Життя у позику

1

Клерфе зупинив авто на автозаправці, перед якою було розчищено сніг, і посигналив. Ворони, що кружляли навколо телефонних стовпів, зняли гучний вереск, а в маленькій майстерні на запліччі хтось клепав молотком бляху. Врешті гуркіт стих і з будівлі вийшов хлопчина в червоному светрі і окулярах у сталевій оправі.

— До повного, — сказав Клерфе і вийшов.

— Бензин «Супер»?

— Так. Чи можна десь тут перекусити?

Хлопець показав великим пальцем через дорогу.

— Навпроти. Нині на обід їхня фірмова страва — свиняче коліно з квашеною капустою. Зняти ланцюги? Там вище шосе закрижаніло ще сильніше, ніж тут.

— До самого перевалу?

— Перевалом не проїдете. Від учора його геть засипало. Таким низьким спортовим автом ви не маєте найменших шансів.

— Ні? — сказав Клерфе. — Ти починаєш мене інтригувати.

— Ви мене також, — відбрив хлопець.

Ресторація в готелі просякла запахом старого пива і довгої зими. Клерфе замовив вуджений яловичий окіст, хліб, сир і карафку білого швейцарського вина. Попросив офіціантку занести йому їжу на терасу. Назовні було не дуже зимно. Розлоге небо мало барву тирличу.

— Може, облити ваше авто зі шланга? — запитав через дорогу хлопець. — Щоб я скис, коли йому того не бракує.

— Не треба. Протри тільки вітрове скло.

Авто довго не було мите, і болото, яким затраскали його задні колеса незліченних вантажівок, коли він їх обганяв, кидалося в очі. «Пощо, власне, я приїхав сюди? — роздумував Клерфе. — На лижви й так уже запізно. Співчуття? Співчуття — кепський товариш подорожі — і ще гірший у ролі мети. Чому я не їду до Мюнхена? Або до Мілана? Але що б я робив у Мюнхені? А в Мілані? Або деінде? Я втомлений. Втомлений сидінням на одному місці і втомлений прощаннями. А може, я тільки втомлений необхідністю приймати рішення? Але на що я мав би наважитися?» Допив вино і повернувся до ресторації.

Дівчина за прилавком мила келихи. Клерфе витягнув з кишені плескату пляшку в шкіряному футлярі.

— Чи можете мені наповнити її коньяком?

Дівчина почала чаркою відміряти коньяк. Клерфе попросив ще дати дві пачки цигарок і розрахувався.

— Це кілометри? — запитав хлопець на заправці, показуючи на спідометр.

— Ні, милі.

Хлопець свиснув.

— Що ви робите в Альпах? Чому, маючи таке авто, ви не на автобані?

Клерфе зиркнув на нього. Блискучі скла окулярів, кирпатий ніс, прищі, відкопилені вуха — істота, яка щойно поміняла меланхолію дитинства на усі помилки напівдорослого стану.

— Не завжди треба робити те, що правильно, синку. Навіть коли це собі усвідомлюєш. У цьому може інколи полягати чарівність життя. Розумієш?

— Нє, — відказав хлопець, шморгнувши носом. — Але телефони аварійної допомоги знайдете уздовж усіх перевалів. Якщо застрягнете, достатньо зателефонувати. Ми вас витягнемо. Тут є наш номер.

— Ви не маєте вже сенбернарів з пляшечками горілки на шиї?

— Нє. Коньяк надто дорогий, а собаки зробилися надто бешкетними. Самі випивали алкоголь. Для цієї мети маємо тепер волів. Здорових волів для витягання авт.

Хлопець, зблискуючи окулярами, витримав погляд Клерфе, який вкінці сказав:

— Тебе тільки мені сьогодні бракувало. Альпійський мудрагель на висоті тисяча двісті метрів! Може на додаток звешся Песталоцці або Лаватер?

— Нє. Ґерінґ. — Хлопець показав зуби, в яких бракувало одного сікача. — Але на ім’я маю Губерт.

— Ти, може, родич цього…

— Нє, — перебив його Губерт. — Ми походимо з Ґерінґів базельських. Якби я належав до тих, то не мусив би тут помпувати бензин. Ми б отримували грубу пенсію.

Клерфе помовчав.

— Дивний день, — сказав врешті. — Хто б таке сподівався? Всього найкращого тобі, синку, в наступному житті. Ти був для мене сюрпризом.

— Ви для мене нє. Ви ж автогонщик, правда?

— Чому ти так вирішив?

Губерт Ґерінґ показав на майже геть затрасканий болотом номер на радіаторі.

— То ти ще й детектив! — Клерфе сів за кермо. — Може, тебе краще завчасу ув’язнити, щоб позбавити людство від нового нещастя. Коли станеш прем’єром, буде вже пізно.

Ввімкнув двигун.

— Ви забули заплатити, — сказав Губерт. — Сорок два франчика.

Клерфе подав йому гроші.

— Кажеш, Губерте, франчика! Це мене тішить. У країні, де гроші називають пестливо, ніколи не буде диктатури.

