Декамерон Самуїла Окса

Прізвище його було схоже на скорочену назву якоїсь установи: Окс. Звали, його Самуїл Миронович, і він чистив на привокзальному майдані черевики.

Самуїл Миронович не був останнім серед численного й поважного племені чистильників міста Сонячноморська. Своєю щіткою, ваксою і сукнянкою він виготовляв сонячні зайчики — по одному на кожну черевико-одиницю.

Місто було південне. У місті було багато моря, багато сонця, і сировини на зайчики в Окса завжди вистачало…

Громадянин, який щойно зійшов з поїзда, певно, захотів стати власником таких зайчиків, він захотів прикрасити ними носки своїх черевиків. А може, цей громадянин захотів стати власником коробочки вакси чи шнурків, бо й цим товаром торгував Окс. Громадянин підійшов впритул, поставив свого не дуже нового й не дуже важкого чемодана на гарячий асфальт, а ногу — на дерев’яну приступку.

— Черевики бачу вперше, — сказав Окс, не дуже поспішаючи орудувати щіткою, — а з хазяїном їхнім мав честь. Привіт, Юрію Семеновичу. Здрастє, молодий чоловіче!

Самуїл Миронович! — вигукнув Юрій Семенович і глянув на Окса, як Шекспір на короля Ліра в останньому акті.— Самуїл Миронович Окс — чистильник чобіт?!

— А ви, молодий чоловіче, хотіли б мене бачити на посту начальника обехеес, еге?.. Сідайте, так буде зручніше.

— Спасибі, я насидівся.

— Ви невиправні, хоч і були в виправній колонії. Хвастощі колись погублять вас. Він сидів! Х-ха! А я думав, що вас зробили торгпредом і ви весь час закуповували фініки в республіці Гондурас на потреби місцевої промисловості! Х-ха! Він сидів! Я юначе, за свій вік просидів більше, ніж ви взагалі прожили, й ніколи цим не задавався… Х-ха, йому потрібен глянець! Слухайте, Черчик, ви можете прожити без глянцю до завтра? Підприємство закривається й відкривається завтра згідно з розкладом, затвердженим круглою печаткою міськкомунгоспу. Опечатувати двері я не буду, крадіжки із зламом не передбачається. Останнім часом крива злочинності в нашому місті пішла різко вниз, і, якщо ви приїхали надовго, тут можете стати люмпеном.

— Окс, ви ж знаєте, що я в житті не зламав жодного замка і не вкрав жодної копійки.

— Знаю! — чомусь зрадів Самуїл Миронович, замикаючи підприємство. — Мабуть, саме через це наша юстиція не знала, де вас посадити, а адміністрації колоній не переносили довгих розлук з вами. І Ви завжди були їхнім коханим сином.

— Окс, ви старий цинік, а я стомився…

— Поїдемо до мене, — запросив чистильник.

Вони довго їхали трамваєм… Окс жив на околиці міста у флігелі, який не вписувався в архітектурний ансамбль і не прикрашав вулиці.

— Його скоро знесуть, він у конфлікті з Сонячноморськом, — пообіцяв Самуїл Миронович.

Помешкання було скромне.

— І тут живе мільйонер! — театрально заломив руки Черчик.

— Колишній, — скромно поправив господар, відкриваючи банку кабачкової ікри.

— Окс, не валяйте дурня. Я не знаю, якого коника задумали ви встругнути, влаштувавшись чистильником, але я певен, що це не з доброго дива. Тут щось не так.

— Кушать подано! — сказав Окс тоном метрдотеля. — Юначе, я завжди був переконаний, що азовський бичок, не кажучи вже про чорноморського, більше, ніж ви, схильний до аналізу й синтезу і в порівнянні з вами — Сократ. Коли мільйонер стає чистильником чобіт і не втрачає гумору, треба бути трошки ідіотом, щоб не зрозуміти, що тут щось не так. їжте ікру, Черчик, вона не паюсна, але вітамінозна. Омарів сьогодні не буде. Катання на яхті теж відміняється. Юначе, мені шкода грошей, витрачених на ваше виховання у виправно-трудових колоніях, а я ніколи не жалів чужих грошей. Таких, як ви, виправляє тільки могила, але ви ще молодий, і треба щось робити. Ви мене знаєте, Черчик, я не альтруїст, проте мені шкода й вашого прокурора. Він із сльозами на очах просив дати вам п’ятнадцять, його не послухали — і, я тепер переконався, — абсолютно даремно. Черчик, ви бачили коли-небудь тротуар, вимощений миколаївськими десятками?

— Він мені сниться все життя.

— Не брешіть, Черчик, ви не перед слідчим. Ви піжон, а піжонам не сняться романтичні сни. Далі зайвої пайки ваша фантазія ніколи не залітала на своїх рахітичних крилах. А я бачив такий тротуар…

Новела про цеглу й золото

Ви знаєте, Черчик, що, коли я сів останнього разу, у мене все описали, й залишилася тільки подруга жизні в моєму порожньому домі в Голубові. Я сиджу, вона живе в домі. І раптом їй набрид Голубів. Раптом вона захотіла мати клімат. Їй захотілося чайок і гуркоту якірних ланцюгів. Жінкі завжди сохнуть за моряками, навіть коли їм вже минає п’ятдесят вісім. Що ж робить стара ідіотка, подруга днів моїх суворих? Вона продає дім у Голубові, їде в Сонячноморськ і, не читаючи плаката «Отправляясь в дальний путь, аккредитив взять не забудь!», везе всі гроші готівкою. Правда, у старої вистачило глузду сховати частину з них за пазуху, а частину — в інше місце. Але… ви мене зрозуміли, частину, й більшу, в неї крадуть. За решту вона купує цю «віллу», де ми з вами сибаритствуємо. Я сиджу. Але я вірю, що вийду, й справді виходжу. Я приїздю в Голубів. У моєму домі чужі люди. У дворі зміни. Да, маленька деталь. Перед останньою відсидкок я замурував півпуда миколаївських десяток у грубу-Я не просто замуровував. Я колупав кожну цеглину і ховав по десятці, замазуючи глиною. Я питаю: «Де груба?» — «На біса нам ваша груба? Ми собі поставили парове опалення, а вашу грубу викинули». — «Де цегла?» — «Цеглою ми вимостили доріжку від дверей до хвіртки». Ви щось подібне бачили? Тротуар завдовжки три метри й вартістю півмільйона! І хай мені після цього скажуть, що піраміду Хеопса збудовано з архітектурними надмірностями.

- І ви?..

— Я? Не міг же я колупати цей золотий тротуар у них під носом. Я вирішив виждати…

— Ну і…

— А через місяць і дім, і тротуар, і все пішло к чортовій матері, бо там пролягла нова траса. Хазяям дали квартиру…

— А золото?

— Золото в цеглі.

— Пропало?

— Вам невідомі елементарні закони матеріалізму. Матерія вічна й безконечна. Його або вже знайшли (хіба ви не знаєте, як у нас вантажать і перевозять цеглу?), або знайдуть. От і все. Треба відпочивати, Черчик. Я бачу, висновків робити ви не вмієте. Та закрийте рота, те золото все одно піде мимо вас.

Черчик шукав роботу. Зайчики на його черевиках зблякли, дарма пропало Оксове мистецтво. Черчик ходив по місту з кінця в кінець. Але чи то в місті Сонячноморську комітет по організованому набору робочої сили пішов у глибоке підпілля, чи об’яви, де перелічується, якому підприємству які робітники потрібні, висіли так, що Юрій Семенович їх не помітив… Одне слово, Черчик шукав роботу, та не міг надибати її. Він заходив до потрібних йому установ, але потрібних йому людей не знаходив. І він поїхав на другий кінець міста, просто додому до Шкуровського, хоч у принципі вважав такі візити безтактними.

Ще в провулку, за рогом, але вже недалеко від! особняка, він почув з подвір’я дитячий гамір. «Невже, — роздратовано подумав Черчик, — в один день з’їхались усі жінки Шкуровського? Скільки їх? Певно, не менше як дванадцять. Цього ще не вистачало! Поговори в таких умовах!» Він взявся за клямку й тільки тут помітив на хвіртці щось нове. Замість попередження «У дворі злий собака», була прибита новенька табличка: «Дитсадок «Ягідка». Вона вичерпно пояснювала походження дитячого гамору. «Невже я помилився?»— подумав Черчик, але тут-таки зрозумів, що помилитися не міг, і йому стало холодно. Він побрів назад, тягнучи ноги, як хворий на подагру дід…

… — Черчик, — сказав Самуїл Миронович, коли той, стомлений і голодний, сумний і сердитий, причвалав на «віллу», — Черчик, я завжди зневажав ясновидців і ворожбитів, але я сам можу розказати про ваше сьогоднішнє минуле. Ставлю порожню коробочку від гуталіну проти банківського сейфа, що ви були в Шкуровського.

Черчик так здивовано глянув на Окса, що потреба в ствердженні відпала сама собою.

— Були. Та коли б ви проконсультувалися зі мною, я б вам ще вчора розповів, що Шкуровський змінив адресу. Він засипався.

— Як?

— Не як, а чим. Шкуровський засипався тирсою. Черчик, ви бачили коли-небудь блакитних ведмедів?

— Ні.

— Може, й бачили, та не звертали уваги. Ведмідь кольору неба, звичайно, нонсенс, як кажуть французи, але він існує.

Новела про блакитних ведмедиків

— Цих ведмедиків видєлували в артілі, якою керував Шкуровський. Він одержував сотні метрів плюшу — блакитного, наче волошки, й уклав договір з деревообробним комбінатом на тирсу. Ви знали Шкуровського, і ви розумієте, що він думав не про те, як набивати ведмедиків. Він думав, як скоріше й зручніше набити власну кишеню. Ви знаєте, що Шкуровський не був набитим дурнем. В голові у нього була не тирса. Шкуровський швидко знюхався з директором магазину «Культтовари», і вони, як люди культурні, швидко-швидко один одного зрозуміли. Шкуровський випустив першу партію блакитних ведмедиків. Десять штук. А для чого, питаю я вас, більше? Швидко-швидко здав їх у магазин і швидко-швидко закупив назад. Потім знову здав і знову закупив. План виконувався на во!

Щоранку перед самим відкриттям магазину з являлася в тому районі симпатична бабуся, в якої було десятеро внуків, що дуже любили бавитися блакитними ведмедиками. Щоранку бабуся купувала кожному внукові по ведмедику. Ви мене розумієте, Черчик? Ну от. Та якось бабуся спізнилася (знаєте, старість не радість), — і одного ведмедика купили без неї. Розумієте, Черчик, один ведмедик випав з обороту. Шкуровський оштрафував бабусю на суму вартості ведмедика й оголосив їй догану в наказі. Решта дев’ять ведмедиків укупі й тепер. Коли хочете, можете побачити їх у камері речдоказів обласного обехеесу. Але, я думаю, ви не захочете. Ви розумник, Черчик, і ви не запитуєте, куди поділися сотні метрів блакитного плюшу, які Шкуровський акуратно одержував на базі. Кількість ведмедиків була постійна, як кількість апостолів, зате кількість дамочок у блакитних плюшевих робах зростала. Але ви, Черчик, не розумник на всі сто, бо не запитуєте мене, куди дівалася тирса. На цей товар попиту не було, а надходив він теж акуратно. Артіль задихалася від тирси, артіль засипалася тирсою.

Шкуровський спробував було кидати її у вогонь, та легше підпалити варені сосиски, ніж вогку тирсу! Приїхали пожежники, і Шкуровський погорів, сплативши штраф. Тоді він надумав возити тирсу грузовиком аж до лиману й зсипати у воду. Це було дорого, але це був вихід. Тільки ви не знаєте, Черчик, що таке дубова тирса. Вода в лимані стала пахнути, наче коньяк. Мабуть, через це й втопився Гришка Босой. Він був алкоголік і з’їхав з глузду на ґрунті лиману, який пахнув коньяком… Ну, потім втрутилася санінспекція, лиман мало не опечатали, але до цього не дійшло. Опечатали квартиру Шкуровського. Решту, Черчик, домислюйте. І взагалі викиньте з голови дурниці. Роботи ви не знайдете, будете безробітним. До речі, я поважаю закон гостинності, але більше як десять днів тримати вас і у своєму пансіонаті не зможу. Мені не хотілося б робити неприємності нашому дільничному міліціонерові. Дуже симпатичний чоловік. На добраніч, Черчик, і хай сняться вам блакитні ведмеді…

Черчик шукав роботу. Зайчики з його черевиків кудись втекли остаточно. Окс великодушно пропонував реставрувати зайчиків у кредит, але Черчик відмовився. Йому було не до того. Черчик ловив по місту Ковбасюка. Там, де мав бути Ковбасюк, його чомусь не було. І тоді Юрій Семенович вирішив поїхати до нього додому, хоч у принципі, повторюємо, вважав такі візити за нетактовні.

На воротах Ковбасюкової кам’яниці красувалася вивіска: «Юнацький мотоклуб». За ворітьми тріскотіли мотори й спливав синюватий димок. «Ковбасюк не любив мотоциклів, — механічно подумав Черчик, — як він міг дозволити таке в своєму дворі?» Але тут-таки зрозумів, що скоїлося, і йому стало жарко…

…— Черчик, — сказав Самуїл Миронович, коли той повернувся пізно ввечері,— Черчик, я не маг, не Мессінг і навіть не рентгенотехнік, але я вас бачу наскрізь. Сьогодні вашу голову відвідала оригінальна ідея спекульнути мотоциклетними деталями…

Юрій Семенович почервонів, може, вперше в житті.

— Так от що я вам скажу, Черчик. Розлучіться з цією ідеєю без болю й без зітхання, там вам не відломиться. Я ставлю свою щітку проти британської корони, що ви були сьогодні в Ковбасюка й не застали його вдома. Раджу вам перенести свій візит у майбутнє десятиріччя.

— Нещасний Ковбасюк! — зітхнув Черчик.

— Не смішіть мене, — озвався Окс. — Слухайте краще, я розкажу вам про мертвий мільйон.

Новела про мертвий мільйон

— Да, Черчик, у Ковбасюка таки був мільйон. Ви знаєте, як він його зробив. Він толкав облігації. А тепер у Ковбасюка нема мільйона, але… Ви не любите парадоксів і, напевно, здвигнете плечима, коли я вам скажу, що Ковбасюк тепер вільніший за вільного й, сподіваюсь, щасливіший за найщасливішого. Ви кривитесь, Черчик, але ви тільки-но звідти й можете підтвердити, що там хоч і не дають деволяїв і трюфелів у білому вині, зате тричі на день годують гарячою їжею. Ви кривитесь; але ви тільки-но звідтіля й можете засвідчити, що там спальня хоч і не будуар, зате простирадла міняють щотижня. І все це має Ковбасюк! А зовсім недавно всього цього він не мав.

Мені відомо, Черчик, ви завжди заздрили Ковбасюку, бо знали, що він без п’яти хвилин мільйонер. І він таки став мільйонером. Але жив він так, І що найбідніший племінник найскупішого жебрака відмовиться так жити. Ковбасюк економив на всьому, навіть на ліках для дружини, і вона мала щастя померти. Він ніколи не їв гарячого, ніколи не спав на подушці, він економив, економив і економив. Справа, звичайно, не в самій ощадливості. Йому і весь час здавалося, що досить купити півфунта голландського сиру — і всі підозрюватимуть у ньому і мільйонера. Він їв те, від чого останній сонячноморський собака відвернеться, ображений в найкращих своїх сподіваннях. Він спав на канапі, з якої гвинтом зів'ється чемпіон індійських йогів, який з пелюшок звик спати на цвяхах. Ви знаєте, Черчик, з метою економії Ковбасюк місяцями не ходив у лазню. А там, звідки ви прийшли, він помиється за місяць стільки разів, скільки йому не доводилось митися за все своє мільйонерське життя… Але ви ще не знаєте всього, Черчик. Мільйонерство остаточно розхитало здоров’я Ковбасюка… Після кожного стуку в двері з ним траплялась, звиняйте, неприємність. Потім це стало хворобою. Він бігав туди або дуже часто, або раз на тиждень. Ви думаєте, це радість? Він довів нервову систему до ручки… І все те не компенсувалося навіть можливістю помилуватися своїм багатством. Ковбасюк розтикав свій мільйон на сорок дві книжки й ніколи його не бачив. Не тільки не користався з нього, а й не мав перед очима. То запевніть себе, Черчик, що у вас теж є мільйон, тільки ви його не бачите, й на добраніч вам.

— Я бачу, Самуїл Миронович, — саркастично зауважив Черчик, — робота в нашій бібліотеці зробила з вас дуже ідейного. Вам подобається ваше нинішнє існування?

— Ні, ви таки кретин, Черчик, і, якщо колись вам пощастить збацати власний мільйон, у що я і мало вірю, ви все одно не зможете купити на нього хоч би одну зайву звивину для свого мозку. Да, моя і посада не дає мені змоги діставати запрошення на дипломатичні прийоми. Але вона дає мені право громадянства й право здіймати хай, коли хто-небудь хоч пальцем зачепить моє громадянство. Цього права не має мільйонер. Він ніколи не буде здіймати хай, він побоїться. Коли йому захаркають очі, він втреться й промовчить. Колись мені регулярно захаркували очі, і я мовчав, потім набридло.

Будьте мені здорові, Черчик. Між іншим, залишилося вісім днів.

Черчик не думав ображатися на Окса, він розуімів, що Оксова анкета не може прикрасити хоч який відділ кадрів. Тим більше, що Самуїл Миронович мусив заробляти собі репутацію. Але ж і Черчику треба було вже щось заробляти. А йому все ще не траплялося нічого путнього, а коли й траплялося, то навіть згадувати про ту зустріч не хотілось. От хоч би сьогодні…

Біля готелю «Атлас» хтось узяв Юрія Семеновича за рукав. Юрій Семенович дуже не любив, колі його брали за рукав, тому він негайно поліз вільною рукою у власну кишеню по власні документи Але, озирнувшись, Черчик негайно зрозумів, що турбуватися немає підстав, бо громадянин, який притримав його за рукав, теж, певно, не дуже любить, коли його самого притримують за рукав. Громадянин був молодий, миршавий і гидкий. До того ж Черчик, порившись на дні своєї пам’яті, пригадав, нібито бачив колись цього молодого, миршавого й гидкого індивідуума.

— Юрію Семеновичу, що ви тут робите?

— А ви?

— Я? М-м… Розумієте, папа зараз у психіатричці…

— Дуже приємно. Тобто я хотів сказати… Як його здоров’я?

— Апетит хороший, а взагалі…

В цю мить з дверей «Атласу» вийшов чоловік рожевих штанях, і миршавий кинувся до нього, мало не збивши Черчика з ніг.

— Коман а ле ву? — донеслося до Юрія Семемовича. — Коман са ву! Камарадо має ля шкарпетки? Уй? Нон? Ля кальсони? Ле підтяжки? Ля нейлон? Ле перлон?

— Іди ти до бісової мами! — відповіли рожеві штани.

— Пардон, — сказав гидкий і повернувся до Черчика. Але того вже не було. Черчик не мав наміру самодіяльно поліпшувати міжнародні торговельні зв’язки й зник за рогом.

…— Старий Зубатич справді сидить у психіатричці, а молодий форцює,— розповідав увечері Окс.

— Що-що?

— А-а! Я й забув, що у вашій освіті є деякі прогалини. Форцює— значить скуповує або вимінює в іноземців різне барахло. Професія, скажу я вам!.. Моє минуле не може вважатися взірцем для підростаючого покоління, і я не тішу себе надією, що колись мою біографію надрукують у хрестоматії. Але слухайте сюди, Черчик! Якби мене хто-небудь назвав форцовщиком, я набив би тій людині пику.

— Ясно. А що ж сталося із старим Зубатичем?

Новела про португальські сардини

— Що ви думаєте про Радянську владу? — раптом спитав Окс.

Черчик дурнувато кліпав очима. Він уже звик до несподіваних запитань Окса, але щоразу тільки кліпав…

— Не відповідайте, Черчик, це вам не під силу. Річ у тому, що ви за покликанням дрібний шахрай.

— Я просив би…

— Не кип’ятіться, Черчик, мій вік дозволє мені називати речі своїми іменами. Так от. Радянська влада не винна в тому, що ви не вилазите з тюрем. Я вас запевняю, що такий, як ви, сидів би в стародавньому Римі ще до того, як там викристалізувалося римське право, сидів би у феодальному Парижі (правда, не в Бастілії, туди таку шушваль не допускали), сидів би і в сьогоднішньому Нью-Йорку, в так званій тюрмі Сінг-Сінг.

— А ви?

— Ну, я птиця іншого польоту, Черчик, і можу сидіти тільки в Радянському Союзі. У Франції, наприклад, я давно був би депутатом парламенту, а в Америці, безперечно, — губернатором штату. І, може, через свою сентиментальність періодично надсилав би вам передачі в так звану тюрму Сінг-Сінг.

Знаєте, Черчик, коли гримнула революція, я був молодим перспективним комерсантом, і скажу вам і відверто, що революційні декрети й епоха воєнного комунізму не викликали в мене великого ентузіазму. Але навіть тоді, в дев’ятнадцятому-двадцятому роках, я зрозумів, що ця влада не на два дні. Ех, юначе, коли б я мав інше виховання, коли б молодість знала, а старість могла, я, може, був би тепер видатним фінансистом або професором економіки. Так-так, не посміхайтеся занадто скептично, Черчик. Мене ніхто не вважав за дурня, а особливо прокурори. Вони завжди просили дати мені якомога більше. Це теж було свого роду визнанням моїх фінансово-економічних талантів. Якщо я вмів робити гроші для себе в умовах, коли мені заважала держава, то як би я робив їх для неї, коли б вона мені допомагала! Ви ніколи не замислювались над цим, Черчик? На жаль, я теж пізно почав про це думати, і тепер я нікому не потрібен, навіть самому собі.

Але не будемо ридати на ріках вавілонських, не будемо посипати голову попелом. Мова не про мене. Мова про Зубатича. Зубатич виявився геометрично правильним бовдуром. Він прожив за Радянської влади більш як половину свого життя, він не був сліпим, бачив, як ця влада міцніє й якою могутньою стає,— і знаєте, про що він мріяв? Він мріяв про власний буфет на розі Шпагатної і Лермонтовської, де тепер «Бутербродна» № 18. Він сподівався, що Радянська влада ось-ось упаде, прийдуть інші держави (це його власні слова), і тоді настане повний порядок.

Як ви знаєте, Черчик, у сорок першому Сонячноморськ був на деякий час окупований. Мушу сказати, що інші держави не дуже клопоталися долею Зубатича й окупаційні власті не бігали по місту із запитанням:, «А де тут той добродій, котрий хоче мати свій власний буфет? Ми дамо йому всі повноваження і не братимемо орендної плати за приміщення». Та хоч як там воно було, вже перед самим кінцем окупації Зубатич примудрився на щось виміняти в румунського субколонела інтендантської служби дві бочки португальських сардин, бутель маслинової олії і ящик якогось портулаку… Одне слово, заклав, перші камінці в підмурок майбутнього буфету. Залишалися дрібниці. Радянська влада мусила або впасти, або, оскільки вона все-таки повернулася, поступитися своїми принципами. Коротше кажучи, внести деякі поправки до конституції. Ну, хоч би таку: «Хто не працює, той смачно їсть, а хто працює — повинен чекати, доки йому дасть їсти той, хто не працює». З невідомих причин Радянська влада не пішла на компроміс із Зубатичем, і він був змушений заховати португальські сардини, портулак і решту провіанту в сарайчику. Заховати й чекати на кращі часи.

Ви знали Зубатича, Черчик, — це був міцний старик, і він міг чекати довго. Я вас запевняю, уже б настав комунізм, а Зубатич ще мріяв би про персональний буфет. Але португальські сардини не були розраховані на такий строк зберігання й не могли довго чекати. Вони почали спершу трохи не так пахнути, а потім, ви розумієте мене, Черчик, просто смердіти. Їх треба було закопати, але Зубатич ще не втратив надії з часом продавати цей сморід у своєму буфеті як делікатес.

Сардини тхнули спочатку в районі сарайчика, далі — на все подвір’я, а згодом сморід дістав право екстериторіальності, й одного чудового дня, коли цвіли сонячноморські акації, біля дому Зубатича зупинилася синя машина. Голубою фарбою на ній було написано: «Санінспекція». Старого не було дома, і його синкові під натиском сусідів та санітарного лікаря довелося відчинити сарайчик, а також вказати місце для поховання сардин. Цілком зрозуміло, що він вказав це місце біля, вибачаюсь, відхожого місця. Хвилинку терпіння, Юрію Семеновичу, сюжет іде до логічного кінця. Мускулясті санітари в синіх халатах почали копати сардинам могилу. І раптом лопата одного дзенькнула об щось скляне. Він копнув ще кілька разів, і на білий світ з’явилася банка від томату, повна червінців епохи непу, катеринок, сучасних грошей, а також енної кількості золотих десяток.

В цю мить на подвір’я зайшов старий Зубатич. В руках він тримав авоську з десятком копчених скумбрій. Ну, Черчик, ви самі розумієте, що я не граф Лев Миколайович Толстой і навіть не Шекспір, які, між іншим, не любили один одного. І з цієї причини я не зможу літературно описати душевний стан Зубатича. Обмежимося деталями. Старий побачив усе, вихопив з авоськи копчену скумбрію і з криком «Ескадрон, в атаку!» пішов на санітарів. Ну, само собою, скумбрія не шабля, він нікого не зарубав, з досади узяв рибину в зуби й художньо станцював лезгинку.

Його повезли в синій машині.

Все, Черчик. Робіть собі висновки, розумнішайте і не забувайте, що у вас залишилося не так багато часу…

…— Окс ідіот, — сказав Станіслав Перунський, з яким Черчик зустрівся біля магазину «Меблі». — Окс — це старий шизофренік тире Ідіот. Він міг би жити, як усі люди, а він чистить чоботи й черевики. Ось я, наприклад, живу…

— А як взагалі…— почав було Юрій Семенович, але Станіслав Перунський не дав йому докінчити запитання, бо не любив, коли хтось говорив, а йому доводилося мовчати.

— Тепер? Взагалі не дуже. Я вам мушу сказати, прижимають. Строгості пішли. Чуть що, дрібна спекуляція, се-те, скандал, привід, штраф і навіть суд. Дають, правда, небагато, але кому хочеться сідати? Раніше було краще. Раніше, скажімо, я виходив зранку, впевнений, що все буде в порядку. На площі Марата я записувався в універмазі в чергі на холодильник і міг спокійнісінько йти на вулицю] Весняного Бажання записуватися в чергу на телевізор. Найбільше трудящі люблять телевізор «Рекорд». Потім у госпмазі записувався на пральні машину… Начеб і все. Коли залишався час, я встигав ще передплатити якогось там Єсеніна чи Голсуорсі. І був повний порядок. Завжди знаходились громадяни, яким ставало чомусь дуже жарко, і я поступався їм своєю чергою на холодильник. Завжди траплявся сибарит, якому ліньки було ходите в кіно, і він спішив купити телевізор.

Не перевелися також шизофреніки-чоловіки, що неодмінно мусять зробити подарунок дружині наВосьме березня. Ті брали пральні машини…

Юрій Семенович пихнув сигареткою й зверхньо глянув на Станіслава Перунського:

— Мушу сказати, що цей заробіток непевний. У всякому разі, недовговічний. А що, як промисловість почне випускати більше цих різних цяцьок?! Якої ви тоді заспіваєте?

— Ай, боже мій! — недбало махнув рукою Перунський. — Велике діло! Ну, не буде черги, за хододильниками, так буде черга за якими-небудь спортивними малолітражними ракетопланчиками. Я знаю? Мало що вигадають інженери й техніки! Я знаю? Але річ не в тім. Річ у тім, що прижали, не дають дихнути. Міліція й ці різні дружинники (бачите, Черчик, я вже навіть не згадую про обехеес) взяли нас по всьому полю. Важко стало працювати. Не ті часи…

— А як же ви…

Та Станіслав Перунський знову не дав Черчикові докінчити, бо дуже не любив, коли хтось говорив, а йому, Перунському, доводилось мовчати.

— Як? Живу, не кашляю. Продаю слово.

— Що?

— Кажу ж вам, продаю слово.

Юрій Семенович трохи помовчав, а тоді з інтонаціями Окса (він усе життя заздрив Оксові й усе життя наслідував його) спитав:

— Ви що ж, поет? Чи радіодиктор? Скільки ж вам платять за слово?

Станіслав Перунський був закоханий у свою нову професію, тому він не вловив у цих словах іронії й серйозно відповів:

— За таксою.

Дізнатися, яка такса, Черчикові так і не вдалося, бо біля магазину з’явилася гарно одягнена дамочка й, закопиливши губку, почала розглядати у вітрині диван стилю «Цитадель блощиці». Диван, певно, не викликав у неї ентузіазму, бо губка закопилилася ще більше. Черчик всього цього не помітив, а якби й помітив, йому до того було дуже мало діла. Але Станіслав Перунський не залишився байдужим. Він став енергійним, як пуголовок у теплій калюжі, і якось підгвинтився до дамочки,

— Коли мадам цікавиться ризьким гарнітуром…

Далі вже нічого не було чути, бо Перунський узяв дамочку за ліктик і повів її за ріг, зовсім забувши, що на білому світі існує громадянин Юрій Семенович Черчик…

… — Я певен, що він сказав: «Окс — це старий кретин плюс шизофренік», — зауважив Самуїл Миронович, нарізаючи помідори й поливаючи їх олією.

— Ні, він сказав, що ви ідіот тире шизофренік, — не без задоволення уточнив Черчик, злий на Перунського, на Окса, на себе і на весь світ.

— Ну от. Я не. набагато помилився. Діапазоні фантазії у цього джентльмена невеликий. То вас, Черчик, цікавить, як він торгує словом? Я бачу по ваших очах, що вас це цікавить. І ще я бачу, що ви мали б охоту оволодіти його професією. Не трудіться. Для цього потрібен певний блат, а у вас його немає. Через продавців, через знайомих завмагів Перунський дізнається, де, коли й що будуть давати. Не безплатно, звичайно, але вже така традиція, що, коли йдеться про щось дефіцитне, всі кажуть не «продають», а «дають». Ну, а решту домислюйте самі. Перунський, так би мовити, продає оперативні відомості тим, хто бажає знати, де, що й коли даватимуть. Як бачите, слово — штука матеріальна. Його можна продавати, купувати, давати, брати, тримати, кидати на вітер. Беріть виделку. Дивіться, яка прелєсть. Ну й помідори цього року! Їжте й слухайте. Я розповім вам про слово.

Новела про слово

— Та перед тим, Черчик, я нагадаю вам про річ, якої бракує до нашого сьогоднішнього столу. Я, Черчик, нагадаю вам про спирт. Так-так, про звичайнісінький спирт, спірітус віні ректіфікаті, як його називають культурні й виховані, ніби оце ми з вами, люди, або про спиртягу, як його люблять називати ханиги та інші нетрудові елементи.

Як ви знаєте, в місті Лебединську був — та й тепер є, куди б він дівся! — великий спиртозавод,

На заводі, крім тих апаратів, з допомогою яких гонять спирт, є, звичайно, ще й інший апарат: у штатному розписі позначені різні завскладами, комірники, постачальники, експедитори й такі інші матеріально відповідальні особи. Щоправда, серед них досить часто трапляються абсолютно безвідповідальні індивідууми. Троє з таких безвідповідальних і працювали в апараті Лебединського спиртозаводу, їхні прізвища вам ні до чого, Черчик. Практично вам з ними, напевно, доведеться зіткнутися не скоро, отже, назвемо їх умовної Ікс, Ігрек, Зет.

Ікс був ініціатором того діла, яке згодом дало їм право сісти на лаву підсудних. Саме в його голові визріла проста, як стаття в карному кодексі, ідея збудувати портативний спиртопровід від заводських чанів до сарайчика громадянина Ігрека. Громадянин Зет для втілення цієї ідеї в життя запропонував труби центрального опалення й власні технічні знання. Сарайчик Ігрека містився лише в якихось трьохстах метрах від чанів та ще й нижче їх.

