Життя Дон Кіхота і Санчо

Гріб Дон Кіхота[16]

Ти запитуєш у мене, мій добрий друже, чи знаю я якийсь спосіб, аби вкинути у стан марення, запаморочення, у стан будь-якого безумства цю величезну масу вбогих людей, які дотримуються досконалого порядку й живуть у досконалому спокої, які народжуються, їдять, сплять, розмножуються і вмирають? Чи немає якогось засобу, запитуєш ти мене, щоби наслати на них епідемію самобичування або конвульсій? І розповідаєш мені про тисячолітню традицію.

Як і ти, я часто переживаю хвилини ностальгії за звичаями Середніх віків; як і тобі, мені хотілося б жити тим судомним життям, яким жило наше тисячоліття. Якби ми змогли донести до свідомості людей, що якогось дня, скажімо 2 травня 1908 року — через сто років після того, як пролунав перший заклик до незалежності[17], — колишня Іспанія померла назавжди, що цього дня нас остаточно приборкали та розділили, мов ягнят, то вже 3 травня 1908 року, і я вірю в це, стало б найбільшим днем у нашій історії, світанком нашого нового життя.

Але всі ми перебуваємо у стані нікчемного животіння, цілковитого нікчемного животіння. Ніщо ні для кого не має анінайменшої ваги. І коли хтось намагається порушити ту чи іншу проблему, виділити те чи інше питання, то це пояснюють або прагненням до якоїсь особистої вигоди, або бажанням виділитися й прославитися.

Навіть божевілля перестали в нас розуміти. Якщо бачать божевільного, то вважають, що він має свій інтерес і свої підстави так поводитися. Усіх цих нещасних тепер наділяють своєрідним розумом бéзуму. Якби наш сеньйор Дон Кіхот воскрес і повернувся в нашу сьогоднішню Іспанію, то й за його шляхетною маячнею стали б убачати якийсь другий намір. Якщо хтось осуджує зловживання, бичує несправедливість, карає брутальність, то раби запитують себе: а щó він у цьому шукає для себе? До чого він прагне? Одні думають і кажуть, що він робить так для того, щоб йому заткнули рота золотом; інші запевняють, що він поводиться так під тиском підлих почуттів і низьких пристрастей мстивого або заздрісного характеру; ще інші — що він прагне наробити якомога більше шуму і щоб про нього більше говорили, тобто з чистого марнолюбства; ще інші — що він шукає, як йому найвеселіше згаяти час, тобто зі спортивного інтересу. Залишається тільки пожалкувати, що не так багато людей захоплюються спортом подібного зразка!

Зверніть увагу й відзначте собі. Дивлячись на будь-який акт великодушності, героїзму, безумства, всі сьогоднішні тупі бакаляри, парохи та цирульники не можуть додуматися ні до чого ліпшого, як запитати: навіщо він це робить? І коли їм здається, що вони відкрили причину, яка спонукає його до цих дій, — незалежно від того, збігається чи не збігається справжня з тією, яку вони припускають, — вони кажуть: он як! він зробив це задля цього чи задля того. Оскільки та чи інша річ має якусь причину свого буття, і вони її відкривають, то ця річ втрачає для них усяку цінність. Для цього їм і служить логіка, їхня свинська логіка.

Кажуть, розуміти — означає прощати. І ці жалюгідні люди потребують розуміння, аби прощати те, що їх принижує, те, що ділами або словами кидає їм в обличчя їхню нікчемність, не кажучи їм про неї.

Вони дійшли навіть до того, що по-дурному запитали, навіщо Бог створив світ, і відповіли самі собі: задля Своєї слави! І ця мудра відповідь наповнила їх глибокою втіхою і глибоким самовдоволенням, нібито цим йолопам відомо, а що ж то таке — Божа слава.

Усе, що робиться тепер, робиться на потім. Нехай мені дадуть будь-яку нову ідею про будь-яку річ, і вона мені скаже, навіщо вона потрібна.

Щоразу, коли в мене виникає якийсь новий задум, щось, на мою думку, дуже потрібне, не бракує людей, які мене запитують: «А що потім?» І я вважаю, що на таке запитання можна відповісти тільки ще одним запитанням. І коли мене запитують: «А що буде потім?», мені залишається тільки відповісти: «А що було раніше?»

Не існує майбутнього; ніколи не існувало майбутнього. Те, що називають майбутнім, — одна з великих побрехеньок. Справжнє майбутнє — сьогодні. Що буде з нами завтра? Нема жодного завтра! Що відбувається з нами сьогодні, тепер? Ось єдине запитання, яке має сенс.

А щодо сьогодні, то всі ті жалюгідні людці дуже задоволені з того, що вони сьогодні існують, а цього їм досить. Існування, чисте й голе існування, заповнює всю їхню душу. Вони не відчувають, що є щось більше, ніж існування.

Але чи існують вони? Чи насправді вони існують? Я так не думаю, бо якби вони існували, якби існували насправді, то страждали б від свого існування і не вдовольнялися б ним. Якби вони реально і по-справжньому існували в часі й просторі, то страждали б через те, що не перебувають у вічному й нескінченному. І це страждання, що є не що інше, як страждання Бога в нас, Бога, який страждає в нас тому, що почуває себе замкненим у нашій скінченності й у нашому світському бутті, це божественне страждання примусило б їх порвати всі ті нікчемні логічні ланцюги, якими вони намагаються прив’язати свої нікчемні спогади до своїх нікчемних надій, ілюзію свого минулого до ілюзії свого майбутнього.

Але чому все робиться так, як воно робиться? Та хіба Санчо Панса коли-небудь запитував Дон Кіхота, навіщо той робив те, що робив?

А тепер спробуймо повернутися до початку нашої розмови, до твого запитання, до твоєї стурбованості: у який стан колективного безумства або колективного марення змогли б ми вкинути цю жалюгідну масу вбогих людей?

Ти сам наблизився до розв’язання цієї проблеми в одному зі своїх листів, у яких ти атакуєш мене своїми запитаннями. У тому листі ти мене запитав: а чи не спробувати нам організувати новий Хрестовий похід?

Тож я відповідаю тобі на це запитання ствердно; я думаю, що варто було б організувати новий хрестовий похід із метою визволити Гріб Дон Кіхота з-під влади бакалярів, парохів, цирульників, дуків та каноніків, які його захопили; я думаю, можна було б спробувати організувати Хрестовий похід і визволити Гріб Кабальєро Бéзуму з-під влади нікчемних ідальґо Раціонального Розуму.

Вони, і з цього не слід дивуватися, захищатимуть свою незаконно захоплену власність і спробують обґрунтувати, вдаючись до багатьох вигаданих аргументів, що нагляд за Гробом та його охорона по праву належать їм. Так, вони охороняють його для того, щоби Кабальєро не воскрес.

На такі аргументи треба відповідати образливими вигуками, жбурлянням каміння, криками пристрасті, ударами списів. У суперечці з ними не варто вдаватися до раціональних аргументів. Якщо ти спробуєш відповідати на їхні аргументи своїми, ти пропав.

Якщо вони, за своїм звичаєм, запитають у тебе, за яким правом ти вимагаєш, аби вони повернули тобі Гріб, не відповідай їм нічого, бо вони це й самі зрозуміють. Зрозуміють потім… можливо, аж тоді, коли ні тебе, ні їх уже не буде, принаймні на цьому світі видимостей.

Бо там, де перебуває Гріб, перебуває також колиска, перебуває гніздо. І саме звідти знову випливе на небо зірка, осяйна й дзвінка.

І не став більше мені таких запитань, мій любий друже. Коли ти спонукаєш мене говорити про ці речі, ти спонукаєш мене діставати з самого дна моєї душі, яка терпить лютий біль від навколишньої вульгарності, що оточує і здавлює мене зусібіч, з душі, обляпаної й забрудненої багном тієї брехні, в якій ми бабраємося, з душі, подряпаної шпичаками ницості, яка нас огортає, ти спонукаєш мене діставати з самого дна моєї зболеної душі видіння, позбавлені раціонального глузду, поняття без логіки, речі, про які мені не відомо, щó вони означають, і до того ж я не маю анінайменшого бажання дошукуватися в них якогось сенсу.

«Що ти хочеш усім цим сказати?» — не раз запитував мене ти. І я тобі щоразу відповідав: «А хіба я знаю?»

Ні, мій любий друже, ні! Я просто не знаю, щó означають багато з тих станів мого духу, про які я тобі розповідаю, а якщо про них хтось і знає, то не я. Хтось перебуває всередині мене, і саме він мені їх диктує, саме він про них розповідає. Я просто підкоряюся йому й не намагаюся ні побачити його обличчя, ні довідатися його імені. Я лише знаю, що якби я побачив його обличчя і якби він назвав мені своє ім’я, то я помер би для того, щоби жив він.

Мені соромно, що я кілька разів намагався вигадувати істот, персонажів із роману для того, щоб укласти в їхні уста те, що я не наважувався укласти у свої власні, і примушував їх казати ніби жартома те, до чого я ставлюся щонайсерйозніше.

Ти мене знаєш, і тобі добре відомо, який я далекий від того, щоб умисне шукати парадокси, екстравагантні та незвичайні висловлювання, хоч би що там про мене думали якісь йолопи. Ти і я, мій добрий друже, мій єдиний справжній друже, часто розмовляли наодинці про те, щó означає справжнє божевілля, і не раз обговорювали слова ібсенівського Бранда[18], сина К’єркеґора, який сказав, що божевільний той, хто самотній. І ми також дійшли з тобою згоди в тому, що будь-яке божевілля перестає бути божевіллям, коли стає колективним, коли воно стає божевіллям усього народу, а може, навіть усього людського роду. Тією мірою, якою галюцинація стає колективною, стає популярною, стає суспільною, вона перестає бути галюцинацією й перетворюється на реальність, тобто стає такою характеристикою, що перебуває вже зовні, довкола кожної окремої особи з тих, кому вона притаманна. І ти, і я дійшли цілковитої згоди в тому, що передавати масам, передавати народові, передавати нашому іспанському народові треба якесь божевілля, божевілля когось з його членів, що є божевільним, але божевільним по-справжньому, а не жартома. Божевільним, але не дурним.

Ти і я, мій добрий друже, з обуренням таврували те, що тут називають фанатизмом і що, на наше лихо, фанатизмом не є. Ні, не потрібно вважати фанатизмом те, що регламентують, і стримують, і спрямовують у певне річище бакаляри, парохи, цирульники, каноніки та дуки; не можна назвати фанатизмом те, що виступає під прапором логічних формул, те, що має певну програму, те, що ставить перед собою певну мету на завтрашній день, те, що будь-який оратор може піднести людям у вигляді тривалої й методично організованої промови.

Одного разу — ти пам’ятаєш? — нам довелося бачити, як восьмеро чи десятеро молодих людей об’єдналися й пішли за одним, що звернувся до них із закликом: «Утнімо якусь дикунську витівку!». І саме про це ми з тобою мріяли: щоби народ, люди згуртувалися і з криками: «Утнімо якусь дикунську витівку!» — рушили уперед. І щоб, якби якийсь бакаляр, цирульник, парох, якийсь канонік чи якийсь дук зупинив їх, аби сказати: «Діти мої! Усе дуже добре, я бачу, що ви сповнені героїзму, сповнені святого обурення; я також іду з вами, але перш ніж ми підемо всі разом, і я з вами, щоб утнути цю дикунську витівку, чи вам не здається, що ми повинні домовитися про те, яку саме дикунську витівку ми маємо намір утнути?» — якби котрийсь із цих сучих синів, яких я назвав, зупинив їх і сказав такі слова, то щоб вони негайно збили його з ніг і пройшли по ньому, розтоптавши його. І саме це стало б початком їхньої героїчної дикунської витівки.

Чи не здається тобі, мій друже, що довкола є чимало самотніх, чиї душі переповнені сильними почуттями і чиї серця пориваються до якоїсь дикунської витівки? Ану, чи не зміг би ти їх об’єднати й утворити з них ескадрон та вирушити з ними в похід — бо я пішов би з ними й за тобою — визволяти Гріб Дон Кіхота, про який, Богу дяка, ми не знаємо, де він є. Але нас туди проведе зірка, осяйна і дзвінка.

А чи не станеться так — запитуєш ти мене в години розпачу, коли тобі не хочеться вірити самому собі, — чи не станеться так, що, повіривши, ніби вирушили в похід через поля й землі, ми насправді ходитимемо по колу — навкруг одного й того самого місця? Тоді зірка зупиниться в небі, нерухомо застигши над нашими головами, і покаже, що Гріб усередині нас. А потім зірка впаде, але впаде так, що зануриться в наші душі. І наші душі обернуться на світло, а зоря, осяйна й дзвінка, розчинивши їх у собі, знову здійметься в небо, ще осяйніша, обернувшись на сонце, на сонце вічної мелодії, що освітить небо нашої врятованої батьківщини.

Отже, в похід. І пам’ятай, що не можна брати до священного ескадрону, який вирушить у хрестовий похід, бакалярів, цирульників, парохів, каноніків та дуків, перевдягнених у Санчо. Не звертай уваги на те, що вони проситимуть у тебе острови; але негайно жени їх геть, як тільки вони почнуть у тебе розпитувати про маршрут походу та про його програму, як тільки з лукавим і змовницьким виглядом вони попросять, щоби ти їм точно повідомив, де саме перебуває Гріб. Іди за зіркою. І роби, як робив Рицар Сумного Образу: захищай усіх скривджених, яких ти зустрінеш на своєму шляху. Захищай тих, яких ти бачиш тепер, і захищай тих, яких ти бачиш тут.

Рушайте в похід! Куди ж ми підемо? Зірка вас поведе — до Гробу! Що ж ми робитимемо в дорозі, поки йтимемо? Що ви робитимете? Будете боротись! Будемо боротись, але як?

Як будемо боротись, ти запитуєш? Зустрінеться вам той, хто бреше? Кричіть йому в очі: «Брехун!» — і рушайте далі, вперед! Зустрінеться вам той, хто краде? Кричіть йому: «Злодій!» — і рушайте далі, вперед! Зустрінеться вам той, хто верзе нісенітниці і кого слухає величезний натовп із роззявленими ротами? Кричіть їм: «Йолопи!» — і рушайте далі, вперед! Вперед і вперед — не зупиняючись!

Але хіба в такий спосіб, — каже мені один чоловік, якого ти добре знаєш і який прагне вирушити у Хрестовий похід, — хіба в такий спосіб можна стерти з лиця землі брехню, злодійство чи дурість? А хто сказав, що ні? Найжалюгіднішою з усіх жалюгідних побрехеньок, найогиднішим і найбридкішим вивертом боягузтва буде сказати, що ми нічого не досягнемо, викривши злодія, бо інші, мовляв, крастимуть і далі; що ми нічого не досягнемо, коли скажемо в очі мерзотникові, що він мерзотник, бо від цього масштаби мерзоти у світі не зменшаться.

Я готовий повторювати тисячу разів: якщо ти бодай один раз назавжди покінчиш з одним-однісіньким брехуном, то цілком певна й цілком конкретна частка брехні зникне з лиця землі назавжди.

Отже, в похід! І негайно виганяй зі священного ескадрону всіх тих, котрі почнуть дошукуватися, яким темпом та в якому ритмі потрібно йти. Насамперед треба гнати тих, котрі завжди йдуть в одному й тому самому ритмі. Вони перетворять ваш ескадрон на танцювальну кадриль, а ваш похід — на танець. Жени їх негайно геть! Нехай вони тренуються у своїх танцювальних ритмах десь-інде.

Ті, котрі намагатимуться перетворити твій похідний ескадрон на танцювальну кадриль, називають самі себе та одні одних у своєму колі поетами. Але поетами вони не є. Вони є кимось іншим. Вони йдуть до Гробу лише з цікавості, щоб подивитися, який він, можливо, в пошуках нових відчуттів і для того, щоб розважитися в дорозі. Жени їх геть!

Це ті самі люди, які своєю богемною поблажливістю сприяють існуванню боягузтва та брехні й усіх тих нещасть, у яких ми потопаємо. Коли вони проповідують свободу, вони думають лише про один її різновид: свободу користуватися дружиною ближнього. Вони все пов’язують із любострастям, і навіть в ідеї, у великі ідеї вони закохуються любострасно. Але вони неспроможні побратися з великою та чистою ідеєю і створити з нею родину; вони лише кохаються з ідеями. Вони ставляться до них, як до полюбовниць, і навіть менше того, — як до жінок, з якими мають намір кохатися лише впродовж однієї ночі. Жени таких людей геть!

А якби хтось захотів зірвати біля дороги квітку, що йому всміхається, нехай він її зірве, але на ходу, не зупиняючись, і не відстає від ескадрону, чий командир не повинен відривати погляд від зірки в небі, осяйної і дзвінкої. А якби хтось пришпилив квітку собі до грудей, на свій обладунок, не для того, щоб самому милуватися нею, а щоб інші милувалися нею і милувалися ним із квіткою на грудях, то нехай він іде зі своєю квіткою в петлиці танцювати десь в іншому місці.

Май на увазі, друже, якщо ти хочеш виконати свою місію й послужити батьківщині, ти повинен ненавидіти тих сентиментальних хлопчаків, що спроможні бачити Всесвіт лише крізь очі своєї коханої. Або навіть крізь щось гірше. Нехай твої слова, що влітатимуть у їхні вуха, будуть різкими й суворими.

Ескадрон може зупинятися лише на нічний відпочинок, десь біля лісу або під захистом якоїсь гори. Там хрестоносці напнуть свої намети, помиють собі ноги, повечеряють тим, що приготують для них їхні жінки, закладуть зародки майбутніх дітей їм у лона, поцілують їх на ніч і полягають спати, щоби відновити похід наступного дня. А якщо котрийсь із них помре, то, замість у саван, загорнуть його в обладунок і покинуть біля дороги на милість круків. Нехай мерці самі подбають про поховання своїх мерців.

Якщо ж комусь під час походу заманеться заграти на флейті, сопілці або віуелі, або на чому завгодно, розбий його інструмент, а самого викинь з рядів, бо він заважає іншим слухати спів провідної зірки. І є, крім того, люди, які цього співу не чують. А хто не чує небесного співу, той не повинен вирушати на пошуки Гробу Кабальєро.

Ці танцюристи говоритимуть тобі про поезію. Ти їх не слухай. Той, хто почне дудніти у свою дудку під чистим небом, не слухаючи музики сфер, не заслуговує на те, щоб його слухали. Він не знає бездонної поезії фанатизму, він не спроможний відчути грандіозної поезії порожніх храмів, поезії, яка не знає світла, не знає позолоти, не знає образíв, помпезності, не знає брязкоту зброї, не знає нічого з того, що називають мистецтвом. Вона знає лише голі стіни та дерев’яний стіл: вона може звучати на будь-якому дворі.

Ескадрон повинен викинути зі своїх рядів усіх танцюристів і всіх охочих дудніти в дудку. Їх треба викинути раніше, аніж вони заведуть тебе на засіяне квасолею поле. Це філософи, філософи цинічні, поблажливі, добрі хлопці, з тих, які все розуміють і все прощають. А той, хто все розуміє, не розуміє нічого, а той, хто все прощає, не прощає нічого. Вони не знають вагань, коли їм вигідно продати свою совість. А що вони живуть у двох світах, то можуть зберігати свою свободу в одному й продатися в рабство — в другому. Вони водночас естети і невідомо хто.

Колись давно казали, що голод і кохання — це дві пружини людського життя. З них і походить ницість людського життя, життя приземленого. Танцюристів спонукає до танцю лише голод або кохання; це плотський голод і плотське кохання. Прожени їх зі свого ескадрону, і хай вони десь на лузі донесхочу втішаються своїми танцями, допоки один дуднітиме в дудку, то другий ляскатиме в долоні, а третій співатиме про поле, засіяне квасолею або про білі стегна своєї тимчасової коханої. І хай вони там собі вигадують нові піруети, нові антрашá, нові фігури ріґодону.

А коли хтось підійде до тебе і скаже, що уміє будувати мости, то хоч, можливо, настане такий момент, коли знадобляться його знання, щоби перетнути річку, жени його геть! Жени геть цього інженера! Річки переходять або вбрід, або вплав, хай навіть при такому переході потоне половина хрестоносців. Нехай цей інженер іде будувати мости в якесь інше місце, туди, де в його талантах є потреба. Для того, хто вирушає на пошуки Гробу, мостом служитиме віра.

* * *

Якщо ти хочеш, мій любий друже, достойно виконати своє покликання, то не вір у мистецтво, не вір у науку, принаймні не вір у те, що називають мистецтвом і наукою і що насправді є лише жалюгідним наслідуванням справжнього мистецтва й справжньої науки. Тобі вистачить твоєї віри. Твоя віра буде для тебе мистецтвом, твоя віра буде для тебе наукою.

Я не раз сумнівався, чи зможеш ти виконати свій обов’язок, з огляду на те, з якою ретельністю та обережністю ти пишеш ті листи, які мені надсилаєш. У них чимало виправлень, закреслень і навіть чорнильних плям. Але це не той потік думки, який раптово виплескується назовні, вибивши корок. Не раз твої листи вироджувалися в літературу, в ту свинську літературу, що є природною союзницею будь-якого рабства й усіх нещасть. Рабовласники дуже добре знають, що, поки раб оспівує свободу, він задовольняється своїм рабським становищем і не думає про те, щоби порвати свої кайдани.

Але було й так, що я відкривав у тобі віру й надію, коли відчував під твоїми поквапними, безладно нагромадженими, какофонічними словами тремтіння твого голосу, опанованого гарячковим збудженням. Були випадки, коли в мене складалося враження, що твої слова не належать до якоїсь певної мови; що кожне з них кожен з нас міг би перекласти по-своєму.

Намагайся жити у стані безперервного палкого запаморочення, під владою якоїсь однієї могутньої пристрасті. Лише той, хто опанований пристрастю, спроможний робити справді тривалі й корисні справи. Коли ти почуєш, як хтось похваляється, що він бездоганний в усіх значеннях цього дурного слова, втікай від нього, а надто — якщо він митець. Як ото найдурнішою людиною треба вважати ту, яка за все своє життя не зробила і не сказала жодної дурниці, так і серед митців найменш поетичним і найбільш антипоетичним — а серед митців антипоетичних натур вистачає — буде митець бездоганний, тобто той, якого танцюристи під дудку увінчують лаврами й сухозлотицею бездоганності.

Тебе пожирають, мій бідолашний друже, невтишна лихоманка, спрага за океанами без дна й без берегів, голод за нескінченністю Всесвітів і туга за вічністю. Це в тебе хвороба розуму. І ти сам не знаєш, чого хочеш. І тепер ти хочеш знайти Гріб Кабальєро Бéзуму, щоби пролити там сльози, і згоріти в лихоманці, й померти від спраги за неозорістю океанів, від голоду за нескінченністю Всесвітів, від туги за вічністю.

Вирушай у похід сам-один. Усі інші самітники йтимуть із тобою поруч, хоч ти їх і не бачитимеш. Кожному здаватиметься, що він іде сам, але всі ви разом утворите священний батальйон: батальйон священного й нескінченного Хрестового походу.

Ти не знаєш, мій добрий друже, як усі самітники, не знайомлячись один з одним, не дивлячись в очі один одному, не знаючи імен один одного, подають один одному руки, вітають один одного, вихваляють і ганьблять один одного, перешіптуються між собою і йдуть поруч один з одним. Й усі вони — втікають від Гробу.

Ти не належиш до тих, котрі скніють у нічліжці, ти належиш до батальйону вільних хрестоносців. Чому ж тоді підкрадаєшся до стін нічліжки і намагаєшся підслухати, що вони там кудкудакають? Не роби цього, мій друже, не роби! Коли ти проходиш поблизу від нічліжки, затуляй собі вуха, промовляй своє слово і прямуй уперед, до Гробу. І нехай у цьому слові бринить уся твоя спрага, весь твій голод, уся твоя туга, уся твоя любов.

Якщо ти хочеш жити ними, то живи для них. Але в такому разі, мій бідолашний друже, ти помреш.

Я пам’ятаю того розпачливого листа, якого ти мені написав, коли був готовий здатися, відступити, приєднатися до якогось братства. Я тоді зрозумів, як тяжко гнітила тебе твоя самотність, та сама самотність, що повинна бути твоєю втіхою і твоєю опорою.

Ти тоді підійшов до найжахливішого, до найрозпачливішого; ти опинився на самому краю провалля своєї згуби; ти дійшов до того, що став сумніватися у своїй самотності, ти дійшов до того, що став вірити в товариство. «Хіба це не тяжка помисливість, — писав ти мені, — не плід гордині, самозакоханості, а може, й бéзуму — вірити в те, що ти цілком самотній? Бо ж я, коли спокійний, бачу себе в товаристві, відчуваю сердечні потиски рук, чую підбадьорливі голоси, слова співчуття, й усе це незаперечно засвідчує, що я не сам-один, що не самотній». І в такому дусі ти міркував і далі. І я побачив тебе тоді одуреним і пропащим, побачив, що ти втікаєш від Гробу.

Не обманюй себе під час нападів твоєї лихоманки, в агонії твоєї спраги, у тривожній непевності твого голоду: ти самотній, ти вічно самотній. Укусами є не лише те, що відчуваєш саме як укуси: укусами є також те, що здається тобі поцілунками. Тебе освистують і ті, що тобі аплодують, тебе намагаються затримати у твоєму поході до Гробу й ті, що кричать тобі: «Уперед!». Затули собі вуха. І насамперед вилікуйся від жахливої схильності, яка, хоч би як енергійно ти від неї відмахувався, повертається до тебе з настирливістю мухи: вилікуйся від звички турбуватися про те, яким ти здаєшся іншим. Нехай тебе турбує тільки те, яким тебе бачить Бог, якої Він про тебе думки.

Ти самотній і набагато самотніший, аніж тобі здається, але, навіть перебуваючи в такому стані, ти лише в дорозі до справжньої самотності, самотності цілковитої й абсолютної. Абсолютна, цілковита і справжня самотність — це коли ти не перебуваєш навіть у товаристві себе самого. І ти не станеш справді абсолютно й цілковито самотнім доти, доки не звільнишся від себе самого, наблизившись до Гробу. Оце й буде свята самотність!

* * *

Усе це я сказав своєму другові, й він відповів мені довгим листом, що був наповнений люттю й розпачем, і в ньому були такі слова: «Усе те, що ти мені радиш, — це дуже добре, це справді добре й вельми непогано, але чи не здається тобі, що, замість вирушати на пошуки Гробу Дон Кіхота й визволяти його від бакалярів, парохів, цирульників, каноніків та дуків, ми мали б вирушити на пошуки Гробу Господнього й визволити його з-під влади тих, хто вірує, і тих, хто не вірує, від атеїстів і деїстів, які його захопили, і сподіватися там, біля визволеного Гробу, волаючи в найглибшому розпачі, виливаючи у сльозах своє серце, що Бог воскресне й порятує нас від тієї нікчемності, в яку ми всі провалилися?»

Розділ І

Ми нічого не знаємо про народження Дон Кіхота, нічого не знаємо ні про його дитинство, ні про його юність, ані про те, як формувався дух Кабальєро Віри, в якому божевілля поєдналося з гострим розумом. Ми нічого не знаємо про його батьків, нічого не знаємо про його походження, ні про його знатність, ані про те, яке місце посідали в його свідомості краєвиди ламанчської рівнини, на яку він нерідко виїздив полювати; ми нічого не знаємо про те, як впливало на його душу споглядання пшеничних полів, поцяткованих яскравими квітами маку та гвоздик; ми нічого не знаємо про те, як він жив у свої молоді роки.

Не збереглося жодних свідчень про його походження, народження, дитинство та юність — жодні спогади про це не дійшли до нас ані в переказах усної традиції, ні в якихось письмових документах, а якщо вони колись і були, то давно загубилися або лежать десь поховані під грубим шаром вікової пилюки. Ми не знаємо, чи виявляв він ознаки свого безстрашного й героїчного духу вже з раннього дитинства, — на зразок тих святих, які були святими від самого свого народження, відмовляючись смоктати цицьку п’ятницями та в інші дні посту, щоб умертвити свою плоть і подати добрий приклад.

Щодо свого походження, то він сам сказав про себе в розмові з Санчо, коли обидва, здобувши шолом Мамбріна, вирушили в наступний похід, що він «вроджений гідальго знакомитого дому»[19] і має «неабиякі статки-маєтки і право на п’ятсот сольдів вири», що він не походить з королів, а проте, якби доручити якомусь мудрому чоловікові написати його історію, той зміг би вишикувати його предків у такому порядку, що він би виявився одним із далеких праправнуків короля. І, зрештою, немає таких людей шляхетного походження, чий родовід, якщо простежити його достатньо далеко, не походив би від королів чи від монархів, скинутих із престолу. Але родовід нашого героя не простежувався в минуле. Родовід нашого героя починається з нього.

Викликає, однак, подив те, як старанні дослідники, що доклали стількох зусиль, аби прояснити житіє та чудеса нашого Кабальєро, так і не знайшли жодних слідів його родоводу, а тим паче, — якщо взяти до уваги той факт, якої ваги ми надаємо походженню у визначенні людської долі. Чому не зробив цього Сервантес, нас не має дивувати, бо він у кінцевому підсумку вірив у те, що кожен є сином своїх діянь, а його діяння залежать од того, як він живе і трудиться; але той факт, що цього не роблять оті доскіпливі мудрагелі, котрі не можуть пояснити генія свого героя, допоки не розкопають, від якої хвороби страждав його батько — подагри чи хронічного катару, допоки не з’ясують, мав він обидва ока чи був одноокий, мене надзвичайно дивує, і я пояснюю це тільки існуванням веселої й водночас дуже прикрої віри в те, що Дон Кіхот — істота вигадана й фантастична, начебто така дивовижна постать і справді могла народитися лише з людської фантазії.

Наш ідальґо з’являється перед нами, коли років йому вже «до п’ятдесятка добиралося», ми бачимо його в маленькому селі у провінції Ламанча, де він скромно задовольнявся ольєю, в якій була «частіше яловичина, ніж баранина», а на вечерю у нього була «салатка м’ясна, суботами “бите-різане” (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу, — і все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з домашнього роблива…» Отже, три чверті від своїх прибутків він витрачав на прогодування, а ще одну чверть — на вдягання. Тобто це був ідальґо незаможний, навіть, можна сказати, ідальґо вбогий, проте з тих, які «мають списа на ратищі».

Отже, він був ідальґо вбогий, та, попри це, він був сином достатку, бо, як повідомляє його сучасник, д-р дон Хуан Уарте[20] в шістнадцятому розділі свого трактату «Огляд талантів, які годяться для наук», «згідно з правилами метричного запису, ідальґо означає “син достатку”»; і якщо йдеться про достаток суто земного характеру, то це неправда, бо існує безліч ідальґо; але якщо йдеться про той достаток, який ми називаємо доблестю, то це якраз про нього. І наш герой був сином саме такого достатку.

У якомусь розумінні бідність нашого ідальґо вплинула на весь перебіг його життя, бо ж так само з бідності його народу бризкає фонтан його пороків і заразом фонтан його доблестей. Земля, з якої годувався Дон Кіхот, — це земля вбога, земля так обдерта віковими зливами, що повсюди з неї стримлять її гранітні нутрощі. Досить подивитись, як узимку струменять її річки, затиснуті вздовж своїх русел урвищами, ущелинами та проваллями, несучи до моря у каламутних водах багаті поживними речовинами ґрунти, з яких на цій землі мала б прорости щедра зелень. І ця вбогість ґрунту перетворила людей, що на ньому живуть, на кочовиків, бо їм доводилося або шукати собі хліба у далеких краях, або мандрувати зі своїми вівцями, що давали їм засоби до прожитку, з пасовища на пасовище. Наш ідальґо, певно, спостерігав рік за роком, як мандрували повз його маєток вівчарі зі своїми мериносовими вівцями, не маючи свого даху над головою і вкладаючись спати там, куди принесуть їх ноги; він бачив їх, і їхній мандрівний спосіб життя, певно, не раз навіював йому бажання вирушити в далекий світ, на нові незвідані землі.

Тож наш ідальґо був убогий, «статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні». З цього випливає, що він був наділений холеричним темпераментом, у якому домінували палка неврівноваженість і суха стриманість, і хто прочитає вже цитований «Огляд талантів, які годяться для наук» д-ра дона Хуана Уарте, що присвятив цей трактат Його Величності королю дону Філіпу Другому[21], той переконається в тому, який точний портрет Дон Кіхота малює цей талановитий лікар, коли описує палкі й сухі темпераменти. Таким самим темпераментом був наділений і кабальєро Христа Іньїґо де Лойола[22], про якого нам доведеться багато тут говорити і про якого отець Педро де Ріваденейра[23] в V розділі V книги «Житія», яке він про нього написав, розповідає нам, що той мав палку натуру й легко збуджувався, хоч і вмів швидко долати гнів, зберігаючи в собі ту «енергію та силу, які він зазвичай зі собою приносить і яких потребував, щоб виконувати свої нагальні завдання». І немає нічого дивного в тому, що Лойола був наділений тим самим темпераментом, що й Дон Кіхот, бо свого часу він служив у війську й був наділений рисами командира. І навіть у найдрібніших деталях Ріваденейра показував, ким Лойола був, бо, говорячи про його статуру та манеру триматися у XVIII розділі книги IV, уже цитований нами отець, його історик, розповідає, що лоб у нього був широкий і без жодної зморшки, що разом із лисиною надавало йому вельми статечного вигляду. Це відповідає четвертій характеристиці, яку дон Уарте вважає доказом того, що Дон Кіхот мав військовий розум. Ідеться про лису голову, яка «про це свідчить щонайочевидніше», каже він, додаючи: «Бо ця відмінність у спроможностях уяви розміщена в передній частині голови, як і всі інші властивості розуму, а надмірний жар припікає шкіру на голові й у такий спосіб перекриває шляхи, якими пробиваються назовні волосинки. Крім того, матерія, що їх породжує, на думку лікарів, — це екскременти, які виділяє мозок, погодувавшись, а коли там палахкотить великий вогонь, то вони згорають, і тому бракує тієї матерії, з якої можуть прорости волосинки». Звідси я роблю висновок, хоч ретельність історика Дон Кіхота про це нам і не говорить, що цей останній також мав широкий лоб без жодної зморшки й, крім того, мав лису голову.

Дон Кіхот дуже любив полювання, під час якого люди навчаються військової вправності та військових хитрощів, і в гонитві за зайцями та куріпками він обійшов та оббігав усі околиці свого села, завжди сам-один під гладеньким і синім склепінням свого ламанчського неба.

Він був убогий і не мав чого робити. Він не мав чого робити більшу частину року. А немає у світі нічого цікавішого, аніж убогість у бездіяльності. Убогість спонукала його любити життя, захищаючи від будь-якого пересичення й годуючи надіями, а бездіяльність, певно, спонукала думати про життя нескінченне, про життя, сповнене тривог. Скільки разів, либонь, мріялося йому під час вранішніх виправ на полювання, як його ім’я полетить над цими безкраїми рівнинами і кружлятиме навколо всіх людських осель, і дзвенітиме над обширами землі та неозорістю віків! Амбітні мрії наповнювали палким хвилюванням його бездіяльну вбогість, а що вона не знала радощів реального життя, то втішала себе примарними надіями на нескінченну радість безсмертя.

У ті сорок із лишком років свого нікому не відомого життя, бо вік нашого ідальґо наближався до півсотні років, коли він учинив діяння, які зробили його ім’я безсмертним, у ті сорок із лишком років, щó він робив, окрім полювання та порядкування у своєму маєтку? Якими спогляданнями годувалася його душа протягом тривалих годин його повільного життя? Бо він був натурою споглядальною, адже тільки натури, схильні до споглядання, спроможні підготувати себе до таких діянь, до яких готував себе він.

Зверніть увагу на те, що він вийшов у світ і розпочав свою спасенну діяльність лише тоді, коли його вік наблизився до п’ятдесяти років, тобто коли він увійшов у період досконалої зрілості життя. Тобто його божевілля не розквітло доти, доки його здоровий глузд і його доброта остаточно не визріли. Це не був хлопчак, який по-дурному й наосліп вибігає на мало знайому йому дорогу, а розумний і розважливий чоловік, що обирає божевілля, перебуваючи у стані цілковитої зрілості свого духу.

Бездіяльність і нещасливе кохання, про яке я говоритиму пізніше, надихнули його на читання рицарських романів, якому він віддався «з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити», бо не хлібом єдиним живе людина. І втішав своє серце подвигами та героїчними діяннями тих доблесних рицарів, які, відмовившись від тлінного скороминущого життя, присвятили себе пошукам слави, яка живе вічно. Прагнення до слави стало тією головною пружиною, що штовхнула його на ту дорогу, яку він для себе обрав.

«І з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — і зсунувся бідаха з глузду». У тому, що стосується висихання мозку, дон Уарте, про якого я вже згадував, розповідає нам у першому розділі свого трактату, що для розуміння потрібно, «аби мозок був сухий і складався з витончених і делікатних частин», а щодо втрати глузду, то він нагадує нам про те, що Демокріта з Абдер[24] вважали божевільним, коли на старості років той утратив гостроту уяви, внаслідок чого став робити та говорити такі дивні речі, що все місто Абдери стало дивитися на нього як на божевільного. Та коли Гіппократ[25] прийшов, аби оглянути Демокріта й призначити йому лікування, то дійшов висновку, що перед ним «наймудріший з усіх людей, яких будь-коли доводилося бачити», а безумцями та божевільними є ті, хто послав його лікувати. Але Демокрітові тоді пощастило, додає дон Уарте, бо коли він розмовляв із Гіппократом, то «протягом того короткого часу вони обговорювали теми, що належали до сфери раціонального мислення, а не лежали в царині уяви, яка в нього й справді була ушкоджена». Приблизно те саме відбувалося й у житті Дон Кіхота, бо коли люди чули, як він розмовляє про речі раціонального плану, всі вважали його чоловіком дуже розважливим і цілком розумним, та коли розмова переходила у сферу уяви, що була в нього ушкоджена, то всі захоплювалися його божевіллям, яке й справді було гідне захвату.

«І зсунувся бідаха з глузду». Задля нашого добра він із нього зсунувся: задля того, щоби залишити нам вічний приклад духовної щедрості. Якби він не втратив глузду, чи поводився б він так героїчно? В ім’я свого народу він приніс найбільшу жертву: він пожертвував своїм глуздом. Його фантазія наповнилася чудовими навіженствами, і йому здавалося правдою те, що було лише красою. І він вірив у це такою живою вірою — вірою, яка здатна чудеса творити, — що вирішив робити так, як підказувала йому його божевільна уява, а отже, через віру перетворити свої марення на дійсність. «Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно й оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою». Окрити ймення своє несмертельною славою — було головною метою його діяння; причому він поставив свою славу на перше місце, а служіння рідному краєві — на друге. А що він, власне, мав на увазі, говорячи про свою славу? І що то була за слава, якою тоді, власне, була сповнена наша Іспанія? Хіба під нею розуміли щось інше, як розширити в просторі і продовжити в часі свою особистість? Хіба вона означала щось інше, крім традиції, в якій ми повинні були жити й у такий спосіб не помирати? Таке тлумачення може здатися егоїстичним, адже достойнішим і чистішим уявляється бажання насамперед служити рідному краєві, якщо вже не обмежити свої зусилля лише пошуками Царства Божого та Божого правосуддя, пошуками, якими керувала б лише любов до добра. А втім, ні людські тіла не можуть відірватися від землі, бо таким є закон їхнього існування, ні людські душі не можуть порушити закону духовного тяжіння, закону любові до себе самого й бажання домагатися честі і слави. Фізики стверджують, що закон падіння — це закон взаємного тяжіння, коли притягуються одне до одного камінь, який падає на землю, і земля, на яку він падає, у відношенні, обернено пропорційному до своєї маси, і так само існує взаємне притягування між людиною й Богом. І якщо Він притягує нас до себе своїм нескінченно могутнім тяжінням, то й ми притягуємо його до себе. Його небо відчуває нашу силу. І Він є для нас, перед усім і понад усім, вічним Творцем безсмертя.

Убогий і винахідливий ідальґо не шукав для себе ні скороминущої вигоди, ні якоїсь втіхи для свого тіла, а шукав лише вічного імені й вічної слави, таким чином віддаючи перевагу своєму імені перед собою самим. Він підкорив себе власному уявленню про вічного Дон Кіхота, про ту пам’ять, яку він по собі залишив. Хто втрачає душу, здобуває, — так сказав Ісус[26]: тобто той здобуде свою власну, втрачену, душу, а не якусь іншу. Алонсо Кіхано[27] втратив здоровий глузд, аби здобути його в Дон Кіхоті: здоровий глузд, осяяний блиском слави.

«Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його щонайменше на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити». Він не був лише мрійником, який міг би задовольнитися мріями та спогляданнями, а відразу перейшов від мрій до того, щоб утілити їх у дійсність. «Поперед усього вичистив прапрадідну зброю», бо мав намір виїхати в невідомий йому світ і там битися предківською зброєю, що «вже бозна-відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася». Отже, він почистив зброю,

і виготовив собі шолом, приладнавши картонний начілок до шишака, і ви знаєте, як він потім випробував його, а потім не захотів повторити випробування, тим довівши, що його божевілля не було позбавлене здорового глузду. А тоді пішов оглянути свою шкапу й звеличив її очима своєї віри, і дав їй ім’я. А потім нагородив новим ім’ям і себе самого, як і годилося для його внутрішнього оновлення: назвав себе Дон Кіхотом і з цим ім’ям здобув собі вічну славу. І він зробив дуже добре, змінивши собі ім’я, бо дуже малим коштом став справжнім ідальґо, якщо ми погодимося з доктриною вже згаданого дона Уарте, який пояснює в уже цитованому тут творі: «Той іспанець, який винайшов це слово “ідальґо”, дав зрозуміти…, що люди народжуються двома способами. Один — природний, при якому всі ми рівні, а один — духовний. Коли людина робить якийсь героїчний учинок, або здійснює великий подвиг, або виявляє дивовижну доблесть, тоді вона народжується знову і здобуває собі інших, ліпших батьків, і втрачає те буття, яке мала доти. Учора вона називала себе сином Педро й онуком Санчо, тепер називає себе сином своїх діянь. З тієї самої причини, з якої виникло кастільське прислів’я, яке стверджує, що кожен є сином своїх діянь, і з якої Святе Письмо людей добрих і доброчесних називає чимось, а порочних і грішних — нічим, й утворилося іспанське слово hijodalgo (син чогось), яким сьогодні позначають нащадка людини, що зробила якесь незвичайне і добре діло…» І саме в такий спосіб Дон Кіхот, що був нащадком себе самого, народився духовно, коли вирішив поїхати в пошуках пригод і вигадав собі нове ім’я для тих подвигів, які він мав намір учинити.

А після цього він знайшов даму для того, щоб у неї закохатися. І в óбразі Альдонси Лоренсо, «що він у неї був якийсь час закоханий, хоч вона про те, здається, не знала й не дбала», він утілив Славу й назвав її Дульсінеєю Тобоською.

Розділ II

«Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, узяв на себе повний обладунок, сів на Росинанта… і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, що як то щасливо складаються з самого початку його справи». Ось так, сам-один, ніким не побачений, задвірками, ніби той, хто вчинив щось заборонене й мусить ховатися, виїхав він у світ. Дивовижний приклад смирення! Тут ідеться про те, що крізь будь-які двері можна виїхати у світ, і коли хтось готується до подвигів, то жодні двері не зупинять його на цьому шляху.

Але незабаром до його свідомості дійшло, що він не висвячений на рицаря, і тоді він, як завжди, вірний традиції, «вирішив, що висвятиться від першого, хто в мандрах йому зустрінеться». Бо він виїздив у світ не для того, щоби скасувати хай там який закон, а для того, щоби домогтися виконання законів рицарства та справедливості.

Чи не нагадує нам це виїзд у світ іншого рицаря, рицаря Христового Воїнства, Іньїґо де Лойоли? Він-бо у свої юні роки досяг «переваги над усіма своїми ровесниками і здобув славу сміливця та вельми вправного воїна», був «чоловіком надзвичайно цікавим і залюбленим у світські романи про пригоди рицарів», та після свого поранення у Памплоні — іще на самому початку свого навернення, ще «переживаючи великі муки марнолюбства та спокусу марнотної слави», ще до наміру податися в Італію, — прочитав житіє Христа та житія святих угодників — і йому захотілося наслідувати ті їхні подвиги. І тоді одного ранку, не зваживши на вмовляння своїх братів, «він вирушив у дорогу в супроводі двох слуг» і розпочав життя пригод, присвячених Христові, «зосередивши від самого початку всю свою увагу та всі свої зусилля на тому, щоб учиняти великі й дуже тяжкі діяння…, і то не з будь-якої іншої причини, а лише з тієї, що святі угодники, яких він обрав собі за взірець і приклад, ішли саме такою дорогою». Так нам розповідає про нього отець Педро де Ріваденейра[29] у І, III та X розділах книги першої свого «Житія блаженного отця Ігнатія де Лойоли». Опублікований кастільською мовою 1583 року, цей твір був однією з книжок, що складали бібліотеку Дон Кіхота — а отже, він її прочитав, — й однією з тих, що їх парох і цирульник, пильно переглянувши ту бібліотеку, незаслужено вкинули у вогонь: мабуть, лише тому, що не звернули на неї особливої уваги, бо якби парох її помітив, то поставився б до неї з належною шанобливістю. А переконливим доказом того, що парох її не помітив, є той факт, що Сервантес про неї не згадує.

Коли Дон Кіхот вирішив, що висвятиться на рицаря від першого, хто йому зустрінеться, то, «заспокоївшись, він рушив далі, даючи волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва». І було добре, що він у це вірив. Його героїчний дух був готовий проявити себе в будь-якій пригоді, в якій Бог визнає за потрібне його перевірити. Як і Ісус Христос, вірним учнем якого завжди вважав себе Дон Кіхот, він вийшов назустріч усім тим пригодам, які могли трапитися йому на його дорозі. Наш божественний Учитель, коли йшов будити від смертельного сну доньку одного зі старших служителів синагоги, затримався на короткий час для того, щоб оздоровити жінку, в якої була кровотеча. Найнагальнішим завжди є те, що ми бачимо тут і тепер: у межах тієї хвилини, яка швидко минає, і в тому обмеженому місці, де ми перебуваємо, воно — наша вічність і наша нескінченність.

Отже, наш рицар дозволив своєму коневі нести його навмання будь-якими стежками життя. Хіба це мало якусь вагу, якщо його героїчна душа завжди залишалася однаковою й незламною? Він виїхав у світ для того, щоби виправити ті порушення справедливості, які могли йому трапитися, але в нього не було ні попереднього плану, ні якоїсь програми реформування світу. Він ставив собі за мету не запровадити який-небудь заздалегідь обміркований порядок, а жити таким життям, яким жили мандрівні рицарі; він узяв собі за взірець людські житія, створені та розказані мистецтвом, а не системи, сконструйовані та пояснені якоюсь наукою. До цього також треба додати, що тоді ще не було тієї науки, яку ми сьогодні називаємо соціологією, аби якось її назвати.

І ми також повинні бачити в цьому дозволі коневі нести його, куди заманеться, вияв глибокого смирення та послуху задумам Бога. Він не обирав, як це зробила б людина марнославна й пихата, в яких пригодах брати йому участь, не мав наміру зробити те або те, а був готовий зітнутися з будь-якою прикрою несподіванкою, що постане перед ним на перехрестях доріг, а оскільки інстинкт тварин залежить від божественної волі більш безпосередньо, аніж наша незалежна думка, то він дозволив, щоб його кінь показував йому шлях. Так само й Іньїґо де Лойола, коли вирушив назустріч своїм славним пригодам, про які ми вже згадували, довірився натхненню свого коня.

Те, що Дон Кіхот отак підкорився промислу Бога, — це одна з тих речей у його житті, перед якою ми повинні почувати найбільший захват. Його послух був досконалим, бо він був сліпим, бо йому ніколи не спадало на думку зупинитися й запитати себе, а чи не буде принизливо для його гідності взяти участь у пригоді, яка перед ним поставала; він віддавався на ласку долі, як, за словами Лойоли, повинна піддаватися плину подій кожна людина, настроєна на досконалий послух, — так піддається рухам людської руки костур або «невеличке розп’яття, що дозволяє обернути себе в протилежний бік без жодних труднощів».

«Їде ото наш новоявлений рицар та й промовляє до себе такими словами: “Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об’явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів…”», і промовляє ще багато інших слів, що їх, як розповідає нам Сервантес, промовляв, звертаючись сам до себе, Дон Кіхот, чиє божевілля було завжди спрямоване до однієї мети: до намагань обезсмертити своє ім’я і здобути собі вічну славу, щоб у майбутньому хтось написав його правдиву історію. Прагнення обезсмертити своє ім’я і здобути вічну славу для нього було в якомусь розумінні найбільшим гріхом його славних діянь, їхньою глибоко людською підосновою. Втім, цей глибинний гріх водночас надавав йому такої природності, такої привабливої людяності! Кожне героїчне або святе життя завжди минало в пошуках слави, короткочасної або вічної, земної або небесної. Не вірте тим, котрі запевняють вас, що вони шукають добра задля самого добра, без надії на винагороду: якби це було справді так, то їхні душі були б, як тіла без ваги, були б чистими видимостями. Для того, щоб людський рід зберігався й розмножувався, нас було наділено інстинктом і почуттям любові між чоловіком і жінкою, а для того, щоб він міг збагатити себе великими діяннями, нам було дароване прагнення слави. Надлюдське досконалості торкається внутрішньо людського і в нього занурюється.

І серед тих дурниць, які говорив, розмовляючи сам із собою, наш славний рицар під час свого першого виїзду у світ, першою можна назвати спогади про принцесу Дульсінею і думки про Славу, через яку він мав прикрість ту принцесу покинути, та нарікання на ту ж таки Славу, що завдала йому такого великого горя, примусивши розлучитися зі своєю прекрасною коханою. Слава дозволяє себе здобути, але й вимагає тяжких трудів, і наш добрий ідальґо, нетерплячий, як і кожен новік, укидався в розпач через те, що він цілий день проїхав даремно, бо «не траплялось йому по дорозі нічого, вартого згадки». Але ти марно впадав у розпач, добрий кабальєро: героїзм полягає в тому, щоби відкритися перед приємною можливістю тих подій, які нас можуть спіткати, а не в тому, щоби намагатися спричинити їх силоміць.

Але наприкінці свого першого дня гонитви за славою «побачив наш рицар неподалік од шляху корчму й», наддавши ходу, він «добрався до неї так уже смеркома». І першими двома персонами, з якими він зустрівся у світі, були «дві молодички з тих, що називають мандрьохами»: зустріч із двома вбогими повіями була першою зустріччю в його героїчних мандрах. Але йому привиділося, «що то перед замковою брамою шпацирують якісь ґречні панянки чи пишні дами», бо корчма здалася йому замком. О, спасенна сила божевілля! Перед очима нашого героя гулящі дівки постали як прекрасні панянки: його цнота перекидається на них і виправляє їх, очищає. Чистота Дульсінеї накриває їх і робить чистими перед очима Дон Кіхота.

Але в ту мить свинопас засурмив у ріжок, аби зібрати докупи своїх свиней, бо «на той гук вони звикли збігатися», І Дон Кіхотові здалося, що то зáмковий карлик оголошує про його приїзд, і з великою радістю наблизився до корчми та до перетворених його уявою гулящих дівчат. Але ті перелякалися й кинулися до корчми — а хіба могли вони не перелякатися, «побачивши таку поторочу в чудернацькому обладунку, зі щитом і списом»? Тоді кабальєро підняв своє картонне забороло й, відкривши худе й запорошене обличчя, «обізвався до них чемно й поважно», назвавши їх панянками. Панянки! Яке шляхетне й чудове слово! Вони ж, почувши, що він назвав їх панянками, а таке звертання «зовсім із їхнім ремеслом не в’яжеться», не втримались і зареготали, «аж Дон Кіхотові сердито стало».

Ось такою була перша пригода нашого ідальґо, коли дві повії відповіли сміхом на його щиру невинність, коли, виливши на світ зі свого серця ту чистоту, якої воно було сповнене, він одержав у відповідь сміх, що вбиває всі великодушні пориви. І зверніть увагу на те, що кляті дівки сміялися з нього саме тому, що він обдарував їх найвищою честю, якою тільки міг. І він, збентежений, став докоряти їм за їхню погану поведінку, вони ж стали сміятися ще гучніше, а він — ще більше гніватися, але в цю мить підійшов корчмар — «чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдачу потульний» — і запропонував гостеві нічліг. Шанобливість корчмаря втихомирила Дон Кіхота, й він спішився з коня. Дівчата ж швидко з ним помирилися і стали стягувати з нього обладунок. Дві повії, яких Дон Кіхот перетворив на шляхетних панянок, — о, сила його спасенного божевілля! — були першими з тих, котрі послужили йому з незацікавленою добротою.

Пригадайте Марію Магдалину, котра мила й змащувала ноги Господа й витирала їх своїм волоссям, яке стільки разів пестив гріх: ту саму славну Магдалину, що їй так палко поклонялася Свята Тереза Ісусова[30], як вона сама розповідає нам у IX розділі своєї «Книги життя», і яку вона просила посприяти, щоб Господь дарував їй прóщення гріхів.

Кабальєро висловив бажання вчинити подвиги на честь тих бідолашних дівчат, виправити кривди, що тільки й чекали, коли Дон Кіхот їх виправить. «Та недалеко вже та пора, коли вашмосці будуть мені наказувати, а я вашмосцей буду послухáти». Молодички, що не звикли до таких пишномовних словес, зате звикли до непристойних грубощів, «слухали його мовчки» і «спитали тільки, чи не хотів би він чогось попоїсти». Отже, молодички перестали сміятися з Дон Кіхота; гулящі дівки справді відчули себе «панянками» й запитали в нього, чи не хотів би він чогось попоїсти. «Чи не хотів би він чогось попоїсти…» У цих словах Сервантес зумів передати нам глибоку таємницю найпростішої ніжності. Бідолашні дівчата зрозуміли дитячу наївність кабальєро до самої її глибини й запитали, чи не хоче він чогось попоїсти. Ті дві нещасні грішниці, самі про те не здогадуючись, першими подбали про те, щоби підтримати життєві сили безумного героя. Повії, підвищені до рангу панянок, побачивши такого дивного кабальєро, мабуть, відчули себе зворушеними до самого дна своїх ушкоджених нутрощів, до нутрощів материнства, й, відчувши себе матерями, побачили в Дон Кіхоті дитину і, як матері, що опікуються своїми дітьми, з материнською ніжністю запитали в нього, чи не хоче він чогось попоїсти. Кожна турбота, яку виявляє жінка, кожне благодіяння, кожна милостиня, яку вона дає, усе це вона робить для того, щоб відчути себе матір’ю. У гулящих дівок прокинулася материнська душа, коли вони запитали в Дон Кіхота, чи не хоче він чогось попоїсти. І якщо своїм божевіллям він зумів підвищити їх до рангу панянок, то й кожна дівчина, відчувши себе матір’ю, перетворюється на шляхетну панну.

Чи не хотів би він чогось попоїсти…

«А зажив би дечого, — сказав Дон Кіхот, — гадаю, що се було б і геть-то до речі… Тільки мерщій несіть, бо як живота не вгонобиш, то ані труду ніякого, ані зброї не підіймеш».

І він попоїв, а почувши, коли їв, як кілька разів задуднів у свою дудочку, увійшовши до корчми, холощій кабанців, «остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають із музикою, і що тріска — то форель, черствий хліб — пшенична булка, а ті дві блудяжки — двірські дами, а корчмар — кастелян, отже, недарма повзяв він намір у світ рушити, недарма виїхав зі своїх володінь». І він мав цілковиту слушність сказати собі, що немає нічого неможливого для того, хто має віру, і ніщо так, як віра, не підсолоджує й не пом’якшує найгіркіший і найчерствіший хліб.

«Одне тільки його муляло, що він не дістав досі висвяти на рицаря, то й не має ще повного права шукати якоїсь пригоди, поки його не приймуть до рицарського стану». І він вирішив здобути цю посвяту.

Розділ III

Отже, Алонсо Кіхано хоче одержати своє рицарське хрещення як Дон Кіхот. І тому падає навколішки перед корчмарем і просить, аби той висвятив його в рицарі, пообіцявши вартувати всю ту ніч при зброї в каплиці замку. І корчмар, «хотівши добре побавитись тієї ночі, надумав потурати всім його примхам», з чого можна зробити висновок, що він належав до тих людей, котрі дивляться на світ як на театральну виставу, що й не дивно, адже все його життя минало посеред тих, котрі приходили та відходили. Як може не здаватися виставою світ тому, хто живе в оселі, в якій ніхто надовго не оселяється? Потреба відсторонитися від людини, яку ми майже не знаємо і з якою майже не спілкуємося, спонукає нас шукати приводу посміятися з неї.

Корчмар був чоловіком, який чимало мандрував світом, утинаючи різні витівки та навчаючись розуму. І такий він був битий жак, що коли Дон Кіхот сказав, що не має ні шеляга, бо ніде в романах не читав, аби мандровані рицарі мали при собі дзвінку монету, відповів, що той помиляється: «Хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані рицарі, про яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случáй добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю — рани гоїти». Вислухавши таку мову, «Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян», бо його божевілля було вельми раціональне, а немає такого божевілля, яке не відступало б на згадку про гроші.

Але хіба священик не живе з церковних прибутків? — можете ви запитати. То чом би й героєві не жити зі своїх героїчних подвигів? Гроші й чисті сорочки! Нечистоти реальності! Атож, це нечистоти реальності, але такі нечистоти, до яких герої мусять прилаштовуватися. Іньїґо де Лойола також намагався жити як справжній кабальєро, що прагне до божественного, і щоразу, коли одужував від якоїсь хвороби, повертався до своїх суворих звичок і невибагливого життя, «але зрештою тривалий досвід і гострий біль у шлунку, який часто йому допікав, — розповідає нам його історик у книзі І, розділі IX, — а також суворі погодні умови, бо це було в середині зими, дещо пом’якшили його нескорену й невблаганну вдачу, і він піддався на вмовляння своїх шанувальників і друзів, які порадили йому вдягати коротку куртку з грубого необробленого сукна, щоби захистити своє тіло від холоду, а голову накривати шапчиною з того самого сукна».

Відразу по тому Дон Кіхот стає на цілонічну варту в подвір’ї корчми, у світлі місяця та під поглядами цікавих. А тим часом одному погоничеві заманулося напоїти своїх мулів, і він скинув із жолоба бойове спорядження Дон Кіхота, адже коли ми напуваємо свою худобу, то завжди прибираємо все те, що може перешкодити їй дотягтися до води. Але у відповідь на свої зухвалі дії дістав могутній удар списом, який вибив із нього дух. Те саме сталося і з другим погоничем, який повторив спробу першого. Тоді інші погоничі стали жбурляти в кабальєро камінням, а той кричав на них, обзиваючи їх «голодранцями» та «підлими гультіпаками», і виголошував свої прокльони «з таким палом і завзяттям», що, зрештою, нажахав їх усіх. Отже, вкладайте всю душу у свої крики, обзивайте з усім палом і завзяттям голодранцями та підлими гультіпаками погоничів, які відкидатимуть геть спорядження вашого ідеалу, щоби напоїти своїх мулів, і вам пощастить нажахати їх.

Тож корчмар, боячись за своїх інших постояльців, скоротив церемонію нічного вартування, приніс книгу, в яку «записував сіно та ячмінь, що погоничам на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки». Він поставив Дон Кіхота навколішки, промугикав щось подібне до молитви, яку нібито вичитав зі своєї видаткової книги, а потім дав йому доброго потилишника і ляснув його по спині плазом меча. Книга, в яку він записував видатки на сіно та ячмінь, послужила йому за ритуальну Євангелію, а коли Євангелія перетворюється на чистий ритуал, то будь-яку книгу можна назвати нею. Одна з молодиць, Похожала, уродженка Толедо, приперезала йому меча, побажавши успіху в битвах, і він попросив, аби віднині вона називала себе донья Похожальська, а друга дівчина, Вітрогонка, родом з Антекери, «прип’яла йому остроги, і в нього була з нею майже така сама розмова, як і з першою». І він поїхав далі, а корчмар не став навіть вимагати з нього плати за нічліг.

Отже, Дон Кіхота висвятив у рицарі шахрай, якому набридло гасати по світу й відверто грабувати людей і який тепер воліє здобувати собі засоби для прожитку, непомітно обкрадаючи подорожніх, і дві повії, яких він підвищив до рангу шляхетних панянок. Ось такі люди привели його у світ безсмертя, до якого нібито можна потрапити лише за допомогою каноніків та поважних священнослужителів. Гулящі дівчата, Похожала та Вітрогонка, дали йому їсти; вони оперезали його мечем і прип’яли йому остроги, показавши себе перед ним послужливими й смиренними. Постійно принижувані у своєму фатальному ремеслі, просякнуті власного жалюгідністю і не маючи навіть тієї бридкої гордості, яка буває іноді притаманна людям, що хизуються своїм падінням, вони були облагороджені Дон Кіхотом і піднесені ним до рангу шляхетних дам. То була перша несправедливість світу, яку виправив наш кабальєро, і хоч він потім виправив їх ще багато, цей світ і досі залишається несправедливим. Бідолашні жінки, які дуже просто, без цинічного хизування, схиляють голови перед необхідністю пороку та брутальністю чоловіка і, щоби заробити собі на хліб, погоджуються на безчестя! Нещасні охоронниці чужої доброчесності, перетворені на стоки для хоті, що застоювалася б і забруднювала інших, якби вони не давали їй витекти! Вони першими прийняли й оцінили шляхетного безумця: вони оперезали його мечем, вони прип’яли йому остроги, і з їхніх рук він виїхав на дорогу слави.

І це нічне вартування, хіба воно не нагадує нам вартування мандрівного рицаря Христа, Іньїґо де Лойоли? Також Іньїґо напередодні Різдва 1522 року став на варту біля вівтаря Святої Діви Монтсерратської. Послухаймо, що розповідає про це отець Ріваденейра (книга І, розділ IV): «Прочитавши у своїх рицарських книгах, що нововисвячені рицарі мають звичай нести збройну варту, він як нововисвячений рицар Христа захотів у духовний спосіб наслідувати цей шляхетний звичай і стати на варту зі своєю скромною і, на перший погляд, слабкою зброєю, але насправді міцною і могутньою, якою він озброївся проти ворога нашої природи, і почасти навстоячки, а почасти навколішки він простояв усю ніч перед образом Богородиці, всім серцем рекомендуючи себе їй, гірко оплакуючи свої гріхи й обіцяючи, що надалі житиме цілком іншим життям».

Розділ IV

Дон Кіхот покинув корчму і, згадавши про поради мізковитого корчмаря, вирішив повернутися додому, запастися там усім необхідним для подорожі й узяти зброєносця. Він не був йолопом, він був безумцем, який не нехтував науку реальності.

І коли він повертався додому, щоби запастися всім необхідним, то почув голоси, які долинали з лісу, поїхав туди й побачив селянина, що бив хлопця, голого по пояс, обкладаючи його лайкою за кожним ударом. І коли наш кабальєро побачив таку картину, його дух обурився, й він накричав на селянина, який бив слабшого від себе, що не міг захиститися, й запропонував йому зітнутися в битві з ним, назвавши те, що той робив, підлим боягузтвом.

— Це мій наймит, — чемно пояснив йому знущальних і став розповідати, як у того пропадають вівці з отари, а коли він береться його за це карати, то наймит каже, що він його б’є, бо не хоче платити йому його чесно зароблені гроші.

«Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!»

Брехати? Брехати в присутності Дон Кіхота? У його присутності бреше тільки той, хто звинувачує у брехні іншого, а надто в тих випадках, коли той, хто звинувачує, сильніший. У ницому й похмурому світі для слабких здебільшого не залишається іншої можливості захиститися, як удатися до брехні перед силою могутніх, і тому ці леви проголосили шляхетною свою зброю: міцні щелепи та гострі пазурі, і підлою — зброю слабших: отруту гадюки, швидкі ноги зайця, хитрощі лисиці та чорнильну рідину кальмара, а найпідліша зброя по-їхньому — брехня, зброя того, хто не може застосувати іншої. Але брехати в присутності Дон Кіхота або, якщо висловитися точніше, брехати в присутності того, хто знає правду? Бреше той, хто сильніший, той, хто, прив’язавши слабшого, шмагає його й кидає йому в очі свою брехню. І навіщо він, багатій Хуан Лантух, спійманий на місці свого очевидного злочину, ще обтяжує його, виступаючи в ролі обвинувача, в ролі диявола? Кожен хазяїн, який бере правосуддя у свої руки, повинен перетворитися на диявола, щоби зуміти його вчинити й понавигадувати звинувачень. Сильний завжди шукає резонів, аби виправдати своє насильство, тоді як, строго кажучи, вже самого насильства досить, бо насильство — це резон у собі самому, і то цілком достатній. Ліпше, коли нам просто наступають на ногу, наступають з умисною брутальністю, не кажучи: «Пробачте, будь ласка».

Сільський багатій похнюпив голову, — і хто б її не похнюпив перед лицем істини, яка, озброєна списом, розмовляла з ним погрозливим голосом? — похнюпив голову, не відповідаючи на погрози, відв’язав свого наймита і під страхом смерті пообіцяв заплатити йому шістдесят три реали, коли вони повернуться додому, бо тут із собою грошей він не мав. Хлопець не хотів іти з ним, боячись, що хазяїн із нього всю шкуру спустить, але Дон Кіхот сказав:

«Не спустить, раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне заплатить усі зароблені тобою гроші».

Хлопець заперечив, сказавши, що його хазяїн — ніякий не рицар, а багатій із села Кінтанар, на що Дон Кіхот йому відповів, що й Лантухи можуть бути рицарями і що чоловік славен не родом, а своїми діяннями. А за рицаря Дон Кіхот прийняв Хуана Лантуха тому, що побачив «до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене»; а хто, крім рицарів, користується списами, і хіба по чомусь іншому можна впізнати їх краще, ніж по спису?

Звернімо увагу на слова «не спустить, раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю», слова, які, певно, виражали глибоку віру кабальєро в себе, віру у свою високу місію, бо хоч він і не вчинив ще подвигів, але вже приписував собі ті, які мав намір учинити і які мали покрити його безсмертною і вічною славою. З першого погляду може здатися, що приписувати всю славу чоловіка його діянням буде не зовсім по-християнському, за постулатами якого насамперед важить віра в Сина Божого, але християнські переконання Дон Кіхота були глибоко внутрішніми, були заховані під благодаттю віри та заслугами діянь, закорінені як у природі, так і в благодаті.

Отже, багатій Хуан Лантух пообіцяв сплатити своєму наймитові весь борг до останнього реала, та ще й з дорогою душею, і це бажання сплатити свій борг не просто так, а з дорогою душею здалося Дон Кіхотові дещо зайвим, тому він сказав Лантухові, що дорогу душу той може залишити собі, проте якщо не дотримає свого слова й боргу не сплатить, то він вернеться й покарає його, і знайде його, хай би він навіть ящіркою забився під якийсь камінь. Узявши з Хуана Лантуха таку обіцянку, Дон Кіхот поїхав собі далі своєю дорогою. А коли він уже проїхав крізь гай і сховався за деревами, багатій Хуан Лантух схопив хлопця за руку, знову прив’язав його до дуба й примусив дорого заплатити за справедливий суд Дон Кіхота. І наймит після цього «пішов із важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все… Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки».

«Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання», — додає Сервантес не без зловтіхи. І разом із ним зловтішатимуться всі ті, котрі говорять про негативні наслідки прагнення до ідеалу. Але тепер, хто сміється і хто плаче тепер? Кабальєро поїхав далі своєю дорогою, сповнений віри, обмірковуючи свій подвиг і згадуючи про те, як уже сьогодні «вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього ніжнотілого отрока», якому, безперечно, принесла велику користь та друга хлоста, що нею хазяїн мало не спровадив його на той світ: набагато більшу користь, аніж перша, й до того ж вона була цілком заслуженою з погляду людського правосуддя. Для нього було набагато цінніше і набагато більше його навчило те друге люте шмагання, аніж його шістдесят три зароблені реали, якби хазяїн і справді заплатив їх йому з дорогою душею. А крім того, треба взяти до уваги, що пригоди нашого кабальєро хоч і відбувалися в часі та на землі, але мали своє коріння у вічності, а у вічності та в глибинах кривда, якої завдав своєму наймитові багатій Хуан Лантух, була дуже добре й назавжди виправлена.

Тож Дон Кіхот поїхав собі далі тією дорогою, яка була до вподоби його Росинантові, бо кожен, у чиїх грудях живе відчуття високого обов’язку, не може не знайти дороги до вічної слави. Так і Іньїґо де Лойола, коли, їдучи з Монтсеррата, розлучився з мавром, із яким сперечався, вирішив довірити своєму коневі, на якому він їхав, вибір своєї дороги та свого майбутнього. Й отак їдучи, Дон Кіхот зустрівся з чималим гуртом толедських купців, які прямували до Мурсії, щоби накупити там шовку. І здибавши тих купців, наш кабальєро побачив перед собою нову пригоду й постав перед ними, як розповідає нам Сервантес, і зажадав, аби вони визнали — зажадав від купців! — що «в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!»

Дріб’язкові серця, які вимірюють велич людських учинків лише ницими вигодами плоті або спокоєм зовнішнього життя, були схильні похвалити намір Дон Кіхота примусити багатія Лантуха заплатити своєму наймитові зароблені ним гроші або допомогти вбогим, однак вони не бачать нічого, крім чистого божевілля, в його бажанні вимагати від торговців, аби вони почали вихваляти красу Дульсінеї Тобоської, якої вони ніколи увіч не бачили. І ця пригода є, безперечно, однією з найбільш донкіхотських пригод Дон Кіхота, тобто однією з тих, які найвище підносять серця людей, ушляхетнених його божевіллям. У цьому випадку Дон Кіхот готовий битися не за те, щоби допомогти вбогим, не за те, щоби захистити скривджених, і не за те, щоби покарати несправедливість, а за те, щоби завоювати духовне царство віри. Він хотів показати тим людям, чиї надміру чутливі до дзеленчання монет серця були спроможні споглядати лише матеріальне царство багатства, що існує царство духовне й у такий спосіб привести їх до свободи навіть усупереч їхній волі.

Купці не виконали його вимогу відразу й, не схильні поступатися так легко, звичні до всіляких вивертів, відмовилися визнавати красу Дульсінеї, пославшись на те, що вони ніколи її не бачили. І тут Дон Кіхот досягає вершини своєї донкіхотської логіки й вигукує:

«Якби я вам її показав, то невеликою було б із вашого боку заслугою засвідчити очевидну істину! Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повірили, визнали, ствердили і присягли того боронити».

Дивовижний Кабальєро Віри! Яким глибоким її відчуттям він наділений! Він був вірним сином свого народу, який також із мечем у правій руці та з Христом у лівій вимагав від далеких народів визнати віру, якої вони не знали. Щоправда, іноді він змінював руки й підіймав угору меча, завдаючи ударів розп’яттям. «Неотесами й пустоплясами» слушно назвав Дон Кіхот толедських купців, бо чи можна уявити собі більшу неотесаність та пиху, аніж відмовитися повірити, визнати, ствердити й боронити красу Дульсінеї, не бачивши її? Але вони, несхильні до віри, затялися на своєму і, як ото юдейські впертюхи, що вимагали від Господа знаків, просили, щоб кабальєро показав їм «якусь парсуну тієї дами, хай навіть із пшеничину завбільшки», додаючи до впертості злість та блюзнірство.

Вони вчинили святотатство, припустивши неможливе про Дульсінею, зорю, яка освітлює нам стежки цього ницого життя, порадницю в нашому горі, джерело, з якого бризкає наша сила й енергія і в якому зароджуються наші високі поривання, про ту, завдяки кому стає стерпним наше життя й наповнюється життям смерть. Вони набралися нахабства припустити, що вона може бути «на одне око крива, а з другого їй ропа тече.

— Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! — закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот. — Нічого з неї не тече такого, як ти кажеш, її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Ґвадаррами».

— Нічого з неї не тече, нічого з неї не тече! — повторимо за ним ми всі. — Нічого з неї не тече, нічого з неї не тече, ви, підлі гендлярські душі! Нічого з неї не тече, крім амбри та мускусу, які точить її біле, мов лебединий пух, личко! Амбра спливає з очей слави, якими вона на нас дивиться, ви, мерзенні гендлярські виродки!

І щоби примусити їх заплатити за таке велике блюзнірство, Дон Кіхот наставив списа й «ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха».

Але Дон Кіхотові довелося випробувати своїми ребрами твердість матері-землі: то було його перше падіння. «Кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг — морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком». Отже, опинився ти на землі, мій сеньйоре Дон Кіхоте, бо поклав надто великі надії на власну силу та на силу тієї шкапи, чиєму інстинктові ти довірив обирати свою дорогу. Твоя самовпевненість тебе згубила: віра в те, що ти є сином своїх діянь. Ти покотився по землі, мій бідолашний ідальґо, а на ній твоя зброя і твій обладунок радше заважають тобі, ніж допомагають. Але це не має значення, бо твоїм тріумфом завжди було наважуватися, а не досягати успіху. Та перемога, яку вважають перемогою гендлярі, була б негідною тебе; твоя велич полягає в тому, що ти ніколи не визнаєш своєї поразки. Мудрість серця, а не наука голови — це вміти бути переможеним і здобувати вигоду зі своєї поразки. Насправді сьогодні зазнали поразки толедські купці, а ти здобув славу, наш шляхетний кабальєро.

І навіть лежачи на землі й марно силкуючись підвестися, ти обкладав лайкою тих гендлярів, називаючи їх «нікчемними страхополохами» й «підлими боюнами» й даючи їм зрозуміти, що не зі своєї вини ти впав, а з вини свого коня. Так відбувається і з нами, з тими, хто вірить у тебе: не зі своєї вини, а з вини тих шкап, які носять нас стежками життя, ми падаємо на землю й не можемо з неї піднятися, бо наші рухи сковує вага старого обладунку, який ми носимо на собі. Хто звільнить нас від нього?

«Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, — розповідає Сервантес, — почувши, як шпетить їх простягнений долі рицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився бідоласі лати латати, поки не змолотив його на околот. Йому кричали, що годі вже, та хлопець не хотів од жертви своєї одстати, поки вся досада не виллється». Тепер, коли ти лежиш і не можеш підвестися, мій сеньйоре Дон Кіхоте, прибігає погонич мулів, ще розлюченіший, ніж гендлярі, й частує тебе цурпалками від твого ж таки списа. Але ти, незрівнянний кабальєро, побитий і ледь живий, попри все, почував себе щасливим, адже це, думав ти, «звичайна знегода мандрованого рицаря», й цими думками ти звеличив свою поразку, перетворивши її на тріумф. О, якби ми, ті, хто вірить у тебе, вміли почувати себе щасливими, після того як нас відлупцюють палицями, тобто коли ми переживемо звичайну лиху пригоду мандрованих рицарів! Ліпше бути мертвим левом, аніж живим собакою.

Ця пригода з купцями нагадує мені іншу пригоду кабальєро Іньїґо де Лойоли, про яку розповідає нам отець Педро Ріваденейра в III розділі І книги свого «Житія», коли Ігнатій дорогою з Монтсеррата «випадково зустрівся з мавром — із тих, котрі в ті часи ще залишалися в Іспанії в королівствах Валенсія та Араґон», і вони «поїхали далі разом і, розмовляючи, порушили тему невинності й чистоти Найсвятішої Діви, матері Нашого Господа». І та розмова закінчилася тим, що Іньїґо, розтявшись із мавром, «був опанований сумнівами й розгублений, бо не знав, що йому робити: не знав, чи та віра, яку він сповідував, і його християнська побожність не зобов’язували його погнатися за мавром, наздогнати його й заколоти кинджалом за ту зухвалість і нахабство, з якими він так безсоромно й нешанобливо говорив про благословенну у віках і непорочну Діву». І доїхавши до перехрестя доріг, він дозволив коневі, щоб той сам обрав напрямок і визначив, якою дорогою йому їхати: чи погнатися за мавром і заколоти його кинджалом, чи знехтувати його. І Бог визнав за потрібне просвітити коня, і той звернув на широку й рівну дорогу, якою поїхав мавр, підказавши в такий спосіб Ігнатієві, як треба діяти». Тож ви знаєте, як натхнення коня визначило подальшу політику ордену єзуїтів.

Розділ V

Безпорадно лежачи на землі, Дон Кіхот пригадав одну подію, про яку він читав у своїх романах, — так і ми, зазнавши якоїсь поразки, звертаємося до своїх книжок, — і почав качатися по землі та декламувати вірші. І в цьому ми не можемо не побачити певну втіху від поразки і схильність до такої втіхи в ментальності рицарства. Чи не відбувається нині те саме в Іспанії? Чи не знаходимо ми втіху в нашій поразці й чи не відчуваємо певного смаку, як то відбувається під час одужання, у своїй хворобі?

І сталося так, що проїздив там Педро Алонсо, селянин і його сусід. Він допоміг Дон Кіхотові підвестися, впізнав його й допровадив додому. Вони не змогли порозумітися в тій розмові, яка точилася між ними двома, коли вони поверталися до свого села, в розмові, про яку, безперечно, Сервантес довідався від самого Педро Алонсо, чоловіка розважливого й тверезого, проте не вельми гострого на розум. І саме в тій розмові Дон Кіхот промовив свою відому сентенцію, таку сповнену змісту, коли сказав: «Мені видніше, хто я такий!»

Атож, йому видніше, хто він такий, він знає, хто він такий, але цього не знають і не можуть знати благочестиві Педро Алонсо. «Мені видніше, хто я такий!» — каже наш герой, бо його героїзм допомагає йому пізнати себе самого. Наш герой може сказати: «Я знаю, хто я такий!», і в цьому його сила і його лихо водночас. У цьому його сила, бо, оскільки він знає, хто він такий, він може не боятися нікого, крім Бога, який зробив його таким, який він є; і в цьому його лихо, бо лише він знає тут, на землі, хто він такий, а що інші цього не знають, то все, що він робить або каже, здається їм таким, що робить або каже людина, яка себе не знає, тобто людина божевільна.

Річ велична й водночас жахлива — мати місію, про яку відомо лише тому, хто нею наділений, і він неспроможний домогтися, щоб інші повірили в неї; чути в найдальших глибинах душі мовчазний голос Бога, який каже: «Ти повинен це робити», тоді як іншим Він не каже: «Ось цей Мій син, якого ви бачите перед собою, повинен робити це». Жахливо почути: «Зроби ось так». Зроби так, хоч твої брати, посилаючись на загальний закон, який нами править, визнають твої дії відхиленням від закону або його порушенням; зроби так, бо найвищим законом є: «Я тобі наказую це зробити». А що тільки сам герой це чує й це знає, й оскільки з послуху і віри своєї він робить те, що повинен робити, і саме тому він герой, саме тому він той, хто він є, то він із повним правом може сказати: «Я той, хто я є, але про це відомо лише моєму Богові та мені й нікому більше». Між мною і Богом — міг би він додати — закон не здійснює жодного посередництва: ми спілкуємося безпосередньо й особисто, і тому я знаю, хто я такий. Хіба це не нагадує вам про героя віри, про Авраама на горі Морія?[31]

Величним і жахливим є той факт, що тільки сам герой може бачити свій героїзм ізсередини, тоді коли всі інші бачать його тільки ззовні. Це призводить до того, що герой живе самотнім серед людей і що його самотність править за той фактор, у якому він знаходить свою втіху; і якби ви мені сказали, що, посилаючись на подібне внутрішнє одкровення, кожен міг би жити й діяти, як йому заманеться, під приводом того, що він почуває себе героєм, чиїми вчинками безпосередньо керує Бог, то я відповів би вам, що не досить це казати й на це посилатися, а необхідно також у це вірити. Не досить вигукнути: «Я той, хто я такий!», а необхідно також знати про це, і можна відразу викрити обман людини, яка так вигукує, але насправді про це не знає, а може, навіть у це не вірить. А якщо вона це каже й у це вірить, то вона спроможна смиренно знести ворожнечу й осуд своїх ближніх, які судитимуть її, посилаючись на загальний закон, а не на Бога.

«Я знаю, хто я такий!» Почувши це зухвале твердження нашого рицаря, чимало людей не зможуть не вигукнути: «Який же він самовдоволений, цей ідальґо!..» Протягом багатьох століть ми казали й повторювали, що людина вперто й невтомно повинна прагнути пізнати саму себе і що саме в самопізнанні потрібно шукати спасіння, а тут раптом перед нами постає такий собі нахабний суб’єкт і самовпевнено заявляє: «Я знаю, хто я такий!» Цих слів уже досить, аби виміряти всю глибину його божевілля.

Але помиляється той, хто так каже; Дон Кіхот говорив про своє бажання, й коли він казав: «Я знаю, хто я такий!», то хотів сказати лише: «Я знаю, ким я хочу бути!» А в цьому суть усього людського життя: людина прагне знати, ким вона хоче бути. Не так важливо, хто ти такий: головне для тебе, ким ти хочеш бути. Бути тим, ким ти є, — це буття кволе й недовговічне, буття, що виходить із землі й у землю одного дня повернеться; те, ким ти хочеш бути, — це твоє уявлення про Бога, твоє Усвідомлення Світу, це божественна ідея про те, що ти є маніфестацією в часі й просторі. І твоє поривання до того, ким ти хочеш бути, це та туга, яка тягне тебе до твого божественного вогнища. Ти з повним правом можеш вважати себе людиною, справжньою людиною, лише тоді, коли ти хочеш бути більше, аніж людиною. І коли ти, який у такий спосіб докоряєш Дон Кіхотові за його зухвалість, не хочеш бути кимось іншим, аніж ти є тепер, ти можеш вважати себе пропащим, безнадійно пропащим. Ти пропав, якщо не зможеш розбудити в собі Адама та його щасливу провину, провину, завдяки якій ми дістали надію на спасіння. Бо Адам хотів бути таким, як Бог, хотів здобути знання добра і зла, і для того, щоби добутися до цього знання, він з’їв заборонений плід із дерева пізнання, і тоді йому відкрилися очі, і він прийшов до праці й прогресу. І відтоді він став кимось більшим, аніж людиною, знайшовши силу у своїй слабості й перетворивши своє падіння на свою славу, а свій гріх — на цемент свого спасіння. І навіть ангели йому заздрили — так розповідає нам отець-єзуїт Ґаспар де ла Фіґера[32] у своєму трактаті «Сума духовна», а ще він розповідає нам — і, схоже, йому було це відомо з надійного джерела, — що Люцифер та його компанія були про себе надто високої думки, й «коли надійшов наказ від Бога, щоб усі ангели стали поклонятися Христу, і було їм відкрито, що Бог мусив утілитися в людську подобу, народитись, як народжуються людські діти, а потім померти людською смертю, то вони сприйняли цей наказ як велику ганьбу й обрáзу своєї духовної природи та воліли втратити прихильність Бога й ту славу, якою Він міг їх обдарувати, аніж погодитися на таке приниження». Звідси стає очевидно, що пропащий ангел пропав для власного задоволення, пропав через свою гординю, а людина — з бажання стати чимось більшим, аніж вона була, через свої амбіції. Ангел пропав через свою гординю, і пропащим він залишається; людина пропала через свої амбіції, й тепер вона перебуває на вищому щаблі, аніж той, з якого впала.

Лише герой може сказати: «Я знаю, хто я такий!», бо для нього бути — це хотіти бути; герой знає, ким він є, ким він хоче бути, і лише Бог та він про це відають, а інші люди не знають про себе, хто вони такі, бо насправді вони не хочуть бути кимось, а тим паче їм нічого не відомо про героя — вони не знають, хто він такий: нічогісінько не знають про героя благочестиві Педро Альфонсо, які підіймають його з землі. Вони задовольняються тим, що підіймають його з землі й приводять додому, не бачачи в Дон Кіхотові чогось більшого, аніж вони бачать у своєму сусідові Алонсо Кіхано, і будучи спроможними лише зачекати ночі, щоби, коли вони увійдуть у село, «ніхто не побачив побитого рицаря верхи на такій непоказній животині».

А тим часом парох і цирульник перебували в домі Дон Кіхота й базікали з його клюшницею та його небогою, обговорюючи його відсутність і наговоривши багато більше дурниць, аніж їх наговорив наш кабальєро. Увійшовши у свій дім, цей останній поїв і, не звернувши особливої уваги на непроханих гостей, ліг у постіль.

Розділ VI

Далі в Сервантеса йде розділ шостий, у якому він розповідає нам «про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цилюрник у книгозбірні нашого завзятого гідальга». То все літературна критика, і вона цікавить нас дуже мало. Там розповідається про книги, а не про життя. Тому ми цей розділ проминаємо.

Розділ VII

Палкі мрії уривали сон Дон Кіхотові, бо навіть у своїх сновидіннях він донкіхотствував, але потім знову повертався до міцного сну, а коли нарешті прокинувся, то виявив, що чарівник Фрестон викрав усі його книжки, даремно сподіваючись, що з книжками він викраде і його благородну силу. І Дон Кіхотова небога теж долучилася до зусиль Фрестона, попросивши дядька, щоби він облишив свої «бої та двобої» і «світами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати», не розуміючи, що саме цей печений лід звеличує людину або, як тепер кажуть, перетворює її на надлюдину. Так само у своїх намаганнях переконати Іньїґо де Лойолу не вирушати у світ на пошуки пригод, які наблизили б його до Христа, просив його старший брат Мартін Ґарсіо де Лойола не робити чогось такого, «що не лише зруйнує ті надії, які ми покладаємо на тебе, — сказав він йому згідно з розповіддю отця Ріваденейри (книга І, розділ III), — а й заплямує наш рід вічною неславою та ганьбою». Проте Іньїґо відповів йому небагатьма словами: він пам’ятає, що походить із доброї родини й сам подбає про свою репутацію, і, сказавши це, вирушив у свої рицарські мандри.

Цілих два тижні по тому сидів наш кабальєро тихо й мирно вдома й протягом того часу «провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові», так необгрунтовано пише про нього Сервантес, аби дуже скоро спростувати свої слова розповіддю про його дотепний і гострий розум. Адже порядність, справжня порядність, неможлива без олії в голові, а тому жоден йолоп не буває порядним. Зрештою, Дон Кіхотові таки пощастило умовити того селюка, щоби він погодився стати його зброєносцем.

Отже, Санчо Панса (так звали того селянина) знадився на обіцянки Дон Кіхота й, покинувши свою жінку та дітей, як просив і Христос кожного, хто висловлював бажання піти з ним, «став до сусіда свого за джуру». Ось у такий спосіб Дон Кіхот спорядив свою нову експедицію. Йому був потрібен Санчо. Він потребував його для розмови, для того, власне, щоб уголос думати і щоб чути відлуння свого голосу у світі. Санчо був його хором, він був для нього всім людством. І в образі Санчо він любив усе людство.

«Люби свого ближнього, як себе самого», — каже він нам, — а не «люби людство», бо людство — абстракція, в якій кожен конкретизує самого себе, і проповідувати любов до людства — означає, таким чином, те саме, що проповідувати самолюбство, яким, з огляду на прабатьківський гріх, Дон Кіхот був переповнений, і вся його подальша діяльність була спрямована на те, щоб очиститися від нього. Він навчився любити всіх своїх ближніх, люблячи їх у Санчо, бо саме на прикладі свого ближнього, а не на прикладі спільноти ми навчаємося любити всіх інших; любов, спрямована не на індивіда, не є справжньою любов’ю. І той, хто по-справжньому любить іншого, хіба може він когось ненавидіти? А коли хтось когось ненавидить, то хіба ця ненависть не отруює всі ті любові, що їх він мав? А, точніше кажучи, вона отруює його любов, а не його любові, бо любов — одна-єдина, хоч і може бути звернена на багато об’єктів.

Щодо самого Санчо, то ми не можемо не захоплюватися його вірою, бо віра в те, чого він не бачив, підносить його до безсмертя слави, про яку він раніше не міг навіть мріяти, наділяє його життя справжнім блиском. Він тепер може сказати слова, які знайдуть відлуння у вічності: «Я Санчо Панса, зброєносець Дон Кіхота». І це є і буде його славою на віки й віки.

Можна стверджувати, що Санчо примусила покинути його дім жадібність, а Дон Кіхота — прагнення слави, і тут у господареві та в його зброєносцеві ми окремо бачимо ті дві пружини, спільна дія яких виштовхувала іспанців з їхніх домівок. Але справжнім чудом тут можна вважати те, що в Дон Кіхоті не було навіть тіні від тієї жадібності, яка пориває людей вирушати в далеку дорогу, і що на самому дні жадібності Санчо завжди ховалися амбіції, хай навіть він про це й не знав, амбіції, які, зростаючи в зброєносцеві коштом жадібності, призвели до того, що спрага золота поступово перетворилася в ньому на спрагу слави. Такою є чудесна сила чистого прагнення до відомості й слави.

І хто спроможний уникнути жадібності, хто спроможний уникнути амбіцій? Боявся їх Іньїґо де Лойола, і так боявся, що коли дон Фердинанд Австрійський[33], король Угорщини, призначив отця Клаудіо Джайо[34] єпископом Трієста, а папа схвалив його вибір, то Іньїґо звернувся до цього останнього з проханням скасувати це призначення, бо не хотів, аби його духовні діти, «засліплені оманливим і облудним блиском митр і високих почестей, приходили до ордену не для того, щоб утекти від марноти світу, а для того, щоб у ній знаходити свій світ» (Ріваденейра, книга III, розділ XV). Але чи досяг він у цьому успіху? Така втеча від церковних почестей і високих церковних посад, чи не ховає вона за собою ще витонченішу гординю, аніж схильність приймати чи навіть бажання домагатися їх? Бо «чи існує більший обман, як через скромність і смирення шукати шляхів до людських почестей і людської слави?» — каже духовний син Лойоли отець Алонсо Родріґес[35] у XIII розділі III трактату своєї книги «Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот». І хіба ця гординя не передалася від індивідів на весь орден єзуїтів, ставши гординею колективною? Хіба не витончена гординя стверджувати, як стверджують духовні нащадки Лойоли, що спасається кожен, хто помирає членом ордену, а з тих, котрі не вступили до нього, спасаються далеко не всі?

Гординею, витонченою гординею є намагання утримуватися від будь-якої діяльності, щоби не наражати себе на критику. Найвищим актом смирення можна вважати діяльність Бога, який створює світ, що не додає жодної краплі до Його слави, а в цьому світі ще й створювати людський рід для того, щоби він Його критикував, а якщо Він ще й створює умови, які сприяють цій критиці, то виявляє в цьому акті ще більше смирення. Отже, той факт, що Дон Кіхот кинувся у вир діяльності й виставив себе на посміх людям, дозволивши їм глузувати з його діяльності, був одним із найчистіших виявів справжнього смирення, хоч оманлива видимість показує нам цілком іншу картину. І цим своїм смиренням він повів за собою Санчо, перетворивши його жадібність на амбіції, а спрагу золота — на спрагу слави, тобто застосувавши єдиний ефективний засіб лікування жадібності й спраги до золота.

Після цього Дон Кіхот зібрав трохи грошей: «дещо попродав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь)», зваживши на пораду гладкого корчмаря. Наш кабальєро був поміркований божевілець, а не фантастичне створіння, яким декотрі іноді його уявляють, він належав до тих людей, які їдять і п’ють, сплять і помирають.

Санчо взяв зі собою в дорогу віслюка та сакви, напхані провізією, Дон Кіхот — сорочки та інший припас одягу, тож, «нарихтувавши й наготувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панса виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть із своїми — сей із жінкою та дітьми, а той із небогою та клюшницею», мужньо розірвавши в такий спосіб усі узи своєї грішної плоті. Отже, коли наш кабальєро виїхав у свої мандри вдруге, він зробив це так, аби його ніхто не бачив, під покривом темряви. Але тепер він вирушив на пошуки пригод уже не сам-один, він узяв зі собою людство. І вони виїхали, розмовляючи, — Панса відразу нагадав своєму панові про обіцяний острів. У чому деякі недоброзичливці знову ж таки вбачають вияв жадібності, яка, мовляв, і примушувала його служити своєму повелителю, але не беруть вони до уваги того факту, що коли людина розважна служить божевільному, то в цьому набагато більше донкіхотства, ніж тоді, коли божевільний служить власному божевіллю. Віра має здатність прилипати, а віра Дон Кіхота була такою сильною і палкою, що передавалася й тим, котрі почували до нього прихильність, і вони наповнювалися нею, а проте в нього вона не зменшувалася, ба навіть зростала тоді, коли він ділився нею з іншими. Те саме відбувається й з любов’ю, коли вона справжня й жива!

Ось вони, чудеса віри! Не встиг добрий Санчо виїхати в мандри зі своїм паном, як він уже мріє стати королем і зробити королевою свою кохану Хуану Ґутьєрес, а своїх дітей — королевичами та королівнами! Він на все готовий, щоб ощасливити свою родину! Передусім через свою жінку — жінка завжди причина труднощів — він починає сумніватися в успішному завершенні їхньої місії, бо немає такого королівства, в якому вона могла б відчути себе королевою. «Уповай на Бога, Санчо, він пошле їй те, що годиться», — відповів йому благочестивий Дон Кіхот. І, зворушений такою побожністю, Санчо висловив упевненість у тому, що його пан спроможний дати йому те, що буде добрим для нього і чому він зможе дати раду. О добрий Санчо, о розумний Санчо, о побожний Санчо! Ти вже не просиш ані острів, ані королівство, ані графство, а просиш тільки те, що зможе тобі дати любов твого пана. Тобто ти просиш те, що просити найрозумніше. Ти погоджуєшся з мудрою логікою фрази: «Нехай сповниться воля Твоя як на небі, так і на землі». Навчімося всі радіти тому, що нам дають, і просімо стільки, скільки можна просити.

Розділ VIII

Ось так вони розмовляли, коли «перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли». Дон Кіхот побачив у них страхітливих велетнів і, не слухаючи, що каже йому Санчо, «припоручив душу своїй володарці Дульсінеї» і кинувся з ними на битву, знову опинившись на землі.

Але мав слушність наш кабальєро: страх і тільки страх примусив Санчо й примушує нас, усіх інших простих смертних, бачити вітряки у страховинних велетнях, які сіють зло на землі. Ті вітряки мелють борошно, а спечений із того борошна хліб їдять люди, які затверділи у своїй сліпоті. Сьогодні ті страховинні велетні вже здаються нам не вітряками, а локомотивами, динамомашинами, турбінами, пароплавами, автомобілями, телеграфами, дротяними або без дроту, кулеметами або хірургічними інструментами, але вони загрожують нам не меншою шкодою. Страх і тільки санчопансівський страх уселяє нам шанобливе ставлення до пари та електрики; страх і тільки санчопансівський страх примушує нас падати навколішки перед страховинними велетнями механіки та хімії, благаючи в них пощади й жалю. І в кінцевому підсумку людський рід покладе свій дух, виснажений втомою та огидою, перед брамою колосальної фабрики, де вироблятиметься еліксир тривалого життя. А потовчений Дон Кіхот житиме, бо він шукав спасіння в самому собі і наважився вийти на битву з вітряками.

Санчо підійшов до пана й нагадав йому про своє застереження, адже він казав йому, що «то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє». Атож, друже Санчо, воно й справді всякому видно. І лише той, хто має у своїй голові вітряки, які розмелюють ту пшеницю, що входить у нас із нашими почуттями, розмелюють її на борошно, з якого випікається наш духовний хліб, лише той, хто носить у собі такі вітряки, спроможний кинутися на битву з іншими вітряками, з несправжніми, з тими страховинними велетнями, що прийняли подобу вітряків. Саме в голові, друже Санчо, треба носити всю механіку, динаміку, і хімію, і пару, й електрику, й тоді людина зможе ставати до бою з тими шкідливими приладами, які її оточують. Лише той, хто носить у своїй голові вічну сутність хімії, хто вміє розпізнати в законі її дій універсальний закон поведінки матеріальних часток, лише той, хто відчуває, що ритм Усесвіту збігається з ритмом його серця, лише той не боїться утворювати та перетворювати хімічні речовини або налагоджувати апарати машинерії.

Найгірше було те, що в цій битві в Дон Кіхота зламався спис. Лише на це спроможні ті велетні: зламати нашу зброю, але не наші серця. Та поки що нам вистачає дерева, щоб її полагодити.

І вони поїхали далі дорогою своїх мандрів, причому Дон Кіхот не нарікав на свою невдачу, бо нарікати на злигодні долі мандрівним рицарям не годиться, і він навіть не захотів приєднатися до Санчо, коли той вирішив попоїсти. Отож Санчо зручніше вмостився на своєму віслюкові й потроху підобідував їдучи, й це приносило йому таку втіху, що він зовсім забув про панові обіцянки, «а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою». Напханий живіт впливає на нас надто згубно, він затьмарює нам пам’ять, скаламучує нашу віру, прив’язуючи нас до швидкоплинного моменту. Коли людина їсть і п’є, вона залежить тільки від їжі й пиття. Настала ніч, і Дон Кіхот перебув її в думках про свою кохану сеньйору Дульсінею, а Санчо провалився в непробудний сон без жодних сновидінь. А коли прокинувся, то Дон Кіхот порадив йому ніколи не хапатися за меч, аби оборонити його, якщо тільки на нього нападуть не «якісь лайдаки, посполиті люди». Чоловікові відважному радше заважає, аніж допомагає, коли його прихильники намагаються боронити його.

І саме під час розмов на цю тему сталася пригода з біскайцем, коли Дон Кіхот вирішив визволити принцесу, яку нібито зачарували й викрали чорні поторочі, що виявилися ченцями ордену Святого Бенедикта[36]. Ці останні намагалися втихомирити нашого кабальєро, але той не піддався на їхні хитрощі й не дав себе одурити їхніми облесливими промовами. Після чого ченці були змушені кинутися навтікача, а Санчо, побачивши, що його пан повалив одного на землю, підбіг до нього й почав того роздягати, певно вважаючи, що ряса не личить ченцеві.

Ох, Санчо, Санчо, та ти хіба щойно на світ народився? Роздягати ченців! І що ти міг на цьому виграти? Тож ти цілком заслужив ті бебехи, яких надавали тобі їхні слуги за твою дурнувату поведінку.

Зверніть увагу на те, як Санчо кидається хапати здобич, коли йому випадає така нагода, показуючи цим, до якої породи він належить. А мало які якості властиві Дон Кіхотові такою мірою, як його зневага до багатства. Нашому кабальєро були притаманні найліпші риси його суспільного класу та його народу. Він виїхав у мандри не «на запах здобичі», як Сід[37], не для того, щоби «розвіяти похмілля й багатство здобути» («Пісня про мого Сіда», вірш 1689), і ніколи не сказав би він того, що, як розповідають, сказав Франсіско Пісарро[38] на острові Ґальйо, коли, провівши мечем на землі риску зі сходу на захід і показавши на південь, промовив: «Ось туди вирушають у Перу, щоби стати багатими, і туди ж таки пливуть у Панаму, щоби стати бідними; добрий кастілець зуміє обрати той шлях, який буде для нього найкращим». Людиною цілком іншого гарту був Дон Кіхот: він ніколи не шукав золота. І той-таки Санчо хоч і почав шукати його, але згодом, як побачимо, поступово став набувати любові до слави та віри в неї, віри, яку вселив йому Дон Кіхот, і ми повинні також визнати, що в тих-таки наших конкістадорів, які завоювали Америку, їхня любов до золота поєднувалася з любов’ю до слави, і поєднувалася так міцно, що в окремих випадках ці два почуття не вдається розділити. Про славу й про багатство водночас, як розповідають, говорив своїм товаришам Васко Нуньєс із Бальбоа[39] у той славний день 25 вересня 1513 року, коли, стоячи навколішки й затоплений радістю, зі слізьми на очах, він побачив із вершини Анд у краю індіанців-дар’єнів новий океан.

Сумним фактом було те, що слава зазвичай служила потребам жадібності. А жадібність, ница жадібність, привела нас до згуби. Наш народ може сказати те саме, що говорить про себе у грандіозній поемі Ґерри Жункейро[40] «Батьківщина» народ португальський:

Тоді як Санчо вклепався у свою пригоду, наш великодушний кабальєро підійшов до принцеси, щоби принести їй радісну звістку про її визволення, адже ченці, які звабили її й викрали, повтікали. Він навіть не подумав про те — о, сліпота шляхетності! — що, можливо, про жодне викрадення не йшлося, а дама просто подорожувала в товаристві тих ченців. І він попросив її сплатити йому борг вдячності за визволення — заїхати до Тобосо й розповісти Дульсінеї про все, що її вірний рицар учинив у її ім’я. Він спочатку зовсім не звернув уваги на біскайця, котрий заговорив до нього «ламаною кастільською і крученою біскайською мовою» — дуже ймовірно, хоч і сумнівно, що дон Санчо з Аспейтії розмовляв достоту так, як примусив його розмовляти Сервантес. Слова дона Санчо з Аспейтії часто цитують лише для того, щоби посміятися, хай навіть по-доброму та приязно, з того, як розмовляємо ми, біскайці. Не випадає сумніватися, що ми трохи припізнилися з вивченням мови Дон Кіхота й досі не навчилися розмовляти нею вільно й без проблем, попри те, що вже почали виражати нею свій дух, який досі був майже німий, як ви, певно, чули. Тірсо де Моліна[41] мав усі підстави сказати:

Але раджу вам послухати нас, коли ми навчимося узгоджувати наші слова з нашими щедрими справами.

Дон Кіхот, такий готовий назвати рицарем кожного, хто перед ним постане, відмовив у такій честі біскайцеві, забувши про те, що народ Басконії — принаймні це стосується всіх тих басків, яких я знаю, — за словами Тірсо де Моліни:

Хіба Дон Кіхот не знав про слова дона Дієґо Лопеса де Аро[44], які вкладає в його уста Тірсо де Моліна в першій сцені другого акту своєї п’єси «Обачність жінки»:

Певно, не знав він і того, що сказав Камоенс в одинадцятій строфі четвертої пісні своїх «Лузіад»:

У всякому разі, Дон Кіхот мав у своїй бібліотеці книжку «Араукана» дона Алонсо де Ерсілья-і-Суньїґа[45], біскайського кабальєро, і дослідження свідчать, що він не міг не прочитати таких рядків із пісні Двадцять сьомої:

«Не я кавалер?» — вельми слушно обурився біскаєць, і двоє Дон Кіхотів зійшлися в запеклому двобої. Про ту подію Сервантес розповідає нам вельми детально.

Тож на вимогу біскайця ламанчець відкинув списа, вихопив меча, затулився щитом і кинувся на супротивника.

Розділ IX

І розпочався незвичайний поєдинок, або «дивовижний двобій між хоробрим біскайцем і завзятим ламанчцем», як називає його Сервантес у заголовку свого дев’ятого розділу, надаючи йому всієї тієї значущості, на яку той заслуговує.

Бо тепер зчепилися у двобої суперники рівні, божевільний із божевільним: і складається враження, що вони погрожують небу, землі та пеклу. О видовище, яке можна побачити хіба що один раз у століття, видовище битви між двома Дон Кіхотами: Дон Кіхотом ламанчським і Дон Кіхотом біскайським, Дон Кіхотом рівнини й Дон Кіхотом зелених гір! Треба перечитати, як розповідає нам про ту знаменну подію Сервантес.

«Не я кавалер?» Я не кабальєро? Як було почути такі образливі слова біскайцеві й почути їх із уст Дон Кіхота? Ні, він цього знести не міг.

Дозволь мені, Дон Кіхоте, говорити від своєї крові, від своєї касти, від свого роду, бо лише йому я завдячую, хто я є і чого вартий, і йому також завдячую спроможність відчути сенс твого життя і твоїх діянь.

О земле моєї колиски, моїх батьків, моїх дідів і всіх моїх прадідів, земле мого дитинства й моєї юності, земле, де я знайшов подругу свого життя, земле мого кохання, ти — серце моєї душі! Твоє море і твої гори, моя Басконіє, зробили мене тим, ким я є; з тієї самої землі, з якої виліплені твої дуби, твої буки, твої горіхові дерева і твої каштани, з цієї самої землі було виліплено моє серце, моя Басконіє.

Якось хтось із роду Монморенсі[46] розмовляв із баском, і той Монморенсі роздратовано сказав моєму співвітчизникові, що їхній рід починається ще десь у восьмому, десятому або дванадцятому сторіччі, а мій баск йому відповів: «Справді?» Бо ми баски не починаємося. Ні, ні, ми не маємо початку. Ми, баски, знаємо, хто ми є, і ким ми хочемо бути.

Отже, ти бачиш, Дон Кіхоте, що перед тобою баск, який приїхав у твою Ламанчу і викликав тебе на бій за те, що ти не захотів визнати його кабальєро. І як можна, дивлячись на баска, і то родом з Аспейтії, не згадати про ще одного мандрівного рицаря, рицаря-баска й також родом з Аспейтії, Іньїґо Яньєса де Оньяса і Саенса де Бальда, з роду Лойоли, засновника Христового Війська? Хіба в ньому не знаходить свою кульмінацію вся наша порода? Хіба це не наш герой? Хіба ми, баски, не маємо права називати його своїм? Атож, він наш, дуже наш, він набагато більше належить нам, аніж єзуїтам. Іньїґо де Лойолу вони перетворили на Ігнатія Римського, а басконського героя — на єзуїтського кумира. А щодо нашого героя, то він зазнав поразки в битві з вини свого мула!

Мул дона Санчо з Аспейтії став дибки і скинув хороброго біскайця додолу, тому нам потрібно навчитися битися пішо. Отож біскаєць був переможений не тому, що рука в нього була слабшою або мужність меншою, а з вини свого мула, який, безперечно, не був мулом біскайським. Якби не той клятущий мул, то Дон Кіхотові довелося б кепсько, і він навчився б шанувати біскайську крицю та самих біскайців

Навчіться ж, мої брати по крові, битися пішо, щоб не залежати від упертого й скаженого мула, який носить вас своєю ходою і своїми дорогами, а не вашими чи моїми дорогами, не дорогами нашого духу, і який своїми ідіотськими стрибками завжди може скинути вас на землю, якщо Бог йому в цьому не перешкодить. Тож спішімося з цього мула, який не в нас народився й не в нас пасеться, і вирушаймо всі на завоювання царства духу. Ми ще не знаємо, на що ми спроможні в цьому Божому світі. Водночас навчіться одягати ваші думки в мову культури, розлучившись із тисячолітньою мовою наших батьків: негайно спинімося з того мула, і наш дух, дух нашої породи, почне обертатися в цій мові, в мові Дон Кіхота, почне обертатися в усіх світах, як уперше обернулася навколо Земної кулі каравела нашого Себастьяна Елькано[47], могутнього сина нашої провінції Ґетарії, сина нашого Біскайського моря.

І лише завдяки втручанню «викрадених» ченцями дам Дон Кіхот подарував життя донові Санчо з Аспейтії, взявши з них обіцянку, що той поїде навідати його Дульсінею. І дами пообіцяли, що дон Санчо неодмінно її навідає, і ми навіть маємо всі підстави припустити, що він міг потім безумно закохатися в неї, а вона в нього.

Розділ X

І підбіг Санчо до Дон Кіхота, цей Симон-Петро нашого кабальєро, і попросив у нього острів, на що так відповів йому його пан:

«Уважай, брате Санчо, що це була в нас пригода не острівна, лише перехресна, а в такій нічого путнього не здобудешся, хіба що голову собі розсадиш чи вуха одбіжиш».

Ой, Петре, Петре, або, точніше кажучи, Санчо, Санчо, і коли ти збагнеш, що не острів, не якась влада на цьому світі, а слава твого пана, вічна любов має бути твоєю винагородою? Але плотський Санчо повернувся до свого мула з поклажею і зі страху перед Святою Германдадою[48] став просити свого пана, щоб вони заховалися в якійсь церкві. Але «ти бачив коли чи де читав, — запитаємо ми в нього разом із Дон Кіхотом, — щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли?» Той, хто зберігає закон у своєму серці, перебуває понад тим законом, який диктують люди; для того, хто кохає, не існує іншого закону, крім любові, і якщо за свою любов він когось уб’є, то хто звинуватить його за це? Крім того, Дон Кіхот наділений такою владою, що може не одного Санчо не лише від Германдади, «а й од самих халдеїв одзволити».

Потім Дон Кіхот розповів Санчо про цілющі властивості чудодійного бальзаму Ф’єрабраса, а Санчо попросив у Дон Кіхота рецепт того бальзаму як єдиної плати за свої послуги, бо такими вони і є плотські слуги: хоч би якою великою була їхня віра, вони просять рецепти, щоби продавати їх і торгувати ними. І тоді ж таки заприсягся наш кабальєро, що він здобуде в битві шолом Мамбріна, щоби замінити ним свій шолом, розтрощений доном Санчо з Аспейтії, а потім згадав про потреби живота й попросив чогось попоїсти.

У Санчо була лише цибулина та трохи сиру, і він вважав, що «се їство не годиться такому зацному рицареві», але Дон Кіхот пояснив йому, що «мандровані рицарі за честь собі покладають по місяцю нічого не заживати або вже їдять, що Бог пошле. Воно було б тобі не в дивовижу, — провадив він, — якби ти прочитав стільки книжок, як я. Ані в жодній книзі про те не пишеться, аби мандровані рицарі щось їли, хіба хто пишну учту на їхню честь уряджав, а то все абичим перебувались». О мій сеньйоре, Дон Кіхоте, як то було б добре, якби ми могли абичим перебуватися протягом усього нашого життя! Хоч їжа й наділяє нас силою, але з нею також приходить слабкість, яка завдає шкоди нашому героїзмові.

Й саме тоді, коли Дон Кіхот пояснював Санчо, що мандровані рицарі «без їжі не обходились і всякі інші натуральні потреби мусили справляти», він відкрив йому й нам фундаментальну істину, що має принести велику втіху всім тим, котрі не знають, як їм жити в умовах свого божевілля, й ця істина полягає в тому, що мандровані рицарі «були, вважай, такі самі люди, як ми». З чого можна зробити висновок, що ми теж можемо податися в мандровані рицарі, а це вже не абищо. «Отож, друже Санчо, не журися тим, що мені до смаку припадає, не переробляй світу на свій триб і не перевертай шкереберть звичаїв мандрованого рицарства». Ні, мій бідолашний Санчо, не намагайся переробити світ на свій триб, лікуючи великодушних людей від їхнього божевілля, й не намагайся також спотворити божевілля, бо воно не менш міцно закорінене в дійсності й не менш законне, аніж сама розважливість, аніж те, що ми звикли називати здоровим глуздом. Санчо не вміє ні писати, ні читати, тому він не обізнаний з правилами рицарської поведінки, як він сам і каже. І ти знаєш, про що ти кажеш, Санчо: адже сáме вміння читати й писати спричинилося до того, що божевілля прийшло у світ.

Розділ XI

Потім вони поїхали далі, щоби завидна до якої-небудь оселі дістатися, але довелося їм заночувати в благочестивих козопасів, Господь воздасть їм за те, що запросили цих подорожніх до себе. Дон Кіхот прийняв запрошення, сів на перекинутому кориті й по-братському запропонував Санчо сісти поруч із ним; і саме тоді, добре натоптавши собі шлунок, він набрав повну жменю жолудів і виголосив перед пастухами свою промову про золотий вік, яку цитують у стількох підручниках риторики. Але нас тут мало цікавить література, не надаємо ми великого значення й звучності мови, для нас головне — творчий, нехай і мовчазний дух. Промова, про яку йдеться, мало чим відрізнялася від безлічі інших вульгарних промов, які то там, то там виголошуються, а той давній золотий вік є лише слабким віддзеркаленням віку майбутнього, коли вовк житиме в дружбі з вівцями, а лев годуватиметься, як і бик, соломою, про все це розповідає нам пророк Ісая (розділ XI).

Сама по собі ця досить-таки занудна промова не має якогось особливого змісту. «Блаженний той час, щасливий той вік, що мудреці старожитні золотим прозвали…», і так далі, й таке інше. Нас зовсім не дивує, що Дон Кіхот заходився співати хвалу давнім часам. Сáме бачення минулого штовхає нас на завоювання майбутнього: з дерева спогадів ми будуємо свої надії. Тільки минулим можна захоплюватися: смерть робить його прекрасним. Невже ви думаєте, що коли струмок добігає до моря, то, перш ніж бути засмоктаним у ту безодню, йому не вчувається дзвінке дзюрчання джерела, з якого він починався, і він би не хотів повернутися до своїх витоків? І там знову зникнути, зникнути в надрах матері-землі.

Тож ми не станемо дошукуватися якогось змісту в занудній промові, яку виголосив Дон Кіхот. Слова нашого кабальєро мають лише ту цінність, що вони є коментарями до його трудів і їхнім відлунням. Говорив він, посилаючись на прочитане й опираючись на своє знання віку, в якому йому випало жити; але трудився він, підкоряючись вимогам свого серця та опираючись на знання вічне. І таким чином у цій промові нас цікавить не сама промова, досить-таки банальна, а той факт, що вона призначалася для кількох неосвічених козопасів, які не могли її зрозуміти, і це ми повинні відзначити, бо саме в цьому знаходить вияв героїчний характер авантюрних поневірянь нашого рицаря.

То були справді авантюрні поневіряння і з найбільш героїчних. Бо говорити — це тягти жереб, і здебільшого дуже складний жереб на успіх, і героїчна авантюра — донести таїнство слова до тих, котрі не можуть зрозуміти того, про що їм розповідають. Потрібна могутня віра в дух, аби говорити так до людей із притупленим розумінням, аби бути певним, що, не розуміючи нас, вони, проте, нас розуміють, і що зерно буде посіяне в їхній дух, навіть якщо вони не здогадуватимуться про це.

Я звертаюся до тебе, до того, хто разом зі мною намагається осмислити життя Дон Кіхота; говори до них, хоч вони тебе й не розуміють, бо вони тебе зрозуміють у кінцевому підсумку. І коли вони переконаються в тому, що ти говориш до них, нічого в них не просячи, або в тому, що в тебе теж нічого не просили, коли розповідали тобі про це, цього вже буде досить. Говори до козопасів так, як ти говориш, коли звертаєшся до Бога, з глибини свого серця й тією самою мовою, якою ти говориш, коли звертаєшся сам до себе, наодинці зі самим собою і мовчки. Чим більше ці люди будуть занурені в життя плоті, тим чистішими й менш затуманеними будуть їхні мізки, і музика твоїх слів звучатиме в них набагато краще, аніж вона звучить у мізках бакалярів мистецтва. Бо не витончена риторика Дон Кіхота осяяла тоді свідомість козопасів, а споглядання того, як він сидить на перекинутому кориті, озброєний від голови до п’ят, зі справжнім списом у руці, а той факт, що вони дихали повітрям, у якому бриніли його слова, бринів його голос, сповнений любові й надії.

Думаю, не бракує тих, котрі вважають, що Дон Кіхот повинен був пристосуватися до публіки, яка його слухала, й порушити перед ними питання, які б торкалися проблем випасання кіз, і в такий спосіб підняти їх над їхнім низьким становищем козопасів. Це зробив би Санчо, якби йому вистачило на це мужності та рішучості, але наш кабальєро — ні. Дон Кіхот знав, що існує лише одне питання, для всіх одне й те саме, і те, що може підняти бідняка над його вбогістю, зможе також підняти багатія над його достатком. Від тимчасових засобів мало користі! Тим людям, які мають звичай пропонувати окремі специфічні ліки проти тих або тих конкретних хворіб, можна нагадати те, що сказав ґаучо Мартін Ф’єрро[49]:

Коли з вами говорять, мої любі й щирі козопаси, про проблеми випасання кіз, то знайте, що ці люди волають, аби своїми криками відвести вас від гнізда, в якому вони відкладають яйця.

А крім того, чи є сенс говорити лише про безпосереднє майбутнє, про яке наші слухачі почують із наших слів? Розглядаючи цю тему, маестро духу Алонсо Родріґес у XVII розділі першого трактату третьої частини своєї книжки «Розвиток християнської досконалості» каже нам, що «ні наші заслуги, ні досконалість нашого твору не залежать від того, чи хтось здобуде з них користь для себе, чи ні. До цього ми могли б додати ще одне твердження для свого втішання чи, точніше буде сказати, для того, щоб утішити нас у нашій невтішності, а воно полягає в тому, що наші заслуги й наша винагорода не тільки не залежать від того, чи зможемо ми навернути інших і чи наші зусилля принесуть багато плодів, а й у певний спосіб ми можемо сказати, що ми зробили більше й заслуговуємо на більше, коли зовсім не видно плодів нашої праці, які відразу впадали б у вічі».

І хіба ця промова Дон Кіхота до козопасів була менш героїчною і більш непотрібною, аніж та інша промова, яку поблизу Санта-Круса й у домі індіанки Капільяни[50] виголосив перед індіанцями Франсіско Пісарро, щоби пояснити їм основи християнської релігії та могутності короля Кастілії. Чогось він усе-таки досяг, бо індіанці, щоби підбадьорити його, тричі підіймали іспанський прапор. Розважання Пісарро не були цілком марними; не були вони марними й у Дон Кіхота.

Лукавий Сервантес справді називає промову свого героя «довжелезною й цілком зайвою», додавши, що козопаси слухали його «оторопіло й непорозуміло». Істина всієї історії криється саме в цих словах, бо якщо Дон Кіхотові вдалося привести їх у стан оторопіння своєю балачкою, то вона вже не була цілком марною. І те, що вона не була марною, підтверджується тим, як вони висловили йому схвалення й вирішили розважити його співом закоханого підпаска. Дух породжує дух, як буква букву, а плоть породжує плоть, ось так і промова Дон Кіхота породила спів під акомпанемент пастушого інструмента, що називався рабель[51]. Хай навіть народ і не розуміє, що ти йому говориш, але він це відчуває, потім починає й розуміти і, слухаючи, починає співати.

Але тоді як Дон Кіхот, натхнений видовищем смачних жолудів, виголошував перед козопасами свою довжелезну промову, то щó робив Санчо? «Санчо… лузав горіхи та час від часу прикладався до другого бурдюга, якого пастухи почепили на дубі, щоби вино не грілось». І думав про себе: отже, мені дістанеться все!

Що саме думав Санчо про промову свого пана, не відомо, але знаємо, що про неї думають наші сьогоднішні Санчо. Ті самі, які насамперед шукають так званих конкретних рішень, і коли вони погоджуються когось слухати, то чекають, які заходи запропонує він ужити проти лиха, що спостигло батьківщину, або проти якихось інших нещасть. Вони натренували свої вуха, слухаючи шарлатанів, які, сидячи в екіпажі на ринковій площі, продають пляшечки з будь-якими ліками, і тому як тільки хтось до них заговорить, вони сподіваються на те, що зараз він запропонує їм пляшечку з якимись ліками. Поки він говорить, вони мовчать і лузають горіхи та відразу запитують: ну, гаразд, а які ти нам запропонуєш конкретні заходи? Усі ці промови про золотий вік влітають їм в одне вухо, а з другого вилітають: усе, що їм треба, — це еліксир від зубного болю або ревматизму, або засіб виведення плям на одязі; відроджувальний відвар, католицький бальзам, антиклерикальний засіб, пластирі митний або наривний гідравлічний[52]. Усе це вони називають конкретними рішеннями. Їх не цікавлять ті промови, які виголошуються не для того, щоби щось попросити або запропонувати, і ті одкровення, які приносить зі собою внутрішня музика духу, вони неспроможні сприйняти. Зате вони не перестають слухати іншу музику, зовнішню, яка тішить їхній плотський слух, і це єдина радість, яку вони собі дозволяють. Говорити, звертаючись до них, є сенс лише тоді, коли ви хочете потішити їхній слух розміреними пасажами в барабанному ритмі або запропонувати їм якийсь рецепт проти домашніх або політичних проблем.

Конкретні рішення! О Санчо практичні, Санчо позитивні, Санчо матеріальні! Коли ви зможете почути мовчазну музику духовних сфер?

Важко говорити з тими Санчо, які народилися та виросли в місцях, де можна почути лише вуличні пересуди та проповіді, але ще важче говорити з бакалярами. Набагато ліпше мати своїми слухачами козопасів, які звикли чути голоси полів та гір. Інші ж просто не зрозуміють або зрозуміють хибно те, що ви їм кажете, бо вони приймають слова не у внутрішній тиші й не з непорочною увагою, і хоч би як ви загострювали свої пояснення, ви не зможете загострити їхнє розуміння.

На жаль, доводиться констатувати, що хоч би куди ви пішли в нашій Іспанії, пропонуючи людям істини свого серця, вони казатимуть вам, що або не розуміють, щó ви хочете їм сказати, або розуміють вас навпаки. І це має своє пояснення, а воно полягає в тому, що люди приходять почути це, або те, або інше, почути те, що їм уже було сказано, а не те, що їм кажуть. Одні з них вважають себе клерикалами, інші — антиклерикалами, ще інші — унітаріями або централістами, ще інші — федералами або регіоналістами, ті, що тут, — традиціоналістами, ті, що там, — прогресистами, і всі вони хочуть, аби до них зверталися однією з цих мов. Вони змагаються одні з одними, але змагаються так, як змушені змагатися між собою борці: на одному рівні й дивлячись один на одного, а якщо ти закричиш до них з іншого рівня, згори або знизу, то лише відвернеш їхню увагу від боротьби, але вони так і не зрозуміють, щó ти хочеш їм сказати. «Коли ми боремося, — кажуть вони, — то ми з радістю слухаємо голоси, які підбадьорюють нас криками: “Тримайся! Вперед!”, — або остерігають нас про небезпеку, волаючи: “Стережися! Назад!”, — але хто це такий, що з-поза хмар або з земних глибин кричить нам, аби ми підняли погляд чи то опустили його вниз? Хіба він не розуміє, що вороги тим часом можуть перетяти нам горло? Коли людина бореться, вона не може ні дивитися в небо, ні проникати поглядом у надра землі». Вони так кажуть, бо не розуміють, що ви пропонуєте їм мир, і кожен із суперників вважає, що ви на боці його противника. І нам не залишається нічого іншого, як звертатися до людей розважливих і говорити до них, навіть не намагаючись опуститися на їхній рівень: говорити до них більш піднесеним тоном, будучи переконаними, що навіть не розуміючи, що ми їм кажемо, вони нас розуміють.

Але Санчо, плотський Санчо, був більше налаштований поспати, аніж слухати пісні, не знаючи про те, що пісня має властивість навіювати сон.

Розділи XII і XIII

Саме тоді козопас Педро розповів Дон Кіхотові історію Хризостома й Марсели після короткої пересварки, коли вчений кабальєро кілька разів поправив кілька слів пастуха. Не станемо заперечувати, Дон Кіхот ставав дещо безцеремонним, коли йшлося про порушення літературного стилю.

Потім кабальєро поїхав подивитися, як ховатимуть Хризостома, що помер із кохання до Марсели, і коли він туди їхав, то зустрівся з Вівальдо й поговорив із ним про мандрівне рицарювання, професію якщо й не таку вузьку, як у ченців-картезіанців, то не менш потрібну, аніж вона, у світі, де лише приклад чогось недосяжного для більшості людей може навчити тих-таки мандрівних рицарів ставити перед собою вищу мету за ту, якої вони спроможні досягти. Так забіги коней, які слугують лише для виведення бігових коней, підтримують чистоту кінської породи, не допускаючи, щоби благородних тварин запрягали возити підводи або крутити корбу. Й обидві професії, а саме та, котра просить у неба благо для землі, і та, котра на ділі справджує те, чого вони просять, створюючи зі списом у руці Царство Боже, про настання якого ченці просять у своїх молитвах, однаково потрібні. «Ми немовби служителі Бога на землі, знаряддя його правого суду», — додав Дон Кіхот.

А чи, бува, не в тому, нещасливий кабальєро, корінь усіх твоїх подвигів, а разом із тим і твоїх невдач, що ти взяв на себе благородний гріх, через який ти хотів привести до слави свою Дульсінею, повіривши в те, що ти — служитель Бога на землі й знаряддя його правого суду? Це був твій прабатьківський гріх і гріх твого народу: колективний гріх, у безчесті та злі якого ти взяв участь. Твій народ також, зарозумілий кабальєро, повірив у те, що він служитель Бога і знаряддя, яким Він здійснює на землі Своє правосуддя, і заплатив дуже дорого за свою самовпевненість, і досі дорого платить. Він повірив у свою богообраність, і це наповнило його невиправданою гординею.

Але хіба ти мав якісь підстави не бути в цьому переконаним? Хіба не всі ми служимо Богові і правимо за ті знаряддя, якими Він здійснює на землі Своє правосуддя? І хіба переконаність у цій істині не є також тим надійним засобом, який очищає й ушляхетнює наші дії? Замість намагатися зробити щось відмінне від того, що ти зараз робиш, воюючи проти свого звичаю, переконай себе, що в усьому тому, що ти робиш, доброму чи поганому, як на твій погляд, ти є служителем Бога на землі та знаряддям, яким Він вчиняє правосуддя, і твої діяння відразу стануть добрими. Оцінюй їх так, ніби вони приходять від Бога, й у такий спосіб ти їх обожниш. Якщо той бідолашний чоловік, якого так звана природна зіпсутість або поганий характер перетворюють на бич для його ближніх, зуміє переконати себе, що цей бич укладено йому в руки Богом, то ті самі якості, що їх приписують його поганому характерові, почнуть здаватися йому добрими й позитивними.

Не варто надавати надто великого значення жалюгідному критерію, який примушує нас оцінювати людські дії за їхніми зовнішніми наслідками й тією тимчасовою шкодою, якої вони завдають тому, хто від них потерпає. Намагайтеся збагнути їхній внутрішній сенс і зрозуміти, яка глибина почуттів, думок і любові вміщується в тій істині, яка проголошує, що шкоду, завдану зі святими намірами, треба шанувати більше, аніж благо, спричинене порочними намірами.

Тебе ображають, народе мій, стверджуючи, що ти накидáв іншим свою віру вогнем і мечем, а сумний факт полягає в тому, що було зовсім не так, насправді твоя мета полягала не в тому, щоби комусь нав’язувати свою віру, а в тому, щоби відібрати золото в тих людей, які його накопичили: ти йшов грабувати, а не воювати за віру. Якби ж ти ходив у далекі краї лише з метою поширити свою віру… Я повстаю проти того, хто приходить з мечем у правій руці і книгою в лівій, прагнучи спасти мою душу супроти мого бажання, але, зрештою, він турбується про мене, і я для нього людина; але для того, хто приходить лише з наміром відібрати в мене мої монети, дурячи мене всілякими брязкітками та дрібничками, такий чоловік не вважає мене ні своїм клієнтом, ані своїм парафіянином, ані своїм покупцем. Сьогодні ми багато міркуємо про це і прагнемо до суспільства, в якому панував би досконалий порядок, і ніхто не міг би кривдити інших, але приходимо до того, що в нас ніхто не чинить зла, але й добре себе ніхто не почуває. Які жахливі умови життя! Який кошмар під тихою зеленню! Яке спокійне озеро затруєних вод! Ні, ні й тисячу разів ні! Бог помістив нас у світ, у якому всі почуваються добре, попри те, що всі чинять зло; світ, у якому люди, засліплені любов’ю, завдають одне одному штурханів і в якому всі ми мовчки страждаємо через те зло, якого ми несамохіть завдаємо іншим. Умій бути великодушним і нападай на свого брата; бий його і через ці удари передай йому свій дух. Існує щось набагато інтимніше, аніж те, що ми називаємо мораллю, а поліція має справу лише з тими проблемами, які стосуються законодавства; існує щось набагато глибше, ніж Десять заповідей, які є таблицею закону, всього лише таблицею, — і таблицею закону! Існує дух любові.

Ви скажете мені, що не можна почувати себе добре, не творячи добра, і що добрі діяння проростають, немов ізі ґрунту, з добрих почуттів, і тільки з них. Але я вам заперечу, пославшись на Павла з Тарса[53], що я не роблю того добра, яке хочу робити, а роблю те зло, якого не хочу робити, і додам, що ангел, який спить у кожному з нас, має звичай прокидатися, коли його будить звір, і, прокинувшись, він оплакує своє рабське становище і своє нещастя. Скільки добрих почуттів проростають із поганих діянь, на які штовхає нас звір!

Далі Дон Кіхот став говорити з Вівальдо про те, що мандрівні рицарі припоручають себе своїй дамі раніше, аніж припоручають себе Богові, й навів йому аргументи, про які вичитав у книжках, про те, що не можна бути мандрівним рицарем без дами серця, «бо як небові властиво і притаманно зорями сяяти, так само рицареві любити: в жодному романі ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то ніхто його й не вважав би за справедливого рицаря, а всі мали б за якогось виродка, що до фортеці рицарства не через браму ввійшов, а через загорожу, як злодій чи гультяй, перескочив».

Зверніть тут увагу на те, як із кохання до жінки проростає весь героїзм. З кохання до жінки проросли найплідніші та найшляхетніші ідеали, з кохання до жінки утворилися найвеличніші філософські ідеї. У коханні до жінки закорінене прагнення до безсмертя, бо саме в ньому інстинкт продовження роду перемагає і підкоряє собі інстинкт самозбереження, протиставляючи в такий спосіб сутнісне просто видимому. Прагнення до безсмертя приводить нас до кохання до жінки, і саме тому Дон Кіхот поєднав у Дульсінеї жінку зі Славою, а що він не міг продовжити себе з її участю в дитині з плоті, то він намагався обезсмертити себе в ній через подвиги духу. Він був закоханий, але був закоханий невинно й цнотливо, як він сам сказав за іншої нагоди. Чи міг він зі своєю невинністю та цнотливістю досягти мети, яку ми ставимо перед собою в коханні? Звичайно ж, міг, бо довговічні духовні діти народилися з його любові до Дульсінеї. Якби він був одружений, то не міг би бути таким божевільним: діти з плоті утримали б його від героїчних подвигів.

Йому ніколи не перешкоджала в його намірах турбота про жінку, яка обламувала крила багатьом іншим героям, бо, як каже апостол Павло (1 Кор. 7. 33), «одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині, і він поділений».

Навіть чоловік, який перебуває на найвищих щаблях духовного ордену й не зносить у собі найменшого лукавства, може шукати підтримку в жінці, як шукав її Франциск Ассізький у Кларі[54]; але Дон Кіхот шукає в дамі опертя своїм думкам.

Але як справді жінка може стати на заваді намірам чоловіка! Іньїґо де Лойола не хотів, аби до його ордену приймали жінок (Ріваденейра, книга III, розділ XIV), і коли донья Ісабель де Росель[55] спробувала організувати спільноту жінок, що увійшла б до ордену єзуїтів, Лойола домігся, щоби папа Павло III[56] у своїх апостольських посланнях від 20 травня 1547 року звільнив її від цього обов’язку, бо «цьому невеличкому ордену, — стверджував Іньїґо, — не годиться брати під свою спеціальну опіку жінок, які дали обітницю послуху». І річ була зовсім не в тому, що він зневажав жінку, адже він віддавав їй шану навіть у тому, що вважають у ній найбільш ницим і підлим; і якщо Дон Кіхотові допомогли вдягти рицарський обладунок, підперезатися мечем і начепити остроги дві гулящі жінки, то Іньїґо де Лойола супроводжував власного персоною до Рима «пропащих жінок публічної поведінки», щоб улаштувати їх «у монастир Святої Марії або в дім якоїсь порядної й шанованої сеньйори, де їх навчили б правил доброчесності» (Ріваденейра, книга III, розділ IX).

Дон Кіхот був закоханий, але закоханий невинно й цнотливо, і не з обов’язку, що вимагає від мандрівних рицарів мати даму, якій вони присвячували б свою любов — хоч він так і казав, але, як побачимо, його почуття були іншими, — не для того, щоби виконати ритуал. І, мабуть, знайдеться не один такий легковажний молодик, який побачить у цьому причину менше шанувати Дон Кіхота, бо є чимало людей, які визначають переваги чоловіка за його спроможністю домагатися успіху в любові: тобто успіху в тому, що ми називаємо любов’ю в певний період свого життя. Не пам’ятаю, хто саме сказав, але сказав дуже добре, що для тих, котрі люблять багато, любов — любов до жінки, само собою зрозуміло, — є чимось підпорядкованим і вторинним у житті, зате вона головне в житті тих, котрі люблять мало. Є люди, котрі судять про свободу чийогось духу по тому, як той хтось почувається, коли доходить до любові: наприклад, деякі неодружені чоловіки вважають, що цінність поета визначається тим, як він спроможний любити.

Що сказав би невинний і цнотливий Дон Кіхот, якби, повернувшись у світ, він побачив усю ту безліч заохочень до плотської втіхи, якими намагаються збити любов із правильного шляху? Що він сказав би про всі ці фотокартки жінок легкої поведінки у провокативних позах? Немає підстав сумніватися, що, спонукуваний своїм коханням до Дульсінеї, своїм шляхетним і чистим коханням, він зруйнував би всі ті прилавки та кіоски, на яких розкладають і в яких виставляють усе це свинство, як учинив він із вертепом Педро. Вони хочуть примусити нас відмовитися від кохання до Дульсінеї, від любові до Слави. Закликаючи нас розмножуватися, вони віддаляють нас від справжнього увічнення. Бо, думаю, нам таки варто відмовитися від розмноження плоті й зосередити свою увагу на увічненні свого духу.

Дон Кіхот любив Дульсінею любов’ю завершеною й досконалою, любов’ю, що не ганяється за егоїстичною власною насолодою. Він віддавався їй, не претендуючи на те, щоб і вона їй віддавалася. Він виїхав у світ здобувати славу й лаври для того, щоби потім скласти їх до ніг своєї коханої. Дон Хуан Теноріо[57] завжди намагався підкорити собі жінку для того, щоби заволодіти нею і задовольнити свій апетит, його любов цілком задовольнялася цим оволодінням і бажанням, аби всі про це знали. З Дон Кіхотом було цілком інакше. Дон Кіхот поїхав не в Тобосо, щоби звабити її там, ні, він поїхав у світ, аби завоювати його для неї. Чим є те, що ми зазвичай називаємо коханням, як не жалюгідним взаємним егоїзмом, в якому кожен із коханців шукає лише власного задоволення? І хіба той акт найвищого єднання вельми часто не роз’єднує їх саме на цьому найвищому рівні? Дон Кіхот кохав Дульсінею коханням завершеним, нічого не вимагаючи від неї у відповідь: віддаючи себе їй цілком і повністю.

Дон Кіхот любив славу, втілену в жінку. І Слава відповідала йому. Дон Кіхот глибоко зітхнув і промовив: «Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що я їй слугую», — і все те, що ми читаємо далі. Атож, мій Дон Кіхоте, атож: твоя люба ворогиня Дульсінея несе зі собою славу твого божевільного кохання. «Рід її ведеться не від старожитніх римлян Курціїв, Каїв і Сціпіонів, ані від новочасних фамілій Колонна та Орсіні», ні від жодної зі знаменитих родин, які Дон Кіхот називає Вівальдо; ні, «вона походить із роду Тобосів ламанчських; хоч рід той і не стародавній, та може дати гідний почин найславнішим родинам потомних віків». Цими словами нас навчає премудрий ідальго, що коріння своєї слави треба шукати на своїй рідній землі й у ту історичну добу, в якій ти живеш. Лише та слава відзначається тривалістю у віках та на широких просторах, яка ґрунтується на власному місці й у власному часі, яка в них живе і їх наповнює. Універсальне перебуває в суперечності з космополітичним. Що тісніше пов’язана людина зі своєю країною і своєю епохою, то більше вона належить усім країнам і всім епохам. Дульсінея походить із Тобосо й належить Тобосо.

А зараз, мій Дон Кіхоте, дозволь мені побути з тобою на самоті, бо я хочу, щоби ми щиро поговорили віч-на-віч і сказали один одному те, в чому багато людей не сміють признатися навіть самим собі. Чи справді то була любов до слави, що спонукала тебе втілити в образі Дульсінеї Альдонсу Лоренсо, в яку свого часу ти був закоханий, чи це твоя нещаслива любов до гарненької сільської дівчини, та любов, про яку вона ніколи не знала і якої ніколи не помічала, і яку ти зумів перетворити на любов безсмертну? Знай, мій добрий друже ідальґо, мені відомо, як сором’язливість підкоряє серця героїв, і нічого дивного немає в тому, що коли ти палко закохався в Альдонсу Лоренсо, ти ніколи так і не зважився розповісти їй про своє кохання. Ти був неспроможний зламати сором’язливість, що бронзовою печаттю стуляла тобі уста.

Ти сам розповів про це Санчо, взявши його за свого повірника, коли залишився відбувати покуту в горах Сьєрра-Морена (розділ XXV): «Зрештою, і кохання наше було цілком платонічне й не сягало понад сором’язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що за дванадцять років, коли я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, й за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три-чотири. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки — Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова». Він бачив її лише разів чотири за дванадцять років! І яким жарким мало бути полум’я, що не згасало протягом дванадцяти років, підживлене лише чотирма поглядами, і то кинутими здалеку! Ти був закоханий, Дон Кіхоте, протягом дванадцятьох років, і на той час ти вже наближався до п’ятдесяти. Отже, ти закохався десь уже майже в сорок. Що відомо молодим хлопцям про те полум’я, яке спалахує в самому розквіті зрілого віку? І твоя сором’язливість, твоя незрівнянна сором’язливість ідальґо, чия молодість залишилася далеко позаду!

Погляди, кинуті зі самої глибини серця, зітхання, приглушені, щоби вона не почула жодного з них, подвоєна швидкість ударів твого серця, яке потрапляло в полон її чарів кожного з цих чотирьох разів, коли ти наважувався нишком подивитись на неї. І ця стримувана любов, любов, що уривалася посеред своєї течії, бо ти не знаходив у собі ні енергії, ні відваги, щоби спрямувати її потік до природного завершення, саме ця любов, мабуть, і збурила тобі душу і стала джерелом твого героїчного божевілля. Хіба не так, мій добрий кабальєро? Можливо, ти й сам про це не здогадувався.

Заглянь у свою власну душу, заглянь у саму її глибінь пильним оком. Буває таке кохання, що, мов закуте в посудину, не може проломитися назовні й виливається всередину; а буває таке кохання, що в ньому неможливо зізнатися, невблаганна доля пригнічує й не випускає його з того гнізда, в якому воно проростає: власна надмірна сила заморожує його й замикає всередині, власна фатальна грандіозність підносить його і звеличує. І замкнене там, соромлячись себе самого й ховаючись від себе самого, змагаючись із тугою і смертю, бо не може розквітнути при світлі дня й на очах у всіх, і ще менше — принести плоди, воно перетворюється на пристрасть до слави, безсмертя та героїзму.

Скажи мені, мій Дон Кіхоте, скажи мені, поки ми наодинці з тобою: та незламна відвага, з якою ти здійснював свої подвиги, чи не була вона вибухом того тривожного й пригніченого в собі кохання, в якому ти не наважився признатися Альдонсі Лоренсо? Якщо ти був такий хоробрий перед усіма, то чи не тому, що ти показав себе боягузом перед метою своїх мрій? З найглибших глибин твоєї плоті тебе атакувало палке бажання продовжити себе, засіяти землю своїм насінням; твоє життя, як і життя всіх чоловіків, полягало в тому, щоби зробити життя вічним. А що тобі не вдалося віддати своє життя, щоби розчинити його в коханні, то ти надумав продовжити його в людській пам’яті. Як бачиш, кабальєро, прагнення до безсмертя — це не тільки прагнення продовжити рід.

Чи не тому ти став заповнювати своє дозвілля читанням рицарських романів, що виявився неспроможним зламати свою наполохану сором’язливість і наповнити його любов’ю та пестощами тієї дівчини-селянки з Тобосо? Чи не шукав ти в цьому наполегливому читанні засобів пригасити те полум’я, що спопеляло твою зранену душу? Лише нещасливе кохання спроможне принести духовні плоди. Лише тоді, коли для кохання закриті шляхи його природного розвитку, воно бризкає фонтаном у небо; лише земна безплідність приносить плоди у вічності. А твоє кохання, мій Дон Кіхоте, було нещасливим через твою нездоланну та героїчну боязкість. Можливо, ти боявся осквернити його, освідчившись тій, котра розпалила його пожежу; можливо, ти боявся першим заплямувати його, а потім змарнувати його і втратити, якби воно прийшло до свого вульгарного й узвичаєного завершення. Ти боявся вбити власними руками чистоту своєї Альдонси, вихованої її батьками у великій скромності та усамітненні.

А тепер скажи мені, чи знала Альдонса Лоренсо про твою доблесть і твої подвиги? Безперечно, якби вона про них знала, то це принесло б їй певну розвагу, бо їй було б про що базікати під час своїх вечірніх та денних розмов із приятельками та сусідками. Було б цікаво послухати, як Альдонса Лоренсо вже у свої похилі роки, сидячи біля свого домашнього вогнища поміж онуків або надвечір зі своїми балакучими кумоньками, розповідала б про пригоди та походеньки такого собі бідолашного Алонсо Кіхано, доброго чоловіка, що виїхав у світ зі списом напереваги воювати зі злом, присвятивши свої подвиги такій собі Дульсінеї з Тобосо! Чи пригадалися б їй тоді твої боязкі погляди, відважний кабальєро? Чи не сказала б вона собі десь нишком і наодинці зі собою, десь у самій глибині своєї душі: «Це через мене він схибнувся розумом»?

Ти можеш не відповідати на моє запитання, мій Дон Кіхоте, бо я чудово розумію, що то означає приносити на вівтар жертву і знати, що бог, якому той вівтар поставлено, навіть не знає про твою жертву. Я тобі вірю, хоч ти мені в цьому й не присягався, я тобі вірю твердо й без жодних сумнівів: у світі є чимало Альдонс Лоренсо, які надихають на нечувані подвиги своїх Алонсо Кіхано й потім помирають спокійно та в мирі зі своєю совістю, нічого не знаючи про те, що саме їм присвячені були ті подвиги.

Великою є пристрасть, яка проривається в широкий світ, розхитує закони, ламає правила й бурхливо розливається по світу, але вона є ще більшою, коли, боячись скаламутити себе багнюкою земель, через які має прокотитися її шалений потік, вона завихрюється, згущується й зосереджується в самій собі, наче хоче себе поглинути, намагається розпастися, але марно, і повертається всередину та перетворює серце на неозору пустку. Хіба з тобою не сталося саме так?

А зараз підійди до мене ще ближче, мій Дон Кіхоте, і скажи мені так, аби тебе почуло лише моє серце: а потім, коли тебе звеличила Слава, чи не зітхав ти глибоко у своїй душі, згадуючи про те кохання, яке прийшло до тебе у твоїй зрілості? Чи не віддав би ти всю свою Славу за один погляд, тільки за один ніжний погляд Альдонси Лоренсо? Якби вона, мій бідолашний ідальго, якби вона помітила твоє кохання, сповнилася співчуттям до тебе, і прийшла до тебе одного дня, й розкрила тобі свої обійми, й розтулила губи, кличучи тебе своїм поглядом, якби вона віддалася тобі, вкинувши тебе у стан глибокої радості й сказавши тобі: «Я зрозуміла, що ти кохаєш мене, йди до мене і не страждай», — чи став би ти шукати способу, щоб обезсмертити своє ім’я і здобути славу? Але в такому разі чи не розвіялося б умить твоє зачарування? Мені здається, що тепер, коли ти носиш у своїх грудях свою Дульсінею, і вона переносить пам’ять про тебе зі сторіччя в сторіччя, мені здається, що тепер тебе огортає певна меланхолійна туга на думку, що ти вже не можеш ані відчути на своїх грудях обійми, ні на своїх губах поцілунок Альдонси, цей поцілунок, який помер, ще й не народившись, ці обійми, які мали стати вічними, але так і не відбулися, цей спогад про потаємну надію, якою ти мовчки втішався на самоті зі собою.

Скільки бідолашних безсмертних смертних, спогад про яких зберігається в пам’яті людей, віддавали це безсмертя імені та слави за один поцілунок, за один тільки поцілунок, про який вони мріяли протягом усього свого смертного життя! Повернутися до життя видимого й земного, знову зустрітися з величною миттю, яка, здійснившись одного разу, більше не повертається, зламати ганебний страх, переступити через неясне відчуття поваги або порушити закон і після цього навіки розчинитися в обіймах жаданої!..

Тоді як Дон Кіхот розмовляв із Вівальдо про Дульсінею Тобоську, Санчо, добрий Санчо, думками своїми підтвердив, що здатен на дивовижну віру. Як ото Симон-Петро, який навіть попри своє бажання поставити шатра на вершині гори Фавор, аби жити там спокійно й без страху, і попри відмову від свого Вчителя, був тим, хто ставився до Нього з найпалкішою вірою і палко його любив, так і Санчо ставився до Дон Кіхота з вірою, яка не знала сумнівів. Тому коли всім, хто слухав розмову між Вівальдо й кабальєро, «і навіть козарям та вівчарям, ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома, один лише Санчо Панса, — розповідає нам Сервантес, — брав за щиру правду все, що пан його торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що». О добрий Санчо, о хоробрий Санчо, о донкіхотський Санчо! Твоя віра тебе врятує. Бо якщо дуркуваті толедські торговці просили Дон Кіхота, як колись юдеї просили Ісуса, подати їм якийсь сигнал, аби вони могли повірити, показати їм портрет тієї сеньйори, хай навіть він буде розміром, як пшеничне зерно, то героїчний Санчо думав, що його пан каже правду, хоч він і знав, хто такий Дон Кіхот, і знав його змалечку. Люди легковажні, мій героїчний Санчо, не хочуть бачити велич твоєї віри й міцність твого духу, вони недооцінюють і обмовляють тебе, приписуючи тобі те, чого ти ніколи не мав. Вони не хочуть знати, що твоя простота так само безумна, так само героїчна, як і божевілля твого пана, бо ти повірив у нього. І вони виявилися здатними тільки на те, щоб докоряти тобі за ту простоту, з якою ти в усе це повірив. Але ти не був таким уже й простаком, і твоя висока віра не була сліпотою людини одуреної, доказом чого можна вважати той факт, що ти «сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення й такої принцеси». Віра має таку властивість, що її досягають поступово, але досконало. І ти, Санчо, зрештою, повіриш у свою сеньйору Дульсінею Тобоську, і вона візьме тебе за руку й поведе через поля вічності.

Розділ XV

По закінченні епізоду з Марселою Дон Кіхот із Санчо Пансою знову опинилися лише вдвох на дорогах світу. Вирішивши знайти пастушку Марселу й запропонувати їй свою допомогу, Дон Кіхот заїхав у гай, у якому вона зникла, і через дві години марних пошуків вони зупинилися на покритій зеленою травою галявині, де спішилися, разом попоїли і лягли відпочити, пан та його зброєносець.

Росинант, відпущений на волю попастися, відчув поблизу запах кількох галісійських кобил, яких пригнали сюди пастися погоничі з Янгуаса, але коли він до них наблизився, вони стали хвицатися й кусати його, а двоє погоничів довершили справу: вони так змолотили бідолаху киями, що той беркицьнув на землю ледь живий. Коли Дон Кіхот побачив, яку наругу чинять його коневі, і то не рицарі, а якісь лайдаки та голота — коли він спішився з коня, сліпота божевілля його покинула, — то він покликав на допомогу Санчо, але той звернув увагу на те, що ворогів перед ними аж двадцятеро, а їх лише двоє чи, точніше кажучи, півтора.

«Я один за сотню стану, — заперечив йому Дон Кіхот і, недовго думавши, добув меча й кинувся на ян-гуасців; заохочений і запалений пановим прикладом, Санчо Панса зробив так само». Тут нам залишається лише висловити захват перед героїзмом Дон Кіхота, що надихався вірою «я один за сотню стану», та перед героїзмом Санчо Панси, який надихався вірою в те, що його пан «стане за сотню». Віра Санчо в Дон Кіхота може здатися ще більшою, аніж віра його пана в себе самого. «Я один за сотню стану, — і, недовго думавши, він добув меча й кинувся на янгуасців». Коли віриш у те, що ти станеш за сотню, навіщо зайві думки чи розмови? Справжня віра не вдається до міркувань і не вважає за потрібне розмовляти навіть сама зі собою.

