічки мають на вітрі. Се дійсно був прапор для кінного бою, легкий і яскравий. Вогонь небес!

— Я видів сон у Наві, — сказав Далебор, — воїна Перунича з цією корогвою. І чорне Сонце в багряному небі… Ми виграємо битву, Сулице… Чи чуєш? Ще дещо я бачив, і те збутися мусить, але ворог не дійде до Києва! Онук Гатила Борича і правнук Ратиборів підніме стяг, під яким його пращури ходили до битви!

— Оцей хлопчина — Борич? — охнув Сулиця, — добрий знак… Ой, добрий! То Гатило вижив тоді… І жона Ратиборова, відьма, врятувалася… Сильна була відьма, зціляла силою своєю… Я її пам’ятаю, батько її, Любомир, на Ковальському Куті жив… Гарна кров… Тобі, Перуничу, сама доля наворожила жерцем-воїном бути. Але що скаже Всеслав, коли побачить корогви?

— Звелить підняти над військом! — мовив Далебор весело, — бо дуже прагне перемоги. Бій без знамена — не бій, а військові клейноди Ізяслав забрав з собою.

Сулиця похитав головою:

— Не вірю я роду сьому…

— Вірити лише Богам можна, Сулице, — озвався волхв, — а Боги нині на нашому боці.

Дідо Сулиця погладив зашкарублою рукою стяг і зітхнув, видимо жалкуючи, що не зможе піти з раттю. Далебор стояв посеред хатини, освітлений блиском єдиної свічі, і Вогник аж здригнувся — таким далеким і відчуженим здалося йому лице навчителя.

— Тебе не просять, Перуне, — стиха вимовив Далебор, — тож хай станеться все по законам Прави…

* * *

Всеслав і справді зрадів корогвам як доброму знаку.

— Останні кілька років, — мовив, — мені щось не щастило. То може нині свастя, як говорили пращури, не покине мене.

— Щоб певнішим було твоє щастя, — сказав Далебор, — даю тобі ось чуру-охоронця. Він супроводжуватиме тебе у битві, а треба буде — прикриє собою.

— Оцей ось молодик? — засміявся князь, — я ще не розучився битись, Далеборе!

— Це не просто юнак, — сказав волхв становчо, — він — Перунич, живий щит володаря. У добрі часи таких біля тебе мало б бути три седмиці.

— Се був добрий звичай, — погодився Всеслав замислено, — багато чого забулося нині… Охоронці, які не вимагають платні, не залежать від княжої милості, а лише виконують волю Богів… Непідкупні і горді… Яким же треба було бути володарем, аби стати гідним їх… Ну, гаразд, чуро… Ходімо зі мною.

Брячиславич вдягався до битви у княжій зброярні. Київські ковалі вже підігнали йому кольчугу й шолом, а жони з Подолу принесли гаптовану сорочку, яку князь і одягнув під озброєння. Вогник подивився на взір зі зчеплених свастик і згадав Поляну. Він так і не наважився зайти до Батури вдруге.

— Вибери собі щось, — порадив Всеслав, вказуючи на різноманітне озброєння.

— Ні, — хитнув головою юнак, — маю меча, і того досить.

Князь пильно глянув йому в лице.

— Ти й справді, — сказав, — наче щит… І як тебе Далебор викував, такого? Він і мене намагався зробити схожим на володарів давніх, та мало що пішло мені на користь з його науки. Два роки у темниці — багато часу для того, аби думати і згадувати. І ось, що я зрозумів, Перуничу — аби давній ар’я, котрийсь із наших пращурів, потрапив сюди нині, йому б не вдалося вижити. Я ось і не схожий на володарів давніх часів — а повірив Ярославичам на слово чести, повірив людям, чий мудрий батько понищив братів своїх, а вину зіпхнув ще на одного брата. Мій дід, брат Ярославів, врятувався лише тому, що сидів тихо у пущах кривицьких. І батько мій сидів тихо, і помер своєю смертю, а мені затісно стало у Полоцьку. Не можна нині воювати чесно, як-то учив волхв мене і тебе. Я це одразу зрозумів, хоч і не до кінця, а ти, дитя, схожий на дух давнини нашої. Невже ти і справді ладен за мене померти?

— Якщо на те буде воля Богів, — озвався Вогник, — я буду щитом людині, котра поверне русичам славне минуле… І що з того, як розколеться щит під ударом меча?

Всеслав ще раз зміряв поглядом струнку постать Перунича, глянув в юне затяте лице і мовив сам до себе:

— Погубив Далебор хлопчину наукою своєю.

Тоді сказав уже веселіше:

— Ну то що, чуро, проб’ємось?

І Вогник відповів впевнено:

— Авжеж…

Годиною пізніше кінний загін під проводом Всеслава спустився з Гори на Подольське торжище, де вже вишикувались озброєні як належить ратники. На чолі їх стояв здоровань Батура, а корогву з Гнівним Сонцем тримав якийсь такий же височенний молодик, котрий явно пишався такою честю. Поміж кіннотників Всеслава Вогник примітив Змагора, котрий радісно помахав йому. Але як здивувався молодий Перунич, коли, поруч з набурмосеним Рогданом побачив вихудле юнацьке личко Рогволода! Всеславич теж помахав йому рукою і усміхнувся.

«Схоже, що мені доведеться охороняти двох! — подумав новоспечений чура, — князь — то воїн сильний, але хлопець… І як це батько дозволив йому йти? Отже шалена людина, а ще бідкається, що в лихі часи живе… Часи, вони такі, якими їх люди роблять.

Далебора з ними не було — волхв подався до пішаниць і нині стояв поміж ратниками. Довкола війська юрмилися кияни, проводжаючи родичів. Вогнику здалося, що він розгледів у натовпі Світану з Поляною, але жінок тут-таки затулила людська хвиля. Забамкав дзвін на церкві Успіння. Священник, родом чи-то грек, чи-то болгарин, від хвилювання плутаючи слова, розпочав благословляти військо. Вогник тим часом розгорнув Перунову корогву і вдягнув її на спис — єдину зброю, яку він взяв на Горі. Лезо вивищувалось над прапором і було бойовим.

Раптом тишу, що настала під час відправи, розтяв суворий голос:

— Не буде походу цьому благословення Божого!

З натовпу вийшов старий чоловік у чорному. Вогник аж смикнувся в сідлі — жрець-християнин, напевне навчитель брата Поляни, дійсно був схожим на Далебора як близнюк. Юнак мимоволі взявся за свій оберіг і постукав по ньому, відганяючи мару.

— Князю Всеславе! — мовив тим часом чернець, — коли ти сидів у темниці, я благав князя Київського, аби той зоставив тобі життя во ім’я милосердя Божого!

— Я се знаю, — озвався Всеслав, — і вельми вдячний і вам, отче Феодосію, і отцю Антонію…

— Чи в тому твоя віддяка, що ти з волі зворохобленого люду захопив княжий стіл?

— Люд покликав мене, — мовив Всеслав, — чи вперше таке у Києві? Згадайте Ольга-венеда, що його звали кияни проти варягів Аскольдових!

— Люд — то отара, княже, — сказав мніх, — а ти, замість охороняти овечок, допустив у стадо вовків!

«Вовки — то, певно, ми з Далебором, — майнуло в голові у Вогника, — але який дивний жрець! Починати таку розмову перед битвою!»

— Хто ти є, князю, — Феодосій добре володів голосом, знов таки як Далебор, — аби ставати проти гніву Господнього! Всім відомо, що напасть зі степу за гріхи нам послана! Чи не думаєш ти отримати перемогу над Божою сараною, двинувши військо на погибель? Чи хочеш, яко Ольг-венед, про якого ти згадував, повернути поганство землям нашим? Нині дива творяться на могилі Аскольдовій, бо був то першомученик за віру свою! А де поховано Ольга-венеда не відомо нікому, як ніхто не відає, де голову склав Святослав-язичник, чужого добра шукаючи! Забирайся до свого Полоцька, князю, доки не скарав тебе Бог гірше, ніж дотепер!

Лице Всеслава побіліло од гніву. Цей нестримний чоловік не терпів, коли йому вичитували та ще й прилюдно.

— Ізяслав, отче, — прогримів він на весь принишклий майдан, — хрестом святим присягнув, аби вести перемовини чесно! Ту його присягу ми з сином покутували два роки! А тікати надумавши, Ізяслав підіслав до мене вбивцю, і врятувався я дивом. Я не є боржником Ярославича! Ідіть, отче, з миром, творіть молитву і не лякайте даремно людей. В моєму війську не жони, а воїни!

— На переправі проти Хорсиці могила Святославова! — несподівано для себе вигукнув Вогник на всю міць легенів, — курган, що став притулком блискавиць! І є в ньому сила, що пробудила мене від смертного сну! І вона ж принесе нам побіду, русичі! Мати-Слава вже розгорнула крила й співає про майбутні звитяги!

Всеслав мовив з усміхом:

— Мушу довіряти такому віщуванню, бо віщун буде битись поруч зі мною!

— Ти оточив себе язичниками, княже! — сказав мніх різко, — і віриш брехливим пророцтвам… Я молитимусь, аби душа твоя не пішла на вічну погибель, яка вготована поганам усім!

— Моліться, отче, краще, аби ми половців побили! — пробасив раптом з лави ратників Батура, — нам зараз, аби чоловік міг зброю тримати, а яким Богам він молиться — розберемося опісля.

— Рушаймо! — вигукнув Всеслав дзвінко, — з Богом!

Вогник потиху відстав від кінної лави і під’їхав до ратників, котрі якраз рушали з майдану. Далебор йшов поруч з прапороносцем.

— Віщий!

Юнак зіскочив з коня.

— Іди до комонних, Вогнику, — мовив волхв, і Перунича знову вразило лице вчителя. Далебор наче вже був десь далеко, і лише тіло його йшло з раттю.

— Я лише хотів…, — вимовив Вогник звільна, — адже ви помітили? Отой… мніх так на вас схожий! Просто мара якась!

— А чому б йому не бути на мене схожим? — рівно сказав Далебор, — Я — Далебор Божич, він був Богодар Божич… Ми — сини воєводи вишгородського, Божича Мстислава, і Богодар — мій наймолодший брат. А на старість, Вогнику, родичі дуже нагадують одне одного. Тим більше він теж…рахман. Оце і вся загадка, сину душі моєї. Іди до Всеслава… Бережи його.

— Я хотів би оберігати вас! — вирвалося у юнака, — ви не захворіли, учителю?

— Ніколи не почував себе краще, — озвався Далебор зі звичним спокоєм, — а ти добре промовив на площі, Вогнику. Мати-Слава б’є крилами, і співає про труди наші ратні, і маємо послухати… І прагнути до битви лютої за Русь нашу і святих Праотців наших… Мати-Слава сяє до хмар як сонце і віщує нам перемоги і загибель! Треба завжди прагнути першого, незважаючи на друге… Ну, іди ж, Вогнику мій…

Вогник скочив на Білогрива і повернувся до кіннотників все ще затривожений. Та захват перед майбутнім боєм витіснив з його голови усе інше — і дивний погляд Далеборів, і недобрі слова мніха, котрий виявився братом учителя. А перемоги він був певен, бо наставник це передбачив ще на Хорсиці. Юнак поглянув на Перунову корогву і знову відчув силу, що народжувалася в його мозку. Силу небесного вогню…

* * *

В одному з княжих сіл Всеслав наказав узяти коней і роздати їх частині ратників. Князь таки непокоївся: дружинників-войовників йшло з ним мало. Кривичів при боці він мав жменьку, полянських воїнів з тих, хто не загинув на Альті і не пішов за Ізяславом на вигнання, теж було небагато. Ратні ж люди, попри їхнє палке бажання захистити рідні оселі, вояцьку справу знали поганенько. Виняток ставили ті, що свого часу ходили на торків — вони-то і стали кіннотниками. Батура лишився з раттю.

Та провіщене щастя не покидало Брячиславича. Коли військо наблизилось до Переяславщини, вивідачі перехопили гурт людей, вельми схожих на кочівників. Однак, бранці, котрі непогано знали слов’янщину, присягались перед Всеславом, що є торками, союзниками Всеволода Переяславського, і ворогами кипчаків.

— Кипчак — поганий чоловік, лихий чоловік! — роз’яснював вилицюватий чорноокий степовик, уважно придивляючись до князя, — кипчак багато ваших на Альті побив, багато сел попалив! Наше кочовище теж розігнав, жони позабирав… Кипчак орда поділив надвоє — одна пішла на Снов, на Святослава-коназа. Друга, менша — Київ іде!

— Близько вони? — допитувався Всеслав.

— Табір за он тим лісом, — відповів торк, — у таборі повно бранців і здобичі! Табір скоро назад відсилати будуть — орда іти далі на Русь! У таборі — ваші й наші родичі, табір одбити треба. Бери нас, коназе, під свою руку, воювати хочемо, визволяти жони й діти!

Всеслав, котрий свого часу воював з торками, хмикнув:

— Знаю я вас, хороших, теж ладні слабшому горлянку перегризти. Союзнички… Добре, ставайте до лави, коней зайвих у нас нема — в бою добудете.

— А я ж тебе пам’ятаю, Всеслав-коназ, — раптом всміхнувся степовик, — даремно сердишся на нас… Ти — вовк, я — вовк, Чернігівський коназ, Святослав, теж вовк… Одна зграя тепер. Пси тікають, вовки б’ються! Проженемо чужих — може знову гризтися будемо. Зараз — не час. Не бійся — не зрадимо!

— Розвелось вас, своїх, у наших степах, — пробурчав Всеслав уже м’якше, — як звешся?

— Ксай…

— А мене звідки знаєш?

Степовик схилив голову і зсунув набік повстяний ковпак.

— Твого меча слід — бачиш? Був я бранцем твоїм, Всеславе-вовче, за викуп пішов у степ. Тепер миритись будемо…

— А завтра битись, — засміявся Брячиславич, — отже затята порода! Гуртуй людей своїх, Ксаю, і приставай до лучників.

Через кілька годин розвідники нагледіли зручну місцину, де можна було приймати бій. Просто перед військом мирно виблискувала річечка, а з двох боків улоговину прикривав лісок.

Далебор, якого Вогник не бачив вже днів зо два, рівно, як і Полісуна, котрий не терпів коней, з’явився до князя з такими словами:

— Дружинники Ізяславові, з тих, що вціліли на Альті, говорять, що князі поставили ратників на крилах, а дружини свої — в голову лави-птиці. Кипчаки ж атакували середину для виду, а самі обійшли стрій і вдарили по крилах. А тоді вже оточили решту, і почалася різанина…

— А що ви пропонуєте, Віщий, — зацікавився Всеслав.

— Поставити в голову ратників. Крила ж нехай будуть комонні і вдарять на ординців, коли ті вріжуться в рать. Якось на Руяні ми так ставали проти данців.

— Віщий, — мовив князь з сумнівом, — але ж степовики — то не тяжкозбройна піхота варязька! Вони просто перестріляють пішаниць з луків — і щити не допоможуть.

— Аби їм ніяк було стріляти, — роз’яснив волхв, — отсе ось поле перед річкою треба перекопати і наробити пасток для коней. Коли перші вженуться в них з розгону, наступним буде не до стрілянини, аби проскочити швидше небезпечне місце. А там ратники приймуть їх на списи. Між ратниками же слід розставити стрільців з дальнобійними луками. А торкам своїм, княже, ти все-таки виділи коней. Мають вони виманити ординців саме на цей шлях.

— Мудро! — погодився Всеслав замислено, — та аби ж я мав сильнішу дружину! А то — на одного досвідченого кільканадцять молодиків, що і ворога-то увічі не бачили.

— Здолаємо! — упевнено мовив Далебор, — а, здолавши, княже, маємо рушити на Чернігівщину, Святославу у поміч.

Гарне лице Полоцького князя раптом побагряніло.

— Віщий! — сказав він, — чи ви зовсім не од цього світу? Якого дідька я помагатиму Ярославичу? Це ж він із Всеволодом Переяславським і підбив Ізяслава запроторити мене до порубу! Ізяслав бо наче віск у руках братів своїх! Та нам же краще буде, як кипчаки розіб’ють Святослава — на одного ворога менше стане!

— Про те, скільки весей і градів на Чернігівщині піде з димом, ти не думаєш, княже? — різко спитав Далебор.

— За них нехай Святослав дбає — його землі…

— Учив я тебе, — з серцем сказав волхв, — але так і не вивчив на чоловіка…

— Віщий! — скипів Всеслав як тоді, на майдані, — ваше діло — молитись Богам своїм, а не князям вказівки давати! І так на мене піввійська коситься, що тримаю поган біля себе, особливо після того, як отець Феодосій таку доречну промову виголосив перед походом. А як, не дай Боже, нас розіб’ють, так мені тільки й залишиться — зостатись на цьому полі, бо й Полоцьк мене одцурається, не те, що Київ!

Далебор знизав плечима:

— Твій норов, Всеславе, мені відомий здавна і не змінився за двадцять літ… Я тоді пішов, і зараз піти можу, тільки як бути з моїми людьми?

— З якими ще людьми? — спитав Всеслав заскочено.

— Привів я тобі селян з заступами та сокирами. Не мечами ж дружинники твої ритимуть пастки та вовчі ями…

Всеслав з хвилину помовчав, тоді мовив вже спокійніше:

— І що б я робив без вас, Віщий? Але ж і ви зрозумійте нарешті — часи аріїв давно минули. Нині кожен — сам за себе…

— Оце вас і погубить, Володимирові нащадки, — мовив Далебор втомлено, — колись зі сходу прийде такий ворог, якого не здолати поодинці. Раніше жили кожен сам собі, а билися разом, а нині усіх намагаєтесь зігнати під одну кормигу, а як до битви — так і врозтіч.

Земляні роботи зайняли півдня і майже всю ніч. Далеборові селяни, настрашені близькою загрозою, працювали так, наче рили ворогу могилу. Всеслав ходив поміж ними, міркуючи про розвиток завтрашніх подій. Вогник тримався його, наче тінь. Молодий Перунич трохи розчарувався в чоловікові, якого мав захищати. Остання Далеборова надія була хиткою і непевною — Всеслав бо не вірив в доцільність відновлення давніх звичаїв, через те, що звичаї ті були невигідні йому.

Зранку все було готово. Пастки вирито і замасковано, вояків нагодовано, а селян з обозом відправлено до лісу. Далебор підійшов до Вогника, котрий пильно вдивлявся в смугу туману за річкою і мовив:

— Скоро почнеться… Тримайся тут, а я піду до пішаниць.

— Ми напевне переможемо, Віщий? — наважився запитати юнак, помітивши все той же дивний вираз на лиці старого.

Волхв раптом усміхнувся:

— Напевне! Бо з нами Перун, Бог прі і боріння!

— І то є Бог серед Богів, як кажуть Веди! — відповів поштиво юнак. Провів поглядом пряму постать Далеборову, поправив піхви з мечем і пішов до свого коня. Білогрив з задоволення схрумав порцію вівса з торбини і пирхнув на Полісуна, що вибрався, увесь мокрий від роси, з-за якогось куща.

Всеслав, котрий, як і решта війська, ночував просто неба, уже встиг умитися в річечці і тепер вичитував за щось котрогось зі своїх земляків. Помітивши Вогника, покликав:

— Ходи-но сюди, чуро!

Вогник підійшов, ведучи в поводу Білогрива.

— Скажеш, Перуничу, щось дружинникам перед боєм для бадьорости. Далебор подався до раті, каже, що він там потрібніший, але ж і у мене не військо, а юнь зелена.

Годиною пізніше вої Всеславові вже стояли в шику. Вогник вишукав поглядом поміж пішаницями корогву з ликом Дажбожим. Десь там мусив бути й Далебор. Ворог був уже зовсім близько — вивідач-торк, що примчав на змиленому коні, доповів, що кипчаки з’являться тут, коли сонце висушить росу.

Сонце, не по-осінньому гаряче, припікало все сильніше. Вогник сидів на землі, схрестивши ноги, і думав чомусь про загиблу Неждану та її останні слова. Потім з пам’яти випливло миле дівоче личко Поляни, а згодом в голові виник голос жінки, що співала колискову…

Пронизливо закричав ріг. Юнак струснув задуму і припав до землі. Вона гула під кінськими копитами. Перунич поглянув вперед і побачив, як жменька торків вилетіла кінно на відкрите і помчала до води, відстрілюючись з луків. За ними розгортався кінний ланцюг.

— По конях! — почулася гучна команда Всеслава.

Вогник злетів у сідло. Шуйцею він тримав спис з Перуновим стягом.

Знову закричав ріг, і настала тиша, в якій ясно почувся тупіт ворожої кінноти та галалайкання ординців. Рогволод, що стояв в лаві одесную батька, судомно зітхнув. Вогник торкнув коня і виїхав наперед, високо підвівши стяг. Дзвінкий його голос розтяв тишу як сурма:

— Станьмо як леви один за одного

І тримаймося князів своїх!

І Перун буде коло нас

І перемогу дасть нам!

І так буде –

Бо ті слова маємо од Богів!

— І так буде…, — процідив крізь зуби Всеслав, вдивляючись вперед. Торки тим часом розсипались по полю, спритно уникаючи пасток. Ординці, захоплені погонею за ними, пізно завважили готове до бою військо, але швидко оговтались і рушили через мілку воду якраз туди, де за полем-пасткою стояли ратники.

Перша лава кипчаків увігналася в пастку з усього розгону. Коні ламали собі ноги в окопищах і скидали людей просто на загострені кілки. Та наступні пробилися, пройшли по мертвим та ще живим однокровникам — і тут з рядів ратників полетіли стріли. Поріділа лава все ж таки зударилася з пішими, і закипів бій.

Вогник стежив за корогвою. Пішаниці поволі відходили, власне, як і було задумано Всеславом та Далебором. Корогва трималася рівно, гуртуючи людей.

Всеслав усе вичікував. З лісу з’явилися нові вершники, і тоді князь мовив до одного зі своїх кривичів:

— Когуте, дай сигнал Рогдану!

Вояк затрубив у ріг, і з іншого краю поля донісся ледве чутний відгук. Всеслав видобув меч.

— Слава! — вигукнув голосно. Кіннота рушила, наїжившись похиленими списами. Вітер шарпав золоті косиці корогви над головою Вогника. Юнак забув про все на світі, наче ставши продовженням власного меча.

Відчуття прани, вогню у жилах, пронизало молодого воїна як клинок. Він не мав щита, не носив броні — вогонь захищав нині Перунича, вогонь, незримий його оку. Він відчував поруч з собою присутність людей, чия кров текла у його жилах. І юнак зрозумів — трапилося диво, оспіване в численних сказаннях. Рід його вийшов на битву, рід, що став вогнем небес…

— Скільки праху на землі, стільки і воїв небесних, — прошепотів Перунич, — вони будуть битися поруч…

Всеславові кіннотники врізалися у бік ворожої лави. Стяг притягував до себе ординців наче мух на мед. Вогник крутився в сідлі, рубаючи направо і наліво. Одночасно він намагався пильнувати і Всеслава з Рогволодом. Полотняна сорочка, розчахнута на грудях, змокла, наче його скупали в річці, але ран він ще не мав… Жодної… Кипчаки, котрі накинулися були на прапороносця, розсипались врізнобіч.

Далебор, котрий бився пішо поруч з Батурою, перший загледів те, що іншим пішаницям здалося вогняним колесом посеред кінної лави. Крило, що його вів Всеслав, зім’яло кипчаків і рушило, женучи ворога, назустріч кіннотникам Рогдана.

— Дар вогню, — вимовив старий, — Перун прийшов… Прийшов…

Вогник не бачив блиску довкола себе, він лише відчув, що битись стало легше. М’єльнір знаходив ворога, наче живий. Юнак пробивався вслід за Всеславом і його сином, і не помічав, що дружинники сахаються його, як і половці. Князь же не оглядався, а рвався вперед, повністю віддавшись битві. А Рогволод все слабшав, і, нарешті, обім’як в сідлі. Здоровенний половчин у шкіряному нагруднику, обшитому металевою лускою, заніс над княжичем шаблюку.

Перунич, не маючи змоги пробитись поближче, шпортонув ворога лезом списа, що вивищувалось над корогвою. Кров бризнула на знамено.

— Тобі, Перуне! — видихнув юнак. В голові повторювались, мов оберти колеса, слова древньої молитви:

«Хай святиться…таємне ім’я твоє…Індра…Бо то є Бог серед Богів…Бог серед Богів… Так кажуть Веди…»

Рогволод поволі сповзав під кінські копита. Розуміючи, що хлопець пропав, Перунич усе ж таки спромігся висадити з сідла ще одного ординця. Спис з корогвою він затис під пахвою, а коня ухопив за повід.

«Воїнам… честь…і право… і суд… і милостив єсть…до хоробрих…Індра… пребуде…од віку…»

Вогник кинув меча до піхов і рушив з кіньми вперед. Рогволод уже лежав на землі, очевидно приглушений ударом по шолому. Перунич нахилився і ухопив його за руку.

— Піднімайся!

Очі молодого кривича відкрилися, але в них не було розуміння. Тоді Вогник перехопив його руку повище і рвонув вгору, дивуючись тому, що чоловік в кольчузі є таким легким.

— Давай в сідло! Швидко!

— Що це? — пробурмотів хлопець, — хто ти? Вогонь…Звідки вогонь?

— На конь! — гукнув Перунич, втрачаючи терпець, — Загинеш! Швидше!

Всеславич таки отямився і вчепився в гриву половецького коня. Тоді сів верхи, трохи не з’їхавши знову вбік. З-під шолома йому скрапувала кров.

— Тримайся верхи! — крикнув Вогник, знову видобуваючи меча, — тільки тримайся!

Половці кинулися втікати, коли зрозуміли, що потрапили між двох жорен. Рогданове крило з’єдналося з загоном Всеслава і рушило навздогін. Вирватися з кривавих обіймів лави-птиці вдалося лише кільком десяткам чоловік. В таборі за лісом переможці віднайшли обоз з награбованим і кілька сотен бранців — торкську жіноту з дітьми, та селян-русичів з довколишніх весей, які мали нещастя трапитись орді на дорозі. Всеслав, задоволений і веселий, підкликав Вогника до себе.

— То чий ти чура? — запитав, — мій чи Рогволодів?

— Нас мало б бути три седмиці, — відповів без усміху Перунич, — от я і намагався встигнути за всіх.

— А що там мої люди говорили, ніби вогонь горів довкола тебе?

— Бо поруч зі мною, — мовив Вогник з шанобою, — билися душі пращурів… Се велика відзнака, і я сподіваюся виправдати її.

— Ти уже виправдав! — сказав князь серйозно, — дякую тобі за сина, Перуничу! Я бо бачив, як ти його вирятував, та не міг пробитися на поміч. Велю виділити тобі добру долю з половецьких возів.

— Мені не потрібна здобич, — сказав юнак.

— А чого ж ти хочеш?

— Волі молитися Богам своїм у місцях, де це робили наші пращури!

— Се платня Далеборова, — зітхнув князь, — а тепер і твоя… Мніхи печерські проклянуть мене, я вже не говорю за митрополита… Але що ж… Я — твій боржник, воїн-жрець!

Поволі надходили ратники, і Вогник, спитавши у князя дозволу, подався розшукувати Далебора. Корогву він загледів швидко — ніс її сам Батура-тисяцький.

— Як добре, що ви живі! — щиро сказав юнак.

— Бог поміг, — озвався Батура втомлено, — страшна була сутичка… Ти часом не бачив Змагора, Перуничу?

— Ні… А де Віщий? Він же мав бути біля корогви…

Батура увіткнув оскепище з корогвою в землю. Він не піднімав очей, і Вогник зрозумів — сталося лихо.

— Що з Далебором?!

— Ти он в крові, — сказав Батура замість відповіді.

Вогник глянув на себе. Сорочка набрякла кров’ю, але він навіть не міг згадати, коли і як пропустив удар. І біль прийшов лише зараз, гарячою хвилею.

— Де Віщий, Батуро?

Дереводіл зітхнув:

— Нема вже волхва твого, воїне! Як є у Перуна рай, то він напевне там.

