Чужоземка

УДК 821.111(73)’06-312.9

Ґ26

Ґеблдон Діана

Ґ26 Чужоземка. Книга 1: Чужоземка / Діана Ґеблдон; пер. з англ. О. Меренкової. — Київ: Видавництво Букшеф, 2025. — 736 с.

ISBN 978-617-548-484-5

1945 рік. Клер Рендалл, колишня військова медсестра, щойно повернулася з війни та возз’єдналася зі своїм чоловіком у другий медовий місяць, коли пройшла повз стоячий камінь в одному з давніх кіл, що розкидані по всій території Британських островів. Раптом вона стає Сассенах — «чужоземкою» — у Шотландії, розідраній війною та набігами на прикордонні клани, у році Господньому… 1743.

Відкинута назад у часі силами, яких вона не може зрозуміти, Клер потрапляє в інтриги вождів та шпигунів, які можуть загрожувати її життю та розбити їй серце. Бо тут Джеймс Фрейзер, галантний молодий шотландський воїн, який виявляє їй настільки абсолютне кохання, що Клер стає жінкою, яка розривається між вірністю й бажанням — і між двома абсолютно різними чоловіками у двох непримиренних життях.

УДК 821.Ш(73)’06-312.9

Outlander

Copyright © 1991 by Diana Gabaldon

All rights reserved.

Cover designer Micaela Alcaino

Літературно-художнє видання

ISBN 978-617-548-484-5

© Меренкова О., переклад, 2025

© TOB «Видавництво «Букшеф», виключна

ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

ВИСОКІ ОЦІНКИ ДІАНИ ҐЕБЛДОН І «ЧУЖОЗЕМКИ»

«ЗАХОПЛИВО. У Ґеблдон чудовий голос оповідача»

— The Globe and Mail

«НЕЙМОВІРНА ВТІХА… чудові й фантастичні пригоди, романтика, еротика… ідеальна книжка, щоб утекти від світу»

— San Francisco Chronicle

«Ґеблдон створює глибоких персонажів і ПРОПРАЦЬОВАНЕ ОТОЧЕННЯ… історія захопливо оживає на сторінках»

— Daily News (Нью-Йорк)

«СТАРОМОДНА книга, яку важко відкласти… суміш історії, романтики й пригод»

— The Cincinnati Post

«ПРИГОЛОМШЛИВО»

— Los Angeles Daily News

«БЕНКЕТ для читачів, які обожнюють шотландську історію вісімнадцятого століття, героїзм і романтику»

— Kirkus Reviews

«ІНТРИГУЮЧА книга, що подарує задоволення…

На останній сторінці важко відпустити персонажів»

— Daily Press (Newport News)

На згадку про мою матір —

Жаклін Сайкс Ґеблдон, —

яка навчила мене читати.

Люди зникають весь час. Запитайте будь-якого поліцейського. А ліпше журналіста. Для журналіста зникнення — хліб із маслом.

Дівчата тікають із дому. Діти відходять від батьків, і їх більше ніколи не бачать. Домогосподарки не витримують, забирають гроші на продукти й викликають таксі до станції. Фінансисти-міжнародники змінюють імена й зникають у диму імпортних сигар.

Багатьох загублених згодом знайдуть — мертвими чи живими. Зникнення все ж таки мають пояснення.

Зазвичай.

Частина Перша

Інвернесс, 1945

1

Новий початок

Це місце здавалося малоймовірним для зникнення принаймні на перший погляд. Заклад пані Берд був як тисяча інших невеличких готелів Нагір’я 1945 року — чистий і тихий, з тьмяними квітчастими шпалерами, сяйливою підлогою і монетним водонагрівачем у вбиральні. Сама пані Берд була опасиста й добродушна, тож коли Френк заставив її крихітну трояндову кімнату десятками книжок і паперів, з якими завжди подорожував, вона не заперечувала.

Я зустріла пані Берд у парадному вестибюлі, коли збиралася вийти. Вона зупинила мене, торкнувшись пухкою долонею моєї руки, і пригладила моє волосся.

— Матінко, пані Рендалл, так не можна виходити! Дозвольте лише трохи поправити. Ось! Значно краще. До речі, моя кузина розповідала, що спробувала нову хімію, виходить гарно й чудово тримається. Може, і вам варто спробувати таке наступного разу.

Мені забракло мужності сказати їй, що норовливість моїх світло-каштанових кучерів була суто примхою природи, а не наслідком якоїсь неправильної процедури хімічної завивки. Її щільні кучері не страждали від такої неслухняності.

— Так і зроблю, пані Берд, — збрехала я. — Але зараз піду до селища й зустрінуся з Френком. Ми повернемося на чай, — я вискочила за двері й попрямувала стежкою, поки вона не помітила ще чогось неналежного в моєму розхристаному вигляді. Після чотирьох років у ролі медсестри Королівської армії я насолоджувалася відсутністю однострою й військового раціону, вбираючись у яскраві й легкі бавовняні сукні, геть непридатні для прогулянок пересіченою місцевістю посеред вересу.

Хоча спочатку я не планувала таким займатися: уява малювала пізні просинання вранці й довгі ліниві вечори в ліжку з Френком без сну. Проте було складно підтримувати належний настрій томного роману для пані Берд, яка аж надто старанно прибирала під нашими дверима.

— Це має бути найбрудніший килим на всьому Шотландському нагір’ї, — зауважив Френк того ранку, поки ми лежали в ліжку, слухаючи розлючене ревіння пилососа в коридорі.

— Майже як думки хазяйки готелю, — погодилася я. — Може, все ж варто було їхати в Брайтон, — ми обрали Нагір’я місцем відпочинку перед тим, як Френк займе посаду професора історії в Оксфорді, тому що Шотландія трохи менше постраждала фізично від жахіть війни, ніж решта Британії, і демонструвала трохи меншу схильність до нестримних післявоєнних веселощів, що захопили популярніші місця відпочинку.

