Життя, то їзда

Яцек Хуго-Бадер Життя, то їзда

За мить до старту серця Лукаша Романека та Рафала Курманського б’ються в ритмі 180 коливань за хвилину. Вони не зробили жодного швидкого кроку, натомість їх серця працють швидше ніж у марафонця на 42 кілометрі виснажливої дистанції.

Лукаш Романек та Рафал Курманські в 2001 році виступали у фіналі особистого чемпіонату Європи серед юніорів. Лукаш тоді став чемпіоном, а Рафал — віце-чемпіоном континенту.

В той самий час, в Грудзьондзі 23-річний Роберт Дадос поспішав на тренування. Він також був вже чемпіоном серед юніорів, але світу, і три роки тому. Він гнав по місту на своєму мотоциклові немов навіжений. З бічної вулички “виповзла” старенька машина. Бордового кольору…

Годину пізніше тієї самою вулицею їхала дружина Роберта Дадоса — Агнешка. Вона впізнала мотоцикл свого чоловіка та його чоботи…

— Люди кажуть, що якщо під час аварії з людини злітають чоботи, то вона вже не виживе, — каже п. Агнешка.

Роберт помирав. Мав поламані кості, втратив шматок печінки, одну легеню та безліч крові, яка стікала до ями обабіч дороги.

— Скільки мав на спідометрі? — запитую я.

— 140. А день перед цієї трагедією їздили разом. Він в спортивному комбінезоні з кевлару, а я в юбці, в туфлях на шпильках та в його шоломі на голові. Здавалося, що зараз вітер відірве нам обом голову. Летіли ми десь зі швидкістю 180 км/год, не менше. Роберт купив цей мотоцикл, хоча в контракті, який від підписав зі своїм клубом, був пункт, який забороняв йому їздити на шосейних мотоциклах. Ризикувати йому дозволяли, але тільки під час гонок. Але Роберт прагнув свободи, особливо, коли його щось виводило з себе. Тоді він сідав на мотоцикл, волосся в різні боки, розщібав куртку і мчався вперед без будь-якої мети. Чим далі, тим з більшою швидкістю. Немов утікав кудись. Казав, що мотоцикл дає йому почуття незалежності.

— Пані була вища від Роберта на півголови. Чому завжди ходила на каблуках? Адже Роберт мав тільки 170 сантиметрів зросту і дуже комплексував з цього приводу.

— А звідки пан це взяв?

— Це мені сказала його мати

— А мені Роберт ніколи нічого про це не казав…

Роберт, викараскався, майже з того світу, після цієї страшної аварії. І… повернувся в спідвей. Але на гонках вже не все складалося для нього так, як він хотів. Все частіше його можна було побачити останнім, хто перетинав фінішну риску.

Страждав він ще три роки. 23 березня 2004 року повісився в батьківському домі, в маленькому селі неподалік від Любліну.

“То найбільша трагедія з часу смерті ще однієї польської легенди спідвею Едварда Янцажа, якого зарізала ножем власна дружина”, — писали спортивні газети.

„Величезна тиск, молодий вік та гроші. Цього з лихвою вистачить, щоб у твоїй голові повставала вибухова суміш”, - написав фан Роберта Дадоса на одному з Інтернет-форумів.

„Я його розумію”, - так прокоментував вчинок Роберта Рафал Курманські, гонщик клубу з Зеленої Гури. — „Я знаю, що він відчував”

„Як він міг піти на такий крок?!?” — емоційно вимовив Лукаш Романек, гонщик клубу з Рибника. — „Такий добрий хлопець. Мав гарну дружину, чудового сина, свою квартиру, добрий контракт. Це ж тільки спорт!”

Так, це тільки спорт. Спорт, в якому чотири роздратованих емоціями мужчин женуться на вузенькій гаревій доріжці на мотоциклах, які заправлені спиртом. Їх 77-кілограмові машини з півлітровими двигунами та єдиним циліндром мають потужність 80 кінських сил. У віраж вони входять зі швидкістю близько 100 км/год.

І в них немає гальм.

Під час усіх гонках на усіх треках повинна біля доріжки стояти „карета” „Швидкої допомоги”.

Не проходить жодного року аби в польській лізі не загинув або не став калікою хоча б один гонщик. В цьому році на треці в Кросно Рафала Вілка, який не втримався на мотоциклі при виході з повороту, переїхав його напарник по команді. Зламав йому хребет. Рафал ніколи більше не встане на ноги…

Немає такого гонщика, який би на протязі своєї кар‘єри не отримав жодної травми, не зламав жодної кості. Хоча, такі травми, як перелом кінцівок, ребер, ключиці, тазу або струс мозку взагалі не вважаються в середовищі гонщиків серйозними.

Роберт Дадос з 15-річного віку носив платиновий стрижень в передпліччі, який вже до кінця життя так і не набув нормального вигляду. Його найбільша травма — це та, яку він отримав внаслідок аварії на вулиці в Грудзьондзі.

У вересні 2003 року під час командного чемпіонату Польщі серед юніорів Рафал Курманські зчепився зі свої суперником. „Лежав тоді під парканом і боявся поворушити бодай якоюсь частиною свого тіла. Не відчував ні рук, ні ніг, тільки нестерпний біль в області шиї. Першим до мене підбіг лікар з „карети” „Швидкої допомоги”. Запам‘ятав його прізвище. Лікар Волошин. А оперував мене доктор Бембен”

У Рафала було зміщення шийних хребців. Один з них був тріснутий. Хірург скріпив їх металевими стрижнями. Хлопець більше місяця лежав нерухомий в гіпсовому корсеті. Своїй дівчині казав, що дуже боїться, що якби вмів щось робити окрім того, що їздити на мотоциклі, то закінчив би кар‘єру і покинув би спідвей.

Лукаш Романек врізався в паркан під час фіналу особистого чемпіонату Польщі серед юніорів в 2002 році. Вибив чотири передніх зуби та отримав сильний струс мозку. В наступному році ще став юніорським чемпіоном Польщі, здобував різні нагороди, виграв турніри, але в гонках де їхав не тільки для себе, а для команди виступав все гірше і гірше. Цьогорічний сезон, взагалі, був для нього фатальним. Англійський клуб „Арена Есскес” розірвав з ним контракт через погані результати, а в Рибніку тренер випускав його на доріжку ледве в 5 заїздах з тих 50, що він мав їхати згідно сітки заїздів.

