Чвара королів

Пролог

Хвіст комети простягся через увесь східний небокрай. Скидалося, що хтось мечем завдав рани рожево-ліловому небу, і тепер воно спливало кров’ю просто на стрімчаки Дракон-Каменя.

Маестер стояв на вітристому балконі, прибудованому до його помешкань. Саме сюди прилітали круки з листами зі своїх довгих подорожей. Послід густо заляпав химер у п’ять аршинів заввишки, що стовбичили по обидва боки від маестра. Подоби зображували пекельного пса та крилату змію-виверну; на додачу до цих двох, ще кілька тисяч їх було розкидано по мурах стародавньої твердині. Коли маестер тільки прибув на Дракон-Камінь, то почувався незатишно посеред сонму кам’яних потвор, але за минулі роки звик і тепер вважав їх старими друзями. От і стояли вони утрьох, як трійко приятелів, і витріщалися на небо з лихим передчуттям.

Маестер у знамення не вірив. Та все ж… за багато років, що Кресен прожив на світі, він досі не бачив комети, яка б палала хоч наполовину так яскраво і так жахливо: барвою крові, полум’я та вмираючого сонця. А чи бачили колись подібне оці двоє химер? Адже сиділи вони тут набагато довше за нього. І сидітимуть ще довго, коли його не стане. Якби ж кам’яні язики могли говорити…

«Дурниці.» Маестер сперся на бильця понад гнівливими хвилями моря, відчуваючи шорсткий чорний камінь пальцями. Подумати лишень: балакучі химери та пророцтва у небі! Вже й забув, коли чоло посивіло, а досі вигадує нісенітниці, мов нетямуще дитя. Невже мудрість, виплекана тяжкими трудами цілого життя, зійшла нанівець разом зі здоров’ям та силою? Адже маестер здобув свою вченість та ланцюг не аби де, а у Цитаделі Старограду. І до чого тепер докотився? Лякається забобонів, наче сільський невіглас.

Та все ж… та все ж… комета палала в небі навіть при денному світлі, з гарячих фумарол Драконощовби позаду замку здіймався блідий сірий дим, а допіру вранці з самої Цитаделі білий крук приніс давно очікувану, та від того не менш бентежну звістку про кінець літа. Знамення, одне за одним. Надто багато їх, аби сліпо заперечувати. Маестер побивався з розпачу, намагаючись підступитися до розгадки.

— Маестре Кресене, маємо гостей. — Пилос казав так тихо, мовби не хотів турбувати Кресена за його поважними міркуваннями. Та якби він знав, який безлад чинився у маестровій голові, то з переляку заволав би на весь голос. — Принцеса бажає побачити білого крука.

Звикнувши у всьому триматися закону, Пилос кликав принцесою дочку того, хто віднині величав себе королем — хай і королював лише над димною скелею посеред солоного морського простору.

— При панні також її блазень.

Старий відвернувся від світанку, тримаючись за крилатого змія, щоб не впасти.

— Допоможи дістатися крісла та запроси гостей до покоїв.

Підтримуючи маестра під руку, Пилос провів його всередину. Давно минули ті літа, коли Кресен хвацько крокував здоровими ногами; напередодні його вісімдесятих іменин вони стали слабкі й непевні. Позаторік маестер при падінні зламав собі стегно, і до сього дня воно не змогло належно зцілитися. А торік він захворів, і Цитадель прислала зі Старограду Пилоса, який встиг дістатися замку лише за кілька днів перед тим, як князь Станіс відрізав острів від світу. Новий маестер прибув начебто на поміч старому в його клопотах, але Кресен розумів, що насправді зустрічає свого наступника. Та не переймався. Хтось же має його замінити, коли він помре — і то скоріше, ніж гадалося.

Молодий маестер посадовив старого між книжок та паперів.

— Піди приведи її. Недобре, щоб вельможна панна чекала.

Він майнув рукою в слабкому русі поспіху людини, вже неспроможної насправді кудись поспішати. Шкіра його вкрилася зморшками та плямами, висохла й витончилася так, що маестер вільно бачив під нею сітку жил і обриси кісток. Колись ці руки були такі сильні та вправні, а тепер безпомічно хапали дрижаків…

Пилос повернувся разом із дівчинкою — незмінно лякливою та сором’язливою. Її блазень дибав позаду звичною своєю чудернацькою ходою — коли підстрибував, а коли скрадався клишоного, наче краб. На голові він мав шолома зі старого бляшаного цеберка, вінчаного короною та оленячими рогами з коров’ячими дзвіночками. З кожним хитким кроком дзвіночки теленькали на всі голоси: «дзинь-телень-всенький-день, кинь-полинь-аж-у-синь».

— Хто це до нас навідався з самого рання, Пилосе? — лагідно запитав Кресен.

— Це ми з Пістрявчиком. — Щирі й простосерді блакитні очі заблимали на маестра. Та на жаль, личко не дуже пасувало до гарних оченят. Дитина успадкувала видатну кутасту щелепу свого ясновельможного батька і незугарні материні вуха, а до них додала власне надбання: ще в колисці пережила хворобу, знану як сіра лускачка, що мало не відібрала її в батьків. На половині щоки дівчинки та добряче униз шиєю плоть лишилася жорстка й мертва; шкіра тріскала, лупилася, мережилася чорним і сірим, а на дотик нагадувала камінь. — Пилос казав, що нам можна подивитися білого крука.

— А й справді, можна, — погодився Кресен. Він ніколи не ображав дитину відмовою, бо життя образило її аж занадто. Звали бідолаху Ширеною, наступних іменин їй виповнювалося десять років, і сумнішої дівчинки маестер Кресен не бачив за всі свої роки на білому світі. «Її сум — то моя ганьба» — подумав старий, — «ще одна незагоєна рана». — Маестре Пилосе, будьте ласкаві, принесіть птаха з крукарні для панни Ширени.

— Матиму за честь і задоволення.

Пилос був чемний юнак, не старший за двадцять і п’ять років, але такий урочистий та поважний, мовби наміряв усі шістдесят. Якби ж він мав більше доброго гумору, більше життя… саме цього тут так бракувало. У похмурих місцях потрібно більше світла й радощів, а не підстаркуватої розважливості. А місця, похмурішого за Дракон-Камінь, годі було шукати: самотня твердиня посеред мокрої пустки, оточена буревіями та солоною водою, з димною тінню гори позаду себе. Але маестер має їхати туди, куди його посилають, от Кресен і приїхав сюди разом зі своїм володарем десь із дванадцять років тому. Служив він ревно і чесно, але ніколи не любив Дракон-Каменя, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, прокидаючись від неспокійного сну — завжди за участі зловісної червоної жінки — маестер навіть не одразу тямив, де знаходиться.

Блазень повернув пістряву, наче латану, голову — подивитися, як Пилос видирається крутими залізними сходами до крукарні. Дзвіночки теленькнули від його руху.

— А у морі, під водою пташки поросли лускою, — бовкнув він, калатаючи на всі лади. — Отакої, йой-ой-ой.

Пістрявчик навіть для блазня являв із себе жалюгідне створіння. Може, колись він справді міг здійняти хвилю реготу влучним жартом, та давно розгубив весь хист, а з ним разом і пам’ять, і розум, у бурхливому морі. Він був жирний та м’якотілий, час від часу тіпався і судомився, а белькотів завжди щось недоладне. Тепер дурник смішив саму лише дівчинку, свою панну, і тільки їй не було байдуже, чи він і досі ходить світом.

«Незугарне дівча і жалюгідний блазень… додати до них старого немічного маестра, і не знайдеш повісті сумнішої на світі.»

— Сядь біля мене, дитино, — підкликав Кресен. — Година рання, щойно почало світати. Ти б краще згорнулася бубликом у ліжку та поспала.

— Мені наснилося щось страшне, — мовила Ширена. — Про драконів. Вони прилетіли мене з’їсти.

Дівчинку мучили нічні жахи, скільки Кресен її пам’ятав.

— Ми ж із тобою про це балакали, — лагідно нагадав він. — Дракони не можуть повернутися до життя. Вони вирізьблені з каменю, дитинко. За старих часів наш острів був західним сторожем славетного Валірійського Вільноземства. Саме валірійці вибудували цю твердиню, бо знали способи роботи з каменем, давно втрачені для нас. Кожен замок задля оборони мусить мати башти там, де дві стіни зустрічаються під кутом, але тільки валірійці мурували башти у подобі драконів, щоб твердині їхні наганяли на ворога жах, і для того ж самого увінчували мури тисячами химер замість простих зубців.

Він узяв її маленьку рожеву ручку до слабкої плямистої долоні та ніжно стиснув.

— Запевняю, тобі нема чого боятися.

Та Ширена не заспокоїлася.

— А як же оте страховидло в небі? Далла та Матриса балакали біля колодязя, і Далла розповіла, що червона жінка казала пані матері, наче то подих дракона. Якщо дракони дихають, то це ж має означати, що вони повернулися до життя?

«Червона жінка» — гірко подумав про себе маестер Кресен. Хіба мало навіженої отрути вона влила до вух матері? Невже від її страхіть мусить потерпати ще й донька? Йому закортіло суворо попередити Даллу, щоб менше базікала дурниць.

— Те страховидло у небі зветься кометою, дитинко. Це зірка з хвостом, яка загубилася у небі. Скоро вона зникне, і за нашого життя більше не з’явиться. От побачиш.

Ширена набралася хоробрості й кивнула.

— Пані мати кажуть, що білий крук означає кінець літа.

— Саме так, люба панночко. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі.

Пальці Кресена потяглися до ланцюга навколо шиї, котрого кожна ланка була викувана з окремого металу і позначала хист та вміння у певній галузі знання. То був комір маестра, знак його вченого братства. За розквіту юності він носив ланцюга легко й залюбки, та зараз він видавався йому надто тяжким, а метал — надто холодним на шкірі.

— Такі круки більші за інших, розумніші, виведені для найважливіших листів. Цей прилетів з повідомленням про те, що стрівся Конклав, розглянув доповіді та виміри маестрів по всьому Семицарстві й оголосив, що довге літо нарешті скінчилося. Десять років, два повороти й шістнадцять днів. Найдовше літо в живій пам’яті.

— То тепер похолоднішає? — Дитя літа, Ширена ніколи не знала справжнього холоду.

— З часом, — відповів Кресен. — З ласки божої попереду ще буде тепла осінь і щедрі врожаї, щоб підготуватися до зими.

Простолюдці казали, що довге літо означає ще довшу зиму, та маестер не бажав лякати дівчинку пустими казками.

Пістрявчик закалатав дзвіночками.

— А у морі вічне літо, — проспівав він, — з срібла платтячко пошито, і в русалок для краси анемони у косі. Отакої, йой-ой-ой.

Ширена захихотіла.

— Ой, я теж хотіла б собі сріблясте платтячко з морських водоростей!

— Там, під морем, вгору сніжить, — відповів дурник, — дощ сухий, як кістка, кришить. Отакої, йой-ой-ой.

— То тепер справді випаде сніг? — запитала дитина.

— Випаде, — погодився Кресен. «Молюся, щоб його не було ще кілька років. Та й потім — хіба ненадовго.» — Гей, а онде Пилос із птахом!

Ширена скрикнула у захваті. Навіть звичний до круків Кресен мусив визнати, що птах справді виглядає велично: білий, як сніг, більший за будь-якого сокола чи яструба, з ясними чорними очима, які показували, що то не простий біляк-альбінос, а справжній, чистопородний білий крук Цитаделі.

— Сюди, — покликав маестер.

Крук розправив крила, злетів у повітря, безгучно перетнув кімнату і сів на стіл коло нього.

— Я подам вам сніданок, — оголосив Пилос. Кресен кивнув.

— Осьде панна Ширена, — мовив він до крука.

Птах хитнув світлою головою згори вниз, наче вклонявся.

— Панна, — проскрипів він, — панна.

Дитина розкрила рота з подиву.

— Він говорить!

— Знає кілька слів. Як я казав, це доволі меткі птахи.

— Метка пташка, меткий дід, а блазень меткіший за всіх, — відповів Пістрявчик, теленькаючи та брязкаючи. — Метко-дурко, метко-дурко.

Від розмов блазень перейшов до співів.

— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — заспівав він, перестрибуючи з ноги на ногу. — Та й лишились наостанок, пане мій, ой, наостанок.

З кожним словом він смикав головою, від чого дзвіночки на рогах відчайдушно калатали.

Білий крук заверещав, заплескав крилами і полетів до залізного поручня сходів, які вели до крукарні. Ширена зіщулилася, аж поменшала.

— Він таке співає без упину. Я йому казала, щоб замовк, а він не замовкає. Я його боюся. Зробіть так, щоб він замовк.

«Як я мушу це зробити?» — спитав себе старий. — «Колись я міг примусити його замовкнути навіки, але зараз…»

Пістрявчик прибув до них іще хлопчиною. Світлої пам’яті князь Стефон знайшов його у Волантисі за вузьким морем. Король — старий король, Аерис II Таргарієн, який в ті дні ще не конче з’їхав з глузду — надіслав його вельможність шукати наречену для принца Раегара, котрий не мав сестер, щоб одружитися.

«Ми знайшли розкішного блазня» — писав він Кресенові за два тижні до повернення з невдалої подорожі. — «Він зовсім іще хлопчик, але спритний, наче мавпа, і гостріший язиком за десяток двірських панів. Він жонглює, знає загадки, навчений штукарства, гарно співає чотирма мовами. Ми викупили його з неволі й хочемо привезти додому. Роберт буде у захваті, а з часом, може статися, блазень навіть Станіса навчить сміятися.»

Кресена засмучувала згадка про той лист. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, а надто Пістрявчик. Раптово налетів жахливий шторм, і затока Човнозгуба довела, що недарма носить свою назву. Двощоглова галера «Вітриста» князя Баратеона розбилася й потонула просто на очах мешканців його замку. Двоє старших синів бачили зі стін, як батьків корабель розтрощило на скелях і проковтнуло хвилями. На дно пішло з сотню веслярів та жеглярів разом із паном князем Стефоном Баратеоном та його пані дружиною, і ще багато днів на узбережжі попід Штормоламом збирали врожай мертвих набухлих тіл.

Малого викинуло на третій день. Маестер Кресен пішов на берег разом з усіма, щоб упізнавати мерців і записувати імена. Коли дурника знайшли, той був голий, з блідою зморшкуватою шкірою, присипаною вологим піском. Кресен записав його у мертві, але коли Джомі вхопив малого за гомілки, щоб укинути в хуру-труповозку, той відкашляв воду і сів. Опісля до самої смерті Джомі клявся за всякої нагоди, що плоть Пістрявчика була холодна, мокра й липка, точнісінько як у потопельника.

Ніхто не зміг пояснити, що сталося з дурником за ті два дні, що він плавав у морі. Рибалки базікали, що русалка навчила його дихати під водою в обмін на чоловіче сім’я. Сам Пістрявчик нічого не казав. Гостроязикий розумник, про якого писав князь Стефон, не дістався Штормоламу. Знайдений хлопець виявився зовсім інакший: спотворений тілом і душею, ледве здатний говорити, а головою кумекати й поготів. Хіба що на вид його б не сплутали ні з ким іншим. За звичаєм у Вільному Місті Волантисі обличчя невільників та слуг вкривали татуюванням, і тому шкіра хлопця від шиї до лоба була змережана червоно-зеленими клітинами, схожими на барви блазенського вбрання.

— Цей покруч здурів, його мучить біль, і хісна з нього нема нікому, а надто йому самому, — заявив старий пан Гарберт, у ті роки каштелян Штормоламу. — Зробіть добре діло — налийте йому келиха макового молока, і хай спить вічним безболісним сном. Якби він мав клепку в голові, то ще й подякував би.

Але Кресен заперечив і врешті-решт переміг, хоча сам не сказав би, чи порадів Пістрявчик з його перемоги. Не знав він того і зараз, коли минуло стільки років.

— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — співав блазень далі, теліпаючи головою. Дзвіночки все брязкали та калатали. «Бам-не-дам, тень-делень-цілий-день.»

— Па-ане мій, — заверещав білий крук, — пане, пане, пане.

— Дурник співає, що сам собі знає, — мовив маестер до наляканої принцеси. — Не беріть його слів до серця. Назавтра він заспіває іншої, а цю пісеньку ви й не почуєте більше.

«А колись же, як писав князь Стефон, він умів співати чотирма мовами…»

У двері ввійшов Пилос.

— Маестре, прошу вибачити.

— Ти не приніс мені каші, — здивувався Кресен. Це зовсім не скидалося на Пилоса.

— Маестре, минулої ночі повернувся пан Давос. Про нього балакають на кухні. Я подумав, вам слід знати.

— Давос… кажеш, минулої ночі? То де ж він?

— З королем. Вони просиділи разом мало не всю ніч.

За минулих часів князь Станіс збудив би маестра будь-якої години, щоб послухати його ради.

— Мені мали повідомити, — пожалівся Кресен. — Мене мали збудити.

Він відняв пальці від рук Ширени і мовив:

— Вибачте, панно, але я маю побалакати з вашим ясновельможним батьком. Пилосе, дай-но мені руку. В цьому замку забагато сходів, і щодня їх, здається, додають навмисне, аби мені допікати.

Ширена з Пістрявчиком вийшли слідом, але дитині скоро набридло сповільнювати крок до маестрового шаркання, і вона побігла уперед, а блазень кинувся слідом, навіжено калатаючи дзвіночками.

Сходячи гвинтовими сходами Змій-Башти, Кресен мав чергову нагоду усвідомити, що в замках немічним старцям не місце. Князь Станіс мав бути у палаті Мальованого Столу, нагорі Тулумбасу — головної внутрішньої вежі Дракон-Каменя, названої так, бо її стародавні стіни відлунювали гучним гуркотом під час штормів. Щоб дістатися туди, потрібно було пройти переходом, проминути середній та внутрішній мури з химерною вартою та чорними чавунними воротами, а тоді подолати стільки сходинок, що Кресенові боліло навіть думати про них. То молоді хлопці навіть не помічали, як перестрибували їх одразу по дві, а для старих з поламаними стегнами і одна зайва була мукою. Та що поробиш… коли князь Станіс не бажає йти до нього, маестер змусить себе терпіти цю муку. Принаймні є Пилос, треба мати дяку хоча б за нього.

Переходом вони прошкандибали повз рядок високих, вигнутих луком вікон, з яких відкривався огляд зовнішнього замкового дворища, зовнішнього муру і рибальського селища за ним. У дворі по цілях стріляли лучники, а десятники вигукували: «Накладай, тягни, пускай!». Стріли видавали такий шурхіт, наче зграї птахів злітали у повітря. Мурами ходила сторожа, визираючи поміж химер на військо, що стояло ззовні табором. У вранішньому повітрі диміли вогнища куховарів; три тисячі вояків готувалися снідати під прапорами своїх панів. За табором виднілася якірна стоянка, повна кораблів. Жодній посудині, яку помічали з Дракон-Каменя за останні півроку, не дозволили залишити острів. «Лють», триярусна бойова галера князя Станіса на три сотні весел, виглядала невеличкою поруч із деякими череватими думбасами та кочами, що юрмилися навколо.

Сторожа коло Тулумбасу знала маестрів у обличчя і пропустила відразу.

— Зачекай тут, — наказав Кресен Пилосові, опинившись усередині. — Краще мені піти до нього самому.

— Дотуди довгий підйом, маестре.

Кресен посміхнувся.

— Гадаєш, я міг забути? Я видирався цими сходинками стільки разів, що кожну знаю на ім’я.

Але на середині сходів він уже пошкодував про свою рішучість і мусив зупинитися, щоб відсапатися та дати відпочинок хворому стегну. Тієї ж миті він почув човгання чобіт на камені й стикнувся лицем до лиця з паном Давосом Лукомором, що саме сходив донизу.

Давос був чоловік сухорлявої статури, з простим обличчям, що ясно виказувало його низьке походження. На собі він мав бурого жупана й такі самі штани, що пасували до карих очей та брунатного волосся, а зверху накинувся добряче поношеним зеленим кобеняком, заплямованим морською сіллю та вицвілим на сонці. На шкіряному ремінці навколо шиї висів потертий, також шкіряний мішечок. Маленьку борідку густо присипала сивина. Скалічену лівицю вкривала шкіряна рукавичка. Побачивши Кресена, Давос спинився.

— Пане Давосе, — мовив маестер. — Коли повернулися?

— Чорної години перед світанком. Мій улюблений час.

Казали, що ніхто не здатен і наполовину так майстерно провести корабля крізь нічну пітьму, як Давос Куцорукий. До висвячення на лицаря рукою князя Станіса Давос уславився як найзухваліший та найневловиміший перемитник на всеньке Семицарство.

— Отже?

Давос хитнув головою.

— Все так, як ви попереджали. Вони не виступлять, маестре. Принаймні не за нього. Бо не люблять його.

«Саме так» — подумав Кресен. — «І не полюблять. Він сильний, здібний, справедливий… далеко за межами розумного… але цього замало. Завжди було замало.»

— То ви балакали з усіма?

— Усіма? Де ж пак! Тільки з тими, хто мав ласку пустити до себе. Вони ж і мене не люблять, ті зацні пани. Я для них завше буду тільки Цибульним Лицарем.

Пеньки на лівиці мимоволі стиснулися в кулак; на тій руці Станіс відтяв кінці усіх пальців, крім великого, проти останнього суглоба.

— Я зломив хліб з Гуліаном Лебедином та старим Пенрозом, а Тарф погодився зустрітися опівночі у гаю. Решта… Берік Дондаріон десь зник, кажуть, навіть загинув, а князь Карон став за Ренлі. Тепер він Брис Жовтогарячий, лицар Веселкової Гвардії.

— Веселкової Гвардії?!

— Ренлі створив свою власну Королегвардію, — пояснив колишній перемитник, — але його семеро вдягаються не в біле. Натомість кожен має свій колір. За Регіментаря в них Лорас Тирел.

Саме до таких речей мав смак Ренлі Баратеон: створити нове пишне лицарське братство і прикрасити його новим пишним вбранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві фарби та багаті тканини, а ще палко обожнював різноманітні ігри.

— Дивіться на мене! — волав він, бігаючи зі сміхом палатами Штормоламу. — Дивіться, я — дракон!

Або ж «Дивіться, я — чаклун!», або ж «Дивіться, дивіться, я — бог дощу!».

Зухвалий хлопчик з непокірним чорним волоссям та сміхотливими очима тепер дорослий, йому вже двадцять один рік, а він досі грається в ігри. «Дивіться, я — король!» — майнула в Кресена сумна думка. — «О Ренлі, Ренлі, мила дитино, чи думаєш ти, що робиш? Хіба не завмирає твоє серце від лихих передчуттів? Чи болить за тебе душа бодай в когось, окрім мене?»

— Які пояснення князі дали про свої відмови? — спитав він пана Давоса.

— Ну… хтось відбувся ґречними словами, а хтось зухвалими, хтось шукав виправдань, хтось годував обіцянками, а хтось просто збрехав, та й годі. — Він знизав плечима. — Зрештою, хіба не байдуже, хто що наплів? Слова — то вітер.

— І ви не змогли принести йому надію?

— Оманливої надії я б не поніс, а іншої не мав, — відповів Давос. — Від мене він почув правду.

Маестер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили у лицарі. Це сталося після облоги Штормоламу. Князь Станіс із малою залогою утримував замок мало не рік супроти великого війська князів Тирела та Рожвина. Їх відрізали навіть від моря, яким удень і вночі шугали галери Рожвинів під винно-червоним прапором Вертограду. В самому Штормоламі давно поїли усіх коней, знищили собак з котами і доїдали щурів. А тоді настала ніч нового місяця з небом, вкритим чорними хмарами. Огорнувшись пітьмою, Давос-перемитник кинув зухвалий виклик одразу і заставам Рожвинів, і скелям затоки Човнозгуби. Його невеличке суденце мало чорний короб, чорні вітрила, чорні весла і черево, набите цибулею та солоною рибою. Не надто багатий припас, та все ж залога вижила на ньому досить довго, щоб дочекатися Едарда Старка, який зрештою дістався Штормоламу і поклав облозі край.

Князь Станіс винагородив Давоса добрячим куснем землі на півострові Пізьма, невеличким замком і лицарською відзнакою… але ухвалив також і вирок, за яким той мав втратити по одному членику з кожного пальця лівиці, крім великого, щоб спокутувати роки свого перемитницького ремесла. Давос підкорився вирокові, але поставив умову, щоб Станіс учинив покарання власноруч — він не бажав потерпати від ножа у чиїхось нижчих руках. Князь скористався різницьким тесаком, щоб зробити справу чисто й вірно. Опісля Давос обрав для свого новоствореного шляхетного дому ім’я Лукомор, а на прапорі помістив чорного кораблика на блідому сірому тлі, з цибулиною на вітрилі. Колишній перемитник полюбляв жартувати, що князь Станіс зробив йому велику милість: позбавив зайвих чотирьох нігтів, які треба чистити й підрізати.

«Ні» — подумав Кресен, — «така людина не дасть йому облудну надію, не пом’якшить сувору правду».

— Правда, пане Давосе, буває гірким трунком, ба навіть для такої людини, як ясновельможний Станіс. Він думає тільки про те, щоб повернутися до столиці при повній силі та владі, скинути ворогів і отримати своє за правом. Але зараз…

— Якщо він поведе своє жалюгідне військо на Король-Берег, то стріне певну смерть. Йому не вистачить числа. Я так і сказав, але ж ви знаєте його гонор незгірш мене. — Давос підняв лівицю в рукавичці. — Спершу в мене пальці відростуть, ніж він прислухається до здорового глузду.

Старий зітхнув.

— Ви зробили все, що змогли. Тепер я маю додати свій голос до вашого.

І маестер продовжив свій виснажливий підйом.

Князь Станіс Баратеон перебував у великій круглій палаті зі стінами голого чорного каменю та чотирма високими вузькими вікнами, що дивилися на чотири вітри. Посередині палати стояв величезний стіл, за яким вона отримала свою назву: важка плита різьбленого дерева, зроблена за наказом Аегона Таргарієна ще до Завоювання. Мальований Стіл був більше як п’ятдесят стоп завдовжки, приблизно двадцять п’ять завширшки у найширшому своєму місці, а у найвужчому — заледве чотири стопи. Стіл не мав жодного прямого боку, бо теслі Аегона зробили з нього подобу земель Вестеросу, ретельно випилявши кожну затоку та кожен півострів. На поверхні, потемнілій від трьох століть фарбування покостом, були зображені сім королівств Аегонової доби з річками та горами, містами та замками, озерами та лісами.

У палаті було лише одне крісло. Воно стояло точнісінько там, де коло узбережжя Вестеросу розташувався острів Дракон-Камінь, і було підняте так, щоб бачити з нього весь стіл. На кріслі сидів чоловік у тісній зашнурованій камізелі й штанях грубої бурої вовни. Коли увійшов маестер Кресен, чоловік підняв очі.

— Я знав, що ви однак прийдете, старигане, хоч вас клич, а хоч ні.

В тому голосі не було ані крихти тепла. Та й не бувало майже ніколи.

Станіс Баратеон, князь Дракон-Каменя і милістю богів законний спадкоємець Залізного Престолу Семицарства, був широкий у плечах, жилавий, сухий обличчям та плоттю, яка нагадувала в’ялену на сонці, тверду, мов залізо, шкіру. Розповідаючи про нього, ніхто не проминав слів «суворий» та «жорсткий». Не досягнувши ще тридцяти й п’яти років, на голові князь Станіс мав тільки вінчика ріденького чорного волосся навколо вух та потилиці, що нагадував тінь від корони. Його брат, покійний король Роберт, за минулі роки відростив бороду, якої маестер Кресен сам не бачив, але від людей чув, яка вона була невгамовна, цупка та рясна. Наче у відповідь, Станіс коротко підрізав власні баки, і вони лежали чорно-синьою тінню на кутастій щелепі та кістлявих западинах щік. Очі його нагадували глибокі рани під важким лобом — сині, як нічне море. Спостерігаючи за його ротом, зневірився б навіть найзавзятіший блазень чи мартопляс, бо той рот створений був лише на те, щоб хмуритися, кривитися і вигукувати різкі короткі накази. Бліді губи та стиснуті щелепи давно забули, як посміхатися, а сміятися ніколи не вміли й поготів. Інколи, як світ уночі лежав тихий і нерухомий, маестрові Кресену здавалося, що він чує за пів-замку, як князь Станіс скрегоче зубами.

— Колись би ви збудили мене від сну, — мовив старий.

— Колись ви були молодші. А зараз старі та хворі. Вам краще спати, ніж никати замком.

Станіс ніколи не пом’якшував мови, не згладжував кути, не вдавався до лестощів. Він казав те, що думає, і хай пекло вхопить тих, кому це не до смаку.

— Я знав, що ви не забаритеся дізнатися про Давосові звістки. Ви ж завжди про все дізнаєтеся, чи не так?

— Мала від мене була б користь, якби не дізнавався, — відповів Кресен. — Я перестрів пана Давоса на сходах.

— І він усе вам розповів, треба гадати? Я мав би вкоротити йому язика на додачу до пальців.

— Поганий би з нього тоді вийшов посол.

— А з нього однак вийшов поганий посол. Штормове панство не хоче ставати за мене. Вони мене, бач, не люблять, а на законність моєї справи їм начхати! Боягузи сидітимуть за мурами і чекатимуть, куди поверне вітер і кому принесе перемогу. Ті, які хоробріші, вже стали за Ренлі. Подумати лишень — за Ренлі!

Він виплюнув ім’я брата, наче гидку отруту.

— Ваш брат сидів господарем на Штормоламі останні тринадцять років. Усі ті пани є його значковими…

— Еге ж, його, — перервав Станіс, — коли за правом мали бути моїми. Я ніколи не просив собі Дракон-Каменя і не хотів його. Я захопив його, бо тут сиділи Робертові вороги, і брат наказав їх викурити. Я збудував для нього кораблі, вірно послужив його справі. Я підкорився, як молодший брат мусить коритися старшому. Як Ренлі мав би коритися мені. І яку ж дяку я отримав від Роберта? Він поставив мене господарем на Дракон-Камені, а Штормолам з усіма його статками віддав Ренлі. Штормолам триста років служив столом дому Баратеон! За правом він мав відійти мені, коли Роберт сів на Залізний Престол.

То була давня й глибока образа, яка наразі ятрила ще гірше. Слабкість Кресенового повелителя полягала в тому, що твердиня Дракон-Каменю, хоч давня й міцна, владарювала лише над купкою дрібного панства на скелястих островах, надто рідко заселених, аби Станіс міг скликати з них скільки-небудь значне військо. Навіть разом із сердюками, яких він винайняв за вузьким морем у вільних містах Мир та Лис і поставив табором за стінами замку, вбоге Станісове вояцтво не могло сподіватися зломити силу дому Ланістер.

— Роберт учинив з вами несправедливо, — ретельно добирав слова маестер Кресен, — але мав на те вагомі причини. Адже Дракон-Камінь — прадавнє дідицтво дому Таргарієн. Він бажав бачити на його столі зрілого й сильного мужа, позаяк Ренлі тоді був лише малим дитям.

— Він і досі мале дитя! — оголосив Станіс так гучно, що гнівний голос лунко розкотився порожньою палатою. — Злодійкувате дитя, що намірилося поцупити корону просто в мене з голови. Що такого Ренлі зробив, щоб заслужити ту корону? Сидів у раді, перекидався жартами з Мізинцем, а на турнірах, бач, одягав розцяцькованого обладунка і злітав з коня під ударом когось кращого від себе. Окрім цього, і пальцем не ворухнув — а тепер пнеться у королі! Навіщо боги покарали мене такими братами, я вас питаю?

— Я не можу казати за богів.

— Та ви останнім часом і за себе нічого не кажете! Хто там у Ренлі за маестра? Мабуть, варто зманити його собі — може, дочекаюся кращої ради. Як гадаєте, що сказав той маестер, коли брат вирішив вкрасти мою корону? Якої поради він дав моєму зрадливому родичеві?

— То було б диво, якби князь Ренлі питав у когось поради, ваша милосте.

Наймолодший з трьох синів князя Стефона виріс у чоловіка хороброго, але легковажного, який керувався радше пориваннями, ніж міркуваннями. Цим, на додачу до іншого, Ренлі разюче скидався на Роберта і геть різнився від Станіса.

— «Ваша милосте», — гірко скривився Станіс. — Величаєте мене по-королівському, наче знущаєтеся. Над чим я тут королюю? Над Дракон-Каменем та кількома скелями у вузькому морі? Оце й усе моє королівство.

Він зійшов сходами крісла і став коло столу, кидаючи тінь на річку Чорноводу та розмальований ліс, де за минулі століття виріс Король-Берег. Князь стояв, замислившись, над зображенням держави, яку він оголосив своєю. Вона лежала зовсім поруч, і все ж недосяжно далеко.

— Сьогодні я вечерятиму зі значковим панством, хай там скільки в мене його є. Кельтигар, Веларіон, Бар-Емон… жалюгідні рештки, які лишили мені брати. Ріденька порость на голих каменях. Прибуде і той лисенійський розбійник, Саладор Саан, мимохідь підраховуючи, скільки ще золота я йому винен. Морош-Мирієць застерігатиме про припливи та осінні буревії, а князь Сонцезір побожно белькотітиме про волю Седмиці. Кельтигар знову питатиме, хто зі штормового панства стане на наш бік. Веларіон погрожуватиме відвести своє військо додому, якщо ми не вдаримо негайно. Що я маю їм казати? Що маю робити?

— Вашими справжніми ворогами є Ланістери, — відповів маестер Кресен. — Якби ви з братом уклали проти них союз…

— Я не родичатимуся з Ренлі, — відрізав Станіс голосом, що не терпів заперечень. — Жодних союзів не буде, поки він величає себе королем.

— Гаразд, хай не Ренлі, — скорився маестер. Його пан був упертий та гордовитий; коли він щось забирав собі у голову, будь-які суперечки ставали безглузді. — Але ж вашій справі можуть послужити інші. Сина Едарда Старка проголосили Королем-на-Півночі; за ним стоїть сила Зимосічі та Водоплину.

— Він зелений хлопчина, — мовив Станіс, — ще й король-самозванець. А я маю на його користь втратити пів-царства?

— Пів-царства втратити не так боляче, як ціле, — відповів Кресен, — а якщо ви допоможете хлопцеві помститися за смерть батька…

— З якого дива я маю мститися за Едарда Старка? Він був для мене ніщо. То Роберт його любив, а не я. Мов рідного брата любив! Чи знаєте ви, скільки разів я чув це від Роберта? Але ж його брат був не Старк, а я! Та хіба хто сказав би, дивлячись на Робертову до мене ласку? Я для нього утримав Штормолам, я дивився, як помирали з голоду добрі вояки, поки Мейс Тирел та Пакстер Рожвин бенкетували попід моїми стінами. А чи подякував мені Роберт? Дзуськи! За прорвану облогу він подякував тому ж таки Старкові. Але щурів та шкіру з чобіт у замку їв не Старк, а я! То я збудував кораблі за наказом Роберта, то я захопив Дракон-Камінь у його ім’я. А чи взяв він мене ласкаво за руку, а чи сказав: «Дякую, любий брате, за вірну службу»? Еге ж, наставляй кишеню! Він повісив на мене вину за те, що Вілем Даррі утік з Візерисом та немовлям, наче я мав силу їх зупинити. Я сидів у його раді п’ятнадцять років — допомагав Джонові Арину правити державою, поки Роберт цмулив вино і шльондрав по дівках. А коли Джон помер, чи зробив мене брат своїм Правицею? Дзуськи! Він на цирлах побіг до свого милого друга Неда Старка і віддав уряд йому. Втім, невелика з того втіха вийшла їм обом.

— Вам краще знати, пане мій, — відповів згідливо маестер Кресен. — Ви стерпіли великі образи, та що було, те з водою спливло. Якщо з’єднати сили зі Старками, то ще можна дочекатися й кращої днини. Та й іншими теж нехтувати не слід. Що скажете про пані Арин? Якщо саме королева замордувала її чоловіка, то, певно ж, пані Ліза бажає відплати. І має малого сина, спадкоємця Джона Арина. Якби заручити з ним Ширену…

— Її малий — хворий та слабкий, — заперечив князь Станіс. — Навіть його батько не дурив себе, коли просив мене узяти хлопця на виховання. Служба джурою на Дракон-Камені могла б піти йому на користь, але клята Ланістериха встигла отруїти князя Арина раніше, і тепер Ліза ховає малого у Гнізді. Кажу вам, звідти вона його вже не випустить.

— То відішліть Ширену до Соколиного Гнізда, — наполягав маестер. — Дракон-Камінь — невесела домівка для дитини. Хай з нею поїде блазень, щоб вона мала коло себе знайому душу.

— Знайому почвару, радше сказати. — Станіс зморщив чоло, роздумуючи. — Хоча… може, й варто спробувати…

— Чи мусить законний повелитель Семицарства благати про допомогу навіжених удовиць та зухвалих узурпаторів? — різко й зненацька запитав жіночий голос.

Маестер Кресен обернувся і схилив голову.

— Шановна пані, — мовив він, досадуючи, що не почув, як та ввійшла.

Князь Станіс спохмурнів.

— Я не благаю. Нікого. Дивіться мені, пані дружино, про це не забувайте.

— Рада чути, мій пане.

Пані Селиса на зріст була не нижча від чоловіка, тілом струнка, лицем худорлява, капловуха, з гострим носом та легким пушком вусів на верхній губі. Щодня вона висмикувала ті вуса, щодня гірко шпетила їх, та позбавитися ніяк не могла. Очі вона мала світлі, водянисті, рота — жорсткого й суворого, голос — схожий на ляск батога. І зараз той батіг ляскав так гучно, як тільки умів.

— Пані Арин мусить принести вам присягу на вірність без жодних умов. Так само Старки і ваш брат Ренлі, а за ними й решта. Ви є їхнім єдиним законним королем. Негоже торгуватися за те, що з ласки світлого бога є вашим власним.

Вона сказала: «бога». Не «богів». То виходить, червона жінка полонила її серце й душу, відвернула від богів Семицарства, старих і нових, навернула до того бога, якого звали Господом Світла.

— Ваш бог хай залишить свою ласку собі, — відповів князь Станіс, який не поділяв гарячкової віри своєї новонаверненої дружини. — Я потребую мечів, а не ласки. Чи не приховали ви часом десь таємного війська, про яке досі не згадували?

Не надто чемний вийшов початок розмови. Та Станіс завжди почувався незатишно коло жінок, ба навіть власної дружини. Коли він поїхав до Король-Берега, щоб сісти у Робертовій раді, то залишив Селису разом із дочкою на Дракон-Камені. Листи писав рідко, а ще рідше приїжджав сам; обов’язок на шлюбному ложі справляв раз чи два на рік і не мав з нього великої втіхи. А синів, яких він колись сподівався, не породив жодного.

— Військо мають мої брати та дядьки, — відказала вона. — Дім Флорент готовий стати під ваші прапори.

— Дім Флорент може виставити у поле щонайбільше дві тисячі мечів. — Подейкували, і недарма, що Станіс достеменно знає військову силу кожного шляхетного дому в Семицарстві. — До того ж моя довіра до ваших братів і дядьків значно слабкіша за вашу. Землі Флорентів надто близько до Вирію, щоб ваш вельможний дядько міг не зважати на гнів Мейса Тирела.

— Є інший спосіб. — Пані Селиса підсунулася ближче. — Визирніть у вікно, пане мій. Там палає знак, якого ви чекали. Просто на небі. Він червоний, мов полум’я, мов серце справжнього бога. Це його прапор — а заразом і ваш! Дивіться, як він струменіє небом, неначе гарячий подих дракона. А ви ж є господарем на Дракон-Камені. Отже, настала ваша година, мій королю. Помилки бути не може. Вам судилося випливти з цієї самотньої скелі, як колись виплив Аегон Завойовник, і силою взяти все перед собою, як колись узяв він. Скажіть лише слово і наповніться силою Господа Світла.

— Скільки мечів вкладе до моїх рук Господь Світла? — знову завимагав Станіс.

— Скільки знадобиться, — пообіцяла дружина. — Спершу мечі Штормоламу та Вирію, а тоді й усього значкового панства.

— Давос із вами не погодиться, — відповів на це Станіс. — Ті мечі вже присягнули Ренлі. Вони люблять мого чарівного юного братика, як колись любили Роберта… і як ніколи не любили мене.

— Так, — погодилася королева, — але щойно Ренлі помре…

Станіс звузив очі, дивлячись на свою пані дружину, і Кресен не зміг втримати язика:

— Не можна так казати! Ваша милосте, хай там які дурниці скоїв Ренлі…

— Дурниці? Кажіть ліпше — зраду. — Станіс обернувся до дружини. — Мій брат — молодий та дужий, оточений величезним військом, а на додачу — своїми веселковими лицарями.

— Мелісандра дивилася у полум’я і бачила його мертвим.

Кресена охопив жах.

— Братовбивство… пане мій, то страшний гріх, навіть думати про таке… благаю, послухайте голосу розуму…

Пані Селиса зважила його холодним поглядом.

— І що ж нам розкаже голос розуму, маестре? Що нашому володареві слід поповзти до Старків на колінах і продати єдину дочку Лізі Арин, аби звоювати аж пів-царства?

— Я чув, що ви радили, Кресене, — мовив князь Станіс. — Тепер послухаю, що порадить вона. А ви йдіть собі.

Маестер Кресен, потерпаючи, став на коліно і відкланявся. Повільно шкутильгаючи палатою, він відчував на спині погляд пані Селиси, а доки дістався підніжжя сходів, то вже ледве тримався на ногах.

— Допоможи, — кинув він Пилосові.

Опинившись нарешті у власних покоях, Кресен відіслав молодшого маестра і знову вибрався на балкон постояти серед химер та подивитися на море. Одна з бойових галер Саладора Саана саме минала замок; здіймалися та опускалися у воду весла, розмальований смугастий короб різав сіро-зелені води. Маестер дивився, як галера зникає за мисом. «Якби ж мої страхи зникли так само легко.» Чи варто було животіти стільки років, щоб дожити до такої днини?

Коли маестер вдягає комір, він кидає всяку надію на сім’ю та дітей. І все ж Кресен часто почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… ось три сини, яких він виростив після того, як бурхливе море забрало князя Стефона. Чи не його в тім провина, що один тепер здіймає зброю на іншого? Ні, цього не можна дозволити. Він не дозволить.

У серцевині всієї справи знаходилася жінка. Але не пані Селиса, ні. То була інша, яку челядь називала «червоною жінкою», бо лякалася навіть уголос казати її ім’я.

— А я скажу її ім’я, — мовив Кресен до кам’яного пса. — Мелісандра. Ось.

Мелісандра з Асшаю — ворожбитка, тінев’язка, жриця Ра-Гльора, Господа Світла, Полум’яного Серця, Бога Вогню й Тіні. Мелісандра, чиє безумство не можна випускати з Дракон-Каменя.

Після яскравого ранку власні помешкання здалися маестрові темними й похмурими. Непевними руками старий запалив свічку і поніс до робочої кімнати нижче від крукарні, де на полицях струнко вишикувалися трунки, зілля, єлеї та масті. На нижній полиці, позаду рядка притирань у пузатих глиняних горщиках, він знайшов пляшечку волошково-синього скла, не більшу за його мізинець. Коли маестер її струснув, у пляшечці щось заторохкотіло. Кресен здмухнув шар пилу і поніс пляшечку до столу. Важко впавши у крісло, він витяг корка і висипав те, що було всередині. По пергаменові, який він читав нещодавно, розсіялися кришталики, не більші за насінини, усього з десяток. В світлі свічки вони виблискували, наче коштовні камені, порфіровим сяйвом — таким глибоким і чистим, наче вперше баченим.

Ланцюг навколо шиї раптом почав муляти. Маестер легенько торкнувся одного з кришталиків кінчиком мізинця. Така крихітка, а тримає в собі владу над життям і смертю. Вироблялися кришталики з однієї рослини, що зустрічалася тільки на островах Нефритового моря за півсвіту звідси. Листя мало бути старе, вимочене у суміші лимонного соку, цукрової води і деяких рідкісних прянощів з Літніх островів. Потім листя слід було викинути, а трунок згустити попелом і дозволити йому затвердіти. Справа робилася повільно й важко, складники для неї коштували дорого і добувалися нелегко. Втім, алхіміки Лису добре зналися на цій справі, як і Безликі з Браавосу… та й маестри його братства теж, хоча за мурами Цитаделі намагалися про таке не базікати. Весь світ знав, що маестер кував собі срібну ланку до ланцюга, коли опановував мистецтво зцілення — але той самий світ задля свого спокою нерідко викидав із голови, що вправний цілитель одночасно є й вправним губителем.

Кресен вже не міг пригадати, як той листок звали асшайці, чи як лисенійські отруйники величали самі кришталики. У Цитаделі на такий кришталик казали просто «душитель». Якщо розпустити його у вині й дати людині, то м’язи на її шиї почнуть судомитися, стискаючи дихальне горло, наче у кулаку. Казали, що обличчя в людини стає того самого кольору, що й кришталик… але точно так само виглядали люди, які просто вдавилися шматком їжі.

Отже, цього вечора князь Станіс збирається на бенкет зі своїм панством, своєю вельможною дружиною… і червоною жінкою Мелісандрою з Асшаю.

«Перепочити б трохи» — мовив до себе маестер Кресен. — «У вечірній пітьмі мені знадобляться усі мої сили. Руки не мають труситися, а мужність не повинна похитнутися. Я намірився на жахливу справу, але інакше не можна. Якщо десь є боги, вони мають мені пробачити.»

Останнім часом він спав погано. Але щоб не схибила рука здійснити тяжкий задум, варто подрімати хоч недовго. Маестер утомлено почовгав до ліжка. Та навіть заплющивши очі, він бачив світло комети — вогняно-червоне, надзвичайно живе посеред темних снів. «Може, ця комета прилетіла до мене» — подумав старий маестер, куняючи, перш ніж сон зморив його. — «Вона провіщує кров, проказує про вбивство… хтозна, може, це і є її знамення…»

Коли він прокинувся, стояла глупа ніч, у опочивальні панувала темрява, і кожен суглоб у тілі скнів від болю. Кресен з зусиллям сів на ліжку; в голові гупала кров. Вчепившись у ковіньку, він сяк-так зіп’явся на ноги. «Пізня година» — подумав він, — «а мене досі не покликали». Його завжди запрошували на учту, садовили коло солі, поруч із князем Станісом. Обличчя його пана маяло у повітрі просто перед ним, і не того чоловіка, яким він став, а хлопчика, яким був колись. Хлопчика, який ховався у холодних тінях, поки старший брат сяяв на сонці. Все, що робив Станіс, поперед нього робив Роберт, і завжди краще. Бідолашний хлопчик… треба поспішати, заради його порятунку.

Маестер знайшов кришталики там, де їх залишив, і згріб з пергамену. Кресен не мав персня з таємною схованкою — такого, які, за переказами, шанували отруйники з Лису — зате всередині вільних рукавів його ряси було підшито безліч малих та великих кишень. Він заховав насінини-душителі у одній з них, розчахнув двері та покликав:

— Гей, Пилосе! Де ти?

Не почув відповіді й покликав знову:

— Пилосе, я потребую допомоги!

Знову жодної відповіді. Це вже було дивно; молодий маестер жив у келії за півоберту вниз сходами і зблизька мав чудово все чути.

Врешті-решт Кресен мусив покликати челядь.

— Поспішайте, — мовив він до слуг. — Я надто заспався. Зараз там уже, мабуть, бенкетують… вино п’ють… Мене мали б збудити.

Куди подівся маестер Пилос? Справді, чудасія.

І знову довелося подолати довгий прохід. У великих вікнах шепотів нічний вітер, несучи різкі пахощі моря. На мурах Дракон-Каменя блимали смолоскипи; у таборі внизу він бачив сотні вояцьких вогнищ, схожих на впалі з неба зірки. Над головою сяяла червона зловісна комета. «Не з моєю старістю та вченістю боятися таких нісенітниць» — сказав собі маестер.

Двері до трапезної палати влаштовані були у роті кам’яного дракона. Кресен наказав челяді лишити його перед дверима. Краще ввійти самому, аби не здатися надто змарнілим. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав останні кілька сходинок і прошкутильгав під зубами, що нависали з одвірку. Двоє стражників розчахнули перед ним важкі червоні двері, звідки накотила раптова хвиля галасу та світла, і маестер ступив просто у черево дракона.

Крізь стукіт ножів і тарілок, крізь неголосний застільний гомін він розчув, як Пістрявчик співає «…пане мій, пустились в танок», піддзеленькуючи собі дзвіночками. Та сама гидка пісня, що він співав уранці. «Ой пустились тіні в танок… та й лишились наостанок.» За нижніми столами юрмилися лицарі, лучники, сердюцька старшина; окрайцями чорного хліба, відірваними від великих паляниць, вони підбирали з полумисків тушковану рибу в густій юшці. Тут не реготали на весь голос, не вигукували сороміцьких жартів, як на інших бенкетах — коли князь Станіс вітав гостей на своїй учті, то не дозволяв жодному зухвальцеві порушити її шляхетну поважність.

Кресен узявся потроху долати шлях до помосту, де з королем бенкетували пани й найліпші лицарі, а для цього мусив обійти Пістрявчика. Танцюючи й теленькаючи дзвіночками, блазень не бачив і не чув наближення маестра. Раптом він перестрибнув з однієї ноги на іншу, запнувся і врізався у Кресена, вибивши з-під старого ковіньку. Вони разом гепнулися на очерет і переплуталися руками та ногами, а навколо них вирував регіт. А чому б ні? Видовисько мало бути кумедне.

Пістрявчик простягся мало не на ньому, наблизивши своє змережане клітинами обличчя до маестрового. Його цебро з рогами та дзвіночками десь загубилося.

— А коли на дні ти моря, то вже падаєш угору, — оголосив він. — Отакої, йой-ой-ой.

Блазень захихотів, відкотився убік, хутко зіп’явся на ноги і станцював коротенький таночок.

Намагаючись якось зберегти гідність, маестер слабко посміхнувся і спробував підвестися, але у стегні так заболіло, що на мить він злякався, чи не зламав його знову. Тут його підхопили під пахви чиїсь дужі руки і спритно поставили на ноги.

— Дякую, шановний пане, — пробурмотів він і обернувся подивитися, хто це з лицарів прийшов йому на поміч.

— Маестре, — мовила пані Мелісандра низьким глибоким голосом зі співучими нотками Нефритового моря. — Вам слід берегти себе.

Як завжди, вона була вдягнена у червоне з голови до п’ят: довгу простору сукню яскравого, мов вогонь, текучого шовку, з зубчатими рукавами та глибокими розрізами у стані, крізь які виднілася інша тканина кольору темної крові. Навколо шиї вона носила тісну червоно-золоту оксамитку, прикрашену єдиним великим рубіном.

Її волосся мало не іржавий, червонястий, вощаний чи ще якийсь звичний для рудих людей колір; ні, воно скидалося на вилощену мідь і сяяло при світлі смолоскипів. В неї навіть очі були червоні… а шкіра гладка та вершково-біла, без жодної вади. Жінка була струнка і вишукана, з тонким станом, повногруда, вища на зріст за більшість лицарів; обриси її обличчя нагадували серце. Хто з чоловіків, навіть старий маестер, бачив її, той довго не міг відвести очей. Багато людей вважали її гарною, хоча даремно: вона була не гарна, а зваблива, оманлива, жахливо небезпечна… одне слово — червона.

— Я… дякую вам, мосьпані.

— Чоловік вашого віку має пильно стежити, куди ступає ногою, — чемно мовила Мелісандра. — Бо ніч темна і повна жахіть.

Він вже чув ці слова — якусь молитву з її віри. «Байдуже, в мене є власна віра.»

— Темряви бояться тільки діти, — сказав він їй. Але тієї ж миті знову почув пісеньку Пістрявчика:

— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок.

— Загадка, одначе, — мовила Мелісандра. — Розумний дурник і дурний мудрець.

Нахилившись, вона підняла шолома Пістрявчика і вдягла на Кресенову голову. Дзвіночки тихо закалатали, коли бляшане цеберце ковзнуло вниз до вух маестра.

— Ось вам вінець у пару до маестерського ланцюга, — оголосила вона. Чоловіки навколо зареготали.

Кресен стиснув вуста і спробував утамувати гнів. Вона вважає його слабким та безпомічним. Нехай. Ще й вечір не скінчиться, як вона переконається в іншому. Так, він старий та змарнілий, але й досі — маестер Цитаделі.

— Мені не треба іншого вінця, ніж вінець істини, — відповів Кресен, знімаючи блазенського шолома з голови.

— Є такі істини, яких у Старограді не навчають.

Мелісандра відвернулася від нього у вихорі червоного шовку і рушила назад до високого столу, де сидів король Станіс зі своєю королевою. Кресен повернув Пістрявчикові його відерце з рогами і рушив був слідом.

На його місці сидів маестер Пилос.

Старий тільки й спромігся, що спинитися і вирячити очі.

— Маестре Пилосе, — мовив він нарешті. — Ви… ви мене не збудили.

— Їхня милість наказали мені дати вам відпочинок. — Пилос хоча б мав совість зашарітися. — Сказали, що ви на цій раді не потрібні.

Кресен окинув оком лицарів, панів, капітанів та керманичів кораблів, які сиділи мовчки. Князь Кельтигар, буркотливий старий, мав на собі делію, помережану червоними крабами з гранатів. Гарний на вроду князь Веларіон вдягся у шовк кольору зеленої морської хвилі, а на шиї мав застібку з білого золота у вигляді морського коника, що пасувала до його довгого світлого волосся. Князь Бар-Емон, пухкий хлопчина чотирнадцяти років, убрався в буряковий оксамит, облямований білим котиковим хутром. Незугарного пана Акселя Флорента аніскільки не прикрасило жовтаво-руде вбрання з лисячим хутром. Побожний князь Сонцезір мав на шиї, зап’ястках і пальцях місячні камені, а лисенійський жегляр Саладор Саан аж різав око буянням криваво-червоного єдвабу, золота, коштовного каміння. Самий лише пан Давос був одягнений просто: у брунатний жупан та зелену делію, і самий лише пан Давос перестрів його погляд зі співчуттям у очах.

— Ви вже надто хворі та недоладні, щоб радити мені щось корисне, старий маестре. — Голос був такий схожий на Станісів, але не його, не міг бути його. — Віднині моїм радником буде Пилос. Він уже порає за вас круків, бо ви ж більше не спроможні підніматися до крукарні. Я не дозволю вам убитися на смерть на моїй службі.

Маестер Кресен блимнув очима. «Станісе, володарю мій, сумний похмурий хлопчику, який став мені замість рідного сина… ти не повинен так чинити, хіба ж ти не знаєш, як я дбав про тебе, жив заради тебе, любив понад усе і наперекір усьому? Так, любив, і навіть більше, ніж Роберта чи Ренлі, бо тобі одному бракувало любові, більше за тебе ніхто не мав у мені потреби…» Але сказав лише:

— Воля ваша, ясний пане, але… я голодний. Чи мені вже немає місця за вашим столом?

«Біля тебе — ось де моє місце. Біч-обіч із тобою.»

Пан Давос підвівся з лави.

— Матиму за честь, ваша милосте, якщо маестер погодиться сісти коло мене.

— Гаразд.

Князь Станіс відвернувся сказати щось Мелісандрі, яка сиділа одесну від нього, на найпочеснішому місці. Пані Селиса розташувалася ошую і виблискувала усмішкою такою ж яскравою та гострою, як ребра коштовних каменів у її прикрасах.

«Надто далеко» — подумав Кресен похмуро, зиркнувши туди, де сидів Давос. Між високим столом та перемитником сиділа половина Станісового панства. — «Я маю підібратися ближче, щоб укинути душителя до її келиха. Але як це зробити?»

Поки маестер повільно просувався навколо столу до Давоса Лукомора, Пістрявчик викидав свої коники.

— На землі ми рибками ласуємо, — завзято співав дурник, вимахуючи рибиною, наче можновладець пірначем, — а на дні собою їх годуємо. Отакої, йой-ой-ой.

Пан Давос посунувся дати маестрові місце на лаві.

— Сьогодні нам усім варто нап’ясти блазенське вбрання, — похмуро докинув він, поки Кресен всідався, — бо вся справа відгонить божевіллям. Червона жінка, бач, вгледіла перемогу в полум’ї, тому Станіс вирішив боротися за своє право, начхавши на чисельність свого війська. Боюся, її ласкою ми всі скоро побачимо на власні очі те саме, що бачив Пістрявчик — потаємні глибини моря.

Кресен засунув руки до рукавів, наче шукаючи тепла. Пальці знайшли тверді грудочки кришталів, захованих у вовняній одежі.

— Пане Станісе…

Станіс відвернувся від червоної жінки, але відповіла за нього пані Селиса.

— Станіс — ваш король. Не забувайте про належне звертання, маестре.

— Від старості люди слабшають розумом, — буркнув до неї король. — Чого вам, Кресене? Кажіть, що маєте на думці.

— На порозі майбутньої війни вам конче необхідно укласти союз із князем Старком та княгинею Арин…

— Я ні з ким не укладаю союзу, — відрізав Станіс Баратеон.

— Так само, як світло не вкладає союзу з мороком. — Пані Селиса узяла чоловіка під руку.

Станіс кивнув.

— Старки намірилися вкрасти половину мого королівства. Так само, як Ланістери вкрали мій престол, а любий братик — мечі, замки та вірність моїх законних підданих. Усі вони — мені вороги, а державі узурпатори.

«Я втратив його» — з відчаєм подумав Кресен. Якби ж вдалося непомітно підібратися до Мелісандри… вистачило б однієї миті коло її келиха.

— Ви є справжнім спадкоємцем вашого брата Роберта, законним Семицарства повелителем, королем андалів, ройнарів та першолюдей, — похнюпившись, ствердив маестер, — та все ж не можете сподіватися на перемогу без союзників.

— Король має союзника, — відказала пані Селиса. — Це Ра-Гльор, Господь Світла, Полум’яне Серце, Бог Вогню та Тіні.

— З богів виходять не надто надійні союзники, — заперечив старий, — а той ваш бог навіть не має тут сили.

— Гадаєте? — Рубін на шиї Мелісандри зблиснув світлом, коли вона повернула голову, і на якусь мить видався яскравішим за комету. — Ви кажете якісь дурниці, маестре. Чи не вдягти вам знову корону дурня?

— Так, — підхопила пані Селиса, — шолома Пістрявчика. Він вам пасує, дідуню. Вдягніть-но його знову. Я наказую!

— Ой морськая злая хвиля, з голови та й шапку змила, — мовив Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой.

Очі пана Станіса ховалися у тіні під важким лобом, щелепи мовчки жували, вуста були міцно стиснені. Коли він гнівався, то завжди скреготів зубами.

— Дурню, — прогарчав він нарешті, — моя пані дружина наказує тобі. Віддай Кресенові свого шолома.

«Ні» — подумав старий маестер, — «це ж не ти, це не твій звичай, ти завжди був справедливий до людей, справедливий, а не жорстокий, ти ж ніколи не розумів кпинів, як не розумів і сміху».

Пістрявчик підскочив ближче, видзеленькуючи «тень-телень, дзинь-та-бринь, всенький-день-як-пень». Маестер сидів мовчки, поки дурник припасовував йому відерце з рогами на чоло. Під його вагою Кресен схилив голову, і дзвіночки теленькнули.

— От якби він ще й співав свої поради замість белькотіти їх, — докинула пані Селиса.

— Це вже занадто, пані дружино, — мовив Станіс погрозливо. — Старий добре служив мені.

«І служитиму до останнього подиху, мій любий повелителю, мій бідний самотній сину» — подумав Кресен, бо раптом знайшов спосіб. Перед ним стояв келих пана Давоса, налитий до половини кислим червоним. Він розшукав тверду лусочку кришталика в рукаві, міцно стиснув її між великим та вказівним пальцями, потягнувся до келиха. «Спритно і плавко, аби ж не запнутися» — молився про себе маестер, і боги зглянулися на нього. За один миг ока пальці спорожніли. Його руки ніколи за останні роки ще не бували такі вправні та вірні. Давос побачив його рух, але окрім нього, більше ніхто — цього він був певний. З келихом у руці маестер зіп’явся на ноги.

— Може, й справді я був дурнем. Пані Мелісандро, чи не поділите ви зі мною келих вина? Привітати вашого бога, Господа Світла. Вшанувати його владу чарою та здравицею.

Червона жінка уважно вивчила його обличчя.

— Як забажаєте.

Він відчував на собі погляди усього товариства. Давос вчепився у нього, коли маестер відходив від лави, вхопив рукава тими самими пальцями, які вкоротив князь Станіс.

— Що це ви робите?! — зашепотів він.

— Те, що маю зробити, — відповів маестер Кресен, — заради царства людей і душі мого повелителя.

Він відкинув Давосову руку, проливши на очерет трохи вина.

Мелісандра перестріла його коло величезного столу під поглядами усього товариства. Але Кресен бачив тільки її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на горлі, червоні вуста кривляться у слабкій посмішці. Вона поклала свою руку на його, підтримала нею келиха. Шкіра її здавалася гарячою, мов у лихоманці.

— Ще не пізно пролити вино, маестре.

— Пізно, — хрипко прошепотів він, — пізно.

— Як забажаєте. — Мелісандра з Асшаю взяла келиха в нього з рук і зробила глибокий довгий ковток. Повертаючи келиха, вона лишила в ньому трохи на дінці. — А тепер ваша черга.

Руки його тремтіли, та він примусив себе триматися. Маестер Цитаделі не повинен нічого боятися. Вино було кисле, щипало язика. Він упустив порожнього келиха з пальців, і той розбився на підлозі.

— Він таки має тут силу, пане мій, — мовила жінка. — Адже вогонь очищує.

На горлі в неї запалав червоним рубін.

Кресен намагався відповісти, але слова застрягли у горлянці. Він закашлявся, спробував втягнути повітря, але натомість видав жахливий тоненький свист. Навколо шиї стиснулися залізні пальці. Впавши на коліна, він ще пробував трусити головою, кидати їй виклик, заперечувати її владу, силу, чари, самого її бога. На рогах калатали дзвіночки, виспівуючи «дурень-дурень-дурень», а червона жінка дивилася на нього з жалем, і полум’я свічки танцювало в її червоних очах.

Ар’я I

У Зимосічі її, бувало, кликали Ар’єю-Конякою, і тоді вона гадала, що гіршого прізвиська на світі не буває. Аж доки хлопчик-сирота Ломик Зеленорукий не обізвав її Бибкою.

Втім, на дотик її голова тепер справді скидалася на козячу бибку. Спершу, коли Йорен потяг її до того провулку, вона вже подумки попрощалася з життям. Але бридкий старий просто зрізав їй кинджалом плутанину брудного волосся, тримаючи її міцно, аби не видерлася. Вона пам’ятала, як вітерець гнав брунатно-сірі клапті каменями бруківки до септу, де загинув батько.

— Я з цього міста вивіз багацько хлопів та хлоп’ят, — гарчав Йорен, поки шкрябав їй черепа гострим ножем. — Стій тихо, хлопче, то може, й тебе вивезу.

Коли він скінчив, на голові замість волосся лишилася колюча стерня. А потім Йорен сказав, що відтоді й до Зимосічі їй належить зватися Аріком, хлопчиком-сиріткою.

— Пройти крізь браму — то не клопіт. У дорозі — інша справа, там усяке може статися. До Стіни їхати далеченько, ще й у лихому товаристві. Цього разу їх у мене тридцять душ на руках. Є старі, є малі… нема лишень таких, як отой твій брат-байстрюк.

Він струснув її за плечі, щоб краще слухала.

— Князь Едард віддав мені удосталь наброду з замкових підвалів. Та я скільки не шукав, а шляхетних паничів поміж них не знайшов. Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й зґвалтує. Тому припни язика і ходи до вітру сама, якнайдалі у ліс. І не пий більше, ніж мусиш — ніц нема важче, ніж відливати так, щоб ніхто не бачив.

Старий не збрехав: з Король-Берега вони справді вибралися без клопоту. Ланістерівська сторожа на воротях зупиняла кожного подорожнього, але Йорен гукнув одного стражника на ім’я, і їхні вози пропустили, недбало махнувши рукою. На Ар’ю ніхто й оком не кинув — шукали-бо шляхетну панянку, дочку Правиці Короля, а не кощаве хлопчисько з відтятим волоссям. Ар’я за плече не оглядалася; вона прагнула, щоб Чорновода розлилася і змила усе місто: Блошиний Поділ, Червоний Дитинець, Великий Септ… геть усе і всіх, а надто принца Джофрі з його матінкою. Та розуміла, що так не станеться. До того ж могла б загинути Санса, яка лишилася у місті. Ар’я подумала про сестру і вирішила краще загадувати, щоб якнайскоріше дістатися Зимосічі.

Щодо ходити до вітру, втім, Йорен помилився: то була справа не найважча. Гіршими за все інше виявилися Ломик Зеленорукий і Мантулик, двоє хлопців-сиріт. Йорен приманив собі кількоро вуличних волоцюжок, пообіцявши їм вірний харч у животі та чоботи на ноги.

— Варті потрібні добрі вояки, — мовив він до них, коли рушали у дорогу, — та ніц не вдієш, приставимо й вас до діла.

На додачу до сиріт з вулиць, підземелля дали рясний врожай дорослих злодіїв, лісокрадів, ґвалтівників. Найгірші були троє, витягнуті з темних кам’яних мішків. Їх лякався, мабуть, і сам Йорен, бо віз забитими у залізи по руках та ногах у задку хури і клявся, що не випустить з кайданів аж до Стіни. Один світив діркою замість носа, відрізаного катом, а інший — лисий, жирний, як свиня, із загостреними зубами та мокрими болячками на щоках — не мав у очах нічого людського.

З Король-Берега вирушило п’ять великих хур, закладених припасом для Стіни: шкурами, сувоями краму, відливками заліза, кліткою круків, книжками, папером, чорнилом, пакою кислолисту, глеками олії, скринями ліків та прянощів. Хури тягнули кілька запряжок плужних коней, а ще Йорен купив двох огирів та півтузня віслюків для хлопців. Ар’я краще б сіла на справжнього коня, але й на віслюку почувалася ліпше, ніж на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, та з хлопчаками щастило менше. Вона була на два роки молодша від найменшого з сиріт, а до того ж дрібна й кістлява. Зрештою Ломик з Мантуликом вирішили, що мовчить вона, мабуть, тому, що глуха, перелякана чи не сповна розуму.

— Ти диви, Бибка меча причепив, — якось вранці зауважив Ломик, поки загін рухався собі потроху повз садочки та поля пшениці. Сам він раніше служив учнем при фарбівнику тканин, аж поки не спіймався на крадіжці; руки йому були заплямовані зеленою фарбою аж до ліктів. Коли він сміявся, то іржав, наче той самий віслюк, на якому сидів верхи. — Де це той щур з канави здибав собі меча?

Ар’я мовчки прикусила губу. Вона бачила спину вичовганого Йоренового кобеняка далеко попереду возів, але вирішила не кликати по допомогу.

— А мо’, він малий джура, ге? — підхопив Мантулик. Його мати пекла хліб та всілякі коржики-пампушки, поки була жива, а він по цілих днях ходив вулицями з яткою на колесах і горлав «Мантули! Гарячі мантули!». — Панич-павич, вельможна кістка, чом би й ні?

— Та який він панич, ти на його глянь лишень. Та то, мабуть, і не меч, а бляшана цяцька для дітей.

Ар’я ненавиділа, коли вони кепкували з Голки.

— Це криця замкової роботи, йолопе! — скинулася вона, обертаючись до них у сідлі. — А ти б краще стулив пельку!

Сироти затюгукали.

— А де б ти взяв отакий клинок, Бібрику? — зацікавився Мантулик.

— Він Бибка, — виправив Ломик. — Та вкрав, де ж іще.

— Я не крав! — заволала вона.

Голку подарував їй Джон Сніговій. Хай кличуть її Бибкою, скільки заманеться, але винуватити Джона у злодійстві вона не дозволить.

— Якщо вкрав, то відберемо собі! — вирішив Мантулик. — Однак він не його. А мені стане у пригоді.

Ломик охоче піддражнив:

— То піди та візьми. Чи злякався?

Мантулик пхнув п’ятами віслюка, підібрався ближче.

— Ану, Бибко, дай-но сюди меча. — Волосся він мав солом’яно-біляве, товста мармиза згоріла під сонцем і лущилася. — Однак ти не відаєш, що з ним робити.

«Авжеж відаю» — могла б відказати Ар’я. — «Одного хлопчину вже вбила — такого, як ти. Пхнула його в живіт, і він помер. І тебе вб’ю, якщо не даси спокою.» Та не насмілилася. Йорен про стайниченка нічого не відав, а Ар’я боялася розповідати, бо не знала, що тоді зробить старий. Ар’я була певна, що в загоні є й інші вбивці — ті троє в кайданах вже напевне. Але ж їх не шукала королева, а то зовсім інша справа.

— Дивися, — заіржав Ломик Зеленорукий. — Та він зараз заплаче, йой. Нюнити зібрався, Бибко?

Вона плакала уві сні минулої ночі, бо їй наснився батько. Зранку вона прокинулася з червоними сухими очима, і зараз не пролила б жодної сльозини, хоч її ріж.

— Нє, він зараз у штани напудить, — припустив Мантулик.

— Ану облиште його, — раптом мовив хлопець з непокірливою чорною чуприною, що їхав позаду.

Ар’я чула, як Ломик кликав його Бичком, бо той увесь час налощував шолома з рогами, хоча ніколи його не вдягав. Бичка Ломик чіпати не зважувався: той був старший, величенький для свого віку, мав широкі рамена та міцні руки.

— Краще б ти віддав Мантуликові свого меча, Аріку, — мовив Ломик. — Мантулик його дуже хоче. А він же колись забив хлопця ногами до смерті. Тебе теж заб’є, зуб даю.

— Збив його на землю, і копняками по яйцях! Бив і бив, доки той не здох! — похвалився Мантулик. — Усе йому на друзки розтрощив! Яйця йому розбилися і кров’ю спливли, а гичка аж зчорнілася. Отож давай меча, не барися!

Ар’я витягла з-за паса дерев’яного навчального меча.

— Можеш забрати оцього, — мовила вона до Мантулика, не бажаючи бійки.

— Пхе, здалася мені дурна палиця. — Він під’їхав віслюком ближче і перехилився до руків’я Голки.

Дерев’яний меч Ар’ї миттю свиснув у повітрі й добряче хльоснув віслюкові по крижах. Тварина заревла, стала цапа і скинула Мантулика додолу. Слідом зі свого віслюка злетіла Ар’я і тицьнула хлопцеві у черево, поки той пробував підвестися. Коли ж Мантулик сів на землю зі стогоном, Ар’я загилила йому поперек обличчя так, що ніс зламався з хрускотом, ніби сучок на дереві. З ніздрів ринула кров, Мантулик заверещав, а Ар’я кинулася до Ломика Зеленорукого, який сидів на своєму віслючку, роззявивши рота.

— Може, й тобі меча дати, га?! — заволала вона до нього; втім, Ломик нічого від неї не хотів, а тільки підняв заплямовані зеленою фарбою руки перед обличчям і заскиглив, щоб вона йшла геть.

Раптом Бичок загукав «Позаду!», і Ар’я крутнулася навколо себе. Мантулик саме стояв на колінах, намацуючи велику гостру каменюку. Вона дозволила йому її жбурнути, пірнула головою, пропустила камінь повз себе і налетіла у відповідь. Хлопець сахнувся і підняв на свій захист руку; Ар’я вперіщила по ній, а тоді по щоці, а тоді по коліну. Мантулик хапнув був її руками, та вона пурхнула вбік і хльоснула йому просто по потилиці. Мантулик впав, підвівся і, припадаючи на ноги, знов поліз до неї зі страшною мармизою в крові та грязюці. Ар’я ковзнула у стійку водотанцівниці й чекала. Щойно він підібрався ближче, як вона зробила випад туди, де сходилися ноги, з такою силою, що якби дерев’яний клинок мав вістря, то воно б вийшло йому між сідниць.

Доки нагодився Йорен, Мантулик лежав долілиць на землі, забруднивши штани бурим і смердючим, та рюмсав на весь голос. Але Ар’я не припиняла його лупцювати.

— Годі! — заревів чорний братчик, відтягаючи її та видираючи дерев’яного меча з пальців. — Чи не вбити, бува, ти його зібрався?

Коли Ломик та інші почали галасувати, старий обернувся до них.

— Ану стуліть пельки, бо я вам їх стулю, тоді знатимете! Ще одна така нагода, і до Стіни підете мені за возами на шворці!

Він сплюнув на землю.

— А тебе, Аріку, це стосується вдвічі проти них. Ану ходімо, хлопче, зі мною. Негайно.

Усі тепер дивилися на неї, навіть троє у кайданах, припнуті у задку хури. Товстий клацнув підпиляними зубами і зашипів, та Ар’я не зважила.

Старий відтяг її подалі від шляху в купу дерев, щось бурмочучи та лаючись дорогою.

— Якби я мав крихту глузду, то кинув би тебе у Король-Березі. Чуєш, хлопче?

Останнє слово він завжди гарчав, додаючи особливого присмаку, щоб вона добре чула і розуміла.

— Розв’яжи штани та спусти додолу. Ну ж бо! Тут нікого нема, ніхто не побачить!

Ар’я підкорилася, зціпивши зуби.

— Онде дуб стоїть, обійми його.

Вона охопила стовбур руками і притиснулася обличчям до грубої кори.

— А тепер кричи. І добряче.

«А от не кричатиму» — вперто подумала Ар’я, та коли Йорен уперіщив палицею по голих сідницях, крик сам вирвався назовні.

— Боляче тобі? — спитав старий. — А ти скуштуй ще.

Палиця свиснула знову. Ар’я щосили заверещала, вчепившись у дерево, щоб не впасти.

— А тепер отак.

Вона стояла твердо, жувала губу, щулилася, коли чула свист, а від ударів підстрибувала і вила вовком. «Я не плакатиму» — казала вона собі, — «не плакатиму. Я уродилася Старком на Зимосічі, наш знак — лютововк, а лютововки не плачуть.» Вона відчувала, як лівою ногою стікає струмочок крові. Стегна та сідниці палали болем.

— Маю надію, що трохи привернув твою увагу, — мовив Йорен. — Ще колись зачепиш оцим дрючком когось зі своїх братів — отримаєш удвічі проти того, що даси сама, зрозуміло? Тепер прикрийся.

«Вони мені не брати» — подумала Ар’я, нагинаючись по штани, але мала розум промовчати. Руки плуталися в пасі та шворках.

Йорен дивився на неї.

— Болить?

«Спокійна, як тиха вода» — сказала вона собі, як учив Сиріо Форель.

— Трохи.

Чорний братчик плюнув.

— Жирній пампушці болить гірше. То не він убив твого батька, дівчинко, і не злодюжка Ломик. Скільки їх не бий, а батька не повернеш.

— Знаю, — похмуро пробурмотіла Ар’я.

— А дечого не знаєш. Все мало бути інакше. Я наготувався був їхати, вже й вози наклав, як раптом нагодився чолов’яга з малим хлопцем. Приніс гаманець золота і листа; від кого, не скажу. А сам каже мені, що князь Едард має вдягти чорне; забереш його, мовляв, із собою до Варти. Чого б іще я там стовбичив, га? Та не так сталося, як гадалося.

— Джофрі! — видихнула Ар’я. — Хтось має його вбити!

— Хтось таки вб’є. Та не я і не ти.

Йорен жбурнув їй дерев’яного меча.

— Там у хурі є кислолист, — мовив він, поки вони крокували назад до шляху. — Пожуй трохи, менше болітиме.

Кислолист справді допоміг, хоча на смак був гидкий, а плювки від нього скидалися на кров. Та навіть після нього решту дня вона чалапала пішки, а потім іще день, а потім ще, бо їй надто боліло те місце, яким сідають на віслюка. Втім, Мантулик почувався значно гірше. Йоренові довелося зсунути кілька барил на возі, щоб він міг лягти на мішках ячменю; та навіть лежачи, товстун скиглив щоразу, як колесо підскакувало на камені. Ломик Зеленорукий не отримав ані синця, та все ж тримався від Ар’ї якнайдалі.

— Як ти на нього зиркаєш, він аж смикається, — казав їй Бичок, поки вона міряла кроками шлях при боці його віслюка.

Ар’я не відповідала. Вважала за безпечніше не розмовляти ні з ким.

Тієї ночі вона лежала на твердій землі, укритій тоненькою ковдрою, і витріщалася на велику червону комету. Велика зірка в небі водночас і захоплювала її, і лякала. «Червоний Меч» — казав на неї Бичок і порівнював із мечем щойно з вогню, розжареним до червоного. Коли Ар’я примружувалася як слід, то теж бачила меча, але не нового з кузні, а обіручного батькового на ймення Лід, валірійського булату, з рясицями на клинку. Червоне на ньому — то була кров князя Едарда, якому пан Ілин, Королівський Правосуд, відтяв голову. Йорен не дозволив їй дивитися на батькову смерть, але Ар’ї здавалося, що Лід після страти мав нагадувати саме цю комету.

Коли нарешті вона заснула, їй наснилася рідна домівка. На шляху до Стіни королівський гостинець минав Зимосіч, і Йорен обіцяв, що доправить Ар’ю туди, не розкривши нікому її таємниці. Вона палко прагнула знову побачити мати, Робба, Брана та Рікона… але найбільше думала про Джона. От якби ж спочатку дістатися Стіни, а вже потім Зимосічі, щоб Джон скуйовдив їй волосся і знову назвав «сестричечкою». А вона б сказала йому, як сумувала за ним, а він би в ту саму мить вигукнув те саме — так, як тільки вони уміли вигукувати разом. Саме цього Ар’я бажала найбільше в усьому світі.

Санса I

День іменин короля Джофрі розпочався яскраво та вітристо. Крізь мереживне плетиво хмарок просвічував довгий хвіст величезної комети. Санса саме роздивлялася її з вікна своєї башти, коли прийшов пан Арис Дубосерд, щоб відвести її до турнірного поля.

— Як гадаєте, що вона означає? — запитала дівчина.

— Славу вашого нареченого, — не вагаючись, відказав пан Арис. — Бачите, як вона палає на небі просто у день іменин його милості? Наче самі боги підняли прапор на його честь. Простий люд вже назвав її кометою короля Джофрі.

Авжеж так казали самому Джофрі, але чи була то правда? Щодо цього Санса мала великі сумніви.

— Я чула, як челядь казала на неї «Драконячий Хвіст».

— Король Джофрі сидить на колишньому престолі Аегона Дракона в замку, збудованому сином Завойовника, — відповів пан Арис. — Саме він і є спадкоємцем дракона. А до того ж кармазин є кольором дому Ланістер, і це ще один знак. Комета надіслана, щоб уславити сходження нашого пана Джофрі на престол, жодних сумнівів. Вона проголошує, що король справлятиме перемогу над усіма ворогами.

«Чи це правда?» — питала вона себе. — «Невже боги такі жорстокі?» Тепер одним із ворогів Джофрі була її мати, а ще одним — брат Робб. Її батька страчено за наказом короля. Чи не стануть Робб і паніматка наступними? Комета була червона, але ж Джофрі походить не тільки з Ланістерів, а ще й з Баратеонів, знаком яких є чорний олень на золотому тлі. Хіба не мусили боги надіслати Джофові золоту комету?

Санса зачинила віконниці й різко відвернулася від вікна.

— Ви сьогодні надзвичайно чарівні, вельможна панно, — мовив пан Арис.

— Дякую вам, пане лицарю.

Знаючи, що Джофрі вимагатиме її присутності на турнірі, влаштованому на його честь, Санса причепурила обличчя і обрала одяг особливо ретельно. Сукню блідого фіалкового шовку доповнювала сіточка для волосся з місячними каменями — подарунок Джофрі. Сукня мала довгі рукави, щоб ховати інші подаруночки від Джофрі — синці на руках. Коли йому сказали, що Робба проголосили Королем-на-Півночі, він неабияк розлютився і надіслав пана Бороса побити її.

— Отже, ходімо?

Пан Арис запропонував їй руку, і Санса покірно вийшла обіруч із ним з опочивальні. Якщо вже вона мусила мати при собі сторожового пса з Королегвардії, то хай краще його. Пан Борос мав запальний норов, пан Мерин — надто холодний; від моторошного погляду мертвих очей пана Мандона їй робилося недобре, а пан Престон поводився з нею, як із недоумкуватою дитиною. Натомість Арис Дубосерд був завжди чемний, розмовляв до неї тепло та приязно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі наказав йому її побити. Ну, зрештою побив, але ж не так боляче, як пан Мерин або пан Борос, і хоча б намагався чинити опір там, де інші підкорялися без жодного сумніву… за винятком Хорта, якого, втім, Джофрі ніколи й не просив її карати. Та й навіщо, коли мав ще п’ятьох посіпак на свій вибір.

Пан Арис мав світло-брунатне волосся і доволі гоже обличчя, а в білому шовковому корзні, припнутому на плечі золотим листком, з крислатим дубом на грудях жупана, вигаптуваним блискучою золотою ниткою, аж сліпив очі розкішшю.

— Кого, на вашу думку, вшанують нині як переможця? — запитала Санса, поки сходила донизу під руку з лицарем.

— Мене, — з усмішкою відповів пан Арис. — Та на жаль, перемога не матиме того смаку. Забава буде мала й непоказна: стануть поля хіба що з чотири десятки воїнів, та й то разом зі зброєносцями і охочекомонними. Невелика честь — збивати з коней зелених хлопчаків.

«Не те що на минулому турнірі» — згадала Санса. Король Роберт влаштував той турнір на честь її батька. З усієї держави з’їхалися змагатися на полі вельможні пани та уславлені звитяжці, а всеньке місто обернулося на глядачів. Вона пам’ятала ту розкіш: поле шатрів із лицарським щитом біля кожного розкинулося вздовж річки, довгі ряди шовкових прапорців тріпотіли на вітрі, сонце блищало на вилощеній криці та визолочених острогах. Цілісінький день сурмили сурми і тупотіли копита, а надвечір розпочиналися бенкети й пісні. І доти, й потім вона не знала днів чарівніших. Але зараз Сансі здавалося, що ті спогади приходять з якогось геть іншого життя. Спершу помер Роберт Баратеон, потім її батька скарали на горло як зрадника на сходах Великого Септу Баелора. Держава мала трьох королів, за Тризубом шаленіла війна, місто переповнювали люди у розпачі. Не диво, що турнір на вшанування Джофа довелося вчиняти за товстими кам’яними мурами Червоного Дитинця.

— Як гадаєте, королева відвідає турнір? — Санса завжди почувалася спокійніше, коли вибрики синочка знаходилися під наглядом його матінки.

— Навряд чи, панно. На жаль, вона має сидіти у раді. Там коїться щось нагальне. — Пан Арис стишив голос. — Князь Тайвин отаборився у Гаренголі замість вести військо на поміч місту, як наказувала королева. Їхня милість розлючені.

Лицар замовк, коли повз них закрокували ланістерівські стражники у кармазинових киреях та шоломах з левами. Хоча пан Арис і полюбляв пліткувати, але зайвих вух навколо себе не терпів.

Теслі звели поміст і бойовисько у зовнішньому замковому дворищі. Все це було якесь жалюгідно мале; втім, глядачі не заповнили і половини місць. Більшість їх складали стражники у золотих киреях міської варти або кармазинових дому Ланістер. Шляхетних панів та паній при дворі лишилася нікчемна купка. Князь Гиліс Росбі, посірілий лицем, кашляв у рожеву шовкову хустку. Пані Танда сиділа у оточенні двох дочок: тихої дурепи Лолиси і жовчної гостроязикої Фалиси. Чорний, мов ніч, Джалабар Ксого був вигнанець, який однак не мав куди подітися, а панна Ермесанда — мале дитя, що сиділо на колінах в годувальниці. Подейкували, що її скоро мали видати за одного з братів королеви у перших, щоб Ланістери загребли собі її землі.

Король сидів у затінку під кармазиновим навісом, недбало перекинувши одну ногу через різьблений поручень крісла. Позаду нього розташувалися принцеса Мирцела та принц Томен. В глибині королівської ложі стояв на чатах Сандор Клеган, поклавши руки на пас із мечем. На його широких плечах лежало біле корзно Королегвардії, скріплене коштовною застібкою; сніжно-білий шовк погано пасував до грубої домотканої сорочки та підбитого шкіряного кубрака.

— Панно Сансо, — коротко привітався Хорт, побачивши її. Голос його нагадував скрипіння пилки по дереві, а від шрамів на обличчі та горлянці один бік рота смикався, поки він говорив.

Принцеса Мирцела привіталася тихенько і сором’язливо, почувши Сансине ім’я, зате малий пухкий принц Томен завзято підскочив.

— Сансо, ти чула?! Я сьогодні виїжджаю на турнірне поле. Паніматка дозволили!

Томен мав вісім років і норов точнісінько для свого віку; Сансі він нагадував її власного молодшого брата Брана. Але Бран сидів удома в Зимосічі — скалічений, зате в безпеці. Санса віддала б що завгодно, аби лише опинитися поруч із ним.

— Я боюся за життя твого ворога, — чемно та поважно відказала вона Томенові.

— Його ворог буде набитий соломою, — відповів Джоф, підводячись на ноги.

Король був вдягнений у визолочений панцир із викарбуваним на грудях левом навстоячки, наче кожної хвилини чекав ворожого нападу. Сьогодні йому виповнилося тринадцять років; для свого віку він мав чималий зріст, а ще зелені очі й золоте волосся Ланістерів.

— Ваша милосте, — привіталася Санса, глибоко присідаючи.

Пан Арис вклонився.

— Даруйте мені, ваша милосте. Маю узброїтися для поля.

Джофрі недбало майнув рукою, тим часом розглядаючи Сансу з голови до ніг.

— Я радий, що ти вдягла мої камені.

Отже, король цього дня вирішив погратися у шляхетність. Санса відчула полегшення.

— Красно дякую вам за них… і за ваші теплі слова. Бажаю вам щасливих іменин, ваша милосте.

— Сідай, — наказав Джоф, махнувши на порожнє місце коло себе. — Чула таке? Король-жебрак помер.

— Хто? — На мить Санса злякалася, що йдеться про Робба.

— Візерис. Останній син Навіженого Короля Аериса. Він никав Вільними Містами, відколи я народився, і називав себе королем. Матінка кажуть, що дотракійці нарешті коронували його. Розтопленим золотом. — Він зареготав. — Хіба не смішно, як гадаєш? Їхній знак — дракон. Це якби твого брата-зрадника раптом з’їв вовк. А може, я ще згодую його вовкам, коли упіймаю. Чи не казав я тобі, що маю намір викликати його на двобій?

— Радо подивилася б на ваш герць, ваша милосте.

«Ще й як радо.» Санса казала ввічливо і спокійно, але Джофрі однак звузив очі, намагаючись зрозуміти, чи не кепкує вона з нього.

— Чи виїдете ви сьогодні на поле? — поспіхом запитала вона.

Король скривився.

— Пані матінка сказали, що так не годиться, турнір-бо влаштовано на мою честь. Інакше я б тут усіх переміг. Чи не так, собако?

Хорт смикнув кутиком рота.

— Оцей набрід? А чого ж ні!

Санса згадала, що Сандор переміг на турнірі на честь її батька.

— А ви сьогодні станете поля, ласкавий пане? — запитала вона його.

Клеганів голос був повний зневаги.

— Та тут нема заради кого броню вдягати. Буцаються, як дурні цапи, та й годі.

Король зареготав.

— Як люто гавкає мій пес! Може, мені наказати йому битися з переможцем дня? До смерті!

Що Джофрі полюбляв понад усе, то це примушувати людей битися до смерті.

— Ну то збіднієте на одного лицаря. — Сам Хорт лицарських обітниць не давав: його брат був лицарем, а брата він ненавидів.

Раптом засурмили. Король відкинувся на спинку крісла й узяв Сансу за руку. Колись від його доторку в неї шалено калатало серце. Та то було перед тим, як він відповів на її благання про милосердя головою батька. Зараз його дотик викликав лише огиду, проте вона вміла її не показувати. І зараз примусила себе сидіти дуже тихо, без жодного руху.

— Пан Мерин Трант, лицар Королегвардії! — оголосив герольд.

Пан Мерин в’їхав з західного кінця двору, вдягнений у білі блискучі лати з золотим карбом, верхи на молочно-білому огирі з сірою пишною гривою. Корзно струменіло за ним у повітрі, наче снігова хуртовина. У руці він тримав списа дванадцяти стоп завдовжки.

— Пан Гобер з дому Рожвин, що на Вертограді! — проспівав оповісник.

Пан Гобер з’явився зі сходу верхи на чорному коні в ладрах винно-червоних та лазурових кольорів. Спис був пофарбований такими самими смугами, а на щиті виднівся знак його дому — гроно винограду. Близнюки Рожвини проти власної волі стали такими ж гостями королеви, як і Санса, і вона питала себе, хто це вигадав, щоб вони билися на турнірі Джофрі. Певно ж, не вони самі.

За знаком розпорядника бійці нахилили списи і вдарили коней острогами. На помості заволали стражники, підтримані нечисленними панами та паніями. Лицарі стрілися посередині двору, трощачи з гуркотом дерево та залізо. Білий і смугастий списи розлетілися на друзки майже в одну й ту саму мить. Гобер Рожвин похилився від удару, та якимсь чином віднайшов рівновагу. Розвернувши коней на протилежних кінцях поля, лицарі відкинули зламані списи та прийняли нові з рук зброєносців. Пан Горас Рожвин, близнюк пана Гобера, підбадьорив брата гучними вигуками.

Але у другій сутичці пан Мерин націлив вістря списа просто панові Гоберу в груди і вибив його з сідла так, що той важко й гучно гепнув на землю. Пан Горас вилаявся і побіг допомогти побитому братові вибратися з поля.

— Нікчема, — заявив король Джофрі.

— Пан Балон Лебедин, з Шолом-Каменя у Червоній Варті! — заголосив герольд. Глухий шолом пана Балона прикрашали білі крила, на щиті боролися білий та чорний лебеді. — Морос із дому Слинт, спадкоємець Яноса, князя гаренгольського!

— Подивіться лишень! Пнеться бидло у випанки! — загукав Джоф досить гучно, щоб його чула половина двору.

Морос був не лише простий зброєносець, а ще й новоприйнятий до шляхетного стану; він ледве давав собі ради зі списом і щитом. Санса знала, що довгий спис — то зброя шляхетного лицаря, а Слинти вийшли з простих міщан. Перш ніж Джофрі жалував Яноса Слинта стольцем у Гаренголі та місцем у своїй раді, той був усього лише тисяцьким міської варти.

«Якби ж він звалився та осоромився» — гірко подумала вона. — «Якби ж пан Балон його вбив.» Коли Джофрі оголосив смертний вирок її батькові, саме Янос Слинт схопив за волосся відтяту голову князя Едарда і підняв її високо на спогляд королю та натовпові. А Санса тим часом плакала і кричала з розпачу.

На Моросі був чорний обладунок із золотим візерунчастим карбом, накинутий зверху чорно-золотою клітчастою киреєю. На щиті виблискував кривавий спис, якого батько молодика обрав за знак свого новоствореного шляхетного дому. Рушивши коня уперед, він відчайдушно, але невміло боровся з власним щитом, доки спис пана Балона не вдарив його просто у герба. Морос впустив списа, спробував утриматися і впав. Одна нога йому застрягла у стремені; наполоханий кінь потяг молодика до кінця поля, буцаючи головою об землю. Джоф зневажливо затюгукав. Сансі зробилося недобре; вона спитала себе, чи не почули раптом боги її мстиву молитву. Та коли Мороса Слинта виплутали зі збруї, то з’ясували, що він хоч і скривавлений, але живий.

— Ми не того ворога тобі обрали, Томене, — мовив король до меншого брата. — Солом’яний лицар б’ється краще за оте казна-що.

Наступним виступив пан Горас Рожвин і впорався ліпше за свого брата-близнюка: скинув з сідла немолодого лицаря, який на чабраку свого коня мав срібних грифонів на смугастому лазурово-білому полі. Виглядав старий лицар вельми пишно, та суперником виявився жалюгідним.

Джофрі закопилив губу.

— Якесь нікчемне видовисько.

— Я ж казав, — мовив Хорт. — Цап’яче буцання.

Король потроху знуджувався, і Санса почала непокоїтися. Вона опустила очі й вирішила мовчати, хай там що. Коли в Джофрі Баратеона псувався настрій, одне випадкове слово могло спричинити новий напад його люті.

— Лотор Брюн, охочекомонний латник у службі князя Баеліша! — загукав оповісник. — Пан Донтос Рудий, з дому Голярд!

Служивий латник — невеличкий чоловічок у побитій броні без жодних знаків — з’явився належним чином на західному кінці двору, але його суперник не озивався. Нарешті показався брунатний огир, вбраний у вихори вогненно-кармазинових шовків, та пана Донтоса на його спині не було. Лицар з’явився через мить, запинаючись і сиплячи прокльонами, вдягнений у панцира, шолома з пір’ям… і більше ні в що. Ноги він мав бліді та кощаві, а поки ганявся за конем, то відчайдушно теліпав туди-сюди цюцюркою. Глядачі ревли від сміху і гукали образи. Спіймавши коня за повід, пан Донтос спробував сісти верхи, але тварина спокійно стояти не бажала, а лицар був такий п’яний, що босою ногою не влучав у стремено.

Натовп уже котився долі з реготу… але король не сміявся. В очах Джофрі застиг той вираз, який Санса добре пам’ятала з Великого Септу Баелора — з того дня, коли він прорік смертний вирок князеві Едарду Старку. Нарешті пан Донтос Рудий кинув свої марні зусилля, всівся просто у пилюку і зняв шолома з пір’ям.

— Я програв! — гукнув він. — А тепер принесіть-но мені вина!

Король підвівся з крісла.

— Так, так! Ціле барило з льоху! І втопіть його в ньому!

Санса незчулася, як зойкнула і вигукнула:

— Ні, так не можна!

Джофрі повернув до неї голову.

— Що ти сказала?

Санса аж сама не повірила, що прохопилася такими словами. Чи не з’їхала вона з глузду — ляпнути таке королю перед половиною двору?! Та вона ж не хотіла його образити, тільки… пан Донтос був п’яний, дурний і нікчемний, але ж нікому не зробив зла.

— Ти сказала, що мені чогось не можна? Мені?!

— Даруйте мені, — запобігливо забелькотіла Санса, — та я ж лише… то нещаслива прикмета, ваша милосте… вбивати людину на свої іменини…

— Ти брешеш! — мовив Джофрі. — От би тебе замість нього втопити, якщо він тобі такий любий.

— Мені до нього байдуже, ваша милосте. — Слова ледве вичавлювалися по одному. — Втопіть його, зітніть голову, але… якщо ваша ласка, то завтра, не сьогодні… не на ваші іменини. Я не переживу, якщо з вами станеться нещастя… жахливе нещастя, навіть королям воно не минається, так кажуть співці…

Джофрі скривився. Він знав, що дівчина йому бреше — вона бачила це в нього на обличчі. Він пустить їй за це кров.

— Дівча каже правду, — проскрипів Хорт. — Що людина посіє на іменини, те збиратиме увесь рік.

Казав він це байдуже, наче не зважав, чи повірить йому король, чи ні. А може, так дійсно казали? Санса не знала напевне — просто з відчаю вигадала щось зненацька, аби врятуватися від кари.

Джофрі невдоволено посовався на сідалі й махнув пальцями на пана Донтоса.

— Заберіть його. Хай цього блазня стратять завтра.

— Так, блазня, — підхопила Санса. — Саме блазня. Ви так мудро помітили: йому краще пасує бути блазнем, аніж лицарем, хіба ні? То вдягніть його у блазенське вбрання, і нехай веселить ваш двір. Швидкої милосердної смерті він не гідний.

Король якусь хвилю роздивлявся її.

— Може, ти й не така тупа, як кажуть пані матінка. — І підвищив голос. — Ти чув мою ласкаву панну, Донтосе? Віднині ти є моїм новим блазнем. Будеш жити разом із Місячком і вдягатися у пістрявий каптан.

Пан Донтос, який у переддвір’ї наглої смерті миттю протверезів, поповз до короля на колінах.

— Дякую вам, ваша милосте. І вам, ласкава панно. Дуже дякую!

Купка ланістерівської сторожі повела його геть, і до королівської ложі наблизився розпорядник забави.

— Ваша милосте, — мовив він, — накажете викликати Брюнові іншого суперника, чи хай б’ється наступна пара?

— Ані те, ані інше. На цьому полі зібралися не лицарі, а шолудиві цапи. Я б їх усіх стратив, якби не мої іменини. Турнір скінчено. Хай забираються геть.

Розпорядник вклонився, але принц Томен так легко не здавався.

— Я мав виїхати проти солом’яного воїна!

— Іншим разом.

— Але я хочу!

— Мені байдуже, чого ти хочеш.

— А матінка дозволили!

— Саме так, — підтвердила принцеса Мирцела.

— «Матінка дозволили», — передражнив король. — Не кажи дитячих дурниць.

— А ми діти! — задерла носа Мирцела. — Нам можна казати дитячі дурниці!

Хорт зареготав.

— А мала вас упіймала!

Джофрі визнав поразку і здався.

— Гаразд. Навіть мій брат сидітиме в сідлі краще, ніж отой набрід. Маестре, хай винесуть опудало — Томен теж бажає буцатися, як цапеня.

Томен загукав з радощів і побіг узброюватися, швидко тупотячи малими пухкими ніжками.

— Хай щастить! — гукнула йому Санса.

Щитове опудало поставили на дальньому кінці поля; тим часом принцові сідлали маленького коника-муцика. Супротивником Томена був невеличкий, мов дитина, шкіряний воїн, набитий соломою і поставлений на стовпа так, щоб міг крутитися. У одній руці він тримав щита, в іншій — м’яку булаву. Хтось навіть причепив до голови солом’яного воїна оленячі роги. Санса згадала, що батько Джофрі, король Роберт, носив роги на шоломі… але так само і князь Ренлі, брат Роберта, який учинив зраду і сам повінчав себе на царство.

Двійко зброєносців застібнули на принцові його візерунчасті кармазиново-срібні обладунки. З маківки шолома в нього стирчала вгору висока кита червоного пір’я, а на щиті басували лев Ланістерів та вінчаний олень Баратеонів. Зброєносці допомогли йому сісти в сідло; пан Арон Сантагар, майстер-мечник Червоного Дитинця, вийшов наперед і передав Томенові затупленого сріблястого меча з лезом у подобі листка, зменшеного для руки восьмирічного хлопчика.

Томен високо здійняв меча, гукнув «Кастерлі-на-Скелі!» тоненьким хлопчачим голоском, вдарив муцика острогами і ринув на опудало втоптаною землею двору. Пані Танда і пан Гиліс підбадьорливо загукали, Санса додала свій голос. Король сидів мовчки.

Томен розігнав муцика до баскої ристі, завзято змахнув мечем і завдав хвацького удару по щиті лицаря. Опудало крутнулося, м’яка булава обернулася навколо стовпа і добряче загилила принцові у потилицю. Томен вилетів з сідла, брязкаючи новим обладунком, наче мішком старих казанків. Меч його полетів повітрям, муцик чимдуж чкурнув через двір, а глядачі вибухнули глузливим сміхом. З-поміж усіх найдовше і найгучніше реготав король Джофрі.

— Ой! — скрикнула принцеса Мирцела. Вона вибралася з ложі та побігла до молодшого братика.

Санса відчула напад якогось тихого химерного зухвальства.

— Ви б мусили піти разом із нею, — мовила вона до короля. — Може, ваш брат забився.

Джофрі знизав плечима.

— А як забився, то й що?

— То ви б мали допомогти йому і похвалити за вдалий виїзд у поле. — Сансу несло, і вона не мала сили спинитися.

— Його вибило з сідла і викачало у пилюці, — відповів король. — Який ще вдалий виїзд?

— Дивіться-но, — втрутився Хорт. — А малий — не боягуз. Хоче спробувати знову.

Принцові Томену якраз допомагали сісти на муцика ще раз. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі» — подумала Санса. — «За Томена я б охоче пішла заміж.»

Від брамної вежі почулися дивні звуки, які заскочили усіх зненацька. Гриміли ланцюги, підіймалася догори решітка, під скрипіння сталевих завіс відчинялася велика брама.

— Хто наказав відчинити браму? — вимогливо запитав Джофрі. Місто хвилювалося, і брама Червоного Дитинця нерідко стояла зачинена багато днів поспіль.

З-під решітки виїхала, брязкаючи зброєю та тупотячи копитами, валка вершників. Клеган підступив ближче до короля, поклавши руку на руків’я меча. Гості були змарнілі та запилені з дороги, але над ними віяв прапор із левом Ланістерів, золотим на кармазиновому полі. На декотрих з вершників були червоні киреї та кольчуги ланістерівських латників, але більшість складали охотники й сердюки, різнобарвно вбрані та озброєні, наїжачені клинками та ратищами… а були й інші — страшні чудовиська-дикуни, що ніби вийшли просто зі страшних казок Старої Мамки, які так полюбляв Бран. Ці мали на собі кошлаті шкури й виварену шкіру, поросли довгим волоссям та рясними бородами. Дехто був перев’язаний скривавленими ганчірками на лобі чи руках, а в декого бракувало очей, вух або пальців.

Посередині валки на великому гнідому огирі у дивному високому сідлі, що тримало вершника спереду та зі спини, сидів брат королеви — коротун Тиріон Ланістер, якого ще кликали Бісом. Він відростив собі бороду, що вкрила вдавлене всередину лице — рясну плутанину солом’яного та чорного, цупкого, мов залізний дріт, волосся. За спиною він розвівав шкурою сутінькота — чорним хутром з білими смугами. Повід карлик тримав лівицею, бо правиця була підвішена в шовковій перев’язці. В іншому ж він анітрохи не змінився від дня приїзду двору до Зимосічі, де Санса вперше його побачила. Горбкувате чоло, різні очі… найпотворніша з відомих їй істот.

Але Томен ударив конячку острогами і хутко ринув через двір, волаючи з радощів. Один із дикунів, вайлуватий здоровань з обличчям, геть укритим кошлатими вусами та бородою, згріб малого з сідла у повному озброєнні та поставив на землю просто перед дядьком. Відчайдушний Томенів сміх забринів двором, відлунюючи стінами, поки Тиріон обіймав небожа і ляпав йому по панцирі. Санса здригнулася, усвідомивши, що ті двоє — одного зросту. Слідом за братом набігла Мирцела, яку карлик схопив за стан і закружляв навколо себе з радісним вереском.

Коли він нарешті поставив її на землю, то легенько поцілував у чоло і зашкутильгав двором до Джофрі. За ним рушив його супровід з двох вояків: чорнявого чорноокого сердюка, що рухався так, наче підкрадався кіт, і кощавого молодика з порожньою очницею замість одного ока. Томен і Мирцела поспішали слідом.

Карлик став на одне коліно перед королем.

— Ваша милосте.

— Ти ба! — відповів Джофрі. — Це ви!

— Правду кажеш, я, — погодився Біс, — але як твій дядько, ще й старший за тебе у родині, я сподівався на чемніше вітання.

— Казали, що вас вбили, — мовив Хорт.

Маленький чоловічок блимнув очима на великого. Одне око в нього було зелене, інше чорне, і обидва — дуже холодні.

— Я розмовляю з королем, а не з його цуциком.

— Яка я рада, що ви живі! — втрутилася принцеса Мирцела.

— Я поділяю твою радість, люба дитино. — Тиріон обернувся до Санси. — Ласкава панно, співчуваю вашим втратам. Воістину, які жорстокі бувають боги.

Санса не змогла знайти слів у відповідь. Чого б це він співчував її втратам? Чи він глузує з неї? Жорстокими виявилися зовсім не боги, а Джофрі.

— Про твою втрату я теж шкодую, Джофріку, — мовив карлик.

— Яку ще втрату?

— Твого ясновельможного батька. Пам’ятаєш, був такий собі дебелий лютий дядько з чорною бородою? Та спробуй же згадати! Він ще на престолі сидів, якраз перед тобою.

— А, він. Так, дуже прикро. Його вбив вепр.

— Так «люди кажуть», ваша милосте?

Джофрі спохмурнів. Санса відчула потребу докинути слово й від себе. Як там казала септа Мордана? «Обладунок шляхетної панни — її чемність», ось як. Отже, вона вдягла свій обладунок і проказала:

— Я шкодую, пане мій, про те, що моя вельможна матінка захопили вас у полон.

— Про це вже шкодує чимало людей, — відповів Тиріон, — а я подбаю, щоб вони пошкодували ще гіркіше. Та все ж дякую за красні слова. Джофрі, де я можу знайти твою матір?

— Вони радяться, — відповів король. — Ваш брат Хайме узяв собі погану звичку програвати битви.

Він кинув на Сансу сердитий погляд, наче то вона була винувата.

— Його схопили Старки, ми втратили Водоплин, а тепер її дурнуватий брат ще й величає себе королем.

Карлик лукаво всміхнувся.

— В наші часи багато дурнів величають себе королями.

Джоф не знав, як це розуміти, тому дивився підозріливо і спантеличено.

— Так, так… Гаразд. Я радий, що вас не вбили, пане дядьку. Чи не привезли ви мені подарунок на іменини?

— Привіз. Свою розумну голову.

— Краще б голову Робба Старка, — відповів Джоф, кинувши підступний погляд у бік Санси. — Томене, Мирцело, ходімо.

Сандор Клеган затримався на мить.

— Ти б краще слідкував за язиком, курдупелю, — попередив він, а тоді закрокував за своїм паном.

Санса лишилася сама з карликом та його потворами і спробувала придумати, що б такого ще сказати.

— Бачу, вам поранено руку, — нарешті спромоглася вона.

— Один із ваших північан поцілив мене телепнем у битві на Зеленозубі. Щоб уникнути смерті, я впав з коня. — Щойно Біс роздивився її обличчя, як його вишкір змінився м’якшою усмішкою. — Ви такі пригнічені, панно, бо сумуєте за батьком?

— Мій батько був зрадником, — негайно відказала Санса. О так, належні відповіді вона засвоїла швидко. — Брат і паніматка — теж зрадники. А я вірна моєму любому нареченому Джофрі.

— Та напевне ж. Вірна, як сарна, оточена вовками.

— Левами, — прошепотіла вона, не подумавши. А тоді озирнулася злякано, хоча поблизу ніхто не міг чути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку і підбадьорливо стиснув.

— Я зовсім невеличкий лев, дитино, і обіцяю не мордувати тебе. — Він вклонився і продовжив. — Але зараз мушу просити вибачення. Маю нагальні справи до королеви та ради.

Санса дивилася, як він крокує геть, важко розгойдуючись на кожному кроці, наче потвора з химерного вертепу. «Він розмовляє шляхетніше за Джофрі» — подумала вона, — «але ж королева теж розмовляла шляхетно». Все одно він — Ланістер. Як його брат, Джофрів дядько. А тому не друг їй. Колись вона кохала принца Джофрі усім серцем, довіряла його матері, захоплювалася нею як справжньою королевою. За любов і довіру їй відплатили головою батька. І Санса вирішила, що ніколи більше не зробить такої помилки.

Тиріон I

У сніжно-білому корзні Королегвардії пан Мандон Мур скидався на мерця у савані.

— Їхня милість наказали, щоб засідання ради ніхто не турбував.

— А я — турбота невеличка, добрий пане. — Тиріон вийняв з рукава сувій пергамену. — Я, бачте, привіз листа від мого батька, князя Тайвина Ланістера, Правиці Короля. Ось печатка його ясновельможності.

— Їхня милість наказали, щоб раду ніхто не турбував, — повільно повторив пан Мандон, мовби Тиріон був такий тупак, що з першого разу не втямив.

Колись Хайме казав братові, що Мур — найнебезпечніший з-поміж Королегвардії (не рахуючи, певна річ, його самого), бо лицем ніколи не виказує, що може зробити наступної миті. А Тиріон вітав би зараз якоїсь підказки. Якби дійшло до зброї, то Брон із Тіметом майже напевне дали б панові Мандону ради. Але ж недоречно розпочинати життя й правління у стольному граді убивством одного з захисників Джофрі. З іншого боку, дозволиш прогнати себе з-під дверей — і який тоді з тебе можновладець?

Тиріон примусив себе всміхнутися.

— Даруйте, пане Мандоне, ви ж досі не знайомі з моїми супутниками. Оце Тімет, син Тімета, «червона рука» Смалених. А це Брон. Я вам зараз трохи розкажу про Брона. Може, ви пригадаєте лицаря Вардіса Егена? Він свого часу був сотником надвірної варти князя Арина.

— Так, я його знаю. — Очі в пана Мандона були блідо-сірі, дивно порожні та мертві.

— Знали, — виправив Брон зі слабкою усмішкою. — Останнім його знав я.

Пан Мандон на зухвале зауваження сердюка навіть оком не змигнув.

— Ось такий він у нас, Брон. Та балачки балачками, мій любий пане, — вів далі Тиріон невимушено, — а справи не терплять. Мушу побачити сестру й віддати їй листа. Отже, чи не будете ви такі ласкаві прочинити нам ці двері?

Білий лицар не відповів нічого. Тиріон хотів уже наказати пробиватися силоміць, аж раптом пан Мандон рвучко ступив убік.

— Ви можете увійти. А вони хай чекають.

«Невелика перемога» — подумав Тиріон, — «але доречна». Перше випробування він витримав. Тиріон Ланістер штовхнув двері й рушив досередини, почуваючись так, наче трохи підріс. П’ятеро членів малої ради короля раптово припинили обговорення справ.

— Ти ба! — мовила його сестра Серсея наполовину недовірливо, наполовину гидливо. — Це ти!

— Ось де, виявляється, Джофрі вчився чемних звичаїв. — Тиріон зупинився роздивитися двійко валірійських сфінксів, що сторожили двері, а тим часом намагався напустити на себе вигляд недбалої упевненості, бо Серсея вміла відчувати чужу слабкість, як собака — острах.

— Що ти тут робиш?

Чарівні зелені очі уп’ялися в нього без жодної крихти тепла і сестринської прихильності.

— Привіз листа від пана батька.

Він прошкутильгав до столу і поклав між ними щільно згорнутий сувій. Євнух Варис узяв листа і покрутив у м’яких напудрованих руках.

— Яка ласка нам від князя Тайвина. Його віск для печаток — такого розкішного золотого відтінку. — Варис уважно вивчив воскове кружальце на листі. — Печатка несе на собі всі ознаки справжності.

— Ясна річ, вона справжня! — Серсея вихопила сувій в нього з рук, зламала віск і розгорнула листа.

Тиріон спостерігав, як вона читає. Сестра сама зайняла королівське крісло у раді, звідки він вивів, що Джофрі не часто вшановує засідання своєю присутністю — певно, не частіше, ніж свого часу Роберт. Тиріон вирішив, що йому доречно буде зайняти крісло Правиці, та видерся у нього, не чекаючи запрошень.

— Якесь безглуздя, — мовила нарешті королева. — Наш ясновельможний батько прислали мого брата сидіти за себе у раді. Вони прохають нас прийняти Тиріона як Правицю Короля за своєї відсутності, доки не зможуть прибути особисто.

Великий маестер Пицель попестив свою хвилясту білу бороду і поважно кивнув.

— Тоді, певно, ми маємо висловити належні вітання нашому новому Правиці.

— Воістину. — Товстопикий, майже лисий Янос Слинт скидався на жабу — пихату ропуху, що стрибнула набагато вище від себе. — Маємо в вас, пане мій, нагальну потребу. В країні вирує бунт, посеред неба висить похмуре знамення, на вулицях неспокійно…

— Цікаво, чия в тому вина, пане Яносе?! — визвірилася Серсея. — Адже нікому іншому, як вашим золотокирейникам, доручено зберігати порядок у місті. Що ж до тебе, Тиріоне, ти б краще прислужився короні на полі бою!

У відповідь він засміявся.

— Ні, дякую, на полі бою мене більше не побачать. В кріслі мені сидиться зручніше, ніж на коні, а з келихом вина легше впоратися, ніж із бойовою сокирою. Хай у лицарських казочках пишуть усілякі дурниці: як довбиші гримлять у литаври, як сонце блищить на обладунках, як баскі румаки б’ють копитами і стають дибки. А в мене від литавр болить голова, від сонця я запікаюся в обладунку, наче гусак до свята врожаю, а баскі румаки всюди кладуть купи лайна. Втім, не те щоб я дуже жалівся. Згадуючи гостинність, яку виявила до мене Долина Арин, я радий був плакати від щастя, забачивши литаври, мух та кінське лайно в батьковому таборі.

Мізинець зареготав.

— Добре сказали, Ланістере. Отака людина мені до душі.

Тиріон вимушено посміхнувся до нього, пригадуючи такий собі кинджал із руків’ям драконячої кістки та клинком валірійського булату. «Треба нам буде про нього побалакати, і то скоро.» Йому стало цікаво, чи звеселить пана Петира їхня майбутня розмова.

— Отже, дозвольте просити, панове, — мовив він до ради, — про честь прислужитися престолові тут, при дворі. Яка б крихітна не була з мене поміч.

Серсея ще раз перечитала листа.

— Скільки ти привів з собою людей?

— Кількасот. Переважно моїх власних. Пан батько не надто прагнули розлучатися зі своїми. Вони там, зрештою, війну ведуть.

— Як нас врятують твої кілька сотень, коли на місто насунеться Ренлі або з Дракон-Каменя припливе Станіс? Я вимагала війська, а батько надіслав мені карлика. Правицю може призначити тільки король зі згоди ради! І він поставив Правицею нашого ясновельможного батька.

— А наш ясновельможний батько поставив Правицею мене.

— Це не в його владі. Правиця призначається тільки зі згоди Джофа.

— Якщо бажаєш обговорити межі влади нашого батька з ним особисто, пошукай у Гаренголі — князь Тайвин якраз стоїть там разом із військом, — чемно відповів Тиріон. — Але це може почекати, а тим часом, панове, чи не дозволите мені перемовитися з сестрою наодинці?

Варис м’яко звівся на ноги, посміхаючись особливо вкрадливо, як умів тільки він.

— Певна річ! Ви, напевне, так скучили за голосом вашої любої сестри. Прошу вас, панове радники, вшануймо брата і сестру кількома хвилинами наодинці. Буремні негаразди нашої держави можуть трохи зачекати.

Янос Слинт підвівся, вагаючись, великий маестер Пицель підвівся повільно та бундючно, але обидва підвелися. Останнім зіп’явся на ноги Мізинець.

— Чи не наказати підкоморієві, хай наготує вам покої у Маегоровому Острозі?

— Дякую, пане Петире, та я краще займу колишні помешкання князя Старка у Башті Правиці.

Мізинець засміявся.

— А ви хоробріші за мене, Ланістере. Хіба вам не відома доля останніх двох наших Правиць?

— Двох? Якщо вже хочете лякати мене, то кажіть: чотирьох.

— Чотирьох? — підняв брову Мізинець. — А хіба Правиці до князя Арина стрічали свій страшний кінець у Башті? На жаль, я тоді був надто молодий, і нічого про них не знаю.

— Останній Правиця Аериса Таргарієна був убитий під час Погрому Король-Берега. Маю сумнів, що він встиг заселитися в башту, бо ж і Правицею служив усього два тижні. А того, що був перед ним, спалили живцем. А ще двоє перед ним померли у вигнанні без землі та статків. До речі, їм, так би мовити, навіть пощастило. Наш пан батько, здається, був останнім Правицею, який виїхав з Король-Берега, зберігши ім’я, статки та всі частини тіла недоторканими.

— Чарівно, — мовив Мізинець. — Я б краще ночував десь у темному підвалі, ніж у тій башті.

«Твоє бажання ще може здійснитися» — подумав Тиріон, а вголос сказав:

— Мужність та дурість у родичах ходять — так люди кажуть. Якщо на Башті Правиці й справді лежить прокляття, то я молитимуся, щоб йому не впала в око така мала істота, як ваш покірний слуга.

Янос Слинт зареготав, Мізинець посміхнувся, а великий маестер Пицель вивів їх обох геть, задкуючи та кладучи поштиві поклони.

— Сподіваюся, батько тебе не для того прислав, аби ти нудив тут своїми уроками історії, — мовила сестра, лишившись із ним наодинці.

— О як я весь цей час сумував за звуками твого чарівного голосу, — зітхнув Тиріон.

— О як я весь цей час прагнула вирвати євнухові язика розжареними кліщами, — відповіла Серсея. — Чи не з’їхав, бува, наш панотець з глузду? Чи може, ти підробив його листа?

Вона перечитала листа ще раз, дратуючись дедалі більше.

— Навіщо він прислав тебе на мою голову? Я хотіла, щоб батько приїхав сам.

Серсея зім’яла листа князя Тайвина у кулаку.

— Я є намісницею при Джофрі, я надіслала йому королівський наказ!

— А батько взяв та й начхав на твій наказ, — зазначив Тиріон. — Бо має велике військо і робить все, що йому заманеться. І не він один, до речі. Хіба не так?

Серсея стиснула губи. Тиріон бачив, як вона починає червоніти.

— А якщо я оголошу цього листа підробкою і накажу кинути тебе у холодну? Обіцяю тобі — на цей наказ ніхто не начхає!

Тиріон розумів, що ходить по тонкому льоду: один хибний крок, і під ногами розскочиться темне провалля.

— Ніхто, — погодився він, — а найменше наш батько. Той самий, який має військо. Але навіщо тобі, люба сестро, кидати мене у холодну, коли я сам, з доброї волі, заїхав у таку далину, щоб тобі допомагати?

— Твоєї допомоги я не потребую. Це батькові я наказала прибути сюди негайно!

— Еге ж, — спокійно відповів він, — а насправді прагнула, щоб повернувся Хайме.

Сестра вважала себе хитромудрою, але ж він виріс поруч із нею і читав її обличчя, мов улюблені книжки. Зараз на ньому читалася лють, страх та відчай.

— Хайме?! Та Хайме…

— …такий самий мій брат, як і твій, — закінчив за неї Тиріон. — Підтримай мене, і ми звільнимо Хайме та повернемо його до нас неушкодженим.

— Як саме? — вимогливо запитала Серсея. — Старків малий та його мамуня навряд чи забудуть, що ми стяли голову князеві Едарду.

— Навряд, — погодився Тиріон, — але ж у тебе досі в полоні його доньки, так? Я бачив старшу дівчинку в дворі поруч з Джофрі.

— Так, Сансу, — мовила королева. — Я дала всім зрозуміти, що менша драпіжниця теж у нас, але то неправда. По смерті Роберта я надіслала Мерина Транта, щоб її схопити, але втрутився той клятий вчитель танців, і мала втекла. Досі її ніхто не бачив. Мабуть, загинула. Того дня чимало людей полягло.

Тиріон розраховував на обох старківських дівчат, але мусив удовольнитися тим, що є.

— Розкажи-но мені про наших друзів з малої ради.

Сестра зиркнула на двері.

— Що саме розказати?

— Батько, здається, не надто їх шанує. Коли я від’їжджав, наш панотець зволили виявити цікавість, як їхні голови виглядатимуть на мурі поруч із головою князя Старка.

Тиріон перехилився через стіл і спитав:

— Ти певна їхньої вірності? Ти їм довіряєш?

— Я не довіряю нікому! — гримнула Серсея. — Але вони мені потрібні. То батько вважає, що радники нас дурять?

— Радше підозрює.

— Чому? Що йому відомо?

Тиріон стенув плечима.

— Батькові відомо, що коротке царювання твого синка — то суцільна вервечка прикрих негараздів і відвертих дурниць. Природньо думати, що хтось дає йому дуже погані поради.

Серсея уважно вивчила обличчя брата.

— Джофові не бракує і добрих порад. Але він завжди мав сильну волю. Ставши королем, він забрав у голову, що має чинити зі своєї ласки, а не за порадою та обов’язком.

— Корона часто-густо дивно впливає на голову, на яку її чіпляють, — зазначив Тиріон. — А оця прикрість з Едардом Старком… теж справа рук Джофрі?

Королева болісно скривилася.

— Йому ж казали: пробачити Старка і дозволити вдягти чорне. З нашого шляху Старк зник би назавжди, а з його сином ми б якось домовилися. Але Джоф вирішив подарувати натовпові яскраве видовисько. Що я мала робити? Він вимагав страти князя Едарда перед половиною міста! Я й оком не встигла змигнути, як Янос Слинт і пан Ілин Пейн, не чекаючи мого наказу, кинулися з місця і вкоротили Старка на голову. — Рука її стиснулася у кулак. — Верховний септон заявляє, що ми зганьбили Септ Баелора кровопролиттям, а на додачу ще й збрехали йому про наш намір.

— Важко з ним не погодитися, — кивнув Тиріон. — А оцей наш князь Слинт, він же брав участь у всій оборудці, так? Скажи-но мені, чия то була блискуча думка: жалувати його Гаренголом та ввести до ради?

— Про все домовився Мізинець. Ми потребували Слинтових золотокирейників, бо Едард Старк змовлявся з Ренлі та писав князеві Станісу, пропонуючи йому престол і корону. Ми б могли втратити усе. До речі, усе й висіло на волосині. Якби до мене не прийшла Санса і не переказала задуми батька…

Тиріон здивувався.

— Справді? Його власна донька?!

Санса завжди здавалася йому такою милою, лагідною та чемною дівчинкою.

— Дівча від кохання аж текло під себе. Заради Джофрі вона була готова на все, аж доки він не відтяв її батькові голову і не назвав це милістю. На тому кохання й скінчилося.

— Його милість має справжній хист прихиляти до себе серця підданих, — лукаво всміхнувся Тиріон. — А вигнати пана Барістана Селмі з Королегвардії — то теж Джофрі додумався?

Серсея зітхнула.

— Джоф бажав зіпхнути на когось вину за смерть Роберта. Варис запропонував пана Барістана. Чому б ні? Хайме отримав уряд Регіментаря та місце у раді, а Джоф зміг кинути кістку своєму собаці. Адже він так зворушливо любить Сандора Клегана. А на Селмі ми зла не тримали, навіть хотіли дати йому якийсь клапоть землі та обійстя — нікчемний старий дурень і того не заслужив.

— Я чув, що нікчемний старий дурень убив двох золотокирейників Слинта, коли ті намагалися схопити його біля Грязючної Брами.

Сестра похнюпилася.

— Слинт мав би надіслати більше людей. Він не такий вправний тисяцький, як я гадала.

— Пан Барістан був Регіментарем Королегвардії Роберта Баратеона, — ущипливо нагадав їй Тиріон. — Тільки вони удвох з Хайме лишилися живими з семи присяжних оборонців Аериса Таргарієна. Прості люди називають його ім’я поруч з іменами Сервина Дзеркального Щита і принца Аемона Драконолицаря. Як гадаєш, що вони вирішать, коли пан Барістан Зухвалий з’явиться при боці Робба Старка або Станіса Баратеона?

Серсея відвела очі.

— Це мені на думку не спадало.

— А батькові спадало, — зазначив Тиріон. — Ось чому я тут. Аби припинити ці дурниці й привести твого сина до належної покори.

— Краще за мене ти з Джофом не впораєшся.

— Може, й упораюся.

— Чого б це?

— Бо він знає, що ти ніколи не зробиш йому боляче.

Очі Серсеї звузилися.

— Гадаєш, я дозволю тобі кривдити мого сина? Що за маячня? Ти, бува, не захворів?

Тиріон зітхнув. Вона не зрозуміла самої суті — вже не вперше.

— Я хочу кривдити Джофрі не більше, ніж ти, — запевнив він сестру, — але хлопцеві корисно відчути загрозу. Тоді з ним легше буде домовитися.

Він узяв її за руку.

— Ти ж мене знаєш. Я твій рідний брат. Я тобі потрібен, не впирайся і не заперечуй. І твоєму синові теж — якщо йому не байдуже, чи довго він всидить на своєму бридкому залізному стільці.

Сестра, здавалося, була вражена доторком брата.

— Лукавий біс! Відколи вродився, усе хитруєш!

— Та я хитрун малесенький, і хитрощі в мене дрібненькі. — Він вишкірився у посмішці.

— Гаразд, нехай. Коли вже приїхав, то спробуймо приставити тебе до діла… але не дури себе, Тиріоне. У раді ти сядеш із моєї згоди, а Правицею Короля вважатимешся тільки за посадою. Насправді ж ти будеш моїм Правицею. Казатимеш мені про все, що задумав, перш ніж щось робити, і без моєї згоди навіть кроку не ступиш. Зрозумів?

— Ще б пак!

— То ти згоден?

— Авжеж, — збрехав він. — Я весь твій, сестро.

«Тоді, коли мені зручно, певна річ.»

— Отже, тепер ми маємо спільну мету і не повинні мати таємниць одне від одного. То кажеш, Джофрі наказав стратити князя Едарда, Варис вигнав пана Барістана, а Мізинцеві ми мусимо дякувати за вельможного князя Слинта. Але хто ж тоді вбив Джона Арина?

Серсея відсмикнула руку.

— Як я мушу про те знати?

— Скорботна вдовиця у Соколиному Гнізді чомусь вирішила, що то був я. Цікаво, з якого дива?

— Не маю жодного уявлення. Пришелепкуватий Едард Старк кинув мені в обличчя те саме звинувачення. Натякнув, що князь Арин підозрював або радше… вважав, що…

— Що ти задираєш хвоста перед нашим любим Хайме?

Вона дала йому ляпаса.

— Ти вважала мене сліпим, як наш батько? — Тиріон потер щоку. — З ким ти злягаєшся — то не моя справа… щоправда, нечесно виходить: перед одним братом ти розкидаєш ноги, а перед іншим — ні.

Вона дала йому ляпаса.

— Та май же ласку, Серсеє, я з тобою жартую. Як на мене, краще вже гарна хвойда, ніж ти. Ніколи не розумів, що Хайме у тобі знайшов, окрім власного віддзеркалення.

Вона дала йому ляпаса.

Щоки його червоніли та палали, але на вустах сяяла посмішка.

— Ти це припини, бо я розгніваюся.

Вона стримала руку.

— А як і розгніваєшся, то що мені до того?

— В мене є нові друзі, — попередив Тиріон. — Вони тобі можуть не сподобатися. До речі, як саме ти вбила Роберта?

— Він сам себе вбив. Ми тільки допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт зібрався на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого, кислого червоного, але зміцненого втричі проти звичайного. А смердючий бовдур і раденький був: пив і упину не знав, хутко висмоктав один міх і послав Ланселя по другий. Решту справи зробив вепр. Шкода, Тиріоне, що тебе не було на тризні. Смачнішого звіра я не куштувала ніколи. Його спекли з грибами та яблуками, і кожен шматок смакував перемогою!

— Бачу, сестро, ти наче все життя мріяла про жалобу вдовиці. — Тиріон плекав певну прихильність до Роберта Баратеона, величезного галасливого бовдура… не востаннє тому, що сестра його так ненавиділа. — Отже, якщо ти вже скінчила ляпати мені по щоках, то я піду собі потихеньку.

Він вигнувся і незграбно виліз з крісла на підлогу.

Серсея спохмурніла.

— Дозволу піти я тобі не давала. Я хочу знати, як ти зібрався звільнити Хайме.

— Скажу, коли сам знатиму. Змови — вони як плоди, їм треба дозріти. А зараз я хочу попоїздити вулицями і зняти з цього міста свою власну мірку.

Коло дверей Тиріон спинився, поклавши руку на голову сфінкса.

— І наостанок одне проханнячко. Ти вже подбай, щоб Сансі Старк ніхто не зашкодив. Недобре буде втратити обох Старкових дочок.

Залишивши палату малої ради, Тиріон кивнув панові Мандону і рушив довгим склепінчастим переходом. При боці миттю з’явився Брон, але Тімет, син Тімета, кудись зник і не повернувся.

— Де наша червона руця? — поцікавився Тиріон.

— Йому закортіло піти на розвідку. Така вже порода — не любить стовбичити під дверима.

— Аби ж тільки не вбив когось значного. — Дикуни, яких Тиріон привів з їхніх родових твердинь у Місячних горах, притерпілися до нього і зберігали йому своєрідну вірність, але нікуди не поділи ані свій гонор, ані любов до розбрату і бійок, ані звичку відповідати на справжні або уявні образи зі зброєю в руках. — Спробуй його знайти, а заразом простеж, щоб решту оселили та нагодували. Хай живуть у куренях під Баштою Правиці, але не дозволяй, щоб підкоморій розташував Кам’яних Ґав коло Братів Місяця. А Смалені хай мають окрему від усіх трапезну.

— А ти куди?

— Поїду назад до «Розбитого ковадла».

Брон глузливо вишкірився.

— Супровід потрібен? Кажуть, на вулицях неспокійно.

— Викличу собі сотника сестриної сторожі й нагадаю, що я такий самий Ланістер, як вона. Хай сотник не забуває, що давав присягу Кастерлі-на-Скелі, а не Серсеї чи Джофрі.

За годину по тому Тиріон виїхав з Червоного Дитинця у супроводі тузня ланістерівських стражників у кармазинових киреях та шоломцях з левами на маківках. Минаючи брамну решітку, він помітив голови на мурі. Чорні від гниття і старої смоли обличчя вже давно було годі впізнати.

— Сотнику Виларе! — покликав він. — Оті прикраси треба зняти до завтра. Віддайте їх сестрам-мовчальницям, щоб вичистили.

Не надто легка справа — сумістити голови з тілами. Але нічого не вдієш: навіть коли буяє війна, люди мусять зберігати якусь пристойність.

Вилар завагався.

— Його милість король забажав, щоб голови зрадників лишалися на мурі, доки не заповняться останні три шпички.

— Ану ж я спробую здогадатися. Одна для Робба Старка, інші дві — для князів Станіса та Ренлі. Чи не так?

— Саме так, ласкавий пане.

— Моєму небожеві, Виларе, сьогодні виповнилося тринадцять років. Завжди доречно пам’ятати про його вік. Ви знімете голови до завтрашнього ранку, інакше на одній тичці може з’явитися не той мешканець, для якого її бережуть. Я висловився досить ясно, сотнику?

— Особисто простежу, як їх зніматимуть, мосьпане.

— От і добре. — Тиріон вдарив коня острогами і рушив уперед ристю, не чекаючи на сторожу.

Він сказав Серсеї, що хоче зняти з цього міста свою мірку. І не збрехав. Але побачене Тиріонові Ланістеру не надто сподобалося. На вулицях Король-Берега завжди вирувало життя, стояв галас, кипіла торгівля й ремесла, та зараз вони смерділи небезпекою, якої він не міг пригадати з минулих своїх приїздів до міста. Просто у стічній канаві коло Ткацької вулиці валявся голий покійник, якого дерли на шматки вуличні собаки, і ніхто навіть не зважав. На очі траплялося багацько міських вартових, що пересувалися провулками у золотих киреях та воронованих кольчугах, не випускаючи з рук залізних кийків. На базарах купчилося забагато обірваного люду, який продавав власне хатнє майно за будь-яку ціну, аби щось вторгувати… і замало селян з возами харчів. Ті харчі, які ще продавалися, коштували втричі дорожче, ніж рік тому. Один крамар вихваляв щурів, засмажених на рожні.

— Свіжі щури! — горлав він, — свіжі щури!

Певно, свіжі щури вважалися стравою куди кращою за старих, висохлих або гнилих щурів. Та лякало інше: щури на рожні виглядали смачніше, ніж більшість того, що продавали різники. На Борошняній вулиці Тиріон побачив озброєних охоронців коло дверей кожної крамниці. «У лихі голодні часи» — подумав він, — «хлібопікам дешевше купити сердюка, ніж борошна».

— До міста не підвозять харчі, абощо? — спитав він Вилара.

— Майже ні, мосьпане, — підтвердив сотник. — У річковому краю воюють, князь Ренлі збирає бунтівників у Вирії, дороги на південь та захід відрізано.

— І що ж за такої нагоди робить моя ласкава сестра?

— Усе, аби відновити королівський мир, — запевнив Вилар. — Князь Слинт потроїв число міських вартових, а королева приставила кілька тисяч ремісників до облаштування оборони міста. Каменярі зміцнюють мури, теслі будують кількасот метавок, стрільники лаштують стріли, ковалі кують клинки, а цех алхіміків пообіцяв наготувати десять тисяч слоїків шал-вогню.

Тиріон неспокійно посовався у сідлі. Йому сподобалося, що Серсея не сидить без діла, та шал-вогонь — то зрадлива штука. Десять тисяч слоїків здатні пустити з димом весь Король-Берег.

— Де ж моя сестра знайшла на все стільки грошей?

Кожен знав, що король Роберт залишив короні самі борги, ще й чималі, а алхіміки зроду не працювали задарма.

— Пан Мізинець завжди щось вигадає, мосьпане. Він запровадив брамне мито для всіх, хто бажає увійти до міста.

— Вдала думка, — відповів Тиріон, поміркувавши.

«Розумно. Розумно й жорстоко.» Десятки тисяч людей тікали звідусіль до оманливої безпеки Король-Берега. Він бачив їх на королівському гостинці: купки батьків, матерів, дітей, одних на конях, інших на возах, занепокоєних, зі страхом та надією в очах. Ясна річ, досягнувши міста, вони б заплатили усе, що мали, аби тільки залишити війну позаду себе за високими надійними мурами… втім, якби втікачі знали про шал-вогонь, то ще двічі б подумали, перш ніж прагнути усередину.

Заїжджий двір під знаком розбитого ковадла стояв якраз недалеко від мурів — коло Божої брами, до якої вони вранці в’їхали. У внутрішньому дворі по коня Тиріона вискочив хлопчик-стайняр.

— Ведіть своїх людей до замку, — мовив Тиріон до Вилара. — Я ночуватиму тут.

Сотник завагався.

— Але чи буде вам безпечно, мосьпане?

— Щодо цього скажу, сотнику, що коли я виходив звідси вранці, у заїзді товклося повно Чорних Вух. А коли неподалік Чела, донька Чейка, то ніхто не може почуватися безпечно.

Тиріон врозвал зашкутильгав до дверей, лишивши збентеженого сотника шукати змісту в своїй відповіді.

Коли він зайшов до трапезної у корчмі, його привітала злива веселощів. Він упізнав горловий регіт Чели й співучу музику Шаїного смішку. Дівчина сиділа коло комина і сьорбала вино за круглим дерев’яним столом з трьома Чорними Вухами, яких Тиріон лишив їй для охорони, та тлустим чолов’ягою, видним лише зі спини. Тиріон вирішив був, що то корчмар… аж тут Шая покликала його на ім’я, і співрозмовник підвівся.

— Яке щастя знову бачити вас так скоро, ласкавий пане, — промуркотів він із лагідною усмішкою євнуха на напудрованому обличчі.

Тиріон аж запнувся.

— Пане Варисе! Оце вже не гадав зустріти вас тут.

«Хай його Інші заберуть! Як він так хутко знайшов це місце?»

— Вибачайте за непрохану появу, — мовив Варис, — але я відчув нагальне бажання зазнайомитися з вашою юною панною.

— Юною панною, — повторила Шая, смакуючи слова. — Ви збрехали тільки наполовину, мосьпане. Я й справді ще досить молоденька.

«Вісімнадцять років» — згадав Тиріон. — «Вісімнадцятирічна шльондра, метка розумом, під ковдрою спритна, мов кішка, з великими темними очима, рясним чорним волоссям, солодким жадібним ротиком… і вся моя! От клятий євнух.»

— На жаль, це я мушу відчувати себе непроханим, пане Варисе, — змусив себе Тиріон до чемності. — Коли я увійшов, ви так весело розважалися.

— Мосьпан Варис захоплювався вухами Чели і дивувався, скільки ж вона мала убити ворогів, щоб зробити таке гарненьке намисто, — відповіла Шая. Тиріона зачепило, як грайливо вона величає Вариса «мосьпаном»; так само і тим самим голосом вона кликала його самого в їхніх постільних забавах. — А Чела каже, що тільки боягуз убиває переможеного ворога.

— Хоробрий лишає ворогові життя, щоб той колись міг змити ганьбу, повернувши собі вухо силою зброї, — пояснила Чела, невеличка смаглява жіночка, в якій на шиї теліпалося зловісне намисто з сорока шести висушених, зморшкуватих людських вух. Тиріонові якось випала нагода їх порахувати. — Так люди знатимуть, що ти не боїшся своїх ворогів.

Шая тюгукнула у захваті.

— А тоді мосьпан сказав, що якби він був Чорним Вухом, то ніколи не спав би, бо йому б тільки й снилися одновухі вороги.

— Мені така халепа не загрожує, — запевнив Тиріон. — Мої вороги мене жахають навіть із двома вухами, тому я маю звичку їх вбивати.

Варис захихотів.

— Чи не вип’єте з нами вина, мосьпане?

— Так, я вип’ю з вами вина.

Тиріон умостився коло Шаї. Він зрозумів, що тут відбулося, хоч ані Чела, ані Шая потаємного змісту подій не втямили. Насправді Варис приніс послання. Коли він казав про нагальне бажання познайомитися з юною панною, то мав на увазі: ви намагалися її сховати, але я знаю все про те, де вона і хто вона, і ось я тут. Цікаво, хто ж їх зрадив. Корчмар, стайняр, стражник біля брами… чи хтось зі своїх?

— Полюбляю повертатися до міста через Божу браму, — казав Варис до Шаї, наповнюючи келихи. — На брамній башті там вирізьблено у камені виняткової краси подоби; я не можу стримати сліз, коли на них дивлюся. В них очі… такі виразні, ви не згодні? Коли минаєш решітку, вони наче стежать за тобою.

— Не помітила, мосьпане, — відповіла Шая. — Завтра подивлюся, з вашої ласки.

«Та не турбуйся, люба моя» — подумав Тиріон, бовтаючи вино у келиху. — «Чхати він хотів на ті різьблені подоби. Євнух вихваляється не їхніми очима, а своїми. Каже, що чатував і знав про наш приїзд тієї ж миті, як ми перетнули браму.»

— Ти мусиш берегти себе, дитино, — саме радив Варис. — Король-Берег вже не той, що раніше. Він став далеко небезпечніший. Я знаю ці вулиці дуже добре, і все ж вагався, чи прийти мені сьогодні самому та неозброєному. Настали темні часи — навколо нас самі беззаконні харцизяки, люди з холодним залізом у руках і холодними серцями у грудях.

«Куди я прийшов сам-один і неозброєний — туди інші можуть прийти з мечами в руках» — проказував євнух насправді.

Шая засміялася.

— Хай тільки нагодяться — хутко втечуть від Чели без одного вуха!

Варис заверещав радісно, наче нічого кумеднішого зроду не чув, але у очах, які він повернув на Тиріона, не було ані сліду веселощів.

— Ваша юна панна така привітна та ласкава. Я б на вашому місці якомога краще дбав про неї.

— Я прагну того ж самого. Якби хтось схотів завдати їй шкоди… мушу зізнатися, для Чорного Вуха я замалий, і зайвою хоробрістю вихвалятися не стану.

«Бачиш, євнух? Я теж вмію балакати твоєю мовою. Завдай їй болю — і я зітну тобі голову.»

— На цьому дозвольте відкланятися. — Варис підвівся з місця. — Я розумію, які ви стомлені з дороги. Я бажав лише привітати вас, пане мій, і повідомити, в якому я захваті від вашої появи в місті. Нам у раді надзвичайно потрібна така людина. Ви вже бачили комету?

— Я коротун, а не сліпець, — відповів Тиріон.

З королівського гостинця здавалося, наче комета вкриває пів-неба, сяючи яскравіше за півмісяць.

— На вулицях її кличуть Червоним Посланцем, — мовив Варис. — Кажуть, що вона з’явилася передвісником нового короля, попереджаючи про вогонь і кров.

Євнух потер напудровані долоні.

— Чи можу я залишити вам невеличку загадку для роздумів, пане Тиріоне? — І не чекаючи відповіді, продовжив. — У кімнаті сидять троє могутніх людей: король, жрець і багатій з золотом. А перед ними стоїть сердюк — такий собі простий найманець хамського роду, не надто розумний до того ж. Кожен із трьох великих панів просить його вбити двох інших. «Убий їх» — каже король, — «бо я твій законний володар». «Убий їх» — каже жрець, — «бо моїми вустами до тебе промовляє воля божа». «Убий їх» — каже багатій, — «тоді все це золото стане твоїм». Отже, скажіть мені: хто помре, а хто виживе?

Низько вклонившись, євнух швидко вислизнув із трапезної корчми на своїх м’яких підборах.

Коли він зник, Чела пирхнула, а Шая зморщила гарненьке личко.

— Виживе багатій. Хіба ні?

Тиріон у роздумах сьорбнув вина.

— Може, й так. А може, й ні. Схоже, все залежить від сердюка.

Він поставив келиха на стіл.

— Гайда нагору.

Їй довелося чекати на нього нагорі сходів, бо її ноги були стрункі та сильні, а його — короткі, криві та хворі. Але стрічала вона його усмішкою.

— Ви за мною скучили, мосьпане? — дражнила вона його, беручи за руку.

— Відчайдушно, — визнав Тиріон.

Шая була лише на якусь волосину вища за п’ять стоп, але він мусив дивитися на неї знизу вгору. Та нехай — вона варта того, щоб дивитися на неї звідусіль.

— Ти сумуватимеш за мною в своєму Червоному Дитинці, — мовила вона, ведучи його до кімнати. — Сам-один, у холодному ліжку в Башті Правиці.

— На жаль.

Тиріон радо б тримав Шаю коло себе, якби не заборона його вельможного батька. «Ти не повезеш до двору свою шльондру» — так наказав князь Тайвин. Привезти її до міста, й годі — на більше нахабство Тиріон не зважився. Адже вся його влада трималася на владі батька, і дівчина мусила це розуміти.

— Я не буду надто далеко, — обіцяв він. — Ти матимеш будинок, варту та челядь, а я приходитиму так часто, як зможу.

Шая пхнула ногою двері, зачиняючи їх. Крізь каламутні шибки вузького вікна Тиріон розібрав Великий Септ Баелора, що вінчав пагорб Візеньї, але потім відволікся на інше видовисько. Шая нахилилася, вхопила поділ сукні, задерла її над головою і відкинула убік. Того, що жінки зазвичай вдягають під сукні, вона не визнавала.

— Ти ніколи не зможеш відпочити, — повідомила вона йому, стоячи гола, рожева і чарівна, вперши одну руку в бік. — Ти думатимеш про мене щоразу, як лягатимеш у ліжко. Тоді в тебе встане, а допомогти ніхто не зможе, і ти не здатен будеш заснути, хіба що… — вона вишкірилася тією лукавою посмішкою, яку так полюбляв Тиріон, — …я правильно вгадала: саме тому її називають Баштою Правиці? Так, мосьпане?

— Замовкни і поцілуй мене, — наказав він.

Губи її смакували вином; малі тверді груди притиснулися до нього, поки пальці шукали шворки на штанях.

— Мій леве, — зашепотіла вона, коли він перервав поцілунок, щоб роздягнутися, — мій любий володарю, мій велетень серед Ланістерів.

Тиріон штурхнув її на ліжко. Коли він у неї встромився, вона скрикнула так, що могла б підняти з могили і Баелора Блаженного, а нігті вчепилися йому в спину. Ніколи ще він не відчував такого солодкого болю.

«Дурень» — подумав він до себе потім, коли вони лежали посередині вдавленого ліжка серед переплутаних простирадл. — «Чи тебе життя нічому не навчило, курдупелю? Вона — шльондра, а ти безголовий. Вона любить твої гроші, а не твого прутня. Згадай хоча б Тайшу.» І все ж, коли його пальці легенько пробіглися її соском, той напружився від доторку, і він побачив свій укус на її грудях, завданий у нападі пристрасті.

— Що ви робитимете, мосьпане, ставши Правицею Короля? — запитала його Шайя, поки він пестив солодкі теплі пагорби.

— Дещо таке, чого Серсея не чекає, — пробурмотів Тиріон з-над її стрункої шиї. — Чинитиму правий суд.

Бран I

Бран більше полюбляв сидіти на твердій кам’яній лаві під вікном, аніж на м’якій перині серед ковдр. У ліжку на нього тиснули стіни й низько нависала стеля; у ліжку опочивальня здавалася цюпою, а Зимосіч — великою в’язницею. Але ж за вікном кликав до себе широкий світ.

Він не міг більше ані ходити, ані лазити стінами, ані полювати, ані битися дерев’яним мечем, як бувало колись. Але міг дивитися. Йому подобалося, як починали блищати стрільчаcті шибки вікон по всьому замку, коли запалювали свічки та комини у баштах і кам’яних палатах. Він любив слухати, як лютововки співали до зірок.

Останнім часом вовки часто снилися йому. «Вони говорять до мене, як брати до брата» — казав він собі, слухаючи їхнє виття. Він майже розумів їхню мову… не те щоб зовсім, не те щоб напевне, але майже… начебто вони співали мовою, яку він колись знав, а потім примудрився забути. Хай їх бояться Вальдери, але в жилах Старків тече вовча кров. Так йому казала Стара Мамка.

— Хоча є такі, в яких та кров сильніша, — попереджала вона.

У довгому витті Літа чулася журба і пристрасть. Кудлаїв голос був дикіший, свавільніший. Разом вони наповнювали двори та палати, бриніли цілим замком, наче Зимосіччю блукала велика зграя лютововків, а не лише двоє… хоча колись їх було шестеро. Чи сумують вони теж за своїми братами і сестрами? Бранові кортіло дізнатися. Чи кличуть вони Сірого Вітра та Привида, Німерію та тінь Панночки? Чи прагнуть вони повернути всіх додому і зажити однією зграєю?

— Хто може знати, що там собі думає лютововк? — відповів пан Родрік Касель, коли Бран спитав, чому виють вовки. Вельможна Бранова матінка поставила старого лицаря каштеляном Зимосічі за своєї відсутності; урядування лишало йому обмаль часу на пусті балачки.

— Вони прагнуть волі, — заявив доїжджачий Фарлен, який любив лютововків не більше, ніж його підопічні хорти. — Їм не подобається сидіти за стінами, та й хто їм дорікне? Диким істотам місце у дикій глушині, а не в замку.

— Так, вони хочуть полювати, — погоджувався кухар Гейдж, вкидаючи дрібно накришене ниркове сало до великого казана з юшкою. — Вовчий нюх далеко кращий за людський. Мабуть, винюхали собі якоїсь дичини.

Маестер Лювин гадав інакше.

— Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава? Може, вони вирішили, що то місяць.

Коли Бран переказав ті слова Оші, вона аж зареготалася.

— Та у ваших вовків кебети більше, ніж у маестра, — відказала дичацька жінка. — Вони знають таку правду, яку вчений сіромаха давно забув.

Вона вимовила все це так, що Бранові побігли мурашки спиною. Коли ж він спитав, що означає комета, Оша відповіла:

— Вогонь та кров, хлопче, і нічого доброго.

Наступним Бран запитав про комету септона Чайла, коли вони разом перебирали деякі сувої, врятовані від пожежі у книгозбірні.

— То меч, який вбиває нинішню пору земного коловороту, — відповів септон. І скоро зі Старограду прилетів білий крук зі звісткою про осінь. Вочевидь, Чайл не збрехав.

Стара Мамка, проте, не погоджувалася, а вона ж прожила на світі довше за всіх.

— Дракони, — мовила вона, здіймаючи голову і щось винюхуючи.

Вона була майже сліпа і комети не бачила, та стверджувала, що чує її запах.

— Бути на світі драконам, хлопче, — наполягала вона.

Стара Мамка, як і раніше, ніколи не кликала його «принцом».

А Ходор правив своєї:

— Ходор.

І ніколи не казав нічого іншого.

А лютововки все вили та й вили. Стражники на мурах стиха шпетили їх на всю губу, хорти на псярні люто гавкали, коні басували у стійлах, Вальдери тремтіли коло вогню, і навіть маестер Лювин жалівся на безсонні ночі. Лише Бран не зважав. Пан Родрік замкнув вовків у божегаї після того, як Кудлай вкусив Малого Вальдера, та мури й кам’янці Зимосічі виробляли дивні штуки зі звуками, й іноді здавалося, що вовки сидять просто у дворі під Брановим вікном. А іншим разом він би присягнувся, що ті гуляють по мурах, наче замкові вартові. Понад усе Бран прагнув їх побачити.

Він бачив комету, що висіла над трапезною замкової сторожі та дзвіницею, а далі за ними маяла Першовежа, кругла і приземкувата, чорні химери на якій виразно виділялися проти лілового сутінкового неба. Колись Бран знав кожний камінь тих будівель — хоч ззовні, хоч зсередини; він облазив їх усі, гасав угору-вниз легше, ніж інші хлопчаки гасали сходами. Він влаштовував собі таємні схованки на дахах, тримав гайворонів на розбитій вежі за своїх особливих друзів.

А потім він упав.

Бран не пам’ятав самого падіння, але ж йому казали, що він упав — певно, не брехали. Тоді він трохи не помер. Побачивши химери на Першовежі, де сталося лихо, він відчув, як моторошно скрутилося все у нього в животі. Тепер він не міг лазити, не міг ходити й бігати, не міг битися мечем, а колишні мрії про лицарство лишили по собі тільки гіркий присмак.

Літо вив того дня, коли Бран впав, і ще довго по тому, коли малий лежав розбитий у ліжку — Робб розповів йому про те, перш ніж піти на війну. Літо журився за хазяїном, і до його туги приєдналися Кудлай та Сірий Вітер. Того вечора, коли скривавлений крук приніс звістку про смерть батька, вовки теж усе дізналися самі. Бран сидів у маестровій башті разом із Ріконом, балакав про дітей лісу, і раптом Літо з Кудлаєм потопили голос маестра Лювина у своєму витті.

За ким вони тужать тепер? Чи не вбив якийсь ворог Короля-на-Півночі, що був раніше його братом Роббом? Чи не впав його брат-байстрюк Джон Сніговій зі Стіни? Чи не вмерла його мати або хтось із сестер? Чи причина в чомусь іншому, як гадають маестер, септон і Стара Мамка?

«Якби ж я справді був лютововком, то зрозумів би їхню пісню» — повний палкої жаги, подумав він. У вовчому сні він гасав по схилах гір — гострих крижаних хребтів, вищих за будь-яку башту, і стояв на вершинах під повним місяцем, лишивши під собою цілий світ. Точно так, як бувало раніше.

— У-у-у-у! — обережно завив Бран. Він склав долоні трубою перед ротом і підняв голову до комети. — У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — продовжив він сміливіше.

Вийшло якось дурнувато, пискляво, слабенько і тремтливо. Виття малого хлопчини, а не вовка. І все ж Літо відповів, потопивши своїм низьким виттям тоненький голосочок Брана; згодом і Кудлай приєднався до хору. Бран завив ще, і вони заспівали разом — останні зі своєї зграї.

На галас до дверей нагодився стражник на прізвисько Стріха з бородавкою на носі. Він зазирнув досередини, побачив, як Бран виє коло вікна, і спитав:

— У чому річ, пане принце?

Бран почувався ніяково, коли його кликали принцом, хоч і був спадкоємцем Робба — Короля-на-Півночі. Він повернув голову і завив до стражника:

— У-у-у-у-у-у-у-у! У-у! У-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Стріха скривився.

— Та припиніть уже.

— У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у! У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у!

Стражник пішов і скоро повернувся з маестром Лювином у сірій рясі, з незмінним ланцюгом на шиї.

— Бране, ті звірюки і без тебе чинять досить галасу. — Він перетнув кімнату і поклав руку хлопчикові на лоба. — Час уже пізній, ти мав би спати.

— Я розмовляю з вовками. — Бран скинув з себе руку маестра.

— Може, хай Стріха віднесе тебе до ліжка?

— До ліжка я й сам доберуся. — Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, по яких Бран міг тягти себе кімнатою за допомогою самих лише рук. То була важка й повільна справа, від неї боліли плечі, але їздити в когось на руках Бран ненавидів. — А спати я піду тоді, коли захочу. Зараз не хочу.

— Всі люди мусять спати, Бране. Навіть принци.

— Коли я сплю, я перекидаюся на вовка. — Бран відвернув обличчя і зиркнув у ніч. — А чи бачать вовки сни?

— Гадаю, всі створіння бачать сни, тільки не так, як люди.

— А мертві люди бачать сни? — спитав Бран, думаючи про батька.

У темній крипті під Зимосіччю каменяр саме різьбив у граніті подобу покійного князя.

— Хтось каже, що так, а хтось — що ні, — відповів маестер. — Самі ж мертві нічого не кажуть.

— А дерева бачать сни?

— Дерева? Певно, що ні…

— А от і бачать, — з раптовою впевненістю мовив Бран. — Вони бачать деревні сни. Інколи я бачу вві сні дерево. Оберіг-дерево — таке, як у божегаї. Воно мене кличе. Але вовчі сни кращі. Я можу все нюхати, а інколи пробувати на смак кров.

Маестер Лювин смикнув ланцюга у тісному місці на шиї.

— Якби ж ти проводив більше часу з іншими дітьми…

— Ненавиджу інших дітей, — відказав Бран, згадавши Вальдерів. — Я наказав вам відіслати їх геть.

Лювин посуворішав.

— Фреї — вихованці твоєї вельможної матері. Їх прислали сюди задля опіки та виховання за її наказом. Ти не маєш права їх виганяти, та й недобре було б так чинити. Якщо ми їх виженемо, куди їм подітися?

— Додому. То вони винні, що ви не дозволяєте мені тримати при собі Літа.

— Малий Фрей не просив, щоб його кусали, — відповів маестер, — і я теж не просив.

— І його, і вас вкусив Кудлай. — Чорний вовк Рікона був такий дикий, що часом лякав і Брана. — Літо нікого не кусав.

— Літо вирвав горлянку людині просто у цій опочивальні. Ти часом не забув? Правду кажучи, ті ласкаві цуценята, яких ви з братами знайшли у снігу, виросли у небезпечних хижаків. Малі Фреї правильно їх цураються.

— То хай би Фреї й сиділи у божегаї. Грали б там у князя переїзду, скільки заманеться. А Літо знов би спав зі мною. Якщо я — принц, то чому ви мене не слухаєте? Я хотів їздити на Танцівниці, але Пивотряс не пускає мене з брами.

— І правильно робить. У вовчій пущі небезпечно; ти мав би сам знати після твоєї минулої прогулянки. Хочеш, щоб якийсь харциз схопив тебе у полон і продав Ланістерам?

— Літо б мене врятував, — уперто вів своєї Бран. — Принци повинні мати змогу плавати морем, полювати вепра у вовчій пущі, битися списами на турнірах.

— Бране, дитино, навіщо ти себе мучиш? Колись ти зможеш дещо з цього, та зараз ти лише восьмирічний хлопчина.

— Краще б я був вовком. Тоді міг би жити в лісі, скільки захочу. Міг би знайти Ар’ю з Сансою. Я б їх винюхав і побіг рятувати, а коли Робб стане до битви, я б став із ним поруч, як Сірий Вітер. Я б вирвав Крулерізові горлянку зубами, гир, та й усе — війна б тоді скінчилася, і всі повернулися б до Зимосічі. Якби ж я був вовком… — Він завив. — У-у-у-ууу-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Лювин підвищив голос.

— Справжній принц мав би вітати…

— А-а-у-у-у-у-у-у! — гучніше завив Бран. — А-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Маестер кинув марні зусилля.

— Як хочеш, дитино.

Зі змішаним виразом журби та відрази на обличчі він пішов з опочивальні геть.

Вити стало нецікаво, щойно Бран лишився сам. Через деякий час він угамувався. «А я ж вітав їх, як належить» — сказав Бран собі з відразою. — «Я ж був князем на Зимосічі, справжнім князем, ніхто б мені не дорікнув.» Коли з Близнюків прибули Фреї, то не він, а малий Рікон зажадав вигнати їх геть. Але ж він — чотирирічна дитина. Малий заверещав, що хоче побачити вдома батька, мати та Робба, а не якихось чужинців. Саме Бранові довелося вгамовувати його та вітати Фреїв за належним звичаєм. Він запропонував гостям трунок і частунок, припросив їх до вогню, і навіть маестер Лювин опісля похвалив його за добрий прийом.

Але то було ще до гри.

У гру гралися з колодою, костуром, якимось водоймищем і навіженим галасом. Як запевнили Брана Вальдер і Вальдер, найголовніше — то вода. Колоду можна замінити дошкою чи рядком камінців, а за костур узяти якусь гілку з дерева. Та й галасувати не обов’язково. Але без води гри не виходить. Оскільки маестер Лювин та пан Родрік не бажали відпустити дітей до вовчої пущі на пошуки струмка, вони вдовольнилися одним із темних ставків у божегаї. Вальдер та Вальдер ніколи не бачили, щоб із землі текла гаряча вода з бульбашками, але вирішили, що так буде навіть краще.

Кожного з двох звали Вальдером Фреєм. Великий Вальдер казав, що у Близнюках достобіса Вальдерів, яких усіх назвали на честь діда хлопців — князя Вальдера Фрея.

— А в Зимосічі кожен із нас має власне ім’я! — пихато заявив Рікон, коли дізнався про таку чудасію.

Грати треба було ось як. Колода вкладалася через воду, і один гравець ставав на її середині з дрючком. То був князь переїзду, і коли хтось з інших гравців підходив до колоди, то князь мав спитати: «Я є князь переїзду. А ти хто і чого прийшов?» Інший гравець мусив розповісти, хто він такий і чому йому треба дозволити переїхати на той бік. Князь міг примушувати до клятв та ставити питання. Правду казати було не обов’язково, але клятв треба було дотримуватися, якщо тільки при їх складанні не було сказано «Чи ні». Штука полягала в тому, щоб сказати «Чи ні» так, аби князь переїзду не помітив. Тоді можна було спробувати зіпхнути князя у воду і самому стати князем переїзду. Але дозволялося таке лише в разі, якщо ти сказав «Чи ні», а інакше виганяли з гри. Князь міг зіпхнути у воду кого забажає і коли забажає, і тільки він мав дрючка.

Насправді виходило так, що гра складалася з самої лише штовханини, стусанів та падіння у воду, а також гучних суперечок про те, сказав хтось «Чи ні» чи ні. Частіше за все князем переїзду був Малий Вальдер. Малим Вальдером його кликали, незважаючи на високий зріст та міцну статуру, до якої додавалися червона пика і чимале черево. Великий Вальдер був гостролиций, кощавий і на пів-стопи нижчий.

— Він на п’ятдесят два дні старший від мене, — пояснив Малий Вальдер, — тому спочатку був більший. Але я швидше виріс.

— Ми брати у перших, а не рідні, — додав Великий Вальдер — той, що менший з себе. — Мене звати Вальдер, син Ямоса. Мій батько був сином князя Вальдера від четвертої дружини. А він — Вальдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною князя Вальдера, з Кракеголів. Він стоїть попереду мене у черзі спадкоємців, хоч я старший за нього.

— На якихось п’ятдесят два дні, — заперечив Малий Вальдер. — Та байдуже. Близнюками, дурнику, ніхто з нас ніколи не володітиме.

— Я володітиму, — заявив Великий Вальдер. — До речі, ми ще й не єдині Вальдери. Пан Стеврон має онука, Чорного Вальдера. Він у черзі до спадку четвертий. А ще ж є Червонястий Вальдер, син пана Емона, і Байстрюк Вальдер, який взагалі не побачить ніякого спадку. Його навіть звуть Вальдер Водограй, а не Вальдер Фрей. Ще є дівчина, яку звуть Вальда.

— І Тир. Ти знову забув Тира.

— Бо він Вальтир, а не Вальдер, — відмахнувся Великий Вальдер. — Та він іде після нас, яке нам до нього діло. Я його й не любив ніколи.

Пан Родрік наказав оселити їх у колишній опочивальні Джона Сніговія, бо Джон вступив до Нічної Варти і більше не повернеться. Бранові рішення каштеляна до смаку не припало — він почувався так, наче Вальдери вкрали Джонове місце у замку.

Бран дивився жадібними очима, як Вальдери змагаються з дівчиною-кухарчучкою на ймення Ріпка і Йозефовими дівчатами Бандією та Широю. Вальдери поставили Брана суддєю, щоб він вирішував, чи сказав хтось «Чи ні», але щойно гра почалася, про нього всі забули.

На галас та плюскіт скоро набігли й інші: Палла з псярні, Кайнів хлопець Калон, Теж-Том — син Томарда Товстуна, загиблого разом із Брановим батьком у Король-Березі. За якусь хвилю часу всі до одного просякли водою та грязюкою. Палла стала брунатна з голови до п’ят, у волоссі в неї заплутався мох, а подих забило сміхом. Бран не чув стільки реготу в замку від того вечора, коли прилетів скривавлений крук. «Якби я мав ноги, то всіх би поскидав у воду» — визвірився він подумки. — «Ніхто, крім мене, не був би князем переїзду.»

Згодом до божегаю прибіг Рікон, переслідуваний Кудлаєм. Він глипнув на гравців і побачив, як Ріпка борюкалася з Малим Вальдером за дрючок, а потім втратила опору і гучно ляпнулася у воду, вимахуючи руками. Рікон негайно заверещав:

— Я! Тепер я! Я теж хочу грати!

Малий Вальдер махнув йому, запрошуючи до гри, і Кудлай негайно кинувся слідом.

— Ні, Кудлайчику, — наказав Бранів брат, — вовкам не можна, ти посидь з Браном.

І вовк залишився сидіти… аж доки Малий Вальдер не загилив Ріконові дрючком просто поперек живота. Бран і змигнути не встиг, як чорний вовк летів над дошкою, у воді каламутилася кров, Вальдери репетували «Пробі! Убивають!», Рікон сидів у грязюці й реготав, а звідкілясь ще й причалапав Ходор, волаючи «Ходор! Ходор! Ходор!».

Після того Рікон на диво уподобав обох Вальдерів. Більше вони у князя переїзду не гралися, але знайшли собі багато інших ігор: у дів та чудовиськ, кішки-мишки, запрошення до замку і таке інше. Незмінно біч-обіч із Ріконом, Вальдери набігали на кухню за пиріжками та медовими стільниками, носилися мурами круг замку, кидали кістки цуценятам на псярні, навчалися бою дерев’яними мечами під пильним оком пана Родріка. Рікон навіть показав їм глибокі підземелля, де каменяр різьбив у камені батькового склепа.

— Ти не мав права! — заволав Бран на брата, коли дізнався. — То наше місце, тільки для Старків!

Та Рікон не надто на нього зважив.

Раптом двері до опочивальні розчахнулися. Зайшов маестер Лювин із зеленим слоїком, але цього разу в супроводі Оші та Стріхи.

— Я змішав тобі снодійного трунку, Бране.

Оша вхопила його в оберемок своїми кощавими руками. Як на жінку, вона була дуже висока, жилава і міцна. До ліжка вона його перенесла без жодних зусиль.

— Від цього ти спатимеш, але нічого не бачитимеш, — пояснив маестер Лювин, виймаючи корка зі слоїка. — Солодким сном без жодних сновидінь.

— Справді? — спитав Бран, палко бажаючи в це вірити.

— Справді. Випий.

Бран випив. Трунок був густий, на смак відгонив крейдою, але завдяки домішкові меду ковтався легко.

— Зранку тобі покращає. — Лювин посміхнувся до Брана, попестив по голові й пішов.

Оша затрималася.

— Знову вовчі сни?

Бран кивнув.

— Не треба їм опиратися, хлопче. Я бачила, як ти розмовляв з оберіг-деревом. Може, боги намагаються відповісти тобі.

— Боги? — пробурмотів він, уже куняючи. Обличчя Оші розпливалося і сіріло. «Солодким сном без сновидінь» — майнула в Брана думка.

Але коли навколо зімкнувся морок, він миттю опинився у божегаю та рушив собі тихими кроками попід сіро-зеленими вартовими і покрученими споконвічними дубами. «Я ходжу!» — звеселялося його серце. Він усвідомлював, що то тільки сон, але навіть сон про ходіння власними ногами був куди кращий за щиру правду опочивальні з її стінами, стелею та дверима.

Серед дерев було темно, але шлях освітлювала комета, і ноги бігли упевнено. Він рухався на чотирьох добрих, міцних, швидких лапах, відчував ґрунт під ногами, тихий шурхіт опалого листя, товсті корені та тверді камені, глибокі шари перегною. Відчуття дарували радість.

У голові буяли пахощі, живі та п’янкі: зелено-болотний сморід гарячих ставків, жирний підгнилий ґрунт під лапами, білки на дубах. Запах білок нагадав про смак гарячої крові, про тріск кісток на зубах. Ротом потекла слина. Він їв тільки пів-дня тому, але мертве м’ясо, навіть олень, не давало насолоди. Він чув, як цокотять і шурхотять над головою білки, упевнені в своїй безпеці серед листя; звірятка були не дурні злазити на землю, де нишпорили вони з братом.

Запах брата він теж чув. То були добре знайомі пахощі — сильні, землисті, чорні, наче братове хутро. Брат никав під стінами, палаючи від люті. Бігав по колу день у день, ніч у ніч, невтомно шукав… здобичі, виходу назовні, своєї матері, вовків свого поносу, свою зграю… шукав, але не знаходив.

Позаду дерев здіймалися стіни — купи мертвого каміння, нагромаджені людьми навколо латочки живого лісу. Вони стояли сірі, поцятковані плямами всяких кольорів, зарослі мохом… а ще товщі, міцніші та вищі, ніж вовк міг сподіватися подолати у стрибку. Єдині дірки у купах каміння були забрані холодним залізом та занозливим деревом. Брат ставав коло кожної дірки і люто вишкіряв ікла, але ніхто не відчиняв їх, ніхто не давав вийти назовні.

Він сам зробив те саме ще першої ночі й зрозумів, що хісна з того не буде. Скільки не гарчи, а дорогу не дадуть. Скільки не бігай попід стінами, а їх не розштовхнеш. Скільки б не задирав лапи позначити дерева, а людину звідси не відлякаєш. Світ тісно зімкнувся навколо них; за обгородженим гаєм лежали великі сірі печери з людського каміння. «Зимосіч» — раптом згадав він ті звуки, якими люди їх називали. А з-за тих високих, аж до неба, насипаних людьми скель його кликав справжній світ. Він знав, що мусить відповісти на виклик або померти.

