Гноми і забіяки

Расуте, гноми та контрабас

На узліссі, неначе куріпка, примостилася стара хатка. Двома заспаними віконцями вона дивиться на озеро, що його майже заслоняють палісадник, розквітлий кущ бузку та крислаті липи. Усі інші вікна зачинені віконницями, і коли б хто вийшов із лісу, то подумав би, що в хатці взагалі не живуть. Хіба що пишнохвостий півень зустрів би гостя своїм багатозначним: «Ку-ку-ріку!», що означало б: «Чого тобі треба, добродію?» Потім із сінника вискочив би песик Кудлик, гніваючись, що ходять чужі й не дають йому подрімати та одним оком позирати на горобців, які дзьобають щось у його мисочці.

Невдовзі потому зарипіли б двері і з сіней викотилася б через високий поріг Расуте. Стала б босими ніжками на камінь біля порога, одною рукою затулила б очі від сонця, а пальчик другої звично засунула б у носика й чекала б, що скаже гість.

— Тата немає вдома, — пояснила б вона. — Поїхав до міста. Далеко, далеко… Мама на городі, Гедрюс у школі, а наша кішечка Рябенька привела трьох котеняток, о!

Згадавши, що пальчик у носі тримати негарно, вона хутенько сховає руки за спину, випне животика й засоромиться. Трошки покрутиться на камені й знову шмигне до хати.

У світлиці, де, наче воском чи пиріжками, пахне маминою скринею, у стінах під квітчастими шпалерами шарудять якісь таємничі створіння. Расуте впевнена, що там ховаються гноми, про яких так багато розповідав дідусь. Із усіх гномів Расуте найбільше подобався гном, ЯКИЙ звався Лепутіс. Він був найменший серед гномів — трішки більший за мізинчика, — пустотливий та веселий — зовсім як Расуте. Коли дівчинка часом зачепиться за що-небудь чи посковзнеться і впаде, вона каже Лепутісові:

— Чого штовхаєшся, безсоромнику!

А коли, буває, гарненько вмиється, причешеться, заплете блакитні кіснички, що майорять, немов у житі волошки, тоді Расуте спогорда дорікає гномові:

— Причешися, нечупаро! Такий великий, а ходить закудланий.

А взагалі вони живуть дружно. Разом бавляться, рвуть ягоди, годують Кудлика і гладять котенят. А зустрівшись уночі, мандрують по царству сну.

Расуте могла б назвати на ім'я весь загін гномів, які живуть у лісі, а інколи приходять до них додому і, тихенько перешіптуючись, бродять по хаті. Вона знає Міглюса — він фарбує грибам шапочки і розмальовує пташині яєчка, щоб пташкам веселіше було пташенят висиджувати. Гном Аліс приручив їжака та ящірку. Буває, сяде верхи на неї і так швидко їде, що й мотоциклом не догнати. Чула Расуте і про Шюрпе — ученого гнома. Він розуміє мову птахів та звірів. Байдуже — жаба чи соловейко — він з кожним домовиться. Гном Вай-Вай — перукар у квітів. Він своїми ножичками чик-чик-чик — і там виріже, там закрутить пелюстки та й складе їх у квітку.

Всіх Расуте не пам'ятає, але відомо, що гноми мають і свого поета. Вона знає навіть одну його пісеньку:

Лемтуріс, як ви, мабуть, і самі догадалися, — ватажок гномів. У поході він завжди заспівує цю пісеньку.

Багато є різних історій та оповідей про те, звідки взялися гноми, але найкраще і найцікавіше розказував про це наш дідусь.

Було це давно-давно — може, яких троє літ і чотири зими тому. Дідусь жив тоді у великому місті і лише вряди-годи приїздив у село погостювати. Расуте дуже подобалося гуляти з ним, бо дідусь завжди щось цікаве розповідав чи, склавши смішно губи, вигравав на всі голоси: «Трум-пум-пум, трум-пум-пум!» А коли вони з Гедрюсом рибу ловили, — навіть рибки збиралися довкола човна і слухали, як дідусь вигравав то мов труба, то ніби віолончель, то як його здоровенний контрабас. Гедрюс, бувало, навіть сердився трохи, що через ту музику вони нічого й не зловлять, а дідусь знову:

— Трум-пум! Трам-пам-пам!..

Одного літа дідусь приїхав знову, зняв з машини свого контрабаса, гарно вбраного в сіру, оздоблену шкірою одежу, ще й з довгим замком-блискавкою на боці, заніс у світлицю та й поставив у кутку замість пальми, що тієї зими замерзла. Тато приніс дві валізи, а шофер — клунок з постіллю. Дітям сказали, що дідусь приїхав до них назавжди. І в тому своєму контрабасі він привіз цілу ватагу гномів, яким дуже сподобалися ліс, Расуте, Кудлик і вся наша садиба.

Можливо, хто скаже, що гноми жили тут і раніше, але дідусь упевнений, що вони прибули з театру, де дідусь багато років тирликав та бренькав на своєму контрабасі.

— Якось, — розповідав дідусь, — приїхав до нас у театр новий диригент. Біла манишка, чорний фрак — усе як годиться… (а як годиться, ми вже знаємо: всі диригенти одягаються, мов сороки, — трохи в біле, трохи в чорне). А в цього на вилозі ще й медаль була і волосся сиве, як торішня осока. Та й диригував він більше кошлатими бровами, ніж паличкою.

Починаємо грати: «Пум-по, пум-по, пум-пум-пум. Та-та, та-та, та-а». «Я свої партії на зубок знаю, — думаю собі, — ти мене бровами-віниками не злякаєш». І тут раптом, ні з того ні з сього, замість «та-та-та-а», мій контрабас — «та-та-ті!..» У мене аж піт виступив на потилиці. Диригент як глипне на мене, наче кіт на цвіркуна: «Мовляв, цього разу я ще тебе помилую», — і граємо далі.

Я ще міцніше притиснув контрабаса до плеча й чекаю, коли треба буде знову заграти те своє «пум-по, пум-по». Та коли я заграв, чую: «Пім!» Не ту струну зачепив! Диригент труснув головою, ніби йому в ухо комар залетів, і я відчув — ой, попаде мені на перерві…

Так воно й було. «Треба в ноти, а не на люстру дивитися! Маестро! Так ви, чого доброго, ще жалібний марш забарабаните».

А що я в тих нотах побачу? Ті ноти, може, ще з торішньої чи з позаторішньої опери, а я завжди граю те, що треба грати. «Краще, — думаю собі, — дивитимуся на струни, — може, піймаю того пальця, якому схотілося мене на старості літ посміховиськом зробити». І піймав!

Дідусь обережно роздяг свого контрабаса і показав, як воно все тоді трапилося.

— Тільки-но я заграв свою партію в другій дії, аж раптом знову: «Динь!..» І тут я побачив — на поріжку, об який спираються струни, стоїть малесенький кудлатий-кудлатий чоловічок, поглядає на мене хитрими оченятами, а паличкою об струни: «Дінь-дон, дінь-дон…» Тоді відчув, що я дивлюся на нього, — плиг з поріжка і зник десь.

— Не вірите? — питає дідусь, дивлячись кудись поверх окулярів. — І я спершу не повірив. Ну, думаю, якщо вже мені гноми почали ввижатися, то пора на пенсію. Прийшов додому і написав заяву. Так і так, сорок п'ять років одіграв — досить. Провели мене музиканти на пенсію, подарунків надавали, всякого щастя назичили — живи та рибу лови. А мені все той гномик з голови не виходить. Може, думаю собі, хтось підмінив мені окуляри? Одного разу я їх був залишив в оркестровій. Але, здається, окуляри ті самі. А може, то кудлатий диригент так застряв у голові і ввижається мені по-різному? Ні, не те… Хто ж тоді по струні бренькнув?

Дідусь ще довго ходив до театру, обдивлявся там усі закутки, поставивши збоку стілець, сидів під час спектаклів у першому ряду і все дивився й дивився на оркестр — аж поки починав дрімати чи вдавав, що дрімає. Гноми то шмигали за струнами арфи, то, заткнувши вуха, пробігали по барабану, то сиділи на величезній кришталевій люстрі і, спершись на кулачки, слухали музику.

Дідусеві, звичайно, хотілося знати, звідки взялися ті гноми. І ще: чому тільки він їх бачить, часом навіть підморгне їм, а інші гномів не помічають?

Усі наукові здогади, яким бракує доказів, називають гіпотезами. Отож дідусь, після довгих спостережень, уклав таку гіпотезу.

Колись давно-давно в театрі грали чудову казку «Лікар Айболить». О! То були золоті часи для театру. В залі жодного пустого місця. Скрізь діти, діти, діти. Лише де-не-де з третього ярусу можна побачити лисину чи сиву потилицю.

Спектакль іде довго, діти в кріслах аж танцюють від переживань, жують печиво, тістечка, а крихти сиплються на підлогу. А коли є ласощі, то знаходяться на них і ласуни. Отак у театрі завелися миші. їх помітили всі — від чергового пожежника до директора театру, який страх боявся, щоб миші не погризли нової оксамитової завіси.

Добре було мишкам доти, доки всі діти міста по двічі, а то й по тричі подивилися виставу. А коли діти переконалися, що розбійник Бармалей не впіймав і ніколи не впіймає лікаря Айболитя, вони заспокоїлись і перестали ходити в театр. Уже не було солодких крихт під кріслами, і для мишок настали голодні та сумні дні.

Тоді миші одної місячної ночі вийшли надвір і стали нишпорити у клумбі побіля театру. Але там тільки й було смачного, що пахучий горошок. Інші зернятка були або гіркі, або колючі, як їжачки. Гризуть усе те миші і сльозами заливаються. І тут одна мишка надумалася: треба самим землю копати, горошок сіяти, доглядати його! Ледачі, звичайно, заперечували, що з того нічого не буде. Умовляли перебратися в яку-небудь комору чи в кінотеатр. Там діти насіння лузають просто на підлогу.

Хто з мишок залишився в театрі, той почав вирощувати горошок, братків та красольки. Кроти орали, горобці волочили, а їжаки урожай звозили. Так мишки сіяли, пололи і, самі того не помічаючи, стали обертатися на малесеньких чоловічків. На гномів, як казав дідусь.

Згодом вони навчилися читати, писати та співати пісень. Одні з них зостались у місті, інші помандрували на поля, в ліси і подружилися з усіма тваринами, звірятами та дітьми.

Дідусь розповідав, ніби ці гноми можуть із сонячних променів, пташиного щебету і запаху квітів виткати стрічки мрій, що їх потім показують дітям, неначе кіно. Отак який-небудь пастушок пасе собі гуси, чи мале хлоп'я лежить у ліжечку, хворіє, чи, як Расуте, стереже домівку — і ніхто з них не знає, чому це йому раптом спало па думку на лижах з веселки з'їхати… Вилізти високо-високо та й пірнути прямісінько в озеро. Можна й просто так сісти, без лиж…

— Звідки б я про все це знав, якби вони самі не розповіли, — мовив дідусь.

І як було йому не повірити! А коли Гедрюс запитав, чому тих гномів майже ніхто не бачить, дідусь пояснив:

— Павуки їм пряжу прядуть, і одежа в них майже такого кольору, як повітря. Може, й тому… Але слухняним дітям вони обов'язково показуються… Невже вам так і не доводилося їх бачити? Як же це так?

— Та якось я бачила… — почала Расуте й нараз почервоніла, мов райське яблучко. Не така вже вона й слухнянка. Ось і недавно дістала прочухана за те, що вирізала носа й очі в дідусевому капелюсі.

— А Лепутіса я справді бачила! Уві сні, — додала, щоб не подумали, ніби вона брехуха. — Такий розкуйовджений, і я його розчесала.

А Гедрюс, хоч і намалював цілий зошит гномів, щиро зізнався, що жодного разу їх не бачив. Але стрічки мрій він бачить інколи навіть у школі на уроках.

— Ще побачите, — обіцяв дідусь, — побачите. Я вам коли-небудь покажу…

Та якось, восени дідусь заснув і не прокинувся. Мама плакала, а Гедрюсу й Расуте все здавалося, наче хтось тихенько торкає струни контрабаса: «Дінь-дон, дінь-дон…»

Ховали дідуся сонячного вітряного дня під березами. На труну поволі спадали ніжні золотаві листочки.

Це, мабуть, примостившись між гіллям, засмучені гноми кидали йому прощальні листки.

Пожежа

Коли Расуте залишалася вдома сама, то хоч і не бачила, але відчувала, що десь поблизу є гном Лепутіс. Расуте розмовляла з ним, радилась, а інколи навіть гнівалася на нього. Хіба ж не він, отой Лепутіс, затягує вночі її черевички аж під ліжко, а стрічечку так заховає, що вона довго не може її знайти.

Того дня, розмовляючи з Лепутісом, Расуте поробила все, що їй загадала мама, коли йшла: нагодувала Кудлика і вкинула поросятам оберемок молочаю. А що ж іще? Лепутіс їй нагадав, що треба напоїти квочку, яка висиджувала курчаток у повітці. Квочка роззявила дзьобика й часто дихала — видно, дуже пити хотіла.

Мама, виходячи з дому, ще сказала:

— Як захочеш їсти, то обчистиш яєчко й з'їси.

Понесла Расуте квочці води напитися та й підсунула те яєчко під квочку: хай Рябенька ще одне курчатко висидить, а Расуте й так з голоду не помре, витерпить. І витерпіла б, коли б не Лепутіс, — це він порадив дівчинці спекти картоплі та ще й показав, де сірники сховані.

Щоб мама не побачила диму з комина й не розгнівалася, Расуте надумалася розвести вогонь не в плиті, а в шухляді старого комода. Пошматувала газету на підпал, зверху наклала трісок і чиркнула сірником. Поки вогонь розгориться, думає собі, вона обмиє кілька картоплинок і принесе дров з подвір'я.

Не встигла Расуте повернутися до хати з картоплею в пелені, як вогонь уже палахкотів не тільки в шухляді, — а охопив весь комод. Перелякавшись, Расуте кинулася по воду. Поки дотягла здоровенне відро, у світлиці було повнісінько диму, полум'я гоготіло й лизало на стінах шпалери. Расуте ще на порозі розлила воду і, плачучи, швиденько сховалася під ліжко.

— Ну, Лепутісе, і попаде ж тобі тепер! — пхикала вона. — Буде тобі…

— Ку-ку-рі-ку-у-у! — закричав півень, першим почувши, що хтось іде. Кури, які греблися під бузком, здогадалися — повертається Гедрюс.

«Чого це з нашої хати така пара йде?» — подумав Гедрюс, весело махаючи портфелем. Сьогодні у нього п'ятірка за диктант і четвірка з арифметики.

Коли Гедрюс підійшов ближче до хати, він почув запах диму і побачив, як рветься з ланцюга і виє Кудлик. «Пожежа!» — збагнув Гедрюс і, жбурнувши портфеля на землю, кинувся в хату.

