ДО ЕР. Вибране

Бути з тобою. Бути тобі — і вмерти,

Взявши всього потроху від нас обох.

Тихо витати (хмари не люблять впертих)

Понад тобою. Решту розсудить Бог.

Ми не прощались (скільки там того міста!),

Не намагались трохи пройти назад.

Станули снігом (стала вода пречиста).

Отже, я вільна. Можу витати — над…

Осмислюю тебе на приступці трамваю,

Бо коні наших зір розсипались в пітьму.

На все, чому ти є, я тихо зачекаю.

А потім — назавжди, навіки — всеприйму.

Є ритм серцебиття і ритм каменування,

Недавність одкровень, несталість заборон.

Я — сенс твоїх знамень, і я тобі остання

Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.

Відсутні береги у кровотеч,

Відмовчані, віджиті, відзабуті.

Весь їхній сніг — то тільки досвід втеч.

А їхній іній — чистий шамот суті.

Гончарне коло обрію — як гріх:

Все — на долоні, долі на поталу.

Я — повна чаша простору. І сміх,

Мов час, тече судинами помалу.

Безслідна і невидима, як вовк,

Який у хащах звив собі безодню,

А потім ошелешенно замовк —

Для себе лютий, а для всіх самотній,

Приходить новина і кане вість

Про неминучість пам'ятей і прощі.

А ти у мене будеш перший гість,

Коли підуть останні найдорожчі.

Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.

У цьому повітрі, у духові воску і хмелю

Чорніє стежина, хитається холодом хата,

В якій я тебе нагодую і постіль постелю.

Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,

Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.

Ти — простір пратворення. В тобі здригаються межі,

Коли ти ідеш іменами від зла до початку.

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі

Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.

Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.

Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?

Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.

Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.

Ми з тобою тривали — і нам не хотілося спати:

Боронився від сну за пітьмою захований птах.

Позбувались страху. Залишалися — рана на рані.

В Божий день називання імен і приблуд, і царів,

Будуть явлені всі імена — золоті і останні,

Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…

Мені з передсвіту дано і наречено див.

Ходила водою — і в лід замовлянням вертала.

Ти ж бачив лиш жінку — і довго за мною блудив,

Щоб я із непам'яті пам'ять тобі відшептала.

.......................................................

І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:

У чистому полі впіймати коня і вітер.

.......................................................

І скресла дорога — і перемінилась в ріку.

.......................................................

А смерть — це коли вилити душу з відер.

У землю увійди — і так собі заплач,

Як плакав немовлям, коли не стало лона.

Хай котиться душа, немов ґумовий м'яч.

Трава збагне печаль — і зробиться солона,

Заплутає сліди земних твоїх ходінь

Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.

Тавро вросте в чоло — тяжке, як світлотінь.

А ти усім прости — і ухопись руками

За ниточку тонку, за теплий промінець,

Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.

Я знаю майже все про темний твій кінець.

У нас одна ціна за срібло благодаті.

У темряві прокинусь — адже спала,

Дощенту біла жінка чорнокнижна.

Твою присутність темрява гортала —

Немилосердна, бо занадто ніжна.

Лягали тінні риси на папері,

Неначе крила втомлені лелечі…

З кімнати вийду, причинивши двері.

Тебе збудивши не заради втечі.

Сіна стіжок в оправі стерні і моху.

Що там на стежці — жінка? тварина? тінь?

Пустка у домі, сходи риплять: «Амінь»,

Добре, що дні — не зразу, а так, потроху —

Геть випікають очі. Солона кров.

Серпень минув і канув, минув і канув…

Легко любити мертвих, бо та любов

Перетікає в вічність, немов в осанну.

Заспіткаю тебе не при камені — на траві.

Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.

Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,

Нас же двоє несмерклих із темного боку Місяця.

Заспіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.

То покутна ціна утеклого з небосхилу.

Ми надкусимо хліб і зап'ємо вином. Ти з тих,

Хто дає імена речам — і втрачає силу.

Я здивована сном, не упізнаним тут сьогодні.

Я вже звикла до права, можливо, не тільки мого,

Розуміти розмови лісу. Хоч пси Господні

Уполюють тутешню осінь, нема нічого

Понад спрагу дерев залишатись в своєму руслі,

Опадаючи в тишу, спиваючи з неї холод.

Стовбури, що впадають в сніг, як смола, загуслі,

їх маленькі ковтки знаменують тривалий голод.

Я твоє місце сили. Мандруй без мене.

Меридіани колій, мечі осоту.

Будеш іти поволі. Вода студена

Спрагу тобі втамує, така ж достоту.

Як і печаль, відкриє природу речі.

Будеш її да Вінчі, її Рембрандтом,

Просто узявши море собі на плечі,

Доки не станеш мертвим, прозрівши раптом.

Чи спитаєш мене про мої імена

На престолах моїх, де пелюстки і кров?

Тонко врізані в плоть письмена, письмена —

Хто зчитав їх з долонь? Хто у снах їх знайшов?

Незнання незнання незнання пірамід

Не засипле вода, не затоплять піски.

Від сюрчання цикад захитається світ,

Лабіринт западе в голе плато руки…

Сотня істин — та з них незбагненна одна.

Чи спитаєш мене про мої імена?

Тільки смерть не розлучить нас

За межею душі і мови.

Ми з тобою за часом час

Осягали своє раптове,

Може, вже не своє знання.

Я люблю тебе — раз на душу.

В цій любові — ні дна, ні дня,

Ані ночі. Змовчати мушу,

Наче істини, руни ці,

Що існують без знаку русла.

Пропікається на щоці

Крапля воску — сльоза загусла.

У Божий голод намолю зерна.

Щоб раптом легше вірити і знати.

Прийду до тебе — все-таки одна

Із тих, які не вміють забувати.

Душа душі — дорога. Божий знак —

Усупереч усім дороговказам.

У нас єдині сни. Хай буде так —

Оті тривання на дорозі разом.

Я сумна по вечері. Нанизано дрібно дахи.

Ця прогулянка в профіль нагадує берег безодні.

Ти такий, як ніколи. Ти майже реальний сьогодні.

Відчай вчить розуміти, куди відлітають птахи…

Не відгадуй мене. Нас єднає єдине мовчання.

Нас приходить по дев'ять щокожної в Бога пори,

Щоби вергати душі. Ще тут — або вже за гранню.

Я не кажу: не мучся. Я тільки молю: не згори.

…Ти мене розпізнав, як голодну бджолу на осонні,

З затамованим прагненням вмерти і впасти в траву.

Проминають роки. Із небес огризаються коні.

Я — ще досі не вершник. І, можливо, тому — ще живу.

Травнева епістола болю — мені від птаха.

Гніздів'я пропахло вужем і вужевим потом.

Усе, що я хочу, — насправді не мати страху.

Та страх не зникає — просто приходить потім.

Зі світу, в якому я стану тобі осанна,

Із дому, в якому до тебе прийду остання,

Почнеться дорога, замкнувши себе у кола,

У рух по спіралі, по літері — до ніколи.

У цих закапелках — ще з літа — цькування і гони.

Тамую життя у собі, наче пристрасть гірку.

Закони вмирати і одяг носити закони

Плямистій пожежі занурюють ноги в ріку.

Розпалась сторожа, лиш коні із вирію мчали б,

Не знаючи мови і не докоряючи злом

Ні цивілізації, ні лабіринтам, ні скалам.

Поволі й уперто усе западає в огром.

І нам не вознестись — ні разом, ані поодинці,

Як вже не згадати — хто, як, задля чого, коли…

Цькують, і рятують, і гинуть із нами ординці

В плямистій пожежі, і плачуть над ними орли.

Згасають дерева твої голосами чужими.

Не більма, та все ж: ця незрячість подібна війні.

Скресають, як ріки, між сірих розгойдувань диму,

Бо дим — то усе, що в дарунок приносиш мені.

Від дивного щастя — лиш крок до прощання навзаєм.

Твій погляд не встигне упасти, немовби згори,

В сухі лоскітливі обійми.

…І краєм, і краєм

Далеким узбіччям війни облітають вітри…

Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю

Сонце заходить, перетинає жили.

Воїн шукає слави, та в ніч безкраю

Доля, як дика птаха, згортає крила.

Марку Аврелію, ген не багряні тоги —

Рештки полотнищ ледве тіла прикрили.

У дзеркала Дунаю, від сліз вологі,

Сонце заходить, перетинає жили.

Наші міста — під високими травами.

Груди пробито пращами.

Колами, колами лунко вмирали ми,

Так і не ставши кращими.

Діти з дідами, кістка до кості, —

Перлом живим нанизані.

Вуж з-під ожинника кличе в гості —

Темний над світлоризими.

Раз — розвеселено, раз — похмелено,

Грає скрипаль при вході.

Лави до учти червоним встелено,

Білі шовки — на споді.

Згаслим на заполочі — пробачимо.

Справимо їм поправини.

Але не встанемо, не заплачемо

В наших містах під травами.

Добрі химерники та ворожбити,

Наші та вже не наші,

Кажуть, що мусимо, щоб ожити,

Випити світло з чаші.

Будь собою, поки

війни твої малі,

Сірі твої полки

стигнуть в сирій землі,

Сльози твої скупі

стануть іншими там,

Де ти король собі,

а не своїм полкам,

Тож якщо ти король

і якщо ти мудрець.

Ти, зігравши цю роль,

не зійдеш нанівець,

І опинишся тут,

а пізніше аж ген,

Давши лік від облуд

для колін і племен,

Бо якщо ти мудрець,

війни твої малі

Відпокутує мрець

насінині в землі.

Будь собою, поки

не опинишся тут,

Сірі твої полки

поміж бруду й облуд…

Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен.

Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер.

Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен,

І шолом обпече понад шляхом навислі віти.

Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця

В передгроззя польоту, в жагу нависання леза…

Так буває спочатку, коли ще немає кінця —

Перед присмерком битви, допоки земля твереза.

Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка!

Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі…

Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам —

І лякають ворон золоті язики пожежі.

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.

Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.

Ти іще молодий — так, як гори були молодими,

Доки їх не навчили вмирати міста і сади.

Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох.

Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:

Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу.

Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

Зненацька знерухомлені ліси

Пускають корінь в землю, зела — в небо,

Вдивляються в безодні, і за себе

Благають Бога. Їхні голоси —

Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,

Як сотні сотень крил, що понад ними…

А хмари — всюдисущі й невловимі —

Лякають зела холодом предтеч.

Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа.

Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми.

Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа.

Душі підперто звугленими коліньми.

Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.

Стане на попіл босим. Дівчина встане.

І заридає кров'ю посліпла варта.

Дим вознесеться в небо — і там розтане.

Я сьома сама. Наді мною — світила світів.

І краплі дощу — не зупинені і недожиті.

Я стигла, як магма, і я випромінюю спів,

Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів.

У мовах таємних — порожня, як дар, голизна,

Жага кришталева присутності, ніби печалі.

Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна —

І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей.

Скорочую вічність між нами на тричі по три.

Багаття під ранок поволі освітлює плечі.

І знаю, що в полі судомної тої пори

Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі.

Тому — перехрестя. Я вірю, що ти — звідусіль

Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі.

Бредеш — і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль —

Єдину надію потопом надтятої суші.

Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш,

Як вітер минає пустелю — то тиху, то спраглу…

Люблю тебе, рідний, — тобі осіянна, і все ж

Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла…

За стільки років — тільки два листи

Із голосами, що належать мертвим.

Я ж ящіркою був, і я не встиг

Підвалини долонями підперти.

Жага опівдні западала в кров.

Були дві жінки, і обидві — грона.

Солодкість їх п'янила, як любов.

А та, що третя, — тиха й безборонна.

Опівдні бджоли падали на віск.

І камінь був розхристано-гарячим.

А третій жінці бракувало сліз,

Тож я її — удруге — не побачив.

Вона пішла — і зникла назавжди

В світах, де не надписують конвертів.

А я тепер відшукую сліди —

Підвалини долонями підперти.

Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям,

Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках.

Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця,

Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх.

Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться.

І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг.

То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя

Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих.

Я любитиму знову, допоки любити зумію.

Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця.

Але маю печаль, як опівночі мала надію

Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця.

Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель:

Затамувавши дощ, тихесенько засну.

Я жінка, як вода, та тіло точить шашіль,

Немов серпнева суш вгризається в весну…

Усе, як ти казав, і все, як ти повірив.

Прийду до тебе в сни — і всі мости спалю.

Який же я поет, який, до чорта, лірик?

Я жінка, як вода, і я тебе люблю…

Хай Бог мене простить, спокушену й тривожну.

Стріла, яка летить, подібна на вужа…

Я так тебе люблю! — та ще мені не можна

Належати тобі, я все іще чужа…

Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно.

І страшно спитати про завтра, й несила піти.

Ти скоро приїдеш — і ми собі радість натужимо.

Бо що таке радість? — усе, що даєш мені ти.

Причаєно й густо, і якось аж наче додому

Ти кожного разу наснишся мені, але знов

Змовчу тебе, рідний, не скажу про тебе нікому…

Це просто любов. Це всього лише просто любов.

Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа.

Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди.

Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта —

Уселенська печаль із надтятих душею судин.

Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу,

Як данайські дари або ж дивні оази пустель…

Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу,

Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте…

Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо,

Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне.

Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду.

То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?

Смирення хаос, почуттів гармидер

Сто років тому упіймав би нас.

Ти був мені один-єдиний вітер,

Що в надрах снів притулками почавсь.

Стояла ніч і тихо сутеніла,

І я була єдина, як печать.

І чорна згуба іскрами синіла,

Бо так над лісом крилами кричать.

Віддай мені останній майже постріл,

Поцілений ув одяг і слова.

Земна обитель зім'ята, мов постіль,

В якій лиш смерть, як мова, ожива —

І знає все про кожного зі сущих.

І все спитає, і забуде все.

Ти тільки вітер — віщий, невидющий —

Та хто ж тебе на небо вознесе?

Вивищую тебе, вивіщую, як вмію,

В котромусь із говінь, як плакала в гнізді.

Я знаю нас удвох, і я часами мрію

Словами одкровень, гудками поїздів.

Бо відгомін плачу — як блискавка крислата,

І кожен день — ніщо в притулку забуття.

У човниках долонь душа шукає свята,

Ховається у смерть і плаче, як дитя.

Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше,

Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском.

Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши,

Наповнивши пальці небесним густим молоком.

Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі.

Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг.

А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі,

Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг.

Зіграємо в партію долі, де чорне і біле.

Ти будеш король на останній для себе межі,

Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла.

На матових шахах від смерку лежать вітражі.

Поділено навпіл повітря — для дня і для ночі…

Без права на подих прокинуся — і не засну.

На двох циферблатах — тривання, якого не хочу,

А стрілка хвилинна по колу вертає весну.

То вліво, то вправо — то чорним, то білим шляхами…

І що там під снігом, і що, коли снігу нема?

Нам чорним по білому — легше, світліше до храму…

Та біле згортає із дошки вода, як пітьма…

Наглядати, збиваючи з квітів пилок:

Ейфорія дощу, загусання проміння.

Я караю себе — мимоволі, щокрок —

Оббиваючи ноги об свіже каміння.

Не забудь мене вмерти: я нині піду.

Не забудь не забути: я майже щаслива.

То не жінка ридає в твоєму саду,

То у зелень брунатну вгризається злива.

Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще —

Нетутешню, як світ, що лишився без Бога…

Я караю себе мимовільним дощем:

Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога.

Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?

Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже?

Проминання тривожні. Суниці настоюють червень.

Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже!

Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже,

Перехресні дороги з холодних твоїх берегів.

Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?..

Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів.

Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини:

Їй тривога до ранку — як в бранному полі кістки…

Я вертатимусь в душу єдиної тої людини,

Що не вміла мене пригадати — або навпаки…

Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти.

Ціпеніє волога, що нині заклякла на вії.

Як не ти, то коли? І скажи мені, де, як не ти,

Приголубить долоню і душу холодну зігріє?..

Смак смиренної тиші… Любила тебе а чи ні —

То не важить тепер, попри знаки щілин і ущелин.

Озирнися до мене. Схитнися хоч словом в мені,

Як не світлом, то смутком, хоч вітром хмільним, як не хмелем…

Тонко тягнеться нитка. Жага затамована в річ.

Наростання іроній — від ірію ближче до втечі…

Це всього лиш любов перевалами котиться в ніч

Від предтечі до Бога. Й від Бога — до знову предтечі.

Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям.

Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою…

Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця),

Проминувши єдину, приречену бути з тобою,

Їй мережива — плющ з рустикальною тінню листка,

Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди.

І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка,

Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде…

Нащадок на щодень, на те вона й пітьма.

Осині кубла зір і вікон дикі нори.

Не осінь, а вода, бо істини нема.

Є тільки друга я — й порожні коридори…

Нащадок на щодень. Прийду тобі, коли

Усе в мені уб'єш — і все мені зоставиш…

Не дай мені слідів. І музику спали…

Тремчу тобі — як звук на білих стинах клавіш…

Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж,

І парк — аки ангел, що губить на вітрі пір'їни.

Ти теж невагомий, ти теж кінцесвітній, ти теж

Очима намацуєш знаки і стигми руїни.

Місцями містерій ступаєш — добра а чи зла.

Несеш золоту невагомість, просякнуту жовтнем.

Глухе підземелля туману — алхімія скла —

Тобі суголосно відлунює чорним і жовтим.

Я надто жінка. Знаєш, я така,

Яких ніколи більше не буває.

Цей білий мармур зимний, як рука.

Вже маю сад. Бракує тільки раю.

У статуй пам'ять майже як санскрит:

Відмовсь від мови, хай вона минеться.

Я довгий надто давній манускрипт,

Покладений якраз навпроти серця.

Бо надто жінку втратив — і нема…

Якби ж то знати та якби ж то вміти!

Так холодно, немов чужа зима

Кладе долоні на останні квіти…

Не той, що ти, а той, що майже вмер,

Кажан спіткнеться, втративши опору.

Бо це не сутінь, зіткана з химер,

А майже вічність, стиснута в покору…

Ця карафка — як доля, однак — недолито вина:

Три ковтки — до рятунку, чотири — до рідної хати.

Я кохаю тебе, і триває священна війна,

У якій замість зброї — уміння твоє забувати.

А тому не дивуйся ні богом своїм, ні людьми.

Що лишаю тебе на порозі — чужого в чужому.

Буду ще одна я в передприсмерку, де за крильми

Непроявлений простір живого далекого дому.

Пишу я грішно. Як мені втекти

Із вічності, важкої, наче віно?

Прийди до мене в сенси — й захисти,

Бо я й твоєї мови середина.

Паперу клапті. Бог мені спасе

Усі слова, що стала забувати.

