Електрик

Хропіння в купе стихло аж над ранок. Поки Олена й Ніна пили чай у запиленій щілині між дерматиновими полицями, попутник спав тихо, мов дитина, і здавалось, що він цілком задоволений життям.

О пів на восьму ранку Олена й Ніна вийшли на асфальтову стрічку перону, потрісканого й мокрого. Самотній носильник спробував нав’язати свої послуги, а коли це не вдалося, просто пішов за ними, і залізний його возик гуркотів, наче катафалк. Сутінки розчинились, оголивши далекий ліс, будинок вокзальчика та майданчик із жовтим автобусом; на боку автобуса червоніла велика, наполовину обдерта наклейка: «Загорівськ — місто живого дерева!»

— Сплять же з ним якісь тітки, — бурмотіла Олена собі під ніс. — Хропе й хропе, ще й рохкає… От же гадство, за цілу ніч очей не склепила, голова розколюється…

Ніна мовчки подала їй таблетку баралгіну, другу, скривившись, ковтнула сама.

Жовтий автобус ішов з пункту А в пункт Б майже годину. Вивантаживши валізу на автовокзалі, Олена, примружившись, роззирнулася:

— Ну привіт, місто Задрипанськ!

Двоє-троє перехожих обернулися на ці її слова, обмінялися поглядами й пішли далі.

Олена ненавиділа всі відрядження, крім закордонних. До міста Загорівська вона відмовлялася їхати категорично. Ще вчора.

— Зате тут легко дихається, — обережно зауважила Ніна.

Відповіддю був погляд, що означав: «Я зневажаю твій фальшивий оптимізм».

Олена переживала особистий крах: до вчорашнього дня вона була впевнена, що зв’язок із шефом дає їй особливі права й підносить над нікчемним побутом; учора, за дві години до поїзда, шеф їй пояснив, хто вона така й чого варта: «Не поїдеш, куди відряджає фірма, — підеш, куди пошлю я». Шеф був злий і говорив голосніше, ніж було потрібно, тому не було в офісі людини, яка б не знала точного змісту їхньої з Оленою бесіди.

Мовчки, тягнучи за собою валізи на коліщатах, вони пройшли до міського готелю. У холі їх зустрів густий запах маленького закладу, що побував на своєму віку й радянським готелем, і робітничим гуртожитком, і пристойним готелем для так званого середнього класу. Готель ще й досі намагався тримати марку: великий букет гладіолусів стояв на столі посеред холу, застояний запах сигаретного диму був присмачений непоганими парфумами, і замість ключів із важенними сталевими грушами Олена й Ніна одержали на руки пластикові картки. Адміністратор, худе дівча, усміхалася дещо силувано.

Так само мовчки вони вселилися в номер, двокімнатний напівлюкс, і отут стався інцидент. Олена виявила у ванній порваний, наче прапор на барикаді, не дуже білий рушник, і розлютилася.

— За такі бабки… Це що, чотири зірки?!

Матюкаючись, наче божевільний філолог, Олена скотилася крученими сходами на перший поверх. «Бля-бля-бля», — радісно повторювала луна. Вийшовши на майданчик із вигадливим кутим поруччям, Ніна в сходовому просвіті змогла бачити всю сцену: Олена налетіла на молоду адміністраторку, потрясаючи рваним рушником, не слухаючи плутаних виправдань, вимагаючи негайно покликати старшого менеджера, директора, мера, криючи останніми словами тупих корів, які зажерлися, прилипли задом до смердючих крісел, і ще багато чого такого. Ніна чудово розуміла, що з криком на бліду беззахисну адміністраторку Олена виливає гіркоту вчорашнього з’ясовування стосунків із шефом, крах ілюзій, невдале життя, безсонну ніч у купе; врешті Олена жбурнула рушником у збентежене лице дівчини за стійкою і, засапавшись, повернулася до номера.

— Легше стало? — сухо поцікавилася Ніна.

— Вони в мене, суки, до вечора й вікна помиють, і ковролін у кімнаті перестелять, — Олена вийняла з сумки пластикову пляшку з водою. — Ану ходімо, поки я в діловій формі, коли там робочий день починається в їхній конторі?

— О десятій.

— О десятій! Ти ба, сибарити собачі, сплять допізна… Ходімо!

Адміністраторка тихо ридала, прикриваючись слухавкою; Олена промарширувала повз неї з високо підведеною головою. Ніна вповільнила крок, намагаючись придумати щось заспокійливе й примирливе, але так нічого й не придумала; на дні сумки в неї лежав шоколад «Натхнення» з горіхами, покликаний підсолодити тяжкі будні відрядженої. Ніна мовчки поклала шоколадку на стойку і вслід за Оленою вийшла на вулицю.

Олена вже зафрахтувала запилюжену «копійку», що, очевидно, біля готелю чергувала.

— На фабрику? — запобігливо спитав водій.

— Так, — Олена сіла спереду, Ніна пробралася на заднє сидіння.

— У відрядженні?

Олена пробурмотіла нерозбірливу фразу, яка означала, що в неї нема бажання базікати.

Містечко Загорівськ, при всій своїй провінційності, було зеленим і приємним. На задньому сидінні у водія валялася бувала в бувальцях карта; Ніна з цікавості її розгорнула. Так, містечко крихітне, оточене лісами з одного боку й полями з другого, з єдиним великим підприємством — деревообробною фабрикою «Брусок». Гарна фабрика; єдина проблема — нема нормальної залізничної гілки. Кажуть, два роки тому були зібралися будувати, та ба — не судилося…

А в усьому іншому — місто як місто: банк, велика електрична підстанція, школи, поштові відділення, лікарня, театр і концертна зала. Супермаркет у центрі, гордо найменований «Молл». Авторемонтні майстерні, коледж готельного господарства, турфірма «Обрій»…

Машина зупинилася на світлофорі. Уздовж акуратного бульвару сиділи три старенькі, дуже схожі одна на одну круглі невеликі бабусі. У ногах у кожної стояло пластикове відро, у кожному відрі гіркою височіли однакові червоні яблука. Бабусі сиділи, не дбаючи про покупців, розмовляючи, гріючись на ранковому сонечку — наче це й не базар, а клуб чи міський пляж…

Верескнувши гальмами, біля тротуару спинилася срібляста машина «міцубіші». Юнак, на вигляд — заможний клерк, зістрибнув з водійського сидіння, притискаючи до грудей жменю паперових грошей. Ніна намацала у дверцятах машини ручку, що опускає скло, й почала шалено її крутити.

— Це вам, — юнак стояв до Ніни спиною, шуміла вулиця, але слова його було чути прекрасно. — Це вам, і вам, і вам… На здоров’я.

І, наче чогось боячись, знову пірнув у машину. Щойно перемкнувся світлофор, «міцубіші» зірвався з місця й скоро зник попереду.

«Копійка» рушила. Ніна встигла побачити бабусь, котрі, як і раніше, сиділи рядком, із грішми в зморшкуватих руках: купюри, як помітила Ніна, були не дрібними. Бабусі дивилися вслід «міцубіші».

— Егей, — Ніна поторкала Олену за плече, — ти бачила?

— Га? — Олена завовтузилася на сидінні. — Вже приїхали?

— Ні, але тут була така сцена…

— Відчепися, я сплю…

Машина викотилась на місцеву окружну дорогу, й одразу з’явилася курява. Здоровенні тягачі, платформи, вантажені колодами, йшли повільно, водночас назустріч тяглися фури, криті брезентом, і ні про який обгін на вузенькій дорозі не було й мови. Ніна, чхаючи, підняла скло; ще через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля прохідної фабрики «Брусок». Справа і зліва від дверей із вертушкою були причеплені велетенські рекламні щити: «Наша фабрика — гордість Загорівська» (стилізація під дитячий малюнок) та «Михайло Лемишев — мер усіх загорівчан» (величезне фото чоловіка років п’ятдесяти, що всміхався тільки нижньою частиною обличчя).

— Приїхали, — сказав водій.

— Отже, оце буде Тор, а це Фрея…

Директор фабрики, що особисто прийшов на зустріч, справив на обох невимовне враження. Не те щоб він був надто гарним чи молодим, — років йому було під сорок, а зовнішність легко вписувалася в середньостатистичні параметри, — але Єгор Денисович блищав, або навіть виблискував, од кінчиків начищених черевиків до густющої чуприни на маківці. Блищали пустотливі очі; блищав значок на лацкані піджака. Ця людина не вписувалася в уявлення про провінцію: він був столичний до останньої складки на дорогих штанях. Його манера говорити, всміхатися, пропонувати дамі крісло не могла не змусити двох незаміжніх жінок затріпотіти ніздрями, ловлячи запах «Givenchy», що оточував директора.

Відклавши «на потім» власне ділові питання, Єгор Денисович почав із питань художніх. Він, виявляється, уважно вивчив Нінині ескізи, отримані електронною поштою (а Ніна думала, що надсилає їх тільки для годиться!). Ідея колекційних шахів із натурального дерева здалася йому надзвичайно цікавою:

— У нас, знаєте, основна частина потоку — прості й стандартні речі, ми з них маємо головний прибуток, але душа прагне чогось такого! От чому ми з таким задоволенням розглянули пропозицію вашої фірми.

— Ось пакет документів, — Олена вийняла з портфеля стос паперів, але Єгор Денисович зупинив її порухом брови.

— Так-так, це ми зробимо, це трохи пізніше… Віронько, де там наша кава?

Тон, у якому він звернувся до секретарки, остаточно купив Нінине серце.

— Мій беззаперечний фаворит — оцей скандинавський набір, — продовжував директор, дивлячись їй просто у вічі, ледь усміхаючись, так що не було сумніву: розмовляти з Ніною — радість. — Аси проти турсів, білі проти чорних… Скажімо прямо, шахи — не масовий вид спорту, як сувенір — теж доволі заяложено, але оці ваші ескізи, Ніно Вадимівно… Ми повинні це робити. Думаю, зі скандинавського набору почнемо, — він потряс аркушем, на якому зображений був шаховий король Один. — Ви не просто художник, ви знайомі з технологією деревообробки, а це ж не пластикове штампування!

— Нам би треба з’ясувати щодо розкладки прав і грошей, — нетерпляче нагадала Олена.

— Так-так, — Єгор Денисович звернув свій погляд тепер на неї, і усмішка на його губах миттю вбила щойно народжене Оленине роздратування. — Думаю, ми остаточно все погодимо за два-три дні.

Ніна подумки застогнала. Вони збиралися виїхати із Загорівська найпізніше завтра вранці.

— Два-три дні?!

Олена зробила багатозначну паузу. Секретарка Віронька поставила перед нею чашку кави з примощеною на блюдечку квадратною шоколадкою; Єгор Денисович заусміхався ширше.

— Ну, — сказала Олена, — ми розраховували… У нас велике завантаження, думаю, наше керівництво…

— Ми, я думаю, підготуємо дуже цікавий для вашого керівництва договір, — м’яко сказав Єгор Денисович. — Гадаю, воно буде задоволене вашою роботою.

Олена, судячи з обличчя, гірко подумала про шефа, котрий із нею спить, але не цінує нітрохи. А Ніна, на диво, зраділа: перспектива творчих бесід із директором чомусь підвищила їй настрій.

— Зворотні квитки ми вам замовимо, — запевнив Єгор Денисович. — Наш кур’єр привезе прямо до готелю.

— Добре, — погодилась Олена. Ніна обмежилася покивом.

Єгор Денисович їй усміхнувся — поза сумнівом, це була адресна, дуже особиста усмішка:

— Ви втомилися з дороги, чи не так? Увечері ми могли б зустрітись, у нас на території є чудова кав’ярня. І обговорили б за чашечкою чаю художній аспект проекту… Гарна ідея, як ви гадаєте?

Рушник у номері замінили, палас заново пропилососили і навіть вікна, здається, поспіхом протерли знадвору.

