Герострат

Як тихо ніч чудове покривало

Розкинула над сонною землею!

Ніде ні гуку; все кругом поснуло,

І тільки зорі високо тремтять,

Розсипавшись по дивній ризі неба,

Та дивляться згори на землю, наче

Очей тих невсипущих міріади.

О зорі-очі! Я при сянні вашім

Не раз блукав самотній уночі

І вдвох із смутним серцем вів розмову.

Я в вас питався, невсипущі очі,

Питався сто разів, щоб одповіли

На запитання тяжкії мої,

На котрі наше все знаття земнеє

Не мало сили відповіді дати.

І ви так само лагідним промінням

Світили, ви тремтіли в високості,

Чудовні очі, в котрих одбивалась

Одвічна, невмируща, вища думка…

І думка та мені не відкривалась,

І ви, дивившись, таїну ховали…

О, хто ж, о, що ж мені промовить слово?

О земле пишная, тебе питаю!

О небо, злотом затканий блаките,

До тебе я звертаюся з питанням!

О все створіння дивнеє, безкрає!

Скажіть мені, навіщо ви безсмертні,

Навіщо вам кінця нема й почину,—

Вам, що душі не маєте, ні думки;

А я, між вас розумная істота,

Я мушу вмерти, за хвилину зникнуть;

Я, що можу вас розумом дознати,

Котрий даю вам мення і названня

І розрізняю в вас добро і зло,—

Я мушу вмерти, і той самий час,

Що я ділю на роки, дні й години,

Мене в ніщо поверне… Горе, горе!..

Але ж душа моя бажає жити,

Але я хочу чути й знать довіку,

Дивитись на оцю красу створіння,

Втішатись радістю правдивих діл,

Боліти й мучитись, неправду зрячи!

І все те довго-довго, віковічно…

Та ні, дарма бажання, — за хвилину

Увірветься життя коротка нитка,

І за хвилину вже мене не стане:

Нема очей, що бачити хотіли,

Немає розуму, що знання прагнув,

Немає навіть самого бажання…

Кінець… Ніщо… Ніщо, та й годі. Так!..

Але як так, нащо було родитись?

Навіщо се життя тоді здалося?

Коли не вічність, то не все одно

Хіба, що рік, що десять, що нічого?

О Мойра, Мойра! Люта, невблаганна!

Замість безсмертя людям ти дала

Даремнеє бажання, а надію

Лишила тим, хто розумом дитина.

О, відбери ж од мене розум мій,

Дай вірити тому, що буть не може:

Бо без цієї віри я не можу

Щасливим бути в цім житті злиденнім!

Нащо здалось мені моє життя?

Хіба на те, щоб дожидати смерті

Та долю дякувать за кожний день,

Що з ряду довгого віків одвічних

Вона мені схотіла відступити?..

Але навіщо цей нікчемний жарт?

Хіба не краще так сказати долі:

«Візьми твій дар нікчемний, — ось де він;

Не хочу я твоєї милостині!»

Сказати, — так сказати зміг би я,

Але де сила, щоб оте справдити?

Хіба зробив би я не навпаки,

Коли б прийшов час страшного сконання,

Хіба б я не сказав: «О, підожди,

Моя ти смерте, дай іще пожити

Хоч рік один, хоч день, хоча хвилину!..»

Ні, не тому життя свого рішатись,

Хто тільки вічністю задовольниться.

О, що ж робити, щоб і смерть саму

Перемогти і долю одурити?

Невже немає способу такого?

Ні… Кожний умира, і ряд віків

його без жалю забуттям покриє.

О, що кажу я? Що кажу? Хіба ж

Усіх покрило забуття собою?

Хіба таких на світі не було,

Що їх ім'я віки переживає?

О Ахіллесе! Гекторе! Патрокле!

О тіні велетнів славетних наших!

О славнії творці, поети вмерлі!

Немає вас, а слава ваших діл

Пережива людськії покоління,

І ймення ваші в пам'яті людей

Зістануться навіки незатерті,

А будуть завш поверх усіх імен.

Так масло чистеє в воді не тоне,

Хоча б налив на його ціле море:

Воно спливе наверх так самочисте;

Так сонця ясного не скриють хмари,

Нехай зберуться скрізь на цілім небі:

Розійдуться вони, — і знов, як перше,

Воно засяє світлом променистим.

О велетні герої! Вас згадавши,

Я душу смутную свою розважив.

Так, значить, можна смерть перехитрити,

І хоч не жити справді на землі,

Та все ж себе частину тут покинуть

І частку ту, ім'я, зробить безсмертним.

Нехай же приклад ваших славних діл

Навчить мене й моє ім'я прославить,

Щоб, переживши самого себе,

Зістався я навіки в згадці люду.