Ар’я II

Вони подорожували від світанку до сутінків, повз ліси, сади та гарно попорані поля, крізь невеличкі села, галасливі базарні містечка, добряче укріплені остроги. Коли наставала темрява, то розкладався табір і готувалася вечеря — все при світлі Червоного Меча. Хлопці по черзі чатували на варті. Ар’я помічала крізь дерева відблиск вогнищ від таборів інших подорожніх. Кожного вечора таборів ставало дедалі більше, а вдень королівським гостинцем рухалося дедалі більше люду.

Вони йшли зранку, вдень і ввечері — старі та молоді, великі та малі, дівчата босоніж та жінки з немовлятами на грудях. Котрісь сунули на селянських хурах чи відкритих возах, запряжених волами. Чимало людей їхало верхи: тягловими кіньми, дрібними бахмутами, віслюками, мулами… усім, що вміло пересувати ноги. Одна жінка вела молочну корову з малою дівчинкою на спині. Ар’я бачила коваля, що віз возика з усім своїм хазяйством: молотами, кліщами і навіть ковадлом. Пізніше з’явився інший чолов’яга з іншим возиком, у якому лежали двоє немовлят у ковдрі. Та більшість ішла пішки, наклавши на плечі своє майно і начепивши на обличчя сторожкі та втомлені вирази. Всі вони рухалися на південь до міста — до Король-Берега. Хіба що один зі ста перемовлявся словом із Йореном та його підопічними, які просувалися на північ. Ар’я питала себе, чому це ніхто не йде у одному напрямку з нею та загоном.

Багато подорожніх були озброєні; Ар’я бачила кинджали та ножі, коси та сокири, а подекуди й мечі. Хтось робив собі ломаки з гілля, а хтось вирізував вузлуваті подорожні ковіньки. Поки вози проповзали мимо, люди кидали довгі погляди і пестили свою зброю, але на свавілля не зважувалися. Хай там що везли на возах, загін із тридцятьох людей був завеликий, щоб його чіпати.

«Дивись очима» — казав свого часу Сиріо, — «слухай вухами».

Одного дня на них при дорозі заверещала якась божевільна.

— Дурні! Вас усіх уб’ють, дурні!

Вона була кощава, наче городнє опудало, з запалими очима і скривавленими ногами.

Наступного ранку коло Йорена натягнув повід сірої кобили справний жевжикуватий купець і забажав скупити усе добро разом з возами. Давав чверть того, що воно коштувало.

— Зараз іде війна, в вас просто заберуть усе майно, та й годі. Краще віддайте мені, друже — збережете бодай щось.

Йорен знизав скривленими плечима, плюнув і відвернувся.

Першу могилу Ар’я помітила того ж дня. То був маленький горбок при дорозі, зроблений для дитини. У м’яку землю над ним ввіткнули кришталь, який Ломик хотів забрати собі. Але Бичок порадив йому не чіпати мертвих. За десяток-другий верст звідти Праед показав на інші могили: свіжі, цілий рядок.

І надалі без могил не обходився жоден новий день.

Якось Ар’я прокинулася у темряві, чимось налякана, а чим — сама не знала. Над головою Червоний Меч поділяв небо з тисячею зірок. Ніч здалася їй дивно тихою, хоча навколо чулися буркотливі Йоренові похропування, тріск вогню і навіть тихе вовтузіння віслюків. Та все ж чомусь здавалося, що світові перехопило подих. Від дивної тиші вона затремтіла і повернулася до сну, стискаючи Голку.

Зранку не прокинувся Праед, і Ар’я зрозуміла, що їй вночі бракувало його кашлю. Ось і вони викопали свою першу могилу — поклали сердюка там, де той востаннє ліг спати. Перш ніж кинути на нього землю, Йорен розділив між живими все, що Праед мав цінного. Один із людей забрав чоботи, інший — кинджала. Поділили і кольчугу, і шолома. Меча-півторака Йорен віддав Бичкові.

— З такими руками, як у тебе, ти ще можеш вивчитися його тримати, — мовив ватажок загону до Бичка.

Хлопець на прізвисько Торба кинув на тіло Праеда жменю жолудів, щоб на його могилі виріс дуб.

Того вечора вони спинилися у селі при корчмі, вкритій плющем. Йорен порахував монети у гамані й вирішив, що може розщедритися на гарячу вечерю.

— Спатимемо надворі, як завше. Тут є лазня, раптом хто скучив за гарячою водою та милом.

Ар’я митися не насмілилася, хоча тхнуло від неї вже незгірш за Йорена — кисло й гидко. В одязі й досі жили істоти, що їх вона підчепила в Блошиному Подолі — сором топити вірних супутників, з якими подолав такий шлях. А от Торба, Мантулик і Бичок вишикувалися у чергу до купелей в лазні; хтось повсідався перед нею, а інші пішли до корчми. Йорен навіть послав із Ломиком три кухлі пива трьом чолов’ягам у залізах, які так і сиділи, прикуті до свого воза.

Як миті, так і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою та печеними яблуками. Корчмар налив усім по кухлю пива від себе.

— Мій власний брат вдяг чорне багато років тому. При панському столі служив, справний був, меткий, та якось упіймався на крадіжці перцю. Що поробиш — смакував йому той перець, хоч ріж. Та й украв якусь там дрібну пучку. Але пан Малкольм був хазяїн суворий. А ви маєте перець у себе на Стіні? — Коли Йорен заперечливо струснув головою, чолов’яга зітхнув. — Шкода. Линк за перцем аж шаленів.

Ар’я обережно сьорбала зі свого кухля, запиваючи теплий пиріг щойно з печі. Вона згадала, що батько інколи дозволяв їм на учті один келих. Санса від його смаку кривилася і казала, що вино краще, але Ар’ї пиво подобалося. Від згадки про Сансу та батька вона зажурилася.

Корчма була повна люду, що поспішав на південь, і трапезна спалахнула відразою, щойно Йорен повідомив, що вони їдуть у протилежний бік.

— Повернетеся назад, і то скоро, — божився корчмар. — На північ дороги немає. Половина краю випалена дощенту, вцілілий люд ховається у паланках, де вони є. Щойно проводять зранку одну банду наскочників, як надвечір наїжджає інша.

— Нам до того байдуже, — вперто бурчав Йорен. — Таллі чи Ланістери, нам начхати. Варта не лізе у чвари королівств.

«Князь Таллі — мій дід» — подумала Ар’я. Їй було не начхати. Але вона прикусила губу, сиділа тихо і слухала.

— Там уже не самі Ланістери й Таллі гуляють, — відповів корчмар. — З Місячних гір з’явилися якісь дикуни — ото їм розкажете, в які чвари ви не лізете. Ще й Старки нагодилися — сам молодий князь із Півночі спустився, синок покійного Правиці…

Ар’я випросталася і нашорошила вуха. Невже він веде мову про Робба?

— Я чув, хлопець їде у бій верхи на вовку, — мовив молодик з солом’яним волоссям та кухлем пива у руці.

— Дурні балачки, — сплюнув Йорен.

— Я чув від хлопа, який сам бачив. Клянеться, що вовк був більший за коня.

— Клястися — то одне, Годе, а бачити — то інше, — зазначив корчмар. — Ти все клянешся, що заплатиш мені борг, а я досі ще й мідяка не побачив.

Зала вибухнула реготом, а обличчя під солом’яною стріхою зачервонілося.

— Вовки цього року геть знахабніли, — встряг у бесіду похмурий чолов’яга у побитому дорогою зеленому кобеняку. — Навколо Божого Ока їхні зграї таке виробляють, що ніхто зі старих і не пригадає. Ріжуть овець, корів, собак — усе, що на зуби трапиться. І людей вже не лякаються. Тільки зайди проти ночі в ліс — то й голови назад не винесеш.

— Знову плітки, і знову брехливі.

— Я таке чула від сестри в перших, а вона як скаже, то не збреше, — мовила одна стара. — Розказала мені про величезну зграю — на кількасот голів, ще й ласих до людського м’яса. А веде їх вовчиця — така сучка, що трохи не з сьомого пекла вилізла.

Вовчиця… Ар’я побовтала пиво у кухлі, питаючи себе: чи близько Боже Око до Тризуба? Якби ж у неї була мапа. Саме біля Тризуба вона залишила Німерію. Ар’я нізащо б її не кинула, та Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться з ними, то її вб’ють за те, що вкусила Джофрі, хай навіть він сам винуватий. Їм довелося галасувати, верещати, кидати каміння; лютововчиця припинила за ними бігти тільки після того, як її поцілили кілька кинутих Ар’єю каменів. «Мабуть, вона б мене вже й не впізнала» — подумала Ар’я. — «А якби й упізнала, то визвірилася б.»

Подорожній у зеленому кобеняку вів далі:

— Чув я, що одного дня та пекельна потвора увійшла просто до села… день був базарний, навколо повно людей, а вона отак собі, не змигнувши оком, заходить і видирає немовля просто з материних рук! Коли до князя Мутона дійшла звістка, вони з синами присягнулися, що живою тварюку не випустять. Вистежили її з вовкодавами аж до барлога, та заледве самі звідти вибралися. А з собак жодна не повернулася.

— То пусті балачки! — вигукнула Ар’я, не зумівши спинитися. — Вовки не їдять немовлят!

— А ти що про теє знаєш, малий? — запитав чоловік у зеленому кобеняку.

Перш ніж вона придумала відповідь, Йорен вхопив її за руку.

— Хлопчину знудило від пива, ото й усе.

— Ні, не знудило! Вовки не їдять немовлят…

— Ану геть надвір, хлопче… і не приходь, поки не навчишся припинати язика у поважному товаристві. — Він суворо штовхнув її до бічних дверей, що вели до стайні. — Йди собі. Перевір, щоб стайняр напоїв коней.

Ар’я вибігла надвір, повна люті.

— Не їдять, — бурмотіла вона, даючи копняка якомусь камінцеві на дорозі. Камінець покотився і зник під возами.

— Хлопчику, — покликав дружній лагідний голос. — Любий хлопчику.

До неї заговорив один з чоловіків у кайданах. Ар’я обережно підібралася до воза, не знімаючи руки з руків’я Голки.

Брязкаючи ланцюгами, бранець підняв порожнього кухля.

— Чоловік радо б випив іще пива. Чоловік дуже спраглий, бо носить такі важкі прикраси.

Він був з-поміж трьох наймолодший: стрункий, вродливий, завжди усміхнений. З одного боку голови волосся він мав руде, а з другого — біляве, але від клітки та подорожі воно усе сплуталося та загидилося. Побачивши, як на нього дивиться Ар’я, він додав:

— Чоловік радо б і помився теж. А хлопчик міг би завести собі друга.

— В мене є друзі, — відповіла Ар’я.

— Щось жодного не видно, — бовкнув безносий. Він був опецькуватий, кремезний, з величезними долонями. Руки, ноги, груди і навіть спину йому вкривало чорне хутро. Ар’ї він нагадав один малюнок, що його вона бачила колись у книжці — зображення подібної до людини мавпи з Літніх островів. З-за дірки на обличчі дивитися на нього було моторошно.

Лисий відкрив рота і засичав, наче велетенська біла ящірка. Ар’я затремтіла і відсахнулася, а він роззявив пащеку якнайширше і зателіпав на неї язиком. Щоправда, від язика у нього лишився самий тільки пеньок.

— Припини! — вирвалося в неї.

— Чоловік ньє може вибирати собі сусідів по кам’яному мішку, — мовив красунчик з рудо-білявим волоссям. Він говорив так, що вона зразу згадала про Сиріо; його вимова була схожа, але трохи інша. — Ці двоє, вони ньє знають гарного звичаю. Чоловік мусить просити вибаченья. Твоє ім’я — Арік, хіба ні?

— Бибка, — сказав безносий. — Бибка-Кізяк, бійкуватий хлопак. Ти обережніше, лоратський — він тебе дрючком як віддухопелить, ото заплачеш!

— Чоловік соромиться свого товариства, Аріку, — мовив до неї красунчик. — Чоловік має честь бути Якен Ха-Гар, прибув з Вільного Міста Лората власною особою. І дарма — краще сидів би вдома. Погано виховані товариші чоловіка по полону звуться Рорж… — він майнув кухлем на безносого, — …і Гризло.

Гризло знову на неї засичав, показуючи повного рота зжовтілих зубів, підпиляних на гостряки.

— Усякий чоловік повинен мати якесь ім’я, хіба ні? Гризло ньє вміє говорити, Гризло ньє вміє писати, але зуби в нього дуже гострі, тому чоловік називає його Гризло, і той усміхається. Хіба тебе ньє причарувала його посмішка?

Ар’я позадкувала від воза.

— Ні.

«Вони не можуть мені зашкодити» — сказала вона собі, — «вони ж у кайданах».

Він перевернув кухля догори дінцем.

— Чоловікові жаль аж до сліз.

Безносий Рорж вилаявся і жбурнув свого кухля у неї. З-за кайданів кидок вийшов поганенько, та важкий олов’яний кухоль однак добряче саданув би їй по голові, якби Ар’я не відстрибнула убік.

— Принеси пива, чиряк дурний! Негайно!

— Стули пельку! — Ар’я спробувала придумати щось таке, що зробив би Сиріо. І витягла дерев’яного навчального меча.

— Ану підійди, — вишкірився Рорж, — я тобі того дрючка в сраку запхаю і гойдатиму, аж із горла вилізе.

«Страх ріже глибше, ніж меч.» Ар’я змусила себе підійти до воза. Кожен наступний крок давався тяжче за попередній. «Люта, мов росомаха. Спокійна, мов тиха вода.» Слова піснею звучали в голові. Сиріо б не боявся. Вона вже трохи не торкалася колеса, коли Гризло зіп’явся на ноги і спробував її вхопити, брязкаючи залізом. Кайдани зупинили його руку за якихось пів-стопи від її обличчя. Він засичав.

І вона його вдарила. Навідліг, щосили, просто між маленьких очиць.

Гризло заверещав і відскочив, але миттю кинувся вперед, усією тушею налягаючи на ланцюги. Їхні ланки перекрутилися, ковзнули, напружилися, мов струна; Ар’я почула скрип старого сухого дерева на підлозі хури, в яке забиті були кільця ланцюгів. Велетенські бліді долоні тяглися до неї, на руках Гризла понапиналися жили, але кайдани втрималися, і чолов’яга зрештою відкинувся назад. З мокрих болячок на його щоках цебеніла кров.

— Хлопчик має більше хоробрості, ніж здорового глузду, — зазначив той, хто назвав себе Якеном Ха-Гаром.

Ар’я обережно позадкувала від хури, а тоді відчула на плечі руку, крутнулася і знову виставила уперед дерев’яного меча. Але то був лише Бичок.

— Що це ти робиш?!

Він підняв руки, наче вибачаючись.

— Та ж Йорен наказав нікому не пхатися до тих трьох.

— Я їх не боюся, — мовила Ар’я.

— Бо дурний. А я боюся. — Рука Бичка лягла на руків’я меча, і Рорж зареготав. — Ходімо від них подалі.

Ар’я копнула землю носаком, але дозволила Бичкові відвести себе кругом до передніх дверей корчми. Слідом летів Роржів сміх та сичання Гризла.

— Хочеш побитися? — запитала вона в Бичка. Їй кортіло когось вдарити.

Він блимнув на неї очима. На сині очі впали рясні пасма чорного волосся, ще мокрі після лазні.

— Я зроблю тобі боляче.

— Не зробиш.

— Ти не знаєш, який я дужий.

— А ти не знаєш, який я швидкий.

— Ти сам напросився, Аріку. — Він витяг Праедового меча. — Криця тут поганенька, зате клинок справжній.

Ар’я витягла з піхов Голку.

— А оце — добра криця, і клинок справжніший за твій.

Бичок хитнув головою.

— Обіцяєш не ревти, якщо поріжу?

— Обіцяю. І ти теж обіцяй.

Вона повернулася боком, у стійку водотанцівника. Але Бичок не рухався, натомість витріщився на щось позаду неї.

— Що таке?

— Золотокирейники. — Його обличчя напружилося, щелепи стиснулися.

«Неможливо» — подумала Ар’я, але коли зиркнула назад, то побачила їх на гостинці — шістьох у чорних кольчугах та золотих киреях міської варти Король-Берега. Один із них був очільник і носив чорного полив’яного панцира, прикрашеного чотирма золотими бляхами. Перед корчмою вони стали в лаву. «Дивись очима» — наче прошепотів до неї голос Сиріо. Очі побачили білу піну під сідлами: коней гнали довго і важко. Спокійна, мов тиха вода, вона взяла Бичка за руку і потягла за високий квітучий живопліт.

— Що таке? — спитав він. — Що ти робиш? Пусти.

— Тихо, мов тінь, — прошепотіла вона, тягнучи його донизу.

Дехто з інших підопічних Йорена сидів перед лазнею, чекаючи на свою чергу митися.

— Гей, парубки! — гукнув один із золотокирейників. — Це ви поїхали з міста вдягати чорне?

— Може, й ми, — обережно відповіли йому.

— Та краще б ми до вас подалися, — підхопив розмову старий Рейзен. — Кажуть, на тій Стіні трохи зимно.

Очільник золотавих спішився.

— Я маю наказ затримати одного хлопця…

З корчми вийшов Йорен, куйовдячи пальцями кошлату чорну бороду.

— Кому це раптом до хлопців закортіло?

Інші золотокирейники теж позлазили з коней і стали коло них.

— Чого ми ховаємося? — зашепотів Бичок.

— Бо їм потрібен я, — зашепотіла Ар’я у відповідь. Вухо хлопця пахкотіло милом. — Сиди тихо.

— Хлопця вимагає королева, діду. Хоча то не твій клопіт, — відповів очільник, витягаючи з-за паса стрічку. — Осьде печатка і наказ її милості.

Бичок за живоплотом недовірливо хитнув головою.

— Нащо ти здався королеві, Аріку?

Вона пхнула його в плече.

— Сиди тихо!

Йорен обмацав стрічку наказу з печаткою золотого воску.

— Гарнесенько.

І сплюнув на землю.

— Тілько тутечки таке діло. Хлопець тепер у Нічній Варті. А Варті насцяти, що він там накоїв у місті.

— Королева тебе не спиталася, діду, і я не питатиму, — мовив очільник. — А хлопця заберу.

Ар’я поміркувала про втечу, але зрозуміла, що на віслюку від коней золотокирейників далеко не втечеш. Та й стомилася вона тікати. Тікала, коли по неї прийшов пан Мерин, і знову тікала, коли вбили батька. Якби вона була справжньою водотанцівницею, то вийшла б із Голкою, перерізала геть усіх, і тікати більше б не довелося.

— Нікого ви не заберете, — вперто проказав Йорен. — Про те є закон.

Золотокирейник лінькувато витяг з піхв тесака.

— Ось тобі закон.

Йорен байдуже глипнув на зброю.

— То не закон, то ножик. Осьо в мене є не гірший.

Очільник вишкірився.

— Старий дурень. Та в мене тут п’ятеро вояків.

Йорен сплюнув.

— А в мене осьо тридцять.

Один золотокирейник зареготав.

— Оцей набрід? — спитав мугиряка з перебитим носом. — Хто на мене перший? — заволав він, оголюючи клинка.

Торба висмикнув вила з копиці сіна і відповів:

— Я перший.

— Ні, я! — гукнув Різан, повновидий каменяр, витягаючи бияка з кишені шкіряного фартуха, якого завжди носив на собі.

— Я теж хочу. — З землі підвівся Курц, стискаючи в руці патрального ножа.

— А хоч би й ми, ось із ним удвох. — Кос миттю напнув тятиву на довгого лука.

— Та всі разом, — докінчив Рейзен, здіймаючи важку й довгу дорожню ковіньку з міцного дерева.

Дубар вийшов голий з лазні, тримаючи одяг у оберемку, побачив, що робиться, і впустив усе додолу, залишивши тільки кинджал у руці.

— Що, бійка? — запитав він.

— Та напевне, — відповів Мантулик, нишпорячи рачки у пошуках великої, зручної для кидання каменюки.

Ар’я не вірила очам своїм. Адже вона ненавиділа Мантулика! Чого б це він ставав за неї до смертельного бою?

Стражникові зі зламаним носом все це досі здавалося кумедним.

— Ви, дівчатка, повикидайте камінці та дрючки, поки вас не відшмагали. Спершу треба знати, з якого кінця за меча братися, а тоді вже в бійку лізти.

— Я знаю!

Ар’я не дозволить їм помирати за неї так, як Сиріо. Не дозволить! Пропхавшись через запліт з Голкою в руці, вона стала у стійку водотанцівниці.

Зламаний Ніс вибухнув реготом. Очільник роздивився її згори донизу.

— Прибери залізо, дівчисько, тебе ніхто не чіпає.

— Я не дівчисько! — люто заверещала вона. Як це розуміти? Вони стільки за нею гналися, аби тепер, коли нарешті перестріли, шкірити зуби? — Ви ж приїхали по мене!

— Ми по нього.

Очільник тицьнув тесаком в бік Бичка, який вийшов і став поруч із нею, тримаючи в руці поганенького Праедового меча. Але не слідкувати за Йореном бодай мить — то була велика помилка. За миг ока клинок чорного братчика з’явився коло очільникового борлака.

— А не візьмеш жодного, як не хочеш собі другої усмішки на шию. У тій корчмі сидить ще з півтора десятки братів, як тобі оцих замало. На твоєму місці я б кинув ту дурну сікачку, поклав дупу на свого жирного мерина і хутенько чвалав до міста.

Він сплюнув і дужче тицьнув кінцем меча.

— Чого став? Не барися.

Очільник випростав пальці. Його тесак упав у пилюку.

— А оце ми собі заберемо, — мовив Йорен. — Добра криця на Стіні стане у пригоді.

— Гаразд. Нехай так. Варта! — Золотокирейники вклали зброю в піхви і сіли в сідла. — Ти б, старий, тікав на свою Стіну прожогом. Бо наступного разу на додачу до байстрюкової голови я заберу ще й твою.

— Кращі за тебе вже пробували.

Йорен ляснув площиною меча по крупі коня очільника, і той ринув геть королівським гостинцем. Слідом рушила решта міських вартових.

Коли стражники зникли, Мантулик почав тюгукати, але Йорен розгнівався ще більше, ніж зазвичай.

— Дурень! Гадаєш, він зовсім поїхав? Наступного разу він тут не басуватиме і не пхатиме до рук свою бісову стрічку. Виженіть усіх з лазні, час забиратися геть. Як їхатимемо всю ніч, то може, лишимо між нами кілька зайвих верст.

Він підхопив з землі тесака, якого впустив очільник.

— Кому оце?

— Мені! — верескнув Мантулик.

— Тільки на Аріка здуру не здіймай.

Йорен передав хлопцеві зброю руків’ям уперед і підійшов до Ар’ї, але заговорив з Бичком.

— Ти чомусь дуже потрібен королеві, малий.

Ар’я нічого не розуміла.

— Навіщо він королеві?

Бичок витріщився на неї, суплячи брови.

— А ти їй навіщо? Малий помийний щур, та й годі.

— А ти байстрюк, та й годі! — «А може, лише прикидається байстрюком.» — Як тебе насправді звуть?

— Гендрі, — відповів він, вагаючись, наче не знав достеменно.

— Хто їх розбере, нащо їм один чи другий, — мовив Йорен, — та не матимуть жодного. Сідайте на двох румаків. Як удалині бодай майне золота кирея — щоб мені й оком не змигнули, а вже чвалали до Стіни так, наче вам під хвіст дракон дише. На решту з нас вони чхати хотіли.

— Окрім вас, — заперечила Ар’я. — Той стражник сказав, що хоче стяти вам голову.

— Щодо моєї голови, — буркнув Йорен, — то хай пробує, хоч пупа надірве.

Джон I

— Семе? — неголосно покликав Джон.

У повітрі літав дух паперу, пилюки та незчисленних років. Просто перед ним у темряву тяглися високі дерев’яні полиці, закладені переплетеними у шкіру книжками та кошиками старовинних сувоїв. Крізь ряди та стоси книжок пробивалося слабке жовте сяйво прихованої десь світильні. Джон дмухнув на свічку, яку мав із собою — щоб не піддавати небезпеці відкритого полум’я стільки старого сухого паперу — і рушив до світла вузькими проходами під склепінчастою стелею. Цілком вдягнений у чорне, він здавався тінню серед тіней — темноволосий, сіроокий, з довгим похмурим обличчям. Руки вкривали чорні замшові рукавиці, бо правиця була обпечена, а ліву Джон вдягнув, щоб не почуватися дурнувато у одній.

Семвел Тарлі згорбився над столом у заглибині, зробленій у кам’яній стіні. Світло падало від ліхтаря, що висів у нього над головою. Зачувши Джонові кроки, він підняв голову.

— Ти що, тут всеньку ніч просидів?

— Хіба? — здригнувся Сем.

— З нами ти не снідав, і в своєму ліжку вночі не спав.

Раст припустив був, що Сем утік з Варти, але Джон нізащо б не повірив. Щоб утекти, треба мати крихту своєрідної хоробрості, а Сем, схоже, не мав навіть її.

— То зараз уже ранок? А звідси й не скажеш.

— Семе, дурнику мій любий, — мовив Джон, — ой як ти сумуватимеш за своїм ліжком, коли спатимеш на твердій холодній землі. Можу тобі обіцяти.

Сем позіхнув.

— Мене сюди послав маестер Аемон — по мапи для князя-воєводи. Я й не гадав… Джоне, тут такі книжки, ти колись бачив подібні? Тут їх тисячі!

Джон роззирнувся.

— У книгозбірні Зимосічі теж є кількасот. То ти знайшов мапи?

— Так-так. — Сем майнув над столом рукою з тлустими пальцями, показуючи на купу книжок та сувоїв перед собою. — З тузінь чи більше.

Він розгорнув великий чотирикутний шмат пергамену.

— Фарба тут вицвіла, але ще видно, де маляр показав розташування дичацьких селищ. Є одна книжка… де ж це вона? Я її щойно читав.

Він зіпхнув убік кілька сувоїв, оголивши велику запилену книгу, переплетену в підгнилу шкіру.

— Ось це, — мовив він з пошаною в голосі, — звіт про подорож від Тіньової Вежі аж до Самітного мису на Скрижанілому Березі. Написав його розвідник на ім’я Рожвин. Числа і року немає, але згадується Дорен Старк, король на Півночі. Тобто це сталося ще до Завоювання. Вони билися з велетнями, Джоне! Рожвин навіть чинив обмін з дітьми лісу, тут усе написано.

Надзвичайно обережно Сем перегорнув сторінку пальцем.

— Ось він і мапи накреслив, дивись…

— Може й ти, Семе, напишеш звіт про нашу розвідку.

Джон хотів підбадьорити хлопця, та мабуть, обрав невдалий спосіб. Останнє, чого Сем зараз бажав — це нагадування про завтрашній початок походу. Він розпачливо посовав сувої навколо себе.

— Тут є ще мапи. Якби ж мати час на пошуки… такий безлад навколо. Але я міг би дати тут ради, напевне міг би, якби мав час… та по правді кажучи, на це пішло б кілька років.

— Мормонт хотів мапи трохи скоріше.

Джон висмикнув сувій з одного кошика, здмухнув шар пилу. Поки він розгортав сувоя, з того викришився кут.

— Диви, цей вже розсипається, — зазначив Джон, насупивши брови над вицвілим письмом.

— То поводься з ним обережніше. — Сем обійшов стола і взяв сувій з Джонових рук так ніжно, наче то була поранена тварина. — Важливі книжки зазвичай переписували наново, коли мали в них потребу. Деякі найстаріші поновлювали, мабуть, з півсотні разів.

— Ну, цю поновлювати не турбуйся. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять дзбанів риб’ячого жиру, барило солі…

— То господарські списки, — зазначив Сем, — чи може, купчі папери.

— Кому яке діло, скільки солоної риби тут з’їли шість століть тому? — здивувався Джон.

— Мені є діло. — Сем обережно повернув сувій до кошика, з якого Джон його висмикнув. — З господарських записів і книг обліку можна багато дізнатися, справді-справді! Скільки братів тоді служило у Нічній Варті, що вони їли…

— Вони їли їжу, — сказав Джон, — і жили так само, як ми.

— Ти здивуєшся. Цей льох — справжня скарбниця, Джоне.

— Як скажеш.

Джон мав сумнів. Скарбниці зберігають золото, срібло, коштовне каміння, а не пилюку, павуків та гнилу шкіру.

— От і скажу! — рішуче вигукнув товстун. Він був старший роками за Джона, вже дорослий чоловік за законами держави, але Джон не міг сприймати його інакше як однолітка. — Я знайшов малюнки облич на деревах, книжку про мову дітей лісу… такі праці, яких немає і в Цитаделі, сувої зі старої Валірії, звіти про зміну літа і зими від маестрів, померлих тисячоліття тому…

— Книжки нікуди не втечуть до нашого повернення.

— Якщо ми взагалі повернемося…

— Старий Ведмідь бере з собою дві сотні досвідчених братів, три чверті з яких — розвідники. Кворин Піврукий приведе з Тіньової Вежі ще сотню. Ти почуватимешся безпечніше, ніж у батечковому замку в Рогошпилі.

Семвел Тарлі спромігся на жалюгідну посмішку.

— У батечковому замку я ніколи не почувався безпечно.

«Боги схильні до злих жартів» — подумав Джон. Пип та Ропух, які зі шкури пнулися, щоб виїхати на велику розвідку, мали залишитися у замку Чорному. Натомість долати шлях страхолюдною пущею випаде Семвелові Тарлі — сором’язливому товстунові, який сам себе оголосив боягузом, а на коні сидів не набагато краще, ніж володів мечем. Старий Ведмідь віз із собою дві клітки круків, щоб надсилати до замку звістки. Маестер Аемон був сліпий і занадто немічний для походу, тому його мусив замінити особистий шафар.

— Ти нам потрібен задля круків, Сем. А ще ж мені треба якось утримати Гренів ніс, щоб не надто задирався. Сам я не впораюся.

Семові підборіддя затремтіли.

— Про круків міг би подбати або ти, або Грен, або хтось інший, — мовив він із дещицею відчаю в голосі. — Я б показав, як це робиться. Ти ж письменний, можеш написати листи Мормонта незгірш мене.

— Я служу при Старому Ведмедеві. Я дбатиму про його зброю та коней, ставитиму його намет. На пташок мені часу не лишиться. А ти, Семе, проказав обітниці. Тепер ти — братчик Нічної Варти.

— Братчик Нічної Варти не мав би так лякатися.

— Ми всі налякані. Якби не лякалися, то були б йолопи.

Протягом останніх двох років зникло надто багато розвідників — навіть Джонів дядько Бенджен Старк. В лісі знайшлося двоє мертвих братчиків з дядькового загону, але в мороці ночі вони повстали з того світу. Джонові обпечені пальці здригалися від самої згадки про них. Він і досі бачив уві сні того упиря — мертвого Отора з палаючими синіми очима і холодними чорними руками. Але Семові не варто було про те нагадувати.

— В страху немає нічого ганебного, казали мені батько. Важить тільки те, як ми зустрічаємо свій страх. Ходімо, допоможу тобі зібрати мапи.

Сем кивнув, похнюпившись. Полиці стояли так тісно, що йти довелося один за одним. Льох виходив у одну з «жуковин», як їх кликали братчики; звивисті підземні ходи з’єднували унизу всі башти та будівлі замку Чорного. Влітку жуковинами мало хто пересувався, не рахуючи пацюків та іншої гидоти, але взимку — то була інша справа. Коли сніги намітало у сорок чи п’ятдесят стоп заввишки, а з півночі вили крижані віхоли, тільки жуковини й тримали замок Чорний докупи.

«Скоро» — подумав Джон, поки вони лізли догори. Він бачив провісника зміни пір, який прилетів до маестра Аемона зі звісткою про кінець літа — великого, білого і мовчазного, як Привид, крука Цитаделі. Він уже бачив зиму, коли був малий, але всі казали, що та зима була коротка і м’яка. Ця буде геть інша — Джон відчував кістками.

Доки вони дісталися поверхні крутими кам’яними сходами, Сем уже пихкав, наче ковальські міхи. Від вельми свіжого вітру Джонів кобеняк закрутився і засмикався. Привид витягся перед плетеною обмазаною стіною комори і спав, але при наближенні Джона прокинувся і затрусив до хлопців, задерши догори кудлатого білого хвоста.

Сем примружився на Стіну, що громадилася угорі — крижану скелю у сто сажнів заввишки. Інколи вона здавалася Джонові майже живою істотою з власним норовом. Колір льоду мінявся і переливався з кожною зміною світла, ставав то темно-блакитним, як замерзлі річки, то брудно-білим, як старий сніг, а коли на сонце наповзала хмара, то темнів до похмуро-сірого, наче будівельний камінь. Стіна простяглася на схід та захід, скільки бачило око — така велетенська, що поруч із нею палати з колод і кам’яні башти замку стояли ледве помітні. Стіна позначала край світу.

«А ми підемо аж за край».

Вранішнє небо було змережане ріденькими сірими хмарками, але за ними виднілася бліда червона риска. Чорні братчики прозвали мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом і казали (не конче жартома), що боги надіслали її висвітлити Старому Ведмедю шлях крізь страхолюдну пущу.

— Комета вже така яскрава, що її видно при світлі дня, — мовив Сем, затіняючи очі книжкою в руці.

— Та начхати на ту комету. Старого Ведмедя цікавлять твої мапи.

Привид тим часом біг попереду. Двір зранку геть спорожнів — багацько розвідників подалися до бурдею в Кротовині, де шукали підземних скарбів і напивалися до нестями. З ними пішов і Грен — Пип з Гальдером та Ропухом запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відсвяткувати першу розвідку. Джона і Сема теж кликали, та Сем лякався повій чи не більше, ніж страхолюдної пущі, а Джон взагалі не бажав подібних розваг.

— Робіть, що хочете, — сказав він Ропухові, — а мені вибачте. Я дав обітниці.

Проминаючи септ, Джон почув пісенні голоси. Хтось напередодні битви ішов до хвойд, а хтось — до богів. Джонові стало цікаво, хто потім почуватиметься краще. Септ спокушав його не більше, ніж бурдей; його власні боги мали храми у диких місцях, де оберіг-дерева розкидали навколо себе біле, мов кістка, гілля. «Седмиця за Стіною не має жодної сили» — подумав він, — «на мене там чекатимуть мої боги».

Коло зброярні пан Єндрей Тарф вправлявся з щойно прибулими новачками. Їх привіз минулого вечора Коновій — один із братів-гайворонів, відряджених мандрувати Семицарством у пошуках людей для Стіни. Новоприбулий загін складався зі старця, що спирався на ковіньку, двох білявих юнаків, на вид братів, молоденького жевжика у засмальцьованій шовковій сорочці, неоковирного клишоногого сіромахи та бовдура, який радісно вишкірявся — мабуть, вважав себе за великого воїна. Пан Єндрей саме показував бовдурові, як той помиляється. Лицар був лагіднішим майстром-мечником, аніж пан Алісер Терен, але й від його навчання лишалися синці. Сем щулився від кожного удару, але Джон Сніговій спостерігав за боєм захоплено та уважно.

— Що скажеш про них, Сніговію?

У дверях зброярні стояв Донал Нойє в шкіряному фартуху на голих грудях, коли-не-коли показуючи світові неприкритого пенька своєї відрізаної лівиці. Нойє не міг похвалитися вродою, мав чимале черево, груди як барило, плаского носа і порослу чорною щетиною щелепу. Але бачити його — доброго друга і гідного брата Варти — завжди було приємно.

— Пахкотять літом, — відповів Джон, спостерігаючи, як пан Єндрей ринув на супротивника і збив його додолу. — Де Коновій їх надибав?

— У панській цюпі коло Мартинова, — відповів коваль. — Розбійник, голій, жебрак, двоє сиріт і хлопчик-повія. Ось із ким ми стоїмо на варті царини людей.

— Та згодяться. — Джон подарував Семові загадкову посмішку. — Ми ж згодилися.

Нойє підманив його ближче.

— Ти чув новини про свого брата?

— Ще з вечора.

Коновій та його підопічні привезли з собою на північ свіжі новини, і в трапезній ні про що інше мови не було. Джон досі не знав, що йому думати. Робб — король? Той самий брат, з яким він грався, бився, випив свій перший келих вина? Так, вина, але не матінчиного молока. «Тепер Робб сьорбатиме літнє вино з золотих келихів, а я стану рачки і підставлятиму складені долоні під талу воду з напівзамерзлого струмка.»

— З Робба вийде гарний король, — мовив він голосом вірного підданого.

— Та ну? — Коваль зміряв його очима. — Сподіваймося, хлопче. Те саме я колись казав про Роберта.

— Кажуть, то ви скували йому келепа, — пригадав Джон.

— Еге ж. Я належав до його чаді, служив Баратеонам зброярем і ковалем у Штормоламі, поки не втратив руку. Мої роки такі, що я пам’ятаю ще князя Стефона перед тим, як його забрало море, а всіх його трьох синів знав від їхніх перших іменин. Скажу тобі ось що — вдягнувши корону, Роберт змінився назавжди. Є люди, наче мечі — створені для битви. Почепиш їх на стіну — зіржавіють.

— А його брати? — запитав Джон.

Зброяр хвильку поміркував.

— Роберт був викуваний зі сталі. Станіса зроблено з чавуну — чорного, твердого, міцного, але крихкого. Такий вже він, чавун — ламається, не гнеться. Що ж до Ренлі, то він як мідь — яскраво сяє, гарненький, блискучий, тішить око, але коли доходить до діла, довго не тримається.

З якого металу зроблено Робба? Джон не став питати. Нойє раніше був вірний Баратеонам; більше за все, він вважав Джофрі законним королем, а Робба — зрадником. Серед братчиків Нічної Варти існувало неписане правило: ніколи не лізти надто глибоко в такі речі. На Стіну прибували люди з усього Семицарства; старі уподобання та стара вірність швидко не забувалися, скільки б клятв і обітниць не проказувалося… і Джон знав про те не гірше за інших. Взяти, приміром, Сема: дім його батька присягав Вирієві, князь котрого — Мейс Тирел — стояв за короля Ренлі. Краще про таке мовчати. Нічна Варта не лізе у чвари королівств.

— На нас чекає воєвода Мормонт, — мовив Джон.

— То поспішай до Старого Ведмедя, тримати не буду. — Нойє ляснув його по плечі та всміхнувся. — Хай назавтра тебе ведуть боги, Сніговію. І дивись мені — щоб привів назад свого дядька!

— Ми його приведемо, — пообіцяв Джон.

Після того, як пожежа знищила Воєводську Вежу, князь-воєвода Мормонт оселився у Король-Башті. Джон лишив Привида з вартою коло її дверей.

— Знову східці, — жалюгідно промимрив Сем, коли вони почали підйом. — Ненавиджу східці.

— Втішайся — у лісі ти їх не побачиш.

Ввійшовши до світлиці, вони негайно потрапили на очі крукові.

— Сніговій! — заверещав птах.

Мормонт перервав свою розмову.

— Щось ти довго копирсався з тими мапами. — Воєвода зсунув рештки сніданку, щоб розчистити місце на столі. — Поклади сюди. Пізніше роздивлюся.

Торен Рідколіс, жилавий розвідник зі слабким підборіддям і млявеньким ротиком, схованим під ріденькою борідкою, кинув на Джона та Сема холодний погляд. Він був одним із поплічників Алісера Терена і не плекав любові до жодного з двох хлопців.

— Місце князя-воєводи — в замку Чорному, звідки йому личить княжити та воєводити, — сказав він Мормонтові, не зважаючи на новоприбулих. — Така моя думка.

Крук заплескав великими чорними крилами.

— Думка-думка-думка!

— Коли станете князем-воєводою, то й чинитимете, як вам заманеться! — відповів Мормонт розвідникові. — Але я досі живий, і братчики не ставили вас на моє місце.

— Зараз я — перший розвідник, відколи Бен Старк зник, а пана Яремію вбили, — вперто вів своєї Рідколіс. — Саме я маю очолювати загін.

Мормонт нічого не бажав слухати.

— Я вже вислав Бена Старка, а до нього — Веймара Ройса. Я не збираюся висилати вас слідом і сидіти тут на дупі, питаючи себе, скільки ще чекати вашого повернення, доки надія не згасне.

Він тицьнув на співрозмовника пальцем.

— І до речі, Старк лишається першим розвідником, поки ми не знатимемо напевне про його смерть. А коли той день настане, його наступника призначу я, не ви. Тепер годі гаяти мій час. Ми рушаємо зі світанком, чи ви не забули?

Рідколіс звівся на ноги.

— Як накажуть пан воєвода.

Виходячи геть, він скривився на Джона, мовби той був у чомусь винний.

— Перший розвідник! — Очі Старого Ведмедя блимнули на Сема. — Та я б радше тебе поставив першим розвідником. Він має нахабство казати мені у вічі, що я застарий, аби з ним їхати! Чи я тобі теж здаюся старим, хлопче?

Волосся, яке давно відступило з верхівки плямистої голови Мормонта, зібралося з новими силами під щелепою у вигляді кошлатої сивої бороди, що вкривала воєводі трохи не всі груди. Він ляснув себе долонею по тих грудях і спитав:

— Чи я тобі здаюся немічним?

Сем відкрив рота і верескнув щось незрозуміле. Старий Ведмідь наганяв на нього нелюдський жах.

— Ні, пане воєводо, — швидко вліз у розмову Джон. — Ви міцні, як… як…

— Ти мені баки не забивай, Сніговію. Я цього не терплю. Давай-но подивимося на мапи.

Мормонт хутко перегорнув їх, кидаючи на кожну побіжний погляд і щось бурмочучи під ніс.

— Оце все, що ти знайшов?

— Я, п-п-пане в-воєводо, — почав запинатися Сем, — т-там ще були, але т-т-такий б-безлад…

— Всі ці мапи — старезні, — спохмурнів Мормонт, і крук підспівав пронизливо, — старе-езні!

— Якесь село могло з’явитися чи зникнути, але ж гори та річки де були, там і є, — відказав Джон.

— Воно-то так. Ти вже вибрав собі круків, Тарлі?

— М-м-маестер Аемон х-хоче в-в-вибрати їх надв-вечір, щойно п-погодує…

— Хай вибере найкращих. Розумних та дужих.

— Ду-ужих, — повторив крук, чистячи пір’я. — Ду-ужих, ду-ужих.

— Якщо нас усіх там раптом переріжуть, мій наступник має знати, де і як ми померли.

Від такого припущення Семвел Тарлі втратив мову. Мормонт нахилився уперед.

— Тарлі, коли я був удвічі молодший за тебе нинішнього, моя мати казала, що як я стоятиму, роззявивши пельку, мені туди влізе тхір і зробить собі лігво. Якщо маєш щось сказати, то кажи, а як ні — то бережися тхорів.

Він різко майнув рукою, проганяючи юнака.

— Все, годі, геть звідси. Я не маю часу на дурниці. Маестер, поза сумнівом, має для тебе досить роботи.

Сем ковтнув, ступив крок назад і кинувся геть так хутко, що трохи не перечепився на очереті.

— Чи він справді такий дурний, як здається? — запитав князь-воєвода, коли Сем зник.

— Дур-рний, — каркнув крук співчутливо.

Але Мормонт не чекав Джонової відповіді.

— Його вельможний батько сидить на почесному місці у раді короля Ренлі. Я вже хотів був надіслати його… та ні, краще не треба. Ренлі не слухатиме кумкання боягузливого товстуна. Хай поїде пан Арнел. Він краще тримає себе перед можновладцями, а мати в нього — з Фосовеїв зеленого яблука.

— Якщо ваша ласка, пане воєводо, можна спитати: чого ви проситимете в короля Ренлі?

— Того самого, хлопче, що й в усіх. Людей, коней, мечів, обладунків, зерна, сиру, вина, вовни, цвяхів… Нічна Варта не горда — бере, що дають.

Воєвода затарабанив пальцями по грубих дошках столу.

— Якщо вітри зглянулися на нас, то пан Алісер мав досягти Король-Берега ще до повороту місяця. Не знаю, щоправда, чи приверне він бодай якусь увагу того короля-хлопчака Джофрі. Дім Ланістер ніколи не ставився дружньо до Варти.

— Терен має руку упиря — показати при дворі.

Бліда і страхолюдна, з чорними пальцями, вона моторошно крутилася і звивалася у слоїку так, наче досі була жива.

— Якби ж ми мали ще одну! Надіслали б її до Ренлі.

— Дивен каже, за Стіною можна знайти геть усе, чого забажаєш.

— Еге ж, Дивен ще й не таке скаже. Останнього разу, як він був у розвідці, то сказав, що бачив ведмедя у два з гаком людські зрости заввишки. — Мормонт пирхнув. — Про мою сестру кажуть, що вона якось узяла собі ведмедя за коханця. Я радше повірю у це, аніж у ведмедя у два людські зрости заввишки. Хоча у світі, де мертві ходять, як живі… ні, навіть тоді людина має вірити своїм очам. Я сам бачив живих мертв’яків, але не бачив велетенських ведмедів.

Він кинув на Джона довгий допитливий погляд.

— Але ми розмовляли про руки. Що там із твоєю?

— Потроху кращає.

Джон стяг замшову рукавичку і показав. Рубці вкривали руку мало не до ліктя, пістрява рожева плоть досі скніла та судомилася, але потроху зцілювалася.

— Свербить сильно. Маестер Аемон каже, що це добре. Дав мені масті, щоб я змащував руку в дорозі.

— Ти можеш тримати Пазур? Не надто болить?

— Можу, і непогано.

Джон зігнув та розігнув пальці, стиснув кулака так, як йому показував маестер.

— Я маю робити вправи з пальцями щодня, аби зберегти їх гнучкість. Так каже маестер Аемон.

— Маестер Аемон хоч і сліпий, та справу свою знає. Молюся, щоб боги зберегли його для нас іще років на двадцять. Ти знаєш, що він міг стати королем?

То була для Джона несподіванка.

— Він казав, що його батько був королем, але… Я гадав, він один із молодших синів.

— Саме так. Батько його батька був Даерон Таргарієн, Другий тако наречений, який ввів Дорн до держави. В угоду входила умова одруження з дорнійською великою князівною. Вона подарувала йому чотирьох синів. Аемонів батько, Маекар, був з-поміж них наймолодшим, а його третім сином саме і був Аемон. До речі, все те відбувалося задовго до мого народження, хай Рідколіс і вважає мене столітнім старцем.

— Маестрові Аемону дали ім’я на честь Драконолицаря.

— Саме так. Дехто каже, що справжнім батьком короля Даерона був саме принц Аемон, а не Аегон Негідний. Але хай там як, наш Аемон не мав войовничої вдачі Драконолицаря. Сам про себе він полюбляє говорити, що мечем працював куди незграбніше, ніж головою. Не диво, що дід вислав його геть до Цитаделі. Йому тоді було років дев’ять чи десять… і місце в черзі спадкоємців престолу він теж займав дев’яте чи десяте.

Джон знав, що маестрові Аемону виповнилося більше як сто років. Слабкий, змарнілий, зморшкуватий та сліпий… важко було уявити його хлопчиком, не старшим за Ар’ю.

Тим часом Мормонт вів далі.

— Аемон сидів за книжками, коли найстарший з його дядьків, спадкоємець престолу, випадково загинув на турнірі. Він залишив двох синів, але вони дуже скоро пішли за батьком у могилу під час Великої Весняної Пошесті. Вона ж забрала і короля Даерона, після якого корона перейшла до другого Даеронового сина Аериса.

— Навіженого Короля? — Джон був спантеличений. Адже Аерис був королем перед Робертом, і вельми нещодавно.

— Ні, Аериса Першого. Той, якого скинув з престолу Роберт, був Другий тако наречений.

— А чи давно то було?

— Років з вісімдесят тому, — відповів Старий Ведмідь, — і скажу тобі зразу, що і тоді я ще не народився, хоча Аемон вже викував з півдесятка ланок свого маестерського ланцюга. Аерис одружився з власною сестрою, як зазвичай робили Таргарієни, і правив десять чи дванадцять років. Аемон проказав обітниці й поїхав з Цитаделі до служби при дворі якогось князька… поки його ясновельможний дядько не помер бездітний. Залізний Престол перейшов до останнього з чотирьох синів короля Даерона — принца Маекара, Аемонового батька. Новий король закликав усіх синів до свого двору і хотів ввести Аемона до своєї ради, але той відмовився: сказав, що не хоче свавільно посідати місце, яке за правом має належати великому маестрові. Натомість він став служити при замку старшого брата, ще одного Даерона. Але той теж скоро помер і лишив за спадкоємця тільки недоумкувату доньку. Здається, винувата була якась болячка, підчеплена від шльондри. А наступним братом був Аеріон.

— Аеріон Моторошний?

Джон знав це ім’я. «Принц, який вважав себе драконом» — то була одна з найпохмуріших оповідок Старої Мамки. Його менший братик Бран її обожнював.

— Саме він. Себе він, утім, величав Аеріоном Ясножаром. Одного вечора, добряче напідпитку, він випив глечик шал-вогню, а перед тим сказав приятелям, що має перетворитися на дракона. Втім, боги зглянулися на людей і перетворили його на покійника. Опісля не минуло й року, як король Маекар загинув у битві проти якогось бунтівного князя.

Джон не був повним невігласом у історії Семицарства; замковий маестер дбав про його навчання.

— Те сталося у рік Великої Ради, — підхопив він. — Князі держави віддали корону Аегонові через голову малого сина принца Аеріона та дочки принца Даерона.

— І так, і ні. Спершу її стиха запропонували Аемонові. Так само стиха він відмовився. Сказав, що йому богами призначено служити, а не правити. Він приніс обітницю і не бажав її порушувати, хоча сам верховний септон пропонував йому відпущення. Що ж, ніхто в здоровому глузді не хотів бачити на престолі кров Аеріона, а Даеронова дочка була не сповна розуму, окрім того, що жінка. Єдине, що лишалося — віддати корону молодшому братові Аемона — Аегонові, П’ятому тако нареченому. Його ще називали Аегоном Несподіваним, бо ж він народився четвертим сином четвертого сина і від престолу стояв далеченько. Аемон розсудив, і цілком доречно, що коли він лишиться при дворі, то всі невдоволені братовим правлінням почнуть плести змови навколо нього, а тому поїхав на Стіну. Тут він і лишався, поки по черзі правили і вмирали його брат, братів син та онук… аж доки від руки Хайме Ланістера не загинув останній драконовий король.

— Король, — каркнув крук. Птах перетнув світлицю і всівся Мормонтові на плече. — Король, — повторив він, крокуючи туди-сюди.

— Любить він це слово, — посміхнувся Джон.

— Його легко промовляти. До нього легко призвичаїтися.

— Король, — знову мовив крук.

— Мабуть, пане, він хоче, щоб ви коронувалися.

— В державі вже є три королі, а це, як на мене, втричі більше, ніж треба.

Мормонт почухав крука пальцем під дзьобом, але очі тим часом не зводив з Джона Сніговія. Джон відчув якесь збентеження.

— Пане воєводо, навіщо ви розповіли мені про маестра Аемона?

— Чому завжди оте «навіщо»? — Мормонт посовався у кріслі, насупив брови. — Твого брата Робба вінчали Королем на Півночі. Ти з Аемоном тепер маєш дещо спільне. Брата-короля.

— І не тільки це, — відповів Джон. — Ще обітниці Варти.

Старий Ведмідь гучно пирхнув, від чого крук злетів у повітря та закружляв кімнатою.

— Дай мені по воякові за кожну обітницю, порушення якої я бачив на власні очі, й на Стіні ніколи не бракуватиме захисників.

— Я завжди знав, що Робб колись стане князем на Зимосічі.

Мормонт свиснув; крук повернувся і знову всівся йому на руку.

— Князь — то одне, король — то інше.

Він дав крукові на долоні жменю зерна, дістаного з кишені.

— Твого брата Робба вдягатимуть у шовки, парчу, оксамит сотні різних кольорів, а ти житимеш і помреш у чорній кольчузі. Він одружиться з якоюсь кралею-принцесою і наплодить з нею синів. А ти не матимеш жінки, ніколи не візьмеш на руки дитину від своєї крові та плоті. Робб правитиме, а ти служитимеш. Люди кликатимуть тебе гайвороном, а його — «вашою милістю». Співці звеличать кожну дрібницю, яку він зробить, а про твої звитяги, які б вони не були, забудуть скласти бодай віршика. Скажи, що все це зовсім не бентежить тебе, Джоне… і я назву тебе брехуном, і буду певний, що не помилився.

Джон підібрався і напружився, мов тятива.

— А якби і бентежило, то що мені, байстрюкові, лишається робити?

— А й справді, що тобі лишається робити? — запитав Мормонт. — Тобі, байстрюкові?

— Бентежитися, — відповів Джон, — і триматися обітниць.

Кетлін I

Кетлін Старк не могла позбавитися відчуття, що синова корона, нещодавно зроблена для нього в кузні, давить на Роббове чоло важким тягарем.

Стара корона Королів Зими загубилася три століття тому — її передали Аегонові Завойовнику, коли Торген Старк схилив коліна і склав із себе титул. Що з нею зробив Аегон, не відав ніхто. Але й коваль князя Гостера не зрадив сподівань. Роббова корона дуже скидалася на ту, про яку багато оповідали у казках про стародавніх королів Старків: відкритий обруч куваного спижу, різьблений рунами першолюдей, з дев’ятьма чорними залізними шпичаками у подобі мечів. На короні не було ані сліду золота, срібла чи коштовного каміння. Метали зими — залізо і спиж, темні та міцні, єдині здатні встояти супроти крижаного холоду.

Чекаючи у великій трапезній Водоплину на бранця, якого саме мали привести, Кетлін дивилася, як Робб зсуває корону назад, спираючи на рясну брунатно-руду шапку волосся, за мить знову посуває її наперед, а ще за хвилину повертає на чверть оберту — наче шукає, де вона зручніше сидітиме йому на чолі. «Нелегка справа — носити корону» — подумала Кетлін, спостерігаючи за сином, — «а надто юнакові п’ятнадцяти років».

Коли сторожа ввела бранця, Робб завимагав свого меча. Оливар Фрей подав його руків’ям уперед; її син витяг клинка з піхв і поклав оголеним поперек колін. То був погрозливий знак, зрозумілий кожному.

— Ваша милосте, ось той, про кого ви питали, — оголосив пан Робін Ригер, сотник надвірної сторожі дому Таллі.

— На коліна перед королем, Ланістере! — вигукнув Теон Грейджой. Пан Робін примусив бранця стати навколішки.

«Зовсім не схожий на лева» — подумала Кетлін. Лицар на ім’я Клеос Фрей був сином пані Генни, сестри князя Тайвина Ланістера, але не мав на обличчі геть нічого від ланістерівської вроди, уславленої світлим волоссям та зеленими очима. Натомість він успадкував цупкі брунатні кучері, мляве підборіддя та вузьке обличчя свого батька — пана Емона Фрея, другого сина старого князя Вальдера. Очі пан Клеос мав бліді, водяві, якими безперервно кліпав. Щоправда, кліпання могло спричинитися і надмірним світлом, бо цюпи під Водоплином були темні та вогкі… а наразі ще й напхані полоненими.

— Підведіться, пане Клеосе.

Голос її сина не мав у собі тієї криги, як у його батька, але то не був і голос п’ятнадцятирічного хлопчини. Війна передчасно зробила з нього чоловіка. Ранкове світло виблискувало на гострому краї сталевого клинка, покладеного на коліна.

Але непокоївся пан Клеос Фрей не від вигляду меча, а від вигляду звіра. Сірого Вітра, як назвав його син. Вовчиська, більшого за хортів, якими заганяють лосів, худорлявого, кольору темного диму, з очима розтопленого золота. Коли звір посунув уперед і понюхав полоненого лицаря, запах страху відчула кожна людина у трапезній. Пана Клеоса захопили у полон під час битви у Шепітній Пущі, де Сірий Вітер вирвав горлянки півдесяткові людей.

Лицар зіп’явся на ноги та позадкував од звіра так хутенько, що деякі спостерігачі засміялися.

— Дякую, пане мій.

— Ваша милосте! — гримнув князь Умбер-Великоджон, найгаласливіший з північних значкових панів Робба… а ще, за його власними словами, найвірніший та найлютіший. Саме він першим проголосив її сина Королем-на-Півночі, а тому не потерпів би найменшої образи честі свого володаря, щойно піднесеного на новий ступінь влади.

— Ваша милосте, — поспіхом виправився пан Клеос. — Благаю вибачити.

«Цей зовсім не зухвалий» — подумала Кетлін. — «Радше Фрей, ніж Ланістер.» Його брат у перших, Крулеріз, поводився б у цій палаті геть інакше. Пан Хайме Ланістер нізащо б не вичавив між своїх чудових білих зубів ту шану, якої від нього вимагали — годі й сподіватися.

— Я випустив вас із підземелля, щоб передати з вами повідомлення вашій сестрі у перших Серсеї Ланістер, яка сидить у Король-Березі. Ви рушите під прапором мирних перемовин, у супроводі тридцяти моїх вояків.

Пан Клеос відчув помітне полегшення.

— Вважатиму за честь і щастя передати королеві послання вашої милості.

— Вам слід розуміти, — вів далі Робб, — що на волю я вас не відпускаю. Ваш дід, князь Вальдер, ручився мені у повній підтримці дому Фрей. Багато з ваших братів та дядьків були разом з нами у Шепітній Пущі, але ж ви обрали битися під левовим прапором і тим самим перевернулися з Фрея на Ланістера. Я вимагаю, щоб ви заприсяглися лицарським словом і честю, що повернетеся сюди, у мій полон, з відповіддю королеви на моє послання.

Пан Клеос відповів негайно:

— Присягаюся лицарською честю.

— Всі у цій палаті чули ваше слово, — попередив брат Кетлін, пан Едмур Таллі, який говорив від Водоплину та панства Тризуба в місце свого вмираючого батька. — Якщо ви не повернетеся, вся держава дізнається про ваше нехтування лицарською клятвою.

— Я додержу слова, — сухо запевнив пан Клеос. — То яке послання треба переказати?

— Пропозицію миру. — Робб підвівся з мечем у руці. Сірий Вітер став поруч. В палаті настала тиша. — Перекажіть королеві-намісниці: якщо вона виконає мої умови, то я вкладу цього меча до піхв і скінчу війну між нами.

У глибині палати Кетлін помітила, як висока кощава постать князя Рікарда Карстарка пропхалася крізь шерегу стражників і зникла за дверима. Ніхто інший не ворухнувся. Робб на віддалений рух не звернув жодної уваги.

— Оливаре, грамоту, — наказав він.

Зброєносець забрав меча і передав королю згорнутий сувій. Робб розгорнув його і проказав:

— По-перше, королева має звільнити моїх сестер і надати їм засіб пересування морем від Король-Берега до Білої Гавані. Заручення панни Санси з Джофрі Баратеоном віднині слід вважати розірваним. Отримавши звістку від мого каштеляна про безпечне повернення сестер неушкодженими до Зимосічі, я звільню братів королеви у перших — зброєносця Вілема Ланістера і вашого брата Тіона Фрея, а також надам їм збройний супровід до Кастерлі-на-Скелі або до іншого місця, яке забажає вказати королева.

Кетлін Старк понад усе прагнула дізнатися, які думки ховаються за кожним обличчям у палаті, за кожним насупленим чолом, за кожною парою стиснених вуст.

— По-друге, нам мають повернути кістки мого ясновельможного батька для належного поховання коло їхнього брата і сестри у криптах Зимосічі, бо таким напевне було б власне батькове бажання. Заразом нам мусять повернути і рештки вояків варти пана князя, що загинули, перебуваючи на службі у Король-Березі.

На південь поїхали живі люди, а повернуться холодні кістки. Вона подумала, що Нед мав рацію. «Його місце було в Зимосічі, він сам так казав, але чи слухала я його? Ні. Я сказала: їдь разом з Робертом, ставай його Правицею заради добра нашого дому, заради наших дітей… то я винувата, ніхто інший…»

— По-третє, обіручний меч мого батька на ймення Лід мусить бути доправлений мені до рук — себто сюди, до Водоплину.

Кетлін дивилася на свого брата, пана Едмура Таллі, що стояв зі скам’янілим обличчям, заткнувши великі пальці за пас із мечем.

— По-четверте, королева має наказати своєму батькові, князеві Тайвину Ланістеру, звільнити тих моїх лицарів та значкових панів, яких він полонив у битві на Зеленозубі. Щойно зазначене звільнення відбудеться, я обіцяю відпустити полонених, узятих мною в Шепітній Пущі й Трьохтабірному Бойовищі, за винятком одного лише Хайме Ланістера, який лишиться заручником, аби забезпечити належну поведінку свого батька.

Кетлін роздивилася лукаву посмішку Теона Грейджоя, питаючи себе про її зміст. Молодик мав звичку посміхатися так, наче знає якийсь таємний жарт, відомий одному йому в світі; Кетлін його посмішка ніколи не подобалася.

— І останнє. Король Джофрі та королева-намісниця мусять відмовитися від усіх прав зверхності над північчю. Віднині й довіку ми є не частиною їхньої держави, але вільним і незалежним королівством, як було за часів давно минулих. Наші володіння включатимуть у себе всі землі Старків на північ від Перешийку разом із землями, що омиваються водами річки Тризуб, її відгалуженнями та притоками від Золотого Зубу на заході до Місячних гір на сході.

— Король на Півночі! — басовито загудів Великоджон Умбер, струшуючи у повітрі кулаком завбільшки зі свинячий окіст. — Старк! Старк! Король на Півночі!

Робб згорнув пергаменовий сувій.

— Маестер Виман накреслив мапу з позначенням заявленого нами кордону. Ви отримаєте таку саму для королеви. Князь Тайвин має відійти за вказані межі, припинити наскоки, свавілля та грабунок. Королева-намісниця разом із сином повинні відмовитися від усіх зазіхань на податки, доходи або службу від моїх людей, а також звільнити моє панство та лицарство від усіх клятв на вірність, присяг, обітниць, боргів і зобов’язань перед Залізним Престолом та домами Баратеон і Ланістер. На додачу Ланістери мусять надати нам десять заручників чесного роду, про особи яких ми домовимося окремо, як запоруку майбутнього миру. З заручниками поводитимуться, як із почесними гостями, згідно їх шляхетного стану. Якщо умови цієї угоди будуть дотримані належним чином, я щороку звільнятиму двох заручників і безпечно повертатиму їх до родин.

Робб кинув згорнутого пергамена лицареві до ніг.

— Ось мої умови. Якщо королева їх дотримає, я подарую їй мир. Інакше ж…

Він свиснув, і наперед із гарчанням вибіг Сірий Вітер.

— …я подарую їй другу Шепітну Пущу.

— Старк! — знову загорлав Великоджон, і цього разу клич підхопили інші голоси. — Старк, Старк, Король-на-Півночі!

Лютововк відкинув голову назад і завив.

Обличчя пана Клеоса Фрея набуло кольору скислого молока.

— Королева отримає ваше послання, пане… ваша милосте.

— От і добре, — мовив Робб. — Пане Робіне, простежте, щоб посланцеві надали добру вечерю та чистий одяг. Він має відбути зі світанком.

— Буде зроблено, ваша милосте, — відповів пан Робін Ригер.

— То й по тому.

Товариство лицарів та значкових панів схилило коліна, коли Робб зібрався виходити разом з Сірим Вітром. Оливар Фрей поспішив наперед прочинити двері. Кетлін вийшла слідом біч-обіч із братом.

— Ти добре впорався, — мовила вона до сина, поки вони йшли проходом від тилу палати, — хоча твоя витівка з вовком більше б личила хлопчакові, ніж королю.

Робб почухав Сірого Вітра за вухом.

— А ви бачили вираз на його обличчі, матінко? — спитав він з посмішкою на вустах.

— Я бачила тільки, як виходив геть князь Карстарк.

— Його я теж бачив. — Робб зняв королівського вінця обома руками і віддав його Оливарові. — Віднеси оце до моєї опочивальні.

— Негайно, ваша милосте. — Зброєносець заспішив виконувати наказ.

— Ручуся, що й деякі інші пани в палаті поділяли почуття князя Карстарка, — зазначив брат Едмур. — Як можна говорити про якийсь мир, коли Ланістери розповзаються, наче пошесть і сарана, маєтностями мого батька, з’їдаючи врожай і винищуючи людей?! Кажу знову, ми маємо рушати на Гаренгол.

— Нам бракує сили, — заперечив Робб, сам похнюпившись від такої думки.

Але Едмур не вгамовувався.

— А чи прибуде наша сила, якщо ми сидітимемо тут? Військо з кожним днем дедалі меншає.

— Меншає, кажеш? А чи не скажеш заразом, хто у тому винуватий?! — трохи не визвірилася Кетлін на брата.

Адже саме Едмур наполіг, щоб Робб дав дозвіл річковим панам відбути геть після свого вінчання на царство для захисту власних дідицтв. Першими пішли пан Марк Дудар і князь Карил Ванс. За ними слідом рушив князь Джонос Бракен, присягнувшись відібрати в ворога спалену руїну свого замку і поховати мертвих. А тепер і князь Язон Малістер оголосив про намір повернутися до свого стольця у Морестражі, досі милосердно оминутого війною.

— Не можна ж прохати річкове панство сидіти без діла, поки їхні ниви палять і плюндрують, а людей безжально ріжуть, — відповів пан Едмур, — але князь Карстарк родом із півночі. Якщо піде він — буде дуже погано і небезпечно.

— Я побалакаю з ним, — мовив Робб. — Він втратив двох синів у Шепітній Пущі. Хто може винуватити його за небажання вкладати мир з їхніми вбивцями… з вбивцями мого батька…

— Нове пролиття крові не поверне до нас ані твого батька, ані синів князя Карстарка, — зазначила Кетлін. — Ми мусили запропонувати мир… хоча мудріший володар висунув би м’якші умови.

— Ще м’якші? Та на них можна спати, як на перині.

Борода її сина виросла рудіша, ніж його брунатне волосся. Роббові, напевне, здавалося, що з бородою він виглядає грізнішим, більше скидається на короля… і на дорослого чоловіка. Але з бородою чи ні, він лишався п’ятнадцятирічним юнаком і прагнув помсти не менше за Рікарда Карстарка. Нелегка була справа — вмовити його висунути навіть такі умови, хай яка мала була надія, що їх схвалять у Король-Березі.

— Серсея Ланістер ніколи не погодиться зміняти твоїх сестер на пару нерідних братів. Ти мусиш розуміти — вона поверне їх тільки за свого рідного брата.

Кетлін вже казала про це синові, але останнім часом зрозуміла, що королі слухають слів далеко не так уважно, як сини.

— Я не можу звільнити Крулеріза, навіть якби хотів. Моє панство цього не стерпить.

— Твоє панство увінчало твою голову королівською короною.

— Воно так само легко може і зняти її з голови.

— Якщо ціна, яку ми мусимо заплатити за безпечне повернення Ар’ї та Санси додому — твоя корона, то її слід заплатити відразу і охоче. Половина твого панства бажала б замордувати Крулеріза просто у цюпі. Але якщо він помре у твоєму полоні, то люди скажуть…

— …що він отримав по заслузі! — підхопив Робб.

— А твої сестри? — різко запитала Кетлін. — Вони теж помруть по заслузі? Клянуся тобі, якщо з Серсеїним братиком щось станеться, вона відплатить нам кров’ю за кров…

— Ланістер не помре, — мовив Робб. — З ним навіть розмовляти ніхто не може без мого дозволу. Він має харч, воду, чисту солому і загалом більше вигод, ніж заслужив. Але я його не звільню навіть за Ар’ю та Сансу.

Кетлін зрозуміла, що її власний син тепер дивиться на неї згори вниз, як на піддану. Вона спитала себе, що змусило його так швидко подорослішати. Війна чи королівський вінець на голові?

— То виходить, ти боїшся, щоб Хайме Ланістер знову не вийшов у поле, чи не так?

Сірий Вітер загарчав, неначе відчувши Роббів гнів, і Едмур Таллі заспокійливо поклав руку на плече сестрі.

— Кет, не треба так. Хлопець має рацію.

— Не називайте мене хлопцем! — спалахнув Робб, обертаючись до дядька. Раптовий його гнів ошелешив бідолаху Едмура, який лише намагався підтримати небожа. — Я майже дорослий чоловік, ще й король — ваш король, ясний пане! Я не боюся Хайме Ланістера. Одного разу я вже його переміг, переміг би й вдруге, якби мусив, от тільки…

Він відкинув пасмо волосся з очей і струснув головою.

— Раніше я міг би виміняти Крулеріза на пана батька, але…

— …але не на дівчат? — Її голос був спокійний і холодніший за лід. — Дівчата стільки для нас не важать, чи не так?

Робб не відповів, але в очах його з’явився болісний вираз. У блакитних очах Таллі, які подарувала йому вона. Мати завдала синові тяжкого удару, але в ньому було надто багато від батька, щоб це визнати.

«Я повелася негідно» — сказала вона собі. — «Ласка божа, що зі мною коїться? Він же робить усе, що в змозі, він так старається, я ж бачу, я знаю, і все ж… Я втратила Неда, я втратила скелю, на якій стояло моє життя, і не витримаю втрати ще й моїх дівчаток…»

— Я зроблю все, що можу, заради сестер, — відказав Робб. — Якщо в королеви є хоч трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Якщо ж ні, то я примушу її пошкодувати про той день, коли вона нам відмовила.

«Схоже, тут із ним балакати нема про що.»

— Матінко, чи остаточна ваша незгода їхати до Близнюків? Там ви опинилися б якнайдалі від війни… і змогли б зазнайомитися з дівчатами родини князя Фрея, щоб допомогти мені у виборі нареченої, коли війна скінчиться.

«Він хоче мене здихатися» — подумала Кетлін, втомлена та виснажена. — «Схоже, королям шкодить мати матерів. До того ж я кажу йому те, чого він не хоче чути.»

— У твої роки, Роббе, мати не мусить тицяти тобі пальцем, яку з дівчат князя Вальдера взяти собі за дружину. Гадаю, ти сам упораєшся.

— То їдьте разом із Теоном. Він вирушає назавтра. Допоможе Малістерам відвести гурт бранців до Морестражу, а звідти сяде на корабель до Залізних островів. Ви теж могли б знайти собі якогось корабля і повернутися до Зимосічі вже на поворот місяця, якщо вітри сприятимуть. Ви потрібні Бранові та Ріконові.

«А тобі не потрібна? Ось який зміст ховається у твоїх словах?»

— Моєму вельможному батькові небагато вже лишилося на цьому світі. Поки твій дід живий, моє місце — тут, у Водоплині, поруч із ним.

— Я б міг наказати вам поїхати. Я ж бо король, мені належить право наказувати.

Кетлін пропустила його слова повз вуха.

— Кажу тобі знову, я б радила надіслати до Пайку когось іншого, а Теона залишити при собі.

— Хто краще перемовиться з Балоном Грейджоєм, ніж його син?

— Язон Малістер, — негайно знайшла відповідь Кетлін. — Титос Чорноліс. Стеврон Фрей. Та хто завгодно… аби не Теон.

Син присів коло Сірого Вітра, куйовдячи йому хутро і навмисне відвертаючи погляд.

— Теон хоробро воював на нашому боці. Я розповідав тобі, як він врятував Брана від дичаків у вовчій пущі. Якщо Ланістери не погодяться на мир, мені знадобляться лодії князя Грейджоя.

— Ти швидше матимеш їх, якщо лишиш собі його сина як заручника.

— Він живе заручником половину свого життя.

— І то недарма! — підхопила Кетлін. — Балон Грейджой не вартий довіри. Не забувай, що він сам уже носив корону, хай лише одне літо. І може схотіти вдягти її знову.

Робб зупинився.

— Не мені йому за те докоряти. Я є королем на Півночі, а він хай буде королем Залізних островів, якщо бажає. Я радо подарую йому корону, аби він допоміг знищити Ланістерів.

— Роббе…

— Я надсилаю Теона. На все добре вам, пані матінко. Сірий Вітре, гайда. — Робб швидко закрокував геть, лютововк хутко потрусив обабіч нього.

Кетлін могла тільки дивитися, як він іде геть. Її син, а тепер — її король. Яке моторошне відчуття. «Наказуй» — радила вона йому в Калин-Копі. І тепер він наказує.

— Піду до батька, — раптом оголосила вона. — Ходімо зі мною, Едмуре.

— Мені треба перемовитися з новими лучниками, яких муштрує пан Десмонд. Прийду пізніше.

«Якщо батько доживе» — подумала Кетлін, та нічого не сказала. Її брат почувався затишніше на полі битви, ніж у опочивальні хворого.

Найкоротший шлях до головної вежі, де лежав при смерті її батько, пролягав крізь божегай з його травичкою, квітками, рясною поростю в’язів та краснодерев. На гілках досі збереглося чимало шурхотливого листя, яке знати не знало про звістку, що її приніс білий крук до Водоплину вже зо два тижні тому. Конклав маестрів ухвалив, що почалася осінь, але боги не вважали за потрібне доповісти про їхню ухвалу вітрам та деревам. І Кетлін мала до них належну дяку. Осінь завжди була моторошною порою, бо за нею вже маяла примара зими. Навіть наймудріші з людей не могли знати, чи не стане наступний врожай останнім за їхнього життя.

Гостер Таллі, князь на Водоплині, лежав у ліжку в своїй світлиці, звідки відкривався огляд у бік сходу. Там річки Перекат і Червонозуб стрічалися і зливалися в одну попід стінами його замку. Коли Кетлін увійшла, князь спочивав. Його волосся і борода білизною не поступалися перині, а колись огрядна статура всохла від смертельної недуги, що визріла всередині, до крихкої та тендітної.

Коло ліжка, усе ще в кольчузі та брудній з дороги киреї, сидів батьків брат — Чорноструг. Чоботи його були запилені, заплямовані сухою грязюкою.

— Чи знає Робб про ваше повернення, дядечку?

Пан Брінден Таллі був очима і вухами Робба, очолюючи його пластунів та передові кінні чати.

— Ні. Я щойно зі стайні, де мені сказали, що король приймає двір. Гадаю, його милість забажає спершу вислухати мої звістки наодинці.

Чорноструг був високий, худорлявий та жилавий, мав сиве волосся, скупі точні рухи, чисто голене обвітрене обличчя з різкими, наче різьбленими рисами.

— Як він ся має? — спитав пан Брінден, і Кетлін зрозуміла, що дядько має на увазі не Робба.

— Так само. Маестер дає йому сон-вино і макове молоко від болю, тому батько всенький час спить і надто мало їсть. З кожним днем, що минає, минають і його сили.

— Він ще розмовляє?

— Так… але в його словах дедалі менше змісту. Батько про щось жалкує, каже про якісь незакінчені справи, про давно померлих людей, давно минулі часи. Колись не впізнає, яка зараз пора, а колись — хто я така. Одного разу назвав мене іменем матері.

— Він досі за нею сумує, — зауважив пан Брінден. — В тебе її обличчя. Вилиці, підборіддя — наче знову бачу її в тобі…

— Ви пам’ятаєте про неї більше за мене. Багато років спливло.

Кетлін всілася на ліжку і прибрала пасмо тонкого білого волосся, що впало батькові на обличчя.

— Кожного разу, як виїжджаю на розвідку, питаю себе, чи застану його живим, коли повернуся.

Попри сварки та незгоду минулих часів, глибока сердешна схильність між її батьком та братом, якого батько колись зрікся, нікуди не поділася.

— Принаймні ви з ними примирилися.

Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підняла голову.

— Ви казали про звістки, які Робб має почути, чи не так?

Князь Гостер застогнав і перекотився на бік, наче почув її слова.

Брінден підвівся.

— Гайда, вийдемо назовні. Краще його не будити.

Вона вийшла з дядьком на кам’яний балкон, що витикався трикутником зі світлиці, наче ніс корабля. Дядько зиркнув угору і скривився.

— Тепер її видно вже й удень. Мої люди кличуть комету Червоним Посланцем… от лишень яку звістку він нам несе?

Кетлін здійняла очі туди, де тонка червона риска комети проклала собі доріжку через тьмяно-синє небо, наче довга подряпина на божому лику.

— Великоджон сказав Роббові, що то старі боги розгорнули червоний прапор помсти за Неда. Едмур гадає, що то знамення перемоги Водоплину; він бачить на небі рибу з довгим хвостом у кольорах Таллі — червону на синьому.

Вона зітхнула.

— Аби ж я мала їхню віру. Кармазин — то колір Ланістерів.

— Комета зовсім не кармазинова, — заперечив пан Брінден. — І не кольору Таллі — брунатно-червоного річкового намулу. Небосхил, дитино, заплямовано кров’ю.

— Нашою кров’ю чи їхньою?

— Коли це на війні кров лилася з одного боку? — Дядько хитнув головою. — Річковий край залито кров’ю та полум’ям усюди навколо Божого Ока. Війна палає на півдні аж до Чорноводи, на півночі — на тому березі Тризуба, трохи не до Близнюків. Марк Дудар та Карил Ванс здобули кілька незначних перемог, а той південний князьок Берік Дондаріон тим часом плюндрує плюндрувальників: набігає на хуражні загони князя Тайвина, нищить їх і знову зникає в лісі. Кажуть, що пан Буртун Кракегол вихвалявся, ніби вбив Дондаріона, а тоді завів валку вершників просто у пастку князя Беріка, де всі й загинули.

— З тим князем Беріком пішло кілька Недових стражників з Король-Берега, — пригадала Кетлін. — Хай збережуть їх боги.

— Якщо люди правду кажуть, то Дондаріон разом зі своїм братом по зброї — червоним жерцем — нівроку бережуться самотужки, — відповів дядько. — Але значкові пани твого батька — то сумніша оповідь. Роббові не слід було їх відпускати. Вони порснули на всі боки, мов куріпки, і кожен думає тільки про власну оборону, а це, Китичко, з їхнього боку жахлива дурість. Джоноса Бракена поранили у бою посеред руїни його замку, а небожа його, Хендріка, убили до смерті. Титос Чорноліс випхав ланістерівців зі своєї землі, але ті забрали усіх корів і свиней, вигребли все збіжжя до останньої зернини і залишили йому для захисту сам лише замок Крукоберіг та спалену пустку навколо. Люди Даррі відняли в ворога замок свого пана, та не протрималися і двох тижнів, як налетів Грегор Клеган і вирізав усю залогу до ноги, не пожалівши й самого господаря.

Кетлін жахнулася.

— Але ж Даррі був іще мале дитя!

— Саме так, до того ж останнє у роду. Малий дав би за себе добрячий викуп, але що значить золото для того слинявого скаженого собаки Клегана? Якби хто стяв Клеганові голову з пліч, то, богами клянуся, зробив би усій державі коштовний подарунок.

Кетлін знала зловісну славу пана Грегора, і все ж…

— Облишмо про голови, дядечку. Серсея виставила Недову голову на шпичці над муром Червоного Дитинця і лишила на поталу гайворонню та мушві.

Вона ще й зараз не вірила, що чоловіка справді немає. Бували ночі, коли вона прокидалася у темряві й прагнула, ще напівсонна, розшукати його коло себе.

— Клеган — лише посіпака князя Тайвина.

Саме Тайвин Ланістер — князь Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, батько королеви Серсеї, пана Хайме Крулеріза і Тиріона Біса, дід Джофрі Баратеона, щойно вінчаного на царство короля-хлопчака — складав головну небезпеку. Так вважала Кетлін Старк.

— Так-то воно так, — погодився пан Брінден. — Але Тайвина Ланістера не так легко обвести круг пальця. Він сидить собі безпечно за стінами Гаренголу, годує своє військо нашим врожаєм і палить те, що не може поцупити. Пан Грегор — не єдиний собака, якого він випустив на волю. Ще полями гасає такий собі лицар Аморі Лорх і якийсь сердюк із Кохору, що полюбляє калічити людей замість убивати їх. Я бачив, що після них лишається від краю. Цілі села випалюють до землі, жінок ґвалтують і нівечать, замордованих дітей лишають непохованими на поталу вовкам і диким собакам… навіть мерця — і того б від них знудило.

— Почувши таке, Едмур шаленітиме.

— Саме цього князь Тайвин і бажає. Той жах, який він наганяє, має свою мету, Китичко. Ланістер зваблює нас на битву.

— Робб може піддатися тій звабі, — мовила Кетлін занепокоєно. — Сидячи тут, він никає між стін неспокійно, мов кіт, а Едмур із Великоджоном та інші його тільки заохочують.

Її син одержав лише дві великі перемоги: вщент розколотив Хайме Ланістера у Шепітній Пущі та знищив у Трьохтабірному Бойовищі залишене без очільника військо під стінами Водоплину. Але деякі його значкові пани вже говорили про нього так, наче він був відродженим Аегоном Завойовником.

Брінден Чорноструг звів догори кущаву сиву брову.

— То й дурні. Перше правило війни для мене, Кет — ніколи не давати ворогові те, що він хоче. Князь Тайвин хоче битися на тому полі, яке він сам собі обере. Він хоче, щоб ми рушили на Гаренгол.

— Гаренгол…

Кожна дитина краю навколо Тризубу знала оповідки про Гаренгол — велетенську твердиню, зведену королем Гареном Чорним при водах Божого Ока триста років тому, коли Семицарство ще було сімома окремими королівствами, і в річковому краї правили залізняки з островів. Зі своєї надмірної пихи Гарен забажав мати найбільші палати і найвищі башти на усьому Вестеросі. Сорок років пішло на виконання його примхи, сорок років на березі озера росла вшир та вгору величезна тінь, а тим часом Гарен військовою силою вибивав з сусідніх королівств камінь, дерево, золото і робітників. Тисячі бранців померли у каменярнях, прикуті до кайл та волочнів, або ж на будівництві п’яти неймовірно велетенських башт. Люди замерзали на смерть узимку, потерпали від спеки влітку. Заради крокв та бантин вирубувалися трьохтисячолітні оберіг-дерева. Гарен загнав у злидні й річковий край, і Залізні острови, аби лише втілити в життя і оздобити свою мрію. Та ось нарешті Гаренгол стояв готовий, нарешті король Гарен в’їхав у своє нове помешкання… і того самого дня на майбутній Король-Берег висадився Аегон Завойовник.

Кетлін пам’ятала, як Стара Мамка оповідала про це її власним дітям в Зимосічі.

— І скоро король Гарен дізнався, що товсті мури та високі башти — ніщо супроти драконів.

Так завжди закінчувалася казка.

— Бо дракони вміють літати.

Гарен разом з усією чаддю та нащадками загинув у пожежі, що охопила його страхолюдну твердиню, і з тієї пори будь-який дім, що володів Гаренголом, не мав щасливої долі. Хай то був могутній замок, але темний, злий і наврочений.

— Моторошно мені думати, що Робб поведе людей на битву в тіні тієї страшної твердині, — зізналася Кетлін. — Але ж треба-таки щось робити, дядечку.

— І то скоро, — погодився дядько. — Я ж тобі, дитино, ще найгіршого не сказав. Розвідники, що їх я вислав на захід, повернулися зі звісткою, що в Кастерлі-на-Скелі збирають нове військо.

Нове ланістерівське військо. Її аж занудило.

— Треба негайно розповісти Роббові. Хто стане на чолі?

— Кажуть, що пан Стафорд Ланістер.

Дядько відвернувся і кинув оком на річку, а за плечима в нього вітерець розвівав черлено-лазурову кирею.

— Ще один небіж?

Ланістери з Кастерлі-на-Скелі вирізнялися численністю та плодючістю понад усі великі доми.

— Брат у перших, — відповів пан Брінден. — Брат покійної дружини князя Тайвина, а тому родич з обох боків. Він уже старий і тупуватий, але син його, пан Давен, досить грізний воїн.

— Тоді сподіваймося, що військо у поле виведе батько, а не син.

— До того, як вони з’являться на полі, ще мине дещиця часу. Там самі сердюки, охочекомонні та зелені ланіспортські шмаркачі. Панові Стафорду доведеться їх озброїти й вивчити, перш ніж пхатися у бій… і прошу зазначити, князь Тайвин — то не Крулеріз. Він не кидатиметься на ворога стрімголов і навмання, а почекає, поки пан Стафорд виступить, і вже тоді сам висуне носа з-за стін Гаренголу.

— Якщо тільки… — завагалася Кетлін.

— Так-так? — заохотив пан Брінден.

— Якщо тільки він не муситиме вийти з Гаренголу назустріч іншій загрозі.

Дядько подивився на неї та замислився.

— Князеві Ренлі.

— Королю Ренлі.

Прохач про допомогу мусить величати господаря у його домі так, як тому заманеться.

— Нехай. — Пан Брінден посміхнувся лукаво і зловісно. — Але він, певна річ, чогось від нас захоче.

— Того, чого завжди хочуть королі, — відповіла Кетлін. — Присяги на вірність.

Тиріон II

Янос Слинт, син різника, так гикав, коли сміявся, наче одночасно рубав м’ясо на колоді.

— Ще вина? — запитав його Тиріон.

— Не маю заперечень, — відповів князь Янос, простягаючи келиха. Статурою він нагадував винне барило, і місткість мав відповідну. — Навіть не подумаю заперечувати. Чудове червоне. Вертоградське?

— Дорнійське. — Тиріон майнув рукою, чашник налив ще. Не рахуючи челяді, вони з паном Яносом сиділи в малій трапезній самі, за невеличким столом, вихопленим з темряви запаленими свічками. — Пощастило. Дорнійські вина нечасто бувають такі багаті на смак.

— Багаті, — повторив жабопикий здоровань і добряче хильнув з келиха. Янос Слинт не мав звички сьорбати потрошку, і Тиріон швидко помітив його схильність. — Так, саме багаті. Дуже точне слово. Мені воно до смаку. Пробачте моє зухвальство, ваша вельможносте, але смію твердити, що ви маєте неабиякий хист до слів. І таку байку сміховинну розказали. Надзвичайно мене потішили.

— Щасливий вам догодити… але ж на відміну від вас, я не ношу вельможного титулу. Вам досить називати мене просто Тиріоном, пане Яносе.

— Як забажаєте.

Слинт хильнув ще, закапотівши вином на груди чорного єдвабового жупана. Зверху нього він мав коротку парчову накидку, застібнуту крихітним списом з вістрям, вкритим темно-червоною поливою. А ще він був добряче, по-справжньому п’яний.

Тиріон прикрив рота рукою та чемно відригнув. На відміну від князя Яноса, вином він не зловживав, проте вечерею напхався по самі вінця. Перше, що Тиріон зробив, оселившись у Башті Правиці — спитав кращого кухаря у місті й винайняв його собі на службу. Цього вечора вони з Слинтом частувалися юшкою з бичачих хвостів, літньою городиною, посипаною горіхами і солодким червоним кропом, заправленою виноградом та дрібно накришеним сиром, гарячим крабовим пирогом, гостро присмаченими кабачками, куріпками у маслі. До кожної страви подавали окреме вино. Князь Янос визнав, що ніколи і наполовину так добре не їв.

— Певно, їстимете навіть краще, як влаштуєтеся у Гаренголі, — мовив Тиріон.

— Поза сумнівом. Може, зваблю собі на службу вашого кухаря, як гадаєте?

— Війни розпочиналися і з менших приводів, — відповів Тиріон, і вони обидва довго та смаковито посміялися. — А ви сміливець, що берете собі у маєтність Гаренгол. Така похмура твердиня, величезна… дуже дорога в утриманні. Дехто навіть каже — наврочена.

— Чого б це мені лякатися купи каміння? — Слинт аж пирхнув від самої думки. — Сміливець, кажете. А не будеш сміливим, то хіба чогось досягнеш? Ось я, приміром, досяг. Так, Гаренгол! А чом би й ні? Ви ж маєте знати. Ви теж сміливець, я це відчуваю. Коротун, проте сміливець.

— Дякую за добрість. Ще вина?

— Ні. Справді, досить… а, побийте мене боги, нехай. Чому ні? Сміливці п’ють стільки, скільки лізе!

— Саме так. — Тиріон наповнив келиха князя Слинта по самі вінця. — Я тут переглядав список людей, що їх ви запропонували на посаду тисяцького міської варти.

— О, то добрі вояки. Гарні хлопці. Будь-хто з шести впорається з посадою. Але я б радив Аллара Дима. То моя права рука. Чудовий, просто чудовий вояк. Вірний, вірнішого не буває. Поставте його, не пошкодуєте. Якщо король не заперечуватиме.

— Ясна річ. — Тиріон зробив ковток вина. — Але я міркував про пана Джаселина Бережняка. Він три роки служить сотником на Грязючній Брамі, хоробро бився під час повстання Балона Грейджоя. Король Роберт висвятив його в лицарі просто на Пайку. Але його імені чомусь немає у вашому списку.

Князь Янос Слинт хильнув з келиха і побовтав вино у роті, перш ніж ковтнути.

— Кажете, Бережняк. Ну, теє… він хоробрий, певна річ, але ж… надто прямий та суворий, як на мене. Люди такого штибу мені не до смаку, ні. Та й хлопці його не надто люблять. Ще й каліка — втратив долоню при Пайку, за те його і висвятили. Як на мене, поганенький зиск — віддати живу руку за величання «паном лицарем».

Він зареготав.

— Пан Джаселин надто багато думає про себе і свою честь, ось що я вам скажу. Краще лишіть його там, де він є, вельможний… Тиріоне. Хто вам потрібен, так це Аллар Дим.

— Мені казали, Дима не надто люблять на вулицях.

— Зате його бояться. Воно й на краще.

— Що це мені таке про нього переказували? Наче була якась халепа в бурдеї?

— А, те. То не його вина, ваша… Тиріоне. Він же не хотів убивати ту жінку, вона сама винна. Її попередили, аби стояла осторонь і не заважала виконувати наказ.

— І все ж… коли маєш справу з матір’ю та дитиною, слід чекати, що вона кинеться рятувати своє маля. — Тиріон посміхнувся. — А ви скуштуйте сиру, він розкішно смакує до вина. То скажіть мені, чому ж ви обрали саме Дима для такої невеселої роботи?

— Добрий очільник мусить знати своїх людей, Тиріоне. Одні годяться для однієї роботи, інші — для іншої. Аби заміритися на дитину, яка смокче мамчину цицьку, потрібен чоловік певного штибу. Тут упорається не кожен. Навіть якщо йдеться про якусь шльондру та її вилупка.

— Напевне, ви маєте рацію, — мовив Тиріон, якому в вухах гриміли слова «якась шльондра», а в голові сиділа згадка про Шаю, про Тайшу і про всіх жінок, вшанованих його грішми та сім’ям за багато років.

Слинт вів собі далі, ні про що не здогадуючись.

— От Дим — він саме такий. Простий чолов’яга для непростої роботи. Робить, що йому кажуть, а потім — ані пари з вуст.

Він врізав собі скибку сиру.

— Чудовий сир. Гостренький. Як на мій смак, немає нічого кращого за добрий гострий ніж та добрий гострий сир.

Тиріон здвигнув плечима.

— Смакуйте, поки можете. Річковий край палає, у Вирії сидить король Ренлі. Скоро й гарного сиру в місті не знайдемо. То хто ж послав вас по хвойдину байстрючку?

Князь Янос кинув на Тиріона сторожкий погляд, а тоді зареготав і тицьнув на нього шматком сиру в руці.

— А ви хитрун, Тиріоне! Думали мене круг пальця обвести? Е ні, трохи вина і сиру не досить, аби Янос Слинт вибовкав більше, ніж мусить. Тут мені є чим пишатися. Ніколи не питаю зайвого, а потім ніколи не патякаю зайвого — ось такий вже я є.

— Так само, як і Дим.

— Точно так само. Поставте його своїм тисяцьким, коли я поїду до Гаренголу — не пошкодуєте.

Тиріон відламав шматочок сиру. Той справді був гострий, з винними жилками, виняткового смаку та якості.

— Кого б не затвердив король на посаді, його чекає нелегка доля. Ваш обладунок — то тяжка ноша, скажу я вам. Князь Мормонт має ту ж саму халепу.

На обличчі князя Слинта з’явився подив.

— На їхньому столі начебто ж княгиня сидить. Ота Мормонтиха, яка бере собі ведмедів за коханців. Хіба ні?

— Я казав про її брата — Джеора Мормонта, князя-воєводу Нічної Варти. Якось я гостював у нього на Стіні. Він розповів мені, яку має тяжку турботу — знайти доброго вояка собі у наступники. На Стіну в наші дні їде небагато добрих вояків. — Тиріон вишкірився. — Гадаю, він спав би краще, якби мав у Варті такого, як ви. Або ж відважного Аллара Дима.

Князь Янос аж заревів з реготу.

— Оце вже навряд!

— Людина собі гадає, — зауважив Тиріон, — але доля на всяке звертає. Взяти хоча б Едарда Старка, пане мій добрий. Хіба він колись думав, що скінчить життя на сходах Септу Баелора?

— Та, вважайте, ніхто не думав, — погодився князь Янос, гигикнувши.

Тиріон теж дозволив собі смішок.

— Шкода, що мене там не було. Кажуть, навіть Вариса застигли зненацька.

Князь Янос зареготав так страшно, що аж черево затрусилося.

— Навіть Павука! — вигукнув він. — А ще кажуть, він усе знає! Бачте — виходить, не все!

— Як же так сталося? — Тиріон уперше підпустив у голос трохи холодку. — Він начебто переконав сестру пробачити Старка за умови, що той вдягне чорне.

— Га? — перепитав Янос Слинт, непевно кліпнувши очима на Тиріона.

— Мою сестру Серсею, — повторив Тиріон дещо суворіше, щоб йолоп не плутався, про кого йдеться. — Королеву-намісницю.

— А, так. — Слинт знову хильнув вина. — Щодо того, то… король наказав, мосьпане. Сам король, не абихто.

— Королю тринадцять років, — нагадав йому Тиріон.

— То й що? Однак він король. — Слинт насупив чоло, підборіддя в нього затремтіло. — Повелитель Семицарства, усіх семи його королівств.

— Одного чи двох, принаймні, — погодився Тиріон з кислою посмішкою. — А чи можу я глянути на вашого списа?

— Списа? — Князь Янос блимнув, не тямлячи, про що мова.

Тиріон вказав рукою.

— На ту застібку, що в вас на накидці.

Князь Янос завагався, але відчепив прикрасу і віддав її Тиріонові.

— Наші золотої справи майстри у Ланіспорті роблять кращі, — зазначив той. — Оця червона полива — то, насмілюся сказати, трохи занадто. А скажіть-но мені, добрий пане, чи ви тоді самі увігнали списа комусь у спину, а чи тільки віддали наказ?

— Я віддав наказ, і віддав би його знову. Князь Старк був зрадник престолу. — Лиса пляма посеред Слинтової голови зачервонілася, мов буряк, а накидка ковзнула з плечей на підлогу. — Він намагався мене підкупити.

— Не уявляючи, що ви вже давно запродалися іншому.

Слинт брязнув келихом по столі.

— Ви що, вина перепили?! Якщо ви гадаєте, що я тут сидітиму і слухатиму образи моєї честі…

— Якої вашої честі? Звідки б це вона раптом узялася? Щоправда, мушу визнати, ваша оборудка була вигідніша, ніж у пана Джаселина. Княжий титул і замок за спис у спину. І навіть самому тримати списа не довелося.

Тиріон жбурнув золоту застібку назад Слинтові. Вона відскочила в нього від грудей і заторохтіла на підлозі, бо той саме підвівся з місця.

— Щось мені вже не до смаку наша розмова, пане… Бісе. Я є князем Гаренголу і радником у королівській малій раді! Хто ви такий, щоб кидати мені докори в обличчя?!

Тиріон звісив голову набік.

— Гадаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки ви, приміром, маєте синів?

— Що тобі до моїх синів, курдупелю?

— Курдупелю?! — Гнів Тиріона спалахнув, як вогонь. — Ви мали б зупинитися на Бісові. Я — Тиріон з дому Ланістер! Одного дня, якщо в вас у макітрі збереглося глузду більше, ніж боги дали слимакові, ви впадете на коліна і дякуватимете, що мали справу зі мною, а не з моїм ясновельможним батечком. Питаю ще раз: скільки ви маєте синів?

Тиріон помітив, що в очах Яноса Слинта раптом з’явився страх.

— Т-троє, мосьпане. І ще дочка є. Благаю, мосьпане…

— Благати не треба. — Тиріон ковзнув з крісла додолу. — Даю вам своє слово, що з ними не станеться ніякого лиха. Молодших хлопців виховуватимуть як зброєносців. Якщо вони служитимуть чесно та ревно, одного дня зможуть стати лицарями. Хай ніхто не каже, що дім Ланістер не винагороджує своїх слуг. Старший син успадкує титул князя Слинта і той ваш бридкий герб.

Тиріон копнув ногою маленького золотого списа. Значок застрибав підлогою.

— Йому знайдуть якусь землю, і він сам зможе збудувати собі родове обійстя. Гаренголу, певна річ, вашому спадкоємцеві не бачити, але й просто неба не пропаде. Шлюб сестри хай лаштує сам.

Обличчя Яноса Слинта змінило колір з червоного на білий.

— Щ-що… щ-що ви з-зробите…

Сало на його опасистому підборідді та щоках тремтіло, аж гуляло туди-сюди.

— Тобто що я зроблю з вами?

Тиріон почекав хвильку, щоб йолоп добре натрусився.

— З вранішнім відпливом виходить у море думбас «Літня мрія». Його керманич сказав мені, що зупинятиметься у Мартинові, на Трьох Сестрах, на острові Скагос, а тоді у Східній-Варті-біля-Моря. Як побачите князя-воєводу Мормонта, перекажіть від мене найтепліші вітання і скажіть, що я не забув про турботи та скрути Нічної Варти. Бажаю вам довгого життя та ревної служби, пане князю.

Щойно Янос Слинт усвідомив, що його не стратять, як повернув собі колір на обличчя і рішуче випнув щелепу.

— Ну, це ми ще подивимося, Бісе. Чи то пак, курдупелю. Може, то тебе запхають на той корабель, як гадаєш? Може, то вже тобі час їхати на Стіну, га? — Він дещо занепокоєно реготнув. — Погрожуєш тут, пхе… подивимося. Я — друг короля, щоб ти знав. Побачимо, що скаже наш пан Джофрі про таку справу. А ще Мізинець, а ще королева, о так. Янос Слинт має друзів — чимало і чималих. Побачимо, хто опиниться на тому думбасі. Ми ще подивимося, це я тобі обіцяю.

Слинт хвацько крутнувся на підборах, як колишній міський вартовий, і пішов малою трапезною, карбуючи кроки на каменях підлоги. Він видерся сходами, розчахнув двері… й опинився лицем до лиця з високим чоловіком з довгим худорлявим обличчям, у чорному панцирі та золотій киреї. До культі правої руки в чоловіка була припасована залізна долоня.

— Яносе, — привітався він, зиркаючи глибоко втопленими очима під випнутими бровами та шапкою присоленого сивиною темного волосся.

Янос Слинт сахнувся назад, і до малої трапезної перед ним без зайвого шуму пробралися шестеро золотокирейників.

— Князю Слинте! — гукнув Тиріон через палату. — Здається, ви знайомі з паном Джаселином Бережняком, нашим новим тисяцьким міської варти?

— На вас чекають ноші, мосьпане, — повідомив пан Джаселин Слинтові. — До порту далеченько, а вулиці в нас ночами темні й не надто безпечні. Вартові!

Коли золотокирейники вивели геть їхнього колишнього очільника, Тиріон прикликав до себе пана Джаселина і передав йому сувій пергамену.

— Подорож обіцяє бути довгою; збавте боги, щоб князь Слинт протягом неї засумував за товариством. Подбайте, щоб ці шестеро приєдналися до нього на борту «Літньої мрії».

Бережняк зиркнув на список імен і всміхнувся.

— Буде зроблено.

— Там серед них є один, — тихо додав Тиріон. — Такий собі Дим. Перекажіть керманичеві, що ніхто не жалкуватиме, якщо того Дима раптом змиє у море ще до Східної Варти.

— Мені казали, північні води дуже буремні, мосьпане.

Пан Джаселин вклонився і пішов собі, розвіваючи киреєю. Дорогою він потоптав чоботями парчову накидку Слинта.

Тиріон посидів сам, потроху смакуючи рештки доброго солодкого дорнійського вина. З’явилися стольники, прибрали посуд, знову зникли; він звелів їм лишити на столі вино. Коли челядь упоралася, до трапезної нечутно ковзнув Варис у просторих шатах кольору лаванди, оточений відповідними пахощами.

— Ви зробили добру справу, і дуже вправно, мій ласкавий пане.

— Чому ж тоді у роті такий гидкий присмак? — Тиріон притиснув пальці до скронь. — Я наказав їм викинути Аллара Дима у море. Відчуваю велику спокусу зробити з вами те саме.

— Наслідки можуть вас розчарувати, — відповів Варис. — Бачте, шторми налітають та зникають, хвилі буяють над головами, великі риби їдять малих, а я помаленьку ляпаю собі по воді плавцями. Чи не стане вам за великий клопіт почастувати мене ковтком того вина, яким щойно так втішався князь Слинт?

Тиріон махнув рукою на глек, суплячи брови.

Варис наповнив собі келиха.

— Ой божечки. Солодке, як саме літо.

І ковтнув ще раз.

— Виноградинки просто-таки співають в мене на язику.

— А я саме гадав, що то за гармидер. Скажіть вашим виноградинкам, хай сидять на язику тихо, бо в мене зараз голова лусне. Отже, винувата моя сестра. Ось що відмовився мені повідомити такий у сім дідьків вірний князь Янос. Золотокирейників до того бурдею надіслала Серсея.

Варис ніяково захихотів. Отже, і він знав.

— Ви чомусь про це не згадували, — грізно насупився Тиріон.

— Та це ж ваша люба сестра, — пояснив Варис, а на обличчі зобразив такий розпач, що трохи не плакав. — Хіба легко таке казати людині про його рідну кров, ласкавий пане? Я боявся, що звістка розіб’є вам серце. Чи знайдете ви ласку мені пробачити?

— Ні! — гримнув Тиріон. — Хай вас лихо вхопить. Разом із сестрою!

Він розумів, що Серсею поки що чіпати не може, навіть якби схотілося. А ще ж навіть не вирішив, хоче або ні. Як болісно — сидіти і кривлятися, втішаючись жалюгідною подобою правосуду над дрібними почварами на зразок Яноса Слинта і Аллара Дима, коли сестра продовжує чинити своє гидке свавілля.

— На майбутнє ви повідомлятимете мені те, що знаєте, пане Варисе. Геть усе, що ви знаєте.

Євнух всміхнувся лукавою посмішкою.

— Це, мій ласкавий пане, може відняти дещицю часу. Я таки знаю чимало різного.

— Але, схоже, не досить, щоб урятувати нещасну дитину.

— На жаль, ні. Був іще один байстрюк — хлопець, трохи доросліший. Я вжив заходів, щоб прибрати його подалі від небезпеки… та ніколи, мушу зізнатися, не подумав би, що смерть загрожує також і грудному немовляті. Дівчинка — підлого роду, донька повії, не має від народження ще й року. Яка з неї могла бути загроза?

— Вона була Робертова дочка, — гірко проказав Тиріон. — Серсеї, схоже, цього досить.

— О так. Надзвичайно сумно. Мушу винуватити себе за бідне дитинча та її матір. Таку молоду, таку закохану в короля.

— Закохану? — Тиріон ніколи сам не бачив мертвої дівчини, але подумки уявляв її одночасно Шаєю і Тайшею. — Цікаво, чи здатні повії справді кохати? Ні, не треба відповідати. Певних речей краще зовсім не знати.

Він влаштував Шаю у розлогому обійсті, вибудуваному з колод та каміння, з власним колодязем, стайнею та садком; надав їй челядь для усіх потреб, білого птаха з Літніх островів для розваги, шовки, срібло та коштовності для прикраси, сторожу для безпеки. Але все ж непокоївся. Вона хотіла бути з ним дедалі більше і довше, вона сама сказала. Вона хотіла йому служити і допомагати в усьому.

— Ти допомагаєш мені найбільше тут, під простирадлами, — сказав він їй якось вночі після кохання, лежачи поруч і примостивши голову в неї на грудях. Міць його скніла, солодко натруджена. Дівчина відповіла самими лише очима, і він знав, що не те вона сподівалася від нього почути.

Тиріон зітхнув і потягнувся був за вином, але згадав князя Яноса і відштовхнув глек.

— Здається, сестра не збрехала про Старкову смерть. Дякувати за ту навіжену дурість нам слід моєму небожеві.

— Король Джофрі віддав наказ. Янос Слинт і пан Ілин Пейн виконали його швидко і не вагаючись…

— …майже так, наче саме його і чекали. Так, ми вже про це балакали, і без жодного зиску. Безумство вчинено.

— Маючи під своєю рукою міську варту, пане мій, ви цілком здатні подбати про те, щоб його милість не чинив подальших… безумств, чи не так? Певна річ, також слід подбати про особисту варту королеви…

— Червонокирейників? — Тиріон здвигнув плечима. — Вірність сотника Вилара належить Кастерлі-на-Скелі. Він знає, що я чиню в цьому місті волю свого батька. Серсеї важкувато буде скористатися його вояками проти мене… а до того ж їх усього лише якась сотня. Тільки в мене особисто є стільки ж із половиною. І ще шість тисяч золотокирейників, якщо Бережняк — саме така людина, як ви кажете.

— Ви скоро самі помітите, що пан Джаселин — вояк мужній, чесний, вірний службі… та надзвичайно вдячний.

— Цікаво тільки, кому саме?

Тиріон не довіряв Варисові, хоча цінності його заперечувати не міг. Той таки знав чимало, поза всякими сумнівами.

— Чому ви так прагнете прислужитися, пане мій Варисе? — запитав Тиріон, вивчаючи уважно м’які руки євнуха, його безволосе напудроване обличчя, слизьку посмішечку на вустах.

— Ви — Правиця. Я служу державі, королю і вам.

— Так само, як служили Джонові Арину та Едардові Старку?

— Я служив князеві Арину і князеві Старку повною мірою своїх сил. Їхня нагла, передчасна смерть засмутила і нажахала мене понад усе на світі.

— Уявіть собі мої почуття. Адже я можу стати наступним.

— О ні, гадаю, не станете, — відповів Варис, бовтаючи вино у келиху. — Влада — вельми цікава річ, мосьпане. Чи не міркували ви, часом, над тією загадкою, яку я поставив вам у заїзді того пам’ятного дня?

— Вона спадала мені на думку кілька разів, — визнав Тиріон. — Король, жрець, багатій — хто з них помре, а хто житиме? Кому підкориться горлоріз? Ця загадка не має відповіді або радше має їх забагато. Все залежить від того чолов’яги, у чиїй руці меч.

— І все ж сам по собі він ніхто, — мовив Варис. — Він не має ані корони, ані золота, ані прихильності богів. А має лише нагострену залізяку.

— Саме та нагострена залізяка несе в собі владу над життям та смертю.

— Таки-так… і все ж якщо над нами справді владарює вояк із мечем, то навіщо ми прикидаємося, наче влада належить королям? Чому міцний чолов’яга зі зброєю в руках мусить коритися такому королеві-хлопчакові, як Джофрі, або пропитому бовдурові на зразок його батька?

— Бо ті королі-хлопчаки та пропиті бовдури можуть прикликати до себе інших вояків, які теж мають мечі.

— Тоді влада насправді належить тим іншим воякам. Так чи ні? То звідки ж ті мечі? І чому вони підкоряються комусь? — Варис посміхнувся. — Дехто каже, що знання — то сила. Дехто інший стверджує, що всяка влада йде від богів. А є й такі, які кажуть, що влада походить від закону. Та все ж того дня на сходах Баелорового септу наш побожний верховний септон, наша законна королева-намісниця і ваш покірний, обтяжений найрізноманітнішим знанням слуга виявилися такими ж безсилими, як перший-ліпший ковальчук чи кухарчук із натовпу. Хто ж, на вашу думку, насправді убив Едарда Старка? Джофрі, який віддав наказ? Пан Ілин Пейн, який змахнув мечем? Чи… хтось інший?

Тиріон схилив набік голову.

— Та ви колись дасте відповідь на вашу семикляту загадку? Чи хочете, щоб у мене голова луснула?

Варис посміхнувся.

— Гаразд, ось вам відповідь. Владу тримають ті руки, про які люди думають, що вони тримають владу. Не більше й не менше.

— Тобто влада — це лицедійство? Штукарство?

— Тінь на стіні, — промурмотів Варис, — але ж і тіні вміють вбивати. Нерідко навіть малий чоловічок може відкидати велетенську тінь.

Тиріон посміхнувся.

— Пане Варисе, я починаю плекати до вас дивну прихильність. Може, мені ще доведеться вас убити, але я вже напевне про те пошкодую.

— Ви робите мені велику честь.

— Хто ви такий насправді, Варисе? — Тиріон раптом зрозумів, як йому кортить це дізнатися. — Люди чомусь кличуть вас Павуком.

— Шпигунів та споглядачів рідко люблять, мосьпане. Я ж усього лише вірний слуга держави.

— А ще євнух. Давайте не забувати про це.

— Якби ж я міг забути.

— Мене, приміром, люди прозвали «півпаном», і все ж я гадаю, що до мене боги добріші. Я малий на зріст, ноги в мене викривлені, жінки не дивляться на мене з вогненною хіттю… але все-таки я чоловік. Шая — не перша дівчина, яка вшанувала моє ліжко собою, а одного дня я ще можу одружитися і виродити на світ сина. Якщо боги на нього зглянуться, він буде схожий обличчям на дядька, а розумом — на батька. Ви ж натомість не можете втішатися такою мрією. Карлики — то злий жарт богів… а от євнухів роблять люди. Хто вас обрізав, Варисе? Коли й навіщо? Хто ви такий насправді?

Євнухова посмішка навіть не здригнулася, але в очах спалахнуло щось геть несхоже на веселощі.

— Дуже ласкаво з вашого боку питати про такі речі, пане мій, але оповідь про мене буде довгою і сумною, а в нас на порядку денному є кілька нагальних зрад.

Він витяг пергамена з рукава халата.

— Керманич королівської галери «Білий олень» змовляється стиха знятися з котви за три дні від нинішнього, щоб запропонувати свій меч та корабель князеві Станісу.

Тиріон зітхнув.

— Гадаю, ми мусимо на його прикладі дати іншим кривавий урок?

— Пан Джаселин міг би влаштувати йому тихе зникнення. Але суд перед королем та престолом допоміг би підтримати вірність інших корабельників.

«До того ж мій ясновельможний небіж матиме якусь забаву.»

— Воля ваша. Згодуйте йому гарний кусень Джофрікового правосуду.

Варис зробив примітку на пергамені.

— Пан Горас та пан Гобер Рожвини підкупили стражника, щоб той випустив їх крізь потерну за одну ніч від нинішньої. Для них домовилися про проїзд на пентоській галері «Місячна доріжка» під виглядом веслярів.

— То може, хай посидять на веслах кілька років, а ми подивимося, як їх втішить така доля? — Тиріон посміхнувся. — Ні, мою сестру охопить розпач від втрати таких шанованих гостей. Повідомте панові Джаселину. Хай він схопить підкупленого вояка і пояснить, яка то честь — служити присяжним братчиком Нічної Варти. А навколо «Місячної доріжки» поставить чати, щоб Рожвини не знайшли ще одного стражника, спраглого до зайвих грошей.

— Як забажаєте. — Ще одна примітка на пергамені. — Ваш вояк Тімет цього вечора вбив сина виняра у гральному кишлі на Срібній вулиці. Звинуватив покійного, що той мухлював у грі в черепки.

— А той мухлював?

— Поза всяким сумнівом.

— Тоді добропорядні міщани мали б ушанувати Тімета за послугу. Я навіть не здивувався б, якби він отримав подяку від самого короля.

Євнух ніяково захихотів і поставив ще примітку.

— В нас у місті також сталася раптова навала побожності. Комета приманила до міста купу різних чудернацьких жерців, святенників, проповідників, віщунів. Вони жебрають у винних льохах та харчівнях, провіщують загибель та руїну всім, кому не ліньки слухати.

Тиріон знизав плечима.

— Якраз насувається трьохсотий рік від висадки Аегона. Гадаю, цього слід було чекати. Хай собі кукурікають.

— Але ж вони поширюють жах, пане мій.

— Я гадав, то ваша служба — сіяти жах.

Варис аж прикрив рота рукою.

— Який ви жорстокий — казати такі речі. Тепер остання справа. Пані Танда минулого вечора влаштувала невеличку вечерю. В мене тут на ваш розгляд перелік страв і список гостей. Коли наливали вино, князь Гиліс підвівся випити келиха за короля, і пан Балон Лебедин зазначив: «Для цього нам треба по три келихи кожному». Багато хто сміявся…

Тиріон заперечливо підняв руку.

— Та годі вам. Пан Балон пожартував. Мені нецікаво слухати зрадливі застільні балачки, пане Варисе.

— Ви не тільки мудрий, але й ласкавий правитель, пане мій. — Пергамен зник у рукаві євнуха. — В нас обох ще багато справ. На цьому я вас лишаю.

Коли євнух пішов, Тиріон довго сидів, вдивляючись у свічку і питаючи себе, як сестра сприйме новину про зняття з посади Яноса Слинта. Судячи з усього, не надто схвально. Але й зробити нічого не зможе, хіба що писати гнівні листи до князя Тайвина в Гаренголі. Міська варта тепер була в Тиріонових руках, а разом із нею — півтори сотні лютих гірських горлорізів та дедалі більший загін сердюків, що їх тим часом винаймав Брон. Власне становище здавалося йому досить стійким і добре захищеним.

Без сумніву, так само думав свого часу і Едард Старк.

Коли Тиріон вийшов з малої трапезної, в Червоному Дитинці царювали тиша і морок. У світлиці на нього чекав Брон.

— Слинт? — запитав той.

— Князь Янос із вранішнім відпливом рушає на Стіну. Варис хоче, щоб я вірив, ніби замінив одного з людей Джофрі на свого. Але більш вірогідно, що я замінив людину Мізинця на людину самого Вариса. Та нехай вже.

— Тобі краще знати, що Тімет убив людину…

— Варис мені доповів.

Сердюк не здивувався.

— Той дурник гадав, що одноокого легше обдурити. Тімет пришпилив йому руку до стола кинджалом і вирвав горлянку голою рукою. Він знає таку штуку: напружує пальці та…

— Годі брудних подробиць, бо щось вечеря у животі вирує, — перервав його Тиріон. — Як там твої сердюки-запроданці?

— Непогано. Сьогодні ще троє.

— Як ти вирішуєш, кого наймати?

— Роздивляюся, що до чого. Питання ставлю, щоб дізнатися, де вони билися і чи добре вміють брехати. — Брон вишкірився. — А тоді даю змогу себе убити, а сам пробую вбити їх.

— Вже когось убив?

— З них однак не було б зиску.

— А якщо хтось уб’є тебе?

— Отого винайми, не пошкодуєш.

Тиріон почувався трохи напідпитку і дуже втомленим.

— Скажи-но мені таке, Броне. Якби я наказав тобі вбити мале немовля… скажімо, дівчинку, яка ще смокче материні груди… чи виконав би ти наказ? Без жодних питань?

— Без питань — ні. — Сердюк потер великим і вказівним пальцями один об одний. — Я б спитав, за скільки грошей.

«То й нащо мені здався ваш Аллар Дим, пане Слинте?» — подумав Тиріон. — «Я сам таких сотню маю під рукою.» Він не знав, чого хоче більше: сміятися чи плакати. Знав тільки, що понад усе в світі хоче Шаю.

Ар’я III

За дорогу в цих краях правили дві колії серед рясних бур’янів. Хоча з одного боку воно виходило і на краще: дорогою пересувалося так мало людей, що якби хтось схотів запитати, у який бік вони поїхали, то не знайшов би нікого, хто бодай тицьнув би пальцем у відповідь. Бурхливий людський потік, що плинув на південь королівським гостинцем, тут рідшав до жалюгідного струмочка.

А гірше було те, що дорога звивалася туди й сюди, наче змія, плуталася з меншими стежками, а інколи геть зникала, щоб через дві-три версти вигулькнути знову, коли мандрівники вже втрачали останню надію на її повернення. Ар’я від такого аж шаленіла. Місця тут були гарні, у подоланні неважкі: низки невисоких пагорбів, насипані східцями поля й городи, подекуди луки, гаї та невеличкі яри, де коло повільних мілких струмків купчився верболіз. І все ж стежка тут була така вузька й покручена, що загін радше повз, аніж ішов.

Найгірше їх уповільнювали важко закладені вози, що незграбно перевалювалися через кожний горбок та відчайдушно скрипіли кожною віссю. З десяток разів на день доводилося спинятися, щоб витягти колесо з колії чи подвійним зусиллям подолати слизький нахил. Одного разу посеред рясної порості дубів загін стрівся просто в лоба з трьома чолов’ягами, що тягли повну гарбу хмизу та дров, запряжену волами, і не знайшли способу їх обійти. Довелося візникам випрягати волів, проводити їх між дерев, розвертати гарбу, знову запрягати волів і пхатися назад, звідки прийшли. Воли рухалися ще повільніше за кінні вози, і того дня загін ледве зрушив з місця.

Ар’я не могла не споглядати через плече, питаючи себе, коли ж налетять золотокирейники. Вночі вона прокидалася на кожен шум і хапалася за руків’я Голки. Тепер загін ніколи не ставав табором без того, щоб виставити варту, але Ар’я не дуже довіряла тій варті, а надто хлоп’ятам-сиротам. У провулках Король-Берега вони ще сяк-так виживали, але тут почувалися геть загубленими. Коли вона робилася тиха, як тінь, то легко прокрадалася повз усіх геть із табору, щоб відлити зайве при місячному світлі без свідків. Одного разу, коли на чатах стояв Ломик Зеленорукий, вона видерлася на дуба і перебиралася з дерева на дерево, аж поки не опинилася в нього над головою, а він нічого й не помітив. Вона б могла зістрибнути йому просто на голову, але розуміла, що від вереску прокинеться весь табір, і тоді Йорен знову почастує її палицею.

Ломик з іншими сиротами тепер ставилися до Бичка з особливою пошаною, бо королева ж прагнула отримати його голову. Щоправда, він на таке поводження ображався.

— Та не робив я нічого ніякій королеві, — сердито бурчав він. — Працював собі у кузні, та й усе. Качай міхи, тримай кліщі, побіжи-подай-принеси. Я мав стати зброярем, аж тут майстер Мотт раптом каже: підеш, мовляв, до Нічної Варти.

На цьому він тікав від усіх налощувати свого шолома. Шолом був пречудовий — закруглений, зграбних обрисів, із зоровою щілиною та великими сталевими бичачими рогами. Ар’я любила дивитися, як хлопець натирає крицю промасленою ганчіркою до такого блиску, що в шоломі аж відбивалися язики вогнища. Але на голову Гендрі його ніколи не вдягав.

— Ставлю що завгодно, він — байстрюк того зрадника, — мовив Ломик одного вечора стишеним голосом, щоб Гендрі не почув. — Вовчого князя, що його вкоротили на сходах септу Баелора.

— Авжеж ні! — заперечила Ар’я.

«Мій батько мав лише одного байстрюка — Джона.» Вона нишком вибралася у ліс, жалкуючи, що не може засідлати коня і дременути додому. Кобила в неї була добра — брунатна з білою плямкою на лобі, та й їздила верхи Ар’я непогано. От сіла б у сідло, ринула геть і ніколи б їх не побачила, якби не схотіла. Щоправда, тоді нікому було б їхати з розвідкою попереду, стежити за тим, що робиться позаду, стояти на чатах, поки вона спить… а коли наскочать золотокирейники, то ніхто й не заступиться. Краще лишатися з Йореном та рештою.

— Ми вже недалеко від Божого Ока, — оголосив чорний братчик одного ранку. — Королівський гостинець не буде безпечний аж до того берега Тризуба. Обійдемо озеро західним берегом, там нас навряд чи хто шукатиме.

На наступному розгалуженні дороги він повернув вози на захід.

Тут орана рілля поступилася лісові, села та городці стали менші й дальші один від одного, пагорби — вищі, а яри — глибші. Знайти якогось харчу теж ставало дедалі важче. У місті Йорен наклав на вози чимало солоної риби, сухарів, сала, ріпи, мішків ячменю та гороху, голів жовтого сиру, але все те вони вже виїли до останньої крихти. Змушений думати, як прожити з землі, яку вони проминали, Йорен звернувся по допомогу до Коса та Курца, котрих свого часу схопили за лісокрадство. Їх він посилав поперед головної валки до лісу, і з сутінками вони зазвичай поверталися з оленем, підвішеним на жердині, або в’язками куріпок на поясах. Молодших хлопчаків приставили збирати ожину вздовж дороги або лізти через тини з мішками по яблука, якщо дорогою траплялися сади.

Ар’я добре лазила і швидко збирала, проте полюбляла ходити сама. Одного дня їй пощастило наскочити на зайця: брунатного, жирного, довговухого, з малим рухливим носиком. Зайці бігають швидше за котів, зате на дерева залазити не вміють. Вона загилила йому палицею і впіймала за вуха, а Йорен стушкував його в казанку з грибами та дикою цибулею. Ар’я отримала цілу ніжку, бо ж зайця вполювала вона, і поділилася нею з Гендрі. Решта хлопців з’їла по одній ложці, навіть троє у кайданах. Якен Ха-Гар чемно подякував за частування, Гризло злизав жир з брудних пальців, закотивши очі з насолоди, але безносий Рорж тільки зареготав і загукав:

— Оце так мисливець у нас з’явився! Бибками пердь — заяча смерть!

Неподалік від укріпленого городця під назвою Шипшинівка їх на ниві оточили якісь селяни, вимагаючи гроші за зірвані кукурудзяні качани. Йорен зміряв очима наготовані селюками коси і жбурнув їм кілька мідяків.

— Бували часи, коли чорні братчики частувалися за кожним столом від Дорну до Зимосічі. Вельможні пани мали за честь приймати їх у себе під дахом, — мовив він гірко. — А тепер усякий боягузливий набрід хоче срібла за недогризок гнилого яблука!

І сплюнув на землю.

— То солодка пшінка, а не гнилі яблука. І не для старої смердючої ґави тут росте, — грубо відказав один з посполитих. — Забирай своїх злодюжок геть із нашого поля, бо самого зараз тут на палі виставлю. Лякатимеш своїх чорних братів — тих, що літають.

Качани вони ввечері засмажили цілими, перевертаючи довгими розгалуженими тичками, і обгризли гарячими. Ар’я розкошувала, та Йорен занадто сердився, щоб їсти. Над ним наче висіла чорна хмара — така ж розкошлана і чорна, як його одежа. Він без упину міряв кроками табір, щось бурмочучи собі під ніс.

Наступного дня Кос прибіг до Йорена зі звісткою про табір, що стояв попереду.

— Там двадцятеро чи тридцятеро людей, у кольчугах та шоломцях, — розказав він. — Деяких страшно порубано, а один жахливо стогне — мабуть, помирає. Я під його галас підібрався ближче. В них є списи і щити, але кінь тільки один, і той кульгавий. Табір, мабуть, давно стоїть — геть усе навкруги засмерділи.

— Корогву бачив?

— Плямистий дикий кіт, жовто-чорний, на брунатному полі.

Йорен поклав до рота згорнутий кислолист і став жувати.

— Кат його зна, — зізнався він. — Може, одні, а може, інші. Якщо їм так припекло, то коней в нас заберуть, хто б вони не були. Тра’ їх здалеку обійти, така моя думка.

Довелося з’їхати з дороги на багато верст і змарнувати щонайменше два дні, але старий сказав, що вони ще дешево відбулися.

— На Стіні матимете часу, скільки влізе. Всеньке ваше життя. А зараз поспіху не треба.

Коли вони знову звернули на північ, Ар’я помітила, що селяни дедалі сторожкіше охороняють свої ниви. Нерідко вони стояли просто край дороги і кидали холодні погляди на подорожніх. А бувало, що нишпорили верхи вздовж своїх меж, підвісивши сокири до сідел. Якось вона побачила чоловіка, що всівся на всохлому дереві з луком у руках і сагайдаком на гілці поруч із собою. Помітивши їх, він наклав стрілу на тятиву і не відвертав очі, доки не зник з очей останній віз. Весь той час Йорен не припиняв лаятися.

— Подивлюсь я на того лобуряку на дереві, коли по його душу Інші прийдуть. Отоді волатиме «йой, пробі, Нічна Варто, рятуй мене від лиха!», та буде пізно.

Наступного дня Дубар побачив червоне сяйво проти вечірнього неба.

— Чи то дорога кудись звернула, чи в нас тепер сонце на півночі сідає?!

Йорен видерся на горбок, аби краще бачити.

— Там щось горить, — оголосив він, потім лизнув великого пальця й підняв угору. — Вітер має віднести вогонь від нас. Та пильнувати не завадить.

Вони й пильнували. Світ навколо темнів, а вогонь, здавалося, тільки розгорявся, аж поки не запалала вся північ. Іноді вони навіть чули сморід диму, хоча вітер не мінявся, і полум’я до них не дісталося. До світанку пожежа вигоріла, але тієї ночі спали усі поганенько.

До наступного полудня вони натрапили на місце, де стояло село. На багато верст навколо поля перетворилися на зчорнілу пустку, а хати — на вигорілі шкаралупи. Тут і там на землі валялися кістяки зарізаних і згорілих тварин, вкриті живими ковдрами гайворонів-падлоїдів, які страшенно галасували, коли їх турбували за обідом. Зсередини місцевої паланки ще курився дим; дерев’яний частокіл здалеку здавався міцно вибудуваним, але виявився не досить міцним, щоб урятувати селян.

Їдучи попереду возів на своїй кобилі, Ар’я бачила згорілі тіла, настромлені на гострі палі нагорі стіни. Руки вони щільно тулили до облич, наче намагаючись уберегти їх від пекучого вогню. Коли обоз трохи від’їхав, Йорен наказав зупинитися і звелів Ар’ї разом із хлопцями стерегти вози, а сам із Мурхом та Різаном рушив пішки. Коли вони втрьох залізли всередину через зламані ворота, з-за стіни злетіла зграя круків, і їхні власні круки у клітках на возі привітали родичів гучним карканням та радісним вереском.

— Чи не піти й нам за ними? — спитала Ар’я в Гендрі, бо Йорена з двома іншими не було вже довгенько.

— Йорен звелів чекати.

Голос Гендрі чомусь лунав глухо і незвично. Коли Ар’я обернулася, то побачила в нього на голові шолом блискучої криці з великими закрученими рогами.

Коли Йорен нарешті повернувся, то приніс на руках маленьку дівчинку, а Мурх та Різан — жінку на ношах, зроблених зі старої подертої ковдри. Дівчинці було років зо два, і вона не припиняла тихо скиглити, наче їй чимось заткнули горлянку. Або вона не вміла говорити, або ж забула, як це робиться. Права рука жінки закінчувалася кривавим пеньком коло ліктя, а на очі вона, здавалося, нічого не бачила, навіть коли дивилася впритул. Вимовляла вона тільки одне слово: «Благаю».

— Благаю! Благаю! — плакала і вигукувала жінка знову і знову.

Роржеві це видалося кумедним, і він реготав крізь дірку на обличчі, де колись був ніс. Гризло теж почав був реготати, але Мурх нагримав на них і звелів стулити пельки.

Йорен наказав знайти жінці місце на возі.

— І то швидше, — підганяв він. — Як стемніє, набіжать вовки, а чи хто гірший.

— Мені лячно, — забурмотів Мантулик, побачивши, як однорука жінка вовтузиться всередині хури.

— Мені теж, — зізналася Ар’я.

Він стиснув їй плече.

— Не бив я нікого ніколи до смерті, Аріку. Я лишень мамчині мантулики продавав.

Ар’я від’їхала поперед возів так далеко, як насмілилася, щоб не чути скигління дівчинки та шепоту жінки, отого «Благаю». Вона згадала одну оповідку Старої Мамки про чоловіка, що сидів у полоні в темному замку злих велетнів. Чоловік той був відважний і розумний, він обдурив велетнів і утік… але щойно вибрався із замку, як його схопили Інші та випили з нього всю гарячу червону кров. Тепер вона розуміла, як той чоловік мав почуватися.

Однорука жінка померла надвечір. Гендрі та Різан викопали їй могилу на схилі пагорба під плакучою вербою. Коли дмухнув вітер, Ар’ї почувся у шурхоті довгих вислих гілок шепіт: «Благаю. Благаю. Благаю». Волосинки ззаду на шиї стали дибки, і вона мало не бігцем кинулася від могили.

— Сьогодні посидьмо без вогню, — звелів Йорен.

Вечеря складалася зі жмені дикої редьки, знайденої Косом, мисчини сухих бобів, води з ближнього струмка. Вода мала якийсь чудернацький присмак, і Ломик сказав, що то від трупів, які гниють десь вище за течією. Мантулик хотів був йому загилити, але старий Рейзен припинив бійку.

Ар’я випила забагато води, аби лише чимось наповнити шлунок. Не думала, що зможе заснути, але зрештою заснула. Коли ж прокинулася, то побачила глупу ніч навколо і відчула, що міхур зараз лусне. Навколо купами лежали поснулі хлопці, загорнувшись хто у ковдру, а хто у свиту. Ар’я знайшла Голку, стала на рівні, прислухалася. Почула тихі кроки вартового, неспокійне совання хлопців уві сні, торохтливе хропіння Роржа, моторошне сичання, що його видавав уві сні Гризло. З іншого воза долинало неквапне шурхання бруска по криці — там сидів Йорен, жував кислолист і нагострював ножа.

На чатах стояв Мантулик.

— Куди це ти? — спитав він, коли побачив, як Ар’я прямує до дерев.

Ар’я майнула рукою на ліс.

— Дзуськи, — заперечив Мантулик. Він став значно зухваліший, відколи отримав зброю на пояс — хай то був лише короткий тесак, і малий тримав його так, наче різницького ножа. — Старий наказав нікому далеко не відходити.

— Мені треба воду відлити, — пояснила Ар’я.

— Ось тобі дерево, — вказав він. — Хтозна, Аріку, що там у хащах. Я чув вовчі голоси.

Йоренові б не сподобалося, якби вона стала сваритися зі своїм. Тому Ар’я прикинулася наляканою.

— Тут є вовки?! Ти їх справді чув?

— Ще й як чув, — запевнив хлопець.

— Тоді нехай, перетерплю.

Вона повернулася під свою ковдру і прикинулася, що спить, поки не почула, як Мантулик іде геть. А тоді перекотилася набік і гайнула до лісу з іншого краю табору — тихо, як тінь. Тут теж на чатах стояли хлопці, але їх Ар’я уникла без жодного клопоту. Відійшовши задля певності вдвічі далі, ніж зазвичай, і переконавшись, що навкруги нікого нема, вона скинула штани й сіла навпочіпки, щоб зробити справу.

Ар’я відливала з насолодою, спустивши одяг до кісточок, коли раптом почула шурхіт серед дерев. «Мантулик» — майнула в неї шалена думка, — «вистежив таки!». Але побачила у темряві блискучі очі, що відбивали місячне сяйво. Живіт їй скрутився у клубок, рука сягнула по Голку, голова і думати забула, чи не обісцить вона сама себе, а тільки рахувала очі: два, чотири, вісім, тузінь, ціла зграя…

Один звір вибрався з-під дерев, сторожко скрадаючись, вирячився на неї та вишкірив зуби. В голові Ар’ї колотилася одна думка: яку дурницю вона вчинила і як зловтішатиметься Мантулик, коли назавтра знайдуть її поїдене тіло. Але вовк обернувся і хутко зник у темряві, а разом з ним і решта очей. Тремтячи, вона привела себе до ладу, зав’язала поворозки і пішла до табору — просто на човгання Йоренового бруска. Ар’я видерлася до хури поруч із ним, не припиняючи тремтіти.

— Вовки, — зашепотіла вона хрипко. — У лісі.

— Еге ж. Де їм ще бути.

На неї він навіть не глянув.

— Вони мене налякали.

— Хіба? — Він сплюнув. — Я чогось гадав, ваша порода полюбляє вовків.

— Німерія була лютововчицею. — Ар’я охопила себе руками. — Вони зовсім інші. Та й нема її більше. Ми з Джорі кидали каміння, поки вона не втекла, бо королева б її убила.

Від згадки на Ар’ю напала журба.

— От якби Німерія була зі мною в місті, тоді… клянуся, вона не дозволила б відтяти батькові голову.

— Хлопчаки-сироти не мають батьків, — відказав Йорен, — чи ти, часом, не забув?

Від кислолисту плювки його стали червоними, наче з рота цебеніла кров.

— Тут ми маємо боятися тільки вовків у людській шкурі. На кшталт тих, що запопали оте село.

— Якби ж потрапити додому, — вимовила вона, жалюгідно похнюпившись. Ар’я намагалася бути хороброю, лютою, мов росомаха, і все таке, але дедалі частіше відчувала себе маленькою безпорадною дівчинкою.

Чорний братчик відшкурив новий кислолист з паки на возі й запхав його до рота.

— Мабуть, краще було б лишити тебе, хлопче, там, де ти знайшовся. Та й усіх вас. У місті воно безпечніше.

— Байдуже. Я хочу додому.

— Я, бач, хлопаків на Стіну воджу мало не тридцять років. — На Йоренових вустах блищала кривавими пухирями слина від кислолисту. — А втратив загалом трьох. Один старий помер від трясці. Молодого міщанчика змія вкусила, коли до вітру ходив. І ще один дурник спробував був зарізати мене вві сні, та вислужив за працю саму лише червону посмішку.

Він махнув ножем поперек горлянки, показуючи, про що мова.

— Трьох за тридцять років.

Йорен сплюнув старий кислолист.

— Кораблем воно, може, й ловкіше. На морі, звісно, дорогою собі нікого не підбереш… мабуть, хтось розумний поїхав би кораблем… та я тридцять років уже ходжу королівським гостинцем.

Він вклав ножа до піхов.

— Іди спи, хлопче. Чуєш мене? Спи.

Вона чесно спробувала заснути. Та лежачи під тонкою ковдрою, чула виття вовків… і ще якийсь звук — тонкий, тихий, наче шепіт на вітрі. Надто схожий на вереск і плач.

Давос I

Вранішнє повітря темніло від диму палаючих богів.

Вогонь уже охопив усіх: Діву і Мати, Воїна і Коваля, Старицю з перловими очима і Батька з визолоченою бородою, навіть Морока, якого вирізьбили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево і незліченні шари фарби та покосту палали лютим ненажерливим блиском. Крізь прохолодне повітря здіймалися тремтливі хвилі жару; химери та кам’яні дракони на замкових мурах виднілися з-за вогнища розмазаними, наче Давос бачив їх крізь запону сліз. А ще йому здавалося, що звірі тремтять і ворушаться…

— Лиха справа, — мовив Алард.

Добре, хоч мав розум не підвищувати голос. Дал пробурмотів щось на знак згоди.

— Ану тихо мені! — звелів Давос. — Не забувайтеся, де ви.

Його сини були гарні хлопці, але замолоді. Особливо Алард — надто вже зухвалий та похапливий. «Якби я лишився перемитником, він би зараз сидів на Стіні. Станіс урятував його від злої долі; ось іще один мій борг перед ним…»

Подивитися, як спалюють Седмицю, до замкової брами з’явилося кількасот людей. Смерділо в повітрі жахливо. Навіть суворі вояки важко сприймали образу богам, яким вклонялися все життя.

Червона жінка обійшла навколо вогню тричі, виспівуючи молитви спершу мовою Асшаю, вдруге — високовалірійською, втретє — посполитою мовою Вестеросу. Давос розумів тільки останню.

— Ра-Гльоре, прийди до нас у пітьму! — закликала вона. — Господи Світла, тобі ми підносимо цих хибних богів, цілу седмицю їх, поєднану в одному — в тому одному, який є твоїм ворогом! Візьми їх і пролий на нас своє світло, бо ніч темна і повна жахіть!

Королева Селиса луною проспівала останні слова. Поруч із нею байдуже дивився на все, що відбувалося, Станіс Баратеон. Важка щелепа мовби скам’яніла під чорно-синьою тінню коротко підрізаної бороди. Вдягнений він був багатше, ніж зазвичай — так, наче зібрався до септу.

Септ Дракон-Каменя стояв там, де став на коліна задля молитви Аегон Завойовник — тієї ночі, коли вирушав на своє завоювання. Та навіть це не врятувало храм від королевиних людей. Вони поперевертали вівтарі, зронили божі подоби додолу, розбили кольорове скло келепами на друзки. Септон Барр міг хіба що шпетити їх на всю губу, але пан Губард Кручак на чолі трьох синів увірвався до септу і став на захист своїх богів. Кручаки вбили чотирьох королевиних людей, перш ніж їх схопили численніші сили. Після того Гунцер Сонцезір, найчемніший у звичаях і найпобожніший зі значкових панів, повідомив Станіса, що не може більше стояти за його справу. Тепер він сидів у одній задушливій цюпі з септоном і двома вцілілими синами пана Губарда. Решта панства хутко засвоїла науку.

Не те щоб Давос-перемитник надто вже шанував богів. Хіба що за звичкою робив підношення Воїнові перед боєм, Ковалеві — перед сходом нового корабля на воду, Матері — коли дружина важніла дитям. І все ж він почувався зле біля вогнища, в якому палили його одвічних богів. І то не від самого лише диму.

Маестер Кресен зупинив би це свавілля. Старий кинув виклик Господові Світла і загинув за невіру — такі ходили чутки. Натомість Давос знав, як усе було насправді. Він бачив, як маестер укинув щось до келиха з вином. Отруту. Що б іще то могло бути? Він випив чашу смерті, щоб звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог якимось таємним чином уберіг їй життя. За одне те Давос радо б убив червону жінку. Але що він міг зробити там, де навіть маестер Цитаделі зазнав поразки? Він же всього лише перемитник, що злетів надто високо — Давос із Блошиного Подолу, Цибульний Лицар.

Палаючі боги кидали навколо яскраве світло і здавалися вдягненими у шати миготливого полум’я — жовтого, червоного, жовтогарячого. Одного разу септон Барр сказав Давосу, що ті подоби вирізьблено зі щогл кораблів, які доправили сюди з Валірії перших Таргарієнів. Упродовж століть їх фарбували та перефарбовували, визолочували, висрібнювали, прикрашали коштовним камінням.

— Ось їхня краса і потішить Ра-Гльора, — мовила Мелісандра, коли закликала Станіса скинути богів з вівтарів і витягти за браму замку.

Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче намагалася обійняти. Мати, здавалося, аж здригнулася, коли полум’я лизнуло їй обличчя. В серці у неї стирчав меч-півторак, і його шкіряне руків’я палахкотіло живим вогнем. Батько лежав знизу, бо впав першим. Давос бачив, як рука Мороку зсудомилася, скрутилася, як пальці його зчорнілися та один за одним відпали геть, лишивши по собі жевріюче вугілля. Неподалік князя Кельтигара спіткав напад кашлю; він прикрив зморшкувате обличчя лляною хусткою, гаптованою червоними крабами. Мирійці грілися собі коло вогню та перекидалися жартами, але юний князь Бар-Емон аж зійшов на сірі плями, а князь Веларіон спостерігав радше за королем, ніж за багаттям.

Давос дорого б дав за те, аби взнати, що він там собі думає, але не міг сподіватися на дружню довіру вельможі з роду Веларіонів. Господар Припливів походив від крові старої Валірії, його дім тричі видавав своїх дочок за принців Таргарієнів, а Давос Лукомор смердів рибою та цибулею. З іншими панами він почувався не краще. Нікому з них він довіряти не міг, та й вони не кликали його на свої таємні наради. Сини Давоса бачили від панства те саме презирство. «Але мої онуки виїжджатимуть на турнірах проти їхніх, і одного дня їхня кров змішається з нашою. З часом чорний корабель віятиме за вітром не нижче, ніж морський коник Веларіона чи червоні краби Кельтигара.»

Це якщо Станіс здобуде-таки королівський стіл. Якщо ж він програє…

«Всім, чим я став, я завдячую йому.» Станіс висвятив його у лицарський стан. Посадив на почесне місце за своїм столом, дав військову галеру замість перемитницької лайби. Дал та Алард теж мають під проводом бойові галери, Марік очолює веслярів на «Люті», Матос служить при батькові помічником на «Чорній Беті», а Девана король узяв до себе зброєносцем. Одного дня малого висвятять у лицарі, та й двох меншеньких теж. Мар’я тепер хазяйнує у невеличкому міцному обійсті на півострові Пізьма, челядь кличе її «мосьпані», а Давос може брати оленя у власних лісах. Все це він має від Станіса Баратеона за ціну в кілька шматочків пальців. «Станіс учинив зі мною по правді, бо ж я чхав на королівський закон усе життя. І тим він заслужив мою вірність назавжди.» Давос торкнувся маленького мішечка, що висів на шиї на шкіряному ремінці. Кісточки його пальців приносили йому щастя, а зараз він його потребував. «Як і всі ми. А понад усе — мій пан Станіс.»

Блідий вогонь лизнув сіре небо. Здійнявся вихорами чорний дим, вітер жбурнув його на людей, ті замигали, спливли слізьми, почали терти очі. Алард відвернув голову, закашлявся, вилаявся. «Смак ближнього майбутнього» — подумав Давос. — «Багато людей згорить, поки ця війна скінчиться.»

Мелісандра була вдягнена з голови до п’ят у вогняний єдваб і кривавий оксамит, а очі виблискували тим самим червоним світлом, що й великий рубін на шиї. Останній палав так, наче містив у собі власний вогонь.

— У стародавніх книгах Асшаю написано, що настане такий день після довгого літа, коли зірки спливуть кров’ю, а чорний подих темряви важко впаде на світ. В ту жахливу годину воїн витягне з вогню палаючий меч. То буде меч Світлоносець, Червоний Меч Звитяжців, а воїн, що триматиме його — Азор Ахай відроджений, перед яким морок відступить і втече геть.

Вона підвищила голос, аби чули всі, хто зібрався.

— Азор Ахай, улюбленець Ра-Гльора! Воїне Світла, Сину Вогню! Вийди наперед, твій меч чекає на тебе! Вийди наперед і візьми його до рук!

Станіс Баратеон рушив уперед кроком, яким вояки йдуть на бій. Королівські зброєносці вийшли слідом допомагати. Давос бачив, як його син Деван натягає на правицю короля довгу підбиту рукавицю. Хлопець мав на собі жупана вершкового кольору з нашитим на грудях вогняним серцем. Брієн Парин був одягнений так само; він зав’язав навколо шиї його милості шворки цупкої шкіряної киреї. Позаду себе Давос почув неголосний дзенькіт — калатання дзвіночків.

— Ой, у морі бульки диму піднімаються, жар зелено-синьо-чорний розгоряється, — десь там співав Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой.

Король пірнув у вогонь, стиснувши зуби і тримаючи попереду себе шкіряну кирею, щоб уберегтися від жару. Він кинувся просто до Матері, вхопив меча рукою в рукавиці й висмикнув з палаючого дерева одним могутнім зусиллям. А тоді взявся відступати, тримаючи меча високо над собою. Навколо вишнево-червоного клинка танцювали нефритово-зелені язики полум’я. Стражники побігли обтрушувати жарини, що начіплялися королю на одяг.

— Вогненний меч! — заволала королева Селиса. Пан Аксель Флорент разом з іншим королевиним панством підхопив її клич. — Вогненний меч! Він горить! Він палає! Вогненний меч!

Мелісандра здійняла руки над головою.

— Уздріть! Нам обіцяно було знак, і ось ми бачимо його на власні очі! Уздріть Світлоносця! Азор Ахай відродився! Хай живе Воїн Світла! Хай живе Син Вогню!

У відповідь залунали нерівні вигуки, а тим часом почала тліти рукавиця Станіса. Король вилаявся, встромив вістря меча у сиру землю та збив вогонь об своє стегно.

— Господи, кинь на нас своє світло! — закликала Мелісандра.

— Бо ніч темна і повна жахіть! — загукали у відповідь Селиса та її прибічники.

«Чи мушу і я проказувати те саме?» — спитав себе Давос. — «Чи аж таким є мій борг перед Станісом? Чи справді цей вогняний бог став його власним?» Вкорочені пальці скніли та свербіли.

Станіс стяг рукавицю та кинув її на землю. Богів у багатті вже годі було упізнати. Від Коваля відпала голова, порскнувши попелом та червоними жаринами. Мелісандра співала асшайською мовою, підвищуючи та стишуючи голос, наче на морі гуляли припливи й відпливи. Станіс розв’язав поворозки трохи присмаленої шкіряної киреї й стояв, мовчки слухаючи. Встромлений у ґрунт, Світлоносець досі світився тьмяно-червоним блиском, але полум’я на ньому вже згасало.

Коли поспів’я скінчилося, від богів лишилося саме чорне вугілля, і так само скінчився королівський терпець. Король узяв королеву під лікоть і повів її назад до Дракон-Каменя, лишивши Світлоносець там, де він стирчав. Червона жінка затрималася ще на хвильку і простежила, як Деван став на коліна разом із Брієном Парином і загорнув обсмалений, зчорнілий меч у шкіряну накидку короля. «Червоний Меч Звитяжців — досить жалюгідна залізяка» — майнула в Давоса думка.

Декілька вельможних панів лишилося, щоб стиха побалакати з навітреного боку від вогнища. Коли вони побачили, що Давос на них дивиться, то замовкли. «Якщо Станіс впаде, вони зжеруть мене за одну мить.» Він не належав і до королевиного панства — купки марнославних лицарів та дрібних князьків, які віддалися цьому Господові Світла і тим вислужили ласку пані княгині — е ні, вже пані королеви, не можна забувати — Селиси.

Коли Мелісандра та зброєносці пішли, прихопивши коштовного меча, вогонь уже почав згасати. Давос разом із синами влився до натовпу, що пробирався до берега та кораблів.

— Деван добре впорався з дорученням, — мовив він дорогою.

— Еге ж, подав рукавичку і навіть на землю не впустив, — пирхнув Дал.

Алард кивнув.

— Отой значок на Деванових грудях… вогняне серце… що воно таке? Адже Баратеонів знак — олень, вінчаний короною.

— Можновладець може обирати собі не один знак, а скільки забажає, — відповів Давос.

Дал посміхнувся.

— Не тільки чорний корабель, а ще й цибулину до нього, пане батьку?

Алард копнув камінця.

— Хай Інші вхоплять нашу цибулину… і те палаюче серце теж. То лиха справа — палити Седмицю.

— Де це ти набрався благочестя? — спитав Давос. — Що син перемитника знає про божу волю і справи віри?

— Я син лицаря, пане батьку. Якщо ви забуваєте про свій стан, то чому вони мусять про нього пам’ятати?

— Син лицаря, але сам іще не лицар, — мовив Давос. — І не будеш ним, якщо пхатимеш носа у те, що тебе не обходить. Нашим законним королем є Станіс, і не нам піддавати сумніву його рішення. Ми ведемо його кораблі, ми виконуємо його волю. Та й по тому.

— Щодо справ корабельних, пане батьку, — мовив Дал, — мене не втішають барила для води, які мені дали для «Примари». Вони зроблені з зеленої сосни. Щойно вийдемо у море, вода миттю зіпсується.

— Я отримав такі самі для «Пані Мар’ї», — додав Алард. — Геть усе витримане сухе дерево забрали собі люди королеви.

— Я скажу королю, — пообіцяв Давос.

Хай краще почує від нього, ніж від Аларда. Його сини були добрі вояки і ще кращі корабельники, але з вельможними панами розмовляти не вміли. «Вони вродилися від того ж хамського кореня, що і я. Але не люблять про те згадувати. Дивлячись на наш прапор, вони бачать високий чорний корабель, що летить за вітром. А на цибулину заплющують очі.»

Гавань була така забита людом, якої Давос раніше не пам’ятав. На кожному пришибі юрмилися жеглярі, вантажили харчі та всякий припас, шинки й корчми аж тріщали від вояків, що кидали кості, пиячили і шукали собі дівок… але даремно, бо Станіс на своєму острові шльондр не терпів. Узбережжям вишикувалися галери та рибальські байдаки, великі дуби та череваті кочі. Кращі стоянки займали найбільші кораблі: голова Станісового флоту, «Лють», качалася між «Князем Стефоном» та «Морським оленем», фарбований сріблом корабель князя Веларіона «Гордість Плавня» і його три брати, розкішно прикрашена «Червона клішня» князя Кельтигара, пишна «Меч-риба» з довгим залізним тараном. Далі у морі на якірній припоні стояв великий «Валірієць» Саладора Саана, оточений двома з половиною десятками малих смугастих лисенійських галер.

У кінці кам’яного пришибу, який поділяли «Чорна Бета», «Примара» і «Пані Мар’я» з півдесятком інших малих галер менше ніж на сотню весел, стояв невеличкий, добряче побитий морем шинок. Давос відчув спрагу, покинув синів і попрямував до шинку. Перед ним сиділа навпочіпки кам’яна химера заввишки до пояса, така вигладжена дощами та сіллю, що її рис уже ніхто не розбирав. Химера з Давосом були старими друзями, і він попестив її по кам’яній голові, перш ніж увійти досередини.

— Хай щастить, — пробурмотів він.

На іншому кінці галасливої трапезної сидів Саладор Саан та їв виноград з дерев’яної миски. Побачивши Давоса, він майнув до нього рукою.

— Пане Давосе, добрий лицарю! Сідай до мене! З’їж ягідку. З’їж дві. Вони на диво солодкі!

Лисенієць був меткий жевжикуватий чоловічок, чия звичка до зухвало-барвистого одягу стала вже приказкою на обох берегах вузького моря. Сьогодні він мав на собі блискучий срібнотканий альтембас; довгі зубчасті рукави кінцями мели підлогу, нефритові ґудзики на одягу були різьблені у подобі мавп, а на пасмах світлих кучерів хвацько сиділа химерна зелена шапочка з віялом павиного пір’я.

Давос обережно пробрався між столів туди, куди його покликали. Свого часу, ще до лицарства, він часто купував різний крам в Саладора Саана. Лисенієць і сам був добрячий перемитник, а ще торгував, позичав гроші в ріст, здобув чималу славу як пірат і величав себе «князем вузького моря». Ясна річ — варто харцизяці забагатіти, як він одразу пнеться у князі. Саме Давос переплив море до Лису, щоб залучити старого шахрая до справи князя Станіса.

— Не бачив, як палають боги, пане мій добрий? — запитав його Давос.

— Червоні жерці мають у Лисі великий храм. Вічно палять те, палять се, гукають щось своєму Ра-Гльорові. Своїми ватрами роблять мені нудно. Король Станіс теж скоро знудиться. Тільки на те й сподіваюся.

Здавалося, йому байдуже, хто може його підслухати — Саан сидів собі, жував виноградини, виштовхував насінини з рота язиком на губу і збивав їх пальцем геть.

— Моя «Тисячобарвна птаха» прибула учора, добрий паночку. Вона не військова галера, ні, вона для торгівлі, і вона заходила до Король-Берега. Ти певен, що не хочеш ягідку? Кажуть, у місті діти голодують.

Він зателіпав гроном перед Давосом і всміхнувся.

— Мені б краще пива та останніх новин.

— Люди Вестеросу завжди кудись поспішають, — пожалівся Саладор Саан. — А чого, питається? Хто надто поспішає жити, той біжить просто до могили.

Він відригнув і продовжив.

— Князь Кастерлі-на-Скелі надіслав свого карлика наглядати за Король-Берегом. Чи не сподівається він відлякати нападників його бридкою пикою, га? Або, може, гадає, що ми помремо зі сміху, як побачимо кривляння Біса на міських мурах? Хто мені скаже? Карлик викинув копняком під дупу йолопа, що очолював золоті киреї, та замінив його на лицаря з залізною рукою.

Він смикнув з грона виноградину, стиснув її між великим та вказівним пальцем так, що шкурка луснула, і пальцями потік сік.

До них пропхалася дівчина-служниця, дорогою ляскаючи по руках, що намагалися її вхопити. Давос замовив кухоль пива, обернувся до Саана і спитав:

— Чи добре захищене місто?

Той стенув плечима.

— Мури там високі та сильні, але хто на них стоятиме? Вони набудували скорпіонів та вогнеплюйок, але вояків у золотих киреях мало, та й ті надто зелені, а інших нема. Швидко вдарити, мов яструб падає на зайця, і велике місто буде наше. Аби ж був вітер наповнити вітрила, ваш король сів би на свій Залізний Престол назавтра ввечері. Карлика ми б убрали блазнем і тицяли йому списами у його дрібні сідниці, щоб гарненько нам танцював. Може б твій зацний король подарував мені кралю-королеву Серсею, аби гріла постіль уночі. Я ж так довго скнію без своїх дружин, і все заради його служби!

— Не бреши, пане пірате, — мовив Давос, — нема в тебе ніяких дружин, самі лише підбічниці. А за кожен твій день і кожен корабель тобі добре платять.

— Обіцянками-цяцянками, — пожалівся Саладор Саан. — Паночку добрий, я хочу золота замість папірців з нашкрябаними на них словами.

Він укинув до рота ще виноградину.

— Матимеш золото, як захопимо скарбницю в Король-Березі. Немає в Семицарстві людини, чеснішої за Станіса Баратеона. Він дотримається кожного свого слова.

Ще не доказавши, Давос подумав: «До чого докотився світ — перемитник хамського роду мусить ручитися за честь законного короля».

— Він каже і каже мені свої слова. А я кажу: нумо вже щось зробимо. Місто дозріло краще, ніж цей виноград, старий мій друже — лишилося тільки його зірвати.

Служниця повернулася з пивом і отримала від Давоса мідяка.

— Може, ми й візьмемо Король-Берег, як ти кажеш, — відповів він, беручись до кухля, — але скільки ми там втримаємося? Тайвин Ланістер сидить у Гаренголі з великим військом, а князь Ренлі…

— Еге ж, іще й молодший брат, — буркнув Саладор Саан. — Ця оповідка не така для нас весела. Король Ренлі заворушився. Ні-ні, тут він князь Ренлі, прошу пана. Стільки королів, аж я оскому набив усіх величати як слід. Братик Ренлі виступив з Вирію з молодою гарною королевою, своїм квітковим панством, блискучим лицарством і могутньою піхотою. Тупає собі вашою трояндовою дорогою на те саме велике місто, про яке ми тут балакали.

— Ще й молоду з собою взяв?

Саладор здвигнув плечима.

— Взяв, а навіщо — про те мені не сказав. Може, не хоче розлучатися з теплою борозною між її стегон навіть на одну ніч. Або ж такий певний своєї перемоги.

— Треба переказати королю.

— Я вже подбав, паночку мій. Його милість, щоправда, як мене бачить, то хмурніє так, що я аж боюся до нього ходити. Гадаєш, він би мене полюбив, якби я носив волосяницю і ніколи не всміхався? Та дзуськи, не діждеться. Я чесна людина, хай любить мене у шовках та оксамиті. Бо інакше відведу кораблі туди, де мене полюблять більше. Той меч, пане мій, був не Світлоносець.

Раптова зміна у розмові змусила Давоса здригнутися.

— Меч?

— Меч, якого висмикнули з вогню, так-так. Люди люблять розказувати мені новини — така вже в мене посмішка. Чим спалений меч може прислужитися Станісові?

— Палаючий меч, — виправив Давос.

— Спалений, — наполягав Саладор Саан, — і нам із того слід радіти, друже мій. Ти знаєш казку про те, як викували Світлоносець? Я тобі розкажу. Колись на світ насунулася страшна темрява. Аби боротися з нею, видатний звитяжець мусив мати видатний клинок — такий, якого ще не було в світі. Тридцять днів і тридцять ночей Азор Ахай без сну трудився у храмі, виковуючи клинка у священному вогні. Нагрів, прокував, нагорнув, нагрів, прокував, нагорнув… аж поки меч не був готовий. Але щойно він опустив його у воду, щоб загартувати сталь, як меч луснув на друзки.

— У таких випадках великі звитяжці не мають звички знизати плечима і піти їсти смачний виноград, ось як оцей. Натомість він узявся до праці знову і вдруге трудився п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і меч вийшов у нього ще кращим, ніж перший. Азор Ахай упіймав лева, аби загартувати клинок у крові червоного звіриного серця, але сталь знову розлетілася на друзки. Великий сум і велика журба охопили його, бо він знав, що мусить зробити далі.

— Третій клинок він кував сто днів і сто ночей, і коли той засяяв білим жаром у священному вогні, прикликав звитяжець до себе власну дружину. «Нісса-Нісса» — мовив він до неї, бо таким ім’ям її звали, — «оголи свої груди і знай, що я люблю тебе найбільше за все у цілому світі». Вона зробила, що їй наказали — а з якого дива, не скажу, бо не знаю — і Азор Ахай устромив димний меч у її живе серце. Кажуть, що від її крику муки та втіхи на місяці з’явилася тріщина, але натомість у сталь увійшла її кров, її душа, її сила та її мужність. Ось таку оповідь розказують про те, як було скуто Світлоносця, Червоного Меча Звитяжців.

— Бачиш, до чого я веду? Радіймо, що з того багаття його милість висмикнув просто якийсь спалений меч. Занадто багато світла шкодить очам, друже, а вогонь ще й пече.

Саладор Саан прикінчив останню виноградину і прицмокнув губами.

— То коли ж, на твою думку, друже лицарю, король накаже нам підняти вітрила?

— Гадаю, скоро, — відповів Давос, — якщо його бог забажає.

— Його бог, паночку мій? А не твій? Де ж тоді бог пана Давоса Лукомора, лицаря-цибульника?

Давос ковтнув пива, щоб зібратися з думками. «Шинок забитий людом, а ти — не Саладор Саан» — нагадав він собі. — «Думай, що кажеш.»

— Мій бог — король Станіс. Він зробив мене тим, ким я є, і благословив своєю довірою.

— Я це запам’ятаю. — Саладор Саан звівся на ноги. — Прошу вибачити. Виноград тільки розпалив у мені голод, а обід чекає на «Валірійцеві». Січена ягнятина з перцем, смажений мартин, напханий грибами, солодким кропом та цибулею. Скоро обідатимемо разом у Король-Березі, еге ж? Бенкетуватимемо в Червоному Дитинці, а карлик співатиме нам веселої пісеньки. Коли говоритимеш з королем Станісом, згадай, якщо твоя ласка, що на новий місяць він буде винний мені ще тридцять тисяч драконів. От якби він віддав тих богів мені. Вони були надто гарні, щоб їх палити. А в Пентосі чи Мирі за них дали б добрячі гроші. Та нехай — віддасть мені на одну ніч королеву Серсею, і я йому пробачу.

Лисенієць ляснув Давоса по спині й вийшов геть із корчми з таким виглядом, наче вона йому належала.

Пан Давос Лукомор іще довгенько сидів над своїм кухлем пива, розмірковуючи про те і про се. Рік тому він був зі Станісом у Король-Березі, коли король Роберт улаштував турнір на честь іменин принца Джофрі. Давос згадав червоного жерця Тороса Мирійського та його вогняний меч, що ним той бився у бугурті. Видовисько було неабияке: простора червона ряса віяла за вітром, клинок палав блідим зеленим вогнем, але всі знали, що ніяких чар у мечі нема; зрештою вогонь згас, і Спижевий Йон Ройс гепнув жерця по макітрі звичайнісіньким буздиганом.

Але справжній вогняний меч — ото було б справді диво усім на подив. Тільки за яку ціну… Подумавши про Ніссу-Ніссу, він згадав власну дружину Мар’ю — повненьку добросерду жіночку з трохи провислими вже грудьми та лагідною посмішкою. Найкращу жінку в світі. Він спробував уявити, як простромлює її наскрізь мечем, і аж здригнувся. «Не з таких, як я, виходять звитяжці» — вирішив він. Якщо така ціна чарівного меча, то він її платити не бажає.

Давос прикінчив своє пиво, відсунув кухля і пішов геть із шинку. При виході він попестив голову химери і пробурмотів «Хай щастить». Щастя нікому з них не завадить.

Вже надвечір, присмерком, до «Чорної Бети» прибув Деван, ведучи з собою сніжно-білу кобилу.

— Вельмишановний пане батьку, — оголосив він, — їхня милість наказують вам з’явитися до них у Палату Мальованого Столу. Беріть цю кобилу і рушайте негайно.

Давос втішився виглядом Девана у пишному вбранні зброєносця, але виклик його схвилював. «Невже це наказ рушати?» — спитав він себе. Саладор Саан — не єдиний капітан, що вважає Король-Берег дозрілим для приступу. Але перемитник мусить навчитися терпіння. «Ми не маємо надії на перемогу. Я вже казав маестрові Кресену того дня, коли повернувся на Дракон-Камінь. Відтоді нічого не змінилося. Нас замало, ворогів забагато. Опустимо весла у воду, і нам кінець.» Та нічого не поробиш — Давос видерся на кобилу і рушив, куди кликали.

Прибувши до Тулумбасу, Давос побачив, що тузінь високородних лицарів та вельможних значкових саме збирається геть. Князі Кельтигар та Веларіон коротко кивнули до нього і пішли собі, інші взагалі не звернули уваги, але пан Аксель Флорент раптом зупинився перекинутися слівцем.

Дядько королеви Селиси статурою скидався на барило, мав дебелі руки та криві ноги, а до того ж був капловухий, як усі Флоренти — ще гірше, ніж його небога. Цупка шерсть, яка стирчала з його видатних вух, не заважала йому, втім, чути більшість того, що робилося і говорилося у замку. Впродовж десяти років пан Аксель служив каштеляном Дракон-Каменя, поки Станіс сидів у Робертовій раді в Король-Березі, але останнім часом вибився на перші місця серед людей королеви.

— Пане Давосе, маю незмінне задоволення бачити вас, — мовив він.

— Так само і я вас, ласкавий пане.

— Я примітив вас сьогодні вранці. Хибні боги палали веселеньким вогнем, чи не так?

— Так, вони горіли вельми яскраво.

Давос не довіряв панові Акселю, незважаючи на приязну розмову. Адже дім Флорент, за малим винятком, усім гуртом став за Ренлі.

— Пані Мелісандра каже нам, що іноді Ра-Гльор дозволяє своїм вірним слугам бачити у вогні майбутнє. Цього ранку я начебто бачив у вогні десяток прекрасних дів-танцівниць, вдягнених у жовті шовки. Вони крутилися і вихилялися перед великим королем. Гадаю, то було віще видіння, пане мій. Погляд краєм ока на ту славу, яка чекає на його милість після взяття Король-Берега і престолу, що належить йому за правом.

«Станісові не до смаку такі танці» — подумав Давос, але не насмілився сперечатися з дядьком королеви.

— Я бачив самий лише вогонь, — мовив він, — ще й від диму сльози потекли. Мушу прохати вибачення, пане, король чекає.

Він рушив собі мимо, питаючи себе, чого це пан Аксель причепився. «Адже він — людина королеви, а я — короля.»

Станіс сидів за Мальованим Столом, при боці мав маестра Пилоса, а перед собою — нагромадження паперів.

— Пане лицарю, — мовив король, щойно Давос увійшов, — гляньте-но на цього листа.

Давос покірно взяв один з паперів навмання.

— На вигляд гарний, ваша милосте, та на жаль, слів не розберу.

Давос читав мапи та креслення незгірш інших мореплавців, але літери та письменство його волі не корилися. «Зате мій Деван уже вміє читати, а разом із ним — малі Стефон та Станіс.»

— Забувся. — Дратівлива борозна простягнулася між бровами короля. — Пилосе, ану прочитай.

— Так, ваша милосте. — Маестер узяв один із пергаменів і прочистив горлянку. — «Усім добрим людям вітання шле Станіс, законний син Стефона Баратеона, князя Штормоламу, від шлюбу з його вельможною дружиною Касаною з дому Естермонт. Сим проголошую, і клянуся у тім честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш покійний король, не лишив по собі жодного законного тілесного нащадка, поєлику отрок Джофрі, отрок Томен і отроковиця Мирцела суть негідні вилупки від кровозмісу Серсеї Ланістер з її братом Хайме-Крулерізом. За правом крові та родоводу я від сього дня проголошую Залізний Престол Семицарства Вестеросу своїм законним володінням і закликаю всіх доброчесних підданих підтвердити свою вірність їхньому єдиному панові та володарю. Складено у Світлі Господньому, скріплено власноручним підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя.»

Пилос поклав пергамена, тихенько зашурхотівши ним.

— Хай буде «з її братом, лицарем Хайме, відомим як Крулеріз», — мовив Станіс, суплячись. — Хай який негідник він є, лицарського звання в нього ніхто не забирав. І не знаю, чи мусимо ми називати Роберта «любим братом». Він мене любив не більше, ніж того вимагав братній обов’язок, і я його так само.

— То чемний звичай, він нікому не шкодить, ваша милосте, — спробував заперечити Пилос.

— То брехня. Викинь її геть. — Станіс обернувся до Давоса. — Маестер каже, що ми наразі маємо сто сімнадцять круків. Я бажаю, щоб вислали усіх. Сто сімнадцять круків донесуть сто сімнадцять списків мого листа до всіх закутків держави від Вертограду до Стіни. Хай сотня прорветься крізь буревії, яструбів та стріли ворогів. Якщо так станеться, то сотня маестрів прочитає мої слова стільком князям і панам у стількох світлицях і опочивальнях… а далі листи можуть потрапити у вогонь, а вуста навіки замкнутися мовчанкою. Може статися, що ті князі та пани люблять Джофрі, Ренлі чи Робба Старка. Я — їхній законний король, та вони дадуть мені одкоша, якщо завважать за можливе. Тому мені потрібні ще й такі, як ти.

— Я слухаю вашу волю, мій королю. Завжди й незмінно.

Станіс кивнув.

— Я хочу, щоб ти повів «Чорну Бету» на північ: до Мартинова, до Пальців, до Трьох Сестер, ба навіть до Білої Гавані. Твій син Дал хай піде «Примарою» на південь, повз Пізьму і Зламану Руку, вздовж узбережжя Дорну аж до Вертограду. Кожен із вас повезе скриню листів і віддаватиме по одному в кожному порті, в кожному замку чи городці, в кожному рибальському селищі. Прибийте ті листи до дверей усіх септів і шинків, щоб їх міг прочитати кожен, хто розбирає грамоту.