Янгуасці, побачивши, що їх так багато лише проти двох, похапали киї і стали молотити їх так щиро й завзято, що обидва наші герої попадали на землю, й це стало кінцем тієї пригоди.

І тоді Санчо попросив у свого пана бальзам Ф’єрабраса, а Дон Кіхот висловив ту глибоку думку, що це з його вини їх так тяжко побили, бо не варто було йому підіймати меч проти людей, що не були озброєними рицарями, як ото він, і порадив Санчо здійснювати правосуддя в таких випадках власною рукою. З людьми, що не є озброєними рицарями, з тими, в кому не палахкотить, як у тобі, світло тверезого розуму, а на яких падають лише його відблиски, з такими людьми ніколи не вступай у дискусію, мій читачу. Скажи їм своє слово і йди своєю дорогою, а вони нехай собі роблять, що їм заманеться.

І ще глибшу думку, аніж його пан і володар, висловив Санчо, коли сказав, що він чоловік тихий, сумирний і поступливий, і «на всяку кривду незлобивий, бо має жінку й діток, а їх же треба якось годувати». О розважливий і вельми обачливий Санчо! Якби ти лишень знав, скільки досі існує людей, котрі, маючи дружину й дітей, яких треба годувати й виховувати, вважають, проте, що для них головне — честь і гідність, хоч таку розкіш можуть собі дозволити лише люди багаті, які можуть сподіватися на те, що їхні жінки та їхні діти не помруть із голоду навіть тоді, коли вони залишать їх вдовами й сиротами, бо їхній статок від цього не зменшиться. Такою була, друже Санчо, як розповідають, бо я про це мовчу, помилка твого народу, і вона полягала в нерозумінні того, що честь триває доти, доки твій гаманець залишається повним. Такої витонченої і шляхетної помилки припустився також твій пан, і він досі в ній пробуває, переконуючи тебе, що, побитий і повалений на землю, ти повинен піднятися і виявити мужність та хоробрість для того, щоб уміти нападати й захищатися, і тоді в той день, коли ти найменше цього сподіватимешся, ти побачиш себе губернатором острова.

Зараз під твоє врядування хочуть віддати Марокко й наводять тобі ті самі аргументи, які наводив твій пан. Серед яких є й надзвичайно цінні, як, скажімо, аргумент про мінливість долі. Тож не слухай, друже Санчо, ті розмови, в яких ідеться про народи сильні й народи вмирущі, бо світ робить чимало несподіваних обертів, і те, що не дозволяє тобі досягти тріумфу у твоєму приватному житті сьогодні, може стати надзвичайно сприятливим фактором для твого тріумфу в майбутньому. Головне — зберігай терпіння, а з терпінням приходить і успіх. Твоє терпіння варте більшого, ніж усі розмови твого пана про те, що ви вийшли з тієї бійки з янгуасцями потовчені, але не зганьблені, бо зброя, яку могли застосувати проти вас ті люди і якою вони вас побили, була всього-на-всього лише киями. «Скільки собі пригадую, ні в кого там не було меча, шпаги чи кинджала», — такими втішними словами намагався заспокоїти свого вірного зброєносця Дон Кіхот.

Розповідають, ніби Філіп Другий сказав, коли довідався про поразку своєї Непереможної Армади, що він послав її воювати не проти стихій; а коли нас було розбито востаннє в морській битві[58] гарматами ворожої Армади, то тебе переконували, друже Санчо, що нас перемогли не доблестю, а наукою та багатством. Але ти смієшся з розповідей та чуток, слухаєш, мовчиш і чекаєш. Чекай і далі, бо твоя сила — завжди в чеканні. Ти не завдав собі клопоту думати, утратив ти свою честь чи ні, коли тебе змолотили киями, ти настроївся тільки на те, щоб якось витерпіти біль від ударів, і тут ти мав велику слушність, тому що біль від ударів минає, а повернути втрачену честь набагато важче, і хто думає тільки про те, що біль скоро минеться, той уже його переміг, зробивши його для себе скороминущим. І добре висловився твій пан, коли сказав тобі, що «нема такого горя, щоб його час із пам’яті не стер, такого болю, щоб його смерть не втамувала», і саме в цьому слід шукати джерело своєї сили — зберігати терпіння й шукати розради в ньому.

Після цих та інших розмов Санчо підсадив Дон Кіхота на свого віслюка, і вони поїхали далі, поки добулися до якоїсь корчми.

Розділ XVI

Тут Дон Кіхотові знову пощастило зустріти жінок, які виконали перед ним свої жіночі обов’язки, жінок співчутливих і побожних, отож корчмарівна, її донька та служниця Маріторна зробили йому ліжко, хоч і дуже погане, а тоді обліпили його пластирями згори донизу. Дон Кіхот щиро подякував їм за це, назвавши корчмарівну «прекрасною сеньйорою», а корчму перетворивши у своїй уяві на замок, з чого жінки здивувалися неабияк, бо їм здалося, що вони мають справу з якимсь іншим чоловіком, аніж той, чиї болячки вони лікують, і вони мали всі підстави так подумати.

Саме тоді нашому ідальґо примарилося, ніби він прибув до якогось пишного замку, а каштелянова донька несподівано закохалася в нього й пообіцяла вночі прийти до нього потай від батька й матері. Але натомість на те горище, де вони спали, прийшла служниця Маріторна, щоби задовольнити плотські потреби погонича мулів, але натрапила на нашого високодуховного кабальєро, який почав із нею вишукану вибачливу розмову, спочатку пояснивши їй, що був такий слабкий і побитий, що навіть якби хотів, то не зміг би задовольнити її бажання, а головне, що до цього долучалася ще й інша неможливість, бо він присягнув на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській, і якби не ці перешкоди, то він не був би таким нерозумним рицарем, аби пропустити таку щасливу оказію, даровану йому долею.

Такою була витончена доблесть і гідна всякої похвали цнотливість нашого рицаря, яку більшість людей сприймали як божевілля й дурість. І ця доблесть, як то й ведеться, дістала свою винагороду кулаками та копняками, якими почастував Дон Кіхота брутальний погонич, що розпалився від чистої хоті. На шум і галас прибіг ще й корчмар, який і від себе надавав бідолашному рицареві тих стусанів, про які розповідає нам Сервантес.

Розділ XVII

Коли йдеться про чари, то вони не повинні викликати в нас ні гніву, ні досади, бо позаяк вони невидимі й фантастичні, то годі дізнатися, кому за них можна помститися, хоч би як ми шукали. Якої ж глибини мудрості досяг ти, о чудесний кабальєро, мудрості, яка полягає в тому, що ти вважаєш невидимими й фантастичними події, які відбуваються в цьому світі, й тому, що ти сприймаєш їх саме так, у тебе немає жодних підстав для невдоволення ними!

Бо що, як не «рука якогось потворного велетня», могло зацідити тебе в щелепу так, що ти юшкою вмився, коли вся твоя увага була зосереджена на любій розмові з каштеляновою дочкою? Тут ідеться про речі не цього світу, і варто пригадати, як однієї ночі 1541 року, коли Іньїґо де Лойола спав, демон хотів його задушити, — так розповідається в розділі IX книги V його «Житія», — й він тоді зазнав такого відчуття, ніби людська рука здавила йому горлянку, не даючи ні вдихнути повітря, ні «промовити найсвятіше ім’я Ісуса». Або пригадаймо ту іншу подію, про яку розповів брат Хуан Пауло Ріваденейрі і яку той включив до того самого розділу своєї книжки, там ідеться про те, як він «за своїм звичаєм спав однієї ночі» під покоями Лойоли й, несподівано прокинувшись, почув удари бичем і кулаком, що сипалися на отця, і почув також, як отець стогне і скрикує. Підхопившись на ноги й забігши до його спальні, брат Хуан Пауло побачив, що отець сидить у ліжку, обіймаючи ковдру, і запитав у нього: «Що тут сталося, отче, чому я чув такі дивні звуки й бачу вас тепер у такій позі?» «А що тобі вчулося?» — запитав його той. Брат Хуан Пауло про все йому розповів, а отець лише сказав: «Іди-но спати».

Отже, в таких випадках ідеться про речі не від цього світу, і щоб вилікувати їхні наслідки, вистачає Ф’єрабрасового бальзаму. Та, на жаль, він корисний лише для рицарів, і ви вже могли в цьому переконатися, побачивши, як він подіяв на Санчо.

Незабаром по тому Дон Кіхота пощастило переконати, що він перебув ніч у корчмі, а не в замку: для цього вистачило одного корчмаревого слова, і це вкотре засвідчило, наскільки розважним був він у своєму божевіллі. Але навіть тоді він, зберігаючи вірність рицарському звичаю, відмовився заплатити за нічліг, і за це кілька лобуряк спіймали Санчо, кинули його на хазяйську ковдру й почали високо на ній підкидати. Після цього співчутлива й побожна Маріторна почастувала його вином, нехай їй заплатить за це Бог, адже вона виявила великодушність і щедрість. Вона багато любила, хоч і по-своєму, як і всі, а за це їй можна пробачити розваги з погоничами, бо, зрештою, вона це робила від щирої доброти серця.

Повірте, що щедра астурійська дівчина більше прагнула дарувати втіху, ніж одержувати її, і коли віддавалася, то, як це трапляється з багатьма Маріторнами, робила це для того, щоби позбавити чоловіків надмірних страждань. Вона прагнула очистити погоничів від хоті, яка туманила й забруднювала їм уяву, і зробити їх придатнішими для праці. «А дівка то була така, — пише Сервантес, — що вже як кому пообіцяє, то слово своє неодмінно справдить, хоч би вона його десь у темному лісі без жодних свідків давала, бо, бачите, дуже своїм шляхтянством чванилась». Вона давала

хоч і не читала Камоенса, в чиїх «Лузіадах» подається ця філософська сентенція (IX, 76). І завдяки своїй некорисливій щедрості, не прагнучи до пороку й не вдаючи манірну невинність, ця астурійська дівчина ввійшла в безсмертя. Вона жила по той бік невинності й по той бік порочності, яку породжує її втрата.

Повірте мені: у цій книжці мало можна знайти уривків, які були б цнотливішими за цей. Маріторна не належала до тих дівчат, які, щоби не працювати або з чиєїсь вини, торгують своїм тілом, не була вона й розпусницею, яка зачаровує чоловіків, розпалюючи в них хіть, аби звести їх із правильного шляху й відвернути їм увагу від праці; вона чиста й розважлива служниця заїзду, яка працює, і служить, і полегшує життя подорожнім, знімаючи з них напругу, щоб їм було легше й приємніше продовжити свої мандри. Вона не розпалює бажання, а, навпаки, гасить ті, що їх розпалили інші жінки, наділені меншою щедрістю, або ж ті, що виникли від надуживання плотськими розвагами. І, повірте, коли ми говоримо про гріховність, то набагато гріховніше просто розпалювати бажання, маючи собі на меті саме розпалювати їх, як це робить кокетка, а не гасити ті з них, які розпалила інша. Маріторна грішить не з неробства й хоті, і не з розбещеності: тобто вона грішить ледь-ледь. Вона не намагається жити не працюючи, не намагається зваблювати чоловіків. Під її грубою нечистотою ховається чисте дно.

Вона по-доброму повелася з Санчо, який поїхав із корчми дуже втішений тим, що йому не довелося платити.

Розділ XVIII

І повернувся Дон Кіхот до того джерела, звідки черпав усю свою силу, тобто до погляду на людей, що підкидають тебе на ковдрі та молотять киями, як на «привидів або тогосвітніх істот». Не переймайся тим, що може статися з тобою на цьому світі, світі видимостей; чекай сутнісного й ховайся від усього неістотного на дні твого божевілля. Такою є віра, коли вона глибока і справжня. Ця віра, проте, ослабла в Санчо, котрий чув, як ті, що підкидали його на ковдрі, називали один одного людськими іменами, а тому він прийняв їх за людей із плоті й кісток, і цього було досить, щоб він став намовляти свого пана повернутися додому, адже треба було й про господарство подбати — надійшов-бо вже час жнив.

Але його пан доклав усіх зусиль, аби укріпити свого вірного зброєносця у вірі, хоч той і заперечував, наводячи як аргументи те, що бачив на власні очі, й те, що відчув на своїх ребрах. Та коли Дон Кіхот заговорив про Амадіса, то його джура замовк. І правильно ти зробив, Санчо, що дав себе переконати, бо коли нас кривдять, підкидають на ковдрі або глузують, нас опановує невтримний гнів, який завдає нам надто великого клопоту. У таких випадках нас могла б заспокоїти хіба що смерть наших ворогів.

І тут сталася пригода з двома отарами овець, що здалися Дон Кіхотові двома арміями, й він описав обидві з такою точністю, ніби носив у собі справжній реальний світ. Але добрий Санчо, який був цілком занурений в інший світ, у світ видимий, нічого такого не побачив — «мабуть», він був зачарований. О наш чудовий Санчо, і яка могутня віра ховається в цьому «мабуть»! Саме з «мабуть» починається віра, яка вирятовує: той, хто сумнівається в тому, що він бачить, сумнівається бодай на одну крихту, зрештою, повірить у те, чого він не бачить і ніколи не бачив. Ти, Санчо, не чуєш нічого, крім бекання овець та баранів, але слушно сказав тобі твій пан: «Санчо, ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, якими вони є насправді».

Атож, саме страх, страх перед смертю і страх перед життям, перешкоджає нам правильно бачити й чути; тобто через нього ми нічого не чуємо й нічого не бачимо в сутнісному світі віри. Страх затуляє від нас істину, і той самий страх, коли він згущується в тривогу, нам її відкриває.

Дон Кіхот наказав Санчо відійти вбік, бо той, хто спроможний бачити лише очима плоті, радше заважає, аніж допомагає у пригодах, і, не дослухаючись до голосів, що були наповнені земним змістом, атакував військо Аліфанфарона Трапобанського. І став колоти баранів своїм списом, як Пісарро та його вояки кололи на подвір’ї Кахамарки служителів Інки Атауальпи, які навіть не захищалися. Але не так повелися чабани трапобанського війська, які «повідв’язували свої швиґалки і стали швиґати в нього камінням завбільшки з кулак» і збили його з коня.

Отже, наш кабальєро знову простягся всім тілом на землі, певно, щоби, доторкнувшись до неї, набратися нових сил, як Антей. Та коли він отак лежав на землі, до нього долинув голос здорового глузду, що злетів із уст Санчо й висварив його за нерозважливу поведінку, бо він бився з вівцями, втім він протиставив свою віру тим злим чарам, які його переслідували. І став утішати Санчо, чия віра знову захиталася, євангельськими словами.

А далі їх чекала пригода з мерцем, і хоч від фантастичного видіння, яке постало перед ними, волосся на голові в Дон Кіхота стало сторчма, він усе ж зумів подолати свій страх перед цим фантастичним, хоч і не признав його чимось реальним, і завдяки цій перемозі над собою примусив утікати потороч у білих балахонах, які прийняли Дон Кіхота за самого диявола з пекла. Фантастичне можна подолати лише фантастичним; страхітливе — лише страхом. І сам страх, якщо не вбиває свою жертву, досягає такого пункту, що звеличує її й, переходячи через стан тривоги, обертається на доблесть.

Саме під час тієї фантастичної пригоди Санчо нагородив Дон Кіхота званням «Рицар Сумного Образу».

А потім вони поїхали долиною, де чекала їх пригода із сукновальнею, в якій Дон Кіхот мав намір померти смертю героя, щоб обдарувати свою сеньйору Дульсінею вічною славою. А нестійка віра вклала в уста Санчо зворушливі слова, якими він хотів відмовити свого пана від цього наміру. А що ці слова не дали бажаного результату, то Санчо довелося вдатися до хитрощів і спутати Росинантові ноги. І відбулося також усе те інше, про що розповідає нам Сервантес, аж поки нарешті розвиднілося, й вони побачили, в чому була причина того жахливого гуркоту, що їх так налякав, і Санчо посміявся зі свого пана, який ушанував його за це двома ударами списа по спині, супровівши своє покарання дуже глибокою сентенцією:

«Ти жартуєш, а я ні. А ходіть-но сюди, куме-жартуне! Ти думаєш, може, якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу й одваги ринутись до бою й переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов’язаний знати всі на світі звуки й розрізняти, котрі од сукновальні, котрі ще од чого?»

Питання досить очевидне. Для того, щоби виправляти зло у світі, відродити рицарство й запровадити добро на землі, не конче вміти відрізняти звуки й знати, котрі з них від сукновальні, а котрі — ні. Таке вміння не має стосунку до героїзму, а знання, що для цього потрібні, нічого не додають до сукупності того загального добра, яке ми маємо у світі. Справжній рицар повинен дослухатися лише до свого серця й уміти розрізняти ті звуки, які лунають у ньому.

Саме в цьому полягає суть донкіхотівської доктрини, й необхідно чітко розуміти її тепер, коли санчопансизм знову й знову повторює нам, що вельми важливо навчитися розрізняти звуки і знати, котрі з них від сукновалень, а котрі — ні, причому не береться до уваги, що, поки триває ніч і триває його страх, Санчо теж неспроможний їх розрізняти, і хоч добре їх чує, а бачити не має потреби. Санчо для того, щоби заспокоїтися і наважитися жартувати, потрібно бачити ту причину, яка створює звуки; Санчо, який уночі не наважується відійти від свого пана зі страху перед жахливими звуками й зі страху від того, що він не може впізнати їх, сміється з нього, коли стає спроможний побачити той артефакт, що їх породжує. Саме така поведінка характерна для санчопансизму, який називають також іноді позитивізмом, іноді натуралізмом, іноді емпіризмом, і суть його в тому, що, коли минає страх, він починає глузувати з донкіхотівського ідеалізму.

Чи є потреба Дон Кіхотові, бувши рицарем, розумітися на природі звуків? «Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, — додав він під час тієї розмови із Санчо, — не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи не полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся, скільки хочеш!» Чи ж не переконливі аргументи? Для героя важливо виявити рішучість у здійсненні своїх намірів, а не здобути конкретне знання про обставини, які можуть сприяти або перешкоджати йому.

Але в реальній дійсності Санчо супроводжує Дон Кіхота й не наважується ні на крок відійти від нього. Санчо, будучи «селюком репаним», що народився й виріс між сукновальнями, коли настає ніч і він неспроможний їх бачити й лише чує їхні грізні звуки, тремтить від страху, як ртуть у своїй посудині, й боїться відійти бодай на крок від Дон Кіхота, а щоби той його не покинув, спутує Росинантові ноги й, можливо, в такий спосіб рятує себе від певної смерті між гуркітливими сукновальнями. Та коли нарешті розвидняється, навіщо ж він сміється з того, хто був для нього захистом і притулком тоді, коли він знемагав у тривозі, хто допоміг йому дотягти до світанку, бо інакше він міг би й померти від страху, бо хіба страх допоміг би йому вижити в тривожній сутичці з сукновальнями, якби не хоробрість його пана? Якщо натхнення серця й віра у вічне допомагають нам здолати нічну тривогу забобонів і страху перед невідомим, то чому, коли спалахує світло досвіду, ми сміємося з того натхнення і тієї віри? А тим паче, що ми знову їх потребуватимемо, бо якщо після ночі приходить день, то настане й нова ніч після цього нового дня, а отже, ми живемо між світлом і пітьмою, живемо і прямуємо до мети, яка не є ні пітьмою, ні світлом, а є чимось таким, у чому вони поєднуються і зливаються, чимось таким, де об’єднуються серце й голова й де зливаються в одну істоту Дон Кіхот і Санчо.

Сьогодні Санчо вміє розрізняти звуки і знає, які з них є звуками сукновалень, а які — ні, і так щоразу, коли це відбувається при світлі дня, й він бачить ступарі, що їх утворюють; але вночі він тремтить від страху й ніколи не наважився б стати на бій із шістьма здоровилами, ні з кожним окремо, ні з усіма разом, і сьогодні ж таки Дон Кіхот, як і завжди, готовий стати до бою з шістьма велетнями й не тремтить від страху ні вночі ні вдень, але не вміє розрізняти звуки й не знає, котрі з них утворюють сукновальні, а котрі — ні. Настане день, коли злившись в одну істоту, або радше, коли Санчо донкіхотизується ще до того, як осанчопанчиться Дон Кіхот, ця істота вже не відчуватиме страху й умітиме розрізняти звуки вночі не гірше, аніж удень, і буде готова стати на бій зі ступарями та з велетнями. Але щоби цього досягти, не потрібно сміятися з кабальєро й переконувати себе в тому, що вся проблема в умінні розрізняти звуки. Ні, ні, не тільки наука, хоч би якою вона була високою і глибокою, є спасителькою життя.

Розділ XXI

А потім Дон Кіхот здобув шолом Мамбріна, Санчо теж здобув для себе воєнний трофей — обміняв збрую свого віслюка на кращу — з цирульникового віслюка, а відтак вони «під’їли трохи, споживши решту харчів, що з обозного мула добули». Потім «посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрованих рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги. Росинант вів їх, куди знав, під його волю нахилявся і пан його, і Санчів осел», а сам Санчо дорогою почав нарікати на те, як мало користі та зиску вони мали з цих пригод. І в цій розмові він показав, що розуміє, звідки проростає коріння героїзму його пана, коли запропонував тому відмовитися від цих пригод, «що їх ваша милость шукає по всяких нетрищах та по розстанях дорожних. Хоч які ви страшні вої воюєте, хоч яких ворогів побиваєте, а ніхто ж то не бачить і не знає, так воно все й зостанеться, мовчанням замуроване, всупереч тому, чого ваша милость хотіла і чого заслужила. Отож мені здається, — вів далі Санчо, — краще було б (хоч вам воно, пане, видніше) стати на службу до якогось імператора чи ще якого великого можновладця, котрий войну провадить», і на тій службі, «певно, знайшовся б письмак такий, котрий списав би про вічну пам’ятку подвиги вашої милості». І він додав, уже й сам заразившись божевіллям свого пана: «Про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у джури; та як і вони в рицарських книгах описуються, то й мої вчинки, думаю, не повинні лишитись між рядками».

Що це, Санчо? То й ти вже сподіваєшся прославити своє ім’я у вічності? Чи й ти вже закохався в Дульсінею, сам про те не здогадуючись? Але ж ти не мріяв про Альдонсу Лоренсо, і вона не розпалювала в твоєму серці вічну любов; ти не знав кохання, в якому чоловік наважується признатися лише самому собі; ти, коли досяг певного віку й подумав про те, що недобре чоловікові залишатися самому, взяв із руки священика руку Хуани Ґутьєрес для того, щоби вона стала подругою у твоїх трудах і матір’ю для твоїх дітей; але ти вирушив у широкий світ із Дон Кіхотом, покинув задля нього жінку з дітьми й уже сам почав набувати рис донкіхотства.

Під час тієї розмови, коли Дон Кіхот пояснював Санчо, як можна одружитися з донькою короля, він сказав: «Треба тільки розглянутися гаразд, який король, чи то християнський, чи поганський, провадить нині війну й має гарну доньку. Та ми ще матимемо час про те подумати, бо поки що, як я вже сказав, треба заслужити собі слави деінде, а тоді вже й до двору якогось братись», і з цих його слів можна зробити висновок, що він прагне здобути славу не задля самої слави, а лише як засіб, та, попри це, ми можемо бути цілком певні, що Дон Кіхот ніколи не проміняє свою Дульсінею на жодну з королівських дочок, хоч би якою вона була красунею і хоч би яким могутнім і багатим був її батько. А в продовженні цієї розмови ідальґо висловив сумнів у тому, що король міг би погодитися визнати його своїм зятем, адже він не належить до королівського роду й навіть «жодному цісареві братом у третіх не доводиться», а тому йому годі сподіватися, що він зміг би одержати те, що заслужив своєю могутньою правицею. «Щоправда, — докинув він, — я собі вроджений гідальго знакомитого дому, маю неабиякі статки-маєтки і право на п’ятсот сольдів вири; можливо, навіть той мудрець, що спише колись мою історію, докопається до дна в моїм родоводі і виявить, що я паросток якогось короля в п’ятому чи шостому коліні», і після цього він розповів Санчо про те, що у світі існують родоводи двох різновидів: ті, які були, але їх уже немає, і ті, які тепер є, але раніше їх не було.

І тут варто згадати, щó сказав той капітан, про якого розповідає дон Уарте в XVI розділі своєї книжки «Огляд талантів, які годяться для наук»: «Сеньйоре, я добре знаю, що ваша милість є добрим кабальєро, й ваші батьки були ними теж; але я і моя правиця, яку я завдячую своєму батькові, є кращими, ніж ви й увесь ваш родовід». Цим аргументом одного разу скористався й Дон Кіхот, коли назвав себе сином своїх діянь.

І з цього випливає, що моя людська цінність бере початок у мені самому, і те саме можна сказати про кожного з нас, і не слід думати, що ми одержуємо її від своїх предків і що людина — це ніби озеро, в яке принесли свої води багато струмків і з якого потечуть у майбутнє річки й струмки, які живитимуть її нащадків. Ми маємо більше підстав дивитися на себе як на батьків нашого майбутнього, аніж на дітей свого минулого, й у всіх випадках — як на ті точки, в яких сходяться промені всього, що колись було, а в тому, що стосується родоводу — як на нащадків королів, скинутих із трону.

Розділ XXII

Вони розмовляли собі про це та про інше, коли перед Дон Кіхотом постала одна з його найбільших пригод, якщо не найбільша з усіх, — визволення каторжників. Вони йшли на свої галери «не доброхіть», а їх туди гнали, і для Дон Кіхота цього було досить.

Він став розпитувати злочинців і з того, що вони йому розповідали, зробив висновок, що хоч їх і було покарано за їхні провини, проте кара, яку для них обрали, була їм вельми не до вподоби, вона не збігалася з їхніми бажаннями й, мабуть, була несправедливою. Тому він вирішив кинутись їм на допомогу — як людям, що її потребують і пригнічені владою, «бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, — додав Дон Кіхот, звертаючись уже до конвою, — що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться», і по цих словах він чемно попросив варту, щоб вони відпустили каторжників на волю. Але охоронці не захотіли зробити цього по-доброму, і тоді Дон Кіхот напав на них збройно, й за допомогою Санчо та самих галерників йому вдалося звільнити їх.

Тут нам треба зупинитися й поміркувати про рішучість і справедливість, які виявив у цій пригоді наш ідальґо. Мій нещасливий друг Анхель Ґанівет[59], великий донкіхотист — а це означає цілком інше, а можливо, й протилежне тому, що значить сервантист, — отже, нещасливий Ґанівет, розглядаючи цю тему у своїй книжці «Ідеологія іспанізму», пише:

«Людина, чиє розуміння змогло найглибше проникнути в душу нашого народу, Сервантес… у своєму безсмертному романі повністю відокремив іспанське правосуддя від вульгарного правосуддя Кодексів і Судів; уявлення про перше втілює в собі Дон Кіхот, а уявлення про друге — Санчо Панса. У “Дон Кіхоті” тільки ті судові рішення відзначаються поміркованістю, обачливістю та зваженістю, які продиктував Санчо, коли правив своїм островом; натомість рішення Дон Кіхота зовні здаються цілком абсурдними, бо вони продиктовані правосуддям трансцендентальним; іноді його рішення бувають надто категоричні, а іноді — навпаки; у всіх своїх пригодах він намагається підтримувати у світі ідеальне правосуддя, і коли зустрічає прикутих до ланцюга каторжників, він відпускає їх на волю, хоч і бачить, що йдеться про справжніх злочинців. Міркування, якими керується Дон Кіхот, визволяючи людей, засуджених на каторжну працю, — це справжній компендіум тих принципів, які живлять бунтівниче ставлення іспанського духу до позитивного правосуддя. Справді треба домагатися, щоб справедливість запанувала у світі, але ми не маємо права карати винного, тоді як іншим щастить уникнути кари, користуючись усілякими щілинами в законі; зрештою, загальна безкарність відповідає шляхетним і великодушним пориванням, хоч вони й суперечать реальним принципам, на яких організується життя будь-якого людського суспільства; а карати одних і залишати безкарними інших — означає глузувати як з основ справедливості та правосуддя, так і з принципів гуманності». Так міркує Ґанівет.

На жаль, такий винахідливий дух, як у нашого гранадця, схильний вірити, згідно з відчуттям загалу, що Сервантес, хоч і втілив у Дон Кіхоті певні принципи, проте не прийшов до віри, до спасенної віри, щоби розповісти нам історію винахідливого ідальґо не лише такою, якою вона була в реальності, а й надати їй ознак вічності, позаяк вона невпинно реалізується в кожному з тих, хто в неї повірить. Насправді Сервантес не мав наміру втілити в Дон Кіхоті іспанські уявлення про правосуддя та справедливість, просто знайшов їхні ознаки в житті кабальєро й не мав іншої ради, як розповісти нам про те, що було, не осмисливши до кінця всього його значення. Він навіть не усвідомив собі внутрішнього дисонансу, який виникає з того факту, що Дон Кіхот, вважаючи за потрібне покарати толедських купців, біскайця та ще багатьох, не визнавав, проте, такого ж права карати за іншими.

Ґанівет залишається на порозі донкіхотизму, коли припускає, що правосуддя, яке вчинив Дон Кіхот щодо галерників, ґрунтується на тому, що «ми не маємо права карати винного, тоді як іншим щастить уникнути кари, користуючись усілякими щілинами в законі», і що ліпше безкарність для всіх, аніж закон подвійної моралі. Можна й справді припустити, що саме ця причина спонукала Дон Кіхота визволити каторжників, посилаючись на слова того ж таки кабальєро, що їх він сказав у промові, яку виголосив перед козопасами, коли говорив про Золотий вік: «Суддя не крутив іще законом по своїй уподобі, бо, власне, нікого було судити та й нізащо». Але навіть якби сам Дон Кіхот обманював себе, вірячи в те, що саме такою була причина, з якої він дарував волю тим нещасливцям, не випадає сумніватися в тому, що переконаність у потребі вчинити цей подвиг коренилася десь на самому дні його серця. І вас не має дивувати це, читачі, й ви також не повинні скочуватися до примітивного пояснення, ніби йдеться про якийсь парадокс, бо той, хто чинить подвиг, далеко не завжди ясно собі усвідомлює, чому він його вчинив, і, як правило, ті аргументи, які ми наводимо для того, щоби схвалити або виправдати свою поведінку, є аргументами «а постеріорі» або, якщо висловитися простіше, аргументами суто допоміжними, спробою пояснити самим собі й іншим, чому ми діємо так, а не інакше, здебільшого не знаючи справжнього «чому». Я не стану заперечувати, Дон Кіхот вірив, разом із Ґаніветом і, можливо, разом із Сервантесом, що він визволив каторжників з відрази до закону, який карає людей вибірково, й оскільки він вважав, що несправедливо карати одних, поки інші уникають кари, пролазячи крізь щілини закону, але я не можу погодитися з тим, що він справді визволив їх, керуючись, десь у глибині свого єства, подібними міркуваннями. А якби й справді було так, то чому і за яким правом той-таки Дон Кіхот карав зловмисників, знаючи, що більшості пощастить уникнути покарання від його руки? Навіщо він карав людей, якщо жодне людське покарання не може бути абсолютно справедливим?

Дон Кіхот карав, це правда, але він карав, як карають Бог і природа, карав негайно, і його кара була природним наслідком гріха. Так він покарав погоничів, які набралися нахабства чіпати його бойове спорядження, поки він його вартував, тож, схопивши списа обома руками, він збив їх із ніг, а тоді знову став ходити там, де й ходив, більше не думаючи про це; так він погрожував багатієві Хуанові Лантуху, але відразу ж відпустив його, коли той пообіцяв заплатити Андресові; так він напав на толедських купців, коли почув, що вони образили Дульсінею; так він переміг у двобої дона Санчо де Аспейтію, відпустивши його, коли дами пообіцяли, що він навідає Дульсінею; так напав на янгуасців, побачивши, як погано вони повелися з його Росинантом. Його правосуддя було швидким і дієвим; вирок і покарання були для нього одним і тим самим; він усував несправедливість, але не держав зла на винного. І ніколи не намагався когось поневолити.

Цілком можливо, що він би захотів дати кожному окремо з тих каторжників добрячої хлости, але… відправити їх на галери? «Бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили», — так висловився на цю тему наш кабальєро. І додав трохи далі: «Нехай же кожен двигає свій гріх; Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться».

Охоронці, які супроводжували галерників, вели їх, холоднокровно виконуючи свій службовий обов’язок, за наказом того, хто, мабуть, не був знайомий із цими злочинцями, і вели вони їх у неволю. А покарання, коли воно відходить від безпосередньої, природної реакції на злочин, від швидкої відповіді на завдану кривду, не дуже до вподоби кожному, хто має шляхетне серце. Святе Письмо розповідає нам про Божий гнів і про ті негайні й грізні покарання, які Він насилав на порушників Його Заповіту, але вічна неволя, нескінченна кара, що ґрунтується на холодних теологічних аргументах про нескінченність гріха й необхідність вічної спокути, — цей принцип викликає відразу у християнства донкіхотівського зразка. Це добре, коли провина спричиняється до її природних наслідків, до гніву Божого або гніву природи, але метою найвищого й завершального правосуддя є прощення. Бог, природа й Дон Кіхот карають для того, щоби дарувати прощення. Кара, після якої відразу не дарується прощення, яка не має на меті виправити кривду, щоб опісля простити кривдника, то не кара, а огидна злоба.

Але нас можуть запитати: оскільки кінцева мета полягає в прощенні, навіщо тоді кара? Навіщо вона, ви запитуєте? А для того, щоби прощення не було дармовим, бо в такому разі воно втрачає всі свої переваги: доброчесність не дається задарма, її треба здобути, сплатити за неї ціну покарання; для того, щоб зловмисник набув спроможності одержати плоди, вигоди від прощення, треба стерти покаранням докори його сумління, які цьому перешкодили б. Кара приносить користь кривдникові, а не тóму, кого скривдили, вона дозволяє йому уникнути дармового прощення, вона приходить до нього як найсутнісніша форма помсти, як квітка зневаги. Дармове прощення — це прощення жалюгідне, як милостиня. Тільки люди слабкі можуть благати прощення, не бувши покараними. Ми найбільше цінуємо обійми, якщо вони щирі, після ляпаса, якого нам було вліплено за наше нахабство чи якийсь поганий учинок.

Коли людина почуває себе ображеною, її змагає бажання помститися; але після того як вона помстилася, якщо це людина добре вихована й шляхетна, вона прощає. Сáме з почуття помсти виникло так зване правосуддя, яке, інтелектуалізувавши помсту, замість ушляхетнити себе нею, деградувало. Ляпас, якого скривджений відважує кривдникові, — це по-справжньому гуманний учинок, набагато благородніший і чистіший, аніж застосування будь-якої зі статей карного кодексу.

Метою правосуддя має бути прощення, й у нашому переході до життя майбутнього, у тривозі й агонії, на самоті з нашим Богом здійснюється містерія прощення, призначеного для всіх людей. Стражданнями життя і тими стражданнями, які приходять після нього, ми оплачуємо всі ті злочинства, що їх ми скоїли на своєму віку; тривогою, яка опановує нас перед неминучістю смерті, ми остаточно спокутуємо їх. І Бог, який створив людину вільною, не може прирікати її на вічну неволю.

«Нехай же кожен двигає свій гріх; Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника». Цими словами Дон Кіхот передає право карати Богові, не пояснюючи нам, як саме, на його думку, карає Бог, але хоч би якими ортодоксальними були його погляди, він не міг вірити в покарання, які тривають вічно, і не вірив у них. Справді, ми маємо передати Богові право карати, але ми не повинні робити Його виконавцем нашого правосуддя, як це часто буває, тоді коли саме ми повинні бути виконавцями Його правосуддя. Хто той смертний, котрий наважується виголошувати від імені Бога вироки, залишаючи Богові їх виконувати? Хто він, той, хто перетворює Бога на свого судового виконавця? Той, хто визнає за собою право сказати: «Ім’ям Бога я тебе звинувачую», — що насправді означає: «Бог від мого імені тебе звинувачує». Зверніть увагу на те, що ті, котрі привласнюють собі право бути спеціальними виконавцями вироків Бога, і справді вважають, що Бог наділяє їх таким правом. Дон Кіхот вважав себе виконавцем волі Божої на землі й тією правицею, що повинна здійснювати Його правосуддя, та й усі ми повинні здійснювати його, але й Дон Кіхот залишав Богові право судити про те, хто добрий, а хто поганий, і визначати кожному покарання, щоби потім можна було його простити.

Моя віра в Дон Кіхота мені підказує, що такими були його внутрішні почуття, і якщо Сервантес нам їх не відкриває, то лише тому, що сам був неспроможний заглянути в оту глибінь його душі.

«Чесним же людям не до вподоби ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться». Дон Кіхот, як і той народ, цвіт якого він репрезентує, дивився неприхильним оком на ката та на будь-якого з виконавців офіційного правосуддя. Хоча брати правосуддя у свої руки — це святий і добрий обов’язок людини, бо до цього її спонукає природний інстинкт, але ставати катом і страчувати інших людей задля того, щоби заробити собі на хліб, служачи огидному абстрактному правосуддю, — недобре. Оскільки правосуддя є імперсональним і абстрактним, воно карає імперсонально й абстрактно.

Я вже бачу ваші обличчя, мої налякані читачі, бачу, як ви хапаєтесь за голову й вигукуєте: «Який жах!» А потім починаєте говорити про суспільний порядок, безпеку та розбалакувати про інші подібні дурниці. А я вам на це скажу, що, якби навіть повипускали на волю всіх каторжників, світ би від цього не перекинувся з ніг на голову, а якби всі люди твердо повірили в остаточне спасіння, у те, що в кінцевому підсумку нам усім буде дароване прощення й ми всі постанемо перед Господом, який задля цього створив нас вільними, то ми всі стали б кращими.

Я чудово розумію: ви заперечите мені на це, навівши приклад тих-таки каторжників і нагадавши, як вони відплатили Дон Кіхотові за свободу, яку він їм дарував. Адже як тільки він побачив, що вони звільнилися від своїх ланцюгів, то попросив, аби вони підійшли до нього, і сказавши їм: «Порядні люди завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність», — він наказав їм узяти ланцюга, від якого він їх визволив, і негайно вирушити до міста Тобосо й постати там перед сеньйорою Дульсінеєю Тобоською. Бідолахи зі страху знову спіткатися зі Святою Германдадою відповіли йому устами Хінеса де Пасамонте, що не можуть виконати цього прохання, але готові проказати за його здоров’я скільки завгодно отченашів та богородиць. Кабальєро розгнівався на непоштиві слова Пасамонте і став йому докоряти. І тоді цей останній підморгнув своїм товаришам і «відійшов із ними трохи поодаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швирґати, то… Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу». І коли він опинився на землі, то один із визволених галерників підбіг до нього, зірвав із його голови мідний таз і трахнув його ним межи плечі разів два чи три, потім зняв із рицаря каптан, який той поверх збруї носив, а «з джури вони зцупили кобеняк і все чисто в нього забрали, що могли».

Ця подія навчає нас, що коли ми визволяємо каторжників, то не повинні наперед сподіватися на їхню вдячність, бо через це наш подвиг утратить усю свою цінність. Якщо ми творитимемо добро лише для того, щоби нам дякували за це, то чого ми можемо сподіватися для себе у вічності? Нам слід робити добрі діла не тільки попри те, що нам від них не буде ніякої користі, а й саме тому, що не чекаємо від них жодної користі для себе. Нескінченна цінність добрих справ ґрунтується на тому, що за життя ніхто не одержує за них належної винагороди, а тому винагороду слід шукати в них самих. Життя надто вбоге, щоб платити за всі ті добрі справи, які в ньому робляться.

Але тут ми бачимо перед собою настільки ж сумну, наскільки й прекрасну картину, бо, показуючи нам земну слабкість кабальєро, Сервантес також показує нам, що він був із плоті й кісток, як і ми, і мусив підкорятися жалюгідним потребам людської недосконалості.

Розділ XXIII

Побачивши себе в такому жалюгідному становищі, Дон Кіхот промовив, звертаючись до свого зброєносця: «Недарма ж то, Санчо, кажуть люди: “Не чекай дяки од репаного мугиряки”. Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов’я. Ну, та що сталось, то вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму».

Бідолашний кабальєро, лежачи на землі, відчуває, як слабне його віра. Але зверніть увагу на те, що тут йому на допомогу приходить Санчо, героїчний Санчо, і, сповнений своєї донкіхотівської віри, відповідає своєму панові:

«Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану».

І як добре ти помітив, героїчний Санчо, донкіхотівський Санчо, що твій пан ніяк не може навчитися розуму і зрозуміти, до чого призводять його намагання робити добро і здійснювати справжнє правосуддя!

Чому ж усе-таки галерники побили Дон Кіхота камінням і роздягли його? Тому що вони не були спроможні на вдячність, і здобуття свободи анітрохи не поліпшило їхньої вдачі? Зовсім ні. Коли вони роздягали Дон Кіхота, то тільки тому, що їм потрібен був одяг, і це аж ніяк не свідчило про їхню невдячність, бо вдячність — це одне, а потреби життя — зовсім інше, й у ту мить їхньою найнагальнішою потребою було роздобути собі одяг: чи крадіжкою, чи грабунком, чи хай там як. Зрештою, хто знає, а чи не хотіли вони взяти його одяг собі на пам’ять? А те, що вони побили його камінням? На це також їх могла штовхнути вдячність. Було б гірше, якби вони просто обернулися до нього спиною.

Після того як закінчилася пригода з галерниками, Дон Кіхот пристав на прохання Санчо, який переконував, що їм треба втікати від люті Святої Германдади, погодившись — зовсім не тому, що він її злякався, — поїхати в гори Сьєрра-Морена, де вони влаштувалися на нічліг «між двома бескетами серед густого дуб’я». У ту ніч Хінес де Пасамонте, клятущий каторжник, украв у Санчо віслюка. А потім Дон Кіхот і Санчо знайшли валізу Карденіо, а в ній — цілий стовпчик золотих монет. Від такої знахідки Санчо аж вигукнув: «Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода!»

О непостійний Санчо, плоть знову тебе здолала, і ти називаєш цікавою пригодою знахідку цілого стовпчика золотих монет! Ти походиш з країни лотерей. Твій пан подарував тобі ті монети, бо він шукав не тих пригод, які були пов’язані з грішми. Він набагато більше зацікавився любовними наріканнями, знайденими в тій-таки валізі, й коли побачив якогось самітника, що біг, перестрибуючи зі скелі на скелю, то вирішив наздогнати його і наказав Санчо побігти тому навперейми. І тоді Санчо відповів йому такими шляхетними словами:

«Ні, пане, не піду, незмога моя. Скоро я од вашої милості одійду, зразу всяке страховіття на мене лізе, всяке марево мріється».

А чом би й ні, друже Санчо, чом би й ні? Твій пан божевільний, і ти навряд чи з цим не погодишся, але ти не міг, не можеш і не зможеш більше жити без нього; тобі не до вподоби його божевілля й ті підкидання на ковдрі, до яких воно тебе довело, але якби він тебе покинув і ти залишився сам-один, без нього, тебе опанував би великий страх. Без свого пана ти тепер почуваєшся таким самотнім, як без самого себе. Тобі сподобалося перебувати під захистом Дон Кіхота, ти повірив у нього; якби ти втратив цю віру, то хто врятував би тебе від страху? Хіба страх не те саме, що втрата віри? І хіба не страх допомагає нам повернути її? А віра, друже Санчо, це прихильність не до теорії, не до ідеї, а до чогось живого, до людини реальної або ідеальної, це спроможність захоплюватися й довіряти. І ти, вірний Санчо, ти віриш у божевільного та в його божевілля, і якби тепер, коли тобі так припало до вподоби донкіхотівське божевілля, ти залишився наодинці зі своєю колишньою розважливістю, то хто врятував би тебе від страху, який відразу на тебе через це навалиться? Тому ти й просиш свого пана та володаря, щоб він не відсилав тебе від себе.

А ти, Дон Кіхоте, великодушний і сильний, ти відповідаєш Санчо: «Хай буде й так, мені навіть приємно чути, що ти здаєшся на мою мужність, і будь певен, що швидше тебе зрадить власний подих, ніж мій бойовий дух».

Отже, зберігай віру, Санчо. Зберігай віру в те, що тебе не зрадить бойовий дух Дон Кіхота. Віра вже здійснила в тобі своє чудо. Дух Дон Кіхота тепер став і твоїм духом, і ти вже не живеш у собі, тепер у тобі живе твій пан. Ти донкіхотизувався.

Потім Дон Кіхот зустрівся з Карденіо, і коли він побачив іншого божевільного, божевільного від кохання, то «обняв його щиро та приязно; так довго його до грудей пригортав, немов знав уже хтозна відколи». І так воно насправді й було. Вони привіталися, й Дон Кіхот висловив бажання служити йому, а якщо не знайдеться ліків проти його болю, то він пообіцяв оплакувати разом із ним його недолю й тужити над нею. А оплакуючи недолю Карденіо й тужачи над нею, хіба ти не оплакуватимеш свою недолю, добрий кабальєро, й не тужитимеш над нею? Гірко плачучи через байдужість Люсінди, хіба ти не оплакуватимеш також ту стриманість, яка перешкодила тобі відкрити своє серце Альдонсі?

Проте було б помилкою вважати, що всі ці вислови співчуття були спрямовані тільки на те, щоби спонукати Карденіо розповісти свою історію, бо Дон Кіхот завжди виявляв велику цікавість, коли йому випадала нагода почути розповідь про чиєсь особисте життя.

Розділи XXIV і XXV

Тут Сервантес, мабуть, не надто вірячи у правдивість історії про свого героя, переплітає її з історією Карденіо. Він також розповідає про те, як Дон Кіхот урвав розповідь Карденіо і як палко став захищати королеву Мадасіму, яку той образив. Цим він хотів нас навчити, щоб ми не терпіли, коли ображають людину, яку сприймають як такий собі продукт думки, не наповнену реальністю існування. І немає підстав вважати, що такі люди перебувають не при своєму тверезому розумі, бо, як висловився в тому випадку Дон Кіхот, не слід звертатися ні до розважливих, ані до божевільних, якщо ти хочеш знайти найвищу істину. Бо саме її шукав наш ідальґо. Але він, вочевидь, грішив хвалькуватістю, адже запевнив свого вірного зброєносця, що знає правила рицарської поведінки «краще за будь-якого іншого рицаря у світі».

Коли вони прибули в ті пустельні місця Сьєрра-Морени, то Дон Кіхот повернувся до своєї справжньої теми і сказав Санчо, що його привело в ту глушину «бажання звершити в ній подвиг, що вкриє моє ім’я нев’ядущою славою і розголосить його по всьому широкому світі». І щоб зробити все якнайліпше, він мав намір наслідувати свого кумира, Амадіса Ґальського. Він добре знав, що досконалості можна досягти, лише наслідуючи людей, а не запроваджуючи в практику якісь теорії. І щоб наслідувати його в тій покуті, яку він відбував у Вбогих Скелях, змінивши своє ім’я на ім’я Чорний Красень, Дон Кіхот постановив «шаліти, скаженіти, навісніти», що значно легше, аніж «рубати велетнів, стинати голови драконам, убивати песиголовців, громити війська, потопляти флоти чи розбивати чари».

А що наш божевільний герой мислив цілком тверезо, то він не висловив бажання геть у всьому наслідувати Ролянда, тобто вивертати з корінням дерева, скаламучувати води в прозорих джерелах, убивати пастухів, нищити отари, палити курені, розвалювати будинки, викрадати коней і витворяти «тисячі інших нечуваних каверз, гідних возвеличення і увіковічення в письмі і слові», а вирішив узяти з його вчинків «саму лише квінтесенцію, те, що становить ґрунт і основу», а може, навіть задовольнитися наслідуванням одного тільки Амадіса, «що без того буяння і бешкету, самими лише слізьми і чулістю зажив собі такої слави, як ніхто інший на світі». Головна суть була в тому, щоби здобути славу й відомість, і якщо руйнівне божевілля не було для цього конче потрібне, то можна було обмежитися божевіллям у його чистому вигляді.

І коли Санчо запитав, з якої речі його пан має божеволіти, адже Дульсінея начебто не подавала йому для цього причини, той відповів йому надзвичайно змістовними словами, сказавши:

«У тім же якраз уся й сила, у тім і субтельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини — яка ж то честь, яка заслуга? Ні, ти збожеволій без причини — ото штука! Нехай твоя дама зрозуміє, що коли й так, з доброго дива, ти вже шалієш, то що ж буде, як тобі допечуть?»

Атож, мій Дон Кіхоте, справжній фокус у тому, щоби навісніти без видимої причини, у шляхетному бунті проти логіки, яка є жорстоким тираном духу. І більшість із тих, кого на твоїй батьківщині вважають божевільними, шаленіють, маючи для цього якусь причину або мотив, і тоді, коли їм справді допечуть, вони не божевільні, а просто йолопи або хитрі пройдисвіти. Божевілля, справжнього божевілля, нам дуже не вистачає, а тільки воно могло б вилікувати нас від цієї пошесті здорового глузду, який душить особистість кожного з нас.

Він мало не задушив і Санчо, бо він засумнівався в тобі, відважний кабальєро, коли ти знову заговорив про шолом Мамбріна, і мало не дійшов висновку, що всі твої обіцянки — порожні вигадки, бо його плотські очі бачили шолом так, ніби це був мідний таз для гоління. Але ти добре йому відповів: «Те, що тобі видається голярською мідницею, мені уявляється Мамбріновим шоломом, а комусь іще чимось». У цьому — велика істина: світ такий, яким він здається кожному, й людська мудрість намагається пристосувати його до нашої уяви про нього, завжди далекої від здорового глузду й переповненої вірою в абсурд.

Плотський Санчо, коли побачив, як Дон Кіхот починає свою покуту, подумав, що він жартує, а не збирається робити це по-справжньому, але його пан розвіяв цю ілюзію Санчо. Ні, друже Санчо, ні, істинне божевілля завжди все робить по-справжньому: жартують лише люди тверезі й розважливі.

І яке божевілля! Саме тоді Дон Кіхот розповів Санчо, що Дульсінея — це Альдонса Лоренсо, донька Лоренсо Корочка та Альдонси Ліскової, а Санчо розповів нам про її земні принади: «Там-то голінна дівоха і вродою, і поставою», ніхто навіть «із найдужчих хлопців не кине так далеко залізяки, як вона». А одного дня вона «вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять від села, та як зикне — враз почули, мов під самою дзвіницею стояли». Мабуть, лукавий Санчо хотів натякнути, що й тепер її всі почують, коли, перетворившись на Дульсінею, вона почне вигукувати своє ім’я. «І ще добре, що вона дівка не маніриста, пóлегка, — докинув Санчо, — всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки…» Атож, з усіх своїх улюбленців сміється Слава.

Санчо закінчив розбалакувати, давши свою оцінку Дульсінеї, чи радше Альдонсі, описавши її такою, якою бачили його грубі, нечемні очі, і його пан розповів йому про одну прегарну вдовичку, багату й вільну, яка закохалася в одного молодого ченця, тупого й опецькуватого. Але в тому ділі, що їй від нього було треба, він був «такий філософ, що куди тому Арістотелю»… Тож і для того, хто хоче знайти у світі ідеал, у ньому немає нічого ні ницого, ні грубого, й Альдонса Лоренсо цілком спроможна втілювати Дульсінею.

Але в цьому є дещо й інтимніше. Алонсо Кіхано, добрий Алонсо Кіхано, який протягом дванадцятьох років ховав у найглибших куточках свого серця те кохання, яке потім примусило його поринути в читання рицарських романів, спонукало його перетворитися на Дон Кіхота, Алонсо Кіхано тепер забув про свою сором’язливість та обережність і відкрив перед Санчо своє кохання. Відкрив його перед Санчо! Признавшись у ньому, він його осквернив. Пройдисвіт-джура не має наміру приховувати те, про що він щойно довідався і що було довірене його скромності, й говорить про Альдонсу як і про будь-яку гарненьку сільську дівку. І тоді Дон Кіхот, зі смутком у душі побачивши, як брутально уявляє собі Санчо його кохання, не розуміючи, що для кожного справжнього закоханого його кохання унікальне й таке, якого раніше ніколи на землі не було, розповідає йому змістовну історію про вдову й ідіота, щоби зробити з усього цього висновок: «За що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі». Бідолашний кабальєро, скільки часу ти мусив мовчати й ховати в найглибших закутнях серця свій сором перед тим, що ти на схилку років закохався в прекрасну дочку Лоренсо Корочка та Альдонси Ліскової, лише для того, щоби потім згадувати її під ім’ям Дульсінеї на дорогах своїх пригод мандрованого рицаря! Скажи ж мені, чи не віддав ти їй усю свою славу, ту славу, яку ти виїхав у світ здобувати для неї?

Коли закінчилася ця розмова, Дон Кіхот написав листа Дульсінеї, хоч і знав, що Альдонса не вміє читати, і ще написав цидулку, в якій просив свою клюшницю віддати Санчо трьох ослят. Ох, Санчо, Санчо, ти взявся виконати одне з найграндіозніших у світі доручень — віднести Дульсінеї любовне послання, і ти не можеш зробити це, не взявши з собою також письмове розпорядження про передачу тобі трьох ослят!

Відбулася ще одна розмова, під час якої Дон Кіхот сказав: «Слово гонору, Санчо, ти майже такий самий шалений, як і я». І то була правда, мій сеньйоре Дон Кіхоте, бо ж ти заразив його своїм божевіллям, благородний кабальєро.

Коли Санчо зібрався їхати, «наш гідальго мерщій стягнув зі себе штани і вже в самій сорочці спершу підскочив кілька разів угору, ляскаючи долонями в п’яти, а тоді пішов у переверти, світячи грішним тілом. Санчові того було вже задосить; він торкнув Росинантові повід і пустився в дорогу — тепер йому не гріх буде забожитись, що пан його справді з глузду з’їхав».

Розділ XXVI

І залишився в тих горах Дон Кіхот, і став ревно молитися, зробивши собі вервицю з великих жолудів, ходячи туди-сюди по лужку, пишучи та вишкрябуючи на корі дерев і на дрібному піску багато віршів, зітхаючи та кличучи до себе всіх фавнів, сильванів та німф, які блукали в тій глухій місцевості.

То була справді чудова пригода! Пригода більше споглядального, аніж активного характеру. Проте існують люди, мій Дон Кіхоте, які зовсім сліпі до пригод, що обмежуються зітханнями, без радісних вистрибувань і ляскання по чоботях. Лише ті, хто так вистрибує або спроможний так вистрибувати, можуть вершити великі справи. Горе тому, хто на самоті зі собою завжди зберігає розважливість і не хоче, щоб інші на нього дивилися.

Ця покута Дон Кіхота в горах Сьєрра-Морена нагадує нам про іншу пригоду, яка сталася з Іньїґо де Лойолою в Манреській печері, а надто про той випадок, коли в тій-таки Манресі й у монастирі Святого Домініка «йому згадався, — як розповідає нам отець Ріваденейра (книга І, розділ IV), — приклад із життя одного святого, який для того, щоби випросити в Бога те, що він собі хотів, вирішив не снідати, доки він цього не одержить. Наслідуючи того святого, — додає отець Ріваденейра, — він також постановив собі не їсти й не пити, допоки не досягне миру в душі, якого він так прагнув, якщо така здержливість не загрожуватиме йому смертю».

Наприкінці своєї книжки благочестивий автор «Житія святого Симеона Стовпника»[60] додає: «Це життя годиться більше для того, щоби ним захоплюватися, ніж щоби наслідувати його», а Свята Тереза в третьому параграфі XIII розділу своєї «Книги життя» переконує нас у тому, що диявол «каже нам або дає зрозуміти, що поведінкою святих ми повинні захоплюватися, але нам не дозволено робити те, що й вони, адже ми — грішники», а ще вона там пише, що ми повинні знати, на кого нам слід дивитися з трепетним захватом, а кого наслідувати. З цих висловлювань можна зробити висновок, що покутницькими діяннями Дон Кіхота в горах Сьєрра-Морена радше треба захоплюватися, аніж наслідувати їх. Але я повинен сказати вам, що з того самого джерела, з якого брали початок його найшляхетніші подвиги, виникали й підстрибування в повітря, бо одне не можна було відокремити від другого. Ті божевільні вибрики розпалювали його кохання до Дульсінеї, а це кохання було компасом і пружиною його дій.

Прекрасне є надлишковим, чимось таким, що має свою мету в собі, — цвітом життя. І підстрибування в повітря — це щось чудове, бо вони не мають іншої мети, крім відтворювати себе. Хоч, власне кажучи, вони все ж таки мають іншу мету, мету навчання. Дозвольте розповісти вам одну притчу.

Прийшли на поле два жниварі. Один із них, щоб нажнивувати багато, косив, забуваючи гострити косу, й через короткий час лезо затупилося й зазубрилося, і він лише валив жниво, не зрізаючи стебла. Інший занадто дбав про те, щоб йому жнивувалося добре, і впродовж майже всього ранку гострив свого інструмента, а коли надійшов вечір, то жоден із двох не викосив своєї денної норми. Тож є люди, котрі зовсім не дбають про те, щоби гострити та очищати свою волю та відвагу, а є й такі, котрі протягом усього життя нагострюють її та налаштовують, і смерть застає їх у таких приготуваннях до життя. Тож треба й косити, і нагострювати косу, трудитися й готуватися до трудів. Без життя внутрішнього немає життя зовнішнього.

Отож ці вистрибування, молитви, нашкрябування віршів на корі дерев, зітхання та благання — це лише духовні вправи для того, щоби потім нападати на вітряки, колоти списом овець, перемагати у двобої біскайців, визволяти каторжників, які віддячать тобі градом каміння. Тут, у цій глушині, вистрибуючи та витворяючи всілякі шалені витівки, він лікувався від глузувань світу, сам глузуючи з нього, і давав вихід своєму коханню. Тут він плекав своє героїчне божевілля, яке нікому не могло завдати тут шкоди.

Тим часом Санчо вирушив у подорож до Тобосо й, доїхавши до корчми, де його підкидали на ковдрі, зустрівся зі священиком та цирульником свого села. Ті, як тільки його побачили, стали розпитувати про Дон Кіхота і де він є, проте Санчо, підкоряючись непомильному інстинктові, спробував це приховати. І ти правильно зрозумів, вірний зброєносцю, що найбільші вороги героя — його власні родичі, які люблять його любов’ю плоті. Вони люблять його не ради нього самого й не за його діла, вони люблять його задля себе. Вони люблять його не за його діяння, що віддзеркалюють його душу і визначають смисл його буття; вони люблять його не у вічності, а в часі. Євангеліст Марко розповідає в третьому розділі своєї Євангелії, що коли Ісус обрав своїх апостолів, то їх оточило дуже багато народу, й вони не могли навіть поїсти (вірш 20), а коли його рідні, його мати й брати, почули про все це, то прийшли, щоб забрати його, кажучи: «Він несамовитий», — тобто він збожеволів (вірш 21), й люди переказали Вчителеві: «Ото мати Твоя, і брати Твої, і сестри Твої он про Тебе питаються осторонь». А Він на це відповів їм такими словами: «Хто Моя мати й брати? І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати» (вірші 31–35). Ні для кого герой не буває більше божевільним, святим і спасителем, аніж для своєї власної родини, для своїх батьків і братів.

Парох і цирульник поставили собі на меті повернути Дон Кіхота додому, бо так хотіли клюшниця та племінниця ідальґо, які вважали, що він схибнувся з розуму. Але справжні племінники ідальґо — це ті, котрі розпалюють у ньому вогонь рицарської шляхетності, це його родичі духовні. Герой у кінцевому підсумку втрачає всіх своїх друзів; несамохіть він — самітник.

Отож правильно вчинив Санчо, коли хотів приховати від пароха та цирульника, де перебуває його пан, але ця спроба йому не вдалася, бо позаяк він був тепер сам-один, позбавлений протекції свого пана, то їм пощастило залякати його й примусити все розповісти. І він таки все розповів, здивувавши сусідів, які «із дива не виходили, слухаючи Санчової оповіді; хоч і знали вони, що Дон Кіхот розумом схибнувся, що такий блуд на нього напав, та мусили знову й знову на його вчинки чудувати». Яким же ґвалтовним має бути його божевілля, якщо воно похитнуло здоровий глузд навіть цього бідолахи! Ґвалтовним? Більше, аніж ґвалтовним. Заразним — і це заразна сила героїзму. І не можна й не треба називати бідолахою чоловіка, чий дух так збагатився лише від того, що став служити такому рицареві.

«Та вони не завдавали собі клопоту розсіяти той туман, — додає наш історик, — що окривав йому голову: нехай багатіє дурень думкою, а їм з тих балачок немала на серці утіха». Зверніть увагу на те, як дивляться на поведінку та слова Санчо ці двоє суто земних людей, парох і цирульник; вони дозволяють йому втішатися тим, що вважають його переконання помилковими, хоч насправді йдеться про його віру в героїзм, аби й собі навтішатися з його дурості. Тож не робіть нічого героїчного й не кажіть нічого витонченого або нового тим людям, яким до вподоби лише речі земні й примітивні.

Я сподіваюся, що ці мої коментарі прочитають чимало ламанчських парохів та цирульників або люди, котрі мислять, як і вони, і навіть підозрюю, що більшість із тих, котрі мене прочитають, знайдуть собі набагато ближчих однодумців у тих парохові та цирульникові з роману, аніж в якихось інших людях, і визнають за доцільне залишити мене при тих переконаннях, які здаються їм помилковими, щоб повтішатися з моєї дурості. Вони скажуть, і я ніби чую, як вони це кажуть, що я лише шукаю дотепних парадоксів, аби виставити себе оригіналом, а я на це їм лише відповім, що якщо вони ні не бачать, ні не відчувають нічого з того, що пристрасть, розтривожений дух та глибокі тривоги й палкі бажання спонукають мене вкласти в ці коментарі на тему життя славного Дон Кіхота та його вірного зброєносця Санчо Панси, а також в інші свої твори, якщо вони цього не бачать і не відчувають, повторюю, то мені шкода їх від усього серця, і я вважаю їх жалюгідними рабами пересічного здорового глузду та безтілесними привидами, які блукають між тінями, хором декламуючи фрази, позбавлені найпримітивнішого сенсу. І я навіть готовий звернутися до нашої сеньйори Дульсінеї, щоби вона розсудила, хто має слушність — я чи вони.

Прочитавши написане вище, вони також лише посміхнуться й пробурмочуть: «Парадокси! Знову парадокси! Завжди парадокси!» Але ходіть-но сюди, ви, люди, з дубовими головами, люди з затверділим мозком, ходіть-но сюди і скажіть мені, щó ви розумієте під парадоксом і щó ви хочете цим сказати? Бо я підозрюю, що й ви носите в собі певні парадокси, ви, жалюгідні рутинери здорового глузду. Що вам не до вподоби, то це розмішувати осад на дні вашого духу, і ви так само не хочете, щоби хтось його вам розмішував; ви категорично не погоджуєтеся, щоби хтось зазирнув у найглибші закапелки ваших душ. Ви прагнете до стерильного спокою, властивого тим, хто спочиває на зовнішніх інстинктах, що формуються на догмах; ви втішаєтеся, глузуючи з дурнуватого розуму Санчо. І називаєте парадоксами все те, що лоскоче вам дух. Ви пропащі, безповоротно пропащі; духовні лінощі — ваша погибель.

Розділ XXVII

І повертаючись до нашої історії, я хотів би вам нагадати, хоч ті, хто читає мою книжку, про це вже знають, у який спосіб надумали парох і цирульник витягти Дон Кіхота з тієї покути, бо на підставі свого парохо-цирульницького напряму думок вони вважали її марною й непотрібною. Отже, вони вирішили перевдягтися, причому парох мав перебратись на подорожню панянку, адже одяг священиків вельми скидається на жіночий, а цирульник — на її джуру; й у такому вбранні вони разом поїдуть до Дон Кіхота, «й та нібито покривджена панянка попросить у нього одної ласки, якої той, будучи правдивим мандрованим рицарем, не зможе їй відмовити». Вони й справді зробили все так, як про те розповідає нам Сервантес, аби витягти Дон Кіхота з гір Сьєрра-Морена й привести його додому. Ось так перевдягшись у дівчину й сівши верхи на мула по-жіночому, парох у супроводі цирульника, який приладнав собі довгу бороду з волячого хвоста, поїхав зваблювати кабальєро. Але незабаром парохові спало на думку, що неподоба духовній особі видавати себе за жінку, й вони помінялися ролями. Йому більше личила борода з волячого хвоста, аніж сукня дівчини. Й вони обманули Санчо, розважливого та вірного Санчо, переконавши його не казати своєму панові, хто вони такі, й не показувати, що він їх знає, щоби той без жодного сумніву прийняв цирульника за мандрівну панянку.

Розділ XXIX

Але сталося так, що цей перевдяг їм не знадобився, бо доля звела їх із прекрасною Доротеєю — майже всі дами, з якими нам доводиться зустрічатися в цій історії, прекрасні, — що погодилася зіграти роль скривдженої панянки, принцеси Обізіяни, і так майстерно вирядилася нею, що необачний Санчо відразу зловився в пастку.

А тим часом Дон Кіхот, худий, жовтий, ледь живий від голоду, гірко зітхав, спогадуючи свою сеньйору Дульсінею. Він був уже одягнений, коли його побачила принцеса Обізіяна: під’їхавши до нього на пáроховому мулі, вона вмить спішилася за допомогою свого джури (перевдягненого цирульника з приліпленою бородою) й упала перед ним навколішки. Дон Кіхот попросив її підвестися, але вона сказала, що не встане, поки він не пообіцяє її волю вчинити. Він пообіцяв зробити, як вона його просить, «якщо тільки од того не буде ущербку і шкоди королю моєму і рідному краєві, а також тій, що тримає в своїй руці ключ од мого серця і свободи моєї». Тобто його обіцянка була досить обережною, він ужив усіх заходів остороги, щоби не скомпрометувати себе. Тоді принцеса попросила, щоб він поїхав із нею не гаючись і не шукав собі якоїсь іншої пригоди, поки не помститься за неї віроломцеві, що, знехтувавши всяке право, людське і Боже, підступно заволодів її царством. Тоді Дон Кіхот попросив, аби вона забула про свою журбу, бо незабаром побачить, як із допомогою Бога та його правиці незабаром поверне собі своє царство. Якщо Бог спрямовує його правицю, то інша допомога їй не знадобиться, запевнив її він. Скривджена принцеса поривалася поцілувати йому руки, але він їй цього не дозволив, «яко гречний і поштивий кабальєро», і поквапився рушати їй на допомогу.

Тут нам лишається тільки захоплюватися тим, із якою глибокою переконаністю Дон Кіхот поєднав свою віру в Бога з вірою в самого себе, коли запевнив принцесу в тому, що незабаром вона поверне собі своє царство і знову сяде на троні «своєї старожитньої і могутньої держави, наперекір і на зло всім супостатам, котрі хотіли б тому противитись». І не можна стверджувати, що він вірить у себе як у слугу Божого, бо він бачить Бога в собі; адже віра такої людини, як Дон Кіхот, що присвятила себе пошукам слави, прагне передусім знайти царство Боже й правосуддя Боже, але вона нічого не досягне без віри в себе.

Коли отці Лайнес і Сальмерон[61] зі своїми спробами заснувати колегіум у Падуї наразилися на великий опір з боку венеційської Синьйорії, то, втративши надію довести цю справу до успішного кінця, Лайнес написав у листі до Іньїґо Лойоли про свої проблеми, «попросивши, аби для того, щоби Наш Господь допоміг у його справі, той відслужив месу за його успіх, бо іншої ради він не бачив. Отець Лойола відслужив месу, як його й просили, на день Різдва Богородиці й, відслуживши її, написав Лайнесові: “Я зробив те, про що ти мене просив; не втрачайте надію, й Бог допоможе вам успішно завершити ту справу, яку ви розпочали”. І так сталося» (Ріваденейра, книга III, розділ VI).

І від тієї миті пригоди Дон Кіхота набувають сумного відтінку, адже «цирульник стояв іще й досі навколішках і душив у собі сміх, що розбирав його, та, знай, притримував бороду, бо якби вона відпала, то, може, весь їхній добрий задум нанівець ізвівся б». Доти нашому ідальго траплялися ті пригоди, які пропонувала йому доля на його дорогах і стежках, пригоди природні та влаштовувані Богом задля його слави; але тепер на нього чекають ті з них, на які наражали його люди і які надзвичайно ускладнювали йому життя. Тепер ми бачимо, що герой перетворюється на іграшку в руках людей і стає об’єктом для глузувань: люди об’єднуються у своїй кампанії проти нього. Цирульник приховує сміх, аби не бути впізнаним. Він знає, що сміх скидає з нас машкару серйозності й відкриває наше справжнє обличчя, і тоді ніяка накладна борода не зможе його приховати.

Тепер починається, як я вже сказав, сумна сторона Дон Кіхотових мандрів. Його найпрекрасніші і найнесподіваніші пригоди вже відбулися, а ті, що чекають на нього попереду, здебільшого будуть пастками, що їх наставлятимуть для нього підступні й лукаві люди. Досі світ не знав нашого героя, і той докладав усіх зусиль, аби змінити його за своїм уподобанням; тепер світ знає його й приймає, але робить це для того, щоби поглузувати з нього, а поглузувавши, змінити його по своїй уподобі. І тепер, мій бідолашний Дон Кіхоте, ти перетворився на предмет розваг і веселощів для цирульників, парохів, бакалярів, дуків та нероб усякого гатунку. Починаються твої найтяжчі страждання — страждання людини осміяної.

Але хоч твої подвиги тепер стають не такими мужніми, зате вони набувають глибшого змісту, бо до них, так чи інак, більшою або меншою мірою, долучається світ. Ти хотів зробити світ своїм світом, виправляючи його помилки й запроваджуючи в ньому правосуддя; тепер же світ приймає твій світ у себе як свою частину, і ти входиш у його повсякденне життя. Сам ти почасти втрачаєш свій донкіхотизм, але ти бодай потроху передаєш його тим, які з тебе сміються. Вони сміються з тебе й так наближаються до тебе, починають захоплюватися тобою й любити тебе. Ти досягнеш того, що бакаляр Самсон Карраско почне сприймати власні жарти серйозно, і твоя боротьба здаватиметься йому вже не кумедною, а гідною пошани й захвату. Тому дозволь цирульникові хихотіти під своєю накладною бородою. З нашого Господа Ісуса Христа сміялися, що він, мовляв, не Бог, а людина, а з тебе, мій сеньйоре Дон Кіхоте, сміятимуться, що ти, мовляв, божевільний, і ти справді Божевільний, але Божевільний із великої літери.

А Санчо, бідолаха Санчо, майже повністю втаємничений у змову, бо стояв за лаштунками, коли відбувалася репетиція цієї комедії, попри все це, Санчо щиро повірив в існування Обізіянського царства і мріяв, як він привезе до Гішпанії своїх чорношкірих підданих і здобуде велике багатство, продавши їх. О, могутня віра! І річ не в тому, що ту віру розбуджувала жадібність, зовсім ні. Навпаки, віра розбуджувала в ньому жадібність.

Потім парох прикинувся, ніби випадково зустрівся зі своїм сусідом Алонсо Кіхано, й привітав його як свого славного земляка Дон Кіхота Ламанчського, «зерцало рицарства… оборону й покров усіх знедолених і скривджених, цвіт мандрованих витязів», влаштувавши для всіх присутніх таку собі комедійну виставу, а наївний ідальґо, як тільки його впізнав, хотів спішитися з коня, бо йому, мовляв, не випадало верхи їхати, коли шановна особа мусила йти пішки. Він ставився з глибокою повагою до насмішника, адже хай там що, а той, зрештою, був пастирем душ у його селі.

Потім стався нещасливий випадок із мулом, унаслідок якого цирульник беркицьнув додолу й наклеєна борода в нього відпала, і священик приладнав її на місце, вдавши ніби читає над нею якусь замову, і «здивувався тому Дон Кіхот і попросив священика, щоб той навчив його колись тії замови». О мій бідолашний кабальєро, як необачно потрапив ти в ту пастку, яку наставили тобі ті, котрі захотіли взяти тебе на глузи! Тепер ти вже не винаходиш чудеса, тобі їх винаходять.

Але парох не вдовольнився роллю насмішника, а ще й вирішив покартати звитяжця, який визволив галерників, удавши, ніби не знає, хто це зробив. І наш кабальєро «при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший, звільнив ту чесну компанію», бо то, зрештою, його священик, його духівник виголошував ту гнівну, обвинóвну промову.

Розділ XXX

І він би так і промовчав, якби Санчо не викрив його й не сказав, що це його пан повипускав на волю тих мерзенних душогубів. І ось якими словами той пояснив своєму слузі мотиви свого вчинку: «Дурень єси. Мандрованому рицареві не випадає розпитувати й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких вони зустрічають по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно: він мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи обачення не на махлярства їхні, а на митарства», і додав ще багато слів, а шануючи достойність церковну пана ліценціата, викликав на поєдинок того, кому його вчинок здається поганим. Чудова відповідь і чудовий вінець тих аргументів, якими він обґрунтував необхідність визволити галерників. Цілком природно, що парох, як і більшість священнослужителів, з якими зустрічався ідальґо під час своїх подвижницьких мандрів, більше дбали про світське й земне, адже саме люди світські й земні давали йому гроші на те, щоби він мав змогу бути священиком, але для Дон Кіхота важило тільки божественне й небесне. О мій сеньйоре Дон Кіхоте, чи коли-небудь ми навчимося бачити в кожному каторжнику прикрість його каторжного становища, а не щось інше? Коли навіть перед реальністю найстрахітливішого злочину в нас вихоплюватиметься вигук: «О, бідолашний брате!» Ні, ми так і не навчилися співчувати злочинцеві, а отже, християнство не змогло проникнути нам навіть під шкіру душі.

Продовжуючи ті насмішки, принцеса Обізіяна розповіла Дон Кіхотові цілу низку дурниць, аби примусити його повірити у свою вигадану історію. І, на жаль, як Дон Кіхот, так і Санчо повірили в її балачки, бо героїзм довірливий. А насмішники лише шкірилися нишком. Дон Кіхот підтвердив свої обіцянки, але не погодився одружитися з принцесою, що дуже не сподобалося Санчо, і той наговорив такого про переваги Обізіяни над Дульсінеєю, аж його пан «не стерпів…, що при ньому його володарку такими словами шпетять; не сказавши Санчові ні слова, ні півслова, замахнув він списом і так черкнув свого джуру раз і вдруге, що той, як сніп, на землю впав».