Краєчок світу. Наді мною все —

Уміщене у «вірити» і «знати».

І ця любов болить мене в мені,

І зупиняє подих на півслові.

Прийди до мене, щоб сказати «ні»,

Ввігнавши в руки цвяхи іграшкові.

Хай до Голгофи — тільки щоб іти.

У вітрові долоні прополощу.

Навиростали з куряви хрести,

Немов також збираються на прощу.

Шукаю дім. Ключа при нім печать.

У тілі входу — таїна і тиша.

Тут народилась. Тут живі мовчать.

Тут скоро вмру — і слова не залишу.

Прамолоко, розхлюпане в вітрах

І зблисках перетворень оксамитних,

Ховається, мов сіль, в Чумацький Шлях,

Лякаючись людських законів митних.

Не дай мені моїх благословень,

Не чуй мене із простору сухого.

Бо прийде ніч, і ще раз ніч, і день,

В якому затамуєш колір Бога.

І ти — один, народжений із трав,

І мова — та, з якої не поверну.

Нехай фіал для тіней ста заграв

Прийме, як суть, зорю мою і скверну.

На столі залишаю щоразу папір і папір,

І оскомину статуй, яким набридає писати…

Не пускай мене в сутінь — і жодному слову не вір

Про моє небуття біля майже набутого брата.

Ген біліє душа, дрібно списана болем судин.

Як підмайстер сходинок (клітинка, клітинка, клітинка),

Зачиняючи вікна ув осінь, рятую жасмин,

Що пронизливо пахне із білого саду сторінки…

Тіні гайстрами скачуть, лишаючи гострі сліди.

Не забудь попрощатись, коли відлітатимеш в ірій…

На столі залишаю, щоб ще повернутись сюди,

Самоту неофіта в його недосправдженій вірі…

Зламався світ об серце: не люби.

Я витримаю, я, здається, сильна.

Стоять обійми Божі, як горби, —

Важкі й далекі. Туга божевільна,

Мов спека, тиха. Дихає гроза.

Збирається на блискавку із градом.

Мені крізь око падає сльоза.

Останнє гасне яблуко над садом.

І все нараз здається не моїм:

Рука ламає вечора галузки.

Стемніле небо розбиває грім,

Як плесо і як дзеркало, — на друзки.

Я смертниця міста, в якому бракує тебе.

Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах

Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла

В розтерзане небо — як око прозоре й сліпе.

Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот,

Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний…

Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний

Приречено-чистий, як проклятий Богом народ.

Сухі монастирі порожніх гнізд

Були як зорі, скинуті із неба.

Тривав великий журавлиний піст —

І наставала радості потреба.

Ти міг лиш чути — бачити не міг:

Монахи з протрухлявілих шпаківень

Молились, щоби випав перший сніг

У ніч, коли озветься сьомий півень.

Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами.

Тремтить повіка, вперта в забуття.

Далекий простір вистраждано снами —

На все життя, і знов — на все життя.

Насни мене, як звершене в безодні.

Моя любов — немов земна трава:

Розтоптана і скошена сьогодні,

Вона на віки вічні ожива.

Прийшов, побачив, переміг, знесилів

Від спогаду, від того, що забув.

Нашарування тіней у берилі —

Як несвободи тектонічний зсув…

Люблю тебе, бо ти мені нізвідки.

Люблю тебе, бо ти мені весь час.

І босі ноги — порожнечі свідки —

Стають як крила ангелів для нас.

Яструбине вино, яструбине крило для Марії.

Відгадати б загадки, промовлені тричі по три.

Хижий звір Одкровення із темного боку надії

Щирить око, як пащу, в яку западають вітри.

Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне.

Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив.

Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене,

Серед світу у травні? Колись ти мені говорив

Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі.

Пасувало б забути, та нині й загадки не ті.

Яструбине вино для Марії — від долі до долі.

Яструбине вино — як причастя святе во Христі.

Заподію випите вино.

Смуток передчасний заподію.

Буду жити — і побачу дно,

І назву розплатою надію.

Вечір віри. Грона молитов.

Закапелки простору без віна.

Ти мені один, немов любов,

Все іще бездонний, середина

Пам'яті, занурена у все.

Тільки вечір — довший, аніж сміла.

Вічність дому Божого спасе

Все, без чого мова зрозуміла.

Зітни мене стеблом — і кинь на брук,

Собі під ноги, душу розтоптавши,

І не бери розтоптане до рук,

Бо ми в Апокаліпсисі — назавше…

Назавше меч, що пам'ять розітне,

Назавше лев, зачинений у грудях.

Спізнай раптово, опануй мене,

Стократ до того перебувши в людях,

Бо іншою не стануся: вода

Буває різна, та спочатку — чиста.

…Із кожним роком глибшає хода —

І тяжче усміхається Пречиста…

Історія вбивць — як остання межа неприбулих

Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок.

Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі,

А куля під осінь суха, як кленовий листок.

Іронія кривди: померлі лишаються вдома.

Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину.

Зачинено двері, і полум'я зводить судома,

А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну.

Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти,

Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган.

Самотня собі, я для себе і батько, і мати,

Осіння бджола і холодний від поту туман.

Знівечила відстань, тож маю молитися Богу.

Підніжжя його не витримує відбитків ніг.

Самотня і вся, не залишу для себе нічого,

Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг.

Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже,

Підійду впритул — і побачу політ кажана.

Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже…

Душа — то неволя і смуток, а решта — війна.

Не смертні ми. Кому потрібна смерть,

Яка й невмерлим висисає душу?

Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу

Вціліти, як шалена круговерть,

Мов океан, підхопить, понесе

Наш утлий човник в безвісті творіння…

Не смертні ми. Тож пустимо коріння.

І прийдуть сни. І матимемо все.

Брестиму за вітром в його володіння казкові.

Пробач мені вічність: іду у вигнання, як є.

Лежать мандрагори у теплому ґрунті любові,

В якому — не золото, тільки чекання моє.

Землисті звуки чорні і гіркі,

Бо тілом я чи з дерева, чи з глини.

А ти повинен, ніби я, повинен

До ранку побороти трем руки,

Щоб встиг заснути, як умерти встиг,

Щоб я була при цьому — похолола…

Стояли тіні, знявши заборола,

І місяць в небі карою застиг.

Скрипіла порожнеча на зубах:

Ридала я на німо і на босо.

А потім Бог мої воздвигнув коси —

Між мною й небом струнами натяг.

З мого дому виходимо двоє — не смерть і не я,

Зачиняючи двері, я стукаю довго і глухо.

Може, ти, що не був ані блазнем, ані відчайдухом,

Маєш простір і час, хоч не знаєш напевно, чия

Та, зі мною, не смерть, і яка вона в миті, коли

Все несправжнім стає, все здається — і межі втрачає.

Обіцяє, що вибачить все, та не все вибачає,

Як оперене тим, що не сталося, древко стріли.

Ти не приишов, і камінь не проріс,

І тиша стала тишею навіки…

Лиш жовте листя опадало в ріки,

Немов душа, оголена, як ліс.

Бо хтось із нас — мов дерево старе,

Що дихає холодними вітрами.

Лишися, Боже, в присмерку із нами,

Якщо сьогодні осінь не помре.

Ти все ще здатний чути острови.

Ти все ще знаєш географій межі.

Та на кристалах зжухлої трави

Вже проступають прожилки пожежі.

Лише найменші в закапелках трав

Наскрізним володіють володінням.

А решта світу вмерзне в льодостав —

В його тривання перед змерехтінням.

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,

Спосіб сукати нитку з твердої вовни.

(В Ноя, в його ковчегах, — бездонні квіти,

Ними високе небо у горах повне).

Рівно і просто: притча доточить притчу.

(Праперевізник сушить веселі весла).

Човник снує по кроснах. Я тчу — і витчу

Радість, якою знову стаю воскресла.

Я ні про що не згадую. Я є.

Знамення протоімені — криниці —

Гулкі, простоволосі, темнолиці —

З джерел і надр отримують своє.

Знання і сни — як дотики. В ковтку

Води — тінистість іншого напою.

Тож не спиняй, не спи мене рукою —

Я все одно впадатиму в ріку.

О пане муки, що мене карає.

Люблю тебе… Усе в мені належить

Лише тобі. Тобі заповідаю

І світ, і віршів кольоровий нежить,

І навіть чорне потойбіччя раю…

Не відштовхни, не кинь напризволяще

Мій глоду цвіт, мій подив, наче гілля…

Так тяжко вірші пишуться, бо я ще

Не на порозі. Я ще тільки біля.

Торкають зір полотна забуття,

І обрії мережаться ранково.

Люблю тебе усе своє життя.

Люблю тебе. І ти для мене — Слово.

Це — також перетворення. Спали

Рукописи, повставши проти долі.

Стоять у небі тесані столи —

І в хмарах розчиняються поволі.

Так легко йти самому попри дощ,

Так легко йти, уміючи блукати.

Лаштунки вулиць, паліндроми площ,

Притулки скверів і садів каскади,

Кишені — як колодязі без дна:

Пірнув рукою — і забув, навіщо.

Одягнуті в лахміття імена —

Мов кораблів невисмолені днища.

Чи голос відпокутуєш — чи дім,

Якому вічно капотить із ринви?

Ти — капітаном присмерку, а в нім —

Пекельно виром висмолені линви.

Вітрам — вітрини, шлюзи — жебракам.

А вітражі — апостолам, і, може,

Колись проступить з присмерку і нам

Ласкаве й тихе милосердя Боже.

Життя, як мито, сплачено до решти:

Не третій з трьох, а з тисячі один

Дійдеш до Вавилона білих стін —

І, виснажнений спрагою, впадеш ти,

Бо все запам'ятав і все знайшов.

Лишилось тільки втратити й забути.

…І чорна безвість виллється на груди,

Й зашелестять піски, як чорний шовк…

Над коренем води — несущого томи.

Провіщення знання — як лава вулканічна.

Є леви, що лежать у сутінку пітьми:

Їх сліпота — свята, бо їх могила — вічна.

Коротку путь пройдеш із потом на чолі.

Збирання збагатить; змалівши в снах і війнах,

Ти осягнеш, що й ти — не проклятий землі,

Лиш вбогий, а тому упійманий подвійно.

Благодатний серпню, благо дай!

Улягання сонця у проміння,

Догорання обрію у рай,

Загусання яблук, мов каміння.

Упокориш тишу — і підеш,

Ледве-ледве, босий і байдужий,

Яко ангел вигнаний, бо теж

Камінь носиш в пам'яті. І дуже

Сам на сам лишаєшся із ним.

Ера вод. І ти в ній — майже Ноєм.

Рай — за рай, а райський дим — за дим.

Гріх — за гріх, бо й вас у світі — двоє…

Світанок обпікає, усенощна

Скінчилася — для кожного потроху.

Ми знову херувими, знову можна

Вриватися в сади чортополоху.

Щоб кожна відьма мала одкровення.

Щоб кожну сьому спалено на площі.

Душа немилосердна — як знамення

Останнього притулку по всенощній.

Є чорна прірва — леза крутизна.

Ти перевізник, тим і йдеш по лезу.

Прийми мене, як Каїн, що спізнав

І дикий біль, і запекельний безум.

І розкажи, куди мені іти,

Щоб борг мій став тобі неопалимим?

Ми слуги порожнечі — я і ти,

Ми втомленого світу херувими.

Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність.

Затамоване сонце шукає у небі пари.

Як найвища чеснота — сяйва важка обтічність.

Перспектива води фільтрує навислі хмари.

Наче надлишок світла, що аж пропіка зіниці, —

Антарктична реальність, завжди достеменно біла…

Узбережжя, і крига, і впіймані нею птиці

Припадають до ока — вмерзлого в холод тіла.

Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті,

Яку, як лишайник, носила б на грудях своїх?

В горі, мов у світі, в її серединному місті,

В найглибшу криницю навпомацки випаде сніг.

І ти з-перед часу ступатимеш — мною і ними —

Не маючи сили (чи мудрості?) колами йти.

І станеш присутнім — і сутнім, і снами своїми

Позбавиш надії велике тепло самоти.

Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник

Не той, хто блазень, — той, хто херувим.

Не будь святим, не вмівши бути грішним,

Бо тільки дим вітчизни — ніби дим.

Пробачити, молитися і знати

Сліди пророків, вмочені у сіль.

Чотири стежки на чотири хати,

Вінки чотири з чотирьох весіль…

Минає Бог, то як йому молитись?

Минає світ, бо як йому текти?

І тільки ти ідеш, аби спинитись,

Бо тільки ти єдвабний, тільки ти…

Одягну сукню чорну, мов до страти,

Піду любити похапцем і всіх.

А серце тихне, серце каже спати.

Віддавши тілу на поталу сміх,

Немов повія. Хто ж мене зуміє,

Мов Магдалину, шляхом провести?

Сміюся, і не хочу, а радію,

І ти моїй душі її прости.

Бо то не радість. То оскома болю.

Пекуча маска тисячі оском.

Клену тобою, і клянусь тобою,

Поволі захлинаючись піском.

Бо ти мені один, тобі молитва.

Хоч ти чомусь відштовхуєш мене.

Піду любити. Наостанку — бритва

Мені солоні коси обітне.

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім

Нічийної мудрості брості хмільного тепла.

Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,

Відбита, як місячний промінь від битого скла.

Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,

Тривання далекого крику чи зойку в імлі.

Розкажеш мені про освенцім — і станеш ледачим,

Як кожен месія, який опинився в землі.

Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено.

А скло, як і перше, — то пестить, то ріже пальці.

Ми стрілися втрьох. І Месія сказав: «Побачимо,

Котрий із нас ким — хто месією, хто зухвальцем».

І навіть диявол стояв, як душа, притишено.

Його лабіринт починався лише надвечір.

Він був присягнув, та Месія сказав: «Залиш мене,

А я тобі лишу уламки твоєї втечі».

А я — як сурмач. Я не вміла сказати: «Вірую»,

Я навіть не знала, що мука — не мати болю.

Месія мене доторкнувся своєю вірою,

Месія сказав: «Заридай — і ходи зі мною».

Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви —

Так із руна на ложі у ніч обсипається тлін.

Три тривання нарозтіж — дороги, любові, битви,

Що рубає стебло сухожилля на час і на скін.

Ти, одначе, збагнеш неминучість відторгнення з віри:

Заважка домовина; по віку розсипана сіль…

Три одвічні спокуси — любові, печалі й міри:

Осягни мою тишу і вічність мою пересиль.

Любити тебе — неначе іти по цвяхах.

Вода ще лежить, ще чекає свого месію.

Седмиця потопу. Як серце, тріпоче птаха.

Я маками нивку — вітчизну свою засію.

Щоранку зійду — і тихо зайду надвечір.

Палитиму хмиз, котитиму воза з неба.

А потім росою присяду тобі на плечі,

І ти мені скажеш: «Чого тобі, жінко, треба?»

І трійко волів загорнуть своїми крильми

Усе, що я мала — крім тебе — у цьому світі.

Лиши мене так, тільки сонце з-під серця вийми.

Як встояна кров, проступають крізь землю квіти.

Це всього лише світ. Полічити б його по двоє:

Реконкіста обіймів, загарбницька сутінь… Рани

Мироносиць-троянд… Я нікуди не йду з тобою.

Я до тебе повернусь, та спершу в тобі розтану…

Ти забудеш мене. Я маленька, як вдень, пір'їна

Із крила серафима, ти мав би про це знати…

Я подібна до смерті. Це значить, я знов повинна

Забувати, як смерть. І троянди, як смерть, стинати…

Традиція усмішок. Етика блудних сердець…

Цей день — Магдалині… Бо що вона має віднині?

Осінні скарби? Чи сліди на обпаленій глині?

Чи спогад у серці, немов на шляху камінець?

Чи захист від вітру? Чи віру — тяжку і страшну?

Чи чорну полегкість із надр божевілля і раю?

Цей день — Магдалині… Їй душу посаджено скраю:

Творець паліндромів відкриє її глибину.

А тінь, як блудниця. А жінка — свята і крихка.

А вилиці — срібні від сліз і від кіс, що втирали

Не ноги, а біль; все збагнула, бо все пам'ятала

Не вічна душа, а холодна від втоми рука…

Кого ти любила? Та ж Бог був убогий, як бог.

Хіба що не ти пригасала, а хтось із надсадних.

Ти майже свята, ти із вічних пригадувань, ладних

За двох помолитись — і вмерти також за обох…

Нам важко так не вірити, а знати,

Що є озера, із яких ми люди,

Що ріки є, де мусимо втрачати,

Що є душа, а іншої не буде.

Йдуть човники від Бога і до раю

З рибалками і снастю, повні риби.

Назви мені усе, чого не маю,

І розкажи, чого ми не змогли би.

На цій землі, яка горить і тане,

Пропалена зорею у зеніті.

Ми — в човниках приречені прочани,

Упіймані у власні Божі сіті.

Жалобна пісня ангелів. Слова

Тривають вічно, холодно і тяжко.

Планету-крихту вергає мурашка,

Якій на серці сонце спочива.

Гарячий обрій. Хто його зірки?

Хламида часу ветха і дурманна.

Мурашці відчиняється нірвана,

Неначе брама в простір навпаки.

Піт ритуалів. Простір як розсадник

Добра і зла — та світла і пітьми.

Ти капельмейстер примхи, розпорядник

Початків літа, залишків зими.

Прости мені, що сина не народжу,

Бо вже мені печалі не стає.

Я маю душу, ніби сутінь Божу,

Яка — неісходиме і моє.

Не маєш мови. Ніч тебе знесилить,

Знеславивши слідами на піску.

Лаковані сувої снів і милиць

Відлунюють зозулиним ку-ку.

Від погляду до смерті — ангел тільки,

Якому не сповідано душі.

І кровоточать ясна від горілки

В прозорі ненаписані вірші.

Запротореність ангела в світ — і минання зерна.

Гострий смак у причасного хліба й причасної крові.

Алегорія віри — у вимірах хвої. Війна

За ковчег новосвітній з трухою хреста без любові.

Зоовидива й зорі. І небом проходять полки.

Всі народи позначені знаками днів і вибоїн.

Храм паломників босих — у пальмовім вітті. Гілки —

Знак печаті печалі, де ворог — поет, а не воїн.

Злісно зведено цноту: бар'єр, що набух в барельєф.

Проростання вологе — назовсім, і щоб не вертати.

Темна смуга дороги: обіцяно тисячу льє.

Йдуть полями ваганти. Міжчасся ковтає Карпати.

Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ:

Надто слизько ішлося — і надто боявся води.

Зуб за зуб. Гріх за гріх. А невпійманих крильми не зловиш.