— Я на дивані, — сказала Олена. — Люблю спати на дивані, якщо сама. Ти, якщо хочеш, забирай собі це дурнувате двоспальне…

І замовкла, зупинившись перед вхідними дверима. Ніна, витягнувши шию, зазирнула Олені через плече: коли вони заходили десять хвилин тому, ніяких паперів тут не було. А тепер зі щілини під дверима стирчав жовтогарячий прямокутний аркуш.

— Спам якийсь, — пробурмотіла Ніна.

Вона витягла папірець із-під дверей; аркуш був щільним, без картинок, із текстом на одному боці: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про допущену вами заборгованість за електроенергію. Сума заборгованості становить три тисячі сорок рублів п’ятдесят копійок. Оплата має бути здійснена впродовж двадцяти чотирьох годин».

— Маячня, — розгублено буркнула Ніна.

— От козли бородаті, — сказала Олена, знову дратуючись. — Ну, я їм влаштую заборгованість, я їм…

— Стривай, — швидко сказала Ніна. — Я сама.

І, знову взувшись, спустилася до адміністраторки.

Досі ще бліда, але з оновленою косметикою, дівчина поводилася, наче нічого й не сталось, і всміхалася — хоч і натягнуто.

— Скажіть, будь ласка, — звернулася до неї Ніна, — оцей аркушик нам підсунули під двері — хто підсунув, навіщо, і що це означає? І поясніть, будь ласка, як тут опинилося прізвище, ім’я, по батькові Олени Вікторівни?

Дівчина, щойно глянувши на жовтогарячий прямокутник, раптом пополотніла ще дужче — просто позеленіла — і хитнулася за стійкою, наче готова зомліти. Ніна за неї злякалася.

— Вибачте, — пролепетала адміністраторка. — Це… у нас у місті…

— Що у вас у місті? — Ніна говорила тихо, але дуже твердо. — Ви ж розумієте, щодо заборгованості — повна маячня, ми вранці приїхали, і ми нічого не могли заборгувати «міському управлінню електричних мереж»… Існує взагалі в природі таке управління?

— Н-не знаю, — промимрила дівчина. — Це… я не знаю, як пояснити. Ніхто не ходив коридором. Ніхто з персоналу не міг таке підсунути.

— А дані? Чи не з вашої облікової картки?

— Не знаю, — дівчина опанувала себе. — Нічого не можу сказати. Звертайтеся до старшого адміністратора, він буде після четвертої.

— Дивні жарти, — Ніна знизала плечима. — І дивна помста. Моя супутниця… людина нервова, але рвані рушники в номері — це теж непорядок, правда?

— Це не помста, — крізь зуби сказала дівчина. — Я тут узагалі ні до чого. Але якщо… якщо хочете… — вона перевела подих. — Їй треба ці гроші, оцю суму, що там зазначена, кому-небудь віддати. Або купити на ці гроші ліків і віднести до лікарні. Або просто милостиню… роздати.

— Зараз, — жовчно відгукнулася Ніна.

— Ну, що там? — прокричала з ванної Олена, коли Ніна причинила за собою двері номера.

— Пропонують тобі милостиню роздати на ці гроші, — буркнула Ніна.

— Що, отак, сто баксів — милостиню? Кучеряво вони живуть у своєму Задрипанську!

Ніна зім’яла аркушик і викинула у пластиковий кошик для паперів.

Вечір удався.

«Бесіда за чашечкою чаю» вилилась у вечерю за пляшкою доброго вина. Ніна підсвідомо чекала розчарування: коротка зустріч, повна недомовок, бажаніша за довгу бесіду; чарівний директор зблизька міг виявитися недалеким і пустим.

Однак не виявився.

Він знався на живописі, він спеціально їздив на театральні прем’єри, він збирав колекцію джазу. Він говорив компліменти природно, як воду пив, а помічаючи дрібні вади ескізів, говорив доказово й точно. До кінця вечора вони домовилися бути на «ти»; Олена, купаючись у периферійних шарах приємної бесіди, спостерігала за Ніною з певним смутком.

Машина директора підвезла відрядниць до порога готелю. Йдучи до сходів, Ніна встигла помітити напружений погляд адміністраторки; дівчину мали змінити над ранок.

— Це добре, Нінель, — міркувала Олена, влаштовуючи собі лігвище на дивані. — Це тобі корисно… Ти ж гарна, розумна, талановита жінка, але одна, а чому? Занадто ти гарна для середньостатистичного мужика. Мужик це розуміє. Ти це розумієш…

— Оленко, — сказала Ніна, — спати час.

— Ні, а я кажу, що це добре! Обручки на пальці в нього немає. Сімейний стан — невизначений. І на тебе дивиться, знаєш, із цікавістю, я цей погляд чудово відрізняю…

— Іди спати, Оленко.

— Ну, давай. Я завтра вранці поїду з договорами розгрібатися, а ти спи, якщо хочеш, хоч до обіду…

Накинувши халат, Ніна навшпиньки пішла до ванної — і в коридорі раптом спинилася.

З-під вхідних дверей визирав білий аркуш. Ніна взяла його до рук.

«Олено Вікторівно, можете не вірити, — прочитала роздрукований на принтері текст. — Але ці гроші треба віддати кому-небудь за двадцять чотири години. Будь ласка, зробіть це. Будь ласка. Інакше буде пізно».

— Оленка?

Олена вже спала, натягнувши ковдру ледь не на саму маківку. Чи вона забагато випила, чи добряче вимоталась минулої безсонної ночі.

— Оленко!

Немає відповіді. Термосити змучену людину, яка щойно задрімала, Ніна не наважилась; тим паче, що привід був… не дуже приємний, звісно, до того ж надто сумнівний.

Подумавши, вона поклала білий аркуш на тумбочку біля Олениної подушки. Зрештою, завтра нехай сама вирішує, кого покарати за цей затяжний і дурний жарт.

Ніна прокинулася посередині дня. Сонце билося в затягнуті штори. Олени не було: поїхала на фабрику. Білий аркушик, зім’ятий, валявся в сміттєвому кошику; що ж, Оленине рішення було цілком природним — наплювати на здирників.

Після вчорашньої вечері трохи гула потилиця. Ніна ретельно причепурилася (мабуть, ретельніше, ніж звичайно) і вирушила на екскурсію містом Загорівськом.

Нова адміністраторка зустріла й провела її привітною усмішкою. Ніна хотіла про щось запитати, але передумала: не виходило сформулювати питання так, щоб не звучало по-ідіотському.

Вона брела, розглядаючи вітрини, точніше, своє в них віддзеркалення. Їй майже тридцять років; вона не кістлява, але фігура гарна. Не красуня, але жінка цікава, і стежить за собою; але що, як Єгорові, з яким Ніна тепер на «ти», просто подобається фліртувати з панянками у відрядженні?

Він називає її художником, він кілька разів давав зрозуміти, що цінує її «глибокий творчий світ». Він відзначив її срібний браслет, авторський, із двома ящірками. Він людина зі смаком; чим закінчиться ця поїздка? І чи почнеться що-небудь після неї?

Учора він обіцяв запросити Ніну й Олену до себе на дачу. Обом цілком ясно, що запрошено Ніну, а Олена, яка вчора вдень вислухала по телефону вибачення від шефа, може тактовно відмовитися під яким-небудь приводом. Дорослі люди, не школярі. І все-таки — що це? Невже — на один раз?

А що, як назавжди? Трапляються ж дива?

Вона сумно всміхнулася своєму віддзеркаленню.

Біля входу в парк напроти аптеки на розі сумирно сидів одноногий старий. Перед ним на асфальті розстелений був брезент, на брезенті вежею височіли лисички. Старий сидів, склавши великі долоні на єдиному коліні, і дивився кудись удалину; Ніна раптом зупинилася, згадавши вчорашню дивну сцену, молодика на «міцубіші», який щедро роздав милостиню, погляди бабусь йому вслід…

Вона витягла сотню рублів із гаманця й поклала старому на лисички. Той швидко звів очі.

— Це просто так, — швидко сказала Ніна, — мені гриби нема на чому готувати, я приїжджа…

Старий зневажливо стиснув губи. Чи Ніні привиділася зневага? Хай там як, вона відійшла з неприємним осадом на душі й невдовзі повернулася до готелю.

— Куди підемо обідати?

Олена повернулася до другої години, цілком задоволена зустріччю.

— Завтра все закінчимо й увечері змотаємося додому… Чи ти хочеш побути ще? Га?

— Та ну, — пробурмотіла Ніна.

— Чого ти така кисла?

— Голова болить.

— У мене теж весь час потилиця ниє… Дивне якесь містечко. Люди дивні. Наче всміхаються, а в самих оченята бігають. То куди ми підемо обідати?

— А що, є вибір? — пробурмотіла Ніна. — До кав’ярні, нижче по вулиці. Мені там учора сподобалося.

— Ціни там непогані, — пробурмотіла Олена, — ціни, справді…

Вона зупинилася й насупилася, дивлячись повз Ніну — наче замислившись про щось раптово й глибоко.

— Ти чого? — запитала Ніна.

— Може, це в них секта якась? Типу, сплати рахунки земні, то на Страшному суді буде пізно. Або просто з приїжджих бабки вимагають? Так примітивно, знаєш, ніякий дурень не піддасться…

— У циганок виходить.

— То ж циганки… — Олена взяла халат, накинутий на спинку крісла. — От зараза, антистатик удома забула, струмом б’юся сьогодні цілий день… Тебе Єгор уже запросив на дачу?

— Ні.

Заграв мобільний телефон. Олена проникливо всміхнулася.

— Так, — Ніна постаралася втримати губи, які мимоволі роз’їжджалися до вух. — Так, Єгоре. Добрий день…

Олена, махнувши їй рукою, зникла за дверима ванної.

Хвилин десять вони говорили про техніки живопису, про ковальську справу та деревообробку. Єгор запросив Ніну помилуватися його колекцією старовинних олов’яних солдатиків — її почав збирати ще Єгорів дід, генерал, батько продовжив, а Єгор примножив. На жаль, Олена Вікторівна сьогодні ввечері не зможе прийти: їй треба посидіти з документами.

Ніна закінчила розмову з палаючими вухами й порожньою, мов повітряна кулька, головою. Летить же, летить, як метелик на вогонь, і знає, що потім каятиметься…

Але буває ж чудо?!

Олена, посміюючись, вийшла з ванної з рушником у руках:

— Ну й вигляд у тебе… Не бійся, подруго. Він класний мужик… Зараз підемо, я тільки пошту перевірю.

Вона відкрила ноутбук на краю дивана, здула з носа вологе пасмо, тихенько заспівала під ніс:

— Ніж я подарую тобі, ти виграв, бери…

Спершу вона замовкла. Потім із горла вирвався хрип. Олена обома руками вчепилася в ноутбук, її волосся стало сторч, тіло затряслося, забилося в судомах. З ноги злетів жовтий капець із веселим зайцем.

Посипалися іскри — цілий сніп.

Ніна закричала. Олена раптом сіпнулася дуже сильно, дріт вислизнув із гнізда в корпусі ноутбука, і Олена ватяною лялькою повалилася на журнальний столик.

Пахло горілим.

— Це нещасний випадок, — сказав лікар «швидкої».

Ніна ридала в адміністраторській. Її накачали валер’янкою, корвалолом, ще якоюсь пахучою гидотою, але ліки, звісно ж, не допомагали, і вона ридала безперервно вже майже годину.

— Очевидно, на корпус ноутбука пробила напруга з мережі… А вона вийшла з ванної й узялася мокрими руками, — лікар говорив і дивився вбік. — На жаль… тепер почастішали випадки… коли люди гинуть отак.

Ніна розридалася голосніше.

— Ми, зрозуміло, повідомимо міліцію, — сказав лікар. — їхня справа — встановити, що не було насильницької смерті… тобто була, але це нещасний випадок… А ми нічим не можемо допомогти. Тільки тіло відвеземо… Як ви збираєтеся його транспортувати?

