Елізіум

1. Лист

Взолочене сонцем місто гріло руки над вогнищами, щедро осінню розпаленими на кам’яних площах. Величні запахи прощального тепла млостили душі городян добросердям, і ті всміхалися частіше, ніж належало.

Того року осінь не квапилася до вирію. Сонце, передчуваючи тривку зиму, не випускало землю з обіймів, і, здавалося, карусель тепла обертатиметься вічно. Ліза обожнювала осінь. Таку — понад усе. Перекочуючи за щокою м’ятний льодяник й наспівуючи, безтурботно прогулювалася. Серйозних справ не мала, тож, провештавшись магазинами, напросилася до друзів у гості.

Вітрини рясніли останніми новинками сезону, до яких, здавалося, усім було байдуже — літній одяг поки боронив тіло від холоду. «Може, зими цього року й не буде, — подумалось. — Прощавайте, светри й шарфи, більше не муситиму кутати у вас тіло. Прощавайте, безформні кілограми одягу, не обтяжуватимете тіла нескінченні холодні місяці!

Ось цю сукню б купить. Мабуть. Не сьогодні. Ще зважить. Але певно не втримається. Гарна. Хоч і має безглуздий вигляд на манекені, особливо поряд з потворним чорним зимовим пальто. Що воно робить тут? Від чого так недобре, так тривожно?»

Погляд.

Пронизливий.

Різко обернулася.

Незнайомець у темному костюмі.

Прискорила ходу. Чоловік не відступав. Завернула в підворіття. Побігла. На якийсь час пощастило відірватись, але, випірнувши на велелюдну вулицю, побачила: чоловік вже очікує на неї. Дав знак зупинитися. Підійшов. Вручив конверт. Розвернувся. Пішов геть. Упізнала конверт. Зблідла.

Червона печатка.

Квіти лілеї.

Хрест посередині.

Інквізиція викликає в Надзвичайний трибунал. Її.

Озирнулася. Запхала листа до кишені.

Додому!

Усі витріщаються.

Кому ти потрібний?

Перехожі озираються.

Нікому ти не потрібен!

Усім до тебе байдуже.

Заледве переступивши поріг, кинулася на кухню, витягла з холодильника пляшку батькового віскі, налила півсклянки.

Кілька великих ковтків. Сіла на табурет. Відкрила листа.

Розпорядження.

Упродовж двадцяти чотирьох годин.

Кабінет 516.

Початок миролюбний. Могли прийти вночі.

Сподівалася, ніколи того не трапиться.

Завжди знала — трапиться.

Цього не мало трапитись!

З нею.

З ким завгодно…

Окрім…

неї.

Це…

Не…

Її…

Доля.

Не її Смерть.

Нарешті.

Інквізиція поставила крапку. У довгій грі. У кота-мишки. Вона втомилася.

Лють.

Шаліє.

Під шкірою.

Сліпа.

Первісна.

Лють.

Відчай.

Вижити!

Як вони сміють?

Відбирати право на існування? У неї.

Мовчання.

Відповідати на питання ніхто не збирався. Світ рікою тік у майбутнє байдужий, холодний, безжальний.

2. Dies lrae[1]

Треба щось робити.

Треба

щось

робити.

Робити щось. Треба.

Боротися!

Вона не дозволить їм заввиграшки вбити її. Допомога. Попросити про допомогу. Кого? Хто здатен допомогти? Їй. Зараз.

Бог!

Бог.

Бог?

Hi!

Сміх.

Тільки не Він. Не допомагає. Таким. Як. Вона. Не допоміг. Їй. Тоді. Прокляв її. Й усіх подібних до неї. Марно просила. Марно благала. Тоді. Не пожалів її. Не зглянувся.

Марно стукала в зачинені брами неба. Як там було? «Коли не прийдеш до Бога — Його ніколи немає вдома».[2] Марно просила про допомогу. Не почули. Не допомогли. Ні. Гірше. Почули. Усе він чує. Та не допомогли. Не зволили. Не вважали за потрібне. Просила не бути такою. Не робити цього з нею. Зупинити все. Не допомогли тоді — не допоможуть і тепер. Він віддав її вовкам. Богам з нелюдськими обличчями. Бог-ворон. Бог-вовк. Боги в масках. Вони теж не допоможуть. Віддав її іншому світу, іншому небу.

Йде полем, що рясніє червоними й блакитними квітами. Туди — у далечінь. Безкінечною дорогою. Де схід? Десь там у пшениці на жердині сидить бог-ворон. Де південь? Не може відшукати його. Де захід? Пшениця пароститься, вивищується над нею, вона проштовхується крізь жнива, бо голос кличе, голос шукає її. Де північ? Живе тіло неба, її тіло, нелюдський голос розриває, з-під пальців сльозиться кров — блакитна кров неба й червона кров тих, які не знайшли бога-ворона серед зерен, що, падаючи у небо, проростали дощем. Бо не було бога-ворона серед зерен і не було його серед колосся, а був у кожній зернині, й ті, що не знайшли його, не прийшли на голос й не прозріли усередину себе, й не проросли усередину неба — були приреченими.

Вибух.

Вибухнуло.

У небі?

Небо?

Сонце?

Закинула голову.

У жирандолі перегоріла лампа.

Де твій Бог?

Ні, не так.

Вибухнула.

Спочатку одна.

Де твій Бог?

Потім інша.

Де Він?

Дивилася, як одна по одній вибухають у жирандолі лампи, вкидаючи кімнату в темряву. Нічого особливого.

Писати Богові марно. Те, що відбувається, Його цілком влаштовує. Він на боці Інквізиції. Його все влаштовує. Не треба турбувати Бога. Він втомився. Хай відпочине.

Стала наспівувати колискову. Пошепки.

Батькові подзвонити?

Ні. Не йому. Він не повинен нічого знати. Тільки не він. Має слабке серце. Не переживе. Батьковим друзям?

Ні, невдала ідея. Розкажуть батькові.

Вона також має друзів.

Гарних.

Надійних.

Впливових.

Допоможуть. Не відмовлять. Усе буде добре.

Обов’язково…

Вона сиділа на підлозі.

Коробка. Наповнена. Речами. Чужими. Речі більше їй не належать. Купа непотребу.

Ця листівка — подарунок на день народження. У сміття.

Ця фігурка, така гладка на дотик, — на Новий рік.

Годинник презентували друзі. Коли школу закінчила. У сміття.

Боляче.

Боляче?

Хіба відчувають мертві біль? Боляче живим. Мертві? Хто вони? Ті, кого живі викреслили з життя? Бути мертвим добре чи погано? Погано чи добре? Як таке трапилось?

Друзі? Друзів майже не лишилося. У неї. Тепер. Одні викреслили її з життя. Свого. Інших — викреслила вона. Зі свого життя. А чи є з чого викреслювати?

Гіркота розтікається венами густим солодкавим чорним соком.

Її випхали за двері. Спотворені страхом і зневагою людські обличчя. Жодної людської риси. Іди. Швидше забирайся геть. Думки полум’ям свічки випалені на стінах підземелля. Темрява. Страх. Де воно ховалося? Раніше. Раніше все інакше було.

Дурила себе. Ілюзія людського життя. Нормального існування. Бачила лише те, що прагнула бачити. Але були інші. Інші?

Скрушно хитали головами. Обіцяли зробити все можливе. Але. В очах, ні — у повітрі, що їх оточує, — бажання виштовхнути її. Зачинити двері. На всі замки. Не бачити. Її. Більше.

Чекали.

Хвилини.

Коли вона піде.

Щоб.

Обкурити ладаном стіни.

Молитися. Молитися. Молитися…

Своїм нікчемним богам.

Щоб вони стерли клеймо нещасть та небезпек — бруд, що вона занесла до їхніх помешкань.

Ми подзвонимо тобі.

Обов’язково подзвонимо.

Та вона знала правду.

Вони хотіли…

Викреслити її телефон із записників.

Ні. Краще — видерти листок з її іменем і спалити.

Руки.

Попіл.

Розтерти.

Ретельно.

Між тремтячими пальцями.

Вимити руки.

Зачекайте.

Будь ласка.

Зачекайте.

Не треба.

Я жива.

Ще.

Не треба.

Для кого вона була ще живою?

Треба хоч для когось бути живим.

Мали змогу допомогти. Принаймні спробувати. Не намагатимуться. Ні. Нащо ризикувати своїм маленьким світом — ретельно вибудованим, упорядкованим? Де зло — лише красива метафора, страшний малюнок у книзі. Нащо? Життя чудове. За вікнами сонце. Їм світить. Живуть у чудовому місті з красивими будинками, вулицями та площами. Навіщо щось порушувати? Зникне хтось із їхнього життя? Ну то й що? Це трапилося не з ними. Дякувати Богові! Не з ними сталося. Їм аніщо не загрожує.

Хотілося витягти щось із коробки. Лишити. Собі. Руки жадібно тягнуться до речей — її вчорашнього життя, часточки матеріального світу. Радощів та проблем. Усе здавалось складним. Маленьке — великим. Дрібне — значним. Ось. Це вона залишить. Скляна куля. Подарунок. Вона її так любила. Друзі подарували.

Дзенькіт розбитого скла.

Кричати хочеться.

Хочеться кричати.

Може, вона перебільшує?

Може, собі навіяла?

Її викликають у Інквізицію як свідка.

Або хочуть домовитися.

Дарма злякалася?

Намарне панікує?

Смішно.

А й справді. Налякала всіх. Тепер більшість знайомих погано спатиме ночами. А справа-бо дріб’язкова.

Ну чого їй бояться? Хіба скоїла щось лихе? Вона замислилася, але не пригадувалося нічого, цікавого для Інквізиції. Вона ні в чому не винна. Інквізиція покликана захищати. Людей.

Людей?

Щось не так.

Людей. А. Не. Таких…

Як ти.

Ти

не

людина.

З погляду Інквізиції.

І чудово це усвідомлюєш.

Ти — частина цілосвітнього зла, вселенського прокляття. За кожним із таких стоїть тьма, зло, що ховається в темряві, викрадається з-під ліжка, заледве вимкнеш світло. «Прокляті». Містка й точна назва.

Дитиною боялася темряви, зла, вовків, зачаєних за темними деревами, там, за вікном. І вона боялася «проклятих». Вечорами в молитвах благала Бога про захист. Неначе щовечора мали прийти по неї. Чи були ті страхи безглуздими? Одного разу прокляті заявили свої права на її душу. І на той час вона вже знала чому.

Помилка природи?

Аномалія?

Вона більше так не думала.

Ніхто так більше не думав.

Вони були злом, що усвідомлює себе.

Злом умисним.

Таких убивали.

Таких, як вона, убивали.

Бо коїли зло «ближнім» своїм.

Які приймали їх у співтовариство. Терпіли. Дозволяли існувати.

Яким ближнім? Що заподіяли? Знаєш. На що вони здатні…

Хто вони?

Ми

здатні.

Ти здатна.

Я ні на що не здатна.

Упевнена?

А він?

Пам’ятаєш?

Що.

Він.

Зробив.

З тобою?

Те, чого забути не можеш.

Щодня,

щохвилини

пам’ятаєш.

Клеймо,

яке

випалив у тебе

на передпліччі.

Знаєш,

що

воно

означає.

Отже…

Полювання почалося.

3. Кабінет 516

— Палите? — приємний, охайно вдягнений чоловік простягнув їй пачку дорогих цигарок.

Які красиві руки! У нього.

— Ні, — похитала головою Ліза.

До кімнати залетіла муха.

— Раджу почати. Може, трохи коньяку? — жестом гостинного господаря поставив перед нею келих, налив спиртного. Зробила кілька ковтків.

Пил на підвіконні.

— Алкоголь дарує нам простоту сприйняття. Прошу вас трохи легше поставилися до того, що я вам зараз скажу, — продовжив він. — Тримаю в руках вашу справу. Буду відвертим. Ваші здібності викликають захват. Але… проявляються з чимраз більшою силою. Ви стаєте надто небезпечною для оточуючих. Матеріалів у нас — більш ніж досить. Ваше подальше існування задорого коштуватиме людству, — він скинув погляд на перелякану Лізу й дозволив собі сісти.

Цокання годинника.

— Зібрані матеріали зобов’язують нас передати вас до рук «світського» правосуддя, — гнув він своєї. — Ще трохи, і ми будемо змушені так вчинити, але нам би не хотілося… Буду відвертішим, — видушив він із себе усмішку, — ми щиро зацікавлені, по-перше, у збереженні добрих стосунків із вами, по-друге, в тому, щоб справа не вийшла з-під юрисдикції Інквізиції. Тож окреслю два варіанти розвитку подій.

Годинник. Десь позад неї.