— Лукаш дуже добре стартував, — говорить тренер команди „РКМ” (Рибнік) Мирослав Корбель. — Почуття старту в нього залишилося. Якщо йому вдавалося зі старту захопити лідерство, то майже ніколи не віддав його до самого кінця заїзду. Але ніколи він не міг вже після падіння перебороти себе і перетнути траєкторію руху свого суперника, яка намагався обійти його по зовнішній траєкторії. В спідвеї в рамках правил такий „перетин” дозволяється, а Лукаш цього не робив, з’їжджав до „бровки” і пропускав противника. Утікав від нього!

— Можливо він не хотів ризикувати?

— Не можна в спідвеї не хотіти ризикувати! Без ризику нічого не буде. І думати не можна! Це не їзда на машині, де ти приймаєш рішення. Тут прийняв одне рішення, за п‘ять метрів вже зовсім інша ситуація, і, як наслідок, вже зовсім інше рішення треба приймати. Тут потрібно діяти інстинктивно, і коли ти після фінішу заїжджаєш в бокси, то не повинен знати, як проходив твій заїзд.

Робертові і Рафалові від тих випадків, що з ними трапилися, також з року в рік справи в спідвеї йшли все гірше і гірше.

— Лікарі, спеціалісти від спортивної медицини вже давно намагаються знайти цьому якесь наукове, обґрунтоване пояснення, — говорить Чеслав Черніцькі, 55-річний тренер, який зараз відпочиває від спідвею. Багато років був тренером Рафала Курманського в Зеленій Гурі, потім на протязі двох років, до червня 2006 тренував команди з Рибника, в якій виступав Лукаш Романек. Клуб ганебно виступав в Екстралізі, і п. Черніцькі був звільнений. — На мій погляд, ти гонщики, наприклад, як Курманські, які під час своїх страшних падінь не втратили свідомості, повинні одразу замислитися серйозно про завершення кар‘єри. Адже вони пам‘ятають усе, що з ними відбувалося. Усе страшне. Пам‘ятають біль і страх, відчувають у вухах хруст зламаних костей, а в очах бачать кров. Іноді я ловлю себе не думці, що спідвей — це не спорт, а корида. Бій гладіаторів. Тут тобі і ризик, і кров, і трупи… Публіка таке дуже полюбляє.

Дуже багато гонщиків перед важливими гонками та турнірами бачать кошмарні сни. Сниться їм заїзд, де вони падають і отримують важку травму. Вони просинаються з криком.

— Один раз у житті Роберт дозволив мені бути з ними під час гонки у його боксі, каже дружина Дадоса Агнешка. — Це було щось страшне. Коли він з’їжджав з доріжки, їхав до свого боксу та знімав шолом, то намагався не показувати мені своє обличчя. Воно було бордове, очі опухлі та жили наверху. Його страшно трусило. І коли виграв, і коли програв. Казав мені, що перед стартом дуже боїться, але коли відпускає зчеплення, то світ навколо нього ніби перестає існувати. Залишається лише доріжка та суперники. Навіть публіки на трибунах не бачить і не чує. Вболівальники його дуже любили, особливо за те, що любив ризикувати, немов, не рахувався зі своїм життям. Навіть коли не виграв, а програв, то до останніх метрів атакував неначе навіжений.

Роберта Дадоса та його двох братів записав до клубу в Люблині їх батько. Він був фанатичним вболівальником спідвею та першим механіком своїх синів. По життю в нього було невеличке, 10-ти гектарове господарство.

— Роберту було тільки 17 років, коли по нього приїхав якісь пан з Грудзьондза та забрав до свого клубу, — каже мати Дадоса, пані Малгожата. — Жахливо це було. Такий собі торг живим товаром, який був мій син. Клуби між собою про щось домовилися, президенти вдарили по руках і забрали від мене мого сина, але ж він ще був зовсім молодий…

— А пані не могла запротестувати проти цього?

— Він саме цього дуже прагнув. Він навіть школи кинув. Сказав, що школа йому хліба не дасть. Кожен раз, коли він мав падіння, я забороняла йому їздити далі, а він мене не це відповідав: “Маєте, мамо, дочок, їх і доглядайте”. З ним змалку щось таке неприємне відбувалося. Покусала його собака, потім кінь ногою копнув, потім впав до силосної ями. Якісь він був невезучий. Але нічого не боявся.

Після тієї страшної аварії в Грудзьондзі і тривалого лікування, Роберт переїхав до Вроцлава та підписав контракт з місцевим клубом, однією з найсильніших польських команд останніх років.

— Але краще за все йому їздилося в Швеції, - каже його дружина. — Якщо в нього не виходив якісь заїзд, то там його хлопали по плечу, казали, що все нормально, вийде наступного разу, попереджали, щоб зайвий раз не ризикував, а в Польщі все навпаки, “Повинен їхати, повинен бути першим” і це говориться в той момент, коли він одягає шолом і готується виїжджати на старт.

— Син мене казав, що коли їхав до Швеції, то, ніби, з серця спадав великий камінь, — каже батько Рафала Курманського. — Шведи трактують спідвей, як забаву, а для нас то битва гладіаторів. Достатньо один раз проїхати гірше ніж звичайно, і одразу до тебе підходить або вболівальник, або якісь клубний діяч і запитує: “За скільки продав гонку?”. Рафал навіть серйозно замислювався про те, щоб відмовитися від виступів в Польщі і їздити тільки в Швеції. Але боявся, що тоді він ніколи не зможе повернутися до Зеленої Гури. Був тут один такий гонщик, який зрадив місцевий клуб, а потім ніяк не міг повернутися в рідне місто, бо вболівальники на кожному кроці, як тільки його зустрічали, штовхали його, плювали в нього, погрожували фізичної розправою.

— Лукашові не йшло в польській лізі в першу чергу через несамовиту напругу зі сторони клубних діячів, — каже Адам Романек, батько гонщика. — В Англії такого не було ніколи, навіть коли син фінішував останнім. А в нас в Польщі гонщик, немов, весь час стартує з ножем, який представлений до горлянки. У нас усі “хворіють” на перемогу будь-якою ціною.

Ярослав Сівек вже шість років є директором та президентом клубу першої польської ліги з Любліна, до якого Роберт Дадос повернувся за кілька днів перед своєю смертю. Цей рік вважає найгіршим за часів свого керування.