Навіть без обговорень, гадаю, ми обоє сподівалися, що це місце виявиться символічним для відновлення нашого шлюбу. Ми одружилися й провели дводенний медовий місяць у Нагір’ї перед самим початком війни сім років тому. Мирний притулок, в якому наново відкриємо одне одного, думали ми, не уявляючи, що хоча гольф і риболовля — найпопулярніші в Шотландії види спорту на свіжому повітрі, плітки — найпопулярніший спорт у приміщенні. А коли дощить так часто, як у Шотландії, люди багато часу проводять у приміщенні.

— Куди ти? — спитала я, щойно Френк звісив ноги з ліжка.

— Не хочу розчаровувати милу стареньку, — відповів він. Сівши на краю старовинного ліжка, він став м’яко підстрибувати, створюючи пронизливий ритмічний скрип. Гул пилососу в коридорі раптово припинився. Через хвилину або дві підстрибувань він видав гучний награний стогін і завалився на спину під дзенькіт протестуючих пружин. Я безсило захихикала в подушку, щоб не потурбувати тишу від затамованого за дверима подиху.

Френк поворушив бровами у мій бік.

— Ти мала б несамовито стогнати, а не хихикати, — напоумив він пошепки. — Вона вирішить, що з мене поганий коханець.

— Тобі доведеться протриматися довше, якщо очікуєш несамовитих стогонів, — відповіла я. — Дві хвилини заслуговують лише на хихикання.

— Неуважне дівчисько. Я приїхав сюди відпочивати, забула?

— Ледащо. Ти не започаткуєш нову гілку на своєму родинному дереві, якщо не старатимешся краще.

Пристрасть Френка до генеалогії була ще одним приводом обрати Нагір’я. Згідно з одним із брудних клаптиків паперу, який він тягав туди-сюди, котрийсь його надокучливий предок був якось пов’язаний з чимось у цьому регіоні в середині вісімнадцятого — чи сімнадцятого? — століття.

— Якщо я залишуся бездітним обрубком на моєму родинному дереві, це, без сумніву, буде провиною нашої невтомної хазяйки. Все ж таки ми в шлюбі майже вісім років. Малюк Френк-молодший буде достатньо законним, зачатим без свідків.

— Це якщо він буде зачатий, — сказала я безнадійно. Нас знову спіткало розчарування за тиждень до виїзду на відпочинок у Нагір’я.

— З усім цим свіжим повітрям, що надає сил, і здоровим харчуванням? Хіба ми можемо не впоратися тут? — на вечерю вчора був смажений оселедець. На обід — маринований оселедець. І різкий запах, що здіймався зараз сходами, сильно натякав, що на сніданок буде копчений оселедець.

— Якщо ти не запланував виступ на біс для повчання пані Берд, тобі краще вдягнутися, — порадила я. — Хіба ти не маєш зустрітися з тим священником о десятій? — превелебний доктор Реджинальд Вейкфілд, вікарій місцевої парафії, мав надати деякі неймовірно захопливі книги реєстрації хрещень Френкові для вивчення, не кажучи вже про блискучу перспективу для нього відкопати армійські депеші чи якісь іще згадки горезвісного предка.

— А як звали того твого пра-пра-пра-прадіда? — спитала я. — Того, який тинявся тут під час одного з повстань? Не можу згадати, то був Віллі чи Волтер.

— Насправді, Джонатан, — Френк сприймав цілковиту відсутність у мене цікавості до історії його родини спокійно, але залишався завжди напоготові, аби вхопитися за найдрібніший прояв допитливості, як привід розповісти мені всі факти, відомі до цих днів, про давніх Рендаллів і їхні зв’язки. Його очі набули пристрасного блиску фанатичного викладача, поки він застібав сорочку.

— Джонатан Волвертон Рендалл — Волвертон від дядька його матері, не надто високородного лицаря з Сассексу. Але він був відомий під доволі зухвалим прізвиськом Чорний Джек, яке отримав в армії, напевно, поки перебував тут, — я впала обличчям на ліжко і вдавала хропіння. Ігноруючи мене, Френк продовжував своє наукове пояснення.

— Він оплатив своє підвищення в середині тридцятих років — тобто 1730-х — і служив капітаном драгунів. Згідно з тими старими листами, що мені надіслала кузина Мей, він непогано просувався в армії. Гарний вибір для другого сина, до речі, його молодший брат теж дотримався традиції, ставши вікарієм, та поки що я знайшов про нього небагато. У всякому разі дії Джека Рендалла до і під час якобінського повстання 45-го, тобто другого, високо оцінював герцог Сандрінґемський, — додав він для невігласа серед слухачів, себто мене. — Знаєш принца-красеня Чарлі й таке інше?

— Не впевнена, що шотландці розуміють, що вони тоді програли, — перервала його я, сівши і намагаючись приборкати своє волосся. — Я чітко чула, як бармен у тому пабі минулої ночі звертався до нас сассенах.

— Чому б ні? — сказав Френк рівним голосом. — Це означає англієць, у гіршому разі — чужоземець, і все це про нас.

— Я знаю, що це означає. Та я проти такого тону.

Френк шукав у шухляді комода ремінь.

— Він просто образився, бо я сказав йому, що ель був заслабким. Сказав, що справжній напій з Нагір’я вимагає додавання старого черевика в бочку, а кінцевий продукт проціджують через добре поношену спідню білизну.

— А, то це звідти така сума рахунку.

— Я висловився щодо цього трохи тактовніше, та лише тому, що в ґельській мові не було конкретного слова для панталон.

Я потягнулася за своїми, заінтригована.

— Чому ні? Давні ґели не носили спідню білизну?

Френк подивився скоса.

— Ти ніколи не чула стару пісню про те, що шотландець носить під своїми кілтами?

— Мабуть, не чоловічі кальсони до коліна, — сухо сказала я. — Можливо, я пошукаю місцевого мешканця в кілті, поки ти заграєш з вікаріями, і спитаю в нього.