Він зняв окуляри, покрутив у руках, додав:

— Перший — я відпускаю вас. Про нашу розмову ви забудете. Але невдовзі зірветеся. Ви це чудово усвідомлюєте. Постраждають люди. Ви потрапите до наших колег — до рук людського правосуддя. Що чекає на вас в такому разі? Нічого доброго. Арешт, слідство, суд (на якому ніхто не зглянеться над жодним вашим почуттям), а ви надчутливі… І, нарешті, апофеоз — вирок. У в’язницю повернетеся ненадовго. А відтак — площа, галасливий натовп, ви — босоніж, полотняна сорочка ледь прикриває тіло, масні погляди чоловіків. Продовжити? — запропонував він.

Він припинить цокати?

— Ні. Досить. Ви надзвичайно яскраво змалювали злий варіант, я вже мало не плачу. Розкажіть про добрий — надаруєте мені подарунків, відпустите на свободу, збережете життя. Що натомість?

Цього неможливо витримати. Він припинить?

— Ні, навіть якщо ви будете гарною дівчинкою… Дозволити вам існувати далі ми не можемо.

Він замовкне?

— Тоді не зрозуміло. Все вирішено. Про що ж торгуємося? Чогось від мене потребуєте. Інакше не було б цієї розмови. Мене б просто вбили. Та все має свою ціну. Хочете запропонувати мені угоду. Зазвичай угоди є двосторонніми. Чого потребую від вас, окрім життя?

— Помиляєтеся, — тон ставав дедалі співчутливішим, — усе ще можемо запропонувати вам доволі багато. Другий варіант. Віддаєте себе до рук Інквізиції, йдете на співпрацю. Тепер підраховуємо користь, — він почав загинати пальці. — Уникнете арешту. На час судових процедур залишатиметеся на свободі. Відтак відбудеться засідання суду й триватиме щонайбільше півгодини — абсолютно лояльний розгляд справи. І жодних глядачів, репортерів, спалахів фотоапаратів, бридких знімків у газетах, брудних питань. Вас передадуть Інквізиції. Трибунал розгляне справу й теж ухвалить смертний вирок. Це в двох варіантах, на жаль, збігається. Але буде, підкреслюю, зовсім інший вирок.

Хтось заткне цей бісів годинник?

— Хіба смерть не завжди одне й те саме? — Вона нарешті зважилася підвести на нього очі.

Хтось його заткне?!!

— Це ще як сказати, — пильний погляд. — Після оголошення вироку вас не вкинуть до брудної вогкої камери, де ви сахатиметеся, гарантую вам, від кожного шереху, а охоронці жартуватимуть настільки брутально, що від тих жартів захочеться блювати, як і від тієї гидоти, якої, я підозрюю, ви не зможете їсти. Крім того, ніхто не стежить, наскільки довго охоронці затримуються в камерах, — він нарешті відвів очі й зробив паузу. — Погодитеся на наші умови — і після вироку повернетеся додому — на тиждень, може, на два. Заспокоїтеся, призвичаїтесь до думки про смерть. Відтак вас помістять до спеціального закладу, це, підкреслюю, не в’язниця, радше, заміська вілла. Там перебуватимете ще якийсь час. Умови дуже комфортні, кухня вишукана, до вас добре ставитимуться — персонал ж бо підібрали чудовий.

Боже, пошли одного зі своїх ангелів…

— Кат там також чудовий? — тепер уже вона дозволила собі всміхнутися, але усмішка вийшла фальшивою.

Заткнути цей годинник.

— На вашому місці, я б не посміхався так. У вашому становищі це, — його голос стих і посумнішав, — має хвилювати вас понад усе. Не уявляєте, як багато таке важить. Власне, це головна перевага. Все скінчиться швидко. Може, навіть болю відчути не встигнете. До того ж усе відбувається у значно спокійнішій, майже домашній атмосфері, усі не так хвилюються. Не раджу вибирати людське правосуддя й публічну страту. Не раджу. Тепер хочете запалити?

Випустіть!

— Ні, налийте трішки коньяку. Коли суд?

Ще трохи, й усе скінчиться. Пил на підвіконні.

— Розумниця, зазвичай просять час на роздуми. Тримай візитну картку, за кілька днів передзвониш, повідомлю дату суду.

Ще трохи. І все ж таки у нього красиві руки.

— Самі передзвоните.

Тиша.

4. Між часом

Опинившись на вулиці, затрималася біля будівлі Інквізиції. Перевести дух. Підвела погляд. Звичайна будівля. Старезна. Сіра. Навіть натяк на прикраси. Слабенький. Напад сміливості, викликаний, мабуть, алкоголем, минув.

Доля.

Майбутнє лопнуло, наче дурнувата дитяча кулька. Воно ще трохи розмите, але безжальне.

Абсолютно.

Вимовити — це — слово. Донести до мозку страшну визначеність. Яку називає це слово. Радше — два коротких слова, які стали синонімами. Від їх синонімії моторошно.

Яке вимовити першим? Гірше чи краще? Яке гірше?

Заціпеніння.

Байдужість.

Безпристрасність.

Ноги несуть кудись тіло. Яке ще живе, дихає. Поки що.

Будинки мелькають за вікнами автобуса. Маршрут — невідомість. Пальцем намагається вишкрябати на склі незрозумілі знаки. Сліду не лишається. Знаки зникають у порожнечі нездійсненими невивченими закляттями, йдуть у майбутнє, якого її позбавили, гаснуть на вустах тих, хто встигне вимовити, встигне в-тілити літери, які нічого не означають для неї, які так і не стали для неї життям, тілом, волею.

Що залишиться?

Од неї потім?

Що означає «потім»?

Для чого це все було? Життя? Не зрозуміти. Для чого? Всі для чогось існують. Навіть трава. Для чого жила вона? Для життя? Для смерті? Що встигла? Ні-чо-го? Що явить потім? Там. Там — це де? Де це «Там»? «Там» це там. Більше нічого про це не відомо. Хоч би що говорили. Навіщо це все було? Це життя? Вітер свище у вухах. Пустельний вітер безплідних земель.

Куди вона прямувала, щоб опинитися тут? У місті з мертвими вулицями?

Побігла. Вулиці звивалися, вигиналися змійкою в химерному танку, ковзали під ногами.

Провулок.

Навіщо ти жила?

Тінь на сонці. Крихітна. Каміння бруківки розпеклося до білого, наповнює вогнем її сліди, що розпеченою магмою течуть ним.

Ще один.

Навіщо?

Тінь збільшується. Поволі, але з незбагненною впертістю. Сутінки, нитка за ниткою, вплітаються в тканину повітря. Заледве встигає відсмикувати ступні від залитої червоною субстанцією бруківки.

Вулиця.

Навіщо це життя?

Жадібна вперта пітьма вже зжерла півсонця. Сутінки захопили простір повітря, перешкоджаючи дихати навіть не тілу, а чомусь іншому, затаєному в півтемряві тіла. Розпечена лава чийогось гніву обпалює ноги.

Площа.

Навіщо ця смерть?

Чорне сонце темним колом випалене на субтильній плоті неба, око, що пильнує залишки світла у її душі й намагається жадібно злизати їх звідти.

Знову провулок.

Це не про неї.

Усе занурюється в пітьму, рівною гладінню темного неба ковзають голки блискавок, вибухаючи десь у глибинах свідомості. Магма згасла, застигла в контурах слідів, перетворилася на кам’яні злитки стоп.

Де вихід?

Де північ?

Де схід?

Де південь?

Де захід?

Ні, не так.

Як правильно?

Пізно.

Голоси, тисячі голосів зграєю воронів звідусюди оточили її, літали навколо, билися об обличчя. Не бачила їх, не бачили її, але просили, благали, шепотіли страшні заклинання-молитви, незв’язні слова, бурмотіли історії, шукаючи шлях до неї, а вона задихалася від страшних таємниць, що несила нікому виповісти.

Біжи!

Вона біжить вулицею, безкінечною, наче життя, наче смерть, вони зливаються й перетворюються чи то на небуття, чи то на вічність. Чому на вулицях безлюддя? Де усі?

Біжи!

Почала задихатися.

Вулиці сплелися в нескінченну дорогу, і вона бігла кудись, не знаючи навіщо й куди. Вулиці не мали кінця, але нескінченно заломлювалися, перешкоджаючи дихати своєю безвихідністю й безликістю.

Де вона?

Кухня.

Чия?

Чужа.

Кухня її найкращої подруги.

Мері сидить навпроти, заціпеніла й налякана Лізиним виглядом, наливає повз чашку чай, чи то собі, чи то їй.

— Лізі, що з тобою? Благаю, не мовчи, — голосила Мері.

— Маєш цигарки? — спитала Ліза змертвілим, захриплим голосом.

— Звідки? Лізі, ти ж знаєш, я ніколи… — але зустрівши Лізин погляд, побігла в найближчий кіоск.

Намагаючись не дивитися на Мері, Ліза диміла, кашляла й звідкись із-за димової завіси вичавила з себе:

— Мері, я прийшла попрощатися. Про всяк випадок.

Мері, перебуваючи на межі істерики, дивилася на неї круглими оченятами переляканої дитини, і думки їй плуталися.

— Лізі, що трапилося?

— Сьогодні мала розмову з представниками НІ. Сподіваюся, ти розумієш, яка доля на нас чекає?

— Ти ж не скоїла нічого поганого. Тебе виправдають. Усе буде гаразд. Ти — фаталістка. Ще сміятимемось над усім цим, — Мері хапалася за слова, а ті вислизали з-під ніг. Вона падала в багнюку, незграбно вставала й знову плюхалася в болото відчаю, затинаючись, підіймалася до теплого раю оптимізму.

Глибоке затягування. Незграбна посмішка. Очі в очі.

Ліза зважилася подивитися Мері в обличчя й, одним пострілом вбиваючи дві надії, мовила:

— Мері, мене стратять.

Нарешті. Вдалося. Виплюнути. Слово. Що так мучило.

Легко.

Як у дитинстві.

Чужому.

Мері заніміла, наче її вдарили важким по голові, схлипування урвались. Два потічки на щоках — сліди недавньої істерики. Ліза дістала носовичок і витерла сльози з її щік.

— Знаєш, насправді все не погано. Якщо маєш вибір, усе не так кепсько.

Мері, подивившись на неї, як на божевільну, спитала:

— Ти про що, Лізі? Який вибір? Тебе вб’ють. Про який вибір говориш?

— Знаєш, Мері, я злякалася. Чесно, злякалася. Ми ніколи не замислювалися по-справжньому — над долею тих із нас, які опинилися по той бік. Ми відсторонювалися, зрікалися, викреслювали їх зі свого життя. Слова «це не зі мною» стояли в нас за спиною, наче янгол-охоронець або демон-охоронець. Десь там, на площах, калічили їхні тіла, тіла таких самих, як ми, й ми погоджувалися з цим. Це було не нашою долею, не нашою смертю. Так само, як і тепер, це все ще не твоя смерть.

— Але… — спробувала заперечити Мері.

Ліза, піднісши палець до губ, продовжила:

— Не мусить бути твоєю смертю. Не пропоную тобі влізти в мою шкуру, просто я себе ненавиджу, бо ніколи не намагалася зрозуміти тих, хто втрапив у таку халепу. Не мусимо голосно про це кричати, але не повинні розмежовувати життя та смерть. Ти питала про вибір. До сьогодні не уявляла, наскільки я боязка. Злякалася. Тюрми. Бруду. Фізичного насильства. Болю. Сорому. Зрадила нас усіх, живих і мертвих, відмовившись вийти на площу й померти серед білого дня. Злякалася, що мені плюватимуть в обличчя, кричатимуть «проклята». Я відмовилася від цього й зрадила себе. Проміняла на кілька днів свободи, чистого повітря. Ось моя ціна — я продала себе за світлу кімнату, чисту білизну, смачну їжу, легку смерть.

— Ти вчинила правильно, — Мері підійшла до неї, обійняла. — Не всім дозволяють вибирати. Тобі пощастило. Кожен вчинив би так само.

— Найкумедніше, Мері, у тому, — Ліза знову запалила, — що справжня я залишилася там — у темній брудній камері, на купі смердючої соломи. Я залишилася там — посеред площі й галасливого натовпу. Краща частина мене. Хтось відмовився співпрацювати. А отже, це ми — слабкі, підлі, жадібні. Я продала Інквізиції душу.

— Це ж природно, — заперечила Мері. — Чому звинувачуєш себе у тому, в природних вчинках? Неприродним є йти на страждання, якого можеш уникнути. Ну і чого б ти досягла? Встала б, сказала: «Ні! Робіть зі мною, що завгодно, все одно не співпрацюватиму з вами!». Чи тобі запропонували зрадити когось? Мене, наприклад? — Мері говорила жартома, але в останній фразі Лізі вчулися нотки переляку.

— Зовсім ні, — поквапилася заспокоїти її Ліза.