Юнак захитався в сідлі. Перед очима пливло чорне сонце на багряній корогві.

«Я видів сон у Наві! Ми виграємо битву!»

«Видів ще дещо, і те збутися мусить…»

«Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті — не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому!»

«Я бачив воїна-Перунича з цим знаменом… І чорне сонце в багряному небі…»

«Тебе не просять, Перуне… Тож хай все станеться за законом Прави.»

«Мати-Слава сяє до хмар, як сонце, і співає про перемоги і загибель! Треба завжди прагнути першого, незважаючи на друге… Вогнику мій, сину душі моєї…»

— Що ви ще бачили у Наві, Віщий, — прошепотів юнак, — власну загибель? Ви ж ще не навчили мене всьому, що знали!

— Жаль, — мовив Батура співчутливо, — але що ж… Грізному Богу служив твій старий, і загинув у грізній битві. Він побачив був між комонними який-то блиск, мов колесо огняне, і гукає мені: «Перун прийшов!» Там між вами дійсно щось світилося, не буду брехати. І майже одразу навалилася на нас купа ціла оцієї степової галайстри… Бачив я лишень, як він упав — мертвий, чи ще живий, не знаю, тут бо прапороносця вбили, і я підхопив стяг. Але певне загинув волхв твій, бо такі падають лише мертвими.

Вогник зціпив зуби від болю, що нині пронизував його всього, і торкнув коня.

— Рану хоч затягни, шалений! — крикнув услід Батура, — зійдеш кров’ю!

Над полем недавньої битви вже кружляло гайвороння… Вогник віднайшов те місце, де кипчаки зударилися з ратниками. Білогрив обережно переступав через непорушні тіла. Раптом кінь незадоволено пирхнув і подався назад. Сіра тінь ковзнула між мертвими. Полісун…

— Шукай, друже! — вимовив Вогник.

Вовк заметався і раптом завив, звівши угору писок. Кінь став дибки, трохи не скинувши юнака.

— Ти кращий межи конями, — пробурмотів Вогник, сповзаючи на землю, — тихше… заспокойся…тихше…

Далебор віднайшовся за кілька кроків. Волхв лежав поміж мертвих кипчаків, і біле вбрання його побагряніло від крові, а правиця все ще стискала Перунового меча. Юнак упав на коліна

— Віщий! — вимовив, — Віщий!

Старий ворухнувся, і Вогник радісно скрикнув:

— Ви живі! Я поможу! Зараз!

— Не треба…нічого, — чітко вимовив Далебор, — Індра… дав змогу… проститись…Тепер усе…Синку…

Вогник схопив його за руку і сльози виступили на очах юнака трохи не вперше від загибелі Боричів. В лівиці старого воїна, що лежала на зранених грудях, була затиснута жменя скривавленої землі.

— Кажемо слова ті для пам’яті, — озвався Вогник, щоб не розридатися вголос, словами одної з пісень Далеборових, — аби жодне з тих слів не згубилося… Де пролита кров наша — там є земля наша! І се вороги знають! І знищити нас стараються! І се старання марне! Буде так, як у старі часи отців наших! А судилось загинути — притулимо землю до рани. І Марена-Смерть скаже: «Не можу я воїна цього відділити від його землі!»

— І Боги на Сварзі скажуть тоді, — раптом мовив Далебор притомно, — «Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави!»

— Віщий! — покликав Вогник розпачливо, — не кидайте мене самого! Дозвольте піти з вами!

— Це буде слабкість, Вогнику, — вишептав Далебор, — Ти ж знаєш, що Перун не терпить слабких і слабодухих… Ти маєш жити… І взяти зі Всеслава плату… Меча й оберегу залишаю тобі, Перуничу. Як наступнику… А мені в дорогу даси М’єльнір.

Волхв закашлявся і судомно притис до грудей закривавлену землю. Тоді озвався знову:

— Мусиш мати доросле ім’я, гідне жерця Перунового! Нарікаю тебе Вогнедаром… на честь учителя мого… Се ім’я твоє для людей, ім’я ж душі, ім’я таємне, зостанеться з тобою до смерти.

Перепочив трохи і додав:

— Ім’я душі моєї — Укрян, так і згадуй мене в молитві. Проведи ж мене належними словами, Вогнедаре Перуничу…

— А тому, хто впав у полі, — розпочав Вогник останню, смертну молитву жерців Бога Воїнств, — Блискавиця дає напитись води живої…І до Сварги він їде на білім коні… І Перун зустрічає його, і веде до блаженних чертогів своїх… І там пребуде він час і отримає тіло нове, і місце у Божому війську! І так має жити до вічних віків, творячи за нас молитви!

Старий повторював за ним відхідну самими вустами. Тоді всміхнувся над силу, і душа вояцька покинула зранене тіло, що вже не в змозі було втримати її. Усміх же той, спокійний і гордий, лишився на мертвому лиці, як останній відблиск Далеборової душі.

* * *

Вогнедар, Перунич, повернувся до Києва разом із військом.

Там, на полі битви він урядив навчителю пристойне поховання. Склав з допомогою ратників, поруч з якими бився Далебор, погребове вогнище. М’єльніра вклав мертвому до рук, як-то і велів загиблий, а оберегу з темного срібла зняв обережно і вдягнув на себе. Собі ж узяв і Перунова меча. Сі дві речі та ще гусла, котрі Далебор зоставив в обозі, були єдиним спадком по ньому. Якщо не брати до уваги знань стародавніх, що зосталися викарбуваними у Вогнедаровій пам’яти.

Молодий Перунич сам підпалив стоса з чотирьох кутів по черзі, а спостерігав за цим Всеслав з сином, і ті, хто знав Далебора-волхва.

Іншим загиблим русичам теж врядили пристойне поховання, викопавши могилу, де всі й розмістились по-братньому — і дружинники, і ратники, а тоді військо київське рушило у зворотній шлях.

Ксай-торк зі своїми людьми провели їх трохи. Ксай тримав на сідлі замурзаного чорноокого хлопчика.

— Сина знайшов, — сказав, — а жінка вбито… Гарна мав жінка… Бувай, Всеславе-вовче! Наша люди нині — друзі тобі. Ще кипчак прийде — ще бити будемо!

А до Вогнедара мовив:

— Ти — чаклуна приятель? Мудрий був чоловік… Одразу мовив коназу — дай торкам коней! Який торк воїн без коня!

Підморгнув змовницьки:

— Як між людьми Хреста тісно буде — приходь жити у Ксаєве кочовище! Нам чаклуни потрібні — ми Тенгрі віримо, та як твій Бог сильний, то і йому вділимо пожертви.

Поки військо, обтяжене пораненими та визволеними полоненими, добиралося додому, Всеслав видимо вагався, чи вділяти помочі Чернигівському князю. Врешті, певне, пам’ять про загиблого навчителя переважила нехіть до родича-ворога, і Всеслав відправив на Сіверщину гінця з листом, в якому оповідав про останні події у Києві, битву з кипчаками та пропонував союз.

Посланець повернувся до Києва зі звісткою, що Святослав Чернігівський відчайдушним ударом розбив біля міста Снова орду, котра вчетверо перевищувала кількістю його поріділу опісля Альти дружину. Тому помочі Ярославич не потребував, але за пропозицію в обережних виразах дякував, про Ізяслава же та про давню історію з присягою на святому хресті не згадував ні словом. Всеслав, прочитавши відповідь, мовив захоплено:

— Мене вовком звуть, а це — лис! Ох і хитрий же!

Вогнедар же тим часом відлежувався у хатині діда Сулиці. Рана його була не важкою, але прикинулось запалення, та ще й відкрилась рана від Чудинова списа. Юнака трусило в лихоманці. Чоботар варив зілля за його вказівками та накладав пов’язки, просочені мастями з Далеборової торбини. Знайомий запах зілля гостро нагадував про Далебора, аж Вогнедар часом стогнав не стільки від болю, скільки від душевної муки.

Поки одужував Перунич, настала зима, сніжна і ясна. Князь Всеслав, котрий не забував про свого чуру, прислав йому одежу — чоботи, штани, кожушок, все просте, але тепле. А від Батури принесли сорочку зі взором зі зчеплених свастик, схожу на ту, що одягав у битву Всеслав, і серце молодого воїна забилося сильніше.

Вогнедар роздумував, що робити йому далі. Поки живий був Далебор — юнак не переймався майбутнім, а слухався учителя наче меч вправної руки. Нині ж він був полишений на волю Перунову і на власну.

Згадував він оповіді Далеборові про Руян, острів у морі-окіяні, де правлять волхви. Десь на тому острові жили й онуки Далеборові… Аби дібратись до того прихистку, та там, у венедів, і залишитись… Подумавши відкинув сю звабу, занадто бо вона схожа була на втечу з поля битви.

Мислив він і про Хорсицю, інший острів, любий його серцю. Щоправда, дідо Сулиця, котрий оповідав йому київські плітки, говорив, що шлях Дніпром буде небезпечним, бо половців суне хмара, і вони напевне обсядуть береги, як колись печеніги. Тим більше хотілося бути біля протолчан у небезпеці. Як там вони зараз — Тверд, Ярволод… Малий Твердята, мабуть, підріс. Вільні люди з радістю приймуть свого жерця. І житиме він у хижці Далеборовій, душею відчуваючи Богів. А прийде ворог — зайвий меч придасться воїнам з Хорсиці.

Та, однак, ніяк забути не міг Вогнедар останні слова навчителя. Мав він взяти зі Всеслава плату за визволення та виграну битву. Для цього мусив лишатись у Києві і прославити ім’я Перунове там, де пращури молились Богам своїм.

І ще одне прикувало юнака до стольного граду — сорочка зі взором із зчеплених свастик. Може, звісно, пошила її жона Батурина, котрій жаль стало молодого воїна, що не мав матері, а може… Юнак збирався відвідати Батурин дім опісля одужання. Поштивий дереводіл був у тяжкому горі — Змагор, утіха його серця, лежав нині в могилі братній, загорнений в черлений плащ дружинника.

Навідував Вогнедара у хатині старого Сулиці лише Рогволод. Княжич щиро прив’язався до рятівника і годинами просиджував у дідовій хижці, слухаючи оповіді приятеля. Перунич зустрічав його з радістю — він бо ніколи не мав друга-однолітка. З дітьми бродників хорсицьких він не приятелював, бо не мав на те часу за вояцькими вправами. Змагор Батурин міг би стати йому другом, але Змагор загинув… А Всеславич, хоч і молодший за нього, теж мав вояцьку душу і пристрасть до чинів відважних, хоч і трималася та душа у тілі крихкому й вутлому. У князя-вовка, як-то часом звали Всеслава, було семеро синів, наче у казці. Шестеро були в батька — міцні та дужі, а Рогволод, хоч і носив ім’я, що уособлювало силу, хтозна у кого і вдався. Батька він обожнював, а той любив своє невдатне вовченя і намагався виховати воїном, незгіршим за братів. Тому і взяв з собою на ті перемовини, аби привчати до небезпеки.

Якось, коли Вогнедар оповів Рогволоду історію Велимира, переможця готів та його бойового побратима, княжич мовив заздрісно:

— Я б теж хотів мати брата по мечу… Ось ти життя мені врятував, Перуничу… Був би ти хрещеним — хрестами б помінялися…

— У нас є обряди давні, — озвався Вогнедар задумливо, — але зараз ти шануєш святощі наші, а згодом, може, нищитимеш їх, як родичі твої?

— Я шаную Древніх Богів, — сказав Рогволод твердо, — і шануватиму завжди. Ти не знаєш, батько ж мене на капище водив, далеко від Полоцька, у пущі. Там ще жрець був, старий-старий, старший, мабуть, і за Далебора твого. Батько все хотів, аби я сильнішим став, а не ріс замірком. Я пройшов посвяту крові… Ось…

Всеславич витягнув правицю й закотив рукав. Вогнедар побачив знайомі сліди від обрядових надрізів. Він теж проходив через посвяту крові у отроцькому віці. Обряд цей був досить болючим і вимагав великої витримки. Дивно, що Всеслав наважився посвятити хлопця, але Рогволод явно пишався цим.

— Слава Богові Перуну огнекудру, — вимовив княжич, — який стріли мета на ворогів, і вірного веде стезею… Адже він є воїнам честь…і суд… І милостив єсть до хоробрих…

Вогнедар не міг стримати розчулення і мовчки стис руку приятеля. Той сказав тихо:

— Тоді… у битві, як ти вихопив мене з-під копит кінських, довкола тебе наче вогонь горів. І люди це бачили… І всі говорять, що неможливо підняти з землі чоловіка в кольчужній броні, а ти мною торгнув, наче пір’їнкою…

— Не знаю, скільки там важила кольчуга, але ти зовсім не важкий, — мовив Перунич з усміхом.

— Рогдан говорить, — озвався княжич знову, — що ти і твій навчитель — дияволи у людській подобі. Але я не вірю, що ти є зло, бо зло не може бути шляхетним, старий же волхв і взагалі загинув як богатир з часів прадавніх… Я хочу стати сильним як ти, а якщо силою такою наділяє Перун, то я ладен схилитись перед ним. І може станеться диво…

— А чи знаєш ти, княжичу, — сказав Вогнедар, — що володар блискавиць бере страшні треби за дива свої? Ось сталося диво — ворог не дійшов до граду. Та скільки зосталось на бранному полі тих, хто чекав цього дива. Чи ладен ти сплатити за поміч Перунову власним життям?

— Ти ж бачив мене у битві, — мовив Рогволод, — я хоч і слабосилий, але не боягуз…

— Бути хороброму в житті важче, аніж у битві, княжичу… Чи насмілишся ти визнати відкрито, що віриш Богам нашим?

— Але ж для цього треба, — сказав несміливо княжич, — зректися Христа…

— Хіба отой волхв з пущі, — всміхнувся Вогнедар, — не говорив тобі, що Перун не вимагає, аби чоловік, перш, ніж прославити його, зруйнував чужу Святиню, або чогось зрікався? Коли міць Перунова торкнеться твоєї душі, в ній просто не зостанеться місця для чогось іншого.

— Волхв із пущі, — вимовив Рогволод, — сказав, що ми з батьком з проклятого роду, і душі наші не винесуть тої міці…

— Однак, провів же обряд, — сказав Перунич замислено, — отже Боги дали йому знак… Гаразд, Рогволоде… Я врятував тобі життя, отже є твоїм побратимом за правом крові. І тримаймось цього до смерті, аби не зникнути одне для одного у потойбіччі.. Дістань меча…

Рогволод видобув свою зброю. Вогнедар стягнув з плечей сорочку і підійшов до приятеля на довжину меча. Лезо торкнулось його незахищених грудей.

— Довіряю тобі життя своє, — вимовив Перунич, — кров свою, душу свою… Як довірився нині — довірюсь у битві, як довірюсь у битві — довірятиму скрізь. Во ім’я Перунове хай кров змішається наша, і ніколи не проллє її більше зброя наша…

Вогнедар різко хитнувся вперед, і з-під клинка побіг кривавий струмочок. Рогволод поспішно відсмикнув зброю.

— Запам’ятав? — спитав Перунич, беручи свого меча, — зможеш повторити?

Всеславич кивнув і теж оголив груди. У нього навіть вуста побіліли від піднесення, а голос зривався і тремтів. Коли кров бризнула на Перунів клинок, княжич навіть не здригнувся, настільки великим було його захоплення цією хвилею.

Юнаки обійнялись рана до рани, відчуваючи, як змішується червона волога Опісля Перунич зняв з себе дерев’яний оберіг-громовицю, дарований йому колись Далебором, і вдягнув його на Рогволода.

Княжич похапцем розплутував ланцюжки. На шиї у нього, окрім хрестика, висів ще який-то круглий оберіг зі срібла.

— Се мені, — вимовив, — жрець отой дав…опісля обряду. Говорив — венедська… Оберігає від зла з чотирьох боків світу…

Вогнедар розгледів на срібному колі чотири свастики і рівнораменний хрест з п’ятьма зубцями на кінцях.

— «Рука Світовида», — вимовив з пошаною, — мені Далебор розказував. Це дуже сильний оберіг з Руяну.

— Тобі, побратиме, — сказав Рогволод, — тобі так потрібна оборона, бо ти один, як той дуб у полі.

Дідо Сулиця, котрий прийшов невдовзі, вийняв діжечку з заповітною медовухою і пригостив друзів. Рогволоду ж сказав:

— Не треба, аби знали, що син княжий з жерцем-язичником братався кровно. І так уже Поділ гуде від зайвих розмов.

— Я не боюся нічого і пишаюсь братом таким, — відповів княжич по-юнацькому вперто.

Дідо хмикнув:

— Це тобі не в лісі, княжичу, а у Києві… Батькові твоєму таке пошкодити може.

— Отже, житиму в лісі, — мовив Рогволод, — але не відмовлюсь від брата свого. Батько ж обіцяв Вогнедарові повну волю славити Древніх Богів у самому граді.

— Але ж люди від такого одвикли вже, — сказав Сулиця.

— Я їм нагадаю, — озвався Вогнедар, — і почну вже завтра…

З того дня Вогнедар почав блукати містом, заходячи трохи не до кожної хати. Незабаром кияни звикли до чубатого воїна, при боці в якого завжди висів меч, через плече — гусла, а поруч, наче тінь, біг величезний вовцюга. Багато хто чував про його відвагу у битві та про участь у визволенні Всеслава, тож вітали Перунича якщо й не завжди радо, то, принаймні, з цікавістю. Якщо господарі не випрохували гостя геть, то юнак сідав на лаві, клав гусла на коліна і починав оповідати.

Зима — то діло довге, а розумні речі цікаво й послухати. Почали Перунича вже й запрошувати то на один кут міста, то на інший, а він оповідав те, що почув від Далебора за життя своє, жодного разу не повторюючись. І про походи воїнів-ар’я, і про далеку землю Бгарати, де в ріках водяться зубаті ящери, а лісами блукають велетенські звірі на ім’я слонь, і про те, як виховували ар’я тих слонів для битви й роботи… Дехто, щоправда, вважав — вигадує молодий чародій, але потім хтось пригадав собі купецькі оповідки про схожих звірів, що їх, нібито бачили вони у царгородськім звіринці. А як обридали сказання про дальні краї — починав Вогнедар історії про те, що було на землях цих від часів прадавніх. Тут уже нишкли всі і слухали, затамувавши подих, про орачів і воїнів, чия кров бігла й по їхнім жилам.

— Хозари дійшли до граду Київського і там усілися, — оповідав був Перунич у хаті Білозіра-коваля, а слухали його, окрім господаря з родиною, люде трохи не з усього Ковальського Кута, яких ледве вміщала переповнена хатина, — ті ж русичі, які не воліли бути під хозарами, пішли у степ до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж теж були ар’я, і не чіпали звичаїв наших, і рабів не брали, і так лишили русичам життя руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло творили. А тоді готи-грабіжники напали на русичів, а ті взялись за мечі… І пращури наші потягнули на готів разом з іронцями-конниками. Розтрощені були готи й втекли з поля битви.

— А з хозарами ж як? — питав нетерпляче молодий ковальчук Чорнота. Білозір дав йому щигля, сам не менше захоплений оповідкою.

— Хозари рушили на нас години ратної,— вимовляв Вогнедар слова безіменного свідка тих подій давніх, — і тут бо русичі кинулися до битви мов леви… І сказали: «Біда станеться, якщо Перун про нас не подбає!» І той їм допоміг: як готи були розбиті, так і хозари вкусили праху… Вперше тоді вони були розтрощені, і Русь зітхнула вільно. Хозари ж утікали аж до Волги, сором маючи… Розбіглися воїни їхні, покидавши на землю мечі свої… І мовили тоді Віщі: «Прийшла ж милість Божеська! Хвалимо Дажбога нашого, і Перуна-золотовуса, які були з нами!»

— Я так і знав, що все скінчиться добре! — вигукнув Чорнота і заробив другого щигля.

— Аби скінчилося лихом, то тут сиділи б не ми, а хозари, — всміхнувся Вогнедар, — а ми були б у них дроворубами та водоносами.

— Уміли люди і воювати, і жити, — зітхнув хтось, — а тут живеш і оглядаєшся… За Всеслава трохи легше стало, а то ж свій свого боявся гірше за хозарина.

— Та й хозар вистачає у Ярославлім граді, — підкинув хтось, — пригріли їх князі, а ті й раді сісти нам на шию… Варто лише зайняти копу — і пропав чоловік… Лихва^[23] непомірна, не виплатив — і незчувся як став робом хозарським… І війни не було — і наче в полоні.

— Хто тебе змушує брати гроші в обрізаних? — буркнув Білозір.

— Їсти щось треба, — зітхнув коваль, — хворів я довго… Не всім так щастить, як тобі, старшино.

— Скільки ти винен?

— Та кілька резан^[24], але ж лихва…

— Заплачу за тебе…

— Та що ти, Білозіре, — розгубився коваль, — для чого?

— Для того, — мовив Білозір різко, — аби бути гідним пращурів. Не тільки той воїн, хто з мечем… Чи вірно говорю, чародію?

— Вірно, — озвався Перунич, — якщо ми не вирятуємо один одного з рук ворожих, то хто це зробить за нас?

На Горі, у Княж-городі, Вогнедар теж бував частенько. Всеслав приймав його з радістю, але наближені його кривились, особливо Рогдан, котрий незлюбив жерця-воїна ще з першої зустрічі.

— Ходить, душа поганська, — бурчав він так, аби дійшло й до князя, — мутить народ… Для чого смердам товкти про подвиги ратні? Або про ті часи, коли князі у вишиванках ходили? Добра на часі медовуха, та не зрівнятись їй з винами заморськими!

Всеслав лише посміювався з Рогданових слів. На Подолі був повний лад, а гаптованою сорочкою-оберегом князь і сам любив похизуватись, незгірш за пращурів. Пробував він приручити Перунича, даючи йому за пісні та оповідки гроші, та юнак не брав нічого, окрім їжі, якою ділився потім з дідом Сулицею. Коли ж Всеслав хотів подарувати співцеві золотого ланцюжка за якусь особливо вдалу пісню, Вогнедар мовив лагідно:

— Чи не забули ви, княже, що рахмани не беруть платні такої?

— Але ж це не гроші, — всміхнувся Всеслав, — чому б не взяти?

— Щоб душа моя потім не була скутою цим ланцюжком, — відповів спокійно Перунич.

Всеслав перестав наполягати, видно зрозумівши, що Далеборів учень не відступить від завітів навчителя. Рогволод же ходив за другом тінню, незважаючи на глухе незадоволення Всеславових наближених.

Раз приятелі вибралися на чергову прогулянку по Княж-горі. Вогнедар вже не один раз проходив повз багатий колись дім, що нині стояв пусткою. Знав, що є то садиба Косняча-тисяцького, розбита киянами під час ворохоби. Нині вирішив зазирнути всередину, адже жила тут колись людина, що була йому єдиним кровним родичем. Людина, що зрадила рід свій. Рогволод, цього не знавши, відмовляв:

— Кажуть, що це лихе місце, бо й господар був лихим…

Та Вогнедар зайшов таки… Дім було засипано снігом, через виставлені вікна віяв холодний вітер… Нічого не говорило про того, хто жив тут — ні розбиті скрині, ні уламки меблів. Тихо було як на цвинтарі. Юнак зайшов до кімнати, що певне, колись була спочивальнею. Тут теж було порожньо. Від широкого різьбленого ложа зосталися уламки. Гарненький поставець ромейської роботи лежав дверцятами вниз.

Полісун, котрий прослизнув до пустки слідом за господарем, ухопив зубами краєчок якоїсь білої тканини, що виглядала з-під поставця.

— Що ти там знайшов? — спитав Вогнедар.

Він підняв шафку і побачив білий згорток. Відвологла тканина виявилась жіночим платом, гаптованим калиновими кетягами. У плат були загорнені дитячі іграшки — глиняний коник та дерев’яний меч.

Перунич заціпенів зі згортком у руках. Плиткі спогади знову бились об лід на пам’яті. Несподівана знахідка нагадала йому пісеньку, чуту у дитинстві. Кияни говорили, що Косняч був бездітним, хоча мав жону-бояриню. Чиї це тоді іграшки, що так не пасували до боярського дому? Старшого сина Калини, а його, Вогнедара, незнаного брата? Для чого зберігав їх цей жорстокий чоловік? Чи пошкодував він хоч раз про те, що скоїв?

— Брате, що ти там робиш? — озвався Рогволод з сусідньої кімнати, — ходімо звідси, бо ще мара якась прив’яжеться…

Вогнедар поспішно сунув згорток під кожушок. У вухах йому поволі стихала колискова… Татко зробить забавочку… Глиняний коник та меч, зроблений по дитячій долоньці… Юнак провів рукою по чолу, відганяючи змору, і швидко пішов геть.

— І зовсім не треба було туди заходити, — бурчав княжич, поки йшли вони вулицею.

— Чи мало на світі лихих місць, — озвався Вогнедар, — ось це, наприклад…

Вони проходили повз Десятинну церкву. Юнак сказав поволі:

— Тут колись був Перунів Гай… Учитель говорив, що Княж-город у ті часи був невеличким… А тут росли дуби до неба… І Перуничі берегли завіти пращурів… Ця земля просякнута їхньою кров’ю… Недобре ставити Святиню на кістках переможених…

Лице Вогнедарове стужавіло. Рогволод мимоволі відсахнувся.

— Колись, — наче крізь сон озвався Перунич, — ворог прийде… Узимку… Наче хмара… І Київ упаде, полишений князями своїми… І споруда ця завалиться під ударами таранів, поховавши під собою тих, хто шукатиме в ній порятунку…

Княжич схопив приятеля за руку:

— Хто прийде, брате? Половці? Коли?

— Не половці…, — Вогнедар важко дихав, — не знаю… Не бачу… Давить…

— Ой, лихо! — безпомічно мовив Рогволод, — та що з тобою?

— Оце, — озвався Перунич, поволі отямлюючись, — напевне і є сон… у Наві… Учитель мені розказував, що таке трапляється з Віщими.

— Ти бачив майбутнє?! — спитав Всеславич захоплено, — ніколи б не повірив!

— Недобрим буде майбутнє це, — сумно мовив Вогнедар, — хвала Богам, ми встигнемо померти, але рід наш зійде кров’ю на землі нашій. А все через те, що не хочемо жити як належить. Відповідати ж за це нащадкам, та кого нині цікавить, як житимуть правнуки?

— Це, мабуть, страшно, — посерйознішав княжич, — мати дар такий… Бачити й не мати змоги запобігти…

— Чому —«не мати змоги»? — лагідно сказав Перунич, — головне робити все, що у силі твоїй. Знаєш, як б’ється останній живий біля гинучої корогви? Чомусь він та може запобігти — принаймні ганьбі довічній на імені своєму.

Більше Вогнедар не ходив цим шляхом — настільки болючим було оце його перше видіння. Учитель підказав би, як жити з даром віщунським, та не було поруч Далебора. А юнацьке захоплення Рогволода тільки додавало суму — княжич бо щиро увірував, що його приятель віднині знає все.

У Батури-дереводіла Перунич також був частим гостем, і почувався краще, ніж на Горі. Дереводіл, хоч і звався нині тисяцьким, але не мав з того щастя. Все не міг забути загиблого сина.

— Пропав рід, — жалівся він Вогнедару, — від Первня не чекати онуків, а донька комусь іншому родитиме нащадків. Не стане у Києві Батуричів… А все я винен, гординю свою тішив. Сина в дружину за великі грошики примістив, аби поруч з дітьми боярськими був Змагор Батурин. І ось маю тепер…

— Не був би дружинником Змагор, — потішав Вогнедар, — то був би ратником. Ви не винні в його загибелі. Так бо належало йому — грудьми прикрити Київ від навали.

— Слабка мені втіха з того, — зітхав Батура, — краще б убили мене… Розкажи-но, Перуничу, щось про землі далекі… Тільки про війни не розповідай, грець із ними, з тими війнами… Ти ось минулого разу оповідав про країну Чинь, де жовті люде живуть. Ось про них розкажи, або про отих бгаратів, що на слонях їздять.

