Голос перепілки

Не від кожної зорі стає світло

– Нині ночуєш у коморі, – гримає Варвара на кота й зачиняє за ним двері. Ставить на вікно запалену свічку й підводить очі до образів. У хаті тихо потріскує вогник. Піч уже нагрілася, вода теж. Варвара гарячково звивається по хаті. Зав’язана по-молодицьки хустина раз по раз сповзає по завитих навколо голови косах. Молодиця підправляє її рукою, поки врешті не скидає на лаву. У ноги б’ють дрижаки.

– Боже поможи, аби Стефка борше розв’язаласи, – знову зиркає на образи́.

Стефка лежить на Варвариному ліжку й мовчить. Що має казати? Батько навідріз відмовився на поріг пустити, як почув, що Стефка груба.[1] Мама спершу плакала, а далі пішла за ним. А Борис? Нащо Борисові дитини? Він ще попарубкує.

– Ще трошка, Стефцю. Ще трошка, – заспокоює свою подругу Варвара.

Час біжить, а Стефка ніяк не розродиться. «Кого кликати? Та хто прийде! – запитує й відповідає Варвара. – Зараз запалю ліниці[2]». Палить. Чекає. Стефці лиш шістнадцять минуло, як понесла. Одна надія на Варвару. Більше в неї нікого нема. Варвара на півроку старша від Стефки, ось рік як віддана. Уже й Андруся народити встигла.

Варвара ще раз торкається Стефчиної руки.

– Тужся, Стефцю, тужся! Мусиш!

«Розплести коси, відчинити всі двері, відімкнути всі замки, розв’язати в хаті всі шнурки й ґудзи,[3] аби борше розв’язаласи», – згадує Варвара все, що знає від старших. Вона швидко розчиняє навстіж хатні двері й двері до комори. Ногою виштурхує кота аж за поріг, хоч той знову поривається до хати. Швидко згадує, де й на чому може бути ще якийсь ґудз, розв’язує. Розплетені коси грубими пасмами накривають Стефчині плечі. Залишаються тільки шнурочки на сорочці.

– Ще троха, Стефцю! Ще троха, – заспокоює Варвара більше себе, ніж подругу, і запалює свячене зілля. – Зараз обкурю тебе – і легше стане.

У хаті пахне солодкуватим гаром. Варвара обносить запалене зілля навколо подруги, обкурює димом руки, ноги, сорочку, під сорочкою. Стягає з жердки своє весільне вбрання (у Стефки свого не було, бо не було весілля) і кладе подрузі під голову шлюбну сорочку.

– Має зараз помочи, – дивиться Варвара на образи́. – То шлюбна, Стефцю. Має помочи.

Стефка розуміє, що щось не так. Міцно зціплює зуби й навіть не стогне. Вона знає: Варвара зробить усе, що треба. Знає також, що Борис цієї ночі не запряже коней і не поїде з хлібом по повитуху, і не попросить священика, щоб той у таку пізню годину відчинив Райські врата в церкві, як це роблять ґазди для своїх ґаздинь, коли ті не можуть розродитися. Навіщо йому та дитина? І Стефка навіщо? Борис відмовився від них, коли дізнався, що вона тяжка[4] стала. Стефка вже про таке не думає. Лише віддає себе в руки Богові й Варварі. Кому ж іще?!

– Лиш би як у людий, – проривається тихо в Стефки.

Друга година, третя, п’ята. Варвара вже не хоче слухати півнів. Не хоче знати, котра година… «Боже, поможи!» Вона то бере Стефку за руку, то торкається чола, то тисне їй що є сили десь нижче ямки: «Тужся, Стефцю, ще трошка». Нарешті крихітне тільце опиняється у Варвариних руках. «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь», – приймає Варвара дитину на світ, щоб як у людей. Дитина голосно кричить. «Хлопец!» Вона обертається до образів і подумки хреститься: «Дєкувати Богу!»

– Уже все минулоси, Стефцю, минулоси.

Варварині руки ще досі тремтять. Вона відчуває в собі непевність, але бере ножиці, конопляне прядиво. Невмілими руками підкладає під пуповину сокиру, аби ґаздовитим був. Перетинає. Зав’язує матіркою:[5] «Зав’язуй щісті, здоровлі і многая літа», – промовляє Варвара й всміхається. Аж тепер помічає, що під лавою сидить переляканий кіт, який таки ввійшов до хати крізь прочинені двері.

Варвара глипає на цебер із купелем. Ще з вечора готовий. І свяченої води вже влила, і ґрейцери[6] кинула. Лиш зілля ще не поклала, бо не знала, чи хлопець буде, чи дівочка. Варвара хлюпає в цеберку настоянку дев’ясилу, кладе гілочку дубу, кілька чорнобривців, аби чорнобривим був. «Дивиси, аби було, як у людий», – згадує Стефчине. Малий голосно схлипує, щойно торкається прохолодної води, і вигинається, як рибинка в Черемоші. Звивається своїм маленьким тільцем у цеберці, бовтає ручками воду. Варвара висушує дитину Андрусевою пеленкою, загортає у свою хустку й кладе під образами, на покутті.

На підвіконні тихо мерехтить каганець, освітлює високі образи, велику зелену піч, стіл, лаву й широке дерев’яне ліжко, на якому лежить Стефка. У печі потріскують укотре підкинуті поліна. У казанку все ще кипить вода. Варвара не знає, які то вже півні кукурікали. Знає, що скоро світанок. Тільки Стефка не знає. Та німо лежить у ліжку, накрита сірою вереткою.[7]

Варвара сідає на крайчик ліжка й кладе свою руку на Стефчину.

– Як чуєшси? – шепоче.

Стефка повільно розплющує очі. Варвара підсувається на великий солом’яний матрац.

– Тобі вже ліпше?

– …? – ворушить губами Стефка.

– Стефцю, ти годна[8] встати? – упівголоса промовляє Варвара. – Зараз прийде Дмитро. Як роззлостиси, то нас обох із хати вижене. Попробуй! Годна?

Стефчина думка хапається за останнє слово й відсторонено, наче далеке й чуже відлуння, відновлює його в пам’яті. «Год-на», – пригадує пам’ять, не осягаючи змісту почутих слів. «Год-на, – крутиться в голові. – Що годна?»

Варвара кладе руку на Стефчине чоло.

– Йой, падоньку![9] Ти гориш! У тебе горєчка![10] – Варварині руки знову тремтять. Вона хапає зі стола келишок із заздалегідь наготовленою настоянкою мандригори та арніки, піднімає Стефчину голову й прикладає до вуст. – На, пий, Стефцю! Легше стане.

Стефка ледве протискує крізь вуста один-єдиний ковток. Варвара мигцем хапає з лави свою хустину, намочує в коновці з холодною водою, що стоїть коло дверей (якби ж то холодна… за ніч у хаті нагрілася), і прикладає Стефці до голови. Далі біжить до комори, хапає пляшку самогонки й за мить уже обливає Стефці руки, груди, ноги. Обливає й тре, тре й обливає. «Боже, поможи їй». Варвара не зважає, що з-під подушки вислизає й мокріє її шлюбна сорочка, що солома сиплеться на землю, що верета стає мокрою.

Стефка не противиться. Тільки далі ледь помітно ворушить пальцями, вибиваючи в пам’яті нові слова: «Го-ри-Ш», «го-ри-Ш», «Ш-Ш-Ш»…

Вікно починає сіріти. Стефка відчуває, що по її щоці збігає вода. Вона силкується розплющити очі. Важка мокра шматина затуляє не лише чоло, а й повіки. «Се я?»

– Слава Богу! – тішиться Варвара й знімає мокру хустину з її чола.

Стефка розплющує очі. У кімнаті ще напівтемно. Вона поволі ворушить рукою, ногою. Пробує набрати в легені повітря: «Се я».

– Горєчка вже троха спала. Дєкувати Богу! Я вже дві чвертки самогонки на тебе вилила, – хитає головою Варвара.

Стефка аж тепер починає розуміти, що лежить у Варвариній хаті. Вона впізнає її по образах, що дивляться на Стефку з напівтемряви. Шо вона тут робит? Чого лежит? Чого ту’? Стефка пробує підвестися. Спочатку на лікті, потім на руки, спирається на дерев’яне бильце ліжка, поволі сідає. Її тіло неслухняне й чуже. Тягне внизу живота і в крижах. Стефка однією рукою поправляє сорочку, намагається стягнути її на коліна, а другою тримається побічниці, щоб не похитнутися. Її довге волосся розповзається по грудях. Стефка хоче змахнути його рукою, але не може. Дівчина тихо й безмовно знову опускається на ліжко.

– Хочеш подивитиси на дитину? – тримає Стефку за руку Варвара.