— Що?

— Треба повідомити рідних, близьких, вони ж забиратимуть тіло?

— О Господи…

Друга адміністраторка, статечна повна тіточка, підсунула їй нову склянку води.

— Я поїду додому, — сказала Ніна, і зуби її стукали об скло. — Я поїду… сьогодні… я не можу залишатися.

— Це навряд чи можливо, — м’яко сказав лікар. — Я все розумію, але міліція повинна скласти протокол, закрити всі питання… До того ж, куди ви поїдете в такому стані? Нехай вам дадуть інший номер, прийміть снодійне… Хочете, я зараз вам дістану таблеточку? Постраждала вам подруга, родичка… чи ні?

— Колега, — схлипнула Ніна.

— Ви були дуже дружні?

— Ні… так, по роботі.

— Ви мені вибачте, але тисячі людей щодня гинуть в автокатастрофах, від нещасних випадків, від хвороб… Я розумію, все сталося у вас на очах. Але мине час, ви заспокоїтеся…

— їй погрожували! — раптом згадала Ніна.

Лікар звів брови:

— Хто?

— Підсунули під двері аркуш із вимогою грошей. Три тисячі рублів… із копійками.

Лікар швидко кліпнув. І ще раз; через кілька секунд Ніна зрозуміла, що в нього нервовий тик.

— Ви ж самі свідок, усе бачили, — сказав лікар відстороненим, майже байдужим голосом. — Хто міг її вбити? Крім простого… змінного струму з розетки?

Міліція з’явилася через годину й вилучила Оленин ноутбук. Точніше, те, що від нього лишилося.

— Видно неозброєним оком, — сказав хлопець у погонах, що взяв на себе роль експерта. — Ось, навіть клавіші спеклись… А шкода, гарна була машинка.

— Як таке може бути? — запитала Ніна, яка на цей момент утомилася плакати й не відчувала нічого, крім пекельної слабкості.

Міліціонер знизав плечима:

— Та мало що…

Жаліслива адміністраторка справді дала Ніні інший номер. Гарячково зібравши речі, здригаючись щоразу, як на очі траплялося щось із Олениного, Ніна перебралася до такого самого напівлюкса, але на поверх вище, і звідти перетелефонувала Єгору Денисовичу.

Той був вражений новиною так, що аж почав заїкатися:

— Н-не може бути. Б-боже, Ніночко, скільки тобі довелося пережити… Я приїду.

— Не треба, — сказала Ніна. — Я замовила таксі, через півгодини виїжджаю на вокзал.

У слухавці запало мовчання.

— Розумію, — нарешті сказав Єгор. — Але ж хтось повинен… закінчити всі справи, забрати тіло з трупарні…

— Не я, — прошепотіла Ніна. — У неї є колишній чоловік, є наш шеф, зрештою… Завтра хтось приїде, або післязавтра, і все влаштує. А папери я все одно не можу готувати, я нічого в цьому не тямлю…

— Розумію, — знову повторив Єгор. — Справді, напевно… їдь, — його голос зміцнів. — Зателефонуй як-небудь.

— Ага.

Порив вітру розчинив кватирку. Ніна здригнулася; гроза, що збиралась із самого обіду, підійшла зовсім близько. Далека блискавка, що беззвучно прокреслила небо, нагадала Ніні сцену Олениної загибелі. Вона знову схлипнула.

У неї ще вистачило мужності повернутися до старого номера і скласти у валізу Оленині речі. Тремтливими руками вона застебнула блискавку; що ще вона може зробити? Тільки здати валізу адміністраторці на зберігання, щоб родичі або ті, хто приїде по Олену, могли забрати й її багаж…

Надворі знову гримнув грім.

Волочачи за собою валізу, Ніна вийшла з готелю. У напівтемряві перед ґанком стояла машина з «шашечками» на даху — знайома «копійка», та сама, що везла їх з Оленою вчора вранці.

Ніна зціпила зуби, сіла на переднє сидіння й заборонила собі думати про іскри та електричний тріск, про жовтогарячий папірець із рахунком, і взагалі заборонила собі думати.

Машина рушила, і водночас рушила з неба злива.

У місті було на диво багато машин о цій порі. І всі вони рухалися повільно, наче пливли в широких калюжах, і темно-коричневе море води лизало їхні колеса.

Потім вибралися на трасу. Водій не гнав — їхав обережно; Ніна раз у раз поглядала на годинник. Вона майже не сумнівалася, що візьме квиток просто перед-відходом, але спізнюватися на поїзд не можна було.

Вітер розгойдував дерева, зривав із них листя, що не встигло пожовкнути; дощ то майже вщухав, то знову лив стіною. Зблискували далекі громовиці, і зі значним запізненням долинав грім.

— Ну й погодка, — бурмотів водій. — І не сидиться людям удома…

Ніна мовчала.

На половині дороги зателефонував шеф. Голос його тремтів:

— Це правда?!

Перед від’їздом Ніна написала йому смс.

— Так, — Ніна схлипнула. — Я повертаюся.

— Господи… — сказав шеф і від’єднався.

Дощ ущух. Тільки вітер рвав дерева з такою силою, наче збирався повиривати з корінням.

— Ну й погодка, — знов пожалівся водій.

Траса виявилася порожньою й просторою. Десь поділися всі фури та лісовози, не було видно й жовтого автобуса. Наче за помахом величезної руки, розійшлися хмари, і з’явилося ще не темне, прикрашене величезним місяцем небо; над трасою, ніби нотний стан, тяглися високовольтні дроти, і навіть крізь шум машини чулося низьке тріскотіння.

— Ну й пого… — почав водій.

У цю мить попереду блиснув велетенський фотоспалах. Щось гримнуло, здригнулася земля, і дріт, чорний і гнучкий, як п’явка, застрибав на мокрому асфальті. Там, де він торкався землі, з тріском злітали білі іскри.

Ніна встигла тільки глибоко вдихнути. На щастя, сідаючи в машину, вона за звичкою пристебнулася; водій загальмував так, що пасажирку жбурнуло на пасок. Іскри, блискавки, блискучі зиґзаґи стрибали по асфальту, розповзаючись від дроту; машина зупинилася боком, майже впоперек дороги, за кілька метрів од цієї краси.

— Свят-свят-свят, — прошепотів водій.

Різкий, зморшкуватий, літній, він чимало бачив у житті. Між великим і вказівним пальцями правої руки в нього було нерозбірливе татуювання; жваво здавши назад, він розвернувся через подвійну осьову й, ні слова не кажучи, погнав назад до Загорівська.

— Але… — Ніна насмілилася подати голос. — Як же… Куди ми їдемо?

— Бачила? — уривчасто запитав водій.

— Треба зателефонувати до ремонтної служби…

— «У ремонтну», — голос водія сочився жовчю. — Знав би — не поїхав…

— Але мені треба на вокзал! Я спізнюся на поїзд!

— Тебе не випускає, — крізь зуби пробурмотів водій.

— Хто?

— Мене йому не випускати без потреби, я щодня туди-сюди мотаюся, он і сьогодні був… Це ти.

— Ви ж везете мене на вокзал, я гроші плачу!

— Гроші не мені, — так само уривчасто сказав водій. — Гроші роздай тим, хто бідує. Ту суму, на яку рахунок.

— Рахунок?!

Він на секунду повернув голову:

— Та не лякайся. Це не страшно. Просто роздай гроші, і він відпустить. Ти ж рахунок одержала, так?

Ніна мовчала.

— З приїжджими біда, — пробурмотів водій. — Місцеві вже знають. Без питань. Одержав рахунок — розплатився, все.

Машина проїхала повз великий щит: «Ласкаво просимо до Загорівська!»

Жаліслива адміністраторка вчасно виявила, що в Ніни з Оленою оплачено двомісний напівлюкс до самого завтрашнього вечора. Ніна повернулася до номера, звідки вийшла годину тому, й знесилено впала на ліжко поверх покривала.

Треба було зателефонувати шефові. Треба було, напевно, зателефонувати Єгорові Денисовичу; Ніна заплющила очі, збираючись ніколи більше їх не розплющувати. У цю хвилину у двері делікатно постукали.

Прийшов слідчий — літній чоловік у цивільному, з портфелем, що належав, напевно, ще його дідові-енкавеесівцю:

— Вам треба підписати протокол, Ніно Вадимівно. Прошу, будьте такі ласкаві.

Кількість увічливих зворотів у його мові прикрасила б парадний ролик про етикет у міліції. Він схожий був на актора Малого театру, що грає роль слідчого. Або на неправильно запрограмованого робота; говорячи, він дивився вбік, від цього його слова здалися особливо фальшивими.

— Який протокол? — здивувалася Ніна.

— Ви ж свідок насильницької смерті… нещасного випадку. Будьте ласкаві, подивіться.

Вона переглянула папери, хоч рядки розпливалися перед очима. Це був досить точний опис готельного номера й послідовних дій Олени: вийшла з душу, в халаті пройшла до дивана, взяла в руки ноутбук, під’єднаний до готельної мережі, двісті двадцять вольт. Відбулося коротке замикання…

Ніна залишила косий підпис у місцях, помічених позначками:

— А чому ви взагалі цим займаєтеся? Справи ж не порушено?

— Я повинен, — слідчий кліпнув. — Я відстежую всі… такі випадки.

— Які — такі? У вас що, люди пачками гинуть на рівному місці?

Слідчий знову кліпнув і скосив очі:

— Не затримуватиму вас. До побачення.

— Стривайте! Я подумала… Я думаю, хтось спеціально зіпсував ноутбук моєї колеги, коли ввійшов до номера, поки нас там не було… Розумієте?

— Це буде складно довести, — сумно визнав слідчий.

— Їй погрожували! Я вже казала — вона одержала дурний рахунок на дивну суму, і адміністраторка порадила їй роздати ці гроші бідним!

— А, — тьмяним пластиковим голосом сказав слідчий. — Цікаво.

— Що цікавого? Людину, можливо, вбили, є мотив…

— Мотив?

— Вона дуже грубо розмовляла з адміністраторкою… Тією самою, яка радила роздати гроші злиденним… А уявіть, якщо в когось є доступ до трансформаторної, і можна підлаштувати, наприклад, стрибок у мережі…

Ніна затнулася. Її знання з електротехніки обмежувалися шкільним курсом фізики, та й то напівзабутим. Однак звичайний здоровий глузд підказував, що, якби стрибнула напруга в мережі — погоріли б усі прилади в готелі, а не тільки Оленин ноут.

— Зрозуміло, — таким самим пластиковим голосом підсумував слідчий. — Спасибі. Ми все перевіримо.

І він пішов.

Вітер за вікнами завивав дедалі тихіше, запилюжені тюлеві штори ледве гойдалися. Ніна згадала, що вчора, рівно добу тому, в цей самий час вони з Оленою, хмільні й веселі, сиділи з Єгором у ресторані й говорили про скандинавську міфологію; віддалеки ледве чутно прогримів грім.

Вона прокинулася від тихого стуку у двері. Стук давно вже вплітався в її сон — вкрадливий, ледь чутний і водночас дуже наполегливий. Так можна стукати годинами, місяцями — доки той, чию увагу прагнуть привернути, прокинеться.

— Хто там?!

Ніна підхопилася від жаху. Серце калатало, коли вона зазирнула у вічко: біля входу до номера стояла позавчорашня молода адміністраторка, жертва Олениного гніву.

— Що вам треба? Котра година?!

Дівчина мовчки ввійшла й зачинила за собою двері. Очі в неї були червоні, ніби вона цілу ніч ридала. Ніна здивовано відступила, дозволяючи їй зайти до кімнати; адміністраторка поклала на журнальний столик зім’ятий жовтогарячий папірець: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про допущену вами заборгованість за електроенергію. Сума заборгованості становить три тисячі сорок рублів п’ятдесят копійок. Оплата має бути здійснена впродовж двадцяти чотирьох годин».