Ви розумієте, Черчик, що це значило? Це значило, що спирт тік би собі своїм ходом, а в сарайчику Ігрека досить було лінивим рухом руки повернути кран… І вони його повертали, Черчик, ще й як повертали! Але я забіг наперед, я не розповів вам, скільки часу й енергії витратили Ікс і К°, перш ніж спиртопровід став до ладу. їй-богу, молодий чоловіче, ця енергія була гідна кращого застосування. Та щоб не забирати вашого дорогоцінного часу, скажу тільки, що вона зрештою таки пропала, незважаючи на закон збереження матерії та енергії.

Фізичні закони зовсім ні до чого там, де діють закони юридичні.

Про те, що компаньйони домовились свій винахід не рекламувати, я думаю, говорити зайве. Вони просто дали один одному слово цідити з краника не більше, як відро на добу. Ви чуєте, Черчик, вони дали один одному слово! Коли б ці пройдисвіти ще вміли його тримати, то я певен, що й правнуки їхні народжувалися б з ознаками природженого алкоголізму, бо спиртопровід був дуже добре замаскований. А відро спирту на заводі — не така вже й величина, щоб хтось кинувся її шукати. Мало того, що спирт має здатність притягувати воду, як Шкуровський гроші, він ще й летючий до, бісової мами. Ну, міг випаруватись, ну…

Але слово в цих джентльменів було ще летючішим за спирт, і це врятувало їх від передчасного цирозу печінки на грунті алкоголізму.

Спочатку Ікс почав вимагати собі привілеїв, бо, мовляв, він автор ідеї. Потім Зет недвозначно натякнув на той факт, що труби належать йому (тобто він персонально їх вкрав), а тому його частина спирту мусить бути більша. Ігреку, як господареві сарайчика, все це дуже не сподобалося. Він сховав ключ і заявив, що без його особистого дозволу більше нічия нога не переступить заповітного порога.

Що ж роблять Ікс і Зет? На знак протесту, вони класично товчуть морду Ігрекові. Тоді Ігрек завищав, як свиня, на яку наступив сонний бегемот, побіг у міліцію й покаявся.

— Дурень! — весело сказав Черчик, вимочуючи скоринкою хліба помідорну юшку.

— Як вам сказати? Воно й так ние так. Може, він був і не зовсім дурень, бо інстинктивно відчував, що вони все одно засиплються… І ви знаєте, за щиросерде зізнання йому дали менше! Юристи виявилися не на висоті. Яке ж воно щиросерде? Коли б Ігрек на всі сто був певен, що діло процвітатиме й далі, коли б йому не шкода було того спирту, який вип’ють Ікс і Зет, коли б Ікс і Зет не набили йому морду, — можу заприсягтися, що він скоріше помер би від цирозу печінки на грунті алкоголізму, ніж зізнався.

А все це, Черчик, я розповів вам для того, щоб ви зрозуміли: в таких типів (до них належить і Перунський) слова взагалі немає, незалежно від того, беруть вони його чи дають, продають чи купують. Перунський теж сяде, спом’янете моє слово. Да, між іншим…

— Знаю, залишилося шість днів, — похмуро сказав Черчик.

— Я не про те. Але у вас прокинулася етика, і Іде вже хороша ознака, даю вам слово. У мене воно тверезе. Як бачите, спирту я не пив.

Сонячні зайчики, які так давно не гостювали на Черчикових черевиках, безтурботно стрибали по блискучих сріблястих агрегатах, покликаних визначати фізичну повноцінність людини. Стрибали вони також по блискучій лисині громадянина, що обслуговував агрегати. Громадянин не був переобтяжений роботою, бо в полудневу спеку мало хто загорявся бажанням виміряти свій зріст, дізнатися, чи відповідає зріст вазі, й встановити силу рук.

Черчик відразу ж впізнав громадянина й навіть позаздрив йому; сам він давно забув, що таке філософсько-споглядальна безтурботність. Правда, Юрій Семенович був певен, що лисий громадянин перебуває зараз у краях, де сонячних днів набагато менше, ніж у Сонячноморську. Керівник сріблястих агрегатів (за паспортом — Марко Сергійович Осадчий) свого часу працював вагарем на холодильному комбінаті… Багато років він зважував морожені тушки овець і свиней, а от нині в своєму білому халаті й зі своєю блискучою лисиною дуже скидався чи то на професора-терапевта, чи на дамського майстра із солідної перукарні.

Безперечно, Осадчий був потрібною людиною. Він був одним із тих, кого Черчик так настирливо і нетерпляче розшукував. Колись Марко Сергійович не раз ставав Юрієві Семеновичу в пригоді, і тепер, побачивши його, Юрій Семенович у першу секунду зрадів. Але вже на другій секунді зрозумів, що радіти, власне кажучи, нічого. Марко Сергійович професії не змінив, він, як і колись, сидів біля вагів, та який з того був толк? Черчик жалісливо скривив губи й механічно мовив:

— Привіт, старик!

У відповідь вагар брязнув блискучим причандаллям і звичним професійним рухом, точним і невловимим, підігнав шальку ваги до нульової відмітки.

— Ні, спасибі, я важитись не буду, — сказав Черчик.

Осадчий ліниво знизав плечима й промовчав. Весь його вигляд говорив: «А мені плювать, будеш ти чи не будеш. Хто-небудь, коли-небудь та й зважиться. Для цього я тут і сиджу. А коли це буде й з ким це буде, не має абсолютно ніякого значення»:

Черчик дурнувато всміхнувся:

— Ви мене не впізнаєте, мабуть?

— Чому ж не впізнаю? — охоче озвався Осадчий. — Ви той самий Юрій Семенович, тільки я думав, що ви…

— А ви змінили професію? — заквапився спитати Черчик, бо розмова звертала в мало приємне річище.

— Чому ж змінив? Важу… — просто сказав Осадчий і навіть не зітхнув. Очі його випромінювали таку янгольську чистоту, що Черчику стало ніяково.

Знову дурнувато всміхнувшись, Юрій Семенович дістав з кишені три копійки й стис силомір. Сила в руках була. Марко Сергійович акуратно відірвав квитанцію…

Новела про бездомного мільйонера

— О вам мушу сказати, Черчик, — почав увечері Окс свою, як він це називав, виховну годину, — що Осадчий, незважаючи на баранкуватий вигляд, метикований мужчина. Скажу навіть більше: в нього талант. Він може зробити так, що тонна складатиметься не з тисячі кіло, як це належить за кодексом мір і ваги, а з тисячі двохсот або з восьмисот. Це вже як вам завгодно. І нехай поруч з його вагами стоїть Ньютон… Вам знайоме це ім’я, Черчик? Повинно бути знайоме. Не самими ж прізвищами прокурорів і начальників етапів живе чоловік, мусить його голова вміщувати й ще деякі знання…

Так от, коли ви забули, хто такий громадянин Ньютон, я трохи освіжу вашу пам’ять. Це підданий британської корони, який одного разу на дозвіллі довів, що все на цьому світі має вагу. Наприклад, ваша вага в суспільстві — нескінченно мала величина, але вона є.

Проте я трохи захопився екскурсом в історію. Одне слово, якби біля вагів Осадчого стояв сам Ісаак (Ньютона, між іншим, звали Ісаак), навіть і тоді тонна перестала б бути тонною, а стала б тим, що на даному етапі треба Маркові Сергійовичу. За це його дуже любив колишній директор холодокомбінату. Да-а… солідний був товариш. Тепер йому не потрібні холодильники. Ми можемо зустрітися з ним не раніше як через десять років. Марко Сергійович теж дуже любив свого директора, але поїхати разом не захотів. Він зумів, як висловлюються в таких випадках фейлетоністи, вийти сухим з води й звільнився за власним бажанням…

Втрата улюбленого директора, проводи його в далеку дорогу не минули марно для Осадчого — він і став чесніти на очах. Але змінити професію, як ви самі бачили, не міг. Між іншим, Марко Сергійович користується надзвичайною популярністю. Всі дамочки, що приїздять у Сонячноморськ на предмет скинути зайву вагу, важаться тільки в нього. Коли б у Ісаака (я маю на увазі Ньютона) така дамочка важила центнер, то в Марка (я маю на увазі Осадчого) вона потягне не більш як вісімдесят п’ять кіло. Це вже інстинкт… Центнер у нього вже ніколи не буде центнером, але ніяка торгінспекція, ніякі ревізори, ніякий обехеес йому не страшні. Він, як і я, спить спокійно. Але мій спокій дався мені набагато дорожче, і я навіть заздрю Маркові Сергійовичу Осадчому.

— Покійники сплять ще спокійніше, — кисло зауважив Черчик.

— Люба моя, риба моя, як любить казати моя дружина. Ви стаєте поетом. Та якого неспокою ви хочете? Ми ще маємо час, і я розповім вам про бездомного мільйонера.

— Ви весь час розповідаєте мені про якихось ненормальних.

— А вам здається, що є нормальні мільйонери? Нормальний мільйонер — це такий же нонсенс, як високоморальний ширмач або, нарешті, як ідіот із ступенем доктора математичних наук.

— Значить, і ви?.. — зловтішно гикнув Черчик.

— Що я? І я… Але про мене мова буде потім. А тепер поговоримо про одного мого сусіда по нарах. Колись у його трудовій книжці було записано, що він — провідник скорого поїзда Сонячноморськ— Москва…

— А насправді? — зацікавився Юрій Семенович.

— І насправді він теж був провідником. Акуратно перевіряв квитки, видавав постелі, розносив чай, підмітав вагон і сплачував профспілкові внески. Мушу вам сказати, Черчик, що все це він робив неабияк, старанно, і однак у нього залишалося багатенько часу, щоб згодом стати мільйонером…

— Мабуть, порожні пляшки здавав, які залишалися після пасажирів! — єхидно зауважив Черчик.

— Уявіть собі, здавав. Але не це було основною І галуззю його прибутків, бо на пляшках він міг би стати мільйонером тільки через сто сорок дев’ять [Років і сім місяців. Я підраховував. Щоб якось скоротити цей строк, у вільний від сплачування членських внесків і здачі порожніх пляшок час мій знайомий продавав знедоленим громадянам, які мріяли стати пасажирами, ліві квитки; звичайно, за підвищеним тарифом. На деяких станціях у нього був блат, — але й такі фінансові операції не допомогли б вибитися в справжні мільйонери, бо доводилось ділитися із залізничними касирами. Тоді він почав виконувати делікатні доручення групки сонячно-морських бізнесменів: у своєму службовому купе провозив кульочки для їхніх московських колег. Я думаю, Черчик, вам не треба казати, що в тих кульочках були не фісташки й не кукурудзяні баранці. Та не блискайте так заздрісно очима, ваші очі стали схожі на миколаївські п’ятірки. Слухайте далі.

Незабаром наш провідник, назовемо його Фелікс, став власником двох дуже приємних особнячків. Але він не жив ні в одному з них. Він боявся, що його спитають, чи не від здачі склотари воздвигнуто такі палаццо. Особняки були записані на далеких родичів, і там жили квартиранти (квартплату він одержував регулярно). А сам мільйонер наймав вогкий куток в одної старенької. Кілька разів йому пропонували стати членом житлового кооперативу, але він із скромності, яка личить мільйонерові, відмовлявся…

— Ідіот, — процідив Черчик.

— От бачите, Юрію Семеновичу, а на початку моєї розповіді ви були певні, що ідіоти тільки ті, хто не має в кишені зайвого мільйона. Далі, власне кажучи, й розповідати майже нічого. Бабусині хороми знесли, бабусі дали кімнату в новому домі, а Фелікс залишився на становищі чікагського безробітного. Вийшло якось так, що мільйонер не зміг відразу підшукати іншу квартиру і три доби ночував на вокзалі. А за кілька кварталів сяяли вогнями його власні особняки. Але що вони йому, і що він їм? Він там не був навіть прописаний, і найсумирніший квартирант не признав би в ньому хазяїна. На четвертий день Феліксове начальство почало говорити про те, що йому треба було б згодом надати житлоплощу. На п’ятий день таких розмов уже не було. Були розмови про занепад виховної роботи серед провідників і те де і те пе. Потреба в житлоплощі відпала: тепер у Фелікса був дах над головою…

— Туди дурневі й дорога! — понуро сказав Черчик після тривалої паузи.

— Ви чимдалі розумнішаєте, — задоволено констатував Окс, з насолодою позіхнувши.

Черчик і сам добре не знав, чому він забрів на базар, — і саме в той його район, де не стільки продавали й купували, скільки галасували й витріщали очі. В цьому районі продавалося двоє псів, кілька канарейок і ще якихось представників пернатої фауни, кілька облізлих ангорських кролів. Оддалік громадянин із щурячим носом і занадто рухливими очима пропонував бажаючим клітки.

Уздовж довгого рундука сиділи й стояли «іхтіологи». Перед ними в акваріумах та банках різноманітної форми палахкотіли шматочки райдуги. Ліниво рухались вуалехвости, чорними рисками перекреслювали скло молінезії, солідно пропливали блакитно-сірі гурамі, червоні мечоносці проштрикували своїми гострими тілами воду, дробилися на іскорки різнобарвні гупі.

Продавці різко ділилися на дві категорії. До першої належали дідки в маленьких окулярах, дуже схожі на наукових працівників. Вони поводили себе так, ніби були не на базарі, а на якомусь симпозіумі: часом перекидалися хитромудрими термінами, але більше мовчали або читали газети. З усього було видно, що комерційний бік питання цікавить їх дуже мало, ба не цікавить зовсім. Вони шанобливо говорили тільки з покупцями-спеціалістами, а зівак не удостоювали уваги, могли продати одну рибку, а три дрібніших дати безкоштовно, як премію. Вони мали цілий арсенал різноманітних ситечок, повітродувок і такого іншого начиння. Рибки їхні були тільки в акваріумах.

А поруч стояли комерсанти, що робили свій бізнес. Перед кожним із них у банках з-під томатного соку плавало по кілька зачуханих рибинок. Так, для реклами… А торгували вони кормом для рибок і канарейок. Пакетики з конопляним насінням, пакетики з сухими дафніями, пакетики з тоненькими черв’ячками, червоний, схожий на кетову ікру, мотиль у коробках — їхній основний асортимент. І кожен з них кричав. І кожен намагався перекричати сусіда. Коли крики досягали свого апогею, дідки здригалися й гидливо морщились. Ці типи здавалися їм тут такими ж неприродними, як клоуни в храмі. Тим часом комерсанти надривалися:

— А ось корм для рибок!

— А ось водяні блохи для рибочок!

— А ось корм для пташок!

— А ось черв’ячки свіженькі!

— Тьху! — сплюнув Черчик. Від такого бізнесу занудило навіть Юрія Семеновича, і його голову відвідала думка, яка здалася йому дуже оригінальною. «Ну, добре, — думав він, — кричите ви, розпинаєтесь і, видать, щось з цього маєте, бо не стояли б тут тільки в ім’я, любові до рибочок. Ну, добре… Та що, братики, з вами буде, коли знімуть з роботи директора зоомагазину, а його давно слід зняти. Що буде з вами, братики, коли новий директор налагодить у магазині продаж водяних бліх? І продаватиме їх навіть у кредит, бо в магазині все можливо? Що з вами буде тоді, братики?»

Новела про того, що ніяк не міг наїстися

— Черчик, — сказав Окс, — у вашому інтелекті прокинувся нахил, який дрімав багато років. Нахил до аналізу й синтезу. Ви вже дещо кумекаєте. Ви вже встановили, наприклад, таку істину, що рибка їсть блішок, а людині не обов’язково їсти рибку, щоб підтримувати калорії в своєму організмі. Людина може годувати рибок — і з того жити. Правда, цей шматок хліба, як ви слушно відзначили, не є дуже стабільним… А що таке взагалі шматок хліба? Але ми забігаємо…

Індивідуумів, яких ви бачили на базарі, не можна віднести до розряду риб’ячих альтруїстів. Плювати їм на рибок. Коли знімуть з роботи директора зоомагазину і на його місце стане справжній роботяга, вони й пальцем не кивнуть, щоб накопати черв’ячків для рибочок. Вони почнуть шукати іншого хліба. А знаєте, Черчик, чому їм плювати на професію, якої, до речі, в них і нема? Це пояснюється дуже просто: вони живуть тільки для того, щоб жерти. Кажуть, є якісь головоногі тварини, ці — черевоногі. Голова їм ні до чого, інші органи — теж. Їм потрібне тільки черево та ще ноги, щоб піднесли його ближче до корита. Ви мене знаєте, Черчик, я любив робити гроші. І вмів робити. Але ви також знаєте, що більше за гроші я любив сам процес створення й помноження їх. А коли вони в мене були, і багато, я не молився на них і не дозволяв собі ніяких ізлішеств. Я не обжирався, Черчик. Бо я певен, що людина живе на землі не з єдиною метою набити черево.

Гаврило Архипович, мій знайомий, мав щодо цього абсолютно протилежну думку. Він жив, щоб їсти, їв — і ніяк не міг наїстися. І не тому, що був голодний чи на щось таке хворий, ні. Просто йому завжди здавалося, що хтось з’їдає більше від нього.

Завідував він базою. Так проїв базу, — все спливло до бісової мами. На перший раз його не посадили, тільки зняли. Вірніше, перекинули на іншу базу. Він і там ударився, в комерцію, і там почав робити гроші… І їв та пив, і їв та пив. З ресторанів не вилазив. Шеф-повари тремтіли перед ним, любили й боялися. Він хоч і голову морочив, але план допомагав виконувати. Його знали скрізь: в Ялті у «Красному камені» і в Сочі у «Світлані». А в ресторані на озері Ріца що він виробляв! Вірите, Черчик, і по вісім тисяч (старими, звичайно) лишав за вечерю! І не стільки їв, скільки портив. Цій скотині завжди здавалося, що земля обертається навколо сонця лише для того, щоб своїм рухом втрамбовувати шашлики по-карському в його шлунку! І всі його розмови були про жратву… Приїхали ви, наприклад, з Парижа…

— Я там не був, — щиросердо признався Черчик.

— Я знаю. Приїхали ви, наприклад, з Парижа. То першим запитанням Гаврила Архиповича буде: «Що ви там їли?» Запропонуйте йому квиток на театральну прем’єру за участю всіх геніїв світу, а він обов’язково спитає, чи буде після прем’єри банкет. Та що там! Гаврило Архипович був переконаний, що річка Арагві дістала свою назву від ресторану! «Арагві».

— Важко йому, мабуть, там, — зловтішно зауважив Черчик.

— Ні, його посадити не встигли. Він пішов на парі, що з’їсть сто двадцять раків, але… вдавився вісімнадцятим. Ракова шкаралупа застряла йому в горлянці. Асфіксія, як кажуть лікарі. Одне слово, наївся на свою голову.

… І все-таки Черчику пощастило. Він знайшов Аскольда Качанівського. Качанівський завідував скляною тарою на заводі безалкогольних напоїв.

Ніхто ніколи не знав, скільки в нього тієї тари, скільки її «входить» і скільки «виходить». Тара була порожня, як і слід, тарі, але завдяки їй дім у Качанівського став повною чашею… Одне слово, Качанівський належав саме до тих, хто був потрібен Черчику. Але він виявився потрібним ще комусь.

А ці «ще хтось» були зовсім не потрібні ні Качанівському, ні Черчику.

Коли Юрій Семенович після довгих розшуків опинився біля склотарного складу, там ішла ревізія. Качанівський вибіг до нього на кілька хвилин, блідий, розгублений, і, навіть не привітавшись, спитав:

— Ви вже тут?

«А ви ще тут?» — дуже хотілося спитати Черчикові від злості на Качанівського за те, що той влип, але він не спитав, бо розумів, що це було б нетактовно. Юрій Семенович тільки співчутливо розвів руками, і де мусило означати: «Так, я вже тут, А в тому, що ти скоро будеш там, моєї вини нема, і нічим я тобі не можу зарадити».

— Як там тепер? — здавленим голосом мовив Качанівський, і в очах у нього засвітилася надія. Але Черчик відразу ж погасив цю надію:

— Неважно…

Новела про того, що мріяв наїстися

— То добре, Черчик, що ви зустрілися з Качанівським за таких обставин. Це допоможе вам і зробити деякі оргвисновки. Мої розмови — теорія. Ваша зустріч — практика. Теорія без. практики — ніщо, і навпаки, як твердить подвійна італійська бухгалтерія. Ви вже маєте успіхи, Черчик, ви багато дечого втямкували, але я ніяк не можу виколупати з вашого слаборозвинутого мозку безпідставну повагу до мільйонерів…

— От бачите, — ліниво заскиглив Юрій Семенович, — ви вже й ображати мене починаєте.

— Ну, якщо бути точним, ображати вас я почав не сьогодні. І ображатиму доти, поки на гладенькій поверхні вашого мозку не з’явиться хоч кілька борозенок, куди можна було б сіяти розумне, добре, вічне. У мене є перевага, Черчик. Я вже давно зрозумів те, чого ви ніяк не можете зрозуміти. Я зрозумів, що дуже багаті люди й, зокрема, мільйонери — ненормальні. І, якщо хочете, навіть нещасні.

— Хотів би я бути таким нещасним! — гигикнув Черчик.

— Не меліть дурниць. Не кажіть того, чого не знаєте. Коли я був хлопчиськом, мені дуже кортіло постаріти, я мучився, що в мене довго не ростуть вуса. А потім мені захотілося посріблених скронь. Ви бачили такого ідіота, Черчик? Але ми знову відхиляємося… Так от, мільйонери в наших умовах найнещасніші люди з двох причин. По-перше, вони не усвідомлюють свого нещастя, по-друге, їм ніхто ніколи не співчуває і не буде співчувати. На абсолютно законній підставі. Вони ненормальні й потребують лікування…

— Ги-ги, і як же їх лікують, які клініки! — жеребцем заіржав Юрій Семенович.

— Да-да, лікують. Я, Черчик, прочитав там чимало книг і вичитав навіть таку істину, що лікувати важче, ніж стати на дорозі хвороби. Це називається профілактика. Я запам’ятав це слово. Ех, вам би та мені оту профілактику вчасно! Ну, за себе я, можна сказати, спокійний, мене вилікували, — але вас! Тут, як кажуть лікарі, ще можливі рецидиви.

— Мені треба якось жити, їсти свій шматок хліба! — вже благально заговорив Черчик.

— І для цього вам треба мати мільйон? На менше ви не згодні?

— Згоден.

— Ага. На півмільйона? Як це благородно! Між іншим, Черчик, чистильник взуття (а я маю честь належати до цієї шановної корпорації) заробляє трохи менше від дійсного члена Академії наук, але ви можете переконатися, що обідає він не рідше. Чистильник вводить у свій організм нормальну кількість білків, жирів та інших вітамінів і ще має змогу приймати гостей.

— Я вам поверну, дайте тільки знайти роботу…

— Ай, оце вже недобре, Черчик. У мене не пансіонат для кандидатів у мільйонери. Я ваш хазяїн, ви мій гість. І хоч моїми заощадженнями можна хіба що сплатити членські внески до кінця року в ДТСААФ, я створюю для вас сякий-такий комфорт. А Ісак (я маю на увазі не Ньютона, а Войцехівського), а Ісак, наш колишній сонячноморський мільйонер, не міг створити комфорту навіть мухам.

І жодна муха не залітала до його кімнати. З гігієнічного боку це було дуже добре, але хай нас з вами, Черчик, боронить бог і від таких зручностей, і від такої гігієни.

У кімнаті Ісака Войцехівського ніколи не було крихти хліба, дуже рідко була вона і в його животі. І Ісак Войцехівський так само, як і Гаврило Архипович (пам’ятаєте, той, що вдавився раком), усе життя мріяв наїстися. І все життя наїстися йому не вдавалося. А мушу вам сказати, Черчик, що в Ісака був і тепер є в Москві (тільки тепер він сирота) син, великий спеціаліст у якійсь там техніці. Він заробляв купу грошей і, як хороший син, висилав батькові стільки, що… Ну, стільки, як оборот мого підприємства за цілий місяць.

І що ж? Дістаючи таку синівську подяку, старий голодував, як не голодує в нашому благословенному місті жоден собака. Одного разу він знепритомнів на вулиці, і, коли його забрала швидка допомога, виявилось, що медицина безсила. Лікарі поставили діагноз: дистрофія (є така благородна і хвороба) в останній фазі. Да-а. А потім робили ремонт в Ісаковій квартирі, і роззява-маляр зачепив розетку. Розетка вивалилася з гнізда, і звідти посипались скельця. Сюди-туди, міліція, акти-шмак-ти — і що ж? Жменя брильянтиків на суму мільйон з гаком…

— Ідіот!

— От бачите, Черчик, а ви мені не вірили, що мільйонери люди нещасні й ненормальні.,

Зустріч з Хомою Шилом не входила в плани Черчика. То не має значення, що вони спали колись на нарах поруч… У Хоми Шила було своє амплуа, в Черчика — своє. Хома Шило «щипав», тобто належав до малошановної компанії кишенькових злодіїв, а Черчик— до вельмишановної корпорації аферистів. Свого часу Юрій Семенович навряд чи й руку подав би Хомі, але тепер навіть позаздрив йому.

Той ішов Приморським бульваром, і усмішка грала на його вилицюватому обличчі, а зайчики, чудесні сонячні зайчики, про які Черчик забув і мріяти, стрибали на носках блискучих черевиків. Хома Шило був зовсім не схожий на «щипача», він був більше схожий на закоханого студента. На мить Черчику здалося, що це помилка, що не з цим чоловіком вони спали колись поруч на нарах. Але Хома Шило привітався перший:

— Моє вам! Що ви тут робите?

— Гуляю… А ти куди?

— Додому.

Це була новина! У Хоми Шила є дім, і, замість того, щоб шастати по трамваях і магазинах, він ідеї собі, як порядний, додому. А в Черчика дому немає… Ні, тут щось не так.

— Куди, куди?

— Додому. Жінка обідати жде. Ходімо, пообідаємо. З жінкою познайомлю.

— Ти що ж…

— Зійшов з ума, як кажуть, женився. Ось квартиру дали… Кімнату, — поправився він, помітивши в очах у Черчика недовір’я.

— Значить, ти маєш квартиру? Так, так.

— Кімнату.

— Ага-а… А гоночної яхти ти ще не маєш?

Хома Шило був не з тих людей, які порпаються в нюансах. Він відповів просто:

— Ні, яхти не маю. Маю мотоцикл «Ява». Чеський. Екстра-прима-люкс! — і клацнув язиком.

Черчику дуже не хотілося вірити, але він бачив, що Хома не бреше.

— А як же так?.. Як же ти?..

— Зав’язав я… — ніби виправдовуючись перед Черчиком, пояснив Хома, — на механічному працюю.

Юрій Семенович хотів скорчити презирливу гримасу, хотів нагадати якусь мудру сентенцію на зр^азок того, що від роботи коні дохнуть або та дурнів любить, але несподівано для самого себе сказав:

— Молодець! Робітничий клас, значить?

— Точно, — пожвавішав Хома й вдячно подивився на Черчика. Було видно, що від інших колег по колишній професії йому доводилося чути діаметрально протилежні висловлювання.

— Ходімо пообідаємо, з жінкою познайомлю. По сто грам буде…

Черчик, Черчик, до чого ти дожився! Хома Шило ставить тобі сто грам! І Юрій Семенович мужньо г відхилив пропозицію випити за рахунок Хоми.

— Ну, добре, то хоч адресу мою візьміть. А де ви працюєте?

— Поки що ніде. Підшукую…

— Тоді й шукати нічого. Вважайте, що ви вже знайшли. До нас на механічний ідіть. Я вам допоможу роботу дістати на во!

Новела про того, що все міг

Окс розгладив папірець з двома адресами — Хоминою домашньою й заводською і сховав у коробочку від цигарок, яка правила йому за сейф. Там зберігалися квитанції, довідки й інша документація. ПотІм він подивився поверх окулярів на Черчика і сказав:

— Я не маю честі бути знайомим з громадянином Шилом, але мені здається, що у цього джентльмена в коліні більше розуму, ніж у вас в голові.

Черчик скипів:

— Доки ви будете робити з мене ідіота?

— Прошу вибачити. Коли б я мав змогу щось робити з вас, то робив би, у всякому разі, не ідіота.

А молодого джентльмена Хому Шила поважаю тому, що він, як і я, як Осадчий і ще багато хто, давно зрозумів, що суспільству набридло з нами воловодитись. Ми зрозуміли, що суспільство стає все сердитішим і сердитішим, і дуже вчасно сказали! «Ша, ми більше не будемо. Ми будемо хороші». І що ж? Ми додержуємо свого слова. Ми віддаємо і собі звіт у тому, що суспільство може все, а ми можемо тільки те, що можемо.

А от один мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, думав, що він може все. Він міг дров’яний сарай у Хацапетівці обміняти на трикімнатну з телефоном квартиру в Києві. Міг сувій марлі продати за ціною найдорожчого англійського бостону! Міг, не сходячи з місця, роздобути карельську березу, тут-таки обміняти її на сухумські мандарини, а мандарини — на дунайського оселедця, щоб розпродати його й на виручені гроші накупити скатів для, автомашини «Волга». А потім на цих скатах заробити так, що сама «Волга» діставалась йому за дурняк.

Боже мій, чого він тільки не міг! Міг довести, що особняк, збудований з краденої цегли (скромний двоповерховий особнячок, чотириста метрів корисної площі), подарувала йому покійна тітонька, яка одержувала двадцять три карбованці пенсії на місяць. Довести, а коли треба, обвести, а коли вигідно, то ще й підвести й підкласти… Свиню, звичайно, Отакий був у мене знайомий — Аркадій Юхимович Станіольський. Він міг все. Не міг він тільки зупинитися. А суспільство могло ще більше — воно його зупинило. Але сила інерції у Аркадія Юхимовича і була така велика, що, коли молодий міліціонер його до автомобіля з подовжньою червоною смугою, Станіольський не втримався і сказав: «Синок, синок, який у тебе неважний пасок, а ти молодий і хлопець, синок, тобі женитися треба. Я можу дістати тобі класний пасок». Та мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, глибоко помилявся: він уже нічого не міг.

На цьому сьогодні поставимо крапку, Черчик. Між іншим, завтра мине останній день. І шанований мною дільничний міліціонер уже проявляє до вашої персони цілком законний інтерес.

…— Ні, Юрчику, з мене досить. Мені страшенно обридло тремтіти, коли до мене підходить мужчина в синій формі й кашкеті з червоним околишем.

— Але хіба ця робота для тебе, Риточко? Ти ж така женщина, така женщина…

— А чому? Робота як робота. Колись я садила і розводила квіти. І тепер теж. Колись для себе, тепер для всіх.

— Ну-у, квіти! Хіба я не знаю, що квіти були так, про людське око. За квіти ніхто не садовить…

— Досить про це. Мені обридло. Розкажи про себе. Де ти? Що ти? З ким ти? Як тобі сказати… Де ж мені бути, коли ти тут?

— Ну, не плети дурниць. Доки ти мене не зубрів, доти певне, й не згадав, що я живу на білому світі.

— Але ж ти знаєш, що я тебе завжди любив…

— Любив ти не мене. Любив, коли інші мужчини оглядались, а вів мене під руку ти. Любив, коли всі в ресторані замовкали, як ми з тобою входили! туди…

— Ресторан тут ні до чого. Я сто років не був у ресторані. І, знаєш, смішно, але зараз я не маю] змоги повести тебе навіть до студентської їдальні,

— Тоді я тебе поведу…

— Ні. Ти знаєш, Рито, що Юрій Черчик ніколи не був котом. Він ніколи не пив за рахунок інших. Навіть мужчин. А ти жінка…

— Не бійся, я не збираюся вести тебе в ресторан. Я тепер теж не така багата. Підемо он у те кафе-кондитерську. Там чудове глісе. Я, можливо, вип’ю молочного коктейлю, а тобі безпремінно візьму сто грам коньяку. Ти ж, мабуть, сто років не пив коньяку?

— Не пив. Сто років…

— Ну, то чого ж ти стоїш, як вкопаний? Ходімо. Ходімо! Там поговоримо про все, про все. І як тобі жити далі, і як бути… Добре? Ну, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи? Добре?

— Ходімо, там буде видно…

Новела про мільйонера, який став чистильником взуття

— З літератури, Черчик, відомо, що Америка (я маю на увазі США, а не Гондурас) класична країна мільйонерів. Причому особливо багато їх у минулому були моїми колегами, вони виходили з дружної сім’ї чистильників взуття. Почитавши мемуари колишніх чистильників, можна прийти до висновку, що в Америці стати мільйонером простіше, ніж у нас — членом Товариства захисту природи. Як ви мали змогу переконатися, в мене цей процес відбувався трохи інакше. Спочатку я був мільйонером, а потім став чистильником. Моїх мемуарів ніхто не прочитає, бо їх практично нема. Ви мій єдиний читач, і я дуже вам вдячний. Спасибі за увагу, як кажуть промовці, закінчуючи лекцію про дружбу, любов і товаришування.