На це Давос відповів:

— Її розбирає не надто багато людей.

— Пан Давос правду каже, ваша милосте, — додав маестер Пилос. — Краще б листи читали вголос.

— Краще, але й небезпечніше, — відказав Станіс. — Гадаю, мої листи в державі сприймуть не надто схвально.

— То дайте мені лицарів, хай читають вони, — мовив Давос. — З вуст родовитих панів ті слова пролунають вагоміше.

Схоже, Станісові думка сподобалася.

— Гаразд, я дам тобі таких людей. В мене є сотня лицарів, які радше читатимуть вголос, аніж битимуться. Дій відкрито там, де зможеш, а в інших місцях скрадайся потай. Застосуй усі свої перемитницькі штуки: чорні вітрила, потаємні затоки й пришиби, аби справу зробив. Якщо тобі не вистачатиме листів, візьми у полон кілька септонів, і хай зроблять ще списків. Твій другий син також мені потрібен. Хай він поведе «Пані Мар’ю» через вузьке море до Браавосу та інших Вільних Міст і доправить листи до їхніх можновладців. Весь світ мусить знати про моє право на престол і про ганьбу та злочин Серсеї.

«Вони отримають звістку» — подумав Давос, — «та чи повірять їй?». І зиркнув задумливо на маестра Пилоса. Король перехопив його погляд.

— Маестре, вам слід братися до письма. Листів знадобиться дуже багато, і якнайскоріше.

— Воля ваша. — Пилос вклонився і залишив палату.

Король почекав, поки той піде, і спитав:

— Що таке ти не можеш сказати мені в присутності мого власного маестра, Давосе?

— Володарю, Пилос — добрий і вірний слуга, та я не можу дивитися на ланцюг навколо його шиї без того, щоб не затужити за маестром Кресеном.

— Хіба він винуватий у смерті старого? — Станіс зиркнув у вогонь. — Я не хотів, щоб Кресен приходив на той бенкет. Він мене розгнівав, справді, й дав мені погану пораду, але смерті я йому не бажав. Я сподівався подарувати йому ще кілька років тихої втіхи, без клопоту і лиха. Він вислужив їх своєю вірністю й трудами, але… — король скреготнув зубами, — але він помер. А Пилос служить вельми здібно.

— Гаразд, пане мій, Пилос — то найменша з турбот. Щодо листа… чи можу я взнати, що про нього думає ваше панство?

Станіс пирхнув.

— Кельтигар оголосив, що він гідний всякого захоплення. Та йому покажи вміст мого нужника — він і його оголосить гідним захоплення! Інші хитали собі головами вгору-вниз, наче гусаки. Не рахуючи Веларіона, який заявив, що справу вирішить гостра криця, а не слова на пергамені. Наче я без нього не знаю! Та хай Інші вхоплять моє панство. Я бажаю вислухати твою думку.

— Ваші слова сильні, прямі й відверті.

— Вони ще й правдиві.

— Правдиві. Але ви не маєте на них доказів. Доказів кровозмісу. Не більше, ніж мали рік тому.

— Такий собі доказ сидить у Штормоламі. Робертів байстрюк, якого він нарядив у мою весільну ніч, на тому самому ліжку, яке наготували для мене з нареченою. Делена була з Флорентів, ще й незаймана діва, тому Роберт визнав дитя за своє. Його кличуть Едрік Шторм, і кажуть, що на вигляд він — викапаний мій брат. Якби люди побачили його, а тоді подивилися на Джофрі й Томена, то не могли б не поставити собі цікаві питання. Я так гадаю.

— Але як його побачать люди, коли він сидить у Штормоламі?

Станіс застукотів пальцями по Мальованому Столі.

— В цьому і полягає перепона. Одна з багатьох. — Він здійняв очі. — Але ти ще не все сказав про листа. То давай, кажи далі. Не на те я висвятив тебе у лицарі, щоб ти вчився порожньої чемності. Для дурних лестощів я маю досить вельможних князів. А ти, Давосе, кажи прямо, що в тебе на думці.

Давос схилив голову.

— У кінці листа було дещо. Як там? Складено у Світлі Господньому…

— Так. — Щелепи короля стиснулися.

— Вашим підданим не сподобаються ті слова.

— Як не сподобалися тобі? — різко спитав Станіс.

— Якби ж ви написали натомість «Складено перед очима богів та людей» або ж «Милістю богів старих і нових»…

— Чи не берешся ти навчати мене благочестя, перемитнику?

— Я вас вельми покірно питаю, ясновельможний пане.

— Справді? А мені чомусь здається, що ти любиш мого нового бога не більше, ніж мого нового маестра.

— Я не знаю того Господа Світла, — зізнався Давос, — але знаю богів, яких ми спалили вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Мати подарувала мені семеро міцних синів.

— Семеро міцних синів тобі подарувала дружина. Хіба ти молишся на неї? Сьогодні вранці ми спалили кілька шматків деревини, та й по тому.

— Може, й так, — погодився Давос, — та коли я малим хлопчиною жебрав у Блошиному Подолі, септони інколи мене годували.

— Зараз тебе годую я.

— Ви жалували мені почесне місце за своїм столом. Я з вдячності відплачую вам правдивими словами. Ваші люди не плекатимуть до вас любові, якщо ви заберете в них богів, одвіку ними шанованих, а навзамін дасте одного такого, що не кожен і язика зможе вивернути, щоб проказати його ім’я.

Станіс раптом підвівся.

— Ра-Гльор. Хіба так складно? Кажеш, не люблять вони мене? А коли любили? Як можна втратити те, чого ніколи не мав?

Він перейшов до південного вікна, щоб кинути погляд на залите місячним сяйвом небо.

— Я припинив вірити у богів, коли побачив, як на тому боці затоки ламається і йде на дно «Вітриста». Не знаю, який бог вчинив таке жахіття, як смерть моїх батька і матері, але від мене він ніколи не матиме уклонів та молитов. Саме так я присягнувся того дня. У Король-Березі верховний септон щось белькотів мені про те, як Седмиця надсилає людям справедливість і добро. Але все добро і вся справедливість, яку я бачив за життя, були вчинені руками людей.

— Якщо ви взагалі не вірите у богів…

— …то нащо морочити собі голову ще одним? — підхопив Станіс. — Я питав себе про те саме. Про богів я знаю мало, а переймаюся ще менше, але червона жриця має силу.

«Так, але якого роду та сила?»

— Кресен мав мудрість.

— Я довіряв і його мудрості, й твоїм хитрощам, перемитнику. Але який зиск я з них маю? Штормове панство випхало тебе у три вирви. Я прийшов до них як жебрак, а вони з мене поглузували. Годі, більше не буде ані жебрання, ані глузів. Залізний Престол — мій за правом, але як я мушу його взяти? У державі є чотири королі, й три з них мають більше війська та золота, ніж я. А я маю тільки кораблі… а ще її. Червону жінку. Половина мого лицарства боїться навіть ім’я її сказати. Ти знав про таке чи ні? Якби вона не вміла геть нічого більше, навіть тоді я не смів би нехтувати ворожбиткою, яка вміє вселити жах у серця гартованих вояків. Бо наляканий вояк — то побитий вояк. Але ж вона може вміти й дещо більше. Я маю намір з’ясувати, що саме.

— Коли я був малим хлопчиною, то знайшов поранену яструбиху-тетерев’ятницю і виглядів її сам. Назвав птаху Прудкокрилка. Вона, бувало, сиділа в мене на плечі, літала за мною з палати в палату, брала їжу з руки, але в небо злітати не бажала. Щоразу, як я намагався напустити її на здобич, вона не піднімалася вище за верхівки дерев. Роберт кликав її «Пустокрилка». Сам він мав самицю кречета-білозірця на ім’я Блискавка, і вона ніколи не впускала дичини. Одного дня наш двоюрідний дід, пан Гарберт, порадив мені спробувати іншого птаха. Сказав, щоб я не ламав з себе дурня з тією Прудкокрилкою. І мав рацію.

Станіс Баратеон відвернувся від вікна і примар, що рухалися південним морем.

— Свята Седмиця ніколи не приносила мені бодай горобця. Час спробувати іншого птаха, Давосе. Червону яструбиху.

Теон I

Поблизу Пайку безпечно стати на котву не було де, але Теон Грейджой бажав кинути оком на батьківський замок з моря, щоб побачити його так, як бачив востаннє — десятьма роками раніше, коли бойова галера Роберта Баратеона забирала його геть звідси на виховання до Едарда Старка. Того дня він стояв біля поручнів, слухав плюскіт весел і стукіт веслярського тулумбасу, дивився, як Пайк зменшується вдалині. Тепер він бажав побачити, як замок знову виростає перед ним з моря.

Покірний його наказові, «Міраам» пройшов повз ріг суходолу під смикання вітрил та лайки капітана, який кляв заразом і вітер, і своїх жеглярів, і дурниці, які спадають на думку різним вельможним паничам. А Теон накинув на голову каптура кобеняка, щоб сховатися від бризок, і роздивлявся рідну домівку.

Берег тут складався з самих гострих скель та урвистих стрімчаків. Замок, здавалося, виростав просто з них — його башти, мури та мости були викладені з того самого чорно-сірого каменю, мокрі від тих самих солоних хвиль, поросли тією самою тьмяно-зеленою мшеддю, і цяткували їх своїм лайном ті самі морські птахи. Скелястий кут острова, на якому Грейджої вибудували собі твердиню, колись випирав у море, наче меч, встромлений у його нутрощі. Але хвилі молотили по ньому день і ніч, доки земля не розкололася й не викришилася. З тієї пори минули тисячі років. Лишилося тільки три голих, безплідних острови та з десяток високих кам’яних стовпів, що здіймалися з води, наче опори храму якогось морського бога. Біля підніжжя їх віддавна буяли та розбивалися люті пінні хвилі.

Похмурий, темний, негостинний замок Пайк стовбичив на тих островах і стовпах, трохи не зливаючись із ними у одне ціле. Зовнішній мур відсікав шматок землі коло початку кам’яного мосту, перекинутого з вершини стрімчака до найбільшого острівця, на якому височіла дебела Велика Вежа. Далі стояли Вежа-Кухня і Кривава Вежа. Кожна займала свій острів. Зовнішні башти та всякі служби стирчали на кам’яних стовпах, з’єднані накривними мостами там, де стовпи стояли близько, або довгими хитливими містками з мотузок та дощок там, де далеко.

Морська Башта стояла на острівці, найдалі висунутому в море, на самому кінці зламаного меча. То була найстаріша частина замку, висока і кругла. Самий стовп, стрімкий та прямий, на якому та башта стояла, наполовину з’їли хвилі за незліченні роки безперервної навали. Основа башти вся побіліла за століття від солоних бризок, а її верхні поверхи поросли товстою ковдрою зеленого моху, що заповз нагору та так і лишився там лежати нерівною короною, почорнілою від сажі нічних вартових вогнів.

Над Морською Баштою вітер смикав та розвівав прапор його батька. «Міраам» ішов надто далеко, аби Теон бачив щось більше, ніж саме полотно, але знак на ньому він добре знав: кракен дому Грейджой з мацаками, що спліталися і простягалися на все чорне поле. Прапор струменів з залізної щогли, яка крутилася і тремтіла від поривів вітру, наче птах, що прагне злетіти в повітря. Тут над кракеном Грейджоїв не маяв лютововк Старків, не кидав на нього свою похмуру тінь.

Теона давно так ніщо не зворушувало. В небі над замком пробивався крізь рідкі летючі хмари червоний хвіст комети. Усю дорогу від Водоплину до Морестражу Малістери сперечалися про знамення, яке вона несе. «Це моя комета» — сказав собі Теон, сягнувши під облямованого хутром кобеняка, щоб помацати шкіряного мішечка, запханого у кишеню. Всередині лежав лист, якого йому дав Робб Старк. Лист, вартий королівської корони.

— Чи таким ви пам’ятаєте замок, ваш-мосць? — запитала капітанова дочка, притискаючись до його плеча.

— Зараз він здається меншим, — визнав Теон, — а може, то на відстані.

«Міраам» був череватий південський торговельний думбас зі Старограду, який віз вино та крам для обміну на залізну руду. Капітан його був теж череватий південський торговець; від самого вигляду скелястих берегів та пінного моря біля підніжжя замку його товсті губи трусилися, тому, на Теонове незадоволення, він тримався надто далеко від них. Керманич-залізянин пройшов би лодією просто під стрімчаками та високим мостом, що з’єднував брамну башту і Велику Вежу. Але жирний староградець не мав ані хисту, ані людей, ані мужності, щоб наважитися на таке. Тому вони йшли вдалині задля безпеки, і Теон мусив задовольнятися оглядом Пайку здалеку. Та навіть тут керманичеві «Міраам» доводилося поборотися, щоб не наближатися до згубних скель.

— Мабуть, там гуляють вітри, — зазначила дочка капітана.

Він засміявся.

— Там вітри, холодно і вогко. Сувора і вбога домівка… але мій вельможний батько колись казав мені, що суворі місця народжують суворих людей, а суворі люди правлять світом.

Капітанове обличчя було зеленіше за море, коли він з уклоном підійшов до Теона і спитав:

— Можна вже іти до порту, ваша мосць?

— Можна, — дозволив Теон, виграючи слабенькою посмішкою на вустах.

Обіцянка доброї калити золота перетворила староградця на безсоромного підлабузника. Якби в Морестражі стояла бодай одна лодія з островів, як сподівався Теон, то плавання вийшло б геть іншим. Керманичі залізного роду були гордовиті та свавільні, чиясь там кров та родовід анітрохи їх не бентежили. Острови були замалі, аби схилятися перед родовитістю, а лодії — ще й того менші. Казали, що кожен залізний керманич — король на власному кораблі; отож і не дивно, що острови часто величали землею десяти тисяч королів. А коли бачиш, як твій король звішує дупу за поручень, аби скинути лайно, чи зеленіє обличчям у шторм, важкувато схиляти перед ним коліно та вдавати, що перед тобою небожитель. Колись, тисячі років тому, старий король Уррон Червонорукий сказав: «Людей творить Потоплий Бог, але корони творяться людьми».

Лодія ще й перейшла б до островів удвічі швидше. «Міраам» являв із себе, власне кажучи, неповоротку балію, на якій Теон зовсім не прагнув опинитися у шторм. Все ж приводу ображатися він не мав: дістався місця, не потонув, ще й мав несподівані втіхи дорогою. Теон обійняв капітанову дочку і мовив до її батька:

— Покличеш, як дістанемося Княж-Пристані. Ми будемо внизу, в моїй бесіді.

Полишивши капітана, він повів дівчину до стерна корабля, а її батько зиркав ззаду в похмурому мовчанні.

Насправді помешкання було капітанове, та по виході з Морестражу його віддали Теонові. Капітанову дочку Теонові не віддавали, але вона сама охоче прийшла до нього у ліжко — вистачило келиха вина та кількох шепітків у вушко. Дівча було трохи опецькувате, як на його смак, з рябою, наче вівсяна каша, шкірою, але груди її лежали в руках досить справно, а першого разу виявилося, що вона незаймана. В її віці Теона це здивувало, але й розважило. Капітан, напевне, його втіхи не поділяв, і це Теона теж розважило. Цікаво було дивитися, як чолов’яга намагається проковтнути свою лють, витанцьовуючи на цирлах перед вельможним паном і не забуваючи ані на мить про обіцяний гаман золота.

Поки Теон вибирався з мокрого кобеняка, дівчина запитала:

— Ви, ваш-мосць, мабуть, такі щасливі, що знову бачите домівку. Скільки років вас не було вдома?

— Десять, чи щось таке, — відповів він. — Мене повезли до Зимосічі хлопчаком десяти років, на виховання до Едарда Старка.

Називався він вихованцем, але насправді був заручником. Половину свого життя прожити заручником… все, годі. Його життя знову в його руках, і жодного Старка поруч не видно. Він притяг до себе капітанову дочку і поцілував її у вухо.

— Ану скидай свитку.

Вона опустила очі, раптом зніяковівши, але наказ виконала. Коли важка одежина, просякла морськими бризками, впала з її плечей додолу, вона злегка вклонилася і збентежено всміхнулася. Посмішка в неї, правду кажучи, була дурнувата, але він ніколи й не вимагав від жінок великого розуму.

— Іди-но сюди, — наказав він їй.

І вона пішла.

— Я ніколи не бачила Залізні острови.

— То вважай, що тобі пощастило. — Теон попестив її волосся — гарне і темне, хоча розкошлане і сплутане вітром. — Наші острови кам’янисті й суворі, там нема чим втішатися і на що сподіватися. Смерть завжди чатує поруч, а життя вбоге і гидке. Чоловіки вечорами цмулять пиво і сперечаються, чия доля гірша: рибалок, що воюють з морем, чи селян, що намагаються виколупати якусь зернину з хирлявої безплідної землі. Та насправді гірше за всіх потерпають рудокопи, що ламають собі карки у вічній темряві. А за віщо? Всі наші підземні скарби — залізо, цина та оливо. Не диво, що залізяни старих часів втратили терпець і вирішили жити морськими набігами.

Дівка, здавалося, і не чула.

— От би мені на берег із вами, — скиглила вона. — Я б з охотою, аби лише ваша ласка…

— Хочеш на берег, то ходи, — дозволив Теон, лапаючи її за груди, — але сама, без мене.

— А я б вам у замку служила, ваш-мосць. Я вмію чистити рибу, пекти хліб, збивати масло. Батечко кажуть, ніхто не варить кращої крабової юшки, ніж я. Ви б мені знайшли місце на кухні, а я б вам крабову юшку варила.

— А вночі гріла б постіль? — Він сягнув по шворки на стані сукні й почав їх розплутувати вправними швидкими пальцями. — Колись я міг би привезти тебе додому як здобич і взяти за дружину силоміць, навіть не питаючи. Так чинили залізяни старих часів. Чоловік мав дружину зі скелі — справжню наречену, таку саму залізянку. Але міг мати і дружин з солі — жінок, взятих у полон в набігу.

Дівка викотила очі, й зовсім не тому, що він оголив її груди.

— От би мені стати вашою дружиною з солі, ваша мосць!

— На жаль, ті дні скінчилися.

Палець Теона обвів по колу одну з важких грудей, наближаючись до дебелого брунатного соска.

— Більше нам не дозволено летіти за вітром з вогнем і мечем, беручи все, що забажається. Тепер ми длубаємося у землі та закидаємо вудки у море, як решта людей, і втішаємося, коли на зиму маємо вдосталь солоної тріски та вівсяного кулешу.

Він узяв її соска до рота і трошки прикусив, викликавши пристрасний зойк.

— Якщо ваша ласка, встроміться в мене знову, — прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав.

Піднявши голову від її грудей, він помітив, що шкіра стала темно-червона там, де його вуста залишили свій слід.

— Моя ласка — навчити тебе дечого нового. Розв’яжи мені штани і потіш мене ротом.

— Ротом?

Його палець легенько ковзнув по її пухких вустах.

— Та в тебе ж ротик наче для цього створений, люба моя. Дружина з солі не питала б, а робила, що кажуть.

Спершу вона бентежилася, але вчилася швидко, як на безголову дурепу. Це його втішило. Рот у неї був вогкий, теплий і м’який — такий самий, як дірка між ногами. А ще в такий спосіб він позбавив себе порожніх теревенів. «Може, колись я і справді лишив би її собі за дружину з солі» — подумав він, вчепившись пальцями у її сплутане волосся. — «Колись. Коли ми жили за старим звичаєм — бойовою сокирою, а не кайлом. І самі брали собі все, що хотіли: скарби, жінок, славу.» В ті дні залізяни не копали рудників; то була праця для бранців, привезених з битв — так само, як і жалюгідне длубання в землі заради вбогого врожаю або випасання кіз і овець. Справжнім ремеслом залізняка була війна. Потоплий Бог створив їх набігати і ґвалтувати, краяти собі королівства і писати свої імена вогнем, кров’ю та піснею.

Аегон Дракон знищив старий звичай, коли спалив Чорного Гарена, повернув Гаренове королівство річковим тюхтіям і зробив Залізні острови незначним задвір’ям велетенської держави. І все ж старі криваві оповідки ще переказувалися коло вогнищ з морського плавнику і димних коминів по всіх островах, навіть у великих кам’яних палатах Пайку. Теонів батько прозивався, окрім інших титулів, «Великим женцем», а за гасло Грейджої мали слова «Ми не сіємо».

Саме заради того, щоб повернути старий звичай, а не заради порожнього королівського титулу, князь Балон розпочав своє велике повстання. Роберт Баратеон з допомогою свого друга Едарда Старка поклав кривавий кінець усім його домаганням. Але зараз обоє були мертві. Замість них правили зелені хлопчаки, а держава, вибудувана Аегоном Завойовником, тріщала й репала по швах на клапті. «Настала пора» — думав Теон, поки дочка капітана ковзала вустами по всій його чоловічій довжині, — «моя пора, мій рік і мій день». Він лукаво вишкірився, уявивши собі, що скаже батько, коли Теон розповість йому, що останній з синів, забраний в заручники ще дитям, досяг успіху там, де сам князь Балон зазнав поразки.

Найвище задоволення накотило, як штормова хвиля. Рот дівчини наповнився його сім’ям. Та здригнулася і спробувала відсахнутися, але Теон міцно тримав її за волосся. Опісля вона вповзла на ліжко поруч з ним.

— Чи потішила я вашу мосць?

— Потішила, — відповів він.

— На смак солонувате, — пробурмотіла вона.

— Як море?

Вона кивнула.

— Я завжди любила море, ваша мосць.

— Так само, як і я, — мовив він, ліниво граючись її соском між пальців.

І не збрехав. Море для народу Залізних островів означало волю. Він геть забув про те, аж доки «Міраам» не підняв вітрила у Морестражі. Корабельні звуки збудили всі старі почуття; скрипіння дерева й линв, гучні накази капітана, ляскання вітрил, наповнюваних вітром — все те було йому знайоме, як биття власного серця, таке ж рідне та втішне. «Я мушу запам’ятати» — присягнувся собі Теон, — «і більше ніколи не віддалятися від моря».

— Візьміть мене з собою, ваша мосць, — благала капітанова дочка. — Навіть до замку не треба брати. Я можу жити в якомусь містечку як ваша дружина з солі.

Вона сягнула попестити його щоку. Теон Грейджой відкинув її руку вбік і зліз з ліжка.

— Мені місце на Пайку, а тобі — на цьому кораблі.

— Я не можу тут лишатися.

Він зав’язав штани.

— Чому це?

— З-за батька, — мовила вона. — Щойно ви поїдете, ваш-мосць, як він мене покарає. Лаятиме і битиме.

Теон зняв з кілка на стіні кобеняка і накинув на плечі.

— Батьки — вони такі, — визнав він, застібаючи поли срібною пряжкою. — А ти йому скажи, хай радіє. Я тебе стільки разів гойдав, що ти напевно завагітніла. Не кожному чоловікові дістається честь виростити королівського байстрюка.

Вона зиркнула на нього тупими очиськами, а він обернувся і пішов геть.

«Міраам» саме обходив порослий лісом півострівець. Попід стрімчаками, увінчаними соснами, на десятку рибальських байдаків витягали сітки. Далі в морі повертав через вітер досить великий коч. Теон пішов на ніс, щоб краще все роздивитися. Найперше він побачив замок — столець Ботликів. Коли Теон був малий, твердиня була вибудувана з колод, землі та плетених тинів. Але ту будівлю давно зрівняв з землею Роберт Баратеон. Князь Савейн звів нову кам’яну вежу з мурами, яка тепер і увінчувала вершину пагорба. З опецькуватих кутових башт звисали блідо-зелені прапори зі зграйками сріблястих рибок.

Під сяким-таким захистом невеличкого риб’ячого замку розташувалося селище Княж-Пристань, гавань якого юрмилася кораблями. Востаннє бачена Теоном, Княж-Пристань являла з себе задимлену пустку, вздовж кам’янистого берега якої впереміш лежали кістяки спалених лодій та розтрощених галер, наче рештки мертвих морських чудовиськ, а від будинків стояли самі руїни стін та лежав холодний попіл. Десять років по тому слідів війни майже не лишилося. Посполиті вимурували собі нові хатини з каміння від старих і нарізали нової дернини на дахи. Коло пристані стояла нова корчма, вдвічі більша за стару; нижній поверх її склали з тесаного каміння, а два верхніх — з колод. Щоправда, септ за корчмою не відбудували — від нього лишилася сама тільки семикутна основа. Схоже, гнів Роберта Баратеона позбавив залізян смаку до нових богів.

Теона більше цікавили кораблі, ніж боги. Серед щогл незліченних рибальських байдаків він побачив тирошійську торговельну галеру, що вивантажувала свій крам, а поруч — череватий ібенійський коч із чорним просмоленим коробом. Ще Теон помітив багато лодій, принаймні п’ять чи шість десятків; вони гойдалися у морі або лежали на всипаному камінням березі північніше від пристані. На деяких вітрилах виднілися знаки з інших островів: кривавий місяць Витягів, чорний, схоплений смугами бойовий ріг князя Дівера, срібну косу Харло. Теон пошукав поглядом «Тишу» дядька Еурона, та не побачив жодного сліду стрімкої, жахливо небезпечної червоної лодії. Але батьків «Великий кракен» з великим сірим тараном у подобі свого тезка стояв тут-таки серед інших.

Чи не передбачив князь Балон його повернення? Чи не скликав, бува, корогви Грейджоїв? Рука знову сягнула під кобеняка, намацала мішечок з промасленої шкіри. Про лист не знав ніхто, крім Робба Старка; нема дурних — довіряти таку таємницю птахові. Але ж князя Балона ніхто за дурня не тримає. Він міг би здогадатися, чому його син повертається додому через стільки років, і діяти відповідно.

Думка його не втішила. Батькова війна давно скінчилася, до того ж скінчилася поразкою. Наставав час Теона — час його задуму, його слави, а згодом і його корони. Але ж якщо лодії стоять у порті…

А може, то лише захисна пересторога, хто його зна. Захід власної безпеки, аби війна не перекинулася через море на острови. Старі люди норовом бувають сторожкі, а його батько вже старий, як і дядько Віктаріон, що очолює Залізний Флот. Щоправда, про дядька Еурона співали інших пісень, але ж «Тиші», здається, на припоні немає. «То й на краще» — сказав собі Теон. — «Швидше зможу завдати удару.»

Поки «Міраам» рухався до берега, Теон нетерпляче міряв кроками чардак і видивлявся на берег. Ясна річ, він не чекав побачити на пристані самого князя Балона, але ж батько міг би надіслати когось йому назустріч. Силаса Кислоротого, управителя. Князя Ботлика. Може, навіть Дагмера Репаного Жбана. Як добре було б знову побачити стару й жахливу Дагмерову мармизу. Адже майбутнє прибуття Теона не тримали в таємниці. Робб надіслав з Водоплину круків, а коли в Морестражі не знайшлося залізянських лодій, Язон Малістер вислав до Пайку ще й власних птахів, бо припустив, що Роббові могли загубитися.

І все ж Теон не бачив жодного знайомого обличчя, жодної почесної варти, яка б могла супроводити його з Княж-Пристані до Пайку. Самі лише хами сновигали туди-сюди у своїх хамських справах. Пришибні служки викочували барила вина з тирошійського торговця, рибалки горлали, продаючи сьогоднішній вилов, діти бігали та гралися навкруги. Жрець у рясі Потоплого Бога кольору морської води вів пару коней вздовж кам’янистого берега; над ним з вікна корчми вивішувалася повія, заклично гукаючи до перехожих ібенійських жеглярів.

Корабель зустрічала жменька княж-пристанських купців. Поки «Міраам» припинали до берега, вони вигукували запитання.

— Ми зі Старограду! — гукав капітан у відповідь. — Веземо яблука та помаранчі, вертоградські вина, пір’я з Літніх островів! Є перець, плетена шкіра, сувій мирійського мережива, дзеркала для зацних панянок, пара староградських цимбал, що солодших ви й не чули!

Зі скрипінням та глухим ударом на берег впали дерев’яні сходи.

— А ще я привіз вам вашого спадкоємця!

Княж-пристанці витріщалися на Теона бляклими байдужими очима, і він зрозумів, що вони його не впізнають, ба й не здогадуються, хто він такий. На нього напала лють. Він пхнув капітанові у долоню золотого дракона і мовив:

— Хай твої люди знесуть мої речі на берег.

І закрокував сходами додолу, не чекаючи відповіді.

— Корчмарю! — гримнув він. — Мені треба коня!

— Треба, то й треба, мосьпане, — буркнув чолов’яга, навіть не вклонившись. Теон вже й забув, які зухвалі бувають залізяни. — В мене тут один є. Може, стане у пригоді. Куди вам їхати, мосьпане?

— До Пайку.

Дурень досі його не впізнав. Треба було вдягти найкращого жупана з вигаптуваним на грудях кракеном.

— Рушати треба скоро, аби дістатися Пайку завидна, — мовив корчмар. — Мій хлопець поїде з вами, покаже дорогу.

— Твій хлопець не знадобиться, — загудів глибокий низький голос, — і твій кінь теж. Я доправлю свого небожа в дім його батька.

Говорив той самий жрець, який вів коней вздовж берега. Коли він наблизився, посполиті поставали на коліна, і Теон почув, як корчмар стиха пробурмотів:

— Мокрочуб.

Високий та худий, з лютими чорними очима та великим носом-дзьобом, жрець був вдягнений у пістряву рясу, пофарбовану вихорами зеленого, синього і чорного кольорів — барвами Потоплого Бога. Під рукою в нього висів міх для води на шкіряному ремені; в чорне волосся, що сягало пояса, і довгу непідрізану бороду були вплетені нитки висушених водоростей.

До Теона повернулися спогади. В одному зі своїх вельми нечастих та коротких листів князь Балон писав, що наймолодший його брат потонув у шторм, а потім, як його вимило на берег, став служителем бога.

— Дядьку Аероне? — спитав Теон, вагаючись.

— Небоже Теоне! — відповів жрець. — Твій вельможний батько наказав мені привезти тебе до нього. Їдьмо.

— Хвилинку, дядьку. — Він обернувся до «Міраам» і наказав капітанові. — Гей, мої речі!

Один з жеглярів приніс йому довгого тисового лука та сагайдак стріл, але клумак доброї одежі знесла вниз капітанова дочка.

— Ваша мосць!

Очі її були червоні. Коли він узяв клумака, вона подалася вперед, наче хотіла обійняти його — перед своїм власним батьком, Теоновим благочинним дядьком і ще половиною острова! Теон вправно ухилився.

— Дякую за послугу, дівчино.

— Благаю вас, — заскиглила вона, — я ж так кохаю вашу мосць.

— Мені час їхати.

Він поспішив слідом за дядьком, який вже добряче відійшов берегом. Теон нагнав його за десяток швидких та довгих кроків і мовив:

— Не чекав побачити вас, дядьку. Все-таки десять років минуло. Я сподівався, мій вельможний батько та вельможна матінка зізволять з’явитися самі або ж надішлють Дагмера з почесною вартою.

— Не тобі піддавати сумніву волю Великого Женця Пайку.

Жрець говорив зовсім холодно і моторошно, геть несхоже на того дядька, якого пам’ятав Теон. Аерон Грейджой свого часу ставився до нього найтепліше з усіх дядьків, а сам був легковажний веселун, полюбляв пісні, пиво та жінок.

— Щодо Дагмера, то Репаний Жбан пішов на Старий Вик за наказом твого батька, щоб підняти Мурованців та Тримів.

— З якого дива? Навіщо збираються лодії?

— Навіщо на островах завжди збиралися лодії?

Дядько лишив коней припнутими перед прибережною корчмою. Досягши їх, він обернувся до Теона.

— Скажи-но мені правду, небоже. Чи молишся ти тепер вовчим богам?

Теон взагалі рідко молився, але ж не зізнаєшся в такому гріху перед божим слугою, хай навіть братом рідного батька.

— То Нед Старк молився деревам, а не я. Старкові боги для мене ніщо.

— Добре. Стань на коліна.

Ґрунт навколо складався з мокрої грязюки, перемішаної з камінням.

— Дядьку, я…

— На коліна! Чи ти надто погордливий став? Невже до нас раптом нагодився пихатий панич із зелених земель?

Теон став на коліна. Він мав мету, для досягнення якої Аеронова поміч йому не завадить. Корона коштує більше, ніж кілька плям бруду та кінського лайна на штанях.

— Схили голову.

Піднявши свій міх, дядько витяг корок і спрямував Теонові на голову тоненький струмочок морської води. Вона просочилася крізь волосся і побігла лобом просто в очі. Щоками потекли водоспади, під кобеняк та жупан вліз холодний палець, ковзнув донизу спиною. Від солі очі запекло, аж він ледь не скрикнув. На губах з’явився смак океану.

— Хай Теон, твій слуга, народиться знову з моря, як народився ти, — проспівав Аерон Грейджой. — Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею. Чи пам’ятаєш ти, небоже, належні слова?

— Що мертве, те вже не помре, — згадав Теон.

— Що мертве, те вже не помре, — луною відгукнувся дядько, — ба постане знов, тверде і непохитне. Встань.

Теон підвівся, змигуючи сльози від солі в очах. Не мовивши ані слова, дядько закоркував міха з водою, відв’язав коня і сів верхи. Теон зробив те саме. Вони рушили разом, залишивши позаду корчму та гавань, вгору схилом у кам’янисті пагорби повз обійстя князя Ботлика. Жрець навіть не намагався розпочати розмову.

— Я півжиття прожив далеко від дому, — нарешті зважився Теон. — Чи не змінилися за цей час мої рідні острови?

— Чоловіки рибалять у морі, копають землю і помирають. Жінки народжують дітей з болем та кров’ю, і помирають. Ніч змінює день. Вітри і припливи ті самі, що й були. Острови стоять такими, як їх створив наш бог.

«О боги, який він став похмурий» — подумав Теон.

— Чи знайду я в Пайку мою сестру та вельможну матінку?

— Не знайдеш. Твоя мати живе тепер на острові Харло зі своєю сестрою. Там не так вогко, а її мучить кашель. Сестра ж твоя повела «Чорний вітер» на Великий Вик з посланням від твого вельможного батька. Будь певний, вона скоро повернеться.

Теонові не треба було нагадувати, що «Чорний вітер» — то Ашина лодія. Свою сестру він не бачив десять років, але таку дещицю про неї знав. Чудернацько виходить, що вона назвала свій корабель саме так — бо ж Робб Старк мав вовка на ім’я Сірий Вітер.

— Старки сірі, Грейджої чорні, — пробурмотів він з посмішкою, — та вітру в голові у всіх вистачає.

Жрець ніяк на те не озвався.

— А що таке з вами, дядьку? — запитав Теон. — Коли мене забирали з Пайку, за вами ніякої святості не водилося. Пам’ятаю, як ви співали старої розбійницької пісні, скочивши на стіл з рогом пива у руці.

— Я був молодий і марнославний, — відповів Аерон Грейджой, — та море змило мої дурощі разом з марнославством. Той чоловік потонув, небоже. Його легені заповнила морська вода, а риби об’їли луску з очей. Коли я знову постав з води, я побачив усе навколо ясним зором.

«Та він не тільки похмурий, а геть навіжений.» Теонові більше до смаку було те, що він пам’ятав про старого Аерона Грейджоя.

— Дядьку, навіщо мій батько скликав мечі та вітрила?

— Він напевно розповість тобі в Пайку.

— Я бажав би дізнатися про його задуми зараз.

— Від мене не дізнаєшся. Нам звеліли не казати жодній живій душі.

— Навіть мені?!

Теон спалахнув гнівом. Він очолював вояків у бою, полював разом із королем, здобув славу в турнірних бугуртах, воював біч-обіч із Брінденом Таллі та Великоджоном Умбером, бився у Шепітній Пущі, взяв до ліжка стільки дівчат, що й порахувати не міг, а його дядько поводиться так, наче він досі десятирічний хлопчик!

— Якщо мій батько задумав воювати, я маю знати про його задуми. Я не перша-ліпша «жива душа», я — спадкоємець Пайку і Залізних островів!

— Щодо цього, — відповів дядько, — ми ще подивимось.

Теонові наче ляпаса хтось дав.

— Подивимось?! Усі мої брати мертві. В мого вельможного батька лишився єдиний живий син — я.

— Твоя сестра теж жива.

«Аша» — подумав він збентежено. Так, вона старша від Теона на три роки, але ж…

— Жінка може успадкувати стіл, тільки якщо немає прямого чоловічого нащадка, — оголосив він гучно. — Я не дозволю відняти в мене законні права. Застерігаю вас!

Дядько забурчав.

— Ти застерігаєш служителя Потоплого Бога, хлопчисько? Ти забув більше, ніж гадаєш. І зовсім здурів, якщо вирішив, що твій вельможний батько віддасть наші священні острови до рук одного зі Старків. Тепер мовчи. Шлях надто довгий і нелегкий, щоб слухати твоє сороче стрекотіння.

Теон припнув язика, хоча й не без зусиль. «Ось воно як» — подумав він. — «Наче за десять років у Зимосічі можна стати Старком.» Князь Едард виростив його серед власних дітей, але Теон ніколи не був одним із них. Усі в замку, від пані Старк до останнього кухарчука, знали, що Теон — заручник батькової вірності престолу. І поводилися відповідно. Байстрюк Джон Сніговій — навіть той мав від зимосіцького люду більше шани, ніж Теон Грейджой.

Князь Едард час від часу намагався клеїти з себе щось на кшталт батька, та для Теона він назавжди лишився людиною, що принесла на Пайк вогонь і кров, а його забрала з дому геть. Ще хлопчиськом він завжди боявся суворого обличчя Старка і його великого темного меча. Пані княгиня ж цуралася його так, як тільки можливо.

Що до старківських дітей, то в ті роки, що Теон провів у Зимосічі, молодші були ще надто шмаркаті для його товариства. Хіба що Робб та його брат-байстрюк Джон Сніговій доросли до того, щоб їх помічати. Байстрюк був похмурий та відлюдькуватий, легко відчував образу, заздрив Теоновому вельможному родоводові і повазі Робба. До самого Робба Теон відчував певну приязнь, як до молодшого брата… але знав, що тут, на Пайку, про неї краще не згадувати. На Пайку, схоже, і досі вели старі війни. Та воно й не дивно: Залізні острови жили минулим, бо теперішнє життя було таке гірке й жалюгідне, що й згадувати не хотілося. Його батько та дядьки, окрім того, були вже старі, а старі можновладці мають звичай забирати старі чвари з собою в могилу, нічого не забуваючи і не пробачаючи.

Така ж халепа сталася і з Малістерами, його супутниками у дорозі з Водоплину до Морестражу. Патрек Малістер був добрячий парубок, вони з ним поділяли смак до дівок, вина і соколиних ловів. Але коли старий князь Язон побачив, що син надто захопився Теоновим товариством, то відвів його геть і нагадав, що Морестраж збудували захищати узбережжя від набігів з Залізних островів, а головне — від Грейджоїв з Пайку. Їхня Лунка Башта називалася так з-за велетенського спижевого дзвона, в який за давніх часів били на сполох — скликати міщан і селян до замку, щойно на західному обрії з’являться залізняцькі лодії.

— І байдуже, що в той дзвін били один раз за триста років, — мовив Патрек до Теона наступного дня, коли розповідав про перестороги свого батька за глеком вина з зелених яблук.

— Тоді, коли на Морестраж напав мій брат, — додав Теон. Того разу князь Язон убив Родріка Грейджоя під мурами замку і скинув залізняків назад у затоку. — Якщо твій батько гадає, що я на нього маю за те зуб, то тільки тому, що він не знав Родріка.

Вони тоді добряче посміялися і загалопували наввипередки до веселої та соковитої мірошничихи, знаної Патреком. От би мати його зараз поруч. Малістер він там чи ні, а в дорозі був би кращий товариш, ніж оцей старий квасний святенник, на якого перетворився дядько Аерон.

Стежка, якою вони їхали, звивалася вгору та вниз, голими кам’янистими пагорбами. Скоро вони вже й моря не бачили, хоча гострий запах солі незмінно висів у вологому повітрі. Їхали вони сталим неквапним кроком; минули хазяйство чабана з овечою кошарою, покинуті копальні. Нового побожного Аерона Грейджоя не надто тягнуло на розмови, і вони зберігали похмуре мовчання. Нарешті Теонові урвався терпець.

— Тепер на Зимосічі править Робб Старк.

Аерон їхав собі далі.

— Один вовк не кращий за іншого.

— Робб відмовився від вірності Залізному Престол й коронував себе Королем-на-Півночі. Почалася війна.

— Маестрові круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини давно протухнули й засмерділися.

— Це означає новий день, дядьку.

— Новий день починається щоранку. І старий починався так само.

— У Водоплині кажуть інше. Там подейкують, що червона комета провіщує новий вік. Що то посланець від богів.

— То й справді провісник, — зазначив жрець, — але від наших богів, не їхніх. То палаюче тавро, яке наш народ носив у старі часи. То полум’я, що його Потоплий Бог виніс із моря. Воно провіщує великий приплив. Нам час напнути вітрила і вийти у світ з вогнем і мечем, як вчинив він.

Теон всміхнувся.

— Радо погоджуюся.

— Згода людини з богом значить не більше, ніж згода краплі зі штормом.

«Ця крапля одного дня стане королем, старцю.» Теонові набридло похмуре бурмотіння дядька; він ударив коня острогами і затрусив ристю вперед, усміхаючись.

Сонце майже сіло, доки вони дісталися мурів Пайку — вигнутої серпом стіни темного каменю між двома скелями з брамною баштою посередині та ще трьома баштами з кожного боку. Теон досі бачив рубці, які залишили камені з метавок Роберта Баратеона. Замість руїн старої південної башти поставили нову; її камінь був світліший, ще не заплямований мшеддю. Саме там Роберт проломив стіну і першим увірвався до пролому з келепом у руці просто по битих каменях та скривавлених тілах, біч-обіч із Недом Старком. Теон дивився на них тоді з безпечної криївки у Морській Башті. Ще й досі, бувало, він бачив уві сні смолоскипи і чув глухий гуркіт падіння стіни.

Брама стояла відчинена, іржаві ґрати підняті. Сторожа на мурах дивилася відчуженими очима, як Теон Грейджой нарешті повертається додому.

Позаду зовнішнього муру простяглося ще з півсотні морґ землі, відкритої вітрам з моря та неба. Тут стояли стайні, псярні та ще кілька розкиданих навколо служб. У загорожах юрмилися вівці та свині; замкові собаки бігали вільно. На південь простяглися скелі та широкий кам’яний міст до Великої Вежі. Зістрибуючи з сідла, Теон чув гуркіт хвиль; по його коня підбіг стайняр. Кількоро кощавих дітей та робів-бранців викотили на них тупі очиська; вельможного пана батька ніде не було видно. А ще Теон не бачив нікого з тих, кого пам’ятав з дитинства. «Якесь похмуре і недоладне виходить повернення» — майнула в нього думка.

Жрець навіть з коня не зліз.

— Хіба ви не лишитеся на ніч, щоб розділити трунок і частунок, дядьку?

— Мені звеліли привезти тебе. Тебе привезено. Я повертаюся до справ божих.

Аерон Грейджой розвернув коня і повільно рушив геть під брудними шпичаками брамних ґратів.

До Теона сторожко наблизилася зігнута стара шкиринда у мішкуватому сірому вбранні.

— Маю наказ, мосьпане, допровадити вас до покоїв.

— Чий наказ?

— Вашого вельможного батька, мосьпане.

Теон стягнув рукавиці.

— То ти знаєш, хто я такий. Чому ж мене сам батько не привітає?

— Наш пан чекають на вас у Морській Башті, мосьпане. Щойно ви спочинете з дороги.

«А я гадав, що то Нед Старк був до мене холодний.»

— Хто ти така?

— Геля. Дбаю про цей замок для вашого вельможного батька.

— Тут за управителя раніше був Силас. Його ще звали Кислоротий. — Теон і дотепер не забув, як смердів вином подих старого.

— П’ять років як помер, мосьпане.

— А як ся має маестер Кален, де він?

— Спочиває у морі. Круків тепер порає Вендамир.

«Та я тут зовсім чужий» — подумав Теон. — «Наче нічого не змінилося, але геть нічого не лишилося, як було.»

— Проведи мене до покоїв, стара, — наказав він.

Та незграбно вклонилася і повела через майдан до мосту. Ну, хоча б міст лишився таким, як він пам’ятав: стародавні камені були слизькі від бризок, порослі мшеддю, під ногами буяло пінне море, наче велетенський дикий звір, за одяг смикав солоний вітер.

Мріючи про повернення додому, Теон змальовував в уяві невеличку опочивальню в Морській Башті, де колись спав хлопчаком. Але натомість стара провела його до Кривавої Вежі. Тут палати були більші та краще облаштовані, хоча такі самі холодні й вогкі. Теону відвели кілька геть захололих покоїв з такими високими стелями, що вони губилися вгорі у темряві. Може, його б і втішила така шана, якби він не знав, що саме тут колись сталася подія, від якої Кривава Вежа отримала свою назву. Тисячу років тому синів річкового короля порубали на шматки просто у ліжках і вислали ті шматки їхньому батькові на велику землю.

Але Грейджоїв у замку Пайк не вбивали — хіба що дуже рідко, і то тільки рідні брати, а його братів вже не було серед живих. Роззирнутися невдоволено його примусили зовсім не привиди минулого. Запони на стінах геть позеленіли від плісняви, ліжко провалилося і тхнуло вогким смородом, очерет на підлозі був старий і крихкий. «Ці покої не відчиняли, мабуть, кілька років.» Вологий холод проймав до кісток.

— Хай принесуть балію гарячої води, а в цьому комині запалять вогонь, — наказав він старій. — В інших кімнатах хай поставлять гарячі жарівниці, щоб не було так вогко і гидко. А ще, заради богів ласкавих, надішли сюди когось замінити очерет на підлозі.

— Так, мосьпане. Воля ваша, — відповіла стара і зникла.

За якийсь час принесли гарячу воду. Щоправда, була вона ледь тепла і скоро захолола зовсім, а до того ж солона з моря, а не прісна з колодязя. Та змити пил дороги з рук, обличчя і волосся згодилася. Поки двоє робів запалювали жарівниці, Теон здер із себе брудні дорожні лахи і вдягся належно для зустрічі з батьком. Він обрав чоботи м’якої чорної шкіри, зручні штани з тонкої сріблясто-сірої вовни, чорний оксамитовий жупан з золотим кракеном Грейджоїв, вигаптуваним на грудях. На шию він вдяг тонкого золотого ланцюжка, на стан — пояс із вибіленої шкіри. На одне стегно підвісив кинджал, на інше — меч-півторак у смугастих чорно-золотих піхвах. Витяг кинджал, спробував гостроту краю великим пальцем, дістав бруска з мішечка на поясі та кілька разів шурхнув. Він пишався тим, що завжди тримав зброю нагостреною як слід.

— Коли я повернуся, в покоях має бути тепло, а на підлозі — чистий очерет, — наказав він робам, витягаючи пару чорних рукавичок з шовку, тонко й гарно гаптованих золотою ниткою.

Теон повернувся до Великої Вежі накривним кам’яним містком, змішуючи луну від своїх кроків з невпинним гуркотом моря унизу. Щоб дістатися до Морської Башти на її кривому стовпі, він мусив перетнути ще три містки, кожен вужчий за попередній. Останній був зроблений з дощок та мотузок і хитався під ногами, мов живий, від вогкого солоного вітру. Не подолавши ще й половини, він відчув, як серце підскочило йому десь до горлянки. Далеко унизу хвилі кидали вгору високі пінні віяла і розбивалися на стрімчаках. Малим він колись перебігав цей місток навіть глупої ночі. «Хлопчаки вірять, що ніщо в світі не може їм зашкодити» — зашепотів у голові його сумнів. — «Але дорослі чоловіки знають краще.»

Двері в башту були дерев’яні, оббиті залізом і, на подив Теона, замкнені зсередини. Він загупав по них кулаком і вилаявся, коли скіпка зачепила шовк рукавички. Дерево було вогке і старе, залізні гвіздки добряче заіржавіли.

За хвилину двері відчинив зсередини стражник у чорному залізному панцирі та шоломі-горщику.

— Ти син, чи хто?

— Ану геть з дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Стражник відступив убік. Теон видерся звивистими сходами до світлиці й знайшов там батька. Той сидів коло жарівниці, укритий кожухом із засмальцьованих тюленячих шкур від шиї до п’ят. Почувши тупіт чобіт на камені, князь Залізних островів здійняв очі, щоб роздивитися свого останнього живого сина. Він був менший, ніж Теон його пам’ятав. І такий кощавий. Балон Грейджой ніколи не був тілистим чоловіком, але зараз здавалося, що боги посадили його в казан, виварили кожен зайвий шматочок м’яса з кісток і лишили саме волосся та шкіру. Але ті кістки, що лишилися, були твердіші за камінь, а обличчя здавалося різьбленим з кременя. Очі він мав теж схожі на кремені, чорні й гострі. Роки та солоні вітри зробили його волосся сірим, мов зимове море, розкидали тут і там білі плями. Нічим не скріплене, воно спадало аж до підкрижжя.

— Дев’ять років, еге ж? — спитав нарешті князь Балон.

— Десять, — відповів Теон, стягаючи розірвані рукавички.

— Від мене забрали малого хлопчину, — мовив батько. — Хто до мене повернувся?

— Чоловік, — відповів Теон. — Ваша кров і спадкоємець.

Князь Балон забурчав.

— Це ми ще побачимо.

— Побачите, — пообіцяв Теон.

— То кажеш, десять років. Старк тримав тебе при собі довше, ніж я. І ось ти з’являєшся як його посланець.

— Не його, — відповів Теон. — Князь Едард мертвий. Йому стяла голову королева-Ланістериха.

— Вони обидва мертві. Старк і той Роберт, що розбив мені мури каменями. Я присягнувся, що побачу їх обох у могилі, і побачив. — Він скривився. — Але від холоду та вологи суглоби в мене скніють так, наче ті вражі діти досі ходять по землі. То який мені з того зиск?

— Зиск є. — Теон підібрався ближче. — Я привіз листа…

— Це тебе Нед Старк так вдягнув? — перервав його батько, зиркаючи скоса з-під свого кожуха. — Втіху собі вигадав, еге ж? Вдягав у шовки та оксамити і удавав з тебе свою любу донечку?

Теон відчув, як йому кров ринула в обличчя.

— Яку ще донечку?! Якщо вам не до вподоби мій одяг, я його зніму.

— Знімеш. — Відкинувши хутро, князь Балон зіп’явся на ноги і виявився не таким високим, як пам’ятав Теон. — Ота цяцька в тебе на шиї — ти її купив золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він геть забув, бо ж стільки часу минуло… За старим звичаєм жінки могли прикрашати себе коштовностями, купленими за гроші, але воїнові дозволялося носити тільки ті прикраси, які він зняв з тіла власноруч убитого ворога. Про таке казали: «купити залізом».

— Ти червонієш, як красна діва, Теоне. Тобі поставили питання. Ти платив золотом чи залізом?

— Золотом, — визнав Теон.

Батько сягнув пальцями під ланцюжок і смикнув так, що трохи не відірвав Теонові голову. Та на щастя, ланцюг піддався першим.

— Моя дочка узяла собі за коханця бойовий топір, — мовив князь Балон. — Я не дозволю своєму синові вбиратися, як хвойда.

Він кинув ланцюга на жарівницю, де той ковзнув між гарячого вугілля.

— Саме цього я боявся. Зелені землі зробили тебе м’яким і слабким. А Старки — своїм поплічником.

— Ви помиляєтеся. Нед Старк тримав мене у полоні. Кров моя — сіль та залізо.

Князь Балон обернувся і зігрів кощаві руки над жарівницею.

— Але старківський цуцик надсилає тебе до мене, мов крука, вивченого носити цидулки.

— Я приніс неабияку цидулку, — заперечив Теон. — Вона містить задум, який я сам йому запропонував.

— То вовчий корольок слухає твоєї ради?! — Ця думка, схоже, розважила князя Балона.

— Так, він цінує мою раду. Я полював з ним, вчився з ним, ділив з ним трунок і частунок, воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він дивиться на мене, як на старшого брата, він…

— Ні! — Палець батька вистрілив йому в обличчя. — Ніколи тут, у замку Пайк, і ніколи на моїх очах не смій звати його братом! Його, сина людини, яка замордувала твоїх справжніх братів! Чи ти забув Родріка і Марона, твоїх братів по крові?

— Я нічого не забув. — Правду кажучи, Нед Старк не вбивав жодного з його братів. Родріка вбив князь Язон Малістер у Морестражі. Марон загинув, коли впала стара південна башта… але якби хід битви звів їх разом, то й Старк, звичайно, не завагався б відняти в них життя. — Я пречудово пам’ятаю своїх братів.

По правді, Теон пам’ятав головним чином те, як Родрік напідпитку давав йому стусанів, а Марон учиняв жорстокі жарти і брехав, як дихав.

— А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем.

Він вийняв Роббового листа і простягнув уперед.

— Ось. Читайте… ваша милосте.

Князь Балон зламав печатку і розгорнув пергамен. Чорні очі забігали по рядках.

— То хлопчак хоче дати мені корону, — мовив він, — а я за те мушу всього лише знищити його ворогів.

Тонкі губи викривилися у посмішку.

— Зараз Робб стоїть під Золотим Зубом, — мовив Теон. — Щойно той впаде, як він пройде західні гори наскрізь за один день. Військо князя Тайвина стоїть у Гаренголі, відрізане від заходу. Крулеріз сидить у полоні в Водоплині. Західний край може виставити назустріч Роббові лише пана Стафорда Ланістера з зеленим, поспіхом зібраним рушенням. Пан Стафорд загородить Роббові дорогу на Ланіспорт, а відтак місто лишиться незахищеним від навали з моря. З ласки богів можна буде здобути навіть Кастерлі-на-Скелі, перш ніж Ланістери зрозуміють, хто на них напав.

Князь Балон пробурчав:

— Кастерлі-на-Скелі ніколи не брали приступом ворожі руки.

— Досі не брали. — Теон посміхнувся. «Але зараз настав їхній час…»

Батько на усмішку не відповів.

— То ось навіщо Робб Старк повернув тебе через стільки років? Аби ти звабив мене його задумом?

— То мій задум, а не Роббів, — гордовито вимовив Теон. «Мій задум, і перемога буде моя. А з часом — і корона.» — Я сам очолю напад, якщо буде ваша ласка. На винагороду я прошу жалувати мені Кастерлі-на-Скелі за мій власний стіл, щойно ми відберемо його в Ланістерів.

Сидячи на Скелі, він легко втримає Ланіспорт і золотоносні землі заходу. Такого багатства і могутності дім Грейджой не знав ніколи від початку віків.

— Ти наміряв собі добрячий кусень за зухвалий намір та кілька рядків літер. — Батько перечитав листа ще раз. — Цуцик не пише нічого про винагороди. Тільки про те, що ти говориш від його імені, а я мушу послухати і віддати йому мої лодії та мечі. А він навзамін дасть мені корону.

Гострі, як кремені, очі зустрілися з поглядом сина.

— Дасть мені корону! — повторив князь різкіше.

— Може, слова підібрані невдало, але насправді в листі сказано…

— Що задумано, те й сказано. Малий хоче дати мені корону. А що легко дається, те легко й забирається.

Князь Балон кинув листа на жарівницю, згори ланцюжка. Пергамен скрутився, зчорнівся і запалав.

Теон аж рота розчахнув.

— Чи ви здуріли таке робити?!

Батько щосили вдарив його тилом долоні по щоці.

— Думай, що кажеш. Тут тобі не Зимосіч, а я — не шмаркач Робб, і не терпітиму сваволі. Я — Грейджой, Великий Жнець Пайку, Король над Сіллю та Скелею, Син Морського Вітру. Ніхто не може дати мені корону. Я візьму її, заплативши залізом, як узяв Уррон Червонорукий п’ять тисяч років тому.

Теон аж відсахнувся від раптової люті у батькових словах.

— То беріть, — виплюнув він, відчуваючи біль у побитій щоці. — Величайте себе королем Залізних островів, поки нікому нема діла! А коли війна скінчиться, переможець роззирнеться навколо і побачить, що за водою якийсь старий бовдур нап’яв на голову дурну залізяку.

Князь Балон засміявся.

— Бачу, ти не боягуз. Не більший, ніж я — бовдур. Гадаєш, я зібрав лодії, аби вони переді мною гарненько качалися на хвилях? Я виріжу собі королівство вогнем і мечем… але не з західного краю, і не на заклик короля-шмаркача Робба. Кастерлі-на-Скелі надто могутній, а князь Тайвин надто хитромудрий, аби його чіпати. Хай навіть ми візьмемо Ланіспорт — втримати однак не зможемо. Ні, я прагну іншої ягідки — не такої соковитої та солодкої, зате дозрілої та беззахисної.

Але ж де висить та ягідка? Теон хотів був спитати, але раптом здогадався сам.

Даянерис I

Дотракійці кликали комету «шієрак кійя» — «скривавлена зірка». Старі бурмотіли, що вона провіщує недобре. Але Даянерис уперше побачила її того вечора, коли спалила хала Дрого — того самого вечора, коли пробудилися дракони. «То провісниця мого повернення» — казала вона собі, видивляючись у нічне небо з захватом у серці. — «Боги надіслали її, щоб вказати мені шлях.»

Все ж, коли вона висловила свої думки в словах, її служниця Дорея заскиглила.

— У той бік лежать червоні землі, халісі. Жахливі, похмурі місця. Так кажуть наїзники.

— Ми мусимо іти туди, куди вказує комета, — наполягала Дані… хоча по правді, то був єдиний шлях, відкритий для неї.

Вона не сміла повернути на північ, до величезного океану трави, який прозивався Дотракійським морем. Перший халазар, який перестріне їхній жалюгідний загін, проковтне їх цілком — винищить воїнів і поневолить решту. Земля ягнятників на південь від річки була так само закрита. Лазаряни не плекали до них любові, що й не дивно, а дотракійці були надто нечисленні, щоб захиститися навіть від такого невойовничого народу. Вона б могла рушити річкою до портів Меєрин, Юнкай та Астапор, але Рахаро попередив, що саме в той бік пішов хал Поно, женучи перед собою тисячі бранців для продажу на базарах живого товару, які обсіли, наче гнилі болячки, береги Невільницької затоки.

— Чого б це я боялася Поно? — заперечила Дані. — Він був ко при Дрого і завжди розмовляв до мене чемно і ласкаво.

— Ко Поно був до вас ласкавий, — мовив пан Джораг Мормонт, — а хал Поно вас уб’є. Він першим покинув Дрого. За ним пішли десять тисяч воїнів. А ви маєте сотню.

«Ні» — подумала Дані, — «я маю чотирьох». Решта — жінки, хворі старці та хлопчики, які ще не заплітали кіс.

— Я маю драконів, — відповіла вона.

— Які щойно налупилися, — зазначив пан Джораг. — Один удар араха покладе їм край. Хоча Поно радше забере їх собі. Ваші драконячі яйця були коштовніші за всякі рубіни. А живий дракон не має ціни. У всьому світі є лише троє. Кожний, хто їх побачить, моя королево, захоче їх собі.

— Вони мої! — люто вигукнула Дані. Дракони народилися від її віри та її жаги, отримали життя по смерті її чоловіка, її ненародженого сина і маегі Міррі Маз Дуур. Коли вони з’явилися на світ, Дані увійшла в полум’я, і дракони смоктали молоко з її набряклих грудей. — Ніхто не забере їх у мене, поки я жива.

— Зустрінете хала Поно, то довго не заживетеся. Так само і хала Джахако чи когось іншого. Ви мусите йти туди, де їх немає.

Дані нарекла його першим лицарем своєї Королевогвардії… і якщо вже буркотлива порада Мормонта узгодилася зі знаменнями, то годі сплутати, в який бік веде її дорога. Вона скликала свій халазар і сіла верхи на срібну кобилу. Волосся Дані згоріло у поховальному багатті Дрого, тому служниці накинули на неї шкуру вбитого халом хракара, білого лева Дотракійського моря: з його страшної голови зробили каптура, щоб прикрити їй лису голову, а з решти — накидку, що стікала з плечей униз спиною. Вершковий дракончик глибоко уп’явся пазурами в лев’ячу гриву і обкрутив хвоста навколо руки, а пан Джораг зайняв звичне місце при її боці.

— Ми йдемо за кометою, — повідомила Дані своєму халазарові.

Проти цього ніхто не мовив ані слова. Раніше вони були плем’ям Дрого, а тепер стали її плем’ям. «Неопалимою» кликали вони її, а ще Матір’ю Драконів. Її слово було для них законом.

Вони їхали вночі, а вдень ховалися від сонця під наметами. Скоро Дані зрозуміла, що Дорея мала рацію: вони заїхали до злої та негостинної землі. За ними тягнувся слід з мертвих та напівмертвих коней, бо Поно, Джахако та інші забрали все краще з табунів Дрого, а Дані лишили старих, кощавих, хворих, кульгавих, норовливих та інших негідних тварин. Те саме стосувалося і людей. «Вони слабкі» — казала вона собі, — «тому я повинна стати їхньою силою. Я не можу показувати страху, немічі, сумніву. Хай яка я налякана в душі, а дивлячись на моє обличчя, вони повинні бачити королеву Дрого.» Дані почувалася старшою за свої чотирнадцять. Ті часи, коли вона була маленькою дівчинкою, безповоротно минули.

За три дні походу померла перша людина. То був беззубий старець із затуманеними блакитними очима. Він впав з сідла і не зміг більше підвестися, а за годину життя його скінчилося. Кровомухи купчилися на його тілі й переносили його злу долю на живих.

— Його час давно минув, — оголосила служниця Іррі. — Людина не повинна жити довше, ніж її зуби.

З нею погодилися інші. Дані наказала вбити найслабшого з їхніх напівмертвих коней, щоб покійник міг в’їхати верхи у нічні землі.

Ще за дві ночі вмерла маленька дівчинка, зовсім немовля. Скорботний лемент її матері не припинявся цілий день, але вдіяти ніхто нічого не міг. Бідолаха була замала, щоб їхати верхи; нескінченні чорні трави нічних земель були не для неї — вона мусила народитися знову.

Харчу для людей і коней в червоній пустелі було замало, а води ще менше. Безплідна, всіма покинута земля тяглася низькими пагорбами і голими вітристими рівнинами. Річки, що стрічалися на шляху, були сухі, наче мертві людські кістки. Коні так-сяк жили на жорсткій брунатній чорт-траві, яка росла кущиками при підніжжі скель та між коренями мертвих дерев. Дані вислала розвідників поперед головної валки, але ті не знайшли ані колодязів, ані джерел — самі лише гіркі ставки, мілкі та застійні, ледь не пересохлі під спекотним сонцем. Що глибше вони в’їжджали в пустелю, то менші робилися ставки і рідше зустрічалися. Якщо у цій пустці з каменю, піску та рудої глини, без жодних доріг та стежок, існували якісь боги, то й вони теж мали бути жорсткі й сухі, геть байдужі до молитов про дощ.

Першим скінчилося вино, а скоро по тому і кисле кобиляче молоко, яке коневладці полюбляли більше, ніж мед. Потім вичерпалися запаси сухарів та сушеного м’яса. Мисливці не знаходили дичини, і животи людей набивало тільки м’ясо їхніх померлих коней. Люди вмирали один за одним: слабкі діти, зморшкуваті старі баби, хворі, дурні, безпорадні… жорстока земля забирала усіх. Дорея всохла до кісток, очі її запали, а м’яке золоте волосся зробилося крихким, наче солома.

Дані страждала з голоду та спраги разом з усіма. Молоко в її грудях висохло, соски тріскалися і кривавили, плоть спадала з неї з кожним новим днем, аж поки вона не стала кощава і жорстка, наче суха гілка. Але найбільше вона боялася за драконів. Даніного батька вбили ще до її народження, а заразом і брата Раегара, блискучого лицаря і принца. Мати померла, народжуючи її на світ, поки ззовні буяв шторм. Лагідного пана Вілема Даррі, який у свій спосіб любив її, забрала виснажлива хвороба, коли Дані була ще зовсім юна. Брата Візериса, її сонце-та-зорі хала Дрого, навіть ненародженого сина — усіх до одного забрали до себе боги. «Вони не заберуть моїх драконів» — заприсяглася Дані. — «Не заберуть ніколи й нізащо.»

Дракони здавалися не більшими за кощавих котів, яких свого часу чимало скрадалося вздовж стін маєтку магістрата Іліріо в Пентосі… аж поки не розгортали крила. Розмах крил вони мали втричі більший за власну довжину, і кожне крило являло з себе витончене віяло прозорої шкіри найпишніших кольорів, туго нап’яте між довгими тонкими кістками. Придивившись, око помічало, що наразі дракони складалися головне з шиї, хвоста і крил. «Такі малесенькі» — думала вона про них, годуючи з руки або радше намагаючись годувати, бо їсти дракони не хотіли: сичали та плювалися на кожен скривавлений шматок конятини, пихкали парою з ніздрів, а брати не бажали… аж поки Дані не згадала дещо, почуте від Візериса ще дитиною.

«Тільки дракони та люди їдять м’ясо, печене на вогні.» Ось як він їй казав.

Коли Дані наказала служницям засмажити конятину аж до чорноти, дракони жадібно накинулися на неї, стрімко викидаючи вперед голови, наче змійки. Засмаженого м’яса вони ковтали щодня в кілька разів більше, ніж важили самі, й нарешті почали підростати та міцніти. Дані чудувалася з гладкої луски драконів, з жару, який пашів від них — такого сильного, що холодними ночами їхні тіла аж парували.

Щовечора, коли халазар вирушав у путь, вона обирала собі дракончика, який мав їхати в неї на плечі. Інших двох Іррі та Джихікі тягли у клітці, плетеній з гілок і підвішеній між конями. Дані вимагала, щоб драконів везли відразу за нею, бо не хотіла випускати їх з очей — тільки так вони могли сидіти тихо.

— Аегонові дракони носили імена богів старої Валірії, — сказала вона своїм кревноїзникам одного ранку після цілої ночі шляху. — Дракона Візеньї звали Вхагар, дракона Раеніс — Мераксес, а їхній брат Аегон літав на Балеріоні Чорному Жасі. Казали, що від жару подиху Вхагар плавилися лицарські обладунки, а людина в них запікалася, мов у печі; що Мераксес міг проковтнути цілого коня, а Балеріон… той мав полум’я чорне, як його луска, а крилами кидав тінь на цілі міста, над якими пролітав.

Дотракійці почали зиркати на її свіжовилуплених дракончиків якось незатишно. Найбільшим з трьох був саме чорний; його лускою бігли живі криваво-червоні жилки — того самого кольору, що крила й роги.

— Халісі, — пробурмотів Агго, — онде сидить Балеріон відроджений.

— Може, й так, кров моєї крові, — поважно відповіла Дані, — але для свого нового життя він матиме нове ім’я. Я назву їх усіх на честь тих, кого в мене забрали боги. Зелений дракон буде зватися Раегал — на честь мого звитяжного брата, що загинув на зелених берегах Тризуба. Вершково-золотому я дам ім’я Візеріон. Візерис був жорстокий, слабкий та боягузливий, але все ж мій рідний брат. Його дракон зможе те, чого не зміг він.

— А чорний звір? — запитав пан Джораг Мормонт.

— Чорний, — відповіла вона, — буде зватися Дрогон.

Але поки дракони росли та міцніли, її халазар марнів і вимирав. Земля навколо ставала дедалі менш родючою; навіть чорт-трава ледве витикалася з неї. Коні падали просто на дорозі; їх лишилося так мало, що деяким людям вже доводилося іти пішки. На Дорею напала лихоманка; вона почувалася дедалі гірше з кожною верстою шляху. Вуста і руки її вкрилися кривавими пухирями, волосся сплуталося ковтунами, і якось ввечері вона не знайшла сили сісти на коня. Джохого сказав, що її треба лишити позаду або прив’язати до сідла. Але Дані згадала ніч у Дотракійському морі, коли навчилася від лисенійки таємниць, які зміцнили і розпалили чоловікове кохання. Вона дала Дореї води зі свого власного міха, охолодила лоба вологим рушником і тримала її руку в своїй, поки та не здригнулася востаннє. Тільки тоді Дані дозволила халазарові рухатися далі.

Інших мандрівників у цих краях не стрічалося й сліду. Дотракійці почали нажахано подейкувати, що комета завела їх до якогось пекла. Одного разу, коли вони поставили табір посеред нагромадження вивітреного каміння, Дані прийшла до пана Джорага і спитала:

— Оця пустеля… чи має вона край?

— Все має край, — втомлено відповів той. — Я бачив мапи, намальовані купцями, моя королево. В цей бік, щоправда, ходить небагато караванів, але на сході є великі царства і міста, повні всяких див. Ї-Ті, Карф, Асшай коло Тіні…

— Але чи доживемо ми до того, щоб їх побачити?

— Не буду вам брехати. Шлях виявився важчим, ніж я смів гадати. — Обличчя лицаря було сіре й виснажене. Рана у стегні, яку він здобув у бою з кревноїзниками хала Дрого, не зцілилася повністю. Дані бачила, як він кривиться, сідаючи у сідло, а їдучи верхи, ледве тримається, щоб не сповзти. — Може, попереду нас чекає лиха доля… але якщо повернемося, то напевне стрінемо ще лихішу.

Дані легенько поцілувала його у щоку. Її підбадьорила посмішка лицаря, викликана поцілунком. «Я мушу бути сильною і заради нього теж» — подумала вона похмуро. — «Так, він — лицар, але ж я — кров дракона.»

Наступний знайдений ними ставок був гарячий, трохи не кипів, і смердів сіркою. Але їхні міхи майже спорожніли, тому дотракійці взялися охолоджувати воду в глеках і пити теплою. На смак вона була така ж гидка, як на вигляд, але ж вода є вода, а спрага сама нікуди не втече. Дані поглянула на обрій з розпачем. Вони вже втратили третину свого числа, а пустеля — червона, безплідна і нескінченна — так само тяглася попереду. «Комета глузує з моїх сподівань» — подумала вона, здіймаючи очі до кривавого тавра на небі. — «Чи для того я перетнула півсвіту і побачила народження драконів, щоб померти разом із ними у цій розпеченій жорстокій пустці?» Ні, вона не вірила у таку долю.

Наступного дня на світанку вони перетинали потріскану, посічену проваллями рівнину твердої червоної землі. Дані вже збиралася наказати ставити табір, аж раптом назад чвалом повернулися розвідники.

— Місто, халісі! — волали вони. — Бліде, мов місяць, і гарне, мов красна діва! За якусь годину їзди!

— Покажіть мені його, — мовила вона.

Коли місто з’явилося перед нею, виблискуючи білими мурами та баштами за завісою тремтливої спеки, то здалося таким неймовірно прекрасним, що Дані сприйняла його за примару.

— Чи знаєте ви, що це за місто таке, пане Джорагу?

Лицар-вигнанець втомлено хитнув головою.

— Ні, моя королево. Я так далеко на схід не мандрував.

Білі мури вдалині обіцяли захист та спочинок, можливість вилікуватися та зміцніти; Дані охоче ринула б до них так швидко, як тільки могла. Та натомість обернулася до кревноїзників.

— Кров моєї крові, виїдьте наперед і дізнайтеся, як це місто називають його мешканці та чи добром вони нас вітатимуть.

— Гаразд, халісі, — відповів Агго.

Її посланці надовго не забарилися. Рахаро зіскочив з сідла; на його пасі з блях теліпався великий кривий арах, яким Дані жалувала його, коли нарекла своїм кревноїзником.

— Місто мертве, халісі. Ми знайшли його безіменним і безбожним, браму — зламаною, а вулицями гуляють лише мухи та вітер.

Джихікі здригнулася.

— Звідки зникають боги, туди вночі на бенкети приходять привиди. Такі місця краще оминати. Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Іррі.

— А я не знаю.

Дані вдарила кобилу п’ятами і рушила першою, швидко подолавши потрощену арку старовинної брами і виїхавши на мовчазну вулицю. Слідом заспішили пан Джораг і кревноїзники, а за ними, спершу завагавшись, і решта дотракійців.

Скільки часу місто стояло покинуте, вона знати не могла, та білі мури, такі гарні здалеку, зблизька виявилися потрісканими і вже потроху розсипалися. Всередині мурів плутався лабіринт вузьких кривих провулків. Будинки стояли у тісняві, трохи не торкаючись передніми стінами — порожніми, блідо-крейдяними, без жодного вікна. Все навколо було біле, наче тутешній люд не знав інших кольорів. Вершники проминули купи вибіленого сонцем каміння, на яке перетворилися зруйновані будинки, побачили і шрами від пожеж. У місці, де сходилися разом шість вулиць, Дані проїхала повз порожній мармуровий постамент. Напевне, тут колись уже побували дотракійці. Можливо, кам’яна подоба, узята звідси, стояла собі між інших вкрадених богів у Ваес Дотраку. Може, Дані проминала її разів сто, сама не знаючи. На плечі засичав Візеріон.

Вони поставили табір перед залишками випатраного грабіжниками палацу, на відкритому всім вітрам майдані, де між каменів бруківки витикалася чорт-трава. Дані вислала людей обшукати руїни. Дехто підкорився неохоче, та все ж пішов… а один вкритий рубцями старець раптом повернувся дуже швидко, підстрибуючи та вишкіряючись, із повними руками смокв. Плоди були малі, зів’ялі, зморшкуваті, але люди накинулися на них з жадобою, штурхали один одного, набивали повні роти і жували з щасливими обличчями.

Інші шукачі принесли оповіді про інші садові дерева, заховані за зачиненими воротами маєтків. Агго показав їй дворик, порослий переплетеними виноградними лозами, що були всипані малими зеленими ягідками. Джохого знайшов колодязь холодної та чистої води. Але знайшлися і кістки, черепи непохованих мертвих, вибілені та потрощені.

— Привиди, — бурмотіла Іррі. — Жахливі привиди. Не можна тут лишатися, халісі, тут їхня домівка.

— Я не боюся жодних привидів. Дракони могутніші за привидів. — «А садовина до того ж потрібніша нам.» — Піди з Джихікі, знайди мені чистого піску для купелі та припини базікати дурниці.

У прохолоді намету Дані засмажила конятину на жарівниці й поміркувала, що робити далі. Тут було вдосталь їжі та води, щоб прохарчуватися, вдосталь трави для коней, щоб відновити сили. Як гарно було б прокидатися кожен день в тому самому місці, байдикувати серед тінистих садків, їсти смокви, пити холодну воду, скільки душа забажає…

Коли Іррі та Джихікі повернулися з горщиками білого піску, Дані роздягнулася і віддалася до їхніх рук, щоб її тіло відтерли від бруду.

— Ваше волосся відновлюється, халісі, — мовила Джихікі, витираючи пісок зі спини. Дані помацала рукою власну маківку і відчула свіжу порость. Дотракійці носили волосся заплетеним у довгі, змащені олією коси, які відрізали тільки після поразки у бою. «Може, й мені слід так чинити, щоб нагадати: тепер у мені живе сила Дрого.» Хал Дрого помер, жодного разу не зрізавши волосся, чим могло похвалитися дуже небагато чоловіків.

На іншому кінці намету Раегал розгорнув зелені крильця, непевно ляпнув ними кілька разів, підскочив на пів-стопи і гепнувся на килим. Від такого негаразду він люто зателіпав хвостом туди-сюди, підняв голову і заверещав. «Якби я мала крила, то теж хотіла б літати» — подумала Дані. Таргарієни старих часів на війну літали верхи на драконах. Вона спробувала уявити, як це: осідлати драконову шию і злетіти високо у повітря. Мабуть, так само, як стояти на вершині високої гори, навіть краще. Весь світ простягнеться внизу під ногами. «Якщо злечу досить високо, то побачу відразу ціле Семицарство, а вгорі зможу доторкнутися до комети».

Іррі перервала її мрії, повідомивши, що знадвору на її ласку чекає пан Джораг Мормонт.

— Хай увійде, — наказала Дані.

Щойно відчищену шкіру поколювало; вона загорнулася у левову шкуру. Хракар був значно більший за Дані; його шкура прикривала все, що слід.

— Я вам бросквину приніс, — мовив пан Джораг, стаючи на коліно.

Плід був такий малий, що вона трохи не сховала його цілком у долоні. Ще й перезрілий. Але вкусивши перший шматочок, вона трохи не скрикнула від насолоди і стала їсти повільно, смакуючи, поки пан Джораг розповідав про дерево, з якого його зірвав — у саду коло західної стіни.

— Садовина, вода, тінь, — мовила Дані, щоки якої заляпав сік. — Добрі боги привели нас до цього місця.

— Нам слід відпочити тут, поки не зміцніємо, — зауважив лицар. — Червона земля недобра до слабких.

— Мої служниці кажуть, що тут є привиди.

— Привиди є усюди, — тихо зазначив пан Джораг. — Ми їх несемо з собою, куди б не пішли.

«О так» — подумала вона. — «Візерис, хал Дрого, мій син Раего — вони завжди зі мною.»

— Скажіть мені ім’я вашого привида, Джорагу. Всіх моїх ви вже знаєте.

Його обличчя застигло.

— Її звали Линеса.

— Ваша дружина?

— Моя друга дружина.

Дані бачила, як йому боляче говорити про неї, та все ж хотіла знати правду.

— Оце і все, що ви можете про неї розповісти? — Лев’яча шкура ковзнула донизу з плеча, і вона підтягла її на місце. — Вона була вродлива?

— Дуже вродлива. — Пан Джораг підняв очі від її плеча до обличчя. — Першого разу, коли я її уздрів, то подумав, що на землю зійшла богиня — сама Діва у плоті. Родовід її був далеко кращий за мій: вона була другою дочкою князя Лейтона Вишестража зі Старограду. Білий Бик, що очолював Королегвардію вашого батька, був їй двоюрідним дідом. Вишестражі — то стародавній рід, дуже багатий та гоноровитий.

— І вірний престолові, — додала Дані. — Пригадую, Візерис казав, що Вишестражі виступили на боці мого батька, дотримавши присяг і обітниць.

— Саме так, — підтвердив лицар.

— То ваші батьки влаштували шлюб?

— Ні, — відповів він. — Наш шлюб… то довга і невесела історія, ваша милість. Не хочу вас нею втомлювати.

— А мені нема куди поспішати, — відповіла вона. — Прошу вас.

— Підкоряюся волі королеви. — Пан Джораг спохмурнів. — Мій рідний дім… ви маєте дещо знати про нього, щоб зрозуміти решту оповіді. Ведмежий острів дуже гарний, проте і дуже далекий. Уявіть собі старі покручені дуби, високі сосни, квітучі кущі терену, сірі скелі, порослі бородами моху, малі крижані струмки, що течуть крутими схилами. Обійстя Мормонтів вибудуване з велетенських колод і оточене приспою з палями. Окрім кількох землеробів-чиншовиків, решта моїх людей живе на узбережжі з вилову морської риби. Острів лежить далеко на півночі, й зими в нас там такі жахливі, що ви й не уявляєте, халісі.

— Та все ж на острові мені жилося непогано, і жінок не бракувало. Я погуляв і з риболовками, і з селянськими дочками. До весілля і після нього. А одружився я рано, з дівчиною за вибором батька — однією з панн Гловер зі Жбиру-в-Пущі. Одружені ми були щось із десять років. Жінка вона була з себе не надто показна, але вдачі незлої. Не те що пристрасно, але я її навіть трохи кохав, хоча у шлюбі нашому правив радше обов’язок. Намагаючись подарувати мені спадкоємця, вона тричі викидала. Останнього разу не змогла видужати і невдовзі померла.

Дані поклала руку на його долоню і стиснула пальці.

— Я поділяю ваше горе, вірте мені.

Пан Джораг кивнув.

— До того часу мій батько вдягнув чорне, і я був уже повноправним господарем на Ведмежому острові. Пропозицій про новий шлюб мені не бракувало, та не встиг я когось вибрати, як князь Балон Грейджой підняв повстання проти Узурпатора, і Нед Старк скликав корогви на поміч своєму другові Роберту. Вирішальна битва сталася на Пайку. Робертові метавки камінням виламали діру в мурах короля Балона. Першим крізь неї увірвався жрець із Миру, але я теж не пас задніх і ринув слідом. За це мене висвятили у лицарі.

— Щоб відсвяткувати перемогу, Роберт наказав облаштувати турнір коло Ланіспорту. Саме там я й побачив Линесу — дівчину, вдвічі молодшу за мене. Вона приїхала зі Старограду разом з батьком, щоб подивитися на герці своїх братів. Я не міг очей від неї відвести, і в раптовому нападі безумства попрохав про знак прихильності для турніру. Отримати його насправді я й не мріяв, але вона погодилася.

— Я добряче володію зброєю, халісі, незгірш від інших, та знаним турнірним бійцем ніколи не був. Але з рукою, перев’язаною хусткою Линеси, мене наче хтось підмінив. Я вигравав один двобій за іншим. Перед моїм списом упав князь Язон Малістер, а тоді й Спижевий Йон Ройс. Пан Риман Фрей, його брат пан Гостін, князь Вент, Дужий Вепр, ба навіть пан Борос Блаунт з Королегвардії. Я вибив з сідел їх усіх. В останньому герці я зламав дев’ять списів супроти Хайме Ланістера, і хоч не вибив його, та король Роберт віддав вінець переможця мені. Я увінчав Линесу як королеву краси й кохання, і того самого вечора пішов до її батька просити її руки. Я був п’яний від вина та слави; по правді, я мав би отримати презирливу відмову, але князь Лейтон раптом зглянувся на моє прохання. Нас одружили просто там, у Ланіспорті; наступні два тижні я був найщасливішим чоловіком у цілому світі.

— Лише два тижні? — перепитала Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з моїм Дрого, моїм сонцем-та-зорями.»

— Два тижні — стільки треба, щоб допливти від Ланіспорту назад до Ведмежого острова. Мій дім страшенно розчарував Линесу. Надто холодно, надто вогко, надто далеко від усього в світі; навіть сам замок — непоказна хата з колод. Ніяких тобі вертепів з личинами, мартоплясів, танців, ярмарків. Одна пора могла змінити іншу, поки до нас загляне якийсь співець зіграти пісню-другу на цимбалах. Ба навіть золотих справ майстра на острові не було. Обід — і той перетворився на муку. Мій кухар умів хіба що пекти м’ясо та варити юшку, а Линеса дуже скоро втратила смак до риби та оленини.

— Я жив заради її посмішок, тому послав аж до Старограду по нового кухаря і привіз арфіста з Ланіспорту. Майстри, вправні з золотом та коштовним камінням, кравці вишуканого одягу… я знаходив їй усіх, кого вона просила, та все ж того було не досить. Ведмежий острів багатий на ведмедів та ліс, а на все інше бідний. Я збудував їй добрий корабель, ми їздили до Ланіспорту і Старограду на свята з ярмарками, а одного разу навіть до Браавосу, де я позичив чималі гроші в лихварів. Я звоював її руку та серце на турнірі, тому взяв участь в інших заради неї ж. Та колишні чари кудись зникли, і я більше не уславився шляхетними перемогами. А кожна поразка означала втрату коня і озброєння, яке за звичаєм треба викуповувати або віддавати переможцеві. Грошей стало бракувати, я наполіг, щоб ми повернулися додому. Та справи дедалі погіршувалися. Скоро я став неспроможний платити кухареві та арфістові, а коли заговорив про те, щоб заставити її коштовності, вона оскаженіла…

— Далі… далі я робив таке, про що зараз соромно казати. Заради золота. Заради того, щоб Линеса зберегла свої коштовності, арфіста і кухаря. Зрештою ті оборудки коштували мені усього. Коли я дізнався, що до Ведмежого острова їде Едард Старк, то настільки втратив честь, що не наважився стати перед його судом, а втік сам і забрав її до вигнання. Адже ніщо не важило більше за наше кохання, казав я собі. Ми втекли до Лису, де я продав корабель, щоб здобути золота нам на прожиття.

Голос його був глухий від журби, і Дані жаліла витискати з нього всю правду, але ж їй кортіло знати, чим усе скінчилося.

— І вона там померла? — запитала Дані тихо і лагідно.

— Тільки для мене, — відповів лицар. — За півроку моєму золоту прийшов край, і я мусив винайнятися за сердюка в охочий полк. Поки я бився з браавосцями на Ройні, Линеса перебралася до маєтку торговельного магната на ім’я Трегар Ормолен. Кажуть, що зараз вона — його улюблена підбічниця, і її боїться навіть законна дружина.

Дані нажахалася з оповіді лицаря.

— То ви тепер ненавидите її?!

— Майже так само сильно, як кохаю, — відповів пан Джораг. — Благаю вибачити, моя королево. Здається, я дуже втомився.

Вона дозволила лицареві піти, але коли той стояв уже під запоною шатра, не втрималася і покликала заради останнього питання:

— А яка вона була на вигляд, ваша пані Линеса?

Пан Джораг сумно всміхнувся.

— Дещо схожа на вас, Даянерис. — І низько вклонився. — На добраніч, моя королево.

Дані затремтіла і щільніше загорнулася у левову шкуру. «То вона була схожа на мене.» Тепер ставало ясніше багато такого, чого вона раніше не розуміла. «Він жадає мене» — зрозуміла вона. — «Кохає мене, як кохав її. Не так, як лицар любить королеву, а як чоловік — жінку.» Вона спробувала уявити себе у обіймах пана Джорага: як вона його цілує, пестить, дозволяє увійти в себе. Та даремно — щойно вона заплющувала очі, як його обличчя ставало обличчям хала Дрого.

Хал Дрого був її сонцем-та-зорями, її першим коханцем. Може, хай лишається і останнім. Маегі Міррі Маз Дуур присягнулася, що Дані вже ніколи не виносить живе дитя, а навіщо чоловікові безплідна дружина? Та й хто з чоловіків міг би рівнятися з Дрого, який помер з необрізаним волоссям і зараз вів крізь нічні землі цілий халазар зірок?

Вона чула у голосі пана Джорага тугу за своїм Ведмежим островом. «Він ніколи не матиме мене, але одного дня я зможу повернути йому дім та честь. Ця дещиця — у моїх силах.»

Тієї ночі її сон не турбували жодні привиди. Їй снився Дрого і перший виїзд разом у ніч їхнього весілля. Та в її сні вони сиділи не на конях, а на драконах.

Наступного ранку вона прикликала до себе кревноїзників.

— Кров моєї крові, — мовила вона всім трьом, — ви всі повинні дещо для мене зробити. Кожен із вас має взяти трьох коней — найздоровіших та найвитриваліших з тих, що в нас лишилися. Накладіть на коней стільки води та харчів, скільки вони зможуть нести, і рушайте вперед у моє ім’я та за моїм наказом. Агго, твоя дорога лежить на південний захід. Рахаро — на південь. А ти, Джохого, іди за «шієрак кійя» на південний схід.

— Чого нам шукати, халісі? — спитав Джохого.

— Усього, що там є, — відповіла Дані. — Шукайте інших міст, живих чи мертвих. Шукайте караванів та людей. Шукайте річок, озер, великого солоного моря. Знайдіть, як далеко простягається ця пустеля і що лежить на іншому її боці. Вирушаючи звідси, я не хочу більше іти навмання. Я бажаю знати, куди я йду і як краще туди дістатися.

І вони виїхали, теленькаючи дзвіночками у волоссі, а Дані лишилася з невеличким загоном тих, хто пережив похід пустелею, в місці, яке вони назвали Ваес Толорро — «місто кісток». День змінював ніч, а ніч знову змінював день. Жінки збирали плоди у садах мертвого народу. Чоловіки порали коней, лагодили сідла, стремена, підкови та взуття. Діти блукали кривими провулками, знаходили старі спижеві монети, шматочки лілового скла, кам’яні глечики з ручками, різьбленими у подобі змій. Одну жінку вкусив червоний скорпіон, та окрім неї, більше ніхто не помер. Коні почали наїдати трохи м’яса. Дані сама гляділа за раною пана Джорага, і та почала зцілюватися.

Першим повернувся Рахаро. Він доповів, що на південь червона пустеля тяглася далі й далі, а тоді скінчилася на голому березі коло отруйної води. Звідси дотуди лежали тільки сипучі піски, обдерті вітрами скелі та жорсткі рослини, вкриті гострими шпичаками. Він присягнувся, що проминав кістки драконів, ще й такі величезні, що кінь з вершником легко пройшов між жахливих чорних щелеп. А більше нічого він не бачив.

Дані дала йому під провід тузінь найдужіших чоловіків з наказом розібрати бруківку на майдані й дістатися землі. Якщо в щілинах між каменями може рости чорт-трава, то без каменів напевне виросте щось краще. Колодязів тут було вдосталь, і якщо знайти насіння, майдан скоро буятиме цвітом.

Наступним повернувся Агго. Він присягнувся, що південний захід — безплідний та випалений. Він знайшов руїни ще двох міст, менших за Ваес Толорро, але в іншому таких самих. Одне охоронялося кільцем черепів на іржавих залізних списах, і туди він увійти не посмів. Але друге досліджував стільки, скільки зміг. Агго показав Дані знайденого ним залізного обруча на руку з необробленим вогняним опалом завбільшки з її великий палець. Там були ще сувої, але сухі та дуже крихкі, тому Агго не став їх чіпати.

Дані подякувала йому і приставила наглядати, як лагодять ворота. Якщо в старі часи через пустелю прийшли якісь вороги, щоб спалити ці міста, то чому б їм не з’явитися знову?

— А коли так, мусимо підготуватися до зустрічі, — оголосила вона.

Джохого мандрував так довго, що Дані вже злякалася за його життя. Коли його перестали навіть видивлятися, він раптом з’явився з південного сходу. Один з вартових, поставлених Агго, побачив його першим і загукав; Дані притьмом вибігла на мури подивитися на власні очі. Справді, Джохого повернувся, ще й не один. За ним їхали троє чудернацько вбраних незнайомців верхи на бридких горбатих створіннях, поруч із якими коні здавалися дрібнотою.

Вони натягнули поводи перед міською брамою, подивилися вгору і побачили над собою Дані.

— Кров моєї крові! — покликав Джохого. — Я побував у великому місті Карфі й повернувся з оцими трьома, які бажають побачити тебе на власні очі.

Дані витріщилася униз на чужинців.

— Осьде я. Дивіться, скільки ваша ласка… та спершу скажіть ваші імена.

Блідий чоловік з синіми вустами відповів горловою дотракійською мовою:

— Мене звати П’ят Прей, і я знаюся на чарах.

Лисий чоловік з коштовними каменями на носі відповів валірійською говіркою Вільних Міст:

— Мене звати Цзаро Чжуан Даксос, зі спілки Тринадцятьох, і я веду в Карфі велику торгівлю.

Жінка у вкритій покостом дерев’яній личині на обличчі відповіла посполитою мовою Семицарства:

— Мене звати Квайфа з Тіні. Ми прийшли шукати драконів.

— Ваші пошуки скінчилися, — відповіла їм Даянерис Таргарієн. — Ви їх знайшли.

Джон II

Білодерево. Так це село писалося на старих Семових мапах. Як на Джона, його і селом було важко назвати: чотири напіврозвалені халупи у одну кімнатку кожна, складені з каменю без розчину, навколо порожньої кошари для овець та колодязя. Хати було вкрито дерниною, вікна затягнуті подертими шматками шкур. А над усім нависали бліді гілки і темно-червоне листя велетенського оберіг-дерева.

Більшого дерева Джон Сніговій не бачив ніколи за життя. Стовбур його був завтовшки трохи не у вісім стоп, а гілля розкинулося так широко, що всеньке село сховалося у їхній тіні. Але його не так лякала величина дерева, як обличчя на ньому… а надто рот — не проста собі риска, вирізана в деревині, але така печера з зубатими краями, що й вівцю б легко проковтнула.

«Але то не овечі кістки. І череп у попелі — теж не овечий.»

— Старезне дерево, — насупив брови Мормонт, сидячи верхи на коні.

— Старе-езне, — погодився крук з його плеча. — Старе, старе, старе!

— І могутнє. — Джон всім єством відчував його силу.

Торен Рідколіс, вбраний у темну броню, зіскочив з сідла коло дерева.

— Гляньте лишень на цю пику. Не диво, що люди їх лякалися, коли вперше прийшли на Вестерос. Я б і сам таке лихо радо стяв сокирою.

Джон відповів йому:

— Мій вельможний батько вірив, що людина не здатна брехати перед серце-деревом. Старі боги знають, коли хтось бреше.

— Мій батько вірив у те саме, — погодився Старий Ведмідь. — Ану покажи мені того черепа.

Джон зліз з коня. На спині у чорних шкіряних заплічних піхвах він носив Пазура — півторачного меча-«байстрюка», отриманого від Старого Ведмедя на подяку за спасіння його життя. Байстрюк у байстрюцькій руці — так жартували про нього інші братчики. Руків’я для нього наново переробили, прикрасили маківкою у вигляді вовчої голови зі світлого каменю, але сам клинок був валірійського булату — стародавній, легкий, смертельної гостроти.

Джон став на коліно і запхав руку в рукавиці до пащеки в дереві. Всередині порожнини все було червоне від висохлої смоли і почорніле від вогню. За одним черепом він побачив інший — менший, з відламаною щелепою, наполовину схований у попелі та шматочках кістки.

Коли він приніс череп Мормонтові, Старий Ведмідь узяв його обіруч, підняв до обличчя і втупився у порожні очниці.

— Дичаки палять своїх мертвих. Це ми знали завжди. Лишається тільки шкодувати, що я не спитався в них, навіщо. Тоді, коли ще було кого питати.

Джон Сніговій згадав, як ожив мрець, як його очі блищали синім на блідому мертвому обличчі. Тепер він точно знав, навіщо їх палять.

— Якби ж кістки могли говорити, — пробурчав Старий Ведмідь. — Цей чолов’яга міг би багато чого розповісти: як помер, хто його спалив, навіщо. Куди пішли дичаки.

Він зітхнув.

— Кажуть, діти лісу вміли розмовляти з мертвими. Та я не вмію, от халепа.

Він укинув черепа назад до роззявленого рота дерева, де той здійняв хмарку дрібного попелу.

— Пройдіть по хатах, роздивіться. Велетню, ти лізь на верхівку цього дерева, поглянь навколо. Хай і хортів приведуть. Може, цього разу вони знайдуть свіжіший слід.

Але голос його видавав зневіру в успіху власного наказу.

Вояки по двоє обнишпорили кожну хату, щоб упевнитися, чи не проминули чогось. Джон мав за пару похмуро-кислого Едісона Толета — сивочолого зброєносця, худішого за ратище списа, якого інші братчики кликали Скорботним Едом.

— Вже те лихо, що мерці почали ходити, — мовив він до Джона, перетинаючи крихітне село, — а тепер Старий Ведмідь ще й хоче, щоб вони забалакали? Нічого доброго з того не вийде, кажу тобі. Та й хто сказав, що кістки не можуть брехати? Чого б це людина померла і з того раптом стала чесніша? Чи хоча б розумніша? Мерці, мабуть, страшенно нудні створіння, завжди на все скаржаться: то їм земля холодна, то надгробок бідненький, а чого в нього більше черв’яків, ніж у мене…

Джон мусив зігнутися, щоб пройти у низькі двері. Підлога всередині була земляна. Жодних меблів, жодних ознак, що тут колись жили люди, не рахуючи купки попелу під діркою-димарем у даху.

— Яка жалюгідна домівка, — вимовив він.

— Та я майже в такій самій народився, — оголосив Скорботний Ед. — Щасливі, безтурботні роки. Халепа почалася пізніше.

Один з кутів хати займала суха солом’яна підстилка. Ед зиркнув на неї з жагою в очах.

— Усе золото Кастерлі-на-Скелі віддав би, щоб знову переночувати на постелі.

— Хіба оце постіль?

— Якщо вона м’якша за голу землю і має над собою дах, то це постіль. — Скорботний Ед нюхнув повітря. — Гноєм смердить.

Сморід був дуже слабкий.

— Старим гноєм, — зазначив Джон. Здавалося, в хаті вже досить довго ніхто не жив. Ставши на коліна, він пошукав у соломі руками чогось захованого, тоді обійшов круг стін. На все те пішло небагато часу. — Тут нічого нема.

Іншого він і не чекав. Білодерево було вже четверте село, яке вони проминали дорогою; в усіх робилося те саме. Людей — нікого, всі втекли разом з убогим майном і тваринами, яких тримали. В жодному селі не було ознак нападу чи бою. Вони просто… спорожніли.

— Як гадаєш, що з ними сталося? — спитав Джон.

— Щось гірше, ніж можна собі уявити, — припустив Скорботний Ед. — Ну, я може й уявив би, та краще не буду. Якщо вже ідеш навпростець до жахливого кінця, то хоч не думай про нього заздалегідь.

Коли вони вийшли з хати, двоє хортів саме рознюхували навколо дверей. Інші собаки нишпорили селом. Чет гучно шпетив їх на всю губу повним люті голосом; здавалося, лють ніколи його не полишала. Світло, що падало крізь червоне листя йому на обличчя, запалило чиряки ще яскравішим вогнем, аніж зазвичай. Коли він побачив Джона, то звузив очі; великої любові між ними не водилося.

Інші хати теж не виказали ніяких страшних таємниць.

— Пішли! — каркнув Мормонтів крук, злетів на оберіг-дерево і всівся над головами. — Пішли, пішли, пішли!

— Дичаки жили у Білодереві ще рік тому.

Торен Рідколіс більше скидався на вельможу, ніж сам Мормонт, бо мав на собі тьмяно-блискучу чорну кольчугу пана Яремії Рикера і його карбований панцир. Важка опанча, багато підбита соболями, застібалася срібними схрещеними молотами Рикерів. Колись усе те належало панові Яремії… але життя його забрав упир, а Нічна Варта не гаяла нічого цінного після померлих.

— Рік тому на престолі панував Роберт, а у державі — мир, — зазначив Ярман Парогач, дебелий неквапливий чолов’яга, що в цьому поході очолював сторожові роз’їзди. — За рік багато чого може змінитися.

— Одне лишилося тим самим, — заперечив пан Маладор Кляск. — Що менше дичаків, то менше клопоту. Я за ними не журитимуся, хай там що з ними сталося. Усі вони — наскочники та горлорізи, хай їх лихо вхопить.

Джон почув згори шурхіт червоного листя. Дві гілки відхилилися, і між ними він побачив маленького чоловічка, що ліз деревом вправніше за білку. Бедвик мав зросту не більше за п’ять стоп, але його вік виказували сиві пасма у волоссі. Інші розвідники кликали його Велетнем. Він всівся у розгалуженні дерева просто в них над головами і гукнув:

— На півночі видно якусь воду. Може, озеро. На заході кілька крем’яних пагорбів, не надто високих. Більше нічого не видно, панове.

— Може, станемо тут табором на ніч? — спитав Рідколіс.

Старий Ведмідь зиркнув угору, шукаючи клаптика неба серед блідого гілля та червоного листя оберіг-дерева.

— Ні, — відповів він. — Велетню, скільки нам лишилося денного світла?

— Три години, пане воєводо.

— Рушимо далі на північ, — вирішив Мормонт. — Якщо дістанемося того озера, станемо табором на його березі. Може, трохи риби зловимо. Джоне, принеси папір — давно вже час написати маестрові Аемону.

Джон розшукав у своїх саквах пергамен, перо та чорнило і приніс їх князеві-воєводі. «У Білодереві» — нашкрябав Мормонт. — «Четверте село. Усі порожні. Дичаки зникли.»

— Знайди Тарлі та простеж, щоб він оце відіслав, — мовив воєвода, передаючи листа Джонові. А тоді свиснув, підкликаючи крука. Той злетів донизу і сів на голову коневі.

— Зерна, — каркнув крук, схиливши голову. Кінь заіржав.

Джон видерся на свого бахмута, розвернув його і потрусив геть. Вояки Нічної Варти розташувалися за межами тіні, що кидало величезне оберіг-дерево, під іншими, меншими деревами: порали коней, жували смужки солонини, відливали зайву воду, чухалися, базікали один з одним. Коли надійшов наказ рушати далі, балачки замовкли, і всі знову посідали в сідла. Першими їхали розвідники Ярмана Парогача; саму валку очолював передовий загін на чолі з Тореном Рідколісом. Далі їхав Старий Ведмідь з головними силами, пан Маладор Кляск із обозом та в’ючаками, а за ними пан Отин Вивір з позаднім сторожовим загоном. Разом їх було дві сотні, та ще стільки ж із половиною коней.

Вдень вони рухалися звірячими стежками та річищами — «розвідницькими шляхами», що заводили їх дедалі глибше у пущу, світ листя, гілля і коренів. На ніч загін ставав табором під зоряним небом, споглядаючи комету. Чорні братчики виїхали з замку Чорного у доброму гуморі, з жартами і байками, та останнім часом похмура тиша великої пущі загасила їхні веселощі. Жартували вони дедалі рідше, а визвірялися один на одного — дедалі частіше. Ніхто не зізнавався, що боїться — зрештою, тут зібралися воїни Нічної Варти — але Джон відчував загальну непевність. Чотири порожні села, жодного дичака, і навіть звірі кудись порозбігалися. Страхолюдна пуща ніколи ще не здавалася страхолюднішою в своїй порожнечі — це визнавали навіть найстаріші розвідники.

Дорогою Джон стяг рукавицю, щоб обвіяти повітрям обпечені пальці. «Бридке видовисько.» Раптом він згадав, як раніше куйовдив Ар’їне волосся. Волосся своєї тонесенької, як гілочка, сестричечки. Джон стривожився, як там вона, і засумував від думки, що може ніколи вже не скуйовдити їй голову знову. А тоді почав згинати та розгинати пальці, вправляючи руку, щоб стала гнучкіша. Адже якщо лишити мечеву руку задублою та незграбною, то можна не вийти з бою живим. Без меча за Стіною довго не протягнеш.

Джон знайшов Семвела Тарлі поруч з іншими шафарями. Він саме напував коней; під його провід було віддано троє: його власний та два в’ючаки, на кожному з яких їхала велика, плетена з дроту та верболозу клітка з круками. Круки заплескали крилами при наближенні Джона і заверещали на нього крізь ґрати. Деякі крики підозріло нагадували людські слова.

— Ти вчиш їх говорити, абощо? — запитав він Сема.

— Так, кількох слів. Троє вже можуть сказати «сніг».

— Так вони ще й моє прізвище вимовлять, — вишкірився Джон, — хоча навряд братчикам буде втішно зайвий раз його чути.

Північні сніговії часто означали для людей смерть.

— Чи знайшлося щось важливе у Білодереві?

— Кістки, попіл та порожні хатини. — Джон віддав Семові сувійчик пергамену. — Старий Ведмідь хоче відіслати Аемонові звістку.

Сем вийняв з однієї клітки птаха, попестив йому пір’я, прив’язав листа і сказав до нього:

— Тепер лети додому, сміливцю. Додому.

Крук каркнув у відповідь щось нерозбірливе, і Сем підкинув його в повітря. Крук заплескав крилами та злетів у небо крізь гілля дерев.

— Якби ж отак узяти та на ньому полетіти назад…

— Ти й досі своєї співаєш?!

— Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав.

Сем спромігся на кволу посмішку.

— Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку показати Джонові, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю.

«Дивний цей світ» — подумав Джон. — «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.»

— Ми ще зробимо з тебе розвідника, — пожартував він. — Ти ще сам запрагнеш виїжджати у передові роз’їзди, як Грен. Побалакати про тебе зі Старим Ведмедем?

— Ану не смій мені! — Сем нап’яв каптура свого велетенського чорного кобеняка і незграбно поліз у сідло. Його кінь був селянський орач — великий, повільний, неоковирний — але тяг на собі Семову вагу вправніше, ніж малі бахмутики розвідників. — Я сподівався, ми хоч на ніч лишимося у селі, — тоскно вимовив він. — Як гарно знову переспати під дахом…

— Там не досить дахів на всіх нас.

Джон сів у сідло, всміхнувся Семові на прощання і поїхав геть. Валка вже вирушила в путь, тож він об’їхав село довкола, щоб уникнути найгіршої тисняви. Білодерева він уже надивився вдосталь.

Привид виник з підліску так раптово, що бахмутик сахнувся і став дибки. Білий вовк полював далеченько від шляху загону, та не набагато вдаліше, ніж вислані Рідколісом по дичину мисливці. Ліси стояли такі ж порожні, як села. Про це розповів якось увечері Дивен коло вогню.

— Ми ж їдемо великим загоном, — мовив Джон. — Може, дичину розлякав наш галас у дорозі.

— Щось їх таки налякало, то вже напевне, — погодився Дивен.

Коли коник заспокоївся, Привид легко потрусив поруч. Джон нагнав Мормонта, коли той оминав великий кущ глоду.

— Птаха відіслано? — спитав Старий Ведмідь.

— Так, пане воєводо. Сем навчає їх говорити.

Старий Ведмідь пирхнув.

— І сам перший пошкодує. Вражі діти галасують, як навіжені, та хоч би раз сказали щось путнє.

Вони їхали далі мовчки, доки Джон не мовив.

— Якщо мій дядько теж бачив усі ті селища порожніми…

— …то напевне вирішив з’ясувати, чому вони спорожніли, — закінчив за нього Мормонт. — І напевне, хтось чи щось не схотіло, щоб він дізнався. Прикро, але… коли ми з’єднаємося з Кворином, нас разом стане три сотні. Хай який ворог чекає на нас попереду, легко він з нами не впорається. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.

«Або вони знайдуть нас» — подумав Джон.

Ар’я IV

Річка скидалася на блакитно-зелену стрічку, що сяяла під вранішнім сонцем. Мілке прибережжя рясно поросло очеретом; на поверхні Ар’я вгледіла водяну змію, яка швидко розтинала воду, лишаючи за собою рясиці. В небі виписував ліниві кола яструб.

Здавалося, що тут панує мир та спокій… аж поки Кос не знайшов мерця.

— Онде в очереті, — вказав він, і Ар’я побачила. То був вояк, добряче напухлий, що втратив уже всякий вигляд та подобу. Набряклий зелений кобеняк зачепився за гнилу колоду; обличчя об’їдала зграйка крихітних сріблястих рибок.

— Казав же, що тут є мертв’яки, — оголосив Ломик. — Я ще у воді смак відчув.

Коли мерця побачив Йорен, то сплюнув.

— Дубарю, ану подивися, що там у нього є цінного. Кольчуга, ніж, гроші… що знайдеться.

Йорен ударив мерина острогами та в’їхав до річки, але кінь застряг у м’якому намулі, а далі за очеретом вода глибшала. Йорен виїхав назад сердитий, а коня до колін укрила бура слизька грязюка.

— Тут ми не перейдемо. Косе, гайда зі мною вгору течією, пошукаймо броду. Воте, Герене — ви униз. Решта чекає тут. Виставте варту.

Дубар знайшов на поясі мерця шкіряного гаманця, де було чотири мідяки та пасемце білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломик і Торба роздяглися голяка і залізли в річку; Ломик ухопив жмені слизького намулу і став кидатися ним у Мантулика з вереском «Намулик! Намулик!». Всередині хури залаявся Рорж, погрожуючи та вимагаючи його розкувати, поки немає Йорена, та ніхто не зважив. Курц голими руками упіймав рибу; Ар’я підгледіла, як він це робить, стала над мілкою заболонню спокійна, мов тиха вода, і викинула руку стрімко, мов змія, щойно риба наблизилася. Справа здалася їй легшою, ніж ловити котів. Адже риба не має пазурів.

Розвідники повернулися опівдні. Вот розповів, що з версту вниз течією був дерев’яний міст, але його хтось спалив. Йорен відірвав кислолист від паки і вкинув до рота.

— Коні, може, перепливли б, та й віслюки, але дідька лихого ми переправимо ці вози. На півночі та заході ще й вогонь горить. Може, краще нам лишатися на цьому березі.

Він підібрав довгу палицю і намалював на землі коло, а з нього — хвилясту риску.

— Оце Боже Око, а з нього на південь тече річка. Ми отут.

Він тицьнув у землю, зробивши дірку біля риски, нижче кола.

— З заходу ми озеро не обійдемо, як я хотів. А на сході знову вийдемо на королівський гостинець.

Кінець палиці посунувся туди, де стрічалися риска та коло.

— Десь тут, скільки пам’ятаю, є містечко. Паланка з каменю, якийсь пан сидить у своїй вежі. В нього має бути якась варта, хоч лицар чи двоє. Рушимо вздовж річки на південь, до темряви будемо там. В них мусять бути човни, отож продамо все, що маємо, і наймемо собі хоч одного.

Він провів палицею просто через коло-озеро знизу вгору.

— З ласки божої зловимо вітер і перепливемо Боже Око до Гаренграду.

Йорен тицьнув палицею тепер уже згори кола.

— Тут можна купити нових коней або ж перебути у Гаренголі. Там сидить пані Вент, а вона завжди була приязна до Варти.

Мантулик вирячив круглі очі.

— Та ж у Гаренголі привиди…

Йорен сплюнув.

— Осьо твоїм привидам.

І кинув палицю в грязюку.

— Сідайте в сідла.

Ар’я саме згадувала байки, що їх Стара Мамка розповідала про Гаренгол. Злий король Гарен загородився від ворогів усередині, тому Аегон випустив драконів і перетворив замок на поховальне вогнище. Мамка казала, що у зчорнілих баштах і досі блукають вогняні духи. Інколи люди надвечір мирно лягали спати у свої ліжка, а вранці їх знаходили мертвими, ущент обпаленими. Ар’я в таке не дуже вірила, та й сталося воно давно. Мантулик казав дурниці: в Гаренголі мали бути не привиди, а лицарі. Ар’я могла б розповісти про себе пані Вент, а та дала б їй супровід з лицарів, щоб безпечно доправити додому. Саме так чинили лицарі: захищали людей, а надто жінок, від усякого лиха. Може, пані Вент допомогла б навіть дівчинці, яка весь час плакала.

Дорога коло річки, звісна річ, була не королівський гостинець, але загалом непогана, і вози нарешті хутко покотилися уперед. Першу хату загін побачив за годину до заходу сонця. То був гарненький невеличкий хутірець, оточений ланами пшениці. Йорен виїхав наперед і загукав, але відповіді не почув.

— Убиті, мабуть. Або ховаються. Дубарю, Рею, гайда зі мною.

Троє увійшли до хати.

— Горщиків нема, та й цінного геть нічого, — пробурмотів Йорен, коли повернувся. — Жодної тварини. Мабуть, втекли. Може, ми їх навіть стрічали на гостинці.

Принаймні, хату і ниву не спалили, навколо не валялися трупи. Торба знайшов за хатою грядки; хлопці насмикали червоної редьки та цибулі, наклали мішок капусти, перш ніж вирушити далі.

Трохи далі дорогою вони побачили хату лісника, оточену старими деревами і ошатно складеними пеньками дров, приготованих для рубання; ще трохи далі — благеньку хижу на палях у півтора сажні заввишки. І одна, і друга були покинуті. Ще поля — пшениця, пшінка, ячмінь, усе визріває на сонці, але жодного сторожа на деревах, жодного женця у рядках. Нарешті показалося містечко: купка білих хатин, розкиданих попід стінами острогу, великий септ, критий ґонтом, панська вежа на невеличкому горбку трохи на захід… і жодного сліду людини.

Йорен сидів у сідлі й супився крізь кудлату бороду.

— Недобре тут, — сказав він, — але ж прийшли вже. Ходімо подивимося. Добряче подивимося. Може, хтось із людей ховається. Мо’, човна якого залишили, а чи зброю.

Чорний братчик лишив десятьох хлопців стерегти вози та скигливе мале дівчисько, а решту поділив на чотири чати по п’ятеро людей, щоб обшукати містечко.

— Очі та вуха нашороште, — наказав він, а сам рушив верхи до панської вежі з’ясувати, чи є там місцевий господар або хоча б його сторожа.

Ар’я опинилася у одному загоні з Гендрі, Мантуликом та Ломиком. Опецькуватий черевань Вот колись тягав весло на галері, а тому міг вважатися найкращим з-поміж них мореплавцем. Саме його Йорен і надіслав на берег озера подивитися, чи немає там якогось човна. Проїжджаючи між тихих білих хатин, Ар’я відчула на руках сироти. Порожнє містечко лякало її не менше, ніж той спалений острог, де знайшлася плаксива дівчинка і однорука жінка. Чому люди втекли, полишивши домівки і все майно? Що їх налякало?

Сонце вже сиділо низько на заході, хати кидали довгі тіні. Раптовий гучний ляск змусив Ар’ю сягнути по Голку, але то лише віконниця ляпнула на вітрі. Після відкритого берегу річки тіснява містечка була якась незатишна.

Уздрівши поміж будинків та дерев озеро, Ар’я стиснула колінами коняку, ринула чвалом повз Вота і Гендрі, а тоді вилетіла на трав’янисту галявинку біля всипаного камінням берега. У світлі західного сонця тиха вода озера блищала, наче лист битої міді. Більшого озера вона ніколи не бачила — інший його берег губився вдалині. Зліва виднівся величенький заїзд, вибудуваний просто над водою на товстих дерев’яних підпорах. Направо в озеро видавався довгий пришиб; на схід були ще й інші, схожі на дерев’яні пальці, витягнуті з міста у воду. Але єдиний човен, що був на виду, лежав перевернутий та покинутий на каменях попід заїздом, а днище його геть зогнило.

— Нічого немає, — розпачливо вимовила Ар’я. Що ж тепер робити?

— Онде корчма, — мовив Ломик, коли підтяглася решта чати. — Гадаєте, там лишився якийсь харч? Може, пиво?

— То подивімося, — підтримав Мантулик.

— Годі вам про корчму! — гримнув Вот. — Йорен наказав шукати човни.

— Човни усі забрали.

Ар’я чомусь була упевнена у своїх словах; хоч обшукай усе містечко, а однак не знайдеш чогось кращого за гнилий перевернутий човник. Вона мляво злізла з коня і стала на коліна коло води. Вода тихо плескала навколо ніг. На волю вилетіло кілька світляків, блимаючи тут і там своїми вогниками. Зелена вода була тепла, мов сльози, та солі не містила; смакувала вона літом, намулом і всім, що росте та зеленіє. Ар’я плюхнула у воду обличчя, щоб змити пил, грязюку і піт денного шляху, а коли випросталася знову, потилицею та шиєю під комір потекли струмки. Відчуття було втішне. Вона пошкодувала, що не може скинути одяг і побігти плавати, ковзати теплою водою, наче кощава рожева видра. Може, допливла б аж до самої Зимосічі.

Вот загукав, щоб вона допомагала шукати, і вона допомогла: позаглядала у човнові сараї та під навіси, поки коняка паслася на березі. Там знайшлися вітрила, цвяхи, відра затверділої смоли і кицька-мама з поносом новонароджених кошенят. Але жодного човна.

Містечко стемніло, наче ліс, доки Йорен та інші розвідники нарешті повернулися.

— Нема у вежі нікого, — повідомив він. — Місцевий пан чи пішов воювати, а чи кудись відвів посполитих ховатися, кат його зна. Не лишив ані коняки, ані свині, та нам попоїсти знайдеться. Десь там бігав гусак і кілька курей, а в Божому Оці ловиться добра риба.

— Усі човни зникли, — доповіла Ар’я.

— Можна залатати дно в тому човнику, — мовив Кос.

— Туди хіба четверо сядуть, — зазначив Йорен.

— Є цвяхи, — втрутився Ломик. — А навколо дерева. Можна збудувати човни для всіх.

Йорен сплюнув.

— То ти й човни вмієш будувати, не тільки руки фарбою бруднити?

Ломик втупився у землю.

— Плоти, — запропонував Гендрі. — Пліт кожен збудує. Виріжемо жердини, будемо штовхатися.

Йорен замислився.

— Озеро надто глибоке, аби штовхатися посередині. Але якщо піти мілиною попід берегом… тоді вози доведеться кинути. Може, воно й на краще. Подумаю до ранку.

— Можна нам заночувати у заїзді? — запитав Ломик.

— Ми заночуємо у паланці, за зачиненою брамою, — відповів старий. — Полюбляю мати навколо кам’яні мури, коли сплю.

Ар’я не могла не втрутитися.

— Нам не можна тут лишатися! — вигукнула вона. — Адже люди не лишилися. Вони усі втекли, навіть їхній пан!

— Ти ба, Арік налякався! — оголосив Ломик, бекаючи дурнуватим сміхом.

— Не налякався! — гримнула вона у відповідь. — А от вони налякалися.

— Меткий хлопчина, — зазначив Йорен. — Але бач, у чому справа: тутешні мешканці опинилися на війні, хотіли вони того чи ні. А ми не воюємо. Нічна Варта не лізе у чвари королівств, тому не має тут ворогів.

«І друзів теж» — подумала вона, та цього разу припнула язика. Ломик і решта вже витріщалися на неї; бракувало ще виставлятися боягузкою перед усіма.

Брама паланки була потикана залізними гвіздками. Всередині знайшлося двійко залізних засувів завбільшки з молоді дерева; у землі були пробиті для них діри, а до воріт припасовані залізні скоби. Коли засуви заклали у скоби, вони утворили величезний косий хрест.

— Трохи вбогіше за Червоний Дитинець, — оголосив Йорен, коли паланку роздивилися знизу доверху, — та ніч перебути згодиться. Кращої криївки ми тут не знайдемо.

Мур був складений з грубо тесаного каменю без розчину, заввишки у півтора сажні; всередині вздовж муру бігли дощаті риштунки. На північ вела потерна; крім неї, Герен знайшов ляду під соломою у старому дерев’яному сараї, яка відчинялася до вузького звивистого підземного проходу. Він пройшов ходом досить далеко і вийшов аж біля озера. Йорен наказав закотити на ляду один з возів, щоб ніхто не з’явився звідти без запрошення. Старий поділив усіх на три варти, а Торбу, Курца й Різана відіслав до покинутої вежі наглядати з високого місця. Курц мав при собі мисливський ріг — сурмити в разі небезпеки.

Загін закотив свої вози і загнав тварин досередини, а тоді заклав за ними ворота. Стайня тут була велика, хоча і недоладна; вміститися у ній могла половина коней міста. Притулок, де ховалися міщани у непевні часи, був ще більший — довгий, низький, вимуруваний з каменю, критий соломою. Кос вийшов потерною назовні й повернувся з гусаком та двома курками; Йорен дозволив розпалити вогонь, щоб їх зготувати. Всередині паланки була й велика кухня; щоправда, усі горщики та казани з неї забрали. За жеребом куховарити випало Гендрі, Дубареві та Ар’ї. Дубар звелів їй обскубати з птиці пір’я, поки Гендрі рубав дрова.

— Чому мені не можна рубати дрова? — закомизилася Ар’я, та ніхто не зважав, і вона взялася скубати, поки Йорен нагострював лезо кинджала бруском, усівшись на кінці лави.

Коли їжу нарешті зготували, Ар’я з’їла курячу ніжку і трохи цибулі. Ніхто не мав гумору балакати, навіть Ломик. Гендрі потім відійшов і взявся налощувати шолома з таким виглядом, наче знаходився десь далеко. Дівчинка скиглила і плакала, та коли Мантулик підсунув їй шматочок гусятини, вона його хутко проковтнула і стала видивлятися ще.

Ар’я витягла собі другу варту, а до неї знайшла собі солом’яника у притулку. Сон довго не йшов, тому вона позичила в Йорена бруска і взялася нагострювати Голку. Сиріо Форель колись казав, що тупий клинок — то наче кульгавий кінь. Мантулик присів поруч на солом’янику подивитися, як вона працює.

— Де це ти такого гарного меча собі видобув? — запитав він, та коли зустрівся поглядом з її очима, застережливо підняв руки. — Та я ж не кажу, що ти його вкрав! Просто спитався, де взяв, та й по тому!

— Брат подарував, — пробурмотіла вона.

— Не знав, що ти маєш брата.

Ар’я перервалася почухатися під сорочкою. В соломі жило повно бліх — помітних навіть на тлі її власних, привезених зі столиці.

— Я маю багато братів.

— Що, справді? А вони старші чи молодші?

«Не треба мені патякати зайве. Йорен казав, щоб я тримала язика на припоні.»

— Усі старші, — збрехала вона. — Вони теж мають мечі, довгі й гострі. Вони мене навчили вбивати людей, які забагато допитуються.

— Та я просто балакаю, а не допитуюся!

Мантулик хутко втік і дав Ар’ї спокій, а вона згорнулася клубочком на солом’янику і почула плач дівчинки з іншого кінця притулку. «Якби ж вона замовкла. Чого вона скиглить без упину?»

Напевне, Ар’я таки заснула, хоча не могла пригадати, щоб заплющувала очі. Їй наснилося вовче виття, ще й таке жахливе, що вона миттю прокинулася і сіла на солом’янику; в грудях калатало серце.

— Мантулику, прокидайся! — Вона зіп’ялася на ноги. — Гендрі, Воте, хіба ви не чули?

Вона натягнула чобіт на ногу.

Навколо неї чоловіки та хлопці заворушилися і посповзалися зі своїх постілей.

— Що за халепа? — запитав Мантулик.

— Що ми мали чути? — завимагав Гендрі.

— Та то Арікові страшний сон наснився, — буркнув хтось.

— Ні, я справді чув! — наполягала вона. — Вовка!

— В Аріка повна голова вовків, — пирхнув Ломик.

— Хай собі виють, — мовив Герен, — вони собі там, а ми тут, усередині.

Вот погодився.

— Не чував я, щоб вовки уміли брати мури приступом.

Мантулик тим часом наполягав:

— А я нічого не чув!

— То був вовк! — заволала вона до всіх, натягаючи другий чобіт. — Щось сталося, наближається щось погане, вставайте усі!

Цього разу не встигли вони її зацюкати, як ніч розірвав різкий звук — але то був не вовк, а Курц, що сурмив у ріг про небезпеку. За один удар серця всі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яку мали під рукою. Ар’я побігла до брами і там знову почула ріг. Коли вона проминала сарай, Гризло люто кинувся уперед, натягуючи ланцюги, а Якен Ха-Гар покликав ззаду воза:

— Хлопчику! Любий хлопчику! Чи є зараз війна? Червона війна? Хлопчику, звільни нас! Чоловік уміє битися. Хлопчику!

Вона не зважила на нього і кинулася уперед, вже чуючи за стіною тупіт коней та вигуки людей. Видершись на риштунки, вона виявила, що загорожа для неї трохи зависока, чи радше вона сама трохи закоротка; довелося вгатити носаки у діри між камінням, щоб видертися вище і бодай щось побачити.

Спершу їй здалося, що містечко раптом переповнилося світляками, а тоді вона допетрала, що то люди з смолоскипами літають від одного будинку до іншого. Спалахнула солом’яна стріха на одній хаті, лизнувши черево ночі жовтогарячими язиками, а за нею інша, і ще одна, і ще… і скоро вогонь буяв усюди, де бачило око.

Гендрі видерся на мур поруч із нею, маючи на голові шолома.

— Скільки їх?

Ар’я спробувала порахувати, але вони рухалися надто швидко, ще й смолоскипи крутилися у повітрі, коли їх кидали на будинки.

— Може, сотня, — відповіла вона. — А може, й дві. Не знаю.

Крізь ревище вогню чулися вигуки.

— Скоро по нас прийдуть.

— Онде, — вказав Гендрі.

Валка вершників рухалася між хат до паланки. Світло вогню блищало на сталевих шоломах, кидало жовтогарячі відблиски на кольчуги та лати. Один віз прапора на довгому списі. Їй здалося, що прапор червоний, але вночі, ще й посеред пожежі, напевне сказати було важко — зараз усе здавалося червоним, чорним або жовтогарячим.

Вогонь тим часом стрибав від хати до хати. Ар’я побачила, як спалахнуло дерево, як його гілками поповз вогонь, аж поки воно не постало серед ночі у вбранні живого жовтогарячого відтінку. Всі вже були на ногах, ставали на риштунках муру або поралися внизу коло наляканих тварин. Йорен десь поруч вигукував накази. Щось буцнулося їй у стегно, і вона побачила, що до ноги чіпляється скигливе дівча.

— Йди геть! — Ар’я рвучко вивільнила ногу. — Що ти тут робиш? Біжи заховайся, дурепо!

І відштовхнула дівча геть.

Вершники натягнули поводи перед брамою.

— Гей ви, у паланці! — заволав лицар у високому шоломі зі шпичастою маківкою. — Відчиняйте в ім’я короля!

— Еге ж, розігналися! Якого саме короля? — заволав у відповіть старий Рейзен, та Вот смикнув його, щоб мовчав.

Йорен видерся на мур коло брами з вицвілим чорним кобеняком, вивішеним на ковіньці.

— Годі вам лютувати! — гукнув він. — Міщани всі зникли!

— А ти хто такий, старигане? Один із боягузів князя Беріка? — крикнув лицар у шпичастому шоломі. — Якщо там у тебе сидить той жирний бевзь Торос, запитай його, як йому подобається запалена нами ватра.

— Нема в мене тут такого! — крикнув Йорен у відповідь. — Кількоро хлопців для Нічної Варти, та й усе! Ми на вашій війні не б’ємося!

Він вище підняв ковіньку, щоб усі побачили колір одежини.

— Осьо дивіться. Чорний стрій Нічної Варти!

— Або ж чорний колір дому Дондаріон! — заволав хорунжий з ворожим прапором. Ар’я тепер краще розрізняла його кольори при світлі палаючого містечка: золотий лев на червоному. — Знак князя Беріка — лілова блискавка на чорному полі!

Раптом Ар’я згадала той ранок, коли жбурнула помаранча Сансі в обличчя і заляпала соком геть усю її дурнувату сукню з вершкового шовку. На тому турнірі був якийсь південський князьок, у якого втріскалася по вуха дурноголова Сансина подружка Джейна. В нього на щиті була намальована блискавка, і батько потім надіслав його стяти голову Хортовому братові. Зараз здавалося, що від тієї пори минула тисяча років, і сталося те все з іншою людиною в геть іншому житті… з Ар’єю Старк, дочкою Правиці, а не з Аріком-сиріткою. Звідкіля б Арікові знати всяке панство з гербами і таке інше?

— Чи ти сліпий, чоловіче? — Йорен майнув ковінькою туди-сюди, щоб чорний кобеняк повіяв за вітром. — Де ти тут у дідька бачиш лілову блискавку?

— Вночі усі прапори — чорні, — відповів лицар у шпичастому шоломі. — Ану відчиняй, бо вважатиму вас усіх за розбійників, що змовилися з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

— Хто там у вас за очільника?

— Я. — Відблиски вогню з палаючих домівок гуляли бронею його огиря; решта загону розділилася дати йому дорогу. То був кремезний чолов’яга з мантикорою на щиті та карбованим візерунком на грудях сталевого панцира. Крізь відкинуте забороло шолома визирала блідо-рожева поросяча пика. — Лицар Аморі Лорх, значковий князя Тайвина Ланістера, господаря Кастерлі-на-Скелі, Правиці Короля. Єдино істинного короля, нашого пана Джофрі. — Голос він мав тонкий та вискливий. — Його іменем наказую вам відчинити цю браму!

Навколо палало містечко. Нічне повітря геть задимілося, летючі іскри та жарини затьмарили зірки на небі. Йорен похмуро скривив рота.

— Чого б це? Робіть з містом, що хочте, мені до того нема діла. А нас лишіть собі. Ми вам не вороги.

«Та дивись же очима!» — ладна була заволати Ар’я до чоловіка унизу.

— Хіба вони не бачать, що ми ніякі не пани й не лицарі? — прошепотіла вона.

— Здається, їм на те начхати, Аріку, — прошепотів у відповідь Гендрі.

Вона подивилася на обличчя пана Аморі так, як її вчив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

— Якщо ви не зрадники, то відчиняйте браму! — знову загукав пан Аморі. — Ми перевіримо, чи кажете ви правду, і відпустимо вас своєю дорогою.

Йорен пожував кислолисту.

— Кажу вам, нема тут нікого, крім нас. Слово честі.

Лицар у шпичастому шоломі засміявся.

— Ти ба! Гайворон клянеться нам честю!

— Ти що, заблукав, дідугане? — докинув жартома один зі списників. — Стіна — вона трохи далі на північ.

— Наказую востаннє іменем пана короля нашого Джофрі: щоб довести вірність престолові, про яку ви патякаєте, відчиніть цю браму негайно! — повторив пан Аморі.

Йорен довго розмірковував, жуючи тим часом свою жуйку. А тоді сплюнув.

— Ні, не відчиню.

— Хай так. Ви знехтували королівським наказом, а відтак зробилися бунтівниками! Хай там на вас чорні одежини чи ще які!

— В мене тут не бунтівники, а малі хлопчаки! — заволав Йорен донизу.

— Малі й старі помирають однаково.

Пан Аморі мляво махнув рукою, і з яскравих вогняних тіней позаду нього вилетів спис. Цілили, напевне, у Йорена, та вийшло так, що влучили у Вота, який саме стояв поруч. Вістря списа втрапило йому в горлянку і вийшло з потилиці, темне і мокре від крові. Вот ухопився за ратище і мішком звалився з риштунків.

— Візьміть мур приступом і убийте їх усіх, — знудженим голосом наказав пан Аморі.

Полетіли нові списи. Ар’я смикнула Мантулика донизу за сорочку. Ззовні почувся брязкіт броні, шурхання мечів по піхвах, гатіння списів по щитах, а на додачу — різнобарвні лайки та стукіт кінських копит. Над головами злетів угору кинутий кимось смолоскип; він упав у грязюку двору, розкидаючи вогняні пальці.

— До зброї! — гримнув Йорен. — Розсуньтеся і захищайте мур там, де вони вдарять. Кос, Уррег — тримайте потерну! Ломику, висмикни з Вота списа і ставай туди, де стояв він!

Мантулик спробував витягти тесака і впустив його на землю. Ар’я пхнула йому зброю назад до рук.

— Я не вмію битися мечем, — промимрив він, вирячивши білі від жаху очі.

— Це легко, — відповіла Ар’я, та брехня стала їй поперек горла, щойно за верхівку муру вхопилася чиясь рука. Вона побачила руку при світлі палаючого міста, ще й так ясно, наче хтось зупинив час. Пальці були опецькуваті, набиті мозолями, між кісточок росло рясне та цупке чорне волосся, під ніготь великого пальця забилася грязюка. «Страх ріже глибше за меч» — згадала вона саме тоді, коли за рукою слідом виткнулася голова у шоломі.

Ар’я сікнула згори униз з усією силою, яку знайшла в собі; замкової роботи криця Голки вп’ялася у пальці між кісточками.

— Зимосіч! — заверещала вона.

Пирснула кров, полетіли відрубані пальці. Обличчя у шоломі зникло так само зненацька, як з’явилося.

— Ззаду! — пискнув Мантулик.

Ар’я крутнулася. Другий вояк був із бородою і без шолома; у зубах він тримав ножа, щоб той не заважав дертися муром. Коли він закинув ногу на стіну, Ар’я тицьнула йому вістрям межи очі, та Голка навіть не торкнулася його: чолов’яга сахнувся назад і впав сам. «Хоч би він упав на пику та відшматував собі язика.»

— Дивись за ними, а не за мною! — заволала вона до Мантулика. І коли наступний нападник спробував видертися на їхній бік стіни, хлопець рубав йому по руках тесаком, доки той не відвалився.

Пан Аморі не мав драбин для приступу, але стіни паланки були грубо тесані та складені без розчину, лізти ними було легко, і тому всередині здавалося, наче тим ворогам кінця-краю нема. На кожного, котрого Ар’я різала, колола чи скидала назад, на мурі відразу ж з’являвся ще один. Лицар у шпичастому шоломі видерся-таки нагору, але Йорен заплутав свій чорний прапор навколо його шпичака, і поки ворог боровся з тенетами, увігнав йому ножа в якусь щілину обладунку. Щойно Ар’я кидала погляд догори, як бачила нові смолоскипи, що летіли у двір, лишаючи по собі довгі язики полум’я; ті язики ще довго миготіли їй у очах. Вона угледіла золотого лева на червоному прапорі й згадала про Джофрі, шкодуючи, що не може просто тут увігнати йому Голку в презирливо скривлену мармизу.

Коли четверо вояків накинулися на ворота з сокирами, Кос вклав їх усіх до одного стрілами з лука. Дубар зчепився на риштунках із нападником і впав разом із ним у двір, а Ломик розтрощив ворожу голову каменем, що той і ворухнутися не встиг. Хлопець радісно тюгукнув, але побачив ніж у животі Дубаря і зрозумів, що свій теж більше не встане. Ар’я перестрибнула через мертвого хлопчину, не старшого за Джона, якому геть відтяли руку. Здається, то зробила не вона, та напевне б уже й сама не сказала. Вона почула, як Квиль благає про милість, і побачила, як лицар з осою на щиті трощить йому голову шпичастим буздуганом. Все навколо просмерділося кров’ю, димом, залізом і сечею, а за дещицю часу сморід злився у один. Вона не бачила, як кощавий вояк перебрався через мур, але хутко накинулася на нього разом із Гендрі та Мантуликом. Меч Гендрі розлетівся на друзки від удару по шоломі чолов’яги, але заразом і шолом злетів з голови. Під шоломом той був лисий і переляканий, йому бракувало зубів, а обличчя поросло рябою сивуватою бородою; Ар’я трохи його пожаліла, та все одно не загаялася зарізати, вигукуючи «Зимосіч! Зимосіч!». А Мантулик тим часом рубав кістляву шию вояка, волаючи і собі: «Гарячі мантулики!»

Коли кощавий помер, Гендрі забрав його меча і зіскочив у двір, щоб битися далі. Ар’я зиркнула слідом і побачила, як паланкою біжать сталеві тіні, виблискуючи кольчугами та клинками у світлі пожежі. Вона зрозуміла, що вояки якось подолали мур — чи то перелізли, чи то вдерлися до потерни — і зіскочила до Гендрі, приземлившись так, як учив Сиріо Форель. Ніч дзвеніла сталевою музикою, повнилася вереском поранених та помираючих. Якусь хвильку Ар’я стояла непевно, сама не знаючи, куди бігти. Смерть вирувала навколо з усіх боків.

А тоді нагодився Йорен, струснув її за плечі, заволав просто у обличчя:

— Хлопче! — Так, як волав завжди. — Тікай звідси, нам кінець, ми пропали! Збери, кого можеш — он його і ще когось, виведи малих. Ану ж бо!

— Як?! — скрикнула Ар’я.

— Крізь оту ляду! — вигукнув він. — Під сараєм!

І притьмом зник — ринув у бій з мечем у руці. Ар’я вхопила Гендрі за руку.

— Йорен наказав тікати! — гукнула вона. — Крізь сарай, на волю!

Очі Бичка виблискували вогнем у щілинах його шолома. Він кивнув. Разом вони покликали до себе Мантулика і знайшли Ломика Зеленорукого, скривавленого від списа, що простромив йому гомілку. Герен теж знайшовся, але був надто тяжко поранений, щоб тікати. Біжучи з усіма до сараю, Ар’я помітила мале плаксиве дівча, що сиділо посеред безладу в оточенні диму та різанини. Ар’я вхопила її за руку і смикнула, щоб та стала на ноги; решта тим часом пробігла мимо. Але дівча іти не хотіло, навіть отримавши ляпасів. Тоді Ар’я потягла її правицею, тримаючи Голку в лівиці. Попереду ніч світилася темнаво-червоним. «Сарай горить!» — зрозуміла вона. Язики полум’я лизали його боки звідти, де впав смолоскип, а зсередини чувся вереск упійманих в пастку тварин.

З сараю з’явився Мантулик.

— Аріку, гайда сюди! Ломик уже там, а її кинь, якщо іти не хоче!

Але Ар’я потягла скигливе дитя вперед іще упертіше. Мантулик знову пірнув досередини, покинувши їх… але Гендрі повернувся, виблискуючи шоломом так яскраво, що роги на ньому, здавалося, самі палали жовтогарячим вогнем. Він хутко підбіг і закинув дівча на плече.

— Тікаймо!

З дверей сарая пашіло, наче з ковальського горнила. У повітрі кружляли вихори диму, задня стіна перетворилася на суцільну запону вогню від підлоги до даху. Коні та віслюки хвицяли копитами, ставали дибки та пронизливо іржали. «Бідолашні» — подумала Ар’я, а тоді побачила воза і трьох людей, припнутих кайданами до його дна. Гризло щосили рвався зі своїх ланцюгів; кров текла його руками звідти, де залізо врізалося у живе тіло. Рорж лаявся, хвицяючи ногою дошки.

— Хлопчику! — покликав Якен Ха-Гар. — Любий хлопчику!

Відчинена ляда була всього за кілька стоп попереду, але вогонь так швидко біг старим деревом і сухою соломою, що Ар’я аж очам не вірила. Вона згадала жахливо обпечене обличчя Хорта.

— Хід завузький! — закричав Гендрі. — Як ми її туди пронесемо?

— Протягнемо, — відповіла Ар’я. — Чи проштовхнемо.

— Добрі хлопчики, ласкаві хлопчики! — закликав Якен Ха-Гар, кашляючи.

— Ану зніміть ці в сраку пхані ланцюги! — заревів Рорж щосили.

Гендрі на них не зважав.

— Ти йди перший, тоді вона, а тоді я. Ану хутко, бо попереду довга путь.

— Коли ти рубав дрова, — пригадала Ар’я, — то де лишив сокиру?

— Знадвору, біля притулку. — Він кинув погляд на людей у кайданах. — Я б радше рятував віслюків. А на цих нема часу.

— Забери її! — заволала Ар’я. — Виводь звідси! Не барися!

Коли вона вибігала з палаючого сараю, вогонь ударив їй у спину гарячими червоними крилами. Надворі царювала блаженна прохолода, та люди навколо вмирали один за одним. Ар’я побачила, як Кос кидає зброю, і його вбивають просто на місці. Геть усе густо затягнуло димом. Йорена ніде не було, але сокира лежала там, де її кинув Гендрі — коло купи дров попід стіною притулку. Схопивши сокиру, Ар’я відчула, як її за руку хапають закольчужені пальці, крутнулася і увігнала лезо між ніг нападнику. Обличчя його вона не побачила — тільки темну кров, що потекла між ланок кольчуги. Повернення до сараю виявилося найтяжчою за все її життя справою. З відчинених дверей плив дим, наче звивиста чорна змія, а всередині верещали бідолашні істоти: віслюки, коні та люди. Вона закусила губу і ринула в двері, зігнувшись мало не до землі, аби проскочити там, де диміло менше.

Один з віслюків упіймався у кільце вогню і тепер верещав від жаху та болю; Ар’я чула сморід його присмаленої шерсті. Дах винесло вгору, і звідти сипонули гарячим дощем палаючі шматки дощок, жмути сіна та соломи. Ар’я затиснула рукою рота й носа. Хуру вона не бачила за димом, але вереск Гризла почула добре і поповзла у той бік.

І ось колесо вже над нею. Віз підстрибнув і зсунувся на пів-стопи, коли Гризло знову кинувся рвати ланцюги. Якен побачив її, та ледве міг дихати, не те що балакати. Ар’я жбурнула сокиру до хури, Рорж миттю вхопив її та здійняв над головою; його безносим обличчям текли струмки чорного від сажі поту. Ар’я побігла, кашляючи, і почула за спиною, як сталь трощить старе дерево — раз, другий, третій. Ще за мить почувся гучний хряскіт, і розбите дно воза вибухнуло трісками.

Ар’я пірнула головою в ляду, впала униз на п’ять стоп і набрала повний рот грязюки, але не зважала — то був чудовий смак, смак намулу, вологи і черв’яків, смак життя. Під землею було прохолодно і темно, а згори — сама лише кров, червоне жахіття, задушливий дим і вереск коней, що помирали у вогні. Ар’я розвернула на собі пояс, щоб Голка не заважала, і поповзла уперед. Подолавши з півтора сажні, вона почула звук, схожий на ревіння якоїсь страшної потвори, і позаду неї розпухла хмара гарячого диму та чорного попелу, неначе вирвавшись із самого пекла. Ар’я затамувала подих, поцілувала земляну підлогу проходу і заплакала. А за ким — і сама не знала.

Тиріон III

Королева не мала гумору чекати на Вариса.

— Наче не досить нам було підлої зради! — розлючено проголосила вона. — Але це вже нахабна, нічим не прихована ницість! Хай би там що мимрив євнух, а я без нього знаю, що робити з підлими тварюками, які в цьому винуваті!

Тиріон вийняв листи з сестриних рук і порівняв, поклавши поруч. То були два списки однакових слів, проте написаних різними руками.

— Маестер Френкен отримав перше послання у замку Стокварт, — пояснив великий маестер Пицель. — Другий список надав князь Гиліс.

Мізинець покрутив пальцями борідку.

— Якщо вже Станіс потурбувався надіслати листи навіть до них, то будьмо певні: кожен значний вельможа та князь у Семицарстві отримав такого самого.

— Я накажу спалити ці листи усі до одного! — заявила Серсея. — Жоден натяк не повинен досягти вух мого сина і мого батька!

— Я чомусь гадаю, що пан батько вже отримали дещо більше, ніж натяк, — сухо зазначив Тиріон. — Авжеж Станіс надіслав птахів і до Кастерлі-на-Скелі, і до Гаренголу. А щодо спалити листи, який з того зиск? Вино розлито, глечика розбито, і теща знову дівкою не стане. Та й не такі вони небезпечні, як здається.

Серсея обернулася до нього, палаючи пекельним зеленим вогнем у очах.

— Ти що, зовсім здурів? Ти читав, що там написано? «Отрок Джофрі», ось як він його називає! А мене сміє винуватити у кровозмісі, подружній та державній зраді!

«Тільки тому, що ти у всьому цьому винувата.» Препотішно було бачити, як Серсея шаленіє з приводу звинувачень, правдивість яких сама чудово знає. «Якщо ми програємо цю війну, хай іде до гурту лицедіїв — їй-бо, має дар божий до цього ремесла».

Тиріон почекав, поки королева трохи вгамується, і мовив:

— Станісові потрібен якийсь привід, аби виправдати свій бунт. Яких іще листів ти від нього чекала? «Джофрі — законний син і спадкоємець мого брата, але я з дурного толку вирішив забрати престол собі»?

— Я не стерплю, щоб мене виставляли повією!

«Ну, сестричко, він же не пише, що Хайме тобі щось платив.» Тиріон навмисне пробіг очима листа ще раз. Там було одне цікаве речення, за яке чіплялося око…

— Складено в Світлі Господньому, — прочитав він уголос. — Якось дивно він тут добирає слова.

Пицель прочистив горлянку.

— Такі слова часто стрічаються у листах та інших паперах з Вільних Міст. А означають вони, скажімо приблизно, «писано перед божими очима». Перед очима бога червоних жерців. То саме їхні слова, я цього певний.

— Варис казав нам ще кілька років тому, що пані Селиса заприязнилася до когось із червоних жерців та їхньої віри, — нагадав Мізинець.

Тиріон постукав пальцем по листі.

— Схоже, тепер її приклад наслідує її вельможний чоловік. Ми можемо скористатися цим проти нього. Попрохати верховного септона оголосити, що Станіс виступає не тільки проти законного короля, але ще й проти істинних богів…

— Так, так, — нетерпляче погодилася королева, — та спершу треба зупинити цей потік бруду. Рада мусить видати наказ. Кожний, хто згадає про кровозміс або назве Джофрі байстрюком, повинен втратити язика.

— Доречний захід, — закивав великий маестер Пицель, теленькаючи ланцюгом на шиї.

— Цілковита дурниця, — зітхнув Тиріон. — Видираючи людині язика, не доведеш, що вона бреше, а тільки повідомиш світові, що боїшся її слів.

— То що ж ми маємо робити, на твою думку? — вимогливо запитала сестра.

— Та майже нічого. Хай собі шепочуться. Скоро та казочка їм набридне. Кожен, хто має хоч краплю глузду, зрозуміє, що то така собі незграбна спроба виправдати узурпацію престолу і корони. Чи надав Станіс якісь докази? Ні, та і як він міг, коли нічого такого насправді не було?

Тиріон подарував сестрі найчарівнішу зі своїх посмішок.

— Так-то воно так, — змушена була відповісти вона. — Але ж…

— Брат вашої милості має цілковиту рацію. — Петир Баеліш зчепив пальці перед собою. — Якщо ми спробуємо придушити балачки, то тільки додамо їм вірогідності. Краще показати своє презирство — адже нічого іншого та жалюгідна брехня не варта. А між тим боротися з вогнем своїм вогнем.

Серсея зміряла його очима.

— Яким іще вогнем?

— Казочкою приблизно того ж самого штибу. Але такою, якій легше повірити. Князь Станіс прожив нарізно від дружини майже все своє подружнє життя. Не те щоб я йому за те дорікав — сам би так учинив, якби здуру одружився з пані Селисою. І все ж, якщо пустити плітки, що дочка його народжена непорядно, а сам він — рогоносець, то… простолюдці завжди охоче вірять найгіршому про своїх панів, особливо про таких суворих, непривітних та болюче гордовитих, як Станіс Баратеон.

— До нього ніколи не плекали великої любові, це правда. — Серсея поміркувала якусь хвильку. — Отже, ми відплатимо йому його ж монетою. Так, мені це до смаку. І кого ж ми оберемо пані Селисі за коханця? Здається, вона має двох братів. Ще й один з її дядьків увесь час просидів на Дракон-Камені…

— Пан Аксель Флорент є її каштеляном.

Тиріон неохоче визнав про себе, що задум Мізинця обіцяє певний зиск. Станіс ніколи не мав теплої прихильності до власної дружини, зате мав недовірливу вдачу та їжачився колючками на всякий сумнів про свою честь. Якби ж посіяти розбрат між ним та його послідовниками… справа престолу від того тільки б виграла.

— Мені казали, що дитина має вуха Флорентів.

Мізинець легковажно майнув рукою в повітрі.

— Один купецький повірник із Лису колись зауважив при мені, що князь Станіс, напевне, дуже любить свою дочку, якщо понаставив її кам’яних подоб по усіх мурах Дракон-Каменя. «Пане ласкавий» — мусив пояснити я йому, — «то ж химери такі». — Він посміхнувся. — Так, пан Аксель зійде за батька Ширени, але з мого досвіду скажу вам таке: що дурніша і недоладніша брехня, то охочіше її беруть до серця. А Станіс якраз тримає при собі надзвичайно недоладного дурня — недоумкуватого блазня з татуйованим обличчям.

Великий маестер Пицель зойкнув і глянув на нього з відразою.

— Невже ви хочете пустити чутки, що пані Селиса брала до себе у ліжко того недоумка?

— Хто ж, окрім недоумка, з доброї волі спокуситься Селисою Флорент? — відповів Мізинець. — Ясна річ, у хвилини самотності Пістрявчик нагадував їй про Станіса. Найкраща брехня завжди несе у собі якесь зернятко правди, аби той, хто її слухає, мав над чим замислитися. Так сталося, що дурник надзвичайно прикипів душею до дівчинки, ходить за нею хвостом. Вони навіть дещо схожі між собою. Ширена теж має пістряве і наполовину нерухоме обличчя.

Пицель розгублено водив очима з боку в бік.

— Але ж те в неї від сірої лускачки, яка трохи не вбила бідолаху ще в колисці!

— Моя казочка мені більше до смаку, — мовив Мізинець. — Гадаю, і простий люд теж її уподобає. Люди вірять, що коли жінка з’їсть кролика під час вагітності, то дитина народиться з довгими пухнастими вухами.

Серсея посміхнулася такою посмішкою, яку зазвичай зберігала для Хайме.

— Ви лукава істота, пане Петире.

— Дякую вам, ваша милосте.

— І надзвичайно обдарований брехун, — додав Тиріон, проте без особливого тепла у голосі. «А цей небезпечніший, ніж я гадав» — майнула в нього думка.

Сіро-зелені очі Мізинця зустрілися з різнокольоровим поглядом карлика без жодного сліду збентеження.

— Кожного з нас чимось обдаровано, ласкавий пане.

Королева тим часом надто захопилася мріями про помсту, аби зважати на їхній словесний двобій.

— Недоумок наставив роги князеві! Та зі Станіса будуть реготати в кожному шинку по цей бік вузького моря!

— Але байка не повинна походити від нас, — зазначив Тиріон, — інакше її сприймуть як незграбну брехню у відповідь.

«Якою, власне, вона і є.»

І знову Мізинець хутко знайшов вихід.

— Шльондри полюбляють пліткувати, а я, вже так сталося, володію бурдеєм-другим… третім. А Варис може посіяти потрібні зерна у шинках та харчівнях.

— До речі про Вариса, — спохмурніла Серсея. — Де це він?

— Я й сам питав себе про те саме, ваша милосте.

— Павук плете свої потаємні тенета день і ніч, — бундючно виголосив великий маестер Пицель. — Я не плекаю до нього довіри, шановні панове.

— А він завжди такий люб’язний, коли говорить про вас. — Тиріон зіп’явся на ноги зі свого крісла. Так сталося, що він знав, чим саме зайнятий євнух, але інших радників беріг від того знання. — Благаю вибачити мені, панове. Інші справи вимагають моєї уваги.

Серсея негайно наїжачилася підозрою.

— Справи престолу, сподіваюся?

— Нічого такого, про що ти мала б турбуватися, сестро.

— Я сама про те судитиму!

— І зіпсуєш приємну несподіванку? — спитав Тиріон. — Я наглядаю за виготовленням подарунку для Джофрі. Йому кують невеличкого ланцюжка.

— Нащо йому ще один ланцюжок? У нього вже є золоті й срібні, він стільки не носить. Якщо ти вирішив хоч на хвилину, що можеш купити Джофову любов подарунками…

— Ти про що, сестро? Певна річ, його милість любить свого дядечка, а дядечко любить свого небожа і короля. А ланцюжок той буде такий, що одного дня король уподобає його більше за всі інші.

На цьому маленький чоловічок вклонився і пошкутильгав до дверей.

Ззовні палати малої ради чекав Брон, щоб супроводити Тиріона до Башти Правиці.

— Ковалі чекають на твою ласку в приймальні, — мовив той, поки вони перетинали двір.

— Чекають на мою ласку… Гарно сказав, Броне! Майже як двірський пан. Одного дня ти ще й на коліно станеш.

— Піди і вграй сам себе, карлику.

— Ні, краще Шаю. — Тиріон почув, як пані Танда привітно кличе його згори зміїстих сходів. Прикидаючись, що недочув, він зашкутильгав швидше. — Накажи приготувати ноші. Я виїду з замку, щойно закінчу тут.

Двері стерегли двоє Братів Місяця. Тиріон привітав їх з усією чемністю і скривився перед сходами. Від підйому до власної опочивальні йому завжди боліли ноги.

Всередині він знайшов хлопчика дванадцяти років, що розкладав на ліжку одяг — свого трохи недоладного зброєносця. Подрік Пейн був такий сором’язливий, що скидалося, наче він приховує якусь страшну таємницю. Тиріон не міг позбавитися підозри, що батько утнув якийсь збочений жарт, віддавши йому малого у зброєносці.

— Ваше вбрання, ясний пане, — пробурмотів малий, коли Тиріон увійшов, і втупився у власні чоботи. Навіть коли він набирався сміливості щось сказати, на те, щоб дивитися у очі, її не вистачало. — Для прийому. І ланцюг ваш. Ланцюг Правиці.

— Гаразд. То допоможи мені вдягтися.

Жупан був шитий з чорного оксамиту з золотими ґудзиками у подобі лев’ячих голів; ланцюг являв із себе коло суцільних золотих долонь, де пальці однієї тримали зап’ясток іншої. Под приніс Тиріонові підрізану на його зріст делію кармазинового шовку з золотою облямівкою. На звичайній людині вона б виглядала камізелькою у пояс.

Приймальня Правиці була менша, ніж королівська, і геть крихітна проти престольної палати, але Тиріонові подобалися мирійські килими, настінні гобелени, відчуття затишку та усамітненості від світу. Коли він увійшов, підкоморій вигукнув:

— Тиріон Ланістер, Правиця Короля!

Це йому теж сподобалося. Натовп ковалів, зброярів та торговців залізним крамом, що їх зігнав до палацу Брон, впав на коліна. Тиріон ухопився за бильця високого крісла біля круглого золотого вікна, зіп’явся на нього, добре всівся і припросив усіх підвестися.

— Добродії майстри, я знаю про ваші численні й нагальні турботи, тому не затримаю надовго. Поде, будь ласкавий.

Под передав йому полотняного мішка. Тиріон смикнув за поворозки й перевернув його донизу горлом. Вміст мішка висипався на підлогу з глухим стукотом металу по м’якому килимі.

— Я наказав зробити ці штуки у замковій кузні. Мені потрібні ще тисячі таких самих.

Один із ковалів став навколішки роздивитися три величезні сталеві ланки, химерно скручені та з’єднані разом.

— Могутній ланцюг.

— Могутній, але закороткий, — відповів карлик. — Наче я сам. А потрібен значно довший. Чи є в тебе ім’я, добродію?

— Мене кличуть Пузобляхом, мосьпане. — Коваль був опецькуватий, широкий поперек себе, вдягнений у просту вовну та шкіру, а руки мав товщі за бичачу шию.

— Я хочу, щоб кожна кузня у Король-Березі взялася робити такі ланки та з’єднувати їх. Усю іншу роботу наказую відкласти. Хай до справи візьметься кожен, хто знається на роботі з залізом — байдуже, цеховий майстер, наймит чи учень. Коли я їхатиму Сталевою вулицею, то хочу почути, як день і ніч дзвенять молоти. А ще я хочу, щоб за роботою наглядала чесна та поважна людина. Ти, часом, не така людина, добродію Пузоблях?

— Може, й така, мосьпане. Але що тоді буде з мечами та кольчугами, яких хочуть пані королева?

Заговорив інший коваль.

— Їхня милість наказали нам робити кольчуги, лати, мечі, кинджали, сокири, і якомога більше. Аби узброїти нових золотокирейників, мосьпане.

— Та робота почекає, — відповів Тиріон. — Спершу ланцюг.

— Перепрошую вашу мосць, та їхня милість сказали, що як хто не скує, скільки скажуть, тим руки понівечать, — наполягав занепокоєний коваль. — Розтрощать на власних ковадлах, ось як вони сказали.

«Люба Серсеєчка аж зі шкури пнеться, щоб завоювати нам любов простого люду.»

— Нікому нічого не розтрощать. Даю вам своє слово.

— Залізо росте в ціні, — оголосив Пузоблях, — а для ланцюга його треба таки чимало. Ще й вугілля для горнила.

— Князь Баеліш простежить, щоб вам не бракувало срібла на ваші потреби, — пообіцяв Тиріон. Принаймні у цьому на Баеліша була певна надія. — Я накажу міській варті допомогти вам знайти залізо. Киньте до горнила кожну підкову в місті, якщо буде треба.

Наперед вийшов старший чоловік, багато вдягнений у одамашковий жупан зі срібними застібками та делію, облямовану лисою. Він став на коліно і роздивився сталеві ланки, кинуті Тиріоном на підлогу.

— Ясний пане Правице, — поважно розпочав він, — це робота груба, зовсім не мистецька. Хай її собі роблять звичайні ковалі, нічого не скажу — ті, які гнуть підкови та кують казани. Але ж я, перепрошую пана — майстер-зброяр. Ані я, ані все поважне зброярське товариство таких речей не робить. Ми куємо мечі — такі гострі, що аж співають — і броню, яку не соромилися б надіти самі боги. Але оце…

Тиріон схилив голову набік і подарував майстрові довгий погляд своїх різнобарвних очей.

— Як мені вас називати, майстре-зброяре?

— Заллореон, прошу пана. З ласки пана Правиці, я можу скувати їм обладунок, який личитиме їхньому домові й високому урядові.

Інші двоє майстрів скривилися з відрази, але Заллореон сунув навпростець, не зважаючи.

— Гадаю, найкращою буде латна броня з лускою. Луску визолотимо, наче сонце, а лати вкриємо поливою темного ланістерівського кармазину. Для шолома пропоную гемонську голову з високими золотими рогами. Коли ви їхатимете на чолі війська в бій, нажахані вороги тікатимуть навсібіч.

«Рогатий дідько, еге ж» — майнула в Тиріона сердита думка, — «саме такого прізвиська мені ще не вистачало».

— Майстре Заллореоне, віднині я вирішив очолювати битви не з сідла, а з цього крісла. Мені потрібні ланки, а не роги для лихого дідька. Поясню вам суть справи іншими словами: або ви куєте ланцюги, або їх надягають на вас. Вибір за вами.

Він підвівся і вийшов геть, навіть не озирнувшись.

Біля воріт з ношами та супроводом з кінних Чорних Вух чекав Брон.

— Сам знаєш, куди, — наказав йому Тиріон і скористався його допомогою, щоб влізти до ношів.

Тиріон робив усе, що в його силі, аби подолати голод у місті: приставив кількасот тесль будувати рибальські байдаки замість метавок, дозволив полювати у королівській пущі кожному сміливцю, який наважиться перетнути річку, навіть вислав золотокирейників на захід та південь на заготівлю харчу та хуражу — але все одно бачив з усіх боків очі, повні докору. Запони ношів давали йому захист і спочинок від поглядів голодного міста, а заразом і можливість поміркувати.

Поки вони ледве повзли звивистим Присмерковим проїздом донизу, до підніжжя Аегонового пагорба, Тиріон розмірковував про вранішні події. Сестричка за своєю люттю прогавила справжній зміст листа Станіса Баратеона. Без доказів його звинувачення не мали жодної сили; головне в листі було те, що він оголосив себе королем. І що тепер на це скаже Ренлі? Залізний Престол замалий, аби вони всілися на нього удвох.

Тиріон ліниво відсунув запону на кілька вершків, щоб визирнути на вулицю. По обидва боки їхали Чорні Вуха, розгойдуючи зловісним намистом на шиях, а Брон рухався попереду, щоб розганяти людей з дороги. Тиріон роздивлявся перехожих, а тоді почав грати з собою в невеличку гру: пробував відрізнити споглядачів від решти натовпу. І вирішив, що ті, які з виду найпідозріліші, швидше за все невинні. «Берегтися треба якраз тих, які невинні на вигляд.»

Кінцева мета подорожі лежала аж за пагорбом Раеніс, а вулицями блукав добрячий натовп. Майже година минула, доки ноші гойднулися і зупинилися. Тиріон до того часу вже куняв, але по зупинці швидко прокинувся, протер очі й з допомогою Брона вийшов з ношів.

Будинок мав два поверхи — нижній з каменю, верхній з колод. З одного кута будівлі здіймалася невеличка кругла вежка. Багато вікон було забрано шибками свинцевого скла. Над дверима гойдався візерунчастий кулястий ліхтар з визолоченого металу і червоного скла.

— Ти ба, бурдей, — мовив Брон. — Навіщо тобі сюди?

— Як гадаєш, навіщо люди ходять до бурдеїв?

Найманець зареготав.

— Тобі не досить Шаї, абощо?

— Як на табірну дівку, вона нічогенька, та ми ж більше не в таборі. Малі чоловічки мають велику хіть, а дівчатка тут, як я чув, годящі хоч би й для короля.

— А чи той король уже доріс до дівчаток?

— Та не для Джофрі. Для Роберта. Він до цього будинку вчащав.

«А може, й Джофрі вже доріс. Цікава думка, до речі.»

— Якщо ви з Чорними Вухами бажаєте розважитися, не соромтеся. Щоправда, в Чатаї дівчатка коштують чимало. Отам по вулиці заклади дешевші. Залиш тут одного, хто знатиме, де ви, коли я вирішу повернутися.

Брон кивнув.

— Гаразд.

Чорні Вуха тим часом вишкірялися трохи не на кутні.

Всередині його стрічала висока жінка у струменях шовку. Вона мала шкіру чорного дерева і сандалові очі.

— Мене звати Чатая, — глибоко вклонилася вона. — А вас…

— Давай-но позбавимося звички до імен. Імена — вони небезпечні.

Повітря пахкотіло заморськими прянощами, підлогу під ногами прикрашала мозаїка, що зображувала переплетені у пристрасті жіночі тіла.

— Приємний у тебе заклад.

— Я чимало трудилася, щоб його таким зробити. Щаслива потішити пана Правицю. — Голос її плинув, мов рідкий бурштин, і переливався вимовою далеких Літніх островів.

— Титули не надто безпечніші за імена, — попередив Тиріон. — Ану ж покажи мені кілька своїх дівчаток.

— Матиму за велику насолоду. Ви побачите, що вони такі ж приязні, як і гарні, ще й розуміються на всіх мистецтвах кохання.

Вона пурхнула з місця, змусивши Тиріона поспіхом шкутильгати слідом на ногах, удвічі коротших за її.

Сховавшись за візерунчастою мирійською ширмою з вирізаними на ній квітами, чудернацькими істотами та замріяними дівчатами, вони визирнули до вітальні, самі лишившись непоміченими. Там якийсь старий грав на козі жвавої пісні; у стінній западині, викладеній подушками, п’яний тирошієць із ліловою бородою гойдав на коліні соковиту молоду дівчину: розшнурував їй стан сукні та лив з келиха на груди тоненький струмочок вина, щоб потім злизати. Двоє інших дівчат грали в черепки коло вікна зі свинцевими шибками. Одна була вкрита ластовинням, а в медовому волоссі мала ланцюжок з блакитних квіток. В іншої була гладка та чорна, мов вилощений гагат, шкіра, великі чорні очі, маленькі гострі груди. Обидві вдяглися у легкий вільний шовк, схоплений на станах пасками-намистами. Сонячне світло, що падало на них крізь кольорове скло, вимальовувало чарівні юні тіла під тонкою тканиною; від самого видовища Тиріонові щось заворушилося між ніг.

— Насмілюся запропонувати темношкіру, — мовила Чатая.

— Чи не замолода вона?

— Шістнадцять років, ласкавий пане.

«Саме для Джофрі» — подумав він, згадавши сказане Броном. Його перша була ще молодша. Тиріон пам’ятав, як вона соромилася, коли він вперше задер їй сукню над головою. Довге чорне волосся, блакитні очі, в яких можна потонути… і він потонув. «Стільки часу минуло. Який же ти вбогий недоумок, карлику.»

— Чи не з твоїх вона, часом, рідних островів, та дівчина?

— Її кров — то справді кров літа, пане, але дочка моя народилася вже тут, у Король-Березі.

Напевне, здивування відбилося в нього на обличчі, бо Чатая хутко продовжила:

— Мій народ вірить, що в постільному будинку немає ніякого сорому. На Літніх островах високо поціновують тих, хто вміє дарувати насолоду. Багато юнаків та дівчат шляхетних родів кілька років після розквіту віддають себе службі на славу богів.

— А боги ж тут до чого?

— Боги створили не лише наші душі, але й тіла, чи не так? Вони дали нам голоси, щоб ми вклонялися їм піснею. Вони дали нам руки, щоб ми будували їм храми. І так само вони дали нам тілесні бажання, щоб ми парувалися і служили богам у такий спосіб.

— Нагадай, щоб я переповів твої слова верховному септонові, — зазначив Тиріон. — Якщо мені дозволять молитися прутнем, то свята Седмиця не матиме відданішого вірянина.

І майнув рукою.

— Гаразд, радо прийму твою пропозицію.

— Я покличу доньку. Ходімо.

Дівчина зустріла їх унизу сходів. Вища за Шаю, але не така висока, як її мати, вона мусила стати на коліна, щоб Тиріон її поцілував.

— Мене звати Алаяйя, — мовила вона з найлегшим слідом вимови своєї матері. — Ходімо, пане мій.

Вона взяла його за руку і повела нагору двома прогонами сходів, а тоді довгим коридором. Тут з-за одних дверей чулися зітхання та скрики насолоди, а з-за інших — хихотіння та шепіт. Тиріонова міць щільно притиснулася до шворок на штанях. «Дещо принизливо» — подумав він, шкутильгаючи за Алаяйєю ще вище сходами, до покоїв у башті. Там були одні двері, які дівчина зачинила, щойно вони увійшли. Всередині знайшлося велике ліжко під навісом, висока шафа з різьбленими картинами кохання, вузьке вікно зі свинцевим склом у шибці з червоних та жовтих дзвінкових клітин.

— Ти дуже гарна, Алаяйє, — мовив до неї Тиріон, коли вони лишилися наодинці. — Від голови до п’ят кожна твоя рисочка надзвичайно чарівна. Але зараз мене цікавить тільки твій язик.

— Ласкавий пан упевниться, що язиком я володію майстерно. Ще дівчинкою я взнала, коли ним слід працювати, а коли — тримати на припоні.

— Велика втіха для мене, — посміхнувся Тиріон. — То що робитимемо? Чи немає в тебе якихось думок?

— Є, — відповіла вона. — Хай ласкавий пан відчинить шафу і знайде там те, що шукає.

Тиріон поцілував їй руку і заліз до порожньої шафи. Алаяйя зачинила двері за ним, а він намацав задню стінку, відчув, як вона їде під пальцями, і відштовхнув убік. Позаду стіни було чорне провалля, але він пошукав і знайшов щось металеве. Рука вхопилася за щабель драбини; ногою він знайшов ще один і почав злазити. Добряче під рівнем вулиці йому відкрився похилий підземний хід, де і знайшовся Варис зі свічкою в руці.

Варис анітрохи не скидався на себе самого. Обличчя у рубцях, чорна порость бороди під шоломцем зі шпичкою, кольчуга на каптані вивареної шкіри, ніж та тесак при боці.

— Чи задовольнила вас Чатая, пане мій?

— Так задовольнила, що в голову аж лізе думка, чи не занадто, — визнав Тиріон. — Ви певні, що на неї можна покластися?

— У цьому підлому й зрадливому світі я не певний геть нічого, пане мій. Та принаймні Чатая не має причин любити королеву і знає, що саме вам їй слід дякувати за позбавлення від Аллара Дима. То ходімо?

І він вирушив проходом геть.

«Навіть ходу собі змінив» — помітив Тиріон. А замість лаванди від Вариса тхнуло кислим вином та часником.

— Мені до вподоби ваше нове вбрання, — мовив Тиріон, крокуючи слідом.

— Моя служба не дозволяє виїжджати вулицями у шовках посеред пишного загону лицарів. Тому, залишаючи замок, я вдягаю щось доречніше, і мені вдається прожити довше, щоб служити вам.