— У чому ж тоді річ? Чому тебе відпустили? Чому не арештували?

— Це допит? — поцікавилася Ліза.

— Ні, але ти з ними про щось домовлялася? Може, ти щось забула мені розповісти?

— Наскільки я розумію, їм забракло доказів, аби судити мене.

Мері розреготалася:

— Коли це вони їх потребували? Вигадати не складно. Тоді відмовся. Тебе залякують.

— Відмовитися легко. А звідтоді лікті кусатимеш — мав шанс домовитися і звів його на ніщо. Змусять-бо тисячу разів пошкодувати про відмову від співпраці.

— Ну ось, бачиш, ти лише обрала найкраще з можливого. Не мучся марними докорами сумління.

Не пам’ятала, як повернулася додому, як відкараскалася від Мері та її нав’язливої опіки. Впала на ліжко й довго лежала, розглядаючи ліплення на стелі. Їсти бажання не мала, та змусила себе. Нащо тепер підтримувати існування? Потребує сил. Для чого? Для боротьби. Для боротьби? За що? З ким? Засміялася й не могла зупинитися хвилин зо п’ять, аж поки знесилена впала на підлогу. Підвелася. Зашторила вікна. Треба подумати. Подумати? Про що? Про життя? Немає бажання. Про смерть? Надто страшно. Поки що. Завтра. Ввімкнула музику, почала танцювати. Хаотичні рухи. Різкі. Плавні. Про що це? Про життя? Про смерть?

5. Суд

Прийшла за годину й сиділа в порожній залі.

Ранок.

Ранок суду.

Шалено сонячний.

Просочений сонцем пил осідає на кріслах, столах, вальсує в повітрі.

До суду хвилин сорок.

Скоро все скінчиться.

Відпустять додому.

Потім усе закінчиться. Зовсім.

Відпустять назовсім, на особливе небо проклятих, де більше не буде інквізицій, суддів, слідчих.

Тільки, ласкавий Боже, дай витримати все.

Бути

вищою

від свого велетенського страху.

Чому говорять про силу, за яку хочуть убити й уб’ють?

Де та сила?

Чому не приходить на допомогу, і яка в ній користь, який гріх? Чому тепер, коли світ став таким жаданим й красивим, не може відібрати у цих людей їхнього права чинити над нею їхнє безглузде правосуддя?

Стрепенулася. Дотик. На плечі рука слідчого.

— Шкода переривати ваше усамітнення, та прошу пройти за мною до кабінету.

Зручно вмостився у кріслі. Більше не пропонував ані випити, ані запалити — негайно почав інструктаж.

— Отже, очікує нас невеличка і, як уже казав, абсолютно формальна процедура. Йдеться, власне, не про суд, тобто вас насправді ніхто не судитиме. Оскільки формально, я повторюю — формально, не скоїли жодного злочину, який заслуговував би більш-менш серйозного покарання, особливо такого надзвичайного, як смерть. Інквізиція вимагатиме вашої передачі до її рук. І на даному етапі ваше завдання — допомогти їй. Ви повинні все підтвердити, з усім погодитися. Деякі формулювання можуть видатися неприємними, але хай вас це не лякає, просто пам’ятаєте про свої обіцянки, натомість ми не забудемо своїх. Тепер підтверджую все, що обіцяв вам від імені Інквізиції; крім того, гарантую: до вас ставитимуться добре до останньої хвилини, ми в цьому зацікавлені. Погоджуєтеся? — запитав він.

— Так.

— Не підведете?

— Ні.

— Маєте питання?

— Ні.

У двері постукали. Їх запросили на засідання суду.

Її всадовили в центрі невеличкої зали на грубий стілець за імпровізованою загорожею. Вона опинилася майже віч-на-віч із суддею. Праворуч влаштувався слідчий від Інквізиції, зліва — чоловік у формі — представник закону. Обидва тримали в руках течки з паперами, марковані знаками відповідних установ. Глядачів майже не було, зал і не передбачав численної публіки. Спочатку її били дрижаки, але згодом пощастило заспокоїтися.

Суддя, скинувши на неї поглядом, спитав:

— Підсудна, назвіть своє повне ім’я.

— Ліза, пробачте, Елізабет Маргарет Лайонз.

— Скільки маєте років, Елізабет Лайонз? — поставив він наступне запитання.

— Двадцять чотири, — Ліза докладала всіх зусиль, щоб погамувати тремтіння у голосі.

— Вік достатній для точної ідентифікації. Елізабет Лайонз, Інквізиція надала суду вичерпні докази того, що ваша природа не є людською. Чи усвідомлюєте ви себе людиною? — запитав він, наче цікавився прогнозом погоди.

Ліза ледь не відповіла ствердно, але, схаменувшись, затнулася й вичавила з себе: «Ні».

— Чи визнаєте ви, Елізабет Лайонз, свою приналежність до істот, що їх люди умовно називають «проклятими»? Це означає, що у вас неодноразово й абсолютно безумовно виявлялися неприродні здібності. І їхні прояви неможливо було пояснити випадковістю або збігом. Чи визнаєте ви це?

У Лізи вдруге виникло бажання заперечити, тепер уже стосовно «неприродності», але вона слухняно вимовила:

— Так, Ваша Честь.

— У такому разі, я, ім’ям людського правосуддя, оголошую вас, Елізабет Маргарет Лайонз, істотою більше не приналежною до людської спільноти. Чи має закон якісь претензії до вищеназваної особи?

Чоловік у формі підвівся й вимовив:

— Ні!

— Чи має Інквізиція якісь претензії до істоти на ім’я Елізабет Лайонз?

— Так, Ваша Честь. Ми вважаємо, що Елізабет Лайонз становить потенційну, але значну загрозу як для людського суспільства загалом, так і для окремих його членів. Ми просимо високий суд позбавити цю істоту жіночої статі людських прав і вимагаємо передачі її фізичної сутності в повне розпорядження Інквізиції, що захистить суспільство від небезпеки, яку ця особа для нього становить.

Суддя промовив:

— Чи бажаєте ви, Елізабет Лайонз, заперечити проти сказаного?

— Ні, Ваша Честь.

Суддя підвівся і виголосив:

— Елізабет Маргарет Лайонз, суд розглянув вашу справу, а також докази, надані йому Інквізицією, і, беручи до уваги вашу природу, відсутність претензій до вас з боку людського правосуддя, а також вашу згоду, оголошує вас поза юрисдикцією людського закону і передає до рук Інквізиції.

Вона знову опинилася в кабінеті, до якого встигла призвичаїтися.

— Молодець, — похвалив її чиновник, — усе зробила правильно. Не пожалкуєш. Тепер іди додому, насолоджуйся життям. Наступної неділі ввечері будь удома, чекай на дзвінок. За тобою приїдуть. Хай щастить. Ось що — зупинив він Лізу, яка вже зібралася йти, — не здумай дурниць накоїти…

6. Перепочинок

Опинившись на вулиці, Ліза спробувала дати лад думкам. Поспішати тепер було нікуди. Неквапно потинялася навколо будівлі, вирішуючи, що робитиме далі. Близькість до джерела невеселого майбутнього на роздуми не надихала, тож вона попрямувала до парку, розташованого неподалік звідти. Швидка ходьба трохи заспокоїла, але щойно сіла на лаву, нерви не витримали. Почалася істерика. Напруга нарешті вихлюпнулася назовні. Поблизу ні душі. Дозволила собі поридати хвилин із п’ятнадцять. Тепер можна спокійно все обдумати. Напитися? Не смішно. Стільки часу. Треба щось із собою робити. Прикро. Стільки часу. Подарували. Чому не зробити цього відразу після суду? Цього!?

Чого «цього»?

Щось у слові не так.

У всьому щось не так.

Вироку не оголосили.

Що з нею зроблять?

Що вони зроблять із нею?

Питання.

Пляма. Чорна. Слово, що визначало її остаточне майбутнє, замастили чорнилом. Чиновник згадував про легку смерть, але що то буде? Відповідь «хіба не байдуже» не влаштовувала. Підготуватися? До чого? Повернутися назад? Якщо відразу не сказали, питання анічогісінько не змінять. Інквізиція не забувала нічого. Й не робила випадково. Доведеться змиритися. Підготуватися? Як, дідько?

Ідея…

Проста.

Страшна.

Вона мусить…

Побачити.

Мало не знудило. А не знудить, коли з тобою таке робитимуть?

Видовище може дужче налякати. Невизначеність страшніша, їй варто було давно це робити.

Час від часу.

Як і всім, подібним до неї.

Так вона спокутує.

Провину.

Перед ними.

Буде поруч.

Простягне їм руку.

Ні.

Вони простягнуть їй руку.

Вони — сильні.

Їй — боязкій.

Маленькій.

Жалюгідній.

Вони, які відмовилися. Прийняли все. Не злякалися.

Вони навчать її — вмирати.

Бо ніхто не навчив

жити.

Так, щоб не боятися

смерті.

Бідний тато. Теж не навчив жити. Тільки виживати. Та й виживати не навчив. Просто ховав її. Навчив страху. Вона ж була сміливою. Колись. Коли вона стала боязкою? Коли?

Сніг. Вона на снігу. Лежить. Очима втупилася в небо. Добре. Невимовно добре. Нічого не відчуває. Більше. Її не існує. Небо. Стан невагомості. Відчуття снігу й білого кольору. Більше не відчуває. Ударів ногами, які сиплються зусібіч. Є небо. Є вона. Є небуття. Їй десять років.

Так вона навчилася ходити «туди».

Якась жаліслива жіночка, забачивши гурт хлопчаків і дівчинку на снігу, підійшла й спитала, що трапилося. «Божевільна» — відповіли їй. Жінка, скрушно похитавши головою, пішла геть. У дитячих очах — страх і таємна, допоки не усвідомлена, насолода.

Наступного дня вони з батьком залишили місто. Ще одне.

Бідний тато. Думав, урятує її. Завжди свято в це вірив. Вірив, коли, спостерігши на дитині підозрілі погляди дружини, втік уночі з маленькою Лізою. Вірив, коли переїжджали від міста до міста, аж поки, нарешті, повернулися до столиці, оскільки вирішив — сховати її буде легше під носом Інквізиції. Наївний. Десь серед паперів Інквізиції зберігається детальний список їхніх переміщень. Добре, що він поїхав. Не муситиме нічого пояснювати. Ще і йому. Вистачить Мері з її істериками. Треба попросити, хай перекаже батькові, що Ліза втекла із заїжджим комівояжером. Батько принаймні житиме надією.

Підвелася з лави й рушила до центрального комісаріату поліції. Оголошення зазвичай вивішували там. Можна купити газету. Ні. Буде зайвий привід пройтися.

Поліцейський біля входу не звернув на неї жодної уваги. Щодня інформаційний стенд відвідувало людей не менше, ніж театральні афіші. Навіть більше. Не дивно. Видовище захоплює сильніше, ніж будь-який фільм або спектакль і, головне, — воно безкоштовне. Хоча такого ажіотажу, як у часи, коли публічні страти тільки-но відновили, вже не було, охочих помилуватися видовищем чужої смерті не бракувало.

Оголошення. Вибір невеликий. Інквізиція й світська влада, що співпрацює з нею, залишили мізерний набір неускладнених витонченою жорстокістю способів. Людям і цього задосить. Нова Інквізиція відмовилася від улюбленого способу старої — багаття. Чи не приховала вона цей метод для себе?

Переглянула оголошення. Обрала два. Перше — страта молодої жінки, що мала відбутися день потому на головній площі Медстоуна, містечка розташованого неподалік столиці. В оголошенні також згадувалося ім’я, радше, прізвисько ката. Ліза на цьому не розумілася, але знала, багато з них вельми популярні. Завсідники страт найбільшою увагою вшановували саме цей пункт, хоча були й такі, хто надавав перевагу тому чи іншому способові. Лізу пересмикнуло. Лишень із цієї причини вартувало погодитись на співпрацю з Інквізицією. Вона добре пам’ятала слова однієї мудрої жінки:

— Тримайся за життя зубами й кігтями, вислизай, як можеш, але втрапивши до лаписьк Інквізиції, не здумай смикатися. Ти їх пальцем удариш, вони тебе навідліг кулаком. Затям, дитинко, у цій грі виграти неможливо. — Ліза й сама це розуміла.

Може?

Спробувати…

Утекти! *

Знайдуть!

Всюди.

Покарають.

Страшно покарають.

Боже! Думка вабить, доводить до безумства. П-р-о-в-т-е-ч-у. Солодка, наче виноград. Ні. Як полуниця. От дідько. Хочеться полуниць. Тепер не весна. Купи винограду. Не хочу!

Зловлять!

Покарають!

Знайдуть!

Скрізь!

Маєбутивихід!!!

Де?

На неї дивилися.

Охоронець.