Так от, слухайте, Черчик, мою першу й останню пораду. З цього я почав і цим я закінчую. Треба просто жити. Жити просто й розумно. Треба заробляти свій хліб і думати не про завтрашній день, а про вперед — про те, як воно далі буде. І ніколи, ні за яких обставин не сподівайтесь, що хтось щось вам подарує, вибачить некрасиві діла так собі, за гарні очі. Це ще доведеться заробити — і, скажу вам, буде важче, ніж украсти гроші.

Думали ви коли-небудь, Черчик, про те, що мільйонер позбавлений звання людини? Він залишається десь поза людьми. І я був ним. Одні мені заздрими, більшість зневажала, а деякі ловили. Але ніхто не міг стати зі мною поруч, поспівчувати мені, просто простягти руку, просто помовчати. О-о, це страшно, Черчик! Гадаєте, що тоді мені хтось позичив би хоч копійку? Ні, я трохи не так сказав. Мені дали б не копійку, дали б і сто тисяч, але в надії злупити з мене двісті. А це так відразливо і так страшно!

Вам, може, здається, що я «зав’язав», за образним висловом Хоми Шила, тільки тому, що мені остогидло шалатися по тюрмах і колоніях? Так, і це!

Але не це головне. Більше за все мені остогидло бути поза людьми. І я перестав бути мільйонером і але став людиною. Мені допомогли стати… Мені давали строки, мене вчили, я опирався. О-о, я розумію, це звучить парадоксально, та ви, Черчик, це згодом зрозумієте. Вас уже й тепер тягне до людей! але ви ще трохи опираєтесь. Не опирайтесь… Ви більш як удвічі молодший від мене, і у вас є всі можливості не наробити моїх дурниць. Вам треба! одружитися. З Ритою. Так-так, ви одружитеся з нею.

— Чому ви так думаєте?

— Я не думаю, я певен. Куди вам діватися? А Рита? Я її знаю. Вона вже третю весну садить квіти на привокзальній площі. І доглядає їх. А восени викопує. А до того? У неї було поламане, покалічене життя, але вона молода й розумна, і все вже починає гоїтися, зростатися. У неї були гроші й туалети, й п’янке вино, але щастя й любові у неї не було. І ви мусите дати їй це, Черчик, бо колись ви із такі, як ви, обікрали її. А вона дасть щастя вам. Жінки, які зголодніли за щастям, можуть його дати так багато! Ну, досить. Пора кінчати розмови. Нате вам адресу, яку так люб’язно запропонував громадянин Хома Шило, й завтра зранку… Беріть, беріть, ховайте у внутрішню кишеню, щоб не загубити.

Ну, на добраніч. А-ха-ха-хо-хо-хо! Старість не радість. Втім, яка там ніч? Бачите, вже розвиднюється. Всю ніч протеревенили. Що ж, у такому разі — доброго ранку, Юрію Семеновичу!

«ПОЛОВИНЧИКИ»

Є поняття, речі, предмети, назви простіші і зрозуміліші за таблицю множення. От, наприклад, «хуліган», чи, скажімо, «п’яниця», чи «прогульник», чи «ледар», чи «бюрократ», чи «стиляга». Просто і зрозуміло.

Хуліган — це коли кулаки вдвічі більші за голову. Голова не дуже велика. Саме така, щоб мали де розміститися дві-три гулі та кілька синців, залишених на згадку від побратима по професії. Зуби щербаті, очі маленькі, чуб великий і спадає на очі так, що вони стають ще менші. Сорочка смугаста, гудзиків на ній нема. На руці виколений якір. До речі, жоден хуліган ніколи на флоті не служив і води боїться, як вогню. Певне, через це хулігани навіть не вмиваються.

Або п’яниця. Його можна змалювати ще скупішими рисами. М’ятий піджачок, кепочка, червоний ніс у вигляді помідора і обов’язково пляшка горілки в руках або в кишені.

Прогульник — тип не такий яскравий. Це збірний тип. З похмілля боліла голова — прогуляв.

За хуліганство дали п’ятнадцять діб — прогуляв (з мітлою по вулицях).

Зате ледар! Найчастіше ледар зображується на лоні природи. У холодку. Або на печі. І з ложкою.

Він червонопикий, з заплилими очицями. Штани на пузі не сходяться.

У зображенні бюрократа художніх засобів маємо більше. Тут можна і про табличку на дверях згадати, яка повідомляє, що прийому нема, тут можна і телефонів з десяток на стіл в його кабінеті поставити, і стільки ж авторучок чи олівців устромити йому в кишеню.

А поняття «стиляга» вам і немовля розшифрує. Це — коли вузькі рожеві чи блакитні штанці, гостроносі черевики, льоля, пошита з друкарської макулатури, на голові, як у дурного на хаті, на носі темні окуляри, на підборідді вовна, що править за бороду.

Все це ще півбіди. А ціла біда в тому, що сірої мозкової речовини у нього малувато. І та замішана на іноземних модах та іноземних джазах. Думки ж далі танцюльок не сягають.

Такі поняття, такі назви, такий у них вигляд.

Але знову ж таки — знаєте, скільки їх? Процент їх визначити не берусь. Велика цифра буде! Тільки… з нулями попереду. А за 10–20 років і самої цифри не стане, од неї нулі залишаться. Але залишаються «половинчики». І їх, на превеликий жаль, набагато більше, хоча мороки з ними буде значно менше. Хочете знати, хто такі «половинчики»? Будь ласка.

Це ті, що не типові і на вищезгадані поняття не схожі, і котрих ви зустрічаєте, і руку їм подаєте, і за столом з ними сидите, і навіть дружите з ними,

І навіть, навіть… закохуєтесь у них. От які «половинчики». Вони не яскраві. Їх розгледіти важко, а зобразити ще важче.

Живе на світі хороша-хороша дівчина. Гарна, молода, одягається гарно, з смаком, рок-н-ролла не танцює, зачіску «я у мамы дурочка» не носить… Є й товариш у неї… Вузьких штанів він не носить. Терпіти їх не може. Загалом хороший хлопець. А коли чорний кіт йому перебіжить дорогу, то хороший хлопець далі не піде, а тридесятим кварталом обійде «небезпечну» зону. Таке виходить: вузьких штанів знати не хоче, а в голові у нього вузькувато.

Дівчина теж… Рок-н-ролла не танцює, а бабусині романси бриньчить на гітарі, а пасьянс «Могила Наполеона» на картах розкидає, а до ворожки бігає, а «Вы прекрасны, точно роза, только разница одна — роза вянет от мороза, ваша прелесть — никогда» в альбом подрузі пише. Вузьке і безбарвне коло її міщанських інтересів.

Вони «половинчики», Одна половина хороша, а другу, як у ломбард, сміливо можна здати в сатиру.

Він — передовик. Хороший, щирий, мрійливий, розумний. Словом, такий, яким уявляють собі драматурги найпозитивнішого героя. Він мрійник, і в нього золоті руки, він трішки поет і центр нападу заводської футбольної команди, він… Словом, він хлопець з великої літери. І цілком зрозуміло, що його спочатку обирають секретарем комітету комсомолу, а там, дивись, він уже і в райкомі комсомолу працює.

І думаєте, він став бюрократом? Думаєте, він одірвався від мас? Думаєте, у нього години прийому? Думаєте, він забув старих друзів? Нічого подібного! Але він уже ніколи не скине випрасувані штанці і ніколи у спортивних трусах не вийде на футбольне поле чи на бігову доріжку. Він уже ніколи не вислухає вас, а… «заслухає». Він не вкаже на вашу помилку щиро, по-дружньому, ні, він «поставить питання», він «розгляне» вашу поведінку.

Бо він — «половинчик». Одна половина хороша, а де друга взялася — чорти її батька знають.

Якось редакція одержала листа. Автор його — молодий шофер. Ось суть листа: «Шановна редакція! Чи не могла б ти поперчити начальство нашого гаража? У воротях нашої автобази стирчить штир, і ми часто протикаємо шини, а начальство заходів не вживає». Сучасна молода людина! Молодець! Він уболіває за народне добро, йому шкода державних шин, він не пошкодував часу, щоб сісти і написати до редакції листа! Але взяти лопату і викопати той клятий штир чи забити його молотком далі в землю… Ні, до цього він додуматися не зміг. Це не входить в його обов’язки.

Бо він — «половинчик». Одна половина хороша, а друга аж пищить, у фейлетон проситься.

Ваш друг — не прогульник. Він не прогуляв жодного дня. Він хороший хлопець, і руки в нього теж золоті. Він тільки трохи на роботу спізнюється. Він трохи неорганізований. Він «перекури» любить. Він і з обідньої перерви пізніше всіх повертається… так хвилин на… надцять. А так він нічого. У три гуртки записаний. На репетицію він теж запізнюється. А взагалі… І членські внески сплачує акуратно. Він жодного дня не прогуляв. Запізнюється тільки…

Він — «половинчик».

У нашого знайомого прямий, рівний ніс. На помідор не схожий ні формою, ні кольором. Півлітра горілки не відтягає кишеню його піджака… Загалом він хороший, роботящий, веселий, дотепний, щирий. До речі, він жодного разу не потрапляв до витверезника. Скажіть йому, що він «п’яниця»!

Ого! Він не п’яниця, він… жертва «традиції». «Традиції», авторами якої були стародавні п’яниці.

Він любить «примочувати». Він примочує аванс, зарплату, нову зубну щітку, зустріч і проводи, події сумні і радісні. Він п'є на Миколи-зимнього і на День танкіста. Але не до непритомності… Він загалом хороший хлопець — коли вип’є, не бешкетує, а лізе цілуватися. Він — «половинчик». Одна половина хороша, а про другу говорити боляче.

Весела, молода компанія прийшла після роботи в клуб. Компанія трохи занадто гомінлива. Не бійтеся їх. Це хороші хлопці. Це роботящі хлопці. Вони вам ніс не роз’юшать, молодих дерев вони теж не ламають, до перехожих не чіпляються. Але часом з їхніх рожевих юнацьких уст зриваються такі словечка…

Ой, як не хочеться про них писати! Бо загалом це хороші хлопці, наші хлопці, роботящі хлопці. І таке… Оті вигуки, ті словечка! Ну, як вони не в’яжуться з їхніми славними трудовими ділами.

Ні, не будемо більше про них говорити. Вони і самі, той… Вони самі з головами. Давайте краще всі разом, скільки нас є, вдаримо по «половинчиках». Хто чим може! Хто працею чесною, хто прикладом власним, хто словом дошкульним.

ГУМАНІСТ

Його можна бачити скрізь. Виловлюють гицелі бродячих псів, а він, з’явившись наче з-під землі, починає скиглити:

— Це негуманно! Собачка теж жити хоче. Собачка, можна сказати, друг людини, а ви її так…

Фінал такого втручання примітивний: собачого вболівальника везуть на пастерівський пункт, де йому роблять щеплення від сказу. Бачите, вийшло так, що собачка не осягнула високих душевних поривань свого благодійника і хапнула його за литку.

Додому він повертається трамваєм. У трамваї відбуваються маленькі дебати з приводу того, що молодик з вусиками-вістряками під носом не хоче поступитися своїм місцем бабусі.

Почухуючи живіт, куди йому нещодавно зсадили протисказову сиворотку, наш знайомий подає репліку:

— І чого ви причепилися до дитини? Ви ж бачите, що тут написано: «Місця для дітей»!

На зупинці молодик дає нашому знайомому по потилиці так, що капелюх налазить йому на носа, і каже:

— Ти, пахан, не лізь не в своє діло! Дитина! Подумаєш, дитина. У мене, може, в самого діти є.

Уже біля самого дому наш знайомий встигав стати свідком малоестетичної сцени. Двоє міліціонерів намагаються підняти з тротуару п’яндигу, який вмощується спати.

— Куди ви його? Ви ж бачите, він трошки напідпитку, А ви його за руки… Не можна так. Він людина. Ну, буває, ну, випив…

Він довго умовляє міліціонерів, і ті, зрештою, махнувши на все рукою, йдуть собі. П’яндига зводиться навкарачки, потім намагається стати вертикально. Тут він помічає свого рятівника;

— А, керя! Ти-и ч-чого тут ш-шляєшся? Н-ну, випив, н-ну, а тобі яке д-діло? З-за твої? А в-в мор-р-ду хочеш?

Ні, рятівник у морду не хоче. Він встигає шмигонути в під’їзд. А п’яндига, будьте певні, піде далі, і мажете не сумніватися, таки знайде того, хто «хоче в морду».

Що ж до рятівника, то він сидить удома на дивані й, очікуючи, поки жінка зготує вечерю, читає газету. Губи у нього кривляться болісною гримасою.

— Ну от, знову. Судять. Судять людину. І яку людину! Солідний такий товариш, а його судять. Учора він на машині їздив, а сьогодні його судять. Ти чуєш, Машо, це просто жах! А в нього жінка, дітки, напевне, є… Його ж отак узяли і судять. Це ж, значить, посадять і, мабуть, надовго посадять.

— А за що судять?

— Ну, розумієш, розтрата, якісь там хабарі, якісь валютні операції, не в тім справа! Судять живу людину, ти постав себе на його місце. Вчора він так, як ось я, сидів на дивані, а сьогодні його судять, і він буде в тюрмі на нарах сидіти і сонечка не побачить. Як це негуманно!

— Але ж я хабарів не беру, чому ж я мушу ставити себе на його місце?

— А-а, не в тім справа. Я про те, що до людини треба по-людському ставитися. Ну, помилився, ну, взяв хабара, ну, виклич його, ну, винеси йому догану, зрештою. А то судити! Ні, це негуманно!..

…На товариському суді він бере слово першим.

— Товариші! Все вірно, все правильно. Іван Гаврилович пиячить і зобижає жінку й дітей. Правильно? Правильно. Але чи цілком правильно? Ми заглянули, так би мовити, з одного боку. Але давайте заглянемо з другого боку! По-людяному заглянемо, по-людському! А може, це він з горя п’є? А може, не він жінку і дітей, а його жінка й діти зобижають? Може таке бути? Може! Правильно? Правильно? Людина Іван Гаврилович чи не людина? Людина! І людина великої душі! Тож давайте вчинимо з ним по-людськи! Подивіться на нього, як він страждає!

Іван Гаврилович і справді страждає: перед початком товариського суду він не встиг похмелитися й тепер нетерпляче чекає, коли закінчиться вся ця катавасія.

По всьому видно, що закінчиться вона швидко і для Івана Гавриловича дуже приємно: в залі завжди знайдеться два-три «гуманісти», вони його врятують.

…На профспілкових зборах наш знайомий виступає так:

— Що, Петро Кирилович провалив роботу? Ну, добре, ну, провалив. То що ж, ми повинні з нього шкіру знімати? Ну, наробив помилок. А для чого робляться помилки? Помилки, шановні товариші, робляться для того, щоб на них вчитися. То що ж виходить? Ми знімемо Петра Кириловича, а на його помилках хтось інший буде вчитися? То що, по-вашому, це буде справедливо? Ні, це буде і не справедливо, і не по-людськи, і, головне, це буде негуманно!

…У народному суді завжди знайдеться такий «гуманіст». Він з шкіри лізтиме, щоб узяти на поруки злодія-рецидивіста, якого судять сьомий раз. А потім, коли в темному провулку з «гуманіста» скинуть пальто, він починає скаржитись на працівників міліції.

Але скрізь і завжди він знайде виправдання людським вчинкам, які практично неможливо виправдати.

…Я дописав фейлетона до цього місця і замислився. Думаю собі: може, ще прикладів навести чи вже досить?

Може, кінцівку таку пошукати, щоб редактор, читаючи фейлетона, реготав до гикавки? Коли заходить один знайомий. Такі знайомі мають звичку зайти саме тоді, коли менш усього потрібні.

— Пишете?

— Та пишу.

— Фейлетона, мабуть?

— Та фейлетона, бодай би його не писати.

— Можна глянути?

— Та гляньте. Він, правда, ще не закінчений…

— Нічого, нічого. Я сторіночку пробіжу. Страх, як люблю фейлетони, знаєте…

Пробіг він сторіночку, пробіг другу. Скривився.

— Що, не подобається?

— Як вам сказати?.. Бачите… скажіть, а та людина, про яку ви пишете, себе впізнає?

— Мусить впізнати, для чого ж тоді фейлетона писати?

— М-да? А ви гадаєте, їй буде приємно?

— Яка вже там приємність, коли фейлетон… Фейлетон — де не поздоровлення з днем ангела.

— От бачите. Він все ж таки людина, хоч і помиляється….

І далі пішла нудота години на дві… Даремно я доводив, що наш справжній, радянський гуманізм] не має нічого спільного з цією слизотою. Даремно я переконував, що такі «гуманісти» більше шкодять тим, за кого заступаються, ніж допомагають… Даремно.

Знайомий мій доводив протилежне. Він зіпсував мені настрій та й пішов. Так я й не придумав і смішного кінця. А з другого боку подумаєш, що тут смішного?

А ВКУСИТИ ТРЕБА…

Не можна сказати, щоб Толя Орчик, Галя Середа та Ігор Сокорець з великою радістю виконували свої обов’язки. Навпаки, вони не раділи. І, чесно кажучи, дорогі товариші, вони дуже добре робили, що не раділи. Радіти не було чого. Ніхто не зміг би їм закинути, що вони несумлінно ставляться до своєї роботи. Навпаки! Вони вміли працювати і працювали, як то пишуть в газетах, з комсомольським вогником. Працювали і не раділи. Просто-таки з великим нетерпінням чекали того благословенного часу, коли їхня робота не буде потрібна нікому, а комітет комсомолу демобілізує їх.

Знаєте, де вони працювали? Вони— це значить: Толя Орчик, Галя Середа та Ігор Сокорець, — були творчим колективом. Більше того, вони були редколегією заводських «Вікон сатири». Толя був редактором, Галя писала вірші, Ігор малював карикатури. Толя добре редагував, Галя вміла віршувати (два її вірші вже друкувалися в заводській багатотиражці), а Ігор малював такі карикатури, Що їх боялися навіть ті, хто нічого і нікого не боявся.

Боронь боже подумати, що оця могутня творча трійця без радості виконувала свої обов’язки тільки тому, що боялася постраждати за критику. Ні, цього могутня трійця не боялася, бо то була дуже смілива і принципова трійця. Але їм всім трьом: і Толі, і Галі, і Ігорю було дуже неприємно, що серед комсомольців трапляються такі, котрим доводиться потім виглядати з «Вікон сатири». І вони всі з великим нетерпінням чекали того часу, коли з їх «Вікон» ніхто не буде виглядати, бо ні про і кого не доведеться ні карикатур малювати, ні віршиків ущипливих писати.

Був той час не за горами. А поки що…

Поки що всі троє сиділи і обговорювали, як мають «Вікна сатири» реагувати на вибрик Петра Бігуна. Петька Бігун коника встругнув. І треба сказати, ніхто не сподівався, що він коника встругне. Бо Петька Бігун був хорошим виробничником, і, взагалі, ніяких таких «художеств» за ним не водилось. А тут раптом така неприємність. Десь напився, з кимось побився, на роботу запізнився і приніс під оком сливовидну гулю.

Дуже Ігореві не хотілося те робити, але він вже розводив відповідних кольорів фарби і прикидав, як та гуля виглядатиме на папері.

Галя шукала риму до слова «бешкетник».

Толя міцно потер лоба і сказав:

— А знаєте що? Я придумав. Поки що зупинимо творчий процес. Давайте побалакаємо з Ген-кою Слизюком. Вони ж друзі — нерозлийвода. Більш детально з’ясуємо фабулу справи, як кажуть юристи. Генка Слизюк може вилляти відро світла на цю справу.

І члени редколегії погодилися з своїм редактором. Запросили до редакції Гену Слизюка.

І от Гена Слизюк стоїть перед ними. З ноги на ногу переминається. І в руках кепочку мне.

— Та я, власне…

— Сідай і давай по порядку. Ви ж з Петром дружили…

— Та я…

— Не хвилюйся за нього, вішати ми його не будемо. Ти розкажи все по порядку, як це було. Ти ж був при тому?

— Та я був, але я не той…

— Ну як же ти міг друга не стримати?

— Та я… та він мені не дуже, щоб так друг…

— Як то так? І ліжка ваші в гуртожитку поруч, і станки в цеху поруч, і ви один без одного години прожити не можете.

— Можемо,

— Що — можете?

— Прожити можемо. То так… То хлопці вигадали, що ми дружимо.

— Кому ж ти брешеш! — не стримався Ігор.

А Толя постукав олівцем по столу, підкреслюючи цим, що Ігор взяв неправильний для працівника редакції тон.

— І зовсім я не брешу. Я з цим п’яницею і бешкетником знатися більше не хочу!

Але ж ти дружив з ним! — добивалася Галя. Генка Слизюк низько опустив голову:

— Ну, дружив…

— Чому ж ти дружив з п’яницею і бешкетником?

— А він… а я… а він тоді не пив.

— А тепер часто п’є?

— Та ні…

— Чого ж ти з ним дружити не хочеш?

Х-ха, дружи з ним! Хіба на хороших людей карикатури будуть малювати? Раз ви його у «Вікна сатири», то він…

— Звідкіля ж ти знаєш, що ми його… ну, карикатурою, значить, прореагуємо на його поведінку?

— Еге, хіба я дурний!..

— Невже ж Петька Бігун такий бешкетник?

— Еге, ви його ще не знаєте!

— А ти знаєш? Коли ж він іще пиячив?

— А в суботу.

— Ну, то про це ми знаємо. А ще коли?

Потяглася нудна пауза. Противна для членів редколегії і страшна для Генки Слизюка.

— Ну, коли ж, коли?

— Ви й мене хочете намалювати? Тільки попереджаю, я скаржитись буду. Я до самого парторга дійду. Я всім доведу, що Петька мені не друг. Знать його не знаю і знати не хочу. П’яниця мені не друг.

— А коли на Дошку пошани чіпляли Петьків портрет, був він тоді твоїм другом?

Знову масною плямою розповзлася противна… пауза.

— Чого ви від мене хочете?

— Ти розкажи нам, що за хлопець цей Петька?

— Поганий хлопець.

— Чому ж поганий?

— На хорошого карикатуру не намалюють.

— Ніхто ще не збирається малювати. Ми просто хочемо вияснити…

— А що тут виясняти? Малюйте і все. А я… а мені дайте спокій. Я вашого Петька знати не знаю.

Я оце йшов до коменданта гуртожитку, хочу домовитись, щоб мене в іншу кімнату перевели. Не можу я дихати одним повітрям з цим, як його… Бігуном. Він отруює повітря парами алкоголю.

— Хіба він так часто п’є?

— Та ні…

— Коли ж він отруював повітря?

— А в суботу…

— Тьху! — знову не витримав Ігор.

І знову Толя легенько постукав олівцем по столу.

— То я можу йти? — буркнув Генка, ні на кого не дивлячись і беручись за клямку.

— Стривай, — простягла до нього руки Галя, ніби хотіла і зупинити його, і витягти з його душі щось хороше.

— Ну, чого?

— Нічого, йди.

І він пішов. Навіть чемно попрощався. Коли його відпустили з богом, він став дуже ввічливим.

Він пішов. А вони залишилися і довго мовчали.

Нарешті Ігор сказав:

— Я б його намалював!

— Кого? — запитав редактор.

— Генку цього, Слизюка… Замість Петра…

І знову втретє запанувало мовчання. І всі троє думали про одне.

— М-м-м… — протяг Толя, — воно звичайно. Де-факто… А де-юре? Він хороший виробничник. Він член багатьох гуртків, він акуратно сплачує внески, він ніколи нікуди не запізнюється, він… Ну, словом, його ні з якого боку не вкусиш…

Вони помовчали ще трохи. Потім Толя пішов дзвонити по телефону. Ігор розводив фарби, а Галя вперто шукала риму до слова «бешкетник»…

КОЛЕГІАЛЬНІ РЕП’ЯХИ

Хай тому у роті язик колом стане, хто скаже, що Юхим Петрович Галайтюк, голова колгоспу «Червоний світанок», недбайливий хазяїн. Встає Юхим Петрович раніше од усіх і лягає спати аж тоді, коли по селу і собаки гавкати перестають: потомилися, сплять. А діла у колгоспі не дуже щоб той… Неважнецькі діла.

І чого б ото воно, скажіть на милість божу, так все складалося невдатно? Юхим Петрович такий ретельний господар, а дня йому не вистачає, і багато, ой багато справ за день так і не вирішаться. А Юхим Петрович хазяїн, і хай тому у роті язик колом стане, хто скаже, що Юхим Петрович не хазяїн.

Сатирикам часто закидають, що бони таких, як Юхим Петрович, критикують. Мовляв, чого до чоловіка прискіпалися: не ледар, не п’яниця, не бюрократ, не грубіян, не хапуга, а ви про нього пишете.

Він трудяга з трудяг, а би його у сатиру.

Що трудяга то трудяга — слів немає, а от… доводиться у сатиру.

….Вранці Юхим Петрович на фермі.

— Ганю, доцю, як ти оце бідона миєш? Хто ж так бідона миє? А ти так, і отак, і ще отак.

І стоїть Юхим Петрович півгодини, а коли й хвилин сорок, щоб персонально простежити, як Галя бідони миє.

Тоді до Гриця:

— Грицю, синку, дивись он у Еміра у хвості скільки реп’яхів. Повичищав би ти, а то просто страм дивитися!

І поки Гриць у Еміра з хвоста реп’яхи вищипуватиме, Юхим Петрович поруч стоятиме і простежить, щоб Гриць все, до останнього реп’яшка, вищипав.

Дивись, години дві-три і як корова язиком злизала. А в конторі колгоспу зоотехнік з агрономом нервують, Юхима Петровича очікують, там стільки тих ділов невирішених лежить, ну, гора суща! Але Юхим Петрович у контору ще не скоро потрапить. Він з дідом Явтухом розмову має.. Дід Явтух віз бочку води, а колеса рип-рип, рип-рип. Не стерпів Юхим Петрович, зупинив діда Явтуха:

— Діду, діду, стійте!

— Га?

— Стійте, кажу!

— Ага!

— Та чи у нас колгосп такий бідний, що вже коломазі не вистачає, чи вам колеса змазати ніколи!

— Га?

— Колеса, кажу, треба змазувати, риплять дуже.

— А-а-а, я не чую, вони мені не заважають. Юхим Петрович рукою не махне (і правильно зробить, бо колеса таки треба змащувати) і тут на місці прочитає дідові Явтухові докладну лекцію про сучасні методи змащення коліс. Ще й прикладів наведе чималенько. Для доброго діла часу не шкода.

А як знайде Юхим Петрович на дорозі заколісника, то не заспокоїться доти, доки не розшукає того, хто заколісника згубив. Хазяїн, одне слово, хазяїн.

Я оце якось при зустрічі сказав йому:

— Юхиме Петровичу, людина ви шанована всіма. І як по правді сказати, то і я вам симпатизую. Тільки скажіть ви мені, для чого у вас в колгоспі бригадири, ланкові, завідуючі фермами, ковалі, механізатори, агрономи, рільники? Які в них обов’язки?

— Як то? — не зрозумів він мене.

— А так. Господарство у вас велике, його хіба що з добрячим заводом порівняти можна. А тепер скажіть мені, будьте такі ласкаві, чи буде той завод план виконувати, де директор цілісінький день (із дня у день) по заводу ходитиме і персонально у кожну дірку з масльонки масло підливатиме. Або персонально кожну гайку ключем підкручуватиме і кожного навчатиме?

— От ви куди! Е-е-е, то інша справа. А тут вникати потрібно самому скрізь. Знову ж таки кожне питання колегіально вирішувати треба. Вказівки були.

— Правильно! Вникати треба, хіба я проти? І колегіальність — чудесна річ! Як же ж без колегіальності? Тільки невже ви досі не змогли привчити завфермою, щоб той в свою чергу привчив Гриця персонально Емірові реп’яхи вичісувати?

А дід Явтух, який стояв і прислухався до нашої розмови (він не завжди глухий), від себе вкинув:

— Не той генерал — генерал, котрий тільки всі ґудзики у солдат перемацає і, чи пряжки свіркають, придивиться, а той генерал — генерал, котрий і страженіє виграє.

Ну, сказано ж, старе як мале, говорить, що думає. Ніякої делікатності.

«ДОБРОЗИЧЛИВИЙ» АРХИП

— Чули? Насті Костишиній корова ногу зламала! Ха-ха-ха! Дотанцювалася! Побачимо, хі-хі-хі, побачимо, як то вона гопака втне у клубі тепер! Хі-хі-хі, з поламаною ногою. А дівці ще ж і заміж виходити треба! Ха-ха-ха! Хотів би я зараз подивитися на того дурня, котрий криву дівку собі у жінки візьме! А-ха-ха! А-ха-ха!

— А ви ж чого радієте, дядьку Архипе?

— Чого радію, чого радію? Смішно, знаєте, перша танцюристка на селі — і раптом крива! Як же ж тут не посміятися! А-ха-ха-ха!

Коли це йде Настя. Нічого. Рівно йде, на ногу не припадає. Ми до неї:

— Насте! А як нога?

— Яка нога?

— Як то яка? Тобі ж корова ногу зламала, дядько Архип казав.

— І-і, таке вигадаєте! Не ламала мені корова ноги. Хвицнула, правда, дійницю перекинула, тільки пуста була дійниця, так що й шкоди ніякої.

Ми до Архипа. Оглянулися… А його й слід прохолов.

І так завжди. Де в кого яке нещастя трапиться, а в Архипа Великдень. А коли нещастя не трапитеся, то Архип сам його вигадає.

— Дивіться, дивіться, у Ковтунюків хата горить! А-ха-ха-ха! Так їм і треба. Мабуть, самогонку гнали, а воно й зайнялося. А що він думав, що у нього не загориться? Таку кам’яницю, як клуб, поставив і думав, що не загориться. Загорілося ж таки! А-ха-ха-ха! Де ж це він сьогодні ночувати буде із своїм кагалом. Невже до Мотрі піде? Ага, так його там і чекають. Горить, горить! Бачте, скільки диму. А пожарна наша і не чухається. А-ха-ха! Це ще й Василь, мабуть, в тюрму сяде, що вчасно не виїхав. А-ха-ха-ха! А таки засудять! Чого ж? Раз ти на пожарці робиш, так і їдь вчасно. Він ще женитися хотів, його тепер оженять! Хі-хі-хі! Стара Варка передач наноситься, ха-ха-ха!

— Та не горить хата, дядьку Архипе, придивіться добре. Це Ковтунюк у саду торішнє сміття палить, от дим і стелиться.

— Хіба? Невже не горить? А шкода, хай би загорілося, знав би тоді, як кам’яниці будувати. Не загорілася сьогодні, загориться завтра. Від цього ніхто не застрахований.

— Чого ж? Ковтунюк страховку справно платить.

— А коли згорить, йому можуть не заплатити. Можуть сказати, що сам запалив. А-ха-ха-ха! Можуть, хі-хі-хі, не заплатити. Ото сміху буде!

— Не загориться, а як, не дай бог, загориться, обов’язково заплатять.

Аж посмутнів Архип. Пішов похнюпившись. Ніби його обікрали або в борщ хтось наплював. Тільки не довго сумував Архип. Увечері біля кооперації аж захлинається:

— Чули? Петренків собака у Гуменюків всіх покусав! А-ха-ха-ха! Сказився, розумієте, з цепу зірвався і всіх пошматував. І стару, і дітей на шматки, мнясо кавалками летіло. Навряд чи й виживуть, а коли й виживуть, то обов’язково показяться. Ото сміху буде, як всі показяться! Хе-хе-хе! Як Гуменюк буде по селі бігати та гавкати! О-хо-хо-хо!

Ми — глип, а Гуменюк саме цигарки купує.

— Іване, що там у тебе сталося?

— А що сталося?

— Ну як же ж! Петренків собака зірвався…

— Та зірвався. Ну, й що? Ми його з Данилом вже впіймали і прив’язали.

— І не покусав нікого?

— Чого ж? Моє порося вкусив.

— І він не скажений?

— Хто?

— Та собака.

— Чого б то? Весна, на цепу сидіти скучно, от і зірвався.