— Тиск створюються через гроші, - каже п Сівек. — Гонщики усе, що можна, усе програли. Більшість вболівальників перестали приходити на стадіон на домашні зустрічі, і їх можна зрозуміти, бо на що дивитися, якщо кожну наступну зустріч команда програє з ще більш ганебним рахунком. А як немає вболівальників на трибунах, то немає і виручки від білетів. Спонсори теж втекли, бо навіщо їм реклама на порожньому стадіоні. І виходить, що після кожної гонки клуб і я особисто у великому мінусі.

— Залишається пану йти до гонщика і примушувати його братися за роботу, як слід

— Я так і роблю. Працюю несамовито, тому що дуже люблю спідвей, вкладаю в нього свої кошти, а вболівальники при кожній нагоді обливають мене брудом і кажуть, що я не вмію керувати. Вболівальники не приходять, гонщики нормально не їздять, а я мушу їм платити гроші! А де мені їх взяти, з яких доходів?

Гонщики кожного року підписують контракти, в яких вказується скільки має бути заплачено йому грошей за один здобутий пункт. В кожній зустрічі гонщик може виступити в п’яти заїздах і здобути в кожному з них три пункти за перемогу, або два за друге місце, або одне за третє, або нічого за останнє четверте місце.

Клуб Ярослава Сівека з Любліна платить гонщику за один пункт від 80 доларів для юніорів з-за кордону (місцеві польські юніори за такі гроші їздити не бажають) до 400 доларів для найсильніших гонщиків. В Екстралізі в середньому платять від 160 до 530 доларів за пункт, а “зірки” отримують за гонку від 5 до 13 тисяч доларів без огляду на кількість здобутих пунктів.

— В минулому сезоні два лідера мого клубу дуже мене підвели, фактично своїми низькими результати, вони “топили” увесь колектив, — продовжує свою розповідь п. Сівек. — Ми програвали гонку за гонкою, клуб був фактично зруйнований, тому що глядачі перестали ходити на стадіон, але в цей час два інших гонщика набрали оптимальну форму, почали набирати пункти і після кожної гонки виставляти мені рахунки на 4000 доларів. З чого я їм мав платити? Прийняв рішення зняти команду з чемпіонату, то вболівальники пообіцяли мене вбити, погрожували моїй родині. Пообіцяв платити, але тільки 80 процентів від сум, які були обумовлені в контрактах, тоді ці два гонщики подали на клуб до суду. Скарбник клубу дуже дивується, коли я виплачую кошти гонщикам зі свої кишені, але інакше я не можу, тому що як член правління клубу відповідаю за команду своїм приватним маєтком. Я стільки позичив грошей, що до цих пір не можу віддати 10 тисяч доларів своїм кредиторам. Моя дружина ненавидить спідвей, “Тигоднік Жужльовий” (популярний в Польщі журнал про спідвей) не бере в руки. Один раз вирішила прочитати, і на моє нещастя потрапила на статтю, в який автор розповідав скільки директор клубу Сівек, тобто я, потратив грошей на свій клуб. Подала на розлучення…

- І чим це всі скінчилося?

— Розподілом майна.

В січні 2003 року Роберт Дадос потрапив до лікарні з порізаними венами. Діячі його вроцлавського клубу переконували журналістів та спідвейну громадськість, що Роберт, великий талант та надія польського спідвею, поранив себе випадково під час виконання якихось господарських робіт.

— Після того, як Роберту наложили шви він повернувся додому, — розповідає його дружина Агнешка. — І цілими днями сидів на дивані. Робив собі каву і знову сідав. Коліна підкладе під підборіддя і палить одну цигарку за одною. Дуже багато палив. Але я була, навіть, задоволена, бо, врешті-решт, він був дома. Багато спав, навіть вдень, а іноді взагалі не спав, навіть, вночі, і при цьому говорив, говорив і говорив. Таким я його ще ніколи не бачила. Казав, що бачить темряву. Не бачить нікого: ні батьків, ні мене, ні свого сина Дениску, тільки темряву. В нього була страшенна депресія, але він був вдома. І я від цього тішилася.

— А якісь психотропні пігулки приймав?

— Тільки пиральгін. Знеболююче. Йому дуже боліла голова. До нього кожен день приїжджав його механік і вони вдвох грали в карти. Більше він нічого не міг робити, все йому доставляло нестерпний біль.

Місяць пізніше Роберт зробив спробу повіситися.

Врятувала його Агнешка, яка несподівано повернулася додому раніше. В лікарні лікар сказав, що гонщик висів близько трьох хвилин, що в нього дуже сильна дипоксемія і великі зміни у роботі мозку. Сказав, що мови про продовження кар’єрі не може бути і потрібно готуватися оформлювати пенсію по інвалідності.

— Зателефонувала до клубу і сказала, що мій чоловік вже більше ніколи не буде їздити, — каже п. Агнешка — а пані віце-президент зробила вигляд ніби вона з цим згідна, а також сказала, що вона візьме на себе витрати на лікування. Спитала, чи я не проти? Я з радістю погодилася. Гадала, що клуб заплатить лікарю і він почне лікувати Роберта. Ви ж знаєте, який стан справ в наших лікарнях. Та й грошей на ліки в мене не було. Дві годині пізніше після цієї розмови з віце-президентом клубу я знову приїхала до лікарні і той самий лікар сказав мені, що все в мого чоловіка буде добре, що Роберт видужає повністю. Вам не передати, яка я була щаслива від почутого.

— Доставали якісь ліки?

— Три. Дуже дорогі. Ремерон і ще якісь. Пані віце-президент купила та сама завезла. Потім Роберта виписали. Поїхали на тиждень відпочити, потім він почав тренуватися, а потім знову почав виступати. І перестав приймати ліки.

— Кажуть, що багато хто з гонщиків боявся з ним їздити, казали, що почувають себе пасажирами літака, за кермом якого сидіть пілот, який двічі намагався покінчити життя самогубством.

— Роберт став дуже агресивним. Багато не пив, але коли дозволяв собі випити, то мав приступи справжньої шаленості.