— Я не винна, — тихо сказала дівчина. — Я попереджала.

Ніна обома руками схопила її за комір форменої білої блузки:

— То це ти підлаштувала? Ти?!

З цим криком Ніна прокинулася; ніякої адміністраторки не було. Був ранок, і досить пізній. За вікнами знову світило сонце, а в кімнаті густішала духота: лягаючи, Ніна забула відчинити кватирку.

Калатало, вистрибуючи, серце. Ніна застогнала; нічого, короткий сон кращий за тривале безсоння. «Сьогодні, — вирішила Ніна, — я повернуся додому будь-що-будь. Хоч пішки піду».

Вона босоніж пройшла до ванної — і тільки дорогою назад помітила жовтогарячий прямокутник, що визирав з-під дверей.

Проковтнувши грудку слини з присмаком металу, нахилилася й узяла папірець.

«Тормасова Ніно Вадимівно, міське управління електричних мереж повідомляє про допущену вами заборгованість за електроенергію. Сума заборгованості становить п’ятдесят два рублі сорок п’ять копійок. Оплата має бути здійснена впродовж двадцяти чотирьох годин».

Молода адміністраторка знову була на посту — така ж бліда й червоноока, як у Ніниному сні.

— Доброго ранку, — сказала їй Ніна.

Адміністраторка вичавила усмішку.

Ніна озирнулась: у холі не було нікого; крізь скляні двері виднілася вулиця, і незмінний літній таксист курив біля своєї «копійки». Ніна поклала на край стійки жовтогарячий твердий прямокутник.

Адміністраторка уривчасто зітхнула.

— А якщо я піду з цим до міліції? — тихо спитала Ніна.

— Вони вам скажуть сплатити, — відгукнулася дівчина, не дивлячись Ніні у вічі.

— Здирники, — промурмотала Ніна. — Але п’ятдесят два рублі? Через це шура-буря? Через п’ятдесят два рублі?!

— Йому байдуже, — дуже тихо сказала дівчина. — Якщо рубль недоплатити чи десять копійок — йому однаково.

— «Йому»? Хто він такий?

Дівоча усмішка перетворилася на гримасу:

— Ви б не ставили… запитань. Ви б просто зараз пішли й віддали ці гроші… кому захочете. Тим, хто бідує.

— Вам, наприклад?

Дівчина здригнулася від жаху:

— Тільки не мені. Я на роботі!

— Погане у вас містечко, — з натиском сказала Ніна. — Але я слідчому все розповіла. І ще розповім, кому треба, тільки вже не тут. Я сьогодні їду.

— Якщо він вас відпустить.

— Що?!

Адміністраторка звела очі:

— Ви вже вчора намагалися виїхати? У нас швидко поширюються чутки…

Ніна озирнулась. Таксист біля входу протирав на машині дзеркало; ну аякже.

Одне бентежить: можна уявити собі лиходія, що ламає ноутбук, що влаштовує стрибок напруги. Але лиходій, який обриває дроти високовольтної лінії?

Гроза. Ураган. Випадковість.

— Ремонтники цілу ніч марудилися, — сказала адміністраторка. — Ця гілка, вона ж фабрику живить… Насилу до ранку полагодили.

Не відповідаючи, Ніна вийшла надвір. Холодно кивнула таксистові, той відповів суворим настороженим поглядом.

Ніна спустилася вулицею на ріг, до аптеки. Учорашнього одноногого старого не було біля входу в парк; Ніна зайшла до аптеки, купила ще баралгіну, неуважно оглянула виставку білих та кольорових коробочок на вітрині. Наткнулася поглядом на скриньку з оргскла: «Допоможіть дитині…» Діагноз, фотографія. Жменя сірих купюр. Як звичайно.

Ніна вийняла з сумки шістдесят рублів десятками і вкинула до щілини.

їй майже стало соромно. Ця дитина, найімовірніше, реальна, і діагноз її реальний; що змінять у її долі шість дрібних папірців? Зате Ніна сплатила невідомий рахунок, і, от ганьба, їй полегшало на душі.

Варто було вийти надвір, як зателефонував шеф. Він уже заспокоївся і був діловитий, як завжди; у п’ятницю по Олену приїде машина від фірми, труна вже є, колишній чоловік дав грошей, родичі з’явилися, ну, й колеги скинулися. Похорон у понеділок.

— Я сподіваюся, ти до понеділка приїдеш? А, так, розумію. Приїдь, ми тебе чекаємо.

Рутина — найкращий засіб від смутку. Шеф розпоряджався похороном, як звичайно розпоряджався замовленнями й поставками, труна перетворилася на ресурс, який одержують за закладною. Ніна глибоко зітхнула, але в цей момент телефон задзвонив знову:

— Як ти, Ніночко? Я цілий ранок чекав, що ти зателефонуєш…

У голосі Єгора Денисовича чувалася справжня тривога й щире співчуття. У Ніни стало тепліше на серці:

— Я не змогла вчора виїхати. Дріт упав просто на трасу…

— Жах! Я знаю… У нас був аврал уночі, у мерії не спали, на фабриці не спали… Полагодили, слава Богу. Якщо ти не виїхала — може, все-таки приїдеш на дачу?

Ніна закусила губу.

— Не знаю, — зізналася чесно. — Після того, як Олена…

— Я все розумію! Але чи треба тобі зараз лишатися самій? Олена Вікторівна була складною жінкою, ти з нею, як я розумію, не товаришувала, але наодинці після такої історії… не можна! А ми просто посидимо, поговоримо, чаю вип’ємо… Приїдь, добре? Я машину пошлю.

— У мене готель тільки до вечора.

— Переночуєш на дачі. А завтра тебе відвезуть до поїзда. Я ж чую, який у тебе голос. Ти не повинна лишатися сама!

— Дякую, — нарешті погодилася Ніна.

Імовірно, її запас горя за Оленою вичерпався: висохли сльози, повернулися апетит і почуття гумору. Вона ситно пообідала в кав’ярні, купила огірок у крамниці навпроти, повернулася до номера й замислено наклала маску. Так, вона змарніла від тривог і переживань, але якщо прибрати припухлість повік, то загалом струс пішов її обличчю на користь: додався блиск в очах, трохи гарячковий, але дуже цікавий. Тоншим і виразнішим став овал лиця; Ніна із задоволенням прийняла душ, уклала волосся й зрозуміла, що щаслива.

Буває ж диво? Може, все її життя стоїть тепер на порозі свята, щасливого перевороту, чарів; Олена мертва, а вона, Ніна, жива, і живий Єгор. Їй було соромно й незрозуміло, як можна радіти сьогодні після всього того, що сталося вчора. Але буває й диво.

Молода адміністраторка здивовано витріщилася, коли Ніна, підтягнута, пахуча, з неуважною усмішкою на обличчі, спустилася з речами до холу. Поклала картку на край стійки:

— Усе, до побачення. Сподіваюся більше не повернутися.

— До побачення, — відгукнулась адміністраторка ледве чутно.

І щось додала, але Ніна не розчула що.

У Єгора був старовинний програвач і колекція вінілових платівок. Ніна ніколи б не подумала, що чорні блискучі диски, такі дорогі в дитинстві, досі можуть викликати в неї захват.

— Акустично — зовсім інше! Ти послухай…

І Єгор поставив Вертинського, платівку таку прадавню, що й у Ніниному дитинстві її вважали б антикваріатом.

«Над морем рожевим півмісяць завис, у кризі вино, у саду кипарис…»

Вони трохи танцювали. Дуже багато пили. Допили вдвох пузату пляшку «Хеннессі».

«Послухай, невже це минуло давно? Таке саме море, те саме вино…»

Дача, двоповерховий особняк із блискучим паркетом у холі, з колонами біля входу, з безмежно затишною, хоч і величезною вітальнею, здалися Ніні декораціями до мексиканської драми. У неї на очах крізь натуральну шкіру проступав дерматин, якого не було, не могло бути в цьому будинку. У неї на очах прониклива пісня зі зворушливої ставала вульгарною.

«Ні, це не так, я скажу по секрету — нас тоді занесло десь на іншу планету…»

— Я втомилася, — сказала Ніна, обережно вивільняючи руку з гарячої долоні Єгора.

— Я розумію… Ти так багато пережила…

Від цієї репліки її ледь не знудило. «Причина в мені, а не в ньому, — зізналася вона собі, перемагаючи алкогольну слабкість. Причина в мені. Це я винна».

— Там для тебе готова кімната, — ласкаво сказав Єгор.

У цю мить вона з вдячності готова була його розцілувати.

Швидко вийшовши з вітальні, де горіли свічки, вона піднялася мармуровими сходами до гостьової кімнати, в якій могли вільно розміститися п’ятеро людей. Ледь умившись, ледь стерши з обличчя так ретельно накладений макіяж, вона впала на широченне ліжко; перед очима в неї стрибали електричні іскри.

Вона одержала жовтогарячий рахунок уранці, о пів на десяту.

Зараз перевалило за північ, почалася нова доба. Вона сплатила рахунок учасно. Як дисциплінований платник. Чому ж їй так страшно й млосно?

Вона ж зараз не в готелі з його істеричними адміністраторами, з його розхитаними розетками.

І завтра вона поїде додому. Вибачай, Загорівську.

І ще…

Без стуку відчинилися двері. На порозі стояв Єгор у розгорнутому халаті на голе тіло, з великим апельсином у руці.

«І це мені теж сниться», — з жахом подумала Ніна. Тремтливою рукою намацала вимикач лампи біля ліжка.

— Ніночко, — огорнутий м’яким світлом, Єгор ступнув уперед, п’яно всміхаючись од вуха до вуха.

— Я ж замкнулася, — пролепетала Ніна, — здається… Єгоре, я ж сплю!

Густа хвиля коньячного духу підтвердила, що вона не спить.

— Вийдіть геть, — пролопотіла вона, з переляку заговоривши чужими словами. — Іди звідси!

— А це називається «динамо», — з ласкавим докором проворкотав Єгор. — Недобре накручувати динамо, Ніно, ти ж уже не дівчинка…

І, впустивши халат на килим, він пішов до неї, широко розставивши руки.

Ніна з сумом чекала; вона чомусь ніколи не думала, що може стати жертвою зґвалтування. Тепер, дивлячись на голого чоловіка, котрий іде через кімнату, вона чудово розуміла, що протестувати, звісно, можна, але марно. Жінка, котра приїхала на чужу дачу з ночівлею, котра пила з хазяїном коньяк при свічках, в очах громадськості — і частково у власних — уже боржниця, якій виписали рахунок, і вона мусить його сплатити. Вона не розуміла, як їй міг подобатися Єгор: тепер, коли з директора злетів лиск і блиск, він став не більш привабливим, ніж туша кабана на бійні. Коритися було принизливо, пручатися — нерозумно; вона чекала, гарячково перебираючи варіанти, коли Єгор раптом упустив апельсин.

Бліде його тіло витяглося й зігнулося дугою.

З-під босої ступні віялом полетіли іскри. Апельсин іще падав.

Єгор затріщав і захрипів. Його очі вилізли з орбіт, а волосся стало сторч. Лампа біля ліжка заблимала, наче намагаючись передати комусь сигнал абеткою Морзе.

І згасла. У темряві, пропахлій смаленим, Ніна відчула, як тіло повалилося на килим.

Світло в особняку вимкнулося повністю.

Ніні вистачило мужності знайти свій мобільник і скористатися ним, як ліхтариком, абияк одягтися й прикрити Єгора його халатом.

І вже аж потім вона вийшла на сходи й закричала, закликаючи охорону, яка неспокійно бродила з ліхтариками на першому поверсі.

Через півгодини знову запустили генератор, і вітальня освітилася електричним світлом. Ніна сиділа в кріслі з ногами й крутила в пальцях порожню коньячну чарку.

Приїхала «швидка». Лікар і медсестра були незнайомими. Вони констатували смерть і виїхали, не затримуючись.