Серед тих недоречних і дурних жартів хіба лиш це мовчазне покарання підносить наш дух, і серйозними, дуже серйозними були аргументи, якими Дон Кіхот обґрунтував свою кару, пояснивши, що, якби не та мужність, яку Дульсінея вклала йому в груди, він не зміг би вбити навіть блоху, бо його доблесть насправді була не його власного доблестю, а доблестю Дульсінеї, яка обрала його правицю знаряддям своїх подвигів і приводила їх до щасливого завершення. І так воно є насправді, бо коли ми перемагаємо, то це Слава перемагає за нас. «Вона бореться в мені й перемагає, а я нею тільки живу й дихаю, бо вона — життя моє, і дух, і суть». Героїчні слова, які ми повинні викарбувати у своєму серці! Слова, які для донкіхотизму є тим самим, чим є для християнства слова Павла з Тарса; «Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2. 19–20).

І завжди так: кожне діяння людське може бути великим лише в тому випадку, якщо воно призначене в дар якійсь людині: чоловікові або жінці, але ліпше жінці, ніж чоловікові. Мета людини — людськість, причому людськість персоналізована, у формі індивіда, а коли людина ставить собі за мету природу, вона її спершу гуманізує. Бог — ідеал людськості, людина спроектована в нескінченність і увічнена в ній. І так воно має бути. Навіщо ці розмови про антропоцентричну помилку? Хіба не кажуть, що нескінченна сфера має центр у всіх своїх частинах, у кожній із них? Кожен з нас — центр для себе самого. Але не можна працювати, якщо ми його не поляризуємо; не можна жити, якщо ми його не децентруємо. А хіба можна інакше децентрувати себе, крім як сприйнявши іншого як себе самого. Тобто я хочу сказати, що любов людини до людини, чоловіка до жінки завжди була джерелом усіх чудес.

«Я нею тільки живу й дихаю, бо вона — життя моє, і дух, і суть». Кажучи так про свою Дульсінею, мій Дон Кіхоте, чи не згадував ти про того доброго Алонсо, який довгих дванадцять років зітхав, дивлячись на Альдонсу Лоренсо, не наважуючись признатися їй у своєму великому коханні? «Нею тільки я живу й дихаю!» У ній, лише в ній, жив і дихав твій добрий Алонсо, якого ти носиш у собі, огорнутого твоїм божевіллям, у ній ти жив і дихав дванадцять довгих років жорстокої й нещадної тверезості розуму. Вона приходила до тебе у твоїх скромних снах, із її ніжного образу, який ти бачив лише чотири рази, ти черпав свої надії, бо тобі доводилося задовольнятися спогадами. У ній було твоє життя й буття, життя приховане й мовчазне, що струменіло під твоїм духом, як води Гвадіани струменять довгими руслами під землею, але саме в тих підземеллях проростало коріння твоїх майбутніх подвигів. О мій добрий Алонсо, як було тобі жити й дихати Альдонсою без того, щоби вона це знала й бачила, помістити усе своє життя й буття в солодкий образ, який живить душу!

Але плотський Санчо не визнав своєї поразки, а й далі наполягав, аби його пан одружився з принцесою, а потім він міг би й покохатися з Дульсінеєю, «бо, знаєте ж, були такі царі й королі на світі, що полюбовниць собі мали». Що ти сказав, Санчо, що ти сказав? Ти не розумієш, що, пробивши душу Дон Кіхота, ти поранив найчутливіші струни серця Алонсо Кіхано! До того ж Дульсінея не визнає ніякого поділу, і той, хто кохає її всю цілком, мусить і віддаватися їй весь цілком. Багато хто намагається одружитися з Фортуною і кохатися зі Славою, але нічого цим не домагається, бо перша катує своїми ревнощами, а друга глузує й відкидає залицяння.

Під час подальшої розмови між паном і джурою перший попросив у другого прощення за те, що так потяг його списом, адже Санчо бачив Дульсінею лише мелькома, «то й не міг роздивитися дрібніше на всі її красоти і принади, а так на огул, — додав Санчо, — вона вроді лепська». Тут ідеться про те, що Санчо та до нього подібні, коли дістають прочуханки, починають брехати, нахваляючи Дульсінею, якої вони не знають і якої не бачили. А потім Санчо, намовлений принцесою, поцілував Дон Кіхотові руку, попросивши в нього прощення, й великодушний ідальґо дарував йому і своє прощення, і своє благословення. Нехай будуть благословенні удари ратищем списа, друже Санчо, якщо вони принесли тобі благословення свого пана! Безперечно, що, одержавши таке щедре прощення, ти зумів обернути на добро те покарання, яке цілком заслужив.

Після того як пан і джура по цій розмові продовжили свою подорож, вони зустріли Хінеса де Пасамонте, перевдягненого циганом, і Санчо повернув собі свого віслюка, бо галерник, побачивши Дон Кіхота та його зброєносця, хутко накивав п’ятами.

Розділ XXXI

А потім розпочалася ота приємна розмова між Дон Кіхотом і Санчо про зустріч останнього з Дульсінеєю. Санчо сказав, що коли він до неї приїхав, то «вона саме у себе в дворі пшеницю точила аж два кірці», на що Дон Кіхот йому відповів: «Ти ж май на оці, що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась», — а коли Санчо йому відповів, що та пшениця була «ледаченька, заміркувата», то «запевняю тебе, — сказав Дон Кіхот, — що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце…» Тоді зброєносець сказав, що коли він подав сеньйорі листа, вона веліла покласти його на лантух, бо не читатиме його, доки не просіє все збіжжя. Дон Кіхот на те відповів: «Розумна пані, вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби». Потім Санчо розповів, що від Дульсінеї пахло чимось чоловічим, «звісно, наробилася в охоту, то й упріла». «Тут щось не так, — відповів йому Дон Кіхот, — мабуть, у тебе нежить був, а може, то ти почув свій власний запах. Адже я знаю, як благоухає ся троянда серед терня, сей зельний крин, ся духовита амбра». Тоді Санчо розповів, що Дульсінея не вміє ні писати, ні читати, а тому вона подерла листа на дрібні шматочки, бо не хотіла, щоб у селі хтось довідався про її таємниці, з неї було досить почути від зброєносця про панове кохання і про ту несосвітенну покуту, яку він через неї справляв. А ще вона сказала, що хоче побачитися з його паном і щоби він перестав витворяти там різні штуки та негайно приїхав у Тобосо, якщо йому не стане на заваді якась важливіша річ. Коли ж Санчо розповів своєму панові, що, прощаючись із ним, Дульсінея не дала йому на згадку ніякої коштовності, а лише подала йому через огорожу подвірню шматок хліба та грудку сиру, то Дон Кіхот відповів йому такими словами: «Вона без міри щедра та гойна, і якщо не подарувала тобі якоїсь золотої цяці, то лише через те, що не мала нічого під рукою. Та добрі, кажуть, ковбаски й після паски. Я побачусь із нею, і все якось улагодиться».

Я прошу свого читача, щоби він іще раз перечитав цей чудовий діалог, бо в ньому передається найглибша суть донкіхотизму в його стосунку до доктрини пізнання. Брехливим розповідям Санчо, який бачить успіх своєї місії згідно з конформістськими істинами буденного й суто поверхневого життя, протиставлені високі істини Дон Кіхотової віри, що ґрунтуються на житті фундаментальному й глибинному.

Не розум, а воля створює для нас світ, і стародавній схоластичний афоризм nihil volitum quin praecognitum — не можна чогось бажати, наперед не пізнавши його, — треба переформулювати як nihil cognitum quin praevolitum — не можна щось пізнати, наперед не захотівши його.

як сказав наш Кампоамор[62]. Це висловлювання також треба трохи виправити, сказавши, що в цьому світі все — істина й усе — брехня. Усе істина остільки, оскільки живить великодушні мрії й народжує творчі досягнення; усе брехня, бо душить благородні поривання й народжує страховища. І людей, і речі можна пізнати по їхніх плодах. Усяка віра, що приводить до діянь життя, — це віра істини, а та, яка приводить до діянь смерті, — віра брехні. Життя — критерій істини, а не логічна бездоганність, яка належить лише раціональному розуму. Якщо моя віра допомагає мені творити або підсилювати життя — якого ще доказу моєї віри ви хочете? Якщо математика вбиває, то математика брехня. Якщо, подорожуючи й помираючи від спраги, ти побачиш видіння того, що ми називаємо водою, і ти кинешся до неї, і нап’єшся, і тобі вдасться втамувати спрагу, то і видіння це, і вода були справжніми. Істина — це те, що спонукає нас діяти в певний спосіб, унаслідок чого ми досягаємо бажаного результату.

Дехто з людей, які присвячують себе так званій філософії, скаже, що в тій розмові з Санчо Дон Кіхот заснував знамениту нині теорію відносності знання. Немає сумніву, що все відносне; та хіба не є тоді відносною сама відносність? Але якби ми отак гралися з поняттями чи навіть просто зі словами, то могли б дійти висновку, що все абсолютне, абсолютне в собі, відносне щодо до всього іншого. До такої гри слів скочується вся логіка, яка не ґрунтується на вірі й не дивиться на волю як на свою найміцнішу опору. Логіка Санчо, як і схоластична логіка, була суто вербальною; вона виходила з припущення, що всі ми хочемо сказати те саме, коли застосовуємо одні й ті самі слова, але Дон Кіхот знав, що одними й тими самими словами ми маємо звичай виражати протилежні речі, а протилежними словами — одне й те саме. Саме завдяки цьому ми можемо розмовляти й розуміти одне одного. Якби мій ближній розумів під тим, що він каже, те саме, що розумію я, то ні його слова не збагатили б мій дух, ані мої слова — його дух. Якби мій ближній був другим «я», за що я мав би його любити? У такому разі мені вистачало б самого себе, і нікого я не мислив би вищим за себе.

Якість пшеничних зерен визначається тими руками, які до них доторкаються, і ці руки, мій Дон Кіхоте, ти ніколи не тримав у своїх руках. А свою найглибшу думку кабальєро висловив тоді, коли сказав, що Дульсінея пахне по-чоловічому для Санчо та до нього подібних тому, що в них нежить, або тому, що вони нюхають самих себе. Ті люди, для яких світ пахне лише матерією, спроможні нюхати лише самих себе; ті, котрі бачать лише скороминущі явища, дивляться на самих себе й неспроможні заглянути у глибінь. Ми відкриваємо Тебе, Боже й Господи наш, який нагородив Дон Кіхота божевіллям, не тоді, коли спостерігаємо за обертанням небесних світил. Ми відкриваємо Тебе тоді, коли спостерігаємо за круговертю палких бажань на дні наших сердець.

Хліб і сир, який передала тобі через паркан Дульсінея, перетворили тебе, друже Санчо, на коштовність вічності. Завдяки тому хлібові й тому сиру, ти живеш і житимеш доти, доки живе в людях пам’ять про людей, і набагато довше; завдяки цьому хлібові й цьому сиру, про які ти збрехав, ти втішаєшся вічною істиною. Бажаючи збрехати, ти сказав правду.

Розмова між паном і його зброєносцем тривала, й Санчо знову повернувся до своєї омріяної теми, умовляючи Дон Кіхота, щоби той одружився з принцесою, і, докоряючи йому за небажання зробити це, він сказав: «У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові!» Для Санчо божевілля його пана знаходило свій вияв у тій його відмові від багатства заради слави, і такими є всі Санчо: вони вважають нормальним і розсудливим божевільного, який своїм божевіллям домігся багатства й успіху, і вважають божевільним нормального та розсудливого, якому його розсудливість перешкодила забагатіти. Санчо слухав проповіді й хотів би любити Бога «заради Його самого, а не з надії на славу, не зі страху покари», але така чиста любов була йому недоступна.

Розділ XXXII

Після цих розмов і після зустрічі з Андресом, хлопцем, який наймитував у багатія Хуана Лантуха і про якого ми вже розповідали, товариство приїхало до корчми, і поки Дон Кіхот спав, парох почав сперечатися з корчмарем та його родиною про рицарські романи і заявив, що книжки, в яких розповідалося про пригоди Дона Сіронхіля Фракійського та Фелісмарта Гірканського, були брехливі й наповнені всілякими дурницями та нісенітницями. Натомість розповідь про славного отамана Гонсало Ернандеса Кордовського була правдива, і такою ж правдивою була розповідь про подвиги знакомитого рицаря Дієґо Ґарсії де Паредеса родом з естремадурського міста Трухільйо.

Але ходіть-но сюди, сеньйоре ліценціате, і скажіть мені: зараз, у ту мить, коли ваша милість це стверджує, де перебувають славний отаман та Дієґо Ґарсія де Паредес? Після того як людина помирає і переходить у пам’ять інших людей, чи не мають права на існування ті поетичні легенди, що вам так не подобаються? Ваша милість повинна знати зі своїх студій і свого життєвого досвіду, що operari sequitur essi, діяти означає бути, а я до цього додам, що існує лише те, що діє, і якщо Дон Кіхот діє, і його діяльність, як нам відомо, є діяльністю життя, то Дон Кіхот набагато історичніший і реальніший, аніж ті люди, чиї імена згадані в тих хроніках, що їх ви, сеньйоре ліценціате, вважаєте за правдиві. Існує лише те, що діє. Прагнення з’ясувати, існував насправді чи не існував якийсь суб’єкт, виникає з того, що ми вперто заплющуємо очі на таємницю часу. Те, що було і чого вже немає, не є чимось більшим, аніж те, чого ще немає, але одного дня воно буде; минуле не існує більшою мірою, ніж майбутнє, і не впливає більше на сучасне. Що ми сказали б про подорожнього, який уперто заперечує існування того шляху, який він ще має пройти, і визнає справжнім і реальним лише той, який він уже пройшов. І хто вам сказав, що ті суб’єкти, реальність чийого існування ви заперечуєте, не існуватимуть одного дня, а отже, існуватимуть і у вічності? Бо, зрештою, немає нічого такого мислимого, що у вічності не було б реальним і дієвим.

Тож мав цілковиту рацію корчмар, уже донкіхотизований, — бо недаремно ж він приймав героя під своїм дахом — він мав рацію, сеньйоре ліценціате, коли вам сказав: «Почули б ви, панотче (про подвиги Дона Сіронхіля Фракійського), то й самі з утіхи ошаліли б. Отож мовчіть краще про того славного отамана та Дієґа Ґарсію, бо не варті вони й за масляні вишкварки!» У вічності легенди та поетичні вигадки варті більшого, ніж історія. І в дискусії, яка виникла між вами, раціоналістичний панотче, і корчмарем, який був сповнений віри, він був ближче до істини. Вам справді вдалося, сеньйоре ліценціате, похитнути віру Санчо, який дослухався до вашого диспуту, але віра, яка ніколи не піддається спокусам сумніву, не приносить плодів у тривалих діяннях.

Перш ніж ми підемо далі, я хотів би згадати, бодай мимохідь, бо на щось більше вони не заслуговують, про тих пустих і самозакоханих суб’єктів, які мають нахабство стверджувати, що ті ж таки Дон Кіхот і Санчо ніколи не існували, й ніколи не були чимось більшим, аніж вигаданими персонажами.

Їхні аргументи, надумані й пишномовні, не заслуговують навіть на спростування: такі вони безглузді й абсурдні. Мене це дратує, й аж нудить, коли я їх слухаю. Та позаяк є люди досить розважливі, які, зваблені видимою авторитетністю тих, хто пропагує цю бридку доктрину, уважно до них дослухаються, то я вважаю за потрібне привернути їхню увагу до цієї теми й переконати їх не дотримуватися погляду, прийнятого вже досить давно за підтримки людей найученіших і найсерйозніших. З метою просвітити людей, наділених тверезим розумом і совістю, я сподіваюся з Божою допомогою написати книжку, в якій буде доведено й підкріплено надійними аргументами та свідченнями численних авторитетів, — а це вельми важливо, — що Дон Кіхот і Санчо існували справді й цілком реально, і дійсно відбувалося все те, що нам розповідають про їхні пригоди. І там я спробую також довести, що та радість, розрада та користь, які ми знаходимо в цій історії, є більш ніж достатнім підтвердженням правдивості їхнього існування, а крім того, якби ми стали заперечувати цю правдивість, нам би довелося також заперечити реальне існування багатьох інших речей, і в такий спосіб ми неминуче розхитали б і підірвали той порядок, на якому стоїть наше суспільство, порядок, що, як відомо, є сьогодні найвищим критерієм істинності будь-якої доктрини.

Розділи XXXIII і XXXIV

У цих двох розділах розповідається повість про безрозсудно-цікавого, яка не має навіть найменшого стосунку до сюжету нашої історії.

Розділ XXXV

Після дискусії, яка відбулася між парохом і корчмарем, та під час читання не зовсім пристойної повісті про безрозсудно-цікавого сталася сумна пригода, в якій Дон Кіхот уві сні порубав мечем бурдюки з вином. Було б ліпше, звичайно, якби Сервантес обминув мовчанкою цю пригоду, адже Дон Кіхот уві сні лише тренувався, готуючись до тих подвигів, які він здійснював, коли не спав. І не так важливо те, що розлилося вино, як те, що своєю помилкою він неабияк скомпрометував себе.

Щоб оцінити цю пригоду за всією справедливістю, треба знати те, чого ми ще не знаємо, а саме: Дон Кіхотові тоді наснився сон. Оцінювати ту ситуацію на підставі якихось інших міркувань означало б висловити ту саму думку, яку висловив би один із наших самозакоханих мудреців, почувши розповідь про Іньїґо де Лойолу, коли у шпиталі Луїса де Антесани в Алькала-де-Енарес, шпиталі, який був тоді «знаменитий тим, що в ньому блукало вночі багато домових та привидів», він раптом почув, як «із настанням ночі» вся будівля задвигтіла й заходила ходором, і тоді «волосся йому стало на голові сторч, так ніби він побачив якогось страхітливого привида, але він відразу ж опанував себе й, побачивши, що немає чого боятися, упав навколішки, й голосно заволав, ніби кинувши виклик демонам (так розповідає нам П. Ріваденейра в розділі IX книги V «Житія»): «Якщо Бог дав вам якусь владу наді мною, інфернальні духи, я тут, перед вами, робіть зі мною, що хочете, бо я не чинитиму опору нічому з того, що прийде до мене цією дорогою; але якщо Бог не наділив вас ніякою владою, то чого ви досягнете, нещасні й прокляті духи, намагаючись залякати мене і вселити мені страх? Навіщо ви страхаєте своїми безглуздими й пустими залякуваннями душі дітей і боязких людей? Проте я вас розумію: позаяк ви неспроможні нашкодити нам своїми діями, ви хочете навіяти нам страх своїми облудними кривляннями». І додає достойний отець-історик, що «цим хоробрим учинком він не лише подолав свій теперішній страх, а й набрався мужності на майбутнє, щоби не боятися більше диявольських витівок та погроз Сатани».

Розповідаючи про ту пригоду з бурдюками, ретельний історик відкриває нам таку потаємну подробицю, як те, що ноги в Дон Кіхота були «не сказати, щоби вельми чисті». Він міг би про це й промовчати. Але цією згадкою він нам показує, що хай там як, а кабальєро належав до своєї касти, касти, яка ніколи не записувала вимогу охайності до рицарських обов’язків. Отож хоч він і розповідає нам про іспанського кабальєро, який був чистим, але відразу ж стає видно, що чеснота охайності й чистоти не була для нього однією з головних. І так само, хоч у розділі XVIII книги IV «Житія блаженного отця Ігнатія де Лойоли» Ріваденейри розповідається, що «хоч він любив убогих, проте відсутність чистоти ніколи не була йому до душі», та в розділі VII книги V того самого «Житія» автор пише про те, що «на одного послушника він наклав сувору покуту за те, що той кілька разів помив руки з милом, яке розбудило в послушника велику цікавість». Варто також зазначити, що серед якостей, які відрізняють того, хто має здібності до військового мистецтва, що їх виявляли і Дон Кіхот, і Лойола, дон Уарте в XVI розділі свого вже цитованого тут трактату «Огляд талантів, які годяться для наук» як третю з них називає байдужість до власної зовнішності та до її прикрашання: «майже всі вони неохайні, брудні, з обвислими, пом’ятими штаньми, з недбало накинутим плащем, і вони не мають звичаю лагодити свій старий одяг», і він пояснює це тим, що «глибоке розуміння та багата уява сміються з усього земного та світського, бо в жодній із земних речей немає ні доблесті, ні змісту», додаючи, що «лише споглядання божественного приносить нам втіху та радість, тож саме сюди вони спрямовують усю свою увагу та старанність, нехтуючи все інше».

Хоч варто відзначити, що в часи Дон Кіхота, Іньїґо де Лойоли та дона Уарте ще нічого не знали ні про мікробів, ані про асептику чи антисептику, не плекали тоді також ілюзій, що, покінчивши з цими створіннями, ми також покінчимо й зі смертю і що щастя залежить від гігієни, бо це забобон не менш шкідливий, не менш безглуздий, ніж вірити й думати, що, живучи у бруді, можна здобути перепустку на небо. Брудна людина завжди буде вищим створінням, аніж чиста свиня, проте все ж таки буде ліпше, якщо людина житиме в чистоті.

А повернувшись до нашої пригоди, я хотів би зазначити, як Санчо, наш добрий Санчо, вірив у те, що його пан зітнув голову велетню і що вино було кров’ю, і як усі з нього сміялися. Усі сміялися, корчмариха нарікала на втрату своїх бурдюків, «а Маріторна й собі до неї підпряглася. Молода корчмарівна мовчала, тільки осміхалася вряди-годи». Яка поетична деталь! Залюблена в рицарські романи дочка корчмаря «осміхалася»! То була ніби ніжна й прохолодна роса, що пом’якшувала страждання Дон Кіхота, якого катували сміхом. У ті хвилини глузів та сміху усмішка юної корчмарівни була ніби подмухом милосердя.

Розділ XXXVI

Потім до корчми прибули нові люди, і розвіялися ті чари, під владою яких перебував Санчо, бо ж він побачив, що принцеса Обізіяна була насправді Доротеєю, коханою дівчиною Фернандо, цього було досить, аби він нарешті переконався, що зітнута голова велетня була насправді бурдюком, з якого пролилося вино.

О, бідолашний Санчо, як мужньо ти воюєш за свою віру, зазнаючи падінь і розчарувань, втрачаючи ґрунт під ногами сьогодні, щоби знову стати на ньому твердо завтра! Твоя дорога була дорогою внутрішньої боротьби, боротьби між грубими й примітивними почуттями, під’юджуваними жадібністю, і твоїм благородним прагненням до ідеалу, що його розбудили в тобі Дульсінея і твій пан! Мало хто розуміє, які труднощі довелося тобі подолати на своєму шляху зброєносця; мало хто бачить, у якому чистилищі тобі довелося жити; мало хто розуміє, як пощастило тобі піднятися на той високий щабель щиросердої і шляхетної віри, яку ти виявиш, коли твій пан помре. Від зачарування до зачарування ти дістався на найвищу вершину спасенної віри.

Розділ XXXVIII

Після пригод, які знайшли своє успішне завершення в корчмі, насмішники Дон Кіхота наштовхнули його на міркування, які спонукали його виголосити довгу промову на теми вченості та військової справи. Позаяк він звертався з тією промовою не до козопасів, ми обминемо її увагою.

Розділи XXXIX, XL, XLI і XLII

У цих розділах невольник оповідає про свої пригоди, а також ідеться про те, як він зустрівся зі своїм братом.

Розділ XLIII

Ми проминемо історію молодого погонича, яка нас мало обходить.

Після того як усі ті люди зібралися в корчмі, Дон Кіхот зголосився стати на варті замку. І диявол, який ніколи не спочиває, підбурив молоду корчмарівну, що раніше всміхалася нашому рицарю, та Маріторну, щоби вони позбиткувалися з Дон Кіхота в подяку за його вартування.

Стоячи на варті сам-один, Дон Кіхот «промовляв тихим, чулим та любосним голосом», звертаючись до своєї володарки Дульсінеї, коли корчмарева дочка «перебила жалібне Дон Кіхотове просторікування; вона озвала рицаря й сказала: «Пане мій і добродію, чиніте ласку і під’їдьте сюди». І поступливий та слабохарактерний у таких випадках кабальєро піддався на ті умовляння й, замість пустити повз вуха поклик лукавої й підступної дівчини, заговорив до неї про неможливість відповісти на її почуття, не розуміючи, бідолаха, що сперечатися зі спокусою, самохіть вступивши в такий спосіб у стан війни з нею, — це вже дорога до того, щоби зазнати від неї поразки. І сталося тоді так, що підступна панянка попросила, щоби він подав їй руку, назвавши його руки прекрасними. І сердешний ідальґо, зворушений цим компліментом, простяг до неї руку, до якої не доторкалася ще жодна жінка, і не для того, щоби вона поцілувала її, а щоби могла помилуватися її міццю та силою.

Помилуватися? Невже ж ти, розважливий кабальєро, не бачиш, у яку небезпечну гру ти встряєш, подаючи свою руку дамам, аби вони милувалися нею? Невже тобі не відомо, що коли жінка милується чоловіком, то це для неї щось більше, ніж просто можливість виразити свій захват? Жінки милуються лише тими, кого вони люблять, а жінка знає лише один спосіб любити чоловіка. А тим паче коли йдеться не про те, щоби захоплюватися твоїми задумами, твоїми діяннями або твоїми подвигами, твоїми міркуваннями, а про те, щоби помилуватися твоєю рукою. О, якби тобі пощастило домогтися, щоби нею милувалася Альдонса Лоренсо: щоби вона взяла твою руку у свої руки, й «поглянула на сплетіння її сухожиль, на зчеплення мишиць, на розгалуження тугих та широких її жил», і з цього зрозуміла, яким могутнім має бути серце, що розганяє кров по тих жилах!

Ти припустився, добрий кабальєро, непрощенної легковажності, подавши свою руку на милування дамам, які просили її подати, щоби посміятися з тебе, і ти дорого за це заплатив. Ти дорого за це заплатив, бо тобі прив’язали руку до амбарних воріт оброттю. «Бо скоро Маріторна прив’язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту». Тож остерігайтеся жінок насмішкуватих і веселих.

Дон Кіхот знову подумав, що його зачаровано, а то було йому лише покарання за м’якотілість та самовпевненість. Герой не повинен подавати свої руки для милування ними, а тим паче першому або першій, яка про це попросить, лише для того, щоб подивитися на них цікавим і легковажним поглядом. Яку цікавість можуть становити для інших руки, що ними людина робить свої справи? Поганий то звичай — приходити в дім великодушного воїна й дивитися на його руки, розпитувати, як він трудиться ними і як живе. Якщо ти пишеш, то нехай ніхто не знає, ні як ти пишеш, ані в які години, ані в який спосіб.

«Давай тоді Дон Кіхот жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що стільки то зла в світі скоїться, поки він тут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санчо Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про рідну маму свою забув; давай гукати чародія Ліграндея та мудрого Алькіфа, щоби порятувати його, давай узивати до доброхітниці своєї Урганди, щоби помочі йому дала… Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш з бентеги та відчаю волом ревів…» Ось так, із прив’язаною рукою, і дочекався він ранку, коли побачив чотирьох вершників, які під’їхали вдосвіта до корчми, але, навіть перебуваючи в такому безпорадному стані, він виявив у тій ситуації свою високу мужність.

Розділ XLIV

І коли Маріторна відв’язала йому руку, боячись, аби не сталося чогось гіршого, Дон Кіхот «зліз на коня, ослонився щитом і списа взяв наперехил, од’їхав назад далеченько й проголосив, що викличе на герць кожного, хто скаже, що його було зачаровано не даремно, а за діло». Браво, мій добрий ідальго!

— як сказав граф Лосано Перансулес[63] у «Юності Сіда».

Та вершники не звернули на нього щонайменшої уваги, і Дон Кіхот, «бачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх на нього не зважає і виклику не хоче приймати, аж нетямився з гніву та досади». Атож, мій бідолашний Дон Кіхоте, атож: нам більше до вподоби, коли з нас сміються, аніж коли на нас не звертають уваги. Я розумію твій гнів і досаду. Тобі було б ліпше витерпіти цілий хор насмішників, аніж те, що твої виклики та твої погрози просто не помічають, ніхто навіть не насміхається з них.

Незабаром по тому корчмар учинив бійку з двома постояльцями, які хотіли втекти, не заплативши за постій, і корчмариха та її донька звернулися до Дон Кіхота як до найменш заклопотаного з усіх їхніх гостей, просячи, щоби він допоміг їхньому чоловікові та батькові. «Вислухавши її, Дон Кіхот відповів спокійно і незворушно: “Ясна панно, в сій хвилі прохання ваше нестатечне і недоречне, бо невільно мені в якусь нову пригоду вдаватись, допоки тієї не завершу, на яку я вже слово подав”», — і докинув, нехай вона, мовляв, піде і скаже батькові, щоби той тримався, доки він не випросить дозволу в принцеси Обізіяни. Цей дозвіл Дон Кіхот добув, але не став добувати меча, побачивши, що битися з тим простим людом годиться лише його джурі. І правильно вчинив.

Бо чи пристойно звертатися по допомогу до кабальєро, коли нам заманеться й разом із тим глузувати з нього та прив’язувати йому руку, а потім просити, щоби він виручив нас у нашій скруті тією самою рукою, якій ми завдали такої кривди раніше. Ми полюбляємо глузувати з божевільного, та коли нам потрібна допомога, то звертаємося до нього. Ганьба героєві, який ставить свій героїзм на службу тим, котрі збиткуються з нього і принижують його! Коли твій ближній устряє в бійку з такими самими пройдисвітами, як він, залиш їх, нехай вони самі між собою розберуться, а надто, коли йдеться про те, щоб утекти з корчми, не заплативши за постій: твоє втручання в такому разі лише зашкодило б. Допомагай потерпілому не тоді, коли він вважає, що ти повинен допомогти йому, а коли ти сам вважаєш, що твій обов’язок — прийти йому на допомогу. Не давай нікому того, чого він у тебе просить, поки ти сам не дійдеш висновку, що твоя допомога йому потрібна й ти готовий витерпіти його невдячність.

«Та лукавий, як то кажуть, не спить, а все миром колотить; якраз у цей час до корчми прибився той самий цилюрник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить — Санчо коло сідла саме порається. Впізнав цилюрник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи: “Ага попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав!”» Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився… Дон Кіхот надоспів уже туди і з великою втіхою дивився, як джура його обороняється і в наступ переходить. З сієї хвилі він вирішив, що Санчо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі». Почувши, як цирульник бреше про вкрадений у нього мідний таз для гоління, Дон Кіхот утрутився в суперечку й наказав принести згадувану річ і заприсягся, що то був шолом, і виставив його на очі всіх присутніх, аби вони самі в тому переконалися.

Розділ XLV

«Як вам це все подобається, панове добродійство, — сказав тоді цилюрник. — Чуєте, сі шляхетні люди затялись на тому, що це не мідниця, а нібито шолом?» — «Авжеж, шолом! — вигукнув Дон Кіхот. — Коли хто з рицарів наважиться стверджувати противне, я скажу, що він бреше, а зброєносцеві скажу, що він бреше тисячу разів!»

Саме так, саме так, мій сеньйоре Дон Кіхоте; саме в цьому полягає найвища мужність — стверджувати щось рішучим і гучним голосом у присутності всіх і захищати своє твердження власним життям, і це створює всі істини. Речі є тим справжнішими, чим більшу вони вселяють віру, і не розум, а воля їх стверджує.

Цікаво було б подивитися на бідолашного голяра, якому належав мідний таз, коли він ще не був шоломом. Спершу висловив свою думку Санчо. Коли Дон Кіхот сказав: «Присягаю на рицарський орден, до якого належу, що се той самий шолом, який я у нього здобув — я не додав і не відняв тут нічогісінько», він боязко підтримав свого пана: «Правду каже мій пан, бо відколи він оцю штуку здобув, то один усього раз він у битву з нею ходив, коли визволяв тих бідолашних кайданників, і якби не ця шоломідниця, то було б йому непереливки, так густо ворог камінюччя на нас швиргав».

Шоломідниця, шоломідниця, Санчо? Ми не станемо ображати тебе припущенням, що це слово «шоломідниця» було одним із твоїх хитрих жартів, ні! Воно виразило поступ твоєї віри. Ти не міг, не вхопившись за цю шоломідницю, відійти від того, що показували тобі твої очі, а вони показували тобі мідний таз як предмет дискусії, і прийти до того, у чому запевняв тебе твій пан, а він тебе запевняв, що перед тобою шолом. Так би вчинили багато подібних до тебе Санчо і також винайшли б цю напівправду. Але ні, мій друже Санчо, ні: жодних шоломідниць не існує. Це або шолом, або мідний таз — залежно від того, хто ним користується, або, якщо висловитися точніше, це водночас і мідний таз, і шолом, бо він обслуговує дві уяви. Не треба ні щось додавати до нього, ні щось віднімати від нього, аби він залишався шоломом і мідним тазом, повністю шоломом і повністю мідним тазом; але він не може бути й ніколи не буде шоломідницею, хоч би що там додавали до нього чи хоч би що там віднімали від нього.

Набагато категоричніше спростували твердження голяра, що претендував на свій мідний таз, ще один цирульник, майстер Ніколас, і дон Фернандо, і Доротея, і парох, і Карденіо, які, на превеликий подив інших присутніх там осіб, заявили, що бачать перед собою шолом. Один із чотирьох присутніх там членів Святої Германдади сприйняв ці слова як непристойний жарт і сказав, що лише п’яні можуть молоти таку нісенітницю, тож Дон Кіхот обізвав його брехуном і замахнувся на нього списом, після чого в корчмі вибухнула справжня битва. Тоді Дон Кіхот, «якому примарилось, що доля занесла його в Аграмантів табір…, гукнув на все горло, аж корчма розляглася: “Гей ви всі! Стійте зараз же, сховайте зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити!”» Після цього всі помалу заспокоїлись і притихли.

Як? Невже вас і справді здивувало, що зчинилася така люта бійка через звичайну собі річ, яку одні вважали мідним тазом, а інші — шоломом? Але хіба у світі не виникали набагато запекліші й набагато лютіші битви за інші мідні тази й інші шоломи, які не були шоломами Мамбріна? Наприклад, за те, щó треба вважати хлібом, а щó — вином. Навколо рицарів віри збираються великі людські отари, і щоб потішити своїх володарів або з якоїсь іншої причини, вони починають стверджувати, що мідний таз — це шолом, як це стверджували ті, котрі билися навкулачки в нашій корчмі, й хапаються за зброю, щоб надати більшої ваги своєму твердженню, і битва стає ще запеклішою з тієї причини, що більшість із тих, хто б’ється за шолом, насправді знають, що перед ними — мідний таз. Героїзм Дон Кіхота передався його насмішникам, вони донкіхотизувалися всупереч своїй волі, і дон Фернандо кóпав носаками стражника за те, що той насмілився стверджувати, що мідний таз — не шолом, а всього лише мідний таз. Героїчний дон Фернандо!

Тож дивіться, як сам Дон Кіхот висміяв своїх насмішників, донкіхотизованих, попри їхню хіть, як вони встряли в бійку й пліч-о-пліч билися, захищаючи віру кабальєро, хоч ще й не поділяли її. Я переконаний у тому, хоч Сервантес нам про це й не розповідає, що після розданих і одержаних стусанів прихильники кабальєро, яких я назвав би донкіхотіанцями або шоломниками, справді засумнівалися в тому, що мідний таз — це мідний таз, і почали вірити, що це й справді шолом Мамбріна, адже цю віру вони підтвердили своїми ребрами. Тут я хотів би ще раз наголосити на тому, що мученики створюють віру, а не віра — мучеників.

Небагато було пригод, у яких Дон Кіхот постав би перед нами величнішим, аніж у цій, де він накидає свою віру тим, котрі сміються з неї, і домагається, щоби вони боронили її стусанами та копняками і ставали мучениками за неї.

І як йому це вдалося? Лише завдяки тій мужності, з якою він стверджував перед усіма, що цей мідний таз, який він, як і решта людей, бачив своїми очима як таз, був шоломом Мамбріна, бо він послужив йому як такий шолом.

Йому не забракло esse descarado heroísmo d’affirmar que, bateado na térra compéforte, oupaludamente elevando os olhos ao Ceo cria a través da universal ilusáo Sciencias e Religioes[64], як сказав Eca де Кейрош[65] в останніх рядках свого роману «Реліквія».

Тут ідеться про особливо цінну доблесть, ту, яка не загрожує ні тілесними ранами, ні зменшенням статку, ні втратою честі, а лише призводить до того, що людину починають вважати божевільною або недоумкуватою.

Саме такої доблесті ми потребуємо в Іспанії, бо її відсутність паралізує наші душі. Через її відсутність ми втратили силу, багатство, культуру; через її відсутність ми не маємо ні зрошувальних каналів, ні водоймищ, ні добрих урожаїв; через її відсутність більше не падає дощ на наші сухі поля, потріскані від спеки, або падає на них бурхливими зливами, змиваючи ґрунт, а іноді й людські оселі.

Це твердження вам теж здається парадоксальним? Вийдіть на ці поля й запропонуйте хліборобові якийсь поліпшений метод обробітку землі, або запровадження нової сільськогосподарської культури, або якусь іншу аграрну новинку, й він вам скаже: «У нас це не пройде». — «А ви пробували?» — запитаєте ви його, й він обмежиться тим, що повторить: «У нас це не пройде». Але ж він не знає, пройде це чи не пройде, бо він не пробував цього робити й ніколи не спробує. Він би це спробував, якби наперед був переконаний, що матиме успіх, але перед перспективою невдачі, після чого він міг би стати об’єктом глузувань і кпинів для своїх сусідів, які назвали б його божевільним, або фантазером, або недоумком, перед такою перспективою він воліє утриматися від будь-яких експериментів. А потім дивується з тріумфу відважних, тих, котрі не бояться ні людського осуду, ні людських глузувань; тих, котрі не керуються такими сентенціями, як «Якщо хочеш ліпше, роби так, як інші» або «Куди ти йдеш, Маріє? Іду, куди вітер віє!»; тих, котрі не підкоряються стадному інстинкту.

Жив колись у провінції Саламанка один дивовижний чоловік, який, вийшовши з глибокої вбогості, зумів збити статок у кілька мільйонів. Його земляки з їхнім стадним мисленням пояснювали його багатство тим, що він нібито крав у молодості, бо ці нещасні, ці йолопи здорового глузду, цілковито позбавлені моральної доблесті, вірять лише в крадіжку та в лотерею. Але одного дня мені розповіли про донкіхотівський подвиг того скотаря, його звали Моско. Про те, як він роздобув десь на узбережжі Кантабрії ікру морського ляща і вкинув її в один зі своїх ставків. І коли я почув цю розповідь, то відразу все зрозумів. Той, хто має мужність витримати глузи, які він неминуче накличе на себе, коли привезе ікру морської риби, щоб укинути її в один із ставків Кастілії, той, хто це зробить, заслуговує на багатство.

Ви скажете мені, це абсурд? А хто знає, що таке абсурд? А навіть якби й справді це був абсурд! Лише той, хто зважиться на абсурд, спроможний домогтися неможливого. Ви ніколи не підіб’єте підкову, якщо жодного разу не вдарите молотком по жодному зі ста цвяхів. І ніколи не сягнете тріумфу, якщо жодного разу не наважитеся виставити себе на глузи. І саме через брак цієї мужності наше рільництво перебуває в такому занепаді.

Атож, усе наше лихо пояснюється моральним боягузтвом, тим, що кожному з нас бракує рішучості утвердити свою істину, свою віру, утвердити й захищати. Брехня огортає й обплутує душі цієї касти безвільних і ледачих людей, хворих на зáсніт здорового глузду.

Нас намагаються переконати в тому, що існують незаперечні принципи, і коли хтось намагається поставити їх під сумнів, то не бракує тих, чиї обурені крики здіймаються до самого неба. Не такі вже великі зміни передбачали ті, хто пропонував оновити деякі статті нашого закону про громадську освіту, але ціла зграя ледачих йолопів здійняла галас, що це недоречно й не вчасно, й не пошкодувала ще сильніших і ще брутальніших слів. Недоречно! Мені вже наостогидло чути, як у нас називають недоречними найдоречніші речі, усе те, що перешкоджає травленню ситих і розлючує ідіотів. Чого вони бояться? Що знову вибухне громадянська війна? То й нехай! Це якраз те, чого ми нині потребуємо.

Атож, це те, чого ми потребуємо: громадянської війни. Нам треба стверджувати, що мідні тази мають бути і є шоломами, і треба, щоб через це спалахували запеклі бійки, як та, що вибухнула в корчмі. Нам потрібна громадянська війна з застосуванням якої завгодно зброї. Хіба ви не чуєте тих бідолах зі зморщеним і засохлим серцем, які кажуть і повторюють, що ті або ті дискусії ні до чого доброго не приводять? Що насправді хочуть цим сказати ті бідолашні люди? А хіба ви не чуєте тих, котрі кажуть, що існують дискусії, яких треба уникати?

Нам не бракує боягузів, які постійно повторюють той приспів, що слід залишити збоку питання релігії; що насамперед ми повинні стати сильними й багатими. І найбоягузливіші з них не бачать і не розуміють, що, доки ми не розв’яжемо наші внутрішні проблеми, ми не станемо ні сильними, ні багатими. Я повторюю: наша країна не матиме ані сільського господарства, ані промисловості, ані торгівлі, вона не вийде на ті дороги, які ведуть туди, куди нам треба йти, поки ми не відкриємо наше християнство — донкіхотизм. Ми не матимемо зовнішнього життя, могутнього, розкішного і славного, поки не розпалимо в серцях нашого народу вогонь вічного неспокою. Не можна бути багатим, живучи брехнею, а брехня — це той хліб повсякденний, яким ми годуємо наш дух.

Хіба ви не чуєте того поважного осла, який роззявляє рота й каже: «Так говорити не можна й не слід!» Хіба ви не чуєте, як говорять про мир, смертельніший, аніж сама смерть, усім тим нещасним, які живуть обплутані брехнею? Хіба вам нічого не каже страхітлива стаття, що вкриває незмивною ганьбою наш народ, стаття, наявна у статутах майже всіх товариств розваг і відпочинку в Іспанії, стаття, в якій сказано: «Заборонено дискусії на теми політики та релігії»?

«Мир! Мир! Мир!» — хором квакають усі жаби й усі пуголовки нашої калюжі.

Мир! Мир! Мир! Атож, нехай буде мир, але нехай він ґрунтується на тріумфі щирості, на поразці брехні. Але нам не треба миру компромісного, не треба миру, побудованого на одній із тих жалюгідних угод, які укладають наші політики, нам потрібен мир розуміння. Нам потрібен мир, але тільки після того як стражники визнають за Дон Кіхотом право стверджувати, що мідний таз — це шолом. І навіть більше: після того як стражники визнають і підтвердять, що в руках Дон Кіхота мідний таз перетворюється на шолом. І ті нещасні, які кричать: «Мир! Мир!», — ще й мають зухвальство називати ім’я Христа?! І забувають про те, як Христос сказав, що він приніс не мир, а війну, і що через нього відбудуться розколи в родинах, батьки повстануть проти дітей, діти — проти батьків, а брати — проти братів. І вони воюватимуть за Нього, за Христа, щоби запровадити Його Царство, суспільне царство Ісуса, — а воно цілком протилежне тому царству, яке єзуїти називають суспільним царством Ісуса Христа, — царство справжньої щирості, щирої правди, справжньої любові та справжнього миру; і для того, щоб запровадити царство Ісуса, потрібна війна.

То є раса гадюк — раса тих, котрі нині закликають до миру! Вони хочуть миру для того, щоб мати змогу кусати, гризти й отруювати собі на втіху. Саме про них сказав Учитель, що вони «побільшують свої філактерії і подовжують бахрому свого одягу» (Матвія 23. 5). Ви знаєте, про що йдеться? Філактеріями називали коробочки, в яких зберігалися уривки зі Святого Письма і які юдеї носили на голові та лівій руці за певних обставин. То було щось подібне до амулетів, які чіпляють на шию дітям, аби захистити їх невідомо від якого лиха; це такі собі торбинки, що їх якась черниця, аби розвіяти нудьгу, прикрашала блискітками, а в ті торбинки кладуться друковані цитати з Євангелії, які дитина, котра носить їх у себе на шиї, ніколи не прочитає і які для «більшої ясності» даються латинською мовою. Такими були й філактерії, а крім того, фарисеї носили уривки зі Святого Письма також у бахромі або в мереживах своїх плащів. Отак само чоловіки сьогодні носять на лацканах своїх сурдутів або піджаків червоне серце, намальоване на твердому порцеляновому кружечку. І ці любителі амулетів, таких собі сучасних філактерій, ці та до них подібні мають зухвалість говорити нам про мир та про доречність і недоречність! Ні, вони самі навчили нас цієї формули: не може бути мерзенного співжиття між синами світла й синами темряви. І вони, боягузливі служники брехні, є синами темряви, а ми, вірні прихильники Дон Кіхота, є синами світла.

А повернувшись до нашої історії, ми бачимо, що всі втихомирилися, але один зі стражників почав пильно придивлятися до Дон Кіхота, на якого був виданий ордер на арешт за визволення каторжників, і схопив його за шию, попросивши допомоги у Святої Германдади, проте кабальєро у відповідь і йому здавив горло та мало його не задушив. Їх розборонили, проте стражники стали вимагати, щоб їм віддали їхню здобич, «сього опришка з битого шляху… Зв’яжіть, казали, лиходія і нам у руки його передайте, бо так велять королівські закони і приписи Святої Германдади».

«Слухаючи тої мови, Дон Кіхот тільки посміхався», і правильно робив, що посміхався, він, з якого сміялися інші; він посміхався посмішкою героїчною й рицарською, не глузливою і з великою витримкою та спокоєм відповів: «Ех ви, ница ницота і підла підлота! То це, по-вашому, розбій — кайдани розбивати, невольників визволяти, нужденних рятувати, похилих підіймати, бездольних спомагати?» І тут, шляхетний і гордий, він нагадав про свій обов’язок мандрівного рицаря, у кого «закон — то меч, право — то одвага, статут — то власна вольна воля».

Браво, мій сеньйоре Дон Кіхоте, браво! Закон був створений не для тебе і не для нас, тих, хто вірить у тебе; наш закон — це наша вільна воля. Ти сказав добре: «Чи є і чи буде коли такий мандрований рицар, якому не стане змоги і зваги одважити власного рукою чотириста київ чотирьомстам стражникам, які здумають заступити йому шлях?»

Розділ XLVI

Отож стражники мусили, зрештою, дати Дон Кіхотові спокій під тим приводом, що він божевільний, а цирульник нарешті погодився, що мідний таз був шоломом завдяки вісьмом реалам, які нишком тицьнув йому парох, і якби він додумався до такого раніше, то не було б ніякої бійки, бо немає такого цирульника, хоч би яким він був антидонкіхотіанцем, який би за вісім реалів не погодився назвати шоломами всі мідні тази, які існують на світі і ще існуватимуть, а надто, якщо перед цим йому добре набили ребра за те, що він стверджував протилежне. І з’ясувалося, що парох чудово знав, як можна схилити цирульників до будь-якої віри, бо віра цирульників у цьому стосунку вельми схожа на віру вуглярів. Можна тільки подивуватися, чому віра цирульників не увійшла так само у прислів’я, як віра вуглярів[66]. Вона на це заслуговує.

Лише зовсім недавно Дон Кіхот зумів навіяти своїм насмішникам охоту повоювати за віру, якої вони не поділяли, а тепер вони вже змовилися посадити його в клітку й для цього позатуляли собі обличчя всілякими машкарами, щоб він нікого не міг упізнати. Лише поховавшись за масками, насмішники спромоглися заштовхати кабальєро до клітки. Отож вони «ввіпхнули його туди, а дошки так міцно поприбивали, що годі було й думати розхитати їх чи розламати». А наостанок майстер Ніколас промовив досить-таки безглузді слова, аби переконати Дон Кіхота, що його зачаровано, і він справді в це повірив. Потім клітку поставили на воза, запряженого волами.

Розділ XLVII

Посаджений у дерев’яну клітку, поставлену на воза, якого тягли двоє волів! Багато історій про мандрівних рицарів читав Дон Кіхот, проте ніколи не бачив і не чув, аби їх перевозили отак, на волах; «зазвичай переношувано їх повітряним шляхом із неймовірною швидкістю на хмарі якій-небудь, чорній або сизій, чи на огненній колісниці». Та, либонь, новітнє рицарство й новітнє чарування обрало для себе інші шляхи, й усе тепер відбувалося не так, як у давнину, і страждання нашого рицаря відбувалося ось у такий чудернацький спосіб.

Світ примушує мандрівних рицарів пересуватися замкненими у клітку, та ще й зі швидкістю ходу волів. І до того ж вдає, ніби йому прикро бачити його в такому становищі, як удавали корчмариха, її донька та Маріторна. І віз вирушив у дорогу, двоє стражників супроводжували його обабіч, а Санчо вів позаду на поводі Росинанта. «Дон Кіхот сидів у клітці, притулившись до ґрат, ноги вперед витягнув, а руки мав зв’язані, сам тихий і покірний — сказати би, не жива людина, а статуя з каменю тесана…» І ясно само собою, що він не був людиною з плоті, він був людиною з духу. Помилуймося ще раз Дон Кіхотом під час цієї його пригоди, помилуймося його мовчанкою і його терпінням.

І на цьому його страждання не закінчилися, бо, їдучи отак, він зустрівся з каноніком, людиною дуже стійкого здорового глузду. І при першій же їхній розмові, розповідаючи йому, хто він такий, Дон Кіхот показав усю глибину свого героїзму: сказав, що він мандрівний рицар, «та не з тих, чиї наймення Слава ніколи не згадала й не увічнила, а з тих якраз, кому судилось на зло всім завидникам, наперекір усім магам Персії, брамінам Індії та гімнософістам Ефіопії закарбувати своє наймення на скрижалях безсмертя, аби воно стало за приклад і взір для потомних віків, аби грядущі мандровані рицарі знали, як осягаються найвищі, найславутніші вершини військової честі й слави».

О мій героїчний кабальєро, який, сидячи замкнений у клітці й пересуваючись у темпі ходу волів, віриш, і віриш незламно, що твоє ім’я буде збережене для грядущих віків у храмі безсмертя! Канонік був у захваті, почувши цю розповідь Дон Кіхота, а надто тоді, коли парох підтвердив його слова, але тут у розмову втрутився Санчо, висловивши свою зловмисну думку, а також сумнів у тому, що його пан справді був зачарований, адже він їв, пив, розмовляв і справляв свої природні потреби, а обернувшись до пароха, висловив йому своє невдоволення, звинувативши його в заздрості.

Ти вгадав, вірний зброєносцю, ти вгадав: заздрість і тільки заздрість посадила твого пана до клітки, заздрість, перевдягнена в милосердя, заздрість людей тверезих і розважливих, які не можуть терпіти героїчного божевілля, заздрість, яка перетворює здоровий глузд на тирана, що всіх підрівнює. І немає нічого дивного в тому, що й канонік, і парох були рабами того тирана, і вони продовжили свою розмову, від’їхавши вбік, причому перший висловив безліч пустопорожніх і беззмістовних думок у царині літератури.

І якою ж глибоко кастільською була та балачка між каноніком і парохом! У спілкуванні тих двох туго закоркованих свідомостей, далеких від того, щоби звільнитися від корків, якими вони були заткнуті, і мозолі, що сковують їхній дух, не зменшуються, а лише наростають. Як їм радісно від того, що вони знайшли між собою порозуміння, обидва такі тверезі й розважливі! Очевидно, що ця каста досягне людської чи, точніше кажучи, божественної вічності або тоді, коли розколеться завдяки божевіллю кора, яка сковує їхні душі, або коли з властивою всьому селянському простотою душа просочиться крізь ту кору. Цим людям не бракує розуму, їм бракує духу. Він до брутальності в них чуттєвий, і християнська духовність, яка нібито їм притаманна, є, по суті, найпримітивнішим матеріалізмом, який тільки можна собі уявити. Їм не досить відчувати Бога, вони хочуть із математичною точністю довести Його існування, мало того, їм треба ще й проковтнути Його.

Розділ XLVIII

Поки парох і канонік далі розважали себе розмовою, в якій вони обмінювалися банальностями, Санчо підійшов до свого пана й розповів йому про те, що двоє людей, які супроводжували їх під машкарами, були парохом і цирульником із їхнього села, проте Дон Кіхот йому відповів, що ці двоє можуть здаватися тими людьми, але це ще не означає, що то справді вони, бо чаклуни, що їх зачарували, могли взяти на себе їхню подобу, щоби загнати бідолашного Санчо в лабіринт химер, із якого він зроду не виплутається. І ще такі слова сказав кабальєро: «А я бачу, що мене в клітку засаджено і певне знаю, що ув’язнити мене могла б тільки якась надприродна сила, а зовсім не людська, — що ж мені залишається думати й говорити? Хіба тільки одне: ці чари перевершують і переважують усі ті, про які будь-коли читав я в історіях про мандрованих рицарів».

О віра, могутня й чудесна! Бо й справді немає такої людської сили, яка справді могла б поневолити й посадити до клітки іншу людину, бо, навіть закута в ланцюги та наручники, вільна людина завжди залишиться вільною, і якщо хтось не може поворухнутися, то, значить, його зачаровано. Ви говорите про свободу й шукаєте її десь зовні; шукайте свободу думки замість примушувати себе думати. Якщо ти палко прагнутимеш літати, то нехай навіть тебе замкнуть у клітці й кудись повезуть у темпі волячого ходу, сила твого прагнення зробить так, що в тебе виростуть крила, і твоя клітка розшириться, і стане Всесвітом, у небеса якого ти полетиш. Не сумнівайся в тому, що всі перешкоди, які спіткають тебе на цьому шляху, будуть результатом чарування, бо немає людини, спроможної посадити в клітку іншу людину.

Але Санчо не відмовився від свого наміру: аби довести своєму панові, що той не зачарований, як йому здавалося, він запитав у нього, чи не хотілося йому, після того як його в клітку посаджено, надвір сходити, на що Дон Кіхот йому відповів: «Хотілося та й не раз, і зараз оце приспічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде».

Розділ XLIX

І тоді Санчо з тріумфом вигукнув: «Так же воно, виходить, і єсть!» — вважаючи це підтвердженням того, що насправді його пана не зачаровано так, як ми це розуміємо. На що кабальєро йому відповів: «Правда твоя, Санчо, але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали».

І це таки щира правда. І з того, що людина є рабом свого тіла, вузької і вбогої клітки, яка пересувається ще в повільнішому темпі, аніж та запряжена волами підвода, на якій везли нашого зачарованого ідальґо, з того, що людина — раб свого тіла, аж ніяк не випливає, що все наше життя в цьому ницому світі не є чистим зачаруванням. Але іншої думки дотримуються Санчо-матеріалісти, які вважають, що існує лише поверхневе й видиме, те, що можна побачити, до чого можна доторкнутися і що можна понюхати. І наводять той аргумент, що всі мусять ходити за малим чи великим, незалежно від того, герой ти чи не герой. Потреба очищати своє тіло — це Ахіллесів аргумент філософського санчопансизму, хоч би в якій формі він подавався і хоч би чим прикривався. Але добре сказав Дон Кіхот: «Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне». Чудова відповідь, яка ставить спокійну совість над усіма оманами чуттів! Чудова відповідь, яка протиставляє потребі очищати тіло потребу забезпечити собі чистоту совісті! Рідко мені доводилося бачити переконливішу формулу віри. Те, що забезпечує спокій совісті, є істиною — і тільки це. Істина — не логічне відношення між видимим світом і раціональним розумом, що теж є видимістю, а внутрішнє проникнення сутнісного світу в совість, що також є сутнісною.

Дон Кіхота випустили з клітки, щоб він міг зробити те, що може образити нюх, і після того як він очистив своє тіло, йому довелося витримати ще важче випробування, вислухавши пустопорожні повчання каноніка, який заповзявся довести йому, що у світі не існує й ніколи не існувало ні чарів, ані мандрівних рицарів. І на це Дон Кіхот відповів дуже добре, що коли не існувало ні Амадіса, ні Ф’єрабраса, то не існували також Гектор[67], Дванадцять Перів Франції[68], Ролянд[69], Сід. І то правда, як я вже не раз казав, бо, наприклад сьогодні, чи можна вважати Сіда реальнішим, аніж Амадіса або того-таки Дон Кіхота? Але канонік, чоловік із твердими мізками й дуже грубим та примітивним уявленням про світ, як усі любителі філософувати у стилі каноніків, заявив, що, поза всяким сумнівом, існували і Сід, і Бернардо дель Карпіо, але в оповіданнях про їхні подвиги було, на його думку, чимало непевного. Схоже, канонік був одним із тих нещасних людей, які полюбляють виступати з критичними зауваженнями і з паперами в руках починають уточняти, чи була та або та річ справді такою, як про неї розповідають, не думаючи про те, що минулого вже не існує й існує лише та істина, яка діє, і що будь-яка з цих так званих легенд, коли вона спонукає людей до діяльності, запалюючи їхні серця, або втішає їх у житті, є в тисячу разів реальнішою, аніж та або та оповідь, що припадає порохом в архівах.

Розділ L

То, виходить, рицарські романи неправдиві? «Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш!» — з тріумфом у голосі заперечив канонікові Дон Кіхот. Господи, і як то міг канонік не зрозуміти всієї неспростовності цього аргументу, коли було стільки інших речей, які він вважав найправдивішими з усіх, набагато правдивішими, аніж ті, про які повідомляють нам чуття, речі, істинність яких підтверджується тією розрадою та користю, які ми дістаємо від них, і тим, що вони забезпечують нам спокій совісті! Чому жоден канонік Святої Римо-Католицької Апостольської Церкви неспроможний зрозуміти, що розрада, лише тому, що вона розрада, не може не бути істиною і що ми ніколи не знайдемо розради в логічній істині? А що сказав би цей канонік, якби, читаючи книжки про небесне або загробне рицарство, він знайшов там спростування своїх аргументів? Якби він раптом переконався в тому, що ті аргументи, які він висував проти божевілля рицарського, можна так само застосувати проти божевілля Того, Хто сконав на хресті? Дон Кіхот користувався аргументами, зрозумілими кожному, — тож чи можна стверджувати, що вони не мали ваги? І передусім ось такий: «Про себе я можу сказати, що відколи став мандрованим рицарем, ось якими відзначаюсь прикметами: я хоробрий, чемний, щедрий, ввічливий, великодушний, сміливий, лагідний, витривалий, терплячий, зношу всякі труднощі, неволю й чари…» Надзвичайно сильний аргумент! Надзвичайно сильний аргумент, якого не міг спростувати канонік, бо він добре знав, що коли люди стають смиренними, лагідними, великодушними й готовими витерпіти смертельні муки, то це доводить істинність тих легенд, що роблять їх такими. А якщо вони не роблять їх такими, то ці легенди — брехня, а не істина.

Але з якими каноніками доводиться нам зустрічатися, о Боже, на глухих дорогах цього життя? Той, який зустрівся Дон Кіхотові і який був уособленням здорового глузду, хіба міг він зрозуміти бодай крихту божевілля? Я дуже сумніваюся в цьому: здоровий глузд пожер йому нутрощі. Такі тверезі й розважливі люди зазвичай не мають нічого іншого, крім здорового глузду: вони думають лише головою, тоді як треба думати всім тілом і всією душею.

Той канонік не зміг переконати Дон Кіхота, та й неможливо було переконати його. А чому? А з тієї самої причини, про яку так сказала свята Тереза Ісусова («Книга життя», XVI, 5): проповідникам не вдається переконати грішників відмовитися від своїх публічних гріхів, «бо мають надто багато здорового глузду ті, котрі проповідують», і «вогонь любові до Бога не палахкотить у їхніх серцях так яскраво, як він палахкотів у серцях апостолів, а тому це полум’я мало гріє». І саме тому Дон Кіхот зміг вплинути на своїх насмішників аж так, що, не шкодуючи свої ребра, вони кинулися захищати його переконаність у тому, що мідний таз — це шолом, а поміркований канонік не зміг переконати його в тому, що у світі немає й не було мандрівних рицарів, бо Дон Кіхот, зігрітий своїм жарким полум’ям кохання до Дульсінеї, таємно розпалений і наснажений чотирма потайними візитами до Альдонси за ті дванадцять років, коли він думав і мріяв про неї, не мав здорового глузду й зігрівав своїм полум’ям усіх, котрі наближалися до нього зі щирою вірою й добрими намірами. Досить лише подивитися на Санчо, який завдяки цьому відчув, що доти, доки він близько не познайомився зі своїм паном, він жив, сам того не усвідомлюючи, немов у замерзлому болоті.

Розділи LI і LII

Потім була зустріч із козопасом і сталася пригода з покутниками, а через кілька днів посадженого в клітку кабальєро привезли до його села, це сталося опівдні в неділю, коли на майдані було повно людей, які з великим подивом дивилися на незвичайне повернення свого земляка. Повернувся додому й Санчо, сповнений великої віри в рицарські пригоди, бо, як розповів він своїй жінці, «ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у зáмках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за те ні шеляга ламаного нікому не платиш!»

Ось так закінчилася друга виправа винахідливого ідальґо у світ і перша частина його історії.

Розділ І

Коли Дон Кіхот пробув цілий місяць у себе вдома, годуючись такими харчами, які добре впливали на серце й мозок, його домашні повірили в те, що він вилікувався від свого рицарського героїзму. Вони вирішили перевірити свої оптимістичні припущення, і тоді між ним і парохом та цирульником відбулася розмова, яку нам переказує Сервантес і під час якої Дон Кіхот сказав племінниці: «Мандрованим рицарем я й помру». А потім цирульник розповів про божевільного з Севільї, а ідальґо меланхолійно йому відповів: «Ех, пане скубрію, пане скубрію, треба бути хіба сліпим, щоб крізь таке сито не бачити!» — ну й було все те, що сталося далі.

Якось, коли мій дух був особливо збурений, я одержав листа від друга, в якому той разом із тисячею похвальних слів, що ними він хотів підсолодити пілюлю, дав мені ясно зрозуміти, що вважає мене божевільним, бо мене стали опановувати турботи, які ніколи не тривожили його снів. І, прочитавши того листа, я сказав собі: Господи, як люди звикли плутати божевілля з дурістю, адже цей мій бідолашний друг, вважаючи мене божевільним, думає, що я не спроможний щось побачити крізь його сито. Але я відразу втішив себе тим, що цей друг і справді плекає до мене дружні почуття, інакше він би не поставився до мого гаданого божевілля з таким співчуттям і такою увагою.

Розділ II

Поки відбувалася та розмова між Дон Кіхотом, парохом та цирульником, на подвір’ї спалахнула палка суперечка, що доходила майже до бійки, між Санчо з одного боку та клюшницею й небогою Дон Кіхота — з другого, бо ці двоє не хотіли його впускати, докоряючи йому за те, що це він баламутить і збиває з пантелику їхнього пана й тягає його по всяких закутнях, а Санчо відповідав їм, що то їхній пан баламутить його та повсюди волочить.

Але тут варто зазначити, що, можливо, клюшниця та небога не так уже далеко були від істини, бо вони обидва, Дон Кіхот і Санчо, баламутили та збивали з пантелику один одного, і спільно блукали по дорогах і закутнях світу. Той, хто думає, що керує, нерідко сам буває керованим, а віра героя живиться тією вірою, яку він розбуджує у своїх прихильників. Санчо був людством для Дон Кіхота, і Санчо, який то спалахував, то занепадав у своїй вірі, підживлював віру свого пана й володаря. Певно, нас створено для того, щоби ми вірували, і якби це не було жахливою єрессю і навіть очевидним нечестям, я висловив би припущення, що Бог живиться тією вірою, з якою дивимося на Нього ми, люди. Цю думку, перевдягнувши її в одіж поганських богів, чудово й глибоко висловив Ґонґора[70] у двох своїх діамантових — за твердістю й за блиском — рядках, де сказано:

В одній і тій самій формі виготовили кабальєро і його зброєносця, як слушно припустив парох. Найбільшим і найутішнішим наслідком того життя, яке вони прожили разом, стало те, що жоден із них уже не міг уявити себе без другого, й вони не тільки не були двома протилежностями, як іноді уявляють їх ті, хто нічого в цьому не тямить, а були і є не двома половинками одного апельсина, а одним створінням, побаченим із різних боків. Санчо підтримував живим санчопансизм Дон Кіхота, а цей останній донкіхотизував Санчо, видобуваючи на поверхню його душі її донкіхотівське єство. Бо хоч він і сказав: «Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру», — не випадає сумніватися, що всередині Санчо є багато від Дон Кіхота.

Тож коли вони залишилися наодинці, то сказав ідальґо своєму зброєносцеві: «Разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля», — а ще він йому сказав: «Коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла, чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені», — слова, наповнені глибоким змістом, якими кабальєро засвідчив, наскільки у глибині душі він відчував те саме, що його зброєносець.

Розділи III і IV

Вони обговорювали з Санчо Пансою, що там говорять про них у світі, бо Дон Кіхота це дуже цікавило, і тоді Санчо привів бакаляра Самсона Карраско, бакаляра з сумновідомого міста Саламанки, типового персонажа з тих, яких там продукують. Той бакаляр був надзвичайно типовим чоловіком для Саламанки, як вважали обидва наші герої, в історії яких він відіграв певну роль, носієм і прихильником здорового глузду, вдатним на всілякі витівки, глузи та жарти, ватажком тих, у чиєму середовищі було дуже популярним «Житіє винахідливого ідальґо», де воно переходило з рук до рук. Він залишився обідати в Дон Кіхота й намагався говорити господареві під лад, аби зробити честь його столу.

І простодушний Дон Кіхот — така риса вдачі притаманна всім героям, — слухаючи, як йому розповідають історію, складену з його подвигів, загорівся прагненням до слави, бо «для людини доброчесної і небуденної то, мабуть, найбільша втіха — ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типованим», і тому він постановив знову вирушити в мандри й повідомив бакаляра про свій намір, і наївно попросив його порадити, «куди б йому краще першим ділом ударитись».

Розділ V

З цієї розмови стає очевидно, наскільки глибоко заклав Дон Кіхот у свого зброєносця подих амбіцій. Його улюблений вислів, що «Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру», тепер треба було тлумачити так, що дон Санчо хотів померти великим паном і дідом графів та маркізів.

Розділ VI

І справді, та розмова мала велику вагу — надзвичайно велику! Бо тоді як Санчо сварився зі своєю жінкою, Дон Кіхот вступив у дискусію з клюшницею та небогою — домашніми перешкодами, що стояли на шляху його героїзму.

І довелося почути доброму кабальєро, як його небога, дівчина, що й дротиками плетільними ще як слід орудувати не навчилась, набралася зухвальства заперечувати, що у світі існують мандрівні рицарі. Сумно почути у власному домі банальні істини простолюду, та ще й з уст цілком юної дівчини, яка тупо вивчила їх напам’ять.

І подумати лишень, що ця дівчина, Антонія Кіхано, сьогодні підкорила собі всіх чоловіків Іспанії! Атож, ця зухвала дівчина, ця курочка з підрізаними крильми, що мирно дзьобає всяку всячину на своєму подвір’ї, саме вона гасить будь-які спалахи народжуваного героїзму. Це вона сказала своєму шляхетному дядькові такі слова: «Ви, дядечку, знаєте стільки всякої всячини, що могли б у разі потреби вийти на казальницю й проповідувати народові, і водночас мов сліпота яка вас ударила, мов глупота яка вам розум охмарила, що ви маєте себе за молодця, будучи стареньким, вважаєте себе за моцаря, будучи недужним, хочете кривди випрямляти, коли вас самого скривило, а надто, що ви лицарем себе звете, коли ви не лицар, бо хоть шляхтич і може бути лицарем, та не такий же вбогий». І навіть мужній Кабальєро Віри, переможений скромною прямотою цієї скромної дівчини, пом’якшився й мусив визнати: «У тому, що ти сказала, небого моя, є чимало правди».

І якщо навіть ти, безстрашний Дон Кіхоте, дав себе переконати, хай навіть лише на словах і на коротку мить, цій домашній кішечці, то наскільки безпораднішими виявляються перед її кухонною мудрістю ті, котрі домагаються її прихильності, щоб у ній продовжити свій рід? Ця простецька душа не розуміє, що старий чоловік може бути хоробрим і мужнім, що може зібратися на силі калічний і хворий, що згорблений від старості може допомагати нещасним і скривдженим, а найбільше вона не розуміє того, що вбогий може бути шляхетним кабальєро. І якщо ця простецька й домашня дівчина, з досить куцим серцем і не менш куцою тямкою, наважується повчати тебе, свого дядька, то тим більше вона розохотиться повчати тих, котрі захочуть узяти її за наречену або укласти з нею шлюб. Її навчали, що інституція шлюбу запроваджена для того, щоб «люди одружувалися, здобували радість у шлюбі й народжували дітей для неба», але вона розуміє і практикує цей свій обов’язок так, що перешкоджає своєму чоловікові завоювати для нас те саме небо, для якого він повинен народжувати дітей.

Існує здоровий глузд, але існують і здорові почуття; разом із вульгарністю мислення нас опановує і підкоряє вульгарність серця. Саме такою вульгарністю опанована ти, Антоніє Кіхано, моя читачко, що взяла на себе обов’язок охороняти наші добрі звичаї та нашу мораль. Ти плекаєш її у своєму здрібнілому серці, поки готуєш олью для свого дядька або крутиш своїми плетільними дротиками. Твій чоловік мріє про славу? А з чим її їдять, ту славу? Зварена картопля стає набагато смачнішою, коли ми додамо до неї лавровий листок. Зелене лаврове листя — чудова приправа для багатьох страв. А роздобути його можна цілком удосталь у церкві на Вербну неділю. А крім того, ти почуваєш гостру ревність до Дульсінеї.

Я не знаю, чи потраплять перед прекрасні очі якої-небудь Антонії Кіхано ці мої коментарі на тему життя її шляхетного дядька; я в цьому дуже сумніваюся, бо наші племінниці Дон Кіхота не вельми полюбляють читати, адже для цього треба було б напружити увагу й бодай трохи поміркувати над прочитаним; їм цілком вистачає оповідок із дуже скороченими діалогами або новел із моторошним змістом, які намагаються вселити своїм читачам жах, або релігійного чтива, напхом напханого солодкими вихваляннями та найбанальнішими молитвами. Крім того, я маю всі підстави припустити, що ваші духовні наставники остережуть вас від читання моєї небезпечної писанини, якщо порожнеча ваших власних голів не послужить вам надійним щитом. Тож я майже переконаний, що ви не станете гортати своїми бездіяльними ручками, створеними для того, щоби снувати плетільними дротиками, моїх гріховних сторінок; але якщо волею випадку ваш погляд на них упаде, то я не сподіваюся, що серед вас може з’явитися нова Дульсінея, яка пошле нового Дон Кіхота на пошуки слави, або інша Тереза Ісусова, мандрівна дама любові, глибокої любові до всього людства. Не спалахне в жодному з ваших сердець ані така любов, яку Альдонса Лоренсо змогла вселити в серце доброго Алонсо, ані така, як любов Терези Ісусової, що спалахнула в її серці після того, як серафим проколов його своїм дротиком.

Також і Тереза, подібно до того, як Алонсо Кіхано ходив дванадцять років закоханий в Альдонсу, шукала чоловіка, з яким вона могла б знайти щастя у шлюбі, але той, кому вона сповідалася, хоч і сказав, що така любов не йде всупереч волі Божій («Книга життя», розділ II), але тут-таки розповів їй про перевагу, яку Господь надає тим, котрі відмовляються від неї задля Нього, і про те, що чоловік не зможе погамувати її спрагу до любові нескінченної, і тоді рицарські романи, читанням яких вона захоплювалася, перенесли її через терен любові до любові сутнісної і до мрії про вічну славу, яку вона могла знайти лише в Ісусі, ідеалі чоловіка. І тоді її опанувало героїчне божевілля, й вона сказала своєму духівникові: «Благаю дозволу вашої милості збожеволіти через любов до Того, Хто смерть прийняв за нас» («Книга життя», розділ XVI). Але ти, моя Антоніє Кіхано, ти? Ти не збожеволієш ані з любові людської, ні з любові божественної: можливо, ти й утратиш трохи розуму, але в тебе й так було його небагато, а твоя голівка така мала, що в ній однаково не знайдеться місця для почуттів, які виникають у серці.

У тебе досить здорового глузду, розважлива Антоніє, ти вмієш перебирати турецький горох і зашивати штани своєму чоловікові, вмієш готувати олью своєму дядькові й орудувати дротиками для плетіння, а потреби свого духу ти задовольняєш, або співаючи в церковному хорі, або декламуючи о певній годині дня солодкі слова, які дають тобі написаними. Для тебе нічого не означають слова Терези: «Не можна зрозуміти те, що є занудним» («Книга життя», розділ XV), бо ніщо не може здатися нудним твоєму розуміннячку, яке так оберігає твій духівник і яке так завзято починають обмежувати та жмакати твої духовні наставники, як тільки помічають, що воно в тебе є. Твій дух, твою дрібну душу, яка, можливо, колись і була здатна мріяти, обчикрижили й виснажили, вони стали заколисувати тобі їх, як тільки в тебе вихопився твій перший переляканий крик, вони заколисували тобі його, наспівуючи давню колискову пісеньку:

— вони заколисували тебе тією ж гугнявою пісенькою, якою ти сама, моя бідолашна Антоніє, заколисуватимеш своїх дітей, коли станеш матір’ю, щоби вони міцно спали. І я раджу тобі, моя Антоніє, не зважати на тих, котрі хочуть перетворити тебе на курку, яка дзьобає всяку всячину у своєму пташнику, не зважай на них і зосередь усю свою увагу на жалібній пісеньці, якою ти заколисуєш своїх дітей. Думай про те, що прийде Вовчик й забере діток, які погано сплять; думай про те, моя люба Антоніє, що лише тоді, коли ми будемо міцно спати, ми врятуємося від пазурів Вовчика. Але подумай, моя Антоніє, і про те, що Вовчик прийде й забере сонних, а не тих, котрі не сплять.

