Гінці Нептуна

Юрій Аліков

Володимир Капустян

ГІНЦІ НЕПТУНА

Науково-фантастична повість

Переклад з російського рукопису Івана Дячка

Художнє оформлення Олексія Базилевича

Величезний старовинний годинник зовсім не гармонував з умеблюванням конференц-зали Координаційної ради по вивченню Світового океану. Він височів від підлоги аж до стелі, як вежа, й на тлі сучасної обстановки був, безперечно, даниною старовині, перед якою, казали, ще й досі схилявся голова ради професор Дашкевич. А може, й ні. Може, господарники придбали той годинник і встановили саме проти крісла голови з наперед визначеною метою — щоб величезні бронзові стрілки, схожі на скіфські мечі, під час тривалих засідань нагадували йому про швидкоплинність часу. Жарт оцінили та незабаром і забули, бо наради, на жаль, не стали коротшими: важливих справ дедалі більшало.

Зараз годинник показував пів на десяту.

— Отже, товариші, останнє питання порядку денного, — оголосив голова, уважно оглядаючи з-під окулярів учених.

— Нарешті, — зітхнув хтось полегшено.

Втомлені обличчя, розслаблені пози людей свідчили, що рада вже засідала давно.

— Про роботу четвертої лабораторії, — вів далі голова.

— Це господарство Черненка? — почулося запитання.

— Черненка, — підтвердив голова. — Він, на жаль, не приїхав.

Відомий далеко за межами країни як учений-океанолог, професор Дашкевич довго не погоджувався очолити раду, поки його не переконали, що, крім нього, її очолити нікому, а без координації досліджень сучасна наука немислима — може статися так, що в двох сусідніх лабораторіях робитимуть те ж саме, а поверхом нижче відкриватимуть уже давно відкрите. Очоливши раду, професор Дашкевич з’ясував для себе одну, здавалося б, відому, але не до кінця осягнуту істину: координація на практиці часто повертається до високої науки своєю, так би мовити, земною гранню: відпущені на наукові пошуки кошти мають здатність, зовсім як за законом Ломоносова, збільшуючись в одному місці, в такій же кількості зменшуватися в іншому. І якщо, скажімо, рада посилить асигнування, щоб форсувати рішення проблеми А, то це відразу ж позначиться на фінансуванні лабораторій, які працюють над проблемою Б, чи інших відділів. Все це завдавало багато клопоту голові ради, оскільки в таких випадках саме йому доводилось ставити крапки над “і” і комусь говорити завжди неприємне “ні”. Людина доброї вдачі, він сумлінно виконував свої обов’язки, чуйно прислухаючись до думки колег і намагаючись вникнути в суть кожного питання. Але відчував, що це не завжди йому вдається, що іноді пливе за течією, яка, залежно від висловлювань членів ради то дивовижно звивалась, то несподівано повертала в протилежний бік. Одне слово, нелегка це була посада.

Професор Дашкевич, помовчавши, ще раз обвів поглядом присутніх і сказав:

— Є, товариші, така думка: напрямок роботи четвертої лабораторії вважати безперспективним. — Він нахилився над запискою, перегорнув кілька сторінок і, не підводячи голови, додав: — Які будуть міркування?

— Отже, бути чи не бути? — запитав один із членів ради.

— А яка в них тематика? — поцікавився кремезний чоловік з густою чуприною. — Нагадайте, будь ласка.

— Встановлення інтелектуального контакту людини з дельфіном.

— Пробачте. Інтелектуального контакту?.. — перепитав власник чорної чуприни. — Якщо Черненко хоче навчити дельфінів говорити людською мовою, то це настільки ж нерозумно, наскільки й безнадійно. Якщо ж він намагається розшифрувати “мову”, тобто звуки дельфінів, то що ж… Це, по-моєму, цікаво. Я навіть сказав би: дуже цікаво.

— Хтозна, хтозна, — зауважив учений, що сидів біля дверей. — Черненко прагне довести, що дельфін — розумна істота, свідома.

— Ого!.. — почулось багатозначне.

— Ідея дійсно безперспективна, — сказав білявий молодик з тоненькими рудими вусиками. — Черненко б’ється над проблемою шостий рік, а результатів ніяких. Гадаю, не буде їх і через шістдесят.

— А я з цим не згоден, товариші, — підвівся сивоголовий член ради з невеличкою клиноподібною борідкою. — Не згоден, — повторив він. — Років два тому ми слухали дуже цікаву доповідь Черненка. Він довів, що дельфін здатний без ніякої підготовки, з ходу виконувати складні, не відомі йому раніше операції, сприймаючи сигнали іншого, вже навченого дельфіна, тобто діяти за його командами чи порадами. Погодьтесь, колего, таке у світі тварин зустрічається не щодня.

— Але професор Маценко на тому ж засіданні дав цьому явищу досить просте пояснення: “секрет” в ехолокації. Другий дельфін сприймає відображені сигнали першого і повторює всі його рухи, — заперечив білявий молодик.

— Нічого подібного, — не погодився сивоголовий чоловік. — Професор Маценко лише висунув гіпотезу…

— Яка не спростована…

— Але ж і не доведена.

У залі стало тихо.

— Так уже повелося: доля кожної нової ідеї бути спершу єрессю, потім забобонами, — почувся голос якогось ученого.

І знову запала тривала мовчанка.

— На жаль, і в науці є багато способів марнувати час, — озвався чоловік, який до цього старанно чистив свою масивну люльку.

— Е ні, пробачте, Павле Петровичу, — раптом підвівся професор Данилевський — високий, ставний, повнотілий чоловік. Обличчя його дихало міцним здоров’ям і незворушною впевненістю. — Пробачте, колего, але я знаю Черненка досить добре, ще із студентської лави. Бути впертим Черненко може, але займатися марнотратством?.. Про-бач-те.

Сказавши останнє слово по складах, Данилевський швидко сів.

Крива, що вирішувала долю четвертої лабораторії, явно спрямовувалася в інший бік — від “острова безперспективності” до “оазису надії” — продовження досліджень із дельфінами.

Посипалися репліки:

— Чи не той це Черненко, що супроводжував минулого року делегацію кубинських океанологів?

— Він, він.

— Пригадую. Я вирішив тоді, що це перекладач. Чудово володіє іспанською мовою, навіть нашим друзям з Куби здалося, що він іспанець.

— Іспанець на прізвище Черненко? Ну, знаєте!..

— А може, він вивчив іспанську, гадаючи, що вона найближча до мови дельфінів, — пожартував Павло Петрович.

Голова ради постукав олівцем по столу.

— Давайте, товариші, по суті. Павле Петровичу, ви щось хотіли сказати? — звернувся до вченого.

— Так, хотів, — підвівся той, відклавши люльку.

Голова мовчки кивнув.

— Тут говорили: проблема так званого інтелектуального спілкування з дельфінами. Нема такої проблеми. Бо нема у дельфінів інтелекту, а отже, й мови, за допомогою якої ми оце зараз обговорюємо роботу лабораторії Черненка…

Учений, що виступав, переконаний технократ, автор багатьох цікавих інженерних рішень у галузі конструювання підводних апаратів, вважав Світовий океан невичерпною скарбницею, а все його багатство — живе і неживе — сировиною, до якої вже давно час дістатися людині. Коли при ньому йшлося про необхідність дбайливого ставлення до флори і фауни голубого континенту, він перемагав, як йому здавалося, своїх опонентів незаперечною тезою: зупинити прогрес неможливо. Хоче людство жити в достатку, йти вперед — отже, вимушене завойовувати океан. Чи легко це? Ні, не легко. Чи будуть жертви? Звичайно. Узбіччя магістрального шляху людства всіяне численними залишками знищених видів тварин. І ніякого лиха не скоїться, якщо планета позбудеться ще кількох видів. Нащадки навіть забудуть, що колись існували такі живі істоти. В усякому разі людство не загинуло від того, що знищило мамонта чи стеллерову корову. А якщо через кілька століть воно не одержуватиме необхідної кількості білків з придатних для обробітку земель, тоді… Ось про це не слід забувати. Океан! Лише океан спроможний прогодувати нестримно зростаючий рід людський. На нього всі надії.

— Так ось, — казав учений, рішуче розтинаючи долонею повітря, — ніхто не сперечається: дельфін справді розумна, — він зробив виразну паузу, — але тварина. І не більше. Як, скажімо, собака чи кінь. Можливо, що в якійсь мірі навіть набагато розумніша. Але “розумне” ще не значить “свідоме”. Ось у цьому й полягає та сама безодня, яка розділяє людину і тваринний світ. Елементарно.

— А може, цю безодню ми самі й утворили? — раптом почулося серед тиші.

Учений лишив репліку поза увагою.

— Я згоден, що дельфінів можна приручити, — незворушно провадив він далі. — Навіть одомашнити, і користь від цього буде величезна. Вони зможуть пасти косяки риб, заганяти їх у сіті, носити на собі прилади для розвідки океанського дна, бути зв’язківцями між підводними лабораторіями і сушею. Одне слово, дельфін може стати таким же помічником людини у морі, яким у свій час був собака на суші. Але намагатися посадити дельфінів за круглий стіл для інтелектуальної бесіди, скажімо, про перспективи використання морських багатств чи космічного простору?.. Намагатися шукати в них свідомість… Це, по-моєму, те ж саме, що шукати у Сахарі воду.

— До речі, її там уже знайшли, — тихо озвався молодий учений, поблискуючи скельцями окулярів. — Знайшли, — додав він. — Хоч і дуже глибоко під піском.

— Товариші, — раптом підвівся низенький міцний чоловічок, який досі весь час сидів мовчки. — На мою думку, питання вичерпане. Ми всі переконані, що черненківська теорія “молодших братів по розуму” не витримує жодної критики. Це ясно, як білий день…

— Ясно, але не зовсім, — заперечив молодий учений. — У словах можна втопити будь-яку істину, а вчорашній день завжди ясніший завтрашнього. Та науки без ризикування, без фантазії не буває. Це повітря, яким вона дихає.

— Та хіба ж я проти фантазії? — вигукнув низенький на зріст учений. — Я проти фантазерства і марнотратства!

В конференц-залі знову запанувала тиша.

— Та-а-ак, — мовив голова ради, зрозумівши, що йому треба сказати останнє слово. — Шкода все ж таки, що не приїхав Черненко, а в його доповідній немає чіткої картини… Я думаю ось що, — він глянув на Данилевського. — Ви, Федоре Олександровичу, у гарних стосунках із Черненком…

— Егеж, — невизначено озвався Данилевський, все ще не здогадуючись, до чого хилить голова. — Я дуже поважаю його як ученого.

— Так от, ми просимо вас поїхати в четверту лабораторію і на місці в усьому розібратися. А потім…

Данилевський енергійно замахав руками:

— Ні, ні, що ви… Та в мене…

— Знаю, знаю, — не дав йому доказати голова ради. — У вас тисяча і ще одна справа, у вас безліч обов’язків. Але, Федоре Олександровичу, дорогий, крім вас, нікому. Ви ж знаєте, що нікому. І ваша об’єктивність, ваше уміння аналізувати факти…

Схвальне гудіння зали змусило нарешті Федора Олександровича погодитися.

Берег спускався крутими терасами. Тут, здавалося, гори віч-на-віч зустрілися з морем. І у тривалій боротьбі води і суші перевага була на боці моря. Поступово й методично набігали хвилі, і камінь не витримував — тріскався, відколювався й, розсипаючись, падав на дно. Потім прибій роздрібнював уламки скель, обкочував і вигладжував камінці й на прибережній смузі утворювалася галька. В одному місці ця робота моря була успішна, в другому вона затримувалася, в третьому — ледь-ледь посувалась. Ось так хвилі й вигризли затоку, що з обох боків оточена прямовисними скелями, які нагадували вартових-велетнів, застиглих на своєму віковічному посту. Дике місце, незатишне, але ніби самою природою призначене для зосередженої роботи вчених.

До міста звідси — палицею докинути, всього лише якихось п’ятдесят кілометрів, але дорога — важка, звивиста, не скрізь безпечна, здавалася довгою і втомливою. Тому на березі затоки поступово виросло невеличке селище. Збірні дощаті будиночки стояли уздовж моря. Деінде вони тулилися стіна до стіни, проглядаючи кольоровими плямами серед суцільного зеленого масиву.

Неподалік від моря, в недосяжній для штормових хвиль смузі виднілася складена з черепашнику сіра одноповерхова будівля, в якій перебували служби четвертої лабораторії Центру по вивченню морських тварин. Метрів за двісті-триста від неї містився невеличкий, у формі вісімки, оточений бетонованим бар’єром дельфінарій. З одного боку вздовж басейну тягнувся вузенький підземний коридор, що мав у центральній частині кімнату-камеру. В ній були великі оглядові вікна, які давали змогу бачити все, що відбувається у воді та на її поверхні. Тут встановили необхідну апаратуру. Ще на початку роботи лабораторії хтось назвав цю споруду бункером і назва прижилася. Співробітники провадили тут багатогодинні спостереження та досліди.

Зараз перед одним із вікон за пультом сиділи Черненко і його асистент Олег Макарчук — молодший науковий співробітник лабораторії.

Олег налагоджував прилади, час від часу спостерігаючи, як за склом у басейні грається дельфін. Він то злітав високо над басейном, то, розтинаючи воду, стрілою мчав від борту до борту, то поволі кружляв на місці. Найстаріший мешканець дельфінарію, він добре знав в обличчя всіх співробітників лабораторії, засвоїв розклад їхньої роботи, особливо години експериментів.

— Готово, Сергію Терентійовичу, — доповів Олег. — Почнемо?

Черненко глянув на годинник.

— Коли привезуть новачка? — запитав.

— Обіцяли пів на третю.

— Добре, попрацюємо з Корсаром. Вмикайте гідрофони.

Олег нахилився до селектора.

— Вітю, гідрофони, — сказав тихо.

У приміщенні лабораторії, в кімнаті звукозапису, повновидий рожевощокий хлопчина Віктор Стецюк натиснув кнопки апарата й, кинувши звичний погляд на стрілку шкали, знову схилився над книгою, яку читав. Тим часом у бункері почувся різкий звук, наче хтось розкусив горіха, і з’єднаний з гідрофоном динамік стиха зашумів. Незабаром Черненко й Олег почули голос дельфіна.

— Осцилограф! — наказав Черненко, й тієї ж миті на екрані заструменіли зелені змійки імпульсів. То було зображення Корсарового голосу.