Поляна теж любила слухати Вогнедарові оповідки, та юнакові все не щастило зостатися з нею наодинці. Весь час була вона то поруч з зажуреною матір’ю, а то біля неї товкся Первень, похмурий, наче ніч. Оце єдине, що не подобалось Вогнедарові у Батуриній хаті. Брат Полянин дивився на нього навіть не вовком — змієм, а нехіть свою виміщав на домашніх. Батура-то не дуже зважав на нелюбого сина, а от Світана, і так вбита горем, тільки й знала, що плакати мовчки. Та й Поляна, видимо, страждала, бо усе-таки любила брата. А не ходити до Батури зовсім Перунич не міг себе змусити — так приворожила його донька дереводіла.

Згадав тоді Вогнедар, як говорив колись йому Далебор, що кожну людину собі з’єднати можна, якщо, звісно, для цього є час, і та людина не йде на тебе з мечем напереваги. Вирішив Перунич якось прихилити до себе Первня… Зрештою, укоськував же він і коня, і вовка… Чому б не спробувати поговорити з хлопцем, невже ж це набагато складніше, аніж осідлати Білогрива?

— Первню, — мовив якогось дня до молодика, котрий, завбачивши гостя вхопив свитку і хотів проскочити у двері, — чого тікаєш? Може поговоримо? Розказав би мені про Бога свого… Я ось оповідаю та й оповідаю, чому б і не послухати цікаві речі?

— А то ти став би слухати, — озвався розгублено Батурич, — рідним он моїм і то байдуже, хоч і хрещені вони, і до церкви ходять. А тобі для чого, язичнику, знання такі?

— А щоб знати, — сказав Вогнедар лагідно, — чи ви, християни, вмієте правоту свою доводити лише тоді, коли маєте за спинами озброєне військо, а чи й ось так, у мирній хаті.

Первень сіряка свого поклав на лаву.

— А що б ти хотів почути, — спитав ледь розгублено, — в Святому Письмі кожне слово — істина…

— Що завгодно, — всміхнувся Перунич, — моя пам’ять витримає!

Світана та Поляна якраз принесли води з криниці. Та так і заціпеніли у дверях. Первень та гість їхній сиділи на лаві рядочком і вели мирну бесіду.

— І сказано бо — «не вбий», — доводив Первень, — хіба це не шляхетна заповідь?

— А чи додано до неї, кого не можна вбивати? — питав Вогнедар, — по крови рідного, одновірця, чи взагалі ворога? А вбити в обороні своїй, чи в обороні землі своєї? Це як по-вашому — гріх чи ні?

— Взагалі не можна вбивати! — гарячкував Батурич, — аби люди блюли цієї заповіді, то ніхто б не воював!

— Але воюють між собою і хрещені люди…

— І тим творять велике лихо, — зітхав Первень.

— А чи написано в книгах ваших, що можна змушувати людей хреститись під страхом смертним?

— Напевно ні, — задумався молодик, — але є люди, які не розуміють слів… Ось ти хоч слухати можеш, а скільки людей зневажають і Слово, і тих, хто мовить його.

Світана обід поставила на стіл, і Первень не пішов з хати, а зостався, бо йому кортіло досперечатись. І далі вже з дому не тікав й на батьків не пирхав. А тільки-но з’являвся Вогнедар, одразу викликав його на розмову. Дивився він уже на Перунича як на людину, що виросла у тьмі, але дошукується істини, і щиро прагнув його врятувати. Світана ж шепотіла до Вогнедара потиху:

— Ой, сильний чародій ти, Перуничу! Як одмінив мені сина! Злагідніло дитя моє. Правда, їсти більше не стало, але хоч з дому не йде…

А Батура лише рукою махнув:

— Оце дібралась пара: мніх майбутній і жрець теперішній. Аби язиками тріскотіти. Краще б розповів, Вогнедаре, щось із літ минулих, абощо…

— Вашому сину, — всміхнувся Вогнедар, — якраз і не вистачає співбесідника.

— Краще б обробляв дерево! — хмикнув Батура, — або одружився. Не нашого це розуму діло — суперечки богословські. Ти — інша річ, ти у волхва учився і дар слова маєш, не кажучи вже про інше. Так тобі належить, а моєму сину належало б справу мою перейняти й рід продовжити. За дідів наших, аби він й рахманом став, то все одно залишив би нащадків, а нині? Сказав недавно Поляні, що жони то спокуса діавольська й гидота перед Господом, і що вона навмисне ходить павою, аби хлопці озиралися… Це моя-то Поляна! Дівча всю ніч проплакало… «Ах ти ж, — говорю йому, — поганець, чи ж ти не від жони родився, що верзеш отаке!» Очі опустить і стоїть…скромник. Добре, що хоч жінка не чула, як синочок її говорить про жон.

Рогволод, котрий кілька разів бачив Первня у Батури, куди приходив з приятелем, посміювався над сином дереводіла.

— Кажу йому, — оповідав про першу зустріч, — «Я Всеславич, Рогволод. А ти, напевне, Первень?» Згадав-бо, як ти мені за нього оповідав. А він і говорить та гордо так:: «Петром мене звуть, не Первнем…» І дивиться скоса. Батько мій мніхів не дуже любить, каже, що вони забагато волі взяли у Києві. У нас, у Кривичах, такого нема. І про що ти з ним ото говориш годинами? Я б з нудьги помер, їй-пра!

Петро-Первень же якось запропонував Вогнедару опісля чергової суперечки:

— Ти не хотів би побувати в храмі? Чи вам не можна?

— Чому ні? — відповів Перунич, подумавши, — подивлюся.

— Такої краси, — мовив Батурич упевнено, — немає у капищах ваших. Недарма траплялося, що люди руські хрестилися у Царгороді, бо бачили красу тамтешніх храмів і чули співи янгольські.

Рогволод, який ходив за Вогнедаром скрізь, почувши це лише пирхнув:

— Чи не думаєш, чоловіче, — мовив до Первня, — що і він охреститься, почувши співи церковні?

— Якщо вже йдеться про красу, — сказав Вогнедар, — то я хотів би подивитись кирикон у Ярославлім граді.

— Святу Софію? — зрадів Первень, — то ходімо!

До Ярославлього граду юнаки подалися втрьох. За ними вірною тінню біг Полісун. Біля храму Первень попередив, що треба залишити зброю, і Вогнедар зняв меча, а стерегти його попрохав вовцюгу. Сіроманець влігся біля сходинок і заховав морду між лапами.

— Ти, лишень, май на увазі, — навчав Первень, — що язичникам не можна йти далі притвору.

— Я не порушуватиму звичаїв, — озвався Перунич, — раз так належить, то хай буде…

Собор з рожевого каменю височів над ними, а з середини линув багатоголосий спів і солодкавий запах незнаних курінь. Вогнедар пройшов у різьблені двері, знову зі здивуванням помітивши на них знайомі взори безкінечнику, і зупинився перед другими, розчиненими дверима.

Велетенська зала освітлена була не стільки скупеньким зимовим сонечком, скільки блиском свічок. Блиск вбирав очі — виблискувала смальта на стінах та позолота на підсвічниках. Молодий воїн пожалкував, що не можна пройти і роздивитись усе зблизька. Він глянув на стіни притвору і раптом усміхнувся…

По стінах цих котилися свастики-сонечка, і мчали кудись на безвість крилаті пси — охоронці вогню. Невідомий митець не забув нічого — просто перед Вогнедаром квітло Дерево Життя, а попід стелею вився оберіг з дубового листя. Юнак згадав слова Поляни про те, що в Святій Софії «наші візерунки». Дівчина була права, щоправда красу цю теж, видко, не пускали далі притвору.

Повернулися Первень з Рогволодом, які пройшли були до середини храму.

— Роздивився хоч щось? — спитав Батурич.

— Так, — озвався Вогнедар, — я дізнався про те, що хотів.

На вулиці Перунич оперезався мечем і гукнув на Полісуна, котрий зацікавлено принюхувався до запахів, що линули з храму.

— Про що дізнався? — не відставав Первень, — побачив красу церкви Христової?

— Побачив, — мовив Вогнедар, — побачив багато блиску. Наша краса спокійніша. Як от у цьому прихатні… притворі. Вона не пригинає людей до землі. Я як загледів Симарглів на стінах, так наче друзів зустрів.

— І ти зовсім нічого не завважив окрім того поганства на стінах? — мовив Первень розчаровано, — отець Феодосій говорить, що треба все це замазати, аби не сомущало.

— Напевне, так і зроблять, — мовив Перунич з жалем, — а даремно. Лише це місце може привернути увагу язичника, якщо вам уже так забаглося когось навертати. Адже ми не є дітьми, яких можна звабити блискітками. І нехай спопеліли Святині наші — та є сонце, і вітер, і дуби у пущах… І Дніпро гримить порогами. Це краса могутня, як Боги, а є ще краса ніжна, мов дівчина. Віщий Далебор говорив мені колись: «Перед смертю видимою не схиляй голови, та коли йтимеш повз яблуню, що квітне, — нахились, аби не збити цвіту.» Коли ти востаннє бачив квіти на яблуні, Петре?

— Не пам’ятаю, — розгублено мовив Батурич, — чи й не диво — квітка… Ну яблуня і яблуня… Дивак ти, я тобі про церкву, а ти мені про яблуню…

Вогнедар узяв у жменю трохи снігу і засміявся:

— А коли у сніжки грав востаннє?

— Та коли хлопцем був, — сказав Первень здивовано, — а тобі навіщо?

— А ти, Рогволоде? — спитав Перунич весело, — грав? Чи це не по чину княжичу?

— Чого це? — хмикнув Рогволод, — грав… З братами. Вони мене весь час побивали…

— А мене Далебор навчив цьому… Я не мав приятелів, дітлахів, і засумував якось. Зима теж була… Сніги… Вовки десь вили. Віщий говорив, що є краса у всьому. Навіть у такій зимі. А тут — подивіться довкола!

Довкола лежав Київ, принишклий під снігом. З димарів на Подолі курився димок. І на цьому білому тлі виблискували промені сонця-Поревита.

— Дивіться! — сказав Вогнедар і запустив сніжкою в Рогволода, — ну, дивіться же!

Княжич нагріб повну жменю снігу і з задоволенням пожбурив сніжкою в Первня. Той опирався спокусі скільки міг, але коли отримав ще одну сніжку, почав ліпити сніг і собі.

— Дивіться! — повторив Вогнедар задихано, — це ніколи не згине… Бо Сонце народжується з року в рік! Бо завжди буде сніг, і яблуні, і квіти… Аж поки не обернеться Колесо Вічності, але й тоді все почнеться спочатку! Усі храми на світі проминуть і зникнуть — а це залишиться! Мені не треба їхати за красою до Царгороду — вона довкола!

Він ухилився від сніжки Рогволодової, і та, прохурчавши мимо, влучила в якогось чоловіка, котрий уже довгенько спостерігав за ними.

— Ой, лихо! — вигукнув княжич, — чи не сталося чого?

— Вибачте, вельмишановний, — озвався і Вогнедар, — ми захопилися…

— Я бачу, — м’яко мовив чоловік в киреї поверх чорного монашого вбрання, — Ти, Петре, зібрався навертати цього язичника, а він, здається, навернув тебе…

Розчервонілий Первень раптово зблід.

— Отче Алемпію, — мовив прохально, — благаю, не кажіть отцю Феодосію… Наставник буде гніватися! Я дійсно … зробив зле.

— Нічого, — мовив мніх поблажливо, — діло молоде… А ти, юначе, чи не є тим самим Вогнедаром, про якого говорить всеньке місто?

— Я і є Вогнедар, — мовив Перунич, — а Первень дійсно ні в чому не винен… То ми з Рогволодом підбили його. Я не обізнаний з тим, що цього йому не належить…

Вогнедар говорив, а сам над силу гасив веселі іскорки в очах. Мніх заспокійливо хитнув головою.

— Нічого не сталося, — повторив, — я йшов за вами і чув дещо, сам того не хотячи. Ти надто розумний для язичника, Вогнедаре.

Юнак поправив розкошланого чуба і сказав спокійно:

— Я просто можу висловити те, що інші розуміють і без слів.

— А грамоти тебе навчено? — допитувався мніх, — я бо доглядаю книгозбірню Ярославову, і тому цікавлюсь письменними людьми.

— Я вмію різьбити чертами, — сказав Перунич, — і знаю священні рези. Писаних же книг не бачив ніколи, бо не у наших звичаях нищити живу твар задля пергаміну.

— Ти часто буваєш на Горі, — мовив Алемпій, — то якось зайшов би, подивився. Я попереджу переписчиків, аби вони не дуже… жахалися тебе.

— Ви не вірите, що я відьмак? — спитав Вогнедар з усміхом.

— Я досить помандрував по світі, — сказав мніх лагідно, — і надивився ріжного люду. Свята молитва й хрест бережуть від лихої сили, та я не думаю, що людина, яка схиляє чоло перед квітнучою гілкою є лихою.

Алемпій пішов собі, а Первень ще довго віддихувався.

— Підвели мене! — жалівся, — ой підвели! Про все забув за сніжками вашими. Ще добре, що натрапили на Алемпія-книжника, він нікому не розкаже, а якби трапився хтось інший… А гріх-то, гріх який! Замість про Бога думати — я у сніжки грав як отроча! А все ти, язичнику, заплутав мене геть! То сонце, то яблуні, то на сніг подивись, то довкола глянь! Дивитись треба в душу свою і зріти її мерзоту гріховну! А помисли очищувати молитвою! А тобі іграшки! Перуну кровожерному служиш, а торочиш про квіти… Тьху! Щоб я ще колись заговорив з тобою!

— До книгозбірні підеш? — спитав княжич, коли Батурич подався геть.

— Цікаво подивитись, — відповів Вогнедар, — мніх цей незвичний. Зазвичай такі люди вважають, що немає знань, більших за їхні. Цей теж так вважає, але, принаймні зрозумів… про яблуні.

* * *

Первень недарма боявся так свого наставника. Грізний Феодосій раз у раз з’являвся у палатах княжих, аби покартати Всеслава, та нагадати йому про Ізяслава-вигнанця. Потрапляв ігумен Печерський при цьому якраз на гульбища, яких не терпів. Брячиславич бо, як і рід його, любив веселощі, музик та скоморохів і не цурався хмільного меду. А, аби з’єднати собі бояр полянських, трапези такі влаштовував Всеслав частенько.

Ізяслава Феодосій теж частенько соромив поганськими веселощами, та Ярославич хоч би каявся щиро, аби потім знову согрішати. Всеслав же, свавільний і гордий, зневажав повчання, хоч лихі, хоч добрі. На лихо зобачив якось Феодосій у князя Вогнедара з гуслами. Співець-поганин був останньою краплиною в списку гріхів Всеславових.

— Ти, княже, — гримів Феодосій у трапезній, — і люди твої лише зветеся християнами, а живете як язичники! Лукавий задурює вас і таким і сяким чином, і од віри вас відвертає і трубами, і скоморохами, і гуслами, і русаліями! А глянь-но на втолочені грища, по яких товчеться простолюд, людей тьма на них, а церкви порожні стоять! Коли ж буває година молитви, то рідко кого зустрінеш у храмі! От і кара буває народові за гріхи: або смерть, або голод, або нашестя поганих, або ще якась біда…

— І що ото ви, отче, — мовив з несмаком Всеслав, — весь час крячете, мов ворон! Біда… Біда… Напасті… Видасться посеред битви спокійна година, так і ту зіпсувати хочете. Що вам до людей з їхніми грищами, хай краще гуляють, ніж ворохобляться, а до русалій літніх ще дожити треба.

— А ще тримаєш при собі, княже, — не відступався Феодосій, — жерця поганського і вуха свої занечищуєш словами його! І син твій, отрок, з ним же, поганином, дружбу водить, і сам уже став мов язичник! Женіть чоловіка цього геть, бо сама його присутність — ганьба палатам княжим!

Вогнедар опустив очі. Цей чоловік, що звав його ганьбою, нагадував Далебора до болю в грудях. Юнак був навіть радий тому, що несамовитий мніх кляв його — бо це було не схожим на Далеборів рахманський спокій. Всеслав теж завважив подібність, бо мовив різко:

— Мало з мене було волхва того, так тепер ви, отче, не даєте жити як хочеться! Прямо мара яка-то, до чого ви схожі з Далебором-небіжчиком і голосом, і лицем, і тим, що кожен своє гне… Тільки й ріжниці, що він Перуна славив, а ви — Христа. Та й не гнівався отак як ви аж до крику. Він часом не був вам братом кровним, Далебор-то, Перунич?

Стріла трапила у ціль — мніх збілів на виду, але мовив твердо:

— Нема у мене інших братів, окрім братів во Христі, і не було ніколи!

«Ой, неправду казав чоловік цей,» — думав Вогнедар, коли пробирався засніженою вуличкою до хатини діда Сулиці, — та тільки хто пам’ятає тепер синів воєводи Мстислава? Хіба що дідо Сулиця, та й то навряд!»

Дідо, однак, аж образився такою недовірою.

— Про такі речі, воїне, тільки мене й питати треба, я бо не лише один з найстарших на Подолі, але й пам’ять зберіг, чого не скажеш про решту старині.

Вогнедар, коли зайшов до хати, видобув з торбини лагоминки ріжні, якими наділив його Всеслав, і Сулиця задоволено прицмокнув:

— Казали мені добрі люди — для чого, злидню, зуби зберіг? Для того, аби хоч на старість поїсти те, що князі їдять!

Та й поліз до льоху за медовухою. А оповідати почав, сьорбнувши для пам’яти з заповітної баклажки.

— Се, Перуничу, діло давнє… Дійсно, мало хто пам’ятає нині братів-Божичів. Були вони синами воєводи з Вишгороду, а чи з Василькова, забув уже. П’ятеро братів — як п’ять пальців на руці! Найстарший разом з батьком-воєводою ще Святославу-князю службу правив, аж поки і голову склав десь на Подунав’ї. Другого замолоду звали Данком, оце ж і був Далебор-волхв, а ще двоє братів навчалися: один у Святині Дажбожій, у Чари-волхва, другий же — у Велесичів. П’ятий же тоді хлопчиськом був, а звався Богодаром. Оце ось, Перуничу, і є отець Феодосій…

— Славний рід який, — мовив Вогнедар замислено, — воїн і троє рахманів…

— Та й отець Феодосій, — прищулився дідо, — теж, як ти говориш, рахман, тільки іншого Бога. Так ось, коли звалилась на нас напасть оця ромейська, двоє Божичів загинуло одразу — один згорів разом з Чарою у Святині, коли підпалили її князеві найманці, другого ж убили на торжищі, яко учня Велесичів. Далебора тоді у граді не було, та думали, певне, рідні, що і його вбито у Гаї… Словом лишилась мати їхня з одним Богодаром…

— А батько-воєвода? — спитав юнак.

— А тут, воїне, чутки ріжні були. Говорили, що настільки вірний він був Святославовому сину, що хрестився по власній волі. За жону його не знаю, але чи щось з хрещенням їхнім було не так, чи боявся князь людини, сини якої погинули через нього, та тільки відіслав воєводу у порубіжне городище, чи-то до Курська, чи-то ще куди. Там Богодар і виріс. Батько-воєвода до того часу вже голову склав у якійсь сутичці, мати ж з єдиного нині дитяти порошинки здувала І виросло дитятко. Знов-таки, не відаю, де воно премудростей ромейських набралося, на порубіжжі сидячи. Але пішов хлопець коверзувати як ото Первень Батурин. Мати вбере його в чисте, він же ту льолю скине та ще й ногами потопче. Мати їсти подасть — а у його піст… Мати веде його вчитись ділу ратному, аби батькову справу продовжував, а він у намісника княжого найнявся печі топити, та за півроку жодного разу сажі з себе не змив — так і ходив у золі та у попелі. А жона Божича-воєводи твердого норову була, це тобі не Світана Батурина, котра голос відвести соромиться. І лаяла вона синочка, і била всяко — рукою, і ременем, палицею навіть. Він же все приймав з подякою та покорою, а зо шляху свого не звертав…

— Зрозумів я зі слів Батурича, — озвався Вогнедар замислено, — що людям хрещеним, аби вповні дбати про дух, треба позбутися тіла…

— Оце ти вірно мовив, — хмикнув Сулиця і потягнув з баклаги, — а яка користь, скажи, себе катувати, коли й так життя несолодке. Я ось скільки і голод терпів, і холод, а ближчим до Бога не став… Словом, билась-билась з сином воєводиха, доки не вирішила його одружити, аби дурість вийшла з голови. Він же крадькома утік із дому та й пропав десь. Знайшла його мати поміж якихось прочан, що йшли у святі землі заморські, додому привезла, добре вибила і вдягнула на ноги ланцюги. Та не вік же тримати у кайданах рідного сина! Тільки зняла ланцюг — він знову втік…

— От же лихо! — мовив Перунич, щиро жаліючи жінку, — малим я думав, що на хрещених людях лежить закляття. Послухаєш таке й подумаєш — і справді…

— Вдруге, — продовжував Сулиця, — об’явився її синок у Києві уже як Феодосій. Тоді у нас тут і монастиря не було, а жили у печерах відлюдники, спасались, як самі знали. Було їх зо два десятки, а старшим — отець Антоній. Лагідний чоловік, добрий — мов дитина. Кого не стріне — оповідає, як-то світ Божий чудово влаштовано, та про добрість Ісусову. Аби я його до того, як нас мечами до Почайни загнали, почув, то може б і сам повірив. Ну, воєводський син і взявся за них! Зараз там мніхів зо дві сотні, і монастир збудовано, а вже навчає їх отець Феодосій точно, як його батько-воєвода ратних людей навчав. Мати ж знайшла сина і у Києві, просила, аби хоч поговорив з нею, він же звелів передати, що не може сквернитися з жоною розмовляючи. Може він, мовляв, говорити лише з невістами Христовими.

— А що ж на те мати? — озвався Вогнедар.

— А мати, воїне, ходила довкола, побивалася та плакала, зрештою роздала волоцюгам якимось майно своє і постриглась у черниці. Тоді побачила сина, а через два тижні померла.

Дідо з сумом відставив порожню баклагу і додав:

— Аби він убив її ножем — менше б страждала, бідолаха. Чого чуба повісив, Перуничу?

— Думав я колись, — зітхнув юнак, — чого це учитель ніколи не оповідав за рід свій. Цікаво, чи бачились брати опісля материної смерти?

Може й бачились, — мовив дідо, — літа за два до Кривавої Зорі у небі, зайшов до мене мніх, жебраючи на монастир. І оповів між іншим, що отцю Феодосію сатана являвся вночі, ликом на нього схожий, тільки очі жовті, і при зброї. І отець Феодосій, мовляв, диявола того прогнав молитвою і святою водою. Послухав я тоді, подивувався, а нині думаю — се ж брати зустрілися, поговорили незлагідно, махнув твій волхв рукою, та й подався на Хорсицю, або ще куди. Він бо теж чоловік був затятий і до смерті вірний, тільки на свій копил…Сподіваюсь, Перун зоставив йому меча і місце у війську.

* * *

Всеслав тому не забороняв сину товаришувати з Вогнедаром, що навчав той юнака, ніби між іншим, справі вояцькій. За зиму Рогволод витягнувся і зміцнів, руки йому перестали боліти від вправ, а мечем княжич вимахував нині набагато краще, ніж раніше. Всеславич дуже полюбляв подібні заняття і докоряв приятелеві, коли той полишав їх задля відвідин книгозбірні.

— Для чого тобі книги, — бурчав Рогволод, йдучи за приятелем до колишніх палат Ярославліх, — ти сам як книга… Воїну потрібен меч, а не читанки.

Отець Алемпій же, котрий і запросив Вогнедара подивитись на писану мудрість, приймав обох друзів зі щирою радістю. Тих же мніхів-переписчиків, котрі обурювались присутністю відьмака, котрий не розлучався з мечем і вовком, заспокоював:

— Душа поганська до світла тягнеться. Чи можемо ми заважати промислу Божому?

Сам показував Вогнедару книги, писані слов’янщиною подунавською, тримаючи їх, наче коштовність.

— Тут, — говорив, — уся мудрість світу. Велике діло — книга.

— Мудрість тримати слід у пам’яті, — мовив Вогнедар замислено, — книгу знищити легше, ніж чоловіка. В нас були люди з могутньою пам’яттю, що зберігали знання з прадавніх часів. Дощечки з’явилися пізніше… А деякі речі і взагалі заборонялося записувати.

— Але ж усе неможливо запам’ятати, — заперечував книжник, — і розказати тими ж словами… Ось послухай-но слова про діяння Спасителя нашого, записані апостолами його.

— Що то є — «апостол»?

— Учень, — відповів Алемпій, — як же пощастило тим людям, що були учнями самого Господа!

— Про втілення Божі, сиріч аватари мовою Древніх, говорять і Веди, — сказав Вогнедар зацікавлено.

— То були несправжні Боги і фальшиві втілення, — мовив книжник лагідно, — Бог один…

Вогнедар знизав плечима. Він не розумів такої нетерпимості. Історію Божого втілення з чужих країв юнак вислухав зі щирим зацікавленням, бо пам’ять його завжди вбирала знання наче пісок воду, ніколи не насичуючись. Для чого він запам’ятовував те, або інше, Перунич часом і сам сказати не міг. Навчився він розбирати писані книги, бо буквиця їхня була схожа на рези, почав читати сам, бо в глибині душі вважав, що Алемпій не розкаже йому всіх таємниць. Далебор бо завжди говорив, що є просто собі знання, а є відання таємні, для посвячених. А якщо люди хрещені усі знання свої довіряли книгам, то може там і чаїлася розгадка погибелі Руси.

«Вороги чоловікові — домашні його» — прочитав він якось, згадав вуя Косняча, Батурину родину, рід Далеборів, і тут таки наштовхнувся на таке, що наче приском обпекло душу…

«Я не мир принести прийшов, а меча…»

Рядки пливли перед очима, і бачив він крізь них, як горіло селище Боричів…

«Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його… Хто більше як мене любить батька чи матір — той мене недостойний… І хто більш як мене любить сина чи дочку, той мене недостойний…»

— І це не є таємницею, — прошепотів Вогнедар, — це можна прочитати… Цьому вчать… Чого варті тоді всі слова любові? Чи знав мій дядько рядки оці, коли йшов нас убивати?

Перегорнув книгу туди, де слова наводилися учнів Ісусових і знову наче наштовхнувся на меч…

«Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!»

«Із ваших покликаних, браття, небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні… Але Бог вибрав немічне світу, щоб засоромити мудрих, і немічних світу вибрав Бог, щоб засоромити сильне. І простих світу, і погорджених і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити…»

Щось подібне чув Вогнедар від Далебора… Напружив юнак пам’ять і згадав: це ж юний Всеслав кинув схожі слова у лице мудрого вчителя…

А тоді пішов на нього з мечем…

Закрив Вогнедар книгу аж з острахом яким-то, наче то були списки заклинань, зоставив на столі, та й полишив і книгозбірню, і доброго книжника на превелику втіху Рогволодову, котрий щиро нудився поруч з другом. Алемпій же якось перестрів приятелів і спитав Перунича:

— Чому занедбав книги, юначе? Чи зрозуміти не можеш, так я б пояснив…

— В кращі часи, — мовив Вогнедар, — знали рахмани наші мудрість чужоземну і зі спокоєм порівнювали її зі своєю. Але не можу порівнювати я зі спокоєм, бо во ім’я мудрості вашої винищено рід мій. Вогнем та кров’ю хрещено Русь, і прокляли ваші жерці тих, хто вашого Бога не зміг полюбити як свого. Тому не вірю я ні в любов ні в милосердя християнське. Дивуюся тільки, чому слова оті про знищення Роду доступні усім, а не тільки рахманам вашим.

Мовив зі смутком старий книжник:

— У справах віри, юначе, треба жити не розумом, а серцем. Чому зупинився ти саме на тих словах? Невже не просвітили тебе діяння та страждання Христові?