Ще через годину з’явилася міліція — і серед інших той знайомий слідчий, що вмів говорити пластмасовим голосом. Він піднявся до гостьової кімнати й вийшов звідти через п’ятнадцять хвилин.

— Усе ясно, — він сів у крісло біля Ніни. — Там провід лежав просто на килимі. Ізоляція пошкоджена. Провід від лампи, розумієте?

— Ні, — сказала Ніна.

Слідчий допитливо глянув на неї:

— Єгор Денисович…

— Не було на килимі ніякого проводу, я його не пам’ятаю!

— Підіть і подивіться, будьте люб’язні. Він увесь обвуглився, провід, я маю на увазі. Добре, що пожежі не сталося…

— Дуже добре, — жовчно підтвердила Ніна.

— Справа буде гучною, — ніби вибачаючись, сказав слідчий. — Для міста це… Єгор Денисович — фігура номер один… Навіть мер не такий популярний.

— Я збираюся поїхати додому.

— Вибачте, найближчими днями не вийде, — голос слідчого набрав твердості. — Нещасний випадок із директором фабрики — це не випадок із вашою, вибачте, колегою. Вам доведеться лишитися. Буде порушено справу.

— Яку справу?!

— Про необережне поводження з… електропроводкою, наприклад. Залучать, можливо, монтажників… чи хто там відповідав за цей кабель.

— Я мушу повернутися додому! Термін мого відрядження скінчився!

— Він же не одержував рахунку? — раптом пробурмотів слідчий, дивлячись повз Ніну, ніби вдаючи, що говорить сам до себе.

— Ні, — відгукнулася вона повільно.

— Дивно… Що він робив, коли наступив на проводку?

Ніна мовчала.

— Ви заміжня?

— Ні.

— Тоді в чому проблема? Ви доросла людина, вільна, з ким хочете, з тим і…

— Аз ким не хочу?!

Слідчий нарешті на неї глянув:

— Тобто ви не хотіли?

— Ідіть к бісу.

— Єгор Денисович, — подумавши, сказав слідчий, — кілька разів потрапляв у делікатну, м-м, ситуацію… і відкуплявся. Нічого такого, ніяких малоліток… Просто… любив він це діло. Любив.

Аси проти турсів. Здрастуй, Фреє, я твій Тор; Ніна скорчилася в кріслі, обхопивши коліна руками.

— То що він робив, коли його… вбило?

— Ішов, — знехотя відгукнулася Ніна.

— До вас?

— Ні, пісяти!

Слідчий довго дивився на Ніну — і раптом пополотнів. Позеленів, наче побачив перед собою в кріслі смерть із косою.

— Я зроблю все, щоб ви виїхали з міста якомога скоріше, — сказав, ледь розліплюючи губи.

Уночі вузькою, але чудово відремонтованою дорогою Ніна поверталась до Загорівська на тому самому таксі «копійці», і за кермом сидів той самий літній водій. Фари вихоплювали з темряви асфальтову смугу на сотню метрів уперед.

«І дуже втомились, і дуже ми горді для вальсу вночі і гітарних акордів…» — настирливо повторювалося в Ніниній голові.

— Ось воно, гляньте, — сказав раптом водій крізь зуби.

Осторонь від дороги вгадувалася темна купа руїн.

— Тут жили отець Пилип зі своєю пані маткою. Суворий. Бувало, в піст пройде по базару, побачить прилавок, де м’ясо отак викладене, та й плюне на нього… Не посоромиться…

— Ого, — пробурмотіла Ніна.

— Лагодив церкву мало не сам, усе вмів. Електрика вигнав за матюки. Сам монтував проводку. І вдарило його струмом, не знаю як. Зайнялася пожежа… Усе згоріло: церква, будинок. Тіло витягти робітники не встигли. На цвинтарі поставили хреста над порожньою могилою… А пані матка його виїхала.

Машина розігналася на трасі, і руїни лишилися позаду.

— І що? — тихо запитала Ніна.

— А от що! — вагомо сказав водій. — Це було позаторік, у жовтні. Після того й стали надходити рахунки — іноді грішникам, а іноді й не зрозумієш за що. А буває, що й без рахунку когось… той. От як Єгора Денисовича, земля йому пухом.

— Він наступив на проводку, — сказала Ніна. — Це коротке замикання!

— І завжди так, — пошепки погодився водій. — Коротке. Коротше не буває.

— Чому ж ніхто про це не говорить? Чому всі мовчать?!

— Ти теж мовчи, — порадив водій, пожувавши губами. — Цілішою будеш, от що.

У повній тиші вони знову, як і вчора ввечері, проїхали повз великий щит: «Ласкаво просимо до Загорівська!»

Молода адміністраторка не спала. Нінина поява її не здивувала. Взявши паспорт, покрутила в руках:

— Виходить, будемо вас заново селити.

— Селіть, — меланхолійно погодилася Ніна.

Великий круглий годинник над адміністраторською показував пів на п’яту ранку.

— Мені незабаром змінюватися, — сказала дівчина.

— Змінюйтеся.

— Я взагалі добу через дві, просто попросили вийти підмінити…

— Скільки завгодно.

— Це правда, що Чукотського… що він помер?

Ніна не відразу зметикувала, що Чукотський — прізвище Єгорове.

— Так. Наступив на проводку.

Дівчина вийняла облікову картку:

— Я тут за вас сама заповню… Ви потім просто підпишіться, добре?

— Добре.

— Він був непоганий, — дівчина, здається, просто не могла змусити себе замовкнути. — Багато робив для міста… Та коли він прийшов на цю посаду, вже було ясно… Два роки тому, у жовтні.

— Так? — Ніна насторожилася. — І що було ясно?

Дівчина зрозуміла, що сказала надто багато.

— Мені потім рахунок прийде, — промовила жалісно.

— За що?

— За язик, — вона писала, не підводячи очей, виписувала друкованими літерами дані з Ніниного паспорта.

— Хто надсилає рахунки?

Дівчина зітхнула:

— Колишній начальник фабрики був узагалі золотий чоловік.

І в нього була дочка, ми в одному класі вчилися. Свєта. На медаль ішла. Така дівчина, ну — диво…

— І що сталося? — Ніна ковтнула, відчуваючи, як підступає холодок під горло.

— Банда якихось приїжджих гопників її вбила, — адміністраторка знову й знову наводила цифру «8» в обліковій картці. — У нас узагалі спокійно, ніколи не було, щоб… І колишній директор, Степан Ілліч, пішов на фабрику, відчинив трансформаторну будку й… Кажуть, купка попелу від нього лишилася.

І того ж дня, до тієї ж хвилини, на машину цих виродків упала опора з дротами, і машина на головешку, а в машині обгорілі кістки… Це правда, — вона нарешті звела погляд. — Я була на Свєтиному похороні, тоді все й сталося. А потім почали приходити рахунки.

— А як же священик? — розгублено запитала Ніна. — Цей… отець Пилип?

— А то казки, — твердо сказала адміністраторка. — Та пожежа була раніше. І, кажуть, просто робітники напилися й підпалили випадково.

— Це ти написала записку Олені? — запитала Ніна. — «Олено Вікторівно, можете не вірити…»

Дівчина ледь помітно кивнула:

— Мені вчора теж рахунок прийшов. Я на добрий фотоапарат відкладала… Усе довелося вигребти із заначки й сплатити.

— За що? — повільно запитала Ніна. — Що вчасно не розтлумачила правил?

— Так.

— Але ти ж не могла!

— Усе одно.

— Нічого собі, — пробурмотіла Ніна, — ні хріна собі уявлення про справедливість…

— Зате, — дівчина раптом звела підборіддя, — у нас лікарні найкращі в районі. І дитяча, і доросла. Усе є: ліки, апаратура — все. Не лишилося жебраків. Пенсіонери добре живуть.

— За рахунок… оплати рахунків?

— А що?

— Оленка ж не знала, — пробурмотіла Ніна.

Дівчина знову знітилася. Ніна взяла з її рук свій паспорт, картку-ключ і хотіла вже піти, але повернулася від сходів:

— Міське управління електричних мереж — це справжня організація? Хто у вас тут займається стовпами, дротами, трансформаторами — ну, всім?

— Міськенерго.

— Тобто звичайні рахунки теж приходять? За світло?

— Як скрізь.

— А «міське управління мереж»…

— Це справедливо, — тихо проказала дівчина.

Ніна стрималася від брутальності й мовчки зійшла знайомими сходами.

За вікнами ледь світало. Ніна автоматично потяглася до вимикача — але рука її зупинилася на півдорозі.

Роздимаючи ніздрі, вона стала серед напівтемної кімнати. Прислухалась.

Свинячими рилами дивилися з кутків розетки.

Маленький телевізор прилаштувався на тумбі біля вікна. Від нього тяглися проводи й губилися в стіні.

Калачем згорнувся шнур од торшера, змією — від настінної лампи-бра.

Ніна зціпила зуби. Акуратно висмикнула з розетки шнури торшера й бра. Відключила телевізор: згасло криваво-червоне вічко на передній панелі. Для спокою вона викрутила б і пробки, але тут, у готельному номері, не було окремого розподільчого щита; стоячи серед кімнати, вона всміхнулася тепер уже з полегкістю.

Далі що?

Ніна впала на ліжко; за минулі дні їй доводилося спати дуже небагато, і сон не йшов на користь. Голова гула, всередині сиділо непоставлене питання, яке вона зачепила мимохідь — і залишила на потім із позначкою «дуже важливо».

Що за питання?

Шнур на килимі в гостьовій кімнаті. Подовжувач. Хтось похапцем перемкнув лампу поряд, висмикнувши шнур із близької розетки й устромивши в дальню. Покоївка? Чи хто там прибирає в Єгора на дачі, хто стежить за справністю електрики? Замість того, щоб негайно полагодити розетку, хтось перемкнув лампу й, можливо, постарався сховати шнур. Але гостя, напівп’яна й змучена, випадково потягла його — дверима, підбором чи ніжкою стільця… І порушила ізоляцію.

Логічно. Але не це питання й не ця відповідь, відверто притягнута за вуха, змушували пульсувати потилицю; а от чого злякався слідчий? Чого він так сильно злякався, що пополотнів і пообіцяв випустити Ніну з міста якомога скоріше?

Лежачи, вона притягла до себе сумку, кинуту поруч із ліжком. Відкрила, шукаючи дзеркало. Під руку потрапив складений удвоє жовтогарячий аркуш. Ніна миттю спітніла — і майже одразу зрозуміла, що аркуш учорашній. Сплачений рахунок: «Тормасова Ніно Вадимівно, міське управління електричних мереж… Сума заборгованості. Оплата має бути здійснена впродовж двадцяти чотирьох годин».

І нижче дрібним шрифтом: «З усіх питань звертайтеся…» і номер мобільного телефону. Вона згадувала — і не могла згадати: на першому рахунку, на тому, що його одержала Олена, цей номер був чи ні?

Ніна вийняла з сумки мобільний. Подумала й заховала назад. Узяла слухавку пластикового готельного апарата на тумбочці біля ліжка.

Набрала номер, із жахом прислухаючись і не знаючи, чого чекати.

Почулася мелодія, і жіночий голос, яким звичайно говорять автовідповідачі, повідомив мелодійно та м’яко:

— Ви зателефонували до довідкової служби міського управління електричних мереж. Ви можете залишити повідомлення після сигналу або надіслати коротке повідомлення на телефонний номер, зазначений на бланку рахунку. Спасибі за дзвінок.

Почувся писк, і Ніна поклала слухавку.

Якби в неї під рукою був комп’ютер, вона б обов’язково спробувала щось довідатися про «міське управління мереж», але Оленчин ноутбук лежав замкнений десь у міліції і годився тільки як речовий доказ: клавіші його спеклись, і всередині все згоріло. Заплющивши очі, вже засинаючи, Ніна побачила перед собою голого Єгора, який танцював в іскрах, і різко сіла на ліжку.