О, я зроблю велике щось таке,

Що буде більше над діла героїв,

І піднесуть високо всі віки

Над всі імена ім'я Герострата!

Ні, не мені творить діла славетні

І не мені прославити себе…

Чи єсть нещастя більше, як бажати

Вчинити щось велике й не змогти

Найменшого вчинити діла навіть?!

Недавно ще я думав, що я зможу

Великим ділом здивувати землю,

І вже тепер напевно я дізнавсь,

Що я не зможу вдіяти нічого,

Що вдався я невдатний ні до чого.

Був час — я думав, що військова слава

У бої з ворогом мене покриє,

І що ж? — У першій бійці з ворогами

Я втік, перелякався смерті: так

Нікчемний раб од батога тікає.

Я побоявся, що сконаю нагло,

Не вдіявши великого заміру,

І невимовний жах поніс мене

Від бою страшного геть-геть далеко,

І вже не скоро я опам'ятався.

Я кляв себе, я з себе глузував,

Я сам себе соромився, та діла

Не можна вже було вернути. Потім

Я думав ще поезії віддатись;

Але з моєї першої поеми

Усі сміялись тільки: скоро й сам

Побачив я, що я й на те не вдатний.

За друге все я навіть і не брався:

Я знав кінець, іще й не починавши…

І от тепер до першого страху

Перед нікчемністю й небуттям вічним

Ще долучилася жадоба помсти.

Кому — не знаю: не богам Олімпа,

Бо їм не вірю я; не другим людям,

Бо знаю я, що не повинні люде; —

Але жадоба невгамовна помсти

За власную нікчемність, як огонь,

Пече мене і не дає спокою.

А першеє жадання діл великих

Не згасло теж і груди розпаляє…

О, що ж зроблю я? що зроблю тепер

Я, що нічого не можу зробити?

Чи я стерплю, щоб вічність тим досталась,

Хто навіть і не думає про неї,

Хто, може, й се життя вважає довгим?

Ха, ха!.. тим навіть, хто не жив ніколи,

Дістанеться хвала людська навіки.

Безсмертні, бач! Кроніон! Гера! Феб!

І Артеміда! — всі вони безсмертні,

Хоч не були зовсім, а Герострат,

Котрий не важить їх усіх ні за що,

Той — ефемерная істота. Навіть

Сей храм, сей свідок заблуду людського,

Бездушная будова, що звели

Такі ж, як я, створіння ефемерні,

І той переживе віків багато,

Стоятиме й тоді, коли мої

Кістки потліють і ім'я погине…

О, страшно як! Мішається мій розум…

Невже нічого я?..

Знайшов! Знайшов!

Не ділом хвальним я себе прославлю:

Нехай страшне, нечуване злочинство

Ім'я моє вікам перенесе;

Нехай усяк, здригнувшися від жаху,

Страшне ім'я промовить — Герострат!

Нехай діди, розказуючи внукам

Про вчинок мій, їм скажуть: се зробив

Безумець Герострат…

Але до діла!

Сей храм, що будувався стільки років,

На котрий стільки сил зложили люде,

І часу стратили, й скарбів усяких,

Котрий стоїть окрасою землі

І славою безсмертною богині,

Сей пишний храм, сю святощ для народів

Зруйную зараз я в одну годину.

Всі сплять кругом. Ніхто не перешкодить…

Я зараз же…

(Біжить до храму й креше вогонь).

Огонь, ось хто поможе

Мені моє вчинити діло. Ну ж,

Пали мерщій сю гордую будівлю;

Нехай вона скалками розлетиться.

Й розсиплеться. Руїною страшною

Своє ім'я спасу я від руїни.

(Підпалює храм).

Готове вже. Тепер ніхто не зможе

Мого страшного діла зупинити.

Горить! Горить! О, як загоготіло!

Ха! ха! ха! ха! Безсмертна Артемідо!

Рятуй свій храм. Чого ж ти не рятуєш?

Адже безсмертна ти, адже могуча,

А Герострат— нікчемнеє створіння.

Ха! ха!.. як легко я твою величність

Нікчемністю своєю переміг!

Ага! Шкварчить! Ха! ха! ха! ха! Нехай!

Нехай ще краще розгориться. Потім,

Коли тут камня цілого не стане,

Піду я й об'явлю своє ім'я.

Ха! ха! ха! ха! Чому раніш не знав я,

Що легко так безсмертним можна стати?

Тепер безсилий час мого ім'я

Не зможе стерти з пам'яті людської,

І скрізь, де знатимуть діла героїв,

Згадають теж безумця Герострата.

(У храмі починається галас і біганина. Гасять огонь).

Що, гасите? Ні, пізно, пізно вже:

Не загасити вам моєї слави!

Вона безсмертна! Чуєте? — безсмертна!!