Дим

I

Йвановича ховали на початку похмурої вітряної осені, коли днями ще бува й світліло, а над вечір вже наганяло хмари. І ночі стояли холодні, сумні, і тужно, пронизливо вило округою.

Та й ховали не без клопоту. Спочатку довго не могли найти путніх копачів, а потому – бортової машини. За місяць перед тим колгосп, чи то пак СТОВ, офіційно й безповоротно збанкрутував, і ввечері хлопці порозганяли колгоспну техніку до себе по дворах. Антон тоді й сам, оставшись на колгоспному дворі аж до смерку, плюнув і, кинувши в кузов чужу запаску та дві порожні каністри, погнав свій ГАЗон до дому тихою безлюдною вуличкою. А вже одчинивши ворота, вгледів Ірину на порозі, і на її німе запитання лиш важко махнув рукою, буркнув:

– А я знаю?

І загнав машину в двір.

А через тиждень-два (до кого як) до шоферів навідався бувший завгар. Наказав зігнати техніку до комір.

Ірина тоді не вмовчала:

– Куди ти потаскав машину?

– До комір, – не втямив Антон.

– Ок чому?

– Поголовний велів, сама не чула?

– І хто він тобі такий?

– Завгар, а хто? Який тебе дзелик вкусив?

– Так заберуть же…

– Та чи вона й так моя? Іди ось не капай…

– Зо мною полайся, як більш ні з ким!

– Звиняйте, ваше високородіє.

Ну, словом, одвіз тоді Антон машину, як і решта. У кого, правда, пізніш забрали, а в сусіда його через дорогу трактор і досі в кінці городу, в берегах стоїть, бо загнав у хащі так, що не можна тепер витягти.

А оце вже як треба було везти Йвановича на цвинтар, то машини і не найшлось. Антон сам ходив із парубками до комір, а там, виявляється, охорона вже, і все якісь не наші – чи конотопські, чи бог їх зна. Словом, вийшов до них той Поголовний… він не Поголовний ніякий, ясна річ, то прозивають так, отож вийшов він до них і каже, мовляв, – так і так, нема машини, не дам машини, про інвентаризацію якусь плів… Виходило так, що орендатор тепер тут буде, і теж не наш, а всі в нього пайовики, а оцей же кабан Поголовний у нього так як управитель.

– Тобі ж на зборах, такий-сякий, постановили, щоб давав бортову на похорони! – не вмовкав Антон. – Ти ж сам у клубі клявся й божився, чорти б тебе видерли раком!..

А він, падлюка, лиш сміється.

Щось плете таке…

– Пройде опис, тоді й виділимо бортову…

– А… Понтій Пилат!

Антон махнув рукою та розвернувся назад, як не побіг через сільповський парк. І завше у нього так – то лається, що і небу жарко, а всі округ лише сміються. Видно, того й не вробив на посадах – він же й сам трохи завгаром був, цей Антон. Років два всього, чи й менше. А що він – лається-лається, а вони, іроди, лиш сміються, ніхто його серйозно не сприймав.

Догнали його хлопці, окликнули. Давай, мовляв, до Бондаря сходимо, у нього ж є бортовушка, те та се. Бондар – то ще один орендатор, їхній, із села. Антон пирхнув – бозна, чи вона, та бортовушка, ще й їздить… Ідіть самі, а я онно до Панаса, хай лаштує кобилу, раз так. Бачте, як виходить – проробив чоловік весь вік на грузовій машині, а на цвинтар станем підводою везти…

Машина, правда, найшлась-таки. Як уже сходив Антон до Панаса та вернувся на дворище покійного, з Іриною там перекинувся словом – вона лаштувала на стіл з бабами, словом – явились хлопці, кажуть – впросили Бондаря, і машина наче на ходу. Але за кермо кого з їхніх орендатор пускати не схотів ні в яку, послав свого Чуба, а він, той Чуб – п’яниця з п’яниці, і не прохмеляється зроду-віку.

Ну, так і вийшло – явився Чуб захмелений, і ще щось варнякати почав, Антон його вилаяв і в Христа і в Божу Матір, а тоді поліз у кузов вимітати звідти полову – той Чуб не стямився хоч кузов вимести, як їхав.

Тоді стали ждати попа, і ждали години зо дві, аж завечоріло. Антон сам хотів було ще зранку їхати за попом, та зголосився Валерка – покійного Йвановича син, у нього ж і машина своя, ну хай… Поїхали вони удвох із жінкою, і довго їх не було. Антон усе то стояв із чоловіками як надолобень, смалив без ладу цигарки і балакав бозна й про що – то за рибу, то за футбол… Про що на тих похоронах балакати? А то заходив у хату і стояв у сінях в напівтьмі – позирав скоса на мерця; той лежав серед зали в труні, висохлий, сірий, аж чорний.