Тут дядько Петро своє слово вкинув:

— Чого йому казитися? Хіба як Архип покусає. Або як Архипова слина на нього впаде. Ти, Архипе, як вмреш, ми тебе ховати не будемо.

— А то ж чому? — насупився Архип.

— Мазі від бліх та кліщів з тебе наробимо. Невістка казала, що тепер з гадючої отрути різні ліки роблять, а в тобі ж тієї отрути не приведи господи.

…Тепер Архип ходить і чекає, коли у дядька Петра хата займеться або коли дядько Петро ногу зломить.

Тільки ноги у дядька Петра міцні, і хата не дума є горіти. А як, не дай бог, і загориться, то Василь, той, що на «пожарці», теж не даремно свій хліб їсть, вмить загасить.

ЧАВУННИЙ ДЯДЯ

Це досить противний дядя. А найбільше він противний тому, що молодь не любить. Контакти у нього з молоддю дуже обмежені, вони легко і просто вкладаються в дві формули:

«А я в твої роки…» і «У тебе ще молоко на губах не обсохло».

До формули «А я в твої роки…» чавунний дядя вдається тоді, коли, на його думку, молодь лінується.

Власне, навіть не лінується. Попрацювавши, а! після роботи вмившись, молодь хоче потанцювати.

І ще молодь хоче поспівати. І ще молодий хлопець хоче зустріти в певному місці молоду дівчину. Від себе додамо, що молода дівчина не має абсолютно нічого проти такої зустрічі. А ще вона має нескромне бажання з такої нагоди одягнути найкраще плаття. І причесатися за останньою модою. Хлопець теж ніяк галстука не може підібрати. Підбере до сорочки, з костюмом галстук не гармонує, підбере до костюма, сорочку треба міняти.

Чавунний дядя дивиться на те все, дивиться, а тоді починає закипати:

— А я в твої роки босий, можна сказати, ходив.

— І зимою?

— А що? І зимою, круглий рік, можна сказати, ходив босий, бо не до того мені було. Не те у мене в голові було.

— А що у вас в голові було?

— Не важно. Я до того веду, що теперішня молодь не знає, почім ківш лиха. Ледащо, словом… Я у ваші роки…

— А скільки вам років?

— Ну? Га? А! Сорок з гаком, та. не в тім суті. Суть, брат, у тім, що не знає теперішня, молодь, почім ківш лиха, і взагалі… Я в твої роки спав по чотири години на добу, та й то не все.

— І нам трапляється.

— А-а-а! Трапляється, трапляється. Я знаю, як трапляється: стоїте з дівчатами до ранку, от і трапляється.

— А ви не стояли?

— Я? Я зовсім інша справа. Я в твої роки вже, за цілу дільницю відповідав. Я, можна сказати, по вісімнадцять годин на добу працював.

— Побійтеся бога! Початок вашої трудової діяльності припадає десь на середину тридцятих років. Як відомо, в той час вже давним-давно було узаконено восьмигодинний робочий день.

— Ну то й що? А може, я вісім годин по графіку, а решту на ентузіазмі. Ви ж хіба можете так?

— Ми все можемо.

— Да-а-а, одні тільки танцюльки в голові. Несерйозний народ. От я у ваші роки…

… Повірте мені, що він у ваші роки був точні сінько таким нудним, як і зараз.

Власне кажучи, молодим він був тільки за паспортом і метрикою, і що таке молодість, так йому, сердешному, і не довелося взнати.

Зовсім іншої починав співати чавунний дядя, коли дізнається, що кого-небудь з молодих раптом призначають на відповідальну посаду:

— Куди йому! Не справиться. Я в його роки, можна сказати, ще читати не вмів…

— Чому ж так? В ті роки, здається, з неписьменністю вже було покінчено.

— Ну й що ж, що покінчено? А я не вмів. Я манівцями йшов, своїм розумом до всього доходив, а не галопом по Європам…

— Для чого? Ви ж мали змогу вчитися, як всі.

— А я йшов, можна сказати, від солдата до генерала. Я, можна сказати, практик великий.

— А теорію з практикою не пробували поєднувати?

— Для чого? Я чоловік солідний, а він, можна сказати, шмаркач, молоко на губах не обсохло. Ач, головним інженером призначили!

— Хіба не справляється?

— Та не в тім суть, що не справляється. У нього ж, можна сказати, ще молоко на губах не обсохло, а його вже головним інженером призначили…

— Але діло своє знає?

— Хіба я кажу, що не знає? Може, й знає, тільки, знову ж таки, молоко на губах не обсохло, а його…

— Добре, добре, а скільки мусить бути років людині, щоб її призначили головним інженером? Коли можна призначити? Після тридцяти, після сорока, після п’ятдесяти?

— Коли, коли… Хіба я знаю коли? Кажу, що молоко на губах не обсохло…

— А в скільки років, по-вашому, вже до решти обсихає молоко?

— В скільки, в скільки… І чого ти до мене причепився?

… Дуже мені хотілося сказати чавунному дяді такі слова:

— Голубе сизий! Вік — це не єдина ознака розуму і ділових якостей. Повір мені: людство й досі ламає голову над тим, кого в світі більше — безвусих геніїв чи сивих дурнів.

Але промовчав. Боявся у відповідь почути:

— У тебе ще молоко на губах не обсохло. Я в твої роки так не говорив.

А що? Я ж таки молодший од нього на цілих п’ять з половиною років.

ПОГОРІВ

Про нас, пожежників, обивателі різні плітки пускають. Мовляв, щоб стати пожежником, треба вміти двадцять чотири години на одному боці проспати, а потім ще двадцять чотири години — на другому. Тільки після того тебе у пожежники візьмуть.

Це вони до того ведуть, що пожежі тепер дуже-дуже рідко трапляються. І що через це, мовляв, у нас роботи нема. Правильно, пожежі таки рідко трапляються. Я, по правді сказати, за свій дворічний стаж роботи у колгоспній пожежній команді жоден раз у гасінні пожежі участі не брав. Та й інші мої товариші по роботі, у котрих стаж чималенький, теж давно пожеж не пам’ятають. Але ж того обиватель своїм куцим розумом ніяк зрозуміти не хоче, що й це наша ж таки заслуга. Бо, як каже наш. начальник пожежної команди Гнат Кирилович: «Не штука пожежу загасити, штука — її не допустити». Профілактика, одним словом.

І ще дехто не розуміє, що обов’язок наш не тільки пожежі гасити. Ми завжди людям в пригоді стаємо, коли людям скрутно.

Оце якось восени баба Хима полізла по драбині на свою грушу гнилиць нарвати. А груша ж у неї висока-висока в кінці городу росте, мало не до неба. А тут як на те візьми драбина та впади. Баба Хима на груші залишилася під самісіньким небом, а драбина на землі лежить. Баба Хима злізти боїться і кричить не своїм голосом: «Людоньки, рятуйте, бо ось-ось гілляка вломиться і виведе мене на орбіту!», А тут, кричи не кричи, хто ж тебе почує, коли всі дорослі на роботі, а всі діти в школі. Сидів дома тільки дід Тимко, той, що живе через дорогу, але що зі нього толку, коли він ще у русько-японську оглух після контузії. Ну, почули ми, себто пожежники, приїхали, зняли бабу Химу з груші.

Тільки-но повернулися до себе у депо, дзвінок: телефонний з тваринницької ферми: виїздіть негайно! Летимо, як то кажуть, на третій космічній швидкості. За хвилину і сорок сім секунд вже там були. Прилітаємо і дивуємось, що ні, диму, ні вогню не видно. Завідуючий фермою дядько Оникій нам назустріч біжить і кричить:

— Біда, хлопці! Галактіон у силосну траншею провалився!

Маю вам сказати, що Галактіон — це симентальський бугай, а ваги в ньому, не збрехати б, більше тонни. І чого це його на тую силосну траншею потаскало, чорти його племінного батька знають. Загруз у силосі по самі роги, тільки стогне. Думаєте, легко його було витягти? Ну, витягли. Всякого буває. За один день дві таких пригоди. Тут і без пожежі чуб свердлом стане.

А позавчора вже думав, доведеться мені з вогненною стихією поборотися.

Прибігає до нас у депо хлопчина, Прокопа Заярнюка синок:

— Ой, їдьте швидше, дядько Карпо горить!

— Який дядько Карпо?

— Гнидюк, той, що за ставом хата.

Ну, Гнидюка Карпа не тільки у селі, у районі добре знають. Первої руки спекулянт і хапуга. На фермі чи у полі його тільки тоді можна побачити, як там щось погано лежить, словом, коли він сподівається, що йому поцупити щось вдасться. А так він все більше в роз’їздах: або у області чимось спекулює, або у далекі командировки їде. То, дивись, повіз у Архангельськ кислиці, то у Мурманськ цибулю. Від його хати до міліції стежка не заростає. І самогонні апарати у нього не раз забирали, і сидів він трохи, але не кається. Хата у нього хороша, під шифером, не хата — палац. І тин стратосферу черкає. Шкода, як така хата згорить. Коли Карпо остаточно сяде, хата його, ой, як знадобиться колгоспові під ясла.

Словом, летимо ми на другий кінець села на третій космічній швидкості. Приїздимо і дійсно зупиняємось перед фактом пожежі: крізь шифер на даху дим курить. А нам, як пожежникам, добре відомо, що не буває диму без вогню. Двері замкнено — видно, нікого дома нема.

Драбину приклали, кишку розмотали, мотор робить, а Гнат Кирилович на даху вже шифер розкидає, щоб туди з кишки вода пішла. Він у нас як орел — завжди попереду. І кричить:

— Давай, хлопці, давай! Дамо вогненній стихії водою по зубах!

А ми даєм, а ми даєм! Вода тільки свистить!

Коли відчиняються двері, і Карпо на порозі:

— Гвалт, що ви робите?! Ви ж мене втопите! Немає ніякої пожежі. Це так собі…

Ми отетеріли… А вода свистить, а вода свистить, а вода до Карпа на горище ллється. Гнат Кирилович без драбини з даху на землю стрибнув і до Карпа:

— Що ж ти, сукин син, голову нам морочиш! Як то нема пожежі? А дим крізь шифер пахтів…

Тоді Карпо, пом’явшись, признається:

— То, хлопці, не дим, то пара…

Кинулись ми до сіней: точно! Він, паразит, у сінях самогонку гнав, зачинившись, а пара собі піднімалась, піднімалась та через горище, через горище, поміж листами шиферу і надвір. Прокопа Заярнюка хлопчина те побачив і до нас — дим! А ми сюди…

Тут хлопці Карпа обступили, вже бити хотіли, але Гнат Кирилович не дав: ми ж при виконанні службових обов’язків. Мовляв, міліція розбереться, а ми своє діло зробили. Наказав Гнат Кирилович кишку змотувати (вода все ще лилась до Карпа на горище), драбину складати і їхати у депо.

Тільки-но ми у депо приїхали, знову прибігає Прокопа Заярнюка хлопчина і кричить:

— Ой, ідіть швидше, бо дядька Карпа завалило!

— Якого дядька Карпа?

— Та того ж, що ви тушили!

— Чим завалило?

— Хатою…

Тьху на твою голову! їдемо… Дійсно, завалило. Правда, хата стоїть цілісінька, тільки стелю всю наче хто ножем акуратно обрізав. Вся впала. І десь там під цими уламками сволоків і глиною мусив бути труп Карпа…

Відкопали… І не труп. Якось так вийшло (повезло Карпові), що відкопали ми його цілісінького.

Тільки гуля здоровенна на лобі і росте на очах: то була як цибуля, а то стала як горщик з ряжанкою.

Стоїть Карпо і про гулю забув, бідкається:

— Ой хлопці, хлопці, що ви наробили! Хто ж вас просив тушити мене?

А ми самі не розуміємо, як це воно трапилося. Коли Гнат Кирилович колупнув раз, колупнув вдруге, що це воно блищить між глиною? Не то сніг, не то лід. Колупнули ще, понюхали, попробували на язик… Сіль! Матінко моя! А там же ж хура і солі!

— Скільки ж ти її наховав на горищі? — питаємо.

— Та не так вже й щоб багато, тонни дві було. А вона ж воду бере на себе, як скажена. Така вага, така вага, яка то стеля витримає…

— Нащо ж тобі стільки солі було?

— Хіба я знав… Так… думав на всяк випадок, на чорний день…

— Ну то маєш, дурню, чорний день, — і затим поїхали у депо.

Така у нас роботка. І спробуй тут двадцять чотири години на одному боці, а двадцять чотири на другому.

НЕ СПРАВЖНІЙ

Дід-мороз сидів під ялинкою і з апетитом мурижив пончики.

Борода його звисала на шию, шапка лежала біля ніг, а неголена щелепа рухалась сюди й туди, як щітка полотера. Маленькі очі, колючі і злі, дивилися в простір, щоб нічого не бачити.

Петя несміливо трішечки-трішечки відхилив двері і зазирнув до залу. Зазирнув і заціпенів від здивування. Сяюча вогнями ялинка не захопила його, він навіть не звернув на неї уваги.

Ні! Він побачив таке, що навряд коли бачив звичайний смертний. Здається, простіше було побачити коня, який читає газету, або кицьку, яка шиє на машинці…

Дід-мороз їв пончики! Живий дід-мороз! І забувши про всі перестороги, забувши про маму, за руку якої він тільки що несміливо тримався, забувши про сердиту тітку, яка поки що нікого не пускала в зал, Петя ширше відчинив двері і, мов зачарований, рушив уперед. Він зупинився тільки тоді, коли до діда-мороза залишалося яких-небудь два кроки. Він зупинився, ніби спіткнувшись об той колючий, неприємний погляд.

— Ну, чого тобі? — буркнув дід-мороз, добуваючи з кулька новий пончик.

— Так… Діду-морозе…

— Ну, чого тобі? Йди геть! До початку ще довго. Ходять тут. Хто тебе пустив?

— Я сам. Діду-морозе…

— Ну, чого, чого… Діду-морозе, діду-морозе… Вештаються… Поїсти не дадуть…

— Діду-морозе, а ви справжній?

— Справжній, справжній. Іди ти під три чорти…

— Петрику, Петрику, де ти? — залунав за спиною у Петі дзвінкий шепіт. Це, чомусь шепочучи, бігла навшпиньках по блискучому паркету мама.

— Петрику, хто ж тобі дозволив? Свято ще не почалось…

Не озираючись, Петрик звично знайшов її руку, а другою ткнув у бік діда-мороза.

— Мамо! Ось дід-мороз, він їсть пончики…

— Пробачте, — сказала мама, притискуючи руку до грудей і тягнучи Петрика. І раптом сказала голосно:

— Льончик?

І простягнула руку… Незрозуміло було, чи подає вона її дідові-морозові, чи відштовхує його. Але дід-мороз звівся на ноги, підтягнув бороду і, змахнувши з кожуха крихти, мляво потис мамині пальці.

— Здрастуй. Син?

— Син. Петрику, біжи в фойє, біжи до дітей. Ще не починається…

Петрик, все ще не розуміючи нічого, ковзаючись на кожному кроці, поплівся у фойє.

Марія Василівна і дід-мороз — Льончик — залишилися у великому пустому залі, біля сяючої ялинки самі. І відразу обоє відчули, що зустріч ця ні до чого і говорити, власне, ні про що.

— Ти як? Працюєш?

— Працюю. От дідом-морозом…

— Театр покинув?

— Покинув. Колектив там, скажу тобі… А тут що? Хвилин двадцять погалалакаю — і десятка в кишені. Сьгодні цє вже шостий дебют… і ще чотири таких до вечора. Халтур’янц, одним словом…

— Що?

— Халтура, кажу. Ет, обридло все до бісової мами. А ти як?

— Та нічого.

— Зайшла б коли-небудь з чоловіком. З дружиною вас познайомив би…

— Ми знайомі.

Борода діда-мороза з’їхала набік. Це треба було розцінити як посмішку.

— Ну ні, з Раєю ви ще не знайомі.

— Нова?

Дід-мороз розвів руками:

— Таке життя…

В цю мить — ніби десь відкрились шлюзи — в залу ринув дзвінкий водоспад. Це з усіх дверей бігли діти…

— Ну, пробач… Я, бачиш, на робочому місці…

— Бувай! — Марія Василівна руки не подала, а якось, надламано махнула нею. Ніби дід-мороз від’їздив на поїзді, а вона проводжала його назавжди.

Іскристий, дзвінкий потік розлучив їх…

Сидячи у фойє, дожидаючи Петрика, Марія Василівна пригадала все по порядку.

Колись вона сиділа з цим Льончиком на одній парті… Шкільні роки… В нього тоді по черзі закохувалися всі дівчатка. Він був не такий, як всі. Він був загадковий. Він не клеїв паперових планерів і не ганяв футбола, не вимінював марок і ніколи не розбив жодної шибки. Вона теж закохалася в нього… Трішки-трішки… Минуло з того часу більше десяти років, зараз про це не соромно згадувати. І разом з тим соромно. Трішечки-трішечки. У восьмому класі він їй здавався схожим на Печорина, в дев’ятому — на Чайльд Гарольда. А в десятому… А в десятому вона якось відразу зрозуміла, що все це не справжнє. І що коли він не такий, як всі, то це ще не значить, що він кращий за всіх, хоча він і був переконаний у протилежному. Життя з усіма його радощами і невдачами здавалось йому схожим на коробку асорті: яку цукерку пригледів — ту й вибирай. Яка, на твою думку, солодша. Він і роботу так вибирав, як цукерку. Але як невиправному ласунові здається, що він вибрав не таку солодку цукерку, як його сусід, Льончику завжди здавалося, що в його товаришів професії кращі. Він десь вчився і не довчався… Кудись вербувався і не доїздив до місця. Легко міняв захоплення новою роботою і жінок.

Все було якось несерйозно і не по-справжньому. Чомусь опинився в театрі… Чомусь, чомусь… Марія Василівна вже не дивувалася, чому він покидав стару роботу, її дивувало, чому він брався за нову.

Тепер цей… халтур’янц. І слово таке… Можна бути ким завгодно. Можна бути і дідом-морозом.

Хіба справа в цьому? Але не треба сердитись на всіх людей за те, що ти дід-мороз.

І Марії Василівні все відразу стало ясним і зрозумілим. Йому хочеться триста шістдесят п’ять днів на рік брати щось від людей. Хочеться йому всіх людей навколо себе поробити такими дідами-морозами, щоб вони йому давали подарунки всі триста шістдесят п’ять днів. День у день. Йому дуже хочеться…

— Мамо! А він не справжній! — Петрик смикав її за руку.

— Хто?

— Та дід-мороз. Він такий злий. Дід-морозі справжній не такий. І пончики їсть. І борода у нього з клоччя…

«Душа в нього з клоччя…»— подумала Марія Василівна, застібаючи Петрикові пальто.

Льончик в цей час гарячково зривав з себе бороду і поспіхом запихав її в чемодан.

Потрібно було не прозівати черговий халтур’янц…

ЯК ТРИВОГА, ТО ДО БОГА

— Що? В газетах лають? Треба піти. Значить, — класний фільм. У нас лають, значить, там хвалять. Там теж не дураки сидять. Там, брат ти мой, теж знають толк в мистецтві. Культура, традиції, брат ти мой! Як фільм? Та-а… Переживательний. Не так, щоб так, але дуже. Ми ще до таких фільмів не доросли, а там хвалять. Там знають, що хвалити і за що хвалити. Я маю індивідуальний підхід до цього фільму, і ви мою індивідуальність не чіпайте. Да-да-да. Не ті часи.

Пора, брат ти мой, вчитися шанувати індивідуальність. У них як? У них, брат ти мой, все це дуже просто. Захотів з президентом про те про се побалакати — валяй прямо в кабінет, Да-да-да. Без всякого бюрократизму. Заходиш: привіт-привіт, тут тобі кава, тут тобі коктейль, ноги на стіл і розмовляй хоч до вечора. Да. Мені один розповідав. Там це запросто.

От про коктейль згадав, і самому випити захотілося. Підемо. Тільки хіба у нас коктейль? Помиї. От там коктейль, так коктейль. П’єш і хочеться.

Я сам, правда, не пив, мені один розповідав: коньяки, арманьяки. Нам коньяку. Алло, гарсон… Ви І не гарсон? Ол-райт. Хай буде не гарсон, аби коньяк. Бачив? Він не гарсон. Він офіціант. А там, брат ти мой, всі гарсони. Там порядок. Це називається кафе. Харчевня це, а не кафе. От у них — кафе. Да-а…

Картинок понавішували. Допотопні картинки… От у них картинки в кафе. Клас! Тут тобі сюрреїалізм, тут тобі ташизм, тут тобі… Всякі є. Мені один показував, в їхньому журналі надруковані, Там, брат ти мой, треба мати голову на плечах, щоб розібратися, що намальовано. Там, брат ти мой, таке намальовано, що ой-йой-ой. Здорово намальовано. А може, я хочу саме такого живопису! Може, моя індивідуальність саме такого живопису вимагає! Може, в мене душа горить!..

Хелло, бой… Ви не бой? Все одно. Ще по двісті коньяку. Бачив? Він не бой. А там, у них, всі, брат ти мой, бої. Там порядок. О, музика заграла. Ха! Хіба це музика? Це якийсь похоронний марш, а не музика. От у них музика! Мені один подарував пластинку. Да-да-да. У-у-у, брат ти мой, музика! Волосся дибки, по черепу наче молотом гуп-гуп, по шкірі наче шкрябачкою дер-дер, м-м-м! Мрія! А може, моїй індивідуальності саме такої музики не вистачає!

Індивідуальність, брат ти мой, велика штука. Давай, брат, вип’ємо за індивідуальність. Хеллоу, стюард! Ви не стюард? Все одно. Нам ще по сто п’ятдесят. Досить? Не досить, не досить, я сам знаю, коли досить.

Бачиш, він не стюард! А там всі стюарди, Я т-там н-ніколи не досить. Кафе….А може, я в иьому кафе вірша захочу написати… Раптом моїй індивідуальності захочеться. У них порядок. Захотів вірша написати, гукнув боя чи гарсона, він тобі чорнильний прибор пре, папір — пиши. І які вірші, брат ти мой, пишуть, які вірші! Мені один розповідав… Хіба у нас є такі вірші? Да-а. Ну, будьмо. С-скільки з нас? Н-на… Р-решту візьми собі. Н-на чай. Н-не хочеш? Як хочеш. А т-там всі беруть. К-культура. Як ми п-підемо? А о-отак-о навпростець. Що? Автобуси, т-трамваї. Ч-чхать моя ін-ди-ди-ди-відуальність хотіла на них: Я так і піду. По-подумаєш! З одного боку к-кусок з-залізяки, а з другого ін-ди-ди-ди-відуальність. Я п-пішов…

Ой… ой… 6й. Де я? У швидкій, допомозі? Ой, що ж це таке? Ой, ой, ойі Перелом? Доктор, докторі Давайте рентген! Давайте шини, пеніциліни!.. Гіпс давайте!.. Та швидше повертайтеся. Що це вам — капіталізм?.. У нас, слава богу, соціалізм, у нас, слава богу, кожен трудящий має право на безплатне лікування. Це вам не в Америці. Швидше, швидше. У-у-у, гарсони нещасні!..

ДЕБЮТ

Наш голова колгоспу, Андрій Пилипович, не те щоб скупий, а, так би мовити, економний. Купив колгосп інструменти для духового оркестру, а з оркестром щось не витанцьовувалось.

— Перше, що інструменти нові, попсувати хлопці можуть, а друге, що на капельмейстера витрачати трудодні доведеться, — чухав тім’я Андрій Пилипович.

Парторг наш, Онисько Савич, сміявся:

— Ти, Пилиповичу, завжди причину знайдеш.

А голова розводив руками і вперто стояв на своєму:

— Знову ж таки, кого-небудь з хлопців треба посилати на курси капельмейстерів у область.

— То й що ж?.. — підхоплював Онисько Савич. — При обласному Будинку народної творчості є такі курси.

— От бачиш, а тут збирання скоро, кожні робочі руки наче золото. Буде тобі музика, як врожай вчасно не зберемо!

І хто його знає, як довго б вони дискутували, коли б у селі раптом не з’явився Гринів Кость. Мі цього Костя різні чутки ходили. З села він давно поїхав. Ще тоді, коли, по правді сказати, хліб важко зароблявся, а трудодень занадто легкий був. Але давно ті часи минули, а стежки Костя щось не повертали до рідного села. Люди розповідали, що він у місті сорок різних робіт змінив, а сорок перша робота аж до ресторану завела — на довгій трубі грав. А сорок другої роботи у нього не було: коли його з ресторанного оркестру витурили, він став, як то кажуть, нетрудовим елементом, або, як по-новому, то дармоїдом чи тунеядцем.

Спробував був женитися. Але жінка не дурна була — відразу ж Костя розкусила і в потилицю вигнала. Тут вже міліція до Костя кожуха вивернула і такі слова сказала: «Або ти, чоловіче, роби, або буде тобі, чоловіче, дуже погано!» Ну, само собою, Костеві не хотілося, щоб йому було дуже погано, і він втік в село.

Так от цей самий Кость Гринів прийшов до Андрія Пилиповича та й каже:

— Я вам оркестр оборудую і нічого за це не візьму, бо я сознательний, і все це зроблю на громадських началах!

Такі слова дуже зворушили нашого голову, і він пообіцяв, що з свого боку колгосп не зобидить Костя, — коли що треба буде, в конторі завше випишуть.

Не можна сказати, що вся ця розмова Ониськові Савичу дуже сподобалась, але він промовчав, щоб побачити, що ж воно далі буде.

А Кость швидко-швидко почав оркестр оборудувати. Хлопців зійшлося чимало. Мишко Сидорчук захотів грати на корнеті-а-пістоні, Демко — на альті, я — на тромбоні, Кирило — на басі-геліконі (ох, і здоровецька ж труба!), Василь Копанчук — на флейті, другий Василь — на кларнеті, а Сашкові (він найменший з нашої компанії) дістався барабан.

Скликав нас всіх Кость до клубу і втяв вступну лекцію:

— Ну, от що, хлопці. Це коли б який-небудь інтелігентик з вами почав займатися, то ви грати б тільки через рік почали. А в мене ви за тиждень навчитесь. Чому? Я вам скажу. Тому, що інтелігентики-чистоплюйчики завше з нот починають. Ноти цілий рік жують. А я вам маю сказати, що ноти справжньому музикантові тільки заважають.

Це було щось нове. Але Кость нас запевнив, що він своє діло кріпко знає, і ми заспокоїлись. І почав нас Кость вчити за пальцевою системою. Раз-два: тру-ту-ту! — натисни пальцями де треба, три-чотири, пальці відпусти і дуй: тру-ту-ту! без пальців. А Сашко малий в барабан: гуп-гуп!

Взялись ми вчити польку-кокетку і похоронний марш. Паралельно: сьогодні польку-кокетку, завтра похоронний марш. Або навпаки. Кость нам пояснив, що така його система. Система контрастів. Коли чергувати веселу й сумну музику, вона краще запам’ятовується.

Як би там не було, навчилися ми швидко.

І польки-кокетки навчилися, і похоронного маршу. Хотілося вчити ще щось, хоч би той краков’як або туш, щоб на зборах заграти, коли кращих людей преміюють, але Кость сказав, що нам тепер потрібний дебют. В своєму селі виступати не дозволив: Засоромитесь і почнете з ритму збиватися.

Пішли ми в сусіднє село Зелені Липки і ніби ненароком на весілля потрапили. Грали польку-кокетку мало не до ранку. Так дули в труби, аж губи посиніли. А поїли нас, а частували нас, а дякували нам!

Коли вранці додому поверталися, Кость підморгнув хлопцям:

— Ну, як дебют?

А Демко з перепою не розшолопав та й бовкнув, як у дзвони:

— Що значить, де б’ють? Це не де б’ють, а де частують!

Посміялися ми, прийшли додому, полягали спати. Того дня на роботу не пішли. В суботу Кость нас знову збирає.

— Сьогодні знову дебют. В Сухій Балці. Тільки цього разу на похоронах. «Жмурика» одного поховати треба.

Це нас не так втішило, але «жмурика» поховали, грали справно. На поминках нас частували теж, і назад ми поверталися ніби не з похорон, а з весілля.

З того дня й повелось. Як не весілля, то «жмурик», як не «жмурик», то весілля. Деяким хлопцям ще почало подобатись: частують хоч на весіллі, хоч на похоронах. І так розсобачились, що ходили тільки від «жмурика» до «жмурика», з весілля на весілля. На роботу майже перестали ходити. Вже гастролювали в сусідньому районі. Кілометрів за тридцять від нашого села.

Більшість хлопців ремствувати почали: що це, мовляв, за наука, за півроку вивчили польку-кокетку та похоронний марш і волочимось по весіллях та парастасах як цигани.

І хто його знає, чим би всі ці наші гастролі скінчилися, коли б не одна пригода.

Повів нас Кость до чергового «жмурика» в село Карапутинці. «Жмуриком» була бабуся, теща одного тракториста. І тракторист хотів її з музикою поховати. Кажуть, хороша дуже була теща, показова. А трактористова жінка вперлася: з попом! Мама, мовляв, віруюча була. Тракторист кричить, що він атеїст, а жінка на своєму стоїть.

Прибули ми у двір до тракториста, а майже слідом за нами піп прибіг. І ви не дивіться, що той піп миршавенький був, накинувся він на нашого Костя, як кібець на курку. Накинувся, почав трусити його, як грушу, і примовляти зовсім не божественні слова:

— Ах ти, паразит такий! Та хіба ж ти не знаєш, що я раніше прийшов? Ти хочеш конкуренцію розводити?..

А Кость його хвать за петельки:

— Ну, ну, розводь тут мені опіум для народу! Заявляю офіціально, що бога нема!

І тут, як на біду, у малого Сашка зірвався барабан з паска, покотився, підкотився ззаду до попа — дуц! Злетів піп з копит. Що тут піднялося! Вибіг з хати хазяїн та й до Костя:

— Я вам, як чесним, гроші заплатив, а ви хуліганите?

— Які гроші? — кинулись ми.

— А такі гроші, мальовані! Двадцять п’ять карбованців, як льоду, віддав я вашому капельмейстерові. А ви не музиканти, а хулігани!

Тут нам відразу все ясно стало — от вони, дебюти! От чому Кость на «громадських оркестром керував! От чому ми тільки похоронний марш та польку-кокетку вивчили.

Василь Копанчук не стерпів та Костя флейтою по голові, а піп тим часом Сашка лупцює. Хоч піп і миршавий, а жилавий, і бачимо ми, що Сашкові непереливки. Ледве розтягли ми їх. Сашко сльози по очах розмазує і кричить:

— Дебют, дебют! Тепер я знаю, де б’ють і за що б'ють! Дурнів і в церкві б’ють!

І ну Костя барабанною палицею по спині молотити.

…Міліція нас розвела і до себе повела.

А що потім було, і згадувати не хочеться. Підвела Андрія Пилиповича заощадливість там, де не треба.

Словом, я завтра на курси капельмейстерів їду, а Кость Гринів ще в міліції сидить…

ПРОКАТНИЙ ЕНТУЗІАСТ

Він навіть не зайшов, а якось пропхався в нашу установу.

Поява його була несподіваною, бо такого громадянина за півкілометра від залізниці рідко коли й побачиш.

Громадянинові можна було дати і дев’ятнадцять, і сорок п’ять років. Бувають такі обтічні обличчя, на яких час не залишає ніяких слідів. Громадянин ступив крок вперед і, кашлянувши в рукав, бадьоро промовив:

— Вам ентузіаст потрібен?

Ну, хто, коли і де відмовлявся від ентузіастів? Він добре знає, що ентузіасти потрібні скрізь, усім і завжди. Гість, видно, і не чекав іншої відповіді.

— Угу. Значить, так. Мої умови. Зараз ви мене берете на роботу. Платите за місяць зарплату… Ні. краще за два місяці. Потім ви мене преміюєте місячним окладом… Можна, звичайно, і двомісячним, і але це вже на вашій совісті. Після цього я одержую! характеристику, підйомні і… будь ласка! Я в ваших руках, поїду, куди накажете, і буду проявляти ентузіазм!

— Е-е-е… Це добре, коли є ентузіазм, але яка у вас спеціальність, пробачте?