Почав пропадати на декілька днів, навіть коли мав виступати в гонках за свій клуб. Одягав на себе комбінезон та шолом молодшого брата та замість нього виступав в юніорських гонках. Іншого разу на бензозаправні в Зеленій Гурі заправив на 15 доларів мотоцикл, який напередодні позичив в свого механіка. Мав при собі гроші, але не захотів платити, а просто втік. За декілька хвилин був затриманий поліцією. Не міг не тільки пояснити, чому він таке скоїв, але й, навіть, з якою метою він взагалі приїхав в це місто.

Став “героєм” бульварної “жовтої” преси. Писали, що він розпусник, язикатий, що він з’їхав з глузду, що він розкидається грошима.

— Все це неправда, — каже п. Агнешка. — Це я була марнотраткою. Він робив дивні речі, але це в нього виходило спонтанно, з його боку це було справжнє шаленство. А клуб за викрадене паливо наклав на нього 8 тисяч доларів штрафу.

Декілька разів я телефонувала пані віце-президенту спідвейного клубу у Вроцлав — розповідає Малгожата Дадос, мати Роберта. — Пані Крисі. Не пам’ятаю її прізвища…

— Клоц.

— Так. Мала її візитку, але потім їй викинула. Телефонувала до неї і казала, що Роберт повинен приймати ліки для відновлення психіки. А вона мені відповідала, що «після прийому тих психотропних препаратів він «спить» на стартах, а я за нього заплатила дуже великі гроші і він повинен їздити!». В мене щось в душі обірвалося. Вона ж його купила! Вона прекрасно бачила і розуміла, що мій син має скалічену психіку, але приймати ліки йому не дозволяла! Потім, щоправда, мені сказала, що ліки вона замінила на сеанси психолога, що цей психолог, то її дуже добра знайома, яка їй пояснила, які в Роберта проблеми і як їх потрібно лікувати. Нібито він з дитинства має якусь дислексію і ще щось. Дісграфію.

— То в мене теж таке саме! — перебиваю я п. Малгожату. — А що це проблема? Дісграфія — це негарне написання літер. Ви за ним таке помічали?

— Ні. Він писав дуже гарно.

Як повернувся від родини з Вроцлаву до Любліна, то три дні був у нас вдома і лежав собі. Такі гарні дні були. Я кажу йому, йди на двір Роберт, пройдись куди-небудь, а він відповідає, що піде пізніше. Я його впізнати не могла. Не могла зрозуміти, звідки в нього ця депресія. А на третій день, коли я повернулася з роботи….

Шлюб Агнешки та Роберта Дадосів розпадався.

— Цілий час ми з ним сварилися, — каже п. Агнешка. — Кожного разу по якихось дрібничках, адже в нас усе було. Але найбільше через те, що не любив сидіти вдома. Тільки тренування та колеги. Але в останній тиждень перестав виходити з дому. Було видно, що з ним коїться щось недобре. Почала я за ним стежити. Робертові це дуже не подобалося, що я за ним постійно ходжу. Напевно через це він і втік до батьків.

Агнешка народилися і виховувалася у найбіднішньому районі Любліна. З Робертом познайомилися на великій дискотеці. Дадосові були тоді лише 16 років, але він вже був «зірочкою» місцевого спідвею.

— Але коли я з ним познайомилися, то він ще не був багатим, — каже п. Агнешка. — Мав тільки 650 доларів, коли переїхав до Грудзьондза.

Агнешка кинула навчання та поїхала за ним. Йому було 17, їй на рік більше. Купили квартиру, народився в них син Денис. Агнешка ніде не працювала.

— Нічого вона не робила, — каже мати Роберта Дадоса. — Я мала п’ять дітей, шість корів, два гектари буряків і з усім справлялася. І діти не ходили обосраними. І не було ніяких автоматичних пральних машин, як зараз, тільки звичайні пральні машини і вода з крану. А вона мала тільки одну дитину і наймала няньку. Богу дякувати, нарешті, вони, хоча б, одружилися з Робертом.

Агнешка була першою і єдиною жінкою Роберта Дадоса.

Моніка була перша і єдина жінка Рафала Курманського.

Вона народилися в Сулечові. Батько був поліцейським, мати працювала на пошті. З Рафалом була від 16 років свого життя. Йому тоді було 17.

— Що казали батьки на те, що ви разом жили?

— Спочатку було важко, але коли Рафал отримав від клубу квартиру, то батьки погодилися з нашим рішенням жити разом і відпустили.

По закінченні школи Моніка ніде не працювала.

Сибілла була перша і єдина жінка Лукаша Романека.

Родом вона була з сусіднього села. Познайомилися на дискотеці, коли обом було по 14 років. З 17 років жили разом, але ніколи в житті разом не відпочивали. Той перший раз, коли вони познайомилися, був останнім, коли вони разом ходили на танці. Один раз разом поїхали на уїк-енд, який Лукаш провів перед телевізором, тому що там показували якісь спідвейні гонки.

— Його цікавили лише мотоцикли. — каже Сибілла. — Погодився поїхати зі мною, коли я дозволила взяти йому з собою мотоцикл. Серйозно. Я буду ходити собі на пляж, а він буде копирсатися у своєму мотоциклі. Увесь свій вільний час він проводив в гаражі і щось там робив зі своєю технікою. Подобалося мені дуже з ним там сидіти.

— А які в нього були недоліки?

— Не знаю. Не було в нього недоліків…

Лукаш жив з батьками, а Сибілла досить часто в нього. Весілля призначили на кінець жовтня 2007 року.

— Молоді гонщики так швидко намагаються «увійти» в доросле життя, ніби вже збираються ось-ось помирати, — каже тренер Чеслав Чернецькі. — В їх житті з’являються жінки, які одразу намагаються взяти їх «в оборот», тому що спідвейний гонщик для дівчини з села або нетрів — це ласий шматок. Але з них такі жінки, як з цих хлопців чоловіки. Недозрілі, непідготовлені до життя, але з великими фінансовими забаганками. І таким чином дуже часто кар’єра юнаків після таких знайомств закінчується. Ті дівчата, ті молоді дружини — це їх найбільше прокляття.

— Люди, які не тримають свого слова, наглі, хами, дуже жадібні, - так Ярослав Сівек, президент клубу першої польської ліги з Любліна, характеризує польських гонщиків. — Кілька разів думав, що прийдеться мені утікати через вікно, коли не міг їм вчасно виплати гроші. Думав, що вони мене приб’ють.

— Чому вони такі?

