Голубий пакет

Георгій Брянцев ГОЛУБИЙ ПАКЕТ

_{Ілюстрації П. ПІНКІСЕВИЧА}

Скляні двері та обоє вікон перукарні були розчинені навстіж, і все-таки у невеликому квадратному залі стояла задуха, повітря було насичене густим солодкуватим запахом пудри, мила й одеколону.

Крім п'яти клієнтів і п'яти спітнілих майстрів, що старанно їх обробляли, тут нудилося ще кілька чоловік, які чекали своєї черги. Переважно це були місцеві жителі. Чекали вони давно, бо окупантів — офіцерів і солдатів гітлерівської армії — обслуговували позачергово. Про це попереджало оголошення при вході.

На стінах були поналіплювані й інші засиджені мухами оголошення німецькою та російською мовами. У кожному з них виділялося набране крупним шрифтом слово: «Ферботен!» («Заборонено!»). Це були численні накази коменданта, поліції та міської управи.

Серед майстрів вирізнявся якоюсь особливою хвацькістю, своїми спритними руками й охайною роботою один юнак з копицею рудого волосся на голові та сірими лукавими очима, який припадав на ліву ногу. Всі старалися потрапити до нього, бо він брив і стриг удвічі швидше і значно краще, ніж його товариші.

Це був відомий у Горєлові перукар Степан Заболотний. Життя Степана почалося і проходило в цьому невеликому старовинному місті. Батько в нього рано помер, а мати була тяжко хвора. Обставини склалися так, що вже п'ятнадцятирічним хлопчаком довелося йому стати учнем у перукарні.

Щоправда, раніше Степан мріяв бути геологом, його вабили широкі простори, тайга, гори, неходжені стежки. Хотілося пожити просто неба. Він марив експедиціями, відкриттями. Всією душею любив, природу, поривався до неї, та мрії довелося відкласти до слушного часу. А поки що — сумлінний і старанний — він став вправним майстром у перукарні, і його швидко оцінили в місті. Степанові не давали спокою артисти місцевого драматичного театру, його намагався переманити до себе директор обласного будинку відпочинку для керівних працівників.

Можливо, що Степан і змінив би свою професію на студентську аудиторію, та на заваді стала війна з біло-фіннами: комсомолець Заболотний вернувся з госпіталю додому з понівеченою і вкороченою лівою ногою.

Незабаром шосейними дорогами та курними шляхами рідної землі полізли на схід гітлерівські полчища. Тихий Горєлов був оглушений гуркотом артилерійської канонади, гулом бомбових ударів, оточений лиховісним вогняним сяйвом палаючих сіл.

… Зараз Степан добросовісно возився над убогою шевелюрою гітлерівського інтенданта, свого постійного клієнта.

Інші клієнти з нудьгуючими обличчями сиділи за круглими столиками, мляво перебираючи німецькі газети і яскраво розмальовані ілюстровані журнали.

Непомітно зиркнувши на годинник, Степан заходився масирувати чималу вже лисину інтенданта. Він дбайливо розчесав його рідкі безбарвні пасма, виклав їх зліва направо і, відступивши вбік, помилувався з власної роботи.

— Гут, — сказав інтендант, розглядаючи себе в дзеркало, і додав: — Зер гут…

— Будь ласка, — заучено відказав Степан і спритним рухом зняв простирадло з клієнта.

Інтендант підвівся, застебнув комір мундира, дістав з бумажника новеньку кредитку, що хрустіла в руках, і поклав її в трохи відкриту шухляду.

— Ауфвідерзеен, — попрощався він.

— Бувайте, — вклонився Степан.

На вільне місце хотів було сісти перекладач міської управи, але Заболотний розвів руками:

— Не можу… Вибачайте… Обід…

Він скинув халат, поскладав інструменти і, сказавши щось на вухо своєму колезі, пішов з перукарні.

Над Горєловим стояв жаркий червневий день.

Неквапливою ходою, шкутильгаючи, Степан простував тротуаром, обминаючи вибоїни і зелені плями лободи, що проросла між плитами. В руках він ніс закурений, уже не новий примус.

На Степанові була коричньова сатинова косоворотка і темно-сині штани з грубої шерсті. Давно прасовані, вони пузирились на колінах.

Кульгавість надавала Степанові деякої поважності й статечності.

Він не кваплячись крокував Калінінською вулицею, вітаючись із своїми знайомими, переважно клієнтами, і насвистуючи собі щось під ніс.

А як йому хотілося зараз мчати стрімголов!

Калінінська вулиця, понівечена боями сорок першого року, з розбитою бруківкою, напівзруйнованими і спаленими будинками, вивела його на головний у місті майдан. Тепер тут розмістилися установи окупантів: гестапо, військова комендатура, поліція, міська управа.

Перейшовши курний, покраяний глибокими коліями і місцями порослий бур'янами майдан, Заболотний вийшов на Поштову вулицю і, проминувши квартал, звернув на Базарну.

Коло довгого будинку з червоної цегли Степан зупинився. Між тьмяними вікнами, позамазуваними вапном, висіла вивіска з дахового заліза у дерев'яній рамці:

Під нею були відчинені низькі почорнілі двері, що вели в підвальне приміщення будинку. Степан пригнувся і переступив через поріг. Він чудово знав, що вниз ведуть одинадцять крутих, вичовганих від часу кам'яних східців. Але Степан квапився. Він досяг сьомого, а через решту перемахнув і ледве встояв на ногах.

— Ти що? З глузду з'їхав? — почувся низький хрипкуватий голос кочегара лазні, який стояв біля верстака.

Літній, опасистий, у безрукавці й брудному фартусі, кочегар тримав у руці молоток, з допомогою якого ладнав до старого оцинкованого відра нову дужку. Його велику голову покривала копиця густого, чорного, але вже дуже посивілого волосся. Жовтаво-сиві вуса звисали на губи. Різкі зморшки борознили похмуре обличчя і крутий лоб. Це був не тільки кочегар лазні, а й керівник міського підпілля Чорноп'ятов.

Заболотний збуджено провів рукою по своїй рудій шевелюрі, оглянув побіжним поглядом котельну і ближче підійшов до кочегара. Тримаючи в одній руці примус, другою він міцно стиснув плече Чорноп'ятова.

— Григорію Панасовичу, чепе! Але радісне! Треба негайно діяти! — випалив він одним духом.

Кочегар спохмурнів.

— Тихше! Ти можеш спокійно говорити? Скільки я тебе вчив? — Він нахилив голову і про всякий випадок подивився в отвір у дверях. — Що там за чепе?

Степан кинув примуса на верстак і вже спокійніше сказав:

— Завтра вранці через місто пройде машина із ставки Гітлера… — і Степан допитливо глянув, яке враження справлять його слова на Чорноп'ятова.

Чорноп'ятов недовірливо звів брови і мовчки згинав до потрібного положення залізну дужку.

— Далі… — тільки й мовив він.

— Машиною їде спеціальний кур'єр чи посланець, біс його знає, з поштою для командуючого танковою армією фронту, — продовжував Степан.

Чорноп'ятов повернув голову, уважно подивився на Заболотного і спитав:

— Звідкіля ти нахапався такого?

— До мене щойно заходив Скиталець.

Чорноп'ятов поставив відро на верстак і витер фартухом руки.

— Скиталець? — перепитав він, приховуючи занепокоєння, що охопило його.

— Еге ж! — палко підтвердив Степан. — З ним на квартирі живе унтер-офіцер з комендатури.

Чорноп'ятов кивнув. Це було відомо.

— Так от, — вів далі Заболотний, — учора, пізно ввечері, унтер йому розповів, що машину наказано зустріти й забезпечити охороною аж до фронту. Випили вони з унтером, і той розпатякався, що призначений в охорону кур'єра. З п'яних очей виказав, яким маршрутом піде машина, де будуть зупинки, де заправлятимуться. Все…

— Так… цікаво! — задумливо протяг Чорноп'ятов, і похмурість з нього наче рукою зняло. — Якщо справді все так, як ти кажеш, то випадок рідкісний…

— Та куди вже й цікавішого! — зрадів Заболотний.

— Так, так… — промимрив Чорноп'ятов, розгладжуючи вуса. — Машинами пошту із ставки возять… Значить, посміливішали пани націсти. Пронюхали, мабуть, що наші партизани вийшли в далекий рейд. Дуже добре… А ще що казав Скиталець?

— О п'ятій годині, після чергування, він прийде в лазню. В цивільному. І чекатиме вас.

— Ага… Добре.

— Ну, я побіжу, — сказав Заболотний. — Клієнтів багато.

Чорноп'ятов глянув на нього спідлоба, трохи помовчав і потім нагадав:

— Надто вже ти проворний! Гляди, акуратніше… Як смеркне, заглянь про всякий випадок до Митрофана Федоровича.

— Єсть! — відповів Степан і двома стрибками вискочив щербатими східцями нагору.

Чорноп'ятов провів його поглядом повз верстак і, угледівши забутий Заболотним примус, посміхнувся.

— Теж мені конспіратор…

Він постояв трохи, а потім у роздумі заходив туди й сюди по великих кам'яних плитах котельні, вичовганих до блиску.

Котельня містилась у довгому десятиметровому підвалі з вогкими, в підтьоках стінами. Денне світло проникало сюди через відчинені двері й невеличке віконце над верстаком. Під склепінчастою бетонною стелею висіла запилена електрична лампочка. Вона давно вже не горіла: енергії ледь-ледь вистачало самим окупантам.

Правий бік підвалу займали два горизонтальних котли. Половину стіни, ліворуч від входу — дерев'яний верстак із закріпленими на ньому паралельними лещатами, захаращений залізними й емальованими відрами, тазами, каструлями, жаровнями, примусами й керосинками.

Лазня працювала двічі на тиждень, і кочегарові дозволяли підробляти у вільний час на ремонті домашнього посуду.

В самій глибині підвалу вздовж вузької стіни стояв тапчан, застелений грубошерстою ковдрою, а над ним висіло щось обідране й облізле, що звалося колись килимом.

Чорноп'ятов ходив туди й сюди, поринувши в, свої думки. У котлах вирувала вода. Сьогодні лазня працювала.

Потім, видно прийшовши до якогось висновку, Чорноп'ятов гучно видихнув повітря, наблизився до крайнього котла і завченим рухом спритно відкинув голою рукою розжарені дверці.

В лице йому війнуло жаром.

Окинувши поглядом топку, оповиту фіолетовими язичками полум'я, Чорноп'ятов узяв совкову лопату і, черпаючи нею вугілля, навалене тут же, між котлами, вкинув кілька лопат.

Захлопнувши дверці, він знову втупився очима у верстак і, похитавши головою, кинув:

— Бач! Навіть примуса забув!

Шосейна дорога, покрита дрібним жовтим гравієм, вузькою смужкою тікала в ліс. Близенько до неї темною високою стіною підступали дерева. Де-де вони відбігали вбік, і тоді ліворуч і праворуч від дороги розстилався веселий зелений килим, прошитий ніжними польовими квітами.

Стояв теплий літній ранок, омитий прохолодною росою, освітлений лагідним червневим сонцем.

Лісною дорогою швидко бігла штабна легкова машина.

Солдати охорони сиділи в напружених позах, тримаючи в руках автомати. Хирлявий лейтенант, начальник охорони, сидів поруч водія, поглядаючи навкруги. Він почував себе не зовсім спокійно. Не любив він поїздок загадково мовчазними лісними дорогами. Щоправда, у штабі цими днями казали, що партизанів тут уже немає. Чи їх викурили звідси, чи самі вони кудись пішли. Майор Шмальц навіть на полювання рискнув двічі виїхати. Та хтозна. Росія така країна, а росіяни такий народ…

Всю дорогу лейтенант мовчав, боявся пропустити найменший звук.

Кур'єр спав, притулившись до спинки сидіння, насунувши на очі кашкета з величезним козирком, і його відкопилені губи тихо посвистували. Він спав, не відчуваючи, як підкидає на вибоїнах.

Водій зосереджено вдивлявся в дорогу. Це був його перший рейс у тутешньому районі, і місцевість була йому незнайома. Досі він водив машину, що обслуговувала «зондеркоманду» в районі Мінська. Помітивши вдалині якісь сірі будівлі, він запитав лейтенанта — Горєлов?

— Рано, — відповів той і підніс до очей цейсівський дев'ятикратний бінокль.

Машина спустилась у видолинок, і хатки зникли. Лейтенант розкрив планшетку, що лежала в нього на колінах, і глянув на карту, закладену під целулоїд.

— Село Лопухово, — повідомив він. — До Горєлова тридцять два кілометри…

Водій нетерпляче посовався на місці і сказав:

— Води треба було б долити в радіатор, бо ще закипить.

— У Лопухові є колодязь, — відповів лейтенант, і це можна було вважати за дозвіл зробити зупинку.

Машина вихопилась на узгірок, і село стало видно як на долоні. Його рублені, почорнілі від часу, замшілі хати з кострубатими очеретяними покрівлями були розкидані обабіч дороги. Багато з них сумно дивилися навколо темними, порожніми отворами вікон і дверей. Подекуди вікна були позабивані дошками.

Колодязь стояв посеред села, з лівого боку по ходу машини, коло столітньої верби з довгим струменястим гіллям.

Машина зійшла на узбіччя, легко перевалила через пологий кювет і зупинилась якраз біля колодязя.

Лейтенант першим вискочив з машини й оголосив:

— Сорок хвилин на заправку машини і сніданок.

Столичний кур'єр прокинувся. Вибравшись з машини, він деякий час, нічого не розуміючи, оглядався, намагаючись збагнути, як сюди потрапив, а потім позіхнув, потягнувся й поліз до кишені по сигарети.

Поки водій наливав у бак бензин з останньої каністри, лейтенант присідав і незграбними рухами розминав чорногузячі ноги, що затерпли від довгого сидіння.

Солдати, роздягнувшись по пояс, гучно розважалися біля колодязя. Один із них, тримаючи в руках відро, вихлюпував на інших воду, а ті дико реготали, ховаючись один за одного. Прийнявши «душ», вони розіслали під вербою брезент, виклали консерви, хліб, цукор, поставили величезний термос із кавою і, гучно перемовляючись, почали снідати.

До їхньої компанії пристали кур'єр і водій. Перший приніс до гурту банку ананасів і коробку сардин, а другий — темний шматок жирної відвареної свинини.

І ніхто з них не помітив, як босоногий підліток вивів із крайньої хати благенький жіночий велосипед, усівся на нього і, жваво запрацювавши ногами, зник у лісі.

Лейтенант займався своїм ділом. Скинувши мундир, без якого здавався ще худішим, він вимився біля колодязя, потім витяг з машини офіцерський плащ, невеликий чорний із жовтою облямівкою чемоданчик і попростував до верби.

Розташувавшись трохи віддалік од гурту, він дістав з чемоданчика двоє яєць, баночку вершкового масла, шматок голландського сиру, хліб, кільце домашньої ковбаси і плоску флягу, обгорнуту сукном.

Білі лейтенантові руки, вкриті ластовинням, методично зарухалися. Він акуратно відкраяв чотири рівні тоненькі скибочки хліба, помазав їх маслом і прикрив пластинками сиру. Потім не кваплячись обчистив яйця, розрізав їх навпіл, посолив і поклав поруч із бутербродами. Ковбасу він спочатку понюхав, а тоді вже відрізав од неї кілька шматочків. Усе, що було непотрібне, сховав у чемоданчик, потім ковтнув із фляги і заходився їсти. Їв неквапливо, старанно пережовував, відганяючи рукою надокучливих мух.

Солдати, швидко напхавши шлунки, розказували анекдоти. Над мовчазним селом розлігся гучний регіт.

— Хто хоче побачити багатодітну матір? — гукнув кур'єр, показуючи рукою на дорогу.

Всі повернули голови. Сільську вулицю переходила невелика гладкошерста собака, в якої аж випирали ребра, а слідом за нею, з гарчанням налітаючи одне на одного і перекидаючись, пленталося семеро різномастих малюсіньких, неспокійно веселих цуценят.

Помітивши людей, собака нерішуче зупинилась, потягла носом і сіла. В її вологих чорних очах засвітилась голодна туга.

Лейтенант проковтнув прожований шматок і, зацмокавши язиком, поманив собаку до себе.

Та винувато покрутила головою, підвелась, відійшла на крок і знову сіла.

— Цуца!.. Цуца!.. — кликав її лейтенант. Собака не рухалась.

— Обережна, погань, — сказав кур'єр.

— Розуміє, що не росіяни, — додав водій і пошпурив на неї консервною банкою.

Собака відскочила вбік, підібгала хвоста і знову сіла.

— Не так, — зауважив один із солдатів. Він узяв скоринку хліба, полив її водою з термоса і, густо посоливши, кинув собаці.

Та жадібно схопила хліб на льоту, клацнувши зубами, але відразу ж кинула, затрясла головою і зачхала.

Солдати зареготали.

Собака стояла, незважаючи на спроби людей підманити її. За давньою, одвічною собачою звичкою вона чекала, коли, наситившись, двоногі підуть геть, і тоді вона безкарно скористається мізерними рештками їхньої розкішної трапези.

За хатами почувся шум автомобільних моторів. Через село з боку Горєлова промчали чотири вантажні автомашини з високими, обтягнутими брезентом кузовами.

Лейтенант устав, глянув на годинник і, впевнившись, що сорок хвилин розтяглися більш як на годину, скомандував:

— Швидко збиратись!

Солдати струснули брезент, одяглися, закурили і почали сідати в машину.

Коли люди відійшли, собака підтюпцем попрямувала до верби, за нею кинулися й цуценята. Мати численної сім'ї, махаючи хвостом, стала підбирати хлібні скоринки, ковбасні шкурки.

Водій включив мотор, але раптом, побачивши підняту лейтенантову руку, спинився. Лейтенант дістав з кобури масивний парабелум, зручно усівся, поклав ствол пістолета на зігнуту в лікті руку, примружив ліве око і плавно натиснув на спусковий гачок.

Постріл виявився на диво точним. Куля влучила собаці у вухо і вийшла наскрізь. Собака навіть не вискнула. Передні ноги в неї одразу надломились, вона тицьнулась носом у землю й витяглась. Кінчики задніх лап легенько здригнулись.

Кур'єр заплескав у долоні.

— Браво! Вправно, пане лейтенант! Око у вас добре!

Водій натиснув на педаль, включив швидкість, і машина рушила.

Цуценята, які спочатку шарахнули вбік, налякані пострілом, тепер опам'яталися. Мати їхня лежала спокійно, як лежала багато разів. Здавалось, нічого було боятись. Вони підбігли до неї і, повтикавшись мордочками, заходилися ссати ще тепле молоко.

Кілометрів за вісім од Горєлова шосейну дорогу перетинала невелика, але глибока річечка. Через неї був перекинутий міст на дерев'яних палях.

Будували міст задовго до війни й ні разу не ремонтували. Сваї почорніли, поросли мохом, поручні обвалились, поперечні дошки «вигравали» під колесами на всі лади.

Річечка вибігала з лісу і знову зникала в ньому. Її темно-зелені, майже нерухомі води ховались у високому, з людину заввишки очереті.

Кур'єрська машина легко подолала підйом, перевалила через нього, спустилась на виключеній швидкості до мосту і, вискнувши гальмовими колодками, раптом зупинилась. Посеред мосту стирчала між колодами березова жердина, до якої було прив'язано кусок фанери з написом:

Halt!

Verkehr gesperrt!

3 km weiter rechts fahren![1]

Гітлерівці значуще перезирнулись.

— Міна! — висловив здогад один із солдатів,

— Цілком можливо, — підтримав другий, — Нічого дивного в цьому немає.

— Або несправний, — зауважив кур'єр.

— Звертай! — скомандував лейтенант і, діставши планшетку, звернувся до карти.

Водій з досади почухав потилицю, осадив назад машину і спустив з насипу. Колеса затанцювали по вибоїнах і горбатих коліях лісної дороги.

Придивившись до карти, лейтенант відшукав міст, тоненьку червону нитку — дорогу, що йшла праворуч, і нитку трохи товщу, голубого кольору — річечку. Вони вилися поряд, ніби тулячись одна до одної.

— Дорога йде вздовж річки, — промовив лейтенант, — а переправи я не бачу.

Кур'єр посміхнувся і не без задоволення шпигнув начальника охорони:

— Переправи — справа тимчасова і на картах не позначені. Через три кілометри ви матимете змогу помилуватись нею.

Коли штабна машина зникла в лісі, з очерету вийшов Степан Заболотний. Штани в нього були закочені вище колін, на плечах теліпалися черевики, зв'язані шнурками. Він озирнувся довкола, прислухався. Кругом стояла тиша, яку порушувало тільки пташине щебетання.

Припадаючи на ліву ногу, Степан швидко, як тільки міг, вибіг на міст, висмикнув жердину з куском фанери і шпурнув її в очерет.

— Рух відновлено! Просимо бритись! — сказав він з усмішкою і швиденько зник у лісі.

Машина тим часом пробиралася вперед. Дорога бігла над самою річкою. Праворуч до неї підступав ліс, похмурий, нерухомий. Гітлерівці примовкли. Лісна сторожка тиша впливала гнітюче. Вони сиділи в напружених позах, міцно тримаючи автомати й ручні кулемети, і, зиркаючи на всі боки, ловили найменший шурхіт.

Наближався до кінця другий кілометр. Дорога ставала глухішою. Вона то заводила машину глибше в ліс, то підходила до річки і повторювала її вигини. Ніякого натяку на переправу не було.

Лейтенант знову витяг планшетку і довго кліпав над нею білобрисими віями: кілометрів за два дорога звертала праворуч від річки і вела до ліспромгоспу.

Лейтенант сховав планшетку і, скосивши очі, зиркнув на лічильник: уже перевалило за третій кілометр, йому стало не по собі. Не те щоб він злякався, але до серця підступила якась невиразна тривога.

— Коли ж скінчиться цей проклятущий об'їзд? — сердито вигукнув водій, порушивши загальну мовчанку.

І тут забалакали всі разом.

— Шляховики на око прикидають, — усміхнувся кур'єр бадьорячись.

— Хай їх чорти візьмуть! — вилаявся водій.

— Мабуть, усі через міст шкварять, — висловив догадку один із солдатів, — а ми сюди поперлись. Гляньте, жодної зустрічної машини не трапилось, та й колія мало наїжджена.

— І то правда, — згодився другий. — Треба було оглянути міст і їхати помалу. Ті, що через село їхали, напевно так і зробили…

— Де ви раніш були, розумники? — огризнувся водій.

— А місце, місце ж бо яке прокляте! — промовив третій солдат. — У такій хащі, чого доброго…

Але його грубо обірвав лейтенант:

— Мовчати! Що за паніка! Чого прокляте? Чудове місце…

Всі знову примовкли. Машина вилізла на круту гірку і легко покотилася вниз. Поміж дорогою та річкою вузенькою смужкою потяглася ліщина.

— Так, — спроквола сказав з єхидством кур'єр, — чудова місцинка!.. Тільки я б…

Він не встиг доказати: під машиною щось тріснуло, вона з ходу пірнула вниз, ударилась передком об тверду земляну стіну і перекинулася набік.

— Огонь! — пролунала команда з-за найближчого куща.

І тієї ж миті з густої ліщини бризнула автоматна черга, ляснули пістолетні постріли, тріснув дробовик центрального бою, а під кінець бахнула саморобна граната.

І знову запанувала тиша.

Шість підпільників вибігли з гущавини до глибокої ями, намагаючись заглянути в неї. Ніхто з ворогів не подавав ознак життя.

— Першокласний похорон, Григорію Опанасовичу! — усміхнувся веснянкуватий парубок у солом'яному брилі.

— Ану лишень плигай туди, Тимошку, — наказав йому Чорноп'ятов. — Пощупай, як вони себе почувають. Та обережно, гляди! Петре! Федоре! — звернувся він до інших двох. — А ви пошукайте пошту і зберіть зброю. Живо!

Троє партизанів плигнули вниз.

— А їх не витягатимемо, — промовив Калюжний, маючи на увазі вбитих гітлерівців.

Чорноп'ятов посміхнувся.

— Нехай машиною так і їдуть у свій рай без пересадки.

Великий жовтий портфель неважко було помітити: його кінець стирчав з-під мертвого кур'єра.

Один з підпільників витяг портфель і кинув його Чорноп'ятову.

— Чи не оце воно?

Чорноп'ятов на льоту схопив портфель, одірвав кинджалом його кришку, й на землю висипались газети, листи і великий пакет із цупкого голубого паперу, прошитий, засургучений і опечатаний.

ЦІЛКОМ ТАЄМНО

ДЕРЖАВНОЇ ВАГИ

З ВЕРХОВНОЇ СТАВКИ.

В разі небезпеки — знищити.

Командуючому Н-ською бронетанковою армією

генерал-лейтенанту Отто-Фрідріху Шторху.

Тільки особисто в руки.

Чорноп'ятов до будь-якої бойової операції — малої чи великої, легкої чи важкої — ставився завжди однаково серйозно, вдумливо, розважливо. В цьому проявлялася його дисциплінована натура. Він заздалегідь намагався врахувати всі шанси за і проти, підбити плюси і мінуси, уявити розгортання подій.

І сьогоднішня операція не була винятком. Кожен підпільник, ідучи на неї, заздалегідь знав, що від нього вимагається.

Майже всі учасники нападу провели ніч без сну. Здавалося, куди простіше: вибратись у ліс, вирити «вовчу» яму, замаскувати її і чекати. Але так лише здавалося. Щоб це зробити, треба було насамперед вибрати найпридатніше місце для ями, твердо знати, що машина піде саме цією дорогою, винести з тайників, розкиданих у лісі, зброю, нарешті, вибратися з міста, не потрапивши на очі пильних патрулів.

Попереджені Скитальцем патріоти знали основне: звідки, куди, яким маршрутом проходить спеціальна машина, кількість варти. Та цього було ще не досить.

Поставало багато питань. Їх треба було вирішувати протягом півдоби, і підпільники їх вирішували.

Зараз потрібно було замести всі сліди катастрофи, що мало величезне значення. Цим і займалися підпільники.

Опівдні пройшов короткий, але сильний дощ, і зараз по вмитому ніжно-блакитному небу квапливо і врозбрід бігли запізнілі хмари. Яскраво світило сонце.

Начальник місцевого відділення гестапо стояв біля відчиненого вікна, що виходило на міський майдан, і спостерігав, як стікала вода з тротуару, як оживав майдан, мокрий від дощу.

Задзвонив настільний телефон. Гауптштурмфюрер відійшов од вікна, зняв трубку. Говорив військовий комендант міста майор Фаслер.

Комендант. — Сьогодні о шостій ранку до мене мала прибути машина із спеціальним кур'єром, що йшла до фронту. Зараз уже перша година, а її нема.

Начальник гестапо. — Чим я можу бути корисним, любий майоре?

Комендант. — Що вам сказати… Як ви думаєте, чи не могло з нею що-небудь трапитись у дорозі?

Начальник гестапо. — Поломка? Затримка?

Комендант. — Це дурниця.

Начальник гестапо (жартома). — А чого б ви хотіли?

Комендант. — Хм… Я хотів би, щоб вона прийшла вчасно. Я повинен змінити охорону і вирядити машину далі. Але її нема. Чи не сталась аварія? Навмисна, так би мовити, аварія?..

Начальник гестапо. — Що, що? Навмисна аварія?

Комендант. — Авжеж.

Начальник гестапо. — На своїй території я виключаю можливість аварії і диверсії. На дорогах спокійно і перевірено. Партизани орудують далеко від наших місць.

Комендант. — Тоді що ж мені думати, з вашої ласки, пане гауптштурмфюрер?

Начальник гестапо. — Не зррзумів.

Комендант. — Я питаю вас, що мені думати? Машина виїхала на початку сьомої з села Лопухово, а в Горєловв ще й досі не прибула.

Начальник гестапо (з деякою тривогою). — Звідки вам відомо, що вона виїхала з села Лопухово?

Комендант. — Я посилав туди двох мотоциклістів. Щойно вони вернулись і стоять переді мною. Опитування мешканців дає підстави гадати, що машина пройшла село.

Пауза.

Комендант. — Алло! Ви мене чуєте?

Начальник гестапо. — Так, так… Зараз я до вас приїду.

Гауптштурмфюрер поклав трубку, знову зняв її і викликав машину з гаража.

Надвечір пройшов невеликий «сліпий» дощ, другий за день.

Згасли барви заходу сонця. Смеркло,

До підвалу, де містилась котельня, світло і вдень проникало слабо. Зараз тут було майже темно. Гасова лампа з тріснутим склом, що чаділа на верстаку, скупо освітлювала частину кімнати.

Чорноп'ятов зачинив двері й сидів, замислившись, на тапчані.

Він був задоволений минулим днем. Вранішня операція вдалась, група благополучно вернулася з лісу, і коли б не загибель Тимофія, все було б гаразд. А от Тимофій…

Чорноп'ятов і його друзі виразно усвідомлювали, що в їх боротьбі з ворогом жертви неминучі. Та все ж загибель товариша щоразу здавалась безглуздою, випадковою і залишала в серці глибокий незгладимий слід.

Міське підпілля було невелике, але являло собою згуртовану і добре законспіровану організацію. Учасники підпілля жили в самому місті й для прикриття своєї нелегальної діяльності всі десь працювали. Це давало можливість їм самим і їх родинам хоч і надголодь, та все-таки існувати.

Окупанти добре відчували удари патріотів і чудово розуміли, що маленьке місто, в якому вони хотіли б вважати себе господарями, не скорене і чинить опір.

Підпільники не розпорошували своїх сил. Вони працювали цілеспрямовано, не хапаючись за те, що здавалося легшим і зручнішим… Зв'язані по радіо з фронтом, вони підкоряли його завданням усю свою сповнену небезпеки і постійного риску бойову роботу. Це був сильний бік підпілля. Та й ще одна обставина ускладнювала справу: в районі міста зараз не було партизанської бази. Партизанський загін під командуванням Новожилова, сформований у лісах Горєловського району, в травні пішов у далекий рейд і діяв зараз на життєвоважливих комунікаціях ворога.

Місто Горєлов стояло осторонь головних магістралей. До війни в ньому нараховувалось не більше як сорок тисяч мешканців. Крім невеликої мебльової фабрики, залізничного депо, електростанції, цегельного заводу і кількох артілей промкооперації, тут не було ніяких інших промислових підприємств. З воєнного погляду місто не могло служити опорним пунктом для гітлерівців, та зате в ньому розташувалось чимало тилових, господарських і поліцейських установ окупантів. Фронт запропонував міським підпільникам зосередити увагу саме на цих установах.

Підпілля нараховувало тепер двадцять сім чоловік, розбитих на шість незалежних одна від одної груп. Кожну групу очолював старший, і цей старший зустрічався з Чорноп'ятовим. Решта могли тільки догадуватись, що всю організацію хтось очолює.

Основа підпілля в Горєлові була закладена міськкомом партії ще до окупації, коли лінія фронту наблизилась до міста. Цю справу було доручено місцевому старожилові, надійній, випробуваній людині — Калюжному. А той, у свою чергу, залучив собі на допомогу комсомольця-перукаря Заболотного.

Історія ж появи Чорноп'ятова в місті така. Він був кадровим офіцером Радянської Армії і до війни командував стрілковим батальйоном однієї з частин, що входила в Н-ську армію. Ця армія одною з перших прийняла на себе удари гітлерівських полчищ на початку війни. Відрізана від фронту, вона протягом двох місяців билась у ворожих тилах, завзято пробиваючись на схід.

Вона громила гітлерівські гарнізони, автоколони на шосейних дорогах, аеродроми і бази окупантів, висаджувала в повітря мости і склади противника, пускала під укіс залізничні ешелони. Вона йшла дрімучими лісами Білорусії, багнистими болотами Полісся, форсувала численні водні перешкоди і, де б не зустрічала ворога, нав'язувала йому бій. Проте лави армії ріділи. Настав час, коли з неї ледве можна було зібрати полк. Від батальйону Чорноп'ятова вціліло шість чоловік.

Рештки армії розташувалися на відпочинок у лісі за чотири кілометри від Горєлова, окупованого гітлерівцями. Вночі командування зв'язалось по радіо із штабом фронту і дістало наказ: обійшовши Горєлов, пробиватися далі на схід, вийти на Н-ську дільницю фронту. Начальникові розвідувального відділу армії підполковникові Бакланову було наказано направити до Горєлова тямущого офіцера-розвідника, який, зв'язавшись із Калюжним, повинен був налагодити збирання і передачу розвідувальних відомостей для штабів армії та фронту.

Перед підполковником Баклановим постало питання: кого послати? Майже всі офіцери-розвідники або загинули, або замінили загиблих у строю солдатів.

Іти випало на долю Чорноп'ятова. Треба сказати, що багатьом вибір цей видався невдалим. Серед уцілілих офіцерів були люди, значно молодші за нього, енергійніші, і вони самі виявили бажання залишитись на нелегальній роботі в тилу ворога.

Чорноп'ятов непогано розмовляв по-німецьки, але дехто з офіцерів володів мовою краще.

Чорноп'ятов трохи знав місто Горєлов: у двадцять п'ятому і двадцять шостому роках він працював там інструктором допризовної підготовки. Але в політвідділі армії був офіцер, який народився в Горєлові і прожив там п'ятнадцять років.

У характері комбата прозирали риси, які можна було віднести до негативних: піп відзначався вайлуватістю, через що в нього не раз виникали сутички з командиром полку; любив з будь-якого приводу, а то й без нього побурчати, викликаючи цим роздратування у товаришів; на партбюро поставала розмова про його не зовсім байдуже ставлення до спиртного.

— Що ж ви знайшли в ньому? — запитали підполковника Бакланова.

— Я знаю цю людину з вісімнадцятого року.

— І все?

— Мабуть, що все.

— І ви впевнені в ньому?

— Як у самому собі.

— Але ж він не згодиться…

— Згодиться, — відказав Бакланов.

І він мав рацію: Чорноп'ятов згодився і дощового листопадового вечора тисяча дев'ятсот сорок першого року в звичайному цивільному вбранні, пам'ятаючи явку на квартиру Калюжного, прибув у Горєлов.

Місто було наповнене окупантами. Тут стояли кавалеристи і піхотинці, льотчики і танкісти, артилеристи і сапери, йшло комплектування нових частин і поповнення старих, пошарпаних у боях. Спішно формувалися і відправлялись на фронт маршові батальйони. Всюди були понатикувані кулемети, гармати, міномети, вулиці — захаращені танками, бронемашинами, важкими грузовиками.

З перших же кроків Чорноп'ятову не поталанило. Пробираючись на квартиру до Калюжного, він напоровся на нічний патруль і був обстріляний. Незважаючи на поранення, йому вдалося втекти. Стікаючи кров'ю, він метався по чужих дворах, перебігав вулиці, перелазив через огорожі й паркани і тільки в якомусь маленькому садочку звалився з ніг. Він украй знесилів…

Чорноп'ятов опритомнів ранком на чиємусь горищі. Нога його виявилась перев'язаною. Незабаром на горище заявився кудлатий, кирпатий хлопчина років шістнадцяти, який назвався Костем.

Рана була не дуже небезпечною, проте Чорноп'ятов почував себе погано. Підвищилась температура, з'явилась хрипота. Костьова мати зрозуміла, що в пораненого запалення легенів. Важко сказати, чи витримав би його організм у запеклій боротьбі зі смертю, коли б не цей хлопчина та його мати.

Лише перед новим, сорок другим роком капітан Чорноп'ятов цілком видужав і став на ноги. Кость допоміг йому розшукати Калюжного, а вже потім через Калюжного капітан зв'язався і з Заболотним.

На початку сорок другого року Калюжний влаштував Чорноп'ятова котельником у лазні. Колись, в юнацькі роки, Чорноп'ятов у Тамбові топив печі у власника міської лазні. Зараз це стало в пригоді.

Минув рік. Чого тільки не довелося зазнати за цей час! Спочатку успіхи були невеликі, а горя людського побачили багато. Сили підпілля доводилося збирати по крихті, обережно, обмірковуючи і перевіряючи кожний свій крок. Поступово група міцніла, удари по ворогу ставали чимдалі сміливішими. Часто серед нічної тиші й темряви, зігріваючись власним диханням під грубою ковдрою, Чорноп'ятов намагався в думці уявити собі день, коли він вийде з вагона поїзда на тамбовському вокзалі і з речовим мішком за плечима прийде на знайому вулицю.

Він не попереджуватиме про свій приїзд ні листом, ні телеграмою, з'явиться несподівано, тихо підійде до заповітного і вже старого будиночка, спорудженого ще батьковими руками, відімкне ключем, який і зараз зберігається в його кишені, знайомі до найдрібнішої щілинки двері, ввійде і скаже:

— Ось я й прийшов! Живий і здоровий!..

А іноді здавалося, що він уже ніколи не вернеться. Ніколи не побачить сина, дочки, дружини. Тоді тікав геть сон, і Чорноп'ятов вставав уранці з мішками під очима, стомлений, розбитий, з гірким осадком на душі…

Маленька розвідувальна група (спочатку було три чоловіки) виросла, і Чорноп'ятов став керівником підпільної організації, що нараховувала шість самостійних груп.

Так, підполковник Бакланов знав, що робив. Він побачив у Чорноп'ятова не лише вади, властиві якоюсь мірою кожній людині, але й те, чого не змогли вловити інші. Була в Чорноп'ятова ота сама «закваска», як висловлювався Бакланов. І коли його запитували, що треба розуміти під «закваскою», підполковник невиразно знизував плечима. Важко було це пояснити. Видно, малось на увазі щось особливе в характері людини, заховане від чужих очей…

… Чорноп'ятов посмоктав цигарку й сплюнув. Вона давно вже погасла. Він хотів було підійти до лампи і прикурити, але вловив за спиною ледве чутний шурхіт і прислухався. Шурхіт наближався.

