Гельдерлін та сутність поезії

У своїх міркуваннях виходитиму з основних тез:

1. Поетична творчість: “Це найневинніше із занять”.

2. Людині “дане найнебезпечніше з благ — мова, щоб вона… посвідчила, ким вона є…”

4. “А однак усе, що триває, постає завдяки поетам”.

5.“Вся у заслугах, людина все ж мешкає поетично на цій Землі”.

Чому в пошуках сутности поезії я звертаюся до творчости саме Гельдерліна? Чому не Гомера чи Софокла, не Верґілія чи Данте, не Шекспіра чи Ґете? Адже у творах цих поетів утілено не менше поетичного, причому навіть наочніше, ніж у рано й раптово обірваній творчості Гельдерліна.

Можливо. Та, не дивлячись на це, вибір упав саме на Гельдерліна. Але чи можна дійти до універсальної сутности поезії, звертаючись лише до творчости одного-єдиного поета? Адже чогось загального ми досягаємо, порівнюючи якусь кількість конкретних випадків. А отже, потрібно якомога більше різної поезії. І тоді поезія Гельдерліна була б одним із них. Але ж ніяк не тією єдиною мірою, яка б визначила сутність поезії загалом. Тоді ми з самого початку пішли б хибним шляхом. І справді — адже “сутність поезії” є певним загальним поняттям, яке однаково істотне для будь-якої поезії. Але ця неодмінна універсальність, байдуже, який із часткових випадків ми візьмемо, сама завжди є до них нейтральною. Вона є “сутністю”, яка сама ніколи не може стати істотною. Але для нас передусім йдеться про те, що у цій сутності є істотного, про те, що змушує нас вирішити, чи будемо ми у подальшому сприймати поезію серйозно, а якщо так — то чи готові ми, і як до неї причаститися.

Ми вибрали Гельдерліна не тому, що його творчість у числі інших є втіленням загальної сутности поезії. Єдиним мотивом цього вибору є спрямованість його поезії — саме цим вона й вирізняється: він свідомо шукав сутність поезії. Гельдерлін у повному розумінні цих слів є поетом поетів. Тому наш вибір упав саме на нього.

Однак чи не є такого роду поезія оманливою самозакоханістю чи відривом від повноти світу? Чи не є творчість, яка спрямована лише на поета, ілюзією й декадентством, якоюсь крайністю?

Гадаю, що це ми невдовзі з’ясуємо. Щоправда, метод пошуку був обраний з необхідности. Бо ж ми не можемо у даних рамках — хоч це й слід було б зробити — подати тут більш-менш вичерпний аналіз творчости Гельдерліна. Натомість ми розглянемо лише п’ять визначальних тез цього поета, що стосуються поезії. Певний порядок цих тез і їхній внутрішній зв’язок повинен розкрити справжню сутність поезії.

У листі до матері, датованому січнем 1799 року, Гельдерлін називає поетичну творчість “найневиннішим з-поміж занять”. Але наскільки вона є цим “найневиннішим заняттям”? Поезія народжується у скромних шатах гри. Нічим не зв’язана, вона створює свій світ образів. Але, будучи замкнута у собі, вона й не виходить за межі уяви. Таким чином усі її акції, які могли б значною, мірою підірвати нашу невинність, стають не чинними. А отже, поезія безневинна — вона не має ніяких реальних наслідків, бо є лише словами. Поезія неначе й бездіяльна, вона ніяк не вторгається у світ дійсного, щоб якось його змінити. Поезія — це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова? Але окресливши поезію як “найневинніше з занять”, ми не можемо вичерпати цим усієї її повні. Проте ми вже знаємо, де її шукати. Поезія творить у царині мови, мова є її “матеріалом”. Що ж може сказати Гельдерлін про мову? Розгляньмо другу його тезу.