— Тільки щоб тебе не заарештували, Клер. Деканові коледжу Святого Джайлса це не сподобається.

Насправді чоловіки в кілтах не тинялися площею міста й не охороняли магазини навколо неї. Але там були інші люди, здебільшого домогосподарки, схожі на пані Берд, які прийшли по щоденні покупки. Балакучі й легковажні, у барвистому візерунчастому одязі, вони наповнювали крамнички затишним теплом на противагу холодному вранішньому туману надворі.

Я поки не мала власного будинку, тож майже нічого не купувала, але мені подобалося роздивлятися щойно поповнені полиці заради чистої радості знову бачити багато товарів. Довгий час доводилося жити на пайках, обходитися без простих речей, як мило і яйця, а ще довше — без невеликих насолод життя, як парфуми «Сутінкова пора».

Мій погляд затримався на вітрині з господарськими товарами: вишитими рушниками, горщиками, глечиками, склянками, стосом доволі грубих форм для випікання й набором із трьох ваз.

У мене ще ніколи в житті не було вази. У роки війни я, звісно, жила разом із медсестрами спочатку в госпіталі в Пембруці, а пізніше в польовому шпиталі у Франції. Та навіть перед цим ми ніде не жили достатньо довго, щоб придбання такого предмета мало сенс. Якби мала таку річ, зауважила я, дядько Ламб наповнив би її черепками набагато раніше, ніж я встигла б наблизитися до неї з букетом ромашок.

Квентін Ламберт Бошам. К’ю — для його студентів-археологів і друзів. Доктор наук Бошам для наукових кіл, в яких він обертався, читав лекції і просто жив. Але для мене — дядько Ламб.

Єдиний брат мого батька і єдиний мій живий родич на той час, коли батьки загинули в аварії. Він залишився зі мною п’ятирічною. Саме збирався у мандрівку до Середнього Сходу, але призупинив підготовку на час, необхідний для організації похорону, вирішення питань з майном моїх батьків і влаштування мене до належної школи-інтернату для дівчат, куди я рішуче відмовлялася йти.

Стикнувшись із необхідністю відчіпляти мої пухкі пальчики від дверної ручки автомобіля й тягнути мене за собою по сходах до школи, дядько Ламб, який ненавидів будь-які особисті конфлікти, роздратовано зітхнув, а потім знизав плечима і викинув розсудливість у вікно разом із моїм щойно купленим солом’яним капелюшком.

— Трясця, — пробурмотів він, дивлячись, як весело той котиться геть, у дзеркало заднього огляду, поки ми мчали дорогою на високій швидкості. — Все одно завжди ненавидів капелюхи на жінках, — він подивився на мене, скувавши мене розлюченим поглядом.

— Затям собі лише одне, — сказав він страшним голосом. — Ти не гратимешся, наче ляльками, моїми перськими надгробними фігурками. Інше чіпати можна, але не це. Зрозуміло?

Я кивнула, задоволена. І побувала з ним на Середньому Сході, у Південній Африці, в десятках-десятках експедицій по усьому світу. Навчилася читати й писати за чернетками статей для журналів, копати вигрібні ями, кип’ятити воду і робити інші речі, що не дуже личили юній леді ніжного походження, — поки не зустріла вродливого історика з темним волоссям, який прибув консультувати дядька Ламба щодо французької філософії, пов’язаної з єгипетською релігійною практикою.

Навіть після одруження ми з Френком вели кочове життя молодого викладача, що проходило між конференціями по всьому континенту й тимчасовими квартирами, поки початок війни не відправив його на підготовку офіцерів до підрозділу розвідки в МІ6, а мене — на підготовку медсестер. Хоча ми були в шлюбі майже вісім років, новий дім в Оксфорді буде нашим першим справжнім домом.

Міцно затиснувши сумочку під рукою, я увійшла до крамниці й придбала вази.

З Френком ми зустрілися на перетині Гай-стріт і Джірсайд-роуд і пішли разом угору. Його брови здивовано піднялися від моїх покупок.

— Вази? — він усміхнувся. — Чудово. Може, тепер ти перестанеш пхати квіти в мої книжки.

— То не квіти, а зразки. Ти сам запропонував мені зайнятися ботанікою, щоб відволікти розум, бо тепер мені не потрібно бути медсестрою, — нагадала я йому.

— Правда, — він добродушно кивнув. — Але я не знав, що шматочки зелені випадатимуть мені на коліна щоразу, коли я розгортатиму довідник. Що за жахливу крихку коричневу штуку ти поклала в «Таскум і Бенкс»?

— Яглиця звичайна. Добре помагає від геморою.

— Вже готуєшся до моєї неминучої старості? Яка ти турботлива, Клер.

Ми проштовхнулися крізь хвіртку, сміючись, і Френк посунувся, щоб я першою потрапила на вузькі передні сходи.

Він раптом спіймав мене за руку.

— Обережно! Ти б точно не хотіла в це вступити.

Я обачно підняла ногу над великою коричнево-червоною плямою на верхній сходинці.

— Дивно, — сказала я. — Пані Берд чистить сходи щоранку, я бачила. Що ж це може бути?

Френк нахилився над сходинкою, обережно нюхаючи.

— На перший погляд схоже на кров.

— Кров! — я відсахнулася до хвіртки. — Чия? — нервово кинула погляд на будинок. — Може, з пані Берд щось сталося? — не можу уявити, як наша бездоганна хазяйка готелю залишає плями крові сохнути на порозі, хіба що сталася якась велика катастрофа, і на мить я уявила, що в передпокої міг ховатися божевільний убивця з сокирою, який навіть зараз готується кинутися на нас зі страхітливим криком.

Френк захитав головою. Він встав навшпиньки й зазирнув за живопліт до саду поруч.

— Сумніваюся. Схожа пляма й на порозі Коллінзів.

