Годольф вирушив у цю невеселу мандрівку ще зранку і йшов без упину під порцеляново-білим небом, між рядами верб, що вигравали лозою, наче коник — хвостом.
Найближче, ніби всього в двадцяти п’яти кілометрах, містечко, ніяк не з’являлося, ба навіть нічим не давало про себе знати.
«Яке оманливе вербове листя: воно то вилискує, наче бляшане, то переливається зеленню. Та й зелень якась несправжня, ніби те листя помальоване поганою фарбою на арсені», — обурювався подумки Годольф, простуючи дорогою.
Тут раптом насунули хмари.
«Що за нікчемний, непристойний колір — достеменно нікелева тирса!»
Десь загурчав грім, наче з тріском відірвався шматок хмари.
«Що там біліє вдалині на дорозі? Чи хтось іде? Ні, нікого. Може, собака біжить? Та ні, й не собака. Хай йому грець!» — думав Годольф, ідучи далі. Тимчасом засутеніло, ринув дощ.
Не забарилася й гроза. Блискавки вибілювали бідолаху-подорожнього, як і все довкола, зелене листя верб розкуйовдилося, залопотіло по битому шляху зі струменями дощу, з рипом відчахувалося гілля.
«Де ж порядок?! Усе шкереберть. Чисте небо, де рясніють зорі — це тільки мрія. Чи не мрія, марево. Серпанок над водою».
Годольф поспішав чимдуж, аж побачив, що на виднокрузі між рядами дерев непевно замерехтіла вода.
«Ось чому мені ввижався собака. Може, я там знайду, де прихилитися».
Але тут зовсім поночіло. У небі басовито стугонів грім, лиховісні блискавки жевріли, мов останні проблиски свідомості.
Дорога, наче бетонний ручай, ледь виднілася. Ще хвилин двадцять, і йти буде неможливо.
В облудному світлі блискавиць ліворуч при дорозі проступив великий темний будинок.
«Дах о п’яти кутах, наче величезний кристал чорного турмаліну. А темрява всередині — то драглі. І в ці драглі я зараз пірну».
Годольф припустив щодуху й ускочив до сіней.
— Чи хто вдома? Агов, господарі! Здрастуйте в хаті!
Ані звуку. В будинку темно й глухо, немов усюди розкидані килимки, ковдри, подушки, одіж.
«Куди ж усі поділися? Виверження вулкану? Навряд. Пошесть? Теж хіба ні.
Знов я сам до себе говорю. Та ще й собаки ввижаються. Гаразд, пройду далі та хоч мокре з себе здійму», — чи то говорив подумки, чи то міркував уголос Годольф. Кожне слово відлунювало в голові, ніби дзвін на вранішню молитву в католицькій церкві.
Він мерщій стягнув чоботи й, накульгуючи, рушив у темний безладний дім.
Спалахи блискавиць вихопили з пітьми передпокій зі сходами нагору.
Годольф заплющив очі, бо все одно темно, й заходився знімати важке мокре пальто. Коли він випростував руку з рукава, перед ним виразно постали верби, але тепер замість листя на них були черепашки. Годольф ізнову розтулив вії. «От набридли! То бляха, то черепашки. Хоча таке білясто-блакитне тло добре б надалося до раки буддійського святого».
Листки-мушлі ніяк не йшли з-перед очей.
Годольф витер насухо голову й обличчя й нарешті відітхнув спокійно. За вікном мигтіли блискавиці, раз у раз чітко окреслюючи на підлозі чорного краба — тінь від наплічника, що лежав там, де він його скинув. Годольф присів навпочіпки, сягнув по наплічника, розкрив його й намацав якусь машинку.
Трохи заспокоївшись, поволі рушив у сусідню кімнату, намагаючись ступати якнайтихіше. В різноколірних зблисках вимальовувалися то гіпсова скульптура, то чорне ліжко, то перекинутий стіл.
«Це, певно, пансіон. Чи інфекційна лікарня. Та байдуже, піду на другий поверх, може, хоч там хтось є. Поки не подивлюся, не матиму спокою».
Годольф переступив через поріг назад у передпокій. Поткнувся об наплічник, і був рушив нагору, але тут фіолетова блискавка сяйнула так, що він здригнувся й завмер із переляку. В очах стояли власна чорна тінь, що летіла зі сходів, та вікно.
У світлі блискавиці він розгледів, що з-за шибки досередини зазирають кілька білих мовчазних постатей.
«Якісь вони малі. Либонь, сусідських дітлахів, як мене, захопила зненацька гроза, й вони прибігли ховатися. А може, хтось із господарів повернувся. Хіба розбереш! Треба відчинити вікно й подивитися».
Годольф підійшов до вікна й відчахнув рипучу стулку. Вітер кинув йому просто в обличчя зимні струмені дощу. Перекрикуючи вітер, він подав голос:
— Хто там є? Здорові були! Хто там?
Білі примари не відповіли, лише закивали. Але тут, як на загад, майнула блискавка, й навкруги розвиднілося, мов удень.