— Були і в нас, чоловіче добрий, — озвався Вогнедар, — і волхви-цілителі, і волхви-співці, і волхви-воїни, і кожен по-своєму люд рятував. Та ніколи не кляли вони чужоземців за те, що не любили ті Дажбога, Перуна чи Велеса. І вогнем та мечем на віру свою ніколи не навертали. Адже кирикон святого Іллі збудовано у Києві задовго до звоювання Аскольдового. І жили поруч з нами хрещені люди вільно сотні літ. Кажете — світло несете ви поганам, та тільки осліпило світло це онуків Дажбожих.

— Треба бути милостивим до тих, хто вагається, — вже суворіше сказав Алемпій, — до таких же як ти, юначе, милосердним треба бути зо страхом, і не торкатись навіть до одежі, опоганеної від тіла. Біда твоя у тому, що розум твій повен знань диявольських, і світло істини не проникає за цей мур.

— Але не думати я не вмію, — сказав Вогнедар спокійно, — а сліпо вірити словам чи книгам не можу та й не хочу.

За заняттями своїми юнак і не помітив як настала весна. Різдво він відзначив свого часу разом з дідом Сулицею, згадавши при святковій вечері всіх загиблих своїх, а ось новоліття намагався вирахувати по Далеборовим табличкам, котрі знайшов у нього в торбині, і не зовсім був певен дня. Та пробився уже ряст, і почулись дівочі співи, а малеча носила по вулицях пташенят із тіста. Тепло року цього прийшло несподівано швидко — ось він був, сніг, а ось нема його.

На Батуриній вулиці дівчата водили коло. Вогнедар, який вже й не мріяв побачити Поляну саму, раптом загледів її посеред дівочого гуртка вбрану, наче писанка.

— Перуничу! — зацокотіли дівчата, котрі слухали його оповідей узимку, — скажи-но, коли дощ бризне?

— Позавтра, — серйозно мовив Вогнедар.

— Поглянь, ось невіста Перунова! — якась бойовита дівчина вказала на Поляну, — чи гарна?

Завжди знаходив слова молодий воїн, хоч з ворогами говорив, хоч з приятелями, а тут йому наче заціпило.

— А правда, — причепилось знову язикате дівча, — що колись Перун хотів одружитись з людською донькою?

— Як оповідали, — здобувся нарешті Вогнедар на слово, — Вишній і справді покохав людську красуню. Та коли доторкнувся до неї — стала дівчина попелом, бо не в змозі людина пережити обійми Блискавиці. Нині вона є Перуницею, що дає живу воду загиблим на полі битви. Але пращури щороку обирали таки жону для Громовержця. Се мала бути найкрасивіша дівчина, котра ставала потім подругою Перунова воїна, який мав здолати усіх інших у вправах вояцьких.

Дівчата захихотіли:

— Цікаво було б подивитись на таке… Поляно, ти хотіла б, аби за тебе змагались воїни?

— А раптом переміг би нелюбий мені? — чомусь сумно сказала Батурівна.

— Той, хто тебе кохає, — вирвалося у Вогнедара, — здолав би сотню мечів…

Посмутніла Поляна вибралась з дівочого гурту і пішла, тріпнувши косою.

— Чим я її образив? — озвався Перунич розгублено.

— Багато пісень ти знаєш, вояче, — мовила руденька дівчина, та, що чіплялась з питаннями, — а душі дівочої не розумієш зовсім. Ходімо, подружки, нехай він далі думає-гадає!

Та й утекли дівчата зі сміхом, а Вогнедар ще довго стояв замислено. І вірив здогаду своєму, і боявся вірити. Подумав був, що слід поговорити з Поляною сам на сам, тоді зітхнув — для чого… Не має він ні притулку, ні майна, нема куди йому привести жону, а життя його залежить від того, скільки Всеслав протримається у граді. Та якщо навіть і зостанеться тут назавжди — хтозна, що прийде до голови свавільному князю, коли скаже йому співець-рахман якогось дня слова незлагідні. Хоч і подобався ніби він Брячиславичу, а все ж слова хвали від співців найманих слухав Всеслав з більшим задоволенням, аніж сказання пращурів. Даремне сподівався Далебор, що з віком вилюдніє його колишній учень — мимо всієї хоробрості і сили було щось у Всеславі нестійке, неврівноважене, і сподіватися на нього в чомусь — все одно, що йти по болоту.

Як зовсім потеплішало — віднайшов Вогнедар, мандруючи по околицях міста, самотнього дуба, не такого древнього, звісно, як Прадуб, але мало дерево те може зо дві сотні літ. Біля дуба того була криничка, що збереглася також з добрих часів. Люди з Подолу часом зоставляли там скромні пожертви. Отут і зробив собі Перунич хижку, почистив та опорядив криничку й склав невеличке требище з каменю. Запалив вогонь, тертям, як то й належало, й просидів ніч, дивлячись у полум’я та очікуючи знаку од Вишніх. Пахощі сушених трав, останніх з Далеборової торбини, нагадували про Хорсицю, а над головою жменею блискіток виблискували зорі. Жарини вогнища зливалися у вогняні кола…

«Про перемоги Індри співати я маю, — згадував поволі юнак прадавні слова, що, повторені сотнями вуст, дійшли до нього з безодні віків, — то воїн великий…Він Змія здолав, і з брану він визволив ріки…Ударом ваджри вогняної… Змієве ж тіло лежить, наче прорвана гребля, водами вкрите, і вічно шумують там води…Змія подоланого давлять вони і стискають…Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри. Та запитав Громовержець зі смутком: «Людино! Чи наберешся ти сил, аби Змія здолати в собі?»

Зранку, ще тільки на світ благословлялося, почувся кінський тупіт. То примчав Рогволод, котрий не знайшов приятеля у Сулиці, але дідо вказав княжичу дорогу. Вогнедар, заглиблений у себе, не одразу прийшов до тями, і княжич теж принишк, обережно припнув коней — свого Гнідка та Вогнедарового Білогрива, біля хижки й присів поруч з другом.

— Сонце сходить, — раптом озвався Перунич, — ти знаєш, як треба його зустрічати?

— Знаю, — похвалився Рогволод, — я навіть славень завчив від того старого з пущі…

— Слова приходять потім, — мовив Вогнедар, поволі зводячись на затерплі ноги, — спершу навчись дивитись…

Рогволод слухняно обернувся на схід, що пломенів багряною смугою.

— А що я маю побачити? — спитав.

— Себе, — серйозно сказав Вогнедар, — і Всесвіт… А потім Всесвіт в собі…

— Я тебе не розумію, — озвався Всеславич розгублено, — говориш загадками якимись…

— Не намагайся щось розгледіти, — мовив м’яко Перунич, — просто дивись…

А передвічне полум’я вже плавилось у водах Дніпрових, і перед ним котилося світло, наче кіннота до битви. Рогволод застиг на місці, вражений цією міццю і почув Вогнедарів голос, що вимовляв знайомий славень:

— Дажбоже, на струзі пломеннім пливеш ти по синьому небу… Твій подих — життя і притулок для цілого світу… Ти — Світло моє!

Рогволоду перехопило подих від захвату. Се вперше він зрозумів, чого навчав його Перунич. На єдину коротку й довгу мить він розчинився у цьому світлі і став ним… А потім світ знову стисся до звичних розмірів, і Сонце стало просто собі весняним сонечком.

— Я не забуду цього довіку, — мовив княжич, коли вони верхи повертались до міста, — що це було, Вогнедаре? Чари?

— Це диво щоденне, — сказав Вогнедар, — аби я не зміг би бачити таке щоранку, у мене розірвалося б серце…

— А можна прийти завтра?

— Та звісно ж, — всміхнувся Перунич, — я, певне, нині й житиму біля того дуба.

Так він і зробив, і почав до дуба навідуватися люд з Подолу та довколишніх весей уже не криючись. Аж до Батури-тисяцького прибіг якось один з його підлеглих.

— Чи бачили, — спитав, — як знайомець ваш старим Богам треби править на виду у всього міста?

— То й що? — буркнув дереводіл, — на те він і жрець, аби правити треби.

— А князь що скаже? Там же і син його…

— Всеслав, кажуть, сам у волхва учився, — сказав Батура, — чого б і сину не пройти ту ж науку?

— А митрополит що скаже? — непокоївся градник, — а мніхи печерські?

— Підуть жалітися на Гору, а князь, як завжди, посміється — і тільки. І дай мені, чоловіче, спокій з тими требами.

— Ви ж, Батуро, наче людина хрещена! — не міг отямитися градник, — а видиме поганство покриваєте! Дочекаємося, що й людська кров проллється біля того дуба…

Батура мовив гірко:

— Мій старший син пожертвував Богу своєму і мною, і матір’ю і онуками ненародженими… Пішов Первень до мніхів вже назавше, переступивши через материні сльози. Ми для нього ніщо — худоба непросвічена й гріховна. Намагався той язичник, Вогнедар, повернути нам сина та не зміг. А щодо людської крові — поменше слухай казочок монаших. Не знаю, як у інших краях, а у нас цього не водилося зроду, принаймні ні дід мій, ні прадід, про таке не розказували. Перунич дійсно прикінчить ворога зі спокоєм, і ні рука йому не здригнеться, ні совість, але на беззбройного ніколи не зведе меча. Небагато я запам’ятав з його оповідок, та говорив він не раз про криваві битви, і жодного разу — про криваві пожертви. Тож не крути мені голову і не чіпай чоловіка.

А наступного дня Батура прийшов до дуба сам. Вогнедар якраз насаджував гайок довкола дуба-велета. Знайшов він у торбині Далеборовій кільканадцять жолудів, дбайливо загорнутих у шматину, і зрозумів, що то діти гинучого Прадуба. Батура довго спостерігав за його роботою, тоді спитав:

— Думаєш, дадуть їм вирости?

— Думаю, — відповів Перунич, — що вони мусять вирости.

— Тут тепер житимеш?

— Так належить…

— Дивись, — попередив дереводіл, — не всім до вподоби й пісні і діла твої. І на Подолі на тебе косяться, а багацько можних людей так і зубом би перекусили. Не допустять вони повернення Древніх Богів, бо носити полотнянку, як Святослав-князь, ніхто з них не схоче вже. Риба гниє з голови, відаєш?

— Добачаю…

— Всеслав теж не такий простий, яким здається… Я, був, зрадів — оце князь для люду… А він — наче трясовина кривичська: зверху твердо, а нижче — безодня… Не дуже довіряйся йому.

— Я й не довіряюсь, — вимовив Вогнедар, — але вибору немає. Може хоч Рогволода вдасться навчити як слід…

— Ось що ти задумав, — зрозумів Батура, — але ж для цього час потрібен. А у тебе нема його, часу. Знаю бо я, що на Горі робиться: побоюються можні як не Ізяслава з військом польським, так братів його… А як ударять усі вони одночасно, і Всеслав не одіб’ється, і ми погинемо. Дружини у Брячиславича тут, вважай нема — з полочан його ледве десяток вцілів опісля тої битви, а на Ізяславових людей можна було покладатись проти половців йдучи, а не проти самого Ізяслава. До того ж Всеслав послав гінця у Полоцьк, за військом, і незадоволені на Горі тим, що північани обсядуть все у Києві.

— Якщо не можна нічого змінити, — озвався Перунич, — треба терпляче чекати змін.

Батура лише зітхнув. Його діяльна натура вимагала нагального вирішення наболілих справ, а Всеслав все збував смішками. Зміни могли бути тільки лихими, ясно було, що й Вогнедар це розуміє, і Батура позаздрив витримці хлопця, чиє життя, або, принаймні, воля висіли на волосинці.

— Що ж, — мовив врешті дереводіл, — будемо чекати…

* * *

А через кілька днів примчав до Всеслава один з його вивідачів з лихою звісткою. Ізяслав, мовляв, іде на Київ з потугою тестя свого, круля ляського Болеслава.

Оскільки сила ворожа була великою, звелів Всеслав знову збирати рать. Кияни зібралися охоче: усі бо стереглися помсти Ізяславової за ганьбу та вигнання.

Очікувати ворога вирішено було біля Білгородки, що на Ірпені. Місце для битви було там добре, за спинами — городище з підйомним мостом. Ратників знову повів Батура, не зваживши на голосіння Світани. Поляна ж все видивлялась межи кінних Вогнедара, а коли побачила його на Білогриві, підбігла і взялася за стремено.

— Хай бережуть тебе Боги твої, воїне! — мовила так тихо, що ледве розчув її Перунич. Зате хоч стиснути встиг дівоче рученя і радів з того.

З духовних осіб цього разу ніхто не вийшов благословити військо. Ратники на це не дуже зважили, бо на терезах долі були життя їхні, а от серед дружинників почалися розмови. Поки дійшли до Білгородки, дружина без битви порідшала трохи не вдвічі. То один то другий комонний зникав вночі і мчав на захід сонця вимолювати пробачення у колишнього князя.

Брячиславич нервувався:

— Розбіжиться дружина — з ким залишусь? Оці чорні круки в рясах, знову підвели мене… Кривичів моїх — жменька, а поміч прийти не встигла…

— Ратники не побіжать, — заспокоював Вогнедар, якого князь тримав біля себе.

— Що мені з самої раті, — махав рукою Всеслав, — міщухи! Князь без дружини — не князь.

— Половців добре ці міщухи били, — нагадував Перунич.

— Переможемо, — бурчав Брячиславич, — стану рабом віча… Як у Новгороді… Тоскно…

За ті кілька днів, доки військо стояло під Білгородкою, втекло ще кілька десятків чоловік. Між дружинниками та ратниками почалися сварки. Всеслав все більше хмурнів на виду та шепотівся з Рогданом. Вогнедар намагався розважити князя піснями, думаючи при тому, що негайна битва врятувала б все. Але тепер зволікання нерішучого Ізяслава було на користь йому — Ярославич вигравав без бою.

Одного вечора Вогнедар сидів у князя в шатрі і співав йому про походи Святославові — пісні ці бо Всеслав любив найдужче. Та нині слухав похмуро, а тоді зауважив:

— Пращура мого дружинники кістьми були ладні лягти за нього. А з моїх — ще кілька чоловік подалося до Ярославича…

— Ратники вірні вам, — нагадав Вогнедар знову, — жоден ще не втік і не втече…

— Ратники, — вимовив Всеслав, — який я у біса князь з таким військом…

Встав Брячиславич і закрокував по шатру. А тоді мовив рішучо:

— Мабуть, прийму я пораду Рогданову…

— Яку, княже?

— Кинути все, і повертатись до Полоцька.

Поволі поклав гусла Перунич.

— А Київ, а люди? — спитав.

— Нічого їм Ізяслав не зробить, — мовив Всеслав байдуже, — ну, вкине кільканадцять чоловік до порубу…

— Ці люди життя вам врятували, княже! — вимовив Вогнедар, — як можна їх ось так зоставити?

— Ти мені життя врятував! — мовив Всеслав становчо, — і тебе я не покину, Вогнедаре. Поїдемо зі мною у Кривичі. У нас там добре — пущі, спокій… Ти ж любиш ліси… Ніяких кипчаків… Ізяславу теж туди не дібратись. Хочеш молитись Богам давнім — і те дозволю. Будеш біля сина мого, і сам мені немов сином будеш. А ця справа програна.

— Зупиніться, княже! — сказав Перунич, і щось у голосі його раптом нагадало спохмурнілому одразу Всеславу Далебора, — без вас ми дійсно програємо, бо розгубиться рать, не знаючи, що діяти! Одіб’ємо ми Ізяслава з ляхами й без дружини — аби проводир певний був, та дух Перунів у війську.

— Ні! — сказав Всеслав, — я вирішив! Кривичі вже сідлають коней. Твій Білогрив теж під сідлом.

— А як я не поїду? — спитав Вогнедар раптово захриплим голосом.

— Тоді зостанешся тут навіки, бо не хочу я, аби підняв ти галас.

Тієї ж хвилини увірвалося до шатра п’ятеро кривичів на чолі з Рогданом і скрутили Перуничу руки за спиною. Вогнедар навіть не опирався, настільки вражений був. Хоч і бачив він віддавна, що хитка й непевна людина Полоцький князь, але слабкості Всеславові не торкались справ військових. На війні Брячиславич зовсім іншим був, аніж у княжих палатах. І підла зрада така не могла навіть у сні приснитись юнаку.

— Уб’єте мене? — вимовив спокійно, а сам подумав про Полісуна, котрий тинявся десь за шатром, та наче прочитав його думки Рогдан.

— Вовка твого, — сказав кривич, — я підбив стрілою. І тебе б давно прикінчив, аби не князева воля. Вибирай, душа поганська, або їдеш з нами не підіймаючи шуму, або помреш від мого меча.

— Отже, помру, — озвався Перунич, — ти вдариш зв’язаного, Рогдане? Дивись, не схиб, бо у такім двобої можна й полягти…

— Жаль не дібрався я до навчителя твого, — мовив Рогдан ненависно, — але ти відповіси мені за нього, насіння Перунове… Поставте його на коліна, хай загине як раб!

Рвонувся молодий воїн, але його таки зламали, наче дубок. Рогдан зірвав з нього пояс з мечем. Всеслав одвернувся і мовив:

— Швидше, Рогдане, не грайся…

Раптом почувся галас якийсь біля пологу, і до шатра увірвався Рогволод.

— Хто пустив сюди княжича? — мовив Всеслав гнівно.

— Я прорвався силою! — вигукнув молодик, — батьку, що ви робите! Він — мій побратим! За що?

— Відьмак цей княжича зурочив! — зло сказав Рогдан і заніс меча над бранцем.

— Пес! — вимовив Вогнедар, — чи такі, як ти, розуміються на побратимстві? Вбивай мене на очах у брата, та до світанку ти не доживеш!

Всеслав відштовхнув озвірілого кривича, який уже опускав клинок, і вдарив Перунича у скроню руків’ям ножа-запоясника. Вогнедар повалився набік. Брячиславич ухопив за рукав Рогволода, котрий кинувся, був, до друга і сказав становчо:

— Сину, зараз ми їдемо додому. До Полоцька. Так треба. Чоловіка цього покинемо тут. Тільки поводься гарно, синку. Тоді твій приятель зостанеться в живих, хоча я не хотів залишати свідків…

— Власної підлости! — сказав Рогволод, не зводячи очей з непритомного побратима.

— Щеня! — мовив Всеслав беззлобно, — молодий єси і нерозумний. Він теж… молодий. Хотів я взяти його з собою, аби тобі душу не ранити, та нерозумною була сама думка ця. Цей арійський меч не буде служити ні тобі, ні мені — таким його відкував старий жрець Індри, і таким його вкинуть у горнило, бо немає нині руки, що могла б підняти цю зброю.

— Він був вам щитом! — видихнув княжич, — що ви накоїли, батьку?!

— Далебор, — мовив Всеслав спокійно, утримуючи сина біля себе, — колись оповів мені, не знаю з якою метою, про отакі ось… щити. Дійсно, Перуничі покладали у битві життя за володаря, та варто було повелителю порушити закони Прави, і щит обертався мечем. Таким чином жерці змушували коритися воїнів. Або учитель не встиг дати Вогнедару твоєму точних вказівок, або розгубився Перунич, бо юним є і самотнім, але, якби пішов він до кінця за законами отими, то я лежав би зараз мертвим у цьому шатрі. Дякуй, сину, Господу Ісусу та пращуру нашому, Володимиру-князю, що відійшли у минуле і такі звичаї, і такі люди.

Глянув з жалем на бліде лице Вогнедарове, по якому спливав кривавий струмочок і сказав до людей своїх:

— Розв’яжіть його, і зоставте йому меча. А ти, Рогдане, таки паскуда. Хіба я велів знущатись над ним? Ти не вартий цього чоловіка! Забирайтеся усі з шатра під три чорти! Ходімо, синку.

Рогволод глянув на батька раптово зчужілими очима і мовчки пішов до виходу. За ним потяглися кривичі. Князь вийшов останнім, зітхнувши тяжко.

— Що поробиш, — мовив сам собі у відповідь на невеселі думки, — нема в мене іншого вибору. Хай викручуються як знають. Зрештою — то лише смерди.

З тим і сів на коня, а незабаром маленький загін уже мчав геть від місця, де мала відбутись битва.

* * *

В темній хатині, на столі, горить свіча теплим вогником.

Сяйвик сидить на різьбленій лаві, а навпроти, довкола столу — весь рід його.

Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава з глечиком чар-зілля… Дід Гатило, колишній гридень княжий… Ще якісь люди, що й згадати не може Сяйвик їх.

Ось жона світловолоса тримає в руках уламки дощечок, списаних резами…

«Ми онуки Дажбожі, — шепоче вона, — і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів.»

А поруч з нею — чубатий Перунич спирається на меч, і грізне лице чорноокого воїна позначене тінню загибелі.

«Воїн не схиляється під вороже знамено, — чує Сяйвик голос, що давно замовк у Яві, — раб і у Вираї зостанеться рабом… Це — єдина мудрість у світі, правнуче мій…»

А ближче до покуті, якось віддалік від інших, сидить старий чоловік, зодітий у біле. Він теж при зброї, і тяжкий варязький клинок в його руці час від часу спалахує вогняною смугою.

«Сину душі моєї!» — говорить старий, і Сяйвик згадує раптом і його, і те, як звався меч, і те, що він сам має нині інше ім’я.

«Віщий Далеборе, — озивається врешті, — ви прийшли за мною?»

«Се лише сон, — озивається старий волхв, — сон у Наві… Ти мусиш прокинутись…Цієї весни не з’явилося листя на Прадубі. Помер Великий Дуб…Але битву ще не скінчено…»

«Сон…, — шепоче Вогнедар, — смертний сон…»

І розсуваються стіни, і бачить він, як пробирається лісом маленький загін…

«Заблукали ми, княже, — чути хрипкий голос з північною вимовою, — наче блудень водить, їй-пра! Я ж виріс у лісі, а тут не можу знайти дороги. Треба чекати світанку…»

«Гаразд, Когуте, — Всеславів голос, — спішуємось…»

Ось і тоненька постать Рогволодова. Княжич, поки воїни намагаються розікласти вогнище, підходить до Рогдана і говорить стиха:

«Поговорити треба, боярине. Відійдімо набік…»

Вони зникають між дерев, а за Рогволодом, мов прив’язаний, іде Білогрив, торкаючись мордою плеча хлопця.

Ось галявина, освітлена місяцем. Рогдан питає похмуро:

«Чого вам, княжичу?»

«Виймай меча, Рогдане! — говорить юнак, — і бийся зі мною!»

«Та ви збожеволіли!» — вигукує кривич.

Та блиск меча трохи не біля горла змушує його відскочити і одрухово вихопити зброю.

«До світанку, — все так же рівно мовить Рогволод, — ти не доживеш!»

Рогдан все ще вважає, що це якийсь жарт. Але юнак йде на нього пробоєм, і кривич починає відбиватись уже на повну силу. Та Всеславич б’ється з несподіваною міццю і вправністю, так, що Рогдан вже починає непокоїтись за своє життя.

«Княжичу, — озивається він крізь брязкіт зброї, — зупиніться! Що скаже ваш батько, коли я вас уб’ю?»

«Цієї ночі, — озивається спокійний голос, так не схожий на голос колишнього отрока, — помреш ти, Рогдане, аби сповнилося віщування…»

«Хлопця зачаровано!» — бурмоче Рогдан, і жах поволі обіймає його душу, а рука слабшає і робить помилку за помилкою. І ось уже Рогволод стоїть над ним, поверженим, з окривавленим мечем, а місяць затуляють хмари, і віддалік чути відгомін громовиці.

«Довіряю тобі, — шепоче княжич, — життя своє, кров свою, душу свою… Чуєш, брате? Перун прогримів у небі! Твоя доля — моя доля, а твої Боги — мої Боги…»

Юнак обтирає меча об одежу забитого і підманює Білогрива. Кінь, котрий до того не давав на себе сісти і біг впорожні, довірливо схиляє шию.

«До Києва, Білогриве, — озивається юнак, — там Вогнедар, розумієш?»

Рогволод сідає у сідло і рушає у зворотній шлях. На сусідній галявині чути Всеславів голос:

«Когуте, не бачив княжича?»

«Він десь там, з Рогданом,»— відповідає воїн.

«А, ну нехай…»

Мчить під хмарним небом самотній вершник… І розпливається видиво, а в заплющені повіки Вогнедарові вдаряє яскраве світло дня.

Жіночі ласкаві руки кладуть щось холодне йому на чоло.

— Мамо, — мовить Перунич, ще не вповні отямившись од видива, в якому його звали Сяйвір Борич.

— Лежи, лежи, синку…

Розліплює над силу юнак повіки і бачить над собою Світану Батурину.

— Як я тут…

— Ти лежи, лежи…

Та рвучко сідає юнак на ложі, торкається пальцями розпухлої скроні і згадує все…

— Отямився? — почувся бас Батури. Дереводіл увійшов до покоїка і виправив Світану геть. Мовив стиха:

— Я забрав тебе до себе… Думав — не виживеш… Рана ніби не тяжка, але душа твоя блукала у Наві… Все з мертвими говорив — то з якимись родовичами, то з Далебором своїм… Дубом яким-то непокоївся. Слава Богу — отямився врешті.

— Що сталося, — вишептав Вогнедар, — опісля…

— Опісля того, як Всеслав твій чкурнув до Полоцька? — зло сказав Батура, — та нічого…Рать повернулася до Києва…Двічі збиралося віче, але так нічого й не вирішили. Одні кричать, що треба кидати все та мандрувати хоч і у землю грецьку, інші за те, аби послати до Святослава Чернігівського, щоб він у Києві князем був. Врешті, перемогли ті, що за Святослава кричали, виправили таки гінця до нього. Та нічого з цього не вийде — не піде лис чернігівський відкрито проти старшого брата. Поки що не піде… Може згодом колись, але не під цю ворохобу.

Схилив голову Вогнедар, а Батура сів поруч і руку на плече йому поклав.

— Спинити хотів Всеслава? — запитав, — це він тебе так?

— Він…

— Думали всі — нарешті Києву пощастило з князем… І куди оце дивились твої Боги, Перуничу?

— Аби, — мовив юнак, — дійсно вірив Всеслав Богам нашим, то не покинув би рать. І аби вірив їм Ізяслав-князь, то не вів би чужоземців проти люду свого…

— Мо’ й твоя правда, — буркнув Батура, — тільки, що нам тепер робити? Мені, Горазду-кожум’яці, Білозіру-ковалю? Як не згноїть нас у порубі Ізяслав, так наближені його вигадають якусь кару нелюдську за ромейським зразком…

— Битись треба з ляхами! — озвався Вогнедар, — іншого виходу нема!

— Та хто буде битись? — сказав Батура розпачливо, — не зберу я раті знову! Всі зневірились і принишкли як миші по норах. Будемо ми тікати з Києва, Перуничу! Принаймні, Світану з Поляною я завтра ж відправлю до родичів у Вишгород. А сам ще залишусь, подивлюсь, що далі буде. Негоже якось тисяцькому одразу покинути град свій. За Первня я не боюся, він нині і ночує в монастирі та збирається постриг прийняти, а от тобі, Вогнедаре, теж іти звідси треба. Нас-то може й помилують, може й ні, а тобі — не жити. Занадто лихі на тебе чорноризці та можні! Попадешся Ізяславу з його ляхами, та розкажуть, хто ти, а тебе ж всеньке місто знає — і згориш на високому вогні, як у Новгороді волхви горіли.

— Тим більше не личить мені тікати, — мовив Вогнедар становчо, — зостанусь до кінця з киянами! Битись — так битись, гинути — так гинути! Ми бо — онуки Дажбожі, і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів!

— Тебе, хлопче, — сказав Батура розчулено, — з блискавки роблено та на камені куто… Гаразд! Що станеться — те станеться! Залишайся… Тільки до Сулиці не ходи, біля мене будь, аби я зовсім духом не упав.

Віддав Батура Перуничу і гусла його, і пояс з мечем, які прихопив у княжому шатрі, а от Полісун дійсно зник. Мабуть, і справді підстрелив його Рогдан.

Гусла Вогнедар відніс до Сулиці і велів заховати разом з іграшками, які знайшов він у Коснячевій хаті, мечем же оперезався, згадавши при тому видиво своє. Якщо було воно правдивим — чоловік, який кинув його на коліна, не дожив до світанку… І де блукає нині побратим, чи живий він ще? Зітхнув юнак тяжко і знову подався до Батури, де зібрались старшини братчин.