— Справді? — я підійшла ближче до Френка, щоб бачити над живоплотом, — і для моральної підтримки. Нагір’я не здавалося підхожим місцем для серійних убивць, утім, сумніваюся, що такі персони обирають місця за якимись логічними критеріями. — Це доволі… неприємно, — зауважила я. В сусідній оселі ознак життя не було. — Як гадаєш, що сталося?

Френк спохмурнів, розмірковуючи, і врешті завзято ляснув себе по штанині.

— Схоже, я знаю! Зачекай тут хвилинку, — він вискочив у хвіртку і риссю рушив дорогою, залишивши мене в ненайзручнішому становищі на краю порога.

Незабаром він повернувся, задоволений, що знайшов підтвердження.

— Так, напевно, справа в цьому. Те саме біля кожного будинку в ряду.

— Таке? До них завітав маніяк-убивця? — я говорила різкувато, все ще нервуючи через те, що мене раптово покинули поряд з великою плямою крові.

Френк розсміявся.

— Ні, це ритуальна жертва. Неймовірно! — він став навколішки і, поклавши руки на траву, зацікавлено роздивлявся пляму.

Це звучало ненабагато краще за маніяка-вбивцю. Я сіла навпочіпки поруч із ним, зморщила ніс від смороду. Було рано для мух, але пара великих тутешніх комарів повільно рухалася навколо плями.

— Тобто — ритуальна жертва? — перепитала я. — Пані Берд ходить до церкви, це стосується й усіх сусідів. Це не Друїдів Пагорб чи щось таке, взагалі-то.

Він випростався, струшуючи траву зі штанів.

— Ти знаєш лише це, дівчинко моя, — сказав він. — Немає місця на світі, де повсякденне життя просякнуте старими забобонами й магією більше, ніж у Шотландському нагір’ї. Церква чи ні, пані Берд вірить у Давній Народ, так роблять і всі сусіди, — він вказав на пляму акуратно відполірованим носком. — Кров чорного півня, — пояснив він із задоволеним виглядом. — Будинки нові, як бачиш. Збірні.

Я холодно подивилася на нього.

— Якщо тобі здається, що це все пояснює, подумай ще раз. Яка різниця, старі будинки чи нові? І куди всі поділися?

— Пішли до пабу, думаю. Гайда подивимося? — він взяв мене за руку й вивів за хвіртку, і ми попрямували Джірсайд-роуд.

— Колись давно, — пояснював він, поки ми йшли, — та, власне, і не так давно також, коли будували дім, за звичаєм убивали якусь живність і закопували під фундаментом, аби умилостивити місцевих духів землі. Кажуть: «На первістку своєму покладе підвалини його, а на молодшому своєму поставить ворота його¹». Слова старі, як світ.

Я здригнулася від цитати.

— Тоді, напевно, для них доволі сучасно й розумно використовувати замість цього курей. Через те що будинки досить нові, під ними нічого не закопано, і мешканці тепер виправляють недогляд.

— Саме так, — Френк, здавалося, зрадів моєму прогресу й поплескав мене по спині. — Вікарій каже, що багато місцевих думали, що війна сталася через те, що люди відвертаються від свого коріння і не дотримуються належних запобіжних заходів, таких як закопування жертви під фундаментом чи спалювання рибних кісток на вогнищі — окрім тріски, звісно, — додав він, радісно відволікаючись. — Кістки тріски ніколи не спалюють — знала? — інакше не спіймаєш більше жодної. Кістки тріски завжди закопують.

— Запам’ятаю, — відповіла я. — Скажи, що зробити, щоб більше не бачити оселедця, і я почну так робити негайно.

Він похитав головою в задумі, заангажований своїм рафінованим розумом. У ці короткі періоди ученого захвату він втрачав зв’язок зі світом навколо себе, поринаючи цілком у загадки знань з усіх джерел.

— Не знаю щодо оселедця, — неуважно сказав він. — Та щоб прогнати мишей, треба розвісити пучки трясунки середньої. «Трясунка додому, миші — геть із дому», — так кажуть. А от тіла під фундаментом — з цього з’являється багато місцевих привидів. Знаєш Маунтджеральд, великий будинок в кінці Гай-стріт? Там є привид — робітник, якого вбили як жертву для фундаменту. Десь у вісімнадцятому столітті, не так уже й давно, — додав він замислено.

— Розповідають, що за наказом хазяїна дому спочатку побудували одну стіну, потім блок із каменю скинули зі стіни на одного з робітників — імовірно, для жертви обрали неприємного хлопця, — потім його закопали в льоху, а будинок добудували над ним. Він не залишає місце, де його вбили, окрім роковин смерті й чотирьох Старовинних днів.

— Старовинні дні?

— Давні свята, — пояснив він, все ще загублений у своїх розумових нотатках. — Гоґманай — це Новий рік, Свято літнього сонцестояння, Белтейн і День усіх святих. Друїди, народ культури дзвоноподібних келихів, стародавні пікти — всі пов’язували свята з сонцем і вогнем, з того, що нам відомо. Та хай там як, а привиди вільні у святі дні й можуть тинятися, де захочуть, шкодити або вчиняти добро, — він задумливо тер підборіддя. — Вже майже Белтейн — близько до весняного рівнодення. Краще будь обережна, коли наступного разу проходитимеш повз кладовище, — його очі заблищали, і я зрозуміла, що транс закінчився.

Я розсміялася.

— То там є відомі привиди?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Спитаємо у вікарія, коли зустрінемося з ним наступного разу?

Ми побачили вікарія доволі скоро насправді. Він разом з багатьма іншими жителями поселення був у пабі, пив світле пиво на честь нового освячення будинків.

Здавалося, він трохи засоромився, коли його спіймали на потуранні язичництву, а саме так і було, але назвав це всього лише місцевим звичаєм з історичним забарвленням, як носіння зеленого одягу.