— Расуте! — закричав він, нічого не бачачи в диму. — Расуте!

Хлопець відчинив одне вікно, друге — дим трохи порідшав, Гедрюс побачив у кутку контрабас, схопив його за гриф і витяг надвір.

— Рятуйте! — закричав він і закашлявся. — Рятуйте! — і знову вскочив до хати. Хлопець пригадав, що в шафі лежить уся найкраща одежа й татусеві документи. Але вогонь так пік і дим так душив, що Гедрюс ледве встиг зняти батьків костюм та схопити дві подушки з ліжка.

Надворі почувся людський гомін, це надало хлопцеві сміливості, і він знову кинувся до хати. «Де ж Расуте? — думав він. — Де ж Расуте?»

А та з переляку вже й плакати перестала, забилася в найдальший куток під ліжко. Але згодом і тут зробилося надто жарко, а їдкий дим дер у горлі.

— Я тут! Я тут! — прохрипіла дівчинка, побачивши, що повз ліжко прошмигнули Гедрюсові черевики. Але зовсім близько гоготів вогонь, і брат не почув її голосу.

Втретє ускочивши до хати, він оббіг усі кімнати, шукаючи сестричку, але вона не озивалася. Раптом він почув крик із світлиці, де вогонь уже палахкотів, як у печі. Гедрюс якусь мить завагався, злякавшись страшного полум'я, тоді схопив з вішалки батьків плащ і пірнув у ту палаючу піч.

Непорушна Расуте лежала ниць біля порога. Гедрюс хотів підняти її і сам упав. Від диму нудило, дерло в горлі. Він уже не міг дихати, давився димом і кашляв. У скронях боляче стукотіли якісь молоточки, здавалося, що він весь горить.

— Де діти? Де мої діти? — почув він переляканий татів голос і з останніх сил виволік Расуте через поріг до кухні. Люди галасували, били вікна і лили в хату воду.

Ще крок, ще трохи далі від полум'я — і їх обох схопили й понесли міцні татусеві руки.

На свіжому повітрі Расуте швидко опритомніла. В неї дуже боліла обпечена нога, а Гедрюс ніяк не міг розплющити очей. Хлопцеві все здавалося, що він іще горить, що його одежа тліє, і він раз по раз кликав Расуте.

— Я тут, Гедрюсе, тут, біля тебе, — говорила Расуте.

Примчали пожежники, а за ними й швидка допомога. Лікар перев'язав дітей і забрав у лікарню.

Наступного дня до лікарні прийшла мама і розповіла, що від їхньої хати залишилася тільки комора, дідусева кімната та половина кухні. Все пройшло димом, а обгоріла половина хати така страшна, що навіть кури її обминають. Обсмалило палісадник і всі тюльпани, бузковий кущ геть чорний, а зелений спориш навколо хати весь усіяний сажею.

— Та все це дрібниці, — каже мама. — Хату збудуємо нову, квітів ми з Расуте насадимо, тільки б Гедрюс не осліп. Тільки б оку не зашкодило.

— Вилікується, буде бачити, — заспокоював лікар, дядечко Напаліс. Так його тут сестри називали. — А якщо і зостанеться який шрам — то буде замість медалі носити. Таж цей шрам не в бійці дістався, а при врятуванні людини.

У палаті разом з Гедрюсом лежав його одноліток Вітукас, — він поламав ногу. Спочатку хлопець соромився розповісти, що з ним скоїлося, але згодом признався: він та ще два його товариші змагалися, хто сміливіший, хто перебіжить вулицю перед самісінькою машиною… Бачите, йшов дощ, нічого було робити, то вони й надумалися…

Тепер у Вітукаса нога товста, бо її чимось обмотали, і піднята над ліжком. А щоб нога після лікування не покоротшала, то до п'яти причеплено важок. Вітукас не може ні сісти, ні лягти на бік. Та Расуте сказала, що Гедрюсу ще гірше; він може вертітися на всі боки, але нічого не бачить крізь бинти, якими йому зав'язано очі.

А вона третій день як бігає; можна б уже й додому їхати, але Гедрюс дуже просив, щоб вона ще хоч трохи побула з ним. Расуте, звичайно, погодилась, і лікар Напаліс дозволив.

Расуте знала одну таємницю лікаря, яку той просив нікому не розголошувати. Із кишені його халата виглядала гарнюсінька квіточка; всі хворі цікавилися, чому вона ніколи не в'яне. А Расуте бачила, як лікар узяв малесеньку ампулку з-під ліків, шприцом налив у неї води і вставив туди корінчик. Отак квіточка була у воді, та лікар лише усміхався і нікому про це не говорив. А взагалі він був балакучий і знав дуже багато цікавих історій. Расуте вміла любенько його попросити, щоб він довше посидів у палаті і розповів про щось цікаве.

— Дядечку лікар, — одного разу запитала вона, — а як вас звати?

— Я — дядечко лікар Напаліс Альсейка, — відповів він. — Якщо не віриш, смикни мене за бороду.

Расуте обережно смикнула, подумала і знову запитала:

— Дядечку лікар, а ви — більше лікар чи більше дядечко?

— А тобі як хотілося б?

— Я хотіла б… я хотіла б, щоб ти нам розповів казку. — А тоді поправила себе: — Щоб ви розповіли…

Дядечко лікар Напаліс Альсейка зітхнув та й каже:

— Ну, що вдієш, — розповім. Тільки ви слухайте мене уважно. В цій казці буде дев'ять неправд і одна правда. Ви повинні будете сказати, коли і що я збрехав.

— Лепутісе, ти теж слухай, — прошепотіла Расуте; вона була впевнена, що її маленький приятель ховається десь тут поблизу. Дівчинка надягла халатика й сіла ближче до лікаря.

— Один селянин сіяв на горі гречку, ячмінь та коноплі, — почав лікар. — Сіє і думає: «Уродить гречка — кашу їстиму, вродить ячмінь — крупник сьорбатиму. А як не буде ані гречки, ані ячменю — лише кілька коноплин — сплету з них батога й піду жебракувати, буде чим від собак оборонятися. Теж непогано!..»

Сіє, сіє, гляне: що посіє — ворони виклюють. Схопив камінець з борозни — бах! — наполохав птахів. А камінчик упав на теплу, м'яку ниву і почав рости. Ріс, ріс і виріс у великий синьо-сірий камінь з білими плямами.

— Камінці не ростуть! Вигадка! — не витримавши, вигукнув Вітукас.

— Ти сам не ростеш! — відрізала Расуте. — Заліз під машину і тут лізеш… Мовчи та слухай.

— Літо було посушливе, — розповідав далі лікар, — не вродила в того селянина ні гречка, ні ячмінь. А конопель і на батіг не вистачило. Іде бідний хлібороб сумний-сумний, дивиться — аж на його полі лежить камінь, як добра копиця. Настала вже осінь, почалися заморозки — лежить камінь і труситься, зубами цокотить… Бачить камінь: іде чоловік у розстебнутому кожусі. Камінь йому й каже:

— Чоловіче добрий, укрий мене кожухом, я тобі сторицею віддячу.

— Як же ти віддячиш, коли сам голий, та ще й на моїй землі лежиш?

— Укрий мене кожухом, щоб я взимку не замерз, а навесні, тільки-но сніг із землі зійде, перевернеш мене і побачиш черв'яка. На того черв'яка в озері рибу зловиш. А в рибі діамант знайдеш, завбільшки з горошину, його риба проковтнула. Той діамант дуже дорогий, ти його продаси і купиш за нього все, що захочеш. Пиріжки їстимеш, мед-пиво питимеш.

Повірив чоловік, укрив камінь кожухом, а сам прийшов додому, ліг на печі й заснув. Спав, спав, доки поля снігом засипало. Прокинувся, перевернувся на другий бік і знову хропе, аж шибки у вікнах дзвенять. Отак цілу зиму, неначе той ведмідь, і проспав. Тільки-но сніг розтав на полі, селянин прокинувся, пішов і перевернув той камінь. Камінчик теплий, під кожухом аж росою вкрився і ще трохи підріс за зиму. Заходився чоловік перевертати його, та ніяк не переверне.

— Оп, оп! — підбадьорює камінь селянина. — Ну, ще трошки, ще…

Уперся чоловік у землю ногами, піднатужився і підняв трохи камінь, але він вислизнув і придавив чоловікові ногу. «Треба лома принести, — подумав селянин, — тут без нього не обійдешся».

Поки сходив додому, та приніс лома, та витягнув з-під каменя ногу, — черв'як зарився глибоко-глибоко в землю!

— Копай, — каже камінь. — Копай, доки не відкопаєш.

Копав-копав чоловік і викопав криницю. Криниця вже повна води, а черв'яка ані сліду. Розгнівався чоловік і ну камінь стусати:

— Кажи, де черв'як? Де риба?! Де той діамант?! Де обіцяні пироги з медом?

Стусав, стусав, доки й чоботи розбив, тоді сів на камені й плаче.

— Вилий з криниці воду, й стане так, як я обіцяв, — порадив камінь.

Йому під кожухом було так тепло та м'яко, що він тих стусанів і не відчув.

Знову чоловік послухався. Зробив журавель і ну воду з криниці тягати. Витягає та на землю виливає, витягає та на землю виливає. Зупинився піт з обличчя витерти, аж дивиться — усе поле зазеленіло! Ожила, зазеленіла торішня гречка, ячмінь, а коноплі — мов ліс ялиновий!

«Гаразд», — подумав чоловік, сплюнув на долоні, потер їх і знову журавля тягне. Тягне і не бачить, що вже й гречка зацвіла та пахне-пахне… А квіти на ній, мов качан капусти, а бджоли мед відрами носять… Наносили один вулик, другий; третього вулика не було, то вони соти прямо в коморі ліплять, але й з комори мед уже через поріг ллється.

Ячмінь — як ліс, де там косою, — хіба що добре вигостреною сокирою тільки й зрубаєш. А як почали коноплі осипатися, то страшно було, щоб голову не пробило — сім'я наче град падало. Чоловік тільки прибіжить додому, похапцем поїсть меду, нап'ється пива з ячменю — і знов до роботи. А води що за день з криниці виллє, то за ніч знову повно набереться. Нарешті набридла чоловікові ця робота, — взяв він відро та й викинув геть, узяв камінь і зі злістю жбурнув у криницю. А камінь за літо так нагрівся, що від нього аж вода загорілася.

— Ну, вода-то вже ніколи не загориться, — прошепотів Гедрюс.

— Ні, загориться! — знову заперечила Расуте. — Я сама у вогонь воду лила й бачила.

— Горіла, — підтвердив лікар. — Блакитним полум'ям палахкотіла, тоді пішов білий дим і вигоріла не лише криниця, а весь горб. На другу весну не зійшов ячмінь, пожухла гречка, а горобці виклювали коноплі. Тільки тепер збагнув чоловік, який він був багатий тоді: і пироги їв, і пиво пив, а меду було — хоч купайся у ньому.

— Ну? — каже, помовчавши трохи, лікар. — Де брехня, а де правда в цій казці?

— Все правда, — легенько зітхнувши, відповіла Расуте. — Тільки камінчика шкода.

Гедрюс з Вітукасом сказали б, що бджоли мед відрами ніколи не носять… Хотіли запитати, як це той чоловік приніс лома, коли його ногу камінь придавив? Та вже не хотіли такої гарної казки руйнувати і думали, — що ж у ній правда?

Дядечко лікар лукаво посміхався і, не діждавшись відповіді, сказав:

— Правда тут така ж велика, як і той камінь. Без лома її й не підіймеш… Добре, що чоловік криницю викопав, воду тягав, ниву поливав, але, шукаючи черв'яка, він забув радіти з того, що знайшов. Зрозуміли? Ось Вітукас був здоровий, міг бігати в лузі, у лісі. Міг на ковзанах кататися, а він узяв та й підсунув ногу під колеса — нічого робити було.

— Я ще одужаю, — обізвався Вітукас.

— Одужаєш, — погодився лікар. — Та дивіться мені, щоб усі закутки в лісі та в лузі оббігали, щоб знали, де проліски, а де малина та гриби ростуть. І щоб не плакались: «Ох, як мені нудно жити…»

Вигадка в казці значно більше сподобалася слухачам, ніж бувальщина, про яку говорив лікар. Відчувши це, дядечко Напаліс махнув рукою, поплескав ніжно по щічці Расуте і пішов із палати.

Мікас Розбійник

Минув тиждень, і Расуте поїхала додому. Перед її від'їздом Гедрюс намацав її маленьку ручку, сказав: «До побачення»,-— і, обійнявши, поцілував у мокру від сліз щічку. Мама втішала Расуте — через кілька днів лікар розв'яже очі Гедрюсові і він знову все бачитиме і ходитиме сам по двору.

«Ох, якби дні справді були днями», — думав Гедрюс. Сидів би він годинами де-небудь у лісі і дивився б на мурашник, як там мурашки при зустрічах вітаються, торкаючись вусиками одна одної, як виносять лялечок на сонечко і як усі гуртом перемагають ворога, в сто разів дужчого за них. Гедрюс міг би рибу вудити, читати, з котенятами бавитися або дивитись, як ластівки мурують собі гніздечко.

Коли б він мав відкриті очі, то ті кілька днів промайнули б, ніби чудесний розфарбований поїзд, у кожному вагончику якого є щось нове і неждане. Та тепер йому випали чорні і довгі-предовгі ночі без місяця, без зірок і без світлячків у траві.

Тепер і Гедрюс уві сні часто бачив гномів. Мандрував з ними по лісу і заспівував бадьорий марш їхнього ватажка Лемтуріса:

Лівою-правою, лівою-правою! Швидко крокуємо з піснею славною. Папороть, шишки і навіть пеньок Наш не затримують впевнений крок!

Часом Вітукас, бувало, застогне, і сон розвіється.

— Гей! Зачекайте! Не тікайте, — гукав Гедрюс гномикам. — Нумо ще трохи побавимося…

Інколи вони слухались і ще з'являлися між мітлюгом та папороттю, Гедрюс доганяв їх і знову поринав у казку.

Хоч як довго тягліїся ці дні, вони зрештою минули, і Гедрюс побачив привітне обличчя із сивою борідкою, сестричку в білому халаті та хлопчика на милицях.

— Вітукас! — упізнав він хлопчика, хоч досі жодного разу його не бачив.

Але Гедрюс усе бачив крізь якийсь туман, і лікар сказав, що йому доведеться деякий час носити окуляри.

До школи Гедрюс пішов лише в останній день навчального року. Про пожежу і про те, як він порятував сестричку, знали всі учні — від першого до восьмого класу. Тому й дивилися на нього з пошаною і заздрістю.

— Шу-шу-шу… Це той хлопчик, що мало не згорів, — перешіптувалися дівчатка з інших класів.

