Діти капітана Гранта

Розділ I. Риба-молот

26 липня 1864 року вздовж Північної протоки[1] на повних парах мчала прекрасна яхта. Дув потужний північно-східний вітер. На вістрі бізань-щогли майорів англійський прапор, а на блакитному вимпелі грот-щогли виднілися розшиті золотом, увінчані герцогською короною ініціали «Е. Г.». Яхта називалась «Дункан» і належала лордові Едуарду Гленарвану, одному з шістнадцяти шотландських перів, які засідають у палаті лордів, почесному членові відомого в усьому Сполученому Королівстві[2] Темзинського яхт-клубу.

На облавку «Дункана» перебували: Гленарван, його молода дружина леді Гелена і кузен – майор Мак-Наббс.

Випробовування новісінької яхти добігало кінця за декілька миль[3] од затоки річки Клайд. Судно поверталося до Глазго.

На видноколі вже замрів острів Аран, як раптом вахтовий матрос доповів про величезну рибу, що пливе за кормою «Дункана». Капітан Джон Манглс наказав негайно повідомити про це лордові Едуарду, і той у супроводі майора Мак-Наббса не забарився піднятися на ют.[4]

– Що за риба? – запитав лорд капітана.

– Я вважаю, сер, що це велика акула, – відповів Джон Манглс.

– Акула в місцевих водах! – недовірливо вигукнув Гленарван.

– Не дивина, – відповів капітан, – це риба-молот, вид акул, що трапляється в усіх морях і на всіх широтах. Здається, ми маємо справу з однією із цих підлих тварюк. Якщо ваша воля та якщо леді Гленарван забажає бути присутньою на цьому захопливому полюванні, то ми швидко визначимо вид хижака.

– Мак-Наббсе, як ви вважаєте, – запитав Гленарван майора, – чи варто нам починати полювання?

– Наперед згоден із вашим рішенням, – флегматично відповів майор.

– Я вважаю за необхідне знищувати цих хижаків, – зауважив Джон Манглс. – Як дозволите, то скористаймося нагодою. Це буде захопливе видовище й добра справа водночас.

– Гаразд, починайте, Джоне, – погодився лорд Гленарван і послав сповістити про полювання леді Гелену. Зацікавлена жінка не змусила себе довго чекати і незабаром з’явилася на юті біля чоловіка.

Море було спокійне, тож добре проглядалися стрімкі рухи хижої риби, яка з дивовижною спритністю то занурювалась під воду, то прямувала за яхтою.

Джон Манглс віддав необхідні розпорядження. Матроси скинули з правого борта яхти грубий канат із гаком, на вістря якого насадили приманку – великий шмат сала. Ненажерлива акула, хоч і пливла за п’ятдесят ярдів від «Дункана», але, учувши здобич, стрілою помчала до яхти. Тепер усі на яхті добре бачили, як її плавці, сірі на кінцях і чорні біля тіла, потужно розтинали хвилі. Хвіст хижачки водночас слугував за кермо, чітко дотримуючи потрібного курсу. У міру наближення до приманки її величезні лупаті очі, здавалося, спалахували пожадливістю, а коли вона переверталася, то широко роззявляла пащу, всіяну чотирма рядами зубів. Її величезна голова нагадувала подвійний молоток, насаджений на руків’я. Джон Манглс не помилився, це справді була найненажерливіша представниця сімейства акул – риба-молот.

Пасажири і команда «Дункана» напружено стежили за пересуванням хижачки. Незабаром вона наблизилася до приманки, перевернулась горічерева, і величезний шмат сала миттю зник у її пащеці.

Щосили смикнувши канат, акула сама себе «підчепила» на гак. Матроси швидко підтягли свою здобич за допомогою блоків, прикріплених до грот-реї.[5]

Акула шалено пручалася, намагаючись повернутися до рідної стихії, та її швидко вгамували. Накинута на хвіст мертва петля паралізувала рухи хижачки. Опісля акулу підняли бортовими сітями і скинули на палубу. До неї обережно наблизився матрос і сильним ударом сокири відсік її страшний хвіст.

Зі страховиськом покінчили. Ненависть моряків до акул задовольнили, проте їхня цікавість не вщухла. Зазвичай на всіх суднах було заведено ретельно оглядати шлунок акул. Матроси, знаючи ненажерливість цих хижаків, завжди сподіваються на якусь знахідку. Іноді їхні сподівання справджуються.

Леді Гленарван не виявила бажання бути присутньою на такому відразливому видовищі й пішла до рубки. Акула ще дихала. То був досить великий екземпляр завдовжки 10 футів[6] і вагою понад 600 фунтів[7] – середні параметри для риби-молота. Вона не була найбільшою з-поміж акул, проте зажила слави найнебезпечнішої.

Незабаром величезну рибу вправно розітнули сокирою. Гак застряг глибоко в шлунку. Шлунок виявився геть порожній, мабуть, акула давно не мала й ріски в пащі. Розчаровані моряки хотіли було викинути тушу в море, аж боцман зауважив якийсь грубий предмет, що щільно застряг в одній зі складок утроби хижачки.

– Це що таке? – здивувався він.

– Це шматок скелі, який акула проковтнула, щоб набити собі шлунка, – відповів один із матросів.

– Та ну! – відгукнувся інший. – Це звичайнісіньке ядро, яким пальнули у шлунок цього хижака, тільки акула не встигла його перетравити.

– Годі базікати! – втрутився в розмову помічник капітана Том Остін. – Хіба не бачите, що ця тварюка – п’янюга непробудна, й аби не втратити жодної краплі, не лише випила вино, а й пляшку глитнула.

– Як! – вигукнув лорд Гленарван. – Пляшка у шлунку акули?

– Так, справжнісінька пляшка, – підтвердив Остін, – щоправда, у льоху вона була доволі давно!

– Нумо, Томе, дістаньте пляшку, та обережніше, – наказав лорд Гленарван, – у пляшках, знайдених у морі, часто містяться важливі документи.

– Ви так вважаєте? – запитав майор Мак-Наббс.

– Так, це цілком можливо.

– Не заперечуватиму, – відгукнувся майор, – я припускаю, що пляшка може зберігати таємницю.

– От ми і довідаємося про це, – мовив Гленарван. – То що там, Томе?

– Ось, сер, – відповів помічник капітана, показуючи якийсь безформний предмет, який він насилу витягнув із шлунку акули.

– Чудово! – вигукнув Гленарван. – Накажіть ретельно обмити цю брудну пляшку і принесіть її в рубку.

Том виконав наказ, і знайдена за таких дивних обставин пляшка незабаром опинилася на столі в кают-компанії. Навколо столу розмістилися: лорд Гленарван, майор Мак-Наббс, капітан Джон Манглс і леді Гелена, як усі жінки, цікава до всього.

Навіть дрібничка, знайдена в морі, – справжня подія. З хвилину панувала цілковита тиша. Кожен поглядом запитував крихку ємність, чи приховує вона таємницю якоїсь корабельної аварії, а чи лише дріб’язкову записку, ввірену волі хвиль знудьгованим мореплавцем.

Гленарван одразу ж заходився оглядати пляшку. Його рухи були дуже обережні. Цієї миті він скидався на коронера[8], що намагається знайти бодай якийсь слід злочину.

І Гленарван мав рацію, адже часто навіть найнікчемніша, на перший погляд, деталь наштовхує на важливе відкриття. Перш ніж розкупорити пляшку, Гленарван уважно оглянув її зовні. На її довгій, вузькій, міцній шийці вцілів шматок іржавого дроту. Дуже щільні стінки пляшки здатні витримати тиск у декілька атмосфер. Це було свідченням того, що пляшку відлито в Шампаньї. Такими пляшками винарі Аї та Еперне розбивають спинки стільців, причому на склі не залишається навіть подряпини. А отже, ця ємність могла легко витримати всі перипетії тривалих мандрів.

– Пляшка на кліко, – засвідчив майор.

Оскільки Мак-Наббса вважали докою в цій сфері, то нікому навіть на думку не спало йому перечити.

– Майоре, – звернулася Гелена, – який сенс знати, що за вино було в цій пляшці, якщо ми не знаємо, звідки вона припливла?

– Ми неодмінно з’ясуємо це, люба Гелено, – промовив лорд Гленарван. – Уже зараз можна стверджувати, що вона подолала чималий шлях. Зверніть увагу на вапняні нашарування, якими вона вкрилася під впливом морської води. Ця пляшка довго мандрувала океаном, перш ніж її проковтнула акула.

– Цілком згодний із вами, – відгукнувся майор. – Справді, крихка ємність у скам’янілій оболонці, ймовірно, подолала чималу відстань.

– Та звідки вона? – запитала леді Гелена.

– Терпіння, терпіння, люба Гелено: в таких випадках знадобиться терпіння. Як на мене, пляшка сама дасть відповідь на наші питання.

Гленарван заходився зчищати нарости, що вкривали шийку пляшки, і незабаром показалася пробка, дуже попсована морською водою.

– Прикро! – вигукнув Гленарван. – Якщо тут і зберігаються якісь документи, то вони виявляться підмоченими.

– Ваша правда, – погодився майор.

– До того ж, – провадив Гленарван, – погано закоркована пляшка могла потонути, але, на щастя, її вчасно проковтнула акула і доставила на облавок «Дункана».

– Так, – підтвердив Джон Манглс, – але шкода, що ми не виловили пляшку у відкритому морі, під певною широтою і довготою. Тоді, вивчивши повітряні й морські бистрини, можна було б установити пройдений пляшкою шлях, а зараз, із такою листоношею, як акула, що пливе проти вітру й течій, дуже важко буде розібратися в цьому.

– Подивимося, – сказав Гленарван і дуже обережно відкоркував пляшку.

Кают-компанію огорнув насичений дух морської води.

– Що там? – із суто жіночим нетерпінням запитала Гелена.

– Так, я мав рацію, – відгукнувся Гленарван, – тут є документи.

– Документи! Документи! – вигукнула леді Гелена.

– Але, мабуть, вони підмокли, – зауважив Гленарван, – їх неможливо витягнути, так міцно вони прилипли до стінок пляшки.

– Розбиймо пляшку, – запропонував Мак-Наббс.

– Я ліпше б її зберіг, – відповів Гленарван.

– І я, – погодився майор.

– Звичайно, – втрутилася Гелена, – та оскільки вміст цінніший за ємність, то я пропоную пожертвувати нею.

– Достатньо, сер, відбити шийку, – порадив Джон Манглс, – і можна буде вийняти документи, не пошкодивши їх.

– Правильно, Едуарде! – вигукнула леді Гелена.

Папери і справді годі було витягнути, тож лорд Гленарван вирішив відбити шийку дорогоцінної пляшки. Та оскільки кам’янистий наріст на пляшці набув твердості граніту, довелося скористатися молотком. Незабаром на стіл посипалися дрізки скла і показалися злиплі клаптики паперу. Гленарван обережно вийняв їх, розклав перед собою. Гелена, майор і капітан тісним колом обступили його.

Розділ II. Три документи

Клаптики паперу з пляшки були наполовину роз’їдені морською водою. Із розпливчастих рядків ледь можна було вгадати кілька незрозумілих слів. Протягом декількох хвилин Гленарван уважно розглядав клаптики. Він повертав їх навсібіч, роздивляючись на світло і вивчаючи найменші сліди вцілілих слів, які пощадило море. Нарешті він обернувся до друзів, які пильно дивилися на нього.

– Тут, – сказав він, – три документи, мабуть копії одного і того ж. Одного написано англійською, другого – французькою, а третього – німецькою. Переконливим свідченням цього є декілька вцілілих слів.

– А чи можна вловити зміст документа? – запитала леді Гленарван.

– Важко сказати напевне, люба Гелено, адже слова, що вціліли, вельми уривчасті.

– Можливо, документи доповнять один одного? – припустив майор.

– Поза сумнівом, – відповів Джон Манглс. – Навряд чи морська вода у трьох документах знищила одні й ті самі слова. Звіряючи уривки вцілілих фраз, ми докопаємося до їхнього змісту.

– Тож займімося цим, – запропонував лорд Гленарван, – але робімо це поступово. Почнемо з англійського документа.

У цьому документі рядки і слова були розташовані так:

– Так, тут важко щось зрозуміти, – розчаровано сказав майор.

– У всякому разі, – зауважив капітан, – це англійський варіант.

– Безперечно, – відгукнувся лорд Гленарван, – слова sink, aland, that and, lost уціліли; а skipp, очевидно, означає «шкіпер». Мабуть, ідеться про якогось містера Гр., капітана судна, що зазнало аварії. Слова sink, aland, that, and, lost відповідно означають: «зазнати катастрофи», «на землі», «цей», «і», «зниклий».

– Додамо до цього обривки слів monit і ssistance, – сказав Джон Манглс – їх зміст цілком зрозумілий: monition – «документ» і assistance – «допомога».

– Ну ось, нам уже дещо відомо! – вигукнула Гелена.

– На жаль, тут бракує багатьох рядків, – зауважив майор. – Як дізнатися назву загиблого судна і місце катастрофи?

– Ми все з’ясуємо, – відповів лорд Гленарван.

– Безперечно, – погодився майор, який завжди приєднувався до загальної думки. – Але як?

– Доповнюючи один документ іншим.

– То берімося до справи! – благала леді Гелена.

Другий клаптик паперу був більше попсований за попередній. На ньому вціліло лише трохи незв’язних слів, розташованих у такому порядку:

– Це написано німецькою, – вигукнув Джон Манглс, глянувши на папір.

– Ви знаєте цю мову, Джоне? – запитав Гленарван.

– Знаю, і дуже добре, сер.

– То перекладіть нам ці слова.

Капітан уважно вивчив документ.

– Перш за все, – сказав він, – ми можемо встановити дату катастрофи: 7 Juni, тобто 7 червня; зіставляючи це з цифрою 62 англійського тексту, ми отримаємо точну дату: 7 червня 1862 року.

– Чудово! – вигукнула Гелена. – Продовжуйте, Джоне!

– У тому самому рядку я знаходжу частину слова Glas; зливаючи його з частиною gow першого документа, отримуємо Glasgow. Очевидно, ідеться про судно із порту Глазго.

– І я тієї ж думки, – згодився майор.

– Другий рядок документа геть розплився, – провадив далі Джон Манглс, – але в третьому я розібрав два досить важливих слова: zwei, що означає «два», і atrosen, точніше matrosen, що в перекладі означає «матроси».

– Отже, мовиться про капітана і двох матросів? – запитала Гелена.

– Очевидно, – відповів лорд Гленарван.

– Зізнаюся, сер, – вів далі капітан, – наступне слово graus заганяє мене в глухий кут. Навіть не знаю, як його перекласти. Можливо, це розтлумачить третій документ. Що ж стосується двох останніх слів, то їх легко зрозуміти: bringt ihnen означає «надайте їм», а якщо ми пов’яжемо їх із англійським словом assistance, яке так само розташоване в сьомому рядку першого документа, то вони складають зв’язну фразу: «Надайте їм допомогу».

– Так! «Надайте їм допомогу»! – повторив Гленарван. – Та де ж перебувають ці нещасні? Досі ми не маємо ані найменшої вказівки на місце катастрофи.

– Сподіватимемося, що французький документ виявиться зрозумілішим, – зауважила Гелена.

– Що ж, розгляньмо французький документ, – сказав Гленарван, – нам це буде нескладно зробити, оскільки ми всі знаємо цю мову.

Ось точне відтворення третього документа:

– Тут є цифри! – вигукнула Гелена. – Погляньте, панове!

– Діятимемо поступово, – сказав лорд Гленарван, – почнімо спочатку. Дозвольте послідовно відновити всі неповні, уривчасті слова. З перших літер зрозуміло, що йдеться про трищоглове судно, назва якого завдяки поєднанню англійського і французького документів стає зрозумілою: «Британія». З наступних двох слів – «гонія» і «південний» – зрозуміло тільки друге.

– Оце вже цінна вказівка, – заявив Джон Манглс. – Отже, аварія сталася в Південній півкулі.

– Досить невизначено, – зауважив майор.

– Продовжую, – вів далі Гленарван. – Слово «досяг» – корінь дієслова «досягти». Бідолашні пристали до якогось берега. Але де? Що означає «контин»? Чи не континент? Потім «жорстокий»?

– Жорстокий! – вигукнув Джон Манглс. – Так от пояснення німецького слова graus: grausam – «жорстокий»!

– Продовжуємо! Продовжуємо! – вигукнув Гленарван, інтерес якого до розшифрування документа дедалі зростав. – «Інд…» Чи не йдеться тут про Індію, куди цих моряків могло викинути? А що означає слово «довго»? А, довгота! Ось і широта: 37° 11´. Нарешті у нас є одна точна вказівка!

– Так, але немає довготи, – промовив Мак-Наббс.

– Не все відразу, дорогий майоре, – відгукнувся Гленарван, – добре, що ми напевне знаємо градус широти. Поза сумнівом, французький документ – найповніший із трьох. Очевидно, кожен є дослівним перекладом двох інших, бо всі містять однакову кількість рядків. Тому слід об’єднати всі три тексти, перекласти однією мовою і постаратися встановити якнайповніший їх загальний зміст.

– Якою ж мовою ви збираєтеся перекласти документ? – запитав майор.

– Французькою, – відповів Гленарван, – оскільки найкраще зберігся текст саме французького документа.

– Ви маєте рацію, сер, – погодився Манглс. – До того ж ця мова всім нам добре знайома.

– Отже, вирішено! Я з’єднаю обривки цих слів і фраз та доповню пропуски тими обривками слів, зміст яких зрозумілий, а потім ми порівняємо і обговоримо.

Гленарван одразу ж узявся за перо. За кілька хвилин він подав друзям аркуш, де було написано таке:

У цю мить зайшов матрос і доповів капітанові, що «Дункан» увійшов у затоку річки Клайд, та запитав, чи будуть якість накази.

– Які ваші наміри, сер? – звернувся Джон Манглс до Гленарвана.

– Якнайшвидше прибути в Думбартон, Джоне. Звідти леді Гелена поїде додому, в Малькольм-Касл, а я вирушу до Лондона, щоб доправити цей документ в адміралтейство.

Джон Манглс віддав відповідні накази, і матрос пішов передати їх помічникові капітана.

– А зараз, друзі мої, – сказав Гленарван, – продовжимо наше розшифровування. Ми натрапили на слід страшної катастрофи. Від наших здогадів залежить життя декількох людей. Тому давайте напружимо наші мізки і постараємося знайти ключ до цієї загадки.

– Ми готові, любий Едуарде, – відповіла леді Гелена.

– Насамперед, – продовжував Гленарван, – із цього документа слід виділити: по-перше, незрозумілу частину, по-друге, частину, яка дає нам змогу робити певні припущення, по-третє, – невідоме. Що ми знаємо? Ми знаємо, що 7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», Глазго, відпливло з порту і зазнало катастрофи, що його два матроси і капітан під широтою 37° 11´ кинули в море цей документ і що вони просять допомоги.

– Цілком правильно, – підтвердив майор.

– Що можна припустити? – провадив далі Гленарван. – Перш за все, що катастрофа сталася у південних морях, і тут, прошу вас звернути увагу, обривок слова gonie. Чи це не частина назви країни?

– Патагонія! – вигукнула леді Гелена.

– Правильно.

– А хіба тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? – запитав майор.

– Це легко перевірити, – відповів Джон Манглс, розгортаючи мапу Південної Америки. – Цілком правильно! Тридцять сьома паралель перетинає Арауканію[9], проходить пампасами вздовж північних кордонів Патагонії і губиться у водах Атлантичного океану.

– Гаразд! Продовжимо розшифрування. Двоє матросів і капітан досяг (abor) – досягли… чого? «Контин (contin)» – континенту. Зверніть увагу: не острова, а континенту. Яка ж доля спіткала їх? На щастя, тут стоять дві букви pl; вони розповідають нам долю нещасних. Вони в полоні – «полонені». Чиї полонені? «Інд (indi)» – «жорстоких індіанців». Доволі переконливо, чи не так? Хіба слова, яких бракує, не просяться самі собою на пропуски? Хіба зміст документа не вимальовується на ваших очах?

Гленарван говорив переконливо, його ентузіазм вселяв непохитну впевненість, його натхнення передавалося присутнім, і вони хором вигукнули:

– Безперечно! Безперечно!

По невеличкій паузі Гленарван продовжив:

– Друзі мої, ці припущення здаються мені цілком правдоподібними. Вважаю, що катастрофа сталася поблизу берегів Патагонії. Втім, у Глазго я наведу довідки про маршрут «Британії», і тоді нам стане зрозуміло, чи могла вона опинитися в цих водах.

– Навіщо їхати в Глазго? – запитав Джон Манглс. – Я тут маю комплект «Торгової і морехідної газети», з якого ми дізнаємося все, що нам треба.

– Давайте подивимося! – вигукнула леді Гленарван.

Джон Манглс узяв комплект номерів газети за 1862 рік і став швидко їх переглядати. Незабаром він із задоволенням прочитав:

– «30 травня 1862 року. Перу. Кальяо. Місце призначення Глазго, «Британія», капітан Грант».

– Грант! – вигукнув Гленарван. – Чи це не той відважний шотландець, який мріяв заснувати нову Шотландію на одному з островів Тихого океану?

– Так, – відповів Джон Манглс, – це той самий Грант. 1862 року він відплив із Глазго на «Британії». Відтоді від нього не було жодної звістки.

– Поза сумнівом! – вигукнув Гленарван. – Це він! «Британія» відплила з Кальяо 30 травня, а 7 червня, за тиждень, зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії. Тепер нам відома вся історія цієї катастрофи. Бачите, друзі мої, ми майже знайшли ключ до розгадування загадки, і єдиним невідомим тепер є довгота, де сталася аварія.

– Але довгота й не потрібна! – заявив Джон Манглс. – Знаючи країну і широту, я беруся знайти місце катастрофи.

– Отже, нам усе відомо? – запитала леді Гленарван.

– Все, люба Гелено, і тепер я можу заповнити те, що змила морська вода, з такою легкістю, ніби цей документ мені диктував капітан Грант.

Тут Гленарван знову взяв перо і без вагань написав таке:

«7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, з порту Глазго, затонуло поблизу берегів Патагонії в Південній півкулі. Два матроси і капітан Грант спробують досягти берега, де опиняться в полоні жорстоких індіанців. Вони кинули цей документ під… градусами довготи і 37°11´ широти. Надайте їм допомогу, або вони загинуть».

– Добре! Добре, любий Едуарде! – вигукнула леді Гелена. – Якщо цим бідолахам призначено колись знову побачити свою батьківщину, то вони будуть зобов’язані вам своїм порятунком.

– Вони її побачать! – відповів Гленарван. – Тепер ми маємо повний варіант документа, досить точний, цілком зрозумілий та достовірний, і Англія, не замислюючись, прийде на допомогу трьом своїм синам, покинутим на дикому узбережжі. Те, що вона колись зробила для Франкліна та багатьох інших, вона зробить і для тих, хто зазнав катастрофи на «Британії».

– Але ж у бідолашних, – мовила Гелена, – поза сумнівом, залишилися сім’ї, які оплакують їхню загибель. Мабуть, у нещасного капітана Гранта є дружина, діти…

– Ви маєте рацію, моя люба. Я негайно повідомлю їх, надію на порятунок не втрачено. А зараз, друзі мої, піднімімося на палубу, ми наближаємося до порту.

І справді, «Дункан», прискоривши хід, ішов уздовж берегів Бутла, залишивши праворуч Ротсей, чарівне маленьке містечко, що розкинулося в родючій долині. Яхта вийшла у вузький фарватер затоки, пропливла повз Грінок і о шостій годині вечора кинула якір біля підніжжя базальтової скелі Думбартона, на вершині якої височів славнозвісний замок шотландського героя Воллеса.

На пристані чекав екіпаж, який мав відвезти Гелену і майора Мак-Наббса у Малькольм-Касл; Гленарван, обійнявши молоду дружину, поквапився на поїзд, що прямував до Глазго.

Та перед від’їздом він удався до найшвидшого способу сповіщення – телеграфу, і за декілька хвилин до редакції газет «Таймс» і «Морнінґ кронікл» надійшло таке повідомлення: «За довідками про долю трищоглового судна «Британія» із Глазго і про капітана Гранта звертатися до лорда Гленарвана, Малькольм-Касл, Люсс, графство Думбартон, Шотландія».

Розділ III. Малькольм-Касл

Малькольм-Касл, один із найпоетичніших замків гірської Шотландії, стоїть поблизу села Люсс над мальовничою долиною. Прозорі води озера Ломонд омивають його гранітні стіни. Споконвіку замок належав роду Гленарванів, що зберіг на батьківщині Роб-Роя і Ферґуса Мак-Ґрегора гостинні звичаї давніх героїв Вальтера Скотта.

Коли в Шотландії вибухнула революція, у багатьох васалів, які не могли сплатити своїм колишнім ленним[10] землевласникам високу орендну плату, землі було конфісковано.

Деякі з них померли з голоду, інші стали риболовами, а ще інші емігрували. Відчай охопив усіх. Тільки Гленарвани вважали, що вірність даному слову обов’язкова для всіх людей, як знатних, так і простих, і не порушили договорів зі своїми орендарями. Жоден із них не покинув рідний дах, не розлучився із землею, де покоївся прах його предків, усі продовжували жити на тих землях, які колись орендували у своїх панів. Отже, в епоху загальної ненависті й ворожнечі у Гленарвана як у замку Малькольм-Касл, так і на борту «Дункана», служили тільки шотландці. Усі були нащадками колишніх васалів Мак-Ґреґора, Мак-Фарлана, Мак-Наббса, Мак-Ногтона, усі були уродженцями Стірлінга або Думбартона, усі – люди чесні, душею і тілом віддані своєму панові. Деякі навіть спілкувалися галльською – мовою гірської Шотландії.

Лорд Гленарван був дуже заможною людиною. Він робив багато добра, і його доброта перевершувала навіть його щедрість, бо доброта невичерпна, а щедрість має межі.

Землевласник Люсса, лорд Малькольма у палаті лордів представляв своє графство. Він був якобітом (прихильником Стюартів). Він не шапкував у домі Ганновера, але й не був у пошані в державних мужів Англії, переважно тому, що дотримував звичаїв своїх предків і стійко опирався політичному натиску «цих південців».

Проте лорд Гленарван не був ані реакціонером, ані людиною обмеженого розуму чи вузьких переконань. У своєму графстві він заохочував усе передове, залишаючись при цьому пристрасним патріотом-шотландцем. Тож беручи участь у змаганнях Королівського Темзинського яхт-клубу, дбав лише про славу рідної Шотландії.

Едуард Гленарван мав тридцять два роки. Він був високий на зріст, із дещо суворими рисами обличчя, але надзвичайно лагідними очима. Від нього так і віяло поезією гірської Шотландії. Він зажив слави винятково відважної людини, заповзятливої і благородної. Це був Ферґус XIX століття, надзвичайно добрий, досконаліший за самого святого Мартіна, здатний віддати біднякові останню свою сорочку.

Лорд Гленарван одружився лише три місяці тому. Його дружина, Гелена, була дочкою відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, який став жертвою пристрасті до географічних відкриттів.

Гелена не належала до дворянського роду, але була чистокровною шотландкою, що в очах лорда Гленарвана стояло вище за всяке дворянство. Лорд узяв собі за супутницю життя цю чарівну, мужню, самовіддану дівчину. Він зустрівся з нею після смерті її батька. Тоді Гелена самотньо й дуже скромно жила в Кільпатрику, в рідній домівці. Гленарван одразу зрозумів, що ця бідна дівчина буде вірною дружиною, тож запропонував їй руку і серце. Гелені було двадцять два роки. Білявка з блакитними очима кольору вод шотландських озер. Її любов до чоловіка перевершувала почуття подяки до нього: вона любила його так, ніби він був покинутим сиротою, а вона багатою спадкоємицею. Фермери і слуги готові були віддати за неї життя, вони називали її «наша добра пані з Люсса».

Молоде подружжя щасливо жило в Малькольм-Каслі серед чудової дикої природи гірської Шотландії. Вони гуляли під тінистим плетивом дубових і кленових алей, берегами озер, де колись звучали піброкси[11], спускалися в дикі ущелини, де вікові руїни відали про історію Шотландії.

Одного дня вони заглиблювалися в гущавину березових і хвойних лісів, що здіймалися над безкраїми вересовими лугами, наступного – підіймалися на круті вершини Бенломона або скакали пустельними долинами, милуючись цим поетичним краєм, який досі називають «краєм Роб-Роя», захоплюючись уславленими місцями, які так натхненно оспівав Вальтер Скотт. Вечорами, коли на горизонті запалювався «Ліхтар Мак-Фарлана», себто місяць, вони прогулювалися вздовж старовинного кільця галереї, що зубчастими стінами оперізувала замок Малькольм. Там, задумливі, самотні, ніби забуті всім світом, вони сиділи у цілковитій тиші на каменях, освітлені блідим місячним сяйвом, а нічний морок поволі оповивав темні гори. Вони сиділи довго, заглиблені у те величне захоплення, в ту духовну близькість, таємницю яких відають лише люблячі серця.

Пролетіли перші місяці шлюбу. Та лорд Гленарван не забував, що його дружина – дочка видатного мандрівника. Йому здавалося, що Гелена успадкувала батькову пристрасть до подорожей, і він мав рацію. Він збудував «Дункан», яхту, яка мала перенести лорда і леді Гленарван у найчудовіші куточки земної кулі, до островів Архіпелагу, у води Середземного моря. Годі собі уявити радість Гелени, коли чоловік передав «Дункан» у її цілковите розпорядження. Справді, чи існує більше блаженство, ніж плисти із коханим уздовж прекрасних берегів Греції, провести медовий місяць поблизу казкових східних берегів!

Гленарван виїхав до Лондона. Та його поїздка стосувалася порятунку потерпілих у катастрофі, тому раптовий від’їзд чоловіка не засмучував Гелену. Вона лише нетерпляче чекала на нього. Телеграма, що її Гелена отримала наступного дня, сповістила про його швидке повернення, та ввечері надійшло повідомлення, що він затримається в Лондоні через певні ускладнення справ. Третього дня вона отримала новий лист, у якому лорд Гленарван не приховував свого невдоволення адміралтейством.

Леді Гелена дуже переживала за справу. Увечері, коли вона була сама в кімнаті, увійшов управитель замку Гальбер і запитав, чи не прийме вона дівчину і хлопчика, котрі запитують лорда Гленарвана.

– Вони тутешні? – запитала Гелена.

– Ні, – відповів управитель, – я їх не знаю. Вони їхали потягом до Баллоха, а звідти прийшли пішки до Люсса.

– Просіть їх до мене, Гальбере, – наказала леді Гелена.

Управитель вийшов. За кілька хвилин до Гелениної кімнати увійшли молоденька дівчина і хлопчик. Це були брат і сестра. Їхня схожість не залишала сумнівів у цьому. Сестрі було років шістнадцять. Її красиве, трохи стомлене обличчя, її очі, що, мабуть, пролили чимало сліз, її сумний, але рішучий вираз обличчя, бідний, але охайний одяг – усе викликало симпатію. Вона тримала за руку хлопчика років дванадцяти з упертим виразом обличчя. Видно було, що він вважає себе захисником сестри. Безперечно, кожному, хто наважився б не досить шанобливо поставитися до дівчини, довелося б мати справу із цим хлопчиськом.

Сестра, опинившись перед леді Геленою, трохи зніяковіла, але та звернулася до неї підбадьорливим тоном:

– Ви хотіли зі мною поговорити?

– Ні, – рішуче заявив хлопчик, – ми хотіли говорити з лордом Гленарваном.

– Вибачте йому, пані, – промовила дівчина, з докором зиркнувши на брата.

– Лорда Гленарвана зараз немає в замку, – пояснила леді Гелена, – але я його дружина, і якщо можу чимось зарадити…

– Ви леді Гленарван? – запитала дівчина.

– Так, міс.

– Дружина лорда Гленарвана з Малькольм-Касла, який помістив у газеті «Таймс» оголошення про катастрофу на «Британії»?

– Так, так! – швидко відповіла Гелена. – А ви…

– Я дочка капітана Гранта, а це мій брат.

– Міс Грант! Міс Грант! – вигукнула леді Гелена, обійнявши дівчину і цілуючи хлопчика в пухкі щоки.

– Люба пані, – схвильовано звернулася до Гелени міс Грант, – що вам відомо про аварію, якої зазнала «Британія»? Чи живий батько? Чи побачимо ми його колись? Скажіть, благаю вас!

– Люба дівчинко! Я не хочу тішити вас марними сподіваннями.

– Кажіть, пані, кажіть! Я багато пережила і готова до всього.

– Любе дитя, – відповіла Гелена, – хоча надії дуже мало, але з допомогою Всевишнього, мабуть, настане днина, коли ви знову побачите вашого батька.

– Боже, Боже!.. – вигукнула міс Грант. У неї забракло сил стримуватися, і вона розплакалася.

Роберт у запалі цілував руки Гелени Гленарван.

Коли минув перший порив цієї сумної радості, дівчина засипала Гелену незліченними питаннями. Та переповіла їй історію знаходження документів і їх зміст. Діти довідалися, що «Британія» зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії, що капітан і два матроси, яким удалося врятувались, імовірно, дісталися материка і що вони написали цидулки трьома мовами, в яких волали про допомогу до всього світу, і довірили їх океанові.

Під час цієї розповіді Роберт Грант не зводив очей з Гелени. Здавалося, від її слів залежало його життя. Дитяча уява відтворила жахливі сцени, пережиті батьком. Він бачив його на палубі «Британії», він плив разом із ним по хвилях, разом із ним чіплявся за прибережні скелі, задихаючись, повз по піску за межу прибою. Під час розповіді хлопчик не раз вигукував:

– О мій бідолашний батько! – і міцніше притискався до сестри.

Міс Грант вислухала розповідь зі згорнутими руками, не зронивши жодного слова.

– Документ, покажіть мені, будь ласка, документ, добродійко! – вигукнула молода дівчина, щойно Гелена закінчила розповідь.

– У мене його немає, люба дівчинко, – відповіла та.

– У вас його немає?

– Лорд Гленарван відвіз документи до Лондона. Та я слово в слово передала вам його зміст і розповіла, яким чином удалося його прочитати. Серед обривків майже змитих фраз хвилі пощадили декілька цифр, але, на лихо, довгота…

– Обійдемося без неї! – вигукнув хлопчисько.

– Звичайно, містере Роберт, – погодилася Гелена, дивуючись рішучості юного Гранта. – Отже, міс Грант, – знову вона звернулася до дівчини, – тепер ви у найменших подробицях знаєте зміст документа. Я розповіла вам усе, що сама знала.

– Так, добродійко, – відповіла дівчина, – але я б хотіла бачити батьків почерк!

– Що ж, мабуть, узавтра лорд Гленарван повернеться додому. Маючи в руках такий беззаперечний документ, він вирішив представити його адміралтейству і домогтися негайного відправлення судна на пошуки капітана Гранта.

– Чи можливо таке? – вигукнула дівчина. – Невже ви зробите це для нас?

– Так, люба, чоловік от-от має повернутися.

– Добродійко, – з глибокою вдячністю палко вигукнула дівчина, – нехай Бог благословить вас і лорда Гленарвана.

– Люба дівчинко, – відповіла Гелена, – ми не заслуговуємо на подяку: будь-хто на нашому місці зробив би те саме. Аби лише справдилися наші надії! А до повернення чоловіка ви, ясна річ, залишитесь у замку…

– Люба пані, я не смію зловживати вашою добротою, адже ми для вас чужі люди.

– Чужі! Любе дитя, ні ви, ні ваш брат не чужі в цьому домі. Я хочу, щоб лорд Гленарван, повернувшись додому, відзвітував дітям капітана Гранта про здійснену роботу заради порятунку їхнього батька.

Неможливо було відмовитися від такого привітного запрошення. Міс Грант і її брат залишилися в Малькольм-Каслі чекати на повернення Гленарвана.

Розділ IV. Пропозиція Гелени Гленарван

У розмові з дітьми капітана Гранта леді Гелена змовчала про ті перепони, на які натрапив в адміралтействі лорд Гленарван. Вона також жодним словом не натякнула на ймовірність того, що капітан Грант потрапив у полон до південноамериканських індіанців. Не варто було засмучувати бідолашних дітей і вбивати щойно народжену надію. Це все одно не змінило би перебігу подій. Отже, змовчавши про все це і відповівши на всі питання міс Грант, Гелена у свою чергу почала розпитувати дівчину про її життя, про ситуацію, в якій та опинилася. Як з’ясувалося, вона була єдиною братовою опорою.

Проста і зворушлива розповідь юної дівчини ще більше прихилила до неї Гелену Гленарван.

Мері і Роберт були єдиними дітьми капітана Гранта. Гаррі Грант утратив дружину при народженні Роберта і на час своєї тривалої відсутності доручав дітей турботам своєї доброї старенької двоюрідної сестри. Відважний моряк, капітан Грант чудово знався на своїй справі. Він був досвідченим мореплавцем і водночас успішним купцем, а тому вміло поєднував свої таланти, такі необхідні для шкіпера морського флоту. Він був корінним шотландцем, жив у Шотландії, в місті Данді графства Перт. Його батько, священик у церкві Сент-Катрін, дав йому ґрунтовну освіту, вважаючи, що знання ніколи не бувають зайвими, тим паче капітанові далекого плавання.

Перші далекі плавання Гаррі Гранта, спочатку як помічника капітана, а потім і капітана, були вдалі, тож за кілька років після народження сина він уже мав чималі заощадження.

Ось тоді й виник у нього великий задум, що прославив його на всю Шотландію.

Капітан Грант, як Гленарван та інші відомі шотландці, вважав Англію поневолювачкою Шотландії. На думку Гранта, інтереси його батьківщини не збігалися з інтересами англосаксів, і він вирішив заснувати шотландську колонію на одному з островів Тихого океану. Чи мріяв він, що ця колонія колись, за прикладом Сполучених Штатів Америки, доможеться незалежності? Тієї незалежності, яку неминуче, рано чи пізно, завоюють Індія й Австралія? Можливо! Мабуть, він навіть поділився з кимсь своїми мріями. Тому не дивно, що англійський уряд відмовився сприяти здійсненню його планів. Більше того, він усіляко перешкоджав капітанові Гранту. У такій ситуації будь-хто в іншій країні зломився б, але він не занепав духом, натомість побудував на всі свої статки судно «Британія» і, дібравши професійну команду, відплив досліджувати великі острови Тихого океану. Дітей залишив на опіку літньої кузини. Це було в 1861 році. Протягом наступного року, аж до травня 1862, він давав про себе знати. Та після відплиття з Кальяо, у червні 1862 року, ніхто нічого не чув про «Британію», преса також уперто мовчала про долю капітана Гранта.

Кузина Гаррі Гранта раптово померла, і діти залишилися самі. Мері Грант на той час виповнилося чотирнадцять років. Мужня дівчинка, опинившись у вкрай важкому становищі, не занепала духом і цілком присвятила себе вихованню молодшого брата. Розсудлива і передбачлива, ціною жорсткої економії, працюючи день і ніч, вона відмовляла собі в усьому заради брата і, виховуючи його, зуміла замінити йому матір.

Осиротілі діти жили в Данді, мужньо долаючи злидні. Мері думала лише про брата, мріючи про його щасливе майбутнє. На жаль, вона була переконана, що «Британія» зазнала катастрофи і батько загинув. Годі навіть уявити хвилювання Мері, коли їй на очі випадково потрапило на очі оголошення в «Таймс». Ці рядки повернули їй віру.

Без жодних вагань вона вирішила негайно діяти. Навіть якби дізналася, що тіло капітана Гранта знайдено на відлюдному березі серед уламків судна, то це було б ліпше за постійні сумніви, тортури невідання. Вона все розповіла братові. Того ж дня діти капітана Гранта сіли на потяг, що йшов до Перту, і ввечері прибули в Малькольм-Касл, де у Мері після стількох років душевних поневірянь знову з’явилася надія.

Ось такою була зворушлива історія, яку Мері Грант повідала леді Гленарван. Вона розповіла про все просто, навіть гадки не маючи, що за довгі роки випробувань поводилась як героїня.

Розчулена до сліз Гелена, слухаючи сумну повість Мері, раз по раз ніжно пригортала дітей до себе.

Роберт слухав цю історію немов уперше. Коли сестра розповідала про їхні поневіряння, хлопчик раптом зрозумів, що всім завдячує сестрі. Міцно обійнявши її, Роберт вигукнув:

– Матуся, ти моя люба матуся!

Цей гук вирвався з глибини його серця.

Настала ніч, і леді Гелена, розуміючи, що діти втомилися, припинила бесіду. Мері й Роберта Гранта відвели в заздалегідь підготовлені для них кімнати, і вони поснули у мріях про світле майбутнє.

Опісля Гелена викликала до себе майора і коротко переповіла йому події цього вечора.

– Яка добра дівчина ця Мері Грант, – промовив Мак-Наббс, вислухавши розповідь Гелени.

– Аби тільки чоловікові вдалося довести справу до кінця, – зауважила Гелена, – інакше дітям не позаздриш!

– Гленарван доможеться свого, – відгукнувся Мак-Наббс. – Хіба що тільки у лордів адміралтейства серця твердіші за портлендський цемент.

Попри братові заспокоєння, Гелена всю ніч ні на мить не стулила повік.

Наступного ранку Мері й Роберт, які прокинулися на зорі, прогулювалися величезною територією замку, аж раптом почувся шум екіпажу – до Малькольм-Касла повертався лорд Гленарван. Коні мчали щодуху. Одразу ж у дворі з’явилися Гелена і майор. Дружина кинулася назустріч чоловікові.

Його обличчя було сумним, розчарованим, гнівним. Він мовчки обійняв жінку.

– То що, Едуарде? – запитала Гелена.

– Погано, люба Гелено, ці люди не мають серця! – вигукнув лорд Гленарван.

– Вони відмовили?

– Так, відмовили в судні! Вони говорили про мільйони, що їх марно витратили на пошуки Франкліна. Вони стверджували, ніби документ нечіткий, незрозумілий. Вони говорили, що катастрофа сталася давно, що минуло два роки і знайти потерпілих дуже мало шансів. Вони запевняли, що індіанці давно вже відвели їх углиб країни, що не можна, зрештою, обнишпорити всю Патагонію заради трьох чоловіків – до того ж шотландців! Ці, мовляв, ризиковані, марні пошуки згублять більше життів, ніж урятують. Словом, вони вирішили відмовити в допомозі. Вони пам’ятають про проекти капітана, і нещасний Грант навічно загинув!

– Батько! Мій бідолашний батько! – вигукнула Мері Грант, падаючи навколішки перед лордом Гленарваном.

– Ваш батько? – здивовано запитав Гленарван, дивлячись на дівчину біля своїх ніг. – Невже, міс…

– Так, Едуарде, – втрутилася Гелена, – це міс Мері та її брат Роберт – діти капітана Гранта, яких адміралтейство щойно прирекло на сирітство.

– О, міс, – промовив Гленарван, допомагаючи дівчині підвестися, – якби я знав про вашу присутність…

Він замовк. Запала гнітюча мовчанка. Усі стояли мовчки: Гленарван, Гелена, майор, слуги, які оточили своїх господарів. Та з усього було видно, що цих шотландців обурила поведінка англійського адміралтейства.

Після кількох хвилин мовчання майор запитав Гленарвана:

– То шансів більше немає?

– Ні!

– У такому разі я сам вирушу до цих панів, – вигукнув юний Роберт, – і ми ще подивимося…

Сестра не дала йому договорити, але хлопчикові кулаки промовисто свідчили про його наміри.

– Ні, Роберте, ні! – промовила Мері Грант. – Подякуймо великодушним господарям цього замку за все, що вони для нас зробили, – ми ніколи в житті не забудемо цього, – і їдьмо.

– Мері! – вигукнула леді Гелена.

– Що ви збираєтеся робити? – запитав лорд Гленарван у дівчини.

– Я кинуся до ніг королеви, – відповіла вона, – і подивимося, чи залишиться вона глухою до благань дітей, які просять урятувати життя їхнього батька.

Гленарван похитав головою, і не тому, що сумнівався в доброму серці Її Величності, а тому, що знав, – Мері Грант не пустять до королеви. Дуже рідко благання доходять до підніжжя трону. Складається враження, наче над входом до королівських палаців викарбувані слова, які англійці пишуть над штурвалами своїх кораблів: «Passengers are requested not to speak to the man at the wheel» (Прохання до пасажирів не розмовляти зі стерновим).

Леді Гелена зрозуміла чоловіка. Вона знала, що спроба дівчини буде марною. Вона передбачала, якою буде подальша доля цих нещасних дітей. Аж тут Гелену осяяла великодушна і шляхетна думка.

– Мері Грант! – гукнула вона до дівчини, яка вже зібралася йти. – Почекайте, дитя моє. Вислухайте мене.

Мері зупинилася. Схвильована Гелена, з очима, повними зліз, звернулася до чоловіка.

– Едуарде! – сказала вона твердим голосом. – Капітан Грант, кидаючи в море цього листа, довірив свою долю тому, кому той потрапить до рук. Він потрапив до нас…

– Що ти маєш на увазі, люба? – запитав Гленарван.

Усі навколо мовчали.

– Я хочу сказати, – продовжувала Гелена, – що почати подружнє життя доброю справою – це щастя. Ти, Едуарде, збирався здійснити подорож задля розваги, та яке задоволення може зрівнятися зі щастям урятувати життя знедолених людей, яких власна батьківщина кинула напризволяще.

– Гелено! – вигукнув Гленарван.

– Ти зрозумів мене, Едуарде? «Дункан» – міцне судно. Воно може сміливо плавати у Південних морях. За потреби воно спроможне здійснити навколосвітню подорож. Тож пливімо, Едуарде! Пливімо на пошуки капітана Гранта!