Черненко злегка натиснув на невеличкий важіль перед собою, і вода в басейні раптом набула якогось своєрідного відтінку, ніби в неї вилили червону фарбу. Спалахнуло світло, що було сигналом для дельфіна: “Увага! Починаємо дослід!” І Корсар це зрозумів: він одразу ж завмер у настороженому чеканні.

— Давайте! — наказав Черненко, і на металевому прикріпленому до стінки басейну приладі з голубою педаллю з’явилися три світні точки. Дельфін, здавалося, саме цього й чекав: він прожогом кинувся до приладу й тричі натиснув на педаль. Механізм заскреготів, потім задзижчав і викинув у воду круглий, з долоню завбільшки пластмасовий жетон, що почав опускатися на дно. Та Корсар спритно підхопив його, підплив до автомата, який містився на протилежному боці басейну, і закинув жетон у “лійку”, що височіла над водою. В автоматі відкрилася шторка, й перед дельфіном з’явилася невеличка рибка, яка відразу ж зникла в його пащі.

Черненко знову натиснув на важіль. Тепер на приладі з’явилося п’ять світних точок. Корсар одразу помчав до педалі, натиснув її п’ять разів, одержав жетон і, вкинувши його до “лійки”, дістав винагороду — невеличку рибину.

Раптом Черненко почав безсистемно змінювати сигнали, запалюючи то один, то десять, то п’ятнадцять. Але дельфін жодного разу не припустився помилки. Дослід нагадував гру, в якій людина ніби намагалася перехитрувати тварину, а та впевнено й наполегливо доводила, що це не вдасться. Корсара неможливо було збити з пантелику. Він прекрасно орієнтувався в обстановці й з арифметикою був у найкращих стосунках.

— От здорово! — не витримав Олег. — Молодець Корсар!..

Черненко нарешті вимкнув прилад і знову глянув на годинник.

— То де ж новачок? — запитав.

Олег розвів руками.

Тим часом дельфін, трохи покружлявши біля годівниці, наче все ще чекаючи чергового сигналу, наблизився до оглядового вікна, ніби з докором глянув на людей і поволі поплив уздовж басейну.

Не тільки Черненко й Олег, а навіть людина, поверхово знайома з поведінкою тварин, сказала б, що в цьому досліді не було нічого особливого. Звичайний пацюк, не кажучи вже про мавпу чи собаку, у відповідь на умовний подразник — сигнал — виконує нескладні дії, одержуючи у винагороду ласощі або звичайну їжу. Проте дельфін, на відміну від інших тварин, запам’ятовував заданий урок першого ж дня, відразу й міцно тримав його у пам’яті. Йому не потрібні були безконечні повтори чи точніше кажучи, тренування. До того ж він, на відміну від собаки чи мавпи, досить швидко встановлював причинно-наслідкові зв’язки. Подібна “міркувальна діяльність” у тварин відома, але виявляється вона, як стверджує наука, в елементарній формі. А втім, де закінчується просте й починається складне?

Легко пояснити вміння Корсара лічити. Добре рахують також інші тварини: до шести — ворони, коні, до дев’яти — шимпанзе. І все ж таки Корсар був незвичайний учень. Він схоплював суть завдання миттєво і потім, навіть через тривалий час, виконував його без найменших помилок. Навіть скептики, побачивши цей дослід, змушені були визнати виняткову здатність дельфінів до навчання. Але в чому полягає основа такої дивовижної здатності?

Звісно, над усім цим можна задумуватися, а можна, стенувши плечима, лише констатувати факти чи й навіть закрити на них очі. Хащі непізнаного, як і лісові хащі, далеко не завжди заманливі: залізти в них можна, а ось чи виберешся назад? У науці, як, до речі, і в повсякденному житті, різні люди по різному вирішують проблеми, що виникають на їхньому шляху. Одні обходять дрімучі ліси, інші, обміркувавши все як слід, а часом і стрімголов кидаються в невідоме. І коли стикаються з невдачею, коли не можуть одразу, з першого ж наступу досягти мети, тоді їхня дорога в оте незнане розтягується на довгі місяці, роки, іноді на все життя. Ті, хто стояв осторонь, здаються і тверезішими і далекогляднішими — адже це вони передбачливо поставили на узліссі вказівники із застережливими написами: “Обережно! Місцевість непрохідна!” Але мине час і хтось усе-таки прокладе в тих непрохідних хащах новий шлях, і поїдуть, покотяться по ньому вчорашні скептики і навіть не помітять його, як не помічаємо ми з вами всього звичного, звичайного, буденного. їхати по второваному шляху легко, прокладати його — то велика і важка праця.

— Сергію Терентійовичу, — раптом озвався Олег, — ви читали останній номер “Науки і природи”?

— Ні. Є щось цікаве?

— Інтерв’ю з академіком Гавриліним. Він говорить про зоопсихологію і критикує… Зачекайте хвилинку. — Олег дістав з полички журнал, перегорнув кілька сторінок. — Критикує “…тих, хто ґрунтуючись на неперевірених наукою фактах, схильний приписувати окремим видам тварин здатність до абстрактно-логічного мислення”. Каже, що це суперечить вченню класичної фізіології…

— Ось воно що, — мовив Черненко. — Чи не цей вітер на переміну погоди? — додав, повернувшись до асистента. — Я гадаю так: науку роблять люди, а вони можуть помилятися. Кожна теорія, хоч би яка видатна, це лише часточка істини “від” і “до”. Ну, а коли її намагаються видати за повну істину, вона перетворюється у звичайнісіньку догму. — Черненко раптом змовк і кинув погляд на годинник. — Незабаром четверта. Доведеться вам з’ясувати, що там із новачком, бо гаємо час.

— Добре. Я зараз, — підвівся Олег і вийшов з кімнати.

Лишившись на самоті, Черненко довго дивився в оглядове вікно, за яким, як і перше, в бетонній чаші бавився Корсар.

“Не перевірені наукою факти… — подумки повторив Черненко слова Гавриліна. — Ну, а коли перед фактом тебе поставило саме життя, і не було під рукою теорій, а лише сувора необхідність… Та хіба чиясь доля чи якийсь поодинокий, хай навіть і незвичайний випадок можуть служити вагомим науковим аргументом? Чого тільки в житті не трапляється! Та й чи було те взагалі? Легенда, казка, плід хворобливої уяви?..”

— Факти, — вголос промовив Черненко, і перед ним, наче кадри давно-давно баченого фільму, почали розгортатися події понад тридцятирічної давності…

…Із вікна старенького будиночка було добре видно затоку. Океан, не поспішаючи, набігав на прибережний пісок і так само повільно відходив назад, мляво розкачуючи риболовецькі шхуни. Невеличка, з голими стінами кімнатка…

Черненко під прізвищем Рібейра приїхав сюди наприкінці 1943 року. За документами він іспанець, син комерсанта, який послав свого нащадка вивчати кон’юнктуру місцевого ринку, і Рібейра став вільнослухачем тутешньої Вищої комерційної школи. Але заняттями особливо себе не переобтяжував, зате охоче марнував час у комфортабельному висілку для іспанських спеціалістів, що був неподалік від міста в мальовничому куточку над берегом океану. Тут, у затишних ресторанчиках з вишуканою європейською кухнею, з найрізноманітнішими напоями він почувався як удома. І це нікого не дивувало, іспанця тягнуло до іспанців. Юнак, який уперше вирвався з-під опіки родини, надавав перевагу не наукам, не набридлим стовпчикам цифр із біржових бюлетенів, а цілком земним розвагам. Що ж, так і личить молодому гульвісові, що має в кишені тугий гаманець, а в голові безтурботний вітер.

За коктейлями, дружніми вечерями, певна річ, зав’язувалися бесіди — звичайні, буденні розмови, які нікого й ні до чого не зобов’язували, та, власне кажучи, й не мали ніякого значення, бо то були такі собі балачки трохи збуджених віскі чи коктейлем молодих людей. Але поступово з окремих слів, штрихів і другорядних, здавалося б, фактів, вимальовувалася картина цілого, точніше, не картина, а лише окремі ескізи, бо для цілого бракувало істотних деталей, які дали б змогу Рібейрі-Чернеккові сказати; “Тепер я знаю все. Завдання виконано”.

Єдина людина, з якою в тій країні був зв’язаний Черненко щирою повагою і довірою і якій слід було передавати здобуті ним відомості, назвалася при знайомстві Мендозою. Ким був Мендоза насправді, Черненко не знав та й не повинен був знати — зайвих питань ставити не рекомендувалося. Мендоза накреслив перед ним чітке й конкретне завдання і давав, як потім не раз переконувався Черненко, особливо корисні поради, спрямовуючи його розвідницьку діяльність умілою, досвідченою рукою. Вони мали своєрідний зв’язок — публікували в міській газеті нехитрі рекламні оголошення, справжній зміст яких був відомий лише їм.

Найбільше Черненко полюбляв товариство іспанських спеціалістів, які працювали в рудниках “Амадейро”. Розташовані за двадцять кілометрів від міста, рудники пильно охоронялися поліцією. Але чому? Які секрети ховаються в надрах землі? Може, знайдено легендарні скарбниці ацтеків чи інків, що ті сховали їх колись від зажерливих конкістадорів?

Довгим і небезпечним шляхом ішов Черненко до мети. Але тільки зараз можна було робити остаточні висновки. В “Амадейро” видобувають руду, що містить солі урану. її надсилатимуть до Німеччини. Першу партію відправлять наприкінці серпня судном “Санта Ізабель”. Корабель вийде під іспанським прапором, але команда складатиметься виключно з німців.

Мине час, і світ здригнеться від вибухів, що прогримлять над Хіросімою та Нагасакі. Про атомну бомбу, що стала на той час найбільшим жахом і найбільшою сенсацією в світі, мріяли фашистські людиновбивці. Ще 1942 року гітлерівський міністр Функ підписав секретний наказ: на окупованих територіях забирати всі запаси уранової сировини й передавати у власність німецького концерну “Дега”. В свою чергу концерн намагався закупити уран будь-де. І люди, що послали Черненка із завданням у далеку південноамериканську країну, мали підозру, що “Дега” простягнула свої щупальці й через Атлантику, використовуючи прихильність властей деяких латиноамериканських країн до фашизму та плутаючи сліди за допомогою “нейтральної” Іспанії. Тепер ця підозра підтвердилась: Черненко вже напевне знав, що готують гітлерівці до відправки в Німеччину. А те, що стало відомо, він повинен негайно передати за тисячі кілометрів звідси. Для цього йому необхідно зустрітися з Мендозою. Негайно.

Та сьогодні він лише зможе опублікувати оголошення у вечірній газеті, викликати його на термінову зустріч.

…Рібейра-Черненко швидко крокував невеличкою вузенькою вуличкою. Метрів за сто від будинку, де він мешкав, стишив ходу, за звичкою уважно глянув на вікно своєї квартири й тієї ж миті відчув, ніби все його тіло пронизав струм високої напруги.

Виходячи з дому, Черненко завжди робив на шторі складку. Письмовий стіл стояв біля самого вікна, і коли б хто-небудь надумав ритися в його паперах, то ненароком зачепив би штору, порушив складку і тим самим подав сигнал: “В помешканні непрохані гості!”

Нехитрий виверт спрацював. На роздуми лишалися лічені секунди. Вгамувавши хвилювання, Черненко звернув за ріг і ввійшов до невеличкої тютюнової крамнички.

Не в міру гладкий господар, що ледве вміщався за прилавком, відразу ж підвівся, приязно усміхаючись. На стінах крамнички висіли вирізані з журналів портрети Гітлера, а посередині, над вікном, — картина: фюрер вітається за руку з відомим місцевим генералом.

— Буенос діас, сеньйоре, — люб’язно озвався товстун. — Що вам потрібно? Сигарети? Тютюн?

Черненко мовчав, оглядаючи портрет і картину.

— Прекрасна робота, — кинув погляд на зображення генерала і фюрера.

— О! Так! — задоволено вигукнув господар, переконаний, що зустрів однодумця. — Сподіваюсь, що й у нас скоро буде справжній порядок… То що ж цікавить сеньйора?

— Я хотів би сигари, — сказав Черненко.

— Який сорт?

— Гарні сигари для подарунка.

— “Гавану”? “Корону”? “Болівар”? — пожвавішав товстун, в якого такі покупки бували не часто.

— Краще, мабуть, “Корону”.

— О! Сеньйор має гарний смак. “Корона” — сигари для знавців. Одну? Дві? Може, коробку?

— Три коробки, — відповів Черненко й зневажливо, наче якусь дрібничку, кинув на прилавок гроші.

— Дякую, сеньйоре. Дякую, — заметушився товстун. — 3 собою візьмете чи накажете доставити?..

— Доставити. І, якщо можна, негайно.

— Я до ваших послуг, сеньйоре. Черненко взяв з прилавка конверт, написав на ньому адресу й простягнув господарю.

— За цією адресою. Тут недалеко, за вашою крамничкою. Але це терміново. Сюрприз. Розумієте?

— О! Так, так. Я зараз, — заметушився товстун, упаковуючи сигари.

Черненко подякував.

— Я дуже поспішаю. До побачення.

“Куди ж тепер? Куди?” — завирувала думка, як тільки він вийшов із крамнички. В тому, що його викрили й можуть арештувати, сумніву майже не було: адже хтось хазяйнує в квартирі. Та все це необхідно перевірити.

Вулицею повільно рухалося таксі. Він зупинив машину й, вмостившись на задньому сидінні, сказав водієві:

— Зараз поїдемо, хвилиночку.

Вийнявши з кишені записника й олівець, Черненко, здавалося, з головою поринув у якісь розрахунки. Він то швидко писав, то, підвівши голову, про щось напружено думав. А насправді, креслячи олівцем різні слова та фрази, він непомітно для водія уважно стежив за будинком, у якому мешкав.

Стояла нестерпна полуднева спека. Вулиця була майже безлюдна, і водій радів клієнтові. Йому було байдуже — стояти чи їхати, лише б лічильник цокав, нараховуючи цифри, що потім перетворяться в дзвінкі монетки, а можливо, й у звабливі папірці.

“Мій товстун уже зайшов у під’їзд, — міркував тим часом Черненко. — Піднімається на другий поверх, підходить до дверей із табличкою “Рібейра. Студент”. Дзвонить. Йому не відчиняють. Ще раз дзвонить і тупцює біля дверей із своїм пакунком. Може, зіпсований дзвоник, гадає він. А може, там, у кімнаті, його не чують? Перш ніж піти, він прикладає вухо до дверей, потім око — до замкової щілинки. Такі товстуни з породи дуже цікавих… Та, нарешті, нічого не почувши й не побачивши, він, оглядаючись, спускається вниз і оце саме зараз має вийти з під’їзду…”

Товстун не з’явився. Хвилини чекання потягнулися нестерпно довго й напружено.