Вечір проговоривши, вирішили Батура з приятелями таки спробувати підняти люд. Вивідачі з охочих принесли звістку, що дійшов Ізяслав до Білгородки і став там табором, не наважуючись вдарити. Рать могла зачинитися у граді і оборонятись, та Вогнедар обстоював за тим, аби вийти ворогу назустріч, і його послухали. Назавтра вирішили зібрати віче знову, і йти походом просто з віча.

— Не підуть люди, — засумнівався був Горазд— кожум’яка.

— Умовлю! — просто сказав Перунич, — люди послухають не мене — волі Божої.

— Далебор-волхв, — зітхнув Горазд, — може і умовив би… Але ж ти — дитина ще… Всеслава одного он і то не зміг умовити…

Вогнедар торкнувся пальцями пораненої скроні і відповів:

— Бо для Всеслава немає вже святого на цій землі, а для вас є, кияни! Тому вас умовити легше буде!

Опісля ради цієї подався Перунич до Змагорового покоїку, де нині ночував. Ліг на ложе, та сон не йшов.

«А як не послухає люд? Предки наші боролися з ворогом відколи й народжені були, але нині інші часи, погибельні… Батура он і той сподівається на милість Ізяславову. Та не буде їм милості, як і Боричам не було!»

Раптом рипнули двері, і біла тінь ковзнула до спочивальні.

— Се я, Вогнику, Поляна…

— Що сталось? — аж скинувся Вогнедар.

— Батько, — мовила дівчина, — відправляє мене завтра з граду. Знаєш?

— Чув…

— Я їхати не хочу…

— Треба їхати, — мовив юнак лагідно, — тут тобі й матері твоїй небезпечно буде.

Підійшла Поляна ближче, і у світлі примарному роздивився Вогнедар, що стоїть дівча перед ним в самій сорочині, а розпущені коси її трохи не торкаються підлоги.

— Се я, — вимовила, — гаптувала тобі сорочку…

Завжди хоробрим чоловіком вважав себе Вогнедар, у вічі смерті видимої дивився не змигнувши, а тут наче приріс до місця.

— Пам’ятаєш, — знову озвалося дівча, — колись розказував ти, як покохав Перун смертну діву, та спалив її вогонь небес? Діву ту теж Поляною звали… І певна я — впала вона з радістю в обійми огняні. Бо дихання Лади дива робить з людьми…

— Лада моя, — спромігся врешті Вогнедар на слово, — таже завтра може я Перуна увічі побачу… Марена кружляє над містом! Покличе мене Діва-Смерть, і не здолати тобі суперниці такої!

— Я не хочу, — вимовила дівчина, — стати жоною боягуза, схожого на брата мого Первня, котрий нас, дівчат, за гидь вважає! Хочу бути жоною воїна, і матір’ю воїна… І смерті-суперниці не боюсь, бо знаю, що здолаєш ти і смерть!

Зірвався Вогнедар з ложа й підхопив її на руки. І запах кіс дівочих ударив йому в голову як чара меду хмільного.

— Так! — сказав, — так, лада моя! Аби ти знала, як я люблю сей світ, зелений і прекрасний! І коси твої пахнуть яблуневим цвітом! Народи мені сина, дівчино! Зостав тут навіки! Прекрасний Вирай на Сварзі, та не кращий він за землю оріянську! Залиш мене на землі цій, аби Боричів рід не щез у безвісті, а кров моя не пішла у землю безплідно!

Квітла яблуня під вікном, і чутно було відгомін далекого грому, наче сам Перун шепотів землі полянській слова любові. А воїн Перунів знав, що ніч кохання — то дар Індри перед днем погибелі, і вдячний був Вишнім за дар цей, і ніжність його до дівчини, котра всю себе віддала йому безоглядно, як у сказаннях давніх, була безмірною.

До ранку пробула Поляна з коханим своїм. Коли ж зібралася йти, боячись, аби не дізнались батьки її, то мовив Перунич стиха:

— Може статись, що буде дитя у нас, лада…

— Напевно буде, — прошепотіла Поляна, — я взяла з материної схованки оберіг Рожаниці… І весь час його мала на шиї… Кажуть жони, що так напевне завагітнієш…Не бійся, коханий, я пишатимусь дитям твоїм…

Погладив Вогнедар пальцями невеличку фігурку жони вагітної, що висіла у Поляни на ремінці, зітхнув розчулено і зняв з себе оберіг з вовчою головою — спадок Далеборів.

— Не знаю, чи виживу, — сказав, — оце віддаси дитині. Розкажеш, якого роду батько був. Крові ми полянської, але жили на Туровщині, від хрестителів аби подалі бути. Батько мій звався Межибором, дідо — Гатилом. Сей же знак чародійський — оберіг Перунових воїнів, і зостався він мені опісля вчителя мого. Хотів би я, аби й син мій служив Громовержцю, але навряд чи ти знайдеш для нього навчителя. Та, може зустрінеш колись волхва — покажи йому оберіг, і віддасть він знання пращурів дитині з роду Боричів.

Поляна припала йому до грудей, і відчув Перунич, що сльози ронить вона.

— Ти зовсім забув, ладо, — прошепотіла, — що хрещена я… Я теж про це забула, коханий мій язичнику, а ти вже й дитя ненароджене присвятив Богам своїм!

— Залиш дитині волю вибирати, — лагідно озвався Перунич, — аби міг я лишитись поруч — віддав би сину всю пам’ять свою… Неправий я був, коли говорив, що людина стійкіша за книгу, а чи дощечку з резами… І книги горять, і дощечки — але їх хоч заховати можна, та не личить ховатись від битви воїну. Лише про одне шкодую — обійме мене смерть, і пропадуть знання мої…

Встала з ложа Поляна і ковзнула до дверей, війнувши розпущеними косами.

— Я колисатиму дитя, — мовила, — піснями твоїми, Перуничу, бо пам’яттю й мене не обділила доля… Ти мій перший, і ти ж мій останній, бо не зможу кохати я інших мужів опісля обіймів таких. Зостанься живим, ладо, я чекатиму на тебе аж поки й життя мого…

І зачинились двері, а Вогнедар ще раз подякував Вишнім за диво цієї ночі, привів до ладу одежу і вбрав сорочку, гаптовану коханою, торкнувшись вустами знайомих візерунків.

— Будь мені панциром, — прошепотів, — оборони з чотирьох боків світу!

Тоді почав обдивлятись зброю, і клопіт знайомий трохи заспокоїв розхвильовану душу

* * *

Разом з Батурою родини свої виправляли геть і інші привідці ворохоби. Вирішено було плисти Дніпром на човнах, які й було приготовано з вечора. Жінок і перелякану малечу супроводжували озброєні чоловіки, збираючись іти на віче просто з пристані. Човни мали вести люди старші, котрі не годилися вже на рать. Дідо Сулиця, однак, зостався в граді.

— Почекаю, — відповів на умовляння Вогнедарове, — що воно далі буде. З часів Святославових так цікаво не жив…

Раптом хтось помітив, що від торговища їде вершник на змиленому коні. Кінь раптово повалився набік, трохи не придавивши чоловіка.

— Леле! — пізнав хтось, — та це ж Всеславич, Рогволод…

— Рятуйтесь, — вимовив Рогволод над силу, — ляхи в місті!

— Та які можуть бути ляхи! — пробасив Батура, — не на крилах же вони од Ірпені прилетіли!

— Ізяслав з військом, — хрипко сказав Рогволод, — так і стоїть під Білгородкою. Сюди ж послав сина Мстислава, давши йому в поміч Болеславових ляхів…

— Не він то їх, певне, послав, а Косняч його, — буркнув дереводіл, — хіба Ізяслав колись на щось наважувався сам…

— Вони вже на Оболоні! — видихнув княжич, — ось-ось будуть тут…

— Що ж, — сказав Батура, — доведеться битись. Йди, Горазде, — мовив до старого кожум’яки, — відправляй човни… А ми їх тут притримаємо.

— Я чекатиму з кількома лодіями до останнього, — озвався Горазд, — щасти вам…

Рогволод побачив Вогнедара і рушив просто до нього.

— Рогдан тої ночі не дожив до світанку, — мовив твердо, — а я утік… Загнав Білогрива, бо за мною гнались ляхи Ізяславові. Кінь твій виніс мене…

— Він був кращим між конями, — сумно сказав Перунич.

— Він — між конями, ти — між людьми, — мовив Рогволод, — твої Боги — мої Боги, побратиме! Ти правий був — нині нічого не може вмістити душа моя, бо переповнив її вогонь Перунів! Дозволь загинути поруч, або, принаймні, не жени геть!

— Залишайся, — м’яко озвався Вогнедар, — брате…

Сльози бризнули з очей юнака, та ніколи було розчулюватися. Кияни нашвидкуруч споруджували завал, що перекривав прохід від торговища до пристані. Впорались якраз вчасно — на торговищі з’явились вояки у круглих шоломах та панцирах.

— У кого луки є? — спитав Вогнедар.

Зголосилося зо два десятки чоловік. Рогволод встиг зняти з бідолахи Білогрива приторочений до сідла лук і повний тул стріл. Перунич забрав у нього лука і сам став на становисько.

— Биймо, во ім’я Перунове! — гукнув, коли ляхи рушили на несподівану перепону.

Свиснули стріли, і ляхи відступили, зоставивши на майдані мертвих. З Подолу тягнуло димом, декілька хат уже горіло. Над Батуриною оселею, яку було видно здалеку, теж підіймався дим.

Вогнедар подивився, скільки стріл зосталось в тулах і покликав Батуру. Дереводіл підійшов, накульгуючи.

— Батьку Батуро, — мовив Перунич, — ведіть людей до човнів.

— Так ляхи ж…

— Скінчаться стріли — задавлять вони нас. Забагато… І Поділ спалять з помсти. Не всі ж пішли зранку на пристань — поб’ють заброди людей наших.

— Так наздоженуть же, — вагався Батура.

— Я їх затримаю…Я зможу.

— Самого тебе кинути?! — скипів дереводіл, — та за кого ж ти мене маєш?

— Батьку Батуро, — стиха вимовив Перунич, — рятуйтеся… Будь ласка…

Дереводіл раптом ляснув себе по лобі:

— Так ось куди моя донька вночі ходила! Ох, що ж ти наробив, бісів поганине!

— Батьку Батуро! — мовив благально Перунич, — збережіть мені її!

— От же сім’я Перунове! — не міг заспокоїтись Батура, — щоб тебе твій покровитель громом тріс з ясного неба! Вона давно за тобою сохла, але ніколи я не думав, аби скромниця моя… Добре, вистріляємо все з тулів і відходимо. Але ти підеш з нами!

— Ляхи! — гукнули від завалу, — йдуть лавою!

— Лучники! — гукнув Вогнедар, — готуйсь! Стріляти за словом моїм!

Цього разу ляхи таки прорвались до завалу, і Батура рявкнув:

— В мечі!

Білозір-коваль покрутив в руці меч, відклав набік, поплював на долоні і узяв з завалу важкеньке колесо від воза.

— Якраз по руці, — буркнув у відповідь на здивований погляд Вогнедарів, — не люблю я оті боярські витребеньки… Це Батура у нас мечник, а мені — аби що поважче…

Рогволод, котрий тулився до приятеля, подивився на здоровила-коваля з повагою.

— Оце богатир, — мовив стиха, — прямо, як ар’я з Бгаратаварші… Ти колись розповідав…Той воїн теж колесом бився…

Ворожі воїни вже лізли на завал, і кияни пішли врукопаш. Билися вони з розпачем приречених. Ляхи взагалі не очікували опору, бо знали, що у місті немає війська Вояки Болеславові звикли воювати швидким наскоком, і пасували перед стійкою обороною. Перед завалом з дощок поволі росла інша загата з тіл загиблих. Особливо відзначався Білозір зі своїм колесом, та велет Батура, котрий вимахував мечем як на косовищі. Вогнедар тримався поруч з ними, час від часу позираючи на Рогволода. Княжич бився як шалений, немов би смерти шукаючи. Він не мав на собі кольчуги, і Перунич розумів, що хлопцю довго не протриматись.

— Рогволоде, відходь! — гукнув Вогнедар, побачивши, що юнак у запалі бою вибрався на гребінь завалу.

Всеславич засміявся й показав рукою на небо.

— Відійду! — озвався, — туди!

— Стій! — крикнув Перунич, — та стій же!

Та було вже пізно бігти на поміч. Рогволод зігнувся впіл, затискаючи рану від ляського меча і сповз униз просто до ніг Вогнедарових. Перунич пом’янув усі лихі сили одразу, й стрибнув вперед, аби прикрити друга. Та на гребені не було нікого, а ті ляхи, котрі перебралися через загорожу, полягли усі до єдиного.

Вороги відступили. Кияни розуміли, однак, що довго їм не протриматись Стріл уже не було, з воїнів зосталося менше половини… Вогнедар сидів на землі, обійнявши пораненого Рогволода, і намагався затягти йому рану.

— Брате, — вишептав княжич, — не треба… Померти… Не мають мертві сорому…

— Не відповідаєш ти за батька свого, — мовив Перунич, — навіщо, Рогволоде?

— Я його…любив, — ледве вимовляв Рогволод, — а тепер… Ні для чого… жити… Побратиме…Добий мене…Не давай живим…Я не хочу знову до в’язниці!

Вогнедар кивнув на знак згоди, і Рогволод всміхнувся крізь біль:

— Арії…вмирають з усміхом, — вимовив, — батько…казав…що ти — меч аріїв…І треба ще взяти…землі…

Тіло його обім’якло. Вогнедар поклав руку йому на шию, вишукуючи живчик… Рогволод ще жив. Перунич пошукав очима Білозіра. Коваль роздивлявся розтрощене колесо.

— Нікудишні у нас стельмахи, — сказав, — оце кілька разів ударив — воно і розскочилось!

— Білозіре, — озвався Перунич, — зараз Батура звелить відступати. Винеси звідси Рогволода. Він не переживе другого ув’язнення.

Коваль обдивився княжича і хмикнув:

— Все одно помре… Відпусти його з миром… Він же сам цього хотів…

— Я хочу, — сказав Вогнедар, — аби вижив цей чоловік і запам’ятав те, що пережив, назавше.

Білозір глянув з повагою на молодого жерця й мовив вже лагідніше:

— Не перевиховати тобі це поріддя, Перуничу… Забуде він через кілька літ і тебе, і день цей, і ганьбу батькову… Лише задля тебе зроблю це, бо бачу, що болітиме тобі смерть його.

Від пристані надбіг захеканий ковальчук Чорнота.

— Горазд чекає з останньою лодією! — вигукнув, — треба спішити!

— Відступаємо! — почувся Батурин голос, — всі до берега!

Здоровань Білозір легко підхопив непритомного Рогволода і побіг вниз узвозом. За ним поспішали інші. Батура, яко тисяцький, відходив останнім.

— Вогнедаре! — вигукнув він, побачивши, що Перунич застиг на місці, — а ну не дури! Ходімо!

— Ляхи знову йдуть пробоєм, — озвався юнак сонним якимсь голосом, — я зостанусь, батьку!

— Ти що, — рявкнув Батура, — теж смерти шукаєш? Рогволод хоч ганьби батькової пережити не в змозі, а тобі чого помирати?

— Я затримаю ляхів, аби ви встигли відплисти, — мовив Вогнедар, і Батура аж відсахнувся, побачивши, як змінилось його обличчя, — не бійтесь за мене… Вони прийшли… Я тут не сам!

— Та хто прийшов? — гримнув дереводіл, втрачаючи терпець.

— Боричі, — сказав спокійно Перунич, — мертві Боричі… Рід мій тримає для мене місце у лаві. Ідіть же, батьку… Ця битва буде з тих. про яку співають пісень!

Батура згадав раптом сяйво межи кіннотниками, і балачки дружинників про те, що молодого поганина, мовляв, сатана вдягнув у вогняний панцир… Дереводіл не зрозумів — відчув страшну потугу Нави, яка струменіла з іще живого тіла, і мовив раптово захриплим голосом:

— Щасти тобі…,синку!

І побіг узвозом до річки. Перунич не дивився йому вслід. У нього не зосталось спогадів. Юнак поволі вибрався на заслону з дошок, переступаючи через загиблих. Він ще не мав жодної рани, а як би мав — не відчув би болю. Вогнедар подивився на надбігаючих ворогів і вимовив стиха:

— Скільки праху на землі — стільки і воїв небесних! Вони будуть битися поруч…

І стрибнув униз, просто межи наступаючих. Тих, що бігли попереду, наче змело буревієм. Меч Вогнедарів окреслював блискучі кола, та люди падали не лише від меча

Казімеж-воєвода, котрий вів на Київ поміч польську, і так роздратований був затятим опором, а ця остання перепона просто вивела його з себе. Здаля він побачив лишень, що його вої не можуть зладнати з одним чоловіком, який з усього озброєння мав лише меча у руці.

— Лайдакі! — гукнув, — чи не можєцє взєць тего однего?^[25]

— То єст дябел, нє чловєк!^[26] — крикнув перелякано котрийсь з вояків.

— На каждего дябла, — засміявся Казімеж, — єст кжиж свєнти!^[27]

І рушив уперед, певний себе і своєї зброї. Зобачивши ворога, ще раз вибатькував своїх людей, котрі злякалися русина у вишиванці. Та, немов блискавка мигнув меч Перунів, зминаючи, наче пергамін, панцир фрязької роботи, і воєвода впав на землю, все ще не вірячи.

— Цо за мєч у тей реньце, — вишептав, непритомніючи, — цо то єст?^[28]

Кинулось на переможця кільканадцять чоловік одразу, і полягли усі до єдиного. Якийсь вояк з позосталих додивився відблиск світла довкола Вогнедара і охнув вражено:

— Чи єст тен чловєк сам? Цошь вальчить з нім обок!^[29]

Перунич же відчував себе одним із війська. Він майже бачив їх — чорноокого прадіда свого Ратибора, що помер молодим, не встигнувши зістарітись, діда Гатила, батька Межибора, ще якихось незнаних родовичів… Вже залилася кров’ю сорочка зі взором із зчеплених свастик, та сила Нави підтримувала юнака, не даючи зсунутись на землю. А тоді раптово щезла потуга мертвих, і впав Вогнедар, обійнявши, наче кохану, втоптану землю торговища. Останнім проблиском пам’яти згадав, що треба узяти ту землю криваву з собою, аби признали його родичі і Боги, стиснув пальці лівиці, руку підсунув під груди і так зомлів.

За ляхами увійшли у місто княжич Мстислав, син Ізяславів, та Косняч Борич з загоном вояків. Косняч шукав Казімежа і здивувався вельми, почувши, що той поліг.

Ляхи повели його до місця битви. Воєвода обдивився купу мерців біля завалу і присвиснув. Оповідки вояцькі, які він почув дорогою, Косняч списав на брехливість ляську, але зобачив на власні очі криваві докази й здивувався вельми:

— Покажіть-но мені чоловіка, котрий бився отут…

Ляхи підвели його до Вогнедара, що так і лежав ницьма, а самі передбачливо відсунулися набік. Розважали вони так — якщо в мертвому русині і досі сидить дябел, то нехай краще вхопить когось іншого, а не їх. Борича супроводжував Тука-суздалець, який замінив при воєводі брата свого, Чудина. Північанин побоювався лихих чарів, але намагався цього не видавати.

Косняч обережно перевернув лежачого носком чобота і довго вдивлявся в застиглі риси.

— Аби не мерці довкола, — сказав до Туки, — подумав би таки — брешуть ляхи… Один чоловік не в змозі доконати цього… Ти бачив мертвого Казімежа? Ні ти, ні я не розрубаємо з одного удару фрязьку бронь, а вони хочуть мені довести, що це зробив оцей молодик?

— Чари, — мовив Тука упевнено, — або меч зачаровано, або чоловіка.

— Чари…, — хмикнув воєвода, — ти ба… Цей чоловік — Перунів воїн! Бачиш-но чуба? Якраз перед ворохобою Лихота, десятник, доносив мені про двох волхвів — старого і молодого… Молодий мав, ніби, отакого чуба і обеззброїв п’ятьох градників лише змахнувши мечем… Я тоді його трохи до холодної не всадив, Лихоту того, за видиме боягузтво.

Косняч нахилився і мовив насмішкувато:

— Бачиш землю у нього в лівиці? Це відкриває, ніби, браму до Вираю їхнього… Наслухався я у дитинстві таких казок…

— Втікачі з Києва доносили, — свистячим шепотом мовив Тука, — що Всеслава вирятував з порубу молодий чи-то волхв, чи-то чародій, і він же брата мого вбив…

— То й що? — спитав Косняч байдуже.

— А те, що дихає ще чоловік цей… І може отямитись…

Воєвода придивився уважно й буркнув:

— А справді… Треба забрати його на Гору… Мені теж цікаво буде з ним поговорити. Наприклад, про те, куди подівся Батура со товариші… Я хотів з цього смерда-тисяцького шкіру здерти, а він щез кудись. І я певен — язичник цей знає, куди він подався.

Воєвода гукнув до людей своїх, і ті потягли пораненого за ним. Меча ж Вогнедарового підібрав опісля один з ляхів з невимовною обережністю. Вояк, якого спокусив добрий клинок, вирішив освятити зачаровану зброю, і тим вигнати з неї нечисту силу. Він же і приніс крулю Болеславу сумну звістку про загибель Казімежа.

* * *

Так потрапив Вогнедар до порубу княжого, звідки колись визволив Всеслава, все ще до пам’яти не приходячи. Не ввижалися йому цього разу ні живі, ні мертві — канув юнак у забуття, наче камінь на глибину.

А коли отямився і зрозумів, що сталося — заболіла йому душа більше, як зранене тіло. Як ішов він до бою того відчайдушного, то думав, що побачить наприкінці Перунів чертог — та й по всьому. І подумати не міг Вогнедар, що Боги відмовлять йому у звитяжній смерті.

«Наче ж все робив як належить, — поволі плинула думка, — від Прави не відступив ні на крок… Чому ж не розчинилася брама Вираю?»

Ворухнувся — брязнуло залізо… Зрозумів, що взято його в пута і аж застогнав, відчувши ще й на горлі холод нашийника. Ланцюг від обруча припнуто до кільця у стіні.

Наче зайвий клопіт, нікуди і так би не подівся зранений бранець, але зрозумів Вогнедар, що потрапив до рук людини, схожої на Рогдана. Немає бо більшої ганьби для жерця Індри, як померти у ланцюгах…

Спробував сісти, притулившись до стіни. Камінь холодив спину, а тіло горіло, наче у вогні, і сорочка присохла до ран. Численних, але не смертельних… Інша смерть очікувала на нього, смерть у кайданах, холодних, мов тіло змія…

«Мабуть доведеться таки стати перед Богами у ланцюгах, — подумав болісно, — Отже, сором! І Боричі скажуть: «Як дожив до такого? Чи для того ми помагали тобі у битві, аби ти опинився в нашийнику, мов пес?»

Пам’ять Перунича перебирає сказання давні, наче різьблені дощечки. Ось історія молодого скита, котрий потрапив у бран до іронців… Добра історія, улюблене сказання його дитинства… Та тільки йому, Вогнедару, ніхто не віддасть меча, аби міг він гідно померти…

Сказання про загибель Бусову… Ті люди тяжко вмирали — князь Бус та сини його… І ворог глумився над знесиленими бранцями… Але вони трималися як належить… Ось і вихід — поводитись гідно, аби ніхто не зміг похвалитись, що зламав Перунова воїна і змусив його благати у переможців чи-то життя, чи-то легкої смерти.

Тягнеться час поволі, до болю в ранах додається спрага…Тіло, змучене гарячкою, прагне води, як рослина у спеку. Марить Вогнедар водами Дніпровими, дзвін у вухах здається гудінням порогів, і не чує юнак, як розчинились двері. Миготіння смолоскипа освітило цюпу. Гарячий віддих полум’я трохи не обпалює лице.

— Ну, що, Туко? — питає хтось.

— Отямився, — відповідає Тука задоволено, — я ж говорив…

Перунич розплющує очі, а душа його ще витає над Хорсицею, де б’ється об скелі вода, багато води… Хтось ривком зводить його на ноги і перехрещує ланцюг на руках. Петлю зачеплює за гак угорі, а до стіни підтягує ланцюг від нашийника. Вогнедар намагається втриматися на хитких ногах і тому майже не чує, що до нього говорять.

— То оце ти і є Вогнедар, Перунич? — наче крізь стіну долинає голос — чи як там тебе насправді звуть?

— Вогнедар…, — вимовляє безтямно юнак, — я був Вогнедаром…

— Я Косняч, — говорить тим часом чоловік, — київський тисяцький… Ох і накоїв же ти, чародію, справ лихих…

«Косняч… Ось хто це… Косняч Борич…»

Голос цей часто марився Вогнедару у жахливих снах. І це, мабуть, сон… Він мусить прокинутись на луках Сварожих, бо все зробив як належить…

— Як належить? — перепитує Косняч, і Вогнедар над силу розуміє, що марить уголос, — розплата дійсно належить за чини твої. А ти — молодий…

Полум’я смолоскипа знову трохи не обпалює лице бранця.

— Молодий, — повторює Косняч, придивившись, — а з ранніх. Що ж, порахуємо, кому і що ти винен… Голови твоєї вимагають ляхи Болеславові, бо круль їхній дуже цінував небіжчика Казімежа…

Ненависний голос б’є у скроні наче молот. Та туман перед очима поволі зникає. Вогнедар підводить голову і бачить перед собою літнього вже чоловіка, багато вбраного, але не розпещеного. У старшого Борича постава воїна, лице вродливе і мужнє водночас, та аж наче знайоме…Родич…

— Є і ще охочі до розправи, — перелічує далі Косняч, — он Тука-суздалець, а є ще небіж його, Чудинович Іванко. Пам’ятаєш Чудина? Він і мені, до речі, приятелем був…

Тука стоїть обабіч Косняча, і вилицювате бліде лице його, аж пожовкло від зненависті.

— За Всеслава ж, — тягне далі воєвода, — і всю оцю ворохобу київську, хоче судити тебе княжич Мстислав від імені батька свого… А я — я теж маю до тебе карб… Не говорю вже про те, що статки мої привласнили київські ворохобники, але ж вони ще й тисяцького призначили собі. Ти їх грудьми прикривав, тож маєш знати, куди подався той смерд… Батура.

Тука бурчить хрипко, не зводячи з бранця очей:

— Даремні балачки оці…Припекти вогнем — заговорить одразу…Я ось і жаровню приніс, і ножичка уже розпік до гарячого…Поспіши, воєводо, а то так і здохне мовчки…

— Скажеш, — обіцяє Косняч, — і смерть твоя буде легкою. Зараз же і підеш до Перуна свого. Ти ж цього прагнеш найбільше, правда ж?

— Чотири рази я не зможу вмерти, — стиха озвався врешті Перунич, — а вже одну смерть якось перетерплю…

— Спробуй-но, Туко, — кидає Косняч, — тільки не перестарайся…

— Ми знаємо! — вишкірюється північанин. Він вже здирає з полоненика окривавлені клапті вишиванки. Косняч говорить до Вогнедара становчо:

— Зараз ти сам проситимеш смерті… Куди подалися ворохобники?

— Не просимо ми…, — ледь чутно мовить юнак, — ні людей, ні Богів…

Лезо ножа, розжарене до червоного, торкається зраненого тіла… І світ стає блискавкою в чорному небі.