— Шкіра вам до лиця. Вдягніть оце на наступне засідання ради.

— Ваша сестра цього не схвалить, пане мій.

— Моя сестра напудить під себе. — Він посміхнувся у темряві. — Не бачу жодних ознак, що за мною скрадаються її шпигуни.

— Мені приємно це чути, ласкавий пане. Деякі з наймитів вашої сестри одночасно служать мені, про що їй невідомо. А мені нестерпна сама думка, що вони б опустилися до того, щоб дати себе помітити.

— А мені радше нестерпно думати, що я даремно пролазив крізь ту шафу і терпів пекельні муки невтамованої хіті.

— О ні, далеко не даремно, — запевнив Варис. — Вони знають, що ви тут. Чи насмілиться хтось увійти до закладу Чатаї під виглядом відвідувача — цього я не скажу, але незмінно вважаю за краще перепильнувати, ніж недопильнувати.

— Як це так вийшло, що в бурдеї є таємний вхід?

— Хід прокопали для іншого Правиці Короля, чия честь не дозволяла йому заходити до подібного закладу відкрито. Чатая ревно берегла таємницю існування цього шляху.

— І все ж ви про нього дізналися.

— Маленькі пташечки літають багатьма темними ходами. Обережно, тут круті сходинки.

Вони вилізли з-під ляди у якійсь стайні, а до того пройшли приблизно зо три квартали під пагорбом Раеніс. Коли Тиріон ляпнув дверима, зачиняючи їх, у загородці заіржав кінь. Варис роздмухав свічку і поставив її на брус-перечку, а Тиріон роздивився навколо. В загородах стояв один мул і троє коней. Він прошкутильгав до зозулястого мерина і глянув йому в зуби.

— Старий, — мовив Тиріон, — ще й вітер, мабуть, пускає.

— Ви б не обрали такого для битви, то правда, — відповів Варис, — але він довезе куди треба і не приверне зайвої уваги. Так само, як інші. А тутешні стайнярі — вони чують та бачать лише тварин.

Євнух зняв з кілочка кобеняка з каптуром — грубо витканого, вицвілого на сонці, подекуди протертого, але зручного крою.

— З вашого дозволу.

Коли він накинув одежину Тиріонові на плечі, той загорнувся в неї з голови до п’ят, а каптура зміг насунути так, щоб геть сховати обличчя у тіні.

— Люди бачать те, що очікують побачити, — мовив Варис, поки Тиріон звикав до кобеняка. — Карлики зустрічаються на вулицях рідше, ніж діти, ось вони і побачать дитину. Дитину в старому батьковому сіряку, на батьківському коні, що їде в якихось батьківських справах. Але все ж краще вам їздити вночі.

— Так і чинитиму… наступного разу. Але зараз Шая чекає на мене.

Він влаштував її у маєтку, оточеному добрячим муром, в дальньому північно-східному кутку Король-Берега, недалеко від моря, та не смів їздити до неї, боячись шпигунів.

— Якого коня візьмете?

Тиріон знизав плечима.

— Та хоча б оцього.

— Я його вам засідлаю. — Варис узяв повід та сідло з кілочка.

Тиріон обсмикнув важкого кобеняка і закрокував нетерпляче туди-сюди.

— А ви тим часом прогавили таку цікаву раду. Станіс взяв і коронував себе, уявляєте?

— Мені про те відомо.

— А брата мого з сестрою звинуватив у кровозмісі. Цікаво, як це йому спало на думку?

— Може, погортав одну книжку і глянув на колір волосся одного байстрюка, як це зробив Нед Старк, а перед ним — Джон Арин. Або хтось йому на вухо нашепотів.

Замість свого звичного хихотіння євнух засміявся глибшим, горловим сміхом.

— Часом не хтось на зразок вас?

— Ви підозрюєте мене? Ні, то був не я.

— А якби підозрював, ви б визнали вину?

— Певно, що ні. Але навіщо б я розголошував таємницю, яку так довго беріг від усіх? Одна річ — дурити короля, а інша — ховатися від цвіркунів у очереті на підлозі та маленьких пташок у димарі. Ще й байстрюки — онде вони усі, дивись, хто має очі.

— Робертові байстрюки? А до чого тут вони?

— Він став батьком восьми дітям, скільки я знаю, — мовив Варис, борюкаючись із сідлом. — Матері їхні мали волосся з міді та меду, каштану та вершків, а діти усі виходили чорні, мов круки… й так само прокляті долею. Тому коли в вашої сестри між ніг вискочили Джофрі, Мирцела і Томен — усі золотенькі, як сонечко — правду уздріти виявилося неважко.

Тиріон хитнув головою туди-сюди. «Якби ж сестра народила хоч одне дитя від чоловіка — його б вистачило, щоб відкинути всі підозри… але тоді б вона не була Серсеєю.»

— Якщо не ви нашепотіли, то хто?

— Якийсь зрадник, поза сумнівом. — Варис затягнув попругу.

— Мізинець?

— Я нічиїх імен не називав.

Тиріон сів у сідло з поміччю євнуха.

— Пане Варисе, — мовив він з сідла, — інколи мені здається, що в Король-Березі я не маю ліпшого за вас друга. Іншим часом — що не маю гіршого ворога.

— Чудасія, пане Тиріоне. Те саме я можу сказати про вас.

Бран II

Бранові очі розплющилися задовго до того, як перші бліді пальці світла спробували розсунути його віконниці.

В Зимосічі було повно гостей, що приїхали на свято врожаю. Цього ранку вони нападатимуть кінним боєм на щитове опудало у дворі. Колись він місця б собі не знайшов від радісного збудження. Але то було ще до лиха…

Тепер усе стало інакше. Вальдери прагнули зломити списи зі зброєносцями, що приїхали у почті князя Мандерлі, та Бран і чути про те не бажав. У батьковій світлиці він мусив зображати з себе принца.

— Більше слухай, і може, трохи наберешся розуму про те, що таке правити над людьми, — казав йому маестер Лювин.

Але ж Бран ніколи не просив, щоб його зробили принцом. Він мріяв про лицарство, яскраву броню, віяння прапорів за вітром, про спис та меч, про бойового огиря між ногами. Навіщо йому марнувати цілі дні, слухаючи, як поважні старці балакають про речі, яких він і половини не тямить? «Бо ти скалічений» — нагадав йому голос зсередини. Князь у кріслі з подушками може бути й калікою — он Вальдери казали, що їхній дідусь уже такий слабкий, що його всюди носять у ношах — але каліка не може стати лицарем на баскому румаку. До того ж він має обов’язок.

— Ти — спадкоємець свого брата і Старк на Зимосічі, — казав пан Родрік, нагадуючи, як Робб сидів обіч їхнього вельможного батька, коли той вітав своє значкове панство.

Князь Виман Мандерлі прибув з Білої Гавані два дні тому — річковим насадом і ношами, бо став занадто гладкий, щоб усидіти на коні. За ним довгим хвостом тягнувся почет: лицарі, зброєносці, дрібні пани та пані, герольди, музики, ба навіть жонглер… усе те виблискувало прапорами та вбранням трохи не півсотні барвистих кольорів. Бран ласкаво припросив їх до Зимосічі з високого кам’яного батькового престолу з різьбленими на бильцях лютововками, і пан Родрік опісля сказав, що він добре упорався з обов’язками господаря дому. Якби на тому все й скінчилося, Бран би не заперечував. Але все лише починалося.

— Свято є доречним приводом для зборів панства, — пояснив пан Родрік, — але ж не для того їдуть за п’ять сотень верст від дому, щоб з’їсти смаженої качки та ковтнути вина. На таку подорож зважуються лише ті, хто хоче подати на наш розсуд важливі справи.

Бран роздивлявся шорстку кам’яну стелю в себе над головою. Він знав, що Робб звелів би йому не ламати з себе мале хлоп’я, і майже чув його голос, як і голос їхнього пана батька. «Зима насувається, Бране, а ти вже майже дорослий чоловік. Ти маєш обов’язок.»

Коли до опочивальні увіпхався Ходор, шкірячись та щось мугикаючи, малий вже скорився долі. Разом його вмили та зачесали волосся.

— Сьогодні подай мені білого вовняного жупана, — звелів Бран. — І срібну застібку. Пан Родрік казав, що я мушу виглядати справжнім вельможею.

Бран волів би вдягатися сам і робив для того усе, на що був здатен, але деякі речі — натягнути штани, зав’язати черевики — змушували його безсило лютувати. Тут йому допомагав Ходор: якщо велетня чогось навчали, далі він робив усе вправно, ніжно і обережно, як на свою страшну силу.

— Напевне, ти б теж міг бути лицарем, — казав йому Бран. — Якби боги не позбавили тебе розуму, з тебе вийшов би надзвичайний лицар.

— Ходор? — Ходор блимав на нього простакуватими й невинними карими очима, в яких не відбивалося ані крихти тями.

— Так, — погодився Бран. — Ходор.

Він вказав рукою. На стіні коло дверей висів кошик, міцно виплетений з верболозу та шкіри, з прорізаними для Бранових ніг отворами. Ходор просунув руки у ремені, затяг на грудях широкого паса і став на коліна коло ліжка. Бран ухопився за залізне пруття, глибоко вбите у стіну, сперся на нього, вкинув мертві ноги до кошика і просунув їх у діри.

— Ходор, — знову мовив Ходор, стаючи на ноги.

Стайняр сам височів з-над підлоги трохи не на сажінь, а Бранова голова над його спиною майже зачіпала стелю. Проходячи дверима, він низько присів. Одного разу Ходор винюхав свіжоспечений хліб та побіг до кухні, й тоді Бран так приклався головою, що маестер Лювин мусив зашивати йому шкіру на черепі. Мікен дав йому зі зброярні старого іржавого шолома без заборола. Але Бран рідко мав настрій вдягати того шолома — обидва Вальдери реготали щоразу, коли бачили його на Брановій голові.

Поки вони сходили гвинтовими сходами, Бран тримав руки на плечах Ходора. Знадвору доносився брязкіт мечів та щитів, іржання коней. Яка солодка музика. «От лишень гляну одним оком» — вирішив Бран, — «швиденько гляну, та й по тому».

Паничі з Білої Гавані мали з’явитися пізніше, а з ними їхні лицарі та стражники. До тієї пори дворище належало їхнім зброєносцям, віком від десяти до сорока років. Бран раптом так зажадав стати одним з них, що йому аж живіт зсудомило.

У дворі поставили два щитові опудала, кожне — на товстому стовпі, з перечкою, що крутилася навколо стовпа і мала на одному кінці щита, а на іншому — м’якого лантуха. Щити були розмальовані черленню та золотом, а ланістерівських левів на них зображали якісь опецькуваті потвори, добряче побиті хлопцями, які нападали на опудала першими.

Бран у кошику притяг до себе погляди тих, хто раніше його таким не бачив. Та він навчився не зважати на погляди. Принаймні видно було добре: на Ходоровій спині він височів над усіма. Вальдери саме сідали у сідла. Вони привезли з собою з Близнюків гарну броню: блискучі сріблясті повні лати з укритим блакитною поливою карбом. На маківці шолома Великого Вальдера височів замок, а Малий Вальдер надавав перевагу пасмам сіро-блакитного шовку. Їхні щити та вапенроки також відрізнялися гербовими знаками. Малий Вальдер ніс у чвертях щита на додачу до башт-близнюків Фреїв іще смугастого вепра дому своєї бабусі та орача материного дому: герби Кракеголів і Даррі. У чвертях Великого Вальдера виднілися крук на дереві дому Чорноліс і переплетені змії Пужелів.

«Скільки ж їм треба гербів? Мабуть, вони дуже спраглі до честі та слави» — подумав Бран, поки спостерігав, як Вальдери беруть до рук списи. — «Старкам досить одного лютововка.»

Їхні зозулясто-сірі румаки були швидкі, сильні й добре навчені. Біч-обіч двоє хлопців ринули на опудала, чисто вдарили по щитах і промчали далеко повз них, коли м’які ґулі на інших кінцях перечок крутнулися у спробі наздогнати вершників. Малий Вальдер завдав дужчого удару, але Бранові здалося, що Великий Вальдер краще сидить у сідлі. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за нагоду виїхати проти когось із них у поле.

Малий Вальдер відкинув потрощеного списа, помітив Брана і натяг повід.

— Що це за бридка коняка? — докинув він про Ходора.

— Ходор — не коняка, — заперечив Бран.

— Ходор, — додав Ходор.

До свого братика у перших ристю підлетів Великий Вальдер.

— Еге ж, до коняки він розумом не доріс, то вже напевне.

Кількоро хлопців з Білої Гавані пхнули одне одного ліктями та реготнули.

— Ходор. — Шкірячись дружньою посмішкою, Ходор водив очима від одного Фрея до іншого, не розуміючи їхніх кпинів. — Ходор-ходор?

Малий Вальдер скривив рота.

— Ти ба, вони ще й між собою балакають. Мабуть, конячою говіркою оте «ходор» означає «я тебе кохаю, любчику».

— Стулив би ти пельку, Фрею. — Бран відчув, як запашіли щоки.

Малий Вальдер дав остроги коневі, присунувся ближче і пхнув Ходора так, що той подався назад.

— А що ти зробиш, як не стулю?

— Напустить на тебе свого вовка, родичу, — попередив Великий Вальдер.

— А нехай. Завжди хотів собі опанчу з вовчої шкури.

— Мій Літо відгризе тобі твою жирну макітру, — мовив Бран.

Малий Вальдер ударив закольчуженим кулаком по грудях панцира.

— Чи твій вовк, часом, не має сталевих зубів, щоб гризти кольчуги та бляхи?

— Ану годі! — Крізь галас та брязкіт навчального дворища голос маестра Лювина вдарив, наче грім. Скільки саме він почув, Бран сказати не міг… але напевне досить, щоб розлютитися. — Подібні погрози не личать шляхетним паничам, і я не хочу їх більше чути. Хіба так ви поводитеся у себе в Близнюках, Вальдере Фрею?

— Я поводжуся, як забажаю.

З висоти сідла Малий Вальдер зиркнув на Лювина похмуро й грізно, наче промовляючи: «Ти тут лише маестер, як ти насмілився докоряти самому Фреєві з Переїзду?».

— Нехай. Але в Зимосічі вихованці пані Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? — Маестер перевів очі з одного малого на іншого. — Ану хутко кажіть, бо інакше…

— Ми кепкували з Ходора, — зізнався Великий Вальдер. — Прошу вибачити, якщо я образив принца Брана. Ми лише хотіли трохи розважити товариство.

Він мав совість почервоніти і похнюпитися з винуватим виглядом. Але Малий Вальдер тільки кривився невдоволено.

— Я теж, — буркнув він. — Я теж хотів розважити товариство.

Бран бачив, як зачервонілася лиса маківка маестрової голови; здається, Лювин розлютився ще дужче, ніж раніше.

— Добрий пан втішає і захищає слабких та безпорадних, — суворо заявив він до Фреїв. — Я забороняю вам робити з Ходора опудало для ваших жорстоких жартів, зрозуміло? Він добросердий хлопець, слухняний і старанний, чого не можна сказати про жодного з вас.

Маестер тицьнув пальцем на Малого Вальдера.

— А ти не пхай свого носа до божегаю і вовків, які там сидять, бо начувайся.

Ляпаючи рукавами, мов крилами, він крутнувся на підборах, зробив кілька кроків і озирнувся.

— Бране, ходімо! Князь Виман чекає.

— Ходор, іди з маестром, — наказав Бран.

— Ходор, — відповів Ходор.

Довгими кроками довгих ніг він наздогнав маестра, який розлючено тупотів попереду, аж на сходах великого кам’янця. Маестер притримав двері, а Бран обійняв шию Ходора і пригнувся, щоб пройти.

— Вальдери… — почав був він.

— Не бажаю нічого чути! Справу скінчено. — Маестер Лювин виглядав старим і стомленим. — Ти правильно вчинив, що захистив Ходора, але найперше за все ти не мав там з’являтися. Пан Родрік та князь Виман вже поснідали, поки на тебе чекали. Чому це я мушу сам по тебе ходити, наче по малу дитину?

— Не мусите, — засоромився Бран. — Даруйте мені. Я ж лише хотів…

— Знаю я, чого ти хотів, — дещо лагідніше мовив маестер Лювин. — Якби ж твоє бажання могло справдитися, Бране. Чи не маєш ти якихось питань перед зустріччю?

— Ми говоритимемо про війну?

— Ти не говоритимеш ні про що. — До голосу Лювина повернулася гострота. — Ти восьмирічна дитина, тому…

— Мені майже дев’ять!

— Восьмирічна дитина, — твердо повторив маестер. — Не кажи нічого, крім ввічливих вітань. Хіба що пан Родрік або князь Виман про щось запитають.

Бран кивнув.

— Так і робитиму.

— Я не казатиму панові Родріку нічого про те, що сталося між тобою та малими Фреями.

— Дякую вам.

Брана посадили у старе батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками, за довгий стіл з дощок на кобильницях. Одесну сидів пан Родрік, ошую — маестер Лювин, озброєний пером, каламарем та стосом білого пергамену, щоб записувати все, про що йтиметься.

Бран посовав рукою по грубих дошках столу та попрохав вибачення в князя Мандерлі за своє запізнення.

— О ні, принци ніколи не запізнюються, — дружньо заперечив князь Білої Гавані. — Це ті, хто приходять перед ними, з’являються зарано.

Виман Мандерлі сміявся гучно, наче з діжки. Не диво, що він уже не міг їздити кіньми, бо давно став важчий за більшість із них. Але галасливий і на вигляд легковажний черевань чіпко та ревно дбав про свої справи. Він почав з того, що попрохав Зимосіч затвердити на посадах нових митників, яких він поставив у Білій Гавані замість старих, що притримували срібло для Король-Берега замість виплачувати новому Королю-на-Півночі.

— Король Робб має карбувати власну монету, — заявив він, — а де ж іще це робити, як не в Білій Гавані!

Князь запевнив, що з дозволу короля про все подбає, а далі перейшов до розмови про зміцнення портових укріплень, докладно розписуючи вартість усіх виконаних робіт.

Окрім монетного двору, князь Мандерлі запропонував також збудувати Роббові флот.

— Ми не маємо власної військової сили на морі вже кількасот років, відколи Брандон Палій підніс смолоскипа до батькових кораблів. Відшкодуйте мені витрати, і за рік я спущу на воду стільки галер, що вистачить взяти приступом і Дракон-Камінь, і Король-Берег.

Бран сіпнувся з цікавості при згадці про бойові галери. Ніхто не питав його думки, та про себе він зазначив, що князь Мандерлі затіяв чудову справу. Кораблі миттю постали перед його внутрішнім зором, і він зацікавився, чи не зможе навіть такий каліка, як він, керманити бойовою галерою. Та пан Родрік обіцяв лише надіслати пропозиції князя на розгляд Роббові, а маестер Лювин зробив карлючку на пергамені.

Минув полудень. Маестер Лювин надіслав Рябого Тима до кухні, й вони пообідали у світлиці каплунами з чорним вівсяним хлібом та сиром. Відриваючи шматки птаха тлустими пальцями, князь Виман мовби мимохідь цікавився справами пані Роголіс, своєї сестри у перших.

— Щоб ви знали, вона — уроджена Мандерлі. Може, коли зніме нарешті свою жалобу, то знову захоче носити це прізвище, га?

Він вкусив каплуняче крильце і широко вишкірився.

— Так вийшло, що я вдовую вже вісім років. Може, час мені вже знову одружитися, як гадаєте, панове? Не личить чоловікові скніти на самоті.

Викинувши геть кістки від крила, він потягся за ніжкою.

— А якщо шляхетна пані бажає когось молодшого, то мій син Вендел ходить неодружений. Зараз він на півдні, де боронить життя пані Кетлін, та як повернеться, напевне ж забажає взяти собі дружину. Він хоробрий хлопчик, ще й веселий — якраз такий, щоб знову навчити пані сміятися, хіба не так?

І князь витер плямку жиру з підборіддя рукавом сорочки.

Крізь вікно Бран чув, як далеко у дворищі стукотить зброя. Він чхати хотів на всі ті шлюби. «Якби ж мені зараз надвір.»

Його вельможність почекав, поки приберуть зі столу, і тоді заговорив про листа, якого отримав від князя Тайвина Ланістера. Той тримав його старшого сина, пана Виліса, у полоні після битви на Зеленозубі.

— Він пропонує повернути його мені без викупу, якщо я виведу свою потугу з війська його милості й присягнуся більше не воювати.

— Ви ж йому, звісно, відмовите? — перепитав пан Родрік.

— Про це не майте жодних сумнівів, — запевнив його князь. — Немає в короля Робба підданого вірнішого, ніж Виман Мандерлі. Проте мені важко чути, що син мій скніє у Гаренголі. То погане місце. Кажуть, що наврочене. Я загалом не з тих, хто плекає всілякі забобони, але ж тут така справа… взяти хоча б отого Яноса Слинта. Королева зробила його князем Гаренголу, а брат королеви — скинув за одну мить. Ще й відіслав на Стіну, як люди кажуть. Молюся, щоб найближчим часом було влаштовано якийсь обмін бранцями, бо Виліс не схоче сидьма просидіти решту цієї війни. Адже синочок мій — хоробрий, завзятий і лютий, як вовкодав.

Доки прийом гостей скінчився, Бранові плечі заніміли від сидіння у кріслі. Того ж вечора, щойно він сів вечеряти, засурмили у ріг, оголошуючи прибуття ще одного гостя. Пані Донелла Роголіс не мала при собі почту з лицарів та двірських панів; з нею приїхало лише півдесятка втомлених стражників зі значками у вигляді лосиної голови на запилених рудих шкірянках.

— Нам боляче чути про ваші страждання, ласкава пані, — мовив Бран, коли вона постала перед ним, щоб привітати господаря замку. Князь Роголіс загинув у битві на Зеленозубі, а їхнього єдиного сина вбили у Шепітній Пущі. — Зимосіч ніколи про них не забуде.

— Рада чути це. — Сама пані була з себе бліда й худорлява, з обличчям, різьбленим скорботними зморшками. — Доля тяжко повелася зі мною, ясний пане принце. Якби ж я змогла знайти якусь розраду моїм нещастям, то красно дякувала б за неї.

— Авжеж, — відповів пан Родрік. — Матимемо час обговорити все назавтра вранці.

На ранок почалися розмови про збіжжя, городину та солонину. Щойно маестри у своїй Цитаделі проголошували початок осені, як розумні люди починали відкладати частку з кожного врожаю… але яку саме частку — про те виникали палкі суперечки. Пані Роголіс складала у комори п’яту частину врожаю, але на пропозицію маестра Лювина присягнулася, що збільшить частку до чверті.

— Болтонів байстрюк збирає вояків у Жахокромі, — попередила вона. — Хочу сподіватися, для того, щоб відвести їх до Близнюків, на поміч своєму батькові. Та коли я послала спитатися про його наміри, він відповів, що Болтона не сміє допитувати якась там жінка. Отакої! Наче він вродився у шлюбі й має право носити це ім’я!

— Скільки мені відомо, князь Болтон не визнав хлопця законним сином, — мовив пан Родрік. — Мушу сказати, я того молодика зовсім не знаю.

— Та його майже ніхто не знає, — відповіла пані. — Він жив з матір’ю, доки два роки тому не помер юний Домерік, лишивши Болтона без спадкоємця. Отоді старий пан і привіз байстрюка до Жахокрому. Хлопець, кажуть, має лукавства понад усяку міру. Ще й тримає при собі слугу не менш лютого, ніж він сам. Слугу кличуть Смердюком, бо ходять чутки, що він ніколи не миється. Байстрюк із тим Смердюком полюють разом — і то не на оленя чи вепра. Чувала я про них такі оповідки, що й повірити важко — то занадто навіть для Болтонів. Відтоді, як боги забрали від мене пана чоловіка та любого синочка, Байстрюк дивиться на мою землю жадібними очима.

Бранові закортіло дати пані сотню вояків для захисту її володінь, але пан Родрік сказав тільки:

— Хай собі дивиться. Обіцяю вам: якщо він насмілиться на якесь злодійство, то гірко пошкодує. Ми вбережемо вас від свавілля, пані… та все ж із плином часу, коли ваше горе трохи вгамується, доречно буде вам поміркувати про новий шлюб.

— Давно минули ті роки, коли я вабила чоловіків плідним лоном та бодай якоюсь вродою, — відповіла пані зі слабкою втомленою посмішкою. — Але чомусь за нинішньою вбогою вдовицею бігає більше чоловіків, ніж колись за юною дівчиною.

— То ви не прихильні до жодного з ваших залицяльників? — запитав Лювин.

— Я вийду заміж, якщо накажуть їхня милість, — відповіла пані Роголіс, — але Морз Ґавин Харч — брутальний п’яндиголова, старіший за мого батька. Що ж до мого вельможного брата в перших, князя Мандерлі, то шлюбне ліжко мого покійного пана чоловіка завузьке, щоб умістити всі його розкоші, а я надто мала і слабка, щоб утримати їх на собі.

Бран знав, що коли чоловіки з жінками ділять ліжко, то лежать на них згори. Він уявив собі, як воно — спати під князем Мандерлі, й подумав, що краще вже опинитися під убитим конем на полі бою. Пан Родрік співчутливо хитнув головою до вдовиці.

— Ви матимете інших шукачів вашої руки, мосьпані. Ми спробуємо знайти вам когось на ваш смак.

— А вам, любий паночку, далеко шукати не треба.

Після того, як вона відкланялася, маестер Лювин посміхнувся.

— Здається, пане Родріку, добра пані ставиться до вас прихильно.

Пан Родрік прочистив горлянку і почепив збентежену мину.

— Вона така сумна і занепокоєна, — зазначив Бран.

Пан Родрік кивнув.

— Так, сумна, добра і шляхетна, а як для жінки її років ще й на вроду непогана, хоч прибіднюється. Та все ж вона становить небезпеку для держави твого брата.

— Небезпеку?! — безмежно здивувався Бран.

Відповів йому маестер Лювин.

— На землю Роголісів немає прямого спадкоємця, а відтак знайдеться багато зазіхачів. Толгарти, Кремінці та Карстарки пов’язані з домом Роголіс з жіночого боку, Гловери виховують у Жбирі-в-Пущі байстрюка князя Гариса. В Жахокромі, скільки я знаю, родичів Роголісів немає, але ж землі їхні лежать поруч, а Руз Болтон не звик випускати з рук те, до чого може дотягнутися.

Пан Родрік смикнув себе за баки.

— В таких випадках належного чоловіка для пані мусить знайти її зверхній володар.

— А чому б вам із нею не одружитися? — спитав Бран. — Вона вам подобається, та й Беті краще мати якусь неньку.

Старий лицар поклав руку на Бранове плече.

— Ви добрі до мене, мій принце, але ж я простий лицар, ще й застарий для такого шлюбу. Під моїм захистом її дідицтво протримається хіба що кілька років. Щойно я помру, як пані Роголіс опиниться в тому самому болоті, де й була, а з нею заразом в халепу втрапить і Бета.

— Тоді хай її спадкоємцем стане байстрюк пана Роголіса, — сказав Бран, а сам згадав свого зведенюка Джона.

На це пан Родрік відповів:

— З того втішилися б Гловери, а ще, може, тінь старого пана Роголіса. Але пані Роголіс навряд чи схвалила б такий задум. Хлопець їй навіть не родич.

— І все ж, — мовив маестер Лювин, — ми мусимо розглянути і таку можливість. Як каже сама пані Донелла, її плідні роки вже минули. Якщо не той байстрюк, тоді хто?

— Чи не вибачите мені? — Бран чув, як у дворищі внизу дзвенять мечами зброєносці, як криця брязкає на криці.

— Воля ваша, мій принце, — мовив пан Родрік. — Ви добре впоралися.

Бран зашарівся від втіхи. Може, бути князем не так нудно, як він боявся. Пані Роголіс виклала свою справу значно швидше, ніж князь Мандерлі, тому Бран мав ще кілька годин денного світла, щоб відвідати Літа. Він ходив до вовка щодня і сидів з ним стільки, скільки дозволяли пан Родрік та маестер.

Щойно Ходор увійшов до божегаю, як з-під дубу виник Літо, мовби чекав на їхню появу. Бран побачив, що з підліску спостерігає за ними ще одна постать — худорлява та чорна.

— Кудлаю! — покликав він. — Сюди, Кудлаю! До мене!

Але Ріконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.

Ходор знав, яке місце в гаю Бран любить найбільше, і тому поніс його до берега ставка під розлоге гілля серце-дерева, де зазвичай навколішки молився князь Едард. Коли вони наблизилися до ставка, то побачили на поверхні кучері, від яких віддзеркалення оберіг-дерева тремтіло й танцювало. Але ж вітру не було, і Бран на мить спантеличився.

Зненацька зі ставку виникла з плюскотом Оша — так раптово, що навіть Літо відскочив назад і загарчав. Ходор теж відстрибнув і жалібно застогнав: «Ходор, Ходор!», аж Бран мусив поплескати його по плечі, щоб заспокоїти.

— Як ти там плаваєш? — спитав він Ошу. — Хіба тобі не холодно?

— Немовлям я смоктала бурульки, малий. Холод мені до смаку. — Оша підпливла до каменів і встала, капотячи водою. Вона була гола, шкіра вкрилася сиротами. Літо підібрався ближче обнюхати її. — Я хотіла намацати дно.

— Не знав, що там є дно.

— Мо’, й нема. — Вона вишкірилася. — Чого очі вирячив, малий? Голої жінки ніколи не бачив?

— От і бачив. — Бран ходив до лазні з сестрами кількасот разів, а у гарячих ставках помічав замкових служниць. Але Оша від них відрізнялася; вона була вся тверда і гостра там, де інші жінки — м’які та округлі. Ноги скидалися на плетиво міцних жил, а груди — на два пласкі порожні гамани. — На тобі стільки рубців.

— І кожен тяжко дістався. — Вона підняла свою буру сорочку, струсила з неї листя і натягла через голову.

— У боях з велетнями?! — Оша казала, що за Стіною досі є велетні. «Колись, може, і я побачу хоч одного.»

— У боях з людьми. — Вона підперезалася мотузяним очкуром. — З чорними гайворонами, поміж інших. Одного собі навіть убила.

Сказавши це, жінка струснула волоссям. Від часу її появи у Зимосічі воно відросло і тепер висіло нижче вух. Та й уся вона трохи пом’якшала від того дня, коли спробувала пограбувати та вбити його у вовчій пущі.

— У кухні сьогодні теревенили про тебе та отих Фреїв.

— Хто? І що саме казали?

Оша кисло всміхнулася.

— Що коли з велетня кепкує шмаркач, а захищати його мусить каліка, то світ геть з’їхав з глузду.

— Ходор і не знав, що з нього кепкують, — заперечив Бран. — А битися він не вміє, бо ніколи нікого не бив.

Бран пригадав, що коли був малий, то якось пішов з матір’ю та септою Морданою на базар. Ходора взяли, щоб ніс кошики з купленим добром, але він відійшов геть і загубився. Знайшли його у провулку, де якісь хлопчаки тицяли у велетня палицями. «Ходор!» — кричав він, зіщулившись та затуляючись руками, але навіть пальця не підняв супроти своїх мучителів.

— Септон Чайл каже, що душа в нього сумирна.

— Еге ж, — кивнула Оша, — а руки такі, що як йому заманеться, то й людині голову відірвуть. Та навіть такому краще не обертатися спиною до того Вальдера. Ані йому, ані тобі. Той більший, якого кличуть Малим — здається мені, правильно його кличуть. На зріст великий, а на совість малий, ще й підлий до останньої кістки.

— Він не насмілиться скривдити мене. Базікати хай базікає, але Літа він боїться.

— То може, ще не такий тупий, яким здається. — Оша завжди стереглася лютововків. Того дня, коли її взяли в полон, Літо і Сірий Вітер пошматували трьох дичаків у криваве лахміття, не спитавши допомоги. — А може, ще гірший. Тоді напевне чекай біди.

Вона підв’язала волосся.

— Ти бачив нові вовчі сни?

— Ні. — Про сни він говорити не бажав.

— Принцові личить брехати вправніше! — засміялася Оша. — Та нехай, твої сни — то твій клопіт. А мій клопіт — на кухні. Краще піду, поки Гейдж не почав волати і вимахувати ополоником. З вашого дозволу, пане принце.

«Дарма вона згадала про вовчі сни» — думав Бран, поки Ходор ніс його сходами до опочивальні. Він боровся зі сном, скільки міг, але зрештою його зморило, як завжди. Цієї ночі йому наснився божегай, що дивився на нього темними й глибокими червоними очима, кликав до себе скривленим дерев’яним ротом; з блідих гілок злетів, плескаючи крилами, триокий гайворон, клюнув у обличчя і заверещав його ім’я голосом, гострішим за клинок.

Збудив його звук рогу. Бран перевернувся на бік, радіючи з того, що сон скінчився. Він почув іржання коней і хвацькі вигуки. Приїхали нові гості — ще й, здається, добряче напідпитку. Вхопившись за пруття, він перетяг себе з ліжка до лави коло вікна. На корогві маяв велетень у розірваних кайданах — значить, прибули Умбери з північно-східного краю за річкою Остань.

Наступного дня двоє з них з’явилися до прийому. То були дядьки Великоджона — галасливі, задерикуваті, хоча вже в літах, з бородами такими ж білими, як кожухи з ведмежих шкур, що їх вони мали на плечах. Колись гайворон видлубав Морзові око, бо сплутав з мертв’яком, і тепер Морз носив шматок драконоскла в порожній очниці. Стара Мамка розповідала, що Морз Умбер вхопив того гайворона у кулак і відкусив голову. І від того часу отримав прізвисько Ґавин Харч. А от за віщо Морзового кощавого брата Готера кликали Хвойдорізом — про те навіть Стара Мамка зберігала глухе мовчання.

Щойно усі всілися, як Морз попрохав дозволу одружитися з пані Роголіс.

— Усі знають напевне, що наш Великоджон — могутня десниця Молодого Вовка. Хто ж краще зуміє захистити землю вдовиці, ніж Умбер? І не абиякий Умбер, а я!

— Пані Донелла досі в жалобі, — відповів маестер Лювин.

— А я маю добрі ліки від її горя. У своїх волохатих штанях! — зареготав Морз.

Пан Родрік ґречно йому подякував і пообіцяв подати справу на розгляд самої пані та їхнього короля.

Що ж до Готера, то він хотів кораблів.

— З півночі прокрадаються дичаки, ще й більше, ніж я бачив за життя. Вони перетинають Тюленячу затоку в човниках і викидаються на наші береги. У Східній Варті замало гайворонів, щоб їх спинити, отож вони і юрмляться на нашій землі, наче тхори. Ми потребуємо добрих лодій та сильних жеглярів, щоб їх порати. Великоджон забрав з собою надто багато люду. Половина останнього врожаю лягла в землю, бо на нього не стало женців.

Пан Родрік смикнув за баки.

— Ви маєте цілі ліси корабельної сосни та старого дубу. А князь Мандерлі має в достатку добрих корабельних майстрів та мореплавців. Разом ви зможете спустити на воду досить лодій, щоб оборонити і його береги, і ваші.

— Мандерлі? — пирхнув Морз Умбер. — Отой лантух жиру, що ледве на ногах стоїть, а від своїх власних людей має прізвисько «Саловельможний тюлень»? Та він скоро й ходити ногами не зможе. А як встромити меча йому в черево, то назовні вилізе з десяток тисяч вугрів.

— Може, він і гладкий, — відповів пан Родрік, — але не дурний. Тому або ви домовитеся з ним, або король знатиме про вашу недбалість.

На Бранів подив, люті Умбери присягнулися коритися наказові, хоча й бурчали невдоволено.

Поки господарі Зимосічі сиділи й приймали панство, зі Жбиру-в-Пущі приїхали Гловери, а від Торгенового Закуту — чималий загін Толгартів. Галбарт і Робет Гловери лишили Жбир у руках Робетової дружини, але до Зимосічі навідався замість господарки їхній управитель.

— Моя пані благають вибачити їм. Діти ще замалі для такої подорожі, а лишати їх самих вони не схотіли.

Скоро Бран втямив, що саме управитель, а не пані Гловер, порядкує всіма справами у Жбирі-в-Пущі. Чолов’яга зізнався, що досі відкладав лише десяту частину врожаю. Один заплотний чародій, бач, наворожив йому щедре примарне літо перед зимовими холодами. Маестер Лювин дещо мав на думці про тих заплотних чародіїв і не забарився висловитися. Пан Родрік наказав управителеві складати на зиму п’яту частину врожаю, а на додачу докладно розпитав його про байстрюка пані Роголіс — хлопця на ймення Ларенс Сніговій. На півночі усі байстрюки шляхетних батьків мали прізвище Сніговій. Згаданому байстрюкові було майже дванадцять років, і управитель хвалив його за розум та хоробрість.

— Твоє зауваження щодо байстрюка може виявитися корисним, Бране, — опісля того мовив маестер Лювин. — Гадаю, колись із тебе вийде добрий князь на Зимосічі.

— Ні, не вийде. — Бран знав, що князем йому не бувати так само, як і лицарем. — Робб мусить одружитися з котроюсь із панн Фрей, ви мені самі казали. І Вальдери теж так казали. В нього народяться сини — от вони і стануть князями на Зимосічі, а не я.

— Може, й так, Бране, — відповів пан Родрік, — та ось я одружувався тричі, й усі три дружини дарували мені самих доньок, а тепер від них лишилася одна Бета. Мій брат Мартин став батьком чотирьох міцних синів, але до чоловічого віку дожив самий лише Джорі. А коли він загинув, то й рід Мартина загинув разом із ним. Коли кажеш про майбутнє, не можна бути певним.

Наступного дня настала черга Леобальда Толгарта. Він балакав про те, що провіщує погода, які вбогі на розум його селяни і як його небожеві кортить поїхати на війну.

— Бенфред самотужки зібрав собі загін латників. Хлопчаків, не старших за дев’ятнадцять років, з яких кожен уже вважає себе новим Молодим Вовком. Я їм сказав, що наразі вони — молоді зайці, а не вовки. То вони зареготали, миттю назвалися Дикими Зайцями і заповзялися носитися полями, почепивши під вістря списів заячі шкурки і горлаючи пісень про лицарські звитяги.

Бран вирішив, що Бенфред Толгарт придумав пречудово. Бран пам’ятав його — галасливого добросердого здорованя, який часто навідувався до Зимосічі з батьком, паном Гелманом, водив дружбу з Роббом та Теоном Грейджоєм. Але пан Родрік, вочевидь, розгнівався на почуте.

— Якщо король потребуватиме нових вояків, він за ними пришле, — заявив старий лицар. — Тому накажіть небожеві, хай лишається у Торгеновому Закуті згідно волі його вельможного батька.

— Накажу, пане, — відповів Леобальд, а тоді перейшов до справи пані Роголіс. Бідолаха не мала ані чоловіка для захисту своєї землі, ані синів, які б її успадкували. Власна дружина пана Леобальда теж була з Роголісів — сестра покійного князя Галиса; панове мають це пам’ятати.

— В садибі, де порожньо й тихо, гуляє недоля і лихо. Я мав на думці відіслати свого молодшого сина до пані Донелли. Хай би виховувала його як власного. Беренові майже десять років, він гарний хлопчина, ще й господині рідний небіж. Він її втішить, це вже напевне, а може, ще й прізвище Роголіс собі перебере…

— Якщо його проголосять спадкоємцем? — припустив маестер Лювин.

— …щоб родовід дому не загинув остаточно, — скінчив Леобальд.

Бран знав, що слід відповісти.

— Дякую за ваші вісті, добрий пане, — поспіхом вимовив він, поки пан Родрік нічого не встиг додати. — Ми викладемо цю справу перед моїм братом Роббом. Так, і перед пані Роголіс, певна річ.

Леобальд, схоже, здивувався з того, що Бран взагалі розтулив рота.

— Прийміть дяку, мій принце, — мовив той, але в світло-блакитних очах майнув жаль, змішаний, як здалося Бранові, з дещицею полегшення, що цей каліка, дяка богам, не його син. І на мить Бран зненавидів свого гостя.

Проте маестрові Лювину той припав до смаку.

— Цілком можливо, що Берен Толгарт влаштує нас щонайкраще, — мовив він, коли Леобальд пішов собі. — Родоводом він наполовину Роголіс, і якщо візьме собі дядькове прізвище…

— …то лишиться тим самим хлопчаком, що й є, — підхопив пан Родрік, — змушеним утримувати свою землю проти таких, як Морз Умбер або той байстрюк Руза Болтона. Все це треба ретельно обміркувати. Щоб Робб прийняв розумне рішення, ми спершу мусимо знайти для нього розумну пораду.

— Можливо, нам доцільніше не мудрувати, а пошукати простої вигоди, — зазначив маестер Лювин. — Тобто зрозуміти, якого саме князя Робб має улестити просто зараз. Річковий край тепер входить до його королівства; хтозна, чи не захоче він зміцнити укладені союзи, видавши пані Роголіс за якогось із господарів на Тризубі. Може, за Чорноліса, а може, за Фрея…

— Пані Роголіс може взяти собі одного з наших Фреїв, — устряг Бран. — Хай хоч обох забирає, якщо їй кортить.

— Ви кажете недобрі слова, мій принце, — лагідно дорікнув пан Родрік.

«Еге ж, наче від тих Вальдерів добра діждешся.» Бран насупився, втупив очі у стіл і нічого не відповів.

У наступні дні з інших вельможних домів прилетіли круки з вибаченнями. Байстрюк з Жахокрому не приїде, Мормонти й Карстарки всі пішли на південь з Роббом, князь Кляск не наважувався на подорож з-за своїх древніх літ, пані Кремінець була важка дитиною, а у Вдоварті буяла пошесть. Нарешті від усіх найшляхетніших підданих дому Старк прийшли якісь звістки, не рахуючи Горолана Троска, болотяного князя, який не потикався зі своєї багви багато років, та Кервинів, чий замок стояв за пів-дня їзди від Зимосічі. Князь Кервин сидів у ланістерівському полоні, але його син, юнак чотирнадцяти років, прибув-таки одного ясного та гомінливого ранку на чолі двох з половиною десятків кінних латників. Коли вони в’їхали крізь браму, Бран саме ганяв Танцівницю двором, а побачивши, під’їхав привітатися. Клей Кервин завжди був приязний та дружній до самого Брана і його братів.

— Доброго тобі раночку, Бране! — весело гукнув Клей. — Чи тепер я маю тебе кликати принцом Браном?

— Хіба якщо хочеш.

Клей засміявся.

— А чому б ні? Настали такі дні, що всяка ґуля на дорозі величає себе як не королем, то принцом. А чи не написав Станіс листа і до Зимосічі?

— Станіс? Не знаю.

— Тепер він теж король, — повідомив Клей. — Пише, що королева Серсея брала до ліжка свого брата. То й виходить тепер, що Джофрі — байстрюк.

— Джофрі-Виродок, — загарчав один з кервинівських лицарів. — Хто б дивувався з безбожжя та ницості того, чий батько — Крулеріз!

— Еге ж, — додав інший, — боги не терплять кровозмісу. Подивіться лишень, як з їхньої волі скінчили свою долю Таргарієни.

На хвильку Бранові перехопило подих, аж не стало повітря. Велетенська долоня стиснула груди, не давала дихати. Він відчув, наче падає, і вчепився зсудомленими пальцями у повід Танцівниці.

Напевне, жах проступив у нього просто на обличчі, бо Клей Кервин перепитав:

— Бране? Ти здоровий? Ба, велике діло — ще один король!

— Робб поб’є і його теж.

Бран повернув голову Танцівниці у бік стаєнь, не зважаючи на зачудовані погляди кервинівського почту. Кров вирувала у Бранових вухах; якби не сідельні ремені, він би, напевне, звалився на землю.

Тієї ночі Бран молився богам свого батька про сон без сновидінь. Та якщо боги й почули, то жорстоко поглузували, бо надіслали йому вночі страхіття, гірше за будь-який вовчий сон.

— Лети або здохни! — верещав на нього триокий гайворон і щосили його дзьобав. Бран плакав і молив про змилування, та гайворон не знав жалю. Він вийняв Бранові спершу ліве око, потім праве, а коли хлопчика охопив сліпий морок, гайворон вдарив йому просто в чоло, глибоко заганяючи страшного чорного дзьоба всередину черепа. Бран верещав, аж думав, що йому луснуть легені. А біль був такий, наче хтось сокирою лупив голову навпіл. Але щойно гайворон висмикнув дзьоба, вимазаного мозком та налиплими шматочками кістки, як до Брана повернулася здатність бачити. Втім, те, що він побачив, спинило йому подих від жаху. Він щосили чіплявся за башту багато верст заввишки; пальці ковзали, нігті шкрябали по каменю, ноги тягли донизу. Дурні, мертві, нікчемні ноги.

— Допоможіть! — вигукнув він.

У небі над головою з’явився золотий чоловік і витяг його нагору.

— До чого змушує кохання, — стиха пробурмотів чоловік і штовхнув.

Бран хвицьнув ногами і вилетів у порожнечу.

Тиріон IV

— Мені вже не спиться так, як замолоду, — мовив великий маестер Пицель на знак вибачення за досвітню зустріч. — Оце краще поратимуся у своєму хазяйстві ще затемна, ніж скнітиму в ліжку без сну над непоробленими справами.

Втім, навіть вимовляючи ці слова, старий здавався напівсонним з-за важких повік, які ніяк не піднімалися з очей. Тим часом його дівчина-служниця часу на балачки не гаяла, а подала варені яйця, тушковані сливи та вівсяну кашу.

— Такі сумні часи настали, так багато голодних у місті. Тримати пишний стіл я вважаю недоречним.

— Вас можна зрозуміти, — визнав Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, що недоладно нагадало йому чималу плямисту голову самого великого маестра. — Але я тримаюся іншої думки. Коли я маю їжу, то з’їдаю її, бо ж раптом назавтра не матиму.

І посміхнувся.

— А скажіть-но мені, чи ваші круки встають так само рано, як ви самі?

Пицель попестив сніжно-білу бороду, що хвилями спадала йому на груди.

— Авжеж. Чи не послати мені по перо та чорнило, щойно ми поснідаємо?

— Нема потреби.

Тиріон виклав на стіл поруч із мискою каші два листи — два однакових пергамени, щільно скручені та запечатані воском на обох кінцях.

— Відішліть дівчину. Маю до вас розмову.

— Залиш нас, дитино, — звелів Пицель. Служниця поспіхом вийшла. — То ці листи…

— Вони для очей Дорана Мартела, великого князя дорнійського. — Тиріон облупив з яйця шкаралупу і вкусив його. Страві бракувало солі. — Два списки одного листа. Птахів вишліть якнайшвидших, бо справа має величезну вагу.

— Відішлю їх негайно, щойно скінчимо трапезу.

— Відішліть просто зараз. Сливи можуть почекати, а держава не може. Князь Ренлі веде військо трояндовим гостинцем, і ніхто не скаже, коли саме князь Станіс підніме котву на Дракон-Камені.

Пицель блимнув очима.

— Якщо така є воля вашої вельможності…

— Саме така.

— Служу панові Правиці.

Маестер поважно звівся на ноги, теленькаючи ланцюгом свого уряду — важким коміром, хитромудро виплетеним з десятку звичайних маестерських ланцюгів і прикрашеним коштовним камінням. Тиріонові здалося, що золоті, срібні та платинові ланки в тому комірі значно численніші за ланки з простих металів.

Пицель пересувався так поволі, що Тиріонові стало часу з’їсти яйце і спробувати сливи — як на його смак, переварені й занадто водянисті — аж поки він не почув шум крил, хутко підвівся, уздрів темну тінь крука у вранішньому небі та швидко обернувся до нагромадження полиць у дальньому кутку світлиці. Зілля, наготуване маестром, вражало уяву стороннього глядача: багато десятків горщиків, запечатаних воском, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок молочного скла, незліченні скляниці та кумани висушених рослин… усі рівненько підписані ретельною Пицелевою рукою.

«Який впорядкований розум» — подумав собі Тиріон. Справді, кожне зілля мало своє точне місце — варто було тільки здогадатися, за якими правилами його шукати. А зілля там були цікаві. Тиріон побачив «солодкий сон» та «нічну тінь», макове молочко, «сльози Лису», порошок «сірого капелюшка», «вовчу смерть» та «гемонський танок», отруту василіска, «сліпучку», «кров удовиці»…

Ставши навшпиньки і витягнувшись угору, Тиріон спромігся зняти малу запилену пляшечку з однієї з високих полиць. Прочитавши наліпку, він посміхнувся і сховав здобич у рукаві.

Коли великий маестер Пицель з’явився на сходах і почав своє неквапне сходження донизу, Тиріон вже сидів за столом і чистив друге яйце.

— Справу зроблено, пане мій. — Старий всівся у крісло. — Таку справу, її… дійсно слід робити швидко, так… то ви кажете, вона має велику вагу?

— Саме так.

Вівсяна каша виявилася надто густа, як на Тиріонів смак, і в ній бракувало масла та меду. Взагалі-то ані одного, ані іншого в Король-Березі останнім часом майже не бачили, хоча мешканцям королівського замку їх удосталь постачав князь Гиліс. Половина усіх харчів, які зараз вживалися при дворі, приходила з володінь пані Танди. Росбі та Стокварт лежали недалеко від міста, північніше, і війна їх досі не зачепила.

— Лист не аби кому, а великому князеві дорнійському. Чи можу я спитати…

— Краще не треба.

— Воля ваша. — Пицель так трусився від цікавості, що трохи не обвівав Тиріона вітерцем. — Можливо… королівська рада мусила б…

Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.

— Єдине, що мусить рада — це радити королю, маестре.

— Таки-так, — відповів Пицель, — але ж король…

— …є хлопчаком тринадцяти років. Його голосом говорю я.

— Певна річ. Ви ж Правиця нашого короля. Та все ж… ваша ясновельможна сестра, наша королева-намісниця, вона…

— …несе на своїх чарівних білих плечах надзвичайно важкий тягар. До якого я не хочу додавати зайвої ваги. А ви хіба хочете?

Тиріон схилив голову набік і втупився у великого маестра допитливим поглядом.

Пицель опустив очі до миски. Щось у погляді двох різнобарвних Тиріонових зелено-чорних очей змушувало людей щулитися; він про це знав і користувався своїм поглядом за кожної нагоди.

— Так-так, — пробурмотів старий у миску зі сливами. — Без сумніву, ви маєте рацію, добрий пане. Ви такі розсудливі, що не бажаєте… додавати… зайвої ваги.

— Такий вже я. — Тиріон повернувся до несмачної каші. — Розсудливий. Серсея ж мені не абихто, а рідна й люба сестра.

— Вона ще й жінка, — додав великий маестер Пицель. — Надзвичайна жінка, та все ж… нелегко дбати про всі негаразди держави, долаючи слабкість своєї статі…

«Еге ж, така собі слабка, ніжна голубка. Спитайте Едарда Старка.»

— Я вдячний за те, що ви поділяєте мої турботи. А ще дякую за гостинність вашого столу. Та зараз мене чекають справи довгого дня.

Тиріон гойднув ногами і вибрався з крісла на підлогу.

— Будьте ласкаві повідомити негайно, щойно з Дорну надійде відповідь.

— Слухаю вашу волю, пане мій.

— І нікому, крім мене, певна річ.

— О… так, не майте сумніву.

Плямиста рука Пицеля чіплялася за бороду так, як людина у глибокій воді чіпляється за кинуту їй мотузку. Тиріона це надзвичайно втішило. «Отже, один» — подумав він.

Він пошкутильгав до нижнього замкового дворища; короткі криві ноги заскніли на численних сходинках. Сонце стояло вже доволі високо, і замок заворушився. Мурами походжали стражники, лицарі та щитники вправлялися у бою затупленою зброєю. Неподалік на цямрині колодязя сидів Брон. Повз нього продріботіло двійко гарненьких служниць, несучи між собою великого плетеного кошика з очеретом, та сердюк на них навіть не глянув.

— Ти, Броне, вганяєш мене у відчай. — Тиріон махнув на дівчат. — Поруч із тобою ходять такі солодкі ягідки, а ти витріщаєшся на збіговисько телепнів, що зчиняє надмірний брязкіт.

— В цьому місті є сотня бардаків, де я собі за обрізаний гріш куплю ще солодших дірок, скільки забажаю, — відповів Брон. — Але може настати день, коли голова моя або злетить, або лишиться на місці залежно від того, чи досить уважно я витріщався на твоїх телепнів.

Він підвівся на ноги.

— Хто такий отой хлопець у клітчастому синьому вапенроку з трьома очима на щиті?

— Якийсь заплотний лицар. Здається, зве себе Талладом. А тобі що до нього?

Брон відкинув з очей густий чуб.

— Він найкращий з усіх. Але подивися: він у кожному нападі б’є одноманітно, тими самими ударами в тому самому порядку. — Брон вишкірився. — Того дня, коли він стане проти мене, йому кінець.

— Він навряд чи стане проти тебе, бо присягнув службою королю Джофрі.

Вони рушили двором; Брон уповільнив крок, щоб не втомлювати Тиріона. Останніми днями сердюк виглядав і поводився майже шляхетно. Темне волосся він вимив і зачесав, обличчя чисто поголив, а на груди вдяг чорного панцира, належного сотникам міської варти. На плечах він мав делію ланістерівського кармазину з вигаптуваними золотими долонями. То був дарунок від Тиріона на честь призначення Брона очільником особистої сторожі Правиці.

— Скільки сьогодні маємо прохачів? — запитав Тиріон.

— Щось із тридцять з гаком, — відповів Брон. — Одні скаржаться, інші чогось вимагають. Нічого нового. А ще киця твоя улюблена повернулася.

Тиріон застогнав.

— Чи не пані Танда, часом?

— Вона. Прислала від себе хлопчика. Знову запрошує на вечерю. Каже, буде оленячий окіст, гуска з шовковицею, а на солодке…

— …її дочка, — кисло закінчив Тиріон. Пані Танда переслідувала його з миті приїзду до Король-Берега, озброївшись нескінченним арсеналом пирогів з вуграми, печеної дичини та вишуканих юшок зі сметаною. Чомусь вона забрала собі в голову, що високородний панич-карлик найкраще пасуватиме в женихи до її дочки Лолиси — дебелого, м’якотілого, слабкого на розум створіння, що в свої тридцять три роки, за переказами, зберегло цноту недоторканою. — Надішли мої вибачення.

— Не маєш смаку до гуски з ягодами? — хижо вишкірився Брон.

— Якщо хочеш, то сам з’їж ту гуску і одружися з панянкою. А ще краще — надішли замість себе Шаггу.

— Шагга радше з’їсть панянку і одружиться з гускою, — зазначив Брон. — Хоча та Лолиса, правду кажучи, гладша за нього.

— Ото ж бо й воно, — погодився Тиріон, проходячи в тіні накривного переходу між двома баштами. — Хто ще хоче мене бачити?

Сердюк зігнав посмішку з лиця.

— Браавоський лихвар з усілякими чудернацькими паперами. Проситься до короля у справі про виплату якихось грошових позик.

— Пхе, наче Джофрі вміє рахувати далі двадцяти! Жени лихваря до Мізинця — хай той думає, як його здихатися. Далі?

— Якийсь панок з Тризуба. Каже, що люди твого батька спалили йому садибу, зґвалтували дружину і вбили усіх селян.

— Здається, вони називають такі речі словом «війна». — На Тиріона повіяли пахощі від роботи Грегора Клегана, Аморі Лорха чи ще одного батькового посіпаки, кохорського найманця. — Чого ж він хоче від Джофрі?

— Нових селян, — відповів Брон. — Подолав такий шлях, щоб заспівати про свою вірність престолові та випрохати собі відшкодування збитків.

— Знайду для нього час назавтра. — Чи дійсно вірний престолові, а чи просто доведений до відчаю, річковий пан міг стати у пригоді. — Хай йому нададуть зручні покої та гарячу вечерю. І надішли йому в подарунок пару нових добрих чобіт від короля Джофрі.

«Престолові не завадить зайвий раз показати щедрість.»

Брон коротко кивнув.

— Ще припхалося ціле збіговисько хлібопіків, різників та зеленярів. Благають вислухати.

— Я їм уже казав минулого разу: для них у престолу нічого нема.

До Король-Берега втікав лише тонюсінький струмочок обозів з харчами, більша частина яких призначалася замкові та залозі. На всяку садовину, городину, корінці та борошно ціни злетіли до неба. Тиріонові не хотілося й думати, яке м’ясо зараз кидали до казанів у харчівнях Блошиного Подолу. В кращому разі то була риба. Зрештою, річка та море поки що лишалися вільними… принаймні, доки не нагодився князь Станіс.

— Вони благають про захист. Минулого вечора одного хлібопіка засмажили у його власній печі. Натовп кричав, що він дере скажені гроші за хліб.

— Дійсно скажені?

— Тепер уже не розбереш. І його годі питати.

— Засмаженого, часом, не з’їли?

— Начебто ні. Я не чув.

— Наступного з’їдять, — похмуро буркнув Тиріон. — Я їм дав такий захист, який міг. Золотокирейники…

— Кажуть, серед натовпу були й золотокирейники, — перебив Брон. — Прибулі вимагають, щоб їх пустили до самого короля.

— Дурноголові. — Тиріон випровадив геть минулих прохачів із вибаченнями; його небіж розігнав би їх батогами та списами. Тиріона й самого спокушала така думка… але ні, не можна. Рано чи пізно під стіни Король-Берега підійде котрийсь із ворогів. Останнє, що йому треба всередині міських мурів — це готові зрадники з палкою жагою помсти. — Скажи їм, що король Джофрі поділяє їхні турботи і робить усе, що в його владі.

— Вони хочуть хліба, а не обіцянок.

— Якщо я сьогодні дам їм хліба, назавтра до брами нагодиться вдвічі більший натовп. Хто там іще?

— Чорний братчик зі Стіни. Підкоморій каже: привіз у слоїку якусь гнилу руку.

Тиріон слабко всміхнувся.

— Дивина, що її досі ніхто не з’їв. Напевне, треба його прийняти. Братчика, часом, не Йореном звуть?

— Ні. То якийсь лицар на ймення Терен.

— Пан Алісер Терен?! — З усіх стрінутих на Стіні чорних братчиків Тиріон Ланістер найменше уподобав саме пана Алісера Терена. То був жовчний і лихий чолов’яга з завеликою пихою. — Якщо подумати, я не надто прагну зараз його бачити. Осели його в якійсь комірчині, де очерет не міняли вже рік, і хай його рука ще трохи погниє.

Брон пирхнув сміхом і пішов собі, а Тиріон узявся видиратися зміїстими сходами. Шкутильгаючи зовнішнім дворищем, він почув торохтіння брамних ґратів. Його сестра з великим почтом чекала коло головної брами.

Верхи на білій кобилі Серсея височіла над ним, як богиня у зелених шатах посеред неба.

— Брате, — вимовила вона крижаним голосом. Королева, м’яко кажучи, не схвалила Тиріонову розправу над Яносом Слинтом.

— Ваша милосте, — чемно вклонився Тиріон. — Ви сьогодні надзвичайно гарні.

На голові королева мала золоту корону, на плечах — горностаєву накидку. Позаду тупотів кінний почет: пан Борос Блаунт з Королегвардії у білій лусці, незмінно насуплений; пан Балон Лебедин з луком при викладеному сріблом сідлі; князь Гиліс Росбі, кашель якого дедалі погіршувався; Галин Вогнечарник з цеху алхіміків; і нарешті, новий королевин улюбленець, її власний брат у перших пан Лансель Ланістер — зброєносець її покійного чоловіка, невідкладно висвячений у лицарі за наполяганням вдовиці. Навколо вишикувалися два десятки збройного супроводу на чолі з сотником Виларом.

— Куди прямуєш такого чудового дня, сестро? — спитав Тиріон.

— Хочу об’їхати брами, оглянути нові скорпіони та вогнеплюйки. Хай не кажуть люди, що всім при дворі так само байдуже до оборони міста, як тобі, брате.

Серсея затримала на ньому свої чисті зелені очі, прегарні навіть у презирстві.

— Мені доповіли, що з Вирію виступив Ренлі Баратеон. Він рухається трояндовим гостинцем разом з усією своєю військовою силою.

— Варис те саме доповів і мені.

— Він може бути тут вже на повний місяць.

— Ні, якщо пересуватиметься тим самим кроком, що й зараз, — запевнив її Тиріон. — Він щовечора бенкетує у новому замку, а на кожному перехресті збирає двір.

— І щодня під його корогви збігається дедалі більше людей. Кажуть, він уже має під рукою сто тисяч вояків.

— Якщо раптом не перебільшують.

— За ним іде вся сила Штормоламу та Вирію, дурнику! — спалахнула Серсея. — Усі значкові пани Тирелів, за винятком хіба що Рожвинів, за яких ти мусиш дякувати мені! Поки в мене у заручниках сидять його недолугі близнюки, князь Пакстер не зрушить дупу зі свого Вертограду, ще й вважатиме, що йому пощастило викрутитися.

— Який жаль, що ти впустила між пальців Лицаря Квітів. І все ж Ренлі, окрім нас, має багато іншого клопоту. Наш батько у Гаренголі, Робб Старк у Водоплині… на його місці я б чинив так само. Просувався б потроху, показував би усій державі свою силу, видивлявся, вичікував. Хай мої вороги пнуться, а я собі посиджу. Якщо Старк розіб’є нас, то південь сам упаде до рук Ренлі, наче збите божим вітром з гілки яблучко, а він і жодного вояка не втратить. А якщо станеться навпаки, то він нападе на наше військо, послаблене боями.

Але Серсея не вгамовувалася.

— Примусь батька привести військо до Король-Берега!

«Тільки для того, щоб ти почувалася безпечніше? Іншого зиску від нього тут не буде.»

— Коли це я міг до чогось примусити нашого батька?

Вона пропустила його запитання повз вуха.

— І коли ти нарешті зберешся звільнити Хайме? Він вартий сотні таких, як ти!

Тиріон лукаво вишкірився.

— Тільки не кажи пані Старк, благаю тебе. Ми ж не маємо сотню таких, як я, на обмін.

— Батько, мабуть, з глузду з’їхав, коли прислав тебе. Від тебе немає жодної користі, сама лише шкода!

Королева смикнула повід, закружляла кобилою і швидкою ристю виїхала з брами, розвіваючи горностаєвою накидкою. Супровід поспішив слідом.

Насправді ж Ренлі Баратеон і наполовину так не лякав Тиріона, як його брат Станіс. Ренлі був улюбленець простого люду, але ніколи ще не водив військо на війну. Станіс був геть інший: суворий, невблаганний, непохитний. Якби ж знати, що там діється на Дракон-Камені… але жоден із рибалок, яких Тиріон винайняв шпигувати за островом, не повернувся, і навіть підглядачі, яких євнух, за його словами, мав серед Станісової чаді, зберігали зловісне мовчання. Неподалік берегів, проте, бачили смугасті короби лисенійських бойових галер, а з Миру Варисові шепотинники доповідали, що на Дракон-Камені винаймають на службу тамтешніх охочих капітанів. «Якщо Станіс вдарить морем, а його брат Ренлі одночасно підступить до брами з суходолу, то скоро вони вдягнуть голову Джофрі на шпичку над ворітьми. Ба гірше — мою вдягнуть поряд із його.» То була прикра думка. Час поміркувати, як безпечно вивезти Шаю з міста, поки не сталося найгірше.

Коло дверей світлиці стояв Подрік Пейн, вивчаючи підлогу.

— Він усередині, — повідомив зброєносець Тиріоновій поясній пряжці. — У вашій світлиці. Ласкавий пане. Даруйте.

Тиріон зітхнув.

— Ану подивись на мене, Поде. Я ніяковію, коли ти розмовляєш з моїм прутнем; він тобі не відповість, вір мені. То хто там у мене в світлиці?

— Пан Мізинець. — Подрік спромігся на швидкий погляд у обличчя хазяїна, потім поспіхом зронив очі додолу. — Тобто пан Петир. Пан Баеліш. Коронний підскарбій.

— Ти вже нарахував мені цілий натовп.

Малий відсахнувся, наче його вдарили, і Тиріона штрикнуло недоладне почуття провини.

Пан Петир сидів на лаві коло вікна, такий собі недбало-вишуканий у жупані сливового кольору та жовтій єдвабовій накидці; одна рука у рукавичці лежала на коліні.

— Король, озброївшись арбалетом, воює з зайцями. Зайці перемагають. Ходіть-но подивіться.

Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; іще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. Втоптаною землею двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли.

— Давай! — закричав Джоф.

Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу.

— Ще одного!

Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця.

Мізинець відвернувся.

— Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна.

Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням.

— Їсти, ласкавий пане?

— Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день.

— Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися.

— Дякую, нічого не треба. — Мізинець блиснув своєю глузливою посмішкою. — Як то кажуть люди, вип’єш з карликом — прокинешся на Стіні. А чорний стрій погано пасує до мого хворобливо-блідого обличчя.

«Не бійтеся, мосьпане» — подумав Тиріон, — «вас я бережу не для Стіни».

Він всівся у високе крісло, закладене подушками, і мовив.

— Ви сьогодні надзвичайно вишукано вдягнені, пане мій.

— Ви ображаєте мої почуття. Я ж бо намагаюся вдягатися вишукано щодня.

— І жупан зовсім новий, так?

— Саме так. Ви дуже спостережливі.

— Сливовий і жовтий. Це часом не кольори вашого дому?

— О ні. Яка нудота — день у день вдягати одні й ті самі кольори. Мені таке не до смаку.

— І кинджал ви маєте прегарний.

— Справді?

В Мізинцевих очах промайнула лукавинка. Він витяг кинджала і недбало оглянув його, наче раніше не бачив.

— Валірійського булату, з руків’ям драконячої кістки. Але простий, без прикрас. Якщо вам до вподоби, то він ваш.

— Мій? — Тиріон кинув на нього довгий погляд. — О ні. Тільки не мій.

«Він знає, підле створіння. Геть усе знає. І знає, що я знаю, і впевнений, що я його не чіпатиму.»

Якщо хтось колись і вдягав обладунок із золота, то це Петир Баеліш, а зовсім не Хайме Ланістер. Знаменитий панцир Хайме був зроблений усього лише з визолоченої криці. Що ж до Мізинця… Те, що Тиріон останнім часом дізнався про цього ґречного та привітного пана, непокоїло його дедалі більше.

Десять років тому Джон Арин дав йому якусь дрібну посаду на митниці, де князь Петир скоро відзначився тим, що приніс до скарбниці втричі більше мита, ніж інші королівські збирачі. Король Роберт ніколи не скупився на витрати. Така людина, як Петир Баеліш, що могла потерти два золоті дракони один об інший і породити третього, виявилася безцінною для королівського Правиці. Мізинець злетів угору стрімко, наче випущена з лука стріла. Через три роки після прибуття до двору він уже служив коронним підскарбієм і сидів у малій раді; доходи корони збільшилися удесятеро від часів його менш щасливого попередника… щоправда, борги корони теж чомусь стрімко зростали. Ніхто не вмів так вправно жонглювати грошима, як Петир Баеліш.

О так, хитромудрості йому не бракувало. Він не просто збирав золото і складав до сховища, ні. Він платив по королівських боргах розписками, а королівське золото пускав у обіг. Він купував хури, крамниці, майстерні, кораблі, будинки. Він купував збіжжя, коли його було вдосталь, і продавав печений хліб, коли того бракувало. Він купував вовну на півночі, льон — на півдні, мереживо — у Лисі; складав, перевозив, фарбував, продавав. Золоті дракони плодилися і множилися, а Мізинець давав їх у борг і повертав додому з налупленими дитинчатами.

А тим часом на всі посади потроху всідалися його люди. Усі четверо коронних ключників належали йому. Коронний рахівник і коронний ваговик були обрані й призначені ним. Очільники усіх трьох монетних дворів, портові наглядачі, відкупники податків, митники, скупники вовни, збирачі чиншу, підкоморії, винні акцизники… з кожних десяти дев’ятеро були Мізинцеві. Роду вони найчастіше були не надто високого: купецькі сини, дрібні паничі, а коли й іноземці. Та судячи з плодів їхньої праці, далеко здібніші, ніж їхні шляхетні попередники.

Ніхто ніколи не піддавав сумніву його призначення, та й навіщо? Мізинець ані для кого не становив загрози. Меткий, швидкий на гостре слівце, завжди до всіх дружній, привітний та усміхнений, завжди готовий знайти золото для короля або його Правиці… а до того ж невисокого роду, лише трохи вищий за заплотного лицаря. Чого такого боятися? Він не мав корогв чи значкового панства, найманого війська чи сильних замків, значних земельних володінь чи замірів на вигідний шлюб.

«Але чи можу я його чіпати?» — спитав себе Тиріон. — «Хай навіть він — зрадник.» Він не був певний, а надто зараз, коли вирувала війна. З часом він міг би замінити Мізинцевих попихачів на головних посадах своїми, але…

Знизу, з двору, почувся галас.

— О, його милість убив зайця, — зазначив пан Баеліш.

— Напевне, дуже незграбного, — відповів Тиріон. — Пане мій, ви виховувалися у Водоплині. Я чув, що ви близько знали усю родину Таллі.

— Можна сказати, так. Особливо дівчат.

— Наскільки близько?

— Зірвав їм обом вінці цноти. Це досить близько?

Брехня — а Тиріон був майже певний, що то брехня — була висловлена з такою недбалою певністю, що в неї майже вірилося. А чи не могла брехати Кетлін Старк? І про втрату цноти, і про кинджал? Що довше Тиріон жив на землі, то ставав дедалі певніший: не буває в світі ані простих речей, ані чистої правди.

— Доньки князя Гостера мене неполюбляють, — зізнався він. — Сумніваюся, що вони слухатимуть бодай якісь мої пропозиції. Але ж ті самі слова з ваших вуст можуть здатися їм музикою.

— Залежить, які саме слова. Якщо ви хочете віддати Сансу навзамін вашого брата, то витрачайте час когось іншого. Джофрі ніколи не віддасть свою іграшку, а пані Кетлін не така дурепа, щоб зміняти Крулеріза на дівчисько.

— Я бажав би додати до неї ще й Ар’ю. Мої люди її шукають.

— «Шукають» не значить «знайдуть».

— Я спробую запам’ятати цю мудрість, шановний пане. Втім, я сподівався на вашу поміч у справі пані Лізи. Для неї в мене є звабливіша пропозиція.

— Справді, з Лізою домовитися легше, ніж із Кетлін… і все ж спілкуватися з нею досить-таки обтяжливо, а вас вона, я так розумію, ненавидить.

— Вона вважає, що на те є причини. Коли я гостював у Соколиному Гнізді, вона наполягала, що саме я вбив її чоловіка, і не слухала жодних заперечень.

Тиріон нахилився уперед.

— Та якби я видав їй справжнього вбивцю Джона Арина, вона б, може, поставилася до мене прихильніше.

Мізинець аж випростався.

— Справжнього вбивцю, кажете? Зізнаюся, ви мене зацікавили. То що ж ви пропонуєте?

Настала Тиріонова черга всміхатися.

— Такі подарунки, які охоче дарують тільки друзям. Ліза Арин мусить зрозуміти.

— Ви потребуєте її дружби чи мечів її лицарів?

— І того, й іншого.

Мізинець попестив ошатну гостреньку борідку.

— Наразі Лізу турбують її власні негаразди. Верховинні роди набігають з Місячних гір у більшому числі, ніж будь-коли раніше… і далеко краще озброєні.

— Яка прикрість, — поспівчував той самий Тиріон Ланістер, який їх озброїв. — А я ж міг би допомогти. Сказати потрібне слово…

— І чого б їй коштувало те слово?

— Я бажаю, щоб пані Ліза разом із сином визнали Джофрі за короля, принесли йому клятву вірності та…

— …рушили війною проти Старків і Таллі? — Мізинець заперечливо хитнув головою. — У вашому пирозі — тарган, Ланістере. Ліза ніколи не виставить військо проти Водоплину.

— А я її не проситиму. Ворогів у нас вистачає. Її військо можна виставити проти князя Ренлі або ж князя Станіса, якщо останній вирушить з Дракон-Каменя. Навзамін я подарую їй правосуд по Джонові Арину і мир у Долині. Я навіть призначу оте її бридке дитя Оборонцем Сходу, яким раніше був його батько.

«Хай він полетить» — сплив у пам’яті тихий хлопчачий голос.

— А для скріплення угоди я віддам їй мою небогу.

Приємно було бачити у сіро-зелених очах Петира Баеліша справжнє, невдаване здивування.

— Мирцелу?

— Коли вона досягне належного віку, то може вийти за князя Роберта. До того ж часу буде виховуватися в Лізи у Соколиному Гнізді.

— І що думає про цей намір її милість королева?

Коли Тиріон здвигнув плечима, Мізинець розреготався.

— Я так і гадав. А ви небезпечний чоловічок, Ланістере. Так, я міг би заспівати цієї пісні до Лізи.

І знову лукава посмішка, і знову хитрий погляд.

— Якби схотів.

Тиріон кивнув і зачекав, знаючи, що Мізинець однак не витримає довгої тиші.

— Отже, — невимушено продовжив пан Петир після мовчанки, на вид аніскільки нею не збентежений, — що у вашому казані вариться для мене?

— Гаренгол.

Було цікаво дивитися на його обличчя. Батько пана Петира був найдрібнішим з дрібних панів, а дід — заплотним лицарем без шматочка своєї землі. За правом народження Баелішеві належало кілька морґ кам’янистої землі на вітристому узбережжі Пальців. Що ж до Гаренголу, то була одна з найсолодших ягідок у Семицарстві — замок, оточений багатими, родючими, широкими ланами, а сам по собі такий грізний та величезний, що поруч із ним карликом виглядав, приміром, той самий Водоплин, де Петир Баеліш виховувався серед дому Таллі й звідки був миттю вигнаний, щойно насмілився підняти очі на дочку князя Гостера.

Мізинець схилив голову, щоб розправити якусь зморшку на одязі, але Тиріон побачив спалах жаги у його лукавих котячих очах. «Він мій» — майнула думка.

— Гаренгол наврочено, — мовив пан Петир через якусь хвилину, вдаючи знудженість у голосі.

— То зрівняйте його з землею і вибудуйте собі новий замок, який забажаєте. Грошей вам не бракуватиме. Я маю намір поставити вас коронним намісником на Тризубі. Річкове панство показало себе не вартим довіри. Хай приносить вам присягу і тримає свої землі від вас.

— Навіть Таллі?

— Якщо по війні на білім світі ще залишаться якісь Таллі.

Зараз Мізинець скидався на хлопчака, що вкусив найласіший шматок від бджолиного стільника. Він стерігся бджіл, але не міг встояти проти солодкого меду.

— Гаренгол разом із землями та статками, — розмірковував він. — Єдиним помахом руки ви ладні зробити мене одним із наймогутніших князів держави. Не вважайте за невдячність, мосьпане, але дозвольте спитати… за віщо?

— Ви добре послужили моїй сестрі у справі передачі престолу спадкоємцеві.

— Так само, як і Янос Слинт. Якому зовсім нещодавно було жалувано той самий Гаренгол… і так само швидко відібрано, щойно він перестав бути корисним.

Тиріон засміявся.

— Ви мене впіймали, ласкавий пане. Що я можу сказати? Ви мені потрібні, щоб привести до покори пані Лізу. А Янос Слинт свою користь вичерпав.

Він здвигнув нерівними плечима.

— Я краще терпітиму вас на гаренгольському столі, ніж Ренлі — на Залізному Престолі. Чи можна висловитись ясніше?

— Навряд чи. Але ж ви мусите розуміти, що задля згоди Лізи Арин на шлюб мені доведеться знову лягати з нею в ліжко.

— Бажаю вам наснаги у цій нелегкій справі.

— Колись я сказав Недові Старку, що коли вже опиняєшся у ліжку з негарною жінкою, то слід заплющити очі й швидко зробити справу.

Мізинець сплів пальці й уважно вдивився у різнокольорові Тиріонові очі.

— Дайте мені два тижні, щоб упоратися зі справами тут, і надайте корабель до Мартинова.

— Не бачу жодних перепон.

Гість підвівся з місця.

— Гарний вийшов ранок, Ланістере. Ще й вигідний… хочеться вірити, що для нас обох.

Він вклонився і пішов до дверей, змахнувши накидкою на плечах.

«Два» — подумав Тиріон.

Він піднявся до своєї опочивальні зачекати на Вариса, що скоро мав з’явитися. Надвечір, гадав він. Може навіть, як зійде місяць, хоча він сподівався, що раніше, адже хотів ще встигнути до Шаї. Тому приємно здивувався, коли Галт із Кам’яних Ґав доповів за якусь годину, що коло дверей стоїть напудрований добродій.

— Які ви жорстокі, так змучили великого маестра, — дорікнув йому євнух. — Він аж помирає з цікавості, щойно винюхає чиюсь таємницю.

— Чи не ґаву я тут чую? Ту саму, яка кпинить із крука, чорним пір’ям йому доріка? Може, ви не хочете навіть послухати, що я запропонував Доранові Мартелу?

Варис захихотів.

— Може статися, мої маленькі пташечки вже мені розповіли.

— Ти ба! — Тиріонові аж закортіло самому почути. — То розповідайте ви мені.

— До сього дня дорнійці ухилялися від війни. Доран Мартел скликав корогви, та й по тому. Його ненависть до дому Ланістер добре відома, і про нього всі думають, що він приєднається до князя Ренлі. Ви хочете переконати його цього не робити.

— Сказане вами цілком очевидно, — зазначив Тиріон.

— Єдина загадка — що ви маєте запропонувати йому в обмін на військову підтримку. Великий князь любить свою родину і досі тужить за сестрою Елією та її милими дітками.

— Колись батько казали мені, що сліпа любов до родичів не повинна заступати можновладцеві очі… а після відбуття пана Слинта до чорного братства в малій раді лишилося вільне місце.

— Місце у раді зневажати не слід, — визнав Варис, — і все ж чи достатньо його, щоб гордовитий володар забув про вбивство рідної сестри?

— Навіщо забувати? — посміхнувся Тиріон. — Я обіцяв йому заразом і вбивць сестри, живими чи мертвими — на вибір його ясновельможності. По закінченні війни, певна річ.

Варис кинув на нього лукавий погляд.

— Мої пташечки кажуть, що принцеса Елія вигукнула… певне ім’я… коли по неї прийшли.

— Що ж то за таємниця, яку знають геть усі?

В Кастерлі-на-Скелі було загальновідомо, що Елію з дитиною вбив Грегор Клеган. Казали, що він зґвалтував принцесу, навіть не витерши з рук крові та мізків її сина.

— Але ж ця таємниця — воїн, що присягнув службою вашому батькові.

— Мій батько першим скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнійського війська варті життя одного скаженого собаки.

Варис попестив напудровану щоку.

— А якби великий князь Доран завимагав крові того можновладця, який віддав наказ, на додачу до крові лицаря, що його виконав…

— Повстання очолював Роберт Баратеон. Усі накази зрештою походили від нього.

— Але Роберта тоді не було у Король-Березі.

— Дорана Мартела теж тут не було.

— Отже… кров для гордості, місце у раді для честолюбства. Золото і земля — це вже напевне, тут і казати нема чого. Щедра пропозиція… але ж щедрою рукою можна й отрути налити. На місці великого князя я б вимагав іще чогось, перш ніж вхопити ложку з медом. Якогось знаку доброї волі й довіри, чогось такого, аби бути певним, що тебе не зрадять… — Варис посміхнувся найслизькішою посмішкою, на яку був здатен. — Цікаво, котрого з дітей ви йому віддасте?

Тиріон зітхнув.

— Ви й самі знаєте, чи не так?

— Якщо ви вже питаєте прямо — то так. Томена. Важко пропонувати Мирцелу одночасно Доранові Мартелу та Лізі Арин.

— Нагадайте мені не грати з вами у загадки. Ви завжди шахраюєте.

— Принц Томен — хороший, добрий хлопчик.

— А якщо відняти його в Серсеї та Джофрі замолоду, він ще може вирости в хорошого, доброго чоловіка.

— І доброго короля?

— Ми маємо короля Джофрі.

— Але ж Томен — його спадкоємець на випадок, якщо раптом з його милістю щось трапиться. Томен… він такий добросердий і надзвичайно… згідливий.

— От вічно ви плекаєте якісь підозри, Варисе.

— Дякую, що цінуєте мою службову ревність, пане мій. Погодьмося, що князь Доран не може лишитися глухим до такої високої честі. Майстерно придумано, мушу сказати… якби ж не одна невеличка перешкода.

Карлик зареготав.

— На ймення Серсея?

— Що означають міркування державної ваги проти любові матері до милого серцю плода її лона? Можливо, заради слави свого дому, задля безпеки престолу і держави королева погодиться відпустити від себе або Томена, або Мирцелу. Але ж обох відразу? Певно, що ні.

— Чого Серсея не знатиме, те не зможе обернути мені на шкоду.

— Але ж раптом її милість дізнається про ваші наміри заздалегідь, коли ще буде зарано?

— Прикро, якщо так станеться, — відповів Тиріон. — Бо тоді я муситиму вважати людину, яка виказала її милості цю таємницю, за свого найлютішого ворога.

І коли Варис захихотів, подумки додав: «Три».

Санса II

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

Відколи Санса знайшла складений аркушик пергамену в себе під подушкою, слова на ньому не змінилися — хоч один раз їх читай, а хоч сто. Вона не знала ані способу, яким цидулка потрапила до опочивальні, ані людини, яка її підкинула. Писано було незнайомою рукою, без підпису або печатки. Вона притиснула пергамен до грудей і зашепотіла сама до себе, ледве дихаючи:

— Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.

Що б це могло означати? Чи не перевіряла в такий спосіб королева її послух? Санса занепокоєно потерла живіт. Гидкий синець, яким її обдарував пан Мерин, вже вицвів від бурякового до брудно-жовтого, але досі болів. Кулак, яким він її лупцював, був вдягнений у кольчужну рукавицю. Але ж вона сама винна. Треба вчитися ліпше ховати свої почуття, аби не гнівити Джофрі. А вона, почувши про те, як Біс вислав пана Слинта на Стіну, забулася й ляпнула:

— Хай би його там Інші вхопили.

Королю такі її слова не припали до смаку.

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

Скільки молитов піднесла Санса до богів… Може, це вони нарешті зглянулися і надіслали справжнього лицаря, щоб її врятував? Одного з близнюків Рожвинів, або ж відважного пана Балона Лебедина, або навіть Беріка Дондаріона, того молодого князя, в якого закохалася її подружка, Джейна Пул — юнака з рудо-золотим волоссям та розсипом зірочок на чорному корзні.

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

Але раптом це якийсь ниций жарт Джофрі, на зразок того разу, коли він повів її на мури показати батькову голову? Чи ще якась хитра витівка, щоб довести її невірність? От піде вона до божегаю — а там вже чекає пан Ілин Пейн, сидить собі мовчки під серце-деревом з Льодом у руках і видивляється її своїми водяво-блідими очима.

«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

Коли відчинилися двері, вона поспіхом запхала цидулку під простирадло і сіла зверху. То прийшла її покоївка — схожа на мишу дівчина з ріденьким брунатним волоссям.

— Чого тобі? — буркнула Санса.

— Чи бажають панна сьогодні купатися?

— Вогонь розпали, нехай буде… Мені якось зимно. — Вона тремтіла, незважаючи на теплий день.

— Як накажете.

Санса роздивлялася дівчисько з підозрою в очах. Чи бачила вона її послання? А чи не вона поклала його під подушку? Оце вже навряд. На вид вона тупувата, щоб носити таємні листи. Але ж Санса навіть не знала її як слід. Королева замінювала їй служниць щодватижні, аби ніхто не встиг з нею заприятелювати.

Коли в комині запалав вогонь, Санса сухо подякувала покоївці й наказала піти геть. Дівчина підкорилася так само швидко, як зазвичай, та Сансі здалося, що в очах її майнуло щось лукаве. Нема сумніву — побігла доповідати королеві, а може, й Варисові. Усі покоївки за нею шпигують, оце вже напевне.

Лишившись на самоті, вона встромила цидулку в полум’я і дивилася, як та скручується та чорніє. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Санса потроху перебралася до вікна і побачила унизу невисокого лицаря у блідому, як місяць, обладунку та важкому білому корзні. Той міряв кроками підйомний міст. Його зріст підказав їй, що то міг бути тільки пан Престон Зеленопіль. Королева дозволила їй вільно пересуватися замком, але ж усе одно він зажадав би знати, куди Санса прямує, якби вона вирішила залишити Маегорів Острог цієї години ночі. То що б вона йому казала? Раптом вона навіть зраділа, що спалила послання.

Санса якось виплуталася з поворозок сукні й залізла до ліжка, та не заснула. Її мучило питання: чи він і досі там? А чи довго чекатиме? Як жорстоко: надіслати цидулку і геть нічого не сказати. В голові вихором кружляли думки.

Якби ж хтось міг підказати, що робити. Вона сумувала за септою Морданою, а ще більше — за Джейною Пул, найвірнішою своєю подружкою. Септі вкоротили голову за той самий злочин, що й іншим: за ревну службу дому Старк. А що сталося з Джейною — про те Санса не знала. Джейна зникла з її кімнати трохи згодом, і відтоді про неї ніхто не згадував. Санса намагалася не думати про них надто часто, але інколи спогади накочувалися непроханими, і тоді важко було стримати сльози. Подеколи Санса сумувала навіть за сестрою. Дотепер Ар’я мала вже дістатися Зимосічі, шити й танцювати у безпеці рідної домівки, грати з Браном та малим Ріконом, ба навіть їздити верхи крізь зимівник навколо замку. Сансі дозволяли їздити верхи, але тільки у замковому дворищі, а трусити весь час колом швидко набридає.

Так і не закунявши, вона раптом почула якийсь галас — спершу далекий, а тоді дедалі гучніший. Багато голосів волали щось разом, але слів вона не розчула. Ще там стукотіли копита коней, тупотіли людські ноги, очільники вигукували накази. Санса підібралася до вікна і побачила, що муром біжать люди зі списами та смолоскипами. «Йди вже до ліжка» — наказала собі Санса, — «то не твій клопіт, а якась нова халепа з міста». Біля колодязів останнім часом пліткували, що в місті неспокійно. Людей дедалі прибуває, бо вони тікають від війни, і багатьом з них нема чим жити, окрім грабунку та різанини. «Та йди вже спати, годі тобі».

Але глянувши ще раз, вона не побачила білого лицаря. Міст через сухий рів був опущений, але ніким не охоронявся.

Не вагаючись, Санса обернулася і кинулася до шафи з одежею. «Що ж це я роблю?» — питала вона себе, поспіхом вдягаючись. — «Божевілля, та й годі.» На зовнішньому мурі виднілося світло безлічі смолоскипів. Чи не Станіс та Ренлі з’явилися нарешті вбити Джофрі й забрати собі престол свого брата? Але ж у такому разі варта підняла б міст і відрізала Маегорів Острог від зовнішнього замку. Санса накинула на плечі простого сірого кобеняка і вхопила ножа, яким зазвичай різала м’ясиво. «Якщо це пастка, то краще померти, ніж мучитися далі» — сказала вона собі, ховаючи ножа під одежею.

Коли вона вислизала надвір, у ніч, повз неї пробігла валка стражників, озброєних мечами, у червоних киреях. Вона почекала, поки вони опиняться якнайдалі, й тільки тоді зважилася перебігти мостом, який саме ніхто не вартував. У дворі вояки чіпляли паси з мечами та підтягали сідла на конях. Вона побачила пана Престона коло стайні з трьома іншими білими лицарями, що сяяли корзнами, наче місяць, поки допомагали Джофрі вдягати броню. Побачивши короля, вона затамувала подих, та на щастя, він її не помітив, бо саме гукав по свого меча та арбалета.

У глибині замку галас чувся дедалі гірше; Санса не сміла навіть озирнутися зі страху, що Джофрі побачить її ззаду… або ще гірше, підкрадеться. Зміїсті сходи вихилялися попереду, помережані смужками миготливого світла з вузьких вікон у височині. Доки Санса дісталася верхівки сходів, то геть захекалася. А тоді збігла тінистою колонадою і притиснулася до стінки, щоб відсапатися. Коли щось шурхнуло їй по нозі, вона трохи не вистрибнула з власної шкіри, але то виявився лише кіт — подертий, чорний, з відгризеним вухом. Істота пирхнула на неї слиною і відстрибнула геть.

Поки Санса досягла божегаю, від гармидеру лишився тільки ледь чутний брязкіт сталі та віддалені вигуки. Санса щільніше загорнулася в кобеняка. Повітря густо просякло пахощами землі та листя. «Панночці тут ой як сподобалося б» — подумала вона. У божегаї відчувалося щось зовсім дике; навіть тут, посеред замку в самому серці великого міста, за тобою, здавалося, стежать крізь тисячу невидимих очей старі боги.

Санса шанувала радше материних богів, аніж батькових. Її тішили різьблені подоби, образи у свинцевому склі, пахощі кадильниці, септони у рясах та з кришталями, чарівне витанцьовування веселок над вівтарями, викладеними перломутером, оніксом і лазуриком. Та все ж вона не могла заперечувати, що і в божегаї є якась сила. Особливо вночі. «Допоможіть мені» — молилася вона, — «пришліть мені друга, правдивого лицаря, щоб захистив мене…»

Вона перебігала від дерева до дерева, відчуваючи пальцями шорсткість кори. Щоки зачіпало листя. Чи не спізнилася вона часом? Чи не пішов він занадто скоро? А чи й взагалі приходив? Може, зважитися і покликати його? Гай навколо стояв тихий, наче приголомшений…

— Я боявся, що ти не прийдеш, дитино.

Санса крутнулася на голос. Непевною ходою з тіней виступив опасистий чоловік з товстою шиєю. На собі він мав важкого темного сіряка з накинутим на голову каптуром, та коли його щоки торкнулася ниточка місячного сяйва, Санса одразу впізнала хворобливі плями на шкірі й сітку набряклих жил.

— Пане Донтосе, — видихнула вона, подумки поховавши всяку надію. — То це ви?

— Так-так, панно. — Коли він підсунувся ближче, вона добре розчула кислий винний перегар у його подиху. — Це я.

І простяг до неї руку.

Санса відсахнулася.

— Не смійте! — Вона сягнула рукою під кобеняка, до схованого ножа. — Що… чого вам від мене треба?

— Врятувати вас, — відповів Донтос, — як ви врятували мене.

— Та ви ж п’яні, хіба ні?

— Ну перехилив якусь чарку задля сміливості. Якщо мене зараз схоплять, то здеруть шкіру зі спини.

«А що, цікаво, зроблять мені?» Санса знову впіймала себе на думці про Панночку. Вовчиця вміла винюхувати брехню, так… але ж вона мертва, батько убив її, а все з-за Ар’ї. Санса видобула ножа і виставила його обіруч поперед себе.

— Та ви що, пхнути мене хочете? — спитав Донтос.

— І пхну, — відповіла вона. — Кажіть, хто вас прислав!

— Ніхто, ласкава панно. Присягаюся лицарською честю.

— Лицарською?! — Джофрі наказав зробити з лицаря дурника-блазня, нижчого навіть за Місячка.

— Я молилася богам, аби надіслали мені в порятунок лицаря, — вела вона далі. — Молилася й молилася. Чому ж вони надіслали мені старого п’яного дурня?

— Отака мені нагорода, та й по заслузі… знаю, що скажу дурницю, але… всі ті роки, що я був лицарем, я насправді клеїв з себе дурня… але тепер раптом маю надію знову віднайти в собі лицаря, ласкава панно. А все завдяки вам… вашій милості, вашій мужності. Ви врятували мене, і не тільки від Джофрі, але й від себе самого.

Голос його стишився.

— Співці кажуть, що колись був один дурень, який став найвеличнішим лицарем з-поміж усіх…

— Флоріан, — прошепотіла Санса. Усім тілом їй пробігли дрижаки.

— Ласкава панно, я хочу стати вашим Флоріаном, — сумирно мовив Донтос, падаючи перед нею на коліно.

Санса повільно опустила ножа. В голові царювала якась запаморочлива легкість, наче вона летіла по небі. «Яке безумство — покладатися на слово цього п’яниці. Та якщо я йому відмовлю, то чи матиму ще одну спробу?»

— Але ж як… як ви це зробите? Як вивезете мене звідси?

Пан Донтос підняв до неї обличчя.

— Найтяжче буде забрати вас із замку. Щойно ви опинитеся ззовні, завжди знайдеться корабель, який відвезе вас додому. Я тільки муситиму добути грошей і домовитися, ото й усе.

— А чи не можна втекти зараз? — спитала вона, не сміючи сподіватися.

— Просто цієї ночі? На жаль, ні, люба панно. Найперше я мушу знайти певний шлях для вас із замку і дочекатися слушної години. Це не буде ані швидко, ані легко. Мене-бо добре вартують.

Він занепокоєно облизнув губи.

— Чи не приберете ви вашого ножа?

Санса сховала ножа під кобеняка.

— Підведіться, пане.

— Дякую, ласкава панно.

Пан Донтос незграбно зіп’явся на ноги і струсив з колін землю та листя.

— Ваш вельможний панотець був такий чесний та шляхетний чоловік, якого навряд чи колись знала держава, та я став осторонь і дозволив його вбити. Я нічого не сказав, нічого не зробив… але ж коли Джофрі забажав убити мене, ви підняли голос на мій захист. Ніколи з мене не було звитяжця, люба панно, бо ж я не Риам Рожвин і не Барістан Зухвалий. Не перемагав я на турнірах, не здобув слави на війні… але ж колись я таки був лицарем, і ви допомогли мені згадати, що це означає. Моє життя — вбогий дарунок, але він увесь ваш.

Пан Донтос поклав руку на покручений стовбур серце-дерева. Вона бачила, як його трусить.

— Беру в свідки богів вашого батька і присягаюся, що відішлю вас додому.

«Він присягнувся. Урочистою клятвою перед лицем богів.»

— Тоді… я віддаю себе до ваших рук, пане лицарю. Але ж як я знатиму, коли настане час? Ви пришлете мені ще цидулку?

Пан Донтос занепокоєно озирнувся.

— Це надто небезпечно. Ви маєте приходити сюди, до божегаю. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше. Тільки тут і безпечно, більше ніде. Ані у ваших покоях, ані у моєму помешканні, ані на сходах, ані у дворі. Навіть якщо здається, що ми самі. У Червоному Дитинці камені мають вуха, і вільно говорити ми можемо тільки тут.

— Тільки тут, — повторила Санса. — Я запам’ятаю.

— І якщо там, де на нас дивитимуться люди, я видамся вам жорстоким, насмішкуватим чи байдужим, ви вже мені пробачте, дитино. Я маю грати свою роль, і ви теж. Один хибний крок — і наші голови прикрасять мури так само, як голова вашого батька.

Вона кивнула.

— Я розумію.

— Ви мусите бути хороброю і сильною… а ще терплячою, понад усе інше — терплячою.

— Буду, — пообіцяла вона, — але ж… благаю вас… аби тільки швидше. Я так боюся…

— Так само, як і я, — слабенько всміхнувся пан Донтос. — А тепер ідіть, поки вашу відсутність не помітили.

— Хіба ви не підете зі мною?

— Ліпше, щоб нас не бачили разом.

Санса кивнула, зробила крок… тоді рвучко, непевно кинулася назад і поклала йому цілунок на щоку, заплющивши очі.

— Мій Флоріане, — прошепотіла вона. — Боги почули мої молитви.

Санса побігла стежкою вздовж річки, повз малу кухню, крізь свиняче подвір’я, ховаючи звуки похапливих кроків за вереском паців у сажах. «Додому» — думала вона, — «додому, він повезе мене додому, він убереже мене від біди, мій Флоріан». Пісні про Флоріана та Жонкіль були в неї найулюбленіші. «Флоріан теж був з себе негарний, хоч і не такий старий.»

Вона ринула зміїстими сходами, не розбираючи дороги, коли з прихованих дверей вигулькнув чоловік. Санса врізалася просто у нього і втратила рівновагу, але не впала, бо їй у руку вчепилися залізні пальці, а грубий низький голос захрипів:

— Сходами котитися довго, пташечко. Ти нам обом смерті бажаєш?

Сміх його скидався на скрегіт пилки по каменю.

— А мабуть, таки бажаєш.

«Хорт!»

— Ні, ласкавий пане, ніколи й нізащо. — Санса відвернула очі, та було пізно — він побачив її обличчя. — Благаю вас, мені боляче.

Вона спробувала вивернутися.

— І чого б це Джофова пташка бігала зміїстими сходами посеред глупої ночі? — Коли вона не відповіла, він добряче її струснув. — Ану кажи, де була!

— У б-божегаї, м-мосьпане, — забелькотіла вона, не наважуючись йому брехати. — М-молилася… молилася за батька і за… за короля, щоб його не спіткало ніяке лихо.

— Гадаєш, я такий п’яний, що повірю? — Він пустив їй руку, трохи захитався, стоячи, а на його жахливо спеченому обличчі вигравали смуги світла і темряви. — Ти на вигляд майже жінка… личком, цицьками, ще й висока, майже така, як треба… та все одно досі — маленька дурненька пташка, еге ж? Співаєш пісеньок, яких тебе навчили… то заспівай і мені, чому б ні? Ну ж бо, заспівай. Щось таке про лицарів та красних дів. Ти ж полюбляєш лицарів, га?

Він лякав її відчайдушно.

— П-правдивих лицарів, ласкавий пане.

— П-правдивих, — піддражнив він. — Я такий самий ласкавий, як і лицар. Тобі що, треба все у голову лящами забивати?

Клеган похилився і трохи не впав.

— Ой божечки, — лайнувся він, — забагато вина випив. А ти полюбляєш вино, пташечко? Правдиве таке вино? Ану ж якби глек кислого червоного, темного, мов кров — чого ще треба чоловікові? Ну хіба що жінку.

Він зареготав і затрусив головою.

— Напився, як собака, побий мене грім. А ти йди собі. Назад до клітки, пташечко. Я тебе відведу. Збережу цілісіньку для нашого короля.

Хорт легенько, майже ніжно, підіпхнув її у спину і пішов слідом сходами. Поки вони дісталися їх низу, він знову впав у похмуру мовчанку, наче забувся, що з ним поруч хтось є.

Діставшись Маегорового Острогу, вона перелякалася, побачивши на варті мосту пана Бороса Блаунта. Його високий білий шолом повільно обернувся, наче заціпенілий, на звук їхніх кроків, і Санса аж сахнулася від його погляду. Пан Борос був найгірший з-поміж Королегвардії — незугарний, гнівливий, незмінно набурмосений та роздратований.

— Отого тобі нема чого боятися, дівчинко. — Хорт поклав їй на плече важку руку. — Скільки не фарбуй жабу смужками, а тигром не зробиш.

Пан Борос підняв забороло шолома.

— Пане лицарю Королегвардії, де це ви…

— Лицарюй себе в дупу, Боросе. Це ти в нас лицар, а не я. А я — королівський пес, якщо ти не забувся.

— Король саме і шукав свого пса, та знайти не міг!

— А пес пішов собі випити. Цієї ночі, пане лицарю Королегвардії, турботи про його безпеку покладено на вас. На вас та інших моїх присяжних братів.

Пан Борос обернувся до Санси.

— Як це так вийшло, панно, що ви посеред ночі не у своїй опочивальні?

— Я ходила до божегаю молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня вийшла краще — майже схожа на правду.

— Ти хочеш, щоб вона спала посеред цього гармидеру? — спитав Клеган. — Що там за біда така?

— Якісь дурні припхалися до брами, — буркнув пан Борос. — Чиїсь довгі язики рознесли плітку про приготування до весільного бенкету Тирека. От голодранці й вирішили, що їх теж мають частувати на тому бенкеті. Його милість очолив вилазку і розігнав босоту на всі боки.

— Який хоробрий хлопчина, — зазначив Клеган, кривлячи рота.

«Подивимося, який він буде хоробрий перед моїм братом» — подумала Санса.

Хорт привів її назад до покоїв через підйомний міст. Видираючись сходами, вона спитала:

— Чому ви дозволяєте людям називати вас собакою? Адже лицарем — не дозволяєте.

— Собаки мені більше до вподоби, ніж лицарі. Батько мого батька був старшим псярем на Скелі. Одного осіннього року князь Титос примудрився опинитися між левицею та її здобиччю. А левиця, бач, клала з-під хвоста на те, що вона є знаком дому Ланістер. Падлюка вчепилася у коня його княжої мосці, та й самого пана князя уграла б, якби не нагодився мій дід зі своїми хортами. Троє з його собак наклали головою, відганяючи звірюку. Дід мій втратив ногу, за що Ланістер віддячив йому землею та маєтком з вежею, а сина його взяв собі за зброєносця. Троє собак на нашому прапорі — ті самі, що тоді загинули, на полі жовтої осінньої трави. Пес віддасть за тебе життя, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься просто у очі.

Він вхопив її за підборіддя, задер їй обличчя догори, боляче вчепившись пальцями.

— Але ж від маленьких пташечок такого не діждешся, еге ж? Ось ти, приміром, досі не заспівала мені пісеньки.

— Я… я знаю пісню про Флоріана та Жонкіль.

— Флоріана та Жонкіль? Дурника та його підстилачку? Оце вже ні, збав мене. Та одного дня ти мені заспіваєш, хочеш чи не хочеш.

— Заспіваю з великою втіхою.

Сандор Клеган пирхнув.

— Така гарнюня, а так негарно бреше. Але ж собака завжди брехню винюхає, так люди кажуть. Подивися навколо і добре понюхай. Тут усі до одного — брехуни… й усі до одного вправніші від тебе.

Ар’я V

Видершись аж на найвищу гілку, Ар’я змогла побачити димарі, що витикалися серед дерев. Солом’яні дахи купчилися вздовж берега озера та невеличкого струмка, що втікав до нього. Коло довгого, низького, вкритого черепицею будинку витикався у воду дерев’яний пришиб для човнів.

Вона полізла ще далі, аж доки гілка не почала гнутися під її вагою. Коло пришибу не було припнуто жодного човна, але з деяких димарів здіймалися димки, а позаду стайні виднівся задок якогось воза.

«Тут хтось є.» Ар’я вкусила губу. Усі інші місця, де вони побували, виявилися порожніми, покинутими. Хутори, села, замки, септи, комори — усюди одне й те саме. Що могло горіти — те ланістерівці палили; що могло померти — те ланістерівці вбивали. Подекуди — там, де змогли — вони підпалили навіть ліс. На щастя, листя в ньому ще й досі лишалося зеленим та вогким від нещодавніх дощів, тому полум’я не розповсюдилося надто широко.

— Та вони б і озеро спалили, якби могли, — кривився Гендрі, й Ар’я визнавала, що він має рацію. У ніч їхньої втечі вогонь палаючого острогу сяяв на воді так яскраво, наче то горіло саме озеро.

Знайшовши нарешті в собі мужність прокрастися назад до руїн наступної ночі, вони не знайшли нічого, крім почорнілого каміння, порожніх шкаралуп будинків та людських тіл. Подекуди над попелом ще курилися димки. Мантулик вмовляв їх не повертатися взагалі, а Ломик кликав дурнями і божився, що пан Аморі зловить їх та вб’є. Проте Лорх разом зі своїм вояцтвом пішов з острогу задовго перед тим, як там з’явилися малі. Брама була вибита, стіни частково зруйновані, а всередині усе завалене покійниками. Гендрі все зрозумів з одного погляду.

— Тут убили всіх до одного. Дивіться-но, з ними билися й собаки!

— Або вовки.

— Собаки чи вовки — мені байдуже. Тут нам вже нема чого робити.

Але Ар’я відмовлялася піти, поки не знайде Йорена. «Його не могли вбити» — казала вона собі, — «він же такий суворий та гартований, ще й братчик Нічної Варти.» Те саме вона сказала й Гендрі, поки вони шукали поміж трупів.

Вбивчий удар сокири розколов йому череп геть навпіл, та довгу кошлату бороду ніхто б не сплутав з чиєюсь іншою — так само, як і латаний, давно не праний одяг, що вицвів з чорного до сірого. Пан Аморі Лорх турбувався про похорон своїх мертвих так само мало, як про тих, кого вбив, тому навколо Йорена лежали купою четверо ланістерівських списників. Ар’я спитала себе, скільки ж їх знадобилося, щоб упоратися зі старим.

«Він віз мене додому» — думала вона, поки разом з хлопцями копала йому могилу. Мертвих було забагато, щоб ховати усіх, та принаймні Йорена не можна було лишати так. На цьому наполягла Ар’я. «Він хотів безпечно відвезти мене до Зимосічі. Він обіцяв.» Ар’я наполовину ладна була заревти, а наполовину — копнути тіло ногою.

Про тих трьох, що Йорен надіслав сидіти у старому панському маєтку, згадав Гендрі. На них теж напали, але кругла вежа мала лише один вхід — двері на другому поверсі з приставленою драбиною. Драбину прибрали всередину, і люди пана Аморі не змогли втрапити слідом. Ланістерівці накидали навколо основи вежі гілля від кущів і спробували підпалити, але камінь горіти не хотів, а Лорх не мав терплячки виморювати їх голодом.

Коли Гендрі загукав, Різан відчинив двері; а тоді Курц мовив, що краще їм пробиратися на північ, аніж повертатися, звідки прийшли, і Ар’я відчайдушно вчепилася у надію таки втрапити додому, до Зимосічі.

Селу, звісно, до Зимосічі було далеко, та все ж солом’яні стріхи обіцяли тепло, притулок, а може, й якийсь харч, якщо б їм стало сміливості пошукати. «Але ж тут може бути Лорх — він має коней, а тому швидший за нас».

Вона видивлялася з дерева ще довго, сподіваючись бодай щось побачити: людину, коня, корогву… аби ж дізнатися, що тут коїться. Кілька разів помічала рух, та будинки стояли далеко, і напевне вона не розбирала. Одного разу їй дуже ясно почулося кінське іржання.

У повітрі шугало повно птахів, переважно гайвороння. Вони кружляли і ляпали крилами понад стріхами села, та здалеку здавалися не більшими за мушву. На схід виднілося Боже Око — полотно темної блакиті, побите золотими цятками від сонця, що займало собою півсвіту. Днями, коли вони повільно тягнулися болотом уздовж берега (про жодні дороги Гендрі чути не хотів, і навіть Мантулик з Ломиком цього разу визнали слушність його думки), Ар’я відчувала, що озеро кличе її до себе. Вона понад усе прагнула стрибнути у тихі сині води, знову зробитися чистою, плавати, хлюпатися і вигріватися на сонечку. Та не сміла зняти одяг там, де інші могли її побачити, навіть щоб його випрати. Наприкінці дня вона часто сиділа на камені й бовтала ногами у прохолодній воді. Черевики, зогнилі та потріскані, вона нарешті скинула. Спершу йти босоніж було важко, та згодом пухирі луснули, подряпини загоїлися, мозолі стали як видублені. Намул з болота приємно розповзався між пальців ніг, і загалом їй подобалося на кожному кроці відчувати землю босими ногами.

Звідси їй було видно невеликого, порослого лісом острова далі на північний схід. Аршинів за сорок від берега водою ковзали три чорні лебеді, такі мирні та безжурні… бо ж ніхто не сказав їм, що прийшла війна, а до спалених сіл і вирізаних людей їм було байдуже. Ар’я жадібно витріщилася на них: наполовину вона прагнула сама стати лебедем, а наполовину — з’їсти котрогось із них. Сніданок її складався з розтертих жолудів та жмені жуків. Коли звикнути до жуків, вони здавалися цілком їстівними. Черв’яки смакували гірше, та все одно були кращі, ніж кілька днів без макової зернини у животі. Знайти жуків було легко — лишень перевернути перший-ліпший камінь. Коли Ар’я була маленька, то з’їла жука, щоб примусити Сансу заверещати, то й зараз не злякалася з’їсти ще кілька. Куна теж не злякалася, але Мантулик виблював жука, якого спробував ковтнути, а Ломик та Гендрі навіть не пробували. Вчора Гендрі упіймав жабу та розділив її з Ломиком, а за кілька днів до того Мантулик знайшов ожину і наголо обібрав увесь кущ. Та головним чином вони животіли на воді та жолудях. Курц показав їм, як розтирати жолуді між каменями у щось на зразок каші, жахливої на смак.

Ар’я шкодувала, що лісокрад помер. Він знав про ліс більше, ніж вони утрьох разом, але отримав стрілу в плече, поки втягав драбину досередини панської вежі. Торба напхав у рану намулу та моху з озера, і днів зо два Курц вихвалявся, що рана — то пусте, хоча шия в нього почорніла, а догори щокою і униз грудьми поповзли бридкі червоні плями. Одного ранку він не зміг підвестися після сну, а наступного — розлучився з життям.

Поховали його під курганом з каміння. Різан забрав собі його меч та мисливський ріг, а Торба наклав руки на лук, чоботи та ніж. Обоє пішли геть, забравши все те добро з собою, і спочатку решта думала, що вони полюють, аби повернутися з дичиною і усіх нагодувати. Діти чекали й чекали, доки Гендрі не примусив їх рушити далі. Мабуть, Торба та Різан вирішили, що виживуть певніше, якщо не матимуть в себе на руках табунку дітей-сиріт. Може, воно було й на краще, але Ар’я все одно їх зненавиділа.

Під деревом раптом гавкнув собакою Мантулик. Курц навчив їх озиватися одне до одного, як тварини. Він сказав, що то стара лісокрадська штука, але помер, не встигши навчити їх належних голосів. Пташині крики Мантулика були просто жахливі; собакою він гавкав ліпше, але не занадто.

Ар’я зіскочила з верхньої гілки на ту, що під нею, витягнувши руки для рівноваги. Адже водотанцівник ніколи не падає. Легко, чіпляючись пальцями ніг за гілку, вона пробігла кілька стоп, зістрибнула на більшу, а тоді, перебираючи руками, продерлася крізь гущавину листя до стовбура. Кора під пальцями рук та ніг була груба і шорстка. Ар’я швидко злізла донизу, а останні шість стоп пролетіла у стрибку і перекотилася по землі.

Гендрі простяг їй руку і допоміг підвестися.

— Ти там довгенько просидів. Бачив щось?

— Рибальське селище, невеличке, далі берегом на північ. Двадцять шість солом’яних стріх, один дах з черепиці — я порахував. Ще за хатами бачив край воза. Там хтось є.

На звук її голосу з кущів вилізла Куна. Так її назвав Ломик — сказав, що вона схожа на куницю. Насправді то була брехня, але ж не могли вони далі кликати її «плаксивою дівчинкою» — мала нарешті припинила скиглити. Навколо рота мармиза малої була брудна. Ар’я сподівалася, що дівча хоч грязюки знову не наїлося.

— Людей бачив? — спитав Гендрі.

— Ні, лише дахи, — зізналася Ар’я, — та деякі димарі диміли, а ще іржала коняка.

Куна обійняла її за ногу і щосили вчепилася. Тепер вона інколи таке робила.

— Де люди, там і харчі, — надто голосно бовкнув Мантулик. Гендрі без упину йому товкмачив, щоб говорив тихіше, та марно. — Мо’, й нам трохи дадуть.

— Мо’, й дадуть. По голові сокирою, — зазначив Гендрі.

— А от і ні, якщо ми здамося, — з надією вимовив Мантулик.

— Тепер ти співаєш тієї самої, що й Ломик.

Ломик Зеленорукий сидів між двох товстих коренів при підніжжі дуба, спираючись на стовбур. У бою в кам’яній паланці йому прохромили списом ліву литку. Наприкінці наступного дня він шкутильгав на одній нозі, звисаючи з плеча Гендрі, а тепер і шкутильгати вже не міг. Вони нарубали гілля з дерев зробити ноші, але нести його було повільно й важко, а хлопець ще й скиглив щоразу, як ноші хоч трохи підкидало.

— Треба здатися, — благав він. — Йорен теж мав би здатися. Відчинити браму, як йому казали.

Ар’ю вже нудило від Ломикових балачок про те, як Йорен мусив здатися. Поки його несли, він тільки про те й базікав, а ще про свою ногу та порожній живіт.

Але Мантулик погодився.

— Йоренові наказали відчинити браму. Наказали королівським іменем. Коли наказують в ім’я короля, то треба коритися. Отож у всьому винний той смердючий старий. Якби він здався, нам би дали спокій.

Гендрі спохмурнів.

— Лицарі й пани беруть у полон на викуп один одного, а на таких, як ми, їм начхати — здаємося ми чи ні.

Він обернувся до Ар’ї.

— Що ти ще бачив?

— Якщо це рибальське селище, то нам напевне продали б риби, — правив далі Мантулик. В озері було повно риби, та вони не мали чим її ловити. Ар’я пробувала руками, як от раніше робив у неї на очах Кос, але риба виявилася швидшою за голубів, а вода обманювала очі.

— Щодо риби не знаю. — Ар’я смикнула Куну за переплутане волосся і подумала, чи не краще було б його зовсім відрізати. — Там коло води повно гайвороння. Щось там мертве лежить.

— Риба й лежить, її викинуло на берег, — відповів Мантулик. — Якщо її гайворони їдять, то й ми з’їмо.

— Треба гайворонів упіймати, їх теж можна їсти, — зауважив Ломик. — Запалили б вогню, та й засмажили, як курчат.

Коли Гендрі хмурнів, то виглядав люто. Борода в нього виросла густа і колюча, наче шипшина.

— А я кажу — ніякого вогню.

— Ломик голодний, — заскиглив Мантулик, — і я голодний.

— Ми усі голодні, — буркнула Ар’я.

— Та ти ж черв’яків нажерся! — гиркнув Ломик знизу. — Наче горобець!

Ар’я ладна була вгатити його просто по рані.

— Я ж казав: можу й тобі накопати, якщо хочеш.

Ломик скривився з відрази.

— Якби не нога, я б нам усім вепра вполював.

— Вепра! — передражнила вона. — Та ж на вепра треба йти з рогатиною, кінно, з собаками. Ще й загонники знадобляться, щоб підняти його з лігва.

Її батько ходив на вепра у вовчій пущі з Роббом та Джоном. Одного разу взяв навіть Брана, але Ар’ю не брав ніколи, хоч вона була старша. Септа Мордана казала, що лови вепра — то не для панни, а мати пообіцяла, що як Ар’я підросте, то матиме власного сокола. Тепер вона вже підросла, та якби їй зараз дали сокола, вона б його тут-таки і з’їла.

— Що ти тямиш у вепрячих ловах? — спитав Мантулик.

— Та вже ж більше за тебе.

Гендрі не мав гумору слухати дурниці.

— Ану замовкніть обоє. Мені треба поміркувати, що робити далі.

Коли він думав, то завжди болісно кривився, наче то була для нього нестерпна мука.

— Здатися, — мовив Ломик.

— Я тобі казав, щоб ти про здачу мовчав. Ми навіть не знаємо, хто там сидить. Може б вдалося поцупити якихось харчів.

— Ломик украв би, якби не нога, — зазначив Мантулик. — Він у місті добряче злодіював.

— Кепсько, — заперечила Ар’я, — бо інакше не попався б.

Гендрі примружився на сонце.

— Найкраще підкрадатися у сутінках, на заході сонця. Як стемніє, я піду на розвідку.

— Ні, я піду, — мовила Ар’я. — Від тебе забагато шуму.

Гендрі негайно почепив ту саму пику.

— Підемо удвох.

— Арік хай іде, — наполіг Ломик. — Він підкрадається краще за тебе.

— Кажу, підемо обоє.

— А раптом не повернетеся? Мантулик мене один не понесе, ви ж бачите, він не подужає…

— Ще й вовки, — додав Мантулик. — Я їх тієї ночі чув, коли на чатах стояв. Близько.

Ар’я теж їх чула. Вона спала у гіллі в’язу, та виття її збудило. Вона сиділа без сну добрячу годину і слухала вовків, а спиною їй повзали мурашки.

— А ти навіть не дозволяєш нам ватру палити, щоб їх відганяти, — пожалівся Мантулик. — Недобре це — лишати нас вовкам на поталу.

— Яку ще поталу, — скривився Гендрі. — Ломик має ощепа від вовків, і ви ж лишаєтеся удвох. Ми тільки подивимося, та й усе, а тоді повернемося.

— Хай хто там сидить, їм треба здатися, — заскиглив Ломик. — Мені ногу треба лікувати, вона жахливо болить!

— Як надибаємо якогось зілля для ноги, то принесемо, — буркнув Гендрі. — Аріку, гайда, хочу встигнути до заходу сонця. Мантулику, ти тримай Куну при собі, щоб не потяглася за нами.

— Минулого разу вона мене ногою копнула.

— От я тебе копну, як не втримаєш її при собі.

Не чекаючи на відповідь, Гендрі нап’яв на голову свого сталевого шолома і закрокував геть.

Ар’я мусила підстрибувати й дріботіти, щоб устигнути за ним. Гендрі був старший на п’ять років, вершків на сім вищий, ще й ногами довший. Якийсь час він нічого не казав, лише сунув собі крізь щільні зарості з сердитим обличчям, роблячи надто багато шуму. Та нарешті спинився і сказав:

— Ломик, мабуть, помре.

Вона не здивувалася. Курц від своєї рани помер, а був же міцніший за Ломика. Коли наставала Ар’їна черга його нести, вона відчувала жар на його шкірі й сморід з ноги.

— Якби ж ми знайшли маестра…

— Маестри є тільки в замках. А якби ми й знайшли якогось, він однак не став би бруднити руки таким, як Ломик.

Гендрі пірнув під низьку гілку.

— Неправда твоя! — Маестер Лювин радо поміг би будь-кому, хто б до нього звернувся. Цього Ар’я була певна.

— А він таки помре, і що скоріше, то краще для решти з нас. Треба його лишити, та й годі, як він сам каже. Якби поранили тебе чи мене, він би нас напевне лишив.

Вони спустилися у крутий вузький байрак і видерлися протилежним його схилом, чіпляючись за корені.

— Мені обридло його тягнути, і його балачки про здачу в полон теж набридли. Якби він міг стояти на ногах, я б йому зуби вибив. Ломик — просто непотріб. І плаксиве дівчисько теж нам ні до чого.

— Куну ти не чіпай! Вона мала, злякана та голодна.

Ар’я зиркнула за себе, та цього разу мала не попхалася слідом. Мабуть, Мантулик таки втримав її, як звелів Гендрі.

— Ні до чого нам вона, — вперто повторив Гендрі. — Вона, Мантулик та Ломик — усі троє нас затримують. Нас іще, мо’, через них повбивають. Ти з усієї зграї один до чогось вдатний. Хоча й дівчисько.

Ар’я застигла на місці.

— Я не дівчисько!

— Та дівчисько ж. Чи ти гадаєш, що я такий самий тупак, як вони?

— Тупак-тупацюра! Нічна Варта не бере до себе дівчат, це кожен знає!

— Оце правда. Не знаю, навіщо Йорен тебе з нами віз, та мабуть, він знав, навіщо. Але ти дівчисько і є.

— Ні!

— То виймай цюцюрку і сци просто тут. Ну ж бо, давай!

— Я не хочу. А якби схотів, то й посцяв би.

— Брешеш. Ти не можеш вийняти цюцюрку, бо не маєш її. Коли нас було тридцять душ, то я не помічав, але ж ти завжди бігала до лісу, щоб відлити зайве. А Мантулик такого не робив, і я теж. Якщо ти не дівчисько, то напевне, якийсь євнух-різанець.

— Сам ти євнух.

— Ти ж знаєш, що ні, — вишкірився Гендрі. — Хочеш, вийму свою цюцюрку і покажу? Мені ховати нічого.

— А от і є чого! — вигукнула Ар’я, палко бажаючи звернути з розмови про цюцюрки. — Ті золотокирейники приїхали до корчми по тебе, а ти й не казав, навіщо!

— Якби ж я сам знав. Гадаю, знав Йорен, та мені не сказав. А чому ти вирішила, що вони шукали тебе?

Ар’я вкусила губу. Вона згадала, що їй сказав Йорен того дня, коли відрізав волосся. «Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й зґвалтує.» Гендрі один був не такий, і королева розшукувала його теж.

— Я тобі скажу, якщо спершу скажеш ти, — сторожко проказала вона.

— Кажу ж тобі, Аріку, сам не знаю… тебе що, справді так кличуть, чи ти маєш якесь дівчаче ім’я?

Ар’я втупилася у покручений корінь в себе під ногами. Вона розуміла, що прикидатися вже годі. Гендрі здогадався, а вона в штанях не має нічого такого, щоб переконати його в іншому. Їй лишалося або дістати Голку і вбити його на місці, або довіритися йому. Та вона не була певна, чи зможе його вбити, навіть якщо зважиться — він сам мав меча і був значно сильніший. Лишалося тільки сказати правду.

— Ломикові й Мантуликові знати не можна, — мовила вона.

— Вони не знатимуть, — заприсягся хлопець. — Від мене — ніколи.

— Ар’я. — Вона здійняла на нього очі. — Мене звати Ар’я. З дому Старк.

— З дому… — Він на хвильку завагався, тоді мовив, — Старком звали Правицю Короля. Отого, що стратили як зрадника.

— Він не був ніякий зрадник! Він був мій тато.

Гендрі широко розкрив очі.

— То он чого ти гадала…

Вона кивнула.

— Йорен віз мене додому, до Зимосічі.

— Виходить, ти… ти ж чесного роду… виростеш у вельможну пані…

Ар’я опустила очі на свое подерте ганчір’я та голі ноги, потріскані й стерті. Побачила бруд під нігтями, ціпки на ліктях, подряпини на долонях. «Ручуся, що септа Мордана мене б і не впізнала. А Санса впізнала б, та прикинулася, що не знає.»

— Ні, то моя мати — вельможна пані, а сестра напевно нею стане. А я ніколи такою не була.

— Та була ж. Ти дочка князя, жила в замку, хіба ні? А ще ти… ласка божа, що ж це я… — Раптом Гендрі знітився, трохи не злякався. — Базікаю тут про цюцюрки… Не треба було такого казати. А ще ж я сцяв просто в тебе на очах, і таке інше… благаю пробачити мені, ясна панно.

— Ану припини! — засичала Ар’я. Та він що, знущається з неї?!

— Я знаю шляхетне поводження, панно, — вперто вів своєї Гендрі. — Як до майстерні приходили дівчата з шляхетними батьками, то хазяїн казав ставати на коліно, говорити тільки тоді, коли мене питають, і називати їх паннами.

— Якщо станеш кликати мене панною, то помітить навіть Мантулик. А сцяти тобі краще так само, як і сцяв.

— Як забажає панна.

Ар’я щосили пхнула його в груди обома руками. Він запнувся на камені й важко гепнувся на дупу.

— Отака мені князівська дочка! — зареготав він.

— Еге ж, отака! — Вона копнула його ногою в бік, але він тільки гучніше засміявся. — Смійся собі, смійся. А я піду подивлюся, хто там у селі.

Сонце вже спустилося нижче дерев; ще мить, і впадуть сутінки. Цього разу підганяти довелося вже Гендрі.

— Чуєш сморід? — спитала вона.

Він понюхав повітря.

— Гнила риба?

— Сам знаєш, що ні.

— Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема дороги. А має бути, якщо ти бачила воза. Ти йди берегом. Як знадобиться поміч, гавкни собакою.

— Дурня! Як знадобиться поміч, то буду гукати на поміч.

Вона шурхнула геть, босими ногами не здіймаючи у траві ніякого шуму. Озирнувшись через плече, побачила, що Гендрі дивиться їй услід із тим болісним виразом на обличчі, який означав, що він думає. Мабуть, думає, що не слід посилати вельможну панну красти харчі. А може, й ні. Та однак нічого розумного йому зараз в голову не стукне.

Коло села сморід посилився. Вона зрозуміла, що то не гнила риба. Смерділо гірше, бридкіше. Ар’я скривилася і зморщила носа.

Дерева порідшали, і вона почала ховатися у підліску, ковзаючи від куща до куща, мов тінь. Кожні кілька сажнів вона спинялася послухати. З третього разу почула коней і людський голос. Тхнуло дедалі гидкіше — трупами, ось чим. Цей сморід вона вже чула — від Йорена та всіх інших.

На південь від села ріс щільний запліт із шипшини. Поки вона дісталася тієї порослі, довгі тіні від західного сонця почали блякнути, у повітрі з’явилися світляки. Просто за заплотом Ар’я бачила солом’яні стріхи. Вона поповзла уздовж заростей, знайшла дірку і пролізла на животі, сторожко ховаючись. А тоді побачила, що саме смерділо.

Коло самих тихих хвиль Божого Ока поставили довгу шибеницю з сирого дерева. На ній гойдалися спотворені рештки людей догори ногами, закутими у кайдани, а між ними сновигало гайвороння, оббираючи мертву плоть. На кожного гайворона коло трупів дзижчали сотні мух. Коли від озера дмухав вітерець, найближчий мрець легенько хитався і звивався на своїх ланцюгах. Гайворони вже з’їли йому майже все обличчя; потрудилася там і якась більша істота. Горлянку та груди йому геть розірвало; з розпанаханого черева звисали зелені лискучі нутрощі та смуги пошматованого м’яса. Одну руку відірвали від плеча; Ар’я бачила кістки за кілька кроків від нього, погризені та розтрощені, обібрані від м’яса до останньої крихти.

Вона примусила себе роздивитися наступного чоловіка, і наступного за ним, і ще одного, наказуючи собі бути твердою, мов камінь. Всі трупи були дуже спаплюжені та зогнилі, тож вона не зразу й зрозуміла, що їх підвісили голими. Та воно й не дивно, бо людської подоби в тілах майже не лишилося. Гайвороння вийняло їм очі, подекуди об’їло обличчя. Від шостого у довгій шерезі лишилася сама нога, яка досі хилиталася у ланцюгах з кожним поривом вітру.

«Страх ріже глибше, ніж меч». Мерці не могли їй зашкодити, але ж могли ті, які їх повісили. Далеко за шибеницею перед довгим будинком коло води — тим, що під черепицею — стояло двоє вояків у сталевих кольчугах, спираючись на списи. У грузький ґрунт перед будинком увігнали двійко довгих жердин, з яких звисали прапори. Один був начебто червоний, а другий — якийсь світліший, чи то білий, чи то жовтий. Обидва мляво висіли зі своїх держалн, і у сутінках вона не була навіть певна, що той червоний — ланістерівський кармазин. «Та навіщо мені бачити лева, я ж бачу замордованих людей — хто ще таке робить, крім ланістерівців?»

А тоді зчинився крик.

Двоє списників рвучко обернулися на нього, а в полі зору з’явився третій, штовхаючи перед собою бранця. Щоб розрізнити обличчя, було вже надто темно, та бранець мав на голові блискучого сталевого шолома, і з рогів на ньому Ар’я упізнала Гендрі. «Тупак, тупак, тупак!» — майнула в неї думка. Якби він опинився поруч, вона б його знову копнула ногою.

Стражники балакали досить гучно, та вона здалеку слів не розбирала, особливо за ляпанням крил та галасом птаства на шибениці. Один з вартових зісмикнув шолом з Гендріної голови і про щось його запитав, та мабуть, не вподобав відповідь, бо хльоснув поперек обличчя тупим кінцем списа і збив на землю. Той, який упіймав хлопця, хвицьнув його ногою, а другий списник тим часом приміряв на себе бичачого шолома. Нарешті Гендрі підсмикнули на ноги і погнали до великої комори. Розчинилися важкі дерев’яні двері, з них прожогом вискочив малий хлопчина, але один з вартових ухопив його за плече і вкинув назад. Ар’я почула з будинку плач, а тоді вереск такий гучний та болючий, що аж вкусила собі губу.

Стражники запхали Гендрі до комори слідом за хлопчиною і заклали за ними двері засувом. Цієї миті з озера дмухнув сильний вітер, прапори заворушилися й злетіли догори. На вищому держалні, як вона й боялася, віяв за вітром золотий лев. На другому жовтим, наче масло, полем, бігли три спритні чорні істоти. «Собаки» — подумала вона. Таких собак вона вже десь бачила, але де саме?

Та байдуже. Головне — що вони запопали Гендрі. Хай який він був дурний і впертий, а вона мусила його врятувати. Ар’я спитала себе, чи знають вони, що його шукає королева.

Один з вартових зняв свого шолома та вдяг Гендріного. Вона розлютилася, побачивши це, та вдіяти однак нічого не могла. Їй здалося, що зсередини комори без вікон чутно ще вереск, приглушений кам’яними стінами, та було годі розібрати достеменно.

Ар’я сиділа на місці досить довго, щоб побачити зміну варти, а заразом іще багато різного. Вояки прибували й відбували, приводили коней до струмка напитися. З лісу повернувся загін мисливців, привіз тушу оленя на жердині. Ар’я дивилася, як оленя обдерли та випатрали, як на тому березі струмка розклали багаття. Пахощі печені утворили моторошну суміш зі смородом гнилої плоті мерців. Порожній Ар’їн шлунок схопили корчі, й вона трохи не виблювала. До вечері, що готувалася, прибріла решта загону, розташованого по домівках селища; майже всі прибульці мали на собі сякі-такі кольчуги чи каптани вивареної шкіри. Коли олень спікся, найкращі шматки понесли до одного з будинків.

Ар’я гадала, що як стемніє, то вона зможе підібратися ближче та звільнити Гендрі, але стражники запалили смолоскипи від багаття, на якому спекли оленя. Якийсь зброєносець приніс двом вартовим комори хліба та м’яса, а згодом до них вийшли ще двоє і пустили по колу міх вина. Коли міх спорожнів, ті двоє пішли, але вартові лишилися стояти, спершись на списи.

Коли Ар’я нарешті викрутилася з-під куща шипшини і зникла в темряві лісу, її руки та ноги вже геть затерпли. Настала глупа ніч; лише тоненька цівочка місяця час від часу показувалася з-за хмар, що проносилися небом. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, рухаючись між дерев. У темряві вона не насмілилася бігти, боячись запнутися на якомусь невидимому корені, а чи й заблукати. З її лівого боку Боже Око ліниво і тихо ляпало хвилями по березі. Праворуч серед гілля зітхав вітер, шурхотіло листя. Десь далеко чулося виття вовків.

Ломик з Мантуликом трохи не наклали під себе, коли вона виступила з-за дерев просто позаду них.

— Ану тихо, — буркнула вона до них, обіймаючи малу Куну, яка саме підбігла.

Мантулик вирячився на неї величезними очима.

— Ми гадали, ти нас кинула.

У руці він тримав тесака — того самого, якого Йорен відібрав у золотокирейника.

— Я злякався — думав, що ти вовк.

— Де Бичок? — спитав Ломик.

— Його спіймали, — пошепки повідомила Ар’я. — Треба його звідти витягти. Мантулику, ти мусиш допомогти. Ми туди проберемося, вб’ємо сторожу, а тоді я відчиню двері.

Мантулик з Ломиком перезирнулися.

— А скільки їх там?

— Не зміг порахувати, — зізналася Ар’я. — Щонайменше двадцятеро, та коло дверей лише двоє.

Мантулик так скривився, от наче зараз заплаче.

— Не можемо ж ми битися з двадцятьма!

— Тобі треба битися лише з одним. Я впораюся з іншим, а тоді заберемо Гендрі й втечемо.

— Здаватися треба, — наполягав Ломик. — Піти туди, та й здатися.

Ар’я вперто захитала головою.

— Тоді лишимо його, Аріку, — заблагав Ломик. — Про нас вони ж не знають. Якщо ми сховаємося, то вони собі підуть, авжеж. Хіба ми винуваті, що Гендрі спіймався?

— Ти, Ломику, зовсім дурноголовий, — сердито вимовила Ар’я. — Ти здохнеш, якщо ми не витягнемо Гендрі. Хто тоді тебе нестиме?

— Ви з Мантуликом.

— Увесь час самі, без жодної допомоги? Ми тебе нікуди не донесемо. З-поміж нас Гендрі був найдужіший. Та й чхати я хотів, що ти там мелеш — я все одно по нього повернуся.

Вона зиркнула на Мантулика.

— То ти йдеш чи ні?

Мантулик кинув погляд на Ломика, на Ар’ю, знову на Ломика.

— Та піду, — буркнув він неохоче.

— А ти, Ломику, тримай Куну при собі.

Той схопив малу за руку і підтягнув до себе.

— А що мені робити, як вовки нагодяться?

— Здавайся їм, — порадила Ар’я.

На те, щоб знайти дорогу назад до селища, здавалося, пішло кілька годин. Мантулик весь час запинався і губився у темряві; Ар’ї доводилося то чекати на нього, то навіть повертатися. Нарешті вона схопила його за руку і повела крізь дерева.

— Мовчи та йди, більше нічого.

Коли вони нарешті побачили тьмяне світло від багать у небі над селом, Ар’я мовила:

— Там з того боку заплоту мерці висять, але то нічого, вони не страшні. Ти, головне, пам’ятай, що страх ріже глибше, ніж меч. Треба рухатися дуже тихо і поволі.

Мантулик мовчки кивнув.

Вона першою пролізла крізь шипшину і почекала з іншого боку, низько зігнувшись. Мантулик виник з кущів блідий та задиханий, зі скривавленим обличчям та руками у довгих подряпинах. Він намагався щось сказати, але Ар’я притиснула йому пальця до вуст. Вони поповзли на карачках уздовж шибениці, під мерцями, що погойдувалися собі. Мантулик не дивився вгору і не видав ані звуку.

Аж раптом йому просто на спину сів гайворон, і малий видав придушений скрик.

— Хто там? — зненацька загув голос із темряви.

Мантулик прожогом зіп’явся на ноги.

— Я здаюся! — заволав він, відкидаючи убік тесака. Навколо з невдоволеним вереском злетіли з трупів, ляпаючи крилами, кілька десятків гайворонів. Ар’я вхопила його за ногу та спробувала стягти на землю, але він викрутився і побіг уперед, вимахуючи руками. — Здаюся, здаюся!

Ар’я скочила на ноги і витягла Голку, але стражники вже оточили її. Ар’я полоснула першого-ліпшого, який трапився найближче, та він відвів удар рукою в кольчузі, хтось інший збив її на землю, а третій викрутив меча з руки. Спробувавши кусатися, вона відчула під зубами холодну й брудну кольчужну сітку.

— Ти ба, яке люте створіння! — зареготав чолов’яга. А тоді ударом закольчуженого кулака трохи не відірвав їй голову.

Поки Ар’я лежала, затьмарена болем, над нею про щось балакали, та вона слів не розбирала. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, земля під нею захиталася. Голку в неї забрали; від ганьби їй боліло гірше, ніж від удару — а поцілили ним таки добряче. Це ж Джон подарував їй того меча. А Сиріо вчив, як ним битися.

Нарешті хтось ухопив її за груди шкірянки і підсмикнув на коліна. Мантулик теж стояв навколішки перед найвищим чоловіком, якого Ар’я бачила за життя — якимось чудовиськом з оповідок Старої Мамки. Вона не бачила, звідки велетень з’явився. На його вицвілому жовтому вапенроку бігли троє чорних собак, а кутасте лице скидалося на вирізьблене з каменю. Раптом Ар’я згадала, де вже бачила тих собак. Адже надвечір турніру в Король-Березі усі лицарі вивісили власні щити коло своїх шатрів.

— Отой знак належить братові Хорта, — повідомила Санса, коли вони минали чорних псів на жовтому полі. — Він іще більший за Ходора, ось побачиш. Його кличуть Гора-на-Коні.

Ар’я звісила голову на груди, не дуже добре розуміючи, що навколо відбувається. Мантулик продовжував палко здаватися. Гора на це відповів:

— Ви приведете нас до решти. — І пішов геть.

Наступної миті вона вже сунула, запинаючись, мимо мерців на шибениці, а тим часом Мантулик запевняв своїх полонителів, що пектиме їм пироги, млинці та всілякі мантули, якщо його не чіпатимуть. З ними пішло четверо; один мав смолоскипа, один — довгого меча, і ще двоє — списи.

Ломика вони знайшли там, де залишили — під дубом.

— Здаюся! — гукнув він, щойно їх побачив, відкинувши списа і здійнявши догори обидві руки, заплямовані старою зеленою фарбою. — Здаюся і благаю про милість!

Вояк зі смолоскипом позазирав між дерев.

— Ти останній? Кухарчук казав, тут було ще мале дівчисько.

— Воно втекло, коли вас почуло, — мовив Ломик. — Ви ж так галасували.

«Тікай, Куно» — подумала собі Ар’я, — «тікай якнайдалі, ховайся і не озирайся назад».

— Скажи нам, де знайти того хвойдиного вилупка Дондаріона, і матимеш гарячу вечерю.

— Кого? — перепитав Ломик.

— Кажу ж тобі — ці йолопи знають не більше, ніж та срана голота в селі. Дідько з ними, не марнуй часу.

Один зі списників підібрався ближче до Ломика.

— Ти ногу зашкодив, хлопче, абощо?

— Її поранено.

— Ходити можеш? — Голос був стурбований, трохи не співчутливий.

— Ні, — відповів Ломик. — Вам доведеться мене понести.

— Гадаєш? — Чолов’яга недбало підняв списа і увігнав його просто у горлянку хлопчакові. Ломик і вигукнути «Здаюся!» ще раз не встиг, лише смикнувся, та й усе. Коли списник витяг вістря своєї зброї, слідом порснуло темне віяло крові.

— Понести, каже, — буркнув вояк. — Сміх, та й годі.

Тиріон V

Його попередили, щоб вдягся якомога тепліше. Тиріон повірив на слово і вдяг товсті підбиті штани, вовняного жупана, а зверху — кожуха зі шкури сутінькота, якого здобув у Місячних горах. Кожух був йому неймовірно довгий і добре пасував би чоловікові удвічі вищому. Не сидячи верхи, він міг упоратися зі шкурою, тільки нагорнувши її на себе кілька разів, і від того ставав схожий на кулю смугастого хутра.

Та навіть так він усе одно радів, що послухав поради. Холод у довгому вогкому підземеллі пронизував до кісток. Тімет вирішив повернутися до підвалу, щойно скуштував цього холоду на одну мить. Вони знаходилися десь під пагорбом Раеніс, під будинком цехового зібрання алхіміків. Вологі стіни мережили плями селітри, а єдине світло давала щільно закрита олійна світильня зі скла та заліза, яку Галин Вогнечарник ніс з усією обережністю, на яку був здатен.

«Нехай, обережність не завадить… а ось і вони, ті горщики, заради яких стільки мороки.» Тиріон узяв один в руки, щоб оглянути. Він був круглий, червонястий, схожий на великий, товстобокий глиняний помаранч. Трохи величенький, як на його руку, але у долоні звичайної людини лежатиме зручно. Глина була надзвичайно тонка і крихка; його попередили, щоб не стискав надто міцно і не розчавив просто у руках. На дотик поверхня виявилася грубою, пухирчастою. Галин сказав, що так зроблено навмисне.

— Гладенький горщик швидше вислизне з рук.

Коли Тиріон нахилив горщика і зазирнув досередини, шал-вогонь повільно поповз до краю. Колір його мав бути тьмяно-зелений, та у вбогому світлі розібрати було важко.

— Який густий, — зазначив він.

— Це від холоду, мосьпане, — відповів Галин, блідий, як мрець, стариган із м’якими вогкими руками та запобігливими звичаями. Він був вдягнений у смугасту чорно-кармазинову рясу, облямовану соболем, хоча побите міллю хутро на ній добряче витерлося і висіло клаптями. — Коли речовина нагрівається, то тече хуткіше — так, наче світильна олія.

«Речовиною» вигадали називати шал-вогонь самі вогнечарники. Один одного вони, до речі, кликали «велемудрий». Це дратувало Тиріона майже так само, як їхня звичка натякати на велетенський обсяг таємних знань, що ними вони начебто володіли. І не просто натякати, а понад усе намагатися його переконати. Колись їхній цех був багатий та могутній, але протягом останніх століть маестри Цитаделі витіснили їх майже звідусюди. Залишилося лише кількоро старих членів братства, і вони вже навіть не прикидалися, що вміють перетворювати один метал на інший…

…та все ж уміли робити шал-вогонь.

— Мені казали, що вода його не гасить.

— Саме так. Коли речовина загоряється, то палає з усієї сили, аж доки її не лишається. Ба більше, вона всотується у тканину, дерево, шкіру, навіть крицю, і вони теж спалахують вогнем.

Тиріон згадав червоного жерця Тороса Мирійського з його палаючим мечем. Навіть тонкий шар шал-вогню міг горіти з годину. Після бугурту Торос завжди потребував нового меча, та король Роберт мав до жерця таку прихильність, що радо дарував йому все потрібне.

— То чому ж він не всотується у глину?

— О, та всотується ж, — відповів Галин. — Під цим сховищем є ще одне, де ми зберігаємо старі горщики, ще з днів короля Аериса. Він мав примху замовити горщики у подобі різних садових плодів. Ой, небезпечні плоди, ясний мій пане Правице, воістину, і до того ж, гм-м-м, зараз вони ще дозріліші, так би мовити, ніж за минулих часів, якщо ви розумієте, про що я. Ми їх запечатали воском і залили нижнє сховище водою, та навіть так… їх би слід було геть знищити, але ж стільки наших майстрів загинуло за Погрому Король-Берега. Ті нечисленні підмайстри, що лишилися, не впоралися б із таким завданням. До речі, значна частина того, що ми зробили для Аериса, загубилася. Тільки минулого року ми знайшли дві сотні горщиків у коморі під Великим Септом Баелора. Ніхто вже й не пригадає, як вони туди потрапили. Зайве казати, що верховний септон аж себе не тямив з жаху, коли дізнався. Я сам простежив, щоб їх безпечно вивезли звідти. Звелів наповнити воза піском, надіслав найздібніших учнів. Працювали ми вночі, отож…

— …упоралися якнайкраще, не маю жодного сумніву. — Тиріон поставив горщика назад до його близнюків. Вони вкривали собою стіл, стояли рівними шерегами по чотири і зникали далеко у підземній темряві. А далі стояли ще столи, багацько столів. — То оці, е-е-е, плоди покійного короля Аериса, вони ще придатні для вжитку?

— О так-так, цілком… але потрібна обережність, пане мій, надзвичайна обережність. З роками речовина стає дедалі, гм, примхливішою, скажімо так. Від найменшого вогника спалахує, ба навіть від іскри. Трохи перегрієш — і горщики запалають самі, як живі. Нерозумно їх лишати під сонячним світлом навіть на короткий час. Щойно всередині займається вогонь, від жару речовина бурхливо розширюється, і горщики розлітаються на шматки. Якщо ж поблизу є інші горщики, вони теж спалахують, і тоді…

— Скільки горщиків ви маєте наразі?

— Цього ранку велемудрий Мунцитер повідомив, що ми маємо сім тисяч вісімсот сорок штук. Власне, якщо рахувати чотири тисячі горщиків від днів короля Аериса.

— Наші перезрілі плоди?

Галин хитнув головою.

— Велемудрий Маліяр вважає, що ми зможемо довести рахунок до десяти тисяч, як обіцяли пані королеві. Я з ним цілком згоден.

Вогнечарник так і пашів якоюсь непристойною хіттю від самих думок про вогонь.

«Це якщо наші вороги дадуть тобі час.» Вогнечарники зберігали спосіб виготовлення шал-вогню у надзвичайній таємниці, але Тиріон знав, що справа то складна, довготривала, небезпечна. Він вирішив, що обіцянка десяти тисяч горщиків — то порожнє вихваляння, от як значковий пан обіцяє своєму князеві десять тисяч добірного війська, а потім з’являється у день битви з двома сотнями косоруких вахлаків. «Але якби вони справді дали нам десять тисяч…»

Він не знав, що йому відчувати: радощі чи жах. Може, дещицю того й іншого.

— Щиро сподіваюся, велемудрий, що ваші брати по цехові не чинитимуть нерозважливого поспіху. Ми ж не хочемо мати десять тисяч горщиків поганого шал-вогню, ба навіть одного… а менше за все ми хочемо, щоб сталася якась халепа.

— Халепи не буде, пане мій Правице. Речовина готується добре навченими підмайстрами у ланцюжку голих кам’яних келій. Кожен горщик забирає учень і доправляє сюди, щойно речовина готова. Над кожною келією-майстернею знаходиться приміщення, заповнене піском. На підлогу такого приміщення накладені захисні чари, і надзвичайно, гм, могутні. Найменший спалах у келії внизу — підлога-стеля провалюється, і пісок миттю придушує випадковий вогник.

— А заразом, певно, і недбалого підмайстра.

На думку Тиріона, під чарами Галин розумів якусь хитромудру, але все ж цілком звичайну штуку. Він би радо роздивився одну з таких келій і перевірив, як вона спрацьовує, але зараз була невчасна мить. Може, після перемоги у цій війні…

— Мої братчики ніколи не бувають недбалі, — заперечив Галин. — Якщо я можу казати, гм, відверто…

— О, благаю.

— Речовина тече в моїх жилах і живе у серці кожного вогнечарника. Ми поважаємо її могутню силу. Але звичайні вояки, гм-м-м, приміром, ті, що стоять коло королевиних метавок, вони у навіженому завзятті битви… словом, найменша помилка може викликати біду. Не завадить повторити це знову і знову. Мій батько часто казав королю Аерису те саме, а його батько — старому королю Джаяхаерису.

— Мабуть, їх таки послухали, — зауважив Тиріон. — Якби хтось із попередніх королів спалив місто дощенту, я б знав. То ви радите нам бути якомога обережнішими?

— Надзвичайно обережними, — відповів Галин. — Просто неймовірно обережними.

— А оцих глиняних горщиків… ви їх маєте вдосталь?

— О так, ласкавий пане, але дуже дякую, що спитали.

— То ви не заперечуватимете, якщо я візьму кілька. Точніше, кілька тисяч.

— Кілька тисяч?!

— Стільки, скільки ваш цех зможе віддати без шкоди потребам виробництва. Я прошу порожні горщики, майте на увазі. Надішліть їх сотникам на усіх міських брамах.

— Воля ваша, мосьпане, але навіщо?…

Тиріон посміхнувся до нього знизу вгору.

— Коли ви казали мені вдягтися тепліше, я вдягся тепліше. Коли ви казали мені бути обережним, я… — Він здвигнув плечима. — Досить вже. Може, ви будете ласкаві супроводити мене нагору до моїх ношів?

— З надзвичайним, гм, задоволенням, пане мій.

Галин підняв світильню і рушив до сходів.

— Яка ласка з вашого боку — відвідати нас. Висока, гм, честь для нас. Адже Правиця Короля вже так давно не вшановував нас власною особою. Аж від часів пана Россарта, який сам належав до нашого братства. То було ще за короля Аериса. Король Аерис надзвичайно цікавився нашою роботою.

«Король Аерис із вашою допомогою смажив своїх ворогів живцем.» Братик Хайме розповів йому кілька казочок про Навіженого Короля та його посіпак-вогнечарників.

— Поза сумнівом, короля Джофрі ви також зацікавите.

«Ось чому я триматиму його якнайдалі звідси.»

— Ми щиро сподіваємося, що король відвідає наше цехове зібрання власною ясновельможною особою. Я вже казав про це вашій ласкавій сестрі. Якби ж влаштувати великий бенкет…

На сходах ставало дедалі тепліше.

— Його милість заборонив усякі бенкети аж до перемоги у війні. — «Бо я на цьому наполіг.» — Король вважає недоречним жирувати на солодких стравах, коли його піддані навіть хліба не можуть поїсти вдосталь.

— Як, гм, розважливо та милостиво з його боку, мосьпане. То може, натомість кількоро з нас матимуть честь відвідати короля у Червоному Дитинці? Задля невеличкого, так би мовити, показу наших сил, і щоб відволікти його милість від численних державних турбот хоч на один вечір. Адже шал-вогонь — лише одна з моторошних таємниць нашого стародавнього братства. На додачу ми можемо показати вашим мосцям безліч інших хитромудрих речей.

— Я перекажу ваші слова сестрі. — Тиріон не заперечував подивитися кілька цікавих чарівних витівок, але йому вже в печінках сиділа Джофова звичка напускати бійців один на одного задля двобою на смерть; бракувало, щоб малий відкрив для себе принади спалення людей живцем.

Коли нарешті вони досягли вершечку сходів, Тиріон виплутався зі шкури сутінькота і повісив її через плече. Цехове зібрання алхіміків являло з себе чималу, безладно вимурувану на всі боки з чорного каменю будівлю; Галин вів його звивистими проходами й раптовими поворотами, поки не привів до Галереї Залізних Смолоскипів — довгої лункої палати, де навколо чорних металевих стовпів у три сажні заввишки танцювали вихори зеленого вогню. Примарні язики полум’я виблискували на вилощеному чорному мармурі стін та підлоги, заливали палату смарагдовим сяйвом. Тиріон, мабуть, зачудувався б трохи більше, якби не знав, що великі залізні смолоскипи запалили тільки цього ранку на честь його відвідин, а тієї миті, коли за ним зачиняться двері, їх миттю загасять. Адже шал-вогонь коштував надто дорого, щоб отак ним розкидатися.

Вони вигулькнули на поверхні широких вигнутих сходів, що починалися від Сестринської вулиці коло підніжжя пагорба Візеньї. Тиріон побажав Галинові усього найкращого і пошкандибав туди, де на нього чекав Тімет, син Тімета, з супроводом Смалених. Враховуючи мету сьогоднішніх відвідин, такий вибір супутників видався Тиріонові особливо доречним. На додачу їхні рубці наганяли жаху на міський набрід, а цими днями воно було не зайве. Якісь три ночі тому коло воріт Червоного Дитинця зібрався новий натовп і знову вимагав харчів. Джоф розпочав відчайдушну стрілянину і чотирьох таки вколошкав, а тоді заверещав донизу, що дає натовпові свій ясновельможний дозвіл з’їсти їхніх мертвих. «Король без устанку завойовує нам нових друзів.»

Тиріон здивувався, побачивши коло своїх ношів ще й Брона.

— А ти сюди яким вітром?

— Я тут за гінця, звістки тобі розношу, — відповів Брон. — Залізна Клішня припрошує тебе до Божої Брами, і негайно. А навіщо — не каже. А ще тебе викликають до Маегора.

— Викликають, кажеш? — Тиріон знав лише одну особу, яка мала нахабство вживати щодо нього це слово. — Чого Серсея від мене хоче?

Брон здвигнув плечима.

— Королева наказує тобі негайно повернутися до замку і з’явитися до неї в покої. Переказав отой ваш жевжикуватий брат у перших. В самого на губі чотири волосини, а бач, пнеться у чоловіки.

— Чотири волосини й лицарське звання. Тепер він лицар Лансель, ти мені не забувайся належно його величати. — Тиріон знав, що пан Джаселин по нього не пошле, якщо справа не нагальна. — Піду-но я спершу до Бережняка. Скажи сестрі, що як повернуся, тієї ж миті буду в неї.

— Вона цього не вподобає, — попередив Брон.

— То й добре. Що довше Серсея чекатиме, то більше лютуватиме. А від люті вона тупішає. Мені більше до вподоби, коли вона люта й дурна, ніж коли тиха та хитра.

Тиріон кинув згорнутого кожуха до ношів, і Тімет допоміг йому залізти слідом.

Базарний майдан всередині Божої Брами, що зазвичай аж гудів від селян з возами та ятками всякої городини, тепер був майже покинутий. Тиріон вільно перетнув майдан; коло брами його зустрів пан Джаселин, скупо привітавши помахом залізної долоні.

— Пане Правице, прибув ваш родич Клеос Фрей, від самого Водоплину, під прапором миру, з листом від Робба Старка.

— З умовами миру, треба гадати?

— Каже, що так.

— Любий мій родич! Ану ж проведіть мене до нього.

Золотокирейники посадовили пана Клеоса до вартової келії у брамній башті, де не було навіть вікна. Той підвівся, побачивши родича.

— Ой, Тиріоне, який же я радий вас бачити!

— Я таке від людей чую нечасто, любий брате.

— А чи Серсея теж із вами?

— Сестричка має інші справи. То оце лист від Старка? — Він схопив сувій зі столу. — Пане Джаселине, залиште нас, якщо ваша ласка.

Бережняк вклонився і пішов геть.

— Мені наказано доправити послання до королеви-намісниці, — мовив пан Клеос, коли двері зачинилися.

— Я так і вчиню. — Тиріон побіжно роздивився мапу, що її Робб Старк приклав до листа. — Все свого часу, родичу. Сідайте, відпочиньте. Ви якийсь схудлий та змарнілий.

«Радше сказати, живий мрець».

— Еге ж. — Пан Клеос опустився на лаву. — В річковому краю дуже погано, Тиріоне. Усюди навколо Божого Ока, а надто вздовж королівського гостинця. Річкове панство палить власні лани, щоб виморити нас голодом, а хуражири вашого батька плюндрують кожне село, на яке натраплять, і нищать простий люд до ноги.

«Такий він, звичай війни. Простих ріжуть, вельможних беруть у полон на викуп. Не забути б подякувати богам, що я вродився Ланістером.»

Пан Клеос долонею поворушив своє ріденьке брунатне волосся.

— Навіть їдучи під прапором миру, ми двічі не минали нападу. То були вовки у броні, голодні до крові усякого слабшого від них. Самі боги відають, за кого вони стояли на початку цієї війни, але тепер б’ються лише за себе. Трьох людей в нас убито, вдвічі більше поранено.

— Що нового про нашого ворога? — Тиріон повернувся до Старкових умов миру. «А малий не занадто багато хоче — лишень пів-царства, відпущення полонених, надання заручників, батьківського меча… ага, ще й своїх сестер.»

— Хлопець сидить собі без діла у Водоплині, — розказав пан Клеос. — Гадаю, він лякається вийти у поле проти вашого батька. Сила його тане з кожним днем. Річкові пани розбрелися на захист власних земель.

«Чи не цього й прагнув пан батько?» Тиріон згорнув Старкову мапу.

— Геть негодящі в нього умови.

— Ну хоч Тіона та Вілема ви виручите за старківських дівчат? — запобігливо заблагав пан Клеос.

«Тіон Фрей — це ж його молодший брат» — згадав Тиріон.

— Ні, — відповів він м’яко, — та ми запропонуємо власні умови обміну бранців. Спершу я побалакаю з Серсеєю та радою, а тоді ви знову поїдете до Водоплину з нашими умовами.

Така обіцянка пана Клеоса, вочевидь, не потішила.

— Але ж, пане брате, на мою думку, Робб Старк так легко не здасться. Цього миру хоче пані Кетлін, а зовсім не сам хлопець.

— Пані Кетлін хоче своїх доньок. — Тиріон зліз на підлогу з лави, тримаючи мапу та листа в руці. — Пан Джаселин надасть вам вогонь та вечерю. Не завадило б вам поспати, родичу, і то добряче. Я пришлю по вас, щойно матиму новини.

Тиріон знайшов пана Джаселина на мурах. Той спостерігав за навчанням кількасот новобранців у полі внизу. До Король-Берега напхалося безліч біженців; не становило жодного клопоту знайти достатньо чоловіків, які радо запишуться до міської варти за натоптане черево та солом’яник у курені. Проте Тиріон не дурив себе ані на мить, як це репане військо битиметься, коли справа таки дійде до оборони.

— Добре, що ви покликали мене, — зазначив Тиріон. — Лишаю пана Клеоса у ваших руках, і хай він має всяку належну гостинність.

— Як щодо його супроводу? — запитав тисяцький міської варти.

— Надайте їм харч та чистий одяг, надішліть маестра, щоб подбав про поранених. Але в межах міста щоб ноги їхньої не було, зрозуміло?

Недобре буде, якщо до Робба Старка у Водоплині дійдуть правдиві звістки про становище Король-Берега.

— Цілком зрозуміло, пане Правице.

— І ще одне. Скоро алхіміки надішлють до кожної міської брами великий припас глиняних горщиків. Ви маєте використати їх для навчання людей коло вогнеплюйок. Налийте горщики зеленою фарбою і муштруйте варту — хай заряджають та стріляють. Хто проллє фарбу, того женіть геть і замінюйте іншим. Як вивчаться кидати горщики з фарбою, налийте їм світильної олії — хай підпалюють і стріляють, поки горить. Щойно навчаться не обпікати самих себе, тоді, може, впораються і з шал-вогнем.

Пан Джаселин почухав щоку залізною долонею.

— Хитромудро. Хоч і не люблю я оті вогнечарникові сцянки.

— Я їх люблю так само, але мушу викручуватися з тим, що маю.

Опинившись усередині своїх ношів, Тиріон Ланістер засунув запони і підбив під лікоть подушку. Ясна річ, Серсея буде незадоволена з того, що він перехопив Старкового листа. Проте батько надіслав його сюди правити, а не задовольняти Серсею.

Виходило так, що Робб Старк дав їм найкращу нагоду, на яку тільки можна сподіватися. Хай собі малий сидить у Водоплині та мріє про легкий мир. А Тиріон відповість власними умовами — дасть Королю-на-Півночі рівно стільки, щоб той і далі сидів та плекав надії. Хай собі пан Клеос шугає туди-сюди з пропозиціями та відмовами, хоч дупу в сідлі зітре. А тим часом їхній родич, пан Стафорд, вивчить та озброїть нове військо, зібране при Кастерлі-на-Скелі. Щойно воно буде готове до бою, вони з князем Тайвином розчавлять Таллі та Старків між собою.

«От якби Робертові брати виявилися такими ж згідливими.» Хоча Ренлі Баратеон рухався на схід та північ із прудкістю льодовика, все ж його велетенське південне військо невмолимо насувалося на столицю. Тим часом не минало й ночі, щоб Тиріон не боявся прокинутися від новини, що князь Станіс вже пливе угору річкою Чорноводою. «Припас шал-вогню маємо непоганий, та все ж…»

Від неспокійних думок його відірвав якийсь гармидер на вулиці. Тиріон сторожко визирнув з-за фіранок. Вони саме проходили Шевською площею, де під шкіряним причілком зібрався чималенький натовп, аби послухати просторікування якогось віщуна. Ряса нефарбованої вовни та мотузяний очкур виказували в ньому одного з жебрущих братів.

— Гнилля і розпуста! — пронизливо верещав балакун. — Ось воно, застереження усім нам! Узріть кару Вишнього Батька на наші голови!

Пророк тицьнув пальцем на кривавий мазок по небі. Звідти, де він віщав, відкривався такий огляд, що віддалений замок на Аегоновому пагорбі стояв просто перед ним, а комета грізно нависала над баштами. «А він нівроку вміє вибрати місце для вистави» — подумав собі Тиріон.

— Ми забруднили, заплямували, занапастили себе! Брат парується з сестрою на ложі королів, а плід їхнього кровозмісу вихиляється у палаці під сопілку дрібного бісового покруча у мавп’ячій подобі! Шляхетні панії злягаються з блазнями й дарують життя гидким потворам! Навіть сам верховний септон забув своїх богів! Він купається у напахчених водах, жирує на всяких мантулах, поки нарід навколо здихає з голоду! Гординя подолала віру, злії черви заповзли на замкові столи, золото панує над людським розумом… та надалі цьому не бувати! Гниле Літо дійшло кінця, і самого Паплюжного Короля звалено з вершини у пекельні надра! Коли вепр розпанахав йому черево, то аж до неба здійнявся великий сморід, а з нутрощів виповзли тисячі гаспидів, що сичали й кусали всіх навколо!

Він знову тицьнув кістлявим пальцем на комету та замок.

— Онде він, посланець небесний! Очистіться, кличуть до вас боги, або ж самі вас очистимо! Омийте ся у вині праведності, ачей позбавити ся вогню палаючого! Так, вогню!

— Вогню! — підхопили інші голоси, та їх потопили вигуки відрази. Тиріона це трохи втішило. Він дав наказ продовжити шлях, і ноші захилиталися, ніби корабель на бурхливому морі, поки Смалені прокладали поперед себе дорогу. «Бісів покруч у мавп’ячій подобі, кажеш.» Та по правді, щодо верховного септона поганець мав рацію. Що там про нього днями казав Місячок? Що коли той сідає до трапези, то з великого благочестя з’їдає по страві за кожен лик Седмиці? Згадавши блазнів жарт, Тиріон посміхнувся.

Він був радий, що досяг Червоного Дитинця без подальших пригод. Видираючись сходами до своїх покоїв, Тиріон плекав більші надії, ніж іще на світанку. «Час — ось єдине, чого мені справді бракує; аби ж мати час, щоб зібрати усе докупи. Щойно закінчать ланцюг…» На цьому він прочинив двері своєї світлиці.

Від вікна стрімко крутнулася Серсея, розвіваючи спідницями навколо струнких стегон.

— Як ти смів не зважати на мій наказ?!

— Хто тебе пустив до моєї башти?

— Твоєї башти?! Це королівський замок мого сина!

— Так, я чув щось таке від людей.

Тиріон почувався украй незадоволеним. І те незадоволення повною міркою відчує Крон, бо ж це його Брати Місяця сьогодні вартували при Правиці.

— Та я, власне, саме збирався прийти.

— Ой, чи справді?!

Він рвучко захряснув двері за собою.

— Хіба ти мені не віриш?

— Не вірю ні на гріш, і маю на те причини.

— Ти мене раниш. — Тиріон почалапав до мисника, щоб налити кухоль вина. Ніщо так не сушило йому горлянку, як балачки з Серсеєю. — Якщо я тебе якось образив, то хутко розкажи, як саме.

— Ти огидний черв’як. Мирцела — моя єдина донька. Чи ти й справді гадаєш, що я дозволю продати її, як лантух збіжжя?

«Мирцела» — подумав він. — «Ось і налупилося яєчко. Нумо подивимося, якого кольору вилізло курча.»

— Про лантух збіжжя ти кажеш недоречно. Мирцела є принцесою. Дехто скаже, що принцеси народжуються саме для такої долі. Чи може, ти мала намір видати її за Томена?

Її рука рвучко хльоснула, вибиваючи з його руки келиха і розхлюпуючи вино на підлогу.

— Брат ти мені чи ні, але за таке я мала б вирвати тобі язика. Намісниця при Джофрі — я, а не ти, і я кажу, що Мирцелу не повезуть тому дорнійцеві, як крам на возі — так, як мене повезли до Роберта Баратеона!

Тиріон струсив вино з пальців і зітхнув.

— А чому ні? У Дорні їй буде далеко безпечніше, ніж зараз тут.

— Ти зовсім не маєш розуму, чи він у тебе геть збочений? Ти знаєш незгірш мене, що Мартели не мають причини нас любити!

— Мартели мають безліч причин нас ненавидіти. Але я чекаю, що вони таки погодяться. Великий князь Доран плекає образи на дім Ланістер на протязі життя лише одного покоління. А от проти Штормоламу та Вирію дорнійці воюють вже тисячу років. І все-таки Ренлі вирішив, що підтримка Дорну вже в нього у кишені. Мирцелі дев’ять років, Тристанові Мартелу — одинадцять. Я запропонував влаштувати їхнє весілля, коли вона досягне чотирнадцяти. До того часу вона житиме у Сонцесписі почесною гостею під захистом князя Дорана.

— Заручницею, — стиснула губи Серсея.

— Почесною гостею, — наполіг Тиріон. — Підозрюю, що Мартели поводитимуться з Мирцелою значно ласкавіше, ніж Джофрі — з Сансою Старк. Я маю намір послати з нею пана Ариса Дубосерда. Маючи при собі для захисту лицаря Королегвардії, вона не дозволить нікому забути, хто вона така і навіщо приїхала.

— Якщо Доран Мартел вирішить, що смерть моєї доньки змиє кров його сестри, то Арис Дубосерд її не врятує.

— Мартел має забагато честі, щоб замордувати дев’ятирічну дівчинку, ще й таку милу та невинну, як Мирцела. Тримаючи її при собі, він може бути певний, що ми дотримаємо угоди зі свого боку, а умови її надто спокусливі, щоб на них не зважати. Мирцела — то ще не все, що йому обіцяно. Я запропонував йому також убивцю його сестри, місце у раді короля, декілька замків у Порубіжжі…

— Це занадто. — Серсея кинулася від нього швидким кроком, розвіваючи спідницями, невгамовна, мов левиця. — Ти пообіцяв забагато, ще й без мого дозволу та підпису!

— Ми говоримо не про аби кого, а про великого князя дорнійського. Якби я пообіцяв менше, він би плюнув мені межи очі.

— Ні, це забагато! — правила своєї Серсея, обертаючись назад.

— А чим би ти його спокушала — діркою в себе між ніг?! — спалахнув гнівом Тиріон.

Цього разу ляпас вийшов неабиякий, і хоча Тиріон його чекав, голова аж смикнулася і хруснула на плечах.

— Мила моя сестричко, — мовив він, — обіцяю тобі й клянуся, що це останній удар, якого ти мені завдаєш.

Сестра засміялася.

— Не погрожуй мені, курдупелю. Гадаєш, тебе захищає батьків лист? То клапоть паперу. Едард Старк теж мав клапоть паперу, і де він тепер?

«Едард Старк не мав міської варти» — подумав Тиріон, — «моїх гірських друзів і сердюків Брона. А я маю.» Принаймні, так він сподівався. Адже при цьому доводилося вірити Варисові, панові Джаселину Бережняку, Бронові… напевне, Едард Старк теж свого часу плекав оманливу певність щодо своєї безпеки.

І все ж він нічого не відповів. Мудра людина не стане лити шал-вогонь на розпалену жарівницю. Натомість він налив нового келиха вина.

— Як ти гадаєш: чи безпечно буде Мирцелі у Король-Березі, коли місто впаде? Ренлі та Станіс виставлять її голову на мурі коло твоєї.

І тут Серсея почала плакати.

Тиріона Ланістера менше б заскочило зненацька, якби цієї миті до покою в’їхав Аегон Завойовник верхи на драконі, жонглюючи лимонними тістечками. Він не бачив сліз сестри, відколи вони дітьми жили у Кастерлі-на-Скелі.

Він зробив до неї незграбний крок. Коли твоя сестра плаче, звичай велить якось її втішити… якщо тільки це не Серсея. Він обережно потягнувся рукою їй до плеча.

— Ану не чіпай мене! — гарикнула вона, вивертаючись. Чомусь саме це в неї вийшло найболючіше — гірше за ляпаси. Червоніючи лицем, шаленіючи від гніву та горя, Серсея хапала ротом повітря. — І не дивись на мене… отак не дивись… тільки не ти…

Тиріон чемно відвернувся спиною.