Вмер він минулої ночі, похмурої, вітряної осінньої ночі. Антон тої ночі довго не міг влягтися, а влігшись, ворочався на постелі, вставав, вдягався, виходив у двір подиміти – Ірина давно вже спала. Він ходив по двору розхристаний, слухав, як виє вітер, як брешуть собаки по селу, як сунуть машини по Роменській трасі.

Обережно прочинив хвіртку, аби не збудити Ірину в хаті, та вийшов із двору. Ніде по вулиці не світилось, і зір не видно було за хмарами, а берізка над воротами хилилась під тужним вітром, губила зів’яле листя. Вернувся у двір, так само без лязкоту причинив хвіртку. Пройшов по садку, тоді на вибраний город, тоді далі городом… Шурхотіло кукурудзиння неламане, підвивав досадний вітрюга, а далі, аж там за болотами, світило собі вогнями сусіднє Жовтневе. Дивно навіть – як розпався Союз, так в Карабутовім одразу майже й погасло вуличне освітлення, виходить – нічим стало платити за струм. А в Жовтневі тому досі галасує… Хоча чого й ні – там поля агрофірма одна орендує, всі при ділі в селі, і саме ж село багатше буде.

Всміхнувся сам до себе – уперше за ніч розвіяв трохи тугу неясну. Жовтневе. Ірина. Згадав, як парубкував, як проводив її з клубу болотом поночі. Або як сам ходив у те Жовтневе до школи… Так і познайомився з нею, бо ж там були курси і можна було здати на права в старших класах. Скільки всього згадалось! Особливо отой раз – як гуляли поночі парком коло садиби, і коло ставків, тенісних кортів запущених, зарослими алейками тими. Коло ЇЇ садиби, ЇЇ алейками…

Він збиткувався тоді з неї, не в зло, ясна річ:

– А оце б жила тут як паничка – зроду б з таким, як я, не здибалась!

– Та ось припини! – вона сміялася дзвінко, але й опускала очі.

– Точно так, ваше високородіє!

– Бовдур!

Всміхнувся про себе, й наче полегшало. Ой світе правий – дурість яка юнацька, дитяча навіть. Щось відволікло його… Вглядівся. Здалося, наче під самим Жовтневим – на ґрунтовій дорозі од ферми – хтось блискає ліхтариком. Вглядівся ще – наче й нема. Чи мо’ здалося? Розвернувся, зітхнув, побрів, похилившись, у хату.

Там, уже в сінях, як вішав куртку, одчув таке, наче пройшов хтось у нього за спиною, наче навіть половиця скрипнула. Він розвернувся різко.

– Ірино?

Тиша.

Клацнув вимикачем – порожні сіни, ні душі. Зайшов до господи – Ірина спить собі, як і до того.

– Приверзеться… – тихо мовив сам до себе. – Чи вже дрімаю на ходу?

Влігся, і наче навіть сон прийшов, а тут лементують у дворі, в шибку затарабанили.

Явилась баба Маня в сльозах, каже – нема Йвановича.

Одмучився.

Йванович той був Антону ледь не за батька. Мати Антонова після школи вступила в конотопське медучилище, там же, в районі, і стріла чоловіка – росіянина, сина військового. Після навчання одразу й побрались – вона стала фельдшером в тутешньому медпункті, а він – бухгалтером в колгоспній конторі. Пожили недовго – Антонів отець безпробудно пив і воювався, лупив дружину немислимо і ганяв по дворищу, вона часто, заплакана, ховалася з малою дитиною на руках у хащах край городу і ночувала по сусідах, в того ж Йвановича і баби Мані он…

Вона, Антонова мати, була жіночкою тихою, беззлобною – обох батьків її не стало у війну, і росла вона на утриманні в одної далекої родички з Путивля, котра, та родичка, од неї одхрестилася зразу, як дівчина кінчила восьмирічку. Тож і оборони в неї не було ніякої, ні тут у селі, ні будь-де. Але спочатку ще жили хоч як – купили за кредит в колгоспі непогану, хоч і стареньку хату, придбали Антона, ростили його. Хазяїн прохмелявся і каявся – якось жили…