— Це доволі захопливо, до речі, — зізнався він, і я впізнала, подумки зітхнувши, пісню вченого — звук такий же знайомий, як спів дрозда. Почувши поклик спорідненої душі, Френк одразу перейшов до шлюбного танцю науковця, і незабаром вони глибоко поринули в архетипи й паралелі між давніми забобонами й сучасними релігіями. Я знизала плечима, попрямувала крізь натовп до бару і назад, а в обох руках — великі келихи бренді з содовою.

Знаючи з досвіду, як складно відволікти увагу Френка від такого обговорення, я просто взяла його долоню, огорнула його пальцями ніжку келиха й залишила його в спокої.

Пані Берд я знайшла на широкій лаві біля вікна, де вона пила з чималої пінти лікер з літнім чоловіком, якого представила мені як пана Крука.

— Про цього чолов’ягу я вам казала, пані Рендалл, — сказала вона, її очі пояснішали від дії алкоголю й спілкування. — Це він знає про всілякі рослини.

— Пані Рендалл дуже цікавлять крихітні дрібні рослини, — повідомила вона своєму другові, який нахилив голову через поєднання ввічливості з приглухуватістю. — Вкладає їх у книжки і все таке.

— Справді? — спитав пан Крук, зацікавлено піднявши кошлату білу брову. — У мене є преси — справжні, до речі, і годяться для рослин. Отримав від мого племінника, коли той приїхав з університету на канікули. Він купив їх для мене, а мені забракло мужності сказати, що я таким не користуюся. Рослини краще вішати, знаєте, чи, може, висушувати на рамці й складати в марлевий мішечок чи банку, а от навіщо ви розплющуєте крихіток, я гадки не маю.

— Може, щоб на них дивитися, — м’яко втрутилася пані Берд. — Пані Рендалл зробила таку красу з квітів мальви і фіалок, що можна ставити в рамку й чіпляти на стіну.

— Угу, — вираз зморшкуватого обличчя пана Крука свідчив, мабуть, про сумнівність, на його погляд, такої пропозиції. — Що ж, якщо вони вам потрібні, пані, можете взяти преси, я не проти. Я не хотів їх викидати, а мені, маю сказати, користі з них катма.

Я запевнила пана Крука, що радо скористаюся пресами для рослин, а ще більше зрадію, якщо він покаже мені, де тут можна знайти рідкісні рослини. Він уважно роздивлявся мене якусь мить, нахилив голову вбік, наче старий боривітер, і, схоже, зрештою вирішив, що моя цікавість щира, і ми домовилися з ним зустрітися вранці задля екскурсії по місцевих чагарниках. Френк, я знала, збирався в Інвернесс на весь день, щоб переглянути деякі записи в ратуші, і я зраділа приводу не супроводжувати його: як на мене, усі записи схожі.

Незабаром Френк відчепився від вікарія, і ми попрямували додому разом із пані Берд. Я сама не поспішала згадувати кров півня на порозі, але Френк не був такий стриманий і з нетерпінням спитав у неї про походження звичаю.

— То це доволі старий звичай? — спитав він, зачіпаючи палицею придорожні бур’яни. Лобода біла й перстач уже розквітли, і я помітила набряклі пуп’янки дроку — ще тиждень, і розквітнуть.

— О, так, — пані Берд крокувала швидко, не щадила наші молоді кінцівки. — Старіший, ніж хтось знає, пане Рендалл. Ще до часів велетнів.

— Велетнів? — перепитала я.

— Так. Фінна і феніїв.

— Ґельські казки, — зауважив зацікавлено Френк. — Ці герої звідти. Напевно, зі скандинавським корінням. Тут помітний сильний вплив скандинавів, як і вздовж узбережжя на захід. Назви деяких місць зовсім не ґельські, а скандинавські.

Я закотила очі, відчуваючи черговий спалах, але пані Берд тепло усміхнулася й підбадьорила його, сказавши, що так і було і що вона була на півночі й бачила камінь Двох Братів, і це саме скандинавська назва, так?

— Скандинави спускалися на той берег сотні разів приблизно між 500-ми і 1300-ми роками нашої ери, — сказав Френк, замріяно дивлячись на обрій, наче бачив корабель вікінгів у сформованій вітром хмарі. — Тобто вікінги. І вони приносили з собою багато власних міфів. Ця країна годиться для міфів. Здається, тут все приживається.

У це я могла повірити. Наближалися сутінки, а з ними — буря. У моторошному світлі під хмарами навіть цілком сучасні будинки виглядали давніми й зловісними, як вивітрений піктський камінь метрів за тридцять від мене, що оберігав роздоріжжя, яке позначав тисячу років. У таку ніч було б чудово сидіти в помешканні з зачиненими віконницями.

Та Френк обрав не затишний вечір у вітальні пані Берд за спогляданням стереоскопічних видів гавані Перт, а зустріч за хересом з паном Бейнбріджем, повіреним, який цікавився місцевими історичними записами. Я ж після недавньої зустрічі з паном Бейнбріджем воліла залишитися вдома з видами Перту.

— Постарайся повернутися до початку бурі, — сказала я, поки цілувала Френка, прощаючись. — Переказуй вітання пану Бейнбріджу.

— Гм, авжеж, звісно, — старанно відводячи очі, Френк накинув пальто і пішов, прихопивши парасольку з підставки біля дверей.

Я зачинила за ним двері — але лише на клямку, щоб він зміг увійти, — і попрямувала до вітальні, підозрюючи, що Френк, без сумніву, вдаватиме, ніби в нього немає дружини — і пан Бейнбрідж жваво приєднається до цієї гри. Хоча я не могла його в цьому звинувачувати.

Напередодні під час нашого візиту до пана Бейнбріджа спочатку все йшло доволі непогано. Я була скромною, ввічливою, розумною, але стриманою, доглянутою й одягненою зі смаком — саме такою й мала бути ідеальна дружина. Поки не подали чай.