А тепер, якщо на якусь мить я відверну твою увагу від твоїх трудів і турбот, від тих турбот, які називають жіночими, прости мене або не прощай. Але сам я ніколи себе не простив би, якби тобі не сказав, що ми хочемо бачити тебе справжньою, ми хочемо, щоб ти була жінкою сильною, це ми, ті, хто звертається до тебе мовою суворою і рішучою, а не ті, хто прив’язує тебе, як ідола до вівтаря, й туманить тобі голову ладаном люб’язних компліментів, і не ті, хто присипляє твій дух недоумкуватими пісеньками манірного благочестя.

А повертаючись до тебе, мій Дон Кіхоте, я скажу, що дуже сумно усвідомлювати, що коли ти приїздиш до себе додому, до свого улюбленого вогнища, наче в зáмок, збудований на високій скелі, де ти міг би заховатися від отруйних стріл світу й не чути тих голосів, які ніколи не змовкають навколо тебе, дуже сумно усвідомлювати, що й тоді твої вуха наповнюються відлуннями тих самих надокучливих голосів. Дуже сумно усвідомлювати, що твоє вогнище не створює сприятливого простору для твого духу і є не тим середовищем, де він почував би себе вільно й розкуто, а точною копією середовища зовнішнього. Тобі не казала б такого Альдонса, вона точно б тобі не казала такого.

Розділ VII

І до тих прикростей, які довелося пережити Дон Кіхотові, слухаючи такі балачки у власному домі, додалася нова неприємність — побачити, як захиталася віра Санчо, що зажадав собі твердої платні, річ нечувана в товаристві мандрівних рицарів, яким їхні джури завжди служили некорисливо. Віра Санчо, яка постійно воювала за своє утвердження, ще не принесла йому надії, й він зажадав платні. До нього, певно, не дійшов смисл глибокої сентенції, яку тоді проголосив його пан, а саме: «Ліпша добра надія, ніж лихе володіння». А чи повністю зрозуміли значення цього мудрого вислову я і ти, мій читачу? Чи не віддаємо ми перевагу, як добрі Санчо, іншій крилатій фразі: «Ліпше синиця в руках, ніж журавель у небі?» Чи не забуваємо сьогодні й завжди: надія створює те, що володіння вбиває? Готуючись до своєї останньої години, ми повинні накопичити багатство надій, бо з ними буде ліпше, аніж зі спогадами, увійти у вічність. Нехай наше життя буде безперервною Страсною суботою.

Дон Кіхот мав усі підстави розгніватися, побачивши, що Санчо, спонукуваний своїми плотськими інтересами, попросив, аби він призначив йому платню, так ніби тому було мало супроводжувати його й служити йому на шляхах його слави: і він відмовився від його послуг як зброєносця. І, перед перспективою бути відкинутим, знову спалахнула яскравим полум’ям віра бідолашного Санчо, бо «небо над ним одразу захмарилось, а душа й крила опустила; він-бо гадав, що пан без нього не поїде ніяким світом».

Цю розмову урвав бакаляр Карраско, який прийшов привітати Дон Кіхота й запропонувати себе йому в зброєносці… яка нечестива пропозиція! Почувши її, Санчо так схвилювався, що аж сльози набігли йому на очі, й він заприсягнувся у вірності своєму пану.

Невже ти й справді думав, бідолашний Санчо, що ти зможеш далі жити без твого пана? Адже ти належиш уже не собі самому: ти належиш йому. Ти також тепер мандруєш світом, закоханий у Дульсінею Тобоську, хоч ти цього не знаєш і про це не здогадуєшся.

Не бракуватиме тих, хто докорятиме Дон Кіхотові за те, що він знову вихопив Санчо з його спокійного, напівсонного життя і з його нехитрої праці, примусивши покинути жінку й дітей та податися на пошуки сумнівних пригод; чимало знайдеться боягузливих сердець, що мислитимуть саме так. Але ми то знаємо, що, після того як Санчо скуштував свого нового життя, він уже не хотів повертатися до іншого, й, попри вагання та спотикання його віри, йому захмарилося небо і впали крила його душі, коли він усвідомив, що його пан і володар може відмовитися від його послуг.

Існують боязкі душі, які вважають, що ліпше бути щасливою свинею, аніж нещасною людиною, і ми можемо тільки оплакати їхнє святе невігластво. Але той, хто відчув смак людськості, завжди, навіть на самому дні нещастя, віддасть перевагу їй перед ситістю свині. Тож треба будити дух своїх ближніх, розворушувати їхні мізки й виконувати свій обов’язок милосердя, розбуджуючи сплячих, коли до них наближається небезпека або коли їм випадає нагода помилуватися чимось прекрасним. Треба тривожити душі людей і наповнювати їх могутніми бажаннями, навіть знаючи, що вони ніколи не зможуть досягти бажаного. Треба вихопити Санчо з дому, розлучити його з дружиною та дітьми й домогтися, щоби він виїхав у світ на пошуки пригод: треба зробити його чоловіком. Існує спокій глибокий, змістовний, інтимний, і цього спокою можна досягти, лише відмовившись від видимого спокою життя домашнього та сільського; тривога ангела в тисячу разів приємніша, ніж безтурботність тварини. І не тільки тривога, а й навіть страждання, оте «тяжке і приємне мучеництво», про яке нам розповідає у своїй «Книзі життя» (XX, 8) Тереза Ісусова.

Що ми маємо на увазі, коли говоримо про «святе невігластво»? Невігластво не є й не може бути святим. Хіба можна заздрити безтурботному спокою людини, яка ніколи не проникала поглядом до найвищих містерій, ніколи нічого не бачила поза життям і смертю? Так, я знаю слова з добре відомої пісні: «Яка гарна подушка — катехизис; сину мій, засни на ній і прямо з ліжка на небо підеш». О, порода боягузів, хворих на найбільше у світі боягузтво — боягузтво моральне, яке боїться кинути виклик найчорнішій пітьмі!

Подумай, Санчо: якби всі ті, що заздрять, на словах принаймні, тому спокою, яким ти втішався до того, як твій пан вихопив тебе з твого дому, знали, що таке боротьба за віру, то, повір мені, вони б тобі не докоряли за твою сліпу й непохитну віру. Моє тіло живе тільки тому, що кожну мить воно бореться проти смерті, і моя душа живе тільки тому, що й вона воює проти смерті в кожну мить свого існування. Діючи так, ми приходимо до нового ствердження, побудованого на руїнах того, яке обвалилося під натиском логіки: так поступово нагромаджуються руїни всіх колишніх істин, й одного дня онуки наших онуків переможно підіймуться на вершину цієї височенної гори зруйнованих тверджень і проголосять кінцеве й остаточне твердження, створивши в такий спосіб передумови для безсмертя людини.

Отже, недаремно віддавав Санчо всі свої труди, терпів нужду, нестатки й усілякі випробування, такі, наприклад, як підкидання його на ковдрі, бо за все це він одержував дуже високу плату — він оновлювався й донкіхотизувався поруч із Дон Кіхотом; і в кінцевому підсумку перетворився з брутального й нікому не відомого Санчо Панси в безсмертного зброєносця безсмертного Дон Кіхота з Ламанчі — і то назавжди. Тож його очі набігли слізьми, і він пообіцяв вірно служити своєму панові.

І «через три дні, як і гадалось, Дон Кіхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своїх — той жінку, а сей клюшницю з небогою, і смерком, аби ніхто не бачив, крім бакаляра, що зохотився провести їх аж геть за царину, пустились їхати до Тобоса».

Розділ VIII

Дорогою Дон Кіхот став розповідати своєму джурі про Герострата та про бажання добути славу, яка була головною метою його героїзму. І Дон Кіхот не дозволив собі провалитися у глибини здорового глузду доброго Алонсо, відзначивши марноту слави, «що дається осягти в сьому земному й минущому віці, бо тая слава, хоть яка тривала, конче має скінчитися з цим конечним світом».

— каже Саґрамор у поемі Еуженіо де Кастро[71].

Під час цієї третьої й останньої виправи Дон Кіхота ми бачимо, як він поступово провалюється у глибини свого здорового глузду, поки не потопає в ньому внаслідок своєї вельми прикметної смерті.

Схвильований словами свого пана і переконаний у тому, що слава святих набагато переважає славу героїв, Санчо став розповідати Дон Кіхотові про те, наскільки легше добутися до слави, коли тебе зараховують до святих, і мимохідь згадав про двох ченців, канонізованих тими днями, про святого Дієґо з Алькали[72] та святого Педро з Алькантари[73].

«Побачите, що настане день, коли мене шануватимуть у всьому світі», — мав звичай казати убогий чернець із міста Ассізі[74], як розповідає нам Томас де Челано[75]; ті самі мотиви, які одних штовхали до героїзму, інших заохочували до святості. І як ото Дон Кіхот, розпалений читанням рицарських романів, виїхав у світ, так Тереза із Сепеди[76], ще малою дівчинкою розпалена читанням житій святих, котрі, як їй здавалося, «дуже дешево купували собі можливість спілкуватися з Богом», домовилася зі своїм братом поїхати у країну маврів, сподіваючись, що там їм зітнуть голови за любов до Бога, а коли обоє побачили, що цього не буде, то вирішили стати пустельниками й у своєму власному саду стали жити, як уміли, святим життям відлюдників («Книга життя», І, II). Про Іньїґо де Лойолу ми вже розповідали те, що розповідає про нього його секретар — отець Педро де Ріваденейра.

Хіба це не те саме, що мандрівне рицарство в царині божественного та релігійного? І хіба в кінцевому підсумку і перші й другі не прагнули до одного й того самого — вийти за межі свого земного життя? Одні хотіли продовжити його в людській пам’яті, другі — в лоні Бога. І хіба головна пружина, яка рухає життя нашого іспанського народу, не є прагненням вийти за межі свого земного життя, хоч це прагнення нині зведене на такий рівень, що його стали називати нашим культом смерті. Ні, це не культ смерті, це — культ безсмертя.

Той-таки Санчо, що здається таким прив’язаним до життя, яке минає і триває недовго, заявив, що «краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати», на що Дон Кіхот вельми розважливо йому відповів, що «не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить». А якщо не всі ми можемо бути ченцями, то не може бути такого, щоби стан чернецтва або монашества був досконалішим за будь-який інший стан, бо неможливо собі уявити, щоби стан найвищої християнської досконалості не був однаково досяжним для всіх, незалежно від того, хто в якому стані перебуває, а обмежувався внаслідок якогось природного закону для певної кількості осіб, залежно від їхнього походження чи якихось інших індивідуальних характеристик. І дуже добре сказав Дон Кіхот, відповідаючи Санчо, що якщо в раю більше ченців, аніж лицарів, то це тому, що й «на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують», принаймні тих, хто справді заслуговує на ймення рицаря. А якщо чернець буде водночас і рицарем, запитаєте ви? Дон Кіхот говоритиме і про таких людей.

Розділ IX

І коли ж це отак розмовляв Дон Кіхот про славу, про її найвищу марноту, і про те, як воно буває, коли настає кінець світу? Коли їхав у Тобосо побачитися з Дульсінеєю і відчув у собі того доброго Алонсо, який їде на зустріч із Альдонсою Лоренсо, з кохання до якої він зітхав протягом дванадцятьох років. Завдяки божевіллю здолав сором’язливий ідальґо свою неймовірну сором’язливість, і ось тепер в обладунку та в образі Дон Кіхота він їде, щоб зустрітися з обраницею своїх мрій, щоб вилікуватися від свого божевілля, коли побачить та обійме її. Ми наближаємося до критичного моменту в житті кабальєро.

Й ось так розмовляючи то про се, то про те, пан і його зброєносець під’їхали до Тобосо, невеличкого міста, в якому жила Дульсінея.

Вони в’їхали в місто, коли вже споночіло, і Дон Кіхот сказав своєму джурі: «Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї,до її палацу, може, вона ще не лягала спати».

Звернімо увагу на те, що, просячи свого зброєносця виконати таку високу місію і зробити йому таку велику ласку, кабальєро розчулився й назвав Санчо своїм сином, і, крім того, зважмо й на те, які вони, ці Санчо, ця нижча порода людства, ті, котрі приводять героїв до Палацу Слави.

Брехун Санчо опинився в скрутному становищі й, не знайшовши іншого виходу, зізнався, що він ніколи не бачив Дульсінеї, але з’ясувалося, що і його пан ніколи з нею не зустрічався й навіть ніколи її не бачив, а закохався в неї з чуток, з людських розповідей про її красу та розум. З чуток і всі ми закохуємося у славу, хоч ми ніколи її не бачили й не чули. Але ж ішлося, власне кажучи, про Альдонсу, яку Алонсо Кіхано все ж таки бачив, і добре бачив, нехай навіть лише чотири рази за дванадцять років. І, зрештою, лукавий Санчо домігся, щоб його простосердий пан виїхав із міста й зачекав у якомусь лісочку, а він тим часом спробує відшукати Дульсінею.

Розділ X

Де оповідається про хитрощі, на які пустився Санчо, щоби зачарувати сеньйору Дульсінею, та про інші події, такі ж кумедні, як і правдиві

І саме тоді Санчо виголошує свій монолог, сидячи під деревом, коли каже, що його пан, поза всяким сумнівом, божевільний, і він у цьому не набагато від нього відстав, адже супроводжував його і служив йому, і тоді він вирішує одурити його та «виставити першу-ліпшу селянку за сеньйору Дульсінею; як він не повірить, то я забожусь». І тут ми бачимо, як вірний Санчо вирішив зіграти поганий жарт зі своїм паном, а отже, й приєднатися до його насмішників — подія, яка налаштовує нас на сумні роздуми! І тут також цікаво поміркувати про те, як могло бути, що Санчо, який вважав свого пана безнадійно божевільним і спроможним піддатися на його найпримітивніший обман, і таким, що одне вважає за інше і бачить біле чорним, а чорне — білим, як могло бути, що, розуміючи все це, Санчо дозволяв обманювати себе і далі зберігав свою віру в Дон Кіхота й, не вірячи йому, вірив у нього, і чудово розуміючи, що той бився не з велетнями, а з вітряками, й з отарами овець, а не з ворожим військом, проте не втратив віру, що той, зрештою, подарує йому стільки разів обіцяний острів.

О, чудесна сила віри, спроможна вчинити опір будь-якому натиску зневіри й розчарувань! О, таємниці санчопансівської віри, яка, не вірячи, вірить і, розуміючи й проголошуючи, що чорне — це чорне, примушує того, хто її плекає, почувати, діяти і сподіватися так, ніби чорне — це біле! З усього цього ми можемо зробити висновок, що Санчо жив, відчував, діяв і сподівався, перебуваючи під чарами дивної сили, яка спрямовувала і штовхала його проти того, що він бачив і чув, і що все його життя було підкорене цій силі донкіхотівської віри, яка донкіхотизувала його все більше й більше. Тож коли він думав, ніби обманює свого пана, насправді він обманював сам себе і став тим інструментом, який уже цілком реально й по-справжньому зачарував Дульсінею.

Віра Санчо в Дон Кіхота не була мертвою вірою, тобто такою, що обманює, що ґрунтується на невігластві; вона не була ні сліпою, ні бездумною, ні примітивною. Навпаки, то була віра справжня й жива, віра, яка живиться сумнівами. Бо лише ті, хто сумніваються, вірять по-справжньому, а ті, котрі не знають сумнівів і не відчувають спокус, які розхитують віру перших, ті, якщо й вірять, то не по-справжньому. Справжня віра підтримується сумнівами. Сумніви — її харч, вона живиться ними і щомиті себе утверджує, як ото справжнє життя утверджує себе смертю й оновлюється щосекунди, будучи безперервним творенням. Життя, що не має в собі ніякої смерті, яке не розпадається в процесі свого постійного зростання, не буде чимось більшим за безперервну смерть, за спокій мертвого каменю. Ті, хто не помирає, не живуть; не живуть ті, хто не помирає кожної миті, щоби відразу й воскреснути, і ті, котрі не знають сумніву, а отже, й не вірять. Віра підтримує себе тим, що розв’язує сумніви й повертається, щоб розв’язати ті, котрі виникли з розв’язання сумнівів попередніх.

Санчо бачив, що пан його божевільний і що вітряки були вітряками, а не велетнями, і добре знав, що груба селянка, яка йому зустрілася в околицях Тобосо, не була Дульсінеєю Тобоською, і тим більше не була вона Альдонсою Лоренсо, а проте він вірив своєму панові, і зберігав віру в нього, і вірив у Дульсінею Тобоську, і, зрештою, як побачимо, повірив навіть у те, що її було зачаровано. Ось такою є твоя віра, Санчо, і ти не схожий на тих, котрі вірять у якусь догму, не розуміючи ні її букви, ані її бодай поверхневого змісту чи навіть не знаючи, про що, власне, йдеться. Саме твою віру можна вважати справжньою, на відміну від тієї сліпої віри, яка вважає правдою те, що говориться у книжці, якої вона не читала, бо не вміє читати й не знає, що ж там, власне, в тій книжці написано. Ти, Санчо, дуже добре розумів свого пана, бо все, що він тобі казав, він казав дуже ясно й дуже зрозуміло, але твої очі показували тобі зовсім інше, а тому ти, з одного боку, підозрював, що у твого пана не все гаразд із головою, а з іншого, — ти сумнівався в тому, що ти бачив, і, незважаючи на все це, ти йому вірив, бо й далі супроводжував його в його мандрах. І тоді як твоя голова казала тобі, що ні, твоє серце казало тобі, що так, а твоя віра менше зважала на твоє розуміння й більше дослухалася до твого серця.

У цій боротьбі між серцем і головою, між почуттями й розумом, у тому, що перші кажуть: «Так!», а другий каже: «Ні!» — саме в цій суперечці, а не в тому, щоби привести їх до згоди, виникає плідна і спасенна віра; принаймні коли йдеться про таких людей, як Санчо. І таких, як Дон Кіхот, теж, бо ми ще побачимо, як сумніви обсядуть і Дон Кіхота. Та не випадає сумніватися в тому, що своїми плотськими очима Дон Кіхот пречудово бачив, що вітряки — це вітряки, а корчма — корчма, і що в глибині своєї земної свідомості він визнавав реальність видимого світу (хоч ця реальність теж була видимою), у який він укладав сутнісний світ своєї віри. І переконливий доказ цього ми знаходимо в тій дивовижній розмові, яка відбулася між ним і Санчо, коли цей останній повернувся в Сьєрру-Морену, щоби дати йому звіт про свій візит до Дульсінеї. Божевільний зазвичай — дуже глибокий актор, він грає на своїй сцені напрочуд тонко, але з усією серйозністю виконуючи роль Бога, короля або якоїсь тварини, він добре знає, що він не Бог, не король і не тварина. А хіба не божевільний той, хто з усією серйозністю сприймає світ? І чи не божевільні ми всі?

А зараз ми підходимо до найсумнішого моменту в житті та діяльності Дон Кіхота: до поразки доброго Алонсо Кіхано, який жив у ньому.

Отже, сталося так, що, коли Санчо повернувся до свого пана, з Тобосо виїхали три селянки верхи на віслюках, і Санчо відрекомендував їх Дон Кіхотові як Дульсінею з двома двірськими дамами і сказав, що вона приїхала зустрітися з ним. «Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? — здивувався Дон Кіхот. — Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радістю розвіяти невдавану мою тугу». — «А нащо б я мав дурити вашу милость?» — заперечив Санчо. Вони виїхали на дорогу, й Дон Кіхот не побачив там нікого, крім трьох селянок, а Санчо наполягав на тому, що це Дульсінея та її двірські дами, а його пан, проти свого звичаю, повірив своїм чуттям, і вони помінялися ролями, принаймні зовні.

Ця подія з зачаруванням Дульсінеї навіює глибокий сум. Санчо й далі грав свою комедію; тримаючи за вуздечку віслюка однієї з селянок, він упав перед нею навколішки й промовив слова шанобливого привітання, спогад про які зберегла нам історія. Дон Кіхот дивився глибоко стурбованим поглядом на ту, кого Санчо називав королевою і сеньйорою і в кому він, Дон Кіхот, сподівався побачити Дульсінею, а Алонсо Кіхано, який був у ньому, сподівався впізнати Альдонсу Лоренсо, за якою мовчки зітхав дванадцять років, бачивши її лише чотири рази за весь той час. Дон Кіхот також опустився навколішки й «недомисленно витріщив очі на ту, кого Санчо величав королевою і княгинею», бачачи в ній лише просту сільську дівку, та ще «й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату». Подивися-но уважніше на цю картину, кабальєро: твій Санчо, в якому ти бачиш людство, що тебе супроводжує і веде, відрекомендовує тебе Славі, за якою ти стільки зітхав, а ти бачиш у ній лише просту сільську дівку, і то не вельми вродливу.

Проте та подія була ще сумнішою, аніж здається на перший погляд, бо не тільки Дон Кіхот не побачив свою Дульсінею, а й бідолашний добрий Алонсо Кіхано не побачив свою Альдонсу. Дванадцять років мовчазних зітхань, дванадцять років, протягом яких він так і не зміг подолати свою непереборну сором’язливість, дванадцять років сподівань на те, що станеться неможливе, що вона, Альдонса, його Альдонса, завдяки якомусь нечуваному чуду, здогадається про кохання свого Алонсо й прийде до нього; дванадцять років мрій про нездійсненне, дванадцять років намагань заглушити своє могутнє кохання читанням рицарських романів, і тепер, Богу дякувати, коли він, уже божевільний, нарешті спромігся подолати свою боязку сором’язливість, має статися неможливе, і він одержить премію за своє божевілля, ось зараз… ось тепер! Яким святим, яким солодким, яким спасенним стало для нього божевілля! Божевільний Алонсо Кіхано, з ласки Господа, який співчутливо ставиться до добрих людей, зламав неймовірно тверду кору сором’язливого страху сільського ідальґо й наважився написати своїй Альдонсі, хоч і назвав її Дульсінеєю, й ось тепер у винагороду йому Альдонса сама їде з Тобосо, щоби побачитися з ним. Сталося неможливе завдяки його божевіллю. Після дванадцятьох років!

О, щаслива мить, стільки разів омріяна! «Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш?» Тепер нарешті він позбудеться свого божевілля, змиє його в потоці щасливих сліз; тепер нарешті він одержить премію за свою надію на неможливе! Яка густа темрява божевілля розвіється під поглядом кохання!

«Не думай несправжньою радістю розвіяти невдавану мою тугу». Подумаймо, що означала для Дон Кіхота можливість розвіяти свою тугу. Тугу дванадцятьох років, тугу свого божевілля. Бо невже ви думаєте, ніби добрий Алонсо не усвідомлював, що він божевільний і не приймав своє божевілля як єдині ліки проти свого кохання, як дар божественного милосердя. Коли ідальґо довідався, що його божевілля принесло плоди, його серце схвилювалося, і на радощах від такої несподіваної новини він пообіцяв Санчо подарувати йому найкращий трофей, який він здобуде у своїй найпершій пригоді, «а як цього мало, то додам іще й троє лошат, що знайдуться сього літа в трьох моїх кобил, — вони ж, як сам здоров знаєш, ходять у нас по громадському вигону жеребні». Спочатку Дон Кіхот запропонував йому те, що міг подарувати мандрівний рицар, трофей, який здобуде в одній зі своїх пригод, на радощах від того, що джура повідомив його про приїзд Дульсінеї, але відразу ж подає свій голос і Алонсо Кіхано, чиє серце умліває від щастя в надії незабаром побачитися з Альдонсою, і пропонує дарунок, доступний для сільського ідальґо, а саме — лошат від своїх кобил. Чи не бачите ви тут, як кохання вимиває на поверхню донкіхотівського божевілля Кіхано?

Твоє божевілля вже принесло плоди, добрий кабальєро, бо завдяки йому з тобою їде побачитися Альдонса, зрозумівши з надмірних виявів твоєї маячні, наскільки сильним має бути твоє кохання. І тут ти переживаєш страшний удар, удар, після якого бідолашний добрий Алонсо провалився на саме дно свого божевілля, де йому відтепер судилося перебувати до самої смерті. Тепер, саме тепер, визначилася доля Алонсо. Він чекав Альдонсу, і його надія була такою сильною, що не залишала місця для сумнівів, і, стоячи навколішках, бо саме так, на його думку, годилося стояти перед тією, яка була об’єктом його мовчазного поклоніння протягом дванадцятьох років, «недомислено витріщивши очі на ту, котру Санчо величав королевою і княгинею; вбачивши в ній просту сільську дівку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, він остаточно розгубився і не важився розтулити рота». Навіть божевілля не допомогло тобі, добрий кабальєро! Коли через дванадцять років ти дістав змогу визначити її справжню ціну, брутальна реальність постала перед твоїми очима. Чи не так воно буває з кожним закоханим?

Але нехай тебе це не засмучує, мій Дон Кіхоте, й живи далі у своєму самітному божевіллі; нехай тебе не засмучує, що ти так і не знайшов свого щастя; нехай тебе не засмучує, що ти так і не здійснив свою палку мрію, яку плекав протягом дванадцяти років, в обіймах своєї Альдонси.

«А ти, найвища цното, якої тільки можна бажати, вершино людської шляхетності, єдина відрадо сього зболілого серця, що тебе кохає! Дарма, що той лихий чародій, переслідуючи мене, захмарив і забільмив мої очі і тим, а не чим іншим, перетворив і спотворив незрівнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тільки мій образ в очах твоїх знемилити — поглянь, подивися на мене ласкаво та ніжно, і нехай ся колінопоклонна покора моя перед твоєю знівеченою красою засвідчить пал душі моєї, що божествить тебе незмінно». Хіба не хочеться вам плакати, коли ви чуєте це жалібне прохання? Чи не відлунюють у самих ваших нутрощах, під рицарською риторикою Дон Кіхота, несамовиті зойки доброго Алонсо, стогін розпачливіший, аніж усі ті, що будь-коли вихоплювалися з людського серця? Чи не чується вам моторошний і незмовкний голос одвічного людського розчарування? Уперше й востаннє говорить Дон Кіхот про своє власне обличчя, про те обличчя Алонсо, яке палахкотіло жарким рум’янцем, коли він думав про Альдонсу… «І нехай ся колінопоклонна покора моя перед твоєю знівеченою красою засвідчить пал душі моєї, що божествить тебе незмінно…» Колінопоклонна покора, що тривала дванадцять років, колінопоклонна покора, що в довгі самотні ночі живилася абсурдними надіями, колінопоклонна покора, що черпала свою снагу з наймоторошнішого страху і найграндіознішої сором’язливості, що їх будь-коли бачив світ. Безмір його кохання зробив його смиренним і покірливим, і ніколи він не наважився сказати їй бодай одне слово.

Прочитайте ще раз розповідь про цю зустріч і спробуйте самі, мої любі читачі, увібрати в себе той глибокий зміст, яким вона насичена; коли я її читаю, мені стає так тяжко, що й уяви бракне, аби до кінця осмислити, і хочеться якнайшвидше перейти до чогось іншого. Самі прочитайте ту брутальну відповідь, яку дала дівчина Дон Кіхотові, і як її потім скинула на землю ослиця, і як Дон Кіхот підбіг, щоб її підняти, а вона ухилилася від його допомоги, сама стрибнувши на спину ослиці й забивши йому ніздрі гострим запахом часнику, який скаламутив і затруїв йому душу. Не можна читати без болю про ці страждання бідолашного Алонсо.

Розділ XI

Дон Кіхот і його зброєносець знову вирушили в дорогу, і хитрун Санчо нишком підсміювався з наївності свого пана. І саме тоді вони зустрілися з возом смерті, тобто з лицедіями трупи Ангула Лихого, що його Дон Кіхот, прикро вражений і глибоко засмучений тим, що з ним недавно відбулося, прийняв за щось справжнє. І тоді ж таки Росинант, наляканий передзвоном блазенських бубонців, упав разом зі своїм вершником на землю, і сталося все те, що сталося потім. Коли кабальєро вирішив покарати комедіантів за таку зневагу до себе, вони озброїлися каменюччям і вишикувалися в бойовий стрій, і тоді Санчо зміг переконати свого пана, який, зрештою, не був зовсім позбавлений здорового глузду, аби він не заводився з тією компанією, бо хоч серед них нібито й були царі, князі та імператори, проте жодного мандрівного рицаря там не було. І тоді Дон Кіхот змінив свій первісний намір. І побачивши, що й Санчо не прагне помститися, він йому сказав: «Якщо така твоя постанова, Санчо добрий, Санчо мудрий, Санчо щирий, Санчо богобоязливий, то покиньмо ції поторочі і рушаймо шукати кращих, пристойніших пригод».

Але та пригода з возом смерті була однією з найгероїчніших для Дон Кіхота в тому розумінні, що він довів її до щасливого кінця, бо в ній зумів перемогти самого себе, звернувшись до свого здорового глузду. Може, це сталося саме тому, що йому давила важким тягарем на серце зачарованість його дами. Світ — це комедія, і то велике безумство намагатися воювати з людьми, що не є такими, якими здаються, а лише жалюгідними комедіантами, вони грають свою роль, і серед них лише зрідка можна зустріти мандрівного рицаря. Це рідкісна дивовижа — побачити на сцені світу справжнього рицаря, з тих, які воюють по-справжньому і чий виклик теж можна вважати справжнім, тоді як усі інші роблять те, що вони роблять, лише для того, щоби зіграти свою роль, не більше. Таким є герой. А героя комедіанти зустрічають, вишикувавшись у бойовий стрій і озброївшись каменюччям. Тому не зважайте на штукарів та потішників і пам’ятайте глибоку сентенцію Санчо: «Та ’дже в тих кумедіянтських царів корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха». Пам’ятайте про мудрі слова мудрого Санчо і ніколи не забувайте, що наука тих, котрі в цій комедії світу грають роль учителів та наставників, одержуючи за це платню, — то наука, стулена з шумихи та бляхи.

Розділ XII

Розмовляючи про те, якою є комедія світу, пан і його зброєносець заночували під високими й розложистими деревами, і там їм урвала сон поява Рицаря Свічад. Відтак відбулася розмова між зброєносцями двох рицарів, з одного боку, й між самими рицарями — з другого, і Санчо сказав: його пан «такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе». «За ту щиру простоту, — сказав він, — люблю пана, як свою душу, і ніяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякі витворяє». Тут нам відкривається причина, чому Санчо так любив свого пана, але нічого не говориться про те, чому він так ним захоплювався.

Чому ти вірив у нього, Санчо? Герой усередині себе — завжди дитина, його серце залишається дитячим і в дорослому віці. Герой — не більше як велика дитина. Твій Дон Кіхот був не більше як дитиною, він був дитиною протягом дванадцятьох довгих років, коли так і не зміг подолати сором’язливість, яка обплутувала його, він був дитиною, коли поринув у читання рицарських романів і коли подався на пошуки пригод. А Бог завжди піклується про дітей, мій друже Санчо!

Розділи XIII і XIV

Поки зброєносці розмовляли між собою, зав’язалася також розмова між рицарями, і після того, як Рицар Свічад похвалився своєю перемогою над Дон Кіхотом, вони домовилися про поєдинок із тією умовою, що переможений виконає всі вимоги переможця. І коли настав день, вони зітнулися у двобої, і Дон Кіхот подолав Рицаря Свічад, а то був не хто інший, як бакаляр Самсон Карраско. Вирядивши Дон Кіхота в мандри, він обміркував хитромудрий план, як повернути його додому, але, як то кажуть, спіймав облизня.

Піднявши забороло переможеного рицаря й побачивши під ним обличчя бакаляра, Дон Кіхот, як завжди, усе звернув на зловорожі чари, але Санчо, який був заліз на дерево, щоби краще бачити двобій, порадив йому встромити меч у рота тому, хто здався йому бакаляром Самсоном Карраско. Ох, Санчо, Санчо, як же добре узгоджується твоя безжальна жорстокість із твоїм недавнім боягузтвом!

Зрештою, бакаляр прийшов до тями, визнав переваги Дульсінеї Тобоської над красою Касільдеї Вандальської і пообіцяв, що постане перед нею. «Усе те я визнаю, вважаю і гадаю так само, як визнаєте, вважаєте і гадаєте ви», — промовив переможений бакаляр, насмішник, із якого посміялися, рицар-невдаха. Ось так, хоч би як їм цього не хотілося, мусять бакаляри визнавати правдою те, що кажуть їм ідальґо; ось так любителі поглузувати самі терплять від глузувань; ось так пересічний здоровий глузд скочується додолу під ударом списа героїзму. Бо, мабуть, треба бути божевільним, аби повернути до здорового глузду тих, хто ним вихваляється!

Розділ XV

У цьому розділі нашої історії розповідається про те, що Рицар Свічад був не ким іншим, як Самсоном Карраско, бакаляром із Саламанки, який у спілці з парохом та цирульником вигадав той план, аби примусити Дон Кіхота повернутися додому.

Тож злостивий Карраско заприсягся помститися Дон Кіхотові, обклавши його киями, що було божевіллям набагато безглуздішим і набагато справжнішим, аніж божевілля нашого ідальґо; то було, зрештою, божевілля пристрастей поміркованої людини, а таке божевілля гірше та отруйніше за всі інші види божевілля. «Божевільний, який є божевільним під тиском необхідності, буде завжди божевільним, а той, хто божеволіє з власної волі, перестане бути ним, коли захоче», — так сказав бакаляр.

Але підійдіть сюди, пане бакаляре з Саламанки, підійдіть сюди і скажіть мені, яка маячня є гіршою — та, яка утворюється в голові, чи та, що проростає з серця, маячня уяви чи маячня любові? Та ж хто стає божевільним із власної волі або власного бажання, той має волю хвору або спотворену, і проти такого божевілля набагато важче знайти ліки, аніж проти захворювань розуму. І ті, котрі, як ваша милість, мають розум, обмежений лукавим здоровим глуздом, а крім того, напхали його схоластичними загальниками в аудиторіях Саламанки, ті мають, як правило, волю, божевільну від поганих пристрастей, від злості, від гордині, від заздрощів. Тому який сенс було Самсонові Карраско виходити на битву з Дон Кіхотом?

«Поміркуймо резонно, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — От ти мені скажи: з якої речі мав бакаляр Самсон Карраско являтись мандрованим рицарем, озброєним до нападу й оборони, і ставати зі мною до бою? Чи я, може, йому ворог? Чи я дав йому коли який привід до гнівання? Чи я йому суперник, чи він теж войовницьким ремеслом бавиться і заздрить бойовій моїй славі?» Атож, великодушний кабальєро, атож: ти був і будеш йому ворогом, як є ворогом будь-який хоробрий і великодушний ідальґо будь-якому лукавому й обмеженому бакаляру; ти дав йому привід до гнівання, бо здобув завдяки своїм божевільним подвигам славу, якої він ніколи не зміг би здобути завдяки своїм позначеним здоровим глуздом студіям та своєму саламанкському бакалярству; і ти був йому суперником, і він тобі заздрив. І хоч він заявив і, мабуть, сам у це повірив, що виїхав у чисте поле з метою повернути тебе до здорового глузду, істина полягає в тому, що на такий крок його штовхнуло, хоч, може, він того й не усвідомлював, прагнення поєднати своє ім’я з твоїм і разом із тобою вийти на дорогу твоєї слави, як це йому і вдалося.

І чи, бува, не мріяв він також і про те, щоб слава про його подвиги та його божевілля дійшла й до слуху тієї андалуської дівчини Касільди, перед заґратованим віконцем якої він стовбичив безсонними ночами на одній із вулиць Саламанки і яку потім нагородив титулом Касільди Вандальської? Чи не мріяв він почути, з яким захватом говоритиме про нього та Касільда, яка вже прочитала першу частину твоєї історії? Усе могло бути.

Але ти його переміг, аби всім стало очевидно, що великодушне й некорисливе божевілля наділяє людину набагато більшою мужністю й силою, аніж боягузливий і лукавий здоровий глузд, а передусім для того, щоби добрий бакаляр із Саламанки зрозумів, що quod natura non dat, Salmantica non prestat[77], стародавню істину, що кидає виклик гордовитому девізу, викарбуваному на щиті старої школи: Omnium scientiarum princeps, Salmantica docet[78].

Розділи XVI і XVII

По щасливому закінченні пригоди з Рицарем Свічад Дон Кіхот зустрівся з розважливим та обачливим шляхтичем доном Дієґо де Мірандою і їхав у його товаристві, коли ж натрапили вони на фургон із левами. І тут із Дон Кіхотом відбулася дивовижна й цілком несподівана пригода, коли він промовив свою безсмертну фразу: «Левчуки мені? Мені левчуки! Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись!» Дон Дієґо хотів переконати його, що ті леви не були йому ворогами, але Дон Кіхот відповів, що йому ліпше знати, чи настроєні проти нього ті вельможні леви, чи ні, й пригрозив смертю левареві, якщо той не відчинить клітку. Тоді левар попросив дозволити візникові спочатку розпрягти мулів і відвести їх у безпечне місце. «О маловіре! — відповів йому Дон Кіхот. — Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, ти зараз побачиш, що то все дурна робота і марна праця!»

Дивовижний подвиг! Небачена й нечувана хоробрість Дон Кіхота, і хоробрість безпричинна, хоробрість без мотиву й без мети, хоробрість у її чистому вигляді, хоробрість бездоганна й некорислива! Чи не було так, що, поки Дон Кіхот показував у такий спосіб свою незрівнянну доблесть, захований у ньому бідолашний Алонсо Добрий, пригнічений щойно пережитим розчаруванням, коли йому так і не вдалося зустрітися зі своєю омріяною Альдонсою, прагнув померти в пазурях та в пащеці лева, тобто прийняти смерть, що не буде такою болісною й жорстокою, як повільна та невблаганна смерть, якою він помирав від свого нещасливого кохання?

Тож не допомогли ані прохання, ні вмовляння з наведенням переконливих аргументів, і Дон Кіхот «розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати — пішо чи кінно, і поклав усе ж таки битися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї». Навіть хроніст, який розповідає нам цю невигадану історію, не може втриматися від сповнених захвату слів і виразів, якими він описує цю безприкладну мужність. «Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть — нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Настіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в’язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п’яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головéнь із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе; певен був, що посіче хижака на локшину», а тим часом бідолашний Алонсо Добрий, мабуть, плекав надію, що, опинившись у пазурях страшного звіра, нарешті перестане страждати його нещасне і змучене серце й розпадеться перед ним образ тієї Альдонси, за якою він зітхав впродовж дванадцяти років. «Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп’ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого».

О, клятущий Сіде Ахмете Бен-Енхелі, чи хто там описав цей подвиг, як же боягузливо й по-дурному ти його зрозумів! Хіба не маємо ми всі підстави думати, що, коли ти розповідав про нього, тобі нашіптував щось на вухо заздрісний бакаляр Самсон Карраско? Ні, ні, все було зовсім не так, бо насправді лев злякався або йому стало соромно й боязко виходити на бій проти такого незламного у своїй хоробрості кабальєро, адже Бог дозволив, аби звірі ліпше, аніж люди, відчували присутність неподоланної могутності віри. А могло бути й так, що лев, мріючи про левицю, яка лежить десь під пальмою на гарячому піску пустелі, розгледів Альдонсу Лоренсо в серці нашого кабальєро. І його палке кохання примусило звіра ліпше зрозуміти кохання людей і з шанобливою сором’язливістю схилитися перед ним.

Ні, лев не міг і не мусив глузувати з Дон Кіхота, бо то був лев, а не людина, а природні звірі, чия воля не ушкоджена відчуттям ніякого первісного чи прабатьківського гріха, ніколи ні з кого не глузують. Звірі завжди цілком серйозні і цілком щирі, їм не властиві ні хитрощі, ні лукавство. Серед звірів немає бакалярів ані Саламанкського, ні якогось іншого університету, вони цілком задовольняються тим, що дає їм природа.

Тож насправді сталося те, що лев, посаджений у клітку, як раніше був посаджений у клітку Дон Кіхот, побачивши нашого кабальєро, збентежився, і той факт, що все було саме так, підтверджується іншим випадком, який стався на кількасот років раніше, коли інший лев відчув сором перед іншим хоробрим рицарем, Сідом Руй Діасом де Вівар, як про те розповідається у старовинному рицарському романі («Пісня про мого Сіда», вірші з 2278 до 2301). Там сказано, що, коли Сід перебував у Валенсії з усіма своїми васалами та зятями, інфантами з Карріона, і задрімав у кріслі, лев визволився зі своєї клітки і став сіяти страх при дворі. Тоді прокинувся лицар, що народився в щасливу годину, і, побачивши, що відбувається,

Отже, побачивши Дон Кіхота, нового Сіда Кампеадора, лев «збентежився», і, певно, то був один із тих двох левів, які зображені на нашому гербі, коли інший — це той, який збентежився перед Сідом Кампеадором.

Дон Кіхот наполягав, аби левар роздрочив лева й витурив його з клітки, але левар переконав його, що цього робити не слід. І саме тоді наш кабальєро промовив такі наповнені глибоким змістом слова: «Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність — ніколи!» А чого треба людині ще?

І нехай ніхто мені не дорікає, що я відійшов від точного тексту історика, бо ж треба добре розуміти, що, по-перше, відійти від нього надто далеко було б невиправданою зухвалістю і злочином проти власної совісті, а по-друге, ми вільні тлумачити його на власний смак і за власним уподобанням. Але в тому, що стосується фактів, то, за винятком очевидних помилок переписувача, які досить легко виправити, слід шанувати непомильну авторитетність сервантівського тексту. І тому ми не маємо підстав сумніватися, що лев обернувся до Дон Кіхота задом і не захотів вийти з клітки. Та коли ми читаємо, що лев виявився дуже миролюбним і не захотів звертати уваги на хлоп’ячі бравади Дон Кіхота і що він так повівся зовсім не тому, що збентежився перед такою хоробрістю або пережив напад співчуття до його нещасливого кохання, то тут маємо перед собою вільне тлумачення історика, яке пов’язане з персональним і суто людським світоглядом самого історика. Тут він удався до тих самих коментарів, що й до зверненої до козопасів промови, яку назвав марною балаканиною, коментарів, що їх аж ніяк не можна назвати вдалим додатком до його тексту.

Я роблю ці застереження тому, що не хочу, і мушу повторити це ще раз, не хочу, щоби мене зарахували до шкідливої і бридкої секти марнославних і напханих пустопорожньою історичною наукою людей, які мають зухвалість стверджувати, що не існувало у світі ніякого Дон Кіхота і ніякого Санчо, та всякі інші подібні дурниці, базікати про які їх спонукає невтримне бажання здобути собі сумнівну славу, вигадуючи небилиці та хизуючись своєю фальшивою оригінальністю. І цікаво відзначити, як той самий шляхетний порив до відомості й слави, який спонукав Дон Кіхота здійснювати подвиги, інших штовхав на те, щоб заперечувати їх. Яким заплутаним клубком суперечностей є людина!

А повертаючись до нашої історії, ми вважаємо за потрібне додати, що після того, як Дон Кіхот посоромив лева, він став пояснювати дону Дієґові де Міранда, чому він із такою божевільною наполегливістю хотів здійснити цей подвиг, і знову пояснив, із чого проростає це його позірне божевілля, сказавши, що він шукає таких ризикованих пригод лише для того, щоби здобути собі велику і тривалу славу, і пояснив, навівши надзвичайно переконливі аргументи, що мандрований рицар не може без того, щоби не виявляти шалену відвагу. «Отож і я, раз мені випало на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мій погляд, належить до обов’язків сього стану; в даному разі на левів напасти, як я отеє напав, і було прямим моїм обов’язком, хоть і усвідомлював я собі, що то шаленої вимагає одваги. Добре знаю, що таке сміливість: се чеснота, рівно віддалена від двох скрайніх пороків — боягузтва і безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли сміливець сягне верхів безумної одваги, ніж коли б він принизився до підлого боягузтва…» Бо «ліпше програти з перебором, аніж з недобором». Надзвичайно влучні й дуже розважливі аргументи, якими можна обґрунтувати будь-які надмірності аскетичного чи героїчного характеру!

Варто також зупинитися й поміркувати про те, наскільки та пригода з левом була, з боку Дон Кіхота, позначена довершеним послухом і досконалою вірою. Коли наш мандрований рицар волею випадку зустрівся на своїх дорогах із левом, то так сталося, безперечно, тому, що сам Бог послав йому того звіра назустріч; і незламна віра спонукала його сказати, що він знає, ворогують чи не ворогують проти нього «сі вельможні левови». І як тільки він їх побачив, зрозумів волю Господа й підкорився їй у третій і найдосконаліший спосіб, який існує, згідно з думкою Іньїґо де Лойоли, — дивіться четверту пораду, яку він продиктував, коли розглядав цю тему, і про яку пише П. Ріваденейра в IV розділі V книги «Житія», а саме — «я роблю те чи те, приймаючи якийсь сигнал від Усевишнього, хоч Він і не велить, і не наказує мені це робити». Отак і Дон Кіхот, коли побачив лева, прийняв сигнал від Бога й постановив, що битиметься з ним, знехтувавши будь-яку обачність, бо, як казав той-таки Лойола — дивіться уже вказаний розділ «Житія», — «не можна вимагати обачності від того, хто підкоряється й робить те, що йому велять і наказують зробити». І Бог, поза всяким сумнівом, хотів випробувати віру й послух Дон Кіхота, як випробував він їх в Авраама, коли послав його на гору Морія й наказав йому принести в жертву свого сина («Книга буття», розділ XXII).

Розділи XVIII, XIX, XX, XXI, XXII і XXIII

Вони прибули в дім дона Дієґо, і там Дон Кіхот познайомився з сином господаря доном Лоренсо й, почувши від нього, що він не вірить в існування мандрівних рицарів, не намагався відразу спростувати його хибний погляд, а тільки сказав, що молитиме Бога, аби Він вивів його з того заблуду й дав йому врозуміти, «які корисні й потрібні світові були мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, якби тільки водились». О мій бідолашний кабальєро, якої ж прикрості ти зазнав через зачарування твоєї Дульсінеї!

Після цього Дон Кіхот із Санчо побували на весіллі Камачо, про яке немає нічого особливого розповісти, а потім Дон Кіхот вирушив до печери Монтесіноса, розташованої в самому серці Ламанчі.

Перш ніж опуститися в неї, він «помолився стиха до неба, просячи в Господа помочі й успіху в цій очевидно небезпечній і надзвичайній пригоді, а потім вирік голосно: “О володарко всіх моїх починів і спонук, найясніша й незрівнянна Дульсінеє Тобоська! Якщо змога, щоб у вуха твої внесено просьби і благання твого щасливого зітхальника, небуденною твоєю вродою заклинаю, вислухай мене. Ні про що інше, як тільки про допомогу й заступництво твоє благаю в нинішній, такій великій потребизні!”» Зверніть увагу на те, що перед тим, як опуститися в таємничу чорну глибінь печери, Дон Кіхот звертається спершу до Бога, а потім до Дульсінеї; до Бога він звертається тихим голосом, а до Дульсінеї — гучним. Атож, насамперед він розмовляє з Богом, але розмовляє з Ним наодинці, й, розмовляючи з Богом, ми не маємо потреби кричати гучно, щоби Він нас почув, бо Він чує навіть нечутне тремтіння нашої мовчанки; але Дульсінею треба кликати гучним голосом, роздимаючи груди, щоби заглушити голоси всіх інших людей.

Отож Дон Кіхот звернувся до Дульсінеї і так говорив далі: «Збираюся спуститися, заглибитися, кинутися в отверзнуту переді мною отхлань з єдиною метою: хай знає світ, що при твоєму сприянні нема на цій землі такого високого чину, якого я б не взяв на себе і не звершив». Кохайте Дульсінею, і ніщо вас не зупинить, ніщо не вчинить вам опір. А безодня, вона зовсім поруч — у нього всередині!

«На сім слові приступив він до провалля й побачив, що продертися до печерного устя можна лише з допомогою рук і меча, тож добув меча й ну трощити й сікти вибуялі над спуском чагарі; на той сик і тріскіт повилітало з печери безліченна безліч здоровецького круків'я й гайвороння, шугало такою хмарою і такою навалою, що, зрештою, збило Дон Кіхота з ніг, отож був би він таким самим забобонним мужем, як завзятим латинником, то побачив би в цьому лихе знамено й зарікся б у такі місця залазити». А тепер зупинімося й спробуймо осмислити вищесказане.

Якщо ти твердо постановив спуститися в безодню традицій твого народу, щоби поринути в неї до самого дна й дослідити її, тобі шугнуть просто в обличчя величезні круки та граки, які гніздяться в її усті та шукають собі притулку в густих хащах, що ростуть навколо нього. Тож тобі спочатку доведеться вирубати чагарник, який маскує вхід до зачарованої печери, а подекуди й розгребти завали, що його затуляють. Те, що традиціоналісти називають традицією, це лише стерня, що залишилася від неї. Величезні круки та граки, які стерегли вхід до цієї зачарованої печери і влаштовували в ній свої сховки, ніколи не проникали в її глибини, а проте мають нахабство каркати, називаючи себе її мешканцями. Традиція, на яку вони посилаються, то не справжня й не правдива традиція. Вони йменують себе виразниками народних дум, а проте вони ними не є. Своїм набридливим карканням вони вселили народу переконаність, що він вірить у те, у що він не вірить, тож треба проникнути в саму глибінь печери, щоби дістати звідти живу душу й живі вірування народу.

Але перед тим, як ти дістанеш змогу проникнути на саме дно цієї печери справжніх вірувань і традицій народу, а не тих, які нам хочуть накинути, мусиш вирубати чагарник, який затуляє до неї вхід. Коли ти станеш це робити, тобі скажуть, що ти хочеш замурувати печеру й закрити вхід до неї для тих, котрі в ній живуть; тебе можуть назвати поганим сином свого народу, звинуватити в зраді батьківщини й у чому завгодно. Ти просто не слухай цього каркання.

І там, у печері, Дон Кіхот утішався видовищами, які далеко переважають найчудовіші видіння, що їх доводилося бачити всім іншим; і немає потреби повторювати тут, що коли хтось бачить ангела уві сні, то це означає, що йому наснився таки ангел. Я раджу читачеві перечитати в XXIII розділі другої частини книжки Сервантеса розповідь про дивовижні видіння Дон Кіхота, а на підставі прочитаного і тієї втіхи, яку дістане від читання, хай відразу мені скаже, чи вони не більше гідні віри, аніж інші, не менш дивовижні, картини, що ними, як розповідають, Бог обдаровував своїх слуг, які бачили чудові сни у глибокій зачарованій печері екстазу. І нам не залишається нічого іншого, як повірити Дон Кіхотові, який, будучи людиною, неспроможною брехати, підтвердив, що все те він бачив на власні очі й доторкався до всього власними руками, і цього підтвердження нам має бути досить, і навіть більше, аніж досить. Санчо не дуже повірив у правдивість тих видінь, а надто, коли його пан сказав, що він бачив Дульсінею в образі тієї самої селянської дівчини, але Дон Кіхот розважливо йому відповів: «Я знаю тебе, Санчо, як свої п’ять пальців, а тому не зважаю на твої слова». І ми також не повинні зважати на слова Санчо Панси та до нього подібних, коли йдеться про те, вірити чи не вірити видінням.

Розділ XXXIV

Дійшовши до пригоди з видіннями, історик вважає себе зобов’язаним засумніватися в її правдивості, показуючи цим свою малу віру, і навіть наважується припустити, що, коли надійшла смертна година, Дон Кіхот її «зрікся й ознаймив, що це його власний вимисел, йому-бо здавалося, що вона у дусі пригод, вичитаних у романах, і цілком з ними перегукується». О боягузливий історику, якої малої ваги ти надаєш видінням!

Мабуть, ти не читав, а якщо читав, — бо вона була опублікована за двадцять років до того, як ти опублікував історію Дон Кіхота, — то добре не осмислив книгу «Житіє блаженного отця Ігнатія де Лойоли», що її написав отець Педро де Ріваденейра, який у VII розділі книги І розповідає нам про видіння мандрівного рицаря Христа і про те, як «той на власні очі побачив, у який спосіб Бог створив світ», і бачив також «священну людську подобу нашого Спасителя Ісуса Христа, і кілька разів бачив Пресвяту Діву та інші чудесні видіння, і Диявол являвся йому багато разів, не лише в Манресі та на дорогах, а й у Парижі та в Римі; але його фізіономія та його вигляд… були такими мерзенними і бридкими, що святий отець не став навіть на нього дивитись і легко відігнав його геть патерицею, яку тримав у руці».

Про тих, котрі заперечують такі видіння і називають їх неможливими, ми скажемо те саме, що сказав найблагочестивіший отець Ріваденейра, а він сказав, що «це, як правило, люди, які не знають, не розуміють, ні навіть нічого не чули про те, що таке дух, духовна втіха, духовні плоди… І вони не думають про те, що можна зовсім інакше бавити свій час, утішатися й розважатися, і тому вони вночі й удень, на морі й на землі докладають усіх зусиль і застосовують усе своє вміння для того, щоб задовольняти свої апетити й пожадання своєї чуттєвості. І тому не варто на них зважати». Надзвичайно розумні й розважливі слова, які, певно, знав і читав Дон Кіхот, бо інакше він не відповів би Санчо: «Я знаю тебе, Санчо, як свої п’ять пальців, а тому не зважаю на твої слова».

Надзвичайно доречно наводить тут отець Ріваденейра слова апостола (Перше послання до Коринтян, розд. II) про те, що «людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа…, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно», і добрий отець утішає себе тим, що існують також «християни й люди розважливі та обізнані з історією та з житіями святих», люди, які розуміють, що хоч до видінь «треба ставитися з великою обережністю, бо вони можуть заводити в оману й часто заводять», проте це не означає, що їм зовсім не можна вірити. Було б добре, якби мій читач ознайомився з усіма тими аргументами, які наводить благочестивий отець історик Іньїґо де Лойоли, щоби переконати нас у правдивості видінь свого персонажа, бо той, хто звершив такі великі діяння, поза всяким сумнівом, міг бачити те, що він бачив, і «ми просто не можемо йому не вірити й не розуміти, що весь блиск і вся осяйна переконливість його праць походять від того божественного осяяння і тих божественних видінь». Тож як ми можемо стверджувати, що Дон Кіхот не бачив того, що він бачив у печері Монтесіноса, адже наш кабальєро був неспроможний брехати, і як можна не вірити чоловікові, який відважно бився з вітряками та з янгуасцями, переміг своїх насмішників у суперечці за шолом, здолав у двобої Рицаря Свічад і посоромив лева? Той, хто здійснив ці та інші, не менш дивовижні, подвиги, безперечно, міг бачити в печері Монтесіноса все те, що йому там бачилося. А якщо він усе це бачив, у чому ми не маємо найменших підстав сумніватися, то що ми скажемо про реальність його видінь? Якщо життя — сон, то чому ми з такою впертістю не погоджуємося з тим, що сон — це життя? А все, що є життям, — правда. Хіба те, що ми називаємо реальністю, є чимось більшим, аніж ілюзією, яка спонукає нас трудитися і творити? Практичний ефект — єдине підтвердження істинності будь-якого видіння.

Розділ XXV

Звідти вони продовжили свою подорож, і Дон Кі-хот запалився бажанням довідатися, куди й навіщо перевозив зброю чоловік, який їх випередив, а що той відмовився розповідати про це доти, поки не дасть корму своєму мулові, то Дон Кіхот зохотився йому допомагати: просіяти ячмінь та вичистити ясла, й цим подавши дивовижний приклад смирення. І то була, безперечно, одна з найцікавіших пригод нашого кабальєро, коли він просіяв ячмінь і вичистив ясла лише з тією метою, як на перший погляд здавалося, щоб якнайшвидше вислухати цікаву розповідь, розповідь про двох рехідорів[80], що ревіли ослячим ревом.

А що досить важко повірити, нібито Дон Кіхот присилував себе виконати роботу, яка так не відповідала його професії мандрівного рицаря, лише задля того, щоби почути цікаву розповідь, то ми змушені припустити: він зробив це для того, щоби випробувати своє смирення, і то випробувати його з усією скромністю, і знайшов, отже, привід, аби уникнути гордині смиренного. Він не хизувався своїм смиренням, а спокійно й розважливо, як людина, що робить найприроднішу й найповсякденнішу справу у світі, не надаючи якоїсь особливої ваги своїм діям, виконував свою роботу тими самими руками, які проколювали списом крила вітряків, визволяли каторжників, перемагали біскайця та Рицаря Свічад і чекали без тремтіння нападу лева; і цими ж таки руками він просіяв ячмінь і вичистив ясла, пояснивши свій учинок такими простими й розважливими словами: «Якщо об цім стало, то я вам підсоблю».

У цьому випадку він повівся ще з більшою невимушеністю та простотою, аніж Іньїґо де Лойола, бо, заступивши на посаду магістра ордену єзуїтів, той «пішов на кухню і багато днів працював там простим кухарем та виконував іншу чорну роботу по господарству», бо Іньїґо де Лойола робив це з наміром подати добрий приклад своїм послідовникам, аби пробудити в них потяг до смирення та скромності», — так пише отець Ріваденейра (книга III, розділ II), — а Дон Кіхот не мав навіть наміру когось повчати, а просто просіяв ячмінь і почистив ясла, так, ніби все своє життя тільки те й робив, так, як ото фіалка пахне, а соловей співає. «Якщо об цім стало, то я вам підсоблю».

«Я вам підсоблю», — ось що каже Дон Кіхот кожній щирій людині з чистим серцем, яка не має побічних намірів.

У цій пригоді, либонь, більше, ніж у будь-якій іншій, розкривається дух Алонсо Кіхано, який своїми чеснотами заслужив собі прізвисько Добрий, дух, який керував поведінкою Дон Кіхота, і нам стає зрозуміло, що саме в людській доброті було коріння героїзму нашого кабальєро. О мій сеньйоре Дон Кіхоте, яким же величним уявляєшся ти мені, коли просіюєш ячмінь і чистиш ясла, анітрохи не хизуючись своїм смиренням, і так, ніби ти все своє життя виконував цю роботу. Дуже добре, що ніхто не зміг тебе підкорити, надзвичайно добре. І тому ти поставив собі олтар у серцях усіх добрих людей, які не на твоєму божевіллі, а на твоїй доброті зупиняють погляд. Ти сам, мій сеньйоре, коли хотів похвалити свого зброєносця, насамперед і передусім називав його добрим Санчо, і лише потім — чоловіком розважливим і щирим християнином. Бо найважливіше, мій сеньйоре, бути у світі чоловіком розважливо добрим, усього-на-всього добрим, добрим без жодних означень і теологій, без будь-яких доповнень, бути добрим і не більш як добрим. І якщо люди плутають такі шляхетні риси характеру з характером дурня, то ти просто не міг не здатися божевільним усім цим поміркованим насмішникам, тобто людям поганим. Бо ні в чому так яскраво не проступає людська підлота, як у глузуваннях, і диявол — то великий насмішник, імператор і батько всіх насмішників. А якщо сміх досягає такої вершини, що набуває ознак святості, визволяє і стає в кінцевому підсумку добрим, то це вже не сміх глузування, а сміх радості.

Розділ XXVI

Отож, коли Дон Кіхот перебував у корчмі, де вúслухав розповідь про алькальдів, що ревли ослами, прибув майстер Педро з мавпою-вгадницею та вертепом «Визволення Мелісендри». Дон Кіхот був глибоко вражений, коли побачив, що, вислухавши свою мавпу, майстер Педро відразу його впізнав, і він вирішив, що майстер Педро уклав таємний договір із Сатаною. Потім він дивився вертепну виставу, в якій чоловік прекрасної Мелісендри дон Ґайферос визволяє свою дружину з мавританського полону.

І тоді перед ним з’явилися імператор Карл Великий[81] і Ролянд, алькасар Сараґоси[82], маври, король Сансуеньї Марсілій[83], дон Ґайферос[84]… І коли цей останній посадив свою кохану Мелісендру на коня, навздогін їм помчала вся найліпша мавританська кавалерія, і тоді Дон Кіхот підхопився на ноги й кинувся на допомогу дону Ґайферосу, перед тим звернувшись до переслідувачів із гнівними словами у стилі Гомера. «Як сказав, так і зробив, добув меча, плиг одним скоком до вертепу і давай з небаченим завзяттям і люттю бити лялькових маврів: тих скидав на землю, тим стинав голову, одних калічив, інших шаткував на капусту і в розпал тієї січі так кресонув навідліг, що якби майстер Педро не пригнувся, не скоцюрбився і не присів, Дон Кіхот зніс би йому голову так же завиграшки, буцімто вона в нього була марципанова».

Яка відважна битва, гідна високого наслідування! Яка корисна наука! І марно майстер Педро закликав Дон Кіхота зупинитися, вказуючи йому на те, що ті, кого він валив на землю, розрубував на шматки, вбивав і калічив, не справжні маври, а ляльки, виготовлені з паперової пасти, наш кабальєро не звертав найменшої уваги на ці заклики й не переставав громити уявне вороже військо. І правильно він робив, дуже правильно робив. Усілякі майстри Педро облаштовують свої комедійні вертепи і вважають, що, позаяк їхні війська виліплені з паперової пасти, їх треба берегти й шанувати. Але мандрівний рицар має за обов’язок громити, калічити та вбивати всіх тих, котрі, ховаючись за ширмою поетичної вигадки, завдають більше шкоди, аніж сама омана. Адже юрба ставиться з більшою пошаною до омани, в яку вона вірить, аніж до істини, в яку не вірить.

«Зупиніться, сеньйоре, і не виставляйте себе на посміх, не воюйте з ляльками комедійного вертепу, бо всі ми втаємничені в цю змову, і в ній не може бути обманутих; зважте, що тут ідеться тільки про те, щоби весело згаяти час, що ми й робимо, і ні Карл Великий тут не є справді Карлом Великим, ні Ролянд — Роляндом, ні дон Ґайферос — доном Ґайферосом, і тут ніхто ні на кого не нападає, а лише розважає та розвеселяє публіку, яка, хоч і вдає, ніби вірить у реальність комедії, насправді в неї не вірить; опам’ятайтеся, сеньйоре, й не витрачайте свої сили на битву з ляльками вертепного театру…»

«Та оскільки ці ляльки виліплені з паперової пасти, і всі ми це знаємо, — відповідаю я, — саме тому треба постинати їм голови і розбити їх, бо немає нічого небезпечнішого та шкідливішого, ніж брехня, з якою всі погоджуються. Усі ми знаємо цю таємницю, таємницю Полішинеля; усі ми знаємо й повідомляємо одне одному на вухо, що такий собі дон Ґайферос — то не дон Ґайферос, що визволення Мелісендри, яке ми спостерігаємо, — то не визволення Мелісендри, але ж коли так, то чому ми так хвилюємося й переживаємо, коли хтось вилазить на верхівку найвищої в селі башти й волає так гучно, ніби проголошує саму істину? А повідомляючи все це одне одному на вухо, чи не знищуємо, не обезголовлюємо, не руйнуємо обман? Треба очистити світ від комедій та вертепів».

Але прибігає стурбований майстер Педро й гучним голосом волає: «Ой смутку мій! Він же нищить і стирає на гамуз усе моє добро!» Та бо не живи з того, з чого ти живеш, розбійнику, — ось як повинні ми йому відповісти. Працюй, а не влаштовуй вертепні вистави. І разом із Дон Кіхотом ми повинні сказати щонайрішучіше: «Хай живе мандроване рицарство, і хай воно піднесеться понад усе суще на землі!» Хай живе мандроване рицарство, і хай згинуть комедіанти!

Хай згинуть комедіанти! Треба покінчити з усіма вертепами, з усіма санкціонованими вигадками. Дон Кіхот, який сприймає комедію серйозно, може здатися комічним лише тим, котрі вважають комічною серйозність і перетворюють життя на театр. А якщо так, то чому він не може взяти участь у виставі й виконати в ній обезголовлення, знищення та зруйнування комедіантів, виліплених із паперової пасти? Чи є якийсь глузд у тому, що того, хто сприймає комедію серйозно, осуджують ті, котрі ставлять її на кін зі щонайбільшою серйозністю й докладають усіх зусиль, щоб ніщо не порушувало строгих правил, якими керується мистецтво комедії? Бо, думаю, ви вже зауважили, мої добрі читачі, що немає нічого більш нестерпного, аніж вимога ретельно дотримуватися ритуалів, етикету та правил у діях чистої репрезентації, і що в ролі церемоніймейстерів виступають люди, які найменше шанують справжню серйозність життя. Вони дуже добре знають, коли треба носити чорну краватку, а коли — білу, о котрій годині треба вдягати сурдут, а о котрій фрак, і як треба поводитися, але ці ж таки люди не мають анінайменшого уявлення про те, ні де ми маємо шукати свого Бога, ні якою є людська доля. І немає навіть потреби згадувати про тих, котрі, бунтуючи проти етики, хочуть накинути нам тиранію естетики й підкорити моральну совість тій загадковій характеристиці, яку вони називають добрим смаком. Коли починають панувати такі доктрини, на чесну працю дивляться як на щось банальне й вульгарне.

Тереза Ісусова в XXXVII розділі свого «Житія» пише про те, що «не слід оминати увагою жодної дрібниці з тих, які існують у світі», щоби не «давати ніякої нагоди тим, хто прив’язує свою честь до таких дрібниць», і тим, котрі кажуть, що «монастирі мають бути оселями гречності», чого вона не може зрозуміти. Вона також додає, що їй важко було б знайти вільний час для вивчення таких матерій, бо «навіть для того, щоби домогтися правильного застосування титулів у листах, треба було б організувати спеціальну кафедру, де людей навчали б правильних звертань і правильних зворотів мови, бо до одних людей застосовують звертання «вельмишановний», а до інших — тільки «найясніший». Мужня черниця не знала, чи існують якісь межі для цих правил, бо, не маючи ще й п’ятдесятьох років віку, коли писала цей трактат, відзначала: «Протягом свого життя я спостерігала стільки перемін, що тепер не знаю, як мені й жити». І додала ще й такі слова: «Безперечно, мені дуже шкода духовно наснажених людей, які ставлять перед собою у своєму житті святі цілі, бо їм доводиться нести жахливий і тяжкий хрест. Якби всі люди могли домовитися між собою і визнати себе повними невігласами та не заперечувати проти того, щоб їх вважали такими, наскільки їм легше було б жити на світі». І цілком слушно! Люди духовні справді мають погодитися між собою і вважати себе повними невігласами в тих речах, що їх світ визнає дуже важливими, і прагнути, щоб і інші їх вважали такими. Якщо ми любимо істину понад усе на світі, то нам треба домовитися й обминати увагою правила та вимоги так званого доброго смаку, якими її маскують, і нехтувати всі добрі форми, і дозволити, щоб нас називали людьми вульгарними, й утішатися з того, що нас вважають такими.

Існує зграя лицемірних комедіантів, що носять на своїх устах муміфіковане кредо, яке вони успадкували від предків, як носять герб свого роду, вигравіюваний на персні або на руків’ї свого ціпка, і шанують високодостойні традиції наших пращурів за те саме, за що шанують й інші старожитності: за те, що вони допомагають їм мати пристойний вигляд і справляти враження людей, що належать до вищого класу. Так, наприклад, вважають людьми дуже доброго тону і схвально дивляться на тих, кого ми називаємо консерваторами. І саме ця зграя лицемірів проголосила банальним усе те, що має стосунок до пристрастей, палких поривів та енергійних пошуків, і ознакою поганого смаку — нещадні удари мечем по всіх лялькових персонажах і всіх вертепах, які були коли завгодно й де завгодно облаштовані. І коли ці опудала та йолопи, висхлі й пустопорожні, кажуть і повторюють таку ідіотську сентенцію, як «чемність — неодмінна риса хороброго», то подивімося їм в обличчя і скажімо їм у вічі або в бороду, якщо вони її мають, що чемність не потрібна хороброму і що справжня донкіхотська доблесть нерідко передбачає цілковите нехтування будь-якою надмірною чемністю, а в деяких випадках і в разі потреби навіть припускає можливість певної брутальності. А надто щодо тих майстрів Педро, які заробляють собі на життя вертепами.

Чи можете ви уявити собі щось жахливіше, ніж прослухати месу з уст священика-атеїста, який править її задля прибутку? Нехай згинуть усі комедіанти, усі санкціоновані вигадки!

Коли я проїздив через Леон, я довго милувався його чудовим готичним собором, цим великим світильником із каменю, в чиєму лоні співали каноніки під мляву музику органа. І дивлячись на його стрункі колони, на його високі вікна з барвистими вітражами, проникаючи крізь які, світло розкладається на різні кольори, на сплетіння нервюр, що утримували склепіння, я думав так: «Скільки мовчазних бажань, скільки невисловлених мрій і прагнень, скільки прихованих думок витали між цими кам’яними стінами разом із молитвами, промовленими пошепки або сформованими лише в думках, разом із проханнями, прокляттями, признаннями в коханні, тихо проказаними на вухо жінці, разом із наріканнями, докорами. Скільки таємниць було тут відкрито у сповідальні! А що, якби всі ці бажання, мрії, думки, молитви, шепотіння, прохання, прокляття, благання, нарікання і таємниці, якби все це виспівували тут під монотонне літургічне гудіння канонічного хору?» У корпусі шестиструнної гітари, в її нутрощах, сплять усі ноти, які будь-коли вилітали з неї, як і всі ті ноти, які пролітали повз неї, зачіпаючи її своїми звуковими крильми; і якби всі ці ноти, свої власні й чужі, які там сплять, пробудилися, з корпусу шестиструнної гітари вилетів би справжній ураган звуків. І так само, якби пробудилося все те, що спить у лоні собору, цієї гітари з каменю, і якби водночас заспівало все це, то собор, мабуть, обвалився б під натиском того неймовірно гучного звучання. Визволені голоси полетіли б до неба. Й обвалився б кам’яний собор, переможений і розчавлений ґвалтовною могутністю власного зусилля, але над його руїнами, які й далі співали б, піднявся б собор духу, примарніший, осяйніший, але водночас міцніший, грандіозний собор, який підняв би до самого неба свої колони, вибудувані з людських почуттів, що стояли б під склепінням Бога, відкидаючи на землю свою мертву вагу через підпірні арки та контрфорси ідей. І це вже не було б літургічною комедією. О, хто міг би примусити наші собори виспівати всі молитви, всі слова, всі думки й усі почуття, які він будь-коли приймав у своє лоно! Хто міг би оживити його надра, які мало чим відрізняються від надр зачарованої печери Монтесіноса!

Але повернімося до вертепу. До вертепу, облаштованого у столиці моєї батьківщини й батьківщини Дон Кіхота, де ставлять виставу про визволення Мелісендри, або про відродження Іспанії, або про революцію, здійснювану згори, і там, у поставному парламенті, в міру того, як їх смикає за шворочки майстер Педро, рухаються виліплені з паперової пасти ляльки. І дуже прикро, що досі не знайшлося мандрованого рицаря, який би, не слухаючи нічиїх умовлянь, обезголовив, покалічив і пошаткував на капусту всіх тих, котрі там вистрибують під шворочку, і зруйнував та знищив вертепну комедію майстра Педро.

А він же знову став викрикувати свої звинувачення, і бідолаха Дон Кіхот, у якому залишилося багато від Алонсо Доброго, пояснив свій учинок тим, що його було зачаровано, і погодився відшкодувати збитки. І заплатив він вертепникові дуже щедро. Бо якщо добре поміркувати, то коли ми руйнуємо брехню, з якої живе та або та людина, то й справді треба відшкодувати їй завдані збитки, адже вона повинна з чогось жити далі, аж доки не навчиться жити правдою. Адже нам цілком слушно можуть сказати: якщо ви відбираєте в комедіантів можливість ставити комедію, яка давала їм засоби до життя, то з чого вони житимуть? І не випадає сумніватися також у тому, що Бог не прагне смерті грішника, Він хоче, щоби той навернувся й жив, а щоби мати змогу навернутися, він повинен із чогось жити, отже, треба допомогти йому в його намаганнях зберегти свої засоби до життя.

О Дон Кіхоте Добрий, який по тому, як порубав на шматки, обезголовив і знищив брехню, великодушно відшкодував її вартість, давши чотири з половиною реали за короля Марсілія Сараґоського, п’ять реалів із чвертю за Карла Великого і сплативши також чималі гроші за інших, аж поки набігла загальна сума сорок два реали з трьома чвертями. Коли б не коштувало тобі значно більше рознести вдрузки вертеп парламенту й уряду!

Розділ XXVII

Після тієї пригоди з вертепом майстра Педро, а ми вже знаємо, який то був шахрай, Дон Кіхот перестрів озброєний загін із села ревунів і спробував переконати їх у тому, щоби вони не зчиняли велику бійку через таку дрібничку, та коли Санчо вирішив підтримати свого пана й, на своє лихо, заревів ослом, на них посипався камінний град, від якого Дон Кіхот мусив утікати, пустивши учвал Росинанта й «припоручаючи себе Богові та благаючи визволити його від напасті».

І тут, уперше розповівши, як утікає від небезпеки відчайдушний переможець біскайця, Рицаря Свічад та лева, який стільки разів мужньо виходив на бій із цілим військом, історик пише: «Коли сміливець врізає поли й тікає від небезпеки, значить викинулася зрада, а мужам обачним треба шануватися, поки не трапилось іншої нагоди». І справді, хіба міг Дон Кіхот битися з усім селом, яке вихваляється своїм умінням ревіти по-ослячому? Селом, яке має звичай колективно виражати себе ослячим ревом, хоч кожен із його жителів удається до артикульованої мови для своїх індивідуальних потреб, бо хіба ж не відомо, що коли люди, які вміють мислити раціонально чи бодай напівраціонально, об’єднуються, то вони утворюють народ ослів?

Перш ніж проголошувати закони, що допоможуть правити якимсь народом, треба вислухати — так кажуть — його думку, проконсультуватися з ним. Це було б щось подібне до того, якби ветеринар, замість уважно обстежити віслюка, обмацати його, перевірити йому пульс, з’ясувати, що з ним відбувається, де йому болить і які ліки йому потрібні, починав, перш ніж виписати рецепт, із ним консультуватися й дослухатися, яким ревом він зареве; ветеринар постав би тлумачем варіантів віслючого реву. Тож коли не щастить у чомусь переконати народ, що колективно виражає себе ослиним ревінням, ліпше втекти від нього, як це зробив наш обачливий і зовсім небоягузливий кабальєро. І не зважати на егоїстів Санчо, які нарікають, що ми їх не захищаємо, після того як вони вчинили велику дурницю, заревівши ослами перед народом ослячого реву.