— Польські хлопці з року в рік виграють усі юніорські титули чемпіонатів світу та Європи, але коли стають дорослими, то починають потроху «гнити», а потім десь зникають. Успіхи в юніорському віці приносять їм великі кошти і більшість з них «ламаються». Проходить один-два сезони, вони їздять все гірше і гірше, але запроси залишаються на дуже високому рівні. Вони вже не можуть жити інакше, без форсу. Починають продавати свої двигуни. І все! На цьому кінець. Скільки талантів таким чином змарнувало свою кар’єру і життя! Після закінчення сезону дуже багато польських гонщиків продають свої двигуни, тому що для форсу під час зимової перерви не вистачає грошей. Вони не замислюються над тим, що буде через п’ять місяців, коли настане новий сезон, вони живуть лише сьогоднішнім днем.

Гонщики підписують контракти з клубами кожен рік. В першій лізі, незалежно від встановленої оплати за пункти, вимагають додатково від 10 до 100 тисяч доларів. В Екстралізі «зірки» першої величини можуть отримати навіть 300 тисяч доларів. Теоретично ці кошти дають під закупівлю двигунів. Спідвейний мотоцикл коштує приблизно 11 тисяч доларів.

— Колись я підписав контракт з юніором — каже Ярослав Сівек. — За тиждень перед початком чемпіонату він приходить до мене і каже, що хоче позичить 10 тисяч доларів на новий мотоцикл. «Хлопче, два тижні тому я тобі дав 30 тисяч на мотоцикли!» А він мені каже, що в нього карта не пішла… Інший спіймав мене в місті і сказав, що має зараз везти двигун на ремонт, але в нього не вистачає 100 доларів на карбюратор. Я виймаю з портфелю гроші і даю йому. Через годину я проїжджаю біля торгового центру і бачу машину цього хлопця. Зупиняюсь, щоб з’ясувати чому він тут, а не ремонтує двигун у свого механіка, а цей хлопець стоїть біля грального автомату і закидає в нього мої гроші. Такий талант! Мій найкращий молодий гонщик!

— Скільки йому було років?

— 19 років. І він все змарнував. Продав усі свої двигуни і залишився через деякий час без гроша. Нехай пан запитає в польських гонщиків, хто з них коли-небудь працював. Жоден! Буде вмирати з голоду, але пальцем не зрушить, щоб щось зробити. Навіть фізичною підготовкою під час зимової перерви не займаються. А є в мене в клубі швед, Мессінг. Має 19 років, а цілими зимами працював в свого батька в ремонтній майстерні. Робив тільки зчеплення, так вони йому так остогидлі, що він покинув майстерню та пішов “пахати” на будівництво. Джейсон Крамп, чинний чемпіон світу, цілу зиму працює на своїй фермі в Австралії біля своїх баранів!

Рафал Курманські був байстрюком. Його батьки познайомилися на танцях.

В січні 1982 року пан Яцек, батько Рафала, отримав 24-годинне звільнення з військової частини, в якій проходив строкову службу. Коли звільнявся з армії, то дізнався, що він вже батько.

Рафал жив разом з мамою. Коли йому було 19 років, клуб з Зеленої Гури купив йому квартиру і хлопець пішов з дому, але постійно допомагав своїй матері фінансово, пробував її лікувати, вмовити пройти сеанси позбавлення від алкогольної залежності. Іноді навідувався до свого батька.

— Зимою завжди було гірше — каже Моніка, дівчина Рафала Курманського — але, не на стільки, щоб ми могли жалітися, хоча Рафал полюбляв тринькати гроші. Що він собі надумав, то йшов і купував. Без роздумів. Як дитина. Можливо поводився так, тому що в дитинстві багато чого не міг собі дозволити. Мав дуже важкий характер. Якщо починав сваритися, то його вже було не зупинити. Не можна сказати, що він мене балував.

На Моніку руку ніколи не підіймав, але битися полюбляв. На зустрічі гонщиків і клубних діячів з вболівальниками в одній з кав’ярень Зеленої Гури побився з барменом. Перший дав йому по зубах, а потім на бармена накинулися вболівальники. Чоловік опинився у лікарні, а “жовта” преса в усьому звинуватила Рафала. Справа йшла до судового процесу по факту побиття людини.

— Рафал страшенно боявся суду, адвокатів, газет, які на нього «наїхали», а також того, що про нього подумають вболівальники — каже Моніка. — Той бармен інтуїтивно зрозумів усю “привабливість” цього інциденту і хотів «збити» з нього гроші. Лякав його, шантажував, дуже часто дзвонив додому. Постійно збільшував ціну за те, що забере свою заяву з поліції. Чула плітки, що, нібито, мова йшла про 15 тисяч доларів, але Рафал нічого не заплатив. Страшенно переживав. Боявся, що його можуть посадити до в’язниці. Ніби був твердий, але навіть коли приходило поштовий переказ, то не знав, що з ним робити. Ні за які гроші в світі не пішов би на пошту. Я мусила це робити за нього. Дуже нервувався, коли потрібно було залагодити якусь справу. Був безпорадним. І дуже стидався людей.

Мав 21 рік і перейшов до категорії дорослих гонщиків. Лідер його команди зламав ногу і весь тягар лідерства впав на його плечі, а на доріжці в нього виходило все гірше і гірше. Казали, що в Рафал має проблеми з алкоголем та наркотиками.

В суботу 29 травня 2004 року вночі поліцейські затримали його в п’яному вигляді за кермом фургону, який призначений для перевозу мотоциклів. Їхав дуже швидко. Рафал на усіх кидався, розбив о бруківку свій телефон, поліцейські змушені були скувати його наручниками. А коли в нього відібрали водійські права, дуже переживав і погрожував, що повіситься, як його товариш Роберт Дадос місяць до цього…

— Залишився без машини, взяв таксі — розповідає Яцек Курманські, батько гонщика. — Поїхав на бензозаправну, купив буксирний канат та півлітра горілки. Сказав, щоб його відвезли до готелю «Кубус». По дорозі казав таксистові, що в нього страшенна депресія, а адміністратору готелю, коли замовляв номер, сказав, що в сніданку вже не буде потреби… Ще якійсь з двох повій, яких замовив до свого номеру, сказав, що вона буде останньою жінкою в його житті і написав записку своїй коханій Моніці: «Я дуже сильно тебе кохаю і прости мене за моє життя».