У фраґментарному шкіці, що датований тим самим періодом (1780), що й наведений вище вступ до листа, поет говорить: “Натомість, живучи у оселі, прикриваючи одягом свою сором’язливу наготу, людина все-таки більше заглиблена у внутрішнє, там вона уважніша, її розум полягає у тому, що вона стереже дух, як жриця божественний вогонь. І тому їй, подібній до Бога, притаманна свобода — найвища сила наказувати і сповнювати, для цього їй дане найнебезпечніше з благ — мова, щоб створюючи, знищуючи, гинучи і, повертаючись до вічно живої наставниці й матері, людина посвідчила, ким вона є; щоб показала, що вона від неї успадкувала, й навчилась від неї того, що у ній найбожественніше, — її підтримуючої все любови.

Але як мова, будучи цариною “найневиннішого із занять”, може бути “найнебезпечнішим з-поміж благ”? Як узгодити ці дві тези? Давайте поки що відкладемо це запитання і розглянемо три допоміжні: 1. Чиїм благом є мова? 2. Якою мірою вона є благом найнебезпечнішим? 3. У якому сенсі вона взагалі є благом?

Передусім звернім увагу на контекст наведеного вище витягу щодо мови: це є шкіц твору, який повинен відповісти на запитання, чим людина відрізняється від інших істот, що є у природі, — троянд, лебедів, оленів у лісі. Тому наведений фраґмент, віддаляючи людину від інших живих істот, починається словами: “натомість, живучи у оселі…”

Ким є людина? Тим, хто повинен засвідчити, ким він є. Засвідчити означає показати, але водночас і поручитися. Людина є тим, чим вона є саме тоді, коли свідчить про власне існування. Свідчення не є додатковим чи побічним проявом людської природи — воно співтворить саме існування людини. Однак про що повинна свідчити людина? Про свою приналежність до Землі. Ця приналежність полягає у тому, що людина в усьому є спадкоємцем і учнем. Але ж усе є взаємосуперечливим. Те, що розділяє у суперечності, а завдяки цьому водночас і єднає, Гельдерлін називає “внутрішньою сутністю”. Як створення світу, його світанок, так і знищення світу, його сутінки, свідчать про приналежність до цієї “внутрішньої сутности”. Засвідчення людської природи, а відповідно, — її належне здійснення, відбувається завдяки свободі. Воно охоплює те, що є необхідним, і накладає на себе вериги найвищого покликання. Засвідчення приналежности до буття у цілому відбувається як дія. А дії є для неї можливими, бо людині дана мова. Вона є благом людини.

Але якою мірою мова є “найнебезпечнішим благом”? Вона є небезпекою з небезпек, бо власне вона й створює саму можливість небезпеки. Небезпека — це загроза для буття з боку сущого. Лише завдяки мові людина може зустрітися з чимось наявним, що як суще утискає і складає її існування, а як не суще — зводить і не справджує його. Лише мова вибудовує простір, у якому під загрозою є все буття, простір, у якому можна заблукати; таким чином вона створює можливість втрати буття, тобто власне небезпеку. Однак мова є не лише небезпекою небезпек, вона криє у собі також постійну небезпеку для самої себе. Завданням мови є показ і переховування у творі сущого як такого. У ній однаковою мірою може вилитися у слово як найчистіше й потаємне, так і замулене і посполите. Ба навіть більше — істотне слово, для того щоб бути зрозумілим і таким чином стати набутком усіх, повинно стати словом на щодень. Про це Гельдерлін пише у другому фраґменті: “Ти говорив до божества, але всі забули про те, що нове завжди не для смертних, що воно належить богам. Плід повинен стати звичним щоденним харчем — лише тоді він стане набутком смертних”. Як слово чисте, так і слово на щодень однаково є чимось сказаним. Тому саме слово ніколи не дає безпосередньої ґарантії стосовно того, чи воно є словом істотним, чи лише оманою. Навпаки — істотне слово у своїй простоті часто здається чимось неістотним. А з іншого боку те, що начебто є чимось істотним, насправді є лише повтором і повторює щось давно сказане. Тобто сама по собі мова повинна безперервно вводити у оману, створювати ілюзії, відповідно, піддаючи небезпеці щось найбільш інтимне — автентичне висловлювання.