Світ за світ. День за днем запрокляті лишають сліди.

Я з ковчегу, де Ной. Лабіринти притулків порожніх.

Хтось один уцілів, забажавши прикритись плащем.

Я кохаю тебе. Я великої віри безбожник.

Цей потоп — по мені. Як молебен, я йду за дощем.

Всього лиш квіти, і всього лиш з тих,

Які не вміють відцвітати вільно…

Я дика пустка, і мені не вільно

Дізнатися про те, що ти не встиг

Мене впізнати і мене знайти.

Із жовтих руж злітатиме позлітка.

Візьму тебе за істинного свідка,

Бо тільки ти існуєш, тільки ти.

Чорний вік одноденки: прийняти, пройти, пережити.

Голе горло могили життя оспівати не зможе.

Я приходжу до тебе — ще дівчинка: коси і квіти.

Порятуй мене, світе! Не дай мені спокою, Боже!

Чи той Коран — так само як кора?

Чи та кора — так само наче рана?

Іду до тебе наче хтось з пра-пра…

Душа тонка. Земля — обітована.

Увечері затягнуться піском

Сліди спасенних з ликами солдатів.

Дотліє вітер. Полум'я стрибком

Наздожене вмираючих по страті.

То буря світу, то її прибій

Ридає вслід за Сином Чоловічим.

Я вийду із вогню. Ти будеш мій.

Ми надто голі — і прикритись нічим

В примиренні з собою. Я чи ти

Врятовані у Господа? Чи, може,

Оті піски, що бачили хрести,

Запам'ятали одкровення Боже?

Перечекай мене, перестарцюй

Мою любов до тебе повз тривання.

Люби мене, бо я тобі остання,

Закаганцюй слова, закаганцюй.

Бо що таке молитва без душі?

Бо що таке любов без знаку страти?

Так важко жити і тебе втрачати

В суцільно заримовані вірші…

Побач в мені утомлену мене —

І я тобі ніколи не заплачу.

Пробач мені, як я тобі пробачу,

Коли у світі все твоє мине.

Обітниця мовчання шарудка

На батьківщині птаства і одчаю,

Яку змовчиш, бо знаєш, я така,

Що і твоє, і наше вибачаю.

Люблю тебе. Ти сплетений із них.

Я вся тривожна, тільки сукня біла,

В якій грішу. В якій я нині — гріх,

Яким була б, якби тебе любила.

Стою при вході — як ввійти у душу?

Примирення спокуси і спокути.

Неначе Ной, що прозирає сушу,

Вдихаю воду не на повні груди.

А шепіт сходить сонцем із туману,

Затримує у каламуті подив.

Я майже вірю: я твоя кохана.

В твоєму храмі я стою при вході.

Така ця дивна мука — ностальгія…

Вона, як сталь, не тупиться. І тне.

Я відчаю і віри Гамалія.

Я єретик… Не проклинай мене.

У материнськім просторі порогу

Щоразу маю ніжність ту саму…

Молитись Богу? Не молитись Богу?

І все ж щоразу вірити йому.

Люблю тебе. Мовчу тебе. І знаю

Про тебе все — і наше, і чуже.

Я Гамалія з того боку раю,

Що Бог його для себе береже…

З того боку осоння — єдине тривання в сонцях.

Яструбине тепло, що ряхтить золотими хрестами…

Від Христа до Христа забивають вторований цвях,

Улягають життя у покосах важкими житами…

Чи забув? А чи вмер? Чи спізнився — і знову поліг?

Як спіткати тебе, попри нитку, що тонша від долі?

З того боку осоння — навіяний пращами сніг

І зарубки, як шрами, на вкотре дев'ятому колі.

По обідні, мов по обіді,

Рештки хліба лежать на таці.

І оклад із важкої міді

Відступає обитель раці.

Чи приймеш, що тобі належить?

Чи досвідчиш без знаку смерти?

Наче мощами — їх ковчежець,

Божевіллям душа підперта…

Золота піднебесна тризна.

Тренос служки крізь трем глаголять.

Я мов віра, яку ти визнав

Надто похапцем серед поля.

Золоте павутиння — куте

По Ісусу і по Марії.

Кожен звук молитов покути

Розриває сльозою вії.

До Всенощної сохнуть мощі.

По Всенощній сурма озветься.

Каменують мене на площі

През тонку оболонку серця…

Ось Долороса. Десь молоко розлито.

Ось Магдалина — чорне її волосся.

Ігрища втрачених — декого ще не вбито.

Так проявляється істина двоголосся.

Кров'ю на дереві суті — багряна таїна.

Кожен, хто вірує, мусить її прийняти.

Кулею кілера — в сьоме пришестя Каїна —

Болем огранений камінь душі розплати.

Грядуть слова пророцтв і молитов,

Щоб навіть сонце теж комусь збулося.

Вода, дитина, істина, любов.

Дорога, рана, спалене волосся.

Великий Бог блажен і милосерд

У мірах непізнаваного світу,

Де добрий цар, і де щасливий смерд.

В промінні Бога все між нами — світло…

Чуже буття — з війною і в війні!

Осліплий рот не дихає, а плаче.

Секундна стрілка, ніби пульс в мені,

Своїх коротких набуває значень.

Так падають протези з рукавів,

Коли страждання осягаєш збоку.

Ти про любов мені не розповів,

І вже й не скажеш, гинучи щокроку.

Аж знемагають дзвони. Ми відходим

І дим вітчизни гіркне на вустах.

І ділимо, як хліб, любов і подив,

І з порожнечі вилущений страх…

Минаєм храми, площі і твердині.

Безплідний камінь під дощами всох.

Я наднебесних всіх прощаю нині,

А піднебесним хай суддею — мох.

І лиш тобі з любов'ю (вже до скону)

Віддам усе, що світлість береже, —

Уламки серця і святу ікону…

А душу — ні. Душа — моє чуже…

Час вигнання почавсь. З-над сузір'їв повіяло димом.

І повернення з осені стало вслуханням у ніч.

Ти ж, прибулець долонь і довершений вершник облич,

Серед інших народів поволі прощаєшся з Римом.

Табір табору — світ. Ляскіт зброї і запах рослин,

Мов усе — ковила, мов не люди, а дикі ординці.

Ти вдивляєшся в простір, де тільки земля по сходинці,

А з прозорих долонь, ніби сіль, осипається кмин.

Я кохаю тебе, я ніколи тобі не скажу,

Як пішла за тобою, мов ластівка, вперта в безодню,

Заховавшись за зброю, як впала убита сьогодні,

Як застиг обладунок, мою стамувавши олжу.

Завтра сонце не зійде, лиш пустять коріння і сік

Струпи з трупів і тіл, що й себе проковтнули поволі.

Завтра стане Ніщо. А поки що впокорюйся долі

І молися богам, як мізерний з живих чоловік.

Час вигнання почавсь. Ти замовк, і оглух, і осліп.

Плащ ховає собою набряклі від втоми рамена.

Я чекаю тебе. Ти колись повернися до мене,

І розділимо навпіл тривогу, надію і хліб.

Гріхи повернень — сплачені — збагнути

Дано не нам, а тим, хто з-поза нас…

Іде повільно, щоб тягар відчути,

Живою плоттю виміряний час…

Ця крутизна гори перед горою —

Життя чи віра, істина чи смерть?

Ковчег ще Ноїв, та бракує Ною

Смирення перетнути круговерть.

В скорботі нерозпізнана дорога,

Бо що є біль? І що — його печать,

Коли дванадцять, слухаючи Бога,

Лише мовчать?.. І не вони мовчать…

Дно клепсидри — дзеркалом потопу:

Вилиті на голову піски.

Щось солодке, ніби запах кропу,

Лиже вітер мертвому з руки.

Я ризикую знов не мати ран:

Півперемоги вихолощу болем.

Іде у чорну пустку караван

Услід за богом-перекотиполем.

Пустеля — світ, що не іме води,

Хіба що кров, солодку, наче вина.

Приймеш дари — й повернешся сюди,

Бо в радості — поразки половина.

Могил не буде, як не буде сліз:

Гірчичне зерня — мов Сізіфів камінь…

Погонич, осягнувши скрип коліс,

Спіткнеться об піщину під ногами.

Я — мов камінь, закопании в землю промерзлу, під наст, —

З тих фортечних, які запеклися, вмуровані в мури.

Якось сталося так, що не стало не страчених нас.

Кров на скронях лишилась і пам'ять — солоне і буре.

Тільки час уцілів. Не загинув. Не канув. Не зник.

Не вписався в минання історій, у скрипти й аннали.

Вічний шибеник йде — і показує чорний язик

Всім, кого не скарали на смерть. Всім, кого не сказали.

Для цієї любові без правил немає бійців.

Кінь не мусить сконати — він може лишитися паном.

Я не вийму меча, бо тримаю у чистій руці

Нерозпрямлений постріл — шістнадцяту суру Корану.

Ми програємо вдвох. Ми язичники ніби боги.

В нас молитви без слів. Бо тривалі хіба ритуали.

Ти без мене — усе. Та у тебе не стане снаги

Стати першим із тих, що найлегше мене забували…

Я занадто з тобою. Я крона твоїх ясенів.

І над нами не кара, а луг, перевернутий в небо.

Я кохаю тебе. Але в мене не буде синів.

Я без права на голос. А голос — без права на тебе.

Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати.

Свіжосмолені днища надійні, аби лиш не буря.

Я хотіла сказати… Та ні, я хотіла спитати…

Я хотіла забути — і я уже майже забула…

Ти далеко у морі — і так воно, певно, найкраще.

Ти далеко, як сонце, — світилом примхливим осіннім.

Я чекала на тебе… Тепер мені легше — чи важче —

Забувати тебе, зберігаючи контури тіні…

Чи повіриш мені — хоч приблизно, хоч майже приблизно?

Не сурми мені з сурем, мій милий, мій дивний, мій любий…

При хатинах рибалок вітри напинають білизну —

І шепочуть молитву солоні від сили губи…

Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь

У пущу мряки, де принишклі клени

Здичавілі й голодні, бо від мене

Усі втікають в темряву. Лиш мільдь [так в оригіналі. — Прим. верстальника]

Згризає з тіла молодість, і ще

Оті долоні, і зернята маку

3 моїх очей — і в осінь, вже ніяку,

Викришується маковим дощем.

Не їдь від мене. Фатум — то вода

На тілі перелесника. Я знаю

Про тебе майже все. І я чекаю —

Вже нетутешня і немолода.

До сволоків причеплені вінки

На зашморги дівчатам. Надто пізно

Чи надто рано: полум'я і тризни

Заступлять віру в Бога, і полки

Захисників фортеці та вітчизни

Відчують абсолютне і приблизне

Вселенське зло, і проростуть кістки…

Хтось все збагне, а хтось не захолоне,

І виїсть очі звістка, і з ікони

Дивитиметься жінка на піски…

Він умирав її. А я тебе чекаю.

Це тяжче, аніж смерть, бо смерть — то тільки сон.

За колами вогню — останнє коло раю.

Будь радісний мені. Будь світлий, як Ясон.

Години — то вода, укинута у море,

По білому піску розсипані, як сіль.

Він умирав її — і так, як ти говориш,

Я дихаю тебе, бо то уже не біль.

В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші,

Що й жили деревам помліли від тої натуги…

Ясоне, Ясоне, усе, що ти маєш, полишиш.

Ясоне, Ясоне, помреш — як не першим, то другим.

Що й руно — як рана. Що й рана — щоразу Медея.

Медами, медами між яблук достигла отрута…

Чатуєш і мариш, що виліпиш військо із глею…

Забути б — і все… Але що тобі легше забути?

Я заночую тут. Хай буде мідь

Моєї учти свіжою і злою.

То гекатомба відчаю: не їдь,

Бо вже не встигнеш зруйнувати Трою…

Ти зайвий їй, наллю тобі вина,

Доливши вод у відсвіти багряні.

Ген місяця високий сатана

Стоїть пекучим сторожем при рані.

Женуть отари мокрі пастухи

(Де той філософ? Де його погоня?)

Розмова наша довга, мов шляхи,

Що їх долають вершники на конях.

Ти ж, розпізнавши келихи причин,

Доп'єш спочатку трохи недопитий.

Прошу тебе, будь вічним і мовчи,

Щоб я також не сміла говорити.

Ти мало спав, ти вірив на ходу

В причини снів. Ми будемо відверті

І майже щирі: я тобі знайду

Чотири слова для своєї смерті.

Сирени плачуть, стогне Одіссей,

Бо вже йому не вільно бути паном.

І стугонить натуга, ніби рана:

Єдиний раз послухати — і все…

Єдиний раз умерти — і навік:

Зламати простір, заблукати в ньому.

Змандрований і дивний чоловік,

Що двадцять літ вертається додому…

Є тільки щось, не назване йому,

Як сокровенні для дитини речі.

Сирени… Морок моря… То кому

Накине Пенелопа плащ на плечі?

Шлях мій до тебе є довшим, ніж шлях птаха над Колізеєм,

Де мармур ховає магму в горішані ядра статуй.

Читай мої губи, як книгу, і засинай із нею.

Ми тільки химерні люди. Я мрію тебе кохати.

Стояли разом два дерева — прощались, сиділи, мчали…

Побілені до Великодня, тремтіли у них коліна.

Усе, що мені належало, глибока моя печале, —

То шляху мого гіпербола, статуї волосина.

Видовищ! Крові! —

(крик, звитяга, смерть) —

Йде гладіатор істину питати.

Рівняє тирсу вишколений смерд,

Щоб легше умиралось умирати.

Примерзлий до руки короткий меч.

Ревіння м'язів чисте і стодзвонне.

І вилітає звір, як дикий смерч,

І прикипа патрицій до колони…

Це гра в кінець. В останній із кінців.

Це вже не втома — навіть світ не встоїть…

Тримає жінка квітку у руці,

Мов краплю крові — знічено-густої.

Ахіллес — ім'я як вирок. Спір —

Міф супроти пам'яті — найтяжчий.

Ще живий, та вже священний звір —

Навіть не впольований — пропащий.

Гори аж кишать від слів і змій.

Отруївшись, не здобудеш Трою.

Брате мій, якщо вбиваєш, вмій

Бути, убиваючи, собою.

Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?

То вітають мене, наче справді мене, наче справді…

І патриції, й люд, й навздогін приготовані лаври,

І колони, і коні — по битві, по втомі, по зраді.

Я обсмоктую голос — не мій, надто змінений болем,

Але ж хто коли чув, як на волі співають кентаври?

Я кентавр у полоні. З тавром… О неволе, неволе!

Чи дозволиш умерти, коли відголосять литаври?

Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми —

Раби богів — а чи боги рабів?

Овідій повертається у Томи,

Затамувавши втому у собі.

У небі — день. Гуляє хитавиця.

Є розкіш ран, які лікує час.

Намарний Риме, де ж то та столиця,

Яка колись обійдеться без нас?

Нетривкість знань, подібності химер,

Личини ґрунту з паростю сухою…

Співаю світу епос, як Гомер,

Який побачив у падінні Трою.

Апокаліпсис міста. Хто ж сліпці?

Із надр росте каміння, гинуть коні.

І всі слова затиснуті в руці,

Немов меча руків'я у долоні…

Блукальці манівцями, навмання —

Усі подібні, ґречні, працьовиті…

Чорніє низько скошена стерня —

І в цьому літі, і на тому світі…

Що тінь — то риска. Вечір — як проклін.

Чоловікам волосся загусає.

Спить Одіссей, і вкотре бачить він,

Що в цьому світі істини немає.

Оселі — як зерна посіяних вітром трав,

Що кличуть тебе прорости, забуяти, доспіти,

Щоб хтось перехожий твій плід терпкуватий зірвав,

Во ім'я всеблагості простору міста і літа.

Хтось цілком суєтний, можливо, якийсь відчайдух,

Якому далекий твій досвід всередині міту, —

Та й він, вже не вільний від тебе, напружує слух,

Хапаючи згустки відлуння в околицях світу.

Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим,

І сонце — покрите емаллю, гладеньке і чорне.

Затемнення. Глум пережитостей. Звуки валторни —

І жінка, в яку нетерпляче закоханий мім,

Як підліток-принц в шатах кольору ранку вповні.

Любов-коломбіна вдивляється в липи, як в лиця.

Завихрення квітів. Затемнення сонця. Лисиця

Печаль куртуазну вишіптує стиха мені.

І похапцем хтось розгортає шапіто старе,

В'язке, мов в'язниця, — й, оговтавшись, лисів полює.

Я тричі по три намалюю тебе, намалюю,

Як зморшку при оці, яка — непомічена — вмре.

Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою,

Ми охриплі до болю у грудях, бо ми міражі.

Я належу тобі не любов'ю, а вірою злою,

Що вмиратимем разом, у мові здійсненні й чужі.

Або краще не так. Сотворивши в собі сотвориме,

Ми пірнаємо в трави, стережені нашим теплом.

І відлунюють кинуті пращами пращурів рими,

Що поєднують кров із любов'ю, і тіло — із тлом.

Ти мій дощ, ти коханець рослин, ти суворий хлопчак.

У сувоях сезонів — пилюка, що пахне жінками.

Ти стікаєш по тілу — отак, наче вперше, отак,

Як полюють на ловах — де зброя, і кров, і рани.

Сокровенне моє, епілепсія вітру між крон,

Ти мій князь, ти мій лев, що в агонії знищує цноту,

Вавилонська блудниця, що будує новий Вавилон,

Я стаю тобі сарна, ти на мене полюєш достоту,

Як полюють птахів, зауваживши колір очей,

Я кохаю тебе, як лиш жертва уміє кохати.

Я всотала тебе з поцілунком, ти мій апогей.

Я лежу і стікаю душею на літепло м'яти.

У світі моєму лиш ти не належиш мені.

Шафранові крильця маленьких обпалених бабок —

То наші листи. Подзвони. Не забудь. Вихідні.

Хвороба сумління. Я хочу в палац — хоч над ранок.

Бароко. Не нам ця симетрія, ці дзеркала.

Ці юні тюльпани — химерні, вибагливі, спраглі…

Та жінка солодка не мала тебе, хоч могла.

А жінка гіркіша — о як тебе, вершнику, прагла…

І що тепер кара — як катові смерть а чи плід —

Крізь колір металу, крізь присмак металу рудого?

Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ,

Щоб ти його пив, просто з тіла мого, ні для кого.

Хоч хто мені ти — недовершений Пігмаліон?

Творіння твоє підгодовують юрми сукубів.

Я чиста, як ангел, якому намарився сон

Про перший цілунок в його недоторкані губи.

Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком.