— Як це — яка? Я ж вам ясно сказав, я — е-нту-з-і-а-ст! Зрозуміло? Ну, кажіть толком, потрібен я вам чи ні? Мене і в іншому місці візьмуть. Професія у мене рідкісна… Ходова…

По наших очах він побачив, що ми знову ні дідька лисого не второпали, і його аж зло взяло.

— Теж мені інтелігенція! (Більшого презирства в це слово годі було вкласти!) Самі ж, мабуть, не поїдете ні на село, ні на цілину, ні на комсомольські будови чи ще куди-небудь. У вас ентузіазму не вистачить, кишка тонка. От і мушу за вас їздити. Дайте мені карту, от дайте мені карту, і я ткну пальцем, заплющивши очі, а, розплющивши, скажу вам, що точно був у цьому місці. І не тільки скажу, але й документи покажу. Алтай — давай! Волгоград — будь ласка! Крайня Північ — скільки завгодно. Тепер на село можу замість першого-ліпшого з вас. І майте на увазі, ще не було випадку, щоб я підвів організацію, яка мене з ентузіазмом провела…

Ми мовчали, приголомшені його «ентузіазмом».

— Ну, то як? Не хочете за два місяці зарплату платити? Ну, бог з вами. Давайте за один. Я не який-небудь ділок. Я більше заради справи.

Йому сказали, що тільки вчора двоє наших товаришів за власним бажанням поїхали на село, а його ми зараз із тріском спустимо вниз. Він навіть не образився. Обличчя його відразу ж набрало діловитого вигляду;

— Диваки! Морочили голову стільки часу. Могли б мені відразу сказати, що у вас свої ентузіасти є, А я б за цей час іншу контору підшукав…

Ми порадили йому пошукати вчорашнього дня, але він пішов із посмішкою на обличчі. Так посміхаються тільки дуже самовпевнені люди…

Ми посміялися з нього, та через кілька днів він сміявся з нас. Сміявся прямо у вічі з газетної сторінки, Там було групове фото молодих ентузіастів, що їдуть на село, і в першому ряду стояв він. Стояв і переможно посміхався.

Ми більше не сміялися.

Хтось все-таки клюнув на нього.

НАОЧНА АГІТАЦІЯ

Ну хто не скаже, і я не буду казати, що голова Задолинської райради Карпо Сергійович Грець шкодував грошей на ремонт шляхів у своєму районі.

Словом, фонди спускались як слід.

І ніхто не скаже, і я не буду казати, що начальніник автошосдору Михайло Прокопович Бринь ті фонди не використовував або, висловлюючись точною мовою бухгалтерських звітів, — не освоював фондів.

Мало сказати — використовував, тих фондів йому чомусь завжди не вистачало.

Але знову ж таки ніхто не скаже, і я не буду казати, що в Задолинському районі були найкращі шляхи. Більше того, шофери такими словами лаяли Бриня і весь його апарат, що я тих слів вголос не скажу і ви їх не скажете.

А ще як поблизу стоятимуть жінки або учні молодших класів.

Залишається подумати, що Михайло Прокопович Бринь ті всі фонди, себто ті всі гроші, котрі щедрою рукою відпускає йому Карпо Сергійович Грець, цвиндрить або гірше того — привласнює.

Можна подумати, що Бринь за ті гроші собі дім спорудив або автомашину купив.

Але я цього не скажу, і ніхто цього не скаже. Більше того, кожен скаже і я скажу, що всі ті гроші, всі до останньої копієчки Бринь вкладає в шляхи-дороги.

А шофери його лають, а машини по дорогах Задолинського району ламаються, і нема цьому ні кінця ні краю, як нема ні кінця ні краю степовим дорогам.

Сам райцентр лежить трошки оддалік від ас фальтового шосе, так кілометрів за двадцять. Від шосе до райцентру- грейдер, або, як шофери кажуть, «горейдер». Але Михайло Прокопович не дуже прислухається до того, що шофери кажуть. Шоферам вічно не догодиш. От, наприклад, на межі району, саме на тому місці, де «горейдер» відходить від асфальтового шосе, стараннями Михайла Прокоповича зведено арку. Кам’яну, із шлакоблоків. І візерунками з усіх боків її вже так обцяцьковано, і написано (що там написано — викарбувано!) на ній, в який саме район в’їздять шофери… Арка трохи нижча за Тріумфальну і трохи вужча за Бранденбурзькі ворота. В жодному районі такої нема, а шофери бурчать: краще б, мовляв, грейдер отой відремонтував.

Ніколи не догодиш моїй бабці! Дорога від райцентру казкова. Зліва подивишся — стенди, справа— плакати, а дороговказів різних скільки! «За 50 м вибоїна! Будь уважний!», «Місток на ремонті! Об’їзд 8 км!» Ех, які капітальні дороговкази, як гарно пофарбовані, як художньо оформлені! Не цінують цього шофери…

А стенди які! А плакати! Ось цей, наприклад. Цим Михайло Прокопович найбільше пишається.

«Алкоголізм — ворог аварій!» Художньо намальована синя пляшка розбивається об зелений грузовик. А ліворуч художньо виконане панно: «Дороги нашого району в далекому минулому і близькому майбутньому». Картини олійними фарбами намальовані (спеціально художника з Києва командирували — ох, і торгувався ж він, той художник, ну, як справжній майстер!), а шофери цього не цінують.

Це панно найдорожче Бриневі: скільки воно грошей злизало, на ремонт доріг відпущених, — один бог знає! Бринь тоді ледь-ледь догану не схопив за перевитрати, але чого не зробиш для того, щоб шляхи в твоєму районі були найкращими!

Метрів за двісті інше по-мистеньки оформлене панно розповідає історію району… Це гірше. Картинок менше (Бринь став обережнішим) і літерами дрібнішими списане, але ідеологічно витримане.

Трохи далі, після того, як проїдеш глибочезну вибоїну, прямо-таки скульптурний дороговказ: «Найближча майстерня — 2 км!».

Праворуч від цього дороговказу на великому стенді (дошки дубові, вічні) вимальовані зобов’язання, взяті районом. Стендові вже п’ять років, а він як новенький.

А ще трохи далі спеціальний знак, якого ви не знайдете в жодних правилах вуличного руху. Автор цього знака сам Михайло Прокопович. Поставці він знак біля широченної баюри… На жовтому намальований чорним віл. І палець вказує ліворуч, а нижче цифра — 4 км. Вскочив у баюру, забуксував, — не бігай сюди й туди, не виглядай зустрічних машин, а йди точно туди, куди палець вказує. Через чотири кілометри буде ферма, там і тобі дадуть волів і витягуй на здоров’ячко машину.

Ну хто ще, де ще так піклується про шоферів, як робить це Михайло Прокопович Бринь? А воші чомусь не цінували його піклувань і лаяли Бриня такими словами, котрих ні я, ні ви голосно не скажемо, особливо, коли поруч стоятимуть жінки або і діти молодшого шкільного віку.

Тими словами лаяв його (але тихенько, в душі, щоб начальство не почуло) й шофер Карпа Сергійовича Греця — Петя, коли віз обох (Греця і Бриня) з області додому.

Віз, віз, та й влетів у ту баюру, біля якої гарної намальований дорожній знак стояв.

Петя вперед, Петя назад, Петя на всі швидкості по черзі натискує, грязюка вище знака летить, грязюка вже Карпові Сергійовичу всі окуляри заляпала, а машину зісподу ніби хто зубами за передній міст тримає.

Плюнув Петя і пішов 4 км у той бік, куди чорний палець на жовтому фоні вказував.

А Карпо Сергійович і Михайло Прокопович теж з машини вилізли, щоб трохи ноги розім’яти. Михайло Прокопович не втрачав доброго гумору, бо трапилась хороша нагода показати зблизька всю свою наочну агітацію. Раніше все так виходило, що начальство на повному газі повз неї проскакувало і не могло віддати належного Бриневим трудам. А тепер така хороша нагода трапилась.

Що ж до Карпа Сергійовича, то він тільки сопів і був похмурий, як хмара, що облягла небо на обрії.

— Це що? — запитав він, гублячи в багні калошу.

— Це? Це, так би мовити, шляхи району в далекому минулому і найближчому майбутньому…

Карпо Сергійович прочитав все, що на стенді було написано, і рушив далі. Михайло Прокопович йшов за ним, і щаслива посмішка грала на його вустах. Він мав змогу показати товар лицем.

— А це що?

— Це? Це заклик до шоферів, щоб знищували хом’яків.

— Що ж вони, колесами їх будуть давити, чи як?

— Нащо колесами? Буває, машина зупиниться в полі, зіпсується, то шофер може, значить, брати відерце і йти в поле…

— Відерце, значить? Так, так…

Ознайомившись з інструкцією, як нищити хом’яків, Грець рушив далі, а Бринь йшов поруч тепер як екскурсовод і давав пояснення.

— Це агітплакат «Алкоголізм — ворог аварій!» А це заклик до шоферів здавати пусту скляну тару. Це дороговказ — «До найближчої майстерні — 2 км». Це художні плакати: «Вирощуйте цитрину— це дасть нам більше вітаміну» та «Знищуючи комарів, віддавайте перевагу малярійним».

Так вони йшли, йшли і вийшли на пагорок, з якого вже було видно райцентр. Карпо Сергійович незчувся, як загубив другу калошу.

— Ех, Карпе Сергійовичу, — замріяно сказав Бринь, — коли б мені кошти, хіба б я таку наочну агітацію розвів…

Карпо Сергійович мовчав, і це не сподобалось Бриневі.

Вони почали спускатися з пагорочка.

— Ну, от що, — хрипким голосом почав Грець, — давно мені казали, давно мене агітували, що пора тебе з роботи знімати і до бісового батька, а я ще вагався. Тепер наочно бачу. Сам загітував мене. Подавай завтра заяву за власним бажанням, і щоб я тебе наочно більше не бачив.

Михайло Прокопович ображено шморгнув носом.

— Ну да, — сказав він, — коли б фонди були, коли б фарби не розпливалися, та коли б не поскупилися і бригаду художників з Києва виписали, так було б все в порядку, а так… А так ясно… А так невістка винна…

Грець його не слухав. Він думав, як пояснити дружині факт зникнення абсолютно нових калош…

НЕ ТА НАТУРА

Гені Балабану минув уже двадцять третій рік, а він все ще «шукав себе».

Правда, часом його шукали родичі і знайомі по витверезниках і по інших подібних закладах.

Що ж до самого Гени, то він «шукав себе» в різних професіях. Пошуки починалися з того, що Гені будь-що хотілося розшукати в собі який-небудь талант.

Ну, хоча б поетичний. У поетів не життя, а мрія. Поетів друкують і по радіо їхні вірші передають, поетові портрети в журналах вміщують. Дівчата колективно і організовано в поетів закохуються. Бути поетом приємно і вигідно.

Був час, коли Гені здалося, що він вже відшукав в собі поетичний талант. Але для інших, зокрема для літконсультантів і для редакторів, Генин талант був захований так глибоко, що, не дивлячись на самовіддані пошуки, вони так-таки нічого й не знайшли.

Згодом Гена захотів стати музикантом, але інтриги керівників ресторанного джазу на вокзалі не дозволили йому посісти вакансію ударника. Зараз в ресторанному джазі гатить у барабан інший. Залишалася кар’єра художника, бо Гену все ще нестримно тягло в компанію муз і грацій.

Довелось відмовитись і від цієї професії з дуже простої причини. Щоб стати бодай паршивим абстракціоністом, треба мати терпіння розмазюкувати фарби на полотні, а якраз саме терпіння у Гени не вистачало.

Музи і грації були примхливі і вперто не хотіли взяти Гену до свого гурту.

Гена вже було зовсім повісив вуха, тим паче, що до нього вже кілька разів навідувалися хлопці з народної дружини і, хоч делікатно, але все ж таки нетерпляче питали, доки Гена «шукатиме себе».

І тут Гені на виручку прийшов Додік Складайвітер.

— Старик, — сказав Додік, — наплюй на все і хиляй у художній інститут.

— Був, — похмуро відповів Гена, — не приймають.

— А-а, ти слухай, що я тобі кажу. Студентом тебе, ясноє дєло, не приймуть, бо у тебе, ясноє дєло, таланту нема. Ти хиляй у натурщики. Не професія, я тобі скажу, а малина. Ти собі стоїш і в стелю попльовуєш, а тебе малюють і ще ж тобі і гроші платять.

— Справа навіть не в грошах, — зітхнув Гена, — папа мене не зобижає, от коли б довідку вони мені дали, що я у них працюю, щоб мене ці дружинники не мучили…

— Ясноє дєло, дадуть, — заспокоїв його Додік, — як раз плюнутию

…Гені колосально повезло. Його прийняв сам декан художнього інституту, сухорлявий меткий старичок, з живими, допитливими очима.

— Так, так, — тарабанив декан пальцями по столу, — в натурщики, значить? Так, так, святому мистецтву хочете послужити? Похвально, похвально. Так, так, а що ви взагалі, молодий чоловіче, вмієте робити?

— Бачите, я… — почав Гена, але старий вже його не слухав.

— Роздягайтеся! — тоном наказу буркнув він.

— Як?

— Скидайте сорочку.

І от вже Гена стоїть перед деканом без сорочки і без майки, притримуючи руками штани. Ну, зовсім як на прийомі у лікаря. Декан мовчки барабанить пальцями, кривиться, наче його примусили ковтнути ложку гірчиці, і раптом вибухає:

— Слухайте, молодий чоловіче, а ви не подумали, кого з вас можна писати? Сталевара, рибалку, тракториста чи, може, космонавта? Стисніть пальці в кулак, зігніть руку в лікті, так! А тепер подивіться на свої мускули. Подивіться і скажіть мені, що це таке? Це руки мужчини чи це торочки від бабусиного фартуха? Скільки вам років?

— Двадцять четвертий… — промимрив Гена.

— Двадцять четвертий! — вдарився об поли декан. — Ручусь, що за цих майже чверть століття в своїй правиці ви не тримали жодного предмета, важчого за ложку. Бо коли б це було навпаки, ви б мали хоч сякі-такі натяки на біцепси. А торс! Юначе, у вас класичний торс нероби, але ніхто з художників ніколи не захоплювався таким сюжетом.

Гена зробив останню спробу:

— Скажіть, хіба ви пишете тільки людей фізичної праці? А інтелектуальність?..

Декан пошукав на Гениному обличчі сліди інтелектуальності, затримався поглядом на лобику, що на два пальці возвишався над бровами, і не сказав нічого.

З його погляду Гена зрозумів, що про кар’єру натурщика треба забути.

Доведеться, мабуть, знову шукати. Бодай довідку з місця роботи, бо можуть бути великі неприємності.

ПРИМІТИВ

У мене є знайомий. Він дуже розумний. І я йому навіть заздрю. Про що б я не говорив, у мене все воно якось дуже прісно виходить. Навіть тоді, коли я свої думки віршами викладати починаю і різними епітетами-метафорами розквітчую. А йому досить одне-однісіньке слова сказати — і всі на нього увагу звертають.

Стоїмо ми на художній виставці. Мені картина дуже сподобалась, і я вголос своє захоплення висловлюю:

— Ви подивіться, як тонко художник передав всі відтінки вечірнього неба! А ця берізка! Мені здається, що її листочки пахнуть!

Мій знайомий глянув спідлоба і кинув через губу, наче плюнув:

— Примітив!

І всі на нього увагу звернули, а дехто навіть з повагою подивився. Видать, у людини неабияка ерудиція, коли вона тільки глянула на картину і отак безапеляційно перекреслила її. І головне, не посперечаєшся, заперечувати не станеш! Які тут можуть бути розмови?

Примітив — крапка!

Або сидимо у гостях, про новий роман сперечаємось.

Один каже, що образ Марисі йому сподобався. Це, мовляв, авторська удача, знахідка, можна сказати. Інший каже, що образ Василя не зовсім вдалий, занадто залітературив його автор, я хвалю мову твору. Кажу, що дуже хороша, народна мова у романі. А мій знайомий недбало кинув через губу:

— Примітив!

І все. І суперечка наша зашкварчала і згасла. Якось навіть ніяково стало. Виходить, що ми наче оті маленькі дурники сиділи і переливали з пустого в порожнє, а роман взагалі доброго слова не вартий, і одне, що про нього можна сказати, це — примітив.

Так завжди. Про що б не зайшла мова, мій знайомий завжди на висоті, і всі чомусь до його думки прислухаються, хоча думка та завдовжки із заячий хвостик. А мені не везе…

…Сидимо у цирку. Акробат під самісіньким куполом, розгойдується, під ним ніякої сітки, у мене серце завмирає, я за сусідове коліно хапаюся, ніби сам боюся впасти, а знайомий мій сигарету розминає, антракту дожидаючись, і недбало кидає через губу:

— Примітив!

На стадіоні сидимо. Тільки що Базилевич мало не з середини поля увіпхнув такого голяку, що стадіон ахнув, завмер і аж тоді заревів, а мій знайомий струшує з сигарети попіл на лисину якомусь дяді і кидає недбало через губу:

— Примітив!

Виходимо з кіно. Кінофільм всіх за душу взяв. Після такого фільму сам себе поважати починаєш і за людей приємно — на що вони здатні. У мене і душі музики грають, і я несміливо так кажу йому:

— Правда ж, здорово?

А він плечима знизав, недокурка на тротуар кинув і плюнув:

— Примітив!

Ну що ти йому скажеш? Я відразу ж всю свою неповноцінність відчув і у своїх власних художніх смаках засумнівався. Справді, йду, радію, як дурне теля, а чогось головного, якогось істотного недоліка не розглядів, а той непомітний недолік вибухнув, і від цього фільму одне-однісіньке слово «примітив» зосталося.

Ні-і, не буду я таким обмеженим! Не буду отак необдумано, запально свої незрілі, примітивні смаки виказувати. Перш ніж рота розкрию, сім разів подумаю. Тільки чомусь не виходить у мене так. Коли мені щось подобається, я відразу про це кажу, не подобається — теж не мовчу. І можу навіть посперечатися, коли зі мною хтось не згоден. Тільки з ним, з моїм розумним знайомим, мені важко. Він мене на місці вбиває:

— Примітив! — І у мене тільки зуби клацнуть.

Оце зібрався я купити моторолера нової моделі.

Дуже він мені подобається, і всі, з ким я на радився, мені в один голос кажуть:

— Бери, не пожалієш!

Тільки він, мій знайомий, зміряв мене з ніг до голови, зітхнув і кинув через губу:

— Примітив!

Я так і не зрозумів, хто ж зрештою примітив: я чи моторолер.

А оце вчора він у мене в гостях був. Жінка такого пирога спекла, що у мене і сьогодні слина у роті закипає, як про той пиріг згадаю. Пригощаємо його, припрошуємо. Він пирога їсть, як за себе кидає. А жінці приємно, що так активно її, кулінарним здібностям належне віддається.

Кожній жінці було б приємно. І вона не витримала і мала необережність запитати;

— Ну як вам мій витвір подобається? А ви накладайте, накладайте ще!

Він подивився на неї каламутними від ситості очима, сито відригнув і сказав:

— Примітив!

Не скажу, щоб жінці моїй таке слово було приємно чути, але я собі подумав: що, коли він не розумний, а зовсім навпаки? Що, коли у нього у мозкові одна-єдина звивина і на тій єдиній звивині, як на магнітофонній стрічці, одне-єдине слово «примітив» записано? Що, коли він просто дурень і ніколи розумним не був? Геометрично правильний дурень, з якого боку на нього не подивись. Може ж таке бути?

КОТЛЕТИ І ЕРУДИЦІЯ

Саня Ковальчук хлопець розумний і дуже начитаний. У нього власна бібліотека велика. Здебільшого передплатні видання. В шафі вони вже не вміщуються, так тато Сані полички зробив. І Саня на тих поличках найулюбленіші книжки тримає, щоб завжди під рукою були. Мама пил з них кожного дня стирає, так що, можна сказати, Санина бібліотека в зразковому порядку.

Багато хорошого й цікавого в тій бібліотеці. Розумні, добрі люди книжки написали і ніби найдорожчим своїм, найщирішим, найкращим з Санею поділилися. Любить Саня біля отих книжкових полиць з ким-небудь з товаришів своїх побалакати, трішки, звичайно, бібліотекою похвастатись, але в основному щось цікаве розповісти.

Оце й сьогодні у Сані гість, хлопець з їхнього ж таки 9-Б, Гриша Завгородній.

Гриша Завгородній мовчазний, він більше слухати любить, А Саня, Саня — як професор:

— Ти, Грицько, мабуть, і не знаєш теорії Гельмгольца. В школі ми ще цього не проходили та й навряд чи будемо проходити, програмою це не передбачено. Але коли б визнати теорію Гельмгольца, то вийшло б, що двадцять мільйонів років тому наше Сонце було більше, ніж вся сонячна система.

Не будемо розглядати де питання з астрономічного боку, розглянемо його з фізичного, і ти погодишся, що це абсолютне безглуздя…

Гриша вже розкрив було рота, щоб погодитися, що ця теорія Гельмгольца була абсолютністьким безглуздям з усіх боків, як до кімнати зазирнула Санина бабуся Ксенія Петрівна. Вигляд у неї був дуже винуватий.

— Санечко… — сказала вона, не наважуючись продовжувати далі, бо побачила, як її начитаний онук насупив брови.

— Ну, чого тобі? — буркнув Саня, перегортаючи книжку і всім своїм виглядом показуючи, що бабусина присутність тут абсолютно недоречна. Бабусина освіта, звичайно, не дозволяла їй піддати нищівній критиці хибну теорію Гельмгольца.

— Санечко, я хотіла тебе попросити…

— Потім, — відрубав Саня і всією своєю позою дав бабусі зрозуміти, що аудієнція закінчена. Але чи то бабуся не відразу зрозуміла, що аудієнція закінчена, чи справа у неї була дуже нагальна, бо вона зважилася викласти своє прохання до кінця:

— Розумієш, Санечко, мама з татком скоро на обід прийдуть, а в мене котлети ще не той…

— Хіба я директор кулінарного магазину? — саркастично запитав Саня.

— Ні, ні, — замахала руками бабуся, — який з тебе директор. Я це до того, що м’ясорубка чогось не загвинчується. Чи пальці в мене вже не ті, чи, може, з гвинтиком що…

Треба було бачити, як знизав плечима Саня, яка гримаса благородного обурення з’явилася на його обличчі, але треба було також побачити, як здивувався Саня, коли Гриша мовчки встав і вийшов за бабусею в кухню.

Повернувся він рівно через дві хвилини і, винувато посміхаючись, сказав:

— Самі тобі дрібниці. У старенької вже сила не та, та й гвинт, по правді сказати…

Саня знову знизав плечима, і знову та ж самісінька гримаса благородного обурення оселилася у нього на обличчі, цього разу вже надовго.

— Ну що ж… Коли якийсь іржавий гвинт цікавить тебе більше, ніж теорія Гельмгольца, я не смію заважати. Практика, так би мовити, політехнізація… Ха-ха-ха! — і Саня засміявся гамлетівським сміхом.

А Гриша зовсім знітився і замахав руками:

— Ні-ні! Що ти, що ти, Саню! Ти так цікаво розповідаєш!

І, знаючи, як підлеститися до Сані, провів обережно пальцем по золотавих обкладинках книжок:

— А це в тебе що?

Розрахунок був точним і безпомилковим. Саня враз став простим і доступним, як професор після екзаменів.

— Це? — перепитав він з гордістю. — Це? Весь Вальтер Скотт! Які романи він писав, які благородні образи виводив в тих романах! Ти читав що-небудь Вальтера Скотта?

— «Айвенго» читав і «Роб-Роя» теж читав…

— Мало ти читав. А ти знаєш, що Вальтера Скотта називали «шотландським чарівником»? Він і про Марію Стюарт писав. Трагічна доля цієї благородної жінки страшенно зворушила Вальтера Скотта, і він, часом навіть поступаючись історичною правдою, створював надзвичайно хвилюючі ситуації. Та що там говорити! Які чудесні жіночі образи створював Вальтер Скотт!

І, як завжди в таких випадках трапляється, відчинилися двері, і бабуся Ксенія Петрівна знову зазирнула до кімнати:

— Ви вже мене, синочки, вибачайте, але ти, Грицьку, так прикрутив машинку, що хоч плачне можу відгвинтити, а мені ще ж локшину місити, стіл потрібний…

— Ні, це чорт зна що таке! Чого тобі треба? Тут що — гарантійна майстерня по ремонту м’ясорубок? — Але цього разу в тоні Саниному не було ні гумору, ні сарказму. Обурення, обурення і ще раз обурення бриніло в його голосі.

Ксенія Петрівна щось бурмотіла про котлети, намагалася виправдатися, але яким жалюгідним було її виправдування перед бурею Саниних звинувачень! Саня кипів, Саня був прекрасний в своєму благородному гніві, і хто зна, чим би це все скінчилося, коли б Гриша тихесенько, навшпиньках не-вийшов на кухню і не відгвинтив м’ясорубку. А потім він так самісінько тихенько повернувся і тихесенько сказав Ксенії Петрівні:

— Готово…

А Сані сказав:

— Ну, я піду. Спасибі тобі, ти дуже цікаво розповідаєш. Мені ще в одне місце треба. Я зайду іншим разом. До побачення, бабусю!

І він пішов…

Саня провів його аж на сходи, бо Саня був не тільки начитаним і розумним, але й чемним хлопцем.

А потім Саня зайшов на кухню. Котлети вже шкварчали на сковорідці…

— Сходила б ти вниз, — сказав Саня бабусі,— та глянула в поштову скриньку, чи немає свіжої пошти. Вже й журнали мусять бути…

Котлети ж згорять, — жалібно сказала бабуся.

— Чи не думаєш ти, що я готуюся стати шеф-поваром і буду наглядати за котлетами? — високо звівши брови, запитав Саня.

Ні, бабуся так не думала. Вона просто сказала, що досмажить котлети, а потім піде за поштою.

Саня повернувся в кімнату, ліг на тахту і розгорнув томик улюбленого поета. Він вмів планувати свій час, і жодна хвилина в нього не пропадала.

У ЛІСІ, ЛІСІ ТЕМНОМУ…

Саме тоді, як мама готує салатик, а гості в сотий раз розглядають фото у сімейному альбомі, тато каже:

— А от Вова зараз вам віршика розкаже!

І всі відразу ж зображають на своїх обличчях неабияку увагу і неабияке нетерпіння. Ніби це зараз не Вова віршика розказуватиме, а Тарапунька із Штепселем виступлять.

Але Вова, хоч йому лише чотири роки, прекрасно бачить, що гостям немає ніякого діла ні до самого Вови, ні до його віршиків. Гостей більше цікавить, коли нарешті мама впорається із салатиком. Коли б Вова знав розумне слово «доповідач», він зрозумів би, що гості дивляться на нього, як на доповідача, якого, хочеш того чи не хочеш, треба слухати. Треба слухати аж доти, доки не оголосять, що після доповіді почнеться художня частина. Гості чекають «художньої частини». Вова ще не знає багатьох розумних слів. Вові тільки ж чотири роки, і Вові зовсім не хочеться виступати зараз з «доповіддю» перед гостями, але Вова мусить. Так сказав тато… А тато, ще до того може й у куток поставити, тата треба слухатись. І Вова починає:

Гості — сама увага, дехто навіть головою хитає в такт Вовиній доповіді, але тут заходить мама і все псує:

— Ну, дорогі гості, прошу до столу! А ти, Вов-ко, тут не крутись, марш на кухню до бабусі!

І Вова виходить. Йому не шкода, що мама перервала його, він чомусь здогадується, що гості раді, що так сталося. Але як би там не було, Вові хочеться доказати вірш до кінця. А на кухні сидить в куточку на ослінчику бабуся, і Вова підходить до неї.

— Бабуню, я тобі віршика розкажу!

— Розкажи, дитинко.

Вова знає, що бабуся вже, мабуть, зо сто разів чула цього віршика, але знає чомусь Вова і те, що буде його слухати бабуся з великим задоволенням і в сто перший раз. Там, у кімнаті, весело, а тут, на кухні, їх лише двоє, і їм мусить бути не скучно.

— Я тобі, бабуню, почну спочатку.

— Почни, почни спочатку, сонечко моє.

І тут лунає дзвінок. І Вова з бабусею чують, як тато біжить відкривати двері. По дорозі він встигає заглянути на кухню і кинути бабусі:

— Ви що, оглухли?

Бабуня не оглухла, вона добре все чує, вона просто слухала Вовині віршики, бо тільки вона вміє його слухати по-справжньому. А зараз вона гладить Вову по голові, і Вова відчуває, як дрібно-дрібно тремтить її рука. Але тато не бачить, як дрібно-дрібно тремтить її рука, тато поспішає відкрити двері. Хтось прийшов, з когось люб’язно зривають пальто, когось вітають, комусь кричать:

— Штрафну, штрафну йому!

Прийшов якийсь дядя, він там у кімнаті з усіма вітається, а де з ким знайомиться, і мама, забігши на кухню, тягне Вову за руку.

— А це наш наслідний принц!

— О-о, — каже дядя, дивлячись кудись поверх Вовиної голови, — який молодець! Ким хочеш бути, як виростеш? Мабуть, космонавтом?

Вова не хоче бути космонавтом, коли виросте. Вова, коли виросте, хоче бути двірником, бо тоді можна буде поливати з гумової кишки водою всіх хлоп’ят, але Вова схвально хитає головою, погоджується з дядею: так, він хоче бути космонавтом. Колись Вова сказав, що він хоче бути двірником, і всі гості сміялися, а тато і мама сердились. Тільки бабуня не сердилась і не сміялася. Вона просто сказала:

— Рости здоровий, а ким вже ти там будеш… У кожного своя доля.

— Молодець, молодець! — каже дядя і дивиться кудись поверх Вовиної голови.

— Він і віршики у нас знає,— каже тато, — ану, Вовочко, розкажи.

І Вова починає:

— Солов’я баснями не кормлять, — каже мама і всаджує дядю за стіл, — а ти, Вовко, марш на кухню, нічого тобі тут вештатись.

— Бабуню, я тобі віршика розкажу!

— Розкажи, розкажи, дитинко!

Вова знає, що бабуня з радістю слухатиме його і в сто другий, і в сто третій раз, і починає:

МАМА У НАС ВІДПОЧИВАЄ…

— А-а-а! Павле Максимовичу, заходьте, заходьте! Скільки літ, скільки зим. Давненько у нас не були. Заходьте, заходьте. А я оце тільки-но з роботи. Знаєте, за цілий день закрутишся, аж голова обертом іде. Дружина теж прийшла з роботи, і так оце пішла з малим погуляти. Знайомтесь, це наша мама. Мама у нас уже відпочиває. Мама вже на пенсії. Сідайте, сідайте. Сідайте сюди, тут вам буде зручніше.

А ви, мамо, чого стоїте? Давайте швидше, організуйте що-небудь перекусити. Павло Максимович ще, певне, теж не обідав. Давайте, давайте швиденько. Да-а. Пішла на пенсію старенька. Законно, так би мовити, відпочиває. Ну, по дому дещо там допоможе. Сюди-туди. А взагалі мама в нас уже відпочиває. Мамо, давайте швидше, що ви, прости господи, збираєтесь, як на завтра. Так… А оселедчики де? Ай-я-я-й! Про оселедчики й забули. В гастрономі повно. Нічого, нічого, Павле Максимовичу, тут до гастроному два квартальчики. Хай старенька пробіжиться. Одна нога тут, друга там. Хе-хе-хе! Вона ж тепер відпочиває, їй приємно пробігтися по свіжому повітрі. Да-а… А як ви поживаєте? Як на роботі справи? Як дружина, дітки? Дружина теж працює? Так, так.

Мамашо, чого ви так довго? Можна подумати, що ви самі тії оселедці ловили солили. Хе-хе-хе! Що, ліфт зіпсувався? Вічно у нас що-небудь не слава богу. Ну от, я так І знав! А мінеральна водичка де? В таку спеку без мінеральної водички і ні туди і ні сюди. Що ви, що ви, Павле Максимовичу, як так можна — без мінеральної водички? Мамаша зараз почистить оселедчика і принесе нам водички. Велике діло! Одна нога тут — друга там.

О-о, а це супружниця моя з прогулянки повернулася з синком. Сашко, дай дяді ручку. Так, скажи, як тебе звати. Ні, Сашко в дитсадок не ходить. Для чого? Мамаша ж у нас тепер на пенсію вийшла, вона його догляне. О, про вовка промовка, а мамаша тут!