В якому сенсі ця найбільша небезпека є “благом” для людини? Мова йде про володіння людини світом. Людина вдається до мови, передаючи досвід, рішення чи настрій. Мова служить для порозуміння. Як знаряддя придатне для порозуміння, вона є “благом”. Однак той факт, що мова є засобом порозуміння, ще не вичерпує її сутности. Це лише наслідок, що випливає зі справжньої сутности мови. Мова є знаряддям, яким людина володіє як і багатьма іншими, однак мова взагалі створює можливість самого перебування у відкритості сущого. Лише там, де є мова, є світ: місце, яке весь час змінюється, де приймаються рішення і постають твори, місце дії й відповідальности, а також сваволі й галасу, занепаду й замішання. І, своєю чергою, лише там, де є світ, є й історія. Мова є благом первиннішим, ніж просто знаряддя: це завдяки їй людина має можливість бути історичною. Мова не є знаряддям, яким людина послуговується, а чимось, що окреслює найвищі можливості самої людської природи. Щонайперше ми повинні розібратися у цій сутності мови, щоб правильно зрозуміти природу тої сфери, у якій твориться поезія, а завдяки тому і саму поезію. Як працює мова? Пошукаємо відповідь на це запитання, звернувшись до третьої тези Гельдерліна.

Отож звернімось до заплутаного й широко закроєного шкіцу незакінченого вірша, який починається словами: “Ти, примирителю, котрий ніколи не вірив…” і далі:

Почнімо з того звороту, який безпосередньо стосується сказаного вище: “Відтоді, як ми є мовленням…” Ми, люди, є мовленням. Основою людського буття є мова; але мова насправді збувається лише у мовленні. Причому мовлення є не просто одним із способів здійснення мови — мова може бути істотною лише як мовлення. Запас слів і правила синтаксису, які ми чомусь називаємо “мовою”, є лише оболонкою явища мови. Що ж тоді окреслює поняття “мовлення”? Мовити — це зазвичай про когось або про щось говорити. Окрім того, розмовляючи, ми стаємо ближчі один до одного. Однак Гельдерлін пише: “Відтоді, як ми є мовленням і чуємо одні одних”. Здатність вислухати когось випливає не з того, що я з кимсь розмовляю, радше навпаки — обумовлює наявність слова і вимагає цього слова. Здатність говорити і здатність слухати є однаково первинними. Ми є мовленням: можемо одні одного вислухати. Ми є мовленням — а це, зокрема, означає, що мовлення нас об’єднує. Об’єднавчий характер мовлення полягає у тому, що істотне слово щоразу вказує на Одне й Те Саме, на щось, з огляду на що ми консолідуємось як самості, на основі чого ми є чимось цільним, а отже, — собою.

Однак Гельдерлін не пише просто: ми є мовленням, а: “Відтоді, як ми є мовленням…” Не завжди там, де люди здатні говорити й говорять, ідеться про справжній прояв мови — мовлення. Відколи ми є мовленням? Там, де йдеться про об’єднавче, скупчуюче мовлення, там істотне слово повинне бути прив’язаним до Одного і Того Самого. Без цього зв’язку неможлива навіть суперечка. Одне й Те Саме може різним чином проявитись лише у світлі чогось триваючого, чогось сталого. Однак сталість і тривалість стають явними лише у світлі тривкости і наявности. А це можливе лише тоді, коли відкривається час із його вимірами. Відтепер людина стає перед наявністю чогось, що триває, лише після цього вона може зустрітися з чимось змінним, чимось, що приходить і відходять. Лише щось тривке і є змінним. Лише з того моменту, коли “рвучкий час” розірвався на теперішнє, минуле й майбутнє, постала й можливість єдности з огляду на щось, що триває. Скупчуючим мовленням ми є відтоді, відколи “є час”. Відколи постав час і був затриманий, тобто саме історичність є способом, яким ми є. Ми є скупчуючим мовленням тією мірою, якою ми є історичними — одне стосується іншого, є тим самим.