Гленарван обійняв свою молоду дружину. Він усміхався, а Мері та Роберт цілували їй руки. Під час цієї зворушливої сцени розчулені й схвильовані слуги замку захоплено вигукували:

– Ура! Нехай живе наша молода господиня замку! Ура! Тричі ура лордові й леді Гленарван!

Розділ V. Відплиття «Дункана»

Ми вже згадували, що в леді Гелени було добре серце. І її пропозиція – беззаперечне свідчення того. Лорд Гленарван мав право пишатися такою шляхетною дружиною, здатною розуміти його і йти за ним на край світу.

Ще в Лондоні, коли відхилили лордове клопотання, йому спало на думку самостійно організувати пошуки капітана Гранта. Він не заговорив про це першим тільки тому, що не міг іще звикнути до думки про розлуку з Геленою. Та коли Гелена сама запропонувала, відпали будь-які вагання. Слуги захоплено вітали цю пропозицію – адже йшлося про порятунок братів по крові, шотландців. І лорд Гленарван від щирого серця приєднав свій голос до вигуків «ура» на честь молодої пані Малькольм-Касла.

Зайнялися приготуваннями до відплиття, не можна було гаяти жодної хвилини. Того ж дня лорд Гленарван послав Джону Манглсу наказ привести «Дункан» у Глазго і підготувати все необхідне для плавання у південних морях – плавання, яке могло перетворитися на навколосвітню подорож. Варто зауважити, що Гелена, стверджуючи, ніби «Дункан» придатний до такої експедиції, не перебільшила морехідних якостей яхти. Це було чудове міцне і швидкохідне судно, спроможне витримати будь-яке далеке плавання.

«Дункан» був чудовою паровою яхтою. Його водотоннажність становила двісті десять тонн, а перші судна, що досягли берегів Америки, судна Колумба, Пінсона, Веспуччі, Магеллана, були значно менших розмірів.

Яхта «Дункан» була двощогловим бригом. Вона мала фок-щоглуз марселем і брам-стеньгою, грот-щоглу з контр-бізанню і флагштоком; крім того, трикутне вітрило – фор-стаксель, великий і малий клівери[12], а також штагові вітрила.

Оснащення «Дункана» давало змогу керувати ним, як звичайним кліпером[13]. Та основним його двигуном була парова машина в сто шіст де сят кінських сил новітньої системи, забезпечена нагрівачами, які могли піднімати тиск пари до дуже високого рівня, щоб рухати два ґвинти. Йдучи на всіх парах, «Дункан» розвивав неймовірну швидкість.

Справді, під час пробного плавання патент-лаг[14] показав швидкість 17 морських миль за годину.

Отже, «Дункан» міг сміливо вирушати навіть у навколосвітнє плавання.

Джону Манглсу потрібно було подбати лише про внутрішнє переобладнання судна. Насамперед він наказав розширити вугільні ями, щоб завантажити якомога більше вугілля, бо в дорозі не так-то легко поповнити запаси палива. Так само Джон Манглс подбав і про поповнення камбуза. Він примудрився зробити майже дворічний запас провізії. Щоправда, виділених грошей йому не бракувало; він навіть придбав невелику гармату, яку встановив на шканцях[15] яхти.

Що вготує тобі день прийдешній – годі передбачити, а тому не зайвим буде мати у своєму розпорядженні гармату, яка може вистрілити восьмифунтовим ядром на відстань понад чотири милі.

Джон Манглс був знавцем своєї справи і, хоча командував лише прогулянковою яхтою, вважався одним із найкращих шкіперів Глазго. Йому було тридцять років. Його суворе обличчя водночас випромінювало мужність і лагідність. Ще дитиною його взяли до замку Малькольм-Касл. Сім’я Гленарванів виховала його і вивчила на моряка. Він уже встиг здійснити кілька далеких плавань і неодноразово довести свою непогамовну енергію та холоднокровність в екстрених ситуаціях.

Коли лорд Гленарван запропонував Джонові командувати «Дунканом», той охоче погодився, бо любив власника Малькольм-Касла як рідного брата і шукав нагоди довести йому свою відданість.

Помічник Джона Манглса, Том Остін – бувалий моряк, який заслуговував на цілковиту довіру. Суднова команда «Дункана», разом із капітаном і помічником, складалася з двадцяти п’яти осіб. Усі вправні перевірені моряки, всі уродженці графства Думбартон, всі діти орендарів. Тож на яхті утворився такий собі клан бравих шотландців, серед них були навіть волинщики.

Отже, Гленарван мав у своєму розпорядженні команду вірних відчайдухів, які палко любили свою справу, вірних, досвідчених моряків, які чудово володіли зброєю і вправно керували судном. Кожен із них готовий був до будь-яких небезпек. Коли команда «Дункана» довідалася, куди має вирушати яхта, то моряки не могли стримати своєї радості, й відлуння думбартонських скель підхопило захоплені крики «ура».

Хоча Джон Манглс був заклопотаний завантаженням на «Дункан» пального і провіанту, він не забув подбати про підготовку приміщень лорда і леді Гленарван для далекого плавання. Він також подбав про каюти для дітей капітана Гранта, оскільки леді Гелена не могла відмовити в проханні Мері взяти її з собою на борт «Дункана».

Юний Роберт сховався б у трюмі, аби лишень не залишатися на березі. Навіть якби йому довелося бути юнгою, як Нельсону[16] і Франкліну[17], він неодмінно вирушив би у плавання на «Дункані». Ну як відмовиш такому хлопчакові!

Ніхто й не намагався. Більше того, довелося його прийняти на яхту не як пасажира, – він на це категорично не погоджувався, – а як члена екіпажу: юнгу, учня чи матроса – байдуже. Джону Манглсу було доручено навчати хлопчину морської справи.

– Гаразд! – промовив Роберт. – Нехай капітан не цяцькається зі мною і годує березовою кашею, якщо я погано засвоюватиму його уроки.

– Будь спокійний, мій хлопчику, – серйозно відповів Гленарван, змовчавши, що на «Дункані» заборонене тілесне покарання.

Серед пасажирів яхти був і майор Мак-Наббс, чоловік п’ятдесяти років із правильними, спокійними рисами обличчя. Він мав лагідну, скромну і миролюбну вдачу. Ніхто не бачив, як Мак-Наббс сперечався чи гнівався. Він однаково спокійно піднімався сходами до своєї спальні і йшов під гарматними пострілами. Навряд чи його могло щось схвилювати й порушити його спокій. Здавалось, йому судилось померти, так і не стрівши нагоди хоч раз розлютитися. Мак-Наббс був хоробрий не лише на полі бою, він також виявляв моральну мужність і твердість духу. Це був справжній шотландець, горянин, що жив за старовинними традиціями свого народу. Тому його ніколи не спокушала служба в англійській армії, і свій чин майора він отримав у 42-му полку гірської гвардії, командний склад якого поповнювався виключно шотландськими дворянами. Близький родич Гленарвана, Мак-Наббс жив у Малькольм-Каслі, тож він без зайвих вагань вирішив взяти участь в експедиції.

Такі були пасажири яхти, що зголосилися здійснити одну з найдивовижніших подорожей наших днів.

«Дункан» пришвартувався до пароплавної пристані Глазго. Щодня на нього приходив помилуватись люд, про цю яхту тільки й було мови, що вельми дратувало інших капітанів, зокрема капітана Бертона, який командував чудовим пароплавом «Шотландія» – він стояв поряд із «Дунканом» і готувався відплисти до Калькутти. Капітан цього величезного пароплава і справді мав право зверхньо дивитися на свого крихітного сусіда «Дункана». А тим часом цікавість до яхти не спадала.

День відплиття «Дункана» наближався. Через місяць від дня випробування яхти в затоці річки Клайд «Дункан», забезпечений пальним, провіантом, обладнаний для далекого плавання, був готовий вийти в море. Відплиття призначили на 25 серпня. Тож південних широт яхта могла досягти приблизно на початку весни.

Щойно всі ознайомились із проектом Гленарвана, як на його голову звалились застереження щодо труднощів і ризикованості експедиції. Та Гленарванове рішення вирушити на пошуки капітана Гранта залишилося непохитним. Утім, більшість тих, хто осуджував Гленарвана, в душі захоплювалися ним. Урешті-решт громадська думка відкрито пристала на бік шотландського лорда, і всі газети, за винятком урядових, одностайно осуджували поведінку лордів адміралтейства.

Однак Гленарван був байдужий і до похвал, і до осуду – він виконував свій обов’язок, а до решти йому було байдуже.

24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері і Роберт Гранти, містер Олбінет, стюард яхти, і його дружина, місіс Олбінет, покоївка леді Гленарван, залишили Малькольм-Касл. Слуги сім’ї Гленарванів зі слізьми на очах прощалися зі своїми господарями.

За декілька годин мандрівники були вже на облавку «Дункана».

Населення Глазго захоплено вітало леді Гелену, молоду сміливицю, яка відмовилася від безтурботних радощів комфортного життя і поспішала на допомогу потерпілим у катастрофі.

Приміщення лорда Гленарвана і його дружини розташовувалися на кормі і складалися з двох спалень, вітальні та двох ванних кімнат. За ними розміщувалась кают-компанія, куди виходили шість кают. П’ять із них займали Мері й Роберт Грант, містер та місіс Олбінет і майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса і Тома Остіна розташовувалися на носі яхти, і їхні двері виходили на палубу.

Команда з комфортом розмістилася в підпалубних приміщеннях, позаяк на яхті не було іншого вантажу, крім вугілля, провіанту і зброї. Отже, капітан, отримавши в своє розпорядження чимале приміщення всередині судна, раціонально його використав.

«Дункан» повинен був вийти в море в ніч з 24 на 25 серпня, близько третьої години ранку, з початком відпливу, але до відплиття яхти населення Глазго стало свідком зворушливого видовища. О восьмій вечора лорд Гленарван і його гості, вся команда екіпажу від кочегара до капітана включно, всі, хто брав участь у майбутній експедиції, відбули з яхти і попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору в Глазго, натхненно описаного Вальтером Скоттом. Собор прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків «Дункана». Серед величезного нефа, усіяного надгробними плитами, превелебний Мортон просив у Господа благословення на вдале плавання мандрівників.

У давній церкві зазвучав і голос Мері Грант. Дівчина співала. У молитві вона підносила подяку і хвалу своїм благодійникам і Богові.

О двадцять третій годині всі зібралися на облавку яхти. Капітан і команда взялися за останні приготування до відплиття. Опівночі розвели пару. Капітан віддав наказ більше підкидати вугілля, і незабаром клуби чорного диму змішалися з нічним туманом. Дув південно-західний вітер, потреби напинати вітрила не було, тому їх ретельно загорнули в полотняні чохли, щоб не закоптилися.

О другій ночі корпус «Дункана» здригнувся. Манометр показував тиск чотири атмосфери. Перегріта пара зі свистом виривалася з клапанів. Між припливом і відпливом настав тимчасовий штиль. Світало, вже можна було навіть розгледіти фарватер річки Клайд. Настав час відплиття. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той не забарився піднятися на палубу.

Невдовзі почався відплив. «Дункан» подав гучний гудок: віддали швартові, і, відокремившись від кораблів на пристані, яхта відчалила.

Запрацював ґвинт, «Дункан» рушив фарватером річки. Джо ніхто краще за нього не вивів би судно у відкрите море. Яхта його слухалася. Правою рукою він керував машиною, лівою – мовчки й упевнено крутив штурвал. Незабаром останні заводи, розташовані по берегах, змінили вілли, мальовничо розкидані прибережними пагорбами, і міський шум зник удалині.

За годину «Дункан» проплив повз скелі Думбартона, ще через дві години був у затоці річки Клайд. О шостій ранку яхта обігнула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.

Розділ VI. Пасажир каюти номер шість

Першого дня плавання море було бурхливе, надвечір подув свіжий вітер.

«Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу. Вони лежали в каютах, що було вельми мудро.

Наступного дня вітер круто змінив напрям. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель, «Дункан» став стійкіший – менше відчувалася бічна і кільова хитавиця. Леді Гелена і Мері Грант змогли вранці піднятися на палубу, де вже перебували Гленарван, майор і капітан.

Світало. Сонце, ніби позолочений диск, піднімалося з океану, як із гігантської гальванічної ванни.

«Дункан» линув у потоках сяйного світла, і здавалося, то не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.

Пасажири яхти благоговійно спозирали появу денного світила.

– Яке чудове видовище! – промовила Гелена. – Схід сонця провіщає прекрасний день. Аби тільки вітер не змінився і завжди був попутним!

– Годі бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, – відгукнувся Гленарван, – тож нам гріх нарікати на такий початок подорожі.

– Скажи, любий Едуарде, чи довгий наш шлях?

– Про це нам повідає лише капітан Джон, – відповів Гленарван. – Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?

– Дуже задоволений, сер. Це чудове судно – морякові приємно відчувати його під ногами. Машина добре підпасована під корпус. Ось чому яхта залишає по собі такий рівний слід і з такою легкістю уникає хвиль. Ми йдемо зі швидкістю 17 морських миль за годину; якщо швидкість не знизиться, то днів за десять перетнемо екватор і менш ніж за п’ять тижнів обігнемо мис Горн.

– Мері, чи ви чуєте? Менш ніж за п’ять тижнів! – звернулася до дівчини леді Гелена.

– Так, пані, – відповіла Мері. – Я чула, і моє серце шалено закалатало при капітанових словах.

– Як ви зносите плавання, міс Мері? – запитав Гленарван.

– Непогано, сер. Незабаром сподіваюся цілком призвичаїтися до моря.

– А наш юний Роберт?

– О, Роберт!.. – втрутився Джон Манглс. – Якщо його немає зараз у машинному відділенні, то це означає, що він видерся на щоглу. Цьому хлопчиську невідома морська хвороба… Он, погляньте лишень. Бачите, де він?

Усі спрямували погляди на фок-щоглу: там, за 100 футів од палуби, на снастях брам-стеньги, висів Роберт. Мері мимоволі здригнулася.

– О, міс, заспокойтеся! – мовив Джон Манглс. – Я ручаюся за нього. Обіцяю, що досить скоро я представлю капітанові Гранту мужнього легіня, бо аніскілечки не сумніваюся, що ми розшукаємо капітана.

– О, нехай вас почує небо! – відповіла дівчина.

– Люба міс Мері, – знову заговорив Гленарван, – усе прорікає нам успіх. Погляньте на славних хлопців, що взялися за цю чудову справу. Ми з ними легко досягнемо успіху. Я обіцяв леді Гелені розважальну прогулянку і вірю, що дотримаю слова.

– Едуарде, ти найкращий у всенькому світі! – вигукнула Гелена.

– Ні, це зовсім не так – у мене найкраща команда на найкращому судні. А вам, міс Мері, хіба не подобається наш «Дункан»?

– Звичайно подобається, сер, – відповіла дівчина, – і не лише як пасажирці, а і як справжньому знавцеві.

– Он воно як?

– Дитиною я весь час проводила на батькових кораблях. Він хотів виховати з мене моряка. Якщо знадобиться, я і тепер можу взяти рифи або поставити вітрило.

– Оце так, міс! – вигукнув Джон Манглс.

– О, – додав Гленарван, – то ви в особі капітана Джона матимете великого друга, бо професію моряка він ставить понад будь-яку іншу, навіть для жінки. Чи не так, Джоне?

– Цілком правильно, сер, – відповів молодий капітан, – але мушу зізнатися, що міс Грант, здається, більше личить перебувати в рубці, аніж ставити брамсель. Та моїй самолюбності моряка лестять її слова.

– А особливо, коли вона захоплюється «Дунканом»… – додав Гленарван.

– …який цілком на те заслуговує, – відповів Джон Манглс.

– Ви так пишаєтеся яхтою, – сказала леді Гелена, – що мені закортіло оглянути її від низу до верху, а заразом подивитися, як влаштувалися наші славні матроси в кубрику.[18]

– Дуже зручно, – відповів Джон Манглс, – не гірше, ніж удома.

– А вони справді вдома, люба Гелено, – озвався Гленарван. – Ця яхта – куточок нашої старої-доброї Шотландії, це клаптик графства Думбартон, що розсікає хвилі океану; отже, ми не покинули нашої батьківщини: «Дункан» – це замок Малькольм-Касл, а океан – озеро Ломонд.

– Тоді, любий Едуарде, покажи нам наш замок, – жартівливо промовила Гелена.

– Залюбки! – відповів Гленарван. – Та спершу слід попередити Олбінета.

Стюард «Дункана» Олбінет, чудовий метрдотель, гідний бути метрдотелем у Франції, який старанно і розважливо виконував свої обов’язки, притьмом з’явився.

– Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, – сказав Гленарван таким тоном, ніби йшлося про прогулянку в околицях замку. – Сподіваюся, до нашого повернення сніданок буде сервіровано.

Олбінет поштиво вклонився.

– Майоре, а ви підете з нами? – запитала Мак-Наббса Гелена.

– Якщо накажете, – відповів той.

– О, майор насолоджується своєю сигарою, – втрутився Гленарван, – не заважайте йому. Знаєте, міс Мері, він запеклий курець, він навіть спить із сигарою в роті.

Майор кивнув головою і залишився, решта спустилися в кубрик.

Мак-Наббс зостався сам на палубі й, за звичаєм, вступив сам із собою в бесіду, закутавшись у густі хмари диму і споглядаючи пінявий слід за кормою яхти. Минуло декілька хвилин мовчазного споглядання, він обернувся і раптом побачив поряд якусь людину.

Якби майора могло бодай щось здивувати, то саме така зустріч, бо цього пасажира він геть не знав.

Це був високий, сухорлявий чоловік років сорока. Він скидався на довгий цвях із широким капелюшком. Голова в нього була кругла, міцна, чоло високе, ніс довгий, рот великий, підборіддя сильно випиналося вперед. Очі ховалися за величезними круглими окулярами і мали якийсь туманний вираз, властивий зазвичай нікталопам.[19]

Його обличчя було розумне й життєрадісне. І нічого в цьому обличчі не відштовхувало, як то зазвичай буває, коли дивишся на манірних людей, що принципово ніколи не сміються і приховують свою вбогість під маскою серйозності. Невимушеність, мила безцеремонність незнайомця – все свідчило про те, що він схильний бачити в людях і речах лише хороше. Хоч він ще не промовив жодного слова, було видно, що це балакун і дуже неуважна людина, на кшталт тих, хто дивиться і не помічає, слухає і не чує. На ньому був дорожній картуз, оксамитові коричневі панталони, з тієї ж тканини куртка з неймовірною кількістю кишень, битком набитих записниками, блокнотами, гаманцями, – безліччю обтяжливого непотребу; озутий він був у грубі жовті черевики і шкіряні гетри. Через плече теліпалася на ремені підзорна труба.

Незнайомцева метушливість різко контрастувала із незворушним спокоєм майора. Він маневрував навколо Мак-Наббса, розглядав його зусібіч, кидав на нього запитливі погляди, а той, здавалося, анітрохи не цікавився, звідкіль узявся цей пан, що йому треба, чому, власне, він опинився на облавку «Дункана».

Коли загадковий незнайомець переконався, що геть усі його спроби розбиваються об майорову байдужість, він схопив свою підзорну трубу – у розкладеному вигляді вона сягала чотирьох футів – і, розставивши ноги, став як укопаний придорожній стовп. Незнайомець спрямував підзорну трубу на лінію горизонту, а через п’ять хвилин опустив і сперся на неї, як на тростину. Та раптом труба склалася – коліна позаходили одне в одне, новий пасажир втратив рівновагу і мало не розпластався біля грот-щогли.

Будь-хто інший на майоровому місці неодмінно всміхнувся б, але той і бровою не повів. Незнайомець вирішив діяти інакше.

– Стюарде! – крикнув він з іноземним акцентом і прислухався.

Нікого.

– Стюарде! – повторив він голосніше.

Містер Олбінет саме прямував до камбуза, що розташовувався під шканцями. Він був украй здивований, коли почув, що його так безцеремонно окрикує якийсь довготелесий незнайомець.

«Звідкіль він узявся? – запитав у себе Олбінет. – Друг містера Гленарвана? Ні, це неможливо!»

Він піднявся на ют і підійшов до незнайомця.

– Ви стюард цього судна? – запитав той.

– Так сер, але я не маю честі…

– Я пасажир каюти номер шість, – не дав договорити йому незнайомець.

– Каюти номер шість? – повторив Олбінет.

– Так. А як ваше ім’я?

– Олбінет.

– Гаразд, мій друже Олбінет, – сказав незнайомець із каюти номер шість, – подбайте про сніданок, і покваптеся. Я вже тридцять шість годин ріски не мав у роті. Власне, я проспав тридцять шість годин, одначе мені можна це вибачити, адже примчав із Парижа в Глазго без жодної зупинки. Скажіть-но, будь ласка, о котрій годині тут снідають?

– О дев’ятій, – машинально відповів Олбінет.

Незнайомець виявив бажання поглянути на свого годинника, на що пішло чимало часу, бо він знайшов годинника лише в дев’ятій кишені.

– Гаразд, але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, принесіть-но мені для початку бісквітів і склянку шеррі, а то я падаю від знемоги.

Олбінет слухав, кліпаючи очима, а незнайомець продовжував базікати, із вражаючою швидкістю перескакуючи з теми на тему.

– А де ж капітан? Він ще не прокинувся? А його помічник? Той що, теж спить? – тріщав незнайомець. – На щастя, погода гарна, вітер попутний, судно само йде.

І саме в цю мить на трапі з’явився Джон Манглс.

– Ось капітан, – оголосив Олбінет.

– О, я дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Дуже радий познайомитися з вами, капітане Бертон!

Як хто і здивувався, то, поза сумнівом, це був Джон Манглс, і не лише тому, що його назвали капітаном Бертоном, а й тому, що він побачив незнайомця на борту свого судна.

А той далі розшаркувався в люб’язностях.

– Дозвольте потиснути вам руку, – промовив він. – Якщо я не зробив цього позавчора ввечері, то лише тому, що не хотів нікого турбувати під час відплиття. Та сьогодні, капітане, я щасливий познайомитися з вами.

Джон Манглс широко розплющеними очима здивовано глипав то на Олбінета, то на незнайомця.

– Ось ми і познайомилися з вами, капітане, – провадив далі незнайомець, – тепер ми з вами друзі. Давайте поговоримо. Скажіть, а чи задоволені ви своєю «Шотландією»?

– Про яку «Шотландію» йдеться? – урвався терпець Джона Манглса.

– Про пароплав «Шотландія», на якому ми перебуваємо. Чудове судно. Мені розхвалили його зовнішній вигляд, високі моральні чесноти його командира, славного капітана Бертона! Ви, часом, не родич видатного африканського мандрівника Бертона? Мужня людина! Якщо він ваш родич, то прийміть мої палкі вітання!

– Сер, я не лише не родич мандрівника Бертона, я навіть не капітан Бертон, – відповів Джон Манглс.

– А-а… – протягнув незнайомець. – То я розмовляю із помічником капітана Бертона, містером Берднесом?

– Містер Берднес? – перепитав Джон Манглс, котрий здогадався, в чому річ, але ніяк не міг утямити, хто перед ним: божевільний чи дивак. Тільки-но молодий капітан хотів остаточно з’ясувати це, як на палубі з’явилися лорд Гленарван, його дружина і міс Грант.

Побачивши їх, незнайомець вигукнув:

– А, пасажири! Пасажири! Чудово! Сподіваюся, містере Берднес, ви відрекомендуєте мене…

І, не чекаючи відповіді Джона Манглса, помчав їм назустріч.

– Місіс… – сказав він міс Грант. – Міс… – сказав він Гелені. – Сер… – додав він, звертаючись до лорда Гленарвана.

– Лорд Гленарван, – пояснив Джон Манглс.

– Сер, – продовжував незнайомець, – я перепрошую, що сам представляюся, але в морі доводиться трохи відступати від світського етикету. Сподіваюся, ми швидко познайомимося і в товаристві паній подорож на пароплаві «Шотландія» здасться нам такою ж короткою, як і приємною.

Леді Гелена та міс Грант навіть не знайшли відповіді на таке. Вони не могли втямити, як стороння людина могла опинитися на палубі «Дункана».

– Сер, – звернувся до дивака Гленарван, – з ким маю честь говорити?

– Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного та етнографічного інституту східної Індії. Словом, я людина, що працювала над географією двадцять років як кабінетний вчений. І тепер прямую до Індії, аби на практиці застосувати праці великих мандрівників.

Розділ VII. Звідки прибув і куди прямував Жак Паганель

Секретар Географічного товариства, поза сумнівом, був приємною людиною, оскільки все це було сказано із надзвичайною люб’язністю. Гленарван тепер чудово знав, із ким має справу: йому було відоме ім’я і заслуги шановного Жака Паганеля. Його праці з географії, доповіді про новітні відкриття, надруковані в бюлетенях Товариства, його листування мало не зі всім світом – усе це робило Паганеля знаним ученим Франції. Тому Гленарван щиро подав руку своєму нежданому гостю.

– Тепер, коли ми відрекомендувалися один одному, – сказав він, – дозвольте мені, пане Паганелю, поставити вам одне питання?

– Хоч двадцять, сер, – відповів Жак Паганель, – бесіда з вами для мене – саме задоволення.

– Ви прибули на це судно позавчора ввечері?

– Так, сер, позавчора, о восьмій годині вечора. Я зійшов із поїзда, сів у кеб, з кеба попрямував на «Шотландію» – в Парижі я замовив собі каюту номер шість. Ніч була темна. Я нікого не помітив на палубі. Позаяк я був дуже стомлений після 30 годин подорожі і знав, що сон – ліпший засіб од морської хвороби, то я негайно ж ліг і, смію вас запевнити, добросовісно проспав тридцять шість годин!

Тепер слухачі Жака Паганеля зрозуміли, як він опинився на борту яхти. Французький мандрівник переплутав судна і сів на «Дункан», коли екіпаж брав участь у богослужінні в Сен-Мунго.

Усе дуже просто. Та що скаже вчений-географ, довідавшись про назву і маршрут судна, на якому опинився?

– Отже, пане Паганелю, ви вибрали Калькутту початковим пунктом ваших сухопутних подорожей? – запитав Гленарван.

– Так, сер. Усе своє життя я плекав мрію побачити Індію! І ця заповітна мрія нарешті здійсниться! Я потраплю на батьківщину слонів і…

– То, пане Паганелю, ви б засмутилися, потрапивши не до Індії, а в якусь іншу країну?

– Я був би дуже засмучений, сер, у мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства, яке необхідно виконати.

– О! То ви ще й маєте доручення?

– Так, мені доручено здійснити корисну і важливу подорож, план якої розробив мій учений друг і колега, пан Вів’єн де Сен-Мартен. Згідно з цим планом, мені належить попрямувати слідами братів Шлагінвайт, полковника Воу, Вебба, Ходжона, місіонерів Хука і Габе, Муркрофта, Жюля Ремі і багатьох інших уславлених мандрівників. Я хочу завершити те, що в 1841 році не зробив місіонер Крік, – обстежити течію річки Яру-Дзангбо-Чу, яка, огинаючи з півночі Гімалайські гори, впродовж півтори тисячі кілометрів зрошує Тибет, хочу з’ясувати, врешті-решт, чи не впадає ця річка на північному сході Ассама в Брахмапутру. Мандрівникові, який здійснить це найважливіше географічне завдання, поза сумнівом, забезпечено золоту медаль.

Паганель був неймовірний. Він говорив з неповторним піднесенням, він ширяв на швидких крилах фантазії, і зупинити його було так само важко, як перепинити дамбою течію Рейну біля Шарузських водоспадів.

– Пане Жак Паганель, – мовив Гленарван, коли славнозвісний учений замовк на мить. – Поза сумнівом, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна. Та я не хочу вводити вас в оману, – на якийсь час вам таки доведеться відмовитися від задоволення побувати в Індії.

– Відмовитися? Чому?

– Та тому, що ви пливете в протилежний бік від Індійського півострова.

– Як! Капітане Бертон…

– Я не капітан Бертон, – відгукнувся Джон Манглс.

– Але «Шотландія»…

– Це судно – не «Шотландія»!

Навіть годі передати подив Паганеля. Він безпорадно глипав то на серйозного лорда Гленарвана, то на леді Гелену й Мері Грант, обличчя яких випромінювали засмучення і співчуття, то на усміхненого Джона Манглса, потім на незворушного майора. Опустивши окуляри з лоба на перенісся, він вигукнув:

– Що за жарт!

Та цієї миті його очі зупинилися на штурвалі, він прочитав напис

«ДУНКАН. ГЛАЗГО».

– «Дункан!» «Дункан»! – крикнув Паганель у відчаї, а потім, стрімголов збігши зі сходів, попрямував до своєї каюти.

Щойно учений-невдаха зник, уже ніхто на яхті, крім майора, не в силах був стримати сміху, навіть матроси. Їхати в протилежному напрямі залізницею, замість поїзда, що прямує до Единбурга, сісти на потяг до Думбартона, ще півбіди, але переплутати судна і плисти в Чилі, коли тобі треба до Індії, – це вершина неуважності!

– Втім такий випадок із Жаком Паганелем мене не дивує, – зауважив лорд Гленарван. – Він славиться подібними пригодами. Якось пан Паганель опублікував прекрасну мапу Америки, куди примудрився вклинити Японію. А проте, це не заважає йому бути видатним ученим і одним із найкращих географів Франції.

– І що ж ми робитимемо із цим неборакою? – запитала леді Гелена. – Не везти ж його в Патагонію!

– А чом би й ні? – спокійно мовив Мак-Наббс. – Ми не несемо відповідальності за його неуважність. Уявіть, що він сів не на той потяг. Через нього ж не міняли б маршрут?

– Але він зійшов би на найближчій станції, – заперечила леді Гелена.

– Він може зробити це і тепер, якщо побажає. Зійде на першій стоянці, – зауважив Гленарван.

Паганель, упевнившись, що його багаж перебуває на «Дункані», приголомшений і присоромлений, знову піднявся на палубу. Він усе повторював нещасливе слово: «Дункан!», «Дункан!», наче в його лексиконі не було інших слів. Він сновигав туди-сюди, оглядаючи оснащення яхти, запитуючи поглядом німий горизонт відкритого моря. Нарешті він підійшов до лорда Гленарвана.

– А куди прямує «Дункан»?

– До Америки, пане Паганелю.

– А точніше?

– У Консепсьйон.

– У Чилі! У Чилі! – вигукнув нещасний учений. – А моя експедиція в Індію? Що скаже пан Картфаж, президент Центральної комісії? А пан Авозак! А пан Кортамбер! А пан Вів’єн де Сен-Мартен! Як я знову з’явлюся на засіданні Географічного товариства?

– Не впадайте у відчай, пане Паганелю, – утішав його Гленарван, – усе буде гаразд, ви втратите порівняно небагато часу, а річка Яру-Дзангбо-Чу нікуди не витече з Тибетських гір. Незабаром ми зупинимося біля острова Мадейра, і там ви сядете на судно, яке повертається до Європи.

– Дякую вам, сер. Видно, доведеться змиритися з цим. Та подумайте, яка дивовижна пригода! Тільки зі мною могло статися подібне. А моя каюта на «Шотландії»!..

– Про «Шотландію» ліпше вам поки забути.

– Але мені здається, що «Дункан» прогулянкова яхта, – вів далі Паганель, ще раз оглядаючи судно.

– Так, сер, – відгукнувся Джон Манглс, – і належить вона лордові Гленарвану…

– …який люб’язно просить вас скористатися його гостинністю, – довершив Гленарван.

– Дуже вам вдячний, сер, – відповів Паганель. – Глибоко зворушений вашою люб’язністю. Та дозвольте мені внести пропозицію: Індія – чудова країна, невичерпне джерело всіляких чарівних сюрпризів, несподіванок для мандрівників, поза сумнівом, пані не бували в цій країні… І варто штурману повернути стерно, як «Дункан» так само вільно попливе до Калькутти, як і до Консепсьйона, а оскільки ви здійснюєте подорож…

Та Гленарван похитав головою, і Паганель замовк.

– Пане Паганелю, – сказала леді Гелена, – якби йшлося про розважальну подорож, то я не роздумуючи відповіла б вам: «Прямуємо до Індії», і лорд Гленарван не став би заперечувати. Однак «Дункан» пливе в Патагонію, щоб привезти звідти на батьківщину людей, які зазнали там катастрофи. Ми не можемо відмовитися від такої гуманної мети.

За кілька хвилин французький мандрівник був у курсі справи. Із хвилюванням він вислухав розповідь про несподівану знахідку, історію капітана Гранта і великодушну пропозицію Гелени.

– Добродійко, – сказав він, – дозвольте висловити безмежне захоплення вашим учинком. Нехай яхта продовжує свій шлях! Мене загризли б муки совісті, якби я затримав її бодай на день!

– Чи не хочете приєднатися до нашої експедиції? – запитала леді Гелена.

– Це неможливо, добродійко, я зобов’язаний виконати покладене на мене доручення і зійду на першій стоянці.

– Тобто на острові Мадейра, – зауважив Джон Манглс.

– Хай на острові Мадейра. Звідти всього сто вісімдесят льє[20] до Лісабона, і я зачекаю першого-ліпшого судна.

– Чудово, пане Паганелю, – сказав Гленарван, – усе буде, як ви того забажаєте. А я, в свою чергу, щасливий прийняти такого поважного гостя на своїй яхті. Сподіватимемося, що ви не знудитеся в нашому товаристві!

– О, сер, – вигукнув учений, – я дуже вдало помилився. Проте становище людини, котра має намір плисти до Індії, а пливе до Америки, не можна назвати кумедним.

Тож Паганелю довелося змиритися із ситуацією, що склалася. Він виявився дуже милим, веселим і надзвичайно неуважним, а тому просто зачарував жінок. До кінця першого дня Паганель зі всіма заприятелював. Він попросив, щоб йому показали славнозвісний документ, і довго, уважно й ретельно, вивчав його, вникаючи у найменші подробиці. Він щиро співчував Мері Грант і її братові та прагнув усіляко переконати їх, що вони неодмінно стрінуться зі своїм батьком. Його непохитна віра в успіх експедиції викликала усмішку на вустах молодої дівчини. Звісно, якби не відповідальне доручення, то він без вагань приєднався б до експедиції й вирушив на пошуки капітана Гранта.

А коли Паганель довідався, що леді Гелена – дочка відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, то вибухнув захопленими вигуками. Він знав її батька. Оце був учений! Скількома листами вони обмінялися, коли Вільям Туффнель був членом-кореспондентом Паризького Географічного товариства! І це він, Паганель, разом із паном Мальт-Брюном запропонував кандидатуру Туффнеля на посаду члена товариства!.. Яка зустріч! Яка втіха подорожувати разом із дочкою Вільяма Туффнеля!

На закінчення географ попросив у леді Гелени дозволу поцілувати її.

Поцілунок було дозволено, хоча, можливо, це було вже трохи занадто.

Розділ VIII. Ще одна хороша людина на «Дункані»

Завдяки попутній течії біля берегів Північної Африки яхта швидко наближалася до екватора. 30 серпня замаячив острів Мадейра.

Гленарван, як і обіцяв, запропонував кинути якір і висадити ученого на берег.

– О, лорде, – сказав Паганель, – я буду відвертий із вами. Скажіть, а чи мали ви намір до зустрічі зі мною зробити зупинку біля Мадейри?

– Ні, – відповів Гленарван.

– Тоді дозвольте використати мою злощасну неуважність. Острів Мадейра добре відомий. Він зовсім не цікавий для географа. Про нього все сказано, все написано; до того ж знамените колись місцеве виноробство нині цілковито занепало. Вдумайтеся лишень: на Мадейрі більше не залишилося виноградників! 1813 року там виробляли 20 000 піп[21] вина, у 1845 році вже 2 669 піп, а нині не виробляють навіть 500 піп. Сумне явище! Отже, якщо ви не заперечуєте, то зсадіть мене поблизу Канарських островів…

– Що ж, тоді зробимо зупинку біля Канарських островів, – відповів Гленарван, – нам це також по дорозі.

– Я знаю, любий лорде. Канарські острови складаються із трьох груп і є надзвичайно цікавими для дослідження. Годі говорити про пік Тенеріфе, який я завжди мріяв побачити. Це чудова нагода. Я скористаюся нею, очікуючи на судно, яке доправить мене до Європи, піднімуся на цю знамениту гору.

– Як забажаєте, дорогий Паганелю, – мимоволі всміхаючись, відповів Гленарван.

Він мав право всміхатися.

Канарські острови розташовані неподалік Мадейри, за якихось 250 миль, – нікчемна відстань для такої швидкохідної яхти, як «Дункан».

31 серпня о другій годині дня Джон Манглс і Паганель походжали палубою. Француз закидав співбесідника питаннями щодо Чилі.

– Пане Паганелю! – раптом урвав його капітан, указуючи на якусь точку на півдні горизонту.

– Що, любий капітане? – відгукнувся учений.

– Погляньте он у той бік. Ви нічого не бачите?

– Нічого.

– Ви не туди дивитеся. Дивіться не на горизонт, а вище, на хмари.

– На хмари? Нічого не бачу.

– Зараз погляньте на вістря бушприта.

– Нічого не бачу.

– Ви не хочете бачити! Ми ж перебуваємо за 40 миль од піка Тенеріфе, його гострий гребінь чітко окреслився на горизонті.

Хотів Паганель бачити, та не бачив. Однак перегодя, аби не зажити слави сліпця, довелося погодитися з Джоном Манглсом.

– Ну нарешті ви побачили, – заспокоївся капітан.

– Так, так, бачу, ясно бачу. Як? Це і є славнозвісний пік Тенеріфе? – зневажливо запитав географ.

– Саме так.

– А мені здається, ніби це не дуже висока гора.

– Проте вона здіймається на 11 000 футів над рівнем моря.

– Монблан значно вище!

– Можливо, та коли вам доведеться дертися на неї, то вам мало не видасться!

– Підніматися? Підніматися на пік Тенеріфе? Дорогий капітане, після Гумбольдта і Бонплана? Геніальний Гумбольдт піднявся на цю гору і так детально описав її, що тут нічого не додаси. Він позначив п’ять зон: зону виноградників, зону лаврів, зону сосен, зону альпійського вересу і, нарешті, безплідну зону. Гумбольдт дістався найвищої точки піку Тенеріфе, де навіть нікуди було сісти. З вершини гори перед його поглядом розстилався простір, завбільшки із чверть усієї Іспанії. Потім він спустився в жерло вулкана, до самісінького дна цього згаслого кратера.

Постає питання: що мені в біса робити на цій горі після такої великої людини?

– Справді, після нього вам нових відкриттів не здійснити, – погодився Джон Манглс. – Вам і справді буде нудно чекати судно в цьому порту. Там годі знайти для себе розваг.

– Отож бо й воно, – сміючись відповів Паганель. – Та скажіть, любий Манглсе, хіба на островах Зеленого Мису немає зручних стоянок?

– Звісно, є. У Вілья-Прайя дуже легко сісти на пароплав, що прямує до Європи.

– А крім того, є ще одна перевага, – зауважив Паганель, – острови Зеленого Мису розташовані поблизу Сенегалу, і там я зустріну співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають малоцікавою, пустельною, та й клімат там не вельми корисний для здоров’я. Проте географові все цікаво. Уміти бачити – це наука. Є люди, які не вміють бачити, – подорожуючи, вони збагачуються свіжими враженнями не більше за равликів. Та повірте мені, я не такий.

– Як вам буде завгодно, пане Паганелю, – відповів Джон Манглс. – Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми все одно повинні зупинитися там, аби поповнити запаси вугілля, і ви нас не затримаєте.

По цих словах капітан узяв курс на західні береги Канарських островів.

Знаменитий пік Тенеріфе залишився за кормою «Дункана», і, прямуючи швидким ходом, 2 вересня о п’ятій годині ранку яхта перетнула тропік Рака. Погода змінилася. Повітря зробилося важким і вологим, яким воно буває в період дощів. Цю пору іспанці називають «часом калюж». Вельми обтяжлива погода для мандрівників, одначе корисна для жителів африканських островів, які потерпають од браку лісів, а відтак і вологи. Бурхливе море завадило пасажирам перебувати на палубі, натомість у кают-компанії не вщухали бесіди.

3 вересня Паганель заходився пакувати свої речі, готуючись до висадки на берег. «Дункан» лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта минула острів Сель, безплідний і похмурий, немов піщана могила, пройшла вздовж величезних коралових рифів, залишила осторонь острів Сен-Жак, із півночі на південь оперезаний ланцюгом базальтових гір, увійшла до бухти Вілья-Прайя і стала на якір. Погода була жахлива, бушував прибій, попри те, що бухта була захищена від морських вітрів. Дощ лив як із відра, і крізь потоки ледве проглядалося місто, розташоване на величезній рівнині. Крізь густу дощову завісу острів виглядав доволі похмуро.

Леді Гленарван не вдалося побувати в місті. Вугілля вантажили з неабиякими труднощами. Тож пасажири «Дункана» почувались наче під домашнім арештом. У той час як море і небо в неозорому хаосі змішували свої води, їм не залишалося нічого іншого, як сидіти в кают-компанії. Звісно, переважно говорили про погоду. Кожен висловлював свою думку, окрім майора, який із такою ж байдужістю споглядав би і всесвітній потоп.

Паганель ходив, похитуючи головою.

– Наче навмисне така погода, – повторював він.

– Так, стихія повстала проти нас, – погоджувався з ним Гленарван.

– Все одно моє буде зверху!

– Не можете ж ви знехтувати такою зливою, – зауважила леді Гелена.

– Особисто я, добродійко, не боюся жодної зливи, ось тільки за багаж та інструменти лячно: все пропаде.

– Небезпечна лише висадка, – зауважив Гленарван, – але щойно ви потрапите до Вілья-Прайя, одразу ж непогано влаштуєтеся. Щоправда, там трохи брудно – розумієте, сусідство з мавпами та свинями… Одначе мандрівник не повинен бути вибагливий. До того ж можна сподіватися, що за сім-вісім місяців вам таки вдасться відплисти до Європи.

– Сім-вісім місяців! – скрикнув Паганель.

– Так, не раніше, адже в період дощів судна рідко заходять на острови Зеленого Мису. Та ви можете з користю провести час. Цей архіпелаг ще мало вивчений у галузі топографії місцевості, кліматології, етнографії та гіпсометрії[22]. Тут є над чим попрацювати.

– Ви зможете зайнятися обстеженням великих рік, – додала леді Гелена.

– Тут немає ріки, добродійко, – відповів Паганель.

– То займіться невеличкими річками.

– Їх також немає.

– Тоді якимись потоками, стрімчаками…

– Їх також не існує.

– У такому разі вам доведеться звернути увагу на ліси, – промовив майор.

– Для того щоб був ліс, потрібні дерева, а тут дерев немає.

– Приємний край, що й казати! – відгукнувся майор.

– Тіштеся, шановний Паганелю, – мовив Гленарван, – вам залишаються гори.

– О, сер! Гори тут невисокі й нецікаві. До того ж їх давно досліджено.

– Досліджено? – здивувався Гленарван.

– Так. Мені, як завжди, не щастить. Якщо на Канарських островах мене випередив Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.

– Невже?

– На жаль, це так! – тужливо відповів Паганель. – Цей учений перебував на борту французького корвета «Рішучий», коли той стояв поблизу островів Зеленого Мису. Він піднявся на найцікавішу вершину архіпелагу – на вулкан острова Фого. То що мені залишається робити?

– Справді, це сумно, – промовила Гелена. – І що ви, пане Паганелю, думаєте робити?

Паганель якийсь час мовчав.

– Їй Богу, вам слід було висадитися на Мадейрі, хоч там уже й не виробляють вино, – зауважив Гленарван.

Учений секретар Паризького Географічного товариства і далі мовчав.

– Я б не квапився з висадкою, – заявив майор таким тоном, яким сказав би: «Я б негайно зійшов на берег».

– Вельмишановний Гленарван, – нарешті урвав мовчанку Паганель, – де ви маєте намір зробити наступну зупинку?

– О, не раніше ніж у Консепсьйоні.

– Хай йому чорт! Це дуже далеко від Індії!

– Аніскільки: щойно обігнувши мис Горн, «Дункан» почне наближатися до Індії.

– Сумніваюся.

– До того ж, – продовжив серйозно Гленарван, – яка різниця – потрапите ви до Ост– або Вест-Індії?

– Тобто?

– Бо мешканці пампи в Патагонії такі ж самі індіанці, як тубільці Пенджабу.

– А знаєте, сер, – вигукнув Паганель, – ось це б мені ніколи не спало на думку!

– А золоту медаль, шановний Паганелю, – продовжував Гленарван, – можна заслужити в будь-якій країні. Всюди можна працювати, проводити дослідження та здійснювати відкриття: і в Кордильєрах, і в горах Тибету.

– А мої дослідження річки Яру-Дзангбо-Чу?

– Пусте, ви досліджуватимете Ріо-Колорадо. Ця велика ріка ще мало вивчена, і, судячи з мап, географи досить довільно позначили її.

– Знаю, мій шановний лорде. Трапляються всілякі помилки. Я не маю жодних сумнівів, що Географічне товариство мене так само охоче відряджало б до Патагонії, як і до Індії. Але ця ідея раніше не спадала мені на думку.

– Як наслідок вашої надзвичайної неуважності…

– А чому б вам не мандрувати разом з нами, пане Паганелю? – запропонувала ученому найлюб’язнішим тоном леді Гелена.

– Шановна! А моє відрядження?

– Попереджаю вас: ми пройдемо Магеллановою протокою, – зауважив Гленарван.

– Сер, ви спокусник!

– Додам, що ми побуваємо в порту Голоду.

– Порт Голоду! – вигукнув зусібіч атакований француз. – Відомий в усіх географічних літописах порт!

– Зауважте, пане Паганелю, – вела далі Гелена, – ваша участь в експедиції прославить Францію нарівні з Шотландією.

– Звичайно!

– Географ принесе користь нашій експедиції. Що може бути прекрасніше за науку, що служить людству!

– Чудова фраза, леді.

– Повірте мені: як і ми, ви маєте скоритися волі випадку, точніше, волі провидіння, що послало нам цей документ. Ми рушили в путь. Провидіння привело вас на борт «Дункана», не полишайте ж яхту.

– Сказати вам, друзі мої, що я думаю? – запитав Паганель. – Мені здається, що всім вам дуже хочеться, щоб я залишився.

– Вам самому, Паганелю, страшенно хочеться залишитися, – відповів на те Гленарван.

– Ваша правда! – вигукнув учений-географ. – Та я боявся бути докучливим.

Розділ IX. Магелланова протока

Усі на яхті зраділи Паганелевому рішенню. Юний Роберт із таким запалом кинувся йому на шию, що поважний секретар Географічного товариства ледь утримався на ногах.

– Жвавий хлопчик! – сказав Паганель. – Я навчу його географії.

А оскільки Джон Манглс вирішив зробити з Роберта моряка, Гленарван – мужнього легіня, майор – незворушного індивіда, леді Гелена – добросерду і шляхетну істоту, а Мері Грант – вдячного учня таких чудових учителів, то, вочевидь, юному Гранту належало стати неабиякою людиною.

На «Дункані» закінчили завантаження вугілля, і нарешті яхта полишила ці похмурі місця. Узявши курс на захід, «Дункан» потрапив у течію, що проходила поблизу берегів Бразилії, а 7 вересня при сильному північному вітрі перетнув екватор і опинився у водах Південної півкулі.

Нічого не перешкоджало вдалому плаванню. Усі вірили в успіх експедиції.

Здавалося, шанси знайти капітана Гранта зростали з кожним днем. Найбільше в це вірив капітан «Дункана», що пояснювалося його палким бажанням бачити міс Мері спокійною і щасливою. Він так захопився юною дівчиною і так невміло приховував свої почуття, що всі, крім нього самого й Мері Грант, помітили це. Що ж до вченого-географа – той почувався найщасливішою людиною у всій Південній півкулі. Він цілісінькими днями вивчав географічні мапи, розкладені на столі в кают-компанії, що слугувало причиною щоденних сутичок із містером Олбінетом, якому він заважав накривати на стіл. У цих суперечках усі вболівали за Паганеля, за винятком майора, який ставився до географії з властивою йому байдужістю, особливо в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на ящики з численними книгами, що належали помічникові капітана, і відшукавши серед них кілька томів іспанською мовою, Паганель вирішив опанувати мову Сервантеса. Цією мовою ніхто на яхті не володів. Знання іспанської мало полегшити географові вивчення чилійського узбережжя.

Маючи здібності поліглота, Паганель сподівався вільно спілкуватися новою для нього мовою ще до прибуття яхти в Консепсьйон, а поки він затято вивчав іспанську й постійно бубонів собі під носа незрозумілі слова.

Коли знаходилась вільна годинка, він примудрявся займатися з Робертом. Учений викладав йому історію материка, до якого так стрімко наближався «Дункан».

10 вересня яхта перебувала під 5°37´ широти і 37°15´ довготи.

Від Паганеля Гленарван дізнався якусь історичну подробицю, яка, либонь, не була відома більшості найосвіченіших людей. Паганель переказував історію відкриття Америки і, розповідаючи про видатних мореплавців, шляхом яких тепер прямував «Дункан», воскресив образ Христофора Колумба, стверджуючи, ніби видатний генуезець помер, і гадки не маючи, що відкрив Новий Світ.

Слухачі голосно запротестували, але Паганель стояв на своєму.

– Це цілком достеменно, – казав він. – Я зовсім не хочу применшувати слави Колумба, але цей факт неспростовний. Наприкінці XV століття люди прагнули полегшити відносини з Азією і західними шляхами вийти на схід. Словом, хотіли знайти найкоротший шлях до «країни прянощів». Ось яке завдання стояло перед Колумбом. Він здійснив чотири подорожі, підходив до Америки біля Кайманових островів, Гондурасу, Москітного берега, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки і Панами, але вважав, що ці землі належать Японії і Китаю. Він помер, так і не дізнавшись про існування величезного материка, який, на жаль, навіть не успадкував його імені.

– Я готовий повірити вам, вельмишановний Паганелю, – відгукнувся Гленарван. – Проте мене дивує, і я прошу вас пояснити мені, які мореплавці приписали Колумбові честь відкриття Америки?

– Його наступники: Охеда, який супроводжував його в подорожах, Вінсенте Пінсон, Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабрал, Соліс, Бальбоа. Усі вони пройшли вздовж східних берегів Америки, позначаючи на мапі кордони; триста шістдесят років тому їх несла на південь та ж бистрина, що нині несе і нас. Уявіть собі, друзі мої: ми перетнули екватор саме в тому місці, де перетнув його Пінсон останнього року XV століття, а зараз ми наближаємося до 8° південної широти, під яким Пінсон пристав колись до берегів Бразилії. Роком пізніше португалець Кабрал спустився ще південніше, до порту Сегуро. Потім мореплавець Веспуччі під час своєї третьої експедиції, 1502 року, просунувся ще південніше. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єдналися для спільного дослідження американських берегів, а 1514 року Соліс відкрив гирло річки Ла-Плата, де був розтерзаний тубільцями, і честь першим обігнути новий материк випала на долю Магеллана. Великий мореплавець у 1519 році проплив із п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Десеадо, порт Сан-Хуліан, де надовго затримався, під 52° широти відкрив протоку Онз-Міль В’єрж (Одинадцять Тисяч Наречених), яку згодом назвали на його честь, і 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. О! Що мав відчувати Магеллан, як калатало його серце, коли на горизонті він побачив невідоме море, що виблискувало у променях сонця!

– Як би мені хотілося бути на його місці! – вигукнув Роберт, якого надихнули слова географа.

– І мені, мій хлопчику, і я не пропустив би такої нагоди, якби народився триста років тому.

– Тоді сумно було б нам, пане Паганель, – зауважила леді Гелена, – бо зараз ви не сиділи б із нами на палубі «Дункана» і ми не почули б цих чудових історій.

– Не я, то хтось інший розповів би вам про це, шановна, і додав би, що західний берег Америки дослідили брати Пісарро. Ці мужні шукачі пригод були засновниками міст Куско, Кіто, Ліма, Сантьяґо, Вільярріка, Вальпараїсо і Консепсьйон, куди прямує «Дункан». З відкриттями братів Пісарро збіглися в часі відкриття Магеллана, і на превелике задоволення вчених Старого Світу контури американських берегів було нанесено на мапу.

– А я прагнув би ще нових відкриттів, – заявив Роберт.

– А навіщо? – запитала Мері, дивлячись на юного брата, захопленого розповіддю Паганеля.

– А й справді, мій хлопчику, навіщо? – з підбадьорливою усмішкою запитав лорд Гленарван.

– Бо мені цікаво дізнатися, що там, за Магеллановою протокою.

– Браво, друже мій! – вигукнув Паганель. – І я спробував би дізнатися, чи простягається материк до Південного полюса, чи там відкрите море, як припускав ваш співвітчизник Дрейк. Не сумніваюся, що якби Роберт Грант і Жак Паганель жили у XVII столітті, то вони вирушили б услід за двома вельми допитливими голландцями, Схоутеном і Лемером, аби відгадати цю географічну загадку.

– Це були вчені? – запитала леді Гелена.

– Ні, просто відважні купці, яких мало цікавив науковий бік відкриттів. У ту пору існувала голландська Ост-Індська компанія, якій належало виняткове право провозити товари через Магелланову протоку. А оскільки у той час крім цієї протоки іншого шляху до Азії не знали, то Ост-Індська компанія поводилась, як загарбниця. Кілька купців вирішили боротися з цією монополією, намагаючись відкрити іншу протоку. До таких належав Ісаак Лемер, людина розумна й освічена. Він спорядив за свій кошт експедицію, яку очолили його племінник Якоб Лемер і Схоутен, досвідчений моряк родом із Горно. Відважні мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Вони відкрили нову протоку між Штатами і Вогняною Землею та назвали її протокою Лемера, а 12 лютого 1616 року обігнули прославлений мис Горн, який має більше підстав називатися мисом Бур, аніж його побратим, мис Доброї Надії.

– Як би я хотів там побувати! – вигукнув Роберт.

– Так, ти маєш рацію, мій хлопчику, бо це справжня радість! – натхненно мовив Паганель. – Чи є більше задоволення, більша втіха за те відчуття, що охоплює мореплавця, коли він наносить на суднову мапу свої відкриття?! Він бачить нові землі, острів за островом, мис за мисом, вони немов спливають із морських надр! Спершу контури цих земель нечіткі, уривчасті, ламані. Та поступово відкриття доповнюють одне одного, лінії уточнюються, пропуски на мапах поступаються місцем штрихам, контури бухт врізаються в суходіл, миси увінчують досліджені береги, і ось, нарешті, новий материк у всій своїй красі з його озерами, річками, потоками, горами, долинами, рівнинами, селами, містами і столицями виникає на глобусі. О друзі мої! відкривати невідомі землі – значить творити, переживати хвилювання й несподіванки! Однак нині це джерело майже вичерпано: все відомо, все досліджено, всі нові береги й материки нанесені на мапу, і нам, теперішнім географам, більше нічого робити.

– Ну що ви, Паганелю, роботи купа, – заперечив Гленарван.

– Що ж мені робити?

– Те, що робимо ми!

А яхта тим часом мчала із вражаючою швидкістю маршрутом Веспуччі й Магеллана. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога і взяла курс на знамениту протоку. Подеколи ледь помітною смугою на горизонті вимальовувалися низькі береги Патагонії, та вони були на відстані більше десяти миль од яхти, і, вдивляючись крізь знамениту підзорну трубу, Паганель ніяк не міг їх розгледіти.

25 вересня «Дункан» плавно ввійшов у Магелланову протоку. Зазвичай цим шляхом пливуть торгові судна, що прямують до Тихого океану.

Магелланова протока завдовжки має лише 376 миль, але настільки глибока, що нею можуть проходити величезні судна навіть поблизу берегів, її дно зручне для якірних стоянок. Уздовж берегів багато джерел прісної води, велика кількість доступних і затишних гаваней – таких переваг немає ні в протоці Лемера, ні тим паче біля грізного скелястого мису Горн, де повсякчас навісніють урагани і шторми.

Перші години плавання Магеллановою протокою, протягом приблизно 60—80 миль до мису Грегорі, береги були пологими та піщаними. Жак Паганель боявся пропустити бодай якийсь прибережний куточок, бодай якусь частину протоки. Плисти належало близько тридцяти шести годин, а панорама берегів, залитих сяєвом південного сонця, поза сумнівом, заслуговувала на напружене й захоплене споглядання. Уздовж північних берегів людей не було видно, кілька тубільців сновигали лише по голих скелях Вогняної Землі.

Паганель нарікав на те, що йому не довелося побачити жодного патагонця; його це сердило, а супутників тішило.

– Патагонія без патагонців – це не Патагонія, – роздратовано товкмачив вчений.

– Потерпіть, шановний мій географе, скоро ми побачимо патагонців, – утішав його Гленарван.

– Я не певен у цьому.

– Але ж вони існують, – зауважила леді Гелена.

– Дуже сумніваюся, шановна, оскільки не бачу жодного.

– Та ж назва «патагонці» іспанською означає «довгоногі», і дали її не уявним створінням.

– О! Назва нічого не означає! – вигукнув Паганель, котрий дуже любив сперечатися і завжди вперто стояв на своєму. – Крім того, взагалі невідомо, як їх називають.

– Невже! – вигукнув Гленарван. – А ви знали про це, майоре?

– Ні, – відповів Мак-Наббс, – і я не заплатив би жодного шотландського фунта стерлінгів за те, щоб дізнатися.

– Однак вам доведеться про це дізнатися, байдужа ви людино! – вигукнув Паганель. – Магеллан назвав тубільців «патагонцями», це правильно, та вогнеземельці називають їх «тіременеї», чилійці – «каукалу», колоністи Кармена – «теуельче», арауканці – «вільче». У Бугенвіля вони відомі під ім’ям «чайхі», а самі себе вони величають загальним ім’ям «іпокен». Так от, я вас і запитую, як їх слід називати і чи може взагалі існувати на світі такий народ, який має стільки імен?

– Оце так доказ! – вигукнула Гелена.

– Цей доказ припустимий, – сказав Гленарван, – але, сподіваюся, наш друг Паганель визнає: якщо існує сумнів щодо назви патагонців, то щодо їхнього зросту всі однакової думки?

– Ніколи не погоджуся з цією жахливою безглуздістю! – вигукнув Паганель.

– Вони високі на зріст, – наполягав Гленарван.

– Не знаю.

– Вони невисокі? – запитала леді Гелена.

– І цього ніхто не може стверджувати.

– Ну тоді середнього зросту? – промовив Мак-Наббс, аби всіх примирити.

– Не знаю.

– Ну це вже надто! – вигукнув Гленарван. – Мандрівники, які їх бачили…

– Мандрівники, які їх бачили, – перебив його Паганель, – суперечать один одному. Магеллан стверджував, ніби його голова ледве досягала їм до поясу…

– Ну ось бачите!

– Так, але Дрейк стверджує, що англійці вищі за найвищого патагонця.

– Щодо англійців, то я маю великі сумніви, – презирливо зауважив майор. – Ось якби він порівняв їх із шотландцями!

– Кевендіш стверджує, що патагонці кремезні й високі – продовжував Паганель. – Гокінс стверджує, ніби вони велетні, Лемер і Схоутен повідомляють, що вони мають зріст 11 футів.

– Чудово! Свідчення цих людей заслуговує на довіру, – зауважив Гленарван.

– Так, але на таку ж довіру заслуговують Вуд, Нарборо і Фолькнер, а за їхніми словами, патагонці – люди середнього зросту. Щоправда, Байрон, Ла Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картерс доводять, що зріст патагонців у середньому дорівнює шести футам шести дюймам, тоді як пан д’Орбіньї, учений, котрий ліпше за всіх знає цю країну, стверджує, що їхній середній зріст сягає п’яти футів чотирьох дюймів.

– Але де ж тоді істина серед усіх цих розбіжностей? – запитала леді Гелена.

– Істина полягає в тому, – відповів Паганель, – що у патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Жартома можна висловитися так: ці люди мають зріст шість футів, коли сидять, і п’ять – коли стоять.

– Браво ученому! – вигукнув Гленарван. – Правильно сказано!

– Лише в тому разі, якщо патагонці взагалі існують, – продовжував Паганель. – А зараз, друзі мої, скажу вам на завершення, що Магелланова протока прекрасна і без патагонців.

У цей час яхта оминала півострів Брансвік, просуваючись між двома мальовничими берегами. Серед дерев промайнули чилійський прапор і дзвіниця церкви.

Тепер протока звивалася серед величних гранітних масивів. Підніжжя гір ховалися в гущавині величезних лісів, а їх вершини, вкриті шапкою вічних снігів, були оповиті пеленою хмар. На південному заході на 6 500 футів здіймалася вершина гори Тарн.

Після тривалих сутінків настала ніч. Денне світло непомітно згасало, на землю лягли м’які тіні. Небо вкрилося яскравими зірками, і сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях на Південний полюс. Цей морок осявали зорі, що замінювали в цих краях маяки цивілізованих країн, а тому яхта сміливо продовжувала шлях, не кидаючи якоря у жодній зі зручних для стоянки бухт, якими рясніє навколишнє узбережжя.

Часто яхтові реї торкалися гілок південних буків, що схилялися до хвиль, нерідко гвинт скаламучував води у гирлах великих річок, полохаючи диких гусей, гаршнепів, чирків і все пернате царство цих болотистих місцин. Незабаром показалися руїни та обвали, яким ніч надавала величного вигляду, – то були сумні решки колись покинутої колонії, чия доля назавжди спростовує уявлення про те, що місцевість тут родюча, а ліси багаті дичиною. «Дункан» проходив повз порт Голоду.

Тут у 1581 році поселилися чотириста іспанських емігрантів на чолі із Сарм’єнто – засновником міста Сан-Феліпе. Частина поселенців загинула від лютих морозів, голод добив тих, кого пощадила зима, і корсар Кевендіш, який у 1587 році відвідав колонію, застав останнього з чотирьохсот нещасних емігрантів, що помирав од голоду на руїнах міста. Сан-Феліпе проіснувало лише шість років, але, здавалося, що вже прожило шість сторіч.

Яхта пропливала вздовж відлюдних берегів. Удосвіта вона проходила вузькою протокою перешийка, по берегах якого тулилися буки, ясені й берези. Було видно високі гори, оповиті щільною дикою терниною, а над ними здіймався Баклендський обеліск.

Мандрівники оминули гирло бухти Сан-Ніколас, яку Бугенвіль назвав колись бухтою Французів. Поодаль пустували тюлені й величезні кити. Ці океанічні гіганти викидали потужні водограї, які було видно на відстані чотирьох миль. Нарешті «Дункан» обігнув мис Фроуерд, покритий останніми снігами. Над південним берегом протоки, на Вогняній Землі, здіймалася гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, розпанахане грядою хмар, які утворюють щось на зразок повітряного архіпелагу.

Саме мисом Фроуерд закінчується Американський материк, бо мис Горн – це всього лишень кам’янистий острів, загублений серед океану під 56° південної широти.

Між півостровом Брансвік і островом Десоласьйон протока звужується ще більше. Цей довгий острів розпластався серед безлічі дрібних острівців, немов величезний кит, що завалився на берег, усіяний валунами. До чого ж відрізняється цей покраяний на шматки кордон Америки від чітких контурів Африки, Австралії та Індії! Яка космічна катастрофа так розтрощила цей величезний мис, що став вододілом між двома океанами?

Замість родючих берегів там простягнулися оголені пустельні узгір’я, порізані безліччю вузьких проходів заплутаного лабіринту.

«Дункан», не сповільнюючи ходу, безпомилково пропливав вигадливими звивинами, змішуючи клуби диму з клоччям пошматованого кручами туману. Не зупиняючись, яхта минула декілька іспанських факторій, що влаштувалися на цих відлюдних берегах. Поблизу мису Тамар протока знову розширюється. «Дункан», додавши пари, обігнув круті береги островів Нарборо і став наближатися до південного узбережжя. Нарешті через тридцять шість годин після входу в протоку здаля показалася скеля мису Пілар, що здіймалася над островом Десоласьйон. Неокраїй водний простір розстилався перед форштевнем[23] «Дункана», і Жак Паганель, вітаючи його захопленим жестом, був схвильований не менше за Магеллана в ту мить, коли його корабель «Тринідад» накренився під легкими бризами Тихого океану.

Розділ X. Тридцять сьома паралель

Минув тиждень по тому, як яхта «Дункан» обігнула мис Пілар. На всіх парах вона увійшла до бухти Талькауано – прекрасної гавані завдовжки дванадцять і завширшки дев’ять миль. Погода стояла чудова. З листопада по березень у цьому краї небо безхмарне, вздовж берегів, захищених Андами, дме постійний південний вітер. За наказом Едуарда Гленарвана Джон Манглс вів яхту поблизу берегів архіпелагу Чілое та інших численних уламків цієї частини Американського континенту. Рештки розбитого судна, зламані запасні реї, шмат деревини, оброблений людською рукою, могли навести «Дункан» на слід краху «Британії», але нічого не було видно, і яхта кинула якір у порту Талькауано на сорок третій день після відправлення із темних вод затоки річки Клайд.

Гленарван звелів спустити шлюпку, сів у неї разом із Паганелем, і незабаром вони висадилися на березі біля естакади. Учений-географ хотів на практиці застосувати свої знання іспанської мови, над вивченням якої він так сумлінно трудився, але, на його крайній подив, тубільці не розуміли його.

– Очевидно, у мене погана вимова, – сказав він.

– Нам треба до митниці, – промовив Гленарван.

У митниці за допомогою кількох англійських слів у супроводі виразних жестів йому пояснили, що резиденція англійського консула – місто Консепсьйон – за годину їзди звідсіль. Гленарван одразу ж знайшов двох прудких верхових коней, і незабаром вони в’їжджали у велике місто, що виникло завдяки заповзятливості Вальдівіа, мужнього сподвижника братів Пісарро.

Та як занепало прекрасне колись місто! Тубільці нерідко його грабували. Після пожежі у 1819 році спустошене, пограбоване, почорніле від вогню місто налічувало менше восьми тисяч жителів. Його вже давно затьмарило сусіднє місто – Талькауано. Ніхто не хотів працювати, вулиці поросли травою, перетворившись на просіки. Завмерла торгівля, завмерло ділове життя, усе завмерло. З кожного балкона лунали звуки мандоліни, крізь опущені жалюзі долинав млосний спів, і Консепсьйон, колись місто відважних чоловіків, перетворився на село, населене лише жінками і дітьми.

Гленарван не виявив бажання заглиблюватися в причини цього занепаду, хоча Паганель намагався порушити це питання. Не гаючи жодної хвилини, він попрямував до консула Її Британської Величності Ж.-Р. Бентока. Поважний чиновник прийняв його дуже чемно. Коли ж він почув історію капітана Гранта, то запропонував зібрати дані по всьому узбережжю.

На питання, чи відомо йому щось про долю трищоглового судна «Британія», яке зазнало аварії по тридцять сьомій паралелі на чилійському або арауканському узбережжі, консул Бенток дав негативну відповідь. Жодних відомостей про цю подію не надійшло ні до нього, ні до його товаришів, консулів інших країн. Та Гленарвана не збентежила ця звістка.

Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи грошей, розіслав по всьому узбережжю людей на пошуки. Марно: найдокладніші опитування прибережного населення не дали результатів. Отже, «Британія» ніде не залишила слідів свого перебування.

Гленарван повідомив друзям про те, що його пошуки були даремні. Мері Грант і її брат не змогли приховати горя. Через шість днів після прибуття «Дункана» в Талькауано всі пасажири зібралися на юті. Леді Гелена намагалася втішити дітей капітана Гранта. Жак Паганель знову взявся за записку і з напруженою увагою вивчав її, немов прагнучи вирвати звідтіля невідомі таємниці. Годину він роздивлявся документ, коли Гленарван раптом запитав його:

– Паганелю! Я покладаюся на вашу проникливість. Чи не помиляємося ми щодо тлумачення документа? Либонь, доповнені нами слова неправильні?

Паганель мовчав: він роздумував.

– Може, ми помиляємося щодо місця катастрофи? – продовжував Гленарван. – Хіба слово «Патагонія» не впадає в око навіть найбільш непроникливій людині?

Паганель і далі мовчав.

– Нарешті, слово «індіанець», чи не є воно свідченням того, що ми маємо рацію? – додав Гленарван.

– Поза сумнівом, – відгукнувся Мак-Наббс.

– У такому разі, хіба не зрозуміло, що коли потерпілі в катастрофі писали ці рядки, вони боялися потрапити в полон до індіанців?

– Тут я дозволю собі спинити вас, шановний Гленарване, – відповів нарешті Паганель. – Якщо перші ваші висновки правильні, то останній здається мені помилковим.

– Що ви хочете цим сказати? – запитала Гелена. Усі присутні спрямували погляди на географа.

– Здається, – багатозначно вимовив Паганель, – капітан Грант «_зараз перебуває у полоні інді_», і додам, щодо цього документ не залишає жодних сумнівів.

– Будь ласка, розтлумачте, пане Паганелю, – попросила міс Грант.

– Дуже просто, люба Мері: замість того щоб читати «…станемо бранцями..», читайте: «…стали бранцями…», і все буде зрозуміло.

– Але це неможливо! – вигукнув Гленарван.

– Неможливо? А чому, мій поважаний друже? – запитав, усміхаючись Паганель.

– Та тому, що пляшка могла бути кинута тільки в мить, коли судно розбивалося об скелі. Звідси висновок: градуси широти і довготи, зазначені в документі, збігаються з місцем катастрофи.

– Я з вами не згоден, – швидко заперечив Паганель. – Чому не припустити, що індіанці відвели потерпілих углиб материка і, можливо, що ці нещасні спробували вже звідти за допомогою пляшки вказати місце, де вони перебувають у полоні.

– Проте як вони могли це зробити, любий Паганелю? Для того щоб кинути пляшку в море, необхідно перебувати поблизу моря.

– Звичайно, але за відсутності моря можна перебувати на березі річки, що впадає в море.

Усі мовчки сприйняли цю несподівану, та аж ніяк не неймовірну відповідь. За блиском очей своїх слухачів Паганель зрозумів, що в серці кожного знов зажевріла надія.

Першою урвала мовчанку Гелена.

– Оце так думка! – вигукнула вона.

– І яка вдала думка! – наївно додав географ.

– Що ж у такому разі робити? – запитав Гленарван.

– Я вважаю, що треба почати з того місця на Американському материку, де проходить тридцять сьома паралель, потім іти вздовж неї, не ухиляючись і на півградуса, до того пункту, де паралель доходить до Атлантичного океану. Таким чином, просуваючись цим маршрутом, нам, можливо, вдасться знайти потерпілих із «Британії».

– Мало шансів, – зауважив майор.

– Однак ми не маємо права нехтувати навіть цими малими шансами, – заперечив Паганель. – Якщо моє припущення правильне і пляшка справді потрапила в океан, пливучи за течією однієї з річок материка, то ми повинні натрапити на слід полонених. Подивіться, друзі мої, на мапу цієї країни: я доведу вам, що маю рацію.

Кажучи це, Паганель розклав на столі мапу Чилі й аргентинських провінцій.

– Ось погляньте, – сказав він, – і стежте за мною в цій прогулянці Американським материком. Переберемося через вузьку смугу Чилі. Перевалимо через Андські Кордильєри і спустимося в пампу. Скільки тут рік, річок, гірських потоків! Ось Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо, їхні притоки, що перетинають тридцять сьому паралель, усі вони могли вільно понести пляшку з документом у море. Либонь, там, у таборі індіанців, на березі однієї з маловідомих річок, в ущелинах гірського кряжу, перебувають ті, кого я маю право назвати нашими друзями, і вони чекають на звільнення. Чи можемо ми звести їхні надії нанівець? Хіба ви не згодні зі мною, що необхідно неухильно дотримуватися маршруту, який я зараз показую пальцем на мапі? А якщо, всупереч своїм очікуванням, я і цього разу помилюся, то хіба обов’язок не зобов’язує нас просуватися і далі тридцять сьомою паралеллю, а як знадобиться, то для їхнього порятунку навіть здійснити навколосвітню подорож?

Ці слова, вимовлені Паганелем із шляхетним піднесенням, глибоко вразили слухачів. Усі підійшли до нього і потисли йому руку.

– Так! Мій батько там! – вигукнув Роберт, поїдаючи очима мапу.

– І хоч би де він був, ми знайдемо його, мій хлопчику, – відповів Гленарван.

– Справді, наш друг Паганель правильно тлумачить зміст документа і нам слід без жодних вагань прямувати наміченим шляхом. Капітан Грант або потрапив у полон до численного племені індіанців, або він у полоні слабкого племені. В останньому випадку ми звільнимо його силоміць. А в першому випадку ми, довідавшись про становище капітана, повернемося на східне узбережжя, сядемо на «Дункан», досягнемо Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс організує такий сильний загін, який упорається зі всіма індіанцями аргентинських провінцій.

– Правильно, правильно, сер! – вигукнув Джон Манглс. – А я додам, що перехід через материк буде вельми вдалим.

– Так, вдалим і нікого не стомить, – підтвердив Паганель. – Ох і багато ж люду здійснило цей перехід! У них не було наших матеріальних можливостей, вони не мали перед собою тієї великої мети, яка надихає нас! Хіба Базіліо Вільярмо у 1782 році не пройшов від Кармена до Кордильєр? Хіба в 1806 році чилієць, суддя з провінції Консепсьйон дон Луїс де ла Крус, ви йшовши з Антуко і переваливши через Андський хребет, через сорок днів не дістався до Буенос-Айреса, прямуючи тридцять сьомою паралеллю?

Врешті-решт, полковник Гарсіа, Алсід д’Орбіньї і мій поважний колега доктор Мартін де Муссі – хіба вони не об’їздили вздовж і впоперек цей край, здійснюючи в ім’я науки те, що ми прагнемо зробити в ім’я гуманізму!

– Пане Паганелю! Пане Паганелю! – схвильовано вигукнула Мері Грант. – Як нам віддячити вам за те, що ви так віддано наражаєтеся на небезпеки!

– Небезпеки? – вигукнув Паганель. – Хто вимовив слово «небезпека»?

– Не я! – відгукнувся Роберт.

Очі хлопчика горіли і погляд був сповнений рішучості.

– Небезпеки! – повторив Паганель. – Які небезпеки? Тут ідеться лишень про подорож у триста п’ятдесят льє – адже ми весь час рухатимемося по прямій лінії; про подорож під широтою, на якій у Північній півкулі розташовані Іспанія, Сицилія, Греція, а отже, про подорож в ідеальних кліматичних умовах, про подорож, яка триватиме щонайбільше місяць. Адже це просто прогулянка!

– Пане Паганелю, – звернулася до нього леді Гелена, – отже, ви вважаєте, що якщо потерпілі потрапили до рук індіанців, то ті їх пощадили?

– Поза сумнівом, шановна, адже індіанці зовсім не людожери. Один мій співвітчизник, мій знайомий по Географічному товариству, Гінар, провів три роки в пампі у полоні в індіанців. Він багато пережив, з ним жорстоко поводилися, але врешті-решт він вийшов переможцем із цього випробування. У цих краях європеєць – істота корисна; індіанці знають йому ціну і дбають про нього, як про породисту тварину.

– Отже, вирішено, – заявив Гленарван. – Негайно вирушаємо. Якою дорогою ми попрямуємо?

– Легкою і приємною, – відповів Паганель. – Спочатку горами, потім пологим східним схилом Андського хребта і далі гладкою рівниною, порослою рівною травою, місцями піщаною: справжній сад.

– Подивімося по мапі, – запропонував майор.

– Прошу, шановний Мак-Наббсе. Відшукаємо на чилійському узбережжі між мисом Румена і бухтою Карнеро той пункт, де тридцять сьома паралель простягається вздовж Американського материка – звідтіль і вирушимо. Оминувши столицю Арауканії, гірським проходом Антуко ми переходимо через Кордильєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. Далі, спустившись пологими схилами гори, перебравшись через Ріо-Колорадо, ми рушимо пампою до озера Салінас, до річки Гуаміні, до Сьєрра-Тапалькем. Ми переходимо кордон Буенос-Айрес, піднімаємося на Сьєрра-Танділь і продовжуємо наші пошуки до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.

Під час розробки маршруту майбутньої експедиції Паганель жодного разу не поглянув на мапу, що лежала перед ним: вона йому не знадобилась. У його дивовижній пам’яті зберігалися всі праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, і він безпомилково та без вагань обирав щонайліпший напрям. Закінчивши свій географічний перелік, Паганель додав:

– Отже, друзі мої, ми визначились із маршрутом. За місяць ми його подолаємо і досягнемо східного узбережжя навіть раніше за «Дункан», якщо його часом затримає західний вітер.

– Отже, «Дункан» повинен крейсувати між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо? – запитав Джон Манглс.

– Так.

– А хто, по-вашому, увійде до складу експедиції? – запитав Гленарван.

– Склад експедиції має бути нечисленний. Адже наша мета – розвідати, в якому становищі перебуває капітан Грант, а не вступати в бій із індіанцями. Мені здається, що Гленарван – наш керівник, потім майор, який, звісно, нікому не поступиться своїм місцем, і ваш покірний слуга, Жак Паганель…

– І я! – вигукнув юний Грант.

– Роберте! Роберте! – зупинила його сестра.

– А чому ні? – відгукнувся Паганель. – Подорожі загартовують хлопців.

– Отже, ми вчотирьох і ще троє матросів із «Дункана»…

– Як, – запитав Джон Манглс Гленарвана, – ви вважаєте мене зайвим у цій експедиції?

– Дорогий Джоне, ми залишаємо на борту пароплава наших пасажирок, найцінніше для нас. А хто може ліпше подбати про них, аніж вірний капітан «Дункана»!

– То нам не можна вас супроводжувати? – запитала леді Гелена, і її погляд отьмарив смуток.

– Люба Гелено, – відповів Гленарван, – наша подорож недалека, тож і розлука буде нетривалою.

– Гаразд, – промовила Гелена. – Їдьте, і щиро зичу вам успіху!

– До того ж це навіть не подорож, – заявив Паганель.

– А що ж це таке? – запитала Гелена.

– Всього лише короткочасна відсутність. Ми пройдемо наш шлях, як шляхетні люди, роблячи якомога більше добра. «Transire benefaciendo» – «Іти творити добро» – це наш девіз.

Цими словами Паганель завершив суперечку, якщо тільки слово «суперечка» можна застосувати до обговорення питання, під час якого не було розбіжностей у поглядах.

Цього ж дня почали готуватись до експедиції. Вирішено було тримати все в суворій таємниці, щоб не привернути уваги індіанців.

Від’їзд призначили на 14 жовтня. Коли постало питання, кому з матросів вирушати з експедицією, то всі запропонували свої послуги; Гленарвану залишалося тільки вибирати, і він, щоб нікого не образити, вирішив кинути жереб. Так і вчинили. Жереб випав помічникові капітана Тому Остіну, здорованю Вільсону і Мюльреді, який міг би змагатися в боксі із самим Томом Сайєрсом.

Гленарван до від’їзду готувався з неабиякою завзятістю. Він будь-що хотів вирушити в призначений термін і домігся цього. З не меншою енергією діяв і Джон Манглс. Він запасся вугіллям і був знову готовий вийти в море. До аргентинського узбережжя Джон прагнув прибути раніше за сухопутних мандрівників. Гленарван і молодий капітан влаштували справжнє змагання, що послугувало на користь загальній справі.

14 жовтня у призначений час усе було готове. Перед відплиттям усі зібралися в кают-компанії. «Дункан» знімався з якоря, і лопаті ґвинта вже спінили прозорі води бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами і револьверами, готові були зійти з яхти. Провідники і мули вже чекали їх біля збитого з колод молу.

– Час вирушати, – промовив нарешті Гленарван.

– З Богом, друже мій, – відповіла Гелена, стримуючи хвилювання. Гленарван притис її до грудей. Роберт кинувся на шию сестрі.

– А зараз, любі друзі, – вигукнув Паганель, – потиснімо на прощання один одному руки і збережімо тепло цього потиску до зустрічі на берегах Атлантичного океану!

Либонь, Паганель прагнув неможливого. Проте під час прощання деякі обнімалися так палко, що побажання поважного ученого могло і справдитися.

Усі піднялися на палубу, і сім членів експедиції висадилися на березі. Яхта, що в цей час маневрувала, підійшла до них ближче ніж на півкабельтова.[24]

– Бережи вас Боже! – гукнула Гелена з юта.

– І він допоможе, – відповів Жак Паганель, – бо, повірте, ми й самі один одному допомагатимемо.

– Вперед! – скомандував Джон Манглс механіку.

– У путь! – ніби перегукуючись із капітаном, наказав Гленарван.

І в ту ж мить, коли вершники щодуху понеслися узбережжям, на яхті запрацював гвинт і вона на всіх парах пішла в океан.

Розділ XI. Перехід через Чилі

До складу експедиції Гленарван узяв ще й чотирьох провідників-тубільців: трьох чоловіків і одного хлопчика. Погоничем мулів був англієць, який прожив у цій країні більше двадцяти років. Він віддавав у найм своїх мулів мандрівникам, а сам наймався до них провідником через численні перевали Кордильєр.

Опісля він передавав мандрівників «бакеано» – аргентинському провідникові, який добре знався на дорогах. Попри те що англієць прожив багато років серед індіанців і мулатів, він не забув рідної мови і вільно спілкувався з мандрівниками. Це значно полегшувало життя Гленарвана, який міг легко віддавати різні розпорядження, бо іспанської мови Жака Паганеля, попри всі його старання, поки ніхто не розумів.

Погонич мулів (на чилійському діалекті «катапаз») мав двох помічників тубільців-пеонів та дванадцятирічного хлопчика. Пеони поганяли мулів, навантажених експедиційним багажем, а хлопчик вів мадрину – низькорослу кобилу. Обвішана бубонцями і дзвіночками, кобила йшла попереду і вела за собою десять мулів. На семи їхали мандрівники, а на восьмому – катапаз. Ще двоє мулів були навантажені харчами і відрізами тканини, призначеної для завоювання прихильності касиків[25] пампи.

Пеони зазвичай ішли пішки. Цей перехід через Південну Америку мав здійснюватися в якнайкращих умовах у плані швидкості й безпеки.

Подолати Андський хребет не так-то легко. Здійснити таку подорож можна, тільки маючи в своєму розпорядженні витривалих мулів, проте кращих із них уже давно вивезли з Аргентини. У цих чудових тварин виробились якості, не властиві їх породі. Вони невибагливі до їжі, п’ють раз на день, легко долають сорок кілометрів за вісім годин і покірно несуть вантаж у чотирнадцять арробів.[26]

Упродовж усього шляху від океану до океану немає жодного заїжджого двору. Мандрівники харчуються сушеним м’ясом, рисом, приправленим перцем, і дичиною, якщо вдається підстрелити. У горах п’ють воду з гірських потоків, на рівнині – воду зі струмків, додаючи кілька крапель рому, що зберігається у кожного мандрівника в бичачому розі – «шифлі». Втім у тих гірських краях слід утримуватися від вживання спиртних напоїв, бо нервова система людини й так зазнає сильного перенапруження. Що ж до постелі, то вона поміщається у місцевому сідлі – рекадо. Воно складається з пеліонів – видублених з одного боку і вкритих вовною з іншого, і закріплюється на мулі широкими, розкішно вишитими попругами. Мандрівникові, який загорнувся у ці теплі пеліони, не загрожують холод і волога, тож і спатиме він спокійно.

Гленарван як досвідчений мандрівник і людина, що вміє пристосовуватися до місцевих звичаїв, придбав для себе і своїх супутників чилійський одяг. Паганель і Роберт, дві дитини – велика і мала, – були в захваті, коли просунули голови в чилійські пончо – широкий плащ із вирізом посередині, а на ноги взули шкіряні чоботи. А як ошатно виглядали осідлані мули! Їх загнуздали арабськими мундштуками, натягнули довгі шкіряні переплетені поводи, з обох боків звисали яскраві полотняні мішки, альфорхаси, із провіантом. Поки неуважний Паганель сідав на розцяцькованого мула, той мало не хвицонув його. Усівшись нарешті в сідло, зі своєю підзорною трубою через плече, укріпившись ногами в стременах, він цілком покладався на досвідченість мула, і йому не довелося шкодувати про це. Що ж до Роберта, то той одразу ж показав себе вправним вершником.

Рушили в путь. Погода була чудова: небо безхмарне, з моря дув свіжий вітер, пом’якшуючи спеку. Маленький загін швидко просувався звивистим берегом бухти Талькауано, прагнучи вийти на тридцять сьому паралель. Весь день їхали швидко, пробираючись крізь очерети пересохлих боліт. Їхали майже мовчки: в пам’яті зринали миті прощання з тими, хто залишився на яхті. Дим над «Дунканом» поволі зникав за обрієм. Говорив лише Паганель: спраглий до наук географ сам ставив собі питання іспанською і сам відповідав собі тією ж мовою.

Головний провідник – катапаз – виявився доволі мовчазним; його професія не сприяла зайвій балаканині. Він майже не говорив зі своїми пеонами, – втім ті чудово знались на своїй справі. Коли котрийсь із мулів зупинявся, вони підганяли його гортанним окриком, а якщо це не допомагало, то влучно кинутий камінь переборював упертість тварини. Як раптом слабшала попруга або спадала вуздечка, пеон скидав із себе плаща, покривав ним мулові голову, все налагоджував, і тварина знову продовжувала шлях.

Погоничі мулів зазвичай починають денний перехід одразу ж після сніданку, о восьмій ранку, і роблять привал на нічліг о четвертій годині по полудні. І Гленарван дотримувався цього звичаю. Коли катапаз подав сигнал зупинитися, мандрівники саме наближалися до міста Арауко, розташованого в найпівденнішій частині бухти. Звідси до бухти Карнеро, де починається тридцять сьома паралель, треба було проїхати до заходу ще з 20 миль. Оскільки всю частину цього узбережжя вже було обстежено раніше, то зайвим було б здійснювати повторні обстеження. Тому вирішили, що місто Арауко стане відправним пунктом експедиції. Звідси, не відхиляючись од курсу, слід було прямувати на схід.

Увійшовши до міста, маленький загін став на нічліг у дворі харчевні; це приміщення навряд чи можна було назвати придатними до проживання.

Арауко – столиця Арауканії, держави, завдовжки сто п’ятдесят льє, завширшки тридцять. Населяють Арауканію молуче, первородні сини чилійської раси, оспіваної поетом Ерсилья, – горде і сильне плем’я, єдине з американських племен, яке ніколи не опинялося під іноземним пануванням. Якщо місто Арауко було колись підпорядковане іспанцям, то населення Арауканії завжди залишалося незалежним. Колись воно так само протидіяло пригноблювачам, як нині чинить опір загарбницьким діям Чилі. Його державний прапор – біла зірка на блакитному фоні – гордо майорить на укріпленому пагорбі, що захищає столицю.

Доки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапаз прогулювалися містом поміж будинками, критими солом’яними дахами. В Арауко крім церкви і руїн францисканського монастиря не було нічого визначного.

Гленарван спробував здобути якісь відомості про «Британію», але марно. Паганель був у відчаї, бо ніхто з місцевих жителів не розумів його. Та оскільки їхньою рідною мовою була арауканська аж до Магелланової протоки, то Паганелю його іспанська мова могла стати в пригоді не більше, ніж давньоєврейська. Тому географ використовував більше зір, аніж слух. Роздивляючись різні типи молуче, він як учений справді відчував неймовірну насолоду. Чоловіки були рослі, з пласкими обличчями мідно-червоного кольору, безбороді – адже мали звичай вищипувати собі бороду. З настороженим поглядом, великоголові, з жорсткою гривою чорного волосся, вони гаяли час у ганебному неробстві, властивому воїнам, які навіть не знають, чим зайнятись поза війною. Виснажені, але витривалі жінки виконували важку роботу по господарству: чистили коней скреблом, начищали зброю, орали, полювали дичину для своїх повелителів-чоловіків та ще й знаходили час виготовляти пончо – національні плащі бірюзового кольору, причому кожне пончо забирало два роки роботи і коштувало не менше 100 доларів. Загалом, молуче – народ малоцікавий і доволі дикий. Їм властиві майже всі людські вади, але мають вони й чесноту – любов до незалежності.

– Справжні спартанці! – раз у раз вихваляв Паганель цей народ під час вечері.

Звичайно, поважний учений дещо перебільшував. Та він ще більше здивував своїх співрозмовників, коли заявив, що його серце француза сильно билося під час прогулянки містом Арауко. Коли майор запитав, що ж послугувало причиною раптового «серцебиття», Паганель відповів, що це хвилювання цілком зрозуміле, бо колись один із його співвітчизників посідав престол Арауканії. Майор попросив географа пригадати ім’я цього монарха. Жак Паганель із гордістю назвав прізвище де Тонен, колишнього адвоката з Періге, милої людини і носія, либонь, аж надто пишної бороди. В Арауканії він зазнав того, що розвінчані королі охоче називають «невдячністю підданих». Зауваживши, що майор усміхнувся, уявивши собі адвоката в ролі розвінчаного короля, Паганель дуже серйозно заявив, що легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Ці слова викликали загальний сміх, і було запропоновано випити по чарочці чічі, маїсової горілки, за здоров’я колишнього короля Арауканії – Орелія Антонія Першого. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, спали міцним сном.

Наступного ранку о восьмій годині маленький загін рушив на схід уздовж тридцять сьомої паралелі. На чолі їхав катапаз, замикали хід пеони. Дорога перетинала родючі землі, рясні виноградники і пасовища. Поступово місцевість ставала відлюдною. Лише зрідка то тут, то там траплялися хатини растреадорес – відомих на всю Америку індіанців-мисливців за дикими кіньми, або ж яка-небудь полишена поштова станція, а нині притулок волоцюги тубільця. Цього дня дві річки перетинали шлях загону: Раке і Тубаль, але катапаз знайшов брід, і мандрівникам удалося дістатися протилежного берега. Горизонтом простягався гірський кряж Анд, який здіймався частими високими шпилями на північ. Та це було лише передгір’я величезного хребта Нового Світу.

О четвертій годині по полудні, подолавши 35 миль, мандрівники зробили привал на просторі, під покровом гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, розсідлали і погнали пастися на соковитій пампі. З мішків дістали м’ясо і рис. Після вечері всі вляглися на землю – пеліони слугували їм за ковдри та подушки – і поринули у глибокий живлющий сон. Катапаз і пеони вартували по черзі всю ніч.

Оскільки погода була дуже сприятливою, всі учасники експедиції почувалися добре, а подорож тривала без перешкод, то цим неодмінно слід було скористатися. Такою була спільна думка.

Наступного дня просувалися швидко, вдало переправилися через пороги Ріо-Бель, а ввечері, коли отаборилися на березі річки Біо-Біо, що протікала на кордоні між іспанським Чилі та Арауканією, Гленарван у похідному щоденнику позначив ще тридцять п’ять пройдених миль. Місцевість не змінювалась. То був родючий край, довкруж неймовірна кількість амарилісів, фіалкових дерев, дурману, кактусів, усіяних золотавими квітами. Якісь звірі причаїлися в нетрях. Пернатих було мало, лише подеколи мелькотіли то чапля, то самотня сова, то дрозди, що рятувалися від кігтів сокола, і чомги.

Тубільці майже не траплялися. Лише зрідка, немов тіні, проносилися гуачоси, метиси індіанців та іспанців. Вони мчали верхи на конях, боки яких кровили від гострих шпор, прив’язаних до босих ніг вершників. Дорога була безлюдна, годі було в кого розпитати бодай якихось відомостей. Проте Гленарван змирився з цим. Він прагнув переконати себе, що індіанці, ймовірно захопивши в полон капітана Гранта, відвели його по той бік Анд, а отже, пошуки могли дати результати лише в пампі, а не тут. Тому слід було запастися терпінням і неухильно просуватися вперед.

17 жовтня рушили в путь чітко за графіком, що було неймовірно важко Робертові. Його запальний характер, на превелике горе його мула, спонукав його раз по раз випереджати мадрину, і лише суворий окрик Гленарвана змушував хлопця повертати назад.

Місцевість ставала горбистою, що свідчило про близькість гір. Річок дедалі більшало, і Паганель часто зазирав до мапи. Коли якась річка не була позначена на його мапі, кров географа аж нуртувала і він потішно сердився.

– Річка без імені подібна до людини, позбавленої цивільних прав! – обурено мовив учений. – Для географічного закону вона не існує.

І він, позначаючи ці безіменні річки на своїй мапі, без особливого сорому давав їм найзвучніші іспанські назви.

– Яка мова! – захоплювався Паганель. – Яка повнозвучна гармонійна мова! Її наче вилито з металу! Я певен, що в ній сімдесят вісім частин міді і двадцять дві частини олова – як у найліпшій бронзі, що йде на відливання дзвону.

– А що, ви хіба робите успіхи в іспанській мові? – запитав його Гленарван.

– Звісно. Ось лише ця клята вимова! Біда мені з нею!

І Паганель, не шкодуючи горла, всю дорогу боровся з труднощами іспанської вимови, втім не забуваючи про свої географічні спостереження.

У цій галузі він був навдивовижу сильний, тут ніхто його не міг перевершити. Коли Гленарван запитував катапаза про якусь особливість цього краю, то відповідь географа завжди випереджала відповідь провідника. Катапаз із подивом дивився на вченого.

Цього дня, близько десятої ранку, шлях загону перетнула якась дорога. Звісно, Гленарван запитав у катапаза її назву, і, звичайно, йому відповів Жак Паганель:

– Це дорога з Юмбеля до Лос-Анхелеса.

Гленарван поглянув на катапаза.

– Правильно, – підтвердив той і, звернувшись до географа, запитав:

– Ви, очевидно, вже колись тут проїздили?

– Ясна річ! – серйозно відповів Паганель.

– На мулі?

– Ні, сидячи в кріслі.

Катапаз, очевидно, не зрозумів його і, знизавши плечима, повернувся на своє місце.

О п’ятій вечора зробили привал у неглибокій ущелині, за кілька миль од міста Лоха. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя Сьєрри – перших сходинок величезного хребта Кордильєр.

Розділ XII. На висоті дванадцять тисяч футів

Перехід через Чилі досі відбувався без особливих перешкод. Та звідсіль експедиції судилося зазнати всіх небезпек, з якими пов’язана подорож у горах. Тут мала початися запекла боротьба з природою.

До того як вирушити в путь, слід було визначитись, який обрати перевал через Кордильєри, щоб не відхилитися од наміченого курсу. Запитали в катапаза.

– У цій частині Кордильєр, – відповів він, – я знаю лише два перевали, які можна переїхати.

– Поза сумнівом, ви маєте на увазі перевал Аріка, що його відкрив Вальдівія Мендоса? – запитав Паганель.

– Саме так.

– А другий – це перевал Вільяріка, чи не так?

– Цілком правильно.

– Однак, друже мій, нам жоден із них не підходить. Бо один із них заведе нас дуже далеко на північ, а другий – на південь.

– А чи можете ви запропонувати нам третій шлях? – запитав географа майор.

– Так, – відповів Паганель, – а саме прохід Антуко, який йде по схилу вулкана під 37°30´ південної широти, що є незначним відхиленням від нашого шляху. Він пролягає на висоті всього 1 000 туазів[27] і був відкритий Замудіо де Крузом.

– Чудово! – промовив Гленарван. – А вам, катапазе, відомий цей перевал?

– Так, сер, мені доводилося проходити ним, і я не згадав про нього тільки тому, що це лише гірська стежка, якою пастухи-індіанці женуть худобу зі східних схилів гір.

– Ну що ж, друже мій, – відповів Гленарван, – там, де проходять стада кобил, баранів і биків, зможемо пройти і ми. А оскільки він поведе нас навпростець, то й триматимемося цього курсу.

Прозвучав сигнал до відправлення, і загін, просуваючись серед величезних вапняних скель, заглибився в долину Лас-Лехас. Підйом був непомітний. Близько одинадцятої ранку довелося обігнути невелике озеро, природну водойму і мальовниче місце перетину всіх довколишніх річок; вони із дзюрчанням стікалися сюди і безшумно зливалися в прозорих водах озера.

Над озером здіймалися просторі льяноси – рівнини, порослі злаковими рослинами, де паслися індіанські стада. Незабаром загін потрапив у драговину і лише завдяки інстинкту мулів вершники вдало звідти вибралися. О першій по полудні загін проїхав повз напівзруйновану фортецю Бальєнаре. Підйом ставав дедалі крутішим, і з-під мулових ніг з гуркотом валилося каміння.

Близько третьої години по полудні перед мандрівниками постали мальовничі руїни якоїсь фортеці, зруйнованої під час повстання 1770 року.

– Що й казати, гори – доволі ненадійний захист, тому і тут доводиться споруджувати фортеці– мовив Паганель.

З цієї миті дорога стала важча і небезпечніша. Підйом дедалі крутішав, прірви ставали загрозливо глибокими, а стежини дедалі вужчими. Мули обережно ступали вперед, схиливши морди, немов винюхуючи шлях. Їхали цугом. Часом мадрина раптом зникала на крутому повороті, й маленький караван знаходив шлях лише завдяки віддаленому побрязкуванню її дзвоника. Нерідко примхливо звивиста стежка приводила загін до двох паралельних доріг, і катапаз перемовлявся зі своїми пеонами через провалля завширшки тільки у два туази, але завглибшки у двісті.

Трава тут ще чинила опір жорстокому вторгненню каменів, проте відчувалася перемога царства мінералів над царством рослин. Червонясті уламки застиглої лави, поцятковані голкоподібними жовтими кристалами, свідчили про близькість вулкана Антуко. Нагромаджені кручі, здавалося, ось-ось обваляться, та всупереч усім законам рівноваги вони залишалися нерухомими. Звичайно, стихійні лиха мали дещо змінити їхній зовнішній вигляд, і, вдивляючись у пласкі вершини, покошені маківки, незграбні горби, можна було пересвідчитися, що для цієї гірської місцевості час остаточного осідання ще не настав.

Нелегко було знаходити дорогу в таких умовах. Часті землетруси змінюють рельєф місцевості, нерідко зникають дороги і розпізнавальні позначки. Тому катапаз вагався: зупинившись, він озирнувся навколо і став пильно роздивлятися форму скель, прагнучи знайти серед крихких каменів сліди індіанців. Та безпомилково встановити шлях було неможливо.

Гленарван неухильно слідував за провідником. Він бачив, як у міру ускладнення шляху наростало збентеження катапаза. Він не наважувався його запитувати, адже вважав, що провідники мають особливий інстинкт, на який слід і покладатися.

Так, майже наосліп, катапаз блукав ще з годину. Нарешті він змушений був зупинитися. Загін перебував на дні однієї з тих вузьких ущелин, які індіанці називають «кебрадас».

Дорогу перетнула прямовисна скеля з порфіру. Після марних пошуків бодай якогось проходу катапаз спішився з мула, схрестив на грудях руки і став чекати. Гленарван підійшов до нього.

– Ви заблукали? – запитав він.

– Ні, сер, – відповів катапаз.

– Проте ми перебуваємо не в проході Антуко?

– Ми в ньому.

– Ви не помиляєтеся?

– Ні, не помиляюся. Ось зола від кострища, яке розводили індіанці, а ось сліди, залишені стадами кобил і баранів.

– Значить, вони пройшли по цій дорозі?

– Так, пройшли, але тепер по ній пройти не можна: останній землетрус зробив дорогу непрохідною.

– Для мулів, але не для людей, – відгукнувся майор.

– Ну, це ваша справа, – відповів катапаз, – я зробив усе, що міг. Мої мули і я готові повернути назад, і, за вашим побажанням, шукатимемо інших проходів через Кордильєри.

– А це надовго нас затримає?

– На три дні, не менше.

Гленарван мовчки слухав катапаза, який, безсумнівно, був готовий виконати зобов’язання за угодою, але його мули не могли просуватися далі. Проте коли катапаз запропонував повернути назад, то Гленарван запитав у супутників:

– Ну як, йдемо вперед чи повертаємо?

– Ми підемо за вами, – відповів Том Остін.

– І навіть попереду вас, – додав Паганель. – У чому, власне, справа? Нам слід перевалити через гірський кряж, а протилежний схил незрівнянно легший для спуску, ніж той, на якому ми перебуваємо зараз. Спустившись тим схилом, ми знайдемо аргентинських провідників – бакеанос – і баских коней, що звикли скакати рівнинами. Отже, вперед, сміливіше!

– Вперед! – підхопили супутники Гленарвана.

– А ви не вирушите з нами? – запитав Гленарван катапаза.

– Я погонич мулів, – відповів той.

– Ваша справа.

– Обійдемося без нього, – сказав Паганель. – По той бік кряжу ми знов опинимося на стежинах проходу Антуко, і я ручаюся, що виведу вас найпрямішим шляхом до підніжжя Кордильєр не гірше од найкращого місцевого провідника.

Гленарван сплатив катапазові за послуги і відпустив його з пеонами і мулами. Зброя, інструменти та їстівні запаси сім мандрівників розподілили поміж собою. Спільно вирішили вирушати негайно. А як знадобиться, то продовжувати сходження навіть уночі. Лівим гірським схилом зміїлася дуже крута стежка, по якій не могли б пройти мули. Підніматися нею було дуже важко, та після двох годин напруженого підйому Гленарван і його супутники знов опинилися в проході Антуко, неподалік од хребта Кордильєр. Проте ні второваної стежки, ні виразних гірських проходів не було помітно. Околиця дуже змінилася після недавнього землетрусу, тож підніматися до вершин гірського кряжу доводилося по бездоріжжю. Несподівана відсутність стежки вельми спантеличила Паганеля. Тепер він бачив, що сходження на вершину Кордильєр, середня висота якої коливається в межах від 11 до 12 600 футів, буде дуже важким. На щастя, пора року сприяла цьому: м’яке повітря, безхмарне небо; узимку – з травня по жовтень (у Південній півкулі зима припадає на літні місяці Північної півкулі) – таке сходження було б неможливе. Сильні холоди не шкодують мандрівників. Ті, кому вдавалося вижити, потрапляли у темпоралес – сніжні урагани – і ставали новими жертвами жорстоких Кордильєр.

Підйом тривав усю ніч. Чіплялися руками за виступи, підіймалися на майже неприступні платформи, перестрибували через широкі й глибокі міжгір’я, плечі слугували сходами, переплетені руки – мотузками. Мандрівники-відчайдухи скидалися на трупу спритних акробатів.

Ось тут і нагодилися сила Мюльреді та Вільсонова спритність, – ці два хвацькі шотландці усюди постигали. Завдяки своїй відданості і мужності вони сотні разів виводили маленький загін із безвиході. Гленарван не спускав очей із Роберта, оскільки хлопчисько через свою запальну вдачу був дуже необережний. Паганель просувався вперед із суто французьким запалом. Що ж до майора, то той не квапився, але й не пас задніх, із цілковитою байдужістю здійснюючи сходження. Чи усвідомлював він, що ось уже кілька годин піднімається вгору? Бозна. Либонь, він уявляв, що спускається під гору.

О п’ятій ранку барометр показав, що мандрівники досягли висоти 7 500 футів. Отже, вони опинилися на вторинних плоскогір’ях, де помітно поменшало рослинності. Тут стрибали тварини, які могли б вельми зацікавити мисливців, але меткі звірі чудово усвідомлювали це і, здаля взрівши людей, мчали щодуху. Серед них були лами – цінні гірські тварини, які замінюють барана, бика, коня і здатні жити там, де не зміг би існувати навіть мул; були також шиншили – маленькі гризуни, покірливі й боязкі, з густим хутром, щось середнє між зайцем і тушканчиком. Задніми лапками шиншили подібні на кенгуру, і було дуже кумедно спостерігати, як ці моторні тваринки, наче білки, перестрибують із верхівки на верхівку дерев.

– Це ще не птах, але вже не чотириноге, – зауважив Паганель.

Проте лами і шиншили не були єдиними тваринами цих гір. На висоті 9 000 футів, на межі вічних снігів, стадами сновигали незвичайної краси жуйні тварини: альпака з довгою шовковистою шерстю, витончена і шляхетна безрога коза, яку натуралісти охрестили вікунья, або вігонь. Наблизитися до них годі було й думати, та і роздивитися їх було майже неможливо: вони неслися, немов у блискавичному польоті, безшумно ковзаючи по сліпучому білосніжному килиму.

Довкола все змінилося. Зусібіч здіймалися величезні глиби іскристого льоду. Підйом ставав дуже небезпечним. Ніхто не наважувався ступити крок без ретельного обстеження місцевості – часто траплялися розколини. Вільсон йшов на чолі загону, ногою пробуючи міцність криги. Його супутники ступали точно в його сліди, боячись зайвий раз щось промовити вголос, адже найменший струс повітря міг спричинити обвал сніжних мас, що нависли за 700—800 футів над ними.

Так вони дісталися чагарнику; через 250 футів він поступався місцем злакам і кактусам. А на висоті 11 000 футів навіть ці рослини зникли із безплідного ґрунту. За час підйому мандрівники зробили лише один привал о восьмій годині ранку. Трохи підживившись і поновивши сили, вони продовжили сходження, долаючи небезпеки. Їм доводилося перелазити через гострі гребені, перестрибувати прірви, куди навіть зазирнути було страшно! Подекуди траплялися дерев’яні хрести, немов віхи, що позначають численні катастрофи. Близько другої години по полудні поміж оголених загострених шпилів відкрилося величезне плато без бодай якихось слідів рослинності. Місцевість нагадувала пустелю. Повітря було сухе, небо яскраво-блакитне. На цій висоті не впала жодна краплина дощу, тут волога осідає у вигляді снігу або граду. То тут, то там загострені порфірні і базальтові вершини стирчали з-під білого покриву, немов кістки скелета. Вряди-годи осколки кварцу або гнейсу, що розсипалися під дією вітрів, глухо звалювалися, і розріджене повітря майже глушило звук їхнього падіння.

У невеличкого загону, попри всю його мужність, таки почали вичерпуватися сили. Гленарван бачив, що його супутники вкрай виснажені, тож каявся, що завів їх так високо в гори. Юний Роберт намагався не піддаватися втомі, але сил у нього бракувало.

О третій годині Гленарван зупинився.

– Треба відпочити, – сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить подібної пропозиції.

– Відпочити, але де? – відгукнувся Паганель.

– Проте це необхідно зробити, хоч би заради Роберта.

– О ні, сер, я можу ще йти… – заперечив відважний хлопчик. – Не зупиняйтеся…

– Тебе понесуть, мій хлопчику, – перебив його Паганель, – нам будь-що слід дістатися східного схилу. Там, можливо, знайдемо який-небудь курінь. Доведеться йти ще зо дві години.

– Ніхто не заперечує? – запитав Гленарван.

– Ніхто, – хором відповіли його супутники.

– А я понесу хлопчика, – додав Мюльреді.

Загін знову рушив на схід. Ще дві години тривало це жахливе сходження. Необхідно було дістатися вершини. Розріджене повітря спричиняло хворобливу задуху, відому під назвою «пуна». Ясна кривавили; щоби прискорити кровообіг, доводилося часто дихати, а це стомлювало; боліли очі від блиску сонячних променів на снігу. Хай якими мужніми були ці люди, та настала мить, коли навіть найбільші відчайдухи знесиліли. Запаморочення, це жахливе гірське відчуття, позбавило їх не лише фізичних, а й душевних сил.

Годі боротися з такою перевтомою. Раз по раз хтось падав, а зіп’явшись на ноги, неспроможний був іти, тож повз навкарачки. Зрозуміло, що незабаром буде край тривалому підйому, і Гленарван із жахом думав про неозорі сніжні простори, про холод, про вечірні сутінки, що заволокли ці пустельні вершини, про прихисток на ніч, як раптом майор зупинив його і спокійно промовив:

– Хижа.

Розділ XIII. Спуск із Кордильєрів

Будь-хто на Мак-Наббсовому місці сто разів проминув би цю хижку, навіть не запідозривши про її існування. Занесена снігом, вона майже не виділялася з-поміж довколишніх скель. Довелося її відкопувати, на що знадобилося півгодини наполегливої праці Вільсона та Мюльреді, і маленький загін поспішив там сховатися.

Касуча, побудована індіанцями, була складена з адоба – виду цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба з дванадцятифутовими гранями і стояла на вершині базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до входу, єдиного отвору в хатині. Хоча цей вхід був дуже вузький, урагани, сніг або град під час гірського буревію все ж проникали в хижу.

Тут могли вільно розміститися десятеро, і якщо у період дощів стіни хижки слабо захищали від вологи, то в цю пору року вони певною мірою захищали від різкого холоду. Крім того, пічка та димар із сяк-так складених цеглин давали можливість розпалити вогонь і успішно боротися з холодом.

– Ось і притулок, може, не вельми зручний, але доволі реальний, – промовив Гленарван.

– Та це палац! – вигукнув Паганель. – Бракує лише варти і придворних. Ми почуватимемось тут чудово.

– Особливо, коли у пічці запалахкотить яскравий вогонь, – додав Том Остін. – Адже ми не лише зголодніли, а й промерзли, особисто мене добряча в’язка дров потішила б більше за шмат дичини.

– Ну що ж, Томе, постараємося роздобути паливо, – відгукнувся Паганель.

– Паливо – на вершині Кордильєрів? – перепитав Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.

– Оскільки в касучі палили багаття, то, мабуть, десь поблизу є якесь паливо, – зауважив майор.

– Наш друг Мак-Наббс має рацію, – промовив Гленарван. – Готуйте вечерю, а я візьму на себе обов’язки дроворуба.

– Ми з Вільсоном приєднаємось до вас, – оголосив Паганель.

– Якщо буду вам корисний… – зірвався з місця Роберт.

– Ні, відпочивай, мій хоробрий хлопчику, – відповів Гленарван. – Ти станеш справжнім чоловіком уже тоді, коли твої однолітки все ще будуть дітьми.

Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі.

Була шоста вечора. Мороз добряче щипав попри цілковите безвітря. Блакитне небо поступово темніло, і останні промені призахідного сонця осявали гострі вершини гірського хребта. Паганель захопив із собою барометр. Падіння ртутного стовпчика барометра відповідало висоті 11 700 футів, отже, ця частина Кордильєрів була нижча за Монблан лише на 910 метрів. Якби в цих горах треба було долати такі ж труднощі, якими на кожному кроці рясніє велетень Швейцарії, якби бурі й завірюхи озброїлися проти них, то, ясна річ, жоден мандрівник не перевалив би через могутнє гірське пасмо Нового Світу.

Гленарван і Паганель, піднявшись на порфірну кручу, оглянули горизонт. Вони перебували на самісінькій вершині головного хребта Кордельєрів, і перед ними лежав простір площею 40 квадратних миль. Пологим східним схилом можна було легко спускатися. Вдалині поздовжні смуги каменів і валунів, відтіснені обвалами льодовиків, утворили величезні ланцюги морен.[28]

Сонце сідало за обрій, і долини Колорадо поступово занурювались у густі сутінки. Освітлені сонячними променями, один по одному поступово згасали виступи ґрунту, скелі, шпилі. Помалу весь східний гірський схил занурився в пітьму. На заході відроги гірського кряжа, що підтикають бічну стіну схилу, ще освітлювалися променями призахідного сонця. Скелі й льодовики сліпили так, ніби купалися в променях денного світила. На північ хвилеподібно спускався ряд вершин; непомітно зливаючись одна з одною, вони утворили вихлясту смугу. Смуга губилася десь удалині, уподібнюючись до невиразної лінії, проведеної чиєюсь невмілою рукою. А от на півдні картина була прекрасна, і в міру наближення ночі, вона набирала дедалі величніших обрисів. Внизу виднілася дика долина Торбідо, за дві милі від неї панувала гора Антуко із зяючим кратером. Вулкан страхітливо ревів, немов біблейський Левіафан, вивергаючи клекотливу пару, змішану із клубами вогненної сажі. Гори, що оточували його, здавалося, охопило полум’я. Град розжареного каміння, хмари червонавого диму, ракети лави – все зливалося у вогняні снопи. Щохвилинно зростав величезний промінь світла, і сліпучі заграви заповнювали своїм різким віддзеркаленням весь неосяжний горизонт. Присмеркове сонце, поступово втрачаючи світло, потопало в мороці, немов згасаюче світило.

Імпровізовані дроворуби – Паганель і Гленарван – раптом відчули себе вправними малярами; вони, напевно, ще довго захоплювалися б дивовижною картиною боротьби вогнів земних із вогнями небесними, але менш захоплений Вільсон повернув їх до реалій. Дерев ніде не було, проте, на щастя, скелі були вкриті бідненьким сухим лишайником. Ось ним вони й запаслися вдосталь, та ще й рослиною льярета, коріння якої непогано горить. Щойно дорогоцінне паливо занесли до касучі, одразу ж набили ним пічку. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче було підтримувати його. Сильно розріджене повітря містило мало кисню для горіння – принаймні так пояснив майор.

– Втім, – додав він, – вода тут закипить не при 100 градусах, а раніше; шанувальникам кави, звареної на воді, що закипає при 100 градусах, доведеться вдовольнятися меншою температурою, бо кава закипить при температурі нижче за 90 градусів, адже пониження точки кипіння дорівнює приблизно одному градусу на 324 метрів підйому.

Мак-Наббс мав рацію: термометр, опущений у закипілу воду, показав усього лише 87 градусів. Усі з насолодою попили гарячої кави. Сушене м’ясо не викликало особливого задоволення у присутніх, на що Паганель зробив зауваження, таке ж розсудливе, як і даремне.

– Так, – сказав він, – слід визнати, що шматок смаженої лами смакував би зараз ліпше. Кажуть, ця тварина замінює бика і барана. Мені вельми кортить знати, чи замінює її м’ясо добротний біфштекс.

– Як! Ви незадоволені нашою вечерею, пане Паганелю? – запитав Мак-Наббс.

– Я в захваті, поважний майоре, але зізнаюся, що дичина смакувала б більше.

– То ви сибарит[29], – озвався Мак-Наббс.

– Не заперечую, майоре, та я певен, що й ви не відмовилися б од біфштекса!

– Ваша правда! – погодився майор.

– А якби зараз вас попросили попри холод і пітьму вирушити на полювання, ви пішли б?

– Звісно. Як ви того хочете…

Не встигли Мак-Наббсові друзі подякувати і сказати, що не зловживатимуть його безмежною люб’язністю, як раптом почулося віддалене завивання. Воно не припинялося. Здавалося, завивали не окремі тварини, а стадо. Географ припустив, що провидіння, надавши їм прихисток, прагне забезпечити їх ще й вечерею. Та Гленарван швидко повернув його до реальності, нагадавши, що на таких висотах чотириногих тварин годі уздріти.

– То звідкіля ж цей шум? – запитав Том Остін. – Хіба ви не чуєте, як він наближається?

– Чи не лавина це, часом? – припустив Мюльреді.

– Ні! – заперечив Паганель. – Це справжнє звірине завивання.

– Побачимо, – сказав Гленарван.

– І побачимо зі зброєю в руках, – додав майор, беручи свій карабін.

Усі вибігли з касучі. Настала темна і зоряна ніч. Ще не зійшов на горизонті щербатий диск спадного місяця. Північні та східні вершини потопали в мороці, і можна було розгледіти химерні контури кількох найближчих круч. Завивання переляканих звірів наближалося. Воно долинало з боку занурених у темінь гір.

Що ж там відбувалося? Раптом на плоскогір’я обрушилася несамовита лавина живих істот, збожеволілих од жаху. Сотні, тисячі тварин мчали наосліп з оглушливим шумом. Щойно Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси встигли попадати на землю, як живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, який уночі бачив краще, ніж удень, і який і далі стояв, аби ліпше розгледіти, миттю збило з ніг.

У цю мить пролунав постріл. Майор стріляв навмання. Йому здалося, що якась тварина впала за кілька кроків од нього, тоді як усе стадо в нестримному пориві стрімко мчало схилами, освітленим відблиском вулкана.

– А! Он де вони! – пролунав раптом голос Паганеля.

– Хто це «вони»? – запитав Гленарван.

– Та мої окуляри. Дідько їх забирай! Як їх не втратити в такій веремії!

– Вас не поранено?

– Ні! Пом’ятий трішки. Навіть не знаю, ким.

– Ось ким, – відгукнувся майор, волочучи за собою підстрелену тварину.

Усі поквапилися до касучі, аби при світлі вогнища розгледіти Мак-Наббсову здобич.

Це був красивий звір, схожий на невеликого верблюда, тільки без горба. У нього була витончена голова, струнке тіло, довгі тонкі ноги, шовковиста ясно-кавового кольору шерсть із білими плямами на череві.

Поглянувши на нього, Паганель одразу ж вигукнув:

– Це гуанако!

– Що таке гуанако? – запитав Гленарван.

– Тварина, придатна до вживання, – відповів Паганель.

– І смачна?

– Дуже. Їжа, гідна богів Олімпу! Я знав, що у нас на вечерю буде свіжина! І яка свіжина! Але хто ж оббілує тушу?

– Я, – відгукнувся Вільсон.

– Чудово! А я беруся приготувати печеню, – відповів Паганель.

– То ви ще й кухар, пане Паганелю? – запитав Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, адже я француз, а кожен француз трішки кухар.

За п’ять хвилин Паганель уже розкладав на розжареному вугіллі вогнища великі шматки дичини. А вже за десять хвилин він подав товаришам апетитно засмажене філе гуанако. Усі приготувалися уплітати м’ясо за обидві щоки. Та ледь скуштувавши його, мандрівники, на великий подив географа, скривилися від огиди.

– Фе! – сказав один.

– Зовсім не їстівне! – додав інший.

Бідолашний учений, скуштувавши своєї смаженини, змушений був погодитися, що подібна печеня була неїстівна навіть для голодних людей. Товариші взяли його на кпини, вдосталь насміявшись над «їжею богів», до чого вчений поставився досить м’яко. Він сам сушив собі голову, прагнучи зрозуміти, чому справді смачне м’ясо гуанако перетворилося на таке неїстівне. Раптом його осяяв здогад…

– Я зрозумів! – вигукнув він. – Зрозумів, нехай йому біс! Я знаю тепер, у чому річ!

– Мабуть, це м’ясо дуже довго лежало? – спокійно запитав Мак-Наббс.

– Ні, нестерпний майоре, на жаль, воно дуже довго бігло, і як я раніше не допетрав!

– Що ви хочете цим сказати, пане Паганелю? – запитав Том Остін.

– Я хочу сказати, що м’ясо гуанако смачне, лише коли тварину вбито під час відпочинку, але якщо за нею довго полювали і тварина чимало пробігла, тоді її м’ясо неїстівне. Отже, за огидним смаком нашої печені я можу припустити, що ця тварина, як і все стадо, примчала здалеку.

– Ви впевнені в цьому? – запитав Гленарван.

– Цілком певен.

– Яке ж явище природи могло так сильно налякати тварин, що вони покинули лігва, де їм належало б спокійно спати?

– На це, мій любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Як на мене, годі шукати пояснень, ліпше лягаймо спати. Я просто вмираю від утоми! То що, майоре, спатимемо?

– Спатимемо, Паганелю!

Підкинувши лишайника у вогнище, мандрівники позагорталися в пончо, і незабаром у хижі залунало богатирське хропіння, причому найгучніше серед цього гармонійного оркестру виділявся бас ученого географа.

Тільки Гленарван не стулив повік. Його гризла якась непоясненна тривога. Думки мимоволі поверталися до стада гуанако, яке мчало геть через незрозумілий жах. Їх не могли переслідувати хижі звірі – на такій висоті їх майже немає, годі шукати тут і мисливців. Що ж викликало такий жах у тварин, що погнало їх до прірв Антуко? Що за причина? Гленарван передчував небезпеку.

Проте мало-помалу під впливом напівдрімоти його тривожні думки змінило сподівання. Взавтра він зі своїми супутниками опиниться біля підніжжя Кордильєрів. Саме там розпочнуться справжні пошуки капітана Гранта, і незабаром вони увінчаються успіхом. Він мріяв про те, як звільнять із полону капітана Гранта і двох його матросів. Одна по одній у його уяві поставали ці картини, але щохвилини його відволікало від них то потріскування іскорки, яка вилітала з вогнища, то яскравий спалах полум’я, що освітлював обличчя сплячих товаришів. Проте тривожні передчуття дедалі сильніше обіймали чоловіка. Він напівсвідомо прислухався до звуків, що долинали ззовні.

Раптом йому почулися віддалені глухі загрозливі гуркоти, подібні на грім, але вони линули не з неба. Либонь, це гроза, що вирувала десь гірськими схилами, на кілька тисяч футів нижче за вершину. Гленарван вирішив переконатися в цьому, тож вийшов із касучі.

Зійшов місяць. Повітря було прозоре і нерухоме. Ніде не видно жодної хмарки. Лише подекуди миготіли відблиски вогнедишного вулкана Антуко. Ні грози, ні блискавок. Високо в небі мерехтіли тисячі зірок. А між тим гуркоти не вщухали. Здавалося, вони наближалися і мчали поздовж Кордильєрів. Гленарван повернувся до касучі. Його як і раніше турбувало питання, що спільного між цим підземним гулом і втечею гуанако.

Чи не було друге наслідком першого? Він поглянув на годинник. Була друга година ночі. Не маючи беззаперечних доказів, що їм справді загрожує якась небезпека, він не розбудив утомлених товаришів, які спали мертвим сном, і сам на кілька годин поринув у важку дрімоту.

Раптом страхітливий гуркіт звів його на ноги. То був оглушливий шум, подібний до скреготу незліченної кількості возів, які хисткою бруківкою везли ящики з артилерійськими снарядами. Раптом Гленарван відчув, що ґрунт кудись зникає з-під його ніг; касучі захиталася, стіни розітнули тріщини.

– Тривога! – крикнув він.

Його супутники, пробуджені страшним гуркотом, сповзали вниз крутим схилом гори. Світало, і мандрівники побачили страшну картину.

Гірський рельєф раптово змінився: гори стали нижчими; їхні гострі вершини несамовито розхитувалися, а потім зникали, немов під ними відкривалися якісь люки. Відбувалося явище, властиве Кордильєрам: гірський кряж, декілька миль завширшки, переміщався, сповзаючи вниз до рівнини.

– Землетрус! – вигукнув Паганель.

Він не помилився. Це було одне зі стихійних лих, властивих гірській частині Чилі саме в цій місцевості, де протягом чотирнадцяти років був двічі знищений Коп’япо, а Сантьяґо зруйнований чотири рази. У цій частині земної кулі активний підземний вогонь, а порівняно молоді вулкани цього гірського пасма є недостатніми клапанами для безперешкодного виходу підземної пари і газів. Звідси й безперервні струси, що місцевою мовою називаються темблорес.

Тим часом частина гірської платформи разом із охопленими жахом подорожніми, які вчепилися руками у лишайники, котилася вниз зі швидкістю кур’єрського поїзда, себто 50 миль за годину. Годі було втекти чи затриматися, чи бодай крикнути. Підземний гул, гуркіт гранітних і базальтових скель, хмари сніжного пилу робили будь-яке спілкування неможливим. Кряж то опускався без поштовхів і коливань, то, немов судно у бурхливому морі, піддавався кільовій та бічній хитавиці. Він проносився повз прірви, куди стрімголов падали глиби гірських порід, викорчовував вікові дерева, наче гігантська коса, зрізав усі виступи східного схилу.

Годі навіть уявити потужність цієї маси вагою в мільярди тонн, що совгає зі зростаючою швидкістю під кутом 50°!

Ніхто не брався визначити, скільки тривало це страхітливе падіння. Ніхто не наважився уявити, в яку ж прірву мала впасти ця брила. Ніхто не знав, чи всі живі, чи хтось лежить розпластаний на дні провалля. Задихаючись од швидкого спуску, закляклі від крижаного вітру, засліплені сніжним вихором, вони ледве переводили дух; знесилені, безтямно чіплялись за скелі, їх утримував лише могутній інстинкт самозбереження.

Раптом неймовірної сили поштовх відірвав мандрівників од рухливого острова, викинув уперед, і вони покотилися останніми гірськими уступами. Плато різко зупинилося.

Протягом кількох хвилин ніхто не ворушився. Нарешті підвівся майор.

Оглушений поштовхом, він все ж таки твердо тримався на ногах. Мак-Наббс струсив з очей пил і роззирнувся. Навколо нерухомо лежали його супутники.

Майор усіх перелічив. Були всі, крім Роберта Гранта.

Розділ XIV. Рятівний постріл

Пологий східний схил Андських Кордильєрів непомітно переходить у рівнину, де й зупинилася гірська брила з мандрівниками. Тут простиралися буйні пасовиська; височіли прекрасні фруктові дерева. Ліс яблунь, що аж гнулися під золотавими плодами, посадили ще за часів завоювання материка. Здавалося, то був куточок родючої Нормандії, покинутий на цих пласких рівнинах. За інших обставин кожного подорожнього неодмінно вразив би такий раптовий перехід від пустелі до оази, від снігових вершин до зелених лук, від зими до літа.

Ґрунт знову став нерухомим. Землетрус ущух, і підземні сили, мабуть, застосовували свою руйнівну силу десь далі, адже в якомусь місці ланцюг Кордильєр завжди перебуває у стані струсу. Цього разу землетрус був особливо потужний. Різко змінилися гірські контури. На тлі блакитного неба вимальовувалася нова панорама вершин, гребенів, піків, і провідник пампою марно шукав би на них звичні орієнтири.

Народжувався чудовий день. Сонячні промені, що прокинулися з вологого ложа Атлантичного океану, ковзали по сріблястому простору, занурюючись у хвилі вже іншого океану. Була восьма година ранку.

Гленарван і його супутники помалу поверталися до життя. Їх сильно оглушило. Проте вони здійснили вдалий стрімкий спуск із Кордильєрів, про який подбала сама природа, і могли б тільки порадіти тому вдалому спуску, якби не зник Роберт Грант.

Мужній хлопчик підкорив серця супутників. Усі його полюбили, але найдужче до нього прикипів Гленарван. Коли лорд дізнався про зникнення Роберта, його охопив відчай. Гленарван уявив бідолашного хлопчика, який лежить на дні прірви та марно кличе на допомогу його, свого другого батька.

– Друзі мої, друзі мої, – благально мовив Гленарван, насилу стримуючи сльози, – потрібно шукати його, його слід знайти! Ми не можемо його кинути напризволяще! Ми маємо обнишпорити кожну долину, кожну прірву, кожну безодню. Обв’яжіть мене мотузком! Спускайте у ці прірви! Я цього хочу! Чуєте: хочу! Аби лишень Роберт був живий! Як ми наважимося знайти батька, коли втратимо сина! І яке право ми маємо рятувати капітана Гранта ціною життя його дитини!

Супутники Гленарвана мовчки слухали. Вони розуміли, що він прагне прочитати в їхніх очах бодай тінь надії, і уникали його погляду.

– Ви ж чуєте мене! – провадив Гленарван. – То чому мовчите? Невже ви всі втратили віру, невже ні на що більше не сподіваєтеся?!

Усі мовчали. Нарешті заговорив Мак-Наббс:

– Хто з вас, друзі мої, пам’ятає, коли саме зник Роберт?

У відповідь – тиша.

– Скажіть, принаймні, поряд із ким був хлопчик під час спуску? – знову запитав майор.

– Біля мене, – відгукнувся Вільсон.

– До якої миті він був біля тебе? Постарайся пригадати! Кажи!

– Я пам’ятаю ось що, – відповів Вільсон, – хвилини за дві до поштовху, яким закінчився наш спуск, Роберт, учепившись за лишайник, ще тримався поряд мене.

– Хвилини за дві? Подумай добре, Вільсоне. Хвилини могли видатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?

– Не помиляюся. Так, саме так: хвилини за дві, а то й менше.

– Хай так. А де перебував Роберт: праворуч або ліворуч од тебе? – запитав Мак-Наббс.

– Ліворуч. Я пам’ятаю, як його пончо стьобало моє обличчя.

– А відносно нас із якого боку перебував ти?

– Також ліворуч.

– Отже, Роберт міг зникнути тільки з цього боку, – промовив майор, повертаючись до гір і вказуючи праворуч. – Додам, що зважаючи на час зникнення хлопчика, можна з упевненістю сказати: він упав на ту частину гори, яка знизу обмежена рівниною, а зверху – стіною заввишки 2 000 футів. Там його і слід шукати. Розподіливши між собою цей район, ми там його і знайдемо.

Ніхто не додав жодного слова. Шість чоловік піднялися схилом Кордильєрів і почали пошуки на різній висоті.

Тримаючись праворуч од лінії спуску, вони обшукували найменші тріщини, спускалися, ризикуючи життям, на дно прірв, місцями завалених уламками, і вибиралися звідти із скривавленими руками і ногами, в подертому одязі. Протягом довгих годин усю цю частину Кордильєрів, за винятком декількох неприступних плоскогір’їв, було ретельно обстежено, і жодному з цих мужніх людей не спало на думку перепочити бодай хвильку. Та, на жаль, усі пошуки виявилися марними. Дитина знайшла в горах не тільки смерть, а й могилу, навіки приховану надгробною плитою якоїсь величезної скелі.

Близько першої дня Гленарван і його супутники, пригнічені й утомлені, знову зійшлися на дні долини. Гленарван страждав. Він насилу говорив, з його губ злітали одні й ті самі слова:

– Не піду звідси! Не піду!

Усім стало зрозуміло, що ця завзятість перетворилася на нав’язливу ідею, і кожен поставився до цього з повагою.

– Почекаймо, – сказав Паганель майорові й Тому Остіну, – трохи відпочинемо і відновимо сили. Це необхідно, незалежно від того, відновимо ми наші пошуки чи продовжуватимемо шлях.

– Так, – відповів Мак-Наббс, – залишімося тут, раз цього хоче Едуард. Він сподівається… На що він сподівається?

– Бог його знає, – відповів Том Остін.

– Бідолашний Роберт! – промовив Паганель, змахуючи сльозу.

Майор обрав місце під високими ріжковими деревами і розпорядився розбити тимчасовий табір.

Декілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса і рис – усе, що вціліло у мандрівників. Поблизу протікала річка, з якої набрали ще каламутну після обвалу воду. Мюльреді розпалив на траві багаття і незабаром подав своєму господареві гарячий напій, аби той хоч трохи поновив сили. Та Гленарван відмовився і лежав у заціпенінні на розкинутому пончо.

Так минув день. Настала ніч, така ж тиха і безтурботна, якою спершу була й попередня ніч. Як усі вляглися, хоча і не засинали, Гленарван знову вирушив на пошуки по схилах Кордильєр. Він прислуховувався, сподіваючись, що розчує хлопчикові крики. Він піднявся високо, заглибився далеко в гори і вслуховувався, прикладаючи вухо до землі, намагаючись упокорити серцебиття.

Усю ніч бідолашний лорд блукав горами. То Паганель, то майор ішли за ним услід, готові підтримати його на слизьких гребенях, біля краю провалля, куди заманювала його марна мужність. Останні його зусилля, сторазові окрики: «Роберте! Роберте!».

Настав ранок. Друзям довелося йти по Гленарвана на віддалене плоскогір’я і силоміць вести в табір. Він перебував у страшенному відчаї. Хто б наважився заговорити з ним про подальший шлях, хто посмів би запропонувати йому покинути цю фатальну долину? А тим часом уже бракувало харчів. Десь поблизу мали перебувати ті аргентинські провідники, про яких говорив їм катапаз. Повертатися було значно важче, ніж іти вперед. Крім того, була домовленість зустрітися з «Дунканом» на узбережжі Атлантичного океану. А тому слід було продовжувати шлях.

Мак-Наббс спробував відволікти Гленарвана від його сумних думок. Довго він умовляв друга, але той, здавалося, не чув його і лише скрушно хитав головою. Нарешті він пробурмотів:

– Вирушати?

– Так, вирушати.

– Почекаймо ще з годину.

– Гаразд, почекаємо, – погодився майор.

Минула година, Гленарван став благати перечекати ще годину.

Здавалося, що це засуджений на страту благає продовжити йому життя. Так минав час приблизно до полудня. Нарешті Мак-Наббс, порадившись зі всіма, рішуче заявив, що необхідно вирушати в путь, адже від цього залежить життя всіх його супутників.

– Так, так, – відгукнувся Гленарван, – слід вирушати.

Та при цьому він не дивився на Мак-Наббса. Його погляд був спрямований на якусь чорну точку високо в небі. Раптом він підняв руку і завмер.

– Онде, там! – крикнув Гленарван. – Гляньте! Ви тільки погляньте!

Усі подивилися туди, куди він так наполегливо вказував. У цей час чорна точка помітно збільшилася.

Це був птах, що летів високо в небі.

– Це кондор, – сказав Паганель.

– Так, кондор, – відгукнувся Гленарван. – Хтозна… Він мчить сюди, знижується… Почекаймо.

На що сподівався Гленарван? Чи не втратив він розум? Що означали слова: «Хтозна»?

Паганель не помилився: кондора можна було розгледіти дедалі чіткіше.

Це відмінний хижак, священний птах інків, цар Анд. У цьому краю водяться кондори надзвичайних розмірів, які мають таку дивовижну силу, що навіть здатні бика скинути у прірву. Часом якийсь хижак кинеться на овець чи телят і, вчепившись у жертву, піднімається з нею на велику висоту. Нерідко кондор ширяє на висоті 20 000 футів, тобто на висоті, недоступній людині. Звідти цей невидимий цар повітряних просторів гострим зором оглядає землю і помічає там невловимі людському оку предмети, що вельми вражає дослідників природи.

Що ж таке помітив цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

– Хтозна! – повторював Гленарван, не зводячи з птаха погляду.

Тимчасом хижак наближався, то ширяючи в повітрі, то стрімко падаючи долі, немов неживе тіло, кинуте в простір. Незабаром кондор став описувати великі кола. Тепер його можна було чітко розгледіти: ширина могутніх розправлених крил перевищувала 15 футів, він тримався в небі, ледь змахуючи ними. Великим птахам властиво літати з величним спокоєм, тоді як комасі, щоб утриматися в повітрі, доводиться безупинно махати крильми.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив.

Кондор зробив коло над одним з недоступних для людини плато Кордильєр, десь за чверть милі від наших подорожніх.

Величезний птах носився із паморочливою швидкістю, то випускаючи, то ховаючи страшні пазурі.

– Це там! Там!.. – вигукнув Гленарван.

Раптом у його голові промайнув здогад.

– Якщо Роберт ще живий! – із жахом вигукнув він. – То цей птах… Стріляйте, друзі мої, стріляйте!

Та пізно: кондор зник за високими виступами скелі. Збігла секунда, яка видалася вічністю… Та величезний птах з’явився знову: тепер він летів повільніше, обтяжений вантажем.

Пролунав крик жаху – в пазурах у кондора висіло нерухоме тіло, тіло Роберта Гранта. Хижак, учепившись у хлопчиків одяг, ширяв у повітрі за 150 футів над табором. Він помітив мандрівників. Щоб якнайшвидше зникнути зі своєю здобиччю, птах-велетень потужно розтинав крилами повітря.

– О! – вигукнув Гленарван. – Нехай краще Робертове тіло розіб’ється об скелі, ніж послужить…

Він не договорив і, схопивши Вільсонів карабін, прицілився в кондора, але його руки тремтіли, очі заволокло туманом, він не міг навести рушниці.

– Я це зроблю, – запропонував майор.

Спокійний, упевнений Мак-Наббс прицілився в кондора: той був од нього за 300 футів.

Та не встиг майор натиснути курок, як десь у долині пролунав постріл; білий димок здійнявся між двома базальтовими брилами, і кондор, уражений кулею в голову, описуючи круги, став поволі, немов на парашуті, спускатися на своїх широко розпростаних крилах. Не випускаючи здобичі, він м’яко впав за десять футів од крутого стрімчака.

– Він не дістався кондору! Роберт наш! – вигукнув Гленарван.

І, навіть не поцікавившись, звідки пролунав рятівний постріл, він кинувся до птаха. Супутники попрямували за ним. Коли вони добігли до кондора, той був мертвий, а тіла Роберта майже не було видно під широкими пташиними крильми.

Гленарван кинувся до хлопчика, вирвав його з пазурів хижака, обережно поклав на траві й припав вухом до нерухомого тіла.

Досі ще ніколи з людських уст не виривалося такого радісного вигуку, який цієї миті видав Гленарван:

– Він дихає! Він живий!

Вмить із Роберта зняли одяг, скропили його обличчя свіжою водою.