— Мем, з вами все гаразд?

— Так, дякую.

Повернулася дому, відключила телефон, провалилася в сон.

Уранці її розбудив дзвінок. Ще не до кінця отямившись, накинула халат й пішла відчиняти. На порозі — Мері.

— Лізі, я страшенно злякалася, ти не відповідала на дзвінки, думала, тебе відразу після суду забрали, — вона ще з порогу почала панікувати.

— Поки що вони виконують обіцянки, — заспокоїла її Ліза. — Може, зайдеш?

Мері попрямувала до вітальні, а Ліза заходилася готувати каву. Щойно вона поставила на стіл піднос із порцеляновими чашками, Мері продовжила допит:

— Тебе не відпустили?

— Ні.

— Сказали, як із тобою вчинять?

— Ні.

Обличчя Мері набуло виразу недитячої зосередженості. Вона тужилася щось усвідомити. І це «щось» уперто не бажало ані полишити стукати у двері свідомості, ані увійти до неї. Ліза вирішила допомогти:

— Мері, коли нарешті ти зізнаєшся собі: рано чи пізно вони спробують знищити нас усіх? Це жорстоко, але таке може статися й із тобою. Якось по тебе прийдуть. Маєш бути готовою. Жалкую, раніше не бачила, як усе відбувається.

Погляд Мері став божевільним:

— Лізо, ти це несерйозно. Ти жартуєш? Ти ж не збираєшся йти дивитися? Ти не зробиш цього?

— Зроблю. Ще й неодноразово. Знаю, це різні речі — дивитися й коли таке відбувається з тобою. Але хочу знати, що чекає на мене. Не ховатимусь більше. Не ховатимусь від тих, які розплачуються за іншу природу, властиву й нам. Наче від себе ховаєшся. Ми їх кидаємо там на площі. Залишаємо на самоті серед натовпу. У вчиненому з ними є й наша провина. Від такого ж легко збожеволіти. Тебе вбивають, а поряд нікого, кому в очі дивитися, бо оточують тебе лишень люди й у їхніх очах нічого «людського», тільки ненависть, тільки страх, тільки смерть.

— Лізо, коли не знатимеш нічого, буде краще. Ублагай їх одразу зав'язати тобі очі. Вони просто зроблять із тобою це, а ти нічого не бачитимеш. Я б ублагала. Кажуть, це не дуже боляче. Там, в Інквізиції. Вони прагнуть робити все обережно, не завдаючи зайвих страждань. Тобі пощастило. Не ходи. Це позбавить тебе решток мужності.

Вислухавши Меріну переконливу промову, Ліза ухвалила остаточне рішення.

— Забирай мій одяг — усе, що вподобаєш. Тільки тепер. Якщо батько побачить щось на тобі й спитає, скажеш: я подарувала перед від'їздом. Коли щось подобається, окрім одягу, — теж прихопи.

— Лізі, не можу.

— Можеш, інакше повикидаю. Іди, вибирай.

За годину Ліза вже очамріла від «можна?», яке Мері повторювала щоп’ять хвилин. Навіть довелося допомогти Мері віднести все додому.

Увечері Ліза пішла трохи прогулятися.

Тепле осіннє повітря наповнює груди. Сумом. Марно блукати чужим містом. Воно колись було твоїм. Чужинці. Зусібіч. Лінія. Між ними. І тобою. Хтось виштовхнув тебе за межу. Є — вони. Є — ти. Окремо. Місто — порожня квартира. Кімнати. Кімнати. Бігти. Кімнати. З кімнати в кімнату. Марно. Ні чужих. Ні своїх.

Ні.

Свої є.

Там.

Завтра.

На площі.

Піде.

Страх не зупинить її.

Ранок. Медстоун. Площа. Люд вже підзібрався. Прийшла заздалегідь, побоюючись, що позаймають кращі місця. Приїхала напередодні ввечері. Переночувала в на подив приємному готелі.

Літня тераса кафе. Запашна кава. Людей поки небагато. Є час набратися духу. Теслі закінчують збивати ешафот. Помічник ката, діловито походжаючи, перевіряє кожну абищицю.

Похмурий ранок, проте ані дощ, ані туман не збираються псувати картини, такої мирної, що аж моторошно.

Що я роблю? Що… я… тут… роблю? Чому спокійно сиджу? П’ю каву?

Реальність нахлинула на неї, стало так страшно, як іще зроду не було.

Тікати — з цього божевільного містечка.

Поки не пізно.

Поки не почалося.

Поки нікому не завдали болю.

Нікого не скривдили.

Не вбили.

Не протягли крізь пекло принижень.

Поки… вона… не побачила.

Яке безумство думати, що вона спокійно витримає все це.

Ні, не треба!

Зав’яжіть очі.

Не бачити!

Не чути!

Не відчувати!

Рвучко піднялася. Але. Наштовхнулася. На когось.

До її столика хтось підійшов. Ліза впізнала хлопця, з яким познайомилася ввечері в готелі, де той працював портьє. Роберт. Зустріти його тут було прикрою несподіванкою, але вона дозволила йому присусідитися до неї за столик.

Роберт замовив каву й почав бесіду з найневдалішої теми:

— Не маєш соромитися. Я враз угадав у тобі новачка. Таких видно одразу. І я попервах ніяковів, та з часом звик. Першого разу навіть знудити може, тому коли ще не встигла поснідати, утримайся. Але це весело, десь за третім разом узвичаїшся, сподобається.

Кров бухнула їй в обличчя. Спершу розгубилася й не могла витиснути з себе ні звуку. Але розгубленість швидко поступилася місцем люті.

— Не збираюся узвичаюватися й отримувати задоволення. І цілком упевнена, за третім разом мені не сподобається особливо. Тому поки не пізно, поміняй столик, я тобі не компаньйон для розваг.

Хлопець, мабуть, звичний до подібної реакції, аніскільки не образився й іти геть не збирався.

— Зовсім не хотів вас скривдити, Лізо. Можливо, й інші причини змусили вас прийти сюди, але, повірте мені, хоч би якими вони були, потребуватимете підтримки. Як мінімум, моральної.

Лізу його слова збентежили, й вона хотіла послати нахабного співбесідника під три чорти з його клятою підтримкою, але раптом злякалася.

Він піде…

Залишить…

Її…

Саму.

Шляхи для відступу відрізано. Його правда. Вибачилася.

У центрі площі, біля помосту, натовп став ущільнюватися. Роберт запропонував поквапитися.

7. Акт I

Дійство розпочалося.

Ліза не знала, як поводитися. Стала розглядати підмостя.

Доволі високе, без поруччя. Вільно роздивитися щонайменшу дрібницю. Натовп примовк. Раптово. Усі повернули голови в бік мерії.

Процесія. Мер. Попереду. Офіційний костюм. Стрічка напереваги. Двоє чиновників. Позад нього. Чорні костюми. Якісь папери. Засуджена. Поміж військових. Зовсім молода жінка. Бліде виразне обличчя. Дивиться. Зосереджено під ноги. Людина в чорному. Натовп став гаряче вітати.

Процесія зійшла на поміст, який одразу ж оточили солдати.

Дзвін.

Серед мертвої тиші його ридання лунали хвилин зо п’ять. Мер спустився з ешафоту й зайняв місце в перших рядах. Чиновник виголосив вирок.

Анна Дайсон, послуговуючись надприродними здібностями, спокусила якогось хлопчину, котрий мав нещастя їй сподобатися, а коли він, вчувши лихі жарти, залишив її та став зустрічатися з «порядною» дівчиною, норовила звести зі світу суперницю. Але та вчасно звернулася «куди слід», і звитяжні співробітники Інквізиції викрили прокляту, відновивши всесвітню справедливість. Завдяки Інквізиції сумна історія має щасливий кінець. До того ж у процесі слідства з’ясувалося, що совість засудженої була обтяжена іншими жахливими злочинами, які Інквізиція блискуче розслідувала.

Натовп завмер.

Офіційні особи залишили ешафот.

Барабанний дріб.

Залунав.

Затих.

Засуджена. У центрі. Погляд — углиб натовпу. Дивиться. Туди. Де. Стоїть вона — Ліза. Може… уникає дивитися туди, де стоїть він. Її хлопець. Не посоромився прийти. З новою подружкою. Герої свята.

Ліза мигцем глянула на них. Її занудило.

Кат тягнув паузу, оглядав жертву, розмірковуючи, з чого почати.

Роберт, злегка обійнявши Лізу, нашіптував їй: «Наберися терпіння. Видовище затягнеться».

Засуджена. Продовжує дивитися в її бік, не звертаючи уваги на спектакль, який розігрує кат. Вираз її обличчя змінився, вона стала схожою на собаку на ловах. Що схвилювало її сильніше, ніж останні хвилини власного життя?

Байдужість жертви стала дратувати ката, проте він витлумачив її на свій розсуд. Нарешті. Він знайшов із чого почати.

— Подивіться на це миле створіннячко! — вигукнув, і його обличчя набрало мрійливого виразу. — Втілення невинності! Дівчина чекає, що от-от з’ясується її непричетність. Я й сам готовий повірити. Подивіться, яка вона беззахисна й вродлива. Хіба можна так жорстоко вчинити з милим беззахисним створінням? Ні, й іще раз ні. Може, відпустимо її? Пробачимо?

Він узяв засуджену під руку, повів до сходів.

Натовп завмер. Люди зацікавлено спостерігали, як кат допоміг засудженій спуститися, провів її крізь охоронців, які слухняно розступилися, всередину натовпу. Засуджена знову заглибилася в себе. Лізі полегшало. Вона нарешті змогла зосередитися.

Кат зупинився біля «заледве не згублених коханців». У хлопця на обличчі — огида. Лице його супутниці сіпається. Кат не звернув на це жодної уваги. Він штовхнув засуджену хлопцеві на груди.

— Вона його так любила! — вигукнув він. — Повернімо закоханих одне одному.

У натовпі захихотіли.

— Але я захопився, добродії, піддався мимовільному пориву своєї романтичної душі й забув: юна дівчина поряд із нами ледь не залишила цей прекрасний світ, бо її підштовхувала до обіймів смерті істота, яка ховається під личиною вродливої молодої жінки. Ми не повинні піддаватися почуттям, співгромадяни, не повинні дозволяти дурити себе. Якщо ми будемо милосердними до істот, зовні схожих на людей, — у світі запанують морок і насильство. Владу захоплять монстри, що ховаються під личинами, схожими на наші. Тільки Інквізиція здатна втримати нас від падіння в безодню. Мрію про той день, коли не муситиму винищувати цих тварюк і зможу присвятити себе іншій справі, бо всіх їх буде знищено.

«Оце так красномовство, — подумала Ліза. — Якщо він настільки ж вправний кат, засудженій боятися нічого».

Тим часом оратор перейшов на інше. Він поклав руку в чорній рукавичці на плече хлопця. Той не наважувався відсторонити від себе засуджену, яка байдужно, як лялька, лежала у нього на грудях.

— Цей юнак, як і всі ми, проявивши добросердя та необачність, пригрів на грудях гадюку. Бачимо результат. Хлопець мало не втратив найдорожче. Поряд із ним стоїть така ж молода й невинна дівчина, яка ледь не померла в страшних муках. Тільки її невинність є справжньою. Думаю, вона заслуговує на більшу винагороду, ніж просто спостерігати за покаранням своєї згубниці. Не пропонуватиму їй власноруч виконати вирок. Але є той, хто повинен очиститися в її очах, довівши власну вірність їй і роду людському. До того ж цей чоловік більше за інших має право й обов’язок виконати це, — і кат подивився в обличчя переляканому хлопцеві, який уже збагнув, що за роль йому призначили. Переляк змусив хлопця заклякнути на місці.

І раптом у «невинної» дівчини урвався терпець. Вона відтягла засуджену від свого коханого і, схопивши ту за зап’ястки, звела їх за спиною. Жадібно заглядаючи в катові очі, заходилась благати: «Дозвольте мені зробити це! Ви ж бачите — він не годен. Я впораюся». Розпинателеві її пропозиція видалася кумедною, проте рішення він не змінив, а лише скоригував.

— Ні, вирок мусить виконати чоловік. Жінці не місце на ешафоті, — але, усвідомивши подвійний сенс фрази, виправився, — у ролі ката. Проте, можеш допомогти йому.

Ліза втратила відчуття реальності. Звідки в засудженої ця надлюдська сила витерпіти все? Та раптом пригадала розповідь чиновника про страждання, які засуджені мусять винести у в’язниці.

Кат уже встиг повернутись на ешафот. Добровільна помічниця, тримаючи засуджену за руки, мало не стусанами штовхала жертву на підмостя. За ними плентався новоспечений розпинатель, і з виразу його обличчя можна було подумати, що повісити збираються його. У його ж подружки, навпаки, запал подвоївся. Вона підвела засуджену до ката й чекала подальших вказівок. Той, потай жалкуючи про неможливість передати справу до її рук, роздумував над тим, що Інквізиції не варто нехтувати такою наснагою. Варто потелефонувати їй, а відтак, придивившись до дівулі уважніше, підібрати підходящу роботу.