“Відтоді, як ми є мовленням…” — “Багато зазнала людина, не одного з Богів назвала…” Відколи мова здійснюється належним чином, як мовлення, Боги доступаються до слова і з’являється світ. Але наявність Богів і поява світу не впливають на поставання мови — вони з нею одночасні. Справжнє мовлення — мовлення, яким ми є, — власне кажучи, полягає у тому, що Боги отримують свої назви, а світ стає словом.

Але Боги можуть втілитися у слово лише тоді, коли самі — попадуть у нас своїм покликом. Слово, яке називає Бога, завжди є відповіддю на такий поклик. І щоразу ця відповідь випливає з відповідальности, яку покладає на нас доля.

Тільки тепер, коли Боги роблять наше існування мовою, ми стаємо перед вибором — чи присвятити себе їм, чи ні. Лише тепер з усією повнотою ми розуміємо, що означає зворот: “Відтоді, як ми є мовленням…” Як лише Боги вводять нас у мовлення, одразу ж з’являється час, одразу ж основою нашого існування стає мовлення. Це і є пояснення і обґрунтування тези, за якою мова є найважливішим фактором існування людини.

Однак відразу постає запитання: як здійснюється те мовлення, котрим ми є? Хто називає Богів? Хто вихоплює з рвучкого часу те, що триває, аби закріпити його у слові? Гельдерлін говорить про це з непомильною простотою. Отож перейдімо до його четвертого висловлювання.

Ним закінчується вірш “Спогад”: “А однак усе, що триває, постає завдяки поетам”. Він кидає світло на поставлене нами запитання про сутність поезії. Поезія є становленням чогось через слово і у слові. Але що ж при цьому у-становлюється? Щось, що триває. Та чи може поставити щось, що триває? Чи не застаємо ми його щоразу таким самим? Ні! Саме щось, що триває, ми і повинні затримати, аби його не відніс рвучкий потік часу — просте ми повинні вилущити зі складного, піднести міру над невимірним. На волю має вийти те, що рухає сущим у цілому, що нероздільно у ньому панує. Має відкритися буття, щоб з’явилося суще. Тобто повинно відкритися те, що триває недовго: “Швидко минає все божественне; та не намарне”. Фіксація минущого не зважаючи ні на що — от роль “довірена турботі та службі поетів”.

Поет називає Богів і всі речі тим, чим вони є. Це не є надавання назви чомусь, що попередньо вже було відоме — суще іменується тим, чим воно є, лише завдяки істотному слову поета. Таким чином суще стає знане власне як суще. Поезія — це у-становлення буття за допомогою слова. Тому щось, що триває, ніколи не ліпиться з минулого. Просте не можна добути безпосередньо зі складного. Міра не лежить там, де немає міри. Ми не знайдемо опори у безодні. Буття ніколи не є сущим. Оскільки й буття, і сутність речі у кожному з випадків не можуть бути виведені за допомогою обрахунків з того, що існує, — вони повинні бути створені, установлені й подаровані, причому з усією свободою. Саме у цьому й полягає суть становлення.

Речі починають сяяти лише після того, як ми первинно назвемо Богів, а сутність речі перейде у слово. Тоді людське існування отримує сильні зв’язки й основу. Сповідь поета є у-становленням не лише тому, що вільно обдаровує, але й тому, що дає сильну основу людському існуванню. Коли ми розуміємо, що сутністю поезії є у-становлення буття через слово, то ми певною мірою можемо розкрити істинність слів, які зронили уста Гельдерліна задовго до того, як на нього впала пелена божевілля.

П’ятий вислів походить з великого й шаленого вірша, що розпочинається словами:

Тут Гельдерлін говорить далі:

Те, що робить людина і чим вона займається, здобуте і заслужене її власним трудом. Однак Гельдерлін підкреслює — “все ж”, тобто він усвідомлює, що це все не зачіпає сутности перебування людини на Землі, не сягає основ людського існування. У своїй основі це існування є “поетичним”. А поезію тепер ми розуміємо як у-становлююче називання Богів та сутностей речей. “Поетично мешкати” означає перебувати у присутності Богів, у близькості до суті речей. Те, що у своїй основі людське існування є “поетичним”, водночас свідчить: як таке, яке установлюють, воно є не заслугою, а даром.