Вийняла телефон. Плутаючись і промахуючись по кнопочках, настукала листа: «Єгор Дени… не отри… ма… в рахунку». Надіслала на номер, зазначений на жовтогарячому аркуші, й подумала приречено: «Ну, зараз за цю смску з мене знімуть усе, що є на телефонному рахунку».

Через кілька секунд телефон терленькав, сповіщаючи про одержання смс, і Ніна вкрилася мурашками. Напевно відповідь од робота: ваше повідомлення прийнято, оплата така…

«Йому не надсилали рахунку».

Ніна відсунула мобільник. Висмикнула з-під себе покривало й ковдру, вкуталася, засунула голову під подушку.

«Йому не надсилали рахунку». Тому й не одержав. Логічно. Цікаво тільки, який дурень сидить на цьому номері о шостій годині ранку й відповідає на смски зі швидкістю блискавки…

Тихий тріск змусив її здригнутися й сісти. Так тріщить несправна електропроводка; але Ніна в цьому номері відключила від мережі все, що могла.

Чи в ліжку лежить забутий оголений дріт?

Або у ванній під підлогою, потріскуючи, чекають свого часу контакти?

Фарадей, Вольт, лейденська банка. Сила струму, напруга, трансформатор, генератор, конденсатор. Електричний стілець. Обірвана проводка, колосальний бенгальський вогонь на блискучому од вологи асфальті. Зі швидкістю блискавки.

Вона прислухалася так, що вуха заболіли зсередини. Тріск не повторювався. Може, це нерви її, розігравшись, знову й знову дають пережити те, що вона вже двічі відчула?

Мобільник сам ліг під руку. Припустімо, це така гра; Ніна глибоко зітхнула й написала нове смс, без помилок: «Тоді за що він заплатив?»

Відповідь прийшла через секунду після надсилання: «Здогадайся».

«Це бот, — із полегкістю подумала Ніна. — Ніхто не може генерувати текст так швидко, отже, він підставляє вже готові слова й фрази випадково. Кажуть, можна годинами розмовляти з ботом і не знати, що він не людина…»

Вона всміхнулася й набила нове повідомлення: «Скільки мені років?»

«29».

Між надсиланням повідомлення та відповіддю тепер узагалі не було проміжку. Пінг-понг. Ніна довго розглядала екранчик, намагаючись зрозуміти, навіщо її обманюють очі.

Якщо це збіг, то дуже, дуже дурний; поки вона вмовляла себе, прийшло ще одне смс: «Не їдь із міста, будь ласка».

Ніна вимкнула телефон. Прислухалася кілька хвилин; у номері було тихо. Телефон мовчав, як і годиться вимкненому приладу. Надворі помалу займався світанок, висвічувало блідо-бузкові шпалери з ледь помітною темною плямою навколо білого вимикача…

Ніна натиснула на кнопку Віконце мобільника освітилося; терлень — надійшло повідомлення.

«Ти забула вимкнути холодильник».

І смайлик.

Ніна сіпнулася. У тумбі письмового стола, де в пристойних готелях буває міні-бар… Там крихітний холодильник! Про який вона геть забула, і холодильник досі під’єднаний до мережі!

Вона обережно сповзла з ліжка. Прокралася до вітальні, вибираючи, куди ступити, щоб нізащо не зачепити випадковий провід, який невідомо де й візьметься; холодильник працював безшумно. Його шнур був увімкнений у розетку під столом, тому Ніна його не помітила.

Вона стала рачки. Вона думала тільки, як краще висмикнути штепсель; для інших думок не було місця. Взялася за білий пластиковий штепсель двома пальцями, плавно потягла — сухий різкий тріск самотньої іскри змусив її сахнутися.

Не думаючи більше про холодильник, вона повернулася до спальні й серед складок покривала знайшла мобільник.

«Чому помер Єгор?»

«Він бажав тобі зла».

І, поки Ніна перетравлювала цю новину, надійшло ще одне повідомлення: «Залишайся, тобі ж подобається Загорівськ».

«А якщо виїду», — без розділових знаків настукала Ніна.

«Одержиш рахунок, який не зможеш сплатити», — була моментальна відповідь.

Ніна вимкнула мобільний.

їй вистачило кількох хвилин, щоб одразу, не заходячи до ванної, привести себе до ладу. Вкотре за ці дні підхопивши спаковану валізу, вона вийшла з номера і в холі готелю раптом опинилася в тісній компанії: фарбована блондинка та лисуватий м’який чоловічок оточили її, удвох створюючи видимість юрби, тицяючи під ніс диктофони:

— Доброго ранку, Ніно Вадимівно, газета «Загорівський вісник», мене звуть Іра, чи не могли б ви розповісти про свою фірму, про плани співпраці з фабрикою «Брусок»?..

— Це правда, що ви стали свідком трагічної загибелі Єгора Чукотського? — одразу перейшов до суті справи чоловічок.

Ніна відчула себе героїнею поліційного серіалу. Озирнулася по допомогу до адміністраторки; замість блідої дівчини за стійкою височіла монументальна, у рудих кучериках пані.

— Я їду, — сказала їй Ніна.

— Це правда, що вас притягнуто до справи як свідка? — жадібно запитав чоловік, який теж дивився американське кіно.

Кинувши на край стійки картку-ключ, Ніна рвонула до виходу — і на порозі готелю, уже надворі, зіштовхнулася зі знайомим слідчим.

— А я по вас, — сказав він замість вітання.

— Я мушу виїхати негайно.

— Не турбуйтесь. Виїдете.

Машина слідчого, давній «бобик», ухитрився влипнути в єдиний на все місто затор. Коли, простоявши на центральному проспекті півгодини, «бобик» повернув на вузьку адміністративну вуличку, об нерви засмиканої Ніни можна було прикурювати сигарету.

Слідче управління виявилося сірим офісним будинком із безліччю коридорів та кімнат. На білих дверях убиралень розвішані були таблички, що веліли дотримуватися чистоти; Ніну привели до великого кабінету, де між площинами з тьмяного лінолеуму та рудуватого тиньку містилися рипучий стіл, черідка стільців, сейф та армія фанерних шаф.

— Ми порушуємо встановлений порядок, — нервово сказав слідчий. — Треба було послати вам виклик, оцей, — він поклав на край стола документ із печаткою. — Але часу катастрофічно бракує. Ви ж хочете виїхати якнайскоріше, так?

— Я вам хочу щось показати, — мовила Ніна, осяяна. — Ви пам’ятаєте номер, надрукований на рахунках? Ось…

Вона вийняла мобільник, увімкнула тремтливими пальцями, набрала смс: «Чому помер Єгор Денисович?»

Відповіді не було. Ніна чекала секунду, і дві, і двадцять; слідчий зітхнув:

— Повернімося до суті.

— Подивіться! — Ніна відкрила одну з смсок у папці «Отримані». — Він мені відповідав!

Слідчий узяв її телефон. Меланхолійно переглянув записи. Здригнувся, наче перечепившись об щось поглядом. Подивився на Ніну:

— А… скажіть…

— Що?

— Нічого, — слідчий ще більше спохмурнів. — Ні, все зрозуміло… Нате.

Він повернув їй телефон.

— Ви ж можете довідатися, на кого зареєстрований той номер? — не здавалася Ніна.

— Ні на кого, — сказав слідчий.

— Тобто?

— Такого номера не існує.

— А… — Ніна затнулася.

— Розкажіть докладно, як ви потрапили на дачу до Єгора Денисовича, як минув вечір і що сталося потім, — слідчий знову заговорив пластмасовим голосом.

— А потім мені можна буде виїхати?

— Так. Негайно.

Ніна сперлася ліктями на стіл:

— Як ви знаєте, ми з моєю колегою Оленою Антоновою приїхали до Загорівська у справі…

Вона затнулася. Ось уже багато годин вона не згадувала Олену, чиє тіло досі зберігалося в міській трупарні.

— У справі, — вона справилася з голосом, — пов’язаній зі спільною роботою нашої дизайнерської фірми та деревообробної фабрики «Брусок»…

Вона говорила не замовкаючи двадцять хвилин, і в горлі пересохло. Вона розповіла все, як було, тільки в самому кінці її історії Єгор Денисович увійшов до кімнати, щоб… щоб уточнити, коли в неї поїзд. Так-так, вона не знає, навіщо саме в ту мить йому треба було знати час від’їзду. Можливо, він хотів устигнути закінчити роботу з документами… Після нещасного випадку з Оленою Вікторівною все стало так непросто…

Вона замовкла, і слідчий підсунув до неї склянку з водою:

— Зараз розшифруємо диктофонний запис. Ви підпишете — «З моїх слів записано правильно». І вас одвезуть на вокзал.

— Дякую, — щиро подякувала Ніна.

І подумала: «Посилай, посилай свій рахунок. Я буду далеко. І я буду дуже-дуже обережною, я вигвинчу у квартирі пробки, я житиму при свічках. Мені аби дібратися додому, а вже там я знайду на тебе управу…»

На столі у слідчого задзвонив телефон.

— Так, — сказав слідчий і звів брови. — У мене… Що? А… Я попереджав, що… Він упевнений? Та знаю я… Добре.

Він поклав слухавку, і з виразу його обличчя Ніна зрозуміла, що є новини, а от добрі чи ні — незрозуміло.

— Мер хоче з вами поговорити, — сказав слідчий. — Це недалеко. Практично через дорогу.

У коридорах мерії не горіло світло; поверх розеток біліли пластикові захисні ковпаки. Кабінет мера був освітлений сонцем, яке котрий уже день поспіль зігрівало денний Загорівськ.

Мер, невисокий худорлявий чоловік років п’ятдесяти, підвівся їй назустріч з-за стола; зустрівшись поглядом із його запаленими очами, Ніна напружилася.

— У мене є інформація, — тьмяно сказав мер, — що ви не зможете виїхати з міста, Ніно Вадимівно, ні сьогодні, ні завтра. Ні післязавтра.

— Звідки інформація? — пробурмотіла Ніна, відчуваючи, як непритомність бродить десь поблизу потилиці.

— З надійних джерел, — не кліпнувши, відгукнувся мер. — На жаль… усе дуже серйозно.

Ніна ковзнула поглядом по його піджаку, по стосику паперів, по вигадливому письмовому приладді та сувенірному календарю; на краю стола валялися гумові рукавички. Чорна гума прикривала щось жовтогаряче, прямокутне.

Мер простежив за її поглядом. Швидко обійшов стіл, узяв рукавички й те, що вони прикривали, кинув за прочинені дверцята сейфа:

— У нас є резиденція для офіційних делегацій. Пристойне місце, ми туди селимо почесних гостей, спортсменів… артистів…

— Я збираюся повернутись додому, — сказала Ніна.

— Це неможливо! — у меровому голосі промайнула істерична нотка. — Я сам… ми й самі раді були б вас відіслати звідси по хорошому. Але не можемо.

— Подумайте самі, — сказала Ніна. — Виникнуть питання. Термін відрядження закінчився. На роботі в мене підуть прогули. У п’ятницю приїде машина по Оленине тіло. У понеділок похорон…

— Ніно Вадимівно, — мер важко дихав, — або ви придумаєте, як пояснити вашим колегам і родичам необхідність затриматись у Загорівську… На якийсь час… Або… ми будемо змушені… я не знаю. Обвинуватити вас у вбивстві Чукотського, замкнути в слідчому ізоляторі… Вирішуйте.

— Ви це серйозно?!

— А ви не розумієте? — мер подивився їй у вічі.

— О Господи, — пробурмотіла Ніна.

Будинок делегацій виявився старим особняком, відремонтованим років п’ять тому і розділеним на кілька ізольованих квартир. Кур’єр приніс Ніні піцу, якої вона не замовляла, але взяла, бо треба ж щось їсти; на кухні знайшлися чай і чайник, тостер і хліб, цукор, сіль і йогурти в холодильнику.