Я глянула на свою праву долоню, сумно розглядаючи великий пухир, що тягнувся вздовж основ чотирьох пальців. Хіба я винна, що пан Бейнбрідж, вдівець, обрав дешевий олов’яний чайник замість належного керамічного? І що повірений із ввічливості попросив мене налити чай. І що серветка, яку він мені дав, протерлася, і розпечена ручка чайника зустрілася з моєю долонею, коли я його підняла.

Впустити чайник було абсолютно нормальною реакцією. Впустити його на коліна пана Бейнбріджа було всього лише випадковістю — мусила ж я кудись його кинути. А от мій вигук «Трясця його матері!» голосом, який перекрив галас пана Бейнбріджа, змусив Френка похмуро подивитися на мене поверх булочок.

Щойно пан Бейнбрідж оговтався від шоку, він повів себе доволі люб’язно, переймався через мою долоню й ігнорував спроби Френка пояснити мої слова тим, що я майже два роки провела у військовому шпиталі.

— Схоже, моя дружина нахапалася багатьох, гм, яскравих виразів від янкі й не тільки, — зауважив Френк з нервовою усмішкою.

— Твоя правда, — сказала я крізь зуби, поки огортала вологою серветкою долоню. — Чоловіки схильні висловлюватися «яскраво», коли витягаєш із них шрапнель.

Пан Бейнбрідж тактовно спробував скерувати розмову до нейтральної історичної теми, повідомивши, що він завжди цікавився варіаціями того, що вважалося богохульною мовою протягом століть. Наприклад, «Буг би тя побив» — перекручена лайка «Бог би тебе побив».

— Так, звісно, — сказав Френк, вдячно сприйнявши відхилення від теми. — Цукру не треба, дякую, Клер. Як щодо «Матері твоїй ковінька»? Частина з матір’ю зрозуміла, звісно, але ковінька…

— Знаєте, — втрутився повірений, — мені здавалося, що це може бути змінене старе слово «ковеня», що означає «ціпок». Це має сенс, чи не так?

Френк кивнув, від цього чуприна, що не пасувала вченому, впала на його чоло. Він автоматично прибрав її.

— Цікаво, — сказав він, — ціла еволюція лайки.

— Так, і вона триває, — сказала я, обережно беручи шматок цукру щипцями.

— О? — ввічливо мовив пан Бейнбрідж. — Вам зустрічалися цікаві варіації у вашому, гм, досвіді війни?

— О, так, — сказала я. — Улюблену я підхопила від янкі. Чоловіка звали Вільямсон, з Нью-Йорка наче. Він казав це кожного разу, коли я замінювала його пов’язку.

— І що ж це?

— «Ісус Рузвельт Христос», — сказала я і вправно кинула шматок цукру в каву Френка.

Після мирних і доволі приємних посиденьок з пані Берд я попрямувала нагору, щоб підготуватися до повернення Френка. Його ліміт щодо хересу — два келихи, тож я очікувала його не надто пізно.

Вітер посилювався, навіть саме повітря в спальні було колючим від напруги. Я проводила гребінцем по волоссю, і кучері тріщали від статичного струму, несамовито заплутуючись у вузли. Моє волосся обійдеться без сотні рухів гребінцем цієї ночі, вирішила я. В таку погоду достатньо почистити зуби. Пасма волосся прилипли до моїх щік і вперто трималися, коли я спробувала пригладити зачіску.

Води в глечику не було: Френк використав її, коли вмивався перед зустріччю з паном Бейнбріджем, а я не потурбувалася наповнити його з крану у вбиральні. Я взяла флакончик «Сутінкової пори» і щедро хлюпнула на долоню. Жваво потерши руки, швидко провела долонями по волоссю, поки запах не випарувався, і, змочивши гребінець, прибрала ним кучері за вуха.

Ось. Так набагато краще, подумала я, покрутивши головою й оцінивши результат у плямистому дзеркалі. Волога зняла статичний струм з волосся, і воно тепер оточило обличчя важкими сяйливими хвилями. А спирт, що випарувався, залишив по собі дуже приємний аромат. Френку сподобалося б, подумала я. «Сутінкова пора» — його улюблені парфуми.

Раптом десь неподалік блиснув спалах, і майже одразу — гуркіт грому, і все світло згасло. Обурюючись собі під ніс, я стала ритися в шухлядах.

Десь мені траплялися свічки з сірниками; тут, у Нагір’ї, електроенергію відключали так часто, що свічки були необхідним атрибутом у всіх кімнатах готелів. Я бачила їх навіть у найбільш вишуканих готелях, де вони пахли жимолостю й стояли в підставках з матового скла з мерехтливими підвісками.

Свічки пані Берд значно скромніші — прості й білі, — але їх було багато, а ще — три коробки сірників. Не вередувати ж у такий час через стиль.

Я прилаштувала свічку до синього керамічного тримача на туалетному столику у світлі наступного спалаху, потім рушила кімнатою, запалюючи інші, поки всю кімнату не заповнило м’яке, тремтливе сяйво. Дуже романтично, подумала я, а ще здогадалася натиснути на вимикач світла, щоб раптове повернення електроенергії не зруйнувало атмосферу в невідповідний момент.

Свічки згоріли не більше ніж на сантиметр, коли двері відчинилися, й увірвався Френк. Буквально, бо вітер, що піднявся за ним сходами, загасив три свічки.

Двері з грюканням зачинилися за ним, що погасило ще дві, а він вдивлявся в раптову темряву, просовуючи долоню в розпатлане волосся. Я встала й наново запалила свічки, м’яко дорікнувши за такий різкий спосіб заходити до кімнати. Тільки коли закінчила і розвернулася спитати, чи буде він щось пити, помітила, що Френк якийсь блідий і стривожений.

— Що таке? — здивувалась я. — Привида побачив?

— Що ж, знаєш, — повільно сказав він, — може, і так. — Він неуважно схопив мій гребінець і підняв, щоб привести до ладу волосся. Коли запах «Сутінкової пори» раптово досяг його ніздрів, він зморщив носа й опустив щітку, натомість скориставшись своїм кишеньковим гребінцем.