Та одного разу – Антону того року якраз було в школу – отож якось конторське начальство не видержало безпробудного п’янства батька і заслало його од себе аж на тракторний стан якимось рахівником – аби од себе подалі. З кимось не зладив він там у конторі, а норов мав гарячий, непримиренний, горілкою ще більш розпалений. Отож і там, на тракторному стані, він не вробив. Пригода та і досі неясна, темна… Буцімто був він ще зранку чумний, а день саме видався душний, прогірклий, сонце палило нестерпно – був липень, середина літа. Бачили, як вискочив старий Савельєв зі своєї комірки і так наче за кимось побіг-погнався, от тільки нікого не було у дворі, ні на дорозі – жадної душі. А біг він і біг, між тракторів і сівалок, по розпеченому асфальту двору, кричав щось непевне і біг, заледве не добіг до токарної і там простягся – розбив голову об якусь борону. І розбив-бо, хвала богу, не так щоб дуже, в усякому – викликали жонку з медпункту, викликали швидку з району і одправили в тамтешню лікарню. Він ще й белькотів щось, немов марив.

Трактористи, хто був тоді на таборі, клялись і божились, що так воно все й сталось – вибіг із комірки, бозна за ким женучись. А то балакали різне – може, побився з ким, а чи штовхнув його хто на ту злощасну борону навмисне? Ні, клялись і божились, що сам впав. Та врешті, як Антонова мати навідалась до нього в лікарню, то він там, прийшовши трохи до тями вже, сам її запевняв, що біг, що спіткнувся і впав, а за ким біг – бозна, а чого біг – не знає сам. Але був веселий навіть, наказував, аби привезла наступного разу з дому книжку якусь і маленькі шахи, а то тут у палаті, мовляв, нудьга. Вона й поїхала назад у село – а то що ж там, дитина сама, і хазяйство їсти просить… Не дождалась і операції, а мала вона бути під вечір, і старший Савельєв на тій операції вмер.

Операція була там нібито й дріб’язкова, а чого ж він тоді вмер – ніхто до ладу не знав. Вірніше, мати либонь що знала, але Антону мало розказувала – щось там із кісткою носа, чи вправляли якусь кістку, а вона провалилась усередину, аж до мозку, і ще відкрилась кровотеча і не могли спинити, а він до всього не прохмелився з учорашнього, а відкласти ніяк… Словом – доля. Так буває – казала мати, інколи буває. На жаль.

Після того Йванович і став Антону ледь не за батька. Не те щоб вже бозна-як, але допомагав матері – то пошле когось із шоферів привезти те та се, то город виорати, то випише по лівій накладній машину вугілля їм. Сам бува щось полагодить на дворищі чи в хліві, або з бабою Манею поможуть город посадити на весну, а на осінь викосить бадилля, обкосить обніжки, загребе та попалить, напустить диму по вулиці. Баба Маня, бувало, посидить з Антоном, або й їсти зготує, як у матері яка комісія в медпункті трапиться чи в місто треба проскочити, а як вже Антон підріс, то Йванович вчив його уму-розуму – то штахетник із дощок змайструють, то в велосипеді колесо заклеїти як, чи спиці підтягнути, чи цепок – розкаже. А як надходила їм черга по вулиці корів пасти, то пасли в основному Йванович із Антоном – той займав з одного кутка, а той – з іншого, так і гнали вдвох скотину туманними вранішніми вулицями. Бувало, що й так – за життя-буття балакали, хоча Йванович і був по натурі мовчкуватий. Та й Антон такий же самий.

Йванович в ту пору був завгаром у колгоспі, це вже потім, ближче до пенсії перевівся на пожарку чергувати, вже ж і здоров’я здавало, а оцей самий Поголовний на його місце став. Може, тоді й пішло все в колгоспі прахом? Хоча воно ж усе якось докупи – нового голову з району прислали, перебудова, затим Союз розпався… Хто його зна.