“Отже, все. Його затримали там, у кімнаті”, — вирішив Черненко.

— Поїхали, — раптом сказав він водієві, відірвавшись від своїх “записів”. — Авеніда Пальмос, двадцять сім. — назвав він першу, що спала йому на думку, адресу.

Таксі рушило, й саме тоді Черненко побачив, як із під’їзду вийшло двоє однаково одягнутих людей і мерщій кинулось до тютюнової крамнички. Тут же двоє інших вивели її господаря, штовхнули до автомобіля, що з’явився з-за рогу вулиці й відразу зник за поворотом.

“Ясно, — подумав Черненко, дивлячись у вікно таксі, але не помічаючи ні екзотики південноамериканського містечка, ні пішоходів. — Усе ясно. Але хто вони такі? Місцева служба безпеки чи німці? Невже німці? Ні. Мабуть, тутешні, бо діють грубо, примітивно. Але їх багато в цій невеличкій країні, навіть занадто, щоб можна було сховатися, зникнути непомітно. Ех, Сергію, Сергію, — дорікав собі Черненко. — Допустив ти десь непростиму помилку. Що ж робити далі?..”

Тим часом таксі, перетнувши велику овальну площу, звернуло на якусь вулицю, що зола до набережної, й незабаром помчало магістраллю, яка тягнулася вздовж океану.

Черненко був початкуючим розвідником, виконував, по суті, перше завдання. І хоч мав непогану підготовку, не раз і не два відпрацьовував прийоми непомітного зникнення, але зараз йому здавалося, що виходу немає. Студента-іноземця Рібейру добре знали численні мешканці міста, його ім’я було відоме і в поліції.

Треба негайно зустрітися з Мендозою, той підтримає, дасть пораду. “Ні! Ні! Тільки не зустріч! — мало не вголос промовив Черненко. — Я не маю права ризикувати…”

— Авеніда Пальмос, двадцять сім, — раптом озвався водій, різко гальмуючи машину.

Від таксі Черненко швидко попрямував до будинку, зайшов у під’їзд, піднявся на шостий поверх ліфтом, опустився вниз і через чорний хід потрапив на Кінта Авеніда. Там він знову зупинив таксі й, покружлявши з півгодини вулицями міста, вийшов біля редакції вечірньої газети.

У рекламному відділі його привітно зустріла чорнява дівчина. Черненко знав: ота усмішка — службовий обов’язок, і все ж її було приємно бачити. На мить здалося, що все буде гаразд, що він сьогодні ж уникне пастки.

— Сеньйор хоче дати оголошення? — запитала дівчина. — Знову якась рідкісна книга?

— Цього разу у мене звичайна життєва проза, — Черненко простяг дівчині бланк із текстом: “Найму кімнату. Бажано з ліпною стелею і вікнами, що виходять на північ. Не вище третього поверху”.

Мендоза, прочитавши те оголошення, зрозуміє, що Черненко попав у тяжке становище і потребує допомоги.

— Ви встигли у сьогоднішній випуск, — знову люб’язно всміхнулась дівчина, подаючи квитанцію.

— Дякую.

Вийшовши з редакції, Черненко швидше відчує, ніж помітив, що за ним іде “хвіст”. Діждавшись слушної миті, скочив на підніжку автобуса й потім, намагаючись позбутись переслідувача, цілий день їздив по місту, доки опівночі не опинився в порту біля каси. Це була його остання надія, хоч знав, що й тут на нього можуть чекати агенти таємної поліції. Але іншого виходу не було. Виїжджати треба негайно, сьогодні ж.

…Яскравий промінь портового прожектора вихопив з темряви південної ночі трап величезного пасажирського судна, що незабаром мало відчалити до берегів Старого світу. Вже вдруге пробили склянки.

— Швидше! Швидше! — підганяв контролер пасажирів, що й так квапливо проходили повз нього.

Черненко з’явився із пітьми й підійшов до трапу, коли той уже був майже безлюдний. В елегантному костюмі, з добротним саквояжем у руках, він, безперечно, належав до пасажирів з достатком, що відразу ж помітив і оцінив контролер.

— Ще півхвилинки, і ви запізнилися б, сеньйоре, — сказав він Черненкові, відмічаючи квиток.

Черненко всміхнувся, швидко піднявся по трапу й відразу ж змішався з пасажирами, що юрмились на верхній палубі, чекаючи відплиття.

Тим часом контролера, що вже піднімався по трапу, наздогнав чоловік у капелюсі й, щось тихо промовивши, швидко збіг на судно. Пароплав довгим і сумним гудком сповістив місто, море і темне, всіяне рясними зорями небо про свою розлуку з Південною Америкою, де не було ні війни, ні руйнувань, ні людських жертв і де лише ледь-ледь чувся відгомін великої світової битви.

Різкий, настирливий звук не змовкав. Від нього до болю дзвеніло у вухах, і Черненко спочатку не міг збагнути, де він і що діється навколо. Це було схоже на пробудження від глибокого, важкого сну. Він труснув головою, обвів поглядом бункер, ніби освоювався з незнайомою обстановкою, й лише потім вибрався назовні.

Старенький катер, стогнучи й покректуючи, як древній дід, важко пінив воду за кормою і нарешті, вайлувато повернувшись боком, підійшов до причалу.

Відразу ж на палубі й на березі забігали люди, і навіть незнайомі з життям причалу помітили б, що прибуття катера, хоч і не рідкісна, але важлива подія.

Черненко підійшов до пірса. Легенький бриз ворушив його густе, злегка посріблене волосся. Цієї миті Черненка можна було б назвати навіть вродливим, якби не тонкі губи, важкувате підборіддя й складка, схожа на шрам, що перетинала чоло. У виразі обличчя й поставі відчувалися воля і твердий характер.

Здавалося, Черненко зовсім байдужий до того, що відбувається навколо нього. Не віддавав розпоряджень, вказівок, ні в що не втручався. Але відчувалося, що саме він був центром подій, які розгорталися на причалі.

Кілька робітників несли якийсь прозорий ящик. Жінка в білому халаті розташувалася біля брівки басейну з аптечкою в руках. Власне, це був не басейн, а крихітна бухта, яку відгородили від моря високою металевою сіткою. Тут дельфіни-новачки проходили карантин.

Підйомний кран обережно опускав на причал акваріум-ванну з органічного скла, звідки вниз, на метушню людей зацікавлено дивився дельфін. Він плив у повітрі, спостерігав і… всміхався.

Часом стверджують, що собака дивиться на світ здивовано-запитливим і трохи сумним поглядом. Але це враження помилкове. Ми бачимо в очах собаки те, що хочемо бачити — розум і почуття такі ж, як у людей. І хоч би скільки переконували ми господаря собаки, що розум людський і “розум” тварини — речі зовсім різні, хоч би скільки доказів наводили, він, вислухавши нас, можливо, погодиться з усім, але врешті-решт зауважить: “Все це, звичайно, правильно, але мій собака…” Це, певно, через те, що люди всупереч логіці наділяють тварин людським розумом і почуттями, вперто шукаючи в них самих себе.

Усмішка дельфіна… Злегка іронічна й незмінна. Така сама, як і на грецьких вазах початку нашої ери… І знову ж-це нам тільки здається. Дельфіни не сміються. Тут весь “секрет” в анатомії, в особливій будові його рота — широкого, хвилястого, із трохи загнутими вгору куточками. А може, дельфін все-таки усміхається?

Крановщик уже опускав акваріум, намагаючись не завдати дельфінові найменших турбот і не розхлюпати воду. Олег “диригував” із пірса:

— Так, так… Добре, добре, — вигукував він, махаючи руками перед собою.

Ось акваріум торкнувся поверхні басейну й повільно зник під водою. Почувся тихий сплеск, і дельфін, покинувши камеру-одиночку, виплив у свою нову, хоча порівняно з попередньою комфортабельну, але все ж таки в’язницю. Так, саме в’язницю, бо іншого засобу вивчення дельфінів поки що не існує. Не зважаючи на акваланги, гідрокостюми та інше хитромудре спорядження, людина не може довго перебувати під водою. Не здатна вона й долати такі відстані, як дельфін, не може пірнути, ніби бавлячись, у морську безодню, щоб тут-таки знову з’явитися на поверхні, не боячись так званої кесонної хвороби.

На жаль, людина поки що істота сухопутна і ера “гомо акватікус” — людини водяної настане хіба що е далекому майбутньому. А сьогодні спілкування людини з дельфіном відбувається в морській клітці, яка, що не кажіть, для тварини все-таки в’язниця. І дельфін, як і кожен в’язень, насамперед мріє про те, щоб вирватись на волю.

Найвідчайдушніші оптимісти вважають: коли дельфін розумний, він збагне необхідність неволі. Реалісти стверджують: так треба для науки. Найобережніші ж резонно заперечують: поставте себе на його місце — вас украли інопланетяни, доставили в лабораторію, виконують з вами якісь незрозумілі маніпуляції, щось вимагають від вас, а що саме — ви ніяк не збагнете, бо їхні уявлення про навколишній світ, виміри його й оцінки зовсім не схожі на ваші. І ніхто не зважає на ваші думки, ваше природжене почуття свободи, прагнення жити в тих умовах, в яких ви народилися й зросли…

Ніна Петрівна Рогова — “дельфінячий лікар”, як її називали в лабораторії, — спустилася в басейн. Побачивши її, дельфін підплив ближче, потім злегка хитнув хвостом і плавно пішов до дна, ніби запрошуючи людину до якоїсь гри. А незабаром людина й дельфін справді бавились, мов діти, що грають у квача. Замиготіла, закрутилася у голубій воді весела карусель кольорових плям: оранжевий купальник Рогової та її коричневе, засмагле тіло і сіро-біла шкіра дельфіна. Поступово їхні рухи уповільнилися, стали плавніші й уже нагадували не гру, а танок— граціозний танок людини й дельфіна. Здавалося, що вони обоє — людина й дельфін — відчували красу і ритм цього незвичайного підводного вальсу.

Довге волосся Рогової струменіло у воді, як шлейф. Дельфін кружляв навколо, вигинаючись і ніби милуючись тим, що бачив перед собою.

Переконавшись, що новачок цілком здоровий, Ніна Петрівна вийшла з басейну. Черненко і Олег попрямували в бункер, відкрили шторки оглядового вікна.

Ось Корсар наблизився до людей, дивився на них, як і завжди, злегка усміхаючись. Черненко всміхнувся йому: такі, мовляв, наші справи — почнемо незабаром досліди, і ти повинен показати, на що здатний. Цікаво, що принесе цей новий експеримент?..

Учений підсунув до себе журнал спостережень, де Олег уже встиг зробити запис: “Експеримент № 579. Дельфін № 32. Прізвисько…” Черненко дописав: “Вдалий” і поставив чомусь знак запитання.

Черненко не брав участі ні в проектуванні, ні в будівництві цього басейну. Років десять тому його спорудили за вимогою одного відомого, нині вже покійного вченого, який вніс пропозицію розпочати вивчення життя і поведінки дельфінів. Тоді такі досліди тільки започатковувались. Роботи зарубіжних спеціалістів, що мали деякий присмак сенсаційності, змусили наших вітчизняних біологів уважніше придивитися до цієї давно знайомої, але загадкової морської істоти.

Басейн і лабораторію збудували поспіхом. Почалися експерименти. Проте навряд чи можна було назвати їх науковими в повному розумінні слова, бо не було найважливішого — методики досліджень, цього архімедового важеля будь-якого наукового пошуку. Для дельфінів вигадували найрізноманітніші ігри — з м’ячами, кільцями, надувними гумовими іграшками. І дельфіни гралися. Іноді так, як це хотілося людині, але частіше по-своєму. І ще: дельфіни гинули. Чи від хвороб, чи від неволі. А можливо, від того й того.

Ну, а що ж далі? Де відкриття? Де докази наявності в дельфіна розуму? Не в тому ж, далебі, що дельфін нап’яв собі на голову солом’яного бриля, якого хтось зронив у воду, і не в тому, що швидко й легко опановував вправи з м’ячем. Хіба він розумів, що бриль — це атрибут людського одягу, а м’яч — предмет для гри? А можливо, й розумів?.. І таких “можливо” згодом назбиралося багато. Потрібні були досліди, що дали б точні, науково обґрунтовані відповіді на запитання: що може дельфін, а чого ні, де межа його розумових здібностей?

Минав час. Надто гарячі ентузіасти поступово охолонули. Відомий вчений, з ініціативи якого було споруджено басейн, теж втратив інтерес до дельфінів. Йому запропонували кафедру в університеті, і він охоче змінив незручності експедиційного життя на затишок міської квартири. Саме тоді четверту лабораторію, що ніби доживала свій вік, прийняв Черненко. Власне, від лабораторії лишилася тільки назва, бо не було в ній ні співробітників, ні дельфінів. Був лише дідок з місцевих, який за невеличку платню взявся охороняти нехитре лабораторне майно.

Друзі й знайомі Черненка, дізнавшись, з якою упертістю він добивається продовження дослідів, незрозуміло стинали плечима.

А Черненко почав не з ігор та забавок, почав, відверто кажучи, з фантастики. Він вирішив… поговорити з дельфіном, навчити його нашої мови — спочатку простих, однозначних слів, які друкуються на перших сторінках букваря.

Учений працював до самозабуття, але наслідки були мізерні. Дельфіни вивчили кілька сліз і часом, здавалося, вимовляли їх цілком свідомо, бо саме тоді, коли це було потрібно. До того ж вони з власної ініціативи запам’ятовували вигуки, що їх чули від працівників лабораторії, і щедро пересипали ними свою скупу “мову”. Виходило іноді навіть цікаво. Розігнавшись під водою, дельфін виплигував на поверхню і, як досвідчений акробат, робив у повітрі кульбіт, енергійно вигукуючи “ап!” Потім він підпливав до бар’єра, де були люди, і промовляв досить чітко “вода”, що дуже подобалося працівникам лабораторії, а також випадковим відвідувачам, які могли годинами спостерігати дельфінів, дивуючись з їхніх лінгвістичних здібностей. Все це спершу сповнювало надією Черненка. Але потім дельфіни зупинилися в своїй “освіті” на одній точці й ніяк не хотіли рухатися далі. Черненко розумів: це через те, що в нього й досі немає надійної програми, що він прагне досягти мети з ходу, одним ривком… А далі виявилося, що дельфін, не маючи голосових зв’язок, не може відтворити більшості фонем людської мови, не хоче чи нездатний зрозуміти значення слів, не виявляє щонайменшого бажання до співбесіди.