— Я не хотів тебе лякати. Обіцяю, з Мирцелою нічого не станеться.

— Брехун! — вигукнула вона позаду нього. — Я тобі не мала дитина, щоб втішатися порожніми обіцянками. Ти мені вже казав, що звільниш Хайме. То де ж він?

— Треба гадати, сидить у Водоплині безпечно і під вартою. Чекає, поки я знайду спосіб його врятувати.

Серсея пирхнула.

— От би мені народитися чоловіком. Тоді б я не потребувала жодного з вас. Нічого з цього не можна було дозволяти від самого початку. Як Хайме примудрився втрапити у полон до того хлопчака? А пан батько? Я так у нього вірила, дурепа, і де ж він, коли найбільше потрібен? Що він взагалі робить?

— Війну веде.

— З-за мурів Гаренголу! — презирливо скривилася вона. — Який цікавий спосіб воювати. Підозріло нагадує хованки.

— А ти подумай ще раз.

— І що ж я маю надумати? Батько сидить у одному замку, Робб Старк сидить у іншому, і жоден геть нічого не робить.

— Сидіти можна у різні способи, — зазначив Тиріон. — Так, кожен начебто чекає на перший порух іншого. Але ж лев сидить готовий до стрибка, врівноважений, тільки що хвостом метляє. А мале козеня завмерло від жаху, аж у кишках йому млосно. Куди б воно не стрибнуло, лев його там заскочить, і малий про це знає сам.

— То ти впевнений, що лев — це саме батько?

Тиріон вишкірився.

— Чого б іще його малювали на усіх наших корогвах?

Королева пустила його жарт повз вуха.

— Якби в полон потрапив батько, авжеж Хайме не сидів би без діла. Оце я тобі обіцяю.

«Еге ж, він би кидався на мури Водоплину, трощачи своє військо на друзки, а тверезий розрахунок хай Інші з’їдять. Він же ніколи не мав терплячки — так само, як ти, люба сестро.»

— Не всі з нас уміють бути такими хоробрими, як Хайме, та є й інші способи вигравати війни. Гаренгол сильно укріплений і добре розташований.

— А Король-Берег — ні, як ми обоє чудово знаємо. Поки батько грає у лева та козеня зі Старковим малим, Ренлі рухається в наш бік трояндовим гостинцем. Та він будь-якого дня може опинитися під брамою!

— За один день місто не впаде. З Гаренголу досюди королівським гостинцем дорога пряма і швидка. Ренлі ще й свої обложні пристрої гарненько не розставить, а батько вже застукає його ззаду. Батькове військо правитиме за молот, а мури міста — за ковадло. Чарівна вийде картинка.

Зелені Серсеїни очі сторожко втупилися у нього, свердлячи до глибини душі й водночас спрагло шукаючи тієї певності, яку він їй так наполегливо підсовував.

— А що як Робб Старк теж виступить у похід?

— Гаренгол стоїть досить близько до бродів на Тризубі, щоб Руз Болтон не зміг безпечно переправити північну піхоту на з’єднання з кіннотою Молодого Вовка. Старк не може рушити на Король-Берег, спершу не взявши Гаренголу, а для цього він заслабкий навіть разом з Болтоном.

Тиріон пустив у хід найпереможнішу зі своїх посмішок.

— Тим часом пан батько дощенту виїдає річковий край, а наш дядько Стафорд збирає свіже рушення при Скелі.

Серсея озирнула його підозрілим оком.

— Як ти усе це знаєш? Хіба батько розповів тобі про свої наміри, коли надсилав сюди?

— Та ні. Але я добре роздивився мапу.

Її сторожкий погляд змінився на презирливий.

— То ти, Бісе, усе це вигадав у своїй потворній бісовій голові?

Тиріон поцокав язиком.

— Е, сестричко, дозволь тебе запитати: якби ми не перемагали, хіба Старки прохали би про мир?

Він витяг листа, якого привіз пан Клеос Фрей.

— Молодий Вовк надіслав нам умови миру, от бачиш. Геть неприйнятні умови, правду кажучи. Та все ж це якийсь початок. Чи не бажаєш подивитися?

— Так, бажаю. — За один миг ока перед ним знову постала королева. — Де це ти їх узяв? Листа мали привезти до мене.

— Навіщо ж потрібна Правиця, як не брати та приносити різні речі?

Тиріон передав їй листа. Щока й досі скніла там, де свій слід залишила долоня Серсеї. «Та нехай би оббілувала мені половину обличчя, аби за таку ціну погодилася на дорнійський шлюб.»

Він відчував, що тепер цей шлюб у нього в кишені. А заразом і звістка про те, хто саме його зрадив… і саме вона — найсмачніша вишенька на його пирозі.

Бран III

Танцівницю вбрали у капи сніжно-білої вовни, прикрашені сірим лютововком дому Старк. На Брана вдягли сірі штани та білий жупан з горностаєвою облямівкою рукавів та коміра. Проти серця він носив пряжку в подобі вовчої голови зі срібла та вилощеного чорного бурштину. Він би краще взяв із собою Літа, ніж чіпляв на груди оте срібне брязкальце, та пан Родрік непохитно стояв на своєму.

Низькі кам’яні сходи затримали Танцівницю лише на якусь мить. Коли Бран спонукав її рухатися далі, вона подолала їх зовсім легко. За дубовими дверми, окутими залізом, у великій трапезній палаті Зимосічі стояли вісім довгих рядів столів на кобильницях — по чотири з кожного боку проходу, залишеного посередині. На лавах юрмилися плече до плеча люди.

— Старк! — гукали вони й підводилися на ноги, коли Бран трусив мимо. — Зимосіч! Зимосіч!

Він був уже досить дорослий, щоб розуміти: насправді кричать не йому, а врожаєві, Роббові з його перемогами, панові батьку та панові діду, а ще усім Старкам, що жили й правили за вісім тисяч років. Та все ж душа його наповнилася гордістю. Поки він їхав крізь трапезну, то навіть забув про своє каліцтво; але щойно досяг помосту, як на очах у кожної людини в палаті Оша та Ходор виплутали його з ременів та пряжок, підняли зі спини Танцівниці й перенесли до високого панівного престолу його пращурів.

Ошую від Брана сидів пан Родрік, а поруч із ним — його донька Бета. Рікон сидів одесну; він так заріс кудлатим брунатно-рудим волоссям, що воно спадало аж на горностаєвий комір його кунтушика. Він не давав нікому підрізати собі волосся, відколи поїхала паніматка. Останню дівчину-покоївку малий за її труди просто покусав.

— Я теж хотів в’їхати верхи, — казав він, поки Ходор виводив Танцівницю. — Я кращий вершник, ніж ти.

— Авжеж ні! Замовкни, — відповів Бран братові.

Пан Родрік загарчав, вимагаючи тиші. Бран підвищив голос, привітав усіх від імені свого брата, Короля-на-Півночі, припросив усіх подякувати богам старим і новим за перемоги Робба та щедрий врожай.

— Хай нам сотню ще таких бачити судиться! — закінчив він промову, підіймаючи срібний батьків келих.

— Врожаям — родиться, товариству — здоровиться!

Разом зсунулися з брязкотом глиняні та цинові кухлі, схоплені залізними кільцями роги для пиття. Бранове вино було присмачене медом, пахкотіло корицею та гвоздикою, але виявилося занадто міцним, як на його звичку. Бран відчув, як гарячі тремтливі пальці поповзли грудьми від першого ж ковтка. Доки він відставив келиха вбік, у голові вже паморочилося.

— Ти все добре зробив, Бране, — мовив до нього пан Родрік. — Князь Едард пишався б тобою.

Далі за столом маестер Лювин кивнув на знак згоди, а тим часом стольники почали розносити страви.

Так багато різноманітного харчу Бран досі не бачив. Одну за іншою вносили стільки страв, що він не подолав би більше за ложку чи шматочок кожної. Величезні окости зубрів, спечені з цибулею; пироги з олениною, напхані морквою, шинкою та грибами; баранячі січеники з медово-гвоздичною підливкою; соковиті качки, перчений вепр, гуски, рожна голубів та каплунів, ячмінний крупник з яловичиною, холодні плодові узвари… Князь Виман привіз зі своєї Білої Гавані двадцять барил риби та всякого морського харчу, перекладеного сіллю та водоростями: білорибиці та морських равликів, крабів та мідій, вустриць, тріски, оселедців, лососів, морських раків та міног. До страв подавали чорний хліб, медовики, вівсяне печиво. З городини до столу наготували ріпу, горох, буряки, квасолю, кабачки, велетенську червону цибулю. На солодке їли печені яблука, ягідні мандрики, груші в узварі з міцної оковитої. На кожному столі, вище та нижче солі, поставили кружала білого сиру; туди-сюди столами ходили глеки гарячого пряного вина та холодного осіннього пива.

Музики князя Вимана грали гучно та завзято, але їхні скрипки, ріжки та цимбали скоро потонули у припливі балачок та сміху, брязкоті кухлів та мисок, гарчанні хортів, що сварилися за недоїдки зі столу. Співець заспівав гарних пісень: «Сталеві списи», «Палають кораблі», «Ведмедя й красну дівку», та слухав їх, здавалося, один лише Ходор, який стояв позаду музики з козою і весело тупцював на місці.

Галас перетворився на суцільне гуркотливе ревище, на густу суміш всякого голосу, від якої паморочилося в голові. Пан Родрік балакав з маестром Лювином над кучерявою Бетиною голівкою, а Рікон задоволено верещав на обох Вальдерів. Бран загалом не хотів пускати Фреїв за високий стіл, та маестер нагадав йому, що скоро вони зродичаються. Адже Робб мусить одружитися з однією з їхніх тіток, а Ар’я — вийти заміж за одного з їхніх дядьків.

— Та нізащо, — відказав Бран, — хто інший, тільки не Ар’я.

Але маестер Лювин був невмолимий, і тепер обидва Вальдери Фреї сиділи коло Рікона.

Стольники несли кожну страву спершу до Брана — відкраяти панську частку. Але допоки подали качок, він вже так напхався, що більше і шматочка ковтнути не міг. Опісля він тільки кивав головою на кожну нову страву і відсилав її помахом руки. Якщо страва пахкотіла чи виглядала особливо звабливо, він надсилав її до одного з вельможних панів на помості на знак дружби та прихильності, як йому звелів маестер Лювин. Бран послав лосося бідолашній сумній пані Роголіс, шмат вепра — хвалькуватим Умберам, таріль гуски з ягодами — Клеєві Кервину, велетенського омара — конюшому Йозефу, який хоч не належав ані до вельмож, ані до гостей, але ж вивчив Танцівницю, щоб Бран міг їздити верхи. Потім Бран надіслав солодощів Ходорові та Старій Мамці просто тому, що любив їх. Пан Родрік нагадав йому послати щось вихованцям Зимосічі, його майже зведеним братам, і Бран послав Малому Вальдерові варених буряків, а Великому — ріпи з маслом.

На лавах коло нижніх столів зимосіцький люд мішався з простолюдом призамкового зимівнику, знайомцями з найближчих городців та супроводом шляхетних гостей. Якісь обличчя Бран ніколи не бачив, інші знав незгірш власного, та зараз усі здавалися йому чужинцями. Він дивився на них наче здалеку, мовби сидів коло вікна своєї опочивальні, визирав на двір унизу і бачив усе, але ні в чому не брав участі.

Оша рухалася поміж столів, наливаючи пиво. Один з людей Леобальда Толгарта пірнув їй рукою під спідницю, а вона у відповідь побила йому глек на голові під загальний скажений регіт. Але коли Мікен просунув руку в пазуху якійсь жінці, та ніскілечки не заперечила. Бран подивився, як Фарлен примушує свою руду суку випрошувати кістки, і посміхнувся, побачивши, як Стара Мамка щипає кірку гарячого пирога зморшкуватими пальцями. На помості князь Виман напав на паруючу таріль з міногами так, наче врізався у вороже військо. Він був такий тлустий, що пан Родрік наказав збудувати для нього особливе широке крісло. Та він охоче, легко і гучно сміявся, і Бран вирішив, що князь йому подобається. Бідна змарніла пані Роголіс сиділа поруч із закам’янілим обличчям і байдуже колупала страву в себе на тарелі. На протилежному кінці високого столу Готер з Морзом змагалися, хто кого переп’є: стукали рогами один об одний так, наче лицарі з’їжджалися на герці.

«Надто спекотно тут, багато гармидеру, і всі скоро повпиваються.» Бранові свербіло під біло-сірою вовною; він гаряче бажав опинитися деінде. «От у божегаї зараз прохолодно. Від гарячих ставків здіймається пара, шурхотить червоне листя оберіг-дерева. Гай багатший на пахощі, ніж ця трапезна, а невдовзі вийде місяць, і мій брат співатиме йому.»

— Бране? — запитав пан Родрік. — Ти нічого не їси.

Бранове марення виявилося таким яскравим, що на якусь мить він не міг зрозуміти, де насправді знаходиться.

— Попоїм пізніше, — відповів він. — Зараз живіт трохи не лусне.

Білі цупкі баки старого лицаря рожевіли від вина.

— Ти добре впорався, Бране. І тут, і коли приймав панство. Маю певність, колись із тебе вийде справний можновладець.

«А я хочу бути лицарем.» Бран ковтнув ще вина з медом та прянощами з батькового келиха, вдячний, що має за що вхопитися. На боці келиха була вирізана дуже схожа на справжню вишкірена голова лютововка. Він відчув, як срібний писок притискається до долоні, й згадав останній раз, коли з цього келиха пив його вельможний панотець.

То був вечір вітального бенкету в день приїзду короля Роберта з двором до Зимосічі. Тоді навколо ще стояло літо. Батьки сиділи на помості разом з Робертом, королевою та її братами. Був там і дядько Бенджен, увесь вбраний у чорне. Бран з братами та сестрами сидів поруч з дітьми короля: Джофрі, Томеном та принцесою Мирцелою. Остання всенький бенкет просиділа, витріщаючись на Робба у німому захваті. Ар’я робила смішні мармизи до Брана через стіл, коли ніхто не дивився. Санса захоплено слухала королівського співця з високою арфою, що виводив якоїсь пісні про лицарство. А Рікон весь час питав, чому з ними немає Джона.

— Бо він байстрюк, — зрештою мусив прошепотіти до малого Бран.

А зараз нікого з них вже немає, наче якийсь жорстокий бог простяг величезну каральну правицю і забрав їх усіх: дівчат до полону, Джона на Стіну, Робба та пані матінку на війну, короля Роберта і пана батька до могили, а разом з ними, може, і дядька Бенджена…

Навіть унизу, на лавах за столами, сиділо багато нових людей. Джорі загинув, а з ним Товстун Том і Портер, Алин та Десмонд, колишній конюший Гулен та його син Гарвін… усі, хто поїхав на південь з батьком, навіть септа Мордана та Вайон Пул. Решта рушила під проводом Робба на війну і скоро теж могла загинути. Йому до смаку були Стріха, Рябий Тим, Скитрик та інші, але він скучив за старими друзями.

Він роздивився радісні й сумні обличчя людей, що сиділи по лавах, і спитав себе, кого тут не буде наступного року, а тоді й ще наступного. Він би плакав по них, та не міг. Адже він — Старк на Зимосічі, син свого батька, спадкоємець свого брата, майже дорослий чоловік.

Раптом у тому кінці палати прочинилися двері, від пориву холодного повітря смолоскипи на мить спалахнули яскравіше. Пивотряс завів на бенкет двох нових гостей.

— Панна Мейра з дому Троск! — заревів огрядний стражник гучніше від гармидеру всередині трапезної. — Брат її, Йоджен, з дідицтва у Сіроводці!

Люди підняли очі від кухлів та мисок, щоб роздивитися нових прибульців. Бран почув, як Малий Вальдер стиха буркнув Великому Вальдерові, що сидів поряд:

— Жабоїди.

На ноги звівся пан Родрік.

— Ласкаво просимо вас, друзі, поділити з нами втіхи та щедроти цього врожаю.

Стольні слуги забігали, щоб видовжити стіл на почесному помості, притягли кобильниці, дошки та стільці.

— Хто це такі? — запитав Рікон.

— Багнюки, — з відразою кинув Малий Вальдер. — Злодії та боягузи. Мають зелені зуби, бо жеруть жаб.

Маестер Лювин схилився коло Бранового місця і зашепотів проти вуха пораду.

— Ти мусиш ґречно привітати цих людей. Я й не гадав, що вони до нас з’являться, але ж… ти знаєш, хто це такі?

Бран кивнув.

— То болотники. З плавнів на Перешийку.

— Горолан Троск був найліпшим другом вашому батькові, — мовив пан Родрік. — А це, напевне, його діти.

Поки прибульці крокували довгою палатою, Бран роздивився, що один з них — дівчина, хоча з одягу ніколи б не сказав. На ній були штани з ягнячої шкіри, м’які й витерті довгим ужитком, та камізелька без рукавів з нашитою на неї спижевою лускою. Мало не Роббового віку, вона лишилася худорлявою та тонкою, як хлопчик, з брунатним волоссям у вузлі на потилиці та лише легким натяком на жіночі груди. На одному стрункому стегні в неї висіла плетена сітка, на іншому — довгий спижевий ніж; під пахвою вона несла старий глухий шолом з плямами іржі. До спини вона припнула сандолю для биття жаб та круглого шкіряного щита.

Брат її був на кілька років молодший і зброї при собі не мав. Усе його вбрання було зелене, аж до шкіряних чобітків на ногах. Коли він наблизився, Бран побачив, що той навіть очі має кольору зеленого моху, проте зуби — такі самі білі, як в інших. Обидва Троски будовою тіла були легкі та стрункі, мов клинки, і заледве вищі від Брана. Перед помостом вони стали на коліно.

— Ясновельможні панове Старки, — мовила дівчина. — Незліченні століття й тисячоліття минули від тієї пори, коли люди нашого роду вперше присягнули Королю-на-Півночі. Наш панотець надіслав нас, щоб знову повторити слова присяги від усього нашого люду.

«Вона ж дивиться на мене» — раптом зрозумів Бран. — «Треба щось відповісти.»

— Мій брат Робб веде війну на півдні, — мовив він, — але ви можете проказати слова мені, якщо ваша ласка.

— Зимосічі ми приносимо вірну службу Сіроводця, — мовили вони разом. — Вогнища домівок, душі людей, врожаї ланів ми віддаємо вам, ласкавий наш пане. Мечі, списи та стріли в наших руках чекають на ваші накази. Даруйте милосердя нашим слабким, поміч нашим знедоленим, правий суд усім та кожному, і ніхто з нас не зречеться вас довіку.

— Присягаюся в тому землею та водою, — мовив хлопець у зеленому.

— Присягаюся в тому спижем та залізом, — додала його сестра.

— Присягаємося в тому льодом та вогнем, — скінчили вони разом.

Бран пошукав якихось слів. Чи мусить він теж у чомусь присягатися? Таких клятв, як їхня, він ніколи не чув, і його про таке не навчали.

— Хай зими ваші будуть короткі, а літа — плодючі, — мовив він. Це сказати ніколи не завадить. — Підведіться. Моє ім’я — Брандон Старк.

Дівчина, Мейра, підвелася на ноги й допомогла братові. Хлопчик тим часом витріщався на Брана.

— Ми принесли вам дарунки від риби, жаби та дикої птиці, — мовив він.

— Дякую вам за них. — Бран занепокоївся, чи не мусить він з чемності з’їсти жабу. — Прошу частуватися від гостинності Зимосічі.

Він спробував згадати, що чув про плавунів-болотників, які жили просто посеред мокрого багна Перешийку і рідко виходили з нього у світ. Жили вони досить вбого — ловили рибу, били жаб, мешкали у хатах з соломи та плетеного очерету на острівцях, що плавали у глибинах боліт. Подейкували, що вони — боягузи, воюють отруйними стрілами і охочіше ховаються від ворогів, ніж стрічають їх лицем до лиця. Та все ж Горолан Троск був одним з найвірніших бойових побратимів пана батька на війні за корону короля Роберта, що сталася ще до Бранового народження.

Хлопчик, Йоджен, з цікавістю оглядався палатою, поки вони всідалися.

— А де ж лютововки?

— У божегаї, — відповів Рікон. — Кудлайчик погано поводився.

— Мій брат бажав би їх побачити, — мовила дівчина.

На це гучно відповів Малий Вальдер.

— Хай краще бажає, щоб вони його не побачили, бо ще відкусять собі шматок.

— Не відкусять, якщо я буду поряд.

Брана потішило, що вони забажали побачити вовків. «Літо вже напевне не вкусить, і Кудлая втримає.» Його дуже цікавили ці болотні мешканці. Він не міг пригадати, щоб колись бачив хоч одного. За кілька років батько надіслав чимало листів до господаря на Сіроводці, але до Зимосічі жоден з болотників ані разу не з’являвся. Він би побалакав з ними ще, але у великій трапезній стояв такий гармидер, що й не почуєш нікого, якщо він не сидить просто поруч з тобою.

Але пан Родрік якраз сидів поруч.

— Вони справді їдять жаб? — спитав Бран старого лицаря.

— Еге ж, — відповів пан Родрік, — і жаб, і рибу, і левоящерів, і всяких птахів.

«Бо, мабуть, не мають овець та корів» — вирішив Бран. Він наказав челядникам подати баранячих січеників, добрячий шмат від печеного зубра, два полумиски крупнику з яловичиною. Здається, частунок припав гостям до смаку. Дівчина впіймала його погляд і всміхнулася. Бран зашарівся і відвів очі.

Згодом, коли з’їли солодощі, запивши їх цілими барилами молодого літнього вина, страви прибрали зі столів, а самі столи відсунули до стін, щоб звільнити місце для танку. Музика пожвавішала, до неї додалося бубнів та барабанів, а Готер Умбер виніс наперед велетенського кривого бойового рога, схопленого срібними обручами. Співець дотяг до того місця у пісні «Коли скінчилася ніч», де Нічна Варта виступає на Битву за Світанок проти Інших, і Готер дмухнув у ріг так, що всі собаки в палаті скочили на ноги та забрехали.

Двоє з людей Гловерів завели жвавого переливу на козі та цимбалах. Морз Умбер першим опинився на ногах, схопив за руку служницю, що саме пробігала мимо, вибив у неї глек вина, і той розтрощився на підлозі. Серед очерету, кісток і шматків хліба, рясно розкиданих кам’яною підлогою, він закрутив дівчину навколо себе і підкинув у повітря. Служниця заверещала у захваті й миттю зачервонілася, коли закручена спідниця задерлася їй трохи не на голову.

До танку хутко стали й інші. Ходор теж почав собі пританцьовувати, а князь Виман припросив Бету Касель скласти йому пару. Незважаючи на велетенський обсяг черева, рухався він вельми зграбно, а коли втомився, з дівчам замість нього станцював Клей Кервин. Пан Родрік намірився був запросити пані Роголіс, та вона вибачилася і пішла з учти геть. Бран посидів досить довго, щоб не здатися нечемою, а тоді покликав Ходора, бо почувався втомленим і спітнілим, червонівся від вина і журився, дивлячись на танці — ще одну справу, яка тепер була йому не по силі.

— Хочу вже піти.

— Ходор, — вигукнув Ходор у відповідь, стаючи на коліно. Маестер Лювин та Стріха підняли малого до його кошика. Зимосіцький люд бачив те видовище сто разів, але для гостей воно, певно, виглядало чудернацько, і багато поглядів, що їх відчув на собі Бран, здалися йому радше глузливими, ніж співчутливими.

Цього разу вони вийшли крізь задні панські двері, щоб не долати усю палату. Бран схилив голову, долаючи пройму, і опинився у тьмяному проході за великою трапезною, де й надибав конюшого Гулена, та цього разу не в кінському товаристві. Той притиснув до стіни якусь невідому Бранові жінку і задер їй спідницю аж на пояс. Жінка хихотіла собі, та коли Ходор спинився подивитися, щосили заверещала.

— Дай їм спокій, — мусив наказати Бран. — Неси мене до опочивальні.

Ходор поніс його догори в башту звивистими сходами і став на коліно коло сталевих прутів, що їх Мікен позабивав у стіни. Бран, хапаючись руками, перебрався до ліжка, і Ходор стягнув з нього чоботи і штани.

— Іди собі на бенкет, — дозволив Бран, — та не турбуй Йозефа з тією жінкою.

— Ходор, — відповів Ходор, звісивши голову набік.

Бран дмухнув на свічку біля ліжка, і темрява огорнула його, наче тепла рідна ковдра. Крізь затулені віконницями вікна долітали слабкі звуки музики.

Він раптом пригадав дещо почуте від батька, коли ще був зовсім малий. Тоді він спитав князя Едарда, чи справді Королегвардія — кращі лицарі Семицарства.

— Мабуть, за наших часів уже ні, — відповів батько, — але колись вони являли з себе справжнє диво, блискучий приклад усьому світові.

— А чи не було серед них когось одного найкращого?

— Найкращим лицарем, якого я стрічав, був пан Артур Дейн. Він бився клинком на ім’я Світанок, викуваним з серця впалої на землю зірки. За те його прозивали Вранішнім Мечем, і я б загинув од його руки, якби не Горолан Троск.

Тоді батькові стало сумно, і він більше нічого не сказав. Бран шкодував, що не попросив тоді усе йому пояснити.

Бран лягав спати з повною головою лицарів у блискучих риштунках, що виходили на бойовище з мечами, яскравішими за зоряне сяйво. Та коли прийшов сон, він знову опинився у божегаї. Пахощі з кухні та великої трапезної були такі сильні, наче він і не полишав учти. Він скрадався між деревами, а за ним по п’ятах — його брат. Ніч вирувала шаленим життям, повнилася виттям людської зграї за людськими розвагами. Від того він почувався непевно, занепокоєно. Хотів кудись бігти, на щось полювати, а ще…

Брязкання заліза примусило його нашорошити вуха. Брат теж почув, і вони удвох затрусили підліском на звук. Перестрибнувши через тиху воду біля підніжжя білого старигана, він вловив запах чужинця — запах людини з добрячим домішком шкіри, землі та заліза.

Прибульці встигли на кілька сажнів заглибитися до гаю, перш ніж він на них наскочив. То були самиця і молоденький самець; обидва не відчували жодного сліду страху, навіть коли він вишкірився на кутні. Брат його низько загарчав з горла, та вони тікати й не думали.

— Осьде вони, — мовила самиця. «Мейра» — прошепотіло щось усередині, якась тінь хлопчика, що загубився у вовчому сні. — Ти знав, які вони великі?

— А будуть ще більші, як виростуть, — відповів молодий самець, спостерігаючи за вовками великими, зеленими, геть позбавленими страху очима. — Чорний повниться страхами та гнівом, але сірий — дуже сильний… сильніший, ніж сам гадає… ти його відчуваєш, сестро?

— Ні, — відказала вона, зсуваючи руку на руків’я довгого брунатного ножа в себе на поясі. — Ходив би ти обережніше, Йоджене.

— Він мене не зачепить. День моєї смерті ще не настав.

Самець закрокував до них, не лякаючись, потягнувся до його писку і торкнувся пальцями так легко, як літній вітерець. Але від того доторку гай раптом розвіявся, сама земля обернулася на дим під ногами, вивернулася і полинула геть зі сміхом, а він крутився і падав, падав, падав…

Кетлін II

Ночуючи посеред хвиль степової трави, Кетлін бачила сни про те, що Бран знову цілий і здоровий, Ар’я та Санса тримаються за руки, а Рікон — ще немовля коло її грудей. Робб без корони грався дерев’яним мечем, а коли вони всі поснули, вона знайшла у своєму ліжку всміхненого Неда.

Який солодкий сон… солодкий, та надто швидкоплинний. Жорстокий світанок зарізав його, наче кинджал світла. Вона прокинулася самотня, втомлена, у розпуці. Втомлена дорогою, втомлена болем, втомлена обов’язком. «Плакати хочу» — подумала вона. — «Хочу, щоб мене втішили. Я так втомилася бути сильною. Хочу стати звичайною собі полохливою дурепою, хоч на якусь днину… хоч на годину.»

Ззовні намету заворушилися вояки почту. Вона почула іржання коней, Шад жалівся на затерплу спину, пан Вендел вимагав свого лука. Кетлін не хотіла нікого з них чути й бачити. То були добрі вояки, вірні й відважні, та усі вони набридли їй гірше нікуди. Вона прагнула побачити своїх дітей. Одного дня, пообіцяла вона собі у ліжку, одного дня вона дозволить собі хоч якусь слабкість.

Але не сьогодні. Ще не сьогодні.

Пальці здавалися ще незграбнішими, ніж зазвичай, поки вона вдягалася. Мабуть, треба бути вдячною, що руки взагалі здатні щось робити. Адже той кинджал був з валірійського булату, а валірійський булат кусає глибоко й вірно. Одного погляду на рубці досить, щоб усе згадати.

Ззовні Шад помішував у казані вівсяний куліш, а пан Вендел Мандерлі тим часом напинав тятиву на лук.

— Мосьпані, — мовив він, коли Кетлін з’явилася з намету, — в цій траві є птахи. Чи не бажаєте на сніданок смаженої куріпочки?

— Мені досить буде й хліба з кашею. Так само, як усім. Попереду ще безліч верст шляху, пане Венделе.

— Воля ваша, мосьпані. — Кругле, мов місяць, обличчя лицаря затьмарилося, кінчики великих моржових вусів смикнулися з незадоволення. — Як то кажуть, не пропадуть наші на хлібі й каші.

Кетлін рідко бачила товщих за нього чоловіків, та хоч як лицар шанував добрий стіл, честь і обов’язок він шанував більше.

— Знайшов трохи кропиви, наколотив узвару, — оголосив Шад. — Чи не вип’ють кухлика й наша ясна пані?

— Так, з великою дякою.

Вона поколихала кухля з узваром у порізаних долонях і дмухнула, щоб остудити. Шад був один з дружинників Зимосічі. Робб надіслав двадцятеро кращих бійців, щоб доправили її безпечно до Ренлі, а заразом і п’ятьох вельможних паничів, чиї гучні імена та родоводи мали додати ваги й честі її посольству. Просуваючись на південь, вони трималися якнайдалі від містечок та острогів, бо неодноразово бачили вояків у броні, а на сході помічали дими. Втім, зачепити їх ніхто не наважився: загін був заслабкий, аби комусь загрожувати, але надто численний, щоб стати легкою здобиччю. Перетнувши Чорноводу, вони лишили найгірше позаду. Останні чотири дні навколо не виднілося жодних ознак війни.

Кетлін ніколи не хотіла цього посольства. Вона так і казала Роббові у Водоплині.

— Коли я бачила Ренлі востаннє, він був хлопчиком, не старшим за Брана. Я його не знаю. Надішли когось іншого, а моє місце — тут, поряд з батьком, на той час, який йому відпущено.

Але син подивився на неї невдоволено.

— А нікого іншого немає. Сам я поїхати не можу. Ваш батько надто хворий. Чорноструг — мої очі та вуха, втратити його я не смію. Ваш брат потрібен, щоб утримати Водоплин, коли ми виступимо…

— Виступите? — Ніхто не сказав їй жодного слова про якийсь виступ.

— Не можу ж я сидіти у Водоплині вічно і чекати на раптовий мир. Від цього люди думають, що я боюся знову вийти в поле. Коли немає битви, вояки починають мріяти про рідні домівки та лани, так казали мені пан батько. Навіть мої північани починають непокоїтися.

«Мої північани, кажеш» — подумала вона. — «А він навіть розмовляє тепер, як король.»

— Занепокоєння ще нікого не загнало до могили, а от поспіх — інша справа. Ми посіяли зерна, хай тепер зійдуть.

Робб уперто затрусив головою.

— Ми кинули кілька зерняток на вітер, ото й усе. Якби ваша сестра Ліза вийшла нам на поміч, ми б уже про те знали. Скільки птахів ми надіслали до Соколиного Гнізда? Чотирьох? Я теж хочу миру, та навіщо Ланістерам хоч щось мені давати, коли я тут сиджу, як курка на сідалі, а військо навколо мене тане так швидко, як літній сніг?

— То ти ладен танцювати під сопілку князя Тайвина, аби тільки не видатися боягузом? — дорікнула вона у відповідь. — Він сам хоче, щоб ти виступив на Гаренгол! Спитай дядька Бріндена, якщо не…

— Я нічого не казав про Гаренгол, — заперечив Робб. — То ви поїдете до Ренлі, чи мені посилати Великоджона?

Від цього спогаду в неї на обличчі виникла слабенька усмішка. Не надто майстерний виверт, але все ж добряче придуманий, як на юнака п’ятнадцяти років. Робб розумів, як погано людина на кшталт Великоджона Умбера пасує до перемовин з людиною на кшталт Ренлі Баратеона. І розумів, що й вона це розуміє. Що їй лишалося, крім молитися, щоб батько дожив до її повернення?

Якби князь Гостер був живий, то поїхав би сам, це вона знала напевне. Але все одно прощатися з ним було тяжко, неймовірно тяжко. Він навіть не впізнав її при прощанні.

— Мінісо, — казав він до неї, — а де ж діти? Моя маленька Китичка, моя мила Лізонька…

Кетлін поцілувала його у чоло і повідомила, що його дітки здорові.

— Чекайте на мене, ласкавий пане, — мовила вона до його заплющених очей. — Я чекала на вас безліч разів, а тепер ви почекайте на мене.

«Доля знову жене мене на південь» — подумала Кетлін, поки сьорбала терпкий узвар, — «а я мала б їхати на північ, додому.» Вона писала Бранові та Ріконові останнього свого вечора у Водоплині. «Я не забула вас, любі мої діти, вірте мені. Але ваш брат зараз має в мені нагальнішу потребу.»

— Сьогодні маємо досягти верхівок Мандера, мосьпані, — оголосив пан Вендел, поки Шад ополоником роздавав куліш. — Якщо кажуть правду, то князь Ренлі вже десь неподалік.

«І що ж я йому скажу, коли знайду? Що мій син не вважає його за правдивого короля?» Вона мала кепські передчуття щодо своєї зустрічі з Ренлі. Вони потребували друзів, а не нових ворогів, але ж Робб ніколи не стане на коліно перед людиною, яку не вважає законним пошукачем престолу.

Її полумисок був порожній, хоча вона й не пам’ятала, щоб куштувала страву. Кетлін відставила посудину вбік.

— Час вже нам рушати.

Що скоріше вона перемовиться з Ренлі, то швидше зможе поїхати додому. В сідло вона сіла перша, і задала крок усьому загонові. Гал Молен їхав поруч з прапором дому Старк — сірим лютововком на полі білої криги.

За пів-дня шляху до табору Ренлі їх нарешті застигли. Робін Кремінець завжди виїжджав наперед задля розвідки, а цього разу повернувся зі звісткою, що з даху віддаленого млина-вітряка за ними спостерігав пластун. Але поки загін Кетлін дістався того вітряка, споглядач давно зник. Вони рушили далі, але не проїхали й версти, коли на них з усіх боків наскочили кінні розвідники Ренлі — двадцятеро вершників у кольчугах під проводом сивобородого лицаря, на вапенроку якого виднілися блакитні сойки.

Побачивши їхню корогву, він під’їхав сам.

— Вельможна пані, — покликав він, — з вашої ласки, я — лицар Колен з Зеленоставів. Ви з почтом перетинаєте небезпечні землі.

— Маємо нагальну справу, — відповіла вона. — Я їду послом від мого сина, Робба Старка, Короля-на-Півночі, задля перемовин з Ренлі Баратеоном, Королем-на-Півдні.

— Король Ренлі є вінценосним та помазаним володарем усього Семицарства, ласкава пані, — заперечив пан Колен, проте без жодної нечемності. — Їхня милість таборують з військом коло Лихомостя, де трояндовий гостинець перетинає Мандер. Матиму за велику честь супроводити вас до них.

Лицар підняв закольчужену долоню, і його загін хутко вишикувався у дві валки по обидва боки від Кетлін та її варти. «Цікаво, нас ведуть у гості чи женуть у полон?» — питала вона себе. Та їй однак нічого не лишалося — тільки довіритися честі пана Колена та короля Ренлі.

Дими багать вони побачили ще за годину шляху від річки. А тоді через поля, хутори та степи донісся шум, поки що нерозбірливий, наче шурхотіння віддаленого моря, але дедалі гучніший з кожною верстою шляху. Коли вони нарешті побачили каламутні води Мандеру, що виблискували на сонці, то змогли розібрати голоси людей, брязкіт криці, іржання коней. Але ані шум, ані дим не підготували їх до видовища, яке являло з себе саме військо.

Повітря було пронизане блідим серпанком диму від тисяч куховарських вогнищ. Самі лише конов’язі тягнулися на багато верст вдалину. Тільки на держална для корогв та прапорців, напевне, зрубали цілий ліс. На траві обабіч трояндового гостинця стояли величезні обложні пристрої: метавки всяких видів для кидання стріл, колод та каміння, стінолами на колесах заввишки з вершника на коні. Під сонцем палали червоним полум’ям сталеві вістря піхотних ратищ, наче їх вже змочили ворожою кров’ю. Шатра лицарів та вельможних панів виростали з трави, наче великі шовкові гриби. Вона бачила вояків зі списами, вояків з мечами, вояків у сталевих мисюрках та кольчужних сорочках, осяйні посмішки табірних дівок, сайдакерів, що ладнали стріли, обозників на возах, погоничів зі стадами свиней, молоденьких джур, що гасали туди-сюди зі звістками та цидулками, зброєносців за гострінням зброї, лицарів за виїздом кобил, машталірів за приборкуванням норовливих бойових огирів.

— Страшно дивитися, скільки їх тут, — зазначив пан Вендел Мандерлі, поки вони перетинали стародавній кам’яний міст, від якого Лихомостя отримало свою назву.

— І не кажіть, — погодилася Кетлін.

Здавалося, трохи не все лицарство півдня з’явилося на заклик Ренлі. Усюди вкидалася в око золота троянда Вирію: нашита праворуч на грудях вояків та пахолків, змальована на зелених шовкових прапорцях, що ляпали й тріпотіли на кінцях списів, або на щитах, вивішених ззовні шатрів синів, братів, дядьків та всяких родичів дому Тирел. Також Кетлін помітила лиса у квітах дому Флорент, зелені й червоні яблука Фосовеїв, крокуючого мисливця князя Тарлі, дубове листя Дубосердів, журавля панів Журавів, хмару чорно-жовтогарячих метеликів Мулендорів.

На тому березі Мандера підняло свої прапори штормове панство — значкові самого Ренлі, присяжні лицарі дому Баратеон та дідицтва Штормоламу. Кетлін упізнала солов’їв Бриса Карона, пташині пера Пенроза, морську черепаху князя Естермонта, зелену на зеленому. Та на кожен відомий їй щит припадав десяток невідомих; вони належали дрібним панам, що присягали значковим князям, а ще заплотним лицарям та охочекомонним, які набігли натовпом на заклик Ренлі Баратеона, щоб зробити його королем насправді, а не за самим тільки іменем.

Власний прапор Ренлі майорів високо над усіма іншими. З верхівки найвищого гуляй-городу в таборі — велетенського дубового одоробла на колесах, вкритого сирими шкурами — майоріла найбільша військова корогва, бачена Кетлін. Її полотнища вистачило б, щоб накрити трапезну палату в якомусь замку. На блискучому мерехтливому золоті, гордовито ставши дибки, витанцьовував увінчаний короною чорний олень Баратеонів.

— Мосьпані, чи ви чуєте отой гармидер? — спитав Галіс Молен, підганяючи коня ближче. — Що воно таке?

Кетлін дослухалася. Кричать люди, іржуть коні, брязкає криця, а ще…

— Натовп до когось гукає, — вимовила вона.

Вони рушили вгору пологим схилом до рядка яскраво забарвлених наметів на горбку. Коли почет проминув шатра, натовп став густіший, галас — гучніший. А тоді вона побачила.

Унизу, попід мурами невеличкого замку з каміння та колод чинився лицарський бугурт.

Поле було вичищене од усього зайвого. Помости, перешкоди для кінного бою, огорожі — все прибрали геть. Навколо зібрався натовп на багато сотень, а може, й тисяч люду. З вигляду землі — пошматованої копитами, перемішаної в багно, всіяної шматками обладунків та поламаними списами — здавалося, що бойовище чиниться тут вже з день. Але зараз воно, певно, доходило кінця. Верхи лишилося не більше як два десятки лицарів; вони кидалися один на одного, завдаючи різноманітних ударів, а глядачі та збиті на землю бійці голосно бадьорили їх на всю міць горлянок. Просто на її очах двоє огирів у повній броні зіткнулися один з одним і покотилися землею одним клубком сталі та плоті.

— Та це ж турнір, — оголосив Галіс Молен. Він не полишив своєї старої звички казати вголос очевидне.

— Ти ба, чудово! — гукнув пан Вендел Мандерлі, коли лицар у смугастому, наче веселка, корзні вивернувся у сідлі, аби завдати зворотнього удару сокирою на довгому держаку, від чого переслідувач лицаря втратив потрощеного щита і захитався у стременах.

Натовп, що стовбичив попереду, зробив дальше просування неможливим.

— Пані Старк, — мовив пан Колен, — якщо ваші люди матимуть ласку почекати тут, я тим часом зазнайомлю вас із королем.

— Як скажете.

Вона віддала наказ, хоча мусила підвищити голос, щоб її почули за ревищем турніру. Пан Колен поволі пустив коня крізь натовп; Кетлін пробиралася слідом. Люди знову заревли, коли рудобородий вояк без шолома, з грифоном на щиті, впав від руки величенького лицаря у блакитній броні. Лицарія останнього уся з ніг до голови мала такий собі відтінок кобальтової сині — ба навіть телепень без гостряків, яким він так грізно вимахував. Ладри коня несли на собі герб з сонцями та місяцями у чвертях і належали домові Тарф.

— Лихо боже! Рудого Ронета звалили! — вилаявся якийсь чолов’яга.

— Та Лорас зараз отеє блакитне… — відповів був його супутник, але ревище потопило решту його слів.

Впав новий вершник, ще й потрапив під пораненого коня. Обоє заверещали з болю, а зброєносці ринули на поміч.

«Навіжені» — подумала Кетлін. — «З кожного боку повно ворогів, половина держави палає у вогні, а Ренлі тут грається у війну, наче хлопчак своїм першим дерев’яним мечем.»

Пани та панії на почесному помості так само поринули у пристрасті бугурту, як і прості вояки на землі. Кетлін помітила багатьох їй відомих: її батько часто вів справи з південним панством, і вельми чимало їх гостювало у Водоплині. Першим вона впізнала князя Матіса Рябина, ще огряднішого і червонішого лицем, ніж колись, із розлогим золотим деревом свого дому на грудях білого жупана. Під ним сиділа пані Дубосерд, крихітна й тендітна, а ошую від неї — князь Рандил Тарлі з Рогошпиля, обіручний меч Серцеруб котрого стояв притулений до спинки крісла. Інших вона знала тільки за знаками домів, а когось не знала зовсім.

Посеред панства, з молодою королевою обіч себе, споглядаючи та сміючись, сидів привид у золотій короні.

«Не диво, що панство збіглося до нього з такою охотою» — подумала вона, — «це ж другий Роберт у тій самій подобі». Ренлі був гарний на вроду, як колись Роберт, довгий руками й ногами, широкий плечима, з тим самим вугільно-чорним волоссям, прямим та пишним, з тими самими синіми очима, так само швидкий на посмішку. Тонкий вінець на чолі гарно йому пасував. То було кільце з золотих троянд виняткової роботи, а спереду підіймалася голова оленя темно-зеленого нефриту, прикрашена золотими очима та золотими рогами.

Вінчаний олень, вигаптуваний золотим шиттям, прикрашав і груди зеленого оксамитового каптана короля — знак Баратеонів у кольорах Вирію. Дівчина, яка поділяла з Ренлі престол, теж походила з Вирію — його молода королева була донькою князя Мейса Тирела. Кетлін знала, що саме їхній шлюб служив тим розчином, який скріплював разом вибудуваний на півдні великий військовий союз. Ренлі мав двадцять один рік від народження, а дівчина була не старша від Робба, дуже гарненька, з ніжними очима сарни та хвилею пишного брунатного волосся, що вільними кучерями спадало їй на плечі. Усмішку вона мала сором’язливу і надзвичайно чарівну.

На бойовищі новий лицар вилетів з сідла від удару лицаря у смугастому веселковому корзні. Король заволав схвалення разом з іншими.

— Лорас! — почула вона. — Лорас! Вирій!

Королева у захваті заплескала долонями.

Кетлін обернулася, щоб подивитися кінець бою. Тим часом лишилося четверо бійців, і улюбленця короля та натовпу годі було сплутати. Пана Лораса Тирела вона не знала, бо ніколи не стрічала, та навіть на далекій півночі люди чули й переповідали казки про вояцьку вправність юного Лицаря Квітів. Пан Лорас сидів на високому білому румаку, вдягненому в срібну кольчугу, і бився довгою сокирою. Серединою його шолома збігав гребінь золотих троянд.

Двоє з інших вцілілих об’єднали зусилля і ринули разом на лицаря у блакитному обладунку. Коли вони наблизилися з двох боків, той натягнув повід, вдарив одного просто в обличчя побитим щитом, а його чорний огир хвицьнув сталевим копитом іншого. За миг ока один супротивник впав з коня, а другий похилився у сідлі. Блакитний лицар зронив розтрощеного щита на землю, щоб звільнити руку, і тут на нього налетів Лицар Квітів. Вага сталевої лицарії, здавалося, аніскільки не заважала панові Лорасу рухатися хутко та спритно, розвіваючи за плечима веселковим корзном.

Білий та чорний коні закружляли один навколо одного, наче закохані на святі врожаю, поки вершники обмінювалися сталевими поцілунками. Виблискувала сокира, вихором крутився телепень. І те, і те було затуплене для турніру, але брязкіт зчиняло неймовірний. Не маючи щита, блакитний лицар потерпав гірше від пана Лораса, який дощем сипав удари на його голову та плечі під волання «Вирій!» з натовпу. Телепень теж не висів без діла, віддаючи супротивникові належне, та під його грізну кулю пан Лорас щоразу підставляв свого побитого зеленого щита, прикрашеного трьома золотими трояндами. І ось нарешті сокира поцілила долоню блакитного лицаря у зворотньому замаху, від чого той впустив телепня, а натовп застогнав і завив, наче дикий звір у любовній гарячці. Лицар Квітів здійняв сокиру для останнього удару.

Але блакитний лицар не чекав, а ринув просто на нього. Огирі стрілися зі страшним ударом, тупе лезо сокири врізалося у посічений блакитний панцир… але лицареві вдалося затиснути руків’я у вкритих сталлю пальцях. Він викрутив зброю з Лорасової руки, обоє зчепилися у боротьбі, а наступної миті почали разом падати з коней додолу. Коні зненацька відсунулися один від одного, а їхні вершники гепнули на землю з карколомною силою. Головна вага удару припала на Лораса Тирела, що опинився знизу. Блакитний лицар витяг довгого вузького ножа і розчахнув Тирелове забороло. Натовп заревів так, що Кетлін не зуміла почути сказане паном Лорасом, але слово ясно читалося на його скривавлених вустах. «Здаюся.»

Блакитний лицар так-сяк зіп’явся на ноги і змахнув кинджалом у бік Ренлі Баратеона — переможець вітав свого короля. У поле ринули зброєносці, щоб допомогти переможеному підвестися. Коли з нього зняли шолом, Кетлін аж здригнулася, побачивши, який він молодий — хіба на два роки старший за Робба. Може, він і був такий вродливий, як його сестра, та зараз розсічена губа, вирячені очі й струмок крові крізь сплутане волосся заважали сказати напевне.

— Підійдіть-но! — закликав король Ренлі до переможця.

Той зашкутильгав до помосту. Зблизька сяючий блакитний обладунок не здавався таким вже пишним: його вкривали довгі зарубки від мечів, ум’ятини від келепів та буздуганів, полива на панцирі та шоломі відвалилася шматками, корзно висіло пошматованою ганчіркою. Судячи з ходи, людина всередині обладунку потерпала не менше. Кілька голосів привітали лицаря вигуками «Тарф!», іще кілька, на подив Кетлін, чомусь крикнули «Краля!», та більшість люду зберегла мовчанку. Блакитний лицар став на коліно перед королем.

— …милість, — мовив він придушеним під глухим побитим шоломом голосом.

— Ваш батько ніскільки не перебільшував, коли хвалив вашу вправність у бою, — рознісся полем голос Ренлі. — Бачив я раз чи два, щоб пана Лораса збивали з сідла… та ще ніколи у такий спосіб.

— Негідний спосіб! — пожалівся поблизу п’яний лучник з нашитою на кубраку тирелівською трояндою. — То підла витівка — отак стягти хлопця на землю!

Натовп почав потроху рідшати.

— Пане Колене, — звернулася Кетлін до свого провідника, — хто цей чоловік, і чому його так зневажають?

Пан Колен скривився.

— Бо то не чоловік, мосьпані. То Брієнна Тарфійська, дочка князя Селвина Вечерниці.

— Дочка?! — з жахом у голосі перепитала Кетлін.

— Її тут кличуть Брієнна-Краля… та ніколи в обличчя, якщо не хочуть, щоб їх припросили захистити свої слова ціною власного життя.

Кетлін почула, як король Ренлі оголосив панну Брієнну з Тарфу переможницею великого бугурту в Лихомості, що остання лишилася верхи з-поміж ста шістнадцяти лицарів.

— Перемогою ви заслужили право прохати мене про все, чого забажаєте. Якщо тільки це в моїй владі, ваше бажання буде виконане.

— Ваша милосте, — відповіла Брієнна, — я благаю честі зайняти місце серед вашої Веселкової Гвардії. Я бажаю стати однією з ваших семи стражів, принести своє життя на службу вашому, всюди йти за вами, їхати в битві пліч-о-пліч і берегти від усякого лиха та напасті.

— Бути по тому! — відповів король. — Підведіться та зніміть шолома.

Вона зробила, як наказали. Коли її глухий шолом було знято з голови, Кетлін зрозуміла слова пана Колена.

То це її, виходить, кликали Кралею… вельми жорстокий жарт. Волосся під шоломом нагадувало стріху брудної соломи, а обличчя… Брієнна мала великі, дуже сині очі — очі молодої, довірливої, незлобивої дівчини, але ж решта її рис… всі вони були завеликі й грубі, криві зуби виступали наперед з надто широкого рота — такого повногубого, що він здавався напухлим. Щоки та лоба вкривало ластовиння, ніс неодноразово ламали. Серце Кетлін заповнила жалість. Чи буває на світі нещасніша істота, ніж неоковирна на вроду жінка?

І все ж, коли Ренлі відірвав з плечей її подерту накидку і натомість пристебнув веселкове корзно, Брієнна Тарфійська аніскільки не виглядала нещасливою. Обличчя осяяла посмішка, голос пролунав сильно й гордовито:

— Моє життя належить вам, ваша милосте. Від сього дня я є щит вашої оборони, в чому присягаюся старими богами й новими.

Моторошно було дивитися, як вона споглядає короля: згори вниз, бо на зріст переважала його на добру долоню, хоч і сам Ренлі ростом майже не поступався покійному братові.

— Ваша милосте! — Пан Колен із Зеленоставів зістрибнув з коня, щоб підійти до помосту. — Прошу ласки!

Він став на коліно.

— Маю честь привести перед ваші очі пані Кетлін Старк, прислану посольством від її сина Робба, князя і господаря на Зимосічі.

— Господаря на Зимосічі та Короля-на-Півночі, пане мій, — виправила його Кетлін, а тоді злізла з коня і стала поруч з паном Коленом.

Король Ренлі дуже здивувався.

— Пані Кетлін? Яка радість для нас. — І обернувся до молодої королеви. — Люба моя Маргеріє, перед вами пані Кетлін Старк із Зимосічі.

— Ми раді вітати вас в себе, пані Старк, — м’яко та чемно вимовила дівчина. — Я шкодую про вашу втрату.

— Дякую за добрість, — відказала Кетлін.

— Присягаюся вам, пані, я примушу Ланістерів відповісти за вбивство вашого чоловіка, — оголосив король. — Коли я ввійду до Король-Берега, то надішлю вам голову Серсеї.

«Та чи поверне це мені Неда?» — спитала вона себе, а вголос мовила:

— Мені досить буде знати, що правосуд вчинено, добрий пане.

— Ваша милість! — різко виправила Брієнна Блакитна. — Вітаючи короля, належить ставати на коліно.

— Відстань від князя до короля не така вже й довга, панно, — мовила Кетлін. — Князь Ренлі вдягнув корону, мій син також. Якщо бажаєте, ми можемо постояти тут у грязюці та посперечатися про належні один одному титули й почесті. Але мені гадалося, що ми маємо важливіші справи для обговорення.

Дехто з панства Ренлі почав щось галасувати, але король тільки засміявся.

— Добре сказано, ласкава пані. Милостями будемо мірятися, як виграємо цю війну. А поки скажіть мені, коли ваш син збирається виступити на Гаренгол?

Не дізнавшись спершу, ким вважати цього короля: другом чи ворогом, Кетлін не мала наміру виказувати йому ані дещиці Роббових військових задумів.

— Я не сиджу в військовій раді мого сина, пане.

— Аби ж лишив мені кілька Ланістерів, а на інше я не жалітимуся. Що він зробив з Крулерізом?

— Хайме Ланістер утримується як бранець у Водоплині.

— Він досі живий? — Князя Матіса Рябина, здається, це засмутило.

Зачудований Ренлі зазначив:

— Хто б гадав, що лютововк — добріший серцем звір, ніж лев.

— Добріший за Ланістерів, — пробурмотіла пані Дубосерд, гірко скривившись, — це сухіший за море.

— А я кажу, що це слабкість. — Князь Рандил Тарлі мав коротку цупку сиву бороду і славу людини, яка каже правду в очі. — Не бажаю вас образити, пані Старк, та князеві Роббу краще личило б засвідчити свою вірність королю особисто, не ховаючись за материними спідницями.

— Король Робб веде війну, добрий пане, — з крижаною чемністю відповіла Кетлін, — а не грається у турніри.

Ренлі вишкірився усмішкою.

— Обережніше, пане Рандиле. Від цієї пані ви, здається, діждетеся тільки доброго одкоша.

Він покликав шафаря у ліберії кольорів Штормоламу.

— Розташуйте супутників вельможної пані та забезпечте усіма вигодами. Пані Кетлін оселиться у моєму власному шатрі. Князь Крестав зі своєї ласки віддав мені у вжиток свій власний замок, тож шатра я наразі не потребую. Коли ви, ласкава пані, перепочинете, я вважатиму за честь поділити з вами трунок і частунок на учті, що нам сьогодні влаштовує князь Крестав. Це буде прощальна учта. Уявляю собі, як палко його вельможність бажає нарешті побачити п’яти моєї голодної орди.

— Неправда ваша, милостивий володарю, — заперечив худорлявий молодик, який, напевне, і був князь Крестав. — Що моє, те ваше.

— Коли таке казали моєму братові Роберту, він ловив людей на слові, — усміхнувся Ренлі. — Чи маєте ви доньок, пане?

— Так, ваша милосте. Двох.

— То дякуйте богам, що я не Роберт. Моя люба королева — єдина жінка, яку я бажаю на всьому світі.

Ренлі простягнув руку і допоміг Маргерії підвестися.

— Побалакаємо ще, коли ви спочинете з дороги, пані Кетлін.

Ренлі повів молоду до замку, а шафар супроводив Кетлін до зеленого шовкового королівського шатра.

— Якщо ви матимете в чомусь потребу, мосьпані, тільки накажіть.

Та Кетлін не могла уявити, чого б їй могло бракувати в такому помешканні. Шатро було більше за трапезну пересічної корчми і містило всередині усі вигоди, які тільки можна уявити: перину з хутряною ковдрою, мідну купільницю на дерев’яних ногах, у яку залюбки вмістилося б двоє, жарівниці проти нічного холодку, табірні стільці зі смуг шкіри, стіл для письма з перами та каламарями, миски бросквин, слив та груш, срібний глек вина зі срібними ж келихами навколо, кедрові скрині з одягом Ренлі, книжки, мапи, дошки для ігор, високу арфу, довгий лук з сагайдаком стріл, двійко червонохвостих мисливських яструбів, цілу зброярню чудової зброї. «Він себе нічим не обділяє, цей Ренлі» — подумала вона, роздивляючись навколо. — «Не диво, що його військо ледве повзе.»

Коло входу стояв, наче вартовий, обладунок самого короля: повні панцирні лати зеленого, наче ліс, кольору з визолоченими пряжками та великим кущем золотих оленячих рогів на шоломі. Криця була така вилощена, що Кетлін могла бачити власне віддзеркалення у панцирі, наче дивлячись на себе з дна зеленого ставка. «Обличчя втоплениці» — подумала вона. — «Чи можна потонути у власному горі?» Вона рвучко відвернулася і розсердилася на свою полохливість. Нема коли себе жаліти. Треба змити пилюку з волосся і вбратися у шати, які пасуватимуть до королівської учти.

До замку її супроводили пан Вендел Мандерлі, Лукас Чорноліс, пан Первин Фрей та решта її шляхетних супутників. Велику трапезну в домівці князя Крестава називали великою тільки з чемності, та все ж на лавах поміж лицарів Ренлі знайшлося досить місця для почту Кетлін. Саму Кетлін посадовили на помості між розпашілим князем Матісом Рябином та привітним паном Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Пан Джон сипав жартами, а князь Матіс чемно розпитував про здоров’я її батька, брата і дітей.

Брієнну Тарфійську розташували на дальньому кінці високого столу. Вона не вдягла сукні, як личило б шляхетній панні, а натомість обрала собі лицарське вбрання: оксамитовий жупан, рожево-лазуровий у протилежних чвертях, штани, чоботи та мистецької роботи пас із мечем; за спиною висіло її нове веселкове корзно. Проте жодне пишне вбрання не могло сховати незугарної зовнішності дівчини: вкритих ластовинням велетенських долонь, плаского широкого обличчя, випнутих наперед зубів. Без обладунку її тіло здавалося завеликим і незграбним — широкі стегна, товсті руки й ноги, м’язисті плечі та майже відсутні груди. З кожного її руху було зрозуміло, що Брієнна про усі свої вади знає сама і від того страждає. Вона щось казала, тільки коли її питали, і рідко здіймала очі від миски з їжею.

А їжі на столах було вдосталь. Війна ще не торкнулася казково плодючого та багатого Вирію. Поки співці співали, а штукарі виробляли штуки, задля передобідку на стіл подали тушковані у вині груші, а за ними крихітних, гострих на смак рибок, викачаних у солі й хрустко засмажених, а ще каплунів, набитих цибулею та грибами. На столах лежали житні паляниці, купи ріпи, солодкої пшінки та горошку, велетенські окости, смажені гуси, стояли полумиски тушкованої в пиві з ячменем оленини. На солодке стольники пана Крестава внесли таці різноманітного печива з замкової кухні, вершкових лебедів та однорогів з цукрової нитки, лимонні тістечка у подобі троянд, гострі медовики та ягідні мандрики, хрусткі печені яблука та кружала масного сиру.

Від щедрого, жирного та солодкого столу Кетлін трохи не знудило. Але не личило показувати слабкість у годину, коли так багато залежало від її сили. Тому їла вона небагато, спостерігаючи за людиною, яка так прагнула бути королем. Ренлі посадив ошую себе молоду дружину, а одесну — її брата. Крім білої лляної перев’язки на лобі, пан Лорас не ніс на собі ніяких ознак денних негараздів. Він справді був такий гарний, як і гадала Кетлін. Очі його, вже не вирячені, дивилися живо й розумно, волосся спадало безладним потоком брунатних кучерів, яким позаздрило б чимало дівчат. Пошматоване у бою корзно він змінив на нове — такого самого вишуканого смугастого шовку Веселкової Гвардії короля Ренлі, скріплене золотою трояндою Вирію.

Час від часу Ренлі згодовував Маргерії якогось ласого шматочка з кінчика кинджала чи нахилявся, щоб легесенько поцілувати у щоку. Але більшою мірою його жарти та довірливі бесіди поділяв пан Лорас. Вочевидь, король мав насолоду від їжі та пиття, але не здавався ані ненажерою, ані п’яницею. Він сміявся часто і невідразливо, привітно балакав і до шляхетних панів, і до дівчат-служниць.

Дехто з його гостей, проте, не виявляв королівської поміркованості: тут пили надто багато, а вихвалялися надто гучно, як на її смак. Сини князя Вілума Йосуа та Еліас гаряче сперечалися, хто перший видереться на мури Король-Берега. Князь Варнер гойдав на коліні служницю і слинявив їй шию, водночас ковзаючи рукою в пазуху. Гвияр Зелений затямив собі в голову, що буцімто вміє співати, схопив арфу і почав її мучити, водночас голосячи щось там про «зав’язати левові хвоста», подекуди навіть з римою. Пан Марк Мулендор приніс на бенкет чорно-білу мавпу і годував її шматками з власної миски, а пан Тантон з Фосовеїв червоного яблука видерся на стіл і присягнувся вбити Сандора Клегана у двобої. Але його шляхетна обітниця викликала б до себе більше поваги, якби пан Тантон, проказуючи її, не стояв однією ногою в макітрі з юшкою.

Вершина дурощів була досягнута, коли до палати вбіг пухкий блазень у пофарбованому під золото бляшаному обладунку, з повстяною левовою головою на плечах, і почав ганяти навколо стола карлика, лупцюючи його по голові міхуром і вимахуючи іграшковим визолоченим мечем. Зрештою король Ренлі змушений був спитати, навіщо він переслідує власного брата.

— Та я ж, перепрошую вашу милість — Карлоріз, — відповів блазень.

— Ти Крулеріз, а не Карлоріз, дурна твоя голова! — вигукнув Ренлі, й палата загриміла реготом.

Князь Рябин коло неї не брав участі у загальних веселощах.

— Вони всі такі молоді, — зазначив він.

То була щира правда. Коли Роберт убив принца Раегара на Тризубі, Лицар Квітів, мабуть, не справив ще й других іменин. Та й загалом у палаті було небагато старших за нього. Під час Погрому Король-Берега вони ще смоктали мамчину цицьку, а коли Балон Грейджой знуртував Залізні острови, бігали зовсім хлопчаками. «Жоден не нюхав крові на війні» — думала Кетлін, спостерігаючи, як князь Брис піддражнює пана Робара пожонглювати вервечкою кинджалів. — «То все для них гра, той самий турнір, тільки що трохи більший. Вони бачать лишень майбутню славу, почесті та здобич. Вони просто хлопчики, п’яні від пісень та казок. І як усі хлопчики, гадають, що житимуть вічно.»

— На війні вони швидко постарішають, — мовила Кетлін, — як постарішали ми.

Вона була ще юною дівчиною, коли Роберт, Нед та Джон Арин підняли корогви на бій проти Аериса Таргарієна, але до кінця тієї війни стала жінкою і матір’ю.

— Мені їх шкода.

— Чому б це? — запитав князь Рябин. — Погляньте лишень на них. Такі молоді, такі дужі, повні життя та сміху. А до того ж хіті — надто багато, щоб дати їй ради. Цієї ночі буде нагуляно багато нових байстрюків, це я вам обіцяю. То чого жалітися?

— Бо все те триватиме недовго, — зі скорботою відповіла Кетлін. — Бо всі вони — лицарі літа, а насувається зима.

— Ви помиляєтеся, пані Кетлін. — Брієнна роздивлялася її очима такими ж блакитними, як її обладунок. — На таких, як ми, зима не насунеться. Якщо ми загинемо у битві, про нас заспівають співці, а в піснях у них царює вічне літо. У піснях всі лицарі шляхетні та відважні, всі діви — прегарні, а в небі завжди сяє сонце.

«Зима насувається на всіх нас» — подумала Кетлін. — «До мене вона прийшла, коли помер Нед. І по тебе вона теж прийде, ще й скоріше, ніж ти гадаєш.» Але не знайшла сили сказати це вголос.

Врятував її король власною особою.

— Пані Кетлін, — покликав Ренлі зі свого престолу. — Маю бажання подихати повітрям. Чи не буде ваша ласка прогулятися зі мною?

Кетлін негайно підвелася.

— Матиму за честь.

Брієнна також прожогом скочила на ноги.

— Ваша милосте, дайте мені хвильку вдягти броню. Вам не слід виходити без збройного супроводу.

Король Ренлі всміхнувся.

— Якщо я не можу почуватися безпечно посеред замку князя Крестава, оточений власним військом, то один зайвий меч навряд чи мене врятує… навіть твій меч, Брієнно. Сідай та попоїж. Якщо я матиму в тобі потребу, то пришлю гінця.

Його слова, здавалося, вдарили дівчину сильніше за ті мечі та сокири, яких вона скуштувала удень.

— Воля ваша, милостивий володарю, — відповіла вона, опустивши очі долу.

Ренлі узяв Кетлін під руку та вивів з палати повз вартового, що був зігнувся й закуняв, але випростався так хутко, що трохи списа не впустив. Ренлі ляснув небораку по плечі й перетворив його недбалість на жарт.

— Прошу сюди, ласкава пані.

Король провів її крізь низькі двері до башти зі сходами. Видираючись нагору, він розпочав розмову.

— А чи раптом немає поруч з вашим сином у Водоплині пана Барістана Селмі?

— Ні, — відповіла вона, здивувавшись. — Хіба він вже не служить Джофрі? Він же був Регіментарем його Королегвардії.

Ренлі хитнув головою.

— Ланістери збрехнули йому, що він застарий для служби, і віддали його корзно Хортові. Я чув, що він виїхав з Король-Берега і присягнувся стати до служби єдиному істинному королеві. Корзно, яке сьогодні попрохала Брієнна, я тримав саме для Селмі, сподіваючись, що він принесе свого меча на службу мені. Коли ж він не з’явився до Вирію, то я вирішив, що він міг податися до Водоплину.

— Ні, ми його в себе не бачили.

— Так, він вже немолодий. Але гідний лицар. Сподіваюся, йому не зашкодили. Ті Ланістери геть здуріли.

Вони подолали ще кілька сходинок.

— У ніч Робертової смерті я запропонував вашому чоловікові сотню мечів і наполягав, щоб він узяв Джофрі під свою владу. Якби він послухав, то сьогодні правив би як намісник на державі, і мені не було б потреби вимагати престол собі.

— А Нед вам відмовив. — Вона не питала, бо зрозуміла й так.

— Він, бачте, присягнувся захищати Робертових дітей, — знизав плечима Ренлі. — Мені бракувало сили, щоб діяти самому, тож коли князь Едард дав мені одкоша, я мусив тільки тікати. А якби лишився, то навряд чи королева дозволила б мені довго зажитися на світі після брата.

«Якби ти лишився і підтримав Неда, він міг би зараз жити» — майнула в Кетлін гірка думка.

— Мені ваш чоловік був до вподоби, пані. Вірний друг Робертові, так, але ж… нікого не слухав, ні перед ким не схилявся. Ось я вам зараз дещо покажу.

Вони дісталися верхівки сходового колодязя. Ренлі штовхнув дерев’яні двері, й обоє вийшли на дах.

Невеличкий замок князя Крестава не мав дуже високих башт, але країна навколо була пласка та низька, і Кетлін бачила на багато верст у всіх напрямках. Куди б не падав її погляд, усюди виднілися вогнища. Вони вкривали землю, наче впалі зірки, і так само, як зіркам, їм не було ліку.

— Порахуйте їх, якщо хочете, пані моя, — тихо мовив Ренлі. — Коли на сході займеться світанок, ви все ще рахуватимете. Цікаво, скільки вогнищ нині уночі палає навколо Водоплину?

Кетлін чула слабеньку музику, що потрошку витікала з трапезної та всотувалася у нічну темряву, що оточувала її. Ні, вона не бралася рахувати зірки.

— Мені казали, що ваш син вийшов з Перешийку, маючи двадцять тисяч війська за спиною, — вів далі Ренлі. — Тепер на його боці ще й панство Тризуба, тож він очолює приблизно тисяч із сорок.

«О ні» — подумала вона, — «до цього числа нам далеко. Одних забрали битви, інших — власні врожайні лани.»

— В мене ж лише тут удвічі більше, — мовив Ренлі, — а деінде я маю ще і ще. Мейс Тирел тримає у Вирії десять тисяч, міцна залога стоїть у Штормоламі, а скоро з усіма силами до мене приєднаються дорнійці. Не забудьмо й про мого брата Станіса, який тримає Дракон-Камінь і очолює панство вузького моря.

— Здається мені, то саме ви забуваєте про Станіса, — вимовила Кетлін трохи різкіше, ніж мала намір.

— Ви про його закиди щодо престолу? — Ренлі засміявся. — Скажімо без викрутасів, пані моя: зі Станіса був би жахливий король. Та на щастя, йому правити не судилося. Люди поважають його, ба навіть бояться, але ж любить його лише кілька нещасних душ у всьому світі.

— І все ж він ваш старший брат. Якщо хтось із вас двох може казати про якесь право на Залізний Престол, то саме князь Станіс.

Ренлі стенув плечима.

— Ви краще скажіть, яке право, власне, мав на нього мій найстарший брат Роберт?

Відповіді він не чекав.

— Так-так, подейкували про кревну спорідненість Баратеонів і Таргарієнів, про якісь там весілля столітньої давнини, про других синів та старших дочок. Усе те відоме одним лише маестрам, і лише їм цікаве. Загалом же справа проста: Роберт звоював престол з келепом у руці.

Ренлі майнув рукою на табірні вогнища, що палали від обрію до обрію.

— А осьде воно, моє право на престол — незгірш Робертового. Якщо ваш син стане за мене, як його батько став за Роберта, то матиме нагоду впевнитися, що я не жмикрут. Я йому радо дам свій королівський привілей на усі його землі, титули та почесті. Хай править на Зимосічі можновладним господарем, ба навіть титулює себе Королем-на-Півночі, якщо його ласка — аби тільки схилився переді мною та визнав мою зверхність як володаря Семицарства. Король — то просто таке слово, хай бере його собі, мені не шкода. А от клятви вірності, підтримку та службу… їх він хай принесе мені.

— А якби ж він не схотів їх вам принести, що було б тоді, ясний пане?

— Я маю намір королювати, пані моя, і зовсім не над пошматованим королівством. Чи мушу я казати пряміше? Триста років тому один з королів Старків став на коліно перед Аегоном Драконом, бо не бачив надії перемогти його у битві. Він вчинив мудро. Вашому синові теж не завадить мудрість. Щойно він стане на мій бік, війну, вважайте, буде скінчено. Тоді ми…

Раптом Ренлі замовк, бо його щось відволікло.

— Що там таке?

Брязкіт ланцюгів позначив підняття брамної решітки. Внизу в дворі вершник у шоломі з крилами, не маючи терплячки чекати, спонукав коня, добряче вкритого піною, пропхатися під її нижніми вістрями.

— Покличте короля! — загукав він.

Ренлі звісився з муру між зубців.

— Я тут, шановний пане!

— Ваша милосте! — Вершник острогами підігнав коня ближче. — Я мчав до вас з усіх ніг. Зі Штормоламу. Почалася облога, ваша милосте! Пан Корній став до оборони, але…

— Що ви таке кажете… це неможливо! Якби князь Тайвин вийшов з Гаренголу, ми б знали!

— То не ланістерівці, володарю. Перед вашою брамою стоїть князь Станіс. Але тепер він величає себе королем Станісом.

Джон III

Під струменями пронизливого дощу Джон острогами погнав коня через розбурханий потік. Поруч з ним князь-воєвода Мормонт обсмикнув каптура кобеняка, бурмочучи прокляття на погоду. Його скуйовджений крук сидів на плечі, такий самий буркотливий та змоклий, як і Старий Ведмідь. Дмухнув вітер, мокре листя закружляло навколо них, наче зграя мертвих птахів. «Страхолюдна пуща» — скривився Джон. — «Радше сказати, мокрочубна пуща.»

Він сподівався, що Сем хоч якось тримається там, у кінці валки. З нього не було доброго вершника навіть у ясну суху погоду, а після шести днів дощу ґрунт став зрадливий — перетворився на суміш рідкої грязюки та прихованих каменів. Коли дмухав вітер, хмари води летіли просто у очі. Стіна текла струмками та водоспадами десь там на півдні, змішуючи свій підталий лід з теплим дощем. Пип і Ропух, напевне, сидять коло вогню в трапезній, сьорбають пряне вино перед вечерею. Джон їм заздрив. Його волога вовняна одежина липнула до шкіри, викликаючи сверблячку, шия та плечі люто боліли від ваги кольчуги та меча, живіт нудило від вічної солоної тріски, солоної ж яловичини та твердого сиру.

Попереду засурмили у мисливський ріг — тремтливо, ледь чутно за неперервним ляпанням та стукотом дощу.

— То Парогач сурмить, — оголосив Старий Ведмідь. — Дяка богам, Крастер досі тут.

Його крук ляпнув великими крилами, каркнув «Зерна!» і знову нашорошив пір’я.

Джон нерідко чував від чорних братчиків оповідки про Крастера та його дитинець. А тепер ось побачить на власні очі. Після семи порожніх сіл вони вже лякалися, щоб не знайти Крастерове обійстя таким самим мертвим та покинутим, як решта. Але здається, минулося. «Може, Старий Ведмідь знайде якісь відповіді на свої питання» — подумав він. — «А нам хоч би від дощу сховатися.»

Торен Рідколіс божився, що Крастер дружить з Нічною Вартою, попри незугарні чутки, що про нього ходили.

— Він таки навіжений, ніде правди діти, — казав Торен Старому Ведмедеві, — та хто з нас не здурів би за стільки років посеред цього клятого лісу? Нехай, зате він завжди пустить розвідника до свого вогню і не надто любить Манса Розбишаку. Ще й доброї поради нам дасть.

«Хай би дав гарячу вечерю та змогу вдягти сухе, то й добре.» Дивен казав, що Крастер — вбивця родичів, брехун, ґвалтівник і боягуз. Натякав, що той веде справи з людоловами та гемонами.

— Ще й гірше, — додавав старий лісник, клацаючи дерев’яними зубами. — Холодом від нього тхне, ось що я скажу.

— Джоне, — наказав воєвода Мормонт, — ану їдь назад уздовж валки та перекажи звістку. Нагадай старшині, що я не хочу клопоту з Крастеровими дружинами. Хай братчики тримають руки при собі й балакають з тими жінками якомога менше.

— Так, пане воєводо.

Джон розвернув коня туди, звідки приїхав. Втішало, що дощ тепер не лупив у обличчя, хоча б ненадовго. Кожен, кого він минав, здавалося, лив сльози. Валка розтягнулася мало не на версту лісу.

Посередині обозу Джон проминув Семвела Тарлі, що купчився у сідлі під широким крислатим капелюхом. Він їхав на одному запряженому у воза коні та вів за собою інших. У клітках, по дашках яких тарабанив дощ, занепокоєно верещали та плескали крилами круки.

— Ти що, лису їм туди підсадив? — гукнув Джон.

Сем підняв голову. З крисів його бриля потекла вода.

— Ой, здоров був, Джонику. Та ні, просто їм дощ не до вподоби. Так само, як нам.

— Як ти тут ся маєш, Семе?

— Вогко. — Товстун спромігся посміхнутися. — Та поки що живий, хапко не вхопив.

— От і добре. Крастерів Дитинець просто попереду. Якщо буде на те божа ласка, то спатимемо коло вогню.

В Сема на обличчі з’явився сумнів.

— Скорботний Ед каже, що Крастер — жахливий варвар. Одружується зі своїми дочками, не кориться жодному законові, крім свого власного. А Дивен казав Гренові, що в нього в жилах є чорна кров. Мати його була з дичаків, зляглася з розвідником, отож він бай…

Раптом він усвідомив, що хоче сказати, й замовк.

— Байстрюк, — засміявся Джон. — Та кажи вже, Семе. Я це слово раніше чув.

І стиснув острогами свого прудкого малого бахмутика.

— Мушу знайти пана Отина. Не наближуйся до Крастерових жінок. — «Пхе, наче Сем з таких, кого треба від спідниць силоміць відтягати.» — Побалакаємо потім, як станемо табором.

Потрусивши далі назад валкою, Джон знайшов лицаря Отина Вивіра, що очолював сторожовий загін, і передав йому звістку. Невеличкий чоловічок з лицем зморшкуватим, як чорнослив, пан Отин завжди виглядав стомленим, навіть у замку Чорному. Нескінченний дощ безжально прибив його мало не до землі.

— Вельми втішна новина, — пожвавився він. — Волога мені вже в кістки в’їлася, а болячки на дупі понатирали собі власні болячки.

На зворотньому шляху Джон відхилився від напрямку руху валки, прийнявши коротшою стежкою крізь гущавину лісу. Звуки від людей та коней проковтнула мокра зелена пуща, і скоро він чув уже тільки стукіт дощу по листю, гілках та каменях. День був ще у розпалі, але ліс, здавалося, вже занурився у сутінки. Джон виплітав собі стежку між каміння та калюж, повз великі дуби, сіро-зелені вартові, залізнини з чорною корою. Подекуди гілки утворювали щільний навіс над головою; тоді він мав хвильку відпочинку від дощу. Минаючи каштан, розчахнутий блискавкою та порослий білою шипшиною, він почув якийсь шурхіт у підліску.

— Привиде! — покликав він. — Привиде, до мене!

Але з зеленого чагарнику виник Дивен, ведучи свого кошлатого сірого бахмута за повід. Поруч верхи їхав Грен. Старий Ведмідь висилав розвідників на обидва боки головної валки, щоб прикривати похід і попереджати про наближення ворога. Не бажаючи жодних несподіванок, він наказав їм ходити по двоє.

— А, це ти, Снігу-воєводо. — Дивен посміхнувся дерев’яною усмішкою. Його зуби були різьблені з дуба, але не надто добре припасовані. — Я вже гадав, ми з малим надибали одного з тих Інших. Ти що, вовка загубив?

— Десь полює.

Привидові не подобалося сунути разом з валкою, але далеко він не тікав. Коли вони ставали табором, вовк сам знаходив шлях до Джона у воєводиному наметі.

— Тут стільки води, що радше рибалить, — буркнув Дивен.

— Мати завжди казали, що дощ — то добре для врожаю, — докинув Грен.

— Еге ж. Доброго врожаю плісняви, — відказав Дивен. — У цьому дощі тільки те й добре, що митися не треба.

І клацнув дерев’яними зубами.

— Парогач знайшов Крастера, — повідомив їм Джон.

— А він його що, губив? — Дивен захихотів. — Дивіться мені, молоді цапки, щоб не пхали свої роги до Крастерових дружин, чуєте?

Джон усміхнувся.

— Хочеш усіх собі забрати, га, Дивене?

Дивен знову заклацав зубами.

— Може, й хочу. Крастер має десять пальців і прутня, далі одинадцяти ніяк не порахує. Як у нього двійко жінок вкрасти, то він і не взнає.

— Скільки ж він має дружин? — здивувався Грен.

— Тобі стільки не світить, братчику. Та воно неважко, коли ти їх сам собі виродив. Онде твоя звірюка, Сніговію.

Привид, хутро якого добряче прибив дощ, вже трусив поряд з Джоновим коником, високо задравши хвоста. Він рухався так тихо, що Джон і не сказав би, коли саме той з’явився. Кінь Грена сахнувся від запаху; навіть зараз, більше як через рік після його появи, коні почувалися недобре у присутності лютововка.

— За мною, Привиде.

Джон стиснув коника острогами і рушив до Крастерового Дитинця. Ясна річ, по цей бік Стіни він не чекав побачити кам’яного замку, але ж подумки малював хоча б городище на пагорбі з дерев’яним палісадом та вежею з колод. Натомість братчики побачили перед собою неабияку купу гною, сажі для свиней, порожню овечу кошару та величезну мазанку, аж ніяк не схожу на вежу чи замкову палату. Довга і низька хата була викладена з колод, обмазана глиною і вкрита дерниною. Все це разом стояло на горбку занадто невеличкому, аби кликати його пагорбом, і було обнесене земляним валом. Подекуди дощ проїв прогалини у обороні, якими додолу схилом спливали брунатні струмки. Вони вливалися у потічок, що загинався кудись на північ і від останніх дощів перетворився на стрімкий каламутний бурчак.

На південному заході Джон знайшов відчинені ворота, з боків облямовані тваринними черепами на високих жердинах: з одного боку стояв ведмідь, з іншого баран. На ведмежому черепі ще збереглося кілька шматочків м’яса. Джон помітив це, коли минав його верхи. На подвір’ї розвідники Ярмана Парогача та хлопці з передового загону Торена Рідколіса лаштували конов’язі та намагалися ставити намети. У сажі навколо трьох велетенських свиноматок юрмилося безліч дрібних паців. Неподалік маленька дівчинка, зовсім гола під дощем, смикала моркву з грядки, а двоє жінок зв’язували свиню на забій. Льоха верещала тонко та відчайдушно, мало не по-людськи. Четові хорти люто гавкали у відповідь, хрипіли та смикали налигачі, скільки б їх не кляв їхній псяр, а двійко Крастерових собак відповідали тим самим. Побачивши Привида, дехто з собак замовк та хутко утік, а інші стали припадати до землі та гарчати. Лютововк не звернув на них уваги — так само, як і Джон.

«Гаразд, хоч три десятки з нас пересплять у теплі та суші» — подумав Джон, роздивляючись хату. — «Може, десятків зо п’ять.» Для двох сотень помешкання було вочевидь малувате; більшості доведеться лишитися ззовні. Але де їх покласти? Дощ перетворив половину двору на калюжі по кісточки завглибшки, а решту — на липку грязюку. От вам і ще одна паскудна нічка.

Князь-воєвода довірив свого коня Скорботному Едові. Коли Джон спішився, той саме вичищав грязюку з кінських копит.

— Пан Мормонт у хаті, — оголосив він. — Казав, щоб ти йшов до нього. А вовка залиш ззовні, бо він на вид такий голодний, що й котрогось із Крастерових дітей зжере. Та по правді, я сам такий голодний, що теж би котрогось із його дітей зжер, аби їх подали гарячими. Ти йди, я про твого коня подбаю. Там усередині, мабуть, тепло і сухо… ой, не кажи, мене ж бо не покликали.

Він вишкрябав блямбу вогкої грязюки з-під кінської підкови.

— Ти ба, грязюка зовсім як лайно, еге ж? Може, цей увесь пагорб складено з Крастерового лайна?

Джон всміхнувся.

— Хтозна. Я чув, він тут довгенько сидить.

— От втішив, дякую. Іди вже до Старого Ведмедя.

— Привиде, сидіти, — наказав Джон.

Замість дверей при вході до Крастерового Дитинця висіли дві запони з оленячої шкури. Джон пропхався між ними, схиливши голову перед низьким одвірком. Всередині знайшлося тузнів зо два найголовніших розвідників, що грілися навколо вогнища, розкладеного у ямі посеред земляної підлоги, стікаючи водою з чобіт у калюжі. У хаті смерділо болотниною, кізяками та мокрою псиною. У повітрі висіла завіса диму, та все одно воно лишалося вогким. Крізь дірку-димар у стелі протікав дощ. Уся хата являла з себе одне велике помешкання з влаштованим угорі помостом для спання, на який вели дві сучкуваті драбини.

Джон згадав, як почувався того дня, коли вони вирушали зі Стіни: хвилювався, наче дівчина у шлюбну ніч, але палав бажанням побачити таємниці та дива за кожним новим обрієм. «Ну ось воно, одне з тих див» — сказав він собі, роздивляючись вбоге, брудне, смердюче житло. Ядучий дим вичавлював сльози. — «Шкода, Пип і Ропух не бачать, яку розкіш втрачають.»

Єдиний, хто сидів коло вогню на власному стільці, був Крастер. Навіть князь-воєвода Мормонт мусив тіснитися на загальній лаві, слухаючи бурмотіння свого крука з плеча. Позаду стояв Ярман Парогач, в якого з поплямованої кольчуги та лискучої мокрої шкіри каптана стікала вода; поруч з ним тупцював Торен Рідколіс у важкому панцирі покійного пана Яремії та його кожусі, облямованому соболем.

Крастер, вдягнений у овечу кацавейку та накинутий на плечі кожух зі зшитих докупи шкур, виглядав доволі вбого проти гостей. Втім, на одному дебелому зап’ястку він мав товсте кільце, що виблискувало золотом. З виду господар дому був чолов’яга кремезний та міцний, хоча вже в літах: грива його сивого волосся потроху вицвітала з сірого до білого. Від приплюснутого носа та викривлених донизу вуст обличчя його здавалося лихим та жорстоким; одного вуха бракувало. «Ось він який, справжній дичак.» Джон згадав казки Старої Мамки про свавільних дикунів, що цмулять кров з людських черепів. Натомість Крастер сьорбав ріденьке жовте пиво з вищербленого кам’яного кухля. «Мабуть, не ті казки слухав.»

— Не бачив я вашого Бенджена Старка вже зо три роки, — саме казав він Мормонтові. — Та й правду кажучи, нітрохи за ним не сумую.

Між лавами тинялося з півдесятка чорних цуциків та двійко поросят. Жінки у грубо зшитих оленячих шкурах розносили роги пива, порали вогонь, кришили до казана моркву та цибулю.

— Він мав тут проходити минулого року, — мовив Торен Рідколіс.

Якийсь собака підсунувся понюхати навколо його ніг. Розвідник дав йому копняка, і пес зі скавучанням забрався геть.

Воєвода Мормонт додав:

— Бен шукав пана Веймара Ройса, який зник разом з Гаредом та молодим Вілом.

— Еге ж, пам’ятаю оту трійцю. Панич був не старший, приміром, за те цуценя. Соболиний кожух, чорна криця і забагато пихи, щоб спати під моїм дахом. Та жінки мої все одно на нього заглядалися, мов ті корови.

Він примружився на найближчу з жінок.

— Гаред казав, що вони женуться за наскочниками. А я йому: з таким шмаркачем на чолі моліться, щоб не нагнали. Гаред, як на гайворона, нічогенький був чолов’яга. Вух мав менше за мене. Зима їх відкусила — так само, як мені.

Крастер засміявся.

— А тепер я чую, що в нього вже й голови нема. Теж зима відкусила, ге?

Джон згадав віяло червоної крові на білому снігу і копняка, що його дав голові мерця Теон Грейджой. Страта утікача. А на зворотньому шляху до Зимосічі Джон та Робб поїхали наввипередки і знайшли шість лютововчат у снігу. Не менше як тисячу років тому.

— Коли пан Веймар од вас пішов, то куди попрямував?

Крастер здвигнув плечима.

— Ото мені робити більше нічого, як видивлятися, куди гайворонів лихо несе.

Він хильнув пива і відставив кухля.

— Відколи я востаннє куштував південське вино, вже й ведмеді встигли виспатися. Вина б мені трохи не завадило. І нову сокиру. Моя вже геть не кусається, а мені так не можна — мушу жінок захищати.

Він озирнувся на своїх заклопотаних дружин.

— Вас тут мало, живете наодинці, — зазначив Мормонт. — Якщо хочете, дам вам супровід на південь до Стіни.

Крукові, здається, думка сподобалася.

— До Стіни! — заверещав він, розпушуючи чорне пір’я, наче високий комір позаду Мормонтової голови.

Хазяїн дому зловісно вишкірився, показавши повен рот зламаних бурих зубів.

— І яке ж нам знайдеться при вас місце — у кухні на побігеньках? Е ні, тут ми вільні. Крастер не служить жодній живій душі.

— Не ті зараз часи, щоб жити одинаком у пущі. Здіймаються холодні віхоли.

— Нехай. Я тут корені глибоченько пустив. — Крастер вхопив жінку, що йшла була мимо, за руку. — Ану скажи йому, дружино. Скажи панові гайворону, як ми щасливо живемо.

Жінка облизнула губи.

— Тут наш дім. Крастер нас береже. Краще вмерти вільними, ніж жити в неволі.

— Неволі, — пробурмотів крук.

Мормонт нахилився уперед.

— Ми проминули кілька сіл, і усі до одного були покинуті. Ви — перші живі душі, яких ми побачили, відколи виступили зі Стіни. Люди десь зникли — вмерли, втекли, втрапили у полон, не знаю. А разом з ними і тварини. Геть нічого не лишилося. А раніше ми знайшли тіла двох розвідників Бена Старка за десяток верст від Стіни. Бліді, холодні, з чорними руками та ногами, ранами без крові. Ми відвезли їх до замку Чорного, а вони повстали уночі й почали вбивати. Один убив пана Яремію Рикера, другий прийшов по мене. Гадаю, вони дещо пам’ятали з того часу, коли жили, та людського милосердя в них вже не лишилося ані краплі.

Жінка відкрила рота — вологу рожеву печерку — та Крастер лише пирхнув.

— Ми тут такого лиха не знаємо… і я просив би вас не оповідати злих казок під моїм дахом. Я побожна людина, і боги мене бережуть. Якщо тут з’являться мертв’яки, я вже якось та зумію порозганяти їх по могилах. Утім, нова гостра сокира мені б не завадила. — Він прогнав жінку геть, ляснувши її по стегні й заволавши. — Ще пива, притьмом!

— Гаразд, облишмо мертвих, — мовив Ярман Парогач, — а як щодо живих, мосьпане? Як там ся має ваш король?

— Кор-роль! — заверещав Мормонтів крук. — Кор-роль, кор-роль, кор-роль.

— Отой Манс Розбишака? — Крастер плюнув у вогонь. — Король-за-Стіною… На якого лиха вільному народові здалися королі?

Він обернув примружене око на Мормонта.

— Якби я схотів, я б вам такого розказав про Розбишаку та його оборудки. Оті порожні села — то його рук справа. Тут би ви теж нікого не знайшли, якби я слухав його дурниці. Він мені надсилає гінця і каже, що я мушу кинути власне обійстя та йти цілувати йому ноги. Я відіслав того гінця назад, а язика його собі лишив. Онде він до стіни прибитий.

Він тицьнув пальцем.

— Може, я б вам розказав, де шукати Манса Розбишаку. Якби схотів. — Ще одна бура усмішка. — Та часу маємо досхочу. Ви ж, мабуть, захочете переспати під моїм дахом і зжерти усіх моїх паців.

— Дах над головою був би дуже доречний, ласкавий пане, — мовив Мормонт. — Шлях був тяжкий, ще й дуже мокрий.

— То перебудьте тут одну ніч. На більше моєї любові до вас, гайворонів, не стане. На помості спатиму я та моя чадь, а ви забирайте собі підлогу. З харчу знайдеться м’яса та пива на двадцять душ, не більше. Решта чорних ґав хай дзьобає, що сама собі знає.

— Ми веземо свій припас, пане мій, — відповів Старий Ведмідь. — Радо розділимо з вами харч та вино.

Крастер витер слинявого рота волохатим тилом долоні.

— Від твого вина я не відмовлюся, пане гайвороне, оце вже ні. І ще одне. Хтось зачепить моїх дружин бодай пальцем — втратить руку.

— Ваш дах, ваш закон, — відказав Торен Рідколіс, а воєвода Мормонт рвучко кивнув, хоча задоволеним не здавався.

— То й гаразд, вирішили, — пробурчав Крастер. — Хтось із вас уміє накреслити мапу?

— Сем Тарлі вміє, — виліз наперед Джон Сніговій. — Він любить мапи.

Мормонт підманив його до себе.

— То як поїсть, хай іде сюди з пером та пергаменом. І Толета теж знайди, хай принесе мою сокиру. Буде подарунок від гостей господареві.

— Це ще хто такий? — спитав Крастер, перш ніж Джон пішов. — З лиця схожий на Старка.

— Мій шафар та зброєносець, Джон Сніговій.

— Байстрюк, еге ж?

Крастер роздивився Джона знизу догори.

— Якщо чоловік бажає взяти жінку до ліжка, хай бере її за дружину. Я іншого способу не визнаю.

Він махнув на Джона рукою, проганяючи.

— Біжи, виконуй службу, байстрюче. Дивись мені, щоб сокира була добра та гостра. Поганій криці в мене робити нічого.

Джон Сніговій сухо вклонився та пішов. Пан Отин Вивір саме заходив до дверей, і вони трохи не зіткнулися під шкурами. Знадвору дощ наче трохи стишився. По всьому дворі стояли намети, а під деревами Джон бачив ще.

Скорботний Ед саме годував коней.

— Сокиру дичакові? А чого ж! — Він вказав на Мормонтову зброю — бойову сокиру з коротким держаком і золотим плетивом на чорному сталевому лезі. — Він її назад віддасть, от присягаюся. Зажене просто у череп Старому Ведмедеві. Чого б не віддати йому заразом усі наші сокири, га? Бо вони ж так брязкають і торохтять, як ми їдемо. А без них буде скоріше — просто до порога пекла. Цікаво, у пеклі дощ буває? Може, Крастер замість сокири уподобає гарного бриля?

Джон усміхнувся.

— Та ні, він хоче сокиру. А ще вина.

— Овва, Старий Ведмідь ще кумекає. Як добряче напоїти дичака, то може, коли спробує вбити, поцілить тільки вухо. Вух у мене два, але ж голова тільки одна.

— Рідколіс каже, що Крастер дружить з Вартою.

— А чи знаєш ти різницю між дичаком, що дружить з Вартою, і тим, що не дружить? — запитав жовчний зброєносець. — Вороги лишають наші тіла на поталу гайворонню та вовкам. А друзі десь прикопують потай, щоб ніхто не знайшов. Цікаво, чи довго на тій брамі висить ведмежа голова, і чия там висіла, поки Крастер не почув удалині наш гармидер?

Ед, вагаючись, роздивився сокиру. Його довгим похмурим обличчям стікав дощ.

— А чи там сухо всередині?

— Сухіше, ніж тут.

— Якщо я там сховаюся не надто близько до вогню, то може, мене до ранку й не знайдуть. Тих, що під дахом, він уб’є першими, та хоча б вдасться померти сухим.

Джон не міг стримати реготу.

— Крастер один, а нас дві сотні. Чомусь мені здається, що він нікого не чіпатиме.

— Ти мене підбадьорив, — відповів Ед украй замогильним голосом. — Окрім того, смерть від доброї гострої сокири можна вважати за щастя. Геть не хочу, щоб мене, приміром, вбили буздуганом. Колись бачив, як одному чолов’язі влучили по лобі буздуганом. Навіть і шкіри не розпанахали, але так потрощили, що голова напухла і побуряковіла. Був такий собі гарний чолов’яга, а помер бридким. Це добре, що ми їм буздуганів не даємо.

Ед пішов геть, хитаючи головою і розбризкуючи за собою дощову воду з кобеняка.

Джон погодував коней, а тоді вже взявся думати про власну вечерю. Він саме міркував, як знайти Сема, як раптом почув нажаханий вереск.

— Вовк!

Він ринув навколо хати на крик, чвакаючи чоботями у грязюці. Одна з Крастерових жінок тулилася спиною до обмазаної глиною стіни дитинця.

— Ану не підходь! — кричала вона на Привида. — Ходи геть!

Вовк тримав у зубах кролика; ще один, мертвий і скривавлений, лежав на землі перед ним.

— Приберіть його, мосьпане, — заблагала жінка, побачивши Джона.

— Він тебе не зачепить. — Джон миттю зрозумів, що сталося, бо у мокрій траві на боці лежала дерев’яна клітка з розтрощеними дверцятами. — Він, мабуть, голодний. Дичини навколо небагато.

Джон свиснув. Лютововк миттю ковтнув кроля, з хрускотом строщив малі кісточки між зубами, і почалапав до нього.

Жінка роздивлялася їх занепокоєно. Вона була молодша, ніж йому спершу здалося. Скільки він міг судити, то була дівчинка років п’ятнадцяти чи шістнадцяти; до худорлявого обличчя липнули пасма чорного волосся, голі ступні потопали у грязюці. Тіло під зшитим зі шкур вбранням почало виказувати ознаки вагітності.

— Ти одна з Крастерових дочок? — спитав він.

Вона поклала собі руку на живіт.

— Тепер вже дружина.

Сахаючись від вовка, вона розпачливо заходилася на колінах коло поламаної клітки.

— Я хотіла розплодити кроликів. Овець-бо вже не лишилося.

— Варта тобі відшкодує. — Джон не мав власних грошей, інакше б віддав… хоча не знав, який зиск вона матиме з кількох мідяків чи навіть срібняків тут, за Стіною. — Побалакаю назавтра з паном Мормонтом.

Вона витерла руки об спідницю.

— Ясний пане…

— Та ніякий я не пан.

Але тим часом набігли інші, почувши вереск жінки та хряскіт поламаної клітки.

— Ти йому не вір, дівчино, — гукнув Верхоляк-Сестринець, розвідник норовом ниций, як щур. — Він тобі не хтось, а сам пан Сніг-воєвода.

— Байстрюк зимосіцький та брат королів, — докинув Чет, який лишив своїх хортів, аби повитріщатися на гармидер.

— Вовк на тебе дивиться голодними очима, дівчино, — додав Верхоляк. — Мабуть, заміряється на ласий шматочок у твоєму череві.

Джон не сміявся.

— Ви її лякаєте.

— Радше попереджаємо. — Четів вишкір був такий самий бридкий, як і його чиряки по всьому обличчю.

— Нам не можна з вами розмовляти, — раптом згадала дівчина.

— Чекай! — вигукнув Джон, але запізно. Дівчина зірвалася з місця і втекла.

Верхоляк сунувся був за другим кроликом, та Привид його випередив. Коли вовк вишкірив зуби, Сестринець послизнувся на грязюці й сів просто на кощаву дупу. Решта зареготала. Лютововк схопив кролика до пащі та приніс його Джонові.

— Не можна було лякати дівчину, — мовив Джон до інших.

— А ти нам не дорікай, байстрюче. — Псяр Чет винуватив Джона за втрату теплого місця при маестрі Аемоні, та й недарма. Якби Джон не пішов до Аемона з проханням про Сема Тарлі, Чет досі порав би тихого старого сліпця, а не зграю скажених мисливських собак. — Може, ти й щеня князя-воєводи, але ж не сам князь-воєвода… а якби поруч не було твого чудовиська, то й не балакав би так зухвало.

— Я не битимуся з братчиком у поході за Стіною, — вимовив Джон голосом, спокійнішим за свій настрій.

Верхоляк став на коліно, щоб підвестися.

— Він тебе боїться, Чете. На Сестрах ми для таких, як він, маємо одне слівце.

— Я всі ті слова знаю, не труди язика.

І Джон пішов геть з Привидом при боці. Поки він дістався брами, дощ стишився до дрібної мряки. Скоро настануть сутінки, а за ними — ще одна вогка, темна, бридка ніч. Хмари сховають місяць, зірки та Мормонтів Смолоскип, у лісі стане темно, наче в ямі. Навіть вийти посцяти — то буде вже пригода, хоча і не з тих, про які мріяв собі колись Джон Сніговій.

Знадвору під деревами дехто з розвідників знайшов досить глиці та сухого дерева, щоб запалити вогонь під похилим уламком лупакової скелі. Інші поставили намети або зробили собі грубі навіси, розтягнувши сіряки та кожухи на низьких гілках. Велетень запхався у дупло мертвого дуба.

— Подобається мій замок, Снігу-воєводо?

— Нічогенький, затишний. Знаєш, де Сем?

— Іди, як ішов. Коли надибаєш шатро пана Отина, то значить, вже проминув. — Велетень посміхнувся. — Хіба що Сем теж знайшов собі дерево. Чималеньке ж воно має бути!

Зрештою Сема розшукав Привид. Лютововк кинувся уперед, наче стріла з арбалета. Сем саме годував круків під скельним причілком, що давав якийсь захист від дощу. Чоботи його чвакали, коли він ступав.

— Ноги промочив наскрізь, — визнав Сем зі скрутою на лиці. — Коли злазив з коняки, то ступив у яму і провалився аж до колін.

— То знімай чоботи та висуши панчохи. Я знайду сухі дрова. Якщо під скелею на ґрунті не мокро, то ми ще, може, і багаття собі зладнаємо.

Джон показав Семові кролика.

— А тоді влаштуємо бенкет.

— Хіба тобі не треба служити панові Мормонту в хаті?

— Ні, мені не треба. А от тобі доведеться. Старий Ведмідь хоче, щоб ти намалював мапу. Крастер сказав, що знає, де Манс Розбишака, і нам покаже.

— Ой. — Сем на вид зовсім не прагнув зазнайомитися з Крастером, навіть у теплій хаті коло вогню.

— Та спершу він звелів попоїсти. Давай-но, суши ноги.

Джон пішов зібрати палива. Аби знайти сухіші дрова, він розкопував упале листя на землі, відкидав шари промоклої глиці у пошуках належного розпалу. Все одно, здавалося, минула вічність, доки вогнище схопило іскру і запалало. Джон повісив кобеняка на виступ скелі, щоб уберегти невеличке димне багаття, і утворив маленьку затишну печерку.

Поки він стояв навколішки і патрав кроля, Сем стягав чоботи.

— Мені вже пальці на ногах мохом поросли, — жалівся він, ворушачи згаданими пальцями. — А кролик має вийти смачний. Хай навіть з кров’ю, мені байдуже.

Він відвів очі убік і додав:

— Ну, не те щоб зовсім байдуже.

Джон насадив тушку на рожен з гілки, поставив обабіч вогню двійко каменів і поклав на них їхню вечерю. Кролик був дрібний та кощавий, але поки смажився, розповсюджував гідні королівського бенкету пахощі. Найближчі розвідники кидали заздрісні погляди, і навіть Привид принюхувався та зиркав голодними червоними очима, у яких відбивалося полум’я багаття.

— Той Крастер такий дикий, як про нього розповідають, га? — спитав Сем. Кролик виявився трохи недопечений, та все ж смакував розкішно. — Який в нього дитинець?

— Купа гною з дахом та ямою для багаття.

Джон розповів Семові про все, що бачив та чув у Крастеровому Дитинці. Доки він закінчив, ззовні стемніло, а Сем облизував пальці.

— Смакота. От би тепер ще ягнячу ніжку. Я б цілу ніжку з’їв сам-один, з м’ятною приправою, медом та гвоздичками. Ти тут часом ягнят не бачив?

— Овеча кошара є, а овець катма.

— Цікаво, як він годує замкову залогу?

— Залоги я не бачив — самого лише Крастера, його жінок та кілька малих дівчаток. Аж самому дивно, як він тут тримається. Оборони в нього ніякої немає, лише земляний вал. Та йди вже, намалюй мапу. Дорогу знайдеш?

— Якщо не потону в грязюці.

Сем вліз до чобіт, знайшов перо та пергамен і виліз надвір. По його кобенякові та вислому брилю стукотів дощ.

Привид вклав голову на лапи та заснув коло вогню. Джон простягся коло нього, вдячний за тепло. Не те щоб холод і вогкість зовсім зникли, але трохи відступили на якусь хвилину. «Може, сьогодні ввечері Старий Ведмідь дізнається щось таке, що приведе нас до дядька Бенджена.»

Коли Джон прокинувся, то найперше побачив свій власний подих у холодному вранішньому повітрі. Коли ж ворухнувся, йому заскніли кістки. Привид зник, вогонь вигорів. Джон потягся по кобеняка, якого підвісив на скелі; той виявився твердий та заморожений. Джон підліз під нього і встав на ноги посеред лісу, перетвореного на кришталь.

Бліде рожеве вранішнє світло розсипало іскри гіллям, листям та каменями. Кожна травинка була вирізьблена зі смарагду, кожна крапля води перетворилася на діамант. Квіти та гриби вкрилися скляною поливою. Навіть калюжі грязюки сяяли брунатним, мов налощені. Крізь блиск морозного лісу виднілися чорні намети братчиків, теж скуті тонкою крижаною плівкою.

«Отже, за Стіною все-таки є чари.» Він чомусь згадав про сестер — мабуть, тому, що вони йому снилися. Санса сказала б, що це чародійське диво, і очі її наповнилися б сльозами захвату. Ар’я ж почала б реготати, верещати та бігати, бажаючи все помацати власними руками.

— Воєвода Сніг? — почув він голос. Тихий та боязкий. Він обернувся.

Нагорі скелі, під якою він знайшов собі притулок на ніч, скрутилася клубочком вчорашня хазяйка кролів, загорнута у велетенського чорного кобеняка, в якому вона тонула з головою. «Чому це вона у Семовій одежині?»

— Товстун сказав мені, що вас можна знайти тут, ясний пане, — промовила вона.

— Ми з’їли кролика, якщо ти по нього. — Зізнавшись, Джон чомусь відчув себе по-дурному винуватим.

— Старий пан гайворон, в якого птах розмовляє, подарував Крастерові арбалета, вартого сотні таких кролів.

Її руки склалися на пухкому животику.

— Чи це правда, ясний пане? Ви справді брат короля?

— Зведений брат, — зізнався він. — Я байстрюк Неда Старка. Мій брат Робб — Король-на-Півночі. Ти чому тут?

— Отой Сем, товстун, він сказав мені піти до вас. Дав свого кобеняка, щоб ніхто не помітив чужинки в таборі.

— Хіба Крастер на тебе не гніватиметься?

— Батько ввечері випили забагато гайворонячого вина. Тепер, мабуть, день просплять.

У повітрі смикалися крихітні хмарки її подиху.

— Кажуть, король дарує правдивий суд і захищає слабких.

Вона почала незграбно злазити зі скелі, та від криги камінь став слизький, і ноги її ковзнули вперед. Джон упіймав її, не дозволивши впасти, і спустив донизу. Жінка стала навколішки на скрижанілому ґрунті.

— Ласкавий пане, благаю вас…

— Не благай мене ні про що. Вертайся до свого обійстя, тобі тут не можна… Ми маємо наказ не балакати з Крастеровими жінками.

— Балакати не треба, мосьпане, якщо не хочете. Тільки візьміть мене з собою, коли підете.

«Усього лише» — подумав він. — «Така собі дрібничка.»

— Я… я буду вам дружиною, якщо хочете. Батько мають вже дев’ятнадцять дружин, без однієї якось обійдуться.

— Чорні братчики присягаються не брати дружин, хіба ти не знала? До того ж ми — гості в садибі твого батька.

— Ні, ви не гість, — мовила вона. — Я дивилася. Ви не їли з їхнього столу, не спали коло вогню. Вони не дали вам гостьового права, тому ви не зв’язані словом. Я хочу втекти заради дитини.

— Я навіть імені твого не знаю.

— Батько кличуть мене Йолею. Є така квітка — метьоля.

— Гарне ім’я.

Він згадав, як його повчала Санса: слід завжди казати таке, коли панна чи пані називає своє ім’я. Дівчині він допомогти не міг, то хоч спробував втішити ласкавим словом.

— Ти боїшся Крастера чи ще когось, Йолю?

— Я боюся за дитинку, не за себе. Якщо буде дівчинка, то не так страшно, вона трохи виросте і стане їм дружиною. Але Неля каже, що буде хлопчик, а в неї було шість, вона на цьому знається. Хлопчиків вони віддають богам, коли приходить білий холод — останнім часом дедалі частіше, ось чому вони віддавали овець, хоча полюбляють баранину. Тільки овець вже немає. Далі будуть собаки, аж поки…

Вона опустила очі й попестила черевце.

— Яким ще богам?

Джон згадав, що у Крастеровому Дитинці вони не бачили ані хлопчиків, ані чоловіків, окрім самого Крастера.

— Холодним богам, — мовила вона. — Нічним богам. Білим тіням.

І раптом Джон наче знову опинився у Воєводській Вежі. Відрубана долоня дерлася його литкою, а коли він відкинув її вістрям меча, почала судомитися, стискаючи й розтискаючи пальці. Мрець звівся на ноги, сяючи блакитними очима на порізаному, напухлому обличчі. Довгі смуги пошматованої плоті звисали з великої рани на череві, але крові не було ані краплі.

— Якого кольору вони мають очі? — спитав він дівчину.

— Блакитного. Яскраві, як блакитні зірки, і такі ж холодні.

«Вона їх бачила» — подумав він. — «А Крастер брехав.»

— То ви заберете мене? Хоча б на Стіну…

— Ми не їдемо на Стіну. Ми прямуємо на північ до Манса Розбишаки та Інших, отих самих білих тіней та їхніх упирів. Ми їх шукаємо, Йоле. Твоїй дитинці не буде з нами безпечно.

На її обличчі проступив жах.

— Але ж ви повернетеся. Коли скінчите воювати, то знову тут пройдете.

— Може, й так. — «Якщо хтось лишиться живий.» — Це вирішувати Старому Ведмедеві. Тому, кого ти звеш «пан гайворон». Я лише його зброєносець, я не вирішую, якою дорогою піти.

— Так, так. — Він чув тихий розпач у її голосі. — Даруйте за клопіт, мосьпане. Я ж лише… казали, що король береже людей, я подумала…

Вона втекла у відчаї, плескаючи кобеняком Сема, наче великими чорними крилами.

Джон дивився, як вона тікає, і його захват крихкою красою ранку потроху зникав. «Хай їй грець» — подумав він з відразою, — «і Семові за те, що її підіслав. Чи він здурів? Що я можу для неї зробити? Ми прийшли битися з дичаками, а не рятувати їх.»

З криївок потроху вилазили інші братчики, позіхали, потягувалися. Вранішні чари вже зблякнули, крижане сяйво під східним сонцем перетворилося на звичайну собі росу. Хтось уже запалив вогонь; Джон винюхав дим, що стелився між дерев, і пахощі сала, яке там підсмажували. Він зняв зі скелі кобеняка, витрусив його об камінь, щоб збити нічну кірку льоду, підібрав Пазура і почепив ремінь на плече. За кілька сажнів Джон відлив нічну воду в змерзлий кущ; струмінь парував у холодному повітрі й топив лід там, куди падав. Скінчивши, він підперезав чорні вовняні штани і пішов на запах.

Серед братчиків, що зібралися коло вогнища, були Грен та Дивен. Гейк пхнув Джонові порожній окраєць хліба, набитий засмаженою підчеревиною та шматками солоної риби, зігрітої у топленому салі. Джон пожадливо ковтнув сніданок, слухаючи вихваляння Дивена, як той вгойдав за ніч трьох Крастерових дружин.

— От і ні, — спохмурнів Грен. — Я б тебе побачив.

Дивен злегка ляснув його по вусі тилом долоні.

— Ти? Побачив би? Та ти сліпіший за маестра Аемона. Ти навіть ведмедя не бачив.

— Якого ще ведмедя? Хіба тут був ведмідь?

— Ведмідь є завжди, — оголосив Скорботний Ед своїм звичайним похмуро-беззаперечним голосом. — Один убив мого брата, коли я був малий, і носив братові зуби на ремінці навколо шиї. То були добрі зуби, кращі за мої. З моїми зубами я маю самий лише клопіт.

— А чи Сем спав у хаті цієї ночі? — запитав його Джон.

— Якщо ти назвеш це сном. Земля там тверда, від очерету гидко тхне, братчики жахливо хроплять. До речі про ведмедів: жоден не гарчить так люто, як Бурий Бернар уві сні. Зате було тепло. На мене вночі залізли якісь собаки. Одежа вже була просохла, та один з тих собак на неї насцяв. А може, то Бурий Бернар насцяв. Ти помітив, що дощ скінчився тієї миті, як я опинився під дахом? Оце я вийшов, то тепер він знову почнеться. Що боги, що собаки однаково полюбляють на мене сцяти.

— Піду-но я до пана Мормонта, — вирішив Джон.

Дощ, може, й припинився, та подвір’я все одно являло з себе моріжок мілких калюж та слизької грязюки. Чорні братчики складали намети, годували коней і жували смужки солонини. Розвідники Ярмана Парогача затягали попруги, перш ніж вирушити першими.

— Джоне! — привітав його Парогач з сідла. — Не давай своєму байстрюкові тупитися у піхвах. Скоро він нам стане у пригоді.

Після денного світла Крастерова хата здавалася темною. Всередині вечірні смолоскипи вже догоряли, і здогадатися, що зійшло сонце, було важкувато. Крук пана Мормонта першим помітив Джона всередині. За три ліниві помахи великих чорних крил він всівся на руків’я Пазура.

— Зерна? — Птах вщипнув Джона за пасмо волосся.

— Жени того підлого жебрака, Джоне! Він щойно з’їв половину мого сала.

Старий Ведмідь сидів за Крастеровим столом і снідав разом зі старшиною підсмаженим хлібом, салом та ковбасами з овечих кишок. На столі лежала нова Крастерова сокира, тьмяно виблискуючи при смолоскипах золотим карбом. Новий господар сокири лежав без тями нагорі, на помості для спання, але жінки усі прокинулися, бігали навколо, служили та подавали.

— Який там в нас день?

— Холодно, але дощ припинився.

— Дуже добре. Засідлай мого коня, хай усе буде готове. Хочу, аби ми вирушили за годину. Ти попоїв? У Крастера подають не вишукано, але досхочу.

«Я не їстиму Крастерового харчу» — раптом вирішив він.

— Я вже поснідав з братчиками, пане воєводо.

Джон шугнув крука з руків’я меча. Птах перестрибнув на Мормонтове плече, де негайно і нагидив.

— Міг би накласти на Сніговія, а не берегти для мене, — пробурчав Старий Ведмідь. Крук каркнув.

Сем знайшовся позаду хати — стояв з Йолею над розтрощеною кролячою кліткою. Вона допомагала йому вдягти кобеняка, та побачивши Джона, хутко втекла. Сем зиркнув на нього з болючим докором.

— Я гадав, ти їй допоможеш.

— Як я мусив їй допомогти? — різко спитав Джон. — Загорнути у твою одежину і повезти з собою? Нам наказали навіть…

— Знаю, — винувато похнюпився Сем, — але ж вона так боялася. А я теж знаю, що таке боятися. Я їй сказав…

Він ковтнув.

— Що сказав? Що ми її візьмемо з собою?

Товста Семова мармиза залилася буряком.

— Дорогою додому.

Він не міг дивитися Джонові у очі.

— Вона ж матиме дитину.

— Семе, ти геть з’їхав з глузду? Може, ми повертатимемося зовсім не тут. А якщо й тут… з якого дива Старий Ведмідь дозволить тобі поцупити одну з Крастерових дружин?

— Я гадав… може, до того часу я щось придумаю…

— Мені нема коли. Мушу попорати та засідлати коней.

Джон пішов геть, водночас і збентежений, і злий. Сем мав не менше серце, ніж черево, але попри всі прочитані книжки часом бував тупіший за Грена. Те, що він задумав — і неможливо, і безчесно. «То чому ж саме я почуваюся винуватим?»

Коли Нічна Варта витікала рікою з Крастерової брами повз черепи, Джон був на своєму місці коло Мормонта. Вони рушили на північ та захід кривою звіриною стежкою. Навколо капотів лід, що танув на деревах — такий собі дощ зі своєю тихою піснею. На північ від обійстя потік розливався широко та глибоко, ніс безліч листя та гілля, але розвідники знайшли брід, і уся валка переплюхала ним на інший бік. Вода доходила коням до черева. Привид переплив і виник на березі, капотячи брунатною водою з білого хутра. Коли вовк обтрусився, кидаючи бруд та воду на всі боки, Мормонт змовчав, але крук на його плечі заверещав.

— Мосьпане воєводо, — тихо мовив Джон, коли ліс знову обійняв їх з усіх боків. — Крастер не має жодної вівці. І жодного сина.

Мормонт не відповів.

— У Зимосічі одна служниця розповідала різні казки, — вів далі Джон. — Балакала, що деякі дичаки злягалися з Іншими і вироджували на світ напівлюдей.

— То байки коло вогню. Чи тобі Крастер здався якимсь нелюдем?

«Ще й яким.»

— Він віддає своїх синів лісові.

Довга мовчанка. Тоді:

— Так.

І знову:

— Так.

Але це вже пробурмотів крук, походжаючи плечима господаря.

— Та-ак, та-ак, та-ак.

— То ви знали?

— Рідколіс розповів. Давно вже. Усі розвідники знають, проте мало хто про таке балакає.

— Мій дядько теж знав?

— Усі розвідники, — повторив Мормонт. — Мабуть, ти гадаєш, що я мушу його спинити. Якщо треба, то і вбити.

Старий Ведмідь зітхнув.

— Якби ж він тільки бажав здихатися зайвих ротів, я б радо надіслав Йорена чи Коновія, щоб забрати хлопчаків, виростити собі братчиків і тим зміцнити Варту. Але дичаки служать жорстокішим богам, ніж ти і я. Ті хлопчики — Крастерове приношення. Його молитва, коли хочеш.

«Напевне, його жінки читають зовсім інші молитви» — подумав Джон.

— Звідки ти дізнався? — запитав Старий Ведмідь. — Від однієї з Крастерових дружин?

— Так, пане воєводо, — зізнався Джон. — Але краще не питайте, від якої саме. Вона була нажахана і просила про поміч.

— У світі повно людей, Джоне, які потребують допомоги. Але декому з них не завадило б знайти трохи мужності й допомогти собі самим. Крастер зараз лежить на помості, смердить вином і не тямить себе. Поруч з ним лежить нова гостра сокира. Якби я був у їхній шкурі, то назвав би ту сокиру «Почута молитва» і поклав би край такому життю.

«Якби ж то». Джон подумав про Йолю та її сестер. Їх дев’ятнадцять, а Крастер один, але…

— Але якби Крастер помер, то був би для нас чорний день. Твій дядько міг би розповісти, скільки наших розвідників знають Крастерів Дитинець як рятунок від смерті.

— Мій батько… — Він завагався.

— Кажи, Джоне. Якщо маєш щось на думці, то кажи.

— Мій батько колись казав, що деяких людей не варто мати на своєму боці, — закінчив Джон. — Значковий пан, що чинить неправедне свавілля, безчестить свого зверхнього володаря, не тільки самого себе.

— Крастер сам собі володар. Він нам обітниць не давав і нашим законам не кориться. Ти маєш чесне серце, Джоне, та засвой одну істину. Ми не можемо виправити весь світ. Це не наш клопіт. Нічна Варта веде свою власну війну.

«Власну війну. Не забути б.»

— Ярман Парогач каже, що скоро мені стане у пригоді мій валірійський меч.

— Справді? — Мормонт здавався невдоволеним. — Крастер багато чого розповів минулого вечора і підтвердив досить моїх страхів, щоб я під його дахом і заснути не зміг. Манс Розбишака збирає своїх людей разом у Мерзляках. Ось чому спорожніли села. Ту саму оповідь чув пан Денис Малістер від дичака, схопленого його людьми у Кугаві. Але Крастер повідомив точне місце, а це вже зовсім інша справа.

— То він там будує місто чи збирає військо?

— Якби ж я знав. Питань багато. Скільки там дичаків? Скільки з них чоловіків, здатних тримати зброю? Ніхто цього не знає. Мерзляки — це сувора, негостинна місцина, крижана та кам’яна пустка. Багато людей там довго не прогодуєш. Такий збір може мати лише одну мету. Манс Розбишака хоче вдарити на південь, увійти до Семицарства.

— Дичаки вже раніше вдиралися до держави. — Джон чув оповідки від Старої Мамки та маестра Лювина, ще у Зимосічі. — Раймун Рудоборід повів їх на південь за часів діда мого діда. А ще перед тим був король на ймення Бард Баель.

— Еге ж. А задовго до них приходив Рогатий Князь і брати-королі Гендель та Горн, а у стародавні часи — Джорамун, що засурмив у Ріг Зими і розбудив велетнів у надрах землі. Кожен з них або розбився об Стіну, або був розбитий силою Зимосічі далеко за нею… та від Нічної Варти зараз лишилася сама тінь, а хто ще стане проти дичаків, окрім нас? Князь Зимосічі мертвий, його спадкоємець повів свою силу на південь проти Ланістерів. Кращого часу для дичаків годі й шукати. Я знав Манса Розбишаку, Джоне. Так, він кривоприсяжець… але має очі, щоб бачити, і ще ніхто не смів назвати його слабкодухим.

— То що ж нам робити? — спитав Джон.

— Знайти його, — відповів Мормонт. — Стати до бою. І зупинити.

«Три сотні» — подумав Джон, — «проти усієї люті дикої пустки». Пальці самі собою згиналися та розгиналися.

Теон II

«Яка ж вона красуня, годі й казати. Утім, твоя перша завжди здається красунею» — подумав Теон Грейджой.

— Оце вишкірився, — сказав позаду нього жіночий голос. — То паничу подобається, еге ж?

Теон обернувся подивитися, хто там балакає. Те, що він побачив, припало йому до смаку. З одного погляду було видно, що то залізянка — худорлява, довгонога, з коротко підрізаним чорним волоссям, обвітреною шкірою, сильними впевненими руками, з кинджалом при боці. Ніс був трохи завеликий та загострий для вузького обличчя, зате усмішка все виправляла. Він вирішив, що вона кількома роками старша за нього, але ж не старша за двадцять п’ять. Рухалася вона так, наче виросла з корабельним чардаком під ногами.

— Еге ж, красне видовисько, — відповів він, — та й наполовину не таке красне, як ти.

— Ой-ой! — вишкірилася вона. — Тут треба обережніше. Панич, напевне, собі язика медом намастив.

— А ти скуштуй, то й дізнаєшся.

— Отакої, га? — спитала вона, зухвало його розглядаючи. На Залізних островах бували жінки — не те щоб багато, але чимало — які плавали лодіями разом зі своїми чоловіками. Про них казали, що сіль та море щось у них міняє, додає їм чоловічої жаги та наснаги. — Так довго плавав морем, паничу? Чи там, де ти був, геть нема жінок?

— Жінок там вдосталь, але таких, як ти, нема.

— Звідки тобі знати, яка я є?

— Мої очі бачать твоє лице. Вуха чують твій сміх. А прутень стоїть на тебе, як щогла.

Жінка підступила ближче і вхопилася рукою за перед його штанів.

— Ти ба, не збрехав, — зазначила вона, добряче стиснувши його через штани. — Чи тобі не болить?

— Дуже болить.

— Бідненький панич. — Вона його відпустила і ступила крок назад. — Та от біда, я мужня жона. Щойно одружена, і вже з дитям.

— Боги до нас ласкаві, — мовив Теон. — Не нагуляю тобі байстрюка.

— Однак мій чоловік тобі не подякує.

— Він — ні, а ти, може, й подякуєш.

— Чого б це я дякувала? Бували в мене всякі пани та підпанки. Хоч підлі, хоч чесні, а всі ліплені з того самого.

— А принц у тебе колись був? — спитав він її. — Коли станеш зморшкуватою сивою старою і звісиш цицьки аж до пупа, то зможеш розповісти дітям своїх дітей, що колись кохала короля.

— Ого, то ми вже про кохання заговорили? А досі ж наче йшлося про самі прутні та дірки.

— То ти хочеш кохання? — Він-таки уподобав це дівчисько, хай там хто вона є; гострий її язик давав жадану розраду від вогкого та похмурого мороку Пайку. — Може, мені назвати на честь тебе лодію, зіграти на високій арфі та оселити в башті свого замку, щоб ти, наче принцеса в казці, вдягалася там у самі лише коштовності?

— А лодію ти таки мусиш назвати на честь мене, — відповіла вона, не зважаючи на решту його слів. — Бо збудувала її я.

— Її збудував Сигрін. Корабельник мого вельможного батька.

— А мене звати Есгред, дочка Амброда і дружина Сигріна.

Він не знав, що Амброд має дочку, а Сигрін дружину… але ж молодшого корабельника він бачив тільки раз, а старшого майже не пам’ятав.

— Під Сигріном ти тільки дарма пропадеш.

— Охо-хо! А Сигрін сказав мені, що ця краля-лодія дарма пропаде під тобою.

Теон наїжачився.

— Та ти знаєш, хто я такий?!

— Принц Теон з дому Грейджой, хто ж іще? Та скажіть мені по правді, ясновельможний пане, чи любите ви її, оцю вашу нову кралю? Сигрін захоче дізнатися.

Лодія була така нова, що тхнула навколо себе смолою. Дядько Аерон благословить її назавтра, та Теон навмисне приїхав з замку Пайк, щоб подивитися на неї ще до спуску на воду. Лодія була менша за «Великий кракен» князя Балона чи «Залізну перемогу» дядька Віктаріона, проте виглядала прудкою і зграбною, навіть стоячи у дерев’яному риштунку на березі. Вузький чорний короб у сто стоп завдовжки, єдина висока щогла, п’ятдесят довгих весел, чардак на сотню людей… а на носі великий залізний таран у подобі стріли.

— Сигрін добре мені прислужився, — визнав він. — А чи вона така швидка, як здається?

— Ще й швидша — для керманича, який уміє її порати.

— Відколи я ходив на лодії, минула дещиця років. — «А не керманив, по правді кажучи, жодною.» — Та все ж я Грейджой, залізного роду. Море тече в моїй крові.

— Твоя кров потече у морі, якщо ти керуєш кораблем так само, як базікаєш, — відказала вона.

— Я б ніколи не зробив зле такій прекрасній діві.

— Прекрасній діві? — Вона зареготала. — Та це морська сучка, а не діва.

— От ти її й назвала. «Морська сучка».

Її це потішило — він помітив іскру в темних очах.

— А сказав, що назвеш на честь мене, — ображеним голосом проказала вона.

— А хіба ні? — Він схопив її за руку. — Допоможіть мені, добра пані. У зелених землях вірять, що жінка з дитям приносить щастя тому, хто бере її до ліжка.

— Що вони там у зелених землях знають про кораблі та море? Або про жінок? Казна-що верзеш — мабуть, сам вигадав!

— А якщо я зізнаюся, ти кохатимеш мене, як раніше?

— Як раніше? Коли це я тебе кохала?

— Ніколи, — визнав він, — але ж я намагаюся виправити цю прикрість, моя мила Есгред. Тут такий холодний вітер. Зійди на мій корабель і дозволь тебе зігріти. Назавтра мій дядько Аерон наллє їй на носа морської води та пробурмоче молитву Потоплому Богові, але я ладен благословити її раніше молоком моїх і твоїх надр.

— А що як ти розгніваєш Потоплого Бога?

— Та пхав я в сраку того Потоплого Бога! Як він на нас нападе, то потоплю його ще раз. Ми вирушаємо на війну за два тижні. Ти хочеш, щоб я йшов у битву, не спавши ані хвилини від тілесної жаги?

— А мені що?

— Жорстока діва! Мою лодію названо саме так, як треба. Якщо, перебуваючи у смутку, я виведу її на скелі, то винувата будеш ти.

— Чи не цим ти зібрався нею керманити? — Есгред знову майнула рукою по передкові його штанів і посміхнулася, обводячи пальцем залізні обриси його чоловічої моці.

— Їдьмо до Пайку разом! — раптом вигукнув він, одночасно думаючи: «Що скаже князь Балон? А мені що до того? Я дорослий чоловік, і якщо хочу взяти до ліжка дівку, то беру.»

— І що ж я маю робити в Пайку? — Її рука лишилася на тому ж місці, де й була.

— Мій батько сьогодні бенкетує з керманичами.

Він бенкетував з ними щовечора, поки чекав на останні лодії, що забарилися у морі. Та Теон не мусив їй усе пояснювати.

— То ви на цю ніч зробите мене своїм керманичем, пане принце? — мовила вона з найлукавішою посмішкою, яку він тільки бачив у жінки на вустах.

— Може, й так. Якщо знатиму, що ти безпечно заведеш мене у гавань.

— Та мабуть не сплутаю, яким кінцем весло занурити. А на линвах та вузлах краще за мене ніхто не знається.

Однією рукою вона розпустила поворозки на його штанях, вишкірилася і легко відскочила геть.

— Яка жалість, що я мужня жона, ще й тяжка дитям.

Теон похапливо підперезався.

— Мені час повертатися до замку. Якщо ти не поїдеш зі мною, то я з горя можу заблукати і загубитися. То буде така втрата для островів.

— Ні, цього не можна дозволити… але ж, мосьпане, я не маю коня.

— Візьми в мого зброєносця.

— А бідне хлоп’я хай до Пайку пішки чалапає?

— То сідай самодруг на мого.

— Ти навмисне таке вигадав. — Знову посмішка. — Де ж мені сідати, позаду тебе чи спереду?

— Де хочеш.

— Я полюбляю зверху.

«Де ця краля була все моє життя?»

— Палати мого батька темні та вогкі. Там потрібна Есгред, аби запалити вогонь життя.

— Ох і медовий язик в цього панича!

— Та ми ж наче з цього починали?

Вона скинула руки догори.

— Тут і скінчимо. Есгред уся твоя, любий принце. Вези мене до свого замку. Хочу побачити, як гордовиті башти здіймаються з моря.

— Я лишив коня в заїзді. Ходімо.

Вони пішли берегом разом, і коли Теон узяв її за руку, вона не відсахнулася. Йому сподобалося, як вона ходить: зухвало, бадьоро, трохи недбало, пружно хитаючи стегнами; треба гадати, що й під ковдрами вона буде така ж зухвала, бадьора та пружна.

Княж-Пристань вперше на його пам’яті була така забита людом. Тут юрмилися ватаги з усіх лодій, що вишикувалися уздовж всипаного камінням берега або маяли на якорі далеко за прибоєм. Залізяни колінкували перед кимось нечасто і неохоче, але зараз Теон помітив, що й веслярі, й міщани стишували мову, коли їх минали, і вітали його, шанобливо схиляючи голову. «Нарешті втямили, хто я такий» — подумав він. — «Та вже й час.»

Князь Дівер з Великого Вика прибув надвечір минулого дня з головними своїми силами — близько сорока лодій. Люди його траплялися усюди, легко помітні по смугастих шаликах з козячої вовни. У заїзді подейкували, що безбороді хлопчаки у шаликах уграли всіх повій Отера Перебийколіно так, що в тих тепер ноги стоять колесом. Але як на Теона, то хай забирають їх собі, а він і ногою не ступить до того чумного кишла. Нинішня супутниця куди більше йому смакувала, а її шлюб з батьківським корабельником та вагітність тільки додавали перцю.

— А чи почав уже мосьпан принц набирати собі людей на лодію? — запитала Есгред, поки вони прямували до стайні.

— Егей, Синьозубе! — раптом загукала вона до перехожого мореплавця, здорованя у кожушку з ведмежої шкури та шоломі з круковими крилами. — Як ся має твоя молодуха?

— Важка дитям, балакає про двійню.

— Оце вже знову?! — вишкірилася Есгред своєю лукавою посмішкою. — Хутко ти своє весло занурив!

— Еге ж! І давай ним туди-сюди, туди-сюди! — заревів чолов’яга.

— Здоровило, — зазначив Теон. — Синьозуб, кажеш? Чи не винайняти його на «Морську сучку»?

— Тільки якщо надумав образити. В Синьозуба є своя мила краля-лодія.

— Щось я тут давно не був, не вмію людей розрізняти, — зізнався Теон. Він пошукав поглядом друзів, з якими грав хлопчиком, та вони давно зникли, вмерли або виросли у чужинців. — Зате від дядька Віктаріона мені дістався його власний стерничий.

— Римольф Штормопивця? Добряче править, коли не п’яний. — Вона побачила ще якісь знайомі обличчя й загукала до трійці людей. — Гей, Улере, гей, К’ярле! Де це твій брат, Ските?

— На жаль, Потоплому Богові знадобився міцний весляр, — відповів кремезний чоловік з сивим пасмом у бороді.

— Насправді Елдіс перепив вина, і йому луснуло тлусте черево! — гукнув рожевощокий юнак коло нього.

— Що мертве, те вже не помре, — мовила Есгред.

— Що мертве, те вже не помре.

Теон пробурмотів слова разом з ними.

— Тебе тут наче непогано знають, — мовив він до жінки, коли вони минули чоловіків.

— Кожен чоловік любить дружину майстра, який збудував йому корабля. А як не любити, коли бажаєш, щоб корабель плавав і не тонув? Якщо набираєш веслярів, то оті троє непогані.

— У Княж-Пристані вдосталь дужих рук.

Теон довго міркував над цією справою. Він потребував добрих бійців, до того ж людей, вірних йому, а не панові батьку чи дядькам. Наразі він грався у слухняного юного принца, та сам чекав, поки князь Балон розголосить усі свої задуми. І якщо виявиться, що йому не до вподоби ті задуми або ж його власне місце у них…

— Самої сили не досить. Якщо бажаєш іти швидко, то весла лодії мусять рухатися, мов одне. Маєш клепку в голові, то шукай людей, які вже гребли разом.

— Мудра порада. Може, ти допоможеш мені їх знайти?

«Хай думає, що мене цікавить її розум. Жінки таким втішаються.»

— Може, й допоможу. Якщо ти будеш до мене ласкавий.

— Авжеж буду!

Минаючи «Міраам», він прискорив крок. Порожній думбас хилитався на хвилях коло пришибу. Капітан намагався вийти у море ще два тижні тому, та князь Балон не дозволив. Жодний купець із тих, що зайшли до Княж-Пристані, не зміг поїхати геть. Батько не хотів, щоб великої землі дісталася хоч одна звістка про збір лодій, перш ніж буде завдано удару.

— Ваша мосць! — пролунав жалібний голос з високого носа купецького корабля.

Через поручень перехилилася капітанська дочка, поїдаючи його очима. Батько заборонив їй сходити на берег, та куди б Теон не пішов у Княж-Пристані, звідусюди бачив, як вона у смутку блукає кораблем.

— Ваша мосць, заждіть хвилинку! — кликала вона. — Ласкавий мій пане…

— А чи справді? — лукаво спитала Есгред Теона, коли той поспіхом минав думбас. — Пан був ласкавий?

Перед нею він не мав чого соромитися, тому відповів:

— Та трохи приголубив. А тепер вона хоче бути моєю жінкою з солі.

— Охо-хо! А й справді, її не завадило б трохи присолити. Якась вона м’якотіла та прісна. Чи я помиляюся?

— Не помиляєшся.

«М’якотіла та прісна. Точно так. Звідки вона знає?»

Він наказав Вексові чекати у заїзді. Трапезна корчми була така засиджена людом, що Теонові довелося проштовхуватися крізь двері; на лавах коло столів не було жодного місця, а зброєносець десь загубився.

— Векс! — заволав він крізь морок та гармидер. «Якщо він пішов до однієї з тих холерних повій, то я з нього шкуру здеру» — подумав він, а тоді нарешті помітив хлопця за грою в кості біля комина… ба навіть переможною грою, бо поруч лежала купка грошей.

— Час іти, — оголосив Теон, а коли хлопець не звернув уваги, схопив його за вухо і потяг геть. Векс устиг вхопити жменю мідяків і пішов, не сказавши ані слова. Саме за це Теон його і любив. Більшість зброєносців обожнюють плескати язиками, та Векс народився німим… проте розуму, як на свої двадцять років, мав удосталь. Роду він був не надто чесного — син одного зі зведених братів князя Ботлика. Узяти його за зброєносця Теон мусив, щоб розрахуватися за коня.

Коли Векс побачив Есгред, то вирячив очі. «Наче жінки ніколи не бачив» — подумав Теон.

— Есгред поїде зі мною до Пайку. Засідлай коней, і то швидко.

Парубок їхав на кощавому маленькому бахмутику зі стайні князя Балона, але кінь Теона являв з себе дещо інше.

— Де ти надибав це чудовисько? — спитала Есгред, побачивши його. Та з її сміху Теон зрозумів, що кінь справив належне враження.

— Князь Ботлик торік купив його в Ланіспорті, але не зміг дати ради, то залюбки продав мені.

На Залізних островах, негостинних і скелястих, добрих коней не розводили. Більшість острівних мешканців їздили верхи абияк і надавали перевагу лодіям, а не сідлам. Навіть панство користувалося бахмутами і кошлатими муциками з острова Харло. У вози теж частіше запрягали волів, ніж меринів, а якщо простий люд не мав статків ані на одне, ані на інше, то впрягався у плуга сам, щоб зорати не надто плодючий, помережаний камінням ґрунт.

Але ж Теон десять років прожив у Зимосічі й не хотів рушати на війну без доброго коня. Нерозважливість князя Ботлика виявилася для нього щасливою: огир мав норов, чорніший за його шкуру, переважав статурою більшість швидких румаків, хоча поступався тим, на яких зазвичай їздили важкі латники. Втім, і сам Теон виріс не таким здоровилом, як багато лицарів, тому кінь чудово йому пасував. Тварина аж виблискувала вогнем з очей, а коли зустріла нового господаря, то вишкірила усі зуби і спробувала оббілувати йому обличчя.

— Він має ім’я? — спитала Есгред Теона, поки він сідав у сідло.

— Веселун.

Він подав їй руку та втягнув поперед себе у сідло, де міг обійняти, коли вони рушать.

— Колись один знайомець сказав мені, що я веселюся не з того, з чого слід.

— А чи справді?

— Тільки в очах тих, хто взагалі не веселиться. — Він подумав про батька та дядька Аерона.

— А чи зараз вам весело, мій пане принце?

— Ще б пак!

Теон сягнув навколо її стану, щоб узяти повід. Вона була мало не одного з ним зросту. Волосся не завадило б помити, на прегарній шиї рожевів рубець, але запах її йому подобався: сіль, піт, жіноча зваба.

Повернення до Пайку обіцяло вийти далеко цікавішим, ніж приїзд до Княж-Пристані.

Коли вони вже добряче від’їхали від містечка, Теон поклав їй руку на груди. Есгред простягнула свою і відкинула її.

— Я б радше тримала обидві руки на поводі, поки твій чорний звір не скинув нас обох та не захвицяв до смерті.

— Я з нього такі вибрики повибивав.

Якийсь час Теон не робив нових спроб, тільки теревенив про погоду (сіру та похмуру, відколи він приїхав, ще й з частими дощами) та розповідав про вояків, яких убив у Шепітній Пущі. Завівши розповідь про те, як близько він підібрався до самого Крулеріза, він знову ковзнув рукою на те саме місце. Груди в неї були невеличкі, та їхня твердість припала йому до смаку.

— Не треба вам цього робити, пане принце.

— Ще й як треба. — Теон трошки стиснув пальці.

— Ваш зброєносець дивиться.

— Нехай. Він нікому не розповість, обіцяю тобі.

Есгред зняла його пальці зі своїх грудей, і цього разу міцно їх затиснула. Руки вона мала дуже сильні.

— Мені до вподоби жінки, що вміють міцно взятися.

Вона пирхнула.

— З тієї дівки коло пришибу такого не скажеш.

— Не суди мене за нею. Інших на кораблі не було.

— Ану розкажи мені про твого батька. Чи він радо привітає мене у замку?

— Чого б це? Він ледве привітав мене, свою рідну кров, спадкоємця Пайку та Залізних островів.

— Кого-кого? — перепитала вона. — Та ж кажуть, ти маєш дядьків, братів і сестру.

— Брати мої давно загинули, а сестра… кажуть, Ашина улюблена сукня — кольчуга нижче колін, а під нею спіднє з вивареної шкіри. Чоловіча одежа ще не робить з неї чоловіка. Щойно ми переможемо у війні, як я знайду їй добрий шлюб. Це якщо надибаю чоловіка, який захоче її взяти. Пригадую, вона має носа, наче яструбиний дзьоб, рясну порость прищів на мармизі, а груди — наче в хлопчака.

— Припустимо, сестру ти комусь зіпхнеш, — зауважила Есгред, — але ж не дядьків.

— Дядьків… — Теонове право на княжий стіл переважало права трьох батькових братів, але жінка справді торкнулася болісного місця. На островах нерідко чували про те, як сильний та гордовитий дядько позбавляв слабкого небожа його законного столу, а заразом і вбивав. «Але ж я навіть зараз не слабак» — мовив Теон до себе, — «а до дня смерті батька стану ще сильніший». — Дядьки мені не загрожують. Аерон п’яний від морської води та благочестя, живе тільки заради свого бога…

— Свого? Не твого?

— Мого теж. Що мертве, те вже не помре. — Він слабко всміхнувся. — Якщо я в потрібну мить бекаю побожні слова, Мокрочуб мене не чіпає. А дядько Віктаріон…

— Великий керманич Залізного флоту, лютий та уславлений воїн. Я чула, як про нього співають пісень по шинках.

— Під час бунту мого вельможного батька він напав на Ланіспорт разом з дядьком Еуроном та спалив ланістерівські кораблі просто на стоянці, — згадав Теон. — Щоправда, задум був Еуронів. Віктаріон — він такий собі величезний сірий бугай, міцний, невтомний, покірливий, та перегонів ніколи не виграє. Він служитиме мені так само вірно, як служив панові батьку, бо не має ані клепки, ані гонору, щоб плести змови.

— А от Еуронові на прізвисько Вороняче Око лукавства не бракує. Чула я про нього від людей багато страшного.

Теон посовався у сідлі.

— Дядька Еурона не бачили на островах майже два роки. Може, його вже на світі нема.

«Якщо так, то й на краще». Найстарший з братів князя Балона ніколи не полишав старого залізянського звичаю, ані на день. Його «Тиша» з чорними вітрилами та темно-червоним коробом була знана у кожному порті від Ібену до Асшаю. Так казали люди.

— Може, й нема, — погодилася Есгред, — а якщо є, то він так довго блукав у морі, що тут його вже забули. Залізяни ніколи не посадовлять чужинця на Морекамінний Престол.

— Та напевне ж, — відповів Теон, і тільки тоді допетрав, що його теж можна вважати чужинцем. Від цієї думки він спохмурнів. «Десять років — це чимало, але ж я повернувся, і батько мій помирати не збирається. Я матиму час показати себе.»

Він знову був надумав попестити груди Есгред, та вона ж, мабуть, знову прибере його руку. Окрім того, балачки про дядьків трохи остудили його пристрасть. То й нехай — їм стане часу на всякі розваги у замковій опочивальні.

— Побалакаю з Гелею, як досягнемо Пайку, щоб ти мала почесне місце на бенкеті, — мовив він. — Я мушу сидіти на помості одесну батька, та коли він піде, то спущуся до тебе. Він зазвичай сидить недовго — щось йому цими днями не п’ється.

— Яка прикрість, коли така велика людина старіє.

— Князь Балон — усього лише батько великої людини.

— Ти ба, який сором’язливий панич!

— Тільки дурень принижуватиме себе сам, коли у світі стільки людей палко бажають зробити це за нього.

Він легенько поцілував її ззаду в шию.

— Що ж мені вдягти на цей пишний бенкет?

Вона сягнула назад і відштовхнула його обличчя.

— Я скажу Гелі, щоб знайшла щось для тебе. Мабуть, якусь сукню моєї вельможної матері. Вона зараз на Харлі, й навряд чи повернеться.

— Я чула, холодні вітри геть змучили її. Чи не поїдеш ти до неї? До Харла плисти усього день. Мабуть же, пані Грейджой прагне побачити сина, хоча б востаннє.

— Якби ж я міг. Надто багато справ. Батько мій покладається на мене, відколи я повернувся. Але щойно настане мир, тоді, може…

— Для неї мир настане, коли з’явишся ти.

— Якісь жіночі в тебе балачки, — пожалівся Теон.

— Та ж я жінка, ніде правди діти… ще й тяжка дитям.

Чомусь ця думка його знуртувала.

— Кажи-кажи, але ж на тілі ніде не видно. Як ти доведеш? Перш ніж я повірю, хочу побачити, як зріють твої груди, і скуштувати твого молока.

— Але що скаже мій чоловік? Він же вірний слуга твого батька.

— Ми йому накажемо будувати стільки лодій, що він і голови не підніме подивитися, де це ти зникла.

Вона засміялася.

— Який жорстокий панич мене вкрав! А якщо я пообіцяю, що одного дня дам подивитися, як смокче моє дитя? Тоді ти розповіси мені про свою війну, Теоне з дому Грейджой? Перед нами ще чимало верст шляху. Я хочу послухати про вовчого короля, якому ти служив, і золотих левів, з якими він б’ється.

Теон так прагнув їй догодити, що похапцем погодився. Решта довгого шляху минула швидко, поки він набивав її справну голівку оповідками про Зимосіч та війну. Дещо з того, що він розказував, викликало в неї неабиякий подив. «Ой, ласка божа, з нею так легко балакати» — думав він. — «Так, начебто знаю її багато років. Якщо на подушках вона хоч наполовину така ж зграбна, як розмовою, треба лишити її собі…» Він згадав Сигріна-Корабельника, дебелого тілом і неквапного розумом чолов’ягу, солом’яне волосся котрого вже відступало з рябого від прищів лоба, і затрусив головою. «Вона себе з ним марнує. Занапащає прикро і даремно.»

Здавалося, зовнішня велика стіна Пайку виросла перед ними за якусь хвилину.

Брама була відчинена. Теон стиснув п’ятами Веселуна і в’їхав досередини бадьорою ристю. Поки він допомагав Есгред злізти, на них навіжено брехали собаки. Кількоро підскочили ближче, вимахуючи хвостами, ринули повз нього і почали скавучати, лизатися і стрибати навколо неї, трохи не перекидаючи на землю.

— Геть! — заволав Теон, даремно намагаючись дати копняка одній великій брунатній сучці. Та Есгред тільки сміялася і борюкалася з усією зграєю.

Слідом за собаками вибіг, тупаючи, стайняр.

— Забери коня, — наказав йому Теон, — і прибери цих клятих собак…

Хам не звернув на нього жодної уваги. Розтягнувши обличчя у велетенську щербату посмішку, він вигукнув:

— Панна Аша! То ви повернулися.

— Минулого вечора, — відповіла вона. — Припливла з Великого Вика з князем Дівером і заночувала у корчмі. А сьогодні менший братик мав добрість підвезти мене на своєму коні від Княж-Пристані.

Вона поцілувала одного з собак у ніс і вишкірилася на Теона.

А він тільки й міг, що стояти і витріщатися, роззявивши рота. «Ні. Це не може бути Аша.» Раптом він зрозумів, що в нього у голові сидять дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він колись знав. Інша, яку він уявляв гірше, мала скидатися на їхню матір. Але жодна не мала подібності до цієї… оцієї… як її назвати…

— Прищі зникли, коли виросли цицьки, — пояснила вона, бавлячись із собакою, — але яструбиний дзьоб ніде не дівся.

Теон ледве віднайшов голос.

— Чому ти не сказала?!

Аша відпустила собаку і випросталася.

— А я хотіла спершу побачити, що ти за один. І побачила. — Вона насмішкувато вклонилася у його бік. — А зараз, братику, прошу вибачити мені. Мушу скупатися та вдягтися до бенкету. Чи ж я зберегла оте кольчужне платтячко, яке так любила носити на шкіряне спіднє?

Вона лиховісно вишкірилася на нього і перетнула міст ходою, яку він так полюбив: трохи недбалою, з вихилом стегон.

Коли Теон нарешті відвернувся, то побачив, як шкірить зуби Векс, і дав йому ляща у вухо.

— Це тобі за твою втіху.

А тоді дав вдруге, сильнішого.

— А це за те, що не застеріг. Наступного разу відрости собі язика.

Його власні покої у Гостьовій Вежі ще ніколи не здавалися холоднішими, хоча роби й лишили жарівницю запаленою. Теон скинув і хвицьнув чоботи геть, впустив кобеняка на підлогу і налив собі келих вина, силуючись краще згадати незграбне дівчисько з вузлуватими колінками та прищами. «Розв'язала мені штани, тільки подумати» — билася в голові люта думка, — «і ще казала… о боги, а я їй…». Він застогнав. Якби й навмисне хотів виставити себе огидним дурнем, то ліпше б не впорався.

«Ні» — подумав він миттю. — «Це вона пошила мене в дурні. От підла сучка. Мабуть, стиха раділа собі всю дорогу. Ще й за кінця хапала…»

Він узяв келиха і пішов до лави коло вікна. Сидів там, сьорбав і дивився на море, поки над Пайком темнішало сонце. «Нема мені тут місця» — думав він, — «а все з-за Аші, хай би її Інші вхопили!» Вода унизу стала з зеленої сірою, а тоді чорною. До того часу вдалині почулася музика. Час було перевдягатися до бенкету.

Теон вдяг прості чоботи та ще простіше вбрання похмурих чорно-сірих фарб, що пасували до його настрою. Жодної прикраси — він-бо жодної ще не купив собі залізом. «Міг би взяти щось із того дичака, якого убив для порятунку Брана Старка. Та ж він не мав на собі нічого путящого. Отаке моє щастя: вбиваю якихось убогих.»

Довга димна палата була повна батьківським значковим панством та керманичами кораблів. Коли Теон увійшов, то побачив, мабуть, із чотири сотні людей. Дагмер Репаний Жбан ще не повернувся зі Старого Вика разом з Мурованцями та Тримами, але решта була вже тут: Харло з Харла, Чорнопливи з Чорнопливу, Сторчі, Марлини та Дівери з Великого Вика, Солонці та Розстави з Солонця, Ботлики та Витяги з іншого берега Пайку. Роби наливали пиво, на скрипках, козах та бубнах грали музики. Троє здорованів танцювали танок пальців, кидаючи один в одного короткі топірці. Штука полягала в тому, щоб схопити топірця або відстрибнути від нього, не гублячи ладу танцю. Танком пальців його називали тому, що зрештою один з танцюристів втрачав пальця… або два, або і п’ять.

Ані танцюристи, ані бенкетники не зважили на прихід Теона Грейджоя. Той попрямував до помосту і побачив батька на Морекамінному Престолі, вирізьбленому в подобі кракена з велетенського чорного слизького каменя. За давнім переказом, першолюди знайшли його на березі Старого Вика, коли тільки прийшли на Залізні острови. Ошую від княжого престолу сиділи Теонові дядьки. Аша влаштувалася одесну, на найпочеснішому місці.

— Ти спізнився, Теоне, — зауважив князь Балон.

— Прошу вибачення вашої ясновельможності.

Теон сів на порожнє крісло коло Аші, схилився до неї та засичав у вухо:

— Ти сидиш на моєму місці.

Вона обернула до нього невинні очі.

— Братику, ти помиляєшся. Твоє місце — у Зимосічі. — Її усмішка різала гірше від ножа. — А де ж твоє гарненьке платтячко? Я чула, ти на свою гладеньку спинку полюбив вдягати шовки та оксамити.

Сама вона вдяглася у м’яку зелену вовну. Сукня простого крою облягала струнке тіло.

— А твоя кольчуга, мабуть, геть заіржавіла, сестричко, — докинув він у відповідь. — Яка жалість. Так хотів побачити тебе у залізі.

Аша засміялася.

— Та ще, може, побачиш, братику… якщо твоя «Морська сучка» колись наздожене «Чорний вітер».

Наблизився один з батькових робів з глеком вина у руках.

— Ти сьогодні п’єш вино чи пиво, Теоне? — Вона схилилася ближче. — Чи й досі прагнеш мого молока?

Він зашарівся.

— Вина! — звелів він робові.

Аша відвернулася і заколотила по столу, вимагаючи пива.

Теон розрубав паляницю надвоє, вибрав серединку, зробивши полумисок, і покликав стольника, щоб той наклав тушкованої риби. Від пахощів густої юшки на сметані його трохи занудило, та він змусив себе дещицю з’їсти, а вина випив стільки, що й на два обіди вистачило б. «Якщо виблюю, то на неї. Хоч якась втіха буде.»

— А чи знає батько, що ти тепер дружина його корабельника? — спитав він сестру.

— Не більше, ніж сам Сигрін. — Вона здвигнула плечима. — «Есгред» звалася перша збудована ним лодія. Він її назвав ім’ям матері. Хоч ріж, не скажу, кого з них він любив більше.

— То ти брехала мені у кожному слові!

— Чому ж у кожному? Пам’ятаєш, я казала, що полюбляю зверху? — вишкірилася Аша.

Він тільки залютував ще дужче.

— А нісенітниці про те, яка ти мужня жона, ще й з дитям…

— О ні, тут я майже не збрехала.

Аша хутко скочила на ноги.

— Рольфе, сюди! — загукала вона до одного з танцівників, піднявши руку.

Той побачив її, крутнувся, і з його руки раптом вилетів топірець, виблискуючи у світлі смолоскипів при кожному оберті. Теон тільки придушено кавкнув, а тим часом Аша вихопила топірець з повітря і вгатила лезо у стіл, розрубавши навпіл його полумисок з хліба і заляпавши йому вбрання юшкою.

— Осьде мій пан чоловік.

Сестра сягнула всередину сукні та дістала вузького кинджала з западинки.

— А осьде мале дитинча коло моїх грудей.

В ту мить Теон Грейджой не міг уявити собі власного обличчя, проте раптом зрозумів, що велика трапезна гримить реготом — і регочуть бенкетники з нього. О божечки, навіть батько посміхався, а дядько Віктаріон потроху справляв смішки. Теон у відповідь спромігся хіба що кисло скривитися. «Ще подивимося, хто сміятиметься останнім, паскудне створіння.»

Аша висмикнула топірець зі столу і жбурнула його назад танцюристам під свист та гучне схвальне волання.

— Раджу послухати, що я казала тобі про вибір людей для лодії. — Роб поставив перед ними таріль, Аша наколола на кінчик кинджала солону рибку і з’їла її. — Якби ти потурбувався бодай щось дізнатися про Сигріна, я б тебе нізащо не надурила. Ти десять років прожив вовком, а тоді з’явився і вирішив королювати на островах, де ти нікого й нічого не знаєш. Та невже? З якого це дива люди битимуться і помиратимуть за тебе?

— Бо я їхній законний принц, — сухо відповів Теон.

— За законом зелених земель — може, й так. Але ми тут самі собі пишемо закон, чи ти не забув?

Теон почепив похмуру пику і згадав про зіпсовану страву на столі. Скоро юшка потече йому на коліна. Він хутко загукав до робів, щоб ті прибрали. «Півжиття чекав, щоб повернутися додому, і задля чого? Задля кпинів та презирства?» Не такий Пайк він пам’ятав. Але чи справді пам’ятав? Адже забрали його звідси у заручники ще зовсім малим.

Харч на бенкеті подавали доволі вбогий: кілька різних тушкованих рибних юшок, чорний хліб, козлятину, не присмачену ніяким пряним зіллям. Найсмачнішим видався Теонові пиріг з цибулею. Пиво та вино наливали щедро і опісля того, як зі столу прибрали страви.

Нарешті князь Балон Грейджой підвівся з Морекамінного Престолу.

— Кінчайте питво і приходьте до моєї світлиці, — наказав він найближчому застільному товариству. — Маємо обговорити задумане.

Він полишив їх без жодного іншого слова, оточений з боків двома стражниками. Брати князя вийшли слідом. Теон і собі був підвівся — рушати наступним.

— Здається, мій менший братик кудись поспішає. — Аша підняла свого пивного рога і махнула чашникові.

— Наш панотець чекає.

— Він чекає вже багато років. Не помре, як почекає ще трохи… але якщо ти лякаєшся його гніву, то хутко біжи, я не тримаю. Принаймні дядьків доженеш залюбки. — Вона всміхнулася. — Адже один — п’яний від морської води, а другий — здоровезний тупий бугай, який може і дороги не знайти.

Теон знову сів, роздратований.

— Я ні за ким не ганятимуся.

— Крім кожної жінки на дорозі?

— То не я хапав тебе за прутень.

— А в мене його нема, чи ти забув? Проте все інше, що в мене є, ти вхопити не забарився.

Він відчув, як на щоки наповзає фарба.

— Я чоловік, і маю чоловічу хіть. Це ти — збочена істота!

— Ні, лише сором’язлива діва.

Ашина рука пірнула під столом і стиснула його прутня. Теон трохи з крісла не підскочив.

— Хіба ти, братику, більше не хочеш, щоб я привела тебе у свою гавань?

— Ні, для шлюбу ти не годишся, — вирішив Теон. — Коли я всядуся на престол, то, певно, запроторю тебе у сестри-мовчальниці.

Він скочив на ноги і пішов непевним кроком шукати батька.

Поки він дістався підвісного мосту до Морської Башти, почався дощ. Шлунок його нуртувало, наче хвилі унизу, вино заважало стати рівно. Теон зарипів зубами і міцніше вхопився за мотузку, долаючи шлях через провалля і уявляючи, що стискає Ашину шию.

У тій самій вогкій світлиці так само гуляли протяги. Сховавшись під тюленячі шкури, батько сидів коло жарівниці зі своїми братами обабіч себе. Коли Теон увійшов, Віктаріон саме балакав про припливи та вітри, але князь Балон махнув рукою, щоб той замовк.

— Я все вирішив. Час вам вислухати мої задуми.

— Але я теж дещо надумав і хотів…

— От кого ми забулися спитати, — відрізав батько. — Прилетів птах зі Старого Вика. Дагмер веде сюди Тримів та Мурованців. Якщо бог дарує нам добрі вітри, ми вийдемо у море, щойно вони з’являться… принаймні, вийдеш ти. Я хочу, щоб ти, Теоне, завдав першого удару. Візьмеш вісім лодій, поведеш на північ…

— Вісім?! — Він аж зачервонівся. — Що я можу зробити з вісьмома лодіями?

— Наскочиш на Каменястий берег, сплюндруєш рибальські селища, потопиш кожен корабель, який трапиться назустріч. Може, навіть виманиш якихось північних панів з-за їхніх кам’яних мурів. З тобою піде Аерон та Дагмер Репаний Жбан.

— Хай Потоплий Бог благословить наші мечі, — додав жрець.

Теон почувався так, наче йому дали ляпаса. Його посилали звичайним наскочником палити хатини рибалок та ґвалтувати їхніх бридких дочок. І навіть таку легку справу князь Балон не довірив йому самому. Мало того, що доведеться слухати побожне бекання Мокрочуба та його недоладні докори — але при Дагмері Репаному Жбані йому ніколи не бути справжнім, не за назвою, ватажком походу.

— Ашо, доню моя, — вів далі князь Балон; Теон обернувся і побачив, що його сестра тишком прослизнула до палати, — візьми тридцять лодій з добірними людьми, обійди круг Змієвого рогу і пристань до припливної береговини на північ від Жбиру-в-Пущі. Відти рушай швидко, і зможеш узяти замок ще до того, як там зрозуміють, хто на них напав.

Аша облизнулася, наче кішка на сметану.

— Завжди хотіла собі замок, — промуркотіла вона.

— То візьми власноруч.

Теон мусив прикусити язика. Жбир-у-Пущі був столом Гловерів. Робет і Галбарт вели війну на півдні, отже замок не матиме сильної залоги. А щойно він впаде, залізяни матимуть міцну опору в самому серці півночі. «Це мене мали б послати до Жбиру.» Адже він знав Жбир-у-Пущі — кілька разів їздив гостювати до Гловерів разом з Едардом Старком.

— Віктаріоне, — мовив князь Балон до свого брата, — головна справа ляже на тебе. Коли мої сини завдадуть своїх ударів, Зимосіч муситиме відповісти. Як підеш вгору Солесписом і Лихоманкою, то навряд чи стрінеш якийсь опір. Від їхнього верхів’я тобі лишиться до Калин-Копу якихось тридцять верст. Перешийок — ось ключ до королівства. Ми вже владарюємо над західними морями. Щойно ми захопимо Калин-Коп, щеня не зможе пробитися назад на північ… а якщо здуру й спробує, то південний кінець загати Перешийку замкнуть його вороги, і Робб-шмаркач втрапить до пастки, наче щур до пляшки.

Теон не зміг далі мовчати.

— Зухвалий задум, пане батьку, але ж князі у замках…

Князь Балон не дав йому сказати ані слова більше.

— Князі пішли на південь за своїм щеням. Лишилися самі боягузи, старці та шмаркачі. Або вони здадуться, або ми винищимо їх одного за одним. Зимосіч, може, ще рік простоїть, та що з того? Решта буде наша — усі поля, ліси та замки. А люд ми перетворимо на робів та дружин з солі.

Аерон Мокрочуб здійняв руки.

— І скиплять високо води гніву, і простягне Потоплий Бог персти влади своєї понад зеленими землями!

— Що мертве, те вже не помре, — підспівав Віктаріон. Князь Балон та Аша луною повторили його слова, і Теонові лишалося тільки пробурмотіти разом з ними. На тому все й скінчилося.

Знадвору дощ лупив дедалі сильніше. Мотузяний міст гойдався і вивертався з-під ніг. Теон Грейджой зупинився посеред нього і роздивився скелі унизу. Хвилі вдаряли по вухах ревищем, на вустах він відчував солоні бризки. Раптовий порив вітру змусив його втратити рівновагу, і він впав на коліна.

Аша допомогла йому підвестися.

— Щось ти і вину не можеш дати ради, братику.

Теон сперся на її плече і дозволив перевести себе через слизькі від дощу дошки.

— Ти мені більше подобалася як Есгред, — докірливо мовив він до неї.

Сестра засміялася.

— Не дивно. Ти мені більше подобався у дев’ять років.

Тиріон VI

Крізь двері було чутно ніжні переливи високої арфи, змішані з гудінням кози. Голос співця глушили товсті стіни, але слова Тиріон знав сам. «Кохав я діву, краснішу за літо» — згадав він, — «в волоссі сонячне сяйво розлите».

Цього вечора двері королеви сторожив пан Мерин Трант. Він буркнув «Мосьпане» трохи непривітно, як на Тиріона, але двері прочинив. Коли Тиріон увійшов хвацьким кроком до опочивальні сестри, пісня раптово обірвалася.

Серсея сиділа, відкинувшись на купу подушок. Ступні її були голі, золоте волосся химерно скуйовджене. На собі вона мала зелено-золотий альтембасовий халат; коли Серсея підняла голову братові назустріч, коштовна тканина замерехтіла при світлі свічок.

— Мила сестро, — мовив Тиріон, — яка ж ти сьогодні прегарна.

І обернувся до співця.

— Ти теж, любий брате. Не знав, що ти маєш такий чарівний голос.

Від хвали пан Лансель набурмосився — мабуть, вирішив, що з нього глузують. Тиріонові здалося, що він підріс вершків на два, відколи висвятився на лицаря. Лансель мав густе піщане волосся, зелені ланістерівські очі та смужку м’якої білявої порості над ротом. У свої шістнадцять років він тяжко хворів на властиву юності беззаперечну певність у собі, не пом’якшену ані крихтою гумору чи сумніву. Вірним супутником його був пихатий гонор, який так легко виростає в кожного, хто вродився білявим, дужим та вродливим. Нещодавнє його піднесення тільки погіршило справу.

— Чи посилали по вас їхня милість? — вимогливо запитав юнак.

— Та начебто ні, — зізнався Тиріон. — Я почуваюся зле, Ланселю, турбуючи тебе в годину розради від трудів, але сталося так, що ми з сестрою мусимо обговорити справи певної ваги.

Серсея роздивилася його підозріливими очима.

— Якщо ти щодо тих жебрущих братів, Тиріоне, то стримай свої докори. Я не дозволю, щоб вулицями ходила брудна зрада. Хай проповідують один одному в підземеллі.

— Ще й дякують, що мають таку милостиву королеву, — додав Лансель. — Бо я б їм язики повисмикував.

— Один навіть смів бовкнути, що боги карають нас, бо Хайме вбив істинного короля! — оголосила Серсея. — Цього терпіти не можна, Тиріоне. Я чекала, що ти даси ради тим бридким вошам, а ти зі своїм паном Джаселином не зробив геть нічого. Тому я наказала Виларові владнати справу.

— То він і владнав. — Так, Тиріон розсердився, коли червонокирейники потягли до цюпи з півдесятка неоковирних віщунів, не спитавшись його. Але вони не важили аж стільки, щоб через них сваритися з сестрою. — Нам не завадить трохи тиші на вулицях. Я прийшов не тому. Маю вісті, які ти рада будеш почути, люба сестро, хоча балакати про них краще наодинці.

— Гаразд. — Двійко музик вклонилися і поспіхом забралися геть. Серсея поклала на щоку братові у перших невинний поцілунок. — Залиш нас, Ланселю. Мій брат безпечний, коли сам-один. А якби він привів своїх звіряток, ми б їх винюхали здалеку.

Молодий лицар кинув на родича нищівний погляд і з силою захряснув за собою двері.

— Май на увазі, що я змушую Шаггу митися щодватижні, — повідомив Тиріон, коли всі зникли.

— Чого це ти так із себе втішаєшся, га?

— Чом би й ні? — відповів Тиріон.

Щодня і щоночі на Сталевій вулиці стукотіли молоти, і величезний ланцюг ставав дедалі довший.

Тиріон підстрибнув і всівся на велике ліжко з навісом.

— Чи не на цьому ліжку помер Роберт? Диво, що ти його зберегла.

— Мені на ньому солодкі сни ввижаються, — відповіла вона. — Тепер кажи свої вісті, Бісе, та шкандибай звідсіля.

Тиріон посміхнувся.

— Князь Станіс виплив з Дракон-Каменя.

Серсея скочила на ноги.

— А ти тут сидиш і шкіриш зуби, як гарбуз на святі врожаю?! Чи скликав Бережняк міську варту? Треба негайно відіслати птаха до Гаренголу!

Тиріон вже не стримував реготу. Сестра вхопила його за плечі та щосили струснула.

— Ану припини! Ти з глузду з’їхав чи напився?! Припини!

У відповідь він ледве вичавив з себе слова.

— Не можу, — давився він. — Надто вже… о боги, надто смішно… Станіс, він…

— Що?!

— Він рушив не на нас, — спромігся Тиріон. — Він облягає Штормолам. Ренлі з військом саме поспішає туди.

Сестра боляче увігнала нігті йому в плечі. Якусь мить вона витріщалася, не вірячи власним вухам, наче він раптом забелькотів невідомою їй мовою.

— Станіс та Ренлі воюють один з одним?

Коли Тиріон кивнув, Серсея гигикнула.

— Ласка божа, — видихнула вона. — Починаю думати, що серед трьох братів розумним був Роберт.

Тиріон відкинув голову назад і вибухнув реготом. Їхній сміх залунав хором. Серсея стягла його з ліжка, закружляла навколо себе і навіть обійняла, на хвильку перетворившись на легковажне дівча. Коли вона його нарешті відпустила, Тиріонові паморочилася голова і забивало подих. Він пошкутильгав до мисника і сперся на нього рукою, щоб не впасти.

— Гадаєш, вони справді битимуться один з одним? Якщо ті двоє зможуть домовитися…

— Не зможуть, — заперечив Тиріон. — Вони надто різні, та водночас подібні. І жоден з двох не терпить іншого.

— Станіс завжди вважав, що його обділили Штормоламом, — розмірковувала Серсея. — Стародавнім столом дому Баратеонів, його за правом… якби ж ти знав, скільки разів він співав Робертові тієї самої нудної пісні отим своїм могильним голосом. Коли Роберт віддав стіл і титул Ренлі, Станіс так зчепив щелепи, що здавалося, зуби собі розтрощить.