Баба Маня весь вік до самої пенсії робила прибиральницею в школі, а жили ж вони з Савельєвими на одній вулиці, майже по сусідству, тільки не зовсім поруч – через пустир. На тому пустирі раніш було дві хати, а у війну вони згоріли – гехнули по них реактивним снарядом, наші гехнули звідкись із-за Жовтневого, були там позиції їхні, а тут – німецькі. Це старі люди так казали, або той же Йванович, мовляв – довго так було, тут німці – там наші, і наші розвідники ночами приходили через болото в село, шастали там у берегах, а німці їх шукали. Як же вони не додивились, усе не міг втямити Йванович, що на тих дворищах ніяких німців і пелеху не було – одна хата пустувала, а в другій жила мати з дівчинкою – Йванович ту дівчинку знав добре, була вона трохи менша за нього. І, мовляв, тоді як прилетів снаряд – того Йванович не бачив, то вже розказували йому; так от – тоді як прилетів снаряд, то жінка вийшла якраз на крилечко, примружилась на сонце, а воно як засвистить, засвистить… Погоріло все – хати під солом’яною стріхою, хліви литі, а на хлівах сіно, а під хлівами та ще поруч чагарник, запущений сад з висушеними тинами… Йванович казав, що в них у старій хаті тоді побило осколками віконниці, і важкі віконниці, товщиною в два пальці, були в дірках, як решето – така сила. Йванович і сам од війни, виходить, постраждав, хоча вже й після неї – пасли з хлопцями корів у берегах і підірвались там на міні. Одного хлопчину вбило, а ще одного разом зо Йвановичем же – лише покалічило. У того другого щось із ногою було, а Йвановичу два пальці на правиці ледь не одтяло – бецман та вказівний. Хвала богу, пришили в лад, лише довелось на час переучуватись усе лівою робити. Так до смерті Йванович і остався дворуким – і писати міг обома, лишень погано. Не розбереш майже. Він мало про війну розказував, і все чудне якесь – то все згадував, як в останнє передвоєнне літо йшли вони з покосів і бачили три сонця в небі, ну чисто тобі три сонця, а потім знову стало одне. Або як лежав осінньої ночі на теплій печі і бачив у вікно над піччю якесь блискуче покотьоло – воно снувало двором невисоко, а потім чкурнуло на той самий пустир і там зникло… Чи там тоді пустиря не було ще? Він сам не пам’ятав. Інколи повідав, як німці заходили в село – чванливі, гордовиті, йшли рівними рядами, а як відступали, то були брудні і худющі, неохайні, та все цупили з придорожніх дерев яблучка-дички. Або, бувало, заходився дивуватись, чого це, мовляв, у війну літаки інакше літали, ніж нині – не так високо, та й з гулом інакшим, бомбовози – казав він на них, бомбовози! – так і казав… Ніби й розумна людина, а ото таке.

У шістдесят літ Йванович вийшов на пенсію, і на його ювілей зійшовся ледве не весь колгосп. І голова, і Поголовний, і завферми, і бухгалтера-диспетчери, і рядові колгоспники. Прийшов навіть голова сільради та директор школи з завучем. Приїхав син з дружиною та дітьми. Всі сиділи, випивали і їли, бажали довгих літ і міцного здоров’я, навіть заспівали під баян «Два кольори» та «Рідна мати моя». А для самого Йвановича те все було ой як невесело, він позирав на те збіговисько, як на власний похорон. Був блідий, як стіна, і якийсь такий немов… вимучений? А як виходив до хлопців, що диміли на вулиці, то лише бубонів під носа: «Шістдесят – це все, шістдесят – це все…» Він давно таке казав, і чим ближче до пенсії, тим сумнішим робився.

І ніби як наврочив, а чи мо’ одчував що. Мабуть, не прожив і року після того – стали відмовляти нирки. За місяць перед смертю так узагалі через кожні два дні мусив їздити в районну лікарню на очистку крові. Теж не близький світ – коли син возив, а коли мусили й наймати кого, Антон і наймав в основному. Зробився слабий, задихався – не міг як слід і на вулицю вийти по потребі, усе спинявся, відпочивав, хапав безкровними губами повітря. А ночами не спав ніяк, похмурими вітряними ночами він лежав на постелі напівсидячи, а над ним нависала баба Маня – то поправляла подушки, то розважала розмовами; вона й сама не лягала до світу. Так і мигтіло вікно їхньої хати з дороги од смерку й до світу, як хто ще, правда, й ходив чи їздив тою дорогою в таку пору. Антон з Іриною провідували їх ледь не кожного дня, поривались чим помогти, але баба Маня на те лиш сумно одповіла Ірині: «Чим тут, дочко, поможеш? А смерті ждати – на те помічників не треба». І кидалась усоте жалітись. Не зло, а ото так сумно, понуро: «Не спить всеньку ніч, а ні таблетки ті, ні уколи не помагають… Ні та больниця їхня. Ляже – задихається, добре, як ото задрімає хоч сидячи. А я вже над ним. І так всеньку ніч, аж поки й світає». А сам Йванович охочий зробився до розмов, дужче, ніж при здоров’ї – видно, тим тугу свою розганяв. Розпитував усе ослаблим голосом, що там у селі, в колгоспі. Антон оминав тему банкрутства і не повідав, як описували майно в конторі, як голова ховався по кущах від якихось приїжджих бандитів… Йванович, ясна річ, і так знав, що справи там кепські, але, видно, теж не хотів зайвий раз нервувати – не дуже й розпитував вже за подробиці. Зате Ірина вже його розважала – до неї як до продавщиці стікались усі місцеві плітки, і карабутівські, і з окружних сіл, навіть і з району дещо доходило. А бувало, Йванович раптом посеред розмови похмурнів і починав жалітись сам, і так якось для нього незвично, по-дитячому навіть: «Не сплю. Не можу влягтися – ляжу й задихаюся. А сидячи хіба й заснеш? І так все ’дно дихати нічим… Вийшов на вулицю, так чотири рази спинявся, сідав – не можу, задихаюсь». І очі його сльозились у такі миті.