Роззирнувшись, Ніна відшукала в коридорі розподільчий щит. На її щастя, автоматичні запобіжники були оснащені важелями; зціпивши зуби, надівши на руку поліетиленовий пакет, Ніна перевела важільці в положення «вимкн» і витерла з лоба холодний піт.

Вимкнувся холодильник. Безпечними стали розетки. До вечора залишалося ще кілька годин; біля входу до особняка, чудово видимий із вікна, стояв товстий чоловік у цивільному, курив і дивився собі під ноги.

Ніна вийняла мобілку й побачила, що акумулятор от-от розрядиться; поки вона міркувала, чи не зателефонувати шефові, той з’явився сам.

— Ніно?! Ти де?

— У Загорівську.

— Що ти досі робиш у Загорівську?! Ти зранку повинна бути на роботі!

— Мене не випускають, — сказала Ніна.

— Що?!

— Мене не випускають із Загорівська, — вона міцно зціпила зуби. Нехай мер розв’язує свої проблеми самостійно.

— Ти що, здуріла? Мужика зустріла, чи що? Май на увазі, за солодкі пригоди потім розплачуються гіркими…

Розмова перервалася. Акумулятор мобільника повністю розрядився. Ніна кілька секунд дивилася на телефон, наче вперше його побачила.

У шефа, звісно, своєрідний погляд на світ…

Їй раптом стало шкода Олену — заново й до сліз, по-жіночому. Могла б улаштувати свою долю: гарна, недурна, темпераментна… А от зачепилася за шефа, мерзотника, безнадійно жонатого на ще одній нещасній жіночці, і підростають двоє дітей. І роками б тривав цей безперспективний зв’язок, якби не місто Загорівськ та рахунок, який треба було сплатити, а Олена не сплатила…

Вона припинила плакати так само раптово, як і почала. Цікаво, на яку суму надіслали рахунок мерові. І за що він плататиме. Але ж заплатить, ніде не дінеться: не вбережуть його ні гумові рукавиці, ні викручені пробки. Спасибі Фарадеєві, Вольту, Амперу, Ломоносову з його теорією електрики — тікати нема куди. Загорівськ надітий на електричну мережу, наче тушка на шампур: підстанції під’єднані до магістральної лінії, розливають світло по вулицях, тепло — по мікрохвилівках і тостерах. А Ніні й чаю скип’ятити ніде: є тільки електрочайник та електроплита…

Вона з’їла холодну піцу й подумала, що їхньому шефові, мабуть, непогано було б надіслати рахунок. За Олену й за всіх, кому він мимохідь поламав життя. Піца виявилася з ковбасою; підбираючи з картону кружечки, Ніна уявила, як шеф витягає з конверта жовтогарячий прямокутник. Яким у нього робиться лице, коли він бачить суму; Ніна зрозуміла, що ця думка їй приємна. Рахунок шефові. Це було б справедливо.

Вона простяглася на дивані й подумала ще — про високопосадових негідників, що жирують на чужій біді; кожен із них, одержавши рахунок, сплатив би його, і колосальні несправедливі гроші перебралися б до хворих, злиденних, бідних…

Вона осмикнула себе: а чи бідні не розжиріють на грошах, що впали з неба?

Вона перевернулася на бік і підперла щоку долонею. А бідні, припустімо, якщо зледащіють і запишаються, теж можуть одержати невеликий рахунок… Нагадування на майбутнє, щоб не зазнавалися…

Вона всміхнулася. Думки, досконалі у своєму божевіллі, її розважали. Дуже важко й неприємно захищатися від неможливого, особливо, коли воно лізе у твою реальність з рішучістю бегемота; зате коли нарешті повіриш у неможливе — світ стає простим і легким, наче повітряна кулька.

Вона повагалася ще; надворі смеркало. Визирнувши з вікна, Ніна побачила, що вже загоряються ліхтарі і що гладкого чоловіка біля дверей особняка змінив тонкий, високий, у яскравому китайському пуховику.

Вона пішла до передпокою, затамувала подих і перевела важільці запобіжників у положення «ввімк». Потім увімкнула світло в кімнаті й замружилася: такою яскравою здалася їй звичайна лампочка.

Знайшла в сумці блок живлення мобільника, увімкнула в розетку. Руки трохи тремтіли — і ледь не впустили апарат, коли прийшов сигнал про одержання смски.

«Не бійся, все добре».

Ну аякже.

Залишивши телефон заряджатися, Ніна пішла на кухню й нарешті заварила чай. Усе добре; ця штука, хай що воно таке, чомусь ставиться до Ніни з симпатією. Може пригрозити, звісно, може надіслати рахунок на сміховинну суму… Просто так, для порядку. Але в принципі — в принципі… Виходить, що директор фабрики «Брусок», не остання в місті людина, розпрощався з життям тільки тому, що повівся неделікатно щодо Ніни.

«Але ж у суді його, найімовірніше, виправдали б, — подумала вона, розмішуючи цукор у чашці, що парувала. Та й не дійшло б до суду. Таке й зґвалтуванням не назвеш… Скажуть: «Що ти хотіла, рибонько, навіщо до нього приїхала, давала надію, ти ж не школярка?» Не було зґвалтування, просто треба платити за рахунками…

Ніна сьорбнула з чашки, обпеклася й фиркнула.

«Він бажав тобі зла».

Ні, в ту хвилину він нічого їй не бажав, він узагалі про неї не думав. І от — заплатив. За Ніну. За сам тільки намір…

Але ж ніхто й ніколи не вважав Ніну великою цяцею. У школі вона була на других ролях. В інституті — на других. У житті — то на других, то на третіх. Навіть поруч з Оленою вона завжди почувалася дуеньєю…

Вона відставила чашку, взяла стілець, приставила до стіни — там, де лежав на паркеті мобільник, підключений до розетки. Ось питання, яке хотів поставити їй слідчий під час останньої зустрічі: а чому, власне, це так вам симпатизує, що навіть не хоче відпускати?

Вона довго думала, як сформулювати питання, зрештою написала: «Чому саме я?»

«Ти цього гідна», — прийшла моментальна відповідь.

Ніна задумалася. Чи гідна вона, щоб її замикали силоміць у місті, звідки вона прагне вирватися? Або чи вона гідна того, щоб кожний, хто косо на неї гляне, одержував рахунок на величезну суму?

Вона зрозуміла, чому пополотнів, глянувши на неї, слідчий. Вона зрозуміла, чому нервувався мер. «Якийсь час, — подумала вона, — мені догоджатимуть, немов цариці, а потім злетять із котушок і вб’ють… Усунуть якимось чином, і я їх розумію…»

«Ти мене не відпустиш?»

«Тобі буде добре тут», — прийшла відповідь.

«Хто ти?» — наважилась Ніна.

«А ти хто?»

«Я людина, жінка, дизайнер. А ти хто?»

«І я людина», — прийшла відповідь.

Ніна відчула, як гарячий піт виступає між лопатками:

«Як тебе звуть? Ти чоловік чи жінка?»

Пауза. Нова смска не надходила; тихенько тріснула розетка, від якої живився мобільник. Ніна відстрибнула, мало не зваливши стілець.

Вона загралася. З цим не можна гратися. Треба було сидіти в темряві, не торкаючись запобіжників, ні з ким не розмовляючи.

Гримнув дзвінок. Ніна скрикнула; виявилося, що дзвонив міський телефон на журнальному столику — звичайний, старий, темно-синій телефон із масивною слухавкою на крученому шнурі.

— Алло! — пробурмотіла вона в слухавку.

— Ніна Вадимівна? — вона не впізнала голос. — Як у вас… справи?

— А ви хто?

— Я Михайло Андрійович, мер…

— А, — сказала Ніна й трохи зніяковіла. — Справи в мене добре, от тільки шеф вимагає, щоб я повернулася на роботу.

— Можливо, ми зуміємо з ним домовитися, — сказав мер.

— Ви?

— Чом би ні? Продовжимо відрядження… Домовимося з керівництвом фабрики… Сплатимо всі витрати… Ніно Вадимівно, Олег Федорович мені сказав, що у вас є… якісь… смс на телефоні…

Ніна болісно думала кілька секунд, перш ніж згадала, що Олегом Федоровичем звуть слідчого з пластмасовим голосом.

— Є, — сказала вона, раптом захрипши.

— Ви не проти… якщо я до вас під’їду… через кілька хвилин?

Зайшовши до вітальні, мер насамперед примружився. Можна було нічого не пояснювати: ця людина щонайменше кілька днів не вмикала вночі світла й відвикла від електричної яскравості.

Ніна, граючи роль господині, посадовила його в крісло біля стола. Мер уважно оглянув кімнату — і тільки потім силувано всміхнувся:

— Бачте, не кожен… може похвалитися, що в нього є в колекції СМС з того номера.

— Можливо, це трюк, — припустила Ніна безневинним голосом. — Знаєте, підставний номер. Шарлатанство.

Мер мовчав. У цьому мовчанні була відповідь на всі припущення: про шарлатанство, хакерство, підставні номери, авантюристів, терористів і масонську змову.

«Він сплатив свій рахунок, — подумала Ніна. — Сплатив і все одно боїться; він боїться, мабуть, набагато більше за мене».

Не чекаючи повторного прохання, вона простягла мерові свій мобільник. Рука його здригнулася, але мер опанував себе:

— У вас «Нокія»? У мене айфон, я забув, як тут і що…

Ніна мовчки допомогла йому відкрити папку з повідомленнями. Мер нахилився вперед; переглядаючи, ворушив губами.

— Не треба ставити йому запитань, — сказав ледь чутно.

— Чому?

— Він замикається… або його замикає.

— Що це таке? Ви знаєте? Воно існує насправді?

— Ніно… Вадимівно, — сказав мер, — ви не погодитеся зі мною прогулятися?

Мерова БМВ заїхала так далеко і в таку темряву, що Ніна серйозно стурбувалася.

— Е-е-е… Михайле Андрійовичу! Куди ми їдемо?

— Не турбуйтеся, Ніно Вадимівно. Це рекреаційна зона…

— Негайно повертаймося!

— Не бійтеся, заради Бога, вам ніщо не загрожує!

— Випустіть мене!

— Ніно Вадимівно, будь ласка… Льоню, зупини!

Ніна вискочила з машини й зупинилася, важко дихаючи, метрів за двадцять, на узбіччі. Довкола не було ні вогника. У такт вологому вітру розгойдувалися дроти високовольтної лінії.

— Ми не можемо стояти під лінією, — пошепки сказав мер. — Розумієте?

— Куди ви мене везете?

— Та добре, нікуди… Просто треба звернути… до лісу. Не під лінією, розумієте?

Здолавши сліпий страх, Ніна повернулася в машину. Хвилин через п’ятнадцять машина зупинилася на пагорбі під стовпами — порожніми, без дротів. Всього кілька опор залишилося від старої лінії. Керамічні ізолятори біліли, наче мовчазні птахи на поперечинах.

— Слухайте, — пошепки сказав мер, — не перебивайте. Вранці, о четвертій нуль-нуль, заплановано відключення головної підстанції. Усе місто повністю залишиться без світла. Мені дуже багато сил коштувало… добитися, пробити, домовитися… Збитки… Ми проштовхнули операцію як «профілактичні роботи», але в цей час, із четвертої до пів на п’яту… його не буде. Я не знаю, чи вийде в нас до кінця його знищити, але… ви зможете піти.

Ніна мовчала.

— Є ж якісь обмеження, — нервово продовжував мер, — межі… рамки для нього… Є ж якийсь спосіб його зупинити…

— Хто він?

— Та ніхто! — мера трясло. — Як ви собі уявляєте? Хто це може бути?! Уже згода в місті намітилася, гади, мовляв, одержують по заслугах, коли сплачують рахунки… нехай так і буде… Електрик для них — усе одно що місцевий бог, регіональний такий, справедливий… за їхніми уявленнями…

— Хто?!