«Богу прі і боріння, — виписує блискавиця, ніби велетенське писало, — Перуну вогнекудру, який стріли…мета на ворогів…і вірною…веде стезею…»

Ті, двоє, знову щось запитують, та юнак вже не чує слів…

«Воїнам суд…і право…і честь…і милостив єсть…до хоробрих…Індра…пребуде …одвіку…»

Розум гасне, як блискавка в небі, та Тука виплескує на бранця відро води. І знову відступає забуття, якого так прагне змучений воїн…

— Мені подобаються вперті, — говорить воєвода насмішкувато, — але ти ще не знаєш всього, чародію…Забув я про те, кому ще бажається тебе скарати — скаржилися бо на тебе і митрополит, і печерські мніхи. Просили вони, щоправда, милосердними бути і до киян повсталих, і навіть до тебе, язичника…Отець Антоній, святий чоловік, просто таки благав не відбирати у вас життя. А митрополит прохав про батьківське покарання, як-то заведено у вітчизні його, Царгороді…Ляхи Болеславові нахапали кілька десятків чоловік, з тих, хто втекти не встиг, але найголосніше горлав на вічах ваших. У мене в місті багато виказувачів, і всі вони добру пам’ять мають…

Косняч упевнюється, що юнак його розуміє, бо щось здригається в змученому лиці Перунича.

— У тебе теж добра пам’ять, — мовить воєвода задоволено, — ти зрозумів мене…Всіх тих горланів осліпили зранку на майдані торговому. Тебе теж хотіли туди притягти, та я не дозволив. І не помилився — ти й справді не той чоловік, якого прилюдно карати можна, аби оповідали потім байки про стійкість твою. Але тут, воїне, нема нікого…Лише ти — і темрява…Подумай, сонцепоклоннику, чим ти заплатиш за життя приятелів своїх, котрі досі й думати про тебе забули. Адже я не дам тобі померти, і не дам Туці тебе до смерті замучити…Тебе лікуватимуть, ти видужаєш, бо сильне тіло твоє. І житимеш — у тьмі…

Сльози спливають по обличчю бранця і завважує їх воєвода.

— Оце тобі, Туко, — говорить задоволено, — наука на майбутнє. Треба зрозуміти, що найстрашніше для чоловіка. Цей любить світ, і світло, і молиться на схід сонця…Вірно, Вогнедаре, чи як тебе там? Я бо знаю ваше поріддя, сам виріс в язичницькій весі.

— Мій Дажбоже, — шепоче Вогнедар, не в силі стримати сліз, — на струзі пломеннім пливеш ти по синьому небу… Твій подих — життя і притулок для цілого світу… Ти — Світло моє…

— То де подівся Батура і решта? — питає Косняч, вже певен перемоги, і чує раптом твердий рівний голос, зовсім не схожий на той, що тільки-но вимовляв молитву:

— Я ніколи не стану зрадником, як ви!

Розжарене лезо ножа — останнє, що бачить Перунич у житті своєму, перед тим, як провалитись у темну безодню. Ні холодна вода, ні розпечене залізо вже не можуть привести його до тями, і воєвода йде геть, разом із Тукою, звелівши челядинцю пильнувати бранця.

— Помре, — загрожує переляканому робичичу, — шкуру спущу! Чи чуєш?

— Даремно все це, — пробурчав суздалець, — залишив би його мені… Я все одно б зумів його розговорити…

— Просто він міцніший, ніж я думав, — озвався роздратовано Косняч, — та мене непокоїть інше — чому він сказав оті слова останні…Звідки він знає мене?

* * *

Челядинці Косняча змогли сяк-так опорядити лише одну спочивальню в розбитому будинку. Воєвода вигнав усіх і повалився на ложе просто в в чоботях. Повернення не принесло йому радості.

«Ізяслав як завжди зостанеться чистеньким, — міркував знехотя, — а вся брудна робота дісталася мені. Знову казатимуть — звірюка Косняч… А як можна інакше? Треба було так налякати чернь, аби й думати забула про віча…»

Перевів очі на пошарпаний поставець ромейської роботи. Зітхнув тяжко… У поспіху втечі він забув заповітний вузлик… Хустина жони і синові іграшки… Вузлик зник кудись, та це й не дивно в такому розгардіяші. Нічого тепер не залишилося ні від Сяйвика, ні від Калини…

Згадав полоненика у порубі і вилаявся вголос… Певен був — зламається юнак, не витримає…Не зламався…А ключика було підібрано вдало… Брат Межибор колись говорив, що у нього розірвалося б серце, аби не зміг дивитись, як сонце сходить. Цей язичник теж такий…Допитувати його далі марно, а вбивати — не варто. Нехай, принаймні, помучиться подовше. Можна навіть колись і відпустити для науки й постраху киянам.

Воєвода сів на ложі і налив собі вина з сулії, передбачливо залишеної челядинцем на столику разом з келихом. Перехилив чарчину і замислено схилив голову.

Молодий язичник нагадав йому давно забуте і поховане. Отими останніми словами…Колись, замолоду, воєводі навіть снилось у жахливих снах палаюче селище, і хлоп’я, котре крикнуло йому в обличчя, що ніколи не стане зрадником як він, Косняч.

«Та хіба ж я кого зрадив, — знехотя подумав воєвода, підливаючи вина до чари, — це вони зрадили мене… Геть усі — і жона, і син, і брати, і батько…Аби Калина пішла тоді зі мною…»

А спогади напливають знову, і не заглушити їх заморським вином… Ось він, тоді ще Косач Борич, рятує Ізяслава, тоді ще княжича, з пазурів розлюченої ведмедиці…І княжич питає про рід рятівника, а Косач мовить, сам не знаючи чому, що батько його Гатило був гриднем Володимира Святославича, і Ізяслав навіть пригадує прізвище Борич, колись славне у Києві… І ось Косач вже у Турові, і перед ним розстилається широкий світ, так не схожий на тишу лісової весі…

«Я б ніколи не розлучався з тобою, — говорить Ізяслав, захоплений силою і вродою свого рятівника, — але ж поганин не може бути дружинником княжим…»

«Не є то Боги, але дерево мертве, — терпляче, наче хлопчині, пояснює Косачу отець Ніфонт з Борисоглібського монастиря, що в Турові, — сьогодні стоять, а завтра зогниють. Не їдять вони, не п’ють, не говорять, але зроблені людськими руками…»

Косач хоче відповісти, що й образи мальовані по кириконах не п’ють і не їдять, і теж не є Боги, а тільки зображення їхні… Неприємно йому, що мніх вважає його дурником, а чи дикуном, та хочеться аж до болю зостатися в дружині княжій, собі мечем добути честі, а князю — слави… Так бо мовлять і сказання прадавні, яких безліч знає відьма Святослава, Калинина мати, а як її, в лиха, добудеш тої слави, у лісі сидячи?

І ось уже готує його до хрещення отець Ніфонт, оповідаючи:

«Спершу, ставши лицем на захід, відмовишся від сатани та чинів його. Дунеш і плюнеш в діавола… Тоді помажуть тебе свяченим єлеєм, яко тих, що до боротьби готуються. Се означає, що битися мусиш з діаволом усе життя своє…»

Косач міркує про те, що таке діавол. Чорнобог хіба, так лиху силу славити не можна, а поборювати — хтозна… Для чогось і вона потрібна у світі, як ніч потрібна дню…

«І увійдеш ти у купіль, — продовжує тим часом мніх, — тричі окунешся, і зійде на тебе дух святий таємно… Опісля ж вберуть тебе у білий одяг і вдягнуть на шию хрест, аби пам’ятав, що очистився ти від гріхів, і спасешся вірою Христовою. Обійдеш довкола купелі, а тоді зріжуть тобі пасмо волосся»

«А се для чого?» — питає Косач непорозуміло.

«Довкола купелі ходіння значить, що обіцяєш ти зберігати віру християнську до смерти своєї, — роз’яснює Ніфонт, — а волосся стрижуть рабам, і значить се, що станеш ти рабом Христовим з часу хрещення свого.»

Косачу се не до вподоби, бо ніколи Боричі не були рабами ні Божими, ні людськими, та відступати пізно — занадто близько справжнє життя: бенкети, бої, багатства неміряні, взяті на полі битви… Так бо жили і пращури-Боричі, і не його, Косача, провина, що мусить він, аби жити так, назватися рабом Божества, якого і ім’я-то вимовляє над силу…

«А як же жона моя, Калина? — запитує він, і знову терпляче роз’яснює Ніфонт:

«Нема у тебе жони, а живеш ти у блуді з язичницею. Має і вона охреститись, тоді зможете обвінчатись за законом, як належить.»

І ось він, новохрещений раб Божий, наречений Коснятином, їде знайомою стежкою до рідної весі. За дорогою, певно, стежили, бо замкнута брама з дубових паль, і не розчиняється ні на звуки рогу, ні на його розпачливі волання.

На торговищі Туровськім часом бачив опісля Косняч то одного брата, то другого, та проходили вони повз нього, наче повз чужинця. Якось загледів молодий Борич одного з братів, Ольга, що був, ніби, м’якшим за інших, і вчепився в нього, благаючи пояснень.

«Що тут пояснювати, — буркнув Ольг похмуро, — ти знав, на що йшов… І Богів зрікся, і Роду… Ім’я навіть інше маєш… Нема у нас брата на ім’я Коснятин…»

«Але ж віддайте хоч жону і сина! — вигукнув Косняч, — я рік не бачив дитини своєї!»

«Раз не стало Косача, — мовив Ольг, — отже овдовіла Калина. Нині є вона жоною Межибора, брата нашого, наступного за віком, як-то і належить за законом Прави.»

Наче громом прибитий, став Косняч посеред торговища.

«Це батько вирішив, — спитав люто, — а чи Межибор? Він бо зарився на неї, ще коли вона дівкою була!»

«А Калина що — не може вирішувати? — сказав Ольг спокійно, — може у вас, християн, і так-то, а у нас жона і вибирати може.»

«А мій син? — крикнув Косняч, — що з моїм сином?»

«По законам Прави, — озвався брат, — чоловік усиновлює дитя вдови. У тебе немає сина, як немає дружини і рідних.»

З тим і пішов старший Борич, а Косняч стояв серед торговища, наче вритий, і серце йому сходило кров’ю.

Час йшов, а нічого не змінювалось. Отець Ніфонт радив молитись, аби зм’якшилися серця людей, котрі живуть у поганстві, і осяяла б їх любов і віра Христова. Косняч намагався молитись, а сам уявляв, як Межибор, кароокий тихий юнак, зовсім не схожий на світловолосих Боричів, цілує вуста його жони, і аж зубами скрипів від безсилої люті.

Чотири літа промучився отак княжий дружинник. Врешті трапилась нагода — зчепились Боричі з борисоглібськими мніхами за бортні місця. Святі отці колінкували перед Ізяславом, нагадували про десятину, про діда Ізяславового, Володимира-князя, котрий дбав про людей хрещених, а паче всього — про новостворені тоді монастирі і благали про справедливість. Косняч, котрий мав великий вплив на княжича, мовив тоді так:

«Чи до вподоби батькові вашому, мудрому Ярославу, буде, що ви дозволили язичникам кривдити мніхів?»

І Ізяслав звелів воїнам готуватись. Аби приборкати непокірних Боричів.

— Я не думав, що вони будуть аж так опиратись, — бурмотів нині п’яний воєвода, а не приспана совість підказувала: думав! І навіть сподівався на те! Адже старий Гатило замолоду не скорився і Володимиру-князю, а тим більше не збирався хреститись по слову його онука. Та не про батька думав Косняч, а про брата Межибора… Цей теж не скориться, хоч і має ніжну душу та все милується сонцем… Ось і буде привід вийняти меча…

Боричі билися люто…Ізяславові дружинники, роздратовані опором, оскаженіли і не милували вже ні жінок, ні дітей. Лише тоді Косняч зрозумів, що накоїв…Та ні, тоді ще не зрозумів, бо побачив Межибора у сорочці без пояса та полотняних гачах, босого, наче тільки-но встав чоловік з подружнього ложа… В руках Межиборових був меч старого Гатила, важкий варязький клинок, здобутий у якійсь битві, а це могло значити лише одне — батька вже нема в живих.

Та навіть це не зупинило Косняча, і він рушив на брата зі зброєю. Межибор був Боричем, і не відступив перед видимою смертю, хоча, певно, відав, що йому не здолати княжого дружинника в кольчужній броні. Косняч зрубав брата, наче деревце, і тут таки побачив Калину…

«Межиборе! — крикнула вона розпачливо, — Боги! Межиборе!»

Хтось напав на Косняча збоку, і той почав відбиватись, аж поки не надбігли на поміч Тука з Чудином. Лише тоді Косняч розгледів, що бився з Ольгом і ось тільки зараз почав розуміти, що наробив.

«Що ж ти наробив? — вигукнула Калина. Вона стояла на колінах біля мертвого Межибора, — що ж ти накоїв, братовбивце?»

І Косняч побачив з жахом, що варязький клинок Гатилів жінка спрямувала собі в груди.

«Калино! — зойкнув він, — стій! Не бійся! Я все тобі пробачу! Задля дитини — зупинись!»

«Ти мені пробачиш? — спитала Калина з моторошним усміхом, — Ти?!»

«Не треба! — закричав Косняч, кидаючись вперед, — Калино!»

Він спізнився. Калина померла у нього на руках, і він поклав її поруч з братом. А далі був ще більший жах — розгромлене капище біля озера, мертва Святослава зі списом у грудях, і русяве хлоп’я, що притислось до підніжжя Перунова Образу. Хлопчик теж був Боричем, бо не захисту шукав у Громовержця, а намагався оборонити Святиню від Чудина з Тукою.

«Хто убив жінку?» — рявкнув Косняч, вже не володіючи собою.

«Оце щеня мене вкусило! — буркнув Чудин, — я хотів його прикінчити, а стара сама кинулась проти списа…»

«Цей хлопчик був з нею?»

«З нею… — озвався Чудин розгублено, — то й що?»

«Геть звідси, дикуни заокські! — загорлав Косняч, — не смійте чіпати хлопця!»

Він підійшов до хлоп’яти, і мовив лагідно:

«Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я Косач… Косач Борич… Я нині…, — він чомусь затнувся, — твій єдиний родич… Я заберу тебе з собою… Не бійся … Ти згадаєш мене! Не бійся…»

«Мама казали — ви не родич, ви зрадник! — вигукнув хлопець, — я ніколи не стану зрадником, як ви! Я — Сяйвір, син Межиборів!»

Косняч відчув тоді, що ось-ось зомліє. Підсвідомо він весь час боявся відплати Вишніх… Відплати за зраду! Ось вона відплата — мертва Калина, тавро братовбивці, і син, котрий зве батьком іншого!

«Крушіть зображення ідольські!» — почувся могутній голос, і Косняч пізнав отця Варсонофія, єдиного з мніхів туровських, котрий не побоявся супроводжувати Ізяслава. Говорили, що чоловік цей — розкаяний розбійник, і мабуть не брехали — мніх дійсно мав у собі щось від воїна.

«Знайшов сина, Коснятине?» — запитав чернець, побачивши знайомця.

«Не знаю, що й робити, отче! — сказав Косняч трохи не плачучи, — дитя не признає мене… Та ще оце — «син Межиборів»… Лихо!»

«Діти швидко забувають, — потішає мніх, — і ми змусимо його забути це ім’я… Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.»

«Ви не смієте! — б’ється хлоп’я в міцних руках Варсонофія, — я не хочу! Я — Сяйвір! Вони убили бабусю! Я не хочу бути з вами! Мамо!»

Сяйвика охрещено просто у Борич-озері. Під час обряду хлопчина затихає, і Косняч ладен уже дякувати Господу за диво. Варсонофій нарікає новохрещеного Самуїлом, і раптом малий говорить гаснучим голосом:

«Там у воді — кров…»

То були його останні слова. Хлопець зомлів і більше не приходив до тями. Косняч попрохав доглядати за ним одного з мніхів, котрий мав у Турові славу блаженного. Чернець ходив за дитям, наче за рідним, але очутити не зміг. Не помогла ні молитва, ні реліквії зі Святої Землі, які Косняч випросив у монастирі в надії на порятунок. Сяйвик тихо згасав, і тут гонець привіз з Києва наказ старого князя Ярослава, аби Ізяслав зі своїми людьми негайно виїхав до Новгороду, де починалась якась ворохоба.

Через два літа Косняч повернувся до Турова, але не знайшов ні сина, ні його могили. Блаженний на всі розпити відповідав тільки, що хлопчину забрав чоловік з мечем та вовчою головою. Зосталися дружиннику Ізяславовому в пам’ять про рідних лише синові іграшки, підібрані тоді на попелищі, та хустина жони.

І нині, через стільки літ, ввижається воєводі красуня у білому платі, схилена над колискою.

«Люлі-люлі мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…»

— Чому, — бурмоче воєвода, тоскно дивлячись на порожню сулію, — чому ти відмовилась від мене, Калино? І хто оповість, що сталось з дитям моїм?

Тоді він довго шукав хлопця. Боричі полягли геть усі, але у старої Святослави могли залишитись якісь родичі…Косняч їздив на Деревлянщину, розпитував у Києві про відьмин рід…Зі Святославиного селища теж нікого не зосталося в живих, а старші кияни хоч і пригадували собі її батьків: Ратибора, Перунова воїна, та Світозару Любомирову з Ковальського Кута, котра теж була відьмою-цілителькою, але людей, рідних їй по крові, віднайти так і не вдалося. Сяйвик згинув безслідно, і Косняч досі не міг зрозуміти, для чого якомусь «чоловіку з мечем» було брати з собою в мандри хворе дитя, котре не говорило, не рухалося, майже не їло…

Аби Сяйвик вижив, він був би нині схожий на цього Вогнедара… Воєвода знову згадує юне затяте лице молодого воїна…, і те, що від нього зосталося потім…Хай Бог боронить його сина від такої долі… Але язичник винен сам — для чого вперся? Подякують йому ті смерди, аякже, посміються над дурнем — і тільки…

— Але звідки він знає мене? — знову запитує воєвода в порожньої сулії, — звідки він знає, що я…когось зрадив. Звісно, це не так… не так…, але чому він сказав оте?

Воєвода чував замолоду про віщунів та їхні прозирання. Може в юнакові прокинувся дар віщунський, як-то часом буває з волхвами в смертну годину…Але тоді, можливо, йому привиділось і ще щось з життя Коснячевого…

Наприклад, куди подівся хлопчик на ім’я Сяйвір.

Тільки-но зажевріло на сході, як воєвода у супроводі охоронців, знову подався до княжої в’язниці. Міркував при тому так: може чоловік той при тямі, і розкаже про своє прозирання у обмін на смерть від меча.

Челядинець Коснячів, якому воєвода звелів доглядати бранця, мав вельми переляканий вигляд і одразу почав виправдовуватись:

— Погано, мій пане, але я тут не винен… До тями не приходить, лихоманка прикинулась…То не дивно — при таких ранах… Себе навіть не пам’ятає…Його ж, казали люди, ніби Вогнедаром звуть, а він одне торочить у маренні: «Я — Сяйвір, син Межиборів…»

Челядинець раптово затинається, бо лице Косняча стає раптом як у смертельно пораненого.

— Ти не міг цього чути від нього, пес! — загорлав воєвода., — що ти знаєш про мене? Звідки?

Челядинець, котрого воєвода схопив за горло, хрипить перелякано:

— Про вас? Що про вас? Я нічого не знаю…

Косняч відштовхує півзадушеного роба і нахиляється над бранцем, вдивляючись з жахом в спотворені обпалені риси.

— Мамо, — стогне поранений, — темно…Мамо! Запаліть хоч свічечку…

— Не може бути, — говорить воєвода сам до себе, — аби це саме він…

А пам’ять послужливо згадує доноси виказувачів, і слова їхні про двох волхвів, старого й молодого…»Чоловік з мечем«…І «вовча голова» — оберіг Перуничів… Чи це можливо?

— Жоден волхв, — бурмоче Косняч, — а тим більше — Перунич, не буде вчити хрещеного чоловіка…Це не він…Не він…

— Скільки праху на землі, — знову марить поранений, — стільки і воїв небесних…Вони будуть битися поруч…Боричі вийшли з Вираю… Їхні мечі — до мого!

— Як тебе звали? — кричить воєвода, вже не володіючи собою, — як?

— Сяйвір, син Межиборів, — раптом майже притомно відповідає бранець, — чуєте, Віщий? Я згадав…Згадав…Селище в лісі, а маму звали Калиною…Вона співала мені пісень…

Косняч відсахується і кличе челядинця. Той несміливо підходить ближче, все ще тримаючись за горло.

— Зніми з нього ланцюги, — наказує тисяцький.

Слуга виконує розпорядження і застигає з відкритим ротом. Грізний тисяцький бере в’язня на руки і йде до виходу. Лице Косняча залите слізьми.

Сину, — шепоче він, — я знайшов тебе…Сину!

* * *

Воєвода примістив Вогнедара у наспіх опорядженому прихатні свого будинку і подався до монастиря Печерського слізно прохати ігумена Феодосія, аби той відпустив доглядати за пораненим мніха Ларіона, відомого у монастирі як лічець. Лікував той мніх трохи травами, трохи вмілим доглядом, в основному ж покладався на святу молитву. До особливо тяжких недужих приносив реліквії зі Святої Землі, де побував замолоду. Оповів Косняч ігумену усе як на сповіді, і тінь якась ковзнула по лиці суворого настоятеля.

— Чи не отой це жрець Перунів, — запитав врешті, — що опоганював місто за Всеслава?

— Він, отче, — заспішив Косняч, — але хлопчина не винен… Хрещений він. Малим забрав його волхв отой…,Далебор, здається, і виховав поганином. Син мій навіть віровідступником не є, бо не навчено його віри християнської! Отче, я шукав його все життя, а зустрів — і не впізнав, тому й повівся з ним як з ворогом! Благаю вас — пошліть Ларіона до мене, аби врятував хлопця!

— Багато зла накоїв син твій, воєводо, — мовив Феодосій, — але часом буває так, що чоловік через страждання приходить до Христа. Я пришлю лічця його доглядати. Бог бо не допустить смерти грішника без покаяння його.

З того дня чернець Ларіон оселився у домі Косняча. Робив він усе, що в змозі — промивав юнаку запалені рани, годував, напував, ходив як за дитям малим, і палко молився за душу грішника Самуїла. Косняч же приходив щодня, сідав біля ложа й слухав, як марить син його то уривками сказань прадавніх, то кличе Богів Древніх, жахаючи тим чесного мніха, то шепоче слова кохання дівчині якійсь, чиє волосся пахло яблуневим цвітом у ніч любові… Аж з лиця зсунувся воєвода, схуд, почорнів, челядь боялася до нього й близько підходити. Часом вже навіть і прагнув Косняч, аби помер врешті юнак, і жахався цього, а ще більше боявся хвилини його одужання.

Так минуло літо, і поборов смерть Перунич. Гарячка спала, дихання стало рівним, і марення припинилось, та замкнувся нині воїн в мовчанці, наче в панцирі. Ларіон запевняв Косняча, що юнак вже притомний, і розуміє, на якому він світі, а говорити не хоче навмисне.

Не знав ніколи страху Косняч Борич, та тремтів усім тілом, коли вирішив нарешті поговорити з сином. Прийшов тисяцький як завжди, увечері, сів біля ложа і довго вдивлявся в спотворене лице юнака. Лице те заросло борідкою замість юнацьких вусиків, і волосся відросло на колись старанно голеній голові. Серед русявих пасем білою смугою виріжнявся вояцький чуб.

Косняч кілька хвилин дивився на те сиве пасмо, тоді мовив хрипко:

— Сяйвіре, чи чуєш мене? Сяйвику…

Непорушно лежав Перунич, і нічого не ворухнулось в його обличчі. Воєвода зітхнув, тоді заговорив знову:

— Я знаю, що ти мене чуєш, Сяйвіре Боричу…Одного ми роду, і ти вважаєш мене дядьком своїм. Вислухай мене…Страшне сотворив я з тобою…Та не винен я, чуєш, у тому, що сталося! Війна війною… Потрап я до рук киянам твоїм, вони б мене на шматки роздерли! Я нині ходжу з охоронцями, бо не знаю, в якому завулку мені ножаку в спину пхнуть! І раніше було не краще, а я ж лише служив князю вірно, та лад у місті підтримував…

Тиша була йому відповіддю. Косняч помовчав трохи, тоді заговорив знову:

— Сяйвіре! Вислухай же мене! Чому, ну чому ти не сказав одразу, що є Боричем? Не знаю, що оповідав тобі той старий відьмак, котрий тебе виховував, але він тебе обдурив! Вони всі тебе обдурили — Калина, Межибор, дід Гатило! Який же ти син Межиборів? Коли я став служити Ізяславу, тобі вже два рочки було! Ходив уже! Волоссячко пахло зіллями! «Тато» вже вимовляти вмів! Ти — мій син! Мій, а не брата мого! Калина зреклася мене з помсти, за те, що прийняв я віру Христову! А як я міг не хреститись, коли прагнув служити Русі! Хіба моя провина, що нині для цього потрібно хреста на шиї мати, а не обереги Перунові? Князі хрещені — отже добра віра ця! Та хіба ж я один такий на землях наших? Яка ж це зрада, синку? Не я покинув рідних — вони вигнали мене, бо душі жорстокі мали! І я душею очерствів, того і мучив тебе, бо нагадав ти мені людей тих незлагідних!

Сповз на коліна Косняч і притулився чолом до руки синової.

— Скажи, — почав благати знову, — що чуєш мене, або хоч знак подай! Адже я тебе все життя розшукував! А коли зустрів — не зміг пізнати! Аби ж ти хоч Сяйвіром звався, а то — Вогнедар… Я й подумати не міг! А мав би здогадатись, бо схожий ти на родовичів наших, і на мене, грішного… Вуста лише — від Калини, а так — викапаний Борич… Я спокутую вину свою, тільки озвися, синку!

— Я чую, — раптом вимовив юнак, — я вам вірю… Я вже давно при пам’яті і чув розмови ваші з моїм доглядальником. Не побивайтесь так — цим все одно нічого не виправиш.

Косняч перехрестився.

— Диво! — заволав, — диво Бог сотворив! Сяйвику! Синку! Пробач мені! Я ж бо один у світі! Маю жону вінчану, нині у Польщі вона, та не родить дітей моя бояриня, а другу взяти не можу, бо не по закону це! Багатий я…Те, що в будинку взято — крапля в морі! Є ще зарите…І золото, і срібло! І хутра приховані! Житимеш — ні про що не дбатимеш! Жону тобі знайду — в багацький дім піде усяка! Тобі ж навіть хреститись не потрібно! Покаятись тільки за гріхи мимовільні, бо не твоя вина в них, а вихователя твого! Очі тільки, ех…Винен я, винен…Але ж і так звикають люди…Будь-яка забаганка твоя виконана буде! Ну, скажи що небудь!

Вогнедар усміхнувся, але так, що здригнувся воєвода, наче від холодного вітру.

— Чудна ви людина, — сказав, — чую по голосу страждання ваше, та не розумієте ви, що марне воно. За муки свої не потребую відплати, бо нічого іншого й не очікував від такого ворога. Тому, хто рід свій видав на погибель, таким і належить бути. Ви хочете відкупити вину свою, та чи поверне мені золото ваше схід сонця над водами Дніпровими? Або вагу меча в руці? У вас, людей хрещених, дивне розуміння милосердя — спершу прагнете ви зламати сильного, а тоді піклуватись ним в його слабкості. Та мене не зломлено! Зі мною Боги мої, і випробувано мене, як меч в горнилі! Я зрозумів, чому не відчинилась переді мною небесна брама — доки жива пам’ять моя, доти я потрібен тут.

— Сину, — мовив Косняч розгублено, — дивні речі ти говориш, але сподіваюсь я, що душа твоя пом’якшає… Добре, що хоч не ненавидиш мене…

— Ненавидять рівних собі, — холодно мовив юнак, — ви ж мені огидні… Краще б мені померти сином Межиборовим, аніж жити вашим сином, та не можна вибирати батьків і рід.

Прикусив Косняч губу, але сказав лагідно:

— Одужуй, синку… Я ще приходитиму… Бог милостив, звикнемо… І я… І ти…

Вогнедар дочекався, доки затихнуть у передсінку важкі кроки, тоді зціпив зуби і сів на ложі. Протримався з хвилинку й повалився набік. Знову сів…

Почулося знайоме вже дріботіння мніха-доглядача. Ларіон, побачивши таке, забідкався:

— Ой, що ж ти робиш оце! Рано тобі ще вставати!