За годину авто застрягло. Кілька снігових лавин на схилі обірвалося і засипало шосе. Клерфе міг розвернутися і спуститися назад у долину, але не мав бажання ще раз так швидко зустрітися з риб’ячими очима Губерта Ґерінґа. Крім того, не любив розвертатися. Тому терпляче сидів далі у своєму авто, курив цигарки, пив коньяк, прислухався до каркання ворон і чекав на Бога.

Бог з’явився за якийсь час в образі невеликого снігового плуга. Клерфе поділився з водієм рештою коньяку. Потім той рушив уперед і почав здіймати своєю машиною тумани снігу і відкидати його на бік. Двісті метрів далі шосе знову було чисте. Сніговий плуг з’їхав на бік, і авто Клерфе прослизнуло повз нього. Водій плуга помахав йому на прощання. Він, як і Губерт, носив червоний светр і окуляри. Тому Клерфе, розмовляючи з ним, тримався безпечних тем — сніг і алкоголь, двох Ґерінґів упродовж одного дня було б однак забагато.

Губерт плів дурниці, перевал не був засипаний. Авто піднімалося тепер швидко вгору, і враз Клерфе побачив далеко перед собою долину, сизу і лагідну в ранніх сутінках, а в ній село з розсипаними кубиками будинків з білими дахами, кривою церквою, ковзанками, кількома готелями і першими світелками у вікнах. Потім повільно з’їхав униз серпантином. Десь в долині, в одному з санаторіїв, повинен мешкати Ґольманн, його змінник, який минулого року захворів. Лікар встановив туберкульоз, але Ґольманн сміявся з цього діагнозу — щось таке в епоху антибіотиків і пеніциліну вже не могло бути, а якщо й було, то людина діставала жменю пігулок, кілька заштриків і знову була здорова. Але ті чудесні засоби виявлялися не такими вже прекрасними і безвідмовними, як їх вихваляють, особливо серед людей, які виростали в роки війни і були виснажені. Під час «Перегонів Тисяча Миль» в Італії Ґольманн неподалік Рима дістав кровотечу, і Клерфе мусив його дорогою висадити. Лікар наполягав на тому, щоб вислати його на кілька місяців у гори. Ґольманн казився, але врешті скорився, з тією лише різницею, що кілька місяців перетворилися на рік.

Враз двигун почав кашляти. Свічки, знову свічки! Останній відрізок схилу проїхав з вимкненим двигуном, поки авто не зупинилося на рівній дорозі, і лише тоді відкрив капот.

Проблема була, як завжди, в залитих мастилом свічках другого і четвертого циліндра. Викрутив його, прочистив, після чого засунув на давнє місце і ввімкнув стартер. Тепер двигун функціонував, і Клерфе натиснув кілька разів рукою на педаль газу, щоб усунути зайве мастило. Мотор знову заревів. Коли випростався і побачив, що галас сполохав коней, запряжених в сани, що під’їжджали з другого боку. Коні стали дуба і, шарпаючи саньми, кинулися у бік авто. Клерфе вибіг їм навперейми, вхопив лівого коня за віжки і добру хвилину дозволив себе волочити.

Врешті коні зупинилися. Вони тремтіли усім тілом, а над головами клубочилася хмара пари. Їхній переляканий, божевільний погляд справляв враження, мовби очі належали якимсь доісторичним істотам. Клерфе обережно опустив віжки. Коні стояли, пирхаючи і побрязкуючи дзвониками. Вочевидь, то не були звичайні шкапи, вживані до запрягу.

З саней піднявся високий чоловік в чорній хутряній шапці і почав заспокоювати тварин. Біля нього сиділа молода жінка, котра міцно вхопилася за поручні. У неї було засмагле обличчя і дуже світлі очі.

— Мені дуже прикро, що я вас налякав, — сказав Клерфе. — Я не подумав про те, що коні тут не звиклі до авто.

Чоловік ще трохи займався кіньми, після чого пустив поводи і сів у сани.

— Не звиклі до авто, які так галасують, — сказав холодно. — В кожному разі сани я міг би сам затримати. Проте я дякую, що ви намагалися нас врятувати.

Клерфе оглянув свої штани, потім підняв очі і побачив зарозуміле обличчя, в якому тлів ще слід насмішки, мовби той глузував з того, що він без потреби вчинив героїчний жест. Вже давно ніхто у нього не викликав такої відрази з першого погляду.

— Я не збирався рятувати вас, — відказав сухо, — а своє авто від полоззя ваших саней.

— Маю надію, що ви при цьому не дуже вимастилися.

Чоловік зайнявся знову кіньми. Клерфе придивився до жінки.

«Вона і є причиною, — подумав. — Він сам хоче залишитися героєм».

— Ні, я не вимастився, — відказав повільно. — Для цього треба чогось більшого.

Санаторій «Белла Віста» розташувався на узвозі вище села. Клерфе припаркував авто біля входу, де стояло вже кілька саней.

— Клерфе! — гукнув хтось.