Повісився на буксирному канаті в неділю зранку.

— Мені досі видається, — каже Моніка, — що він це зробив під миттєвим поривом. Так як це було з ящіркою. Прокинувся зранку і каже мені, що хоче ящірку. Я пробувала його відмовити, казала, що в нас однокімнатна квартира, що в нас дуже великий акваріум та й ще величезний собака. Любив він звірів. Точніше любив робити собі подарунки. Купував різні нагороди, іграшки. Побачив у свого знайомого собаку, і наступного дня купив собі таку саму. До цих пір живе ще зі мною. А ще ящірка… Я не знаю, що з нею робити. Я її дуже боюся, ніколи її не торкалася. Вона вже має десь півметра довжини, їсть стрибунців, яйця, мишей, філе з курки… Гидота! Я з усім погоджувалася з Рафалом, доти він не задумав купити собі мавпу. Питання поставила руба: “Або я, або мавпа”.

Чеслав Черніцькі, тренер, який зараз не працює, увесь вересень провів з вудками на рибалці на одному з озер біля Губіна. Спеціалізується на ловлі коропів.

— Це дуже специфічний вид спорту, — говорить пан тренер, настромлюючи на гачок протеїнову приманку з присмаком полуниці.

— Напевно, що так. Я пам’ятаю, що колись ловили тільки на тісто та клецьки.

— Ні, я веду мову про спідвей. З тридцяти хлопців, які приходять до секції, в підсумку ліцензію гонщика отримую один, в кращому випадку двоє. Це людський матеріал з дуже малими статками, з-за занедбаного середовища, іноді, навіть, з самісіньких низів нашого суспільства. В спідвеї немає синків президентів клубів. Такий один раз влетить у паркан, побачить смерть свого колеги і з нього вже досить. Натомість, хлопчаки з низів — дуже тверді і мужні. Але, також, і дуже жадібні. Вони одразу хочуть мати усе: і великі гроші, і шикарне помешкання, машини для себе і своєї дружини. То їх губить. І дуже їх в цьому плані “накручують” їх родини.

Батьки кидають роботу, своє господарство, згортають навіть процвітаючий бізнес, закривають власні майстерні задля того, щоб бути біля свого сина або в якості менеджера, або в якості механіка. Молодший брат майже завжди є помічником для миття мотоциклів, мати займається бухгалтерією (після кожної лігової гонки виставляє клубові рахунок за виступ сина), сестра або наречена збирає йому речі на виїзди. Тому, що гонщик може виступати за один сезон в декількох європейських лігах і половину свого життя проводити в дорозі в своєму бусі чи фургоні. Це має бути дім на колесах з усім необхідним: кухнею, телевізором та окремим відділенням для мотоциклів.

Приблизний робочий тиждень працьовитого гонщика може бути таким:

В ніч з неділі на понеділок гонщик вирушає в путь з рідної домівки. Їде швидко в аеропорт, щоб встигнути на літак до Англії. Хлопець спить в дорозі, а о шостій ранку він вже сидить в літаку. Його команда їде далі, аби встигнути на вечірній паром до Швеції. В аеропорту в Англії на гонщика очікує його другий бус з його другої командою та мотоциклами, які спеціально приготовані для їзди на англійських треках. Одразу їдуть на гонку, а гонщик намагається ще трохи поспати в дорозі. Потім гонка та ночівля в одному з готелів. У вівторок ранком знову в аеропорт на літак до Швеції. Там вже на гонщика очікує його польська команда, яка добиралася до Швеції на машині. Одразу на гонку. Вночі після гонки знову потрібно їхати в аеропорт та летіти до Англії. Команда після того, як садить свого гонщика в літак, вирушає додому в Польщу. Середа та четвер — гонки в Англії, ночівля в готелях або в бусі. В п’ятницю вранці літак до Польщі. В аеропорту на гонщика вже очікує його команда. Усі разом вирушають на тренування на стадіон клуба, кольори якого захищає гонщик. Це єдине тренування спортсмена за весь тиждень. Після тренування обов’язкова робота з технікою, потрібно налаштувати мотоцикли на майбутню гонку. Потім, нарешті, можна поїхати додому та переночувати першу повноцінну ніч на тижні в рідній домівці.

— В суботу, образно кажучи, наших польських гонщиків “проносить” перед недільною гонкою в лізі — каже тренер Черніцькі. — Польська ліга для них найважніша, тому що тут вони зароблять найбільше.

Друга ніч у власній домівці. Вранці обов’язковий похід до костьолу, а потім потрібно готуватися до гонки: або їхати на стадіон, або вирушати в інше місто. Гонка, потім на пару годин додому, якщо дозволяє час, і потрібно вже поспішати в аеропорт, щоб не спізнитися на літак до Англії…

42-річний ксьондз Богдан Рек, капелан гонщиків клубу “РКМ” (Рибнік), вже 35 років є відданим вболівальником цієї команди. Вважає, що спідвей — це родинний спорт.

— Безкоштовні білети для жінок, — каже пан ксьондз, — і ось вам вихід з ситуації, як зробити цей спорт безпечним, якщо мова йде про вболівальників. Не буде тоді хуліганства на трибунах.

26-річний Алоізій Дудек займається виїзною торгівлею. Доставляє їжу до селищ, в яких немає магазинів.

— Завжди, коли я в Рибніку, то їду по вулиці, де розташований наш стадіон. Виїжджаю на площу, роблю одне коло, завжди побачу когось зі своїх знайомих, зупиняюсь і розмовляю про команду, про гонщиків. Кожен у нас може заїхати до закритого парку, попасти в майстерні гонщиків, навіть під час тренування. Я там майже щоденно буваю. Полюбляю спостерігати за усім, що там відбувається. Навіть взимку. Заїжджаю на стадіон, дивлюсь на присипані снігом пластикові сидіння і подумки вже бачу, як весною стадіон знову “оживе”. Ліга розпочинається в квітні. Це для мене найбільше щастя у житті.