А потім Санчо повернувся до питання про свою платню, і Дон Кіхот захотів розплатитися з ним і відіслати його додому, саме тоді він і сказав йому ті нещадні слова: «Ослом єси, ослом ти залишишся і ослом тобі бути до останнього твого подиху», — почувши які, бідолашний джура зайшовся сльозами й признався, що хіба тільки через відсутність хвоста він не може бути справжнім ослом. І великодушний кабальєро його простив, порадивши бути мужнім і сподіватися на сповнення його обіцянки. І то було одним із найбільших благ, які Санчо завдячував і завдячує Дон Кіхотові, бо саме завдяки йому він зрозумів, що лише через відсутність хвоста йому не бути справжнім ослом. Відсутність хвоста, який ніколи в нього не виросте, поки він служить і поки служитиме Дон Кіхотові.

Розділ XXIX

Далі вони прибули на берег річки Ебро й побачили там «припнутий до стовбура прибережного дерева човник, безвесельний і розснащений». І Дон Кіхотові відразу все стало ясно: човен без весел, порожній і припнутий до берега — пригода вже зовсім поруч! Коли ти бачиш, як щось на когось чекає, ані хвилини не сумнівайся: воно чекає на тебе! І якщо це човен, то сідай у нього, відв’язуй його, і нехай він несе тебе, куди вкаже йому твоя доля.

Так і вчинив Дон Кіхот, і не встигли вони відпливти на два сажні від берега, як Санчо, що, як і всякий житель Ламанчі, боявся води більше, аніж власної смерті, залився сльозами. І так він боявся тієї води, що коли став, за підказкою Дон Кіхота, перевіряти, чи перетнули вони лінію екватора, під час перетину якої здихають воші, то зловив у себе в підколінні не одну живу вошу, а відразу кількох. А човен виплив до млина, біля якого розбився на друзки, й Дон Кіхот та Санчо опинилися у воді.

І цю подію можна вважати типовим прикладом тих пригод, на які наражає людину послух, і то більшою мірою, аніж пригода з левом. У зв’язку з цим варто пригадати, що казав Іньїґо де Лойола в ті часи, коли був обраний головним магістром ордену єзуїтів, а саме: «Якби папа йому наказав, аби в порту Остії він сів на перший же корабель, який би там стояв і який би без щогл, без стерна, без вітрил, і без весел, і без усього іншого, необхідного для мореплавання і для його прохарчування, вийшов у відкрите море, він би зробив це не лише сумирно, а й з радістю та веселістю духу» (Ріваденейра, книга V, розділ IV).

І навіщо Бог полишив би там того човника, як не для того, щоби Дон Кіхот слухняно сів у нього й вирушив на пошуки нових, невідомих пригод? Бо ніхто не знає, який подвиг[85] чекає на нього попереду.

Твій подвиг, твій справжній подвиг, той, який допоможе тобі оцінити твоє життя, не буде, імовірно, тим, якого шукаєш ти, а тим подвигом, який шукатиме тебе, і є люди, що вирушають на пошуки щастя, хоч воно стукає у двері твого будинку! Тому я й кажу, що найбільші та найвеличніші діяння — це діяння, на які нас штовхає випадок.

Розділ XXX

Відтепер починаються сумні пригоди Дон Кіхота в палаці дуків: саме тепер він зустрівся з прегарною мисливицею, дукинею, яка запросила його до своєї оселі, щоби повеселитися в його товаристві й посміятися з його героїзму; саме тепер починаються страждання кабальєро, який опинився у владі своїх насмішників. Саме тут історія нашого премудрого ідальґо провалюється в безодню гіркого лиха; саме тут його великодушність і тактовність змагаються проти підлоти та дурості тих можновладців, які, безперечно, вважали, що герої народжуються для того, щоби розважати їх і бути для них ляльками та іграшками. О нещасливцю, ти йдеш до храму слави й пориваєшся до безсмертя високих подвигів, та май на увазі, що коли великі люди цього світу запрошують тебе до себе, обласкавлюють і обдаровують, то роблять це для того, щоби ти прикрашав їхні оселі, або для того, щоби розважатися з тобою, як з іграшкою. Твоя присутність для них — лише окраса їхнього столу, те саме, що який-небудь рідкісний фрукт або останній екземпляр великого птаха, чия порода вимирає. Коли вони ставляться до тебе з найбільшою пошаною, вони найбільше сміються з тебе. Не забувай про те, що немає гіршої гордині, аніж гординя тих, котрі ґрунтують переваги, якими вони втішаються, не на власних заслугах, а на випадковості їхнього народження. Не будь іграшкою для можновладців. Заглянь у глибини історії, й ти побачиш, куди скотилися герої, які погоджувалися ставати окрасою салонів.

Розділ XXXI

Дон Кіхота зустріли з великими та глузливими урочистостями в домі дуків, одягли його за рицарським звичаєм і запросили до столу.

І саме тоді за столом він зустрівся з одним із тих високих священнослужителів, які виконують пастирські обов’язки при княжих дворах; «з тих, хто не родившись князем сам, не годен був і народжених князями навчити, як їм шануватися; з тих, хто так і пнеться міряти велич потентатів убогістю власної душі», і він образив Дон Кіхота, назвавши його Дон Ідіотом, суворо й роздратовано вичитавши йому й порадивши повернутися додому та доводити до розуму дітей, якщо він їх має, давати хазяйству лад, а не блукати світами й смішити всіх добрих людей, знайомих і незнайомих.

О, як довго існує та тримається в нашій Іспанії порода таких поважних і поміркованих священнослужителів, яким хочеться, щоби велич великих вимірювалася вузькістю їхніх душ. Дон Ідіот! Дон Ідіот! Он як на тебе дивиться, мій шляхетний божевільцю, отой надутий суб’єкт, утілення справдешнього людського ідіотизму! Той поважний священнослужитель, певно, не читав Євангелій і ніколи не чув про ту проповідь, яку Ісус проголосив з гори і в якій Він сказав: «А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній» (Матвія, 5, 22). Отже, той священнослужитель накликав на себе покарання геєнною огненною, назвавши Дон Кіхота ідіотом.

У тій оселі дуків тобі довелося постати, сеньйоре мій, перед утіленням здорового людського глузду. І можна не сумніватися в тому, що якби в часи Дон Кіхота Христос, наш Господь, повернувся у світ, або якби Він повернувся сюди сьогодні, то той поважний священнослужитель або його наступники з племені фарисеїв назвали б його божевільним або шкідливим агітатором і знову осудили б на жахливу смерть.

Розділ XXXII

Але хоч яким суворим було вичитування, не менш дивовижними були й слова, якими Дон Кіхот відповів на нього, слова, що наводяться в цьому розділі. Отже, треба тільки перечитати їх. Треба прочитати це переконливе напучення тим, хто, бачивши світ «не далі, ніж на двадцять чи тридцять миль в околі», беруться «проказувати закони рицарству й судити про мандрованих рицарів».

«Мета всіх моїх поривань блага, а саме: робити всім добро і нікого не кривдити. Міркуйте ж тепер, ваші високості, найдостойніше дуцтво, чи можна узивати пришелепою того, хто так мислить, так чинить і так мовить!» — вигукнув Дон Кіхот. Але річ була в тому, що йому випало зустріти одного з тих людей, наділених нікчемними бажаннями й убогим серцем, які вигадали, що існують ідеї добрі й ідеї погані, й намагаються виставити себе оборонцями істини й ворогами помилки і які вважають, що великої шкоди завдають світові ті, хто створює собі видіння печери Монтесіноса та інші, не менш фантастичні, видіння. Такі люди — божевільні, або, ліпше буде сказати, боягузливі серцем, а не головою, невтомно переслідують тих, кого вони вважають божевільними головою, й уперто намагаються переконати нас у тому, що світ штовхають до загибелі мандрівні рицарі, які ставлять перед собою добру мету, творять те, у що вірять, а не поважні священнослужителі, які вимірюють велич великих вузькою міркою своїх убогих душ. Оскільки їхні висушені й закопчені мізки неспроможні породити ніяку уяву, то вони керуються незмінними нормами поведінки, що дісталися їм на зберігання, а що вони також неспроможні прокласти собі стежку до відкритого поля через густі лісові хащі, не відриваючи погляду від Північної зірки, то вони вперто наполягають, щоб усі ми мандрували на їхньому розхитаному возі вузькими путівцями підневільного громадського обов’язку. Ці люди не знають нічого іншого, як осуджувати тих, хто справді щось робить. Коли хтось потрапляє в біду, він просить допомоги в мандрівних рицарів, а не в них, і не в «ледачих двораків, які цікавляться лише новинками, щоб їх комусь передати й переказати замість діло робити й подвиги вершити, щоб люди про них говорили й писали», як скаже Дон Кіхот трохи згодом, коли перед ним постане Трихвост Білобородий, стайничий дуеньї Гореслави.

І дуже добре сказав Дон Кіхот: «Якби мене вважали за недоумка рицарі або ж пишні та гойні можновладники, я б побачив у цьому для себе непоправну неславу, а як мене узивають ідіотом усілякі школярі, які зроду не ходили стезею мандрованого рицарства, то мені це байдуже». Аргумент, гідний Сіда, котрий, як розповідається в мудрому старовинному романсі[86], сказав, коли отой чернець-бернардинець наважився звернутися до нього замість короля Альфонсо під час розмови в монастирі Сан-Педро де Карденья:

Ці докірливі слова примусили короля вигукнути:

Та хоч поважні священнослужителі й не можуть осудити мандрівних рицарів, проте вони знову й знову повертаються до своїх звинувачень. Але тепер навіть Санчо знає, як їм треба відповісти: «Ось я до доброго пана прихиливсь і вже кілька місяців при ньому, і, коли Божа воля, стану сам уродь нього». І Божа воля буде на твоєму боці, добрий Санчо, тактовний Санчо, Санчо-християнин, щирий Санчо, Бог тебе підтримає. Бо ти сказав, що прихилився до доброго пана, бо твій пан був і буде добрим, насамперед і понад усе добрим, він був і буде найвищою силою божевільної доброти, і його божевілля заслуговує на те, щоби здобути найвищу славу не тільки на цьому світі, а й у вічності. О Дон Кіхоте, мій Дон Кіхоте! Атож, ми, люди тверезі й розважливі, канонізуємо твоє божевілля, і нехай навіть поважні священнослужителі з куцим розумом його засуджують, а проте їм доведеться змиритися з тим, чому вони не можуть зарадити. «Так він і пішов, не сказавши більше ні слова й не дообідавши», — повідомляє історик, говорячи про поважного церковнослужителя. Він пішов!.. О, якби це завжди можна було сказати про кожного з таких людей!..

Я хотів би нагадати тут тобі, мій читачу, що звинувачення, з якими поважний священнослужитель напав на Дон Кіхота, дуже нагадують ті, які вікарій домініканського монастиря Святого Естебана в Саламанці, в тій самій Саламанці, в якій навчався і де здобув своє вчене звання бакаляр Самсон Карраско, висунув проти Іньїґо де Лойоли, як нам розповідає його історик у розділі XV книги І «Житія». Коли ченці запросили його до своєї обителі, бо мали велике бажання послухати його й поговорити з ним, і він до них прийшов, то після того, як вони пообідали, його повели до каплиці, й вікарій запитав в Ігнатія, де і яких наук він навчався, а потому сказав: «Ви є цілковитими ідіотами й неосвіченими людьми, як ви самі в тому призналися, тож як ви можете з такою впевненістю говорити про чесноти і вади?» І тут ченці-домініканці оточили Ігнатія та його товаришів і відвели їх до в’язниці. Що ж до самого Лойоли, то він «протягом періоду, що тривав понад тридцять років, ніколи нікого не називав дурнем і не вживав жодного слова з тих, які могли б образити співрозмовника». Так пише його біограф у VI розділі книги V «Житія».

Як же, не маючи ні офіційного дозволу, ні диплома, ні наукового звання, як же наважувався Ігнатій говорити про чесноти і вади? І те саме можна сказати про Дон Кіхота — хто йому надав офіційний дозвіл податися в мандрівні рицарі, і за яким правом він узяв на себе обов’язок карати винних і виправляти кривду, хоча цього не робили поважні священнослужителі, хоч саме за цю роботу вони одержували платню? Ані вікарій монастиря Святого Естебана в Саламанці, ні поважний священнослужитель, який мав за обов’язок задовольняти релігійні потреби родини дуків, не вважали за можливе, щоби хтось виходив за межі тих обов’язків, які накладало на нього суспільство. Який може бути порядок, якщо кожен братиметься лише за ту роботу, виконувати яку йому ніхто не доручав, і не робитиме того, що від нього вимагається? Безперечно, що прогресу в такий спосіб не досягнеш, але прогрес може бути джерелом великого лиха. Добре кажуть: нехай швець дбає лише про свої чоботи! Ігнатій вчинив би ліпше, якби зробив ту кар’єру, яку обрали для нього батьки, і якби не брався проповідувати бодай доти, доки не завершить свою теологічну освіту, а Дон Кіхот ліпше б одружився з Альдонсою Лоренсо, щоби виховувати з нею дітей і дбати про господарство. Обидва поважні священнослужителі, той, який задовольняв релігійні потреби родини дуків, і вікарій монастиря Святого Естебана в Саламанці, були попередниками того, хто написав у катехізисі: «Про це в мене не запитуйте, бо я невіглас. Наша свята мати Церква має теологів, які можуть дати вам відповідь».

«Це просто чудово, — як сказав вікарій із Саламанки. — Наш світ наповнений гріхами, і в ньому щодня виникають нові єресі та нові отруйні доктрини, а ви не хочете нам пояснити, чого ви навчаєте людей…» А й справді, чого можна чекати у світі доброго, якщо кожен робитиме те, що йому заманеться: один виправлятиме кривди, а другий проповідуватиме, один нападатиме на вітряки, а другий засновуватиме релігійні ордени. У кошару, усі в кошару! Лише в кошарі може бути порядок! І найдивовижніше те, що цей заклик лежить сьогодні в основі доктрини тих, котрі називають себе дітьми чоловіка, якому виголосили таку сувору догану в монастирі Святого Естебана, і спадкоємцями його духу.

По закінченні обіду в домі дуків глузування тривали, хоч і не такі брутальні, як дошкульні випади поважного священнослужителя, і, на жаль, тепер заводіями були вже покоївки, які, не спитавшись дозволу у своїх панів, додали і свої витівки до тих, які замислили ці останні. «Ні він, ні я таких жартів не попустимо», — сказав Дон Кіхот, маючи на увазі Санчо Пансу. І то була правда, бо ніколи ще не було такого серйозного божевільця, яким був Дон Кіхот. А коли божевілля супроводжується серйозністю, то воно височіє на тисячу ліктів над грайливим і насмішкуватим здоровим глуздом.

Розділ XXXIII

Між жартами та сміхом признався Санчо дукині, що він вважає Дон Кіхота безнадійним божевільним, і сказав, що сам він, оскільки всюди супроводжує свого пана, вірно служить йому й вірить його марним обіцянкам, поза всяким сумнівом, ще божевільніший і дурніший, ніж його пан.

Але ходи-но сюди, бідолашний Санчо; ходи-но сюди і скажи нам: невже ти справді так думаєш? І навіть якщо ти так думаєш, невже ти не відчуваєш, що в інтересах твоєї слави й твого вічного здоров’я ліпше супроводжувати великодушного божевільного, аніж жадібного й підлого чоловіка з цілком тверезою головою? Хіба ти не сказав зовсім недавно поважному священнослужителю, який мало не лопався від надміру здорового глузду, що ти прихилився до доброго пана, і коли буде Божа воля, то й сам станеш таким, як він? Ох, Санчо, Санчо, як же ти хитаєшся у своїй вірі й крутишся, наче флюгер, під усіма вітрами і танцюєш під ту музику, яку тобі грають! Але ми добре знаємо, що ти хоч і думаєш, ніби віриш в одне, та насправді віриш в інше, і хоч ти собі уявляєш, ніби почуваєш себе так, та насправді десь у глибині почуваєш себе зовсім інак. Добре ти сказав: «Але така вже, мать, моя судьбина і планида, інакше не можу, мушу йому товаришити та й край: ми з ним односельці, він мене харчував, я його люблю, він цим дорожить, навіть подарував мені ослят, а головне, я вірний-вірненький, отож ніхто нас із ним не розлучить, хіба що заступ і лопата». Атож, і твоя вірність тебе врятує, добрий Санчо, Санчо-християнине. Ти був і ти є донкіхотизований, і, щоб це довести, дукиня примусила тебе засумніватися в тому, що це ти вигадав зачарування Дульсінеї, і, зрештою, ти погодився з тим, що твій нікчемний розум не дає підстави припустити, що ти спроможний так швидко влаштувати такий лукавий обман. Атож, Санчо, атож, коли ми уявляємо себе насмішниками, ми часто самі стаємо жертвою глузувань, і коли ми думаємо, ніби щось відбувається з нами випадково, то Вища Сила, яка використовує нас для своїх потаємних і незбагненних цілей, примушує нас це робити насправді. Коли ми віримо в те, що йдемо якоюсь дорогою, нас ведуть зовсім іншою, і тоді нам не залишається нічого іншого, як довіритися добрим намірам нашого серця й повірити, що з ласки Божої вони дадуть добрі плоди, бо коли ми висіваємо зерня, перед тим добре розпушивши ґрунт, який його приймає, то вже небо поливає його, провітрює та зігріває сонцем.

Я повинен тут, перш ніж піти далі, висловити протест проти лукавства історика, який у кінці цього тридцять третього розділу, який я зараз пояснюю й коментую, говорить, що ті витівки, які влаштували дук із дукинею кабальєро, щоби поглузувати з нього, були «вельми удатними й спритними», і їх «можна зачислити до найкращих пригод, розказаних у сій вікопомній історії». Ні, ні, й тисячу разів ні! Ті глузливі витівки не були ні вдалими, ні спритними, а вкрай брутальними й непристойними, і якщо вони тільки осяяли ще яскравішим світлом незглибимий дух нашого ідальґо й освітили до самого дна доброту його божевілля, то це пояснюється лише тим, що велич Дон Кіхота та його героїзму були такими, що змогли ушляхетнити найниціші та найбрутальніші глузування.

Розділ XXXIV

Серед глузливих витівок, що їх історик називає «вдалими й спритними», а вони такими навіть близько не були, була й та, коли Дон Кіхотові повідомили, що для відчарування Дульсінеї треба, аби Санчо вліпив сам собі три тисячі триста ударів києм

І відшмагати себе він мусив своєю охотою, тож удари, які був зголосився всипати йому Дон Кіхот, не дали б бажаного результату. Санчо навідріз відмовився влаштовувати собі таку екзекуцію, і тоді дук пригрозив, що не дасть йому губернаторства над обіцяним островом, якщо він відмовиться від такої хлости, і, зрештою, переконаний аргументами та своєю жадібністю, він пообіцяв це зробити. І тоді «Дон Кіхот кинувся Санчові на шию і ну виціловувати йому лоба і щоки», що було більш, аніж щедрою винагородою за його послух.

І чом би тобі й справді не відшмагати себе з любові до Дульсінеї, друже Санчо, до Дульсінеї, якій ти завдячуєш свою невмирущу славу? Чи ж не ліпше буде, якщо ти відшмагаєш себе заради Дульсінеї, аніж за те, за що ти шмагаєш себе зазвичай? Дульсінея має набагато більшу цінність для тебе, аніж правління над будь-яким островом. Якщо, шмагаючи себе, якщо, виконуючи цю тяжку роботу, ти не відриватимеш свого погляду від Дульсінеї, твоя робота завжди буде святою. Коли ти шиєш чоботи, то постав собі на меті шити їх краще, аніж будь-хто інший, і вбачай свою славу в тому, що твої замовники не натиратимуть собі мозолі на ногах.

Існує найвища форма роботи, яка полягає в тому, щоби перетворити її на молитву: і пиляти дерево, мурувати будинки, шити чоботи, викроювати штани та складати годинники, думаючи про те, щоб якнайліпше догодити Богові; але існує й інша форма, менш піднесена, але більш людська й більш послідовна, і вона полягає в тому, щоби виконувати свою роботу задля Дульсінеї, задля Слави. Скільки бідолашних Санчо, які впадають у розпач і відмовляються від занадто тяжкої для них роботи, відчують, що вона стає для них набагато легшою і навіть приносить їм задоволення, якщо, виконуючи її, тобто шмагаючи себе, вони думатимуть про відчарування Дульсінеї, про те, яку відомість і славу принесе їм їхня робота. Доклади всіх зусиль, Санчо, щоби бути у своєму селі найкращим виконавцем своїх обов’язків, і твоя робота здаватиметься тобі не тяжкою і прикрою, а легкою і приємною. Почуття власної гідності звеличує ремісника.

У Книзі Буття розповідається не про те, що Бог прирік людину працювати, бо там сказано: «Бог оселив людину в раю, щоб вона порала його й доглядала» (II, 15). Він покарав Адама необхідністю здобувати собі хліб тяжкою працею лише після того, як Адам згрішив, прирік його в поті лиця обробляти землю, яка родитиме йому лише тернину й осот (III, 17–19). Але любов до слави, палке бажання відчарувати Дульсінею перетворює осот на троянди, а гострі колючки тернини — на ніжні пелюстки квітів. І невже ти справді думаєш, Санчо, що Адам міг би жити в раю не працюючи? Яким був би той рай, у якому ніхто не працював би? Ні, ні, не може бути справжнього раю без того, щоби ніхто в ньому не працював.

Відомо, що існують Санчо, які наспівують такий куплет:

Відомо, що існують Санчо, котрі уявляють собі вічну славу як вічне неробство, як широке небесне поле, на якому можна лежати, утішаючись солодкою радістю ледарювання і милуючись нерукотворним сонцем, але для таких Санчо найвищою винагородою буде ніщо, нескінченний сон без сновидінь і пробудження. Вони народжуються вже перевтомленими, труди й поневіряння їхніх пращурів тяжко давлять на їхні плечі; вони спочивають у своїх онуках та правнуках, вони сплять під захистом своїх далеких нащадків. І сподіваються, що Бог розбудить їх для якихось божественних трудів.

Але не сумнівайся, Санчо, що коли, рано чи пізно, перед тобою постане, як нам було обіцяно, блаженне видіння Бога, то це видіння буде працею, безперервним і нескінченним завоюванням Найвищої і Нескінченної Істини, усе глибшим і глибшим зануренням у бездонні глибини Життя Вічного. Одні поринають у цю безодню швидше, ніж інші, й досягають більшої глибини, і спізнають більше втіхи, але ніхто й ніколи не перестає занурюватися туди й ніколи не досягає дна. Але хоч усі ми прагнемо до нескінченності, прагнемо вийти за межі своєї скінченності, та оскільки ми всі різні, то одні йтимуть швидше, а інші — повільніше, одні з більшою вірою, інші — з меншою, але всі просуватимуться вперед, усе далі й далі, тож усі ми завжди наближаємося до недосяжної мети, до якої ніхто й ніколи не прибуде. Але нехай для кожного буде втіхою й радістю знати, що коли-небудь він неодмінно зможе прийти туди, куди прийшов хтось інший, і що ніхто й ніколи не дійде до останньої межі. І ліпше ніколи до неї, до нерухомості, не доходити, бо якщо той, хто приходить до Бога, згідно зі Святим Письмом, помирає, то той, хто дійде до Найвищої Істини, розчиниться в ній і перестане бути.

Працю, Господи, даруй Санчо й даруй усім нам, бідолашним смертним, працю, щоби ми її завжди мали; даруй нам удари києм і зроби так, аби нам коштувало великих зусиль здобути Твою прихильність, і щоби ніколи не спочивав у Тобі наш дух, і щоби Ти не топив і не розчиняв нас у Своєму Лоні. Даруй нам Твій рай, Господи, але даруй нам його для того, щоби ми порали його й доглядали, а не спали в ньому; даруй нам його для того, щоби ми працювали на вічність, поступово й вічно проникаючи в бездонні глибини Твого нескінченного Лона.

Розділи XL, XLI, XLII і XLIII

Далі в нашій історії ідеться про розповідь дуеньї Гореслави, яка нашому історикові здається незрівнянно чудовою, так принаймні він заявляє на початку розділу сорокового, а як на мене, то вона вкрай примітивна й так недоладно стулена, що недоладнішого чогось годі собі уявити. Уся суть тієї грубої витівки була в тому, що насмішники приготували дерев’яного коня Цурпаляка, на якому Дон Кіхот та його джура мали долетіти повітрям до Кандайського царства, обидва із зав’язаними очима.

Санчо не хотів сідати на Цурпаляка, бо «я вам не відьмак, щоб попід небесами літати», та й не годилося, щоб його остров’яни довідалися, що «губернатор їхній вітрами десь гонить», але дук йому сказав: «Острів, що я вам, друже Санчо, обіцяв, нікуди не втече і ніде не дінеться; таке глибоке коріння запустив він у безодні земнії, що ніяка сила не зрушить його з місця і за третім нáворотом; та річ відома (і мені, і вам), що нема таких значних посад, які дістаються без такої чи сякої базаринки. Тим-то я й жадаю, щоб за те губернаторство ви разом із паном вашим Дон Кіхотом поклали кінець і край сій вікопомній пригоді…», додавши до цього й інші, не менш переконливі аргументи. На що Санчо йому відповів: «Буде, буде вже, пане. Я собі вбогий джура і не зможу гідно відповісти на такую гречність; хай же пан мій сідає, хай зав’яжуть мені очі, і дійся воля Божа! Скажіте тільки, спасибі вам, чи можу я, попід небесами літаючи, до Бога взивати і янголи його собі на поміч прикликати?» Після цього Дон Кіхот проголосив, що від часу вікопомної пригоди зі ступарями він ще ніколи не бачив Санчо таким переляканим. Та, попри свій страх, зброєносець сів на Цурпаляка позад свого пана й попросив зі слізьми на очах, аби за нього молилися. А коли вони полетіли попід уявними небесами, то він притулився до свого пана й міцно його обняв, опанований тваринним страхом.

Про решту цієї пригоди говорити дуже сумно, якщо ми судитимемо про неї зі світського погляду, але скільки людей сідають верхи на Цурпаляка і, не зрушуючи з того місця, в якому вони на нього сіли, літають попід небесами й пролітають крізь вогонь! Говорити мені про цю пригоду так сумно, що я відразу переходжу до її кінця. Коли Дон Кіхот і Санчо побачили, що вони лише попадали на землю й трохи обсмалилися, а нічого гіршого з ними не сталося, то, позбувшись свого страху, зброєносець почав вигадувати всілякі брехні, почувши які, Дон Кіхот підійшов до Санчо і сказав йому на вухо такі знамениті слова: «Коли хочеш, Санчо, щоби люди тобі вірили, щó ти там бачив у небі, то повір же й мені, щó я бачив у печері Монтесіноса. Гадаю, ти мене зрозумів».

Тут ви бачите перед собою найзрозумілішу та найоб’ємнішу формулу толерантності: якщо ти хочеш, аби тобі вірили, вір і ти. На взаємній довірі будується людське суспільство. Видіння ближнього є для нього таким самим справжнім, як і твоє видіння для тебе. Якщо, звичайно, йдеться про видіння справжнє, а не про обман і вигадку.

І тут ми бачимо різницю між Дон Кіхотом і Санчо, а вона в тому, що Дон Кіхот справді бачив те, що він бачив у печері Монтесіноса, — попри зловмисні намагання Сервантеса довести протилежне — а Санчо не бачив того, що він, як сам хвалився, нібито бачив у небесних сферах, подорожуючи верхи на Цурпаляку, він усе це вигадав, брешучи або з метою наслідувати свого пана, або для того, щоб подолати свій страх. Не всім нам дано втішатися видіннями, а ще меншою мірою ми спроможні вірити в них і своєю вірою робити їх справжніми.

Нам треба остерігатися таких Санчо, які, вдаючи, ніби вони захищають і підтримують ілюзію та видіння, насправді захищають брехню й комедіантство. Коли вам розповідають про брехуна, який є творцем своїх брехень, категорично скажіть, що такого не може бути. Мистецтво не може й не повинне сприяти утворенню брехні; мистецтво — найвища істина, яка створюється силою віри. Жоден брехун не може бути поетом. Поезія — вічна й плідна, як і видіння; брехня — безплідна, як мул, і триває не довше, ніж тане сніг.

І можна тільки захоплюватися незрівнянною великодушністю Дон Кіхота, який, хоч і був переконаний у тому, що бачив те, що бачив у печері Монтесіноса, і ще більше переконаний, що Санчо не бачив того, що він, за його словами, бачив у небесних сферах, обмежився тільки тим, що сказав йому: «Коли ти хочеш, щоб люди тобі вірили, повір же й мені…» Це надзвичайно християнський спосіб виходити зі скрути й розвінчувати брехунів, які, міряючи всіх інших на власний копил, вважають донкіхотівські видіння обманом! А проте, існує непомильна межа, яка відокремлює брехню від видіння.

Дон Кіхот опустився у глибини печери Монтесіноса, сповнений мужності та відваги, не звертаючи уваги на Санчо, який намагався відмовити свого пана від цього наміру і на чиї вмовляння він відповідав лише словами: «Стули губу й мовчи!» — і, не слухаючи провідника, безстрашно спустився вниз, а от Санчо зіп’явся верхи на Цурпаляка, тремтячи від страху і зі слізьми на очах, і зіп’явся він на дерев’яного коня всупереч власній волі. Але якщо доблесть — мати видінь, то боягузливий страх — батько брехні. Той, хто починає якусь справу з хоробрим серцем і вірячи у свій тріумф або не думаючи про можливість поразки, бачить видіння, але не вигадує брехень, а хто боїться невдалого кінця, хто неспроможний спокійно сприйняти невдачу, той, чий намір забарвлений ницою пристрастю самолюбства, хто боїться не досягти поставленої мети, той вигадує брехні, щоб у такий спосіб відвернути поразку, і неспроможний бачити видіння.

А що в нашій країні і країні Дон Кіхота та Санчо душі перебувають у полоні морального боягузтва, і люди сахаються від можливих невдач та бояться потрапити в кумедне становище, то маємо безліч брехень і, на жаль, дуже мало тих, хто спроможний бачити видіння. Брехуни задушили візіонерів. І ми ніколи не зможемо навчитися бачити видіння, що втішають і підбадьорюють, і здобувати з них радість, поки не навчимося не боятися кумедного і спокійно сприймати те, що дурні або люди з боязким серцем вважають нас божевільними, або вередливими, або пихатими; і поки не зрозуміємо, що, коли ти залишаєшся сам-один, це не означає, що ти зазнав поразки, в чому намагаються переконати нас йолопи; і поки не навчимося братися за ту чи ту справу без розрахунку на неодмінний тріумф. Дон Кіхот, коли опустився в печеру, не думав про те, як він із неї вийде і чи взагалі зможе вибратися з неї, і тому бачив там, у печері, видіння. А Санчо, коли мчав супроти власної волі та з зав’язаними очима на Цурпаляку, думав лише про те, чи пощастить йому вибратися живим і здоровим із цієї авантюри, в яку він потрапив, виконуючи свої обов’язки джури, і тому він не зміг потім утриматися від брехні.

І тут ми бачимо другу різницю між Дон Кіхотом і Санчо, і вона полягає в тому, що Дон Кіхот опустився в печеру з доброї волі, і ніхто його до цього не примушував, і ніхто туди не посилав, хоч він і мав усі підстави відчути жах перед таким подвигом, задля здійснення якого йому довелося відхилитися від свого шляху; а Санчо сів верхи на Цурпаляка тому, що до цього його примусив дук, пригрозивши, що інакше не дасть йому врядування над обіцяним островом. Дон Кіхот дозволив, аби його опустили в глибінь печери тільки тому, що прагнув здобути прихильність своєї Дульсінеї, якої він ніколи не зміг би здобути, якби зупинявся перед хай там якими небезпеками або труднощами, а Санчо зіп’явся верхи на Цурпаляка лише тому, що йому хотілося одержати під своє правління острів. І саме зі шляхетної безкорисливості намірів кабальєро народилася його доблесть, а з його доблесті — ті видіння, якими він утішався, а з ницої корисливості зброєносця народився його страх, а зі страху — ті брехні, яких він навигадував. Дон Кіхот не шукав для себе ніякого губернаторства, він хотів лише показати силу, якою його наснажила Дульсінея, і домогтися, щоби люди визнали велич його поривань, а Санчо не прагнув ні до якої слави, він хотів лише здобути врядування над островом. І тому Дон Кіхот доблесно втішався видіннями, а Санчо боягузливо вигадував брехні.

Зацікавленість, хоч би якою вона була й хоч би чим прикривалася: любов’ю до слави, прагненням до багатства, до високих посад, до почестей, бажанням здобути якісь переваги на цьому світі чи тимчасові оплески, бажанням піднятися на високий щабель чиновницької драбини, одержати те, що нам обіцяють за реальні або ілюзорні послуги, або за лестощі чи обіцянки, — така зацікавленість породжує моральне боягузтво, а моральне боягузтво народжує не менше брехень, аніж кролиця кроленят, тоді як безкорисливість, відсутність жодних прагнень, окрім як до Дульсінеї, і вміння чекати, коли люди визнають тебе вірним її слугою та улюбленцем, наповнює нас доблестю, а доблесть дарує нам видіння. Отже, озброймося донкіхотівськими видіннями, і нехай вони нас захищають від санчопансівських брехень.

Розділ XLIV

Після цих подій Санчо Панса вирушив правити своїм островом, спершу одержавши настанови від свого пана, і «як поїхав Санчо, Дон Кіхот одразу зажурився» — його історія залишила нам спогад про цю глибоку зажуру. І як йому було не зажуритися, якщо Санчо був представником усього людства для нього, і в особі Санчо він любив усіх людей? Як він міг не зажуритися, якщо Санчо був його повірником і тією єдиною людиною, що вислухала його розповідь про те, як протягом дванадцятьох років він мовчки кохав Альдонсу Лоренсо, любив її сильніше, аніж світло своїх очей, яке рано чи пізно поглине земля? Хіба не поділяли вони удвох між собою незглибиму таємницю життя?

Без Санчо Дон Кіхот — не Дон Кіхот, і пан потребує свого зброєносця більше, аніж зброєносець потребує пана. Яка то сумна річ — самотність героя! Бо люди примітивні, люди, які існують у буденності, такі, як Санчо, можуть жити без мандрівних рицарів, але мандрівний рицар — хіба він може жити без народу? І як це сумно, що він його потребує, а проте змушений жити в самотині. О самотність, о сумна самотність!

Тож Дон Кіхот замкнувся у своїй самоті, не давши дозволу на те, щоб його обслуговували покоївки. «Замкнув за собою двері, роздягнувся при двох свічках воскових та, стягаючи з себе панчоху (о нещастя, негідне такої персони!), пустив не сльозу і не інше щось, що могло б кинути тінь на благопристойність його поведінки, — спустив, кажу, із двадцятеро вічок на тій панчосі; стала вона як решето… Засмутився герой наш непомалу: дав би, може, унцію срібла за півміточка зеленого шовку — кажу зеленого, бо панчохи мав зелені». І тут історик висловлює кілька своїх міркувань про бідність і, між іншим, пише: «Чого чіпляєшся радше до шляхетних рицарів, ніж до кого іншого?»

Подякуймо надзвичайно ретельному історикові Дон Кіхота, який розповів нам про ту невеличку особисту прикрість, яка спіткала нашого кабальєро, про двадцятеро спущених вічок на панчосі і про те, як це його засмутило. То був дуже глибокий смуток. Наш герой сидить, замкнувшись у своїй кімнаті, сам-один, далеко від людей, і поки вони думають, що його розум заклопотаний майбутніми пригодами або палахкотить новими прагненнями до вічної слави, «добрий сеньйор» — і як виправдано називати його «добрим сеньйором» у цьому випадку! — зі смутком споглядає спущені вічка на своїй панчосі.

Ох, бідносте-убогосте! — дозволю я й собі тут вигукнути. — Як нахабно вриваєшся ти в самотність мандрівних рицарів та й усіх людей! Героєві прикро зізнатися у своїй бідності, і він страждає, сумує й переживає тому, що в нього порвалися панчохи, і він не знає, як їх полагодити. Ви бачите його сумним, ви бачите його пригніченим, і ви думаєте, смуток його розчавив і його лицарський дух здрібнів, і він спроможний думати лише про свої порвані шкарпетки. О вбогість-убогість, і коли ж ми навчимося ходити з тобою попідруч із високо піднятою головою і спокійним серцем? Найлютіший ворог героїзму — це сором’язливий страх здатися бідним. Дон Кіхот був бідний, і, побачивши свої порвані панчохи, засмутився. Він напав на вітряки, хоробро бився з янгуасцями, переміг у битві біскайця та Карраско, без страху й без трепету чекав нападу лева, й ось тепер він тяжко зажурився, що йому доведеться постати перед дуками з порваною панчохою, показавши свою бідність. Чи ж можна зіграти якусь важливу роль у світі, коли ти вбогий!

І чому ми, бідолашні миряни, неспроможні спізнати втіху, яку дає обітниця вбогості, й не соромитися її? Іньїґо де Лойола, наслідуючи інших засновників, поставив за умову, щоб усі члени заснованого ним ордену давали обітницю вбогості, і яке благо принесла вона його духовним дітям, нам розповідає отець Алонсо Родріґес у III розділі III трактату третьої частини своєї книги «Розвиток християнської досконалості». Він пише там, що коли люди, виховані в миру, такої обітниці не дають, то в ордені знайдеться багато таких, котрі її вже дали, і «хоч би куди ви поїхали: до Кастілії, Португалії, Франції, Італії, Німеччини, до обох Індій чи до будь-якої іншої частини світу, ви побачите, що для вас там уже приготовлений дім, у якому ви зможете жити разом з іншими братами по ордену», покинувши всі багатства світу і зумівши «стати більшим володарем усіх речей і всіх скарбів світу, ніж люди багаті; і вже не вони володітимуть своїми маєтками та багатствами, а ви», і багато єзуїтів розуміють своє становище саме так. А добрий отець вельми розважливо додає, що «поки багатій усю ніч перекидається з боку на бік у своїй постелі, бо його маєтки та його багатства не дають йому заснути, то чернець анітрохи не турбується тим, багато чи мало коштують його скромні статки, урожайний нині рік чи неврожайний, він із готовністю і цілковитим спокоєм готовий прийняти все!»

Також і вбогий Дон Кіхот на самому початку своїх пригод дав щось подібне до обітниці бути вбогим і виїхав зі свого дому без гроша в кишені та відмовлявся платити, вважаючи, що закон мандрівного рицарства звільняє його від цього обов’язку, але корчмар, який висвятив його на рицаря, переконав його, що він мусить мати при собі гроші й чисті сорочки, і він послухався, дещо продавши зі свого майна, дещо віддавши під заставу і спустивши все за безцінь. Порушивши в такий спосіб обітницю вбогості, він став гостро відчувати свою бідність і тяжко засмутився, коли вічка на його панчохах спустилися.

О вбогість, убогість! Нехай нас ліпше вважають підступними, безсердечними, брехливими, нещирими й навіть підлими, аніж убогими! Ми схильні вдаватися до найпримітивнішої брехні, аби тільки пояснити, чому ми не можемо дати того, чого в нас немає. Убогість — не відсутність грошей або майна, необхідних нам для життя, це радше той стан духу, який породжує ця відсутність; убогість — щось дуже інтимне, і в цьому її сила.

— як говориться у знаменитому романсі[87] про обман, до якого вдався Сід, аби видурити гроші в євреїв: він дав їм скриньку з піском.

Зверніть увагу на таку деталь: деякі люди намагаються виходити з дому лише під прикриттям нічної темряви, бо тоді не видно, як блищать на їхньому костюмі потерті місця; отже, показувати свою бідність вважають більшою ганьбою, аніж бути бідним. Зверніть увагу й на друге: от є Катон[88], чоловік рішучий і непідкупний, він проповідує кожного дня, що треба жити життям зразковим і чистим, та коли доходить до приватних розмов, то цікавиться лише тим, скільки грошей має той або той, і думає тільки про те, яким дорогим стало життя.

О вбогість, убогість! Ти стала предметом бридкої гордості нашої Іспанії. Хіба ви ніколи не чули, як пишаються наші люди вбогістю, причому вбогістю найбільш ницою і найчастіше проголошуваною — вбогістю жебрака? Хіба ж не дивовижно, що вбогість, яка приносить нам чи не найбільше прикрості, є однією з тих речей, якими ми найбільше пишаємося? Щоправда, це гордість лише вдавана, якою насправді ми намагаємося прикрити ту свою вбогість; це сором, перевдягнений у гордість для самозахисту, це схоже на поведінку тих тварин, які ні для кого не становлять небезпеки, але надимаються, стають у грізну позу саме в ті хвилини, коли переживають смертельний страх. Так само поводяться й ті люди, котрі пишаються своєю смиренною вбогістю.

Я раджу вам також звернути увагу на те, з якою поважністю та пихою жебрають багато жебраків. Для прикладу, я розповім вам про жебрака, який мав звичай щосуботи приходити просити милостиню в одного сеньйора, але якось прийшов до нього не в суботу, й сеньйор дав йому дрібну монету, але потім, завваживши, що була не субота, він звернув на це увагу жебрака, попросивши його, щоби надалі той не порушував звичаю. На ці слова жебрак повернув йому милостиню і сказав: «То ви ще й будете мені докоряти? Заберіть назад свою монету й пошукайте собі іншого бідняка». Це так, ніби він сказав: «Я роблю вам велику ласку й даю нагоду виявити чесноту милосердя та здобути в такий спосіб прихильність неба, а ви ще й докоряєте мені та ставите якісь умови? Заберіть, заберіть назад свою милостиню й найдіть собі дурня, який би погодився зробити вам таку послугу».

І, ох, убогість, найсумніша та найжалюгідніша з усіх — убогість необхідності виходити на люди в неушкоджених панчохах, убогість зберігати той паперовий костюм, у якому ми граємо свою роль на сцені світової комедії! Можна лише поспівчувати бідолашному коміку, якому не дозволено перевдягти сорочку і який мусить зберігати чистим та цілим той театральний убір, у якому він заробляє собі на життя на своєму кону; можна тільки поспівчувати тому бідоласі, якому в холодні зимові ночі не дозволено носити вбогий плащ, який би міг захистити його від морозу, бо він не має права скидати розкішну мантію, в якій він грає в комедії короля. І ще сумнішим видається той факт, що під театральною мантією в такі ночі не можна зігрітися.

Дон Кіхот сумував, бо соромився необхідності виходити на люди вбогим. Бо він був, зрештою, сином Адама. А Адам, як розповідає нам Книга Буття (розділ III, вірші 7-10), після того як згрішив, мусив усвідомити, що він голий, тобто вбогий, і коли Бог покликав його, то він сховався, наляканий своєю голизною. І страх перед голизною, перед бідністю, завжди був і є головною пружиною, яка визначає діяльність бідолашних смертних. Жахливими були темні часи Середньовіччя, близько тисячі років тому, коли більше, аніж прагненням до небесної слави, душі були опановані страхом потрапити до пекла. І хіба ми не бачимо, що в нашому суспільстві жах перед бідністю переважає жадобу багатства, і це спонукає більшість людей кидатись у найбожевільніші авантюри? Нами рухає більше жадібність, ніж амбіції, і якщо ми пильніше придивимося до тих людей, які вважаються найамбітнішими, то неминуче виявимо серед них не одного скнару. Усі гарантії видаються нам недостатніми, щоб уберегти нас і наших рідних від бідності, якої ми так боїмося і яку так ненавидимо, і ми все накопичуємо та накопичуємо багатство, щоб позатуляти ним усі дірки, крізь які вона може проникнути в наш дім. Бути бідним — сьогодні найстрашніший злочин; ті з наших суспільств, які мають славу найрозвиненіших і найкультурніших, відзначаються своєю ненавистю до вбогості та до вбогих; немає нічого сумнішого, як доброчинність. Складається враження, що ми хочемо позбутися бідних, а не бідності; знищити їх, так ніби йдеться про знищення якихось шкідливих комах. Покінчити з убогістю хочуть не з любові до вбогих, а для того, щоби вона не жахала нас своєю страхітливою невідворотністю.

І хіба не дивно, що люди мріють потрапити на небо лише для того, щоб урятуватися від убогості? Прагнення до слави, яке рухало Дон Кіхотом, чи не мало воно у своїй основі страху перед можливістю провалитися в невідомість, зникнути, перестати бути? Марнолюбство — це, за своєю суттю, жах перед нічим, яке в тисячу разів жахливіше, аніж пекло. Бо, зрештою, в пеклі ти є, ти живеш, а поки ти є, як сказав Данте, ти ніколи не втрачаєш надії, а надія — сутність буття. Бо надія — це вінець зусиль, докладених у минулому для того, щоби наблизити майбутнє, і ці зусилля конституюють саме буття.

А тепер підійди сюди, мій Дон Кіхоте, і поклич свого Алонсо Доброго, і скажи мені: чи ця твоя сором’язливість перед можливістю здатися вбогим не була принаймні частиною тієї грандіозної сором’язливості, яка перешкодила тобі освідчитися Альдонсі Лоренсо у своєму коханні? Тобі був відомий вираз «з тобою — хліб і цибуля», і ти міг навіть запропонувати їй трохи більше, аніж хліб та цибулю, адже була в тебе «душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина, на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами “бите-різане” (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу»: але чи цього було б їй досить? І навіть якби для вас двох було б досить, то чи вистачило б його для тих плодів, які могли б народитися з вашого кохання? Але я ліпше мовчатиму, бо знаю, як би ти розхвилювався і як би густо почервонів, коли б я заговорив із тобою про це.

Отож нас не дивує, що Дон Кіхот «поклався в ліжко, тяжко зажурившись», як через те, що йому дуже бракувало Санчо, так і через непоправне нещастя зі своїми панчохами, які він був би ладен зацерувати навіть нитками іншого кольору, а це одна з найочевидніших ознак того глибокого смутку, який може висловити ідальґо, говорячи про свою гірку вбогість. І як дотепно встановлює тут історик зв’язок між самотністю і вбогістю Дон Кіхота! Убогий і самотній! Ще можливо якось терпіти вбогість у компанії або самотність у багатстві, але вбогий і самотній — який то жах!

І яке значення могли мати для нього, вбогого і самотнього, тужливі зітхання Альтісідори? І правильно він зробив, що зачинив вікно, коли їх почув.

Розділ XLVI

Але потім, відчувши жалість до мук кохання, які терзали нахабну дівчину, він попросив, аби йому принесли на ніч до його кімнати лютню, «а я вже постараюсь скільки мога потішити сю невтішну панянку», — сказав він. І коли настала одинадцята година ночі, Дон Кіхот знайшов у себе в кімнаті шестиструнну гітару, настроїв її, як тільки міг, сплюнув, прочистив горло і хрипким, проте добре поставленим голосом заспівав романс, слова якого переповідає нам історик і якого він «сам же того дня й склав».

Справжній герой — завжди поет, бо що таке героїзм без поезії? І перший, і друга мають одне коріння, і якщо герой — це поет у дії, то поет — герой в уяві. Мандрівний рицар, головне знаряддя якого — зброя, потребує коріння поета, бо його мистецтво — це мистецтво війни, щодо чого не мав найменшого сумніву дон Уарте, коли в розділі XVI свого трактату «Огляд талантів…» він написав, що «воно належить до сфери уявного, бо все те, що повинен робити добрий воєначальник, має бути позначене благозвучністю, образністю та відповідністю…, а добре розуміння потрібне для всього цього так само, як добрий слух для того, щоби добре бачити». І все це є тільки надміром життя, зусиллям, яке, сповнюючись і здійснюючись, удосконалюється і завершується діянням, метою якого є само діяння. У своєму русі сік досягає такої точки, що мусить повернутися туди, звідки він почав витікати, й, добувшись туди, він уже не тече далі, а знаходить своє завершення, утворюючи паросток, а з паростка проростає квітка — квітка краси.

Дон Кіхот співає. Дон Кіхот — поет, про що вже згадувала його сумирна племінниця під час огляду, який зробили парох та цирульник у його бібліотеці, коли вони саме вирішили пощадити «Діану» Хорхе де Монтемайора[89], вона висловила побоювання, що її дядькові захочеться стати поетом, «а то, кажуть, хвороба заразна й невигойна», докинула вона. Ох, Антоніє, Антоніє, як ненавидиш ти поезію, з якою злістю на неї дивишся! Але твій дядько — поет, і якби він ніколи не співав, то ніколи не був би таким героєм, яким він був. І річ не в тому, що талант співця зробив його героєм, а в тому, що з повноти його героїзму не міг не прорости спів.

Тож мені не здаються переконливими ті аргументи, які наводить отець Ріваденейра в розділі XXII книги III свого «Житія святого Ігнатія» на виправдання того, що в ордені єзуїтів не було хору. Він стверджує, що наявність хору «не є чимось обов’язковим для релігії», — і справді, можна уявити собі солов’я, який не співає, але то буде соловей хворий, — і додає, разом зі святим Томою[90], що ті, котрі мають за обов’язок навчати народ і втихомирювати його хлібом доктрини, «не повинні приділяти увагу співу, бо, приділяючи увагу співу, вони можуть занедбати те, що для них найважливіше». Але чи існує доктрина інтимніша й глибша, аніж та, яка формується співом? У тих настановах, які даються людині, головне — не буква, а музика літер, саме вона наснажує і напучує. Музика — дух, а плоть — літери, і будь-яка доктрина серця — це спів.

Можна тільки подивуватися з того факту, що, попри таку велику схожість між Дон Кіхотом та Іньїґо де Лойолою і попри те, що останній щиро втішався співом, до якого він був дуже прихильний і який наповнював йому душу радістю та наближав до Бога, як про це розповідає нам його біограф у V розділі V книги «Житія», він не заснував хору в ордені єзуїтів, і саме тим, що він його не заснував, ми маємо всі підстави пояснити недосконалість, завжди притаманну його діяльності, і ту поетичну стерильність, яка пригнічує його. Ніколи жодна цикада не почувала себе вдома в цьому мурашнику ченців. І нехай нам не кажуть, що не всі ми народилися для того, щоби співати, бо тут не йдеться про «всіх» чи не «всіх», а про те, що кожен, хто народився духовно, а не лише тілесно, тільки й тому співає, що народився, а якщо не співає, то це означає, що народився тільки тілесно. І якщо ми захочемо заснувати орден Дульсінеї Тобоської, то не забуваймо про хор, і його спів стане квітуванням героїчних почуттів та високих поривань.

Дон Кіхот співав, коли люди, які вдалися у своєму глузуванні до вкрай брутальної й непристойної витівки, висипали на нього повен мішок котів, і коли він став захищатися від них, один стрибнув йому в обличчя «і вп’явся зубами й пазурями йому в носа; з того болю Дон Кіхот аж заверещав непутнім голосом», і знадобилося чимало зусиль, аби відірвати від нього ошалілого кота.

Мій бідолашний сеньйоре! Тебе боялися леви, а тепер коти роздряпують тобі ніс! Від котів, які втікають, а не від левів, що почуваються вільними, мусить боронитися герой. «Організувавши військо з бліх і комарів, Бог може змести з лиця землі всіх імператорів і монархів світу», — пише отець Алонсо Родріґес («Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот», частина третя, трактат І, розділ XV). Звільни нас, Боже, від бліх, від комарів і котів, що кидаються від нас навтьоки, і пошли нам натомість левів у клітках із відчиненими дверцятами!

Та позаяк блохи й комарі є нашими запеклими ворогами, то не слід припиняти з ними війну, і щоби ми постійно воювали з ними, нам наказує Бог. Хтось міг сказати Дон Кіхотові в намаганні переконати його не переслідувати бліх та комарів людської породи, що орел не ловить мух — aquila non capit muscas, — але Дон Кіхот учинив би помилку, якби послухався цієї поради. Мухи, а надто мухи отруйні, виділяють активні ферменти, які ефективно поліпшують травлення орла.

І справді, та сама отрута, яка, коли впорснути її в судини, що утворюють систему кругообігу нашої крові, нас обпалює і завдає нам великої шкоди або навіть може заразити нас сифілісом і вбити, ця ж таки отрута, якщо прийняти її через рот, не тільки є нешкідливою, а й може посприяти тому, щоби наше травлення відбулося швидко й надійно. І саме завдяки отруті цих мух, що допомагає травленню, мух, яких орел поглинає під час свого полювання разом із їхніми жалами, він дістає можливість, очистивши свій шлунок, дивитися у вічі сонцю.

Чи не думаєте ви, що він зможе укласти душу й життя у справу, за яку він береться з кохання до Дульсінеї і яка увінчає нас славою не лише на нинішній час, а й на майбутні віки, якщо ми не вкажемо йому на все те сміття, що захаращує те місце, де ми їмо, спимо та живемо? Найкращою книжкою з Усесвітньої Історії, найдовговічнішою, і найдетальнішою, і найправдивішою книжкою з історії світу була б така, автор якої зумів би розповісти з усією життєвою складністю та глибиною про чвари, плітки, інтриги та махінації, що відбуваються в Карбахосі-де-ла-Сьєрра, селі на триста жителів, з його алькальдом та алькальдесою, учителем і вчителькою, секретарем і його нареченою, з парохом та його жінкою, дядьком Роке й тіткою Месукою, причому всі вони виступатимуть разом із хором, що складається з представників обох статей. А якою насправді була Троянська війна, завдяки якій ми маємо «Іліаду»?

Проте мухи, блохи та комарі можуть нічого не боятися, бо ми ж бачимо — нам не до них: хай там які події з їхніми інтригами та плітками відбуваються в тому місті, про яке я пишу, чи існує якась інша можливість так чи інак і під тією або іншою назвою донести їх до нащадків, якщо не вдасться мені або комусь іншому, хто, як і я, кохає Дульсінею, змалювати їх, відзначивши тільки їхні універсальні та вічні характеристики?

Тисячу разів я казав собі та повторював, що найбільше та найтриваліше в мистецтві й літературі будувалося з обмежених матеріалів, і всім відомо, що, коли ми програємо в екстенсивності, ми виграємо в інтенсивності. Але річ у тому, що, виграючи в інтенсивності, ми також виграємо і в екстенсивності, хоч би яким парадоксальним це нам здавалося: і ми виграємо також у тривалості. Атом — вічний, якщо існує атом. Те, що належить одній людині, належить і всім людям; найіндивідуальніше є найзагальнішим. І я, зі свого боку, волію бути вічним атомом, аніж швидкоплинною миттю в історії Всесвіту.

Абсолютно індивідуальне є абсолютно універсальним, бо навіть у логіці ми ототожнюємо індивідуальні висловлювання з загальними. Методом виключення ми приходимо до суспільного договору Жан-Жака Руссо[91], до безперої двоногої істоти Платона[92], до homo sapiens Ліннея[93] або до вертикального ссавця сучасної науки, тобто до одного з визначень людини, яка не перебуває ні тут, ні там, ні в теперішньому часі, ні в минулому, не перебуває ні в якійсь певній точці простору, ні в якомусь певному часі, а тому є homo insipidus[94]. І тому, що більше й тісніше прив’язується діяльність людини до якогось обмеженого простору й обмеженого часу, то універсальнішим і тривалішим стає божественний подмух, який вихоплюється з її душі, — у міру того як вона поривається до вічності та нескінченності. Найбільшою брехнею історії є так звана всесвітня або універсальна історія.

Подивіться на Дон Кіхота: Дон Кіхот не поїхав до Фландрії і не сів на корабель, який би доправив його до Америки, він не брав участі в жодній із великих історичних подій свого часу, він мандрував лише по запилюжених дорогах своєї рідної провінції Ламанча, прагнучи допомогти всім, хто зустрічався йому на цих дорогах і хто потребував його помочі, він захищав скривджених і карав винних. Його серце підказувало йому, що, перемігши вітряки Ламанчі, він тим самим перемагав і всі інші вітряки у світі, а покаравши багатія Хуана Лантуха, він тим самим покарав усіх багатіїв, безжальних і жадібних. Бо не випадає сумніватися, що в той день, коли буде переможено цілком і повністю якогось лиходія, лиходійство почне зникати з лиця землі, й незабаром повністю зникне з неї.

Дон Кіхот був, іще раз хочу про це сказати, вірним учнем Христа, а Христос із Назарета перетворив своє життя на вічну науку на полях і дорогах маленької Галілеї. З усіх міст Він був лише в Єрусалимі, а Дон Кіхот відвідав лише Барселону, яка була Єрусалимом для нашого кабальєро.

Немає нікого менш універсального, аніж так званий космополіт, як сьогодні мають звичай іменувати тих, котрі вважають себе громадянами світу; немає нічого менш вічного, аніж те, що ми хочемо поставити поза часом. У надрах речей, а не поза ними, перебувають вічне й нескінченне. Вічність — це субстанція моменту, який минає, а не те, що огортає минуле, теперішнє й майбутнє всіх тривалостей; нескінченність — це субстанція тієї точки, на яку я дивлюся, а не те, що огортає ширину, довжину та висоту всіх протяжностей. Вічність і нескінченність — це, відповідно, субстанції часу й простору, а ті є їхніми формами: потенційно цілими в кожну мить тривалості — перша, й у кожній точці протяжності — друга.

Отже, полюймо й ковтаймо отруйних мух, які гудуть і вимахують своїми жалами, кружляючи навколо нас, і Дульсінея дасть нам силу перетворити це полювання на епічну битву, яку оспівуватимуть протягом століть у всьому світі й на всій землі.

Розділи XLVII, XLIX, LI, LIII і LV

Тут історик покидає Дон Кіхота й, перестрибуючи через розділи, в яких ідеться про пригоди то одного, то другого, розповідає нам, як урядував Санчо на своєму острові, чиє правління можна коментувати лише словами апостола Павла, що їх ми читаємо у вісімнадцятому вірші третього розділу Першого послання до Коринтян, де він каже: «Хай ніхто не обманює сам себе. Як кому з вас здається, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим».

І цілком слушно сказав дворецький у відповідь на слова Санчо: «Трапляються-таки чудеса на світі: з посміху люди бувають, а хто сміється, той інколи в дурнях зостається». І хіба ж це не правда?

Санчо, настановлений губернатором на посміх, розпоряджався на своєму губернаторстві так добре, що в тому місті досі зберігаються так звані «Закони великого губернатора Санчо Панси». І нас не має це дивувати, адже більшість великих законодавців не переважають своїм розумом Санчо Пансів, яких, на жаль, зазвичай не призначають законодавцями.

Але дуже скоро настав кінець урядуванню Санчо, після чого Санчо Панса поринув у глибини свого героїзму. Відмовившись від врядування островом, про яке він так мріяв, Санчо прийшов до розуміння самого себе, і він міг би тепер сказати своїм насмішникам те, що Дон Кіхот сказав Педро Алонсо, коли той надав йому притулок під час його першої виправи у широкий світ: «Я знаю, хто я такий!». Я писав, що тільки герой може сказати: «Я знаю, хто я такий», а тепер хочу додати, що кожен, хто може сказати: «Я знаю, хто я такий», є героєм, хоч би яким скромним і непримітним здавалося нам його життя. А Санчо, коли він покинув свій острів, знав, хто він є.

Після того як по ньому добре потопталися під час удаваного нападу на острів, і він прийшов до тями, очунявши від зомління, в яке вкинули його страх і потрясіння, він запитав, котра година, потім підвівся і став мовчки вдягатися, відтак пішов до стайні, «а всі за ним. Підійшовши до Сірого, обійняв його, дав у чоло цілунок миру і не без сліз ув очах промовив: “Ходи сюди, товаришу мій, друже мій єдиний, побратиме вірний у горі та в недолі! Поки водився я з тобою і не мав іншої турботи, як упряж тобі підлагодити та кендюшка тим-сим напхати, щасливі були мої години, дні мої і роки. Як же розстався я з тобою та подерся на високості пишання та гордування, душу мою обсіли сто сот нещасть, тисяча злигоднів і чотири тисячі тривог…”» А як нав’ючив Сірого, додав і інші, не менш переконливі аргументи, попросивши, щоб йому дозволили повернутися «на колишню волю».

«Не на те я вродився, щоб урядувати, — сказав він, — щоб острови чи там городи од ворогів одбороняти, коли нападуть. Ліпше розуміюсь я на тому, як землю орати чи копати, як лозу виноградну підрізати чи підв’язувати, аніж як закони видавати або якісь там губерні або королівства захищати. Добре святому Петрові в Римі, тобто, хочу сказати, добре всякому, хто коло того діла ходить, для якого вродився». І ти, Санчо, народився не для того, щоби правити, а для того, щоби тобою правили, і той, хто народився для того, щоб ним правили, бачить свою свободу в тому, що ним правлять, і бачить свою неволю в тому, що править він. Ти народився, Санчо, не для того, щоби когось кудись вести, ти народився для того, щоб іти за своїм паном, Дон Кіхотом, і в тому, щоби супроводжувати його, — твій острів. Бути паном! Скільки тривог і нещасть веде за собою цей обов’язок! Добре сказала Тереза Ісусова, коли в розділі XXXIV своєї «Книги життя» вона розповідає нам про ту сеньйору, яка мала допомогти їй заснувати монастир Святого Хосе. Коли Тереза побачила, як та живе, їй відпало всяке бажання бути сеньйорою, бо «це означало б утратити свою свободу, бо одна з великих брехень світу — називати панами таких осіб, що, як здається мені, є рабами тисячі речей».

Ти, Санчо, думав, що ти поїхав із дому, покинувши дружину й дітей, для того, щоби здобути для себе й для них врядування над островом, але насправді ти поїхав, заражений героїчним духом свого пана, і ти зрозумів, хоч, може, й не зовсім ясно, що супроводжувати його, служити йому і жити з ним — то й був твій острів. Що ти робив би без свого пана й заступника? Навіщо тобі губернаторство над островом, якщо ти не маєш поруч Дон Кіхота й не можеш бачити своє відображення в ньому, і служити йому, і захоплюватися ним, і любити його? Навіщо тобі очі, які не бачать, серце, що не відчуває?

«Нехай же лишаються в сій стайні, — додав Санчо, — ті муравлині крильця, що знесли були мене в повітря щурикам та іншому птаству на розкльов, а я піду собі по землі рівними ногами». Ти не раз досі чув, добрий Санчо, що треба бути амбітним і намагатися літати, щоб у тебе виросли крила, і я сам казав тобі про це багато разів і повторюю це тобі, але твої амбіції мають обмежуватися пошуками Дон Кіхота; амбіції того, хто народився, щоб ним керували, спонукають його шукати того, хто керуватиме ним добре і про кого він міг би сказати те саме, що сказали, вітаючи Сіда, бурґосці, як про те розповідає старовинний «Романс про мого Сіда»:

Відмовившись від губернаторства, про яке ти так довго мріяв і яке здавалося тобі причиною і метою твоїх мандрівних трудів, покинувши його й повернувшись до свого пана, ти повертаєшся до власної суті й прагнеш зрівнятися з Дон Кіхотом і сказати, як він, і з ним: «Я знаю, хто я такий!». Ти — герой, як і він, такий самий герой, як і він. А річ у тому, Санчо, що героїзм приваблює нас тоді, коли ми наближаємося до героя з чистим серцем. Захоплюватися героєм і любити героя некорисливо й без лукавства — це вже означає прилучитися до його героїзму: це так само як той, хто спроможний утішатися поезією, має і собі бути поетом, щоб уміти втішатися нею.

Я вважав тебе корисливим і жадібним, Санчо, і я не здивувався, коли, покидаючи свій острів, ти вигукнув: «Я виїжджаю звідси голим-голісіньким, то вже саме діло показує, що врядував я неначе той янгол!» І то була правда, яку визнав дон Суворіо. Йому запропонували свій супровід і запитали, «чим його на дорогу обмислити». Але «Санчо сказав, що нічого йому не треба, хіба ячмінцю в рептух Сірому, а собі пів-кружка сиру та хліба півбуханки». Він не забув про свого друга й товариша Сірого, стражденну й шляхетну тварину, яка прив’язувала його до землі. «Усі обняли його, і він, плачучи, пообіймався з усіма та й поїхав собі, а вони ще довго дивувалися з його мови та з його скорого і мудрого рішенця». І залишився Санчо сам-один на дорогах світу, далеко від свого дому, без острова й без Дон Кіхота, наодинці зі собою, сам собі хазяїн. Хазяїн? «Обняла його ніч, темна та невидна», і тепер, коли він був сам-один, без свого пана, далеко від своєї домівки, хіба міг він уберегтися, щоб із ним нічого не сталося? «Провалився раптом із Сірим у глибоку й темну яму».

От бачиш, Санчо, не минути було тобі лиха, коли ти опинився далеко від свого дому, від своїх рідних, без острова і без свого пана — тож і провалився ти у глибоку яму. Але це падіння пішло тобі на користь, бо там, на дні ями, ти зміг краще роздивитися дно ями свого життя і зробити дуже цікаві й корисні для себе висновки: «Гай-гай! — сказав тоді Санчо Панса. — Які ж то несподівані трапунки трапляються раз у раз людям, що живуть на сьому мізерному світі! Учора ще сидів чоловік на острові, на губернаторському стольці, мав під собою послугачів та васалів, а сьогодні — хто б міг подумати? — лежить похований у ямі, і нема кругом нікогісінько, хто б йому поміг, ані жодного служебника, ані челядинця, щоб його виручив». І там, на дні тієї ями, ти зрозумів, що не зможеш пережити в ній таку пригоду, яку пережив твій пан Дон Кіхот у печері Монтесіноса. «Не буде мені, певне, того щастя, що мав мій пан Дон Кіхот з Ламанчі, як спустився й заглибився в печеру до того завороженого Монтесіноса, де йому вслужено краще, ніж удома, і стола, мовляв, накрито, і подушки підбито. Бачив він там чимало гарних та любих видив, я ж тут побачу, мать, самих тільки жаб та гадюк». Атож, брате Санчо; видіння дано бачити далеко не всім, а крім того, світ на дні ям — це лише віддзеркалення світу тієї ями, що розверзається на дні нашого духу; у печері Монтесіноса ти побачив би тих самих жаб і гадюк, що й у цій ямі, в яку ти впав; а твій пан побачив би й у цій твоїй ямі ті самі «гарні й любі видива», які він бачив у печері Монтесіноса. Тобі не дано бачити якісь інші видіння, крім тих, що бачить твій пан; він бачить їх у світі видінь, а ти їх бачиш у ньому; він бачить їх завдяки своїй вірі в Бога та в себе самого, а ти їх бачиш завдяки своїй вірі в Бога та у свого пана. І не меншою є твоя віра, аніж віра Дон Кіхота, і не менш властиві тобі ті видіння, які ти бачиш, дивлячись на світ очима свого пана, аніж йому властиві ті, які він бачить власними очима, їх вам показує той самий Бог, йому — в ньому самому, а тобі — в ньому. Не меншим героєм є той, хто вірить у героя, аніж сам той герой, у якого він вірить.

Але щодо самого Санчо, то він тяжко зажурився, сидячи на дні тієї ями, і став гірко плакати, думаючи про те, що з неї витягнуть його кості, «білесенькі та гладесенькі», разом із кісточками його вірного Сірого; що він помре далеко від свого рідного села та від своєї родини, і ніхто не закриє йому очі й не заплаче по ньому в годину його смерті, а це означало б померти двічі й залишитися наодинці зі своєю смертю. І так він пересидів у тій ямі ніч і дочекався дня. І що було робити бідолашному Санчо, що залишився наодинці зі своїм Сірим, як не волати гучним голосом і не кликати на допомогу? А крім того, він обстежив свою яму, бо ж недарма стільки часу він перебував на службі в Дон Кіхота. І саме тоді він подумки промовив свої наповнені глибоким змістом слова: «Поможи мені, Всемогутній Боже! Оця моя велика знегода була б для пана мого Дон Кіхота чудовою пригодою. Оцю прірву, оцю безодню мав би він за квітучі сади при палаці Ґаліани і сподівався б вийти з цієї темноти та тісноти на якийсь квітчастий луг. А мені, безщасному, безрадному та безодважному, на кожному кроці здається, що я от-от у ще глибшу безодню западуся і там уже навіки пропаду…»

Атож, брате Санчо, атож; обмеженість твого духу заважає й заважатиме тобі побачити квітучі сади та палаци в тій ямі, в яку ти провалився. Але зверни увагу на те, що тепер, коли на дні ями свого нещастя ти усвідомлюєш, яка велика відстань відокремлює тебе від твого пана, саме тепер ти перебуваєш найближче до нього, бо чим гостріше ти усвідомлюєш, як далеко ти перебуваєш від нього, тим більше ти до нього наближаєшся. З тобою відбувається, у стосунку до твого пана, хоч і в скінченному та відносному, те саме, що в нескінченному та абсолютному відбувається між твоїм паном, тобою, мною і всіма смертними у стосунку до Бога, а саме: що гостріше ми відчуваємо безмір тієї нескінченності, яка відокремлює нас від Нього, то ближче ми до Нього перебуваємо, і що менше нам щастить визначити й уявити собі Його, то ліпше ми Його пізнаємо, то сильніше любимо.

І блукаючи отак зі своїм Сірим та своїми думками у тих глибинах та голосно гукаючи, від кого він почув відповідь на свої розпачливі крики? Від кого ж іншого він міг їх почути, як не від того ж таки Дон Кіхота? Бо той одного ранку «виїхав кінно в поле розрухатися трохи» й підготуватися до завтрашнього поєдинку, в якому він мав захистити зганьблену честь дочки доньї Родріґес, і Бог привів його до входу в те підземелля, в якому волав не своїм голосом, гукаючи когось на допомогу, Санчо Панса. І Дон Кіхот подумав, що то волає чиясь покутна душа з чистилища. І він запропонував їй свою допомогу, сказавши, що його обов’язок визволяти з біди не лише всіх нещасливих та скривджених на цьому світі, але й рятувати стражденних на тому світі, «коли їм самим годі порятуватись».

Зверни увагу, Санчо, на те, що твій пан, почувши твій голос у підземеллі й не побачивши тебе там, вважає, що ти помер, і пропонує тобі свою допомогу вже на тому світі. І тоді ти, почувши голос свого пана, радісно вигукуєш: «Поклянусь і побожусь, чим тільки ваша милость велить, пане мій Дон Кіхоте, що я справді джура ваш, Санчо Панса, що я живий і не думав умирати!» Ти вже не думаєш про те, що з цього глибу винесуть лише твої кості, білі, вичовгані й гладенькі, не думаєш і про те, що тобі доведеться помирати наодинці зі смертю; ти почув голос свого пана й, відразу забувши про те, що збирався померти, пам’ятаєш тільки те, що ти поки що не помер. І тут заревів Сірий, і, почувши його, зрозумів Дон Кіхот, що то озивається до нього не покутна душа з чистилища, що то голос його зброєносця, який його супроводжував. І сигнал, який він почув, не залишав місця для сумнівів, бо коли до голосів, що лунають нібито з того світу, приєднується віслючий рев, то стає очевидно, що йдеться про явища, що належать до цього світу. І Дон Кіхот покликав людей, щоби вони витягли Санчо та Сірого з підземелля.

Ось так і витягли Санчо з того підземелля, у яке він провалився по тому, як покинув своє губернаторство над островом і залишився сам-один, із того підземелля, до якого він підійшов, ведучи за собою Сірого. Серед інших відмінностей, які існували між паном і його щитоносцем, можна вказати й на цю: перший дозволяв своєму коневі вести себе, а щитоносець сам вів за собою свого Сірого. І звідси випливає, що в мандрах по цьому світі Дон Кіхот дозволяє, щоб його вів кінь, а Санчо свого осла веде сам.

Розділ LVI

Щодо сумної пригоди, яка сталася за участю дуеньї Родріґес, то тут слід лише відзначити дивовижну простоту цієї доброї жінки, яка з-поміж стількох насмішників цілком серйозно попросила Дон Кіхота допомогти їй у її скруті. І тоді було оголошено, що відбудеться незвичайний поєдинок між нашим кабальєро й Тосілосом, метою якого було примусити звабника дочки доньї Родріґес визнати цю останню за свою тещу; поєдинок, що закінчився вельми несподівано, бо Тосілос закохався у зваблену панянку й оголосив, що не хоче битися, бо й без того погоджується стати з нею до шлюбу. І сталося так, що, не побажавши пристати до гурту стількох насмішників, проста, наївна й щира донья Родріґес знайшла можливість видати свою зваблену дочку заміж завдяки Дон Кіхотові. Бо завжди буває, що коли хтось із чистими намірами і цілком серйозно, а не жартома, просить допомоги в Дон Кіхота, то одержує її. Не так легко зберегти цю віру в такому гурті зухвалих насмішників, але хіба ви не згодні, що кожному, хто поставиться до Дон Кіхота з такою поважністю, як донья Родріґес та її донька, він зможе допомогти, попри зусилля всіх глузливих недоброзичливців, які намагалися б йому перешкодити?

Щоправда, зваблена дівчина та її шляхетна мати заговорили про обман, коли з’ясувалося, що кабальєро, який визнав себе переможеним, був не звабником, а Тосілосом, але Дон Кіхот, поставши перед цим новим випадком зачарування, дав дуже добру пораду дівчині, яка вже не була дівчиною: «Послухайте моєї ради і на зло ворогам моїм лихим візьміть із ним шлюб, бо я не маю сумніву, що се і є той чоловік, за якого ви хотіли вийти». А чи не однаково! І дівчина погодилася на його пропозицію, бо воліла бути законною дружиною лакея, аніж зневаженою наложницею кабальєро. З рук Дон Кіхота вона несподівано для себе одержала чоловіка, і це була пригода, яка для Дон Кіхота мала дуже щасливий кінець. І так сталося тому, що він зустрівся з людьми розважливими і скромними, такими, що ставляться до життя серйозно і серйозно поставилися до Дон Кіхота; бо йому випало зустрітися зі зганьбленою дівчиною, яка мріяла про законного чоловіка й задовольнилася тим, якого запропонував їй Дон Кіхот.