Боронь Боже, такій до рук утрапити.

Засуджена. Дивиться на неї. З надією.

Лізі стало до крику моторошно.

Роберт, угледівши, куди дивиться засуджена, теж насторожився, проте ненадовго, його увага знову сфокусувалася на ешафоті.

Розпинатель інструктує свого протеже. Той включився в процес. Юну ентузіастку на її посту змінили помічники ката. Тримають засуджену за передпліччя.

Хлопець знімає з неї плаща. Сорочка. Біла. До колін. Роззуває. Вона. Босоніж. На дошках ешафоту. Про що він думає?

Його подрузі дозволили підв’язати засудженій волосся і стягти за спиною руки. Відтак відіслали донизу, де натовп зустрів дівчину оплесками. Жертву, підтримуючи за лікті, нарешті підвели до шибениці.

Засуджена хоче щось сказати?

Мовчання.

Останнє бажання?

Тиша.

Кат обіруч узяв засуджену за поперек і, піднявши вгору, поставив на лаву, під зашморг. Виконуючи його вказівки, хлопець одягнув зашморг на шию жертві й затягнув його. Мабуть, зробив щось не зовсім правильно, бо розпинатель поправив зашморг.

— Це аби вона не за мить померла, — шепіт Роберта.

Сонце. Виборсалося з-за хмар. Сліпить очі.

Темрява.

Вона нічого не бачить.

Хлопець почав зав’язувати проклятій очі.

Благання розрізало повітря над ешафотом. Сенс слів неможливо ані зрозуміти, ані пояснити.

Відштовхнути. Чужі руки. Від. Себе.

Хлопець розгублено дивився на ката.

Крик. Нестямний. Жіночий. Хтось заткне їй рота? Що???

— Тільки не пов’язку. Хочу її бачити. Дозвольте мені бачити.

Кат подав знак.

Хлопець облишив спроби зав’язати засудженій очі.

Припини дивитися на мене!!!

Ні-і-і-і!!!

Блискавка. Удар. Обпік.

Боляче. Так боляче… Вона не витримає. Це… Занадто. Для. Неї.

Відвела погляд.

Настала мить. Перекинути лаву. Хлопець барився. Що, сволото, непросто?

Кат чекав. Терпляче. Спливло кілька хвилин.

Улюлюкання. Жарти.

Усе затягується.

Кого це хвилює?

Окрім тебе?

Нарешті. Кат штурхнув свого заступника.

Хлопець оскаженіло зіштовхнув засуджену з лави.

Кат блискавично підскочив. Вихопив лаву з-під шибениці.

Роберт не забув повідомити Лізі: інакше жертва чіплялася б ногами.

— Бачиш, ноги лишили незв’язаними, щоб динамічніше було, — він ніяк не вгавав.

Як і передбачав Роберт, муки Анни Дайсон скінчилися не одразу.

Спектакль тільки-но перейшов у найцікавішу для глядачів фазу.

Її оточують вовкулаки, які жадібно хлебчуть кров. Атмосфера, розпалившись, стала майже гіпнотичною. Задихається. Зараз вона задихнеться. У міазмах. Відчуває. Запах. Кожної. Душі.

Роберта, схоже, більше збуджувала присутність Лізи, ніж видовище, що давно приїлося. Однією рукою він обхопив її за талію, другою, замкнувши обійми, щосили притис до себе.

Їй байдуже. Страх. Головне. Не впасти. Він — опора. Хай буде.

Не відчувати. Того. Що відбувається. Заплющила очі. На мить.

Сніг.

Кров.

На снігу лежить десятирічне дівча.

Навколо неї — зграйка хлопчаків, її однолітків, які оскаженіло б’ють її ногами.

Темрява.

Відчуття. Перетворилися на звуки.

Звуки. Злилися в какофонію.

Угорі.

Пронизливо.

І.

Тонко.

Лунав

крик

болю.

Нестерпного.

Під ним у болоті.

Клубочилися.

Тисячі голосів-гадів.

Від насолоди.

Напружених.

Надривних.

Вони.

Дихали болем.

Жили.

Ним.

Раптово.

Відчула смак цього коктейлю у роті

і,

аби не знепритомніти, розплющила очі.

Тіло в петлі продовжує смикатися.

Танець.

Справді, схоже.

Босі ступні тремтять.

Під ними — калюжа.

Обличчя.

Вона більше не дивиться.

На неї.

Добре.

Що вона не бачить себе збоку.

7. Інтермедія

Ліза та Роберт сиділи візаві в невеличкому кафе на околиці столиці. У Медстоуні бари були битком набиті публікою, яка запально обговорювала побачене, але Ліза вирішила, що і власних вражень задосить. Могла піти й без Роберта, але потребувала підтримки, а хлопець був не найгіршою компанією. І вона раз за разом підливала собі в склянку віскі.

— А ти молодець, кишку маєш не тонку, — захоплювався Роберт. — Думав, одразу гепнешся без тями. А ти трималася. Мужчина. Та не пий так, існують кращі способи зняти напругу.

— А мені здалося, що ти кінчив, та ще й не раз. Не вистачить на сьогодні втіх? — спитала Ліза.

— Ну, можна й не сьогодні…

— Маєш кишку тонку, — закрила вона тему.

— Тоді пішли ще на щось подивимося, — перескочив на інше Роберт.

Ліза зітхнула, але знаючи, що хлопець іще стане їй у пригоді, відповіла:

— Тільки в моїй програмі вішальників уже немає, тому якщо ти любитель, іди без мене. Хочу побачити інше, — попередила вона. — До кінця тижня.

Друга фраза викликала у Роберта більший інтерес, аніж перша.

— Не заперечую. Хочеш подивитися, як голову відтинають? Це у свій спосіб цікаво. Тільки крові забагато. А чому до кінця тижня? Їдеш кудись? — спитав він.

— Так, дуже далеко… Розумієш, Роберте, — вона вперше назвала його на ім’я, — маю наприкінці тижня надзвичайно важливе побачення. Мушу підготуватися. Хочу мати докладну інформацію стосовно цієї теми.

Роберт насупився:

— Побачення інтимне чи ділове? Коханець оригінальний трапився чи наукову доповідь робитимеш? Можу поділитися інформацією в обох напрямках. То як?

— Радше друге, — посміхнулася Ліза дивному нападу ревнощів.

Роберт усміхнувся.

Якийсь час Ліза переховувалася від Мері й оцим страшенно образила її. Але обговорювати з «рюмсою Мері» подробиці останніх пригод, бажання не відчувала, інша річ — спілкування з Робертом. Він уже встиг кілька разів подзвонити, Лізі було з ним легко, тому вона охоче погодилась на зустріч. Залишатися на самоті з думками ставало все нестерпніше.

Останнім часом сон оминав її ліжко десятою дорогою, подеколи Ліза навіть не намагалася лягти. Коли щастило заснути, снила кошмарами. Жахіття кружляли над нею, наче зграя лютих комарів. Пробуджувалася й безкінечні нічні години лежала, уявляючи, як у темному підвалі чоловік у чорному каптурі накидає їй на горло зашморг. Утім, Інквізиція могла використовувати в своїх «установах» гірші речі, поряд із якими шибениця виглядала привабливою. Адже «приватним» стратам бракувало глядачів, які стали добрішими від часів давнини. Світле майбутнє, хоч так хоч сяк.

Хотілося вірити, що Інквізиція, з невідомих їй обставин, змушена грати з нею чесно. Хоча десь у найпотаємнішому закапелку свідомості вгніздилася крихітна, але страхітлива думка про біль, який їй заподіють, коли виникне у тому потреба. Логіка намагалася боротися з цим твердженням, та нераціональне «якщо» отруювало думки.

Призначений термін наближався, і усвідомлення реальності того, що доведеться пережити, ставало чимраз яснішим. Спершу власна смерть здавалася їй вигаданим фактом (навіть коли вона була глядачем на страті, свідомість відмовлялась вірити, що подібне відбудеться з нею), то наразі факт набував фізичної природи — і хотілося кричати.

Думки про втечу, наче нав’язливі гості, навідували дедалі частіше, але тієї ж миті згадувалось обличчя чиновника, й гості тікали не прощаючись. За нею наглядали. Безсумнівно. Повсякчас відчувала тиск. Її схоплять при першому ж необережному русі й змусять заплатити вдесятеро більшу ціну. Стояти на ешафоті перед глумливою публікою і схожим на клоуна катом за жодних обставин бажання не виникало. Хоча, зрештою, чи не байдуже? Думки про відсутність свідків і серйознішого ката полегкості не приносили. Проте опинитися на місці дівчини з Медстоуна вона не хотіла. Знала, наскільки вразлива емоційно. Хоча, можливо, метушня та ярмарковість дійства відволікала, давала змогу заціпеніти, не відчувати; тоді як вона відчуватиме щонайменшу дрібницю — безлюдні підвали Інквізиції наче спеціально створені для зосередження на деталях. Часом вона сумнівалася, чи варто йти дивитися вдруге. А якщо їй приготували не зашморг? Найменше хотілося злякатись, запанікувати, кричати й відбиватися, бо щось виявиться несподіваним, незнайомим. Звісно, цілком уникнути несподіванок неможливо, але, доклавши максимальних зусиль, можна призвичаїтися до вигляду і якості смерті.

Зустріч із Робертом була чудовою нагодою вирватися з дому. Останнім часом Ліза стала відлюдницею. Безсоння, нерви, брак свіжого повітря далися взнаки: з дзеркала на неї дивилася істота, яка крок за кроком втрачала людську подобу. Тьма дедалі поглинала її, оголюючи демонічні риси. Глибокі гіпнотичні очі на фоні неприродно білого обличчя могли будь-кого налякати. Довелося докласти неабияких зусиль, перш ніж зовнішність знову наблизилася до людської.

Захлинаючись вітром, вона намагалася не дивитися в очі перехожим, які поспішали у щоденних клопотах, не звертаючи уваги на дівчину, котра сумно собі брела не знати куди. Лізу невідступно пекла думка, що мине тиждень, другий, рік, а всі вони так само квапитимуся, скаржитимуться на життя — її ж скреслять із книги живих. Не просто скреслять — виморять. Наче комаху. Хотілося всіх проклясти. За те, що у мовчазній змові вчинять із нею. Звісно, вирок виконає хтось один, будуть іще й ті, хто приведе її до цієї людини, хто оточуватиме її — працівники та персонал Інквізиції, але насправді вирок ухвалили й підписали всі — кожен, хто йде вулицею.

Обличчя перехожих поволі спотворювалися, звичні людські риси під її поглядом змінювалися, набували обрисів фантастичних чудовиськ, нічних жахіть, вкритих слизом та нестерпно смердючих змій. Навіть у Роберта, який уже чекав на неї, в очах побачила вона пекельне полум’я, непотамовну спрагу крові. Його ніс перетворився на гігантський дзьоб і нависав над мерзенним ікластим ротом. Хотілось накинутися на нього й безжально бити. Бити. Аж поки біль вийде, лють мине. І звільнить її. Вона ледь не відсахнулася, коли він чмокнув її у щоку й узяв під руку, але цієї миті світ набув звичних кольорів. Ліза побачила перед собою симпатичного молодого чоловіка й усміхнулася йому. Він більше не згадував про їхній похід на страту й теревенив без угаву про буденне, що дозволило їй просто мовчати. Йому навіть вдалося розсмішити її, а вона вже відвикла посміхатися.

Увечері, за столиком симпатичної кав’ярні, Ліза, вже трішки сп’яніла, голосно реготала з кожного дурного Робертового жарту. На той сміх усі заозиралися. Не те щоб завсідники були не звиклими до п’яних дівчат, але Ліза сміялася так заразливо й життєрадісно, що вже за чверть години кав’ярню наповнила вибухова майже весняна атмосфера. Люди перестали сумно шепотітися по кутках, розмови потекли більш невимушено, а коли бармен змінив тужливу романтичну пісню, імпровізований танцмайданчик заповнив натовп — люди радісно вибивали запальний ритм пісні на дерев’яній підлозі. Роберт, скориставшись цим, теж затягнув Лізу в гущавину свята. Танець і атмосфера загальної розкутості та веселощів п’янила сильніше за випите. Її вперше «попустило». Вперше прагла вона дихати короткою долею метелика, байдужого до майбуття.

Лети, метелику, у вогонь.

Лети.

У полум’я.