Черненко ставив усе нові й нові досліди. Змінювалися методи, змінювалися й працівники лабораторії. її полишали розчаровані шукачі легкої слави і швидко написаних дисертацій. Були дні відчаю і в самого Черненка — “присмеркові” дні, як він їх називав. Роїлося багато найрізноманітніших думок, але кожна з них закінчувалася знаком запитання. “Чому дельфін повинен обов’язково навчитися людської мови? Чому його спосіб шифрування інформації повинен виражатися словами, поняттями, а не, скажімо, математичними формулами чи якимись зовсім іншими символами? “

Кінець кінцем учений зрозумів, що в дослідженні дельфінів знань із самої біології замало, і засів за праці філософів, психологів, лінгвістів.

Мова — справжня, розвинута, що оперує поняттями й абстракціями, — це лише форма вираження розуму. Ну, а що ж таке розум узагалі? Де критерій, мірка, еталон, які дали б змогу безпомилково визначити, що дана істота розумна, свідома? Праця — стверджують одні. Мистецтво — запевнюють другі. Математика — кажуть треті. Від себе Черненко додав: здатність до самопізнання. Якщо призначення розуму — пізнання матерії, то той, хто володіє інтелектом, насамперед повинен почуватися особою. Але як довести, що дельфін здатний до самопізнання?

І ще одне. Чи універсальні закони розуму для всього свідомого у Всесвіті? Чи буде, скажімо, житель якоїсь планети з сузір’я Тельця о бо Козерога мислити так само, як ми, земляни? З цього приводу філософи сперечаються. Але біда в тему, що їм невідомий інший розум. Вони знають лише один — людський, який сьогодні просто ні з чим порівняти.

“Не захоплюйся, не злітай занадто високо — звідти страшніше падати, — стримував себе Черненко. — Розберись поки що в найближчому. Перед тобою звичайний житель Землі — дельфін, який володіє величезним діапазоном звуків. І це, безперечно, не проста випадковість. В цьому є своя закономірність. У примітивних істот засоби спілкування бідні, а чим вище на еволюційному щаблі тварина, тим досконаліший її мозок, тим багатша її мова. Ось і вивчай цю “іноземну” на нашій планеті мову. Спробуй її розшифрувати”.

Так міркував Черненко і несподівано в нього народилася зовсім нова ідея. Попавши в полон до людини, дельфін навмисне вводить її в оману. Не йдучи на контакт, дельфін оберігає свою свободу, бо з точки зору дельфіна, люди ще не готові вступити в інтелектуальне спілкування з представниками іншого виду. Наші спроби почати переговори з дельфінами — це нерівноправний діалог, оскільки один із співрозмовників — невільник, другий — повелитель.

Але ця ідея не дала сподіваних результатів, навпаки, завела Черненка в такі непролазні хащі, що ледве вдалося повернутися до вихідних рубежів.

І тоді почалася ще одна переоцінка цінностей в історії четвертої лабораторії, з’явився новий план.

Перше, що мусив зробити Черненко, — розібратися в змісті інформації, якою обмінюються дельфіни. Хід думки був простий: всі живі істоти повідомляють одне одного про певні обставини за допомогою сигналів. Виходячи з цього, люди сконструювали “радіозалякувачі” — записані на магнітофонну стрічку голоси птахів, що виражають небезпеку. З їхньою допомогою захищають сьогодні посіви й аеродроми. Тут усе відбувається за формулою: “Ситуація А — сигнал А; ситуація Б — сигнал Б”. Досліди показали: нічого подібного у дельфінів не спостерігається. За однакових обставин, що їх штучно створювала людина, дельфіни то свистіли, то скрипіли, то видавали звуки, схожі на постріл іграшкової гвинтівки.

Досліди йшли за дослідами, але наслідок був незмінний. Тоді спробували простежити поведінку дельфінів, транслюючи записані на магнітофонну плівку їхні власні голоси. Результати такі ж самі.

Четверта лабораторія зайшла у безвихідь, і Черненко зупинився перед зачиненими дверима, забувши заповітне “Сезам, відчинись!”. Але саме тоді, наче блискавка серед ясного дня, з’явилась ще одна ідея.

Черненко міркував: розум повинен бути гуманним, отже, коли одна розумна істота має всі умови для існування, а інша страждає, скажімо, від голоду, то перша обов’язково мусить прийти на допомогу другій.

У першому експерименті Черненко працював із Корсаром. Дельфін навчився за світловими сигналами натискувати на педалі і одержувати нагороду — рибку. Досить було тільки раз випробувати установку, щоб Корсар добре засвоїв правила користування нею. Потім басейн поділили сіткою на два ізольовані відсіки, в яких обладнали дві однакові годівниці. У другий відсік Черненко впустив молодого дельфіна Малюка. Дельфіни добре бачили й чули один одного. Так почався черговий тур експериментів.

Малюка не годували цілий день. Він голодував, а в Корсара раз за разом засвічувалися лампочки, і він ласував рибою. Звісно, Малюк мав безперервно вигукувати: “Хочу їсти! Хочу їсти!” — чи щось подібне до цього. А що робитиме Корсар? Чи зуміє розповісти сусідові, що в його відсіку теж є годівниця з такою самою “рибною” педаллю?

Наслідки були зовсім несподівані. Корсар не захотів учити Малюка. Він зробив усе значно простіше: одержавши чергову рибку, не проковтнув її, а, тримаючи в зубах, підплив до сітки її випустив перед самим Малюком. Той одразу підхопив подарунок.

Довелося поміняти сітку. Встановили нову, з дрібнішими отворами. Тепер Корсар уже не міг пригощати Малюка, а мав лише один вихід: повідомити йому про годівницю.

І ось через кілька хвилин Малюк, спершу помиляючись, а потім усе впевненіше і впевненіше почав “працювати” з приладами.

Другий дослід. Третій. Четвертий. До Корсара підсаджували нових “партнерів”. І кожен з них — один швидше, другий повільніше, але рано чи пізно, за допомогою одержаної від Корсара інформації, обов’язково навчався користуватися автоматом.

Це вже була перемога!.. Точніше, дуже важливий крок до перемоги. Четверта лабораторія святкувала успіх. Але згодом досягнуте почало насторожувати Черненка. Чим більше провадилося експериментів, тим очевиднішим ставав прорахунок у їхній постановці. Дельфіни бачать один одного і, мабуть, беруть приклад з того, хто вміє здобувати їжу.

Як відомо, деякі тварини-батьки навчають своїх дітей. Малюки переймають від них уміння розшукувати здобич, маскуватися й нападати, переслідувати й уникати погоні. Це так звані інстинктивні програми, що закладені в генетичному апараті тварини і реалізуються в процесі “навчання”. Зовсім інше — дресирування. Людина свідомо виробляє в тварини цілу серію умовних рефлексів, не властивих їй від природи. І справді, навіщо, скажімо, гусакові стріляти з гвинтівки, а еєдмєдю кататись на велосипеді чи мотоциклі? Для тварини це ланцюг сліпо завчених дій, єдиний сенс яких — одержання винагороди. А може, ні? Може, ми спрощено уявляємо здібності тварин і “тваринний розум” справді існує? На жаль, численні досліди показали, що тварина нездатна навіть скопіювати вчинки свого дресированого родича, а тому не може будувати в голові бодай найпростішу логічну модель: зроби ось так і тоді на тебе чекає винагорода. А саме вміння виявляти зв’язок між причиною і наслідком — перша ознака справжнього розуму.

Ну, а що не дельфіни? Можливо, вони мають якусь особливу здатність навчати один одного? Отож, щоб заключити зоровий контакт, дельфінів треба відокремити один від одного світлонепроникною перегородкою.

Почався наступний етап експериментів. І ось результат: із ста спроб дев’яносто три вдалих. Виходить, що дельфіни здатні повідомляти один одному складну інформацію. А таке спілкування вже мало чим відрізняється від людського!

Це була справжня перемога. І неабияка. Отоді-то Черненко й зробив доповідь у Координаційній раді. Слухали його з цікавістю, і лише дехто скептично посміхався. Проте, коли на закінчення виступу Черненко продемонстрував кінограми дослідів, скептики дещо охолонули. Та виступив професор Маценко — видатний біонік, спеціаліст з проблем сонарних систем у тварин. Спокійним, безбарвним голосом він пояснив аудиторії, що дельфін має дуже розвинений сонар, тобто ехолокаційний орган. Він посилає пучки ультразвукових імпульсів, “обмацує” ними предмет і, приймаючи відображені сигнали, аналізує його, визначає розміри, властивості, а може, навіть і смак. Таким чином дельфін-учень перехоплює відображені сигнали дельфіна-вчителя і сліпо копіює його дії.

Це пояснення здалося всім настільки простим, вірогідним і переконливим, що дехто навіть полегшено зітхнув: ось бачите, мовляв, шановний товаришу Черненко, в чому “секрети”, а ви мало не ввели нас в оману. На нашій планеті є лише один розум — людський.

Люди здебільшого вважають себе прихильниками нового. І все ж таки нове, незвичне часто викликає якийсь внутрішній, підсвідомий протест, заперечення. І тут вражає надзвичайна винахідливість, з якою шукають аргументи, відстоюючи усталене, звичне, а по суті захищаючи власні забобони. Психологи називають це інерцією мислення, соціологи і політики — консерватизмом. Добре, що придумали терміни, але було б набагато краще, якби виробили дієві засоби боротьби з цією досить поширеною хворобою.

Після того ж таки пам’ятного засідання ради Маценко люб’язно запропонував Черненкові свої послуги в розшифруванні підсумків експериментів, але той лише знизав плечима, подумки рішуче від них відмовившись. Занадто вже упереджена була позиція професора. Занадто безапеляційні його судження. Отже, продовжувати пошуки треба було самому, покладаючись лише на власні сили.

Несподіваний випадок прийшов на допомогу Черненкові. Повертаючись із засідання ради, він у купе вагона, що мчав на південь, познайомився із Дмитром Івановичем Завадським. Цей навдивовижу жвавий, енергійний чоловік уже з перших хвилин знайомства поставив вимогу, щоб Черненко називав його на “ти”, і Черненко, який нелегко сходився з людьми, називав його саме так, одразу відчувши до нього потяг і довіру.

Дмитро Іванович займався проблемами акустики й очолював лабораторію великого підприємства. Він досить швидко збагнув суть проблеми, над якою працював Черненко, й захопився нею. Випадкові подорожні затоваришували і майже до ранку проговорили в купе. Коли поїзд наближався до моря, вони вже мали нову програму дослідів.

Найближчої суботи Дмитро Іванович з’явився у дельфінарії, обвішаний добрим десятком якихось мініатюрних приладів. Корсар довго й зосереджено розглядав прихідця, а потім тихо, без жодного звуку, почав плавати навколо нього. Та прилади Завадського показували інше: дельфін не мовчав. Витанцьовували змійки на екрані осцилографа, а це означало, що дельфін “обмацував” незнайомця ультразвуковими імпульсами, змальовуючи його повний ехолокаційний портрет.

Дмитро Іванович легко визначив частоту й інтенсивність цих сигналів і підказав Черненкові до смішного просте рішення. Треба покрити автомат і годівницю особливим полімерним матеріалом, що не відображує, а навпаки, поглинає ультразвукові коливання. А для спілкування дельфінів встановити підводні переговорні апарати — гідрофони.

Експеримент готували під технічним керівництвом Дмитра Івановича.

“Отже, — міркував Черненко, — дельфіни зараз не бачать один одного — заважає світлонепроникна перегородка. Вони не можуть сприймати й ультразвукові сигнали. Що ж залишається? Гідрофони й повітря. Хочете поділитися досвідом? Будь ласка. Але зробити це ви зможете лише за допомогою “мови”, бо ніяких інших засобів у вас тепер немає”.

Почався дослід.

Дельфіни довго “розмовляли” між собою. Так само, як це роблять люди по телефону: спершу один, потім другий, але… І в тому “але” полягало найголовніше: дельфін-учень, новачок, не зумів упоратися із своєю годівницею.

Дослід повторювали багато разів, але позитивних наслідків не мали.

Дмитро Іванович, засмучений невдачею, поїхав на свій завод, домовившись із Черненком, що той подзвонить йому, коли плануватиметься щось нове, цікаве і потрібна буде його допомога. А Черненко почав розбирати руїни невдалого досліду, відшукуючи в них цілі, непошкоджені деталі та елементи, щоб будувати новий експеримент. Такий уже він був — Сергій Терентійович Черненко — людина нестримної, наполегливої вдачі.

Двері несподівано відчинились, і на порозі бункера з’явився Олег.

— Сергію Терентійовичу, аврал! — сказав він стривожено.

— Що сталося?

— З Координаційної ради приїхали.

— Мабуть, чергова ревізія, — зітхнув Черненко. — А хто приїхав?

— Професор Данилевський.

— Федя?..

У цей час під вагою важких кроків загули металеві сходи, і в бункер зайшов професор Данилевський.

— Ну й парко у вас, — заговорив він, витираючи носовичком змокріле обличчя. — Однак, ви тут гарно влаштувалися. Прохолодно, затишно й вода поруч, — додав, оглядаючи бункер.

Черненко всміхнувся, але нічого не відповів. Він уже не раз чув такі слова, сказані жартома і серйозно. Всім чомусь здавалося, що приморська лабораторія — своєрідний будинок відпочинку та ще й з пристойною заробітною платою. В той же час мало хто погоджувався залишити місто й перебратися на цей “курорт”.

— Справжній пивний погрібець, зовсім як одеський “Гамбрінус”, — казав Данилевський, все ще розглядаючись навкруги.

— Знайдеться й пиво, Федю, — пообіцяв Черненко, простягуючи гостеві руку. — Ну, здрастуй.

Вони обнялися.

Данилевський і Черненко подружилися давно, ще під час студентської практики. Але потім їхні шляхи розійшлися. Данилевський у складі групи випускників поїхав на Камчатку для вивчення морських котиків. Все, чого досягла група, спостереження і досліди Федір Олександрович старанно фіксував у зошитах, яких за три камчатські роки набрався не один десяток, що й лягло в основу його блискучої кандидатської дисертації. В ній Данилевський, не перебільшуючи своїх заслуг і не применшуючи чужих, узагальнив підсумки роботи експедиції.