Чудова відповідність! Бо саме за такої умови герой може зробити нам свою послугу, і ця умова полягає в тому, щоб ми були готові прийняти з його рук те, що він нам дає, завжди, коли це відповідає нашим потребам. Ти є зганьбленою дівчиною, моя читачко, і хочеш залагодити своє нещастя. Ти потребуєш чоловіка, який би прикрив твій сором? Тоді не вимагай, щоби він обов’язково був тим або тим, а тим більше не вимагай, щоб це був той самий, який насміявся з тебе: задовольнися тим, якого пропонує тобі Дон Кіхот, бо він чудовий сват.

І на завершення розповіді про цю щасливу пригоду додає історик такі жорстокі слова: «Дон Кіхота оголошено переможцем, але більшість глядачів була страшенно невдоволена — не побачили (а сподівалися ж!), як два грізні супротивники посічуть один одного на капусту». О, якою жахливою є людина, коли вона хоче насміятися з когось! Людських глузувань треба боятися більше, аніж нападу дикого звіра, який нападає на нас, аби погамувати голод. Коли люди виставляють когось на посміх, вони не зупиняться, поки не скотяться до злочину та підлоти; саме з глузів починалися деякі з найстрашніших злочинів; у пошуках розваг і веселощів чимало людей бруднили собі руки кров’ю невинних жертв.

Жахлива це річ — насмішка! Кажуть, сеньйоре мій Дон Кіхоте, твою історію написано для того, щоби посміятися з тебе і в такий спосіб вилікувати нас від божевілля героїзму, і додають, що насмішник досяг своєї мети. Твоє ім’я стало для багатьох символом насмішки і слугує ніби заклинанням для приниження героїзму та величі. Та ми ніколи не відновимо свій стародавній дух, допоки не перетворимо насмішку на правду й не поставимося до Дон Кіхота з усією серйозністю й вірою в його героїзм.

Багато людей сміються, коли читають твою історію, шляхетний божевільцю, і тому-то вони й неспроможні скористатися своїм духовним розумом, бо не усвідомлюють, що вона спонукає нас плакати, а не сміятися. Можна тільки пожаліти тих, котрі не плачуть, коли читають твою історію, премудрий ідальґо, не плачуть слізьми серця, а не слізьми очей!

У романі іронії та насмішки сконденсувався плід нашого героїзму; у романі іронії та насмішки увічнено короткочасну велич нашої Іспанії; у романі іронії та насмішки узагальнено й підсумовано нашу іспанську філософію, єдину нашу по-справжньому глибоку філософію; у романі іронії та насмішки душа нашого народу, втілена в людині, проникла в найглибші глибини таємниці життя. І цей роман іронії та насмішки є найсумнішою історією з тих, які будь-коли були написані; найсумнішою, але також найбільше втішною для всіх, хто вміє знайти у сльозах сміху визволення від жалюгідного здорового глузду, на який нас прирікає рабська сутність нинішнього життя.

Я не знаю, чи до цього може бути якоюсь мірою причетний цей роман, якщо його погано зрозуміти і ще гірше відчути, але не випадає сумніватися в тому, що над нашою бідолашною батьківщиною нависає задушлива атмосфера гнітючої серйозності. Хоч би куди ми кинули оком, повсюди бачимо серйозних людей, понад усяку міру серйозних, аж до ідіотизму. Вони навчають дітей з усією серйозністю, проповідують з усією серйозністю, сперечаються з усією серйозністю, розважаються і сміються з усією серйозністю, порушують своє слово з усією серйозністю і навіть те, що вони називають фамільярністю та легковажністю, це найсерйозніша фамільярність та найсерйозніша легковажність із тих, які нам відомі. Навіть коли вони перебувають наодинці з собою, вони неспроможні підстрибнути або буцнути щось ногою без будь-якої видимої причини, і тому може здатися, що в історії Дон Кіхота було вичерпано всі запаси героїзму, який можна знайти в Іспанії, і що неможливо знайти сьогодні у світі народ, більше неспроможний, ніж іспанський, зрозуміти й відчути гумор. Тут вважають жартами казна-що і сміються з найбанальніших дурниць, тутешній гумор позначений очевидним впливом чернецького розуму; тут можна зустріти ослів у людській подобі, для яких вуха, схожі на ослячі, — тема для найдотепніших, на їхню думку, жартів. Відколи ти, Дон Кіхоте, покинув цей тлінний світ, у нас стали сміятися навіть із примітивних банальних жартів такого собі брата Херундіо де Кампасас[95], а коли й Санчо припинив свою боротьбу на захист своєї віри, до нас прибув італієць Бертольдо[96], і він бертолізує наш народ. Важко повірити, що народ, посеред якого Дон Кіхот здійснював свої героїчні подвиги, міг сміятися з надто закручених дотепів могильно-скорботного Кеведо[97], чоловіка серйозного і суворого, якщо справді таким був, і з надуманих дотепів навколо сутнісної чи радше суто поверхневої, тобто словесної, невихованості персонажів його «Великого скнари».

Розділ LVII

Дон Кіхотові обридла бездіяльність у домі дуків, і, мабуть, десь у глибині душі йому було дуже боляче терпіти всі ті глузування, хоч його історик нічого нам про це не каже, й він постановив рушати в дальшу дорогу. І ми не маємо жодних підстав сумніватися в тому, що він просто не міг не помітити всіх цих глузувань і вони не могли не завдавати йому великої прикрості, бо хоч його божевілля і сприймало їх цілком серйозно, й вони спонукали його на героїчні вчинки, але здоровий глузд не переставав працювати десь у глибинах його єства, хоч він, можливо, цього й не помічав.

«Отож попрохав він якось у дука з дукинею, щоб вони дозволили йому вже од'їхати. Панство уволили його волю, хоть і тяжко їм було, казали, з ним розставатися». А Санчо, потай від його пана, дали на дорогу «калитку, а в ній двісті золотих талярів», сумну плату за знущання, яких йому завдали, платню, яка належить блазням і скоморохам. І витримавши востаннє блазенські упадання Альтісідори, Дон Кіхот виїхав із замку, звернувши «на сарагоський шлях».

Нарешті Кабальєро Віри пощастило вирватися на волю; зітхнемо з полегкістю й ми разом із ним.

Розділ LVIII

«Як опинився Дон Кіхот у чистому полі на волі, здихавшись Альтісідориного лицяння, зразу відчув себе у своїй стихії, знов уступив у нього високий дух рицарювання. Він обернувся до Санча і сказав: “Вольність, Санчо, то один із найдорогоцінніших дарів, що небеса послали людям…”» — і так далі, і таке інше…

Атож, тепер ти вільний від глузів і блазенських витівок, тепер ти вільний від дуків, панночок та лакеїв, тепер тобі вже можна не соромитися, що ти вбогий. Очевидно, що «на сутих отих бенкетах з напоями-холодощами» ти себе почував «ніби загнаним у голоднечу». Ти добре сказав: «Щасливий той, кому небо послало шматок хліба і хто за це не винен дяки нікому, опріч самого Бога». І хто ж це?

«Отак, розмовляючи про те та про се, їхали собі рицар із зброєношею», і думки Дон Кіхота крутилися навколо того, що от, нарешті, й закінчилася їхня неволя в оселі дуків, та навколо його самоти та вбогості, коли вони «побачили на зеленому лужку чоловік дванадцятеро вбраних по-сільському людей», що несли із собою кілька різьблених на дереві образíв, аби прикрасити ними вівтар у своїй церкві. Дон Кіхот чемно попросив, аби йому показали ті образи, і мав нагоду помилуватися образáми Святого Юра, Святого Мартина, Святого Якова, або Сантьяґо Мавробойця, і Святого Павла — усі вони, на його думку, були мандрівними рицарями християнства, що «воювали по-Божому». І Дон Кіхот, побачивши їх, сказав: «За добру призвістку маю я, браття, те, що тут ось побачив, бо ті святі рицарі коло того самого діла, що й я, ходили, тобто коло воювання; різниця поміж ними і мною та, що вони, святі, воювали по-Божому, а я, грішний, воюю по-людському. Вони добулись неба, а я й досі не знаю, чого добудусь силою моїх трудів; та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди, то моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, аніж дотепер».

Уривок, надзвичайно глибокий за своїм змістом! Тут земне божевілля кабальєро Дон Кіхота перетворюється на вічну доброту здорового глузду ідальґо Алонсо Доброго, і, можливо, в усій сумній епопеї його життя немає уривка, який би так тяжко пригнітив наше серце. Тут Дон Кіхот проникає у глибини здорового глузду Алонсо Кіхано Доброго, поринає в себе самого, повертається до того часу, коли він був ще немовлям, якщо вірити словам Терези Ісусової («Книга життя», XIII, 11), що «процес пізнання самого себе ніколи не слід уривати, й немає жодної душі з тих, які вийшли на цю нескінченну дорогу, що не відчувала б потребу багато разів повертатися до того часу, коли вона була немовлям і смоктала цицьку». Атож, Дон Кіхот повертається тут до свого духовного дитинства, дитинства, спогад про яке завжди полегшує нам душу, бо саме та дитина, яку ми носимо глибоко в собі, виправдає нас одного дня. Треба бути дитиною для того, щоби потрапити в царство небесне. Тут у голову та в серце Дон Кіхота повернулися ті роки з далекої юності, про які його історія нам нічого не розповідає; ті таємничі роки, коли він, ще не перебуваючи під впливом рицарських романів, споглядав тихими й мирними вечорами свою рідну Ламанчу, яка поринала в лагідний спокій ночі.

І хіба в ті короткі хвилини свого тимчасового відчарування, мій бідолашний кабальєро, до тебе не прилетів спогад про ту веселу й балакучу Альдонсу, за якою ти зітхав протягом дванадцятьох років, хоч і бачив її лише чотири рази? «Та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди…», — сказав ти, мій бідолашний Дон Кіхоте, а тим часом у тобі снував свої думки Алонсо Кіхано: о якби неможливе, попри свою неможливість, здійснилося завдяки моєму божевіллю, якби Альдонса, зворушена співчуттям і зачарована божевіллям моїх подвигів, прийшла й зламала мою сором’язливість, сором’язливість бідолашного ідальґо, вже немолодого й переповненого коханням, о, тоді «моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, ніж дотепер», спрямував би свої кроки до життя, ощасливленого коханням! О, моя Альдонсо, моя Альдонсо, ти могла б вивести мене на кращу дорогу, аніж та, яку я собі обрав, але… вже пізно! Я зустрів тебе надто пізно у своєму житті! О, таємниці часу! З тобою я був би героєм, але героєм без божевілля; якби я був із тобою, мої героїчні зусилля були б спрямовані на подвиги іншого виду та іншої значущості; з тобою я не був би посміховиськом в очах інших, я воював би на полях слави за свою батьківщину!

А тепер залишмо Алонсо Доброго й вернімося до Дон Кіхота, щоби послухати кабальєро, який узявся за шляхетну справу виправити всі кривди у світі, щоби завдяки цьому здобути собі вічну славу, вернімося й послухаймо, як він зізнається в тому, що не знає, чого вдалося йому досягти своїми трудами, й подивімося, як він обертає свій погляд на спасіння своєї душі, яка прагне потрапити на небо.

«Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» — сказано в Євангелії (Матвія, XVI, 26).

Ті слова Дон Кіхота, якими він висловив своє розчарування у своїх діяннях, те його повернення до здорового глузду Алонсо Доброго, цілком очевидно свідчать про його духовну спорідненість із містиками його кастільської батьківщини, з тими душами, яких змагала туга за сухими високогір’ями, де вони жили, й за лагідною прозорістю низького неба, під яким вони терпіли своє покарання. То була також туга душі, яка страждає від самоти.

Навіщо так тяжко трудитися? Навіщо все? Чи не ліпше буде спокійно спостерігати, як кожен новий день приносить із собою нове зло? Навіщо намагатися виправити ті кривди, яких завдає нам світ? Ми носимо свій світ у собі, він — наше сновидіння, та й наше життя, зрештою, — це наш сон. Очистімося самі, й ми очистимо і його. Погляд чистий доти, доки він дивиться. Слух цнотливий доти, доки він чує. Поганий намір наших учинків, де він перебуває? У тому, хто його здійснює, чи в тому, хто його осуджує? Жахлива злостивість Каїна або Юди, чи не є вона згустком і символом злостивості тих, хто створював їхні легенди? Чи не наша власна підлота спонукає нас відкривати, скільки підлоти є в нашому ближньому? Чи не соломинка у твоєму оці дозволяє тобі побачити колоду в моєму? Можливо, диявол робить винними тих, котрі бояться його?.. Освятімо наші наміри, й тоді освятиться світ; очистімо нашу совість, і стане чистим наше середовище. «Любов покриває багато гріхів», — сказано в першому з двох послань, які приписують апостолові Петру (IV, 8). Чисті серцем приходять до Бога в усьому й усе прощають у Його ім’я. Чужі наміри випадають із-під нашого впливу, і лише в намірах ховається зло.

І насамперед — чого ти прагнеш домогтися, здійснюючи свої героїчні подвиги? Виправити зло з любові до справедливості чи здобути собі вічну відомість і славу за те, що ти їх виправив? На жаль, нам, бідолашним смертним, не дано знати, чого ми досягаємо в результаті своїх трудів. Але пригода може поліпшити нас, підсилити нашу спроможність тверезо мислити, і ми вийдемо на ліпшу дорогу, аніж та, по якій ми досі йшли, на дорогу, що не є дорогою марнославства.

Прагнути до відомості й слави! Про це говорив також Сехисмундо, брат Дон Кіхота:

Ми йдемо до вічного, атож, ми йдемо до вічного, й отак поліпшивши себе та підсиливши нашу спроможність тверезо мислити, ми виходимо на ліпшу дорогу, аніж та, якою ми досі йшли, ми йдемо здобувати небо, не шкодуючи сил, бо

Але ще набагато раніше, аніж Кальдеронів Сехисмундо, поважний Хорхе Манріке[99], оспівуючи смерть свого батька, дона Родріґо, володаря Сантьяґо, говорив нам про три види життя: життя плоті, життя слави й життя душі. Після багатьох подвигів спочив дон Родріґо:

Тож чи не було б великим божевіллям дозволити собі втратити нескінченну славу заради слави скороминущої, вічність духу заради того, щоби наша слава тривала доти, доки триває світ, що є лише однією миттю вічності. Набагато доцільніше, прагнучи до слави небесної, здобути додатково і славу земну. Цю думку добре висловив Фернандо дель Пульґар[101], радник, секретар і хроніст Королів-Католиків[102], який у своїй книзі «Світлі постаті мужів Кастілії», говорячи про графа де Аро, дона Педро Фернандеса де Веласко[103], пише, що «цей благородний граф, владарюючи не задля того, щоби задовольнити свої амбіції слави в цьому житті, а плекаючи спокусу здобути славу в житті вічному, правив нашою державою так справедливо, що одержав винагороду, яку дають лише за справжню доблесть: доблесть, володіючи якою, він здобув таку довіру й авторитет, що коли в королівстві виникала потреба знайти людину, якій можна було б доручити надзвичайно важливу справу — чи то йшлося про людей, чи про фортеці, чи про щось інше, не менш важливе, — її завжди довіряли йому». Тобто, поставивши собі за мету увійти до Царства Небесного та здобути прихильність Бога, здобути славу в іншому житті, він здобув додатково славу й у цьому, тож на цьому прикладі ми можемо вкотре переконатися, наскільки ліпше покладати свої головні надії на доблесть і прагнути зробити кар’єру святого, яка є набагато вигіднішою та прибутковішою в усьому.

І справді, земна діяльність святого дає найбільше задоволення і найбільший прибуток. Також Іньїґо де Лойола був у своїй юності, як розповідає отець Ріваденейра, другом рицарських романів і прагнув «здобути славу людини доблесті, честі та воєнної слави» («Житіє», книга II, розділ II). Але він читав і інші книги й «у великій згоді із внутрішнім покликом своєї душі хотів змінити своє життя і спрямувати корабель своїх думок до іншого порту, більш надійного, аніж попередні, і напнути нові вітрила, які він зіткав, і розплутати оману та сплетіння свого марнолюбства» (книга II, розділ II). То, може, й цей Іньїґо мав свою Альдонсу, за якою зітхав протягом багатьох років і яка потім спонукала його почати святе життя, після того як він дістав поранення в ногу?

Отже, уривок, наповнений надзвичайно глибоким змістом і глибоким смутком, той, у якому розповідається про зустріч Дон Кіхота з чотирма образáми мандрівних рицарів, які ставили перед собою божественні цілі. Та зустріч здалася кабальєро добрим передвістям, а насправді стала передвістям його близького навернення та його смерті. Незабаром, поліпшивши себе та підсиливши свою спроможність тверезо мислити, він спрямує свої кроки на ліпшу дорогу — дорогу, яка веде до смерті.

Уривок, наповнений надзвичайно глибоким змістом! Чи знайдеться хтось серед нас, тих, хто наслідує або хоче в чомусь наслідувати Дон Кіхота, з ким би не відбулося щось подібне? Сумним завершенням тріумфу є розчарування. Ні, ні, все було не так. Те, що ти робив, і те, що ти казав, не заслуговувало на ті оплески, якими тебе нагороджували. І ти приїздиш додому й опиняєшся на самоті з собою, і тоді падаєш одягненим на ліжко й дозволяєш своїй уяві літати в порожнечі. Ні на чому ти не зосереджуєшся, ні на чому не зупиняєш погляд своєї уяви: тебе опановує глибокий занепад духу. Ні, ні, все було не так. Ти робив уже зроблене й говорив уже сказане: тебе хвалили за те, що не було твоїм. І приходить твоя жінка, переповнена ніжністю, і, побачивши, що ти отак лежиш на ліжку, запитує, що з тобою, щó тебе так турбує, але ти її проганяєш, можливо, надто грубо, кинувши сухо й різко: дай мені спокій! І ти залишаєшся на війні. І поки ті, хто тебе осуджує, думають, що ти сп’янів від тріумфу, ти насправді перебуваєш у стані глибокого смутку, дуже глибокого смутку, ти почуваєш себе пригніченим, неймовірно пригніченим. Ти став огидним самому собі; ти не можеш повернутися назад, не можеш обернути час і сказати тим, хто захотів би тебе слухати: «Усе це — брехня; я навіть не знаю, що я хочу сказати; ми обманюємо самі себе; я почуваю себе ніби на сцені; тож розійдімося по своїх домівках і подивімося, чи зможемо ми там поліпшити самих себе й підсилити свою спроможність тверезо мислити».

Читач, безперечно, зверне увагу на те, що я пишу ці рядки під тиском глибокої зневіри. І так воно справді є. Уже ніч, я виступав цього вечора перед публікою, і досі сумним відлунням звучать у моїх вухах оплески. І я чую також докори й кажу собі: вони мають слушність! Вони мають слушність: сьогодні святковий день; вони мають слушність: я перетворююся на коміка, на скомороха, на професіонала слова. І навіть моя щирість, моя щирість, якою я так пишався, перетворилася на один із прийомів риторики. Чи не було б ліпше, якби я заховався на певний час у себе вдома й мовчки чогось очікував. Але чи це можливо? Чи витримав би я до завтра? Чи не було б це боягузливим дезертирством? Чи не зроблю я прикрість тим людям, кому мої слова до вподоби, хоч через них я впадаю в зневіру й розпач? Той голос, який мені каже: «Замовкни, блазню!» — це голос ангела Божого чи голос диявола-спокусника? О, Господи, Ти знаєш, що тобі я віддаю й оплески, і слова осуду. Ти знаєш, що я не знаю, ні де, ні куди Ти мене ведеш. Ти знаєш, що хоч і є люди, які мене осуджують, сам себе я осуджую більше, аніж вони. Ти, Господи, знаєш правду. Ти — єдиний. Зроби мене кращим і підсиль мою спроможність тверезо мислити, і тоді я побачу, чи зможу я вийти на кращу дорогу, аніж та, по якій я досі йшов!

«Я й досі не знаю, чого добудусь силою своїх трудів», — скажу я разом із Дон Кіхотом. І Дон Кіхотові довелося сказати це в одну з тих хвилин, коли душа здригається від вітру, що його здіймає своїми крильми ангел таємниці. У хвилину розчарування й смутку. Бо так буває, що невідомо як і звідки на нас налітає тоді, коли ми найменше цього сподіваємося, захоплюючи нас раптово й зненацька, відчуття нашої смертності. Коли я найглибше занурений у клопіт повсякденних життєвих проблем, коли мене опановує святковий настрій або навколо мене відбувається якась приємна розмова, у мене раптом виникає відчуття, що наді мною пролітає, махаючи чорними крильми, смерть. І навіть не смерть, а щось гірше, відчуття гнітючої туги, тяжкого розпачу. І цей розпач ніби змітає наше поверхневе знання й ґвалтовно занурює нас у сутнісне знання речей.

Одного дня ми втратимо все творіння або творіння втратить нас, бо хіба зникнути одного дня зі світу не означає, що світ залишиться без нас? Чи можеш ти уявити собі, як то воно — не існувати? Спробуй-но; зосередь на цьому всі свої думки й уяви собі себе в такому вигляді, що ти нічого не бачиш, нічого не чуєш, ні до чого не доторкаєшся, нічого не пригадуєш; спробуй-но поставити себе в таке становище, і, думаю, тебе опанує туга, яка приходить тоді, коли ми найменше її чекаємо, і здавить тобі горло душі, крізь яке проходить твій дух. Як ото пересмішник на стовбурі дуба, так одвічна туга дзьобає і дзьобає наше серце, щоб облаштувати в ньому своє гніздо.

Й у стані такої глибокої туги, в такій жахливій тривозі духовної задухи, коли думки вислизають від тебе, ти несподівано злинеш угору в духовному злеті, щоб зібрати їх усі для сутнісного знання. І ти побачиш тоді, що світ — твоє творіння, а не твоя репрезентація, як стверджував великий німець. У результаті цих високих трудів тривоги ти добудешся до істини, яка є не віддзеркаленням усесвіту в людському розумі, а його розташуванням у серці. Тривога духу — це двері до сутнісної істини. Страждай для того, щоби вірити, а вірячи — жити. Проти всіх заперечень «логіки», яка керує видимими стосунками між речами, виступає їхнє ствердження. І хоч твоя голова повідомляє тобі, що одного дня твоя свідомість розчиниться в небутті, твоє серце, розбуджене й освітлене нескінченною тривогою, навчить тебе, що існує світ, який не керується раціональним розумом. Істина — це те, що спонукає нас жити, а не те, що спонукає нас думати.

Коли Дон Кіхот побачив ті образи, він пережив напад туги, раптовий, мов спалах блискавки. Такого з ним ще ніколи не бувало, то було щось надлюдське, неможливе для людей у їхньому буденному існуванні. Але чи маємо ми підстави дивуватися, що він пережив такий занепад духу, адже навіть Христос, пригнічений невимовним смутком в оливковому гаю, звернувся до Отця з проханням, аби його оминула ця гірка чаша? Дон Кіхот на якусь мить засумнівався у Славі, але вона, його кохана, тим часом вже полюбила його, а отже, стала йому матір’ю, бо кожна жінка, яка кохає по-справжньому, стає матір’ю для свого коханого. Чоловік здебільшого не усвідомлює, з якою глибокою ніжністю ставиться до нього жінка, аж доки не почує, як у хвилину глибокого смутку вона розпачливо заволає: «Сину мій!» — і по-материнському розкриє йому обійми. Уся любов жінки, якщо вона справжня й глибока, — це любов материнська; жінка всиновлює того, кого вона любить. У такий спосіб і Дульсінея стає духовною матір’ю, а не лише володаркою дум Дон Кіхота, і навіть якби йому захотілося скинути з себе ці материнські пута, ви побачили б, як вона знову накинула їх на нього, покликавши його ніжним голосом, — так корова, відчувши, що телятко відірвалося від її набряклого вимені й кудись побігло, весело вистрибуючи, кличе його назад, заповнивши лагідним муканням ту відстань, яка розділяє їх. Ви побачили б, як міцно їх об’єднує той зелений простір, на якому вони пасуться.

«Отак гомонячи-розмовляючи, в’їхали вони в ліс, що стояв осторонь дороги, і тут Дон Кіхот заплутався знеобачки в якісь зелені сіті, що були напнуті від дерева до дерева», і незабаром з’ясувалося, що їх тут понапинали вродливі дівчата та браві хлопці, перевдягнені в пастушок і пастухів, що захотіли утворити тут нову пасторальну Аркадію, декламуючи еклоги Ґарсіласо[104] та Камоенса[105]. Вони впізнали Дон Кіхота й запросили його до своїх наметів, і він прийняв запрошення й пообідав у їхньому товаристві. І щоби виявити їм свою подяку й гідно заплатити за частування, він зохотився зробити для них те, що було в його спромозі, а саме — стати посеред битого шляху на Сараґосу і стояти там два дні без перерви, вимагаючи, щоб усі, кого він там зустріне, визнали, «що немає в світі вродливіших і люб’язніших панянок, як оці перебрані тут за пастушок, крім одної тільки незрівнянної Дульсінеї Тобоської», єдиної володарки його дум.

Ви тільки подивіться, як швидко повернувся до свого божевілля наш незрівнянний кабальєро! Саме тоді, коли він поринув у глибокі роздуми про марноту й божевілля своїх зусиль і своїх тяжких трудів, він заплутується в зелених сітях, що затягують його в новий сон божевілля й життя. І знову повертається наш кабальєро у сновидіння свого життя, в його великодушне божевілля, з новими силами виринувши з егоїстичного здорового глузду Алонсо Доброго. І саме тоді, повернувшись до свого благородного божевілля, він пропонує те, що він замислив учинити задля слави та честі людей, що так люб’язно його прийняли. Поринувши в бездонні глибини марноти людських трудів, він виринув звідти з новими силами й набрався нової творчої енергії як кабальєро віри, так само, як Антея, що набував силу, доторкнувшись до своєї Матері-Землі; і повернувся до діяльності, натхненної святим смиренням і такої, що ніколи не обертається, як не повинна була обертатися жінка Лота, обличчям до минулого, а завжди спрямовує себе до майбутнього — єдиного царства ідеалу.

Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї й кинув свій виклик. І тут читач скаже те, що він уже кілька разів говорив про цю дивовижну історію: що спільного має істинність твердження з доблестю того, хто його висловлює й боронить міццю своєї руки? Якщо той, хто висловлює якусь думку, перемагає у збройному двобої, то чи від цього те, що він стверджує, стає більш істинним, аніж те, що стверджує переможений?

Я вже говорив тобі, читачу, що радше мученики створюють віру, аніж віра створює мучеників. А віра створює істину.

як сказав у відомому романсі Родріґо де Вівар,

Я повторюю, що коли в результаті нашої діяльності ми досягаємо своєї мети, то саме наша діяльність створює істину. Тож забудь про логіку. І хіба змогли б люди створювати речі й досягати своїх цілей, якби вони не підтримували їх своєю доблестю? Саме люди роблять істинним задум, який перемагає завдяки силі духу й руки того, хто його звершує, і, зробивши його істинним, домагаються успіху у своїй діяльності. Отже, руки справджують те, що стверджує язик, і цілковиту слушність мав Педро Вермуес[106], коли сказав Феррандо, принцові Каріонському, в тих знаменитих кортесах[107]:

І далі він кидає йому в очі звинувачення, що той утік від лева, якого посоромив Сід, — отож його вихваляння були ще більш марними, а потім він ще й покинув свою дружину, доньку Сіда, а отже,

А наприкінці вигукує:

Усі повірили Феррандо, але тільки томý, що не знали правди: він був добрий хвалько, але «воїн поганий». «Язик меле марно» — то як ти смієш говорити?

У нас ще знайдеться чимало схоластичних блощиць, які можуть звинуватити мене в тому, що я змішую логічну істину з істиною моральною, а оману — з брехнею, і що бувають випадки, коли людина починає діяти під впливом очевидної ілюзії, а проте досягає своєї мети. На це я відповідаю, що в такому разі ілюзія — це ще більш істинна істина і що не існує авторитетнішої логіки, ніж мораль. І все, що я кажу, — правда. І так воно є.

Отож Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї, кинув свій виклик, і саме тоді його повалив і пройшовся по ньому потоптом табун биків та волів. Так уже ведеться на цьому світі, що, коли рицарі виходять на бій боронити істину, набігають бики, а іноді й воли, і проходяться по них потоптом.

Розділ LIX

Зрештою, Дон Кіхот таки зіп’явся на ноги й, навіть не попрощавшись із жителями вигаданої Аркадії, рушив у дальшу подорож, ще більш засмучений, аніж доти. Бо він виїхав засмучений уже з дому дуків. І коли Санчо почав закусувати, він йому сказав: «Їж, їж, друже Санчо! Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих». А я нехай умру! А я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих! Чи в ті хвилини не думав ти, бідолашний кабальєро, про зачарування Дульсінеї, і чи не думав твій Алонсо про чари його Альдонси?

«Я, Санчо, — провадив Дон Кіхот, — на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти — щоб умерти, ївши». Надзвичайно влучне висловлювання! Атож, герої всіх різновидів народжуються для того, щоб жити, постійно вмираючи. Коли кабальєро побачив, як його «потоптано, понівечено і збагнічено ратицями брудних нечистих товаряк», він вирішив померти з голоду. Невідворотність смерті, яка наближалася до нього швидкими кроками, осяяла йому розум і розвіяла темряву божевілля, що огортала його. Тепер він уже розумів, що по ньому пройшлися потоптом брудні й нечисті тварини, і він уже не думав, що йшлося про витівки якихось недоброзичливо настроєних проти до нього чарівників.

Мій бідолашний сеньйор! Фортуна зневажливо обернулась до тебе спиною. Але з цієї причини ти не втратив своїх сподівань, і твої сподівання — це твоя справжня фортуна; твоє щастя — у твоїх надіях. Хіба ж не жив ти надіями протягом дванадцятьох довгих років і не сподівався неможливого, і хіба не були твої сподівання тим більшими, чим меншою була надія на те, що вони справдяться? Немає сумніву, у твоїй пам’яті відклалися рядки, які ти прочитав у другій пісні суворої «Араукани», що її написав мій земляк Ерсілья[111]:

Пан і його джура трохи відпочили, потім знову рушили в дорогу й приїхали до корчми, яка цього разу не здалася Дон Кіхотові замком, бо, як ми бачили, коли він виїхав із дому дуків, то вже одужував від свого божевілля, і зір йому прояснився. Глузування допомогли йому в цьому. Глузування відкрили йому очі, щоб він міг упізнати брудних і нечистих тварин.

У тій корчмі йому довелося пережити ще одну прикрість. Він там ознайомився з тими небилицями, які лягли в основу другої частини його історії.

Розділ LX

Вони поїхали далі дорогою до Барселони, й там, вони спочивали в густому дубняку, де росли дуби коркові та звичайні, сталася найсумніша подія з усіх тих дуже сумних подій, на які така багата історія Дон Кіхота. А сталося те, що Дон Кіхот, який упав у розпач від того, що Санчо, джура його, виявляв таку недбалість у виконанні свого обов’язку й «шмагонув себе всього п’ять разів, число занадто мале й несумірне» проти тієї кількості ударів, які він мав завдати собі, щоби відчарувати Дульсінею, вирішив відшмагати його власноруч, незважаючи на його можливі протести. Він спробував це зробити, але зброєносець учинив йому опір, Дон Кіхот хотів домогтися свого силоміць, і тоді Санчо Панса «зірвався на рівні, схопив пана попід силки і, перечепивши ногою, повалив його навзнак, правим коліном настоптав на груди, а руки руками держав — ні рухнути неборакові, ані дихнути».

Годі вже, бо для мене занадто велика прикрість читати цей надзвичайно сумний уривок. Після тих глузувань, які довелося пережити Дон Кіхотові в домі дуків, після того смутку, який був опанував його від усвідомлення своєї вбогості, після тужливих роздумів, навіяних йому спогляданням образíв чотирьох святих рицарів, після того як по ньому пройшовся потоптом цілий табун брудних і нечистих тварин, йому бракувало хіба цього найбільшого страждання — бунту його досі вірного зброєносця, Санчо, який бачив себе губернатором і бачив свого пана під ратицями биків. Цей уривок наповнений відчуттям справді глибокого смутку.

Дон Кіхот обурено заволав: «Га, зраднику! Проти свого пана природного бунт ізриваєш? На хлібодавця свого важишся?» На хлібодавця? Не лише на хлібодавця, а й на того, хто обдарував тебе славою та життям у вічності. «Королів не ставлю, ані скидаю, — відповів Санчо, — а рятую свого пана, бо я сам собі пан».

О бідолашний Санчо, на який підлий учинок штовхнула тебе твоя гріховна плоть! Ти повстав проти свого природного пана, проти того, хто дарував тобі вічний хліб життя вічного, повіривши в те, що ти сам собі пан. Ні, бідолашний Санчо, ні; жоден Санчо не може бути сам собі паном. Цей поганий аргумент, яким ти намагаєшся обґрунтувати свій бунт, кажучи: «Я сам собі пан!» — є лише відлунням вигуку Люцифера: «Не служитиму!» — Люцифера, Князя Пітьми. Ні, Санчо, ні; ти ніколи не будеш і не зможеш бути сам собі паном, і якби ти вбив свого пана, то в ту саму мить ти вбив би й самого себе.

Але якщо добре поміркувати, то не так уже й погано, що Санчо бунтує, бо якби він ніколи не бунтував, то ніколи не став би чоловіком, справжнім чоловіком, твердим, справедливим і доброчесним. І цей же таки бунт, якщо добре поміркувати, був актом любові, глибокої любові до свого пана, яка у своєму смутку передсмертного божевілля походила від добрих рицарських традицій. Після такого, після того як він наступив коліном на груди своєму панові, після того як він його переміг, можна не сумніватися, що Санчо любитиме й шануватиме свого пана і дивитиметься на нього з глибоким захватом. Бо такою є людина.

І Дон Кіхот пообіцяв, що й нитки на ньому не зачепить, дозволивши перемогти себе своєму зброєносцю. Це сталося уперше в його житті, щоб Рицар Левів смиренно дозволив перемогти себе і навіть не став захищатися. Він дозволив перемогти себе своєму джурі.

І той же таки Санчо, який нападає на свого пана і ставить коліно йому на груди, зачепившись головою за людські ноги, які звисають із дерева, у чоботях і в панчохах, тремтить від страху і кличе Дон Кіхота, щоб той підбадьорив його і підтримав.

Не встиг він повстати проти свого пана та природного заступника з революційним криком: «Я сам собі пан!» — як уже й перестав бути сам собі паном і затремтів від страху, коли зачепився головою об людські ноги в чоботях і став гукати свого пана та природного заступника, щоби той допоміг йому подолати страх. І Дон Кіхот — а хто став би сумніватися в цьому! — прийшов йому на допомогу, бо він був добрий. І припустив, що то ноги розбійників та гультіпак, яких повішали на деревах.

«Той здогад виявився слушним. Як уже розвидніло, звели наші очі й побачили, що з дубів справді гронами звисають трупи розбишак. А як настав білий день, мусили злякатися не мертвих уже, а живісіньких розбишак: душ, може, з сорок обскочили їх зненацька й загукали по-каталонськи, щоб стояли тихо і ждали, поки прийде отаман. Дон Кіхот був спішений, кінь незагнузданий, спис до стовбура приставлений — як тут будеш боронитись? Отож схрестив руки на грудях, похилив голову і ждав якоїсь слушнішої нагоди». Зразкова поведінка зразкового кабальєро! Як добре навчили його розуму глузливі витівки дуків, ратиці бугаїв і напад Санчо! Він передчуває, хоч ще цього й не усвідомлює, наближення смерті.

З’явився отаман, Роке Ґінарт, побачив засмученого Дон Кіхота і його підбадьорив. Він чув про нього. А Дон Кіхот у такий спосіб познайомився з дружною республікою розбійників і спробував переконати словами, а не примусити силою Роке Ґінарта, щоби той став мандрівним рицарем. Завдяки тій зустрічі кабальєро познайомився з життям розбійників, таким схожим на життя мандрівних рицарів, і йому сподобалося, як справедливо вони ділили між собою здобич і як великодушно ставилися до подорожніх. І він, Дон Кіхот, що відпустив на волю каторжників, викликавши таке обурення поважних осіб, не визнав за потрібне втручатися в життя цієї республіки розбишак.

Принцип справедливого розподілу здобичі та добрий порядок, якого всі при цьому дотримувались у ватазі Роке Ґінарта, є неодмінною умовою існування будь-якої спільноти розбійників. Фернандо дель Пульґар, говорячи у своєму трактаті «Світлі постаті мужів Кастілії» про розбійника Родріґо де Вільяндрандо[112], графа де Рібадео, який зі своїми бандами і своєю великою потугою «грабував, палив, руйнував, зрівнював зі землею та пустошив міста, містечка та села Бургундії і Франції», розповідає нам, що він «дотримувався двох неодмінних умов: по-перше, пильно стежив, аби панувала справедливість поміж людей, які перебували під його владою, а по-друге, вимагав, аби там ніхто не чинив ані насильства, ані грабунку, ані будь-якого іншого злочину; а якщо хтось ці правила порушував, то він карав його власними руками». З цього видно, що в надрах спільнот, організованих для грабунку, дуже суворо карають за грабунок, так само як у війську, організованому для битви та руйнування, суворо заборонено битися один із одним, бо така практика призвела б до розпаду війська. Тому ми маємо всі підстави вважати, що всі види людського правосуддя та людської справедливості виникли з факту існування людської несправедливості. Принципи справедливості та порядку виникли у світі для того, щоби стримувати насильство й безлад. Цілком слушно стверджував один мислитель, що з перших розбійників, яким стали давати платню, виникла наша жандармерія. І римляни, які сформулювали принципи права, що досі існують, ita ius esto[113], хто вони були, як не розбійники, що почали своє життя з грабунків, згідно з легендою, яку вони ж таки і склали?

Гадаю, читач зі мною погодиться, коли добре над цим поміркує, що наші моральні та юридичні правила народилися з насильства, бо коли люди хочуть убити якусь спільноту, перед ними ставлять вимогу, щоби вони не вбивали одне одного і щоби не грабували одне одного, бо лише так вони зможуть об’єднатися і вбивати та грабувати ватагою. Такими є справжнє походження та родовід наших законів і наших принципів; таким є джерело моралі, якою ми нині користуємося. Це походження й цей родовід відкривається в ній, і тому ми схильні прощати Роке Ґінартів і навіть відчуваємо до них симпатію, бо в них немає ні двоєдушності, ні фальші, їхні банди є такими, якими вони насправді є, тоді як народи й нації, які стверджують, ніби вони шанують право і служать культурі та миру, є суспільствами, що складаються з фарисеїв. Чи ви знаєте бодай одну націю, бодай одне організоване людське суспільство, де можна було б виявити бодай одну донкіхотівську рису?

Та водночас, спостерігаючи, як зі зла виникає добро — бо, зрештою, можна вважати добром, нехай і скороминущим, правило справедливого розподілу награбованого — ми можемо легко переконатися в тому, що воно має в ньому своє коріння, або, інакше кажучи, і зло, і добро можна вважати двома гранями однієї фігури. Війна призводить до миру, а з організованого грабунку виникає закон покарання за грабунок. Суспільство має визнати свої злочини для того, щоб їх позбутися, і щоб ті, хто їх чинить, розкаялися в них. І хіба почуття такого розкаяння не властиве кожному з членів будь-якого суспільства? Безперечно, властиве, і сам факт такого соціального каяття є головною рушійною силою будь-якого прогресу. Вельми ймовірно, що нас спонукає бути добрими й справедливими до інших членів нашого суспільства якесь неясне відчуття того, що саме суспільство погане й несправедливе; колективне каяття військових формувань, можливо, є тим самим почуттям, яке спонукає їх обмінюватися послугами між собою, а іноді й надавати допомогу переможеному супротивникові. Знаючи про непривабливі сторони свого фаху, зберігали вірність один одному і товариші Роке.

Цей дуже важливий епізод із Роке Ґінартом перебуває в тісному зв’язку із суттю всієї історії Дон Кіхота. Водночас він віддзеркалює культ розбійництва, дуже поширений у народі і який ніколи не стирався в колективній свідомості нашої Іспанії. Ґінарт був попередником багатьох великодушних бандитів, чиїми подвигами, завдяки папірцям із надрукованими віршами та мандрівним співцям, завжди захоплювався наш народ: Дієґо Корріентеса[114], якого називали великодушним розбійником із великої літери; вродливого Франсіско Естебана[115]; Хосе Марії[116], короля Сьєрри-Морени; ґаучо Хуана Морейри[117], який жив у далекій Аргентині, й багатьох інших, чиїм заступником на небі нашого народу є святий Дімас.

Коли розп’яли на хресті Нашого Господа Ісуса Христа, один із розбійників, що були розіпнуті поруч, сказав Йому зневажливо: «“Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!” Тоді обізвався другий розбійник і докірливо мовив першому: “Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений?” “Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив”. І сказав до Ісуса: “Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!”» (Луки XXIII, 39–43).

Ніде більше в Євангелії ми не знаходимо такого твердого запевнення «ти будеш зо Мною в раю», такої твердої обіцянки дарувати спасіння. Лише раз дає таку обіцянку Христос, і Він дає її розбійникові у хвилину смерті. Й отак канонізувавши того розбійника, Він канонізує смирення нашого розбійництва. І чому Христос надає таку перевагу розбійникам, тоді як Він осудив із такою суворістю багатьох книжників та фарисеїв, людей дуже шанованих згідно з законом? Бо ті самі вважали себе праведниками, як той фарисей із притчі, а от розбійник, як і митар із тієї самої притчі, визнав свою провину. Христос винагородив його за смирення. Розбійник визнав себе винним і повірив у Христа.

Ніхто так не дратує народ, як Катон, котрий вважає себе праведником і начебто каже: дивіться на мене й навчайтеся, як треба жити, щоби здобути високі почесті й шану. Роке Ґінарт, навпаки, не вихваляв себе, а признався Дон Кіхотові, що він живе життям дивним і небезпечним, тривожним і неспокійним. «Мене на те порушила невситима жадоба помсти», — сказав він і додав: «І як одна хлань тягне до себе другу, а один гріх другий гріх, так усі мої мстиві вчинки до того сплелися, що я вже мщуся не лише за себе, а й за інших. Одначе Бог милостив: хоть я й заплутався в лабіринті мого сум’яття, та не трачу надії виборсатись і прибитись до безпечної гавані». Це ніби відлуння молитви святого Дімаса. І нам також здається, ніби ми чуємо слова святого Павла: «Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню… Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» (До Римлян VII, 19, 24).

«Бо не роблю я доброго, що хочу, але роблю зло, якого робити не хочу». Про ці слова нагадує нам поведінка Роке Ґінарта, й вони ніби закликають нас осмислити їх. І осмислити той факт, що виконувати закон і творити добро — не одне й те саме. І справді, бувають люди, які за все своє життя не відчули жодного доброго бажання й, попри це, не скоїли жодного злочину, а бувають і такі, що, навпаки, зустрічають свою смертну годину, обтяжені безліччю злочинів і великодушних поривань водночас. Наміри, а не дії забруднюють і псують нашу душу, і не раз буває, що злочинна дія очищає намір, який її породив. Не один злостивий душогуб починав любити свою жертву, після того як тамував на ній свою ненависть, але є також люди, що не перестають ненавидіти свого ворога навіть після того, як він помре. Відомо, що багато людей мріють про таке суспільство, в якому злочини були б заборонені, хай би навіть злостиві почуття отруювали душі, але Бог дарував нам таке суспільство, в якому панують сильні пристрасті, пристрасті ненависті й любові, заздрощів і захвату, аскетизму й розбещеності, й усі ці пристрасті дають свої природні плоди. Критерій юридичного правосуддя бачить лише зовнішнє й визначає міру покарання за вчинок відповідно до наслідків; за критерієм строго моральним слід судити саму причину, а не її наслідки. Але правда полягає в тому, що наша освячена звичаями мораль заплямлена адвокатством, а наші етичні критерії спотворені критеріями юридичними. Убивство погане не тією шкодою, яка завдається вбитому та його друзям і родичам, а тим спотворенням духу вбивці, яке наповнює його почуттям, що спонукає його заподіяти іншому смерть; перелюб є гріхом не тому, що він завдає якоїсь шкоди перелюбниці — бо зазвичай вона його не осуджує і навіть ним тішиться, — а тому, що брудне бажання відвертає увагу чоловіка від його високої мети й забруднює його вчинки фальшивою радістю. У товаристві ґаучо панує глибоке відчуття, що найбільше нещастя для чоловіка — не бути вбитим, а бути змушеним убити когось іншого. І тому, хоч у світі рабських інстинктів, у видимому світі правопорушень ми чинимо злочини, ми маємо шанси спастися, якщо зуміємо зберегти святий намір у світі свободи, у сутнісному світі інтимних прагнень.

А крім того, чи не затвердне у своїх злочинних намірах злочинець, якщо він не віритиме в можливість здобути прощення? Згадайте каторжників. Думаю, якби всі люди були переконані, що кожен має шанс здобути прощення і життя вічне, то всі стали б кращими. Страх перед покаранням усуває не більше злочинів, аніж їх спричиняє невіра в можливість здобути прощення. Пригадайте Пабло, пустельника, та Енріко, розбійника, з драми Тірсо де Моліни, що має назву «Приречений за зневіру» і є глибокою квінтесенцією іспанської віри; пригадайте, що Пабло, який безжально умертвляв собі плоть покутою, гине через невіру в можливість свого спасіння, а завдяки вірі в таку можливість спасається Енріко, злочинець. Перечитайте цю драму. Пригадайте того Енріко, сина Анарето, який, попри своє злочинне життя, зберіг глибоку любов до паралізованого батька й віру в милосердя Бога, визнаючи справедливість покарання. Пригадайте, як він каже:

і пригадайте, як він каявся завдяки своєму батькові.

Чи суперечить це нашому уявленню про мораль? Санчопансівському — так, але донкіхотівському — ні. Німецький філософ Ніцше[119], який жив не так давно, наробив чималого галасу у світі, написавши про те, що перебуває поза добром і злом. Але існує й щось таке, що перебуває не поза добром і злом, а всередині добра й зла, в їхньому спільному корінні. Чи знаємо ми, бідолашні смертні, який вигляд мають добро і зло, побачені з неба? Мабуть, вам здається неймовірним, що смерть у вірі залагоджує гріхи всього життя, прожитого у злі? А чи не думаєте ви, що цей останній акт віри та каяття може означати, що у ваше зовнішнє життя, яке підійшло до свого кінця, нарешті прориваються почуття доброти й любові, які нуртували у вашому внутрішньому житті, придавлені важким тягарем злочинів? І чи не всі ми, абсолютно всі, маємо такі почуття, бо без них не може бути людини? Атож, бідолашні люди, повірмо, що всі ми добрі.

Але в такому разі, ми ніколи не зможемо бути в чомусь упевнені! — вигукнете ви. — З такими доктринами неможливий ніякий суспільний порядок! Але хто вам сказав, боягузливі душі, що людина повинна підкоряти свою долю встановленню суспільного порядку на землі та необхідності уникати тієї видимої шкоди, яку ми називаємо злочинами та правопорушеннями? О, бідолашні люди, ви завжди бачитимете в Богові страхопуда або жандарма, а не Отця, який завжди прощає Своїх дітей, адже вони справді Його діти, народжені з Його лона, і як діти Божі вони завжди добрі у своїй глибині, навіть якщо самі вони цього не знають і в це не вірять. Тож для мене Роке Ґінарт та його товариші є ліпшими, аніж вони самі про себе думали. Добрий Роке визнавав непривабливість своєї професії, але відчував себе прив’язаним до неї як до своєї фатальної долі. Такою була його зірка. І він міг разом із ґаучо Мартіном Ф’єрро промовити такі слова:

І, повертаючись до нашої історії, нам варто згадати, щó писав дон Франсіско Мануель де Мело[120] у своєму трактаті «Історія рухів та збройної боротьби за незалежність Каталонії в часи Філіпа IV», опублікованому через якихось сорок років по тому, як побачила світ історія нашого кабальєро. Розповідаючи про каталонців, «здебільшого людей надзвичайно твердої вдачі, дуже вразливих до будь-якої кривди, а тому схильних до помсти», він додає: «Їхня земля з її суворим ландшафтом настроює їхній мстивий дух на жахливі вчинки з найменшої нагоди; чоловік невдоволений або скривджений покидає своє село й іде жити в лісі, де йому доводиться ходити важкими гірськими стежками, які постійно то круто спускаються вниз, то стрімко підіймаються вгору; не маючи інших причин, аніж власне нахабство, одні там переслідують інших; і ті, й ті змагаються між собою в умінні ображати ближнього та обкладати його брутальною лайкою. Вони стверджують, що працюють протягом того часу, який вони проводять у такий спосіб, тобто творити безлад — для них робота. У них не буває такого випадку, коли хтось вважав би себе скривдженим, і йому відразу ж не прийшли б на допомогу його родичі та друзі». І потім він розповідає про знамениті розбійницькі ватаги Нароса й Кадельса, що «були не менш відомі й завдавали не меншої шкоди своїй батьківщині, аніж міланські ґвельфи та ґібеліни[121], флорентійські Пафо та Медічі[122], наварські Бомонтеси і Арґамонтеси[123] і Ґамбоїни і Оньясіни[124] у стародавній Біскаї.

До банди Нароса належав і Роке Ґінарт, тож він послав гінця в Барселону до одного зі своїх друзів, повідомляючи його, «що зараз при ньому преславний Дон Кіхот з Ламанчі, той самий мандрований рицар, про якого стільки балачок, і запевнив його, що це найутішніша і найрозумніша людина в світі і що через чотири дні, він, Роке, пристановить його в повному обладунку, верхи на Росинанті, на міське набережжя, а вкупі з ним і його джуру Санчо, верхи на ослі. Хай він цюю вістку передасть і своїм приятелям Ньяррам, аби ті повеселилися. Він, Роке, хотів би позбавити цієї втіхи Кадаллів, своїх ворогів, але се неможливо, бо Дон Кіхотові химороди і премудрощі, а зарівно й дотепування його джури Санчо Панси не можуть не потішати цілий світ». Бідолашний Дон Кіхот, його вже хотіли монополізувати для однієї банди, щоб він розважав лише їх! На таке спроможні лише каталонці, навіть якщо вони розбійники!

Розділи LXI, LXII і LXIII

Через три дні «ледь утоптаними путівцями, манівцями, сакмами Роке, Дон Кіхот і Санчо вкупі з шістьма чухраями дісталися Барселони». На набережну вони виїхали вночі перед Головосіком, і тут Роке попрощався з ними, давши Санчо десять талярів, які він пообіцяв йому раніше.

І ось ми бачимо Дон Кіхота в місті, і то не в будь-якому, а в Барселоні, великій і квітучій столиці графства, «виталищі гречності, притулку для чужесторонців, приюті для збідованих, вітчизні сміливців, помстительці скривджених, любому схроні для щирої дружби, місті, такому затишному й мальовничому, як ні одне на світі», як описує його історик далі, в розділі LXXII. Там, коли почало розвиднятися, він спрямував свій погляд на море, яке здалося йому широким і безкраїм, побачив галери й відчув атмосферу свята. А потім приїхала міська ватага друзів Роке, вершники оточили Дон Кіхота і під передзвін брязкалець та удари бубнів повели його до міста. Під час цієї подорожі хлопчаки підклали Росинантові під хвоста терня, і знавісніла від болю шкапа скинула Дон Кіхота на землю.

От ти й зробився, сеньйоре мій Дон Кіхоте, посміховиськом для всього міста й іграшкою в руках вуличних хлопчаків. Навіщо ти покинув поля і свої вільні дороги, єдиний терен, придатний для твого героїзму? Там, у Барселоні, його вивели на балкон, що нависав над однією з головних вулиць міста, «напоказ усім людям і вуличникам, які торопіли на нього, як на мавпу»; там його вивезли прогулятися вулицями, але він їхав не на Росинанті, а на «добренному мулі-тихоході, окритому багатим чапраком. На спину Дон Кіхотові непомітно начепили пергамен» із написом, що це Дон Кіхот із Ламанчі, й тому, на превелику радість кабальєро, його впізнавали всі хлопчаки, які раніше ніколи його не бачили.

Бідолашний Дон Кіхот, якого вели по місту, наче зраненого Христа, з написом Ессе homo[125] на спині! Ти вже перетворився на міську дивовижу. І не бракувало людей на вулиці, які називали тебе божевільним і докоряли тобі за твоє божевілля. А потім у домі дона Антоніо Морено, в якому він був гостем, влаштували вечірку й примусили його танцювати, аж поки він мусив сісти посеред зали на підлогу, до краю виснажений і змучений такими стомливими танцями.

Цей день був для Дон Кіхота найсумнішим з усіх тих нещасливих днів, які довелося йому пережити після зустрічі з дуками. Спочатку його водили вулицями, перетворивши на мавпу для хлопчаків, а потім примусили танцювати. До нього ставилися як до іграшки, до дзиґи, до ящірки. Саме тепер, саме тепер, мій сеньйоре, треба нам пильніше придивитися до тебе; саме тепер твої прихильники повинні випробувати свою віру в тебе. «Який танцюрист! Який танцюрист!» — має звичай кричати іспанська юрба, коли хоче когось висміяти й принизити. Тому й примусили тебе, мій сеньйоре Дон Кіхоте, танцювати в Барселоні до цілковитого виснаження.

Бути мішенню пустої цікавості натовпу; чути, як, проминаючи тебе, вони кажуть одне одному впівголоса: «Ось цей! Ось цей!»; витримувати погляди йолопів, які дивляться на тебе лише тому, що десь читали або чули про тебе, розуміючи, що ці люди нічого не знають про твої діяння, як не знали про подвиги Дон Кіхота, а ще менше знали про його героїчний дух, ті хлоп’яки, які дражнили його на вулицях Барселони і для яких він був лише людиною з натовпу, — ви знаєте, що це таке? Ви розумієте, щó для вас означає, коли повсюди знають лише ваше ім’я, не маючи найменшого уявлення про ваші діяння? Цілком може статися, що мої коментарі на тему життя мого сеньйора Дон Кіхота спричинять у нашій Іспанії, як уже спричинили кілька інших моїх праць, багато галасу та дискусій; так може бути, але запевняю вас, що найбільше обурюватимуться й галасуватимуть ті, хто їх не читав і не читатиме. До того ж надто жалюгідною здається мені людина, яка віддає перевагу імені без діянь перед діяннями без імені; вона воліє залишити свій образ, викарбуваний на міді, аніж чисте золото свого духу, на якому, проте, були б стерті образ і легенда.

Там, у працьовитому місті Барселона, Дон Кіхот також мав нагоду ознайомитися з деякими досягненнями людської майстерності. Там він бачив і чув зачаровану голову; там він відвідав друкарню. «Сталося так, що, йдучи якоюсь вулицею, Дон Кіхот звів очі й побачив над дверима напис буйними літерами: “Тут друкуються книжки”; це врадувало його непомалу, оскільки друкарні він ще зроду не бачив, і йому хотілося узнати, як там усе влаштовано». Така цікавість здається цілком природною для людини, яка шукала в книжках бальзаму від надто сильного кохання і яку саме книжки спонукали вирушити на пошуки ризикованого щастя на дорогах слави. Уявіть собі п’ятдесятирічного ідальґо, який у глухому закутні провінції Ламанча рятувався від самотності читанням, для якого більше, аніж для будь-кого іншого, книжки були вірними друзями, і ви зрозумієте, в якому стані духу він увійшов до друкарні. Він поводився там дуже коректно й виявив певне знання тосканського діалекту італійської мови, продекламувавши кілька рядків з Аріосто[126], і навіть висловив там кілька іронічних зауважень на адресу перекладачів та перекладів.

Цей та інші з так званих літературних фрагментів нашої історії мають звичай найчастіше цитувати ті люди, які називають себе сервантистами, але насправді він навряд чи вартий цього. У них ідеться про дрібні деталі та подробиці літературної професії, які для більшості читачів не становлять найменшого інтересу. Не випадає сумніватися в тому, що ми, письменники, з великою увагою ставимося до виготовлення своїх творів і докладаємо багато зусиль, аби як годиться відшліфувати їхню мову та стиль, але тим, хто їх читає, до цього немає діла. Хоча, звичайно, письменник тче свої абзаци, а потім їх розплітає, розчісує, чистить, підстригає і спресовує, щоб підкоротити їх, а потім зшити докупи й у такий спосіб виготовити якнайліпший одяг для своєї думки, насамперед дбаючи про зручність та вигоду тих людей, які це читатимуть. Мушу зізнатися, що я сам, пишучи те, що ви читаєте на цих сторінках, не раз відшліфовував та полірував свій дискурс, насамперед докладаючи всіх зусиль, аби застосовувати слова та вислови не лише суто літературної писемної мови, а й мови нашого щоденного спілкування, шукаючи ті слова, з яких струменить життя і які переходять з уст на уста та які, свіжі й наповнені змістом, залітають у вуха добрих жителів Кастілії та Леону. Треба зробити гнучкішою і багатшою жорстку й надмірно строгу кастільську мову, радять нам наші люди, що оселилися за морями. Безперечно, що треба надати їй більше свободи і збагатити її, але це стосується хирлявої та погано зліпленої мови газет і кав’ярень. І для цього не треба вирушати кудись за кордон і запозичувати слова та звороти з інших мов; досить буде заглибитися в заплутані лабіринти того ж таки кастільського романсу. Кожен повинен годуватися із власних запасів.

Інші заперечують нам, що ні, насамперед, мовляв, потрібно підстригти й підкоротити нашу мову, зробивши її точною й однозначною. Вони кажуть, що наша мова засмічена гірськими бур’янами та чагарями, які подекуди душать її і дряпають нас своїм колючим гіллям; і вони хочуть, аби ми зробили її схожою на дерево в доглянутому саду, на акуратно підстрижений самшитовий живопліт. У такому разі, додають вони, наша мова стане набагато досконаліша з погляду ясності та логіки. Але хіба ми збираємося писати нею «Роздуми про метод»[127] абощо? До чортів таку логіку й таку ясність! Такі підрізання та підстригання годяться хіба що для мов, призначених утілювати логіку раціональної раціональності, але наша мова, хіба вона не повинна насамперед і передусім бути досконалим інструментом пристрасті та оболонкою для войовничих донкіхотівських мрій?

І варто також замислитися, про що саме йдеться, коли нам говорять про ясність мови, бо є люди, які мріють про те, щоб їм подавали ідеї, вже розжовані, обслинені і скачані в кульку, яку легко проковтнути, а ще ліпше — щоб їх примусили проковтнути їх.

Розділ LXIV

І там-таки, у Барселоні, закінчилися рицарські пригоди нашого Дон Кіхота; там він був переможений рицарем Місяця-Білозора. Той рицар виїхав йому назустріч, розпочав із ним суперечку щодо краси відповідних дам, збив його з коня і зажадав, аби переможений Дон Кіхот виконав умови їхнього поєдинку. І великий Дон Кіхот, несхитний Кабальєро Віри, героїчний божевілець, потовчений і приголомшений, «глухим, ніби з підземелля, голосом відказав: “Дульсінея Тобоська щонайгожіша невіста на світі, а я найпобіденніший рицар на землі, але моя безрадність не може спростувати сієї правди. Коли твоїм копієм, рицарю, і відбери в мене життя, бо честь мою уже відібрано”».

Зверніть увагу на те, що, коли непереможний Кабальєро Віри зазнав поразки, кохання в ньому перемогло. Ці високі слова переможеного Дон Кіхота були благородним криком переможного Кохання. Він віддався Дульсінеї, не претендуючи на те, щоби за це вона віддалася йому, а тому його поразка ніяк не могла заплямувати красу його дами. Він її створив в акті чистої віри, він створив її у вогні своєї пристрасті; але, будучи створена, вона стала сама собою, і від неї одержував своє життя він. Я створю її зі своєї віри, всупереч усім створю свою істину, та після того, як моя істина буде створена, вона матиме власне життя і власну цінність, яка переживе мене, і я житиму завдяки їй.

О мій Дон Кіхоте, і як же близько ти підійшов до свого вічного спасіння, бо ти вже вилікувався від своєї самовпевненості й уже не говориш про міць своєї правиці, а визнаєш свою слабкість! Певне, тебе очистило світло твоєї близької смерті! Твій голос тепер звучить ніби з могили; ніби з могили світу, який глузує з героїв і водить їх вулицями, наліпивши свої пергамени їм на спину! Переможений, скривджений, сумний і зажурений, і, знаючи про свою слабкість, ти все ще називаєш Дульсінею Тобоську найгарнішою жінкою світу. О великодушний кабальєро! Ти не такий, як ті шукачі Слави, котрі, побачивши, що вона зневажила їх, ображають її, принижують, називають її пустою і навіть згубною; ти не належиш до тих, хто звинувачує Славу у своїх власних слабкостях і в тому, що ти не зміг здобути її; ти, переможений і зневажений, волієш померти, але не відмовитися від тієї, котра вивела тебе на дорогу твого героїзму.

І ти поводишся так тому, що ти зберіг віру в неї, у свою Дульсінею; твої почуття підказують тобі, що, хоч і здається, ніби вона покинула тебе, ніби дозволила, щоб тебе було переможено, вона зробила це тільки для того, щоби потім стиснути тебе у своїх трепетних обіймах із палкою любов’ю і пригорнути до своїх гарячих грудей, аж поки закалатають в одному ритмі її серце і твоє серце, а твої уста зіллються з її устами, і вона вдихатиме твій подих, а ти її, й ваші уста навіки застигнуть у нескінченному поцілунку вічної слави й вічного кохання. Вона дозволила, щоби тебе було переможено, щоби ти зрозумів, що не потузі своєї правиці, а любові, яку ти плекав до неї, ти завдячуєш своє життя вічне. Ти кохав її, непереможний Кабальєро Віри, любов’ю незвичайною і великою, любов’ю, яка живилася тією байдужістю та неприйняттям, на яке вона наражалася. Навіть коли ти побачив її перетвореною на бридку селючку, це не зламало твою мужність і не наповнило тебе пихатим відчуттям своєї переваги. І коли ти зазнав поразки у двобої, непереможний кабальєро, твоїм криком тріумфу було проголосити незрівнянну красу Дульсінеї.

І коли ми, твої прихильники, зазнаємо поразки, коли світ розбиває і розчавлює нам серце і ми втрачаємо всі надії, наділи нас мужністю, кабальєро, щоб ми могли прокричати з самого дна нашої нікчемної буденності: о життя, обернися до нас усією своєю повнотою! А що, як я помру, звернувшись до життя з таким проханням? Нехай і так, моя смерть надасть йому ще більшої величі. А що, як мене переможуть, коли я битимуся за свою істину? Це не має значення! Це не має значення, бо вона житиме і, живучи, покаже, що вона залежить не від мене, а лише від самої себе.

Бо йдеться не про мене, невпевненого в собі й безпорадного; ідеться не про того мене, який вийшов із землі й у землю одного дня повернеться, ідеться не про того мене, якому доводиться боротись і перемагати; ідеться не про того мене, а йдеться про мою істину, про мене вічного, мого заступника і мій зразок, який існує з незапам’ятних давен та існуватиме до кінця часів; це моя ідея, це те уявлення, яке має про мене Бог, Свідомість Усесвіту. І ця моя ідея, це божественне уявлення про мене, ця моя Дульсінея, стає ще грандіознішою і прекраснішою, коли я буду переможений і помру. Уся проблема в цьому: або ти заплямуєш свою ідею і зітреш її, і зробиш так, що Бог про тебе забуде; або ти принесеш у жертву себе задля неї і зробиш так, що вона випливе на поверхню і завжди житиме у вічній і нескінченній Свідомості Усесвіту. Або Бог, або забуття.

Якщо для того, щоб не згорів твій ґніт, ти погасиш світло; якщо заради того, щоб зберегти своє життя, ти розтринькаєш свою ідею, Бог більше ніколи не згадає про тебе, утопивши тебе у своєму забутті, нескінченно глибокому, як і Його прощення. І немає іншого пекла, аніж це: коли Бог про нас забуває і ми повертаємося в ту несвідомість, із якої вийшли. «Спогадай мене, Господи», — скажімо разом із тим розбійником, який помер на хресті, поруч з Ісусом (Луки, XXIII, 42). Спогадай мене, Господи, і нехай моє життя буде оживленням божественного уявлення про мене, і якщо я втрачу його, якщо поховаю його у своєму тілі, якщо дозволю йому померти у своєму ницому та земному «я», тоді горе мені, Господи, бо якщо Ти навіть мене простиш, Ти забудеш про мене! Якщо я прагнутиму до Тебе, я житиму в Тобі; якщо ж я відійду від Тебе, то опинюся в тому, що Тобі не належить, провалюся в те єдине, що перебуває поза Тобою, — в ніщо.

І переможець Дон Кіхота, рицар Місяця-Білозора, якого також пробудила від сільської сплячки любов до Дульсінеї, не вбиває кабальєро, а лише вигукує: «Хай живе і пишає у всій своїй славі ліпота сеньйори Дульсінеї з Тобоса!» — і задовольняється тим, що просить переможеного повернутися у своє село…, цим вимагаючи від нього, не більше й не менше, щоби він повернувся додому й помер там пристойною смертю! Самсон Карраско, бакаляр із Саламанки, а рицар Місяця-Білозора був не хто інший, як він, також виїхав у світ у пошуках слави і для того, щоби слава поєднала його ім’я з ім’ям Дон Кіхота. А може, й для того, щоби стати гідним погляду тієї андалуски Касільди, в яку він закохався, зустрівши її на вуличках золотого міста[128] Ласарільйо з Тормеса[129]?

А Санчо, вірний Санчо, «сумний і невеселий, не знав, що сказати і на яку ступити; йому верзлося, що все це сон і суцільне чаромуття. Перед його очима пан його визнав себе побитим і зарікся цілий рік братися до зброї. Йому здавалося, що слава про великі Дон Кіхотові чини меркне і що його власні надії, ожилі після недавніх Дон Кіхотових обітниць, розвіялись, як дим».

Зупинімося й поміркуймо про цей кінець славних рицарських мандрів Дон Кіхота, про те, як він був переможений у Барселоні й переможений своїм односельцем Самсоном Карраско. І тут, сеньйоре мій Дон Кіхоте, я буду змушений зізнатися тобі в одному своєму не дуже гарному вчинку.

Кілька років тому в одній із семінарій, яка здобула в нашій Іспанії авторитет і славу, я кинув проти тебе, великодушний ідальґо, такий бойовий клич: «Смерть Дон Кіхотові!»[130]. Той клич розійшовся відлунням по всій Барселоні, де ти був переможений і де мені переклали його каталанською мовою; отже, той клич розійшовся широким відлунням, і люди повторювали його за мною хором і гучно аплодували мені. Я хотів твоєї смерті для того, щоб у тобі воскрес Алонсо Добрий, закоханий в Альдонсу, так ніби його закоханість десь виявила себе більше, аніж у твоїх божевільних подвигах. І сьогодні я признаюся тобі, мій сеньйоре, що той мій клич, який так сподобався усім у Барселоні, де ти був переможений і де мені переклали його каталанською мовою, мені навіяв твій переможець Самсон Карраско, бакаляр із Саламанки. Бо якщо в тій Барселоні, яка стала маяком і ніби центром нового індустріального життя Іспанії, якщо в цьому місті найгостріше засуджують дух донкіхотизму, то немає сумніву, що ці почуття розбуджує дух бакалярства, дух лукавства і заздрощів. Атож, ти був переможений у Барселоні, але переміг тебе ламанчець, бакаляр із Саламанки. Атож, саме в Барселоні був найбільше принижений твій дух, але до цього приниження спричинився дух саламанкського бакалярства. Щоправда, тільки в Барселоні зміг перемогти тебе бакаляр Самсон Карраско.

І варто замислитися над словами, які промовив дон Антоніо Морено[131]: «Ох пане! — гукнув дон Антоніо. — Хай дарує вам Господь за те, що ви чините таку шкоду цілому світу, намагаючись урозумити найутішнішого шаленця на земному крузі! Невже ви, пане, не бачите, що пожиток од Дон Кіхотового здорового глузду ніщо супроти тієї утіхи, яку справляють його чудасії?» І в такому дусі він і далі викладав свої міркування. Дуже прикра манера мислити, коли хтось не хоче, щоб людина одужала тільки тому, що її божевілля розвеселяє того когось і той хтось втішається її чудасіями! І важко сказати, хто нас більше вражає ницістю своєї душі — Самсон Карраско чи дон Антоніо Морено.

Дон Кіхота люблять тому, що з нього можна посміятися і повтішатися з його чудасій, і тому що люди сміялися з нього колись, сьогодні вони мусять плакати, а тому, що втішалися з його чудасій, своїм сьогоднішнім життям вони аж ніяк не втішаються.

Я побажав тобі смерті, мій сеньйоре Дон Кіхоте. Пробач мені за це; пробач мені, бо я це зробив зі здорових і добрих, хоч і помилкових, намірів і з любові до тебе; але здрібнілі душі, позаяк їхня здрібнілість спотворює їм міркування, зрозуміли мене навпаки, і, бажаючи тобі прислужитися, я, мабуть, завдав тобі шкоди. Яка то прикрість, що багато людей неспроможні зрозуміти нас правильно, і то не тільки тому, що в них проблеми з головою, а й тому, що і з серцем у них щось негаразд. Отже, прости мене, мій Дон Кіхоте, прости за ту шкоду, якої я міг завдати тобі, бажаючи тобі добра. Ти переконав мене в тому, як небезпечно проповідувати здоровий глузд у середовищі персонажів із такими дубовими душами; ти навчив мене, яке зло може постати, коли говорити про це з людьми, схильними до найгрубшого матеріалізму, хоч вони й намагаються заховати його під маскою християнського спіритуалізму.

Передай мені своє божевілля, Дон Кіхоте, передай його повністю і цілком. А потім нехай називають мене пихатим, чи як їм хочеться. Я не шукаю ні користі, ні вигоди, як вони. Нехай вони запитують одне одного: «Чого він хоче? Чого шукає?» — і, снуючи власні здогади, не зустрічаються на моїх дорогах. Вони шукають вигоди в цьому скороминущому житті і дрімають у своїй рутинній вірі в інше життя. Що ж до мене, Дон Кіхоте, дозволь мені боротися із самим собою, дозволь мені страждати! Нехай вони бережуть при собі свої прагнення та мрії провінційного депутата: а ти дай мені свого Цурпаляка, і хай навіть він не відірве мене від землі, я мріятиму, сидячи верхи на ньому, про небесний вітер і небесний вічний вогонь. Душе моєї душі, серце мого життя, невситима спрага вічності й нескінченності! О мій розуме: а втім, я не хочу бути розумним. Я не хочу жити за правилами того жалюгідного здорового глузду, який допомагає людям здобувати собі хліб щоденний; наділи мене своїм божевіллям, Дон Кіхоте!

Нехай живе Дон Кіхот! Нехай живе Дон Кіхот, переможений і жорстоко скривджений! Нехай живе Дон Кіхот мертвий! Нехай живе Дон Кіхот! Обдаруй нас своїм божевіллям і дозволь мені відітхнути, прихилившись до тебе! Якби ти знав, як я страждаю, мій Дон Кіхоте, тут, між твоїми співвітчизниками, усе божевілля яких ти забрав собі, залишивши їм лише нахабне самовдоволення, яке згубило тебе… Якби ти знав, як вони зневажають через свою дурну й безглузду схильність до тверезої поведінки та тверезого мислення будь-яке бродіння духу та будь-які інтимні почуття! Якби ти знав, з якою ослячою поважністю вони сміються з усього, що здається їм божевіллям, і як їх тішить усе, що вони вважають маячнею! О мій Дон Кіхоте, якою пихою, якою дурною пихою є мовчазна пиха тих ідіотів, які вважають парадоксальним усе те, що не позначене якоюсь етикеткою в їхньому мозку, і прагненням до хворобливої оригінальності — будь-який політ духу! Для них не існує гарячих сліз, пролитих у мовчанці, у таємничій мовчанці, бо для цих дикунів усе давно вирішено; вони не знають, щó таке тривога душі, бо вважають, що від народження їх обдаровано абсолютною істиною; для них існують лише догми, формули та рецепти. Усі вони наділені душами бакалярів. І хоч вони ненавидять Барселону, а проте приїздять до Барселони й там тебе перемагають.

«Шість день пролежав Дон Кіхот у постелі, ослаблий, сумний, задумливий і похмурий, перебираючи в думці перебіг своєї поразки поєдинкової», і не допомогли йому навіть утішання та поради вірного Санчо, якому здавалося, що найбільше втратив він, попри те, що невдачі зазнав його пан. І через кілька днів вони вирушили назад до свого села. «Дон Кіхот без озброї, в подорожньому строї, а Санчо пішки, бо Сірого обв’юковано бойовою справою». З цього було видно, що Дон Кіхот переможений; можна тільки поспівчувати рицарям, які змушені везти своє бойове спорядження, нав’ючивши його на осла.

Дорогою вони перестріли лакея Тосілоса, що розповів, як дуки звеліли його відшмагати, і про те, що донья Родріґес повернулася в Кастілію, а її дочка мусила піти в монастир. Так закінчилася одна з тих пригод Дон Кіхота, які він вважав найуспішнішими.

Розділ LXVII

Ось так верстали вони дорогу, аж прибули до того місця, де вони зустрілися «з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію». І впізнавши те місце, Дон Кіхот сказав: «І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти Пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овочем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби — затінок, рожі — благоухання, розлеглі луки — барвисті коверці, прозоре й чисте повітря — свій легіт, місяць і зорі — ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні — втіху, сльози — одраду, Аполлон — вірші, а кохання — помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих».

Боже мій, як же правильно кажуть, що всяк по-своєму з глузду зсовується, і як добре знала свого дядька небога Дон Кіхота, коли тоді, як парох і цирульник робили огляд книгозбірні Дон Кіхота й вирішили не кидати у вогонь книжечок з віршами, наприклад «Діани» Хорхе де Монтемайора, промовила: «Ох, добродію, краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком; ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна».