— Він вважав, що його тяжко образили.

— А його таки образили, і до того ж навмисне, — кивнула Серсея.

— То що, піднімемо келихи за братську любов?

— Так. — Серсеї аж подих перехопило. — О божечки, так.

Поки він наливав два келихи червоним солодким з Вертограду, то стояв до сестри спиною. Найлегша в світі річ — вкинути до її кухля дрібку легкого порошку.

— За Станіса! — оголосив він, передаючи їй вино. «Кажеш, я безпечний, коли сам-один?»

— За Ренлі! — відповіла вона зі сміхом. — Хай б’ються довго й тяжко, а наприкінці хай обох ухоплять Інші!

«То це таку Серсею бачить перед собою Хайме?» Коли вона посміхалася, Тиріон уповні усвідомлював надзвичайну красу своєї сестри. «Кохав я діву, краснішу за літо, в волоссі сонячне сяйво розлите.» Він почувався майже винуватим з того, що отруїв її.

Наступного ранку, коли Тиріон снідав, до нього прибув посланець. Королева почувається зле, не може вийти з опочивальні. «Радше сказати, не може злізти з нужника.» Тиріон співчутливо підбрехнув і попрохав переказати Серсеї, щоб та спочивала й не турбувалася — він сам перемовиться з паном Клеосом, як домовлялися.

Залізний Престол Аегона Завойовника являв з себе плутанину підлих шпичаків та зубатих покручених сталевих смуг, що чигали на кожного дурня, який забажав би всістися зручно. Малі Тиріонові ноги боліли, поки він видирався нагору сходами. Заразом він усвідомлював, яке незграбне видовисько з себе являє. На користь Залізного Престолу можна було сказати лише одне — він був високий.

Ланістерівська сторожа стояла мовчки й нерухомо у кармазинових киреях та шоломцях з левами на маківках. Золотокирейники пана Джаселина вишикувалися навпроти через престольну палату. Обабіч сходів до престолу стояли Брон та пан Престон з Королегвардії. Галерею заповнювало двірське панство, а прохачі купчилися коло височезних дверей зі спижу та дуба.

Санса Старк цього ранку виглядала особливо чарівно, хоча личко мала бліде, мов молоко. Князь Гиліс стояв і кашляв, а бідолашний Тирек мав на собі делію з оксамиту і горностаю, як личило за звичаєм молодому; відколи він три дні тому одружився з малою панною Ермесандою, інші зброєносці кликали його «Мамкою» і все питали, які пелюшки наречена вдягла до першої шлюбної ночі.

Тиріон роздивився усіх згори і зрозумів, що видовище йому до вподоби.

— Прикличте сюди лицаря Клеоса Фрея.

Голос його забринів між кам’яних стін і рознісся уздовж палати. Це йому теж сподобалося. «Яка жалість, що Шая не може цього бачити» — подумав він. Вона просилася прийти, але то була річ неможлива.

Пан Клеос подолав довгий шлях між золотими та кармазиновими киреями, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч. Коли він став на коліно, Тиріон помітив, що брат у перших починає лисіти.

— Пане Клеосе, — мовив Мізинець з-за столу ради, — ви маєте нашу дяку за те, що принесли умови миру від князя Старка.

Великий маестер Пицель прочистив горлянку.

— Королева-намісниця, Правиця Короля і мала рада розглянули умови, висунуті самопроголошеним Королем-на-Півночі. Прикро казати, але ці умови неприйнятні. Ви мусите переказати це північанам, пане.

— Ось наші умови, — продовжив Тиріон. — Робб Старк має скласти меча, присягнути на вірність престолові й повернутися до Зимосічі. Він має звільнити мого брата неушкодженим тілесно і поставити своє військо під його провід, щоб воно рушило на бунтівників Ренлі та Станіса Баратеонів. Кожен зі старківських значкових панів мусить надати нам сина в заручники. Хто не має сина, хай надасть дочку. З ними чинитимуть згідно їх стану і родоводу, нададуть їм високі місця при дворі, якщо тільки їхні батьки не скоять нової зради.

Клеос Фрей болісно скривився.

— Ясний пане Правице, — мовив він, — князь Старк ніколи не погодиться на такі умови.

«А ми, Клеосе, цього і не чекали.»

— То перекажіть йому, що при Кастерлі-на-Скелі збирається нове велике військо, що скоро воно рушить на нього з заходу, а мій вельможний панотець виступлять зі сходу. Перекажіть, що він лишився один, без надії на союзників. Станіс та Ренлі Баратеони воюють один з одним, а великий князь Дорну погодився оженити свого сина Тристана на принцесі Мирцелі.

Вздовж галереї та позаду палати пробігла хвиля радісного бурмотіння та здивованого заціпеніння.

— Щодо моїх родичів, — правив далі Тиріон, — ми пропонуємо Гаріона Карстарка і пана Виліса Мандерлі за Вілема Ланістера, а князя Кервина та пана Донела Кляска за вашого брата Тіона. Перекажіть Старкові, що двоє Ланістерів вже напевне варті чотирьох Старків хоч у спеку, хоч у мороз.

Він почекав, поки сміх у натовпі згасне.

— Батькові кістки він матиме від нас на знак доброї волі короля Джофрі.

— Князь Старк питав також про своїх сестер та батьківський меч, — нагадав пан Клеос.

Руків’я обіручного меча Едарда Старка саме визирало з-за плеча пана Ілина Пейна, що мовчки бовванів неподалік.

— Лід, — мовив Тиріон. — Його він матиме, коли укладе з нами мир, але не раніше.

— Воля ваша, пане. А щодо сестер?

Тиріон зиркнув на Сансу і відчув, як його штрикнула жалість до дівчини.

— До тієї миті, коли мого брата Хайме звільнять неушкодженим, вони лишаться в нас заручницями. Як з ними чинитимуть, залежить від князя Старка.

«І якщо на те буде божа ласка, Бережняк знайде Ар’ю живою раніше, ніж Робб дізнається про її зникнення.»

— Я перекажу ваше послання, ласкавий пане.

Тиріон пощипав покручене лезо, що витикалося з билець престолу. «А зараз головний удар.»

— Виларе! — покликав він.

— Слухаю, мосьпане Правице.

— Тих людей, яких надіслав Старк, достатньо, аби вберегти кістки князя Едарда. Проте Ланістер мусить мати супровід, гідний Ланістера, — оголосив Тиріон. — Пан Клеос є братом у перших як пані королеві, так і мені. Ми спатимемо спокійніше, якщо саме ви супроводите його безпечно до Водоплину.

— Воля ваша, пане. Скільки взяти людей?

— Та беріть усю сторожу, чого там.

Вилар застиг, як кам’яна подоба. Але раптом підвівся, хапаючи повітря, великий маестер Пицель.

— Мосьпане Правице, ви ж не можете… ваш батько, сам князь Тайвин, надіслав цих добрих вояків до міста на захист королеви Серсеї та її дітей…

— Королегвардія та міська варта є достатнім для них захистом. Хай бережуть вас боги у дорозі, Виларе.

За столом ради Варис посміхнувся з розумінням, Мізинець вдав, що йому нудно, а Пицель плямкав ротом, наче риба, блідий та збентежений. Наперед виступив двірський ражак.

— Якщо хто має справи на розгляд Правиці Короля, то хай каже зараз або іде і зберігає мовчання!

— Бажаю, щоб мене вислухали! — Між близнюків Рожвинів пропхався стрункий чоловік, вдягнений у все чорне.

— Пане Алісере! — вигукнув Тиріон. — А я й не знав, що ви прибули до двору. Мали б надіслати мені звістку.

— Я надсилав, як вам добре відомо. — Терен був колючий, як його ім’я, сухорлявий, гостропикий чоловік років п’ятдесяти, з важким поглядом і важкою рукою, з чорним волоссям, помережаним сивими пасмами. — На мене не зважили, мене ніхто не слухав, мене лишили чекати, наче якусь хамську прислугу.

— Та невже? Броне, який прикрий недогляд. Ми з паном Алісером старі друзі, ба навіть Стіною разом ходили.

— Любий мій пане Алісере, — промуркотів Варис, — не судіть нас надто суворо. Так багато людей шукають ласки короля Джофрі у ці непевні та зрадливі часи.

— Часи настали ще гірші, ніж ти гадаєш, євнуше.

— В обличчя ми кажемо «пане євнуше», — докинув Мізинець.

— То як ми можемо прислужитися вам, добрий братчику? — запитав великий маестер, щоб розрадити суперечку.

— Князь-воєвода надіслав мене до його милості короля, — відповів Терен. — Справа надто тяжка, щоб довіряти її слугам.

— Король грається з новим самострілом, — відповів Тиріон. Аби позбавитися Джофрі, довелося підсунути йому неоковирного мирійського арбалета, що випускав по три стріли одночасно, і тепер королю ніщо не було миле, доки він його не спробує. — Кажіть нам, слугам престолу, або мовчіть собі.

— Воля ваша, — буркнув пан Алісер незадоволено. — Мене надіслали повідомити, що ми знайшли двох давно зниклих розвідників. Вони були мертві, та коли ми привезли їхні тіла на Стіну, вони повстали уночі. Один убив лицаря Яремію Рикера, другий замірявся на життя князя-воєводи.

Тиріон почув віддалене хихотіння. «Та він що, знущається з мене?» Він посовався на престолі й зиркнув униз на Вариса, Мізинця та Пицеля, питаючи себе, чи ніхто з них не доклав до цього руки. Адже честь та гідність карлика трималися на такій тонкій ниточці. Щойно з нього почнуть кепкувати, він приречений. Та все ж таки… все ж таки…

Тиріон згадав холодну ніч під зорями, коли він стояв коло малого Джона Сніговія та великого білого вовка на верхівці Стіни коло краю світу і вдивлявся у суцільну темряву вдалині. Він тоді щось відчув — але що? — якийсь острах, що різав незгірш жорстокого північного вітру. В темряві завив вовк, і спиною пробігли дрижаки.

«Та не дурій» — наказав він собі. — «Вовк, вітер, темний ліс… що тут такого?» І все ж таки… Поки він гостював у замку Чорному, йому до душі припав старий Джеор Мормонт.

— Сподіваюся, Старий Ведмідь вцілів при нападі?

— Вцілів.

— То ваші братчики вбили цих, гм, мерців?

— Так, ми їх убили.

— Але ви певні, що цього разу вже на смерть? — співчутливо спитав Тиріон. Коли Брон пирхнув сміхом, Тиріон зрозумів, як йому вести справу далі. — Зовсім конечно?

— Вони й від початку були мертві! — гарикнув пан Алісер. — Бліді та холодні, чорнорукі та чорноногі! Я привіз Яферову руку, відірвану від його тіла байстрюцьким вовком.

Ворухнувся Мізинець.

— То де ж ця чарівна дрібничка?

Пан Алісер збентежено насупився.

— Вона… зогнила на шматки, поки я чекав, усіма забутий. Дотепер від неї лишилися самі кістки.

Палатою пробігло хихотіння.

— Пане Баеліше, — покликав Тиріон донизу, — купіть нашому хороброму панові Алісеру сотню заступів. Хай повезе з собою на Стіну.

— Заступів? — підозріливо звузив очі пан Алісер.

— Якщо ховатимете мертвих як слід, вони в вас там не блукатимуть, — пояснив Тиріон, і двір зареготав, уже не криючись. — Заступи покладуть край вашим негараздам, а до них ми додамо кілька дужих спин. Пане Джаселине, хай добрий братчик забирає собі мешканців міських буцегарень.

Пан Джаселин Бережняк відповів:

— Воля ваша, мосьпане, але ж вони майже порожні. Йорен забрав усіх годящих людей.

— То наловіть ще, — порадив Тиріон. — Або оголосіть, що на Стіні дають хліб та парену ріпу, і люди самі туди побіжать.

В місті було забагато голодних ртів, а Нічна Варта завжди мала скруту в людях. За Тиріоновим знаком герольд оголосив кінець прийому, і палата почала порожніти.

Але від пана Алісера Терена не так легко було відкараскатися. Він чекав коло підніжжя Залізного Престолу, поки Тиріон сходив донизу.

— Гадаєте, я сюди приплив аж зі Східної-Варти-біля-Моря затим, щоб з мене глузували такі, як ви?! — грізно насунувся він, затуляючи шлях. — Це вам не жарти! Я все бачив на власні очі й кажу вам: мертві справді ходять по землі!

— А я кажу, що вам слід ретельніше їх убивати.

З цими словами Тиріон рушив собі мимо. Пан Алісер спробував був ухопити його за рукав, та Престон Зеленопіль відштовхнув нахабу.

— Не смійте наближатися, пане.

Терен мав досить розуму, щоб не сперечатися з лицарем Королегвардії.

— Який же ви дурень, Бісе! — загукав він Тиріонові у спину.

Карлик обернувся, аби подивитися йому в очі.

— Я? Та ви що? Цікаво, чому тоді двір сміявся з вас? — Він слабко всміхнувся. — Ви ж приїхали по людей, хіба ні?

— Здіймаються холодні вітри. Стіну треба утримати.

— Щоб її утримати, потрібні люди. Я вам їх дав… і ви могли б це помітити, якби слухали вухами і чули щось, окрім образ. Забирайте людей, дякуйте мені та зникніть, бо я маю велику спокусу знову тицьнути в вас виделкою для крабів. Переказуйте мої теплі вітання воєводі Мормонту… і Джонові Сніговію також.

Брон ухопив пана Алісера за лікоть і виштовхав з палати.

Великий маестер Пицель тим часом вже втік, але Варис та Мізинець бачили усе від початку до кінця.

— Моє захоплення вами, мосьпане, зростає з кожним днем, — зізнався євнух. — Ви втішили старківського малого кістками його батька та здихалися варти вашої сестри одним вправним рухом. Ви дали тому чорному братчикові людей, яких він просив, позбавили місто кількох голодних ротів, але подали усе як жарт, щоб ніхто не казав, наче карлик боїться мамунів та чугайстрів. І не кажіть, майстерно зроблено.

Мізинець попестив борідку.

— Ви справді хочете відіслати усю свою сторожу, Ланістере?

— Ні, я хочу відіслати усю сторожу сестри.

— Королева цього ніколи не дозволить.

— А я гадаю, що може й дозволити. Я ж її брат, і коли ви взнаєте мене краще, то зрозумієте, що я завжди кажу щиро і роблю те, що казав.

— Навіть коли брешете?

— Особливо коли брешу. Чомусь я, пане Петире, відчуваю, що ви на мене сердиті.

— Моя любов до вас така сама, пане Правице, як і була завжди. Але мені не до смаку бути пошитим у дурні. Якщо Мирцела вийде заміж за Тристана Мартела, її навряд чи можна видати за Роберта Арина, чи не так?

— Не без великого гармидеру, — визнав Тиріон. — Вибачте мені невеличку хитрість, пане Петире, але коли ми про те розмовляли, я ще не знав, чи приймуть дорнійці мою пропозицію.

Та Мізинець вибаченнями не втішився.

— Мені не смакує слухати брехню, мосьпане. Наступного разу не залучайте мене до своїх оборудок.

«Тільки якщо ти пообіцяєш те саме» — подумав Тиріон, зиркнувши на кинджал у піхвах при Мізинцевому боці.

— Якщо я вас образив, то вельми шкодую про таку прикрість. Усі ж знають, як ми вас любимо, ласкавий пане. Вас нам ніхто не замінить.

— То спробуйте не забувати. — На цих словах Мізинець пішов геть.

— Нумо пройдемося, Варисе, — мовив Тиріон.

Вони разом вийшли через королівські двері за престолом. Капці євнуха тихо шелестіли по каменях підлоги.

— Знаєте, а пан Баеліш таки має рацію. Королева ніколи вам не дозволить відіслати свою сторожу.

— Дозволить. Бо ви самі про це подбаєте.

По Варисових пухких вустах майнула посмішка.

— Та невже?

— Та напевне ж. Ви їй повідомите, що так треба задля звільнення Хайме.

Варис торкнувся напудрованої щоки.

— Тут, поза сумнівом, не обійдеться без тих чотирьох добродіїв, яких ваш Брон так ретельно розшукує по всіх найбрудніших гнидниках Король-Берега. Злодія, отруйника, мартопляса та горлоріза.

— Коли вдягнути їх у кармазинові киреї та левові шоломи, то будуть не гірші за інших стражників. Я певний час шукав якоїсь штуки, щоб провести їх до Водоплину, а тоді подумав сховати їх просто на видноті. Вони в’їдуть верхи до головної брами під ланістерівськими корогвами, супроводжуючи кістки князя Едарда. — Тиріон лукаво всміхнувся. — За самими чотирма слідкували б вельми ретельно, а от четверо серед сотні легко загубляться у замку. Тому я мушу послати справжніх стражників разом з облудними… і саме так ви скажете моїй сестрі.

— І заради свого улюбленого брата вона погодиться, незважаючи на свій переляк.

Вони саме проходили безлюдною колонадою.

— Та все ж втрата кармазинового війська примусить королеву непокоїтися.

— Мені до смаку, коли вона непокоїться, — відповів Тиріон.

Пан Клеос Фрей виїхав того самого дня у супроводі Вилара та сотні червоних ланістерівських стражників. Загін, надісланий Роббом Старком, приєднався до них біля Король-Брами, і довгий шлях на захід розпочався.

Тиріон знайшов Тімета у куренях за грою в кості з його Смаленими.

— Приходь опівночі до моєї світлиці.

Тімет вирячив на нього єдине око і ледь кивнув. Довгих балачок він не любив.

Того вечора Тиріон бенкетував з Кам’яними Ґавами та Братами Місяця у малій трапезній, хоча вина цурався — мав-бо цього разу зберегти тверезий розум.

— Шагга, який зараз місяць?

Шагга страшно вишкірився.

— Та мабуть, чорний.

— На заході такий місяць кличуть «зрадницьким». Спробуй сьогодні не надто надудлитися, і щоб сокира була гостра.

— Сокира в Кам’яної Ґави гостра завжди, а сокири Шагги — гостріші за всі. Колись я відрубав голову чолов’язі, а він і не знав, доки не схотів волосся зачесати. А голова йому взяла та відвалилася!

— То ось чому ти ніколи не чешеш своє волосся?

Кам’яні Ґави заревли та затупотіли ногами, а Шагга затюгукав гучніше від усіх.

Опівночі замок стояв тихий та темний. Певна річ, кілька золотокирейників на мурах побачили, як вони виходили з Башти Правиці, та ніхто не писнув: Тиріон був Правиця Короля і ходив, куди хотів.

Під п’ятою Шаггиного чобота не надто грубі дерев’яні двері тріснули, досередини полетіли тріски. Тиріон почув звідти жіночий зойк. Шагга розрубав двері навпіл трьома могутніми ударами сокири і ногами пробив шлях крізь руїни. За ним рушив Тімет, а слідом Тиріон, ретельно оминаючи гострі уламки. Вогонь у комині вигорів, жевріло лише кілька жарин, і опочивальнею простяглися густі тіні. Коли Тімет зірвав важку запону ліжка, звідти на нього вирячила величезні білі очі оголена служниця.

— Благаю, панове, — забелькотіла вона, — не чіпайте мене.

Вона відсахнулася від Шагги, зашаріла та перелякана, пробуючи прикрити свої чарівні принади руками; однієї руки їй весь час бракувало.

— Іди геть, — наказав Тиріон. — Ти нам не потрібна.

— Шагга хоче цю жінку.

— Шагга хоче кожну хвойду в цьому хвойдиному місті, — пожалівся Тімет, син Тімета.

— Еге ж, — радо погодився Шагга. — Шагга подарує їй міцну дитину.

— Якщо вона захоче міцну дитину, то знатиме, кого питати, — зауважив Тиріон. — Тімете, виведи її… тільки ласкаво, прошу тебе.

Смалений висмикнув дівчину з ліжка і наполовину випхав, наполовину витяг її з опочивальні. Шагга спостерігав похнюплений, наче щеня. Дівчина запнулася на руїнах дверей і вискочила у прохід від міцного штурхана Тімета. Над головою репетували круки.

Тиріон стяг з ліжка м’яку ковдру, відкриваючи під нею великого маестра Пицеля.

— Скажіть-но, маестре, чи схвалює Цитадель ваші постільні пригоди зі служницями?

Старий був так само голий, як і дівчина, хоча око вабив до себе значно менше. Очі його з важкими повіками нарешті були широко розплющені.

— Щ-що відбувається? Я-як це розуміти? Я старий та в-вірний слуга…

Тиріон видерся на ліжко.

— Такий вірний, що відіслали до Дорана Мартела тільки одного з моїх листів. А іншого віддали моїй сестрі.

— Ні-ні, — замекав Пицель. — Ні, то наклеп, клянуся, то не я. Варис, то був Варис, Павук, я ж вас застерігав…

— Чи усі маестри так погано брешуть? Я сказав Варисові, що віддаю великому князеві Дорану на виховання мого небожа Томена. Мізинцеві розповів, що хочу видати Мирцелу за Роберта, князя на Соколиному Гнізді. Про те, що пропоную Мирцелу дорнійцям, я не казав геть нікому… тільки написав у листі, якого довірив вам.

Пицель зсудомлено вчепився у край ковдри.

— Птахи губляться, листи крадуть чи продають… то був Варис, я вам таке можу розповісти про того євнуха, що в вас кров захолоне в жилах…

— Моя пані полюбляє, щоб кров у мені текла гаряча.

— Майте на увазі, на кожну таємницю, що євнух шепоче вам у вухо, він ще сім ховає для себе. А Мізинець, ой пробі, той взагалі…

— Я все знаю про пана Петира. І довіряю йому майже так, як вам. Шагга, відріж його цюцюрку і згодуй козі.

Шагга здійняв величезну обосічну сокиру.

— Тут нема кози, півпане.

— Якось обійдися.

Шагга заревів і хутко рушив уперед. Пицель заверещав і обісцявся, бризкаючи сечею на всі боки, поки намагався уникнути Шаггиних рук. Дикун схопив його за кінець пишної хвилястої бороди та одним помахом сокири вкоротив її на три чверті.

— Як гадаєш, Тімете, наш друг стане більш згідливий та балакучий, коли ми здеремо з нього всю вовну?

Тиріон витер сцянки з чобіт клаптем простирадла.

— Авжеж скоро скаже правду. — В порожній випаленій Тіметовій очниці стояло тихе озеро темряви. — Я чую, як він смердить страхом.

Шагга жбурнув жменю волосся на очерет і вхопив за те, що лишилося від бороди.

— Стійте тихо, маестре, — закликав його Тиріон. — Коли Шагга лютує, йому руки тремтять.

— Шаггині руки ніколи не тремтять, — гнівно заперечив велетень, притиснув круглясте лезо до тремтливого підборіддя Пицеля і почав пиляти рештки його бороди.

— Скільки часу ви шпигуєте для моєї сестри? — спитав Тиріон.

Пицель дихав часто і мілко.

— Все, що я робив, я робив задля добра дому Ланістер.

Широкий лоб старого вкрився плівкою поту, пасма білого волосся липнули до зморшкуватої шкіри.

— Завжди… багато років… вашого ясновельможного батька, спитайте його, завжди йому вірно служив… це ж я переконав Аериса відчинити браму…

Це була для Тиріона новина. Адже коли місто впало, він був усього лише бридким хлопчаком у Кастерлі-на-Скелі.

— Тобто великий погром Король-Берега — це ваших рук справа?!

— Заради держави! Коли Раегар загинув, війна скінчилася! Аерис був навіжений, Візерис — надто юний, принц Аегон — ще немовля коло грудей, а держава потребувала короля. Я молився, щоб ним став ваш добрий батечко, але Роберт був занадто сильний, а князь Старк з’явився надто швидко…

— Цікаво, скількох ви заразом зрадили? Аериса, Едарда Старка, мене… короля Роберта теж? Князя Арина, принца Раегара? З чого все почалося, Пицелю?

Чим усе скінчиться, він вже знав.

Сокира шкрябала Пицелевого борлака і зачіпала мляву вислу шкіру під щелепою, зголюючи останні волосини.

— Вас… тут не було, — видихнув він, коли лезо ковзнуло вище, до щік. — Роберт… його рани… якби ви їх бачили, якби нюхали, ви б знали напевне…

— Ой, та я знаю, що всю справу зробив за вас вепр… але ж якби чогось не доробив, то ви б, поза сумнівом, скінчили задумане.

— Він був негідний король… марнославний п’яниця та розпусник… він радо б позбавився вашої сестри, своєї королеви… благаю… Ренлі змовлявся привезти до двору вирійську князівну, щоб спокусити свого брата… чиста правда, от як перед богами…

— А на що змовлявся князь Арин?

— Він знав, — мовив Пицель. — Про те… про те, що…

— Я знаю, про що він знав, — обірвав Тиріон, який зовсім не прагнув, щоб те саме взнали Шагга й Тімет.

— Він відсилав дружину назад до Соколиного Гнізда, а сина — на виховання до Дракон-Каменя… хотів діяти…

— То ви отруїли його першим.

— Ні!

Пицель спробував слабенько впиратися. Шагга загарчав і вхопив його за голову. Долоню гірський ватажок мав таку величезну, що міг розчавити череп маестра, наче яйце. Тиріон поцокав язиком.

— Я бачив серед ваших трунків сльози Лису. Власного маестра князя Арина ви відіслали і взялися порати його вельможність самі, щоб він не зміг уникнути смерті.

— Облуда!

— Ану поголи його чистіше, — наказав Тиріон. — Знову шию.

Сокира знову ковзнула вниз, хрустко шкрябаючи шкіру. Пицелеві губи затрусилися, на них виступили пухирі піни.

— Я намагався врятувати князя Арина! Присягаюся…

— Обережніше, Шагго, ти його порізав.

Шагга загарчав.

— Дольф народжував воїнів, а не голярів.

Коли старий відчув, як шиєю на груди йому стікає кров, то здригнувся, і його залишили останні сили. Пицель наче зіщулився, став удвічі менший та кволіший.

— Так, — заскиглив він, — так, Колемон давав проносне, тому я його відіслав. Королева хотіла смерті князя Арина, хоч і не казала, бо Варис слухав, завжди слухав, але ж я дивився на неї й сам бачив. Але отруту дав йому не я, присягаюся!

Старий заплакав, схлипуючи.

— Варис вам розкаже, то був хлопець, його зброєносець. Звався він Гуго, то напевне він зробив, от спитайте сестру, спитайте…

Тиріон відчув відразу.

— Зв’яжіть його та виведіть геть, — наказав він. — Киньте до кам’яного мішка.

Пицеля витягли крізь сплюндровані двері.

— Ланістерів, — стогнав він, — усе заради добра Ланістерів…

Коли маестра прибрали, Тиріон трохи пошукав у його приміщеннях і забрав з полиць ще кілька невеличких слоїків. Круки буркотіли над його головою; їхні голоси були дивно заспокійливі. Треба буде когось знайти, щоб порав круків, доки Цитадель не надішле нового маестра замість Пицеля.

«А це ж саме йому я сподівався довіритися.» Варис та Мізинець, на його підозру, мали не більше вірності… тільки що краще ховалися, а тому були небезпечніші. Може, батьків спосіб виявився б найкращим: покликати Ілина Пейна, виставити три голови на брамі, та й по тому.

«Ой, яке красне було б видовисько» — подумав про себе Тиріон.

Ар’я VI

«Страх ріже глибше, ніж меч» — повторювала собі Ар’я, та від того страх не минав. Вона мусила призвичаїтися до нього так само, як до черствого хліба та пухирів на пальцях ніг після довгого дня походу твердою, розбитою коліями дорогою.

Вона раніше гадала, що вже знає, як це воно — боятися, але у тій коморі на березі Божого Ока на неї чекали нові знання. Вісім днів Ар’я сиділа там, перш ніж Гора наказав рушати, і щодня вона бачила чиюсь смерть.

Гора приходив до комори вранці, щойно поснідає, і обирав одного з бранців для допиту. Селяни ніколи не здіймали на нього очей. Мабуть, гадали, що як вони не дивитимуться, то й він їх не помітить… але він помічав і вибирав, кого хотів. Не можна було ані сховатися, ані обдурити його, ані віднайти якийсь інший спосіб вберегти себе.

Одна дівчина ділила постіль з одним зі стражників три ночі поспіль. На четвертий день Гора обрав її. Стражник не сказав ані слова.

Один старий всенький час усміхався, лагодив воякам одежу і белькотів про свого сина, що служить золотокирейником у Король-Березі.

— Він на королівській службі, — розказував старий усім навколо, — вірнопідданий ясного пана короля нашого. Так само, як я. Ми за Джофрі!

Він повторював це так часто, що інші бранці почали називати його Ми-за-Джофрі, коли стражники не чули. Ми-за-Джофрі забрали на п’ятий день.

Молода мати з рябим після віспи обличчям пообіцяла розповісти усе, що знає, якщо не чіпатимуть її дочку. Гора її вислухав, а наступного дня забрав дочку, щоб упевнитися, що мати нічого не приховала.

Тих, кого обирали, допитували просто перед очима інших бранців, щоб ті бачили, яка доля чекає на бунтівників та зрадників. Питання ставив чолов’яга, якого інші звали Лоскотуном. Обличчя він мав таке пересічне, а одяг — такий простий, що Ар’я не відрізнила б його від інших селян, якби не бачила за роботою.

— У руках Лоскотуна вони так верещать, що аж обсцикаються, — казав старий сутулий Кізвик.

Саме його Ар’я намагалася вкусити, саме він назвав її лютим створінням і вдарив по голові кольчужним кулаком. Інколи він допомагав Лоскотуну. Були й інші помічники. Сам пан Грегор Клеган зазвичай стояв без руху, дивився і слухав, доки нещасні не помирали.

Питання завжди ставилися ті самі. Чи є у селі золото? Срібло, коштовності? Чи є ще харчі? Де князь Берік Дондаріон? Хто з селян йому допомагав? Коли він поїхав і куди? Скільки з ним було людей? Скільки лицарів, скільки лучників, скільки списників, сокирників? Яку вони мали зброю? Скількоро було на конях? Скільки поранено? Кого ще з ворогів вони бачили? Скільки? Коли? Під якими корогвами? Куди ті пішли? Чи сховане у селі золото? Срібло, коштовності? Де князь Берік Дондаріон? Скільки з ним людей? До третього дня Ар’я вже знала всі питання напам'ять і могла б ставити їх сама.

Загін знайшов трохи золота, трохи срібла, великого мішка мідних шелягів, вищербленого келиха, прикрашеного гранатами, через який двоє вояків трохи не побилися. Ланістерівці дізналися, що князь Берік очолює десяток заморених голодом сіромах або ж сотню кінних лицарів; що він поїхав на захід, північ або південь; що він перетнув озеро у човні; що він дужий, як тур, або геть заслабнув на різачку. Ніхто не пережив Лоскотунового допиту: ані чоловіки, ані жінки, ані діти. Найміцніший дожив до вечора. Тіла вивішували поза вогнищами для вовків.

Ще перед походом Ар’я добре втямила, що не є водотанцівницею. Сиріо Форель ніколи б не дозволив збити себе з ніг та відібрати меча, не стояв би без діла, поки вбивали Ломика Зеленорукого. Сиріо ніколи б не сидів мовчки у тій коморі, не шкандибав би покірно серед інших полоняників. Знак Старків — лютововк, але Ар’я радше почувалася ягням, оточеним отарою овець. Вона ненавиділа селян за їхню овечу покірність — майже так само, як себе саму.

Ланістери забрали в неї все: батька, друзів, рідний дім, надію, відвагу. Один з їхніх вояків забрав Голку, а інший зламав через коліно її дерев’яного меча. Навіть її дурненьку таємничку їй не лишили. Комора була досить велика, щоб відповзти убік та відлити воду в якомусь кутку, де її ніхто не бачив, але ж на шляху все стало інакше. Вона терпіла, скільки могла, та зрештою мусила сісти навпочіпки під кущем і скинути штани на очах в усіх. Бо інакше довелося б у ті штани напудити. Мантулик роззявив рота і вирячив великі круглі очі, та інші навіть не глянули в її бік. Вівця-дівчисько, вівця-хлопчисько — панові Грегору з його людьми було начхати.

Людолови не дозволяли бранцям балакати поміж себе. Розбита губа швидко навчила Ар’ю тримати язика за зубами, та дехто інший не був здатен вчитися. Один трирічний хлопчик ніяк не припиняв кликати батька, і йому розтрощили обличчя шпичастим буздуганом. Тоді почала верещати мати хлопчика; Любчик Раф мусив вбити і її.

Ар’я дивилася, як вони помирають, і нічого не робила. Який зиск вдавати з себе хоробру? Одна з жінок, обрана для допиту, намагалася бути хороброю, та померла з вереском болю, як решта. У тому поході хоробрих не було: самі лише злякані та голодні, переважно жінки та діти, а з чоловіків тільки дуже старі або дуже молоді, бо решту припнули ланцюгами до шибениці й кинули на поталу вовкам та гайворонню. На Гендрі зглянулися, бо він зізнався, що скував шолома сам, а ковалі, ба навіть підмайстри — надто коштовна здобич, аби нею розкидатися.

Гора сказав, що їх усіх ведуть до Гаренголу на службу князеві Тайвину Ланістеру.

— Ви зрадники та бунтівники, тому дякуйте вашим богам, що князь Тайвин дає вам змогу спокутувати вину. Від розбійників ви б того не діждалися. Коріться, служіть, і житимете.

— Нечесно так, нечесно, — почула Ар’я одну висохлу стару, коли вони вкладалися спати. Та саме балакала з іншою старою. — Ми не чинили зради. До нас прийшли і взяли, що схотіли. Спершу ті, потім оці.

— Князь Берік нам ніц не зробив, — заперечила подруга пошепки. — А той червоний жрець із ним, той навіть платив за все, що брав.

— Платив? Він забрав двох моїх курей і дав клапоть паперу з якоюсь закарлючкою. Чи можна з’їсти старого зіжмаканого папірця, тебе питаю, га? Чи можна мати від нього яйця?

Вона озирнулася, щоб не було стражників, і тричі плюнула.

— Оце Таллі, оце Ланістерам, а оце Старкам.

— Сором та гріх, — засичав один старий. — Коли старий король був живий, він такого не дозволяв.

— Король Роберт? — спитала Ар’я, на хвильку забуваючись.

— Король Аерис, най йому божа ласка світить, — відповів старий занадто голосно.

Лінькувато причалапав стражник, щоб припинити балачки. Старий втратив обидва свої зуби, і на цьому теревені того вечора скінчилися.

Окрім бранців, пан Грегор мав з собою тузінь свиней, клітку курей, кощаву молочну корову та дев’ять возів тарані. Гора з вояками їхали верхи, але бранців гнали пішки. Тих, хто був заслабкий, щоб тримати крок, вбивали на місці, а заразом і тих, хто мав дурість тікати. Вечорами стражники брали жінок у кущі; більшість цього чекали та йшли покірно, без жодного слова. Одна дівчина, гарніша за інших, мусила за ніч відбувати під чотирма чи п’ятьма вояками, аж нарешті вдарила одного каменем. Пан Грегор примусив усіх дивитися, як стинає їй голову своїм важелезним обіручним мечем.

— Лишіть тіло вовкам, — наказав він, скінчивши справу, і віддав меча зброєносцеві, щоб той вичистив.

Ар’я нишком кидала погляди на Голку при боці в чорнобородого лисуватого списника на ім’я Полівер. «Це добре, що її забрали» — думала вона, бо інакше спробувала б штрикнути пана Грегора, а той розрубав би її навпіл просто на місці та віддав вовкам.

Полівер був трохи кращий за деяких інших, хай навіть і забрав Голку. Тієї ночі, коли її упіймали, ланістерівські вояки ввижалися їй однаковими, як їхні шоломи з носовими стрілками, та згодом вона вивчила усіх. Адже не завадить дізнатися, хто лінькуватий, а хто жорстокий, хто розумніший, а хто дурніший. Корисно знати, що вояк, котрого інші звали Стули-Смітник, бо він лаявся найбридкіше з усіх, кого вона чула, міг на твоє прохання дати зайвий шматок хліба, тоді як старий веселий Кізвик та приязний на слові Раф дали б хіба що стусана.

Ар’я дивилася, слухала і налощувала свою ненависть, як Гендрі колись налощував шолома. Зараз його бичачі роги носив такий собі Дунсен, і вона його за це ненавиділа. Полівера вона ненавиділа за Голку, старого Кізвика — бо він вважав себе дотепним. Любчика Рафа, який увігнав списа у горлянку Ломикові, вона ненавиділа ще гірше. Пана Аморі Лорха — за Йорена; пана Мерина Транта — за Сиріо; Хорта — за вбивство різниченка Мики; пана Ілина та принца Джофрі з королевою — за батька, Товстуна Тома, Десмонда і решту, ба навіть за Панночку, Сансину вовчицю. Проте Лоскотун так лякав її, що вона майже не мала сили його ненавидіти. Інколи Ар’я трохи не забувала, що він і досі в загоні — коли Лоскотун не ставив питань, то був собі звичайним вояком, тихішим за інших, з обличчям, що не вирізнялося з-поміж тисячі.

Щовечора Ар’я повторювала їхні імена.

— Пан Грегор, — шепотіла вона до своєї кам’яної подушки. — Дунсен, Полівер, Кізвик, Любчик Раф. Лоскотун та Хорт. Пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Вдома у Зимосічі Ар’я молилася разом з матір’ю в септі та з батьком у божегаї, але на шляху до Гаренголу жодного бога не знайшлося. Список імен — то була єдина молитва, яку Ар’я затвердила напам’ять. Щовечора після денного переходу вона повторювала свою молитву, і ось нарешті ліс почав рідшати, а тоді й зовсім зник, місцина стала строкатіша: пологі пагорби, звивисті струмки, залиті сонцем поля, порожні випалені стіни острогів та городців, що стирчали з землі, наче гнилі чорні зуби. Ще день довгого шляху, і вони здалеку побачили похмурі башти Гаренголу біля блакитних вод озера.

Бранці казали один одному, що як прийдуть до Гаренголу, то їм полегшає, але Ар’я не надто сподівалася. Вона згадала казки Старої Мамки про замок, вибудуваний на жасі людському. Мамка розказувала, як Гарен Чорний наказав домішувати людську кров у будівельний розчин, і стишувала голос, щоб малі нахилялися ближче. «Але Аегонові дракони засмажили Гарена та усіх його синів усередині їхніх величезних кам’яних мурів.»

Ар’я закусила губу і рушила далі на ногах, затверділих від мозолів. «Уже недовго» — казала вона собі, — «до тих башт хіба що кілька верст». Але валка йшла всенький день, ще й майже весь наступний, поки не досягла кордону війська князя Тайвина, що стояло на захід від замку серед згорілих решток містечка. Величезний Гаренгол обманював очі здалеку. Його зовнішні мури виростали коло озера, прямі та різкі, наче скелі. Нагорі стін шереги метавок-скорпіонів, зроблених з дерева та заліза, здавалися вервечками тих самих малих істот, що дали своє ім’я цим пристроям.

Ар’їн ніс винюхав сморід ланістерівського вояцтва задовго до того, як очі змогли розрізнити прапори, що майоріли вздовж берега озера над шатрами західняків. Сморід сказав їй, що князь Тайвин стоїть тут вже довгенько. Нужники, викопані навколо табору, повнилися з верхом, усюди дзижчали мухи, а на гострих палях, що утворювали кордон, подекуди виднілося щось зеленкувате.

Брамна вежа Гаренголу була завбільшки з великий кам’янець Зимосічі, помережана рубцями, подекуди вицвіла кольором та пустила тріщини. Ззовні, з-за мурів, можна було розрізнити тільки верхівки п’яти величезних башт. Найнижча з них була заввишки з півтори найвищі башти Зимосічі, та жодна не стояла прямо, як належить башті. Ар’ї вони здалися зсудомленими, вузлуватими пальцями якогось старого, що пробують вхопити необережну подорожню хмарку. Вона згадала розповідь Мамки, як камінь танув, наче віск, стікав сходами та вікнами, жеврів тьмяно-червоним сяйвом, викурюючи Гарена з його схованки. Ар’я вірила кожному її слову, бо ж сама бачила: кожна наступна башта була покручена ще химерніше, ніж попередня, геть вкрита патьоками, жолобами та розколинами.

— Не хочу я туди йти, — заскиглив Мантулик, коли перед ними відчинилися ворота Гаренголу. — Там привиди.

Кізвик почув, та цього разу тільки всміхнувся.

— Вибирай, кухарчуку: або заходиш у гості до привидів, або стаєш серед них своїм.

І Мантулик зайшов разом з усіма.

У лункій лазні, вибудуваній з каменю та колод, бранців роздягнули і змусили відшкрябати бруд у купелях гарячої, аж пекучої, води. За ними спостерігали дві люті старі баби, гучно та безсоромно обговорюючи полоняників, наче щойно куплених на базарі віслюків. Коли настала черга Ар’ї, матуся Амабела заквохтала розпачливо з її збитих ніг, а матуся Гара намацала на пальцях мозолі, натерті довгими вправами з Голкою.

— Оцими пальцями, мабуть, масло збивала, — мовила вона. — Селянський вилупок, ге? Та нічого, дівчинко, у цьому світі можна нівроку видертися нагору, тільки треба тяжко працювати. А як не працювати, то будеш бита. До речі, як тебе кличуть?

Ар’я не сміла назвати справжнє своє ім’я, та «Арік» теж не годилося, бо було хлопчаче, а баби вже бачили, що вона не хлопчик.

— Куна, — відповіла вона, згадавши першу-ліпшу дівчинку з недавнього минулого. — Ломик кликав мене Куною.

— Воно й видно, — пирхнула матуся Амабела. — На голові така стріха, аж страшно, ще й вошей повно. Зріжемо її геть, підеш на кухню.

— Я б краще порала коней. — Ар’я любила коней, а в стайнях могла трапитися нагода вкрасти собі одного та втекти.

Матуся Гара дала їй такого ляпаса, що набрякла губа знову тріснула навпіл.

— Припни язика, бо пошкодуєш. Тебе ніхто не питає!

Кров у роті мала солоний залізний присмак. Ар’я опустила очі долу і нічого не відповіла. «Якби я досі мала Голку, ти б мене вдарила, еге ж» — майнула в неї похмура думка.

— Князь Тайвин та панове лицарі мають машталірів і зброєносців, щоб ходили за їхніми конями. Ото ще здалася їм така почвара, як ти, — мовила матуся Амабела. — У кухні затишно та чисто, завжди горить вогонь і вдосталь їжі. До тебе люди з добром, а ти, бачу, сама собі ворог. Гей, Гаро! Мабуть, треба віддати її Висові.

— Як скажеш, Амабело.

Їй дали сорочку з сірої грубої вовни, пару черевиків, що погано пасували, і випхали геть.

Вис служив за підкоморія у Плакучій Башті. То був опецькуватий чолов’яга з носом, що скидався на пухлий чиряк, та розсипом червоних прищів у кутку товстогубого рота. Ар’я була в числі шести відісланих до нього бранців. Він наскрізь просвердлив свою здобич хижим оком.

— Ланістери мають ласку до тих, хто їм добре служить. Це честь, якої ніхто з вашої зграї не вартий. Та на війні мусимо всякий набрід приставляти до діла. Працюйте тяжко, знайте своє місце — тоді, може, одного дня злетите так високо, як я. Та не думайте скористатися з доброти його мосці — він-бо піде в похід, а я лишуся тутечки.

Він ще довго походжав набундючено туди-сюди перед ними і просторікував, як вони мусять опускати очі перед шляхетним панством, розтуляти рота, тільки коли їх спитають, ніколи не траплятися його мосці на дорозі.

— А я ніс маю такий, що все чує, — вихвалявся Вис. — Він чує непокору, чує гонор, чує свавілля. От тільки винюхаю щось таке — тоді начувайтеся. Від вас я бажаю чути єдиний сморід — сморід страху.

Даянерис II

На стінах Карфу люди били у литаври, вітаючи їхнє наближення. Інші дмухали у чудернацькі роги, що обвивалися навколо тіл, наче величезні спижеві змії. З міста з’явилася валка верблюжих вершників — правити за почесну варту. На собі вони мали лускату спижеву броню, шоломи з мідними іклами на вепрячих писках та довгими чорними шовковими китицями; сиділи вершники на високих сідлах, викладених рубінами та гранатами. Верблюди мали на спинах попони чи не сотні різних кольорів.

— Карф — найвеличніше місто, що колись було чи колись постане, — сказав їй П’ят Прей ще тоді, серед кісток Ваес Толорро. — Це середина світу, брама між північчю та півднем, міст між сходом та заходом. Це місто таке давнє, що людська пам’ять не зберегла часу його заснування, і таке красне, що Саафос Премудрий вийняв собі очі, побачивши Карф уперше, бо знав, що решта світу після того завжди здаватиметься йому бридкою та жалюгідною.

Дані розуміла, що ворожбит трохи прибріхує, та все ж не могла заперечувати красу і розкіш величезного міста. Карф оточувало три мури, один навколо іншого, прикрашені вигадливим різьбярством. Зовнішній був викладений з червоного пісковця у тридцять стоп заввишки і мав на собі зображення тварин: тут повзли змії, шугали у височині яструби, пливли риби, а поміж них бігли вовки червоної пустелі, смугасті коні та здоровезні слони. Сірий граніт середнього муру, сорок стоп заввишки, розцяцьковували картини війни: мечі гриміли на щитах та списах, летіли стріли, воїни сходилися у битві, мордували дітей та жінок, палили мертвих на поховальних вогнищах. Внутрішній мур — п’ятдесят стоп чорного мармуру — ніс на собі такі зображення, що Дані була зашарілася, але потім опанувала себе і подумки вилаяла дурепою. Адже наче вже не маленька дівчинка, вміє незворушно дивитися на різанину з сірого муру — то чому ж має відвертатися від чоловіків та жінок, які дарують одне одному насолоду?

Зовнішня брама була схоплена смугами міді, середня — заліза; на внутрішній брамі сяяли золоті очі. Усі вони відчинилися, коли Дані наблизилася. Коли вона в’їжджала до міста, до неї ринули малі діти, щоб розкидати дорогою квіти. На дітях були золоті сандалі та яскрава фарба, і більше геть нічого.

Всі кольори, яких бракувало у Ваес Толорро, зібралися тут, у Карфі. Навколо неї громадилися такі неймовірні будинки, наче вона бачила гарячковий сон усіх відтінків рожевого, фіалкового та брунатного. Вона проминула спижеву арку в подобі двох сплетених у паруванні змій з дрібними лусочками нефриту, обсидіану та лазуриту. Стрункі башти здіймалися так високо, як Дані ще ніколи не бачила; вибагливі водограї у подобі грифонів, драконів та мантикор мерехтіли на кожному майдані.

Карфійці розташувалися на вулицях або дивилися з вишуканих балконів, надто крихких і невагомих на вигляд, щоб тримати їхню вагу. То були високі бліді люди, вдягнені у льон, альтембас, тигрове хутро; Даніним очам усі вони здавалися можновладними панами та паніями. Жінки носили шати, що лишали ліву грудь оголеною; чоловіки полюбляли шовкові спідниці, вишиті бісером. Минаючи їх у шкурі лева з Дрогоном на правому плечі, Дані відчувала себе якоюсь розкошланою варваркою. Дотракійці кликали карфійців «молочарями» за їхню бліду шкіру, а хал Дрого мріяв про день, коли зможе грабувати і плюндрувати великі міста сходу. Вона зиркнула на своїх кревноїзників, темні мигдалеподібні очі яких не виказували ані натяку на їхні справжні думки. «Чи бачать вони навколо тільки багату здобич?» — спитала себе Дані. — «Які ж ми, напевне, дикуни у очах цих карфійців».

П’ят Прей провів її маленький халазар серединою великої аркади, де на стовпах з білого та зеленого мармуру стояли стародавні звитяжці міста, втричі більші за свій справжній зріст. Вони проминули великий базар у склепінчастій будівлі, де на ґратчастій стелі жили тисячі грайливо забарвлених птахів. Дерева та квіти буяли на ступінчастих стінах над ятками та крамницями, а унизу продавали, мабуть, усе, що боги дарували цьому світові.

Її срібна сахнулася від купця-магната Цзаро Чжуана Даксоса, коли той наблизився — Дані вже знала, що коні не терплять сусідства верблюдів.

— Якщо ви побачите тут щось варте вашого бажання, о найпрекрасніша з жінок — тільки скажіть, і воно буде ваше! — оголосив Цзаро з багато оздобленого рогатого сідла.

— Увесь Карф належить їй, а не твої дешеві цяцьки! — вигукнув з іншого боку синьогубий П’ят Прей. — Я дотримаю обіцянки, халісі. Ходімо зі мною до Дому Невмирущих, де ви зможете випити з чари правди та мудрості.

— Нащо принцесі здався твій Палац Праху, коли я ладен подарувати їй сонячне світло, солодкі води та бебряне ложе? — насварився на чаклуна Цзаро. — Тринадцятеро увінчають її прегарне чоло короною з чорного гагату та вогняних опалів.

— Єдиний палац, якого я бажаю, мій добрий пане П’яте, це червоний дитинець у Король-Березі. — Дані стереглася ворожбита; пам’ять про маегі Міррі Маз Дуур вселила в неї відразу до всіх, хто смів загравати з чорною химороддю. — І якщо вже сильні міста цього бажають зробити мені подарунки, Цзаро, то хай подарують кораблі й мечі, щоб відвоювати те, що моє за правом.

Сині губи П’ята викривилися вгору в люб’язній посмішці.

— Ваша воля буде виконана, халісі. — Він поїхав геть, хитаючись на верблюді. Довгі гаптовані шати віяли слідом.

— Юна королева мудра не по роках, — замуркотів Цзаро Чжуан Даксос до неї зі свого високого сідла. — У Карфі є прислів’я: «Дім ворожбита стоїть на кістках і брехні.»

— То чому ж люди стишують голоси, коли говорять про ворожбитів Карфу? По всьому сходові шанують їхню силу та мудрість.

— Колись вони справді мали могутність, — погодився Цзаро, — та тепер смішніші за тих змарнілих старих сердюків, що вихваляються збройними звитягами ще довго після того, як їх залишає остання сила та вправність. Вони читають свої крихкі сувої, п’ють «вечірню тінь», поки не посиніють вустами, і натякають на опановані ними страшні сили. Та порівняно з химородниками старих часів вони лише порожні стручки. Попереджаю — подарунки П’ята Прея розсиплються на порох просто в вас у руках.

Він ляснув верблюда нагайкою та швидко рушив уперед.

— Ґава бреше на крука — чорним пір’ям доріка, — пробурмотів пан Джораг посполитою мовою Вестеросу. Лицар-вигнанець незмінно їхав у неї при правому боці. Від часу їхнього в’їзду до Карфу він зняв дотракійське вбрання і вдяг кольчугу та лати на вовняний каптан, як личило лицареві Семицарства, розташованого звідти за півсвіту. — Ви б краще уникали їх обох, ваша милосте.

— Вони допоможуть мені взяти корону, — відповіла вона. — Цзаро має статки, а П’ят Прей…

— …прикидається, що має силу, — буркнув лицар. На його тьмяно-зеленому вапенроку стояв дибки ведмідь дому Мормонт, чорний та лютий. Джораг, котрий саме хмурив чоло на натовп, що переповнював базар, виглядав не менш люто, ніж його герб. — Я б тут довго не тинявся, моя королево. Мені навіть тутешні запахи не до смаку.

Дані посміхнулася.

— То, мабуть, від верблюдів повіяло. Самі ж карфійці, як на мій ніс, пахкотять вельми солодко.

— За солодкими пахощами часто ховається гидкий сморід.

«Мій великий ведмідь» — подумала Дані. — «Я його королева, та водночас назавжди лишуся його малим ведмежам, яке він береже від біди.» Від цієї думки їй стало затишніше, та водночас і сумніше. Якби ж вона могла полюбити його трохи більше…

Цзаро Чжуан Даксос надав Дані гостину свого дому на весь час, поки вона перебуватиме у місті. Вона чекала чогось пишного, та не чекала палацу, більшого за деякі базарні містечка. Побачивши його, халісі подумала, що маєток магістрата Іліро в Пентосі поруч з ним схожий на хатину свинопаса. Цзаро присягнувся, що його дім дасть зручний притулок усім її людям разом з кіньми; та радше сказати, дім проковтнув їх усіх і не вдавився. Їй віддали ціле крило палацу, де вона мала свої сади, мармурову водойму-купіль, башту для ворожіння на чарівному кришталі, чародійський лабіринт. Будь-яке бажання миттю виконувалося невільниками. У її особистих помешканнях підлога була з зеленого мармуру, стіни вкривали кольорові шовкові запони, що мерехтіли від найменшого вітерця.

— Ви надто щедрі до нас, — казала вона Цзаро Чжуану Даксосу.

— Для Матері Драконів не може бути занадто щедрого дару. — Цзаро був вишукано-лінькуватий чоловік з лисою головою та великим дзьобом носа, на якому суцільною ковдрою мерехтіли рубіни, опали та лусочки нефриту. — Назавтра ви куштуватимете павича та язики жайворонків під музику, гідну найкраснішої з жінок. Тринадцятеро прийдуть віддати вам шану, а заразом і усі значні люди Карфу.

«Усі значні люди Карфу прийдуть дивитися моїх драконів» — подумала Дані та подякувала Цзаро за добрість, перш ніж позбавитися його товариства. П’ят Прей також відкланявся, перед тим присягнувшись попросити в Невмирущих зустрічі з нею.

— Адже це честь, рідша за літній сніг.

Перш ніж зникнути, він поцілував її голі ноги блідими блакитними вустами і примусив узяти подарунок: слоїк коштовної мастильної олії, що, за його словами, давала змогу побачити духів та привидів. Останньою з трьох шукачів поїхала Квайфа-тінев’язка. Вона лишила Дані тільки попередження.

— Стережіться, — мовила їй жінка у червоній покостовій личині.

— Кого?

— Усіх. Вони приходитимуть вдень і вночі, щоб побачити диво, знову народжене у цей світ, а коли побачать, то запрагнуть його. Бо дракони — то є вогонь, що обернувся плоттю, а вогонь — то є сила.

Коли зникла і Квайфа, пан Джораг зазначив:

— Вона слушно каже, моя королево… хоча й сама не більше мені до смаку, ніж інші.

— Я її не розумію.

П’ят і Цзаро закидали Дані обіцянками від миті, коли вперше побачили її драконів, оголосили себе її вірними слугами в усьому, та від Квайфи вона чула тільки поодинокі загадкові зауваження. А ще Дані непокоїло, що та ніколи не відкривала обличчя. «Згадай Міррі Маз Дуур» — казала Дані собі. — «Згадай зраду.»

Вона обернулася до кревноїзників.

— Ми стоятимемо на чатах самі, поки живемо тут. Хай ніхто не входить до цього крила палацу без мого дозволу, і хай драконів завжди добре пильнують.

— Ваша воля, халісі, — відповів Агго.

— Ми подивилися тільки ті місця у Карфі, які П’ят Прей дозволив нам бачити, — вела вона далі. — Рахаро, виїдь до міста, оглянь усе інше і розкажи, що знайдеш. Візьми з собою хоробрих та міцних чоловіків, а ще жінок — щоб увійшли туди, де заборонено ходити чоловікам.

— Ти кажеш, я роблю, кров моєї крові, — мовив Рахаро.

— Пане Джорагу, знайдіть тутешні пришиби та роздивіться, які там припнуті кораблі. Я не мала вістей з Семицарства вже півроку. Може, боги пригнали вітрами з Вестеросу якогось доброго керманича на кораблі, що відвезе нас додому.

Лицар спохмурнів.

— То буде не надто добре. Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день.

Мормонт рішуче засунув великі пальці за пас із мечем.

— Моє місце — тут, коло вас.

— Джохого добре мене оборонить. Ви знаєте більше мов, ніж мої кревноїзники, а дотракійці цураються моря і усіх, хто ним плаває. У цій справі тільки ви можете мені прислужитися. Роздивіться кораблі, побалакайте з жеглярами, дізнайтеся, хто звідки прибув, куди прямує, де хто капітанить.

Лицар-вигнанець неохоче кивнув.

— Як накажете, моя королево.

Коли чоловіки пішли, покоївки зняли з Дані поплямовані дорогою шовки, і вона пішла босими ногами до мармурової водойми у тіні колонади. Прохолодна вода подарувала справжню насолоду; в ній плавали крихітні золоті рибки, що з цікавості щипалися за шкіру та змушували Дані хихотіти. Заплющити очі й плавати собі, забувши про час, було дуже приємно. Вона спитала себе, чи є така водойма у Аегоновому Червоному Дитинці — а заразом і запашні сади з лавандою та м’ятою. «Та мають же бути. Візерис завжди казав, що Семицарство гарніше за будь-яке інше місце на землі.»

Думка про дім позбавила її покою. Якби був живий її сонце-та-зорі, то повів би свій халазар через отруйні води та змів з лиця землі її ворогів. Але ж його сила залишила цей світ. Вона мала кревноїзників, які присягнулися їй на все життя і майстерно вбивали будь-якого ворога, але ж вони знали тільки життя та звичаї коневладців. Дотракійці грабували міста і плюндрували королівства, та не правили ними. Дані не хотіла перетворити Король-Берег на зчорнілу руїну, повну невпокоєних привидів. Досить вже їй смакувати самі сльози. «Я хочу зробити моє королівство гарним та пишним, повним товстопузих чоловіків, красних дів і сміхотливих дітей. Я хочу, щоб мій народ радісно посміхався, коли бачитиме мене. Так, як посміхався до мого батька, якщо вірити Візерисові.»

Але спершу доведеться завоювати і перемогти.

«Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день» — сказав Мормонт. Роберт убив її відважного брата Раегара. Один з його посіпак перетнув Дотракійське море, щоб отруїти її разом з ненародженим сином. Казали, що Роберт Баратеон — дужий, мов бик, і не знає страху в битві. Ніщо в світі не миле йому більше за війну. А ще за нього стоять могутні вельможі, яких брат назвав «хортами Узурпатора»: холодноокий Едард Старк з морозною зимою в серці та золоті Ланістери — батько і син — багаті, владні, лукаво-зрадливі.

Як вона могла сподіватися подолати таких людей? Коли хал Дрого був живий, люди тремтіли перед ним і приносили подарунки, щоб утамувати його гнів. А якщо не приносили, то він захоплював їхні міста, багатства, жінок, геть усе. Та ж його халазар був велетенський, а її — жалюгідний. Її люди пішли за нею через червону пустелю, женучись за кометою, і пішли б через отруйну воду, але їх було не досить. Навіть її драконів ще не досить. Візерис вірив, що держава повстане за свого законного короля… та Візерис був дурень, а дурні вірять у всякі дурниці.

Від сумнівів вона почала хапати дрижаки, вода раптом здалася холодною, а рибки, що дзьобали шкіру, стали дратувати. Дані підвелася і вилізла з купелі.

— Іррі! — покликала вона. — Джихікі!

Поки служниці витирали її насухо та вдягали у халат піщаного шовку, Дані почала міркувати про тих трьох, які знайшли її у Місті Кісток. «Скривавлена зірка привела мене до Карфу не аби чого. Тут я знайду те, що мені треба, якщо матиму силу взяти, що дають, і мудрість уникнути пасток та спокус. Якщо боги наготували для мене долю переможниці, то припошлють свою милість, покажуть якийсь знак, а якщо ні… якщо ні…»

Майже ввечері, коли Дані годувала драконів, Іррі ступила крізь шовкові запони і доповіла, що пан Джораг повернувся з пришибів… та не сам-один.

— Хай зайде з тим, кого привів, — відповіла Дані, зацікавившись.

Коли прибульці увійшли, вона сиділа на купі подушок, розташувавши навколо себе драконів. Гість мав на собі накидку з зеленого та жовтого пір’я; шкіра його чорніла, як вилощений гагат.

— Ваша милосте, — мовив лицар, — ось перед вами Кухуру Мо, керманич «Коричного вітру» з міста Гончаки.

Чорний чоловік став на коліно.

— Велика честь для мене, шановна королево, — привітався він, та не мовою Літніх островів, якої Дані однак не знала, але пливкою валірійською говіркою Дев’яти Вільних Міст.

— Я теж вшанована честю, пане Кухуру Мо, — відповіла Дані тією ж мовою. — То ви прибули з Літніх островів?

— Саме так, ваша милосте, але перед тим, ще й півроку не минуло, ми стояли у Старограді. Звідти я привіз вам чудовий подарунок.

— Який саме?

— Щасливі вісті. Матір Драконів, Буреродна, кажу вам чисту правду — Роберт Баратеон помер.

За стінами палацу на Карф лягали сутінки, але в Даніному серці раптом зійшло сонце.

— Помер? — перепитала вона. В неї на колінах засичав чорний Дрогон, перед її обличчям, наче запона, виникла хмара блідого диму. — Ви певні? Узурпатор — мертвий?!

— Так кажуть у Старограді, у Дорні, у Лисі, у всіх інших портах, де ми кидали котву.

«Він надіслав мені отруйне вино, але я жива, а його вже нема.»

— Яка саме смерть його спіткала?

На її плечі блідий Візеріон ляпнув крилами вершкового забарвлення, збурюючи повітря.

— Його розпанахав велетенський вепр під час ловів у королівській пущі. Так я чув у Старограді. Ще кажуть, наче його зрадила королева, чи його брат, чи князь Старк, який був його Правицею. Та хто б не казав, усі згодні в одному: король Роберт помер і лежить у могилі.

Дані жодного разу не бачила обличчя Узурпатора, але рідко минав день, щоб вона про нього не згадувала. Його велетенська тінь падала на її життя, відколи вона народилася серед крові та бурі на світ, де їй не було місця. А тепер цей чорношкірий чужинець розвіяв ту тінь, наче й не було.

— На Залізному Престолі тепер сидить хлопчак, — мовив пан Джораг.

— Король Джофрі сидить на престолі, — погодився Кухуру Мо, — але правлять державою Ланістери. Брати Роберта втекли з Король-Берега. Кажуть, вони хочуть забрати корону собі. А князь Старк, Правиця і друг короля Роберта, більше не при владі. Його схоплено за зраду.

— Щоб Нед Старк та зрадив? — пирхнув пан Джораг. — Дідька лисого! Раніше настане Довге Літо, ніж отой твердолобий заплямує свою безцінну честь.

— Яку він може мати честь? — спитала Дані. — Він зрадив справжнього короля, як і ті Ланістери.

Дізнатися, що собаки Узурпатора гризуться один з одним, було приємно, хоча й не те щоб несподівано. Те саме сталося, щойно помер її Дрого — його величезний халазар миттю розірвався на шматки.

— Мій брат також мертвий. Істинний король Візерис, — мовила вона до жегляра з Літніх островів. — Хал Дрого, мій можновладний чоловік, убив його короною з гарячого золота.

Якби її брат мав трохи більше розуму, чи міг би він передбачити, що така омріяна та вимолена в богів помста вже зовсім близько?

— Тоді я сумую по вас, Матір Драконів, та по скривавленому Вестеросу, позбавленому правдивого короля.

Під Даніними пестливими пальцями зелений Раегал вирячився на чужинця очима рідкого золота. Дракон розтулив рота і зблиснув зубами, схожими на чорні голки.

— Коли ваш корабель повертається до Вестеросу, шановний керманичу?

— На жаль, не раніше, ніж за рік. Звідси «Коричний вітер» піде на схід, обійти з торгівлею круг Нефритового моря.

— Зрозуміло, — мовила Дані, відчувши розчарування. — То бажаю вам добрих вітрів та жвавого торгу. Ви справді принесли мені коштовний дарунок.

— І отримав за нього ще коштовніший, о велика королево.

Його слова її здивували.

— Як це?

Капітан зблиснув очима.

— Я бачив драконів.

Дані засміялася.

— І сподіваюся, побачите ще. Приходьте до мене в Король-Березі, коли я сидітиму на батьківському престолі. Ви отримаєте королівську нагороду.

Жегляр з Літніх островів обіцяв прийти, легенько поцілував її пальці та відкланявся. Джихікі повела його назовні, а пан Джораг Мормонт лишився.

— Халісі, — мовив лицар, коли вони лишилися наодинці, — я б на вашому місці не балакав так вільно про ваші задуми. Адже той чолов’яга розпатякає про них усюди, куди поткнеться.

— То й нехай, — мовила вона. — Хай увесь світ знає, чого я прагну. Адже Узурпатор мертвий, чого тепер ховатися?

— Не всі жеглярські балачки — щира правда, — попередив пан Джораг. — Та навіть якщо Роберт насправді мертвий, замість нього тепер править його син. Нічого не змінилося.

— Змінилося геть усе. — Дані рвучко підвелася. Її дракони заверещали, розкрутили хвости і розгорнули крила. Дрогон заплескав крилами і причепився кігтями до одвірку під аркою. Інші двоє розбіглися підлогою, шкрябаючи кінчиками крил по мармурі. — Раніше Семицарство було схоже на халазар мого Дрого — сто тисяч як один, з’єднані разом його силою. Тепер вони розбиті на друзки так само, як халазар після смерті мого хала.

— Князі завжди воюють між собою. Скажіть, хто переміг, і я скажу, на що зверне справа. Семицарство, халісі, не впаде вам до рук, наче сім спілих бросквин. Вам знадобиться флот кораблів, золото, військо, союзники…

— Я знаю. — Вона узяла його руки в свої та вдивилася у темні підозріливі очі. «Інколи він думає, що я — його дитина, яку він мусить захищати. Інколи бачить мене як жінку, яку хотів би взяти до ліжка. Та чи буваю я для нього королевою, хоча б іноді?» — Я вже не та злякана дівчинка, що ви зустріли у Пентосі. Так, я бачила усього п’ятнадцять днів своїх іменин… але я, Джорагу, така ж стара, як баби-дошхалін і така ж юна, як мої дракони. Я виносила дитя, спалила хала, перетнула червону пустелю та Дотракійське море. Моя кров — то кров дракона.

— Так само, як вашого брата, — відповів він уперто.

— Але я не Візерис.

— Так, ви не Візерис, — погодився він. — Гадаю, ви маєте в собі більше від Раегара. Але ж і Раегар був не вічний. Роберт довів це на Тризубі. Він убив дракона простим келепом. Виходить, дракони смертні.

— Так, дракони смертні. — Вона звелася навшпиньки і легенько поцілувала його у неголену щоку. — Але й убивці драконів теж смертні.

Бран IV

Мейра сторожко рухалася по колу, сітка висіла в неї з лівиці, а правиця тримала напоготові тонку жаб’ячу сандолю — списа з трьома вістрями. Літо стежив за нею золотими очима, повертався, високо та міцно нашорошивши хвоста. Стежив, дивився…

— Гей! — закричала дівчина, викидаючи уперед сандолю.

Вовк ковзнув ліворуч і стрибнув, перш ніж вона встигла забрати до себе зброю. Мейра жбурнула сітку, яка розгорнулася у повітрі перед нею, і стрибок Літа заніс його просто в тенета. Вовк вдарився дівчині у груди та збив її на спину, але й сітку потяг за собою. Сандоля відлетіла геть, обертаючись; падіння Мейри пом’якшила волога трава, та все ж таки подих їй вибило з грудей з гучним «Ух!». Скоцюблена вовча постать опинилася згори.

Бран затюгукав:

— Ти програла!

— Вона перемогла, — зауважив її брат Йоджен. — Літо заплутався.

Тепер Бран побачив, що він має рацію. Борсаючись та гиркаючи у сітці, намагаючись з неї вирватися, Літо тільки заплутував себе дедалі гірше. Прогризти шлях на волю він теж не міг.

— Випусти його!

Дівчина Тросків зі сміхом обійняла спійманого вовка і покотилася разом з ним травою. Літо заскавучав, смикаючи заплутаними ногами. Мейра стала навколішки, розмотала плутанину, смикнула за куточок, потягла там і тут, і раптом лютововк підскочив, вільний.

— Літо, до мене! — Бран розчепірив руки.

— Дивися, — мовив він, і вмить вовк врізався у нього кулею хутра. Бран щосили вчепився у звіра, а той потяг його травою. Вони боролися, качалися, хапали один одного — один з гарчанням та скавучанням, інший зі сміхом. Зрештою згори опинився Бран, а заляпаний болотом лютововк — знизу.

— Гарний вовчик, — задихано вимовив Бран. Вовк лизнув йому вухо.

Мейра хитнула головою.

— Невже він ніколи не лютує?

— На мене — ніколи. Бран вхопив вовка за вуха, Літо сердито клацнув на нього зубами, але то все одно була гра. — Іноді він мені одяг рве, але крові не пускав ніколи.

— Твоєї крові. Але якби минув мою сітку…

— Тебе б він не зачепив. Він знає, що ти мені до вподоби.

Усі князі та лицарі поїхали геть за день чи два після свята обжинків, але Троски лишилися і стали нерозлучними Брановими супутниками. Йоджен завжди був такий врочисто-похмурий, що Стара Мамка звала його «дідусиком», зате Мейра нагадувала Бранові його сестру Ар’ю: ніколи не боялася забруднитися, вміла битися, бігати і кидати незгірш хлопчака. Мейра, щоправда, була старша за Ар’ю — майже шістнадцять років, уже доросла жінка. Власне, вони обоє були старші за Брана, хоча і в того нарешті минули дев’яті іменини. Але ніколи не поводилися з ним як з дитиною.

— От якби ж ви, а не Вальдери, були нашими вихованцями.

Він почав пробиратися до найближчого дерева. Болісно було дивитися, як він повзе та звивається, але коли Мейра рушила підняти його, Бран заперечив:

— Ні, не допомагай.

Він котився, щосили штовхався руками, відкидався назад і знову рушав уперед, аж поки не сів спиною до стовбура високого в’язу.

— Ось бачиш, я ж казав.

Літо вклався поруч з головою на Бранових колінах.

— Вперше бачу когось, хто вміє битися сіткою, — мовив Бран до Мейри, чухаючи лютововка за вухами. — Це вас майстер-мечник навчив її кидати?

— Мене батько навчив. У Сіроводці ми не маємо лицарів. Ані майстра-мечника, ані маестра.

— Хто ж порає ваших круків?

Вона всміхнулася.

— Круки не можуть знайти Сіроводець. Так само, як вороги.

— Це чому?

— Бо він не стоїть на місці, — відповіла дівчина.

Бран ніколи не чув про замок, який би рухався. Він глипнув на неї здивовано, та не зміг сказати, чи вона дражниться, а чи каже правду.

— От би подивитися. Як гадаєш, твій пан батько дозволить мені приїхати, коли війна скінчиться?

— Вам будуть дуже раді, мій принце. Хоч після війни, а хоч би й просто зараз.

— Просто зараз? — Бран всеньке життя прожив у Зимосічі й прагнув понад усе побачити далекі місця. — Я спитаю пана Родріка, коли він повернеться.

Старий лицар відбув на схід, щоб замирити чвару, яка там виникла. Її почав байстрюк Руза Болтона, коли взяв у полон пані Роголіс, що саме поверталася з обжинків. Він одружився з нею того ж самого вечора, хоча годився їй у сини. Опісля її замок захопив князь Мандерлі — він писав, що для того, аби захистити маєтності Роголісів від Болтонів, але пан Родрік розгнівався на нього майже так само, як на байстрюка.

— Пан Родрік, може, й дозволить мені поїхати. А от маестер Лювин — ніколи.

Йоджен Троск сидів, схрестивши ноги, під оберіг-деревом і дивився на нього похмурими очима.

— Тобі незле було б залишити Зимосіч, Бране.

— Залишити?

— Так. І що скоріше, то краще.

— Мій брат має зелений зір, — пояснила Мейра. — Він бачить уві сні такі речі, які не сталися, але іноді його сни справджуються.

— Ніяких «іноді», Мейро. — Між ними пробігли погляди: його сумний, її упертий.

— Скажи мені, що станеться, — попрохав Бран.

— Скажу, — відповів Йоджен, — якщо ти розповіси про свої сни.

У божегаї стало тихо. Бран почув, як шурхотить листя, як плюскотить Ходор у далекому гарячому ставку. Згадав золотого чоловіка і триокого гайворона, згадав хряскіт кісток між щелеп, мідний смак крові.

— Я не бачу снів. Маестер Лювин дає мені снодійні трунки.

— І вони допомагають?

— Іноді.

Мейра мовила:

— Усі у Зимосічі знають, Бране, як ти прокидаєшся вночі з вереском у калюжі поту. Жінки теревенять про це біля колодязя, а вартові у трапезній.

— Розкажи, чого ти так боїшся, — попрохав Йоджен.

— Не хочу. Однак то лише сни. Маестер Лювин каже, що сни можуть означати що завгодно. Або геть нічого.

— Коли мій брат бачить такі самі сни, як інші хлопчики, вони можуть означати що завгодно, — зауважила Мейра, — а коли зелені сни — то зовсім інша справа.

Йоджен мав очі кольору моху. Інколи вони набували такого вигляду, наче малий бачив щось особливе. От як зараз.

— Я бачив вовка з крилами, прикутого до землі сірими кам’яними ланцюгами, — мовив він. — То був зелений сон, тому я певен, що він правдивий. Гайворон пробував дзьобати ланцюги, та вони були надто міцні, тому його дзьоб тільки відбивав скалки.

— Той гайворон мав три ока?

Йоджен кивнув.

Літо підняв голову з Бранових колін і витріщився на болотника своїми тьмяно-золотими очима.

— Коли я був зовсім малий, то ледь не вмер від сіроводної лихоманки. Саме тоді до мене прийшов гайворон.

— До мене він прийшов, коли я впав! — раптом зважився Бран. — Я дуже довго спав. Гайворон сказав, що я мушу летіти або померти. Коли я прокинувся, то був скалічений і літати не зміг.

— А зможеш, якщо захочеш.

Підібравши сітку, Мейра струснула її, щоб остаточно розплутати, і почала згортати вільними складками.

— Це ти, Бране, вовк із крилами, — мовив Йоджен. — Спершу я не був певний, коли ми тільки прийшли, а тепер вже цілком. Гайворон надіслав нас, щоб розбити твої кайдани.

— То гайворон знаходиться у Сіроводці?

— Ні. Гайворон — на півночі.

— На Стіні?!

Бран завжди прагнув побачити Стіну. До того ж зараз там служив у Нічній Варті його брат-байстрюк Джон.

— За Стіною. — Мейра Троск підвісила сітку до паса. — Коли Йоджен розповів панові батьку про свій сон, він надіслав нас до Зимосічі.

— То як мені розбити кайдани, Йоджене? — запитав Бран.

— Розплющ очі.

— Вони розплющені, хіба не бачиш?

— Два розплющені. — Йоджен вказав, які саме. — Один, два.

— Та я ж і маю тільки два.

— Ти маєш три. Гайворон дав тобі третє, а ти його не хочеш. — Він говорив поволі, тихо і м’яко. — Двома очима ти бачиш моє обличчя. Трьома міг би бачити моє серце. Двома ти бачиш той дуб, онде. Трьома побачив би жолудь, з якого виріс той дуб, і пеньок, яким він колись стане. Двома очима ти бачиш не далі за свої мури. Трьома ти дивився б на південь до Літнього моря і на північ аж за Стіну.

Літо скочив на ноги.

— Мені нема чого бачити так далеко. — Бран занепокоєно посміхнувся. — Втомився я від балачок про гайворонів. Побалакаймо про вовків. Або про левоящерів. Ти колись полювала на такого, Мейро? Тут у нас їх немає.

Мейра висмикнула з кущів свою жаб’ячу сандолю.

— Вони живуть у воді. У повільних струмках, глибоких болотах…

Але брат рішуче перервав сестру.

— Ти бачив сни про левоящера?

— Ні, — відповів Бран. — Я ж казав, я не хочу…

— А про вовка?

Бран починав сердитися.

— Я не мушу розповідати тобі про свої сни. Я принц. Я — Старк на Зимосічі.

— Сон був про Літа?

— Мовчи!

— Вночі після бенкета на святі… ти бачив уві сні, як був Літом у божегаї, так?

— Годі! — заверещав Бран. Літо ковзнув до оберіг-дерева, вишкіривши білі зуби.

Але Йоджен Троск не зважав.

— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе у ньому. Так само, як зараз.

— Ти не міг. Я лежав у ліжку. Я спав.

— Ти був у божегаї, весь сірий.

— То був лише поганий сон…

Йоджен підвівся з землі.

— Я тебе відчув. Я відчув твоє падіння. То це його ти боїшся? Падіння?

«Падіння» — подумав Бран, — «і золотого чоловіка, брата королеви, його я теж боюся, але головне — падіння». Але вголос не сказав. Та й як він міг? Він не зміг сказати ані панові Родріку, ані маестрові Лювину. Не може сказати і Троскам. Якщо не говорити про таке, то може, воно забудеться. Він ніколи й не хотів згадувати. Може, навіть згадав не те, що було насправді.

— Чи падаєш ти щоночі, Бране? — тихо запитав Йоджен.

З горлянки Літа почулося низьке переливчасте гарчання. То була вже не гра. Вовк посунув уперед, вишкіривши зуби та палаючи очима. Мейра ступила між вовком та своїм братом з сандолею в руках.

— Забери його, Бране.

— Йоджен його розгнівав.

Мейра розгорнула сітку.

— Це твій гнів, Бране, — відповів її брат. — І твій страх.

— Не мій. Я не вовк.

Але він вив разом з ними уночі, куштував кров у вовчих снах.

— Якась частка тебе є Літо, а частка Літа є ти. Та ти й сам знаєш, Бране.

Літо рушив уперед, але Мейра перетнула йому шлях, тицяючи тризубою сандолею. Вовк вивернувся убік, пішов по колу, припав до землі. Мейра крутилася, пильнуючи.

— Відклич його, Бране.

— Літо! — загукав Бран. — До мене, Літо!

Він ляснув долонею по стегні так сильно, що рука аж заскніла, хоча мертва нога не відчула геть нічого.

Лютововк знову ринув уперед, і знову вжалила сандоля Мейри. Літо ухилився, закружляв. Зашурхотіли кущі, з-за оберіг-дерева виникла кощава чорна постать з вишкіреними іклами. Запах був сильний — брат почув його лють. На Брановій потилиці стали дибки волосини. Мейра стояла коло брата, а з двох боків підкрадалися вовки.

— Бране, відклич їх.

— Не можу!

— Йоджене, лізь на дерево.

— Не треба. День моєї смерті ще не настав.

— Лізь! — заверещала вона, і брат поліз угору стовбуром оберіг-дерева, хапаючись за його обличчя. Лютововки наблизилися. Мейра кинула сітку та сандолю, підстрибнула, вхопилася за гілку над головою, хитнулася і опинилася згори. Щелепи Кудлая клацнули просто під її гомілкою. Літо сів на хвоста і завив, а Кудлай почав тягати зубами покинуту сітку.

Тільки тоді Бран згадав, що вони ж тут не самі, склав руки коло рота і загукав:

— Ходоре! Ходор! Ходор!

Він почувався налякано і трохи присоромлено.

— Ходора вони не чіпатимуть, — запевнив він своїх загнаних на дерево друзів.

Минула якась хвилина, перш ніж вони всі почули незугарне мугикання. Ходор після купання у гарячих ставках причалапав напіводягнений і заляпаний болотом, та Бран ще ніколи так не радів з його появи.

— Ходоре, поможи. Віджени вовків. Віджени їх геть.

Ходор взявся до справи радо і хвацько: замахав руками, затупав велетенськими ногами, заволав «Ходор, Ходор!», побіг спершу на одного вовка, тоді на другого. Кудлай втік першим: видав останнє гарчання і пірнув назад у кущі. Коли Літові набридло, він повернувся до Брана і знову влігся коло нього.

Щойно Мейра торкнулася ногою ґрунту, як схопила до рук свою сандолю та сітку. Йоджен не зводив очей з Літа.

— Ми ще побалакаємо, — пообіцяв він Бранові.

«То все вовки, а не я.» Бран не розумів, чого це вони так показилися. Може, маестер Лювин мав рацію, коли зачинив їх у божегаї.

— Ходоре, — мовив Бран. — Неси мене до маестра Лювина.

Невеличка маестрова башта під крукарнею була в замку одним з найулюбленіших Бранових місць. Лювин підтримував там незмінний розгардіяш, але його безладні купи книжок, сувоїв та пляшечок були такі ж звичні та втішні Бранові, як маестрова лиса голова і вільні рукави сірої ряси. Круків Бран теж полюбляв.

Лювин знайшовся на високому ослоні за писанням якоїсь грамоти. Без пана Родріка всі замкові справи лягли на його плечі.

— Мій принце, — мовив він, коли Ходор увійшов до світлиці, — ви сьогодні раненько для уроку.

Щодня після обіду маестер кілька годин навчав Брана, Рікона та Вальдерів Фреїв різних наук.

— Ходоре, стій рівно.

Бран ухопився за свічник на стіні обома руками та витяг себе вгору зі свого кошика. Якусь мить він висів на руках, а потім Ходор відніс його до крісла.

— Мейра каже, що її брат має зелений зір.

Маестер Лювин почухав носа збоку пером для письма.

— Просто отак і каже?

Бран кивнув.

— Ви казали, що діти лісу мали зелений зір. Я пам’ятаю.

— Деякі з них начебто мали таку силу. Їхніх ворожбитів звали зеленовидцями.

— То були чари?

— Називай чарами, якщо не знаєш кращого слова. Та в суті своїй то лише інший різновид знання.

— Який саме?

Лювин відклав перо.

— Достеменно, Бране, ніхто не знає. Діти лісу зникли зі світу, і мудрість їхня зникла разом з ними. Ми гадаємо, що тут не обійшлося без ликів на деревах. Першолюди вірили, що зеленовидці бачать очима оберіг-дерев. Тому і зрубали дерева усюди, де воювали з дітьми. Ще вважається, що зеленовидці мали владу над звіром у лісі та птахом на деревах, ба навіть над рибою. То хлопець Тросків каже, що має таку силу?

— Ні. Напевне, ні. Але він бачить сни, які іноді справджуються. Так каже Мейра.

— Усі ми бачимо сни, які іноді справджуються. Ти бачив свого вельможного батька у крипті, ще не знаючи про його смерть, пам’ятаєш?

— Рікон теж бачив. Нам наснився один і той самий сон.

— Назви його зеленим сном, якщо бажаєш… та згадай усі ті десятки тисяч снів, які наснилися вам з Ріконом, але не справдилися. Ти, часом, не запам’ятав, що я розповідав тобі про комір-ланцюг, якого носить кожен маестер?

Бран трохи подумав, пригадуючи.

— Кожен маестер кує свого ланцюга у Цитаделі Старограду. Це саме ланцюг, бо маестри присягаються покірно служити, а зроблено його з різних металів, бо служать вони державі, якій потрібні всякі люди. Як вивчиш щось нове, то маєш нову ланку для ланцюга. Чорний чавун позначає крукарство, срібло — науку зцілення, золото — числа та облік грошей. Усі я не пам’ятаю.

Лювин просунув пальця під комір і почав потроху повертати. Для такого малого чоловічка він мав доволі міцну шию, тому ланцюг сидів щільно. Але кілька разів смикнувши, він повернув його на пів-оберту.

— Оце валірійський булат, — вказав він на ланку з темно-сірого металу, коли вона лягла йому на борлака. — Лише один маестер зі ста має таку ланку. Вона означає, що я у Цитаделі вивчав те, що кличуть там «вищими таїнствами» — а якщо не знаєш кращого слова, то можеш кликати чарами. То зваблива наука, ба ні до чого не придатна, ось чому так небагато маестрів дають собі з нею клопіт.

— Усі, хто береться до вищих таїнств, рано чи пізно пробують докласти рук до чар та заклять. Я теж піддався спокусі, мушу визнати. Я ж був ще малим хлопчиною, а який хлопчина не прагне знайти в собі таємні сили, непіддатні іншим? Та з моїх зусиль хісна вийшло не більше, ніж в тисячі хлопчаків до мене і ще тисячі з тих пір. Як не сумно, та чари в нашому світі не діють.

— Інколи діють! — заперечив Бран. — Я бачив такий сон, і Рікон теж! А на сході є всякі чародії та химородники…

— Там є люди, що кличуть себе чародіями та химородниками, — виправив маестер Лювин. — Я мав приятеля в Цитаделі, який міг витягти в тебе з вуха троянду, та чаклувати він умів не краще за мене. Так, у світі є багато такого, чого ми не розуміємо. Століттями і тисячоліттями минають роки, та що з них бачить кожна людина, крім кількох літ та кількох зим? Ми дивимося на гори і кажемо на них «вічні», бо такими вони здаються… та з плином часу гори постають і гинуть, річки міняють свої річища, зірки падають з неба, величні міста тонуть у морі. Навіть боги помирають, скільки нам відомо. Змінюється усе.

— Може, колись чари були у світі могутньою силою, та більше їх немає. Те, що лишилося — слабенька курява, що висить у повітрі ще трохи після того, як вигорить великий вогонь. І навіть вона вже розвіюється. Остання жарина, яка ще жевріла, була Валірія, але й та вже згасла. Драконів більше немає, велетні вимерли, дітей лісу забули разом з усім їхнім таємним знанням.

— Тому я кажу: ні, мій принце. Йоджен Троск, може, й бачив кілька снів, які вважає пророчими, але зеленого зору він не має. Такої сили не має жоден з живих людей.

Бран розказав те саме Мейрі Троск, коли вона прийшла до нього надвечір. Він саме сидів на лаві коло вікна і дивився, як у замку потроху оживають вогні.

— Вибач, що так сталося з вовками. Літо не мав би чіпати Йоджена. Але ж Йоджен не мав казати все те про мої сни. Гайворон збрехав, що я зможу літати, і твій брат теж бреше.

— То, може, твій маестер помиляється.

— Не помиляється. Пан батько завжди слухали його ради.

— Твій батько слухав, то напевне. Але зрештою все вирішував сам. Бране, ти дозволиш мені розповісти про сон, який Йоджен бачив про тебе та твоїх братів-вихованців?

— Вальдери — не мої брати.

Вона не звернула уваги, а правила далі.

— Ти сидів за вечерею, але замість челяді їжу тобі приніс маестер Лювин. Він подав королівський шмат печені, рожевий і такий запашний, що всі аж слину пустили. А Фреїв він почастував м’ясом старим та сірим, наче здохлим. Але вони вподобали свою страву більше, ніж ти свою.

— Не розумію.

— Брат каже — згодом зрозумієш. От тоді знову й побалакаємо.

Бран трохи лякався сідати за вечерю того вечора, та коли сів, перед ним поставили пиріг з голубами. Іншим подали те саме, і Вальдери теж не отримали нічого такого жахливого. «Маестер Лювин не помиляється» — сказав він собі. — «Нічого поганого в Зимосічі не станеться, хай там що каже Йоджен.» Бран відчув полегшення… але й зневіру. Адже якщо чари існують, то може статися що завгодно. Привиди можуть блукати світом, дерева — розмовляти, а скалічені хлопчики — вирости і стати лицарями.

— Але чарів немає, — вголос мовив він у темряву опочивальні. — Їх немає, і усі казки — то просто казки.

А йому ніколи не судилося ані ходити, ані літати, ані стати лицарем.

Тиріон VII

Очерет на підлозі дряпав босі ноги.

— Мій добрий родич обрав незвичну годину для відвідин, — мовив Тиріон до заспаного Подріка Пейна. Коли той будив свого пана, то майже напевне чекав, що його за це підсмажать. — Проведи до моєї світлиці та скажи, що я скоро зійду.

Судячи з чорноти за вікном, стояла глупа ніч — десь після опівночі. «Чи не думає Лансель, бува, що в мене спросоння розум затьмариться?» — спитав себе Тиріон. — «Та ні, Лансель взагалі ніколи не думає, то все Серсеїни вибрики.» Але сестра буде розчарована, бо навіть у ліжку він трудився трохи не до ранку: читав при миготливому світлі свічки, розбирав звіти Варисових шепотинників, продирався крізь Мізинцеві книги обліку грошей, доки стовпчики цифр не танули й не розпливалися перед стомленими до болю очима.

Він плюхнув у обличчя теплуватої води з балійки коло ліжка і вдосталь посидів навпочіпки у нужнику, відчуваючи нічний холодок на голій шкірі. Панові Ланселю було шістнадцять років, і терплячістю він не вирізнявся. Хай чекає, хай шаленіє. Спорожнивши кишки, Тиріон накинув халата і скуйовдив блідо-воскове волосся пальцями, щоб скидалося, ніби його щойно збудили від сну.

Лансель крокував туди-сюди перед комином зі згаслим приском. На собі він мав червоний оксамит з розрізами та чорними шовковими спідніми рукавами, а при поясі — оздобленого каменями кинджала та визолочені піхви меча.

— Братику, — привітав його Тиріон. — Я так рідко маю задоволення приймати в себе твою особу. Чим же я раптом заслужив таку несподівану честь?

— Їхня милість королева-намісниця надіслали мене до вас із наказом: негайно звільнити великого маестра Пицеля.

Пан Лансель показав Тиріонові кармазинову стрічку, а на ній — лева Серсеї на золотому воску.

— Осьде печатка королеви.

— Та бачу. — Тиріон махнув рукою, щоб той забрав наказ геть. — Сподіваюся, моя сестра не надто напружує сили. Адже ось щойно нездужала від якоїсь напасті. Така жалість буде, якщо її раптом вхопить новий напад.

— Їхня милість вже цілком одужали, — сухо повідомив пан Лансель.

— Яке щастя.

«Збавте мене від такого щастя. Треба було дати їй більше трунку.» Тиріон сподівався ще кілька днів відбути без втручання Серсеї, та не надто здивувався, коли вона швидко опанувала себе. Зрештою, вона — близнючка Хайме. Тиріон примусив себе ґречно всміхнутися.

— Поде, запали-но нам вогонь, тут якось зимно, як на мій смак. Чи не бажаєш випити зі мною келих вина, Ланселю? Пряне вино так добре розраджує безсоння.

— Я чудово сплю і без нього, — відповів пан Лансель. — Я з’явився на вимогу її милості, а не пити з тобою, Бісе.

«Хлопчак знахабнів від того, що став лицарем» — подумав собі Тиріон. — «А ще від того, що вбив короля Роберта».

— А й справді, вино — штука доволі небезпечна. — Він посміхався, коли наливав. — Щодо великого маестра Пицеля… якщо сестричка так про нього непокоїться, то мала б з’явитися сама, як на мене. А прислала тебе. Що я маю думати?

— Думай, що хочеш, а бранця звільни. Великий маестер — вірний друг і непохитний прибічник королеви-намісниці. Він знаходиться під їхнім особистим захистом. — Вуст хлопця торкнувся натяк на зловісну посмішку. «Отакої, малий набирається від Серсеї науки.» — Їхня милість ніколи не дозволять такого свавілля. Вони нагадують, що правлять як намісниця короля Джофрі на державі.

— А я є Правицею короля Джофрі.

— Правиця служить, — набундючено повідомив молодий лицар. — А намісник править, поки король не досягне повноліття.

— Ти б написав усе це на папірці, бо інакше боюся забути.

Вогонь весело тріщав у комині.

— Можеш залишити нас, Поде, — мовив Тиріон до зброєносця. Коли малий зник, він знову обернувся до Ланселя. — Маєш іще щось сказати?

— Так! Їх милість доручили мені повідомити, що пан Джаселин Бережняк відмовився виконати наказ, відданий від імені самого короля.

«То виходить, Серсея вже наказувала Бережняку відпустити Пицеля, а той дав їй одкоша.»

— Зрозуміло.

— Королева наполягає, щоб його звільнили з посади і ув’язнили за зраду. Я застерігаю…

Тиріон відставив келиха з вином.

— Не смій мене про щось застерігати, малий.

— Не малий, а пан лицар, — стулив губи Лансель і торкнувся піхв меча — напевне, нагадати Тиріонові, що він його має. — Розмовляй до мене з належною шаною, Бісе.

Він, поза сумнівом, намагався говорити загрозливо, але пришелепкувата смужка вусів над губою геть руйнувала міць його слів.

— Овва! Ти краще прибери руку з меча, бо зараз гукну, сюди влетить Шагга і вб’є тебе. Сокирою вб’є, прошу завважити, а не міхом з вином.

Лансель зачервонівся. Невже цей дурень справді гадав, що його участь у смерті Роберта лишиться непоміченою?

— Я лицар і не дозволю…

— Я помітив, що ти лицар. Ану скажи мені ось що: Серсея наказала висвятити тебе в лицарі до чи після того, як взяла до ліжка?

У зелених очах Ланселя майнуло щось таке, чого Тиріонові цілком вистачило. Отже, Варис казав правду. «Принаймні, ніхто не посміє сказати, що моя сестра не дарує родичів своєю любов’ю.»

— Що таке, язика заціпило? Кудись зникла охота мене застерігати, пане лицарю?

— Ти забереш назад цей гидкий наклеп, або ж…

— Ой, та облиш. Ти не думав, що Джофрі зробить, коли я йому розкажу, як ти вбив його батька, щоб залізти до ліжка його матері?

— Все сталося зовсім не так! — заперечив нажаханий Лансель.

— Та ну? І як же все сталося, прошу пана?

— Королева дала мені особливу міцну наливку! Ваш власний батько… коли мене зробили зброєносцем короля, князь Тайвин наказав мені коритися їй в усьому!

— Пан батько отак взяли та наказали її гойдати, ге? — «Лишень подивіться на нього. На зріст менший, не такі вишукані риси, волосся радше піщане, ніж золоте, і все ж… треба гадати, навіть вбога подоба Хайме солодша, ніж порожнє ліжко.» — Та ні, оце вже навряд.

— Я ніколи не… Я тільки робив, що казали, я…

— …щоночі потерпав у тяжких муках — ти це хочеш сказати? Високе місце при дворі, лицарське звання, привітно розкидані перед тобою ноги сестри — о так, на твою долю випали жахливі випробування.

Тиріон скочив на ноги.

— Чекай тут. Його милості буде цікаво послухати.

Зухвалість злетіла з Ланселя, мовби її вітром віднесло. Юний лицар впав на коліна, за мить перетворившись на зляканого хлопчика.

— Змилосердьтеся, ласкавий пане, благаю вас!

— Не благай зараз, почекай на Джофрі. Він любить, коли його гарненько благають.

— Ясний пане, це був наказ вашої сестри, королеви, але ж його милість… він ніколи не зрозуміє…

— Ти хочеш, щоб я приховав правду від короля?

— Заради мого батька! Я поїду з міста, наче мене ніколи не було! Присягаюся, все скінчиться…

Стримувати сміх було майже неможливо.

— Оце вже ні.

Хлопець геть розгубився.

— Прошу пана?

— Ти не глухий. Пан батько наказали коритися моїй сестрі? Гаразд, корися їй. Ходи в неї при боці, будь її повірником, задовольняй, коли вона бажає. Ніхто й не дізнається… поки ти зберігатимеш вірність мені. Я хочу знати, що робить Серсея. Куди ходить, з ким стрічається, про що вони говорять, які задуми вона плекає. Геть усе. Адже ти мені все розкажеш, чи не так?

— Так, пане мій, — відповів Лансель, не вагаючись ані миті. Тиріонові це сподобалося. — Розкажу. Присягаюся. Зроблю все, що накажете.

— То підведися.

Тиріон налив другого келиха і пхнув йому до рук.

— Вип’ємо за наше порозуміння. Та пий вже. Скільки можу ручитися, у цьому замку немає жодного вепра.

Лансель неохоче підняв келиха і зробив ковток.

— Усміхнися, братику. Моя сестра — вродлива жінка, до того ж усе робиться заради добра держави. Та й про своє добро не забувай. Лицарське звання — то дрібниці. Як будеш розумничком, невдовзі матимеш від мене князівський титул.

Тиріон побовтав вино у келиху.

— Ми хочемо, щоб Серсея тобі довіряла, і то беззаперечно. Тому іди до неї та скажи, що я благаю її прощення. Скажи їй, що налякав мене, що ворожнечі між нами я не хочу і віднині без її згоди кроку не ступлю.

— Але ж… її вимоги…

— Та віддам я їй того Пицеля.

— Справді? — здивувався Лансель.

Тиріон усміхнувся.

— Звільню його вранці-рано. Я б присягнувся, що йому ані волосини на голові не зачепили, та каюся, збрехав би. Загалом він здоровенький, хоча вже й не той хвацький чолов’яга, яким ми його застукали. Адже людині його літ нелегко сидиться у кам’яному мішку. Хай Серсея забирає його собі, а там хоч тримає за кімнатне звірятко, а хоч на Стіну відішле — мені байдуже, аби він до малої ради більше не потикався.

— А щодо пана Джаселина?

— Скажи сестрі, що гадаєш, ніби поступово зможеш зманити його на ваш бік. На якийсь час це її приборкає.

— Воля ваша. — Лансель допив вино.

— І ще одне. Якось недоречно буде, якщо самотня скорботна вдовиця покійного короля Роберта раптом заважніє дитям.

— Ласкавий пане, я… ми… королева наказала мені не… — Його вуха набули кольору ланістерівського кармазину. — Я проливаю сім’я їй на живіт, мосьпане.

— Чарівний животик, хто б казав. Масти його, скільки забажаєш… але не смій зронювати свою росу деінде. Зайві небожі мені не потрібні, зрозумів?

Пан Лансель вимушено вклонився та пішов геть.

Тиріон дозволив собі навіть трохи пожаліти хлопця. «Ще один дурник, а до того ж слабак. Та все ж він не заслужив того, що ми з Серсеєю йому робимо.» Добре, що дядько Кеван має ще двох синів, бо цей, певніше за все, до кінця року не доживе. Якщо Серсея дізнається, що він її зрадив, то зведе зі світу негайно. А якщо незбагненною милістю божою не дізнається, то Лансель однак не переживе дня повернення Хайме Ланістера до Король-Берега. Питання полягає лише в тому, чи заріже його Хайме у нападі ревнощів, а чи Серсея сама спершу накаже вколошкати, щоб Хайме ні про що не дізнався. Тиріон ладен був поставити власне срібло на Серсею.

На Тиріона напав якийсь неспокій, і він раптом зрозумів, що сьогодні вже не засне. Принаймні, не тут. Він знайшов Подріка Пейна у кріслі за дверима світлиці й струснув за плече, аби розбудити.

— Поклич-но мені Брона, а тоді біжи до стаєнь і накажи засідлати двох коней.

Зброєносець ніяк не міг пролупити очі.

— Коней?

— Таких великих брунатних тварин, що полюбляють яблука. Певно, ти їх вже бачив, зможеш упізнати: кожна має чотири ноги та хвіст. Але спершу Брона до мене.

Сердюк довго не забарився.

— Хто тобі у юшку насцяв? — буркнув він з порогу.

— Серсея, хто ж іще. Мав би вже звикнути до цього смаку, та де ж пак. Моя люба сестра, схоже, плутає мене з Недом Старком.

— Я чув, він був вищий на зріст.

— Коли Джофрі стяв йому голову, ми майже зрівнялися. Ти б одягся тепліше, ніч прохолодна.

— То ми кудись їдемо?

— Невже всі сердюки такі розумні, як ти?

Вулиці міста були небезпечні, та з Броном при боці Тиріон не надто непокоївся. Варта випустила їх назовні через потерну в північній стіні; вони рушили Присмерковим проїздом до підніжжя Аегонового пагорба, а звідти провулком Гуляйпаці повз рядки зачинених віконниць та високих будинків з колод і каменю, чиї верхні поверхи так схилялися над вулицею, що трохи не цілувалися. Місяць, здавалося, крадеться за ними, коли-не-коли грайливо виглядаючи з-за пічних димарів. Назустріч їм не трапився ніхто, крім старої баби, що тягла за хвіст здохлого кота. Вона полохливо вирячилася на Тиріона з Броном, наче злякалася, що ті вкрадуть її вечерю, а потім зникла серед тіней без жодного слова.

Тиріонові думки звернули на двох його попередників на посаді Правиці. Тих самих, які виявилися нездатні впоратися з лукавістю його сестри. «Це ж треба було примудритися. І неабиякі ж були люди… честь ставили вище за життя, а шляхетності мали стільки, що й перднути цуралися. Але Серсея таких дурнів їсть на сніданок. Єдиний спосіб взяти гору над моєю сестрою — грати в її власну гру. На що не спромігся ані князь Старк, ані князь Арин.» Не диво, що обоє вже мертві, тоді як Тиріон Ланістер ще ніколи не почувався живішим. Певна річ, у танку на обжинках його короткі криві ноги викликали б глузливий сміх. Але на тому танку, якого танцювали при дворі, він знався краще за багатьох інших.

Навіть у цей пізній час бурдей був повен люду. Чатая ґречно їх привітала і супроводила до великої вітальні. Брон пішов нагору з чорноокою дорнійкою, але Алаяйя саме була зайнята з відвідувачем.

— Вона так радітиме з вашої появи, — мовила Чатая. — Сама простежу, щоб вам наготували кімнату в башточці. Чи не бажають мосьпан келих вина, поки чекають?

— Бажають, — відповів він.

Порівняно з вертоградськими винами, що їх зазвичай наливали у закладі, поданий келих виявився доволі вбогим.

— Благаю пробачити нас, мосьпане, — мовила Чатая. — Останнім часом доброго вина не знайдеш ні за які гроші.

— На жаль, у цьому ви не поодинокі.

Чатая трохи поспівчувала високому гостеві, тоді вибачилася і ковзнула геть. «Вродлива жінка» — подумав Тиріон, спостерігаючи за нею. Він рідко зустрічав таку вишуканість та гідність у повії. По правді кажучи, вона вважала себе радше жрицею. Може, тут і криється таємниця. «Справа не в тому, що ми робимо, а в тому, чому, як і навіщо.» Думка його трохи втішила.

Деякі відвідувачі кидали на нього косі погляди. Востаннє, коли він тут був, один на нього навіть плюнув… чи радше спробував, бо поцілив у Брона і відтоді плювався крізь дірки від вибитих зубів.

— Чи не почувається мосьпан самотнім і некоханим? — Йому на коліна ковзнула Дануся і ніжно вкусила за вухо. — Я маю ліки від вашої самотності.

Тиріон посміхнувся і хитнув головою.

— Ти така гарна, що й слів таких ще не придумали, люба моя. Та я вже звик до ліків Алаяйї.

— Ви ж навіть не пробували мої. Мосьпан ніколи не вибирає нікого, крім Яйї. Вона знає свою справу, та я краща за неї. Хіба не хочете впевнитися?

— Може, наступного разу.

Тиріон не мав сумніву, що Дануся — ласий шматочок: кирпата, жвава, з гривою рясного рудого волосся, що стікало спиною нижче від сідниць. Але ж у маєтку на нього чекала Шая.

Дівчина з хихотінням просунула руку йому між ніг і стиснула крізь штани.

— Схоже, він не хоче чекати до наступного разу, — оголосила вона. — Гадаю, він хоче з’явитися у всій красі й порахувати моє ластовиння.

— Данусю. — В дверях стояла Алаяйя, темна та холодна у тумані зеленого шовку. — Їхня ясновельможність прийшли до мене.

Тиріон м’яко виплутався з обіймів дівчини і підвівся. Дануся опиратися не стала.

— Наступного разу! — нагадала вона йому, поклала пальця до рота і почала його смоктати.

Коли чорношкіра дівчина повела його нагору сходами, то мовила:

— Бідолашна Дануся. Вона має два тижні, щоб спокусити мосьпана. Інакше програє свої чорні перли Мареї.

Марея була спокійна, бліда, тендітна дівчина, яку Тиріон помічав у вітальні раз чи другий. Зелені очі, порцелянова шкіра, довге пряме сріблясте волосся. Надзвичайно гарна і чарівна, та як на нього, надто невесела.

— Я почуваюся зле від того, що позбавляю перлів нещасну дитину.

— То відведіть її нагору наступного разу.

— Може, й відведу.

Алаяйя всміхнулася.

— Певно ж, не відведете, мосьпане.

«Має рацію» — подумав Тиріон, — «не відведу. Шая, може, й хвойда, зате я їй вірний. У свій спосіб.»

У баштовій кімнаті він прочинив двері до шафи і зиркнув цікаво на Алаяйю.

— Що ти робиш, поки мене нема?

Вона здійняла руки і потягнулася, як гнучка чорна кішка.

— Сплю. Відколи ви, мосьпане, почали до нас вчащати, я добре відпочиваю. А Марея вчить нас читати. Може, скоро я зможу чекати на вас із книжкою.

— Гарно виспатися — це велика втіха, — мовив він, — а гарно почитати — ще більша.

Він швидко поцілував її у щоку, а тоді звично пірнув у прохід.

Залишаючи стайню верхи на зозулястому мерині, Тиріон чув музику, що пливла над дахами. Добре знати, що люди ще й досі співають, хоч би посеред різанини та голоду. Накотили спогади, у голові заграла пісня, і на мить він майже почув Тайшу, яка співала йому півжиття тому. Він натяг повід, щоб послухати. Але музика була не така, слів майже не чутно. Виходить, це зовсім інша пісня. Чом би й ні? Його люба невинна Тайша виявилася суцільною брехнею від початку до кінця — жалюгідна хвойда, винайнята братом Хайме, щоб зробити з нього чоловіка.

«Я вільний від Тайші» — подумав він. — «Вона мучила мене половину мого життя. Але більше вона мені не потрібна. Так само, як Алаяйя, Дануся, Марея чи ще сотні, з якими я злягався за багато років. Тепер в мене є Шая. Сама лише Шая.»

Брама маєтку була зачинена та закладена засувами. Тиріон гупав у неї, доки не відчинилося розцяцьковане спижеве око. Чоловіка, що відчинив хвіртку, Тиріонові знайшов Варис. То був браавоський горлоріз із ножем за халявою, заячою губою та більмом на оці. Та він був у маєтку ще одним з найпоказніших, бо Тиріон не хотів, щоб Шая день у день бачила навколо молодих і гарних стражників.

— Знайди мені старих, бридких, спотворених на війні. Бажано — позбавлених чоловічої сили, — казав він євнухові. — Можна чоловіків, які надають перевагу хлопчикам. А ще краще — вівцям.

Щоправда, з тих, кого відшукав Варис, у вівцях ніхто не кохався. Зате знайшовся євнух-душитель та двійко смердючих ібенійців, які кохали свої сокири не менше, ніж один одного. Решта являла з себе розкішний загін найманих харцизяк, потворніших один за одного, який прикрасив би будь-яку шибеницю. Коли Варис вишикував їх перед Тиріоном, той навіть подумав, чи не пересолив трохи у своїх вимогах. Але Шая ані словом не пожалілася. Та й навіщо? «Вона ніколи не жалілася на мене, а я ж потворніший за усю варту разом. Може, вона так звикла до покручів, що вже і не зважає.»

І все ж Тиріон радше доручив би охорону маєтку комусь із своїх гірських друзів — може, Челиним Чорним Вухам або Братам Місяця. Він більше вірив їхній залізній відданості та почуттю честі, ніж жадобі сердюків. Але не міг надто ризикувати. Весь Король-Берег знав, що гірські дикуни належать йому. Якби Чорні Вуха несли тут варту, рано чи пізно все місто дізналося б, що Правиця Короля має в цьому будинку особисту підбічницю.

Один з ібенійців прийняв коня.

— Ти її збудив? — запитав його Тиріон.

— Ні, мосьпане.

— От і добре.

Вогонь у опочивальні вигорів до вугілля, але тепло ще не вивітрилося. Уві сні Шая відкинула геть усі ковдри та простирадла і лежала на перині оголена, а тьмяне сяйво з комина звабливо вимальовувало м’які обриси її юного тіла. Тиріон стояв у дверях, всотуючи чарівне видовище. «Молодша за Марею, миліша за Данусю, гарніша за Алаяйю… вона — все, чого я бажаю, і ще більше. Як може хвойда виглядати так чисто, чарівно і невинно?» спитав він себе.

Він не мав наміру турбувати її, та від одного виду відчув твердість у штанях. Тиріон скинув одяг на підлогу, вповз до ліжка, м’яко розсунув їй ноги та поцілував між стегон. Шая замурчала уві сні. Він поцілував її знову, лизнув потаємну солодку вологу і не спинявся доти, доки його борода та її піхва геть не змокріли. Коли вона застогнала і здригнулася, він заліз нагору, встромився в неї та вибухнув майже одразу.

Її очі розплющилися. Вона посміхнулася, попестила його голову і прошепотіла:

— Я щойно бачила найсолодший сон, мосьпане.

Тиріон легенько вщипнув губами її маленький твердий сосок і поклав їй голову на плече. Прутня з неї він не вийняв і радий був би не виймати ніколи.

— Це не сон, — відповів він їй.

«Тут усе насправді, геть усе» — подумав він, — «війни, змови, заколоти — то одна величезна кривава гра, а посеред неї — я… карлик, почвара, чудовисько. Усі зневажливо сміються з мене, але зараз усе в моїх руках: влада, місто, дівчина. Ось для чого я створений долею. І пробачте мені, боги, але немає для мене в світі нічого милішого.»

«Хіба що вона. Лише вона.»

Ар’я VII

Назви, що їх дав Чорний Гарен баштам свого замку, давно забулися. Тепер їх звали Жах-Башта, Вдовина Башта, Плакуча Башта, Башта Привидів та Башта Гори-Король. Ар’я спала на солом’янику в мілкій заглибині, зробленій у стіні склепінчастого підвалу під Плакучою Баштою. Вона мала воду для миття, коли бажала, і шматок мила. Роботу давали важку, та не важчу, ніж щодня міряти ногами безліч верст дороги. Куна не мусила шукати на обід черв’яків та жуків, як мусив Арік: щодня їй давали хліб, ячмінний крупник з морквою та ріпою, а щодватижні — навіть шматочок м’яса.

Мантулик харчувався ще й краще, бо втрапив до звичного йому місця — до кухні. То була кругла кам’яна будівля під високою банею, цілий окремий світ. Зазвичай Ар’я їла за столом на кобильницях у підвалі разом з Висом та іншими його робітниками, та інколи їй наказували носити з кухні обід для всіх, і тоді вони з Мантуликом мали якусь хвилину, щоб перекинутися слівцем. Він ніяк не міг запам’ятати, що тепер її звати Куна, і все кликав Аріком, хоча й знав уже, що вона дівчинка. Якось спробував пхнути їй до рук гарячу яблучну мандрику, та так незграбно, що помітили аж двоє кухарів. Мандрику забрали, а його відлупцювали великою дерев’яною ложкою.

Гендрі приставили до горнила у кузні; Ар’я бачила його рідко. Що ж до тих, з ким вона разом служила, то їхніх імен вона і знати не бажала — так було легше дивитися, як вони помирають. Та головним чином вони були старші за неї і радо давали їй спокій.

Гаренгол був неймовірно великий і майже усюди давно занепалий. Останнім часом у замку сиділа пані Вент, значкова дому Таллі, але вона користувалася тільки нижніми двома третинами двох з п’яти башт, дозволивши решті сходити на руїну. Але пані Вент втекла, а покинута нею нечисленна челядь не могла упорати всіх лицарів, князів та шляхетних бранців, яких привів князь Тайвин. Тому ланістерівці нишпорили краєм у пошуках не тільки здобичі та харчів, але й слуг для замку. Казали, що князь Тайвин хоче відновити Гаренгол у всій красі та славі, щоб перетворити на свій новий княжий столець по закінченні війни.

Вис ганяв Ар’ю відносити листи, тягати воду, приносити харчі, а інколи слугувати коло столу в вояцькій трапезній над зброярнею. Та головна її робота полягала у прибиранні. Нижній поверх Плакучої Башти віддали під комори для всяких запасів, на двох поверхах вище жила частина залоги, але ще вище ніхто не мешкав уже вісімдесят років. Князь Тайвин наказав, щоб ті поверхи знову зробили придатними для людей. Там треба було відшкрябати підлогу, змити бруд та попіл з вікон, винести геть поламані лави та зогнилі ліжка. Найвищий поверх переповнили гнізда величезних чорних кажанів, яких дім Вент узяв собі за гербовий знак; у льохах юрмилися щури… а ще казали, тут блукають привиди Гарена Чорного та його синів.

Ар’я вважала все те за дурниці. Гарен з синами загинули у башті Гори-Король, тому її так і назвали. Але навіщо їм перетинати двір — лише затим, щоб налякати її? Плакуча Башта лементувала, коли з півночі дмухав вітер, та насправді то був не плач, а вереск повітря у щілинах між каменями, утворених від жару. Якщо у Гаренголі й жили привиди, Ар’ю вони не турбували. Боялася вона живих людей: Виса, пана Грегора Клегана та самого князя Тайвина Ланістера, що мешкав у башті Гори-Король, досі найвищій та наймогутнішій з усіх, хоча й перехнябленій під вагою поплавленого каменю, наче велетенська напівзгоріла чорна свічка.

Ар’я питала себе, що зробить князь Тайвин, якщо вона піде просто до нього та зізнається, що є Ар’єю Старк. Але розуміла, що близько до нього її не підпустять, а князь навряд чи повірить, зате після того Вис відлупцює її до крові.

Хоч малий та смішно набундючений, Вис лякав її майже так само, як пан Грегор. Гора міг прибити людину, мов муху, та рідко помічав, як ті мухи літають довкола. Натомість Вис завжди знав, хто де є, хто що робить, і навіть хто що собі думає. Він бив навідліг з найменшого приводу, а ще мав собаку майже такого ж лихого, як він сам — неоковирну плямисту сучку, що смерділа гірше за всіх, бачених Ар’єю. Якось Ар’я дивилася, як Вис напустив собаку на хлопця, що чистив нужники, бо той йому чимось не догодив. Сучка вирвала з литки хлопця шматок м’яса, а Вис реготав на все горло.

За якихось три дні він зайняв почесне місце у її вечірній молитві.

— Вис, — починала вона з нього свій шепіт, — Дунсен, Кізвик, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Якщо дозволити собі забути хоч одного, то як потім вчиниш над ним помсту?

На шляху Ар’я відчувала себе вівцею, та в Гаренголі перетворилася на мишу. В цупкій вовняній сорочці вона й на колір була сіра, мов миша, а до того ж хоронилася у темних дірках та щілинах замку, забираючись геть з дороги великих та могутніх.

Інколи їй здавалося, що у цих товстелезних стінах усі вони — однакові миші, навіть хоробрі лицарі та можновладні князі. Посеред велетенського замку і Грегор Клеган видавався малим. Гаренгол обіймав утричі більше землі, ніж Зимосіч, а будівлі його вивищувалися настільки, що й порівнювати не було чого. Стайні вміщували тисячу коней, божегай вкривав двадцять морґ, кухні були завбільшки з велику трапезну Зимосічі, а власна замкова велика трапезна, бундючно названа Палатою Сотні Коминів, хоча й мала їх усього тридцять з гаком (Ар’я намагалася порахувати двічі, та вперше налічила тридцять три, а вдруге — тридцять п’ять), скидалася на казкову печеру, де князь Тайвин міг би посадовити за стіл усе своє військо. Втім, він ніколи цього не робив. Стіни, двері, палати, сходи — усе було вибудувано таких нелюдських розмірів, що Ар’я мимохіть згадувала оповідки Старої Мамки про велетнів за Стіною.

Пани та панії ніколи не помічали малих сірих мишей в себе під ногами; коли Ар’я бігала з дорученнями, то їй досить було не затуляти вуха, щоб дізнатися безліч усяких таємниць. У маслярні працювала така собі П’янка Пія; насправді вона була хвойда і пробивала собі дорогу крізь постіль кожного лицаря у замку. Дружина ключника з буцегарні чекала дитину, та справжнім батьком називали або пана Алина Стиксписа, або співця на ймення Бих Білосміх. Князь Листобрід за столом завжди кепкував з байок про привидів, але свічки коло ліжка лишав запаленими на всю ніч. Зброєносець пана Дунавера на ймення Йодж уві сні не міг втримати власну воду. Кухарі зневажали пана Гариса Звихта і плювали йому в їжу. Якось Ар’я навіть почула, як служниця маестра Тотмура зізнається братові про якийсь лист, де написано, що Джофрі — байстрюк, а тому негідний король.

— Князь Тайвин наказав йому спалити листа і ніколи не повторювати ту гидоту, — шепотіла дівчина.

Ар’я знала, що брати короля Роберта, Станіс та Ренлі, стали до бою.

— Тепер вони обидва теж королі, — казав Вис. — Королі на державі юрмляться, наче щури в замковому льосі.

Навіть ланістерівці закладалися між собою, скільки Джофрі ще просидить на Залізному Престолі.

— Війська малий не має, самих лише золотокирейників, а правлять над ним євнух, карлик та баба, — чула Ар’я бурмотіння якогось панича напідпитку. — Вони йому навоюють, як дійде до бійки!

У замку ніколи не припинялися балачки про Беріка Дондаріона. Товстий лучник якось сказав, що Дондаріона вбили Кровоблазні, та інші лише насміялися з нього.

— Лорх його вже вбивав при Піноспадах, а Гора — той навіть двічі. Осьо срібний олень; ставлю його, що Дондаріон і досі десь живий гуляє.

Ар’я ще два тижні не знала, хто такі ті Кровоблазні, доки не побачила, як до Гаренголу в’їжджає найхимерніша кінна спира з усіх, що доти прибували до замку. Їхня корогва несла на собі чорного цапа зі скривавленими рогами, а під корогвою їхали мідношкірі здоровані з дзвіночками у косах; легкі копійники на смугастих чорно-білих конях; лучники з напудрованими щоками; опецькуваті волохані зі щитами, зробленими з кошлатих шкур; темношкірі дикуни у накидках з пір’я; тонконогий блазень у зеленому з рожевим пістрявому вбранні; панцерники з дивовижними розгалуженими бородами, пофарбованими зеленим, ліловим та срібним; списники з плетінням кольорових рубців на щоках; тендітний чолов’яга у шатах септона; схожий на лагідного татка добродій у маестерській сірій рясі; хворобливий на вид чахлик, чий шкіряний кобеняк був облямований довгим білявим волоссям.

На чолі загону їхав чоловік худий, мов тріска, і дуже високий. Він мав довгасте висохле обличчя, що здавалося ще довшим з-за схожої на шворку чорної борідки — вона звисала з гострого підборіддя мало не до пупа. Шолом при його сідлі був чорної криці, зроблений у подобі цап’ячої голови. На шиї вершник мав намисто з монет різної величини, обрисів та металів, а кінь під ним був тієї самої чудернацької чорно-білої породи.

— До отих ти краще не потикайся, Куно, — мовив Вис, коли побачив, як вона дивиться на чоловіка з цап’ячим шоломом. З Висом саме сиділи двоє його звичних почарківців — стражники на службі князя Листоброда.

— Хто це такі? — спитала вона.

Один з вояків зареготав.

— Їх, мала, називають «Відступники». А ще «Цап’ячі копита». Насправді ж то Кровоблазні князя Тайвина.

— Ото ще курячі мізки. Як її з-за тебе оббілують, то сам будеш мені сходи відтирати, — буркнув Вис. — То найманці, Куно. Себе кличуть «Хвацькими компанійцями», а інакше їх називати не можна — якщо почують, то зроблять дуже боляче. З цап’ячим шоломом — то їхній полковник, його вельможність Варго Хап.

— Та він у сраці дірка, а не вельможний пан, — вишкірився другий вояк. — Я чув, як пан Аморі казав. Звичайнісінький собі охочекомонний зарізяка, тільки що носа до неба задирає. А коли говорить, то так слину жує, що жодного слова не добереш.

— Так-то воно так, — мовив Вис, — але дівчисько хай гарненько зве його «вельможним паном», якщо не хоче втратити шматок власного м’яса.

Ар’я знову зиркнула на Варго Хапа. Скільки ж різноманітних чудовиськ назбирав собі на службу князь Тайвин?

«Хвацькі компанійці» зайняли помешкання у Вдовиній Башті, отож Ар’я не мусила їм услуговувати і дуже з цього раділа. Того самого вечора, коли вони приїхали, розпочалася чвара між компанійцями та кимось із ланістерівців. Зброєносця пана Гариса Звихта зарізали до смерті, а двоє з Кровоблазнів виявилися пораненими. Наступного ранку князь Тайвин повісив обох на брамі, а заразом і одного лучника князя Лидена. Вис казав, що саме той лучник і почав сварку, бо дражнив компанійців Беріком Дондаріоном. Коли шибеники скінчили смикатися, Варго Хап та пан Гарис обійнялися, поцілувалися і присягнулися у вічній любові на очах князя Тайвина. Ар’я мовчки веселилася з того, як Варго Хап фафрав, шепеляв і бризкав слиною, коли говорив, та мала досить розуму, щоб не сміятися вголос.

Кровоблазні не засиділися у Гаренголі надто довго. Перш ніж вони знову поїхали, Ар’я почула, як один каже, що військо північан під проводом Руза Болтона стало на рубіновому броді через Тризуб.

— Якщо він перейде брід, то князь Тайвин знову поб’є його впень, як на Зеленозубі, — сказав якийсь ланістерівський лучник, але приятелі затюкали небораку.

— Болтон не рушить з місця, доки Молодий Вовк не підійде з Водоплину! А з ним — північні дикуни та їхні вовки.

Ар’я не знала, що її брат так близько. Водоплин стояв звідти значно ближче за Зимосіч, хоча вона й не знала, в який бік від Гаренголу треба йти. «Але ж я могла б дізнатися. Напевне б змогла. Аби ж тільки вибратися звідси.» Уявивши, що вона колись зможе знову побачити обличчя Робба, Ар’я вкусила губу, щоб не зарюмсати. «А ще хочу побачити Джона, і Брана, і Рікона, і мамцю. Навіть Сансу… Я її поцілую і благатиму пробачити, як справжня шляхетна панна. Їй таке сподобається.»

З балачок у дворищі вона дізналася, що у верхніх покоях Жах-Башти мешкають три з половиною десятки бранців, захоплених у якійсь битві на Зеленозубі. Більшості дозволили вільно пересуватися замком у обмін на лицарську обітницю не тікати.

«Вони дали слово, що не тікатимуть самі» — мовила до себе Ар’я, — «але ж не обіцяли, що не допомагатимуть втекти мені.»

Бранці їли за окремим столом у Палаті Ста Коминів; їх часто бачили у дворі тут і там. Четверо братів, які були серед них, разом щодня вправлялися у вояцькій науці — билися палицями та дерев’яними щитами у Дворі Каменеплину. Троє з них були Фреї на Переїзді, а четвертий — їхній брат-байстрюк. Та вони сиділи в полоні недовго — одного ранку ще двоє їхніх братів приїхали зі скринею золота під прапором миру і викупили родичів у лицарів, які їх полонили. Усі шестеро Фреїв поїхали геть разом.

Але північан ніхто не викуповував. Один товстий панок часто заглядав на кухню, казав їй Мантулик: усе шукав, чого б попоїсти. Вуса він мав такі кущаві, що геть вкривали йому рота; кирею скріплювала застібка у подобі тризуба зі срібла та сафірів. Цей належав самому князеві Тайвину. А от суворий бородатий молодик у чорному корзні з білими сонцями, що полюбляв міряти стіни кроками на самоті, дістався якомусь заплотному лицареві — той сподівався з нього неабияк забагатіти. Санса напевне б знала, хто це такий, а заразом упізнала б і товстуна. Та Ар’я не надто цікавилася титулами і гербами. Коли септа Мордана заводила звичної пісні про історію того чи іншого дому, Ар’я або поринала у дрімотні мрії, або ніяк не могла дочекатися кінця уроку.

Втім, князя Кервина вона таки згадала. Його маєтності лежали неподалік від Зимосічі, й він з сином Клеєм нерідко наїжджав до них у гості. Та доля не зглянулася на Ар’ю. Саме Кервина ніколи не бачили у замку: він лежав у баштовій опочивальні, видужуючи від поранення. Багато днів Ар’я намагалася щось придумати, щоб пробратися до нього повз варту — адже якби він її впізнав, то лицарська честь і значковий обов’язок спонукали б його допомогти. Князь напевне мав золото, як усі вельможні пани; може б він навіть заплатив сердюкам князя Тайвина за те, щоб вони доправили її до Водоплину. Батько завжди казав, що сердюки зрадять кого завгодно, аби їм досить заплатили.

Одного ранку вона побачила трьох жінок у сірих рясах з каптурами. Сестри-мовчальниці саме перекладали на воза мертве тіло. Мерця зашили у корзно з кращого шовку, прикрашеного знаком з бойовою сокирою. Коли Ар’я спитала, хто він, один з вартових відповів, що то помер князь Кервин. З відчаю Ар’ю аж занудило. «Та все одно б він мені не допоміг» — втішала вона себе, поки сестри виводили воза з брами. — «Дурна ти миша. Він навіть собі самому не зміг дати ради.»

Після того лишалося тільки терти підлогу, бігати з дорученнями та слухати коло дверей. Казали, що князь Тайвин скоро вирушить на Водоплин, а може, на південь до Вирію — адже такого б ніхто не чекав. Та ні, він мусить захищати Король-Берег, адже Станіс страшніший за всіх бунтівників. Він вже надіслав Грегора Клегана та Варго Хапа, щоб ті знищили Руза Болтона і прибрали кинджал з ланістерівської спини. Ні, він вислав круків до Соколиного Гнізда, бо хоче одружитися з Лізою Арин і забрати собі Долину. А ще він купив сто пудів срібла, щоб скувати чарівних мечів і повбивати старківських варгів-перевертнів. А до того ж князь пише пані Старк, пропонуючи їй мир, і скоро Крулеріза звільнять.

Дійсно, круки шугали туди-сюди щодня, але сам князь Тайвин сидів трохи не весь час за зачиненими дверима і радився. Ар’ї траплялося побіжно бачити його, але й то здалеку: одного разу він ходив мурами разом з трьома маестрами та бранцем-товстуном з рясними вусами, ще якось виїжджав зі своїм панством до таборів, та найчастіше стояв під аркою накривної галереї й дивився, як вояки вправляються зі зброєю у дворищі унизу. Обидві руки він тримав міцно переплетеними на золотій маківці меча-півторака в себе при боці. Люди казали, що князь Тайвин понад усе в світі любить золото; один зброєносець жартував, що він і сере золотом. Голова дому Ланістер, як на старого, виглядав ще нівроку дужим, мав цупкі золоті баки та лису голову. Обличчя його виказувало щось таке, що нагадало Ар’ї батька, хоча подібності між ними не було найменшої. «Мабуть, то обличчя князя, та й усе» — сказала вона собі, пригадавши, як паніматка наказала панові батьку вдягти обличчя князя, піти і хутко владнати якусь справу. Пан батько тоді весело посміявся з тих слів. Але годі було уявити, щоб князь Тайвин міг бодай з чогось сміятися.

Одного дня по обіді, чекаючи своєї черги витягти цебро води з колодязя, вона почула скрегіт завіс на східних воротях. Під ґрати кроком в’їхав загін кінноти. Побачивши мантикору, що повзла щитом очільника загону, Ар’я відчула гострий напад ненависті.

У світлі дня пан Аморі Лорх виглядав не так моторошно, як при смолоскипах, та свинячі очиці мав ті самі, які вона пам’ятала. Одна з жінок сказала, що його загін об’їхав усе озеро, женучись за Беріком Дондаріоном та ріжучи бунтівників.

«Ми не були бунтівниками» — подумала собі Ар’я. — «Ми були Нічною Вартою, а Нічна Варта не лізе у чвари королівств.»

Пан Аморі мав менше людей, ніж вона пам’ятала, і серед них багато поранених. «От якби в них рани загнилися. Щоб геть усі повиздихали.»

А тоді вона побачила трійцю наприкінці валки.

Рорж вдяг на себе чорний шоломець з широкою залізною носовою стрілкою, за якою важче було розгледіти, що він не має носа. Набундючений Гризло їхав поруч на лицарському огирі, що трохи не падав під його жирною тушею. Напівзцілені опіки вкривали його тіло і робили ще бридкішим.

Але Якен Ха-Гар не покинув звичку всміхатися. Вбрання він досі мав подерте та засмальцьоване, хоча якось спромігся вимити та розчесати волосся. Воно тепер стікало йому на плечі сяючим біло-рудим водоспадом, і Ар’я чула, як дівчата хихотять від захвату.

«Хай би їх забрав вогонь. А Гендрі ж казав їх лишити. Якби ж я послухала.» Якби Ар’я не кинула їм сокиру, всі троє давно загинули б. На якусь мить її охопив страх, та вони минули її, навіть не помітивши, хіба що Якен Ха-Гар кинув побіжний погляд в її бік, ледве ковзнувши очима. «Він мене не впізнав» — подумала вона. — «Адже Арік був хвацький хлопчина з мечем, а я — мала сіра миша з цебром.»

Решту дня вона шкрябала сходи у Плакучій Башті. До вечора руки її стерлися і кривавили, а плечі аж тремтіли від утоми, коли вона тягла цебро назад до підвалу. Надто стомлена навіть для вечері, вона виблагала собі дозвіл Виса і полізла на солом’яник спати.

— Вис, — позіхнула вона. — Дунсен, Кізвик, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Вона була подумала, чи не додати до молитви ще три імені, але так стомилася, що відклала рішення на ранок.

Ар’я саме бачила уві сні вовків, що бігли шалено крізь ліс, коли їй на рота лягла рука, схожа на теплий гладкий камінь — міцна, тверда, непіддатна. Вона негайно прокинулася, почала вивертатися та борюкатися.

— Дівчинка нічого ньє каже, — прошепотів голос їй за вухом. — Дівчинка стулить губи, ніхто ньє чує, і друзі можуть балякати таємно. Так?

Ар’я спромоглася ледве-ледве кивнути головою. Серце її гупало, наче тулумбас.

Якен Ха-Гар прибрав руку. В підвалі панував щільний морок, і обличчя його вона не бачила навіть за кілька вершків. Але чула запах. Його шкіра відгонила чистотою та милом, волосся він чимось напахтив.

— Хлопчик став дівчинка, — пробурмотів він.

— Я завжди була дівчинкою. Думала, ви мене не бачили.

— Чоловік бачить і знає.

Раптом вона згадала, що ненавидить і його.

— Ви мене злякали. Тепер ви один з них. Шкода, що я не дала вам згоріти. Чого вам тут треба? Ідіть геть, бо покличу Виса.

— Чоловік плятить свої борги. Чоловік винен три.

— Три?

— Червоний Бог бере те, що йому нальєжить, і тільки смертю можна плятити за життя. Ця дівчинка забралья трьох, які належали йому. Ця дівчинка мусить натомість віддати трьох. Розкажи імена, і чоловік зробить решту.

«Він хоче мені допомогти» — раптом усвідомила Ар’я, і на неї накотила запаморочлива хвиля надії.

— Відведіть мене до Водоплину, це недалеко, якщо вкрасти коней, то можна…

Він поклав пальця їй на вуста.

— Три життя ти матимеш від мене. Ньє більше, ньє менше. Три, й по тому. Хай дівчинка гарненько подумає.

Він легенько поцілував їй волосся.

— Та ньє надто довго.

Доки Ар’я запалила свічку, від нього лишився ледь чутний запашний слід ванберцю та гвоздики у повітрі. Жінка у наступній заглибині завовтузилася на солом’янику та забурчала на світло, тому Ар’я швидко дмухнула на вогник. Заплющивши очі, вона побачила перед собою обличчя: Джофрі з його матір’ю, Ілина Пейна, Мерина Транта, Сандора Клегана… та всі вони були у Король-Березі за сотні верст звідти. Пан Грегор затримався лише на кілька ночей, а тоді знову рушив на заготівлю, забравши з собою Рафа, Кізвика та Лоскотуна. Щоправда, лишився ще пан Аморі Лорх, якого вона ненавиділа майже так само. Чи ні? Вона й сама не знала. Окрім того, завжди лишався Вис.

Про нього вона згадала наступного ранку, коли позіхнула, бо недоспала вночі.

— Куно, — замуркотів Вис, — ще раз побачу, як ти роззявляєш пащеку, видеру тобі язика і згодую своїй суці.

Він скрутив їй вухо пальцями, щоб краще розчула, і наказав вертатися до сходів: до вечора треба було вичистити їх усі аж до третього поверху.

Працюючи, Ар’я думала про людей, яким бажала смерті. Вона уявляла собі їхні обличчя на сходах і шкрябала завзятіше, аби їх стерти. Старки воювали з Ланістерами, а вона ж зі Старків, тому мусить вбити стільки ланістерівських людей, скільки зможе — так-бо роблять на війні. Але їй здавалося, що в такій справі не слід покладатися на Якена. «Я мушу вбити їх сама.» Коли батько засуджував когось на смерть, то страчував його сам, власним обіручним мечем на ймення Лід. Колись вона чула, як батько казав Роббові та Джонові: «Якщо хочеш забрати в людини життя, то мусиш подивитися їй в очі й почути її останні слова».

Наступного дня вона уникала Якена Ха-Гара. І наступного теж, ба воно було й неважко: адже вона така мала, а Гаренгол такий величезний, з безліччю схованок для крихітної мишки.

А тоді повернувся пан Грегор — раніше, ніж його чекали, і цього разу пригнав череду кіз замість череди бранців. Ар’я почула, що він втратив чотирьох людей, бо вночі напав князь Берік. Але всі, кого вона ненавиділа, повернулися неушкоджені й оселилися на другому поверсі Плакучої Башти. Вис потурбувався, щоб вони мали вдосталь питва.

— Отой набрід завжди п’є, як не в себе, — бурчав він. — Ану піди і спитай, Куно, чи в них увесь одяг цілий. Як кому треба щось зашити чи залатати, то скажу бабам, вони зроблять.

Ар’я побігла нагору добре відтертими власноруч сходами. Коли вона увійшла, ніхто її не помітив. Кізвик саме сидів коло вогню з рогом пива і розповідав одну зі своїх смішних побрехеньок. Ар’я не насмілилася перебити, бо не хотіла розбитої губи.

— То було після турніру Правиці, як війна ще й не починалася, — розповідав Кізвик. — Ми собі їхали на захід — семеро нас і пан Грегор. Раф оце зі мною був, і ще молодий Йос Тихоліс, що при мосьпанові служив на полі зброєносцем. Допхалися ми, теє, до якоїсь річки-поганючки, а вона з-за дощів розлилася, нема де перейти. А неподалік шинок стоїть, то ми туди — посидіти, перепочити, теє-сеє. Пан наш ловить шинкаря і каже: наливай роги, аж доки вода не спаде. І показує йому срібняка. Бачили б ви, як він свої баньки свинячі на срібло вирячив! Отож він нам носить пиво, а з ним заразом і його дочка. А пиво слабеньке, паскудне — такі собі бурі сцянки. Ніц не звеселяє — ані мене, ані пана Грегора. А шинкар все своєї співає: який він раденький, що ми заїхали, бо з-за дощів, мовляв, ніхто до шинку не потикається. Ґелґоче, ніяк рота не стулить. А пан Грегор — він сидить собі тихо, все думу думає про підлу витівку отієї Квіточки-в-сраці-дірочки. І губи отак підібгав, міцно-міцно. Ми собі з хлопцями знаємо, що йому під руку краще не казати, коли він такий, а шинкар все плеще язиком і питається, як мосьпан виступив на чесному полі. Пан Грегор тільки отак зиркнув, та й годі.

Кізвик пирхнув, дмухнув свій ріг одним ковтком і витер піну з рота тилом долоні.

— А тим часом ота його дочка все носить та наливає. Така собі пухкенька, невеличка, років вісімнадцяти…

— Та яке там… Хіба тринадцятий минув, — ліниво пробурчав Любчик Раф.

— Ну, нехай. Таке собі дівча, нема на що дивитися. Але ж Егон надудлився пива і почав її лапати. Та й я, може, трохи рук доклав. А Раф каже малому Тихолісові: відведи вже, мовляв, дівча нагору та зробися чоловіком. Все торочить йому і торочить: мовляв, сміливіше, не бійся. Йос зрештою як задере їй спідницю, а вона як заверещить! Глека впустила і прожогом до кухні. Та й дідько б із нею, якби не старий дурень. Він отак собі просто іде до пана Грегора і просить дати дівці спокій, бо ж пан є помазаним лицарем і всяке таке.

— А пан Грегор, він спершу не зважав, як ми там собі жартуємо. А тут дивиться отак, ну знаєте, як він уміє, і наказує вести дівку до нього. Старий сам мусив витягти її з кухні — ге, як ти дурний, то хто ж тобі винен? Наш пан роздивився її та каже: «Нащо тобі здалася ця шльондра?», а старий бовдур йому: «Моя Лана — не шльондра, прошу пана». Отак і каже, просто панові Грегору в очі. А пан Грегор, він такий, і оком не змигнув: «Не була шльондра, то буде». Кидає старому срібняка, здирає з дівки сукню і гойдає її просто на столі перед її татком. А вона звивається, тріпається, як упольований заєць, і смішно так скиглить. А в старого таке обличчя зробилося, що я аж пивом через ніс обплювався — реготав, як божевільний. Тоді галас почув якийсь малий — певно, син, хто його зна. Вибіга він такий з підвалу, кидається скажено. Що поробиш — мусив Раф йому ножа у живіт встромити. А наш пан саме справу скінчив, повернувся до кухля. Ну тут вже й ми взялися до розваги. Наступний був Тобот, а ви ж його звичку знаєте — переверта він її на живіт та заходить у задні двері. Доки я дочекався, вона вже й ногами не дригала — може, зрештою вподобала таких справних хлопців. На мене, хай би ще дригала, воно якось ловкіше. А тепер смішне скажу… як усі награлися, то пан Грегор і каже старому: віддавай, мовляв, решту зі срібняка. Каже, дівка цілого срібняка не заробила… і от хай мене грець ухопить, коли старий не приніс жменю мідяків, не попросив мосьпана йому пробачити і не подякував за відвідини!

Вояки заревли зі сміху. Гучніше за всіх реготав зі своєї оповідки сам Кізвик — в нього аж юшка носом закапотіла на кошлату сиву бороду. Ар’я стояла у тіні сходів і дивилася на нього, а тоді нишком повернулася до льохів, не вимовивши ані слова. Коли Вис дізнався, що вона не спитала про одяг, то зісмикнув з неї штани та шмагав дубцем, доки ногами кров не потекла. Проте Ар’я заплющила очі й згадувала усі примовки, що дізналася від Сиріо, а тому майже нічого не відчула.

На третій вечір по тому Вис надіслав її до вояцької трапезної служити при столі. Вона обносила стіл вином, коли побачила через прохід Якена Ха-Гара за мискою. Вкусивши губу, Ар’я сторожко озирнулася, чи немає поруч Виса. «Страх ріже глибше за меч» — сказала вона собі.

Ар’я зробила крок, тоді другий, і з кожним наступним дедалі менше почувалася мишею. Потроху вона рухалася вздовж лав, наливаючи вино. По праву руку від Якена сидів Рорж, п’яний, як чіп; він її навіть не помітив. Ар’я нахилилася ближче і прошепотіла: «Кізвик» просто Якенові у вухо. Лоратець не подав жодного знаку, що почув.

Коли глек спорожнів, Ар’я побігла до льохів, щоб там наповнити його з барила, і швидко повернулася до столів. Тим часом ніхто не помер від спраги, ба навіть не помітив її зникнення.

Наступного дня нічого не сталося, і через день — теж. Але на третій день Ар’я пішла до кухні з Висом, щоб принести їхній обід.

— Один з людей Гори впав з муру минулої ночі та зламав свою дурну шию, — почула вона, як Вис каже комусь із куховарок.

— П’яний був? — спитала жінка.

— Та не те щоб… ну, як завше. Подейкують, його скинув привид самого Гарена.

І пирхнув, показуючи, що він думає про такі забобони.

«То не Гарен» — кортіло Ар’ї гукнути щосили, — «то я!». Вона вбила Кізвика, коли прошепотіла його ім’я. І має владу вбити ще двох. «Я — привид Гаренголу» — подумала вона. Тієї ночі її молитва ненависті стала на одне ім’я коротша.

Кетлін III

За місце зустрічі мав правити зелений моріжок, прикрашений блідими сірими грибами та грубими пеньками зрубаних дерев.

— Ми перші, мосьпані, — мовив Галіс Молен, натягнувши повід серед пеньків.

Вони стояли між двох військ самі; на списі, що його тримав Молен, плескав по вітрі прапор з лютововком дому Старк. Кетлін звідти не бачила моря, та відчувала, яке воно близьке: поривчастий вітер зі сходу був густо присмачений морською сіллю.

Обозники Станіса Баратеона зрубали усі дерева на гуляй-городи та метавки. Кетлін питала себе, чи довго стояв тут цей гайок, чи не міг тут відпочивати Нед, коли привів на південь військо, щоб зняти минулу облогу Штормоламу. Того дня він здобув велику перемогу — особливо величну тим, що не пролив ані краплі крові.

«Дайте мені, боги, наснагу вчинити так само» — проказувала мовчазну молитву Кетлін. Тим часом її власні піддані вважали її божевільною вже за те, що вона тут з’явилася.

— Це не наша війна, — казав пан Вендел Мандерлі. — Я знаю напевне, що король не дозволив би власній матінці піддавати небезпеці своє життя.

— Нам усім загрожує небезпека, — відповіла вона. Можливо, трохи зарізко. — Гадаєте, я дуже прагну тут стовбичити, мій шляхетний пане?

«Моє місце у Водоплині при батькові, що помирає. Або у Зимосічі з моїми синами.»

— Робб надіслав мене на південь, щоб я говорила за нього. І я маю намір говорити.

Кетлін розуміла, що укласти мир між цими двома братами — справа нелегка. Та заради добра королівств вона мусила спробувати.

За просотаними дощем полями та кам’янистими хребтами вона бачила величезний замок Штормолам, що здіймався до неба, обернувшись спиною до невидимого звідти моря. Попід нагромадженням блідого сірого каменю розташоване навколо військо князя Станіса Баратеона виглядало малим та жалюгідним, наче миші під корогвами.

У піснях співалося, що Штормолам збудував за старих часів Дурран, перший штормовий король, який завоював любов красної Еленеї, доньки морського бога та богині вітру. В ніч їхнього весілля Еленея віддала свою цноту смертному і прирекла тим на смертність заразом і саму себе. Її батьки у гніві та горі наслали вітри та води на Дурранову твердиню. Його друзі, брати, гості на весіллі загинули під уламками стін або потонули у гнівних водах, але Еленея вберегла Дуррана у своїх обіймах, і коли настав ранок, він оголосив війну богам та дав обітницю відбудувати замок.

Король збудував ще п’ять замків, кожен більший та міцніший за попередній. І дивився, як кожен наступний трощать на шматки навіжені вітри з затоки Човнозгуби, що з вереском гнали перед собою стіни пінної води. Штормові князі благали його збудувати замок у глибині суходолу; жерці казали, що король мусить уласкавити богів, повернувши Еленею до моря; навіть простолюд бив чолом, аби король відступився. Та Дурран не хотів нічого чути. Він вимурував сьомий замок, найгрізніший з усіх. Дехто казав, що збудувати його допомогли діти лісу, які порали камінь таємними чарами. А дехто — що якийсь малий хлопчик розказав королю, як саме треба будувати. Той хлопчик згодом виріс у Брана Будівника. Та хоч би як люди переказували ту оповідь, кінець її лишався тим самим: боги кидали на сьомий замок один шторм за іншим, але він стояв непохитно, і Дурран Боже Лихо з красною Еленеєю жили в ньому до кінця своїх днів.

Боги нічого не прощають. Відтоді й донині штормові вітри гуляють над вузьким морем. Але Штормолам стоїть і стоїть, незчисленні століття та тисячоліття — замок, що не має собі рівних.

Величезний зовнішній мур Штормоламу був у сотню стоп заввишки, без жодної потерни або стрілецької бійниці, усюди гладкий та круглий, викладений з каменів, так майстерно припасованих, що вітер не знаходив жодної тріщини, жодної приступки, аби за щось зачепитися та увірватися досередини. Казали, що у найтоншому місці мур був сорок стоп завтовшки, а на боці, оберненому до моря — трохи не вісімдесят. Складався він з двох рядів каменю і засипки з піску та жорстви між ними. Всередині могутньої огорожі безпечно крилися від вітру і хвиль кухні, стайні та двори. Башта у замку була лише одна — неймовірно величезна, кругла, без жодного вікна з боку моря. Вона вміщувала в собі комори й курені, трапезні та княжі покої, а увінчана була важкими та міцними зубцями, від яких здалеку здавалася шпичастим кулаком на руці, здійнятій до неба.

— Пані! — покликав Гал Молен. З невеличкого ошатного табору попід замком виїхали двоє вершників і тепер наближалися до них повільним кроком. — То має бути король Станіс.

— Поза сумнівом.

Кетлін дивилася, як вершники потроху виростають вдалині. Так, то мав бути Станіс, але ж корогва над ним була не баратеонівська. Яскраво-жовтий колір її відрізнявся від насиченого золота прапорів Ренлі, а знак на жовтому тлі був якийсь червоний, хоча достеменно вона не розбирала.

Ренлі, вочевидь, збирався прибути до місця останнім. Він їй так і сказав, коли проводжав у дорогу: що не має наміру сідати у сідло, поки не побачить брата вже на півдорозі. Перший, хто з’явиться, муситиме чекати на іншого, а Ренлі чекати не любив. «Королі полюбляють гратися в такі ігри» — казала Кетлін собі. Та вона ж не король, якось обійдеться. І чекати вона давно звикла.

Коли Станіс наблизився, вона побачила на ньому корону з червоного золота у подобі язиків полум’я. Пас був прикрашений набитими на шкіру гранатами та жовтими топазами, на руків’ї меча блищав обрізаний кутами рубін. Окрім цього, решта його одягу була дуже проста: шкіряний кубрак на підбитому каптані, поношені чоботи, бурі штани з грубої дерги. Знак на жовтому, наче сонце, прапорі зображував червоне серце у оточенні жовтогарячого полум’я. Там був і олень… щоправда, маленький, схований всередині серця. Ще цікавішим був його хорунжий: жінка в червоних шатах, що ховала лице у глибокому каптурі криваво-червоного кобеняка. «Червона жриця» — зачудувалася Кетлін. Братство червоних жерців було численне та могутнє у Вільних Містах і на далекому сході, але у Семицарстві їх майже не стрічалося.

— Пані Старк, — з крижаною чемністю привітався Станіс Баратеон, натягнув повід і схилив голову — лисішу, ніж вона пам’ятала.

— Князю Станісе, — відповіла вона.

Важкі щелепи міцно стиснулися під коротко підрізаною бородою, але дорікати про звертання він не став, за що Кетлін мовчки йому подякувала.

— Не гадав побачити вас під Штормоламом.

— Я й сама не гадала тут опинитися.

Його очі у глибоких западинах неспокійно вивчали її обличчя. Господар очей був не з тих, хто вдовольняється легковажними балачками ні про що.

— Я шкодую про смерть вашого пана чоловіка, — мовив він, — хоча другом Едард Старк мені не був.

— Він ніколи не був і вашим ворогом, пане мій. Коли князі Тирел та Рожвин запопали вас у цьому самому замку і хотіли вигубити голодом, саме Едард Старк зняв облогу.

— Але ж не з великої любові, а за наказом мого брата, — відповів Станіс. — Князь Едард виконав свій обов’язок, цього я не заперечуватиму. А я — хіба ні? Саме я мав стати Робертовим Правицею.

— Така була воля вашого брата. Нед цього уряду не хотів.

— Не хотів, але прийняв. Прийняв те, що мало бути моїм. І все ж даю вам слово вчинити правий суд над винними у його смерті.

«Які ж ви, бунтівні корольки, швидкі на обіцянки рубати голови.»

— Ваш брат дав мені таке саме слово. Та по правді, я б краще отримала назад моїх доньок, а правий суд лишила богам. Серсея досі утримує мою Сансу, а про Ар’ю не чутно ані слова, відколи помер Роберт.

— Якщо ваших дітей знайдуть у місті, коли я його візьму, їх негайно відішлють до вас.

За цими словами чулося: живими або мертвими.

— І коли ж це станеться, вельможний пане Станісе? Король-Берег ближче до вашого Дракон-Каменя, ніж Штормолам, але ви раптом знайшлися тут, а не там.

— Ви кажете відверто, пані Старк. Гаразд, я теж відповім відверто. Щоб захопити столицю, я потребую сил того самого південного панства, яке бачу онде там через поле. Воно зараз належить моєму братові. А мусить належати мені.

— Воїни віддають свою службу тому, кому забажають, пане мій. Ці князі присягнулися вірністю Робертові та дому Баратеон. Якби ви з вашим братом відклали свою чвару…

— Якби Ренлі дбав про свій обов’язок, між нами не виникло б ніякої чвари. Я його старший брат, його король. Я хочу тільки те, що моє за правом. Ренлі має скоритися мені й присягнути на вірність. Я змушу його так вчинити. А заразом і всіх інших князів.

Станіс пильно вдивився їй у обличчя.

— Але навіщо ви тут, на цьому полі, ясна пані? Невже дім Старк став за мого брата? Чи мушу я в таке повірити?

«Цей ніколи не зігнеться, не скориться» — подумала вона, — «але ж спробувати варто. Надто високі зроблені ставки.»

— Мій син править як Король-на-Півночі волею нашого панства та усього люду. Він не схиляється ні перед ким, але усім простягає руку дружби.

— Королі не мають друзів, — мовив Станіс руба. — Тільки підданих та ворогів.

— А ще братів! — вигукнув веселий голос позаду неї. Кетлін зиркнула через плече. Там поміж пеньків пробиралася кобила, на якій сидів князь Ренлі. Менший Баратеон був сліпучо гарний у зеленому оксамитовому жупані та єдвабовому кунтуші, облямованому горностаєм. На скронях сяяв вінець з золотих троянд, нефритова голова оленя здіймалася над чолом, довге чорне волосся віяло ззаду за вітром. На пасі з мечем були набиті зубчасті шматки чорного діаманту, а на шиї висів золотий ланцюг зі смарагдами.

За хорунжого в Ренлі також правила жінка, хоча за панцирною бронею Брієнни годі було побачити її обличчя або якісь ознаки статі. На верхівці її п’ятиаршинного списа під вітром з моря, що ворушив полотно прапора, танцював на золоті чорний олень.

Брат привітав його коротко й різко.

— Князю Ренлі.

— Король Ренлі. Невже це справді ти, Станісе?

Станіс насупився.

— Хто ж, як не я?

Ренлі легко стенув плечима.

— Коли я побачив твою корогву, то не був певний. Чий це ти везеш прапор?

— Мій власний.

Заговорила червона жриця.

— Король обрав собі за знак полум’яне серце Господа Світла.

Ренлі, здавалося, це розважило.

— То й добре! Якби ми обоє виступали під одним прапором, то у битві геть переплуталися б.

На це Кетлін мовила:

— В такому разі краще сподіваймося, що битви не буде. Ми троє маємо спільного ворога, який прагне знищити нас усіх.

Станіс деякий час розглядав її без натяку на усмішку.

— Залізний Престол належить мені за правом. Кожен, хто це заперечує, є моїм ворогом.

— Це заперечує уся держава, брате, — відповів Ренлі. — Старці заперечують на смертному одрі, а ненароджені діти — у черевах матерів. Заперечують у Дорні, заперечують на Стіні. Тебе у королі не хоче ніхто. Ти вже вибач.

Станіс стиснув щелепи. Обличчя його напружилося.

— Я обітував не мати з тобою жодних справ, поки ти носиш отого зрадницького вінця. І вже шкодую, що порушив власну обітницю.

— Це легковажна дурість, — гостро зауважила Кетлін. — Князь Тайвин сидить у Гаренголі з двадцятьма тисячами мечів. Рештки Крулерізового війська знову стали обозом під Золотим Зубом, а у тіні Кастерлі-на-Скелі зібралося ще одне ланістерівське рушення. Тим часом Серсея з сином утримують за собою Король-Берег та ваш омріяний Залізний Престол. Кожен з вас величає себе королем, але королівство спливає кров’ю, а на його захист ніхто не здіймає меча, крім мого сина.

Ренлі здвигнув плечима.

— Ваш син виграв кілька битв. А я виграю війну. Хай Ланістери почекають моєї ласки.

— Якщо маєш що сказати, то кажи, — різко мовив Станіс, — бо інакше я поїду.

— Гаразд, — погодився Ренлі. — Пропоную тобі спішитися, стати на коліно і присягнути мені на вірність.

Станіс трохи не захлинувся від люті.

— Цьому не бути ніколи!

— Але ж ти служив Робертові, чому б не послужити мені?

— Роберт був мій старший брат. А ти — молодший.

— Молодший, зухваліший, ще й на лице гарніший.

— А окрім того, тать і узурпатор!

Ренлі знизав плечима.

— Таргарієни теж кликали Роберта узурпатором. Але йому те прізвисько не боліло й не свербіло. Не свербітиме й мені.

«Ні, так не годиться.»

— Послухайте себе! Якби ви були моїми синами, я б гепнула вас головами один об одного і зачинила у опочивальні, доки б ви не згадали, що є рідними братами!

Станіс грізно насупив брови.

— Пані Старк, ви забагато собі дозволяєте. Я — законний король, а ваш син — такий самий зрадник, як оцей мій брат. Колись настане і його день.

Відверта погроза тільки роздмухала її лють.

— Ви надто вільно величаєте усіх інших зрадниками та узурпаторами. Але чим це ви, прошу пана, від них різнитеся? Ви кажете, що одні є істинним королем, та мені пригадується, що Роберт мав двох синів. За всіма законами Семицарства спадкоємцем престолу є принц Джофрі, а за ним — принц Томен… тож ми усі тут є зрадниками, хай навіть з вагомих причин.

Ренлі засміявся.

— Ти, Станісе, мусиш дарувати пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину, не злізаючи з коня, і здається, не бачила твоєї цидули.

— Джофрі не походить від лона мого брата, — напрямки рубонув Станіс. — Так само, як Томен. Обоє вони — байстрюки, а на додачу і дівчинка теж. Усі троє — бридкі виплодки від кровозмісу сестри з братом.

«Знала я, що Серсея божевільна, та щоб аж настільки?!» Кетлін втратила мову.

— Бачите, яка чудова казочка, ласкава пані? — спитав Ренлі. — Я стояв у Рогошпилі, коли князь Тарлі отримав його листа. Мушу сказати, в мене аж подих перехопило. — Він посміхнувся до брата. — Я й не підозрював, що ти, Станісе, такий хитромудрий. Якби ж це була правда… ти б тоді справді мав законне право на Робертів престол.

— Якби?! Ти називаєш мене брехуном?

— А чи можеш ти довести бодай слово зі своєї оповідки?

Станіс заскреготів зубами.

«Роберт не міг знати» — подумала Кетлін, — «бо Серсея вмить втратила б голову».

— Князю Станісе, — спитала вона, — якщо ви знали, що королева винна у таких жахливих злочинах, то чому мовчали?

— Я не мовчав, — відказав Станіс. — Я поніс свої підозри до Джона Арина.

— Чому ж не до власного брата?

— Брат ніколи не зважав на мене більше, ніж мусив про людське око, — похмуро пробурчав Станіс. — Він би подумав, що я все вигадав з власної примхи, аби мати свій зиск: стати першим у черзі до престолу. Я гадав, що Роберт краще дослухається до звинувачень, висунутих тим, кого він любив понад усе — князем Арином.

— Он воно як, — мовив Ренлі. — То тепер ми маємо слово покійника.

— Чи не гадаєш ти, сліпий бовдуре, що він помер сам собою?! Серсея отруїла його зі страху, що він розголосить її таємницю. Князь Джон збирав певні докази…

— …які, поза сумнівом, померли разом з ним. Яка прикрість.

Тим часом Кетлін пригадувала, складала докупи окремі шматочки.

— Моя сестра Ліза звинуватила королеву в убивстві свого чоловіка. Написала мені листа до Зимосічі, — зізналася вона. — Пізніше, у Соколиному Гнізді, вона кинула своє звинувачення до ніг брата королеви, Тиріона.

Станіс пирхнув.

— Коли ступаєш ногою до гаспидського гнізда, чи так важливо, котра змія першою встромить зуби?

— Усі ці балачки про змій та кровозміс дуже захопливі, та нічого не міняють. Може, Станісе, твоє право законніше, зате я маю більше військо.

Ренлі сягнув рукою під кунтуш. Станіс побачив рух і миттю потягся по руків’я меча, та не встиг ще оголити клинка, як його брат видобув… бросквину.

— Хочеш, братику? — спитав Ренлі з посмішкою. — З самого Вирію. Кажу тобі, нічого солодшого ти ще не куштував.

Ренлі вкусив плід. З куточка його рота потік солодкий сік.

— Сам їж. Я не на те сюди прийшов! — скипів Станіс.

— Панове! — скрикнула Кетлін. — Ми б мали виробляти поміж нас умови миру та союзу, а не кидатися образами!

— Ніколи не слід відмовлятися від гарної бросквини, — мовив повчально Ренлі, викидаючи зернятко. — Адже наступної може не бути. Життя коротке, брате Станісе. Пригадай, як кажуть Старки: зима насувається.

І витер рота тилом долоні.

— Я також не на те прийшов, щоб мені погрожували!

— А тобі ніхто не погрожує, — заперечив Ренлі. — Коли я погрожуватиму, ти знатимеш. Правду кажучи, ніколи я тебе не любив, Станісе. Та все ж ти мій рідний брат, і крові твоєї я не прагну. Отож якщо хочеш Штормолам, то забирай… як братерський подарунок. Роберт колись віддав його мені, а я віддаю тобі.

— Він не твій, щоб ти його давав. Він мій за правом.

Ренлі зітхнув і зробив півоберт у сідлі.

— Що я мушу робити з оцим моїм братиком, Брієнно? Бросквину він мою не бере, замка мого не бере, навіть на весілля моє не приїхав…

— Ми обидва знаємо, що твоє весілля — то блазенська вистава. Ще рік тому ти плів змову, щоб зробити дівча однією з Робертових хвойд.

— Рік тому я плів змову, щоб зробити дівчину Робертовою королевою, — заперечив Ренлі, — але що нам тепер до того? Роберт дістався вепрові, а мені дісталася Маргерія. Ти, певно, втішишся, коли дізнаєшся, що до мене вона прийшла дівою.

— В твоєму ліжку вона дівою і помре.

— Оце вже ні. Від неї я хочу сина вже впродовж року. Нагадай-но мені, Станісе, благаю, скількох синів маєш ти? А, так-так — жодного. — Ренлі невинно посміхнувся. — Що ж до твоєї дочки, я все розумію. Якби я мав дружину, таку гожу на вроду, я б їй теж підклав блазня замість себе.

— Годі! — заволав Станіс. — Я не дозволю глузувати з мене просто в очі, чуєш? Не дозволю!

Він смикнув меча з піхов. Криця дивно засяяла у світлі згасаючого сонця: червоним, жовтим, сліпучо-білим. Повітря навколо зброї замерехтіло, наче від жару.

Кінь Кетлін заіржав та відсахнувся на крок назад, але Брієнна вмить опинилася між братами з оголеним клинком у руці.

— Приберіть меча! — заволала вона до Станіса.

«Серсея Ланістер регоче, аж захлинається» — втомлено подумала Кетлін.

Станіс вказав сяючим мечем на брата.

— Я не зовсім позбавлений милосердя, — загримів той, про кого люди казали, що він не має його ані краплі. — І не бажаю плямувати Світлоносець братовою кров’ю. Заради матері, що породила нас обох, я дарую тобі цю ніч, щоб ти, Ренлі, поміркував, яку робиш дурницю. Схили корогви і приходь до мене вдосвіта — тоді я подарую тобі Штормолам, поверну твоє колишнє місце у малій раді, ще й оголошу спадкоємцем, доки в мене не народиться син. Відмовишся — я тебе знищу.

Ренлі зареготав.

— Ти, Станісе, маєш гарненького мечика, перечити не буду. Але боюся, чи не зіпсувало тобі очі його сяйво. Подивись-но через поле, братику. Чи бачиш ти усі ті корогви?

— Гадаєш, кілька фарбованих ганчірок зроблять тебе королем?

— Королем мене зроблять мечі Тирелів. Рябин, Тарлі та Карон зроблять мене королем своїми сокирами, буздуганами і келепами. Стрільці Тарфу і латники Пенрозів, доми Фосовей, Кий, Мулендор, Естермонт, Селмі, Вишестраж, Дубосерд, Журав, Крестав, Чорнобрус, Моріген, Чмелик, Ширмер, Дюн, Пішак… ба навіть дім Флорент, брати та дядьки твоєї власної дружини — ось хто зробить мене королем. Під моїм проводом стоїть усе лицарство півдня, і це ще не найбільша частка моїх сил. Слідом просувається піхота, сто тисяч ратищ, сокир та галябард. А ти зібрався мене нищити? Чим, цікаво знати? Пістрявим набродом, що тулиться отам до замкового муру? Гаразд, я буду щедрий на числа — вважаймо, що ти маєш аж п’ять тисяч оселедцевих князьків, цибульних лицарів та заморських сердюків. Половина з них перебіжить до мене, коли ще й бійка не почнеться. Кінних в тебе хіба що сотні чотири, а може, й менше — так кажуть мої розвідники. Та й ті — легкі компанійці у вивареній шкірі, які навіть на миг ока не втримають удару панцерних корогв. Мені байдуже, яким уславленим воїном ти себе вважаєш, Станісе — оте твоє військо не переживе першої ж навали мого передового полку.

— Побачимо, брате. — Здавалося, з навколишнього світу зникло трохи світла, коли Станіс кинув меча назад до піхв. — На світанку ми все побачимо.

— Сподіваюся, твій новий бог зглянеться на твою душу, брате.

Станіс презирливо пирхнув і зачвалував геть. Червона жриця на мить затрималася.

— Краще спокутуйте гріхи вашої душі, князю Ренлі, — мовила вона і розвернула коня.

Кетлін з Ренлі разом повернулися до табору, де чекали його тисячі та її два тузні.

— Користі з тих балачок було небагацько, та хоч розважився, — зауважив він. — Цікаво, де можна взяти такого меча? А втім, нехай — Лорас мені його подарує після бою. Яке горе, що все має статися саме так.

— Ви доволі весело переживаєте своє горе, — зазначила Кетлін, якій не треба було вдавати власне пригнічення.

— Хіба? — знизав плечима Ренлі. — То й нехай. Зізнаюся, Станіс поміж нас трьох не був моїм улюбленцем. Як гадаєте, ота його казочка правдива? Якщо Джофрі — справді виплодок Крулеріза…

— …то ваш брат — законний спадкоємець престолу.

— Поки живий — так, — погодився Ренлі. — Та все ж який дурний закон, ви не вважаєте? Чому саме старший син, а не той, що найліпше годиться для престолу? Корона пасує мені так, як ніколи не пасувала Робертові й не пасуватиме Станісові. Я ж геть усе маю для того, щоб зробитися великим королем. Я сильний духом, проте щедрий на ласку, розумний, справедливий, охочий до справи, вірний друзям, грізний до ворогів, але здатний їх пробачати, терплячий…

— …скромний? — підказала Кетлін.

Ренлі зареготав.

— Ну, зрештою, навіть король мусить мати якісь вади, моя добра пані.

Кетлін почувалася виснаженою. Всі зусилля марні: брати Баратеони ладні потопити один одного у крові, поки її син стоїть проти Ланістерів сам-один. І жодні її слова або вчинки не здатні їх зупинити. «Час мені вже поспішати до Водоплину, щоб встигнути заплющити батькові очі» — подумала вона. — «Хоча б це мені ще по силі. Посла з мене доброго не вийшло, та з ласки божої може вийти добра плакальниця.»

Табір стояв на доволі зручному місці — нагорі низького кам’янистого хребта, що біг з півночі на південь. Тут панував значно кращий лад, ніж у вчетверо більшому безладному становиську на Мандері. Почувши про напад брата на Штормолам, Ренлі розділив сили майже так, як Робб у Близнюках. Величезне нагромадження пішого війська він лишив у Лихомості разом з молодою королевою, обозом, в’ючаками і всіма громіздкими обложними пристроями, а сам очолив лицарів та охочекомонних у швидкому поході на схід.

Навіть цим він вельми скидався на свого брата Роберта… але ж Робертову зухвалість завжди охолоджував своєю обачністю Едард Старк. Нед напевне б умовив Роберта привести усе своє військо, щоб оточити Станіса і поставити облогу навколо обложників. Але цей задум став неможливим, коли Ренлі кинувся стрімголов, щоб якомога швидше вхопити брата за горло. Він перегнав власних обозників на багато днів шляху, залишив харчі та хураж далеко позаду на возах, запряжених мулами та волами. І тепер мусив дати бій щонайшвидше, поки військо не почало голодувати.

Кетлін надіслала Гала Молена подбати про коней, а сама пішла з Ренлі до королівського шатра у самому серці табору. Всередині стін зеленого шовку значкове панство та очільники війська чекали дізнатися, чим скінчилися перемовини.

— Мій брат не змінився, — мовив до них молодий король, поки Брієнна знімала з його плечей кунтуш, а з чола — нефритово-золоту корону. — Не хоче він ані доброго слова, ані щедрих дарів, а хоче крові. Гаразд, він її матиме.

— Ваша милосте, я не бачу потреби у битві, — втрутився князь Матіс Рябин. — Замок має сильну залогу та повні комори, пан каштелян Корній Пенроз — досвідчений воїн, і ще не збудували такої метавки, щоб зруйнувала стіни Штормоламу. Хай князь Станіс стоїть облогою — скоро і сам їй не зрадіє, як скуштує холоду й голоду, а хісна жодного не матиме. А ми тим часом візьмемо Король-Берег.

— То що, хай потім люди кажуть, що я злякався стати до бою зі Станісом?

— Дурні хай собі кажуть, — заперечив князь Матіс.

Ренлі подивився на решту.

— Яке буде ваше слово?

— А я кажу, що Станіс для вас небезпечний, — заявив князь Рандил Тарлі. — Як лишити його тут без бою, то він тільки зміцніє, а ваші сили зменшаться у битвах. Ланістерів-бо за один день не поб’єш. Доки ви з ними впораєтеся, князь Станіс може стати вже не слабшим за вас… коли не сильнішим.

Інші загукали про свою згоду. Король був задоволений.

— Гаразд, то стаємо до битви!

«Я зрадила Роббові надії, як зрадила Недові» — подумала Кетлін, а вголос мовила:

— Якщо ви твердо вирішили битися, то моє посольство закінчене. Прошу вашого дозволу повернутися до Водоплину.