Озирнувшись, побачив, на своє здивування, Ґольманна, який наближався до нього. Думав, що застане його в ліжку.

— Клерфе! — гукав Ґольманн. — Це справді ти?

— Авжеж. А ти? На ногах? Я думав, лежиш у ліжку.

Ґольманн розсміявся.

— Лежання тут старосвітське. — Поплескав Клерфе по спині і втупив погляд в авто. — Мені здалося, що я чую знизу гарчання «Джузеппе», я думав вже, що то галюцинація. А потім побачив, як ви піднімаєтеся вгору. Що за несподіванка! Звідки ти їдеш?

— З Монте-Карло.

— Ти диви! — Ґольманн не міг заспокоїтися. — І на додачу з «Джузеппе», цим старим левом! Я думав уже, що ви забули за мене!

Попестив кузов авта, в якому не раз їздив на перегонах. У ньому дістав також свою першу важку кровотечу.

— То це таки «Джузеппе», правда ж? Не його менший брат?

— Так, «Джузеппе». Але вже не бере участі в перегонах. Я викупив його з фабрики. Тепер на пенсії.

— Як і я.

Клерфе підняв очі.

— Ти не на пенсії, лише у відпустці.

— Цілий рік! То вже не відпустка. Але ходімо всередину. Мусимо відсвяткувати цю зустріч! Що ти п’єш? Далі горілку?

Клерфе кивнув.

— А ви маєте тут горілку?

— Для гостей є усе. Це сучасний санаторій.

— Принаймні робить таке враження. Виглядає на готель.

— На цьому, між іншим, полягає лікування. Сучасна терапія. Ми вже не пацієнти, а курортники. Такі слова, як «хвороба» і «смерть», — табу. Просто їх ігнорують. Прикладна психологія. Дуже практична для духу, але люди всупереч цьому помирають. Що ти робив у Монте-Карло? Був на перегонах?

— Звичайно. Ти вже не читаєш спортови́х вістей?

Ґольманн знітився.

— Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?

— Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.

— Так, — сказав Ґольманн. — Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?

— З Торріані.

Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали у цьому блиску, мов чорні коми.

— Гарно тут, — зауважив Клерфе.

— Авжеж, гарна в’язниця.

Клерфе не відповів. Знав інші в’язниці.

— Ти тепер завжди їздиш з Торріані? — запитав Ґольманн.

— Ні. Раз з одним, раз з другим. Чекаю на тебе.

Сказав неправду. Уже півроку Клерфе їздив з Торріані на всіх перегонах спортових авт. Але що Ґольманн не читав спортових вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з’явилися краплі поту.

— Ти добився чогось в пробігу? — поцікавився.

— Ні. Ми спізнилися.

— Звідки ви їхали?

— З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Всі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.

Ґольманн розсміявся.

— То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?

Клерфе підняв руку.

— Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони і авта!

— Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?

— Це лише кілька днів.

— До біса! Щось сталося?

— Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити і кілька днів не чути про цю холерно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?

— Звичайно, — сказав Ґольманн. — Але в чому справа? Що сталося?

— Нічого, — відказав роздратований Клерфе. — Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.

— Клерфе, хто розбився?

— Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на побережжі. Йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить в казино і реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку.

Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.

— Хіба тут лише самі хворі?

— Ні. Є також здорові, які провідують хворих.

— Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?

— Ні, то якраз здорові! — Ґольманн розсміявся. — А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають вже віддавна.

Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна і малу карафку горілки для Клерфе.

— Як довго думаєш тут залишитися? — запитав Ґольманн.

— Кілька днів. Де б я міг оселитися?

— Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.

— А звідки ти про це знаєш?

— Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути. Часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. — Ґольманн витягнув з кишені на грудях плескату пляшку і долив до своєї склянки трішки алкоголю. — То джин, — пояснив. — Теж помагає.

— Вам не дозволяють пити? — запитав Клерфе.

— Цілковитої заборони нема, але так зручніше. — Ґольманн сховав пляшку до кишені. — Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.

Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Вийшов з них чоловік в чорній хутровій шапці.

— Знаєш, хто це? — запитав Клерфе.

— Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок в Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині і синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, вшиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх.

Клерфе розсміявся.

— Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти знаєш це все?

— Тут люди швидко довідуються про себе все, — відказав Ґольманн з відтінком гіркоти в голосі. — За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.

Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою по-іспанськи.

— Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, — зауважив Клерфе.

— Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.

— У цьому я б не був такий певний. — Клерфе кинув оком на двері. — Вона дружина цього росіянина?

Ґольманн озирнувся.

— Ні.

Росіянин і жінка увійшли досередини.

— Невже ці обоє теж хворі? — запитав Клерфе.

— Авжеж. Але не виглядають на таких, правда? Часто так є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім вже ні, але тоді перестає з’являтися публічно.

Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо в чомусь її переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла углиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.

— Либонь, посварилися, — промовив Клерфе не без задоволення.

— Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.

Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.

— В тебе також?

— В мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.

— Ці двоє мешкають тут?

— Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.

Клерфе встав з-за столика.

— Поїду в готель. Де ми могли б разом пове…