Лореляй не засне: буде довго тебе забувати.

Поцілунки її захолонуть чи сном, чи піском —

Річковим і промитим, із запахом теплої м'яти…

Розгортай мою сутінь: ти знову триваєш в мені!

Шурхіт шепоту хвиль, шелест листя понад берегами…

Я кохаю тебе. По молитві, промовивши «ні»,

Місяць воду цілує сухими від воску губами…

За медами — полин, як плесо, і бджоли мови —

В апогеї нестерпного, дотики жалять гострі.

Це запилення світу — воістину ярмаркове,

А прощання з тобою — мов чорний мох на помості.

Заметілі на двох, заметілі щоразу знову —

Божевілля судин, балаганна веселість вітру.

Я кохаю тебе. Тільки смерть є ціною слова.

Отже, вступлю у смерть. І тутешнє із ока витру.

Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки.

Озирається кінь, нашорошений стуком коліс.

І прорізує скроню води борозенка глибока,

По сухій чорноті передмістя зісковзує в ліс.

Трохи вечір пече, трохи пахне йому божевіллям.

Кінь згризає хвилини зі стебел, як голови з пліч.

Я не їду, а так — умираю тобі на весілля,

Переборюю душу, як світ переборює ніч.

Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав.

Любов мені до серця прикипіла,

Гірка, неначе ягода неспіла,

Надкушена дитиною, хоча

За кожне слово, вирване із ран

Мого тривання, я віддала б душу.

Змовчи мене — й молитися не змушуй

У тому храмі, що уже не храм,

Як сон без сновидіння, наче сад,

Приречений лишатися без плоду.

Змовчи мене. У гіркоти зі споду

Спроквола серця стигне виноград.

У тебе губи свіжі, як черешні.

Намарилось збирання винограду

У надрах сонця. Сущі та прийдешні

Акорди смерті у триванні саду —

Немов цілунки. Пахнуть млостю руки.

Снуєш мовчання солодко і терпко.

Йдемо по схилу радості і муки

Крізь прянощ дня — до літеплого смерку.

Дерев глуха і шарудка сторожа

Мовчить в передчутті грози і страти.

Люблю тебе. І прагну, і не можу

Тебе у губи хрипко цілувати…

Стояло удвох притамоване вранішнє світло.

Спіткати б когось, хто б розрізав його по живому…

І небо гвіздками, у стіни убитими, квітло,

Коли ми вертали, себе недопивши, додому.

Не знали сусіди… Мовчали далекі трамваї…

Сіріло крайнебо, порізавши пальці до крові.

Ти вів мене мовчки, щасливу, від краю до краю.

Від краю любові — до іншого краю любові.

А потім квапливі й розгублені тихі обійми

Й ожина жаги, майже крадена, сива і синя…

…Я хочу просити: давай ми удвох постаріємо,

Давай ми зачнемо — непоспіхом — гарного сина…

Пронеси мене в дім свій найменший пилиною сірою.

День наш довший ніж рік — пам'ятаєш? — трави на піску.

Я чекаю на тебе, я хочу, я мушу, я вірую,

Я вступаю у віру, як огир — у бистру ріку.

Парадигма повернень і кроки твої нашорошені.

Густо ятрена рана — любов, забуття, круговерть.

Насторожені очі і губи твої запорошені.

Пронеси мене в дім, пронеси мене в рай — бо у смерть.

Я твоя найдрібніша, твоя зачарована тишею.

Дощ по стулках стікає — а мушля живе і живе.

Жовтий морок води поглинає, я голосом вишию

Мокре тіло твоє, що по білому морю пливе.

Тривимірний простір обіймів — і жінка-клепсидра,

Наповнена часом, що перетікає у жилах…

Ген вітер високий несе переповнені відра

То білого смутку, то чистого запаху тіла.

Умитися б росами, випити б хмари ковтками,

Спізнати б усе, окрім тиші, ввібравши у себе

Святе всеосяжне, як зорі із їх іменами,

Як душі прозорих, які опускаються з неба…

Дотик перкалевий. Місто торкає свідка.

Жити не нам, а людям за півнів третіх.

Надто тяжка, наче гроза, повіка.

Слово ab ovo — птах золотий на злеті.

Знов існування — довге й тонке, бо всує.

Пластика стін із судинами світла надсадного.

Простір міський заломлення світ руйнує,

Марить екстазом народження світу-саду.

Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам.

Атавізм, божевілля: я знову втікатиму в нетрі,

Де дерева не ті, де з горіха хтось вилущить храм.

Там єдина свіча — нагла смерть для безумної нетлі.

Чорні голови наші — сумні, покаянні, лихі.

На дровітнях птахи — пустотливі та майже незрячі.

На рапірах — впольовані в пущах глухих дітлахи:

Хтось сміється, хтось плаче, хтось скаржить про кривди дитячі.

Дай долоню свою. Хай наважуся взяти її —

Притулити до лона, гарячого, наче пустеля.

Ти мене не чекаєш. А в юних садах солов'ї

В узголів'я закоханим зорі перкалеві стелять.

Закипаю, туга, як глибока криниця.

Панна місячна ходить босоніж по воду.

Вже утретє чекаю на тебе. Не спиться.

Уявляю свій стогін. Любов, як лошиця, —

Норовлива, палка, молода. Насолоду

За падіння моє, за шовки мого тіла

Ти даси мені знову — п'янку прохолоду.

Вічне місто моє. Кров вривається в вілли.

В канделябрах свічкам догоряється біло —

То ціна насолоди.

Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти.

Важка палітурка плаща захищає від вітру.

Усе, що я маю, — це літо у вічності, літо

Покладене в нас, наче фарби — на теплу палітру.

Хіба ж ти не пан в лабіринтах моїх перетворень?

Малюй мене всю, як лиш зміг би мене малювати.

І пахне волосся, як свіжий лавандовий корінь,

І пальці німіють в притулках рожевої м'яти.

Як бути в тобі? Як тебе пережити дощенту?

Кохаю тебе, не посмівши тебе захистити…

Алегро обіймів і пристрасті свіже крещендо.

Гортай мою сукню, як книгу, — пелюстки і квіти…

Ластівки збираються в дорогу,

Їм у душах відцвіта ромен.

Ми вже разом, дякувати Богу,

В цьому світі втрачених імен.

Ми вже разом. Що мені до виру?

Рівновага змушує повзти.

Я умру, як єретик, за віру,

У якій лиш двоє — я і ти.

Не я не тобі не сьогодні мовчу,

Тебе не торкаюсь, тобою не вірю.

Так царство небесне ввижається звіру,

Що вчиться мистецтва плачу.

Спини мене раптом, замовкни й зімни.

Із магмою мармур, нага і суплідна…

І в душу вривається сурма побідна —

Встає Афродіта з піни!

Любити як знати, а отже, відкинь

Усе, що відкрилось тобі ненароком.

Я дихаю в сон, я пірнаю глибоко,

Як скинутий вершником кінь.

Та любов, як тарпан. Тільки іскрами креше душа,

До мовчання готова, неначе до смерті в двобої.

Та любов виростала на свіжих глухих споришах,

Бо не сміла чекати на тебе і бути з тобою.

Що мені сонцевид? — грані степу прозорі й лихі.

Бачу темність свою, що нахрапом звивається в небо.

Хронотоп роздоріжжя. Намальовані, наче шляхи,

Ті слова, що я знала, ховаючись, тільки для тебе.

Торкнусь тебе губами, наче кінь,

Приречений на вірність і дорогу.

Десь шелестить вода без сновидінь,

Зникаючи за обрієм порогу.

А ти — по той бік часу і сідла.

Світанок наближається до ока…

Колись я майже жінкою була —

Така ж, як зірка, тільки одинока.

А нині скроні муляє вузда

І шкіра надто облягає тіло…

Погладь мені долонею вуста,

Щоб так мені у серці не боліло…

Три слова, три біди на три води:

Що перша зрання, а за північ — друга…

Йшов кінь учвал, і луснула попруга,

Аж сич зайшовсь — і вершника збудив.

І закінчився світ без замовлянь,

Якими уві сні той вершник марив…

І стали хмари в небі вже не хмари,

А мертві душі, чорні від вмирань…

Закінчу століття — і знову століття почну.

І знову, як завжди, не зможу тебе захистити.

В садах передмістя між сміття посіяні діти,

Вступаючи в осінь, свою починають війну,

Їх згустки ненависті тяжчі гартованих лез.

Мов рики левині — їх трубний, надтріснутий галас.

Тут стільки вмиралось, тут стільки без світу зосталось…

Ти — будеш без мене. Я — також залишуся без…

Я посміла тебе оспівати в своїй високості,

Обманути тебе осяганням своїм завеликим.

Прохідні поїзди. На перонах рахують кості —

Чи то шпалам старим, чи розлук мандрівним калікам

Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть?

Одежі не треба. Не треба ні хліба, ні слави.

Лиш сонце важке, наче світ у підніжжі заграви,

Підтримує душу, її рівновагу і твердь.

І що мені з того, що стриж розітне височінь,

Що дикий листок опаде не на брук, а на воду?

Зневаживши тіло, я виберу вічну свободу,

Написану вістрями встромлених в груди прозрінь.

Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода.

Що впокорює рибу, ще дику, та вже у неволі,

Ти мій пан окрім Бога, ти біль мого вічного болю,

Ти мій голос і шлях, ти моя найдикіша орда.

Ти забудеш мене, хоч хто знає, бо що таке тінь?

Іносутність моя нетерпляча, скупа і химерна,

Я тобі подарую усесвіт, я світ переверну,

Збудувавши палаци з прозорих його мерехтінь.

Я кохаю тебе. То неправда, що я — не твоя.

Я іду за тобою, бо ти мені — більше ніж доля.

Полював на сарницю, привів собі бранку із поля,

Забуваючи все, пам'ятаючи тільки ім'я…

Вишиваю хрестом узір,

Поколовшись його бідою,

І виходять лисиці з нір

Помолитися над водою.

І розмівши хвостом мости,

І розвіявши з вітром листя,

Лісу кажуть: не відпусти,

А до мене: не помилися.

Я залишусь мовчати тут,

У лисичій капличці болю.

Розглядатиме їхній суд

Рівних хрестиків рівну долю.

Хай останній тече псалом,

Дозріває червоним нитка…

…Захистившись твоїм теплом,

Прокидаюся надто швидко.

Незглибимість русел, щоб тонути,

Несходимість шляху, щоб іти.

Ти моє пригадане забуте,

Наче сніг, укинутий в листи.

Я люблю твої руки, вони мов живі імена,

Що збуваються раптом без права на інші долоні,

Ми пірнаєм в глибини — і бачимо там письмена,

Мов судини — тонкі, наче кров — солодкаво-солоні.

Ти мій світ, безконечний, як в мушлі; як в мушлі, крихкий.

Зооморфні мотиви — на зрізах міських і пекельних.

Полювання — як гріх, без якого не можеш, який

Трансформується в знаки у снах і в малюнках наскельних.

Своїм триванням бережеш знамення:

Про тебе все написано в душі,

Таврованій словами одкровення…

А решта — пекло: так болять вірші.

Подаруй мені ніч, наче замок: бійниці і круки,

І недоспані крики, зухвало відбиті від стін.

Ти для мене — як обрій. Надсадно вигадую руки,

Щоби ними тримав, наче світ, нерухомість колін.

Я існую в тобі: нас сотворено, день пережито.

Подаруй мені сон, щоб не дихала в ніч крадькома.

Я не жінка, а жилка: тремчу, щоби глибше любити,

І з-під криги в мені проступає найглибша пітьма.

Жорстокість неминучого, немов

Блукання в залах замків спорожнілих…

Ця дивна осінь, як остання з мов,

Поставить підпис на дорогах білих…

Ген гобелени і чарівники…

Душа тонка, як жилка мармурова.

А отже, ми її мандрівники —

І олені, впольовані на ловах.

Запанували чорні кольори,

Мов олені з грудневого полону.

А сонця звір, що дивиться згори,

Пильнує оком їх життя і гону.

Останні миті щедрого тепла.

В багрянім листі затерпають квіти.

Неначе вітер, я тебе змогла —

Усеприйняти і не зупинити.

Я полюю на ранок, коли ж він нарешті настане,

Бо тремтить його світло, занурене в інші світи,

Йду за сонцем, а сонце сьогодні крихке і багряне,

Наче кров самурая, що хоче від пана піти…

Надто чисто у небі, і трохи занадто прозоро.

Комарина дорога у нутрощі нетрів веде.

Три листки за вікном, наче риби, здіймаються вгору,

Де у вирі утоплене місяця око бліде.

Твої очі змінюють колір, як ніч над морем.

Місяць на полюванні сильний і недосвідчений.

Простір в місцях потовщення — точка опори

Твого такого виваженого майже освідчення.

То деінде піски, чагарі, буреломи і плавні.

Хтось захоче тут зрізати шлях свій — і зріже навіки.

Знаєш, я навіть вірю: твоє освідчення майже справжнє,

Як рана навмисно роз'ятрена в підтоптаного каліки.

Есеї одного вечора — дай, Боже, вина і мудрості.

Ми тільки слова залишимо в кімнаті отій порожній.

Забальзамовані нутрощі з часів золотої юності

На зрізаній тій дорозі — навіки вже подорожні.

Лякаюся світла, бо світло сьогодні скляне.

Ніхто не таємний, проталина висне між нами.

Приходжу до тебе стрімкими своїми шляхами.

Невже ти колись не впізнаєш сумного мене?

Кохаю тебе. Не торкайся до мене вночі:

Не сонце, а сон, я ж уранці очей не розплющу.

Як камінь з горіха, із сонця я вилущу душу,

Стоятиме боса й нага при єдиній свічі…

Так каються зречено, маючи Бога навпроти.

Я тихо-тривкий, я повинен себе побороти.

Навчи мене, Боже, померти, не зрікшись, навчи!

Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу,

Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа.

Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу,

Німо ввіривши душу долоням, вона золота —

Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати.

Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз.

Я сомнамбула? — ні, самогубця у вимірах страти,

Я осінній листок, що над прірвою вітру завис.

То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу.

Ритм польоту — і втома, що в безвість мене віднесе…

Я спокутую віру — то байдуже, людську чи Божу:

Передсмертна печаль, невагомість повітря — і все.

Гіацинт попід місяцем — герцог величний.

Пауза в менуеті трішечки затяглася.

Пластика карколомна, тіло його обтічне,

Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях.

А коханка його в кабареті співає соло,

Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі.

З герцогом наодинці лишається майже гола —

Та герцог її ні взяти, ні забути не може.

Помста буде страшною, розв'язка — майже трагічна:

Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі.

Панна вип'є трутизну — і зробиться тиха й вічна.

Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже.

Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі —

Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже.

Люблю тебе, людино із безодні,

Люблю тебе, людино, бо люблю…

Усе, що нами сказано сьогодні,

Крихке, як тіні в зламах кришталю.

Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе

Занадто вічна й майже не твоя.

Оголена коханням, просто неба

Натужно жінка згадує ім'я.

Бо як збагнеш, бо як повіриш дому

Мого знання, де я — хіба що шпак?

Я переможу все, і навіть втому

З проваллями означень і ознак.

Оголений пейзаж. Парфумів синій запах.

І вечір-меломан — завсідник темних брам —

Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах

Холодний і в'язкий розкошланий туман.

І змінюється все: така природа звуку.

Як паморось дрібна, краплини ностальгій.

Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку,

Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій?

Акварель дощової погоди: зелене і синє.

Іронічний хлопчак пропонує купити черешні,

Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина,

Я пригадую слово — таке ж чарівне і тутешнє.

Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці.

Елегійно сповільнене місто — у пуп'янках липи.

Довгі пасмуги зливи — пунктири найдовших дистанцій,

Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити…

Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим.

Висихає вода, що потрапила Богу на руки…

Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя.

Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки…

Валізу ставлю до підніжжя дому,

Стою при ній, вагаючись ввійти.

Стоять троянди парами — і в тому

Глибокий сенс моєї самоти.

Любов не знає пам'яті чужої,

Вона, як лезо, чиста і тонка.

Стоять троянди в сутіні по двоє —

І до колючки тягнеться рука.

Долала світ — немов холодну воду,

Хоч щастя їло пряники із рук.

Зі світу, у який немає входу,

Вривався в душу моторошний звук:

Таксист тиснув на клаксон, я здригалась.

Ми — береги, то як же нам зійтись?

Ти говорив — і щось в мені ламалось,

А ти, як лід, зсередини світивсь.

Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло:

Прозорий парк — неначе райський сад.

Стояли… Воском скапувало тіло —

Так я стікала в полум'я, назад.

І пила миті пристрасті, як ліки, —

І коїлася тихо, мов у снах.

Ти брав мене за руку — і велике,

Як відчай, світло падало з вікна…

Ти мій поет, а я твоя утома:

Стерпи мене, адже бувають гірші.

Писати вірші — і сидіти вдома.

Сидіти вдома — і писати вірші…

Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій?

Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе.

А я, претиха постать в сукні білій,

Нагадую в відлуннях Беатріче…

Чим далі йду, тим важче залишати

Пустелю нашу на поталу виру,

Як інтер'єр порожньої кімнати,

В якій немає стелі — так я вірю…

Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі.

Міра вічності — рік, міра року коротша від миті.

Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі

Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів…

Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати

Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже.

Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати,

Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже…

Є синоптики смерті, синоптики граней води.

Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди,

Літа Божого цього не будь мені птахом сюди.

Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. Народи

Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті,

За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту.

Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті

Сорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту.

Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці —

Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові.

Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці —

Слід: сльоза запеклася вречевленням крові.

Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім.

Розмежоване небо на зони важкого дощу.

Тоскно маємо все — й ненадійної вічності тіні,

І шляхетну ограненість горя. Коли відпущу

Ці безодні від себе, ці зсуви і ці суголосся —

Бо накрапалось смерті в долоні, де смерк і вода —

Ми ввійдемо в любов. Так Мойсею принаймні здалося:

Він любов розпізнав, наче небо у власних слідах.

Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику,

Щоби знову кричати вві сні, а тоді — удруге.

На бруківку міську голуби опадають з вікон —

Може, вітром віднесені, може, зусиллям туги…

Ти приснився мені. І приснишся іще. І знову

У міському пейзажі не лишу для себе тиші.

Підсвідомість моя відчуває тебе як мову,

Для якої слова відшукую найтихіші.

Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз,

Бо поручні — майже прозорі, хисткі, ненадійні…

Триваю як голуб. Моє існування подвійне

Заштовхує душу на сірий від бруду карниз.

Туркочу контральто. Тяжінню земному поклін —

В етичній системі польоту над місивом міста.