Він поворушився, розплющив очі, подивився навколо себе і прошепотів:

– Це ви, сер… тату мій!

Гленарван, задихаючись від хвилювання, був не в силах відповісти і, опустившись на коліна біля врятованого хлопчика, заридав сльозами щастя.

Розділ XV. Іспанська мова Жака Паганеля

Позбавившись однієї страшної небезпеки, Роберт одразу ж наразився на іншу, не менш серйозну: його мало не задушили в обіймах. Жоден із його супутників, попри хлопчикову слабкість, не зміг утриматися від того, щоб не притиснути його до серця. Та, очевидно, подібні обійми не є вбивчими для хворих; принаймні Роберт від них не помер.

Згодом мандрівники згадали про рятівника, і, ясна річ, майорові першому спало на думку роззирнутися довкруж.

За п’ятдесят кроків він помітив високого на зріст чоловіка, який нерухомо стояв на виступі біля самісінького підніжжя гори. Поблизу його ніг лежала довга рушниця.

У незнайомця були широкі плечі та довге волосся, стягнуте шкіряним ремінцем. На зріст він був вище шести футів, смагляве обличчя було розфарбоване: перенісся червоною фарбою, повіки – чорною, чоло – білою. Одягнений він був, як належить жителеві прикордонної смуги Патагонії: на ньому був гарний, зшитий вовною назовні плащ із шкури гуанако, прикрашений червоними химерними візерунками. З-під плаща спереду клином витикався нижній одяг із лисячого хутра, туго стягнутий у талії. На поясі висів мішечок із фарбами для обличчя. Його взуття було зшите з бичачої шкури, хрестоподібно перев’язане ремінцями біля кісточок.

Попри строкате розфарбування, обличчя патагонця було величне і виказувало неабиякий розум. Стоячи в гордовитій позі, він дожидав на розвиток подій. Нерухома велична фігура на скелястому п’єдесталі ніби уособлювала безпристрасну статую.

Помітивши патагонця, майор вказав на нього Гленарванові. Лорд попрямував до незнайомця. Патагонець ступив два кроки вперед. Гленарван схопив його руку і міцно потиснув. У лордових очах, у всій його зовнішності, в його сяючому обличчі світилася така вдячність, така палка подяка, що патагонець не міг не зрозуміти його. Він трохи нахилив голову і вимовив декілька слів, які, втім, не зрозуміли ні майор, ні його друг.

Тоді патагонець, пильно подивившись на чужоземців, заговорив іншою мовою, але його і цього разу не зрозуміли. Втім деякі вимовлені тубільцем фрази видалися Гленарвану подібними до іспанської, якою він знав кілька повсякденних слів.

– Espanol?[30] – запитав він.

Патагонець кивнув головою зверху вниз – рух, що у всіх народів має однакове значення.

– Чудово, – заявив майор, – тепер справа за нашим другом Паганелем.

Добре, що йому спало на думку вивчати іспанську мову!

Покликали Паганеля. Він одразу ж прибіг і вітав патагонця із суто французькою грацією, яку той, імовірно, не зміг оцінити. Географові притьмом про все розповіли.

– Чудово! – вигукнув він.

І, широко відкриваючи рота, аби чіткіше вимовляти, учений промовив:

– Vos sois urn homem de bem![31]

Тубілець уважно слухав, але нічого не відповідав.

– Він не розуміє, – промовив географ.

– Мабуть, ви неправильно вимовляєте, – припустив майор.

– Можливо. Жахлива вимова!

І Паганель знову повторив свою люб’язну фразу з нульовим результатом.

– Змінимо фразу, – сказав географ і повільно промовив: – Sem duvida, um Patagao?[32]

Той мовчав.

– Dizeime![33] – додав Паганель.

Патагонець і цього разу не зронив жодного слова.

– Vos compriendeis?[34] – так загорлав Паганель, що мало не порвав голосові зв’язки.

Було очевидно, що індіанець нічого не розумів, оскільки нарешті відповів іспанською:

– No comprendo.[35]

Настала черга дивуватися Паганелеві. Він із явним роздратуванням опустив окуляри з лоба на очі.

– Хай мене повісять, якщо я розумію бодай слово на цьому диявольському діалекті! – вигукнув він. – Очевидно, це арауканський діалект.

– Та ні ж бо, – відгукнувся Гленарван, – поза сумнівом, ця людина відповіла іспанською.

І повернувшись до патагонця, він знову його запитав:

– Espanol?

– Si, si![36] – відповів тубілець.

Паганель остовпів од здивування, майор і Гленарван пере зирнулися.

– Боюся, мій вчений друже, – почав, усміхаючись, майор, – чи не сталося тут якоїсь плутанини, та чи не стали ви жертвою своєї не уважності, яка, як мені здається, не дає вам продиху?

– Що? Що? – нашорошився географ.

– Річ у тім, що патагонець, поза сумнівом, говорить іспанською.

– Він?

– Так, він! Чи не вивчили ви, часом, якусь іншу мову, прийнявши її…

Мак-Наббс не встиг договорити.

– Ви дозволяєте собі зайвого, майоре, – сухо відчеканив Паганель.

– То чому ж ви його не розумієте? – запитав Мак-Наббс.

– Не розумію його тому, що тубілець говорить поганою іспанською, – роздратовано вигукнув географ.

– Ви вважаєте, що в нього погана іспанська, бо ви не розумієте його? – запитав майор.

– Послухайте, Мак-Наббсе, – втрутився Гленарван, – ваше припущення неймовірне. Хай яким неуважним є наш друг Паганель, але ж він не міг опанувати одну мову замість іншої!

– Тоді, дорогий Едуарде, або краще ви, поважний Паганелю, поясніть мені, що відбувається.

– Я не хочу нічого пояснювати – відповів географ. – Я свідчу: ось книга, за якою я щодня вивчав іспанську мову. Погляньте на неї, майоре, і ви переконаєтеся, що правда на моєму боці!

По цих словах Паганель став порпатися у своїх численних кишенях, згодом витягнув доволі пошарпаний том і з апломбом подав його майорові. Той узяв книжку і поглянув на неї.

– Це що за літературний твір? – запитав він.

– Це «Луїзіада», – відповів Паганель, – прекрасна героїчна поема, яка…

– «Луїзіада»? – вигукнув Гленарван.

– Так, друже мій, не що інше, як «Луїзіада» великого Камоенса!

– Камоенса? – повторив Гленарван. – Але, мій бідолашний друже, Камоенс португалець! Ось уже шість тижнів, як ви вивчаєте португальську мову!..

– Камоенс… «Луїзіада»… Португальська мова… – ось усе, що міг пробелькотати Паганель.

Його очі збентежено забігали під окулярами, усі супутники вибухнули гомеричним сміхом.

Патагонець і бровою не повів. Він спокійно чекав пояснення цій незрозумілій для нього сцені.

– Ох я божевільний, ох і божевільний! – вигукнув нарешті Паганель. – То он воно що! І все це не жарт! Усе це сталося зі мною! Адже це вавилонське змішання мов! Ой, друзі мої, друзі мої! Лишень подумайте: їхати до Індії і опинитися в Чилі! Вивчати іспанську, а вивчити португальську! Ні, це вже занадто! І якщо так триватиме й далі, то однієї чудової днини замість того, щоб викинути у вікно свою сигару, я викинуся сам!

Споглядаючи, як учений переживає цю прикру невдачу, не можна було втриматися від сміху, і він перший подав тому приклад.

– Смійтеся, друзі мої, смійтеся від щирого серця! – повторював Паганель. – Повірте, найдужче від усіх сміюся я над собою!

Тут він так засміявся, як імовірно, не реготав жоден учений в світі.

– Одначе ми таки залишилися без товмача, – промовив майор.

– О, не засмучуйтеся, – відгукнувся Паганель, – португальська з іспанською такі подібні, що я навіть переплутав їх, але ця подібність допоможе мені швидко виправити помилку, то ж незабаром я зможу подякувати цьому гідному патагонцеві мовою, якою він так добре володіє.

І Паганель не помилився, бо за кілька хвилин йому вдалося обмінятися з тубільцем декількома словами. Географ дізнався, що патагонця звати Талькав, що арауканською означає «громовержець». Імовірно, його так нарекли через його мистецтво володіння вогнепальною зброєю.

Та найбільше зрадів Гленарван, адже патагонець виявився професійним провідником. Зустріч із патагонцем була неймовірною вдачею, тож усі остаточно увірували в успіх експедиції і ніхто більше не мав сумнівів у порятунку капітана Гранта.

Тим часом мандрівники повернулися з індіанцем до Роберта. Хлопчик протягнув руки до тубільця, і той без слів поклав йому руку на голову. Він оглянув хлопчика, обмацав забиті місця. Потім, усміхаючись, пішов до потічка, зірвав там кілька стеблин дикої селери і натер ними тіло хворого. Завдяки цьому надзвичайно обережному масажу хлопчик відчув приплив сил. Було вирішено, що цей день, а також наступну ніч подорожні присвятять відпочинку. До того ж слід було обговорити і вирішити два важливі питання, що стосувались їжі і транспорту. Ні провіанту, ні мулів мандрівники не мали. На щастя, з ними був Талькав. Тепер цей провідник, який звик супроводжувати мандрівників уздовж кордону Патагонії, один із найрозумніших місцевих бакеанос, узявся забезпечити Гленарвана всім необхідним для його невеликого загону. Він запропонував вирушити в індіанську тольдерію, село, що всього за чотири милі від них, де можна було дістати все необхідне для експедиції. Цю пропозицію було зроблено за допомогою жестів та деяких іспанських слів, які вдалося зрозуміти Паганелеві. Її було прийнято. Гленарван та його вчений друг, попрощавшись із товаришами, негайно попрямували за провідником-патагонцем угору проти течії річки.

Півтори години вони йшли швидко, ледве встигаючи за велетнем Талькавом. Уся прилегла до підніжжя Кордильєр місцевість вирізнялася красою і неймовірною родючістю. Всюди, куди сягало око, простиралися вигони.

Здавалося, тут вільно могло прогодуватися стотисячне стадо жуйних тварин. Широкі ставки, що сполучалися густою мережею річок, щедро живили вологою зелені рівнини. Чорноголові лебеді грайливо плескалися у водяному царстві, обстоюючи свою територію у стада страусів, які пустували серед льяносів.[37]

Галасливе, строкате царство пернатих вирізнялося неймовірним розмаїттям. Витончені, сіренькі з білими смужками горлиці-ізакас і жовті кардинали на гілках дерев були подібні на живі квіти. Перелітні голуби мчали кудись удаль, і зграя різноманітних горобців – чинголос, ільчуерос, монхітас – переслідували один одного, сповнюючи повітря пронизливим цвіріньканням. Жак Паганель зачаровано милувався всім довкола і з його вуст щоразу зривалися захоплені вигуки, що неймовірно дивувало патагонця – він бо вважав цілком природним, що в небі пурхають птахи, на ставках плавають лебеді, а на луках ростуть трави. Ученому-географові не довелося шкодувати про здійснену прогулянку та скаржитися на її тривалість. Вони вже досягли табору індіанців, а йому здалося, що він тільки-но розпочав свою путь. Тольдерія розкинулася в глибині долини, затиснутої між відногами Андських Кордильєрів. Тут у куренях із хмизу жило з тридцятеро тубільців-кочівників, які пасли величезні стада опасистих корів, биків, табуни коней і отари овець. Вони переганяли їх із пашні на пашню і всюди знаходили для своїх чотириногих підопічних щедрий харч.

Андо-перуанці – помісь племен арауканів, пуельче та аукасів. Мають оливкового кольору шкіру, середнього зросту, крижасті, з майже круглим обличчям, низьким чолом, широкими вилицями, тонкими губами, з жіночними рисами, байдужим виразом обличчя. Антрополог одразу сказав би, що ці тубільці не є представниками чистої раси. Вони були малоцікаві, але Гленарван потребував не їх, а їхньої худоби. А оскільки кочівники мали биків і коней, то й по всьому.

Після нетривалих переговорів Талькав швидко уклав угоду з тубільцями. Сім запряжених низькорослих конячок аргентинської породи, 100 фунтів сушеного м’яса, кілька мір рису і декілька бурдюків для води – ось, що потрібно було Гленарвану. Індіанці згодилися замість вина або рому (що для них було цінніше) взяти двадцять унцій золота, ціну якому вони добре знали.

Гленарван хотів купити восьмого коня для патагонця, але той дав зрозуміти, що в цьому немає потреби.

Торг було закінчено. Гленарван розпрощався зі своїми новими «постачальниками», як їх назвав Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Там їх зустріли захопленими вигуками, які, щоправда, більше призначалися харчам і верховим коням. Усі наминали з неабияким апетитом.

Поїв трохи і Роберт. Його сили майже відновилися.

Решту дня присвятили відпочинку. Говорили про все потроху: про супутниць, яких залишили на яхті, про саму яхту, про капітана Джона Манглса та його славну команду, про Гаррі Гранта, який, можливо, перебував десь неподалік.

Паганель не розлучався з індіанцем – він став Талькавовою тінню. Географ нетямився з радощів: нарешті він побачив справжнього патагонця, поряд із яким він здавався карликом, патагонця, що може змагатися своїм зростом із мексиканським імператором Максиміліаном і з тим восьмифутовим негром із Конго, якого бачив учений Вандер-Брок.

Паганель ошелешував незворушного Талькава іспанськими фразами, однак той стійко вислуховував його. Цього разу географ вивчав іспанську мову без книги. Було чути, як він виразно вимовляв іспанські слова, напружуючи то горло, то язик, то щелепи.

– Якщо я не засвою вимови, то будьте поблажливі до мене, – повторював він майорові. – Та чи міг я колись припускати, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!

Розділ XVI. Ріо-Колорадо

Наступного дня, 22 жовтня, о восьмій ранку Талькав подав сигнал вирушати. Аргентинська рівнина між 22° і 42° довготи знижується із заходу на схід: мандрівникам слід було лише спускатися пологим схилом до моря.

Коли патагонець відмовився від запропонованого коня, Гленарван вирішив, що Талькав, подібно до місцевих провідників, вважає за краще йти пішки, – що з його довгими ногами було завиграшки.

Проте Гленарван помилився.

У мить від’їзду Талькав по-особливому свиснув, і притьмом із сусіднього гайка вибіг прекрасний жеребець аргентинської породи. Це був надзвичайно красивий гнідий кінь, витривалий, гордий, сміливий і гарячий. Маленька, витончена голова, роздуті ніздрі, сповнені вогняного блиску очі, широкі коліна, крутий загривок, високі груди, довгі бабки[38] – словом, усе свідчило про силу і гнучкість.

Мак-Наббс, істинний поціновувач коней, не міг досхочу намилуватися цим представником пампаських коней, він знаходив у нього певну подібність до англійського гунтера.

Красень кінь звався Таукою, що мовою патагонця означає «птах», і, поза сумнівом, заслуговував на це прізвисько.

Щойно Талькав скочив на коня, той встав дибки і рвонув уперед. Чудовий вершник, патагонець викликав замилування й захват. Його спорядження складалося із двох мисливських пристосувань, вельми популярних в аргентинських рівнинах: бола і ласо. Бола складається з трьох куль, сполучених шкіряним ременем. Індіанець кидає їх у звіра чи ворога з відстані ста кроків так влучно, що цей снаряд обвиває ноги жертви і та одразу ж падає. Отже, в руках індіанця – це грізна зброя, і він надзвичайно вправно нею володіє. Ласо – ремінь завдовжки 30 футів, туго сплетений з двох шкіряних смуг, закінчується затяжною петлею, що ковзає по залізному кільцю. Цю затяжну петлю кидають правою рукою, тоді як лівою тримають ремінь, кінець якого міцно прикріплений до сідла. Довгий, перекинутий через плече карабін, доповнював озброєння патагонця.

Талькав, не помічаючи захоплення, яке викликала його витончена невимушена і гордовита постава, очолив загін, і всі рушили в путь. Вершники то скакали чвалом, то їхали кроком. Аргентинським коням, либонь, рись була невластива. Роберт їхав верхи так сміливо, що Гленарван остаточно переконався в його здатності міцно триматися в сідлі.

Пампа починається біля підніжжя Кордильєр. Її можна умовно поділити на три зони: перша йде від Андського хребта, покрита низькорослими деревами і чагарником, вона простягається на 250 миль; друга, завширшки 450 миль, поросла неймовірної краси травами, закінчується за 180 миль від Буенос-Айреса. Звідси й до самісінького моря мандрівник їде неозорими луками і витовкує памолодь люцерни й чортополоху, – це третя зона пампи.

Коли загін Гленарвана виїхав із андських ущелин, то передовсім натрапив на численні рухомі піщані дюни, що називаються меданос.

Якщо в дюнах коріння рослин у глибині не переплетене між собою, то вітер жене пісок, немов морські хвилі. Цей дуже дрібний пісок при найменшому подуві вітру злітає легкою хмаринкою, подеколи перетворюючись на справжній височезний смерч. Це видовище милує око і водночас є неприємним для нього. Милує, бо годі уявити собі щось своєрідніше за смерчі, які кочують рівниною. Вони то стикаються, то змішуються, то падають і знову здіймаються в якомусь хаотичному безладі. Неприємне, бо від незліченних меданос у повітря здіймається найдрібніший пил, що ножем ріже очі.

Це явище, спричинене північним вітром, тривало майже протягом усього дня. Та загін швидко просувався вперед. До шостої вечора пройшли майже 40 миль. Кордильєри лише невиразно чорніли на небосхилі, гублячись у вечірньому тумані.

Стомлені мандрівники радісно вітали час відпочинку. Привал зробили на березі швидкоплинної річки Неукен, каламутні, бурхливі води якої вирували між високих червоних круч. Географи Неукен ще називають Рамід або Комое. Річка бере свій початок серед озер, що їх знають лише індіанці.

Уночі та протягом наступного дня не сталося нічого особливого. Їхали швидко і без пригод. Рівна місцевість і помірна температура полегшували подорож. Та близько полудня сонячні промені стали пекучими. Увечері горизонт на південному заході заволокло хмарами – вірна ознака зміни погоди. Патагонець знав це і вказав географові на західну частину неба.

– Бачу, – відгукнувся Паганель і, звертаючись до супутників, сказав: – Погода гіршає. Нам доведеться познайомитися з памперо.

І пояснив, що памперо, надзвичайно сухий південно-західний вітер, – часте явище в аргентинських рівнинах. Талькав не помилився: вночі памперо став дути з жахливою силою, дошкуляючи людям, які могли закутатися лише у свої пончо. Коні вляглися долі, люди збилися в купу поряд.

Гленарван боявся, що ураган затримає їх, але Паганель, подивившись на барометр, заспокоїв його:

– Зазвичай памперо лютує три дні поспіль, на що безпомилково вказує барометр. Та коли барометр піднімається, як нині, то все обмежиться кількома годинами лютого шквалу. Заспокойтеся, друже мій, удосвіта знову розпогодиться.

– Ви говорите, немов по книзі читаєте, Паганелю, – зауважив Гленарван.

– Я сам немов книга, – відповів географ, – і ви можете, не соромлячись, цю книгу гортати.

«Книга» не помилилася: вночі вітер раптом ущух, і мандрівники мали змогу поновити сили міцним сном. Прокинулися свіжими, бадьорими, особливо Паганель, який, похрускуючи суглобами, весело потягувався, наче щеня.

Настало 24 жовтня – десять днів по від’їзді мандрівників із Талькауано. До місця, де Ріо-Колорадо перетинає тридцять сьома паралель, залишалося ще 93 милі, тобто три дні шляху. Лорд Гленарван нетерпляче чекав зустрічі з тубільцями, сподіваючись через патагонця, з яким Паганель уже непогано спілкувався, вивідати у них про капітана Гранта. Та вони їхали місцинами, в яких рідко трапляються індіанці, адже дороги, що ведуть із Аргентинської республіки до Кордильєр, проходять північніше. Індіанці-кочівники теж не траплялися. А якщо випадково вдалині показувався якийсь вершник-кочівник, то він квапився утекти геть, не виявляючи охоти до спілкування з незнайомцями. Подібний загін вселяв підозру і мирному вершникові, що зважився наодинці подорожувати тутешньою рівниною, і будь-якому бандитові, примушуючи його остерігатися восьми озброєних людей, що їхали на прудких конях. Самотній подорожній у цих відлюдних місцях міг сприйняти їх за зловмисників, тому мандрівникам ніяк не вдавалося поговорити ні з чесними людьми, ні з грабіжниками. Тож доводилося шкодувати, що на шляху не траплялася навіть ватага растреадорес[39], навіть якби довелося завести з ними розмову, заздалегідь обмінявшись рушничними пострілами.

Та хоч як Гленарван шкодував про те, що він нікого не зустрічав, усе ж сталася одна несподіванка, яка підтвердила правильність тлумачення документа.

Не раз загін помічав велику кількість стежок, серед них – дорога, що веде з Кармена до Мендоси. Її можна було легко визначити за рештками домашніх тварин: мулів, коней, овець, биків. Кістки, обгризені хижаками, слугували своєрідними віхами стежки. Їх були тисячі, звісно, не один людський скелет змішав тут свій прах з останками тварин.

Досі Талькав не поставив жодного питання щодо маршруту, наміченого мандрівниками, хоча розумів, звичайно, що загін не прагне вийти на жодну з доріг пампи, а також досягти сіл чи міст аргентинських провінцій. Щоранку загін, вирушаючи в путь, прямував назустріч ранішньому сонцю і протягом дня чітко тримався курсу, а ввечері, з привалом, призахідне сонце завжди опинялося за спиною. Ймовірно, Талькаву як провідникові, мало б видатися дивним, що не він веде мандрівників, а ті ведуть його. Та якщо він дивувався, то з властивою індіанцям стриманістю мовчав і, перетинаючи стежини, якими загін і не думав слідувати, жодних зауважень не робив. Однак того дня, коли загін досяг вищезазначеної дороги з Кармена до Мендоси, Талькав зупинив коня і, звернувшись до Паганеля, мовив:

– Ця дорога на Кармен.

– О так, друже, – відповів географ, намагаючись якомога краще вимовляти іспанські слова, – це дорога з Кармена до Мендоси.

– Ми поїдемо не по ній? – запитав Талькав.

– Ні, – відповів Паганель.

– Куди ж ми прямуємо?

– На схід.

– Це означає, що ми нікуди не потрапимо.

– Хтозна!

Талькав змовк і здивовано поглянув на вченого. Одначе з виразу його обличчя було видно, що патагонець і на мить не припускав, що Паганель жартує. Індіанець сам завжди ставився до всього серйозно, а тому не розумів жартів.

– Отже, ви не прямуєте до Кармена? – запитав він перегодя.

– Ні, – відповів Паганель.

– І до Мендоси – теж не їдете?

– І туди не їдемо.

До Паганеля під’їхав Гленарван і запитав, що йому каже Талькав і чому він зупинився.

– Він запитує, куди ми прямуємо: до Кармена чи Мендоси, – пояснив Паганель, – і дуже здивувався, коли довідався, що ми не їдемо у жодне з цих місць.

– Справді, наш маршрут стороннім видається дивним, – зауважив Гленарван.

– Певно, так. Він стверджує, що ми нікуди не приїдемо.

– Послухайте, Паганелю, чи не могли б ви йому пояснити мету нашої експедиції і чому нам так важливо потрапити саме на схід?

– Це буде дуже важко, – відповів Паганель, – бо індіанець не тямить на географічних градусах, а історія документа здасться йому фантастичною.

– То що саме він не зрозуміє, історію документа чи самого історика? – серйозно запитав майор.

– О, Мак-Наббсе! – вигукнув Паганель. – Ви все ще продовжуєте сумніватися в моїй іспанській мові!

– То спробуйте пояснити йому, мій поважний друже! – відповів той.

– Спробую.

Паганель під’їхав до патагонця і почав пояснювати йому мету експедиції.

Географові часто доводилося переривати своє пояснення то за браком слів, то через труднощі пояснення певних особливостей справи, незрозумілих дикунові. Цікаво було спостерігати за вченим: він жестикулював, вимовляв слова по складах. Неборака так надривався, що в нього аж піт котився градом із чола. Коли йому бракувало слів, то доводилося пояснювати за допомогою рук. Паганель спішився і став креслити на піску географічну мапу: меридіани перетиналися з паралелями, було зображено два океани й дорогу до Кармена. Жоден викладач ще не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було вгадати, розуміє він його чи ні.

Урок географії тривав понад півгодини. Нарешті Паганель замовк, витер піт, що струменів по обличчю, і поглянув на патагонця.

– Він зрозумів? – запитав Гленарван.

– Зараз з’ясуємо, – відповів Паганель. – Та якщо він нічого не втямив, я відмовляюся від подальших пояснень.

Талькав стояв нерухомо. Він мовчав. Його погляд був прикутий до накресленої мапи на піску, яку поволі здувало вітром.

– Ну? – запитав його Паганель.

Здавалося, Талькав не чув питання. Учений уже вловив майорову іронічну посмішку і, зачеплений за живе, збирався було з новими силами поновити урок географії, аж тут патагонець жестом зупинив його.

– Ви шукаєте бранця? – запитав він.

– Так, – відповів Паганель.

– І шукаєте його саме вздовж того шляху, що простягається від сонця на заході до сонця, що сходить? – додав Талькав.

– Саме так.

– Ваш бог доручив хвилям величезного моря таємницю полоненого?

– Так, сам бог.

– То нехай буде воля його, – з певною урочистістю сказав Талькав, – ми попрямуємо на схід і, якщо треба буде, дійдемо до самого сонця.

Здивований здібностями свого учня, Паганель одразу ж став перекладати товаришам відповіді індіанця.

– Який розумний народ! – додав він. – Я певен, що з двадцяти селян моєї країни дев’ятнадцять нічого не зрозуміли б із моїх пояснень.

Гленарван попросив дізнатися у патагонця, чи не чув він про чужоземців, які потрапили в полон до індіанців пампасів. Паганель поставив індіанцеві це питання і чекав на відповідь.

– Ніби чув, – відповів патагонець.

Цю відповідь миттю було перекладено англійською, і семеро мандрівників, оточивши патагонця, запитально на нього дивилися.

Паганель, од хвилювання насилу добираючи слів, продовжував ставити питання, водночас його погляд, спрямований на поважне обличчя патагонця, намагався прочитати відповідь раніше, ніж та злетить з його вуст.

Кожне іспанське слово патагонця географ повторював англійською, і в такий спосіб його супутники ніби чули відповіді рідною мовою.

– Хто був цей полонений? – запитав Паганель.

– Це чужоземець, європеєць, – відповів Талькав.

– Ви бачили його?

– Ні, але я знаю про нього з розповідей індіанців. Сміливець із воловим серцем.

– Волове серце! – повторив Паганель. – О, який чудовий образ! Друзі мої, ви зрозуміли? Він хоче сказати «мужня людина»!

– Мій батько! – крикнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, він запитав: – Як сказати іспанською: «Це мій батько»?

– Es mi padre, – відповів географ.

Тоді Роберт узяв Талькава за руки і з ніжністю вимовив:

– Es mi padre!

– Su padre![40] – вигукнув патагонець, і його очі засяяли.

Він обійняв хлопчика, зняв із сідла та із симпатією вдивлявся в нього. На розумному спокійному обличчі індіанця з’явився вираз співчуття.

Та Паганель ще не закінчив своїх розпитувань. Де перебував цей полонений? Що він робив? Коли саме Талькав чув про нього? Усі ці питання враз на нього навалилися. Патагонець одразу ж давав відповіді.

Паганель дізнався, що європейця полонило одне з індіанських племен, яке кочує територією між річками Колорадо і Ріо-Негро.

– Де плем’я перебувало востаннє? – запитав Паганель.

– Поблизу касика Кальфоукоура, – відповів Талькав.

– Поблизу того шляху, яким ми прямуємо!

– Так.

– А хто такий цей касик?

– Він вождь індіанського племені поюче, людина з двома язиками та з двома серцями.

– Тобто він хоче сказати, що цей вождь – лукава людина на словах і на ділі, – пояснив Паганель, заздалегідь дослівно переклавши цей красивий, образний вираз. – Чи зможемо ми врятувати нашого друга? – запитав він.

– Можливо, якщо він досі перебуває в руках індіанців.

– А коли ви про нього чули востаннє?

– Вже давно. Відтоді сонце двічі посилало пампі літо.

Радості Гленарвана не було меж. Час, указаний патагонцем, збігався із датою документа. Залишалося з’ясувати ще одне питання, і Паганель притьмом зробив це.

– Ви говорите про одного полоненого, – сказав він, – а хіба їх було не троє?

– Не знаю.

– І ви нічого не знаєте про те, що тепер із полоненим?

– Нічого.

На цьому розмова закінчилася. Можливо, троє полонених давно були розлучені один з одним. Однак патагонець стверджував, що поміж індіанців ішла розмова про якогось європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місцеперебування полоненого, навіть образна фраза патагонця про його відвагу – все, поза сумнівом, стосувалося капітана Гранта.

Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новими силами рушили на схід. Їхали сумною, одноманітною, нескінченною рівниною, яка на місцевому діалекті називалася травесіас, тобто пустельний район.

Вітри наче відполірували глинястий ґрунт: жодного каменя чи кругляка, вони лише подеколи траплялися на дні якого-небудь безплідного, зашерхлого яру або по берегах ставочків, викопаних індіанцями. Подекуди росли низькорослі гаї з темними верхівками, їх то там, то тут прорізали білі ріжкові дерева із солодкими стручками, – вони мають тонізуючу дію і приємні на смак. Інколи траплялися гайки чанари – дикої тернини та колючих чагарників, кволий вигляд яких свідчив про бідний ґрунт.

День 26 жовтня видався дуже важким – за всяку ціну треба було якнайскоріше дістатися Ріо-Колорадо. Коні мчали з такою швидкістю, що загін того ж вечора досяг красуні-річки пампи. Її індіанська назва Кобу-Лебу означає «велика ріка». Перетинаючи великий відрізок пампи, вона впадає в Атлантичний океан. Там, поблизу гирла, відбувається цікаве явище: кількість води в річці у міру наближення до океану зменшується. Припущень багато. Серед них: ґрунт дна річки вбирає в себе вологу або ж вода випаровується. Проте істинну причину такого рідкісного явища досі не з’ясовано.

Діставшись до Ріо-Колорадо, Паганель насамперед викупався в її водах, забарвлених червонястою глиною. Він був здивований глибиною річки, але це явище можна було пояснити таненням снігів під впливом літнього сонця. Річка виявилася такою широкою, що коні не в змозі були перепливти її. На щастя, рухаючись угору проти течії, мандрівники ви явили підвісний міст, зроблений індіанцями із плетених гнучких гілок, скріплених між собою ременями. Через цей міст маленькому загону вдалося перебратися на лівий берег, де він і отаборився.

Перш ніж заснути, Паганель поставив собі за мету визначити точне місцеперебування Ріо-Колорадо і старанно наніс цю річку на мапу – за відсутністю Яру-Дзангбо-Чу, яка далеко звідси скидала свої води з гір Тибету.

Наступні два дні, 27 і 28 жовтня, нічого надзвичайного не сталося. Та ж природа, той самий безплідний ґрунт. Одноманітно й сумно.

Тим часом ґрунт ставав все більш вологим. Доводилося перебиратися через затоплені водою низини, каньядас, і через дрібні лагуни, що ніколи не пересихають, – естерос. Увечері коні зупинилися на березі великого озера Лаукем, у водах якого міститься дуже багато мінеральних речовин. Індіанці називають його «Гірким озером». У 1862 році воно було свідком жорстокої розправи аргентинських військ над тубільцями.

Тут мандрівники й отаборилися. Ніч видалася б спокійною, якби навколо не було мавп-сапажу і диких собак. Ці галасливі тварини, імовірно, на честь європейців виконували одну зі своїх вітальних симфоній.

Розділ XVII. Пампа

Аргентинська пампа простягається від 34° до 40° південної широти. Арауканське слово «пампа» означає «рівнина, поросла травою». Назва і справді дуже личить цьому краю. Деревовидні мімози її західної частини, розкішні трави східної надають цій рівнині самобутності. Рослинність має таке довге коріння, що сягає ним аж до червоної або жовтої глини.

Якби геологів зацікавили поклади третинного періоду, то вони ви явили б невичерпні багатства – там збереглася незліченна кількість доісторичних решток. Індіанці стверджують, що це кістки вимерлої великої породи броненосців-тату, і прах цих зотлілих тварин приховує первісну історію рівнин.

Американська пампа – така ж географічно відокремлена область, як савана Країни Великих Озер або степ Сибіру. Континентальний клімат пампи, порівняно із кліматом провінції Буенос-Айрес, вирізняється лютішою зимою і спекотнішим літом. За словами Паганеля, взимку океан поступово віддає землі те тепло, яке поглинає з неї влітку. Цим пояснюється стабільна температура на островах, порівняно із температурою у глибині материків (так само зима в Ісландії м’якша, ніж у Ломбардії). І ось чому клімат західної частини пампи не вирізняється тією одноманітністю, що притаманна узбережжю через близькість Атлантичного океану. У західній частині спостерігається різка зміна температур: то суворі холоди, то палюча спека. Восени, тобто у квітні й травні, часто дощить. Але в цю пору року погода стояла дуже суха і спекотна.

Удосвіта загін рушив у путь, заздалегідь визначивши напрям. Ґрунт, скутий корінням дерев і кущів, майже скам’янів. Зник найдрібніший пісок, з якого утворювалися дюни, зник пил, що клубочився в повітрі.

Коні просувалися бадьорим кроком серед паха-брава – високої трави, в якій індіанці ховаються під час грози. Дедалі рідше траплялися водойми, порослі верболозом, та місцева рослина Gugnerium argenteum, що полюбляє прісну воду. Коні, взрівши в лощині воду, притьмом скористалися цим і з жадібністю припали до неї, ніби поспішали запастися життєдайною вологою.

Талькав їхав попереду, обстежуючи кущі і розполохуючи чолінас – найнебезпечніших гадюк, укус яких менш ніж за годину валить навіть бика. Прудконогий Талькавів кінь перемахував через густі кущі, допомагаючи господареві прокладати шлях тим, хто їхав позаду. Це значно полегшувало просування загону рівнинами.

Природа навколо була одноманітна, довкруж жодного каменя. Безмежна, нескінченна одноманітність! Не було й натяку на якийсь пейзаж, або подію, або сюрприз природи! Лише Паганель, учений-ентузіаст, примудрявся помічати щось там, де не було нічого примітного, і милуватися дрібницями скупої природи. Що ж тішило його? Він, либонь, і сам не міг дати не це питання відповіді. Можливо, якийсь кущик або травинка. Та навіть цього було досить, аби розв’язати язика балакучому географові, і він повчав Роберта, який охоче слухав його.

Увесь день 29 жовтня наші вершники спостерігали неозору одноманітну рівнину. Близько другої години по полудні вони помітили під ногами коней багато кісток якихось тварин. То були зотлілі бліді останки величезного стада биків. Однак ці скелети не були безладно розкидані. Ніхто не міг пояснити, чому на такому невеликому просторі зібрано таку кількість скелетів. Це було загадкою навіть для Паганеля, і він звернувся з цим питанням до Талькава. Той не забарився вдовольнити його цікавість.

Вигук географа: «Неймовірно!» – і ствердний кивок голови патагонця дуже зацікавили присутніх.

– Що ж це таке? – запитали вони Паганеля.

– Блискавка! – відповів географ.

– Як! Блискавка здатна таке спричинити? – вигукнув Том Остін. – Убити наповал півтисячне стадо!

– Так каже Талькав, і я вірю йому, адже грози в пампі вирізняються особливою люттю. Хоч би нам не довелося випробувати цього на власній шкурі!

– Щось дуже жарко, – промовив Вільсон.

– Термометр показує 30 градусів у тіні, – відгукнувся Паганель.

– Це мене не дивує, – мовив Гленарван, – я почуваюся так, наче по мені пробігає електричний струм. Сподіватимемося, ця спека нетривала.

– На жаль, – заперечив Паганель, – нам годі розраховувати на зміну погоди, на горизонті – жодної хмарки!

– То погано, – зауважив Гленарван, – наші коні змучені спекою. Тобі, мій хлопчику, не дуже жарко? – запитав він Роберта.

– Ні, сер, – відповів хлопчик, – я люблю спеку, вона приємна!

– Особливо взимку, – зауважив майор, пихкаючи сигарою.

Увечері зробили привал поблизу покинутого ранчо – глиняної мазанки із солом’яним дахом. Ранчо було обнесене трухлявим частоколом, який, щоправда, таки міг уночі захистити коней від нападу лисиць. Самим коням ці тварини не можуть заподіяти шкоди, але хитрунки перегризають збрую, тоді коні можуть легко вирватися на свободу.

За кілька кроків від ранчо була вирита яма, що, вочевидь, правила за вогнище. У ній ще збереглася остигла зола. Всередині ранчо була лавка, вбогий лежак із бичачої шкіри, казанок, рожен і чайник для кип’ятіння мате.

Мате – напій із настою сушених трав, поширений у Південній Америці. Як і більшість американських напоїв, його п’ють крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував мате, і мандрівники залюбки запили ним вечерю, гідно поцінувавши індіанський напій.

Наступного дня, 30 жовтня, сонце піднялося ніби в розпеченому тумані й залило землю пекучими променями. Температура цього дня була нестерпна. На лихо, на рівнині, годі було шукати прихистку від спеки. Однак експедиція мужньо прямувала на схід.

Кілька разів дорогою траплялися величезні стада тварин, які не мали сил пастися під нещадним сонцем і ліниво валялися на траві. Сторожів, точніше пастухів, не було видно, лише собаки, що звикли втамовувати спрагу, висмоктуючи молоко в овець, вартували величезні череди корів, телят і биків.

Місцева рогата худоба вельми покірна, їй не властива інстинктивна реакція на червоний колір, притаманна європейським побратимам.

– Поза сумнівом, це пояснюється тим, що тут вони пасуться на республіканських випасах! – зауважив Паганель, вельми задоволений своїм дотепом.

До полудня в пампі почалися певні зміни. Стомлені одноманітністю цих місць мандрівники одразу ж їх помітили.

Дедалі рідше стали траплятися злаки. Замість них з’явилися ріденькі реп’яхи і гігантські чортополохи заввишки в дев’ять футів, що здатні ощасливити всіх ослів земної кулі. Подекуди росли низькі колючі чагарники темно-зеленого кольору. На такому висушеному ґрунті ці непоказні рослини були вельми цінні. Досі волога, що зберігалася в глинистому ґрунті рівнини, живила пасовище; тож трав’янистий покрив був густий і розкішний. Але тут цей килим, місцями витертий, місцями прорваний, оголив свою основу і продемонстрував убогість ґрунту. Талькав указав своїм супутникам на ці красномовні ознаки посухи.

– Особисто я зовсім не проти цієї зміни, – заявив Том Остін, – трава, довкруж трава – це врешті-решт може і набриднути.

– Так, але там, де трава, там і вода, – відгукнувся майор.

– О, це не проблема, – втрутився Вільсон, – дорогою нам обов’язково трапиться річка.

Якби Паганель чув цю фразу, то обов’язково зауважив би, що між Ріо-Колорадо і горами аргентинської провінції протікає дуже мало річок, але він саме пояснював Гленарвану явище, яке його зацікавило.

У повітрі витав запах паленого, проте аж до горизонту вогню не було видно. Не було також і диму – свідчення далекої пожежі. Отже, це явище не можна було пояснити якоюсь природною причиною. Незабаром запах горілої трави став такий відчутний, що всі, за винятком Паганеля і Талькава, були здивовані. Географ, завжди готовий пояснити будь-яке явище, повідав їм таке.

– Ми не бачимо вогню, проте відчуваємо запах гару. «Немає диму без вогню» – це прислів’я не менш правдиве в Америці, ніж у Європі. І це означає, що десь є пожежа, але у цій пампі така рівна поверхня, що повітряні маси рухаються без перешкод, тож запах палаючої трави можна відчути і за 75 миль.

– За 75 миль? – недовірливо перепитав майор.

– Саме так, – підтвердив Паганель. – Маю лише додати, що такі пожежі доволі часто охоплюють великі простори і подеколи досягають величезної сили.

– Хто ж підпалює прерії? – запитав Роберт.

– Висушені спекою трави часто вражає блискавка, а іноді це роблять самі індіанці.

– А навіщо вони це роблять?

– Не знаю, чи це правда, але вони стверджують, ніби після таких пожеж у пампі краще ростуть злаки. Це доводило б, що зола живить ґрунт. А я вважаю, що мета цих пожеж – знищення мільярдів кліщів, які доймають стада.

– Але такий дикий спосіб може вартувати життя тваринам, – зауважив майор.

– Буває, згорають стада, але зважаючи на їхню незліченну кількість, це дрібниці.

– До них мені байдуже: це справа індіанців, – провадив Мак-Наббс. – Я думаю про мандрівників, які перебувають у пампі. Адже і їх може заскочити полум’я?

– Звичайно! – задоволено вигукнув Паганель. – Іноді так стається, і я залюбки поспостерігав би таке видовище.

– Це схоже на нашого вченого, – сказав Гленарван. – У несамовитій любові до науки він ладен живцем згоріти.

– Годі вам, любий Гленарване, я прочитав Купера, і його «Шкіряну Панчоху». Завдяки їй я навчився рятуватися від наступу полум’я. Усе просто: довкола себе в радіусі кількох туазів треба вирвати траву. Тому я не боюся степової пожежі, більше того, щомога закликаю її.

Утім Паганелеві побажання не здійснилися, і його підсмажували лише палючі промені сонця. У цій тропічній спеці задихалися коні. Лише подеколи на вогненний диск набігала хмарка, тоді вершники підганяли коней, намагаючись триматися в життєдайній тіні, яку разом із хмарою гонив уперед західний вітер. Та невдовзі хмара обганяла коней, і сонце вогненними потоками знову заливало висушений ґрунт пампи.

Вільсон, запевняючи, що вони мають доволі води, зовсім не врахував нестерпну спрагу, що мордувала мандрівників. Поквапився він також і з думкою, що дорогою їм неодмінно трапиться річка. Шляхом їм не трапилося жодної річки, ба навіть пересохли штучні водойми, викопані індіанцями. Із збільшенням ознак засухи Паганель запитав Талькава, де той сподівається знайти воду.

– В озері Салінас, – відповів індіанець.

– А коли ми туди дістанемось?

– Завтра ввечері.

Зазвичай мандрівники аргентинською пампою риють колодязі і знаходять воду на глибині кількох туазів. Та наші подорожні не могли скористатися цим способом, адже не мали інструментів, необхідних для копання колодязів. Довелося обмежитися невеликою порцією води. Загін не потерпав од спраги, одначе й не мав можливості цілком її втамувати.

Подолавши 30 миль, увечері зробили привал. Усі сподівалися поновити сили міцним сном, але вночі рій настирливих москітів і комарів нікому не дав спокою. Їх поява свідчила про скору зміну вітру, який незабаром і справді подув із півночі. Ці кляті комахи зазвичай полишають ту місцевість лише за південного або південно-західного вітру.

У той час як майор спокійно зносив дрібні життєві знегоди, Паганель повсякчас нарікав на долю. Він шпетив москітів і комарів, досадував через відсутність підкисленої води, що втамовує нестерпний біль од укусів. Майор намагався втішити географа, мовляв, той має вважати себе щасливчиком, якщо з трьохсот видів відомих натуралістам комах на них напали лише два. Однак, Паганель прокинувся в кепському гуморі. Та все ж учений швидко збирався, оскільки цього дня належало дістатися озера Салінас. Коні дуже потомилися, вони мало не помирали від спраги, хоча вершники й урізували свою порцію води на користь тварин, все ж її бракувало. Коли панував північний вітер, спека із суховієм здавалася ще нестерпнішою.

Однак цього дня монотонну путь було порушено. Мюльреді, що їхав на чолі загону, раптом повернув коня назад і повідомив про наближення загону індіанців. До цієї зустрічі поставилися неоднаково. Гленарвану спало на думку, що від цих тубільців він, імовірно, довідається про потерпілих на «Британії». А от Талькав не був радий зустрічі з індіанцями-кочівниками, бо вважав тих грабіжниками.

За його вказівкою маленький загін скупчився і тримав напоготові свою зброю. Незабаром показався загін індіанців. Він складався лише з десяти осіб, що трохи заспокоїло патагонця. На відстані приблизно ста кроків їх можна було легко розгледіти. Це були тубільці, що належали до пампського племені, яке в 1833 році розгромив генерал Росас. Рослі, з високим опуклим чолом, оливковим відтінком шкіри – класичні представники індіанської раси.

На них були шкури гуанако або нутрій. При собі вони мали списи завдовжки 20 футів, ножі, пращі[41], бола[42] і ласо.

Спритність, із якою індіанці правили кіньми, свідчила, що вони чудові вершники. Вони зупинилися і з криками та активною жестикуляцією про щось радилися. Гленарван спрямував до них свого коня. Та не встиг він проїхати і два туази, як загін індіанців круто повернув і з неймовірною швидкістю зник із поля зору. Звісно, втомленим коням наших вершників годі було їх наздогнати.

– Спрахопуди! – вигукнув Паганель.

– Доброчесні люди так швидко не тікають, – додав Мак-Наббс.

– Що це за індіанці? – запитав Паганель Талькава.

– Гаучо, – відповів патагонець.

– Гаучо, – повторив Паганель, повертаючись до своїх супутників, – гаучо! Тоді їх нема чого боятися.

– Чому? – запитав майор.

– Тому що гаучо – сумирні пастухи.

– Ви так думаєте, Паганелю?

– Звісно. Вони прийняли нас за грабіжників і повтікали.