— Отакої! — засміявся Годольф. — Та це ж лілеї! Дивно було б, якби вони відповіли.
Підхоплений вітром сміх розкотився сходами, аж моторошно стало.
За вікном серед безумства бурі стояли десять лілей у повному цвітінні, й у ту малу частку секунди, коли їх освітила блискавка, вони начебто засяяли самі собою.
Знов запав морок, яскраві лілеї згасли. Годольф вистромився у вікно, втупився в квіти, що хиталися на вітрі, й чекав на наступний спалах, дарма, що холодний дощ вимочував фланелеву сорочку — останнє, що на ньому досі лишалося сухого.
З шипінням полосонула блискавиця, подвір’я залила блакить, наче від прожектора, чарівно видовжені краплі дощу застигли в леті, любі Годольфові квіти спалахнули блідо, немов у гніві.
«Моє кохання — то лілеї. Ці білі лілеї. Хоч би вони встояли!»
За мить темрява знову взяла гору над блакитним сяєвом, білі постаті квітів розпливлися, виросли й хилиталися врізнобіч, подеколи схиляючись мало не до землі.
І тут у розпашілій, змученій голові Годольфа з якогось закута свідомості сплив чіткий образ: на синьо-чорному схилі застигли непорушно лілеї з осяйного перламутру. Йому перехопило подих, і несила було відвести очі від двох купок квітів.
Видиво ще якийсь час стояло перед очима.
Раптом у землю поруч із будинком кресонула наступна громовиця — з ультрафіолетовим відлиском, яскравіша за магнієвий спалах.
Прекрасні білосніжні лілеї досягли вершини свого гніву, сліпучі пелюстки несамовито ятрилися й ледь не стогнали від напруги.
Знову потемнішало, та лиш на мить, бо з пошматованих хмар зазміїлася червона, мов на Хокусаєвій «Зливі в міжгір’ї», блискавиця, ковзнула світлом по лілеях і зникла.
Злива розходилася ще дужче, розриви грому краяли небо, й Годольф чудувався, як воно попускає такій веремії.
Наступний розряд блимнув ледь помітно. В його непевному світлі Годольфу видалось, що гордовите стебло однієї з лілей зламалося, й квітка впала на землю. І справді, коли спалахнуло знову, він виразно побачив: бідолашна лілея, найвища з усіх, тихо прилягла на хитливу папороть, не витримавши білого надриву.
Годольф перевів погляд із подвір’я у морок кімнати, тихенько причинив рипливе вікно й повернувся до наплічника.
Витяг звідти ряднину, накинув на плечі й скоцюрбився на сходах, тремтячи від холоду й охопивши коліна руками.
Але довго не всидів, підвівся, намацав на підлозі якусь ніби ковдру й загорнувся ще в неї.
Подумалося, що не завадило б поспати. Та спалахи блискавиць протинали навіть заплющені повіки, а голод і втома водили танок у його й без того розгаряченій голові.
«Ніщо не йде на думку, — міркував Годольф. — Тільки та понівечена лілея. Моє розбите кохання».
У пам’яті, наче ліхтарики, висвітлювались обличчя далеких знайомців, в буркотінні грому чулися рідні голоси, перед очима поставали верби обабіч дороги, що підносилася аж у небо, аж поки Годольфа не зморив сон. Він спав. У вухах загуло. Спочатку вчувся тупіт, потім наче глузливий рев. Слів було не розібрати, але Годольф одразу зрозумів, що б’ються двоє велетів — зчіпляються й відскакують, копають та перекидають один одного, розлючено лаються.
Він виразно бачив яскравий зелений схил, де точилася бійка. Один із супротивників, той що в тіні, мав простору одіж із плямистої леопардової шкури. Другий був у лискучому чорному вбранні, наче цар-крук. Під пагорбом Годольф побачив чоловічка, що дивився вгору. То був він сам.
Ось плямистий ухопив чорного за горлянку й повалив. Але той виборсався й щосили копнув ворога в підборіддя.
Суперники поточилися разом, так, що не розібрати, де хто, чути тільки люті вигуки й удари, потім із гуркотом покотилися крутосхилом, не випускаючи одне одного.
Годольф кинувся навтьоки, але перечепився й полетів шкереберть. Він розплющив очі. Підвівся, клацаючи зубами з холоду.
Ген далеко забудькувато бурмотів грім. Злива вщухла. Зірниці малювали хмарами кольорову топографічну мапу неба. Усі, крім однієї, гордо виструнчилися білі лілеї — переможниці буревію.
Годольф кілька разів із силою зігнув і розпростав руки. Потупав ногами. Краплі на гілках за вікном зарожевіли.
«То не світанок. То червоніє на півдні Скорпіон. Адже ще й дванадцятої немає. Дощ перестане, й я піду. Зірки добре освітлюють дорогу. Містечко зовсім близько. Звичайно, йти в мокрому — радості обмаль. Але то пусте. Адже мої лілеї встояли», — думав Годольф.
Було тихо.
© Ігор Дубінський, 2002 (переклад українською мовою)