Поезія є не просто окрасою нашого існування, минущим захопленням, екстазом чи забавою. Вона є фундаментом, на якому тримається історія, а тому це не просто культурний феномен чи “маніфестація” якоїсь “душі культури”.

Основоположна поетичність нашого існування говорить, що поезія — далеко не невинна гра. Однак хіба сам Гельдерлін у наведеному на початку фраґменті не називає поезією “найневиннішим з-поміж занять”? Як це ув’язати із щойно задекларованою сутністю поезії? Тепер саме час повернутися до відкладеного напочатку запитання. Спробуймо відповісти на нього, розглянувши сутність поезії й поета водночас.

Спочатку виявилося, що сферою, у якій поезія втілює свої твори, є мова. Сутність поезії ми повинні були б визначати, виходячи з сутности мови. Однак із наших подальших міркувань випливає, що поезія — це у-становлююче називання буття та сутностей усіх речей, — тобто не якесь довільне висловлювання, а саме таке, яке витягає на яв усе, про що ми потім щодня розмовлятимемо й сперечатимемось. Тому мова не є матеріалом, який застає поезія, щоб його потім обробити — саме поезія робить мову можливою. Поезія є прамовою історичного народу. А тому ситуація насправді цілком протилежна тій, якою від початку здавалася: сутність мови слід розуміти виходячи із сутности поезії.

Основою людського існування є мовлення; мовлення як говоріння. Однак прамовою є поезія як становлення буття. Мова з різних причин є “найнебезпечнішим з-поміж благ”. Тобто поезія є найнебезпечнішою справою — і водночас “найневиннішим з-поміж занять”.

Тільки охопивши ці дві дефініції у їхній єдності, можемо зрозуміти сутність поезії у всій її повноті.

Однак чи справді поезія є справою настільки небезпечною? Перед тим, як вирушити у останню подорож до Франції, Гельдерлін пише до приятеля: “О друже, світ лежить переді мною світліший і серйозніший, ніж будь-коли! Мені подобається те, що просто відбувається; мені подобається, як тепер, влітку “старий святий отець спокійною рукою струшує з червонястих хмар благословенні блискавиці”. Тому що саме цей знак я вибрав для себе з-посеред усього, у чому для мене може проявитися Бог. Раніше я міг радісно волати про нову істину, про те, що я краще зрозумів щось із того, що є над нами і довкола нас, тепер я боюсь, чи не станеться зі мною врешті-решт те, що сталося із старим Танталом, якому Боги дали більше, ніж він міг перетравити”.

Поет виставлений під блискавиці Бога. Про це йдеться у вірші, який я вважаю поезією найчистішою, що показує саму сутність поетичного. Вірш розпочинається словами:

У останній строфі говориться:

А роком пізніше, повернувшись до рідної домівки, вже потьмарений божевіллям Гельдерлін пише до того ж приятеля, згадуючи своє перебування у Франції: “Мене раптом охопила стихія, вогонь неба і смирення людей, їхнє життя у природі, їхні обмеженість і пересит — я можу сказати про себе, як про героя: мене вразив Аполлон”. Надмірна ясність штовхнула поета у темряву. То чи ж потрібні інші свідчення щодо небезпеки, яка таїться у цьому “занятті”? Цією долею усе вже сказано. Що, як не її передчуття, звучить у словах з його “Емпедокла”:

І все-таки “поезія є “найневиннішим з-поміж занять”. Гельдерлін пише ці слова не тільки, щоб заспокоїти матір — він знає, що цей невинний, зовнішній бік справи співвідноситься з сутністю поезії, як прірва й вершина. Але як міг би поет реалізувати такий небезпечний дар, а потім зберігати його, коли б не був “викинутим” (“Емпедокл”) з буденности і захищеним від неї ілюзією невинности свого заняття?

Поезія нагадує гру, проте нею не є. Гра об’єднує людей, але у ній кожен забуває про себе. Натомість у поезії людина зосереджується на самих основах власного існування. При цьому вона досягає спокою; але не спокою бездумної бездіяльности, а такого, що не знає меж; такого, у котрому й далі живуть усі сили й зв’язки.

Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми ніби живем. Насправді ж усе якраз навпаки: дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним існуванням. Чудово розуміючи це, Пантея говорить товаришці (про Емпедокла):

Сутність поезії скидається на марево. Однак то вона сама собі надає такої непевної, ілюзорної форми. І це при тому, що досить міцно закорінена у землі. За своєю сутністю вона є становленням, закоріненням у землю.

Звичайно, будь-яке становлення є справою свободи, а тому Гельдерлін пише: “Вільні, як соколи, будьте, поети”! Але ця свобода не є необмеженим свавіллям чи капризом; свобода поета — це найвища необхідність.

Поезія, як поставлення буття, обмежена двояко. Лише маючи перед собою цей її найсокровенніший закон, ми можемо охопити всю її сутність.

Поетична творчість є первинним називанням Богів. Однак слово поета отримує нарікаючу силу лише тоді, коли Боги самі мовлять про нас. Але як мовлять Боги?

Оповідь поета відчуває ці знаки, щоб потім переказати їх своєму народові. При цьому поет не лише бере, але й дає. Уже у “першій ознаці” він спостерігає сповнене і сміливо одягає його у шати слова, щоб говорити про відкрите. Так

Становлення буття обмежене знаками Богів. Водночас слово поета є лише тлумаченням “голосу народу”. Так Гельдерлін називає оповіді, у яких зберігається пам’ять народу про його приналежність до цілісности буття. Однак часто цей голос заникає, слабне, і взагалі — він не може висловити того, що справді потребує тлумачення. Вірш під назвою“Голос народу” дійшов до нас у двох версіях, що відрізняються останніми строфами, які, однак, доповнюють одна одну. У першому варіанті закінчення звучить так:

А у другому:

Таким чином сутність поезії втягнуто у орбіту законів божественних знаків і голосу народу, які то сходяться, то розходяться. Сам поет стоїть посередині — між Богами й народом. Його викинуто — викинуто у це “між”, між Богами й людьми. І лише тут уперше вирішується проблема, ким є людина і у якому ґрунті проростає коріння її існування. “..Людина все ж мешкає поетично на цій Землі”.

Невтомно й дедалі наполегливіше, не звертаючи уваги на багатство образів, що напирають на нього, дедалі глибше Гельдерлін проривався у своїй поезії у це “між”. Саме тому ми й говоримо, що він є поетом поетів.

Тож чи можна наполягати на тому, що Гельдерлін заплутався у пустопорожньому й упередженому самозамилуванні, бо розірвав пуповину, яка пов’язувала його з повнотою життя? Чи не слід би визнати, що високий лет його поезії підносить думку цього поета до основ і самої серцевини буття? Адже це про себе він пише у пізньому вірші “В коханому блакиті розквіта…”, хоч мова йде про Едіпа:

Гельдерлін поетично втілив сутність поезії — але не як дійсне для всіх часів поняття. Ця сутність поезії закорінена у своєму часі. Однак вона не пристосовується до свого часу, як до чогось уже існуючого. Знову у-становлюючи сутність поезії, Гельдерлін тим самим окреслює новий час. Це є час Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це голос біди, йому притаманна двояка відсутність, двояке “не”: вже-не-Богів, що відходять, і ще-не-Бога, що надходить.

Сутність поезії, яку у-становлює Гельдерлін, найвищою мірою історична, бо заздалегідь окреслює певну епоху історії. А як історична, вона є єдиною істотною сутністю.

Це нещасливий час, тому так надмірно багатий його поет. Настільки багатий, що часто, згадуючи тих, що були, і чекаючи на Того, Хто прийде, хоче лише завмерти й заснути у цій ілюзорній порожнечі. Проте він не піддається, животіє у нікчемності цієї ночі. Так, залишаючись самим собою, зовсім самотній на життєвому шляху, поет здобуває для свого народу істину — сам за всіх, і тому здобуває істотно. Це віщує сьома строфа елегії “Хліб і вино”. У ній поет мовить про те, що мислитель міг би лише тлумачити: