Живцем поховані

Був я на службі в да­ле­ко­му краї на півночі, в Седльці, в уніятсько­му краї на Підляссі і літом поїхав на Ук­раїну на ва­кації, щоб одвіда­ти ро­ди­ну та по­ба­чить рідний край, ті місця, де прой­шли мої ди­тячі та мо­ло­дечі літа, най­луччі літа мо­го віку.

Пізнім ран­ком виїхав я з Києва по залізній до­розі на Одес і че­рез дві станції пе­ресів у Фас­тові на ми­ко­лаївську лінію. Сумні сос­нові ліси ми­ну­ли й зовсім зник­ли. Вок­за­ли ніби то­ну­ли в акаціях, ли­пах та осо­ко­рах. З квітників ко­ло вок­залів по­де­ку­ди виг­ля­да­ли поміж акаціями че­решні, мо­релі (абри­ко­си) та во­лоські горіхи. Край залізної до­ро­ги по­тяг­ли­ся стіна­ми жи­воп­ло­ти од сніго­вих за­метів. На зе­ле­них жи­воп­ло­тах ви­ти­ка­лись попілясті дикі олив­кові де­ре­ва, не­на­че пот­ру­шені бо­рош­ном. Скрізь ко­ло вок­залів зе­леніли свіжі га­зо­ни в скве­рах. На їх ма­нячіли ніби ви­мальовані на зе­ле­но­му полі чу­дер­нацькі взорці з де­ко­ра­тив­них тра­вок та уся­ких квіток. Сто­рож­ки то­ну­ли в виш­нях та че­реш­нях, ніби по по­яс сто­яли в ор­гинії, мальві, маківках, гвоз­ди­ках та чор­ноб­рив­цях. Це вже край квіток, край яс­но­го пал­ко­го сон­ця, край по­езії. Од­ра­зу знать, що тут лю­де люб­лять квітки, за­ми­ло­вані в квітках. День роз­го­рю­вав­ся пиш­ний, яс­ний. Звідусіль пах­ло жи­та­ми, уся­ки­ми польови­ми квітка­ми. Лу­ки, мо­чарі, вогкі мла­ки не­на­че чи­ясь ру­ка гус­то-пре­гус­то засіяла квітка­ми, не­на­че всте­ли­ла їх квітчас­ти­ми ки­ли­ма­ми. За Рос­сю вже мріли го­ри, гор­би та при­гор­ки в по­етичній да­ле­чині. От і рідний край. Як радісно на серці! Якою по­езією повіяло на мою ду­шу! На дум­ку спа­да­ла пісня, і пісня ве­се­ла; ве­селі мо­ти­ви за­лу­на­ли в душі. Он вже не­да­леч­ко Біла Церк­ва не­на­че по­то­ну­ла в роз­логій до­лині над Рос­сю, в сад­ках та га­ях. Не­за­ба­ром з си­зої імли виг­ля­ну­ли дві ви­сокі му­ро­вані дзвіниці та бані цер­ков, ви­су­нув­ся при­сад­ку­ва­тий костьол. Не­за­ба­ром поїзд спи­нив­ся. Я ви­хо­пив­ся з ва­го­на, пе­ребіг че­рез вок­зал і вий­шов на пор­тик, кот­рий ви­хо­див на подвір'я. Мені тре­ба бу­ло зго­дить візни­ка до не­да­ле­ко­го се­ла, де жи­ли мої ро­дичі. Я став на ґанку, оки­нув очи­ма ши­ро­ке подвір'я, схо­же більше на розкішний са­док, ніж на вок­зальні зви­чай­ні за­баг­нені й засмічені задвірки. І тут на ме­не повіяло по­езією. Че­рез увесь ши­ро­кий двір роз­тяг­ся по­дов­жас­тий сквер, навк­ру­ги за­сад­же­ний акаціями, навк­ру­ги об­сад­же­ний ор­гиніями, ніби зас­те­ле­ний зе­ле­ним га­зо­ном із взор­ця­ми з квіток та кольоро­вих трав, пістря­вий та гар­ний. По один бік скве­ру під за­бу­ду­ван­ням се­ред зе­ле­но­го де­ре­ва не­на­че горів квітник, гус­то за­ки­да­ний здо­ро­ви­ми, як ку­ла­ки, цініями уся­ко­го кольору. По дру­гий бік дво­ри­ща не­на­че сміялись між зе­ле­ним де­ре­вом розкішні кущі мальви, ряс­но обквітчані квітка­ми, а між ни­ми ма­ки, жовті гвоз­ди­ки, пе­тунія. Навк­ру­ги скрізь біліли в цвіту кущі жас­ми­ну. Квітки, зе­лень і ще квітки сли­ве суспіль! Не­на­че їх хто по­на­си­пав, по­на­ки­дав обе­рем­ка­ми. Усе дво­ри­ще пах­ло жас­ми­ном. Бу­ло знать, що тут жи­вуть за­люб­ле­ни­ки в квітках.

А кру­гом скве­ру по ши­рокій ви­мо­щеній до­розі сто­яв зак­руг­ле­ний тісний ря­док візників. Фа­ето­ни бу­ли все єврейські, ста­ро­давні, пе­ре­куп­лені з де­ся­тих рук, схожі на єги­петські фа­ра­онові колісниці, з обідра­ним сук­ном з-під кот­ро­го виг­ля­да­ли по­луд­раб­ки, не­на­че голі реб­ра. Шка­пи бу­ли все за­худ­жені, мир­шаві, су­хо­ребрі. На ви­со­ких коз­лах ма­нячіли так са­мо худі жид­ки, жовті, су­хор­ляві, убо­го уб­рані, не­на­че хтось на­ти­кав жи­вих мерців не на фа­ето­нах, а ніби на якихсь ма­рах та ка­та­фал­ках. На євре­ях аж лисніло за­но­ше­не, зас­мальцьова­не дран­тя. Се­ред зе­ле­но­го де­ре­ва та га­зонів, се­ред ма­си пиш­них квіток тек­ла ніби течія з го­лих по­луд­рабків, су­хих ко­ня­чих ре­бер та жи­вих мумій.

Пишний сквер був ніби опе­ре­за­ний і зе­ле­ни­ми шта­хе­та­ми, і дра­ним зли­ня­лим по­ясом, зня­тим з стар­ця. Я ог­ля­нув той дов­гий, нуж­ден­ний зак­руг­ле­ний ря­док фа­етонів, і уся по­езія, кот­рою повіва­ло на ме­не гар­не зе­ле­не квітчас­те подвір'я, уся кра­са йо­го од­ра­зу зник­ла, не­на­че за­су­ну­лась за чорні хма­ри.

Приїжджі па­са­жи­ри ки­ну­лись до фа­етонів го­ди­ти візників. Євреї з козлів за­ма­ха­ли ба­то­га­ми, кри­ча­ли, зак­ли­ка­ючи па­са­жирів до своїх фа­етонів. Фак­то­ри обс­ту­пи­ли ме­не навк­ру­ги, зап­ро­шу­ва­ли до гос­ти­ниць, тро­хи не сми­ка­ли за по­ли. На подвір'ї підняв­ся га­лас, шум, крик­ня­ва. Я став і тільки пог­ля­дав на ту ніби дов­гу низ­ку гус­то на­ни­за­них дра­бин­час­тих фа­етонів. Не хотілось мені жив­цем клас­ти се­бе на ка­та­фал­ки, що розт­ряс­ли б і живі і мертві кістя­ки. Ті фа­ра­онові колісниці вже не раз да­ли­ся мені взна­ки, і не раз, і не два вже во­ни доб­ре наш­тов­ха­ли мені бо­ки.

В дов­го­му ряд­кові візників я примітив на коз­лах кільки по­го­ничів в жу­па­нах та сви­тах. Фа­ето­ни в їх бу­ли тро­хи кращі: ті фа­ето­ни ви­си­ла­ли на біржу для за­робітку місцеві не­ба­гаті пан­ки. Я поп­рос­ту­вав до тих фа­етонів, щоб виб­ра­ти собі догіднішу підво­ду. Підвод­жу я очі вго­ру - на коз­лах од­но­го фа­ето­на стри­мить по­го­нич в кар­тузі, в ку­ценькій новій свитці, гар­ний на вро­ду, білий з ли­ця, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, з підстри­же­ною борідкою, з блис­ку­чи­ми тем­ни­ми очи­ма.

«Чи це му­жик, чи пан? Чи най­мит, чи ха­зяїн фа­ето­на?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка: на йо­му му­жицька оде­жа, а з ли­ця зовсім пан, не­на­че на коз­лах сидів пе­ре­одяг­не­ний за най­ми­та справдішній па­нок: стан тон­кий, пос­тать рівна, ру­ки білі, з ли­ця кра­сунь. І ти­ка­ти на йо­го бу­ло якось ніяко­во. Фа­етон­чик в йо­го був но­вий, чис­тенький, коні добрі, не­на­че вго­до­вані.

- Чи по­ве­зе­те ме­не до се­ла оце за­раз? - спи­тав я в візни­ка.

- А чом же? Я час­то од­во­жу панів то в се­ла, то в са­харні. В ме­не фа­етон доб­рий, не труський. До ве­чо­ра вже й на місці бу­де­те, - го­во­рив по­го­нич, і го­лос в йо­го був не сип­кий та хрип­кий, який бу­ває здебільшо­го в се­лян, а чис­тий, дзвінкий, ба­ри­то­но­вий.

Я зго­див йо­го, стор­гу­вав­ся і сів у фа­етон. Він звер­нув на бік, вид­рав­ся з ряд­ка фа­етонів, і коні пішли рис­сю, об­ми­на­ючи дов­гий ря­док єврей­ських шкап та скри­пу­чих колісниць, та уся­ких чор­топ­хай­ок-та­ра­тай­ок.

- Чи це ваші коні та фа­етон? - спи­тав я в візни­ка.

- Ні, не мої коні, не мій і фа­етон, - обізвав­ся він і по­вер­нув до ме­не го­ло­ву, осміха­ючись: пев­но, про це йо­го час­то пи­та­ли по­до­рожні.

Цей візник був зад­ля ме­не істин­но за­гад­ка. Я оки­нув очи­ма йо­го пос­тать: плечі ши­рокі, стан тон­кий, навіть зак­ри­тий ка­тан­кою з не ду­же товс­то­го сук­на; шия біла, не му­жицька, не по­ре­па­на; тем­но-ру­ся­ве тон­ке во­лос­ся кру­гом шиї аж ви­лис­кується.

- А чий же це фа­етон? - спи­тав я зно­ву у не­до­мислі.

- Старого по­се­со­ра Гнідинсько­го. Він пе­редніше був по­се­со­ром, дер­жав у по­сесії од­но се­ло в гра­фа Браніцько­го. А те­пер він, над­бав­ши гро­шей та уся­ко­го доб­ра, пос­та­вив собі до­мок у Білій Церкві й жи­ве без діла на ста­рості літ. Я в йо­го слу­жу за най­ми­та. Він ви­си­лав ме­не з фа­ето­ном на біржу на за­робітки.

- То ви в йо­го за най­ми­та? - аж крик­нув я за­чу­до­ва­ний.

- За най­ми­та, - обізвав­ся по­го­нич і знов обер­нув до ме­не го­ло­ву й осміхнув­ся.

- Але ж ви на най­ми­та зовсім не схожі, - ска­зав я.

- Бо я, ба­чи­те, не з міщан. Я дво­ря­нин, шлях­тич, як нас тут звуть. Ми шлях­тичі з батьків, з дідів. Мій стар­ший брат був «чи­нов­ни­ком», слу­жив у Києві в кан­це­лярії гу­бер­на­то­ра, а потім слу­жив в Умані та оце не­дав­но по­мер од ча­хот­ки.

«Що це за ди­во! Що це за про­ява ве­зе ме­не? А мо­же це який­сь чванько, що злов­жи­ває довірність лег­ко­дум­них проїжджих панків, аби поч­ва­ни­тись своїм ро­дом пе­ред пан­ка­ми: знай­те, мов, що й я пан, хоч і сид­жу на коз­лах з ба­то­гом, але мені ли­чи­ло б і бу­ло б упо­добніше сидіти з ва­ми ря­дом в фа­етоні. А ко­ли я на коз­лах те­пер, то це так собі ви­пад­ком ви­па­ло», - вертіла­ся в ме­не дум­ка.

Я заціка­вив­ся й по­чав роз­пи­ту­вать сво­го візни­ка. Він по­вер­тав до ме­не го­ло­ву, щось го­во­рив, роз­ка­зу­вав. Але я тільки ба­чив йо­го ко­рот­ко підстри­же­ну борідку й од­но­го куд­ла­то­го ву­са по­верх борідки. Слів не мож­на бу­ло чу­ти. Ко­ле­са сту­котіли на новій мос­товій. Фа­ето­ни гна­лись до міста на­че нав­ви­пе­ред­ки й ви­пе­ред­жу­ва­ли нас. Про­ти нас тяг­ла­ся до вок­за­ла вал­ка з ва­гою на во­зах, на­ван­та­же­них уся­ким кра­мом, зем­ля­ним вугіллям, мішка­ми з паш­нею та питльова­ним бо­рош­ном. Ко­ле­са дер­котіли, аж ніби кри­ча­ли. Мос­то­ва аж двигтіла під во­за­ми, на­ван­та­же­ни­ми мішка­ми з пше­ни­цею та залізом ху­ра­ми. Роз­мов­ля­ти не мож­на бу­ло ні на який спосіб.

От коні влетіли в містеч­ко, здо­ро­ве, як го­род, пе­ребігли че­рез кільки жидівських смер­дя­чих улиць, і наш фа­етон вис­ко­чив на ба­зар­не місто, здо­ро­ве, як ви­гон, обс­тав­ле­не му­ро­ва­ни­ми до­ма­ми, і не­на­че пірнув між во­зи. Ба­зар ще не роз'їхав­ся. Ку­ря­ва сто­яла, не­на­че дим по­жежі. Ба­зар ніби грав во­за­ми, во­ла­ми та кіньми в «тісної ба­би». Місто бу­ло ніби за­ки­да­не во­за­ми. Фа­етон лед­ве проп­хав­ся ву­лич­кою поміж во­за­ми, за­че­пив ко­ле­сом кільки людських осів та коліс, штурх­нув диш­лем у спи­ну кільком єврей­ським ба­ла­гу­лам і ви­летів на ши­ро­ку ву­ли­цю, що йшла на пош­то­вий трахт. За­зе­леніли старі сад­ки по обид­ва бо­ки ву­лиці. З садків, з гайків виг­ля­да­ли не­ве­личкі му­ро­вані й де­рев'яні дом­ки, дач­ки. За­ма­нячіли в квітни­ках пе­ред дом­ка­ми уся­кові квітки. Тут жи­вуть пан­ки, підпан­ки та міща­ни. Ста­ло тихіше. Гар­ми­дер сти­шив­ся. Мож­на бу­ло ба­ла­ка­ти.

- Хто ж був ваш батько? - спи­тав я в сво­го візни­ка.

- Мій батько був дво­ря­нин пра­вос­лав­ної віри, не ка­то­лик. Він мав свою зем­лю - де­ся­тин з шістде­сят, ко­ли не більше, он там за Рос­сю, по пра­ву ру­ку од го­ри. Мій батько був поміщик з діда, з прадіда.

- Як же во­но так вий­шло, що ваш батько мав зем­лю, був дідич, а ви те­пер за по­го­ни­ча в яко­гось па­на Гнідинсько­го? - спи­тав я, зди­во­ва­ний та­ким ви­пад­ком.

- Про це дов­го роз­ка­зу­вать: ба­га­то го­во­рить - та нічо­го слу­хать, як ка­жуть у при­казці. Не­хай от як заїду до своєї ха­ти, то я вам роз­ка­жу. Я забіжу на ча­сок до­до­му, дам ко­ням об­ро­ку, по­по­луд­наю та візьму на до­ро­гу ки­рею, бо як ча­сом на­па­де дощ, то я змок­ну до со­роч­ки. В нас оце пе­ре­па­да­ли страшні тучні дощі. Ось не­да­леч­ко й моя ха­та, он­деч­ки за ти­ми ви­со­ки­ми осо­ко­ра­ми.

- Як же вас про­зи­ва­ють?

- Я Ва­силь Свікліцький. Батько мій був дво­ря­нин. Я й до­ку­мен­ти йо­го маю. А зем­ля й грунт про­па­ли для ме­не навіки. Тільки й зос­та­лась у ме­не ха­та, бо й ого­род, і са­док, і ле­ва­да - вже те­пер не мої й не моїх дітей.

- А чиє ж во­но те­пе­реч­ки? - спи­тав я.

- Графа Браніцько­го. Усе про­па­ло. А я те­пер слу­жу за най­ми­та - ска­зав Свікліцький і спи­нив коні ко­ло воріт.

- Ось і моя ха­та. Ко­ли ви не ду­же ха­паєтесь в се­ло, то я заїду на ча­сок, бо вже час ста­вить коні на-по­пас, та й сам я з'їм чо­го-не­будь на до­ро­гу.

- Добре! Заїжджай­те. Мені мож­на й за­га­ятись, бо там в селі діти не пла­ка­ти­муть, жінка не ла­яти­ме.

З ха­ти вибігла жінка Свікліцько­го, ще мо­ло­да й гар­на, круг­ло­ви­да, з пух­ки­ми що­ка­ми, тілис­та, жва­ва, про­вор­на й ко­кет­ли­ва. Бу­ла неділя. Свікліцька уб­ра­ла­ся че­пур­ненько. Бу­ло знать по її одежі, що во­на лю­би­ла уся­кові уб­ран­ня. Во­на вибігла в чор­но­му ку­ценько­му кер­сеті, в ясній, ніби білій спідниці, не­на­че об­си­паній чер­во­ни­ми бу­ке­ти­ка­ми, а вни­зу об­шитій на п'ядь сму­гою чор­но­го пли­су. На но­гах аж горіли чер­воні сап'янці. Шия аж вги­на­лась од разків доб­ро­го на­мис­та, од ду­качів та бусів. На го­лові зе­леніла яс­но-зе­ле­на хус­точ­ка, по­цяцько­ва­на дрібненьки­ми пуп'янка­ми рожі та маківка­ми. Зе­лені й чер­воні то­роч­ки спа­да­ли од хуст­ки на шию. Свікліцька міцно вхо­пи­ла во­ро­та й ніби заіграш­ки од­ки­ну­ла їх набік однією ру­кою. В другій руці в жмені во­на дер­жа­ла насіння й лу­за­ла йо­го ніби на льоту. Во­на ки­ну­ла вго­ру на Ва­си­ля гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма. Ва­силь з ко­зел осміхнув­ся до неї й пог­нав коні у двір, ввесь за­рос­лий зе­ле­ним шпо­ри­шем.

- Ого-го, Свікліцький! Як я ба­чу, в вас жінка, як цяцька, як пи­сан­ка! - не втерпів я, щоб не примітить то­го Ва­си­леві.

- Тільки мені й доб­ра зос­та­лось, що та цяцька, та там у хаті є ще дві цяцьки - двоє мен­ших дітей, бо старші усі пе­ре­мер­ли, - обізвав­ся сти­ха Ва­силь.

З ха­ти вибігли й ті дві цяцьки: хлоп­чик восьми років і мен­ша од йо­го дівчин­ка, і справді гар­на, як до­ро­га цяцька. Я ди­вив­ся на ха­ту, розг­ля­дав осе­лю, а в ме­не все вертіла­ся в го­лові дум­ка, че­рез що про­па­ла та зем­ля, як про­пав і цей грунт з сад­ком, де я сто­яв, і як Свікліцький з діди­ча та став най­ми­том.

«Чи не про­гай­ну­ва­ли та не про­пи­ли ча­сом оті дрібні ук­раїнські дідичі своїх маєтностів та грунтів?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка. І мені бу­ло якось ніяко­во пи­тать про це в Свікліцько­го, щоб не зо­би­дить йо­го, до­пи­ту­ючись про предків, «що по­мер­ли од редьки», як ка­же при­каз­ка, а мо­же й од чо­го луч­чо­го й смачнішо­го за редьку.

Мене бра­ла надз­ви­чай­на цікавість роз­пи­тать в Ва­си­ля про це діло. Але Свікліцький по­чав по­ра­тись ко­ло ко­ней: розг­нуз­ду­вав коні й при­чеп­лю­вав їм під мор­ди шаньки - тор­бин­ки з вівсом. Дав­ши ко­ням обрік, він пішов до ха­ти, зап­ро­сив­ши й ме­не з делікат­ності до гос­по­ди. Я оки­нув очи­ма осе­лю. В оселі й дво­ра не бу­ло. Ста­ро­дав­ня ха­та сто­яла да­ле­ко од улиці в ста­ро­му сад­ку. Ближ­че до ву­лиці над око­пом стриміли старі повіточ­ки та чорніла не­ве­лич­ка ко­мо­ра з ду­би­ни, кот­ра вже зовсім зчорніла й по­рос­ла дрібненьким мо­хом. Ко­ло повіток до са­мої ву­лиці зе­ленів гус­тий ок­са­ми­то­вий шпо­риш. Од улиці скрізь по­над вір'ям стриміли старі осо­ко­ри й оси­ки з підтя­тим од­ни­зу гіллям. Бу­ло знать, що той підчос пішов на па­ли­во. По дворі рос­ли по­де­ку­ди врос­кидь старі акації. Пе­ред ха­тою, під вікна­ми зе­леніли кущі буз­ку та рожі, цвіли кущі ор­гинії й мальви, гвоз­ди­ки, чор­ноб­ривці та нас­турці. За ха­тою зе­ленів ста­рий са­док. Ха­та бу­ла ста­ра, ста­ро­дав­ня, з чи­ма­леньки­ми вікон­ця­ми на чо­ти­ри шиб­ки, з ви­со­кою ста­ро­давньою покрівлею. Од півночі уся покрівля аж зе­леніла од мо­ху, незгірше за­рос­шo­го дво­ра, не­на­че бу­ла вкри­та шмат­ка­ми зе­ле­но­го ок­са­ми­ту.

Ми ввійшли в сіни. По один бік сіней бу­ли од­чи­нені двері в чи­ма­леньку пе­кар­ню, по дру­гий бік - бу­ла не­ве­лич­ка світли­ця з узенькою кімнат­кою. Я всту­пив у світли­цю, і мені вда­рив в ли­це хо­лод­ний дух ду­же ста­ро­го до­му, дух трух­ля­во­го де­ре­ва та по­рохні. Світли­ця бу­ла ста­ра-прес­та­ра. На сво­ло­ках ма­нячіли по­вирізу­вані і вже пот­ро­ху пос­ти­рані якісь на­пи­си, якісь взорці. Над две­ри­ма до мен­шої кімна­ти світив­ся наскрізь проріз з при­по­лич­кою, де ря­доч­ком сто­яли де­шеві чаш­ки. В кут­ку на по­куті був при­би­тий ко­син­чик. На йо­му сто­яли об­ра­зи, а один об­раз по­се­ре­дині на стіні був у срібній шаті. Віко­неч­ка чи­ма­ленькі, двері ни­зенькі. Ко­ло по­ро­га на стіні висів по­мальова­ний зе­ле­ною фар­бою гар­ненький мис­ник, де не бу­ло ні однієї прос­тої по­лив'яної мис­ки, а на­томість на по­лич­ках сто­яли сторч ряд­ка­ми фар­фо­рові ста­ро­давні тарілки й зе­лені та сині тарілоч­ки, якась чу­дер­нацька зе­ле­на пляш­ка, сто­яли ста­ро­давні не то два чай­ни­ки, не то жба­ни з чер­во­ної міді, схожі на цер­ковні ста­род­ревні со­су­ди. Усе це ви­яв­ля­ло, що в цій світлиці ко­лись про­жи­ва­ли лю­де за­можніші, з більши­ми дос­тат­ка­ми, ніж те­перішній гос­по­дар.

Холоднувате свіже повітря ста­ро­го до­му підсвіжи­ло мої нер­ви, і після душ­но­го ва­го­на мені бу­ло надз­ви­чай­но приємно тут по­сидіти й тро­хи од­по­чить. Нер­ви мої зас­по­коїлись. Вог­ку­ва­тий та свіжий дух в світлиці був мені приємний. Я люб­лю цей дух ста­ро­давніх домів. І мої дум­ки без моєї волі не­са­мохіть пе­ре­летіли в дав­ню дав­ни­ну, в світли­цю мо­го діда. Пе­ред моїми очи­ма вста­ла уся обс­та­ва давніх дідо­вих по­коїв, од­ра­зу ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, давні лю­де то­го ча­су, си­во­бо­роді діди з по­мор­ще­ни­ми що­ка­ми, але здо­рові, кре­мезні й ве­селі, ба­бусі в прос­тих уб­ран­нях, але з щи­рим не­по­тай­ним сер­цем; ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, старі сиві ук­раїнські шлях­тичі в дов­гих сірту­ках з ву­зеньки­ми ру­ка­ва­ми, з на­мо­та­ни­ми на шиї чор­ни­ми шов­ко­ви­ми хуст­ка­ми, їх старі жінки в білих чип­ках або в шов­ко­вих хус­точ­ках на го­лові, в дов­гих ша­лях на пле­чах, з на­род­ною мо­вою в ус­тах, з на­род­ни­ми ве­се­ли­ми жар­та­ми в роз­мові. Кру­гом ме­не на цих де­рев'яних по­мальова­них стільцях із чу­дер­нацьки­ми вирізка­ми на спин­ках не­на­че сиділи ті давні лю­де, про­ва­ди­ли щи­ру ве­се­лу роз­мо­ву. Я ніби по­чув їх го­ло­си з да­ле­кої ми­нув­шос­ти, їх роз­мо­ву, ве­се­лий сміх, гострі жар­ти. Мені чо­гось зда­ва­лось, що з опрічної кімна­ти от-от не­за­ба­ром од­чи­няться двері, і звідтіля вий­де ста­ренька, ви­со­ка, рівна ста­ном си­ва панія, кот­ра ко­лись ме­не ма­ло­го го­ду­ва­ла горіха­ми та ма­ков­ни­ка­ми: зда­ва­лось, що в две­рях за­ма­ня­чать два кінці смуг­нас­тої шалі, котрі спа­да­ють до­до­лу й чер­ка­ються об діл, за­ма­ня­чить ри­ди­куль в її ру­ках, і во­на двиг­не но­гою, при­ся­де й зро­бить мені ста­ро­мод­ний кнікс…

Світличка ніби дих­ну­ла на ме­не тим ду­хом давніх часів, од кот­ро­го вже й сліду не зос­та­лось. Згад­ки пішли за згад­ка­ми, кар­ти­ни ста­ро­давнього жит­тя ви­ни­ка­ли од­на за однією, мов із ту­ма­ну. Я сидів за­ду­мав­шись.

Свікліцький ски­нув ка­тан­ку й сів ко­ло сто­ла. В чорній сірту­чині з де­ше­вої чер­ке­ши­ни він ще більше ски­нув­ся на па­на білим ви­дом і ви­со­ким та ши­ро­ким, тро­хи вип­ну­тим чо­лом, і м'яки­ми лис­ню­чи­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви.

- Чи да­ле­ко, Ва­си­лю, по­ве­зеш па­на? - спи­та­ла жінка в Свікліцько­го.

- Ой ду­же да­ле­ко! На­чу­вай­ся, Нас­те, ли­ха, бо мо­же й дві ночі до­ма не но­чу­ва­ти­му, - обізвав­ся Ва­силь, і з-під йо­го куд­ла­тих вусів, ба­гацько ясніших за борідку, блис­ну­ли білі густі й рівні, як підрізані, зу­би.

Він бист­ро зир­нув на ме­не: очі ніби про­мов­ля­ли до ме­не, що він жар­тує й тільки ля­кає жінку. Я вглядів, що в йо­го ка­рих очах світив­ся ро­зум, в пог­ляді про­май­ну­ли тя­ма й роз­ви­ток, про­май­ну­ли гост­ро, але ви­раз­но, чо­го не мож­на за­ува­жить в очах прос­тих се­лян або міщан при їх неш­вид­ких мля­вих дум­ках, а йо­го гострі очі ви­яв­ля­ли швид­ке рушіння ду­мок і спад­ко­вий примітний роз­ви­ток го­ло­ви.

- Як я не вер­ну­ся до­до­му на ніч, то тут вночі прий­дуть до те­бе роз­би­ша­ки, ви­де­руть вікно, влізуть у ха­ту та цюк те­бе со­ки­рою по го­лові! А тоді ви­тяг­нуть скри­ню в вікно з усім твоїм доб­ром, з на­мис­та­ми й з ду­ка­ча­ми, і з юб­ка­ми та кер­се­та­ми, - го­во­рив Свікліцький.

- Чорт зна що вер­зе! Ще й ля­кає. Ко­ли б хоч не ля­кав, - обізва­лась Нас­тя, сто­ячи ко­ло суд­ни­ка та лу­за­ючи насіння.

- Ож по­ба­чиш. Чо­гось моя ду­ша по­чу­ває, що де те­бе цієї ночі при­бу­де в гості отой страш­ний, ру­дий бо­ро­дань різник Бер­ко з тією здо­ро­вецькою со­ки­рою, що нею ру­бає м'ясо в різни­цях, - про­мо­вив Ва­силь.

- Ще й Бер­ка на тобі в до­да­ток! Мов­чав би вже, ко­ли не вер­неш­ся до­до­му на ніч. От­так він усе! Йо­му жар­ти, а я ля­гаю спа­ти з дітьми, то аж тру­шу­ся: і са­ма хре­щусь, і дітей хре­щу, і вікна хре­щу, і двері хре­щу.

- А пат­ла­тий Бер­ко й твоїх хрестів не по­боїться. Вчо­ра ка­зав мені, що прий­де з со­ки­рою до те­бе до­ко­неш­но сьогодні вночі.

- Та ну бо, чо­ловіче! Хоч не вер­зи ото­го страхіття на од'їзді, бо не спа­ти­му цієї ночі до біло­го дня.

- Оджеж цієї ночі сподівай­ся йо­го до се­бе в гості в глу­пу ніч, - ска­зав Ва­силь.

- Отаке мені го­ре, як ба­чи­те! - ска­за­ла Нас­тя, обер­та­ючись до ме­не. - Раз тієї зи­ми він як повіз яко­гось па­па до са­харні, то не бу­ло йо­го два дні й дві ночі. А са­ме пе­ред тим вночі в нас у Білій Церкві злодії обікра­ли і вби­ли од­ну ста­ру панію, кот­ра жи­ла са­ма собі з ку­хо­вар­кою в опрічно­му домі. Пані бу­ла ба­га­та. Про те усі зна­ли, що в неї в скрині си­ла гро­шей.

- Оце ж роз­би­ша­ки й те­бе ви­лу­щать! - обізвавсь Ва­силь.

- Саме пе­ред тим Ва­силь виїхав в до­ро­гу, став під ху­ру. Не­ма йо­го та й не­ма! Що вже я пе­ре­му­чи­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась та пе­ре­пу­ди­лась! І вро­ди­лась, й хрес­ти­лась, - то ще не заз­на­ла та­кої му­ки, як тоді. Дві ночі поспіль ме­не од стра­ху не­на­че тряс­ця тряс­ла. Ле­жу я на ліжку з ма­ли­ми дітьми, а ме­не й сон не бе­ре. Все пог­ля­даю на вікна, чи не до­бу­вається ча­сом хто до ха­ти. Усе підвод­жу з по­душ­ки го­ло­ву та й прис­лу­ха­юсь: а над­ворі завірю­ха, ме­те­ли­ця кру­тить та хур­то­ви­на. Чую я, щось сту­ко­тить та скри­пить: пев­но вітер хи­ли­тає вір'я та во­ро­та; а мені все здається й уяв­ляється уяв­ки, що то злодії вже ви­ко­лу­пу­ють вікна або тор­га­ють две­ри­ма. Гос­по­ди! скільки я наб­ра­лась тоді стра­ху. Дві ночі не спа­ла, а ніби продріма­ла, як кур­ка на сідалі.

- Оце ж і те­пер, як поїду з па­ном, то ти й цієї ночі сидіти­меш, як кур­ка, та ку­ня­ти­меш до са­мо­го світа. Я це пе­ред­чу­ваю. Од­жеж який­сь роз­би­ша­ка прип­лен­тається вночі, встро­мить но­жа в щіли­ну в две­рях, ски­не защіпку та й всур­га­ниться до те­бе.

- Через наші двері роз­би­ша­ка не прост­ро­мив би но­жа, - обізва­лась Нас­тя сміли­вим го­ло­сом, але при тих сло­вах ос­ту­пи­лась до по­ро­га, при­чи­ни­ла двері й ог­ля­ну­ла, чи доб­ре двері при­чи­ня­ються, чи щільно прис­та­ють до одвірків ко­ло клям­ки та ко­ло защіпки, не­на­че не йня­ла віри й две­рям і хотіла на свої очі пе­ресвідчи­тись, чи не вліз би ча­сом ніж у щіли­ну.

- Оджеж че­рез наші двері злодій зро­ду-звіку не од­ще­пить защіпки, не всу­не но­жа, бо двері за­хо­дять не прос­то в лут­ки п'ятою, а в про­дов­бані наскрізь в лут­ках заш­ка­лу­би­ни.

- А мо­же вже двері обш­мульга­лись про­ти клям­ки та защіпки? - ска­за­ла Нас­тя й заг­ля­ну­ла в щіли­ну, потім од­хи­ли­ла двері й знов ог­ля­ну­ла, ще й пальця­ми по­ла­па­ла гост­рий ру­бець ко­ло две­рей про­ти защіпки, чи не стер­ся він ча­сом.

- Чорта з два прост­ро­мить но­жа! А зась йо­му! - ска­за­ла Нас­тя й засміялась, зовсім пе­ресвідчив­шись в без­пеш­ності.

- Але мої коні доб­ре по­луд­ну­ють, вже не­за­ба­ром спо­рож­нять шаньки, а ха­зяїн си­дить го­лод­ний та те­ре­вені справ­ляв, та свою пе­ре­ля­ка­ну жінку ля­кає, - ска­зав Свікліцький, - побіжи лиш, Нас­те, на го­род та роз­гу­би там тро­хи свої стра­хи, щоб їх на ніч мен­ше зос­та­лось, нар­ви мені або місяч­ної редьки, або ци­булі, або дай мені на по­лу­день осе­лед­ця.

Настя побігла на го­род. Я по­чав роз­пи­ту­вать Свікліцько­го, як йо­го батько втра­тив по­ле й грунт і з якої при­чи­ни по­ле й грунт опи­ни­лись в графських ру­ках.

- Скажіть мені по правді, як во­но так тра­пи­ло­ся? - пи­тав я.

- Колись мій батько мав ко­ло Білої Церк­ви мо­же з шістде­сят де­ся­тин по­ля, а мо­же й більше. Це бу­ла на­ша дав­ня дер­жа­ва, на­ша батьківщи­на й дідиз­на, бо ми з давніх-да­вен бу­ли дво­ря­ни, ко­ли ще тут і гра­фа Браніцько­го не бу­ло. Та­ких дво­рян, як мій батько, тут у Білій Церкві ко­лись бу­ло чи­ма­ло. Усі во­ни бу­ли дрібні поміщи­ки, чи як тут у нас ка­жуть, дідичі: хто мав де­ся­тин двад­цять по­ля, хто со­рок або п'ятде­сят от­ут кру­гом Білої Церк­ви. А в містеч­ку усі во­ни ма­ли справіку свої грун­ти та ле­ва­ди. І цей ого­род з ле­ва­дою, де оце стоїть моя ха­та, ко­лись це усе бу­ло на­ше, бу­ла на­ша дер­жа­ва. Всі ті дво­ря­ни бу­ли пра­вос­лав­ної віри, не по­ля­ки, об­ла­ду­ва­ли землі, аж по­ки не з'явив­ся тут польний гетьман Кса­верій Браніцький. Бо ще як бу­ла Польща, то тут все бу­ли польські піддані, і польський ко­роль по­да­ру­вав гетьма­нові Кса­верієві Браніцько­му оцю усю Біло­церківщи­ну й Бо­гус­лав­щи­ну аж до Вільша­ни та Шпо­ли - сли­ве цілий повіт сіл та місте­чок.

- Це бу­ло справді так: вже то­му бу­де з сот­ня років, як це діялось. Ос­танній польський ко­роль Станіслав Ав­густ По­ня­товський і справді по­да­ру­вав гетьма­нові Кса­верієві Браніцько­му ве­ли­ку си­лу сіл, місте­чок, землі з ліса­ми от­тут на Ук­раїні за те, що він по­бив повс­тан­ня про­ти Польщі, що зва­лось «гай­да­мач­чи­ною», або «Уманською різа­ни­ною», і ви­гу­бив в 1768 році ве­ли­ку си­лу повс­танців гай­да­мак. Цьому усьому прав­да, - ска­зав я.

- Чув я й про гай­да­мач­чи­ну, чув і про Уманську різа­ни­ну. Ще й те­пер про це хо­дить чут­ка між людьми. А ка­жуть, що тоді, ще як тут па­ну­ва­ла Польща, ве­ликі польські па­ни ха­па­ли землі, де тільки запірва­ли, одніма­ли си­лою по­ля й ого­ро­ди од лю­дей, і по­зи­ва­тись з ни­ми не мож­на бу­ло, бо си­ла бу­ла в їх ру­ках. Як приїхав сю­ди Браніцький та ту­теч­ки осівся, то усі наші дрібні дідичі ще дов­го об­ла­ду­ва­ли землі. Але потім, по­ра­див­шись з своєю жінкою Олек­санд­рою, Браніцький пос­лав до усіх пра­вос­лав­них дідичів сво­го яко­гось «ронд­зу» (упра­ви­те­ля), щоб він по­за­би­рав у їх давні до­ку­мен­ти й гра­мо­ти на їх землі, ле­ва­ди та грун­ти, не­на­чеб­то зад­ля то­го, що Браніцький хо­че пе­рег­лядіть ті до­ку­мен­ти та пе­ревіри­ти. Дідичі й пой­ня­ли віри. Гра­фи­ня та й граф Браніцький пе­ре­го­дя пок­ли­ка­ли їх до се­бе. В грубі горів огонь. Він уки­нув у во­гонь усі ті до­ку­мен­ти та й ска­зав їм: польський ко­роль за­пи­сав мені усі до­чис­та землі в Біло­церківщині, чиї во­ни не бу­ли б: чи му­жицькі, чи дідицькі, чи жидівські. Ви не маєте пра­ва об­ла­ду­вать давніми своїми дер­жа­ва­ми. Я по­па­лив ваші до­ку­мен­ти на землі. Ви те­пер не маєте ні полів, ні ле­вад, ні навіть грунтів. По­ля й грун­ти тут те­пер суспіль мої, а ви йдіть собі, ку­ди хо­че­те, про ме­не живіть собі на грун­тах, як і жи­ли досі, але ви од цього ча­су пла­ти­ти­ме­те що­ро­ку мені чинш за свої го­ро­ди та грун­ти, де сто­ять ваші ха­ти, як пла­тять мені чинш жи­ди та міща­ни за місця та го­ро­ди, де сто­ять їх ха­ти. За по­ля я й чин­шу не візьму.

Поклонились дідичі гра­фові за та­ку ви­со­ку лас­ку та й вий­шли з па­ла­цу, не­на­че гро­мом при­биті. Йшли до гра­фа діди­ча­ми, а вий­шли од йо­го стар­ця­ми: хоч бе­ри тор­би та йди на жеб­ри.

Свікліцькнй засміявся дрібним щи­ро­сер­дим сміхом. Білі рівні зу­би блис­ну­ли з-під вусів, в ве­се­лих очах не бу­ло знать і сліду жур­би. Він, оче­ви­дяч­ки, був не тільки не­туж­ли­вий, але й не­жур­ли­вий на вда­чу. Та й річ бу­ла дав­ня: Свікліцький, знать, ще змал­ку огов­тав­ся з цим батьківським ли­хом.

Ця сум­на подія діяла­ся уже в пер­ших ро­ках ца­рю­ван­ня Олек­санд­ра І, в той час, як на Пра­во­бе­режній Ук­раїні, заб­раній не­дав­но од Польщі, ще па­ну­ва­ли польські маг­на­ти й ма­ли ве­ликі пра­ва, не вчеп­лені прав­ленст­вом Олек­санд­ра І, кот­ре та­ки доб­ре спри­яло місце­вим польським ве­ли­ким па­нам, за­га­лом ска­зав­ши, ка­то­ли­кам. Польський маг­нат Чар­то­рий­ський був тоді міністром, Фад­дей Чацький пра­ву­вав шко­ла­ми в Київщині, на Во­лині й Подільщині, а По­тоцький пра­ву­вав шко­ла­ми в Харківщині. Во­ни тоді ма­ли ве­ли­ку си­лу й власть і тоді за­ве­ли на Во­лині в Крем'янці польський ліцей, а в Вільні польський універ­си­тет. Які ще бу­ли пра­вос­лавні ук­раїнські дідичі й дрібні пан­ки, в той час поп­рий­ма­ли ка­то­лицьку віру й спольщи­лись. З цієї при­чи­ни й наші біло­церківські дрібні дідичі не спро­мог­лись і не насміли­лись роз­по­ча­ти по­зов з польним польським гетьма­ном гра­фом Кса­верієм Браніцьким, хоч йо­го жінка, не­бо­га відо­мо­го Потьомкіна гра­фи­ня Олек­санд­ра, бу­ла пра­вос­лав­ної віри й веліла збу­ду­вать ве­ли­кий чу­до­вий со­бор в Білій Церкві та на­да­ру­ва­ла йо­го до­ро­ги­ми, істин­но царськи­ми при­но­си­на­ми, зо­ло­тим та срібним цер­ков­ним по­су­дом та ри­за­ми. Во­на му­си­ла не вми­ку­ваться в гос­по­дарські спра­ви гра­фа, в маєтності кот­ро­го бу­ло навк­ру­ги ве­ли­ке че­рез­по­лос­ся в по­лях, кот­ре він взяв та й ду­же прос­то ска­су­вав, не вва­жа­ючи на те, що стра­шен­но скрив­див ук­раїнських дрібніших дідичів, справічних на Київщині. Він за­пан­ща­нив ба­гацько й міщан та вольних ук­раїнських ко­заків, з кот­рих в Білій Церкві мог­ло б ви­ник­нуть ук­раїнське ку­пецт­во й кра­марст­во. Син йо­го взяв навіть на пан­щи­ну си­на од­но­го свя­ще­ни­ка, кот­рий жив у батька без служ­би, бо пев­но ще не на­пи­тав собі служ­би. Для торгівлі й кра­ма­ру­ван­ня він нак­ли­кав з Польщі євреїв й збу­ду­вав на пла­цу здо­ро­вецький «гос­тин­ний ряд» з дво­ром усе­ре­дині й ряд­ка­ми крам­ниць з знадвірних боків і все­ре­дині на подвір'ї.

Але мені бу­ло не до смішків. Свікліцький нес­подіва­но не­на­че ки­нув жи­вий яс­ний промінь сон­ця в дав­ню дав­ни­ну й ніби освітлив пе­ре­до мною темні за­кут­ки давньої історії Ук­раїни, Польщі, усю істо­рич­ну неп­рав­ду. В од­ну мить і світли­ця з вікна­ми та об­ра­за­ми, і сам ве­се­лий Свікліцький з ве­се­ли­ми смішка­ми не­на­че зник­ли, не­на­че пірну­ли в тем­ну бе­зод­ню. А я не­на­че ба­чу усі давні кар­ти­ни здирст­ва та вар­варст­ва: ніби ба­чу на свої очі, як ве­ликі польські маг­на­ти й наші спо­ля­чені ук­раїнські маг­на­ти-пе­ре­вертні за­гар­бу­ють чужі землі та грун­ти дрібних ук­раїнських дідичів та ко­заків, си­ломіць одніма­ють грун­ти, ліси, сіно­жаті, ле­ва­ди, а їх пус­ка­ють по світі тро­хи не в жеб­ра­ки й за­пан­ща­ню­ють наш на­род, обер­та­ють на­род на ро­бо­чу ху­до­бу; ба­чу, як маг­на­ти вчи­ня­ють роз­би­шацькі наїзди на сусід, та­ки дідичів-панів, од їх мен­ших, як руй­ну­ють їх до­ми й оселі, роз­га­ня­ють та б'ють че­лядь, гра­бу­ють усе доб­ро, а землі за­би­ра­ють собі. От мені увид­жується, як чи­ги­ринський ста­рос­та Чаплінський гра­бує й руй­нує хутір Бог­да­на Хмельницько­го Су­ботів, за­би­ває різка­ми на смерть йо­го си­на на май­дані…

Я ніби по­чув давній плач та ле­мент, по­ба­чив ті давні сльози, що ко­лись ли­ли­ся по тих тем­них за­кут­ках. А скільки про­ли­то ко­лись та­ких сліз, як про­ли­ли ці обез­та­ла­нені біло­церківські дрібні дідичі! Я ніби по­ба­чив на свої очі ту усю істо­рич­ну неп­рав­ду, ті ви­раз­ки, гно­ян­ки та бо­ляч­ки ми­нув­ших часів, і важкі по­чу­ван­ня на­ляг­ли на сер­це. Ця істо­рич­на крив­да на­ве­ла на ме­не важ­ку за­ду­му.

Підводжу я го­ло­ву. Лип­нув очи­ма, і знов ба­чу пе­ред со­бою Свікліцько­го, ба­чу світлич­ку з чис­ти­ми біли­ми стіна­ми й об­ра­за­ми, з ци­цо­ви­ми яс­но-ро­же­ви­ми завіса­ми ко­ло вікон. В ха­тині ти­хо, ти­хо, як в усі. Тільки му­хи дзиж­чать і б'ються в шиб­ки. Свікліцький ди­виться на ме­не своїми ка­ри­ми очи­ма, ди­виться до­пит­ли­во, не­на­че пи­тає в ме­не, де літа­ли мої дум­ки, мої гад­ки. Він не­на­че за­ме­тив­ся од ме­не смут­ком та за­ду­мою, сам став по­важніший і пе­рес­тав жар­ту­вать та сміятись.

- Що ж тоді вчи­ни­ли ваші дідичі? Що тоді діяв ваш батько? Нев­же та­ки так і ви­пус­ти­ли з рук своє доб­ро? - спи­тав я.

- І дідичі нічо­го не вдіяли і батько нічо­го не вдіяв. Я тоді був ма­лий, ще мен­ший од цього мо­го хлоп­чи­ни, але доб­ре пам'ятаю той час, як батько вер­нув­ся з дво­ру гра­фа до­до­му. Ма­ти сто­яла ко­ло ха­ти і пев­но виг­ля­да­ла батька, щоб швид­ше довіда­тись, навіщо то бра­ли в двір до­ку­мен­ти. Батько увійшов у во­ро­та на ви­ду блідий, аж білий, як крей­да, а в очах в йо­го на­вис­ли сльози.

- Отепер ми про­пащі навіки! - про­мо­вив він до ма­тері. - Граф по­па­лив наші до­ку­мен­ти на по­ля й на ле­ва­ди та на грун­ти й од­няв од нас усю на­шу дідиз­ну, усі наші дер­жа­ви. Те­пер і цей го­род, і цей са­док, і ця ле­ва­да, і усе по­ле вже не наші, а панські. На­шо­го тут тільки й зос­та­лось, що оці ха­ти та ко­мо­ра, та клу­ня й повітки. За свої ж та­ки грун­ти й ле­ва­ди ми бу­де­мо пла­тить гра­фові чинш, як пла­тять євреї, міща­ни та ті по­ля­ки шлях­тичі, що пос­та­ви­ли собі ха­ти на графській землі в містеч­ку. А полів не да­дуть нам і за чинш.

Мати зня­ла ру­ки до бо­га й за­го­ло­си­ла. Батько вже й не пла­кав, тільки хо­див, мов неп­ри­ка­яний, і ла­мав собі ру­ки, аж пальці лу­ща­ли.

- То це вже те­пер і го­род не наш, і са­док не наш? - спи­та­ла ма­ти.

- Наш те­пер і го­род, на­ша й ле­ва­да, але не на­ше по­ле. По­ля не да­дуть нам і за чинш, - обізвав­ся батько та­ким чуд­ним го­ло­сим, не­на­че він го­во­рив десь за стіною або під зем­лею, не­на­че йо­го жив­цем по­хо­ва­ли в ямі.

- Побила нас ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! Завіщо ж нас так страш­но скрив­ди­ли? - за­го­ло­си­ла ма­ти й опус­ти­лась на призьбу, вхо­пи­лась до­ло­ня­ми за вид і так зап­ла­ка­ла, так за­го­ло­си­ла, як го­ло­сять по мерт­во­му. Увесь вид її став мок­рий од сліз, не­на­че во­на ту­жи­ла над ма­те­ри­ною до­мо­ви­ною.

Позбігалися близькі сусіди міща­ни та міщан­ки, ста­ли гур­том ко­ло ха­ти й тільки мовч­ки ди­ви­лись, як ма­ти по­би­ва­лась на призьбі. Мо­ло­диці й собі по­ча­ли пла­ка­ти, не­на­че в хаті ле­жав на лаві мрець, а во­ни пос­хо­ди­лись на по­хо­рон. Най­мич­ка по­да­ла на стіл обід, але ні ма­ти, ні батько й за стіл не сіли й лож­ки в стра­ву не вмо­чи­ли. Не сів і я за стіл. Мені й їсти пе­ре­хотілось че­рез ті сльози та го­лосіння. В батька й у ма­тері цілий день і ріски не бу­ло в роті. Батько тільки усе ха­пав ку­холь з кри­ниш­ною во­дою та пив во­ду. Сусіди не од­хо­ди­ли од йо­го цілий день, чи сидів він у хаті, чи хо­див по сад­ку, де­котрі й дню­ва­ли й но­чу­ва­ли в нас: бо­ялись, щоб він ча­сом сам собі не за­подіяв смерті. Якась ту­га, не­на­че якась страш­на по­шесть об­ня­ла усю на­шу осе­лю, та чи то од­ну на­шу?

- Батько мій був ще не ста­рий, був здо­ро­вий та пле­чис­тий, пос­тав­ний на вро­ду. Але од то­го ча­су йо­го не­на­че який­сь от­рут­ник на­поїв яко­юсь от­ру­тою. Че­рез рік він вже за­нидів і по­сивів. Чор­ний во­лос при­пав по­ро­хом та сріблом.

Як Свікліцький роз­ка­зу­вав, йо­го діти сто­яли ко­ло по­ро­га й по­ну­ри­ли го­ло­ви, слу­ха­ючи ту роз­мо­ву. Не ма­ючи яс­но­го втям­ку, про що оповідав батько, оче­ви­дяч­ки во­ни обоє пос­те­ре­га­ли, що і над батьком, і над ни­ми скоїлось щось страш­не, якась ли­ха подія. Дівчин­ка, не­чут­ливіша од хлоп­ця, ди­ви­лась сум­ни­ми очи­ма на діл, уст­ро­мив­ши па­лець в роз­ту­ле­ний ро­ток.

- Чом же батько не по­зи­вав­ся з гра­фом? Чом не про­си­ли гра­фа? Чом не по­зи­ва­лись інші? - спи­тав­ся я.

- Чом не по­зи­ва­лись? - Тим не по­зи­ва­лись, що в ру­ках до­ку­ментів не ста­ло. Нічо­го не вдієш з си­лою. За це усі доб­ре зна­ли.

- То там між ти­ми діди­ча­ми був і Со­шен­ко? - спи­тав я.

- Був і Со­шен­ко. Але він з до­са­ди виїхав до Бо­гус­ла­ва та потім якось вий­шов в лю­де й став ве­ли­ким май­ст­ром ма­ля­ром, чи що, - ска­зав Свікліцький.

- Вийшов і справді май­ст­ром ма­ля­ром. Був за вчи­те­ля ма­люнків у Києві в гімназії, та­ко­го, який і в вас єсть отут в гімназії в Білій Церкві. Отож він, як сам вчив­ся в Пе­тер­бурзі, то й повів за со­бою ту­ди й вивів в лю­де й Та­ра­са Шев­чен­ка, що то є йо­го книж­ка «Коб­зар». Со­шен­ко за­лу­чив Та­ра­са до ма­лярської шко­ли й на­пу­тив йо­го на доб­ру путь. Чи до­во­ди­лось пак вам чи­та­ти Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря»?

- Ні, я не чи­тав, я тільки чув про Шев­чен­ка, бо лю­де роз­ка­зу­ють про йо­го й у нас. Був між ти­ми діди­ча­ми й Со­шен­ко; бу­ло їх чи­ма­ло. Усі ми пе­ре­ве­лись ні на що, усі зу­божіли. Мій батько за­раз та­ки спро­дав­ся: спро­дав во­ли, во­зи, плу­ги, спро­дав клу­ню, бо це усе ста­ло йо­му не­потрібне. Мій стар­ший брат вже тоді вчив­ся в школі в Ва­силькові, та й вий­шов потім в «чи­нов­ни­ки». А ме­не вже й не да­ва­ли до шко­ли в Ва­сильків, бо й учи­ти, й во­зить ме­не до Ва­силько­ва не бу­ло за що. Я хо­див вчи­тись в ту­теш­ню шко­лу до дя­ка, бо тоді в Білій Церкві й не бу­ло іншої шко­ли, так я вже й не вий­шов в лю­де.

- Чом же батько й інші дідичі не про­си­ли гра­фині Олек­санд­ри? Ад­же ж во­на бу­ла пра­вос­лав­ної віри й пос­та­ви­ла со­бор, й да­ла ве­ликі да­ри в со­бор, - спи­тав я в Свікліцько­го.

- Не насміли­лись всту­пить до неї, та їх і до гра­фа не пус­ти­ли б.

Ксаверій Браніцький пос­та­вив ма­ленький кос­тел, а Олек­санд­ра Браніцька пос­та­ви­ла ве­ли­кий му­ро­ва­ний со­бор і за жи­вот­тя од­пи­са­ла гроші на дру­гу му­ро­ва­ну церк­ву, ще й да­ла в со­бор і в за­ро­сянську церк­ву щедрі, по правді царські жерт­ви. В со­бор по­жерт­ву­ва­ла ве­ли­кий срібний хрест на прес­тол, важ­ку, здо­ро­ву єван­гелію, об­ко­ва­ну сріблом, до­рогі пар­чеві ри­зи й сти­хар з надз­ви­чай­но до­ро­гої парчі, срібну кро­пильни­цю й зо­ло­ту ча­шу. Ча­ша пиш­ної ро­бо­ти, зав­виш­ки на півар­ши­на. Дер­жал­но чаші - це пу­чок зо­ло­тих ко­лосків пше­ниці, а звер­ху ко­лос­ки об­гор­та­ють здо­ро­вий вер­шок чаші. Срібна кро­пильни­ця ва­жить більше пу­да й та­ка важ­ка, що її не бе­руть в ве­ли­ких про­цесіях, бо в ди­яко­на бо­лять од ва­ги ру­ки. Окрім то­го, Олек­санд­ра Браніцька од­пи­са­ла в ду­хов­ниці капітал на се­лянські бан­ки для се­лян і од­пи­са­ла гроші на сільські шко­ли. Капітал на се­лянські бан­ки наріс те­пер на двісті ти­сяч рублів, а на йо­го аж те­пер за­ве­ли для крес­тян один банк в Білій Церкві, а дру­гий в Ста­ви­щах. За­пи­сані на сільські шко­ли гроші те­пер по­вер­нуті на цер­ков­но-па­рафіяльні сільські шко­ли. Браніцька по­мер­ла 1837 ро­ку й по­хо­ва­на в со­борі. Олек­санд­ра Браніцька ма­ла дум­ку про на­родні шко­ли й про бан­ки для се­лян са­ме тоді, як пан­щи­на бу­ла най­важ­ча для на­ро­да.

Тим ча­сом Свікліцька по­вер­ну­лась з ого­ро­да й при­нес­ла тарілку пе­ре­ми­тої місяч­ної редьки та кілька ци­буль з зе­ле­ним ба­дил­лям. Пос­та­вив­ши тарілку на стіл, во­на шат­ну­лась по хаті, знай­шла на вікні сільнич­ку, не­на­че ки­ну­ла її на стіл, мет­ну­лась до мис­ни­ка, вхо­пи­ла тарілку й побігла до пе­карні. Не­за­ба­ром во­на знов впурх­ну­ла в двері й пос­та­ви­ла на стіл тарілку з осе­лед­цем, вхо­пи­ла на мис­ни­ку ви­дел­ку, ніж та ок­раєць хліба й це усе не­на­че шпур­ну­ла на стіл. Нас­тя біга­ла та веш­та­лась по світлиці швид­ко, жва­во, не­на­че ха­па­лась або не­на­че зу­мис­не по­ка­зу­ва­ла мені свої пиш­но по­ви­ши­вані ру­ка­ви, на­мис­та та ду­качі. Спішна та жва­ва, уся ніби по­мальова­на од го­ло­ви до чер­во­них сап'янців, во­на ніби шу­га­ла по світлиці, мов рай­ська пти­ця. Во­на бу­ла ще ду­же мо­ло­да, а Ва­си­леві вже бу­ло більше ніж со­рок год. Свікліцький по­хап­цем ук­ла­дав у ко­пи по­лу­день, аж редька хру­ща­ла в йо­го міцних зу­бах на всю ха­ту, і в йо­го аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. По світлиці пішов си­рос­ний риб'ячий важ­кий дух, і повітря ста­ро­го дом­ка по­ча­ло од­го­ни­ти ци­бу­лею.

Я по­чав роз­пи­ту­вать Нас­тю про її жит­тя. Нас­тя, впо­рав­ши­ся з по­луд­нем, знов десь запірва­ла жме­ню насіння, не­на­че во­но си­па­лось з неї десь з ру­ка­ва. Во­на присіла на кінчи­ку стільця, роз­ка­зу­ва­ла, потім знов схоп­лю­ва­лась в місця, ки­да­лась до суд­ни­ка, щось там поп­рав­ля­ла, розс­тав­ля­ла ряд­ком тарілоч­ки й знов сіда­ла. Жва­ва, в'юнка, во­на, здається, не мог­ла всидіти на од­но­му місці ані на хви­ли­ну.

- Чим же ви жи­ве­те? Чим ви за­роб­ляєте на про­жит­тя? - спи­тав я в Насті.

- А чим же я жи­ву? жи­ву пе­ре­купст­вом, як жи­вуть наші міщан­ки пе­ре­куп­ки. Влітку за­ку­по­вую на баш­та­нах ка­ву­ни, дині та огірки та й пе­реп­ро­дую в місті; пе­реп­ро­дую яб­лу­ка, груші, сли­ви та й усякі овочі та ого­ро­ди­ну: бу­ря­ки, кар­топ­лю. А прий­де зи­ма, тоді пе­реп­ро­дую са­ло, ри­бу, яй­ця, пшо­но. Ча­сом стаю й за пе­репічай­ку та буб­лей­ни­цю: пе­чу та про­даю па­ля­ниці та буб­ли­ки. От­так тов­чусь сли­ве цілісінький рік, то тим, то сим за­роб­ляю; ска­за­но, тре­ба чимсь жи­ти й дітей го­ду­ва­ти. По­ки діти бу­ли малі, то тре­ба бу­ло прис­тав­лять до їх няньку, бо не ки­да­ти ж їх до­ма са­мих. Чо­ловік в до­розі або в най­мах, а я на ба­зарі; ха­та на­ша стоїть ніби пуст­кою, все пус­тує, як пе­ре­мер­ли мої старші діти. Бу­ло йду на ба­зар з своїм кра­мом, за­су­ну за­су­вом двері, пе­рех­ре­щу ха­ту та й ки­даю на од­чай бо­жий. От­та­ке на­ше жит­тя. Сид­жу бу­ло на місті, а дум­ки мої усе ко­ло ха­ти та ко­ло го­ро­да. Я там, а дум­ки мої тут кру­гом ха­ти, кру­гом дітей літа­ють, як ластівки.

Василь по­по­луд­ну­вав, ус­тав од сто­ла, пе­рех­рес­тив­ся пе­ред об­ра­за­ми й про­мо­вив:

- От те­пер і коні по­по­луд­на­ли, і я по­по­луд­нав. Час і в до­ро­гу.

Ми вий­шли з ха­ти. Свікліцький поздіймав з ко­ня­чих морд по­рожні шаньки й по­заг­нуз­ду­вав коні. Я пішов ог­ля­дать грунт та са­док. Ста­рий са­док розрісся за ха­тою на вольній волі. По­над ро­ва­ми ку­па­ми кру­гом ста­рих ви­шень роз­рос­ли­ся виш­ни­ки, не­на­че зе­лені гнізда пос­пи­на­лись на ти­ни й висіли по­над ро­ва­ми. Старі яб­луні та груші тов­пи­лись ку­па­ми в без­ладді по зе­леній траві. А за сад­ком грунт спа­дав з при­гор­ка на­низ і розс­те­ляв­ся зе­ле­ною ле­ва­дою до Росі. Ле­ва­да на­че пірна­ла в зе­лені вер­би та са­ди, що роз­ки­ну­лись по ши­рокій роз­ло­жистій до­лині по­над Рос­сю. Уся до­ли­на, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком, бу­ла ніби за­ки­да­на сад­ка­ми й то ви­со­ки­ми, то низько пос­ти­на­ти­ми вер­ба­ми з зе­ле­ни­ми гнізда­ми мо­ло­дих па­ростків. За Рос­сю на гор­бах сизів ста­рий ліс, а вго­ру по­над Рос­сю розс­те­ляв­ся графський парк, здо­ро­вий, як ліс. Скрізь зе­лень буй­на, ку­че­ря­ва! Тільки де-не-де з то­го ку­че­ря­во­го зе­ле­но­го мо­ря ви­ти­ка­лись ви­со­ко вго­ру тонкі то­полі, не­на­че став­ни­ки з зе­ле­но­го вос­ку, не­на­че то­ненькі ту­рецькі зе­лені міна­ре­ти. А десь да­ле­ко-да­ле­ко над Рос­сю, на панських осе­лях стриміли густі ку­пи ста­рих то­поль і, не­на­че гострі ви­сокі баш­ти го­тицьких со­борів, ви­га­ня­лись ви­со­ко-пре­ви­со­ко вго­ру до не­ба, прик­риті си­зою імлою. По­над бе­ре­га­ми Росі в лісах підніма­лись ряд­ка­ми вер­хи ста­рих осо­корів, вдвоє ви­щих од лісу. Ті осо­корі по­то­ну­ли в про­зо­ро­му ту­мані, і зда­ва­лось, ніби сизі хма­ри по­ляг­ли на ліси й ле­жа­ли не­по­руш­не на вер­шеч­ках ста­ро­го лісу. По­де­ку­ди з то­го ку­че­ря­во­го мо­ря виг­ля­да­ли й ви­ри­на­ли чер­воні та зе­лені покрівлі міщанських та панських домів, не­на­че ті до­ми по­то­па­ли в зе­ле­них хви­лях. З пар­ку повівав вітрець, за­ли­вав важ­ким ду­хом од цвіту акацій усю роз­ло­жис­ту до­ли­ну. Од цього приємно­го й важ­ко­го ду­ху в га­ря­чо­му повітрі в ме­не аж го­ло­ва мо­ро­чи­лась, аж дух за­би­ва­ло.

- Яка тут кра­са, яка пиш­но­та на ле­ва­дах! - про­мо­вив я до Свікліцько­го, але він, оче­ви­дяч­ки, був не ду­же по­чут­ли­вий до тієї кра­си ле­вад та садків, бо тільки лип­нув до ме­не бай­дуж­ни­ми очи­ма.

- І цей грунт, і ця та­ка чу­до­ва ле­ва­да те­пер і ва­ша, і… не ва­ша! - про­мо­вив я до Ва­си­ля. - І цю усю кра­су ви втра­ти­ли, хоч і не на віки вічні!

- Хоч і не хотів, а втра­тив, бо то си­ла, а про­ти си­ли нічо­го не вдієш, - обізвав­ся Ва­силь вже по­важ­но, не жар­ту­ючи. - Во­но то й ніби моє - і не моє. І не моїх дітей, бо я за це все му­шу пла­ти­ти чинш і не маю пра­ва ніко­му спро­дать.

Я спо­чу­вав до обез­та­ла­не­но­го чо­ловіка щи­рим сер­цем. І мені ста­ло шко­да втра­ти та­ко­го пиш­но­го по­етич­но­го за­ку­точ­ка. В ме­не про­ки­ну­лись сумні по­чу­ван­ня, сумні дум­ки од втра­ти на­шої се­редньої культур­ної верст­ви на Пра­вобічній Ук­раїні та на Білій Русі, тієї осе­ре­ди­ни суспільства, тієї верст­ви, кот­ра най­більше пос­та­чає роз­ви­тих на­укою лю­дей, бо во­на ут­во­рю­ва­ла б са­му культу­ру, слу­жи­ла б для неї й роз­но­си­ла просвітність по тем­них за­кут­ках. Я по­чу­вав, що ті усі наші хо­дач­кові та сірач­кові шлях­тичі, що ко­лись бу­ли й не хо­дач­кові, а сиділи на своїх клап­тич­ках землі, як і той давній дідич Свікліцький, - що усі во­ни те­пе­реч­ки жив­цем по­хо­вані лю­де на Ук­раїні, по­хо­вані ве­ли­ки­ми па­на­ми. А скільки б з їх вий­шло б просвітніх діячів для Ук­раїни, робітників культур­но­го роз­вит­ку, пев­них сівачів йо­го по усіх за­кут­ках на Ук­раїні, що ко­рис­ту­ва­лись би місце­ви­ми до­бут­ка­ми ук­раїнської культу­ри, тоді як маг­нат та ве­ликі па­ни вміють тільки дбать про свої дос­тат­ки, про свої до­го­ди та роз­коші жит­тя й зна­ють тільки культу­ру… роз­коші та блис­ку ве­ли­ко­пансько­го світо­во­го жит­тя, та й годі!

- Коли ж те­бе жда­ти до­до­му? - спи­та­ла Нас­тя сво­го чо­ловіка.

- Сподівайся ме­не в гості, як ви­рос­те в те­бе у світлиці тра­ва на по­мості, - од­ка­зав з ко­зел Свікліцький сло­ва­ми на­род­ної пісні. - Оце як гай­дну з па­ном, то тільки ти ме­не й ба­чи­ла. Он ди­вись! вже й ру­дий Бер­ко йде з ло­мом та со­ки­рою.

- Та я їду не­да­леч­ке. Не слу­хай­те йо­го, бо він вам на­го­во­рить - «на вербі - груші, а на осиці - кис­лиці». До Тру­шок тільки чо­тир­над­цять верс­тов, - про­мо­вив я до Насті, сіда­ючи в фа­етон.

- І ду­рить же ме­не, як ма­лу ди­ти­ну! - гук­ну­ла Нас­тя нам навз­догінці, за­чи­ня­ючи за на­ми во­ро­та.

Настя ста­ла за ворітьми й лу­за­ла насіння, спер­шись ліктем на во­ро­та. З близьких дворів в од­ну мить по­назбіга­лись до неї сусіди міщан­ки, пев­но, щоб роз­пи­тать, ку­ди поїхав Ва­силь і ко­го він повіз. Малі діти ви­зи­ра­ли на ву­ли­цю крізь во­ро­та, слідку­ючи за фа­ето­ном оче­ня­та­ми.

- Оддайте ви сво­го хлоп­ця в гімназію. У вас же в містеч­ку є гімназія. Мо­же б з йо­го вий­шли лю­де, - ска­зав я.

- Оддав би і в гімназію, та в гімназії ве­ли­ка оп­лать за хлоп­ця, та­ка, що я не спро­мо­жусь оп­ла­тить при своїх за­со­бах, - про­мо­вив Свікліцький. - До­ве­деться й йо­му біду­ва­ти, як і мені, а не па­ну­вать; до­ве­деться вчи­ти йо­го на сто­ля­ра або на стельма­ха, щоб і йо­му не до­ве­лось по­невіряться в най­мах. Мій батько був дідич, то й нех­ту­вав ре­мест­во. Шко­да, що батько не од­дав ме­не в на­уку до сто­ля­ра.

- Як же це ви так зу­божіли, ко­ли ваш батько був не вбо­гий чо­ловік? - спи­тав я в Ва­си­ля.

- Зубожіти не ве­ли­ка труд­нація, а за­ба­гатіть так оце труд­нація. Ме­не ма­буть по­би­ла ли­ха го­ди­на од то­го ча­су, як граф на­пус­тив злиднів у наш двір. Як по­мер батько, в ме­не бу­ло гро­шей більше як трис­та кар­бо­ванців. Я ку­пив па­ру доб­рих ко­ней, спра­вив панську брич­ку, во­зив панів по всій око­лиці з Фас­то­ва та з Білої Церк­ви тоді, як ще не бу­ло залізних до­рог, дер­жав і простіші коні й ста­вав під ху­ру з ва­гою. Але раз якось повіз я од­но­го па­на з Фас­то­ва да­ле­ченько, за верс­тов шістде­сят. Вер­та­юсь на­зад, аж у Білій Церкві усе жидівське місто згоріло: по­горіли тро­хи не усі жидівські ха­ти та крам­ниці, їду я че­рез те по­же­жи­ще, а в ме­не й у душі по­хо­ло­ло. Ма­буть по­горіли й мої ха­ти, бо обидві сто­ять прос­то на улиці, не­да­леч­ко од міста, ду­маю я, та вже й ко­ней не по­га­няю. Ру­ки з віжка­ми й ба­то­гом так і опа­ли на коліна, не­на­че мертві; самі коні якось пот­ра­пи­ли до­вез­ти ме­не до моєї оселі. Див­лю­ся я, мо­го батьківсько­го до­му, що сто­яв над са­мою ву­ли­цею, не­ма. Тільки го­ло­веш­ки ку­ряться. Дім сто­яв під вітром та під іскра­ми й згорів до­чис­та. Не­ба­гацько де­чо­го з до­му й ви­хо­пи­ли, бо по­же­жа тра­пи­лась пізно, вже в об­ля­ги. Дру­га оця ха­та, що дос­та­лась мені од моєї ба­би, сто­яла далі в сад­ку, то якось, бог хра­нив, і не згоріла. Пе­реб­рав­ся я в ту ха­ту, оцю, що ви в їй бу­ли, вип­ро­ва­див­ши з неї од­но­го пан­ка по­жильця, та й жи­ву там і до цього ча­су. А тут на тобі дру­гу біду, ніби до ме­не в двір уна­ди­лись злидні: че­рез рік, якось влітку, повів я до Росі на­пу­ва­ти коні. Завів я їх у во­ду. Один кінь ліг у воді, побрьохав­ся та й ус­тав. Потім ліг і дру­гий, по­чав пе­ре­ки­даться та якось наб­рав во­ди в ву­ха. Як тільки во­да за­ли­ла ву­ха, кінь ніби ска­зив­ся. Я тяг­ну йо­го до се­бе, до бе­ре­га, а він вир­вав­ся, сліпцем ки­нув­ся в Рось на гли­би­ню, пот­ра­пив на ков­ба­ню та й сів на дно. Дру­гий кінь чо­гось зас­лаб, по­чав мир­шавіть, і я му­сив про­да­ти йо­го за безцінь во­до­во­зові. Так і про­па­ли мої коні ні за що, ні про що. Од то­го ча­су я втра­тив за­робітки, не спромігся ку­пи­ти другі добрі коні та й зу­божів і му­сив оце най­ня­тись за два­над­цять кар­бо­ванців на місяць на своїх хар­чах у од­но­го ста­ро­го ту­тешнього па­на, що ко­лись дер­жав од­но се­ло в гра­фа в по­сесії та за­ба­гатів і те­пер жи­ве на бру­ку в своєму дом­кові в містеч­ку. Вдень я на службі, а но­чу­ва­ти йду до­до­му. Те­пе­реч­ки до­ве­лось мені слу­жи­ти за най­ми­та в та­ко­го па­на, що ко­лись був дос­то­ту та­кий убо­гий шлях­тич, як те­пер я. А він за­ба­гатів з графської лас­ки та з лас­ки графсько­го уп­ра­ви­те­ля, цеб­то ронд­зи, те­пер жи­ве та хліб жує без ро­бо­ти, бо він ка­то­лик. А я му­шу слу­жи­ти у йо­го за по­го­ни­ча, хоч ми ко­лись бу­ли дідичі й дер­жавці.

- Це мені див­но. Як же во­но так тра­пи­лось? - пи­тав я, зди­во­ва­ний.

- А так тра­пи­лось, як во­но те­пер ту­теч­ки скрізь по цих панських польських маєтнос­тях у нас бу­ває. Ще лю­де пам'ята­ють, як оцей са­мий пан, в кот­ро­го я слу­жу за най­ми­та, ко­лись во­зив у сво­го батька мли­во до мли­на, сидів звер­ху на мішках, пас батькові коні в діброві. А те­пер він пан на всю гу­бу, хоч нігде в шко­лах не вчив­ся й лед­ве вмів чи­та­ти та пи­сать. Йо­го батько був прос­тий убо­гий шлях­тич, а дех­то ка­же, що він навіть був сірий біло­церківський му­жик. Але як тільки ксьондзи за­тяг­ли йо­го до костьолу та він став пе­ре­верт­нем і по­чав за­побігать лас­ки в панів, то па­ни за­раз по­са­ди­ли йо­го за лісни­чо­го в діброві, а як підріс йо­го син, то й си­на нас­та­но­ви­ли за пригінчо­го ко­ло робітників на бу­ря­ках, а потім і ста­ро­го, і йо­го си­на взя­ли за іко­номів на графські фер­ми. Од то­го ча­су він так і пішов уго­ру й за­ба­гатів, бо ті іко­но­ми обк­ра­да­ють панів, скільки влізе в кап­шук та в ки­шені. А потім ото вже, як наз­би­рав чи­ма­ло гро­шей, знай­шов собі спільників, та­ких са­мих, як і він, і з ни­ми в спілці взяв од­но се­ло в гра­фа в по­сесію. Спілка їх роз­па­лась. Спільни­ки про­гай­ну­ва­ли свої гроші й одс­та­ли, а він вдер­жав по­сесію сам та й за­ба­гатів. Те­пер він вже ста­рий, вже не дер­жить по­сесії; пос­та­вив собі дім на графській землі в містеч­ку, пла­тить за грунт чинш і жи­ве собі та хліб жує без ро­бо­ти. Та­ких тут у вас на­бе­реться улиць зо дві або й зо три. Оці здатні й дітей вчи­ти в гімназії. А нам да­ле­ко те­пер до гімназій, як ку­цо­му до зай­ця.

- Чом же ви не на­пи­ту­ва­ли собі місця тут та­ки в кан­це­ляріях у па­на? їх же тут ба­гацько. Або чом ви не ста­ли хоч будлі-де за при­го­ни­ча або за іко­но­ма в яко­гось по­се­со­ра?

- І шу­кав, і пи­тав, та мені місця па­ни не да­ли, бо я не ка­то­лик і не по­ляк. Тут в кан­це­ляріях, на фер­мах, в по­сесіях, в пит­лях, скрізь усі місця об­сад­жені або по­ля­ка­ми, або євре­ями, або й на­ши­ми людьми, тільки ка­то­ли­ка­ми, хоч во­ни по-польській і го­во­ри­ти не­зу­гарні. На­ших нігде не прий­ма­ють на служ­бу, хіба вже бу­де не­дос­та­ча в своїх, тоді тільки затк­нуть по­рож­ню дірку або ук­раїнцем, або руським, або німцем. Од нас тут од­би­ли цей хліб в ве­ли­ких польських панів. Та я їх не люб­лю й не йму їм віри ні в чо­му. А батько мій після ото­го го­ря став не­довірли­вий і па­нам не йняв віри; і я не йму їм віри. Я і їм, і усім не йму віри, навіть своїй жінці, хоч доб­ре знаю, що во­на ніко­ли ні в чо­му ме­не не ду­рить. Але як прий­де з тор­гу та лічить гроші, то усе чо­гось не йму їй віри, бо я ніко­му не йму віри. Аж мені са­мо­му це чуд­но! - і щи­ро­сер­дий Ва­силь за­ре­го­тав­ся дрібним ве­се­лим сміхом.

Знов сумні ду­ми та по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в моїй душі. Я щи­рим сер­цем спо­чу­вав цьому без­та­лан­но­му чо­ловікові. Сумні ду­ми зба­ви­ли мені радісні хвилі одвідин рідно­го краю, кот­ро­го я дав­но не ба­чив, кот­рим ми­лу­вав­ся од щи­ро­го сер­ця.

Улиця вже бу­ла нап­рикінці. Де кінча­лась ули­ця, за­раз по­чи­нав­ся ста­рий гус­тий парк, пе­ре­роб­ле­ний з ста­ро­го віковічно­го лісу. Вис­ту­пи­ли з си­зої імли довгі ряд­ки то­поль, що тяг­ли­ся по улиці попід пар­ком на­низ до Росі, не­на­че мос­калі на муштрі, пос­тав­лені в дов­жез­ний ря­док.

- Отут, па­ни­чу, се­ред пар­ку ко­ло Росі ко­лись бу­ла през­до­ро­ва псяр­ня гетьма­но­ва! - про­мо­вив Свікліцький і тик­нув пу­жал­ном на то­полі. - Яка то бу­ла псяр­ня! Ста­рий гетьман Кса­верій ко­хав­ся в ло­вах, дер­жав двісті ще й п'ятде­сят влов­чих со­бак уся­ко­вих там по­род, уся­кої масті. Он там сто­яли й ка­зар­ми для со­барні ко­ло са­мо­го пар­ку. Бу­ло ріжуть для со­бак щод­ня во­ла. Як ріжуть бу­ло му­жи­ки во­ла, здо­ро­во­го та кру­то­ро­го­го, то тро­хи бу­ло не пла­чуть. Щод­ня з м'яса німці ва­ри­ли юш­ку для со­бак. Най­ми­ти псарі на­ли­ва­ли юш­ку в мар­му­ряні ко­ри­та, а німці тільки по­ход­жа­ли та сте­рег­ли со­бак ко­ло ко­рит, а після то­го со­ба­чо­го обіда об­ти­ра­ли хус­точ­ка­ми їм мор­ди та но­си, щоб пси не ли­за­лись та не заг­ри­за­лись. Стріля­ти вов­ки, ли­сиці та зайці тоді, та й потім, бу­ло усім за­бо­ро­не­но. Та й розп­ло­ди­лась же тоді си­ла вовків! Скільки во­ни по­калічи­ли та по­роз­ри­ва­ли ху­до­би в лю­дей! Ха­па­ли свині, ло­ша­та та те­ля­та, навіть смер­ком, навіть на ву­ли­цях по се­лах. Те­пе­реч­ки од тієї псярні й сліду не зос­та­лось, бо й ве­ликі маг­на­ти тро­хи по­ро­зумніша­ли. А яка бу­ла стад­ни­ця в ста­ро­го гетьма­на! Які коні там бу­ли по­за­во­ди­ли! Я те­пер і не ба­чу на стад­ниці та­ких ко­ней, які там бу­ли пе­редніше. А які тоді бу­ли в графів ка­ре­ти! Які бу­ли виїзди на вло­ви! Бу­ло виїжджає син ста­ро­го гетьма­на Браніцько­го на вло­ви, мов той ко­роль, а з ним їде си­ла панів та влов­чих з со­ба­ка­ми, що й полічить усіх не мож­на бу­ло. Як бу­ло в'їдуть у ліс, у гу­ща­ви­ну, то ліс не­на­че аж гу­де, аж стог­не. Тру­би десь раз у раз ре­вуть, со­ба­ки гав­ка­ють, аж ви­щать, аж скиг­лять. Руш­ниці раз у раз тільки гур! гур! трісь! лясь! не­на­че за­ви­рю­ха ла­має ста­ре гілля дубів. Оці дібро­ви по­над Рос­сю не­на­че рев­ли, мов живі, а по той бік росі на гор­бах ті ре­ви труб, ті бах­кан­ня руш­ниць та гав­кан­ня псів лу­на­ли, не­на­че ко­ти­ли­ся лу­ною по гор­бах. В містеч­ку бу­ло чуть той гук стрілян­ня та труб, не­на­че там десь у діброві скоїлась страш­на ба­талія з на­па­дом якихсь во­рогів. А слідом за тим влов­чим поїздом виїздить дру­гий поїзд. Служ­ни­ки та ку­харі ви­во­зять уся­кові наїдки та ви­на, та пляш­ки з горілкою. Ідуть з по­су­дом та поск­ла­де­ни­ми на во­зах на­ме­та­ми для бен­кетів. А за ни­ми та­ра­ба­няться на во­зах му­зи­ки. Ве­зуть сто­ли, стільці. Ка­зав небіжчик батько, що як бу­ло виїжджає той на­товп, то здається, ніби цілий графів па­лац пе­ре­во­зять на інше жит­ло в дібро­ву, тільки бра­кує бе­бехів та пе­рин для ночівки… На гальовині попід ду­ба­ми безліч слуг, аж ки­шить, мов ко­маш­ня в ко­маш­ни­ку, як йо­го хтось роз­гор­не та зрун­тує ку­пу. Служ­ни­ки на­пи­на­ють попід ду­ба­ми на­ме­ти, ніби десь в по­ході на войні. Ку­харі розк­ла­да­ють здо­ро­вецьке ба­гат­тя з трус­ку та хво­рос­ту, щоб розігрівать на­ве­зені наїдки. Ряд­ка­ми став­лять сто­ли й стільці й усякі дзиґли­ки навк­ру­ги столів. Над­вечір, як уже сон­це ста­не на вечірньому прузі, па­ни вер­та­ються з руш­ни­ця­ми на пле­чах, усі пов­би­рані в зе­ле­не ку­це уб­ран­ня. Му­зи­ки гра­ють. Че­ре­да псів вис­ка­кує з лісу на гальови­ну й бре­ше на му­зик, ви­щить на ра­до­щах. Стрільці зно­сять і зволіку­ють ку­пи заст­ре­ле­них кіз, серн, ли­сиць, вовків. Заст­ре­лені сер­ни, ли­сиці, зайці та вов­ки скла­да­ють на по­дов­жасті ноші й обк­ла­да­ють й об­ти­ка­ють зе­ле­ним лис­том та гіллям.

Аж тоді па­ни бу­ло сіда­ють за сто­ли на бен­кет. Служ­ни­ки веш­та­ються, ко­зач­ки-хлопці в чер­во­них шта­нях біга­ють, мов не­са­мо­виті, ко­ло возів та ба­гат­тя, став­лять по­суд, пляш­ки й чар­ки по сто­лах; служ­ни­ки по­да­ють уся­кові пот­ра­ви. Му­зи­ки гра­ють без­пе­рес­тан­ку. Па­ни ба­ла­ка­ють, ре­го­чуться, аж лу­на йде по лісі. Для со­барні з різниць бу­ло при­во­зять ціло­го заріза­но­го во­ла й роз­ки­да­ють яло­ви­чи­ну по траві. Псарі ріжуть м'ясо на шмат­ки й го­ду­ють зах­ляв­ших од біга­ни­ни псів; ки­да­ють їм по­об­ти­нані за­ячі ніжки. Го­лодні, пе­ре­павші од га­нян­ня по діброві пси аж ви­щать. Па­ни п'ють ви­на, п'ють за здо­ров'я яс­но­вельмож­но­го ста­ро­го гетьма­на й кри­чать - віват! віват! - аж по­ло­ха­ють пта­шок у діброві.

Небіжчик Ча­лий, кот­рий був ди­рек­то­ром Біло­церківської гімназії, ви­дав біографію ху­дож­ни­ка Со­шен­ка, од батька кот­ро­го гра­фи­ня Олек­санд­ра Браніцька од­ня­ла зем­лю, а граф по­па­лив до­ку­мен­ти. Він зга­дує і про ті псарні. Та й мені ка­зав небіжчик, що час­то за­би­ра­ли усе мо­ло­ко по ха­тах для цу­це­нят.

А вве­чері усей поїзд ру­шає до міста до па­ла­цу, не­на­че дов­жез­на вал­ка чу­маків їде з Кри­му в сте­пу. По­пе­ре­ду йдуть му­зи­ки й виг­ра­ва­ють. За ни­ми пан­щанні служ­ни­ки й лісо­ви­ки ко­за­ки не­суть ряд­ком ноші на пле­чах, заквітчані зе­ле­ним гіллям, з кізка­ми, зай­ця­ми та вов­ка­ми, не­на­че не­суть ті ноші на якесь кла­до­ви­ще, як-от ча­сом не­суть ма­ри з небіжчи­ка­ми в ве­ли­кий помір. А за цією пе­рез­вою ідуть ка­ре­ти з па­на­ми од­на за дру­гою по­ва­гом, по­ма­леньку до са­мо­го па­ла­цу, а по­зад їх су­нуться во­зи з уся­кою ван­та­гою, з по­су­дом та сто­ла­ми, а псарі ве­дуть на швор­ках та реміня­ках псяр­ню.

Як ця пе­рез­ва бу­ло доїжджає до бра­ми в двір, то па­ни да­ють знать і труб­лять в ріжки та тру­би, а де­котрі стріля­ють з руш­ниць. Коні ха­ра­пу­дяться, ста­ють гоп­ки. Па­ни ре­го­чуться. Бра­му од­чи­ня­ють, і ввесь поїзд пог­ли­нає бра­ма й двір. З па­ла­цу не­на­че ви­си­па­ються панії й пан­ни, най­мич­ки й ко­зач­ки. Ноші з ди­чи­ною кла­дуть кру­гом ган­ка. Ла­кеї й ку­харі збіга­ються. Цікаві пан­ни обс­та­ють ноші й ог­ля­да­ють ли­сиці та зай­чи­ки. В ве­ли­ко­му дворі бу­ла збірня та­ка, ніби там став який­сь яр­ма­рок у будлі-яко­му містеч­ку, в Ро­китні, або в Шам­раївці, або в Фас­тові. Га­лас, шум, кри­ки, регіт! Двір не­на­че га­ла­сує од ра­дощів, на­че на­вез­ли до­бут­ку після то­го, як роз­би­ли во­ро­же військо й заг­ра­бу­ва­ли й опа­ну­ва­ли всі незліченні скар­би.

Усей на­товп зап­ро­шу­ють не в па­лац ста­ро­давній та не­ве­ли­кий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть про­ти па­ла­цу аж у пар­ку, в ту за­лу на два етажі з дво­ма ряд­ка­ми вікон - уни­зу й угорі. Там вже по­рається ціла юр­ба ла­кеїв, котрі роз­но­сять чай на здо­ро­вецьких срібних підно­сах і розс­тав­ля­ють ста­ка­ни на двох ряд­ках мра­мор­них сто­ликів, що сто­ять по обид­ва бо­ки за­ли попід стіна­ми. А там вже гра­ють му­зи­ки до танців. Жінки й доч­ки приїжджих гос­тей і собі йдуть у той прос­тор­ний і ви­со­кий, на­че церк­ва, павільйон, зу­мис­не збу­до­ва­ний для літніх балів і танців. Па­ничі роз­по­чи­на­ють танці і, не зва­жа­ючи на те, що ввесь день га­ня­ли пішки по діброві, га­ца­ють цілу ко­рот­ку ніч та вже, як свіне над­ворі, роз'їжджа­ються до­до­му вже тоді, як лю­де про­ки­да­ються й ус­та­ють, щоб йти на пан­щи­ну в по­ле.

- Чи пак і те­пе­реч­ки став­ля­ють ко­за­ки в лісах ят­ки на стов­пах з покрівлею й нак­ла­да­ють в ят­ках ко­пиці сіна для серн на годівлю на зи­му? - пи­таю я в сво­го візни­ка.

- Атож! Став­ля­ють, але кіз чо­гось не­ба­гацько в лісах, їх пев­но їдять вов­ки. Бо в лісах ко­за­ки за­бо­ро­ня­ють стрілять вов­ки. І їх розп­ло­ди­лось си­ла! Як тільки смерк­не, то де тільки хо­дить то­ва­ря­ка ко­ло лісу, за­раз з ча­гар­ни­ка десь візьметься вовк та й ду­шить ху­до­бу. Оце не­дав­но ми не заг­на­ли те­лиці в двір, а вовк вис­ко­чив з ліска та й обг­риз бік. Те­лич­ку не од­ря­ту­ва­ли од смерті, - про­па­ла. Те ж са­ме роб­лять вов­ки з графськи­ми сер­на­ми й зай­ця­ми, котрі йдуть на годівлю… вов­кам.

- Чом же ви й ті, що од їх гра­фи по­одніма­ли по­ле, не за­ве­ли крам­ниць, не пішли в кра­марі? - пи­тав я в Ва­си­ля.

- Не завів, бо не бу­ло за що. Та й граф Кса­верій за­раз нак­ли­кав із Вар­ша­ви євреїв купців і пос­та­вив отой му­ро­ва­ний «гос­тин­ний ряд» з крам­ни­ця­ми навк­ру­ги в йо­му, отой, що й те­пер стоїть се­ред пля­ца на містеч­ку. А во­ни за­раз по­на­во­зи­ли з Вар­ша­ви уся­ко­го кра­му та й осілись у нас і по цей день. А те­пер за ни­ми й не по­тов­пиш­ся.

«Вас по­хо­вав ста­рий гетьман Кса­верій жив­цем, без спо­боління, без жа­лю, а на­томісць по­за­во­див псярні та розп­лод­жу­вав вов­ки та ли­сиці», - май­ну­ла в ме­не дум­ка. Культу­ра влов­чих со­бак, до­ро­гих ко­ней, культу­ра пиш­них парків та краківських хо­мутів… та пан­щи­ни, - це бу­ла од­на й єди­на культу­ра, яку нес­ли на Ук­раїну давні польські маг­на­ти. Я при­га­дав ме­му­ари про ті ча­си М. Ча­ло­го та П. Ле­бе­дин­це­ва й пе­ресвідчив­ся, що во­ни бу­ли прав­диві.

Ми вже їха­ли ши­ро­ким пош­то­вим трак­том. Тут вже по­чи­нав­ся давній гетьманів парк, пе­ре­роб­ле­ний з справічно­го лісу. По один бік трах­ту тяг­ся без кінця гус­тий здо­ро­вий, як ліс, парк, об­сад­же­ний акаціями по­над око­пом; по дру­гий бік сто­яв обрідний ду­бо­вий та гра­бо­вий ста­рий ліс. Ши­ро­кий трахт став схо­жий на алею, обс­тав­ле­ну ви­со­ки­ми де­ре­ва­ми, на­че зе­ле­ни­ми стіна­ми. День зран­ку був яс­ний, со­няч­ний, жов­то-зо­ло­тий, а як звер­ну­ло з півдня, став який­сь білий, на­че срібний. Усе не­бо за­тяг­ло­ся ніби про­зо­рою імлою, а крізь неї, не­на­че че­рез намітку, лед­ве світи­лась не­бес­на бла­кить. По­де­ку­ди на небі в білій імлі пла­ва­ли не­ясні срібні хмар­ки, не­на­че роз­ли­те си­ве мо­ло­ко з лед­ве примітни­ми блис­ку­чи­ми обідоч­ка­ми та то­не­сеньки­ми обвіда­ми. Ті про­зорі роз­ма­зані хма­ри сто­яли не­по­руш­но, не­на­че пла­ва­ли в ти­хо­му мерт­во­воді. Сон­це світи­ло ти­хим білим світом, не­на­че се­ред не­ба чи­ясь ру­ка за­па­ли­ла вінок з дро­тиків магнія. На парк, на ліс, на всю зем­лю лив­ся ти­хий мо­лоч­но-білий світ. День ні хмар­ний, ні со­няч­ний, не зо­ло­тий, а який­сь ніби срібний. Не­бес­на бла­кить по­де­ку­ди прог­ля­да­ла й ви­зи­ра­ла, не­на­че си­ня ат­ла­со­ва підбійка. Усе не­бо з не­по­руш­ни­ми, лед­ве об­ме­жо­ва­ни­ми хма­ра­ми в імлі зда­ва­ло­ся на­че на­мальова­не, на­ки­да­не пер­шим ескізом ма­ля­ра на яко­мусь ве­ле­тенсько­му пла­фоні. Срібляс­тий світ за­ли­вав парк та ліс звер­ху до­ни­зу. Між де­ре­вом сну­вав­ся ле­ге­сенький ту­ма­нець. Ліс світив­ся наскрізь, на­че за­си­па­ний срібляс­тим пи­лом. Тіні од де­ре­ва бу­ли не­ясні, не різкі, а м'які, роз­лив­часті, не­на­че пот­ру­шені пи­лом. Зе­ле­не ба­дил­ля па­по­роті, чер­во­на смілка, білі та жовті со­няш­нич­ки в лісі й на око­пах не­на­че по­то­ну­ли на са­ме дно в про­зорій імлі. Ліс став ніби лег­ший. Усей ліс, уся до­ро­га, усей парк - усе бу­ло ніби за­ли­те про­зо­рим мо­рем, ніби за­то­ну­ло на са­ме дно. Щось бу­ло фан­тас­тич­не, надз­ви­чай­не в то­му освітленні срібно­го сон­ця. Се­ред біло­го дня з'яви­лось тро­хи навіть фан­тас­тич­не з'яви­ще, мрійна кар­ти­на, схо­жа на ма­ну - міраж. По­де­ку­ди в гу­ща­вині лісу та пар­ку білі то­ни та сутінки бу­ли інші й пе­ре­хо­ди­ли в го­лу­бу­ваті ніби од місяч­но­го сяєва.

- Еге, ту­та вже десь ли­ли лив­цем тучні дощі? - спи­тав я в Ва­си­ля.

- Оце не­дав­но ли­ли лив­цем місця­ми страшні наглі дощі. По­де­ку­ди вже по­ви­ри­ва­ло греблі на Рас­та­виці, поз­но­си­ло мли­ни, по­за­топ­лю­ва­ло лу­ки, а мли­нові ко­ле­са по­роз­ки­да­ла во­да по лу­ках між вер­ба­ми та вільха­ми, - обізвав­ся Ва­силь. Кар­ти­на бу­ла пиш­на, та чо­мусь во­на те­пер ме­не не зве­се­ля­ла так, як зве­се­ля­ли ко­лись пе­редніше ці самі місця рідно­го краю.

Сумні Ва­си­леві оповідан­ня на­ве­ли на мою ду­шу сму­ток та не­ве­селі ду­ми. І оригінальна, сли­ве фан­тас­тич­на кар­ти­на срібно­го пе­ред­до­що­во­го не­ба й сон­ця та за­ли­тих срібляс­тим сяєвом лісів не мог­ла пе­ре­мог­ти і вга­му­вать важ­ко­го по­чу­ван­ня. Срібне не­бо, срібне сон­це, пиш­ний біляс­тий ве­се­лий день, біляс­тий ліс, - а на душі в ме­не сму­ток та на­че якась чор­на тем­ря­ва, а на серці жаль.

Добре опа­сені коні швид­ко ка­та­ли по ши­рокій, тро­хи піску­ватій алеї. Фа­етон на­че нес­ло на ру­ках. Ба­зар са­ме ру­шив з місця й по­чав роз'їжджа­тись. Ми до­га­ня­ли й ви­пе­ред­жа­ли кінні й во­лові во­зи та усякі вал­ки хур з ва­гою, що тя­гай­ся шля­хом без кінця. Пе­ред моїми очи­ма ма­нячіли й ми­готіли на во­зах мо­ло­диці, чо­ловіки, діди, че­пур­ненько уб­рані, не­на­че я пе­рег­ля­дав на ма­лярській вис­таві дов­гий, дов­гий ря­док кар­тин Тру­товсько­го, братів Ма­ковських, Бо­да­ревсько­го. От пе­ред моїми очи­ма про­май­ну­ли інші во­зи. На во­зах си­дять мо­ло­диці, біліють вмо­щені в со­ломі та в пе­реїдах нові горш­ки, макітри та гле­чи­ки, стрим­лять нові білі ло­па­ти, граблі й зас­ту­пи. На од­но­му возі біліє двоє но­вих ситів з чис­теньки­ми лис­ню­чи­ми оби­чай­ка­ми. А далі по­пе­ред нас ко­титься кінський віз, а на возі си­дить ба­ба в намітці на го­лові й дер­жить у ру­ках но­ве вікно з ус­тав­ле­ни­ми тах­ля­ми. Сон­це б'є в шиб­ки. Скло стра­шен­но бли­щить, ніби на шиб­ки впа­ло чет­ве­ро со­не­чок, і ті со­неч­ка ріжуть мені очі, штри­ка­ють та ко­лють не­на­че роз­пе­че­ни­ми в огні шпич­ка­ми.

- Ой Ва­си­лю! Бо­га ра­ди, по­га­няй­те швид­ше! - гук­нув я до по­го­ни­ча, - ми­най­мо оте ка­торж­не вікно. І виніс же дідько ба­бу на ве­ли­кий трахт з вікном в ру­ках! По­вер­тає та й по­вер­тав те вікно на всі бо­ки, мов цяцьку, ніби грається ним, ніби зу­мис­не на­во­дить блиск прос­то мені на очі. Ця ба­ба пев­но виїха­ла на ве­ли­кий трахт, щоб драж­нить мої очі своїм вікном. Вже в ме­не аж сльози ко­тяться по що­ках, ніби я пла­чу за ста­рим ба­би­ним роз­би­тим вікном.

- Та й ме­не вже взяв жаль за ста­рим ба­би­ним вікном, бо й я пла­чу, - ска­зав Ва­силь, сміючись, і мах­нув на коні ба­то­гом.

Коні смик­ну­ли й побігли швид­ше. Вікно ще раз заг­ля­ну­ло мені в самісінькі очі, ще раз різну­ло но­жем по очах. Май­ну­ла ба­ба в намітці, і вікно зник­ло, і ба­ба зник­ла, опи­ни­лась по­за­ду. А пе­ре­го­дя ми наз­до­га­няємо цілу вал­ку возів. На од­но­му возі ле­жить на со­ломі го­до­ва­на си­та льоха, прос­тяг­лась на усю свою сви­ня­чу дов­жи­ну на со­ломі, не­на­че глад­ка куп­чи­ха на пе­рині. Сви­ня вис­та­ви­ла про­ти сон­ця товс­те че­ре­во, ніби об­ти­ка­не ро­же­ви­ми шпич­ка­ми, і стог­не, і тря­сеться всім са­лом, ніби її тряс­ця тря­се. А на дру­го­му возі по­ро­ся­та, прив'язані за ніжки до по­луд­рабків, кувіка­ють, аж скиг­лять, ніби зав'язли в ти­ну або не­на­че хтось їх ко­ле но­жем. Ця му­зи­ка грає та грає, по­со­ву­ючись ря­дом з на­шим фа­ето­ном, і не дає мені ду­ма­ти, за­ва­жає мені ми­лу­ва­тись ве­се­ли­ми кар­ти­на­ми. Приніс дідько яр­мар­ко­вий сви­ня­чий ор­кестр під самісінькі ву­ха.

- Ой ря­туй­те! Ой ґвалт! По­ми­най­те мерщій ці гус­ла-са­мог­ра­ни! - вже кри­чу я до візни­ка.

Ми по­ми­ну­ли ту яр­мар­ко­ву му­зи­ку, і я по­чи­наю зас­по­ко­юваться. Але зго­дом ми наз­до­га­няємо дві єврейські ба­ла­гу­ли, ніби нап­хані й на­ван­та­жені єврей­ка­ми й євре­ями. То бу­ли єврейські яр­мар­кові диліжан­си. Євреї, по­яр­мар­ку­вав­ши, оче­ви­дяч­ки ще бу­ли в яр­мар­ковій нап­раві, ґерґота­ли та роз­ка­зу­ва­ли усі за­ра­зом про свою купівлю та про­даж та про свої ба­риші. Клекіт у ба­ла­гу­лах був та­кий, ніби во­ни не роз­мов­ля­ли, а ла­ялись, аж кри­ча­ли.

- Знов приніс дідько під самісінькі ву­ха яр­мар­кові цим­ба­ли! Бо­га ра­ди, ми­най­те їх! - гук­нув я до Ва­си­ля.

Василь свис­нув ба­то­гом. Рвачкі коні аж ско­чи­ли, аж гоп­ки ста­ли. Цим­ба­ли різну­ли мені в ву­ха й за­тих­ли десь по­за­ду в ку­ряві, ніби в них од­ра­зу й за­ра­зом пор­ва­лись усі стру­ни.

Знов ста­ло ти­хо. Знов пішли мої ду­ми за ду­ма­ми, мрії за мріями ти­хо, ти­хо, не­на­че ти­ха во­да в Росі. Се­ред чу­до­вих кар­тин та виг­лядів у до­розі пли­вуть мої ду­ми од­на за однією, на­че промінь за промінем ллється з сон­ця на зем­лю без­пе­рес­та­ну, без спи­ну, пли­вуть са­мохіть, не по моїй волі. Я знов за­ду­мав­ся, ми­лу­вав­ся кар­ти­на­ми по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го трах­ту й очей не зво­див. От ми внов дог­на­ли віз, а на возі си­дить мо­ло­дий чор­ноб­ри­вий чо­ловік, гей­кає на во­ли й по­луд­нує, дер­жа­чи в ру­ках скиб­ку хліба та шма­ток су­хої та­рані. Він обер­тається до мо­ло­диці й по­дає їй хліб. Мо­ло­ди­ця прос­тя­гав ру­ку, бе­ре не­доїдок і чо­гось ре­го­четься; білі рівні зу­би блис­ка­ють на сонці; бли­щать і очі в гар­но­го мо­ло­до­го чо­ловіка. А он­деч­ки на дру­го­му возі стоїть зе­ле­на з чер­во­ни­ми квітка­ми но­ва скри­ня, а ко­ло скрині си­дить мо­ло­денька гар­ненька дівчи­на в доб­ро­му на­мисті, в чер­воній стрічці на го­лові. Во­на ве­се­ло роз­мов­ляв з батьком, щось йо­му роз­ка­зує. Очі в неї бли­щать. Во­на ве­се­ла, во­на сміється, ніби за­чу­ла десь му­зи­ки. Я вга­дую, що батько ку­пив скри­ню для неї, що її не­за­ба­ром по­са­дов­лять на ту скри­ню й по­ве­зуть з му­зи­ка­ми до свек­ро­во­го дво­ру. І я вже ніби ба­чу той поїзд і ту ве­се­лу пе­рез­ву. Мені вчу­ва­ються співи при­да­нок та сва­шок. Я ніби ба­чу бо­яр з чер­во­ни­ми стьожка­ми на шап­ках, ба­чу му­зик по­зад во­за з скрип­ка­ми та з ре­ше­том у ру­ках. Та пе­рез­ва ніби пе­ре­су­ну­лась пе­ред моїми очи­ма вкупі з скри­нею та дівчи­ною на возі й десь зник­ла по­зад фа­ето­на в га­ря­чо­му та душ­но­му повітрі, мов міраж.

От ми наз­до­га­няємо й ви­пе­ред­жаємо дов­гу вал­ку возів з зем­ля­ним вугіллям, кот­ра по­ва­гом йде од вок­за­лу. Чорні, схожі на кри­жи­ни, шмат­ки та груд­ки вугілля лис­нять на срібно­му сонці, ніби пот­ру­шені бо­рош­ном. Ко­ло возів ідуть по­го­ничі, при­павші чор­ним вугілля­ним пи­лом, чорні на ви­ду, з чор­ни­ми ру­ка­ми, з чор­ни­ми ши­ями. Про­ти цієї вал­ки йде дру­га вал­ка возів з мішка­ми пашні. По один бік шля­ху в хо­лод­ку попід акаціями йдуть сте­жеч­кою мо­ло­диці з но­ви­ми горш­ка­ми та мис­ка­ми в ру­ках, з клун­ка­ми на пле­чах. Од­на мо­ло­ди­ця не­се в ру­ках но­ву лам­пу з склом і сту­пає так обе­реж­но, не­на­че во­на на Страсть вер­тається з церк­ви до­до­му з засвіче­ною свічкою в ру­ках. Я лов­лю швид­ки­ми очи­ма ті ряд­ки кар­тин, кот­рих я вже дав­но не ба­чив, на­виг­ля­даю, при­див­ля­юсь до усього, лов­лю, що мож­на вхо­пи­ти оком на швид­ко­му льоту. І ці кар­ти­ни зве­се­ля­ють ме­не, заг­лад­жу­ють мій сум. І важкі вражіння та сумні по­чу­ван­ня по­чи­на­ють по­ма­леньку зни­кать у моїй душі, не­на­че їх ку­дись зно­сив ти­хий вітер. Мені стає ве­селіше. Але пісня не йде на ду­шу, як бу­ло ко­лись давніше, ко­ли я приїздив у рідний край. Щось ніби за­ляг­ло на серці й не­на­че му­лом за­му­ли­ло світлу течію пов­но­го щас­тя, пов­ної ве­се­лості, яку я пе­редніше по­чу­вав, вер­та­ючись на Ук­раїну з да­ле­кої да­лечі.

От ми по­ми­ну­ли парк, виїха­ли на по­ле. За­зе­леніли навк­ру­ги бу­ря­ки на по­лях, не­на­че по­ля хто вкрив зе­ле­ним ок­са­ми­том. Ми виїха­ли на ви­со­кий при­го­рок. І нес­подіва­но пе­ре­до мною на­ни­зу роз­гор­ну­лась ши­ро­ка до­ли­на річки Кам'янки. Блис­нув у до­лині здо­ро­вий ши­ро­кий ста­вок край се­ла Фурсів, не­на­че скло, об­си­па­не срібним світом. За­зе­леніли два ряд­ки ста­рих верб на ши­рокій греблі. Ко­ло греблі за­чер­вонів ви­со­кий, на три по­вер­хи, му­ро­ва­ний пи­тель. Не­да­леч­ке од пит­ля над шля­хом забіліли чо­ти­ри шин­ки та жидівські крам­нич­ки. Ко­ло шинків завізно, не­на­че ко­ло млинів. По­ба­за­ру­вав­ши в містеч­ку, се­ля­ни пос­та­ва­ли з во­за­ми ко­ло шинків, п'ють мо­го­ричі, де­котрі по­луд­ну­ють, посідав­ши кру­жа­ла­ми ко­ло возів. В се­лян у ру­ках скрізь бли­щать пляш­ки та чар­ки, ми­го­тять іскра­ми на сонці. Ко­ло возів веш­та­ються чо­ловіки та мо­ло­диці, ма­ня­чать жи­ди та жи­де­ня­та. Над став­ком на зе­ле­но­му бе­резі сто­ять ци­ганські шат­ра. Чорні ци­ган­ки в чер­во­них спідни­цях та юб­ках надз­ви­чай­но ви­раз­но виз­на­чу­ються над во­дою на зе­леній траві. Ниж­че од спус­ту між камінням в біло­му шумі та в бриз­ках ку­па­ються ци­ган­ча­та та пас­туш­ки, а не­да­леч­ко од спус­та, в хо­лод­ку над річкою, під ста­ри­ми вер­ба­ми стоїть та дрімає че­ре­да на стіглі, ле­жать по­ко­том ніби чорні хма­ри овець, не­на­че чорніє рілля. Я з при­гор­ка оки­нув очи­ма усю кар­ти­ну. І ця кар­ти­на, і ста­вок, і вер­би, і лю­де, і во­зи, і ци­га­ни - усе бу­ло за­ли­то срібною імлою. Лю­де во­ру­ши­лись на­че в лег­ко­му біляс­то­му ту­мані. Уся кар­ти­на зда­ле­ки на­га­ду­ва­ла пер­ший не­яс­ний ескіз, на­ки­да­ний ма­ля­ром на швид­ку ру­ку. І мені усе зда­ва­лось, ніби це усе зна­хо­диться не на до­лині під яс­ним сон­цем, а десь ніби на морсько­му дні, за­ли­те про­зо­рою блідо-бла­кит­ною во­дою.

От копі збігли з спа­дис­то­го при­гор­ка й вибігли на ши­ро­ку греб­лю. Ко­ло пит­ля сто­ять вал­ки возів, на­ван­та­же­них біли­ми мішка­ми з питльова­ним бо­рош­ном. На двох ґанках пит­ля на лав­ках си­дять мірош­ни­ки та євреї, об­си­пані об­ме­ти­цею, з біли­ми що­ка­ми та гу­ба­ми, з біли­ми бро­ва­ми та бо­ро­да­ми, в білих бри­лях та ніби побіле­них жу­па­нах. Де­котрі мірош­ни­ки веш­та­ються по греблі. І покрівля на питлі біла, і вікна, і усі кар­ни­зи, і обид­ва ґанки білі, об­си­пані об­ме­ти­цею, і мішки на во­зах з бо­рош­ном білі. І ця уся біляс­та кар­ти­на за­си­па­на й не­на­че за­ли­та білим срібним світом сон­ця. І білі мельни­ки, і білі євреї з біли­ми бо­ро­да­ми та бро­ва­ми бу­ли об­литі білою імлою й ма­нячіли та во­ру­ши­лись пе­ред моїми очи­ма од­далік, не­на­че ви­роб­лені з біло­го па­ву­тин­ня, ніби се­ред дня з тем­них две­рей тем­но­го пит­ля без со­ро­му вис­ту­пи­ла на світ бо­жий уся­ка біляс­та та попіляс­та ма­ра.

Василь спи­нив коні не­да­леч­ко од мос­ту над спус­том. Йо­му схотілось пи­ти. Він ус­тав і побіг до кри­ниці, що бу­ло вид­но ниж­че од спус­та під вер­ба­ми в хо­лод­ку. Я сидів і за­ди­вив­ся на ста­вок, на білих лю­дей, ніби ви­роб­ле­них з ту­ма­ну, на чор­них ци­ган­чат, що хлю­па­лись на­ни­зу в воді й ла­зи­ли по бе­резі між камінням, на­че чорні ра­ки десь гли­бо­ко на дні, на дріма­ючу че­ре­ду під вер­ба­ми, на спо­ло­ха­них гу­сей. Я за­ди­вив­ся, за­ду­мав­ся й за­був про сумні Ва­си­леві оповідан­ня. Мені знов ста­ло ве­се­ло на душі. Оригінальні кар­ти­ни рідно­го краю одібра­ли од ме­не сумні ду­ми й ви­киш­ка­ли їх з моєї душі.

Василь вер­нув­ся, і ми шви­денько пе­ребігли греб­лю й по­ка­та­ли би­тим шля­хом між дво­ма око­па­ми. Ста­вок зник, до­ли­на зник­ла в од­ну мить, на­че хтось по­ка­зав мені чу­до­ву оригінальну кар­ти­ну ве­ли­ко­го май­ст­ра, по­ве­се­лив мої очі й швид­ко схо­вав її, зас­ло­нив­ши завісою. Пішла до­ро­га прос­та, рівна, як стріла, од­но­манітна. Ду­ми мої знов за­во­ру­ши­лись в душі. І знов ніби сто­яв пе­ред моїми очи­ма Ва­силів батько, мов жи­вий. Я ніби те­пер ба­чив йо­го на свої очі, ба­чив, як він вер­нув­ся з пансько­го дво­ру до­до­му, втра­тив­ши зем­лю й грунт, вер­нув­ся з бо­ля­чею ду­шею, з оби­дою й ве­ли­ким го­рем на серці, як роз­ка­зу­вав про те своє го­ре жінці, як жінка зблідла, ос­товпіла од го­ря, як поп­рибіга­ли сусіди. Я ніби ба­чив, як ста­рий батько хо­дить по сад­ку й ла­має з го­ря ру­ки, а ма­ти си­дить на призьбі й за­ли­вається слізьми. Я ніби ба­чив пе­ред со­бою й са­мо­го Ва­си­ля, ма­ленько­го хлоп­ця, зас­му­че­но­го ти­ми слізьми…

І мої дум­ки чо­гось нав­рат­ли­во й упер­то вер­та­лись усе на­зад, до Ва­си­ле­вої ха­ти, до йо­го по­етич­ної оселі, до пиш­ної ле­ва­ди та до­ли­ни з ку­че­ря­ви­ми вер­ба­ми та ви­со­ки­ми то­по­ля­ми… Я знов ніби по­ба­чив ту роз­ло­жис­ту до­ли­ну.

А з тієї до­ли­ни мені все вчу­вав­ся плач без­щас­них, без­та­лан­них. Я ніби чув на свої ву­ха, як у тій до­лині між сад­ка­ми та вер­ба­ми скрізь го­ло­си­ли обез­та­ла­нені ма­тері, пла­ка­ли батьки, не­на­че там од­ра­зу схо­пи­лась мо­ро­ва по­шесть і по­нес­ла смерть по до­лині. І ті давні смутні кар­ти­ни нас­тир­ли­во, сліпцем на­ла­зи­ли на очі, сно­ви­га­ли пе­ред моїми очи­ма, пе­реп­лу­ту­ва­лись з ти­ми мальовни­чи­ми кар­ти­на­ми, котрі тільки що миг­ну­ли пе­ре­до мною в срібно­му ту­мані срібно­го дня. І знов ста­ло в ме­не важ­ко на душі, а на сер­це впав жаль. Нас­тир­ливі сумні по­чу­ван­ня не да­ва­ли мені спо­кою, не­на­че злодії вик­ра­да­ли в ме­не ве­селість, ви­га­ня­ли радість з моєї душі, не­на­че люті за­ка­то­вані во­ро­ги на­ку­пи­лись му­чи­ти мою ду­шу се­ред роз­коші рідно­го краю, в яс­ний радісний день мо­го приїзду на Ук­раїну.

Незабаром ми звер­ну­ли з ве­ли­ко­го трах­ту набік, на ма­лий шлях і за­раз виїха­ли на ви­со­ке взгір'я. Пе­ре­до мною роз­гор­ну­лась ши­ро­ка до­ли­на річки Рас­та­виці: роз­гор­ну­лись роз­ки­дані в без­ладді на ши­ро­ко­му прос­торі гор­би, при­гор­ки, су­гор­би, роз­логі пе­ре­яр­ки, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком на усі бо­ки. Яка ши­рочінь! Яка да­леч! Який ши­ро­кий не­бок­руг над зем­лею! А яка пиш­но­та, яка розкіш на по­лях! І при­гор­ки, й пе­ре­яр­ки, і ши­рокі до­ли­ни, - усе вкри­те жи­та­ми, пше­ни­ця­ми, про­са­ми, бу­ря­ка­ми. Скрізь зе­ле­но, ку­ди не кинь оком. Тільки по­де­ку­ди сму­га­ми біліють греч­ки, ніби на зе­ле­ний простір ви­пав по­ло­са­ми свіжий сніг. Які здо­ро­вецькі ко­лос­ки! І яка їх си­ла! Як їх гус­то та ряс­но! Ко­ло­сок чер­кається об ко­ло­сок. Ко­лос­ки ніби лізуть з роз­ло­гих пе­ре­ярків на гор­би, на взгір'я, суспіль чіпля­ються одні за другі ос­тю­ка­ми, не­на­че піша са­ра­на вкри­ла зем­лю суспіль, не­на­че рої бджіл суспіль обсіли по­ле так, що й землі не знать. В до­ли­нах по Рас­та­виці та Росі ніби то­нуть в сад­ках та вер­бах здо­рові се­ла, ніби по­то­ну­ли в срібній імлі на самісіньке дно. А там да­ле­ко, да­ле­ко на гор­бах, на го­рах за Рос­сю мріють ду­бові ліси та пе­реліски, мріють білі церк­ви, панські фольвар­ки та то­ки в то­по­лях.

Срібна імла за­ли­ває усей виг­ляд од краю до краю. Сон­це го­рить на небі срібним світом. Сму­ги гре­чок бли­щать на сонці, не­на­че лис­ню­чий ат­лас, аж в очі ріжуть. Са­ме ма­ре­во над по­ля­ми ста­ло біле, срібне, дри­жа­ло білим сяєвом, не­на­че си­пав­ся й дри­жав білий по­рох. Да­лекі ліси, то­полі, то­ки, білі церк­ви на го­рах, об­литі білим ма­ре­вом, ніби розп­ли­ва­лись в не­оме­жо­ва­них, в не­яс­них лініях та обвідках, ніби й во­ни во­ру­ши­лись попід во­руш­ли­вим ма­ре­вом, як во­ру­шаться під те­ку­чою во­дою в річці на дні во­дяні рос­ли­ни, ла­тат­тя та ку­ширі, прий­ма­ли фан­тас­тичні фор­ми міра­жу й бу­ли більше схожі на міраж, ніж на дійсні ліси, церк­ви та то­полі.

Яка розкіш! Який со­лод­кий за­паш­ний польовий дух од житів та гре­чок! Ти­хо, ти­хо, ні най­мен­шо­го по­ди­ху вітру. І не­бо й зем­ля ніби ку­ня­ли, за­таїлись й очамріли од кра­си та тиші, сподіва­ючись чо­гось страш­но­го в на­турі. Я за­ми­лу­вав­ся тією оригінальною кар­ти­ною, схо­жою на ма­ну. Знов зли­ну­ла радість на моє сер­це ве­се­лою ластівкою. От і рідний край, пиш­ний, в срібно­му сяєві, як міраж.

Але жи­вий свідок ве­ли­кої істо­рич­ної неп­рав­ди обер­нув­ся й за­го­во­рив до ме­не. Я вло­вив блиск йо­го очей, по­чув йо­го го­лос. Йо­го дзвінкий го­лос ніби збу­див ме­не. Я ніби про­ки­нув­ся й опам'ятав­ся… І мені знов ста­ло чо­гось жаль. В со­лод­ко­му повітрі ніби ста­ло тхну­ти гірким ду­хом по­ли­ню. У мертвій тиші мені по­ча­ли вчу­ва­тись сумні по­хо­ронні пісні на по­хо­роні жив­цем по­хо­ва­них лю­дей. І милі мрійні кар­ти­ни рідно­го краю вже ме­не не зве­се­ля­ли. Знов за­во­ру­ши­лись сумні дум­ки й поп­лив­ли од­на за дру­гою, як осіннє лис­тя по воді. І я нез­чув­ся, як ніби по­ба­чив цього жи­во­го свідка людської крив­ди не з ба­то­гом в ру­ках на коз­лах, а в ху­дож­ницькій ака­демії з пенз­лем у руці попліч з йо­го зем­ля­ком Со­шен­ком, по­ба­чив йо­го як освіче­но­го на­укою просвітни­ка цього тем­но­го за­кут­ка Ук­раїни, з пал­ким сло­вом на­уки й прав­ди в ус­тах… От я в дум­ках ве­ду йо­го че­рез шко­ли, пе­ре­бу­ваю з ним усю течію йо­го просвітнього роз­вит­ку, спов­нюю йо­го ро­зум ви­со­ки­ми втям­ка­ми доб­ра й прав­ди, ви­со­ки­ми іде­ями, уяв­ляю собі йо­го суспільським діячем на Ук­раїні… хоч я знаю доб­ре, що і він, і де­сят­ки й сотні ти­сяч та­ких, як він, на Ук­раїні вже дав­но жив­цем по­хо­вані, за­ки­дані зем­лею ру­кою маг­натів; знаю, що ті, котрі за­ко­па­ли їх в си­ру зем­лю, не до­по­мо­жуть їм вий­ти на світ бо­жий, що до­рогі вловчі пси давніх маг­натів вис­мок­та­ли з їх кров до ос­танньої краплі, як з тих волів, заріза­них на по­жи­вок псярні.

І в ме­не сер­це за­ни­ло се­ред чу­до­вих виг­лядів рідно­го краю. А моє спо­чу­ван­ня та щи­ре спо­боління з не­пе­ре­мож­ною си­лою ли­ну­ли до то­го ве­се­ло­го, щи­ро­серд­но­го чо­ловіка, жив­цем по­хо­ва­но­го здир­ли­ви­ми, за­жер­ли­ви­ми та не­доб­ро­серд­ни­ми людьми.

1898 р.

Мені здається, що сум­ний ви­па­док си­лу­ва­но­го одніман­ня землі в дрібних біло­церківських пра­вос­лав­них ук­раїнських дво­рян тра­пив­ся не тільки на Біло­церківщині, а прак­ти­ку­вав­ся скрізь на пра­во­бе­режній Ук­раїні й Білій Русі за ча­су па­ну­ван­ня на Ук­раїні польсько­го ко­ро­ля й польських дідичів, навіть не маг­натів. Цього (1915) ро­ку най­няв­ся за двор­ни­ка в то­му дворі, де моє жит­ло, чо­ловік з се­ла То­машівки Київ. губ. Сквирсько­го повіту Дмит­ро Лепський. Я пи­таю в йо­го, чи він крес­тя­нин, чи, мо­же, шлях­тич. Він роз­ка­зав мені, що йо­го дід Андрій Лепський мав своє по­ле й не був пан­щан­ним. Але місце­вий тодішній пан дідич Хаєцький узяв у нього до­ку­мен­ти на йо­го по­ле, щоб пе­ресвідчиться в йо­го праві на зем­лю, та й не вер­нув йо­му; все ка­зав, що до­ку­мен­ти десь за­гу­би­лись, а потім велів йо­му од­роб­лять пан­щи­ну за ту йо­го ж та­ки зем­лю й за­пи­сав йо­го з дітьми в пан­щанні лю­де. Пев­но так во­но ро­би­ло­ся за па­ну­ван­ня Польщі скрізь на Ук­раїні та Білій Русі, а з при­чи­ни та­ких злов­житків тодішніх польських панів з'яви­лось ба­гацько без­зе­мельних «чин­шо­виків», котрі після виз­во­лен­ня пан­щан­них бу­ли за­пи­сані вже в «крес­тя­ни». Дмит­ро Лепський - ще один жи­вий свідок си­лу­ва­но­го одніман­ня землі й зни­щен­ня до­ку­ментів на по­ля дрібних дав­нix на­ших дідичів.