Це не збентежило Чорноп'ятова. Він підвівся, відсунув тапчан і зняв із стіни старий замизканий килимок, що тримався петлями на цвяшках.

Тільки дуже зірке й уважне око могло розрізнити на вогкій, почорнілій стіні обриси вузьких і невисоких (приблизно по груди людині) дверець. Вони вели до сусіднього, такого ж як і котельня, підвального приміщення, де колись, до війни, містився засолювальний пункт міськторгу. Звідси можна було проникнути в руїни триповерхового будинку, що згорів від прямого влучання бомби.

Руїни будинку — сплетення покрученого вибуховою хвилею перекриття, купи спаяної цементом цегли й уламки заліза — давно вже поросли бур'яном. Серед них дуже вдало ховався майже непомітний, схожий на щілину пролом під поваленою сходовою кліткою, що вів до підвального приміщення.

Цей хід, споруджений Чорноп'ятовим з допомогою друзів, часто виручав підпільників.

Шурхіт не припинявся. Хтось шарив у темряві, пробираючись навпомацки через покручені велосипедні рами, понівечені колісні обіддя, старі обпалені духовки, через всілякий мотлох і брухт, яким було захаращено сусіднє приміщення.

Та ось настала тиша, і через галька секунд почувся умовний стук.

Чорноп'ятов витяг з кишені масивний мідний ключ з узорчатою борідкою, зсунув добре припасовану до дверей планочку, вставив ключ у замковий отвір і повернув його раз, другий, третій. Двері безшумно відчинились.

— Заходь, Митрофане Федоровичу! — кинув Чорноп'ятов у темряву.

Низько пригнувшись, мало не торкаючись руками підлоги, до майстерні вліз Калюжний. Він випростався в кутку біля верстака і помацав голову.

— Щастить тобі, старий! — посміхнувся Чорноп'ятов.

— Не кажи… — відгукнувся Калюжний… — Знову надав мені дідько стукнутись головою об цю перекладину!

Калюжний був старший за Чорноп'ятова років на п'ять. В організації він став правою рукою Чорноп'ятова і його першим порадником. У роки громадянської війни Митрофан Федорович партизанив на Уралі, а в Горєлові оселився з двадцять третього року. Жив він з дружиною, трьома доньками та сином-підлітком.

Калюжний відзначався сердитою, крутою вдачею, любив, щоб його розуміли з півслова. Він керував найбільшою групою підпільників і, як здавалось йому, тримав хлопців у шорах.

Хворіючи на різні недуги, звичайні для людини його віку, Калюжний, проте, був, як ніхто інший, витривалий. У ходьбі, наприклад, з ним важко було змагатися. Він був вузький у плечах, невисокий, своє негусте сивувате волосся незмінно розчісував на акуратний проділ. Калюжний не вважав себе старим і сердився, коли Чорноп'ятов називав його «старим». Але Чорноп'ятов підмітив цю слабкість і частенько глузував над другом.

Зараз Калюжний стояв біля верстака і, нахмурившись, поводив навкруги суворими очима.

— Сідай, старий, — запросив його Чорноп'ятов.

Очі Калюжного сердито блиснули. Сідаючи, він незадоволено буркнув:

— Далось тобі «старий». — І тут же запитав: — Розібрався в паперах? € що-небудь путяще?

— Хе-хе!.. — посміхнувся Чорноп'ятов і весело глянув на Калюжного, — Ну, гаразд… Забираю слова назад.

— Ти скажи, як пакет? — нетерпляче повторив Калюжний.

— Спритний ти чоловік. І до чого ж спритний!.. Зразу ж тобі й давай, хоч умри. У пакеті, брат, виявились такі папери, що в мене трохи ум за розум не зайшов…

Калюжний недовірливо глянув на друга.

— Ні, справді! — підтвердив Чорноп'ятов. — Я читав і очам не вірив. А руки тряслись, ніби курей крав. Ох і шмат ми відхопили!

— Що ж там? — аж тремтів од нетерплячки Калюжний.

— Зараз побачиш… — Чорноп'ятов поліз під перепік, підсунув різне залізяччя, вийняв із стіни цеглину і всунув руку в отвір. Звідти він витяг чималу купу паперів.

Умостившись на старому місці, він з властивою йому повільністю розклав папери на колінах, розгладив їх і став перегортати.

— Я розібрався тільки в назвах документів, але й цього досить. Глянь!

Калюжний схопив папери, почав їх листати.

— Нічого не розумію… Тарабарщина!

— А ти читай заголовки, — порадив йому Чорноп'ятов. — Під кожним з них я написав по-російськи.

Квапливо забігали пальці Калюжного. Він перегортав сторінку за сторінкою, вдивлявся в написи олівцем, зроблені рукою Чорноп'ятова, пошепки приказуючи:

— Хай йому чорт!.. Оце так!

— Сто сімнадцять сторінок! — зауважив Чорноп'ятов.

— Жах!.. — вигукнув Калюжний. — Просто жах! — Він замислився: — Що ж нам робити? Якщо передавати все це шифром по радіо, то мине півроку…

— Перш ніж передавати, треба їх грамотно перекласти, а це теж час.

— І немалий, — додав Калюжний.

— Авжеж… А справа термінова, — похитав головою Чорноп'ятов, — і перевантажувати рацію не можна. Завалимо її, завалимо і Костя. Запеленгують нас гестапівці враз. Зараз Кость передає чотири-п'ять хвилин двічі на тиждень, а коли взятися за це… — Він потряс ворохом паперів перед носом Калюжного і свиснув. Калюжний зітхнув:

— Я кажу, що півроку мине.

— Ну, щодо півроку ти трохи переборщив, — поправив його Чорноп'ятов. — Я прикинув. Виходить два місяці, якщо передавати щоденно і по півгодини. Он воно яка штука!

— Нехай два місяці, — згодився Калюжний. — Але ж кому тоді будуть потрібні ці документи?

— Хе-хе!.. Хлопцям якраз на самокрутки підуть… — зауважив Чорноп'ятов. — Оце так вскочили в халепу… Купила баба порося!..

Калюжний задумався, стиснувши свої тонкі губи.

Чорноп'ятов дивився на нього, приховуючи посмішку в сивих вусах. Він розумів, що хоч Калюжний і швидко вирішував справи, хоч і мав неабиякий досвід підпільної роботи, але відразу нічого він не запропонує.

Обличчя Калюжного виказувало його розгубленість.

— От заковика, — признався він у своїй безпорадності. — Нічого й не придумаєш…

— А я ось придумав, — промовив Чорноп'ятов і весело підморгнув товаришеві.

Той насупив брови.

— Еге, придумав, — повторив Чорноп'ятов. Скинувши з ноги черевика, він витяг з-під устілки складений квадратиком аркуш паперу, розгорнув його і подав Калюжному. — Читай! По-моєму, це єдиний вихід.

Калюжний взяв аркуша, списаного дрібненьким, але чітким почерком, і заходився читати.

— Молодець ти, Григорію Опанасовичу! Їй-бо, молодець! А мені й на думку це не спало.

— Хе-хе!.. А мені спало якраз перед твоїм приходом, — признався Чорноп'ятов. — Згоджуєшся?

— Цілком! Тільки ось що… — Він приклав пальця до лоба і заплющив очі, намагаючись щось пригадати. — Ми які явки їм повідомили?

— Нові. Одну на Готовцева, другу — про всякий випадок — на мене. Це було на початку травня, коли вони збирались прислати людину по гроші…

— А-а… — згадав Калюжний. — По ті німецькі фальшивки?

— От-от…

— Тоді все гаразд, — заявив Калюжний і сховав аркуш за околиш кепки. — Завтра о дванадцятій ночі депеша піде.

А в цей час до міста під'їжджав легковий автомобіль, у якому сиділи комендант міста і начальник гестапо. Машину супроводжували чотири мотоциклісти.

Коли машина минула міст через річку, начальник гестапо сказав:

— Як бачите, ніяких слідів у нашій зоні нема.

Комендант зітхнув і промовчав.

Поїздка нічого не дала. З'ясувалося, що селом Лопухово лише за один ранок у напрямку до міста пройшло десятків зо три машин. Кілька з них зупинялися в селі.

На всі запитання селяни відповідали неохоче і вже, звичайно, нічого не могли сказати про якусь особливу машину.

— А чи не здається вам, — знову заговорив начальник гестапо, — що вона ще не вийшла з кінцевого пункту?

Комендант пирхнув:

— Я ж маю телеграму. Ото ж бо й воно, що вийшла. А куди вона поділась, це мені не ясно. Невже лиха година понесла їх путівцями?

— Дурниці, — зауважив начальник гестапо.

— А що ви думаєте? — наполягав комендант. — Взяли та й поїхали навпростець.

— Тоді б вони давно були тут.

— Мабуть, так…

Біля комендатури комендант кивнув своєму супутникові й вийшов. Начальник гестапо поїхав до себе.

І не встиг він сісти за свій стіл, як задзвонив телефон і знову пролунав голос коменданта:

— Це я, майор Фаслер… Мені щойно вручили другу шифровку… Машина вийшла і давно вже мусить бути у нас.

Начальник гестапо зробив нетерпеливий жест і відповів:

— Так я ж з вами особисто облазив усі яри і кювети. Ви ж самі переконалися, що нема слідів ні аварії, ні вибуху.

— Я розумію… — промовив комендант. — Але що я маю робити? Ви знаєте, яка це серйозна справа?

— Знаю. Ви казали. Тільки ж машина — не голка. Це ж машина з людьми. І, нарешті, чому ви не пред'являєте претензій таємній польовій поліції, фельджандармерії? Це ж їх, військова, а не моя справа. Я займаюсь мирним населенням.

У трубці почулося зітхання. Після короткої паузи комендант промовив:

— Оте ваше «мирне» населення гірше за відвертого ворога там, на фронті, — і повісив трубку.

Начальник гестапо вилаявся.

— Чортзна-що! Невже не можна було літаком відправити кур'єра з такими документами? А тепер ламай голову!

У двері постукали.

— Зайдіть, — гукнув начальник гестапо.

Зайшов молоденький оберштурмфюрер Мрозек, з гладенько причесаним волоссям, підтягнутий, акуратний, у новенькому мундирі.

Відрекомендувавшись, він підійшов ближче:

— Дозвольте запитати?

— Що у вас?

— Я вже вам доповідав… Три доби тому опівночі в ефірі знову з'явилась невідома радіостанція… Ми звемо її «кріт».

— Ви впевнені, що це саме та, яку засікли раніше, чи нова?

— Смію запевнити вас, що та сама. Почерк радиста нам уже знайомий. Вона знову працювала всього три хвилини і зникла. Видно, перейшла на прийом.

— Ну?

— А ці три доби не з'являлась, хоч ми безперестанку чергували.

— Що дало пеленгування?

— Начальник групи твердо заявляє, що радист із рацією ховається в місті і десь недалеко від вокзалу.

— Все це мені відомо і набридло слухати. Ви вже півроку панькаєтесь із цим «кротом», — і начальник гестапо різким рухом переставив з місця на місце телефон. — Я хочу знати, коли «кріт» буде в наших руках. Ясно?

— Так точно!

— Про що ви хотіли запитати?

— Продовжувати чергування пеленгаторників чи зробити перерву?

Начальник гестапо сплеснув руками.

— Ви або дитина, або ідіот, — кинув він, стримуючи роздратування. — Щодня товкмачимо про цього «крота», а ви питаєте, робити перерву чи пі. Ніякої перерви! Під три чорти перерви! Підсильте групу і чергуйте вдень і вночі, аж поки не добудете з-під землі цього «крота». Годі базікати… Ідіть…

Наближалась обідня перерва. Нечисленні робітники депо станції Горєлов з нетерпінням чекали гудка.

Без п'яти дванадцять з'явився гітлерівський наглядач, есесівець Фалькенберг. Важкий і незграбний, він зайшов у депо, зупинився біля воріт і, заклавши руки глибоко в кишені, став спостерігати. Його невеличкі свинячі очі перескакували з одного предмета на інший, в той час як червоне квадратне обличчя було абсолютно спокійне: не ворушився жоден м'яз.

Фалькенберг був жорстокий, злопам'ятний і справляв тим страшніше враження, що майже не розмовляв. Але кожен знав, що викликати його незадоволення — значить бути суворо покараним. Ніхто не мав права ні сісти відпочити, ні вийти покурити. Нехай навіть це будуть хвилини. Категорично, під загрозою бути побитим заборонялося вести розмови, які не стосувалися справи, а ще більше — збиратись групами. Ніякі доводи не брались до уваги, Фалькенберг суворо й неухильно запроваджував у життя заведені ним драконівські порядки. На перший раз винуватого позбавляли — на тиждень обідньої перерви, іі протягом тижня він мусив був даром працювати зайву годину. При повторному порушенні винуватця негайно звільняли і ніякого грошового розрахунку з ним не робили.

Все йшло до кишені Фалькенберга, який сам виплачував заробітну плату. Він не вилазив з депо від початку й до кінця роботи.

Проте Фалькенберг цікавився лише розпорядком і ніколи не втручався у виробництво, в якому був справжнім неуком. Виробництвом завідував майстер Карл Глобке, який дозволяв робітникам величати себе Карлом Августовичем.

Глобке був цілковитою протилежністю Фалькенбергу. У них не можна було знайти жодної схожої риси, хіба тільки те, що обидва вони були німцями і прибули з Німеччини.

Старий Глобке, виходець з робітників, трохи розмовляв по-російському і чудово знав свою справу. Він був пунктуальний, суворий, вимогливий, але при всьому цьому справедливий. Він міг терпляче вислухати робітника, дати йому пораду. Ніколи не лихословив, не підвищував голосу. Були й такі випадки, коли Глобке навіть відпускав людей з роботи в сімейних справах, його побоювались, як і кожного начальника, але водночас і шанували. Вважалось незручним підвести в чомусь старого Глобке. Тому, якщо вибував із ладу верстат, псувався поворотний круг чи ставилась непридатна деталь на паровоз, робилося це так, щоб старий був поза всякою підозрою. Він зовсім не був схожий на представника окупантів, і робітники за очі називали його «Карлушею».

На Фалькенберга Глобке не звертав ніякої уваги, начебто есесівця й не існувало… Їм не можна було не стикатися в роботі, але вони, ніби зговорившись, уміли порозумітись без слів, жестами. При зустрічі Глобке мовчки кланявся, а Фалькенберг мовчки кивав. Цим справа й обмежувалась.

Без відома Фалькенберга давати гудок на перерву і кінець роботи не дозволялось, а він старався вигадати кожну зайву хвилину. І зараз він стояв нерухомий, мов жива туша, ніби уособлюючи собою сваволю і жорстокість окупантів.

Уже минула зайва хвилина.

Із своєї заскленої конторки вийшов худорлявий, сухенький, як завжди чисто виголений, з акуратно пов'язаним галстуком Глобке.

Він підійшов до Фалькенберга, вийняв великого кишенькового годинника і показав його есесівцеві. Той мовчки кивнув і хвацько сплюнув убік. Глобке повернувся і попрямував до котельної.

У тонні холодного паровоза очищав колосники від нагару підручний робітник Кость Голованов. Він зголоднів і чекав гудка, наче манни з неба.

Як і багато його товаришів, він сприймав гудки по-різному. Два гудки, вранішній і післяобідній, що закликали до роботи, дратували його. Не через те, що він був ледарем і не хотів працювати, а тому, що доводилось витрачати свій час і молоді сили на окупантів. А два інші гудки, що кликали на відпочинок, підносили настрій, пом'якшували його злість.

І ось, нарешті, гудок завив.

Всі покинули робочі місця.

Кость виліз із топки, хутко спустився з паровоза й обтрусився від іржавого пилу. Обличчя його було чорне, тільки світились білки по-хлоп'ячому пустотливих очей та рівні, як один, зуби.

Хлопець витирав клоччям руки, коли до нього підійшов Глобке.

— Як ваші справа, юначе? Коли закінчуйт? — поцікавився він, граючись кінцем ланцюжка від годинника.

— Завтра, Карле Августовичу. Дуже-таки багато нагару.

— Це є вірно, — згодився Глобке. — Завтра душе допре. Бажаю вам приємний апетит.

Глобке попрямував до виходу, Кость — слідом за ним.

Порівнявшись із Фалькенбергом, Кость привітався, хоч прекрасно знав, що, вимагаючи привітань, сам есесівець ніколи не відповідав на них. Так сталося й зараз.

«Свинюка товстом'яса!» відзначив про себе Кость і гайнув упоперек залізничних колій.

Кость жив у районі вокзалу і на обідню перерву завжди ходив додому.

Дорога йшла через віадук, за бетонованим муром, що відгороджував територію станції, і забирала тринадцять-п'ятнадцять хвилин, тому Кость користувався нею рідко, а ходив додому навпростець.

Перестрибуючи через рейки, він досяг поворотного круга і, хвацько перемахнувши через високий мур, опинився на Поперечній вулиці, від якої до його провулка рукою подати.

Цей короткий шлях забирав усього три-чотири хвилини.

Кость притишив ходу і став уважно поглядати на паркани. На одному він помітив намальованого невмілою рукою чоловічка з тоненькими, як ниточки, руками й ногами. На тулубі в чоловічка можна було розгледіти дві цифри: 9–13.

Лише двоє могли зрозуміти значення цих цифр: той, хто писав, і Кость. Ніякий шифрувальник не зміг би розгадати зміст малюнка. Припустімо, хтось зрозумів, що цифра «9» означає сьогоднішнє число, а цифра «13» — час дня. Ну й що з цього? Чи зможе він скористатися своєю кмітливістю? Ні.

Будинок, в якому жив Кость із матір'ю, мав дві невеликі кімнатки, прихожу і кухоньку. Своїми білими стінами він яскраво виділявся з зелені вишневого садка, того самого садка, де в листопаді сорок першого року Кость знайшов пораненого комбата Чорноп'ятова.

Кость вбіг у прихожу і гукнув:

— Мамо!

— Я… я… — відгукнувся тихий голос, і з кухні вийшла маленька, худенька жінка років шістдесяти.

— Мамочко, мерщій теплої води! — квапливо попросив Кость. — Треба вмитись і негайно бігти до міста.

Він крадькома зиркнув на стіл, де його чекав сніданок: варена картопля, скибка чорного хліба і склянка молока. Поборовши спокусу, Кость скинув спецівку, вмився над тазом, надів святкові штани, причесався і квапливо вийшов на вулицю.

Малий на зріст для своїх вісімнадцяти років, Кость ступав широко, розгонисто, руками допомагаючи ходьбі, і від цього здавався більшим. Час від часу він стріпував головою, відкидаючи назад волосся.

«У моєму розпорядженні сорок п'ять хвилин, — міркував про себе хлопець. — Що ж виходить? Якщо туди двадцять, та назад двадцять, та п'ять хвилин там, то вийде сорок п'ять. Не годиться.

Треба встигнути забігти додому і хоч переодягтися. Доведеться налягти… Невдалий час призначив Митрофан Федорович… Видно, щось термінове. Не інакше… Він ніколи в перерву не викликав мене».

Зекономивши п'ять хвилин, Кость добрався нарешті до крамниці, де продавались випадкові речі.

Тут, як завжди, товпився, люд. Кость оглянувся навколо, обвів байдужим поглядом полиці з товарами, обійшов довге приміщення, затримався кілька секунд біля жінок, що розглядали туфлі, й попрямував до прилавка, за яким стояв, схрестивши руки, Калюжний.

— Покажіть, будь ласка, мені сорочку, — попросив Кость, — краще трикотажну.

Калюжний мовчки, із звичайним сердитим виразом і, як здалося Костеві, дуже повільно повернувся до полиці й почав перебирати на ній кілька різнобарвних сорочок. Він робив це знехотя, ніби знав, що покупець перед ним нічого не вартий, тільки щупає товар і нічого не візьме.

А в Костя дрижала з нетерплячки кожна жилка, і в душі він потроху лаяв свого старшого за повільність. Йому хотілось крикнути: «Та давайте, давайте будь-яку, Митрофане Федоровичу! Ви ж знаєте, що мені це байдуже, а тягнете! Я ж спізнюся!…»

За Костьовими підрахунками вже минуло хвилин зо три.

Нарешті Калюжний виклав на прилавок синю сорочку й завмер у незворушній позі, склавши руки на грудях. Кость швиденько розгорнув її і, забувши спитати про ціну, сказав:

— Ця мені подобається! Беру… Загорніть…

Йому здалося, що в очах Калюжного промайнув докір: ех ти, конспіратор!

Тоді Кость спитав про ціну і, схопивши чек, метнувся до каси.

«Ну, слава богу! — зітхнув він з полегшенням, опинившись на вулиці. — Ще встигну».

Він найбільше боявся зустріти кого-небудь із знайомих і втратити на цьому кілька хвилин, а тому поспішав, опустивши голову і не дивлячись на перехожих.

«Мерщій!.. Мерщій!..» повторював він собі й прискорював ходу.

Повернувшись додому, Кость розгорнув покупку і вийняв з неї аркушик паперу.

Кость був одночасно радистом і шифрувальником. Він знав те, що іншим підпільникам було невідомо. Через нього проходили найсекретніші повідомлення.

Раніше за Чорноп'ятова довідувався він про накази розвідвідділу армії, до його рук для зашифровки потрапляли явки організації та всі донесення про роботу підпілля. Він був зосередженням усіх таємниць.

Ось іще одну таємницю довірено йому. В його руках радіограма фронтові. В ній сказано:

Кость так захопився читанням, що не помітив, як зайшла мати.

— Синку! — вигукнула вона. — А подивись лишень на годинника!

Кость повернув голову і завмер: до гудка залишалось чотири хвилини. «Спізнився!»

Він згорнув аркушик і подав його матері:

— Сховайте, мамо! Гарненько!..

Коли за Костем зачинилась хвіртка, мати сумно похитала головою і підійшла до ікони, що висіла в кутку. Прошепотівши молитву, вона перехрестилася, поклонилась і, простягнувши руку, сховала аркушик під ризу Миколи-угодника.

— Спаси його, господи! Відверни від нього всі лиха! — проказала вона вголос. — Він же в мене останній…

У цей час прогудів гудок.

Мати глибоко зітхнула і стомлено опустилась на диван.

Покинута Костем сорочка потрапила їй на очі, і мати гірко посміхнулась. Сорочка вже тричі з'являлася в хаті і тричі зникала. Мати поклала її на коліна, почала складати, і сльози покотилися з очей.

Трьох синів народила вона, вигодувала, виростила, а живий залишився один Кость. Найменший…

Перший сип помер ще задовго до війни; другий, телеграфіст, загинув під час бомбардування станції Горєлов якраз на початку війни.

Кость був набагато молодший за своїх дорослих братів, змалечку він ставився до матері з особливою ласкою. І поки не пішов до школи, цілими днями крутився біля неї, допомагаючи і в хаті, і на невеликому городі. Сусідські хлопчаки прозвали його «матусиним синком».

Коли він підріс, його піклування про матір не зменшилось. Ніякої хатньої, навіть жіночої роботи Кость не цурався. Він бігав на базар і в крамниці по продукти, пиляв і колов дрова, топив груби, носив воду з колонки, заправляв лампи гасом, мив підлогу, намагався ремонтувати взуття. І все це робив безжурно, весело, залюбки.

В окупованому місті Кость з матір'ю залишились випадково. Вони ув'язали манатки, домовились із залізничниками й зібрались виїхати в Омськ до дружини покійного брата. Але вийшло так, що за тиждень до того, як наші війська залишили місто, Костя послали копати окопи в далеке село. А коли він вернувся, про від'їзд пізно вже було й думати: у місто нагрянули гітлерівці.

А потім, сам того не чекаючи, Кость став учасником підпілля, і не рядовим, а святая святих підпілля — радистом.

Почалося з того, що в січні сорок другого року в Горєлові з'явився хлопчина, старший за Костя років на три. Це був Миша Токарев — радист, присланий розвідвідділом Н-ської армії в розпорядження Чорноп'ятова.

Чорноп'ятов визнав за найкраще сховати Токарева в будиночку з вишневим садочком.

В особі Костя Токарев знайшов надійного помічника. Радист нікуди не відлучався з дому і лише вночі виходив на годину-дві надвір подихати свіжим повітрям. Коли він провадив сеанси, Кость невідлучно був при Ньому, з величезним інтересом і з жадобою вникаючи в таємниці знайомої йому справи.

Та інакше не могло й бути. Ще з п'ятого класу Кость захоплювався радіосправою, був старостою гуртка радіолюбителів-короткохвильовиків у міському будинку піонерів, добре вивчив азбуку Морзе. За розробленою ним схемою гурток сконструював дуже цікавий портативний приймач, який було відзначено на обласному огляді піонерської самодіяльності.

Для підпілля було конче важливо мати радиста-дублера, який в разі потреби міг би замінити Токарева. Чорноп'ятов ще тоді, коли він жив у Голованових, переконався, що Кость — кмітливий, серйозний і надійний хлопчина, що йому, незважаючи на молодість, можна довіряти.

З дозволу Чорноп'ятова Токарев навчив Костя ще й складної шифрувальної справи. Схвалив цей почин і розвідвідділ Н-ської армії.

В кінці квітня сорок другого року Токарев схибив. Прагнучи хоч чим-небудь допомогти родині, що його переховувала, він якось уночі подався з мішком. на станцію, щоб набрати вугілля з платформи, яка стояла в тупику. І більше не повернувся. Другого дня Мишу Токарева знайшли на коліях забитого.

Важкий і відповідальний обов'язок радиста-шифрувальника ліг на Костя.

Мати, звісно, знала про все. Але вона не втручалась у його справи. Більше того: відчуваючи серцем, чим загрожує синові найменша необережність, вона допомагала йому і під час сеансів чергувала надворі. А ночами молила бога, щоб він захистив сина від біди…

Ось і зараз мати сиділа, тримаючи в руках сорочку, і беззвучно плакала від усвідомлення своєї безпорадності. Вона бачила, що юність сина минає в знегодах, у смертельній небезпеці. Хто ж винен у цьому? Війна, кругом війна… Вона сприймала Костьову долю по-материнському, і свідомість того, що він рискує життям в ім'я Батьківщини і що таке життя — подвиг, який ладні зробити тисячі синів народу, не могла приглушити її болісної тривоги.

У кабінеті військового коменданта міста відбувалась нарада. Тут були офіцери комендатури, представники місцевої поліції, співробітники польової жандармерії та фельдгестапо, яких терміново скликали для обговорення надзвичайного становища. Був присутній і начальник гестапо, хоча він, як і раніш, вважав, що розшук машини — не його справа. Він сидів і з удаваною уважністю розглядав узори на килимі.

Виступали всі, кому не ліньки. Кожен вважав за свій обов'язок висловити якийсь здогад, припущення і хоч коротеньку, аби власну, відмінну від інших думку.

Потім заговорив комендант, майор Фаслер:

— Підсумуємо, панове, — сказав він. — Як не сумно, але більшість схильна вважати, що на машину вчинено напад. З цього нам і треба виходити.

— Отже, по-вашому, — не стримався начальник гестапо, — вороги живцем захопили кур'єра з поштою, охорону і затягли їх у ліс?

— А що? — запитав комендант.

— Куди ж поділась машина? — запитав гестапівець. — З машиною їм упоратись було б важче.

— Вони могли забрати машину, — боязко висловив свою думку начальник поліції.

— Нісенітниця! — вигукнув гестапівець. — Вона не могла пройти непоміченою через пункти жандармерії. Ми зараз маємо перевірені дані про всі машини, що проходили в нашому напрямку. Машини з кур'єром серед них нема.

— Що ж ви пропонуєте? — звернувся до нього комендант.

— Шукати, — відповів начальник гестапо. — Шукати по маршруту її слідування, а не поблизу міста…

Увійшов черговий і попросив зняти телефонну трубку. Гестапівець підійшов до телефону. Дзвонив його заступник. Він доповів:

— Щойно бачив Філіна. Цікава історія. Він одержав листа від славнозвісного Новожилова…

— Командира партизанського загону? — не розуміючи спитав начальник гестапо.

— Цілком правильно.

Всі присутні на нараді завмерли і насторожились.

— Далі! — зажадав начальник гестапо.

— Новожилов хоче послати до нього свою дочку і просить, щоб він влаштував її де-небудь у місті на роботу, бажано коло себе. І радить Філіну видавати дочку за свою сестру. Розумієте? Тимчасом ця дочка володіє німецькою мовою. Філін упевнений, що це партизанська розвідниця або зв'язкова. Він добре знає Новожилова й чудово пам'ятає, що в того є три сини і ніколи не було дочки. Я думаю, що партизани затіяли якусь комбінацію.

— Коли вона повинна прибути?

— Про це в листі не сказано, та, очевидно, найближчим часом.

— Гм… Так… Так… Зараз я під'їду, — промовив начальник гестапо і поклав трубку.

Погляди всіх зупинились на ньому.

— Щось нове? — з прихованою надією в очах поцікавився майор Фаслер.

— Так, нове, — відповів начальник гестапо, — тільки це не стосується машини. Вибачте, але мені треба бути в себе.

Присутні перезирнулись.

З домашніми справами Кость упорався о дванадцятій годині ночі. Він встиг скупатися, приніс води з колонки, прополов грядку цибулі, поставив тички біля кущів золотого шара, що починав цвісти, збігав до знайомого залізничника і випросив у нього пляшку гасу. Потім він зашифрував телеграму, сховав її до столу і став чекати свого часу.

Мати вже спала в другій кімнаті, а може, тільки вдавала, що спить…

Кость пройшовся босоніж по холодній і щілинистій підлозі, яку він теж помив, погасив свічку і вийшов надвір.

Ніч стояла тиха, тепла. Зі станції долинало пихкання й гудки маневрового паровоза, свистки зчіплювачів і стрілочників, брязкіт буферів.

Кость пройшов до хвіртки і, впевнившись, що вона защепнута, вернувся. Він сів на маленьку лавочку, зроблену ще батьком, і притулився спиною до стіни будинку.

Зірок на небі була така сила, і горіли вони так яскраво, що видно було пишні, ще без квітів кущі золотого шара, горшки з фікусами й олеандрами, винесені на літо з хати, шпаківню на покрівлі сарая, березу-двійчатку, що росла в самісінькому кутку, біля паркана…

До сеансу Кость був готовий. Він ще жодного разу не зірвав ні прийому, ні передачі, хоч причин для цього було багато.

Якось навесні на станцію прибув ешелон з ворожою піхотою і простояв аж дві доби. У саду в Голованових ночував цілий взвод, а Кость мав робити прийом. І він прийняв важливе повідомлення, хоч по двору безперервно ходив вартовий.

А в кінці травня у них вдома два тижні стояв гітлерівський офіцер інтендантської служби, зайнятий відвантажуванням лісу до Німеччини. Але й тут Кость ухитрявся провести всі сеанси. Він залазив на горище, у погріб, влаштовувався просто неба в саду, ховаючись у спеціально зробленому окопчику.

А чого коштували зустрічі з Калюжним! Від нього Кость одержував донесення, самому йому вручав відповіді.

Умови кожної зустрічі доводилось вигадувати заново, старанно продумувати, щоб вона не скидалась на попередню і не викликала підозрінь.

Дуже складно було доставляти Калюжному вже розшифровані телеграми із завданнями розвідвідділу чи з важливим орієнтуванням. Їх доводилося носити через усе місто, вдаючись по допомогу до тайників, умовних «поштових скриньок», де Кость ховав телеграми і звідки Чорноп'ятов чи Калюжний згодом їх забирали.

Якось, ідучи з базару, де він витяг з тайника чергове донесення, Кость потрапив у облаву. Поліція ловила злодіїв, які пограбували буфет в офіцерському клубі. У донесенні йшлося про розправу із заступником бургомістра міста і перелічувались учасники цієї операції. Тільки-но Кость встиг засунути в рот списаний аркушик, як поліцаї схопили його і стали вивертати кишені.

А одного разу сталося ще гірше. З депешею від Калюжного, не встигши навіть забігти додому, довелося йти на роботу. А донесення було особливо важливе: розвідвідділ фронту сповіщали про те, що на околицях міста, в одному з колишніх будинків відпочинку, відкрито школу по підготовці диверсійних кадрів. Підпілля називало прізвища зрадників, завербованих до школи.

Тільки-но Кость зайшов у депо, як почався поголовний обшук. Гестапівці шукали листівок, що були розкидані того дня по місту. Вийти з депо неможливо: на вході стояв есесівець Фалькенберг. Кость не розгубився. Підійшовши до знайомого слюсаря, він попросив у нього пучку «самосаду» і скрутив з телеграми таку велику «козячу ніжку», що слюсар з подиву вирячив очі. А Кость, який зроду ще й тютюну не нюхав, викурив «козу» до кінця.

Часто смерть майже настигала, йшла по п'ятах або забігала й чекала попереду, і не раз рятувала тільки випадковість.

Але комсомолець Кость ясно усвідомлював, заради чого він іде на смертельний риск. І, як не важко часом було, він не звертав з обраного шляху.

… Час минав повільно. Тиша навівала сон. Щоб не задрімати, Кость устав і тихо зайшов до хати. Він позачиняв вікна внутрішніми віконницями, засвітив у кутку за грубою дві свічки, потім знову вийшов надвір і вернувся з радіостанцією та батареями.

Розклавши все на столику, він нечутно відчинив двері до другої кімнати і вдивився у півтемряву. Мати лежала на ліжку одягнута, прикривши рукою очі.

— Мамо! — пошепки покликав Кость.

Вона стрепенулася й повернула голову:

— Що тобі, синку?

— Працювати треба, мамо…

Вона знала, що від неї вимагається, підвелася, всунула ноги в хатні туфлі, накинула на голову темну хустку і вийшла надвір. Ходитиме по двору, прислухаючись до найменшого шурхоту, аж поки не покличе син: «Пора спати, мамо».

Кость надів папушники й сів до столу.

Армійський радіоцентр уже чекав і подавав свої позивні. Кость відповів, старанно відрегулював настройку і, впевнившись, що на прийомі нічого нема, перейшов на передачу.

Кость автоматично відстукував ключем, думаючи водночас, що ворог слухає його крапки-тире і марно намагається їх розгадати.

Три дні тому він передав телеграму в кілька рядків звичайних знаків. Коли б тільки гітлерівці знали, про що говорять ці крапки, тире! А йшлося про те, що до військової платформи прибули два состави, один з авіабомбами, а другий з пальним; що на колишньому випасі, між міським кладовищем і лісом, гітлерівці обладнують новий аеродром і на ньому вже ночує близько сорока бомбардувальників.

Кость скоса глянув на годинник: минуло п'ять хвилин. Добре. Дуже добре. Залишилась четверта частина телеграми. Отже, він укладеться в сім хвилин…

З шумом розчинилися навстіж двері, й на порозі з'явилась мати. Жах спотворив їй обличчя. Важко дихаючи, тримаючись однією рукою за одвірок, а другою за серце, вона вигукнула якимось придушеним голосом:

— Синку!.. Рятуйся!.. Німці!

Костеві перехопило горло гарячою хвилею. Він обірвав передачу і здер з голови навушники.

— Де?

— Лізуть через ворота… ламають паркан.

Кость схопився. У скроні й потилицю сильними, відчутними поштовхами застукала кров.

— Біжіть у сад! — суворо наказав він.

— А ти?

— Біжіть не гаючись! — крикнув Кость, і мати, схлипуючи, зникла.

Кость підскочив до дверей, накинув на них гачок, вставив ніжку стільця у дверну ручку, підтяг диван. Серце лунко калатало, на обличчі виступив піт. Він застиг прислухаючись. Довкола було тихо, і не хотілось вірити, що прийшла біда.

Він обвів очима кухню, ніби запам'ятовуючи все, що тут було, і в цей час ясно розібрав приглушені голоси. Він погасив одну свічку й вирішив: «Вилізу через вікно в сад». Відключити живлення від рації, висмикнути антену, спалити на полум'ї свічки шифровку було справою двох-трьох секунд.

У сінях залунали кроки, і хтось затарабанив у двері.

«Чи мати встигла сховатись?» промайнула тривожна думка.

Кость схопив радіостанцію, притулив її до грудей і кинувся в другу кімнату до вікна, що виходило в сад. Треба було обережно, без шуму відчинити ставню, потім вікно і виплигнути в кущ бузку. А від нього три кроки до пролому в сусідському паркані.

Притримуючи однією рукою рацію, Кость потяг віконницю до себе. Але тут забряжчало скло, і перед його лицем мигнуло гостре жало плоского німецького багнета. Кость ледве встиг відскочити. Багнет зник і блиснув ще раз.

«Оточили!..» промайнуло в думці.

А в двері ломилися, били прикладами. Лунали вимогливі вигуки і груба лайка.

Думка в Костя працювала стрибками, і водночас так гостро, як це буває тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека. Він розумів, але не хотів вірити, що настав кінець.

— Тримайся, Костю! — люто гукнув він і з силою ударив рацію об гострий ріжок груби. Осколки розлетілися по всій кімнаті.

Кругом стояв гуркіт. Здавалось, хитається весь білий будиночок. Тарабанили у вікна, в двері. Над головою почулось важке тупотіння, посипалась штукатурка із стелі. Виходить, гестапівці розібрали черепицю і вже пролізли на горище…

Кость стояв посеред кімнати і тремтів, як олень, оточений з усіх боків вовками.