Наступні дві експедиції вже проходили під його керівництвом. І хоча для науки нічого нового не дали, Федора Олександровича стали вважати відомим спеціалістом по вивченню морських тварин. Пізніше він з успіхом захистив докторську дисертацію й очолив відділ у науково-дослідному інституті. Але на цьому не зупинився. Навпаки, Данилевський гаряче включався в розробку все нових і нових проблем, що цікавили не лише біологів, а й учених, які розв’язували практичні завдання народного господарства, зокрема, перспективи використання океанських ресурсів. І завжди там, де не можна було заздалегідь передбачити наслідки вторгнення людини в повне загадок життя океану, Данилевський закликав до обережності. Брати з океану? Так. Але робити це розумно, щоб не завдати природі непоправної шкоди. Він так і називав свою теорію — теорією безпечних цифр.

І ще одна риса вдачі була у Данилевського — вміння жити в злагоді з людьми. З будь-якими. Розумними і не дуже, добрими і злими, керівниками і підлеглими. Він не був пристосуванцем, але щось особливе, непідвладне точному визначенню в його характері давало змогу будь-коли згладжувати конфлікти чи непорозуміння, що виникали.

— Та-а-ак, молодшим ти не став, але форму тримаєш, — сказав Данилевський, оглядаючи Черненка. — Молодчина, чесне слово. А я, бачиш, хе-хе… трошки того… зажирів. — Він задоволено торкнувся свого живота.

Черненко всміхнувся й подумав: “Зажирів! Якби тільки зовні, то не біда…”

— З чим приїхав? — відразу ж запитав Черненко. — 3 офіційним візитом?

— Та як би тобі сказати… — зам’явся Данилевський.

— Дипломат ти поганенький, Федю…

— Це розмова не на п’ять хвилин.

— Ясно. Ну що ж, зараз і поговоримо. Ходімо на свіже повітря, — запропонував Черненко, простягуючи руку до дверей.

Спека нависала над землею безбарвною в’язкою масою і, здавалося, мала якийсь специфічний присмак — солодкуватої хурми. Повітря аж дзвеніло від концерту цикад. Складалося враження, що вони злетілися сюди з усього узбережжя й влаштували свято пісні: кожна з них намагалася будь-що перескрипіти сусідку, а заразом і всіх інших.

Черненко й Данилевський сіли на лаву під платаном.

Данилевський не поспішаючи вийняв з кишені носовичок і витер спітніле обличчя.

Черненко, вичікуючи, мовчав.

— Та-а-ак, — протягнув Данилевський, розуміючи, що неприємної розмови не уникнути. — Так ось яка справа…

Він дістав невеличку серветку й почав дбайливо протирати скельця окулярів. Тепер, без окулярів, його обличчя набуло зовсім іншого виразу — зникла професорська солідність, воно стало простішим, лагіднішим.

— Є думка в раді, — Данилевський намагався підшукати якомога м’якші вирази, але в голові невідступно крутилося висловлене на останньому засіданні формулювання. — Є думка, — повторив він, — вважати роботу твоєї лабораторії… безперспективною…

Слова чіплялися одне до одного, як металеві ошурки до магніту.

Запанувала довга мовчанка.

— Чия думка? — спитав Черненко, здавалося, зовсім спокійним, байдужим голосом.

— Та майже всієї ради. — Данилевський полегшено зітхнув, ніби скинув зі своїх плечей якийсь надмірно важкий тягар. Адже головне вже сказано, далі буде простіше.

— Майже всієї ради, — повторив Данилевський.

Тепер пауза була довшою і ще тяжчою. Черненко не порушував її.

— Знаєш, Сергію, — мовив Данилевський. — Давай одверто.

— Безперечно.

— Спробуй глянути на все так, як бачать там, у раді. За шість років роботи — майже нічого. Хіба рада не має рації?

— Трапляється, Федоре, що рацію має той, хто її зовсім не має, — відрубав Черненко.

— Але ж це думка більшості.

І знову напружена мовчанка.

— Ну, гаразд. Дещо, звичайно, зроблено. Але реальних успіхів нема. А чому, Сергію? Тому, що гіпотеза, яку ти намагаєшся довести, помилкова. Ти клюнув на гачок сенсації. Газетне шумовиння здолало в тобі логіку вченого.

Черненко недобре, болісно посміхнувся, хотів щось заперечити, але Данилевський енергійно його перебив:

— Знаю, Сергію. Ти скажеш: зарубіжні дослідники… Але ж вони перші й зайшли у безвихідь. Фактично відмовилися, так, так, відмовилися від експериментів, — наполягав Данилевський, підвищивши голос, ніби саме це мусило остаточно переконати Черненка. — Ти згадаєш їхні книги. Але то не книги — книжечки. Не наукові, а науковоподібні. Тут закруглили, там не доказали, в іншому місці перебільшили, а то й дофантазували. Загалом же, напустили туману, а далі — як у відомій пісні: щоб ніхто не здогадався… “Дельфіни — розумні істоти голубого континенту, представники загадкової цивілізації”. Все це міф, сучасний красивий міф.

Данилевський говорив таким тоном, наче доводив дитині, що земля кругла, а сонце на ніч не лягає спати, а заходить за обрій, де світить так само, як і вдень.

— Тезу висунуто, але минає рік, другий, третій… Шість років — не жарти, Сергію.

— Не шість. Для мене набагато більше, — сказав Черненко.

— О!.. Навіть так! — підхопив Данилевський. — І що ж? Далі перших лабораторних дослідів, схожих на циркові трюки, справа не посувається. Сенсації, Сергію, не сталося. Дельфінячий бум…

— Ні, Федоре, ні, — раптом перебив глухим голосом Черненко. — Це не я, а ви стали жертвами дельфінячого буму. Декому справді здалося, що не сьогодні-завтра дельфін висуне голову з води й промовить, як казкова золота рибка: “Здрастуйте, дорогі товариші біологи! То на чому ви зупинилися?..” А коли цього не сталося, ви образилися: “Не хочеш говорити, значить ти не що інше, як найзвичайнісінька тварина, і нема в тебе ні розуму, ні інтелекту”.

— Ну, навіщо перебільшувати? — посміхнувся Данилевський.

— А я не перебільшую. Адже ми, люди, й то часто не розуміємо як слід один одного. Згадай, Федю, скільки часу мізкували над тим, щоб розшифрувати ієрогліфи Древнього Єгипту або ж письмена племен майя? Десятки, навіть сотні років. А це ж була хоч і мертва, але все-таки наша, людська, мова. То скільки ж потрібно часу, сил, праці, щоб зрозуміти істот, зовсім на нас не схожих, які, по суті, живуть в іншому світі? Скільки, по-твоєму? Га?

— Справа не в часі, Сергію, — примирливо озвався Данилевський.

— А в чому? — в голосі Черненка виразно зазвучала гіркота. — Я іноді відчуваю себе кімнатною мухою, яка бачить інший, великий і цікавий світ, але б’ється об скло, бо не може знайти шпарки, щоб вилетіти на волю… Ось так.

Черненко змовк на якусь мить і заговорив знову:

— Це правда: у мене поки що нема в руках ключа від розгадки. Але я відчуваю, що такий ключ існує. Існує, дідько б його взяв! — вигукнув він. — Потрібні лише зусилля, терпіння і праця. А головне, — розуміння всієї складності проблеми з боку Координаційної ради.

Данилевський мовчав. А Черненко, ніби відчувши втому чи спад енергії, вів далі вже іншим — рівним, приглушеним голосом:

— Ти гадаєш, мені не хотілося кинути все де до біса й зайнятися чим-небудь іншим, як кажуть у нашій раді, перспективним? Хотілося. І не раз. Та я не можу цього зробити, не маю права. Я мушу переконатися, а заразом переконати й інших, що моя гіпотеза — не міф, а жива реальність. Або ж сказати впевнене “ні”. Бо в науці й негативна відповідь — це віха, дорожній знак на шляху в “нікуди”.

Якби Данилевський зовсім не знав Черненка і вперше зустрівся з ним сьогодні, він все одно не зміг би не помітити його вражаючої здатності сумніватися й бути переконаним водночас. А саме отакий сплав і потрібен ученому, щоб шукати, але не бути впертим і не вважати випадковість закономірністю, не піднімати її на п’єдестал. І все ж Данилевський наполягав на своєму.

— Все це фрази, Сергію, — сказав він. — Дуже знайомий мотив: дайте мені право помилитися! Але можливості наукового пошуку не безмежні. Ти добре це знаєш. Плануючи наступ, ми повинні обирати напрям головного удару і саме туди кидати основні сили.

— Я це розумію. Та, забезпечуючи головний удар, не можна оголювати фланги чи інші ділянки фронту. Тут. якщо вже говорити твоєю термінологією, або тримають оборону, або ж ведуть бої місцевого значення. І, повір мені, траплялося і на війні, і в науці, що такі бої переростали своє обмежене завдання і забезпечували вирішальний успіх. Не завжди дослідження дають конкретний, практичний результат. Адже нікому не спадало на думку припинити роботи з електричним струмом лише тому, що людина не відразу винайшла трамвай. А коли Склодовська і Кюрі — тоді ще невідомі вчені-одинаки — працювали в своїй невеличкій лабораторії, хіба хто-небудь думав, що вони тримають у руках ключ до енергетичної революції?.. Ти чув про чотири етапи роботи над відкриттям?

— Щось не доводилося.

— Перший — загальний галас. Другий — плутанина. Потім — покарання ні в чому не винних. І нарешті, — нагородження непричетних. Ось так.

— Це ти про себе? — запитав Данилевський.

— Це до слова.

Данилевський підніс руку до підборіддя, стиснув його, ніби пересвідчуючись, що воно на місці, важко зітхнув. Так зітхає збагачений життєвим досвідом батько, слухаючи нерозумну мову сина.

— Чесно кажучи, Сергію, — сказав він нарешті, — я не хотів сюди їхати. Міг би й відмовитися. Але…

— Але ти все ж таки приїхав. І я цьому дуже радий. Твоя доповідна буде, я певний, об’єктивна. Бо якщо ти захочеш, то зможеш в усьому розібратися.

— Я… Що я? — мовив Данилевський. — Раді потрібні факти.

Сказавши це, Данилевський опустив голову, а коли підвів її, то побачив удалині — там, де стояла величезна металева кліть, хлопчика в строкатій тенісці з фотоапаратом на шиї. Він дуже уважно розглядав конструкцію, призначення якої, мабуть, не розумів. Голос Черненка відвернув увагу Данилевського.

— Давай одверто, як кажуть, з відкритим забралом, — запропонував Черненко. — Ти маєш сумнів щодо того, чи існує мова дельфінів?

— Чому ж? Безперечно, існує. Система сигналів, різні там свисти, скрипи… Хто це заперечує? Звуки видають навіть риби, хоч про їхню німоту складено прислів’я. — Данилевський пожвавішав. Йому здалося, що він, нарешті, порозуміється із своїм опонентом.

— Звуки… — сказав Черненко. — Вони бувають різні. Наша мова — теж звуки і разом з тим це голос розуму. Але ти не хочеш повірити в те, що розумові здібності дельфінів — щось таке, що вирізняється в усьому тваринному світі. Їхні звуки — свідомий обмін інформацією. Свідомий, — підкреслив Черненко. — Так само, як наша з тобою оця суперечка.

— Ох, Сергію, — знову тяжко зітхнув Данилевський. — Був час, коли і мавпу вважали майже напівлюдиною й навіть намагались навчити її говорити.

— Але, крім “мама”, “тато” і “дай” нічого не добились, — закінчив за Данилевського Черненко. — Було. Зате сьогодні ми знаємо напевне, що мавпа, так би мовити, не дотягує до людського інтелекту і вчити її мови — марне заняття. А ось мову самих мавп уже розшифровано. І багато хто з дилетантів та любителів сенсацій були розчаровані, дізнавшись, що вона дуже бідна, складається лише з трьох-чотирьох десятків сигналів… Ні, Федоре, — помітивши, що Данилевський слухає його без інтересу, закінчив Черненко, — приклад з мавпами явно невдалий. Він не з тієї площини.

— Значить, ти знову своєї. Гадаєш, що звуки дельфінів — це голос розуму, а не інстинкту?

— Саме так. І, крім цього, відкриття не робляться на замовлення, в якісь визначені строки. А що стосується зарубіжних учених, то вони теж відмовилися від лобової атаки, зрозуміли, що проблему штурмом не візьмеш, тому й перейшли до планомірної, тривалої облоги.

— Хай усе це, Сергію, й так, але сьогодні раді потрібні не слова, а докази. Конкретні і реальні. — Данилевський зробив особливий наголос на останньому слові. — Чи можеш ти показати бодай один експеримент, який підтверджував би твою віру і який можна було б розтлумачити саме так, а не інакше?

— Ні. Сьогодні не можу, — глухим голосом озвався Черненко.

Данилевський мовчав і, глянувши перед собою, знову побачив хлопчика в строкатій тенісці. Той якимсь чином забрався у кліть для транспортування дельфіна і виконував там дивовижні й незрозумілі рухи. Певно, спрацював замок-автомат і хлопчик не міг вибратися назовні.

— Поглянь, Сергію, — сказав Данилевський. — Може, допомогти?

— Не треба. Знайде вихід і сам.

Хлопчик спершу заклично розмахував руками, та, переконавшись, що це марно, почав уважно розглядати кліть, обмацуючи металеві прути. Невдовзі він знайшов те, чого шукав, — важіль замка-автомата, довго вовтузився біля нього, мабуть, розгадуючи “секрет” роботи, а розгадавши, вийшов з кліті й пішов геть, час від часу оглядаючись на небезпечну людиноловку.

— Ось тобі живий приклад, — усміхнувся Черненко. — Якби хлопця залишити в тій клітці в’язнем, то через певний час можна виробити в нього досить складну поведінку. То яка твоя думка про його інтелект?

— Не розумію тебе, Сергію, — розвів руками Данилевський. — Питання стоїть серйозно, а ти жартуєш.

— Я не жартую. Я цілком серйозно.

— Добре, — сказав Данилевський. — А що накажеш писати у звіті?

— Напиши: провадяться пошуки, — відповів Черненко.

— Пошуки… Алхіміки теж шукали, але жоден з них не перетворив заліза на золото.

— Значить, я алхімік! Так і напиши у звіті! — Черненко рішуче підвівся з лави й швидким кроком попрямував до моря.

Данилевський, провівши його поглядом, зиркнув на свій професорський портфель і ще раз важко зітхнув.