Ніно, сідай до столу. Зараз мама водичку відкриє та поведе Сашка гуляти. Беріть його, мамо, беріть, ач, як малий розкапризувався! Прошу вас, Павле Максимовичу, прошу. Давайте по одній. Нічого, нічого, що спека, це легке натуральне винце. І водичкою запийте. Мамаша холодненьку принесла. А сигарет вона, здається, таки забула взяти. Мамо! Сигарет мені візьміть у кіоску.

Беріть, беріть, Павле Максимовичу, закусюйте. Зараз мамаша сигарети принесе, чорну каву заварить. Вона у нас мастак на такі штуки. Вміє чорну каву варити. О, а ось і сигарети. Дякую, мамашо. Тепер давайте оформіть нам чорної кави. Ніночко, поклади гостеві ще сирку. Мамо, де ви там ходите? Подивіться, чогось Сашко плаче, певне, кицька його подряпала. Мамо, чуєте, мамо, та викиньте кицьку на сходи, хай іде погуляє. Ага, а каву вже зварили? То наливайте, просимо!

Мамо, гляньте, чим там Сашко брязкотить. Подивіться, щоб, бува, сервіз із серванта не виволік. Пийте, пийте, Павле Максимовичу, ще чашечку? Правда, смачна кава? Мамаша у нас на цих ділах спеціалізується. Як на пенсію вийшла, як відпочивати стала, — так її кулінарний талант і розквітнув.

Мамо, гляньте, чи вже пошта була. Подивимось, яка сьогодні програма по телевізору. Павле Максимовичу, ви вже прощаєтесь? Куди ж ви поспішаєте? О, газетка свіженька. Зараз програму подивимось. То не хочете зоставатися? Ну, не буду вас затримувати. Привіт, привіт! Привіт дружині, діткам. Пішов. Да-а… Ну, що у нас там по телевізору? Ага, передача «Для вас, жінки». Ніночко, сідай ближче. Мамо, збирайте зі столу швиденько вам ще ж у аптеку йти. Цікаво, цікаво. Мамо, та не брязкайте так посудом, ви ж слухати заважаєте.

Фу-ух! Спека яка! Мамо, відчиніть, будь ласка, двері на балкон, бо тут задихнутись можна. Мамо, там, здається, кицька шкребеться, слід впустити її, бо вона весь дерматин обдере на дверях. Що це у нас робиться, господи прости. Прийдеш з роботи стомлений, культурно відпочити хочеться — немає умов. А ви ж цілісінький день вдома, і не можете нам цих умов створити. Мамо, а де мої пантофлі? Під тахтою? Самі ж ви їх туди запхнули. А скільки пилу під тахтою! Для чого я тільки пилосос купив? Це ж можна залюбки весь пил пилососом висмоктати. Ну, так я і знав, двох ґудзиків на піжамі не вистачає. Коли ви їх зберетесь пришити? Укладіть Сашка спати і мерщій в аптеку, вже час не ранній. А взагалі треба свій відпочинок вміти якось планувати. Ви ж як-не-як цілісінький день дома…

«ЗРОБИ ТЬОТІ ДО ПОБАЧЕННЯ…»

— Драстуйте, драстуйте, люба моя! Драстуй, Лесику, мій маленький! Драстуй і зразу ж таки зроби тьоті до побачення, бо тьотя поспішає. У мене там молоко на плиті. Я на хвилиночку… Я хочу від вас по телефону подзвонити. Можна? Спасибі Лесичок, маленький мій, хороший хлопчик! Тьотя зараз подзвонить по телефону, а ти тьоті зробиш до побачення, бо тьотя поспішає, у тьоті моня на плиті.

Альо! Муся, де ти? Альо! Це я. Хто, хто! Що ти, по голосу не пізнаєш? Багата, значить, буду. Ага-а, впізнала-таки. То ж то, а то: хто такий, хто такий! Звідки дзвоню? Від знайомих одних дзвоню. Ні, ні, ти їх не знаєш, це мої нові сусіди через площадку. Дуже культурна сім’я, дуже милі люди. Альо, ти мене слухаєш? Да, да. Я дуже поспішаю, розумієш, у мене молоко на плиті. Не смикай за шнур. Що? Це я не тобі, це я Лесику. Якому Лесику? Ти його не знаєш. Це хлопчик моїх нових сусідів. Льока? Який Льока? Клавин Льока? Що ти кажеш? Розлучилися? І в газеті було? Оце так-так. А як же ж вони кімнату будуть ділити? У них же дев’ятнадцять метрів. Це що ж виходить? Їй десять метрів, а йому дев’ять метрів? Ні, ні, він ніколи не погодиться, ти Льоки не знаєш. Альо, альо, хто там перебиває!

Альо! На тобі! Міжгородня включилася. Ну, ви бачили таке? На самому цікавому місці перебили Це моя подруга одна, ви її не знаєте. Розумієте каже, що моя друга подруга, ви її теж не знаєте, з чоловіком розлучається. І вже в газеті було! Лесик, зроби тьоті до побачення. Ручкою, ручкою помахай! Тьотя зараз іде, у тьоті моня на плиті. Тьотя зараз подзвонить другій тьоті, ти її не знаєш, і зараз же йде. Ви вже мені пробачте, я до вас на одну хвилиночку. Можна ще раз скористатися вашим телефоном? Велике вам спасибі. О, все ще зайнято! Цікаво, з ким це Муська може по міжгородній розмовляти? Напевне, з тьотею Пашею. У неї тьотя в Житомирі живе. Подзвоню ще раз. Знову зайнято. Коли поспішаєш, завжди так виходить, господи прости. Я знаю тьотю Пашу, вона така, що карбованців на п’ять може наговорити. Вже як дорветься до телефону, то її від телефону і за вуха не відтягнеш. Ще раз спробую. Альо! Муся, це ти? Альо! Це я. Хто, хто! Тільки що говорили, а вона хтокає. Звичайно, я. З ким це ти по міжгородній балакала? З тьотею Пашею? Ну я ж казала вам, що вона з тьотею Пашею говорить. Це я не тобі, це я сусідці. Ти її не знаєш.

Так що там у тьоті Паші новенького? Тільки швиденько кажи, бо мені ніколи, у мене молоко на плиті. Дядя Гриша вставив нові зуби? Що ти кажеш? Молодець дядя Гриша, нарешті зібрався. Це її дядя, він все ніяк не міг зібратися вставити нові зуби, а тепер нарешті вставив. Що, що? Це я не тобі, це я сусідці розповідаю про дядю Гришу, вона його не знає. Хто, хто? А, сусідка? Ти її не знаєш. Ну, ну! І які ж він вставив? Що ти кажеш? Молодець, молодець! Ну, він тепер помолодіє на двадцять років. Ага, ага! На двадцять не на двадцять, а на п’ятнадцять явно помолодіє. Що я, не знаю дядю Гришу! Він ще крепкий мужчина, дарма що на пенсію пішов. Він тридцять вісім років бухгалтером пропрацював, дядя Гриша. Це я не тобі, це я сусідці. І де ж він вставляв? Де, де? В поліклініці?

3 глузду з'їхав! Наплачеться він тепер з ними. Сусідка моїх знайомих теж зробила в поліклініці, так вони такі зробилися, як підкови, в роті не вміщуються. Кажеш, добре зробили. Буває… Що, що?

Що я тобі хотіла сказати? Чого дзвонила? Стривай, а чого ж я тобі справді дзвонила? Забула, їй богу, забула! Ну, я тобі пізніше подзвоню. Телефон тепер під боком, сусіди у мене дуже хороші, інтелігентні люди. Бувай, мені ніколи, у мене молоко на плиті.

Ну, Лесичок, роби тьоті до побачення, тьотя вже | йде. Отак, отак, ручкою, ручкою. Риба моя, люба моя, пташка моя! Тьотя потім прийде. Ой, Лесику, дивись, яка гарна червона машинка приїхала. Ой, яка машинка! Машинка ту-ту! Лесичок поїде на машинці. Дивіться, сусідко, чого це до нас пожежна машина приїхала? Невже пожежа? Де ж воно горить? Дивись, Лесичок, дяді драбинку розклали і кишечку тягнуть. Куди ж це вони лізуть? До мого вікна! Господи! До мого вікна лізуть! У мене горить! Дим з вікна валить! Це ж моє молоко! Завжди так з цією Муською, заговорить тобі зуби, а потім пожежна машина. Ну, я побігла! Зроби, Лесику, тьоті до побачення, тьотя побігла. Я зараз прийду, розповім, як потушили, а потім подзвоню Мусьці, як через неї до нас пожежна машина приїздила.

ОЗДОРОВЧА КАМПАНІЯ

Ні, Маріє Гордїївно, що ви мені не кажіть, а сала в борщ ви кладете багато. Це ви не сало кладете, це ви холестерин кладете. І отак покладете в домовину свого Карпа Гнатовича. Бачив я, бачив, як ви вранці йому яєчню смажили! Думаєте, ви яєчню смажили? Холестерин ви смажили. І ще на якийсь день-два вкоротили життя рідному чоловікові. В журналі «Здоровье» все правильно написано. Хочете, я дам вам почитати?

— А ти, Ромо, знову до восьмої години у волейбол грав? Мені з балкона все видно. Спорт то спорт… Проти спорту й журнал «Здоровье» нічого не має. Але ж треба міру знати. Яке навантаження на серце! Знову ж таки, ти долонею ляпаєш по м’ячу, капіляри розширюються, кров приливає до рук, а відливає від голови. А в результаті що виходить? А в результаті виходить деградація розумової діяльності. Ясно? А в тебе екзамен на носі.

— А-а-а! Карпе Гнатовичу! З риболовлі? І багато вловили? Три щупачки? Ой Карпе Гнатовичу, Карпе Гнатовичу, то не три щупаки ви собі вловили! Ви вже знаєте, що ви собі вловили? Ще не знаєте? То я вам скажу, що ви собі могли вловити, коли вже не вловили. Радикуліт — раз, ревматизм— два, малярію — три! Річка, вологість, комарики… Комарик вам на лисинку сів — чик, він далі полетів, а ви лягли. Добре, коли на ліжко, а то інший на ліжку полежить-полежить, помучиться-помучиться, а потім його на стіл кладуть. Та ногами вперед з хати. Так-то…

— Ви, Алло Миколаївно, сьогодні, мабуть, своєму Лесику знову морозиво купляли? Купляли, купляли, не крутіть, по очах бачу! Знаєте, що ви йому купляли? Не знаєте? То я вам скажу, що ви йому купляли. Ангіну ви йому купляли! Ясно? А ви не узнаєте, що таке ангіна? Я вам дам журнал «Здоровье», почитайте. Це не просто собі горло болить. Від ангіни ревматизм починається, а ревматизм не просто лиже суглоби, ревматизм, — він кусає серце! І от вам результат: бігав собі веселий хлопчик Лесик, і немає більше веселого хлопчика Лесика…

Ні-ні, я не хочу сказати, що може бути обов’язково «екзитус леталіс», як кажуть лікарі, але інвалідом з синюхою можна стати як раз плюнути. Отак…

— Фізкульт-привіт, Ромочко! Як екзамени?

А пиво, Ромочко, ти даремно пив сьогодні у кіоску. Це ж півкілограма зайвої ваги! Уявляєш собі, півкілограма! Нещасне серце. Ти тільки підрахуй: ти важиш кілограмів шістдесят п'ять, і воно мусить ці кілограми обслуговувати. А тут ні сіло ні впало ще плюс півкілограма. Уявляєш собі? Цілих півкілограма — майже цілий процент твоєї власної ваги! Воно, бідне, мусить: тук-тук-тук і зайвий «тук», бо його хазяїнові, бачте, пива захотілося. Знову ж таки приплив крові від голови до шлунка, занепад розумової діяльності, а в тебе ще два екзамени. Я вже не кажу про такий фактор, як алкоголізм. Сьогодні кухоль пива, завтра кухоль пива — і-і-і повело до синього носа й білої гарячки.

— Я, Карпе Гнатовичу, оце на балконі сидів і спостерігав, як ви в дворі козла забивали. Дванадцять партій зіграли не встаючи. Куди ж це годиться? Приплив крові, варикозне розширення вен. В одному місці, в другому, а там і до трофічної виразки два кроки. Скажіть ви мені, будь ласка, чи треба вам це у вашому віці? Не треба, правда? От бачите!

— От ви, Маріє Гордіївно, накрохмалили комірець Карпові Гнатовичу і зовсім не подумали над тим, що може статися. Мушу вам сказати, Маріє Гордіївно, що комірці від крохмалю стають твердими й мають тенденцію розтирати шию. Спочатку розітре він начеб і непомітно, а потім на те місце сяде яка-небудь інфекція. Сюди-туди, фурункул, карбункул, далі загальне зараження крові, і ви — вдова, Маріє Гордіївно.

— А-а-а! Ромочка! Я бачу, ти кудись зібрався? У туристський похід? Так, так… З одного боку, воно б наче й нічого. Спорт, так би мовити, проме-над, кисень, озон і взагалі різні вітаміни. На перший погляд, усе приємно й корисно. Але зваж на атмосферні опади! Дощ, град! Сюди-туди — і запалення легенів забезпечено, а там і до туберкульозу один крок. І дівчата з вами йдуть? Ну, ну! Хе-хе-хе! Ой молодь, молодь, нічого ви не знаєте! А чи знаєш ти, Ромочко, скільки різних інфекцій передається поцілунками? Не знаєш? Я був певен, що не знаєш! Ти думаєш тільки про рожеві, як пелюстки троянди, устонька, а не знаєш, що то не пелюстки троянди, а ворота різної зарази. Ти знаєш, скільки мікробів міститься в ротовій порожнині? Більше, ніж будь-де! Ось я тобі винесу підшивочку журнальчика, там навіть малюнки є різних мікробів, художньо виконані. Чим ото шалатися по різних пікніках, краще почитай…

— Ой, Ромочко, ой, що ти робиш! Підшивочкою по голові! Ой, порвеш підшивочку! Ой, у мене струс мозку буде! Ой, що ти робиш?!.

— Карпе Гнатовичу, ой, Карпе Гнатовичу, йой, що ви робите! Нащо ви спінінгом? Він же залізний! Ой, Карпе Гнатовичу, ой, більше не буду! Ой, там же в мене нирки! Ой, не робіть мені блукаючу нирку!

— Ой, Маріє Гордіївно, ой, ой! Куди ж ви макогоном суляєте! Там же в мене підшлункова залоза! Вона ж інсулін перестане виробляти!

— Ой, Алло Миколаївно, не дряпайтесь, ви ж своїм манікюром інфекцію в шкіру занесете! Більше не буду! Я ж вам добра хотів! Я ж серед вас добровільно вів оздоровчу кампанію. Ой, не бийте! Отруюйтесь, заражайтесь, хворійте, вмирайте, — я більше не буду! Ромко, порвеш підшивку!..

СЮРПРИЗ ЛЮБИХ ЧОЛОВІЧКІВ

Ви мене питаєте, чого це я 8 Березня стою та посуд мию. Ну, як бачите, не я одна мию, багато нас тут таких, як я. А справа в тім, що як розібратися, то 8 Березня не сьогодні було, а вчора. То тільки на календарі написано, що сьогодні, а для нас воно вчора було.

Наше правління вирішило його трошки пересунути, як то кажуть, перенести. О! Бо вчора була неділя, а сьогодні, значить, понеділок. Отож наші руководителі порадилися, погомоніли між собою, а тоді скликали розширене правління та й оголосили:

— Товариші женщини! Йде 8 Березня, тасать, всежіноче свято! І правління нашого колгоспу вирішило якнайширше це свято відмітити. Кошти бухгалтерія певні виділила, так що з цього боку все буде правильно. Це ми до того, щоб не обмежуватись доповіддю і танцями. Щоб після доповіді була художня частина, щоб ми могли після доповіді до столу сісти випити-закусити, а вже тоді, тасать, танці і різна самодіяльність. Про всі оті напитки-наїдки ми, чоловіки, самі потурбуємось, а ваше жіноче діло сидіти в президії і в долоні плескати, коли котру преміюють. Тільки тут діло таке. 8 Березня випадає на понеділок… Воно якось не з руки у понеділок святкувати. Давайте 8-ме перенесемо на 7-ме, і хай воно вважається як 8-ме.

Перенесемо, то й перенесемо. Щоб так уже й заперечували, то й не заперечували. 7-го, то й 7-го. Скільки того діла? На тому й порішили, що в неділю зберемося, музика гратиме, президія сидітиме, потім, значить, художня частина за накритим столом почнеться, а тоді вже танці і така інша самодіяльність.

Словом, заходилися наші чоловіки у неділю на ясельній кухні порядкувати. Там вільно — зимою ясла не працюють. Смажать, варять-парять, печуть, аж дим стоїть. Начальник нашої пожежної команди вже кілька разів поривався у дзвони бити, думав, десь загорілося. Ні, кажуть йому, це йде підготовка до 8 Березня, яке відбудеться сьогодні,

Ну, сіли ми, жінки, у президію. Врочиста частина починається. Не встиг доповідач розкрити рота І сказати: «Товариші, ми зібралися сьогодні для того, щоб…», коли, бачу, пробирається поза спинами мій Гордій. Думаю, чого це він, його ж, здається, у президію не обирали? А він вже шепоче мені на вухо:

— Галю, біжи на кухню, у нас там неув’язочка. Розумієш, хотіли вам сюрприза зробити, гаряченьких вареників на стіл поставити, взялися місити тісто, так Семен уже заліпився так, що й очей йому не видно, допоможи, рибонько, а я замість тебе у президії посиджу.

Побігла я… Прибігаю, матінко моя, вони там такого наробили, що коли нам, жінкам, не вмішатися, то вечеря якраз на 1 Травня поспіє. Такий сюрприз вийде! Печеня от-от підгорить, холодець якийсь розумник на піч поставив і дивується, чого він не застигає, плита ось-ось погасне, Матвій збирається узвар салом затовкати, і взагалі робиться щось таке, що я вам і розказати не можу. Скидаю свого празникового жакета, засукую рукави, кажу:

— Ти, Матвію, біжи у президію замість Марусі посидь, а ти, Семене, обшкрябуй тісто, вмийся і Оксану підміни, без них я сама одна не впораюся. А ти, Іване, Дарку свою виклич, вона там у першому ряду сидить, ти, Грицьку, свою Олену погукай, так воно спідручніше буде. Та потушіть цигарки, попелу в холодець понатрушуєте, це вам не в конторі на нараді сидіти. І взагалі краще всього повиходьте, ідіть у клуб слухайте, що там про 8 Березня говорять, потім нам розкажете. Наробили сюрпризів, досить…

Мушу вам сказати, що їх довго і вмовляти не довелося, побігли. А мої подруги одна по одній всі по дорозі з клубу на кухню вишнурувалися.

І взялися ми до роботи! Почали «сюрприз» своїх чоловіченьків любих із голови на ноги ставити. Кожній роботи по горло знайшлося. Коли це біжить і мій Гордій:

— Галю, рибочко, біжи у клуб, голова за тобою прислав, зараз тобі премію вручати будуть. Біжи, і біжи, а я тебе тут підміню.

Кажу:

— Добре, підміняй, тільки дивись, нічого без мене не чіпай, бо ще наробиш якої халепи.

Побігла я, вхопила премію, навіть не подивилася, чим же ж мене там преміювали, навіть «туш» не дослухала, хоч як музиканти старалися, біжу назад до кухні. Прибігаю захекана, кажу:

— Дарко, мий руки, біжи у клуб, зараз тебе преміювати мають.

Побігла Дарка, через яких хвилин десять повертається з премією, каже:

— А в президії вже жодної жінки нема, самі тільки чоловіченьки наші собі сидять. Ти, Оксано, можеш не поспішати. Семен за тебе вже премію одержав. І вклонявся на всі боки, і довго, довго так голові руку тряс.

Так на врочистій частині ми вже й не були. Почали печене-варене у казани та каструлі складати та у клуб носити. А як майже все переносили, тут і наші чоловіченьки з’явилися:

— Дорогі наші іменинниці, може, вам що-небудь допомогти?

Нас аж зло взяло:

— А що допомагати? Сідайте та трощіть усе, що ми тут наготували, та закусюйте, закусюйте, щоб не довелось вас на плечах додому нести. Ото буде сюрприз!

Повірите, так ми коло плити та коло печі натанцювалися, що, коли музики заграли, ми вже на ногах стояти не могли. Вже ні пити, ні їсти, ні танцювати не могли. Кожна тільки про подушку мріяла.

Сьогодні оце зійшлися вранці, а посуду немитого гори Карпати навернуто. Ми до чоловіків:

— Ану, голубчики, скидайте-но спінжачки, засукуйте рукавчики і беріться до роботи. Хоч тарілки після себе поперемивайте.

А вони, знаєте, що нам кажуть:

— Ми ж з вами домовлялися, що 8-ме переноситься на 7-ме! Отож коли розібратися, то сьогодні вже не 8-ме, а 9-те, до того ж понеділок і робочий день. Знову ж таки, миття посуду не мужеська і робота.

Бачите, який сюрприз? Отож стоїмо, миємо. А воно, може, й на краще. Довір їм посуд, так самі тільки черепки залишаться.

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВІНИКА

Одержала редакція листа. Дуже сумного. Пише сільська молодь.

«Дорога редакціє! Порадь, будь ласка, що нам і робити. Клуб у нас хороший, з товстими колонами і блакитною завісою. Є у нас і завклубом, є у нас інший культурний реманент, а от нудьга у клубі стоїть така, що мухи виздихали б, коли б ранньою весною мухи були. Зберемося увечері і не знаємо, що робити. Самодіяльність? Так районний огляд самодіяльності вже був, а до обласного ще далеко. Кому охота репетирувати? Сидимо. Насіння лузаємо. Часом завклубом радіолу пустить. Так і тут не дуже розвеселишся, бо ті пластинки, що у нас є, ми вже напам'ять повивчали. Клуб хороший. Але в клубі брудно і павуки всі кутки позасновували, і на підлозі таке робиться, що обережно ходити треба, бо можна посковзнутися і носа розбити. Та це ще півбіди. А ціла біда це те, що ми нудьгуємо і ніхто нас не розважить, не розвеселить. Нікому до нас діла нема. Сидимо, позіхаємо. Порадь, люба редакціє, що нам далі робити і як нам далі бути.

Молодь села Байраки, тридцять шість підписів».

Мені, значить, доручили на цей лист відповісти і щось розумне порадити. І тут я розгубився. Ну що ти їм порадиш? Як ти їх, сердешних, розвеселиш, коли і клуб у них є, і завклубом є, і різний інший культреманент є, а вони нудьгують. Не написали, правда, чи є серед іншого реманенту звичайнісінький віник. Такий, котрим підмітають.

Коли віника немає, треба поставити питання перед сільрадою і правлінням колгоспу — хай віник випишуть. Можна з області виписати, бо вже як виписувати, то виписувати! Із самого Києва. Можна, правда, віника зробити на місці, у селі. Це простіше. Запросити спеціаліста із обласного центру (але кращезнову ж таки з Києва), і він прочитає у клумбі лекцію, як зробити віник. Триденний семінар скликати, освоїти технологію виготовлення віників.

Оголосити конкурс, кращого віникороба преміювати і відрядити в сусіднє село для обміну досвідом і підвищення кваліфікації.

Коли віник нарешті посяде гідне місце серед і культреманенту, вважайте, що половину справи зроблено, і ви майже на коні. У всякому разі, одна нога вже в стремені. Тепер залишиться тільки скликати нараду і всебічно обсудити кандидатуру відповідального за віник. Обрати цю кандидатуру, призначити двох заступників і одного секретаря. Словом, створити ініціативну комісію, а вона вже сама між собою хай вирішує, кому підмітати.

І от коли з клубу за участю широких кіл громадськості буде виметено сміття, виселено павуків, час поставити питання перед керівниками села про дозвілля молоді.

Знову ж таки скликати триденну нараду, на якій питання мусить стояти руба: клубові потрібні штатні одиниці розважальників. Молодь нудьгує, це вам не жарт, молодь необхідно розважати. Кадри треба відповідні підшукати. Послухайте добрі поради, і ви зрозумієте, що кадри шукати вам довго не доведеться.

Взимку і ранньою весною ясла ще не працюють, і оті жіночки, що влітку за дітьми дивляться, можуть стати в пригоді. Маленьких вони влітку розважають, чому ж не можуть великих взимку розважати?

Першого вечора, може, правда, ще буде трохи нуднувато. Бо я певен, що почнеться з нескладної гри: «Сорока-ворона дітям кашку варила, на порозі студила…» Гра не зовсім масова, і всіх відразу не охопиш. Але терпіння, терпіння і ще раз терпіння! Репертуар у ясельних виховательок багатий, і дайте їм тільки змогу по-справжньому поставити роботу, вони себе покажуть.

Наступного вечора з вами вже розучуватимуть популярну пісеньку-гру «Тосі-тосі, куці в горосі, нема кому вигнати, Ваня в дорозі».

Так поступово, поступово ви будете підніматися на вищі щаблі культурного розважання. Через тиждень-два можна буде вже починати вивчати гру «Гуси-гуси, додому, вовк за горою».

Щоб розважання і кампанія боротьби з нудьгою не були однобічними, можна організувати вечір зустрічі з дідом Явтухом на тему: «Як розважалися наші діди».

Мушу зауважити, що ви почуєте дещо дивне і незвичне. Виявиться, що у дідів, коли вони були молодими, клуб був трохи не такий як зараз. Колони в цьому клубі не стояли, а лежали і називалися просто — «молодик». Власне, весь клуб складався тільки з цих «колон», а завклубом зовсім не було. Не було також ніяких штатних одиниць в питаннях розважання. Діди розважалися як вміли. Але ж розважалися?

Звичайно, ні дід Явтух, ні тіточки-виховательки з дитячих ясел повністю вирішити проблему розважання не зможуть. Це справа серйозна, і тут не до сміху.

Треба виділити штатних розважальників (може, навіть поставити питання перед правлінням, щоб нараховувало їм трудодні), кожному роздати пучечок пір’я.

Хай штатні розважальники постійно чергують в приміщенні клубу. І хай подають першу швидку допомогу нудьгуючим. Побачить такий розважальник, що товариш сидить десь в кутку і щелепи у нього від нудьги вивихаються, підходить і відразу:

— Ану, скидай чоботи! Чого сидиш нудьгуєш? Зараз я тобі п’яти пір’ям лоскотатиму, обрегочешся!

Можна, правда, в клубі обговорення нових книжок влаштовувати, диспути цікаві, веселі вікторини. Можна КВН свій організувати, можна співати, можна танцювати, можна загадки веселі загадувати. Можна купити, зрештою, книжечку «В години. Дозвілля» і там такого вичитати, що про нудьгу взагалі забудеш! Та господи, боже ти мій, чого тільки не можна! Все можна при бажанні.

Між іншим, бажання гарно провести час абсолютно заміняє вищу розважальну освіту. (Правда, здається, таких інститутів немає, де б вчили на розважальників).

А які конкурси можна влаштовувати! Можи! наприклад, влаштувати конкурс на найзанудьгованішого. Виберіть такого, який вміє тільки позіхати, і докладіть всіх зусиль, щоб його розвеселити. Не розвеселите — бути йому переможцем конкурсу.

Тільки тут маленьке «але». Все це можливе, але в чистому і затишному клубі. Так що про віник не забувайте. Без віника культреманент — не культреманент.

ВЕСНЯНИЙ ФЕЙЛЕТОН

З редакції мені подзвонили і попросили написати фейлетона. І щоб той фейлетон був неодмінно весняний.

Сів я та й задумався. Що його писати? Весною фейлетони не пишуться. Весною дуже гарно ліричні вірші пишуться, котрі про любов.

А я, по-перше, віршів писати не вмію, а, по-друге, редакції мабуть-таки фейлетон потрібний, бо про вірші мені нічого не казали. З другого боку, фейлетона мені не дуже хочеться писати. Мені мріяти хочеться… Весна ж!

І не став я фейлетона писати. Почав мріяти. Почав мріяти, про що мені доведеться фейлетони писати, ну, так років… ну, років через скількось там.

Приходжу, значить, у редакцію як завжди. Мені свіжі листи дають і кажуть:

— Подивіться, почитайте, може, який-небудь лист підкаже вам тему для фейлетона.

Беру, читаю перший-ліпший. Пишуть там таке: «Шановна редакціє! З глибоким обуренням повідомляємо тобі, що ракетобус ЛАЗ-101 на трасі Київ — Тараща вдруге на цьому тижні запізнився на 7,9 секунди. Куди дивляться керівники ракетобусного парку, і доки вони будуть розкрадати наш час? Обурені таращанці». А нижче 542 підписи.

Факт, дійсно, обурливий, і я відкладаю листа.

А тим часом читаю другого: «В нашому селі колишній священик колишньої церкви Тихін Христозреченський інсценізував відомий твір Нечуя Левицького «Афонський пройдисвіт» і поставив його з нашими драмгуртківцями на нашій клубній сцені. Спектакль пройшов з великим успіхом». Ну, це мені ні до чого, я тут нічим для фейлетона не поживлюся. Цей лист треба передати у відділ інформації, хай використають.

О, а цей лист вже не може фейлетоністові не згодитися:

«Дорога редакціє! Пише тобі молодь села Озеречко. У нашому клубі тричі на тиждень демонструються нові кінофільми, двічі на тиждень бувають лекції і двічі на тиждень спектаклі. Наш завклубом Грицько Культурчук зовсім забув про таку форму культмасової роботи, як танці під гармошку. І ще у нас одна скарга. Кінопрокат засипає нас найновішими фільмами. З одного боку, це ніби й добре, а з другого боку, нам хотілося б також по-дивитися фільм «Трактористи», або «Волга-Волга», або «Штепсель женить Тарапуньку».

Цього листа я відкладаю. Він вартий уваги. До фейлетона, може, діло й не дійде, але доведеться нагадати Грицькові Культурчукові про таку хорошу старовинну форму культмасової роботи, як танці під гармошку. Колись, правда, в клубах її переоцінювали, і вона була чи не єдиною формою культмасової роботи. Але й недооцінювати танці під гармошку теж не варто.

Ану, що ще цікавого пишуть? Так, так…

«Піонери нашого села, збираючи металолом, знайшли якийсь дивовижний предмет у вигляді покрученої мідної трубки. Дідусь Мефодій каже, що це деталь від так званого самогонного апарата, так званий змієвик. Ми б хотіли переконатися, чи дідусь Мефодій не помиляється. Дорога редакціє, до кого ти нам порадиш звернутися: до археологів чи до техніків?»

Так, так… Це для рубрики «Цікава знахідка». А нижче можна буде вмістити статтю вченого з поясненнями і коментарями.

Да-а… Мій улов фейлетоніста не той… не дуже густий. Але два останні листи, безперечно, мої.

Один з Білоцерківщини, а другий аж з-під Чорнобиля.

У першому пишуть: «Проперчіть добренько нашого тракториста Кирила Перечепу. Йому довірили найновітнішу техніку, а він робить огріхи, які місцями досягають від 3-х до 5-ти квадратних сантиметрів».

У другому скаржаться на Харитона Пролежбока. Щось прізвище знайоме. Почав читати, так і є: «Шановна редакціє! Колись ти не раз критикувала нашого Харитона, і критика таки допомогла. Чи не могла б ти покритикувати його з другого боку? Розумієш, за хорошу роботу колгосп преміював його путівкою на курорт, а він огинається, не хоче їхати. Каже: «Я ще попрацюю, хай інші їдуть».

І тільки-но я хотів сісти писати фейлетона про Харитона, як пригадав, що мені не те писати веліли. Від мене весняного фейлетона чекають, а весняний фейлетон у мене як на гріх не виходить.

Весною не фейлетони, весною вірші писати хочеться. Так що ви вже мені вибачайте. Я фейлетона іншим разом напишу. А зараз весна… Замріявся.

ХОЧУ БУТИ КОМЕНТАТОРОМ пародія

Увага! Увага! Наші мікрофони встановлені на трибунах Центрального стадіону. Сьогодні ми транслюватимемо двадцять шосту зустріч між найстарішими футбольними колективами. В білих футболках виступають спортсмени «Урагану», в блакитних — футболісти «Метеора». З двадцяти п’яти зустрічей «Ураган» програв десять, стільки ж виграв «Метеор», п’ять зустрічей закінчилися внічию. Форварди «Метеора» 262 рази пробили по воротах своїх суперників і забили 85 голів, воротарі «Урагану» дістали з своїх воріт 72 м’ячі. Загальний вік команди «Метеор» 285 1\6 року, команда «Ураган» трохи молодша, загальний вік її гравців 276 ³/4 року. Зате загальна вага гравців «Урагану» дорівнює 859 кілограмам, в той час як метеорівці важать на чотири кілограми менше.