— Електрик, ви такого слова не чули в нас? Батюшка жалівся — мало не змушують його визнати Дмитрика святим…

— Дмитрика?

Ніна згадала руїни вигорілої церкви при дорозі. І розповідь дівчини-адміністраторки про колишнього директора фабрики.

— Це… старий священик? Його нібито звали отець Пилип? Чи…

— Це мій син! — уривчасто сказав мер. — Автокатастрофа, півроку в комі, всі сподівалися на диво, хоч уже було ясно, що… А тут аварія на підстанції. І місто без світла, все…

Він замовк. Той самий вогкий вітер тріпав гілки утомлених за літо дерев.

— Аварійно відключилася лікарня, — пошепки сказав мер, — і поки переходили на резервний генератор — він помер… А потім я почав одержувати смски, — мер здригнувся. — А потім стали приходити рахунки…

— І вам? — швидко спитала Ніна.

— Ніно Вадимівно, — глухо сказав мер, — Дмитрик був розумово відсталим. Людину, яку він любив — його виховательку й нянечку, — звали, як і вас, Ніна Вадимівна. Це була дуже гарна, добра жінка… При ній і Дмитрик був добрим… Він прив’язався до вас просто тому, що ви нагадали йому ту жінку. Інших пояснень у мене немає.

— Що ж мені робити?

— Їхати! Ви з ним не впораєтеся. Він хвилюється, коли ви поруч. Скоро мені нічим буде сплачувати його рахунки… Для мене одна надія — вимкнення підстанції. Йому нічим буде живитися. Він припинить. Закінчиться.

— Помре?

— Як може померти… неживе?

— Стривайте, — сказала Ніна. — Ви зверталися… до науковців? До екстрасенсів, ну, не знаю… До жовтої преси?

— До жовтої преси, — мер криво посміхнувся. — Ну хіба що… Знаєте, скільки такого публікують по країні? Про русалок, інопланетян, про полтергейст? Щодня в газетах, а в Інтернеті — взагалі валом… От у нас один захотів прославитися, написав у своєму блозі неначебто хроніку… Потім продав комп’ютер, сплатити рахунок. Добре, що будинок не продав.

Ніна помовчала. Вона розуміла, що сказано все й навіть більше, і все-таки не стрималася:

— А що сталося з тією жінкою? З Ніною Вадимівною? Ви так говорите, наче…

— Вона була за кермом машини, коли вони розбилися, — мер скрипнув зубами. — Запам’ятайте: з четвертої до пів на п’яту. Світла в місті не буде взагалі. Тікайте; не вмикайте мобільний. Не стійте під високовольтною трасою. Не торкайтеся розеток. Тікайте й не озирайтеся.

Про те, щоб спати, не було й мови. Знову вимкнувши світло в квартирі, Ніна сиділа біля вікна, дивлячись на освітлені вікна вгору і вниз по вулиці.

Біля входу до особняка стояла машина, з вікна розтікався шансон, що його іноді переривала реклама.

Ніна масажувала ниючі скроні, пила давно охололий чай і думала про Електрика.

Він грамотно пише смски, от у чому проблема. Іноді нехтує розділові знаки, але не тому, що не вміє їх розставляти. Телеграфний стиль буває виразнішим за епістолярний, бездоганний із точки зору пунктуації. Якось не в’яжуться його листи з розповіддю нещасного мера.

Розумово відсталий хлопчик, імпульсивний, примхливий? Чи все-таки колишній директор фабрики? Чи отець Пилип? Витівка з рахунками — у дусі непримиренного священика, який не соромився в пісний день плюнути на прилавок із м’ясом… Так, Олена була хамуватою й нестриманою, але на електричний стілець за таке не саджають!

«Ні, я не вмикатиму мобільний.

А якщо я виїду із Загорівська, мені все одно приходитимуть його смски? Чи Електрик укладений у межі міста, точніше, в межі міської енергетичної мережі?

Чому він досі не розтікся по всьому світу? За якими законами живе ця істота, якщо це, звісно, істота, а не явище?

Може, в магістральній мережі для нього занадто висока напруга? Він не може піти від підстанції вгору, як риба не може перестрибнути греблю ГЕС? Тому він існує тільки в Загорівську, тільки в місцевій мережі, і, можливо, віддає перевагу певній напрузі, частоті, силі струму…»

Ніна зітхнула. Шкільна фізика була давно, дуже давно. «Розповісти б фахівцеві, поділитися гіпотезами.

Ні, я не вмикатиму…»

«Ти цього гідна». Хіба це відповідь хлопчика, якому вона нагадала любу виховательку? «Ти цього гідна». Чому? Де той момент, той поворотний пункт, після якого Електрик звернув на неї особливу увагу?

Шоколад на готельній стійці? Гроші поверх грибів лисичок одноногого старого? Що? І чому Електрик повинен цінувати її за добрі, зрозуміло, проте такі дрібні й необтяжливі загалом учинки?

Їй завжди хотілося, аби хтось цінував її просто так. Не за лице й одяг, не за розум і стиль, і вже насамперед не за подачки, їй хотілося, щоб у роду в неї знайшлися королеви, щоб на бронзовій монеті було викарбувано її профіль, щоб на сталевому щиті красувалося її ім’я; Боже мій, дитячий садок. «Ти цього гідна». Чи то одкровення, чи то рекламний слоган.

Вона взяла в руки мобільник. Подивилася на кварцовий годинник на стіні: пів на першу ночі.

Потонула кнопка. Засвітився екранчик мобільника. Тиша…

«Ти тут?»

«Тут», — прийшла моментальна відповідь.

«Чим я вирізняюся з-поміж інших?»

«Ти знаєш».

«Ні».

«Ніно, тобі ціни немає».

«Ти не Дмитрик», — вона зубами віддерла присохлу шкірочку з верхньої губи.

«Навіщо ти вимкнула світло? Я все одно тебе бачу».

— Чим ти бачиш? — запитала Ніна вголос. Відповіді не одержала.

Тільки не ставити дурних питань. На зразок: чи є в тебе очі? Чоловік ти чи жінка? Чому ти набираєш текст так швидко?.. «Твоя правда. У мене немає імені».

Ніна здригнулася.

«Мене ніяк не кличуть, тому що мене ніхто не кличе», — прийшла наступна смска.

І через секунду інша: «Назви мене як-небудь. Тільки не Електрик».

Ніна заметалася.

«Як тебе назвати? Як ти хочеш, щоб тебе називали?» «Як-небудь».

«Світло, — вона наважилась. — Я називатиму тебе Світло, добре?»

Смайлик. І ще один смайлик через секунду. «Він сміється», — подумала Ніна.

— Тебе хочуть убити, — сказала Ніна вголос.

«Дякую».

Вона здригнулася. Ану ж він чув?!

«За що?»

«За ім’я».

«Тобі подобається?»

«Аякже».

Ніна ще раз подивилася на годинник.

«Мені час спати, — написала, поміркувавши. — Уже пізно». «На добраніч. Нічого не бійся».

«Стривай», — швидко написала Ніна.

«Що?»

Цокання годинника відбивалося дзенькотом у вухах. Хоча цокав він ледь чутно.

«На добра… ніч», — тремтливими руками написала Ніна й швидко вимкнула телефон.

О четвертій годині згасли ті окремі вікна, що подекуди світилися на фасадах будинків. Згасли всі ліхтарі вздовж вулиць. Згасли вивіски та рекламні щити.

У цілковитій темряві, розраховуючи тільки на щербатий місяць, що стояв майже в зеніті, Ніна бігцем дісталася до перехрестя. Там чергувала, мерехтячи в темряві автономною електричною «шашкою», знайома «копійка».

— Чого це? — літній водій зацікавлено озирався. — Темно ж так… Світло, чи що, вирубилося?

— Аварія на підстанції, — сказала Ніна.

— Ого-о, — промовив водій. — Це серйозно.

— Мені на вокзал, — сказала Ніна.

Водій кинув на неї довгий погляд; вираз його обличчя не вдалося прочитати в мороці.

Тоді вона зробила над собою зусилля й розсміялася.

— Чого думаєте, дядьку? Заплачу за лічильником удвоє. І, майте на увазі, у мене всі рахунки погашені!

Таксист наважився.

Порожнім, темним містом, пробиваючи його світлом фар, вони вибралися на трасу; годинник у Ніни на зап’ясті показував четверту п’ятнадцять. Над дорогою тяглися дроти високовольтної лінії — беззвучні. Порожні.

— Тільки швидше, — попросила Ніна. — Тільки скоріше, дядьку, я спізнююсь!

Водій знову на неї зиркнув, але швидкості додав. Траса була порожня, і «копійка», підстрибуючи на вибоїнах, мчала майже по самій осьовій.

— Швидше!

Проминули щит «Ласкаво просимо до Загорівська» — він лишився позаду. Ніна закусила губу; ще через десяток кілометрів, майже о четвертій тридцять, дорога й високовольтна траса розійшлися в різні боки. Стовпи з лінійкою дротів пішли ліворуч, туди, де на пагорбі ледь виднівся будинок підстанції. Дорога повернула праворуч, і спереду з’явилося світло на залізничному переїзді.

Тоді Ніна розридалася, лякаючи водія. Вона ридала від радості порятунку; вона лила сльози, оплакуючи злу долю, другосортність і самотність, які триватимуть тепер вічно. Єдина істота, здатна цінувати й любити її, виявилася чудовиськом в електричній мережі; той, кого вона назвала Світлом, мусив цієї ночі зникнути назавжди — вона сподівалася на це й боялася цього, і, оплакуючи Електрика, вила в нічному таксі — по-вовчому й по-жіночому.

Телефон дзвонив і дзвонив; Ніна довго не могла збагнути, де вона перебуває. Це дім, солодкий дім, рідна квартира, розібрана валіза посеред кімнати, світло за вікном… Ну й дорога була, бр-р… Котра година?

Телефон не втомлювався. Підвівшись на лікті, Ніна взяла слухавку, що валялася на тумбочці:

— Алло…

— Слава Богу, — сказав шеф, і в його голосі була щира радість. — А то я вже нервуюся, чесне слово.

— Чого нервуватися? — сонно пробурмотіла Ніна. — Зі мною все добре…

— Оленку привезли, — серйозно сказав шеф.

Ніна зітхнула крізь зуби.

— Ох, з’їздили ви, — шеф теж зітхнув. — Суцільний похорон. Договір підписувати вони поки що не будуть: у них нове керівництво ще не призначили… І — ти чула? — там ще й мер у Загорівську дуба врізав.

— Що? — Ніна різко сіла на ліжку.

— Отаке. Прямо оце вночі, уже є в новинах… Струмом його вбило, що характерно.

— От дідько, — тихо видихнула Ніна.

— Слухай, той… що в них там з електрикою?

— Не знаю.

— Відпочивай, — помовчавши, сказав шеф. — Похорон у понеділок, о десятій.

— Прийду.

Вона дала відбій — і тут побачила повідомлення на автовідповідачі. Телефонували вночі: у цей час Нінин міський телефон був автоматично вимкнений. Друга ночі… Хто ж це?

Внутрішньо напружившись, вона натиснула миготливу червону кнопку.

— Ніно Вадимівно! — прокричав крізь завади знайомий голос. — Це Лемишев, мер… Не включайте свій мобільник у розетку мережі! Чуєте? Не ставте апарат! Знищте акумулятор! Чуєте? Будь ласка! Перетелефонуйте мені! Скоріше!

Короткі гудки.

Ніна повільно повернула голову.

На тумбочці біля ліжка лежав її мобільний телефон. Чорний шнур зарядного пристрою стирчав із розетки.

Ніна підійшла. Взяла апарат у руку. Мобільний ледь нагрівся, акумулятор був повністю заряджений…

Вона висмикнула шнур із розетки. Перевела подих. Пішла на кухню випити води…

І зупинилася в передпокої.

З-під замкнених вхідних дверей стирчав яскравий жовтогарячий прямокутник.