Лечу понад храмом. Заглушує дзвони проклін —

Надмірний, як данність котрогось там смутку (двоїста)…

Забути б усе, пам'ятати хіба що світи

У їх непостійності листя й надщерблених сходів…

Світи мені сонцем, і знов мені сонцем світи,

Ціною життя у мені конденсуючи подив.

Трелі шурхоту листя, і вітер при них — хмарочосом.

І не стежка, а тиша веде нас в живиць сувої.

За словами й присутністю винайдем вичахлі роси —

На роки і світи. Я в засвіттях читатиму з хвої

Про безодні садів, безнебесся облич позасутніх.

Нетутешні плоди — несолодкі, гіркі, перезрілі.

Не кажи мені смерть, бо вона ще не просто майбутнє.

Ліку слову нема, як воно усвідомлене в тілі.

Ця спека — лабіринт, в якому легко

Не тільки заблукати, а й умерти.

Грузька пилюка, курява далека

Формує горизонти круговерті.

А ми — стрункі. І гаснем на бруківці.

Ятрить і пражить сонце. Кров блакитна.

Ми будем умирати поодинці.

І тільки в смерті нам забракне літа.

Цей дощ — чи жінка, сплетена з печалі,

Що тихо йде, не дивлячись у вічі?

Важке безглуздя чорної вуалі

Рятує від кохання, навіть тричі.

Змінивши протопростір очевидця,

Шовк сукні став солоним від вологи.

Жартує, обпікаючись, жар-птиця,

Яка в безодні замочила ноги.

Триває дощ. Вона у нім трава є.

Вуаль — як ґрати. Виблякле волосся.

Голодна гілка дерева. Тримає

Її за руку те, що не збулося.

Я жінка неминуча, бо не ми

Йдемо туди, ізвідки не вертають.

В крихку, як віск, історію зими

Роки вселенську кригу загортають.

Час вичерпано. Вирок оголосять.

Одначе не уникнеш порожнечі —

І смерті. То невже тобі не досить

Моєї муки і моєї втечі?

Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо.

Анатомія заходу: відтепер аж червоний, гусне.

Є провина у вимірі риштування з старих дощок.

Подих осені в місті: запах квашеної капусти.

Несусвітня буденність. Вавилон з насінини. Й знов

Вертикально вознесений брук у формі — подекуди — листя.

Придорожній скрипаль розтинає півусмішки дно смичком.

Розбишака сміється, проте відійти боїться.

У серпанку — потоп: дощ майбутній, як звук, — ніде.

Хтось зі свічкою йде — вечоріє — либонь, у втечу.

Безголові колони у місті сліпому, де

Як відлуння у храмі, піднімається в небо вечір.

Усе від кленів — перша прохолода

І зимний брук, устелений габою.

Несу деревам радість — як погоду,

Щоб не змогли перецвісти тобою.

На таліях порталів споважнілих

Не паморозь іще, а тільки сірість.

Туркоче голуб — перший з-поміж білих

Про те, що ми усе-таки зустрілись.

У срібному небі — стинання птахів передсмеркових.

Тілами грачиними міст піднебесний встелено.

Приходжу до тебе, питаю, чи встиг був померти,

Чи встиг був заснути навіки в своїх пустелях.

Ця осінь — назовсім. Гармонія трепету й крику.

Хвиляста печаль, як ріка на концерті в Баха.

…А міст піднебесний звивається вгору стрімко.

Кострища горять. Дим над містом гіркий від страху.

Заледве чи хтось пригадає повернення хмар.

Йшли довго і тяжко. У звивинах — грона й супліддя

Добірного граду. До міста вертався, мов цар,

Мов сам імператор, листопад. Кружляло гаспиддя,

Обернене в листя. Вбиралися в фраки громи —

І били в литаври, і вергали неба простори,

І вітер збирався діждати — якщо не зими,

То хоч — принагідно — віднайдення точки опори.

Прийде зима снігів, слідів і сажі.

Двірник зачинить брами листопаду.

Мовчатиме, аж поки не розкаже

Про білу сутінь золотого саду.

А потім двері віхолам відкриє

По тому боці — і по цьому боці,

Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї,

Й сльоза — зненацьким каменем ув оці.

Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло

І неназивання речей, що старіли з батьками.

Тут протяг хизується вмінням пробачити зло

Одним лише пострілом в око віконної рами.

Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,

І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій.

І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим

Тебе і твої непташині уривки мелодій,

Півправди історій, розказаних просто з розмов,

Розхристані титри й екранні шматки божевілля…

…А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов

Твої мимовільні сліди на деревах забілять.

Так просто, так коротко глухо зачинено двері…

Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни!

Я мала усе восени, недобуте з весни.

Лягали сніги білизною снігів, на папері

Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай,

Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло…

Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло —

Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…

Цей сон ішов не так, як ходять сни,

А так, як умирають. Шаруділо

Йому повітря зимної весни,

І відцвітало інше — біло-біло.

Кричав шпачок, та врешті пересох

Йому у горлі дзвоник ненароком…

Наш сон ішов, поділений на двох,

І меншаючи в собі рік за роком.

Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила —

Тому що до болю, до болю, до болю люблю.

Пливу у вигнання. Від сліз намокають вітрила.

І сонце їх сушить, мов крила важкі, з кришталю.

Цей серпень — статичний. Від Августа маю дорогу

До метаморфози, крізь істини, простір і час.

Я хочу сказати: не знаю для тебе нічого.

Межа перетворення — віра у кожному з нас…

Є закони тривання між вод. Головне — не втонути.

Іграшкове проміння занурює пальці у море.

Раптом прагнеться вмерти — для того, щоб швидше забути.

Все — дорога до тебе, крихка, як на обрії гори.

Не питай мене, чуєш, про хвилі речей зніщотілі.

Це не осінь для тебе — це літо мені для причастя.

Не тепер і не тут — не прокинуся. Матиму в тілі

Срібну кулю кінця надвечірнього сонця щастя.

Люблю тебе. Може, це справді така любов?

І, може, цей острів — нас — омиває море?

Ми — спроба початку світу одною з мов,

Якою мовчу до тебе, коли говориш.

Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів.

Створи мене знову, якою хотіла б бути.

Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі,

Тобою не діткнуті стерплі від болю груди.

А море у дуплах, неначе у мушлях зелених,

Тече і тече. Серед листя бринить шумовиння.

Високі, як скелі, стоять не дуби і не клени,

А сосни — спиною вростають в стрілчасте проміння.

Люби мене тут, ніби фавн із прадавніх буколік.

Ген зблискує вітер лускою — і гасне дощенту.

Лежатиму тихо, як корінь на камені голім.

То з мого надмірного смутку — прибою крещендо.

Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом.

Як за братом у других, бо перші брати відтечуть.

Це всього лише серпень — не осінь і майже не літо,

Розтривожено бджіл серед вісників істини. Суть

Тільки тихе «падьом» (перепілка, висока в стернині)

Й прохолодна земля (груди повні уже молока).

Косить яблука сон, й опадає на яблука сині

Не медова роса, а знання аква віта гірка.

Це всього лише літа кінець. Облітатимуть грози,

Наче листя з дерев, западаючись в грунт, бо для них

Небо стане чужим, а гінкі шарудкі верболози

Забуватимуть все, їм розказане краплями. З тих

Чужинецьких країв, з тих доріг, не відкритих нікому,

Як обділений лицар, повернеться град — і піде

Умирати у поле, не знаючи стежки додому,

Не знайшовши її ні в душі, ані в світі — ніде…

Залишу батьківщини вічний Рим

Заради меду, золота і шовку.

Піду в дорогу, прихопивши, крім

Сліпої правди, дику душу вовка.

В багатоборство гралися боги —

Намарне йшли, даремно умирали…

Та слід у Римі вовчої ноги

Не Геродотом вписаний в аннали.

Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт

Всеруйнування атомів і суті.

Ідуть паломники, в гарячу магму взуті.

Несуть в долонях саджанці і лід.

Ненатлість логіки потопу: пахне сіль.

Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин.

Земля у язвах. Вітер звідусіль

Мертвотний дух у мертві мушлі зносить.

Хто просить, той і має. Рівність ран.

Всі різні в сім'ях — Каїн, Авель, третій…

Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан

Під диким небом воронням облетів.

І лиш одне із сотень поколінь,

Які принишкли — без знання — в утробі,

Повернеться до сонця. І крізь тінь

Затемнення хтось загукає: «Пробі!»

При непрозорих вікнах пірамід,

Де забуття настояне на плоті,

Лежить папірус, наче білий світ,

Для Нефертіті в світовій скорботі.

Їй світить сфінкс, як видиво душі.

Їй — скарабеїв скалки і карати…

Мені занадто пишуться вірші.

Я, певно, скоро буду умирати.

Антидія літургій — чи передоплата води?

Буде тихою смерть, до якої мене не спинити.

Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди,

Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити.

Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів,

На якому печать проступає — і кане в склепіння.

Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосів

Заповів не слідам, а чужим упослідженим тіням.

Бо ціною за видих — приречення судного дня,

Біла хованка віри, злагіднений дотик святого.

Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв,

Оплативши душею нужденну свою перемогу.

Ми відходимо в жовте — так у Книзі написано нам.

Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева,

Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам,

Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом.

І комусь пересниться — чи майже присниться — вода

Й усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати.

Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгада

Комбінацію літер найпершого слова — «мати».

Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий.

Причасна кров п'янить, немов вино.

Єдиний мій, ну що тобі сказати?

Воно болить, не гоїться воно.

Любов моя на сто імен посліпла,

Бо ти — як сонце, ти мене обпік.

Піду до відьми, нашепочу срібла —

І буде куля в груди, буде лік

Супроти болю… Як тебе любити?

Супроти болю істини нема.

Далеке сонце світить, світить, світить,

А я — під ним, незряча. І сама.

Скажи бажання — хай тобі наврочу

Твій невимовний ієрогліф, глину.

Шукає бог у надрах душу вовчу,

Щоб виліпити з голосу людину…

Дає їй трохи випити — із чаші,

І наготу прикрити — із сувою…

Усі слова, нам сказані, — не наші,

Вони не можуть дихати водою…

Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі,

Не озвавшись до тебе з далекого поля любові,

Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи.

Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові.

Що кохання, що ліс — не розділені нами на двох.

Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща.

У далекому полі засіявся чортополох

На пропащому місці, де доля стояла пропаща.

Я кохала тебе — спересердя, а часом — з нудьги.

Ти був сильний і хижий — та що мені, вовче, до того?

Вовка ноги годують — я знищу в собі до ноги,

Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого…

Але як мені жити без тебе, мій вовче німий?

Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо…

Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий

В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе…

Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому,

Що сумують, як ти повертаєшся, — парості цикл.

Ревність світу у часі, якого бракує, якому

Жорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил.

Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням,

Крихти крику наосліп — і зимний метал до чола.

Є погибельність долі і сірість її повсякдення,

Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала.

Усе одно з тобою ми — усе.

Усе одно з тобою ми — як зерна.

Вовчиця чорна, вишептана в тернах,

Слова і сни між зорями пасе —

Безмежно мовчки. Зір отих роки —

Як острови невидимої суті,

Як надто чисті, а тому забуті

Недовловимі дотики руки.

Холодність стін, заціпеніння плес —

Клепсидра вбрана в темряву й тумани.

Ми надто теплі, а тому між нами —

Усі дощі, що падають з небес.

Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.

Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).

Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.

Твоїми слідами підводяться тихо стебла.

І хащі осотів тривожні хіба що звечора,

Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі.

І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,

Спокійно стихає, як вічна небесна стигма.

Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.

Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний.

Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами.

А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.

Самотність і печаль — недосказанно

Сухі, як віск, що скрапує зі сліз.

Є благодать, що сталася зарано.

Є берег неба і сліди коліс.

Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати,

Щоб не ламати сутіней ні віт,

Щоби всевіддавати — і не мати

Нічого, окрім світу. Тільки світ

Пече, болить — і слів не розуміє

Ні там, де обрій, ані тут, де все.

Самотність і печаль — щока німіє,

Та хтось колись і зцілить, і спасе

Самим мовчанням — чи дощем крізь нього:

До щему, до пелюстки на воді…

Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, —

Як вперше, як востаннє, як тоді…

Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю,

І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ.

Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю:

Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп.

Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону.

Або зважся прожити імення моє і мене….

Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону

На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне…

Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми,

Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом…

Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно,

Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…

Смуга прибережної роси,

Де припливу — кликане і гнане.

Камені валують, наче пси,

Золоті зализуючи рани.

Бог морів пісками оберіг,

Шумовиння дав, навчив вмирати.

Але пес не пустить на поріг

Навіть голос до своєї хати.

Все перетриває і збагне,

Навсібіч жбурляючи слиною,

А тоді горлянку розчахне

Місячної смуги голизною.

Скидаю місяць на вовчу стежку,

Щоб вурдалаку спокійно спати…

Маленька відьма, сную мережку:

Єднаю мряку і запах м'яти…

На білу ружу чарую мужа,

На ружу синю — малого сина,

По хмарі піду, могилу зрушу,

Посію в землю дрібну мачину…

У чорних крилах — велика сила:

Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу…

Зроблюся жінка для тебе мила —

В солодку купіль до тебе ляжу…

Ти будеш спати в землі, не в хаті,

Не будеш мати ні слів, ні тіла…

Я ж дику душу на землю струшу:

У чорних крилах — велика сила…

Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки

Перейдуть небесами і кануть у магму при сході.

Опадатиме листя, як сни, берегами ріки,

І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій…

Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти…

Самовидці душі золоті й каламутні зі споду.

Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти,

Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…

Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі,

Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить.

Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща,

Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить

Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки

В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь.

І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка,

Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.

Не осягну тебе і не відкрию

Нічого з привідкритого мені.

Лиш по-відьмацьки поцілую в шию —

І стану вовком. Гори кам'яні

Сховають душу, вирвану із плоті,

За те, що крила ангелам спалю…

В скорботі неба і в землі скорботі

Тебе врятую, бо тебе люблю…

Усе — тобі, збережене нізвідки, —

Стріла і дзвін тонкої тятиви…

З глибоких шрамів проступають свідки…

Ти ж не полюй на вовка, не лови…

Бо що тобі до мене, до отрути,

Яку схотіла випити до дна?

Ми знову разом, але вже не люди —

Відьмак з глухої тіні вирина…

Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду —

Собака, що тілом намацує грубий поріг.

І чорна зоря — мов священна остання розрада —

Лягає очима на дрібно розстелений сніг

Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.

Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.

А далі я сплю — і жагою розтерзані груди

Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —

Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —

Незміряний простір моїх катастроф і утіх.

Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою

Вселенська печаль, що собою покутує сміх.

Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу.

І гніздечка пташині при водах живих — островами.

Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —

Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами

Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись.

Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.

Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,

Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.

Контур дерева — чорна на небо накладена мапа,

А при ньому западини — квіти і звірі-примари…

Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав,

Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.

Я в ній кажан, в цій ночі двійників.

Прелюдія польоту межи люди,

Коли усе поділено напів:

Сади, сонцестояння і застуди.

Щоб мати крила плакати за всіх —

Я довгий дощ, порізаний на пасма.

І кожним з них я відчуваю сміх —

Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.

Витаю над безоднею, сповита

Молитвою, безжальною, як мова.

Одна із бджіл в сонцестоянні літа

Така ж, як я, — покірна і раптова.

Не пити із джерел, яких немає,

І не приймати хліба без любові…

Моя душа до Господа вертає,

Поза причастям наковтавшись крові.

Полювання за власним криком.

Тліють нетлі в очах свічад.

За вузеньким тюремним віком

Соломонова жде печать.

Воскресіння моє велике,

Замовляння на кров і віск.

За вузеньким тюремним віком —

Слід на небі холодних сліз.

…А на страті або по страті

(Шлях із нетрищ катівень душ)

Я примушу себе спитати:

Чий я голос? Куди я йду?

Мене лиш чутно. Кольору нема.

Пороги слів увібгано у груди.

Стою, безжально-зимна, як тюрма.

Межа аскези — ліки від застуди.

Не вір мені. Тихенько відпусти.

Віддай усе, що мав би пригадати.

Всю вічну душу найдорожчий — ти.

Ціною небуття. Ціною страти.

Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу.

Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне.

Марнотність терпіння виводить нас ген за межу.

Де тільки метелики, пави, й оголені фавни.

А отже, не май порятунку у цій суєті.

Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою.

І хмари у небі нагадують лики святі,

Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.

Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі.

Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном.

Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався.

Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном…

І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня

Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї.

Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні.

І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв…

Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста?

Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти.

І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста.

Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне.

Обителе моя, несправжня і химерна,

Де серце золоте у клітці золотій,

Де голос золотий відлуннями осквернено.

Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій.

Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся.

Його дороги суть несправжні, як слова.

Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся

У зернятко дрібне — хай виросте трава.

Я знов про щось забув, моя маленька мамо,

Згадай мені усе, що я уперше знав, —

Про те, що є печаль, що ми колись так само

Травою проростем — посеред інших трав.

Любові домоткане полотно —

Шорсткаве, недовибілене й тепле.

Летить печаль в прочинене вікно,

Де рання осінь приминає стебла.

Люблю тебе. Подам тобі води,

Коли в світлицю вступиш після втоми.

Присядь зі мною пошепки. Сюди.

Як в перший день творіння. Або в сьомий.

Я сонях сну. Тонке моє стебло

Під простору схилилося вагою…

Люблю тебе, тож дай мені тепло

Бодай у снах лишатися з тобою…

Душа веселки, дерева, й ріки

Пульсує в жилах ніби ненароком,

А озеро торкається руки

І западає в серце рік за роком.

Знайди мене за іменем моїм

У сутінках живих передпробачень,

Коли за мною ластівка заплаче,

Наткнувшись серцем на травневий грім.

Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі.

Надкусити — і все, як розлущити плід забуття.

Білі хмари пливуть — майже білі чи начебто білі, —

Сповиваючи сонце — своє позашлюбне дитя.

У потовщеннях вітру — у зрубах, у зрізах і зламах —

Спадкоємність відсутностей через відсутність імен.

Я бажаю і вмію — і мушу замислити замах

На єдину із назв, що її не згадає ромен.

Не вір мені, що я несамовита.

Я просто пташка — сіра — співу для.

Судинні трелі на початку літа,

А далі — в рану вкинута земля.

Руками землю струшую, руками —

І вічне небо дивиться у сни.

Ніхто мене не прихистить гілками.

Хіба що дика груша восени.

Мовчу — заради тебе. Ти апостол

Мого минання в сутіні крихкій.

Велика віра потребує посту

Заради воскресіння. Голос твій

Приходить в мене з іменем Господнім,

Що над зникомим вічне вознесе.

Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,

Що лиш мовчання означає все.

Тільки слід за останнім конем недозволено-русий…

Я давно вже не та, що виходила ген за село.

Зависає душа понад прірвою пісні. Маруся

Пам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло.

Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них — від порогу,

Мов архангелів зграйки, і майже щоразу — по три.

Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу.

Тільки сонце і Бог наді мною — з душі чи згори.

Птиці із крильми, зробленими з фольги,

Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого.

Ти залишаєш слід на землі — ноги.

Або крила — у небі. Або нічого.

Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі.

І зорі завиють, неначе старі вовки.

Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу,

Торкаючись твого голосу, мов руки.

Ти світло в мені. Великі твої щедроти.

Ти лагідний сніг озимих моїх життів.

Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти:

Півслова сказав, півподиху розповів.

Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними.

Та в нас чистота, де й слово лишає слід.

Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними

І зорі печуть, вилазячи із орбіт.

Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе.

Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене.

Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе,

І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену.

Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил.

Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом,

Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл,

Що вцілів і загинув після першого в небі погрому.

Ця пронизливість, це небажання від тебе піти…

Як я хочу обняти твої незахищені плечі!..

Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти

Прямовисний, як ангел, — і я обираю втечу.

Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі.

Є страждання актора крізь тонко нанесений грим.

Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим,

Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі.

Боротьба із собою. Із тіней складається час.

Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги.

Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас.

Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога.

То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла…

Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди…

Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла.

Я кохаю тебе, але більше нічого не буде.

Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі:

Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину.

Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті,

Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину…

Я йду за вітром. Він мене несе

Крізь непрозорість. Це така покора.

Допоки вірю, пригадаю все,

Неначе книгу, читану учора.

Ціна любові — вічна мерзлота.

Коли чекання — камінь спотикання.

Я просто жінка, — може, саме та,

Яка приходить перша і остання?..

Почни мене спочатку, ніби книгу,

Позичену (і втрачену) на ніч.

Літанія польоту. Білість снігу.

І вічна я з безоднею облич.

І вічна я з проваллями між літер.

Гортаю душі, наче сторінки.

Люблю тебе. Перемагаю вітер

Понад тужливу заполоч ріки.

Вода тече, як перше, бо вода.

Між манускриптів холодно і сухо.

Лишає Бог прогалини в слідах

Во ім'я Сина і Святого Духа.

Щоб заблукавши, знав, куди іти.

Щоб доля відбувалась поступово.

Щоби не Ной, а безтурботний ти

Після потопу надолужив Слово.

Якби мовчав, ти був би вартовим.

Зима — колись колюча. Нині — просто.

Навчи мене всміхатися живим,

Яких не пошкодуєш сном і постом.

Така зима — куди ж вужам повзти?

Усе одно з тобою ми як зерна.

Щоразу слово викреслене — ти.

Щоразу — слово втрачене. Химерно

Навчи мене бездонним іменам,

Глибоким, як криниці ще до сходу

Сліпого сонця. Щоби стало нам

Терпіння з них вишіптувати воду.

Ми будемо жорстокими, як сни,

Які не замовкають на світанні.

Ми будемо сухими, як вони.

Ми будем вічні, бо вони останні.

Бо місто це і цей холодний брук

Не мовлять не означеного Богом.

Тож смерть моя, годована із рук,

У небо кане — рівно і полого…

Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.

В цій тиші — тільки ти і я. І Бог.

Й немає ради, як немає зради,

Є тільки небо, сказане на двох.

Бо воля і неволя говорити

Є правом і неправом бути вщерть.

Ми — речені на вічність, як санскрити.

Між нами — вибір смерті, а не смерть.

Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу.

Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні.

У котрому коліні, скажи, у котрому коліні

Ти мене передчув — камінець під Стіною Плачу?

Стежка світла сходжена птахами.

Довгий вечір довший, ніж зима.

І нема нічого поміж нами,

Окрім смерті, а її нема.

Сім снігів, покладених на чашу,

Залишились попелом густим.

Бог, що перевірив вірність нашу,

Дав нам по молитві — й відпустив.

Ми нетутешні люди. Нас — нема.

Химерний холод атомного січня.

Ти був сказав, що випала зима

З чужого неба — безконечна й вічна,

Накоїлось сніжинок, і світлá

Зітхнули під ногами хрипко й тяжко…

…Та я тобі така тоді була,

Що серце в грудях пурхало, як пташка!

Надто легко вертати і важко іти.

Почуття — як сніги, над якими хрести,

Забуття між завій, піднебесна імла…

Світлий ангеле мій, у якого стріла,

Я не встигла забути усеньке-усе,

І тепер мене смерть у полях занесе…

Я вросту у траву, я у воду ввійду,

Я приснюся тобі у твоєму саду.

Засвіти каганець при своєму лиці,

Хай побачу сльозу, що повзе по щоці…

Услухайся у ніч і вдивляйся у день:

Все тобі розкажу, як не стане людей.

Я у душу вступлю, я у серце ввійду,

Я приснюся тобі у твоєму саду…

Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг

Примарі зеленого пана і фавна.

Солодка, як мед, жриця мудра і вправна,

А ти — ніби небо чи вечір крізь сніг.

Високі, як фрески, зелені слова

Усі з поворозки спадають і терпнуть.

Підеш — і забудеш, і яблука репнуть,

Тому що тому що. Зжерствіла жорства.

Тонко різано мармур, а надто його пелюстки

У містах нарікань, де царями лише царі.

Ми з тобою зі світла — тремтячі прозорі згустки,

Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі.

Складало крила дерево у сніг —

А я тобі не вірила до ранку,

Хоч поцілунки нас збивали з ніг,

Лишаючись слідами біля ґанку.

Тихесенько заходило у дім

Повітря — й ворушилося під ліжком.

І усміхалась оком золотим

Маленька чорна стронцієва кішка.

Тремтіли тіні, ніби наші — ті —

Залежали від дотику до тіла.

І золотіли інші — золоті, —

Яким зима довищенту зотліла.

Банкрутство осені, і золото — ніщо.

І небо знов лихе, як звіра око.

Позлітка й черінь листя. Світ пішов

Ловити птицю істини. Глибоко,

Де в небі тільки душі літунів,

Пророцтво буде справджено несміло.

І сніг впаде, як тисячі снігів,

Та цей, останній, — безконечно біло.

Кора сосни ховає запах хвої

Між жил і снів.

З тобою ми не абсолютно двоє,

Лише напів.

Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті

Невидимі оку, лиш серцю відкриті часами.

А знаки — це трави; сухі чи в покосах забуті,

Вони залишаються сущими під небесами.

Спочатку були під снігами — в своєму началі,

У зернах іще непророслих, у кореневищах.

Високі стояли замети, премногі печалі

Зникали в слідах. А ціна непочутих — найвища.

Вервицю нам мовлено з дна,

З каменів русла.

Чорний, як птах, потом пропах,

Кровця загусла.

Землі і дні нині одні,

Нам воно — раєм.

Суджене й ні — у Йордані.

Не дочекаєм.

Тільки тебе, ані мене

Час не врятує.

Крига мине, хвиля не втне

І не вцілує.

Всюди клади в душу води —

Й царство небесне…

Тихо моли Бога, коли

Кожен воскресне…

Незримий, як зозулина провина,

Іде годинник — швидше, аніж час.

Минає ніч, як світу половина,

І тінню проминає нас крізь нас.

А той, що вічно відчиняє двері,

Предивний птах з незапахом землі,

Зненацька проступає на папері

Зі струпами на кожному крилі.

Очі воском печуть свічі:

Ми у хату прийшли з морозу.

Колядою тремтить вночі

Довга вервичка верболозу.

І стоїть на столі кутя —

Знаком радості цього дому.

І рождається в світ Дитя,

Щоби нас іскупити в ньому.

Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва,

Прикмети якого такі ж достеменні, як люди,

Що разом приходять у церкву сказати слова

Молитви у вечір тривоги, надії і чуда.

А жінка в яскині увічі побачить мороз

І блискавку зірки в обернених вимірах літа —

Й здригнеться від теплого болю, бо їй почалось

Народження сина, неначе сотворения світу.

Ген далеко ввімкнулась зірка.

Десь завив серед світу пес.

У будинків скляних пробірках —

Несусвітня печаль небес.

Ти цей простір іще не дихав:

Понад містом — імла густа.

Намагаюся — дуже тихо —

Шепотіти тобі листа.

Про неснів забуття ранкове.

Про спечалені небеса.

Про холодну росу любові,

Що подекуди не роса.

Чи зрозумієш, ми приймеш покору

Любити тільки серцем і очима?

Це як у вікна зазирати з двору,

Коли не знаєш, чи тобі відчинять.

У такт тривогам справжнім і не дуже

Ридати буду тишею пустою.

А ти байдужий. Ти такий байдужий,

Як в січні — чорне ріща сухостою.

Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву.

Це чорна хвороба, з якою прокинеться вечір.

Я маю надію, а отже, я ще поживу,

Спиняючи часто короткого сну кровотечі.

Усесвіт — чи рештки початого в барі вина,

Яке запиватиму густо розведеним соком?

Я маю, що маю. Провина ж у мене одна:

Я рівна тобі — і, можливо, занадто висока…

Дві статуї навік закаменілі.

Немовби їх надщербили морози.

Сніги і ночі — спершу майже білі,

А потім чорні, як покутні сльози.

Люблю тебе. Імлавлять моноліти,

Їх сила у теплі — небезнастанна.

Ще з того літа, чуєш, з того літа

Приросла до чола кривава рана.

Ім'я троянди — злаком а чи злитком?

Мета металу — паростка мета.

Я буду жінка, аж зотліє нитка,

Тоненька нитка довгого листа.

У закапелках вечора рудого —

Голенька джезва, сповнена жаги.

Гарячий демон кавового бога

Розтопить цукру первісні сніги.

Розтану з ним — бо що мені потопи:

На денці — осад, а на серці — щем.

Стукоче ямб — і стопи, стопи, стопи

Стукочучи, зливаються з дощем…

Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві.

Нерозгаданий смак іржі у моїй надвечірній каві.

Чорна помста її зерна, мов не ревність — вода перната,

Бо примушує нас вона в чорну гущу її пірнати.

Віддарую її тобі — кровотечу мого безсоння,

Де тавром із чола рабів — золотого світила сонях.

Чи то іній, а чи пісок, а чи цукру шматок, як камінь…

Найчорнішу з усіх жінок, не торкайся її руками.

Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага

Розіграна рівними нами для інших, нерівних.

Підпалини світла — мов вічка для пташки-царівни,

Що вітром холодним крізь полум'я перебіга.

Усе, що в мені ти спізнав, чи згадав, чи помер,

Чи просто не скоїв, чи тихо пустив за водою,

Я встигла прийняти, а отже, узяти з собою

Заради Святої Літургії в Страсний Четвер.

Люби мене, не дай мені піти!

Я надто жінка — справжня і наскрізна.

Лежу на лезі вічності — а ти

Не маєш часу…………….……

…………………Завтра буде пізно

Сказати слово тихе і просте.

Перон важкий і довгий, мов з сувою.

Люби мене. Візьми у дар хоч те,

Що я не попрощаюся з тобою.

Душа душею, а життя життям.

Мені в житті життя було замало.

Тебе ж я в серці бачила дитям,

Яке іще ніколи не збрехало.

Молилася за тебе обіруч,

Долоні гріла об слова спасимі,

Казала: бережи, не май, не муч.

Казала: «Бог спасе», а не «спасибі».

Бо досвід мій скупий, як хліб сухий,

Блаженний муж, який його попросить.

Люби мене — джерельну воду пий,

І світла не гаси. І цього досить.

Дитя у лоні зойкне — і замовкне.

Дев'ятий місяць вересень — і плід,

Як день, доспілий… Тільки листя жовкне

Долонями відштовхуючи світ.

Роз'ятрена осіння душовбивця.

Її невідпокутуваний схлип.

…А бог, який тоді не народився,

Вином причасним скрапує на хліб…

Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса.

Дими осягатимуть сутність земну і небесну.

Гряде Одкровення, скаженим розказане псам, —

Бо стовбур сосни прозирає щоразу у весну.

Приходиш із вістю, відходиш, як завжди, малим,

Як завжди, не тим, що спочатку, — іще на печаті…

Спалахує жито: то блискавку видихнув грім,

Що вчився у Бога жорстоко і мудро мовчати.

Бо щось спалахне, щось зотліє, а щось — пережде.

А щось оминатиме дим, і пороги, і хмари.

Усе усвідомлю, про все запитаю, лиш де

Спізнаю в собі нетутешнього серця удари?

Вже клени в вітер впряжені, як коні.

Я буду мчати ними — і мовчати,

Бо клинописні лінії долоні

Тонкі, як сумнів в божому свічаді…

І я така ж: тонка, летка, рахманна.

У шелестінні скресну — і замовкну.

Забудь мене. Відкрита, наче рана,

Я відлітаю в вирій — або жовкну…

Сила і мякість живої води.

Зібгана постіль чужої біди.

Зимне повітря сухого плачу.

А про несказане я промовчу.

Холод — за поле, а голод — за ліс.

Хмари прориті слідами коліс.

Серце тріпоче, як впійманий птах.

Тиша у грудях і сіль на вустах.

Моє знання — важке і незбагненне

В мені — належить тим, кого нема.

Люби мене, та не вдивляйся в мене:

Я — світло. Змерехтінена пітьма.

Чекання горне і земне чекання

Написані промінням по воді.

Ці мерехтіння — грань. А я — остання

Із тих, що не вернулись… Ще тоді…

Є нагота коня у літній зливі,

Умащеного краплями води

На роздоріжжі сутностей. Щасливі,

Хто не приходить вірити сюди.

Спартанський звичай — умирати першим.

Уже війна, хоч всі іще живі,

І я — коня довершенець (чи вершник) —

Визбирую суниці у траві…

Я можу забути в котромусь з своїх перетворень

Дорогу гори, що біжить попри нетрі печалі.

Я надто рослина, і ти мені дивишся в корінь,

Гортаючи нашого неба відкриті скрижалі.

Не заповідь світла, а сповідь як підліток раю.

Я люблю тебе, але дай мені голос почути.

А поки що я ще не вмерла, та вже не чекаю

Таємного стуку, яким ти повернешся в груди.

Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова,

Стукочеш в листя пальцями тонкими…

Цей срібний світ дзеркальний зсередини,

А в оболонці шурхотінь — нова,

Немов дитина, вранці оповита,

Русява й мовчазна, росте трава

Із потойбіччя сну, з узбіччя літа…

І вітер, перешитий не на нас,

Із клаптиків сюрчань і шелестіння,

Мов віск на свічнику — примхливим тіням,

Говорить слово істини про час.

Ця любов — неначе упівсерця.

Й наче упівсерця — нагота.

Ти не сердься, дівчинко, не сердься:

Я не напишу тобі листа.

Утікання з голосу у мови —

Що не камінь, то вода і твердь.

Тільки перша істина любові

Має силу виправдати смерть.

Це місяць трутизни зелених врун —

Чи просто травень паном над бузками.

Триває вічність, пахнучи казками

І слів, і снів, і голосів, і лун…

Кущі нарозтіж. Листя, як листи.

І навіть сонце — з прожилками в оці.

Ця стежка надто довга, відпусти,

Бо смерть моя ще не на цьому боці…

Вже майже вечір. Що тобі до мене?

Ввійдеш в кімнату, сядеш на стілець.

Любов зітхне, зачаєна, як клени,

Весни передчуваючи кінець.

Я світла не вмикатиму, бо нащо?

Був майже сон, і сон той майже вмер.

Лиш сутінь дико щиритиме пащу…

Та що мені до сутіні тепер?

Скупа надія, наче липи запах.

Суха любов, як вигірклі меди.

Іде собака з вірністю на лапах,

Сумний, як світ… Поклич його сюди!

Ти кажеш, щоб не плакала? — не буду!

А може, й справді — сон мені минув?

Іду в апокриф вигнання і суду,

В якому рай — сов тектонічний зсув…

Або не так. Прийду тобі з печалі,

Щоб цілувати очі і вуста.

А потім будуть ночі і скрижалі

На все життя початого листа.

Ми стрілися ще до передчування

Кінця Парижа і кінця Едему,

Адам і Єва, перший і остання.

Метро — підземний метрополій демон.

Оскомина газет, в Парижі — літо…

Від спеки в горлі пересохло тіням.

У сьомий місяць від початку світу

Ми зупинились — до гріхопадіння…

Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало.

Серце б'є навідліг і навідсіч — гулка нагота.

Нагота благодаті у смерті, хоч смерті замало

В день спокуси впійматись дощенту. Дощенту сльота

Носить сльози свої просто неба, на голому тілі,

Наче той чоловік, що колись був придумав сильце.

Б'ється дике пташа, б'ється в вікна мої запітнілі.

І, ламаючи крильце, від мене ховає лице.

І все-таки ми будемо на «ти».

Не май за зле. Однак не май за добре.

Слова у димі тануть, яко обри.

Люблю тебе. Пиши мені листи.

Чи не пиши — принаймні раз у рік.

Хай маю над собою непрожите…

О, як самотньо й холодно любити

На берегах найдовшої із рік…

Жити довго — а потім почати

Все з нічого, з роси і з води,

І щоразу у ранки вростати,

Як підземні і горні сади.

А тоді, після всього помалу,

Після правил, законів і втрат,

Помолитись, щоб щастя настало —

Майже як золотий зорепад.

Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа.

Роса западає у щедру присутність трави.

У сивих обіймах ромашки бджола-серафіта

Зриває тривогу, мов скорбний вінець з голови.

Розгойдують вітер смутні комашині племена.

І ти мені вічний, як вічне світило земне.

Солоні від соку рослин — і від поту — рамена.

Хіба що на дотик собі пригадаєш мене.

У цьому промінні, у цьому його безгомінні

Літають метелики, може, занадто осінні.

Несила спинитись і важко на сонце дивитись,

Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись.

Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком,

І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко.

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє

Надто теплого дня загусає в дими.

Догорає припізнене листя черешні,

І припізненим сяйвом палаємо ми.

Та полює на нас укоріненість в тверді.

Павутина лежить, як на серце сильце.

На твоєму лиці — колір запаху смерті.

І бракує душі не повірити в це.

Люби мене. Я буду мовчазною.

Я буду тамариском. Ти ж — люби.

Якщо людина не піде зі мною,

Піду із Богом. Бо мої скарби —

Хіба скорботи, вийняті із тіла.

Склепіння душ, невидимі очам.

Я надто вічна і занадто біла.