— Ви його не маєте. — Ренлі всівся на складане табірне крісло.

Кетлін напружилася.

— Я сподівалася допомогти вам укласти мир, ласкавий пане. А вести війну не допомагатиму.

Ренлі здвигнув плечима.

— Насмілюся гадати, мосьпані, що ми якось упораємося й без ваших двох тузнів людей. Я не хочу, щоб ви брали участь у битві, а хочу тільки, щоб подивилися.

— Я була у Шепітній Пущі, пане мій. І надивилася там різанини досхочу. Сюди я прибула послом…

— І послом відбудете, — кивнув Ренлі, — але спершу наберетеся трохи розуму. Ви побачите на власні очі, яка доля спіткає бунтівника, і самі розкажете синові. Та боятися не треба, ми вас вбережемо.

Він обернувся, щоб віддати накази.

— Князю Матісе, ви поведете серединний полк головних сил. Брисе, беріть собі полк лівої руки. Полк правої руки очолю я. Князю Естермонте, ви стаєте на чолі сторожового полку.

— Покладайтеся на мене, як на себе, ваша милосте, — відповів князь Естермонт.

Подав голос князь Матіс Рябин.

— Хто ж очолить передовий полк?

— Ваша милосте! — схопився пан Джон Фосовей, — благаю про честь!…

— Благай, та місце знай, — відрізав Гвияр Зелений, — право першого удару має належати комусь із королівської сімки.

— Щоб зламати стіну щитів, однієї гарненької накидочки замало, — заперечив Рандил Тарлі. — Я вів на бій передовий полк Мейса Тирела, коли ти, Гвияре, ще смоктав мамчину цицьку!

В шатрі зчинився гармидер: усі присутні гучно оголошували про свої права. «Лицарі літа» — подумала Кетлін. Ренлі здійняв руку догори.

— Годі вже, панове товариство! Якби я мав тузінь передових полків, то дав би всім вам по одному. Але ж найвища слава за всіма правами мусить належати найліпшому з лицарів. Першого удару завдасть пан Лорас.

— З радістю в серці, ваша милосте. — Лицар Квітів став на коліно перед королем. — Дайте мені ваше благословення і хорунжого з вашим прапором. Хай олень та троянда майорять у битві пліч-о-пліч.

Ренлі озирнувся.

— Брієнно!

— Ваша милосте? — Вона досі мала на собі блакитну лицарію, хоча зняла шолома. У напханому людом наметі було спекотно; піт приліпив їй пасмо солом’яного волосся до широкого незугарного обличчя. — Моє місце коло вас. Адже я присягнулася затуляти вас від усякого лиха…

— Як одна з семи, — нагадав їй король. — Не бійся, поруч зі мною в битві стоятимуть четверо твоїх братів по зброї.

Брієнна впала на коліна.

— Якщо я мушу віддалитися від вашої милості, то даруйте мені хоча б честь узброїти вас до бою.

Кетлін почула, як хтось за нею насмішкувато пирхнув. «Бідолаха закохана у нього» — подумала вона сумно, — «ладна гратися у зброєносця, аби тільки його торкнутися. Хай решта вважає її дурепою — їй байдуже.»

— Дарую, — мовив Ренлі. — Тепер лишіть мене усі. Навіть королі мусять перепочити перед битвою.

— Ласкавий пане, — звернулася до нього Кетлін, — у останньому селі, що ми проминули, є невеличкий септ. Якщо ви не дозволяєте мені повернутися до Водоплину, дозвольте хоча б помолитися там.

— Як забажаєте. Пане Робаре, супроводьте пані Старк безпечно до того септу… але поверніть її до світанку.

— Вам би теж не завадило помолитися, — зауважила Кетлін.

— Про перемогу?

— Про мудрість.

Ренлі засміявся.

— Лорасе, лишись зі мною і допоможи молитися. Я так давно цього не робив, що геть усе забув. Щодо решти, хай кожен вояк стоїть на своєму місці з першим світлом — озброєний, на коні, в обладунку. Ми влаштуємо Станісові такий ранок, який він не скоро забуде.

Коли Кетлін вийшла з шатра, вже впали сутінки. Поруч ішов пан Робар Ройс. Вона його трохи знала: один з синів Спижевого Йона, собою досить показний — наче грубо витесаний з каменю, здобув певну славу як турнірний поборник. Ренлі відзначив його веселковим корзном і криваво-червоним обладунком. Тепер пан Робар був одним з його сімох Королегвардійців.

— Ви далеченько від Долини, шляхетний лицарю, — мовила вона.

— А ви, добра пані, далеченько від Зимосічі.

— Я знаю, навіщо я тут, але яким вітром занесло вас? Це не ваша битва. Так само, як і не моя.

— Коли Ренлі став моїм королем, його битва стала моєю.

— Але ж Ройси — значкові дому Арин.

— Мій вельможний батько, як йому і личить, приніс присягу пані Лізі. Його спадкоємець теж. А другий син мусить шукати собі честі та слави, де сам знає. — Пан Робар здвигнув плечима. — Самі лише турніри так набридають.

«Йому, мабуть, двадцять один рік, а чи й менше» — подумала Кетлін, — «він не старший за свого короля»… та її король, її Робб мав у п’ятнадцять років більше мудрості, ніж оцей молодик знав за все життя. Принаймні так їй гадалося — і вона молилася, щоб не зурочити.

У тому закутку, де таборувала Кетлін з почтом, Шад різав до казанка моркву, Гал Молен кидав кості з трьома своїми зимосіцькими стражниками, а Лукас Чорноліс сидів і гострив кинджала.

— Пані Старк, — мовив Лукас, щойно її побачив. — Молен каже: на світанку буде битва.

— Гал має рацію, — відповіла вона. «І задовгого язика, як на мене.»

— То ми битимемося чи тікатимемо?

— Ми молитимемося, — відповіла вона. — Так ревно, як тільки зможемо.

Санса III

— Довше змусиш себе чекати — тобі ж гірше буде, — попередив її Сандор Клеган.

Санса спробувала поспішити, але пальці плуталися у ґудзиках та шворках. Хорт і раніше розмовляв грубо, але зараз дивився так, що вона просто жахалася. Чи не дізнався Джофрі про їхні зустрічі з паном Донтосом? «О ні, благаю» — молилася вона, розчісуючи волосся. Пан Донтос — її єдина надія. «Мушу бути гарною, Джоф любить, щоб я була гарна, він завжди втішався з цієї сукні, цього кольору.» Санса розгладила тканину. На грудях сукня була вже трохи затісна.

Коли Санса нарешті з’явилася з опочивальні, то пішла ошую Хорта, подалі від обсмаленої половини його обличчя.

— Розкажіть мені, що я такого зробила.

— Не ти. А твій братик-корольок.

— Робб є зрадником. — Санса добре знала свій урок. — Я нічого не знала про його бунтівні задуми.

«Божечки добрі, аби ж тільки не Крулеріза.» Якщо Робб зашкодить Хайме Ланістерові, її життя скінчено. Вона згадала пана Ілина і безжальний погляд жахливих блідих очей з рябого від віспи, кощавого обличчя.

Хорт пирхнув.

— Тебе добре вивчили, пташечко.

Він повів її до нижнього двору, де навколо стрілецьких цілей зібрався натовп. Люди відступили убік, даючи їм дорогу. Санса почула, як кахикає князь Гиліс. Стайнярі, що байдикували у дворі, безсоромно витріщилися на неї, але пан Горас Рожвин відвернув очі, а його брат Гобер прикинувся, що зовсім не бачить. На землі з жалібним нявканням здихав рудий кіт; між ребер в нього стирчала арбалетна стріла. Санса обійшла кота; до горла підкотила нудота.

На конячці, зробленій з палиці, підскакав пан Донтос. Відколи він на турнірі не зміг сісти на огиря, бо був п’яний, король наказав, щоб він надалі пересувався тільки таким штибом.

— Тримайтеся, — прошепотів він, стискаючи їй руку.

Джофрі стояв посеред натовпу, натягаючи коливоротом багато оздобленого арбалета. З ним поруч стояли пан Борос та пан Мерин. Від одного лише їхнього вигляду Сансі скрутило живіт.

— Ваша милосте. — Вона впала перед королем на коліна.

— Не колінкуй, не допоможе! — мовив король. — Ану підведися. Ти тут для того, щоб відповісти за останню зраду твого брата.

— Ваша милосте, що б не зробив мій брат-зрадник, я нічого про те не відала. Ви ж самі знаєте, благаю вас, молю…

— Ану поставте її на ноги!

Хорт допоміг їй підвестися з колін. Його доторк був майже лагідний.

— Пане Ланселю, — мовив Джоф, — ану розкажіть їй про жахливе свавілля.

Санса завжди вважала Ланселя Ланістера гожим на вроду та ласкавим на мову, але погляд, подарований їй, був злий та безжальний.

— Прикликавши на поміч якусь ницу химородь, ваш брат напустився на пана Стафорда Ланістера з військом варгів за якихось три дні шляху від Ланіспорту. Тисячі добрих вояків вирізали уві сні, як худобу, аж вони й меча не встигли здійняти. Вчинивши різанину, північани сіли до учти з плоті убитих.

Сансину горлянку здавили холодні пальці жаху.

— Не знаєш, що сказати? — спитав Джофрі.

— Ваша милосте, бідна дитина з розпачу нічого не тямить, — промимрив пан Донтос.

— Мовчи, дурню. — Джофрі підняв арбалета і націлив їй в обличчя. — Ви, Старки, такі ж неприродні тварюки, як ваші вовки. Я не забув, як мені спаплюжило руку твоє чудовисько.

— То була Ар’їна вовчиця! — відчайдушно заперечила Санса. — Панночка вас не чіпала, та ви все одно її вбили.

— Ні, її вбив твій батько, — відказав Джоф, — а я зате вбив його. Шкодую, що не власноруч. Минулої ночі я вбив чоловіка, більшого за твого батька. Люди прийшли до воріт кричати моє ім’я та вимагати хліба, наче в мене тут крамниця. Та я їх трохи повчив: найгаласливішому пустив стрілу просто у горлянку.

— Він помер? — Коли дивишся на бридке залізне вістря арбалетної стріли, націленої просто у обличчя, важко спромогтися на щось розумніше.

— Авжеж помер! В нього у горлянці стирчала моя стріла. Ще там якась тітка кидалася камінням — її я теж поцілив, але в плече.

Він спохмурнів і опустив арбалета.

— Я б і тебе встрелив, та матінка кажуть, що тоді північники вб’ють дядька Хайме. Тому тебе тільки покарають, а твоєму братові ми пошлемо звістку, що з тобою зроблять, якщо він не складе зброю. Гей, пес, ану вдар її!

— Дозвольте мені її побити! — Наперед випхався пан Донтос, брязкаючи бляшаними обладунками. За зброю йому правив телепень з голівкою-динею.

«Мій Флоріан.» Вона ладна була розцілувати його плямисту мармизу з набряклими жилами.

Пан Донтос застрибав на помелі навколо неї, заволав «Зрадниця, зрадниця!» і почав лупцювати по голові динею. Санса затулилася руками, захиталася під ударами; після другого волоссям потік липкий сік. Люд у дворі зареготав. Диня розлетілася на шматки.

«Смійся, Джофрі» — благала вона, поки сік тік обличчям і передом блакитної шовкової сукні. — «Смійся та втішайся.»

Але Джофрі навіть не всміхнувся.

— Боросе. Мерине.

Пан Мерин Трант вхопив Донтоса за руку і грубо відкинув геть. Червонопикий блазень простягся на землі разом з конячкою-палицею та рештками дині. Пан Борос тим часом ухопив Сансу.

— Обличчя не чіпати, — наказав Джофрі. — Мені подобається, коли вона вродлива.

Борос увігнав кулака у живіт Сансі, вибивши геть увесь подих. Коли вона зігнулася навпіл, лицар вхопив її за волосся і оголив меча. Одну жахливу мить вона була певна, що зараз їй вріжуть горлянку. Натомість площина клинка хльоснула їй по сідницях, і Сансі здалося, що під нею зламалися обидві ноги. Вона заверещала, очі наповнилися слізьми. «Нехай, скоро все скінчиться.» Лік ударів вона втратила майже відразу.

— Годі! — почула вона скрегіт Хортового голосу.

— Ні, не годі, — відповів король. — Боросе, ану здери з неї одяг.

Борос просунув грубу лапу спереду під стан сукні й рвонув щосили. Шовк розпанахався навпіл, оголивши її до пупа. Санса затулила руками груди, чуючи вдалині жорстокі смішки.

— Бий її до крові, — наказав Джофрі, — побачимо, як її братові сподобається…

— Як усе це розуміти?!

Голос Біса ляснув, наче батіг, і Санса раптом відчула, що звільнилася. Вона впала на коліна, схрестила руки на грудях, рвучко дихаючи.

— Отаке ваше уявлення про лицарську честь, пане Боросе? — розлючено гарикнув Тиріон Ланістер. Його незмінний сердюк стояв з ним поруч, а з іншого боку — один з дикунів, той, що з випаленим оком. — Що це за лицар, який сміє здіймати руку на безпорадну дівчинку?

— Той, який служить своєму королю, Бісе.

Пан Борос підняв меча, пан Мерин ступив наперед, і його меч теж шурхнув з піхов.

— Обережніше з тими штуковинами, — попередив карликів сердюк. — Бо ще зіпсуєте білі платтячка червоною юшкою.

— Дайте дівчині чимось прикритися, — наказав Біс.

Сандор Клеган стяг з плечей своє корзно і кинув на неї. Санса притиснула корзно до грудей, глибоко уп’явшись пальцями у білу вовну. Грубе полотно дряпало шкіру, але жоден оксамит ніколи не був їй миліший.

— Ця дівчина має стати твоєю королевою, — нагадав Біс королю Джофрі. — Чи ти зовсім зневажаєш її честь?

— Я її караю.

— За який такий злочин? Вона не билася у битві свого брата.

— В неї в жилах — вовча кров!

— А у тебе в голові — курячі мізки.

— Не смійте так зі мною балакати! Король може робити усе, що йому заманеться!

— Все, що йому заманеться, робив Аерис Таргарієн. Тобі матінка не розповідала, яка його спіткала доля?

Пан Борос Блаунт гнівно пирхнув.

— Ніхто не сміє погрожувати його милості у присутності Королегвардії!

Тиріон Ланістер підняв брову.

— А я не погрожую королю, пане лицарю — я повчаю свого небожа. Броне, Тімете, коли пан Борос знову розтулить рота, заріжте його.

Карлик посміхнувся.

— Оце була погроза, пане лицарю. Бачите відмінність?

Пан Борос побуряковів.

— Королева про все дізнається!

— Аякже, неодмінно дізнається. А чого чекати? Джофрі, давай-но запросимо твою матінку сюди просто зараз!

Король зашарівся.

— Втратили мову, ваша милосте? — вів далі його дядько. — Це добре. Вчіться більше слухати вухами, ніж плескати язиком, інакше правління ваше буде коротше за мій зріст. Жорстоким свавіллям не завойовують любові своїх підданих… а надто своєї королеви.

— Краще хай бояться, ніж люблять. Так матінка кажуть. — Джофрі вказав на Сансу. — Ось вона мене боїться.

Біс зітхнув.

— Еге ж, я бачу. Яка жалість, що ані Станіс, ані Ренлі не є дванадцятирічними дівчатками. Броне, Тімете, приведіть її до мене.

Санса рухалася, наче вві сні. Вона гадала, що люди Біса поведуть її назад до опочивальні у Маегоровому Острозі, але натомість її доправили до Башти Правиці. Сюди вона не ступала ногою, відколи батько втратив владу; на сходах башти вона відчула запаморочення і трохи не зомліла.

Нею заволоділи дівчата-служниці, зашепотіли на вухо якісь дурниці, втішаючи її, щоб спинити тремтіння. Одна зняла рештки сукні та спіднього, інша — скупала та відмила липкий сік з обличчя та волосся. Поки Сансу терли милом та поливали голову водою, вона бачила перед собою самі лише обличчя з замкового двору. «Лицарі присягаються захищати слабких, боронити жінок від лиха, боротися за правду, але жоден нічого цього не зробив.» Самий лише пан Донтос намагався якось допомогти, але ж він уже навіть не лицар… так само, як Біс, як Хорт… Хорт взагалі ненавидить лицарів… «Я їх теж ненавиджу» — подумала Санса. — «Ніхто з них не є правдивим лицарем. Жоден.»

Після купелі до неї прийшов огрядний рудоголовий маестер Френкен, щоб оглянути синці. Він попрохав її лягти на ліжко обличчям униз, намазав якоїсь лікувальної масті на страшні червоні рубці, що вкрили її стегна ззаду, і змішав трунок з сон-вином, до якого додав меду, щоб солодше пилося.

— Поспи трохи, дитино. Коли прокинешся, все це видасться тобі лише поганим сном.

«Нізащо, дурна ти голова» — подумала Санса, та сон-вино все ж випила і заснула.

Коли вона прокинулася, було вже темно, і вона не відразу добрала, де знаходиться. Помешкання здалося їй одразу і чужим, і дивно знайомим. Підвівшись, вона відчула у ногах напад різкого болю, від якого повернулися усі спогади. На очі навернулися сльози. Хтось поклав коло ліжка халат; Санса вдягла його і прочинила двері. Ззовні стояла сувора лицем жіночка, брунатна, мов вичинена шкура, з трьома намистами навколо жилавої шиї: срібним, золотим і з людських вух.

— Куди це мала зібралася? — спитала жінка, спираючись на високого списа.

— До божегаю. — Вона мусила знайти пана Донтоса і вблагати його забрати її додому, поки не пізно.

— Півпан сказав, тобі нікуди ходити не можна, — відповіла жінка. — Молися тут, боги почують.

Санса покірно опустила очі та повернулася до помешкання. Раптом вона зрозуміла, чому воно здалося їй знайомим. «Мене замкнули у старій Ар’їній опочивальні, з того часу, коли пан батько ще був Правицею Короля. Усі її речі прибрали, меблі переставили, але ж кімната досі та сама…»

Минуло трохи часу. Служниця принесла таріль сиру, хліба та оливок, глек холодної води.

— Прибери, — наказала Санса, та дівчина лишила їжу на столі.

Раптом Санса зрозуміла, що хоче пити. Кожен крок різав їй стегна, мов ножем, та вона примусила себе перетнути кімнату, випила два кухлі води і вкусила оливку. Раптом у двері постукали. Санса занепокоєно обернулася до дверей, розгладжуючи складки халату.

— Так?

Двері відчинилися, і до них увійшов Тиріон Ланістер.

— Добра панно. Чи не потурбував я вас за відпочинком?

— Скажіть, будьте ласкаві, чи є я вашою бранкою?

— Ви є моєю гостею. — Карлик мав на собі ланцюга його уряду — намисто зі з’єднаних разом золотих рук. — Я гадав, ми зможемо побалакати.

— Якщо ваша воля, ясний пане.

Сансі важко було не витріщатися — карлик мав таке бридке обличчя, що воно її майже зачаровувало.

— Чи до вподоби вам їжа та одяг? — запитав він. — Коли маєте ще потреби, тільки скажіть.

— Дякую за добрість. Цього ранку… ви так шляхетно допомогли мені.

— Ви маєте право знати, чого це Джофрі так визвірився. Шість ночей тому ваш брат наскочив на мого дядька Стафорда, що стояв з військом коло села під назвою Волобрід за якихось три дні верхи від Кастерлі-на-Скелі. Ваші північани здобули рішучу перемогу. Звістка дісталася нас лише сьогодні вранці.

«Робб уб’є вас усіх» — подумала вона збуджено.

— Це так… жахливо, ласкавий пане. Мій брат — підлий зрадник.

Карлик слабко всміхнувся.

— Що не козеня, то вже напевне. Тут він нам сумнівів не залишив.

— Пан Лансель сказав, що Робб прийшов на чолі війська варгів…

Біс видав презирливий смішок.

— Пан Лансель — такий зацний воїн, що зі зброї знає тільки міх вина, а варга залюбки сплутає з ховрахом. Так, ваш брат напевне мав при собі свого лютововка — ото й усі варги. Північани прокралися до дядькового табору, порізали конов’язі, а тоді князь Старк напустив на коней свого вовка. Від того показилися навіть добре вивчені бойові огирі. Лицарів потоптали до смерті просто у шатрах, а посполитий набрід прокинувся і з жаху чкурнув хто куди, кидаючи зброю, щоб тікати не заважала. Пан Стафорд загинув, коли ганявся за конем — йому в груди увігнав списа князь Рікард Карстарк. Пан Руберт Бракс теж загинув, а заразом пан Лимонд Вікарей, князь Кракегол і князь Яст. Ще з півсотні панства втрапило до полону, серед них Ястові сини і мій небіж Мартин Ланістер. Вцілілі розносять дурні плітки та клянуться, що поруч із вашим братом йшли лавою старі боги півночі.

— То виходить… ніякого ворожбитства не було?

Ланістер пирхнув.

— Ворожбитство — то така приправа, яку телепні накладають ложками на зіпсовану страву, щоб менше смерділа їхня дурість. Здається, мій дядечко своєю баранячою головою не допетрав навіть розставити чати. Військо він мав зелене та негоже: підмайстри, рудокопи, селянські наймити, рибалки — все, що вдалося вишкребти та вимести з Ланіспорту. Єдина таємниця — як ваш брат до нього допався. Адже замок при Золотому Зубі досі утримує наша залога; там присягаються, що він їх не минав.

Карлик роздратовано знизав плечима.

— Що ж поробиш, Робб Старк — лиха кара мого батька. Так само, як Джофрі — моя. Скажіть-но мені, що ви відчуваєте до мого ясновельможного небожа?

— Я кохаю його усім серцем, — негайно відповіла Санса.

— Невже? — В голосі його бринів сумнів. — І оце зараз теж?

— Моя любов до його милості ще ніколи не була палкішою.

Біс гучно зареготав.

— Хтось таки вклав вам у голову доброї науки. Одного дня, дитино, ви про це подякуєте. Адже ви й досі дитина, так? Чи вже розквітнули у жінку?

Санса зашарілася від непристойності запитання. Втім, порівняно з соромом оголення перед половиною замкового люду то було ніщо.

— Ні, пане мій.

— Воно й на краще. Якщо це вас якось втішить, я не маю наміру дозволити ваш шлюб з Джофрі. На жаль, після всього, що сталося, жоден шлюб не примирить Старків з Ланістерами. А таки на жаль: це один з небагатьох вдалих задумів короля Роберта. Якби ж лишень Джофрі не викачав його у багні…

Вона зрозуміла, що мусить щось сказати, але слова застрягли у горлі.

— Ви якось примовкли, — зазначив Тиріон Ланістер. — Чи це є також і вашим бажанням? Розірвати ваші заручини?

— Я…

Санса не знала, що сказати. «Чи мене знову дурять? Чи не покарає він мене за правду?» Вона витріщилася на неоковирний опуклий лоб карлика, на суворе чорне око і хитре зелене, на криві зуби та цупку, як щітка, бороду.

— Я хочу зберегти вірність престолу.

— Зберегти вірність, — розмірковував карлик уголос, — але бажано десь якнайдалі від Ланістерів? Навряд чи можна вас винуватити — у вашому віці я бажав того ж самого.

Він посміхнувся.

— Мені доповіли, що ви щодня ходите до божегаю. Про що ви молитеся, Сансо?

«Про Роббову перемогу та смерть Джофрі… а ще про дім. Про Зимосіч.»

— Я молюся про скінчення війни.

— Вона скінчиться доволі швидко. Має відбутися ще одна битва між вашим братом Роббом та моїм вельможним батьком, і справу буде залагоджено.

«Робб його поб’є» — подумала Санса. — «Він побив і твого дядька, і твого брата Хайме. І батька твого теж поб’є.»

Схоже, карлик прочитав її надії по обличчю, як по відкритій книзі.

— Хай перемога при Волоброді не спонукає вас до надто великих сподівань, панно, — доволі лагідно мовив Тиріон. — Одна битва — то ще не війна, і мій батько — напевне ж не дядько Стафорд. Наступного разу, як будете у божегаї, моліться про те, щоб ваш брат мав мудрість схилити коліна. Щойно північ прийме королівський мир, я відішлю вас додому.

Він зіскочив донизу з лави коло вікна і мовив:

— Доречно вам буде сьогодні заночувати тут. Я до вас приставлю варту з власних людей — може, когось із Кам’яних Ґав…

— Ні! — злякано ляпнула Санса. Якщо її зачинять у Башті Правиці під охороною Тиріонових вояків, то як пан Донтос зможе вивести її на волю?

— Може, краще Чорні Вуха? Беріть Челу, якщо вам міцніше спатиметься під захистом жінки.

— Благаю, мосьпане… дикуни мене страхають.

Він вишкірився.

— Мене так само. Але найкраще в них те, що вони страхають Джофрі та той виводок лукавих гадів і гавкотливих підчихвостів, який він величає Королегвардією. Якщо ви матимете при собі Челу або Тімета, ніхто не посміє вас навіть пальцем зачепити.

— Краще б я повернулася до власної постелі.

Вигадка спала їй на думку раптово, але здалася такою доречною, що вона її одразу і рубонула.

— У цій башті винищили людей мого батька. Їхні привиди з’являться мені у жахливому сні, а навколо я бачитиму саму лише їхню кров.

Тиріон Ланістер уважно вивчив її лице.

— Я й сам не позбавлений жахливих снів, панно Сансо. Може, ви знаєте собі краще, ніж я. Дозвольте принаймні супроводити вас до опочивальні.

Кетлін IV

Перш ніж вони знайшли те село, настала ніч. Кетлін стало цікаво, чи має село назву. Та навіть якщо й мало, мешканці забрали її з собою, коли втекли разом з усім своїм майном, аж до свічок у септі. Пан Вендел запалив смолоскипа і провів її крізь двері.

Сім стін всередині були потріскані та криві. «Бог один» — вчив її септон Осминд, коли вона була ще дівчинкою, — «але має сім ликів, так само як септ є однією будівлею з сімома стінами». Багаті септи у містах мали кам’яні подоби всієї Седмиці та вівтарі перед кожним ликом. В Зимосічі септон Чайл повісив на стіни різьблені личини. А тут Кетлін побачила лише грубі малюнки вугіллям. Пан Вендел устромив смолоскипа у держак поблизу дверей і вийшов назовні, щоб почекати разом з Робаром Ройсом.

Кетлін роздивилася лики уважніше. Батько, як завше, мав бороду. Мати посміхалася, випромінюючи любов та жагу оборонити своїх дітей. Коло лика Воїна був змальований меч, коло лика Коваля — молот. Діва була юна та вродлива, Стариця — зів’яла, зморшкувата, мудра.

Сьомий лик… Морок — ані чоловік, ані жінка, але щось від обох. Незмінний вигнанець, незмінний блукач з далеких країв. Не зовсім людина, але й більше, ніж людина. Ніхто не пізнав його, ніхто ніколи не пізнає. Лик його тут зобразили чорною довгастою плямою, тінню з зірками замість очей. Кетлін бентежив цей лик. Поруч з ним вона втіхи не знайде.

Вона стала навколішки перед Матір’ю.

— Господине моя і берегине, уздри з небес сю битву материними очима, бо кожен, хто в ній битиметься, є чийсь син і паріст. Вбережи їх, яко буде твоя ласка і змога. Вбережи і моїх синів, наглянь за Роббом, за Браном, за Ріконом. Якби ж я могла сеї години опинитися поряд з ними…

З Материного лівого ока донизу тяглася розколина. Від того здавалося, що вона плаче. Кетлін чула знадвору лункий бас пана Вендела, рідкі тихі відповіді пана Робара: лицарі розмовляли про майбутню битву. Окрім них, у ночі не було чутно геть нічого, ба навіть цвіркуна. Мовчали й боги. «Чи відповідали тобі колись твої старі боги, Неде?» — спитала вона подумки. — «Коли ти ставав на коліна перед серце-деревом, чи ти чув їхні відповіді?».

Миготливе світло смолоскипа танцювало на стінах, оживляло лики, міняло і викривляло їх. Подоби у великих міських септах мали ті обличчя, які їм дали різьбярі, але в тутешніх грубих вугільних малюнках кожен міг розгледіти те, що хотів. Лик Батька нагадав Кетлін про її власного батька, що лежав при смерті у Водоплині. Воїн був одночасно Ренлі та Станісом, Роббом та Робертом, Хайме Ланістером та Джоном Сніговієм. У тих чорних рисках вона видивилася навіть Ар’ю, хай на коротку мить. Але крізь двері дмухнув вітер, полум’я затанцювало, і схожість зникла, змилася тьмяним жовтим світлом.

Від диму очі в Кетлін защипало, і вона витерла їх тилом порізаних долонь. Глянувши знову на лик Матері, вона раптом побачила свою власну матір. Пані Мініса Таллі померла з пологів, намагаючись подарувати князеві Гостеру другого сина. Немовля померло разом з нею, і слідом за ними від батька пішла якась частка його власного життя. «Вона завжди була така тиха» — згадала Кетлін свою матір, її м’які ніжні руки, її теплу посмішку. — «Якби вона вижила, наші життя пішли б зовсім іншим шляхом.» Вона спитала себе, що пані Мініса подумала б про свою старшу дочку, яка зараз стоїть на колінах просто перед нею. «Я подолала стільки тисяч верст, а навіщо? Кому я прислужилася? Доньок я втратила, Робб не хоче мати мене коло себе, а Бран та Рікон, напевне, думають, що я холодна і зла мати. Я не була навіть поруч з Недом у годину його смерті…»

В голові їй запаморочилося, септ поплив навколо. Тіні гойдалися і кружляли, хитрі прудкі звірі бігли потрісканими білими стінами. Кетлін ще нічого не їла того дня. Може, й дарма. Собі вона казала, що не мала на те часу, та по правді, їжа втратила для неї смак у світі без Неда. «Коли йому стяли голову, то вбили і мене.»

Позаду смолоскип зашипів і плюнув. Раптом Кетлін здалося, що на стіні перед нею висить обличчя її сестри. Але очі… очі були суворіші, холодніші, ніж вона пам’ятала — не Лізини, а Серсеїни. «Адже Серсея — теж мати. Хай від кого вона нагуляла своїх дітей, але ж чула, як вони хвицяють ніжками всередині, народжувала серед болю та крові, живила з власних грудей. Та якщо вони справді від Хайме…»

— Чи молиться тобі Серсея, господине моя? — спитала Кетлін в Матері.

Зараз вона бачила на стіні різьблені риси ланістерівської королеви — холодні, погордливі, неймовірно прекрасні. Розколина нікуди не поділася — бо навіть Серсея може плакати по своїх дітях. «Кожен з Седмиці втілює в собі цілу Седмицю» — колись казав їй септон Осминд. — «Стариця має не менше краси, ніж Діва, а Мати може боронити своїх дітей від небезпеки лютіше за Воїна». Так, о так…

Кетлін досить роздивилася Роберта Баратеона у Зимосічі, щоб зрозуміти: король не надто прихильний до Джофрі. Якби малий справді походив від Хайме, Роберт прирік би його на смерть разом з матір’ю, і навряд чи хтось сказав би поперек хоч слово. Байстрюки народжувалися в багатьох людей, але кровозміс вважався жахливим збоченим гріхом перед старими богами і новими. Дітей від цього гріха кликали покручами рівно у септі та у божегаї. Хіба що драконові королі законно одружували поміж себе братів з сестрами. Але ж вони походили від крові старої Валірії, де такі речі робилися споконвіку. До того ж Таргарієни так само, як їхні дракони, не визнавали над собою суду ані божого, ані людського.

Ось про що, напевне, дізнався Нед, а до нього — Джон Арин. Не диво, що королева зжила зі світу їх обох. «А хіба не зробила б я для своєї рідної крові те саме?» Кетлін зчепила руки, відчуваючи напругу в зарубцьованих пальцях, де ніж убивці прорізав плоть до кісток, поки вона силувалася врятувати сина.

— Бран теж знає, — прошепотіла вона, схиляючи голову. «Божечки праві! Напевне, він щось бачив або чув — ось чому його намагалися вбити просто у ліжку.»

Розгублена і стомлена, Кетлін Старк стала шукати втіхи в інших богів. Вона стала на коліна перед Ковалем, який умів лагодити поламане, і попрохала його берегти її любого Брана. Потім схилилася перед Дівою, молячи її дарувати відваги Ар’ї та Сансі, оборонити їх юну невинність. Перед Батьком вона молилася про правий суд — про мужність шукати його, про мудрість прийняти його, коли він здійсниться. Воїна вона просила про силу для Робба, про захист для нього у майбутніх битвах. Останньою вона звернулася до Стариці, подоби якої часто робили з лампадкою в руці.

— Направ мене на вірний шлях, мудра господине, — молилася вона. — Покажи, куди я мушу йти, не дай спіткнутися у темряві, що лежить попереду.

Нарешті позаду залунали кроки, коло дверей почувся голос.

— Ласкава пані, — тихо покликав пан Робар, — даруйте мені, але час майже вийшов. Мусимо повернутися до світанку.

Кетлін важко зіп’ялася на ноги. Коліна її скніли; чого б вона не віддала, щоб тієї ж миті впасти на перину та подушку.

— Дякую, добрий лицарю. Я готова їхати.

Вони їхали мовчки через рідколісся; дерева тут хилилися, наче п’яні, геть від моря. До табору Ренлі їх привело неспокійне іржання коней та брязкіт сталі. У темряві стояли, озброєні до бою, довгі ряди людей на конях — такі чорні, наче Вишній Коваль забив саму чорну ніч молотом у крицю. Вона бачила прапори одесну від себе, ошую від себе, а попереду — прапори за прапорами. Але у досвітньому мороці не розрізняла ані кольорів, ані знаків. «Сіре військо» — подумала Кетлін. — «Сірі люди на сірих конях під сірими корогвами.» Сидячи на конях, чекаючи наказу, сутінкові лицарі Ренлі підняли списи догори, і Кетлін їхала мовби крізь ліс високих голих дерев, позбавлених листя і життя. Де допіру стояв Штормолам, там тепер виднілася сама лише глибша темрява — стіна чорноти, крізь яку не сягало світло зірок. Але на полі, де розташувався табір князя Станіса, блимали рухливі цятки смолоскипів.

Від свічок усередині шовк Ренліного шатра мерехтів та виблискував, перетворюючи величезний намет на чарівний замок з живого смарагдового світла. Двоє з Веселкової Гвардії стояли на чатах коло входу до королівського помешкання. Зелене світло кинуло чудернацький відблиск на фіалкові оздоби вапенроку пана Пармена, надало дещо хворобливого відтінку соняхам, що вкривали кожен вершок полив’яних жовтих лат пана Емона. З їхніх шоломів віяли довгі шовкові китиці, плечі огортали веселкові корзна.

Всередині шатра Кетлін побачила, як Брієнна узброює короля до битви, а князі Тарлі та Рябин обговорюють, як краще розташувати військо і як доладніше розпочати бій. В шатрі панувало приємне тепло, бо навколо в десятку маленьких залізних жарівниць жевріло розжарене вугілля.

— Я мушу дещо вам сказати, ваша милосте, — мовила Кетлін, вперше титулюючи його по-королівськи. Зараз вона ладна була сказати і зробити що завгодно, аби він дослухався.

— Зачекайте трохи, пані Кетлін, — відповів Ренлі. Брієнна саме припасовувала спину панцира до грудини на підбитому каптані короля. Його обладунок був темно-зелений, наче листя у літньому лісі — такий тьмяний, аж начебто всотував у себе світло свічок. Золоті вогники виблискували на карбі та застібках, наче віддалені вогнища у тому лісі, миготіли при кожному русі Ренлі. — Прошу вас, кажіть далі, князю Матісе.

— Ваша милосте, — мовив Матіс Рябин, скоса зиркнувши на Кетлін. — Як я казав, наші лави вже зібрані й вишикувані. Навіщо чекати світанку? Накажіть сурмити наступ.

— І дозволити людям патякати, наче я переміг зрадою, напавши не по-лицарському? Адже для битви обрана година світанку.

— Обрана Станісом, — зазначив Рандил Тарлі. — Він хоче, щоб ми вдарили назустріч променям вранішнього сонця, і воно нас засліпило.

— Лише до першого зіткнення, — впевнено заперечив Ренлі. — Пан Лорас зламає їхній стрій, а далі почнеться безлад.

Брієнна затягла зелені шкіряні ремені та застібнула золоті застібки.

— Коли мій брат загине, вбережіть його тіло від наруги. Він — моя рідна кров. Я не дозволю вимахувати його головою на списі.

— А якщо він складе зброю? — запитав князь Тарлі.

— Складе зброю? — Князь Рябин засміявся. — Коли Мейс Тирел облягав Штормолам, Станіс їв щурів, але відчиняти ворота й не думав.

— Кому ж пам’ятати, як не мені. — Ренлі задер підборіддя, щоб Брієнна пристібнула ринграфа. — Наприкінці облоги пан Гавен Вильд спробував вибратися через потерну з трьома своїми лицарями, щоб здатися. Станіс їх упіймав і наказав викинути зі стін метавками. Досі бачу перед собою обличчя пана Гавена, коли його прив’язували до метавки. Він був наш майстер-мечник.

На обличчі князя Рябина з’явився подив.

— Але зі стін нікого не кидали. Я б таке запам’ятав.

— Маестер Кресен сказав Станісу, що ми, напевне, скоро муситимемо їсти наших мертвих, і нема чого викидати добре м’ясо на вітер.

Ренлі відкинув назад волосся. Брієнна перехопила його оксамитовою стрічкою і натягнула на вуха королю підбиту шапчину, що пом’якшувала вагу шолома.

— Утім, завдяки Цибульному Лицареві нам не довелося харчуватися трупами. Проте ми підійшли до тієї грані вельми близько, а надто пан Гавен, який помер у цюпі.

— Ваша милосте. — Кетлін терпляче чекала, але час спливав. — Ви обіцяли мене вислухати.

Ренлі кивнув.

— Ставайте на чолі ваших полків, панове князі… а, ще одне. Якщо на боці мого брата б’ється Барістан Селмі, я хочу, щоб його не чіпали.

— Про пана Барістана нічого не чутно, відколи Джофрі його вигнав, — заперечив князь Рябин.

— Я знаю того старого. Він конче мусить охороняти якогось короля, бо інакше яка йому з життя радість? Але до мене він не прийшов. Пані Кетлін каже, що у Водоплині при Роббові Старку його теж немає. Де ж йому бути, як не в Станіса?

— Воля ваша, володарю. Йому не завдадуть шкоди.

Князі низько вклонилися та вийшли з шатра.

— Кажіть, що маєте, пані Старк, — мовив Ренлі.

Брієнна вдягла на його широкі плечі королівське корзно — важке, златотканої парчі, з вінчаним оленем Баратеонів, викладеним лусочками чорного бурштину.

— Ланістери намагалися вбити мого сина Брана. Тисячу разів я питала себе, чому. А відповідь отримала від вашого брата. Того дня, коли мій син упав, відбувалися лови. Роберт з Недом та більшість панства пішли на вепра, проте Хайме Ланістер лишився у Зимосічі разом з королевою.

Ренлі швидко схопив, що вона хоче сказати.

— Гадаєте, хлопчик застукав їх за чиненням кровозмісу?

— Молю вас, пане мій, дозвольте мені піти до вашого брата Станіса і розповісти про свої підозри.

— Навіщо?

— Робб зречеться корони, якщо ви з братом вчините так само, — мовила вона, сподіваючись, що не помиляється. Вона примусить сина, якщо доведеться, і Робб послухає її, хай навіть його панство упреться рогом. — Ви утрьох скличете Велику Раду, якої Семицарство не бачило вже століття. Ми пошлемо до Зимосічі по Брана, який розповість про те, що бачив, і всі дізнаються, що справжніми узурпаторами є Ланістери. І тоді хай збори князів усього Семицарства вирішують, кому далі правити на державі.

Ренлі засміявся.

— Скажіть-но мені, ласкава пані, чи обирають лютововки ватажка зграї більшістю голосів?

Брієнна принесла рукавиці короля та його глухий шолом з золотими рогами, що додавали йому до зросту ще десять вершків.

— Годі балачок. Час упевнитися, хто тут сильніший.

Ренлі натягнув на лівицю зчленовану зелено-золоту рукавицю, а Брієнна стала на коліно, щоб застібнути важкого паса з мечем та кинджалом.

— Благаю вас ім’ям Матері Небесної… — почала була Кетлін, коли двері до шатра прочинилися раптовим поривом вітру.

Їй здалося, що вона бачить якийсь рух, та коли повернула голову, то помітила лише тінь короля, що ворушилася на шовкових стінах. Кетлін почула, як Ренлі проказує якийсь жарт. Його тінь рушила з місця, здіймаючи меча, чорного на зеленому. Свічки затремтіли, деякі згасли, у повітрі повіяло чимось чужим, чимось моторошним. А тоді вона побачила, що меч Ренлі не залишав його піхв. Але тіньовий меч на стіні…

— Холодно, — мовив Ренлі тихим здивованим голосом.

По одному ударі серця його сталевий ринграф розчахнувся навпіл, наче сирна скоринка, під тінню неіснуючого меча. Ренлі встиг ще писнути придушено, перш ніж йому горлом ринула кров.

— Ваша ми… ні-і-і! — заверещала Брієнна Блакитна, побачивши моторошний потік. Голосом вона нагадувала малесеньку злякану дівчинку. Король спіткнувся і впав їй у обійми. Грудьми його обладунку стікав темно-червоний водоспад, у якому потопали зелень та золото. Згасло ще кілька свічок. Ренлі намагався щось сказати, але захлинувся власною кров’ю. Ноги під ним зломилися, і тільки сила Брієнни втримала його від падіння. Брієнна відкинула назад голову і заголосила з розпачу без слів.

Тінь… Тут сталося щось темне і лихе — Кетлін знала це напевне. Щось таке, чого вона геть не розуміла. Адже Ренлі не кидав тієї тіні. У двері увійшла сама смерть і загасила його життя так само легко, як вітер гасить свічки.

Через мить — яка здалася Кетлін довшою за половину ночі — до шатра увірвалися Робар Ройс та Емон Кий. Позаду них купчилося кілька стражників зі смолоскипами. Побачивши Ренлі у обіймах Брієнни, залитої кров’ю короля, пан Робар заволав з жаху.

— Підла вбивця! — скрикнув пан Емон, блискучо-жовтий у своїй криці з соняхами. — Геть від нього, ница істота!

— Ласка божа… Брієнно, чому?! — запитав пан Робар приголомшено.

Брієнна здійняла очі з-над тіла короля. Веселкове корзно на її плечах стало всуціль червоним там, де просякло кров’ю Ренлі.

— Я… я…

— Тобі не жити. — Пан Емон схопив з купи зброї при вході бойову сокиру на довгому держаку. — За життя короля ти заплатиш власним!

— Ні! — заверещала Кетлін Старк, нарешті віднайшовши голос, але запізно: обох лицарів охопила шалена жага крові, й вони ринули уперед з кличами, в яких потонули її не надто гучні слова.

Брієнна кинулася назустріч так хутко, що Кетлін і очам не повірила. Її власний меч не трапився під руку, тож вона смикнула з піхв Ренліного і здійняла його саме вчасно, щоб відбити сокиру Емона, яка стрімко падала згори. Криця стрілася з крицею, леза брязнули, викресали біло-блакитну іскру. Брієнна скочила на ноги, грубо відкинувши убік тіло мертвого короля. Пан Емон запнувся на ньому, намагаючись наблизитися, а Брієнна хутко перерубала мечем дерев’яне руків’я сокири; лезо полетіло геть, обертаючись. Інший вояк пхнув її смолоскипом у спину, але веселкове корзно надто просякло кров’ю, щоб легко спалахнути. Брієнна крутнулася, свиснув меч, смолоскип відлетів разом з долонею, що його тримала. Язички полум’я поповзли килимом. Скалічений вояк заволав з болю. Пан Емон кинув сокиру і заходився похапцем намацувати меча. Другий стражник витягся у випаді, Брієнна відбила, мечі задзвеніли один на одному. Коли Емон Кий знову став до бою, Брієнна змушена була відступити, хоча якимось дивом утримала на відстані обох нападників і не дала себе зачепити. Тіло Ренлі, що лишилося на землі, безсило перекотилося на один бік і широко роззявило розріз у горлянці. Кров витікала з нього, схожого на другий рот, млявими повільними поштовхами.

Пан Робар відступив крок назад, непевний, що йому робити, а тоді потягся до руків’я меча.

— Робаре, ні, послухайте мене! — Кетлін схопила його за руку. — Ви дарма на неї думаєте. Це не вона. Допоможіть їй! Вірте мені — це зробив Станіс!

Ім’я саме вискочило в Кетлін з вуст, перш ніж вона встигла подумати — але тут-таки усвідомила, що каже чисту правду.

— Клянуся вам! Ви ж добре мене знаєте. Короля убив Станіс!

Молодий веселковий лицар витріщився на божевільну жінку блідими нажаханими очима.

— Станіс? Як?!

— Не знаю! Якимись чарами, чорною химороддю. Тут була тінь, жахлива тінь…

Власний голос чувся їй навіженим і схибленим, але слова самі собою текли потоком, поки ззаду брязкали клинки.

— Тінь з мечем, присягаюся, я її бачила. Хіба ви сліпі, чи що?! Дівчина ж його кохала! Допоможіть їй!

Вона зиркнула назад, побачила, як впав другий стражник, як його меч випав зі слабких пальців. Надворі галасували. Кетлін зрозуміла, що за мить сюди увірветься натовп розлючених вояків.

— Вона невинна, Робаре. Даю вам своє слово, клянуся могилою чоловіка і честю Старків!

Почувши клятву, пан Робар нарешті зважився.

— Я їх стримаю, — мовив він. — Ведіть її геть.

Він обернувся і вибіг надвір.

Вогонь досяг стінки шатра і почав видиратися нагору. Пан Емон у жовтій полив’яній лицарії жорстоко тіснив Брієнну, вбрану в саму лише вовну. Але він геть забув про Кетлін, доки йому в потилицю не загилила з брязкотом залізна жарівниця. Маючи на собі шолома, він не отримав фатальної рани, та все ж упав на коліна, приголомшений.

— Брієнно, зі мною! — наказала Кетлін, і дівчина баритися не стала.

Удар мечем розпанахав зелений шовк; вони удвох ступили у темряву і холодок ранку. З іншого боку шатра чулися гучні голоси.

— Сюди! — закликала Кетлін, — і поволі. Бігти не можна, бо нас спинять і допитають. Підемо повільно, наче нічого не сталося.

Брієнна запхала меча за паса і рушила поруч з Кетлін. В нічному повітрі пахкотіло дощем. Королівське шатро позаду палало вогнем, язики здіймалися високо у досвітній темряві. Ніхто не ворухнув ані пальцем, щоб їх спинити. Деякі вояки бігли мимо, волали «Горить! Пробі! Злії чари!». Інші стояли купками і перемовлялися тихими голосами. Кількоро молилися, один юний зброєносець стояв навколішки і схлипував, не криючись.

Поки звістка облітала табір, бойовий стрій Ренлі почав ламатися. Нічні вогнища вигоріли, на сході зайнявся світанок, велетенський обрис Штормоламу почав виникати з темряви, наче кам’яний сон. Пасма блідого туману бігли полем, тікаючи від сонця на крилах вітру. «Вранішні примари» — чула вона колись їх назву від Старої Мамки. — «То духи повертаються до своїх могил.» Тепер і Ренлі став одним з них. Його більше немає — як немає ані його брата Роберта, ані її любого Неда.

— Я вперше обійняла його, коли він помер, — тихо мовила Брієнна, поки вони крокували крізь дедалі безладніший табір. Здавалося, її голос ось зараз зламається. — Щойно він сміявся, і раптом усюди кров… ясна пані, я нічого не розумію. Ви бачили, як?…

— Я бачила тінь. Спершу гадала, що то тінь Ренлі, але вона належала його братові.

— Князеві Станісу?

— Я відчула його. Хтось скаже, що то була мара, омана, та все ж…

Брієнна цього не сказала. Натомість висока незугарна дівчина вигукнула:

— Я вб’ю його! Вб’ю власним мечем мого пана і володаря, присягаюся! Даю обітницю, святу й непорушну!

Гал Молен та решта почту чекали з кіньми у поводі. Пан Вендел Мандерлі аж на піну сходив, так прагнув дізнатися, що сталося.

— Пані моя, табір геть оскаженів! — гукнув він, щойно їх побачив. — Князь Ренлі — він?…

Раптом пан Вендел запнувся і вирячив очі на Брієнну, мало не всю вкриту кров’ю.

— Мертвий. Та не від наших рук.

— А битва… — почав був Гал Молен.

— Битви не буде.

Кетлін сіла у сідло. Супровід почав шикуватися навколо неї. Зліва став пан Вендел, справа — пан Первин Фрей.

— Брієнно, ми привели коней вдвічі більше, ніж маємо людей. Беріть собі одного, і їдьмо з нами.

— Я маю свого коня, ласкава пані. А ще обладунок…

— Лишіть їх тут. Мусимо від’їхати якнайдалі, перш ніж їм спаде на думку нас шукати. Ми обидві були поруч з королем у мить його загибелі. Нам цього не забудуть.

Без жодного слова Брієнна обернулася і зробила, як сказали.

— Рушаймо! — наказала Кетлін супроводові, коли всі сіли у сідла. — Коли хто спробує нас зупинити, рубайте на місці.

Довгі пальці світанку простяглися віялом через поля. У світ поверталися кольори. Там, де на сірих конях сиділи сірі люди, озброєні сірими ратищами, тепер сяяли холодним сріблом вістря десяти тисяч списів, а на безлічі прапорів, що плескали за вітром, Кетлін бачила відблиски червоного, рожевого, жовтогарячого, темну блакить та глибокий порфір, сяйво жовтого золота. Вся сила Штормоламу і Вирію — та сила, яка годину тому належала Ренлі. «Вони всі тепер — Станісові» — зрозуміла вона, — «хай самі ще не знають. Куди ж їм подітися, як не до останнього Баратеона? Одним лихим та підлим ударом Станіс забрав собі ціле військо.»

«Я — законний король» — оголосив він, стиснувши щелепи, наче сталеві лещата, — «а ваш син — такий самий зрадник, як оцей мій брат. Колись настане і його день.»

Її спиною пробіг мороз.

Джон IV

Пагорб витикався над щільним плетивом лісу — чужий йому, самотній, відкритий усім вітрам, видний кожному оку за багато верст. Розвідники казали, що серед дичаків він зветься Кулаком Першолюдей. «А й справді, схожий на кулак» — подумав Джон Сніговій. Кулак, що одним ударом кам’яних кісточок пробив землю та ліс і виткнувся нагору, голий і брунатний.

Він в’їхав на верхівку з паном Мормонтом та старшиною, лишивши Привида під деревами. Лютововк за час шляху нагору тричі тікав і двічі повертався неохоче на свист Джона. Втретє князь-воєвода втратив терпець і гарикнув:

— Хай тікає, хлопче! Я хочу досягти хребта до темряви. Вовка знайдеш опісля.

Шлях нагору був крутий та кам’янистий. Верхівку оточувала стінка до грудей заввишки, складена з каменю. Розвідники мусили проїхати трохи на захід, щоб знайти прогалину, досить широку для коней.

— Добре становисько, Торене, — оголосив Старий Ведмідь, коли нарешті вони досягли вершини. — На краще годі й сподіватися. Станемо тут табором і почекаємо на Піврукого.

Князь-воєвода зіскочив з сідла, наполохавши крука на плечі. Крук злетів у повітря, верескливо жаліючись.

Краєвид з вершини пагорба захоплював око, але увагу Джона більше привернула огорожа — старі вивітрені камені з плямами білої мшеді та бородами зеленого моху. Казали, що у Вік Світанку на Кулаку тримали оборону першолюди.

— Старий дитинець, міцний, — мовив Торен Рідколіс.

— Старий, — верескнув Мормонтів крук, гучно ляпаючи крилами в них над головами. — Старий, старий, старий!

— Ану замовкни! — гарикнув Мормонт угору на птаха.

Гонор Старого Ведмедя не дозволяв йому визнати свою слабкість, та Джона воєвода обдурити не міг. Напруга і втома від походу біч-обіч з далеко молодшими за нього братчиками брали з Мормонта свою данину.

— Цей пагорб легко буде захистити в разі потреби, — вказав Торен, ведучи коня уздовж кам’яного кільця; його облямований соболем кожух ворушився на вітрі.

— Так, годяще місце.

Старий Ведмідь здійняв руку вгору, на вітер, і крук сів йому на передпліччя, шкрябаючи кігтями по чорній кольчузі.

— Як тут з водою, пане воєводо? — спитав Джон.

— Ми перетнули струмок біля підніжжя пагорба.

— Далеченько лізти, щоб напитися, — зауважив Джон, — ще й ззовні кам’яного кільця.

На це Торен почав глузувати:

— Отаке ледащо? Ліньки й на горбок видертися?

А Мормонт мовив:

— Міцнішого становиська нам тут не знайти. А води можна принести, щоб був запас.

Після слова воєводи Джон замовк і далі не сперечався. Були віддані накази; братчики Нічної Варти заходилися ставити табір усередині кам’яного кільця, збудованого першолюдьми. Чорні намети вигулькнули, наче гриби після дощу, голу землю вкрили розкатані згортки постілей. Шафарі прив’язували бахмутів довгими рядами, дбали про їхній харч та питво. Лісники рушили з сокирами до дерев у згасаючому світлі дня, щоб назбирати досить дров на усю ніч. Зо двоє десятків будівничих узялися вичищати підлісок, копати нужники, розмотувати в’язки відпалених у вогні гострих кілків.

— До ночі усі прогалини в стіні обкопати ровом та загородити палями, — наказав Старий Ведмідь.

Поставивши Мормонтів намет і подбавши про їхніх з воєводою коней, Джон спустився схилом у пошуках Привида. Лютововк миттю з’явився, не видавши жодного звуку. Щойно Джон крокував на самоті попід зеленими деревами, свистів та гукав, тріщав шишками та впалим листям під ногами, і ось коло нього вже трусить великий білий вовк, блідий, наче вранішній туман.

Та не встигли вони досягти кам’яного кільця, як Привид знову почав комизитися. Він сторожко прокрався уперед, понюхав прохід у стіні та відступив так, наче йому не сподобалося відчуте. Джон спробував схопити його за карк та силоміць втягнути до кільця, але дзуськи — вовк важив не менше за нього самого, а силою ще й переважав.

— Привиде, що тебе бентежить?

Вовк нечасто бував такий занепокоєний. Зрештою Джон кинув ту марну справу.

— Як забажаєш, — мовив він до вовка. — Біжи собі, полюй.

Червоні очі стежили за ним, поки Джон повертався до табору між порослих мохом каменів.

«Сподіваймося, тут буде безпечно.» З пагорба було видно геть усе навкруги. На північ та захід його схили були неприступно круті, а на схід — лише трохи пологіші. Все ж, поки сутінки густішали, і поміж дерев потроху розтікалася темрява, Джонове передчуття небезпеки зростало. «Це ж страхолюдна пуща» — казав він собі. — «Напевне, тут є страхолюдні привиди, духи першолюдей. Колись ці місця належали їм.»

«Та годі вже хлоп’ячих дурощів» — нарешті вирішив він. Видираючись між куп каміння, Джон визирав у бік західного сонця. Там він бачив, як світло грає і мерехтить золотом на воді Молочної, що загиналася на південь. Вгору річкою місцина ставала суворішою, щільний ліс на півночі та заході поступався череді голих кам’яних пагорбів, високих та диких. На обрії величезною тінню здіймалися гори. Нескінченні хребти бігли кудись у блакитно-сіру далечінь; гострі вершини споконвіку вкривав сніг. Навіть здалеку вони здавалися велетенськими, холодними та негостинними.

Але ближче до табору ще буяла царина дерев. На південь та схід, скільки сягало Джонове око, простягався ліс: велетенське плетиво коріння та гілля тисяч відтінків зеленого. Подекуди виднілися латочки червоного — то оберіг-дерево витикалося серед сосен та вартових. Траплялися й жовті плями: то жовтіли на осінь листяні дерева. Коли дмухнув вітер, Джон почув скрипіння та стогін гілок, старших за нього. Під вітром затріпотіли тисячі листків, і на мить ліс видався йому глибоким темно-зеленим морем — неспокійним, буремним, вічним та невпізнанним.

В Джона промайнула думка, що Привид там, унизу, не сам-один. У тому морі могло плисти все, що завгодно, ховатися за деревами, підкрадатися до дитинця у мороці лісу. Геть усе. Звідки їм знати? Він стояв там довгенько, доки сонце не зникло за зубчастими вершинами гір і темрява не почала підповзати лісом.

— Джоне? — покликав Семвел Тарлі. — А я дивлюся, наче ти. Здоровий?

— Та нівроку. — Джон зістрибнув донизу. — Як у тебе день минув?

— Добре минув. Усе гаразд.

Джон не хотів поділяти з другом свій неспокій. Тільки не зараз, коли Семвел Тарлі нарешті відшукав у собі бодай якусь мужність.

— Старий Ведмідь хоче тут зачекати на Кворина Піврукого та братчиків з Тіньової Вежі.

— Місце тут наче міцне, — мовив на це Сем. — Загорожу ще першолюди поставили. Гадаєш, тут і битви якісь сталися?

— Та напевне ж. Ти краще підготуй крука. Мормонт захоче надіслати листа.

— Якби ж їх усіх відпустити. Вони ненавидять клітки.

— Ти б теж ненавидів, якби вмів літати.

— Якби я вмів літати, то вже сидів би в замку Чорному за пирогом з м’ясом, — похнюпився Сем.

Джон ляснув його по плечі обпаленою рукою. Назад крізь табір вони повернулися разом. Навколо запалювали багаття, щоб зготувати вечерю. Над головами потроху з’являлися зірки. Довгий червоний хвіст Мормонтового Смолоскипа сяяв яскраво, як місяць. Джон почув круків раніше, ніж побачив. Деякі кликали його на прізвище. Хто-хто, а вони галасувати не соромилися.

«Круки відчувають те саме.»

— Піду-но я прислужуся Старому Ведмедеві, — мовив Джон. — Він теж стає галасливий, як його не погодувати.

Мормонт тим часом радився з Тореном Рідколісом та півтузнем інших очільників.

— Ось де ти є, — буркнув старий. — Подай гарячого вина, та не барися. Вечір якийсь морозний.

— Слухаю, пане воєводо.

Джон склав багаття, видобув з обозу невеличке барильце улюбленого Мормонтового міцного червоного і налив вина у казанок. Казанка він повісив над вогнем, а сам заходився збирати приправи. Старий Ведмідь дуже прискіпливо ставився до гарячого вина з прянощами: там мало бути скількись кориці, скількись мушкатного горіха і ось стільки меду, ані краплею більше. Родзинки, горіхи, сушені ягоди… але жодної краплі лимона, цієї ницої південської гидоти — що й дивно, бо лимон Мормонт завжди вимагав додавати йому в ранкове пиво. Напій мав бути гарячий, аби добре зігріти і звеселити душу — так наполягав князь-воєвода — але ні в якому разі не міг кипіти. Тому Джон наглядав за казанком уважним оком.

За роботою він чув голоси зсередини намету. Ярман Парогач казав:

— Найлегший шлях вгору Мерзляками — слідувати Молочною аж до її витоку. Та якщо ми рушимо туди, Розбишака знатиме про наш прихід — ясно, як день.

— Велетневі Сходи теж годяться, — зазначив пан Маладор Кляск, — або й Вискливий Пересув, якщо чистий.

Вино запарувало. Джон зняв казанок з вогню, налив вісім кухлів та поніс до намету. Старий Ведмідь саме розглядав грубу мапу, яку Сем намалював тієї ночі у Крастеровому Дитинці. Він забрав кухля з Джонової таці, зробив ковток і коротко кивнув, схвалюючи напій. Крук скочив йому на плече і каркнув:

— Зерна! Зерна!

Пан Отин Вивір від вина відмахнувся.

— Що до мене, то я б у ті гори й не потикався, — мовив він тихим утомленим голосом. — Мерзляки добряче кусають навіть улітку, а зараз… якщо нас там буря заскочить…

— Я й не хочу лізти у Мерзляки без зайвої потреби, — заперечив Мормонт. — Дичаки не краще за нас вміють живитися снігом та каменем. Вони скоро знову спустяться з гір, а єдиний шлях для хоч скількись численного війська — уздовж Молочної. А в такому разі ми тут сидимо міцно. Нас вони не проминуть.

— Та може, й не захочуть минати. Їх багато тисяч, а нас навіть разом з Півруким буде триста душ. — Пан Маладор узяв кухля від Джона.

— Якщо дійде до бою, то кращого місця, ніж тут, нам не знайти, — оголосив Мормонт. — Оборону можна зміцнити. Викопаємо ям, наставимо палісадів, розкидаємо шпичаків схилом, загородимо усі дірки. Ярмане, став на чати найпильніших. Хай стоять колом по низу, ще й уздовж річки, щоб попередили, коли бодай хтось наблизиться. Заховай їх серед дерев. І води було б непогано натягати — більше, ніж потребуємо зараз. Викопаймо ставки задля запасу. Зараз люди матимуть, що робити, а потім воно не завадить.

— Мої розвідники… — почав був Торен Рідколіс.

— Твої розвідники хай ходять лише цим берегом річки, доки не з’явиться Піврукий. По тому подивимося. Я не хочу втрачати ще людей.

— Манс Розбишака, може, за день звідси з військом стоїть, а ми й не відаємо, — пожалівся Рідколіс.

— Ми знаємо, де дичаки збирають військо, — рішуче заперечив Мормонт. — Нам Крастер розказав. Хоч як він мені не до душі, та навряд чи брехав нам у очі.

— Ну, як скажете.

Рідколіс набурмосився і попросився піти. Решта допила свої кухлі вина і відкланялася трохи чемніше.

— Бажаєте вечерю, пане воєводо? — спитав Джон.

— Зерна! — скрикнув крук.

Мормонт зволікав з відповіддю. Та зрештою відповів питанням:

— Чи не знайшов твій вовк сьогодні дичини?

— Він ще не повернувся.

— Трохи свіжого м’яса б нам не завадило.

Мормонт запустив руку в мішечок і дав крукові жменю зерна.

— Гадаєш, я дарма тримаю розвідників при собі?

— Не мені судити, мосьпане.

— Тобі, якщо тебе питають.

— Я не розумію, як розвідники зможуть знайти мого дядька, не відходячи від Кулака, — зізнався Джон.

— Не зможуть. — Крук дзьобав зернятка з долоні Старого Ведмедя. — Байдуже, дві сотні чи десять тисяч. Тутешній край надто великий.

Коли зерно скінчилося, Мормонт опустив долоню.

— Але ж ви не покинете пошуки?

— Маестер Аемон вважає тебе кмітливим. Доведи.

Мормонт пересадив крука на плече. Птах нахилив голову набік, виблискуючи малими очицями.

Відповідь виникла у голові сама собою.

— А, то ми… напевне, одній людині легше знайти дві сотні, аніж двом сотням — знайти одного.

Крук заклекотів, а Старий Ведмідь посміхнувся крізь сиву бороду.

— Стільки людей верхи на конях лишають такий слід, що його не загубив би навіть Аемон. З цього пагорба вогні видно аж у передгір’ях Мерзляків. Якщо Бен Старк живий і не в полоні, він до нас прийде. Не може не прийти.

— Так, — погодився Джон, — але ж… якщо…

— …якщо він мертвий? — підказав Мормонт голосом, не позбавленим співчуття.

Джон неохоче кивнув.

— Мер-ртвий, — додав крук. — Мер-ртвий.

— Все одно може прийти, — відказав Старий Ведмідь. — Як прийшли Отор з Яфером Буйцвітом. Мене це жахає не менше за тебе, Джоне, але ми не повинні відкидати таку можливість.

— Мер-ртвий, — знову каркнув крук, ворушачи пір’ям. Дедалі гучніше та пронизливіше. — Мер-ртвий!

Мормонт скуйовдив йому чорні пір’їни. Раптом воєводі закортіло позіхнути; не втримавши рота, він прикрив його тилом долоні.

— Вечері, мабуть, не треба. Краще відпочити. Збуди мене з першим світлом.

— На добраніч, пане воєводо.

Джон зібрав порожні кухлі та вийшов надвір. Почув віддалений сміх, жалісне виття кози з дудками, на якій хтось дмухав пісню. Посередині табору тріщало велике вогнище, варили юшку — від неї долітали пахощі. Хай Старий Ведмідь не голодний, зате Джонові попоїсти не завадить. Він рушив до багаття.

Там саме просторікував Дивен з ложкою в руці.

— Я знаю цей ліс краще за всяку живу душу, тому кажу вам: цієї ночі я б до нього сам і носа не пхнув. Хіба ви не чуєте, чим навколо смердить?

Грен пополотнів і вирячив на Дивена очі, але Скорботний Ед відповів:

— Як на мене, то гівном двох сотень коней. А ще оцією стравою. Що далі їх нюхаю, то гірше розрізняю.

— От я тобі зараз розрізню.

Гейк попестив ножа при боці, забуркотів і наклав Джонові у миску вечері з казана. Густий ячмінний крупник був заправлений морквою, цибулею та дрібно порізаною солониною, яка у казані трохи розм’якла.

— То що ти таке винюхав, Дивене? — запитав Грен.

Лісник якусь мить облизував свою ложку. Зуби він вийняв з рота. Його зморшкувате лице скидалося на стару шкуру, а руки — на покручені корені.

— Винюхав я щось таке… воно мені смердить, щоб не збрехати… холодом.

— В тебе не лише зуби дубові, але й голова, — відказав Гейк. — Холод ніяк не смердить.

«Ще й як смердить» — подумав Джон, бо згадав ту ніч у опочивальні князя-воєводи. — «Смердить самою смертю.» Голод раптом кудись подівся. Джон віддав свій харч Гренові, щоб зігріти друга зайвою мискою перед довгою ніччю.

Коли він повертався, холодний вітер дмухав уже щосили. До ранку ґрунт вкриється памороззю, а мотузки наметів від морозу затверднуть. На дні казанка ще теліпалося на кілька пальців вина з прянощами; Джон підкинув у вогонь хмизу і поставив казанок підігрітися. Поки він чекав, то згинав і розгинав пальці, стискав та розтягав їх, доки рукою не побігли мурашки. Навколо табору ставали чати першої варти. Уздовж кільцевого муру блимали смолоскипи. Місяця на небі не було, зате над головою сяяли тисячі зірок.

З темряви донісся тихий, віддалений, але добре знайомий звук: виття вовків. Голоси гучнішали, стишувалися… моторошна і самотня пісня, від якої на потилиці волосся ставало дибки. Навпроти Джона через вогнище з тіні раптом зиркнуло двійко червоних очей, що зажевріли у світлі багаття.

— Привиде! — здивовано затамував подих Джон. — То ти все ж пробрався всередину, га?

Білий вовк нерідко бігав, полюючи, всеньку ніч; Джон навіть не чекав побачити його знову до світанку.

— Погано полюється? Нема дичини? — спитав Джон. — Осьде. До мене, Привиде!

Лютововк оббіг вогнище, понюхав Джона, понюхав вітер, не зупиняючись ні на мить. Схоже, зараз йому було не до м’яса. «Привид знав, коли прийшли упирі. Він мене збудив, попередив про небезпеку.» Джон хутко скочив на ноги й нашорошився.

— Там щось є? Привиде, ти щось винюхав?

«Дивен казав, що винюхав холод.»

Лютововк кинувся уперед, спинився, озирнувся. «Хоче, щоб я пішов за ним.» Накинувши каптура, Джон пішов геть від наметів та тепла багаття, повз довгі шереги кошлатих малих бахмутів. Один з коників заіржав налякано, коли Привид його минав. Джон заспокоїв його ласкавим словом, спинився попестити. Наблизившись до муру, він почув, як свистить вітер у щілинах між каменями. Вартовий спитав, хто іде. Джон вийшов на світло смолоскипа.

— По воду для князя-воєводи.

— То йди, — відповів вартовий. — Тільки швидше.

Загорнувшись у чорного кобеняка і сховавшись під каптуром від вітру, той навіть не подивився, чи має Джон з собою цебро.

Джон прослизнув боком між двох загострених паль; Привид ковзнув слідом унизу. В тріщину стіни було встромлено смолоскипа; його полум’я віяло блідими жовтими прапорцями по вітрі, коли налітав порив. Поки Джон пролізав крізь прогалину в мурі, він заразом висмикнув того смолоскипа з-поміж каменів і забрав з собою. Привид хутко побіг донизу схилом; Джон сходив повільніше, тримаючи світло перед собою. Голоси табору потроху завмирали позаду. Ніч була темна, схил крутий, кам’янистий та нерівний. Відволіктися бодай на мить означало напевне зламати гомілку… а чи й шию. «Що це я роблю?» — питав він себе, поки прокладав шлях донизу.

Нижче від нього застигло військо дерев — вояків у броні з кори та листя, готових кинутися шерегами на приступ пагорба, щойно віддадуть наказ. Світло смолоскипа мазнуло по них, вихопило з темряви окремі плями зелені… але решта грізного війська стояла чорна, як ніч. Звідкілясь чувся тихий дзюркіт води на каменях. Привид зник у гущавині; Джон спробував рушити за ним, дослухаючись до кличу струмка, до зітхання листя на вітрі. Гілля вчепилося у кобеняка; товсті відгалуження дерев над головою сплелися разом і затулили зірки.

Привид знайшовся, коли саме вибігав зі струмка.

— Привиде! — покликав Джон. — До мене! Хутко!

Лютововк підняв голову, зблиснув хижими червоними очима; вода стікала йому з щелеп, наче слина. Якби хтось побачив його в цю хвилину, то нажахався б. Але ще мить, і він зник, стрибнув повз Джона, ринув між дерев.

— Привиде, ні! Сидіти! — загукав Джон, але вовк не зважав.

Сухорляву білу постать проковтнула темрява, і Джонові лишився тільки вибір: самому дертися назад схилом до табору або наздоганяти вовка. Він розсердився і рушив за звіром. Смолоскипа Джон тримав так низько, що бачив камені, на яких щомиті міг запнутися, товсті корені, які наче самі хапали за ноги, ями, де легко було звихнути ногу. Через кожні кілька сажнів він кликав Привида, проте між дерев крутився нічний вітер, який без сліду ковтав його слова. «Яку дурницю я роблю» — думав Джон про себе, глибше пірнаючи в ліс. Він вже зібрався був повертати назад, коли побачив біле попереду і праворуч, ближче до пагорба, і кинувся туди, стиха лаючись.

За чверть шляху навколо Кулака він наздогнав вовка, та невдовзі знову загубив. Нарешті Джон спинився перепочити серед терену, ожини та нагромаджень каміння біля підніжжя пагорба. Темрява підступила зовсім близько, стримувана лише вогником смолоскипа.

Раптом Джон почув тихе шкряботіння, обернувся і рушив на нього, ступаючи обережно серед тернових кущів та камінних лобаків. За впалим деревом він знову надибав Привида. Лютововк завзято копав, викидаючи лапами землю.

— Що ти там знайшов? — Джон опустив смолоскипа і побачив круглий горбик м’якої землі. «Могила» — подумав він. — «Але чия?»

Він став на коліна і встромив смолоскипа у землю коло себе. Ґрунт був сипкий, піщаний, без камінців, без корінців. Джон легко вигрібав його цілими жменями. Хай що тут лежало, сховали його нещодавно. За дві стопи вглиб Джонові пальці торкнулися тканини. Він чекав і боявся знайти труп, але натомість знайшов дещо інше. Обмацавши тканину, він відчув якісь маленькі, тверді, непіддатні пальцям речі. Ані смороду, ані могильних черв’яків не було. Привид сів поруч на хвоста і мовчки дивився.

Джон відгріб сипкий ґрунт убік і оголив круглястий пакунок десь у аршин завширшки. Підсунувши пальці під його боки, він витяг пакунок назовні. Всередині щось двигтіло і тихенько брязкало. «Скарб» — подумав він, але навпомацки штуковини у пакунку не скидалися на монети, та й брязкіт був не металевий.

Пакунок тримав докупи відрізок розкошланої мотузки. Джон витяг кинджала, перерізав її, намацав краї тканини і потяг на себе. Пакунок перевернувся, його вміст висипався на землю, тьмяно виблискуючи. Джон побачив з десяток ножів, листоподібні вістря для списів, безліч площиків для стріл. Він узяв до рук лезо кинджала — легке, мов пір’я, чорно-блискуче, позбавлене руків’я. Краєм побіг виблиск полум’я смолоскипа — тоненька жовтогаряча рисочка. Вочевидь, лезо було гостре, як бритва. «Драконоскло — те саме, яке маестри кличуть обсидіаном.» Чи не віднайшов Привид якийсь стародавній запас дітей лісу, похований тут на тисячі років? Адже Кулак Першолюдей — дуже стара твердиня. Ось тільки…

Під драконосклом лежав старий бойовий ріг, зроблений з рога зубра, схоплений спижевими кільцями. Джон витрусив з нього землю, і звідти пролився ще один потік площиків для стріл. Але Джон дивився не на них, а на тканину, в яку була загорнута зброя. Він потер куточок між пальцями: добра вовна, цупка, подвійного плетіння, волога, проте не гнила… Напевне, у землі лежить недовго. І така темна… Він ухопив її в жменю та підтяг ближче до смолоскипа. «Ні, не просто темна. Чорна.»

Ще до того, як Джон підвівся і витрусив одежину перед собою, він вже знав, що саме тримає у руках: чорного кобеняка присяжного братчика Нічної Варти.

Бран V

Пивотряс знайшов його у кузні, де він качав міхи для Мікена.

— Маестер просить вас до себе у башту, пане принце. Прилетів птах від короля.

— Від Робба?! — Збуджений Бран, не чекаючи на Ходора, дозволив Пивотрясові понести його сходами. Він був теж чималий здоровань, хоча менший, ніж Ходор, і зовсім не такий дужий. Доки вони дісталися маестерської башти, стражник зачервонівся лицем і геть засапався. Рікон з’явився раніше, а з ним і обидва Вальдери Фреї.

Маестер Лювин відіслав Пивотряса і зачинив двері.

— Панове, — поважно мовив він, насупивши брови, — ми отримали листа від його милості. З новинами водночас і добрими, і поганими. Король здобув на заході велику перемогу, вщент розгромив ланістерівське військо у місці під назвою Волобрід, а також зайняв кілька замків. До нас він пише з Попельні, колишньої твердині дому Марбранд.

Рікон смикнув маестра за рясу.

— То Робб тепер повернеться додому?

— На жаль, поки що ні. Попереду ще чекають інші битви.

— Робб розбив князя Тайвина? — спитав Бран.

— Ні, — відповів маестер. — Вороже військо очолював пан Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.

Бран ніколи й не чув про якогось там пана Стафорда Ланістера. Тому погодився з Великим Вальдером, коли той мовив:

— У цій війні важить тільки князь Тайвин.

— Скажіть Роббові, що я хочу його додому, — попрохав Рікон. — І хай вовка свого привезе, а ще пані матінку і пана батька.

Малий знав, що князь Едард мертвий, але інколи забував… навмисне, підозрював Бран. Його менший братик був такий упертий, якими бувають діти у чотири роки.

Бран радів з Роббової перемоги, але й непокоївся теж. Він згадав, як Оша казала того дня, коли брат повів військо з Зимосічі на південь. «Він іде не в той бік» — ось що твердила дичацька жінка.

— На жаль, за кожну перемогу доводиться платити ціну. — Маестер Лювин обернувся до Вальдерів. — Панове, серед наших втрат при Волоброді — ваш дядько, пан Стеврон Фрей. Він був поранений, як пише король Робб. Спочатку гадали, що рана легка, та за три дні він помер уві сні в своєму наметі.

Великий Вальдер здвигнув плечима.

— Та він був уже старий. Шість з половиною десятків років наміряв. Забагато, щоб воювати. Він завжди жалівся на втому.

Малий Вальдер пирхнув.

— Бо втомився чекати, поки наш дідусь помре. То тепер спадкоємцем стане пан Емон, еге ж?

— Не кажи дурниць, — відказав його брат у перших. — Син першого сина йде перед другим сином. Наступний — пан Риман, а тоді Едвин, Чорний Вальдер і Петир Пуздря. А далі — Аегон зі своїми синами.

— Риман теж старий, — зазначив Малий Вальдер. — Років сорок, а чи й більше. Ще й животом хворіє. Гадаєш, він стане князем?

— Князем стану я. А на нього мені начхати.

Різко втрутився маестер Лювин:

— Ви мали б соромитися таких балачок, панове. Де ваша жалоба? Адже помер ваш рідний дядько.

— О так, — відповів Малий Вальдер. — Нам страшенно сумно.

Та насправді вони не сумували. Бранові заскніло у животі. «Навіть моя журба більша за їхню.» Він попрохав маестра Лювина відпустити його, і той одразу задзвонив по допомогу. Ходор, напевне, порався у стайні, тому прийшла Оша. Вона була сильніша за Пивотряса і знесла Брана на руках сходами без зайвого клопоту.

— Ошо, — запитав Бран, коли вони перетинали двір. — Ти знаєш дорогу на північ? До Стіни… і далі?

— Дорогу знайти легко. Шукаєш Крижаного Дракона і йдеш за блакитною зіркою в оці його наїзника.

Вона проштовхнулася спиною крізь двері та рушила вгору гвинтовими сходами.

— І там досі є велетні, а ще… оті… Інші, і діти лісу теж?

— Велетнів я сама бачила, про дітей чула від людей, а щодо білоходів… нащо вони тобі?

— Ти бачила триокого гайворона?

— Ні. — Вона засміялася. — Та не надто і кортить.

Оша хвицьнула ногою двері до Бранової опочивальні та посадовила його на лаву коло вікна, звідки видно було двір унизу. Але щойно вона пішла, як за кілька ударів серця двері прочинив, не питаючи дозволу, Йоджен Троск. За ним крокувала його сестра Мейра.

— Чули про птаха? — спитав Бран. Йоджен кивнув. — То не вечеря була, як ти казав, а лист від Робба. Ми його не їли, та загалом…

— Зелені сни іноді показують все у дивній подобі, — визнав Йоджен. — Їхню правду не завжди легко зрозуміти.

— Розкажи, яке зло ти бачив уві сні, — попрохав Бран. — Зло, яке має статися з Зимосіччю.

— То пан принц нарешті мені повірили? А чи повірять вони тепер іншим моїм словам, хай якими дивними вони їм видадуться?

Бран кивнув.

— Море прийде до Зимосічі.

— Море?!

— Я бачив уві сні, як море плюскотить навколо Зимосічі. Як чорні хвилі вдаряють по брамі та баштах, як солона вода ринула через мури і заповнила замок. У дворі плавали потопельники. Коли я вперше бачив цей сон ще у Сіроводці, то не знав їхніх облич, але тепер знаю. Один з них — Пивотряс, той стражник, що гукав наші імена на учті. Другий — ваш септон. А ще коваль.

— Мікен? — Бран відчув водночас і збентеження, і розпач. — Але ж море за багато сотень верст звідси! До того ж Зимосіч має такі мури, що вода ніколи не затопить їх, навіть якщо підступить близько.

— В мороці ночі солоне море рине через ці мури, — повторив Йоджен. — Я бачив мертвих, потоплих і набухлих.

— Ми мусимо їм сказати, — мовив Бран. — Пивотрясові та Мікенові, септонові Чайлу. Сказати, щоб вони не потонули.

— Їх це не врятує, — відповів хлопець у зеленому.

Мейра підступила до лави коло вікна і поклала Бранові руку на плече.

— Вони не повірять, Бране. Так само, як не повірив ти.

Йоджен сів на Бранове ліжко.

— А зараз розкажи, що ти сам бачиш у снах.

Він і досі лякався, але ж присягнувся довіряти їм, а Старк на Зимосічі завжди тримається того слова, яке дав.

— Сни бувають різні, — повільно почав він. — Вовчі сни… вони не такі погані, як решта. Я бігаю, полюю, хапаю білок. А є сни, де приходить гайворон і наказує мені літати. Інколи у тих снах є дерево. Воно кличе мене на ім’я, і мені страшно. Але найгірші сни — коли я падаю.

Він зиркнув донизу, в двір, почуваючись жалюгідно.

— Раніше ж я ніколи не падав. Лазив собі, де хотів, по дахах та стінах. Годував ґав у Спаленій Вежі. Паніматка боялися за мене, та я знав, що не впаду. Але ж упав, і тепер уві сні весь час падаю.

Мейра стиснула йому плече.

— Це все?

— Та начебто.

— Варг, — мовив Йоджен Троск.

Бран витріщився на нього.

— Що?!

— Варг. Перевертень. Вовкулака. Так тебе кликатимуть, якщо дізнаються про твої вовчі сни.

Ці слова його знову налякали.

— Хто кликатиме?

— Твої власні люди. Зі страху. Дехто ненавидітиме, коли дізнається, який ти є. А дехто і вбити спробує.

Стара Мамка часом розповідала страшні байки про вовкулак та перевертнів. У тих байках вони завжди були моторошним злом.

— Я не такий, — заперечив Бран. — Я не… То просто сни такі.

— Вовчі сни — несправжні сни. Коли ти не спиш, твої очі міцно заплющені. Але щойно засинаєш, як вони розплющуються, і твоя душа шукає свою другу половинку. Ця сила дуже міцна в тобі.

— Я її не хочу. Я хочу бути лицарем…

— Лицарем ти тільки хочеш бути. А варгом ти є. Цього не змінити, Бране. Не можна заперечити або відштовхнути те, ким ти є. Ти — крилатий вовк, але ніколи не літатимеш.

Йоджен підвівся та пішов до вікна.

— Якщо тільки не розплющиш око.

Він склав разом два пальці та сильно пхнув Брана у лоба. Та коли Бран здійняв руку, то відчув там тільки гладку цілу шкіру і ніякого ока, хай навіть заплющеного.

— Як я його розплющу, коли його там немає?

— Пальцями, Бране, його намацати не можна. Треба шукати серцем. — Йоджен роздивився Бранове обличчя своїми дивними зеленими очима. — Чи може, ти боїшся?

— Маестер Лювин сказав, що у снах людини боятися нічого.

— От і є, — заперечив Йоджен.

— Чого?

— Минулого. Майбутнього. Правди.

Вони лишили його ще більш збентеженим, ніж раніше. Наодинці з собою Бран спробував відкрити третє око, але не знав, як. Скільки б він не морщив лоба і не штрикав туди пальцями, а перемін не відчував. У наступні дні він спробував попередити решту про бачене Йодженом, але і те сталося не так, як гадалося.

Мікена почуте насмішило.

— Ти ба, море! Давно хтів його побачити. Та все якось не траплялося з’їздити туди, відки його видно. То тепер воно саме до мене прийде, га? Наші боги ласкаві, якщо дають собі такий клопіт задля бідного коваля.

Септон Чайл ласкаво посміхнувся і відповів Бранові так:

— Боги заберуть мене, коли вважатимуть за потрібне. Та навряд чи я потону, Бране. Я ж виріс на березі Білого Ножа і досить непогано плаваю.

Єдиний, хто зважив на засторогу, був Пивотряс. Він сам пішов до Йоджена побалакати, а опісля геть припинив митися і не наближався до колодязів. Зрештою він так забздівся, що шестеро інших стражників силоміць укинули його до ночв з окропом і відтерли трохи не до м’яса. Тим часом Пивотряс відчайдушно верещав, що його хочуть втопити, як і віщував малий жаб’ятник. Згодом він хмурнів та супився, щойно бачив у замку Брана або Йоджена, і щось бурмотів собі під ніс.

Через кілька днів після купелі, заподіяної Пивотрясові, до Зимосічі повернувся пан Родрік з бранцем — огрядним молодиком з тлустими вогкими губами та довгим волоссям, що смердів, наче нужник, ще гірше за Пивотряса.

— Його кличуть Смердюком, — відповів Стріха на питання Брана, що то за один. — Справжнього імені я ніколи не чув. Він служив при Болтоновому Байстрюкові, допоміг йому вбити пані Роголіс. Так люди кажуть.

За вечерею Бран дізнався, що Байстрюка вже немає на світі. Люди пана Родріка застукали його на землі Роголісів за чимось жахливим. Бран не був певний, що саме він робив, але щось таке, для чого скидають одяг. При спробі втекти його вбили стрілами. Але до бідної пані Роголіс вчасно не встигли. Після весілля Байстрюк зачинив її у башті та припинив годувати. Бран чув від вояків, що коли пан Родрік вибив двері, то знайшов її зі скривавленим ротом та відгризеними пальцями.

— Та тварюка зав’язала нам неабиякого вузлика, — розповів старий лицар маестерові Лювину. — Хочеш чи ні, а пані Роголіс була його дружиною. Він примусив її сказати обітниці перед септоном та серце-деревом і злягся з нею на подружнім ложі тієї ж ночі при свідках. Вона підписала заповіт, де зробила його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

— Обітниці, дані під загрозою зброї, не мають сили, — заперечив маестер.

— А Руз Болтон може не погодитися. Особливо якщо йдеться про земельні маєтності. — Пан Родрік насупився і схилив голову. — Я б радо стяв макітру і байстрюцькому слузі, бо він не кращий за господаря. Та на жаль, мушу тримати його живим, доки Робб не повернеться з війни. Він єдиний свідок Байстрюкових злочинів. Може, коли князь Болтон почує його розповідь, то покине свої зазіхання. Тим часом лицарі Мандерлі та залога з Жахокрому ріжуть один одного у гаях Роголісів, а мені бракує сили їх спинити.

Старий лицар обернувся у кріслі й подарував Бранові суворий погляд.

— А що тим часом за моєї відсутності робив наш пан принц? Забороняв нашій сторожі митися? Чи ти, часом, не хочеш, щоб від них тхнуло, як від того Смердюка?

— Море йде до нас, — відповів Бран. — Йоджен бачив усе в зеленому сні. Пивотрясові судилося потонути.

Маестер Лювин смикнув за ланцюговий комір.

— Малий Троск вірить, що бачить у снах майбутнє, пане Родріку. Я казав Бранові, що таке віщунство вельми непевне. Та по правді, вздовж Каменястого Берега останнім часом неспокійно. Наскочники на лодіях плюндрують рибальські селища, ґвалтують і палять. Леобальд Толгарт надіслав небожа Бенфреда, щоб той дав їм ради. Втім, гадаю, нападники вскочать до своїх кораблів і зникнуть, щойно побачать озброєний загін.

— Еге ж — щоб ударити деінде. Хай Інші заберуть тих боягузів. Вони б ніколи не сміли підняти голови, а з ними і Болтонів байстрюк, якби наша головна сила не пішла за тисячі верст на південь.

Пан Родрік зиркнув на Брана.

— Що хлопець казав тобі ще?

— Казав, що наші стіни затопить вода. Що бачив Пивотряса потонулим, а з ним Мікена і септона Чайла.

Пан Родрік насупив брови.

— Гаразд, якщо муситиму сам виїхати проти наскочників, то Пивотряса не братиму. А мене він не бачив потонулим, га? Не бачив? То й добре.

Розмова зі старим лицарем трохи розвіяла Бранову тугу. «Може, вони й не потонуть» — подумав він. — «Якщо не наближатимуться до моря.»

Мейра теж так думала. Пізніше увечері вони з Йодженом прийшли до Брана зіграти у черепки на трьох. Але її брат хитав головою і казав:

— Те, що я бачу в зелених снах, не можна змінити.

Сестра на нього сердилася.

— Навіщо боги надсилали б тобі попередження, якби ми не могли взяти їх до уваги та змінити майбутнє?

— Не знаю, — сумно відповів Йоджен.

— Якби ти був Пивотрясом, то, мабуть, сам би стрибнув до колодязя, аби тільки скінчити справу! Він мусить боротися, і Бран теж!

— Я? — Бран раптом злякався. — З чим боротися? Я теж потону?

Мейра винувато зиркнула на нього.

— Я не мала б казати…

Бран ясно бачив, що вона щось приховує.

— Ти бачив мене у зеленому сні? — занепокоєно спитав він Йоджена. — То я потонув?

— Ні, не потонув. — Йоджен з мукою вичавлював з себе кожне слово. — Я бачив чоловіка, який з’явився сьогодні. Отого на прізвисько Смердюк. Ви з братом лежали мертві коло його ніг, а він білував ваші обличчя довгим червоним ножем.

Мейра зіп’ялася на ноги.

— Якщо я піду до підземелля і встромлю йому списа у серце, то як він зможе вбити Брана?

— Варта тобі не дозволить, — мовив Йоджен. — Не пустить до нього, та й годі. Якщо ж ти скажеш їм, чому хочеш його вбити, вони не повірять.

— Я теж маю варту, — нагадав Бран. — Пивотряса, Рябого Тима, Стріху та всіх інших.

Йодженові очі кольору моху наповнилися жалем.

— Вони не зможуть його спинити, Бране. Я не бачив, чому і як, але бачив, як усе скінчиться. Я бачив вас із Ріконом у крипті, в темряві серед мертвих королів та камінних вовків.

«Ні» — подумав Бран. — «Ніколи.»

— Але якщо я піду… до Сіроводця чи до гайворона… кудись далеко, де мене не знайдуть…

— Байдуже. То був зелений сон, Бране. А зелені сни ніколи не брешуть.

Тиріон VIII

Варис стояв коло жарівниці та грів свої пухкі руки.

— Скидається на те, що Ренлі прикро й жахливо замордували просто посеред його війська. Горлянку йому перетнули від вуха до вуха клинком, який пройшов крізь крицю та кістку, наче крізь м’який сир.

— Від чиєї руки він загинув? — спитала Серсея вимогливо.

— Чи не спадало вам колись на думку, що занадто багато відповідей — це те саме, що жодної? Мої споглядачі не завжди так високо сидять, як нам бажалося б. Коли помирає король, чутки плодяться одна за одною, наче гриби у темряві. Машталір каже, що Ренлі зарізав лицар його власної Веселкової Гвардії. Праля стверджує, що сам Станіс прокрався крізь братове військо з чарівним мечем. Кількоро піших вояків вважають, що негідну справу вчинила жінка, та не можуть погодитися, яка саме. Чи то діва, якій Ренлі дав одкоша, каже один. Чи то табірна дівка, яку привели для його втіхи напередодні битви, каже другий. А третій наважується твердити, що то була сама пані Кетлін Старк.

Королева незадоволено скривилася.

— З якого дива ви гаєте наш час на дурні плітки, що ходять світом?

— Бо за ці плітки ви щедро мені платите, ласкава королево.

— Ми платимо вам за правду, пане Варисе. Незле вам це пам’ятати, щоб мала рада раптом не поменшала ще на когось.

Варис занепокоєно захихотів.

— Ви з вашим вельможним братом залишите його милість геть без радників, якщо вчасно не спинитеся.

— Смію сказати, без кількох зайвих радницьких голів держава не пропаде, — посміхнувся Мізинець.

— Любий, дорогий мій Петире, — відповів Варис, — хіба вам не лячно, що наступним у списочку пана Правиці може виявитися ваше ім’я?

— Попереду вас, Варисе? Не смію навіть мріяти.

— Може статися, ми ще вдвох з вами послужимо присяжними братчиками на Стіні, — знову захихотів Варис.

— Ще й скоріше, ніж ви гадаєте, пане євнуше, якщо ми цієї миті не почуємо з ваших вуст щось корисне! — Очі Серсеї палали так, наче їй кортіло вдруге відрізати Варисові те, що він вже втратив.

— Чи не може то бути якась хитра витівка? — спитав Мізинець, повертаючись до справи.

— Якщо так, то просто надзвичайна, — відповів Варис. — Мене-бо вона цілком переконала.

Тиріон почув достатньо і встряг у розмову:

— Джоф відчує страшну зневіру. Він наготував для Ренліної голови таку гарненьку шпичку. Та хай хто зробив справу власноруч, мусимо припустити, що за нею стояв Станіс. Адже головний зиск отримав саме він.

Тиріонові новина втіхи не принесла. Він плекав надію, що брати Баратеони добряче понищать сили один одного у кривавому розбраті. Лікоть, розбитий телепнем, йому смикало — таке іноді траплялося за вогкої погоди. Тиріон стиснув його іншою рукою, полегшення не відчув і спитав:

— Що сталося з військом Ренлі?

— Головна потуга його піхоти лишилася стояти у Лихомості. — Варис покинув жарівницю і повернувся за стіл. — Проте більша частина панства, яке рушило з князем Ренлі до Штормоламу, перебігла до Станіса під сурми та плескання прапорів, з усім кінним лицарством.

— Б’юся об заклад, на чолі їх басували Флоренти, — мовив Мізинець.

Варис подарував йому грайливу посмішку.

— Ви б виграли ваш заклад, ласкавий пане. Князь Алестер справді схилив коліно першим. А за ним пішло багацько інших.

— Багацько, — зазначив Тиріон, — але не всі?

— Не всі, — погодився євнух. — Серед них не було ані Лораса Тирела, ані Рандила Тарлі, ані Матіса Рябина. Та й сам Штормолам досі не здався. Його утримує пан Корній Пенроз в ім’я Ренлі, не вірячи, що його володар мертвий. Він вимагає показати йому смертні рештки свого пана, перш ніж відчинить браму. Але тіло Ренлі загадково зникло. Більше за все, його повезли геть. Адже п’ята частина Ренліного лицарства відбула з паном Лорасом, не забажавши схилитися перед Станісом. Кажуть, що Лицар Квітів оскаженів, побачивши тіло свого короля, і в гніві убив трьох інших присяжних оборонців Ренлі, поміж них Емона Кия та Робара Ройса.

«Шкода, що лише трьох» — подумав Тиріон.

— Пан Лорас майже напевне прямує до Лихомостя, — вів далі Варис. — Там його сестра, Ренліна королева, а ще безліч вояків, що раптом опинилися без короля. На чий бік вони тепер стануть? Дражливе питання. Адже багато хто з них служив панам, які лишилися біля Штормоламу, а ті пани тепер належать Станісові.

Тиріон схилився уперед.

— Тут, здається мені, відкриваються певні можливості. Якщо зманити Лораса Тирела на наш бік, то і князь Мейс Тирел зі значковим панством теж не забариться приєднатися. Хай зараз вони склали мечі до ніг Станіса, але без великої любові, інакше стали б за нього ще від початку.

— Хіба їхня любов до нас більша, ніж до Станіса? — спитала Серсея.

— Аніскільки, — визнав Тиріон. — Певна річ, вони любили Ренлі, але ж Ренлі вбито. Якби ми змогли дати їм вагому причину обрати Джофрі, а не Станіса… але діяти доведеться швидко.

— Яка ж то може бути причина?

— Така, що блищить та дзеленькає, — негайно запропонував Мізинець.

Варис зацокав язиком.

— Любий Петире, чи не хочете ви сказати, що вельможних панів та зацних лицарів можна отак просто купити, наче півнів на базарі?

— Чи бували ви, пане Варисе, останніми днями на наших базарах? — спитав Мізинець. — Смію сказати, там зараз легше купити вельможного пана, ніж доброго півня. Ясна річ, панство кукурікає бундючніше за півнів, ще й ображається, коли їм до рук просто пхають гроші, наче купцям… але воно ніколи не відмовляється від належних дарунків… таких, як титули, землі, замки…

— Хабарами можна переконати кількох дрібних князьків, — мовив Тиріон, — але ж не Вирій.

— Саме так, — визнав Мізинець. — Ключ до справи — Лицар Квітів. Мейс Тирел має двох старших синів, але найбільшою любов’ю завжди дарував меншого. Зманіть його, і Вирій ваш.

«Має рацію» — подумав Тиріон, а вголос сказав:

— Здається, нам варто взяти приклад зі світлої пам’яті князя Ренлі. Ми можемо укласти союз із Тирелами так само, як він. Через шлюб.

Варис зрозумів швидше за всіх.

— Ви гадаєте одружити короля Джофрі з Маргерією Тирел.

— Саме так.

Юна королева Ренлі мала п’ятнадцять чи шістнадцять років, скільки пам’ятав Тиріон… трохи старша за Джофрі, але то байдуже. Задум був такий справний та доладний, що він аж смакував його у роті.

— Джофрі заручений з Сансою Старк, — заперечила Серсея.

— Заручини можна розірвати. Що матиме король від весілля з дочкою страченого зрадника?

Мізинець подав голос:

— Можна вказати його милості на те, що Тирели значно багатші за Старків, а Маргерія, за переказами, дуже чарівна… ще й готова до подружнього ліжка.

— О так, — зазначив Тиріон, — Джофові це має сподобатися.

— Мій син надто юний, щоб про таке думати.

— Гадаєш? — перепитав Тиріон. — Йому тринадцять, Серсеєчко. Я сам одружився у тому самому віці.

— Ти зганьбив нас усіх тим жалюгідним вибриком. Джофрі зроблено з кращого тіста.

— Еге ж. Саме тому він наказав панові Боросу здерти з Санси одяг.

— Він на неї сердився.

— Він сердився і на кухарчука, що минулого вечора розлив юшку. Та голим його не роздягав.

— Бо тут справа не в юшці!

«Саме так. А у парі гарненьких цицьок.» Після того клопоту в дворі Тиріон побалакав з Варисом про те, чи не влаштувати Джофрі похід до закладу Чатаї. Може, якби він спробував солоденького, то й сам би подобрішав. Принаймні Тиріон плекав таку надію. Ласка божа, король навіть міг би відчути вдячність, а Тиріонові не завадило б трохи дяки від свого повелителя. Ясна річ, справу слід зробити таємно, і головна перепона тут — як розлучити короля з Хортом.

— Пес завжди ходить в хазяїна по п’ятах, — казав Тиріон Варисові, — але ж усі люди мусять спати. Деякі до того ж грають в кості, ходять до шльондр та винних льохів.

— Хорт усе це робить, якщо таке ваше питання.

— Ні, не таке. Я питаю, коли саме?

Варис поклав пальця на щоку й загадково всміхнувся.

— Ласкавий пане, хтось підозріливіший міг би припустити, що ви хочете розлучити короля Джофрі з його вірним оборонцем Сандором Клеганом, щоб безперешкодно завдати удару його милості.

— Напевне ж ви, пане Варисе, знаєте мене досить, щоб такого не припускати, — відповів Тиріон. — Я прагну тільки любові свого короля та небожа.

Євнух обіцяв подбати про справу. Але війна тим часом вимагала свого; Джофрі міг трохи й почекати перед тим, як зробитися чоловіком.

— Ти, поза сумнівом, знаєш свого сина краще за мене, — змусив він себе сказати Серсеї, — та все ж за шлюб з Тирелами говорить багато речей. Може, це взагалі єдиний спосіб для Джофрі дожити до своєї шлюбної ночі.

Мізинець погодився.

— Дівчина Старків нічого не принесе Джофрі, хіба що своє гарненьке тільце. Тоді як Маргерія Тирел приведе йому п’ятдесят тисяч війська та усю владу і багатство Вирію.

— Саме так. — Варис поклав м’яку руку на рукав королеви. — В вас говорить материне серце, і я знаю, як його милість кохає свою милу маленьку наречену. Та все ж королі мусять дбати про добро держави попереду своїх власних бажань. Вважаю, що таку пропозицію доцільно зробити.

Королева висмикнула руку з-під євнухової.

— Ви б так не казали, якби були жінками. Хай там як, ясні панове, але Джофрі має свою гордість і не підбиратиме за Ренлі його недоїдки. Він ніколи не дасть згоди на цей шлюб.

Тиріон здвигнув плечима.

— Коли за три роки король досягне повноліття, то зможе давати чи не давати свою згоду з власної ласки. До того часу ти є намісницею на державі, а я — Правицею. Тому він одружиться з ким ми скажемо, хоч би і з недоїдками.

На тім сагайдак Серсеї спорожнів.

— Гаразд, робіть вашу пропозицію, та бороніть вас боги, якщо Джофові не сподобається дівчина.

— Така втіха — бачити згоду між нами, — зазначив Тиріон. — То хто ж з нас поїде до Лихомостя? Треба дістатися пана Лораса, перш ніж його кров охолоне.

— Ти хочеш послати когось із ради?!

— Навряд чи з Лицарем Квітів зможуть домовитися Брон чи Шагга, чи не так? Тирели мають свій гонор.

Сестра не забарилася спробувати обернути справу собі на користь.

— Пан Джаселин Бережняк — людина чесного роду. Хай їде він.

Тиріон хитнув головою.

— Потрібен хтось здатний не тільки переказати наші слова та привезти відповідь. Наш посланець мусить говорити за короля та раду і бути здатен владнати справу самотужки.

— Правиця говорить голосом самого короля. — Світло свічок блимало у Серсеїних очах, наче шал-вогонь. — Це буде так, наче до них приїде сам Джофрі. Та й хто впорається краще за тебе? Ти перемагаєш словами вправніше, ніж Хайме — мечем.

«Аж отак прагнеш випхати мене з міста, Серсеєчко?»

— Дякую за добрість, сестро, та мені здається, що матір хлопця краще годиться для облаштування його шлюбу, ніж будь-який з дядьків. До того ж ти маєш таємний хист завойовувати друзів, з яким я не смію рівнятися.

Її очі звузилися.

— Джоф має у мені потребу тут.

— Ваша милосте, пане Правице, — втрутився Мізинець, — король має потребу в вас обох. Натомість дозвольте поїхати мені.

— Вам?

«Який зиск він з цього матиме?» — спитав себе Тиріон.

— Я належу до королівської ради, але не до королівської родини, тому з мене вийде поганий заручник. Я знав пана Лораса дуже добре, коли ще він жив тут, при дворі, й не дав йому жодної нагоди себе не любити. Мейс Тирел, скільки я знаю, не плекає до мене ворожості. А ще я смію лестити собі, що маю певний досвід у перемовинах.

«Він ухопив нас за яйця.» Тиріон не довіряв Петирові Баелішу і не хотів відпускати його з очей, та що йому лишалося? Йшлося про вибір між Мізинцем та ним самим. Тиріон добре розумів: щойно він залишить Король-Берег на скільки-небудь помітний час, як усі його здобутки зійдуть на пси.

— Між столицею та Лихомостям подекуди палає війна, — мовив він обережно. — І можна не сумніватися, що князь Станіс надішле власних пастирів — зігнати докупи заблукалих овець свого брата.

— Пастирі мене ніколи не лякали. Я непокоюся тільки про овець. Та все ж добрячий супровід не завадить.

— Можу відпустити сотню золотокирейників, — мовив Тиріон.

— П’ять сотень.

— Три.

— А до них ще сорок душ: двадцять лицарів і стільки ж зброєносців. Якщо я приїду без лицарського почту, Тирели не повірять, що моє посольство має якусь вагу.

Він і справді мав рацію.

— Згода.

— Хай у моєму почті поїдуть Карась та Бобер. Згодом я відішлю їх до батька на знак доброї волі. Нам потрібна дружба Пакстера Рожвина — він найстаріший друг Мейса Тирела і сам вельми могутній вельможа.

— А до того ж зрадник, — заперечила королева. — Вертоград став би за Ренлі разом з рештою, якби Рожвин не знав, що за це буде його вилупкам.

— Ренлі помер, ваша милосте, — зазначив Мізинець, — і ані князь Станіс, ані князь Пакстер не забули, як галери Рожвина загородили прохід морем під час облоги Штормоламу. Віддайте йому близнюків, і цим звоюєте любов Рожвинів.

Але Серсея не погоджувалася.

— Хай Інші заберуть собі їхню любов! Мені вистачить рожвинівських мечів та вітрил. А кращий спосіб їх не втратити — це втримати при собі його близнюків.

Тиріон мав на це свою відповідь.

— То повернімо пана Гобера до Вертограду, а пана Гораса лишимо тут. Гадаю, князеві Пакстеру стане клепки здогадатися, що це означає.

Остання пропозиція заперечень не викликала. Та Мізинець ще не скінчив.

— Нам знадобляться коні, швидкі та міцні. З-за війни дістати свіжих буде ніде. Також я візьму з собою певну казну золота задля тих дарунків, про які ми казали.

— Беріть, скільки треба. Якщо місто впаде, Станіс однак забере усе собі.

— Свої повноваження я хочу мати на письмі. Потрібна грамота, яка не залишить Мейсові Тирелу сумнівів про те, що я маю владу домовлятися з ним про шлюб та всілякі побічні справи, а заразом і давати обітниці від імені короля. Грамоту мають підписати король Джофрі та всі радники. І прикласти печатки.

Тиріон посовався незатишно.

— Гаразд. Чи це все? Нагадую, що звідси до Лихомостя чимало верст шляху.

— Я почну долати їх ще до світанку. — Мізинець звівся на ноги. — Сподіваюся, до мого повернення король знайде мені достойну нагороду за мої звитяжні зусилля в цій справі?

Варис захихотів.

— Король Джофрі — надзвичайно ласкавий та вдячний повелитель. Я певний, ви не пошкодуєте, мій добрий та відважний пане.

Королева висловилася пряміше.

— Чого ви хочете, Петире?

Мізинець лукаво посміхнувся до Тиріона.

— Мені треба поміркувати. Але я напевне щось придумаю.

Він зобразив легковажний уклін і вийшов так недбало, наче прямував до одного зі своїх бурдеїв.

Тиріон визирнув з вікна. Висів такий рясний туман, що він і замкового муру через двір не побачив. Крізь сіру запону світило кілька нечітких вогнів. «Гидкий день для подорожі» — подумав він, не заздрячи Петирові Баелішу.

— А нам краще братися до писання потрібних грамот. Пане Варисе, пошліть по пера, чорнило та пергамен. І комусь доведеться збудити Джофрі.

Коли засідання зрештою скінчилося, стояла сіра темна ніч. Варис поспішив геть сам, шурхотячи капцями по підлозі. Ланістери на мить спинилися коло дверей.

— Як ся має твій ланцюг, брате? — спитала королева, поки пан Престон застібав на її плечах срібноткану альтембасову накидку, облямовану горностаєм.

— Довшає ланка за ланкою. Треба дякувати панові Корнію Пенрозу за те, що він такий упертий. Станіс ніколи не рушить на північ, лишивши Штормолам позаду себе непохитним.

— Тиріоне… я знаю, ми не завжди погоджувалися про справи державства, та все ж я у тобі помилилася. Ти не такий вже бовдур, як я гадала. По правді, ти дуже прислужився престолові, за що я тобі вдячна. Пробач, що так грубо розмовляла в минулі дні.

— Пробачити? — Він знизав плечима і подарував сестрі посмішку. — Люба сестро, ти нічого такого не зробила, щоб я тебе пробачав.

— За цей день?

Вони обоє засміялися… а тоді Серсея схилилася і поклала йому на чоло швидкий легкий поцілунок.

Вражений до втрати мови, Тиріон міг тільки дивитися, як вона крокує геть палатою біч-обіч з паном Престоном.

— Чи я з глузду з’їхав, а чи сестра мене щойно поцілувала? — спитав він Брона, коли та зникла.

— Ти що, зрадів?

— Я… не чекав.

Останнім часом Серсея поводилася дивно. Тиріона це дуже непокоїло. Надзвичайно непокоїло.

— Оце намагаюся згадати, коли вона мене востаннє цілувала. Мабуть, мені тоді було років шість чи сім. Хайме її дражнив, що вона, мовляв, не зважиться.

— Може, нарешті піддалася твоїм чарам.

— Е ні, — заперечив Тиріон. — Вона щось надумала. Ти б краще дізнався, що саме, Броне. Адже знаєш, як я не люблю несподіванок.

Теон III

Теон витер слину зі щоки тилом долоні.

— Робб вийме тобі тельбухи, Грейджою! — заверещав Бенфред Толгарт. — Ти, гидкий овечий кізяк! Він згодує твоє зрадницьке серце вовкові!

Голос Аерона Мокрочуба прорізався крізь образи, наче меч крізь сир.

— Тепер ти мусиш його вбити.

— Спершу я маю до нього кілька питань, — заперечив Теон.

— Запхай собі в дупу свої питання. — Бенфред висів між Стигом та Верлагом скривавлений і безсилий. — Хоч удавись, а я тобі нічого не скажу, боягузе і перевертню!

Дядько Аерон гнув своє.

— Коли він плює на тебе, то плює на всіх нас. Він плює на Потоплого Бога. І мусить померти.

— Мій батько поставив мене на чолі цього походу, дядьку.

— А мене послав радити тобі.

«Ще й наглядати за мною.» Теон не наважувався надто запекло сваритися з дядьком. Так, він начебто очолював загін, та вояки вірили у Потоплого Бога так, як не вірили у нього. До того ж Аерона Мокрочуба вони боялися. «Не можу їх за це винуватити.»

— Твоя макітра злетить з плечей, Грейджою. Гайвороння виїсть тобі очі. — Бенфред спробував знову плюнути, та лише бризкнув кров’ю. — Хай Інші пхають в сраку твого мокрого бога.

«Ти випльовуєш рештки свого життя, Толгарте» — подумав Теон.

— Закрий йому рота, Стиг, — мовив він.

Бенфреда силоміць поставили на коліна. Верлаг відірвав з його паса кролячу шкурку і запхав між зубів, щоб спинити крики. Стиг витяг з-за паса сокиру.

— Ні! — оголосив Аерон Мокрочуб. — Його слід віддати богові. За старим звичаєм.

«Та яка тобі різниця? Мертвий, то й мертвий.»

— Гаразд, забирайте.

— Ти теж підеш. Ти — очільник загону. Підношення богові має йти від тебе.

Це вже було для Теона занадто.

— Божа людина в нас ви, дядьку. От я і лишаю всі божі справи на вас. Якби ж ви зробили мені добрість та лишили на мене справу битви!

Теон махнув рукою. Верлаг та Стиг потягли бранця у бік моря. Аерон Мокрочуб кинув на небожа докірливий погляд і пішов за ними до берега, вкритого морською галькою. Щоб втопити Бенфреда Толгарта у морській воді — за старим залізним звичаєм.

«Це йому ж на добро» — сказав собі Теон, просуваючись потроху в протилежному напрямі. Зі Стига стинач голів був не найкращий, а Бенфред мав шию жирну і товсту, як у вепра, добряче оповиту м’язами. «Я його колись дражнив за неї, щоб розсердити якнайдужче» — пригадав він. — «Коли ж це було? Років зо три тому?» Коли Нед Старк їздив до Торгенового Закуту побачитися з паном Гелманом, Теон був у його почті й два тижні перебув у товаристві Бенфреда.

Він чув переможний гармидер з-за повороту дороги, де сталася битва… якщо називати просту різанину таким гучним словом. Порізані барани мали на собі сталеву вовну, та все ж загинули, як барани.

Видершись на купу каміння, Теон роздивився унизу мертвих людей та напівмертвих коней. Коні заслуговували на краще. Тимор з братами зібрав тих, які пережили бій неушкодженими, а Урзен та Чорний Лорен впокоїли тварин, надто тяжко поранених, щоб їх рятувати. Решта люду заходилася облуплювати трупи. Гевін Харло став колінами на груди одного з убитих і пиляв йому пальця, щоб зняти персня. «Купує залізом. Ото панотець хвалив би.» Теон хотів був обшукати тіла двох убитих ним самим — чи не мали вони на собі якихось годящих прикрас — але йому стало гірко в роті від самої думки. Він уявив собі, що б на це сказав Едард Старк. І негайно розлютився на себе самого ще більше. «Старк мертвий, гниє в могилі, він для мене ніщо» — нагадав собі Теон, щоб не забути.

Старий Ботлик на прізвисько Рибовус сидів і зиркав похмуро з-над купи здобичі, до якої троє його синів продовжували докладати добро. Один з них саме буцався за щось цінне з товстуном на ім’я Тодрік, який блукав серед убитих з рогом пива у одній руці та сокирою в іншій, накинувшись кожухом з білого лиса, зовсім трохи заплямованим кров’ю попереднього господаря. «П’яний» — зрозумів Теон, почувши його ревище. Казали, що залізняки старих часів нерідко бували п’яні від крові у бою — такі навіжені, що не чули болю і лякали цим ворога. Але тут був звичайний п’яниця, що надудлився пива.

— Вексе, ану мого лука і сагайдака.

Хлопець побіг і приніс. Теон зігнув лука, приладнав тятиву до зарубок. Тим часом Тодрік збив на землю Ботликового хлопця і хлюпнув пивом йому в очі. Рибовус скочив на ноги з лайкою, але Теон був швидший. Він цілив у руку, що стискала ріг — бажав-бо подарувати їм такий постріл, щоб вони про нього казки розповідали. Але Тодрік усе зіпсував: коли тенькнула тятива, він нахилився набік, і стріла поцілила йому в черево.

Обдирники зупинилися і вилупили очі. Теон опустив лука.

— Я сказав, нікому не пити і не сваритися через здобич.

Тодрік стояв на колінах і не бажав помирати тихо.

— Ботлику, заспокой його.

Рибовус із синами хутко підкорилися. Тодрік слабко хвицявся, поки йому перетинали горлянку. Кожух, персні та зброя перейшли в нові руки, не встиг старий господар ще й ущухнути.

«Хай знають, що я слів на вітер не кидаю.» Князь Балон поставив його очолювати загін, але Теон знав, що дехто бачить у ньому лише м’якотілого хлопчика з зелених земель.

— Ще хтось тут спраглий є, ге? — Ніхто не відповів. — То й добре.

Він пхнув ногою впалого Бенфредового прапора, якого затиснув у руці зброєносець-хорунжий. Під прапором було прив’язано заячу шкурку. «Чому саме заячу?» — хотів він спитати, але плювок у лице змусив забути про запитання. Теон кинув лука назад Вексові й пішов собі геть, згадуючи солодкий смак перемоги у Шепітній Пущі й питаючи себе, чому ця не смакує так само. «Толгарте, клятий гоноровитий дурню, ти ж навіть розвідників не вислав.»

Вони жартували і навіть співали у дорозі під трьома високими деревами Толгартів, що віяли вітром над пришелепкуватими заячими шкурками на вістрях їхніх списів. Сховані у заростях ялівцю лучники зіпсували їм пісню зливою стріл, а тоді Теон сам повів щитників скінчити справу ножами, сокирами та келепами. Очільника він наказав зберегти для допиту.

От тільки не чекав, що ним виявиться Бенфред Толгарт.

Безсиле мертве тіло саме витягали з прибою, коли Теон повернувся на свою «Морську сучку». Щогли його лодій струнко вимальовувалися проти неба вздовж всипаного галькою берега. З рибальського селища не лишилося вже нічого, крім холодного попелу, що смердів під дощем. Чоловіків вирізали до ноги, не рахуючи жменьки, якій Теон дозволив утекти, щоб доправити звістку до Торгенового Закуту. Їхніх жінок та дочок забрали в полон, щоб зробити дружинами з солі — тих, що були молодші та показніші. Старих та потворних просто зґвалтували та вбили, або ж перетворили на робів, якщо вони вміли щось корисне і не могли зчинити клопоту.

Теон обметикував і цей напад: привів лодії до берега у холодній досвітній темряві, вистрибнув з носа з сокирою в руці і повів своїх людей на селище, яке мирно спало собі. Йому зовсім не смакувало вчинене, та що він мав робити?

Його триклята сестра саме вела «Чорний вітер» на північ — звоювати собі власний замок. Князь Балон не випустив з Залізних островів жодного слова про збір лодій, і Теонове криваве свавілля вздовж Каменястого берега вважатимуть простим розбійницьким наскоком за здобиччю. Північани не усвідомлять справжньої небезпеки, аж доки грім не вдарить на Жбир-у-Пущі та Калин-Коп. «А після перемоги пісні складуть про ту сучку Ашу і геть забудуть моє ім’я.» Звичайно, якщо він їм дозволить.

Дагмер Репаний Жбан стояв коло високого різьбленого носа своєї лодії, «Пінопивці». Теон поставив його охороняти лодії, бо інакше перемогу назвали б Дагмеровою, а не його. Хтось гарячіший образився б на смерть, але Репаний Жбан лише посміявся.

— Перемога наша, — покликав Дагмер, — але ти щось не всміхаєшся, хлопче. Живі мусять всміхатися, бо мертві вже не можуть.

І всміхнувся, щоб показати, як це робиться. Видовисько було моторошне. Під білосніжною гривою волосся Дагмер мав найпотворнішого рубця, якого Теон зустрічав за життя — наслідок удару сокирою, що трохи не вбив його ще хлопчиком. Удар зламав йому навпіл щелепу, вибив передні зуби і зробив чотири губи на місці двох. Щоки й шию Дагмерові вкривала кошлата борода, та на рубці вона не росла, і напухлий, покручений, масно сяючий шрам ділив навпіл його обличчя, наче довга таловина — поле білого снігу.

— Ми чули, як вони співали, — мовив старий воїн. — Гарної пісні, хвацько і дружно.

— Вони співали краще, ніж билися. Хай би тоді й билися цимбалами, а не списами.

— Скільки людей загинуло?

— Наших? — Теон знизав плечима. — Один Тодрік. Я його вбив, бо він п’яним бився за здобич.

— Дехто народжується для такої смерті.

Хтось із менш достойних людей боявся б показати таку страшенну посмішку, та Дагмер вишкірявся куди частіше і ширше, ніж траплялося всміхатися князеві Балону.

Посмішка, хоч і потворна, збудила у серці безліч спогадів. Теон часто бачив її ще хлопчаком, коли перестрибував верхи вкриту мохом стіну або чисто розколював ціль надвоє кидком сокири. Він бачив її, коли відбивав удар Дагмерового меча, коли поцілював стрілою птаха на вітрі, коли брав до рук стерно і проводив лодію безпечно крізь гиркливу пащу пінних скель. «Він подарував мені більше посмішок, ніж батько разом з Едардом Старком.» Ба навіть Робб… хіба Теон не заслужив його посмішку того дня, коли врятував Брана від дичаків? Натомість Робб його вилаяв, наче кухаря, який спалив печеню.

— Нам треба побалакати, дядечку, — мовив Теон.

Дагмер насправді не був йому дядьком, лише служивим вояком його дому. В Дагмері текла хіба що крапля грейджоївської крові, але й та потрапила в його рід чотири чи п’ять поколінь тому зовсім не завдяки шлюбним обітницям. І все ж Теон завжди кликав його дядьком.

— То заходь на мій чардак.

Дагмер не величав його по-панському, а надто коли стояв на власній лодії. На Залізних островах кожен керманич був королем на власному кораблі.

Теон подолав містка до «Пінопивці» за чотири довгі кроки. Дагмер повів його до тісної кормової бесіди, налив собі ріг кислого пива і запропонував те саме Теонові, але той відмовився.

— Ми не захопили досить коней. Кількоро упіймали, але… та нехай, обійдуся тими, що маю. Що менше людей, то більша слава.

— Навіщо нам коні? — Як більшість залізняків, Дагмер краще бився, стоячи на землі чи на корабельних дошках. — Вони лайном закидають увесь чардак. Та й не пропхаєшся повз них.

— На лодіях — так, — визнав Теон, — але я задумав дещо інше.

Він обережно роздивився обличчя Дагмера, щоб вгадати, що той собі думає. Без Репаного Жбана надії на успіх немає. Хоч він начебто і стоїть на чолі загону, та якщо відразу і Аерон, і Дагмер стануть проти нього, то люди за ним не підуть. А свого кислого дядечка він не сподівався зманити на свій бік.

— Твій вельможний батько наказав нам плюндрувати берег, та й по тому.

Очі бліді, як морська піна, споглядали Теона з-під кошлатих білих брів. Чи це осуд він бачить у них, а чи навпаки — іскру цікавості? Теон гадав… ні, радше сподівався, що таки цікавість.

— Ви служите моєму батькові.

— Завжди йому служив, і завжди найкраще за всіх.

«Гонор» — подумав Теон. — «Він погордливий, ось на що я мушу тиснути. Гонор — це ключ.»

— Немає на Залізних островах мужа битви й наполовину такого вправного зі списом та мечем.

— Тебе довго тут не було, хлопче. Коли ти їхав, про мене казали саме так. Але я постарів на службі князя Грейджоя. Найкращим вояком співці тепер кличуть Андріка. Андрік Несміянець, ось як він зветься у їхніх піснях. То велетень на службі князя Трима зі Старого Вика. Чорний Лорен і К’ярл Дівчисько — теж грізні бійці.

— Той Андрік, може, і вправний у бою, та люди не бояться його так, як вас.

— Тут ти правду кажеш, — кивнув Дагмер. Пальці, що стискали ріг з питвом, були геть унизані перснями з золота, срібла та спижу, мерехтіли шматками сафіру, гранату і драконоскла. Теон знав, що за кожен перстень Дагмер заплатив залізом.

— Якби я мав у своїй службі таку людину, то не посмів би марнувати її час та силу на дитячі забавки на кшталт плюндрування селищ. Не діло це для найкращого вояка князя Балона…

Дагмерів вишкір викривив йому губи та відкрив бурі уламки зубів.

— …і для його рідного законного сина?

Він пирхнув.

— Я надто добре тебе знаю, Теоне. Я бачив твій перший крок, допоміг натягнути твій перший лук. І знаю напевне, що змарнованим тут почуваюся не я.

— Насправді це я мав би очолювати похід моєї сестри, — зізнався Теон і невтішно усвідомив, що його слова звучать дитячою примхою.

— Ти надто переймаєшся, хлопче. Твій вельможний батько тебе просто не знає. Твоїх братів убили, тебе забрали вовки, і він втішався тільки твоєю сестрою. Князь Балон навчився покладатися на неї і ніколи не знав зневіри.

— Зі мною він теж її не знатиме. Старки вже бачили, чого я вартий. Я був одним з добірних розвідників Бріндена Чорноструга, летів у перших лавах нападників у Шепітній Пущі. Мені ось стільки не вистачило, щоб схрестити мечі з самим Крулерізом. — Теон розвів долоні на дві стопи. — Між нами встряг Дарин Роголіс і знайшов свою смерть.

— Нащо ти мені це кажеш? — спитав Дагмер. — Це ж я вклав тобі в руку першого меча. І знаю, що ти не боягуз.

— А чи знає мій батько?

Старий сивий воїн скривив таке лице, наче вкусив щось несмачне.

— Тут така справа, Теоне… хлопчисько-вовчисько — твій друг, і ти жив серед тих Старків десять років.

— Але ж я не Старк. — «Дякуючи ласці князя Едарда.» — Я Грейджой, спадкоємець свого батька. Як я можу заслужити свою спадщину, якщо не вчиню щось звитяжне?

— Ти ще молодий. Будуть інші війни, ти ще здобудеш свою славу. А зараз нам наказали сплюндрувати Каменястий берег.

— Хай про те клопочеться мій дядько Аерон. Я віддам йому шість лодій — усі, крім «Пінопивці» та «Морської сучки». Хай собі палить і топить у славу свого бога, скільки душа забажає.

— Цей похід очолюєш ти, а не Аерон Мокрочуб.

— Якщо берег буде сплюндровано, то кому яке діло? Жрець не здатен на те, що хочу зробити я. І на те, чого я прошу від вас. Я маю задум, який по силі самому лише Дагмерові Репаному Жбану.

Дагмер зробив довгий ковток з рога.

— Кажи.

«Він відчув спокусу» — подумав Теон. — «Простий грабунок йому до смаку не більше, ніж мені.»

— Якщо моя сестра змогла взяти замок, то зможу і я.

— Аша має вчетверо чи уп’ятеро більше людей проти нас.

Теон дозволив собі лукаво посміхнутися.

— Зате ми проти неї вчетверо розумніші та вп’ятеро хоробріші.

— Твій батько…

— …подякує, коли отримає від мене королівство. Я маю намір вчинити звитягу, про яку співатимуть арфісти ще тисячу років.

Він знав, що на такі слова Дагмер замислиться. Один пісняр склав пісню про сокиру, яка розколола навпіл його щелепу, і старий обожнював її слухати. Напідпитку він завжди вимагав, щоб йому співали щось гучне, буремне, про давно мертвих воїнів, запеклі битви та відчайдушну хоробрість. «Волосся в нього геть побіліло, зуби зчорнілися, та смак до слави нікуди не дівся.»

— Яке ж моє місце у твоєму хитрому задумі, хлопче? — спитав Дагмер Репаний Жбан після довгої мовчанки, і Теон зрозумів, що перемога на його боці.

— Вселити жах у серця ворогів, як уміє тільки такий славетний воїн. Ви візьмете більшу частину нашої сили і підете на Торгенів Закут. Гелман Толгарт забрав кращих людей на південь, а Бенфред загинув тут разом з їхніми синами. Лишився його дядько Леобальд з невеличкою залогою.

«Якби ж я зміг допитати Бенфреда, то знав би напевне, з якою саме.»

— Таємниці зі свого наближення не робіть. Співайте усіх хвацьких пісень, яких знаєте. Хай встигнуть зачинити браму.

— А чи міцна твердиня цей Торгенів Закут?

— Авжеж не слабка. Мури там у тридцять стоп заввишки, з чотирикутними баштами на кутах і великим кам’янцем усередині.

— Кам’яні мури не можна підпалити. Як ми мусимо їх брати? Зі стількома людьми я й найменшого замку приступом не візьму.

— Ви поставите табір за мурами і заходитеся будувати метавки, тарани та гуляй-городи.

— Це не за старим звичаєм. Хіба ти забув? Залізяни б’ються мечами та сокирами, а не кидають каміння. І у тому, щоб вигубити ворога голодом, немає ані честі, ані слави.

— Але ж Леобальд того не знатиме. Коли він побачить, як ви будуєте гуляй-городи, то захолоне своїм баб’ячим серцем і почне бекати про допомогу. Хай ваші лучники, дядьку, дозволять його крукам летіти вільно. Каштелян у Зимосічі — хоробрий чолов’яга, та від старості вже заслабкий і ногами, і головою. Коли він дізнається, що на значкового пана його короля напав грізний Дагмер Репаний Жбан, то збере таку силу, яку зможе, і рушить Толгартові на поміч. Такий-бо є його обов’язок, а якщо пан Родрік щось і знає на світі, то це обов’язок.

— Яку б він силу не привів, однаково та буде більша за мою, — зазначив Дагмер. — Ці старі лицарі лукавіші, ніж ти гадаєш, бо інакше б не дожили навіть до першої своєї сивини. Ти шукаєш битви, Теоне, яку ми виграти не в змозі. Торгенів Закут нам не по зубах.

Теон посміхнувся.

— Мені потрібен не Торгенів Закут.

Ар’я VIII

У замку панував галас та гармидер. Вояки стояли на возах, накладали барила вина, мішки борошна, в’язки свіжооперених стріл. Ковалі рівняли мечі, спрямлювали ум’ятини на панцирах, кували бойових огирів та в’ючних мулів. Кольчуги кидалися у діжки з піском та каталися горбкуватим Двором Каменеплину, щоб знищити іржу. Висові жінки мали зашити двадцять кирей, а випрати ще сто. У септі купчилися поруч чесні та підлі, щоб помолитися перед дорогою. За стінами знімали шатра та намети; зброєносці лили цебра води на багаття, щитники брали до рук бруски, щоб шурхнути зайвий раз по лезах своєї зброї. Гармидер затопив усе, мов приплив: іржали коні, панство вигукувало накази, піхтура лаялася, табірні дівки верещали одна на одну.

Князь Тайвин Ланістер нарешті рушав у похід.

Першим з його очільників, за день до інших, замок залишив пан Аддам Марбранд. Він зробив зі свого відбуття цілу виставу: басував на палкому гнідому огирі, чия грива мала той самий мідний колір, що й довге волосся пана Аддама, яке висіло йому нижче від плечей. Кінь мав на собі спижевого забарвлення ладри у колір вершникової киреї, прикрашені палаючим деревом. Дехто з замкового жіноцтва схлипував, дивлячись йому вслід. Вис казав, що пан Аддам — чудовий наїзник та мечник, найвідважніший з військової старшини князя Тайвина.

«Сподіваюся, його вб’ють» — подумала Ар’я, дивлячись, як він виїжджає з брами, а його спира тече за ним валкою по двоє. — «Хай би їх усіх вбили.» Вона знала, що військо іде на війну з Роббом. Слухаючи балачки під час роботи, Ар’я дізналася, що Робб здобув на заході якусь велику перемогу. Казали, що спалив Ланіспорт, або ще спалить. Узяв приступом Кастерлі-на-Скелі й вирізав там усіх до ноги, або ж облягає Золотий Зуб… але конче напевно, сталося таки щось значне.

Вис ганяв її з цидулками від ранку до вечора. Деякі з них Ар’я носила навіть за мури замку в болото і гармидер табору. «Я б могла втекти» — подумала вона, спостерігаючи, як повз неї гуркоче віз. — «Стрибнути на задок хури та сховатися в ній, або пристати до табірних жінок. Мене б ніхто і не знайшов.» Може, вона б так і вчинила, якби не Вис. Той вже казав їм багато разів, що буде тим, хто спробує від нього втекти.

— Бити я вас не буду, ні. Навіть пальцем не зачеплю. А збережу для кохорця. Еге ж, для Калічника. Того, якого звати Варго Хап. І коли він повернеться, то відріже вам ступні.

«Може, якби Вис помер» — подумала Ар’я, — «та поки він живий — нізащо». Він може глянути на тебе і винюхати, що ти думаєш — він завжди так каже.

Щоправда, Вис не міг уявити, що Ар’я вміє читати, тому не давав собі клопоту запечатувати передавані з нею послання. Ар’я заглядала у кожне з них, та нічого важливого не знайшла, тільки всілякі дурниці: послати воза до комори по збіжжя, відвезти тачку до кузні й таке інше. Один лист містив вимогу віддати гральний борг, та лицар, якому вона його віднесла, не вмів читати. Коли вона розповіла лицареві, про що йдеться у листі, той спробував її вдарити, але Ар’я пірнула під удар, схопила з сідла ріг для питва зі срібними смугами і накивала п’ятами. Лицар заревів і кинувся за нею, та вона прослизнула між двох возів, змійкою вкрутилася у натовп лучників і перестрибнула через рівчак-нужник; латник у кольчузі безнадійно відстав. Коли Ар’я віддала ріг Висові, той сказав, що така мала розумна куничка заслуговує на винагороду.

— Я сього дня вечерятиму пухким, добре засмаженим каплуном. Поділюся і з тобою. Не пошкодуєш.

Хай куди Ар’я йшла, вона не припиняла шукати Якена Ха-Гара, бо хотіла прошепотіти йому ще одне ім’я, поки всі, кого вона ненавиділа, не опинилися поза досяжністю. Але серед безладу і гармидеру лоратський сердюк ніяк не знаходився. Він досі винен був їй два життя, і вона непокоїлася, що не стягне борг, якщо він поїде в похід з іншими. Нарешті вона набралася хоробрості й спитала в стражників коло брами, чи він ще не поїхав.

— Отой жевжик з людей Лорха? — перепитав вартовий. — Ні, він лишається тут. Їхня мосць поставили пана Аморі каштеляном Гаренголу. Пан лишає всіх своїх при собі, а ще Кровоблазнів за хуражирів. Той дурний цап Варго, мабуть, аж шкварчить — вони з Лорхом один одного не терплять.

Втім, Гора відбував разом з князем Тайвином. Він мав очолювати передовий полк у битві, а значить, Дунсен, Полівер і Раф утікали в неї поміж пальців. Якщо тільки вона не встигне знайти Якена і попрохати вбити когось із них до походу.

— Куно, — мовив до неї Вис того дня по обіді, — біжи до зброярні та скажи Луканові, що пан Лионель вищербив меча, коли вправлявся, і потребує нового. Ось його розписка.

Він передав їй клаптик паперу.

— І швидко, бо йому в похід разом з паном Кеваном Ланістером.

Ар’я схопила папірця і побігла. Зброярня межувала з замковою кузнею — довгастою будівлею під високим дахом, де просто у стіни було вмуровано зо двадцять горнил і стояли довгі кам’яні ночви з водою для гартування криці. Коли вона нагодилася, біля половини горнил саме працювали: стіни дзвеніли від ударів молотів, кремезні чоловіки у шкіряних фартухах пітніли у тьмяній задусі коло міхів та ковадл. Ар’я розгледіла і Гендрі: голі груди йому вкривав лискучий піт, блакитні очі під важкою шапкою чорного волосся не змінили добре знайомого упертого виразу. Ар’я не знала напевне, чи хоче вона з ним балакати. Адже то він був винуватий, що їх схопили.

— Котрий тут Лукан? — Вона пхнула папірця. — Мушу принести нового меча для пана Лионеля.

— Пан Лионель почекає. — Він відтяг її убік за руку. — Минулого вечора Мантулик запитав мене, чи я чув, як ти волала «Зимосіч!» у тому острозі, коли ми всі билися на стіні.

— Не волала!

— Ще й як волала. Я сам тебе чув.

— Там усі щось волали, — викручувалася Ар’я. — Мантулик гукав «Гарячі мантулики!» разів, напевне, сто.

— Тут важливо, що саме волала ти. Я сказав Мантулику, хай вичистить вуха, бо ти кричала «Звіра січи!». Як він тебе спитає, то кажи те саме.

— Скажу, — відповіла вона, хоча й подумала, що таку дурницю не закричала б ніколи в світі.

Мантуликові вона не наважилася сказати про себе правду. «Може, варто назвати Якенові його ім’я.»

— Я приведу Лукана, — мовив Гендрі.

Лукан побурчав над папірцем (хоч Ар’я сумнівалася, що він вміє його читати) і дістав важкого меча-півторака.

— Надто добрий для того йолопа. Так йому і перекажи, — мовив майстер, віддаючи їй клинка.

— Перекажу, — збрехала вона.

Якби Ар’я таке переказала, то Вис побив би її до крові; якщо Лукан хоче лаятися, то хай ходить сам.

Меч був значно важчий, ніж Голка, та Ар’ї відчуття його в руці подобалося. З мечем вона почувалася сильнішою. «Може, я ще не водотанцівниця, та авжеж не миша. Миша не вміє битися мечем, а я вмію.» Брама була відчинена, вояки шугали туди-сюди, вози в’їжджали порожні, а виїжджали важкі усяким добром, розгойдуючись зі скрипом. Вона подумала, чи не піти до стайні та не сказати там, що пан Лионель потребує нового коня. Вона ж мала папірця, а стайнярі читали не краще, ніж Лукан. «Я б узяла коня та меча і просто виїхала геть. Якби стражники мене зупинили, я б показала їм папірця і сказала б, що їду до пана Лионеля з дорученням.» Втім, який був той пан Лионель з себе і де його шукати, вона не знала. Якби її допитали, то все б дізналися, і тоді Вис… Вис…

Поки вона жувала губу, намагаючись не думати, як воно — жити з пеньками замість ніг, повз неї пройшла купка лучників у шкіряних кубраках та залізних шоломцях, закинувши луки за спину. Ар’я почула уривки їхніх балачок:

— …кажу тобі, велетні! Він має велетнів у п’ять аршин заввишки. Привів їх з-за Стіни. Вони за ним ходять, мов собаки…

— …химерна штука — отак на них наскочити, просто серед ночі. Він не людина, а вовк. Усі вони, Старки, такі самі…

— …та клав я з дупи на твоїх вовків з велетнями. Малий обісцить собі ноги, як дізнається, що ми йдемо. Йому не стало духу рушити на Гаренгол, чи не так? Утік в інший бік, та й по тому! Зараз теж втече, якщо не дурний.

— Це ти так кажеш. А малий, може, щось знає. Може, це нам краще тікати…

«Так» — подумала Ар’я. — «Так, це вам краще тікати. Вам усім, з вашим князем Тайвином і Горою, паном Аддамом і паном Аморі, а ще дурнуватим паном Лионелем, хай хто він є. Краще тікайте, бо мій брат вас уб’є. Він — Старк, він вовк, а не людина. І я теж.»

— Куна! — Голос Виса ляснув, наче батіг. Вона й не бачила, де він взявся, аж раптом вже стоїть просто перед нею. — Ану віддай. Щось ти довгенько ходила.

Він вихопив меча в неї з рук і завдав пекучого ляпаса тилом долоні.

— Наступного разу ворушися швидше.

На якусь мить вона знову стала вовчицею, але ляпас Виса скінчив ту мить і лишив їй тільки смак крові у роті. Від удару вона вкусила язика і зиркнула на Виса з ненавистю.

— Хочеш іще? — гиркнув він. — То зараз дам. Не смій мені отак нахабно витріщатися. Біжи до броварні й скажи Балабушкові, що я маю для нього два тузні барил. Хай пришле за ними своїх хлопців, доки їх не забрав хтось спритніший.

Ар’я рушила була, та на смак Виса, не досить швидко.

— Хутко, бо посажу на воду без хліба! — заволав він. Про пухкого засмаженого каплуна, вочевидь, вже не йшлося. — І якщо знову загубишся, то так кров пущу, знатимеш мені!

«Не пустиш» — подумала Ар’я. — «Ніколи більше не пустиш.» Але побігла. Мабуть, її кроки спрямували старі боги півночі, бо на півдорозі до броварні, пробігаючи під аркою кам’яного мосту між Вдовиною Баштою та Гори-Король, вона почула хрипкий грубий сміх. З-за рогу вийшов Рорж з трьома іншими вояками; на грудях в усіх були нашиті значки пана Аморі з мантикорою.

Забачивши її, він спинився і вишкірився ротом, повним кривих чорних зубів, під шкіряною латкою, яку інколи носив, щоб прикрити дірку в обличчі.

— Мала Йоренова хвойда! — вигукнув він. — То ось з якого дива той чорний вилупок віз тебе на Стіну, га? За те, що в тебе між ніг?

Він зареготав, і решта приєдналася.

— Ну, куди свого дрючка запхала? — раптом спитав Рорж, вмить зігнавши вишкір з лиця. — Я тобі, здається, обіцяв, що вгойдаю ним до крові.

Рорж ступив до неї крок, Ар’я сахнулася назад.

— Вже не така хоробра, коли я не в залізах, ге?

— Я тебе врятувала з вогню!

Вона стояла за добрих три стопи від нього, готова тікати стрімко, мов змія, щойно він спробує її схопити.

— За це відгойдаю гарненько вдруге, честь по честі. Старий Йорен тобі в яку дірку пхав: у більшу солоденьку чи в меншу тугеньку?

— Я шукаю Якена, — відповіла вона. — Йому передали послання.

Рорж запнувся. Щось дивне з’явилося в нього у очах… чи може таке бути, щоб він боявся Якена Ха-Гара?

— Шукай у лазні. Геть з дороги.

Ар’я крутнулася і втекла прудко, мов сарна. Ноги тупотіли по бруківці, аж поки не принесли до лазні. Якен знайшовся у купелі; навколо здіймалася пара, служниця лила йому на голову гарячу воду. Довге, мокре і важке волосся, з одного боку руде, а з іншого біляве, спадало плечима.

Вона підібралася до нього тихо, мов тінь, але він все одно розплющив очі.

— Вона скрадається на малих мишачих ніжках, але чоловік чує, — мовив Якен.

«Як він мене почув?» — вражено спитала Ар’я себе подумки. Та він і те, мабуть, почув.

— Шурхіт шкіри на каменях співає чоловікові з відкритими вухами гучніше за бойовий ріг. Розумні дівчатка ходять босими ногами.

— Я маю щось переказати. — Ар’я окинула оком служницю, не знаючи, що робити. Коли та дала зрозуміти, що нікуди не піде, Ар’я схилилася вустами майже до Якенового вуха і прошепотіла, — Вис.

Якен Ха-Гар знову заплющив очі; він плавав у купелі в блаженному напівсні.

— Скажи, що чоловік прийде до їх вельможності, коли їм буде зручно.

Зненацька його рука хлюпнула на Ар’ю гарячу воду, і вона мусила відстрибнути, щоб не змокнути.

Коли Ар’я переказала Балабушкові звістку від Виса, бровар гучно залаявся.

— Ти скажи тому Висові, що мої хлопці мають справу робити! А ще скажи, що він гидкий рябий вилупок, і спершу сьоме пекло скрижаніє, ніж він побачить ще один ріг мого пива! Щоб мені доправив сюди барила за годину, бо інакше князеві Тайвину скажу! Отоді затанцює!

Вис теж залаявся, коли Ар’я переказала слова броваря — звісно, без «рябого вилупка». Він пирхав, кипів, погрожував, та зрештою зібрав шістьох чоловіків і надіслав, буркочучи, віднести барила до броварні.

Вечеря того дня складалася з рідкої ячмінної юшки, заправленої морквою та цибулею, і окрайця черствого чорного хліба. Одна з жінок призвичаїлася спати у Висовому ліжку; вона отримала ще шматок зрілого блакитного сиру та крильце з того каплуна, якого Вис обіцяв зранку Ар’ї. Решту він зжер сам-один; сало з каплуна текло в нього блискучою доріжкою між чиряками у кутку рота. Він вже майже прикінчив птаха, коли підняв очі з-над миски і помітив Ар’їн погляд.

— Куно, ану ходи сюди.

На одному стегні каплуна ще лишалося темного м’яса на кілька укусів. «Згадав обіцянку» — подумала Ар’я і пошкодувала, що назвала Якенові його ім’я. Вона злізла з лави і пішла до голови столу.

— Я бачив, як ти на мене дивишся. — Вис витер пальці передком її сорочки, тоді схопив за горло однією рукою і дав ляпаса іншою. — Що я тобі казав?!

Новий удар, тепер тилом долоні.

— Слідкуй за очима, волоцюжко, бо видлубаю їх ложкою і згодую своїй сучці!

Від лютого поштовху вона впала на підлогу. Поділ сорочки втрапив на гвіздок, що стирчав з дощок лави, і зарипів, шматуючись навпіл.

— Залатаєш, перш ніж спати! — наказав Вис, виїдаючи останнє м’ясо з каплуна. Скінчивши, він гучно обсмоктав пальці та викинув кістки своїй бридкій плямистій суці.

— Вис, — шепотіла тієї ночі Ар’я, схилившись над діркою в сорочці. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф, — проказувала вона, встромляючи кістяну голку в нефарбовану вовну. — Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Їй стало цікаво, скільки ще вона має казати ім’я Виса у своїй молитві. Засинаючи, Ар’я мріяла, що назавтра вранці його вже не буде на світі.

Та зранку її збудив, як завжди, носак Висового чобота. Головні сили князя Тайвина мали виступати того дня, повідомив він усім слугам за сніданком з вівсяних коржів.

— Хай ніхто не думає, що вам полегшає, щойно наш ласкавий пан, князь Ланістер, виступить походом, — попередив він. — Замок від того менший не стане, от побачите. А рук, щоб його порати, стане менше. Тоді ви, ледацюги, побачите в мене, що таке працювати як слід.

«Не в тебе.» Ар’я відщипнула шматочок коржа. Вис на неї насупився, наче знав її таємницю, та вона швидко опустила очі в стіл і не сміла їх більше здіймати.

Коли князь Тайвин Ланістер вирушав з Гаренголу, блідий світанок ще тільки зайнявся. Ар’я дивилася зі склепінчастого вікна на половині висоти Плакучої Башти. Огир князя мав на собі чабрак з полив’яних кармазинових лусочок, визолочений налобник та нагрудник; сам князь вдяг товсте корзно з горностаю. Його брат, пан Кеван, не дуже поступався пишнотами. Попереду їхали аж четверо хорунжих з велетенськими кармазиновими прапорами, що несли на собі золотого лева. Позаду Ланістерів їхали визначні князі, всяке панство, очільники загонів. Віяли та плескали прапори, буяли фарби: червоний бик та золота гора, ліловий одноріг та бойовий півень, смугастий вепр та борсук, сріблястий тхір та блазень у пістрявому вбранні, зірки та сонця, павич та пантера, брус та кинджал, чорний каптур, синій жук, зелена стріла…

Останнім їхав пан Грегор Клеган у сірій латній броні, верхи на огирі такому ж лютому, як наїзник. Поруч з ним Полівер віз прапора з чорним собакою; на голові він мав Гендріного шолома з бичачими рогами. Чолов’яга він був немалий на зріст, але поруч з хазяїном здавався хлопчаком-недоростком.

Раптом спиною Ар’ї пробіг холодок. Дивлячись на вояків, що минали величезну залізну решітку Гаренголу, вона усвідомила, яку прикру помилку зробила. «Яка ж я дурна» — сказала вона собі. Вис — то ж дрібна птаха, не більша за Кізвика. Осьде перед нею дійсно важливі люди — ті, кого вона мала б убити. Минулого вечора вона могла б прошепотіти їхні імена їм на смерть, якби не сердилася так на Виса за те, що він її бив і обдурив з каплуном. «Князь Тайвин! Чому я не назвала князя Тайвина?!»

Може, ще не пізно роздуматися. Адже Виса ще не вбито. Якби знайти Якена, сказати йому…

Ар’я похапцем збігла звивистими сходами, забувши про свої потерпання. Вона почула брязкіт ланцюгів — то повільно опускали брамну решітку, вістря якої глибоко вгрузали у землю… і ще щось — вереск болю і страху.

З десяток людей дісталося туди перед нею, хоча ніхто не зважився підійти близько. Ар’я пролізла між ними, звиваючись. Вис лежав на бруківці з кривавим розірваним горлом. Очі сліпо вирячилися вгору, на скупчення сірих хмар. Його бридка плямиста сука стояла в нього на грудях, лизькала кров, яка поштовхами витікала з горлянки, і час від часу відшматовувала повну пащеку м’яса від обличчя покійного.

Нарешті хтось приніс самостріл і поцілив плямисту тварюку на місці, коли та дерла одне з Висових вух.

— Химерно якось, — почула вона від одного з людей. — Він ту сучку взяв ще цуценям.

— Наврочено тут, — відповів чолов’яга з самострілом.

— Гаренів привид, ось воно що, — додала матуся Амабела. — Не спатиму тут більше ані ночі, кажу вам.

Ар’я підняла очі з-над мертвого чоловіка і його мертвого собаки. Якен Ха-Гар стояв, притулившись спиною до стіни Плакучої Башти. Коли він побачив, що Ар’я дивиться, то підняв до обличчя руку і мимохідь поклав на щоку два пальці.

Кетлін V

За два дні шляху до Водоплину їх помітив розвідник, коли вони напували коней з каламутного струмка. Ніколи ще Кетлін так не раділа, забачивши значок з двома баштами дому Фрей.

Коли вона попрохала розвідника супроводити їх до дядька, то отримала таку відповідь:

— Пан Чорноструг пішов на захід з королем, мосьпані. Роз’їзди без нього очолює Мартин Водограй.

— Зрозуміло.

Водограя вона стрічала у Близнюках — то був байстрюк князя Вальдера Фрея, зведений брат пана Первина. Її не здивувало рішення Робба вдарити у саме серце ланістерівської сили. Напевне, він саме про це й думав, коли висилав її на перемовини з Ренлі.

— То де ж зараз Водограй?

— Стоїть табором за дві години звідси, мосьпані.

— Ведіть нас до нього, — наказала вона.

Брієнна допомогла їй сісти у сідло, і вони вирушили негайно.

— Ви прибули з Лихомостя, мосьпані? — запитав розвідник.

— Ні.

Кетлін не посміла там з’явитися. Після смерті Ренлі вона не була певна, яку гостинність матиме від його юної вдовиці та її захисників. Натомість вона пробралася крізь саме серце війни — колись плодючим річковим краєм, перетвореним на зчорнілу пустелю свавіллям Ланістерів. Щовечора розвідники приносили звістки, від яких її нудило.

— Князя Ренлі убито, — повідомила вона.

— Ми сподівалися, що то якась ланістерівська брехня, або…

— Якби ж то. У Водоплині править мій брат?

— Так, мосьпані. Його милість поставив пана Едмура тримати Водоплин і берегти його тили.

«Хай боги дадуть йому сили та наснаги» — подумала Кетлін. — «І розуму б не завадило.»

— Чи не чути щось від Робба на заході?

— А ви не знали? — здивувався вояк. — Його милість здобув велику перемогу при Волоброді. Пан Стафорд Ланістер загинув, його військо розігнане.

Пан Вендел Мандерлі затюгукав з радощів, але Кетлін лише кивнула. Завтрашні негаразди непокоїли її більше, ніж учорашні здобутки.

Мартин Водограй стояв табором у руїні спаленого острогу, коло стайні без даху та сотні свіжих могил. Він став на коліно, коли Кетлін злазила з коня.

— Мої вітання, ясна пані. Ваш брат доручив нам видивлятися ваш почет і супроводити до Водоплину якомога швидше, щойно ми вас знайдемо.

Кетлін наказ не надто сподобався.

— Справа у моєму батькові?

— Ні, ясна пані. Здоров’я князя Гостера лишається незмінним.

Водограй був дебелий рум’яний чолов’яга, не надто схожий на своїх зведенюків.

— Ми боялися, щоб ви не наскочили на ланістерівські чати. Адже князь Тайвин вийшов з Гаренголу і суне на захід з усім військом.

— Підведіться, — мовила вона до Водограя, спохмурнівши. Скоро і Станіс Баратеон рушить у похід. «Хоч би нас тоді боги вберегли.» — Чи скоро князь Тайвин має з’явитися біля нас?

— Днів за три або чотири. Важко сказати напевне. Ми маємо очі на всіх дорогах, та все ж краще не баритися.

Вони й не барилися. Водограй швидко згорнув табір, сів у сідло поруч з нею, і загін рушив у путь. Майже п’ятдесят вершників тепер їхало під прапорами з лютововком, пстругом у стрибку та двома баштами.

Її людям кортіло більше почути про Роббову перемогу при Волоброді; пан Водограй охоче задовольнив їхню цікавість.

— До Водоплину прибився пісняр, що називає себе Римундом Римоспівцем. Він склав думу про битву. Цього вечора ви, мосьпані, напевне її почуєте. Римоспівець назвав її «Вовк у темряві ночі».

Далі Водограй розповів, що рештки війська пана Стафорда відійшли назад до Ланіспорту. Без обложних пристроїв годі й думати брати Кастерлі-на-Скелі приступом, тому наразі Молодий Вовк платить Ланістерам за свавілля у річковому краї тією ж монетою. Князі Карстарк і Гловер плюндрують узбережжя, пані Мормонт відганяє кілька тисяч голів худоби до Водоплину, а Великоджон захопив золоті копальні у Кастамирі, Забіч-Ярі та Пендрікових Кучугурах.

Пан Вендел зареготав.

— Хочеш побачити, як Ланістер бігає, мов ошпарений — наклади руки на його золото!

— Як король зміг узяти Зуб? — спитав пан Первин Фрей свого брата-байстрюка. — То вельми міцна твердиня, ще й царює над дорогою поміж гір.

— А він його не брав. Прослизнув мимо посеред ночі. Кажуть, лютововк — отой його Сірий Вітер — показав йому дорогу. Звір винюхав криву та кам’янисту козячу стежку, що біжить донизу яром і догори хребтом. Вершники змогли там проїхати вервечкою по одному. Ланістерівці у вартових вежах геть нічого не побачили. — Водограй стишив голос. — Дехто каже, що після битви король вирізав серце Стафорда Ланістера і згодував своєму вовкові.

— Я б не радила вам вірити у такі казки, — суворо відказала Кетлін. — Мій син — не навіжений варвар.

— Перепрошую, мосьпані. Може, того і не було, але вовк певно ж заслужив нагороду. Він не звичайний собі звір. Великоджон якось казав, що лютововків послали вашим дітям старі боги півночі.

Кетлін згадала той день, коли її діти знайшли цуценят у пізньолітньому снігові. Вовченят було п’ятеро — троє хлопчиків та двоє дівчаток для п’яти шлюбних дітей дому Старк… і шостий, білий хутром і червоний оком, для Недового байстрюка Джона Сніговія. «Так, незвичайні звірі» — подумала вона. — «Геть незвичайні.»

Того вечора, щойно вони стали табором, Брієнна знайшла її намет.

— Ласкава пані, ви тепер знову серед своїх, у безпеці, за день шляху до братового замку. Прошу вашого дозволу поїхати.

Кетлін аніскільки не здивувалася. Незугарна молода жінка трималася осторонь впродовж цілої подорожі. Головним чином вона поралася коло коней: вичісувала шкуру, витягала камінці з підків. Шадові вона допомагала куховарити і білувати дичину, а згодом довела, що й полювати вміє не гірше за решту вояків. Все, до чого Кетлін прохала її докласти рук, Брієнна виконувала швидко і не жаліючись. Коли до неї зверталися, вона відповідала чемно, але ніколи не брала участі у подорожніх або табірних балачках, не плакала і не сміялася. Вона їхала з загоном і ночувала з загоном, але до загону начебто і не належала.

«Так само було і з Ренлі» — подумала Кетлін. — «На бенкеті, у бугурті, навіть у Ренліному шатрі поруч з братчиками Веселкової Гвардії. Навколо неї стоять мури, вищі за зимосіцькі.»

— Якщо ви поїдете, то куди? — спитала Кетлін.

— Назад, — відповіла Брієнна. — До Штормоламу.

— І певно, сама. — Вона не питала, бо знала.

Широке обличчя нагадувало озеро тихої води — не виказувало нічого, що відбувалося під поверхнею.

— Так.

— Ви хочете вбити Станіса.

Брієнна стиснула грубі мозолисті пальці на руків’ї свого меча. Колись цей меч належав Ренлі.

— Я заприсяглася. Дала святу і непорушну обітницю. Ви чули її самі.

— Чула, — визнала Кетлін.

Вона знала, що дівчина досі лишила при собі веселкове корзно, хоча викинула решту заплямованих кров’ю речей. Власне своє майно Брієнна кинула в таборі, коли тікала, тому змушена була вдягатися у те, що їй позичив пан Вендел Мандерлі зі своїх сакв — ніхто інший з загону не мав досить великої для неї одежі.

— Обітниць треба триматися, я згодна, та Станіс оточив себе великим військом і сторожею, що присягнулася берегти його життя.

— Його сторожі я не боюся. Ніхто з них не може зі мною рівнятися. Та й загалом, не слід було мені тікати.

— То вас турбують чиїсь звинувачення у боягузтві? — Кетлін зітхнула. — Ви не винуваті у смерті Ренлі. Йому ви служили вірно і хоробро, та якщо бажаєте зійти за ним у могилу, то не прислужитеся цим нікому.

Кетлін простягла руку — втішити дівчину ласкавим дотиком.

— Я знаю, як важко…

Брієнна відкинула її долоню.

— Ніхто цього не знає!

— Помиляєтеся, — різко відказала Кетлін. — Кожного ранку я згадую, щойно прокидаюся, що Неда немає зі мною. Я не вмію тримати меча у руках, але від того не слабшає моя власна мрія: увірватися до Король-Берега, власноруч взяти за біле горлечко Серсею Ланістер і душити, поки їй лице не посиніє.

Краля підняла очі — єдину гарну рису на її обличчі.

— Якщо такою є ваша мрія, чого ж ви не дозволяєте мені справдити мою? Хіба з-за того, що тоді сказав Станіс?

«А хіба?» Кетлін роззирнулася табором. Двоє вартових гуляли туди-сюди зі списами в руках.

— Мене вчили, що добрі люди мусять боротися проти зла у цьому світі, а смерть Ренлі — то чисте зло, я не маю в тім сумніву. Але ще мене вчили, що королів підносять на престол боги, а не мечі людей. Якщо Станіс — наш законний король…

— Ні! Бо Роберт теж не був законним королем, так казав навіть Ренлі. Законного короля вбив Хайме Ланістер, а законного спадкоємця престолу — Роберт на Тризубі. Де тоді були боги? Богам начхати на людей — і на королів так само, як на свинопасів.

— Доброму королю не начхати.

— Князь Ренлі… його милість, він… він був би найкращим королем, пані моя, він був такий добрий, він…

— Він більше не з нами, — закінчила Кетлін так лагідно, як тільки могла. — Лишилися Станіс та Джофрі… а ще мій син.

— Але він… ви ж не укладете миру зі Станісом, ні? Не зігнете коліна? Ви ж не…

— Скажу тобі щиро, Брієнно: я не знаю. Мій син — король, та я ніяка не королева… лише матір, яка хоче вберегти своїх дітей. За всяку ціну, в усякий спосіб.

— Я не створена бути матір’ю. Мені треба битися.

— То бийтеся… але за живих, не за мертвих. Вороги Ренлі — також і вороги Робба.

Брієнна втупилася у землю і посовала ногами.

— Вашого сина я не знаю, ласкава пані. — Вона підняла очі. — Та могла б служити вам. Якби ви мене взяли.

Кетлін здригнулася від несподіванки.

— Чому ж мені?

Відповідь далася Брієнні нелегко.

— Ви ж мені допомогли. У шатрі… коли вони думали, що я… я його…

— Ви були невинні.

— Та все одно ви не мусили. Могли б дозволити мене убити. Я для вас ніхто.

«Може, я не хотіла єдина зберегти правду про чорну справу, яку там скоїли» — подумала Кетлін, а вголос мовила:

— Брієнно, я до себе у службу за багато років узяла чимало шляхетних панн, та ніколи ще — таку, як ви. Я ж не військовий очільник, не можу наказувати воїнам.

— Так, але ви маєте свою відвагу. Може, не таку, як треба для битви, але… ну не знаю… жіночу відвагу. Маю надію, що коли прийде час, ви мене відпустите. Обіцяйте. Що відпустите до Станіса.

У вухах Кетлін досі дзвеніли слова Станіса про те, що колись настане Роббова черга.

— Коли прийде час, я вас відпущу.

Висока дівчина незграбно стала на коліно, витягла з піхв меча-півторака Ренлі та поклала Кетлін до ніг.

— Тоді я ваша, ласкава пані. Ваш служивий мечник… чи ким іще ви забажаєте мене назвати. Я берегтиму вашу спину, радитиму в справах, а якщо знадобиться — віддам своє життя за ваше. Присягаюся старими богами й новими.

— Я ж присягаюся, що ви завжди матимете місце коло мого вогню, трунок і частунок з мого столу, і обітую не вимагати від вас служби, яка заплямує вашу честь. Клянуся старими богами та новими. Підведіться.

Стиснувши обидві руки дівчини між своїми, Кетлін мимохіть посміхнулася. «Скільки разів я бачила, як Нед приймав від служивих людей клятви вірності?» Вона спитала себе, що б він сказав, якби зараз побачив її.

Червонозуб вони перейшли убрід наступного дня — трохи вище Водоплину, де річка робила широке коло, а води її були мілкі та каламутні. Брід охороняв змішаний загін лучників та списників з орлиним значком Малістерів. Побачивши прапори Кетлін, вони виникли з-за гострих паль і надіслали на дальній берег вояка, щоб той перевів бродом її почет.

— Повільно та обережно, перепрошую мосьпані, — попередив він, узявши повід її коня. — Ми тут, бачте, залізні шпички понаставили під водою і розкидали серед каменів гостряки. На усіх бродах так само — наказ вашого пана брата.

«То Едмур має намір прийняти тут бій.» Від самої думки Кетлін стало млосно у животі, але вона стрималася і змовчала.

Між Червонозубом та Перекатом вони злилися з потоком посполитого люду, що прямував до безпечного прихистку Водоплину. Дехто гнав перед собою худобу, інші тягли возики, але всі давали Кетлін з почтом дорогу і вітали вигуками «Таллі!» або «Старк!».

Менше ніж за версту від замку стояв великий табір, де над панським шатром віяв криваво-червоний прапор Чорнолісів. Тут Лукас розлучився з загоном, спитавши дозволу в Кетлін, щоб відвідати свого батька, князя Титоса. Решта поїхала далі.

Кетлін уздріла і другий табір, що витягся ниткою вздовж північного берега Перекату. Там на вітрі плескали інші знайомі прапори: танцююча діва Марка Дударя, орач Даррі, сплетені червоно-білі змії Пужелів. То були значкові її батька — панство Тризуба. Більшість пішла з Водоплину раніше за неї, щоб захищати власні дідицтва. Знову з’явитися тут вони могли тільки тому, що їх прикликав Едмур. «Бороніть нас боги» — подумала Кетлін, — «він таки зібрався дати бій князеві Тайвину».

Здалеку Кетлін помітила, що зі стін Водоплину висить щось темне. Під’їхавши ближче, вона розгледіла кількох людей, повішених з муру на довгих конопляних мотузках з зашморгами; обличчя вони мали напухлі та почорнілі. Мерців обсіло гайвороння, та все ж проти пісковичної стіни ясно виблискували кармазинові киреї.

— Ти ба, підвісили кілька ланістерівців, — зазначив Гал Молен.

— Втішне видовисько! — весело схвалив Вендел Мандерлі.

— Наші вже гуляють, а ми оце тільки їдемо, — пожартував Первин Фрей.

Решта зареготала — усі, крім Брієнни, яка зиркнула на шибеників, не змигнула навіть оком, нічого не сказала і не всміхнулася.

«Якщо стратили Крулеріза, то моїм дочкам не жити.» Кетлін дала коневі остроги і пішла учвал. Гал Молен та Робін Кремінець ринули повз неї з тюгуканням до брамної башти. Варта на мурах напевно помітила їхні прапори заздалегідь, бо решітка була вже піднята.

З замку назустріч їй виїхав Едмур, якого оточували троє вірних слуг їхнього батька: череватий майстер-мечник пан Десмонд Грел, управитель Утерид Возняк та лисий дебелий сотник замкової сторожі Водоплину, пан Робін Ригер. Усі троє були одного віку з князем Гостером, усі троє прожили життя на службі її батькові. «Зустріли старість на його службі» — усвідомила Кетлін.

Едмур мав на собі лазурово-черленого кунтуша, а під ним — жупана зі срібною рибкою. Здавалося, відколи вона поїхала на південь, він жодного разу не голився — борода буяла вогняним кущем.

— Добре, що ти повернулася цілою, Кет. Почувши про смерть Ренлі, ми злякалися за твоє життя. Ще й князь Тайвин вирушив у похід.

— Мені теж сказали. Як ся мають пан батько?

— Одного дня наче краще, наступного… — Він струснув головою. — Питався про тебе. Я не знав, що казати.

— Скоро сама до них піду, — пообіцяла вона. — Чи не було звісток зі Штормоламу, відколи помер Ренлі? Або з Лихомостя?

До подорожніх круки не прилітають, а Кетлін прагнула знати, що сталося позаду неї.

— З Лихомостя нічого. Зі Штормоламу було три птахи від каштеляна, пана Корнія Пенроза, усі з одним проханням. Станіс оточив його з землі та моря. Пан Корній обіцяє свою вірність будь-якому королю, який прорве облогу. Пише, що боїться за життя хлопчика. Чи не знаєш ти, часом, що то за хлопчик?

— Едрік Шторм, — відповіла Брієнна. — Байстрюк Роберта.

Едмур зиркнув на неї цікавим оком.

— Станіс присягнувся, що залога може піти вільно і неушкоджено, якщо залишить замок протягом двох тижнів і віддасть хлопчика до його рук. Але пан Корній не пристав на ці умови.

«Він прирікає себе на смерть за хлопчика навіть не рідної йому крові» — подумала Кетлін, а вголос спитала:

— Ти надіслав йому відповідь?

Едмур хитнув головою з боку в бік.

— Навіщо? Ми не маємо для нього помічі. Та й Станіс нам не ворог.

Заговорив пан Робін Ригер.

— Ласкава пані, чи не розкажете нам, як саме помер князь Ренлі? Ми чули всякі чудернацькі плітки.

— Кет, — додав брат, — дехто каже, що Ренлі вбила ти. Інші — що якась південська жінка.

Він затримався поглядом на Брієнні.

— Мій король був убитий, — відповіла дівчина тихо, — але не рукою пані Кетлін. Я присягаюся в цьому на мечі, богами старими й новими.

— Перед вами Брієнна з Тарфу, донька князя Селвина Вечерниці, яка служила у Веселковій Гвардії Ренлі, — мовила Кетлін. — Брієнно, маю честь зазнайомити вас із моїм братом, паном Едмуром Таллі, спадкоємцем Водоплину. Оце його управитель Утерид Возняк. А осьде панове лицарі Робін Ригер та Десмонд Грел.

— Велика честь для нас, — відповів пан Десмонд.

Інші двоє підхопили. Дівчина зашарілася, знітилася навіть від простої шляхетської чемності. Едмур про честь нічого не сказав — мабуть, дивувався з надто незвичної жінки чесного роду. Але мав досить розважливості, щоб не ляпнути вголос щось образливе.

— Брієнна була при королі Ренлі, коли його вбили. І я теж, — розповіла Кетлін, — та ми в його смерті не винні.

Просто неба вона не хотіла говорити про тінь — надто багато людей стояло навколо. Тому махнула рукою на повішених.

— Кого це ви тут стратили?

Едмур зиркнув угору дещо збентежено.

— Вони прийшли з паном Клеосом, що привіз відповідь королеви на наші умови миру.

Кетлін перехопило подих.

— Ви вбили послів?!

— Негідних послів! — заперечив Едмур. — Вони присяглися берегти мир і віддали зброю, а я дозволив їм вільно пересуватися замком. Три вечори вони частувалися з мого столу, поки я балакав з паном Клеосом. А четвертої ночі спробували звільнити Крулеріза.

Він вказав нагору.

— Отой здоровезний харцизяка вбив двох стражників голими руками — вони в нього завбільшки зі свинячі окости. Схопив за горлянки і вдарив щосили головами один об одного. А отой наступний, кощавий, дідько б його взяв, відчинив келію Ланістера самим лише кривим гвіздком. Той, що скраю — напевно, якийсь клятий мартопляс чи штукар. Він моїм власним голосом наказав відчинити Річкову браму. Стражники присягаються, що так і було — Енгер, Делп, Лех Довготелесий, усі троє. Як на мене, голос в нього нічим не схожий на мій, та все ж ті йолопи вже підіймали решітку за одним його словом.

«То Бісова робота» — зразу подумала Кетлін. Тут смерділо якимись хитрощами на кшталт тих, що він застосував у Долині. Колись вона вважала Тиріона за найменш лукавого з Ланістерів, але ті часи минули.

— Як же вам вдалося їх спіймати?

— Та тут така справа… мене саме в замку не було. Переплив Перекат, аби… ну…

— Ти їздив шльондрувати до дівок. Гаразд, зрозуміло. Ближче до діла.

Едмурові щоки запалали яскравіше, ніж його борода.

— За годину до світанку, я саме повертався… Довготелесий Лех побачив мого човна і впізнав мене. А тоді вчасно зацікавився, хто ж це стоїть там унизу і вигукує накази. І здійняв тривогу.