– А я вважаю, що вони не наважилися напасти на нас, – мовив дещо роздратований Гленарван. Йому будь-що кортіло вступити в контакт із тубільцями.

– Якщо я не помиляюся, то ці гаучо небезпечні розбійники, – промовив майор.

– Що ви! – вигукнув Паганель.

І він з таким запалом почав сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що примудрився вивести з рівноваги майора, і той, попри природну стриманість, мовив:

– Я вважаю, ви помиляєтеся, Паганелю.

– Помиляюсь? – перепитав учений.

– Так. Сам Талькав прийняв цих індіанців за грабіжників, а він добре знає, хто вони такі.

– То й що? Цього разу Талькав помилився, – дещо різко заперечив Паганель, – гаучо – мирні пастухи. Я сам писав про це в одній брошурі про пампу, яка, до речі, користується певною популярністю.

– Тоді ви помилилися, пане Паганелю.

– Я помилився, пане Мак-Наббс?

– Через неуважність, – продовжував наполягати майор, – і у наступному виданні книжки вам доведеться внести певні правки до вашої брошури.

Паганеля дуже спантеличив той факт, що його географічні відомості не лише беруться під сумнів, а й стають предметом жартів, відчув, що закипає.

– Ну знаєте, пане, – сказав він майорові, – мої книги не потребують виправлень!

– А мені здається, потребують, принаймні в цьому випадку, – уперто заперечив Мак-Наббс.

– Щось ви, шановний, сьогодні надто прискіпливі, – відрізав Паганель.

– А ви надто заїдливі, – відбив майор.

Попри доволі дріб’язковий привід, суперечка розпалювалася не на жарт, тож Гленарван втрутився.

– Поза сумнівом, – сказав він, – один із вас дуже прискіпливий, а другий – заїдливий, і, по правді, ви обидва мене дивуєте.

Патагонець, не розуміючи предмета суперечки, здогадався, що вони сваряться. Він усміхнувся і спокійно мовив:

– Це північний вітер.

– Північний вітер?! – вигукнув Паганель. – До чого тут північний вітер?

– Ну звичайно, – відгукнувся Гленарван, – ваш поганий настрій пояснюється північним вітром. Мені колись казали, що на півдні Америки він надзвичайно збуджує нервову систему.

– Присягаюся святим Патріком, ви маєте рацію, Едуарде! – вигукнув майор і розреготався.

Та роздратований Паганель не бажав здаватися і накинувся на Гленарвана.

– То по-вашому, у мене збуджені нерви?

– Звичайно, Паганелю, і винен у цьому північний вітер. Тут він часто штовхає людей на злочини.

– На злочини! – вигукнув учений. – То я маю вигляд людини, що збирається скоїти злочин?

– Я не кажу цього.

– Краще вже говоріть прямо, що я хочу вас зарізати!

– Жахаюся від самої думки про це! – відповів Гленарван, насилу стримуючи сміх. – На щастя, північний вітер дме всього лише день.

Гленарванові слова заглушив загальний регіт.

Паганель пришпорив коня і поскакав уперед, щоб на самоті розвіяти свій поганий настрій. За чверть години він забув про неприємності. Так, на короткий час незлобливість ученого зрадила йому, але Гленарван мав рацію, то була суто зовнішня причина.

О восьмій вечора Талькав, який їхав попереду, повідомив, що вони наближаються до озера. За чверть години маленький загін спускався крутим берегом озера Салінас. Однак тут подорожніх спіткало розчарування: озеро пересохло.

Розділ XVIII. У пошуках прісної води

Озеро Салінас замикає ряд лагун, що сполучають Сьєрра-Вентана і Сьєрра-Ґуаміні. Колись із Буенос-Айреса в ці місця прямували численні експедиції з метою добування солі, оскільки води Салінас містять багато хлористого натрію. Спека сприяла випаровуванню води, сіль осіла на дно, перетворивши озеро на величезне люстро.

Коли Талькав говорив про питну воду озера Салінас, то він мав на увазі не саме озеро, а прісні річки, що впадають у нього. Втім, і вони пересохли. Палюче сонце випило геть усе. Годі уявити собі розчарування, що охопило спраглих мандрівників.

Треба було негайно ухвалити якесь рішення. Незначна кількість води, що залишилась у бурдюках, затхнулася і не могла вгамувати спрагу. Голод і втома відступали перед потребою у воді. Виснажені мандрівники поселилися в шкіряному наметі, полишеному тубільцями у вибалку. Коні, лежачи на мулистих берегах озера, з огидою жували водорості та сухий очерет.

Коли всі розмістилися, Паганель звернувся до Талькава з запитанням, що, на його думку, слід зробити. Географ та індіанець говорили швидко, проте Гленарвану все ж удалося розібрати кілька слів.

Талькав говорив спокійно. Паганель жестикулював за двох. Цей діалог тривав кілька хвилин, потім патагонець схрестив руки на грудях.

– Що він сказав? – запитав Гленарван. – Мені здалося, що він радить нам розділитися.

– Так, на два загони, – відповів Паганель. – Ті, у кого коні від утоми і спраги ледве переставляють ноги, мають продовжити шлях уздовж тридцять сьомої паралелі. А ті, у кого коні в кращому стані, вирушать на пошуки річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас за 31 милю звідсіль. Якщо води в цій річці буде вдосталь, то другий загін почекає перший на березі. Якщо ж Гуа мі ні теж пересохла, то загін попрямує назад, назустріч товаришам.

– А тоді що робити? – запитав Том Остін.

– Тоді доведеться спуститися до відрогів Сьєрра-Вентана, що за 75 миль на південь, – там дуже багато річок.

– Слушна порада, – відповів Гленарван, – і ми скористаємося нею. Мій кінь не дуже постраждав від нестачі води, тож я можу супроводити Талькава.

– О мілорде, візьміть мене з собою! – благав Роберт, ніби йшлося про прогулянку.

– А ти не відставатимеш, мій хлопчику?

– О ні! У мене хороший кінь. Він так і рветься вперед… О, сер… Прошу вас!

– Гаразд, їдьмо, – погодився Гленарван, втішений, що йому не доведеться розлучатися з Робертом. – Нам утрьох обов’язково вдасться знайти джерело свіжої чистої води!

– А я? – запитав Паганель.

– А ви, шановний Паганелю, залишаєтеся із другим загоном, – відгукнувся майор. – Аби покинути нас, ви надто добре знаєтеся і на тридцять сьомій паралелі, і на річці Гуаміні, і на пампі. Мюльреді, Вільсону і мені годі дістатися місця, призначеного Талькавом. Під проводом хороброго Жака Паганеля ми сміливо рушимо вперед.

– Підкорююся, – відповів географ, задоволений тим, що його поставили на чолі загону.

– Тільки не будьте неуважним, – додав майор, – і не заведіть нас до берегів Тихого океану.

– Хто-хто, а ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре! – сміючись, відповів Паганель.

– Та скажіть мені, Гленарване, як ви спілкуватиметеся з Талькавом?

– Вважаю, що нам із патагонцем не доведеться розмовляти, – відповів Гленарван, – проте в екстреному випадку для порозуміння мені вистачить і тих іспанських слів, що я знаю.

– Тоді в путь, мій гідний друже! – відповів Паганель.

– Спершу повечеряємо, – запропонував Гленарван, – а потім, якщо зможемо, то трішки подрімаємо перед від’їздом.

Мандрівники перехопили всухом’ятку, а потім повлягалися спати. Паганелю снилися потоки, водоспади, ріки, річки, ставки, струмки, навіть повні карафи – словом, усе, в чому зазвичай міститься питна вода. То був справжній кошмар.

Наступного дня о шостій ранку коні Талькава, Гленарвана і Роберта Гранта були осідлані. Їх напоїли залишками води із бурдюків. Коні з жадобою припали до огидної на смак води. Потім троє вершників скочили у сідла.

– До побачення! – крикнули Остін, Вільсон і Мюльреді.

– Головне, постарайтеся не повертатися! – додав Паганель.

Незабаром патагонець, Гленарван і Роберт залишили позаду маленький загін на чолі з географом. Пустеля озера Салінас, якою їхали вершники, була рівниною з глинистим ґрунтом, порослим хирлявими кущами, куцими мімозами, які індіанці називають кура-мамель, і кущоподібними рослинами юмма, що містять багато соди. Подекуди траплялися величезні шари солі, що надзвичайно яскраво відбивали сонячні промені. Коли б не палюча спека, то можна було подумати, що то обмерзлі ділянки землі. Контраст між сухим, випаленим ґрунтом і блискучими соляними товщами надавав цій пустелі неповторного вигляду.

Зовсім інша картина відкрилася б перед мандрівниками, якби їм довелося спуститися на 80 миль південніше Сьєрра-Вентани.

Цей край надзвичайно родючий. Там розкинулися розкішні, найкращі на індіанських землях, паші. Північно-західні схили Сьєрра-Вентани вкриті буйними травами; нижче тягнуться ліси, багаті на різноманітні породи деревини. Там росте альгарробо – різновид ріжкового дерева, стручки якого сушать, перемелюють і готують хліб; біле квебрахо – дерево з довгими, гнучкими гілками, що нагадує нашу європейську плакучу вербу; червоне квебрахо, що вирізняється надзвичайною міцністю; легкозаймистий наудубай, який часто стає причиною страшних пожеж; вірраро, чиї лілові квіти мають форму піраміди; вісімдесятифутовий гігант тімбо, під колосальною кроною якого від сонячних променів може сховатися стадо. Аргентинці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але їм так і не вдалося подолати ворожість індіанців.

Поза сумнівом, така родючість свідчила про те, що цю місцевість рясно зрошують численні річки, які спадають схилами гірського пасма; навіть під час сильних посух ці річки не пересихають, але щоб дістатися до них, слід було йти 130 миль на південь. Звісно, Талькав мав рацію, запропонувавши спершу попрямувати до річки Гуаміні: це було значно ближче і в потрібному напрямку.

Коні трьох вершників швидко мчали вперед. Ці чудові тварини, либонь, інстинктивно відчували, куди правували їх господарі. Особливо жвавою була Таука. Із дзвінким іржанням вона птахою перелітала через пересохлі струмки і кущі курра-мамеля. За її прикладом коні Гленарвана і Роберта скакали услід трохи повільнішим клусом. Талькав немов приріс до сідла і, подібно до Тауки для коней, був своїм супутникам за приклад.

Патагонець часто озирався на Роберта. Спостерігаючи, як хлопчик міцно і впевнено тримається в сідлі, яку має гнучку спину, пряму поставу, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виражав своє задоволення схвальним криком. І справді, Роберт Грант ставав чудовим вершником і заслуговував на похвалу індіанця.

– Браво, Роберте! – заохочував хлопчика Гленарван. – Мабуть, Талькав задоволений тобою.

– І чим він задоволений, сер?

– Задоволений, як ти тримаєшся верхи.

– О, я просто міцно тримаюся, – червоніючи від задоволення, відповів хлопчак.

– А це головне, Роберте, – провадив Гленарван. – Ти дуже скромний, але я передрікаю, що з тебе вийде чудовий спортсмен.

– Ось це добре, – сміючись, сказав Роберт, – а тато хоче зробити з мене моряка. Що він скаже?

– Одне не заважає іншому. Якщо не всі наїзники зразкові моряки, то всі моряки здатні стати чудовими вершниками. Сидячи верхи на реї, привчаєшся міцно триматися, а от змусити коня виконувати бічні й кругові рухи – це приходить само собою, природно.

– Бідолашний батько! – промовив хлопчик. – Коли ви його врятуєте, він буде вам невимовно вдячний, сер!

– Ти його дуже любиш, Роберте?

– Так, сер. Тато був дуже добрий до мене і до сестри! Він тільки й думав про нас! Він завжди привозив нам подарунки з усіх країн, де бував. Повернувшись додому, він так лагідно розмовляв з нами, так ніжно голубив! О, коли ви познайомитеся із татом, ви його неодмінно полюбите! Мері дуже схожа на нього. Він має такий самий м’який голос, як у неї. Це не властиво морякові, чи не так?

– Так, Роберте, – погодився Гленарван.

– Я так чітко уявляю його, – вів далі хлопчик, наче сам до себе. – Добрий, славний тато! Коли я був малим, він заколисував мене на колінах, наспівуючи старовинну патріотичну шотландську пісню. Інколи я частково згадую мотив цієї пісні. Мері також її пам’ятає. О, мілорде, як ми його любили! Мені здається, що потрібно бути дитиною, щоб так сильно любити свого батька!

– Однак потрібно вирости, щоб навчитися поважати його, хлопчику мій, – відповів Гленарван, зворушений відвертістю Роберта.

Під час їхньої розмови коні стишили хід і пішли кроком.

– Ми ж знайдемо його, чи не так? – перегодя запитав Роберт.

– Так, ми його знайдемо, – відповів Гленарван. – Талькав навів нас на слід, а патагонець викликає в мене довіру.

– Талькав – славний індіанець, – відгукнувся хлопчик.

– Поза сумнівом!

– Знаєте що, сер?

– Що ти хочеш мені сказати?

– Я хочу сказати, що вас оточують лише славні люди: місіс Гелена, незворушний майор, капітан Манглс, месьє Паганель і такі відважні матроси «Дункана»!

– Так, я це знаю, хлопчику мій, – відповів Гленарван.

– А чи знаєте, що ви – найкращий з-поміж усіх?

– Ні, цього я не знаю!

– То знайте ж, сер! – вигукнув Роберт, узявши руку лорда і цілуючи її.

Гленарван ласкаво усміхнувся Роберту, але розмова обірвалася, бо Талькав жестом дав зрозуміти, щоб вони не відставали. Слід було пам’ятати про решту загону і не гаяти часу.

Вершники знову пустили коней клусом. Та скоро стало очевидним, що коням, за винятком Тауки, такий темп був не під силу. Опівдні довелося надати їм годину відпочинку. Вони геть знесиліли і навіть відмовилися їсти альфафару, різновид люцерни.

Гленарван стривожився: жодних ознак близькості води. Це могло призвести до невтішних наслідків. Талькав мовчав. Імовірно, він думав, що рано впадати у відчай, поки не з’ясовано: пересохла річка Гуаміні чи ні. Отже, він знову рушив уперед, і хоч-не-хоч коні попленталися кроком – на рись вони вже були неспроможні.

Талькав міг випередити супутників, Таука за кілька годин домчала б його до берегів річки. Поза сумнівом, він подумував про це, але не хотів кидати своїх супутників серед цієї пустелі. Щоб не випереджати їх, Талькав раз у раз змушував свого скакуна стримувати крок.

Опираючись, Таука то ставала дибки, то видавала дзвінке іржання, все ж стишувала свій алюр, підкоряючись умовлянням господаря. Талькав і справді розмовляв зі своїм конем. Звісно, Таука не відповідала йому, проте справді розуміла. Мабуть, патагонець мав переконливі доводи, оскільки після нетривалої «суперечки» Таука піддалася вмовлянням господаря і підкорилася йому.

Талькав також розумів скакуна. Розумна тварина якимсь вищим інстинктом учула ознаки вологи; вона жадібно втягувала повітря, рухаючи і прицмокуючи язиком, наче змочувала його життєдайною вологою.

Патагонець розумів: вода близько. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм нетерплячку коня. Незабаром двоє інших коней також відчули близькість води. Зібравшись на силі, вони понеслись навскач услід за конем індіанця.

Близько третьої години по полудні блиснула світла смуга. Вона переливалася під променями сонця.

– Вода! – вигукнув Гленарван.

– Так, вода, вода! – крикнув Роберт.

Тепер не потрібно було підганяти коней. Бідолашні тварини, відчувши приплив сил, помчали вперед. За кілька хвилин вони доскакали до річки Гуаміні й разом із вершниками кинулися по груди в життєдайну воду. Господарі, за прикладом коней, також прийняли ванну.

– Як смачно! – вигукнув Роберт, упиваючись водою посеред річки.

– Не пий так багато, мій хлопчику, – попередив Гленарван, утім не подаючи прикладу помірності.

Якийсь час нічого не було чути, крім частих гучних ковтків. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, неквапом, маленькими ковтками, «довгими, як ласо», за висловом патагонця. Він ніяк не міг напитися, і його супутники вже стали побоюватися, хоч би він не випив усієї води в річці.

– Ну, тепер справдяться надії і наших друзів, – сказав Гленарван. – Діставшись Гуаміні, вони матимуть удосталь чистої та свіжої води, якщо тільки Талькав не вип’є всю воду в річці.

– А чи не могли б ми вирушити їм назустріч? – запитав Роберт. – Так ми позбавимо їх кількох годин тривоги і страждань.

– Звичайно, хлопчику мій, але в чому ми везтимемо їм воду? Бурдюки залишилися у Вільсона. Ні, ліпше почекати їх на місці, як і домовлялися. Зважаючи на відстань, яку їм треба подолати кроком, я вважаю, що наші друзі прибудуть лише вночі. Тож приготуймо для них добрий нічліг і смачну вечерю!

Талькав, не чекаючи пропозиції Гленарвана, став обирати місце для привалу. На березі річки йому пощастило знайти рамаду – трибічну кошару. Вона була чудовим прихистком для людей, які не бояться спати просто неба. Тому подорожні не шукали ліпшого і втрьох розтягнулися на землі, під сонцем, щоб просушити змоклий одяг.

– Місце для нічлігу вже є, – сказав Гленарван. – Тепер слід подбати про вечерю. Треба, щоб наші друзі залишилися задоволені посланими вперед гінцями. Сподіваюся, полювання не буде марним. Роберте, ти готовий?

– Так, сер, – відповів хлопчик, зводячись на ноги і піднімаючи рушницю. Гленарван подумав про полювання, бо йому здалося, що береги Гуаміні були місцем зустрічі всієї дичини довколишніх рівнин. У повітря зграями здіймалися тінаму – рід червоних куріпок, що водяться в пампі, чорні рябчики з породи сивок, що йменуються теру-теру, жовті деркачі і водяні курочки з неймовірним зеленим оперенням.

А от чотириногих не було видно. Однак Талькав, указавши на високі трави і густі лісові зарості, дав зрозуміти, де саме зачаїлися тварини. Мисливці лише ступили кілька кроків і опинитися в місці, якого за кількістю дичини годі було знайти в цілому світі.

Спершу вони стріляли у крупну дичину, чим сполохали сотні косуль і гуанако. Та ці лякливі тварини так швидко зривалися з місця, що до них неможливо було наблизитися на відстань рушничного пострілу. Тож мисливці вирішили переслідувати іншу дичину, значно смачнішу. Їм удалося підстрелити з дванадцять червоних куріпок і деркачів. На додачу Гленарван влучним пострілом убив пекарі – таїтетр. М’ясо цієї товстошкурої тварини з рудуватою шерстю дуже смакувало, тож на нього не шкода було витратити пороху.

Менш ніж за півгодини мисливці завиграшки настріляли вдосталь дичини. Роберт не пас задніх і підстрелив доволі рідкісну тварину армадила, щось подібне до броненосця. М’ясо цієї тварини дуже масне, і, за твердженням патагонця, справжній делікатес. Роберт вельми пишався такою щасливою нагодою.

Тимчасом Талькав поділився зі своїми супутниками мистецтвом полювання на нанду, різновид страуса, що вирізняється надзвичайною швидкістю. Маючи справу з такою прудконогою твариною, індіанець не став удаватися до хитрощів і погнав Тауку просто на страуса, інакше той лише замучив би коня разом із мисливцем.

Наблизившись до нанду на необхідну відстань, Талькав так вправно метнув бола, що ремені притьмом обвилися навколо страусових ніг, і той миттю спинився. За кілька секунд нанду лежав долі.

Індіанець доклав зусиль, щоб зловити нанду, не заради хизування. Оскільки м’ясо цієї пташки надзвичайно смачне, Талькавові кортіло, аби ця страва потрапила до столу.

До рамади принесли в’язку червоних куріпок, Талькавового страуса, Гленарванового пекарі і Робертового броненосця. Страуса і пекарі одразу ж білували, м’ясо тонко нарізали. Що ж до броненосця, то ця тварина носить на собі власне деко: його поклали на розжарене вугілля в його ж панцирі.

На вечерю мисливці вдовольнилися куріпками – поживнішу їжу приберегли для друзів. Запивали кришталево чистою водою, проте вона їм видалася смачнішою за всі портвейни світу.

Не забули і про коней. У рамаді знайшлося стільки сіна, що його вистало не лише для їжі, а й для підстилки.

По завершенні всіх справ Гленарван, Роберт та індіанець загорнулися в пончо і вляглися на традиційне ложе мисливців у пампі – перину, набиту альфафарою.

Розділ XIX. Червоні вовки

Настала глупа ніч. Це була ніч перед молодиком, тож лише зірки ледь освітлювали рівнину. Річка Гуаміні повільно несла свої тихі води. Усе живе скидало уві сні денну втому. Пустельна німота облягла неозору пампу.

Гленарван, Роберт і Талькав також спали міцним сном, умостившись на м’якому ложі з люцерни. Знесилені коні вляглися на землю. Лише Таука спала стоячи, як справдешній чистокровний кінь. Навіть уві сні вона зберігала горду поставу, готова мчати вперед за першим покликом господаря. Панував цілковитий спокій. Вогнище дотлівало, подеколи осяваючи судомними спалахами німотну пітьму.

Близько десятої вечора, після нетривалого сну, індіанець прокинувся. Він пильно вдивлявся в пітьму і до чогось прислухався. Його зазвичай незворушне обличчя виражало тривогу. Що йому почулося? До них підкрадаються заброди-індіанці, ягуари, смугасті тигри чи ще якісь спраглі хижаки, яких приваблювала близькість річки? Мабуть, це припущення видалося йому найбільш імовірним, оскільки він швидко зиркнув на купу палива, і його тривога посилилася.

Незабаром і справді мав догоріти весь запас сухої альфафари, а це означало, що йому не вдасться довго тримати зухвалих хижаків на відстані. Талькаву нічого не залишалося, як тільки чекати розвитку подій.

Він чекав, вдивляючись удалеч, немов людина, яка раптово збудилась од близької небезпеки.

Минула година. Будь-хто на Талькавовім місці, переконавшись, що все довкола тихо, спокійно б заснув. Та загострене чуття індіанця підказувало йому, що загроза поряд. Раптом Таука глухо заіржала і потягнула ніздрями повітря. Патагонець рвучко підвівся.

– Таука учула ворога, – пробурмотів він і вийшов із рамади. Талькав почав ретельно оглядати рівнину.

Було тихо, але тривожно. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно ковзали серед чагарнику. Час від часу виблискували сяючі цятки. Вони то спалахували, то зникали і знов рухалися, перехрещуючись. Здавалося, це танцювали відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужоземець неодмінно подумав би, що то світляки. Їхнє мерехтіння вночі можна побачити в багатьох місцях пампи, але Талькава це не могло ввести в оману: патагонець розумів, із яким ворогом має справу. Зарядивши рушницю, він став на варті біля входу в загорожу.

Довго чекати не довелося. У пампі почувся дивний гавкіт, що переходив у виття. У відповідь вистрілив карабін. Незабаром долинуло несамовите завивання, що лунало, здавалося, із сотні пащек.

Гленарван і Роберт схопилися на ноги.

– Що трапилося? – запитав Роберт.

– Це індіанці? – запитав Гленарван.

– Ні, – відповів Талькав, – агуари.

– Агуари? – повторив Роберт.

– Так, – відповів Гленарван, – червоні вовки пампи.

Гленарван і Роберт зі зброєю в руках приєдналися до індіанця.

Талькав указав, звідки долинало оглушливе завивання. Роберт мимоволі ступив крок назад.

– Ти не боїшся вовків, хлопчику мій? – запитав Гленарван.

– Ні, сер, з вами я нічого не боюся.

– От і добре. Не такі й страшні ці агуари. За меншої їх кількості можна було б узагалі не зважати на них.

– Байдуже! – вигукнув Роберт. – Ми добре озброєні, нехай тільки спробують підійти!

– Ми дамо їм хлосту!

Звісно, Гленарван лише волів заспокоїти хлопчика, насправді його проймав дрож од самої думки про напад незліченної зграї розлючених вовків. Мабуть, їх були сотні. Трьом нехай навіть і добре озброєним людям годі здолати таку силу.

Гленарван згадав, що натуралісти називають цього хижака «canis-jubatus». Це червоно-бура тварина завбільшки з великого собаку, з лисячою мордою; уздовж її хребта стримить чорна грива. Агуар вельми прудкий і дужий. Живе зазвичай у багнистих місцевостях, де переслідує дичину. Ніч виганяє червоного вовка з його лігва, в якому він спочиває вдень. Особливо його бояться скотарі, адже голодний агуар нападає навіть на велику худобу, завдаючи господарствам чималих збитків. Самотній червоний вовк цілком безпечний, чого не скажеш про голодну зграю. Оглушливе виття, що лунало в пампі, й метання тіней переконали Гленарвана, що на берегах Гуаміні зібралася величезна зграя червоних вовків. Хижаки учули вірну здобич – кінське і людське м’ясо, і кожен з них жадав повернутися до лігва з частиною цієї здобичі. Становище не з легких.

Тим часом кільце вовків поступово змикалося. Коні тремтіли від страху. Лише Таука нетерпляче била копитом об землю, пориваючись обірвати прив’язь і мчати. Господар заспокоював її безперервним свистом.

Гленарван і Роберт стояли біля входу в рамаду, готуючись до оборони. Зарядивши карабіни, вони взяли на приціл перший ряд агуарів, аж раптом Талькав мовчки одвів угору дула їхніх рушниць.

– Для чого це Талькав робить? – запитав Роберт.

– Він забороняє нам стріляти.

– Чому?

– Мабуть, агуари ще далеко.

Одначе вдатися до таких дій індіанця спонукала важливіша причина.

Талькав, відкрив і перевернув свою порохівницю, продемонструвавши, що вона майже порожня.

– То що? – запитав Роберт.

– Доведеться берегти вогнепальні запаси. Сьогодні ми вволю пополювали, тож свинцю і пороху вкрай мало. Вистачить лише пострілів на двадцять.

Хлопчик змовк.

– Роберте, ти не боїшся?

– Ні, сер.

– Гаразд, мій хлопчику.

У цю хвилину пролунав постріл: Талькав уклав на місці найбільш завзятого звіра. Вовча зграя, що насувалася тісними рядами, відсахнулась і збилася у безформну масу за сто кроків од частоколу. Гленарван за знаком індіанця нараз заступив його місце. Тимчасом Талькав зібрав хмиз, суху траву – все, що могло палати, завалив цим вхід до рамади і кинув у середину цієї купи жаринки з багаття. Незабаром чорне небо заволокла пломениста завіса, між язиками полум’я можна було розгледіти рівнину, яскраво освітлену загравою. Гленарван зрозумів, проти якої навали хижаків їм доведеться боронитися. Навряд чи кому-небудь доводилося бачити таке величезне скопище голодних вовків. Вогненна завіса, якою Талькав перепинив дорогу хижакам, страшенно їх розлютила. Одначе деякі наблизилися до самого вогнища і обпалили собі лапи. Час од часу доводилося стріляти, щоб утримати люту зграю. Вже за годину валялося з п’ятнадцять убитих вовків.

Тепер обложенці перебували в кращому становищі. Поки вони мали порох і вогненна завіса палала біля входу в рамаду, можна не боятися вовків. Утім що буде, коли всі засоби вичерпаються? Гленарван поглянув на Роберта, і його серце защеміло. Він думав про бідолашного, не по літах змужнілого хлопчика. Роберт сполотнів, але міцно тримав рушницю, сповнений рішучості, – він чекав нападу розлючених вовків.

Тим часом Гленарван холоднокровно обдумував їхнє становище і шукав із нього вихід.

– За годину, – сказав він, – у нас скінчиться порох, кулі й вогонь. Звідси висновок: годі чекати. Діяти слід негайно.

Тож, зібравши докупи всі свої знання іспанської, він звернувся до Талькава, раз у раз перериваючи діалог пострілами.

Ох і важко ж було порозумітися цим двом людям! На щастя, Гленарван знався на звичках червоних вовків, інакше він нічого не зрозумів би із слів і жестів патагонця. Одначе, перш ніж він зміг передати Робертові зміст розмови із Талькавом, минуло принаймні чверть години. Гленарван запитав індіанця, що він думає про їхнє становище.

– І що він на це? – запитав Роберт Грант.

– Нам за всяку ціну треба протриматися до світанку. Агуар виходить на здобич тільки вночі, а на зорі повертається до себе в лігво. Уяви собі сову, але чотириногу – із першими променями денного світла він ховається у своєму лігві.

– Тоді оборонятимемося до ранку!

– Так, мій хлопчику. Коли ж не зможемо захищатися рушницями, тоді пустимо в хід ножі.

І наче на підтвердження цих слів Талькав, помітивши, як звір підкрався зовсім близько до вогнища, розітнув полум’я ножем. За мить лезо багряніло від крові.

Тим часом засоби захисту невпинно танули на очах. Близько другої ночі Талькав кинув у вогнище останній оберемок сухої трави, а зарядів у обложенців залишалося всього на п’ять пострілів.

Гленарван із тугою роззирнувся довкола. Він думав про цього хлопчика, що стояв поряд, про своїх товаришів та всіх, кого любив. Роберт мовчав. Мабуть, у його дитячій уяві небезпека не здавалася такою грізною. Проте Гленарван турбувався за двох і думав, що всі вони приречені на жорстоку смерть. Він більше не міг стримувати почуттів і пригорнув до себе дитину. Він притис хлопчину до грудей, поцілував у чоло, і по його щоці скотилася мимовільна сльоза.

Роберт зі щирою усмішкою подивився на нього.

– Я не боюся! – промовив він.

– Ні, мій хлопчику, не бійся, – відповів Гленарван. – За дві години настане ранок, і ми будемо врятовані!.. Молодчина, Талькаве! О, мій хоробрий патагонцю! Молодчина! – вигукнув він, коли індіанець віртуозно ударом приклада уклав двох величезних вовків, що поривались перестрибнути через вогненну перепону.

Аж раптом при згасаючому світлі багаття Гленарван помітив зграю вовків, що сунула згуртованими рядами на рамаду.

Кінець кривавої драми наближався. Вогонь поволі згасав. Досі освітлена рівнина поринала в морок. У сутінках знову замигтіли очі червоних вовків. Мине ще кілька хвилин, і вся величезна зграя кинеться в загорожу.

Талькав вистрілив востаннє і звалив ще одного ворога. Бойові запаси вичерпалися, і він схрестив руки на грудях, схилив голову.

Здавалося, індіанець щось мовчки обмірковував. Можливо, він шукав якогось сміливого, безрозсудного способу дати відсіч розлюченій зграї? Гленарван не насмілювався його запитати.

Несподівано вовки відступили. Раптом стихло їхнє оглушливе завивання. Запанувала зловісна тиша.

– Вони йдуть звідсіль, – промовив Роберт.

– Можливо, – відгукнувся, прислухаючись, Гленарван.

Одначе Талькав, здогадавшись, про що йдеться, лише похитав головою. Патагонцеві було відомо, що до настання світанку хижаки не упустять свого.

Вороги змінили тактику. Вони вже не намагалися проникнути до рамади крізь вхід, який люди так наполегливо боронили вогнем і зброєю, а обійшли загорожу і дружним натиском намагалися проникнути в неї з протилежного боку. Вже було чутно, як кігті хижаків упиваються в напівгниле дерево. Між хистким частоколом просовувалися могутні лапи й скривавлені морди. Нажахані коні зірвались із прив’язі і металися по загорожі.

Гленарван притиснув хлопчика до себе. Мабуть, у нього навіть промайнула навіжена думка спробувати рятуватися втечею з Робертом, але цієї миті його погляд упав на індіанця. Талькав, який щойно метався по загорожі, наче здичавілий звір, раптом підійшов до свого коня, що аж тремтів од нетерплячки, і став сумлінно сідлати його, не забуваючи жодного ремінця, жодної пряжки. Здавалося, поновлене з подвоєною силою завивання хижаків уже не турбувало його.

Гленарван спостерігав за Талькавом із понурим жахом.

– Він кидає нас! – вигукнув лорд, побачивши, що Талькав узяв у руки поводи, як вершник, готовий сісти в сідло.

– Талькав? Ніколи! – відгукнувся Роберт.

І справді, індіанець не думав кидати друзів напризволяще, він прагнув урятувати їх ціною власного життя.

Осідлана Таука гризла вудила і нетерпляче стрибала на місці; її пломенисті очі метали блискавиці. Кінь зрозумів намір господаря. У той момент, коли індіанець готувався скочити в сідло, Гленарван судомним рухом утримав його за руку.

– Ти кидаєш нас? – запитав він, жестом указуючи на частину рівнини, де не було вовків.

– Так, – відповів індіанець. І додав іспанською: – Таука – ловка коняка! Прудконога! Приманить вовків.

– О, Талькав! – вигукнув Гленарван.

– Швидше, швидше! – квапив індіанець.

– Роберте! Ти чуєш, хлопчику мій?! – сказав Гленарван Роберту тремтячим од хвилювання голосом. – Він хоче пожертвувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу і відвести всю зграю.

– Талькав, друже! – крикнув Роберт, кидаючись до ніг патагонця. – Друже Талькав, не полишай нас!

– Ні, він нас не покине, – сказав Гленарван і, обернувшись до індіанця додав: – Їдемо разом!

І він вказав на знавіснілих од жаху коней, що наче прилипли до частоколу.

– Ні, – заперечив індіанець. – Погані коні. Нажахані. Таука – ловка коняка.

– Ну що ж, хай буде так! – сказав Гленарван. – Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав мені, що я повинен зробити. Я поїду, а він залишиться з тобою.

І, схопивши за вуздечку Тауку, він сказав:

– Я поїду!

– Ні, – спокійно відповів патагонець.

– Я поїду! – вигукнув Гленарван, вириваючи з Талькавових рук повід. – А хлопчикове життя я довіряю тобі, Талькаве!

Надзвичайно стурбований Гленарван гарячково перемішував іспанські слова з англійськими. Однак у такі напружені миті жест буває красномовніший од слів, а тому люди одразу розуміють один одного.

Проте Талькав опирався, суперечка затягувалася, а небезпека наростала. Під натиском вовків тріщали згризені стовпи частоколу.

Ніхто з чоловіків не збирався поступатися: ні Гленарван, ні Талькав. Індіанець поволік Гленарвана до хідника і вказав йому на вільну од вовків рівнину. Енергійними жестами він хотів утовкмачити Гленарвану, що не можна гаяти жодної секунди, що він краще за всіх знає Тауку і він один зуміє використати для спільного порятунку її дивовижну легкість і прудкість. Та Гленарван упирався: він будь-що прагнув пожертвувати собою, аж раптом щось сильно штовхнуло його. Таука злетіла на диби і, раптово рвонувши вперед, перемахнула через вогненну перепону і трупи вовків. Уже здалека до них донісся дитячий голос:

– Нехай врятує вас Бог!

Гленарван і Талькав встигли лише помітити Роберта, який учепився в гриву Тауки. Ще мить – і він зник у мороці.

– Роберте! – заволав Гленарван.

Проте цього крику не розчув навіть індіанець: пролунало страхітливе завивання. Червоні вовки шугнули за Таукою і чвалом помчали на захід.

Талькав і Гленарван вибігли за огорожу рамади. На рівнині знову запанувала тиша, лише вдалині серед нічного мороку можна було розгледіти нечітку хвилеподібну лінію.

Приголомшений Гленарван, заламуючи у відчаї руки, впав долі. Він поглянув на Талькава. Той усміхався із звичним спокоєм.

– Таука – хороший кінь! Хоробрий хлопчик! Він врятується! – повторював патагонець, ствердно киваючи головою.

– А якщо він упаде? – запитав Гленарван.

– Не впаде!

Попри Талькавову впевненість нещасний Гленарван провів тривожну ніч. Він і не думав, від якої небезпеки позбавився зі зникненням вовків; поривався кинутися на пошуки Роберта, але індіанець стримував його. Талькав переконував шотландця, що їхні коні не наздоженуть Тауку, що вона випередила своїх ворогів, що знайти її в темряві неможливо і що слід дочекатися світанку, аж лише тоді їхати на пошуки Роберта.

О четвертій ранку зажевріла зоря. Густі тумани на горизонті поволі рідшали. Прозора роса лягла на рівнину, і високі трави зашелестіли від подиху передсвітанкового вітерцю. Час вирушати в путь.

– В дорогу! – сказав індіанець.

Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Незабаром вершники вже мчали клусом на захід, дотримуючись напряму, від якого не повинен був відхилятися і другий загін.

Протягом години вони мчали, не сповільнюючи ходу, шукаючи очима Роберта, і на кожному кроці боялися натрапити на його скривавлений труп. Гленарван нещадно пришпорював коня. Нарешті почулися рушничні постріли: стріляли через певні проміжки, явно подаючи сигнал.

– Це вони! – вигукнув Гленарван.

Обидва вершники пришпорили коней і за кілька хвилин досягли загону під проводом Паганеля. Із Гленарванових грудей вирвався крик радості: Роберт був тут, живий, неушкоджений, верхи на прекрасній Тауці, що весело заіржала, побачивши господаря.

– Дитино моя! Моя дитино! – з надзвичайною ніжністю вигукнув Гленарван.

Він і Роберт спішилися та кинулися в обійми один одному.

Потім настала черга індіанця притиснути до грудей мужнього сина капітана Гранта.

– Він живий! Він живий! – вигукував Гленарван.

– Так, – відповів Роберт, – завдяки Тауці!

Та не чекаючи на слова вдячності на свою адресу, Талькав уже дякував своєму коню – промовляв до нього ніжні слова, цілував його, немов у жилах цієї шляхетної тварини текла людська кров.

Потім, обернувшись до Паганеля, патагонець указав на Роберта.

– Сміливець! – сказав він і, вживши індіанську метафору для визначення відваги, додав: – Його шпори не тремтіли.

– Скажи, дитя моє, чому ти не дав мені або Талькаву зробити цю останню спробу врятувати тебе? – запитав Гленарван, обіймаючи Роберта.

– Сер, – відповів хлопчик, і в голосі його звучала палка подяка, – цього разу була моя черга жертвувати собою. Талькав уже врятував мені життя, а ви рятуєте життя мого батька!

Розділ XX. Аргентинські рівнини

Хоч яка була радісна зустріч, та не встигли Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, словом, усі (хіба за винятком майора Мак-Наббса), радісно привітатися один з одним, як мандрівники відчули, що помирають од спраги. На щастя, неподалік протікала Гуаміні. Подорожні зразу рушили в путь, і о сьомій ранку маленький загін досяг загорожі. Споглядаючи купу вовчих трупів біля входу, можна було легко уявити лють, із якою нападав ворог, і відвагу, з якою боронилися.

Коли мандрівники втамували спрагу, всередині огорожі на них чекав вельми ситний сніданок. Філе нанду визнали дуже смачним, а засмаженого у власному панцирі тату[43], – вишуканим делікатесом.

– Такі фантастичні страви куштувати в помірній кількості було б невдячністю щодо провидіння, – заявив Паганель. – А тому геть помірність!

І він справді наївся донесхочу, що зовсім не завдало шкоди його здоров’ю завдяки Гуаміні. На думку вченого, вода цієї річки мала властивості, надзвичайно сприятливі для травлення.

О десятій ранку Гленарван, щоб уникнути помилки Ганнібала, який аж надто затримався в Капуї, наказав вирушати. Спершу поналивали міхи води, а потім загін рушив у путь. Спочилі, нагодовані коні швидко мчали вперед і майже весь час легко йшли навскач. Через близькість води місцевість була вологіша і родючіша, одначе безлюдна.

Два наступних дні, 2 і 3 листопада, не були багатими на події. Увечері 3-го числа подорожні, звиклі до тривалих перегонів, зробили привал аж на кордоні пампи і провінції Буенос-Айрес. Загін полишив бухту Талькауано 14 жовтня. Отже, за двадцять два дні він подолав 450 миль – дві третини шляху.

Наступного ранку мандрівники перетнули умовний кордон, що відокремлює аргентинські рівнини від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, у чиїх руках – він був певен – перебуває Гаррі Грант із товаришами.

З-поміж чотирнадцяти провінцій, що входять до Аргентинської республіки, провінція Буенос-Айрес найбільш населена і найбільша за площею. На півдні між 64° і 65° вона сусідить із індіанською територією. Землі цієї провінції надзвичайно родючі, а кліматичні умови вельми сприятливі. До підошви гір Танділь і Тапалькем простягається майже ідеальна гладка рівнина, вкрита злаками і бобовими рослинами.

Відтоді як мандрівники покинули береги Гуаміні, вони з приємністю відчули зниження температури. Середня денна температура не перевищувала 17 градусів. Дужі холодні вітри, що завше віяли з Патагонії, істотно охолоджували повітря.

Тварини і люди, що потерпали від засухи, тепер дихали на повні груди. Їхали бадьоро і впевнено. Проте, всупереч запевненням Талькава, край виявився зовсім відлюдним.

Шлях на схід уздовж тридцять сьомої паралелі, яким рухався загін, простягався повз невеликі озера із прісною або солоною водою. Біля води під пологом кущів пурхали жваві корольки, співали веселі жайворонки; маювали тангари – конкуренти колібрі у барвистому блискучому оперенні. Ці красиві птахи весело тріпотіли крильми, ігноруючи шпаків із погонами і полум’яними грудьми, що гордовито походжали узбіччям.

На колючих чагарниках розгойдувалося, немов креольський гамак, гніздо птаха анубіс. Береги озер строкатіли од зграй прекрасних фламінго. Їхні гнізда, що мали форму усіченого конуса заввишки з фут, утворювали химерне містечко. Наближення вершників зовсім не сполохало пташок, що вивело з рівноваги ученого Паганеля.

– Мені давно кортіло побачити, як літають фламінго, – звірився він майорові.

– От і добре! – відгукнувся той.

– І оскільки випадає така нагода, я нею неодмінно скористаюсь.

– Скористайтеся, Паганелю, скористайтеся.

– Ходімо зі мною, майоре; і ти, Роберте. Мені потрібні свідки.

І Паганель, пропустивши вперед більшість своїх супутників, попрямував у супроводі майора і Роберта до зграї фламінго. Наблизившись до них на відстань рушничного пострілу, географ пальнув холостим зарядом, оскільки не хотів намарне проливати пташину кров, і фламінго вмить знялися в повітря всією зграєю. Паганель уважно за ними спостерігав крізь окуляри.

– То що, чи зауважили ви, як вони літають? – запитав він майора, коли зграя зникла з очей.

– Звичайно, – відповів Мак-Наббс. – Тільки сліпий не побачив би цього.

– А тепер скажіть, чи подібний фламінго в польоті до опереної стріли?

– Аж ніяк.

– Зовсім не подібний, – додав Роберт.

– Я був певен цього, – задоволено заявив учений. – Проте це не завадило моєму знаменитому співвітчизникові Шатобріану зробити це невдале порівняння фламінго із стрілою. Запам’ятай, Роберте: порівняння – це найнебезпечніша риторична форма. Завжди остерігайся порівнянь!

– Отже, ви задоволені результатом вашого спостереження? – запитав майор.

– Я в захваті.

– Я також. Та нам слід пришпорити коней: з милості вашого уславленого Шатобріана ми відстали майже на милю.

Коли вони наздогнали своїх супутників, Паганель помітив, що Гленарван жваво про щось розмовляє з індіанцем. Талькав час від часу замовкав, уважно вдивляючись у виднокрай, і щоразу на його обличчі виникало здивування.

Гленарван спробував сам, без свого вже звичного товмача, розпитати індіанця, але толку з такого діалогу було мало. Щойно лорд помітив ученого, одразу ж нетерпляче гукнув до нього:

– Швидше йдіть сюди, друже Паганелю, ми з Талькавом ніяк не порозуміємося!

Після кількахвилинного діалогу з патагонцем Паганель звернувся до Гленарвана.

– Талькав, – сказав він, – спантеличений одним справді дивним явищем.

– Яким саме?

– Довкруж не видно індіанців, ба навіть їхніх слідів. Зазвичай їх табори часто мандрують цими рівнинами в усіх напрямках: то вони женуть викрадену худобу, то пробираються до самих Кордильєр, щоб продавати там килими і шкіряні батоги.

– І як Талькав пояснює зникнення індіанців?

– Він сам дивується.

– Але яких індіанців він сподівався зустріти у цій частині пампасів?

– Саме тих, у чиїх руках перебували полонені європейці; індіанців касиків Кальфоукоура під проводом Катріеля або Янчетруса.

– Що це за люди?

– Це вожді колись могутніх племен. Років із тридцять тому їх відтіснили в гори. Відтоді вони підпорядковуються Аргентині – наскільки індіанці здатні підпорядковуватися – та кочують пампою і провінцією Буенос-Айрес. І я не менше за Талькава здивований, що ми досі не натрапили на сліди індіанців у місцевостях, де зазвичай вони розбишакують.

– І що нам робити? – запитав Гленарван.

– Зараз з’ясую, – відповів Паганель.

Після коротких перемовин із Талькавом учений відповів:

– Думки патагонця здаються мені доволі резонними. Він гадає, нам слід продовжувати шлях на схід до форту Незалежний, і якщо навіть там ми не отримаємо жодних відомостей про капітана Гранта, то принаймні дізнаємося, куди щезли індіанці з аргентинських рівнин.

– А цей форт далеко звідсіль? – поцікавився Гленарван.

– Ні, він розташований на Сьєрра-дель-Танділь, за 60 миль.

– І коли ж ми туди дістанемося?

– Післязавтра до вечора.