— Котрий? Котрий?

— Та отой, що в окулярах.

— Дивись… Такий малий, а який сміливий.

Із усіх слів Гедрюсові найбільше подобалося слово «сміливий». Він ще пряміше виструнчувався, а коли вітався зі своїми друзями, то тряс їх за плечі, давав подивитись крізь окуляри і показував шрами від опіку на руках та щоці…

— Дурниці!.. — запевняв він, як то й личило сміливцеві. — Раніше — ото були рани! Чуприна і та була обсмалена.

А в кишеньці нового піджака, якраз біля лацкана, сидів Лемтуріс і нашіптував: «Гедрюсе, не задавайся! Гедрюсе, не задирай носа!»

Але як тут не задереш, коли побіля тебе стільки шанувальників і всі захоплено дивляться на твої окуляри і хочуть довідатися про всі подробиці подвигу.

Про що не встиг розповісти сам Гедрюс, розповів його сусіда по парті Мікас Розбійник. Він, тобто Мікас, одразу прибіг на пожежу і бачив не менше, ніж сам Гедрюс. Та Гедрюсові здавалося, що Мікас хоче применшити його заслуги — мовляв, коли б не тато, то вони б обоє зовсім згоріли — і Расуте, і Гедрюс.

Він навіть стусонув Розбійника і сказав:

— Ти ж у вогонь не лазив, не знаєш, то й мовчи.

— Знаю… — намагався виправдатися Мікас. — Я бачив, як тебе винесли.

— Якщо бачив, то чому ж не рятував? — глузували інші. — Теж друг знайшовся!

Мікас щось промимрив собі під носа і поплентав до парти.

Цей останній день навчального року був дуже радісний для Гедрюса і нещасливий для Мікаса. Він так чекав Гедрюса, бо ж не мав ближчого приятеля і не було з ким гратися. (А ще додамо — не було в кого списувати задачі та диктанти).

Одним словом, і весна не була весною. А тут прийшов Гедрюс та й відвернувся від нього… Хіба ж він не знає, що й Мікас на тій пожежі теж попотрудився: і воду тягав з озера, і відносив речі, які викидали з хати. Мікас може навіть дірку в козирку показати, ту, що іскра випалила. А скільки разів він ходив до Расуте довідатися, як там Гедрюс, коли повернеться, і все просив передати вітання од Мікаса Розбійника…

— Свиня! — просичав Мікас, коли Гедрюс сів поруч з ним.

А той, запишавшись, і не глянув на нього.

— Між нами все кінчено! — сказав Мікас, устаючи, коли вчителька ввійшла до класу.

— Ну й добре! — кинув Гедрюс і аж шию витягнув, щоб учителька його якнайшвидше побачила.

Побачила, — як тут не побачити такого, в окулярах… Запитала, як він себе почуває, і знову розповіла про пожежу, хоч усі й так уже все знали, і похвалила Гедрюса.

А в Гедрюса від щастя аж окуляри запотіли — тре, тре їх носовичком, — наче директор перед уроком. Дарма що Гедрюс майже три тижні не ходив до школи і що навіть Мікас знав більше за нього, вчителька, звичайно, на другий рік його не залишила.

— Гедрюс був добрий третьокласник, — сказала вчителька, — будемо сподіватися, що він не підведе нас і в четвертому класі. А його товаришеві, Мікасові, доведеться ще тижнів зо два повчитись. І з письмової у нього двійка, і з арифметики щось подібне. Тому вважати його учнем четвертого класу поки що не будемо.

— Мікас Розбійник плаче, — прошепотіла котрась дівчинка.

— Він не розбійник, він — ледар, — сказала вчителька.

Мікас скривився ще жалісніше, а по його веснянкуватому обличчю покотилися сльози, як горох.

Тепер Гедрюсові стало шкода Розбійника, але він не знав, чим і як його втішити. Надто вже Гедрюса розхвалили, а Мікаса принизили. І коли той, майже по землі волочачи портфель, плентався додому, Гедрюс наздогнав його і якось невдало завів розмову:

— Гей, Розбійнику! Чого це ти такий надутий?

— Ти сам надутий. Іди геть і не теліпайся за мною.

Гедрюс ладен був витерпіти усі Мікасові образи, аби лишень помиритися з ним і знову дружити. Але йти мовчки було якось незручно, і він сказав:

— Де захочу, там і ходитиму. Ти мені не заборониш.

— Відкіля це такий принц узявся?.. Начепив окуляри і дметься, мов жаба на лопуху.

— А чом же мені не дутися. Та ще перед таким ледарем та плаксою!

— Заплачеш і ти, коли наступатимеш мені на п'яти.

Гедрюс узяв та й наступив на п'яту, жартуючи, звісно, бо не знав, як відповісти. А Мікас раптом обернувся і замахнувся на Гедрюса портфелем.

— Ну, ну! Лише попробуй!.. Двійки розсиплеш! — кинув Гедрюс.

Та Мікасові було не до жартів, і він урепіжив Гедрюса портфелем по голові.

— Ось тобі! Може, ще хочеш?

Коли б не так заболіла рана, що зовсім недавно загоїлася, то Гедрюс і не подумав би давати здачі… Спочатку вони билися портфелями; та коли Гедрюс побачив, що з Мікасового портфеля ллється чорнило прямо на його новий піджак, він геть ошалів, кинувся на Мікаса з кулаками і повалив його на землю.

— Тук-тук-тук-тук-тук! — телеграфував дятел усім лісним звірятам, птахам та гномам. — Те-ле-гра-ма Лемтуріса. Всім! Всім! Всім! Побилися двоє вірних друзів. Куйте, зозулі, свистіть, дрозди! Може, вони почують вас і схаменуться. Всім! Всім! Всім! Цвітіть, квіти, пурхайте, метелики!

Бджоли, розносьте медовий запах!..

Але забіяки не чули ані кування зозуль, ані щебету птахів, не бачили вони ані квітів, ані метеликів… Мікас учепився Гедрюсові за шию, потім схопив його окуляри і шпурнув у кущі.

Почувши цей гармидер, у торішньому листі під ліщиною завчасно прокинувся їжак.

— Пих-пих-пих!.. Що тут діється? Що тут трапилося? Що це мені впало на спину? — їжак пошморгав своїм носиком і відчув незнайомий запах. — Що робити, чи тікати, чи в клубочок згорнутися? — Глипнув із-під своїх колючок в один бік, у другий — нікого немає — і пошелестів листям у гущавину.

— І ки-ки-ки!.. — засміялася дрімлюга: вона вперше в житті побачила їжака з окулярами на спині.

Загін Лемтуріса

Ця бійка, як і всяка колотнеча на світі, була дурна і непотрібна. Хлопці наштурхали один одного, подряпалися, забруднили святкову одежу й розійшлися лютими ворогами. А Гедрюс ще й окуляри згубив, без яких не міг побачити ані мурашок, ані ягід, ані грибів, що хитро причаїлися між травою та мохом. Він повзав на колінах, розгрібав мох, нишпорив у ліщині, а окуляри, як ви уже знаєте, поблискували собі в їжака на спині, і дрімлюга помирала зо сміху.

Сумний та невеселий, зовсім не схожий на сміливця, причапав Гедрюс додому. А тут ще й мама дорікає та прискіпується: де так одежу вивозив, у чорнило заляпав, пом'яв.

— То мене хлопці в школі як схопили, як завели підкидати вгору… — брехав Гедрюс, бо не хотів Мікаса видавати. Бачите, так йому «ура» кричали і підкидали, що аж чорнило в портфелі розлилося…

Цю історію він вигадав, ідучи додому, і розповідав так переконливо, з такими подробицями, що навіть мама повірила.

А Расуте мовчала, зчепивши ручки на животику, і тільки докірливо хитала головою.

— Брехун! Брехун! — напала вона на брата, коли мама понесла його піджак чистити. — Брехун, брехун, брехуняка!

— Мовчи! — гримнув Гедрюс. — Що ти там знаєш?

— Знаю! Знаю! — не вгамовувалася дівчинка. — У тебе чорнило синє, а піджак обляпано зеленим, он як!

— Відчепися! — сказав Гедрюс, обмацуючи вухо. — Нічого ти не знаєш.

— А хто тобі шию подряпав? Га? А де твої окуляри? З ким побився, з ким? — сокоріла сестричка. — Не скажеш? Добре… Зараз піду і все-все розкажу мамі.

Нічого не вдієш — довелося Расуте все розповісти і попросити, щоб вона нікому й півсловечка…

— Насамперед, — сказав Гедрюс, — треба, будь-що, знайти окуляри.

— Завтра візьмемо Кудлика і втрьох підемо шукати, — пообіцяла Расуте. — Тільки ти мені більше ніколи не бреши.

Рано-вранці, тільки-но сонечко глянуло на росисті просіки, Лемтуріс уже шикував гномів на поваленій вітром сосні.

— Міглюс! — вигукнув дзвінким голоском.

— Є! — відповів знаменитий маляр. Він уставав і лягав разом з сонцем. Ранками, поки пташки щебетали, він розмальовував у гніздах яєчка, а вечорами складав для свого загону пісні.

— Аліс! Де Аліс?

— Я тут, тут! — відгукнувся Аліс, сидячи на осідланій ящірці.

— Єгіс!

— Є!

— Як ти стоїш? Струнко! — прикрикнув на нього ватажок.

Єгіс був чудовим атлетом і кожної вільної хвилини виконував гімнастичні вправи. Ось і зараз він так зігнувся, що голова виглядала між ногами, а в руках, за спиною, тримав велику соснову шишку.

— Шюрпе! — вів далі переклик Лемтуріс.

— Я, — стримано відповів вчений, закриваючи товсту книгу.

— Вай-Вай!

— Тут! Кінчаю причісувати кульбабу. Гляньте — останній крик моди! Замість жовтого віночка — капелюх із сріблястого пуху. — Вай-Вай був вправним майстром, але й похвастатися теж умів. Та хто у нас без гріхів?

— Лепутіс!

Цей, як і завжди, робив не те, що йому належало робити. Він розмовляв з дикою бджолою, просив у неї хоч крапельку меду. Але скнара-бджола тільки дзижчала, вдаючи, що не розуміє Лепутіса…

— Лепутіс! — вигукнув ватажок.

— Чую! Чую! — відізвався Лепутіс і подерся на повалену сосну до своїх товаришів.

Гноми вишикувалися і, повернувшись до сонця, дружно заспівали свій ранковий гімн:

Сонечко вставало — Починало день, А росинка впала — Дзінь-дінь-дзень…

Потім Лемтуріс велів сісти де кому зручно і пояснив, чого вони тут зібралися.

— Як вам уже відомо, — почав він, — Расуте та Гедрюса спіткало нещастя. У них згоріло багато речей, та найбільше постраждав наш добрий приятель, про якого скажу згодом. Лепутісе, тобі відомо, як виникла та пожежа?

Лепутіс стояв похнюпившись і лущив якесь зернятко.

— Ми тебе питаємо, як виникла пожежа?! — повторив Лемтуріс.

— Загорілася хата і виникла… — тихо пробубонів Лепутіс.

— А хто підмовив Расуте розвести вогонь у шухляді? Хто сказав, де заховано сірники?

— А я думав, що вона пектиме в печі… ту… картоплю.

— Гляди, Лепутісе, — вів далі повчально Лемтуріс, — ти вже не маленький, досить байдики бити. Візьмеш драбину, пензлика і будеш розмальовувати грибам шапочки.

— Ой-ой-ой, хоч би ж не поробив мухоморів коричневими! — захвилювався перукар.

— Нічого, поки гриби ще не почали рости, Міглюс його навчить, що і як малювати.

— Мені більше до душі розмальовувати яєчка, — несміливо попросив Лепутіс.

— Будеш і яєчка, але спершу навчися розмальовувати боровиків, — пообіцяв Міглюс.

Правду кажучи, Лепутіс сподівався на більшу кару, а гриби розмальовувати — це хоч і не складне, та все ж ремесло. «Що вмієш, те за плечима не носити», — каже Шюрпе, який ніколи не розлучається з книгами.

Хоч Лепутіс сам і не підпалював хати, але любив дивитися на вогонь і частенько нашіптував Расуте, що вогонь — живий, що він буває то веселий, то сумний. Коли, скажімо, дрова сирі, то вогонь аж пищить, плаче, так йому хочеться усіх зігріти, так хоче бути добрим… І ось до чого довели Лепутісові легковажні казочки. Мусили тепер гноми гадати, як зарадити Гедрюсові в його нещасті, бо ж хлопець мало не осліп на тій пожежі.

— А тут ще одна біда приключилася, — говорить далі Лемтуріс, — Гедрюс та Мікас не хочуть з нами знатися, а були ж такі вірні друзі. Та вони уже й між собою сваряться, б'ються, не слухають наших добрих порад. Довкола стільки пташок щебече, метелики літають — а їм хоч би що… Вони більше не вірять у гномів — ось від чого всі лиха!

— Треба, щоб вони нас побачили! — сказали Міглюс, Аліс та Єгіс. — Якщо не всі діти, то хоч би Гедрюс, а він, що не кажіть, молодець.

Особливо захоплювався Гедрюсом Єгіс — усе хотів показати хлопцеві, як він уміє вигинатись і який-то він дужий.

— У нас його окуляри — їх приніс Алісові їжак, — говорив Лемтуріс— А Шюрпе запевняє, що гноми колись робили такі скельця…

— Я вже знаю рецепт! — обізвався Шюрпе, показуючи книжку із закладеною в ній травинкою.

Гноми вмить оточили його, неначе бджоли свою матку. Учений розгорнув книгу, відкашлявся і почав читати:

— «Скло, крізь яке можна побачити фей, ельфів та гномів, — водив він травинкою під словами, — а також почути те, що інші не чують, робиться так:

По-перше, треба взяти пучку рожевих кристаликів чи піску, які можна дістати на дні озера. Ними звичайно користуються раки, щоб установити рівновагу. Вони мають спеціальну кишеньку, або, кажучи по-науковому, апарат, завдяки якому, коли в нього покласти того піску, раки починають відчувати глибину води і положення свого тіла. А це значить: захоче він — перевернеться, не захоче — плаватиме на животі. Захоче плисти задки — попливе, захоче вперед головою — теж зможе. Все це не так важливо, але хочемо попередити, що ті кристалики раки дуже високо цінять.

По-друге, необхідно дістати гадючих сліз. А це зробити так само важко, як викресати із води вогню.

І третє — на кожне скельце окулярів треба покласти кілька кристаликів і капнути по три сльозини. А на сході місяця ті окуляри необхідно пронести крізь полум'я ялівцю. Це завдання важче, ніж обидва попередні, разом узяті. Та якщо по-справжньому захочеш, то нічого важкого тут немає. Бажаємо успіхів!» Усе, — сказав Шюрпе і гучно закрив книгу.

Усі гноми деякий час зосереджено обмірковували слова Шюрпе.

— Ну, як? Візьмемося чи ні? — запитав ватажок.

— Візьмемося, — відповіли гноми.

— Спробуємо…

— Хоч загинемо, але зробимо! Хай Гедрюс у цих окулярах побачить більше, ніж інші без окулярів. Він гідний того.

Лише один Лепутіс мовчки чухав потилицю. Ото добре було йому гратися з Расуте… Але для зітхань гноми не мали часу. Треба ладнатися в експедицію на дно озера. Щоб підбадьорити свого майбутнього помічника, Міглюс весело затягнув третю строфу похідного маршу:

Щебіт, щебіт, птахів трелі Біля тих яєць строкатих, Що пастеллю й аквареллю Встигли ми розмалювати!

Бійкам не видно кінця

Гедрюсові мама й тато мали так багато клопоту й роботи, що навіть не помітили, як у їхнього сина зникли десь окуляри.

— Господарюй тут, — сказала мама, виходячи рано-вранці з дому, і загадала безліч роботи, з якою Гедрюс мав упоратися. — Та ще дивися, щоб Расуте не пішла сама купатися.

Гедрюс почував себе так, ніби він уже дорослий: корова Ряба, кури, поросята, квочка з курчатами, кіт Смугастий, Кудлик — усі дивилися на нього, як на свого годувальника й господаря.

— Кукаріхо-хоо! — кричить півень, бажаючи цим сказати: «Гедрюсого-го!» або: «Гедрюс — справжній господар». Та коли Гедрюс доручав Расуте піклуватися про кота і песика, то цей підлабузник, бувало, і їй співає:

— Кукаріхо-хоо! — тобто: «Расуте — ото господиня!»

Вони нагодували худобу, насипали курям проса і, перевівши корову пастись на інше місце, одв'язали Кудлика й пішли утрьох шукати окуляри. Кудлик сьогодні був, на диво, жвавий і в доброму настрої. Дорогою він весело гавкав на курей, ворон, овечок, обнюхував кожний кущ. Расуте запевняла, що песик обов'язково знайшов би окуляри, коли б знав, які вони на вигляд, і коли б умів нюхом чути скло.

Отож Гедрюс цілу дорогу сушив голову над тим, як би Кудликові все це пояснити. Думав, думав і врешті надумався. Він намалює окуляри на шибці у сусідки Пашеленє, а Кудлик роздивиться на них і обнюхає скло.

Пашеленє не було вдома, а її замурзаних малюків-близнят доглядала старенька згорблена бабуся, яка шкандибала тільки тоді, коли опиралася аж на дві палиці. Коли бабуся одійшла, Гедрюс підкрався до вікна, подмухав на шибку і намалював на ній великі окуляри.

Близнята в той час сиділи на підлозі, сьорбали кисляк і заїдали картоплею. Почувши, що коло вікна щось діється, вони поприкусували зубами ложки і припали до шибки.

Поспішаючи, щоб не зник малюнок, Гедрюс схопив занепокоєного Кудлика, якого Расуте тримала за загривок, і підняв до вікна. Але собака, притуливши носа до шибки, насамперед подивився у хату. Було жарко, Кудлик, широко роззявивши рота, хекав, і його довгий червоний язик прилип до прохолодного скла. Малята, побачивши собачу пащу, заверещали не своїм голосом, покидали ложки і прямо через кисляк та картоплю кинулися до бабусі…

— Вовк! Вовк у вікно заглядає!.. — Поки бабуся втямила, що до чого, обійшла кругом хати, Гедрюс, Расуте і Кудлик були вже на тому місці, де побилися хлопці.

На превеликий жаль, Лемтуріс ще не міг сказати дітям, щоб вони не журились і не шукали окулярів. Сьогодні надвечір експедиція гномів збиралася спуститися в озеро. Якщо їм пощастить дістати рожевих кристаликів, то вони, після короткого відпочинку, вирушать у чагарник шукати гадюку. А коли нарешті окуляри будуть готові, гноми урочисто доставлять їх на спині в їжака. Аліс вестиме його, наче слона за недоуздок, а всі інші крокуватимуть позаду й співатимуть… Про цю приємну й зворушливу хвилину мріяв кожний з гномів, і як шкода, що про неї нічогісінько не знали і не відали ні Гедрюс, ні Расуте.

— А може, — обізвалась Расуте, — окуляри забрав Розбійник? Або, може, він краще за тебе знає, куди їх кинув учора? Ти побудь тут, а я збігаю до озера, подивлюся, може, Мікас там рибу вудить.

Гедрюс, трохи подумавши, згодився. Йому самому з'являтися перед Мікасом якось не з руки, а Расуте — що?.. Вона може піти як шпигун чи натуральна особа. (Він хотів сказати нейтральна — така, яка не належить ні до тих, ні до інших.)

Расуте побігла. Вона знала ту кладку, на якій завше вудив рибу Мікас, і не помилилася: з очерету вже стирчала довга вудка.

— Мікасе! Чи клює? — підійшовши, запитала Расуте.

— Ось!.. — показав він нанизаних на лозинку окуньців. Розбійник поводився по-дружньому, і Расуте не знала, як їй бути — чи лаяти його, чи по-доброму розмовляти.

— А що ти вчора зробив Гедрюсу, безсоромнику?! — не дуже сердито загримала вона.

— Чого бажав, те й дістав, — відповів Мікас— А що він мені?..

— Але ж ти, Мікасе, не горів! Ти не лежав із зав'язаними очима! Розбійник ти!.. — сваритись у Расуте виходило краще. — Іди віддай окуляри! А не віддаси — я розкажу твоїй мамі, тоді знатимеш!

— Відчепися, — трохи злякався Мікас— Я тих окулярів і в очі не бачив. Вони самі впали.

— Еге ж, упали… Нігті краще позрізуй! Як схопив, як кинув, то ще й шию Гедрюсові подряпав.

— А чого він почав лізти з кулаками? Він ще й не так дістане, коли я піду й розкажу, що в мене з носа потекло.

— Іди, іди жалійся! Соплі в тебе потекли, он що!

— Ну, ну! Замовкни! — образився Розбійник. — А то як зміряю вудкою!..

Та Расуте анітрішечки не злякалася.

— Ти сам замовкни, забіяко! Спершу піди та окуляри знайди.

— Одійди! Не бачиш — клює!.. Ех! Через тебе таку рибину втратив! Расуте пригадала казку лікаря Альсейки і запитала в Мікаса:

— А де ти черв'яків копаєш?

— Скрізь…

«А коли б оце я взяла та й спіймала рибку з діамантом… — подумала Расуте. — Ото було б!..»

— Дай мені вудочку потримати, — попросила вона Мікаса. — А ти сходи до Гедрюса. Він без тебе не знайде, їй-богу.

— А якщо він знову почне битися?

— Не битиметься. Він справді на тебе вже не сердиться. Слово честі! Каже, поклич Мікаса Розбійника, може, він запримітив, де окуляри впали. Іди — я потримаю… Мені так хочеться зловити хоч одну рибку.

— Ну, бери, — сказав Мікас, закинувши вудку. — Тільки гляди, гачка не зірви.

Мікас пішов, а Расуте стала на кладку й обіруч ухопилася за вудлище.

Гедрюс, залишившись удвох з Кудликом, шастав між кущами, чекаючи на Мікаса, і все думав, як це вони тепер зустрінуться. Помиряться чи ні? І вирішив: якщо знайде окуляри — помиряться, а ні — хай Мікас за них відповідає. Раптом він згадав, що йому вранці наказала мама: «Дивися, щоб Расуте не пішла сама купатися». А вона, мабуть, Мікаса не знайшла і вже десь хлюпається у воді. Хіба ж мама їй не наказувала «не чіпай сірників, не чіпай сірників», а вона все навпаки робить.

І Гедрюс щодуху, прямо через кущі, кинувся до озера. Йому здалося, що й Кудлик, відчувши небезпеку, став перелякано завивати.

Поспішаючи, а може, тому, що погано бачив, Гедрюс зачепився за дріт, яким колись огородили пасовисько для коней, і впав, здорово забивши коліно. Він так скрутився від болю, що Кудлик співчутливо заскавулів.

У цей час стежкою, що петляла мін? кущами, ішов насвистуючи Розбійник. Він зупинився і почав прислухатися. Кудликові Мікасова поведінка здалася підозрілою. Побачивши, що Гедрюсів погляд ніби каже Мікасові: «Все через тебе», собака сердито загавкав і кинувся на Розбійника.

— Ей! Дивися за своїм собакою! — крикнув Мікас. Але Гедрюс, стогнучи від болю, не покликав Кудлика, а подумав: «Кусай його, кусай! Хай знає…»

А собаки інколи так добре розуміють свого господаря, що їм і казати нічого не треба. Як тільки переляканий Мікас подався навтіки, Кудлик догнав його і вхопив за литку. Укусив, засоромився — все-таки Мікас був знайомий Кудликові — й, опустивши хвоста, повернувся до Гедрюса.

Расуте, мріючи про коштовний діамант і смачний пиріг з медом, навіть не помітила, як і коли поплавок пішов під воду. «Щось почепилося», — зрозуміла вона й потягла вудку. Високо над головою промайнув маленький смугастий окунець. Расуте з вудочкою кинулася на берег, на траву, і заходилась уважно розглядати здобич.

Ні, такий маленький не міг проковтнути великого діаманта. Окунець, широко роззявивши рота, показував, що ані в роті, ані в горлі в нього немає ніякого самоцвіта — лише в язик глибоко уп'явся гачок. У Расуте від жалю носик зросило потом.

— Ось зараз, зараз.. — заспокоювала вона окунця, що тріпався в руках. — Ну, роззяв ротика, роззяв. Потерпи, смугастенький… Я зараз вийму. Котику мій рідненький…

Витерла сльози, поцілувала рибку і випустила її у воду. Тепер дівчинці стало жаль і тих окунців, що були нанизані на лозинку й ніби позіхали — то широко відкривали роти, то закривали. Расуте обережно зняла трьох з низки і пустила у воду. Вони ледь-ледь ворушили хвостиками і не мали сили пірнути в глибину.

«Ні-ні, — подумала Расуте, — більше ніколи вудки і в руки не візьму. Бідні черв'ячки, — їм же ще болючіше. Засихають в іржавій коробці без землі, тиснуться, їм ніде сховатися…» Не довго думаючи, Расуте' висипала їх у вологу землю під кущем біля каменя. «Якщо хто вудитиме, то хай відверне камінь і піймає того, з діамантом…»

Повернувся Мікас. Мовчазний, сердитий.

— Ну, як? Знайшли окуляри? — запитала Расуте.

— Ось я тобі як знайду… Забирайся геть звідси!

Расуте здивувалася: тепер Мікас був справді схожий на розбійника.

— Куди черв'яків подівала?

Такому сердитому важко що-небудь пояснити, тому дівчинка й не поспішала.

— Я була піймала великого-превеликого окуня, — похвалилася вона. — Піймала і випустила.

— Чуєш, що тебе питається? Де черв'яки?

— Не бійся — не з'їла. Хочеш, Мікасе, я тобі розкажу, як можна здобути діамант? Хочеш? Як розтане сніг, відверни цей камінь і там знайдеш черв'яка. Я навмисне їх тут висипала. А як знайдеш, то піймаєш на того черв'яка рибку. А та рибка…

Та Мікас і слухати не хотів. Як тільки він угледів, що окуні з його низки поблискують на воді, то так зміряв Расуте по спині вудлищем, що вона від подиву й розплакатися забула. Що з ним скоїлося? Чому він такий сердитий? Вона лише збагнула, що Мікас окулярів не знайшов, бійка не закінчилася — їй ще не видно кінця.

У царстві однорукого рака

Надвечір, коли високі сосни затінили сагу Лілей, біля озера з'явилися гноми. Вони підійшли тихо й були чимось дуже занепокоєні. Перед такою небезпечною експедицією жодному з них не хотілося співати. Гноми були озброєні добре вигостреними їжачими голками, хоч ніхто не знав, яка небезпека чекає їх на дні озера.

Всі погодилися, що для спуску в озеро найкраще підходять кремезний Єгіс, знавець усіх тварин Аліс, учений та перекладач Шюрпе і, звісна річ, Лемтуріс. Усі інші полягали на латаття і дивились у воду, доки друзі, поклавши по камінчику в рюкзаки, занурилися в таємничу безодню.

Найпершими відважних водолазів зустріли кілька сріблястих себели-ків. Тільки тому, що вони були занадто допитливі, себелики здолали страх, зупинилися між водоростями і пояснили гномам, що над сагою Лілей панує рак Однорукий, а всім озером володіє сом Великий, якого рибки і в очі не бачили.

— А де живе пан рак? — запитав Шюрпе, і якось дивно замахав та потряс при цьому руками. Коли рибки розмовляють, вони махають плавниками і хвостами, тож себелики його чудово зрозуміли. Вони показали поточений водою камінь — там, у найбільшій пічурці, і жив Однорукий.

Гноми подякували і, гребучи руками, подалися до каменя. Рак до половини виліз із своєї нори, ворушив довгими, як вудочка, вусами і незадоволено поводив очима. Коли гноми наблизилися до нього, в ракових очах не було ані подиву, ані приязні, ані іскри гостинності.

— Добрий день, — привіталися гноми.

— Чого треба? — байдуже запитав рак, навіть не поцікавившись, хто вони і звідки примандрували. Гноми почали розповідати про свій клопіт, а рак щось виловлював довгими вусами і беззвучно ворушив костяними губами. Гноми чемно попросили рожевих кристаликів, пообіцявши Однорукому відробити за них.

— Ми можемо обтинькувати вашу фортецю, — сказали гноми, — пошити святковий костюм або прегарно розмалювати вам панцер.

— Я за модою не ганяюся, — понуро промимрив рак. — Мені й так добре.

Розмальовувати панцер зараз йому справді було ні до чого. В Однорукого давно вже свербіло тіло, і він, ворушачи вусами, думав: «Час уже міняти панцер, хай йому грець. Стирчи тепер кілька тижнів у самій сорочці, поки новий зміцніє».

— Нас ніяка робота не лякає, тільки дайте нам кристаликів, — благали гноми.

— У мене їх немає, — відповів рак. — Зверніться до Пацюка — мого комірника. Напишіть заяву, я накладу резолюцію, тоді підете до нього, і він вам видасть…

— А що вам за те?

— Не знаю. Подумаю, — пробурчав рак і поповз прогулятися. Він справді мав лише одну руку. Друга була маленькою клешнею і висіла на перев'язі під грудьми.

Спочатку гноми зраділи. Виходило, що кристаликів вони дістануть легше, ніж сподівались. Але як у воді написати заяву? Шюрпе спробував, та тільки вода посиніла довкола, а на папері не лишилося жодної літери. Що робити?

— Хіба ж ви не бачите, — сказав Аліс, — що рак глумиться над нами? Папір розмокає, чорнило розходиться — це безглуздя!..

— Ну, Шюрпе, що ти на це скажеш? — запитав Лемтуріс.

— Треба подумати, — відповів учений. — Усе можливо. Треба подумати.

— А скільки ти будеш думати? Місяць, два? — поглузував Єгіс.

— Я піднімуся на суходіл і зроблю все, що зможу. А ви — дивіться… Може, обійдеться й без мого думання.

Що ж — пропозиція слушна. Лемтуріс потиснув ученому руку:

— Думай, Шюрпе. Роби що-небудь. Ми будемо тебе чекати.

Шюрпе викотив із свого рюкзака камінчика і, ніби корок, випірнув на поверхню. Ті, що залишилися, порадившись, пішли шукати ракового комірника.

В лабіринті Пацюка було кілька заплутаних входів. Одні з них виходили на суходіл, інші — крутилися між дерном та корінням, яке висіло над підмитим берегом. Між ними легко було заблудитись і попасти хижакові в лапи.

Гноми вирішили почекати на Пацюка у відкритому місці, звідки краще видно, що діється навколо. Посідали на камінчиках і ну думати-гадати, де б ото Пацюк міг тримати рожеві піщинки.

Довго сидіти не довелося. Пацюк, видно, за ними стежив з-під коріння і, не витримавши, приплив до них сам.

— Здорові! Здорові були! — радо привітався до них.

Лемтуріс та Аліс чудово зрозуміли Пацюка, пояснили, чого гноми прибули сюди, і запитали, чи не зміг би комірник якось допомогти їм. Пацюк запропонував звернутися до начальника саги. Гноми відповіли, що рак порадив їм написати заяву… Тут комірник високо задер голову, показуючи довгі жовті зуби, і весело зареготав. Лемтуріс зрозумів: Пацюк не вірить, що вони зуміють написати.

— Пишіть, пишіть, та поспішайте, — сказав він, переставши сміятися. — Бо незабаром я попливу на полювання, а без мене вам ніхто кристаликів не видасть.

— Шкода буде, якщо не встигнемо, — зітхнув Лемтуріс. — А може, ви змогли б нам показати, які ті кристалики на вигляд? Може, ми дістали б їх десь в іншому місці?

— Будь ласка, будь ласка, спробуйте, — погодився Пацюк і повів їх до кількох чималих черепашок, що всмоктались у дно між камінчиками. Здалеку їх майже не видно було. Пацюк щось їм сказав — черепашки заворушилися, слухняно лягли на бік і розкрилися.

В куточку перламутрової стулки кожна з них мала по кілька прозорих кристаликів, схожих на кристалики цукру, але з ледь помітним рожевим відтінком. Гноми подивились і важко зітхнули. Пацюк знову запищав од сміху і полишив черепашки, забувши їх навіть штовхнути, щоб позакривалися.

— Скажу вам відверто. — обізвався він знову, — старайтесь не старайтесь, а заяви ви не напишете. У рака крута вдача, і він тих кристалів нікому не дасть. Одним словом, цей тютюн не для вашого носа.

— Ну, а ви? Чи не змогли б як-небудь? Одну пучечку…

— Ні, ні, що ви?! Кристалики не мої. А знаєте, яка відповідальність?!

Пацюк проворно випірнув, удихнув повітря і знову повернувся до них.

— А може, хочете зі мною пополювати? — запитав він. — Під водою страх цікаво полювати.

— Щиро дякуємо, але нам не до полювання, — відповіли засмучені гноми.

— Зачекайте хвилину, — попросив Лемтуріс. — У нас є талановитий учений. Може, він як-небудь напише ту заяву…

— Гаразд, — погодився Пацюк. — Та коли я зголоднію, я роблюся скаженим, мов звірюка…

Хоч він посміхався, гноми знали, що Пацюк не жартує.

Шюрпе не гаяв часу. Йому спало на думку покрити заяву воском. Але де його взяти? Скоро він пригадав, що перукар Вай-Вай має різні нектари, якими напахчує квіти. Було вирішено змішати чорнило з нектаром шипшини і подивитися, що з того вийде.

Тільки-но вони написали перші слова, як над їхніми головами задзизчали бджоли. На запах шипшини їх злетілося стільки, що на папері не лишилося і білої цяточки. Шукаючи меду, бджоли повзали і своїми ніжками, як і гадав Шюрпе, навощили всю заяву.

А документ звучав так.

Шюрпе згорнув пергамент, перев'язав його зеленою травинкою і, сяючи від радості, спустився на дно.

Тепер лишилося тільки, щоб начальник черкнув у куточку: «Комірн. Пацюкові. Видати одну пучечку», — і внизу нашкрябав підпис.

Але рак не квапився. Він спокійно закінчив трощити рибку, яку, видно, спіймав на прогулянці, і, ворушачи щелепами, скоса позирнув на заяву.

— Гм… гаразд, — сказав він. — Добре придумано. Та як я накладу резолюцію? На такому ж папері чорнило не тримається.

Але Шюрпе все обдумав і передбачив:

— Не обов'язково чорнилом, — відповів він і подав ракові свій багнет. — На воску можна писати й оцією колючкою.

— Гарразззд, — знову протягнув рак, оглядаючи інструмент. — Прийдете, коли моя клешня відросте, — тоді й підпишу.

— Та коли ж це буде?! — не приховуючи досади, вигукнув Лемтуріс.

— Коли відросте… — повторив начальник. — Я не лівша, а моя права, як бачите, постраждала на війні.

— Я ж казав, що він з нас глузує! — докинув Аліс. — Треба добре пригостити Пацюка, і тоді — ось побачите — він дасть кристаликів без ніякої резолюції.

— А як же ми його пригостимо?

— А ось, дивись! — Аліс про всякий випадок поклав у рюкзак добре влежаного горішка. — Чудовий гостинець Пацюкові.

— Не гостинець, а хабар! — невдоволено поправив Шюрпе. Він був упевнений, що гномам так не годиться робити. — Даючи хабарі, ми тим самим доконуємо злочин перед справедливістю. Хіба можна таким негарним шляхом досягати шляхетної мети?

— Ех ти, грамотій!.. — зневажливо кинув йому Єгіс. — 3 великого розуму глузд втрачаєш. Хіба ти не бачиш, які тут порядочки? Не помажеш — не поїдеш.

Лемтуріс намагався знайти середину:

— У своєму лісі, — сказав він, — ми поводимось і будемо поводитися так, як каже Шюрпе. А тут, на жаль, у нас немає іншого виходу.

Він узяв горіха і пішов до Пацюка поговорити віч-на-віч. Гноми здалеку стежили за ним і бачили, як Пацюк розсміявся, — очевидно, довідався, що їхня заява нічого не допомогла, — потім захитав головою і нарешті, озираючись, почав щось шепотіти Лемтурісові. Ватажок щось сердито відповів йому, Пацюк невдоволено махнув хвостом і поплив од Лемтуріса.

— Що для нього той горішок, — сказав Лемтуріс гномам, повернувшись, — Пацюк полює на живу здобич. Знаєте, що він мені запропонував? Каже, обеззброй одного із своїх, а далі я вже сам упораюсь.

— Погань! — вилаявся Єгіс. — Добром тут ми нічого не вдіємо. Якщо ті черепашки ще не закрилися, підкрадімося до них і схопимо по кілька зерняток.

— Стривайте, стривайте… — знову не погодився учений. — Якщо ви збираєтесь красти, то крадьте без мене.

— Ну, а що ти пропонуєш розумніше? Що?

— Треба подумати, — каже Шюрпе.

— Він знову за своє! — розсердився Єгіс. — Видумав заяву, а що з того? Хіба не бачиш, що тут як не вкрадеш, не віднімеш, то й макового зернятка не матимеш. Віддав багнета — дивись, щоб хоч живим звідси вибрався!

Аліс і Лемтуріс мовчали, але було видно, що вони більше схилялися до думки Єгіса.

— Оці ще мені учені! — не вгамовувався Єгіс. — Ну, такі ж непрактичні! Такі мрійники… Прямо-таки не допомагають, а заважають.

— Як собі хочете. Можу й не заважати, — відповів ображено Шюрпе. — Як знаєте.

Він знову викинув свій баласт — камінчик завбільшки з квасолинку — і випірнув на поверхню.

— Не варто було сердити Шюрпе, — докорив Лемтуріс Єгісові. — Без його мудрості ми уже давно загинули б.

— Може, загинули б, а може, й ні, — відповів кремезняк Єгіс. — Ще невідомо, що більше рятує — його розум чи моя сила. Ми не такі вже й слабаки, як здається Шюрпе. — Він хотів це довести саме на дні саги. Черепашки справді були ще розкриті і ніби чекали, щоб гноми взяли те, що їм потрібне. Гноми нагледіли три найтовщі черепашки, в яких було найбільше кристаликів. Друзі домовилися по команді схопити по кілька кристаликів і відразу ж підійматися на поверхню. Щоб зробити все це якнайшвидше, гноми заздалегідь повиймали баласти-камінчики і, зручно обнявши їх одною рукою, зупинилися кожен біля своєї черепашки.

— Раз… два… три! — подав команду Лемтуріс. А черепашки хлоп — і руки всіх трьох гномів опинились у перламутрових пастках. Лише зараз гноми зрозуміли, що Пацюк навмисне залишив черепашки розкритими.

Може, це й було його так зване полювання? Може, він десь тут недалечко заховався і тепер пливе по свою здобич?..

Коли гноми згадали, які у нього довгі жовті зуби, у них аж мороз пішов поза шкірою. їхні руки так міцно прищемило, що навіть і силач Єгіс не міг пальцем поворухнути.

Від Пацюка вони могли б оборонятися багнетами. Камінці вже були їм не потрібні, і тому в кожного з них одна рука вивільнилась. Та коли б приповз рак, то він би розтрощив їх, як оту рибку, а їхніми гострячками довбався б у своїй пащі. На щастя, в цей час кілька разів прогримів грім. Однорукий, як і всі раки, дуже боявся грози й сидів у своїй норі.

Але їм загрожувала ще одна небезпека. Гноми — не риба, вони не могли бути весь час під водою. Хоча, спускаючись під воду, вони досхочу надихалися смачного соснового повітря, та вже надходив час підійматися на поверхню. Коли б гноми ще трохи пробули у пастках, вони б задихнулися.

— Треба було закласти в черепашки по камінчику, а не просовувати руку, — з запізненням дійшло до Аліса.

— Ай справді! Як це ми раніше не подумали! — бідкався Єгіс. — Сліпці ми, сліпці, пискуни…

Лемтуріс мовчав, хоч йому дуже хотілося нагадати Єгісові, як він ніколи не хоче думати і щойно насміхався над ученим Шюрпе. Але ватажок знав, що зараз не час будь-кому докоряти. По обіді ложка… Треба було хоч із запізненням міркувати над тим, як знайти вихід із цього становища.

У пастках

Шюрпе сидів на лататті і, обхопивши голову обома руками, розмірковував, чи правильно він зробив, що залишив своїх товаришів. Може, не слід було звертати уваги на теревені Єгіса і бути разом з ними? Але тоді він зрадив би своїм принципам і став би співучасником крадіжки. Чи варто зрікатися своєї точки зору заради дружби, чи принципи важливіші? Шюрпе подумки перебрав сотні перечитаних книг, але потрібної відповіді не знайшов.

Міглюс, який мав силу-силенну вільного часу, видумав веселеньку пісеньку про зайчика. Він довго щось мурмотів собі під носа, підбираючи мелодію, нарешті заспівав:

— Гей, чуєш, зроби ласку, перестань, — обірвав його Шюрпе. — Краще помовчімо. Чому вони так довго не виринають?

Лепутіс був упевнений, що Лемтуріс ніколи не загине, і захоплено спостерігав, як над водою літали величезні синьокрилі бабки. А коли одна з них сіла на листок, у Лепутіса серце сповнилося радістю, і він почав її розглядати з усіх боків. Бабка була зелено-синя, з граційно вигнутою талією і великими дзеркальними очима, в яких Лепутіс побачив себе кумедним товстим дурносміхом. Він обережно погладив майже прозорі крильця, у яких, мов намальовані, перепліталися прожилки, і йому закортіло самому політати.

— Візьми мене на спину, — почав просити Лепутіс. — Я не такий товстий, як тобі здається. Я покину рюкзак, і ти побачиш, як нам буде гарно.

Бабка ворухнула крильцями й трохи повернула голову.

— Ну, спробуй, — благав Лепутіс. — Я ніколи не літав. Ну, хоч від отого листка до сосни й назад…

— Вай-вай-вай, Лепутісе, не вигадуй! — заборонив перукар, з великим смаком укладаючи лілеї. А ті, що були не впорядковані, — криві чи не досить розквітлі, — вишикував в один ряд, що протягся через усю сагу. Але Шюрпе повелів гномам облишити всі роботи і кожному запастися баластом. Якщо товариші в призначений час не повернуться, доведеться спуститися в озеро шукати їх.

Міглюс, Лепутіс та Вай-Вай плиг-плиг з листка на листок — подалися на берег по камінчики на баласт. Шюрпе лишився чергувати і побачив, що з води виринають якісь речі. То були порожні рюкзаки. Один, другий, третій… В одному з них він знайшов переламаний гострячок і більше нічого.

— Швидше! Швидше! — почав він підганяти тих, що пішли на берег.

Коли друзі, задихавшись, прибігли з камінчиками, Шюрпе показав їм рюкзаки, і гноми зрозуміли, що товаришів спіткала біда.

— Дай, Лепутісе, мені свій багнет і камінець, а сам зоставайся тут, — наказав Шюрпе. — Ми спускаємося.

— Тільки гляди не літай! — попередив Міглюс. — Чуєш, як гримить? Надходить гроза.

Лепутіса, здавалося, не так непокоїла доля товаришів, як те, що за час цієї веремії бабка кудись полетіла.

Як і передбачав Лемтуріс, незабаром біля черепашок з'явився Пацюк. Треба було братися до зброї, а надто вже запальний Єгіс, пробуючи розкрити черепашку, зламав свого багнета. Пацюк побачив, що вони без зброї, і став скрадатися до них. Тоді Лемтуріс і Аліс, зціпивши від болю зуби, з величезними труднощами притягли свої черепашки ближче до Єгіса, щоб захищати його своїми багнетами.

Але маючи лише по одній вільній руці та ще й задихаючись без повітря, гноми довго витримати не могли. А їхні слабенькі уколи ще більше гнівили Пацюка. Він то скаламучував воду, то нападав і ставав дедалі страшнішим од люті.

Лемтуріс наказав скинути рюкзаки. В розпалі бою та ще з однією рукою, це було важко зробити. Зате вони знали, що коли рюкзаки випливуть на поверхню, друзі негайно прийдуть на поміч, і тому билися до останнього.

Побачивши ще трьох озброєних гномів, Пацюк одразу ж притих і заховався в своєму лабіринті. Здавалося, полонені могли полегшено зітхнути. Але як ти легше зітхнеш у воді? Треба було щось робити. Як розкрити ті черепашки? Про це навіть Шюрпе ніде не читав.

— Може, спробувати як-небудь полоскотати їх? — запропонував Міглюс— Може, вони засміються?

— Та вони ж усі костяні, — сказав Вай-Вай. — Коли б вони мали хоч пахву, чи що…

— У них є підошва, — пояснив Аліс, — але вони втягнули її всередину.

— Я їм що-небудь розповім, — обізвався Шюрпе. — Таж вони сидять собі у своїй шкаралупі і не знають, що мають дуже цікавих родичів. Може, розкриються, коли почують про це.

І Шюрпе почав мовою молюсків розповідати про теплі моря, в яких живуть сестри черепашок і носять у собі перлини. Вони не повзають по дну безсердечними, холодними, до всього байдужими, а вирощують у своїх черепашках чудесну, схожу на срібло, горошинку. Та горошинка вічно випромінює ніжну теплоту й називається перлиною. Хто виростить її, тому може позаздрити навіть соловейко…

Але черепашки не розкривалися. Навпаки, відчуваючи свою мізерність, вони ще міцніше стиснули перламутрові стулки. Шюрпе замовк і збентежено-сумно розвів руками.

— Перекладай! — крикнув йому Лемтуріс, майже задихаючись. — Я спробую.

— Слухайте, молюски! — тихо почав він, зберігаючи силу, а Шюрпе був за перекладача й гучномовця. — Ви живі істоти чи безсердечні скрині в коморі Однорукого?! Гляньте навкруги! Тут так гарно, а ви крізь свої шкаралупи не бачите, ні як розпускаються лілеї, ні як виграють веселі, вільні рибки. Хіба ви не бачите, що ви тут найжалюгідніші істоти? Гляньте, як зараз тремтять од страху вуса у вашого пана, і ви повеселішаєте. Підповзіть, поки гримить грім, до нього, схопіть за вуса і побачите, як він уклякне перед вами на коліна…

Лемтурісові бракувало повітря, він зблід і вже не мав сили говорити. Але, на щастя, черепашкам досить було й цього. Почувши, що в Однорукого тремтять од страху вуса, вони почали одна за одною усміхатись, усміхатись і раптом дружно зареготали. Гноми без баласту відразу ж піднялися на поверхню, несучи в затерплих кулачках кожен по кілька дорогоцінних кристаликів.

У воді зосталися Шюрпе, Міглюс та Вай-Вай. Учений побажав черепашкам жити сміливими, веселими і довго-довго сміятися, — словом, бути такими, як говорив Лемтуріс. І всі троє чемно попрощалися, викинувши свої камінчики.

Здається, все скінчилося щасливо, але, повилазивши на латаття, гноми побачили, що котрогось із них ще немає.

— А де ж Лепутіс?

На тому місці, де він розмовляв з бабкою, лежав рюкзак, а поверх нього стирчав маленький Лепутісів капелюшок.

— Полетів, неслух! — догадався Міглюс. — Казав же йому, попереджав, що надходить гроза… І що з таким робити?

— Вже накрапає, ми й так намучилися, вимокли і повинні його чекати! — гнівався Єгіс. — Всипати б йому березової каші, щоб запам'ятав!

Тут сяйнула блискавка, і такий грім ударив, що навіть гаї причаїлися. Краплини затарабанили по лататтю. Гноми, сковзаючись, стрибали з листка на листок, щоб вибратися на берег. Але поки вони дісталися до найближчих дерев, їх уже добре виправ дощ. А тут ще сипонув град. У тих, що не встигли сховатися під деревами, навіть під капелюхами набігли гулі-могозулі.

Тепер гномам здавалося, що всі ці неприємності, всі напасті з'явилися лише через того невгамовного пустуна.

Коли б не Лепутіс, вони давно б уже сиділи в якомусь дуплі, а то й у білочки гостювали б.

— Я його за це покараю — обстрижу його кудлату чуприну, — сказав Вай-Вай, геть увесь побитий градом.

— Важить не те, що росте на голові, а те, що виростає в голові, — по-вченому заперечив Шюрпе. — Хай він краще прочитає усю «Велику енциклопедію гномів» — від першого до сто першого тому! Буде й тілу покара й розуму користь.

— Тільки ослабне та посивіє, — не погоджувався Єгіс. — Дати б йому сто штук товстих мітлиць, тоді б знав, як старших не слухати.

Поки вони так сперечалися, позалазивши під ялинки, чорна хмара посунула далі і виглянуло червонясте, наче вмите, вечірнє сонце. Черкнуло променем, ніби пальцем, по росяному обрію, і на тому місці заграла веселка. І тоді, мов крізь вогненні ворота, замиготіла крильцями бабка. Пілот Лепутіс, весело поблискуючи зубами, роздивлявся, де його товариші.

А товариші, яким зовсім урвався терпець, розмахували руками, доки не вирішили таки покарати неслухняного відразу всіма трьома карами: і обстригти, і відшмагати, і посадити читати томи енциклопедії.

Тут Лепутіс скерував до них свого літака і весело вигукнув:

— Бачили, як літав! Як гарно! Ми облітали весь чагарник, і я побачив, де ховається гадюка. — Він обстріляв усіх щасливими оченятами і запитав: — А як ви тут? Дістали пісочку?

Лемтуріс дивився на нього й усміхався. «Він такий щасливий — як же його лаяти чи бити?..»

Щось подібне думав і Вай-Вай: «Лепутісові так до лиця білий чуб — хай собі з ним ходить…»

«А енциклопедію я йому все одно принесу, — вирішив Шюрпе. — Хай хоч на картинки подивиться…»

Отаким був той Лепутіс, що його хотілося і добряче відшмагати, і водночас приголубити.

По гадючі сльози

На другий день гноми відпочивали. Шюрпе переглядав словника мови ужів та гадюк. Міглюс лежав горілиць у білій конюшині і стиха замріяно наспівував:

Інші збирали полуниці і нанизували їх на метлюг. Лепутісові, який найменше стомився, доручили провідати Расуте, Гедрюса та Мікаса Розбійника.

Що там чути?

Лепутіс ще не вмів писати, і щоб не забути чого, зав'язував на носовій хустинці вузлики. Тому, шукаючи свого носовичка, Лепутіс, бувало, казав: «Де це мій записник?»

На цей раз гномик повернувся з вузликом не лише на чотирьох ріжках хустинки, а й на полах свого піджачка. Всі побачили, що в Лепутіса багато новин.

Він зачекав, доки всі зберуться, а Шюрпе закриє словника, витяг «записник» і, розв'язуючи вузлик за вузликом, почав розповідати.

Насамперед гноми довідалися про вчорашні події: як Гедрюс забив ногу, а Кудлик укусив Мікаса за литку. Вдома Розбійник порізав гумову грілку, в яку мама наливала гарячої води й гріла собі боки, і зробив рогатку. За це Мікаса сьогодні вранці відшмагали.

Розбійник переплакав, назбирав камінців і, підстерігши Кудлика, вистрелив йому в задню лапку.

Песик заскавулів, Гедрюс вибіг з хати і побачив Мікаса, який тікав поза кущами.

— Тепер вони всі накульгують, — розв'язав Лепутіс останнього ріжечка. — У Гедрюса — коліно, у Мікаса — литка, а в Кудлика — сухожилля. Поки що одна Расуте бігає здорова. Ну… — обдивився носовичка розвідник, — це, мабуть, і все.

— А вузлики на полах? — запитали гномики.

— А-а!.. — пригадав Лепутіс— То Расуте з Гедрюсом поклялися неодмінно помститися Мікасові за Кудлика. Весь час перешіптуються, шукають якогось мішечка. Та що вони тому Розбійникові зроблять? — Лепутіс знизав плечима. — Може, утоплять?.. А… ще один вузлик — вже й забув про що…

— Ну, подумай, пригадай, — підохочували друзі.

Лепутіс шкріб, шкріб свою біляву потилицю, та нічого так і не вишкріб.

Ото й лишився на полі один вузлик нерозгаданий.

— Усі троє накульгують… — повторив Лемтуріс. — А наші ще й кажуть, чи варто морочитися з тими окулярами. Як Шюрпе перекладає звірятам, пташкам і молюскам нашу мову, так і Гедрюс, коли б нас бачив, міг би розповісти іншим про наші пригоди та різні таємниці природи, що їх ми стільки знаємо… А то вони нічого не бачать і б'ються знічев'я.

— Найгірше буде тоді, коли їм і битися набридне. Отак і люди інколи, як ті черепашки, — позачиняють усі двері, залізуть у яке-небудь тепле місцечко та й сидять. І нічого вже гарного й не бачать.

— Гаразд, — сказав ватажок. — Геть сумніви! Краще докладно обговорімо завтрашній похід. Чи всі подумали, що нам треба з собою взяти?

— Страшенно важка мова, — поскаржився Шюрпе. — Без жодної голосної! Усе С, Ж, З, ПІ та ще кілька приголосних.

— Я раджу взяти цибулі, — відгукнувся Єгіс. Він дуже пишався з цієї пропозиції.

— Гаразд, — погодився Лемтуріс. — Хто ще що пропонує?

— Я вважаю, що добре було б узяти їжака, — обізвався Аліс. — Якщо гадюка на нас нападе, то їжак захистить.

Усі зраділи.

Гноми їжака дуже любили і завжди шукали нагоди взяти його з собою в похід.

— А я думаю про дудочку, — сказав Міглюс. — ПІюрпе каже, що гадюки люблять музику.

— Але ж ми йдемо по сльози! — здивувався Єгіс. — Нам треба буде гадюку до сліз довести, а не розвеселяти.

— Від радості теж часто плачуть, — як і завпеди, заперечив йому Шюрпе.

— Мені здається, — докинув Аліс, — що звірята та пташки плачуть лише тоді, коли їх кривдять. Якось діти збили ластівчине гніздо з усіма ластовенятами… Бідна матуся сіла на лозовий тин та як завела плакати — од її сліз аж лоза зазеленіла.

— Ой-ой-ой! Лепутісе, що з тобою?

— Ластівки шкода… — відповів той, шморгаючи носом і витираючись капелюшком.

— Отож-то й воно, — зітхнув Лемтуріс. — Ми не маємо права кривдити навіть гадюки. А як ті сльози дістати — про це ще ніхто не розповів і не написав.

Один зітхнув, другий кашлянув, а третій безнадійно махнув рукою.

Але всі гуртом поклали собі рушити в похід завтра ж, як тільки спаде роса, щоб десь опівдні бути вже в гадюки.

В чагарнику Лепутіс показав корча, навколо якого росла малина. Це тут він, коли летів, помітив гадюку Строкатку. Лемтуріс звелів Алісові з їжаком залишитись у малині, а іншим порадив трошки відстати, щоб такий гурт часом не сполохав гадюки. А сам з Шюрпе, оглядаючись, рушив до корча.

Строкатка, химерно скрутившись, лежала в заглибинці на корчі і грілася на сонці.

— Пшш-пшш, с-с! — привітався до неї Шюрпе і вклонився.

Гадюка підвела голову, лизь-лизь роздвоєним язичком, пронизала їх злими оченятами і лише тоді відповіла на привітання.

Поки Шюрпе по-всякому сичав, — пояснював, хто вони і звідки прийшли, — це в нього виходило, а коли настав час просити сліз, учений розгубився. Геть зніяковівши, він почав цікавитися здоров'ям гадюки, розпитувати, чи багато в цьому році журавлини в чагарнику і, зрештою, почав таке городити, що Строкатка сама не витримала і запитала, чого ж вони од неї хочуть?

— Моїх сліз?! — здивувалась і розгнівалася гадюка. — То ось для чого вони принесли з собою відро! Нахаби!.. Я вам не крокодил, щоб сльози проливати… відрами.

— Дорога погана: вересові хащі, драговина, — мнучи в руках капелюшок, виправдувався Шюрпе. — А це ж така коштовна річ… Боялися розхлюпати.

— Ні-ні-ні! — набурмосилася гадюка. — Я ніколи ще не плакала і, знайте, й не збираюся плакати.

— Але, шановна, — втрутився Лемтуріс, — хто не плаче, той і не сміється.

— А хіба я кажу, що я сміюся? Так, я ніколи і не плачу, і не сміюся.

— Невеселе у вас життя… — зітхнув Шюрпе.

— А я й не кажу, що веселе, — знову відрубала гадюка.

— Ось у нас є цибуля… — підбадьорений Лемтурісом, почав Шюрпе. — Якщо ви дозволите, ми піднесемо її ближче. Від цибулі багато хто, коли не плаче, то хоч сльози ллє.

— Ну підносьте, підносьте. Побачимо, що воно за сльози…

Єгіс швиденько обчистив цибулину, перерізав її навхрест і, зморщившись, простягнув до корча. Поки він усе це робив, його очі так налилися сльозами, що він мало не наступив гадюці на кінець хвоста.

Строкатка понюхала цибулину, лизнула і навіть аніскілечки не скривилася.

— Бачите… — просичала вона. — Чи ж я вам не казала? Краще приведіть мені того, хто, брехав, ніби гадюки плачуть, і матимете сльози. Доводити інших до сліз ми уміємо…

— Знаємо. Ми чули, що ви боляче жалите. Багато хто вас, як вогню, боїться. Але ж і у вас, безумовно, є вороги, які…

— А хіба я кажу, що нема?

— А якщо вони зроблять вам боляче або скривдять ваших близьких, невже у вас не болить серце? — допитувалися гноми.

— А хіба я кажу, що не болить?

— Але ж коли поплачеш, то ніби легшає. Як же це ви без сліз?..

— А може, я не хочу, щоб мені полегшало? Ви проливаєте сльози, а ми збираємо отруту. Із болю, із злості, із прикрощів — з усього потрошку. А вже коли жалимо, то жалимо!

— Так, — погодився Шюрпе. — Але в теплих краях, наприклад, живуть гримучі змії. Ще отруйніші за вас. Я не можу сказати, чи вони плачуть, а от повеселитися, потанцювати — дуже люблять. Факір так нудно грає на дудочці, а вони як розійдуться танцювати, то навіть на кінчик хвоста стають.

— Ну то й що? — анітрошечки не здивувалася Строкатка. — Танцюють під усяке гримкотіння та галас, тому й називаються гримучими…

Шюрпе знав, що вони самі вміють гриміти, тому й називаються так, але вирішив бути стриманим і не сперечатися через якусь дрібницю. Він краще ось про що запитає:

— А якщо ви послухаєте серйознішу музику, то, може, захочете потанцювати? У нас є один музикант…

— А хіба я кажу, що не буду танцювати? Заграйте — побачимо.

Міглюс узяв дудочку і заграв веселий танок. А щоб він звучав веселіше, інші підспівували:

Заєць, лис і лань дворога — Всі танцюють звірі, Навіть чапля довгонога І та танцювала.

Строкатка потягнулась, повигиналась і промовила:

— Тут не танцювати, а, як дурній, дригатись треба. Фе! Навіть недобре після ситого обіду. З'їла слимака, проковтнула мишу, та ще підвернулася пташка-роззява…

— Гидота! — прошепотів Міглюс.

— Нацькуймо на неї їжака, той швидко доведе її до сліз, — порадив Єгіс. — Таку справді нічого жаліти.

Але Лемтуріс угамував їх і звелів Шюрпе запитати, може, гадюці більше до вподоби сумна, лірична музика.

Строкатка відповіла:

— Не знаю, спробуйте.

Міглюс уже давно склав таку зворушливу пісеньку, що коли б її камінь прослухав, і той заплакав би. Щоб пісенька краще звучала, Лемтуріс покликав і Аліса.

Міглюс вишикував усіх, махнув рукою — «три, чотири», — і гноми заспівали:

Заспіваєм про наругу Пісню журну, пісню-тугу, — Як ялинці в хустці білій Підрубали ноги, бідній, Як зайчиську в полі вітер Сумно-сумно сльози витер.

Та гадюку не схвилював ані зайчик, ані бідна ялинка. Якби Строкатка вміла сміятись, то вона, чого доброго, ще й засміялася б. Співаки, звичайно, це відчули, і один по одному перестали співати.

Поки вони співали, їжак, якого вже ніхто не доглядав, почав обнюхувати малинник і набрів під пеньком на гадюче кубло. Гноми були б і не помітили цього, але Строкатка раптом скрутилась, а потім, неначе пружина, кинулася рятувати дітей.

У подібних сутичках, звичайно, перемагав їжак. Гадючої отрути він не боявся, а коли гадюка жалила його в носа, їжак тільки невдоволено здригався, хапав її зубами і бив об свої колючки.

Проте видно було, що Строкатка боролася б доти, доки поховалися б її гадюченята.

— Алісе! — крикнув Лемтуріс. — Угамуй свого їжака!

— А для чого? — здивувався Аліс— Тобі шкода гадючого кубла? Все одно вона по-доброму не заплаче.

— Хіба вона пожаліла пташеня? — додав Єгіс— Хай або заплаче, або…

— Сказав — угамуйте їжака! — суворо повторив ватажок.

Аліс, звичайно, невдоволений, підбіг до їжака і вхопив його за вуздечку.

Гадюка повернулася на пеньок роздратована й сердито глипала на гномів. Знову скрутилася в клубок, засунула під себе голову і завмерла, мов нежива. Шюрпе намагався заговорити до неї, але Строкатка навіть не ворухнулася.

— Сердиться… — зрозуміли гноми і почали дорікати Лемтурісові за неприпустиму м'якосердість.

— Слухайте! — обізвався Лемтуріс— Чого ви од неї хочете?

— Сліз, більше нічого, — відповів Єгіс.

— Коли б вона так легко плакала, то ми вже не стояли б з сухими ногами. Усі її так ненавидять, так зневажають і переслідують, що вона могла б ціле озеро наплакати і втопитись у ньому.

— А чого ж вона всіх жалить? За що її таку любити?

— Вона себе захищає, як і кожен з нас. Якби не жалила, то й не жила б.

— А чому вуж не жалить? — зауважив Аліс.

— Він такий схожий на гадюку, що йому й жалити не потрібно. Коли б не було Строкатки, то й у вужа, чого доброго, виросли б роги чи кігті.

— Але ж троянда, наприклад, — утрутився Вай-Вай, — і колеться, і який запах має! Яку красу! А це, ось гляньте: яка гидота! Вай-вай-вай-вай!..

— Якщо вже ви хочете знати про троянду, то я вам ось що розповім, — почав Шюрпе. — Був час, коли троянда не кололась і не мала жодної колючки. Але всі так почали її ламати і рвати, що вона, — хочеш не хочеш, — мусила перетворити деякі гілочки на колючки. Бачите, що діється! — підняв угору палець учений. — Одних ламаємо, бо вони гарні, а інших не терпимо, бо вони бридкі. І ті, і ті мусять захищатися, як тільки можуть! А хіба ж та сама гадюка нападає ні з того ні з сього, як собака? Ні, не нападає. Але наступіть на неї — тоді будете знати… Не з добра ж вона вибирає різні корчі, що поросли мохом, та болота. «Ви, красуні, міцні, живіть, де вам зручно, а мені й у драговині добре буде. Тільки прошу вас, не чіпайте мене».

Коли б гноми не так уважно слухали Шюрпе, вони побачили б, що тіло Строкатки ледь-ледь здригається.

Та друзі сперечалися далі.

— Найголовніше, — сказав Міглюс, — те, що з неї нема ніякої користі. Ось візьмімо, наприклад, бджілку, — теж має жало, але її всі люблять і поважають. За мед, за віск… Троянди — за чудові квіти. А гадюку, дорогі мої соколи, за що?

«Соколи» мовчали, а Лемтуріс думав: «Любити і поважати, може, її й немає за що, але жити і вона має право».

— Ідіть геть, ви, невігласи! — раптом підвела голову Строкатка і, всім на диво, заговорила найчистішою мовою гномів! А ще більше здивувалися гноми, коли з її малесеньких оченят закапали величезні сльози… — Із моєї отрути, — схлипувала гадюка, — роблять дорогі, надзвичайно корисні ліки! Чого стоїте? — сердито засичала вона. — Чи ж не бачите?.. Давайте свій посуд.

Шюрпе шанобливо зняв капелюшок, поставив біля Строкатки відерце й звелів усім одійти подалі. Гноми опустили голови і, ніби засоромившись, тихо рушили за малину.

Раптом вони почули дивний звук, що долинав з повітря. Ушш-ушш-ушш, махаючи величезними крильми, низько над березнячком летів лелека. Поки гноми, не відчуваючи небезпеки, позадирали голови і дивилися на граційно витягнуту шию та червоні ноги, лелека встиг помітити гадюку. Трохи опустившись униз, він ухопив її в дзьоба й поніс геть.

На пеньку гноми знайшли майже повне відерце сліз…

Помста

Расуте знала, де є осине гніздо. Воно було хитро заховане під дошками на горищі. Гніздо скидалося на велике яйце із сірого паперу, тупий кінець якого був приліплений до дошки, а в загостреному чорніла невеличка дірка.

Про те, як оси шили та ліпили той будиночок, можна було б розповісти цілу історію. Расуте з Гедрюсом тільки й помітили, що оси, повзаючи по тину та дерев'яних стінах, збирали тоненькі, як із рогожі, волоконця. А скільки треба було тих волоконець зліпити в осиному багатошаровому будиночку, — того діти й уявити собі не могли.

Тепер братик та сестричка думали-гадали, як би тих нещасних ос та нацькувати на Мікаса Розбійника. Врешті знайшли синій целофановий мішечок і з нетерпінням стали чекати, поки стемніє.

Оси з раннього ранку ловили мух і шукали солодощів — їли самі і готували кашку для своїх лялечок. Увечері, як тільки сонце сховалося за обрій, вони повернулися додому і, стомлені, невдовзі задрімали. Гедрюс та Расуте, закутавшись рушниками, наділи рукавиці і рушили до гнізда. Переконавшись, що оси вже поснули, вони накинули на гніздо мішечок і зав'язали його кісничком Расуте.

На тому місці, де було гніздо, лишилися тільки сірі клаптики на сучечку. Кільком осам усе ж пощастило втекти, і одна з них добряче вжалила Расуте в лоба. Але діти так раділи з могутньої зброї проти Мікаса, що Расуте більше сміялася, ніж плакала.

Настала неділя. Вранці дітей розбудив півень, волаючи на все горло:

— Приїхали гості! Приїхали гості!

— Гав! Гав! Гав! — не вмовкав Кудлик, не так нападаючи, як бажаючи показати себе гостям.

Із легкової машини, яка привозила колись дідуся, викотилася товста пампушечка — тітонька Алдуте і двоє її вихованців: Кріштупас та Йонас. Не встигла вона ступити на зелену травичку в подвір'ї, як довкола неї, мов гриби, почали виростати малі й великі кошики з міськими пирогами, тістечками та іншими ласощами. Ними тітонька Алдуте почастувала тата, маму, заспану Расуте й Гедрюса. Всіх розцілувала, до кожного заговорила, а коли підковзнулася на дорозі, то так дзвінко засміялася, що з неба прямо на очах зникли всі сірі хмари й хмаринки. Стало ясно, весело, ще й запахло ваніліном.

Як же тут думати про помсту в такий щасливий день! Кріштупас одразу заходився ладнати вудку, а Йонас вибирав місце, де б краще поставити намет. Гості збиралися погостювати цілий тиждень, або, як сказала тітонька, «доки не виженете».

Але день видався довгим, риба не клювала, намет вони поставили швидко, і діти, досхочу поласувавши пирогами, занудьгували. Саме тоді Расуте, у якої ще болів ужалений лоб, згадала про ос, Мікаса і свою тверду обіцянку помститися за Кудликову лапу.

Одне поперед одного почали вони розповідати гостям історію конфлікту. Кріштупас з Йонасом уважно оглянули піджака, якого так і не вдалося вичистити, помацали у Гедрюса чашечку, яка ще й досі боліла (коли б не Мікас, то Гедрюс в окулярах не спіткнувся б і не впав), переконалися, що бідний Кудлик справді-таки шкутильгає. Тільки Йонасові здавалося, що підбито праву лапу, а Кріштупас запевняв, що ліву. Хлопці, сперечаючись, були б до бійки дійшли, якби в цю мить Расуте мудро не зауважила:

— Хтозна, може, той негідник і другу підбив.

По цьому гості знову забажали оглянути песика. Та Кудлик гриз курячі кісточки, яких тітонька також не забула привезти, і зовсім не бажав показуватися перед експертами. А коли вони знову почали мацати й шукати підбите сухожилля, Кудлик загарчав і дряпнув Кріштупаса за мізинчик. Хлопець схопив пальця в рота і вже намірився бігти до тітоньки, але Гедрюс тоном дорослого зупинив його:

— Не варто… Потримай у роті, тоді прикладемо подорожника, і воно загоїться.

Отож Кріштупас, смокчучи пальця, пішов разом з усіма подивитися на ос. Бідні поневолені оси жалібно гули, а кілька з них уже встигли прогризти в мішечку маленьку дірочку. Мішечок з осами гості порівняли з бомбою. Лишилося тільки подумати, хто і як підсуне її Мікасові Розбійнику. А він, ясна річ, такого чудесного дня теж не сидить, удома.

— Він або рибу ловить, — думала вголос Расуте, — або пішов у порубку збирати полуниці.

— А ми зараз перевіримо, — сказав Гедрюс, раптом відчувши себе ватажком загону.

Вони взяли мішечок з осами, сіли в човен і погребли до того місця, де Мікас завжди вудив рибу. На цей раз кладка в очереті була порожня. Тоді вони відпливли трошки назад і повернули в сагу, за якою була порубка, що вже заросла молодими сосонками, берізками й малиною.

Вони ще й не вилізли на берег, як почули Мікасів голос. Розбійник збирав ягоди не сам і гукав до когось:

— Ей, ідіть сюди! Тут їх повнісінько!.. Аж земля червона.

— їжте, їжте, наїдайтеся, — промовив Гедрюс, прибираючи бойового вигляду. — Ми ті полуниці швидко окупуємо.

Трохи посперечавшись, змовники вирішили послати з осами Расуте. Хай вона покладе мішечок на стежку чи на пеньок, а зустрівши Мікаса, скаже: «От лихо! Загубила гостинця, що тітонька мені з Вільнюса привезла. Допоможіть знайти». А як тільки побачить, що Мікас іде до «бомби», — хай одразу ж біжить додому.

— Та знаю вже, знаю, знаю, — втрачала терпіння Расуте. — Ну, їдьте, їдьте собі!

Хлопчики попливли, а вона, закинувши мішечок за спину, попрямувала в той бік, звідкіля долинав Мікасів голос.

— Ау! — крикнула Расуте, побачивши три зігнуті спини. — Багато ягід назбирали?

Біля Мікаса стояв ще один розбійник у вузесеньких штанцях з широким поясом і в старому капелюсі, загнутому по-ковбойськи. Трошки менша за нього дівчинка, теж у довгих смугастих штанях, напевно, була його сестрою.

— Чого лякаєш?! — сплюнув Мікас. — Куди поділа Гедрюса, що він і не показується?

— Мабуть, боїться, — докинув «ковбой». — Ото нам'яли б йому боки, коли б показався.

Видно було, що Мікасові гості теж знали всі подробиці сварки і, звичайно, були на боці свого господаря. (Незнайомий здоровань і чорнява дівчинка, які з'явилися на подвір'ї у Мікаса, — це й був той злощасний вузлик, якого не розв'язав Лепутіс. Чого доброго, він і зараз допроводжував додому гадючі сльози із зав'язаним вузликом на полі піджачка.)

— У нас теж є гості, — сказала Расуте, — Кріштупас з Йонасом приїхали.

— Гм… їздять до всяких погорільців… А де ж вони житимуть? Ще ж сіна не косили.

— А ми поставили намет! — похвалилася Расуте. — Настелили папороті, моху — вийшло так гарно!

— Ну, то залазьте туди і сидіть там. Ану забирайся звідси! — почав Мікас.

— Чого ти, Мікасе, сердишся? А ви часом не знаходили такого синенького мішечка? Тітонька наклала в нього повно пирогів та цукерок, а я, дурна, десь тут поклала, а тепер не можу знайти.

— А окуляри знайшли? — поцікавився «ковбой».

— Ні. Тато нові замовив.

— Може, дати йому від нашого мотоцикла? — запитав чи похвастався «ковбой».

— А наша тітонька приїхала на «Волзі»! — не здавалася Расуте. — Знайдіть мішечок, то й вам дам по цукерці.

— А де ж ти його загубила? — трохи пом'якшав Розбійник.

— Та десь на пеньок поклала; збирала, збирала полуниці і загубила. Такий гарний мішечок…

— Ходімо, — сказав «ковбой». — Та, якщо знайдемо, гляди — пополам!

Расуте трошки пройшла, оглядаючись навсебіч, ніби шукаючи мішечка, тоді присіла, наче полуницю побачила, й гульк у кущі і зникла.

— Де ж та роззява? — вигукнув «ковбой». — Дженні уже знайшла.

— Але ж, дивіться, тут повно якихось мух, — сказала Януте, дівчинка в смугастих штанях, яку брат «по-ковбойському» називав Дженні. Він сам був Рімас, але вимагав, щоб його називали тільки Джімом.

— А що мені придумати? — спитав одного разу Мікас.

— Майкл! — відповів Джім. — Майкл Розбійник. Ол райт! — і весело поплескав Мікаса по плечу. Розбійник усміхнувся і задоволено почухав веснянкуватого носа.

Не дочекавшись Расуте, всі троє почали розглядати, що ж у тому мішечку.

— Якщо він зав'язаний кісничком, то як же туди поналазило стільки ґедзів чи мух? — дивувався Майкл.

Вони відчували: тут щось не те, але й гадки не мали, що в мішечку повно ос.

Не встигли діти розв'язати мішечка, як розлючені оси напали на браву трійку і почали жалити у голову, обличчя й руки. Дженні, Джім і Розбійник покинули мішечок і з вереском, розмахуючи руками, кинулися щодуху до озера.

А Расуте вилізла з густої ліщини і, пританцьовуючи та плескаючи від радості в долоні, понад озером, кущами, мерщій подалася до своїх сповістити, що «бомба» вже вибухнула.

Хлопці оглядали місце, де раніше було осине гніздо. Кілька ос ще лазили там, шукаючи родичів, і ліпили щось до решток колишнього гнізда.

Расуте знайшла друзів і, захлинаючись від зловтіхи, почала розповідати, як «вороги» розв'язали мішечок, як тікали від ос, як верещали і качалися по траві.

Тим часом оси, нещадно пожаливши «ковбоїв», прилетіли назад на те місце, де було їхнє гніздо, і тут побачили ще одну ватагу шибеників…

…Знівечено гніздо, зруйновано родину, немає колиски, повішеної на ниточці… не варто й жити. Оси напали на ватагу і жалили їх ще лютіше, ніж тих у лісі.

Розлігся такий зойк, зчинився такий гармидер, що Кудлик, підібгавши хвоста, шмигнув у сінник, а півень скомандував курям і курчатам негайно ховатися. Із хати з ополоником у руці вибігла мама, а за нею викотилась через поріг тітонька Алдуте. Вона знову підковзнулася, але з переляку вже не сміялася.

Величезна хмара затулила сонце. Остання оса тричі обкрутилася навколо тітоньки і, розімліла від рідного солодкого запаху, сіла прямісінько на її біленьку хустину.

Як виявилося згодом, ніхто від осиних жал не загинув. Коли сльози й ридання вщухли, тітонька Алдуте запропонувала сфотографувати всіх з тими могозулями та пухлинами. Для цього гукнули на лісника, який саме їхав мимо на велосипеді. Він привіз апарат, вишикував чотирьох друзів у ряд, спереду посадив Кудлика. Увага! Фотографував кілька разів та все приказував:

— Зворухнув од сміху.

«Ковбоїв» рятували по-іншому. Мікасова мама добре розумілася на хворобах і завжди всім радила, де, коли і яку припарку класти чи примочку. Отож вона вклала «ковбоїв» під яблунею і примостила кожному на обличчя та пожалені руки примочки із сироватки.

— Тільки не киснути!.. — сказав Джім, дмухнувши на муху. — Краще думаймо, як розквитатися з тими селюками.

— Я думаю… — подав голос Майкл. — Але ж і противні мухи!

— Джіме, їдьмо додому, — вередувала сестричка.

— Як же ти таким опудалом на люди покажешся?! Думаймо, як помститися.

— У мене є гума, — поволі заговорив Розбійник. — Наробимо рогаток і підемо вночі до їхнього намету.

— О! Це вже ідея! — похвалив Джім. — Треба підпалити яку-небудь ганчірку і вкинути до намету. А тільки-но вони повискакують в самих сорочках, ми їх — чах! чах! чах!..

«Ковбої» ожили. Злий план помсти вилікував їх швидше, ніж сироватка.

Соловейко

Настала ніч — тепла, зоряна, напахчена квітучими травами. За горами, за лісами, в човнику з хмар уже сидів місяць і збирався пливти через небо назустріч вранішній зорі.

Дорогами косуль, заячими стежками кривуляла між кущами та деревами вервечка гномів.

Лемта, Лемта, Лемтуріс Свій загін веде у ліс, — Всі гриби і хробачки Підіймають шапочки…

Може, їх веселила краса ночі, може, тішили серця успіхи походу, а може, просто так було гарно на душі і хотілося співати:

Лівою-правою, лівою-правою! Швидко крокуємо з піснею славною. Папороть, шишки і навіть пеньок Наш не затримають впевнений крок!

За Лемтурісом, який розвідував і прокладав дорогу, йшли Аліс з Єгісом. Вони несли окуляри. Далі йшов Міглюс з дорогоцінними кристаликами в рюкзаку. Відерце із гадючими слізьми доручили нести Шюрпе. Вай-вай, неначе контрабаса, тербичив на спині коробочку сірників. Правда, в коробочці нічого не було — останні два сірники забрав Лепутіс, бо ж не годиться іти з порожніми руками, ніби він якийсь там білоручка!.. Спершу він ніс їх на плечі, немов гвинтівку, потім спирався як на лижні палиці, коли доводилося переплигувати через гіллячку чи купку моху.

Лепутіс ішов останнім, і ніхто його не попередив, що сірка на сірниках може осипатися чи розмокнути від роси. Так воно і сталося. В той час, як усі весело виспівували, він скрушно поглядав на вже безголові сірнички. Йому б зупинити товаришів і зізнатися: «Друзі, що робити? Сірнички змокли. Може, краще відкладемо похід на завтра?» Та Лепутіс не наважився на це. Шкода було псувати всім такий гарний настрій.

«Зачекаю, хай кінчать співати, — думав собі, а коли кінчили — йому знову забракло сміливості сказати про все. — Може, Лемтуріс або Шюрпе знайдуть якийсь вихід, — утішав себе Лепутіс. — Може, ще як-небудь розпалимо вогнище».

Нарешті вони дісталися до дуба Велетня. Всі інші дерева чемно розступилися перед ними, щоб гноми змогли шанобливо вклонитися віковому дубові. Звідси було видно гладеньке, мов дзеркало, озеро, й чути, як у наметі під липами весело гомонять Гедрюс та Расуте зі своїми гостями. Гноми прискіпливо вибрали місце для вогнища і пішли збирати сухий ялівець.

Хоч як Лепутіс відтягував ту гірку й неприємну хвилину, вона все ж наступила.

— Ну, Лепутісе, давай сірники, — звернувся до нього Лемтуріс. Лепутіс винувато шморгнув носом:

— Сірка трішки обтерлася…

— Ех, Лепутісе, Лепутісе… — промовив ватажок. — Вони ж зовсім без голівок! Де не треба, ти цілу пожежу зробиш, а тут — гляньте, що він накоїв.

— Ну все, — гірко сказав Міглюс. — Ходімо додому.

— Ні! — обізвався Єгіс. — Не підемо, поки не покараємо його. А то все нахваляємось, а з нього, як з гуски вода.

— Хіба ж я навмисне?! — вигукнув Лепутіс. — Вай-вай ніс і кректав, то я й попросив…

— Я кректав?! Ну, Лепутісе, це вже ти брешеш!..

— Що ж нам з тобою робити? — зітхнув Лемтуріс. — Минулого разу ми придумали тобі аж три кари, а тепер ти вибери собі одну з них. Або ми тебе пострижемо, або дамо сто метлюгів, або ти перечитаєш усю «Велику енциклопедію».

— Подумай… — багатозначно додав Шюрпе. — Одне з тих покарань дуже добре розвиває розумові здібності.

Лепутіс стояв мовчки і все качав та качав ніжкою торішній жолудь. Потім підняв голову і поправив капелюшок — уже надумався.

— Мені хотілося б так: хай мене трохи підстрижуть, один раз стьобнуть метлюгом і дадуть почитати найтоншу книгу з енциклопедії…

Після такої відповіді гноми знову повеселіли, а веселим завжди більше щастить, ніж злим.

Аліс раптом побачив, що в траві блиснув якийсь вогник. Це був уже не молодий, але дуже перебірливий жених-світлячок, який щороку на Івана Купала запалював ліхтаря і шукав гідної себе дружини. Шюрпе, нагнувшись, заговорив з ним:

— Здоровий будь, світлячку. А ти й досі шукаєш подругу життя? Як успіхи?

— Не дуже, — зморщив лису потилицю жених. — Трапляються всілякі там дівки ластаті — сонечка, смердючі блощиці, цикади-музикан-ти, а порядної, серйозної мурахи і вдень з ліхтарем не знайдеш.

Світлячок позичив їм жаринку і поповз собі, розмахуючи ліхтарем. Гноми кинули ту жаринку в ялівець і, обступивши кружка, почали роздмухувати вогнище.

Джім, Дженні та Розбійник назбирали камінчиків біля озера і з рогатками за поясами рушили перевальцем до Гедрюсового двору. Раптом удалині між деревами вони помітили вогник.

— Гляньте, вогник! — прошепотів Джім. — Бачите — вони ще не сплять. Вогнище палять.

— То це ж іще краще! — зрадів Розбійник. — От дамо!.. Біля багаття видно, як удень.

Тихо перемовляючись, месники звернули до дуба Велетня.

Важко було заснути першу ніч у наметі під липами. На потилиці могозулі, щоки розпухли, де не покладеш голову — скрізь твердо, що не скажеш — усе викликає сміх. А тут ще й Кудлик, шукаючи того, кого він вдень укусив, лизав усіх підряд, вертів хвостом і старався будь-що підлеститися до дітей. Нарешті Гедрюс вивів його, щоб припнути на цеп, а повертаючись, побачив, що в гаю блимає якийсь вогник.

— Ідіть подивіться! — сказав він друзям. — Хтось недалеко від нас розпалив багаття.

— А я знаю хто… — перелякано прошепотіла Расуте. — Це ті розбійники. Вони хочуть напасти на нас.

— То, може, нападімо на них першими? — запропонував Йонас.

— Треба підлізти й подивитися, що вони там роблять!

Усі четверо швиденько вдяглися, взяли хто кия, хто уламок вудлища. Расуте вхопила свої грабельки і, шикаючи одне на одного, щоб тихше розмовляли, почали скрадатися до дуба, біля якого блимав вогник.

Егіс розстелив два листки підбілу оксамитовим боком догори і поклав на них окуляри. Шюрпе на кожне скельце насипав по кілька кристаликів і полив їх гадючими слізьми. Лемтуріс з Алісом розпалили вогнище. Сухий ялівець горів, як порох, ще й потріскував. Усі були поважні і зосереджені.

— Лепутісе, дай-но свого капелюшка, — наказав Лемтуріс.

Лепутіс подав.

— Я в нього покладу сім ягід ялівцю. Шість зелених, а одну спілу, чорну. Хто її витягне, той повинен буде пронести окуляри крізь полум'я ялівцю, як сказано в книзі Шюрпе. Лепутісе, тримай капелюшка, а ми будемо тягти. Як тільки подам команду розтулити кулаки, всі покажіть, хто яку ягоду витяг.

Першим витяг ягоду Шюрпе.

— Сміливіше, сміливіше, — підбадьорював він інших. — Згадайте, для кого ми все це робимо. Він тричі у вогонь кидався!

Міглюс, тягнучи жеребок, мугикав: «Тірльо, тірльо, тір-лір лільо, тір-лір-ля». Єгіс обережно всунув палець і взяв ту ягоду, яку намацав першою. Вай-Вай попросив, щоб Лепутіс ще раз потрусив капелюшка. Лемтуріс підкинув у багаття ялівцю і останнім витяг ягідку.

— Покажіть, — промовив він напівголосно.

Гноми, зібравшись докупи, розтулили свої кулачки. Шість вологих долонь, освітлених вогнищем, тремтіли, і на кожній з них красувалося по зеленій ягідці.

«А де ж чорна?» — майже водночас хотіли всі запитати, але пригадали, що між їхніми долонями не видно Лепутісової. А він, заґавившись, дивився на інших і забув узяти останню, залишену йому ягоду.

— Ось де чорна! — крикнув він, пошарудівши у капелюшку.

Гноми розгубилися. Жодному з них і на думку не спадало, що фатальна ягідка може дістатися саме найменшому і найулюбленішому з них. Адже він тих окулярів, чого доброго, й не підніме. Що діяти? Треба ще раз тягнути жереб.

Поки усі думали-гадали, Лепутіс натяг глибоко на вуха капелюшка, схопив окуляри і, спотикаючись, кинувся з ними у вогонь. Гноми й охнути не встигли, як полум'я підхопило Лепутіса і своєю пекучою долонею ніби підкинуло вгору.

Але то вже був не Лепутіс… Гноми бачили, як із полум'я випурхнула невеличка пташка і, сівши на самому вершечку дуба, дзвінко, аж захлинаючись, защебетала.

Вогонь, наче стомившись від того, що вчинив, почав тьмяніти й гаснути.

Гноми більше його й не роздмухували. Вони стояли, як заворожені, і слухали.

Обидві ватаги забіяк наближались одна до одної.

— Чуєте? Соловейко! — почув Гедрюс Мікасів голос.

— Покажіть де? Я його зіб'ю, — півголосно каркнув Джім.

— Не лякай, не кричи… —попросила Януте. — Я ще ніколи не чула соловейка.

Схвильований голос дівчинки був ніжний, приємний, «як заяча капустка»… — подумав Гедрюс і відчув, що кращої нагоди помиритися з Мікасом Розбійником годі сподіватися.

— Кидаймо до біса ці дрючки! — навмисне голосно сказав Гедрюс і попрямував до дуба, під яким щойно блимав вогник.

— Стій! Руки вгору! — скомандував Джім. Але Расуте йому відрубала:

— Одійди, одійди — не ти ватажок. Де Мікас Розбійник?

— Я тут… — промимрив Мікас. — Що ви тут робите так пізно?

— Ми слухаємо соловейка…

— Соловейка? З дрючками?..

— Гляньте, мої окуляри! — раптом крикнув Гедрюс. — Звідки вони тут узялися?

— Еге, справді, ті самі, — підійшовши ближче, ствердив Мікас. — Проти місяця виблискували скельця, а ми подумали, що то ви багаття розвели.

Окуляри були теплі і приємно лоскотали Гедрюсові обличчя. Глянувши на землю, він побачив шість маленьких чоловічків. Задравши голови, із заплаканими очима, вони нетерпляче очікували — зустрінуться їхні погляди з його поглядом чи не зустрінуться?

В ту драматичну хвилину навіть соловейко перестав співати.

— Що трапилось, Гедрюсе? — запитала Расуте. — Що ти там бачиш? Гедрюс притулив пальця до губів:

— Тсс! Дивіться! І ви дивіться! У лісі повно гномів!

Соловейко защебетав знову, — та так радісно й голосно, що навіть місяць у небі зупинив свій човник із хмар і, мов зачарований, слухав той щебіт до самого світанку.