— Ми не являємося звичайними вболівальниками, — каже п. Дудек. — Ми, так би мовити, члени великої родини. Еліта. Створили товариство. Ростемо та живемо разом з клубом, знаємо усіх гонщиків від колиски, тому що вони є дітьми членів нашої великої родини. Наймаємо автобус і на кожну зустріч їдемо з ними по усій Польщі. А якщо я їду відпочивати, то планую так, щоб в цей період не були ніяких гонок, або так, щоб по дорозі на відпочинок відвідати якісь турнір в Торуні, Грудзьондзі або в Гданську, а ще по дорозі заїжджаю до якихось селищ та займаюся там торгівлею. Поєдную приємне з корисним. Дуже часто їжджу на гонки за нашими гонщиками, вболіваю та торгую. Таке в мене життя зараз, на колесах.

— Як у справжнього гонщика.

— Тільки він повинен завжди бути готовим до виступів. Не може розслабитися, випити пива. Суцільні нерви, страх та ризик…

— А, що ви робити в неділю? — питаю у п. Дудека

— Усі знають в моїй родині та в моєму селі, що за три години до початку гонки я одягаю свій капелюх, шарфик, беру в руки прапор та вирушаю на стадіон. Там в мене постійне місце під баштою на першому повороті перші крісло по правій стороні. Потім біля мене сідає моя дівчина, біля неї сідає її брат, потім мій помічник-водій з дружиною та своєю дитиною, потім мій батько та брат. Завжди кажемо, що йдемо до базиліки, це означає, що йдемо на стадіон. Для нас стадіон — це релігія. Костьол також відвідуємо, але зранку. Після гонки завжди розставляємо столи, розпалюємо гриль, жаримо ковбаски, п‘ємо пиво, приходить діячі та гонщики клубу, ми з ними спілкуємося. Для нас кожна неділя — це свято. Це найщасливіше моменти в моєму житті.

Лукаша Романека до спідвейної секції записав його батько. Тоді хлопцю було 15 років.

— Дві години стояли на подвір’ї, він все канючив та канючив, душу з мене витягував, щоб поїхав до Рибніку та підписав дозвіл на його тренування, — каже отець Лукаша п. Адам. — Дуже боявся, тому що він в мене був єдиним сином. Врешті-решт він мене умовив. Мій сусід за лісом, Йозеф Клімовіч, закінчив кар’єру гонщика і продавав свою техніку, в нього я купив раму до мотоцикла. Двигун купив вже не новий, у Яна Новака. Разом усе це мені обійшлося в 1600 доларів. А потім якось втягнувся сам в цей спорт. Починаються жнива, гаряча пора, а я о 16.30 з’їжджаю своїм комбайном з поля і поспішаю до Рибніку, тому що в мого сина має розпочатися тренування. На протязі восьми років не пропустив жодної гонки за участю мого сина. Був його менеджером та механіком. Всього при ньому навчився.

Адам Романек мав достатньо велике 50-гектарове господарство в селищі Вілча неподалік від Рибніку. В них була стара родина, яка нараховувала багато поколінь, дуже релігійна, яка глибоко вкоренилася в сілезьку землю. Біля свого дома пан Адам зробив трек. Щороку восени спеціальна машина в залежності від потреб сина змінювала довжину прямих та геометрію поворотів.

Марек Щирба є ровесником та приятелем Лукаша. З дитинства разом тренувалися і змагалися в складі клубу “РКМ” (Рибнік). Разом виступали в турнірах пар по спідвею. Усе робили разом. Навіть спад у кар’єрі в обох почався майже в один і той самий час.

— Часто, коли перед гонкою ми виходили на презентацію, — каже Марек Щирба — укладали парі, кого з нас найбільше будуть освистувати вболівальники. В жодному спорті немає таких жорстких вболівальників. Ми навіть, якщо поверталися додому з якихось не дуже вдалих гонок, то навіть не ставали ніде на обід.

— Чому?

— Для того, щоб не зустрітися з нашими вболівальниками. Колись їхали з Бидгощі, зупинилися біля якогось кафе, дивимось, що там сидить дуже багато вболівальників з нашого Рибніку, вирішуємо їхати далі, але вони вже біжать до Лукаша і кричать: “Як маєш так х… їздити, то краще, курво, повісься!” І це при людях, при батьку Лукаша, при нашому тренері. І це ті самі вболівальники, які до цього обіцяли Лукаша на руках носити. Дослівно. Коли він став чемпіоном Європи серед юніорів, то на руках занесли в його машину. А як тільки в гонщика щось не виходить, то починають буквально плювати йому в обличчя. Мне це доконало.

Тому що в Рибніку усі знають місцевих гонщиків.

— Лукаш дуже переживав через це, — продовжує Марек Щирба. — Палав від сорому, але терпів. Сидів дуже часто в Інтернеті на форумі клубу та читав, що про нього пишуть вболівальники. А дуже страшні речі писали. Погрожували, навіть, спалити його машину. Молодому хлопцю таке важко переносити, а він ще був такий добрий, вразливий, скромний юнак, який нікому не міг сказати поганого слова чи образити когось.

Вболівальники дуже часто телефонували Лукашові, тому йому прийшлося змінити номер телефону.

— Непотрібно було хлопцеві так вчиняти, це боягузтво, — каже п. Алоізей Дудек, найвірніший вболівальник команди з Рибніку. — Але Лукаш після того випадку в Лешні вже не мав тієї мужності, якою вирізнявся на початку кар’єри. Це добре було видно, коли він їхав дуже близько від суперника, майже торкаючись коліс його мотоцикла, а через мить його візаві вже відривається на метр чи два, а це означає, що Лукаш скидав газ.

— Не боровся.

- І починається литися бруд в його сторону. Потім він з’їжджає з треку, в закритому парку сідає, голова похилена донизу і тримає все в собі. Крихкій такий. А Крамп, чемпіон світу, якщо в нього щось не виходить під час гонки чи йде не за його планом, копає свого двигуна, кидає свій шолом, окуляри. Не тримає все в собі. Якби я міг радити Лукашові, я би йому сказав одне після його травми: хлопче покинь цей спорт, займись чимось іншим в цьому житті. Він закінчив шахтарську школу, в найгіршому випадку міг піти працювати в копальню. Але в нього було дуже багато успіхів в юніорському віці. Усі казали, що він буде в майбутньому чемпіоном світу…

— Найгірше, коли дуже довго їду машиною, — каже Марек Щирба, 22-річний колишній гонщик. — Думки не дають спокою, ще півроку тому назад я їздив на мотоциклах, був гонщиком. Нізащо не хотів кидати цей спорт, але життя примусило. В 2003 році виступав в Екстралізі, здобував пункти, набрав багато кредитів, а потім перестав показувати результат. Почав тупцювати на місці, прогресу не було. Пунктів вже не набирав, а сплачувати внески потрібно було.