Гленарвана вельми стривожила ця обставина. Здавалося неймовірним, що у пампі їм не трапився жоден індіанець. Зазвичай їх тут буває дуже багато. Очевидно, якась виняткова обставина змусила індіанців зникнути. Та якщо Гаррі Гранта справді полонило одне із цих племен, то дуже важливо було з’ясувати, куди ж його відвели індіанці: на північ чи на південь. Це питання непокоїло Гленарвана. Не можна губити слід капітана, тому найрозумніше було дослухатися Талькавової поради і їхати до поселення Танділь. Там принаймні можна буде з кимсь про це поговорити…

Близько четвертої години по полудні на виднокраї показався пагорб. На такій рівнині він скидався на гору. Тут наші мандрівники й улаштувалися на нічліг.

Наступного дня вони завиграшки подолали узвишшя: після Андських Кордильєрів похилі піщані схили їм видалися легкою прогулянкою. Коням навіть не довелося сповільнювати ходи. Опівдні вершники минули покинутий форт Тапалькем – першу ланку в ланцюзі фортець, які стояли вздовж південного кордону, захищаючи його від набігів індіанців. На подив Талькава, й тут не було жодного сліду індіанців. Проте близько полудня вдалині з’явилися троє добре озброєних вершників на баских конях. Якийсь час вони спостерігали за маленьким загоном, але, не давши можливості наблизитися до них, помчали геть. Гленарван навіснів.

– Гаучо, – пояснив патагонець, даючи цим тубільцям ту назву, яка свого часу спричинила палку суперечку між майором і Паганелем.

– А, гаучо, – вигукнув Мак-Наббс, – то що, Паганелю, сьогодні ж не дме північний вітер, якої ви тепер думки про цих мирних пастухів?

– Скажу, що вони скидаються на справжніх бандитів! – відповів Паганель.

– А від враження до реалій, мій шановний учений…

– Лише один крок, мій дорогий майоре!

Паганелів висновок викликав загальний вибух реготу, але це ніскільки його не збентежило. Він навіть поділився з друзями доволі цікавою інформацією про цих індіанців.

– Я десь читав, – розповідав учений, – що в арабів будова рота видає злість, а очі струменять добротою. А ось в американських дикунів очі дуже злі.

Мабуть, досі жоден фізіономіст не зумів точніше визначити расу індіанців.

Тим часом мандрівники, за Талькавовою вказівкою, їхали, тримаючись один одного. Хоч якою пустельною видавалася ця місцевість, усе ж варто було остерігатися раптового нападу. Втім заходи остороги виявилися зайвими, і того ж вечора маленький загін спокійно розташувався на нічліг у просторій залишеній тольдерії, де касик Катрієль зазвичай збирав свої загони. Патагонець обстежив землю довкруж і за відсутності свіжих слідів на ній дійшов висновку, що тольдерія давно перетворилася на пустку.

Наступного дня Гленарван і його супутники знову їхали степом.

Показалися перші естансії[44]. Але Талькав порадив не зупинятись і далі йти до форту Незалежний, лише там можна було з’ясувати причину такого дивного знелюднення краю.

Знову з’явилися дерева, більшість їх було посаджено вже після заселення американської території європейцями. Тут росли тополі, верби, акації; всі вони прийнялися й міцніли без людського догляду. Зазвичай тут зводили так звані коралі – просторі кошари, обнесені частоколом, де тисячами паслися бики, барани, корови й коні. Усіх цих тварин було тавровано, а ще їх охороняла зграя великих сторожових собак. Склад ґрунтів ідеально підходив для буйного росту трави, а трава, як відомо, – найліпший корм для худоби. Ось чому саме на цій землі вважають за краще облаштовувати естансії. На чолі господарства стоїть управитель із помічником, що мають у своєму розпорядженні пеонів, по чотири особи на кожну тисячу голів худоби. Ці люди живуть, як біблійні пастирі. Їхні череди такі ж великі (може й більші), як череди, що паслися на рівнинах Месопотамії.

Паганель указав супутникам на ще одне цікаве явище, властиве цим пласким рівнинам: міражі. Естансія, наприклад, здалека скидалася на великий острів, а тополі й верби довкола неї немов відбивалися у прозорих водах, що відступали з наближенням мандрівників. Ілюзія була такою реальною, що подорожні раз у раз вірили омані.

Упродовж 6 листопада загін минув декілька естансій та саладеро. Саме тут відбувається забій відгодованих на соковитій пашні тварин. Саладеро – заразом і солярня: тут не лише забивають, а й солять м’ясо тварин. Ця осоружна робота зазвичай починається наприкінці весни.

Саладероси вирушають у коралі по тварин. Там вони вельми вправно ловлять їх за допомогою ласо і відводять у саладеро. Тут биків, волів, корів і овець валять сотнями, білують і обробляють на туші. Трапляється, що бики чинять опір, і тоді саладероси стають справжніми тореадорами. Цю небезпечну роботу вони виконують напрочуд вправно, з досконалою жорстокістю. Жаске видовище. Огиднішого за околиці саладеро годі шукати. З цих страшних огорож, насичених сморідними випарами, долинають осатанілі крики саладеросів, зловісний гавкіт собак, протяжне завивання тварин, що конають, а тисячі урбусів і орасів – величезних грифів аргентинських рівнин – виривають у саладеросів нутрощі їхніх ще живих жертв.

Зараз у цих бійнях-пустках панували тиша і спокій. Ще не настав час грандіозного забою.

Талькав квапив загін. Він прагнув увечері досягти форту Незалежний. Коні мчали серед високих злаків. Дорогою вершникам траплялися ферми, оточені шпичастими огорожами і захищені глибокими ровами. На крівлі кожної головної будівлі ферми була тераса, з якої мешканці могли відбиватися від розбійників.

Гленарван, імовірно, отримав би на цих фермах потрібну інформацію, одначе безпечніше було дістатися поселення Танділь. Тому вершники пересувалдися без зупинки. Перейшли вбрід через дві річки: Ріо-Весос і трохи далі – Ріо-Чапалеофу. Незабаром гірське пасмо Танділь розвернуло під ногами коней зелені штреки своїх перших уступів, і за годину в глибині вузької ущелини постало селище, над яким панували шпилясті мури форту Незалежний.

Розділ XXI. Форт незалежний

Сьєрра-Танділь здіймається над рівнем моря на 1 000 футів. Це гірське пасмо зародилося ще за первісних часів, задовго до появи органічного життя на землі, видозмінюючись під впливом підземного вогню. Воно складається з напівкруглих гнейсових[45] пагорків, деінде порослих травою.

Округ Танділь, тезка гірського пасма, займає всю південну частину провінції Буенос-Айрес і відокремлюється від неї пологим схилом з величезною кількістю стрімчаків.

Населення округу Танділь становить приблизно 4 тис. жителів. Адміністративний центр – селище Танділь – тулиться до підошви північних схилів гір, під захистом форту Незалежний. Річка Чапалеофу надає поселенню досить мальовничого вигляду. А от саме селище вирізняється однією особливістю, про яку не міг не знати Паганель: його жителі – французькі баски й колоністи-італійці. Французи і справді першими заснували колонії по нижній течії Ла-Плати, а в 1828 році для захисту нової колонії від постійних нападів індіанців, які обороняли свої володіння від чужоземців, француз Паршапп збудував форт Незалежний.

Йому допоміг знаменитий французький учений Алсід д’Орбіньї, який знався на цій частині Південної Америки.

Селище Танділь – важливий торговельний пункт. На його галерах – високих двоколісних возах, запряжених волами і доволі зручних для пересування рівнинами, – селяни дістаються Буенос-Айреса за дванадцять днів, тож населення жваво торгує з цим містом. Мешканці селища возять туди на продаж худобу із естансій, солоне м’ясо із саладеро та вироби індіанського ремесла: бавовняні тканини, вовняні килими, вишукані шкіряні плетива тощо. Окрім доволі комфортабельних будинків у Танділі є школи і церкви, що сприяє духовному розвитку населення.

Переповівши ці подробиці, Паганель додав, що в Танділі обов’язково вдасться роздобути відомості, що їх ці3кавлять, від місцевих мешканців. До того ж у форті розташований гарнізон національних військ. Гленарван розпорядився поставити коней у стайні доволі пристойного заїжджого двору. Затим Паганель, майор, Роберт і лорд у супроводі Талькава попрямували до форту Незалежний.

Подолавши невелике узвишшя, вони опинилися під брамою цитаделі. Вартовий-аргентинець навіть не звернув уваги на мандрівників, що доводило або цілковиту недбалість, або залізну впевненість у безпеці тутешніх місць.

На цитадельному плацу відбувалися стройові навчання. Найстаршому солдатові було років двадцять, а наймолодшому не більше семи. По правді, то була дюжина дітей і підлітків, які досить вправно фехтували. Їхня форма обмежувалася смугастою сорочкою, стягнутою шкіряним паском. На хлопчаках не було навіть шортів чи кілтів, коротких шотландських спідниць. Утім, за такої спеки можна було собі дозволити певні вольності в амуніції. Паганель не забарився похвалити уряд, що не викидає на вітер державні кошти на всякі галуни. Кожен був озброєний рушницею і шаблею, але рушниця була дуже важка, а шабля надто довга. Хлопчаки були смагляві й дуже схожі між собою, так само як і їхній капрал. Як згодом з’ясувалося, це були дванадцятеро братів, яких навчав стройової грамоти тринадцятий.

Паганель не здивувався. Як знавець місцевої статистики він знав, що середня кількість дітей у сім’ї зазвичай тут більше дев’яти, але його надзвичайно здивувало те, що юні воїни марширували, як французькі солдати, вправно заряджаючи рушниці, і що капрал часом віддавав команди рідною мовою географа.

– Оригінально! – палко промовив він.

Однак Гленарван відвідав форт Незалежний не для того, щоб споглядати муштру хлопчаків; ще менше його цікавили національність і походження малих вояків. Тому він не дав Паганелеві можливості вдосталь намилуватися ними, а попросив викликати коменданта. Паганель передав це прохання капралові, і один з аргентинських солдат попрямував до казарми.

За кілька хвилин з’явився сам комендант – чоловік років п’ятдесяти, доволі кремезний, з військовою поставою. У нього були кострубаті вуса, масивні щелепи, сиве волосся, суворий погляд. Лише це можна було розгледіти крізь густі клуби диму, що пахкотіли з його короткої трубки. Хода вояки і своєрідна манера триматися нагадали Паганелю старих французьких унтер-офіцерів.

Талькав підійшов до коменданта, представив йому Гленарвана і його супутників. Упродовж промови індіанця комендант так пильно вдивлявся в Паганеля, що це могло збентежити будь-якого відвідувача. Учений думав було вже з’ясувати з ним стосунки, коли вояк раптом безцеремонно ухопив Паганеля за руку і радісно вигукнув французькою:

– Ви француз?

– Так, француз, – відповів Паганель.

– Який я щасливий! Ласкаво просимо! Просимо, просимо! Я також француз! – заявив комендант, міцно потискуючи руку вченого.

– Це ваш друг? – запитав майор географа.

– Звичайно! – пихато відповів той. – У мене є друзі по всій земній кулі.

Учений ледь звільнив руку з міцних клешень і повів розмову з богатирем-комендантом. Гленарван поривався запитати про своє, та господар форту завів своєї історії і не збирався зупинятися на півдорозі. Мабуть, вояка так давно полишив Францію, що майже забув рідну мову, бо говорив достоту, як негри французьких колоній.

Комендант форту Незалежний виявився сержантом французької армії, з 1828 року він не полишав цих місць і наразі служив комендантом форту з відома аргентинського уряду. Це був баск, на ім’я Мануель Іфарагер – майже іспанець. Проживши рік у Танділі, сержант Мануель натуралізувався[46], вступив до лав аргентинської армії і взяв за дружину пристойну індіанку. Незабаром дружина подарувала йому близнюків – ясна річ, хлопчиків, адже гідна супутниця життя сержанта ніколи не дозволила б собі народити йому дочок. Для Мануеля не було ліпшого ремесла за військове, і він дуже сподівався з часом та з Божою допомогою подарувати республіці роту юних солдатів.

– Бачили? – вигукнув він. – Лéгені! Чудові солдати! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє стріляти!

Пепе зачув, що його хвалять, і вправно виструнчився зі зброєю в руках.

– На нього чекає чудове майбутнє, – додав комендант. – Колись стане полковником або старшим бригадиром! – Комендант Мануель так захопився мріями про майбутнє своїх синів, що з ним годі було сперечатися з приводу переваги служби в армії чи майбутнього його дорогоцінних чад. Він був щасливий. Як казав Гете: «Все, що робить нас щасливими, є цілком реальним». І так з добрих чверть години, що вкрай подивувало Талькава. Індіанцеві було невтямки, як одна горлянка може видавати стільки звуків. Урвати потік комендантових слів ніхто й не намагався. Та будь-який сержант, навіть сержант французький, все ж колись замовкає, тож зрештою замовк і Мануель, заздалегідь запросивши мандрівників на гостину. Ті приречено скорилися необхідності бути представленими пані Іфарагер. Після нетривалого спілкування вони визнали її доволі «приємною персоною», якщо цей вираз Старого Світу можна вжити стосовно індіанки.

Нарешті, коли було виконано сержантів дезидерат[47], він поцікавився у гостей метою їхніх відвідин.

Ось вона, слушна мить для розпитувань! Це завдання узяв на себе Паганель. Він почав з того, що французькою повідав комендантові про їхню подорож пампою, а закінчив питанням, чому індіанці покинули цей край.

– Так-так, нікого! – вигукнув сержант, стенаючи плечима. – Цілком правильно, нікого… Ми всі руки склавши… байдикуємо.

– Але чому?

– Війна.

– Війна?

– Так, громадянська війна…

– Громадянська війна? – перепитав Паганель, який, непомітно для себе перейшов на ламану французьку.

– Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом, – відповів сержант.

– То й що ж?

– Усі індіанці рушили на північ… за генералом Флорес…

– А де ж касики?

– І касики з ними.

– Як? І Катрієль?

– Немає Катрієля.

– А Кальфоукоура?

– Нема і натяку на Кальфоукоура.

– А Янчетруса?

– Ніякого Янчетруса!

Цей діалог переповіли Талькаву, який ствердно кивнув головою.

Мабуть, патагонець не знав або забув про громадянську війну, що згодом стала приводом втручання Бразилії і розділила республіку на два табори. Цей розбрат був на руку індіанцям, адже вони могли скористатись ним для грабежів. Отож сержант не помилявся, пояснюючи відлюдність пампи громадянською війною, що вирувала в північних провінціях Аргентини.

Ця звістка руйнувала всі Гленарванові плани. Якщо Гаррі Гранта і справді полонили касики, то, поза сумнівом, вони відвели його до північного кордону республіки. І якщо так, то де його шукати? Чи варто було розпочинати нові небезпечні і майже даремні пошуки на півночі пампи?

Перш ніж ухвалити таке відповідальне рішення, слід було ґрунтовно його обмізкувати.

Однак залишалося ще одне питання, яке слід було поставити сержантові, і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, запитав, чи не чув він про європейців, які потрапили в полон до індіанських касиків.

Мануель якийсь час розмірковував, силкуючись щось пригадати, й нарешті відповів:

– Так, чув.

– О! – вирвалося у Гленарвана. Усі з надією в очах оточили сержанта.

– Кажіть уже, кажіть! – благали вони, пожадливо впиваючись у нього очима.

– Кілька років тому… – почав сержант, – так, правильно… європейські полонені… та ніколи не бачив…

– Кілька років! – урвав його Гленарван. – Ви помиляєтеся. Дата краху вказана точно. «Британія» загинула в червні 1862 року. Отже, ледь минуло два роки.

– О! Більше, сер!

– Не може бути! – вигукнув Паганель.

– Ні, точно. Це було, коли народився Пепе… Двоє полонених…

– Ні, троє, – втрутився Гленарван.

– Двоє, – наполегливо стверджував сержант.

– Двоє, кажете? – перепитав украй здивований Гленарван. – Двоє англійців?

– Та ж ні! – відповів сержант. – Які англійці? Ні… француз та італієць.

– Італієць, якого вбили індіанці племені поюче? – вигукнув Паганель.

– Так… згодом довідався… француз урятувався.

– Врятувався! – вигукнув Роберт, життя якого, здавалося, залежало від сержантових слів.

– Саме так, урятувався – втік із полону, – підтвердив сержант.

Всі озирнулися на Паганеля, який у відчаї бив себе по чолу.

– А, розумію, – мовив він нарешті. – Тепер усе зрозуміло!

– Та в чому ж річ? – нетерпляче запитав стривожений Гленарван.

– Друзі мої, – відповів Паганель, беручи Робертові руки у свої, – нам доведеться змиритися з величезною невдачею: ми йшли хибним шляхом! Ідеться зовсім не про капітана Гранта, а про одного мого співвітчизника, товариша якого, Мазко Вазелло, справді вбили індіанці племені поюче. Не раз жорстокі індіанці гнали француза до берегів Колорадо, та зрештою йому вдалося втекти з полону і повернутися до Франції. Вважаючи, що йдемо слідами Гаррі Гранта, ми натрапили на сліди молодого Гінара.

Запала глибока мовчанка. Помилка була очевидна. Подробиці, повідомлені сержантом: національність полоненого, вбивство його товариша, втеча з полону – все було сумним доказом прикрої помилки.

Гленарван понуро глянув на Талькава.

– Чи не чули ви про трьох англійців? – запитав Талькав сержанта.

– Ніколи, – відповів Мануель. – У Танділі було б відомо… я знав би… Ні, цього не було…

Після такої категоричної відповіді Гленарвану нічого було робити у форті Незалежний. Він і його друзі подякували сержантові, потисли йому руку і подалися геть.

Гленарван був у розпачі: всі його сподівання виявилися марними. Роберт мовчки йшов поруч, ледь стримуючи сльози. Гленарван не знаходив для хлопчика слів утіхи. Паганель, жестикулюючи, говорив сам до себе. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, мабуть, його індіанське самолюбство зачепив той факт, що він повів іноземців хибним шляхом. Утім нікому й не спадало на думку дорікнути йому за таку помилку.

Вечеряли мовчки. Звісно, жоден із цих мужніх і самовідданих людей не шкодував про марно витрачені сили. Одначе кожного гнітила думка, що в одну мить зникла надія на успіх. Та чи можна було справді сподіватися натрапити на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Аж ніяк. Якби котрийсь європеєць потрапив до рук індіанців, то сержант Мануель знав би про це напевне. Така подія вмить поширилася б серед тубільців, що ведуть постійну торгівлю з Танділем і Карменом поблизу гирла Ріо-Негро. Торговці Аргентинської рівнини про все знають і про все повідомляють. Отже, мандрівникам лишалося тільки одне: якнайшвидше дістатися «Дункана», що чекав їх поблизу Меданос.

Паганель знову попросив у Гленарвана документ, що спонукав їх на здійснення таких невдалих пошуків. Географ перечитував його з відвертим роздратуванням, наче прагнув вирвати з паперу інше тлумачення.

– Але ж цей документ цілком зрозумілий! – вигукнув Гленарван. – У ньому чітко йдеться і про загибель «Британії», і про те, де саме перебуває в полоні капітан Грант.

– А я заперечую! – вигукнув Паганель, гримнувши кулаком по столу. – Ні, ні і ні! Оскільки Гаррі Гранта немає в пампі, то це означає, що його взагалі немає в Америці. І про його місцеперебування має повідомити ось цей документ. І він повідомить, друзі мої, або я не Жак Паганель!

Розділ XXII. Повінь

Форт Незалежний розташований за 150 миль од берегів Атлантичного океану. Гленарван прикинув, що за сприятливих умов на «Дункані» вони будуть за чотири дні. Та повернутися на корабель без капітана Гранта, – з цим він ніяк не міг змиритися. Тому наступного дня лорд зволікав із підготовкою до від’їзду.

Тоді майор узяв командування на себе: він наказав запасти харчів, осідлати коней і довідатися, де можна зупинитися в дорозі. Завдяки йому маленький загін вже о восьмій ранку наступного дня спускався порослими травою схилами Сьєрра-Танділь.

Гленарван мовчки скакав поруч із Робертом. Його сміливий, рішучий характер не дозволяв йому прийняти невдачу. Серце його прискорено билося, голову розпирало. Паганель, роздратований безрезультатністю пошуків, подумки перебирав на всі лади слова документа, намагаючись знайти в них бодай якусь нову вказівку. Талькав їхав мовчки, опустивши віжки. Майор, як справжній оптиміст, тримався бадьоро. Том Остін і обидва матроси поділяли настрій свого начальника. Аж раптом кролик перебіг їм дорогу. Забобонні шотландці лякливо перезирнулися.

– Погана прикмета, – промовив Вільсон.

– Так, в Шотландії, – відгукнувся Мюльреді.

– Погане в Шотландії погане й тут, – повчально зауважив Вільсон.

Близько полудня мандрівники перевалили через гірський кряж Танділь і опинилися на неозорих рівнинах, що простираються аж до океану. На кожному кроці траплялися річки, що зрошували прозорою водою цей родючий край і губилися серед величезних пасовищ. Мало-помалу земля, немов океан після буревію, ставала щодалі рівнішою. Останні згірки аргентинської пампи залишилися позаду, і тепер під ногами коней розстилався одноманітний зелений килим.

Досі погода була гожою, однак цього дня небо затягли хмари. Величезна кількість пари, що утворилася через високу температуру, скупчилася у вигляді густих хмар, які загрожували вибухнути стіною зливи. Близькість Атлантичного океану і постійний західний вітер сприяли підвищеній вологості атмосфери. Родючі землі, соковиті вигони й темно-зелене забарвлення трав були красномовним свідченням того. Втім, цього дня пудові хмари не вибухнули дощем, тож коні легко подолали 40 миль, і до вечора мандрівники дісталися берега каньяди – глибокої просторої природної водойми. Тут і зробили привал. Сховатися було ніде. Пончо замінили мандрівникам намети й ковдри. Усі поснули просто неба. Небо ж щохвилини страхало проливнем. На щастя, все обмежилося лише грозою. Наступного дня, у міру зниження рівнини до океану, стала помітніша присутність ґрунтових вод – вода просочувалася крізь усі тріщини в землі. Невдовзі дорогу на схід почали перетинати ставки. Досі, поки тягнулися відкриті водойми, вільні від водяних рослин, коні йшли легко. Ситуація погіршилася, коли з’явилися так звані пантани – трясовина, порόсла високими травами. Вчасно їх помітити й уникнути небезпеки було неможливо.

Ці чорториї вартували життя не одній живій істоті. Роберт, котрий обігнав загін на півмилі, повернув назад і загорлав:

– Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там ліс рогів!

– Що? – подивувався Паганель. – Ти знайшов ліс рогів?

– Так, так! Якщо не ліс, то принаймні лісову поросль!

– Лісову поросль? Ти мариш, хлопчику! – мовив Паганель, стенаючи плечима.

– І зовсім я не марю, – запевняв Роберт, – переконаєтесь на власні очі! Який дивовижний край! Тут сіють роги, і вони ростуть, мов пшениця. Мені дуже хотілося б мати таке насіння!

– Здається, хлопчик не жартує, – буркнув майор.

– Справді, майоре, скоро ви переконаєтеся в цьому.

І Роберт не помилявся: незабаром загін під’їхав до величезного поля, втиканого рогами, і їм не видно було кінця-краю. Справді, це була низькоросла, густа, але дивна лісова поросль.

– То що? – запитав Роберт.

– Оригінально! – промовив Паганель і звернувся за поясненнями до Талькава.

– Роги вилазять із землі, але бики залишаються в землі, – заявив Талькав.

– Як! – вигукнув Паганель. – У цій твані загрузло стадо?

– Так, – підтвердив патагонець.

І справді, тут знайшло смерть стадо. Ґрунт під вагою биків осів, і сотні тварин загинули, задихнувшись у величезній драговині.

Таке подекуди трапляється в аргентинських рівнинах, про що Талькав добре знав. І цим застереженням не варто нехтувати.

Загін об’їхав величезну гекатомбу[48], здатну задовольнити найкровожерливіших богів стародавнього світу; поле рогів залишилось далеко позаду.

Либонь, Талькава почало турбувати якесь незвичне явище: він часто зупиняв коня і підводився на стременах. Високий зріст давав йому змогу осягнути поглядом значний простір. Одначе нічого не помітивши, він пришпорював коня. За милю індіанець знову зупинився. Відокремившись від супутників, він від’їхав на кілька миль на північ, потім на південь. Знову ставши на чолі загону, він рушив далі, не зронивши й слова. Талькавова поведінка зацікавила Паганеля і стурбувала Гленарвана. Лорд попросив ученого дізнатися в індіанця, що трапилось.

Паганель звернувся до Талькава. Індіанець відповів йому, що він ніяк не втямить, чому земля так сильно просочена вологою. Ніколи йому ще не доводилося спостерігати, щоб ґрунт був таким хистким. Навіть у період сильних дощів Аргентинською рівниною завжди можна було проїхати.

– Але як пояснити таку вологість? – запитав Паганель.

– Не знаю, – відповів індіанець, – а коли знатиму…

– А хіба під час сильних злив гірські річки ніколи не виходять з берегів?

– Трапляється.

– Можливо, це сталося й тепер?

– Можливо, – відповів Талькав.

Паганелю довелося вдовольнитися цією дипломатичною відповіддю, і він передав зміст розмови Гленарвану.

– А що радить робити Талькав? – запитав Гленарван.

– Що ми маємо робити? – запитав Паганель патагонця.

– Якомога швидше їхати! – відповів індіанець.

Однак цю пораду легко було дати, та нелегко виконати. Коні дуже стомилися ступати по драглистому ґрунту, до того ж місцевість дедалі нижчала. Тепер цю частину рівнини можна було порівняти з величезним видолинком, якого стрімкий потік міг швидко заповнити водою.

Треба було якнайшвидше вибратися з цих низин, оскільки повінь могла миттю перетворити їх на озеро. Пришпорили коней. Одначе близько другої години по полудні важкі хмари прорвалися потоками тропічної зливи. Годі було ховатися від водяної стіни. Залишалося одне – запастися філософським спокоєм і стоїчно все зносити! Пончо вершників змокли до рубця, вода з капелюхів стікала, немов з переповнених водостічних труб. З бахроми сідел текли струмки. Вершники опинилися під подвійною зливою: з небес і з землі.

Змоклі, задублі, знеможені, ввечері мандрівники дісталися вбогого ранчо. Лише для дуже невибагливих людей це ранчо могло стати прихистком, і лише вкрай змучені мандрівники згодилися б сховатися в ньому. Та Гленарван і його супутники не мали вибору. Тож вони забилися в цій покинутій хижі, якою погребував би останній бідняк-індіанець. Насилу розпалили курне багаття з сухої трави, яке більше диміло, ніж зігрівало. За стінами ранчо лютувала негода, великі дощові краплі просочувалися крізь порохнявий солом’яний дах. Двадцять разів вогнище мало згаснути – двадцять разів Мюльреді й Вільсон відвойовували його у води.

Мізерна і малопоживна вечеря була доволі сумною – всі понуро жували, ледь переминаючи щелепами. Лише майор пошанував змоклу провізію гарним апетитом: незворушному Мак-Наббсові було байдуже до прикрих пригод.

Паганель, як істинний француз, спробував було жартувати, та ніхто не зреагував на його вигадки.

– Очевидно, мої жарти підмочило, – зауважив він, – тож від ваги вони не потрапляють у ціль.

Сон – найліпший лікар. Ніч видалася бурхливою, стіни ранчо тріщали, хиталися і за кожного нового пориву вітру загрожували розсипатися. Нещасні коні тужливо іржали надворі, та й господарям їхнім було непереливки в жалюгідній хижі; проте помалу подорожні заснули. Першим заснув Роберт, поклавши голову на плече лорда Гленарвана. Незабаром занурилися в сон і решта тимчасових мешканців ранчо.

Ніч минула без пригод.

Розбудила подорожніх Таука. Бадьора, як зазвичай, вона іржала і сильно била копитом в стіну ранчо. Якщо Талькав не подавав сигналу до від’їзду, то це робив його кінь. А оскільки мандрівники й так завинили Тауці, то загін негайно ж рушив у путь.

Накрапáв дощ. Сирий глинистий ґрунт не встигав убирати вологу, і всі ці калюжі, болота, ставки виходили з берегів, зливаючись у величезні й глибокі банадо. Паганель, поглянувши на карту, небезпідставно подумав, що Ріо-Гранде і Ріо-Віварата, річки, в які зазвичай стікають води цієї рівнини, тепер вийшли з берегів і утворили загальне русло завширшки кілька миль.

Слід було щомога мчати геть. Якщо повінь посилиться, де шукати прихистку? Ген до горизонту не видно жодного пагорбка. Таку пласку рівнину миттєво заллє.

Коней пустили клусом. Таука мчала попереду, розтинаючи воду з такою силою, ніби це була її рідна стихія.

Близько десятої ранку Таука почала непокоїтися. Вона повсякчас озиралася на південь, на неозорі рівнини, протяжно іржала, роздуваючи ніздрі, втягувала свіже повітря, рвучко ставала на диби. Дужий Талькав насилу справлявся з нею. Він так сильно натягнув вудила, що піна з рота коня обагрилася кров’ю. Тварина наче знавісніла. Вершник зрозумів – варто коневі дати волю, і Таука щодуху помчить на північ.

– Що коїться з Таукою? – запитав Паганель. – Чи не повпивалися в неї тутешні ненаситні п’явки?

– Ні, – відповів індіанець.

– То вона чогось злякалася?

– Вона учула небезпеку.

– Яку?

– Не знаю.

Чутливі вуха Тауки почули те, що наші мандрівники поки не могли побачити. І справді, незабаром глухий гуркіт, подібний до гуркоту припливу, долинув десь з-за виднокраю. Дув поривчастий вологий вітер, несучи із собою водяний пил. Птахи стрімко відлітали – мабуть, від якогось страшного явища природи. Коні, ступаючи по коліно у воді, вже відчували натиск течії. Незабаром із півдня грянули незліченні стада тварин, які несамовито мукали, іржали, бекали. Вони перекидали одне одного, знов зводилися на ноги і знавісніло летіли вперед. То був хаос збожеволілих істот, що мчали з неймовірною швидкістю. Їх майже неможливо було розгледіти крізь вихор водяних бризок. Здається, навіть сотня велетнів китів не могла скаламутити океан із більшою силою.

– Anda, anda![49] – крикнув громовим голосом Талькав.

– Що сталося? – запитав Паганель.

– Вода! Вода! – відповів Талькав. Він пришпорив коня й помчав на північ.

– Повінь! – крикнув Паганель.

І всі понеслися за Таукою.

Не можна було гаяти жодної секунди. За 5 миль на півдні видно було, як насувається величезний водяний вал, що перетворював рівнину на океан. Високі трави зникали, немов скошені, рослини, вирвані потоком, мчали за течією, утворюючи плаваючі острівці. Водяна маса хлинула суцільним потоком, змітаючи все на своєму шляху. Скоріш за все, прорвалися перемички між найбільшими річками пампи, відтак води Колорадо на півночі й води Ріо-Негро на півдні злилися в загальний потік.

Талькав помітив водяний вал, що насувався із швидкістю призового скакуна. Вершники тікали від нього, немов хмари під дією урагану. Марно шукали вони бодай якогось прихистку: вода тягнулася до самого виднокраю. Охоплені панічним страхом, коні несамовито мчали навскач, аж вершники насилу втримувалися у сідлах. Гленарван часто озирався.

«Вода наздоганяє нас», – думав він.

– Anda, anda! – кричав Талькав.

І вершники намагалися прискорити коней. Понівечені шпорами боки бідолашних тварин були рясно залиті кров’ю. Коні спотикалися, заплутувалися в підводних травах, падали. Їх примушували знову підніматися. Вони падали знову, і знову їх піднімали. А рівень води помітно підвищувався. По ній ішли хвилі, що загрожували перетворитися на пінистий вал і незабаром змити мандрівників.

Чверть години тривала ця жорстока боротьба з грізною стихією. Утікачі навіть приблизно не уявляли, яку подолали відстань, але, судячи із швидкості бігу коней, чималу.

Тим часом коні, занурені по груди у воді, важко просувалися. Гленарван, Паганель, Остін – усі вважали себе приреченими на страшну смерть. Коні ледь сягали ногами дна. Глибина шість футів загрожувала вершникам загибеллю.

Годі передати смертельну тугу цих восьми людей, на яких невідворотно насувався жахливий водяний вал. Вони відчували свою знемогу в боротьбі зі стихійним лихом. Тепер їхні життя були в руках долі.

За п’ять хвилин коні поплили – їх несло вперед стрімкою те чією. Швидкість перевищувала 20 миль за годину – найшвидший галоп коней!

Порятунок здавався неможливим, аж раптом майор гукнув:

– Дерево!

– Дерево? – вигукнув Гленарван.

– Там, там! – відгукнувся Талькав, указуючи пальцем на гігантське горіхове дерево, що стриміло над водою.

Підганяти супутників Талькавові не довелося. Усі розуміли: за всяку ціну слід було досягти дерева, що раптово постало на їхньому шляху. Коні вже не в силах були допливти до нього, але люди ще могли врятуватися: бистрина несла їх до дерева. У цю мить кінь Тома Остіна глухо заіржав і зник під водою. Він вивільнив ноги із стремен і поплив, потужно розтинаючи воду руками.

– Хапайся за моє сідло! – крикнув йому Гленарван.

– Спасибі, сер, – відповів Том Остін. – У мене міцні руки!

– Як твій кінь, Роберте? – запитав Гленарван, обернувшись до юного Гранта.

– Він пливе, сер, пливе, як риба.

– Обережно! – закричав майор, і величезний вал заввишки 40 футів обрушився на втікачів із страхітливим гуркотом.

Люди і тварини зникли в пінистій коловерті. Декількатонна водяна маса закрутила їх у скаженому вирі.

Коли вал посунув далі, мандрівники спливли на поверхню і хутко перерахували один одного. Вони втратили всіх коней. Тільки Таука випливла на поверхню зі своїм хазяїном.

– Сміливіше! Сміливіше! – підбадьорював Паганеля Гленарван, підтримуючи його однією рукою і працюючи у воді другою.

– Пусте!.. – відгукнувся поважний учений. – Я навіть задоволений…

Проте чим він був задоволений, так назавжди й залишилося таємницею, бо кінець фрази небораці довелося проковтнути разом із великою кількістю тванистої води. Майор спокійно плив уперед стилем, який схвалив би будь-який учитель плавання. Матроси рухалися, як два дельфіни, що потрапили в рідну стихію.

Що ж до Роберта, то, учепившись за гриву Тауки, він плив услід за нею. Кінь, розтинаючи грудьми воду, інстинктивно плив до дерева, куди, щоправда, його несло течією.

До дерева залишалося тепер сажнів із двадцять і за кілька хвилин загін доплив до нього. Нарешті всі врятувалися.

Вода піднялась до рівня нижніх гілок дерева, тому видертися на нього було дуже легко. Талькав кинув коня, підсадив Роберта і першим виліз на дерево. Незабаром його дужі руки допомогли змученим плавцям влаштуватися в безпечному місці.

А Тауку тим часом швидко несло течією геть. Вона повертала до свого господаря розумну морду і, струшуючи довгою гривою, іржала, немов закликаючи його на допомогу.

– Ти кидаєш її напризволяще! – сказав Паганель Талькаву.

– Я?! – вигукнув індіанець.

Шубовснувши у бурхливі води, він випірнув за десять сажнів од дерева. Ще кілька хвилин – і його рука вже учепилася за гриву Тауки. Обидва – кінь і вершник – попливли за течією на північ.

Розділ XXIII. Пташиний спосіб життя

Дерево, завдяки якому нашим мандрівникам пощастило врятуватися, скидалося на горіх, та насправді це був омбу – самітник аргентинських рівнин. Воно мало величезний покарлючений стовбур і пронизувало землю не лише товстим корінням, а й могутніми пагонами, що надавало йому особливої стійкості. Саме тому воно і встояло під час жахливої негоди.

Омбу було заввишки 100 футів і могло покрити своєю тінню близько 60 туазів. Основою цього велета був стовбур завтовшки шість футів і три масивні гілки, що тягнуться від нього. Дві з них стриміли майже вертикально. Вони підтримували величезну крону листя, утворюючи із переплетеним гіллячям густий кошик. Третя гілка майже горизонтально простягалась над водним потоком, а її долішнє листя купалося у воді. Вона скидалася на мис зеленого острова, оточеного океаном. На цьому гіганті було доволі місця, а його розкішне листя давало вдосталь повітря і прохолоди. Споглядаючи незліченні гілки, які мало не сягають хмар, можна було подумати, що на цьому дереві й справді виріс ліс.

З появою людей на омбу зграї птахів сполохано злетіли на горішні гілки, криками протестуючи проти такого нахабного захоплення їхнього житла. Пернатих, які теж знайшли притулок на самотньому дереві, була неймовірна кількість: сотні чорних дроздів, шпаків, ізаків, ільгуерос, та найбільше – колібрі пікафлор із променистим оперенням. Коли колібрі здійнялися в повітря, то здавалося, ніби порив вітру зірвав з дерева всі квіти.

Ось такий барвистий прихисток трапився маленькому Гленарвановому загону. Юний Грант і спритний Вільсон, піднявшись на дерево, негайно ж видерлися на його верхівку. Крізь листяний зелений купол вони згори оглянули місцевість. Щойно утворений океан оточував їх зусібіч і не видно було йому кінця-краю. Жодне дерево не здіймалося над клекотливим водним простором – лише самотнє омбу здригалось під натиском хвиль, що вирували навколо нього. Ген-ген, на північ стрімким плином проносилися вирвані з корінням стовбури дерев, зламані гілки, солома з крівель зруйнованих ранчо, балки, зірвані водою з дахів естансій, трупи тварин і навіть родина ягуарів. Хижаки пливли на хиткому дереві, з гарчанням учепившись у свій утлий пліт. А далі Вільсону вдалося розгледіти ледве помітну темну цятку. То були Талькав і його вірна Таука.

– Талькаве! Друже Талькаве! – гукнув Роберт, простягаючи руку в напрямку мужнього патагонця.

– Він врятується, пане Роберте, – заспокоїв його Вільсон. – А зараз повернімось униз.

Через хвилину Роберт Грант і матрос, спустившись із «триповерхових» гілок, були вже на верхівці основного стовбура. Тут сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді: хто верхи, хто вчепившись за гілки. Вільсон розповів про те, що бачив з верхівки омбу. Всі згодились із ним, що Талькав не загине, але не було впевненості в тому, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Поза сумнівом, Талькавові більше пощастило, аніж мандрівникам. Дерево то встоїть перед натиском води, однак приплив міг затопити його до верхівки, бо ж тепер ця частина рівнини перетворилася на глибоку улоговину. Насамперед Гленарван розпорядився зробити зарубки на стовбурі омбу, щоб стежити за рівнем води. Якийсь час вода не піднімалася, що вельми потішило мандрівників. Це могло означати, що повінь досягла піку.

– Що тепер будемо робити? – запитав Гленарван.

– Чорт забирай – звичайно вити гніздо! – весело відгукнувся Паганель.

– Вити гніздо? – вигукнув Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, оскільки ми не можемо жити як риби, то залишається вести пташиний спосіб життя.

– Гаразд, – погодився Гленарван, – а хто нас годуватиме?

– Я, – відповів майор.

Усі звернули погляди на Мак-Наббса.

Майор, усівшись на двох гілках, наче в кріслі, простягнув супутникам змоклі, проте туго набиті торби.

– Ви в своєму репертуарі, Мак-Наббсе! – вигукнув Гленарван. – Усе пам’ятаєте навіть тоді, коли дозволено про все забути!

– Оскільки вирішено було не тонути, то немає сенсу помирати з голоду, – відгукнувся майор.

– Якби не моя неуважність, я, звісно, також подумав би про їжу, – наївно бовкнув Паганель.

– А що в цих торбах? – поцікавився Том Остін.

– Їжа на два дні для сімох, – відповів Мак-Наббс.

– Чудово! – промовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода помітно спаде.

– Або за цей час ми знайдемо спосіб дістатися суші, – додав Паганель.

– Отже, спершу поснідаємо, – заявив Гленарван.

– Спершу слід висушити одяг, – зауважив майор.

– А де ми візьмемо вогонь? – запитав Вільсон.

– Розведемо його, – відповів Паганель.

– Де?

– Тут, на верхівці стовбура, дідько забирай!

– А паливо?

– Сухе гілляччя, яке ми наламаємо на цьому ж дереві.

– Але як розпалити? – запитав Гленарван. – Наш трут перетворився на мокру губку.

– Пусте, – відповів Паганель. – Трохи сухого моху, лінза моєї підзорної труби, промінь сонця – і незабаром ми грітимемося біля чудового багаття. Ну, хто в ліс по дрова?

– Я! – вигукнув Роберт.

І в супроводі друга Вільсона хлопчик, немов кошеня, зник у гіллі.

А тимчасом Паганель назбирав сухого моху, уклав його на шар сирого листя в тому місці, де розходилися три грубі стовбурові гілки, потім вигвинтив із підзорної труби збільшувальне скло. Упіймавши сонячний промінь, – а зробити це було легко, бо саме яскраво променіло денне світило, – він легко запалив сухий мох. Вогнище на сирому листі було цілком безпечне.

Незабаром Вільсон і Роберт повернулися з оберемками хмизу, який одразу ж піднесли до палаючого моху. Аби прискорити процес розпалювання, Паганель удався до арабського способу: він розкарячив свої довжелезні ноги над вогнищем і, то нагинаючись, то випрямляючись, почав роздувати вогонь подолом свого пончо. Гілляччя спалахнуло, незабаром яскраве полум’я з тріскотом злетіло над імпровізованим багаттям. Спершу так-сяк обсушились, а потім поснідали. На омбу не було плодів, та, на щастя, дерево було всіяне пташиними гніздами, що забезпечувало гостей свіжісінькими яйцями; крім того, тут було чимало пернатих мешканців.

Оскільки ніхто не знав, скільки наші мандрівники ще пробудуть на дереві, слід було якнайзручніше розміститися.

– Кухня і їдальня у нас розташовані на нижньому поверсі, а спальня буде поверхом вище, – заявив Паганель. – Будинок доволі просторий, квартплата дешева, тож не варто церемонитись! Погляньте-но вище – он там люльки, наче уготовані нам самою природою. Нам тільки залишається як слід прив’язатися до них – і найкращі ліжка готові! Нам нічого остерігатися, однак для годиться можемо встановити варту. Нас семеро, тож такий загін здатен відбити безліч індіанців і навіть зграю диких звірів.

– Бракує лише зброї, – зауважив Том Остін.

– Мої револьвери при мені, – заявив Гленарван.

– І мої, – відгукнувся Роберт.

– А навіщо вони нам, якщо пан Паганель не знайде способу виготовити порох? – зауважив Том Остін.

– Це зайве, – відгукнувся Мак-Наббс, демонструючи сухісіньку порохівницю.

– Майоре, звідки вона у вас? – поцікавився Паганель.

– Це Талькавова порохівниця. Він подумав, що вона нам знадобиться, і, перш ніж кинутися на порятунок Тауки, віддав її мені.

– Який шляхетний і мужній індіанець! – вигукнув Гленарван.

– Так, якщо всі патагонці схожі на нього, то я вітаю Патагонію, – промовив Том Остін.

– Прошу не забувати про Тауку, – додав Паганель, – адже вона – невід’ємна частина патагонця. Я певен, що ми ще побачимо Талькава з Таукою.

– Як далеко ми перебуваємо від Атлантичного океану? – запитав майор.

– Щонайдалі за 40 миль, – відповів географ. – Наразі, друзі мої, оскільки кожен із нас може гаяти час на власний розсуд, з вашого дозволу, я полишаю вас. Піднімуся вгору, там виберу спостережний пункт і за допомогою підзорної труби оглядатиму білий світ. Доповідатиму регулярно.

І він зник за зеленою листяною завісою. Його ж супутники заходилися готуватись до ночівлі. Швидко впоравшись із цією нескладною роботою, вони знову зібралися навколо багаття.

Зав’язалася розмова, але не про становище мандрівників, із яким вони мусили миритися, а про долю капітана Гранта. Коли спаде вода, за три дні маленький загін знову опиниться на облавку «Дункана», але з ними не буде ані Гаррі Гранта, ані його двох матросів. Здавалося, після такої невдачі, марного переходу через Південну Америку, втрачені були будь-які надії знайти їх. Де ж їх тепер шукати? А як побиватимуться Гелена з Мері, почувши такі сумні новини!

– Бідолашна сестра! – промовив Роберт. – Для нас із нею все скінчено!

Вперше Гленарван не знайшов для хлопчика жодного утішного слова. На що ж іще сподіватися, адже експедиція прямувала точно за документом?

– А все ж тридцять сьома паралель не вигадана цифра, – сказав він. – Ця цифра не припущення, не здогадка, вона стосується місця аварії чи місця полонення Гаррі Гранта! Ми прочитали її, бачили у документі на власні очі.

– Все це так, сер, – відгукнувся Том Остін, – проте наші пошуки виявилися марними.

– Ось це мене й дратує! – вигукнув Гленарван.

– Ваше роздратування марне, – спокійно зауважив Мак-Наббс. – Саме тому, що у нас є неспростовна цифра, ми повинні до кінця вичерпати всі її вказівки.

– І що ви хочете цим сказати, – запитав Гленарван, – що, на вашу думку, слід зробити?

– Щось дуже просте і вельми логічне, дорогий Едуарде. Діставшись «Дункана», ми візьмемо курс на схід і, якщо знадобиться, плистимемо уздовж тридцять сьомої паралелі до відправного пункту.

– Невже ви припускаєте, що я про це не думав? – відповів Гленарван. – Так, звичайно! Сотні разів думав! Та які наші шанси на успіх? Покидаючи Американський континент, ми віддаляємося від того місця, що його нам вказав сам Гаррі Грант; віддаляємося від Патагонії, про яку чітко йдеться в документі.