Вогнедар мовчки спустив ноги з ложа. Рука, що шукала опори, намацала різьблену спинку стільця обабіч.

«Перун не любить слабких і слабодухих» — почув юнак наче в яві голос учителя.

«Так, Віщий Далеборе! Не любить таких Перун! Не любить він і тих, що ладні ридати вголос від жалю за втраченим світлом! Та ще, коли вороги поруч…»

Перунич вчепився в стілець і над силу звівся на ноги. Постояв мить — і повалився навзнак. Ларіон кинувся до нього.

— Божевільний! — вигукнув, — ти ж себе уб’єш! Видужати ж треба! Лягай-но, Самійле, а про вставання поки що й думати забудь.

— Моє ім’я — Вогнедар, — сказав юнак рівно, — ні на яке інше ім’я я не відповідатиму.

— Господи, — розгубився Ларіон, — та чого тебе так вабить це поганське прізвисько?

— Це моє ім’я, — терпляче повторив Перунич, — я ж не говорю, що ви зветесь прізвиськом ромейським… Я вдячний вам за все, що ви для мене зробили, але прошу звати мене як належить.

З того дня Вогнедар почав потроху вставати і наче заново вчитись ходити. Косняч приходив трохи не щодня, юнак розмовляв з ним спокійно, без докорів, та тисяцького аж дрижаки брали від цього холодного голосу. Аби кляв його син, дорікав, чи побивався над каліцтвом своїм — легше було б воєводі. А так — наче й за людину його не вважав Перунич. І мніх помітив гординю оцю несвітську, бо мовив до Косняча якось:

— Боюся я, що навіки проклятий син ваш! Сильний біс заволодів його душею…

Коли вперше вийшов на ґанок юнак, то спитав у мніха, котрий ходив за ним тінню, який місяць нині надворі. Відповів Ларіон, що руєнь, і зітхнув Вогнедар, зрозумівши, що повний оберт зробило Коло Свароже з того часу, як прибули вони з Далебором до Києва. Наче життя прожив за цей рік молодий жрець, і дивно було йому згадувати того напівюнака, напівотрока, яким він був рік тому. З цього дня сидів він на ґанку подовгу, відновлюючи пам’ять свою, повторюючи від слова до слова науку Далеборову. Це помагало Вогнедару забути про тьму довкола і про дівчину з розпущеними косами, котра обіцяла народити йому сина…

Якось, коли сидів юнак на сходинках, насолоджуючись останнім теплом осіннім, щось волохате стрибнуло йому просто на груди, трохи не перекинувши на сходинки, а шорсткий язик облизав обпалене лице.

— Полісуне! — видихнув Вогнедар, — друже мій, я гадав, що тебе вбито!

Провів рукою по волохатому боці і знайшов місце, куди вразила стріла вовцюгу. Гостряк вийшов із рани, зоставивши рубець Вовк тихо гарчав, наче виправдовуючись в тому, що не прийшов раніше.

— Ти можеш бачити, друже! — мовив Перунич ласкаво, — аби ти ще й міг говорити!

Говорити, ясна річ, не міг Полісун, але з того часу частенько пробирався до Коснячевої садиби. Його помітили, і гнали, і вбити намагалися, та ніщо не могло злякати звіра. А якось, коли не було вдома Косняча, вовк з’явився не сам, а з дідом Сулицею.

Старий чоботар, побачивши юнака, аж об поли вдарився:

— Та що ж вони з тобою зробили, катюги! Це Косняч усе?

— Не будемо про це, — сказав юнак, — дідо, аби ви знали, як я радий вас… бачити…

Сухі старечі руки обняли його.

— Дитинко, — мовив Сулиця, — очі ж твої не бачать, тільки душа видюща! Щоб йому, паскуді, добра не було, нашому воєводі…Мені, старому, хоч одне око зоставили…

— Боги, — прошепотів Вогнедар, — та як же це?

— Та схопили мене ото разом з усіма, — мовив старий, — і під ромейську кару… А в їх же, у Царгороді, заведено було — осліплять там сотню чоловік, чи десяток, а десятому чи сотому одне око залишають, щоб калік тих за собою водив. Я якраз десятим і був…

Взяв Вогнедар дідову руку і притулив до вуст. Той аж заплакав:

— Ти ще й жалієш мене! Ото лихо! Не зважай, воїне, шевцювати і з одним оком можна!

— Як ви сюди потрапили? — затривожився Перунич, — схоплять ще…

— Вовцюга твій провів, — хмикнув дід, — а схоплять так і схоплять — що з мене взяти? Друге око випечуть — піду старцювати, та й по всьому.

— Що коїться в місті? — спитав Вогнедар.

— Ляхи Болеславові, — почав старий, — геть розперезалися. Дня не проходить, аби когось не пограбували. Ізяслав з Болеславом-крулем увійшли до Києва. Князь, дізнавшись про те, що синочок його, Мстислав, пів-Подолу спалив, та про кари оці ромейські, шпетив княжича на всю губу. Дісталося і Коснячу. Знову виходить, що добрий князь у нас, лише слуги його злі… А торговище від Турової Божниці звелів, однак, на Гору перенести. Це не інакше, як той же Косняч порадив, аби нашого брата-міщуха завжди на оці мати.

Дід замовк, тоді спитав нерішуче:

— Знаєш, Вогнедаре, що люди брешуть?

— А що?

— Ніби ти скаженого Косняча чи син, чи небіж?

— Він був мені батьком, — сказав Перунич так, як про небіжчиків говорять.

— Як же він тепер, — охнув дідо, — опісля всього…дивиться на тебе?

— Життя стало мукою і мені, і йому, — вимовив Вогнедар, — але що тут можна зробити…

— А ще брешуть, — продовжив дід, зітхнувши, — наче хрестився ти, мук не витримавши… Через це, мовляв, Косняч, пощадив тебе…

— Охрещено мене малим, — спокійно пояснив юнак, — того дня, коли винищено рід мій… Батько ж мій Косняч, хрестившись по волі власній, був серед тих, хто убивав родовичів моїх. Опісля того я захворів тяжко, і врятував мене Далебор Віщий, який і виховав потім.

— А він не знав про це, волхв твій? — запитав дідо розгублено, — як це він наважився вчити тебе?

— Мабуть сподівався на те, що дух мій все переборе, — ледь усміхнувся Перунич і розв’язав шнурівку на сорочці. Сулиця лише головою покрутив — на обпалених грудях юнака не було живого місця.

— Будь кому, — озвався знову Вогнедар, — хто скаже, що зневажив я Богів наших, відповідайте, що це неправда. І нікому з киян не пошкодив я жодним словом — доказом тому рани оці, і моє обличчя.

Сулиця тоді поклав йому на коліна торбину, і щось довге, загорнене у ганчір’я.

— Тоді, — сказав, — це твоє, Перунів воїне.

— Що це? — спитав юнак.

— Гусла твої. І меч…

— Меча ж де ви добули, діду? — аж скрикнув Вогнедар.

— Добув, — знизив дідо голос, — якось сиджу я у хатині, і привчаюсь чоботи шити, одним оком на них дивлячись. Коли заходить до світлиці лях, і одразу — до скрині. У мене і добра-то особливого нема, але й те, що є — не для зайди всякого зберігається. Я його давай соромити, а він мені: «Мільч, хаме!» Мовчи, мовляв, а другого слова не втямив, та певне ж лихе воно. Ох, розсердився я! Де й коли бачено було, аби киянина у власній хаті заволока всяка словом гидким називала! Коли дивлюсь, а у нього при боці наче меч знайомий! Вже що іншого, а Перунів клинок я і одним оком пізнав! Ех, ще більше зло мене розібрало! Чув бо я і про те, як бився ти один проти сотні, і про те, що катували тебе вогнем, зізнань якихось вимагаючи…Ось тільки, що осліпили тебе — не відав… Та все одно, думаю тоді, юнак може зараз смертні муки приймає, а гидь ляська пишається його мечем. Словом, поліз той лях до скрині моєї, а я його шевською колодкою по голові… наче легенько. І насмерть…

— Ох, дідо! — тільки й вимовив Перунич, котрий слухав усе це зі щирим захопленням.

— Еге ж, він теж так думав! — хихикнув Сулиця, — дід, мовляв, та ще й одноокий…І не стерігся. Поховав я його пристойно — в садку під вишенькою. Цілу ніч прововтузився. З ляхами у нас взагалі дива кояться. То один щезне, то другий… То зранку знайдуть десь у завулку — а воно, бідняточко, вже й захололо!

— Обережніше, дідо, — сказав Вогнедар, — ви бо мічений…

— Втомився я боятись, Перуничу! — озвався бадьоро Сулиця, — як злякався ото тоді, коли найманці Володимирові приставили мені меча до грудей, так і протремтів усе життя. А тепер аж дихаю вільніше. Так же добре — не боятись! Требище твоє, до речі, розкидали, але дуб стоїть, і криничка ціла…Ходжу туди часом про життя своє думати…Ось зберігав я корогви оті усе життя, думав — знадобляться, і знадобились ніби. А потім все одно пропали… Даремно, думаю, беріг, але ж все-таки побили ми степовиків під цими корогвами! Отже, не даремно… Затужив тільки, як почув, що зламали тебе…Ну, який з тебе християнин, будь ти хоч двічі хрещеним…Не буде з блискавки кресала, а з пожежі свічки…

Вогнедар обережно вийняв меча з піхов і притулив лезо до вуст. Тоді заховав зброю і погладив гусла.

— Можна навчитись грати всліпу, — сказав, — і битись втемну… Битись я умію… Мене навчав Далебор. Визволяти силу прани, сиріч духу…

— Тримайся, синку, — зітхнув дідо, — хай помагають тобі Боги твої…

* * *

Косняч, хоча і знав, що старий Сулиця навідує Вогнедара, не заважав цьому, сподіваючись, що старий розвіє синову тугу. Та все важче ставало воєводі опікуватись сином і через душу його незлагідну, і через те, що пережив Перунич одну смерть, а ще три чигали над ним, наче вороння.

Раз прийшов воєвода, стривожений до краю, і мовив до юнака, котрий сидів на ґанку з гуслами на колінах:

— Поговорити треба, Сяйвіре…

— Моє ім’я — Вогнедар, — озвався Перунич, — я давно не дитя, батьку…

— Вогнедар…, — повторив Косняч болісно, — саме до Вогнедара я й прийшов…Не можу я більше таїти тебе. Питав за тебе і круль Болеслав, і Тука з небожем скаргу князю подали на вбивцю Чудина, аби видав я тебе їм головою…Ізяслав-князь теж невдоволений, що опікуюсь я поганином.

— То видайте мене, — мовив юнак, — хоч кому — байдуже…Я ж уже говорив вам, батьку, що померти лише раз можна.

— Сину, але ж я тебе врятувати хочу! — вигукнув Косняч, — я вже звертався до отця Феодосія, то святий чоловік, він ладен заступитися за тебе! Ізяслав його слухає! Тільки визнай Христа, синку! Зроби це прилюдно, і ми зможемо тебе врятувати!

Вогнедар провів пальцями по гуслам. Він не розлучався з ними з того дня, коли їх приніс дідо Сулиця.

— Ви не мене рятувати хочете батьку, — озвався, награючи тиху мелодію, — і не рід свій, що на мені урватися мусить…Вам просто страшно, як і всім відступникам, лишатись наодинці з Богом своїм…Ось і тягнете за собою інших. Невже ви думаєте, що я злякаюсь чи суздальців ваших, чи княжого суду, а чи круля Болеслава? Що вони ще можуть зробити зі мною? Ви праві були тоді, у в’язниці, — немає для сонцепоклонника страшнішої кари, аніж жити у тьмі…Лишилось світло тільки тут, — юнак поклав руку на зранені груди, — а ви і його забрати хочете?

— Не зі світла дух твій, а з каменю, як і в матері твоєї! — скипів воєвода, — поклади ті гусла кляті, бо розіб’ю їх до решти!

А що продовжував грати Вогнедар, то вирвав Косняч у нього гусла і хотів торохнути ними об ґанок, та метнувся тут невідь-звідки Полісун і стрибнув на тисяцького, мірячись до горла. Випустив воєвода від несподіванки гусла, але встиг підхопити їх Перунич, так, наче зрячим був, і гукнув на вовка, аби відступився.

— Я не радив би вам робити цього, батьку! — мовив спокійно, — бо одного разу не спиниться Полісун, позаяк все-таки звіром є, а не людиною.

— Відьмацький онук! — пробурмотів Косняч, отямившись від переляку, — звіра якого привадив…Рухаєшся, наче бачиш все…Видно правий мніх Ларіон — сатана сидить в тобі!

Вирішив тоді воєвода звернутися з горем своїм до мніха з книгозбірні, Алемпія-книжника. Чув бо од вивідачів, що знав той Вогнедара. Інші мніхи нічим не могли допомогти — отець Антоній, до якого вдався Косняч, як до святого чоловіка, тільки й радив молитись, Феодосій з прямотою вояцькою вимагав, аби зрікся Коснячів син поганства прилюдно, а Ларіон-мніх опісля появи вовка вже просто боявся свого підопічного, і тільки всі кутки у хаті хрестив.

Книжник вислухав Косняча уважно і обіцяв допомогу.

— Син ваш, — говорив він лагідно, — знань шукав та відступився. Може злякався, що істина прожене з душі його мертвих божків, яких визнає він досі. Скам’янів же він душею через загибель родини вашої. Диявол найохочіше приступає до людини, коли та зневірилась і до життя втратила волю…

— Чого-чого, а волі у нього задосить, — буркнув воєвода, — та тільки дійсно, що від лукавого вона. Той старий дідько, волхв Перунів, натовк хлопчині голову байками та казками, і син мій тільки й живе ними, і поводиться наче воїн з пісні, а не поможете ви, велебний, помре усміхаючись, бо так, бачте, належить! А я не хочу, щоб він помирав, хочу рід мати й онуків бавити… Аби зрікся поганства свого хлопчик мій, то він пробачив би мені…,або принаймні прийняв мої виправдання й спокуту.

Дорогою до Коснячевого дому, Алемпій згадував зимовий ясний день, і трьох юнаків, що перекидалися сніжками…»Перед смертю видимою не схиляй голови, та схились перед яблунею, аби не збити цвіту…» Дійсно, жаль буде, якщо молодик загине в поганстві, приречений на вічні муки…Тим більше, стільки переживши. Книжник вже підбирав слова для розмови і так захопився цим, що й не помітив, як увійшли вони у Коснячів двір.

У прихатні Вогнедара не було. Ларіон-мніх збирав свої торсики з ліками, щось бурмочучи.

— Іду до монастиря! — почав він одразу, загледівши Косняча, — проситиму ігумена слізно, аби звільнив він мене від цього послушання!

— Та що трапилось? — спитав Косняч заскочено.

— Не можу я біля цього відьмака більше бути! — вимовив мніх, — вовк оцей його…Та й сам він…Вчора ви були у князя, а я збирався у місто. Коли цей…син ваш говорить: «Не ходіть нікуди, бо вимокнете до нитки.» Виглянув я на вулицю — сонячно. «Ні хмаринки на небі», — говорю, а він усміхнувся і каже:«Перун летить… До весни не почуємо більше грому…» Пішов я таки, тільки дібрався до брами — набігли хмари…Поки повернувся — гроза вдарила, і таки змок до рубця. Кинувся громницю запалювати та вікна затуляти, глип, а він, Вогнедар-то ваш, стоїть на подвір’ї, руки до блискавок підняв, і чи-то ворожить, чи-то молиться дідькові своєму. Пробігла злива, зайшов він до хатини, я давай його шпетити, а він усміхається знову. Оцього усміху його я більше всього боюся…І каже: «Чого ховатись від краси такої… Я ще можу жити, бо зміг її побачити…» В мене аж ноги підігнулись опісля слів таких…

— А зараз він де? — нетерпляче урвав воєвода.

— У дворику, де був раніше садок, а нині порожньо…

Косняч з Алемпієм пішли у вказанім керунку. Ларіон дріботів за ними, бурмочучи:

— Да воскресне Бог, і расточаться вразі його…

У маленькому дворику, де раніше був садочок Коснячевої жони-боярині, Вогнедар вправлявся з мечем. Поруч крутився Полісун. Блискуча смуга клинка не лякала звіра, навпаки, вовк тихим гарчанням наче виправляв помилки друга.

— Бачите? — прошепотів Ларіон, — ота тварюка тільки що не розмовляє! Богом присягну, що це вовкулака! І ви лише гляньте, як рухається Вогнедар-то ваш…І сюди він сам дійшов з вовком отим…Сліпий! Краще вже за прокаженими доглядати!

— Батьку? — раптом спитав юнак, — вам щось потрібно?

— Що оце ти виробляєш, сину? — не втримався воєвода, — де взяв ти цього меча, і для чого тобі це?

— Я ж Перунів воїн, — озвався Вогнедар, — тому і не хочу забувати науки ратної. Аби змусити мене покласти меч — треба відтяти мені правицю. Нема такої кари у Царгороді?

Старшого Борича аж пересмикнуло.

— Ось бачите? — мовив він безпорадно до Алемпія, — як з ним говорити?

— Вогнедаре, — озвався мніх, — я — Алемпій з книгозбірні. Пам’ятаєш мене?

— Пам’ятаю, — сказав юнак, і мимовільна шаноба забриніла в його голосі, — і вас, і книги… І сніг, що пахнув спілими яблуками…

— І як той хлопчина, Рогволод, трохи не прибив мене сніжкою, — підхопив Алемпій, — я ось прийшов навідати тебе… Тоді ти так раптово перестав читати…

— А нині читати не в змозі, — мовив спокійно Перунич, — вас батько попрохав прийти?

— Батько твій піде зараз, — сказав книжник, роблячи знак Коснячу з Ларіоном, аби йшли геть, — а я хотів би з тобою поговорити.

— Якщо про книги, то я згоден, — лагідно сказав юнак, — тільки не треба мене умовляти… гаразд? Ви ж розумний чоловік, для чого даремно марнувати час. Самі ж говорили, що об такого як я — лише осквернитися можна.

— Поспішив я у висновках і зогрішив в поспіху, — мовив Алемпій, — нікого не можна осуджувати до кінця життя його. Умовляти тебе дійсно даремно, тобі, аби ти чомусь повірив, лише доводити треба. Хоробрим ти є і твердої вдачі — розказували бо мені, як приймав ти муки за друзів своїх…

— Так належить за законом Прави, — озвався Перунич, — і я мусив робити, що належить.

— Я довго думав про тебе тоді, — мовив м’яко книжник, — і зрозумів, у чому ти претикаєшся. Може присядемо? Тут ось лавка є… Тебе провести?

— Я сам, — мовив Вогнедар і вклав меча до піхов. Він не мав великої охоти до розмови, а згадка про ті дні коли він міг бачити засніжений Київ, і сонце-Поревит у зимньому небі, пекла груди страшніше, ніж розпечене залізо. Чому його не зоставлять у спокої, наодинці з тьмою і Вишніми? Вчора, під час грози, йому здалося на хвилю, що він бачить блискавку, й цілу ніч юнак лежав без сну, стримуючи стогін, аби не почув того доглядач. Перунич досить добре відчував довкілля завдяки Далеборовій науці, а Полісун помагав йому завзято, але темрява все одно давила на душу мов камінь.

— Ти певен чомусь, — продовжив тимчасом книжник, — що вірять Христу самі лише боягузи, і що чоловік відважний не може християнином бути. Та безліч людей, мучеників за віру Христову, з молитвою йшли на смерть найстрашнішу, аби не вклонитись ідолам. Чи скажеш ти, що не були вони відважними?

— А чи йшли б вони з такою ж відвагою землі своєї боронити? — спитав Вогнедар, подумавши. Він не міг опертися спокусі дізнатися про щось нове, чого не знав раніше.

— Царство їхнє, воїне, було не від світу цього…

Вогнедар підійшов до лави і сів. Полісун вмостився поруч. «Царство… Не від світу… Приснися мені світ, зелений і прекрасний… А зараз, певне, жовкне листя, і дерева плачуть за Ярилом… Як було мені добре тут, у світі, поки міг я бачити його…»

— А в світі цьому було щось добре для них? — спитав юнак, думкам своїм відповідаючи.

— Світ — це зло, так бо мовили апостоли, — зітхнув книжник, — диявол ходить по ньому аки рикаючий лев, шукаючи, кого б пожерти. Ті ж люди позбулися спокус діавольських і мають нині небесні вінці у отця свого. Аби ти вистраждав стільки в обороні віри істинної, то і незрячими очима побачив би світло небесне. І меч оцей тобі уже не потрібен був би, бо дух чоловіка, відданого істині, міцніший від заліза.

Перунич думає, що мученики, про яких оповідає книжник, схожі на найманців, котрі б’ються за винагороду. На найманців жорстокого володаря, котрий вимагає покори беззастережної. Або вирай і вінець небесний, або вічні муки. Дійсно, не можна назвати людей цих слабкими, чи боягузливими, але ж і вікінг-найманець на службі в жорстокого ярла не є слабким… І не є боягузом, але окрім здобичі нічого не цікавить такого чоловіка… І ярла свого він любить щиро, і боїться свого пана теж щиро, і вмирає за нього з радістю, забувши, що десь далеко, за холодним морем, може сходить кров’ю під мечами ворожими рідна земля його…

— Істина, — зривається з вуст юнака відгомін його думок, — а що воно таке — ота істина?

— Отак говорив поганин ромейський, — підхоплює Алемпій, — котрий віддав Ісуса на смерть за намовлянням народу гебрайського. Він бо, ромей отой, хоч і зрячим був, а світла істини не роздивився.

— Пам’ятаю історію цю, — мовив Вогнедар, — той народ, під владою ромейською бувши, визволитися хотів, і втілення Бога свого княжити над собою звав. Тоді і сказані були слова оті про царство, котре не від цього світу… А у світі цьому треба, мовляв, будь-якому завойовнику данину давати, аби дозволяв животіти потиху. І видали аватара цього рахмани тамтешні на погибель, тим же ворогам видали, яких він любити навчав. І люд підтримав жерців і підтвердив вирок… Я все вірно запам’ятав?

— Пам’ять у тебе добра, — сказав мніх, зітхнувши, — але все оте не так треба розуміти… Не тілесне розуміння має бути, а духовне.

— Боги наші, — сказав юнак стиха, — у скрутну хвилину ставали на чолі війська. І сотнями гинули воїни, б’ючись під проводом Вишніх, та Рід наш зоставався на землі цій… Нині ж кожен себе цінує, себе рятує і про себе дбає. Немає Роду — люди розкотились як намистини, і кожна намистина — то вмістилище духу, а намиста нема уже. Отак я розумію духовно те, що коїться нині у світі… Що, Полісуне?

Вовк тривожно загарчав. З-за рогу будинку вибігло двоє озброєних людей і кинулися до лави, де сиділи обидва співбесідники. Полісун метнувся блискавицею, намагаючись дістатись передньому до горла. Вогнедар схопився, й в його руці блиснув Перунів клинок.

Тупіт важких чобіт наблизився, і юнак вдарив на звук, роблячи випад. Меч наштовхнувся на меч. Нападник відскочив. Він явно не чекав відсічі.

— Ти йшов убивати безборонного? — озвався юнак, — ти помреш сьогодні, чоловіче, бо Перун охороняє воїнів своїх…

Найманець судомно ковтнув повітря. За його спиною величезний вовцюга вчепився в горлянку його напарникові, а проти нього стояв сліпець, котрий рухався упевнено, наче зрячий…Чолов’яга кинувся вперед, розсудивши, що напасти зненацька усе-таки краще, аніж стояти, зціпенівши від страху, і потрапив просто під удар меча.

Перунич відчув ворога, як тоді, на Хорсиці, відчував з зав’язаними очима свого навчителя. Його клинок опустився з такою силою, що зніс супротивнику голову напріч. Юнак кинувся вперед на вовче гарчання, але Полісун вже справився сам. Вогнедар опустився на коліно, і вовк поклав йому на груди скривавлену морду.

— Добре, друже, — мовив ніжно воїн, — заспокойся, друже…

Косняч з охоронцями прибігли за кілька хвилин по тому. Півпритомний Алемпій очманіло дивився на мертві тіла і на переможців — чоловіка і звіра. Воєвода роздивився убитих і буркнув:

— Суздальські пси… Землячки мого Туки… Це ж він їх і підіслав, собачий син!

Тоді мовив з мимовільним захопленням:

— Це ж треба! Такий удар! Голову з плечей зняв! Всліпу! Ох, сину! Що ж мені робити? Тука ж не зупиниться! Цей дикун з північних лісів мстивий, наче поранений ведмідь!

— Єдине, що сказати можу, воєводо, — озвався блідий, наче смерть, книжник, — ваш син помре поганином. Зодівся він в єресь свою, як в броню, і нічим тієї броні не пробити. Нічого довести йому не можна, бо неправедні висновки робить він з усіх слів моїх.

— Оце він тут увесь, — з болем мовив воєвода, — як дуби оті їхні, що стоять, навіть коли блискавка проходить їх наскрізь…Та хіба ж можна так жити, синку? Ось двоє вбивць, а прийде четверо — і не здолати їх тобі…Або накаже таки Ізяслав притягти тебе на суд княжий, аби видати союзникам своїм…Ти твердо вирішив померти?

— Аби я хотів померти, то впав би на меч, — сказав спокійно Вогнедар, — ні, вмирати я не хочу. Але піду я від вас, батьку, бо і я є вам тягарем, і ви мені болем пекучим. Ми наче з ріжних світів, й не буде нам порозуміння…

— Ти такий же жорстокий, як і твій Перун, — вимовив тисяцький стиха, — нема в тобі милосердя…

— Ви говорите про милосердя? — спитав юнак, і аж затремтів Косняч, почувши в голосі сина відгомін материного голосу, — Ви?!

Витер меча юнак об жухлу траву занедбаного садочка і пішов до прихатня свого разом із Полісуном. А Косняч дивився йому вслід безтямними очима, поки не озвався з жалістю Алемпій:

— Є милосердя небесне, і воно безмежне! Моліться, воєводо, і Бог не покине вас!

— Давно вже покинули мене і Бог, і Боги, — сказав старший Борич змучено, — думаю нині, аби загинув я у юності у лапах ведмежих, то був би щасливішим, аніж отаке животіння маючи. І син мій не пройшов би через страждання такі, і Калина зосталася б жити, і браття…

— Але ж душа ваша пішла б на вічні муки, — зітхнув книжник.

— Невже у пеклі буде гірше, ніж мені зараз? — буркнув воєвода, — давно повісився би, й на гріх не зваживши, але тоді сина точно вб’ють, і ще й це впаде на мене

* * *

Дідо Сулиця готувався до Різдва… Ще з літа він назбирав у родичів на весі пшеничних стебел і нині виробляв Дідуха. Снопик виходив пишний і гарний. Сулиця задоволено посміхнувся.

Дідо радів і ще з одного приводу. Князь Ізяслав розсварився зі своїм тестем, і круль Болеслав подався в свої землі разом зі своїм поріділим воїнством. Оскільки дідо був якоюсь мірою причетним до вигублення ненависних зайд, то щиро зловтішався з крулевої злості:

— А тримай своїх розбишак у шорах, аби вони не нишпорили по людських хатах.

Рідних у Києві в діда не зосталося, але добрих знайомих було трохи не півміста. Тому, почувши стук у сінешні двері, старий мовив радісно:

— Заходь, чоловіче добрий!

Та й обімлів. Надворі третій день крутила зимова завірюха, а на порозі стояв чоловік в самій лише полотняній льолі та гачах. Біля його босих ніг притулився величезний вовцюга.

Навіть, якби у прибулого не було гусел і меча, Сулиця одразу пізнав би і це обпалене горде лице, і Полісуна. Дід схопився з лави:

— Ой, лихо мені! Таж ти весь закоцюб, хлопче! Та як же ти дійшов?

— Полісун довів, — ледве вимовив юнак.

— Босий, по снігу… Лягай ось… Лізь на піч… Я тебе вкрию і узвару гаряченького…

Сулиця напоїв несподіваного гостя і узваром, і медовухою, й той проспав цілий день і прокинувся аж увечері. Мовив тихо:

— Добре тут, у вас.