— Скажи мені, що Крулеріза упіймали.

— Та впіймали, хоча не без клопоту. Хайме здобув собі меча, вбив Повла Піноброда і Милоша, зброєносця пана Десмонда. А Делпа вельми тяжко поранив — маестер Виман боїться, що той теж довго не заживеться. Бійня, та й годі. На брязкіт заліза прибігли ще кількоро червонокирейників — хто з голими руками, а хто й ні. Тих я повісив поруч із чотирма, що звільнили бранця, а решту вкинув до підземелля. Хайме теж. Дідька лихого він тепер утече — сидить у кам’яному мішку припнутий до стіни, в залізах на руках і ногах.

— А що Клеос Фрей?

— Божиться, що про змову ні сном, ні духом не відав. Та хто його зна? Він на одну половину Ланістер, а на другу — Фрей. Скласти разом — то й вийде ціле уроджене брехло. Я його зачинив у старій келії Хайме в башті.

— Кажеш, він привіз умови миру?

— Та начебто. Але вони сподобаються тобі не більше, ніж мені, от побачиш.

— То ми не можемо сподіватися на поміч з півдня, пані Старк? — запитав Утерид Возняк, управитель її батька, замковий підкоморій. — Звинувачення у кровозмісі… князь Тайвин таких образ не дарує. Він запрагне змити пляму з імені дочки кров’ю обвинника. Князь Станіс мусить це розуміти. Він не має іншого вибору, як укласти з нами союз.

«Станіс уклав союз із силою, більшою та чорнішою за нашу.»

— Побалакаємо про справи трохи згодом.

Кетлін ристю минула підйомний міст, залишаючи похмуру шерегу мертвих ланістерівців позаду себе. Брат тримався слідом. Коли вони минали гамірний верхній двір замку Водоплин, перед їхні коні раптом вискочив малий голий хлопчак — на вигляд такий, що ледве навчився ходити. Кетлін різко смикнула повід, аби його не задавити, і роззирнулася розгублено. До замку пустили щонайменше кількасот посполитих, ще й дозволили їм поставити грубі курені та навіси коло мурів. Їхні діти на кожному кроці лізли під ноги, а двір повнився коровами, вівцями та курми.

— Хто це такі?

— Мої піддані, — відповів Едмур. — Вони налякані.

«Тільки мій любий братик міг зігнати стільки зайвих ротів до замку, який скоро може опинитися в облозі.» Кетлін знала, що Едмур має м’яке серце, та інколи питала себе, чи не такі ж м’які в нього мізки. За милосердя до простого люду вона його любила, і все ж…

— Чи можливо надіслати Роббові крука?

— Він у полі, ласкава пані, — відповів пан Десмонд. — Птах не знатиме, де його шукати.

Утерид Возняк кахикнув.

— Перш ніж вирушити, пані Старк, наш молодий король наказав відіслати вас до Близнюків, щойно ви повернетеся. Він просить вас дізнатися більше про доньок князя Вальдера і допомогти обрати наречену, коли прийде час.

— Ми дамо тобі свіжих коней та вдосталь припасу, — додав брат. — Відпочинь з дороги, а тоді…

— …а тоді лишуся тут, — закінчила Кетлін, злізаючи з сідла.

Вона не мала наміру залишати Водоплин, де лежав при смерті її батько, задля того, щоб вибирати Роббові дружину. «Робб хоче вберегти мене від лиха, і за це я винуватити його не можу. Та хай би пошукав якогось новішого виправдання, бо це вже засмерділося.»

— Гей, хлопче! — покликала вона.

Зі стайні вибіг підліток і хутко прийняв повід коня. Едмур зістрибнув на землю. Він був на голову вищий за неї… але назавжди лишиться її меншеньким братиком.

— Кет, — похнюпився він, — адже князь Тайвин іде сюди…

— Він іде на захід, обороняти свою землю. Якщо зачинити браму і сховатися за мурами, він пройде мимо, нікого не зачіпаючи.

— В нас під ногами земля Таллі! — заявив Едмур. — Якщо Тайвин Ланістер гадає перетнути її, не скривавившись, доведеться мені його трохи повчити. Жорстоко повчити.

«Так само, як повчив його сина?» Брат у своєму гонорі був твердіший за річкову скелю, та ніхто з них двох не забув, як пан Хайме порубав військо Едмура на криваві шматки попереднього разу, коли вони стрічалися у битві.

— Ми нічого не виграємо, зате можемо багато втратити, зустрівши князя Тайвина у полі, — обережно зауважила Кетлін.

— Давай-но не будемо балакати про мої задуми щодо битви просто посеред двору.

— Воля твоя. Тоді де?

Брат похмуро насупив брови. Якусь мить Кетлін гадала, що Едмур зараз розлютиться на неї, та нарешті він гарикнув:

— У божегаї! Якщо наполягаєш.

Кетлін пішла за братом до брами божегаю вздовж галереї. Коли Едмур гнівався, то завжди ставав похмурий і відлюдькуватий. Кетлін шкодувала, що поранила його почуття, але справа була надто важлива, щоб дбати про гонор.

Коли вони лишилися самі під деревами, Едмур обернувся до сестри.

— Ти не маєш сили, щоб стати проти Ланістера у полі, — мовила Кетлін просто руба.

— Коли я зберу всі свої затяги та рушення, то матиму вісім тисяч піших і три тисячі кінних, — відповів Едмур.

— Тобто майже вдвічі менше, ніж Тайвин Ланістер.

— Робб перемагав і гіршим числом, — заперечив Едмур, — а я до того ж дещо придумав. Ти забула про Руза Болтона. Князь Тайвин розбив його на Зеленозубі, проте не переслідував. Коли князь Тайвин відійшов до Гаренголу, Болтон став на рубіновому броді та на перехресті. Він має десять тисяч війська. Я надіслав наказ Гелманові Толгарту з’єднатися з Болтоном, узявши ту залогу, яку Робб лишив у Близнюках…

— Едмуре, та залога лишилася задля того, щоб утримати Близнюки і змусити князя Вальдера до вірності слову.

— Але ж він зберіг вірність, — вперто хитнув головою Едмур. — Усі Фреї хоробро билися у Шепітній Пущі, старий пан Стеврон помер від ран, отриманих при Волоброді. Пан Риман, Чорний Вальдер та решта зараз із Роббом на заході, Мартин дуже прислужився мені як очільник розвідників, а пан Первин серед інших безпечно довіз тебе до Ренлі. Ласка божа, чого ти ще від них хочеш? Робб заручений з однією з дочок князя Вальдера, Руз Болтон, як я чув, одружився з іншою. А ти хіба не взяла на виховання до Зимосічі двох його онуків?

— Якщо треба, з вихованця легко зробити заручника.

Вона не знала, втім, ані про смерть пана Стеврона, ані про шлюб Болтона.

— Маючи ще й двох заручників, можна певно вважати, що князь Вальдер не насмілиться з нами гратися. Болтон потребує людей Фреїв, а заразом і пана Гелмана. Я наказав йому захопити Гаренгол.

— Там проллється чимало крові.

— Не без того. Але щойно замок впаде, як князеві Тайвину нікуди буде безпечно повернутися. Моє власне рушення захистить броди на Червонозубі від спроб переправи. Якщо він вдарить на річку, то скінчить як Раегар, коли той намагався перетнути Тризуб. Якщо ж відступить, то ми його затиснемо між Водоплином та Гаренголом, а після повернення Робба з заходу розчавимо назавжди.

В голосі брата лунала груба вояцька певність, але Кетлін пошкодувала, що Робб забрав з собою на захід дядька Бріндена. Чорноструг побував у півсотні битв за життя, а Едмур — у одній, та й ту програв.

— Загалом, задум добрячий, — підбив він підсумки. — Так каже князь Титос, а з ним і князь Джонос. Якщо вже Бракен з Чорнолісом про щось погодилися, то напевне ж, воно мусить бути очевидне кожному, хіба ні? Що скажеш?

— Гаразд, нехай. Як буде, так і буде.

Кетлін відчула раптову втому. Може, вона йому дарма перечила. Може, задум справді був чудовий, а її побоювання — проста жіноча полохливість. Якби ж тут був Нед, або дядько Брінден, або ж…

— Ти питав батька про свій задум?

— Пан батько не в тому стані, щоб думати про війну. Два дні тому вони зібралися видавати тебе за Брандона Старка! Піди й упевнись сама, якщо не віриш. А задум справдиться, Кет, ось побачиш.

— Сподіваюся, Едмуре. Дуже сподіваюся.

Вона поцілувала брата в щоку, щоб запевнити у своїй довірі, та пішла до батька.

Князь Гостер Таллі мало змінився від останнього разу, коли вона його бачила: так само прикутий до ліжка, змарнілий, з блідою та липкою шкірою. В опочивальні смерділо хворобою: набридливою сумішшю старого поту та різноманітних ліків. Коли вона відкинула запони, батько тихо застогнав, повіки його затремтіли та розплющилися. Він подивився на неї так, наче не розумів, хто вона така і чого їй треба.

— Пане батьку. — Кетлін поцілувала його. — Я повернулася.

Тепер він, здається, її упізнав.

— Ти приїхала, — прошепотів він ледь чутно, майже не рухаючи вустами.

— Так, — мовила вона. — Робб надіслав мене на південь, та я заспішила до вас.

— Південь… де це… хіба Соколине Гніздо на півдні? Не пригадаю… о божечки, я так боявся… ти пробачила мені, дитино?

Щоками його линули сльози.

— Мені нема за що вас пробачати, пане батьку.

Вона попестила його тонке біле волосся і помацала лоба. Лихоманка палила його зсередини, незважаючи на всі маестерські трунки.

— Так було на краще, — шепотів батько. — Джон — найкращий чоловік… сильний, добрий… подбає про тебе… він буде… чесного роду, слухай мене, ти мусиш, я твій батько… твій батько… вийдеш заміж, коли й Кет… так, вийдеш…

«Він гадає, що я — Ліза» — зрозуміла Кетлін. — «Ласка божа, та він так говорить, наче ми ще й заміж не вийшли.»

Руки батька вчепилися в її та затремтіли, як два налякані білі птахи.

— Той зухвалець… клятий хлопчисько… імені його при мені… твій обов’язок… твоя мати, вона б…

Князь Гостер скрикнув, коли по його тілу пробіг напад болю.

— О боги, пробачте мені, пробачте, пробачте! Мої ліки…

Маестер Виман опинився поруч і підніс кухлика до вуст. Князь Гостер всмоктав густий білий трунок так спрагло, мов немовля — материне молоко. Кетлін побачила, як ним нарешті заволодів спокій.

— Він спатиме, ласкава пані, — мовив маестер, коли кухлик спорожнів.

Макове молочко лишило навколо батькового рота щільний білий слід. Маестер Виман витер його рукавом.

Кетлін не змогла дивитися довше. Колись Гостер Таллі був могутній, гордовитий чоловік, вельможа та воїн. Їй було боляче бачити, що від нього лишилося, і вона вийшла на терасу. Двір унизу повнився біженцями, галасував їхніми голосами, але за мурами продовжувався вічний плин чистих вод. «Це його річки, і скоро він повернеться до них заради останньої подорожі.»

Маестер Виман вийшов слідом за нею.

— Ласкава пані, — мовив він тихо та лагідно, — не в моїй силі надовго втримати князя на цьому світі. Ми мусимо надіслати гінця по брата його вельможності. Пан Брінден захоче бути тут.

— Так, — погодилася Кетлін голосом, глухим від горя.

— Чи не слід покликати також пані Лізу?

— Ліза не приїде.

— Якби ви написали їй самі, тоді, можливо…

— Я можу написати якісь слова на пергамені, якщо вам, маестре, з того полегшає.

Вона спитала себе, хто такий той Лізин «клятий хлопчисько». Мабуть, якийсь зброєносець чи заплотний лицар, хто ж іще… щоправда, князь Гостер заперечував проти нього так пристрасно, що то міг бути син ремісника чи безрідний підмайстер. Або навіть співець. Ліза давно і занадто полюбляла співців. «Не треба її винуватити. Джон Арин, хай який шляхетний і добрий, був на двадцять років старший за нашого батька.»

Башта, яку їй відвів брат для особистих потреб, була та сама, в якій вони з Лізою дівували. Добре буде знову лягти на перину, запалити вогонь у комині. Після відпочинку світ навколо має здатися трохи яскравішим.

Але коло своїх покоїв вона зустріла Утерида Возняка з двома жінками у сірих шатах, з вкритими цілком, крім очей, обличчями. Кетлін відразу зрозуміла, чому вони тут.

— Нед?

Сестри опустили очі. Утерид мовив:

— Пан Клеос привіз його з Король-Берега, мосьпані.

— Ведіть, — наказала вона.

Його поклали на стіл, поставлений на кобильниці, накрили білим прапором дому Старк з сірим лютововком.

— Покажіть мені його, — мовила Кетлін.

— Лишилися самі кістки, мосьпані.

— Покажіть мені його, — повторила вона.

Одна з сестер-мовчальниць відкинула прапор.

«Лише кістки» — подумала Кетлін. — «Це вже не Нед, не той чоловік, якого я кохала, не батько моїх дітей.» Його руки лежали зчеплені на грудях, кістяні пальці сплелися на руків’ї якогось меча. Але то вже не були руки Неда — такі дужі, такі повні життя. Кістки вдягли у Недового вапенрока — тонкого білого оксамиту зі знаком лютововка проти серця. Але нічого не лишилося від теплої плоті, на яку вона вкладала голову стількома ночами, від рук, які так міцно її обіймали. Голову приєднали назад до тіла тонким срібним дротом. Але ж один череп від іншого відрізнити важко. У порожніх очницях Кетлін не знайшла ані сліду темно-сірих очей свого пана чоловіка, які вміли ставати то м’якими, мов туман, то твердими, мов камінь. Вона згадала, що Недові очі віддали гайворонню.

Кетлін відвернулася.

— Це не його меч.

— Лід нам не повернули, ласкава пані, — мовив Утерид. — Самі лише кістки князя Едарда.

— Напевне, слід подякувати королеві хоча б за це.

— Дякуйте Бісові, мосьпані. Це він наказав.

«Одного дня я подякую їм усім.»

— Прийміть мою дяку за вашу службу, сестри, — мовила Кетлін, — та мушу прохати вас ще про одне. Князь Едард був пагін від дерева Старків, і його кістки мусять спочивати під Зимосіччю.

«З нього зроблять камінну подобу, що сяде у темряві з лютововком коло ніг і мечем поперек колін.»

— Надайте сестрам свіжих коней і все, що треба для подорожі, — наказала вона Утеридові Возняку. — Гал Молен супроводить їх до Зимосічі. Це його обов’язок як сотника замкової сторожі.

Її погляд впав на кістки — все, що лишилося від її коханого повелителя.

— Тепер залиште мене усі. Цієї ночі я бажаю бути з Недом наодинці.

Жінки у сірому схилили голови. «Мовчазні сестри не розмовляють з живими» — пригадала Кетлін у розпуці, — «але люди кажуть, що вони вміють розмовляти з мертвими». Як же вона заздрила їм цієї миті…

Даянерис III

Запони не пускали з вулиць пилюку та спеку, але зневіру, на жаль, стримати не змогли. Дані втомлено влізла досередини, радіючи криївці від моря карфійських очей.

— Дорогу! — заволав Джохого з сідла на юрбу і ляснув батогом. — Дорогу! Дорогу Матері Драконів!

Відкинувшись на прохолодні бебряні подушки, Цзаро Чжуан Даксос упевненою, незважаючи на гойдання паланкіну, рукою налив рубіново-червоного вина у однакові келихи з нефриту та золота.

— Я бачу глибокий сум на вашому обличчі, світло мого кохання. — Він передав їй келиха. — Чи не може це бути сум від втраченої мрії?

— Затриманої мрії, не більше.

Данін срібний комір натирав їй горлянку. Вона відстібнула його і викинула убік. Комір прикрашав чарівний аметист, про який Цзаро божився, що той оборонить її від усякої отрути. Тутешні Неприторенні уславилися тим, що частували отруйним вином всіх, кого вважали небезпечними. Проте Дані вони й кухля води не подали. «Я для них ніяка не королева» — подумала вона гірко, — «а щось химерне, розвага до обіду, конятниця з цікавим звірятком».

Раегал засичав і уп’явся гострими чорними пазурами у голе Даніне плече, коли вона потягнулася по вино. Зіщулившись, вона пересадила його на інше плече, де дракон міг принаймні кігтити сукню, а не голу шкіру. Вдягнена вона була за карфійським звичаєм — Цзаро попередив, що Напрестольні не стануть слухати якусь там дотракійську дикунку. Дані дала собі клопіт ретельно вбратися у зелені хвилі коштовного альтембасу, що лишали одну грудь оголеною, срібні сандалі на ногах, пас із чорних та білих перлів навколо стану. «Аби ж із того зиск якийсь вийшов. А то могла б гола піти. Може, й слід було б.» Вона зробила довгий ковток.

Нащадки стародавніх царів та цариць Карфу, Неприторенні очолювали міську варту і флот розкішно прикрашених галер, що панували над протоками між морями. Даянерис Таргарієн бажала мати цей флот або хоч його частку, а до нього — скількись вояків. Тому вона зробила пожертвування, якого вимагав звичай, у Храмі Пам’яті. Запропонувала хабара, якого вимагав звичай, Писареві при Довгому Списку. Надіслала, як вимагав звичай, хурму Одвірникові. І нарешті отримала, як вимагав звичай, сині шовкові капці на знак виклику до Тисячепрестольної Палати.

Неприторенні вислухали її прохання з великих дерев’яних престолів своїх пращурів. Престоли здіймалися різьбленими рядами з мармурової підлоги до склепінчастої стелі, змальованої картинами давно минулої карфійської слави, а самі були величезні, прикрашені чудернацькими оздобами та візерунками, викладені золотим карбом, бурштином, оніксом, ляпіс-лазуром, нефритом. Усі престоли різнилися один від одного, і кожний наче намагався перевищити пишнотою всі інші. Але люди, що на них сиділи, були такі мляві та стомлені від мирських справ, що трохи не куняли. Так, вони її слухали, але чи то не чули, чи то не зважали. Саме так здалося Даянерис. «А й справді, молочарі — кисле молоко замість крові. Допомагати мені вони й не думали. А сюди прийшли з цікавості. Або радше з нудьги. Дивитися на дракона в мене на плечі їм цікавіше, ніж слухати мої слова.»

— Перекажіть мені те, що почули від Неприторенних, — заохочував її Цзаро Чжуан Даксос. — Хочу знати, що вони такого сказали, щоб засмутити володарку мого серця.

— Сказали «ні», та й годі. — Вино смакувало гранатами й літніми спекотними днями. — Вельми чемно, цього не заперечуватиму, але за всіма їхніми солодкими словами ховалося просте «ні».

— Ви їм лестили?

— Так безсоромно, як тільки могла.

— Ви плакали?

— Кров дракона не плаче, — відповіла вона сердито, підібгавши губи.

Цзаро зітхнув.

— А не завадило б. — Карфійці плакали часто і охоче, вважаючи сльози ознакою цивілізованого звичаю. — А ті, яких ми купили, що сказали вони?

— Матос не сказав нічого. Венделло похвалив мою промову. Досконалий відмовив разом з рештою, але згодом плакав.

— О горе місту, чиї кращі люди втратили всяку честь! — Цзаро сам не походив з Неприторенних, але порадив, кого підкупити і скільки дати хабарів. — Плачу, плачу, лементую про зрадливість людської породи!

Дані ж ладна була плакати радше за своїм золотом. За хабарі, які вона дала Матосові Малларавану, Венделло Кар Дейфу та Егонові Емеросу Досконалому, можна було купити корабель або винайняти два десятки найкращих сердюків.

— Що як я надішлю пана Джорага до них з вимогою повернути дарунки? — спитала вона.

— Що як до мого палацу вночі увійде Жалійник та вб’є вас уві сні? — запитав у відповідь Цзаро. Жалійники — то було давнє святе братство убивць, назване так тому, що вони завжди шепотіли жертві «Жалію вас», перш ніж її убити. Якщо карфійці чогось і трималися непорушно, то це чемного звичаю. — Мудро кажуть, що легше видоїти молоко з Кам’яної Корови Фаросу, ніж видобути золото з рук Неприторенних.

Дані не знала, що то за Фарос і де він. Але їй здавалося, що весь Карф повниться кам’яними коровами. Купці-магнати, що нагендлювали величезні статки на торгівлі між морями, поділялися на три ворожі одна до одної спільноти: Староповажну Спілку Прянищників, Турмалінове Братство і Тринадцятьох, до яких належав Цзаро. Кожна змагалася з двома іншими за першість; їхнім чварам з Неприторенними також не було видно кінця. Темною хмарою над усіма нависали ворожбити з синіми вустами та моторошними таємницями. Їх рідко бачили, зате вельми боялися.

Без Цзаро вона б тут геть пропала. Золото, яке вона сіяла з обох рук, щоб відчинити двері Тисячепрестольної Палати, з’явилося в неї головним чином завдяки щедрості та кмітливості купця. Коли звістка про драконів пішла гуляти сходом, дедалі більше шукачів стало з’являтися, щоб перевірити її правдивість — а Цзаро Чжуан Даксос потурбувався, щоб малі й великі світу цього лишали біля ніг Матері Драконів свої приношення.

Струмочок, який він започаткував, скоро перетворився на бурхливий потік. Капітани торговельних суден привозили мереживо з Миру, скрині шафрану з Ї-Ті, бурштин та драконоскло з Асшаю. Купці дарували гамани грошей, срібних справ майстри — персні та намиста. Дударі грали для неї на сопілках, стрибуни стрибали, жонглери жонглювали, а фарбувальники тканин вбирали її у кольори, про існування яких вона й не здогадувалася. Двоє джогос-нгайців подарували їй одного зі знаменитих смугналів — норовливих чорно-білих коней. Одна вдовиця принесла сушений труп свого чоловіка, вкритий кіркою зі срібного листя. Такі рештки, як вважалося, мали велику силу, особливо якщо покійний був чародій, а цей саме ним і був. Турмалінове ж Братство примусило її прийняти в дарунок корону, зроблену в подобі триголового дракона. Кільця зміїного тіла були вилиті з жовтого золота, крила — зі срібла, голови різьблені з нефриту, слонової кістки та оніксу.

Тільки цю корону вона при собі й зберегла. Решту Дані продала, щоб зібрати те золото, яке потім дарма витратила на Неприторенних. Цзаро ладний був продати і корону — божився, що Тринадцятеро увінчають її значно розкішнішою — але Дані не погодилася.

— Візерис продав корону моєї матері, і люди звали його жебраком. А я собі залишу цю, щоб люди звали мене королевою.

І вона лишила собі корону, хоча від її ваги в неї скніла шия.

«Тепер я — жебрачка у короні» — подумала Дані. — «Найпишніша жебрачка цього світу, і все ж лише жебрачка.» Вона ненавиділа цю думку, як мусив ненавидіти її брат усі ті роки похапливих переїздів з міста до міста на крок попереду зарізяк Узурпатора, благання про допомогу від архонтів, магнатів та магістратів, купівлю хліба щоденного за лестощі та приниження. «Він напевне ж знав, як його дражнять. То й не дивно, що став такий лихий та лютий, а зрештою — геть навіжений. Я б теж така стала, якби не втримала себе.» Якась її частка не хотіла більше нічого, крім відвести свій халазар назад до Ваес Толорро і змусити мертве місто знову розквітнути. «Ні, то буде поразка. Я маю дещо, чого не мав Візерис. Я маю драконів. Дракони — ось хто змінить усе.»

Вона попестила Раегала. Зелений дракон вчепився зубами їй у плоть долоні та почав безжально кусати. Ззовні бурмотіло, гуло та кипіло величезне місто; безліч голосів зливалися у один низький звук, схожий на морський прибій.

— Гей, молочарі! Дайте дорогу Матері Драконів! — кричав Джохого, і карфійці розступалися навсібіч, рятуючись не від його голосу, а від могутніх биків. Крізь хилитання запон Дані побачила свого кревноїзника на сірому огирі. Час від часу він ляскав одного з биків батогом на срібному пужалні, яким вона його наділила. Агго боронив її з іншого боку, а Рахаро їхав позаду, видивляючись у обличчях юрби найменші ознаки небезпеки. Пана Джорага сьогодні лишили позаду стерегти двох інших драконів. Лицар-вигнанець заперечував проти безглуздої витівки з самого початку. «Він нікому не вірить» — подумала вона, — «і можливо, має рацію».

Дані підняла келиха, щоб зробити ковток. Раегал нюхнув вино, відкинув голову назад і засичав.

— Ваш дракон має чутливий ніс. — Цзаро витер вуста. — Це вино вельми пересічне. Кажуть, за Нефритовим морем роблять золоте такого смаку, що після одного ковтка всі інші здаються оцтом. Нумо ж сядьмо на мою розважальну мавну і рушимо шукати цього вина — тільки ви та я.

— Кращі вина в світі роблять у Вертограді, — мовила Дані.

Князь Рожвин бився за її батька проти Узурпатора, згадала вона. Один з тих, хто лишався вірним престолові до кінця. «Чи буде він битися і за мене теж?» Тепер вже й не скажеш, коли стільки років минуло.

— Їдьмо зі мною до Вертограду, Цзаро, і ви матимете там найліпші напої, яких куштували за життя. Але щоб потрапити туди, потрібен бойовий корабель, не розважальний.

— Я не маю бойових кораблів. Війна погано впливає на торгівлю. Я вже казав вам багато разів: Цзаро Чжуан Даксос любить мир і хоче миру.

«Цзаро Чжуан Даксос любить золото і має золото» — подумала вона, — «а за золото я куплю собі стільки кораблів та мечів, скільки треба».

— Я ж не прошу вас брати до рук меча. Тільки позичити мені ваші кораблі.

Він сумирно всміхнувся.

— Торговельних кораблів я й справді кілька маю, це так. Але хто скаже, скільки саме? Просто зараз у якомусь буремному кутку Літнього моря може потопати один з них. А назавтра інший впаде в око піратам. Наступного дня один з моїх капітанів подивиться на багатства, складені в череві судна, і подумає: «Хочу, щоб усе це стало моїм». Велика торгівля — то великі клопоти. Що довше ми балакаємо, то менше кораблів у мене лишається. З кожною миттю я дедалі біднішаю.

— Дайте мені своїх кораблів, і знову забагатієте з моєю поміччю.

— Виходьте за мене заміж, моє осяйне світло, і ведіть далі корабель мого серця. Я не можу вночі спати — все думаю про вашу красу.

Дані всміхнулася. Барвисті вислови пристрасного кохання з його боку її розважали, але звичаї купця вельми суперечили його словам. Коли пан Джораг допомагав їй сісти до паланкіну, то очей не міг відірвати від оголеної цицьки. А Цзаро ледве помічав її навіть зблизька. Ще раніше Дані вкинулися у око в палаці магната безліч вродливих хлопчиків, що швендяли там палатами, вдягнені лише у легкі пасма шовку.

— Ви, Цзаро, говорите чемно та солодко, але під вашими словами я чую те саме «ні».

— Цей Залізний Престол, про який ви так багато розказуєте, здається мені люто холодним та твердим. Не терплю самої думки, щоб вашу осяйну шкіру псували старі вищерблені леза.

Коштовні камені на носі Цзаро робили його схожим на якогось дивного блискучого птаха. Довгими, відмінно доглянутими пальцями він махнув на знак заперечення.

— Хай ваша царина буде тут, о найнеповторніша з цариць, а я ладен стати вашим царем. Якщо забажаєте, я подарую вам золотий престол. Коли Карф почне вам набридати, ми можемо вирушити в подорож навколо Ї-Ті, пошукати омріяне поетами місто і ковтнути вина мудрості з черепа мерця.

— Я маю намір подорожувати до Вестеросу і ковтати вино помсти з черепа Узурпатора.

Вона почухала Раегала під оком; його нефритово-зелені крила розгорнулися на мить і збурили тихе повітря у ношах.

Одна бездоганна сльоза викотилася на щоку Цзаро Чжуана Даксоса.

— Невже ніщо не відверне вас від цього безумства?

— Ніщо, — ствердила вона, палко бажаючи мати ту певність, яку щосили вкладала у слова. — Якщо кожен з Тринадцятьох дасть мені десять кораблів…

— То ви матимете сто тридцять кораблів і жодного жегляра, щоб на них пливти. Праведність вашої справи — ніщо для людей Карфу. Чому моїм корабельникам має бути не байдуже, хто там сидить на престолі якогось королівства на краю світу?

— Я заплачу їм за небайдужість.

— Якою ж монетою, осяйна зірко мого небосхилу?

— Тим золотом, яке приносять шукачі.

— Так, ним ви можете заплатити, — визнав Цзаро, — проте справжня небайдужість дорого коштуватиме. Вам доведеться платити значно більше, ніж плачу я. А з мого руйнівного марнотратства сміється весь Карф.

— Якщо я не знайду допомоги в Тринадцятьох, то муситиму шукати її у Спілці Прянищників або Турмаліновому Братстві.

Цзаро лінькувато здвигнув плечима.

— Від них ви отримаєте саму лише брехню та лестощі. Прянищники — то хвальки та облудники, а у Братстві засіли самі пірати.

— Тоді я муситиму послухати П’ята Прея та піти до ворожбитів.

Купець-магнат різко сів і випростався.

— П’ят Прей має сині губи. А в нас недарма кажуть: з синіх губ — чорна брехня. Послухайте мудрості того, хто вас любить. Ворожбити — лихі люди, які їдять порох і п’ють тінь. Вони не дадуть вам нічого. Їм нема чого дати.

— Я б не мусила шукати химородної помічі, якби мій друг Цзаро Чжуан Даксос подарував мені те, чого я прошу.

— Я дарую вам своє серце та свій дім. Хіба вони нічого для вас не важать? Я дарував вам запашні масті та солодкі гранати, жвавих мавп та шипучих змій, сувої загиблої Валірії, голову ідола та ступню гаспида. Я подарував вам ці ноші з чорного дерева та жовтого золота і чудову пару биків, щоб нести їх — одного білого, як слонова кістка, іншого чорного, наче гагат, з рогами, викладеними самоцвітним камінням.

— Так, — відповіла Дані. — Але я просила кораблів та військо.

— Хіба я не дав вам військо, найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучій броні.

Броня була зроблена зі срібла та золота, самі лицарі — з нефриту, берилу, оніксу і турмаліну, бурштину, опалу і аметисту. Кожен був заввишки з її мізинець.

— Ваша тисяча лицарів безмежно гарна, — мовила вона, — та нездатна злякати моїх ворогів. А ці бики не можуть переправити мене через воду, і я… чому ми спинилися?

Бики раптом пішли ще повільніше, ніж раніше.

— Халісі! — покликав Агго крізь запони, коли паланкін різко спинився. Дані перекотилася на лікоть, щоб визирнути. Вони стали на межі базару; шлях уперед загородила щільна стіна людей.

— На що вони дивляться?

Джохого повернувся до неї.

— На вогненного штукаря, халісі.

— Я хочу його бачити.

— То побачите.

Дотракієць подав їй руку, Дані взяла, а він витяг її на коня і посадовив перед собою, щоб вона бачила вище голів юрби. Вогненний штукар збудував у повітрі драбину з вогню — тріскучу жовтогарячу драбину з вихорів полум’я, що без усякої опори здіймалася з підлоги базару до його високого ґратчастого даху.

Вона помітила, що більшість глядачів не належали до цього міста. Тут були жеглярі з торговельних кораблів, купці з караванів, запилені подорожні з червоної пустелі, мандрівні вояки, ремісники, людолови. Джохого обійняв її рукою за стан та схилився ближче.

— Молочарі його уникають. Чи бачите ви, халісі, дівчину в повстяній шапці? Отам, за товстим жерцем. Вона — …

— … гаманоріз, — скінчила за нього Дані.

Вона не була розпещена панянка, сліпа до таких справ. Гаманорізів Дані бачила вдосталь ще на вулицях Вільних Міст за ті роки, що жила з братом і утікала від зарізяк Узурпатора.

Штукар широко махав руками, збурюючи полум’я дедалі вище. Поки глядачі старанно задирали голови, натовпом рухалися гаманорізи зі схованими у долонях невеличкими ножичками. Однією рукою вони тицяли у небо, а іншою — позбавляли багатіїв їх земних статків.

Коли вогняна драбина здійнялася вже на сорок стоп угору, вогнештукар стрибнув наперед і почав нею видиратися так спритно, рука за руку, наче мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, зникав за ним у повітрі, лишаючи по собі пасмо сріблястого диму. Коли штукар досяг верхівки, драбина зникла зовсім, а з нею і він.

— Хитру штуку вимудрив! — захоплено мовив Джохого.

— То не хитрість, — мовила якась жінка посполитою мовою.

Дані не помітила Квайфу в натовпі, але ось вона стояла просто поруч, виблискуючи вологими очима під непроникною личиною з червоним покостом.

— Про що ви кажете, шановна пані?

— Ще півроку тому цей чоловік ледве міг видобути вогонь з драконоскла. Він трохи вмів працювати з вогняним порохом та шал-вогнем — рівно настільки, щоб заворожити натовп, поки гаманорізи роблять свою справу. Умів ходити босоніж гарячим вугіллям, створювати в повітрі квітучі полум’яні троянди. Але видертися вогненною драбиною міг би не краще, ніж звичайний рибалка — упіймати в свої тенета живого кракена.

Дані збентежено зиркнула на те місце, де була драбина. До тієї миті не лишилося вже й диму, і юрба тепер розбрідалася, кожен у своїх справах. Ще трохи часу — і багато хто знайде у своєму гаманці саму лише порожнечу.

— А зараз?

— А зараз його сила зросла, халісі. З-за вас.

— З-за мене? — засміялася вона. — Як це так?

Жінка підступила ближче і поклала два пальці на Данін зап’ясток.

— Ви ж Матір Драконів, хіба ні?

— Так, це вона, і ніяке створіння тіні не сміє до неї торкатися. — Джохого відкинув пальці Квайфи геть пужалном батога.

Жінка відступила на крок.

— Ви мусите якнайскоріше поїхати з цього міста, Даянерис Таргарієн, бо інакше вам ніколи не дозволять його залишити.

Данін зап’ясток кололи голки там, де Квайфа його торкнулася.

— Куди ж ви порадите мені їхати? — спитала Дані.

— Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, і щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.

«Асшай» — подумала Дані. — «Вона хоче, щоб я їхала до Асшаю.»

— Чи дадуть мені асшайці військо? — спитала вона вимогливо. — Чи буде в Асшаї для мене золото? Чи будуть там кораблі? Що таке є в Асшаї, чого я не можу знайти в Карфі?

— Правда, — відповіла жінка у личині, вклонилася і розчинилася у натовпі.

Рахаро презирливо пирхнув крізь вислі чорні вуса.

— Халісі! Краще жерти скорпіонів, аніж вірити вилупкові тіні, що не сміє показати лице сонцю. Це кожен знає.

— Кожен знає, — погодився Агго.

Цзаро Чжуан Даксос спостерігав усе з подушок паланкіну. Коли Дані залізла назад до нього, він мовив:

— Ваші дикуни самі не знають, як мудро кажуть. Від правди, яку бережуть асшайці, ви не зрадієте.

Він змусив її випити ще вина і балакав про кохання, пристрасть та інші дурниці решту шляху до свого маєтку.

У своїх тихих покоях Дані зняла вишукане вбрання і вдягла просторий халат лілового шовку. Дракони зголодніли, тож вона порубала їм на шматки змію та підсмажила над жарівницею. «Ростуть дітки» — подумала вона, дивлячись, як вони клацають зубами та сваряться над зчорнілим м’ясом. — «Важать вже вдвічі проти того, які були у Ваес Толорро.» Та все ж для війни вони згодяться лише за кілька років. «До того ж їх треба навчати і приборкувати, щоб не випалили мені королівство до голої землі.» Хай в жилах Дані плинула кров Таргарієнів, та вона не мала жодного уявлення, як саме навчають драконів.

Пан Джораг Мормонт з’явився, коли сонце сідало.

— Виходить, Неприторенні вам відмовили?

— Саме так, як ви й казали. Сідайте отут біля мене і радьте.

Дані приманила його на подушки коло себе, а Джихікі принесла миску лілових оливок та цибулинок у вині.

— У цьому місті ви допомоги не знайдете, халісі. — Пан Джораг узяв цибулину великим та вказівним пальцями. — Щодня стаю дедалі певніший. Неприторенні не бачать нічого за мурами свого Карфу, а Цзаро…

— Знову кликав мене за себе заміж.

— Так, і я знаю, чому.

Коли лицар супив свої важкі чорні брови, вони в нього з’єднувалися над глибоко запалими очима.

— Він про мене мріє вдень і вночі, — засміялася вона.

— Даруйте мені, королево, та він мріє про ваших драконів.

— Цзаро запевнив мене, що у Карфі чоловік та жінка зберігають свою власність, коли одружуються. Тому дракони завжди будуть мої.

Вона посміхнулася, дивлячись, як Дрогон застрибав мармуровою підлогою, ляпаючи крилами, а тоді видерся на подушку поряд з нею.

— Він каже правду, але не всю. Про одну річ він не згадав. Карфійці мають цікавий весільний звичай, моя королево. У день поєднання чоловіка і дружини жінка може попрохати про знак кохання — щось одне з його майна. Будь-що. І він мусить це віддати. Про те саме може просити і чоловік в дружини. Тільки щось одне, але відмовити у цьому не можна.

— Одне, — повторила вона. — І кажете, відмовити не можна?

— З одним драконом Цзаро Чжуан Даксос правитиме цим містом. Але один корабель не надто наблизить нас до мети.

Дані скуштувала цибулинку і подумки пожалілася про людську лукавість.

— На шляху назад з Тисячепрестольної Палати ми проминали базар, — розповіла вона панові Джорагу. — Там була Квайфа.

Далі вона повідала про вогнештукаря і полум’яну драбину, а також про слова жінки у червоній личині.

— Я б радо поїхав з цього міста, по правді кажучи, — мовив лицар, вислухавши розповідь. — Але не до Асшаю.

— Куди ж тоді?

— На схід, — відповів він.

— Я вже за півсвіту від свого королівства. Якщо поїхати ще далі на схід, то я потім і дороги додому до Вестеросу не знайду.

— Якщо поїдете на захід, то піддасте небезпеці своє життя.

— Дім Таргарієн має друзів у Вільних Містах, — нагадала вона йому. — Правдивіших друзів, ніж Цзаро та Неприторенні.

— Якщо ви кажете про Іліріо Мопатіса, то дозвольте висловити подив. За досить золота Іліріо продасть вас так само швидко, як пересічну невільницю.

— Ми з братом гостювали у маєтку Іліріо з півроку. Якби він хотів нас продати, то продав би ще тоді.

— А він і продав, — нагадав пан Джораг. — Халові Дрого.

Дані зашарілася. Лицар мав рацію, проте відвертість його слів їй не сподобалася.

— Іліріо захистив нас від горлорізів Узурпатора. Він вірив у справу мого брата.

— Іліріо вірить у справи самого лише Іліріо. Ненажери — частіше за все люди жадібні. А магістрати Пентосу — люди вельми лукаві. Іліріо Мопатіс — одночасно і ненажера, і магістрат Пентосу. Що ви насправді про нього знаєте?

— Я знаю, що він подарував мені драконячі яйця.

Мормонт пирхнув.

— Якби він знав, що вони налупляться, то сів би на них сам.

Дані мимоволі всміхнулася.

— О, то вже напевне, мій добрий лицарю. Я знаю Іліріо краще, ніж ви гадаєте. Я була ще дитиною, коли їхала з його маєтку в Пентосі, щоб одружитися з моїм сонцем-та-зорями. Але не сліпою і не глухою. А тепер я вже й не дитина.

— Навіть якщо Іліріо такий до вас дружній, як ви гадаєте, — уперто вів своєї лицар, — він не має досить влади та впливу, щоб посадити вас на престол самотужки. Так само, як не зміг посадити вашого брата.

— Він багатий, — мовила Дані. — Може, не такий, як Цзаро, але досить, щоб винайняти мені кораблів та сердюків з мечами.

— Скількись сердюків стане вам у пригоді, — погодився пан Джораг, — але ви не звоюєте батьківський престол самим лише набродом з Вільних Міст. Ніщо так швидко не з’єднує розірване чварами на шматки королівство у одне ціле, як прихід загарбників на його землю.

— Я не загарбниця, а їхня законна королева! — заперечила Дані.

— Ви незнайома їм жінка, яка хоче пристати до їхніх берегів з військом чужоземців, що навіть посполитою мовою не балакають. Князі Вестеросу вас не знають, зате мають всі причини не довіряти та боятися. Перш ніж пливти туди, треба зманити їх на свій бік. Хоча б кількоро.

— Як я мушу це робити, якщо поїду на схід за вашою порадою?

Мормонт з’їв оливку і виплюнув кісточку в долоню.

— Цього я, ваша милосте, не знаю, — буркнув він, — та знаю одне: що довше ви сидите на місці, то легше ворогам вас знайти. Ім’я Таргарієнів досі їх лякає — аж настільки, що по вас надсилають вбивцю, щойно дізнаються про вашу вагітність. Що ж вони тоді зроблять, дізнавшись про ваших драконів?

Дрогон згорнувся кільцем під її рукою — гарячий, наче камінь, що весь день набирався жару під пекучим сонцем. Раегал та Візеріон сварилися за шматочки м’яса: шмагали один одного крилами, сичали димом з ніздрів. «Мої люті дітки» — подумала вона. — «Хай би хоч з ними нічого не сталося.»

— Комета привела мене до Карфу не просто так. Я сподівалася знайти тут військо, але схоже, не знайду. Що ж мені лишається, питаю я себе?

«Я злякана» — усвідомила вона, — «і мушу десь віднайти хоробрість.»

— Назавтра ви мусите піти до П’ята Прея.

Тиріон IX

Дівчинка не пустила жодної сльозини. Хоч і зовсім юна, Мирцела Баратеон була з себе уроджена принцеса. «Принцеса з Ланістерів, незважаючи на прізвище» — нагадав собі Тиріон. — «Крові Хайме у ній стільки ж, як Серсеїної.»

Правду кажучи, посміхалася вона трохи тремтливо, коли прощалася з братами на чардаку «Морської спритниці». Але знала усі належні слова і проказала їх гідно та відважно. Коли настав час прощатися, то плакав принц Томен, а Мирцела його втішала.

Тиріон дивився на прощання з високого чардаку «Келепа короля Роберта» — великої бойової галери на чотириста весел. «Робів дзьоб», як його кликали веслярі, був головною силою в супроводі Мирцели. На додачу з нею разом відпливали «Лев’яча зірка», «Зухвалий вітер» і «Панна Ліанна».

Тиріонові ой як не хотілося відпускати від себе кілька найліпших кораблів їхнього досить убогого флоту. Попереднього удару завдав йому ще Станіс Баратеон, коли тікав зі столиці — він відвів багато кораблів до Дракон-Каменя і досі не надумав повернути їх назад. Але Серсея не бажала нічого чути. Може, й правильно. Якщо дівчинку захоплять в полон, перш ніж вона досягне Сонцеспису, то союз з Дорном розвалиться. Доран Мартел досі не зробив нічого, хіба що скликав корогви. Щойно Мирцела опиниться у Браавосі в безпеці, великий князь обіцяв висунути військо до перевалів, щоб деякі князі Порубіжжя добре подумали, чи на той бік вони стали, і тим змусили Станіса зачекати зі своїм походом на північ. Утім, то все були порожні ігри. Мартели не збиралися битися, поки хтось не нападе на сам Дорн, а Станіс був не такий дурний. «Хіба що котрийсь із його значкових виявиться дурнішим» — подумав Тиріон. — «Треба про це поміркувати.»

Він прочистив горлянку.

— Ви знаєте накази, капітане.

— Точно так, мосьпане. Слідувати вздовж узбережжя, не гублячи суходіл з очей, поки не досягнемо півострова Гостроклішня. Звідти перетнути вузьке море прямим ходом до Браавосу. За жодних обставин не наближатися до Дракон-Каменя так, щоб нас побачили.

— А якщо вороги все одно вас заскочать?

— Один корабель відігнати або знищити. Якщо їх більше — «Зухвалому вітрові» захищати і прикривати «Морську спритницю», решті — прийняти бій.

Тиріон кивнув. Якщо станеться найгірше, то невеличка ««Морська спритниця», певніше за все, зможе втекти від переслідування. Маленька, з великими вітрилами, вона була хуткіша за будь-який бойовий корабель — про це, принаймні, божився її капітан. Щойно Мирцела досягне Браавосу, як має опинитися в безпеці. Тиріон послав разом з нею пана Ариса Дубосерда, щоб беріг особу принцеси як присяжний братчик Королегвардії, а для решти шляху до Сонцеспису винайняв браавосців. Навіть князь Станіс тричі подумає, перш ніж гнівити найбільше та наймогутніше з Вільних Міст. Подорож з Король-Берега до Дорну через Браавос, може, й не найкоротша, зате найбезпечніша… як він сподівався.

«Якби князь Станіс знав про цю подорож, то не міг би обрати кращого часу для нападу з моря.» Тиріон зиркнув назад — туди, де Чорновода втікала до затоки з тією ж назвою. І відчув полегшення, не помітивши жодного вітрила на широкому зеленому обрії. За останніми звістками, баратеонівський флот досі стояв під Штормоламом, де пан Корній Пенроз вперто тримав оборону в ім’я загиблого короля Ренлі. Тим часом Тиріонові коливоротні башти стояли закінчені на три чверті. Просто зараз будівельники підіймали на місце важкі кам’яні брили і, поза сумнівом, шпетили його на всю губу за те, що примусив працювати під час гулянь. «Хай собі лаються. Ще два тижні, Станісе, більше мені не треба. Ще два тижні — і я готовий стрічати гостей.»

Тиріон дивився, як небога стає на коліна перед верховним септоном і приймає благословення на подорож. Промені сонця спіймалися у кришталевого вінця і пролили веселкове сяйво на личко Мирцели, обернуте догори. З-за галасу понад річкою чути молитви він не міг і сподівався, що боги мають кращі вуха. Верховний септон був широкий, як хата, а до того ж бундючніший та велемовніший навіть за Пицеля. «Годі вже, старий, клади цьому край» — роздратовано подумав Тиріон. — «Боги мають нагальніші справи, ніж слухати тебе. І я теж.»

Коли нарешті септон скінчив мимрити і трусити головою, Тиріон мовив капітанові «Робового дзьоба» на прощання:

— Безпечно доправте мою небогу до Браавоса, і з поверненням на вас чекатиме лицарське звання.

Сходячи крутим містком до пришибу, Тиріон відчував на собі недобрі очі. Галера стиха гойдалася на хвилях, і від руху під ногами він шкутильгав гірше, ніж зазвичай. «Ручуся, вони б реготали, якби могли.» Ніхто, втім, не насмілювався на відверті кпини, хоча придушене бурмотіння, змішане зі скрипом дерева та линв і плескотом річкової води навколо паль пришибу, чулося звідусіль. «Не люблять вони мене» — подумав Тиріон. — «Та й не диво. Я добре вгодований і бридкий на вигляд, а вони гибіють з голоду.»

Брон провів його крізь натовп до сестри та її синів. Серсея на нього навіть не дивилася, а натомість втішала усмішками їхнього юного брата у перших. Тиріон спостерігав, як вона причаровує Ланселя очима зеленими, як нитка смарагдів на стрункій білій шиї, а сам тихенько посміхався до себе лукавою посмішечкою. «Я знаю твою маленьку таємничку, Серсеєчко» — подумав він. Його сестра останнім часом вчащала до верховного септона, щоб прохати в нього благословення на майбутню битву зі Станісом… або ж хотіла, щоб Тиріон так думав. Насправді ж, швиденько забігши до Великого Септу Баелора, Серсея вдягала простого брунатного подорожнього кобеняка і прокрадалася до такого собі заплотного лицаря з неоковирним ім’ям Озмунд Кіптюг та його двох нічим не кращих братів Ознея та Озфрида. Лансель йому все про них розповів. Серсея хотіла, щоб Кіптюги винайняли їй власний сердюцький полк.

Гаразд, хай собі втішається плетінням змов. «Сестричка стає значно ласкавіша, коли гадає, що перемудрувала мене.» Кіптюги наплетуть їй зо три мішки гречаної вовни, братимуть її гроші, обіцятимуть геть усе, чого вона схоче — а чого ж ні, коли Брон на кожний її мідяк додає їм від себе такий самий? Всі троє жевжикуватих братів-шахраїв, вочевидь, краще зналися на тому, як дурити людям голови, ніж як стинати їх у бою. Серсея примудрилася купити собі три гучні порожні тулумбаси — вони лунко бумкатимуть стільки, скільки вона попросить, але всередині не мають геть нічого. Тиріона це безмежно розважало.

«Лев’яча зірка» і «Панна Ліанна» відійшли від берега під роги та сурми, щоб нижче річкою розчистити шлях «Морській спритниці». Від натовпу по берегах донеслося кілька вигуків — таких самих ріденьких та безсилих, як хмарки над головою. Мирцела посміхнулася і замахала з корабля. Позаду неї стояв Арис Дубосерд у білому корзні, що віяло за вітром. Капітан наказав віддати кінці; весла винесли «Морську спритницю» на пінну бистрину Чорноводи, де на вітрі розквітнули її вітрила — звичайні білі вітрила, як наполіг Тиріон, а не кармазинові полотнища Ланістерів. Принц Томен схлипнув.

— Нюниш, наче немовля під цицькою, — засичав на нього брат. — Принци не плачуть!

— Принц Аемон Драконолицар плакав того дня, коли принцеса Наерис вийшла заміж за його брата Аегона, — повідомила Санса Старк. — А близнюки-лицарі пан Арик та пан Ерик померли зі сльозами на щоках, завдавши один одному смертельних ран.

— Мовчи, бо зараз тобі пан Мерин завдасть смертельних ран, — буркнув Джофрі своїй нареченій.

Тиріон зиркнув на сестру, але Серсея, схоже, так захопилася розповіддю пана Балона Лебедина, що геть нічого іншого не чула. «Невже вона справді така сліпа до власного синочка?» — спитав Тиріон себе.

Вдалині на річці «Зухвалий вітер» опустив весла у воду і ринув за течією у сліді «Морської спритниці». Останнім ішов «Келеп короля Роберта», краса та сила королівського флоту… чи то пак, тієї його частини, яка минулого року не опинилася на Дракон-Камені разом зі Станісом. Тиріон обирав кораблі дуже ретельно, уникав тих капітанів, у чиїй вірності мав якісь сумніви зі слів Вариса… але у вірності Вариса він теж мав сумнів, тому несподіванок все ж побоювався. «Надто вже я покладаюся на Вариса» — подумав він. — «Де б його і собі знайти споглядачів? Не те щоб я їм надто вірив. Хто вірить-довіряє, той голову втрачає.»

Тиріон знову згадав занепокоєно про Мізинця. Від Петира Баеліша не було звісток, відколи він виїхав до Лихомостя. Може, це нічого не означало. А може, означало все. Навіть Варис не знав, що сказати. Євнух припустив, що Мізинця спіткали якісь негаразди у дорозі. Може, навіть смерть. Тиріон презирливо пирхнув на таку думку. «Швидше я виросту велетнем, ніж діждуся Мізинцевої смерті.» Більш вірогідно, Тирели так і сяк розмірковували про запропонований шлюб. Тиріон їх винуватити не міг. «Якби я був Мейс Тирел, то хотів би бачити Джофрі радше на палі, ніж на своїй доньці.»

Маленький флот вже добряче просунувся затокою, коли Серсея зазначила, що час вертатися. Брон привів Тиріонового коня і допоміг сісти в сідло. Це, власне, був обов’язок Подріка Пейна, та малого Пода лишили у Червоному Дитинці. Маючи при собі хижого чорного найманця, Тиріон почувався трохи певніше, ніж під захистом хлопчини-зброєносця.

Вузькими вулицями вишикувалися вояки міської варти, стримуючи натовп ратищами списів. Попереду їхав пан Джаселин Бережняк на чолі клину кінних списників у чорних кольчугах та золотих киреях. Слідом пан Арон Сантагар та пан Балон Лебедин везли королівські прапори: лева Ланістерів та вінчаного оленя Баратеонів.

Король Джофрі їхав за ними на високій сірій кобилі. На золотих кучерях він мав золотого королівського вінця. Поруч на каштанці їхала Санса Старк, не повертаючи голови ані ліворуч, ані праворуч, але видивляючись просто перед собою. Її рясне брунатно-рудаве волосся стікало хвилями на плечі під сіточкою з місячних каменів. По боках зарученої пари їхали двоє Королегвардійців: одесну від короля — Хорт, ошую від панни Старк — пан Мандон Мур.

Наступним їхав, шморгаючи носом, Томен у супроводі пана Престона Зеленополя в білій лицарії та корзні, а слідом — Серсея поруч з паном Ланселем, під захистом Мерина Транта і Бороса Блаунта. Тиріон приєднався до сестри, лишивши позаду верховного септона у накривних ношах і натовп всякого двірського панства: пана Гораса Рожвина, пані Танду з дочкою, Джалабара Ксого, князя Гиліса Росбі та інших. Ззаду їх стерегла валка кінних стражників, які їхали по двоє.

Немита й неголена юрба витріщалася на вершників з-за шереги списів очима, повними глухої відрази. «Щось мені це геть не до смаку» — подумав Тиріон. Брон розкидав серед натовпу зо два десятки сердюків з наказом припиняти всяке заворушення, щойно воно почнеться. Можливо, і Серсея доручила щось подібне своїм Кіптюгам. Але Тиріонові чомусь здавалося, що хісна з того буде небагато. Неможливо вберегти пиріг, що горить у печі, кинувши у тісто жменю маку.

Вони перетнули Рибницький майдан і рушили вздовж Грязючного шляху, а тоді звернули вузьким кривим Гаком до підйому на пагорб Аегона. Кілька голосів зчинили крик «Король Джофрі! Слава, слава!», коли молодий король їхав мимо, але на кожного, хто кричав, сто інших зберігали мовчання. Ланістери їхали крізь море вбогих чоловіків та змарнілих з голоду жінок, розсували собою припливну хвилю з тисяч похмурих очей. Просто попереду Серсея засміялася з чогось, сказаного Ланселем, хоча Тиріон запідозрив, що ті веселощі були удавані. Не могла ж вона зовсім не зважати на неспокій юрби. Втім, хай там що, сестра завжди непорушно трималася правила «не втрачати лице».

На півдорозі до замку між двома вартовими пропхалася заплакана жінка. Вона вибігла на вулицю просто перед королем та його супутниками, тримаючи над головою свою мертву дитину. Труп був синій, напухлий, химерно спотворений, але справжнім жахом були очі його матері. Джофрі якусь мить начебто збирався переїхати її конем, але до нього схилилася і щось мовила Санса Старк; тоді король сягнув по гаманця і жбурнув жінці срібного оленя. Монета відскочила від дитини і покотилася геть — під ноги золотокирейникам і далі в натовп, де за неї миттю зчинилася бійка. Але матір навіть оком не змигнула. Її висохлі руки тремтіли від мертвої ваги сина.

— Облиште, ваша милосте! — гукнула Серсея до короля. — Цій нещасній вже ніхто не допоможе.

Її слова почула скорботна мати — якимсь чином голос королеви достукався до ушкодженого розуму божевільної. Змарніле від лиха обличчя скривило відразою.

— Хвойда! — заверещала жінка. — Крулерізова курва! Братова підстилка!

Її мертве дитя вивалилося з рук, наче торба. Жінка продовжувала тицяти руками на Серсею.

— Братова курва! Гойдала рідного брата!

Хто саме кинув лайно, Тиріон не бачив. Він тільки почув, як Санса зойкнула, а Джофрі гучно вилаявся. Коли він обернувся, король саме витирав буру гидоту зі щоки. Кілька бибок застрягло у золотому волоссі; Сансину спідницю вкривали брудні плями.

— Хто кинув?! — заверещав Джофрі. Він пірнув пальцями у волосся, люто скривився і відкинув він себе ще жменю лайна. — Дайте мені того, хто це кинув! Сто золотих драконів людині, яка його викаже!

— Онде він щойно стояв! — гукнув хтось із натовпу.

Король розвернув коня по колу, роздивляючись дахи та відкриті балкони над собою. В натовпі люди тицяли пальцями, пхали один одного, лаяли сусідів та короля.

— Благаю, ваша милосте, хай він тікає, — молила Санса.

Король наче й не чув.

— Приведіть мені того, хто кинув гидоту! — наказав Джофрі. — Він злиже її з мене язиком або втратить голову! Пес, веди його сюди!

Сандор слухняно зістрибнув з сідла, та не зміг знайти шлях крізь стіну людських тіл, не кажучи вже про вилізти на дах. Найближчі до нього почали судомитися та штовхатися, щоб вчасно забратися з дороги, але задні пхалися наперед, щоб краще бачити. Тиріонові запахло лихом.

— Клегане, покинь, він давно утік!

— Я хочу його! — Джофрі вказав на дах. — Він був там! Пес, рубай оцих, а того веди…

Останні слова потонули у ревищі натовпу — ревищі люті, страху та ненависті, яке вмить затопило почет з усіх сторін.

— Байстрюк! — заволав хтось на Джофрі. — Бридкий вилупок!

Інші голоси кликали королеву «Хвойдою» та «Братовою курвою», тоді як Тиріона юрба величала «Почварою» та «Курдупелем». Подекуди до образ, скільки він розчув, примішувалися окремі вигуки «Справедливості!», «Робб, король Робб, Молодий Вовк!», «Станіс!» і навіть «Ренлі!».

З обох берегів вулиці натовп ринув, наче морські хвилі, на ратища списів, що ними золоті киреї намагалися загородити прохід посередині. Над головами засвистіли камені, шматки гною і різноманітна гидота.

— Дайте нам їжі! — заверещала якась жінка.

— Хліба! — загув басом чоловік позаду неї. — Ми хочемо хліба, вилупку!

За один удар серця крик підхопили тисячі голосів. Забуто було короля Джофрі, короля Робба і короля Станіса. Правив самий лише король Хліб.

— Хліба! — вимагав люд. — Хліба, хліба!

Тиріон острогами підігнав коня до сестри, волаючи:

— Назад до замку, хутко!

Серсея коротко кивнула, пан Лансель оголив меча. На чолі валки Джаселин Бережняк ревів накази. Його вершники схилили списи і рушили уперед клином. Король кружляв верхи на кобилі, рвучко і занепокоєно, а крізь стрій золотих кирей пропихалися руки, намагаючись його схопити. Одна рука навіть вхопилася йому за ногу, та лише на мить. Зблиснув меч пана Мандона, долоня відділилася від зап’ястка.

— Жени! — заволав Тиріон на свого небожа і різко ляпнув його коня по крупі. Тварина стала дибки, лунко заіржала і кинулася уперед, розганяючи натовп.

Тиріон кинувся у прогалину по п’ятах короля. Від нього не відставав Брон з мечем у руці. Поруч з його головою свиснула гостра каменюка, на щиті пана Мандона вибухнула гнила капустина. Зліва під хвилею розбурханого натовпу зникло троє золотокирейників, і юрба миттю кинулася уперед, втоптуючи у землю тих, хто впав. Хорт зник позаду, хоча його кінь без вершника досі чвалував поряд. Тиріон побачив, як Арона Сантагара стягли з сідла, як з його рук вирвали чорно-золотого оленя Баратеонів. Пан Балон Лебедин сам відкинув ланістерівського лева, щоб оголити меча. Він рубав направо і наліво, а впалий прапор тим часом пошматували на безліч клаптиків, які вихором полетіли геть, наче зірване бурею кармазинове листя, і за мить зникли. Хтось здуру вискочив поперед коня Джофрі й страшно заверещав, коли король збив його на землю і затоптав. Був то чоловік, жінка чи дитина — Тиріон не бачив. Джофрі чвалував поряд з ним з лицем, білішим за борошно; ошую від короля білою тінню маяв пан Мандон Мур.

І раптом безумство скінчилося, лишилося позаду; почет простукотів копитами по викладеній бруківкою площі коло передбрамної башти-стрільниці Червоного Дитинця. Браму охороняла шерега щитників. Пан Джаселин розвертав своїх кінних латників заради другого удару. Щитники розділилися, щоб пропустити короля з супроводом під решітку. На блідих рожевих стінах, що заспокійливо височіли навколо, юрмилися арбалетники.

Тиріон не пам’ятав, як зліз з коня. Пан Мандон саме знімав з сідла короля, що трусився, наче в пропасниці, коли крізь браму в’їхали Серсея, Томен та Лансель під охороною пана Мерина і пана Бороса. В Бороса на клинку розмазалася кров, а Меринові одірвали з плечей біле корзно. Пан Балон Лебедин влетів до замку без шолома, на спіненому коні, зі струмком крові з рота. Горас Рожвин привів пані Танду, трохи не божевільну зі страху за дочку Лолису, вибиту з сідла і залишену позаду. Князь Гиліс, ще сіріший обличчям, ніж зазвичай, розказав, запинаючись, що бачив, як верховного септона витягали з ношів; той верещав молитви, поки над ним не зімкнулися хвилі натовпу. Джалабар Ксого сказав, що начебто бачив, як пан Престон Зеленопіль з Королегвардії ринув назад до перевернутих ношів верховного септона, але не був певний.

Тиріон почув, наче з туману, голос маестра, що питав його про поранення. Але нічого не відповів, а натомість пробрався через двір туди, де стояв його небіж, прикрашений зсунутою набік, заплямованою висохлим гноєм короною.

— Зрадники! — збуджено белькотів Джофрі. — Усім голови зітну, усім…

Карлик загилив по зчервонілій королівській пиці такого ляпаса, що збив з голови корону. А тоді пхнув Джофрі на землю обома руками і дав копняка ногою.

— Ти сліпий навіжений бовдур! — заволав Тиріон щосили.

— Вони всі зрадники! — завищав Джофрі з землі. — Гукали образи, зазіхали на мою особу!

— Ти напустив на них свого собаку! Що вони мали робити? Покірно стати на коліна і чекати, поки Хорт їм руки повідрубує?! Ти — паскудне безмозке хлоп’я, ти убив Клегана і бозна-кого ще, а сам утік без подряпини! Семикляте дурило!

І знову дав копняка. І відчув таке полегшення, що хотів дати ще одного, та його під виття Джофрі відтяг назад пан Мандон Мур, а тоді перехопив Брон. Серсея впала над сином на коліна; тим часом пан Балон Лебедин тримав розлюченого пана Ланселя.

Тиріон викрутився з Бронових рук і гучно крикнув до всіх одразу і ні до кого окремо:

— Хто з почту ще досі там?

— Моя донька! — заверещала пані Танда. — Благаю, хто-небудь, поверніться по Лолису!…

— Пан Престон не повернувся, — доповів пан Борос Блаунт, — а заразом і Арон Сантагар.

— І «мамка» теж, — додав Горас Рожвин. «Мамкою» насмішкуваті зброєносці звали молодого Тирека Ланістера.

Тиріон роззирнувся двором.

— Де панна Старк?

Якусь мить ніхто не відповідав. Нарешті спромігся Джофрі:

— Вона їхала поруч зі мною. А куди поділася, не знаю.

Тиріон притиснув занімілі пальці до скронь, у яких гупало. Якщо Сансі Старк щось заподіють, Хайме можна вважати мертвим.

— Пане Мандоне, ви мусили її захищати хоч би й ціною власного життя.

Пан Мандон Мур лишився цілком незворушним.

— Коли натовп кинувся на Хорта, я найперше думав про короля.

— І вірно вчинили, — влізла до розмови Серсея. — Боросе, Мерине, повертайтеся туди і знайдіть дівчину.

— І мою дочку теж, — схлипнула пані Танда. — Благаю вас, панове лицарі…

Пан Борос, вочевидь, не зрадів від думки про вихід з безпечного замку.

— Ваша милосте, — мовив він до королеви, — угледівши білі корзна, юрба може оскаженіти.

Для Тиріона це вже була остання крапля.

— Хай Інші дупу підітруть твоїм корзном! Зніми його геть, якщо боїшся показати, клятий йолопе… але знайди мені Сансу Старк, бо присягаюся, накажу Шаззі розколоти надвоє твою потворну черепушку! Мені аж цікаво, чи є там бодай щось, окрім гнилої кров’янки!

Пан Борос побуряковів з люті.

— Це ти звеш мене потворним, ти?…

Він почав піднімати скривавленого меча, досі затиснутого у кольчужному кулаку. Брон хутко пхнув Тиріона за себе.

— Припиніть! — гарикнула Серсея. — Боросе, робіть, що вам наказали, бо знайдемо для вашого корзна інші плечі! Ваша присяга…

— Онде вона! — заволав Джофрі, вказуючи пальцем.

Крізь браму влетів чвалом Сандор Клеган на Сансиній каштанці. Дівчина сиділа позаду, міцно обхопивши руками груди Хорта.

Тиріон гукнув до неї:

— Вас не поранено, панно Сансо?

Кров стікала в Санси по лобі з глибокого порізу на голові.

— Там… там кидалися усяким… камінням, сміттям, яйцями… Я казала їм, що хліба в мене для них нема. Один чоловік спробував стягти мене з сідла. Пан Хорт убив його, здається… руку… — Вона широко розплющила очі й прикрила рота рукою. — Він йому руку відрубав аж по плече.

Клеган зняв її з коня на землю. Біле корзно на ньому було розірване та заплямоване, кров дзюрила крізь пошматовану діру в лівому рукаві.

— Пташечка трошки кровить. Відведіть її до клітки та перев’яжіть.

Маестер Френкен заспішив виконати наказ.

— Сантагарові жаба цицьки дала, — розповідав далі Хорт. — Четверо тримали його на землі й по черзі трощили голову камінням з бруківки. Одного я випатрав, та панові Арону вже було байдуже.

Збоку підібралася пані Танда.

— Моя дочка…

— Не бачив. — Хорт насупився і роззирнувся двором. — Де мій кінь? Якщо з ним щось сталося, хтось мені заплатить.

— Він деякий час не відставав від нас, — повідомив Тиріон, — а далі не знаю.

— Вогонь! — заверещав голос з верхівки башти-стрільниці. — Панове, місто димить! У Блошиному Подолі пожежа!

Тиріон відчував пекельну втому, але для відчаю місця не лишалося.

— Броне, візьми людей скільки треба і простеж, щоб не чіпали водяні вози.

«Боги праві, шал-вогонь, якщо його торкнеться хоч іскра…»

— Якщо ми втратимо Блошиний Поділ, то грець із ним. Але за жодних умов вогонь не повинен дістатися кам'яниці цеху алхіміків. Зрозуміло? Клегане, підеш з ним!

На якусь мить Тиріонові здалося, що він бачить жах у темних очах Хорта. «Вогонь» — зрозумів він. — «Хай мене Інші вхоплять, ясна справа. Він ненавидить вогонь, бо надто близько його скуштував.» Але вираз в очах миттю зник, поступившись звичайній Хортовій відразі.

— Піду, — відповів він, — та не за вашим наказом. Мені треба коня знайти.

Тиріон обернувся до трьох інших лицарів Королегвардії.

— Кожен з вас поїде охороняти оповісника. Накажіть людям повертатися додому. Кого застукають на вулиці після останнього удару вечірнього дзвона, вбиватимуть на місці.

— Наше місце коло короля, — бундючно відказав пан Мерин.

Серсея стала дибки, мов розлючена гадюка.

— Ваше місце там, де наказує мій брат! — засичала вона. — Правиця говорить голосом короля! Непокора йому — це зрада престолу!

Борос та Мерин перезирнулися.

— То нам і корзна вдягти, ваша милосте? — запитав пан Борос.

— Як на мене, їдьте хоч голі! Хай юрба побачить, що між ніг ви ще чоловіки. Бо з вашого боягузтва хлопи могли й забути!

Тиріон не заважав сестрі шаленіти. В голові йому гупало. Він начебто винюхав димний сморід; а може, то в ньому палав такий лютий гнів, що аж шкварчало.

Двері до Башти Правиці стерегло двоє Кам’яних Ґав.

— Знайдіть мені Тімета, сина Тімета!

— Кам’яні Ґави не бігають за Смаленими, — зухвало повідомив один з дикунів.

Так, на мить Тиріон навіть забув, з ким має справу.

— То знайдіть мені Шаггу.

— Шагга спить.

Він ледве стримався, щоб не заверещати з люті.

— То… розбудіть його, якщо ваша ласка.

— Нелегка справа — будити Шаггу, сина Дольфа, — пожалівся вартовий. — Він страшно з того лютує.

Але пішов, хоч і з буркотом.

Гірський воїн прибув, позіхаючи та чухаючи різні місця.

— Половина міста бунтує, інша половина горить, а Шагга лежить собі й хропе! — сердито докинув Тиріон.

— Шагга не любить вашу каламутну воду. Мусить пити ваше чахле пиво та кисле вино, а опісля йому голова болить.

— Я тримаю Шаю в маєтку поблизу Залізної Брами. Ходи туди і бережи її від всякої напасті.

Велетень посміхнувся, розтягнувши жовту зубату щілину в кудлатих хащах бороди.

— Шагга приведе її сюди.

— Ні, просто вбережи від лиха. Скажи їй, що я прийду, щойно зможу. Цієї ночі, або вже напевне наступної.

Але до вечора місто не заспокоїлося, хоча Брон доповів, що пожежі загасили і більшість бурхливих натовпів розігнали. Скільки б Тиріон не жадав заспокійливих Шаїних обіймів, розум підказав йому нікуди тієї ночі не ходити.

Пан Джаселин Бережняк доповів остаточний рахунок втрат, коли Тиріон вечеряв холодним каплуном та чорним хлібом у мороці своєї світлиці. До тієї години сутінки вже перейшли у ніч, але щойно челядники спробували запалити свічки та комин, як Тиріон нагримав на них і вигнав геть. На душі в нього було чорно, як у кімнаті. Бережняк теж не мав чим його втішити.

Першим у списку вбитих згадувався верховний септон, розірваний на шматки під гучні молитви про милосердя до його власних богів. «Людям, які помирають з голоду, тяжко дивитися на превелебного отця, що від жиру не здатний вже й ходити» — подумав собі Тиріон.

Труп пана Престона знайшли не відразу — золотокирейники шукали лицаря у білій броні, а його порубали та пошматували так жорстоко, що він від п’ят до голови став червоно-чорний.

Пана Арона Сантагара знайшли у стічній канаві; голова під зім’ятим шоломом була потрощена в криваву кашу.

Дочка пані Танди віддала свою цноту півсотні галасливих міщан за кожум’яцькою майстернею. Золотокирейники здибали її, коли вона блукала Поросячим провулком зовсім гола.

Тирека не знайшли, а так само і кришталевого вінця верховного септона. Було вбито дев’ять золотокирейників, зо два десятки поранено. Ніхто не потурбувався полічити убитих з юрби.

— Я хочу, щоб Тирека знайшли, живого чи мертвого, — різко наказав Тиріон, коли Бережняк скінчив. — Він малий хлопчина, син мого покійного дядька Тигета. Його батько завжди був до мене ласкавий.

— Ми його знайдемо. І вінець септона теж.

— Як на мене, хай тим вінцем Інші один одного у сраку грають.

— Коли ви поставили мене на чолі варти, то хотіли, щоб я завжди казав правду.

— Чомусь маю передчуття, що ваша правда мені не сподобається, — похмуро мовив Тиріон.

— Сьогодні ми втримали місто, пане, але на завтра я вже нічого не обіцяю. Казан мало не кипить. Злодіїв та харцизяк розплодилося стільки, що ніхто вже й у власному домі не почувається безпечно. У Сцяному Кутку через бевку з казанів багато люду захворіло на різачку, а харчів не купиш ані за мідь, ані за срібло. Де раніше тільки шепотілися по канавах, тепер вже, не криючись, ведуть зрадницькі розмови по цехових зібраннях та базарах.

— То ви потребуєте ще людей?

— Я не йму довіри до половини тих, яких маю зараз. Слинт потроїв число міської варти, але однією золотою киреєю з хлопа доброго вартового не зробиш. Серед новобранців є міцні, вірні чолов’яги, але заразом стільки харцизяк, п’яниць і боягузів, що я й казати боюся. Навчені вони погано, послуху належного не знають, а вірні лише власній шкурі. Як дійде до битви, вони не встоять, тут і казати нічого.

— Я й не чекаю, що встоять, — мовив Тиріон. — Щойно в мурі проб’ють дірку, нам каюк. Це я знав ще від початку.

— Мої люди набрані головним чином з посполитих. Вони ходять тими самими вулицями, п’ють у тих самих шинках, сьорбають бевку в тих самих харчівнях. Ваш євнух напевне ж казав, як мало люблять Ланістерів у Король-Березі. Ще й досі люди пам’ятають погром міста, вчинений вашим вельможним батьком, коли Аерис відчинив йому браму. Шепочуть, буцімто боги карають нас за гріхи вашого дому: за те, що ваш брат убив короля Аериса, за свавілля над Раегаровими дітьми, за страту Едарда Старка, за жорстокий суд короля Джофрі. Дехто балакає, не криючись, як добре жилося за короля Роберта, і натякає, що життя може знову змінитися на краще, коли на престол сяде король Станіс. Таке можна почути не тільки у кожній харчівні, у кожному шинку чи бурдеї — на жаль, у куренях і трапезних варти теж.

— Тобто ви мені кажете, що моє сімейство тут ненавидять?

— Саме так… і напосядуться на нього, щойно випаде нагода.

— І мене теж ненавидять?

— Запитайте краще вашого євнуха.

— Я питаю вас.

Глибоко втоплені очі Бережняка зустріли двійко різних очей карлика і не змигнули.

— Вас, пане, більше за всіх.

— Більше за всіх?! — Від такої несправедливості йому подих перехопило. — Це ж Джофрі сказав їм жерти своїх мерців. Джофрі напустив на них свого собаку. Чому ж раптом винуватий я?

— Його милість — ще зовсім хлопчик. На вулицях кажуть, він має злих радників. Королеву ніколи не вважали приязною до простого люду, та й пан Варис-Павук має свою частку народної любові… але найбільше люди винуватять вас. Ваша сестра та євнух були тут ще за кращих часів, за короля Роберта, але ж вас не було. Подейкують, що ви наповнили місто свавільними сердюками та брудними дикунами — харцизами, які беруть все, що хочуть, і живуть тільки своїм законом. Кажуть, ви вислали Яноса Слинта геть, бо він виявився надто чесний та відвертий, як на ваш смак. Теревенять, що ви кинули мудрого та доброго Пицеля до ями, коли він насмілився піднести голос проти вас. Дехто навіть сміє казати, що ви прагнете забрати Залізний Престол собі.

— Еге ж, а ще я покруч, потворний та скалічений, цього теж не забуваймо. — Тиріон стиснув руку в кулака. — Досить, я почув усе, що хотів. Ми обоє маємо безліч справ. Ви вільні.

«Може, панотець і мав рацію, коли зневажав мене усі ці роки — якщо це все, на що я здатний» — подумав Тиріон, лишившись наодинці з собою. Він втупився у залишки вечері; живіт нуртувало від самого вигляду холодного жирного каплуна. З відразою він відсунув таріль геть, загукав до Пода і надіслав хлопця по Вариса та Брона. «Найвірніші радники в мене — лукавий євнух та сердюк-горлоріз. А пані моя — шльондра. Хто тоді, виходить, я сам?»

Коли припхався Брон, то відразу заявив, що йому надто темно, і завимагав запалити вогонь у комині. Доки з’явився Варис, вогонь вже палав.

— Де вас носило? — накинувся на нього Тиріон.

— Я влаштовував королівські справи, мій добрий пане.

— Які ще в того короля справи? — буркнув Тиріон. — Мій небіж не здатен сам всидіти на нужнику, не те що на Залізному Престолі.

Варис знизав плечима.

— Кожного підмайстра треба навчати його ремесла.

— Половина підмайстрів з проїзду Гноєвозів могла б правити краще, ніж отой ваш корольок.

Брон всівся навпроти через стола та відірвав крильце від каплуна. Тиріон вже наче й звик не зважати на нахабство сердюка, та сьогодні воно його дратувало.

— Не пригадую, щоб давав тобі дозвіл їсти мою вечерю.

— Ти ж її сам не їв, — відказав Брон з повним ротом м’яса. — Місто пухне з голоду, марнувати добрий харч — то злочин. Вино маєш?

«Наступного разу він захоче, щоб я йому сам наливав» — майнула в Тиріона похмура думка.

— Щось ти надто зухвалості набрався, — мовив він невдоволено.

— Ще можу й тобі позичити. — Брон викинув кістку від крильця на очерет підлоги. — А не завадило б. Усе ніяк не зважишся на щось справді корисне. Ти думав колись, як годяще ми б запанували, якби першим народився другий?

Він встромив пальці у каплуна та вирвав жменю білого м’яса.

— Отой плаксій, Томен. Він робить гарненько, що йому скажуть. Саме таким має бути добрий король.

Холодок пробіг Тиріоновим хребтом, щойно він усвідомив, на що натякає сердюк. «Якби Томен був королем…»

Томен може стати королем лише у один спосіб. Ні, про таке навіть думати зась. Адже Джофрі — його кревний родич, син не тільки Серсеї, але й Хайме.

— От би тобі голову стяти за такі слова, — буркнув він Бронові похмуро, та сердюк тільки зареготав.

— Друзі, — встряг Варис, — сварки нам ні до чого. Зберігаймо холодні голови.

— І краще на плечах, — кисло додав Тиріон. Йому спало на думку кілька людей, чиї холодні голови він охоче б зберігав окремо від плечей.

Давос II

Пан Корній Пенроз не мав на собі обладунку. Він сам сидів верхи на гнідому огирі, його хорунжий — на зозулястому сірому. Над ними плескали вінчаний олень Баратеонів та схрещені пера Пенрозів, білі на червіні. Схоже забарвлення мала і широка довга борода пана Корнія, хоча голова його вже геть полисіла. Якщо його і вразило число та пишність королівського почту, на загартованому вітрами та роками обличчі він нічого не показав.

Дзенькіт ланцюгів та брязкіт узброєння супроводжував їхнє наближення. Навіть Давос мав на собі кольчугу, хоча навіщо — не знав сам. Плечі та спина йому боліли від незвичної ваги, почувався він незграбно й дурнувато, і знову питав себе, навіщо поїхав. «Не мені, ясна річ, піддавати сумніву накази короля, та все ж…»

Усі вершники почту мали кращий родовід та вищий стан, ніж Давос Лукомор. Визначні князі та лицарі виблискували під вранішнім сонцем висрібленою крицею, золотим карбом на обладунках, різноманітними прикрасами шоломів: шовковими китами, пір’ям, майстерно зробленими гербовими звірами з самоцвітними очима. Сам Станіс виглядав недоречно посеред свого пишного та вельможного товариства. Як і Давос, він був одягнений просто — у вовну та виварену шкіру; певної величі йому додавав хіба що тонкий вінець червоного золота на скронях. Коли король повертав голову, сонце спалахувало на вістрях, зроблених у подобі язиків полум’я.

«Чорна Бета» приєдналася до решти флоту коло Штормоламу вже вісім днів тому, але Давосові досі не вдавалося підібратися ближче до його милості. Він просив прийняти його ще за годину після прибуття, але йому відказали, що король має нагальніші справи. Король тепер завжди мав якісь справи — про це Давос дізнався від свого сина Девана, одного з королівських зброєносців. Влада Станіса Баратеона зростала, пани та підпанки юрмилися навколо нього, наче мухи коло трупа. «Та й сам він наче живий мрець. Відколи я лишив його на Дракон-Камені, він з лиця постарішав років на двадцять».

Деван розповів, що король останнім часом майже не спить.

— Відколи помер князь Ренлі, його мучать нічні жахіття, — зізнався малий батькові. — Маестрові трунки нічого вдіяти не можуть. Лише пані Мелісандра трохи вміє його приспати.

«То ось чому вона тепер живе у його шатрі» — подумав Давос. «Молиться з ним разом, абощо? Чи присипає іншим штибом?» Втім, він не смів ставити таке негідне запитання, а надто власному синові. Деван був хороший хлопчина, але гордо носив на жупані палаюче серце. Батько часто бачив його коло ніч-ватри у сутінках за молитвою до Господа Світла про новий світанок. «Та ж він королівський зброєносець» — казав собі Давос, — «певно ж, мусить шанувати і королівського бога».

Давос майже забув, які високі та товсті мури має Штормолам, а надто зблизька. Король Станіс зупинився попід ними за кілька стоп від пана Корнія та його хорунжого.

— Мої вітання, пане каштеляне, — привітався він з сухою чемністю, не зробивши ані руху, щоб злізти з сідла.

— І вам, пане князю, того самого. — Менш чемно, але цілком очікувано.

— Перед вами король, і звичай велить звертатися до нього «ваша милість», — оголосив князь Флорент.

На його панцирі лис червоного золота витикав блискучий писок з кола ляпіс-лазурових квітів. Величезний на зріст, вельми ґречний і вельми багатий, князь Ясних Вод першим з Ренліного панства став за Станіса, першим відмовився від старих богів та прийняв Господа Світла. Станіс лишив свою королеву на Дракон-Камені разом з її дядьком Акселем, але люди королеви купчилися при ньому, численніші та могутніші, ніж будь-коли раніше, і першість серед них належала Алестерові Флоренту.

Пан Корній Пенроз не зважив на його закид, а натомість мовив до Станіса:

— Яке шляхетне товариство я бачу перед собою. Вельможні князі Естермонт, Ерол, Варнер. Пан Джон з Фосовеїв зеленого яблука, пан Бріан червоного. Князь Карон та пан Гвияр з Веселкової Гвардії короля Ренлі… а з ними не хто інший, як вельмишановний Алестер Флорент, господар на Ясних Водах. А чи не Цибульного Лицаря бачу я там позаду? Щиро вітаю, пане Давосе. На жаль, не маю честі знати шляхетну пані.

— Мене кличуть Мелісандрою, пане лицарю. — На ній єдиній не було ніякого обладунку, крім червоних шат, що стриміли за вітром. Великий червоний рубін на шиї всотував денне світло. — Я служу вашому королю, а так само і Господові Світла.

— Бажаю вам з ними всякої удачі, мосьпані, — відповів пан Корній, — та я вклоняюся іншим богам, а так само й іншому королю.

— Є лише один правдивий король і лише один істинний бог, — оголосив князь Флорент.

— То ми сюди приїхали на богословські суперечки, пане мій? Якби я знав, то привіз би септона.

— Ви знаєте чудово, навіщо ми сюди приїхали, — відказав Станіс. — Ви мали два тижні, щоб обміркувати мої вимоги. Ви надсилали круків, але допомоги не отримали. І не отримаєте. Штормолам зухвало стоїть сам-один, а мені уривається терпець. Востаннє, пане каштеляне, наказую вам відчинити браму і віддати мені те, що моє за правом.

— На яких умовах? — спитав пан Корній.

— На тих самих, — відповів Станіс. — Я пробачу вам зраду, як пробачив тому панству, що стоїть позаду мене. Вояки вашої залоги будуть вільні вступити до мене на службу або піти неушкодженими додому. Вам лишається зброя і те майно, яке ви здатні нести на собі. Проте усіх коней, верхових та в’ючних, я заберу собі.

— Щодо Едріка Шторма?

— Байстрюка мого брата я вимагаю передати мені до рук.

— Тоді моя відповідь, мосьпане — така сама, як і раніше. Ні.

Король зціпив зуби і нічого не сказав. Натомість заговорила Мелісандра.

— Хай збереже вас Господь Світла у темряві вашого невігластва, пане Корнію.

— Хай Інші сраку порвуть вашому Господові Світла, — плюнув Пенроз, — і підітруть тією ганчіркою, якою ви тут вимахуєте.

Князь Алестер Флорент прочистив горло.

— Пане Корнію, пильнуйте свого язика. Їх милість не бажають хлопцеві жодного зла. Дитина — їх кревний родич, як і мій. Адже його мати — моя небога Делена, як відомо усім. Якщо ви не довіряєте королю, то довіртеся хоча б мені. Сподіваюся, ви не маєте сумнівів у моїй честі…

— Я не маю сумнівів хіба що у вашому марнославстві, — перервав його пан Корній. — Ви міняєте королів та богів частіше, ніж я — чоботи. Так само, як і ті перевертні, що юрмляться за вами.

У королівському почті зчинився сердитий гамір. «А він влучив у ціль» — подумав Давос. Ще зовсім нещодавно Фосовеї, Гвияр Моріген, князі Карон, Варнер, Ерол та Естермонт належали до війська Ренлі, сиділи у його шатрі, готувалися з ним до битв, змовлялися разом знищити Станіса. Те саме стосувалося і Флорента; господареві у Ясних Водах не завадило схилити коліно перед Ренлі, коли зірка молодого короля сходила на обрії, навіть те, що він був рідним дядьком королеви Селиси.

Брис Карон вивів коня уперед на кілька кроків; під вітром з затоки за плечима плескало його довге веселкове корзно.

— В цьому товаристві немає перевертнів, пане. Я зберігаю вірність Штормоламові, а король Станіс — його законний володар… і наш єдиний законний повелитель. Він останній нащадок дому Баратеон, спадкоємець Роберта і Ренлі.

— Якщо це так, то чому серед вас немає Лицаря Квітів? Де Матіс Рябин? Рандил Тарлі? Пані Дубосерд? Чому немає тут тих, хто найбільше любив Ренлі? Де Брієнна Тарфійська, питаю я вас?

— Ота тварюка? — Пан Гвияр Моріген хрипко зареготав. — Вона втекла. А чого ж! Саме її рукою був убитий король.

— Брехня! — відрізав пан Корній. — Я знав Брієнну, відколи вона дівчинкою гралася на батькових колінах у замку Надвечір’я. А ще краще взнав, коли Вечерниця надіслав її до Штормоламу. Вона кохала Ренлі Баратеона з першої миті, як побачила. Навіть сліпий би помітив.

— Певна річ! — підхопив князь Флорент. — Хіба вона перша дівуля, що оскаженіла на відмову свого коханого і вбила його? Щоправда, як на мене, короля вбила пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину шукати союзу, а Ренлі їй відмовив. Ясна річ, вона завважила короля за перепону своєму синові й вирішила прибрати з дороги.

— Ні, то саме Брієнна! — наполягав князь Карон. — Пан Емон Кий присягнувся у цьому перед смертю. Даю вам своє слово, пане Корнію.

Голос пана Корнія просяк презирством.

— Але чого варте оте ваше слово? Бачу, ви носите корзно багатьох кольорів. Те саме, яке Ренлі дав вам у обмін на обітницю захищати його. Він мертвий, а ви ні. Чого б це?

Він обернув свою відразу на Гвияра Морігена.

— Питаю і вас те саме, пане. Гвияр Зелений, чи не так? З Веселкової Гвардії, еге ж? Обітували віддати своє життя за короля, певна річ? Якби те корзно було моє, я б соромився його вдягати.

Моріген визвірився:

— Радій, що ми прийшли посольством, Пенрозе, бо інакше я б тобі язика вирвав за твої слова!

— І вкинув би у той самий вогонь, де лишив своє чоловіче причандалля?

— Годі! — обірвав Станіс. — Така була воля Господа Світла, щоб мій брат помер за свою зраду. Байдуже, чия рука зробила божу справу.

— То вам, може, байдуже, — відповів пан Корній. — Я вислухав ваші умови, князю Станісе. Ось мої.

Він стягнув з руки рукавичку і жбурнув просто королю в обличчя.

— Чесний двобій. Мечем, списом, чим забажаєте. Якщо ж вам лячно псувати вашого чародійського меча і ясновельможну шкуру в бою проти втомленого старигана, то виставте свого поборника проти мого.

Він зиркнув з відразою на Гвияра Морігена та Бриса Карона.

— Хоча б котрогось із отих двох цуциків.

Пан Гвияр Моріген зчорнів лицем від люті.

— Я прийму виклик з ласки його милості короля!

— Я теж! — Брис Карон перевів очі на Станіса.

Король заскреготів зубами.

— Ні.

Пан Корній, схоже, анітрохи не здивувався.

— Цікаво, що саме бентежить вас сумнівами, мосьпане: справедливість вашої справи чи сила вашої руки? Боїтеся, щоб я не насцяв на ваш палаючий меч та не загасив його?

— Чи не маєте ви мене, пане каштеляне, за цілковитого дурня? — спитав Станіс. — Під моїм проводом стоїть двадцять тисяч війська. Ви обложені з моря та суходолу. Навіщо мені ставати до двобою, коли перемога вже в моїх руках?

Король тицьнув на нього пальцем.

— Чесно вас попереджаю: якщо ви мене змусите брати замок приступом, милості не буде. Буря мого гніву вас змете. Усіх повішу як зрадників, до останньої душі!

— Хай буде на те ласка божа. Кличте вашу бурю — та спершу пригадайте назву цього замку і ті бурі, які зламалися об нього у минулі віки.

Пан Корній ляснув вуздою та рушив назад до брами.

Станіс у відповідь не мовив ані слова, лише розвернув коня і поїхав до табору. Почет рушив слідом.

— У приступі цих стін загине багато тисяч людей, — жалівся старезний князь Естермонт, дід короля з материного боку. — Чи не краще піддати небезпеці лише одне життя? Адже наша справа — праведна і люба богам. Напевне ж вони вшанують перемогою руку нашого поборника.

«Люба богові, старий» — подумав Давос. — «Ти забув, що тепер ми маємо лише одного — Мелісандриного Господа Світла.»

Втрутився пан Джон Фосовей:

— Я б радо прийняв виклик сам, хоча не смію хвалитися і половиною збройної майстерності князя Карона або пана Гвияра. Ренлі не лишив у Штормоламі жодного знаного лицаря. Залога замку складається з сивих старих та зелених хлопчаків.

Князь Карон погодився з ним.

— Нас чекала б легка та певна перемога. І до того ж славетна — звоювати Штормолам одним влучним ударом!

Станіс прип’яв їх усіх поглядом, наче списом.

— Ану припиніть безглузді балачки! Скрекочете тут, наче сороки!

Очі короля спинилися на Давосі.

— Їдьмо зі мною, пане.

Він дав остроги коневі та віддалився від почту. З ним лишилася сама тільки Мелісандра з прапором вогняного серця і вінчаного оленя всередині. «Неначе проковтнутого цілком.»

Давос бачив погляди, що пробігли між панством, коли він їхав поміж них до короля. Тут зібралися не цибульні лицарі, а гоноровите шляхетство зі старих та шанованих домів. Звідкілясь він зрозумів, що Ренлі ніколи не завдавав їм таких образ. Наймолодший з Баратеонів народився з даром невимушеної чемності, якої прикро не вистачало його братові.

Зрівнявшись з королем, він стишив крок коня до повільної ристі.

— Ваша милосте.

Зблизька Станіс мав значно гірший вигляд, ніж Давосові здавалося здалеку. Обличчя його змарніло, навколо очей лягли темні кола.

— Перемитник має добре знатися на людях, — мовив король. — Що скажеш про цього пана Корнія Пенроза?

— Впертий чолов’яга, — обережно відповів Давос.

— Я б сказав, спраглий до смерті. Кидає моє прощення мені ж у лице. А заразом викидає геть своє життя і життя кожного у цих мурах. Чесний двобій? — Король пирхнув презирливо. — Напевне, він сплутав мене з Робертом.

— Його веде відчай. Яку іншу надію він має?

— Ніякої. Замок впаде. Але як пришвидшити справу? — Станіс трохи поміркував. За рівним стукотом копит — туп-туп — Давос чув тихий скрегіт зубів короля. — Князь Алестер закликає мене привезти сюди старого князя Пенроза, батька пана Корнія. Ти його начебто знаєш, так?

— Коли я їздив від вас послом, князь Пенроз привітав мене ласкавіше за інших, — відповів Давос. — Він змарнілий старий, володарю. Хворий, мало не при смерті.

— Флорент ладний влаштувати йому швидшу смерть. На очах його сина, з зашморгом на шиї.

Перечити людям королеви було небезпечно, та Давос присягнувся завжди казати правду своєму королю.

— Це підла справа, повелителю. Пан Корній радше побачить смерть батька, ніж зрадить ввірений йому обов’язок. Зиску ми не матимемо жодного, зате заплямуємо себе ганьбою.

— Якою ще ганьбою? — гарикнув Станіс. — Хочеш, щоб я подарував зрадникам життя?

— Ви подарували життя тим, хто їде зараз за нами.

— Чи не дорікаєш ти мені, перемитнику, за мою милість?

— Не смію й думати.

Давос злякався, чи не сказав забагато. Проте король тиснув безжально і невмолимо.

— Ти поважаєш того Пенроза більше, ніж моє власне значкове панство. Чому?

— Бо він вірний.

— І дурний, бо вірний мертвому узурпаторові.

— Так, — погодився Давос, — і все ж він вірний.

— На відміну від отих позаду нас?

Давос вже надто далеко зайшов, аби зараз вивертатися.

— Минулого року вони стояли за Роберта. Місяць тому — за Ренлі. Цього ранку — за вас. За кого вони стануть назавтра?

Станіс зареготав. То був раптовий порив, грубий та зверхній.

— Розповідав я тобі, Мелісандро, — мовив він до червоної жінки, — що мій Цибульний Лицар каже мені саму лише правду.

— Вам краще знати, ваша милосте, — відповіла червона жінка.

— Мені тебе, Давосе, дуже бракувало, — мовив король. — Так, нюх тебе не дурить — за мною тягнеться хвіст перебіжчиків. Моє панство нестійке навіть у своїх зрадах. Вони мені потрібні, годі казати, але якби ти знав, як мене нудить пробачати отаких посіпак, коли я карав кращих людей за менші злочини. Ти маєш повне право дорікати мені, добрий лицарю Давосе.

— Ви дорікаєте самі собі так, як ніколи не дорікну вам я, ваша милосте. Ви ж мусили забрати цих вельможних панів собі, щоб звоювати престол…

— Так, усіх до останнього пальця, — похмуро всміхнувся Станіс.

Давос мимохіть підняв скалічену руку до мішечка на шиї та помацав кісточки усередині. На щастя.

Король побачив його рух.

— Досі їх носиш, Цибульний Лицарю? Не загубив?

— Ні.

— А навіщо? Я часто питав себе.

— Вони мені нагадують, ким я був. Звідки узявся. А ще нагадують про ваш суд, мій володарю.

— То був правий суд, — зауважив Станіс. — Добра справа не змиває погану, а погана — добру. Кожну личить винагородити по заслузі. Ти вчинив звитяжно, але перед тим чинив злочини.

Він зиркнув за себе на князя Флорента і решту — веселкових лицарів та перебіжчиків, що їхали за ним на відстані.

— Пробаченому мною панству незле було б поміркувати про те саме. За Джофрі б’ється багато доброчесних воїнів, які помилково вважають його істинним королем. Я можу зрозуміти навіть північан з їхнім Роббом Старком. Але оці пани, що збіглися під корогви мого брата, знали напевне, що він — узурпатор. Вони обернулися спиною до істинного короля з єдиної причини — жаги влади та слави. Я знаю, чого вони варті. Так, я їх пробачив. Дарував прощення. Але нічого не забув.

На хвилину він замовк, міркуючи про майбутнє. А тоді раптом запитав:

— Що каже простолюд про смерть Ренлі?

— Люди плачуть по ньому. Вашого брата вельми любили.

— Дурні люблять дурнів, — пробурчав Станіс. — Втім, я теж журюся за ним. За тим хлопчаком, яким він був, а не за чоловіком, у якого виріс.

Він ще помовчав, а тоді спитав:

— Як люд Семицарства сприймає звістку про кровозміс Серсеї?

— Поки ми перебували серед них, люди гукали за короля Станіса. Що вони казали по тому, як ми залишали їхні береги — те мені невідомо.

— То ти гадаєш, вони не повірили?

— Я дізнався ще тоді, як возив товар своєю лайбою, що одні люди вірять в усе, а інші — ні в що. Ми стрічали і тих, і тих. А ще ж є інша оповідка, що її розказують по всіх усюдах…

— Так, — обірвав його Станіс. — Про те, як Селиса жалувала мені роги і причепила до них блазенські дзвіночки. Моя дочка — уроджена від нетямущого штукаря! Казочка не тільки підла, але й дурна. Ренлі кинув її мені в обличчя, коли ми стрілися посольствами. Щоб повірити у таке, треба мати розуму не більше, ніж Пістрявчик.

— Може, й так, володарю… та вірять вони чи ні, а смакують залюбки.

У багато місць оповідка встигла потрапити ще до них, отруївши їхню власну правдиву повість.

— Роберт міг насцяти у кухля, і люди хвалили б вино з нього. Я їм даю чисту холодну воду, а вони кривляться підозріливо і кажуть: «який чудернацький смак».

Станіс заскреготів зубами.

— Якщо хтось вигадає, що я злими чарами обернувся на вепра, щоб убити Роберта, то люди, мабуть, повірять і йому.

— Ви не можете спинити балачки, повелителю, — мовив Давос, — але якщо вчините помсту справжнім убивцям свого брата, то всі знатимуть, що ті балачки — брехня.

Станіс мовби й не почув.

— Не маю жодного сумніву, що Серсея доклала руку до Робертової загибелі. Я покараю винних у його смерті. А також у смерті Неда Старка та Джона Арина.

— А Ренлі Баратеона? — Слова вирвалися в Давоса, перш ніж він встиг їх обміркувати.

Король довго нічого не казав. Нарешті заговорив дуже тихо.

— Інколи мені сниться сон. Про смерть Ренлі. Зелений намет, свічки, верещить жінка. І кров. — Станіс глянув на свої руки. — Я був у ліжку, коли він помер. Твій Деван може тобі сказати. Він намагався мене збудити. Майже настав світанок, моє панство чекало і хвилювалося. Я мав би вже сидіти на коні, узброєний для битви. Я знав, що Ренлі нападе з першим світлом дня. Деван каже, що я судомився і кричав, але то байдуже. То був просто сон. Я був у своєму наметі, коли помер Ренлі. Коли я прокинувся, руки мої були чисті.

Пан Давос Лукомор відчув, як його відрубані кінчики пальців засвербіли. «Химерно» — подумав колишній перемитник, але кивнув і відповів:

— Розумію.

— Ренлі пригощав мене бросквиною. На перемовинах. Кепкував з мене, кидав виклики, погрожував, а тоді дістав бросквину. Я гадав, він сягнув по меча, і витяг свого власного. Чи не навмисне він так вчинив, щоб я показав свій страх? Чи то був один з його недолугих жартів? Коли він казав, яка та бросквина солодка, чи не ховав за словами чогось таємного?

Король струснув головою, наче собака, що трусить зайця, аби зламати йому шию.

— Тільки Ренлі міг так розлютити мене якимсь плодом з дерева. Він накликав на себе лихо своєю зрадою, та все ж я його любив, Давосе. Тепер я це знаю. Клянуся тобі, я зійду в могилу, думаючи про бросквину мого брата.

До тієї миті вони вже опинилися в таборі, проминули рівні ряди наметів, розгорнуті прапори, зіставлені куренями щити та списи. У повітрі висів щільний сморід кінського лайна, змішаний з димом від багать та пахощами печеного на вогні м’яса. Станіс натяг повід рівно настільки, щоб гарикнути наказ до князя Флорента і решти почту: розійтися, а за годину прибути на військову раду до його шатра. Усі схилили голови і розсіялися, а Давос із Мелісандрою рушили просто до шатра.

Те шатро мусило бути великим, бо до нього значкове панство сходилося на наради. Але пишності в ньому не було ані краплі. Широкий і грубий ташний військовий намет був пофарбований у темно-жовтий колір, що подекуди нагадував золото. Королівським його робив хіба що прапор, що віяв з опорної тички посередині, та ще стражники ззовні при вході — вояки королеви з довгими списами і значками вогняного серця над їхніми власними.

До вершників підбігли машталіри, допомогли спішитися. Один зі стражників звільнив Мелісандру від важкого прапора і увігнав держално глибоко у м’який ґрунт. Деван став збоку від дверей, щоб підняти для короля запону намету. Поруч стояв ще один зброєносець, старший за нього. Станіс зняв корону і віддав її Деванові.

— Глек холодної води, два кухлі. Давосе, пройди зі мною. А по вас, ласкава пані, я пошлю, коли ви знадобитеся.

— Чекаю ласки його милості короля, — вклонилася Мелісандра.

Після яскравого ранку всередині шатра було прохолодно і темно. Станіс всівся на простого дерев’яного ослінчика і махнув Давосові на другий.

— Одного дня я ще з тебе, перемитнику, зроблю князя. Хоча б на злість Кельтигарові з Флорентом. Ти мені, втім, за те не подякуєш. Бо муситимеш страждати на оцих радах і вдавати, що любиш іржання мулів.

— Чого ж ви радитеся, якщо від того немає хісна?

— Бо мулам подобається власне іржання, чого ж іще? А я мушу їх тримати, щоб вони тягли мого воза. Крім того, час від часу вони таки примудряються бекнути щось корисне. Та сьогодні цього не станеться… а ось і твій син з нашою водою.

Деван поставив тацю на стіл і налив два глиняні кухлі. Король кинув до свого кухля дрібку солі, перш ніж випити; Давос пив чисту воду і шкодував, що в його кухлі не вино.

— То ви казали щось про сьогоднішню раду?

— Дай-но я тобі розповім, як усе буде. Князь Веларіон закликатиме до приступу з першим світлом дня — гаки та драбини проти стріл та гарячої олії на голови. Молоді мули вважатимуть цю думку блискучою та відважною. Естермонт надасть перевагу довгій облозі, щоб вигубити замок голодом, як колись пробували Тирел та Рожвин на моїй власній особі. На це може піти рік часу, але старі мули мають терпець. А князь Карон з іншими мулами, які полюбляють хвицяти копитами, захоче підняти рукавицю пана Корнія та поставити усе на лицарський двобій. Кожен вдаватиме з себе мого поборника, якого вкриє невмируща слава.

Король допив воду з кухля.

— А ти б мені що порадив, перемитнику?

Давос хвильку подумав і відповів:

— Негайно вдарити на Король-Берег.

Король пирхнув.

— Лишивши за собою Штормолам?

— Пан Корній не має сили зашкодити вам. А Ланістери мають. Облога забере надто багато часу, двобій — справа непевна, приступ коштуватиме тисяч життів і невідомо чим скінчиться. Та й потреби такої немає. Щойно ви скинете з престолу Джофрі, як замок сам собою перейде до вас разом з рештою. В таборі подейкують, що князь Тайвин Ланістер вже поспішає на захід рятувати Ланіспорт від помсти північан…

— В тебе дуже кмітливий батько, Деване, — мовив король до хлопця, що стояв коло його ліктя. — Слухаю оце його і думаю, чого б не мати в себе на службі більше перемитників і менше всякого панства. Проте щодо однієї речі ти помиляєшся, Давосе. Потреба є. Якщо лишити Штормолам непохитним позаду себе, то скажуть, що я зазнав тут поразки. А цього я дозволити не можу. Вояки не люблять мене так, як любили моїх братів. Вони йдуть за мною, бо мене бояться… а поразка вб’є їхній страх. Тому замок належить узяти.

Щелепи короля зарухалися з боку в бік, наче жорна.

— Так, і узяти швидко. Тим часом Доран Мартел скликав корогви та зміцнив гірські перевали. Його дорнійці ось-ось ринуть на Порубіжжя. І силу Вирію теж анітрохи не вичерпано. Мій брат лишив більшу частину війська при Лихомості, а це майже шістдесят тисяч піхоти. Я надіслав брата дружини, пана Ерола, разом з паном Парменом Журавом, щоб вони узяли її під мій провід. Але жоден не повернувся. Боюся, пан Лорас Тирел досяг Лихомостя раніше за моїх послів і забрав військо собі.

— Ось вам ще одна причина узяти Король-Берег якнайскоріше. Саладор Саан казав мені…

— Саладор Саан думає лише про золото! — вибухнув Станіс. — Він забив собі голову мріями про скарби, які знайде під Червоним Дитинцем. Не хочу більше чути про Саладора Саана. Того дня, коли я не зможу вести війну без порад лисенійського харциза, я негайно зніму корону та вдягну чорне!

Король стиснув кулака.

— То ти прибув служити мені, перемитнику, чи дратувати мене суперечками?

— Я чекаю вашої ласки, — відповів Давос.

— Тоді слухай. Підкаштелян при панові Корнію — брат Фосовеям у перших. Такий собі князь Лукач, зелений хлопчак років двадцяти. Якщо Пенроза раптом спіткає лихо, каштеляном Штормоламу стане цей шмаркач. Його родичі вважають, що він негайно пристане на мої умови та відчинить браму замку.

— Я пригадую одного шмаркача, якому свого часу доручили оборону Штормоламу. Йому навіть і двадцяти років не було.

— Князь Лукач не має такої кам’яної впертості, як мав я.

— Гаразд. Але упертий чи боягузливий — чи не байдуже? Пан Корній Пенроз видався мені вельми здоровим і бадьорим на вигляд.

— Таким був і мій брат за день до своєї смерті. Ніч темна і повна жахіть, Давосе.

Давос Лукомор відчув, як у нього на потилиці дрібні волосини стали дибки.

— Пане мій, я не дуже вас розумію.

— Твоє розуміння мені не потрібне. Тільки твоя покора. Пана Корнія за день не стане на світі. Мелісандра бачила це у полум’ї майбутнього. І його смерть, і її спосіб. Ясна річ, він не загине у лицарському двобої.

Станіс простягнув кухля, і Деван наповнив його з глека.

— Її вогні не брешуть. Вона бачила долю Ренлі. Ще на Дракон-Камені, де розповіла Селисі. Князь Веларіон та твій друг Саладор Саан хотіли, щоб я рушив морем проти Джофрі, але Мелісандра сказала, що як я підступлю до Штормоламу, то заберу собі кращу частину братового війська. Так і сталося.

— А-але ж, — запнувся Давос, — князь Ренлі прийшов сюди тільки тому, що ви обложили замок. Він вже йшов на Король-Берег, проти Ланістерів, він збирався…

Станіс посовався на стільці, насупив брови.

— Йшов, збирався… кому тепер яке діло? Він зробив те, що зробив. Припхався сюди з корогвами та бросквинами і знайшов свою долю… на краще для мене. До речі, Мелісандра бачила у полум’ї також інший день. Ранок, коли Ренлі прибуває з півдня у своїй зеленій лицарії та розбиває моє вояцтво під стінами Король-Берега. Якби ми стрілися там, то замість нього міг би загинути я.

— Або приєднати свою силу до його і разом звалити Ланістерів, — заперечив Давос. — Чому б ні? Якщо вона бачила два майбутніх, то… обидва ж не можуть бути правдивими.

Король Станіс підняв пальця.

— Отут ти помиляєшся, Цибульний Лицарю. Деякі вогні кидають не одну тінь, а кілька. Стань перед ніч-ватрою, і побачиш сам. Вогні рухаються, танцюють, ніколи не стоять на місці. Тіні ростуть і меншають, і кожна людина кидає їх з десяток. Просто деякі слабші за інші, от і все. Але люди кидають тіні й на майбутнє. Одну чи кілька, байдуже — Мелісандра бачить їх усі.

— Ти її не любиш, Давосе, і я це знаю — сам-бо не сліпий. Моє панство теж її не терпить. Естермонт вважає, що палаюче серце — поганий знак, що ми обрали його дарма, і що краще б нам було битися під вінчаним оленем, як споконвіку чинили Баратеони. Пан Гвияр каже, що жінка не має бути моїм хорунжим. Інші шепочуть, що їй не місце у моїй раді, що я мушу вислати її назад до Асшаю, що лишати її в моєму наметі на ніч — то гріх. Вони шепочуть… а вона тим часом служить.

— Як саме служить? — спитав Давос і злякався відповіді.

— Як треба, так і служить. — Король подивився на нього. — А ти?

— Я… — Давос облизнув губи. — Я виконаю все, що у вашій волі. Наказуйте.

— Я накажу тобі знову зробити те, що ти вже колись робив. Доправити до замку човна серед темної ночі, лишившись непоміченим. Зможеш?

— Зможу. Сього ж вечора?

Король різко кивнув.

— Човна візьмеш невеличкого. Авжеж не «Чорну Бету». І ніхто не повинен знати.

Давос хотів був заперечити. Тепер він лицар, а не перемитник. І ніколи не був убивцею. Та коли він розтулив рота, слова застрягли у горлі. Перед ним сидів Станіс, його законний повелитель, котрому він завдячував усім. Ще й про синів своїх треба подумати. «Боги праві, що вона з ним зробила?»

— Щось ти замовк, — зауважив Станіс.

«Бо не хочу ляпнути зайвого» — відповів Давос подумки, але вголос мовив:

— Володарю, тепер я розумію, що замок ви мусите взяти, але ж мають бути інші способи. Чистіші способи. Лишіть панові Корнію байстрюка, тоді він зможе скласти зброю добром.

— Мені потрібен той хлопчик, Давосе. Конче потрібен. Мелісандра це теж бачила у полум’ї.

Давос пошукав якоїсь іншої відповіді.

— У Штормоламі зараз немає лицарів, рівних у бою панові Гвияру, князеві Карону або ще сотні ваших служивих воїнів. Цей двобій… може, пан Корній шукає способу здатися з честю? Навіть якщо муситиме віддати своє життя?

Обличчям короля пробігла тінь занепокоєння.

— Радше він задумав якусь хитромудру штуку. Не буде ніякого двобою. Пан Корній був мертвий раніше, ніж кинув свою рукавицю. Вогонь не бреше, Давосе.

«Але вимагає, щоб я власноруч справджував його віщування» — подумав лицар. Давно вже Давос Лукомор не почувався так гнітюче.

І ось він знову перетинає затоку Човнозгубу посеред глупої ночі біля стерна невеличкого байдака з чорним вітрилом. Небо лишилося тим самим, і море теж. Повітря мало той самий запах солі, вода шепотіла на коробі суденця так само, як він пам’ятав. Тисячі вогників табірних багать блимали навколо замку, як блимали вогні тирелівського та рожвинівського війська шістнадцять років тому. Але все інше змінилося.

«Минулого разу я віз до Штормоламу життя, що втілилося у цибулі та солоній рибі. А цього разу везу смерть, втілену в Мелісандрі з Асшаю.» Шістнадцять років тому вітрила скрипіли і ляскали з кожною переміною вітру, аж поки він не спустив їх і не пішов на обмотаних ганчір’ям веслах. І все одно серце його калаталося десь у п’ятах. Утім, вояки на галерах Рожвина за час облоги добряче зледащіли, і Давос ковзнув через кордон гладенько, мов чорним шовком. Цього ж разу єдина посудина на воді належала Станісові, а єдина небезпека походила від вартових на замкових мурах. І все ж Давос почувався напнутим, наче тятива.

Мелісандра купчилася на лаві байдака, губилася у складках темно-червоного кобеняка, що вкривав її від голови до п’ят. Лише бліда пляма обличчя виднілася з-під каптура.

Давос любив воду. Він спав найкраще, коли під ним хилитався чардак корабля. Жоден співець ані на арфі, ані на цимбалах не зіграв би йому пісню, милішу за зітхання вітру в напнутих корабельних линвах. Та зараз його не втішало навіть море.

— Я чую від вас, пане лицарю, запах страху, — тихо мовила червона жінка.

— Хтось мені колись казав, що ніч темна та повна жахіть. До речі, сеї ночі я не лицар, а знову Давос-перемитник. Шкода лишень, що ви не цибулина.

Вона засміялася.

— То це ви мене боїтеся? Чи нашої справи?

— Вашої справи. Я її навіть знати не хочу.

— Ви підняли вітрило власноруч. І власноруч тримаєте стерно.

Давос мовчки перевів очі на шлях попереду. Берег вишкірявся іклами скель, тому човна він вів далеко через затоку. Перш ніж знову наближатися до берега, доведеться чекати припливу. Штормолам зникав за ними у мороці, та червону жінку він, здавалося, не цікавив.

— Чи добра ви людина, Давосе Лукоморе? — спитала вона.

«Хіба добра людина стане таке робити?»

— Я просто людина, — відповів він. — Звичайнісінький собі чоловік. Я добрий до своєї дружини, але знав інших жінок. Намагався бути батьком синам, допомагав їм знайти місце в цьому світі. Так, закони я порушував, але до нинішньої ночі не почувався злим. Напевне, скажу, що в мені різного намішалося, пані. Доброго і недоброго.

— Сірий чоловік, значить, — мовила вона. — Ані білий, ані чорний, а щось від одного і щось від іншого. Отже, ви такий, пане Давосе?

— Може, й такий. То що? Здається мені, люди в більшості своїй саме такими і є.

— Якщо половинка цибулини зогнила на чорне, то це гнила цибулина. Так і людина. Вона може бути або доброю, або злою.

Вогні позаду злилися у одне тьмяне сяйво проти чорного неба. Землі майже не було видно. Настав час повертати.

— Бережіть голову, пані.

Давос натиснув на стерно, і байдак на повороті відкинув убік кучері темної води. Мелісандра вправно, не змигнувши оком, сперлася на облавок однією рукою, схилила голову і пустила над собою рухливу перечку щогли. Скрипіло дерево, ляскало полотно, плюскотіла вода — так гучно, що здавалося, в замку вже напевне мусять почути. Але Давос знав, що там чують насправді. Єдиний звук, що долинав крізь товстелезні приморські мури Штормоламу, і то ледь-ледь, був нескінченний гуркіт хвиль на скелях.

Вивертаючи назад до берега, вони пустили за собою слід миготливих рясиць.

— Ви тут казали про людей та цибулини. Жінки — теж люди, як і чоловіки. Чи з ними буває так само? Ось ви, пані — добра чи зла?

У відповідь вона видала смішок.

— Певно ж, добра. Я теж своєрідний лицар, мій любий пане. Поборник світла і життя.

— І все ж ви пливете сеї ночі вбити людину, — мовив Давос. — Як убили маестра Кресена.

— Ваш маестер отруїв себе сам. Хотів отруїти мене, але я захищена силою, вищою за нього. А він — ні.

— А Ренлі Баратеон? Хто убив його?

Вона повернула голову. В тіні каптура очі її палали, як бліді червоні вогники свічок.

— Не я.

— Брешете. — Давос тепер був цього певний.

Мелісандра знову засміялася.

— Ви геть загубилися у мороці та неспокої, пане Давосе.

— То й добре, що загубився. — Давос махнув на далекі вогні, що блимали вздовж мурів Штормоламу. — Чуєте, який холодний вітер? Стражники туляться ближче до смолоскипів. Хоч трохи тепла, хоч трохи світла — аби ж чимось втішитися суворої ночі. Але це їх засліпить, і вони не побачать нашого наближення.

«Принаймні маю на це надію.»

— Тож зараз нас обох захищає бог темряви, пані. Навіть вас.

Вогники її очей начебто спалахнули дещо яскравіше.

— Не кажіть про нього, пане, щоб не притягти до нас його чорне око. Він нікого не захищає, кажу я вам. Він ворог усього живого. Ви самі сказали — нас ховають смолоскипи. Вогонь. Яскравий дарунок від Господа Світла.

— Ну, нехай так. Як забажаєте.

— Як забажає Господь Світла.

Вітер мінявся — Давос відчував це шкірою і бачив по рясицях на чорному вітрилі. Він сягнув по напнуті линви.

— Допоможіть-но спустити вітрило. Решту шляху пройдемо на веслах.

Разом вони прип’яли вітрило до щогли, хитаючись на хвилях. Давос занурив весла у тремтливу чорну воду і спитав:

— Цікаво, на чиїх веслах ви дісталися до Ренлі?

— Там у веслах потреби не було, — відповіла вона. — Він був беззахисний. Але тут… Штормолам — замок стародавній. У ці камені вплетено багато чар. Жодна тінь не пройде крізь невидимі мури заклять — вони старі й усіма забуті, але стоять непорушно.

— Жодна тінь? — Давос відчув, як йому закололо шкіру, і мурашки побігли тілом. — Тінь — це створіння пітьми.

— Невіглаством, пане лицарю, ви могли б рівнятися з малою дитиною. Тіней у пітьмі немає. Тіні — слуги світла, діти вогню. Найяскравіше полум’я відкидає найтемнішу тінь.

Давос спохмурнів і наказав їй замовкнути. Вони знову наближалися до берега, а вода несе голоси далеко. Він веслував, і тихе ляпання весел зливалося з невпинним ладом хвиль. Морський бік Штормоламу стояв на блідій білій скелі зі схожого на крейду каменю, що круто випиналася з води на таку ж з половиною висоту, як товстелезний замковий мур. Скеля роззявляла до моря рота, і саме до нього Давос зараз вів свого байдака — туди ж, куди і шістнадцятьма роками раніше.

Прохід відкривався у печеру під замком, де стародавні штормові володарі збудували собі пришиб. Ходити цим вельми зрадливим шляхом можна було тільки у приплив, та й то з величезною осторогою. Але перемитницьке вміння не залишило і не зрадило Давоса. Він спритно вів човна між гострими скелями, доки попереду не замаяв вхід до печери, і дозволив хвилям внести їх досередини. Хвилі розбивалися довкола, хилитали човен туди й сюди, намочували до кісток. З мороку зненацька вигулькнув ледве видний паріг скелі, навколо якого бурхливо пінилася вода, і Давос ледве спромігся відштовхнутися від нього веслом.

І ось нарешті все минулося, їх оточила суцільна темрява, хвилі стишилися та пом’якшали. Невеличкий байдак майже спинився, обертаючись. Звуки їхнього подиху відбилися луною, оточили з усіх боків. Давос не чекав такого мороку — минулого разу вздовж проходу палали смолоскипи, крізь бійниці у стелі визирали очі голодних вояків. Решітка вже десь попереду, Давос це знав і відчував. Він сповільнив хід веслами, і залізних ґратів вони торкнулися майже нечутно.

— Далі ми не пройдемо. Якщо ви не маєте всередині замку людини, що підніме решітку.

Його шепіт біг по тихій гойдливій воді, наче вервечка мишок на м’яких рожевих ніжках.

— Ми вже проминули мури?

— Так. Ми пройшли під ними. Але далі не потрапимо. Решітка доходить аж до низу, а сама така щільна, що й дитина не пропхається.

Відповіді, крім тихого шурхоту, він не отримав. А далі посеред пітьми розквітнув вогонь.

Давос підняв долоню затулити очі. Йому перехопило подих. Мелісандра відкинула каптура і здвигнула плечима, скидаючи щільного кобеняка. Під ним вона лишилася гола, з велетенським вагітним черевом, що мало не лускало; зверху на ньому лежали важкі, напухлі груди.

— Вбережіть нас, боги, — прошепотів він і почув у відповідь її сміх, низький та горловий. Її очі нагадували жарини, а піт, що вкривав шкіру, здавалося, блищав власним світлом. Уся Мелісандра засяяла, наче зірка.

Важко дихаючи, вона сіла навпочіпки і розвела ноги. Стегнами потекла кров, чорніша за чорнило. Залунав крик, однаково схожий на вереск болю та стогін найвищої втіхи. Давос побачив, як з неї витикається маківка дитячої голови. Зсередини вивернулися дві руки, чорні пальці схопилися за скам'янілі стегна Мелісандри, вперлися, напружилися… і раптом на світ вилізла ціла тінь. Вона підвелася і стала вища за Давоса, вища за прохід, нависла над байдаком, мов хмара. Давос бачив її лише одну мить, а потім тінь зникла — всоталася між пруттям замкової решітки, виникла з того боку і стрімко побігла просто по воді. Але тієї миті йому вистачило для упізнання.

Він знав ту тінь. Так само добре, як людину, що її кидала.

Джон V

Звук рогу приплив здалеку крізь морок ночі. Джон підвівся на лікті й за звичкою сягнув по Пазур. Навколо ворушився, прокидаючись, табір. «Ріг, що пробуджує сплячих» — майнула думка.

Довге низьке гудіння чулося на межі слуху. Вартові на мурі застигли нерухомо, обернувши голови на захід. Потроху гудіння завмерло, і заразом припинився навіть вітер. Вояки виплутувалися з ковдр, брали до рук списи та паси з мечами, пересувалися тихо, нашорошували вуха. Заіржав кінь, його миттю примусили замовкнути. Здавалося, цілий ліс затамував подих на кілька ударів серця. Братчики Нічної Варти з острахом чекали, чи не засурмлять вдруге, і молилися, щоб цього не сталося.

Тиша тяглася так довго, що всі нарешті зрозуміли: ріг не засурмить. Братчики дурнувато вишкірилися один до одного: мовляв, усе гаразд, чого ми трусилися. Джон Сніговій підкинув кілька гілок у вогонь, застібнув паса з мечем, натяг чоботи, струсив грязюку та росу з кобеняка і вдяг його на плечі. Поки Джон вдягався, поруч розгорівся вогонь, жадане тепло дихнуло в обличчя. Він почув, як усередині намету завовтузився Старий Ведмідь. Через мить Мормонт підняв запону і спитав:

— Один раз сурмили?

На плечі його мовчки сидів скуйовджений, нещасний з виду крук.

— Один, пане воєводо, — кивнув Джон. — Братчики повертаються.

Мормонт підсунувся до вогню.

— Піврукий. Нарешті. — З кожним новим днем воєвода непокоївся дедалі більше; він так смикався і бігав туди-сюди, наче ось-ось налупить ведмежат. — Накажи зварити гарячої їжі для людей і приготувати хуражу для коней. Кворина хочу бачити одразу, щойно з’явиться.

— Я його приведу, пане воєводо.

На загін з Тіньової Вежі чекали вже багато днів тому. Коли братчики не з’явилися, на Кулаку почали непокоїтися. Джон чув похмуре бурмотіння навколо вогнищ, і не від самого лише Скорботного Еда. Пан Отин Вивір стояв за те, щоб якнайскоріше повернутися до замку Чорного. Пан Маладор Кляск радив рушити до Тіньової Вежі в надії узяти слід Кворина і дізнатися, яка доля його спіткала. Торен Рідколіс наполягав, щоб рухатися далі у гори.

— Манс Розбишака знає, що муситиме битися проти Варти, — оголосив Торен, — та нізащо не чекає нас так далеко на півночі. Якщо рушимо угору Молочною, то застукаємо його зненацька і поріжемо на лахміття, перш ніж він зрозуміє, звідки ми взялися.

— Але ми надто вже поступаємося числом, — заперечив пан Отин. — Крастер казав, що Манс збирає велике військо. Багато тисяч людей. А нас без Кворина дві сотні.

— Напустіть дві сотні вовків на десять тисяч овець, і побачите, шановний, що станеться, — впевнено відповів Рідколіс.

— Серед тих овець є вельми рогаті цапи, Торене, — зазначив Ярман Парогач. — А може, й кілька левів. Торохкало, Харма Песиголовка, Алфин Ґаворіз…

— Я їх, Парогачу, знаю незгірш тебе! — визвірився Торен Рідколіс. — І хочу отримати їхні голови, усі до одної. Вони дичаки, а не воїни. Кількасот зухвальців, зазвичай п’яних, посеред величезної орди жінок, дітей та невільників. Від нас вони з вереском розбіжаться по своїх халупах.

Старшина сперечалася багато годин, але згоди не досягла. Старий Ведмідь з упертості відмовлявся відступати, але й кидатися стрімголов уздовж Молочної в пошуках битви теж не поспішав. Зрештою не вирішили нічого, крім почекати ще кілька днів на братчиків Тіньової Вежі та зібратися на раду знову, якщо ті не з’являться.

І ось вони з’явилися. Тепер далі відкладати рішення було нікуди. Джон радів хоча б з цього. Якщо вже битися з Мансом Розбишакою, то якомога скоріше.

Джон знайшов Скорботного Еда коло вогню. Той жалівся, як тяжко спати, коли люди отак з дурного дива дмухають в роги посеред пущі. Джон його нічим не втішив, ба навіть додав причин жалітися. Вдвох вони розбудили Гейка; той вислухав накази князя-воєводи, невпинно лаючись, але все одно підвівся і хутко приставив з десяток братів різати городину на юшку.

Коли Джон перетинав табір, до нього підбіг, пирхаючи, Сем. Під чорним каптуром лице його було бліде і кругле, мов повний місяць.

— Я чув ріг. Чи то не твій дядько повернувся?

— То братчики з Тіньової Вежі.

Чіплятися за надію на повернення Бенджена Старка ставало дедалі важче. Кобеняк, знайдений під Кулаком, міг належати йому або комусь із його людей. Це визнав навіть Старий Ведмідь. Але ніхто не міг сказати, навіщо його там закопали, ще й загорнули скарб драконоскла.

— Семе, я мушу йти.

Коло муру він побачив, як вартові висмикують палі з напівзамерзлої землі, щоб зробити прохід. Невдовзі перші з братчиків Тіньової Вежі почали видиратися схилом. Всі мали на собі хутро та шкіру; тут і там блищало щось із сталевих або спижевих обладунків. Кощаві суворі обличчя вкривали рясні бороди, від яких вершники здавалися кудлатішими за їхніх бахмутів. Джон здивувався, що деякі з них їхали удвох на одному коні. Та коли придивився, то зрозумів, що багацько поранено. «В дорозі сталася якась халепа.»

Джон упізнав Кворина Піврукого тієї ж миті, як побачив, хоча раніше не стрічав. Здоровань-розвідник мав у Варті славу казкового звитяжця. Він мало говорив, але хутко діяв, був високий та прямий, наче спис, довгорукий, довгоногий, похмурий. На відміну від своїх людей, бороду та вуса він чисто голив. Волосся його спадало з-під шолома важкими косами, присипаними памороззю, а чорне вбрання до того вицвіло, що здавалося сірим. На руці, що тримала повід, лишився тільки великий та вказівний палець — решту відрубала сокира дичака, яку він ухопив голою рукою, щоб та не розколола йому голову. Казали, що скалічену долоню він пхнув просто в обличчя хазяїнові сокири, щоб пирснути йому в очі кров’ю, і зарізав засліпленого. Від того дня дичаки за Стіною не знали ворога лютішого і невблаганнішого.

Джон привітав Піврукого і мовив:

— Князь-воєвода Мормонт негайно хоче вас бачити. Я вас проведу до його намету.

Кворин зіскочив на землю з сідла.

— Мої люди голодні, та й коней треба попорати.

— Ми про все подбаємо.

Розвідник віддав коня в руки одного зі своїх та пішов за Джоном.

— Ти — Джон Сніговій. Маєш в обличчі риси твого батька.

— Ви його знали, ясний пане?

— Я тобі не ясновельможний панок, а простий братчик Нічної Варти. Так, я знав князя Едарда. І його батька, коли той сидів на столі Зимосічі.

Джон мусив поспішати, щоб не відстати від довгих стрімких кроків Кворина.

— Князь Рікард помер ще до мого народження.

— Він був другом Варти. — Кворин зиркнув за себе. — Кажуть, при тобі бігає лютововк.

— Привид має повернутися на світанку. Вночі він полює.

Скорботний Ед підсмажував тонкі скибочки сала та варив тузінь яєць у казанку над вогнищем Старого Ведмедя. Мормонт сидів у табірному кріслі зі шкіри та дерева.

— Я вже за тебе злякався. Клопоту в дорозі не було?

— Перестріли Алфина Ґаворіза. Манс вислав його нишпорити вздовж Стіни. Коли той повертався, наскочив на нас. — Кворин зняв з голови шолома. — Ґаворіз більше державу не потурбує, але дехто з його загону спромігся втекти. Ми виловили, кого зуміли, та кількоро могли дістатися гір.

— За яку ціну?

— Четверо братчиків загинуло, з десяток поранено. Десь третина від ворожих втрат. А ще ми взяли бранців. Один швидко помер від поранень, та другий ще пожив, поки його допитали.

— Побалакаймо всередині. Джон принесе тобі ріг пива. Чи може, хочеш гарячого вина з прянощами?

— Краще окропу вип’ю. Ще б з’їв яйце та трохи сала.

— Зараз подадуть.

Мормонт підняв запону намету, Кворин Піврукий схилився і ступив досередини.

Ед став над казанком і побовтав яйця ложкою.

— Заздрю цим яйцям, — мовив він. — От би хто мене трохи поварив. Якби казан був більший, я б сам туди стрибнув. І краще, щоб з вином, не з водою. Померти п’яним у теплі — не найгірший спосіб. Я знав одного братчика, що колись втопився у вині — щоправда, поганенькому. І труп його смаку не покращив.

— Ти пив те вино?!

— Жахливе відчуття — коли знаходиш братчика мертвим. Ти б теж забажав з такої нагоди випити, Джоне Сніговію.

Ед ще поколотив у казанку і додав дрібку мушкатного горіха.

Джон присів коло вогню і тицьнув палицею. Він почувався незатишно. З намету чути було голос Старого Ведмедя впереміш з карканням крука і тихішим голосом Кворина Піврукого. Але слів Джон не розбирав. Алфина Ґаворіза більше немає, хоч це добре. То був один з найкривавіших дичацьких наскочників, що отримав прізвисько за безліч убитих чорних братів. Чому ж Кворин такий похмурий після такої значної перемоги?

Джон сподівався, що прибуття братчиків з Тіньової Вежі якось розрадить настрій у таборі. Тільки минулої ночі, повертаючись з темряви, куди він ходив до вітру, Джон почув, як п’ятеро чи шестеро тихо балакають навколо багаття, що ледь жевріло. Вловивши слова Чета про те, що час би вже й вертатися, Джон зупинився і прислухався.

— Старий геть з глузду з’їхав, от і надумався у цей похід, — саме казав Чет. — Нічого ми в тих горах не знайдемо, крім своїх могил.

— У Мерзляках є велетні, варги, а мо’ і що гірше, — зіщулившись, пробурмотів Верхоляк-Сестринець.

— Я туди не піду, кажу тобі напевне.

— А наче Старий Ведмідь стане тебе питати.

— Може, це ми його не спитаємо, — відповів Чет.

Саме тоді один з хортів підняв голову та загарчав, і Джон мусив швидко забиратися, поки його не побачили. «Вони казали те не для сторонніх вух» — зрозумів він і подумав, чи не слід переповісти Мормонтові. Але щоб намовляти на братчиків — навіть таких, як Чет та Сестринець — не зміг собі й уявити.

«Та однак то порожні балачки» — сказав він собі. — «Вони мерзнуть і бояться, як усі ми.» Нелегка справа — сидіти на кам’янистому горбку посеред лісу і чекати, що принесе наступний день. «Ворог, якого не видно — завжди найстрашніший.»

Джон витяг нового кинджала з піхв і став роздивлятися гру полум’я на лискучому чорному склі. Дерев’яне руків’я він приробив сам, ще й конопляну мотузку наплів, щоб краще трималося у руці. Вийшло неоковирно, та доволі надійно. Скорботний Ед стверджував, що від скляного ножа стільки ж користі, як від сосків на лицарському панцирі, та Джон мав сумніви. Драконоскло було гостріше за крицю, хоча й далеко крихкіше.

«Недарма ж усе це там сховали. Мала бути якась причина.»

Він також зробив кинджали для Грена і князя-воєводи, а ріг віддав Семові. Після ретельнішого огляду ріг виявився тріснутим, і Джон не зміг висурмити з нього бодай щось, навіть коли вичистив увесь бруд зсередини. До того ж край рогу був вищерблений, але Сем полюбляв старі речі, навіть ні до чого не придатні.

— Зроби з нього ріг для питва, — сказав йому Джон, — і як будеш перехиляти, згадуй наш розвідницький похід за Стіну, аж до Кулака Першолюдей.

Семові Джон подарував також вістря списа і десяток площиків для стріл, а решту роздав іншим друзям на щастя.

Старого Ведмедя кинджал потішив, та як помітив Джон, він все ж надавав перевагу сталевому ножеві при поясі. Мормонт нічого не міг сказати про те, хто сховав кобеняка чи що це мало означати. Може, Кворин знає. Піврукий заходив далі на дичацькі терени, ніж будь-хто з живих людей.

— Подаси сам, чи піти мені?

Джон вклав кинджала до піхов.

— Подам.

Він хотів почути, що кажуть в наметі.

Ед зрізав три товсті окрайці з черствої вівсяної паляниці, поклав їх на дерев’яну таріль, зверху вкрив смажениною і полив витопленим салом, а круто зварені яйця склав у окрему миску. Джон узяв миску в одну руку, таріль в другу і пропхався спиною до намету князя-воєводи.

Кворин сидів на підлозі, схрестивши ноги. Спину розвідник тримав прямо, як спис. Коли він говорив, світло свічок миготіло на твердих пласких щоках.

— …Торохкало, Плакун, усі до одного ватажки, великі й малі, — саме розповідав Кворин. — Ще з ними варги, мамути і стільки людей, скільки нам і не снилося. Принаймні, він так казав. Не ручуся, що то все правда. Міляк вважає, що дичак нам казки розповідав, аби довше прожити.

— Правда чи ні, а Стіну треба попередити, — мовив Старий Ведмідь, коли Джон поставив перед ним таріль. — І короля теж.

— Це котрого?

— Та всіх. Не дивлячись, законні вони чи зрадливі. Якщо хочуть правити на державі, хай докладуть рук до її захисту.

Піврукий вхопив яйце і розбив шкаралупу на краї миски.

— Може, хтось і докладе. Якщо схоче, — мовив він, поки чистив яйце. — Та багато від них чекати не слід. Найперша наша надія — Зимосіч. Старки мусять підняти північ для оборони.

— Авжеж.

Старий Ведмідь розгорнув мапу, насупився, відкинув убік, розгорнув іншу. Він міркував, де саме впаде удар — Джон ясно це бачив. Колись Варта тримала сімнадцять населених замків уздовж п’ятисот верст Стіни, але з занепадом братства їх кидали один за одним. Лише у трьох тепер стояли залоги, і Манс Розбишака знав про це незгірш від самої Варти.

— Сподіваймося, що пан Алісер Терен приведе нам з Король-Берега нових людей. Якщо поставити залогу в Сірому Сторожі з братчиків Тіньової Вежі, а в Довгому Кургані — зі Східної Варти…

— Сірий Сторож майже розвалився. Краще вже Кам’яні Двері, якщо знайдуться люди. Можливо, ще Крижаний Слід та Глиб-Озеро. І висилати чати Стіною між ними.

— Так, чати неодмінно. Двічі на день, якщо зможемо. Стіна сама по собі — грізна перепона. Якщо її не боронити, дичаків вона не зупинить, але певно ж затримає. Що більше військо, то більше йому треба часу. Судячи з пустки, залишеної по собі дичаками, вони ведуть з собою жінок, малих дітей, тварин… ти колись бачив, щоб коза видиралася драбиною? А мотузкою? Вони муситимуть збудувати сходи або велику приспу… це займе щонайменше місяць, а чи й довше. Манс розуміє, що краще за все для нього пройти під Стіною. Крізь ворота або…

— Крізь вилом.

Мормонт рвучко підняв голову.

— Що?

— Вони не хочуть ані лізти через Стіну, ані підкопуватися під неї, пане воєводо. Вони надумали виламати у Стіні пробоїну.

— Вона заввишки у сто сажнів і така товста біля підніжжя, що сотня людей з сокирами та кайлами не прорубається наскрізь навіть за рік.

— І все ж.

Мормонт смикнув себе за бороду і насупився.

— То як?

— Чаклунством, як іще? — Кворин відкусив половину яйця. — Навіщо б Манс збирав свої сили саме у Мерзляках? Сувора, безплідна місцина. До Стіни звідти далекий і втомний шлях.

— Я гадав, він сидить у тих горах, щоб сховати своє військо від очей моїх розвідників.

— Може, й так, — мовив Кворин, кинувши до рота другу половинку яйця, — та гадаю, є інша причина. Він щось шукає у високих холодних місцях. Щось таке, чого дуже потребує.

— Щось?

Мормонтів крук підняв голову і заверещав. У тісному наметі його вереск різав вухо, мов ножем.

— Щось могутнє. Наш бранець не знав, що воно таке. Його допитали занадто суворо, і він помер, багато чого не доказавши. Все ж цього він, мабуть, і сам не знав.

Джон чув вітер знадвору. Він верещав високо й тонко, пробираючись крізь каміння муру, смикав за мотузки наметів. Мормонт задумався, потер вуса.

— Щось могутнє, — повторив він. — Мушу знати, що саме.

— То вишліть розвідників до гір.

— Не хочу втрачати ще людей.

— Смерть — справа для нас звична. Чого б ми вдягали оце чорне, якщо не для захисту царини людей? Я б вислав п’ятнадцятьох, чатами по п’ятеро. Один загін — вздовж Молочної, один — до Вискливого Пересуву, один — щоб видертися Велетневими Сходами. За очільників — Ярман Парогач, Торен Рідколіс і я сам. Хочу дізнатися, що там чекає у тих горах.

— Чекає! — крикнув крук. — Чекає!

Князь-воєвода Мормонт глибоко, на повні груди зітхнув.

— Не бачу іншого вибору, — погодився він, — та якщо ви не повернетеся…

— Хтось та вийде сюди з Мерзляків, пане воєводо, — відповів розвідник. — Якщо ми — добре. Якщо не ми, то Манс Розбишака. А ви сидітимете просто в нього на шляху. Він не зможе піти на південь, лишивши вас позаду, бо ви рушите слідом кусати його тили. Тому змушений буде напасти. А тут місце сильне.

— Не занадто, — заперечив Мормонт.

— Ну то загинемо тут усі, що поробиш. Але наша смерть дасть трохи часу братчикам на Стіні. Часу поставити залоги в порожніх замках, насуціль заморозити брами, прикликати королів та князів на поміч, нагострити сокири та полагодити метавки. Ми не викинемо наші життя на вітер.

— Смерть! — пробурмотів крук, міряючи кроками Мормонтові плечі. — Смерть, смерть, смерть.

Старий Ведмідь сидів мовчазний та зігнутий, наче раптом відчув на собі занадто важкий тягар. Та нарешті мовив:

— Хай пробачать мені боги. Обирай собі людей.

Кворин Піврукий повернув голову. Його очі стрілися з Джоновими і на довгу мить затрималися.

— Гаразд. Беру Джона Сніговія.

Мормонт блимнув очима.

— Та він же ще хлопчисько. До того ж навіть не розвідник, а мій шафар.

— Слугувати вам, мосьпане, може й Толет. — Кворин здійняв скалічену руку з двома пальцями. — Старі боги досі могутні за Стіною. То боги першолюдей… і Старків.

Мормонт зиркнув на Джона.

— Чого б волів ти сам?

— Піти, — негайно відповів він.

Старий сумно всміхнувся.

— Чомусь я так і гадав.

Коли Джон вийшов з намета біч-обіч з Кворином Півруким, саме запалав світанок. Вітер кружляв навколо них, ворушив чорні кобеняки, кидав у повітря віяла червоних жарин з вогню.

— Виступимо опівдні, — мовив йому розвідник. — До того часу знайди свого вовка.

Тиріон X

— Королева хоче відіслати принца Томена з міста. — Вони стояли навколішки у тьмяній тиші септу, оточені тінями та миготливими свічками. Нікого іншого тут не було, та все ж Лансель говорив півголосом. — Князь Гиліс відвезе його до Росбі та сховає там під виглядом джури. Йому зроблять темніше волосся і вдаватимуть з нього сина заплотного лицаря.

— Вона боїться натовпу? Чи мене?

— Їх і вас однаково, — зізнався Лансель.

— Ага. — Тиріон про цей задум нічого не знав. Невже цього разу його підвели пташечки Вариса? Напевне, і павукам колись треба спати… чи може, євнух грав у глибшу та тоншу гру, ніж здавалося Тиріонові? — Прийми мою дяку, брате лицарю.

— Ви жалуєте мені те, про що я просив?

— Можливо.

Лансель просив загін під свій провід у майбутній битві. Розкішний спосіб померти, ще й вусів не виростивши. Але ж юні лицарі завжди уявляють себе невмирущими.

Тиріон затримався у септі після того, як його родич вислизнув геть. Біля вівтаря Воїна він запалив одну свічку від іншої. «Наглянь за моїм братом, горлорізе ти клятий. Він-бо один з ваших.» А другу свічку — за себе — Тиріон запалив Морокові.

Тієї ночі, коли Червоний Дитинець спав у пітьмі, Брон застиг його за запечатуванням листа.

— Віднеси оце панові Джаселину Бережняку.

Карлик закапотів гарячим золотим воском на пергамен.

— Що ти там написав? — Брон читати не вмів, тому не соромився ставити нахабні питання.

— Що він мусить взяти п’ять десятків своїх найкращих рубак і стежити за трояндовим гостинцем.

Тиріон втиснув свою печатку в м’який віск.

— Станіс радше підійде королівським гостинцем.

— Без тебе знаю. Скажеш Бережнякові, щоб на накази у листі не зважав, а відвів загін на північ і влаштував засідку на дорозі до Росбі. За день чи два князь Гиліс поїде до свого замку в супроводі тузня стражників, кількох челядників та мого небожа. Принца Томена, більше за все, перевдягнуть джурою.

— Ти хочеш, щоб малого привезли назад, абощо?

— Ні. Хочу, щоб його відвезли до того самого замку.

Поміркувавши, Тиріон вирішив, що вивезти хлопчика з міста — це один з найвдаліших задумів його сестри. У Росбі Томенові не загрожуватиме юрба, та й відокремлення його від брата утруднить справу Станісові. Навіть якщо останній візьме Король-Берег і стратить Джофрі, все одно залишиться живим ще один ланістерівський спадкоємець престолу.

— Князь Гиліс не тікатиме, бо надто хворий, і не битиметься, бо надто боягузливий. Натомість він накаже своєму каштелянові відчинити браму. Опинившись усередині, Бережняк має вигнати звідти залогу і утримувати Томена в безпеці. А щоб не нудьгував, хай тим часом подумає, як йому подобається величання «князем Бережняком».

— «Князь Брон» мені подобається більше. Можу для тебе сам упіймати малого. Підкидатиму його на коліні та співатиму колискових, якщо за це дають титул.

— Ти мені потрібен тут, — мовив Тиріон. «А небожа я тобі не довірю.»

Якщо Джофрі спіткає лихо, Томен лишиться єдиною надією дому Ланістер на Залізний Престол. Золотокирейники пана Джаселина захищатимуть принца, тоді як сердюки Брона радше продадуть його ворогам.

— Що новий князь мусить робити зі старим?

— Хай робить, що хоче, аби не забував годувати. Мені не треба зайвих трупів. — Тиріон відштовхнувся від стола. — З принцом моя сестра пошле одного з лицарів Королегвардії.

Брон лише знизав плечима.

— Хорт — цуцик Джофрі, він його не кине. А з іншими хлопці Залізної Клішні залюбки впораються.

— Якщо дійде до бійки, перекажи панові Джаселину, щоб нікого не вбивали на очах Томена. — Тиріон вдяг кобеняка темної бурої вовни. — Мій небіж має м’яке й добре серце.

— Ти певний, що він Ланістер?

— Я нічого не певний, крім зими та війни, — відповів Тиріон. — Ходімо. Проїду з тобою трохи.

— До Чатаї?

— Ти надто добре мене знаєш.

Виїхали вони крізь потерну в північній стіні. Тиріон вдарив п’ятами коня і застукотів Присмерковим проїздом. Кілька спритних тіней кинулося геть провулками, зачувши клацання копит; наблизитися жодна не наважилася. Рада короля вирішила, що доцільно й надалі заборонити міщанам виходити на вулиці після вечірнього дзвону. Заборона діяла під загрозою смерті й до певної міри відновила мир та порядок у Король-Березі. Приміром, вранці у провулках стали знаходити вчетверо менше трупів. Але Варис казав, що Тиріона люди проклинають і за цей захід теж. «Хай би раділи, що досі мають чим проклинати.» Двоє золотокирейників зупинили їх у Мідницькому провулку, та коли зрозуміли, кого перестріли, то попрохали в Правиці вибачення і розступилися. Брон повернув на південь, до Грязючної Брами, і вони з Тиріоном розлучилися.

Тиріон їхав собі до Чатаї, та раптом зірвався. Терпець його зрадив, і він викрутився у сідлі, роздивляючись вулицю позаду себе. Жодних ознак споглядачів. Усі вікна темні або щільно засунуті. Чути тільки свист вітру в провулках. «Якщо за мною зараз і скрадаються Серсеїни попихачі, то хіба що вдягнені пацюками.»

— А бодай би його… — пробурмотів Тиріон.

Критися йому вже остогидло. Розвернувши коня, він встромив йому в боки остроги. «Якщо хтось стежить, подивимося, чи добре він їздить верхи.» Тиріон ринув учвал залитими місячним сяйвом вулицями, загримів по бруківці, долаючи вузькі проїзди та криві провулки у погоні за своїм коханням.

Коли він стукав у браму маєтку, то почув тиху музику, що долітала з-за потиканих шпичками кам’яних стін. Досередини його впустив один з ібенійців. Тиріон віддав йому коня та спитав:

— Хто там?

Дзвінкових обрисів скло у вікні довгої вітальні блищало жовтим світлом; зсередини чувся спів.

Ібенієць здвигнув плечима.

— Якийсь товстопузий співець.

Поки він крокував від стайні до хати, спів посилювався. Тиріон ніколи надто не кохався у співцях, а цього, ще не побачивши, вже любив менше, ніж решту їхньої породи. Коли він прочинив двері, співець запнувся.

— Пане Правице!

Співець виявився лисуватим, підстаркуватим, з черевом наче барило. Він став на коліно і пробурмотів:

— Така честь, така честь…

— Мосьпане! — всміхнулася Шая, побачивши Тиріона.

Він любив цю усмішку, любив дивитися, як вона миттю осяювала її гарненьке личко. Дівчина мала на собі лілове шовкове вбрання зі сріблотканим альтембасовим чересом. Кольори дивовижно пасували їй до темного волосся та гладкої вершкової шкіри.

— Вітаю, люба моя! — озвався Тиріон до неї. — А це ще хто такий?

Співець здійняв очі.

— Мене кличуть Симон Срібноязикий, мосьпане. Я музика, пісняр, казкар…

— І чималий дурень, — скінчив за нього Тиріон. — Як ти мене обізвав, коли я увійшов?

— Обізвав? Я ж тільки… — Срібний язик Симона, схоже, обернувся у роті на свинцевий. — Пане Правице, сказав я, така честь…

— Хтось розумніший прикинувся б, наче не впізнає. Не те що б я повірив, та спробувати не завадило б. Що тепер мені з тобою робити? Ти знаєш про мою милу Шаю, знаєш, де вона живе. Знаєш, що я відвідую її ночами сам-один.

— Присягаюся, я нікому…

— Авжеж нікому, певна річ. Доброї тобі ночі. — Тиріон повів Шаю нагору сходами.

— Мій співець може знову ніколи не заспівати, — піддражнила вона його. — Він з ляку голос втратив.

— Трошки переляку йому не завадить. Як схопить дрижаків, то цвірінькатиме, наче пташка небесна.

Вона зачинила двері до опочивальні.

— Ти ж не заподієш йому зла, ні? — Шая запалила запашну свічку і схилилася зняти з Тиріона чоботи. — Його пісні розраджують мене ночами, коли тебе нема.

— Якби ж я міг приходити щоночі, — пожалівся він, поки Шая розтирала йому голі ноги. — Чи гарно він співає?

— Незгірш багатьох. Та гірше за деяких.

Тиріон розсунув поли її шат і сховав обличчя між її грудьми. Запах її завжди здавався йому найчистішим на світі, навіть у цьому смердючому хліві, що смів звати себе містом.

— Тримай його при собі, якщо хочеш, але далеко не відпускай. Не хочу, щоб він блукав містом і теревенив по шинках про що не слід.

— Та навіщо йому… — почала вона.

Але Тиріон закрив їй рота своїм. Досить вже балачок — зараз він потребував простої насолоди, яку знаходив між стегон Шаї. Тут його завжди чекали і завжди вітали.

Опісля він вийняв руку з-під її голови, накинув сорочку та пішов до садка. Півмісяць висріблив листя плодових дерев, сяяв на поверхні кам’яного ставка для купання. Тиріон всівся коло води. Десь праворуч сюрчав цвіркун, створюючи дивний затишок. «Тут так тихо й мирно» — подумав він, — «але чи надовго?»

Голова сама собою обернулася на раптовий сморід. Позаду в дверях стояла Шая, вдягнена у подарований ним сріблястий халат. «Кохав я діву, за зиму краснішу, з волоссям, осяйного срібла пишнішим». За нею мулявся один з жебрущих братів — огрядний чолов’яга у засмальцьованій та залатаній рясі, з грязюкою на босих ногах і мискою для милостині, підвішеній на шиї на шкіряному паску там, де септон носив би кришталя. Тхнуло від нього так, що і помийний щур би носа затиснув.

— Пан Варис просить вашої ласки, — дещо урочисто оголосила Шая.

Жебрущий брат вражено глипнув на неї. Тиріон засміявся.

— Отакої! Як це ти його впізнала, а я ні?

Шая стенула плечима.

— Та це ж він, тільки вдягнений інакше.

— А ще має інше обличчя, парфуми та ходу, — додав Тиріон. — Більшість людей він би обдурив.

— О так! Напевне, усіх чоловіків і багацько жінок. Та не повій. Повія вчиться бачити людину, а не її вбрання. Інакше її скоро знайдуть зарізаною в кривому провулку.

Варис болісно щулився, і зовсім не з-за оманливих ціпок на ногах. Тиріон всміхнувся.

— Шає, чи не принесеш ти нам вина?

Вельми можливо, він буде змушений перехилити чарку-другу. Новини, які євнух поспішає принести особисто посеред глупої ночі, не можуть бути добрими.

— Ніяк не наважуся розповісти вам, з чим прийшов, пане мій, — почав Варис, коли Шая вийшла по вино. — Звістки мої сумні й жахливі.

— Ви б мали вдягатися у чорне пір’я, Варисе. Бо носите слова, чорніші за будь-якого крука.

Тиріон незграбно зіп’явся на ноги. Наступне питання змушувало його тремтіти заздалегідь.

— Справа у Хайме?

«Якщо йому заподіяли шкоди, їх ніщо не врятує.»

— Ні, пане мій. Справа зовсім інша. Пан Корній Пенроз мертвий. Штормолам відчинив браму перед Станісом Баратеоном.

Всі думки у Тиріоновій голові потонули у хвилі відчаю. Коли Шая повернулася з вином, він зробив рвучкий ковток і жбурнув келиха у стіну. Той розлетівся на друзки, вино потекло каменями, схоже на довгі, темні у місячному сяйві пальці. Шая підняла руку, сахаючись від скалок.

— Прокляття на його голову! — оскаженіло вигукнув Тиріон.

Варис всміхнувся, показавши повного рота гнилих зубів.

— На чию, пане мій? Пана Корнія чи князя Станіса?

— На обидві!

Штормолам — могутня твердиня. Вона мала б простояти принаймні з півроку… щоб Тиріонів батько встиг дати ради Роббові Старку.

— Як це трапилося?

Варис глипнув на Шаю.

— Ласкавий пане… чи мусимо ми лякати вашу милу панну проти ночі кривавими жахіттями?

— Якась панна, може, і налякалася б, — відповіла Шая, — та я не з лякливих.

— А тут таки є чого лякатися, — мовив Тиріон. — Штормолам впав, і скоро Станіс оберне очі до Король-Берега.

Тепер він шкодував, що викинув те вино.

— Дайте нам хвильку часу, пане Варисе. А тоді я повернуся з вами до замку.

— Я чекатиму в стайні. — Він вклонився і затупав геть.

Тиріон притягнув до себе Шаю, щоб сіла поруч.

— Тут тобі не досить безпечно.

— Я маю навколо себе стіни і охоронців, яких ти сам мені дав.

— Найманих сердюків, — мовив Тиріон. — Вони люблять мої гроші, та чи ладні за них вмирати? Що ж до тутешніх стін, то одна людина стане на плечі іншій, і ось вони вже по цей бік стіни. Під час погромів дощенту спалили маєток, дуже схожий на цей. Вбили господаря, золотих справ майстра. Провина його полягала у тому, що він мав повну комору харчів. А ще розірвали на шматки верховного септона, півсотні разів зґвалтували Лолису і розтрощили голову панові Арону. Як гадаєш, що вони зроблять, коли накладуть руки на панну, милу серцю Правиці?

— Тобто на хвойду, милу прутню Правиці? — Шая зиркнула на нього своїми великими зухвалими очима. — Утім, я б радо стала володаркою вашого серця, мосьпане. Вдягалася б у розкішні шати, подаровані вами, у блават, єдваб і альтембас, чіпляла б на себе коштовності, сиділа б на бенкетах, тримаючи за руку. Подарувала б синів, адже я можу… і ніколи б не осоромила, присягаюся.

«Моє до тебе кохання соромить мене далі нікуди.»

— Солодка мрія, Шаєчко. Але забудь про неї, благаю тебе. Цього не буде ніколи.

— З-за королеви? Її я теж не боюся.

— Зате я боюся.

— То вбий її, та й по тому. Між вами однак така любов, що аж шкварчить.

Тиріон зітхнув.

— Але ж вона моя сестра. Людина, що вбиває кревного родича, навіки проклята у очах богів та людей. До того ж, хоч би що про неї думали ми з тобою, батько з братом люблять свою дорогеньку дівчинку. Я можу обдурити трохи не кожного у Семицарстві, але боги не навчили мене, як перемогти Хайме з мечем у руці.

— Молодий Вовк і князь Станіс теж мають мечі, а ти їх не боїшся.

«Що ти знаєш, люба моя?»

— Проти них я маю всю силу дому Ланістер. Проти Хайме та мого батька я маю криву спину та пару закоротких ніг.

— Ти маєш мене.

Шая поцілувала його, обвила руками шию і притиснулася усім тілом. Її поцілунок розбурхав його пристрасть, як завжди. Але цього разу Тиріон лагідно звільнився з обіймів.

— Ні, не треба зараз. Люба моя, в мене є… скажімо так, зернятко одного задуму. Можливо, вдасться влаштувати тебе на замкову кухню.

Шаїне обличчя застигло.

— На кухню?

— Так. Якщо діяти через Вариса, ніхто нічого не запідозрить.

Вона захихотіла.

— Мосьпане, ви на крок від отруєння. Кожен, хто куштував зварені мною страви, негайно починав хвалити мої постільні вміння.

— Червоний Дитинець має досить кухарів. Різників і хлібопіків теж. Тобі доведеться прикинутися мийницею посуду.

— Горщичною помийницею! — вигукнула вона. — У грубій бурій сорочці, яка усюди дряпається! Невже мосьпанові кортить побачити мене такою?

— Мосьпанові кортить побачити тебе живою, — відповів Тиріон. — Горщики відтирати у шовках та оксамитах не надто зручно.

— То мосьпанові я набридла? — Вона сягнула йому під сорочку, знайшла прутня і двома швидкими рухами напнула його, наче кіл. — Е ні, мосьпан досі мене хоче.

Вона засміялася.

— То ви, мосьпане, схотіли вграти дівку з кухні? Гаразд, посипте мене борошном, змастіть цицьки підливкою, а чи…

— Припини!

Її залицяння нагадали йому Данусю, яка так прагнула виграти свій заклад. Тиріон відштовхнув від себе її долоню, щоб втримати від нових капостей.

— Зараз не час думати про постільні втіхи, Шає. Тут може йтися про твоє життя.

Лукавий вишкір зник з її обличчя.

— Якщо я розгнівала мосьпана, то не хотіла, ні, але ж… ну приставте до мене ще варти, хіба так не можна?

Тиріон глибоко зітхнув. «Пам’ятай, яка вона молода» — нагадав він собі й узяв за руку.

— Твої коштовності можна відновити. І нашити нових суконь, вдвічі гарніших за старі. Як на мене, головна коштовність у цих стінах — це ти. Червоний Дитинець теж не надто безпечний, та все ж там далеко безпечніше, ніж тут. І я хочу, щоб ти оселилася там.

— На кухні, — холодно мовила вона. — Мити горщики.

— Тільки на деякий час.

— Мій батько зробив мене дівкою при кухні, — мовила вона, скрививши рота. — Саме тому я втекла.

— Ти мені казала, що втекла, бо батько зробив з тебе його хвойду, — нагадав їй Тиріон.

— І тому, і тому. Шкрябання горщиків мені подобалося не більше, ніж його прутень між ніг.

Вона вперто струснула головою.

— Але чому ти не можеш оселити мене у своїй башті? Половина двірських панів тримає при собі постільних зігрівачок.

— Мені прямим наказом заборонили брати тебе до двору.

— Наказом твого дурнуватого батечка, — закопилила вона губи. — Ти наче дорослий хлопчик, міг би тримати стільки хвойд, скільки схочеш. Чи батько тебе за безбороде дитя вважає? Та й що він зробить? По дупці відшмагає?

Тиріон дав їй ляпаса. Не надто сильного, проте й не млявого.

— Кляте створіння! — гукнув він. — А бодай тобі… Ніколи не смій кепкувати з мене! Тільки не ти.

На мить Шая втратила мову. Чути було тільки цвіркуна, що сюрчав собі й сюрчав.

— Благаю вибачити, мосьпане, — мовила вона зрештою сухим дерев’яним голосом. — Я не хотіла образити вашу вельможність.

«А я не хотів тебе бити. О боги ласкаві, я перетворююся на Серсею, абощо?!»

— Я вчинив недобре, — визнав він. — Але ти теж. Ти, Шає, не розумієш.

Слова, які він ніколи не хотів казати знову, полилися з нього, наче штукарі з порожнього коня.

— Коли мені тринадцятий минало, я одружився з дочкою рільника-чиншовика. Тобто це я так думав. Мене засліпило кохання, і я гадав, що вона кохає мене у відповідь. Але батько викачав мене обличчям у гидкій правді. Моя молода дружина була повія, винайнята для мене Хайме, щоб я нарешті скуштував чоловічої втіхи.

«А я й повірив, безголовий дурник.»

— Щоб закріпити науку, князь Тайвин віддав мою дружину повному куреню своєї сторожі на розвагу. А мене примусив дивитися.

«І оволодіти востаннє, коли всі скінчили. Востаннє, вже без сліду кохання й ніжності. Щоб ти запам’ятав її такою, яка вона є насправді, пояснив мені батько. Я б мав опиратися йому, але прутень мене зрадив, і я виконав наказ.»

— Скінчивши повчати мене, батько наказав септонам скасувати наш шлюб. Ті ухвалили, що його ніколи не було.

Тиріон стиснув Шаїну руку.

— Благаю тебе, ані слова більше про Башту Правиці. В кухні ти пробудеш недовго. Щойно ми впораємося зі Станісом, я подарую тобі інший маєток і шовки такі м’які, як твої руки.

Шаїни очі широко розплющилися, та він не міг нічого прочитати по них.

— Руки мої недовго лишаться м’які, якщо я всенький день чиститиму печі та шкрябатиму макітри! Хіба ти захочеш їхнього дотику, коли вони стануть червоні, грубі, потріскані від кип’ятку та лужного мила?

— Більше, ніж раніше, — відповів Тиріон. — Я дивитимуся на них і згадуватиму, яка ти хоробра.

Чи повірила вона йому? Цього Тиріон не міг сказати. Шая опустила очі.

— Я зроблю так, як накаже мосьпан.

Він зрозумів, що сьогодні ввечері охочішої згоди від неї не дочекається. Тиріон поцілував Шаю туди, куди вдарив, щоб пом’якшити біль.

— Я пришлю по тебе людей.

Варис, як обіцяв, чекав у стайні. Коняка його виглядала кульгавою, хворою, ледь живою. Тиріон видерся на свою; один з сердюків прочинив ворота, і вони мовчки з них виїхали.

«Боги праві, навіщо я розповів їй про Тайшу?» — спитав він себе, раптом злякавшись. Є такі таємниці, про які не слід казати ніколи й нікому. Є така ганьба, яку людина мусить забрати до могили. Чого він від неї прагнув — прощення, абощо? Шая дивилася на нього тим химерним поглядом — що він означав? Особливо палючу ненависть до миття посуду на кухні? Чи почуття, які викликала його розповідь? «Як я міг розповісти їй усе і далі думати, що вона мене кохає?» — питала якась його частинка, а інша кепкувала: «Дурний ти курдупелю, хвойди кохають тільки золото і коштовне каміння».

Пошматований лікоть смикало і гризло з кожним ударом кінського копита. Інколи йому здавалося, що він чує, як скрегочуть всередині кістки. Може, слід піти до маестра, узяти якогось трунку від болю… та відколи Пицель розкрився у всій красі, Тиріон Ланістер більше не довіряв маестрам. Бозна-що вони там між собою мудрують, бозна-що примішують до тих настоянок, які дають йому пити.

— Варисе, — мовив він. — Мені треба привести Шаю до замку так, щоб про це не дізналася Серсея.

І коротко виклав свій задум про кухню. Коли Тиріон скінчив, євнух клекотнув коротеньким смішком.

— Я зроблю, як накажуть пан Правиця, певна річ… та мушу попередити, що кухня повниться очима й вухами. Навіть якщо дівчину ніхто не запідозрить у чомусь особливому, її будуть питати про безліч різних речей. Де вона народилася? Хто її батьки? Як вона з’явилася у Король-Березі? Правди там не скажеш, доведеться брехати… і брехати без кінця.

Варис зиркнув донизу, на Тиріона.

— Окрім того, молоденька гарненька дівуля збудить на кухні не тільки цікавість, але й плотську хіть. Її чіпатимуть, торкатимуться, хапатимуть, пеститимуть. Хлопці-мийники полізуть вночі до неї під ковдру. Хлібопіки лапатимуть їй груди руками у борошні, наче тісто на паляниці.

— Хай краще лапають, ніж ріжуть, — відповів Тиріон.

Варис проїхав кілька кроків і мовив:

— Може статися, є інший спосіб. Так вийшло, що покоївку при доньці пані Танди спіймали, коли вона тягала хазяйські коштовності. Якби я повідомив пані Танді, дівчина втратила б місце негайно. А доньці знадобилася б нова покоївка.

— Зрозуміло.

Тиріон одразу побачив переваги цього способу. Покоївка шляхетної панни вдягала краще вбрання, ніж мийниця на кухні, а інколи навіть якусь прикрасу. Шаї це припаде до смаку. До того ж Серсея вважає пані Танду занудною та скигливою, а Лолису — тупою коровою. Навряд чи королева часто в них гостюватиме.

— Лолиса сором’язлива і довірлива, — мовив Варис. — Вона повірить усьому, що їй скажуть. Відколи її цнота дісталася натовпові, вона боїться виходити з покоїв, тому Шая не траплятиметься нікому на очі… але перебуватиме досить близько на випадок, коли ви запрагнете її товариства.

— За Баштою Правиці спостерігають, ви знаєте незгірш мене. Серсея напевно зацікавиться, чого це покоївка Лолиси почала до мене вчащати.

— Можливо, мені вдасться привести чарівне дитя до ваших покоїв непоміченим. Заклад Чатаї — не єдиний будинок, де є приховані двері.

— Приховані двері? До моїх покоїв? — Тиріон радше обурився, ніж здивувався. Навіщо ж Маегор Лютий наказав стратити усіх будівників свого замку, якщо не для збереження його таємниць? — Та мабуть, куди нам без них. І де ж вони? У світлиці? У опочивальні?

— Друже мій, невже я мушу відкрити вам усі мої маленькі таємнички?

— Надалі вважайте їх нашими маленькими таємничками, Варисе. — Тиріон зиркнув угору на євнуха у смердючих блазенських лахах. — Якщо вже ви стали на мій бік…

— А ви ще сумніваєтеся?

— Та крийте боги. Я вірю вам сліпою вірою. — Гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць. — Навіть більше, ніж власним родичам. А тепер кажіть, як помер Корній Пенроз.

— Повідомляють, що викинувся з башти.

— Сам викинувся? Ніколи не повірю!

— Сторожа не бачила, щоб хтось входив до його покоїв. І згодом у них нікого не знайшли.

— Значить, убивця ввійшов раніше і сховався під ліжком, — припустив Тиріон, — або спустився з даху мотузкою. А може, вартові брешуть. Хто може знати, чи не вбили вони його самі?

— Ви, без сумніву, маєте рацію, ласкавий пане.

Проте лукавий голос припускав дещо інше.

— Але самі ви так не гадаєте? То як же усе сталося, прошу пана?

Довгу мить Варис не казав нічого. Чути було тільки рівний стукіт підків на бруківці. Нарешті євнух відкашлявся.

— Чи вірите ви, ласкавий пане, у старі сили?

— Тобто у чари? — перепитав Тиріон. — Кровознатство, пристріт, вовкулацтво — усяке таке?

Він пирхнув презирливо.

— То ви кажете мені, що пана Корнія зурочили аж до смерті?

— Пан Корній зухвало викликав князя Станіса на двобій, що мав статися того самого ранку, коли він помер. Я спитаю вас: хіба це діяння людини, що остаточно впала у відчай? А ще ж не слід забувати про таємниче і надзвичайно своєчасне вбивство князя Ренлі — просто перед тим, як його полки шикувалися, щоб стерти братове військо на порох.

Євнух трохи помовчав.

— Ви, пане мій, якось питали, як саме я був обрізаний у євнуха.

— Питав, пригадую, — відповів Тиріон. — А ви ще не хотіли казати.

— Не надто хочу й зараз, але… — Цього разу Варис мовчав довше, а коли нарешті заговорив, голос його дещо змінився. — Я був хлопчик-сирітка у навчанні при мандрівному гурті мартоплясів. Наш хазяїн володів малим пузатим кочем, яким ми плавали вгору і вниз вузьким морем. Показували вистави у всіх Вільних Містах, а інколи у Старограді та Король-Березі.

— Одного дня у Мирі до нашого гурту після вистави прийшов чоловік. Він дав за мене таку спокусливу ціну, що хазяїн не зміг відмовити. Я нажахався, бо чув, яким штибом деякі чоловіки вживають малих хлопчиків, і гадав, що мене спіткає те саме. Але насправді він потребував тільки моїх хлопчачих причиндалів. Чоловік той дав мені якийсь трунок і тим відняв змогу ворухнутися чи бодай сказати слово. Але відчуття мої він не притупив аніскільки. Довгим кривим ножем він підсік моє коріння та насіння, весь час наспівуючи і проказуючи щось химерне. Я дивився, як він палить мої чоловічі ознаки на жарівниці. Полум’я стало синім, і я почув голос, що відповів на виклик, хоча не зрозумів ані слова.