Люби мене — і залишайся сам.

Твоя доступність вища, ніж слова,

З яких будуєш голос свій і руки.

Аж діти божеволіють, бо два

Здійсненні сонця їм блищать з пилюки.

Та що тобі народження безумств?

Є чиста сутність, є логічність ліній…

Лежиш листком, який — ні пари з уст,

В тривимірній гущавині калинній.

Ідея безконечної мети —

У падолисті. Голос листопаду —

Передчуттям сенсовності. А ти —

Маленька тінь між руйнування саду.

Якщо ти є, чому тебе немає?

Живу тебе, переступивши грань.

Сюди ні птах, ні звук не долітає —

Лиш пристрасті моїх передчувань.

Ген догорають айстри. Навіть ружі

Стікають кров'ю просто на траву.

Люблю тебе. І згадую. І дуже

Живу тобі, і просто так живу.

Ніхто мені не ти, ніхто не поруч.

Хіба що осінь, світла, як меди.

Бо я — не жінка, я — поезопокруч.

Забудь мене — і вбий мене.

Сюди.

Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти

У парк, де Пракситель розплющував статуям очі.

Незмірно збагну, що не ти мені вічний ти.

Та іншого вічного, віриш, не знаю. Не хочу

Питати тебе про таємне чи різне земне:

Так дятел мовчить, зазираючи в корінь і крону.

Я вища, бо віща, тому ти забудеш мене —

У силу вселюдського й божого майже закону.

Не хлібом єдиним — і навіть не хлібом одним…

Небесне і тлінне увінчані знаком порогу.

Усе остаточне, як вітер, як зав'язь, як дим

Як вбога душа, неминуче обіцяна Богу…

Гортаю трель сліпого соловя,

Що знавіснів з мовчання серед раю…

Люблю тебе, хоч то уже не я,

Тому тебе, спіткавши, не впізнаю.

Вібрація весни… Надії трав…

Туман привласнив квіти і пелюстки.

Всю зав'язь яблук дощ кудись украв —

Лишилися важкі брунатні згустки.

В нас насправді нічого нема, крім початку кінця,

Крім двигтіння землі, що усе відчуває і чує,

І крім сонця мого, що за обрієм твого лиця

Ще росою лежить, ще у водах йорданських ночує.

Блукатиму садами обома,

Де ти блукав, де ти мене знешкодив.

Іде тривога, біла, як зима,

Несе в руках то істину, то подив.

Усе минає; отже, й це мине…

Віконце пригасання привідкрито.

Я скоро умиратиму. Мене

Занадто довго висисало літо.

Чверть на першу. Полудень уповні.

Тихо-тихо струмує спека.

Поміж листям — немовби вежі скляні

Під пензлем Тулуз-Лотрека.

Панна-Літо в панамі із білих латать.

Пленер млявий, в'язкий і ніжний.

Трави снуть. На обрії домінує гладь:

На блакитному — білосніжне.

Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі.

Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні».

Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі,

Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині…

Таємниця моя не здається тобі одкровенням:

Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж.

Коридори пітьми — і кімнати скупого натхнення,

Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж…

Так бракує Сократа — при ньому воліла б мовчати

В нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде.

Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа!

Гра оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде…

Світлотінь осягання вина, і води і скорботи.

І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну.

Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти.

Я всього лише жінка, якій обірвали струну…

Безпеки не існує. Ризик — міра

Ненастання інакшого, ніж це.

Межа неперевірена, як віра.

Якщо ти є, то йми моє лице.

Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм.

Бо як не я, то хто? І хто, як ти?

Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм,

Приходить не втікати, а текти.

Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли.

У струменях часу — минання серпневого зілля.

Солдати смугасті по закутках день розтягли.

Агонія слив і ранет найп'яніше похмілля

Колись перестигне — і сад перетвориться в сад,

І дощ перетвориться в дощ, ніби в плач за покійним.

Здається, я чую: вони мене кличуть назад,

В безвітряну спеку, де вічність прозора й постійна.

Їм яблука, і ще вони гіркаві…

Русалка саду, не боюся злив.

Вони ж в'юнкі, як риби, і лукаві:

Хвости їм пахнуть зародками слив.

Не хочу мови, бо мені не треба

Ні слів, ні ран, що завдають слова…

Як Божа воля, опадає з неба

Між зорями накошена трава,

Аж ноги підгинаються… Ступаю —

Й кривавлю слід, занурений в росу.

І в чорне гетсиманське море раю

Кипучу піну пристрасті несу…

Не содом, а сад посеред лісу:

Яблука насиджені птахами…

Промінь сонця креслить бісектрису

Між сосновим стовбуром і нами…

Хтось слова вигадує назовні,

Хтось ховає очі у міжтрав'я.

Йде печаль — і відра майже повні

Всім, про що, пригадуючи, знав я…

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,

Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.

Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.

Я пригадую нас голубами — і це не мине.

Ми не мали нічого у світі — ні часу, ні дому.

Наставали сонця — і минали, як наші сліди.

Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,

Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

Це не любов. Це втрата суєти.

Розхлюпаний топіль за течією.

В земному цьому просторі не ти,

А інший хтось назвав мене своєю.

Ми горимо за межами лампад,

Говоримо словами, або й далі,

Де лиш одна реальність — стиглий сад,

Неопалима купина, скрижалі.

І ритм падіння листя в височінь,

І грань знання, убогому незрима.

І довга пам'ять сонмів мерехтінь,

Які впізнали свого пілігрима.

Мурую сад, де безліч птиць і духів.

Де рух руки — між сном і павутинням.

І зайченя стооке та стовухе

Мені у поміч вергає каміння.

І гусне небо. Западає в сховки

Світобудова, повінь світла, місиво

Повернення у себе. Овид мовкне

Вчорашнім трибом пам'яті. Двоїсто

Лічу свій сумнів — і карбую зела.

Віршую з ними — в паморозь і в порох.

Обоє — срібні. Світова оселя

Стоїть на Сходу й Заходу опорах.

Та тільки зайченя — мале і тихе —

Все знає про підвалини й закони.

А я руїнно вибухаю сміхом,

Підважуючи встояні колони.

В нутрі і в нетрях — серцевина міфа.

І все, що можу — сад домурувати.

Хай зайченя з усмішкою Сізіфа

Втече у закапелки світу — спати.

І буде океану шумовиння,

І вир безчасся, і вітрів предтечі.

І зайченя, що вергало каміння, —

Вже сонне — в закапелках порожнечі.

Навіки нерухомі, слід у слід,

Ідуть за сонцем і роки, й рослини.

Ми вічно разом, але над і під

Нас розділяє лабіринт ожини.

Колючки перехрещення гілок,

Єдиний корінь в надрах моноліту.

Нас червоточить час, тож крок у крок

Ми йдемо разом до початку світу.

Спіткає тварину, яка залишилась без дому,

Надмірність дощу — і харизма його зелена.

Харизма, як світло, — присутня завжди, в усьому —

Прозоріє листя в четвертому вимірі клена.

Уявлене срібло — не сутність, лише причина.

Аж серце із себе виштовхує вітер. Спрага

Колись заперечить його існування в винах —

Без благословення й без жодного іншого блага.

І рай, і яр, а яром — вододіл

Людських надій і небуття земного.

Усі слова збуваються тоді,

Коли я воду п'ю з долоні Бога.

…І вічна смерть, бо смерті в тім нема,

Стає життям, бо іншає надія.

Люблю тебе. Твоя. Така сама.

І воду п'ю — з долоні, як тоді, я…

Я ще — мов глина Божа, ще м'яка,

Не діткнута вогнем ані рукою.

Ген вітер крутить душу вітряка,

Ген — яблука із яблуні юрбою

Зібралися на прощу. Гусне сік,

І пахне сонце воском замеділим.

Приблудний джміль, як божий чоловік,

Коло порогу нудить світом білим…

Ми надто злі і надто нетерплячі

Рибалки слів (який прозорий ятір).

Мовчу до тебе, як дитина плаче,

Щоразу озираючись на матір.

А в восьмий день від сотворіння сутей

Прийду до тебе Євою у сіті,

Щоб диким диким яблуком забути —

І знову розчинитися у світі.

Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні.

Праобитель смеркання тонка — чи ж забути той смак?

Бог Адама створив помилково, напевне, у грудні,

І навчив умирати, і спати в могилі навзнак…

Знову стану ясою — тонким покривалом без тіней,

Знову стану землею, спіткавши її у кінці…

Прохолодна вода — у найдальшому кутику сіней,

Як холодна долоня на злому від втоми лиці.

Заповзає вуж в своє обійстя…

Де тут Єва? Де її повісма?

Ти не бійся, дівчинко, не бійся:

Не знайду тебе, тому й не візьму.

Суєта достукалась у двері.

З висоти ввижається дорога…

Всі дванадцять з Тайної Вечері

Замовкають, слухаючи Бога.

Де ж той ключ, який замок відчинить?

Де ж той дим, який проріже душу?..

Підпираю істину плечима,

Наче риба, кинута на сушу…

Несите світання вихоплює сонце зі сходу,

Печаль — як печаль, непокірно печуть солов'ї…

Ми прийдемо в сад, здичавіло шукатиме воду

Змілілий Адам, що спіткнеться об коси її…

Ніщо не допите. Прозорі, мов рам'ячко, квіти.

Я Єва, я Єва… По всьому — я смертна, я є…

Я жінка, а отже, я буду любити і гріти

В пекучому лоні загублене сім'я твоє…

Нагою приишла я у світ і нагою піду.

Оголено все — від душі і до кошичків квітів.

Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі

Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду.

Вівтар — як наперсток: загубиш — і біль розіпне.

У кожному дюймі скорботи — колючки і жала.

Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала,

А він все втікав, тільки раз упіймавши мене.

Наш страх, немов химерний шовкопряд,

Обплутаний минулим і прийдешнім,

Шурхоче снами. Спорожнілий сад

Наповнений тривогою черешні.

Там брость, чи парость, чи роса з судин —

Розмочить глину, виліпить склепіння.

Слина — як лезо. Перехресний дзвін

Наповнює галактику тремтінням.

Наш страх, немов химерний шовкопряд,

Що крила розпросторює надвечір.

Ми заблукали, і нема назад

Ні крику, ні рятунку, ані втечі.

Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки,

Це моя повсякденність, як сонце у зламах роси.

І молюся, і знаю — навіки, навіки, навіки —

Що уплетена серцем в таємні твої голоси.

Камінь істини зимний узимку, а влітку — гарячий,

Мов земля, із якої проміння уранці росте.

Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих,

Здатних привідчинити вмирання своє густе.

А мох у фортечних садах був колючим —

Колючим, холодним, далеким, вологим.

Стріляючи в небо, ти в ангела влучив —

і ангел тобі покотився у ноги.

І многе знання, і немногі із тихих —

Як яблука, зважені золотом й віком.

Усе, що ти маєш, — цілунок і видих,

І надто коротке життя чоловіка.

Чистота замовкання заклякне і стане камінням,

Борозною і далі, росою, покотиться в ніч.

Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння?

А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич.

Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу.

Перемога молитви, аж слово у душу впаде.

Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи,

Бо прокинешся іншим — не тим, не сьогодні, ніде.

Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату,

Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання?

Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату,

Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня.

Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів

Перемелеться в порох, і скільки доріг перестане!

Повз усе, крізь усе, над усе, що ти дихав і вмів,

Йтимуть вічно і тяжко дощі, і птахи, і прочани,

Й наші дивні слова, й наша туга — твоя і моя.

Вічність діється так, що лишає усіх при надії.

Я люблю тебе понад усе. Але що тобі я?

Йдуть дощі і дощентні прочани — аж небо твердіє.

Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль

Повертається в дім, із якого пішов наодинці.

Наче чорна пшениця, при храмі розсипана сіль.

Як розсипана сіль — золоті обереги. Ординці

Племенами прийдуть, бо в спокусі оглух і осліп

Покалічений ідол: хтось виколов очі, бо очі

Надто довго дивились в жертовник — на кров і на хліб…

Я не хочу вмирати. А ти мене жити не хочеш.

В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не…

В обителях смертних, де вчили птахів замовкати, —

Реальність дощу, тож на краплі мене розіпне

Розгаданий мною звитяжець моєї розплати…

Я люблю тебе — хоч без щастя, без снів, без утіх…

Розходяться кола водою (чи сльози, чи просто).

Хранитель печаті із мого Великого Посту

Устиг тільки вмерти, розгрішення дати не встиг…

Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон.

Межа перехресна урочища, волхва і лімфи.

Ця хвиля — як рана, а в рани — тупий камертон,

Що глухо зітхає над місцем загибелі німфи.

Громаддя рослинності втомлене, втоптане в час.

І Бог не всесильний, як перше, а просто печальний.

І жабка зелена — таємна його іпостась —

Співає у вересні пісню собі поминальну.

І дупла, що зяють, і день, що пропах небуттям,

Безсмертні у тлінному світі, що вже перед краєм.

І висохле плесо. І сонце — звіря чи дитя —

В намулі грузькому імення своє забуває.

Час обмежено пам'яттю. Білий мармур слизький, як лід.

На надгробках минає пізня осінь. Сльота осіння

Передбачена в Книзі. Невчасний її прихід —

То осягнення суті. У сутіні — не тремтіння,

А чекання на себе. Ти в мені, отже, знову я.

Ми обмежені часом, як Богом, як Божим знаком,

Як піском у клепсидрі. Повіки мені стуля

Помаранчева куля — останнє у світі яблуко.

А одначе сади ще існують. Вони тривкі.

Пізня осінь приважена каменем. Згустки і скупчення

Листопаду і сенсів. Знаки листя і знаки руки,

І зникомість очей. Поза пам'яттю — знак відпущення.

Зробись для мене каменем, підемо

В підвалини, до чистої води.

І тільки хтось, всезнаючий, як демон,

Захоче не пустити нас туди.

Сухий посів озимий серед грудня,

Огранений у світло крижане,

Прийде поволі і візьметься груддям,

І вже мені ніколи не мине.

Повільність забування, а потому

Усе спочатку — доля самовбивць.

Я стану храмом пам'яті, в якому

Ти вже наріжним каменем зробивсь.

І сім хлібин, і манна, і омана,

Й відсутність моря, і присутність риб…

Зробись для мене каменем — і рана

Врятує душу, наче в голод хліб.

Я у тобі беззахисна, як сон

В каменоломні — з бурею назовні —

Де краплі точать час і в унісон

Звучать, як тихі дзвоники церковні,

Відлунюючи в просторі склепінь,

Неначе в пащі золотого звіра,

І темні піднебесся піднебінь

Живі, як мова, і жаскі, як віра,

Яка одна (хоч інші скали теж

Не віддані мені, а тільки взяті),

Мов вежа мов і ще не наших меж.

А ми з тобою — камені. Й крилаті.

Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода.

І душа-невидимка здіймає на глум позостале.

Ми у світі — ніхто. Ти мовчиш. Мов пісок у слідах —

Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали.

Кольори засмагання — натужні й несправжні, бо їм

В цьому світі нема пристановища, тіло хіба що.

Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм —

П'ють засмагу, як вина. І кров червоніє, і нащо

За роботу їм братись, як сонце сьогодні — для них?

Є у долі позірність: вона видається лихою.

А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх,

Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.

Недочитана чарка, посолена жмінкою глини,

Анатомія тексту, бо ж літери — прожилки плоті.

Легко бути спасенним у тілі мізернім людини,

Що недоспані ночі лишає на втрачене потім.

Камінь кане у груди. Постукає трохи — і стихне.

В повсякденнім притулку, в якому годують водою,

Маєш душу, як рану, а в рані — огранені стигми,

Недомовлені і недочуті. Важкою ходою

Проступає молитва до діви Обиди, до тої,

Що єдина зі смертних безмежна у радості Божій.

Сорок кроків — у вічність, єдиний — у смерть. За тобою

Проступатиме пам'ять, якої позбутись не зможеш.

Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж:

Не кашель, а тільки втручання у літо в пустелі.

Приходять до мене з гостинцями фавни — у гості ж.

І волхви приходять, як смертному — смерть до постелі.

Не май мені серця: на учту прийду — і покличеш

До вин і вини, наче знаєш, що я не відмовлю…

Твоя Беатріче. Я знову твоя Беатріче!

На сьомому колі я в полум'ї темряву ловлю.

Словами твоїми впіймаю хоч дещицю раю,

Бо мощене пекло — на камені камінь і камінь.

Як дика змія, в сокровенне своє заповзаю,

І щось мене душить, намацавши душу руками…

Час збирати каміння збігається з часом вмирати…

Я читатиму книгу, аж поки засну на півслові.

Легко зважені брили терпіння, любові і зради

Трохи більші, ніж зорі, — химерні, дрібні, іграшкові.

Палітурки польоту… Я майже усе пам'ятаю…

Є дорога на схід. Кажуть, довга, і кажуть, остання.

Недолюблена жінка, одвічна вигнанниця з раю,

Де росою на квітах — солона осіння осанна.

Поведи мене в небо, якщо я зі сну не прокинусь,

Улягаючи в ніч — золоту, колискову і Божу…

Я кохаю тебе, у тобі не розпізнана кимось…

Я не хочу вмирати, та жити без тебе не можу…

Biдпокутую очі важкою, як камінь, сльотою

Божевільної ночі, крихких голубиних зачать.

І відсутність сльози стане чистою, золотою,

І слова у мені, як завжди дотепер, помовчать.

Захитайся в мені (ані тверді, ні хвилі — нічого).

Замала, наче зерня, заронене вітром у мак.

Не давай мені слова, хай буде далека дорога.

Хай зоря камениста лягає на плечі — ніяк…

Все одно, попри долю, що стала мені одкровенням,

Я молитву тобою, у тобі, при тобі — мовчу.

Тяжко вергаю світ — і латаю вериги натхненням,

Задля тебе живу, задля тебе не свідчу плачу.

Вода, ніби кашель, густішає в холоди.

Здається, що хмари прикопують снігом літо.

І кажуть вітри до лісу: чекай біди,

А ліс розуміє правду і платить мито.

І в тому його надія, його війна,

Хвороба прозорості, світлість його зимова.

І листя лягає в душу, неначе на

Нетлінну поверхню неба початок слова.

Судинами, судними днями і просто годинами

Чекаю твого недобутого в мені буття.

Так іноді в лісі дерева зростаються спинами,

Так криком утробним намацує матір дитя.

Триваю безчасно, безтрепетно, тільки тривога —

І голос упошепки. Бачимось — тільки здаля.

І туга, немов волосина, — найтонша дорога

Убогій до того, з ким легшає в серці земля…

Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів,

Рожевіло в повітрі сонце — ішло до ночі…

І кохання моє вигризало сльозами очі.