Лети все до біса, байдуже, що з нею зроблять завтра! Так вона вперше в житті напилася. Весь вечір Роберт жер її очима, й вона вже ладна була поступитися. Врешті-решт, життя варте того, щоб по-справжньому напитися, і того, щоб нарешті пізнати чоловіка. Проте це саме життя все повернуло інакше. Коли вони чекали автобуса, її знудило. На Роберта.

Роберт, чортихаючись, стояв під душем у Лізиній ванній кімнаті. До будинку добиралися пішки, про автобус або таксі вже й мови не було. У нього таке вперше.

— Гарно вона твій запал остудила, добродію, — звертаючись до того, що висіло нижче живота, повчально бурмотів він. — Ніхто тебе так не соромив! — продовжив свою проповідь Роберт, ретельно намилюючи член Лізиним гелем для душу. — Але не засмучуйся, — він погладив присоромленого приятеля. — Врешті-решт, щастя, воно у іншому, — філософствував Роберт, натягаючи на себе халат Лізиного батька, тоді як Ліза, поволі тверезіючи, на кухні намагалася відіпрати сліди свого гріхопадіння з його одягу. Проте коли усвідомила — в такому стані вона ні на що не годна, кинула білизну відмокати в балії. Купить йому якийсь одяг завтра. І з цією першою тверезою думкою вона постелила Роберту в гостьовій кімнаті й наполегливо постукала у двері ванної.

Мугикаючи під носа, Роберт готував каву собі та Лізі, яка відсипалася після «вчорашнього». Він лаштувався приготувати сніданок, але холодильник зустрів його пусткою — звідти самотньо визирала напівпорожня пляшка віскі. Роберт відсьорбнув з неї й замислився. Назрівала криза. Кишки грали марша, голод щосили стукав уламком залізної труби по стінках шлунку. Вийти до магазину теж не міг — речі, дбайливо запрані Лізою, плавали в балії. «Дивна панночка, — почухав потилицю Роберт. — Чим вона харчується?» Тепер він розумів, як їй вдається зберігати стрункість. Із такими думками пішов будити Лізу. Жалю до її безневинного сну більше не відчував. Ліза прокинулася одразу. Вчорашній вечір пам’ятала досить добре, тож Роберту не довелося, як він побоювався, довго пояснювати їй, хто він і що робить у неї вдома. Вона жадібно випила каву й вилізла з ліжка. Почувалася паскудно, проте не минуло й півгодини, як Роберт красувався в новому одязі, а стіл був щедро заставлений наїдками. Роберт тріумфував і, вминаючи сніданок, з великим здивуванням дивився на Лізу, в якої вперше за довгий час з’явився апетит.

— Нічогенька квартирка, ледь не заблукав! Стелі височезні. Краса! — не стримав захоплення Роберт.

— Дідова. Ми з батьком живемо у ній лише кілька років. Хоча я тут народилася.

— А батько у нас хто? — посміхнувся Роберт.

— Професор, викладає історію в університеті.

— Не схожа ти на професорську доньку. Там, у вітальні, його портрет?

— Так. Правда, хороша людина?

— Солідний. А ти, звісно ж, у татковому закладі навчаєшся? — запитав Роберт.

Ліза розгубилася:

— Ні, не навчаюся там.

— Школу не закінчила?

Ліза розсміялася:

— Зовсім хибнувся розумом? Школу я давно закінчила.

— Давно, це років зо два тому? Не більше! Коли тебе вперше побачив, узагалі подумав, що ти — п’ятнадцятилітня.

— Я вже могла закінчити університет. Але тато не хоче мене туди віддавати. Вважає, ні до чого це мені. Сам вчить. Склав спеціальну програму. Та тепер це вже позбавлене жодного сенсу.

— Маєте стільки книг. Певно, твій батько розумний.

— Не скаржуся. Він добрий, це важливіше. А твої? — запитала Ліза.

— Ну, ти бачила наше господарство. Готель колись успадкую. Отже, я завидний наречений. Навіть для професорської доньки.

Ліза розсміялася.

У двері подзвонили. Ліза стрепенулася, аж снігом сипонуло за шкіру, кілька секунд не могла поворухнутися. Нарешті змусила себе встати й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Мері. Вона одразу повисла на Лізиній шиї, стала судомно обіймати. Перериваючи потік фраз, готових залишити аеродром, Ліза затулила Мері рота і, приклавши палець до вуст, потягла на кухню. Там подружка миттю витріщилася на Роберта, адже сподівалася побачити будь-що, тільки не істоту чоловічої статі. Розуміючи, про що вона може подумати, Ліза відразу відрекомендувала їй Роберта як друга. Переляк нарешті минув, і Мері приєдналася до компанії.

Знадобилося зовсім трохи часу та вина, щоб Мері втратила й без того непритаманну їй тактовність. Не отримавши відповіді на кілька навідних запитань, вона поцікавилася напрямки:

— І давненько, добродію, ти тут ночуєш?

— Ти це питаєш на правах законного чоловіка? — відплатив той.

— Законної дружини, — уточнила Мері абсолютно невинним тоном, і Лізі здалося, що зараз вона встромить Робертові в горло ікла, які Ліза до сьогодні у неї не помічала.

— Ліз, де ти з цим покидьком познайомилася? На якому смітнику його підібрала?

Мері не сподівалася, що Ліза стрепенеться, а Роберт нервово глитне. Обоє тієї миті нагадували злодіїв, яких заскочили на якомусь гріхові.

— У театрі, — бовкнула Ліза перше, що спало на думку.

— У цирку, — не встиг зупинитися Роберт.

Очі Мері наповнилися забобонним жахом. У них віддзеркалювалося розуміння, образа, зневага, й усього цього було так багато, й воно так перемішалося, що Лізі стало зле.

— Ти ходила, — прошепотіла вона.

Ліза розлютилася:

— Просила ж не читати думок!

— Лізо, вона здогадалася, — спробував уникнути сварки Роберт.

— Здогадалася? Клепки в неї не вистачить здогадатися. Ні на що більше не годна, а цей фокус засвоїла чудово. Це — найлегше, — тут Ліза замовкла, зрозумівши, що розмова набуває небажаних відтінків.

— Та ми так незграбно вибріхувалися, тільки дурень не здогадався б, — спробувала порятувати ситуацію.

На щастя, Роберт не взявся аналізувати її слова, а спробував розрядити атмосферу, наливши в келихи вина.

— Дивилися ми не спектакль, ну, не зовсім спектакль. Нічого такого. Дарма так реагуєш. Певно, цікавість гризе, а піти подивитися сили забракло, от і лютуєшся. Наступного разу тебе з собою візьмемо.

— Наступного разу? — не повірила собі Мері. — Ти збираєшся це продовжувати?

— Так, — разом відповіли Ліза та Роберт.

— Ти дитина, — посміхнувся Роберт, — тобі ще рано на таке дивитися.

— Дитина? А спитай у цієї… що її спонукає це робити, спитай у неї. Вона не розповідала?

Ліза підняла на Мері очі:

— Мері, люба, стули писок, бо я тобі його так стулю, ти мене знаєш…

Мері зблідла й стрепенулася.

— Ви дивитеся, як убивають людей, ти така сама, як вони, — Мері стала плакати гірко й невтішно, як зазвичай у таких ситуаціях.

Роберт кинувся її заспокоювати:

— Мері, вони не люди. Ми ж убиваємо оскаженілого вовка, коли кидається на людину. Це — самооборона. Мусять платити за свої злочини. Мертві, вони більше не становлять небезпеки. Жоден не має права порушувати межі між нашим світом й потойбіччям, а їхня природа є такою. Тому хто не може втриматися — платить життям. Вони приносять звідти зло, а відтак це зло виливається на нас. Колись ти вийдеш заміж, матимеш діти… Як за себе не хвилюєшся, подумай про них. Вони мають право жити в безпечному світі.

— А прокляті не мають права жити в цьому світі? — не втрималася Мері, проігнорувавши погляди, які Ліза кидала на неї.

— А хто заважає? Не чини зла, й тебе не чіпатимуть. Їх убивають за злочини.

— Упевнений у цьому? — не стрималася Ліза.

— Абсолютно.

— Це ти в журналах вичитав чи радіо наслухався? — поцікавилася Мері.

— Ні… — заперечив Роберт.

— Це він катів наслухався, вони щоразу такі чудові політінформації влаштовують, газет читати не треба, — втрутилася Ліза.

Роберт став схожим на зацьковану тварину:

— І слухати нікого не треба. Й так зрозуміло. А ви що, з тих, хто їх захищає?

— Номер телефону дати? Подзвониш «куди слід». Можу пошукати телефон Інквізиції, десь маю, — Ліза стала копирсатися в шухлядах столу, — хтось із проклятих тобі щось погане зробив?

Роберт замислився. Він длубався у пам’яті, намагаючись пригадати, але нічого путнього на думку не спало, тож дещо розгублено відповів:

— Зовсім ні.

— А того, що вони мені зробили, більш ніж задосить, для ненависті, але, повір, я пішла дивитися з іншої причини. І вступати до організації із захисту проклятих мені не треба, щоб зрозуміти: ставлення до них не є настільки справедливим, як намагаються подати. Все. Закрили тему. Поговорімо про приємніше. За що питимемо? — Ліза підняла келих, і атмосфера потроху стала прояснюватися, але від попередніх веселощів сліду не лишилося.

Наступної ночі Роберт знову не ночував вдома. Мері вдалося те, що не вдалося Лізі, — не напитися до чортиків. Вона була життєрадісною, симпатичною, і, на відміну від Лізи, мала майбутнє. Поки що. Тому Ліза доклала максимум зусиль, аби Мері та Роберт пішли від неї разом.

П’ятничним ранком Роберт наполегливо видзвонював у двері. Ліза, ледь накинувши халат, побігла відчиняти. Вона не сподівалася побачити Роберта нестямно щасливим. Він підхопив її на руки, закружляв. Нарешті опустив на землю і звелів поквапитися.

Ліза задумливо дивилася на Роберта, не розуміючи, чому він, такий радісний і задоволений, все одно їде з нею.

— Думала, що ти не супроводжуватимеш мене цього разу — запитально вдивляючись йому в очі, почала розмову.

— Чому? Збиралися подивитися на це, домовились. Що змінилося? — Роберт був украй здивованим.

— А ваші стосунки з Мері? Ти такий щасливий? Нащо тобі тепер цей бруд?

— А що мають змінити мої стосунки з твоєю подругою? Чому я маю собі відмовляти в задоволенні? Тільки тому, що цілу ніч трахав гарненьку дівку? Вибач, не хотів так про неї.

— Не хотів так про неї зі мною? Бо вона моя подруга? Але ти так думаєш. І про мене також?

— Послухай-но, я провів з нею одненьку ніч. Може, згодом інакшу гадку матиму. Про тебе так не думаю й ніколи не думатиму. Ти — інше.

— У тебе приводу не буде так про мене думати. І часу. Гаразд, — нарешті вгамувалася Ліза, — даруй, я нервую, нелегко дивитися на це твоїми очима, ставитися до цього, як до забави.

— Звикнеш. І, Лізо, не треба скидати до однієї купи Мері й усе це. Це в мене з тобою, а те — з нею, — сказав Роберт, спробувавши обійняти Лізу. — Не припиняю дивуватися тобі, така дивна істота. Стався до всього легше. Кажу тобі, звикнеш, — і він погладив її по голові.

Лізу вперше з часу суду назвали істотою, і хоча Робертові слова не викликали в ній образи, все одно це був укол, нагадування. І, зрештою, вона, здається, переоцінювала Роберта — він був людиною, милою, непоганою, але людиною. Ліза скривилася:

— Не звикну, Роберте. Потім утямиш, — на очах виступили сльози.

Роберт, нічого не розуміючи, став утішати її. Цієї хвилини вона нагадала йому молодшу сестру, його серце стиснулося й сповнилося світлом.

8. Акт II

І знову площа.

Людей значно більше.

Аніж першого разу.

Уже не лихоманить, як вперше. Вона навіть заспокоїлася.

Так буває, коли готуєшся до стрибка з величезної висоти, а стрибнув — не страшно. Наче. Так і має. Бути.

Поряд — Роберт.

Не той.

Чужий їй чоловік.

Котрий супроводжував її першого разу.

Близький.

Майже друг.

Співучасник.

Якщо і наступного разу так буде — все непогано.)

Якщо вдасться заспокоїтися. Коли відбуватиметься з нею.

Але

там — Роберта не буде.

Страх стін. Зсуваються, тиснуть. Поволі. По міліметру. У ритмі секундної стрілки. Клятий годинник. Коли припинить цокати?

Знову. Підземелля. Де. Низька стеля. Напівкруглі склепіння. Класична катівня.

Хтось із сусідів штовхнув її. Добридень, реальносте.

Вони задалеко від сцени. Але видко непогано. Не так добре. Як. Першого разу. Але.