– То ви хочете поновити пошуки в пампі, попри впевненість у тому що «Британія» не зазнала катастрофи біля берегів Тихого та Атлантичного океану? – запитав майор.

Гленарван промовчав.

– Попри те що в нас дуже мало шансів знайти Гаррі Гранта уздовж тридцять сьомої паралелі, все ж ми зобов’язані спробувати! – додав Мак-Наббс.

– Згоден, – відгукнувся Гленарван.

– А ви, друзі мої, – звернувся майор до моряків, – чи згодні ви зі мною?

– Цілком згодні, – відповів Том Остін.

Мюльреді й Вільсон схвально кивнули у відповідь.

– Вислухайте мене, друзі мої, – провадив далі Гленарван, – і ти, Роберте, послухай уважно, адже це дуже важливе питання. Я зобов’язався знайти капітана Гранта, і якщо буде потрібно, готовий присвятити пошукам усе своє життя. Вся Шотландія допоможе мені врятувати цю мужню людину. Нехай мізерний наш шанс на успіх, але ми повинні обігнути земну кулю вздовж тридцять сьомої паралелі, і я зроблю це. Та зараз нам слід вирішити інше питання: чи варто зовсім відмовитися від пошуків на Американському материку?

Ніхто не зважився відповісти на таке ультимативне питання.

– То що? – запитав Гленарван, переважно звертаючись до майора.

– Відповісти на ваше питання, дорогий Едуарде, – значить, узяти на себе велику відповідальність, – відповів Мак-Наббс. – На це потрібен час. Передовсім я маю знати, які саме країни перетинає тридцять сьома паралель південної широти.

– На це питання вам відповість Паганель, – промовив Гленарван.

– То запитаймо його.

Географ ховався у густому листі, тож Гленарвану довелося гукнути його:

– Паганелю! Паганелю!

– Я тут, – пролунав голос, наче з неба.

– Та де ж ви?

– На власній вежі.

– І що ви там робите?

– Оглядаю неозорий обрій.

– Може, зійдете з небес на хвильку?

– Ви потребуєте моєї допомоги?

– Так.

– Якої саме?

– Нам потрібно знати, через які країни проходить тридцять сьома паралель.

– Прошу, – відказав Паганель, – для цього мені не потрібно спускатися. Полишаючи Америку, тридцять сьома паралель південної широти перетинає Атлантичний океан.

– Чудово!

– Далі острови Трістан-да-Кунья.

– Гаразд!

– Проходить на два градуси південніше мису Доброї Надії.

– Потім?

– Перетинає Індійський океан.

– Затим?

– Зачіпає острови Сен-П’єр в Амстердамському архіпелазі.

– І?

– Перетинає Австралію повз провінцію Вікторія.

– Продовжуйте!

– І після Австралії…

На останній фразі запанувала тиша. Невже наш географ забув, де далі йде тридцять сьома паралель? Ні. Але на верхівці омбу пролунав несамовитий гучний крик. Усі аж сполотніли і здивовано перезирнулися. Невже сталося нове лихо? Невже впав бідолашний Паганель?

Вільсон і Мюльреді спохопилися, щоб кинутись на допомогу, як раптом показався довготелесий географ – Паганель злітав долі, марно прагнучи зачепитися бодай за якусь гілку. Ще хвилина, і він шубовснув би у клекотливі хвилі, та могутня майорова рука миттю схопила його.

– Дякую, Мак-Наббсе! – хекнув Паганель.

– Що з вами? – запитав майор. – Що сталося? Знову ваша неуважність?

– Так, – відповів Паганель, захлинаючись од хвилювання, – так, неуважність… цього разу просто виняткова…

– Та що з вами, нарешті?

– Ми помилялися! Ми продовжуємо помилятися! Ми весь час помиляємося!

– Що ви хочете цим сказати?

– Гленарване, майоре, Роберте, слухайте, друзі мої! Ми шукаємо капітана Гранта там, де його немає!

– Та ви марите! – вигукнув Гленарван.

– Аж ніяк! Ми справді шукаємо там, де його немає і де його взагалі ніколи не було! – додав Паганель.

Розділ XXIV. Пташиний спосіб життя. Продовження

Ця доволі несподівана новина всіх вразила. Що мав на увазі географ? Може, він геть з глузду з’їхав? Утім Паганель говорив з такою впевненістю, що всі мимоволі повернулись до Гленарвана, адже слова вченого були прямою відповіддю на його питання. Гленарван лише скептично похитав головою. Подолавши хвилювання, географ знову заговорив.

– Так, – повторив упевнено Паганель, – ми помилилися і прочитали в документі те, чого в ньому немає.

– Поясніть вашу думку, Паганелю, – попросив Мак-Наббс, – але спокійніше, будь ласка.

– Майоре, все дуже просто. Я, як і ви, помилявся. Як і ви, я також неправильно тлумачив документ. І коли я сидів на верхівці дерева й відповідав на ваші питання, при слові «Австралія» мене наче блискавкою осяяло. Тепер усе стало на свої місця.

– Ви стверджуєте, що Гаррі Грант… – вигукнув Гленарван.

– Так, я стверджую, – урвав його Паганель, – що слово austral у документі не повне слово, як ми вважали, а лише корінь слова Australia.

– Оригінально! – свиснув майор.

– Не оригінально, а неможливо, – заявив, знизуючи плечима, Гленарван.

– Неможливо? – зарепетував Паганель. – У Франції подібного слова не існує.

– Отже, – провадив із сумнівом Гленарван, – посилаючись на документ, ви стверджуєте, що «Британія» зазнала аварії біля берегів Австралії?

– Я певен у цьому, – відповів Паганель.

– Бігме, Паганелю, така заява доволі дивно звучить з уст секретаря Географічного товариства, – промовив Гленарван.

– Та чому ж? – запитав зачеплений за живе Паганель.

– Бо визнаючи слово «Австралія», ви маєте визнати слово «індіанці», а їх там ніколи не було.

Цей аргумент аніскільки не збентежив Паганеля – той усміхнувся, ніби чекав на нього.

– Друже Гленарван, – промовив він, – не кваптеся тріумфувати, адже зараз, як кажуть французи, я вас розгромлю упень. Повірте мені, жоден англієць досі ще не терпів такої поразки. Це розплата за невдачі Франції під Крессі й Азінкуром![50]

– Що ж, Паганелю, приголомшуйте мене швидше!

– У документі про індіанців згадується не більше, ніж про Патагонію. Фрагмент слова indi означає не Indien – індіанці, а indigenes – тубільці! Гадаю, ви згодні, що в Австралії живуть тубільці?

Гленарван пильно поглянув на географа.

– Браво, Паганелю! – схвалив майор.

– То як, дорогий Гленарване, тепер ви погоджуєтеся з тлумаченням?

– Погоджуюсь, але за умови, якщо ви доведете, що gonie не стосується слова «Патагонія».

– Звісно, не стосується! – вигукнув Паганель. – У документі йдеться не про Патагонію. Добирайте будь-які слова, тільки не це.

– Але яке ж інше слово?

– «Космогонія», «теогонія», «агонія»…

– «Агонія», – вибрав майор.

– Нехай «агонія», – відповів Паганель, – це слово не має значення, мені байдуже. Важливо, що austral свідчить про Австралію. Якби ви не збили мене з пантелику хибними тлумаченнями, я ще тоді пішов би правильним шляхом… Це ж очевидно! Якби я сам знайшов цей документ, то тлумачив би його лише так!

І Паганелеві слова потонули в гучному «ура». Остін, матроси, майор, а особливо щасливий Роберт, окрилений новою надією, – всі зааплодували поважному вченому. Гленарван, що поволі переконувався у своїй помилці, теж визнав, що майже готовий здатися.

– Ще питання, шановний Паганелю, – сказав він, – і мені залишиться тільки схилити голову перед вашою проникливістю.

– Питайте, Гленарване!

– Як би ви розшифрували документ за нового тлумачення?

– Дуже просто. Ось документ, – відповів Паганель, указуючи на дорогоцінний папір, якого він днями сумлінно студіював.

Географ збирався з думками – запанувала тиша. Нарешті Паганель, водячи пальцем уривчастими рядками документа, почав читати, упевнено наголошуючи деякі слова:

– «7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», з порту Глазго, затонуло…» Тут можна вставити, якщо хочете: «двох днів», «трьох днів», або «довгої агонії», – все це дрібниці – «…біля берегів Австралії. «Прямуючи до берега, два матроси і капітан Грант спробують висадитися…» або «висадилися на континент, де вони потраплять…» або «потрапили в полон до жорстоких тубільців. Вони кинули цей документ…» і таке інше. Зрозуміло?

– Так, зрозуміло, якщо слово «континент» можна застосувати до Австралії, яка є лише островом.

– Та вгамуйтеся, дорогий Гленарване, знані географи дійшли висновку, що цей острів слід називати Австралійським континентом.

– Що ж, друзі мої, залишається сказати тільки одне: до Австралії! І нехай допоможе нам Бог! – вигукнув Гленарван.

– До Австралії! – пролунало у відповідь.

– А знаєте, Паганелю, – додав Гленарван, – ваша присутність на «Дункані» – просто якесь провидіння!

– Що ж, – відгукнувся географ. – припустімо, мене послано провидінням, і годі про це.

Так завершилася розмова, яка в майбутньому привела до таких важливих наслідків. Ці новини змінили настрій мандрівників на краще – вони наче вхопилися за дороговказну нитку, що мала вивести їх із лабіринту, з якого вони вже й не сподівалися вибратися. На їхніх обличчях знову запроменіла надія. Тепер загін міг сміливо полишати Американський континент. Та що там – подумки вони вже його полишили.

Із їхнім поверненням на «Дункан» леді Гелена і Мері Грант не заламуватимуть руки, оплакуючи загиблого капітана Гранта. У захваті від чудових новин вони геть забули, що нині самі перебувають у небезпеці, і шкодували лише про те, що не можуть негайно вирушити в путь.

Була четверта година по полудні. Вечеряти вирішили о шостій. Паганель хотів ознаменувати цей щасливий день помпезним бенкетом, та оскільки запаси їжі були мізерні, він запропонував Роберту пополювати з ним у «сусідньому лісі». Хлопчик заплескав од радості в долоні.

Узяли Талькавову порохівницю, вичистили револьвери, зарядили і рушили.

– Не заходьте надто далеко, – серйозно напучував мисливців майор.

Тим часом Гленарван і Мак-Наббс вирішили перевірити рівень води, а Вільсон і Мюльреді знову розпалили багаття.

Гленарван, спустившись до поверхні новоутвореного озера, не помітив жодних ознак спаду води. Однак її рівень, імовірно, досяг максимуму. Втім несамовита течія свідчила про те, що потоки аргентинські річок не вгамувалися. Вода спадатиме лише тоді, коли зникне течія.

У той час як Гленарван із майором вивчали бистрину, десь на омбу пролунали постріли, а за мить – радісні вигуки. Робертів дискант зливався з басом Паганеля. Хто з них був великою дитиною – годі вирішити. Усі зрозуміли, що полювання розпочалося вдало. Повернувшись до багаття, майор і Гленарван радісними вигуками схвалили Вільсонів винахід: той приєднав до мотузки шпильку і завзято рибалив. Кілька дюжин маленьких рибок мохорас, що смакували як корюшка, жваво тріпотіли на Вільсоновім пончо.

Тут нагодилися й мисливці з верхів’я омбу. Паганель обережно ніс яйця чорних ластівок і клунок горобців, яких надумав подати як дроздів. Роберт поцілив кілька пар ільгуерос, маленьких жовто-зелених пташок. Доволі смачні, вони були дуже популярними на ринку в Монтевідео. Паганелю, який знав безліч рецептів приготування яєць, цього разу довелося обмежитися звичайним їх запіканням у попелі. Обід видався вишуканим і різноманітним. Сушене м’ясо, яйця, смажені мохорас, горобці й ільгуерос – справді вишукана трапеза, що надовго закарбувалася в пам’яті кожного.

Усі весело гомоніли. Паганеля пошанували як мисливця і кухаря. Той вислуховував дифірамби на свою честь із властивою йому скромністю. Перегодя він став доволі захопливо розповідати про дерево, що дало їм прихисток, дивовижний омбу, коріння якого, на думку Паганеля, сягало дуже глибоко в землю.

– Під час полювання нам з Робертом здавалося, що ми в справжньому лісі, – розповідав він. – Була мить, коли мені привиділося, що ми заблукали: я ніяк не міг знайти дорогу назад! Сонце вже схилялося до заходу, тож я марно шукав сліди наших ніг. Ми потерпали від голоду. З темної гущавини долинало гарчання диких звірів… Перепрошую! Я помилився… Там не було диких звірів… А шкода!

– Як, – запитав Гленарван, – ви шкодуєте, що тут бракує диких звірів?

– Ясна річ!

– Вони ж люті!..

– З наукової точки зору, люті не існує, – заперечив учений.

– Наперед даруйте, Паганелю! – втрутився майор. – Та ви ніколи не змусите мене повірити, що дикі звірі корисні. Яка з них користь?

– Яка користь? – вигукнув Паганель. – Та хоч би й для класифікації: види, роди, родини, ряди…

– Теж мені велика користь! – пирхнув Мак-Наббс. – Якби я був Ноєм у ковчегу під час усесвітнього потопу, то не дозволив би цьому нерозсудливому патріархові взяти на облавок пари левів, тигрів, пантер, ведмедів та решту шкідливих і непотрібних звірів.

– Із зоологічного погляду ви не мали б рації.

– А з погляду людського мав би, – відповів Мак-Наббс.

– Це обурливо! – вигукнув учений. – А я змусив би Ноя взяти до ковчега і мегатеріїв, і птеродактилів, і всіх допотопних тварин, які, на жаль, тепер вивелися…

– А я вам кажу, – заперечив Мак-Наббс, – що правильно вчинив Ной, залишивши їх напризволяще, якщо, звісно, вони справді існували за його часів.

– А я вам кажу, – упирався Паганель, – що Ной вчинив украй нерозсудливо і заслужив на довічний осуд учених.

Решта мандрівників у цей час надривали животи від сміху. Досі майор ніколи не вступав у суперечку. Та попри його принципи, він щодня сперечався з Паганелем. Вочевидь, учений мав особливу здатність виводити майора з рівноваги.

Гленарван за своїм звичаєм втрутився в суперечку.

– Звісно, це сумно і з наукового, і з людського погляду, – сказав він, – та нам таки доведеться змиритися з відсутністю диких звірів. До речі, Паганелю, ви ж не сподівалися зустріти їх у цьому повітряному лісі?

– Чом би й ні? – відгукнувся учений.

– Дикі звірі на дереві? – здивувався Том Остін.

– Звичайно! Ягуар рятується від мисливців лише на деревах. Одна з таких тварин могла, як і ми, рятуватися від повені між гілками омбу.

– Сподіваюся, вам не трапився ягуар? – запитав майор.

– На жаль, ні, хоча ми обійшли весь «ліс». А шкода! Було б неймовірне полювання. Ягуар – лютий хижак. Одним ударом лапи він коневі зверне в’язи. Варто хоч раз йому скуштувати людського м’яса, і він прагне його знову. Понад усе йому до вподоби ласувати м’ясом індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білошкірих.

– Особисто мене вельми тішить четверта позиція, – відповів Мак-Наббс.

– Он воно як? А мені здається, що це є свідченням браку смаку з вашого боку, – презирливо кинув Паганель.

– Я вельми втішений, що позбавлений смаку, – швидко заперечив майор.

– Але це принизливо! – вигукнув невблаганний Паганель. – Адже білі проголошують себе вищою расою, але, мабуть, ягуари зовсім не дотримуються тієї ж думки!

– Хай там що, друже Паганель, – мовив Гленарван, – а оскільки серед нас немає ні індіанців, ні негрів, ні мулатів, то я дуже задоволений, що тут немає ваших любих ягуарів. Не таке вже й приємне наше становище…

– Не таке вже й приємне? – вигукнув Паганель. Здається, суперечка набувала нових обертів. – Ви скаржитеся на свою долю, Гленарване?

– Ясна річ, – відповів Гленарван. – Хіба вам зручно на цих гілках?

– Я ніколи не почувався зручніше навіть у власному кабінеті! Ми живемо, як птахи! Щодалі я більше переконуюсь: людям призначено жити на деревах.

– Їм бракує лише крил, – вставив майор.

– Колись вони їх собі зроблять.

– А поки, – сказав Гленарван, – дозвольте мені, любий друже, надавати перевагу усипаній піском парковій доріжці, паркетній підлозі вдома або палубі судна.

– Знаєте, Гленарван, – відповів Паганель, – потрібно навчитись миритися з обставинами. Хороші вони – то добре, погані – не слід ремствувати. Бачу, ви шкодуєте за комфортом свого замку Малькольм-Касл!

– Ні, але…

– Я певен, що Роберт дуже задоволений, – поспішив сказати Паганель, прагнучи завербувати бодай одного прихильника.

– Дуже задоволений, пане Паганелю! – весело вигукнув Роберт.

– В його віці це природно, – зауважив Гленарван.

– І в моєму також, – заперечив учений. – Що менше зручностей, то менше потреб, а що менше потреб, то щасливіша людина.

– Ну ось! Тепер Паганель напався на багатство і розкіш, – зауважив Мак-Наббс.

– Помиляєтеся, майоре, – відгукнувся учений. – Та як зволите, я розповім вам арабську казочку, що принагідно спала мені на думку.

– Прошу, прошу, пане Паганелю! – вигукнув Роберт.

– А яка мораль вашої казки? – поцікавився майор.

– Як у всіх казок, любий друже.

– Тоді якісь дурниці, – відповів Мак-Наббс. – А втім починайте, Шехерезадо, ви так майстерно розповідаєте!

– Жив колись син великого Гарун-аль-Рашида, – почав Паганель. – Він почувався нещасливим, тож пішов по пораду до старого дервіша[51]. Мудрець вислухав його і мовив, що важко знайти щастя на цьому світі.

«Проте, – додав він, – я знаю певний спосіб ощасливити вас». – «Який?» – запитав юний принц. – «Надіти сорочку щасливої людини», – відповів дервіш. Зрадів принц і вирушив на пошуки талісмана. Довго мандрував він, відвідав столиці всієї земної кулі, пробував на дягати сорочки королів, імператорів, принців, вельмож – усе марно. Тоді взявся він приміряти сорочки художників, воїнів та купців. Знов не те!

Довго поневірявся принц у марних пошуках щастя. Врешті-решт, зневірившись в успіху, повернувся до батькового палацу. Раптом побачив він землероба, який ішов у полі за плугом і весело виспівував… «Якщо ця людина нещаслива, то немає щастя на землі», – вирішив принц. Він підійшов до землероба: «Людино добра, чи щасливий ти?» – запитав. – «Так», – відповів той. – «Чи маєш ти якесь бажання?» – «Ні!» – «Ти не проміняв би свою долю на долю короля?» – «Ніколи!» – «Тоді продай мені свою сорочку». – «Сорочку? Та ж у мене її немає!»

Розділ XXV. Між вогнем і водою

Паганелеву оповідку сприйняли на ура. Йому аплодували. Втім кожен залишився при своїй думці, тож учений досяг результату, властивого дискусії, – він нікого не переконав. Та всі зійшлися на одному: не слід нарікати на долю, і якщо немає хатини, то слід задовольнятися деревом. Настав вечір. Украй змучені спекою мешканці омбу заслуговували на спокійний сон. Їхні пернаті друзі вже повмощувалися на нічліг у гущавині листя й помалу стихали мелодійні рулади пампських солов’їв – ільгуерос. Довкола запанувала тиша. Настав час і людям вкладатися спати. Та перш ніж «вмоститися в гніздечку» (звісно, цей вираз належить Паганелеві), Гленарван, Роберт і географ піднялися у свою «обсерваторію», щоб окинути оком водну гладь. Була дев’ята вечора. Сонце щойно закотилося за обрій, західна частина неба загрузла в розпеченому тумані. Зазвичай яскраві зорі сузір’їв Південної півкулі сьогодні ледь мерехтіли, ніби оповиті імлистим серпанком. Утім їх можна було розгледіти, і Паганель примусив Роберта і Гленарвана розглянути зоресвіт полярної зони. Учений вказав їм і на Південний Хрест (сузір’я, що утворюють ромб приблизно на висоті полюса); і на сузір’я Кентавра, в якому виблискує найближча до землі зірка Альфа; і на дві масивні туманності Магеллана, з яких найбільша заступає простір у двісті разів більший за видиму поверхню Місяця; і, нарешті, «чорну діру» – наче порожнє місце на небесному склепінні.

Ще не видко було Оріона, але Паганель таки розповів двом своїм старанним учням про цікаву деталь індіанської «космографії»[52]. На думку поетичних індіанців, Оріон – це величезне ласо і три бола, кинуті рукою вправного мисливця небесних прерій. Усі сузір’я відбивались у водному плесі другим небом, яким замилувалися мандрівники.

Поки Паганель посвячував слухачів у таємниці космографії, зі сходу небо заволокла густа, темна хмара, що лиховісно здіймалася над видноколом, заступаючи небесні світила. Незабаром похмурий оболок затягнув півнеба. Здавалося, хмара рухається сама собою, адже на дереві й листочок не шелеснув. Повітря було нерухоме. Дихати ставало дедалі важче. Кожна жива істота відчувала перенасичення електрики в атмосфері.

У Гленарвана, Паганеля і Роберта аж кольки пройшли по тілу.

– Гроза наближається, – зауважив Паганель.

– Ти не боїшся грому? – запитав Гленарван хлопчика.

– Ні, сер! – відповів Роберт.

– Добре, бо буде гроза.

– І як видно, доволі сильна, – додав Паганель.

– Мені байдуже до грози, – провадив Гленарван, – а от злива змочить нас до кісток. Так чи так, а гніздо не для людей, і незабаром ви в цьому переконаєтесь.

– Якщо поставитися до цього філософськи…

– Філософія не допоможе вам лишитися сухим.

– Звісно, що ні, але вона зігріває.

– Давайте ліпше спустимося до наших друзів, – запропонував Гленарван, – і порадимо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо й запастись терпінням – воно нам знадобиться.

Гленарван востаннє окинув поглядом грізне небо, яке вже цілком заволокли густі чорні хмари. Вода потемніла, нагадуючи величезну хмару, готову злитися з навислим удалині густим туманом. Темно, хоч в око стрель: ні проблиску світла, ні звуку. Тиша була такою ж глибокою, як і темінь.

– Спускаймося, – повторив Гленарван, – незабаром буде гроза.

Усі троє зісковзнули гладким гіллям униз і здивовано спинились у дивному напівсвітлі, що линуло із міріад цяток, які з дзижчанням носилися над водою.

– Це фосфоресценція? – запитав Гленарван географа.

– Ні, – відповів той, – це світляки, живі алмази, з яких пані Буенос-Айреса виготовляють гарні вироби.

– Як! Ці іскри – комахи? – вигукнув Роберт.

– Так, мій хлопчику.

Роберт зловив одного світляка. Паганель не помилився – це була комаха з дюйм завдовжки, схожа на джмеля. Індіанці називають її туко-туко. Ця дивовижна твердокрила комаха випромінює світло двома плямами, що розташовані на її нагрудному щитку. Їхнє доволі яскраве світло дає можливість читати навіть у померках.

Паганель підніс комаху до свого годинника і зміг розгледіти, що була десята вечора.

Гленарван підійшов до майора і моряків, щоб віддати розпорядження на ніч – слід було приготуватися до зливи. Без сумніву, з першими перекатами грому здійметься ураган, і омбу сильно хитатиме. Тому запропоновано було кожному міцніше прив’язатись до гілки-лежака. Якщо не можна уникнути потоків з неба, то слід уберегтися від земних вод і не впасти у бурхливий потік, що розбивався об могутній стовбур дерева.

Усі побажали один одному на добраніч, без сподівання на спокій повмощувалися в імпровізованих ліжках і постаралися заснути. Та сон не йшов, адже наближення негоди у кожної живої істоти викликає якусь непоясненну тривогу, подолати яку не можуть навіть найсильніші. Схвильовані мандрівники не в змозі були зімкнути очей, тож перший віддалений гуркіт об одинадцятій годині їх не збудив. Гленарван пробрався до кінця найвищої гілки і зазирнув крізь гущавину листя.

Ген-ген темне небо вже прорізали меткі блискавки, чітко відбиваючись у водах. Блискавки безшумно розривали хмари, немов м’яку перину.

Огледівши небо, що тонуло в мороці до самого виднокраю, Гленарван спустився назад.

– То що скажете, Гленарване? – запитав Паганель.

– Скажу, друзі мої, якщо так триватиме й далі, то негода буде страшною.

– Пусте! – вигукнув Паганель. – Оскільки неможливо уникнути цього видовища, то принаймні в нас є можливість споглядати красу.

– Ще одна ваша провальна теорія, – зауважив майор.

– Одна з моїх найкращих теорій, Мак-Наббсе! Я згоден з Гленарваном – гроза буде чудова. Коли я намагався заснути, згадав кілька випадків, що вселили мені надію. Ми перебуваємо в царстві великих електричних гроз. Я десь читав, ніби 1793 року саме тут, у провінції Буенос-Айрес, під час однієї грози блискавка вдарила тридцять сім разів поспіль! А мій колега Мартін де Муссі, перебуваючи в цих краях, був свідком грому, який безперервно гуркотів п’ятдесят п’ять хвилин.

– Спостерігав із годинником у руках? – запитав майор.

– Саме так. Та все ж є дещо, що мене тривожить, – додав Паганель, – на всій рівнині єдиним високим пунктом є наше омбу. Не зайвим би тут був громовідвід, адже блискавка найбільше полюбляє влучати саме в це дерево. А вам, друзі мої, відомо ж бо, що вчені не радять під час грози ховатися під деревами.

– Сумніваюся в доречності їхньої поради, – заявив майор.

– Бігме, Паганелю, годі шукати більш слушної миті, аби повідомити нам таке, – іронічно додав Гленарван.

– Набувати знання корисно будь-де і будь-коли, – відпарирував Паганель. – Ну ось! Починається.

Гуркіт грому урвав цю невчасну розмову. Він дужчав, звук підвищувався – розкоти наближалися, переходячи з низьких тонів у середні. Незабаром вони стали різкими, примушуючи вібрувати повітряні маси. Весь простір палав. Серед цього вогню неможливо було визначити, яка саме електрична іскра спричиняє такі перекоти грому.

Неспинні блискавки набували найрізноманітніших форм. Одні падали перпендикулярно і по п’ять-шість разів влучали в одне місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо якщо Араго (за його цікавими підрахунками) лише двічі бачив роздвоєну, вилоподібну блискавку, то тут їх були сотні. Деякі спалахували, розсипаючись коралоподібними завитками, створюючи на темному небі ефемерні світлові ефекти. Невдовзі усеньке небо розсікла яскрава фосфорна смуга. Поступово заграва заволоділа виднокраєм, запалюючи хмари, немов займиста речовина. Омбу опинилося у центрі вогняного кола.

Гленарван і його супутники мовчки спостерігали за грізним видовищем. Промені білого, наче примарного світла, на мить осявали то незворушне обличчя майора, то зацікавлене обличчя Паганеля, то енергійні риси обличчя Гленарвана, то розгублене Робертове личко, то безтурботні фізіономії матросів.

Досі не було ні краплі дощу, ні вітру. Проте незабаром небо розверзлося і по ньому протягнулися косі смуги, наче нитки на ткацькому верстаті. По водному плесу сипнув дощ. Потоки води відскакували тисячами бризок, осяяних спалахами блискавок.

Невже ця злива є завершенням грози і наші мандрівники відбудуться лише рясним душем? Аж ні!

У розпал електричного шаленства на вістрі найвищої гілки омбу враз виникла оточена чорним димом вогненна куля завбільшки з кулак. Вона декілька секунд покружляла на одному місці й вибухла з таким оглушливим гуркотом, що навіть забила безперервні розкоти грому. Запахло сіркою. На мить усе стихло, і раптово долинув вигук Тома Остіна:

– Дерево горить!

Том Остін не помилився. Полум’я миттю охопило всю західну частину омбу. Сухе гілляччя, гнізда з сухої трави і верхній дірчатий шар деревини послужили чудовою поживою для вогню. Враз здійнявся вітер і роздув полум’я. Треба було негайно рятуватися. Гленарван і його супутники швиденько стали перебиратися на східну частину омбу, ще не охоплену вогнем. Схвильовані й розгублені, вони мовчки продиралися по гілках, щоразу ризикуючи впасти у воду. А тим часом палаючі гілки корчилися, тріщали, звивалися у вогні, наче змії, що горять живцем. Палаючі довбні падали у воду і, кидаючи полум’яні відблиски, неслися течією. Полум’я то злітало ввись, зливаючись із палаючим повітрям, то слалося вниз, пробите розлюченим ураганом, охоплюючи все дерево, немов туніка Несса.[53]

Усіх мандрівників охопив відчай. Густий дим спирав дихання, нестерпний жар обпалював тіло. Вогняні язики вже лизали їх і ніщо не могло спинити стихії. Бідолашні люди готувалися згоріти живцем, подібно до індусів, яких спалюють в утробі їхнього божества.

Коли ситуація стала критичною, довелося з двох смертей обирати менш жорстоку.

– У воду! – скомандував Гленарван.

Вільсон, якого вже досягло полум’я, перший шугнув у воду, аж раптом звідти пролунав його відчайдушний крик:

– Рятуйте! Пробі!

Остін стрімко кинувся до нього і допоміг видертися назад на стовбур.

– Що трапилося?

– Каймани! Каймани! – заволав Вільсон.

І справді, навколо омбу зібралися найнебезпечніші з плазунів. Їхні плескаті хвости, гострі голови й банькаті очі переконали Паганеля, що перед ним люті американські алігатори, яких в іспанських володіннях називають кайманами. З десяток лютих хижаків розтинали воду гігантськими хвостами і гризли омбу довгими зубами.

Небораки зрозуміли, що загибель неминуча. На них чигала жахлива смерть – або згоріти живцем, або стати поживою для кайманів. Навіть майор промовив спокійним голосом:

– Мабуть, і справді настав кінець.

Бувають такі миті, коли людина безсила перед стихією.

Гленарван дивився на вогонь та воду непевним поглядом і не знав, звідки чекати порятунку.

Гроза вщухала, але вона спричинила в атмосфері величезне скупчення пари, насиченої електрикою. На північ від омбу утворився колосальний смерч, туманів наче згусток конічної форми, з вершиною внизу і підошвою вгорі. Цей смерч сполучав грозові хмари з нуртуючими водами. Незабаром смерч наблизився. Він усмоктував усе на своєму шляху, наче викачував воду з озера. Раптом гігантський смерч налетів на омбу і охопив його зусібіч. Дерево здригнулося.

Гленарвану здалося, що каймани атакували омбу і виривають його з землі могутніми щелепами. Мандрівники вхопилися один за одного: вони відчули, що могутнє дерево поступається натиску і падає; його палаючі гілки з оглушливим шипінням занурилися в бурхливі води. Це сталося миттєво. Смерч уже промайнув, піднімаючи на своєму шляху воду з озера.

Повалене омбу попливло за течією. Каймани кинулися врозтіч, лише одна потвора спромоглася видертися на стовбур і повзла з роззявленою пащею, добираючись до людей. Тоді Мюльреді вхопив напівзотлілу довбню і щосили вгатив хижака по спині, переламавши йому хребтину. Кайман зник у бурхливому водному потоці.

Гленарван і його супутники перелізли на навітряну частину дерева. Палаюче омбу із мандрівниками попливло у нічну безвість, подібно до охопленого вогнем брандера.[54]

Розділ XXVI. Атлантичний океан

Палаюче омбу прямувало величезним озером уже понад дві години, а берега все ще не було видно. Поволі згасало ненаситне полум’я, що пожирало дерево, тож головна небезпека цієї страшної переправи минула. Тепер уже майор оптимістично виголосив, що не бачить нічого дивного в тому, що їм удасться врятуватися.

Подеколи суцільний морок пронизував спалах запізнілої блискавки, і тоді Паганель марно намагався бодай щось розгледіти. Гроза вщухала, хмари розсівалися, великі краплі дощу змінив дрібний водяний пил, що його жбурляв дужий потік вітру. Омбу мчало в бурхливому потоці з такою вражаючою швидкістю, наче під його корою хтось прилаштував потужний двигун. Здавалося, так дерево спроможне пливти ще багато днів, одначе близько третьої години ранку майор зауважив, що коріння омбу зачіпає дно. Том Остін відірваною від дерева гілкою намацав дно і виявив, що воно піднімається. І справді, за двадцять хвилин омбу різко загальмувало.

– Земля! Земля! – радісно вигукнув Паганель.

Кінці обпалених гілок наштовхнулися на ґрунт. Мабуть, досі ще жодна мілина так не ощасливлювала мореплавців. Ця мілина для наших мандрівників і справді була щасливою гаванню.

Першими на земну твердінь зіскочили Роберт і Вільсон, за ними решта. І тут, крізь захоплені вигуки «ура» долинув знайомий свист, потім кінський тупіт, і з мороку виступила довготелеса фігура індіанця.

– Талькав! – вигукнув Роберт.

– Талькав! – хором підхопили його супутники.

– Amigos! Друзі! – відгукнувся патагонець.

Виявляється, він чекав мандрівників саме тут, адже сюди винесла течія і його. Патагонець підняв Роберта, притиснув його до себе, а Паганель кинувся йому на шию. Гленарван, майор і моряки, радіючи, що знову бачать свого вірного провідника, міцно, з дружньою щирістю тиснули йому руку. Потім патагонець повів їх у покинуту хижу естансії, що стояла неподалік. У ній палало яскраве багаття, а на імпровізованому рожні смажилися соковиті шматки дичини, яку мандрівники миттю змегелили.

І коли мандрівники нарешті прийшли до тями, жоден із них навіть не міг повірити, що йому вдалося уникнути стількох небезпек: води, вогню і грізних аргентинських кайманів.

Талькав стисло переповів Паганелю історію свого порятунку, чим щиро завдячував своєму мужньому коневі. Паганель своєю чергою спробував розтлумачити патагонцеві нову запропоновану ним версію документа. Чи збагнув індіанець доводи вченого? Навряд, але він читав великі сподівання в обличчях друзів, цього йому було досить.

Після вимушеного «відпочинку» на омбу наші браві мандрівники аж згорали від нетерпіння просуватися далі. О восьмій ранку рушили пішо, адже естансії та салаведро, де можна було придбати бодай якісь засоби пересування, залишилися ген-ген позаду. Втім до океану зосталося лише 40 миль, тож наші мандрівники розраховували подолати їх за 36 годин. За потреби Таука час від часу могла підвезти одного, а то й двох стомлених пішохідців.

Неозора затоплена низина залишилася позаду, – загін прямував до океану узвишшям. Пейзаж не змінився: так само довкола простирався одноманітний степ; подеколи серед пасовищ зеленіли насаджені європейцями гаї, Втім, як в околицях Сьєрри-Танділь і Сьєрри-Тапалькем, вони траплялися доволі рідко. Тубільні дерева росли тільки на узбіччях прерій і на підході до мису Коррієнтес.

А наступного дня подорожні відчули близькість океану – до нього залишалося ще миль 15. Віразон – морський вітер, що дме в другій половині дня і ночі, хилив долі гінкі трави. На вбогому ґрунті подекуди росли куці деревця, приземкуваті деревоподібні мімози та хащі акації. Солоноводі лагуни блищали, немов скалки розбитого скла, подовжуючи шлях мандрівникам, оскільки їх доводилося огинати. Загін квапився, прагнучи до ночі дістатися озера Саладо в Атлантичному океані.

О восьмій вечора вкрай виснажені мандрівники нарешті почули протяжний гуркіт хвиль.

– Океан! – вигукнув Паганель.

– Так, океан, – відповів Талькав.

Мандрівники, в яких бракувало сил іти, з неймовірною спритністю стали видиратися на дюни. Одначе вже була глупа ніч, тож марно вони намагалися розгледіти обриси «Дункана».

– Він тут! – вигукнув Гленарван. – Він чекає на нас біля берега!

– Ми побачимо його завтра, – запевнив усіх Мак-Наббс.

Том Остін спробував окрикнути невидиму яхту, та відповіді не отримав. Дув сильний вітер, море вирувало; вітер гнав хмари на захід і бризки пінястих хвиль довівав до гребенів дюн. Тож якби «Дункан» і перебував на обумовленому місці, вахтовий усе одно не міг почути окрику.

Цей берег був украй непривітний до кораблів, адже на багато миль тут не знайдеш затоки, бухти чи порту. На березі утворилися довгі піщані мілини, і ці мілини становили неабияку загрозу для суден, навіть серйознішу за підводні рифи. Поблизу мілин нуртували вири, і горе кораблю, що в негоду потрапить на них, – він приречений на загибель!

Тож не дивно, що «Дункан» тримався оддалік небезпечного берега. Обережний і завбачливий Джон Манглс, поза сумнівом, не зважився б наблизитися до нього. Том Остін вважав, що «Дункан» мав віддалитися від берега щонайменше на 5 миль.

Майор порадив своєму нетерплячому другові скоритися й не напружувати марно зір.

Висловивши ці міркування, Мак-Наббс став лаштуватись на нічліг. Залишки провізії спорожнили за останньою вечерею. За прикладом майора всі повиривали в піску своєрідні ліжка і, загрібшись до підборіддя в піщану ковдру, забулися у сні. Не спав лише Гленарван.

Вітер біснувався, і океан усе ще вирував після недавньої бурі. Високі хвилі з гуркотом розбивалися об дюни. Гленарвана тривожила сама лише думка про близьке перебування «Дункана». Про те, що корабель міг запізнитися, він навіть не думав – це було неможливо. 14 жовтня Гленарван покинув бухту Талькауано і 12 листопада досяг берегів Атлантичного океану. Якщо за ці тридцять днів загін перетнув Чилі, перевалив через Кордильєри, перебрався через пампу і Аргентинську рівнину, то «Дункан» повинен був встигнути обігнути мис Горн і піднятися вздовж східного берега континенту. Ніщо не могло затримати таку швидкісну яхту, як «Дункан». Можливо, на просторах Атлантичного океану не раз вирував ураган, але «Дункан» був міцним судном, а його капітан – хорошим моряком. І раз «Дункан» мав прийти, він прийшов.

А втім навіть ці міркування не могли заспокоїти Гленарвана. Коли серце сперечається з розумом, останній рідко виявляється переможцем. А лорд з Малькольм-Касла відчував у непроглядному мороці близькість усіх, кого любив: його любої Гелени, Мері Грант, екіпажу «Дункана». Гленарван сновигав пустельним берегом, на який набігали фосфоричні хвилі. Він вдивлявся, вслуховувався, коли йому здавалося, ніби в пітьмі світиться якийсь тьмяний вогник.

– Я не помиляюся, – переконував він себе, – я бачив світло суднового ліхтаря – ліхтаря «Дункана». Ет! Ну чому я неспроможний поглядом проникнути крізь цей морок!

І раптом він пригадав, як Паганель запевняв, що має здатність бачити в пітьмі. Гленарван пішов будити географа.

Учений мирно спав, немов бабак у своїй норі, аж тут дужа рука підняла його з піщаного ложа.

– Хто це? – скрикнув він.

– Я.

– Хто я?

– Гленарван. Ходімте зі мною, мені потрібні ваші очі.

– Мої очі? – перепитав Паганель, несамовито протираючи їх.

– Так, ваш зір – щоб побачити наш «Дункан». Ідімо ж!

Географ щось невдоволено пробурчав, проте в душі він радів можливості прислужитися Гленарванові.

Паганель, на ходу розминаючи закляклі ноги й руки, пошкандибав за Гленарваном до берега. Лорд попросив його вглядітися в темний морський обрій. Протягом декількох хвилин учений сумлінно споглядав.

– То що ви там бачите? – запитав Гленарван.

– Нічого! У таких померках навіть кішка за два кроки від свого носа нічого не розгледить.

– Шукайте червоне або зелене світло, тобто носовий або кормовий ліхтар.

– Не бачу ні зеленого, ні червоного світла. Чорнота! – відповів Паганель, у якого злипалися очі.

Протягом півгодини він покірно ходив за своїм нетерплячим другом, час від часу зроняв голову на груди, потім різким рухом знову зводив її. Він не відповідав, мовчав. Його ноги почали заплітатись, як у п’яного. Гленарван подивився на Паганеля – Паганель спав на ходу. Гленарван узяв ученого під руку, відвів сплячого до ями і зручно вмостив у ній.

Удосвіта всіх підняв на ноги крик:

– «Дункан»! «Дункан»!

– Ура, ура! – вигукнули за Гленарваном супутники, кидаючись до берега.

І справді, за п’ть миль від берега виднілася яхта, яка дрейфувала під парами зі згорнутими нижніми вітрилами. Дим з її труби змішувався з уранішнім туманом. Море було бурхливе, і судно не могло наблизитися до берега.

Гленарван, озброївшись підзорною трубою Паганеля, стежив за ходом судна. Судячи з усього, Джон Манглс, мабуть, не помічав ще своїх пасажирів на березі і продовжував крейсувати, не міняючи напрямку.

Талькав, усипавши подвійний заряд пороху у свій карабін, пальнув у бік яхти. Усі прислухалися і напружили зір. Тричі карабін індіанця змушував дюни відлунювати.

Нарешті з борту яхти піднявся білий димок.

– Вони нас помітили! – вигукнув Гленарван. – Це гармата «Дункана»!

За кілька секунд до берега долинув глухий звук пострілу. Незабаром «Дункан» змінив курс і попрямував до берега.

Невдовзі у підзорну трубу можна було побачити, як із яхти спускають шлюпку.

– Леді Гелена не зможе плисти, – промовив Том Остін, – море надто бурхливе.

– Та й Джон Манглс, – сказав Мак-Наббс, – не може залишити судна.

– Сестро, сестро! – вигукував Роберт, простягаючи руки до яхти, яку несамовито розхитувало.

– О, як мені не терпиться вже опинитися на «Дункані»! – промовив Гленарван.

– Терпіння, Едуарде, – відповів майор. – За пару годин ви там неодмінно будете.

Дві години! І справді, шестивеслова шлюпка була неспроможна здійснити поїздку в обидва кінці за коротший термін.

Патагонець схрестив руки на грудях і стояв поряд зі своєю Таукою, спокійно спозираючи на бурхливий океан. Гленарван підійшов до нього, взяв його руку в свою і, вказуючи на «Дункан», мовив:

– Їдьмо з нами!

Індіанець похитав головою.

– Їдемо, друже! – повторив Гленарван.

– Ні, – м’яко відповів Талькав. – Тут Таука, там пампа, – мовив він, широким жестом ніби охоплюючи неозору рівнину.

Гленарван зрозумів, що індіанець ніколи добровільно не покине прерій, де покоївся прах його праотців. Він розумів шанобливу любов цих синів пустелі до своєї батьківщини, тож не наполягав – лише міцно потиснув Талькаву руку.

Гленарван не наполягав і тоді, коли індіанець, усміхаючись, відмовився прийняти плату за свою працю.

– Із дружби! – промовив він.

Схвильований Гленарван не спромігся на відповідь. Він прагнув залишити поштивому індіанцеві бодай щось на згадку про друзів-європейців.

Та все пропало під час повені. Його супутники були не багатші. Гленарван не знав, як віддячити безкорисливому провідникові, аж раптом його осяяла щаслива думка. Вийнявши з портмоне коштовний медальйон із чудовим портретом, одного з кращих творів пензля Лоуренса, він простягнув його індіанцеві.

– Моя дружина! – пояснив він.

Талькав зворушено подивився на портрет і сказав:

– Добра і красива!

Роберт, Паганель, майор, Том Остін, обидва матроси один по одному стали прощатися з Талькавом. Ці славні люди були щиро засмучені розлукою зі своїм новим другом. Індіанець по черзі кожного притис на прощання до своїх широких грудей. Паганель подарував йому мапу Південної Америки і обох океанів, яку патагонець не раз із цікавістю розглядав. Це був найцінніший скарб ученого. Роберту нічого було подарувати, тож він палко обійняв свого рятівника, не забувши поцілувати і Тауку.

Тим часом шлюпка наближалась до берега. Прослизнувши крізь вузьку протоку між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.

– Що з моєю дружиною? – запитав Гленарван.

– І з моєю сестрою? – підхопив Роберт.

– Місіс Гленарван і міс Грант чекають вас на яхті, – відповів кермовий. – Але треба поспішати, сер, – додав він, – не можна гаяти жодної хвилини: почався відплив.

Усі востаннє обійняли індіанця. Талькав провів своїх друзів до шлюпки. У ту мить, коли Роберт сідав у човен, індіанець узяв його на руки і мовив з батьківською ніжністю:

– Знай: тепер ти справжній чоловік!

– Прощавай, друже, прощавай! – ще раз сказав Гленарван.

– Невже ми ніколи не побачимося? – вигукнув Паганель.

– Хто зна! – відповів Талькав, зводячи руку до неба.

То були останні слова індіанця.

Човен швидко відчалив од берега і, підхоплений відпливом, попрямував у відкрите море. Довго над пінявими хвилями бовваніла нерухома постать Талькава, але помалу його висока фігура зникла.

За годину Роберт першим вибіг трапом на облавок «Дункана» і кинувся на шию Мері Грант під неугавне «ура» всього екіпажу.

Так завершився перехід через усю Південну Америку. Ні гори, ні річки не змусили мандрівників відхилитися від наміченого шляху, і якщо цим саможертовним, мужнім людям не випало стріти на своєму шляху злих людей, то стихії їх випробовували повсякчас.