Зараз йде десята хвилина зустрічі. Ви бачите на екранах своїх телевізорів, як центральний захисник «Метеора» чітко відпасував своєму лівому крайньому, але м’яч чомусь потрапив до центрального нападаючого «Урагану».

Кілька слів про центрального захисника «Метеора» Віктора Ковбасюка. Це молодий перспективний спортсмен. Йому двадцять один рік… Але, пробачте, м’яч зараз у правого крайнього нападаючого «Метеора» Олега Копанчика! Він обігрує одного захисника, другого, виходить на штрафний, майданчик… Кілька слів про Олега Копанчика. Це молодий, перспективний спортсмен. Важить він 76 кіло, зріст Олега 1 метр 68 з половиною сантиметрів, півтора місяця тому у нього народилася друга дочка. Перед початком матчу я запитав у Олега… Але, пробачте, суддя чомусь вказує на середину поля. Ви чуєте, як галасують болільники! Гол! Але в чиї ворота влетів перший в сьогоднішній зустрічі м’яч? Зараз ми побачимо це на світловому табло. Так і є! М’яч у ворота «Метеора» забив центральний нападаючий «Урагану» Іван Петров. Іван Петров — ветеран ураганівців, йому вже двадцять вісім років. У минулому році, коли Іванові Петрову було двадцять сім років і він важив 78 кіло, Іван Петров забив у ворота суперників 18 м’ячів. Сьогоднішній м’яч— 19-й м’яч, забитий здібним нападаючим команди «Ураган».

Прошу пробачення, шановні товариші телеглядачі, зараз до нас приєднається велика група радіослухачів, і я мушу ввести їх у курс справи. Увага! Увага! Наші мікрофони встановлені (і т. д., див. з самого початку)…

До кінця першого тайма залишається три з половиною хвилини. Суддя чомусь знову вказує на середину поля. Зараз на світловому табло ми з вами прочитаємо, хто й кому забив гола.

Але не це головне, шановні товариші болільники! Головне, що зустріч проходить в теплій, дружній атмосфері… Прошу пробачення… Що там сталося? Суддя вказує, що Віктор Ковбасюк мусить покинути поле. Та-ак, ну судді, звичайно, видніше. До фінального свистка у цьому таймі залишається півтори хвилини. Я думаю використати ці півтори хвилини для того, щоб заглянути у турнірну-таблицю… Пробачте, що там таке? Суддя чомусь знову вказує на середину. Коли ж було забито третього м’яча і, головне, в чиї ворота? Ну, добре, розберемось після перерви. Зараз ми, шановні телеглядачі і радіослухачі, розстанемось з вами на 10–15 хвилин, щоб знову зустрітися після перерви. йдуть на спочинок футболісти, спочиньмо і ми з вами, товариші.

Увага! Увага! Наші мікрофони встановлені на трибунах Центрального стадіону. Через кілька хвилин тут почнеться другий тайм зустрічі між командами «Ураган» та «Метеор». Перший тайм, як вам вже відомо, закінчився з рахунком 2: 1 на користь… Пробачте, зараз гравці виходять на поле. Команда «Ураган» виступає в такому складі (йде перелік гравців). Як ви вже знаєте, вони грають у білих футболках. Команда «Метеор» — вони у блакитних футболках — виставила такий склад (йде перелік гравців).

Суддя свиснув, гра почалась. В перерві я зустрівся з тренером команди «Ураган», заслуженим тренером Гордієм Павловичем Офсайтоком. «Які перспективи у вашої команди в цьому сезоні?» — запитав я його. І Гордій Павлович мені люб’язно відповів: «Якщо «Вимпел» виграє у «Альбатроса» з рахунком 6:1, а «Альбатрос» зведе внічию зустріч з «Паровиком», який в свою чергу мусить програти «Маховику», тоді наша команда займе гідне місце в турнірній таблиці».

А поки що повернемось на поле. Зараз ви бачите, як Іван Петров сильним, гарматним ударом послав м’яч на південні трибуни.

Скільки ж залишилось до кінця зустрічі? Сорок сім секунд?! Суддя дивиться на секундомір… Піднімає вгору руки… Лунає фінальний свисток…

Отже, ця цікава зустріч закінчилась з рахунком 4: 2 на користь…

Пробачте, зараз ви бачите на своїх екранах, як капітани команд обмінюються рукостисканням. Команди покидають поле.

На все добре, товариші!

Передача була організована Центральною студією телебачення та редакцією спортивних вістей. Вів репортаж Микола Білкун.

ТРАВНЕВОГО ВЕЧОРА…

Коли поспішаєш, обов’язково щось трапляється. Так сталося й зі мною. Я поспішав на побачення, і раптом задзвонив телефон… Різко, пронизливо, як у диспетчерській пожежної команди. Це дзвонив мій племінник Андрій, йому шість років, і мене, свого рідного дядька, він використовує як Велику Радянську Енциклопедію або спеціальний довідник. Тільки позавчора ми виясняли з ним питання, хто сильніший: акула чи крокодил, і ось йому знову потрібна консультація.

— Дядю Юро! — дзвенить у трубці його голос.

— Ну, чого тобі? Говори швидше, мені ніколи.

— Я швидко. Дядю Юро! А яка ракета сильніша: та, що довга і тонка, чи та, що куца і товста?

— Гм… Як тобі сказати? Є міжконтинентальні, а є ближньої дії…

— Дядю Юро, а я планету бачив!

— Ти був у планетарії? Ну, добре, добре, мені ніколи…

— Ні, я не був у планетарії. Ми з татком були на демонстрації. Спочатку стомилися, у нас боліли ноги, а потім татко посадив мене на плечі, і було дуже добре все видно, і у нас уже більше не боліли ноги…

— Ну, добре, добре. Передай привіт таткові.

— А татка нема. Він з мамою пішов у гості до дядька Кузьми, А бабуся дивиться по телевізору дітям до шістнадцяти, а мені не можна… А мені скучно… Дядю Юро, а салют сьогодні буде?

— Буде, буде. Ну, будь здоров! Мені ніколи, дитино, поспішаю.

Я вже хочу покласти трубку, але це не так легко зробити, коли Андрієві скучно і він хоче поговорити;

— Дядю Юро, а планету несли хлопці в різних формах. Були і в українській, і в негрській, і в кавказькій…

І хоч як я поспішав, але це повідомлення мене зацікавило.

— В яких формах? Що ти там, Андрійку, фантазуєш?

— І зовсім не фантазую. Ну, в таких формах. Та хіба ви не знаєте? Ну, українська — то це так: штани широкі сині, і чоботи червоні, і сорочки вишиті, а негрська — це як негри ходять, такі халати з широкими рукавами і смугасті, а кавказькі — то це шапки волохаті, як у тьоті Ели, і на пальті патрони з обох боків, і ще різні форми… І кубинські, і і російські…

— А-а-а! Це хлопці були в національних костюмах.

— У костюмах були ми з татком. Татко сьогодні новий костюм одягнув і я. А хлопці планету несли. У формах різних. А планета — це як глобус, тільки як м’яч великий. Я думав, що м’яч, а татко сказав, що то планета… А ще перед тим ішли солдати… У-у-у, дядю Юро! Якби ви бачили. Раз-два, раз-два. І машини їхали. І музика грала.

Музикантів було, мабуть, з тисячу. Дядю Юро, дядю Юро, а може бути тисяча музикантів?

— Може, може…

— А барабанів було! То барабанів була тисяча, а музикантів було десять тисяч, а може, й двадцять. А труби були які! Ех, коли б ви бачили, які були труби.

— Андрюшо, я дуже поспішаю, ніколи мені…

— Але ж ви не бачили, які були труби. От коли б ви побачили. Були такі, що навіть більші за мамину пральну машину. Мамина пральна машина вся в тій трубі заховається. Тільки труби жовті, а пральна машина біла. Дядю Юро, а з чого роблять ті труби!

— Андрюшо, я тобі іншим разом розповім. Я запізнююсь…

— А правда, їх роблять із золота? А Петько не вірить. Я кажу з золота, а він не вірить. А ще голубів несли. Великих таких, білих. Дівчата несли. Вони теж були у формах. А живі голуби теж летіли. їх хлопці випустили. І вони полетіли, полетіли… А один сів на ракету. Сів і сидить. І зовсім не боїться. Дядю Юро, дядю Юро!

— Андрюшо, Андрюшо, іншим разом. Я дуже поспішаю.

— Ну, добре. Я піду на балкон. Салют буду дивитися. Скоро салют. А з вашого балкона буде видно салют?

— Буде, буде! Ну, прощавай!

І я поклав трубку і побіг. Бо я поспішав на побачення.

І хоч було зовсім мало часу і я міг запізнитися, але на Андрія я не сердився. Мені було весело… Мабуть, тому, що був чудесний травневий вечір… І тому, що хлопці у різних «формах» міцно тримали у своїх руках планету…

І тому, що голуби літали і жоден з них не боявся сісти на ракету,

І ще тому, що труби були з золота. І було тисячу барабанів. І ще тому, що, може, дуже скоро патрони залишаться тільки на кавказьких «пальтах». Золотисті, дерев’яні патрони…

І ще тому, що гримнув залп…

І ще тому, що це був залп мирний, залп салюту. І в небі запалали сотні червоних, зелених, золотих ракет. І несли ці ракети людям радість.

І ще, мабуть, тому, що мене чекали. І ще тому…

Та хіба мало чому було радіти травневого вечора…

ПРИНЦИПОВИЙ

Ну, нарешті Бек Гарнер достукався! Скільки дірок зробив він у черепах, скільком барменам повипускав бебехи, скільки доларів повигрібав із сейфів і нарешті прийшов до свого логічного кінця. Впіймали. Посадили. Судили.

Сам винен. Зарвався. Не погоджував свої дії з поліцією, минулого тижня обіграв у клубі в карти самого шерифа, втратив обережність і почуття міри.

Арешт не дуже схвилював і налякав Бека. Зрештою він був не новачком і розумів, що кожна професія має свої незручності. Та вже сидячи за гратами, Бек Гарнер зробив останню і невиправну помилку: почав торгуватися з адвокатами. Бека і раніше вважали принциповим джентльменом, а тут він підніс свою принциповість на небувалу висоту. І даремно. Бо самому ж йому довелося падати з тієї висоти. І падати так близько від електричного стільця, що… Словом, Бек Гарнер чухав тепер свіжовиголене тім’я, і це єдине, що йому залишилося робити. Надій на порятунок не було ніяких. Прохання про помилування губернатор штату відхилив, про що Бекові повідомили, і віддали його в руки поки що перукаря. Перукар, вправно орудуючи бритвою, зробив у Бека на голові маленькин аеродром, з якого Бекова душа мала стартувати і пекло. Це був кінець. Бека чекала не дуже зручна, але добротно зроблена мебля під назвою електричний стілець. Єдиною його втіхою було те, що адвокати так і не поживилися. Але ви самі розумієте, що зараз Бек не дуже втішався навіть цим фактом.

…Бека взяли під руки двоє полісменів і повели. Стілець був готовий прийняти його в свої обійми. Один з полісменів почав натягати гумову рукавицю, другий розбирав упряж, якою збирався примотузовувати Бека до стільця. Біля дверей кублились журналісти.

— Не сяду, — раптом зробив заяву для преси Бек Гарнер.

— Сядеш, голубчику, — спокійно зауважив полісмен, пораючись біля стільця.

— Принципово не сяду!

Журналісти застрочили у блокнотах.

— Сідай, голубе, ніколи нам з тобою воловодитись. Ти у нас не один.

— На цей стілець я. не сяду! — вперся Бек.

— Незручно? Мулько? Ти, може, збираєшся на ньому сидіти до вечора? Не турбуйся, ми тебе обслужимо, як старого знайомого, в одну мить.

— Я вже сказав, що на цей стілець я не сяду.

— Джек Хантер теж казав, що не сяде. Сів… І ти сядеш.

— Не сяду. І саме тому, що сів Джек! — І тут хвиля натхнення підхопила Бека на свій гребінь і понесла, і понесла його!

— Джентльмени, будьте свідками, — патетично вигукував Бек, звертаючись до представників преси, — будьте свідками, як паплюжать громадянські права, честь і гідність білої людини. Може здатися, що ми з вами живемо десь у Вашінгтоні, а не на благословенному Півдні? Всі ви добре знаєте, ким був Джек Хантер. Невже ви хочете, щоб я сів на цей стілець після того, як на ньому сидів негр?!

Бек Гарнер зробив величну паузу і обвів усіх поглядом переможця. Стало тихо, тихо. Полісмени випросталися, один з них почав знімати гумову рукавицю. А Бека Гарнера вже несло:

— Коли ми заходимо у ресторан, то твердо переконані, що до нас не підсяде чорний, коли ми сідаємо в автобус, ми знаємо, на які місця сідати нам, і знаємо, де сядуть негри, коли ми… Та що там говорити! Я не хочу бути посібником червоних і лити воду на млин тих добродіїв, які вимагають громадянських прав для негрів. Бек Гарнер може сісти на електричний стілець і може вмерти, але Бек Гарнер сяде на стілець для білих і помре на стільці для білих.

Журналісти кинулись до телефонів.

— Що ж, джентльмени, — скромно звернувся Бек до полісменів, — порушуйте закони штату, ламайте традиції, але добровільно я на цей стілець не сяду.

Тепер почухали потилиці полісмени. Вони опинились у скрутному становищі. У жодного з них не піднялася рука штовхнути білу людину туди, де перед цим сидів негр. Хоч би те місце було електричним стільцем. До того ж вони знали, що журналісти, як сороки, за годину роздзвонять про цей випадок по всьому штату. Можна вскочити в страшну халепу і в результаті зайняти чергу за супом для безробітних.

— Поспішати нікуди, — сказав старший з полісменів, — ходімо, голубе, поки що в камеру.

Увечері про все доповідали губернаторові штату.

— Може, буде доцільно поставити два стільці: для чорних і для білих? — вніс свою пропозицію секретар губернатора.

— Це давно слід було зробити. Але щодо цього, — губернатор вказав пальцем на портрет Бека Гарнера, що прикрашав собою першу сторінку газети, — то його доведеться помилувати. Читайте пресу: не можемо ми садовити на електричний стілець окрасу штату і найпринциповішого білого джентльмена, який виступив на захист наших законів і традицій.

Губернатор посміхнувся і потер руки:

— Світла голова у цього Бека Гарнера. Коли він не поскупиться на адвокатів, дехто матиме гідного конкурента на політичній арені.

НЕДОПИСАНИЙ РОЗДІЛ

Двоє сиділи на пагорбку і, мабуть, збиралися снідати! Один з них був високий, худий, немолодий вже, другий — молодший, низенький і опасистий. Білий кінь, худий, як драбина, і сіренький ослик трохи поодаль щипали суху і жорстку, наче щітка, сіро-зелену траву.

Внизу, під пагорбком, звивалася сіра дорога вздовж платанових і тополиних гаїв. Пекло сонце…

Низенький, опасистий подорожній, мабуть що, надаремно нишпорив в порожній шкіряній торбі, і ніздрі його роздувалися надаремно.

— Зараз не завадило б, — сказав він, — кілька бокадільо з добрячим шматком вареної шинки і гарним куснем манчезького сиру…

Його супутник, певне, був байдужим до гастрономічних втіх. Він просто сказав;

— Блаженні часи і блаженний той вік, який стародавні називали золотим, і не тому, що золото, яке в наш залізний вік являє собою таку цінність, діставалось тоді людям задарма, а тому, що люди тоді не знали двох слів: твоє і моє. В ті благословенні часи все було спільне. Для того, щоб прохарчуватися…

Але йому не вдалося закінчити фразу. Наче з-під землі виринула перед подорожніми фігура в шкіряній шапці, у мундирі, з карабіном за плечима. Фігура ревнула:

— Documentos, senoros![1]

Низенький, опасистий якось відразу зробився ще нижчим і відразу ж опинився в тіні. Зате його супутник став на рівні ноги і тепер дивився на поліцая ніби з другого поверху.

— Йдіть своєю дорогою, сеньйор, — похмуро сказав він, — немає у нас ніяких документів, та й не потрібні вони нам. Нас знає весь світ і без документів.

— А-а-а, комуністичні агітатори! — вереснув поліцай, знімаючи з плеча карабін. — Значить, у вас немає документів? Я так і думав. Зараз ви підете зі мною. Я чув, які розмови ви тут вели. Я чув ваші комуністичні розмови про «твоє-моє» та про те, що колись все було спільним. Коли це колись? Це ще до того, як владу взяв у свої міцні руки наш

— Слухайте, сеньйор, — уже не приховуючи свого роздратування, продовжував високий, — ви мені набридли. Було б великою честю для вас, коли б я в інший спосіб розтлумачив вам, хто ми такі. Таких, як ви, належить бити кийком, яким поганяють дурних і ледащих мулів. До того ж це мусять робити люди нижчого звання. Мандрівному рицареві належить битися тільки з рицарем, а не з такою брудною свинею, як ви. Невже ви досі не впізнали мандрівного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського і його вірного зброєносця Санчо Панса? Що ж до слів, які ви назвали комуністичною пропагандою, то ви можете їх прочитати на сторінках одинадцятого розділу моєї біографії, написаної сеньйором Сервантесом…

— А-а… цей… комуніст, — перебив мандрівного рицаря поліцай, — у всякому разі їх превосходйтельство Ернесто Хіменес Кавальєро[2] назвав вашого Сервантеса «предтечею комунізму» і зажадав вигнання «Дон-Кіхота» як твору, що підриває віру в справжню Іспанію, бога і кесаря.

І тут, може, вперше за багато століть Дон-Кіхот забув, що він рицар Печального образу, і розсміявся. Розсміявся весело, дзвінко, щиро:

— Ха-ха-ха! Ти чуєш, Санчо! Віру в справжню Іспанію… Він говорить про віру і про Іспанію! Що знаєш ти про Іспанію, син свині і слимака? Геть, з дороги!

І Дон-Кіхот дістав з піхов свій меч. Поліцай схопився за карабін. Але Дон-Кіхот, стиснувши обома руками меч, з такою люттю вдарив ним поліцая по голові, що, не дивлячись на шкіряну шапку, тому здалося, ніби на нього впала гора. Кров полилася в нього з рота, з носа, з вух, він похитнувся і впав на дорогу.

…Коли вони від’їхали від того місця добру милю, Санчо Панса сказав:

— Ось що я вам скажу, сеньйор: не завадило б нам заховатися в якій-небудь церкві. Коли нагряне Святе братство і знайдуть того, нас з вами обов’язково схоплять. А поки ми вийдемо на свободу, у нас, слово честі, очі на лоба вилізуть.

Помовч, — сказав Дон-Кіхот. — Де ти бачив або читав, щоб мандрівного рицаря притягали до суду за кровопролиття, та ще й за таке кровопролиття?

Якийсь час вони їхали мовчки. Тишу порушив сам Дон-Кіхот:

— А втім, може, ти й маєш рацію, Санчо. Хіба вони, теперішні правителі Іспанії, мають хоч найменшу уяву про те, що таке рицарство, совість, честь? Колись я воював з вітряками… А зараз я б з такою насолодою проткнув би оцей герб злого духа! — І Дон-Кіхот вказав своїм списом на велетенську рекламу «Вева Соса-Соlа»[3], що іржаво-оранжевою плямою виділялася на фоні соковитої зелені фігових садів.

Санчо Панса тільки головою похитав:

— Оливкову олію, сеньйор, бони вже нас відівчили їсти. Вся Іспанія їсть їхню соєву олію, а наша оливкова олія пливе за океан. Тепер вони хочуть відівчити нас пити добрий каталонський сидр. Недарма зараз вся Іспанія сумно жартує, що скоро вони чавитимуть для нас вино із своєї сої. Ні-і, що б там не говорили, а я б не відмовився зараз від доброго кусня манчезького сиру і добрячого кухля каталонського сидру.

— Потерпи, потерпи, Санчо…

— Що робити, сеньйор, коли терпець вривається…

— Де ж взяти зараз сиру, вина, коли наступила ніч. Дивись, над Іспанією ніч…

І справді, поки вони їхали і розмовляли, на землю впала ніч. Але так пустинно і дико було кругом, що вони їхали і їхали вперед.

— Пам’ятаєте, сеньйор, ви обіцяли подарувати мені острів.

— Ти хочеш сказати, що я не дотримав свого слова, Санчо?

— Ні, я не до того веду. Я хочу сказати, що немає зараз на іспанській землі жодного острівця, де іспанець був би господарем. Ви бачили, сеньйор, сьогодні, коли ми їхали повз оливковий гайок… Там… там стояли чужі солдати. А за гаєм, просто в небо, стирчали їхні велетенські списи. Вони кололи іспанське небо.

— Я бачив, Санчо. Недовго їм колоти іспанське небо. Прийде час, почекаймо до ранку. Прийде час… І мій старий меч на що-небудь згодиться. Недарма вони так бояться сеньйора Сервантеса, недарма вони хочуть нас з тобою вигнати з Іспанії. Але прийде час, і не один острівець — вся Іспанія буде твоєю. Ти віриш мені, Санчо?

— Я вірю вам, сеньйор…

ГОЛОВИ Б ВАМ ПОЗНІМАТИ…

І Голлівуд звик до того, що всім він все може показати, і в Голлівуді нікого нічим не здивуєш. Приходили сюди генії і саме через це виходили звідси старцями, приходили сюди розмальовані бездушні ляльки і ставали тут мільйонерами. Скільки мов, скільки народів, скільки костюмів, скільки вдач, скільки доль, скільки… доларів для того, хто зуміє поцупити, фортуну за хвіст.

До воріт Голлівуду плазують прохачі. Вони сподіваються, що по той бік воріт хлюпочеться ціле море доларів, а їм… їм хоч би ноги вмочити.

А цей прийшов не просити… І хоч нічим і ніколи не здивуєш і не злякаєш Голлівуд, а тут сторожі його і розгубилися і відчули, як щось крижане прошмигнуло за сорочки їхні. Якісь крижані їжачки прошмигнули і почали колоти голочками своїми.

Той, що пройшов, був зросту високого і кремезний, і якийсь такий, що сила у нього хлюпала хвилями через вінця. В шапці баранячій він був і в жупані малиновому, і в шароварах широких, як море, і шабля в нього була при боці, і пістолі за поясом, а вуса його сиві до пояса звисали.

— Здорові були!

— Гуд дей! — відповіли голлівудівці.

— Мені б пана Юла Бріннера…

— Немає…

— Ну, тоді пана Гарольда Гехта.

— Немає…

— Ну, то, може, хоч пан Джордж Лі Томпсон є?

— І їх немає.

— А де ж їх носить?

— Вони в аргентінських пампасах знімають фільм «Тарас Бульба».

— Брешете!

— Щоб нам до кінця днів наших цента не побачити.

— Та не те брешете. Знаю, що знімають. Знімали, вірніше. Тепер зняли. Голови б їм познімали моєю козацькою шаблею за такі зйомки.

— Містер… е-е-е…

— Та не екайте. Бульба. Мене звуть Тарас Бульба.

— М-м-м. Ви трохи не такий…

— Це я не такий? Чи той, що мене грав, трохи не такий? Ану, постороніться.

І Тарас могутнім плечем так двинув, що плюгавці, котрі біля воріт голлівудівських стояли, порозліталися, як горобці.

Так ступив Тарас Бульба на голлівудівську територію і почав шукати тих, хто його так смертельно образив і ошукав, а разом з ним образив нашу літературу і ошукав тисячі кіноглядачів.

— А повернись-но, синку! — сказав він, взявши за плече актора Юла Бріннера, який в черговому американському кінобойсвику виконує роль Тараса Бульби, — який же ти смішний! Невже ти думаєш, що хтось повірить, ніби Тарас Бульба, славний син українського народу, лицар благородний, був отаким блатняком, як ти мене зображаєш? Ану покажись, який ти є? Може, хоч на кулаках зугарен. Скидай-но свиту…

Але Юл Бріннер заскиглив:

— Е-е-е, містер Бульба, не треба! Ви мене разок пальнете, і я до кінця днів своїх не зможу зніматися. Щелепу зламаєте… А ви не знаєте, скільки мені обійдеться лікування зламаної щелепи. Ми в Америці, містер Бульба. І взагалі я не винен. Винен Лі Томпсон. Він режисер, з нього й питайте. А я не винен, мені заплатили долари, я й те…

Дуже старому Тарасові хотілося приварити своєму «двійникові», але не зачепив він його. Тарас Бульба убогих ніколи не чіпав.

Плюнув Тарас спересердя і пішов шукати режисера Джорджа Лі Томпсона.

Не довго й шукав, знайшов.

— Агов, чоловіче, а совість у тебе є? Що ж ти з чесного козака зробив? Чи то пугало, чи то бандита? А що, коли за такі штуки та шаблею по ребрах полоскотати?

Режисер голлівудівський до всього звик. Він коли почув, що перед ним Тарас Бульба персонально стоїть, і про шаблю забув, а сказав такі слова:

— Хеллоу, містер Бульба! А чи не виступили б ви у кінотеатрі на прем’єрі перед демонструванням фільму? За рекламу і долари не турбуйтесь.

Правда, зовнішність треба трохи змінити. Підігнати до того Бульби, якого ми в кіно покажемо. Вуса вкоротити, підстригти…

— Ось я тебе зараз підстрижу, — вигукнув Тарас, схопившись за шаблю. — Я тебе на цілу голову вкорочу!

Але режисер Дж. Лі Томпсон ніби крізь землю провалився, і Тарас його не знайшов. Довелось шукати постановника фільму Гарольда Гехта.

Знайшов-таки. А знайшовши, сказав:

— Ну? Твоя робота? Мене ти не зганьбиш, який я є, весь світ знає, але стільки добрих людей-глядачів ошукав? І в кого ти такий брехливий удався? Ти мене на екрані монстром породив, а я тебе уб’ю!

І вже насипав Тарас пороху на полку пістольну і вже звів курок, але постановник замахав руками.

— Вбийте, а рекламу не підривайте! Містер Бульба, зважте на те, що ми затратили на зйомки 7 мільйонів доларів! Краще мені повіситися на тому дереві, до якого приковували вас, щоб спалити…

Тьху! А ти краще спали оті ролики, що накрутив.

— Не можу, містер Бульба, ніяк не можу: тоді згорить вся фірма.

— А вигоріли б ви всі до ноги, Люциперові секретарі! Назнімали мамі своїй, голови б вам за це познімати. Та цур вам і пек вам. Вам мене все одно не опоганити, бо одне діло Бульба, а друге діло ви — плюгавці, долара найманці!..

Отак старий Тарас плюнув ще раз та й подався з Голлівуду.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Моя скромна праця не розраховує на глибоку науковість. Я прошу розцінювати її як своєрідну інструкцію для тих, чия нога вперше ступить на землю древньої Керкінітиди.

Відразу ж домовимось, що громадяни, котрі приїхали у Євпаторію з курортними путівками в кишені, інструкції цієї читати не будуть. Скажу відверто, що вона їм просто ні до чого. Інструкція розрахована не на організованого курортника, а на неорганізованого дикуна.

Курортникові що? Курортник сам собі не належить. Він належить курортній адміністрації з тієї самісінької хвилини, як тільки ступить на євпаторійський перон і його запхнуть у курортний автобус.

З тієї самісінької хвилини організований курортник може самовиключитись, бо в подальшому розвитку подій його вже програмуватиме курортна адміністрація.

Йому скажуть, коли робити фіззарядку, коли вмиватися, коли снідати, коли обідати, коли в море входити, коли з моря виходити, коли лягати і коли вставати.

Більше того, навіть коли він (мається на увазі організований курортник) лежить на пляжі і, здавалося б, курортна адміністрація могла б вже йому нічого не казати, вона все-таки скаже, коли треба перевернутися з лівого боку на правий або навпаки.

Не варто й говорити, що ніхто так не панькається з дикуном. Він може прокидатися, коли захоче, може вмиватися, а може й не вмиватися. Коли снідати і коли обідати, йому може підказати тільки власний шлунок і ніхто більше. Дикун може заходити в море коли-завгодно і виходити з моря аж тоді, коли він набридне нудьгуючим рятувальникам на яликах і вони йому скажуть: «Ну, от що, голубе, вилазь, нам вже час вечеряти».

Дикун може лежати на пляжі на лівому боці доти, доки з правого боку не піде дим і той димне помітять з міської каланчі. Тут вже можуть втрутитися пожежники. Але, зрештою, це особиста справа дикуна.

Що й казати, на складному і відповідальному пляжно-купальному терєні бідного дикуна-новачка можуть чекати які завгодно несподіванки. Вони бувають і приємними і не дуже.

Так от для того, щоб тих не дуже приємних несподіванок було якомога менше, і створено мною цю хоч і не глибоко-наукову, але всебічну інструкцію.

Я дикун кадровий і за свій дикунський вік набачився на євпаторійському піску чимало різних дикунів. Були вони різні за віком, статтю, характером, службовим станом і професією, але, загалом, різко поділялися на дві категорії: на оптимістів і, песимістів.

Оптимісти (а їх переважна більшість, можна навіть сказати 9/10 від загальної кількості дикунів) люблять перш за все море, сонце, пісок і свіжий солоний вітер.

Дикун-оптиміст в душі бродяга і спартанець. Йому абсолютно байдуже, де він сьогодні буде спати і чим він завтра буде снідати.

З тієї хвилини, як дикун-оптиміст переконався, що Чорне море за пройдешній рік не висохло і не обміліло, а пісок на пляжі не закам’янів, будьте певні, хороший настрій його вже не покине до кінця відпустки.

І, як правило, з дикуном-оптимістом ніколи нічого не трапляється. Він любить сонце, море, пісок, вітер, і вони платять йому такою ж самісінькою любов’ю.

За останні десять-п’ятнадцять років на євпаторійських пляжах не було зареєстровано жодного випадку, коли б оптиміст обгорів на сонці або, не приведи господи, втопився у морі. Більше того, оптимістові навіть вітер піском ніколи очі не засипає.

Значно гірше живеться на білому світі дикунам-песимістам. Мені, чесно кажучи, навіть шкода їх.

Але природа дуже об’єктивна. Я б сказав, занадто об’єктивна. Вона, відчуває, що песимізм погано гармонує з блакитним небом, ясним сонцем, золотим піском і синім морем. І… мститься за песимізм.

Сонце обсмалює песиміста так, що з нього лахміттям облазить шкіра, вітер пригорщами сипле йому в очі пісок, а море декалітрами заливає у рот і в ніс гірко-солону воду.

Внаслідок цих причин настрій у песиміста стає ще песимістичніший, і він починає бурчати:

— Теж мені море! Хіба тут море? От у Ялті море. Там море як море, а тут не море, а так собі. Знову ж таки Сочі… Казав, у Сочі поїдемо, казав же, казав… Ні, не послухала. І гір тут немає…

На такого скептика-песиміста не варто звертати увагу, бо коли він приїздить у Ялту, то там звучить його голос майже так самісінько:

— Теж мені Ялта! Перлина Криму, називається… Кипарисів понатикали на кожному кроці, вийдеш з дегустації і не розминешся. Знову ж таки гори… Кому вони потрібні? Тільки сонце крадуть. Людина приїхала сонця набиратися, бо сонце, воно як вітаміни, а сонце з півдня шур за гори — і заховалося. Ні, треба було таки у Євпаторію їхати…

Як бачите, Євпаторія тут не винна. Винні песимісти. їхні кислі фізіономії Євпаторію не прикрашають. Значить, потрібно прикрасити їх самих. А чи може бути дорогоцінніша прикраса, як хороша посмішка? Отож, ступивши на євпаторійський перон— посміхніться. Хай все почнеться з посмішки.

Суша

В основному, Євпаторія ділиться на сушу і море. Це коли не рахувати повітря запашного, п’янкого, просоленого, на сонці настояного.

А суша в свою чергу ділиться на дві частини: на ту, де ви будете спати, і на ту, де ви будете лежати. Для цього, власне, ви у Євпаторію і приїхали. Можна там, звичайно, і ходити, вулиці є у Євпаторії, і хороші вулиці, але вулиці у вас і дома є. До того ж жарко. Там багато не попоходите. Отож кажу — цікавтеся більше не тими сухопутними місцями, де ходити, а більше цікавтеся тими, де спати і де лежати.