— Штовхнув же мене дідько на цю поїздку…

Тим часом Черненко ішов уздовж берега. Під ногами стиха шурхотіла галька, пронизливо кричали над головою чайки-кликуни. А спогади ніби чекали нагоди, щоб знову заволодіти ним…

За склом ілюмінатора аж до виднокраю тяглася водяна рівнина. Спокійний океан — явище одноманітне й навіть дещо сумовите. Це на суші під час руху чітко відчувається пересування: змінюються пейзажі, будинки, пішоходи. В океані — все інакше. Вода і небо — без меж. Дивний світ, що ніби склеєний з двох частин, іноді навіть пофарбованих в однаковий колір, або ж, навпаки, в різний — блідо-синій зверху і в темний-темний знизу. Дивишся на цю картину і виникає неспокійне, тривожне відчуття, ніби час зупинився і вже ніколи не буде нічого іншого, крім оцієї води й неба.

Щойно було світло, та сонце якось відразу наче пірнуло у воду — сховалося за обрій, довкола стало темно, а над головою засяяли зірки. Ніч у тропіках настає несподівано, і тут не буває вечірньої зорі — чудової пори, оспіваної всіма поетами світу.

Каюта була така маленька, що Черненко навіть не міг по ній пройтися, хоч йому й не сиділося на місці. Та виходити на палубу остерігався. Він лежав на канапі й машинально гортав “Пам’ятку для тих, хто зазнав морської катастрофи”.

“Скільки потрібно слів для донесення? — думав він. — Якнайменше. Скажімо, так: “Розкритий місцевою поліцією…” А може, німцями? Адже ставка у їхній грі не маленька — уран… Ні, ні. Це були місцеві. А взагалі, яка різниця? Головне, що він уникнув переслідування й тепер на пароплаві, і що має дуже важливі відомості, які треба негайно передати на Батьківщину. Шкода, звісно, що він не зустрівся з Мендозою, але це вже було неможливо…”

Поступово відшліфовувався текст радіограми: “Розкритий. Зв’язок утрачено. Зараз на пароплаві, що йде в Кадіс. Руду відправлять наприкінці серпня вантажним судном “Санта Ізабель”. Тридцять п’ятий”. Тридцять п’ятий — це його розвідницький номер. Ні, занадто довго. Треба коротше. Про себе — зайве. Це — потім, за інших обставин. А зараз — найкоротше: “Першу партію урану відправляють наприкінці серпня. Судно “Санта Ізабель”. Дев’ять слів. Ні, треба ще коротше: “Уран відправляють наприкінці серпня. Судно “Санта Ізабель”. Але ще слід обов’язково додати: “Прапор іспанський. Команда — німці”. Це дуже важливо. Отже, одинадцять слів… Для передачі лише одна хвилина, хай навіть півтори, не більше. Але як передати?..

Черненко закинув руки за голову — так краще думалося. Ця звичка в нього змалку. Було, не виходить задача, і тоді він лягає на постіль, закидає руки за голову і думає, змальовуючи в уяві ситуацію, коли поїзд з точки А їде в точку Б із швидкістю… Цікаво, а з якою швидкістю ми пливемо і коли прибудемо в Кадіс?

У двері несподівано постукали. Черненко здригнувся, але тієї ж миті зробив глибокий вдих, переклав пістолет до зовнішньої кишені і відчинив двері.

На порозі стояв стюард.

— Прошу вибачити, — сказав він, чемно вклонившись. — Сеньйор знову буде вечеряти в каюті?

— Дякую. Я піднімусь до ресторану, — відповів Черненко спокійним голосом, як і мусив би сказати задоволений собою і всім навколишнім молодий комерсант, що ним він був за новими документами.

— Як ви бажаєте, — мовив стюард і поспіхом зник.

“Вже три доби не виходжу з каюти, — думав Черненко. — Це може здатися підозрілим. Щоправда, вчора був шторм — пасажири не дуже-то розгулювали по палубі, але сьогодні погода гарна. Треба вийти…”

В двері раптом знову постукали. “Ого! Це вже занадто…” — Черненко підвівся з канапи.

— Заходьте, будь ласка, — озвався до гостя.

В дверях з’явилася жінка середніх літ, симпатична, одягнута зі смаком, навіть вишукано. Обличчя стурбоване, з блукаючою посмішкою.

— Даруйте, — сказала вона, — до вас випадково не забіг мій собачка? Невеличкий такий, чорненький і кучерявий.

— Дуже шкодую, але я не бачив ніякого собачки, — усміхнувся Черненко.

— Шукаю його з самого ранку. Пробачте за турботу… — Ще раз винувато посміхнувшись, жінка зникла за дверима.

“Ех, мені б твої хвилювання, сеньйоро”, — подумав Черненко й знову ліг на канапку, закинувши руки за голову.

“Один сеанс зв’язку, — знову швидко, як у лихоманці, запрацювала думка. — Лише один сеанс. За будь-яку ціну. Навіть ціною свого життя. Бо іншого виходу немає”.

Тієї миті прийшло рішення.

Черненко різко підвівся, замкнув двері на ключ і, вийнявши із стосика газет, що були на тумбочці, номер “Де оро”, відкрив четверту сторінку, де здебільшого друкували економічні огляди.

Це була найпопулярніша в Південній Америці газета, яку можна було придбати в будь-якому кіоску чи ресторані, практично будь-де. Вона й служила текстовою основою для шифрування.

Черненко не знав, хто був винахідником цього елементарного і разом з тим хитромудрого способу шифрування. Але то була, безперечно, талановита людина. Спосіб знали всі розвідувальні служби світу, але розгадати це шифрування було майже неможливо.

Черненко повинен був користуватися тією самою газетою, — її рекомендував центр. Вона регулярно надходила туди дипломатичними каналами разом з іншою пресою. Розвідник міг бути певним, що його повідомлення наступного дня буде розшифроване і прочитане.

Після складання шифровки над повідомленням, якщо його навіть буде перехоплено, можна марно сушити мізки протягом багатьох років. Адже це задача принаймні з тисячею невідомих.

Колонка цифр — одинадцять слів шифрування — вмістилася на малесенькому клаптику паперу. Черненко глянув на годинник. Невдовзі почнеться вечеря: кращого часу для задуманого не знайти. Він вимкнув світло й вийшов у коридор.

Не поспішаючи, наче прогулюючись, Черненко йшов палубою, потім, ніби оглядаючи пароплав, попрямував до корми. Капітанська рубка. Сходи. Коридор. Ще одні сходи. Який величезний цей пароплав!

Черненка безперервно обминали стюарди, неквапом проходили мимо пасажири, розмовляючи між собою.

Ще одні сходи і знову коридор — тепер уже зовсім вузенький, схожий на тунель. Черненко не знав розміщення служб на кораблі, йшов навмання, покладаючись на свою інтуїцію та на щасливий випадок.

Раптом коридорчик звернув ліворуч і… вперся в ледь освітлені двері, над якими висіло щось подібне до емблеми репродуктора з променями, які, певно, символізували звуки.

“Радіорубка! Нарешті!..” — мало не вигукнув Черненко і глянув навколо. Нікого. Прислухався — ні звука. Лише за дверима чулось якесь дивне приглушене плюскотіння. Він обережно взявся за ручку дверей. Не піддаються. Натиснув сильніше, відчинив і… відступив.

Перед ним була ванна кімната, в невеличкому басейні якої серед пухнастої мильної піни лежала молода жінка. їхні погляди зустрілись. Жінка зойкнула. Черненко швидко причинив двері й тільки тепер збагнув, що емблема над ними зображувала звичайнісінький душ.

Він довго блукав по судну, перш ніж опинився перед дверима, які вже не лишали найменшого сумніву — тут висіла табличка з написом: “Радіо”.

Двері були на замку, але за ними чулися якісь звуки — напевне, працював радист.

Черненко торкнувся кишені, де лежала зброя.

“Шкода, якщо доведеться стріляти”, — майнула думка.

Він постукав. Спершу тихо, а тоді голосніше… Йому не відповіли, хоч звуки майже стихли.

І тоді Черненко збагнув, що то калатання його власного серця.

— Це ж треба!.. — передихнув і взявся до замка.

Він не знав його конструкції, але в школі розвідників добре вивчив, як поводитися з будь-якими замками. Незабаром Черненко зайшов до радіорубки.

Зупинився, бо було темно і тихо. Радист, мабуть, вийшов у якійсь терміновій справі. “Тим краще”, — подумав Черненко і відразу ж приступив до роботи.

Світла не засвічував, обходився кишеньковим ліхтариком. Швидко оглянув апаратуру, визначив специфіку роботи на ній. Радіостанція була звичайна, стандартна, добре йому знайома, але… працювати не хотіла. Черненко безперервно повертав вмикач, клацав тумблером, проте лампочка-індикатор, що мала повідомляти радиста про готовність апаратури, не світилася.

“Дідько б тебе взяв!” — лютував Черненко, кусаючи губи. Намагаючись розгадати секрет пошкодження, він оглянув панель, потім бокові частини. Тут усе гаразд. Відкрив тилову стінку рації і нишпорив променем ліхтарика по каскадах ламп та по численних хитросплетіннях провідників.

Ось він, секрет! Одне з гнізд шасі було порожнє. Все, виявляється, дуже просто і в той же час непоправно: в блоці підсилення сигналу не було лампи.

Сьогодні мозок людини порівнюють з комп’ютером. Тоді Черненко не знав такого слова. Не знав він і того, що через десяток років у світі з’являться дивовижні машини й кібернетика стане невід’ємною частиною цивілізації. Але тієї миті його мозок, мабуть, працював із швидкістю найдосконалішого сучасного комп’ютера.

“Що робити? Чекати на радиста? Небезпечно. Та й бозна-коли він повернеться. Може, й лампу носить з собою, щоб хтось, бува, не скористався рацією?.. Доведеться навідатись знову. Але пізніше, після вечері, коли стомлені від денного неробства пасажири розійдуться по своїх каютах”.

Щоб згаяти час, Черненко зайшов до ресторану, сів за столик, замовив вечерю й почав спостерігати за танцюючими парами.

Раптом біля нього пройшла господарка зниклого собачки. Побачивши Черненка, на якусь мить зупинилася, ніби роздумуючи, де вона бачила цю людину.

— Ну як? Знайшлася пропажа? — полегшив її завдання Черненко, весело всміхаючись.

— О!.. Так, так, дякую, — радісно відповіла дама, але, не затримуючись, пішла уздовж зали, витягаючи з сумочки довгу сигарету.

— Дозвольте, сеньйоро? — зупинився біля неї метрдотель — високий, схожий на боксера великої ваги чолов’яга.

— Дякую, — відповіла жінка й, припалюючи сигарету, щось тихо додала. Так принаймні здалося Черненкові.

“Я їх цікавлю?” — зринула думка. Але Черненко спробував себе заспокоїти. Хіба мало на світі чудернацьких господарок кучерявих собачок і велетнів-метрдотелів? І мало що могла пошепки сказати жінка люб’язному працівникові ресторану?

Тим часом у залі ставало людно.

— Можна? — раптом почулося біля Черненка й, підвівши погляд, він побачив перед собою людину з невиразним, безбарвним обличчям.

Ніщо в ній не виявляло ні професії, ні становища в суспільстві.

— Будь ласка. Прошу, — сказав Черненко.

— Чоловік подякував чистою іспанською мовою і сів.

На пароплаві розмовляли й англійською, і французькою мовами, і лише німці, що були серед пасажирів, переважно відмовчувалися, або ж говорили стиха, намагаючись якомога менше привертати до себе увагу.

— Дозвольте? — запитав незнайомець і потягнувся до меню. — Напої, однак, не дуже… — зауважив він.

Черненко промовчав. У нього не було ніякого бажання спілкуватися з цим настирливим типом.

— Чули новину? — раптом тихо промовив незнайомець. — Американці висадились у Нормандії.

“Оце так!..” — мало не вигукнув Черненко, але вголос байдуже перепитав:

— Звідки ви взяли?

— Тільки що передали по радіо. Тисячі літаків і десантних суден, — нахилившись до Черненка, розповідав незнайомець. — Уявляєте, що там робиться?

— Американці завжди діють з розмахом, — зауважив Черненко. — Але я гадаю, що німці передбачили це…

— Ви абсолютно наївна людина! Тут передбачай не передбачай — марне. Бо сила.

Оркестр заграв щось надто швидке й голосне. Черненко допив свою каву, підвівся й злегка кивнув сусідові:

— На добраніч.

— Спати? Так рано? — здивувався той.

— На добраніч, — повторив Черненко, вийшов на палубу й зупинився біля поруччя.

Навколо вже панувала ніч. Мерехтіли міріади зірок, за кормою плюскотіла чорна як смола вода. Чулося одноманітне гудіння двигунів. Віяло спокоєм і миром. І згадалося Черненкові не таке вже й далеке минуле, що закинуло його сюди, в іншу частину світу, на протилежний бік планети.

…Була глибока осінь 1942 року. Черненко — зв’язковий третьої роти одного з стрілецьких полків, що брав участь в обороні Ленінграда. Та пам’ятна ніч була зовсім звичайна, як і багато інших ночей на фронті. Черненко чергував біля телефону в землянці командира роти. Командир при світлі каганця писав: когось представляв до нагороди, комусь повідомляв про загиблих. Раптом до землянки увійшов розвідник, старший лейтенант Сєдих, і важко опустився на лаву.

Командир роти звів запитливий погляд.

— Володю Карташова втратили… На “секрет” напоролися. Ну, просто ж тобі лоб у лоб. Всі вибралися, а Володька… — Сєдих важко зітхнув і змовк.

— А “язика” взяли?

— Взяли. Навіть двох, але це не німці.

— Як — не німці?

— Думали, італійці, а виявилося, що іспанці. Наш майор місця собі не знаходить: “язики” та без язика. Щось лопочуть по-своєму, а дізнайся, про що. Одне тільки й зрозуміли: “еспаньолес, еспаньолес”. Іспанці, значить. А нам же вранці в атаку. Всліпу. Скільки хлопців загине…

— Товаришу старший лейтенанте, — звернувся Черненко до командира роти. — Я знаю іспанську, і якщо треба…

У землянці затанцювали тіні. То Сєдих, стривоживши полум’я каганця, підніс руку і з силою вдарив по столу.

— То якого ж ти біса мовчиш?.. Катай у штаб батальйону! Зараз же!

…У просторій селянській хаті сиділо четверо: двоє радянських офіцерів — командир батальйону та незнайомий Черненкові капітан — і двоє іспанців, у дуже пожмаканих, заляпаних сірувато-рудою осінньою грязюкою шинелях.

Майор підвів на Черненка втомлені від безсоння очі. В них засвітилася надія. Черненко розумів: вранці майорові вести у наступ, а не знати оборонного порядку ворога, розташування вогневих точок, значить наражати людей на небезпеку, воювати великою кров’ю. І раптом така знахідка — боєць, що знає іспанську мову.