Підходити ближче бажання не виникає. Не те, щоби вона не бачила гільйотини. Бачила. На малюнках. Проте. «Живцем» вражає. Величезна. Така. До огиди. Продумана.

Перші п’ять хвилин.

Не могла. Відірвати погляду. Від.

Скошеного леза. Над. Натюрмортом.

Усе.

Так просто. Внизу — майже лікарняне ліжко. Ремені. Замість подушки — дерев’яна колода з заглибиною для шиї, верхня половина відкинута. Майже мирна картина — лікарняне ліжко чекає на пацієнта. Тільки. Царина не терапії. А. Анатомії. Хтозна, можливо, це твоє найближче майбутнє?

Опік страху.

Це швидко, швидко, миттєво.

Варварське лезо допоки мирно висить у хмарах, гарантуючи неминучу смерть.

Пройшла. Крізь натовп. Піднялася. Сходинками. Підійшла. До дошки. Поволі. Опустилась. Лягла. Горілиць.

Щось таке заспокійливе в танці світла осіннього сонця на лезі. Сонце з відчуттям усеохопної любові освітлює ешафот і натовп. Так само, як і все інше. Живе. Та. Не живе. Сонце милосердне. Їй майже добре. Спокійно. Як дитині. У колисці.

Лезо. Серед хмар і сонця. Вже не лякає. Воно — лише частина. Безтурботного неба.

От воно, життя. Такого дня помирати гарно. Напевно. У неї сонця не буде. Хоча. Хто знає? Хтось знав.

Але не вона.

Роберт штурхнув її. Йому набридло дивитися на її заціпеніння. Вона вже й справді жалкувала, що не може зійти на поміст і розглянути гільйотину зблизька. Вона була до цього майже готовою. Це видається надто простим — підставити шию під ніж, померти за мить.

Не чекати завтрашнього дня, коли по неї прийдуть, щоб відвести туди, куди йти не хочеться.

Нудота підступила до горла. Знову. Страх і невідомість на одній шальці терезів, на другій переверненим знаком рівності машина з лезом — визначеність. Не її — чужа. Втім, ще встигнеш спробувати. Тобі нададуть можливість зійти на ешафот. Цього в тебе ніхто не відбере. Можливо, там стоятиме така сама машина для відокремлення (просте, майже красиве слово) голови (паскудне поєднання, проте звучання все ще доволі мелодійне).

Вона нарешті усвідомила, що саме змінилося. Тоді, першого разу, вона, як і більшість присутніх, була глядачем. Знаходилася по той бік ешафоту. В глядацькій залі зі зручними, обтягнутими червоним оксамитом кріслами, де так легко засуджувати, сміятися, співпереживати.

Адже не ти на сцені.

Не ти

на сцені.

З тобою — нічого не трапиться.

Це не насправді.

«Смерть — вона з іншими тільки буває», згадалося. Страта, вона також «з іншими тільки буває», — додала вона. Але навіть тепер, нарешті усвідомивши, що чекає на неї, розуміла — все одно вона глядач. І неможливо підготуватися.

Уже зібралася було піти, але сил забракло. Це безумство. Ні до чого вона не підготується. Тільки страх свій помножить. Не визначеність перед нею, а зачинені двері, за якими, наче у чорній скриньці, може виявитися будь-що. Мусила запитати.

Мусила перебороти страх і спитати.

Хоча чиновник міг не знати. Подробиць.

Барабанний дріб

перетнув

потік

думок.

Роберт уже й спроб не робив привести її до тями.

Ешафот. Молода пара. Світлокоса жінка. У білій сорочці. До п’ят. Чоловік. Темноволосий. У білій сорочці. На випуск. Брюки — темні.

Обох попід руки тримали помічники ката. Мабуть, для більшої театральності, за ними на ешафот занесли два дерев’яні ящики, один з яких поставили біля самої гільйотини, інший — трохи осторонь.

Засуджені один на одного не дивилися. Дивно. Адже. Вони. Чоловік і дружина. Прислухалася.

Те,

на що спершу не звернула уваги.

Порівнювати було ні з чим.

Як і у випадку з Анною Дайсон, на ешафоті, безумовно, стояли «прокляті». Ініційовані. Це теж не викликало сумнівів. Але була ще одна спільна для всіх риса, яка й схвилювала Лізу.

Вони — не просто слабкі

а дуже, дуже слабкі.

Майже люди.

Корову зурочити ще здатні, але щоб більше…

Нащо таких убивати?

За що?

Ця думка не полишала її ще довго.

Жінка закричала й стала вириватися. Натовп відчув: видовище набуває драматичного забарвлення, і втупився в поміст із подвоєним захватом. Чоловік жодним чином не зреагував на крики. Натомість став пильно вивчати юрбу. Наче прагнув когось знайти. Лізу охопило дивне відчуття чогось раніше вже баченого.

Вона знала.

Він. Шукає. У натовпі. Її.

Мабуть, проклятий відчув, що до нього «прислухалися», і відреагував на «свого». Навіть гірше, він… став усміхатися. Натовп явно чекав іншого. Більшість поглядів перекинулися на чоловіка. Істерикою жінки вже ніхто не переймався. У натовпі розгорілися бурхливі дискусії, проте дійшли згоди на тому, що чоловік збожеволів.

Але. Ліза знала. Це не так. Він усміхався до неї.

Її пересмикнуло.

Ні!!!

Не треба.

Блискавка.

Удар.

Опік.

Спробувала всміхнутися у відповідь.

Відповідь вийшла жалюгідною, непереконливою, проте до усмішки на обличчі чоловіка додалося обожнювання. Ліза вперше відчула сором за страх. Вона спробує не боятися. Задля нього. Заради. Його посмішки.

Катові набридли крики, й він подав знак помічникам.

Ті потягли жінку до гільйотини.

Підняли дошку.

Прив’язали жертву.

Різким рухом опустили.

Один із них підійшов з іншого боку, схопив жінку за довге волосся й потягнув, примушуючи витягнути шию.

Інший опустив верхню половину ошийника.

Лезо різко впало.

Голова жінки залишилася в руках помічника ката.

Крик тривав.

Хтось її заткне?

Ліза затулила вуха.

Помічник передав голову катові, й той, підійшовши до краю ешафота, високо підняв її над натовпом.

Великі

Краплі

Крові.

Падають

На ешафот.

Це чомусь уразило Лізу сильніше, аніж фонтан крові з перетятої шиї. Кат почекав, аж поки кров стече, і помічники приготували місце для чоловіка. Той увесь час невідривно дивився на Лізу. Здавалося, смерть дружини не схвилювала його зовсім. Чоловіка підвели і прив’язали до дошки. Коли лезо впало вдруге, натовп різко видихнув. Ритуал повторився. Люди ще трохи постояли, хто мовчки, хто — обговорюючи деталі, й розбрелися вусебіч, переважно по барах. Роберт майже силоміць змусив Лізу піти.

9. Епілог

Ліза сиділа при столі, обхопивши голову руками. Думати забракло сил, вона скам’яніла. Роберт терпляче чекав, проте зрозумівши, що такий її стан протримається довго, силоміць залив у неї склянку спиртного. Ліза запалила. А коли цигарка дотліла, рушила до дверей. Роберт поспостерігав, як вона виходить, швиденько розрахувався й кинувся навздогін.

Довго йшли по шурхітливому листю, не звертаючи уваги ані один на одного, ані на дорогу — сховалися, наче в оберемок зів’ялого листя, у власні думки. Тільки в центрі міста Роберт наважився порушити мовчання:

— Я не думав, що це вразить тебе настільки.

Ліза не витримала:

— А мене «це» не вразило. Не це вразило.

— Що? — здивувався Роберт.

— Слухай, — Лізу охопив несподіваний напад гніву, — наша історія скінчилася, тому залиш мене поки не пізно. Поки тебе це не завело туди, звідкіля вороття немає.

Роберт узяв її за руку і, пильно дивлячись у вічі, сказав:

— Не хочу повертатися. Нікуди мені повертатися. Одразу зрозумів, ще в день нашої зустрічі — я з тобою, хоч би куди це мене завело.

Ліза стояла немов громом прибита:

— Не можу взяти тебе з собою. Даруй, казочка скінчилася. Туди не пускають таких, як ти. Живи, поки можеш. Споглядай чужу смерть. Це ж весело. Радій. Усе, забирайся.

Й пішла собі геть. Роберт лишився.

Якийсь час безцільно блукала вулицями, не уявляючи, що робити далі, й намагаючись не думати. Проте довго стримувати потік думок не вдалося. Лишалося ще півтора дні. До того, як прийдуть по неї. Далі — невідомість. Утім, чому невідомість? Усе доволі зрозуміло. Така визначеність, аж ноги підгинаються. Вона стала пригадувати, що саме слідчий говорив їй про подальшу її долю. Але розворушити пам’ять не вдавалося. Скільки ще часу? Часу до безпосереднього моменту, коли… Захотілося розсміятися. Не уявляла, що робитиме ці півтора дні свободи, нащо думати про інше? І так надмір часу. Додаткові тортури.

Вирішила востаннє прогулятися містом, відвідати улюблені місця, спробувати зібратися з думками й віднайти сили. Тепер вони їй знадобляться. Вкрай знадобляться.

Усміхнений чоловік. Що зігрівало його останньої миті? Обличчя жінки. Перелякане. Мокре від поту. Червоне від крику.

Два різні фінали. Чи зможе вона всміхатися? Примусить себе не дивитися на страшне лезо, зашморг, абощо, на ката, його помічників? Не кричати від жаху, не вириватися? Врешті-решт, не знепритомніти, не обмочитися від страху?

Може, цей чоловік мав любов чи ідею якусь — те, в що свято вірив, заради чого помирати було не жаль. Вона не мала нічого. Відчула себе оголеною. Абсолютно. Отже, по-зрадницьки тремтітимуть коліна й руки. Отже, кричатиме й вириватиметься, безтямна від страху.

Ну, й нехай. Урешті-решт, природно. Для того й існують охоронці, помічники ката, кат. Щоб дотягнути людину (або не людину) до ешафота, колоди, зашморгу. Допомогти слушної миті. Зрештою, на неї не витріщатиметься жадібний до крику натовп, катові не звикати — не всі дозволяють вбити себе, мов слухняні вівці. Її крику ніхто не чутиме. А ті, хто чутиме, давно звикли. Раптом уявила охоронців, які тягнуть її до шибениці. Вона крутить головою, катові, нарешті, вдається схопити її за волосся, а другою рукою затягти зашморг. Чи зав’яжуть очі? Спитають про останнє бажання? Обіцяли лояльність. Тепер вона добре розуміла слова дрібного інквізитора стосовно кваліфікованого ката. Але ж той кат теж був досвідченим. Він зумисне перемістив зашморг, щоб глядача потішити. А якщо не зашморг? Її силоміць тягнуть до апарату для відрубування голів, кладуть на дошку, опускають ошийник, потім лезо. Напевно, минає вічність.

Доки

воно

впаде.

Лізу другий вид страти чомусь лякав значно більше. Але ж це швидко. Думка про те, що лезо відсікає тобі голову, жахала. Очікування, поки воно впаде, передчуття всієї процедури, гадка, що через хвилину, мить метал розітне спершу тканини шиї, відтак м’язи, хребет, розділяючи тіло на дві частини, була нестерпною. Вже краще зашморг, що ламає хребці, стягує шию. Або щось інше? Способів задосить, хоча насправді не так їх і багато. Знову пригадала дівчину, яка довго задихалася в зашморзі. Хіба вона не надала б перевагу миттєвому відсіканню голови замість усіх цих мук браку повітря, судом, висолопленого язика? Хоча, хіба відрубана голова виглядає естетичніше? Що б обрала вона, якби запропонували вибір? Можливо, милосердя Інквізиції продовжиться до такої міри? Спробувала пожонглювати страшними думками. Все одно не відсікання голови. Адже кат у них кваліфікований, їй обіцяли, а значить, зуміє не подовжувати мук. Та й навіщо це йому? Їй пообіцяли, що з її смерті цирку не влаштовуватимуть.

Посутеніло й стало холодно. Вирішила повернутися додому. Все рівно вона вже не відчувала міста, не могла прощатися з ним, та й бажання не мала. Місто було чимось матеріальним, а матеріальне почало втрачати для неї значущість. Надто впадало в око, надто било контрастом. У неї відберуть тіло, віднімуть матеріальність, яке їй тепер діло до цього?

Крик. Ворона. Поклик. Голос зве. Чужий. Де вона? Стара частина міста. Як вона опинилася тут? Адже йшла додому. Це зовсім в інший бік. Додому? Хіба вона має дім?

Поклик.

Дім мертвих. Це десь тут. Голос кликав. Вона не могла опиратися.

Ворота. Десь тут. Дорога. Церква. Зовсім поряд.

Інші ворота.