— Невже краще, ніж у воєводському домі? — розчулено озвався старий.

— Не міг я там більше… Осінь пробув якось, а нині — все…Ми з батьком — як двоє поранених на одному ложі…Як не ворухнешся — обом боляче. Та й тиснуть на нього, аби вів мене на суд княжий. Пішов я геть, щоб не довелося родичу останню підлість скоїти в житті своєму.

— Таки вирішив тебе видати? — спитав дід.

— Ще ні, але ось-ось зломиться. Аби я міг його…не полюбити, ні…,але хоч би пробачити…Та не можу я цього, діду, бо є жерцем грізного Бога, який не вибачає зрадників!

— Але ж, синку, — занепокоївся Сулиця, — почнуть тебе шукати — одразу ж сюди прийдуть. Я-то вже нічого не боюсь, але й оборонити тебе не зможу…

— Я піду, — вимовив Вогнедар, — зараз…Аби тільки ви дали мені якісь постоли…

— Дам я тобі і чоботи, і кожушину, — заспішив дід, — але сам ти не підеш з Києва. Замерзнути хочеш у полі? Стривай-но, збігаю я на Ковальський Кут до надійної людини.

Надійна людина дідова виявилася тим самим ковальчуком Чорнотою, підмайстром Білозіра-коваля, що очікував відступаючих з останнім човном. Як затихли суди та розшуки, Чорнота крадькома повернувся додому.

— Я вас, Віщий, — шанобливо мовив хлопчина, дивлячись з болем на спотворені вогнем знайомі риси, — зараз відведу до своїх… Поживете трохи у нас, а далі — побачимо.

— Не є я волхвом ще, — озвався Вогнедар, простягнувши Чорноті руку.

— Але є чародієм, — сказав ковальчук упевнено, — ми вже скучили за піснями вашими…

— Чи не знаєш ти, — спитав Перунич дорогою, — що сталося з іншими?

— Ховаються по весях та градцях, — мовив хлопець, — князів син, побратим ваш, видужав. Довго за вами побивався, бо хтось із втікачів чутку неправдиву приніс, що вбито вас. З тим і подався додому Всеславич. Говорив, що не зостанеться у Полоцьку, а буде мандрувати світом, або подасться на Руян, до язичників.

— Хвала Богам, — щиро вимовив Вогнедар, — що вижив Рогволод. А про Батуру з сім’єю не чув нічого?

— Пішли вони у бік Вишгороду, а що з ними нині — не відаю. Білозір же подався за пороги, до бродників. І багацько наших рушило за ним.

— Вишгород…, — прошепотів Вогнедар, — Вишгород…

І дівчина з розпущеними косами виникла з темряви наче в яві…

«Народи мені сина, кохана! Зостав тут навіки!»

Ранком же до діда Сулиці дійсно заявився сам тисяцький у супроводі охоронців.

— Був син мій у тебе? — спитав Косняч.

— Був, — не став таїтись дід, — дав я йому взуття, кожушок та й пішов він собі.

— Куди пішов?

— Того не відаю, — злукавив дід, — сказав, що світ великий…

— Як міг ти, старий ворохобнику, — гаркнув воєвода, — відпустити сліпця у зиму світ за очі?

— Не горлай на мене, чоловіче, — цілком спокійно вимовив Сулиця, — я бо багатьох воєвод на віку своїм бачив і князів пам’ятаю від Святослава Хороброго. Боятися я теж розучився, так що не лякай мене, а послухай старого: дай синові спокій. Хай живе як хоче! Ніколи він не примириться з тобою, бо зрадників не пробачають Боги його. Мені вони теж не пробачать, а шкода, хотілося б там, у світі їхньому землю орати, як пращури. Та не повернеш минулого, і тобі не повернути, чоловіче, хлоп’я, яке ти любив колись. Нічого не можна виправити, тямиш?

— Це він звелів мовити отак? — спитав Косняч похмуро.

— Це я сам так думаю, — зітхнув дід, — отож, послухайся і не розшукуй його. Між людьми він у більшій безпеці буде, аніж у хаті твоїй. І оце візьми, сказав бо він тобі віддати.

Затремтіли руки у грізного тисяцького, коли взяв він з дідових рук білого вузлика з двома простенькими іграшками, які зробив колись для Сяйвика свого.

— Дякую, — озвався над силу, — отже все-таки трохи пом’якшав душою син…

З тим і пішов воєвода, а дід зітхнув:

— Довго б ти чекав на це… Сподіваюсь, пробачить мені Перунич… Не видів він, бідолаха, на що перетворився батько його… Наче з хреста зняли чоловіка. Хоч і паскуда Косняч-тисяцький, але дечому його життя навчило… Тільки ціну страшну за це сплатив його син…

Всю зиму перебув Вогнедар у добрих людей на Подолі, мандруючи від одної хати до другої, за харч розплачуючись піснями. Наче ще виразнішим став голос його, а пам’ять видобувала з глибин все нові й нові оповідки. І плакали люди при вигляді цієї знівеченої юності, і не найшлося серед них жодного, хто спокусився б донести тисяцькому, де блукає його син. Косняч же не розшукував Перунича, бо князь, за намовою Туки, усе ще бажав суду над язичником. Знаючи, що не вийде син живим з того суду, воєвода зібрав вивідачів своїх, роздав їм золото з заритого скарбу і сказав:

— Щоб сліпими були і глухими! А хто насмілиться видати сина мого — дійсно й осліпне й оглухне.

Так боялися Коснячеві підлеглі грізного воєводи, що й думати не насмілювались, аби наказа того порушити. А з весною — пішов таки з Києва Перунич. Ходив він по весям і градцям довколишнім у супроводі вірного вовка й продовжував оповідати усім, хто хотів його слухати, про часи прадавні. Лише Вишгород обходив, бо боявся, що стежать таки за ним, і стерігся навести княжих людей на Батуру з родиною.

«Дитя мусило народитись у зиму, — думав юнак, вслухаючись у шерехи довкілля, — мій син на цій землі…Хоч би торкнутись до рученят малесеньких, а тоді можна і вмерти…І донечку я теж кохав би, а назвав би Калиною…Та краще б усе-таки син, аби не зник з цього світу рід мій…»

Хотів проститися Перунич з сином і коханою, бо передчував загибель свою. Дивні ввижалися йому сни, сни у Наві, і в снах тих віщунських лихо нависло над Руссю. То снилося йому, що проти Хорсиці розлігся змій на березі Дніпровім, ріку хвостом перегородивши, а диханням отруйним своїм занечистивши повітря. І багряними стали води древньої річки, бо отрута змієва стікала Дніпром до моря. То ввижався йому мертвий ліс з почорнілим листям, і яблуні з отруйними плодами, а довкола цього — срібний полин у людський зріст…То бачив він дивні битви, в яких наче й перемагали русичі, зодіті у незвичні строї, але з чубами, наче всі були воїнами Перуновими, та опісля перемоги звитяжної опинялись ще у гіршій неволі, ніж до того були. А Далебор Віщий стояв ніби поруч з ним і говорив сумно: «Навіть ім’я наше дісталося чужинцям як здобич…»А то споглядав юнак, жахаючись душею, як князі, що носили дзвінкі імена воїнів, приводили степових вовків-кочівників собі у поміч, аби при владі утриматись, а розплачувались за це люди руські, котрі ставали бранцями половецькими, князі ж говорили зневажливо: «Це лише смерди…» І знову страшного зимового дня захлинався кров’ю Київ під ударом люду невідомого, і бились на смерть городяни й невеличка залога, аж поки Десятинна церква не поховала під собою останніх….

«Треба говорити про це вголос, — міркував Вогнедар, сидячи вночі біля вогнища, і насолоджуючись теплом вогню, — а як треба — то й кричати на площах! Не має значення, коли прийде така страшна Ява — нині, чи через тисячоліття! Ми в змозі зупинити це нині, бо зв’язане минуле, теперішнє й майбутнє! Прийде така Ява, якою ми її зараз робимо! Я повернуся до граду, і говоритиму про це, аж доки смерть не стулить вуста мої…»

І одного дня почав таки юнак, не в силах змагатися з духом своїм, зраненим видіннями, питати у весях шляху на Вишгород, аби проститись з найдорожчим, що мав він у цьому світі.

* * *

Батура-дереводіл тим часом жив у передмісті Вишгороду. Втратив чоловік усе добро своє, але духом не впав і вже зліпив собі сяку-таку хатину. Назвався він перед сусідами просто Туром, і роботу поденну собі знайшов. Про доньку ж, що таки завагітніла опісля тої, єдиної ночі з коханим, оповідав з належним сумом, що чоловік її, дружинник, подався за Всеславом у Кривичі, покинувши жону на безталання. Люди вірили, співчували, і більш ні про що не розпитували.

Узимку народився онучок Батурин. Дереводіл і раніше бачив як змінилася його ніжна донька, наче і дух свій незламний разом з дитям передав їй Перунич. Ніщо не могло скаламутити спокою її до пологів, а біль терпіла Поляна мовчки, як поранений воїн, на великий подив запрошеної до породіллі сповитухи. Коли ж з’явилося хлоп’я на світ, то стала йому найніжнішою матір’ю, але не називала інакше як дитятком і заборонила Світані нести онука до церкви.

— Батько, — сказала при тому, — сам дасть ім’я сину. І ще сказав Вогнедар, що має дитя його вибирати, яким Богам служити, уже дорослим ставши.

Світана жалілася Батурі, але той сказав становчо:

— Це син жерця, тож не будемо сердити Богів Древніх. А то ще вроки якісь наведемо на дитину.

— Та як же, — плакала Світана, — назве дитину чоловік її невінчаний, коли його і в живих-то нема?

Звістку про те, що загинув Перунич, приніс Батурі один з втікачів, котрий пізніше за інших вибрався з Києва і бачив на власні очі ромейські кари на площі.

— Це був чистий жах, — оповідав киянин, — Косняч з Мстиславом-княжичем лютували, наче скажені пси! Тебе, дереводіле, шукають і досі. Отой волхв молодий, що так добре пісень співав, бився ще ліпше, ляського трупу, кажуть, цілі гори наклав, але й сам до полону потрапив. І казали люди, що катував його Косняч вогнем і залізом, аби розповів він, куди ти подався. Дуже бо лютий на тебе тисяцький, за те, що ти на його місце став.

— Не чув, чи живий ще Перунич? — спитав поблідлий Батура.

— Не знаю, — мовив ремісник, — та смерть була б йому порятунком. Бережися, дереводіле, може краще тобі піти з Вишгороду. Яким не є той чоловік, але не твердіший за розпечене залізо.

Подався той киянин своїм шляхом, а Батура, подумавши, зостався на місці. Поляні ж сказав обережно, аби не чекала на лада свого, не мучила себе даремно марними надіями, та донька все одно не вірила в загибель Вогнедарову.

Якось влітку йшов собі Батура з поденної роботи, і побачив якогось чоловіка, котрий дибав потиху, спираючись на палицю. Поруч з подорожнім біг великий пес вовчої масті, наче кроки його направляючи. Волосся довге мав перехожий, все перевите сивиною, і сиву ж бороду, але тримався прямо, наче й не старий ще. Замість очей же, як підійшов ближче подорожній, побачив Батура загоєний опік і здригнувся, згадавши оповіді втікача-киянина.

«Мабуть це один з тих бідолах, — подумав, — що осліпили їх з наказу Мстислава-княжича…»

Мав з собою Батура окраєць хліба, тож і хотів віддати його сліпцеві, а потім й запросити повечеряти, та раптом застиг на місці.

Не чоловіка пізнав дереводіл, а гусла і меч… І вовка пригадав собі, а Полісун заметляв хвостом приязно, пізнавши знайомця.

— Вогнедаре! — покликав Батура тремтячим голосом, — Перуничу!

Усміхом освітилось знівечене лице, і сказав стиха юнак:

— Я знав, що знайду вас, батьку! Боги привели мене до вас.

Обійняв його Батура і мовив тремким голосом:

— Чув я од людей, що Косняч, пес скажений, катував тебе вогнем, аби видав ти схованку мою…

— Вірно говорили люди, — озвався Вогнедар, — та все це проминуло, батьку… Ви не боржник мені, я бо лише робив, що належить.

Аж заплакав Батура, хоч завжди твердого норову був.

— Ходімо! — мовив врешті, — житимеш у нас! Ти ж нічого ще не знаєш — Поляна дитя народила тобі! Хлопчик, міцненький мов жолудь…Очі твої, сині…Русявеньке…Хрестити не дає, та я й не наполягаю. Ходімо, синку! Ото буде їй радість, вона ж бо щодня виглядає тебе!

Похитав головою Перунич:

— Ні, батьку! Нехай пам’ятає мене таким, яким я був.

— Дурний єси! — мовив дереводіл з серцем, — а ще у волхва учився! Та хіба ж за лице твоє кохає тебе Поляна?

— Поляна воїна ладом звала, а не сліпця, — сказав юнак, — тож хай і згадує воїна. Я одного лише хочу — подивитися на сина.

Батура добре знав Перунича і розумів, що марно умовляти його. Зітхнув лише:

— Сина покажу тобі…Тільки як же ти …подивишся?

— Серце побачить, батьку. Не говоріть лише нічого ладі моїй. Я і так зробив велику необережність, коли прийшов сюди.

Провів Батура Вогнедара до садочку біля хатини-ліплянки, де жив нині, а сам зайшов до хати і мовив до Світани:

— В саду у нас сидить сліпець, з тих, що постраждали у Києві. Винеси йому поїсти. Тільки донька хай не виходить, бо лице спотворене у чоловіка того, і молоко у неї пропасти може.

Та цікавість жіноча взяла гору, і пішли жінки вдвох подивитись на захожу людину.

Вогнедар тим часом наказав Полісуну сховатись, гусла ж і меч прикрив свитиною, дарованою йому в якійсь весі добрими людьми. І сів, одвернувшись, та вдарило серце частіше від знайомих кроків.

Насипала йому борщу Світана, хліба дала і трохи меду у мисці, який берегла для доньки. Подякував Вогнедар, намагаючись змінити голос. Коли мовила в нього за спиною Поляна, і наче знову торкнулось до нього розпечене залізо, тільки цього разу обвуглило душу.

— Звідки ви йдете, дідусю? — спитала молодиця лагідно.

Ледь здригнулись прямі плечі Вогнедарові.

— З Києва, жоно, — мовив врешті.

— Чи не чули ви за чоловіка на ім’я Вогнедар? За князя Всеслава його весь Київ знав… Був то юнак краси невимовної, вірою ж язичник. Чула я, що загинув він, але тому не вірю.

— Чув я за Вогнедара, Перунича, — хрипко озвався сліпець, — що помер він від меча у битві, і смерть його була легкою…

— І батько десь таке чув, — озвалася Поляна, — та не вірю я цьому. Може зустрінете десь воїна того, то скажіть, що чекає на нього жона, і що сина він має.

Легше було терпіти смертні муки Вогнедарові, аніж чути голос цей, і лише хитнув він головою на знак згоди, коли ж пішли жінки, застогнав, наче від болю, а тоді став дихати рівно й глибоко, як учив його Далебор, і трошки заспокоївся.

— Милосердя…, — пробурмотів, — ох, батьку Боричу! Милосердний той, хто вбиває одразу… Нема вам мого пробачення, бо хвилини цієї спопеліла душа моя…

Вночі ж, коли поснули жінки, провів Батура Перунича з повітки, де той ночував, до хатини, і підвів до синової колиски. Міцно спало немовля, а пальчики його стискали срібний оберіг з вовчою головою.

— Ось син твій, — вимовив тесля, — зостанься, Вогнедаре!

Торкнувся рукою воїн синової голівки, та так і застиг надовго. Тоді похитав головою:

— Ні, батьку Батуро! Я мушу йти!

— Пам’ятай лишень, — сказав Батура прохально, — що тут і дім твій, і рід твій! Іди, бо я знаю, що не спиню тебе, але повернися до мене… До нас!

Схилився Перунич в прощальнім уклоні перед тим, кого батьком звав замість рідного, і вийшов поспішно з хатини.

— Куди ж підеш ти поночі, — запитав Батура, затримавши його біля хвіртки.

— Мені однаково нині, — мовив юнак, — а Полісуну краще вести мене крізь ніч. А йду я до Києва, батьку. Якщо зостанусь живим — то може ще навідаюсь.

— Іди, — мовив сумно дереводіл, — незламна душе…Страшні треби вимагає з людини Бог пращурів наших…Ти все поклав на жертовник, лишилося тільки життя покласти. Великим чародієм був Далебор-волхв, бо викликав тебе з минулого, аби знали люди, якими були предки їхні…

— Нехай не каже ворог, що нема у нас доблесті, — відмовив Вогнедар словами пісні, — ви ж теж такий, батьку, і Білозір, і Сулиця, і навіть Рогволод…І завжди житиме в душах людських прадавня сила Перунова, навіть в часи найстрашніші.

А вже на вулиці мовив:

— Скажіть, батьку, якось Поляні, що хотів би я, аби Сяйвіром звали сина нашого…

— Добре, — сказав Батура над силу, — будь спокійним…

А зранку Поляна почала питати за гостем.

— Снився мені Вогнедар цієї ночі, — сказала, — і зрозуміла я, хто сліпець отой…Лихо мені, бо не пізнала я лада одразу! Де він, батьку? Куди пішов?

— Пішов муж твій своїм шляхом, доню, — мовив сумно дереводіл, — а дитя своє велів назвати Сяйвіром, бо чимось дороге йому ім’я таке.

— Він не повернеться, — сказала Поляна впевнено, — краще б осліпли очі мої, бо не пізнала я в зраненім тілі душу коханого…

— У тебе є син, — нагадав Батура, боячись, аби не захворіла з розпуки молодиця, — у сина — його обличчя…

— Сяйвір, — повторила Поляна, — син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів, Борич же з роду… І ми з ним чекатимемо на батька поки й життя мого.

* * *

Вогнедар же повернувся до Києва, як і хотів. Вже не співав він пісень, а оповідав людям про видіння свої, і закликав до відновлення віри прадавньої, як до останнього порятунку. А час був скрутний, знову бо пішли у набіг кипчаки, і бачили їх недалеко від Києва, під Нятином. Ізяслав же князь як завжди вагався, чи йти воювати, чи ні, про те ж, аби рать збирати для відсічі, і думати не хотів. Тож і ходили люди юрбами за сліпцем з гуслами, а він, зібравши людей багацько, оповідав піднесено:

— Се я видів сон у Наві! Страшно зміниться світ! Змішаються усі народи, і не знатимуть ні батьків, ні дідів…Дніпро не тектиме вільно, і отруйними стануть води його! Не буде вже землі Руської, а стане замість неї наче теперішня Грецька земля, де потолоч усяка паплюжить ім’я давніх еланів! Раби тут житимуть, не родовичі, і всякого чужоземця паном звати стануть! А ті, хто люд захищати має, зніматимуть з нащадків ваших останню сорочку! Не встигнете звикнути до святощів грецьких, як князі ваші переймуть святощі люду латинського, а опісля запанують над вами дикуни з Півночі, котрі навіть ім’я ваше привласнять собі як здобич! І люди вашої крові служитимуть чужоземцям вірою й правдою, і любитимуть ворогів своїх щиро, і вбиватимуть родовичів навіть за те, що ті слова вимовлятимуть так, як ненька навчила, а не так, як велить чужоземець! А коли вам байдуже до нащадків — то подивіться на половців біля порога і зрозумійте долю свою!

— То що ж нам робити, волхве? — запитували збурені люди, — як позбутись прокляття такого?

— Згадайте добрі старі часи, — відповідав Перунич, — покличте на допомогу Вишніх! Вони почують, і прийдуть, і стануть на чолі раті! І ми будемо русичі, ми, а не вороги наші! Не оглядайтесь на князів нинішніх, бо пішла у землю кров Святославова! Є серед вас і князі і воєводи, згадайте хоч би Батуру з Білозіром! Не мовить Перун, що всяка влада від Бога, лише тих володарів підтримують Вишні, котрі живуть за законом Прави!

Ще більшою стала смута між киянами. Одні, над грізним віщуванням задумавшись, годували сліпця й переховували, і ладні вже були й до нової ворохоби. Інші ж пересміювались і казали до Вогнедара:

— Лихий грає тобою на погубу тобі!

— Що таке погибель для того, хто бачить безодню, над якою висить Русь! — відповідав Перунич, бо певен був у правдивості видінь своїх, — Сеї весни не з’явилось листя на Прадубі, помер Великий Дуб з Хорсова острова, а дубки ледве пробивають землю! Поможіть вирости дубам новим, і захистять вони вас від вітрів зі степу! Бо без захисту цього погине життя Дажбожих онуків з вини пихатих володарів, котрі святощів рідних не маючи, видадуть вас ворогам на поталу!

Косняч, якому доносили вивідачі про волхва і його пророцтва, давно зрозумів, хто це, але все ще тягнув час, хтозна на що сподіваючись. Аж прогнівався Ізяслав на свого тисяцького, а тут ще прийшов ігумен Печерський з черговою скаргою на волхва, котрий баламутить місто.

— Звелю схопити і стратити сліпця того! — вигукнув гнівно Ізяслав, — хоч і не караю я смертю, але всі межі перейшов сей чоловік! Косняч же є йому родичем, і покриває ворохобника.

— Страта прилюдна лише збурить чернь, — мовив мніх суворо, — чи мало у тебе порубів, княже? Зроби так, аби зник той чоловік, наче й не було його. Так і милосердя проявиш, не проливши крові, і люд заспокоїться з часом.

Звелів Ізяслав Туці взяти з собою кількох дружинників і схопити волхва, нічого не говорячи Коснячу. Тука наказ вислухав, але мовив до сина свого Стаха, і небожа Іванка Чудиновича, котрий рвався помститись за батькову смерть:

— З порубу часом виходять, згадайте бо Всеслава! Він зникне, волхв отой, так, що й сліду не залишиться, але не у порубах княжих!

Коснячу підкуплений челядинець доніс про цю розмову, і наказав воєвода людям своїм стежити вже за Тукою з родичами.

Вогнедар же йшов якось увечері берегом Дніпровим, а супроводжували його вірний Полісун та ковальчук Чорнота, котрий став поводирем сліпому віщуну, і шанував його безмірно. Хлопець перший помітив небезпеку і скрикнув голосно:

— Вершники, Віщий! Тука, брат Чудинів, з родичами! А за ними — сам воєвода! Ой, лихо!

— Тікай, друже! — озвався Вогнедар, видобувши меча.

Та не побіг Чорнота, а підхопив з землі ломаку:

— Я не покину вас, Віщий! — вигукнув, — рятуйтесь! Вовк виведе вас, а я їх затримаю!

— Ти — русич, — сказав Вогнедар з усміхом, — але втекти я не встигну. Та й не личить Перуничу бігати від суздальських псів! Вовк навіть сліпий ще може перегризти горлянку… Вірно, Полісуне?

Косняч обігнав суздальців і над’їхав першим. Лице старшого Борича схоже було на обличчя нагло померлого.

— Сину! — скрикнув, — що ти коїш оце? Для чого говориш речі, від яких ворохобиться люд київський?

— Боги говорять вустами моїми, — спокійно озвався сліпець, — я — лише голос Прави…

— Біси ними говорять, синку! — трохи не плакав Косняч, — іди з Києва геть, бо більше захищати тебе я не в змозі!

Тут наскочив Тука зі своїми людьми:

— Набік, воєводо! — крикнув, — маю я наказа таємного, аби й сліду не лишилося від цього чоловіка!

Заніс меча Перунич, рухаючись на голос ворога, але той випередив його і вдарив списом у груди.

Мов блискавка сіра, метнувся Полісун, вчепився в ногу Туці, але не втримався і зірвався. Чорнота ж ухопився за спис Чудиновича, стягнув вояка з коня, та й так і покотилися вони обидва у Дніпро з урвиська.

А Косняч зіскочив з коня і кинувся до сина, що, заллятий кров’ю, відступав поволі до берега Дніпрового.

— Синку! — зойкнув воєвода, — синку!

— Знайшов мене таки спис отой! — поволі вимовив Перунич.

Тоді підняв обпалене лице до неба, що дихало грозою близькою.

— Тобі, Перуне! — вишептав і ступив ще один крок — у небо…

За спиною Косняча розляглося протягле вовче виття…

* * *

Наступного дня дідо Сулиця та ковальчук Чорнота, котрий відбувся зламаною шуйцею, довго блукали понад річкою, розшукуючи тіло Перунова воїна, аби пристойно поховати, але так і не знайшли. Полісун допомагав їм у пошуках, а як зрозумів невдачу, то засумував, ліг на тому місці, звідки кинувся у Дніпро Вогнедар, та й здох, ні разу більше не ворухнувшись.

Косняч Борич постригся в ченці.

Ще через два літа, опісля того, як зник безслідно віщун, молодші брати-Ярославичі змовились проти князя Ізяслава і вигнали його з Києва геть. Князем же Київським став Святослав Чернігівський, та недовго княжив він — всього три літа. Помер Святослав, захворівши тяжко, Ізяслав же знову прийшов до Києва з ляхами, і відступився Всеволод, третій брат, та й пішов до Чернігова.

Син же Святослава-небіжчика, Олег, якого Всеволод вигнав з Чернігова отчого, звернувся до кипчаків по допомогу. І рушили половці ордою по землі Сіверській, палячи й грабуючи. На річці Сожиці сталася битва неправа і розбито було дружину Всеволодову. А скільки люду побрали половці у неволю, про те й думати було страшно.

Так почалася погибель онуків Дажбожих від коромол княжих.

А у Вишгороді малий Сяйвір, що не раз дивував усіх розумом та пам’яттю, якось грався біля Батуриної хати, коли зупинився біля нього подорожній непевного віку в білій одежі, з гуслами через плече, та мечем біля поясу.

— Як звешся, дитино? — спитав лагідно.

— Сяйвір, син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів з роду Боричів, — чітко відповів хлопчина.

Схилився подорожній і побачив на шиї хлопчика оберіг з вовчою головою.

— Звідки це у тебе? — запитав.

— То батька мого, Вогнедара, — відповів хлопець, — він був воїном Перуновим, і наймудрішим у світі!

— Я теж служу Богам Давнім, — мовив подорожній замислено, — і вони привели мене сюди, аби мав я кому заповісти знання пращурів.

— А ви не батько мій? — спитав хлопчина з раптовою надією.

Похитав головою чоловік:

— Ні, дитя моє, але можу стати твоїм навчителем. Бо не повинна зникнути пам’ять. Ми бо онуки Дажбожі…

— І не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів! — вимовив хлопчик наче молитву.

Чоловік засміявся, і поклав затверділу від зброї долоню на круте чоло хлопчини.

— Ти станеш, — мовив, — блискавицею Перуновою!

Над Вишгородом почувся відгомін далекого грому.

Кінець повісті

1 О. Хортиця, який в давнину звався Хорсовим островом, або Хорсицею

2Брахмана, жерця. Слово збереглося у назві свята — Рахманський Великдень.

3 1061 рік — рік чергової появи комети Галлея.

4 Штани з грубого полотна

5 «Небеса», світ Богів

6 місце для проведення обрядів за звичаями предків

7 візантійські, або ж грецькі

8 битви, боротьби

9 зброя Індри-Перуна, блискавка

10 шляхетний, відважний

11 Світ Пращурів, потойбіччя

12 нині — о. Рюген біля берегів Німеччини

13 столиця Візантії, Константинополь

14 Потойбічний світ у скандинавів

15 грецька вимова слова «церква»

16 Теперішнє, сьогочасне, «світ явний»

17 Дядько

18 Теперішня Білорусь

19 Видіння

20 Заколот, повстання

21 Сагайдак, вмістилище для стріл

22 древко списа

23 Відсоток на борг

24 Тогочасна монета

25 Ледаща! Чи не можете здолати одного?

26 То диявол, не людина!

27 На кожного диявола є святий хрест!

28 Що за меч у тій руці? Що це було?

29 Чи той чоловік один? Щось б’ється з ним поруч!

67