Дитина? Яка дитина? Стефка міцно спирається на руки й наструнчує спину. Її натомлене тіло не пручається. Вона вже майже не відчуває болю. І нічого не відчуває. Її втомлені сині очі спантеличено дивляться на Варвару: «Се я?»

До Стефки поволі приступає пам’ять. На покуті лежить маленький згорточок, завитий у Варварину хустину. Він не рухається й не подає жодних ознак життя. «…добре», – шепоче Стефка подумки, поволі набираючи в груди повітря. Мало-помалу підводить до образів очі й завмирає. Далі простягає руку, торкаючись повітря в напрямку згортка.

Її серце калатає, як дзвін біля Рожнівської церкви, що його чути мало не до Косова. Як звестися на ноги? Поволі переставляє одну ногу, другу, торкається долівки. Варвара підставляє їй плече. Стефка робить крок, другий, п’ятий… Розпростирає руки, як знесилені крила. Повільно шукає рівновагу і, як підбита перепілка, ступає до печі. За якусь мить вона вже стоїть біля маленького згорточка, провівши в повітрі рукою. «Не дихає. Добре».

Варвара міцно тримає Стефку за лікоть. Другою рукою простягає їй свою велику вовняну хустку.

– Я обів’ю тобі груди. Застудишси.

– …хо-чу застудитиси, – якось дивно шелестять Стефчині вуста. Дівчина незграбно обертається до згортка й знову проводить рукою в повітрі. – І він хоче, правда?

– Ти хоч думай, шо мелеш. Добре, що живов лишиласи, – отямлює її Варвара.

– Ні дівка, ні жінка, – шепоче про себе Стефка. – Ні дівка, ні жінка. Тепер люди ще більше плювати будут. А на него не будут. Не… Будут…

На покутті щось крекоче. Стефка обертається, виструнчується, як жердина, і простягає поперед себе руку.

– Живе. Жи-ве! – поволі тягнеться пальчиком до червоного личка. – Жи-в-е! Дєкувати Богу!

І тут їй раптом провиднюється світ. Хапається за вітер, за хмари, за ялиці, за гори над Рожневом. Вцілює блискавка десь аж під серце: «Божечку, то моя дитина!» Стефка опускається на лавицю, незграбно бере маленький згорточок і невміло пригортає його до себе. «Жива!» І прориваються в ній усі її болі, і спливають у бистрінь Черемошу всі її жалі. Усе те, про що мовчала всі ці місяці. По щоках один за одним збігають струмочки сліз. Безпорадною пташкою вона хилиться до безпомічного крихітного згорточка. «Хлопчик». Знову й знову пригортає до себе той згорточок і жебонить.

– бринить ледь чутний тоненький голос утішеної перепілки.

Стефка підводить очі до Бога. Він тут, на стіні, і там, за вікном, за вже вицвілим місяцем, за небом і за ніччю, за ранковою зорею й за її долею. «Дай й’му щісливу доленьку, Божечку».

Коли від дитини відмовляється батько, у нього сліпе серце

Коли від дитини відмовляється батько, у нього сліпе серце. На цей раз усе було по-іншому. Осліпла Стефка. «Лиш-но сімнацять літ минуло, а вже сліпа», – галайкали по селі люди. Та так воно й було. Ладна, робітна, але сліпа. Не те щоб цілком не бачила, та вже дивитися на світ білий по-справжньому не могла. Чи то від розпачу, чи від безхліб’я, чи справді від селітри? Цього не знала навіть вона. Знала лише, що не мала ні безпечного даху над головою, ні хліба в кишені. Ось так, мов відрізана скибка, поневірялася від хати до хати, від поля до поля. Багатші брали Стефку в найми. Але не щодня й не завжди. Хіба то життя – попід тинами?