— Скажи їм, щоб відповідали на мої запитання.

Черненко почав перекладати, і з перших його слів полонені, які досі сиділи, мов зацьковані звірята, заговорили швидко, навперебій.

— Про що вони? — нетерпеливився майор.

— Кажуть, що дуже раді бачити земляка. Це вони мене признали за іспанця.

— Давай до діла! — наказав майор.

Черненко лише встигав перекладати майорові запитання і відповіді полонених та уточнювати з ними разом одержувані дані на карті.

Іспанці дали цінні відомості. Минулої ночі гітлерівці непомітно відвели в тил свій виснажений полк і замінили його свіжими силами — іспанцями з “Голубої дивізії”. Полонені розповіли про схему оборони, розташування вогневих точок і додали, що вони земляки, з одного села, мобілізовані силоміць, що вже давно домовились здатися в полон росіянам і лише чекали слушної нагоди, бо не бажають воювати за чужі інтереси.

— Дозвольте йти? — запитав Черненко, коли допит було закінчено. Його зупинив капітан.

— Сержанте, звідки ви так добре знаєте іспанську?

— Вивчав, — коротко відповів Черненко.

— Я теж вивчав… німецьку, щоправда, — сказав капітан. — Але ще жодному фріцові не спало на думку, що я німець. Чому?

— Не знаю, товаришу капітане. Дозвольте йти?

— Ідіть, — кивнув капітан і щось занотував до свого записника.

Про випадок з іспанцями у роті побалакали й забули. Але через два місяці Черненка несподівано викликали у штаб полку. “Не інакше, як іспанського генерала впіймали”, — сказав жартома командир роти, повідомляючи Черненкові про виклик.

У штабі його зустрів інший майор і чорнявий, похилого віку чоловік у цивільному. Майор відразу ж звернувся до Черненка із запитанням:

— Звідки ви так добре знаєте іспанську мову?

Цього разу Черненко не відбувся, як тоді, в розмові з капітаном, коротким і вичерпним “вивчав”, а розповів про все спочатку.

Історія ця була незвичайна. І почалася вона ще в тридцять восьмому році.

Одного весняного дня, коли екзамени в школі, як то кажуть, були на носі й у восьмикласника Сергія Черненка катастрофічно зменшувався вільний час, мати повернулася з роботи пізніше, ніж звичайно, і привела хлопчика — худенького, з блідим обличчям і чорними, як маслини, очима.

— Знайомся, Сергію, це Енріке, — сказала мати. — Син іспанського республіканця. Його батьки загинули в боротьбі з фашистами. Він буде тобі за брата.

Так зустрілися вони — Сергій Черненко і син іспанського антифашиста Енріке. Відтоді в житті Сергія настав період, який пізніше він назвав “епохою Енріке”. У вільні від уроків години він учив Енріке російської мови, а сам пожадливо оволодівав іспанською, бо вирішив, як і тисячі хлопчаків його віку, обов’язково взяти участь у боях іспанських республіканських бригад з фашистами. Він, як і його однолітки, жив подіями в Іспанії, носив прямокутну пілотку-“іспанку”, а географію далекої країни на Піренеях знав, мабуть, краще, ніж власної.

— Ой, Сергію, провалишся ти на іспитах, — часто казала мати.

— Не провалюся, — обіцяв Сергій і заощаджував час за рахунок гімнастики, плавання і сну. Його життя тепер ішло за чітко виробленим розкладом: у понеділок, середу і п’ятницю вони розмовляли з Енріке тільки по-іспанському, у вівторок, четвер і суботу— по-російському. Неділя була вихідним днем, і тоді російські слова звучали упереміш з іспанськими.

Отож Сергій опановував іспанську мову не за програмою, а стихійно. І успіхи його були вражаючі. Вже восени на вечорі-зустрічі з іспанськими дітьми Сергій розповідав про радянських комсомольців. Гості добре його розуміли, а дехто навіть вирішив, що він теж іспанець, тільки давно виїхав у Росію і через те забув окремі слова.

І все це завдяки Енріке. Взагалі Енріке був кумиром Сергія і всієї родини. Про нього не просто піклувались, його любили, як рідного.

В ті дні з Іспанії надходили скупі й невтішні вісті. Відчувалося, що фашисти перемагають. Та Сергій і Енріке не хотіли вірити в це. Поразка республіканців тимчасова, гадали вони, і справжні бої — ще попереду. Хлопці чули про радянських героїв, які самовіддано билися в інтернаціональних бригадах. Сергій чекав, що настане час, коли й він із своїм другом вирушить в Іспанію, щоб у боях з ненависним ворогом відстоювати республіку. А тому наполегливо й енергійно вивчав іспанську мову.

…Бесіда майора і сержанта затягнулася. Слухаючи, майор охоче пригощав Сергія цигарками “Дюбек” і час від часу робив якісь помітки.

— Ось так я й вивчив іспанську, — закінчив розповідь Черненко. — Ну, а в сорок першому, під час війни, батька перевели на Урал, ми з мамою поїхали також, а Енріке з іспанцями евакуювали за Волгу.

— Ви з ним листуєтесь? — раптом спитав іспанською мовою чорноволосий чоловік у цивільному, який весь час мовчав, і Черненко відразу зрозумів, що перед ним іспанець. Черненко відповів, і між ними зав’язалася бесіда, що мала характер відвертою іспиту. Іспанець навіть запропонував написати невеличкий диктант і, прочитавши його, зробив висновок: черненковий словниковий запас і грамотність задовільні, а вимова просто чудова. У будь-якому іспанському місті чи селі ніхто не запідозрить в ньому іноземця.

Ще тоді, на допиті полонених іспанців, Черненко зрозумів, точніше, інтуїтивно відчув, що саме цікавило капітана і для чого він запитав його про знання іспанської мови. І коли тепер йому запропонували працювати розвідником, Черненко не здивувався, а одразу, без найменших вагань, погодився.

— Я готовий, товаришу майор, — виструнчився Черненко.

Майор розсміявся.

— Ні, любий, ви ще ні до чого не готові.

Рік у спецшколі тягнувся нестерпно довго. На фронті час минав, наче мить, а тут, у тилу, щодень — те ж саме: іспанська мова, вправи із стрільби, радіосправа… І так день у день, з місяця в місяць. Як у калейдоскопі, миготіли важливі, історичного значення події: битва на Курській дузі, визволення Орла й Бєлгорода, відступ гітлерівців по всьому фронту. Сергій Черненко прекрасно розумів, якою ціною дістаються ті перемоги, — адже він був на передовій, — і дуже соромився своєї бездіяльності. Іноді йому здавалось, що його помилково відрядили в оце невеличке містечко, де він змушений відсиджуватись у затишних аудиторіях і вивчати те, що вже, мабуть, не знадобиться в цій війні, бо відчувалося в усьому, що перемога над фашизмом недалеко. Його тягнуло на фронт. Туди, де вирішувалась доля Батьківщини.

Нарешті він написав рапорт. Йому відповіли, що війна йде не тільки в окопах, а й на фронтах невидимих, і що на цих фронтах не легше, а набагато важче. І вийшов він від полковника присоромлений, по-справжньому усвідомивши, що таке стратегія і тактика сучасної війни.

Незабаром його перевели в Москву, і сивий старий чоловік довго роз’яснював йому будову атомного ядра, здатність окремих елементів до радіоактивного розпаду. Звичайний, здавалося, добре відомий ще з шкільного підручника уран перетворився з абстрактного хімічного елемента на сировину для нової, небаченої досі зброї, здатної сіяти миттєву смерть на величезній території.

Сергій учився наполегливо і старанно, бо повинен був знати й уміти багато чого. Якась незначна деталь, штрих, дрібничка, повз які байдуже пройде звичайна людина, можуть бути дуже важливі для розвідника. А для того, щоб помітити ту дрібничку, потрібні глибокі і всебічні знання. Принаймні в таких галузях, які цікавлять контррозвідника.

І ось настав день, коли він мав вирушити на завдання. Чи був він готовий до роботи розвідника? Він був молодий, добре натренований, мав міцне здоров’я, але в нього не було звичайного життєвого досвіду, що приходить з роками і який не заміниш ні навчанням, ні тренуванням. А тому бракувало вміння миттєво оцінювати довколишні події.

…Черненко запалив сигарету і оглянувся довкола. Небо із срібним диском місяця нагадувало театральну декорацію. На палубі віддалік прогулювались поодинокі пасажири. Долинали окремі фрази.

— Що не кажіть, а земля зараз — це найнадійніше.

— Земля завжди надійна.

З протилежного боку говорили про інше:

— Не треба так хвилюватися, Карміно: війна скоро закінчиться.

“Так. Війні скоро кінець, — думав Черненко. — Це зрозуміли нарешті й союзники. А якщо фашистам усе ж таки вдасться зробити атомну бомбу? Бомба вже нічого не вирішить. А жертви, руйнування? Хтозна, скільки зла вона ще може накоїти!..”

— Вирішили подихати свіжим повітрям? — зненацька почулося за спиною.

Черненко оглянувся. Перед ним стояв недавній сусіда по столу.

— Не спиться, — відповів неохоче, аби щось сказати.

— Так. Океан, місячне сяйво… Яке дивовижне видовище.

“От нав’язався, — подумки вилаявся Черненко. — А чому?” Це просте запитання не спало йому тоді на думку, бо в голові було одне — як виконати завдання. Так шахіст, готуючи пастку суперникові, часто не помічає контргри.

— Спробую все-таки заснути, — кинув Черненко і попрямував до лабіринту коридорів.

І знову він біля радіорубки. Двері цього разу були незачинені. В маленькій каюті темно. Крок… і раптом він відчув удар по голові. Та цієї ж миті чи то інстинктивна, чи відпрацьована під час тривалих тренувань реакція примусила його ледь-ледь відхилитися вбік.

Черненко почав поступово опускатися. А дужі руки вже підхопили його і тягли на верхню палубу. Потім вони легко, як пір’їну, перекинули його через борт. І, вже коли він падав донизу, у вируючу пітьму, в потьмареній свідомості виникла яскрава картина: він побачив себе чайкою, яка, склавши крила, каменем падає в океан. Легенький порух м’язів — і крила розпростані. Він летить у світлім сяйві сонячного дня. Та раптом невідомо звідки простяглася міцна рука, схопила птаха й почала стискати, наче в лещатах. Застугоніло в скронях, груди розривались і на якусь мить Черненко зрозумів, що то не птах, то він сам летить у безодню. Йому нічим дихати, немає сили… І тут якась величезна тінь майнула перед ним, підхопила й швидко-швидко понесла у безвість. Чорна, ледь посріблена місяцем вода поглинула Черненка…

— Сергію Терентійовичу! — раптом почулося поряд, і Черненко здригнувся від несподіванки. На узбережжі стояла Рогова. — Ви… пробачте. Хто це до нас приїхав? — поцікавилась вона, ідучи поряд Черненка. — Кажуть, величина?

— За величинами розрізняють тільки зірки на небі.

— Та й ця, що приїхала, теж, кажуть, світить.

— Світить, — якось невиразно посміхнувся Черненко.

— У вас неприємності? — запитала Рогова, відчувши настрій Сергія Терентійовича.

Черненко не встиг відповісти. Почулися чарівні звуки скрипки, Черненко й Рогова озирнулися. Над берегом моря стояв похилого віку чоловік у чорному костюмі й фетровому капелюсі — не по погоді й не по сезону. Він стояв обличчям до моря і грав. Ні, не грав, а, здавалося, виливав з-під смичка глибокий біль свого серця, потаємну тугу за чимось дорогим, що, може, пішло назавжди.

— Хто він? — спитав Черненко.

— Не знаю, — стиха відповіла Рогова. — І ніхто не знає. Він приходить сюди щороку в той самий день. Приходить на це місце і грає ту саму мелодію. Дивна людина.

— А може, й ні, — сказав Черненко.

Вони змовкли й заслухалися. Стояли поряд, плече до плеча, і кожний думав про своє.

…В юні роки Рогова займалася легкою атлетикою — метала спис і мріяла стати чемпіонкою. Змагання йшли за змаганнями. Тренувалася багато, не шкодуючи ні часу, ні сил, і, нарешті, прийшов успіх. Спершу третє місце, потім друге. Але далі фортуна їй зрадила: більшого досягти не змогла і спорт полишила. Через кілька років закінчила медичний інститут, збиралася займатись науковою роботою, але посада дільничного лікаря — то не найкоротший шлях до наукових відкриттів. Кашель, нежить, катар верхніх дихальних шляхів… У серйозних випадках — консультація спеціаліста. І так день у день, з місяця в місяць, з року в рік.

Тоді хтось із колишніх однокурсників, що працював у Центрі по вивченню морських тварин, розповів їй про цікаві досліди, які вимагали участі лікарів. І хоча Рогова знала, що серед медиків побутує думка, ніби ветеринарна наука — це медицина третього ґатунку, вона все одно влаштувалася в одну з лабораторій. Це була нова й цікава справа, що рятувала від нудьги й одноманітності.

Минув деякий час, і Рогова випадково попала на лекцію Черненка. Він розповідав про останні результати дослідів з дельфінами. Факти, легенди й гіпотези, іноді дуже тісно переплетені, малювали дивовижну картину, цікаву й заманливу, як подорож у невідомі космічні простори. Після лекції вона підійшла до Черненка. Прагнула більше дізнатися про дельфінів, дещо уточнити. Вони довго прогулювалися берегом, і Рогова захоплено слухала свого співрозмовника.

А Черненко? Він, усе ще перебуваючи у піднесеному настрої від лекції, розповідав про своїх піддослідних те, чого не встиг та й не міг розповісти в лекційному залі. І Рогова дедалі більше дивувалася його вмінню пов’язувати факти, які на перший погляд лежали в різних площинах науки. Здавалося, Черненко прямує в невідоме, як воїн, і вона раділа, що доля звела її з цією натхненною, захопленою майже фантастичними ідеями людиною.

Коли зайшла мова про парадоксальні випадки в житті людини, її здатність навчатися, Черненко нагадав Роговій так звані “гаспаргаузерівські досліди”, що були поставлені колись людиною чи природою. Ув’язненого змалку в камері-одиночці, цілком забезпеченого харчуванням, але позбавленого спілкування з людьми, нещасного спадкоємця престолу одного з німецьких князівств Гаспара Гаузера було випущено на волю лише в юнацькі роки. Але мети, що її поставили ті, хто не бажав приходу до влади Гаспара Гаузера, було досягнуто: Гаспар став розумово неповноцінним.