— Кажуть, якщо гонщик не їде, то причина або в голові, або в двигуні

— Мій мотоцикл був налаштований ідеально.

— То можливо варто було відвідати психолога…

— Я ж здоровий! — перебиває Марек. — Не з‘їхав з глузду.

— Рафал Курманські також так казав…

— Я розумію, що психолог — це не психіатр, але в нас майже кожен вважає, що психологи — це для ідіотів. Тяжко мені жити без змагань, але я мусив йти заробляти гроші. Якби не спідвей, то зараз вже я стовідсотково був би інженером. Два роки вивчав інформатику, але через спідвей змушений був її закинути. Зараз допомагаю хлопцям готувати техніку до змагань, під час гонок штовхаю мотоцикли, змащує ланцюги, міняю колеса, зірочки… Мотоциклів, щоправда, не мию, але є таким собі хлопчиком на побігеньках.

— Роберт Дадос та Рафал Курманські не знайшли в собі мужності, щоб здійснити такий крок та залишити цей спорт.

— Лукаш Романек також. Якщо ти починаєш цим займатися, то майже неможливо цей спорт залишити.

В п’ятницю 2 червня цього року Лукаш, як зазвичай, приїхав на тренування разом з батьком. Показав непоганий результат, і тренер пообіцяв, що 15 червня отримає місце в стартовому складі на гонку з клубом „Унія” (Лєшно). Дуже був задоволений собою, тому що останній раз їздив в ліговій гонці близько місяця тому назад.

Разом з батьком повернувся додому і пішов до свого гаражу, де, зазвичай, „чаклував” над своїми мотоциклами. Порядок там в нього був як в операційній. Усі його кубки та медалі там висіли на стінах та стояли по кутках.

— Коли в 2003 році виграли юніорський командний чемпіонат Польші батько Лукаша запросив мене до гаражу, ми там пили шампанські та інші напої, а Лукаш, хоч йому було вже 20 років, сидів тихо і ані краплі в рот не взяв.

— Дивний якісь…

— Мене це також дивувало, — каже п. Адам Романек. — Я йому казав: синку, випий, хоча б, пива і давав йому склянку, а він — ні і все… Сидить і лускає соняшникове насіння.

Після п‘ятничного тренування Лукаш не помив свою техніку, чого раніше за ним ніколи не було помічено.

О 22 годині він повісився у своєму гаражі…

Наступного дня кілька сотень вболівальників з Рибніка, домовившись через Інтернет, ввечері прийшли на стадіон з поминальними вогнями, які розставили на треці вздовж стартової лінії. В руках вони тримали світлину Лукаша з написом "Вибач нас».

Сибілла, дівчина Лукаша Романека, до цих пір дуже багато часто проводить в його родинному домі. В наступному році біля цього дому вони мали розпочати будівництво власного. В жовтні мали одружитися…

Моніка, дівчина Рафала Курманського, так і не вийшла заміж. Квартиру після смерті Рафала змушена була повернути клубові. З собакою і ящіркою Рафала повернулася до своїх батьків. Вчиться заочно в університеті в Зеленій Гурі на другому курсі на факультеті маркетингу та управління. За семестр сплачує 600 доларів. Вже півтора року працює на пошті.

— Працює на експедиції, - каже Моніка. — Перевіряю, чи вірно написані адреси, чи вірно приклеєні марки. Потім віддаю кореспонденцію листоношам. Не хотіла працювати з людьми, сидіти у віконці.

Агнешка, дружина Роберта Дадоса, вийшла повторно заміж. Знаходиться в декретній відпустці, тому що в середині липня цього року народила сина. Денису, її першому синові, вже вісім років. Агнешка розповідає, що після смерті Роберта, у Вроцлаві організовувалися турніри, на яких збирали кошти для її сина Дениса, але до хлопця вони так і не дійшли. Денис займається хокеєм. Дуже полюбляє спорт. Агнешка з родиною мешкає в маленькому будиночку своїх рідних, до якого вже добудувала ще один поверх.

— Роберт помер і не залишив після себе ані копійки, — каже Агнешка.

— Після десяти років виступів він не мав жодних відкладених капіталів?

— Жодних! Я навіть не мала грошей, щоб сплачувати кредит за машину.

Мотоцикл, кевларовий комбінезон і шоломи Лукаша Романека знаходяться постійно в гаражі, де він покінчив життя самогубством. Родина вирішила, що мотоцикли незабаром повинні бути продані.

Мотоцикли Рафала Курманського придбав клуб, а гроші за них передав батькам гонщика. Рафал був похований в своєму кевларовому комбінезоні. Один з його шоломів поклали на труну, коли його ховали, а другий разом з іншим комбінезоном забрала його мати, але зараз їх вже в неї немає. Моніка не отримала нічого.

Мотоцикли Роберта Дадоса Агнешка продала по запчастинах. Дві рами за 4000 доларів придбав гонщик Гжегож Кнапп. Чотири двигуни купили інші гонщики з Любліна. Заплатили за них 2500 доларів. Цих грошей вистачило для добудови другого поверху в будинку, але на закінчення робіт грошей вже немає. Комбінезони Рафала лежать у шафі, а шоломи, які вже припали пилом, на стелажі біля самісінької стелі. Один з них червоний, другий — білий. Роберт сам їх розмальовував між першою та другою спробою самовбивства. На кожному з них зображений пікіруючий орел та напис: „Життя, то їзда".

Від „Спортивного Ярмарку”: У кожного з нас після прочитання цієї статті сформувалася своя точка зору на те, що описав Яцек Хуго-Бадер. Менш за все нам би хотілося, шановні читачі, щоб ви сприймали цю публікацію виключно, як розповідь про трьох молодих польських гонщиків, які вибрали чи не найбезглуздіший спосіб вирішення усіх своїх проблем…. Також ми не закликаємо вас проводити паралелі з нашим спідвеєм… Просто спробуйте подивитися на цей улюблений та культовий для багатьох з нас вид спорту дещо з іншої точки зору. Для когось ця просто спорт, гра, але є люди, для яких спідвей — це життя, а життя — це їзда…