Та хто радий дівчині, що звелася? Тепер уже й не згадує ніхто, що була ладна, файна із себе, як маків цвіт, жодної роботи не цуралася й по руках не ходила. А як співала, то такі колінця викидала, ніби в солов’я вчилася. Та для Стефки то все залишилося там, де Сидір козам роги править. Бо згодом пересудів нахапала, що й на воза не збереш. Та з часом і це минулося. Кожен жив собі про себе. І Стефка теж. Стала тиха, хоч мички мич. Щодня накидала на довгі чорні коси тоненьку платину, вбиралася в тісненький байбарак[11] і дріботіла своїми маленькими ніжками від хати до хати. Лише Борисову десятою дорогою оминала. Як і Бориса. Попри обійстя Йосифа Лабенського теж не ходила. Лиш потайки губи кусала. Але вже є, як є. Хай і в шлунку голодно, і вдома хоч вовків ганяй, та дитинку любила більше за всіх на світі. Якби не Мартин, утекла б світ за очі й нікому б у ласку не стояла. Та куди з малим утечеш? Тому й ішла щодня селом собак дражнити. Усе надіялася, що візьме хто город виполоти чи картоплю визбирати. За ложку кулеші. Лякана ворона куща боїться. Тільки не Стефка. Вона не боялася ні ока немилого, ні слова кривого. Її глибокі сині очі втратили блиск, але не надію. «Тілько ти добрий, Боже. Тілько ти добрий», – шепотіла вона про себе і йшла, не перекладаючи ні на кого свою ношу. Куди? То знав тільки Бог. Коли Мартин іще був немовлям, прив’язувала його до себе Варвариною великою хусткою й так ходила роботи напитувати. Коли той підріс, то залишала його в старій халупці, де оселилася після його приходу на світ. Ні дівка, ні ґаздиня.

Стефчині батьки зреклися її, щойно довідалися, що вона в тяжі. Про Бориса й думати годі. Він був із тих, хто з вареної крашанки курча висидить і в каламутній воді рибки наловить. «Не моя дитина», – та й по всьому. І хто йому що закине? Має право казати, що хоче. Ледь устиг відступити від Стефки, як уже до інших любасок халяви смалив. На Мартина й не глянув. Борисові було байдужки, що кажуть інші. А інші всім кісточки промивали. Сільські діти боялися Бориса, аж жижки сіпало, та все ж крадьки співали: «А в Бориса срака лиса», «А Борис без баби скис». Дівчата обходили його сотою дорогою: знали, що жодну із них заміж не візьме (надто вже любив він своє призвілля). А з чоловіків хто й за руку не вітався, а хто ще й перехиляв із ним чарчину.

Спершу Борис жив у свого батька Трохима Боднара. Трохим був добрим ґаздою, хоча малоговірким і сухуватої вдачі. Робив для людей вікна й двері, лагодив різний обладунок, при тому чарці не вклонявся, передки не облизував і був у пошанівку в односельців. У синове життя не втручався. «Най робит, шо знає, – казав Трохим. – Я в й’го літах уже ґаздов був». Борис теж мав добру голову й був чіпкий до роботи. Знав толк у столярстві, боки не облежував, та був не такий вправний, як батько. Усе ж згодом мав і свій кутик та й жив собі, як знав. І на вроду був нічогенький: тонкі чоловічі губи, високе чоло, кучері догори. З його темно-синіх очей прозирали настійливість і впертість. На вдачу гордовитий, наче з бозна-якої панської родини. З жінками обхідливий і люб’язний, як далеко не кожен чоловік, і вмів будь-котрій голову задурити. Щось у ньому було таке, чого не мали інші. Стефка досі не могла збагнути, як на його гачок потрапила. Черпнула ківш лиха замість любові й тепер мусила нести свій хрест та на Бога надіятися.

А Борис так і жив, поки не стоптав трохи підошов. Тридцять п’ять як для села – то вже старий кавалєр, та й не такий красюк, як був дотеперечки. Одні казали – заходився, інші вже взагалі нічого про нього не казали, навіть не згадували, а для лагодження обладунків швидше йшли до Трохима, ніж до Бориса. Зрештою й Борисові переймом набридало хай і безклопітне, та однолике життя, у якому тепер дедалі частіше доводилося хапати облизня. От і замельдувався до Німеччини.

Мартин знав, що Борис Боднар – його батько, і знав, де той живе, але жодного разу досі не насмілювався до нього заглянути. Та й на вроду був схожий на Бориса: його кучері, чоло. Лише очі були небесно-сині, як у Стефки.

– Ну, то де твій Борис? Ше не скис? Іди, най даст тобі сухарів, – глумилися діти, даючи Мартинові щигля за щиглем. Мартин насував шапку аж на очі й драпцював додому.

– А в Бориса срака лиса, – збиткувався Тодось. – Знаєш чого? Бо він щоднє сухарі їст.

– Йди гет! – захищався Мартин.

– Боєшси? Йди, най і тобі сухарик даст, – напирав Тодось, усвердлюючись у Мартина маленькими чорними очима.

– Мені не тра’ сухарика! – боронився Мартин.

– Дивиси, який гоноровий! А ти його кашкіт видів? Такого в цілім селі не найдеш. Може, тобі даст? Йди-йди! – напосідався далі хлопець. – Боєшси?