Це, скажу я вам, не проблема. Не встигнете ви ще поїздом по-справжньому від Сімферополя від'їхати, як вже у вагонах почнуть з’являтися громадяни і громадянки з червоними пов'язками на рукавах. А на тих пов’язках золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування». Знайте, що Євпаторія пам’ятає про ваше існування і вже починає вас брати у свої гарячі обійми. З громадянками і громадянами з червоними пов’язками, на яких золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування», дуже легко у контакт вступати.

Власне кажучи, вам у контакт з ними і не доведеться вступати, вони самі з вами у контакт вступлять. А вступивши у контакт, толком розпитають, що вам потрібно: ліжко чи кімнату.

І вже будьте певні — матимете дах над головою. Не спатимете під відкритим небом, і жодний метеорит на вас не впаде. (У серпні, як відомо, метеорити падають густо).

Коли ж з яких-небудь причин ви розминетеся з тими громадянами, у яких на рукавах червоні пов’язки, то й тоді не турбуйтеся. Нічого страшного з вами не скоїться. На пероні вокзалу, тільки-но поїзд зупиниться, або на автобусній станції, тільки-но зупиниться автобус, вас обов'язково обступлять громадяночки. Правда, на їхніх рукавах вже не буде червоних пов’язок із золотими літерами, але у контакт вони вступають дуже охоче. І якраз висвітлюють ті питання, які вас більше всього турбують:

— Вам, мабуть, кімнатку?

— А вам, мабуть, ліжечко?

— А вам, напевне що, кімнатку та ще й у кімнатці треба буде дві розкладушечки приставити, бачу, ви з діточками.

— Ходімо до мене, тут від вокзалу недалеко, навіть таксі брати не треба, за п’ять хвилин доберемося. Давайте вашого чемоданчика, я вам допоможу нести. Ходімо, подивитесь квартирку. Море? Та море тут же таки під носом. Господи, скільки там до того моря йти! У нас у Євпаторії куди б не йшли, то скрізь до моря вийдете, у нас кругом море під носом. А що у мене, то прямо-таки під самісіньким носом.

І до базару рукою подати, і до їдальні, і до ресторону, і до «Шашличної», і до магазину «Кулінарія». Тут все під носом. Можна сказати, що ноги | у вас будуть у морі, голова у «Шашличній», а ви в цей час ще й з дому не виходили. Базар піп боком, та що я кажу під боком, під носом, можна сказати. А на базарі, що ваша душа тільки забажає.

В цьому році, маю вам сказати, і виноград, і персики. значно дешевші, як були торік. А що вже абрикос, а що вже абрикос, то їх як пороху! Ходімо, тут під носом!

І ви йдете… Йдете п’ять хвилин, йдете п’ятнадцять хвилин… Вже у вас під носом починає роса виступати, але поки що довгожданої оселі, місця, де вам належить спати, не видно. Не будьте скептиком і не будьте, песимістом. Все приходить вчасно для того, хто вміє чекати, прийде і ваша пора. Моря не видно? То не біда. Не будьте песимістом, подивіться на географічну карту. На карті точно вказано, що Євпаторія стоїть на березі Чорного моря.

Ніякої помилки немає, саме на березі Чорного, а не наберезі Білого і не на березі Баренцового моря. Так що море свого часу буде. Море не загубиться. Це ж вам не квитанція яка-небудь і не ключик від чемодана. Це ж все-таки Чорне море. Воно велике. Воно знайдеться. А поки що йдіть і не зважайте, що роса вже не тільки під носом, але й на лобі виступила. Вважайте, що ви вже відпочиваєте. Що б то був за відпочинок, коли б ви тільки-но зійшли і відразу ж у море, дорожній пил змивати. Ні-і, так не годиться. Море треба по-справжньому відчути, тоді ви його по-справжньому і оціните. Отож ідіть, ідіть і не капризуйте. Все на світі має кінець, матиме його і ваша дорога. Коли-небудь таки й прийдете. Що? Вже прийшли? От бачите, а я вам що казав! Як я казав, так воно все й сталося.

І кімнатка прохолодна, і ліжко білосніжне. І садочок перед будиночком. А в садочку виноград дозріває. Але головне не те, що садочок, і що виноград, і що кімнатка, а головне, що ліжко білосніжне і що ви можете на тому ліжку вкластися спати хоч зараз. Але ви на ліжку вкладатися спати не поспішаєте, ви не за тим сюди приїхали. Вас зараз цікавить єдине питання:

— Де море?

— Море? А море тутечки під самісіньким носом. Два квартали пройдете, звернете ліворуч…

— І море?

— Та ви не перебивайте, слухайте, що я вам кажу. Значить, два квартали пройдете, звернете ліворуч. Тут вам зупинка автобуса. Сідайте на автобус, три зупинки проїдете, трішечки вернутися вам доведеться…

— І море?

— Буде море. Де ж воно дінеться? Ви ж, слава богу, приїхали у Євпаторію, а не у Джанкой^, чи у Сімферополь. Тільки слухайте, не перебивайте. Три зупинки проїдете, трішечки вернетесь назад, там буде трамвайна зупинка. Сміливо сідайте на трамвай і їдьте аж до зупинки «Курзал», там трішечки парком пройдете, і от вам вже й море. Можна сказати, під самісіньким носом.

І що ви скажете на де? Може, візьмете свого чемоданчика і підете шукати іншу квартиру? Таку, щоб ближче до моря була? Так ото візьмете чемодана, вийдете на знамениту євпаторійську спеку і підете під знаменитим кримським сонцем шукати іншу квартиру? Б’юсь об заклад, що ви цього не зробите! Ні фізичних, ні моральних сил у вас не вистачить це зробити. Краще відразу ж покладіть чемодана і попросіть у хазяйки вмитися. Про ціну потім домовитесь.

Навіть у такій ситуації не втрачайте доброго гумору. Я навмисне вам виклав найгірший варіант. Може навіть статися, що ваша «турбаза» виявиться значно ближче до моря, ніж я оце розповів.

В порядку обміну інформацією скажу, що автотуристам (це ті, що власні машини мають) доля усміхається ліпше. Є у Євпаторії автопансіонати, і там «диких» автолюбителів приймають як дорогих гостей. І ще є у Євпаторії готелі. Теоретично можна у готелі зупинитися. Кажуть, що є такі люди, які здійснювали це практично. Сам я не здійснював. Мені не везло, отож брехати не буду. Але один мій пляжний знайомий познайомив мене на пляжі з своїм товаришем, знайомий якого жив у готелі. Значить, є такі люди. Пізніше мені того знайомого показали. І нічого особливого. Чоловік як чоловік. Ніхто б і не подумав, що він у липні місяці у Євпаторії у готелі живе. А дивись ти!

О, це питання по суті. Бо, власне кажучи, ви саме за цим і їхали у Євпаторію. У Ялті дуже не полежиш, там камінці боки так намуляють, що під-вечір другого дня вже й лежати ні на чому буде. А у Євпаторії, будь ласка, скільки завгодно! Там такий пляж, що вірші, поеми, балади про нього писати хочеться.

Вірніше б сказати, не пляж, а пляжі, бо він там не один, а їх чимало. Скільки берега у Євпаторії, стільки й пляжів. Природа потурбувалася. Спасибі їй за це.

Пісок, боже, який пісок у Євпаторії! З чим же його порівняти, навіть не знаю. Чи його порівняти з оксамитом, чи його порівняти з пухом. От коли б були у природі жовті лебеді, то обов’язково порівняв би його з лебединим пухом. А так не буду із себе порівняння вимучувати, скажу тільки, що євпаторійський пісок — це євпаторійський пісок. Його треба не просто побачити, його треба власними боками відчути. Тільки тоді ви по-справжньому зрозумієте, що таке євпаторійський пісок.

Словом, прийшли ви па пляж. Облюбували собі містечко. Так, щоб вам ніхто не заважав і ви щоб, нікому не заважали. Простелили яку-небудь ряднину із сучасної синтетики і почали роздягатися,

І тільки-но ви зняли з себе сорочку, як тут-таки вам доведеться присоромлено зітхнути. Глянете ліворуч, глянете праворуч; кругом тіла кольору скоринки житнього хліба. І не просто житнього хліба, який недобув у печі, а того хліба, що перебув у печі. А у вас шкіра кольору молока. І не того, молока, що має високий процент жирності, а того молока, яке тільки-но через сепаратор перепустили.

Ви себе відразу ж почуватимете ніяково. Вам відразу ж захочеться набрати темно-брунатного кольору, який так пасує до зелено-блакитної води Чорного моря. Ваша власна шкіра вам відразу ж покажеться надзвичайно противною, і тут ви можете наробити безліч дурниць, за які вам доведеться розплачуватися тою ж таки власною молочно-білою шкірою.

Тільки-но ступивши на євпаторійський перон, ви мусили б зрозуміти, що з євпаторійським сонцем жарти погані. Ці жарти ще гірші на пляжі. На пляжі вітерець провокує. Знімете ви сорочку, черевики і всю решту, що на вас є, залишитесь у одних трусах і тут відчуєте/як ваше тіло вітерцем обласкано. Вітерець приємний такий, прохолодний. Починає навіть здаватися, що й сонце не пече так, як спочатку пекло. А потім вам починає здаватися, що все тіло ваше наливається богатирською силою, а шкіра своїм кольором все ще компрометує то богатирську силу. І вам хочеться загоріти негайно ж, на протязі яких-небудь п’ятнадцяти хвилин. Вам хочеться наздогнати кольором шкіри і отого сильного Аполлона, і оту струнку Венеру, котрі грають у бадмінгтон на пляжі, і оту громадянку, яка на Венеру, звичайно, мало скидається, але загоріла так, що може конкурувати з дружиною вождя першого-ліпшого негритянського племені, і отого малюка, що рицькається в піску, а сам чорний, як сковорода навиворіт. І ви починаєте сердитись на сонце. Вам починає здаватися, що воно недостатньо смалить, що іншим воно цілими жменями відсипає свої промені, а вам тільки пучкою. Значить, треба взяти від сонця все. Треба обв’язати голову носовичком і розкинутись на піску так, щоб якомога більша площа вашої шкіри була віддана сонцю.,

Ви так і робите. І мушу вам сказати, що робите ви надзвичайну дурницю. Ви йдете не до засмаглої шкіри, а навпаки, від неї. Вірніше, вона сама піде від вас. Піде цілими клаптями.

Про бронзу щось не чутно, зате до вечора ви можете з великим успіхом конкурувати з вареним раком. Все тіло пече немилосердно, ви собі місця не знаходите, простирадло стає жорстким, як бляха, а подушка нагадує купу розпеченого шлаку.

Тут іде в хід пляжно-курортно-народна медицина. Потерпілий обтирається спочатку «Шипром»— не допомагає, потім ллє на себе відрами холодну воду — не допомагає, потім вимащує весь вазелін — не допомагає. Більше, здається, немає нічого. Ні, ще є щось. Крем для взуття і дві пляшки кефіру. Крем для взуття відпадає відразу — він якогось блідо-лілового кольору. Мати шкіру такого марсіанського кольору, навіть обпеченому, не дуже хочеться. Залишається кефір. І кефір негайно йде в хід. Потерпілий вимащується кефіром з голови до п’ят ї на якийсь час заспокоюється. Кефір аж шкварчить на ньому, і тепер потерпілий дуже нагадує підгорілу сирну бабку.

Любі мої колеги, шановне плем’я «дикунів»! Зичу вам приймати кефір тільки всередину. І щоб в перший же день на євпаторійській землі ви не були схожі на підгорілу сирну бабку, не хапайте сонце обома жменями. Беріть його обережненько, воно само знає, що з вами робити, і за тиждень пофарбує вас у чудесний бронзовий колір.

Словом, беріть сонце обережненько. І перша моя вам порада — заведіть собі персонального тента. Тенти на пляжі, звичайно, є. Вони хоч і «комунальні», але хороші і користуватися ними можна. Але мають ці тенти один великий недолік — вони стаціонарні. Вкопані навіки в землю. А сонце, як вам відомо, не стаціонарне. Воно рухається по небу. І там, де тільки що була тінь, через кілька хвилин від тієї тіні й сліду не залишається. Через це вам часто доведеться за тінню рухатися. Морочлива робота, ай-ай! Краще свого, персонального, так би мовити, «амбулаторного» тента мати.

Для створення такого «амбулаторного» тента необхідно мати чотири кілочки, простирадло і камінець.

Камінцем забиваєте кілочки в пісок, до кілочків прив’язуєте простирадло, і «амбулаторний» персональний тент у вас готовий. Хороший він тим, що ви тепер від сонця не залежите зовсім. Пересунулося сонце, і ваш тент може пересунутися. Треба тільки кілочки з піску висмикнути і забити їх в іншому місці. Зручно, вигідно! Вже не ви навколо сонця, а сонце навколо вас крутиться. Навколо вас і навколо вашого тента. А просто ж як! Чотири кілки, простирадло і камінець.

Ну, простирадло у вас знайдеться, кілки викупите… Кілки продаються і на базарі і навіть на самому пляжі. Здебільшого їх продають меткі хлопчаки, які пускають виручку на кіно і на морозиво, і ще їх продають похмурі громадяни з фіолетовими носами, які виручку на кіно і на морозиво не пускають.

Як би там не було, але вважайте, що кілки і простирадло у вас є. До повного тента у вас не вистачає лише третього компонента, а саме каменя. Камінь на євпаторійському пляжі річ вельми дефіцитна. На базарі каменя теж не продають. Трапляються, звичайно, І на пляжі уламки ракушечника, але забивати ракушечником кілки в пісок це все одно, що забивати вареником гвіздки в стіну. М’який дуже ракушечник, і для таких операцій не придатний. Отже, треба вибирати одне з двох: або дуже ретельно на пляжі каміння шукати, або привезти його з собою з дому у чемодані. Вибирайте, що вам зручніше і простіше.

Зрихтувавши персональний тент, можете себе кадровим пляжником вважати. Тепер ви вже знаєте, де лежати і як лежати. Полежавши і відпочивши після спорудження тента, подивіться праворуч, подивіться ліворуч, подивіться вперед, подивіться назад. Обміняйтесь досвідом з своїми сусідами, як треба відпочивати.

Сусіди ліворуч грають у преферанс. Як на мене, то я б таких взагалі дискваліфіковував як «дикунів». Думаєте, вони бачать море? Думаєте, вони бачать сонце? Думаєте, у них вистачає часу, щоб піти скупнутися? Ні, крім королів і валетів, вони нічогісінько не бачать. Часом дехто з них цікавиться метеорологічними показниками, і то від карт не відриваючись:

— Не знаєте, яка сьогодні температура повітря?

Або:

— Купались? Ну, як вода, тепла?

І все. На цьому у преферансистів контакт з морем і взагалі з усією євпаторійською природою закінчується.

Не беріть з них приклад. Не за тим ви їхали у Євпаторію.

Сусіда праворуч запустив голову у туристську сумку, як у конячу шальку, і вже другу годину обідає (сьогодні це втретє). Часом щось апетитно булькає в пластмасову склянку. Морський бриз доносить запах коньяку. Міцністьного сорок градусів, температура теж не менше. Бр-р-р! Не беріть з нього прикладу!

Сусіда, котрий позаду вас, годину тому заліз у море. Через годину він вилізе і цокотітиме зубами. А ви так не робіть. Ви робіть так, як той сусіда, що попереду вас.

Він і у волейбол встиг пограти, він і покупався, він і журнал почитав, він вже пообідав, а зараз лежить і загоряє.

Загоряйте і ви. Трохи на сонці, трохи під тентом. Тільки так, щоб скрізь встигнути.

Море

Купання у морі — велике і складне мистецтво. Це не те що в якій-небудь Задрипанці, Кропив’янці чи Гнилоп’яті, котру курка-підліток вбрід по коліна переходить.

Вже тільки сама свідомість того, що ви сам на сам виходите на поєдинок із стихією, сповнює ваші груди самоповагою і гордощами. Як шкода, що в ці хвилини вас не бачать ваші близькі і знайомі, котрі залишилися десь в далеких сухопутних краях.

Спина ваша виправлена, як у старшини-зверхстрочника перед парадом, груди випнуті вперед (живіт рекомендується в таких випадках втягувати, коли живіт випнуто — вид не той), голова гордо тримається на плечах, і сам чорт вам не брат. Ви підходите до води і, навіть не пробуючи тепла вона чи ні (у Євпаторії холодної води не буває), заходите прямо у стихію.

У Євпаторії біля берега стихія по коліна. І довго вам доведеться йти піщаним дном, поки гірко-солона, блакитно-зелено-золота, тепла стихія не залоскоче вас попід пахвами.

Тоді ви лягаєте животом на воду (тут уже можна випнути живіт, у воді не видно), відштовхуєтесь ногами від дна і пливете. Пливете аж до буйків (такі собі залізні барильця, у червоний колір пофарбовані, бовтаються на воді), далі ви все одно не запливете, хоч би плавали, як дельфін, — рятувальники не пустять. Вони пильно стежать, щоб ви у відкрите море не запливли і там не втопилися. Завдяки цьому у відкритому морі не втопився ще жоден плавець. А вже кому на роду написано втопитися у морі, то, як правило, він топиться не у відкритому морі, а ближче до берега.

Добре, коли ви вмієте плавати. А ще краще, коли ви вмієте плавати різними спортивними стилями. Різними там «кролями», «брасами» і такими іншими «батерфляями». Тоді і вам приємно, і вашим сусідам по морю і по пляжу теж приємно. Вони дивляться на вас і захоплено кажуть:

— Ви подивіться на нього! Бачите, як пливе? Наче риба. Мабуть, на флоті служив!

І хоч ви ніколи в житті не служили на флоті, вам все одно приємно, що про вас так думають. І ви ще більше починаєте старатися і пливете вже навіть не як риба, а як торпеда. Аж буруни стають за вами і вітер відносить до берега косми білої піни.

Можна також і «сажонками» показати високе мистецтво плавання. Треба тільки вміти викидати руки з води так, щоб всім дівчатам і дамочкам, які зосталися на березі, захотілося з вами познайомитись.

Гірше, коли ви взагалі не вмієте плавати. Тоді вам велике і складне мистецтво оволодіння стихією взагалі ні до чого. Тут вже не ви будете підкорювати стихію, а вона вас.

Плавцю що? Він помахав собі аж до буйків, і всі хвилі з повагою розступаються перед ним, щоб він, бува, яку хвилю не підім’яв під себе.

А у вас в подібній ситуації почнеться гірке знайомство із стихією, і в прямому розумінні гірке, бо перша-ліпша заваляща хвилька, якось відразу відчувши у вашій особі новачка, захлюпне вам повну жменю гірко-солоної води у рот, у ніс, у вуха.

І вигляд у вас, скажу вам відверто, буде не геройський, а зовсім навпаки. Море любить тих, хто вміє плавати. Таких воно і на хвилях погойдає і на грудях своїх дасть полежати.

Навчитися плавати у морі легко. Ті, хто вміє плавати у ставку, в річці, в озері, можуть вважати, що вони вміють плавати і в морі. Більше того, у морі їм плавати буде навіть легше, бо морська вода дуже щільна, дуже тепла і дуже ласкава. Сама тримає плавця на поверхні. Плавцеві залишається тільки руками-ногами перебирати, щоб рухатися вперед.

Що ж до тих, які вміють плавати тільки на екзаменах, у ванні чи у ночвах, то їм у морі доведеться вчитися плавати наново.

Що потрібно для того, щоб навчитися плавати у морі? У Чорному, наприклад, бо у Білому плавати не рекомендується.

Для цього потрібне перш за все бажання. Будемо сподіватися, що воно у вас вже є. Крім бажання, потрібна шапочка і плавки. Труси для таких цілей не годяться. Вони рух гальмують. А може статися й таке, що крута хвиля змиє з вас труси, і ви опинитесь в дуже незручному становищі. Що ж до плавок, то з ними такої халепи ніколи не трапиться, якщо, звичайно, ґудзики як слід пришиті.

Отож, маючи бажання, шапочку і плавки, можете вважати, що половину справи вже зроблено, підготовчий період успішно закінчено і для того, щоб вміти плавати, треба просто навчитися плавати.

Вчіться як завгодно, тільки не і допомогою різних надувних допоміжних засобів. З ними ви ніколи не навчитеся, бо як до чого, то вони спокійнісінько собі залишаться на поверхні моря, а ви підете собі спокійнісінько на дно того ж таки моря. Цим самим ви завдасте чималого клопоту рятувальникам і можете навіть, що найгірше, позбавити їх преміальних. А кому це потрібно?

Навчившись плавати, можете купатися скільки вам завгодно.

Краще, звичайно, не дуже мало і не дуже багато. Бо коли дуже мало, то чого ви взагалі на море їхали? Могли дома і в ночвах купатися. А дуже багато не варто, бо хоч яка тепла у морі вода, коли довго купатися, морська вода фарбує шкіру у свій колір.

Словом, купайтеся на здоров’я.

Будете купатися і будете примовляти, як примовляв в минулому році один старичок:

— Ох і вода ж! Ох і море! Хто тільки це море видумав?

Хто ж! Природа, звичайно. Природа, вона розумна. Вона все може.

Човни

Човен — це засіб пересування на воді. На суші човном не користуються. Човен не новий засіб пересування, човен — засіб пересування стародавній. Але не будемо заглиблюватися в історію, побалакаємо про ті човни, з якими сам доведеться мати справу у Євпаторії.

А що ми з вами взагалі про човни знаємо, крім «Пливе човен води повен…» або «Я на лодочке каталась»? Здається мені, що небагато знаємо. А знати треба, бо човен — це не просто засіб пересування, човен — це засіб лікування. Човен — це фізтерапія. Медична наука численними дослідами довела, що завдяки човнові живіт стає м’якшим і меншим, а біцепси — твердішими і більшими.

Але перш ніж сісти на човен, треба мати сяку-таку технічну обізнаність. Це для того, щоб, коли ви повернетесь додому у свої сухопутні краї і почнете розповідати своїм близьким та знайомим про чорноморські пригоди, не прохопитися ненароком і не бовкнути приблизно такого: «Пам’ятаю, каталися ми на човні…» Запевняю вас, що така заява ні в кого ентузіазму не викличе. На човні можна навіть по ставку кататися. А от коли ви, недбало струшуючи попіл із сигарети і мружачи очі, як морський вовк, нехотя кинете: «Якось вийшли ми у море на гичці…» або «Штормець балів шість, а ми на ялику пиляєм…», ефект буде зовсім інший. Найкращі дівчата до вас ближче присунуться і у рота вам заглядатимуть. Бо човен, то човен, а гичка і ялик— предмети чорноморської романтики.

Отже, гичка і ялик. Щоб не зупинятися докладно на технічних якостях цих апаратів для плавання по Чорному морю, я відразу скажу, що гичка більше схожа на скумбрію, а ялик більше схожий на камбалу.

Для тих, хто за час своєї відпустки так і не спромігся побачити в Чорному морі ані скумбрії, ані камбали, додам, що гичка (як і скумбрія) довша і вужча, а ялик (як і камбала) коротший і ширший.

За більш примітивним поділом вони поділяються на «двійки» і «трійки».

На «двійці» виходять у море двоє, на «трійці», відповідно, — троє.

Маючи таку теоретичну базу, ви вже сміливо можете займати чергу біля станції прокату човнів, а діждавшись черги, — виходити в море.

Човен разом з вами випхне в море спеціальний громадянин у засуканих вище колін штанях. Цим його повноваження вичерпуються, і ви, залишившись віч-на-віч із стихією, починаєте вичерпувати із ялика (чи із гички) воду, яку хвилі нахлюпали туди саме в той час, коли ви вмощувалися на банці [4].

Тут ви матимете змогу переконатися, що все тече і все міняється. На дні човна меланхолійно плавають ваші черевики, ваші штани мокрі до колін, пачка сигарет розбухла і зараз осяде на дні, а окуляри-світлофільтри тільки що булькнули за борт. Що й казати, стихія жартувати не любить.

Ви ще не встигли вирішити, що вам раніше з води рятувати: черевики, чи сигарети, чи, може, штани викручувати, а хвиля взяла вас разом з човном і так собі м’якесенько на пісочок — хлюп! І знову ви на сухопутті… Море не проведеш, як і коня норовистого, воно знає, з ким має діло. Але ви не лякайтеся і не подавайте виду; громадянин в штанях, засуканих вище колін, знову вас випхне у море, бо це входить в його обов’язки. Тепер ви вже гав не ловіть, а беріться за весла. Беріться за весла і гребіть чимдуж од берега, бо хвиля вас знову на лісочок посадить. Тут може одна халепа приключитися. Намагаючись якнайшвидше відчалити від берега, ви хльоснетесь мокрими штанями на банку, очима до носа ялика (чи гички) і гарячково запрацюєте веслами. Не дивуйтесь, коли за хвилину корма вашого ковчега заскрегоче, як баба-яга зубами, по піску. Не лякайтеся і робіть вигляд, що все в порядку. Громадянин в підсуканих штанях втретє випхне вас у море. Сталося те, що мусило статися на всіх законних підставах. У моря свої закони. І коли ви хочете пливти вперед, то мусите вмощуватися на човні задом наперед: потилицею до носа, а власним носом до корми. Отак. А тепер веслами раз-два, раз-два і… пішли у відкрите море.

На словах воно, звичайно, легко і просто, а на ділі буде трохи не так. На ділі може статися, що ялик ваш (чи гичка) закрутиться так, як оте цуценя, що хоче власного хвоста впіймати.

Вам здається, що ви хоробро розсікаєте всі вали від номера першого до номера дев’ятого включно, а насправді ваш човен (і ви разом з ним) дуже нагадуєте песика, який вискубує у себе з хвоста реп’яхи.

Пояснюється це все дуже просто: одне весло у вас будуть крабів на дні, друге в цей час чухає хвилю і нагортає воду у човен. Вичерпавши капелюхом воду, почерпніть і таку премудрість: весла у воду треба занурювати рівномірно, не дуже щоб так глибоко, але й не дуже щоб так мілко. А з води, з вашою допомогою, вони й самі якось виберуться.

Ну, в добрий, як то кажуть, час, попливли! Або пішли, якщо вже до решти дотримуватися морської термінології.

Поступово ви починаєте відчувати, як наливаються залізом ваші мускули і як покидають ваш організм кілограми зайвої ваги. Тримайте тільки ніс проти хвилі (не свій власний, а човна), бо хвиля човен перекинути не перекине, але води нахлюпати може.

Здавалося б, на цьому можна було б і закінчити виклад корисних порад. Можна було б всю цю розмову закінчити останньою порадою: ідіть у подарунковий магазин і самі собі подаруйте капітанську люльку. Самі розумієте, ходити у море на ялику (чи на гичці) і курити звичайнісінькі сухопутні сигарети якось не солідно.

Відносно люльки капітанської — це не жарт, а дружня порада. Люлька вам згодиться особливо тоді, коли ви, повернувшись додому, будете розповідати: «Йдемо ми якось на ялику, а шторм’яга…» В цьому місці рекомендується зробити паузу і пихнути раз чи два люлькою (сигарета справляє не те враження).

Словом, придбати люльку — це остання порада. А передостання порада буде такою: йдучи по морю, ніколи не забувайте, що море, хоч і має солідну площу, біля берегів Євпаторії дуже густо заселене. Варто тільки трохи зазіватися, зловити ротом, чайку (гави, як відомо, над морем не літають), як обов’язково в’їдеш носом свого човна в борт якого-небудь іншого, або налетиш на буйок, або, що найгірше, зсунеш веслом плавцеві шапочку з потилиці на ніс. А плавці цього чомусь страх як не люблять. Починають плюватися солоною водою і кричати так, що, мабуть, у Турції їх чути.

Отже, хоч ви і сидите потилицею до носа (задом наперед до того місця, куди ви пливете), не лінуйтеся крутити головою на всі боки. Краще головою зайвий раз покрутити, ніж в’їхати човном комусь межи очі.

Оце, здається, і все.

Ага, мало не забув! Крім човнів (яликів, гичок), на прокатній станції можна ще й водний велосипед взяти.

Не беріть їх. По-перше, до водного велосипеда капітанська люлька не пасує, а по-друге, що ви будете розповідати дома? «Шторм’яга сім балів, а ми йдемо на велосипеді…»? Не звучить…

Полювання на дні морському

Приїхавши до моря, ви матимете змогу переконатися, що полювати можна не тільки у лісі чи в полі. В наші дні полюють не лише зайців, вовків та ведмедів. Полюють камбалу, бичків, морських котів, морських коней і таку іншу живність.

Це, звичайно, не значить, що вся ота морська живність у Євпаторії повилазила собі на берег і вам залишається тільки відповідний калібр дробу підібрати. На берег вона І не думала вилазити, а коли вже вам так забаглося її вполювати, доведеться самому, власною персоною опуститися на дно морське.

Затуливши двома пальцями носа, на дно морське не спустишся. Тут потрібен спеціальний мисливський обладунок. Відразу ж зауважимо, що двоствольна «тулка» і оті шкіряні чоботи, що аж до пояса, підводному мисливцеві не підійдуть. Йому потрібне спецспорядження. Перш за все маска і трубка. Через трубку мисливець дихає, а через маску дивиться на підводне царство. І ще потрібні гумові ласти. Вони дуже нагадують жаб’ячі задні ноги. Але завдяки їм підводний мисливець плаває не гірше од жаби.

Тепер залишається тільки розповісти про підводну рушницю. Такі рушниці у природі існують, промисловість наша їх випускає. Патронів до такої рушниці не треба, дробу теж і, звичайно, пороху ні димного, ні бездимного абсолютно не треба. Порох тут ні до чого. Замість пороху у рушниці спеціальна пружина є, і та спеціальна пружина з силою викидає спеціальну острогу. Що ж до остроги, то вона спеціально розрахована для того, щоб у кого-небудь вцілити. (Пляжники, плавці і рятувальники на човнах у рахунок не йдуть, по них стріляти не рекомендується, можуть бути дуже сумні наслідки).

Стріляють підводні мисливці здебільшого по крабах, по камбалах, по морських конях, по морських котах, по морських бичках. Хто не може вцілити по таких дрібних об’єктах підводної фауни, хай тренується по медузах. Медуза велика. У медузу важко не вцілити.

Ну от. Маєте ви мисливський обладунок, і залишається тільки застенографувати ваше перше підводне полювання.

Починаєте ви на пляжі, роздягнувшись, одягатися. І вас. І той-таки момент з усіх боків обступлять щільненьким таким натовпом всі наявні в той час на пляжі хлопчиська. Поки ви натягатимете маску, вони примірятимуть ласти, а коли ви візьметеся до ластів, то виявиться, що хтось вже випрямляє вашу трубку, бо, на його думку, трубка має ряд конструктивних недоліків.

Але, як би там не було, ви спорядилися за всіма правилами підводного мистецтва і починаєте занурюватись у стихію. Тут вже не ви проти стихії і не стихія проти вас, а ви у стихію. І стихії вже ніякої немає, бо хвилі над вами, а ви під хвилями.

Значить, поринули ви. Пливете. Через трубку дихаєте. Коли щось буль-буль-буль, і вже солона вода і в носі, і в роті, і очі заливає. Що ж воно таке трапилося?

А трапилося те, що мусило трапитись. Хвиля хлюпнула, трубку залила, і замість повітря почали ви дихати солоною водою. Оскільки ж солоною водою дихати не рекомендується, бо легені наші до такого дихання не пристосовані, то доводиться виринати і виливати із трубки і маски воду.

Виринули. Все налагодили. Впірнули. Попливли. Дихається як слід начебто. Коли нова біда: лівий ласт злетів І тепер у вас вже потужність не та. Доводиться пірнати, ласта шукати. Пірнули. Не знайшли. Пірнули. Не знайшли. Пірнули. Нарешті знайшли. Виходите на берег. Ласта приміряєте. Ласта одягаєте. Заходите у воду. Поринаєте. Я все починається спочатку.

— Стривайте, стривайте! — вигукнете ви, — А коли ж полювати?

Що вам на це сказати? Невже у вас настрою прибуде, коли ви якусь бідну рибинку проштрикнете? Або краба прицвяшкуєте до піску? Шкода їх. У них же дітки є. Хай собі плавають. І ви собі плавайте. Хочете у масці, плавайте у масці. Хочете без маски, плавайте без маски.

Щасливого вам відпочинку!