Напис. «Мир тобі». Нікого. Могили. Будинок мертвих. Нагробки. Ангели, скрізь ангели. Над кожним. Пальці ковзають по мармуру. Імена. Дати. Квіти. Дім. Мають дім. Вічний. Щасливі. Вона не матиме. Навіщо вони жили, куди йшли, щоб прийти сюди?

Підходила до кожної могили. Камені. Скам’яніле життя.

Навіщо ви жили?

Мовчання.

Очі ангелів.

Навіщо ви жили?

Очі демонів.

Кров.

Про що плачете?

Криваві лінії на обличчях.

Надгробків.

Каміння.

Ні.

Рух.

Пір’я.

Тремтіння пальців.

Статуї почали злітати, їхні величезні крила піднімалися до неба й снігом падали на землю.

Запах зів’ялих квітів, що перетворюються на попіл.

Шепіт.

Знайди їх.

Біжи.

Від них.

Куди?

Знайди їх.

Лізо.

Біжи.

Від них не втекти.

Доріжки.

Сходяться в центрі. Початок — де кінець.

Вхід — де вихід.

Сховатися.

Урятуй їх.

Доріжки.

Де захід?

Я не можу.

Де схід?

Я нічого не значу.

Де південь?

Я не здатна.

Де північ?

Ні.

Не так.

Ворота зачинено.

Знову біг.

Крила.

Хльостають по обличчю.

Крила.

Впала на землю й поповзла.

Руки

терзають її.

Розривають

на тисячі шматків.

Хто я?

Залиште мене

У спокої.

Лізо.

Знайди їх.

Урятуй їх.

Пізно.

Ворота.

Це не ті ворота.

Це не важливо.

Сховатися.

Склеп.

Двері зачинилися.

Темрява.

Нарешті перевела дух. Тиша. Черево. Човен. Обтрусила обличчя й одяг.

Поклик.

Знову.

Крик ворона.

Малесенький вогник спалахнув у глибині темряви.

Світло.

Почало танцювати по стінах, оголюючи написи.

Імена.

Тисячі імен.

Наче кислотою, пропалюють пам’ять.

По стінах стікають тонесенькі цівки крові, замальовують імена, перекреслюють їх. Вона не встигала запам’ятовувати, імена ту ж мить зникали з пам’яті, залишаючи лише червоні пасмуги в’язкої субстанції.

І раптом в осередді переплетінь ліній і букв побачила його. Він гукав її з глибин нелюдської природи. Ворон кликав її. Вона знала — він єдиний може відкрити ворота й випустити її.

І вона пообіцяла йому…

Розплющила очі. Темне небо осені висіло над нею. Де вона? Встала й роззирнулася. Вона у дворі свого будинку. Спробувала пригадати, як втрапила додому, але пам’ять вперто відмовлялася видати інформацію. Жахіття минуло, от і добре. Стала підніматися сходами нагору.

На останній сходинці, майже перед її квартирою, — чоловік. Подумала, за нею пришли завчасно. Стрепенулася.

Чоловік озвався, й вона впізнала Роберта. Спробувала втекти, проте він різко встав і схопив її руку. Потягнув до себе, міцно обійняв. У неї потекли сльози. Став незграбно витирати їх — спершу долонею, потім рукавом куртки.

— Чому відразу не розповіла? — стиха спитав, коли вони палили, вмостившись на сходах.

Спробувала всміхнутися:

— Мала балакуха побоялася прийти?

Роберт посміхнувся з Лізиної здогадливості:

— Просив «малу балакуху» залишитися вдома, хоча маєш рацію, вона не горіла бажанням іти зі мною. Так і сказала: «Ліза тепер мене вб’є».

— Нічого з нею не трапиться, може, навіть грамоту подаруємо на знак подяки, мені б сил забракло зізнатися тобі. Ти ж розумієш, твоє запитання позбавлене глузду. Пізніше подзвонимо їй. До речі, ти мене здивував.

— Чим це?

— Ти, виявляється, сміливий.

Він перепитав:

— Про що це ти?

— Мері тобі не казала? Вона така ж, як і я…

— Казала.

— Також смілива. Це ж треба. Не злякалася. Підсумуємо. Зграя проклятих вполювала у свої тенета наївного хлопця, збила з пантелику, зачарувала й збирається лихе з ним вчинити. Ця історія тобі нічого не нагадує? Ну я, біс із ним, мені особливо втрачати нічого, в найгіршому разі світській владі віддадуть, хай йому чорт, зрештою, один кінець, а собі вона нащо життя вкорочує? Її ж під Трибунал…

— Це ще на якій підставі? — поцікавився Роберт.

— На підставі твоїх свідчень.

— Не збираюся ні про що свідчити, — знизив голос до шепоту Роберт.

Десь рипнули двері.

— Тепер не збираєшся, але невдовзі бажання виникне, особливо, як допоможуть… Піти не хочеш? Поки не запізно.

— Ні.

— Зовсім не відчуваєш страху?

— Ні.

— Чому це? Ти ж нас усіх так боявся, так ненавидів. Ми — вовки, яких треба перестріляти. Ми — зло. Біжи, поки не пізно. Доки горлянку не перегризла.

— Лізо, я заплутався. Допоможи мені. Ти — інше. Ти не така, як усі вони.

— Я така сама, як вони.

— Ти не здатна…

— Здатна, ще й як здатна. Ти не мав щастя мене пізнати.

— Я знаю тебе.

— Усе це ілюзія. Ілюзії завжди схожі на реальність.

— Неправда.

— Правда. Я це знаю краще, ніж хто. Бо крізь це пройшла. Біда в тому, що ми завжди є співучасниками ілюзії. Тобі хочеться, аби щось було таким, яким прагнеш його бачити. Прагнемо вірити в те, що видають за реальність. Наприклад, ти повірив, ніби прокляті, яких вбивали на наших очах, винні у якихось химерних злочинах, вони заслужили смерть і платять. Ти хотів вірити, що ти, який прийшов насолодитися їх смертю, кращий за них, чесніший, безвинний. Я — така сама, як вони. Це означає, що й я винна.

— Ти — інше.

— Я справді — інше, більш точне визначення придумати годі, — усміхнулась Ліза.

— Я не те мав на увазі. Не знаю чому, але відчуваю: я знаю тебе. Знайомі зовсім мало часу, але встиг відчути, зрозуміти тебе. Навіть не відаю, як пояснити. Відчуваю, ти не скоїла нічого «такого»…

— Я теж відчуваю, що не скоїла нічого «такого», тоді за що Трибунал судитиме мене? Навіть не судитиме, просто вирішить мою долю. Навіть не вирішуватиме, вже все вирішили, просто підпишуть присуд, якщо досі не підписали. А відтак виконають його. Все просто. Ось так. Тож усе це не безпідставно. А ти піти не хочеш.

— Не хочу. Не жени мене, будь ласка…

— Для тебе все це — гра. Життя для тебе — гра. Усі ці походеньки… Ти ж і в життя граєшся. Складається враження, ніби всі ви граєтесь у одну велику гру. Тільки для нас це не гра. Ми життям платимо. Власним.

— Я більше не граю. Якоїсь миті я злякався, й не зрозумів від чого, досі не зрозумів… Не знаю, чому зустрів тебе, але певен — такі речі не трапляються неумисне. Я ж не зовсім пропащий. Часом ненавиджу тебе. Мав чудове життя. Все було добре. А відтак ти з’явилася і усе зіпсувала…

— Так добре тобі було, — посміхнулась Ліза, — що нічого вже не розважало, окрім чужої смерті?

— Останнім часом навіть і це вже не розважало. А потім з’явилася ти. Розумієш, з тобою ж весело. Має бути сумно. Цьому бракує логіки. Тобі-бо тепер ой як невесело, і я тебе іншою не знав, коли було добре… Не розумію.

— Добре, пішли до господи.

Умостилися на просторій кухні, під м’яким світлом абажура. Роберт дістав з куртки пляшку вина й з дитячою урочистістю наповнив келихи. Запитання, мов рій ґедзів, жалили його нутрощі, та він не знав, як почати розмову. Пауза затягнулася. Вони стояли один проти одного, келихи безглуздо зависли в повітрі. Треба було виголосити перший тост, та жоден не наважувався. Нарешті чоловік узяв ініціативу на себе й видихнув:

— Хай би там як, за тебе… — і простягнув келих до Лізиного. Вона свого різко відсмикнула. На білій скатертині розтеклася червона калюжка. Ліза одним духом, мов би побоюючись, що він устигне договорити тост, випила вино.

— За мертвих не цокаються, — мовила майже докірливо.

Роберт сторопів:

— Лізо, ти поки жива. Усяке може трапитися. Ти ж нічого поганого не зробила. Захисти себе!

— А ти вважаєш, злочини тих, чию смерть ми спостерігали, були серйознішими за мої?

— Божевільна. Як могла дивитися, знаючи, що тебе чекає подібне? Скільки сил на таке треба? — дивився на неї, й очі його тієї хвилини були очима божевільного, який раптом прозрів. Лізу це пройняло.

— Це не з хоробрості, це з відчаю, — відповіла вона.

— Я почуваюся покидьком…

— Але ж ти не зупинишся, не кинеш ходити туди.

Він опустив очі:

— Обіцяти не можу, збрехати боюся. Я й сам до кінця не тямлю, нащо це роблю. Життя нудне… Коли все має трапитися?

Ліза замислилася:

— Не знаю. Вони приїдуть по мене завтра ввечері. Що відбуватиметься далі — гадки не маю. Мене передали до рук Інквізиції. Насправді, ще ніхто офіційно ні до чого не засудив. Але це лише евфемізм.

— От бачиш, звідки ж знаєш, що вони зроблять з тобою? Може, запропонують співпрацю й відпустять? — оптимізм Роберта ніяк не хотів згасати.

Ліза знову всміхнулася:

— Робе, та ніхто мене не дурив, мені все розповіли, запропонували вибір. Від мене не приховують, не буде жодної домовленості. Тож альтернатив не маю.

Проте її слова Роберта не вгамували. Він щиро не хотів втрачати надію:

— Але ж можеш рятуватися втечею, тебе не тримають у в’язниці. Я допоможу, Мері допоможе.

Лізу Робертові слова зворушили, дотепер вона не уявляла, як сильно хлопець до неї прив’язався. Отже, вона щось значила для нього, щось він у ній розгледів, якщо навіть гіпотетично припускав можливість допомоги їй у подібній ситуації.

— Бобі, остигни. Твої слова стають небезпечними. По-перше, це абсурд. Невже не розумієш, мене б не лишили на свободі, якби не були цілковито певними, що я не зможу втекти. Їм необов’язково тримати мене у в’язниці, оскільки це місто, ця країна вже самі по собі в’язниця, принаймні для таких, як я. А знаєш, чого нам коштуватиме однісінький необережний крок? І я не знаю, та навіть подумати боюся. Тому випиймо ще й будьмо реалістами.

Вони засвітили свічки і проговорили ще півночі. Мері так і не подзвонили, сама ж вона не зважилася. Роберт силувався виявити максимум делікатності, Ліза поцінувала його старання, але мотивація Робертової поведінки зайвий раз нагадувала про речі, які вона намагалася забути. Сам же Роберт, здається, до кінця й не повірив у реальність її «перспектив». Проте була йому вдячною, що порятував її від страшної самотності й зосередженості на тому, на чому зосередитися було вкрай необхідно, але не хотілося. Вперше за довгий час Ліза провалилася в сон без кошмарів. Цього разу Роберт уранці терпляче дочекався її пробудження, яке тієї ж миті повернуло їй усвідомлення того, що має відбутися цього дня. Настала хвилина, коли з Робертом треба було прощатися. Мала ще багато справ. Попросила його піти за Мері, а сама сіла писати листи. Спершу написала кілька батькові, один з яких слід буде передати йому в крайньому разі, якщо правда випливе. У інших писала, що закохалася й хоче надовго поїхати. Відсутність дзвінків пояснювала бажанням нарешті подорослішати, а також тим, що її обранець навряд чи буде йому до душі. Боялася одного — Мері, як і у випадку з Робертом, при першому ж натиску розпатякає все. Проте сподівалася, що Роберт утримає її від хибного кроку. Решта листів призначалася нечисленним друзям.

Розмова з Мері виявилася нелюдськи важкою. У дівчини почалася страшна істерика, і Роберту довелося силоміць вивести її на вулицю. Тому Ліза так і не змогла як слід із ним попрощатися. Втім, за неї це зробить лист, який він знайде серед інших. Там Ліза не пошкодувала слів, яких не зуміла сказати йому в очі. Вона знала, спочатку Роберту буде важко, але потім залишиться тільки світло. Він був її надією, що й серед людей, з усіма їхніми недоліками, є ті, хто, врешті-решт, простягне руку союзу проклятих. А це маленький, але шанс.