– Сам боєшси! – ярився Мартин.

– Боєшси! – чимраз дужче нагинав Тодось Мартина. Його очі ставали ще чорніші. – Баба! Баба!

Мартин терпіти не міг Тодося. Куций, опецькуватий, він був для Мартина бридкий і противний. Тодось полюбляв хвалитися й у все встромляти свого носа. Як казала Стефка, так язиком теленькав, як дурний із печі. А тепер і до Мартина вчепився. Мартинові таки ввірвався терпець.

Борисова хата стояла майже на краю села. Навколо неї ще не було саду, тільки новенький тин та кущі. Мартин ще не зайшов на подвір’я, а вже нахапався дрижаків: а якщо Борис відлатає йому боки? Хлопець глибоко вдихнув і випрямив плечі. Рука торкнулася хвіртки. На голосний скрип не зважив. Його ноги так швидко дріботіли по стежці й тупцювали по східцях, що й не отямився, як уже чипів[12] на ґанку. Оглянувся. «Ого, скілько тут усього! І все нове!» Коло самого вікна стояв маленький порожній полубічок[13] для зерна, на ньому – мірка, яку в селі називають рожнівською ґелеткою, поруч – новенький дзиґлик[14] із гладенькими шліфованими лапками, на ньому – бурдюк[15] для молока. На стіні на новенькому гачку висіло Борисове старе вбрання: ґачі,[16] сардак і крисаня.[17]

– Слава Ісу, – зупинився на порозі Мартин, не знаючи, як вступити до хати. Він міцно притиснув одну ногу до другої, щоб не видати, як вони тремтять.

– Слава Йсу, – відповів Борис, поправляючи чорного картуза із синьою смужкою.

«Кашкіт як кашкіт», – подумав Мартин.

– Чого прийшов? – зверхньо блимнув на Мартина Борис.

– Хлопці кажут, шо ти мій дєдьо.[18] То я хтів запитати, чи нема в тебе щос поїсти.

– Поїсти? Іди до тих, хто тебе намовив. Ніякий я тобі не дєдьо, – обірвав його Борис.

– Дєдьо! – напосідав Мартин. – Усі кажут, шо ти мій дєдьо.

– Я сказав, не дєдьо! І скажи своїм голопуцькам, що як взлощуси,[19] то так віддубашу їх, що тим бенькартам[20] ніц не схочеси!

Мартин завмер. Проте очі мимоволі самі глипнули в бік печі, чи нема десь чого смачненького. Не було. І на столі не було. «Певно, усе вже з’їв», – подумав Мартин. Край печі на залізному бляті[21] стояв маленький білий банячок, такий, як у нього вдома. «Певно, тілько сама вода лишиласи, а бахурі казали, що він щоднє лакітки їст», – прикинув Мартин. Хлопець зумисне озирався довкола. Ото хата! І стіл новий, і лавка. Коли він, Мартин, виросте, буде столярувати й собі такі зробить. Хлопець уже наводив оком на всі закутки: «І ліжко нове. І гора вбрання на жердці, шо висит над ліжком. Аж образи закриває. І нашо й’му скілько?»

– Шо стоїш, я сказав, шо ніц[22] для тебе не маю.

– А сухарики?

– Якби’м мав, не дав би! Іди! І ніґди-ніколи більше сюда не приходи! Ферштейн?[23]

Мартин не відповів. Він швидко обернувся й зачинив за собою двері. «Коли я стану великий, то напечу силу-силенну сухарів. І як так си трафит, шо до мене прийде голодний Борис, я не скажу йому: „Якби’м мав, не дав би”». Вибігаючи з ґанку, Мартин мимохіть зачепив ногою дзиґлик, і той із гуркотом разом із бурдюгом покотився по дерев’яних східцях. Малий так сполошився, що драпцював аж через опліток і мало не збив із ніг Тодося, який засів у корчах. Мартин думав, що Борис зараз вилетить із хати, ушкварить за ним, ухопить за шкірку, вихрестить[24] його, виперцює на очах у Тодося… Та на подвір’ї було тихо. Мартин мигцем підвівся й чкурнув на дорогу. Тодось заквапився за ним.

– Ну як? Дав тобі Борис поза вуха? – узявся потішатися Тодось, доганяючи Мартина.

– Він сказав передати тобі цево! – Мартин стиснув кулаки й вцідив Тодосеві в око.

– Я тобі цего не подарую, – засичав Тодось. – Я скажу свому дєдеви. Він те…