А випадки виховання дітей тваринами? Охоплені непереборною силою материнського інстинкту, самки вовка, тигра чи леопарда, що з тих чи інших причин втратили своїх дітей, “усиновлювали” малюків людини. Через кілька років таких здичавілих дітей знаходили й намагались повернути в людське суспільство, але… марно. Ці істоти були народжені людьми і були схожі на них, але назвати їх людьми вже не можна було. Вони пересувалися на чотирьох кінцівках, розривали їжу зубами, як звірі, з усіх доступних людській гортані звуків користувалися лише виттям і ревінням. Вчені довго й терпляче працювали над тим, щоб повернути їм людську подобу, але всі зусилля виявилися марними. Люди-звірі з величезними труднощами оволодівали вмінням тримати в руках ложку, вимовляти кілька слів. А під час небезпеки скалили зуби, ревіли по-звірячому й утікали на чотирьох кінцівках.

Ось тоді вчені й дійшли висновку, що сам по собі людський мозок ще нічого не визначає. Все залежить від того, як і чим він завантажений. Окрім цього, у формуванні людської свідомості вирішальним є віковий фактор. Найважливіший період у житті людини — дитинство, коли усвідомлення навичок, уміння, інтелектуальних і моральних надбань попередніх поколінь, одне слово, того, що, власне, робить людину людиною, максимально загострено. І варто в цей період позбавити людину спілкування з подібними до себе, — їй доведеться витратити потім удвічі, втричі, а то й у десятки разів більше часу та енергії, щоб оволодіти бодай елементарними знаннями. Якщо втрачено час, то потенціально здатна до найвищих злетів думки людська особа лишається на рівні безсловесної істоти. І вже ніякими засобами біди не поправиш.

— Отже, — підсумував Черненко, — якщо ми вважаємо дельфіна розумною істотою, неважко уявити, що в нього є такий же період, коли можна ліпити його свідомість. Так, так, саме ліпити, як ліплять глечик з добре замішаної глини, якій варто лише затверднути, і вона стане міцна, наче камінь. Людина повинна лишитися віч-на-віч із дельфіном-дитиною і замінити йому батьків, замінити “суспільство дельфінів” на суспільство людей. Техніка такого експерименту не дуже складна. Невеличкий закритий басейн і доброволець, що прирік би себе бодай на річне ув’язнення. Як ви на це дивитесь?

— Дуже цікаво, — мовила Рогова.

— Я не про те. Я про добровільне ув’язнення.

Рогова зупинилась від несподіванки.

— Саме так. Про вашу згоду… Звичайно, це не відразу. Потрібна тривала попередня підготовка.

І незабаром він уже гаряче й захоплено розповідав про деталі майбутнього експерименту, якому, можливо, доведеться зіграти неабияку роль у науці. Говорив про підвісне ліжко над водою, про обстановку в цій своєрідній лабораторії-квартирі, де людина мала б свій невеличкий шматочок земного простору. Головне в експерименті — це, кажучи мовою кібернетиків, спробувати вкласти в мозок дельфіна людську програму, подібно до того, як вовчиця вкладала в дитячий мозок свою — вовчу. Ясна річ, передбачити результати неможливо. Не виключено, що дельфін не виявить свідомості, схожої на людську. Але за будь-яких обставин наука скаже ще одне “так” чи “ні”.

Сперше Роговій усе це здавалося неймовірним. Досі її захоплення спортом і медициною ніколи не сягали рівня, який можна було б назвати подвигом. Крім цього, вона лікар, а не біолог. Чи впорається із завданням? Чи піде на таку самопожертву? Адже її інтереси пов’язані з іншою проблемою — серцево-судинними захворюваннями дельфінів, які збігалися з людськими і відкривали широкі простори для досліджень. Хоча, зрештою, є точки дотику її власної роботи із пропонованим експериментом. Вона не дала тоді остаточної відповіді.

…Черненко тим часом спостерігав не стільки за чоловіком, який грав на скрипці, скільки за дельфінами, що юрмилися біля берега. І не просто юрмилися. Вони ніби уважно слухали музику.

Ось мелодія змовкла. Чоловік у чорному костюмі низько схилив голову. Його скрипка безсило звисала в лівій руці. Так стоять над могилою.

Черненко і Ніна Петрівна, не змовляючись, рушили в протилежний бік. Хай їхня присутність не заважає старому чоловікові віддатися своїм почуттям.

— Сумна мелодія, — стиха мовила Рогова. — Але скільки в ній досконалості.

— Та що воно таке, досконалість? — усміхнувся Черненко.

Рогова виразно глянула на нього.

— Це коли беруть звичайну реальність, додають трохи фантазії і багато-багато почуття.

Черненко знизав плечима.

— Ви бачили, як дельфіни скупчилися біля берега під час гри на скрипці? — спитав він.

— Бачила, але, можливо, то звичайна їхня прогулянка?

— Ні. Не звичайна. Дельфіни дуже чутливі до музики, особливо до ліричної, але причини… Це ще одна загадка… А як там наш новачок?

— Нічого. Міцний, здоровий.

— Тоді готуйте його до експерименту, — сказав Черненко і попрямував до лабораторії.

…У кімнаті звукозапису панував напівморок, вікна були затемнені. Приглушено звучала мелодія. Щемлива й таємнича.

Звуки линули від дивовижної конструкції, що віддалено нагадувала телевізор, розібраний на складові частини чиєюсь невмілою рукою. На столі лежали плати, блоки, над ними там і сям стриміли гостроверхі лампи. Екран світився. В такт музиці змінювались кольори: червоний, зелений, оранжевий, голубий… А перед отим механічно-електронним споруддям, підперши рукою щоку, сидів Віктор.

— Розважаєтесь? — досить різко сказав Черненко.

Віктор здригнувся й кинувся до приладу. Мелодія стихла. Тільки спроквола шипіла магнітофонна стрічка.

— Це не забавка, — озвався Віктор. — Це кольоровомузичний комбайн.

— Кольоровомузичний? — Черненко зайшов до кімнати. — Цікаво.

Віктор, пожвавившись, почав розповідати:

— Розумієте… люблю переверти різні. Колір, скажімо, виразити в музиці, звук — у кольорі… Цікаво, хоча все досить просто — механічні коливання перетворюються в електромагнітні і навпаки… Зелена трава починає звучати, а в пісні з’являються барви… А хочете побачити свій голос? — і, не дочекавшись відповіді, Віктор увімкнув комбайн. На екрані з’явились якісь невиразні тіні.

— Ні, це не ваш, це — Олега, — Віктор натиснув на тумблер. — А оце уже ваш.

Голоси в кольоровому виконанні майже не відрізнялись один від одного, і лише Віктор помічав їхні відтінки.

— У Семена голос завжди “в крапочку”, — пояснював він. — Навіть тоді, коли кашляє. Взагалі ж голоси бліді, не те, що музика. Там одна мелодія — в голубих тонах. Інша — наче й весела, а на екрані — суцільна темрява…

Черненко мовчав, похмуро оглядаючи чудернацький прилад. Віктор це зрозумів по-своєму.

— Ви не думайте, Сергію Терентійовичу, це я у вільний від роботи час…

— У вільний час, кажете? — задумливо повторив Черненко. — Ану поставте ту, що весела, а насправді — суцільна темрява.

Віктор нахилився до комбайна, довго чаклував над ним, потім натиснув на клавіші. Заграла музика, але екран чомусь не засвічувався.

— Знову десь не контачить, — забідкався Віктор. — Розумієте, я домагаюсь максимальної чутливості. Варто підвищити її хоч трошки і таке чудо з’являється… Я новий каскад підсилення змайстрував, а ось довести до пуття не можу… — І Віктор заглибився в схему, а потім, забувши про все, почав “продзвонювати” всю мережу.

Тримаючись тіні, що падала від дерев, Данилевський поволі простував до будинку приїжджих. Раптом його увагу привернув сміх, що почувся з гурту людей, які стояли навколо невеличкого басейну. Чи то в плані культурних заходів, чи просто з цікавості відпочиваючі з навколишніх пансіонатів, що містилися на узбережжі, часто приходили дивитись на дельфінів. Багато кому з них ще ні разу не доводилось бачити цих дивовижних істот. Спостерігали за ними уважно, але наближатись до води не насмілювались. Гострозубі патоки дельфінів тримали їх на чималенькій відстані. Правда, всі вони чули, що дельфіни смирні, дружелюбні й до людини ніколи не проявляли агресивності, але такі страшні щелепи і… брала гору звичайна життєва розсудливість.

Екскурсію супроводжував лаборант Семен Поліщук. Йому подобалось бути добровільним екскурсоводом, і він проводив біля дельфінарію вільні від роботи години. Його розповіді мали успіх. Він так любив своїх підопічних, так ними пишався, що ладен був знайомити із своїми зубастими “інтелектуалами” увесь світ.

Семен виріс у дитячому будинку одного з північноуральських містечок. Скільки й пам’ятає себе, кожну вільну хвилинку віддавав тваринам. У нього було небагато товаришів серед однолітків, зате кролики, морські свинки, хом’яки, сороки й інші мешканці живого куточка були його великими друзями і вихованцями. Він годував їх, розважав, довіряв їм свої мрії і таємниці, ділився радощами, горем та невдачами. Він не міг пройти байдуже повз бродячу двірнягу чи кота, намагався їм хоч чимось допомогти.

І ще одне. Семен був дуже вразливий до холоду, завжди замерзав у суворі уральські зими і ніколи не встигав відігрітись за коротке й мінливе літо. Ось чому, відслуживши армію, він вирішив поселитися на півдні і, звісно, знайти роботу, що була б пов’язана з тваринами. Так Семен Поліщук став лаборантом четвертої лабораторії. Його сумлінність Черненко помітив одразу, але про його безмежну любов до тварин не знав, поки один випадок не переконав його в цьому.

Три роки тому, коли в басейні було лише двоє дельфінів, несподівано захворів один із них — Спритний. Він нічого не їв, майже не рухався і був дуже сумний. Одним здавалось, що дельфін отруївся, іншим — що він проковтнув якийсь предмет. На нещастя, Рогова була у відрядженні, і дельфіна намагались лікувати своїми силами: змусили прийняти порцію спеціального розчину, щоб промити шлунок, але ефекту не досягли ніякого. І тоді вирішили, що Спритний безнадійний. Так думали всі, крім Семена.

Він увесь час — вдень і вночі — був із дельфіном. Розважав його, пестив, намагався залучити до ігор, різав на тоненькі шматки свіжу рибу і змушував їсти, навіть зумів напоїти теплим молоком. Так минуло три доби. Спритний поволі одужував, веселішав, а на четвертий день уже навіть бавився із Семеном.

Після того Черненко довго розмовляв із Поліщуком і зрозумів, що означають дельфіни в житті цього юнака. Черненко порадив йому сісти за підручники й готуватись до вступу в університет. “Ти станеш справжнім біологом і, може, зробиш не одне відкриття, — сказав наостанку Черненко. — Бо велика любов народжує великі успіхи”.

Коли Данилевський, не поспішаючи, наблизився до басейну, Семен Поліщук саме вів чергову екскурсію,

— Сьогодні дельфінам приділяють велику увагу. Про них пишуть статті, брошури, книги. То що ж таке — дельфін? Дельфін — це не риба, а морська тварина. У нього немає зябер, він так само, як і ми з вами, дихає легенями, і навіть хворіє на ті самі хвороби, що й людина.

Семен змовк. Раптом хтось запитав:

— А чим пояснюється приязне ставлення дельфінів до нас?

— Ми вже запитували їх про це, і вони відповіли: “Ми не уявляємо собі іншого ставлення до наших менших братів”, — охоче пояснив Семен.

Почувся сміх, дотепи. Данилевський підійшов ближче й приєднався до гурту.

— Вигадки або дресирування, — не зрозумів хтось жарту.

— Дресирування? — запитав Семен. — Ну що ж, будь ласка. — Він нахилився, поставив на парапет дельфінарію картонну коробку й, діставши з неї кілька гумових м’ячиків, кинув у воду. Ті відразу ж поплили, ніби невеличкі жовтенькі каченята.

— Спритний, поглянь! — вигукнув Семен і підняв над головою табличку з цифрою “3”.

Дельфін, кинувши погляд на табличку, швидко підхопив один м’ячик і, різко хитнувши головою, викинув його з басейну. Так само він зробив і з другим і з третім.

Але це не викликало особливого здивування. У цирку і не таке показують. Проте Семен, мабуть, сподівався саме на таку реакцію.

Він показав дельфінові табличку з одним ромбом. Дельфін відразу ж викинув із води один м’яч. Поліщук показав табличку з чотирма ромбами — з води один за одним вилетіло чотири м’ячики. Потім Семен почав демонструвати дельфінові різні фігури в найрізноманітніших кількостях — по дві, п’ять, шість, вісім — і щоразу дельфін виконував завдання безпомилково. Тепер екскурсанти дивилися із захопленням. Це вже не скидалося на циркові номери. Дії дельфіна межували із свідомістю…

— Дресирування? — знову звернувся Семен до своїх слухачів. — Прошу. — Він швидко взяв в одного екскурсанта фотоапарат, в другого — парасольку, в третього — сумочку, в четвертого — ракетку для бадмінтону й підняв ті речі над головою.

Дельфін одразу ж викинув із води чотири м’ячики. Екскурсанти зааплодували.

— А ви кажете “дресирування”, — весело примруживши очі, мовив до Данилевського якийсь чоловік у квітчастій сорочці й злегка штовхнув його ліктем.

— Я нічого не кажу, — сердито озвався Данилевський і поспіхом почав вибиратися з гурту.

З кімнати звукозапису Черненко зайшов до бункера. Тут уже все було готово до експерименту. Посеред басейну, в його найвужчому місці, що нагадувало перетин вісімки, виднілась глуха перегородка. В правому відсіку на поверхні води ледачкувато похитувався Корсар. Новачок — Вдалий — навпаки, стурбовано перетинав басейн з краю в край.

Черненко довго стежив за поведінкою тварин.

— Скільки вони були разом? — запитав нарешті Олега.

— Дві години.

— Потоваришували?

— Хто їх розбере? Поплавали разом, трохи побавились.

Несподівано Черненко відчув уже добре знайому йому роздратованість, що останнім часом завжди оволодівала ним перед експериментом. Звідки й чому з’явилася вона, він не знав. Можливо, від перевтоми, а може, від передчуття нової невдачі, усвідомлення того, що його праця схожа на гру в піжмурки з природою.