Й бракувало повітря, як часом бракує слів.

Що сказати тобі? Чи повіриш мені тепер?

Ця відсутність рослин — як відсутність імен в людини.

Я брела навмання. І у храмах моїх химер

Трепетали птахи, бо Творцю бракувало глини.

Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну.

Се вість невловима, як тінь серед листя, що кане.

То Ноєва ніч. Незглибиму її крутизну

Спокутує берег землі або світу, мій Каїне.

І стукає серце, мов човник, спіткнувшись об міль.

І знову, і знову — далеко мовчати і жити.

Безвихідь у морі. І хвиля по хвилі, і біль.

Любити — щоб вмерти? Чи вмерти, щоб далі любити?

Умираючи, схочу для себе прозорої тиші,

Щоби осінь стояла, прилігши зелене грудьми,

Щоб печаль достигання ставала прозоріша і гостріша,

Наперед осягаючи холод і скупість зими.

Схочу жовтого листя — всіх барв, півтонів і відтінків,

Щоб у головах мати його шарудіня крихке.

Бо душа стане тонша найтоншої павутинки,

Що летить із самотнім пілотом в останнє піке.

І тоді я сховаюся тихо, як дівчинка плаче,

їй минається біль, прочування його й голоси.

Аби тільки у небі не сонце, а м'ячик дитячий,

Він зіскочить із неба, ти просто його попроси.

Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні,

Тільки сенс листопаду — як наслідок довгого посту.

Мов померлий — у смерті, в любові зізнайся мені,

Щоб усе було важче, ніж зараз, прозоро і просто.

Бузувірить душа, бо її несусвітня межа —

Льодостав сокровенного — Божою карою висне.

Я не неуникненна, я не майже насправді чужа,

Я не буду твоєю, твоє прозирнувши наскрізне.

Мов Дамоклів свій меч, не уникну тебе над чолом.

Я вже звикла вмирати — так сонце заходить в рослини,

І осущує стебла своїм не добром і не злом,

А відсутністю права шукати для них середини.

Звільни мою душу від каменя мого плачу,

Від кістки у горлі, з надбитої пам'яті статуй.

Приходжу до тебе, приношу слова — і мовчу,

Гортаючи тишу, бо в тиші потрібно мовчати.

Це наче надія, яку ти для мене беріг, —

Мов щойно з потопу, із Божого того веління.

Ти був мені теплим — і ждав. І пустив на поріг

Розгублену жінку з моєю щасливою тінню.

Моя молитва, мов коса до пояса,

Розплетена і вмочена в росу.

Ще надто рано, ще не маю голосу,

Ще, наче сонце, на плечах несу

Тяжку, як вічність, золотисту голову,

І надить сон мене на манівці…

Сльоза ув оці закипає оловом —

І застигає каменем в руці…

Закаменію. Це не любов — цемент.

Сік мезозою буде мені ячати.

І розірветься сон, і прокинусь вщент —

Біла й невинна, ніби душа зайчати.

Буду тремтіти сіро. Згризу стебло

Зимних твоїх обіймів, яких немає.

І усвідомлю нас як добро і зло.

Це не любов, а камінь. І вже світає…

Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!

Відчини позостале, хай стану для Тебе водою,

Допусти у світи, де світіння — у рік і у трав,

І в отої роси, що горить під зорею отою.

Не щади мене, не… — хай життя моє всепромине:

Так накульгує серце, що важко ступати на ногу.

Тож помилуй мене (я воістину знала земне) —

І даруй мені смерть і мою попередню дорогу.

Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней,

Хай холоне вода, не розлита Богом в озера.

Запах яблуні сохне — солодкий, важкий, осінній, —

Salva venia dixi et animam meat terra.

Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми.

Круки колами йдуть; і відлуння — жаске й плескате.

Місяць — вершник і пес, на обличчі — сліди судоми.

Камінь Рози на дні — хто посміє його розняти?

Як впізнати тебе серед каменів цих,

Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині?

Предковічні слова — у пісках золотих,

І у тій, що у тілі Адамовім, глині.

Я кохаю тебе. Я минаю тобі.

Я старіюся тихо, поволі, дитячо.

І каміння, як крила на спинах горбів,

Розбруньковує душу свою янголячу.

Занадто вечір в скронях стугонить,

Занадто серце б'ється, бо навіщо

Втікач у небо розбиває днища

Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить

Настане інший вечір. Знов і знов

Повторюється час і сила страти.

І я, іще не навчена питати,

Молю у Бога, що таке любов.

Йдучи за сонцем і супроти зір,

Жируючи за табуном на паші,

Німіє звір, бо розуміє звір,

Що кожна кров спіткає душі наші.

Вогнями в ніч вгризаються міста,

Спустошені прибулими знізвідки.

Їх кінцесвітні спрага й нагота

Є одкровенням про пришестя Свідка.

Ріки течуть роками, в водах умивши руки.

Камінь якогось бога, сила котрогось права.

Б'ються за кусник світу в дикому небі круки,

Горло перетискає мертва вода, як слава.

Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню.

Спроба втекти від себе: що там за самотою?

Буду тебе любити серцем своїм наскрізно:

Не відречусь від тебе — і не піду з тобою.

Смерть настає. Земля стає важкою

І тоншає, і тане на руці.

Побудь зі мною, перебудь зі мною

Моє вмерзання в мох і в камінці.

Люблю тебе — чим далі то до скону,

Але ж і в смерті щось всепромине.

Забудь, як віддаровану ікону,

Тобі з тобою втрачену мене…

Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави.

Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур.

Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави?

Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо.

Нависли хрести над часом. Буває й гірше.

Жилося по-людськи — і легко було вмирати.

По метру на брата (рядки безконечних віршів).

Визискують царства тіням цвинтарні ґрати.

Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову.

Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди.

Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову.

Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.

Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому,

Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку,

Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому,

Та бракує йому розуміння останнього кроку.

Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш.

Тронна зала трави вже суха, і від того порожня.

Я приходжу сюди після кожної першої страти.

Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.

Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші,

На порозі, де вічне струмує тобі під ногами.

Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші —

Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами,

Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні,

Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні…

Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні

І знеможені болем, який починається в лоні.

Нахились над водою — і зможеш побачити небо,

У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою.

Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе.

Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.

Не май мене. Не мучся наді мною,

Світ, як папір, рвучи і кленучи.

Я буду поруч, теплою рукою

Твоє обличчя гладячи вночі.

Уся не вмру, не перейду, не зникну —

Тихенько кану в груди небесам,

Щоб ти уранці, відчинивши вікна,

Зі мною опинився сам на сам.

Зі світла свого, наче з того світу,

Тобі всміхнуся сонцем, як дитям.

Люблю — тебе приречена любити —

І в цім житті, і понад цим життям.

Скільки золотої безнадії

У жовтневих дещицях роси!

Вже не пам'ятаються події —

Лиш відлуння, тільки голоси,

І рука, яка тобі тремтіла,

Аж цигарка вичахла терпка.

Два світила — твого й мого тіла —

І шорсткі зазубрини листка,

Що упав назавжди, на ніколи,

На подушку, все іще твою.

І лягло в долоні серце голе,

Як листок безодні на краю.

Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома,

Бо гірке — не найгірше. Найгірше — коли не болить,

Не знетямлює, не надтинає безрадісна втома…

Проминав, бо усе ще занадто не вірив у мить.

Скільки тої цикути вливається в очі назавше,

Скільки меду того умивається з рук і з облич!..

Надобнявши мене, призітхнувши — і знов надобнявши,

Відчуваєш любов без любові — й затуплюєш ніч.

В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі

Крадькома прозирають крізь вікна, порожні і зимні.

Я кохаю тебе. У майбутньому буде — кохала.

Не кажи мені слів, і думок, і мовчань не кажи мені.

Переховую потай в сукняній кишеньці обійми

Поруч з пасмом волосся твого, і квитком, і листами.

Хто згадає тебе? Таємниці, сніги… Ми старіємо

Голосами прощань. І удруге — прощань голосами.

Ще тепло твоє тут. Ще в карафці вино недопите.

Ще крізь сон намагаюсь згадати прикмети прощання.

Ти ступаєш так тихо, як вміють лиш тіні ходити —

Безшелесно, і м'яко, і тьмяно. Сезон застигання.

Влада меж, як ріка: повновода, примхлива і мстива.

На околицях щастя торгують сухими квітами.

Це зима чи зомлілість? На осіннє чекання дива

Накладається втома, безмежна, як в паралітика.

Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге.

Не промовивши «так», не наважишся кинути «ні».

Не коханий, не ворог, що вчасно не названий другом,

Не остання бджола на прозорій від воску стерні.

Випадкова вона — вдалині, ще зникає у білім,

Має в серці не мед, тільки повні човни гіркоти…

Я любила тебе тільки трохи, бо більше не сміла.

Я любитиму знову, та то уже будеш не ти.

Постарію на тиждень. Сутінь зрадять

Важкі глибокі тіні під очима.

Прийми мене у серце, Бога ради,

Як сірого від втоми пілігрима.

Єрусалим дощів та імітацій —

Один на всіх — з глухого неба дихає.

Отут лежить, при кавнику, на таці,

Мого чекання щось важке і тихе.

Окріп розлито. Літери розмито.

Порозповзались календарні дати.

Хотіла вмерти, але вже не літо.

Борги потрібно вміти повертати.

Звикаючи до меншого, втрачаю

Саму себе, побачену вві сні.

І забуваю, ніби вибачаю,

Світи й слова, не сказані мені.

Хай станеться, чого не доказав ти:

В мені, як в бурштині, застигне час

І збудеться ілюзією правди:

Двома людьми, подібними на нас.

З чого виймається серце? Зотліле — із тіла.

Мертве — із мене, аж камінь стає молодим.

Я тобі жінка, як зірка — прозора і біла,

Я тобі крихта із крихт — і сокрихта з усім.

Хто тебе любить, як я, — безнадійно і просто?

Небо крізь око росте і глибоким стає.

Серце — горить. І лишається раптом, як постом,

Кров'ю і потом, і медом, і воском, і — є.

Львів — стоколісний ліс. А ти — прозорий звір.

Вечірньої пори вступивши в срібло броду,

Прикинься солов'єм і тишу перевір,

Зійди з гори відлунь — і випий мертву воду.

Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,

На світлій голизні — як голос на папері.

Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:

Я теж плачу ціну за привідкриті двері.

Прийму тебе, врятую, збережу,

Але зберігши, більше не згадаю.

Так голосом намацують межу —

Небоголосу, треносну. Звикаю

Я почуттям не вірити у дні,

Коли прогнози і дороговкази

На довгий дощ збираються в мені.

Колись піски перецвітуть в оази,

Чи в мурів різновиди — міражі…

…Хіба ж не ти привчав мене до страти?

Нарешті усвідомлю: ми — чужі,

Щоб довго, майже пристрасно вмирати…

Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє.

Цілунки твої — ніби скоса, сутулю плече.

Твій погляд лягає на груди, надсадно пече,

Ридаю в душі, доки жінка крізь мене радіє.

Між нами лиш аркуш паперу — вологу вбере.

Вино, солодкаве на смак, теплувате на присмерк.

А простір — не просто повітря, а вигнута призма,

Що раптом здається тюрмою, із хмар і дерев.

Периметром неба — холодні свинцеві дахи,

Вітрини і вікна — як букви на шпальтах безодні

Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні —

І вчиш розуміти, куди відлітають птахи.

Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань.

Пронизливий страх відвикання від Бога і болю.

Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою…

Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань.

Лікуєшся способом жити, аж серце пече,

Упавши, як храми у хмари, у води потоку,

Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку.

На горлі — по шию. І пошепки, і по плече.

Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген,

Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане,

Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани,

Як зламаний обрій — до чорної книги легень.

Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує.

Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє.

Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую,

Я знову — існую: повітря мені не стає.

Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів…

З весною почнеться епоха дощів-кровотеч…

З надрізів березам викапують — соки чи сльози? —

Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч?

Відламана гілка біліє оголеним тілом.

Уникнувши правди, пізнаю себе — і змовчу…

Над ранок обличчя від попелу робиться білим,

Так легко не плакати тут, під Стіною Плачу…

Не любити — не бути, бо сказано: не убий.

Нам з тобою мій страх на початку буває іншим.

Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій,

Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник.

Я належу тобі, як належить росі земля.

Як дитя не належить ні матері, ані Богу.

Те, що маю в собі, те, без чого не буду я,

Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого.

Після смерті важчає утричі

Кожне слово у моїх руках.

І темніють очі на обличчі,

І біліють вишні по снігах.

І стає дорогою прожите,

Поки непрожите настає.

І лягають, мов хрести на квіти,

Два зітхання — наше і твоє.

Не знаю, як нас звати, як нас звати,

Коли в мені вишіптується Бог.

Печаль не має імені чи дати.

Усе воздається. Двічі. За обох.

За кожне слово. За неслово кожне.

За все, чого не сталося. За світ.

За те, що у мені моє тривожне —

Несповідимі мед, вогонь і лід.

Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові

Ворушиться під серцем і ляка.

Рука холодна в смерті. А в любові

Караюча здригається рука?

Всевірую — і знаю, що не можу

Любити не словами молитов.

Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим,

Який — ціна за мову і любов.

Валькирії в альковах, звуки снів

Сандалового дерева над ложем…

Ти був одним із тих, хто не зумів

В мені затамувати перше — боже…

Ти був із тих, хто не подав руки,

Післяпроживши в дивному шалене.

Стояла в майже білому, шовки

Текли по жилах, вислизнувши з вени.

Ця майже пристрасть не зашкодить тиші.

Я жінка ночі, а тому не сплю.

Стримлять із горла недожиті вірші,

Що їх усі, прокинувшись, спалю.

Повір спочатку — я тобі боліла.

Повір наприкінці — і засвіти

Моє занадто паперове тіло,

Хоч вогнища розпалюєш не ти…

Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…

Загусла застиглість очей і незнайденість суті…

Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем,

До щему — з питанням: зректися? чекати? бути?

Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав.

Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах.

Хіба перед смертю торкнуся твого плеча —

Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.

Щось розділяє нас. Невже любов?

Ота моя, для тебе завелика?

Тож я страждаю мовчки — недоріка —

З губи солону злизуючи кров.

Тоненький контур смутку, несльота.

Трамвай відміряв такти — і поїхав.

Лишилась осінь — трепетна і тиха,

Вона й мене сховає, золота…

Я майже божевільна, як зело,

Підкошене чи болем, а чи лезом.

Забудь мене, бо я ховаю безум

В душі, яка спокутувала зло…

Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» —

Ти майже близько, ти занадто поруч.

А я — не жінка, а поезопокруч —

Ламаю серце з сонця й кришталю.

Я виголошу біль. Я вихолощу втому,

Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття.

Іду, немов у смерть, до Господа додому,

Усю свою любов і все своє життя.

Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив,

Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ.

Я реставрую світ — як вперше бачать діти…

Прийми в мені усе, а решту все — замовч.

Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана.

Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем.

І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана.

Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем…

Був такий чоловік — перерізав мені пуповину

І лишив ненароджену там, де нічого нема.

Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину.

Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма.

Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми

Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет.

Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми…

Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет.

Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти,

Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути.

Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти.

Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути.

Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні.

Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати.

А тепер я умію любов всеприймати. Мені

Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати.

Кричатиму, як риба над водою,

Ховаючись в повітрі від усіх, —

І задрижить лускою золотою

Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх.

Моя рука, моя ріка, що стигне,

Біліші нині більше, ніж завжди.

Прийми, поклавши стигмами на стигми,

Бо я уже покутую, сліди.

Слова мої, всі кілька тисяч віршів, —

Тобі, про тебе… Так лягає сніг.

Нема сніжинок тяжчих або гірших.

Усі — єдине. Бог триває всіх.

Слова мої, всі кілька тисяч років, —

Тобі, про тебе… Ти мені весь час.

Бог дав мені тебе, щоб кров пророків

Текла — в кінці — сукровицею нас.

Рана заснула і спить.

Меш крізь ту рану ходити.

Цить, моє серденько, цить:

Ми вже не мусимо жити.

Що, моє серденько, страх?

Так нам з тобою і треба.

Птах — якщо падає птах —

Падає з неба.

Мій Господи, навчи мене піти!

Навчи мене навчитися відходу!

Навчи втрачати і не берегти,

Ковтати кригу, наче люту воду!

Навчи забути, як забув би сам.

Навчи усе простити — аж до крові.

Навчи чинити Віру голосам

Любові, Смерті — й істинно Любові.

Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі,

Звідки ніхто не верне: ні я, ні ти…

Бджоли впадають в осінь, важкі і босі,

Вперше спізнавши в радості наготи

Колір початку меду і маку тої

Істини, що нагому — негайний час.

…Ми вже в такій дорозі удвох з тобою,

Де ані того меду, ні бджіл, ні нас…

Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі,

А потім крізь мене, як вощена нитка, пройдеш.

І вузлик зав'язне у серці. І Голос покличе.

І ти все збагнеш, все відчуєш, всім станеш (я — теж).

І знову безсонним залишиться небо, аж поки

Не встане з потопу вселенна наступного дня.

І ляжуть птахи, ніби залишки їжі, за щоки.

І води відступлять. І виступить з піни стерня…

Ми будемо щасливі, ніби смерть,

Яка приходить, щоби все відчути.

Забудь і будь. Позбудься. Ствердни. Ствердь:

Ми — камінці, упіймані за груди

І за серця. Нас обточив прибій,

Лишивши тільки лінії і шрами.

Люблю тебе. Ти знов часами мій —

У небесах, розверзнутих над нами.

Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти.

Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані.

Ти хотів не піти. Ти хотів полишати мости —

Після того, як сталося так, що убиті останні

Із моїх молитов за тобою, що наче плачі,

Після того, як води потопу зімкнулись на шиї.

Ти, що був мені ти, — ти і далі приходиш вночі,

І цілуєш в уста, доки сіль засипаєш під вії.

Прокладаючи шлях земний,

Як ріка серед інших рік,

Я несу на вустах тяжкий

Теплий холод твоїх повік.

І у морі свого плачу,

Наче камінь, сточивши щем,

Я возношуся і лечу,

Щоби впасти на світ дощем.

І несу на вустах тяжкий

Теплий холод твоїх повік,

Прокладаючи шлях земний,

Як ріка серед інших рік.

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.

Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?

Ми мовчки і кожен по своєму віримо з Богом

В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.

Це правда про нас. Бо неправди про нас — мов ями.

З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.

Між нами — подоба смерті, подоба брами.

Люблю тебе — тут. За це мені — там — прости.