Я визирнула у вікно: в’язи хитало то в один бік, то в другий, як ціпи. Відкрита віконниця стукала десь на іншому боці будівлі, і мені спало на думку, що нам варто було б, мабуть, зачинити віконниці в себе, хоча за негодою за вікном було досить захопливо спостерігати.

— Надто гамірно для привидів, як на мене, — сказала я. — Хіба вони не люблять тихі туманні вечори на кладовищах?

Френк трохи збентежено розсміявся.

— Напевно, це все історії Бейнбріджа і його херес, якого мені варто було пити менше. Нічого не було, мабуть.

Тепер я зацікавилась.

— То що ж саме ти бачив? — спитала я, сівши на стілець біля туалетного столика. Я вказала на пляшку віскі, трохи піднявши брову, і Френк одразу пішов налити пару чарок.

— Всього лише чоловіка, — почав він, наливаючи порцію собі й дві мені. — Він стояв на дорозі.

— Де? Біля цього будинку? — я розсміялася. — Тоді це справді мав бути привид: не уявляю жодної живої людини, яка стояла б там у таку ніч.

Френк нахилив глечик над склянкою, а потім, коли вода не потекла, докірливо подивився на мене.

— Не дивись на мене, — сказала я. — Ти використав усю воду. Та я не проти нерозбавленого. — І зробила ковток на підтвердження.

Френк, здавалося, роздумував, чи не спуститися до санвузла по воду, але відкинув ідею і продовжив розповідь, обережно сьорбаючи, наче в його склянці був купорос, а не найкращий односолодовий віскі «Гленфідих».

— Так, він стояв на краю саду по цей бік, біля огорожі. Я подумав, — він завагався, дивлячись на свою склянку, — мені здалося, що він дивився у твоє вікно.

— Моє вікно? Неймовірно! — я не змогла вгамувати легке тремтіння й пішла зачиняти віконниці, хоча вже було запізно для цього. Френк слідував за мною кімнатою, не замовкаючи.

— Так, я сам тебе бачив знизу. Ти розчісувала волосся й трохи обурювалася, бо воно стояло дибки.

— Тоді той чолов’яга гарно повеселився, — сказала я уїдливо. Френк похитав головою, хоча посміхнувся й пригладив долонями моє волосся.

— Ні, він не сміявся. Навпаки, він здавався через щось страшенно нещасним. Не те щоб я добре бачив його обличчя, та було щось у тому, як він стояв. Я підійшов до нього ззаду, і коли він не ворухнувся, я ввічливо спитав, чи можу чимось допомогти. Спочатку він повів себе так, наче не почув мене, саме так я і подумав через шум вітру, тож повторив слова і хотів торкнутися його плеча, щоб привернути увагу. Та не встиг цього зробити: він раптово розвернувся, проштовхнувся повз мене й пішов дорогою.

— Звучить трохи грубо, але не схоже на привида, — зауважила я, допивши віскі. — Який він на вигляд?

— Кремезний хлопець, — сказав Френк, насупившись, поки пригадував. — Шотландець, у повному шотландському костюмі, навіть зі спораном² і найгарнішою брошкою у вигляді оленя, що біжить, на картатій накидці. Я хотів спитати, звідки це в нього, та не встиг.

Я підійшла до комода й налила ще.

— Але це не такий і незвичний вигляд для цих країв, хіба ні? Я бачила чоловіків у такому одязі в селищі кілька разів.

— Ні-і-і, — Френк звучав непевно. — Ні, дивним був не його одяг. Коли він пройшов повз мене, я був упевнений, що він так близько, що я відчую, як він зачепить мій рукав, — але цього не сталося. Я був заінтригований, тож розвернувся й дивився йому вслід. Він попрямував у бік Джірсайд-роуд, а коли майже дістався рогу… — то просто зник. А я відчув спиною холод.

— Може, ти відволікся на мить, а він лише відійшов у тінь, — припустила я. — Біля того рогу багато дерев.

— Клянуся, я не зводив з нього очей ні на мить, — пробурмотів Френк. Він раптом підвів погляд. — Знаю! Я згадав, чому він здався мені дивним, хоча тоді я цього й не збагнув.

— Чому? — я вже трохи втомилася від привида й хотіла перейти до цікавіших справ, як-от ліжко.

— Вітер надворі шаленів, а одяг на ньому — тобто, його кілт і картата накидка — зовсім не ворушилися, хіба що від його ходьби.

Ми дивилися одне на одного.

— І справді, — сказала я врешті-решт, — це трохи моторошно.

Френк знизав плечима й раптом усміхнувся, відігнавши тривогу.

— Зате мені буде що розповісти вікарію наступного разу. Може, це відомий місцевий привид, і вікарій зможе розповісти мені якусь криваву історію, — він подивився на свій годинник. — А зараз час спати.

— Так і є, — пробурмотіла я.

Я спостерігала в дзеркалі, як він знімає сорочку й тягнеться за вішаком. Раптом він зупинився, розстебнувши лише половину ґудзиків.

— Ти лікувала багато шотландців, Клер? — спитав Френк зненацька. — У польовому шпиталі чи в Пембруці?

— Звісно, — відповіла я, дещо спантеличена. — Було кілька сіфортських і камерунських горців у польовому шпиталі в Ам’єні, а трохи пізніше, після Кану, було багато гордонських горців. Майже всі вони — непогані хлопці. Здебільшого кремезні, але страшенно бояться ін’єкцій. — Я усміхнулася, згадавши одного такого.

— Був у нас один такий — доволі грубий старигань, волинщик з третього сіфортського полку, — який терпіти не міг уколи, особливо в сідниці. Він годинами зволікав у страшенному дискомфорті, лише потім пускав до себе когось із голкою і навіть тоді намагався змусити нас зробити ін’єкцію в руку, хоча вводити треба було в сідничний м’яз, — я розсміялася, згадавши капрала Чисголма. — Він казав мені: «Якщо я маю лежати долілиць із голими сідницями, то я хочу жінку піді мною, а не позад мене з голкою!».