Схоже, коли Дон Кіхот повертався з Барселони, то він уже був готовий вилікуватися від свого героїчного божевілля й підготуватися до пристойної смерті, але, побачивши луг, на якому нещодавно зустрічався з тими пастухами та пастушками, знову почав мріяти про вічну славу не лише в нинішніх, а й у прийдешніх віках. Бо саме в цьому була суть його божевілля, головна пружина його діяльності, саме в цьому була та причина, як ми змогли переконатися, повернувшись до самого початку його історії, що спонукала його стати мандрівним рицарем. Прагнення до слави формує внутрішній дух донкіхотизму, його сутність і резон його буття, і якщо не вдається задовольнити його, перемагаючи велетнів і виправляючи кривди, то його задовольняють, співаючи під місяцем і пасучи овець. Суть у тому, щоби прославити своє ім’я на віки, залишитися в людській пам’яті. Суть у тому, щоби не померти! Щоби не померти! Не померти! Ось де найглибший корінь, корінь усіх коренів донкіхотівського божевілля. Не померти! Не померти! Прагнення жити; прагнення до життя вічного — ось що привело тебе до безсмертя, мій сеньйоре Дон Кіхоте; мрією твого життя була мрія не померти.

Мріючи не померти, ти був готовий змінити свою професію мандрівного рицаря на професію тужливого пастуха. Так і твоя Іспанія, мій Дон Кіхоте, змушена повернутися у своє село, переможена й розгромлена, думає тепер стати країною пасторальною і розбалакує про внутрішню колонізацію, про осушування боліт, про зрошування земель, про будівництво ферм.

А під цим прагненням не померти чи не ховалося, мій бідолашний Алонсо, твоє високе кохання? «А от прибрати імена пастушкам, — сказав ти, — у яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім’я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя». Атож, вона завжди була Дульсінеєю, була Славою, а під нею завжди ховалася Альдонса Лоренсо, за якою ти зітхав дванадцять років. А як би ти зітхав за нею тепер! Як би кликав її! Як би вирізав удень і вночі її ім’я на корі дерев, а іноді й на своєму серці! І якби все це дійшло до її відома, й вона про все довідалася, і прийшла до тебе, відчарована?

Стати пастухом! Саме це, мій Дон Кіхоте, відбулося з твоїм народом, коли він повернувся з Америки, розгромлений у битвах із народом, який дав світові Робінзона. Тепер він говорить про те, що треба доглядати й обробляти свою садибу, копати колодязі та рити канали для зрошування своїх засушливих земель; тепер він говорить про політику регулювання водних стоків. Чи не почуває він каяття за свою жорстокість, із якою він намагався загарбати землі Фландрії, Італії та Америки?

Прочитайте чудову героїчну поему «Батьківщина», яку написав Жункейро, поет нашого братнього народу, народу португальців. Прочитайте цю гірку сатиру, й дочитайте її до кінця, коли з’являється під рясою ченця-кармеліта привид конетабля Нуналвареса[132], переможця Алжубаротти, який після цього став християнином. Послухайте, що він каже, послухайте, як він говорить про біль, який очищає і спокутує:

і дочитайте до того місця, де він підносить старий меч Алжубаротти, забарвлений братською кров’ю, і проказує:

а потім кидає меч у безодню ночі й вигукує:

А потім на сцену виходить «божевільний» — змучений і зранений португальський народ, наш брат, і тужить за тими часами, коли він був селянином.

Усе відбувалося цілком інакше з Дон Кіхотом і Санчо. Наш кабальєро прагнув до пастушого життя, щоби знайти в ньому вічну славу. А бідолашний португальський народ шукав у ньому забуття, він бажав спокутувати в ньому свої провини і через тугу прийти до спасіння.

О Туго страхітлива, я вклоняюся тобі,

О Туго, донько Божа і Вселенська мати!

Але якщо заглянути в глибину, то чи не прагнуть вони до одного й того самого? Чи не того самого шукав Дон Кіхот, коли виїхав у світ, аби боронити скривджених, і коли будував плани присвятити себе життю пастушому? Чи не прагне наш народ тепер, розбалакуючи про свої болота, канали та політику зрошування засушливих земель, до того самого, до чого він прагнув, коли творив свої жахливі злочини в Америці?

Бідолашний португальський божевільний, doido, після того як зізнається у своїх провинах і кається за свою славу:

— просить хреста, просить болю й помирає на хресті, на якому кров’ю зроблено іронічний напис — «Португалія — цариця Сходу», помирає, благословляючи сльози, які ллються з його очей, бо це

благословляючи кров, яка струменить із його ран, бо це

Чи цього просить і прагне наш божевільний, наш іспанський народ? Ні, не зовсім цього, якщо говорити точно. Не можна стверджувати, що Історія не оспівує його діянь, що голос Слави нехтує його ім’я і що сяйво Слави обминає його…, ні, тут ідеться дещо про інше.

Він має намір відійти в пастуше життя, зазнавши поразки у своєму житті мандрівного рицаря, для того, щоб прославитися у вічності, не лише у віках теперішніх, а й у віках прийдешніх. Він тільки звертає на інший шлях, але йде за тією самою зіркою, що його веде.

Чи повинен народ відмовитися від будь-яких донкіхотівських дій і замкнутися у своєму рідному загоні, щоби там очиститися від своїх стародавніх провин, доглядаючи свою худобу або обробляючи свою землю й підводячи погляд лише до неба? Чи повинен він усамітнитися отак для того, щоби там, у високостях, здобути собі любов Бога? Чи повинен він повернутися до свого колишнього мирного життя, яким він жив до того, як подався у свої авантюрні походи? А чи справді ми жили коли-небудь таким життям? Чи мали ми мир?

Ідеал народного життя не може полягати лише в тому, щоби жити у спокої та безтурботності, і цього не досить також для щастя. Від прагнення до болю ще менше користі. Народ не може за ідеал обрати собі ідеал аскетизму, який руйнує життя.

Мріяти про небо? Ні, про Царство Боже! І щогодини, день за днем із тисячі ротів нашого народу вилітає молитва до Нашого Отця, який перебуває на небі: «Нехай прийде царство Твоє!» Сáме Царство Боже має спуститися на землю, а не земля піднятися до Царства Божого, бо це царство має бути царством живих, а не царством мертвих. І це царство, про прихід якого ми щодня молимося, ми самі повинні створити, а не лише молитися, щоби воно прийшло. І створити його в боротьбі.

Атож, це боротьба за Правду і Любов! І в такій боротьбі весь народ повинен бути Дон Кіхотом, або пастухом Кіхотісом, якщо сказати інакше.

Атож, нехай твій спис, мов блискавка, вражає, осяйний!

Але нехай навіть ми замкнемося у своєму рідному загоні, але для того, щоби здобувати славу, пасучи своїх овець і співаючи. Це також різновид героїчних дій; це нове починання. Ми вимахуємо пастушим ціпком, який рухає те саме серце, що керувало нашою рукою тоді, коли в ній був затиснутий меч. Це та пастуша діяльність, або діяльність управління, яка «полягає не в тому, — так сказав брат Луїс де Леон[133] у трактаті “Імена Христа” (книга І, розділ IV), — щоб укладати закони й віддавати накази, — а втихомирювати й годувати тих, ким правлять». Утихомирювати й годувати чим? Любов’ю та істиною.

Умирущим народом називали твій народ, мій Дон Кіхоте, але люди, які п’яніють від скороминущого тріумфу, забувають, що фортуна робить більше обертів, аніж земля; і те саме, через що ми не дуже придатні для того типу цивілізації, який панує у світі сьогодні, робить нас більш придатними для цивілізації завтрашньої. Світ робить багато обертів, але фортуна — більше.

Хай там як, а ми повинні прагнути до вічності й слави не тільки в нинішні, а й у прийдешні віки; не може вижити як народ той народ, чиї пастухи, чия совість, не мають уявлення про свою історичну місію, про ідеал, який вони хотіли б реалізувати на землі. Ці пастухи повинні прагнути до слави, пасучи свою отару та співаючи, і, здобувши славу, виконати своє призначення. Хіба вічна й нескінченна Совість не має вічної ідеї про народ, мій Дон Кіхоте? Хіба не існує небесна Іспанія, і земна Іспанія є лише її копією та віддзеркаленням у вбогі часи існування людства? Хіба не існує душа Іспанії, так само безсмертна, як і душа кожного з її дітей?

Перетнувши океан на тендітних каравелах, наші предки відкрили Новий світ, який спав під тоді невідомими нам зірками. А чи не існує новий світ духу, який Бог дозволить нам відкрити, коли ми наважимося, як герої Камоенса, вийти в «моря, по яких ми ніколи раніше не плавали», на духовних каравелах, виготовлених із дерева, яке росте в лісах нашої країни?

У моїй країні басків розповідають, що діди моїх дідів, хоробрі рибалки моєї Біскайської затоки, колись гналися за китом до самого Ньюфаундленда ще за кілька століть до того, як Колумб постукав у двері францисканського монастиря Рабіда[134], який потім надавав йому всіляку підтримку в організації його експедицій. Про це гордо сказано на гербі біскайського міста Лекейсіо: Reges debellavit, horrenda cete subiecit, térra marique potens, Lequeitio[135]. Отож, як розповідають, полюючи на грізних китів, китобої мого народу добиралися до тоді невідомих берегів далекої Америки. І розповідають навіть більше, бо існує легенда, що був один басконський моряк, якого звали Андіалоца, тобто Великий Соромливець, який перший розповів Колумбові про Новий світ, бо, певно, сам був надто сором’язливим, аби відкрити його. Він боявся слави. Чи не варто вбачати в цьому пророчу істину? Бо якщо добрий Андіалоца, мій співвітчизник, утратить свою природжену сором’язливість, то чи не маємо ми всі підстави чекати, що скоро з’явиться Колумб, який відкриє Новий Дух Іспанії?

Чи існує іспанська філософія? Атож, існує, це філософія Дон Кіхота. І було б добре, якби наш Кабальєро Віри, Кабальєро нашої Віри, поставив свого списа в кóзла, а Росинанта відвів до стайні, повісив свого меча і, перетворившись на пастуха Кіхотіса, узяв твердою рукою пастуший ціпок, узяв зі собою сопілку й у затінку розлогих дубів, обвішаних щедрими жолудями, поки його вівці спочиватимуть із замислено опущеними головами, проспівав, натхнений образом Дульсінеї, своє бачення світу й життя, щоби здобути собі, співаючи, вічну відомість і славу. І то було б не просто його бачення світу, а бачення того, як можна його поліпшити. І він не просто здобув би славу, а вказав би її нам як напрямок і мету життя.

Той Нуналварес, про якого пише поет[136], так сказав нам про славу:

Але не надто довіряйте таким критичним голосам, бо слава таки літає, літає десь поза світом, а ще вище літає пісня любові й істини.

Можливо, під ударами відлуння цієї пісні попáдають переможеними велетні, які прикидалися вітряками, і полагідніють каторжники, і Роке Ґінарт розпустить своїх розбійників, і заніміють каноніки та поважні священнослужителі, і стражники визнають, що мідниці для гоління в руках мандрівного рицаря чудодійно перетворюються на шоломи, і майстри Педро перестануть морочити людям голови своїми вертепними виставами, і надра печери Монтесіноса відкриють нам свої таємниці, і будуть залагоджені всі кривди, і повсюди буде поновлено справедливість, і повернуть собі дівочість усі повії, і для нас настане Царство Боже, і повернеться той золотий вік, про який Дон Кіхот так довго розбалакував перед козопасами.

Треба, поки ти пасеш вівці, вражати зло «осяйним, наче блискавка, списом» або, точніше кажучи, вражати світ списом осяйної істини, під музику пасторальної сопілки, осяйним списом святого слова, спроможним творити чудеса. Треба позичити в Аполлона віршів, а в любові — концептів. І насамперед концептів любові.

Чи існує іспанська філософія, мій Дон Кіхоте? Атож, вона існує, це твоя філософія, філософія Дульсінеї, філософія невмирання, філософія віри, філософія творення істини. І такої філософії не можна ні навчитися на кафедрах, ані прийти до неї шляхом індуктивної чи дедуктивної логіки, ані знайти її в силогізмах чи лабораторіях, така філософія добувається лише з серця.

Ти думав, мій Дон Кіхоте, про те, щоби стати пастухом Кіхотісом і щоб любов навчила тебе мислити. Усі концепти життя, усі вічні концепти витікають із любові. Альдонса, мій пастуше Кіхотісе, Альдонса завжди є джерелом мудрості. Крізь неї, крізь свою Альдонсу, крізь свою жінку, ти дивишся на Всесвіт.

Чи не бачиш ти в цьому народі, який наближається до Бога, з кожним днем усе ліпше ідеал жінки, жінки в її найвищому виявленні, Святої Діви — Матері Божої? Чи не бачиш ти, як твій народ усе більше поклоняється цьому культові, майже забуваючи про культ Сина? Чи ти не бачиш, як він підносить його все вище й вище, ставлячи його майже поруч із культом самого Отця, роблячи його Йому рівним, увівши його до Трійці, можна сказати, перетворивши її на Четвірність, і хіба вони не ототожнили її вже з Духом, як ото Сина ототожнили зі Словом? І хіба її не проголосили Співспасителькою? Про що тут ідеться?

Концепція Бога, яку передала нам традиція, була вже не антропоморфною, а андрогінною; тобто ми уявляємо собі Бога не як людину — homo, — а як людину чоловічої статі — vir[137]. Бог був і є в наших умах чоловіком. Він судить та осуджує людей як чоловік, а не як людська особа, що перебуває поза статтю. Він судить їх як Батько, як Отець. І для того, щоб урівноважити Його суд, бракує Матері, Матері, яка завжди прощає, Матері, що розкриває обійми синові, коли він утікає від піднятої руки або від суворо насуплених брів розгніваного Батька, Матері, на чиєму лоні ми шукаємо втіхи в неясному спогаді про лагідне тепло несвідомості, яке гріло нас у ньому на світанку нашого буття перед нашою появою на світ, і про те солодке молоко, смак якого ми відчуваємо у своїх невинних снах, Матері, яка не знає іншого правосуддя, крім прощення, і не знає іншого закону, крім любові. Материнські сльози змивають скрижалі Десятьох заповідей. Наше вбоге й недосконале уявлення про Бога-чоловіка, про Бога з довгою бородою і грізним голосом, про Бога, який установлює закони й проголошує вироки, про Бога-хазяїна дому, про Pater familias[138] у римському стилі, треба було пом’якшити й доповнити, а що ми, за своєю природою, неспроможні уявити собі Бога інакше, як живу особу, наділену якимись людськими рисами, скажімо, конкретно чоловічими, а тим більше ніколи не зможемо уявити її собі з характеристиками нейтральними або й гермафродитними, то ми звертаємося й до образу Бога жіночої статі й поруч із Богом-Отцем ставимо Богиню-Матір, яка завжди прощає, бо, оскільки вона завжди дивиться на своїх дітей зі сліпою любов’ю, її погляд проникає на саме дно провини й бачить на тому дні єдине правосуддя — правосуддя прощення; тому саме в ній ми завжди шукаємо розраду та втіху, в Найніжнішій Матері, в Матері Божій, у Матері — Святій Діві. Вона Мати-Діва, найчистіша Мати, мати, яка є матір’ю в абсолютному розумінні, й, маючи все те, що робить жінку жінкою, залишається чистою від будь-якого людського бруду, тож вона дихає лише божественним подихом і промениться лише божественним сяйвом.

Це Мати-Діва, це Мати Божа. Це Мати Божа, це бідолашна зболена Людність. Бо хоч Людність і складається з чоловіків та жінок, вона — жінка, вона — мати. Матір’ю можна вважати кожне суспільство, кожен народ. Великі маси людей наділені жіночими характеристиками. Зберіть докупи багатьох чоловіків, і ви переконаєтеся: їх об’єднує те, що в них є жіночого, той факт, що всі вони мають матерів. Бідолашна згорьована Людність — це Мати Божа, бо саме в ній, у її лоні, знаходить свій вираз, утілюється вічна й нескінченна Свідомість Усесвіту. І Людність є чистою, чистісінькою, чистою від будь-якої плями, хоч ми й народжуємося заплямленими, кожне з нас, і чоловіки, й жінки. Нехай тебе спасе Бог, Людносте! Ти сповнена благодаті!

Придивися пильно, мій пастуше Кіхотісе, скільки є спільного між Людністю та Альдонсою, скромною дівчиною з Тобосо: зверни увагу на те, як любов наділяє нас концептами. І придивися, чи під музику твоєї пастушої сопілки не зможе виникнути іспанська філософія любові, хоч би скільки каркали, щоб заглушити її мелодійні тони, круки та граки, які гніздяться на вході до печери Монтесіноса.

Якби Дон Кіхот повернувся у світ, він став би пастором Кіхотісом, а не мандрівним рицарем із мечем у руках; він став би пастирем душ, тримаючи в руці, замість пастушого ціпка, перо або звертаючись із палкими словами до всіх козопасів. І хто може бути певний, що він не воскрес!..

Якби Дон Кіхот повернувся у світ, він став би пастухом, пастирем, або він стане ним, коли повернеться; пастирем народів. І він шукатиме свої концепти в любові й для того, щоб вони жили і здобували тріумф, він застосує всю свою мужність, яку був виявив, коли нападав на вітряки й визволяв каторжників. І нам дуже бракує його мужності, бо ми поводимося боягузливо, коли думаємо про те, що нас так пригнічує; і ми поводимося боягузливо, коли перед нами постають вічні проблеми; і ми поводимося боягузливо, коли колупаємося у своєму серці; і ми поводимося боягузливо, коли намагаємося розворушити внутрішні тривоги вічних сутностей. Це боягузтво відбирає в багатьох розум, присипляє в них сум’яття духу, наповнює їх духовними лінощами; щось подібне ми переживаємо, коли граємо партію в шахи.

«Я не хочу вивчати патологію, — сказав мені один такий боягуз, — і не хочу навіть знати, де в мене розташована печінка, ні навіщо вона потрібна, бо якщо я почну цим цікавитися, то мені почне здаватися, що я хворий на ту хворобу, про яку щойно прочитав. Існує лікар, чий професійний обов’язок — мене лікувати, і якому я за це плачу гроші; я перекладаю свою відповідальність на нього, і якщо він мене вб’є, то це буде його проблема; принаймні я помру без страху й тривоги. І те саме я скажу про священика. Я не хочу думати ані про своє походження, ні про свою долю, ні про те, звідки та куди я йду, існує чи не існує Бог і який Він є, існує чи не існує загробне життя і яким воно є; усе це може тільки заморочити мені голову й забрати в мене час та енергію, які мені потрібні для того, щоб заробляти на хліб для своїх дітей. Існує священик, а що такою є його професія, то нехай він з’ясовує всі ці питання, править для мене месу та відпускає мені гріхи, коли на своєму смертному ложі я висповідаюся йому в них. І якщо він обманюється й мене обманює, то він робить це на свій страх і ризик. Він відповідає за себе: а щодо мене, то в моїй вірі я не бачу обману».

Як нам тебе бракує, пастуше-пастире Кіхотісе, як нам потрібно, щоб ти завдавав своїми концептами, продиктованими любов’ю, осяйних ударів списом великодушності по цій набридливій брехні, щоб визволяв бідолашних каторжників, не думаючи про те, що вони потім поб’ють тебе камінням, а поб’ють вони тебе неодмінно, якщо ти розіб’єш ланцюги боягузтва, якими вони сковані. Можеш не сумніватися, вони тебе каменують.

Вони поб’ють тебе камінням. Духовні каторжники побивають камінням того, хто розбиває ланцюги, якими вони скуті. І саме тому, що їм потрібен той, кого вони потім каменують, саме тому ти повинен визволити їх. Першим застосуванням свободи є побиття того, хто тобі її дарував.

Найбездоганніше благодіяння — це те, яке ти робиш тому, хто не визнає його благодіянням. Найбільша послуга, яку ти можеш зробити своєму ближньому, — це не догодити його бажанням і не задовольнити його потреби, а пробудити в нього перші й створити для нього другі. Визволи його тільки після того, як він поб’є тебе камінням за те, що ти його визволив, і руки в нього стануть вільними, він захоче свободи.

Вони каменують тебе за те, що відчують себе пропащими. І скажуть: свобода? А що мені робити з цією свободою? Один каторжник, мій друг, для якого я зробив багато, щоби підпиляти його духовні ланцюги й заронити тривогу та сумнів у його душу, сказав мені одного дня: «Послухай-но, дай мені спокій і не чіпляйся до мене; мені живеться добре. Навіщо мені терзання й тривоги? Якби я не боявся пекла, то став би злочинцем». А я йому заперечив: «Ні, ти завжди будеш таким, яким ти є тепер, і не робитимеш нічого такого, чого ти тепер не робиш, бо, якби ти став злочинцем у майбутньому, це означало б, що ти є ним тепер». А він на це відповів: «Мені потрібен якийсь резон, аби бути добрим; я потребую об’єктивних підвалин, на яких я міг би побудувати свою поведінку. Я хотів би знати, чому погане те, чого моя совість не сприймає». А я так відказав на його слова: «Воно погане тому, що його відкидає твоя совість, у якій живе Бог». А він мені на це: «Я не хотів би опинитися посеред океану, потопаючи й не маючи поблизу дошки, за яку міг би вхопитися». А я йому тоді: «Тобі потрібна дошка? Я сам собі дошка. Мені вона не потрібна, бо я плаваю в океані, про який ти говориш і який є Богом. Людина плаває в Богові, не потребуючи жодної дошки, і єдине, чого мені хотілося б, — це відібрати в тебе дошку, залишити тебе самого, допомогти тобі зберегти подих і щоб ти відчув, що плаваєш. Об’єктивні підвалини, кажеш ти? А що це таке? Ти хочеш чогось об’єктивнішого, аніж ти сам? Людей треба кидати в океан і забирати від них будь-яку дошку, щоби вони навчилися бути людьми, навчилися плавати. Ти так мало довіряєш Богові, що, перебуваючи в Ньому, у Богові, в якому ми живемо, рухаємось та існуємо (Дії XVII, 28), ти потребуєш дошку, за яку ти міг би вхопитися? Він тебе підтримає, без дошки. А якщо ти потонеш у Ньому, яка біда? Весь біль, усі тривоги та сумніви, яких ти так боятимешся перед тим, як піти на дно, — це живі й вічні води, які заберуть у тебе повітря суто зовнішнього спокою, в якому ти помираєш година за годиною; дозволь собі захлинутися, дозволь собі йти на дно і втрачати тяму, і просякнути водою, як губка, й незабаром ти знову виринеш на поверхню води, де ти побачиш себе, обмацаєш і відчуєш себе в лоні Океану». — «Атож, мертвим», — сказав мені він. «Ні, воскреслим і живішим, ніж будь-коли», — заперечив я. І мій бідолашний друг-каторжник утік від мене, сповнений страху. А потім він став кидати в мене камінням, і, відчувши, як воно торохтить по шоломі Мамбріна, яким я прикрив собі голову, я сказав собі у серці своєму: «Дякую тобі, Господи, Ти зробив так, що мої слова не відскочили від душі мого друга, наче від голої скелі, а проникли в неї!»

Якби ти тільки почув, мій пастуше-пастирю Кіхоті-се, щó ці каторжники духу говорять про свою віру та свої вірування!.. Якби ти тільки почув, мій пастирю, що говорять про це твої пастухи!.. Один зі знайомих мені таких пастухів вважав той свист, що ним він кликав своїх овець, доктриною, якої він їх навчав, і хоч вона заперечувала вічне спасіння, стверджував — ти тільки собі уяви! — що вона була найчистішою, найбільш іспанською! Для нього єресь була не менш, як зрадою батьківщини. І знаю я також одного собаку-пастуха, одного з творців нашої вітчизняної слави й охоронця наших традицій, для якого релігія — не більш, як літературний жанр або одна з гуманітарних наук чи одне з мистецтв. Ти нам потрібен, мій пастуше-пастирю Кіхотісе, щоби спростувати помилки цих жалюгідних «мислителів», аби ти очистив музикою своєї сопілки та своїм співом наші духовні надбання від цього брудного слизу й наділив нас твердістю свого духу, щоб ми знайшли в собі мужність опуститися в печеру Монтесіноса й навтішатися там видіннями, які перед нами постануть.

Зрозуміло, що єзуїти, ті, що заковують каторжників у ланцюги, пильно стежать за тобою, мій Дон Кіхоте, і з войовничими криками кидають у вогонь книгу твоєї історії, що вони вже не раз робили, як розповідає нам один чоловік, що спромігся розбити ланцюги ордену: колишній єзуїт, автор книги «Один із тих, кого вимели з Товариства Ісуса»[139].

Тож прийди, пастирю Кіхотісе, паси нас і через музику своєї сопілки передай нам ту науку, якої навчило тебе кохання!

Розділ LXVIII

Але незабаром, по тому як Дон Кіхот розповів Санчо про свій задум почати жити життям пастушим, набігло стадо, в якому було понад шістсот свиней, і пройшло по них потоптом. Кабальєро вирішив, що це йому кара за гріхи, але ця прикра подія не засмутила його настільки, щоби завадити йому скласти й заспівати мадригальчик, у якому, зокрема, були такі слова:

Чудове твердження, в якому проголошується найінтимніша суть донкіхотівського духу! І зверніть увагу на те, що, коли Дон Кіхот захотів виразити у словах найприхованіший, найглибший, найщиріший зміст свого славного божевілля, він зробив це у віршах, і вже після того, як був переможений, і після того, як по ньому пробігло потоптом стадо свиней. Немає сумніву в тому, що вірш — природна мова найглибших виявів духу; у віршах Сан Хуан де ла Крус[140] і Свята Тереза передавали свої найінтимніші почуття. Отак і Дон Кіхот заговорив віршами, коли проник у найглибші глибини свого божевілля і зрозумів, що життя його вбивало, а смерть знову повертала його до життя, що його прагнення були спрямовані на те, щоби прийти до життя нескінченного й вічного, до життя у смерті, до життя, якому ніколи не буде кінця.

Атож, мій Дон Кіхоте, смерть принесла тобі життя, й життя нескінченне. А життя земне нас убиває. Про це вже сказала твоя сестра, Тереза Ісусова, коли співала[141]:

Розділ LXIX

Поки Дон Кіхот співав свого мадригальчика, а Санчо спав без задніх ніг, настав новий день, і коли він став хилитися до вечора, їм довелося пережити ще одну, вже останню глузливу витівку дуків. А сталося так, що їх оточили близько десятьох верхівців і четверо або п’ятеро піших і, брутально покрикуючи на них, повели до зáмку дуків. І там вони побачили катафалк, а на ньому мертве тіло Альтісідори, для воскресіння якої, за наказом Радаманта[142], Санчо дали двадцять чотири щиглі в лоба, дванадцять разів ущипнули його й шість разів укололи шпилькою в руки та поперек. Попри те, що Санчо вчинив опір, шість дуеній таки вчинили над ним екзекуцію, й Альтісідора воскресла. А Дон Кіхот, побачивши, якою потугою небо обдарувало Санчо Пансу, упав навколішки перед своїм джурою і попросив його, поки його потуга в повній силі, відміряти собі кілька різок з тих, що обіцяні для відчарування Дульсінеї.

І не випадає сумніватися в тому, попри незграбні глузування дуків, що тіло Санчо справді наділене спроможністю для відчарування та воскресіння панянок. Тілом Санчо годуються дуки, їхні лакеї та їхні панянки; не що інше, як тіло Санчо в кінцевому підсумку дозволяє Дульсінеї та до неї подібним приводити своїх фаворитів до храму вічної слави. Санчо карає себе тяжкою працею для того, щоби надати іншим, які вільні від неї, можливість закохуватися в Дульсіней; самопокарання Санчо дозволяє героєві й тóму, хто його оспівує, досягти слави, святому — стати святим, а могутньому — могутнім.

Тут історик повідомляє нам незаперечну істину, кажучи, що «сміюни, на його думку, були такі самі шаленці, як і обсміювані, адже завзяття, з яким дуцтво строїло над двома простаками смішки, свідчило, що й воно несповна…» Навряд чи можна сумніватися в тому, що ні Дон Кіхота, ні Санчо не можна вважати йолопами, але дуки, безперечно, були дýрні несосвітенні, і, як усі справжні йолопи, вони були також підступні й підлі. Бо й справді добрих йолопів не існує: йолоп, а надто коли він любитель глузувати, годується гіркою стравою заздрості. У глибині душі дуки не могли простити Дон Кіхотові тієї слави, яку він здобув, і потай сподівалися поєднати своє ім’я з безсмертним ім’ям кабальєро. Але мудрий історик правильно покарав їх, не ставши називати їхніх імен, і їм не вдалося досягти своєї мети. Вони так і залишилися тільки «дуками», причому дуками безмозкими і зловмисними.

Незабаром після воскресіння Альтісідора, ця нахабна дівчина, прийшла в кімнату, що її дуки надали в розпорядження Дон Кіхота та Санчо, й під час розмови, яку вони з нею мали, Дон Кіхот сказав незабутні слова про те, що «другого мене на світі нема» — речення-близнюк його іншого відомого твердження: «Я знаю, хто я такий!»

Немає іншого Я у світі! Це слова, яких ніколи не слід забувати, а надто тоді, коли комусь захочеться зіпсувати тобі настрій, і він почне бубніти безглузду проповідь про те, що ти лише один дрібний атом у Всесвіті і що без тебе світила рухатимуться так само, як рухалися й тоді, коли ти жив, і що Добро прийде у світ без твоєї участі і що було б невиправданою гординею уявляти собі, що вся його грандіозна будова обертається задля твого добра. Немає іншого Я у світі! Кожен із нас — єдиний і незамінний.

Немає іншого Я у світі! Кожен із нас — абсолют. Якщо існує Бог, який створив і береже світ, то Він створив і береже його для мене. Не існує іншого Я! Існують більші й менші, кращі й гірші, але не існує іншого мене. Я — щось абсолютно нове. У мені підсумувала себе вічність минула, і з мене проривається вічність майбутня. Не існує іншого Я! Це єдине надійне підґрунтя любові між людьми, бо не існує також Ти іншого, ніж Ти, і не існує Він, інший, аніж Він.

Розмова тривала, й у ній легковажна Альтісідора показала, що хоч сама вона глузувала, проте байдужість Дон Кіхота її дратувала. Бо неможливо, щоби дівчина прикидалася закоханою і не сподівалася на те, щоб у неї закохалися по-справжньому. Оскільки ж їй не пощастило цього досягти, то її роздратування було таким великим, що вона назвала Дон Кіхота доном «розгромленим та потовченим» і призналася йому, що історія з її воскресінням була тільки жартом.

Ця деталь свідчить про те, наскільки правдивою є історія, яку я пояснюю й коментую, бо той факт, що зневажена дівчина стала сприймати серйозно те, що починалося як жартівлива витівка, належить до тих речей, які неможливо вигадати. І я думаю, якби Дон Кіхот похитнувся, поступився й піддався на її упадання, вона віддалася б йому тілом і душею: бодай тільки для того, щоби потім хвалитися, що кохалася з божевільним, чия слава гриміла в усьому світі. Усе лихо тієї панянки було від неробства, як заявив у розмові з дуками той-таки Дон Кіхот. У цьому не варто сумніватися, хоч ми й не знаємо, з якого різновиду неробства виникло її лихо.

Розділ LXXI

Пан та його зброєносець покинули оселю дуків і вирушили в дорогу до свого села. І поки вони їхали, Дон Кіхот пообіцяв Санчо, що заплатить йому за шмагання. «На сю пропозицію Санчо вирячив очі й вуха розвісив і згодився в душі відшмагати себе гарненько», бо любов до дітей і дружини зробила його зацікавленим, як він сам признався. Санчо оцінив свої послуги у вісімсот двадцять п’ять реалів, і Дон Кіхот вигукнув: «О Санчо благословенний! О Санчо любий! Хіба після цього ми з Дульсінеєю не дякуватимем тобі, поки нашого віку?» І коли настала ніч, Санчо «сплів з вуздечки Росинанта й обротьки Сірого гнучкого й замашного нагая», відійшов у гущавину дерев, де «оголився до пояса і, схопивши малахая, почав бичуватися, а Дон Кіхот заходився лічити удари». Шмагонувши себе шість чи вісім разів, Санчо попросив набавити плату, і пан її подвоїв, «але плутько перестав шмагати себе по плечах і нумо шмагать по деревах, зойкаючи час од часу так, аж здавалося, ніби з кожним зойком душа вилітає з його тіла».

Подумай, Санчо, і ти зрозумієш: те, що відбулося між тобою і твоїм паном, коли він рахував удари нагаєм, яких ти собі завдавав, було досконалим символом того, що відбувається у твоєму житті. Я вже тобі сказав, що з твого самобичування, з твоєї тяжкої праці ми всі живемо, зокрема й ті, котрі філософують на цю тему або складають про неї вірші. Є час, коли тебе примушують, аби ти шмагав себе й перебував у рабській залежності, але настане день, коли ти зробиш те, що зробив зі своїм хазяїном і природним паном Дон Кіхотом, і відмовишся підкорятися тому, хто захоче, щоб ти себе шмагав, і ти придавиш коліном йому груди й вигукнеш: «Я сам собі пан!» І тоді він змінить тактику й запропонує тобі плату за те, що ти погодишся себе відшмагати, і це буде новим обманом, бо від тебе він візьме ті гроші, які потім тобі віддасть. І ти, бідолашний Санчо, з любові до своїх дітей і дружини, погодишся і почнеш шмагати себе. Але чи зможеш ти шмагати себе охоче й по-справжньому, якщо ти не переконаний у дієвості твого самобичування? Ти шмагонеш шість чи вісім разів по своєму тілу і ті три тисячі двісті дев’яносто два рази, які залишаються, по деревах, і більша частина твоєї праці буде марною. Більша частина людської праці пропадає марно, і тут нема чого дивуватися, бо який сенс докладати великих старань бідоласі, що шліфує дорогоцінне каміння для того, щоби заробити собі на хліб, але не переконаний у тому, що його праця приносить якусь користь суспільству? З яким настроєм виготовлятиме іграшки для дітей багатіїв той, хто, виготовляючи їх, заробляє на хліб своїм дітям, які не мають чим гратися?

Отож більша частина людських трудів — це труди Сізіфові, і народ не усвідомлює, що вони — лише привід для того, щоби давати йому поденну плату, і то не як щось йому належне та з таким виглядом, ніби роблять йому особливу ласку, дозволяючи заробити ці гроші. Тобто Санчо одержує свою платню як щось таке, що йому не належить, проте йому зробили ласку й дозволили себе відшмагати, і саме для того, щоби підтримувати й обґрунтовувати брехню про право можновладців на власність і на захоплення земель, і було вигадане це самобичування, хоч би яким безглуздим воно видавалося. Тому й шмагає себе Санчо з тим самим відчуттям обов’язку, з яким розбирають бруківку на вулицях ті нещасні, яким у зимові місяці нема до чого докласти руки, тож муніципалітети доручають їм розбирати бруківку на вулицях, аби потім вони могли знову її покласти й у такий спосіб заробити ту жалюгідну милостиню, яку їм дають.

Полотно Пенелопи й діжка Данаїд — праця куди тяжча, аніж твоє самобичування, Санчо; суть у тому, що тобі не так легко заробити собі на хліб, і ти повинен дякувати тим, котрі призначають тобі шмагання, і визнавати, що вони чесно платять тобі за твої труди, і не ставити ногу в їхні засіки зі збіжжям, як ти поставив коліно на груди своєму панові. Тож ти робиш дуже правильно, коли шмагаєш дерева, а не себе самого, бо все одно вони заплатять тобі так само, адже вони платять не за те, що ти себе шмагаєш, а за те, що ти не бунтуєш. Ти робиш правильно, але зробиш іще ліпше, якщо коли-небудь обернеш свій обман проти своїх панів і шмагатимеш по них, а не по деревах, й ударами свого нагая повиганяєш їх із їхніх хлібних засіків, аби вони орали землю та засіювали її разом із тобою, розділивши з тобою твої корисні труди.

Розділи LXXII і LXXIII

Їдучи далі, вони зустрілися в заїзді з доном Альваро Тарфе; через два дні Санчо відміряв собі повну порцію нагаїв, а незабаром вони побачили на обрії і своє село. Вони в’їхали в нього й подалися до своїх домівок. І коли Дон Кіхот повідомив парохові та бакалярові про свій намір стати пастухом і запросив їх обох приєднатися до нього, то Карраско засвідчив, що божевілля Дон Кіхота заразило і його, і здолало до такої міри, що він сказав: «Я, як усім відомо, славетний віршник». Чи ці його слова не доводять, що бакаляр був заражений тим самим божевіллям, що й ідальґо? Чи не змагала його між позолоченими каменями Саламанки мрія про безсмертя?

Коли клюшниця почула про намір свого пана податися в пастухи, вона прийшла і стала відраджувати його: «Послухайте, пане, моєї ради… сидіть собі домонтарем, хазяйнуйте, частіше сповідайтесь, спомагайте убогих, і хай буде гріх на моїй душі, якщо все не влаштується на краще».

Ця добра клюшниця розмовляє мало, та коли все ж таки розтуляє рота, то викладає всі свої думки в небагатьох словах. І як добре, як розумно вона говорить! Вона порадила своєму панові те саме, що порадив би нам кожен, хто запевняє, що зичить нам добра.

Нам зичить добра!.. Нам зичить добра!.. О, який страх мені вселяє кожен, хто зичить мені добра! Щоразу, коли я чую, як той або той друг мені каже: «Я зичу тобі добра», або: «Не забувай, усі ми зичимо тобі добра!» — мене змагає страх й опановує дрож. Ті, хто зичить мені добра… А хто зичить мені добра? Ті, котрі зичать мені такого добра, яке вони уявлять собі добром. О, любов до ближнього, жахлива любов, яка спонукає нас шукати в тому, кого ми любимо, того, на кого ми хочемо перетворити його! А хто любить мене таким, який я є? Лише Ти, Ти один, Боже, бо Своєю любов’ю Ти мене створюєш, бо самé моє існування — це витвір Твоєї вічної любові.

«Сидіть собі домонтарем…» А чому це я маю сидіти у себе вдома? Якщо кожен сидітиме в себе вдома, то де він зустрінеться з Богом, який перебуває в тому домі, що належить усім?

«Хазяйнуйте…» А де моє хазяйство? Моє хазяйство — це моя слава.

«Частіше сповідайтесь…» Моє життя і мої діяння — ось моя постійна сповідь. Можна тільки пожаліти людину, яка може висповідатися лише в певному місці та в певний час. Хіба сповідь того виду, про яку говорить клюшниця Дон Кіхота, не привчає нас бути стриманими й водночас повсюди пхати свого носа?

«Спомагайте убогих…» Атож, треба допомагати вбогим, але справжнім убогим, тим, які вбогі духом, і давати їм не те, чого вони просять, а те, що їм необхідне.

Дорогий читачу, хоч я тебе не знаю, але люблю тебе так сильно, що якби я міг обняти тебе, то розкрив би тобі груди, зробив рану у твоєму серці й налив би туди оцту та насипав солі, щоб ти ніколи не знав спокою і жив у стані постійної тривоги та нескінченних мрій. І якщо мені не вдалося розтривожити тебе моїм Дон Кіхотом, то, повір мені, так сталося лише через моє невміння, і тому, що мертвий папір, на якому я пишу, неспроможний ані кричати, ані верещати, ані зітхати, ані плакати, ані заговорити такою мовою, яку однаково б розуміли і я, і ти.

А тепер подивімся, як помиратиме Дон Кіхот.

Розділ LXXIV

Ми наближаємося до кінця, о мій читачу! Ми наближаємося до розв’язки цієї сумної історії; до завершення життя Дон Кіхота, тобто до його смерті, й у світлі його смерті ми ще раз подивимося на його життя. Й у цьому зв’язку ми замінимо стародавню максиму, що стверджує: «Яким було життя, такою буде й смерть» — sicut vita finis ita, — на аналогічну з протилежним значенням: «Якою є смерть, таким було й життя». Добра і славна смерть схвалює і звеличує все життя, хоч би яким воно було поганим і безславним, а погана смерть споганює життя, що здавалося значно кращим. У смерті розкривається таємниця життя, її потаємне дно. Тож і в смерті Дон Кіхота відкрилася таємниця його донкіхотівського життя.

Шість днів він пролежав у гарячці, лікар визнав його безнадійним і залишив самого, після чого він проспав понад шість годин безпробудним сном. «Проте, як збіг той час, він усе-таки прокинувся й голосно покликнув: “Хвала Богу всемогутньому, що явив мені таку щедру благостиню! Воістину незмірне милосердя Його, і людські гріхи нездольні ні вщербити його, ні вичерпати”». Скільки милосердної побожності було в цих словах! Небога запитала його, про яке милосердя він говорить, і він їй відповів: «Про те, небого, милосердя, що його, попри мої гріхи, явив до мене Господь. Ум мій просвітлішав, він уже очистився від кромішньої тьми невігластва, якою окривало його оте кляте читання запоєм гидомирних рицарських романів. Нині я бачу всю їхню плюгавість і облудність, і єдине, за чим я шкодую, що очунявся запізно і що не маю часу одробити зло і взятися читати інші книжки, які є світочем для душі. Чую, небого, що час мені урвався, і мені хотілося б умерти так, аби люди побачили, що я не занапастив свого життя, і аби до мене не пристала слава причинного, — хай я і жив таким, а проте смертю своєю я хочу довести протилежне».

Бідолашний Дон Кіхот! Переступаючи через свій смертний поріг, у світлі смерті він зізнається й проголошує, що його життя було тільки сном божевілля. Життя — сон! Таким був останній висновок, остання істина, до якої в годину своєї смерті дійшов Дон Кіхот, і тут він зустрівся зі своїм братом Сехисмундо.

Але тут-таки він нарікає, що не має змоги прочитати інші книжки, які були б світлом для його душі. Книжки? Але ж, шляхетний ідальґо, хіба ти вже не розчарувався в них? Саме книжки перетворили тебе на мандрівного рицаря, книжки навіяли тобі бажання стати пастухом. А що, якби ті інші книжки, які були б світлом для твоєї душі, налаштували б тебе на інші рицарські пригоди? Тут буде цікаво знову нагадати читачам про Іньїґо де Лойолу, про те, як він лежав у Памплоні, поранений, і просив, аби йому принесли кілька рицарських романів, щоби за їхньою допомогою вбити час і щоби вони допомогли йому краще зрозуміти земне життя нашого Господа Ісуса Христа та його святих апостолів, і вони справді вселили йому бажання стати мандрівним рицарем Бога.

Дон Кіхот попросив покликати своїх добрих друзів: пароха, бакаляра Самсона Карраско і майстра Ніколаса, цирульника, — і забажав висповідатися та скласти заповіт. І коли ці троє увійшли, сказав: «Повіншуйте мене, панство-добродійство, я вже не Дон Кіхот з Ламанчі, а Алонсо Кіхано, за вдачу свою, прозваний Добрим». Кілька днів тому, коли він розмовляв із доном Альваро де Тарфе, і той назвав його добрим, він йому відповів: «Я не знаю, чи ж я таки добрий, але можу сказати, що я не кепський», — можливо, пригадавши такі слова з Євангелії: «Навіщо ти називаєш мене добрим? Ніхто не може бути добрим, крім Бога», — і ось тепер, на своєму смертному ложі й освітлений сяйвом смерті, він каже, що своїми вчинками здобув собі добру славу. Славу! Славу! Ох, як же тобі важко, мій Дон Кіхоте, висмикнути корінь божевілля зі свого життя! Ти здобув собі добру славу! Славу чоловіка доброго! Славу!

Він і далі говорив як чоловік, глибоко побожний, прокляв Амадіса Ґальського[144] і «тьму-тьменну нащадків його», і коли троє приятелів почули ці його слова, «вони подумали, що Дон Кіхот, либонь, схибнувся на чомусь іншому». І так воно й було, його справді опанував останній напад божевілля, напад, який мав не вилікувати його, а привести до смерті. Життя і справді — сон, але скажи нам, безталанний Дон Кіхоте, ти, який прокинувся зі сну свого божевілля, щоб померти, проклинаючи його, хіба смерть також не є сном? А якщо вона таки сон, і сон вічний, без сновидінь і пробуджень, то в чому, мій любий кабальєро, полягає перевага здорового глузду твоєї смерті перед божевіллям твого життя? Якщо смерть — сон, то лише божевілля, і глибоке божевілля лежало в основі твого прагнення до безсмертя.

Але якщо твоє божевілля було лише сном і гординею, то чи не є сном і гординею весь людський героїзм, усі зусилля, які докладаються на благо ближнього, усяка допомога тим, хто її потребує, і всяка війна з гнобителями? Якщо було сном і гординею твоє божевільне прагнення до безсмертя, то в такому разі у світі мають рацію лише бакаляри Карраско, дуки, дони Антоніо Морено, тобто всі ті насмішники, які перетворюють доблесть і доброту на можливість повтішатися і весело згаяти своє дозвілля. Якщо твоє прагнення до життя вічного було тільки сном, то вся правда міститься у двох наступних рядках з «Одіссеї»:

τὸν δὲ θεοὶ μὲν τεῦξαν, ἐπεκλώσαντο δ᾽ ὄλεθρον ἀνθρώποις, ἵνα ᾖσι καὶ ἐσσομένοισιν ἀοιδή[145]

«Все це боги учинили і виткали людям загибель, щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх». І тоді ми справді можемо сказати разом із Сехисмундо, твоїм братом, що «злочин і вина — це зродитися людині»[146]. З нас було б більше користі, якби все й справді було так, якби ми ніколи не бачили світла сонця і якби ніколи не вдихали у свої груди повітря життя.

Щó штовхнуло тебе, мій Дон Кіхоте, до божевільного прагнення слави і до мрій про те, щоби вічно жити в пам’яті людей, як не твоє бажання не помирати, як не твоє прагнення до безсмертя, цей спадок, який дістався нам від наших батьків і який полягає в тому, що «ми маємо потяг до божественного й наділені палким бажанням бути чимось більшим, ніж ми є», якщо ти дозволиш мені скористатися словами отця Алонсо Родріґеса, твого сучасника («Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот», трактат восьмий, розділ XV)? Що як не жах перед перспективою перетворитися на ніщо, перспективою, яка вселяє нам бажання бути всім, бо тільки це може врятувати нас від падіння в жахливу чорноту небуття?

Але тут-таки був Санчо, який перебував на вершині своєї віри, на яку він піднявся після стількох падінь, переляків і спотикань, і Санчо, почувши, що Дон Кіхот так у всьому зневірився, сказав йому: «Як же це так, пане Дон Кіхоте? Оступатися саме тепер, коли вашець почула, що чари над сеньйорою Дульсінеєю розбито? Пошиватися у скитники саме тепер, коли ми вже зібралися пастушити й зажити по-княжому, з піснею на устах? Цитьте, на Бога, схаменіться і облиште ці байки!»[147]

То були слова, наповнені глибоким змістом. «Схаменіться! Схаменіться й облиште ці байки!» Але ж, друже Санчо, твій пан уже не може схаменутися, усе, що він тепер може, — це повернутися в землю, яка все народжує, яка всім нам дарує світло й усіх приймає у свою темряву. Бідолашний Санчо, яким самотнім ти залишаєшся зі своєю вірою, якою нагородив тебе твій пан!

Облиште ці байки! «Байки якраз усе те, що досі було, — заперечив Дон Кіхот, — сі байки справді мені на згубу, але з Божої помоги в смертну минуту я поверну їх собі на руч». Твоя смерть була ще героїчніша, ніж твоє життя, сеньйоре Дон Кіхоте, бо, підходячи до неї, ти зробив найбільше зречення, ти зрікся своєї слави, ти зрікся своїх трудів. Твоя смерть стала для тебе високою жертвою. На самій вершині своєї пристрасті, зацькований глузуваннями, невизнанням, ти зрікся навіть не себе самого, а чогось більшого, аніж ти: ти зрікся своїх трудів. І слава прийняла тебе у свої обійми навічно.

«Парох попросив усіх вийти і, зоставшись з Дон Кіхотом наодинці, соборував його… Після останнього святого мирування панотець вийшов і сказав: “Алонсо дон Кіхано Добрий справді вмирає і справді зараз він цілком здоровий на умислі. Ходімо всі до нього, зараз він складатиме духівницю”». До кімнати увійшли Санчо, клюшниця та небога. «З їхніх очей, і так уже мокрих, ринули сльози, а з грудей безугавно вихоплювалися зойки; справді-бо Дон Кіхот, як уже говорилося, однаково, чи то Алонсо Кіхано Добрий, чи то яко Дон Кіхот з Ламанчі, завше славився лагідною вдачею і привітністю до людей, за що його любили не тільки домівники, а й усі, хто його знав». Він справді був добрий, добрий передусім і насамперед, добрий природною добротою, і ця доброта, яка була підґрунтям для здорового глузду Алонсо Кіхано і для його зразкової смерті, ця ж таки доброта стала підмурком для божевілля Дон Кіхота та для його життя, вищого понад усякі зразки. Твоє безсмертне божевілля, твоє палке бажання не вмирати коренилися у твоїй доброті, мій Дон Кіхоте. Чоловік добрий не хоче розпастися та розвіятись, бо він відчуває, що його добрість — частина Бога, того Бога, який є Богом живих, а не Богом мертвих, бо всі живуть для Нього. Доброта не боїться ні нескінченного, ні вічного; доброта визнає, що лише в людській душі вона вдосконалюється й завершується; доброта знає, що брехнею було б вважати, ніби Добро реалізується в процесі розвитку виду. Суть у тому, щоб бути добрим, хоч би яким був сон твого життя. Про це сказав уже Сехисмундо:

І якщо доброта нас увічнює, то чи можна уявити собі переконливіший вияв здорового глузду, аніж померти?

«Алонсо Кіхано справді вмирає і справді зараз він цілком здоровий на умислі»; він умирає для божевілля життя, прокидається з його сну.

Отже, Дон Кіхот склав свій заповіт, і в ньому він згадав про Санчо Пансу, який цілком на це заслуговував. «І якщо я, несповна, доклав рук до того, щоб він став губернаторювати над островом, то тепер, уже здоровий на розум, я дарував би йому, аби змога, ціле королівство, бо того цілком заслуговують його щирість і відданість». І, звертаючись до Санчо, він хотів похитнути його віру і переконати його в тому, що у світі не існують мандрівні рицарі, на що Санчо, переповнений вірою і цілком божевільний, тоді як його пан помирав при повному розумі, відповів плачучи: «Ох, не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради: живіть многія літа, бо се ж найбільше божевілля людське: ось так з доброго дива померти, коли тебе ніхто не вбивав і в могилу не заганяв, окрім хіба нудіння світом». То ти вважаєш це найбільшим божевіллям, Санчо?

міг би відповісти тобі твій пан словами дона Родріґо Манріке, які переказав нам його син дон Хорхе, відомий своїми безсмертними куплетами.

І сказавши про те, що для Дон Кіхота було б божевіллям померти, Санчо знову заговорив про колишнє, про відчарування Дульсінеї та про рицарські романи.

О героїчний Санчо, і як же мало людей помітили, що ти піднявся на саму вершину божевілля, тоді як твій пан провалився в безодню здорового глузду, і що над його смертним ложем запроменіла твоя віра, твоя віра, Санчо, ти не помер, і не помреш! Дон Кіхот утратив свою віру й помер; ти її набув, і ти живеш; треба було, щоб він помер у зневірі, аби у вірі, яка дарує життя, зміг жити ти.

О Санчо, а яким сумним є твій спогад про Дульсінею, тепер, коли твій пан готується до зустрічі зі смертю! Тепер це вже не Дон Кіхот, а Алонсо Кіхано Добрий, сором’язливий ідальго, який прожив дванадцять років, кохаючи, як світло своїх очей, тих самих очей, які незабаром проковтне земля, Альдонсу Лоренсо, доньку Лоренсо Корочка та Альдонси Ліскової, дівчину з Тобосо. Коли ти нагадав йому, Санчо, на його смертному ложі, про його даму, ти нагадав йому про ту вродливу дівчину, якою він мав змогу помилуватися, потай, лише чотири рази за дванадцять довгих років самоти і сором’язливого страху. Тепер ідальґо побачив її у своїй уяві вже одруженою, оточеною дітьми — щаслива у своєму шлюбі, вона втішалася життям у Тобосо.

І тоді на своєму смертному ложі старого парубка, він, мабуть, подумав, що міг би й він одружитися з нею і з нею спізнати всю солодку радість простого, невибагливого життя. І тоді він помер би без слави, і Дульсінея ніколи не покликала б його з небес божевілля, зате він відчув би на своїх охололих губах гарячі губи Альдонси й помер би в оточенні своїх дітей, у яких би його життя тривало й далі. Як би, певно, тобі хотілося, щоби вона була тут, біля ліжка, на якому ти помираєш, добрий ідальґо, і на якому раніше стільки разів зливалися б в одне ваші два такі різні життя; як би ти хотів мати її тут, поруч, триматися за її руку й одержувати від неї тепло, яке з твоєї руки втікає, і побачити, як у її заплаканих і переляканих очах спалахне сліпуче світло твоєї останньої таємниці, світло вічної темряви, в очах, у які ти розпачливо втупиш свій погляд, перш ніж перед ним постануть видіння вічності! Ти помираєш, не знавши кохання: того єдиного кохання, яке перемагає смерть. І тоді, почувши, як Санчо заговорив про Дульсінею, ти, певно, переглянув у своєму серці всі ті дванадцять довгих років, протягом яких тебе катувала нездоланна сором’язливість. То була твоя остання битва, мій Дон Кіхоте, про яку ніхто з тих, котрі стояли біля твого ліжка, навіть не здогадувався.

Бакаляр прийшов на допомогу Санчо, й, почувши його, Дон Кіхот сказав із передсмертним спокоєм: «Годі, панове, виліткам на старі гнізда не вернутися. Я був причинний, а нині здоровий на умислі, я був Дон Кіхотом з Ламанчі, а тепер я, кажу ще раз, Алонсо Кіхано Добрий. Хай моє каяття і моя щирість повернуть мені вашу колишню шану». Ти одужав, кабальєро, для того, щоби померти: ти знову став Алонсо Кіхано Добрим для того, щоби померти. Подивися, бідолашний Алонсо Кіхано, подивися на свій народ, можливо, він, як і ти, нарешті одужає від свого божевілля й повернеться до рідного села з обох Америк, де він, як і ти, зазнав поразки. Одужає від свого божевілля? А що це може означати? Хто знає?.. Можливо, це означає померти. Можливо, померти, якщо не залишиться Санчо, який замінить тебе, сповнений віри. Бо твоя віра, кабальєро, сьогодні перейшла до Санчо.

Санчо, який не помер, став спадкоємцем твого духу, добрий ідальґо, і ми, твої вірні прихильники, сподіваємося, що Санчо відчує одного дня, як його душа переповнилася донкіхотизмом, що в його душі розквітнуть спогади про його давнє життя зброєносця, і він прийде у твій дім, і знайде твій обладунок, і попросить місцевого коваля, щоби той переробив його на його, Санчо, розмір, і виведе Росинанта зі стайні, й осідлає його, і візьме в руки списа, того самого списа, яким його колишній пан випустив на волю каторжників і повалив на землю Рицаря Свічад, і, не звертаючи уваги на крики Дон Кіхотової племінниці, виїде в поле й повернеться до життя пригод, перетворившись зі зброєносця на мандрівного рицаря. І тоді, мій Дон Кіхоте, тільки тоді твій дух оселиться на землі. Бо Санчо, твій вірний Санчо, твій добрий Санчо, збожеволів тоді, коли ти вилікувався від свого божевілля на твоєму смертному ложі, й саме йому випаде на долю оселити донкіхотизм на землі людей. Коли твій вірний Санчо, шляхетний кабальєро, осідлає твого Росинанта, одягнеться у твій обладунок і стисне в руці твого списа, тоді ти воскреснеш у ньому, і тоді справдиться твоя мрія. Дульсінея обійме вас обох і, пригорнувши до своїх грудей, перетворить вас на одну істоту.

«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися», — сказав кабальєро, готуючись прокинутися зі свого сну.

Так, Дон Кіхотові снилося, що він був мандрівним рицарем, аж поки всі його пригоди

То яким було життя Дон Кіхота?

«Ох, не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради; живіть многія літа!»

«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися».

Тепер дозвольте мені сказати разом із моєю сестрою, Терезою Ісусовою:

«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися». Або, як сказав Іньїґо де Лойола, коли надійшов йому час прокинутися зі сну життя, і він уже готувався випустити останній подих, а його намагалися підбадьорити: «Настав мій час» (Ріваденейра, книга IV, розділ XVI), і помер Іньїґо так само, як через п’ятдесят років по тому помер Дон Кіхот, дуже просто, без жодної комедії, не збираючи людей навколо свого ложа, не перетворюючи свою смерть на спектакль; як помирають справжні святі і справжні герої, майже так само, як помирають тварини: приліг, аби померти.

Алонсо Кіхано продиктував до кінця свій заповіт, яким відписав «усю свою маєтність, рухому й нерухому», своїй племінниці Антонії Кіхано, але поставив їй за умову, щоби, коли вона «захоче в малжонство вступити, взяла в малжонки чоловіка, про якого вона заздалегоди знала б, що він про ті рицарські романи ні слухом, ні духом не чув. Якщо ж виявиться, що він їх читав, а сестріниця моя однаково побажає його пошлюбити і пошлюбить, то я позбавляю її спадку і прошу моїх заповітних виконавців пустити його по своїй уподобі на боговгодні цілі».

І як добре зрозумів Дон Кіхот, що між обов’язками одруженого чоловіка й обов’язками мандрівного рицаря існує велика й абсолютна несумісність! І коли добрий ідальґо це диктував, то чи не подумав він про свою Альдонсу і про те, що якби він дав волю своєму великому коханню, то йому довелося б відмовитися від рицарських пригод, перебуваючи в полоні її обіймів біля свого домашнього вогнища?

Твій заповіт виконується, Дон Кіхоте, і молоді люди твоєї вітчизни відмовляються від будь-яких рицарських подвигів, аби мати змогу втішатися подружнім щастям в оселях твоїх племінниць, якими є майже всі іспанки, і втішатися самими племінницями. У їхніх обіймах згасає будь-який героїзм. Вони бояться, щоб їхніх наречених і чоловіків не підхопило тим самим вітром, яким підхопило їхнього дядька. Це твоя племінниця, Дон Кіхоте, це твоя племінниця сьогодні править і владарює у твоїй Іспанії; це твоя племінниця, а не Санчо. Та сама полохлива, домашня й малодушна Антонія Кіхано, яка боялася, що тобі заманеться стати поетом, «а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна»; та сама, що з таким завзяттям та охотою допомагала парохові та цирульникові палити твої книжки; та сама, яка радила тобі не встрявати в бійки та не блукати світом у пошуках невідомо чого; та сама, котра набралася зухвальства сказати тобі в очі, що всі розповіді про мандрівних рицарів — брехня й вигадки, і це дівоче нахабство примусило тебе вигукнути: «Клянуся Богом, що мене при житті тримає, що якби ти не була рідною моєю племінницею, тобто донькою єдиноматерної сестри моєї, я так би тебе покарав за ці блюзнірські слова, що весь світ жахнувся б!» Це те саме «дівчисько, що й прутами плетільними як слід орудувати ще не навчилось», а вже набралося нахабства базікати про романи про мандрівних рицарів і осуджувати їх; це та сама дівуля, яка маніпулює та грається, мов із Іванами-Покиванами, із синами твоєї Іспанії, яка глузує і знущається з них. Це не Дульсінея з Тобосо, ні; це також не Альдонса Лоренсо, за якою можна зітхати дванадцять років, побачивши її лише чотири рази й так і не наважившись освідчитися їй у своєму коханні; це Антонія Кіхано, яка ще й прутами плетільними як слід орудувати не навчилась, а вже крутить і маніпулює сьогоднішніми чоловіками на твоїй батьківщині.

Це Антонія Кіхано внаслідок убогості свого духу й тому, що вона вважає свого чоловіка недоумкуватим і недолугим, утримує його біля себе й не дозволяє йому податися у світ на пошуки героїчних пригод, у яких він міг би здобути собі вічну славу. Якби ж це була бодай Дульсінея!.. Атож, Дульсінея; хоч це й може здатися дивно. Дульсінея спроможна спонукати чоловіка відмовитися від слави, якби слава означала необхідність відмовитися від неї, Дульсінеї, або, точніше кажучи, Альдонси. Альдонса, у своєму ідеальному варіанті, могла б сказати йому: «Прийди, прийди в мої обійми, і вилий у сльозах свої тривоги мені на груди, прийди до мене; я бачу, бачу ту круту скелю, що здіймається перед усіма чоловіками протягом багатьох століть, бачу ту гостроверху вершину, на яку спрямовані погляди всіх твоїх братів; я чую, як тебе кличуть твої покоління, але прийди до мене і задля мене відмовся від усього цього; у такий спосіб ти станеш більш великим, мій Алонсо, більш великим. Наситись моїми палкими устами й покрий їх у тиші своїми гарячими поцілунками, й відмовся від того, щоб твою славу проголошували холодні уста людей, яких ти ніколи не знатимеш. Чи після своєї смерті ти почуєш те, що про тебе казатимуть? Поховай свою любов у моїх грудях, бо якщо вона велика, то ліпше буде, якщо ти поховаєш її в мені, а не розсиплеш серед людей випадкових і легковажних! Вони не гідні того, щоб захоплюватися тобою, мій Алонсо, вони цього не гідні. Ти будеш для мене одної, і в такий спосіб ти будеш кращим для Всесвіту і для Бога. Тобі здаватиметься, що ти занапастив свою могутність і свій героїзм, але ти на це не зважай; хіба ти не відчуваєш потужного потоку життя, який непомітно для всіх розливається героїчною і мовчазною любов’ю, переливаючись понад усіма людьми, й досягає межі найдальших зірок? Невже ти не відчуваєш таємничої енергії, яка випромінюється на весь народ і на його майбутні покоління, аж поки одна щаслива пара накриє всі віки своєю тріумфальною і мовчазною любов’ю? Чи знаєш ти, як треба зберігати священний вогонь життя й водночас розпалювати його все яскравіше і яскравіше в культі усамітненому й беззвучному? Любов лише любов’ю, і нічим іншим, здійснює героїчну працю. Прийди до мене й відмовся від будь-якої діяльності в моїх обіймах, і тоді цей твій відпочинок і твоє затемнення в них стануть джерелом і світлом для тих, котрі ніколи не знатимуть твого імені. Коли навіть відлуння твого імені розвіється в повітрі, жар від твоєї любові ще зігріватиме руїни небесних сфер. Прийди й віддайся мені, Алонсо, і хоч ти й не виїдеш на дороги, щоб захищати скривджених, твоя велич не загине, бо в моєму лоні нічого не гине. Прийди до мене, і я приведу тебе від спочинку в моїх обіймах до твого останнього і нескінченного спочинку».

Так могла б сказати Альдонса, а Алонсо був би великим, якби відмовився в її обіймах від будь-якої слави; але ти, Антоніє, ти не вмієш так говорити. Ти не віриш у те, що любов варта більшого, аніж слава; ти віриш у те, що ні любов, ані слава не мають більшої цінності, аніж сонливий затишок домашнього вогнища, що ні любов, ані слава не варті відчуття домашньої безпеки; ти віриш у те, що Вовчик прийде до кожного, хто не хоче спати, і ти не знаєш, що любов, як і слава, не спить, а чатує.

Закінчив Алонсо Кіхано складати свій заповіт, висповідався, знову прокляв усі рицарські романи і «під лемент і плач усіх присутніх пустився духу, простіше сказати, вмер», — додає історик.

«Пустився духу?» Тобто випустив дух? А куди він його випустив? Де він тепер? Де він бачить свої сни? Де він живе? Яку глибину має та прірва здорового глузду, в яку падають і на дні якої спочивають душі, що вилікувалися від сну життя, від божевілля, що не хотіло вмирати? О мій Боже! Ти, який нагородив Дон Кіхота життям і духом, життям і духом його народу, Ти, який надихнув Сервантеса написати цю глибоко християнську епопею, Ти, Боже мого сну, де Ти приймаєш душі тих, що йдуть крізь цей сон життя, надихаючись божевіллям, яке спонукає нас жити сьогодні для прийдешніх віків? Ти вселив нам прагнення до відомості й слави, що є тінню від Твоєї слави; світ колись перестане бути; чи з ним перестанемо бути й ми, мій Боже?

Життя — це сон! А чи не є також сном, мій Боже, цей Твій Усесвіт, вічною і нескінченною Свідомістю якого є Ти? Чи це не Твій сон? Чи Ти, бува, теж не сниш? Що, як і ми, ті, хто дивиться свої сни життя, — лише сон, лише Твій сон? А якщо це так, то що буде з Усесвітом, що буде з нами, що буде зі мною, коли Ти, Боже мого життя, прокинешся? Не переставай бачити нас у Своєму сні, Господи! А чи не станеться так, що Ти прокинешся для людей добрих, коли в годину своєї смерті вони почнуть прокидатися зі сну свого життя? Чи може нам, бідолашним сновидцям, приснитися, що таке неспання людини у Твоєму вічному неспанні, наш Боже? Чи доброта — це не відблиск неспання у темряві сну? Тож, замість докопуватися, щó Ти там бачиш у Своїх снах, щó ми бачимо у своїх, замість досліджувати Всесвіт та життя, ліпше буде тисячу разів зробити добро,

Ліпше, замість намагатися з’ясувати, хто перед нами — вітряки чи зловорожі велетні, — послухатись голосу свого серця й напасти на них, адже будь-який великодушний напад вихоплюється за межі життєвого сну. Зі своїх дій, а не зі своїх споглядань ми здобуваємо знання і мудрість. Не переставай дивитися на нас у Своєму сні, Боже нашого сну!

Збережи для Санчо його сон, його віру, мій Боже, і нехай він вірить у своє життя довготривале, і нехай йому сниться, що він пасе вівці на нескінченних полях Твого Лона, без кінця оплакуючи Життя нескінченне, яким є Ти сам; збережи його йому, Боже моєї Іспанії! Адже Ти знаєш, Господи, що в той день, коли Твій раб Санчо вилікується від свого божевілля, він помре, а коли помре він, то помре і його Іспанія, твоя Іспанія, Господи. Ти створив цей народ, народ твоїх рабів, Дон Кіхота і Санчо, на підвалинах віри в особисте безсмертя; не забувай, Господи, що це наш резон життя і наша доля, наш обов’язок перед народами — домогтися, щоби ця істина нашого серця освітила уми, розвіявши всю пітьму логіки та раціонального глузду, і втішила серця приречених на сон життя.

Історик додає, що «парох попросив писаря дати свідоцтво, що Алонсо Кіхано Добрий, званий звичайно Дон Кіхотом з Ламанчі, справді сконав та упокоївся; свідоцтво теє йому треба було на те, щоб інший якийсь повістяр, окрім Сіда Ахмета Бен-Енхелі, чого доброго підступно не воскресив Дон Кіхота і не заходився мережити предовгі історії його чинів та вичинів», а далі він пише, що Дон Кіхот лежить у могилі, «випроставшись на повен зріст, бо вже не здольний звершити третій виїзд і нову виправу».

Але чи ви й справді вірите, що Дон Кіхот ніколи не воскресне? Існують люди, які вірять, що він не помер; вони вважають, що помер, і справді-таки помер Сервантес, який хотів його вбити, але не Дон Кіхот. Існують люди, які вірять, що він воскрес третього дня й що він повернеться на землю у смертному тілі й знову почне витівати свої фокуси. А повернеться він тоді, коли Санчо, розтривожений спогадами, відчує, як у ньому закипає кров, яка зібралася в ньому під час його пригод у ролі зброєносця, й осідлає, як ми вже сказали, Росинанта, одягне обладунок свого пана, візьме в руку списа й вирушить у світ продовжувати труди Дон Кіхота. І тоді його пан прийде й утілиться в нього. Підбадьорся, героїчний Санчо, й оживи ту віру, яку розпалив у тобі твій пан і яку тобі було так нелегко підтримувати й берегти. Підбадьорся, Санчо!

І наш історик не розповідає про чудеса, які буцімто творив Дон Кіхот після своєї смерті, як, наприклад, розповідають про Сіда, який переміг у битві, вже будучи мерцем, а ще про нього розповідають, що коли він був уже мертвий, то один юдей захотів доторкнутися до його бороди, чого він нікому не дозволяв робити, поки був живий,

Я не знаю, щоби Дон Кіхот виграв якусь битву після своєї смерті, і я знаю, що багато юдеїв мали нахабство доторкнутися до його бороди. Про Дон Кіхота невідомо, щоби він сотворив якесь чудо після своєї смерті, та хіба не досить тих чудес, які він учинив, коли був живий, і хіба не була безперервним чудом його виправа у світ на пошуки пригод? Тим паче, що, як стверджує отець Ріваденейра в останньому розділі своєї вже стільки разів цитованої тут праці, коли розповідає нам про ті чудеса, які Бог учинив для святого Ігнатія, серед смертних людей не було більшого святого, за словами Євангелії, аніж Іоанн Хреститель, а проте з тієї ж таки Євангелії ми довідуємося, що той не вчинив жодного чуда. І якщо побожний життєписець Лойоли вважає найбільшим чудом свого героя створення ордену єзуїтів, то чи не маємо ми право вважати найбільшим чудом Дон Кіхота той факт, що історію його життя зміг написати такий чоловік, як Сервантес, який у всіх інших своїх творах показав цілковиту безпорадність свого творчого генія і який у природному порядку речей перебував набагато нижче від того рівня, на якому мав би перебувати чоловік, спроможний як годиться розповісти нам про подвиги премудрого й винахідливого ідальґо?

Немає жодного сумніву, що в романі «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» його автор Міґель де Сервантес Сааведра виявив набагато вищі здібності за ті, яких ми могли сподіватися від нього, судячи з його інших творів; він багато в чому перевершив тут самого себе. Тому є всі підстави вважати, що арабський історик Сід Ахмет Бен-Енхелі — не просто літературна вигадка, а персонаж, який уособлює ту глибоку істину, що цю історію розповів Сервантесові хтось інший, той, хто носив її глибоко в собі й, виклавши її одного разу на папір, більше ніколи до неї не повертався: ідеться про істину, яку він зберігав на самому споді своєї душі. І та величезна відстань, яка лежить між історією нашого кабальєро і всіма іншими творами, що їх написав Сервантес, це найочевидніше й найдивовижніше з усіх чудес, незаперечно свідчить про те — якби хтось справді став вимагати від мене конкретних доказів, які ніколи нікого не переконують, — що йдеться про історію правдиву і справжню і що сам Дон Кіхот, замаскувавшись під Сіда Ахмета Бен-Енхелі, продиктував її Сервантесові. І я навіть підозрюю, що, поки я пояснював і коментував це життя, мене таємно навідали Дон Кіхот і Санчо та, хоч я про це й не здогадувався, відкрили мені багато з того, що заховували у своїх серцях.

І я тут повинен додати, що нерідко ми вважаємо письменника особою реальною, справжньою й історичною, бачимо його в плоті й крові, а ті персонажі, про яких він розповідає, здаються нам витворами його чистої фантазії, а все якраз навпаки, бо саме ці персонажі наділені справжньою реальністю, а того, хто нам здається людиною з плоті й крові, вони лише використовують, аби постати перед людьми у вигляді цілком реальних осіб. І коли ми всі прокинемося зі сну життя, то побачимо речі цілком несподівані й дивовижні, й учені вжахнуться, побачивши, щó є правда, а що — брехня, і як ми помилялися, коли думали, що загадкова наука, яку ми називаємо логікою, якщо й має якусь цінність, то лише поза цим жалюгідним світом, у якому нас утримують час і простір, тирани духу.

Дуже дивні речі побачили б ми в усьому тому, що стосується життя і смерті, й тоді зрозуміли б, яким глибоким змістом наповнена перша частина епітафії, яка викарбувана на могилі Дон Кіхота і яку склав Самсон Карраско:

І так воно і є, бо Дон Кіхот, завдяки своїй смерті, став безсмертним: лише смерть може привести нас до безсмертя.

Ніщо не минає, ніщо не розвіюється, ніщо не провалюється в небуття; спроможна увійти до вічності й найменша частинка матерії, і найслабкіший поштовх сили, і немає такого видіння, хоч би яким воно було швидкоплинним, що не може бути віддзеркалене десь назавжди. Й отак, як, проходячи через якусь точку в нескінченності пітьми, спалахувало б і світилося протягом якоїсь миті все, що там би проходило, так і в нашій сьогоднішній свідомості на мить спалахує те, що плине з незглибимих глибин майбутнього в незглибимі глибини минулого. Немає ні видіння, ні речі, ні миті, які не виходили б із глибин вічності, усе, зрештою, звідти виходить і там залишається. Сон — це і є такий раптовий і миттєвий спалах темної субстанції, сон — це життя, і після того, як гасне швидкоплинне сяйво, його віддзеркалення опускається у глибини пітьми і там залишається, допоки якийсь неймовірний поштовх знову його засвічує — і тепер назавжди. Бо смерть не сягає тріумфу над життям, після того як воно вмирає. Смерть і життя — це примітивні терміни для позначення того, що має для нас найбільшу цінність у цій в’язниці часу та простору; у них обох спільне коріння, і воно проростає з вічності нескінченного: з Бога, Свідомості Всесвіту.

Закінчивши писати свою історію, історик відклав перо і сказав: «Тут, на сьому кілочку та мідяній дротині, й висіти тобі, гусяче моє перо, хтозна, добре чи зле підстругане, і жити тобі тут довгі віки, якщо лише якісь безчільні й злочестиві борзописці не знімуть тебе, щоб спаплюжити».

Боронь мене, Боже, щоб я став розповідати про події, які пройшли повз увагу надзвичайно ретельного історика Дон Кіхота: я ніколи не вважав себе ерудитом і ніколи не брався досліджувати рицарські архіви провінції Ламанча. Я лише хотів пояснити й прокоментувати його життя.

«Для мене єдиного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому випало діяти, а мені описувати», — каже історик, розмовляючи зі своїм пером. А я скажу, що, аби Сервантес описав їхнє життя, а я пояснив і прокоментував його, народилися Дон Кіхот і Санчо; Сервантес народився, щоб розповісти про нього, а я — щоб прокоментувати його розповідь… Про твоє життя, мій Дон Кіхоте, не може розповісти той, кого не опанувало те саме божевілля, що й тебе, — бажання не вмирати. Тож я втручаюся в розповідь про тебе, о мій сеньйоре та патроне, з міркувань особистої вигоди, для того, щоби твоя Дульсінея Тобоська, уже відчарована завдяки самобичуванню Санчо, взяла мене за руку й привела до безсмертя та слави. І якщо життя — сон, то я хочу, щоби мій сон ніколи не уривався!

ΙΛΙΑΔΟΣ, A᾽ σοα᾽