Перед тим днем, як він вмер, вони в нього були, а він, казала баба Маня, якось одразу серед ночі зробився поганий і забалакуватись став. Ще казала, що просив курити, а цигарок в хаті якраз і не найшлось, і ні жменьки махорки – Йванович вже літ десять, як не курив. Антон йому вже хоч у труну пачку цигарок вклав.

Поховали Йвановича, а Антон наче мало що й пам’ятав із того похорону. Пам’ятав усяку нісенітницю – як бігав ото в пошуках копачів та машини, як зчепився з Поголовним, як тоді довго ждали попа. Тоді як явився той піп з двома жіночками – чи півчими, чи матушками, чи як їх там в біса? Як тоді той піп повагом входив у хату, забаскаличився над покійним – покривало там йому не таке, те та се… «А чого ж не таке, – подалась баба Маня, – я ж іще раніш приготувала, у бабів випитала…» Ні, не таке, треба в нього купувати, причепився й до хрестика чи до чого там ще, Валерка поліз мовчки за грошима.

– А греби ж твою матір… – просичав крізь зуби Антон, стоячи в сінях.

– Антош… – поклала йому руку на плече Ірина. – Ось хай.

Де вона й взялась тільки, та Ірина? І завше з нею так – як з ним, Антоном, щось не те, так вона вже й тут.

А він наче одразу, через куртку та сорочку, одчув тепло її руки, одразу наче весь обм’як, повеселів. Завше з тою Іриною так.

І все згадувалась якась нісенітниця з того похорону – то як ставали на поворотах, і батюшка окидав суворим поглядом натовп. Деякі чоловіки там курили, не ховаючись навіть.

– Ви хоч би шапки поскидали, – суворо буркнув піп.

Тоді йшли через ті комори, і подумалось Антону, що це ж і стара машина Йвановича тут тепер – та сама бортова, яку просили з обіду ще, і пожарка, на якій він перед пенсією робив. Пожарку на зборах теж постановили оддати селу, але кому це тепер болить? Чи й оддадуть? А бензин же ж хто купить – сільрада? А ремонтувати хіба по черзі будуть? А запчастини? А пожежна команда що ж – за бажанням? Чи й стюмляться? Ото така дурниця верзлася, як ішли на той цвинтар.

Тоді на цвинтарі пам’ятав, як голосила баба Маня. Щиро, але наче трохи по-навченому – на кого залишив, та як же ж я без тебе… Валерка стояв понурий – очі на мокрому місці, але стояв смирно. Жінка до нього тулилась, а старша дочка трохи осторонь – опустила голову. За тим згадувалось, як піп виспівував вічную пам’ять, а якісь старі баби у Антона за спиною гомоніли впівголоса:

– Цей батюшка ох і співає гарно, ох і гарно!.. А отой шпотівський у покійної Палажки так тільки бубонів собі під носа…

Аллах акбар…Чи вам тут концерт?.. – хотів було буркнути Антон, але вмить спохватився.

Як уже одчитав панотець, то стали підходити прощатись, і баба Маня прощалась останньою. Голосила, примовляла, а тоді трохи примовкла, і хтось із копачів хотів було вже накривати, а баба Маня як зойкне:

– Підождіть! Я ще не попрощалась, ще ні!

Наче хотіла вдержати Йвановича на цьому світі.

Тоді забивали труну гвіздками, і глуха луна розносилась стареньким цвинтарем під похмурим осіннім небом.

Спускали на рушниках, і один рушник не змогли витягнути – застряг. Махнули рукою і бросили.

Тоді знов нічого, і згадується зразу, як ішли вже назад, і Антонів сусід із другого боку, Пашка Маоцзедун, – прозивали так, бо той служив на китайському кордоні колись, так от – той Пашка в Антона попросив цигарку і закурив, а спереду них ішла ота Валерчина старша дочка з якоюсь не нашою дівчиною, чи то подругою, чи бозна… І от вони ідуть і гомонять, а Антон наче мимоволі прислухався.

– Я… я считаю, что нужно… нужно воспринимать как данность, – говорила Валерчина старша. – Так или иначе ведь все умирают.

Пашка курив трошки спереду, і дим летів Антону в лице.