Френк усміхнувся, але, схоже, трохи зніяковів, як бувало з ним часто під час моїх не надто делікатних воєнних історій.

— Не переймайся, — запевнила я, помітивши його погляд, — я не розповідатиму про це за чаєм у кімнаті відпочинку.

Усмішка посвітлішала, він підійшов, став позад мене, поки я сиділа біля туалетного столика, і поцілував мене в маківку.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Ти сподобаєшся всім у кімнаті відпочинку, хай би якими були твої історії. М-м-м, твоє волосся чудово пахне.

— Тобі подобається?

У відповідь його долоні ковзнули по моїх плечах, спіймали груди крізь тонку нічну сорочку. Я бачила його голову над моєю в дзеркалі, його підборіддя лежало на моїй маківці.

— Мені все в тобі подобається, — сказав він хрипко. — Ти просто чудова в сяйві свічок. Твої очі, наче херес у кришталі, а шкіра сяє, як слонова кістка. Ти — відьма сяйва свічок. Можливо, мені варто відключити лампи назавжди.

— Буде складно читати в ліжку, — сказала я, моє серцебиття прискорилося.

— У ліжку можна робити дещо краще, — пробурмотів він.

— Он як? — сказала я, підвелася і обійняла руками його за шию. — Наприклад?

Дещо пізніше, лежачи в обіймах за зачиненими віконницями, я підняла голову з його плеча й сказала:

— А чому ти питав, чи лікувала я шотландців? Ти маєш знати, що лікувала, бо в тих шпиталях кого тільки не було.

Він поворушився й ніжно провів долонею по моїй спині.

— Мм. О, нічого такого. Та коли я побачив того хлопця, мені спало на думку, що він може бути… — він завагався й міцніше пригорнув мене, — гм, що він може бути тим, кого ти лікувала… може, почув, що ти зупинилася тут, і прийшов подивитися… якось так.

— Якщо так, — сказала я розсудливо, — чому він не увійшов і не покликав мене?

— Ну, — голос Френка був дуже недбалим, — може, не хотів перетинатися зі мною.

Я трохи піднялася, спершись на лікоть, і подивилася на нього. Ми залишили одну запалену свічку, тож бачила його достатньо добре. А він відвернув голову й навмисно недбало дивився на кольорову гравюру принца-красеня Чарлі, якою пані Берд вирішила прикрасити нашу стіну.

Я схопила його за підборіддя й розвернула обличчям до себе. Його очі розширилися в награному подиві.

— То ти натякаєш, — вимагала відповіді я, — що чоловік, якого ти бачив, це якийсь… — я замовкла, добираючи належне слово.

— Маєш на увазі інтрижку? — підказав він.

— Мій романтичний інтерес? — завершила я.

— Ні, ні, звісно, ні, — не надто переконливо заперечив він, прибрав мої долоні від свого обличчя й спробував поцілувати мене, але тепер голову відвернула я. Він спробував повернути мене поруч із собою.

— Це лише…. — почав він. — Знаєш, Клер, минуло шість років. Ми бачились лише три рази, в останній раз — всього день. Я не здивувався б, якби… Всі знають, що лікарі й медсестри переживають величезний стрес під час надзвичайних ситуацій, і… ну, я… просто це… я зрозумів би, якби щось, гм, випадкове…

Я перервала це мимрення, вивільнившись і вискочивши з ліжка.

— Гадаєш, я була тобі невірною? — спитала. — Так? Бо якщо так, можеш негайно залишити цю кімнату. Залиш цей будинок загалом! Як взагалі можна на таке натякати? — я кипіла, і Френк, сівши, потягнувся до мене, щоб заспокоїти.

— Не чіпай мене! — огризнулась я. — Тільки скажи: ти справді думаєш, що я мала якийсь палкий роман з одним із моїх пацієнтів, просто побачивши незнайомця, який подивився випадково на моє вікно?

Френк встав з ліжка та обійняв мене. Я залишалася закляклою, як дружина Лота³, але він наполягав, гладив волосся й потирав мої плечі, знаючи, що мені це подобається.

— Ні, я так не думав, — рішуче сказав він і притягнув мене до себе. Я трохи розслабилася, хоча не обійняла його у відповідь.

Після довгої паузи він прошепотів у моє волосся:

— Ні, я знаю, ти так не вчинила б. Я лише хотів сказати, що навіть якби ти колись… Клер, це нічого не змінить для мене — бо я так тебе кохаю. Ніякі твої вчинки не змусять мене перестати кохати тебе, — він притиснув долоні до мого обличчя — вищий за мене на якихось десять сантиметрів, він міг дивитися мені в очі без проблем — і м’яко сказав: — Пробачиш? — я відчувала на обличчі його теплий подих з ледь відчутним запахом віскі, а його губи, пухкі й спокусливі, були тривожно близько.

Дощ гучно застукотів по шиферу даху, чим повідомив про несподіваний відступ бурі.

Я обійняла його за талію.

— «До милості такої присилувать не можна, — процитувала я. — Наче дощ рясний, вона на землю тихо пада…»⁴.

Френк розсміявся й підвів погляд — плями на стелі зливалися й викликали сумніви щодо перспектив проспати всю ніч сухими.

— Якщо це зразок твоєї милості, — сказав він, — не хотів би я побачити твою помсту. — Грім прозвучав, неначе постріл з міномета, — ніби у відповідь на його слова, і ми обоє розсміялися, знову розслабившись.

Лише пізніше, слухаючи його рівне глибоке дихання поруч із собою, я стала розмірковувати. Як я й казала, не було доказів, щоб натякати на зраду з мого боку. Мого боку. Та шість років, як він казав, це дуже довго.