Та раптом прийшов дивний спокій. Тепер Кость знав, що робити. Він став навколішки біля буфета, підняв трохи мостину й витяг з-під неї велику протитанкову гранату, обгорнуту промасленою ганчіркою.

Хлопець відкинув ганчірку і звів гранату. Він чув, як хтось бився у двері всім корпусом і з натугою кректав. Затріщали двері, зірвалися, і до кімнати вдерлися розлючені гестапівці.

Кость дмухнув на свічку і кинув гранату.

Вибух струсонув увесь будиночок. Сильна хвиля вибила вікна, здибила підлогу, стелю, поперекидала меблі…

Частини Н-ської армії, тепер повністю укомплектованої і заново озброєної, після багатоденних важких боїв стали на відпочинок. Розвідвідділ армії розташувався у невеликому звільненому від фашистських загарбників, майже зруйнованому і безлюдному селі.

Начальникові розвідвідділу полковнику Бакланову виділили однокімнатну хату, зроблену з міцних соснових колод. На стіні вже була прибита карта. Під нею стояв залізний сейф з двома ручками по боках. Крім соснового столу й залізного сейфа, в хаті було півдюжини табуреток і стояло похідне розкладне ліжко, притиснуте до глухої стіни. На сірій шерстяній ковдрі лежали автомат із запасними дисками до нього і дві лускаті гранати «Ф-1», схожі на соснові шишки. На гумовій надувній подушечці красувався артилерійський кашкет з вицвілим околишем.

На столі стояли два польові телефони, попільничка з консервної банки і солдатський котелок, з якого стирчала дерев'яна ложка.

Полковник Бакланов, уже немолодий чоловік з крупними рисами обличчя, що чимось нагадував стомленого вчителя, сидів за столом над розкритою папкою ї читав орієнтування головного розвідувального управління.

Орієнтування говорило про те, що фашистська Німеччина, ще не зализавши важких ран від зими, доукомплектовує рештки розбитих частин, формує нові й жене їх на схід. У район Курська безперервним потоком рухаються військові ешелони противника, колони автомашин, важка артилерія, мові самохідні гармати, йде грандіозне перегрупування військ, підтягуються резерви, перебазовується авіація стратегічного призначення,

Бакланов одвів стомлені очі від фіолетових машинописних рядків, зняв окуляри, закрив папку і встав. Він був високий на зріст, тримався рівно. Тепер у ньому безпомилково можна було впізнати старого, кадрового офіцера.

Сховавши папку до сейфа, Бакланов заглянув у котелок. Гречана каша захолонула. Він спробував узяти її ложкою, але каша вже задубіла, Бакланов чиркнув запальничкою, підніс її до погаслої цигарки і пішов до койки, розстібаючи на ходу поясний ремінь. У цей час хтось постукав у двері,

Бакланов застебнув ремінь і дозволив зайти. Увійшов начальник відділення капітан Дмитрієвський. Молодий, моторний, він подав полковникові розшифровану телеграму:

— Від Чорноп'ятова.

— Сідайте, — сказав Бакланов, пройшов за стіл і прочитав одержане повідомлення.

Раптом він скинув очі на Дмитрієвського і суворо сказав:

— Я вже вас попереджував… Не доповідайте телеграм частинами. Коли буде закінчення? Це ж не кінець? — він схилився над текстом і прочитав глухуватим голосом: «Пропонуємо два варіанти. Перший: висилайте людину по відомих явках, паролях…» А далі?

— Горєловський кореспондент обірвав передачу на цьому місці без попередження, — доповів капітан. — І більше в ефірі не з'являється, незважаючи на наші виклики.

Чорні й густі, немов наліплені брови Бакланова суворо зійшлися.

— Обірвав? — перепитав він.

— Так точно,

Бакланов відклав цигарку і втупився очима в темну пляму невеликого вікна. Потім знову пробіг очима телеграму і затарабанив пальцями по столу.

— Сто чортів! — кинув він трохи перегодом. — Ви розумієте, які цінні матеріали захопили хлопці? Ми знали, що за особистою вказівкою Гітлера відомий конструктор фон-Тротте працює над створенням нового, надпотужного танка, але не знали, що його назвуть «Драконом» і що він уже готовий. Готовий і пройшов випробування. Так… — Бакланов знов енергійно затарабанив пальцями. — Молодець Чорноп'ятов, порадував! Тепер справа за нами. Не можна гаяти жодної хвилини. Поки фашисти налагодять серійне виробництво «Драконів», наша промисловість забезпечить армію спеціальними снарядами, якими можна буде поламати ікла новому звірові. А для цього ми мусимо знати його сильні сторони і вразливі місця. Хм… Як же міг перерватися сеанс?

Капітан Дмитрієвський пояснив: сеанс почався в нуль шістнадцять і раптом перервався в нуль двадцять одну хвилину. Черговий оператор підозрює, що горєловський кореспондент намагався передати знак «мені загрожує небезпека», але, мабуть, не встиг. Щоправда, оператор не зовсім упевнений у цьому, бо зміг прийняти одне тільки слово «мені», яке той передав відкритим текстом. Армійський радіоцентр слухав горєловського кореспондента дві години поспіль, викликав його, але безрезультатно. Черговий оператор і зараз слухає.

— Якщо вже він перейшов на відкритий текст, — зауважив Бакланов, — то, мабуть, недаром. Що ж воно там скоїлося?

Дмитрієвський знизав плечима й відповів:

— Багато що можна думати…

Він відав розвідувальною і підривною роботою за лінією фронту, двічі сам побував у ворожих тилах, дещо побачив і розумів, що на окупованій території небезпека підстерігає на кожному кроці.

— А все ж таки? Що ви думаєте? — наполягав Бакланов,

Дмитрієвський якось ніяково потер своє високе чоло, що зібралося зморшками. Йому чогось не хотілося висловлювати зараз своїх потаємних думок. Зрив одного сеансу ще не давав підстав бити на сполох…

— Можливо, що-небудь стало на заваді, — промовив він, — і радист вирішив перервати сеанс… Мож…

— Ви не те кажете, що маєте на думці, — перебив його на півслові Бакланов. — Не те…

— Ні… Чому?.. — слабо заперечив Дмитрієвський. — Ви ж пригадуєте, як вийшло зі мною в Орші торік.

— Ну-ну… Далі! — начебто підштовхнув його Бакланов.

— Туманова вела передачу, а я чергував на вулиці. І ось мчить мій хлопчак і доповідає: есесівці оточили квартал і роблять повальні обшуки. Передачу довелося перервати… Тридцять дві години ми з Тумановою відсиджувались у порожньому і холодному голубнику. А зв'язок відновили тільки через тиждень. І вже не з Орші.

— Але якщо мені не зраджує пам'ять, Юлія Василівна встигла подати сигнал «зв'язок тимчасово припиняю»? — нагадав Бакланов. — Так, здається?

— Цілком правильно, — згодився Дмитрієвський.

— А цей намагався передати інший сигнал і не встиг, видно… — Бакланов підвівся з-за столу й заходив по кімнаті. Мостини, що вже віджили свій вік, жалібно поскрипували під ногами. — Все це дуже прикро й не до речі, — вимовив він. Подумайте тільки, якого звіра вони схопили! «Дракона»!.. Одна назва чого варта! Молодець Чорноп'ятов! Герой! Так… І якщо з ними скоїлось лихо… — Він замовк і, підійшовши до стола, машинально пересунув польовий телефон з місця на місце.

Бакланов і Дмитрієвський мовчали й думали. Думали й мовчали.

Довгу паузу порушив капітан:

— Потрапити під радіопеленгатор — це найгірше, що може статися, але не можна забувати і про багато чого іншого…

— Як це розуміти, багато чого іншого? — запитав Бакланов і сам спробував відповісти на натяк: — Ви хочете сказати: перегоріла лампа, відказало живлення чи ще щось на зразок цього?

— Цілком можливо.

— Не думаю. Горєловський кореспондент відзначався дисциплінованістю й акуратністю, за що його й представили до нагороди. Я зовсім не припускаю, щоб він почав сеанс на несправній рації, а коли б і почав, то попередив би нас. Тут щось інше.

Дмитрієвський промовчав. Йому нічого було заперечити.

— Ви не втрачаєте надії, що зв'язок відновиться? — спитав у нього Бакланов.

Капітан кивнув.

— Гм, я також хочу вірити в це, — промовив Бакланов. — Ну, а якщо не відновиться? — Бакланов знову взяв телеграму н прочитав уголос: — «Пропонуємо два варіанти: перший — надсилайте людину по відомих явках…» Два варіанти, — повторив він. — І можливо, що в другому йшлося про відрядження літака… Яка досада!..

— Це був би найбажаніший варіант, — підхопив Дмитрієвський.

— Але зараз цілком неможливий, — зауважив Бакланов. — Ми не зможемо послати літак, не домовившись заздалегідь. А для цього потрібен зв'язок, — він похитав головою. — І треба ж було скоїтись такому лиху!

Бакланов кинув телеграму, підійшов до карти і хвилину вдивлявся в неї.

— І що ж ви все-таки пропонуєте? — звернувся він, не обертаючись, до Дмитрієвського.

— Чекати ранку, товаришу гвардії полковник, — була відповідь. — За умовами зв'язку о шостій ранку контрольно-перевірний сеанс, обмін позивними та й годі. Може, кореспондент вийде…

— А якщо не вийде, товаришу гвардії капітан? — перебив його Бакланов, не змінюючи пози і далі розглядаючи щось на карті. — Не вийде ні о шостій, ні завтра, ні післязавтра. Тоді що, я вас питаю?

— Ви не дали мені докінчити, — сказав Дмитрієвський.

— Прошу, — Бакланов різко повернувся.

— … Чекати ранку й одночасно готувати людину для надсилки, — відкарбував капітан,

— Оце правильно! — схвалив Бакланов. — Готувати. І з таким розрахунком, щоб сьогодні ж уночі викинути. Справа архітермінова. Хто у вас вільний?

— Вільні троє, але послати доведеться Туманову, — відповів капітан.

Полковник ледве помітно всміхнувся й уважно подивився на капітана своїми розумними примруженими очима,

Дмитрієвський спалахнув, і кров прилила до його обличчя.

Працюючи півтора року з Дмитрієвським, полковник знав, що капітан далеко не байдужий до розвідниці. Обох їх єднало хороше, молоде почуття, І обоє приховували одне від одного те, що зовсім нетрудно було помітити іншим. Разом з Тумановою капітан двічі був у ворожому тилу. Знав Бакланов і те, що коли на карту ставляться інтереси справи й мова заходить про Туманову, капітан завжди старанно підкреслює свою об'єктивність. Бувало він суворіше навіть ставився до Туманової, ніж до інших.

— Але чому саме Туманову? — перепитав полковник.

Ще не заспокоївшись, Дмитрієвський похмуро відповів:

— Можу запропонувати свою кандидатуру.

Бакланов роздратовано махнув рукою і суворіше наказав:

— Відповідайте на моє запитання.

Капітан виклав свої доводи. Вільні троє: лейтенант Назаров, сержант Караулова і лейтенант Туманова. Перший знає радіосправу, але ще не навчений шифру, другий володіє шифром, але ще тільки вивчає радіосправу. Отже, їх можна посилати тільки вдвох, Туманова ж і радистка і шифрувальниця.

— І все? — поцікавився Бакланов.

— Ні, не все, — сказав Дмитрієвський. — На початку травня Чорноп'ятов повідомив нам дві явки. Основну — до повара кафе «Глобус» Готовцева і запасну — на себе, на той випадок, якщо Готовцева не буде на місці. На явку треба посилати жінку під виглядом сестри Готовцева і з документами на її ж ім'я. Сестра Готовцева працює в мінській комендатурі перекладачкою, вільно говорить по-німецьки. Туманова ж, як ви знаєте, непогано володіє німецькою мовою.

— Так, так… Ясно. До речі, нагадайте, в зв'язку з чим Чорноп'ятов повідомив нам ці явки і паролі, — попросив Бакланов. — Я тоді був у відрядженні в Москві.

Дмитрієвський коротко розповів. Люди Чорноп'ятова в кінці квітня провели невелику операцію. Вони зламали сейф бургомістра міста і вилучили більше як три мільйони карбованців у радянських знаках. Гроші треба було вивезти з окупованої території. Розвідвідділ домовився з Чорноп'ятовим про надсилку до нього людини, одержав явки і паролі. Але через кілька днів Чорноп'ятов повідомив, що гроші виявились фальшивими, виготовленими в Німеччині. Тоді командуючий наказав спалити їх.

— Гм, кумедна історія! — зауважив Бакланов. — Так… А коли Юлія Василівна вернулась із-за лінії фронту?

— Дев'ять днів тому…

— Справді? — поцікавився Бакланов, дістав з кишені записну книжку і почав перегортати її.

— Точно так, — підтвердив Дмитрієвський. — Сьогодні в нас дев'яте, а вона вернулась першого.

— Ну, сьогодні в пас не дев'яте, а вже десяте, — виправив Бакланов. — Це ми, опівнічники, збилися з ліку. — І він поглянув на годинник. — Зараз без двох хвилин три. А встигла відпочити Юлія Василівна? Як вона себе почуває?'

Дмитрієвський посміхнувся. Що він може сказати? Вона почуває себе як звичайно і ні на що не скаржиться.

— В її віці я теж ніколи не скаржився ні на що, — сказав Бакланов, — але це зовсім не означало, що я не стомлювався і не потребував відпочинку. Ну, гаразд… Вирішимо так: поговоріть якнайдетальніше про все з Юлією Василівною, а я доповім про нашу думку командуючому.

— Слухаю. — Дмитрієвський встав. — Можна йти?

— Ідіть, — сказав Бакланов і провів поглядом капітана.

Десятого червня, о пів на восьму ранку, Чорноп'ятов відчинив двері котельної. В очі йому вдарили яскраві промені сонця. Чорноп'ятов примружився і мерзлякувато повів плечима. В його «печері», як він називав своє житло, завжди панували півтемрява, вогкість і прохолода. Лазня топилася двічі на тиждень, а в решту днів паливо витрачати не дозволялось.

Закріпивши обидві половинки дверей на стінні гачки, Чорноп'ятов глянув на тротуар. Там, як на пружинах, уже підстрибував жвавий горобчик.

— Прилетів, шельма! — посміхнувся Чорноп'ятов. — А де ж решта?

Горобчик цвірінькнув, що, видно, означало: «Зараз усі будуть».

Чорноп'ятов спустився вниз і вернувся із старою бляшанкою з-під кофе, в яку складав крихти. Сьогодні там був пшоняний концентрат.

Біля дверей уже метушилась добра дюжина сірих клубочків, які скакали й щебетали, вимагаючи сніданку.

Чорноп'ятов пом'яв у руках концентрат і висипав на край тротуару. Горобці шумно накинулись на їжу, жадібно хапаючи великі грудочки помащеної каші. Вони витягували шийки, настовбурчувались, тужились і все-таки проковтували кашу.

Не минуло й хвилини, як вони впоралися з кашею.

Горобці відразу обважніли, набундючились і дивилися з якимось подивом на свого годувальника. Деякі почали чепуритися, перебираючи дзьобом, пір'я.

— Годі, християни, — мовив Чорноп'ятов, сів на поріг і заходився крутити цигарку.

Так було щодня. Звик до цього Чорноп'ятов, звикли й горобці.

Чорноп'ятов закурив, розстебнув комір сорочки.

— Теплінь-бо ж яка!.. Гарно!..

Він благодушно ніжився під лагідним сонцем, димив самокруткою і посміхався. Знали б гітлерівці, що за документики сховані під його верстаком! Хе-хе! Де там! Хіба ж можна додуматись до цього! А машина? А кур'єр? Так і згинули? Згинули! Як корова язиком злизала. Все зроблено чисто. Раз-два, і кінці в воду. Нехай поморочать голови. А Кость уже, звичайно, «відстукав» і відповідь, видно, одержав. Цікаво, який варіант вибере полковник Бакланов? Мабуть, що другий. Не інакше як літака пришле до нас. Це найзручніше і швидше. Та що там ворожити? Бакланов вирішить, йому видніше. Дядько тямущий. Добре б оце зараз подивитись на нього. Який він із себе, як воює, старий кремінець… Обтесало його життя, обкатало. Полковник. — Легко сказати? А був же колись шахтарем. Коногоном, здається. От що значить людина!..

Отак міркуючи, Чорноп'ятов попихкував цигаркою і поглядав на вулицю.

Ось показалась німецька похідна кухня на твердому ходу, її тягнув широкозадий, гладкий куцохвостий кінь. Кухня гучно торохтіла по бруківці. На передку сидів літній солдат із заспаним обличчям. Він одганяв батогом надокучливих ґедзів, які обсідали круп коня.

Похідну кухню обігнали три мотоциклісти в есесівській формі, а потім показалась сумна процесія. Оточені щільним кільцем автоматників, втомлено брели чоловік з двадцять арештованих. Серед них Чорноп'ятов помітив двох жінок. Усі йшли мовчки, низько опустивши голови, тримаючи в руках згортки, вузли, клунки.

«Видно, до Німеччини відправляють!» подумав Чорноп'ятов, вдивляючись в обличчя арештованих. Але нікого із знайомих він не побачив. Процесія звернула на перехресті з Біржової вулиці на Поштову.

В будинку напроти відчинилось вікно і показалось худе, виснажене обличчя. Жінка вклонилася Чорноп'ятову, він відповів їй. Так відбувалося майже щодня.

Чорноп'ятов знав од сусідів, що жінка, з якою він по суті не був знайомий і ніколи не обмовився жодним словом, до війни працювала вчителькою. Після загибелі на фронті чоловіка її розбив параліч, відібрало обидві ноги, і вона вже не виходила а своєї кімнати.

Жінка оглянула вулицю сумним, розгубленим поглядом і затулила вікно занавіскою.

— Пора до роботи, Григорію Опанасовичу, — сказав собі Чорноп'ятов. — Годі сидіти.

Він хотів було вже підвестися, як раптом побачив на протилежному тротуарі Калюжного. Той простував своєю звичайною, неквапливою ходою, не повертаючи голови, не оглядаючись.

«Що б це могло значити? — подумав Чорноп'ятов. — Радіограму приніс?»

Ні, цього не могло бути. У підпіллі існували раз і назавжди установлені порядки. Чорноп'ятов не порушував їх сам, не дозволяв порушувати й іншим. Способи доставки радіограм йому, а також і від нього розроблялись з урахуванням обстановки в місті і пори року. Калюжний ніколи не приносив радіограм. Він ховав їх у тайники. Чорноп'ятов знав, що відповідь Бакланова на радіограму він повинен буде вийняти не раніше десятої ранку з «поштової скриньки» № 4. Так у чому ж річ? Чому Калюжний з'явився зараз?

Чорноп'ятов насторожився, не знаючи, що й думати, і не знаходячи пояснення тому, що відбувалось.

А Калюжний, досягши будинку, де жила колишня вчителька, уповільнив крок, дістав з кишені складену газету і, розгорнувши її, став переглядати на ходу.

Щось ворухнулося в грудях у Чорноп'ятова. Це був умовний знак, який означав: «Іди за мною і будь обережний. Можуть стежити».

Що сталося? З ким? Проводжаючи очима Калюжного, який віддалявся, Чорноп'ятов спостерігав, чи не йде за ним хто назирці. Але пі, нічого підозрілого не помічав.

Коли Калюжний перейшов Мінську, Чорноп'ятов устав і, не спускаючи з очей товариша, попрямував слідом за ним по другому боці вулиці. Чорноп'ятов ішов і відчував незвичайний тягар у ногах. Він був не з полохливих, але невідомість впливала гнітюче. Наче навколо тебе кромішня темрява, а десь поруч підстерігає смертельний ворог. Ворога цього треба знищити, інакше сам загинеш. Та очі нічого не бачать, удари провалюються в порожнечу, кожен крок веде в безвість. І людину охоплює почуття принизливої безпорадності, жалюгідне почуття безсилля.

Лихі передчуття краяли Чорноп'ятову серце, але він ішов далі.

А Калюжний, досягнувши рогу і нібито зненацька обернувшись, звернув на вулицю, яка раніше називалася Комсомольською. Посеред вулиці тягся бульвар, обсаджений столітніми липами. Пройшовши до кінця бульвару, він повернув назад. Цей хід був виправданий. Калюжний і собі хотів переконатись, чи немає «хвоста» за Чорноп'ятовим. Вони розминулись майже на середині бульвару, «перевірились».

Чорноп'ятов квапливо дійшов до того місця, де Калюжний зробив поворот. Він побачив друга на протилежному кінці.

«Зараз усе з'ясується… Зараз… залишилось півсотні кроків», розмірковував Чорноп'ятов.

Під тінню розлогої липи стояла колись лавочка. Тепер від неї лишились тільки два стовпчики, закопані в землю, що вже майже згнили. На одному з них сидів Калюжний, а другий був вільний.

Калюжний тримав перед собою розгорнуту газету.

Чорноп'ятов підійшов до стовпчика й одразу сів, наче хтось ударив його під коліна. Він дістав з кишені бляшану коробочку з махоркою і став крутити цигарку.

Сюди й туди снували перехожі, мигтіли мундири гітлерівців. Чорноп'ятов неквапливо, стримуючи тремтіння пальців, обривав кінчики паперу.

Калюжний мовчав, роблячи вигляд, що цілком заглибився в газету, але і в нього руки злегка тремтіли.

Вибравши хвилину, коли поблизу нікого не було, Калюжний нарешті заговорив своїм сердитим, стриманим голосом:

— Я боявся, що за мною стежитимуть, але, здається, ні… Вночі загинув Кость…

Чорноп'ятов розсипав тютюн на землю й одразу відчув сухість у роті. «Що він сказав? Уночі загинув Кость? Чи добре я почув? Ні, ні, почув я добре, вночі загинув Кость!» Перед очима застрибали різнобарвні вогники: червоні, сині, фіолетові…

— Він провадив сеанс… передавав наше донесення, — тихо говорив Калюжний, затулившись газетою, — і в цей час налетіли гестапівці. Кілька чоловік. Вони вдерлись у будинок. Щось вибухнуло. Видно, Кость скористався гранатою. Троє вбиті, двоє важко поранені, а Кость загинув… Так понівечений, що й упізнати важко.

Калюжний замовк, помітивши перехожих,

— Загинув Кость… загинув… загинув!.. — глухо шепотів Чорноп'ятов. Він дивився прямо перед собою, і предмети двоїлись в очах.

— Про все повідомив Сеня Кольцов, уночі він чув вибух, — продовжував Калюжний. — Він розшукав Костьову матір у сусідському сарайчику. Вона йому розповіла. Вранці ні живий ні мертвий Сеня прибіг до мене, хоча йому й заборонялось це робити. Костьова мати дуже слаба. Видно, уже їй не жити на цьому світі… Радіограму Кость, мабуть, не встиг передати… Увечері трохи пізніше зайду до тебе… Все. Я йду.

Він тут же підвівся, згорнув газету, засунув її до кишені й упевнено попрямував бульваром.

Чорноп'ятов сидів не рухаючись і дивився порожніми очима в землю. Так, це був, мабуть, найвлучніший і найбільш зрадницький удар, завданий підпіллю. Загинув не тільки радист, який умів зберігати всі таємниці й зі смертю якого обірвався зв'язок з Великою землею; загинув не тільки Кость Голованов, вихрястий, кирпатий, пожадливий до діла і невгамовний вісімнадцятирічний хлопчина, якому б тільки жити й жити; загинув не тільки активний підпільник-патріот, який над усе ставив священну боротьбу з ворогами; загинула ще й людина, яка врятувала від смерті Чорноп'ятова, рискуючи при цьому своїм власним життям.

Скільки зусиль і клопоту, синівської любові й ласки виявив він, доглядаючи хворого і безпорадного Чорноп'ятова! Скільки разів годував його Кость із своїх рук! Скільки годин провів коло нього, нерухомого, охлялого, читаючи вголос оповідання Джека Лондона з пошарпаної, заяложеної книжки!

Вже давно Чорноп'ятов мріяв після того, як закінчиться війна, всиновити Костя, замінити йому померлого батька. І він якось було сказав про це Костеві, а той відповів коротенькою наївною фразою: «Ой! Аж не віриться!»

У своїх мріях Чорноп'ятов заходив далеко. Він бачив перед собою Костя-інженера, Костя-офіцера, Костя-вченого. Він твердо вірив, що це буде, що інакше й бути не може. В нього не було сумніву в тому, що його дружина, вже дорослі син та дочка візьмуть найпалкішу участь у долі юнака.

І все пішло шкереберть. Костя нема і вже ніколи не буде. Можливо, зустрінеться на життєвому шляху Чорноп'ятова ще багато чудових і розумних хлопців, таких же чуйних і людяних, але це вже будуть інші, а не Кость…

Чорноп'ятов насилу підвівся. Горе придавило його. Різка зморшка лягла між бровами, очі згасли. Дорога з бульвару до лазні здалася йому найдовшою за все його сорокап'ятилітнє життя.

Відчинивши двері й спустившись униз, Чорноп'ятов постояв деякий час коло верстака, дивлячись на все порожнім і блукаючим поглядом.

Він закурив, замислився. Та життя нагадувало про себе. Воно не чекало, вимагало боротьби, вимагало його, Чорноп'ятова, сил.

— Прощай, Костю! — вголос промовив Чорноп'ятов. — Ми не забудемо тебе!..

Вернувшись від командуючого армією, полковник Бакланов вийшов з машини біля околиці свого сільця й попростував до буднику.

У палісадниках перед хатами відцвітав бузок, і його пряний аромат висів над вулицею. Цього року він цвів особливо буйно, дружно й довго, наче йому кортіло дочекатися повернення тих, хто його саджав, вирощував і пестив.

Зруйноване сільце з де-не-де уцілілими хатинками, все простріляне й обгоріле, різко контрастувало із святковим цвітінням бузку й навівало смуток.

Бакланов обійшов колодязний зруб, біля якого хазяйнували солдати, оголені до пояса. Залишаючи село, гітлерівці пристрелили двох псів і вкинули їх у колодязь. Солдати вичистили його і тепер вичерпували звідти воду.

Біля входу до хати стояв вартовий, а на східцях гапку сидів капітан Дмитрієвський. Побачивши Бакланова, він кинув недокурену цигарку, встав і спустився з гайку, даючи дорогу полковникові.

Бакланов мовчки пройшов до хати, слідом за ним попрямував Дмитрієвський.

— Снідали, капітане? — спитав Бакланов, скинувши кашкета й повісивши його на цвях.

— Тільки що…

— Шкода, я думав, що сьогодні будете мені за компанію. — Він підійшов до вікна і розчинив його навстіж. Запах бузку полився в кімнату. — Як Горєлов?

— Мовчить, — відказав Дмитрієвський.

Бакланов почекав трохи, дивлячись у вікно, потім сказав:

— Командуючий і член Військової ради схвалили наше рішення. Захоплені горєловською групою документи дуже важливі. Наказано вивезти їх за всяку ціну і негайно. Командування фронту додержується такої ж думки.

Вони розмовляли, стоячи посеред кімнати один проти одного.

Говорили з Юлією Василівною?

Так точно, говорив, і докладно.

— Ну?

— Вона готова.

Бакланов зітхнув:

— Яв цьому не сумнівався. Юлія Василівна завжди готова. Ну що ж… запросіть її сюди.

— Слухаю, — відповів Дмитрієвський і вийшов.

Бакланов підійшов до польового телефону.

— Чайка? Прошу шістнадцятого. Так, так… Доброго здоров'я, Володимире Дмитровичу! Уже знаєте? От і добре. А час я вам скажу… Так. Машина потрібна буде о двадцять третій нуль-нуль. Звичайно, післязавтра (що умовно означало «сьогодні»). Так, на викид. Через годину я підішлю капітана Дмитрієвського. Домовились? Єсть!

Бакланов поклав трубку й пройшовся по кімнаті. Через вікно крізь сітку розквітлого галуззя бузку проціджувалося сонячне світло. Воно дробилось на скалочки, вистилало підлогу строкатим килимом і робило кімнату святково прибраною і веселою.

Але на душі в полковника було невесело: горєловський кореспондент мовчав. Він не з'явився на контрольний сеанс і не відповідав на виклики армійського радіоцентра. Тривожні догадки й припущення межували вже з упевненістю: значить, там, у Горєлові, скоїлось якесь лихо. Але яке? На це ніхто не міг відповісти.

І само по собі напрошувалося питання: якщо там щось сталося, то чи не вплине це на виконання завдання Тумановою?

Це дуже непокоїло не тільки Бакланова, а й члена Військової ради та командуючого армією. Але іншого виходу не було.

«Вся надія на Чорноп'ятова, — подумав Бакланов. — Григорій Опанасович не повинен схибити. Він стріляний горобець. Та й Юлія Василівна людина вже досвідчена в таких справах. Знайде рішення на місці. Немислимо зараз передбачити всі можливості й перешкоди. Якась частка риску неминуча в підпільній роботі. Наше завдання — звести цю частку до можливого мінімуму». Стук у двері перервав роздуми Бакланова.

— Заходьте! Заходьте! — голосно запросив він.

Увійшли капітан Дмитрієвський і лейтенант Туманова, дівчина років двадцяти двох. Вона ступнула раз, стала в положенні «струнко» і, приклавши руку до пілотки, відрекомендувалась:

— Товаришу гвардії полковник, лейтенант Туманова з'явилась на ваш виклик.

Бакланов мимоволі замилувався нею. У звичайній, але гарно припасованій червоноармійській гімнастьорці з польовими погонами, в куценькій шерстяній спідничці чорного кольору, в гарненьких хромових чобітках Туманова здавалась дуже молодою, стрункою і привабливою. На її хвилястому густому волоссі, зібраному ззаду в тугий вузол, насилу трималась пілотка. Орден Червоного Прапора і медаль «За відвагу» виблискували на гімнастьорці.

— Здрастуйте, Юліє Василівно, і ще раз здрастуйте! — привітав її Бакланов, узяв за руку, підвів до стола й посадовив на табуретці. — Як я зрозумів капітана, ви згодні?

— Так, — відповіла Туманова. — Я готова. Тільки б досвіду вистачило…

Бакланов лукаво і трохи сумно посміхнувся.

— Я не звик говорити компліменти. Не прибіднюйтесь… Зачиніть, будь ласка, вікно.

Капітан зачинив вікно і став осторонь, біля стіни.

— Чи все вам ясно? — звернувся Бакланов до Туманової.

— Все ясно. Наскільки тут можливо, я ознайомилась із справами й умовами горєловської групи. Докладу всіх зусиль, щоб справитись із завданням, — спокійним і рівним голосом сказала Туманова.

— Добре! — схвально озвався Бакланов. — Але я не хочу від вас приховувати: там можуть бути несподіванки. Нас дуже непокоїть одна обставина…

— Зрив передачі? — попередила його Туманова.

— Так! — і Бакланов подивився на капітана. Той стояв, розглядаючи карту. — І в даному випадку я навіть не знаю, що підказати, що порадити. Як ви гадаєте, капітане?

Дмитрієвський заглибився у вивчення карти й не відразу зрозумів запитання.

— Вибачте? — перепитав він у полковника.

Бакланов удруге виклав свою думку. Дмитрієвський вислухав його і, трохи зачекавши, відповів:

— Дуже важко що-небудь порадити. Доведеться орієнтуватись на місці. Нам ні з чого вибирати. Ми маємо явки, але позбавлені можливості перевірити їх.

— І в нас немає підстав не вірити Чорноп'ятову, — додала Туманова. — Він же не дає нових явок?

— Все це правильно, друзі, — замислено сказав Бакланов. — І одна явка на нього ж самого. Не може ж Чорноп'ятов не довіряти самому собі! Але я думаю про інше. Не слід забувати, що він писав радіограму ще до того, як перервався зв'язок. Ми не знаємо, чого він перервався. Можливо, що зараз Чорноп'ятов дав би нам інші явки. Можливо, що вся обстановка докорінно змінилася. Мені здається, що йти на основну явку без будь-якої перевірки було б необережно.

— А що ви пропонуєте? — зацікавилась, Туманова.

— Я б порадив, — продовжував свою думку Бакланов, — перш ніж зайти до цього кафе, зробити невеличку розвідку. Вигадати що-небудь, погоджуючи це з обстановкою. Важливо переконатися в тому, чи «благополучний» Готовцев. Зробити це не так уже й важко, оскільки він працює в ресторані.

— Розумію, — кивнула Туманова.

— Цілком вірно, — додав капітан. — Зрештою важливо дізнатись, чи працює Готовцев. Якщо працює, можна сміливо йти до нього.

— Так, так… — підтвердив Бакланов. — Нам відомо, що організація в Чорноп'ятова побудована на незалежних одна від одної групах. І коли в небезпеці радист, то це ще не означає, що небезпека загрожує і Готовцеву. А проте обережність необхідна.

— Я так і зроблю, — промовила Туманова. — Я постараюсь потрапити до міста трохи раніше і дещо зроблю.

— Паролі запам'ятали? — запитав Бакланов.

— Так, вони не складні й легко запам'ятовуються.

— Рації до міста не заносьте ні за яких умов, — застеріг Бакланов. — Це взагалі небезпечно, а тим більше зараз, коли перервався зв'язок. Можливо, що їхнього радиста запеленгували.

— Для мене це ясно, — відповіла Туманова. — Рацію і все інше я сховаю в лісі, а далі видно буде. У місті з'явлюся тільки з документами.

— Ви зважайте на те, що центр слухатиме вас цілу добу, — нагадав Бакланов, — по десять хвилин після кожної парної години. Сховайте рацію якомога ближче до міста, щоб можна було скористатися нею без великої затримки чи швидко перекинути до міста, в надійний куточок.

Туманова кивнула.

— Літак чергуватиме тут з моменту першого вашого сигналу й до виклику, — додав Бакланов. — А про сигнали для прийому літака доведеться домовитися з льотчиком заздалегідь. Оце ніби і все. — Бакланов підвівся. — Прощатись не будемо. Я проведу вас до аеродрому. Ідіть відпочивайте. А ви, капітане, їдьте до командира полку. Він чекає вас.

Начальник гестапо прокинувся цього ранку незвичайно пізно. Весь оцей розгардіяш з кур'єрською машиною не виходив у нього з голови. Він заснув лише під ранок, а встав з болем у скронях і з якимсь неприємним осадком у роті.

Лежачи в ліжку, він подумав, що квапитись на службу немає рації. Відразу ж почнуться дзвінки коменданта міста, начальника гарнізону, начальника місцевої поліції та фельджандармерії, знову посиплються запитання, на які щось треба відповідати, а його від цих запитань уже нудить. Нехай там за нього викручується заступник: він уміє патякати і за словом до кишені не полізе. Та й формально він, начальник гестапо, правий. Він не вважає ні себе, ні свій апарат відповідальним за загадкове зникнення кур'єра з машиною. Яке йому до всього цього діло! У нього й своєї мороки по саму зав'язку… Досить того, що в місті працює підпільний радіопередавач, якого не вдається ніяк запеленгувати і зловити. Досить того, що на вулицях міста щодня з'являються крамольні листівки з закликами бити окупантів і автори цих листівок живі, здорові і роблять своє діло. Досить, нарешті, того, що протягом лише останнього місяця зареєстровано шість надзвичайних подій. Та ще які події! Серед білого дня, мало не на виду в дюжини городян, майже біля дверей убито слідчого кримінальної поліції. Убито наповал пострілом з пістолета, і вбивці пощастило втекти, Під міським телефонним комутатором виявлено підкоп із сусіднього будинку, а в цьому будинку вже протягом десяти місяців жив гауптман інтендантської служби, людина бездоганної репутації. І думай, що хочеш! Персонал, який обслуговує міську електростанцію, весь без винятку тричі вже заново змінено, а всього тиждень тому знову сталася навмисна аварія, що позбавила світла всі установи на чотири дні. У кабінеті керуючого біржею праці в ніч на неділю виникла раптом пожежа і від списків осіб, підготовлених до відправки в Німеччину, лишився тільки попіл. У зоні аеродрому якось днями затримали підозрілого типа без ніяких документів. Схоплений відмовився відповідати на запитання, а коли двоє автоматників повели його в контррозвідку, він по дорозі втік. А всього лише два дні тому біля будинку для приїжджих хтось крикнув, що на подвір'я проник радянський парашутист з гранатами в руках. Зчинилася неймовірна паніка, стрілянина. Ніякого парашутиста не знайшли, як не знайшли й людини, що зняла паніку, а в перестрілці було вбито двох поліцейських і одного німецького солдата.

Від одного цього голова йде обертом, а тут ще кур'єрська машина…

Дідько з нею, з цією машиною! Нехай начальник гарнізону та комендант псують собі нерви. Не він, начальник гестапо, одержав повідомлення про те, що машина пройшла, а комендант. Не до нього надходять шифровки, а до коменданта. Не він мусив був зустріти машину й міняти охорону, а комендант. Так йому й карти в руки! Нехай і відбріхується…

Начальник гестапо спробував було навіть не згадувати про цього злощасного кур'єра, якому, видно, й справді не поталанило, і подумав про повідомлення агента Філіна. Це зовсім інша справа, конкретна, ясна.

Вчора він сам зустрівся з Філіним і прочитав одержаного листа.

Так, усе йде, як і доповів йому заступник.

Командир партизанського загону пише: «З'явиться до тебе моя дочка. Влаштуй її де-небудь коло себе».

Що це значить? Це значить, що дочка вже послана. Він не просить дозволу, згоди Філіна, а посилає дочку. Можливо, вже послав. Про це ясно каже одно слово «з'явиться».

Цікаво! Дуже цікаво. Не може бути ніяких сумнівів, що це дівчисько не звичайним зв'язковий, а людина з певними повноваженнями. В листі йдеться не про те, щоб Філін прийняв її і дав притулок на день-два. Ні! Йдеться про те, щоб влаштувати її надовго. А командир загону далі пише: «Вона дівчина здібна, майстер на всі руки»… І ще «до того ж вона й німецьку мову непогано знає…»

І тут безпомилково можна сказати, що партизани посилають до міста людину для встановлення зв'язку з місцевим підпіллям, а може, й для керівництва ним. Партизанський загін стоїть зараз далеко від міста, а втрачати зв'язки з підпільниками не хоче. А можливо, партизани вирішили скористатися з радіостанції підпілля, якої самі не мають. Нарешті, не виключено й те, що партизани готують і мають намір зробити разом з міськими підпільниками якусь крупну диверсію.

Оце діло! Справжню, чисто агентурне діло, що потребує розуму і хитрощів. Тут можна розгорнути надзвичайно цікаву комбінацію. Можна змусити це дівчисько працювати на себе і не тільки виловити підпільників, але й проникнути в партизанський загін.

І думати треба саме про те, як змусити це дівчисько працювати на нового хазяїна. Хапати і кидати в підвал невигідно і безглуздо. Так може зробити лиш заплішений дурень, який нічого не тямить у питаннях контррозвідки, її треба зустріти, дати притулок, дати їй роботу, але…

— Філін не дурень! — вигукнув начальник гестапо і сам обірвав власні роздуми. — Тепер схопити б нам цього «крота»! А може, він уже в наших руках? А може, і гостя вже завітала до Філіна? А що як зразу: і «кріт» і гостя!

Згадавши, що, йдучи вночі із служби, він просив не дзвонити йому додому і не турбувати його, начальник гестапо схопився з ліжка і кинувся до письмового стола, де стояв телефон. Він наказав з'єднати його із своїм заступником. Негайно!

У трубці почувся знайомий голос:

— А ви мені дуже потрібні.

— Знаю, — перебив його начальник гестапо. — Спочатку скажіть: як справи у Філіна?

— Чекає. За старими умовами вона повинна з'явитися до нього, як смеркне, і прямо на роботу.

— Це Філін сказав?

— Філін.

— А як з «кротом»? — спитав начальник гестапо.

— Кепсько…

— Знову проґавили?

— Гірше.

— Що? Як гірше? Що сталося? Не тягніть…

— Його застукали за роботою, вдерлися в будинок, а він кинув гранату. Сам відправився на той світ і прихопив із собою трьох наших. А двоє важко поранені. Один з поранених півгодини тому віддав богові душу, а другий, здається, скоро піде за ним…

— Майн гот![2] — вигукну» начальник гестапо. — Йолопи! Ідіоти! Хто керував операцією?

— Оберштурмфюрер Мрозек, але я не вбачаю тут його провини…

— Цебто?

— Будинок був запертий, і його довелося брати штурмом. Я на місці Мрозека зробив би так само, як і він: зламав би двері і вдерся.

— А рація?

— Він знищив її.

— Але хто ж це він? Що це за герой?

— Молокосос… Підліток років сімнадцяти-вісімнадцяти.

— А з ким він жив?

— Із старою матір'ю.

— Її схопили?

— На жаль, ні. Зникла.

— Чорт знає що…

Після довгої паузи заступник запитав:

— Коли вас чекати?

Начальник гестапо помовчав і потім відповів:

— Я не прийду… Так, так… Я трохи нездужаю і треба відлежатись. Командуйте там… — і він поклав трубку.

Упала ніч. Густа хмарка на обрії злизала недогризок пізнього місяця. Темрява прикрила тимчасові аеродромні споруди, бонові машини, сховані в земляних гніздах. Ліс, що обступав злітну площадку, злився з темним небом.

Капітан Дмитрієвський і Юля спочивали на траві коло «емки». Він сидів, прихилившись спиною до парашута, а вона напівлежала поруч.

Обоє мовчали. Уже про все переговорили, кожен думав про своє. Він — про те, що вже в який раз дорога йому людина йде не знати куди, назустріч небезпеці. Зараз Юля знову полетить, і повільно минатиме час, без ліку… І він знову думатиме про неї, непокоїтиметься аж до тих пір, поки вона не буде знову поруч. Він спробував уявити собі її перші кроки по той бік, у думці ставив себе на її місце і послідовно, крок за кроком, намагався простежити шлях до Горєлова й назад.

Вона думала про інше. Тієї миті, коли літак одірветься від землі, лейтенант Юлія Туманова зникне, перестане існувати. Начебто й не було її. Вона перевтілиться, стане іншою, не такою, як була хвилину тому. В літаку сидітиме зовсім інша дівчина… Така професія розвідника. Вона не може передбачити, що станеться з нею в повітрі над територією, захопленою противником, як не може передбачити й того, що чекає на неї. Треба бути готовою до всього.

У своїх думках вона вже була там. Як завжди в таких випадках, хотілося прискорити плин часу й почати діяти негайно.

Юлія Туманова була дівчиною сміливою, уміла переборювати, підкоряти своїй волі те стихійне почуття страху, цілковита відсутність якого навряд чи взагалі можлива. Досвід багатьох небезпечних завдань підказував, що попускати віжки не можна, що почуття страху позбавляє людину здатності приймати вірне рішення, а це ще збільшує небезпеку.

В думці у Туманової промайнули всі події останнього часу,

… Розвідник Ковальчук три тижні тому викинувся вночі з парашутом під Борисовим і приземлився вже мертвим: його скосила в повітрі ворожа куля. Радистка Віра Серебрякова, яка стрибнула навесні цього року під Черніговом, спустилась на мінне поле і вмить загинула. Молодшого лейтенанта Остапенка парашутом віднесло в розташування фашистського концентраційного табору. Він упав на колючий дріт, повис на ньому й, оточений ворогами, застрілився.

А хіба думали Ковальчук, Серебрякова і Остапенко, йдучи на завдання, що вже ніколи не вернуться?

Переживання Туманової ніби оберталися по колу: секунди якоїсь невизначеної слабості чергувалися з моментами твердої рішучості.

Підсвідомо Юля відчувала, що вона знайде в собі снагу і твердість. І це відчуття було найважливішим.

— Ти не заснула? — запитав капітан, провівши рукою по її волоссю.

— Що ти! Який тут сон! — посміхнулась Юля.

Дмитрієвський стиснув їй руку. Він вклав у цей потиск усе: своє кохання, свою повагу до її скромної мужності і все-таки запитав:

— Не боїшся?

— А коли й боюся, то не скажу.

— Розумію тебе, Юленько, і про одне прошу: будь обережна, перевіряй і вивіряй кожен свій крок, перш ніж його зробити. Адже ти єдина в мене на світі, У, тебе є я, брат, мати, а в мене нікого.

— Одна… одна… — повторила Туманова, — А як ти називав мене, коли я стала працювати у вас? Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю. Недотепа, Але ж ти й справді була тоді нетяма, з усього дивувалася, не розуміла, як треба хитрувати з ворогом, як обдурювати його.

— А зараз?

— Ну, а зараз — дотепа! Зараз ти розумниця. Але й розумники мусять бути обережними,

— А ти в думках допомагатимеш мені?

— Питаєш! — жваво і ніби обурюючись, гаряче вигукнув Дмитрієвський. — Ти знаєш, що я робив, коли взимку з-під Сухініч ти сама полетіла в тил? Я весь час був з тобою, я стежив за тобою, лічив хвилини, години, дні й ночі. Пригадуєш, незадовго до твого відльоту ми ходили в ліс? Так ото коли ти полетіла, я місця собі не знаходив. Удосвіта, до початку роботи, стану на лижі й по твоєму сліду туди, в ліс. Стоять ті самі засніжені ялини, під якими проїжджали ми, видніються дві смужки від твоїх лиж, я йду по них сам-самісінький, а здається мені, що ти йдеш поруч. А потім вернусь у ту хату, де ти жила, на околиці Сухініч, і дивлюся на твою фотографію. І спати не можу, і ввижається мені всячина. Або серед ночі біжу до радистів, чи немає від тебе вісточки…

З боку палатки чергового по аеродрому почулись голоси, і Дмитрієвський замовк. Він повернув голову й угледів промінчик ручного ліхтарика, що прошпилив гострою смужкою темряву.

— Ідуть, — сказав вій. — Треба вставати!

Обоє підвелися. Дмитрієвський звалив собі на плечі парашут. Юля накинула маскувальний халат і взяла н руку невеликий речовий мішок.

— Давай попрощаємось, Андрійку…

У темряві капітан не міг помітити, як бистрокрила посмішка на мить осяяла суворе Юлине обличчя. Вільною рукою він пригорнув дівчину до своїх грудей і міцно поцілував у губи, в очі, в лоба.

— От і добре, — тихо промовила Туманова. — Не забувай і читай твоє улюблене «Жди мене, і я вернусь», — пожартувала вона.

Капітан хотів ще раз пригорнути її, але тільки міцно потис руку. Голоси і кроки наближалися. Намацуючи дорогу, зрідка блимав гострим промінчиком ручний ліхтарик.

Підійшли Бакланов, командир авіаполку, черговий по аеродрому, пілот, штурман і моторист.

Як настрій? — весело поцікавився пілот.

В нормі, — спокійно відповіла Туманова.

Штурман взяв у капітана парашут, наблизився до неї і сказав:

— Ану, давайте я обряджу вас…

Юля зразу ж стала якоюсь незграбною, схожою на ведмежа, здавалось, понижчала.

Пілот і штурман наділи шоломи й полізли до своїх кабін. Моторист попрямував до гвинта.

— Ваші руки, люба, — звернувся Бакланов до Туманової. — От так. Ач, гарячі які! Що то молодість! Хвилюєтесь?

— Та ні, я б не сказала, — посміхнулась Туманова.

— Бережіть себе, — сказав Бакланов. — Тримайте зв'язок. Пам'ятайте, що серцем, помислами і душею ми будемо з вами. І ще ось що… — додав Бакланов, одводячи Туманову вбік. — На особистому зв'язку в Чорноп'ятова перебуває німець-антифашист. Це абсолютно надійна людина, про яку ми поки що нічого не знаємо: ні прізвища, пі клички, ні того, де і ким працює. Відомості про нього Чорноп'ятов боявся довірити навіть шифру і радіо. І це правильно. У таких справах рискувати не можна. Я прошу вас, коли зустрінетеся з Григорієм Опанасовичем, розпитайте докладніше про цю людину і гарненько запам'ятайте.

— Розумію. Все зроблю.

— От і чудово, — схвалив Бакланов.

Він ще раз потиснув їй руку і допоміг залізти в літак. Туманова засовалась у тісній кабіні, намагаючись зручніше вмоститись, звісила через борт руку й погукала:

— Капітане!

— Я тут! — відгукнувся той і ступив до неї.

Вона непомітно для інших погладила його своєю маленькою долонею по щоці й тихо сказала:

— Все буде гаразд!

Дмитрієвський стиснув їй руку.

Гвинт прокручувався спершу знехотя, із зусиллям, з якимось упертим небажанням, потім раптом свиснув і завертівся райдужними колами.

Проводжаючі відступили вбік.

Пілот дав газ, розвернув тремтячу машину майже на місці й послав уперед. На старті він зупинив її.

Проводжаючі збилися в купу і дивилися вслід. Дмитрієвський прикусив губу і махнув рукою, хоч добре розумів, що Юля не бачить його.

На старті спалахнув голубий вогник і погас, і тієї ж миті безліччю крихітних вогників означилася злітна доріжка.

Заревів мотор. Могутня повітряна хвиля підняла куряву. Літак рвонув з місця й злився з нічною темрявою.

— Двадцять три години сім хвилин, — промовив Бакланов, глянувши на годинник.

На дев'ятнадцятій хвилині на висоті тисяча шістсот метрів літак наблизився до лінії фронту. Штурман показав рукою вниз. Туманова звісила голову, але нічого не побачила. І так щоразу. Коли б вона не літала, на передньому краї панували тиша і спокій, і навіть не вірилось, що там, під тобою, внизу, сховані в окопах і траншеях, сидять принишклі люди, ладні кожної хвилини відкрити вогонь.

Нараз ворожий прожектор пронизав небо скісним променем. Пілот миттю збавив газ, і рокіт мотора стих. Гвинт майже безшумно розсікав повітря. Але на якусь долю секунди пілот, видно, спізнився. Сліпучий промінь прожектора вчепився в літак і повів його. І відразу ж загуркотіли зенітки. Пілот звалив машину на ліве крило, і вона так швидко ковзнула вниз, що Туманову притисло до правого боку кабіни.

Вогняний стовп світла розгублено заметався вже десь праворуч: жертва вислизнула з його цупких пазурів.

Тумановій спав на думку нещодавній епізод, коли німецький бомбардувальник, засліплений трьома радянськими прожекторами, не зміг втекти і врізався у землю. Вона розуміла: зараз усе залежить від уміння пілота.

Машину качало з борту на борт, наче пароплав од удару великої хвилі; попереду світлими віхтиками позначилися розриви зенітного снаряда. А знизу вгору, несучи смерть, до літака жадібно квапились вогняним пунктиром жовті, зелені й червоні кулеметні черги. Щось нудотне й задушливе підступало до горла.

Прожектор погас, ї пілот одразу ж збільшив оберти мотора. Стихла і стрілянина. Гітлерівці, видно, чекали нальоту на свій передній край і, впевнившись, що їх побоювання даремні, заспокоїлись.

Літак, набираючи висоту, заглибився на ворожу територію.

Пілот дивився вниз. Там, час від часу вмикаючи фари, пробирались невидимі з повітря автомашини. І тільки по їх вогнях можна було визначити, що літак ішов над шосейною дорогою, яка правила за орієнтир.

Туманова витягнула шию і глянула на пілота. Він упевнено тримав штурвал і спокійно вів машину. Часом здавалось навіть, що він спить, настільки непомітними були його рухи.

Штурман, навпаки, весь час рухався, поглядаючи навколо, звертався до карти, дивився на прилади.

Десь далеко на півдні бистрі фіолетові розчерки блискавиць полосували небо, лише на мить освітлюючи край землі.

«Там гроза і, певно, йде дощ», подумала Туманова.

Минуло ще двадцять сім хвилин.

З-під заднього ребра лівого крила стали випливати рідкі й полохливі вогники, розкидані ланцюжком на чорному фоні.

Штурман підняв планшетку ї тицьнув пальцем у карту: залізнична станція. Так, станцію важко сховати: вогні виказують. Як не крутись, а без семафора, без світла на стрілках і на тупиках не обійтись.

Літак звернув убік від шосе й від станції, круто праворуч. Вогники зникли. Внизу потяглися лісні масиви.

Трохи згодом пілот зробив одне коло, друге і, розвернувши машину проти вітру, збавив газ. Тріскучий рокіт мотора змінився на трохи шурхітливий і навіть приємний шум гвинта, що працював на неповних обертах. Висота стала швидко падати: тисяча сто… тисяча… дев'ятсот… вісімсот… сімсот…

«Приготуйтесь, Юліє Василівно, — сказала сама собі Туманова. — Наближається ваш час».

Вона глянула вниз. Зник туманний серпанок. Неясно вимальовувався ліс. Майнуло щось світле, мабуть, озеро. Навколо — жодного вогника, жодних ознак людини. Усе мертве.

Стрілка показника висоти наближалась до цифри «600».

Штурман підняв руку. Пілот уперше за весь час польоту повернув голову.

Туманова підвелася, поправила лямки парашута, незграбно перегнулась через борт і, тримаючись за нього однією рукою, стала обережно посуватися до заднього ребра площини. Зустрічний потік повітря підштовхував її в спину.

А внизу темрява.

Туманова зупинилась. Це був її шістнадцятий стрибок взагалі і шостий у тил ворога. І все-таки було страшно. Вона глибоко зітхнула, всунула праву руку в резинку, з'єднану з витяжним кільцем.

Пілот прощально помахав рукою.

— Щасти вам! — крикнув штурман, не одриваючи від неї погляду.

Туманова кивнула.

Потім вона присіла, наче перед стрибком у воду, і, відштовхнувшись од ребра площини, кинулась у нічну безодню.

Костеві Голованову тепер було зовсім байдуже, хто подбає про його тіло, де і як його поховають. Він зробив свою справу. Він зробив так, як підказала йому його чиста совість, серце справжньої людини. Ціною власного життя він врятував доручену йому справу. Таємницю підпілля він забрав із собою, і ключ до цієї таємниці гітлерівці не могли підібрати.

Та не байдуже це було підпільникам. Чорноп'ятов розпорядився винести вночі тіло Костя і поховати хоч у дворі, щоб потім, у ліпший час, перенести його, куди належить.

Та з'ясувалося, що це зовсім не байдуже і гестапівцям.

Коли підпільники з групи Калюжного, якому було доручено винести тіло юнака, повели вдень спостереження за будинком Голованових, вони нічого не помітили. Двір був пустий, будинок розчинений навстіж, і здавалося, що ніхто нічим не цікавиться. Але так лише здавалося. Вночі підпільники в цьому переконалися.

Вони не всі пішли, а послали в розвідку одного дуже спритного і кмітливого парубка, Семена Кольцова, який жив поблизу і добре знав будинок та двір Голованових, Того самого Кольцова, який приніс Калюжному страшну звістку про загибель Костя.

Кольцов, чудово знаючи всі сусідські двори, пробрався в сад не з вулиці, а садами, вибрав собі вдалу позицію, звідки було видно вхід у будинок Голованових, і заліг спостерігати. Він пролежав майже дві години і, не помітивши нічого підозрілого, хотів було вже подати умовний сигнал своїм друзям, які ждали його за парканом, але чомусь почекав ще три-чотири хвилини. І ці три хвилини врятували і його самого, і трьох інших підпільників на чолі з Калюжним.

З хати вийшла людина, в якій Кольцов, придивившись у темряві, одразу впізнав солдата.

Він вийшов тихо, постояв деякий час, звикаючи до нічної темряви, і, безшумно ступаючи, попростував до воріт.

Біля воріт він затримався.

Кольцову спало на думку прокрастися до солдата і розправитися з ним. Для Кольцова це не становило ніяких труднощів. Коли він, виконуючи наказ підпілля, зміг знищити серед білого дня слідчого кримінальної поліції, то вже за наслідок цього поєдинку міг поручитись. Але здоровий глузд стримав його.

«Нехай собі стоїть, — міркував Кольцов, — коли йтиме назад, я його тихенько порішу. І Костя винесемо».

А солдат усе стояв, вимальовуючись чорною плямою на сірих воротах. Він чогось вижидав.

Потім тінь ворухнулась, рушила, і Кольцов почув, як скрипнула хвіртка. Солдат вийшов на вулицю. Зразу ж за цим почулося котяче нявкання. Та імітація була до того невдалою, що Кольцов одразу збагнув: так кричати не зможе навіть дресирована кішка. Отже, її нявкання невміло наслідував солдат. Але для чого це йому знадобилось?

Це з'ясувалося дуже скоро.

Знову скрипнула хвіртка, і тепер уже в неї зайшли п'ять чоловік. Обережно ступаючи, вони пересікли подвір'я і зупинились біля входу в хату. Один із солдатів тихенько постукав автоматом у стіну, і з хати показалося ще три чоловіки. Не перемовившись між собою жодним словом, солдати постояли кілька секунд, потім четверо тих, що прийшли, сховалися в хаті, а четверо, що вийшли з хати, пішли з двору.

«Засідка! — догадався Кольцов. — Вони чекають нас, сволота… Ех, коли б у мене була хоч паршивенька гранатка!»

Та гранати не було ні в Кольцова, ні в його друзів. Кольцов поплазував назад, і розпорядження Чорноп'ятова лишилось невиконаним..

Приземлилась Туманова якраз на краєчку лісної галявини, позначеної на карті маленьким хрестиком. Ще трохи — якихось двадцять-двадцять п'ять метрів, — і вона потрапила б на дерева. Торкнувшись землі і впавши у траву, дівчина завмерла, напружено вслухаючись. Звідкілясь згори, збоку, ледве долинав рокіт літака, що віддалявся. Навколо стояла тиша: пі шерхоту, ні тріску, пі пташиного крику. Німа тиша.

Почекавши кілька хвилин, Юля підвелася з запашної трави, стала навколішки й обдивилась навкруги. Галявину щільно обступав ліс. Гребінь його ламаної лінії ледь-ледь вимальовувався на темному зоряному небосхилі.

Туманова звільнилась із парашутних лямок і поглянула на годинник з фосфоруючим циферблатом — він показував п'ятнадцять хвилин на першу.

«Вже одинадцяте червня», подумала розвідниця й дістала компас. Вона легко визначила напрям, у якому їй треба було вирушати.

Дівчина ще раз огляділася навкруги, старанно, якомога тугіше скатала парашут і, скинувши його на плечі, попростувала до лісу. Росяна висока трава майже сягала до колін, і її аромат трохи паморочив голову.

Ліс стояв похмурою, непроглядною стіною. Юля увійшла в нього, зробила крок, другий і мимоволі спинилася: здавалось, начебто її опустили в чорну туш. Треба було перечекати, поки очі звикнуть до темряви.

Скоро стали вгадуватись обриси стовбурів і просвіти між ними.

Не кваплячись, пильно вдивляючись, обережно намацуючи ногою землю, Юля рушила вперед. Густе павутиння, що протяглося поміж дерев, прилипало до обличчя, рук, одягу. Гілля чіплялося за парашут. Туманова скинула його з плеча і взяла під пахву.

Ноги стали занурюватись у щось податливо-м'яке, пружиняче, і вона догадалася, що це мох.

Де-не-де в хащі боязко і сиротливо висвічували своїми вогниками одинокі світлячки, зрідка траплялись гнилючки, які випромінювали мертве, ледь жевріюче світло.

На душі було трохи неспокійно, тоскно. Туманова розуміла, що лісний морок оберігає її краще за будь-яке прикриття, але від цього не легшало, і вона не могла збутися неприємного почуття, що сковувало її.

Куди не ступиш, куди не збочиш, — скрізь підстерігав морок. І важко сказати, чи саму її ховав і оберігав він!

Та ніде правди діти: було страшнувато. Хто насмілиться заперечувати, що вночі, на самоті з похмурим одвічним лісом це почуття не опанує його, не напружить нерви, не змусить дужче битися серце?

Та ось ліс потроху став рідшати, і Туманова вибралась на невеличке узлісся, поросле густим папоротником.

Вона перепочила трохи, добула з-за пояса фінку і викопала чималу яму. В неї Юля уклала парашут і засипала його землею.

Потім дістала з речового мішка дві галети, півплитки шоколаду і невеликий термос з чаєм. Незадовго перед тим, як летіти, Дмитрієвський умовляв її ситніше повечеряти. Та вона відмовилась, Андрій доводив, що після стрибка їй необхідно бути бадьорою, тому треба набратися сили, але вона так і не послухала. І пояснила чому.

Юлин батько все своє життя провів у лісі. Він народився в родині лісника, довгий час працював науковим співробітником у лісних заповідниках і загинув у лісі. За три роки до війни, їдучи якось замерзлою тайговою річкою до Забайкалля, він разом з конем і саньми провалився під лід і не зміг вибратись звідти. Василь Туманов вважав ліс своїм домом, любив, знав усі його таємниці й зумів цю любов передати дітям. Він часто казав дичці: «Якщо хочеш вночі добре бачити в лісі, ніколи не напихай шлунка. Повний, ситий шлунок притупляє зір. Удень це непомітно, а вночі сильно позначається».

Юля свято вірила в життєву мудрість батька, пам'ятала його накази і через те обмежилась перед вильотом лише склянкою міцного гарячого чаю та бутербродом.

Зараз, підкріпившись галетами і шоколадом, ковтнувши кілька разів з термоса, вона відчула себе зовсім бадьорою. Тепер треба було скоріше йти з того місця, де закопаний парашут.

Звірившись із компасом і внісши невелику поправку до напряму свого просування, Туманова поставила пістолет на запобіжник і знову заглибилась у ліс. Незабаром її ноги заковзали по м'якому настилу з торішньої глиці. Листяний ліс змінився хвойним.

Раптом попереду почулося дзюрчання води. Юля спинилась. До річки, за її розрахунками, було ще далеко. Вона прислухалась і зрозуміла: десь поблизу журливо й мелодійно воркувало невидиме джерело.

Заспокоєна, вона рушила далі і, пройшовши годину, вирішила гарненько відпочити, дочекатися ранку.

Вона вибрала затишну місцинку під величезною густою ялиною, скинула маскувальний халат і розіслала його. Розводити вогню не наважувалась, та в ньому й не було особливої потреби: у мішку був кишеньковий ліхтарик.

Перш ніж лягти спати, їй треба було накидати коротеньку радіограму, зашифрувати її і передати армійському радіоцентру. Вона розуміла, з яким нетерпінням там чекають од неї першої вісточки, як хвилюються Андрій і полковник Бакланов.

Тому, хто сам не пережив цього, — важко зрозуміти оте напружене, тривожне почуття, з яким чекають першого сигналу від тільки-но закинутого у ворожий тил радиста. І хоч викидання є тільки початком усього важкого і великого завдання і, може, не найнебезпечнішою його частиною, все одно, перший прийнятий од розвідника сигнал сповнює тих, хто чекає, такого відчуття полегшення, начебто сигнал цей означає щасливий кінець усієї справи.

«Звичайно, вони не сплять, — думала Туманова, — ні Андрій, ні полковник, А коли одержать радіограму, заспокояться».

Вона закріпила ліхтарик на ялинову гілку рефлектором донизу, з таким розрахунком, щоб світло не розсіювалось по боках, але не засвічувала його. Потім дістала рацію, завченим, перевіреним рухом підключила малюсінькі портативні батарейки, розраховані всього на дві години безперервної роботи, вивела антену, наділа навушники.

Тепер можна було вже написати радіограму. Туманова добула з рації блокнотик, олівець і ввімкнула ліхтарик. Снопик світла ліг на землю невеликим рівним кружком. Та не встигла вона зашифрувати коротенького тексту, як з'явився ворог. Ворог жорстокий і невблаганний. На світло хмарою налетіли комарі. З нудним, пронизливим дзижчанням ці нічні розбійники роїлися над нею. Вони несамовито кидались і з люттю встромляли свої гострі хоботки в обличчя, шию, руки, жалили, жалили і жалили… Юля одчайдушно ляскала себе по щоках, по лобі, відмахувалась, але ніщо не допомагало.

Сяк-так закінчивши шифрування, Туманова дістала з мішка хустку і затулила нею обличчя, залишивши тільки щілинку для одного ока. Так стало краще. Можна було приступати до роботи.

Тихо клацнув вимикач, і спалахнула малесенька лампочка. Тепер уже ліхтар був непотрібний, і Туманова погасила його. Вона поправила навушники і поморщилась, потрапивши в страшенний радіохаос. Тисячі різноманітних звуків полилися у вуха: клацання, різке потріскування, жалібний і монотонний писк численних морзянок, різні музичні мелодії, завивання, постукування… Та дівчина вперто шукала в цьому океані звуків позивні армійського радіоцентра і знайшла їх.

Коли Туманова стала впевнено вистукувати ключиком телеграфні знаки, до неї прийшло таке знайоме розвідникам-радистам радісне відчуття зв'язку з Великою землею. Невидима повітряна нитка переборювала всі перешкоди, йшла від серця фронтового колективу до серця розвідниці і сповнювала його новими ^вилами.

Вона в думці уявила собі Андрія. Мабуть, він стоїть зараз біля чергового оператора в машині армійського радіоцентра, жадібно курить і пильно вдивляється в одноманітні крапки і тире, що вискакують з-під операторової руки…

Юлю охопило почуття теплої ніжності до найдорожчої для неї людини, такої близької і такої далекої зараз. І стало сумно, що по-справжньому вони так і не освідчились одне одному… Немов боялися щось сполохати словами.

А чергує на радіоцентрі Зоя Сніжко — кумедна дівчина, яка любила поспати. Юля відразу впізнала її по «почерку», як упізнала б і всіх інших операторів.

На передачу пішло три хвилини. Тільки три. Діставши квитанцію про прийом радіограми, Туманова вимкнула рацію і сховала в мішок.

Потім вона встала, наламала хвойного гілля і вимостила його рівним шаром під ялиною. Кинувши під голову речовин мішок, вона закуталась у маскувальний халат і лягла спати, згорнувшись клубочком, підібгавши коліна мало не під самі груди. Одна… Одна-однісінька в темну ніч, у глухому, сонному лісі.

І хоч втома та нервове напруження вкрай розморили її, сон прийшов не зразу. Чуйне вухо ловило дихання лісу, снувались плутані, ліниві думки.

Дивно, вона чомусь не думала про те, що її чекає завтра вранці. Ні. Думками вона була в колі фронтових друзів.

Згадувався вчорашній день, вечір. Ніхто не знав, куди саме і з яким завданням летить Туманова: про це ніколи не говорилось. Але всі догадувалися, що вона летить за лінію фронту. І цього було досить.

Перекидання на той бік — не рідкісне явище у розвідвідділі армії, та щоразу воно було значною подією. Людину, що готувалась, як було заведено говорити, «до ходки», завжди оточували підвищеною увагою і теплою товариською турботою.

З якою зворушливою старанністю лейтенант Паша Назаров полагодив учора ковпачок від її фляги, що пропускав воду! Він вовтузився над цим ковпачком години зо три, аж поки не досяг свого. Обкачував його на спеціально виструганих ним же дерев'яних болванках, підганяв різьбу. А як зрадів, коли впевнився, перехиливши флягу, що вода з неї більше не витікає!

А Женя Караулова! Та Женя, яка сама вже мала за плечима п'ять «ходок» за лінію фронту! Вона власноручно, незважаючи на протест Туманової, перешила оте плаття, що зараз лежить акуратно згорнуте в її речовому мішку під головою. Вона ж уклала речі в мішок і підсунула туди зайву плитку шоколаду, збережену із свого пайка.

А начальник радіоцентра! Як він дбайливо вивіряв для неї рацію, а потім, не знайшовши пристойного, на його думку, ручного ліхтаря, віддав їй свій.

Багато, багато що спливало на пам'ять, але думки плутались, вислизали. Вона засинала…

О п'ятій годині ранку в двері до полковника Бакланова хтось обережно постукав.

— Заходьте… двері відчинені, — відгукнувся Бакланов.

Увійшов Дмитрієвський, незважаючи на таку ранню годину, як звичайно, чисто виголений, строго підтягнутий. Свіжий підкомірець чітко виділявся вузенькою смужкою на його засмаглій шиї.

Андрій був здивований, заставши полковника на ногах. Бакланов стояв біля вікна, тримаючи в руці погаслу цигарку. Лице в нього було незвичайне: стомлене, змарніле. Він ніби постарів за ніч.

— Ну що? Є що-небудь від Юлії Василівни? — спитав полковник з погано прихованим хвилюванням.

— Так точно! — не стримуючи своєї бурхливої радості, випалив капітан і подав полковникові розшифровану радіограму.

— Чого ж ви… — заметушився Бакланов, майже вихопивши у Дмитрієвського бланк, і прочитав:

Бакланов помовчав, тримаючи в руці аркушик, і тихо промовив:

Що ж можна сказати? Прекрасний у вас товариш… Дівчина великої душевної сили, сміливості…

— Так, — зніяковіло почав капітан. — Мені часто спадає на думку дитяча фантазія: добре б, думаю, мати найдосконаліший радіоекран, чи що… я не знаю, як його назвати. Або апарат. Ну, це не важливо. Суть не в цьому… Увімкнути б такий апарат, побачити на екрані всіх наших людей по той бік! Розумієте? Ось уявіть собі: підсіли ми зараз до апарата, повернули важельок — і будь ласка: на екрані Юлія Василівна! Повернули другий: дивимось — Вавілов. І все нам видно. Чи не потрапили вони в біду, чи не потребують допомоги… Здорово було б! Та це тільки мрія.

— Так, це правильно. Але ми поки що не можемо навіть узнати, що завадило горєловському кореспондентові закінчити передачу, чому він замовк…

Бакланов відкрив коробку з цигарками, пригостив капітана, закурив сам і різко, діловито закінчив:

— Що ж… Будемо сподіватися, що не сьогодні-завтра Юлій Василівна відкриє нам горєловську таємницю.

Дмитрієвський поглянув на койку. Вона була акуратно заправлена, і, як учора, на ній лежали автомат, диски до нього, дві гранати. Видно, на ній не спали.

Бакланов перехопив його погляд, нахмурився, сів за стіл і схилився коло паперів.

— Сідайте, — сказав він, — доповідайте, що у вас…

— Вернулась із завдання група Вавілова.

— Коли?

— О четвертій ночі.

— Розмовляли з Вавіловим?

— Так точно. Наші дані повністю підтверджуються. До мосту річкою підкрастися не можна. І пліт з вибухівкою не можна пустити. Німці поставили у воді перед мостом загорожу із сіток.

— Міцну?

— Металеву.

— Погано. Заготуйте донесення на ім'я командуючого за моїм підписом. Від Вавілова зажадайте докладного рапорту. Що ще у вас?

— Шостий кореспондент підтверджує, що на території колишнього кисневого заводу справді розгортається майстерня по ремонту танків і автомашин. З Німеччини прибула група робітників у кількості сорока трьох чоловік. Серед них французи, росіяни і поляки. Гітлерівці обгородили територію заводу колючим дротом.

— Ці дані перевірені? — поцікавився Бакланов,

— Так.

— Інформуйте командуючого авіацією. Ще?

— Полонений фельдфебель почав давати показання.

— Що він каже?

Дмитрієвський знизав плечима:

— Боюся, що він намагається нас дезінформувати.

— З чого ви робите такий висновок?

— Він назвав номери частин, які начебто стоять напроти нашої дільниці, тоді як у нас є дані про те, що ці частини перекинуті місяць тому на Північний фронт.

— Гм… Я так і думав. Коли Воронков їде на передову?

— Він готовий, чекає мене.

— Передайте через нього наказ начальникові розвідвідділу Сибірської дивізії — добути нового «язика». І добути якнайшвидше. Бажано офіцера.

— Єсть!

Бакланов прислухався. До його слуху долинув важкий і безперервний гул, схожий на далекий гуркіт грому. Він зміркував, що в сусіди зліва працює далекобійна артилерія резерву головного командування, яка ще вчора проходила селом.

— Давно почалась ця музика? — запитав він.

— Хвилин сорок тому, — відповів Дмитрієвський.

Бакланов замислився. Як же він не почув цього гулу раніше?

Стан Бакланова непокоїв капітана: полковник був сьогодні надзвичайно неспокійний, неуважний, лаконічний.

— У вас все? — запитав Бакланов і підвівся.

— Так точно, все…

— Ідіть… — сказав полковник. — А з повідомленнями від Юлії Василівни знайомте мене відразу ж після розшифрування… — Він глянув на годинник. — Вона, певно, зараз пробирається до міста… М-да… Гарна дівчина… Щаслива ви людина, капітане… Йдіть…

Дмитрієвський вийшов на вулицю. Біля стіни сусідньої хати сидів незмінний ординарець полковника і змащував автомат.

Капітан поманив його пальцем.

Ординарець підбіг, на ходу витираючи ганчіркою вимазані руки, ї хотів було відрекомендуватися, але Дмитрієвський узяв його за поясний ремінь і одвів убік.

— Що з полковником? Він сьогодні не спав? — запитав капітан.

Відчувши, що розмова має бути не службового характеру, ординарець покашляв у кулак, сторожко поглянув у бік хати Бакланова і тихо сказав:

— Погано, товаришу гвардії капітан. Коли полковник був на аеродромі, йому подзвонив начальник політуправління фронту. Я відповів, що полковника нема. Потім він дзвонив ще раз і знову не застав. А слідом за дзвінком передали телефонограму. Я її приніс і обмер: минулої ночі загинула полковникова дружина. Пряме влучання бомби в госпіталь. Вона саме робила операцію… Ось так…

Спала Туманова недовго, як уміють спати розвідники, і встала вдосвіта.

Зорі вже померкли. У лісі посвітліло. Легенький вітерець тихо шелестів у верховітті. Поміж мідно-червоних сосен і темних шорстких ялин ледве мигтіли атласно-білі стовбури беріз.

Юля хутко зібрала все своє майно, звірилася ще раз із картою і компасом, накреслила найближчий напрямок і рушила.

Хвилин за десять вона вибралась на стежку, що ясно вирізнялася на карті, а в лісі була майже непомітною. Нею, видно, користувалися рідко, йти стало легше і водночас небезпечніше: хто-небудь міг побачити. Та ще небезпечніше лишати сліди поза стежкою.

Стежка пробиралася крізь лісні хащі, стелилася по пісковику, обтікала болота, що позаростали соковитою травою, губилася в мохах і знову входила в стрункий бір, ведучи все далі й далі на південний захід.

У лісі швидко розвиднялось. На сході зводилась широка густо-рожева облямівка.

Стежечка вибігла на давню лісну вирубку, що вже поросла молодою ліщиною. Такі місця тут звуться січами. На Туманову набіг по-ранковому прохолодний і завзятий вітрець. Він діловито заклопотався в листі ліщини.

Стежечка пробігла січею і знову заглибилась в ліс. Відпочивши, Туманова бадьоро пішла вперед. Зник нічний морок і забрав із собою всі тяжкі й неприємні відчуття.

Через дорогу переповзав ледве помітний струмочок. Він повз тонесенькою, кришталево-прозорою ниткою і безжурно дзюрчав, розмовляючи сам із собою. Туманова стала помилуватися ним. І раптом усе навкруги змінилось: далеко на сході з-за обрію викотилося сонце, і його перші промені заграли у верховітті сосен.

Мов зачарована, Юля стояла і не ворушилась. Сонце! Його радісно стрічав ліс, що прокинувся від дрімоти, такий похмурий і страшний вночі і такий урочистий і величний зараз. Його вітали птахи, які вже прокинулися і різноголосо щебетали навколо. Сонце! Скільки разів у житті доводилося Тумановій стрічати його схід і проводжати за крайнебо, сумувати, коли смеркне і шукати першу зірочку, що засвітиться в небі!

«Хіба може бути щасливою людина, позбавлена можливості хоч зрідка бачити, як сходить і заходить сонце?» казав Юлин батько.

Так, батько мав рацію. Щоразу інакше, по-різному сприймала вона цю картину, яку ні з чим не можна порівняти. Ось і зараз…

Вона йшла далі, радіючи народженню дня. Світло владно оволодівало лісом, уже можна було розрізнити кожне деревце, кожний кущик. Ліворуч красується м'який і пухнастий, мов килим, хвощовий мох. Сосни вже викинули свої свічки. На кінчиках лапатого ялинового гілля яскраво виділяються молоді пагінці салатного кольору. Ліс стає знову мішаним. На галявинки вибігають деревця горобини, осичини, вільхи, кущиться ліщина. Подекуди трапляються групки дубків.

А скільки ягід буде цього року! Білими зірочками всіяна земля.

«Як гарно! — зітхнула Юля. — Коли б Андрій був зі мною!.. — подумала вона і здригнулась: білка, розпушивши хвоста, махонула над її головою з ялини на ялину і, хутко видираючись по стовбуру, сховалась на самісінькому вершечку дерева.

Стежечка несподівано завернула праворуч, Пройшовши кілька кроків, Туманова вернулась до місця повороту. Здається, так і мусить бути. Але щоб не помилитись, Юля подивилась на карту. Так, вірно: стежка вилася точно на захід, а їй треба дотримуватись південного заходу. Вона сховала карту, поглянула на компас і знову рушила.

Пройшовши ще з кілометр, вона вибралась на велику, довгу покручену галявину й остаточно переконалася, що йде в правильному напрямі.

З північного боку галявини лежало озеро. Воно було позначене й на карті. Молочно-білий, волокнистий і вже прозорий туман піднявся над водою. Він добрався до лісу і кошлатими пасмами повис на гіллі дерев.

Туманова підійшла до озера, порослого з країв густою і високою, аж по груди осокою. Воно було схоже на шматочок ясно-блакитного неба, що впало на землю.

Розсунувши осоку, Юля глянула на воду. Темно-брунатний червонолапий крижень, який сидів коло зарослей, пильно подивився на несподівану гостю і, звівшись на крило, відплив до протилежного берега. Він розсікав грудьми нерухоме дзеркальне плесо і тягнув за собою гострий клиноподібний слід.

— Який розумний! — промовила Юля. — Відчуває, що йому не загрожує небезпека.

Крижень зник у воді й несподівано закрякав.

Туманова ступила чобітьми у воду, нахилилася, побачила, немов у дзеркалі, своє відображення, посміхнулась і стала вмиватись.

Тепер треба було добре попоїсти. Голод давав про себе знати. Розв'язуючи мішок, Туманова знову промовила вголос:

— Дощу не буде: дуже росяно.

Вона задерла голову! У небі розкішно купчились, пливли білогруді, наче лебеді, хмари, а під ними ширяв, окреслюючи невеликі кола, шуліка…

Чорноп'ятов не спав ці ночі. Йому було не до сну. Він ще не міг очуняти від смерті Костя, Як гестапо вдалося натрапити на слід? Відповісти на це запитання могло тільки гестапо. Про те, що Костя зрадили, не могло бути й мови. Цю найстрашнішу можливість Чорноп'ятов відкидав. Костя як радиста й учасника підпілля лише троє знали: Чорноп'ятов, Заболотний і Калюжний. За двох останніх Чорноп'ятов міг поручитися, як за самого себе. Та Костя могли й не зрадити, а вистежити. А коли так, то що навело на його слід? Можливо, що вистежили не Костя, а кого-небудь із них трьох, що знали його як радиста. Тоді треба з'ясувати, хто саме — Чорноп'ятов, Заболотний чи Калюжний — схибив і викликав до себе підозру.

Заболотний знав, де живе Кость, та вже більше року не бачив його. Отже, ця підозра відпадає.

Чорноп'ятов, залишивши дім Голованових, у якому він жив нелегально, стрічався з Костем дуже рідко. Востаннє він прийняв Костя в себе в майстерні місяців три тому. Отже, Чорноп'ятов не міг стати причиною провалу.

Лишався Калюжний. На ньому лежав обов'язок підтримувати постійний зв'язок з Костем і зрідка зустрічатися з ним. Вони бачились минулого тижня, коли Кость заходив у лавку по сорочку.

Та коли гестапівці «вийшли» на Костя через Калюжного, виникало запитання: чому вони не арештували Калюжного? Звичайно, за цим могла приховуватися певна тактика гестапівців, певний розрахунок: стеження за Калюжним дало їм радиста, то, може, дасть і ще кого-небудь…

У вікно котельної пробивалося ранкове світло, а Чорноп'ятов лежав на своєму твердому тапчані, заклавши руки за голову, і все думав та думав.

І потім він згадав, що є четверта людина, яка знала Костя, — це Семен Кольцов. Так, так… Кольцов знав Костя до війни, знав його батька, матір, братів, він живе недалеко від Голованових, на тій самій вулиці, і він перший сповістив Калюжного про смерть Костя.

Та хіба можна запідозрити Семена Кольцова в зраді? Ні, не можна. Є такі люди, яким не можна не вірити.

І Семенові не можна не вірити. Не тільки тому, що він беззавітно, до зухвальства сміливий, готовий до самопожертви. І не тому, що в жодного з учасників підпілля нема такого багатого бойового рахунка, як у Семена, а тому, що Семен — справжній патріот, душею і тілом відданий батьківщині, тому, що в ньому тече кров батька, який віддав своє життя за ту саму справу, за яку бореться він, його син, тому, що Семенові брати — офіцери Червоної Армії, тому, що сестру Кольцова одною з перших у місті Могилеві прилюдно повісили гестапівці.

Ні, Семен ніколи не стане на ганебний шлях зради. Про це не можна й думати.

То, може, мимоволі він вивів гестапівців на Костів слід?

Теж неймовірно. Тоді б його першого запідозрили і давно б схопили, не гаючи жодної хвилини. Вони не знали про те, що розправа з слідчим кримінальної поліції, злом сейфа у бургомістрам, неодноразові аварії на електростанції, вибух гранати в солдатському клубі, підпал складу зі зброєю у дворі поліції і ще багато дечого — справа рук не кого іншого, як Кольцова.

Кольцов не міг навести гестапівців на Костів слід ще й тому, що за період окупації він не відвідував Голованових. За це Чорноп'ятов міг поручитись.

Але тоді як же це сталося? Що думати? Очевидно, одне з двох: або Костя запеленгувала німецька радіоконтррозвідувальна служба, або ж припустився якоїсь помилки Калюжний.

Хоч Кость провадив передачі і не в точно визначені дні й години, хоч він і зводив сеанси до кількох коротеньких хвилин, його все-таки могли засікти.

А якщо Калюжний?..

Чорноп'ятов різко підвівся з тапчана. Йому не треба було одягатися, бо з вечора не роздягався.

Він підійшов до крана в стіні і налив собі кухоль води. Потім пройшовся по кімнаті…

Що ж робити з голубим пакетом, з документами величезної військової ваги? Адже танк «Дракон» пускають у серійне виробництво!

«Ех… — зітхнув Чорноп'ятов. — Знав би полковник Бакланов, що зберігається у мене під верстаком! Що ж робити? Де вихід? Невже вся робота пропала марно? Адже недешево дався нам цей пакет… Кость…

Тимофій… — він затулив очі рукою і наважився: — Треба побачитись із Калюжним… За всяку ціну. Попередити його і порадитись… У мене голова вже не варить…»

Зранена снарядами та бомбами, пошматована гусеницями танків і самохідних гармат, лежала шосейна дорога. Над нею одноманітно гули телеграфні проводи.

На верхівці стовпа сидів старий настовбурчений крук і ліниво, знехотя чистив пір'я своїм великим дзьобом.

Вибравшись із лісу вперед, мов дозорець, під лагідними поривами ранкового вітерця кланялася з боку на бік тонка горобина.

Було пустельно й безлюдно. Тишу порушував лиш голосний і переливчастий спін жайворонків, які вилися в небі.

Туманова огляділася, збираючись покинути свою схованку біля дороги, але далекий шум, що долинав десь із західного боку, зупинив її. Вона присіла за гіллям.

Шум наближався, і вже можна було розібрати тріск мотора.

На шосе показались два солдати-мотоциклісти. З тріском і шумом, підскакуючи на вибоїнах, промчали вони і зникли з очей. За ними на великій швидкості їхав бронетранспортер, брязкаючи і гуркочучи металом, а слідом потяглася колона довгих і тупорилих тривісних грузовиків. У кузовах рівними рядами і статечно, мов на параді, сиділи гітлерівці. Сонце виблискувало на металі зброї. Борти грузовиків були розмальовані жовтими смугами і триголовими потворними драконами.

Секунди минали, минали, і здавалось, їм не буде кінця й краю. Тільки хвилин через п'ятнадцять зникла з очей остання машина колони.

І знову, стало тихо й безлюдно на шосе.

Розвідниця швиденько вибралась із своєї схованки, легко перескочила через кювет, глянула на подорожній стовп, на дощечці якого стояла цифра «6», і з безтурботним виглядом подалася в південному напрямі.

На ній було простеньке, але добре пошите ситцьове плаття з дрібненькими чорними квіточками на червоному фоні. З голови напівспадала шовкова косинка. В одній руці вона тримала сумку, в другій — невеличкий букетик квітів.

Через кілька хвилин її обігнала автоцистерна, і Туманова зійшла на узбіччя, а коли з'явилася машина з порожнім кузовом, підняла руку.

Водій загальмував, зупинив машину і висунув голову з дверцят, Туманова бачила, що поруч із ним сидів, схиливши голову, солдат у зеленій формі. Він, очевидно, спав.

— Довезіть мене до Горєлова, — звернулась вона по-німецьки до водія.

Той з неприхованою цікавістю оглянув її і, штовхнувши ліктем свого сусіда, вигукнув:

— Ей, голубе! Лізь у кузов. Звільни місце представниці слабкої статі.

Сусід протер очі, люто позіхнув і нерозуміюче втупився очима в Туманову. Вона здалась йому видінням з іншого світу.

— Ану мерщій! — підганяв його водій.

Солдат покірливо залишив кабіну і заліз у кузов, його місце зайняла розвідниця. Машина рушила.

А начальник гестапо, гауптштурмфюрер Штауфер, і досі «нездужав». Він валявся в постелі, курив, читав свіжі газети, доставлені йому додому, але думка про дочку командира партизанського загону не виходила в нього з голови.

Під кінець дня він викликав до себе свого заступника і прийняв його, лежачи в постелі.

— Крутить мене всього, — поскаржився він. — Або простуда, або перевтома…

— А температура? — поцікавився заступник.

— Тридцять сім і три.

— Треба полежати.

— Отож і я думаю. А як справи у коменданта?

Заступник усміхнувся і махнув рукою.

— Не на місці сидить людина. Він розгубився остаточно. Щохвилини дзвонить, гасає по місту, підняв на ноги весь гарнізон.

— А ви що думаєте? — спитав начальник. — Куди справді могла подітися машина?

— Не збагну. Я мало вірю в те, що вона проминула Лопухово. Це дуже хистка версія. А те, що вона була в Стодолинському, — це факт. Я сам дзвонив туди.

— Але від Стодолинська до нас більше як триста кілометрів, — зауважив начальник.

— Точно. Я й порадив майорові Фаслеру шукати сліди на цьому відрізку.

— Правильно зробили, — схвалив начальник і запитав: — Матір «крота» знайшли?

Заступник безпорадно розвів руками.

— Поки що ні.

Обоє замовкли. До кімнати зайшов солдат з підносом у руках. На ньому були дві чашки гарячої кави та підрум'янені тостики.

Заступник підсунув стільця ближче до ліжка, і солдат поставив на нього піднос.

— Прошу, — запросив начальник свого заступника і сам узяв чашку. Сьорбнувши раз, він запитав: — Ви підготувалися до зустрічі цієї партизанської дівки?

— Так, так… Я тільки що розмовляв з Філіним і дав йому вичерпні вказівки. Він сам не дочекається її. І людей я проінструктував.

— Найголовніше — спокій, — попередив начальник гестапо, відпиваючи каву маленькими ковтками. — Жодних перешкод їй не чинити. Дайте їй повну волю. Нехай ходить містом, влаштовується.

Заступник кивнув, а його шеф провадив далі:

— Як тільки вона завітає, негайно ж подзвоніть мені. Та й взагалі тримайте мене в курсі подій. Я чомусь певен, що ця здібна дівка, як висловлюється в листі її удаваний батько, виведе нас на міське підпілля.

Заступник зітхнув і поставив на стілець порожню чашку.

— Наша помилка полягає в тому, — неквапливо промовив він, розминаючи сигарету, — що ми вирішили схопити «крота» і втратили його. Ми позбавились великих перспектив, бо поспішили. Треба було зачекати. Запевняю вас, що «кріт» знадобився б нам у зв'язку з візитом новожиловської дочки.

— Виходить, так, — неохоче згодився начальник гестапо, йому не хотілось признатися в тому, що захоплення «крота» — його власна ініціатива. Не хто інший, як він, наказав при виявленні радиста негайно схопити його. А заступник додержувався іншої думки. Він вважав, що головне полягає в тому, щоб засікти нелегальну радіостанцію, взяти її під нагляд, а з арештом радиста тимчасово утриматися. — Кому ви доручили нагляд за нею? — спитав він по довгій паузі.

— Оберштурмфюрерові Мрозеку.

Начальник гестапо скривився. Він не дуже полюбляв цього жовторотого пташеняти, жіночого серцеїда.

— Впорається пін?

— Я певен.

— Гаразд, — згодився начальник. — Пришліть його до мене. Я сам поговорю з ним.

Заступник підвівся, поставив стілець до стіни і вклонився.

Невеликий, трохи похмурий зал кафе «Глобус» із низькою закуреною стелею і стінами, обліпленими шпалерами салатового кольору, ставав людним звичайно надвечір.

Це був єдиний куток у місті, де гітлерівські офіцери мали можливість посидіти за склянкою вина й потанцювати.

Солдатам і місцевому населенню було заборонено заходити до кафе. Виняток становили жінки. Вони могли приходити в будь-який час з кавалерами і без них при умові, якщо вони були одягнуті більш-менш пристойно.

У місті дедалі частіше зупинялися на ніч різні частини військ, що прямували на фронт. Офіцери, радіючи з перепочинку, йшли або в офіцерський клуб, або в кафе. Більшість обирала кафе: тут було веселіше.

Зал освітлювався великою люстрою, яка хтозна-звідки сюди потрапила. Вона спускалась із стелі так низько, що середня на зріст людина легко могла дістати до неї рукою.

Столи були заставлені різноманітним посудом, починаючи від бокалів з чистого кришталю, тарілок із саксонського фарфору і кінчаючи грубими гранчастими склянками із простого каламутного скла. Скатерки рябіли від червоних і жовтих плям.

Цього вечора кафе було переповнене. О пів на десяту на підмостки, що містилися в кутку, праворуч від буфету, зійшли скрипаль, акордеоніст, віолончеліст, трубач і піаніст. Услід за ними під скупі оплески публіки грайливо вибігла співачка, яка мала особливу славу серед офіцерів місцевого гарнізону.

Це була розмальована жінка непевного віку, з вискубаними бровами і потворною зачіскою на зразок квіткової клумби. Сукня з товстої тканини канаркового кольору з блакитними розводами підкреслювала варварську пишність форм цієї особи. Вона кокетливо кланялася на всі боки і послала комусь рукою поцілунок.

— Марго, привіт! Повесели нас, стара! — весело загорлали офіцери.

Оркестр заграв танго тридцятилітньої давності, і Марго низьким голосом, в ніс затягла: «Шуми-ить ні-ічний Ма-арсель…»

Одразу гамір вщух. Засовали стільцями, з-за частини столів вийшли, і на невеличкому «п'ятачку» перед буфетом розпочалися танці.

Кавалери, що вже встигли випити, натикались на офіціантів, які намагалися пробратись крізь густий натовп танцюристів, наступали дамам на ноги, струшували попіл із своїх сигарет їм на плечі.

Коли співи й музика змовкли і танцюристи кинулись до своїх місць, у зал увійшла Юля Туманова.

Пам'ятаючи пораду полковника Бакланова, вона ще вдень розвідала, що Готовцев справді працює шеф-поваром у кафе «Глобус». Про це їй залюбки розповів безногий інвалід, що продавав морозиво біля входу в кафе. Цей інвалід виявився добродушним хлопцем. Поки Юля їла несмачне морозиво, єдиним достоїнством якого було те, що його тримали довго на льоду, інвалід виклав усе, що йому було відомо про кафе «Глобус». Туманова довідалася, що кафе належить німцеві Ціглеру, що офіціанти тут росіяни, помічник повара, мабуть, німець, а може, поляк, а за шеф-повара — відомий тут кулінар Готовцев. На роботу він приходить годині о п'ятій дня, а з роботи йде пізно, не раніше другої години. Але вокзальний ресторан — це вже не те, що було до війни. В ньому роздають обіди солдатам, які тут проїздом.

Усі ці відомості допомогли дівчині зорієнтуватися. Щоправда, Юлю непокоїло те, що явку було призначено між дев'ятою і десятою вечора. Адже Готовцев міг прийняти її і о шостій і о сьомій годині. Та, очевидно, були якісь причини, з якими підпільникам доводилося рахуватись.

У Туманової спершу промайнула думка — викликати Готовцев а або передати йому записку, але це йшло всупереч усім умовам, які повідомив Чорноп'ятов. Не можна порушувати їх. Мабуть, так треба, якщо підпільники призначили явку не вдень, в ввечері, і не на квартирі, а саме в кафе.

У Туманової лишалося ще багато часу, і вона вирішила перечекати в затишному куточку міського саду, на лавочці за старою альтанкою, серед густих кущів бузку.

Рівно о дев'ятій вона була біля кафе. Перш ніж увійти, вона двічі пройшла сюди й туди, охоплена сумнівами й нерішучістю, потім взяла себе в руки і, коли стихла музика, переступила поріг. А ввійшовши в кафе, на якусь мить розгубилася.

Та й неважко було розгубитися, потрапивши з темної, тихої й безлюдної вулиці в цей яскраво освітлений, гамірний зал.

Однак дівчина швидко оволоділа собою. Одного разу їй доводилося побувати в обставинах далеко складніших: взимку сорок першого року під виглядом кореспондента однієї з провінціальних німецьких газет вона потрапила на банкет старшого й вищого офіцерського складу в Орлі. Ото було випробування! А зараз що!.. В неї в сумці лежать надійні документи…

Повільною ходою, неуважно оглядаючись на всі боки і грайливо помахуючи сумочкою, розвідниця пройшла між столиками до буфетної стойки, за якою, як вона зрозуміла із слів морозивщика, завжди стояв господар кафе Ціглер.

Він стояв там і зараз. Навалившись животом на стойку, цей невеликий чоловічок з гладеньким і круглим, як більярдна куля, черепом, червонощокий, з хвацько підкрученими на зразок кайзерівських вусами, з неприхованою цікавістю дивився на молоду дівчину, що підходила до нього.

Туманова підійшла, привіталася чистою німецькою мовою і, не ждучи відповіді, запитала:

— Чи можу я бачити вашого шеф-повара?

Ціглер одірвався від стойки і випростався. На його обличчі можна було прочитати величезне здивування. Він спробував уточнити:

— Пана Готовцева?

— Атож!.. Данила Семеновича Готовцева, — підтвердила Юля, помітивши, що офіцери, які сиділи ближче до стойки, звернули на неї увагу.

— А ви хто будете? — поцікавився Ціглер. — Що йому сказати?

— Скажіть, що його чекає сестра…

— О!.. — вигукнув Ціглер. — Сестра!

— А що? — чемно і не без кокетства посміхнулася Туманова.

— Нічого! Їй-богу, нічого! Гарна сестра! Пан Готовцев зрадіє, та й я його радість поділяю. Хвилиночку! Хвилиночку!..

Він жваво вибіг із-за стойки і, приклацуючи пальцями, зник за дверима, прикритими важкою портьєрою.

Туманова подумала, що найзручніше було б зараз посидіти, але поблизу вільного столика не було. «Невдале місце, гіршого й не придумати», подумала вона, квапливо дістала з сумочки віяло і, розгорнувши його, почала обмахуватися.

За сусіднім столиком галасувала офіцерська компанія. Юля одразу розібрала, що говорять про неї.

Почулись вигуки:

— Катастрофічно красива!

— Прямо до непристойності!

— Осліпнути можна! В такій глушині!..

— Я… я тут буваю щодня. А не бачив. Неймовірно!

У розвідниці тремтів кожен нерв. Але вона спокійно стояла, спершись на лікоть, і уважно розглядала портрет Гітлера в багетовій рамі.

Один з офіцерів налив вина в бокали, встав і звернувся до своїх товаришів по чарці:

— Панове! Прошу встати!

Всі підвелися, засовавши стільцями. Офіцер повернувся до Туманової так, щоб вона його бачила.

— П'ємо за ваше здоров'я і щастя, прекрасна фрейлейн! Ви — найкращий серед трофеїв у цьому місті!

Він підніс бокал на рівні очей, і всі зробили так само.

Дівчина змушена була нагородити офіцера посмішкою і злегка вклонитися. В цю мить із-за портьєри вийшов Ціглер і з ним чоловік у білому ковпаку і фартусі. З виду йому можна було дати років тридцять п'ять, не більше.

Туманова стояла напівобернувшись і вдала, що не помітила їх. Вона ще дивилась, посміхаючись, на веселу компанію. Це було обдумано заздалегідь: не могла ж вона отак зразу й кинутися на шию вигаданому братові! Вона не була твердо впевнена в тому, що прийде саме Готовцев, якого вона зроду не бачила. Зараз усе вирішувала витримка, залізна витримка і нерви. Адже сестра не може помилитися і сплутати рідного брата з сторонньою людиною. Якщо з Ціглером випадково прийшов не Готовцев, а хтось інший, то найменший промах з її боку може спричинитися до провалу. Значить, треба виждати якісь секунди. Нехай Готовцев, якщо він не позбавлений кмітливості, перший звернеться до неї.

— Валечко!

Вона навмисне здригнулася. Густий рум'янець хвилювання на її обличчі був саме до речі. Повернувшись і ступивши крок назустріч, вона обізвалася не менш радісно:

— Брате, Даниле!

Вони кинулись одне до одного, обнялися і поцілувались на очах у всіх, як неабиякі артисти. Зустріч вийшла така природна, життєво правдива, що викликала дружні оплески офіцерів, на що не сподівалася Туманова.

Тепер уже можна було прикладати руки до гарячих щік, соромливо посміхатися.

— А я ж тебе вже тиждень чекаю! — радісно промовив Готовцев, тримаючи «сестру» за руки й зазираючи їй у вічі.

«Молодець», захоплювалась Готовцевим у душі Туманова.

— Ніяк не могла, — відповіла вона поспішно. — Не відпускав комендант. А ти такий самий!..

— Та що я… Що мені! станеться?!. Я тут як у бога за пазухою! І Готовцев підморгнув господареві! кафе. — Добре зробила, що вирвалася. Чого ж ми тут стоїмо? — Він розсміявся. — На нас дивляться, як на чудасію! Ходім! У мене тут комірчина.

Він обняв її за стан і повів у ті самі двері, з яких щойно вийшов. У півтемному довгому коридорі Готовцев оглянувся і, нікого не побачивши, шепнув:

— Гарно вийшло! Їй-богу, гарно! І комар носа не підточить. Однак… — Він приклав руку до грудей. — Гаряче стало… Отак воно буває в житті. Сюди, сюди! — Він показав на вузьку щілину, в яку пробивалося світло.

А господар кафе в цей час стояв за стойкою, покручував вуса і думав про щось своє. До нього підбіг офіціант. Ціглер поцілував кінчики стулених докупи пальців і замріяно промовив:

— Красуня! Пуп'янок! Антик!

— Прошу пляшку «Мартеля».

— Не можу… Розумієш, не можу!.. — сказав Ціглер.

— Пробачте! — здивовано перепитав офіціант. — Уже нема «Мартеля»?

— Не можу бути байдужим від споглядання справжньої жіночої краси. Я естет! — І схаменувся: — Чого тобі?.

— «Мартеля»… Пляшку «Мартеля», — повторив офіціант.

Офіцери за довгим столиком уже пили за щасливих брата і сестру.

А вони в цей час сиділи в невеликій, без вікон, з глухими стінами комірчині, освітленій крихітною електричною лампою, що висіла аж під самою стелею. Вся обстановка складалася з залізного ліжка з матрацом без простирадла, застеленого кошлатою козачою буркою, що хтозна-як сюди потрапила, та ящика з порожніми пляшками.

Готовцев і Туманова посідали рядком на ліжку. Готовцев з цікавістю роздивлявся документи «сестри», видані окупаційною адміністрацією міста Мінська: паспорт, посвідку і перепустку, яка дає право на вільний проїзд всіма можливими видами транспорту до міста Горєлова і назад. Термін перепустки — десять діб. На паспорті були всі необхідні відмітки. Посвідка стверджувала, що пред'явниця її перебуває на службі в мінській військовій комендатурі як перекладачка.

Готовцев похитав головою і, вертаючи документи, промовив:

— Нічого не скажеш… Чиста робота! З такими документами можна й до Берліна доїхати. Показували кому-небудь?

— Так, одного разу біля мосту, — відповіла Туманова, сховала документи в сумку і ненароком кинула оком на літографію з портретом Гітлера, наліплену на стіні.

— Дивина? — запитав Готовцев, перехопивши її погляд.

Розвідниця посміхнулася:

— А ви звикли?

Готовцев нахнюпився, похилив голову, штурхнув носком черевика ящик і проказав:

— До цього не можна звикнути. Вдаю, що звик, насилу терплю. Терплю, бо так треба. Іноді до того нудно, що не знаєш, куди себе подіти. Ладен хоч до чорта в зуби, аби не бачити цих огидних пик! — Він встав, прочинив двері в коридор і пояснив: — Так краще… Буде видно, якщо хто підійде, А втім, у мою комірчину ніхто не заглядає.

Вони помовчали. В умовах нелегальної роботи часто бувають моменти, коли люди, які зустрілись по паролю, а до цього не бачили одне одного, дотримуючись правил конспірації, не знають, про що можна і про що не можна говорити. Так було й зараз. Туманова розуміла, що Готовцев — тільки проміжна ланка, що він не повинен знати, для чого і з яким дорученням вона прибула. Його справа — прийняти її і передати кому слід по ланцюжку, в якому він, Готовцев, зв'язаний, очевидно, лише з однією людиною і ні з ким іншим. І, звичайно, він не знає Чорноп'ятова, тому що не всім підпільникам слід знати керівника підпілля.

Юля почувала себе сковано. Це розумів і Готовцев. Після недовгої мовчанки вона запитала:

— Як будемо діяти?

— Як наказано, — відповів він. — Завтра ввечері поведу вас туди, де ви потрібні або хто вам потрібен.

— Аж завтра і аж увечері?.. — здивувалася Юля.

Готовцев розвів руками і пояснив:

— Не подумайте, що це моя примха. Мені суворо наказано, як діяти. Вранці до мене прийде товариш Степан…

— Сюди?

— Ні, на вокзал. Я працюю в двох місцях. Він прийде і скаже, куди вас провести.

Вийшло не зовсім так, як гадала розвідниця. Вона тішила. себе надією до ранку вибратися з міста остаточно, разом з дорогоцінними документами про «Дракона», і таке довге чекання її зовсім не влаштовувало. Вона не могла нічого не повідомляти Бакланову більше як добу. Там можуть хтозна-що подумати!

«Хто цей Степан? — міркувала вона в думці. — Принаймні це не Чорноп'ятов. Того звати Григорій Панасович, його підпільна кличка «Комбат». І ще питання: кому мене передасть Степан? Можливо, що між ним і Чорноп'ятовим стоїть ще хтось. Можливо, що Степан не знає Чорноп'ятова так само, як не знає його і Готовцев. Тоді я не вирвуся з міста й увечері. Це вже зовсім кепсько».

— Чого ви так задумались? — співчутливо запитав Готовцев. — Що вас непокоїть?

Туманова зітхнула, провела рукою по обличчю.

— Я планувала інакше.

— Нічого не, вдієш. Якби все залежало від мене…

«Звичайно, він правий, — міркувала Юля, — він робить так, як йому наказано, але від цього не легше. Отже, треба негайно залишити місто, пробратися до лісу і поінформувати Бакланова. А завтра ввечері можна вернутися в місто. Та в лісі й спокійніше, ніж отут. А взагалі складно…»

— Бачите, — зауважив Готовцев, — місто наше невелике. Тут кожна людина на приміті, і це змушує бути дуже обережним. Товариш Степан правильно робить: коли я зараз поведу вас до нього, це всім здасться підозрілим. Та й мало що може трапитися!..

Поки Готовцев говорив, Юля вже твердо вирішила: «Вернуся до лісу. Рацію поки що брати в місто не буду. Потім нею займуться товариші…»

— Ну що ж, — промовила вона, пориваючись встати. — Скажіть, де й в який час я побачу вас завтра?

— А… куди це ви? — сторопіло і з подивом запитав Готовцев.

— Піду за місто і пробуду там до вечора.

— Та що ви? Хіба я допущу? Добре діло! Хи! Приїхала сестра, а рідний брат виряджає її серед ночі. Тут і дурневі спаде на думку щось недобре.

— А що ж робити?

— Та нічого. Залишитеся в мене.

— До завтрашнього вечора?

— А чого ж? Ви не турбуйтесь. Тут краще, ніж в іншому якомусь місці, та й, крім того, ви ж моя сестра!

— Ну, а якщо мені треба вийти за місто? — посміхнулась Юля.

Готовцев помовчав трохи і сказав:

— Тільки не зараз, не вночі. Не моє діло розпитувати, що вас тягне за місто. Значить, треба. Але це рисковано й може викликати підозру не лише до вас, а й до мене.

Туманова вагалася. Доводи Готовцева звучали переконливо. Але думка про те, що вона більше доби не дасть звістки розвідвідділу, дуже непокоїла її.

Вона зітхнула і промовила:

— А все ж мені треба піти.

— Куди? Чого? — запально заперечив Готовцев. — Я не бачу в цьому ніякої необхідності. Та мені Степан голову відірве, якщо з вами щось трапиться.

— Нічого зі мною не трапиться, — заспокоїла його розвідниця. — Документи в мене в порядку, і я вільний птах.

Готовцев здивовано знизав плечима, задумався і, прийшовши, видно, до якоїсь думки, сказав:

— Не будемо сперечатися, сестричко. Зараз я вас нікуди не пущу. В цьому можете не сумніватися, а якщо вам так уже треба вийти за місто, то ви це зробите вранці. Отак. — І він ляснув рукою по своєму коліну. — Вам далеко йти, якщо не секрет?

Туманова подумала, що нічого страшного не буде в тому, якщо вона відповість на запитання правильно. І відповіла:

— Шість кілометрів.

Готовцев задумався, щось міркуючи і посмикуючи себе за край вуха.

— В якому напрямку?

— На Оршу.

— Прекрасно. Все зробимо як слід. Вранці я поїду на ферму по молоко і прихоплю вас. Висаджу, на шостому кілометрі чи там, де ви скажете, а по дорозі назад заберу вас. Матимете годину. Вистачить?

— Мабуть, — невпевнено відповіла дівчина.

Цей варіант був ніби компромісом і підходив їй. Вранці вона зв'яжеться з армійським центром і поінформує про все Бакланова.

— Домовились, — підсумував Готовцев і посміхнувся. — І вовки ситі, і вівці цілі. Старшого брата завжди треба слухатися. Відпочиватимете тут. Зачиніться зсередини і спіть на здоров'я! Сторожа я попереджу, а господареві поясню, що ви посварилися з моєю жінкою і додому йти не хочете.

— А він як, ваш господар, зговірливий? — поцікавилася Туманова, вже зовсім вирішивши послухатися поради Готовцева.

— Він дивак страшенний, — пояснив Готовцев. — З ним можна домовитися про що завгодно. Та хіба в цьому справа… Іноді задумаєшся, і так важко стане на серці, що завжди хочеться…

— Чого б це?

— Ну, як вам сказати… Степан вимагає, я виконую. Розумію, що й Степан не для себе старається… Заводжу дружбу з ось такими, як Ціглер, та і ще з деякими відвідувачами. Іноді й випити доводиться, а то ще й Радянську владу вилаяти…

Розвідниця засміялася: «Чиста душа цей Готовцев!»

— Це ж для справи. Як треба — то й «хайль Гітлер» крикнеш, — зауважила вона.

— Розумію, все розумію, — відповів Готовцев. — Але ось люди, наші, радянські люди, що живуть тут, не можуть цього зрозуміти, і пояснити їм цього не можна. Для них Готовцев — фашистський прихвостень, лакуза. Ярлик лакузи причеплять, ї буде він на шиї до самої могили теліпатися.

— Це вже занадто, — заперечила Юля. — Настане час, і все з'ясується.

— Гм… — посміхнувся Готовцев. — А як же все це з'ясується? Не так-то й просто, як вам здається. Адже людей не десяток і не сотня. Ціле місто. Ну добре прийдуть наші. Що ви накажете робити мені й Степану? Ходити по дворах і звітувати перед кожним, що ми, мовляв, ось які, а не такі, як ви думали?. Чи виступити на мітингу? Чи надрукувати наше фото в газетах? Га? Он воно яка річ, голубко… І думати про це важко.

Туманова мовчала, не знаючи, що відповісти.

— А взагалі, буде видно. — І Готовцев підвівся. — Горювати нічого. Не це головне. Ви їсти хочете?

— Не відмовлюся. З ранку в роті, крім морозива, ще й рісочки не було.

— Чого ж ви мовчите! — з докором промовив Готовцев. — Зараз я вам закручу таке порціонне, що слинка потече!

Він вийшов.

Юля помацала рукою ліжко і подумала: «Не такий чорт страшний, як його малюють».

Чорноп'ятов і Калюжний сиділи в цю пору в котельній на тапчані один біля одного.

— Ти розумієш мене? — промовив Чорноп'ятов.

— І розумію, і ні, — відказав Калюжний, супроводжуючи свої слова глибоким зітханням. — Мені ясно, що в нашому становищі все може статися, ми ж не в жмурки граємось. І тут я з тобою згоден. Але що мене запідозрили…

— Ну, а якщо? — перепинив його Чорноп'ятов.

— Кепсько. Тоді — кепсько.

— От про це я й кажу, — промовив Чорноп'ятов і обняв друга. — Я сам у це не вірю, Митрофане Федоровичу, розумієш — не вірю. Та що з цього?

Калюжний мовчав. Настала пауза, а потім знову заговорив Чорноп'ятов.

— Не будемо ворожити на пальцях. Краще вживемо заходів. Давай домовимося так: ти припиняєш зустрічі з своїми хлопцями. Зрозумів? Тимчасово. І попередь кожного із своєї групи, щоб вони по черзі стежили за тобою і твоїм домом. Адже нам важливо з'ясувати, стежать за тобою чи ні. Якщо ні, то нам плювати на все. Значить, ми помилились, і справа не в тобі. Зрозумів?

Калюжний кивнув. З таким заходом він був згоден.

— Нам вистачить для цього день-два, — провадив далі Чорноп'ятов. — Якими б обережними гітлерівці не були, стежачи за тобою, хлопці однаково їх «наколють». Не завтра, то післязавтра. А ти, щоб спантеличити їх, якомога більше вештайся серед людей, до яких ми не маємо ніякого відношення, розмовляй, завітай у гості до кого-небудь…

— Зрозумів, Григорію Опанасовичу, — кинув Калюжний.

— Добре! — підсумував Чорноп'ятов. — А зараз давай думати, що нам робити з пакетом.

— Я вже думав.

— Ну?

— Є вихід: послати людину з документами за лінію фронту.

— Так… Шмагати двісті кілометрів — це не абищо. Тут потрібен ходак, та ще й добрячий. Я про це теж думав.

— А більше нічого не придумаєш, — зауважив Калюжний.

— Так. Нічого, — повторив Чорноп'ятов і похитав головою. — Ти маєш рацію… Ех, Костю, Костю… Як нам скрутно без тебе, голубе… Якби ти тільки знав, хлопчику…

— І ще запитання, — перебив Калюжний, — де знайти такого хлопця, який би добрався до передової і перейшов на той бік?

— Та хлопець є, — промовив у роздумі Чорноп'ятов. — Хіба Сенька Кольцов не такий хлопець?

— Кольцов? — посміхнувся Калюжний.

— Авжеж!

— Такий, — згодився Калюжний. — Сенька полізе в пекло, тільки накажи. Але ж ти знаєш, чим він зайнятий?

— Знаю. Підбирає ключі до свого квартиранта-льотчика.

— Чого там підбирає, уже підібрав, — заперечив Калюжний. — Льотчик двічі возив його своєю машиною на аеродром.

— Здорово! — здивувався Чорноп'ятов.

— А ти ж як думав! Цей льотчик — командир загону.

— Бач! — дивувався Чорноп'ятов.

— Ось тепер і вирішуй. Якщо посилатимемо Сеньку, льотчика доведеться кинути.

— Доведеться, — непевно сказав Чорноп'ятов і додав: — Іншої людини нема. Я всіх перебрав. Так… А пробратися на аеродром — теж непогано…

— Ото ж бо й воно!

— Гаразд! — раптом рішуче сказав Чорноп'ятов і ляснув друга по плечу. — Почекаємо ці два дні, а коли з тобою виясниться, поговоримо з Кольцовим. Добре?

— Хай буде так.

— А зараз іди, — і Чорноп'ятов підвівся.

Пізно вночі телефонний дзвінок підняв з постелі начальника гестапо гауптштурмфюрера Штауфера. Він хутко схопився і взяв трубку.

— Так… Слухаю…

— Гість прибув, — пролунав голос заступника.

— Подробиці?

— Нічого не можу додати. Філін оце тільки подзвонив міським телефоном і в подробиці не вдавався. Це — приємна звістка, та є і неприємне.

— Ну, ну?

— Надійшла шифровка від бригаденфюрера. Викликає до себе з приводу тієї машини з кур'єром, хай їй чорт. Комендант роздзвонив на весь світ.

— На коли?

— Чотирнадцятого увечері треба в нього бути. Отже, вранці треба виїздити.

— Їдьте ви, — відразу вирішив Штауфер..

— Я? — здивувався заступник.

— Так, так. Поясніть бригаденфюреру, що виникла цікава комбінація, а крім того, я ж занедужав. А щодо машини скажіть, що ми вжили всіх заходів, які від нас залежать. І, до речі, натякніть, що коли з нас питають, то треба попереджати в таких випадках. Якби комендант не сказав, то ми й досі нічого не знали б про цього кур'єра. Розводити руками після того, як людина вже зникла — пізно. Треба раніше було думати. А на той випадок, якщо шеф… А втім дозвольте. Ви де?

— На службі.

— Ага… Я зараз приїду… Так, так… І про все домовимось. Пришліть машину… Скільки зараз на вашому?

— Початок третьої.

— Дурниця! Зараз я приїду.

Вдосвіта 12 червня за містом по шосе котився великий віз, запряжений бистрою молодою конячиною.

Конячка тюпала дрібною риссю, дзвінко вицокуючи підкованими копитами, а її господар, сутулий дідок в латаній-перелатаній сорочці, машинально помахуючи батогом, дрімав, пригрівшись на сонечку.

За бляшаними бідонами, в самому задку, звісивши ноги, примостилися Готовцев і Туманова.

Бідони глухо стукотіли, торохтіли колеса, можна було мирно розмовляти, не боячись, що дідок почує.

— Через годинку я вернуся, — попередив Готовцев.

— Гаразд. Я вийду вам назустріч.

— Почувайте себе як дома, — порадив Готовцев. — Головне, не думайте, що ви на окупованій території. Найгірше, коли починаєш про це думати. Зразу якась боязнь охоплює, весь час оглядаєшся, здається, що за тобою стежать… Я завжди намагаюсь не думати.

— Постараюсь і я, — запевнила його Юля і поцікавилась, кивнувши на дідка: — А він?

— А що він? Дурниці, його діло — сторона. Він із сусіднього села, працює по наряду від управи. Два тижні відробить — та й додому, Кого тільки він не перевозив за ці роки! Звик.

Розвідниця оглянулася по боках.

— Я тут зійду, — сказала вона.

— Уже? — здивувався Готовцев. — Ще далеко до шостого.

— А мені байдуже, — відповіла Юля. Готовцев гукнув:

— Дем'яновичу, чуєш, Дем'яновичу!

— Га? — обізвався візник.

— Зупини!

— Можна, — неохоче відповів дідок і спинив конячку. Вона повела косо оком, захропла, почухала голову об голоблю.

— Сестра хоче грибків пошукати, — пояснив Готовцев.

Дідок посміхнувся:

— Які зараз грибки! Рано для грибів…

Туманова прикусила губу і в душі вилаяла Готовцева. І треба ж отаке ляпнути! Сказав би вже «квіток нарвати».

Готовцев теж збагнув, що ляпнув. Але нічого не вдієш, він підморгнув і додав:

— Так уже їй хочеться… Ну й хай побродить. А як будемо їхати назад, ми її прихопимо. Тільки ти не заходь далеко, — попередив він Туманову.

Дідок помовчав і навіть не обернувся. Готовцев умостився на своє місце і наказав:

— Рушай, Дем'яновичу!.

Конячка смикнула і знову затюпала.

Юля навмисне зійшла тут. Підвода мала піднятися на невеликий горбок і спуститися у видолинок. За цей час можна буде ніким не поміченою повернути в потрібний бік і добритися до шостого кілометра.

Суворо й тихо було в лісі. Тишу порушувало лише ніжне перегукування птахів. Крізь крони дерев проглядало глибоке сонячне небо.

Туманова залишила тут вчора багато своїх міток: зарубки на стовбурах, надламану берізку, трухлявий пень…

Перш ніж підійти до тайника, де вона вчора сховала свій речовий мішок, Юля обійшла ліс навколо цього місця і, переконавшись, що їй ніщо не загрожує, спустилась в яму, утворену корінням зваленої бурею сосни.

Витягши блокнот, накидала телеграму, зашифрувала її. Поклала біля себе зведений пістолет, розгорнула рацію, одягла навушники і почала настроюватися.

Вона сиділа в ямі, обпираючись спиною об могутнє кореневище сосни, схоже на восьминога. Вистукавши свої позивні і не вловивши позивних армійського радіоцентра, вона прослухала перекличку по радіотелефону з полярниками, кілька пісеньок, переданих авіамаяком, настроїлась було на «Останні вісті», але тут почулися знайомі позивні сигнали.

Юля збільшила гучність, обмінялася вітанням з черговим оператором і почала передачу.

Спокійно вистукувала розвідниця знайомі знаки і раптом спинилася і аж здригнулася: щось сильно тріснуло. Не відриваючи руки від ключа, вона витягла шию і завмерла: на неї насторожено дивилася пара зляканих очей…

За десять-дванадцять кроків від ями лежав на землі гітлерівець, притиснувши грудьми автомат. Він не ворухнувся, не зводячи з неї настороженого, застиглого погляду.

Кров ударила Тумановій у голову. Але вона до болю прикусила губу, затаїла подих, вибила ключем умовний знак і перервала передачу.

Потім непомітно засунула руку під корінь, намацала пістолет і помалу-помалесеньку, так ніби в її руці була посудина з дорогоцінною рідиною, підняла його до рівня ями.

А гітлерівець не рухався, і його поведінка була незрозуміла. Не могла ж вона знати, що гітлерівцеві було суворо наказано стежити за кожним її кроком і не видавати себе, але він необережно наступив на суху гілку і впав. Тепер він лежав розгублений, думаючи в цю хвилину не про те, що зараз зробить ця жінка, а про те, що зробить з ним його начальник.

Вони дивилися мовчки, немов намагаючись загіпнотизувати одне одного.

Коли дуло пістолета майже досягло рівня землі, розвідниця раптово скинула руку, помітила, що гітлерівець прикрив очі, і двічі натиснула на спусковий крючок.

Вона стріляла влучно.

Гітлерівець схопився був на ноги, але, змахнувши руками, тут-таки повалився.

Туманова перечекала кілька секунд.

Навколо було тихо. Вона вискочила з ями і кинулася до вбитого. Так, він був уже мертвий.

В цю мить ззаду почувся хрускіт. Дівчина швидко оглянулася, але вже не встигла відскочити. Хтось із-за кущів налетів з ходу, збив її з ніг. Лежачи, вона побачила над собою обличчя, поросле густою рудою щетиною, і вирячені, як у жаби, очі. Гітлерівець важко дихав їй в обличчя і сопів, намагаючись схопити її праву руку. Близько почулися голоси.

Юля приловчилася і, розчепіривши два пальці, з силою надавила ними очні впадини ворога.

— У-у-у, — простогнав гітлерівець і мимоволі потягся руками до обличчя.

Туманова з усієї сили штурхонула його коліном в низ живота. Той утробно закректав і впав. Вона швидко схопилася. Так швидко, немов у неї всередині розгорнулася міцна стальна пружина… але тут знову звалилася, збита з ніг чиїмсь важким кулаком.

Юля не могла більше чинити опір. Сили її вичерпалися. Вона вся тремтіла, дихання виривалось із свистом.

Два здоровенні солдати скрутили їй за спину руки й наділи наручники. Потім підняли і посадили поряд із застреленим гітлерівцем.

Вона бачила, як зовсім ще молодий есесівець у чині оберштурмфюрера СС розглядав її рацію. У нього було ніжне, як у дівчини, обличчя, з тонкими й м'якими лініями.

Груди Туманової здіймалися часто й поривчасто. Було таке відчуття, немов усередині все горить. У скронях дзвінко й чітко вистукували молоточки.

Але страху не було. Вона відчула страх раніше, коли побачила перед собою пару пильних очей. Потім він кудись зник. Його витиснула гарячка боротьби.

Есесівець, скінчивши огляд рації, поклав її в речовий мішок, де зберігались пожитки Туманової, і сказав щось солдатові. Той, витягши з кишені металевий свисток, різко і протяжно свиснув.

Звідкись здалека, немов луна, обізвався такий самий, але трохи коротший свист, а потім ревнула сирена автомашини.

Юля зрозуміла: це — кінець.

Полковник Бакланов і капітан Дмитрієвський уже хвилин десять сиділи н закритому кузові грузовика, де містився похідний армійський радіоцентр.

Незадовго до їх приходу від Туманової було прийнято сигнал: «Мені загрожує небезпека», потім передача обірвалася. Полковникові й капітану негайно доповіли про це по телефону. Тепер вони схвильовані мовчки стояли біля оператора, не втрачаючи надії, що розвідниця знову вийде в ефір. Але вона не обзивалась.

Оператор сидів біля рації, прислухався і зрідка вистукував свої позивні.

В машину ввійшов шифрувальник і подав полковникові аркуш паперу. Це була радіограма, прийнята від Туманової. Бакланов прочитав: «Передаю з лісу. Щойно вернулася з міста. Знайшла брата. Увечері він передасть мене Степану. Все…» І далі сигнал: «Мені загрожує небезпека».

Стомлене і змарніле обличчя Бакланова нічого, здавалось, не говорило. Він глянув на зблідлого Дмитрієвського і майже нечутно сказав:

— Спокійно, капітане! Спокійно…

Начальник радіостанції підійшов ближче до Бакланова:

— Товаришу гвардії полковник, я починаю підозрювати…

— А ну вас із вашими підозрами! — перервав його Бакланов і вийшов з машини.

Начальник радіостанції сторопіло глянув на капітана і здивовано знизав плечима.

До дванадцяти годин дня безперервно, а далі по десять хвилин кожної непарної години викликала армійська радіостанція Туманову.

Відповіді не було. Юля мовчала…

За столом гестапо сидів начальник гестапо гауптштурмфюрер СС Штауфер. Перед ним стояв молодий, з ніжним дівочим обличчям оберштурмфюрер СС Мрозек, що керував арештом Туманової.

Перший був розтіпаний, обличчя в нього покрилося червоними плямами, а другий, з блідим, як сніг, обличчям, стояв струнко, намагаючись приховати тремтіння колін.

— Ви… ви!.. Я не можу навіть підібрати слів для вас! — викрикував Штауфер верескливим голосом. — Ви класичний дурень, Мрозек! Ви божевільний! Ви небезпечна людина! Ви пам'ятаєте, що я вам наказав?

— Так точно, пане гауптштурмфюрер! — видавив із себе Мрозек.

Штауфер злорадно посміхнувся, і його продовгувате, гостре обличчя з дрібними, рухливими зморшками ще більше загострилося в гидливій посмішці.

— Повторіть, що я вам наказав! — вимагав він.

Мрозек постарався перебороти свій страх і, зібравшись з духом, уривчастим, тонким голосом відрапортував:

— Ви наказали не торкатись її пальцем, стежити за кожним її кроком і не видавати себе!

— А ви?! Ви що наробили?!

Мрозек мовчав.

— Я вас питаю! Вас!.. — заверещав Штауфер, підскочивши на стільці і вищиривши жовті дрібні зуби.

— Якби не солдат, — боязко подав голос Мрозек, — все було б інакше… Він випустив її з очей, кинувся вперед і видав себе. Вона вбила його і хотіла відняти автомат. Тоді вона могла б…

— Що вона могла б? — прошипів Штауфер.

— Убити ще.

— Боже мій! — вигукнув Штауфер. — До всіх своїх якостей ви ще й боягуз! Одна дівка проти чотирьох солдатів і офіцера! Ганьба! — Він схопив пачку сигарет, витяг одну, але, не донісши її до губів, зламав і кинув через плече. — Ви ж знали… Я ж вам розжував усе і впхнув у рот, у рот! Вам лишалося тільки ковтнути, а ви й цього не змогли. Я тисячу разів казав вам, що ця дівка не тутешня. Безсумнівно, вона довірена особа і йде в місто для зустрічі. Я бачу, що ви справжній дурень, вишкребок! Ви не розумієте найпростіших наказів. Ви дозволяєте собі думати, коли треба виконувати. Яке ви маєте право думати? Я за вас думаю!

— Я не боявся, що вона вб'є мене, — спробував пояснити Мрозек. — Але шкода людей…

— Людей! Та плювати я хотів нарешті на всіх людей! — знову скипів Штауфер. — Хай би вона вбила ще одного-двох ідіотів солдатів, та тільки пішла б. Ви це розумієте? Треба було дати їй повну волю дій, стежити за кожним її кроком, встановити, чого вона сюди прибула. — Сказавши це, Штауфер зробив руками жест, немов схопив когось кістлявими пальцями. — Потім узяти їх всіх, одного за одним по черзі! А ви, як пустоголовий поліцейський, схопили її і засадили в підвал. Що тепер накажете з нею робити?

Мрозек мовчав.

— Чому ви не доповіли мені, як повернулися?

— Бо ви ще зводили відпочивати. Я повернувся дуже рано.

Штауфер взяв у рот сигарету і з люттю знову виплюнув її.

— Хто її допитував?

— Я, потім Трейвіц.

— Ну?

— Вона відповіла, що нічого не скаже.

Запала мовчанка.

— Хто був перекладачем? — запитав Штауфер, приходячи потроху в себе, і, взявши третю сигарету, чиркнув нарешті запальничкою.

— Ніхто.

— Як ніхто?

— Вона добре володіє німецькою мовою, і перекладача не треба було.

Штауфер встав і театрально схопився рукою за лоб.

— Подумати тільки!.. Подумати, яке щастя давалося в руки! — несподівано тихо проказав він. — Де вона сидить?

— Тут! Дано наказ підготувати одиночну камеру в тюрмі.

— Сфотографували?

— Так точно!

— Відбитки зняли?

— Так точно!

Штауфер нарешті вмостився зручніше, якось обм'як і поринув у сумні роздуми, зовсім забувши про підлеглого.

Провал!.. Провал, якого ще світ не бачив! Дізналися про появу важливого агента з того боку, обміркували все, спланували, розставили сили і… провалилися! Сором! Сором і ганьба! Звичайно, вона нічого не скаже. Скоріше вмре, ніж скаже. О, росіяни знають, кому можна і кому не можна довіряти серйозні справи! Гм!.. Та хіба може повторитися такий випадок? Вистежити і накрити всю цю руську банду разом! Та ще одержати в руки велику птицю, може, із самої Москви! Ні, і думати нічого. Так може трапитися лише раз. І цей єдиний шанс він, Штауфер, втратив! Втратив через оцього вилупка! Тепер хоч пальці кусай, але нічого не вийде. І не варто марно тратити сили й нерви… А втім…

Якась іскорка надії майнула в мозку Штауфера. Він кинув неуважним поглядом на молодого гестапівця.

— Ви зрозуміли тепер, що накоїли? — запитав Штауфер.

— Так точно!

— Пізно! Тут вам робити нічого. Здавайте справи, одержуйте документи і марш на фронт, к бісу!.. Там вам вилікують нерви! Це краще, що я можу вам запропонувати, і то не ради вас, а ради вашого батька, якого я поважаю, але який, на жаль, передав вам дуже мало свого розуму. І зарубайте собі на носі, що ні розвідника, ні контррозвідника з вас ніколи не вийде. Для цього діла філософи не годяться. І не думайте, що ви людина. Ви тільки напівлюдина і напівнімець. Ідіть! — і Штауфер махнув рукою, немов щось відкинув.

Підлеглий виструнчився, козирнув і вийшов геть, прикидаючи в думці, що кінчилось усе порівняно щасливо.

Штауфер посидів трохи в роздумі, потім зняв трубку й набрав номер.

— Це я!.. Добрий день! Дуже неприємна історія. Вже чули? Так, але який толк? Звичайно, мовчить і не збирається говорити. І подумайте, відмовилася від послуг перекладача! Так! Чудово знає по-нашому. А ви знаєте, що в неї відібрали? Ні? Ну то ось слухайте. — Штауфер взяв із столу протокол і почав перелічувати — Портативну радіостанцію і комплект портативних батарей до неї, пістолет, кодировану і розбиту на кілометри карту Горєловського району, компас, ракетницю, комплект військового обмундирування і ще всякі дрібниці. Ви зрозуміли? Що? Красива? Дуже красива? Гм!.. Значить, знімки готові? То слухайте ж. У мене виникла ідея. Можливо, фантастична. Можливо, поза очі ви назвете мене безрозсудним. Тут, як-то кажуть, доведеться ставити на карту більше, ніж лежить у кишені, але доведеться. Коротше кажучи, це розмова не для телефону. Заходьте до мене, і ми все обміркуємо. Атож, зараз! Еге. Алло! Захопіть фотознімки!

Штауфер поклав трубку, пройшовся по кімнаті і сказав:

— Красиві жінки завжди податливіші й поступливіші, ніж потворні, і люблять життя, як ніхто інший. Так сказав мені колись Гіммлер… Це було давно. Тоді ми були ще зовсім молодими. Яку кар'єру він зробив!.. Можливо, Гіммлер і мав рацію. Він багато в чому правий. Що ж, спробуємо…

У кафе Готовцев прийшов раніше, ніж звичайно. Вигляд у нього був засмучений. Квапливо зайшовши до кухні, він неуважно кивнув своєму помічникові і, закачавши рукава піджака, почав старанно намилювати руки під краном.

Його помічник, німець, приставлений від коменданта міста, вміло обробляв на столі свинячу тушу.

Сторож носив ї важко кидав на підлогу оберемки акуратно наколотих березових дров.

Готовцев надів на себе ковпак, фартух, але замість того, щоб стати до роботи, сів на ослін. Нервовий тік посіпував ліву повіку, і Готовцев то заплющував око, намагаючись припинити тік, то знов розплющував його.

Він не помітив, як зайшов Ціглер. Господар тихо підійшов ззаду і поклав йому руку на плече. Готовцев швиденько встав.

— Гутен таг, пане Ціглер!

Той кивнув у відповідь і, подавши знак рукою, вийшов. Готовцев пішов услід за ним.

У залі нікого не було. Ціглер підвів Готовцева до стойки і по-змовницьки простягнув йому клапоть газети. На сірому шматку чітко виділялось кілька цифр, написаних синім олівцем. Ламаючи російські слова, Ціглер пояснив, що пану Готовцеву вже двічі дзвонили по телефону, назвати себе відмовилися, але залишили ось такий номер.

«Необережно, ой необережно!» подумав собі Готовцев, підходячи до телефону, що висів на стіні біля буфета. Він зняв трубку, набрав номер і, почувши голос, запитав:

— Ви дзвонили? Я тільки що прийшов. Через годину? Гаразд!

Поклавши трубку, він довго не знімав з неї руки, немов збирався подзвонити ще кудись. Видно було, що телефонна розмова не поліпшила його настрою. Готовцев лишався похмурим, заклопотаним.

— Красуня сестер робіт вам грос хльопіт, — посміхнувся Ціглер і, багатозначно кивнувши головою, додав: —Я єсть все зер гут розумійт.

Готовцев не знав, що відповісти, і якось непевно знизав плечима.

— Пане Ціглер, мені треба піти на годинку.

— Годінка?.. Годінка?.. Такий розкішний сестер можна айн, цвай, драй годінка.

Готовцев подякував господареві і вже хотів піти, коли той затримав його.

— Айн момент, — сказав Ціглер і поліз в буфет. Діставши звідти пляшку вермуту, він подав її Готовцеву.

Той здивовано глянув на господаря.

— Презент ваш сестер, — заявив Ціглер.

Готовцеву нічого іншого не лишалося, як взяти пляшку й подякувати господареві.

О пів на третю до кабінету начальника гестапо ввели арештовану.

Штауфер сидів за письмовим столом, а підтягнутий чоловік із замкнутим обличчям, у чудовому цивільному костюмі примостився біля маленького столика навпроти. Перед цивільним лежав чистий папір і дві автоматичні ручки.

Туманову посадили на табуретку. Вона неквапливо обвела очима кімнату: одно вікно, що виходить на майдан, письмовий стіл, круглий годинник на стіні, тумбочка, і на пій сифон з газованою водою, на стіні карта, а вище неї — портрет Гітлера. В кутку широка присадкувата вогнетривка шафа, а на ній букет конвалій у невеличкій фарфоровій вазі.

Юля зупинилась поглядом на Штауфері. Він робив вигляд, що поринув у читання якогось документа, і не звертав на неї уваги.

«Неприємний тип, — зробила вона висновок. — Підборіддя зрізане, волосся пряме й рідке, риси обличчя гострі, шкіра наче зім'ятий папір… Йому не менше сорока п'яти, і він тільки гауптштурмфюрер, тобто капітан».

На цивільного, який сидів праворуч, вона глянути не зважувалася, але відчувала, що той, відкинувшись на спинку стільця, уважно розглядає її.

Штауфер відклав нарешті документ і повернувся до арештованої.

Він довго не мигаючи дивився на неї маленькими темними очима і зробив висновок, що вона молода і по-справжньому красива. Все у неї красиве: і зріст, і фігура, і риси обличчя, і волосся, і, головне, очі: сині, великі, сумні. Але останнє, очевидно, явище тимчасове і пояснюється її становищем. Вчора, можливо, вони не були сумними і під ними не красувався цей темний круг.

Туманова не відвела очей і теж дивилася на Штауфера, немов хотіла вгадати, що ж криється в душі цієї людини.

— Гм!.. — кинув Штауфер, вийшов із-за столу, зупинився проти Юлі і склав на грудях руки. — Повинен відверто признатись, що у вас виключно фотогенічне обличчя. Просто напрочуд! Таке обличчя добре давати крупним планом на екрані, з акцентом на очі. Саме так, на очі! Та й взагалі слід сказати, що природа надто щедро наділила вас. Сподіваюсь, ви не заміжня?

Туманова не відповіла, тільки брови її ледве помітно здригнулися. Тому Штауфер вів далі:

— Хоча в документах зазначено, що вам двадцять три роки, але цьому повірити важко. Виглядаєте ви значно молодшою. Вам можна дати щонайбільше двадцять років. Та, власне, і двадцять три роки ще не той вік, щоб звалювати на свої плечі такий тягар, який взяли ви! У вашому віці людина не здатна на серйозні справи. В неї ще немає життєвого досвіду. Вона ще не перетравила в собі всього того, що дала їй освіта. Вона ще не здатна на віддачу…

«Дурень!» подумала розвідниця і пригадала: славетний хірург Пирогов у двадцять шість років був уже професором; Ньютон збагатив науку законом тяжіння, коли йому було двадцять п'ять років; Лермонтов — великий російський поет — у двадцять сім років уже скінчив свій життєвий шлях…

«Дурень!» тонка посмішка торкнулася губів дівчини.

— Навіщо ви обрали таку неспокійну професію? — вів далі Штауфер. — Що вам заважало стати акторкою, педагогом, ну, нарешті, музикантом? Га?.. У розвідників дуже тривожне життя, сповнене невпевненості в завтрашньому дні. У розвідників усе залежить від щастя. Ви часом не читали записок відомого розвідника Роберта Букара?

Туманова похитала головою.

— Даремно! В них дуже багато цінного і повчального. Я особисто читав і перечитував їх кілька разів. Роберт Букар справедливо говорив, що найнебезпечніша розвідка та, яка зв'язана для агента з необхідністю жити протягом кількох днів на ворожій території. Сміливці, які йдуть на це, рискують здебільшого життям. А ви так сміливо проникли на територію ворога!

— Цю територію я вважаю своєю, — зауважила Юля.

Штауфер підняв короткі брови і зареготав.

— Ах, он як! Ви вважаєте її своєю? Цікаво! Навіть забавно! — Він пройшовся сюди й туди і знову зайняв попередню позицію. — Це вже парадокс. Гм!.. На своїй території вас зачепили на гачок, на якому не було навіть наживки. Ви це розумієте? Ви як той безтурботний метелик. Побачивши вогник, полетіли на нього і обсмалили крильця. Так сильно, що вам уже не розправити їх, не злетіти, не затріпотіти. Он як, прекрасне дитя! Ви самі полізли в пастку, і вона зачинилася. А от вибратися з неї набагато важче. Майже неможливо. Я навмисне підкреслюю слово «майже». Сподіваюсь, ви мене розумієте?

— Прекрасно! Ви надзвичайно чітко формулюєте свої думки.

Штауфер уловив іронію в словах арештованої, помовчав трохи, перезирнувся з гестапівцем у цивільному і заговорив знову:

— Дуже приємно, що ми розуміємо одне одного: я — вас, ви — мене. Ви недурна жінка. В цьому я не сумніваюся. Вам мають бути зрозумілі речі, які незрозумілі іншим: для кожного агента, а тим більше таємного, хоч який він там розумник, провал зрештою неминучий, як неминуча смерть для кожної людини. Справа лише в часі. Тому кожен агент, не позбавлений здорового глузду, повинен заздалегідь продумати і твердо вирішити, як він поводитиметься на випадок провалу, якою ціною продасть своє життя. Проте… Якщо агент через склад своєї натури, вдачу, через недосвідченість, нарешті, через легковажність не подумає про це заздалегідь, то, звичайно, не пізно подумати про це і в найвирішальніший момент. Ось ви… — Штауфер затнувся, зробив вигляд, що йому необхідно прокашлятися, і продовжував — От вам сьогодні вранці наш співробітник пропонував умови?

Туманова кивнула.

— Вам вони ясні?

— Цілком.

— Ви продумали їх?

— Тоді ж.

— І…

— І тоді ж відповіла.

— Але наскільки мені як начальнику гестапо відомо, ви відхилили наші умови.

— Якщо сказати м'яко, то так, відхилила. Вони мене не влаштовують.

— Це наперекір логіці! — скрикнув Штауфер.

— У кожного своя логіка.

— Стривайте, стривайте! — запротестував Штауфер. — Є ж логіка, загальноприйняті норми, які…

— Не витрачайте марно свого красномовства, — перебила його Туманова. — Ваші умови не влаштовують мене.

— Ви даремно упираєтеся, — з удаваним докором зауважив Штауфер. — Упертість нічого не дасть. Зрозумійте, вас упіймали на гарячому, з такими речовими доказами, що й слідства не треба. Упертість безглузда, нерозумна… Вашу долю можна вирішити без суду. Крім того, ви вбили солдата німецької армії. Вас захопили із зброєю в руках. А зараз війна. Її закони невблаганні. Ви розумієте, що це значить?.. Тільки щирі зізнання можуть змінити ставлення до вас. Ми зацікавлені…

— Я розумію, в чому ви зацікавлені! — знову його перебила Туманова, — Не варто повторюватися. Я зіпсую вам настрій.

— Це сліпа упертість з вашого боку, — глухо промовив Штауфер, почуваючи, як всередині в нього починає закипати лють. — Дивна ви жінка! Невже голос розуму для вас втратив силу?

Штауфер знизав плечима, взяв стілець від стіни, поставив його майже впритул до арештованої і всівся на ньому.

— А я не вірю, що ви внутрішньо не згодні з програшем, — промовив він. — Не може цього бути! Ви насамперед людина, і до того жінка. Ви будете боротися за життя, чіплятися за кожну можливість. Давайте трохи пофілософствуємо. — Штауфер прибрав зручнішу позу, закинув ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця і закурив. Він читав у романах, що солідні детективи завжди красиво курять. Це хороший тон. — Наше життя таке коротке, що, їй-богу, безглуздо самому вкорочувати його. Ось, скажімо, я… Я народився на світ божий трошки раніше за вас, голубко. Отже, пожив і побачив більше. І важко сказати, що я бачив частіше: добре чи погане. Скоріше погане. І все ж я хочу жити! І ніколи з власної волі не розлучуся з життям. Ніколи! Людина існує й бореться за існування, а не за смерть. А ви? Що вирішили ви? Вмерти? Героїнею? Раптово й легко? І щоб ваша смерть, як заведено говорити, пішла в науку поколінням? Я розчарую вас, голубонько. Ви агент. А агенти, як правило, вмирають поодинці, безславно, і смерть їх лишається таємницею для інших. Це раз. Тепер два: ви помрете не легкою, не раптовою і далеко не героїчною смертю. Спочатку вам виколють очі, ось ці сині очі, які, мабуть, хтось любить, слідом за цим відріжуть ваші ніжні вушка, а потім ніс, язик… Що ж тут романтичного? Ян Гус і той був у кращому становищі, коли його прилюдно підсмажували на вогнищі. За нього хтось страждав, ним хтось пишався… А ось уявіть собі на одну хвилинку, що через кілька днів ваше тіло буде спотворене і віддане на поталу хробакам! Брр! І ніякої слави!

Туманова мовчала, сумно дивлячись на букетик рідних лісових квітів, що стояли на сейфі. Як вони сюди потрапили? Чого? Чи це сентиментальність, яка живе поряд з витонченою жорстокістю?

А Штауфер вів далі:

— Я знаю, що ви мені заперечите: «Не так важливо, що я вмру. Важливо те, що в народі про мене залишиться пам'ять». Що ж, я вам відповім: безглуздо! Навіщо мертвому пам'ять про нього? Що з того, що хтось там і колись там, у хвилину доброго настрою, згадає про вас через сто чи тисячу років? Або про мене, або ось про нього. — Штауфер кивнув у бік гестапівця в цивільному. — А нам яка користь від цього? Мертвому нічого не потрібно: ні згадки про нього, ні слави, ні почесті, ні любові. Все це для живих. І якщо живі іноді так багато говорять про мертвих, пишуть про них, то вже, повірте мені, робиться це тільки тому, що вигідно для самих живих. Ви можете сказати й інше: я, мовляв, померла, але не виказала таємниці. Теж безглуздо. Таємниця в наш час — поняття умовне. Якщо нею володіє кілька осіб — це вже не таємниця. А вашою таємницею володієте не ви одна. Задзвонив телефон.

Штауфер потягнувся рукою, зняв трубку, назвав себе і перекинувся з кимось малозначними фразами.

— Продовжимо, — звернувся він до Туманової. — Вам ясна моя думка?

— Цілком, але не ясно, навіщо це все?

— Я залюбки поясню: нам шкода вас. Ми естети, нам шкода занапастити молоде життя, знищити прекрасне. Я схильний думати, що вас може ждати щось інше, ніж смерть. Ви не знали, куди вас заведе доля. І ви через молодість, через упертість не хочете врятувати себе. Ми стараємося зробити це за вас…

— Не варто, — перебила його Туманова. — Про себе я подумаю сама.

Штауфер замовк і встав. Він вичерпав себе, та й терпець уже уривався. Він не любив вести отаких люб'язних і абстрактних розмов, вважав їх особливо важким і тонким прийомом і вдавався до них рідко. В ньому закипала скажена лють.

Що робити? Вона, звичайно, нічого не скаже. Ніякі сентиментальні бесіди її не розжалоблять. З нею треба діяти інакше: бити, різати, колоти, пиляти, пекти! От тоді вона, можливо, заговорить. Можливо! Але можливо, й не заговорить. На цій землі йому не раз траплялися люди, які поводилися так само, як і вона.

А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!

Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.

— Ми знаємо все! — ледве не закричав він. — Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.

«Що таке? — дивувалася в думці Юля. — Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»

— Не будете ж ви заперечувати це? — запитав Штауфер.

— Нікому не заборонено фантазувати, — відповіла Туманова.

— Ах, он як… — спалахнув Штауфер. — А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.

— А хіба туди входити заборонено? — поцікавилась Юля.

— Але ви, ви чого заходили?

— Так, як і всі…

Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м'язи пересмикнулися.

— Ви знайомі з поваром Готовцевим?

— Ні! — відповіла Туманова і тут-таки з тривогою подумала, що попала під нагляд, видно, не в лісі, а ще раніше, у місті. Інакше він не спитав би про Готовцева. Але тут одразу згадала про документи, свої документи, які потрапили до рук гестапівців. Згадала і зрозуміла, що накликала халепу і на Готовцева.

Штауфер розсміявся дрібним, заїкуватим сміхом, майже не розтискаючи тонких блідих губ. Сміх булькав у нього глибоко всередині.

Він підійшов до стола, взяв паспорт і прочитав уголос:

— «Готовцева Валентина Семенівна», — і повернувся в бік гестапівця в цивільному: — А його як?

— Готовцев Данило Семенович, — відповів той.

Лише тепер Туманова глянула на цивільного. Це був широкоплечий чоловік років тридцяти, з пишною золотистою шевелюрою. На ньому коричньовий піджак в «ялинку», комірець світлої сорочки бездоганно випрасуваний, галстук дбайливо пов'язаний.

Штауфер читав далі:

— «Народилася в селі Клявдино, Чернівецького повіту…»

— І Готовцев звідти ж, — додав гестапівець у цивільному.

— А ви його не знаєте? — з невинною посмішкою запитав Штауфер.

— Я вже відповіла.

— А як же документи? Як це розуміти?

— Як хочете, так і розумійте.

— Може, вам пам'ять зраджує?

— Який же ви нетямущий, — стомлено зауважила Юля. — Я ж кажу вам вашою мовою!

— Але, може, Готовцев вас знає? — вів далі своє Штауфер.

Туманова промовчала. Зародилась тривога: невже вони арештували Готовцева?

— Мовчите? Ви про це не подумали?

— І думати не хочу.

— А що як він вас знає? Якщо сестра забула свого рідного брата, то, може, брат не забув сестру? — Штауфер обійшов письмовий стіл і натиснув ногою на кнопку дзвінка, вмонтовану в підлогу. Вернувшись, він продовжував: — Ваш брат не дуже далеко звідси. Ви даремно так упираєтесь. Це вже всупереч розуму, а ви людина розсудлива. Правильно?

— Вам видніше, — відповіла Туманова, прекрасно розуміючи, наскільки правий гестапівець. Звичайно, факти проти неї. Та ще ж які факти! Її схопили під час сеансу, у неї відібрали все, що виказувало її професію. Щоправда, вороги щось плутають. Про якийсь лист, про партизанів неспроста заводять… Але…

Почувся обережний стук у двері.

— Будь ласка! — голосно сказав Штауфер. Хтось увійшов і зачинив за собою двері.

— Огляньтеся і подивіться! — наказав Штауфер арештованій.

Передчуваючи щось недобре, Туманова повернула голову, і щось перехопило їй подих. Кроків за три від дверей стояв Готовцев. Він дивився собі під ноги і розгублено м'яв у руках синю кепку.

Скільки треба було мати душевних сил, щоб не змінитись на обличчі і не зрадити себе!

— Хто це? — запитав Штауфер, пильно стежачи за дівчиною.

— Не знаю, — зовсім спокійно відповіла вона, не втрачаючи надії, що, можливо, так само відповість і Готовцев. Але тут-таки майнула думка: Ціглер! Хазяїн кафе! Він же теж бачив її і розмовляв з нею. І якщо навіть Готовцев заперечуватиме, то їх обох викриє Ціглер. Та що Ціглер! Їх викриють десятки офіцерів, що спостерігали сцену побачення в «Глобусі!» Отже, загинув і Готовцев. Чи розуміє він це? Мабуть, розуміє.

Штауфер голосно зітхнув і запитав по-російськи:

— Пане Готовцев, чи ви знаєте цю особу?

Розвідниця завмерла.

— Так, знаю, пане гауптштурмфюрер, — почулася чітка і впевнена відповідь, що так не пасувала до зовнішнього вигляду Готовцева.

Туманова ніби відчула тупий удар в голову і ледве стрималася, щоб не здригнутися. Тільки зараз вона раптом зрозуміла: зрадник! Готовцев — зрадник!

Штауфер не зводив з неї очей, стежачи за кожним її рухом, а вона, зовні спокійна, дивилася на нього.

— Відповідайте лише на запитання! — попередив Штауфер зрадника. — Хто вона?

— Розвідниця! Прийшла до мене з паролем…

Туманова відчула, як всередині в неї все похололо.

— Її прислав у місто командир партизанського загону Новожилов… Ніби як дочку… Від Новожилова я маю листа… Я можу його… — і зрадник поліз до кишені.

— Не треба! — спинив його Штауфер. — Лист адресований вам, і вона, звичайно, відмовиться від усього. А що ви скажете про документи?

— Документи в неї липові, на ім'я моєї сестри. А сестра живе й працює в Мінську. Це можете перевірити, пане начальник, — заявив Готовцев.

Тепер Штауфер звернувся до Туманової.

— Ну як? Що ви на це скажете?

— Анічогісінько. Я цього суб'єкта не знаю!

— Бреше вона, пане гауптштурмфюрер! — зовсім розперезався Готовцев. — Я маю свідків!.. Вона назвала мене братом при всіх. Підтвердити може хазяїн кафе. Через нього вона викликала мене. І ще допитайте візника Сербіна. Він возив сьогодні вранці нас обох за місто. Я поїхав на ферму, а вона зосталася на шостому кілометрі. Там її, видно, чекав хтось…

— Досить! — суворо обірвав його Штауфер. — Можете йти!

Готовцев замовк. Туманова не бачила, але уявляла собі, як він догідливо розкланявся і обережно причинив за собою двері.

— Цікава історія! — вигукнув Штауфер і розсміявся. Потім він розстебнув високий комір мундира і, повернувшись спиною до арештованої, почав цідити в склянку воду з сифона.

І тут Туманова здригнулася, відчувши на своїй руці чийсь дотик. Вона різко відсмикнула руку і повернулася в бік гестапівця, який сидів праворуч від неї. А він, приклавши палець до губів, попереджував її про мовчання. Потім, глянувши з обережністю на свого начальника, що пив воду, перегнувся через стіл і ткнув у долоню розвідниці папірець, складений у кілька разів. І одразу ж, мов нічого й не було, схилився над столом.

Туманова машинально затисла папірець. Він пік їй долоню, як жарина. Що це означає? Як зрозуміти вчинок гестапівця? Якась провокація? Може, вона сама йде в розставлені на неї пастки? А що коли взяти й жбурнути йому в обличчя цей клаптик? Жбурнути й сказати: «Не вийде!» А що не вийде? Ні, ні… Вона повинна дізнатись, що там написано! Неодмінно дізнатися!..

В тюремний коридор виходили двері вісімнадцяти одиночних і спільних камер. Кожні двері запиралися внутрішнім замком і великим залізним засувом із замком.

Товсті стіни і масивні двері, оббиті залізом, надійно оберігали таємницю камер. Звуки завмирали без відгомону, розчиняючись у мертвій тиші.

У довгому коридорі панувала півтемрява. Тьмяно блимали під важкою сірою стелею електричні лампочки. Біля вхідних дверей, притиснувшись до стіни, стояв благенький столик. На ньому лежала книга рапортів. У другому кінці коридора видно було пожежний кран із підвішеним до нього брезентовим шлангом. Більше нічого тут не було.

Човгаючи по кам'яній підлозі грубими казенними черевиками, підбитими цвяхами, проходжувався вартовий. На його поясі тихо подзенькувала в'язка ключів. Довгі руки звисали до самих колін, і весь він схожий був на якесь лісове створіння, похмуре і мовчазне. З-під широкого низького лоба виглядали маленькі очі, які застигли в холодній байдужості і спокої. Сліди перенесеної віспи підсилювали загальний відразливий вираз обличчя. Важко було б придумати більш підходящий тип для ролі стража цього похмурого місця.

Від довгої звички ходити у вузькому приміщенні він перевалювався з ноги на ногу, ритмічно погойдуючи важке тіло. Зрідка він затримувався то під одними, то під другими дверима, насторожено прислухався, заглядав у «вічко», але, не помітивши нічого незвичайного, опускав голову і продовжував обхід своєю вайлуватою ходою.

В кінці коридора спалахнула сигнальна лампочка і різко задеренчав дзвінок. Вартовий зняв з пояса в'язку і, підбираючи на ходу потрібний ключ, не кваплячись попрямував до вхідних дверей. Вставивши ключ у замкову щілину, він повернув його кілька разів і потягнув важкі двері до себе. Вони відчинились. Увійшло четверо: Туманова, два конвоїри і огрядний гестапівець у чині оберштурмфюрера СС.

Конвоїри опинились. Гестапівець одвів убік вартового ї прошепотів йому щось на вухо. Той мовчки хитнув головою.

Вони підійшли до камери № 13.

— Тут? — запитав гестапівець.

— Так точно! — відповів вартовий.

— Обов'язково попередь зміну про те, що я сказав! — додав гестапівець..

— Зрозуміло! — глухо відповів вартовий. Гестапівець, насвистуючи, попрямував до виходу.

Конвоїри провели його поглядом.

— Давайте сюди, — подав голос вартовий.

— Вперед! — наказав конвоїр. Туманова пішла коридором.

Вартовий уже зняв засув із дверей і вкладав ключ. Відмикаючи двері, він підвів голову і спинився поглядом на дівчині. Та злякано здригнулася, але, переборовши страх, попросила:

— Води б мені…

Один з конвоїрів розсміявся.

— Ану лишень, Курт, дай їй напитися!..

Другий конвоїр почав знімати автомат, що теліпався за плечима. Але вартовий випередив його. Він люто штовхнув Туманову в плече. Дівчина простягнула руки, намагаючись за що-небудь зачепитися, та вхопитися було ні за що, і, пролетівши через кілька східців, що вели вниз, вона впала на камінну підлогу.

Двері зачинилися.

— Ну й здоровий же ти, Генріх! — захоплено сказав конвоїр. — Силонька!..

Крива посмішка невиразно ковзнула по обличчю вартового. Він уважно подивився на розчепірені пальці своєї правої руки і спокійно взявся начіплювати замок.

… Туманова ледве підвелася. Відчай і безсилля давили її: ніколи і ніхто не піднімав на неї руки. Готова до всього з тієї хвилини, як на неї в лісі наділи наручники, вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, що це означає. Їй здалося, що вона впала на дно глухої печери. Над її головою, так низько, що вона легко могла торкнутися рукою, ледве жевріла мутна електролампочка. Камера завширшки не більше двох метрів була схожа на кам'яну труну. Сирі стіни і стелю покривав слиз зеленастого кольору. Було по-могильному вогко й тихо.

Отже, всьому кінець! Світ лишився там, за глухими, непроникними стінами. Величезний радісний світ, у якому жили Андрій, полковник Бакланов, брат Леонід, старенька мати, вірні фронтові друзі.

Так, це кінець. І ніхто нічого не знатиме про її долю! Тут, у цій кам'яній труні, їй судилося зустріти смерть.

Туманова подивилась на руку, стиснуту в кулак, і згадала про клаптик паперу. Вона пам'ятала про нього, коли її виводили з гестапо, везли в машині, вводили в тюрму, і забула на коротку мить, коли впхнули в камеру.

Вона розігнула пальці і побачила на долоні зіжмаканий папірець. Обережно розправивши, вона піднесла його ближче до світла і прочитала:

Не вірячи власним очам, розвідниця перечитала записку декілька разів. Як це все зрозуміти? Хто він, цей дивний чоловік? Перед нею відразу виник образ гестапівця в цивільному: пишне волосся з золотим відблиском, зосереджений погляд замкнутого обличчя, тверді губи. Він не поставив їй жодного запитання, весь час щось записував, схилившись над столом.

Людина навіть в останній момент свого життя не перестає на щось сподіватися. Так трапилося і з Юлею. Ці чотири фрази, написані рукою гестапівця, викликали десь у глибині свідомості іскру надії.

Але голос розуму перестерігав: провокація! Добре продумана і суворо розрахована провокація! Гестапівцям не вигідна твоя смерть. Вони повинні знати, хто ти, ким послана, з яким завданням сюди прибула. Готовцев тебе зрадив, але він нічого не знає про тебе. І тепер гестапівці підуть на все, щоб досягти мсти. А ця крихітна записка — провокація. І тобі зараз, як ніколи в житті, потрібна фізична і душевна сила.

А може?! Що як цей гестапівець саме та віддана людина, про яку між іншим згадав перед її відльотом полковник Бакланов? Що тоді? Можливо, досить йому сказати одне слово — і все стане ясно? Адже той німець особисто зв'язаний з Чорноп'ятовим.

Від цієї думки Тумановій стало гаряче. Невже можливий такий збіг? Ні!.. Не може цього бути! Обережність! Ще раз обережність!

Юля глибоко зітхнула й сіла на залізну койку, покриту тертою соломою. Вона підігнула ноги, обхопила руками коліна і вткнулась у них підборіддям.

Тривожні думки юрмилися в голові.

Скільки разів за війну їй вдавалося уникнути лап ворога, а ось тепер… І безглуздо в її становищі на щось сподіватися, чогось ждати. Тепер зосталися муки, потім смерть…

Мерехтливою низкою промайнули перед нею в думці рідний дім, батько, мати, брат, шкільні друзі. Здається, зовсім недавно вона була піонерною. Потім комсомол. Піонервожата. Інститут. Фронт. Андрій… Це прийшло кохання! Ну, звичайно, Андрій!..

Згадки, сповнені особливого, хвилюючого змісту, на мить зігріли її й відлетіли. Юля сиділа у тій самій позі, і тихі сльози збігали по її щоках.

Несподівано загримів засув. Клацнув ключ, двері відчинилися, і на порозі показався вартовий. Він пропустив у камеру роздавача їжі. Той тихо поставив на койку залізний казанок і, відійшовши до дверей, промовив:

— Їжте при мені!

Юля глянула на казанок. Там була якась сірувата рідина, на поверхні якої при тьмяному світлі лампи виблискувало кілька краплин мінерального масла.

Чорноп'ятов стояв біля верстака, обпираючись об його край своїми сильними руками, і уважно дивився, як горить примус, з шипінням викидаючи яскраво-фіолетове полум'я. Коли полум'я спалахнуло і перекинулося на один бік, він узяв голку і старанно прочистив пальник. Полум'я вирівнялось, утворивши вогняний широкий віночок.

Біля верстака на порожньому ящику сиділа бабуся — хазяйка примуса — і не зводила з вогню своїх каламутних, слізливих очей. На колінах у неї стояв великий плетений кошик.

— Ну як, мамашо? — запитав Чорноп'ятов, підкачуючи примус.

— Добре! Як новий!

— А ви казали, не горітиме. Ач як шипить, наче паровоз!

— І правда, — згодилася бабуся, — а я вже й не надіялася… Бо примус старенький, чого доброго, одноліток мій…

— Ще послужить! — посміхнувся Чорноп'ятов.

Він погасив примус, старанно обтер його ганчіркою і власноручно вклав у кошик.

— Якщо буде капризувати, приносьте.

Бабуся зубами розв'язала вузлик на хустині з голови, витягла з неї кілька зім'ятих німецьких марок і мовчки поклала на верстак:

Дай бог тобі здоров'я!.. Прощавай!

Щасливо, мамашо!

Крекчучи й зітхаючи, бабуся стала вибиратися надвір крутими східцями.

Косі промені вечірнього сонця заглядали в майстерню, але майже не освітлювали її. Лише на ріжок верстака падав жовтий блік.

Чорноп'ятов задумався, потім зітхнув, спересердя відкинув у куток якусь каструлю і, обернувшись, помітив чиїсь ноги в щілині дверей. Він нагнувся і побачив Заболотного. В руках у того був старий залізний таз.

Заболотний швиденько скотився вниз по східцях і, підбігши близенько до Чорноп'ятова, випалив уривчастим шепотом:

— Готовцев — зрадник!..

Чорноп'ятов похитнувся:

— Ти… з глузду з'їхав?

Очі Заболотного поблискували. Він витер рукавом росинки поту, що виступили на лобі.

— Зрадник, кажу!.. Я брив Скитальця, бачив Дем'яновича. Вони все розказали… В тюрмі сидить Валентина Готовцева, яку ми чекали! Її арештували сьогодні вранці.

Чорноп'ятов важко сів на ящик. Обличчя його покрилося мертвенною блідістю.

— Григорію Панасовичу, що з вами? — перелякано запитав Заболотний.

— Нічого… зараз пройде, — відповів той рівним, тихим голосом і обережно зітхнув. — Не зважай…

Нічого подібного досі не траплялося з Чорноп'ятовим, хоча підпілля іноді й зазнавало тяжких ударів. Хто-хто, а вже Заболотний добре знав, що серце Григорія Панасовича ніколи не підводило. Але, видно, всьому є міра.

Чорноп'ятов сидів прямо, мовчки, не відриваючи руки від грудей, намагаючись дихати рівно, без напруження.

— Відпустило, — тихо проказав він. — І скажи ти… Треба ж приключитися такому лиху… Розповідай, Стьопо, я слухаю тебе…

Заболотний розповів про те, що дізнався від Скитальця. До Готовцева прийшла в кафе дівчина, і він її виказав. Сьогодні вдень Готовцева викликали в гестапо, і він на очній ставці викрив дівчину. Але вона ні в чому не зізналася. Вона заявила, що не знає Готовцева, хоча в документах записана його сестрою. Як її арештували, Скиталець не вияснив, але тут дещо доповнив Дем'янович,

— Який Дем'янович? — перепитав Чорноп'ятов, хоч добре знав його.

Заболотний пояснив: Никанор Дем'янович Сербін із села Лужки. Він по наряду від управи обслужує кафе «Глобус». Сьогодні вранці їздив на молочну ферму з Готовцевим. Той був не сам. З ним із міста виїхала сестра, яку він залишив на шостому кілометрі в лісі «збирати гриби». По дорозі назад вони хотіли прихопити сестру з собою, але вона на шосе не вийшла. Потім по дорозі зустріли жінку з Лужків, вона сказала, що в лісі була стрілянина. А Готовцев лише посміхнувся. Старому це здалося підозрілим. Він чув про те, що в Готовцева є сестра, що вона працює нібито на німців у Мінську, а її приїзд сюди, дивний вихід у ліс по гриби та ще й стрілянина навели на недобрі думки.

— І ось коли я, — продовжував Заболотний, — пов'язав розказане Дем'яновичем із словами Скитальця, мені все стало ясно.

Чорноп'ятов подумав: «Значить, Кость встиг-таки передати телеграму, раз Бакланов вислав людину».

— Як ти інструктував Готовцева? — запитав він,

— Я попередив, — твердо заявив Заболотний, — що коли до нього під виглядом сестри прибуде жінка, він повинен прийняти її, дати притулок і повідомити мене.

— І все?

— Так, усе!

— Чи знає він кого-небудь із наших, крім тебе?

— Нікого!

— А Костя Голованова?

— А до чого тут Кость? — здивувався Заболотний. — Та й що він міг про нього знати?

— Я питаю про це тому, — тихо промовив Чорноп'ятов, — що Костя вже нема. Він загинув. До його будинку ввірвалися гестапівці, і він підірвав себе і їх гранатою. Це було позавчора вночі.

Заболотний стояв приголомшений. Він заціпенів і не міг промовити й слова. В голові все перемішалося. Він ішов сюди із страшною звісткою, але тут його чекала не менш страшна. Тільки необхідність щось вирішувати, вживати негайних заходів вивела його з заціпеніння.

Чорноп'ятов запитав:

— А про Дем'яновича Готовцев не догадується?

— Що ви? Звідки! — з триногою відповів Заболотний. — Та ж старий у них в кафе по наряду працює.

Знаючи про те, що Готовцев — родич Заболотного і що саме Заболотний рекомендував його на підпільну роботу, Чорноп'ятов сказав:

— Він і тебе може виказати…

— Я думав про це, — признався Заболотний. — Та вже б краще мене…

— Не кажи дурниць! — перервав його Чорноп'ятов. Заболотний похнюпився.

— Думав я і ось над чим: чому він раніше мене не виказав? Йому б це нічого не коштувало. Значить, невигідно…

— Не розумію, — зауважив Чорноп'ятов.

— Може, я не так сказав, — виправився Заболотний, — але мені здається, що йому нецікаво було виказувати мене одного. Він хотів дізнатися, хто стоїть за моєю спиною.

— Він твій шуряк?

— Еге, він жонатий на моїй рідній сестрі.

— Гм!.. Цікаво, як вона поставиться до того, що Готовцев — зрадник.

— Клавдія задушить його своїми руками! — страшенно хвилюючись, промовив Заболотний: — За це я ручуся головою. Дозвольте мені поговорити з нею, і ви переконаєтеся…

— Стривай, Стьопо… підожди… Давай обдумаємо все з усіх боків.

Об одинадцятій годині вечора закрита тюремна машина привезла Туманову в гестапо.

В кабінеті Штауфера, крім нього і гестапівця в цивільному, був хазяїн кафе Ціглер. Туманова збагнула, що її викликали сюди для очної ставки.

Її посадили на те місце, що й ранком.

— Цей чоловік вам, звичайно, теж незнайомий? — запитав її Штауфер, не приховуючи іронії.

— Ви вгадали, — відповіла розвідниця.

Ціглер обурився. Він не сподівався такого нахабства.

Ляснувши себе по стегнах, товстун докірливо похитав головою.

— А ви її добре запам'ятали? — запитав Штауфер.

— Звичайно, я б упізнав її серед тисячі! — запевняв Ціглер.

У голові Ціглера була жахлива плутанина. Він не міг збагнути, в чому завинила «розкішна» сестра його шеф-повара, як не міг зрозуміти й того, чому вона не впізнає його, коли він так ласкаво зустрів її і розмовляв і нею.

— Невже ви… — спробував він сам нагадати Тумановій, але його перебив Штауфер.

— Не хвилюйтеся, пане Ціглер. Це не повинно вас дивувати. Не смію вас більше затримувати.

Хазяїн кафе позадкував до дверей і, вклонившись, вийшов. Туманова глянула на тумбочку, де стояв сифон з газованою водою, і судорога перекосила її обличчя. Вона мимоволі провела сухим, запаленим язиком по спраглих губах і з неймовірним зусиллям одвела погляд від сифона.

Цілий день їй не давали води. Не дали також умитися, на що вона так сподівалася. А після обідньої бурди, яка була не тільки огидна на смак, але й пересолена, спрага мучила немилосердно.

Штауфер дуже добре розумів стан арештованої: все робилося за його наказом. Він підійшов до тумбочки і налив склянку прозорої газованої води. Піднявши склянку до рівня очей, він роздивлявся з підкресленою увагою, як здіймалися догори маленькі бульки, викидаючи дрібнесенькі бризки.

— Ну от… Що ж ми робитимемо далі? — запитав він арештовану.

Розвідниця мовчала, міцно стиснувши губи.

Штауфер підніс склянку до рота і, закинувши голову, почав пити воду великими ковтками, його кадик ритмічно рухався. Поставивши порожню склянку на місце, Штауфер прицмокнув язиком, погладив рукою груди і продовжував допит:

— Ви не передумали? Ні? Невже вам не ясно, що перед вами вибір: або розповісти про себе все, нічого не приховавши, або… — І він зробив промовистий жест над своєю головою. — Я розумію, що неприємно і те й друге, але існує правило: завжди вибирати з двох лих найменше. Я б особисто у вашому становищі…

— Вам теж доведеться коли-небудь вибирати! — не стрималася Юля.

Очі Штауфера побіліли. Він поквапливо підійшов до сейфа, зняв з нього шматок гумового шланга завтовшки в палець і, міцно затиснувши один кінець у своїй руці, наблизився до арештованої.

— Ви… нерозумна! — люто, крізь зуби кинув він. — І всякому терпінню може прийти край. Я не збираюся слухати ваші дотепи. Я можу зробити так, що ваш язик говоритиме тільки те, що мені треба.

Туманова подивилася йому в очі й посміхнулася.

Задзвонив телефон. Штауфер ляснув шлангом по халяві чобота і підійшов до стола. Повернувшись до арештованої спиною, він зняв трубку.

— Так, я! Ну? — запитав він різко і уривчасто. — Дурниця! Робіть те, що вам наказано. Атож!.. Щоб ви знали, нема на світі людини, якої б не мучила якась недуга. Що?..

Гестапівець у цивільному нахилився вперед, торкнув дівчину рукою і тихо, ледве ворушачи губами, запитав:

— Ви прочитали мою записку? Довіртесь мені… — Він замовк, помітивши рух Штауфера, і заглибився в папери.

Туманова пильно подивилася на нього. І їй здалося, що в його очах промайнуло співчуття.

Косячи очі на Штауфера, гестапівець знову поквапливо зашепотів:

— Я можу допомогти вам… треба діяти обережно… Слухайте мене…

Туманова підозріливо дивилась на нього й мовчала.

— Можливо, навіть… — Він рвучко випростався і замовк.

Штауфер повернувся і, видно, кінчав розмову:

— І я хворий, і ви хворі! Відправляйте його в табір! К чорту! Сьогодні ж! Я певен, що він там швидко поправить своє підірване здоров'я.

Він кинув трубку на важельок і, повернувшись до гестапівця, сказав:

— Накажіть зараз же викликати Готовцева!

Цивільний підвів голову.

— Він, мабуть, ще на службі. Ми постараємося за його участю уточнити деякі подробиці, — продовжував Штауфер.

Гестапівець устав і мовчки вийшов. Штауфер пройшовся по кімнаті і сів на підвіконня, граючись кіпцями шланга.

— Ви зважте, фрейлейн, — попередив він Туманову, — я перестану з вами панькатися. Ви накликаєте біду на свою голову. Мені траплялися такі, як ви, ще й кращі. Вони теж намагалися прикинутися, але потім гірко каялися. І ще запам'ятайте, що нема на світі такої людини, яка зрештою не розговорилася б у мене! Зрозуміли?

Туманова зміряла його презирливим поглядом і гидливо сказала:

— У вас фізіономія пацюка…

Штауфер завмер від несподіванки. Кров швидко сходила з його гострого обличчя. Заклавши руку за спину і нахиливши голову, він повільно наближався до дівчини.

Та завмерла від напруження.

З північного заходу на місто насувалася хмара. Спалахи блискавки вже обпалювали її, здалека долинав гуркіт грому. Хмара наступала швидко, невблаганно і поступово гасила зорі.

Війнув холоднуватий, передгрозовий вітерець, зашелестів листям дерев, стріпнув важкі прапори із свастикою біля входу в гестапо, промчав містом, тягнучи за собою куряву та сміття.

Стало ще тихше.

У дверях будинку гестапо показався Готовцев. Він удруге спробував допомогти Штауферу змусити розвідницю зізнатися, та з цього нічого не вийшло. Розгніваний і лютий, він вийшов з кабінету, відчуваючи, що гауптштурмфюрер не був захоплений ходом слідства.

Готовцев став на вулиці, розмірковуючи, вернутись йому в кафе, до закриття якого лишилось хвилин двадцять, чи податись додому. Вирішив іти додому.

Щохвилини озираючись, перебігаючи з одного боку вулиці на другий, Готовцев добрався до свого провулка. Хмара вже висіла над містом і немовби стала. Довга ламана блискавка прорізала небо, освітила на мить все навколо, і так загриміло, що у Готовцева забриніло у вухах. Він побіг провулком, шмигнув у прохідний двір, і раптом перед ним, наче з-під землі, виросли дві постаті.

— Хто? — скрикнув Готовцев і шарахнувся вбік.

— Свої, Даниле, без паніки, — заспокоїв його знайомий голос Заболотного.

— Степан? — з острахом запитав Готовцев, підступаючи ближче і зазираючи в обличчя.

— Він і є, — спокійно відповів той.

— А це хто? — передчуваючи біду, запитав Готовцев, приглядаючись до супутника Заболотного.

— Теж свій, — незворушно мовив Степан. — Веди нас до себе… Ми з вечора чекаємо тебе і вже набридли Клавці. Вона спати лягла.

— А що сталося? — спитав Готовцев стурбовано.

— Нічого особливого… Треба ніч пересидіти в тебе. Нас троє.

Готовцев оглянувся.

— Що ж, ходімо, — знехотя погодився він і повів двох через прохідний двір до невеликого будинку з ґаночком, що стояв поряд з напівзруйнованим гуртожитком колишнього сільськогосподарського технікуму. Зашумів дощ — лапатий, рясний.

Біля самого ґанку, тримаючи напоготові ключ від дверей, Готовцев побачив третього. Він одійшов від темної стіни і приєднався до них.

Готовцев довго не міг попасти ключем у замкову щілину, так тремтіли в нього руки та нарешті відімкнув.

Першим до хати зайшов Заболотний.

На початку третьої непритомну Туманову привезли в тюрму. Двоє конвоїрів витягли її з арештантської машини і, підхопивши на руки, внесли в коридор.

— Хух! — видихнув один з конвоїрів. — Начебто й невелика пташка, а важка.

— Надворі дощ? — запитав черговий.

— Такий періщить… — відповів конвоїр і, глянувши на нерухому Туманову, зауважив: — Чого доброго, богові душу віддасть. Чудасія, та й годі! Як туди везли, все води просила, а зараз…

Черговий глянув на арештовану. Вона лежала на боку, витягши одну руку, і ніби спала. Спраглі уста її були трохи розтулені. Попід очима лежали густі сині смуги. Сукня, просякнута кров'ю, прилипла до спини.

Черговий попрямував до пожежного крана, зняв брезентовий рукав, витяг його, задер кінець догори і відкрутив вентиль. Вода ринула під стелю. Черговий спрямував сильний струмінь прямо в обличчя арештованої, і вона вмить очуняла. Вода заливала рот, ніс, очі. Дівчина намагалася змінити позу, звелася на руку, але безжальний черговий зайшов з другого боку і робив далі свою справу. Струмінь знову звалив її.

Конвоїри скакали, як діти, і реготали.

— Встати! — лютим голосом гримнув черговий і одвів струмінь убік.

Хапаючись за стіну, Юля встала і зайшлася кашлем. Черговий закрутив кран і, не зібравши шланга, підійшов до дверей камери.

— На місце! — скомандував він.

Але Туманова кашляла до конвульсій, випльовувала воду, що добралася до легенів, і почувала, що ось-ось упаде. Ноги майже не тримали її, і в голові паморочилося.

— На місце! — повторив вартовий.

Відштовхнувшись од стіни, розвідниця ступила раз, вдруге і повільно зійшла східцями вниз, боячись глянути в лице страшному тюремникові. Ледве добравшись до койки, впала на неї і, забувши про біль у спині після побоїв, у ту ж мить заснула мертвим сном.

За невеличким квадратним столом, застеленим старенькою клейонкою, один проти одного сиділи Чорноп'ятов і Готовцев. Заболотний стояв за спиною у Готовцева, Калюжний вартував у кутку.

Посеред столу блимав стеариновий каганець. На стінах ворушилися великі волохаті тіні.

Чорноп'ятов писав. Дивно було бачити, як мускуляста, незграбна на перший погляд рука Чорноп'ятова тримала тоненький хімічний олівець і старанно виводила дрібні букви.

Історія падіння Данила Готовцева була така. Якось уночі взимку сорок першого року Заболотний брав воду з колонки, що стоїть навскіс від його будинку. В цей час десь недалеко пролунав постріл. Час був тривожний, неспокійний. Окупанти вдень і вночі робили обшуки, арешти, облави. Виходити вночі на вулицю без спеціальної перепустки категорично заборонялося. Щоб не вскочити в халепу, Заболотний, не встигши набрати води, побіг додому. Але напівдорозі почув свистки патрулів, якісь крики і побачив чоловіка, що тікав.

Заболотний швидко, наскільки можна було з відрами, шмигнув у подвір'я і хотів замкнути хвіртку, але захеканий чоловік гукнув його:

— Степане!

— Данило!

Лише тепер вони розгледіли один одного. Це був Готовцев.

— Я до тебе… Степане… сховай… швидше… — промовив він задихаючись.

— А що з тобою? — з тривогою запитав Заболотний.

— Убив німця! Тільки що… Скоріше, вони шукатимуть!..

— Біжи в хату, там відчинено, — квапливо сказав Заболотний, — а я замкну хвіртку!

Передихнувши і оговтавшись, Готовцев розповів, що трапилося. Він ішов із станції, де працював на нічній зміні, і наздогнав двох людей, що йшли попереду. Один був німець — унтер-офіцер, — а другий наш, молодий хлопець. Унтер-офіцер, тримаючи в одній руці пістолет, другою штурхав хлопця вперед. Він бив його по потилиці, і той плакав, як дитя.

Готовцев не міг витерпіти такого видовища, і рішення визріло в нього тієї ж миті. Налетівши на унтер-офіцера ззаду, він вихопив у нього з рук пістолет і вистрілив йому прямо в обличчя. Той упав. Хлопцеві Готовцев наказав тікати і в цей час почув свистки патруля, що звернув увагу на постріл. Оце й усе.

Чутка про розправу над німецьким унтер-офіцером облетіла півміста. Всі дивувалися сміливості невідомого, що рискнув відкрито напасти на представника окупантів.

Природно, що Готовцевим зацікавився і Чорноп'ятов. Заболотний розповів усе, що знав про Готовцева. Батько його багато років працював кухарем і помер за два роки до війни. Сестра Готовцева, вчителька, жила в Мінську. Місяців через чотири після вбивства німецького унтер-офіцера Чорноп'ятову через Бакланова вдалося вияснити, що сестра Готовцева за дорученням білоруських партизанів влаштувалася працювати в мінській військовій комендатурі перекладачкою.

Ця маленька деталь прискорила рішення: Чорноп'ятов доручив Заболотному залучити Готовцева до підпільної роботи, на що той не вагаючись погодився. Заболотний говорив з Готовцевим як довірена особа партизанського загону, приховавши своє відношення до підпілля.

За домовленістю з Чорноп'ятовим було вирішено використати Готовцева як господаря явки. Він міг приймати людей не лише вдома, а й на роботі: у вокзальному ресторані і в офіцерському кафе. Додатково його вирішили використати для збирання розвідувальних відомостей: він крутився серед гітлерівських солдатів і офіцерів.

До приходу Туманової явочний пункт Готовцева ні разу не використовувався, зате Готовцев регулярно повідомляв Заболотному відомості про пересування містом військових частин, їх нумерацію, маршрути і озброєння.

Але підпільники не знали головного: Готовцев із грудня сорок першого року вже був агентом гестапо під кличкою «Філін».

Це з'ясувалося аж тепер.

Виявляється, унтер-офіцер, у якого стріляв Готовцев, не помер. Він вижив і назвав Готовцева. Обставини справи були зовсім не такі, як про це раніше розповідав Готовцев. Унтер-офіцер завідував складами на вокзалі, і через Готовцева йому вдалося успішно збути на ринок велику партію вкрадених продуктів. Коли настав час ділити прибуток, унтер-офіцер поскупився і хотів дати своєму помічникові якусь мізерну частку.

Готовцев обурився і нахвалявся виказати унтера. Той вирішив спекатися свідка. Він дав зрозуміти Готовцеву, що просто пожартував, затягнув його до себе в конторку, і вони випили. Потім пішли додому до Готовцева, щоб домовитись про все.

На вулиці унтер-офіцер навмисно затіяв сварку і витяг пістолет. Вони зчепилися. Готовцеву вдалося повернути руку противника, і куля, призначена йому, поцілила в господаря пістолета.

Німець на допиті покаявся у всьому і був посланий у штрафну роту, а Готовцев на шостий день після замаху погодився на пропозицію гестапо і став інформатором.

Усе це, розказане ним самим і доповнене Заболотним, Чорноп'ятов записав до протоколу допиту. Лишалося ще з'ясувати деякі подробиці.

— А чому ти його не виказав? — Чорноп'ятов кивнув у бік Заболотного.

— Клавку пожалів, — сказав Готовцев. — Любить вона Степана. Та і я від нього нічого поганого не бачив. Того разу, як трапилася історія з унтером, він все-таки сховав мене…

— Та-ак!.. — посміхнувся Чорноп'ятов. — Ти, виявляється, ще не втратив благородства!..

Готовцев з досадою знизав плечима, його дратувало, що ці люди не можуть збагнути найпростішої речі.

— Коли б я сказав про Степана, — пояснив він, — довелося б розказати й про себе. А тоді б вони сіли на мене верхи і заїздили б. Штауфер і так дорікає мені, що я погано працюю!

— Так, допустимо, — промовив Чорноп'ятов. — Тепер поясни нам, як же ти викрутився перед своїм Штауфером, коли видавав йому дівчину, названу твоєю сестрою? Що ти йому сказав?

— Я знав, що ви про це запитаєте, — посміхнувся Готовцев, витягаючи з кишені пожмаканого конверта. — Я теж дещо розумію. — Він розгорнув аркуш паперу, заповнений друкованим шрифтом від руки, і простяг його Чорноп'ятову.

Підпільники здивовано перезирнулися. Чорноп'ятов насупився, силкуючись щось збагнути.

Готовцев дивився на них, не приховуючи глузливої посмішки.

— Цього листа я одержав поштою, — він глянув на конверт, — 10 червня і того ж дня показав Штауферу.

На конверті було ясно видно печатки і дати поштової установи.

— Петро Новожилов? — запитав Чорноп'ятов.

— Саме так, Петро Новожилов, — підтвердив Готовцев, — командир партизанського загону. А що він був колись моїм другом, півміста знає. Три роки підряд працювали разом на мебльовій: він завїдальнею, а я поваром. Я так і сказав Штауферу. Знати, мовляв, нічого не знаю, одержав листа, а ви вже вирішуйте, що робити. Моє діло маленьке. А пояснювати Штауферу, хто такий Новожилов, потреби не було. Це прізвище йому добре відоме.

— Виходить, що Новожилов… — почав був Заболотний, але Готовцев не дав йому скінчити,

— Нічого не виходить! — відрізав він із властивою йому нахабністю і, звертаючись до Заболотного, додав — Цього листа я написав сам і вкинув у поштовий ящик через годину після того, як ти сказав, що, можливо, прийде гостя. Я знав, що рискую, але іншого виходу не було. Штауфер повірив. Та й не міг не повірити. Бо гостя ж прибула? Прибула! І я збоку. Що вона там розкаже, це вже не моє діло.

Чорноп'ятов відкинувся на спинку стільця і пильно подивився на Готовцева.

— Яка ж ти падлюка!.. — тихо промовив він.

— Куди вже більшої! — гірко посміхнувся Калюжний. — Не тільки своїх виказував, але й гестапівців-хазяїв за ніс водив!

Чорноп'ятов не зводив очей з Готовцева. Вражало, що на початку бесіди зрадник тремтів, хникав, намагався розжалобити, а потім раптом посміливішав, почав розповідати про свої вчинки розв'язно й цинічно. Чорноп'ятов записав щось на аркуші паперу і підсунув його Готовцеву.

— Прочитай і напиши: «Все із слів моїх записано правильно, в перелічених злочинах визнаю себе винуватим».

Крутячи олівець, Готовцев щось напружено обдумував. Навколо нього були грізні й невблаганні судді. Вони мали чисту совість, дужі руки. До зрадників такі руки нещадні. Це він розумів, його нижня губа дрібно тремтіла.

Судді ждали.

— Ну? — промовив Чорноп'ятов.

Готовцев відкинув липке волосся, прорвав тишу якимось ридаючим звуком і приготувався писати. Рука спершу не слухалась його. Букви наскакували одна на одну. Потім він, видно, заспокоївся і звернувся до Чорноп'ятова:

— Продиктуйте краще.

Чорноп'ятов почав диктувати. Готовцев підсунув до себе каганець і… дмухнув на нього. Язичок полум'я зірвався, каганець погас.

Це було так несподівано, що в першу мить усі розгубилися.

Одразу ж у непроглядній пітьмі загуркотів стіл, перекинутий Готовцевим, полетів кинутий ним стілець.

Почувся тупіт ніг, крики. Готовцев кинувся до дверей, але сильний удар під сонячне сплетіння відкинув його вбік до вікна.

В руці Калюжного блиснув ручний ліхтар. Промінь метнувся в один бік, у другий і зупинився на зрадникові. Блідий, з перекошеним від люті обличчям, з палаючими очима, він притискався всім тілом до стіни.

— Ось тобі остання плата… Іудо! — почувся здавлений голос Чорноп'ятова.

І гримнув постріл…

Штауфер спізнився на роботу на дві години. Зайшовши до кабінету, він підійшов до настінного календаря, зірвав аркушик і кинув у корзину.

Настрій був страшенно поганий, братися до роботи не хотілось.

Справа Готовцевої стояла на мертвій точці. Минула доба, і не вдалося дізнатися навіть її справжнього прізвища, по кажучи вже про те, з яким завданням вона сюди прибула, хто її послав.

Вона вперто мовчала, а коли й говорила, то тільки грубощі. Побої переносила з якоюсь покірливістю і приголомшуючим спокоєм. Штауфер скинув очима на кусок шланга, що лежав на підвіконні. Легко сказати! Від одного удару такою штучкою завити можна, а вона хоч би голос подала. Якийсь фанатик, а не людина.

— Т-так, — спроквола мовив він. — Справи кепські.

А тут ще оказія з цією злощасною машиною кур'єра. Не встиг він, прийшовши вночі додому, лягти в ліжко, як подзвонив військовий комендант. Виявляється, він додатково перевірив і точно встановив, що спеціальна машина проїхала село Лопухово і таємниче зникла між ним і містом. Дивина!

— Куди ж вона могла зникнути? Не розвіялася ж у повітрі? Дико і незрозуміло! Адже їхало шість чоловік, озброєних двома кулеметами, автоматами, пістолетами, гранатами. Ціла бойова одиниця, здатна самостійно вести бій! Так, але з ким вести бій? Якби він стався, то лишилися б хоч які-небудь сліди. А то ж ніяких! І що його тепер діяти? Де шукати цю машину?

У двері постукали. Зайшов обершарфюрер і, простигши вперед праву руку, привітав шефа:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — гаркнув Штауфер, і це прозвучало так, ніби він мав сказати: «Забирайтесь ви під три чорти!»

Гестапівець підійшов до стола і нерішуче кашлянув.

— У чому справа? — роздратовано запитав Штауфер.

Обершарфюрер вдихнув повітря, з шумом випустив його і доповів:

— Минулої ночі Готовцев, під кличкою «Філін», заподіяв собі смерть…

Короткі брови в начальника гестапо повільно полізли вгору, очі закруглились. Він потихеньку відкинувся на спинку крісла і завмер у нерухомій нозі з папіврозкритим ротом.

Обершарфюрер розгублено переступав з ноги на ногу і вагався: продовжувати чи зачекати. Він зупинився на останньому і не мигаючи дивився в очманілі очі свого начальника.

— Як заподіяв? — ледве чутно запитав Штауфер після кількох нудних секунд.

Обершарфюрер, розміркувавши за цей час, що не він є винуватцем подій, трохи підбадьорився і, маючи на увазі головним чином «як», відповів:

— Загнав собі кулю в серце з пістолета російського зразка, модель «Т».

Обершарфюрер про всяк випадок ступив крок назад.

Штауфер схопився руками за край стола, ніби збирався зсунути його з місця, і своїм пискливим, баб'ячим голосом зарепетував:

— Звідки в нього пістолет?!

— Не можу знати, пане гауптштурмфюрер! — швидко почулося у відповідь.

— Де це трапилося? Коли? Як ви довідались? — посипалися нервові запитання.

— Трапилося це, як я вже доповів, у власній квартирі Готовцева і, мабуть, уночі або вдосвіта. Вранці дружина Готовцева вернулася додому і застала його мертвим. Вона негайно ж заявила в поліцію.

— А де була в цей день дружина? — запитав Штауфер.

— Це також з'ясовано. Дружина його працює телефоністкою на міському комутаторі. До години ночі вона чергувала, а потім пішла в гості до свого рідного брата, в якого й залишилася ночувати.

— Хто такий її брат?

— Брат — перукар, чудовий майстер і ні в чому поганому не запідозрений. До того ж інвалід.

— Ви були на місці?

— Так точно!

— І чому вирішили, що тут самогубство?

Це питання не збентежило обершарфюрера. Він пояснив:

— По обстановці в кімнаті, по напрямку пострілу, по тому, як лежало тіло…

— А кулю, кулю знайшли?

— Так, чи то пак ця куля сидить під лівою лопаткою, і при розтині її, напевно, удасться витягти.

— Де труп?

— У моргу міської лікарні.

Штауфер голосно зітхнув і, підійшовши до вікна, втупився порожнім поглядом у майдан. Через хвилину він повернувся, сів на підвіконні й сказав:

— Гм… Дивно! Не вірю, щоб Готовцев сам заподіяв собі смерть. Ніхто мене в цьому не переконає. Він боягуз. Розумієте, боягуз! А боягузи, щоб ви знали, ніколи не розлучаються з життям з якихось вищих міркувань. Це істина.

— Мабуть, що так, — змушений був погодитись обершарфюрер, хоч у душі не згоджувався з теорією шефа і мав про це свою власну думку. Але йому хотілося скоріше закінчити цю неприємну розмову,

— Сусіди в Готовцева були? — поцікавився Штауфер.

— Так точно! Були і є! Будинок, у якому він живе, складається з двох окремих квартир, по дві кімнати в кожній, До квартири Готовцева вхід з вулиці, а до другої — з двору, його сусідка — літня жінка з двома дітьми. Чоловік її пивовар, добровільно виїхав до Дрездена і працює там на пивному заводі. Прізвище його Монаков. У картотечних списках його немає. Я допитав її. Вона була вдома. Каже, що прокинулась від якогось короткого стуку, але не впевнена, що це був саме постріл. Оце й усе.

— Так, саме все! — глузливо підкреслив Штауфер і відпустив підлеглого.

На денному допиті Штауфер чомусь не вдавався до побоїв. Гестапівець у цивільному, схилившись над паперами, сумлінно заносив до протоколу всі запитання Штауфера і терпляче ждав відповіді. Але даремно.

Арештована мовчала.

Скоро Штауфер ненадовго вийшов. Гестапівець у цивільному підвівся з-за столу і, наблизившись до Туманової, міцно, мовчки потис її руку вище кисті. Співчутливо глянувши на неї, він шепнув:

— Прошу вас, звіртеся на мене! Врятування можливе!..

Розвідниця промовчала. Страшенна спрага мучила її. Всередині пекло, паморочилося в голові, і все навколишнє сприймалося в якомусь тумані,

Штауфер вернувся. Допит тривав недовго. Через годину її одвезли назад у тюрму.

Знесилена, Туманова опустилась на койку й схилила голову на руки, їй хотілося заснути й не прокинутись, щоб не відчувати цієї нестерпної спраги. Та страх, що раптом вона засне і справді більш ніколи не прокинеться, примусив її підвестися. Вона почала ходити по камері, напружено міркуючи про гестапівця в цивільному. Болісні роздуми вкрай знесилили її, і вона знову впала на тверду, як граніт, койку.

Минулого ранку Туманова твердо вирішила «робити все, щоб скоріше вмерти; відмовитися від їжі і так поводитися з Штауфером, щоб він бив її до знепритомлення, лягти спати не на койці, а на крижаній кам'яній підлозі. Але тепер, вернувшись із допиту, вона думала про інше: жити, боротись! Мучитись, але жити до останньої надії.

Вона не відмовилась від обіду і поїла пересолену юшку з буряків і жменю консервованих бобів. Спрага з новою силою мучила її. Почалися кошмари. В голові верзлися безглузді думки, пливли безладні картини. Все це тривало якусь мить і знову зникало.

Лише годині об одинадцятій Юля заснула тривожним сном, А о другій годині ночі двері відчинились, і до камери зайшов тюремник Генріх, який щойно заступив на чергування.

Ув'язнена спала і щось бурмотіла уві сні.

Черговий з невластивою йому моторністю хутенько спустився східцями і прислухався.

— Мені потрібен Чорноп'ятов… Тільки Чорноп'ятов!.. Ні, вам я нічого не скажу! — бурмотіла вона,

Черговий рикнув і величезною долонею ляснув Туманову по обличчю. Вона перелякано схопилася, скочила з койки і, притиснувшись до сирої стіни, дивилась на Генріха, марно намагаючись вгамувати шалене дихання,

В цей час до камери зайшли троє: Штауфер, гестапівець у цивільному та обершарфюрер.

Черговий незграбно затупцював на місці, хотів було щось сказати, але Штауфер махнув рукою, і він зник.

— Буйствуєте? — з ущипливою посмішкою зауважив Штауфер, оглядаючи камеру.

Розвідниця мовчала, не зводячи з нього своїх змучених очей.

— Дайте відповідь на двоє запитань, і я не чіпатиму вас! — вів далі Штауфер. — Скільки вам платять, який ваш оклад?

Їй хотілося плюнути йому в обличчя, але навіть цієї можливості вона була позбавлена. В роті все пересохло, язик розпух і ледве повертався,

— Це запитання вас не влаштовує? Чудово! Я запропоную друге: скажіть будь ласка, ви дівчина чи заміжня? Вірте, що ні перше, ні друге запитання зовсім не стосуються вашої долі. В даному разі ви просто розв'яжете суперечку між двома чоловіками.

Юля мовчала.

— Що ж, прекрасно! — байдуже зауважив Штауфер. — 1 все-таки я хочу запевнити вас при свідках, що ви заговорите. Але… мовчання й упертість коштуватимуть вам дуже і дуже дорого. Більше я вас не битиму. Ви звикли, мабуть, до побоїв. Ми спробуємо інше. Так, так! Якщо до ранку ви не скажете через чергового, що хочете вести одверту розмову, вас переведуть до спільної камери. До чоловічої! — Він повернув голову до обершарфюрера: — Скільки їх там?

— У шостій? — уточнив той.

— Авжеж!..

— Двадцять сім чоловік.

— Чули? — лагідно посміхнувся Штауфер. — Двадцять сім молодчиків, давно позбавлених жіночого товариства! Дезертири, мародери, боягузи, симулянти й інша погань, що взяла під сумнів непереможність нашої зброї! Можливо, що з ними ви порозумієтесь.

Туманова у душі здригнулась.

— Мовчите? Отже, згодні? — І він звернувся до гестапівця в цивільному: — Складіть акт, що арештована згодна.

— Зараз? — спитав той.

— Саме зараз, а ми пройдемо до шостої камери.

Штауфер вийшов з обершарфюрором, а гестапівець у цивільному залишився. Ще не встигли зачинитися двері за тими, що вийшли, як він дістав з бокової кишені піджака плоску алюмінійову флягу і поклав її на койку з словами:

— Вода. Це вам…

Туманова глянула йому прямо в очі. Той сказав:

— Погано, коли людина вже сама нікому не вірить і позбавляє довір'я інших. Я знаю, що ви про мене думаєте, але ви жорстоко помиляєтесь. Мене привело сюди лише почуття захоплення. Я зобов'язаний допомогти вам…

— Ідіть!.. Я вам не вірю… — насилу вимовила Юля.

— Ви самі собі копаєте… — сумно, з докором у голосі почав гестапівець і замовк, не докінчивши фрази. Двері відчинились, зайшов черговий. — Так от… вирішуйте самі! — зовсім іншим тоном додав гестапівець і вийшов.

Туманова почекала, поки Генріх замкнув двері, а потім кинулась до вічка і зазирнула в нього. Черговий пішов.

Вона квапливо спустилась вниз, схопила флягу і забилася в куток камери. Тремтячою рукою відгвинтила ковпак і спраглими, порепаними губами припала до шийки фляги. Вона пила не відриваючись, аж поки не відчула, що фляга порожня.

— Вода… вода! — шепотіла вона, зариваючи флягу в солом'яну потерть. — А що як вона отруєна? — Юля замислилась і гірко стиснула губи. — Ох, коли б так!..

Вона вмостилась на койці, як звичайно, обнявши руками коліна. Відразу легше стало дихати, ущух біль, що палив груди, прояснились думки. Наче величезний тягар спав із плечей.

Перед очима стояв отой незрозумілий, загадковий гестапівець. Хто він і чого домагається? Він сказав щось про захоплення… Просить довіритись йому… Теж незрозуміло! Ну, припустимо, вона довіриться. Тоді що? Що він зробить? Не пожертвує ж він собою, щоб врятувати її.

Від хвилювання та думок, що насунули на неї, сильніше застукало серце. Юля потерла скроні, лоб. Треба гарненько все обміркувати, все зважити. Головне, спокійно, ніби збоку, на все подивитись.

Чому б не рискнути в її становищі? Що вона втрачає, вирішивши перевірити гестапівця? Здається, нічого.

Якщо він сподівається покорити її своєю великодушністю, привернути до себе і, користуючись з цього, викликати на відвертість, то він помиляється. Ніколи й ні за яких умов не можна відкритись йому, хто вона, з яким завданням і ким послана сюди! Ніколи!

Дівчина задумалась. Багато внутрішніх голосів нашіптувало їй: «Довірся! Без риску не можна. Довірся і перевір! А що як справді він та сама людина, про яку говорив Бакланов? Що як він готовий до будь-якої жертви заради твого порятунку?! Ти ж втрачаєш єдину можливість, єдиний шанс! Вирішується питання життя і смерті… Треба діяти, наважитись, час не жде, ти ж розвідниця!..»

І тільки один голос застерігав: «Не поспішай! Риск не завжди себе виправдовує. Один необережний крок може стати й останнім твоїм кроком! Почекай!»

У кімнаті полковника Бакланова, незважаючи на пізню годину, панувало пожвавлення. Грюкали час від часу двері, приходили й виходили офіцери штабу і розвідвідділу, льотчики, танкісти, співробітники армійської газети, У кожного були свої невідкладні справи, ї їх потрібно було оперативно вирішувати.

Зосереджений і похмурий, Бакланов слухав повідомлення командира одного з батальйонів. Це був середнього віку чоловік з темним, засмаглим обличчям і з зовсім білою головою. Він доповідав про те, що на дільниці його батальйону в покинутій землянці сьогодні було знайдено німецьку радіостанцію. Бакланов слухав комбата і мимоволі поглядав на капітана Дмитрієвського, який сидів у кутку на табуретці.

Важкі думки тіснились у голові полковника. Все говорило про те, що з Юлією Василівною скоїлось якесь лихо. До тривожного настрою командира, який відповідав за життя підлеглих і за успіх розпочатої операції, прилучилося й інше, Бакланов, який ще не встиг пережити свого особистого горя, не міг бути байдужим до горя товариша по роботі.

Бакланов знову глянув на капітана. Той сидів згорбившись, опустивши руки поміж колін, поринувши в роздуми. Дві ночі він не спав, його думка намагалася пробитись через вогненне кільце фронту, за сотні кілометрів, у невідоме і злополучне містечко Горєлов, де в якійсь небезпеці була розвідниця,

«Все буде гаразд, любий, ти не хвилюйся», пригадував її слова під час розлуки.

Командарм уже наказав перекинути у ворожий тил для вивезення документів спеціальну групу, але висловився проти посилання з цією групою капітана Дмитрієвського. І не тому, що не довіряв йому. Капітан вважався добрим розвідником і сміливим офіцером, Командарм побоювався, знаючи від Бакланова про стосунки між молодими людьми, що заради коханої людини Дмитрієвський може зважитись на невиправданий риск і зірвати операцію з вивезенням документів.

Бакланов спостерігав за Дмитрієвським, слухав комбата і водночас міркував: «Що ж трапилося з групою Чорноп'ятова, чи цілі документи?»

— Які будуть розпорядження? — спитав у нього командир батальйону.

Бакланов не встиг відповісти: запищав телефон. Полковник зняв трубку,

— Так, так… я!.. Що? Везуть! Чудово! А чого я повинен спати? На все добре.

Він поклав трубку і сказав комбатові:

— Ніяких розпоряджень поки що не буде. Завтра я сам приїду.

Коли комбат вийшов, полковник підійшов до Дмитрієвського, поклав руку йому на плече і промовив:

— Не треба втрачати надії. Юлія Василівна — бувала розвідниця, її не так уже й легко обкрутити кругом пальця…

Я про одне вас прошу, — палко заговорив Андрій, — переконайте командуючого, що саме я мушу очолити групу. Інакше бути не може.

— Може! — рішуче заявив Бакланов, — Війна — жорстока штука, друже. У неї свої закони. Ми не будемо сидіти, склавши руки і чекати, коли фашисти випустять такого звіра, як «Дракон»! Наше зволікання може обійтися Батьківщині дуже дорого. Якщо ми дізнаємось про «Дракона» все, що треба знати, раніше, ніж його випустять на поле бою, країна, товаришу капітан, скаже нам велике спасибі. Ми врятуємо життя тисячам наших бійців. Ви розумієте? Тисячам, десяткам тисяч! Ми повинні підготувати «Дракону» достойну зустріч і одразу поламати йому зуби. Отже, головне завдання групи — вивезти документи.

Дмитрієвський підвівся і твердо сказав:

— Я все прекрасно розумію, товаришу гвардії полковник. І поки документи не будуть відправлені на Велику землю, не зроблю жодного кроку для розшуків Туманової!

Бакланов пильно подивився в очі капітанові.

— Я вам вірю, — сказав він нарешті, — вірю і спробую вмовити командуючого.

У сінях залупали голоси, почувся тупіт чобіт, обережний стукіт у двері.

— Зайдіть! — гукнув Бакланов і круто повернувся.

Двоє автоматників у запорошених маскувальних халатах ввели до кімнати полоненого. Наймолодший з бійців ступив крок уперед, виструнчився і доповів:

— Товаришу гвардії полковник! Доповідає сержант Гринько! За наказом…

— Відставити! Вільно, — зупинив його Бакланов. — Коли взяли?

— Години півтори тому.

— Хто?

— Виходить, що я і рядовий Вакулін. — Сержант покосився на свого товариша. — Ми поверталися з завдання… Ніч і день провели в них у тилу. А коли переходили битий шлях, дивимось, мотоцикл з причепом. Загруз у вибоїні, деренчить і ні з місця. Оцей, — він кивнув на полоненого, — сидить у колясці, а водій штовхає. Ми прикинули і вирішили допомогти хлопцям. Водій виявився дуже неспокійним: Вакуліну трохи пальця не відкусив. Ми з ним розпрощались, а цього приставили цілим. Він з переляку все скиглив. Ось документи, товаришу полковник! — і сержант подав Бакланову невеликий пакет.

Полковник потиснув руки автоматникам, викликав чергового, наказав гарненько нагодувати хлопців, видати їм по двісті грамів горілки і вкласти спати.

Полоненого, ще зовсім молоду людину з блідим, переляканим обличчям, посадили напроти столу.

Він сидів, як стовп, склавши руки на колінах, боячись ворухнутись, повернути голову, і з жахом чекав допиту.

По кольору його новенького мундира, шевронах і відзнаках неважко було догадатися, до якого роду військ він належить.

— Почнемо! — звернувся Бакланов до Дмитрієвського. — Спитайте ім'я, прізвище і звання.

Полонений здригнувся, наче його вдарили, схопився і квапливо, механічним голосом відповів:

— Оберштурмфюрер СС Отто Мрозек…

— Якої частини?

— Ніякої. Я ще не встиг прибути в частину. У документах є наказ. Мене схопили по дорозі, але я не чинив опору, я сам…

Бакланов стримав посмішку, перезирнувся з Дмитрієвський і спитав:

— Звідки їхали?

— З міста Горєлова, — відповів полонений.

Горєлов!.. Це слово змусило насторожитися полковника і здригнутись капітана.

— Коли виїхали з Горєлова?

— Вранці буде дві доби.

— Що ви там робили?

— Протягом двох місяців був стажистом відділення гестапо.

Так Бакланов і Дмитрієвський дізналися, в яку біду потрапила Юлія Василівна. Оберштурмфюрер виявився тим злощасним гестапівцем, який всупереч суворому наказу начальника гестапо Штауфера схопив Туманову в лісі.

Чорноп'ятов і Калюжний нетерпляче ждали Степана Заболотного. Потрібно було вирішити надзвичайно важливе питання. Напередодні Сингалець несподівано сповістив Степаном, що є можливість звільнити з рук гестапо посильну фронту. Він, запропонував напасти на арештантську машину, якою доставляють її з в'язниці на допит.

Це було нелегкою справою.

Чорноп'ятов і Калюжний сиділи на верстаку, звісивши ноги, й обмірковували пропозицію.

Легше було впоратися з кур'єрською машиною, де сиділи шість озброєних до зубів гітлерівців. Там був глухий ліс. У місті ж складніше. Про те, щоб напасти вдень, не варто було й думати. Ніч, звичайно, полегшувала операцію, та все ж лишались майже непоборні труднощі.

Як тільки поночіло, в місті посилювалось патрулювання. Патрулі, по три-чотири солдати в кожному, не просто прогулювалися по вулицях. Вони закріплювалися за певними кварталами і були зв'язані один з одним цілою системою сигналів.

Патрульні групи мали, крім особистої зброї, ракетні пістолети і свистки. Чергові на пожежній вишці та на дзвіницях трьох церков могли по кольору і кількості ракет негайно дізнатись, де сталася подія і в який район треба висилати озброєний комендантський резерв.

Комендантський резерв з тридцяти солдатів цілу добу чергував у кузовах двох грузовиків. Він мав у своєму розпорядженні два потужних рефлектори, що були установлені на кабінах машин, два ручних та два станкових кулемети, чотири лютих, намуштрованих на цькуванні людей вівчарки. На кожній машині резерву стояла сирена, виття якої було чути на півміста.

На умовні сигнали у загрозливий район летів наряд місцевої поліції, укомплектований дюжиною зрадників, і мчали десять озброєних до зубів есесівців на мотоциклах. Уся ця чимала і добре озброєна зграя, очолювана військовим комендантом або його помічником, миттю замикала міцним кільцем небезпечну зону і старанно прочісувала її.

— Добре, коли б зняти фальшиву паніку десь в іншому місці! — запропонував Калюжний. — Відвернути увагу…

— Що й казати, добре, — не заперечував Чорноп'ятов. — Я вже думав про це.

— І що ж?

Чорноп'ятов зітхнув.

— Одне «але» стоїть на заваді. Вони ж, негідники, щоночі змінюють ракетні сигнали,

— Та плювати на їхню сигналізацію!

— Не плюнеш, брат. Коли залізничній дільниці присвоєна, приміром, біла ракета, то звідкіля б ти її не пустив, резерв все одно помчить до станції і нікуди більше. Вони теж не ликом шиті, дещо розуміють.

Калюжний посміхнувся. Чорноп'ятов глянув на нього.

— Чого ти посміхаєшся? — поцікавився він.

— Ти не зрозумів мене. Хай їх чорт візьме, ці ракети! Я з ними, якщо пригадуєш, мало не влип минулого року.

— А що ж ти мав на увазі?

Калюжний підгорнув під себе ногу, зручніше всівся і пояснив:

— Припустимо, що в протилежному кінці міста пожежа. Або ще краще — вибух. І не один, а два чи й три! Як ти думаєш, резерв кинуть туди?

— Кинуть! — твердо мовив Чорноп'ятов.

— Так чого ж іще треба?

Тепер посміхнувся Чорноп'ятов і ляснув свого друга по нозі.

— Дуже небагато: точно знати, коли цей вибух буде потрібним.

Калюжний нахмурив лоба, силкуючись зміркувати щось.

— Не зрозумів…

— Що ж тут незрозуміло? Ми не можемо заздалегідь знати, коли саме пройде тюремна машина. Вона ж не за графіком ходить.

Калюжний почухав потилицю і з явним смутком промовив:

— Ти маєш рацію. Я не зважив на це…

— Одно ясно, — сказав Чорноп'ятов і стукнув кулаком по коліну, — напад повинен бути зроблений без жодного пострілу, без галасу. Якщо це вдасться, успіх забезпечений, не вдасться — все зірветься.

Чорноп'ятов насторожився, прислухався.

— Стукають! Степан, видно. Чи вдалося йому поговорити із Скитальцем?

Обоє зірвалися з верстака, відсунули койку, зняли килим і відчинили двері до потайного ходу. Зайшов Степан.

— Бачив? — стрів його запитанням Чорноп'ятов.

— Бачив!

— Сідай, розказуй! — квапив його Чорноп'ятов. Заболотний витер мокре обличчя, розстебнув комір, випив води і тільки тоді почав докладно розповідати про все, що почув від Скитальця.

— Машина, якою везтимуть її, буде нам відома.

— Це — основне, — схвалив Калюжний,

— А скількома машинами перевозять? — спитав Чорноп'ятов.

— Дві машини. Весь час дві. І щодо конвою вияснив. У кабінах, крім водіїв, їздять по два автоматники.

— А маршрути? — поцікавився Чорноп'ятов.

— Завтра скаже. Він приблизно знає, але хоче уточнити. І хоче вас бачити, Григорію Панасовичу. Каже, обов'язково треба.

— Коли?

— Завтра, сказав, сам зайде.

Чорноп'ятов кивнув. Трохи помовчали. Потім Калюжний тихо, ні до кого не звертаючись, промовив:

— А за мною таки не стежать…

— Ну і?.. — немов підштовхнув його Чорноп'ятов.

— А якщо не стежать, то виходить, ніхто з нас не міг бути причиною провалу Костя. Його запеленгували.

Заболотний глянув на Чорноп'ятова. Той машинально кивнув, думаючи про своє, і після недовгої паузи спитав у Калюжного:

— А як справи у Кольцова?

— У Семена завжди добре, — відповів Калюжний. — Золото, а не хлопець.

— Ти казав йому?

Калюжний труснув головою:

— Ні. А ти все-таки вирішив посилати?

Чорноп'ятов зітхнув і розвів руками.

— В тім-то й заковика, що ніяк не наважусь. І треба посилати, і боюся. Легко сказати, стільки відшмагати! Та ще з порожніми руками — так тому й бути, а з цими папірцями — не дуже-то… Боюся, що і їх втратимо, і хлопця занапастимо… В руках же не понесеш, це тобі не голка, доведеться ховати пакет на грудях або під поясом, а якщо так, то при першому ж обшуку хлопцеві капут. Знищити пакет, викинути його чи приховати — не вдасться.

Чорноп'ятов замовк, і знову настала тиша. Питання про те, як бути з голубим пакетом, лишалося нерозв'язаним.

— А що коли податися до Новожилова? — вимовив Заболотний. — Все-таки до партизанів ближче, ніж до фронту. Та й небезпека менша. І документів особливих не потрібно буде.

— І про це думав, — зауважив Чорноп'ятов. — Це нам більше з руки. Тільки шукати Новожилова — все одно, що на небо лізти. Він же й години не сидить на місці.

— А знаєш що? — ляснув себе по коліні Калюжний. — Треба послати Никанора Дем'яновича Сербіна до себе в Лужки.

— Правильно! — вигукнув Заболотний.

— Що правильно? — насторожився Калюжний і, насупившись, глянув на Степана. — Ти ж не знаєш, про що я хочу сказати.

Заболотний посміхнувся:

— Догадуюсь.

— Ну, хлопці, ми сюди зібралися не загадки відгадувати, — нагадав друзям Чорноп'ятов. — Діло кажіть!

— А я хіба що?.. — зніяковів Заболотний. — Я діло й кажу. Я розумію, куди гне Митрофан Федорович. У Лужках в якоїсь баби вилежуються двоє поранених новожилівських хлопців, і Дем'янович із жінкою підгодовує їх. А вже ці хлопці краще за нас знають, де шукати загін.

Калюжний похитав головою і, не стримавши посмішки, сказав:

— Ну й спритний же ти чоловік, Стьопо, справді відгадав.

— А від Дем'яновича вони не критимуться, — додав Заболотний.

— Як ти на це дивишся, Григорію Панасовичу? — спитав Калюжний.

— Ясно! — схвалив Чорноп'ятов і звернувся до Заболотною: — Завтра ж побачся з Дем'яновичем, поясни йому все до пуття і скажи, щоб він з'їздив до себе в Лужки. Зрозуміло? Вирішено! — він глянув на годинника. — Скоро дві. Давайте поговоримо про те, для чого зібралися. Потім поспимо годину-дві, а вранці підете додому. Так буде краще. Отже, вирішуємо: іти на відкритий бій чи не йти. Як ти думаєш, старий?..

Чотирнадцятого червня о дванадцятій дня у тюрмі змінювалися чергові. Коридорного Генріха Гроссе заступав Отто Вольф. Невеликий на зріст, худорлявий, дуже моторний і балакучий, Отто поряд із слоноподібним Генріхом виглядав підлітком. На носі в Отто сиділи окуляри в металевій оправі: він був короткозорий, та вже й немолодий — на п'ятий десяток повернуло.

Чергові потисли один одному руки, і Генріх похмуро спитав:

— Як справи?

— Чудово, далі нікуди! — весело відповів Отто й посміхнувся.

Генріх пильно подивився на змінника своїм важким поглядом.

Отто усміхнувся:

— Загіпнотизувати хочеш? Так я не годжусь для гіпнозу! Очі не такі, — пожартував він. — Усіх не загіпнотизуєш! Зараз багатьом пора подумати над тим, як позбавитися деякого гіпнозу…

— Тобто? — поцікавився Генріх. Отто знизав плечима.

— Ну, приміром, як спекатись вельмишановного фюрера та його воєн. Га?

— Щоб я світу божого не діждався, коли тебе не повісять і я не допоможу тобі в цьому! — люто вигукнув Генріх. — Я не про те питаю. Чого твої справи кепські?

— А-а!.. — Отто вигнув дугою свої худі груди, виструнчився і відрапортував: — Я потрібен на фронті! — І він високо підняв вказівного пальця. — Без мене там діло не виходить! Викликають на повторний огляд.

— Тебе?

— Саме мене, з моїми очима, з моїми камінцями в печінці. Та я скромний і не хочу забирати військової слави у наших шановних генералів. Я можу дати їм ділову пораду звідси.

— Базікало! — обірвав його Генріх. — Підеш залюбки.

Отто не збентежився.

— Та хтозна, — філософськи відповів він, — бажання — велика справа, а в мене його нема. Зате в мене є свої міркування. По-перше, там стріляють і, чого доброго, вцілять у мене, а це шкідливо відіб'ється на моїй печінці. По-друге, з Вольфів лишився я один, а решта — й усі молодші за мене — з допомогою вельмишановного райху щасливо пішли на той світ. Один брат наклав головою у Франції, другий — в Алжірі, третій — під Ростовом, четвертий — у Словакії. Я думаю, годі. Та коли вже вони без мене все-таки не обійдуться і забриють, я знаю, що робити. Може, з п'яти братів хоч один виявиться трошки розумнішим!..

— Язика б тобі урізати, блазень! — кинув Генріх. — Ось підеш на передову, там тобі голову прочистять!

— Ти правий… Ти правий… — захитав головою Отто. — Слід прочистити. За останнє десятиліття так закоптили, що добряча щітка потрібна. Один Геббельс чого вартий!

Генріх безнадійно махнув рукою і сказав:

— Ходімо!

Вони пройшли спочатку по одному боці коридора, заглянули в камери і перелічили арештованих.

Перш ніж приступити до другого боку, викурили по сигареті. Потім Генріх підійшов до пожежного крана, відкрутив вентиль і, коли побігла тоненькою цівкою вода, підставив рот і напився.

Перевіривши наявність арештованих, обидва спинились біля столика. Генріх розгорнув книгу рапортів, зробив у ній запис.

— У наявності — п'ятдесят шість, на допиті — двоє, в лікарні — троє, на кухні — один. Всього: шістдесят два. Розписуйся!

Спалахнула електролампа, і задзвонив дзвінок.

Генріх, який ще не встиг передати ключі, відчинив двері і впустив двох конвоїрів. Вони вштовхнули в коридор Туманову і секретаря бургомістра, арештованого напередодні за крадіжку кількох сувоїв сукна.

— Приймайте дорогих гостей! — доповів один із конвоїрів.

Генріх обвів ув'язнених своїм страшним поглядом і скомандував:

— Руки за спину, собаки! До своїх камер марш!

Арештовані виконали команду і пішли по коридору.

Секретар бургомістра спинився коло сьомої, а Туманова біля крайньої, тринадцятої камери. Вони стали обличчям до дверей і чекали, поки їх впустять.

Генріх пригостив конвоїрів сигаретами, і ті закурили.

— Здав? — запитав один з конвоїрів, звертаючись до Генріха.

— Начебто.

— Коли знову заступати? — поцікавився конвоїр.

— Завтра в цю пору.

— Є пропозиція, — конвоїр підморгнув, — зайти до клубу промочити горло.

Генріх мовчав, тупо розглядаючи свої розчепірені пальці.

— А що тут гадати? — зауважив Отто. — Пий, поки п'ється. А то покличуть на повторний огляд, тоді пізно буде.

— Ходімо, — без особливого бажання погодився Генріх.

— Дивись! — раптом сказав другий конвоїр, показуючи в кінець коридора.

Всі повернули голови: Туманова, припавши губами до пожежного крана, пила воду.

— Ну й хай собі п'є, — махнув рукою Отто. — Всієї не вип'є, залишиться і на випадок пожежі.

Генріх зміряв його грізним поглядом, зачекав, як завжди, і голосно крикнув:

— Ей, падло!

Дівчина хутко відскочила і стала лицем до дверей камери.

— Посади цю ляльку, — кинув Генріх і подав змінникові в'язку ключів. — Ходімо! Пити так пити! — запропонував він конвоїрам.

Двері камери грюкнули за Тумановою, Вона сіла на краєчку койки. Хоч і рискувала, скориставшися з незакрученого пожежного крана, зате ж як освіжили і підкріпили її оці кілька ковтків води! Їй таки пощастило, що похмурий черговий був не сам, інакше не уникнути б лиха, він би не подарував такого зухвальства. А рука в нього важка. Хтозна, скільки душ відправив на той світ його кулак! Тільки чиясь заборона, видно, заважає Генріху розправитися з нею.

Знову вернулись невідступні думки: чи скоро ж розв'язка?

Штауфер викликав її на допит сьогодні вдосвіта і весь час бушував, погрожував. Він кричав, що вона прокляне день свого народження, наводив цитату, нібито біблійну, що й собаці живому легше, ніж мертвому левові, і, нарешті, попередив, що до своєї камери вона більше не вернеться, бо на неї з нетерпінням чекає спільна солдатська камера.

Та вона вернулась. І тепер з острахом чекала, коли по неї прийдуть.

Краще смерть! І сил для цього в неї вистачить, і як покликати смерть, вона теж знає. Руки й ноги вільні, а це основне.

Юля хотіла прилягти на койку, та несподівано загримів засув. Серце в неї тьохнуло, в роті одразу пересохло.

Важкі двері розчинились навстіж, і коридорний впустив до камери гестапівця в цивільному. Він нетерпляче махнув рукою; коридорний квапливо причинив двері.

Гестапівець постояв біля порога, пильно дивлячись на Туманову, потім повільно спустився східцями вниз і витяг з кишені флягу.

— Де порожня? — спитав він тихенько. Юля показала очима на койку.

Гестапівець порився в солом'яній потерті, знайшов порожню флягу, сховав до кишені, а на її місце поклав принесену.

— Я зробив так, що ви залишитесь у цій камері, — просто сказав він.

Ледве чутне зітхання злетіло з губів Туманової, і вона полегшено провела рукою по змокрілому чолу, ніби знімаючи з себе щось страшне.

— Ну як… ви наважились? — вів далі гестапівець і з докором подивився на неї. — Я розумію… вас лякає моя служба, моє становище. Та саме це й допоможе нам. Я вже казав, що ваша доля мені не байдужа. Чому ви опинаєтесь? Не вся Німеччина складається з негідників і націстів…

Юля вслухалась у кожне слово гестапівця, вдивлялася йому в обличчя, ловила нотки щирості в його словах.

— У Німеччині ви можете зустріти сотні чесних, по-справжньому чесних людей…

— Сотні? — злісно посміхнулась Туманова. — Не так уже й багато…

Гестапівець похитав головою.

— Ви ловите мене на слові. Можливо, я не так висловився.

— Хто ви? — раптом вирвалось у Юлі. — Скажіть прямо.

Гестапівець звів свої красиві, густі брови, і легка посмішка торкнулася його губів.

— Все, що я можу сказати про себе, так це те, що звати мене Роберт Герц, що я звичайний стажист гестапо. А про те, ким я був раніше і як потрапив сюди, казати не маю права. Це не моя таємниця. Зрештою, я не друг Гітлера і не прихильник його ідей. Зі мною тут рахуються, я посідаю певне привілейоване становище. Це також має свою історію, свої причини…

— Що вам потрібно від мене?

— Від вас — нічого. Але для вас — я повинен…

— Пройнялися жалем?

— Коли хочете, так…

Розвідниця посміхнулась. Голос обережності застерігав: будь напоготові!

— Чого ж все-таки ви добиваєтесь? — спитала вона.

— Вашого довір'я.

— Допустимо. А далі?

— Я врятую вас. Ви будете вільні.

Суперечливі думки Туманової блискавично мінялись.

Мигнуло: «Все-таки це він… Та сама людина, що зв'язана з Чорноп'ятовим». І слідом за цим: «Провокація! Диявольська, тонка провокація! Як він, простий стажист, може вирвати людину з камери, з пазурів гестапо?» Та сумніви знову витісняла надія, паморочила голову, гукала, обіцяла волю, життя, повернення до друзів…

Відчуваючи, як на щоках проступає нервовий рум'янець і пашить обличчя, Юля зібрала всю свою витримку і сказала зовні спокійно:

— Гаразд. Я згодна. Довіряюсь вам. Але одразу кажіть: якою ціною? Чим я або мої друзі повинні відплатити вам?

Герц насупився, його красиве обличчя миттю змінилось і стало жорстоким, навіть якимось хижим.

— Повторюю, — твердо сказав він, — ніякої плати ні від вас, ні від ваших друзів я не вимагаю. Ви можете ненавидіти мене, але що дає вам підстави ображати мене?

Юля знітилась. Схвильована, вона притисла руку до грудей і щиро мовила:

— Пробачте… Я не хотіла вас образити…

Обличчя Герца прояснилось.

— Отже?..

— Я згодна!..

— Більш нічого мені не треба. Я примушу вас змінити свою думку про багатьох німців. І, до речі, покажу, на що здатний…

Двері прочинились, і показалась голова чергового.

— Що? — спитав Герц.

— Обід… — відповів той.

Герц запитливо зиркнув на Туманову,

— Так, так… буду… Я дуже хочу їсти, — раптом сказала вона.

Герц стримав посмішку і вийшов з камери.

Тюремний наглядач Генріх Гроссе вийшов із солдатського казіно і затримався на східцях. Він струснув із свого мундира крихти хліба, поколупав у зубах і повагом попрямував по тротуару.

З почервонілим од чималої дози пива обличчям Гроссе став ще лютішим. Він ішов, дивлячись собі під ноги, і, здавалось, нічого не помічав, але як тільки з'являвся попереду офіцер, він миттю розпрямляв плечі, підтягувався, випинав широкі груди, пас очима старшого і хвацько козиряв, карбуючи крок.

Біля міської лазні Генріх спинився, поплескав по своїх кишенях, подивився на вивіску Чорноп'ятова і, мугикаючи собі щось під ніс, спустився східцями до котельні.

Чорноп'ятов з напилком у руці возився коло лещат і, вгледівши Генріха, відірвався від роботи.

Гроссе впритул наблизився до нього, оглянув його своїми важкими, каламутнуватими очима і став ритись у кишенях. Він робив це не кваплячись, з властивою йому вайлуватістю і нарешті добув величезну запальничку, виготовлену з крупнокаліберного кулеметного патрона. Він покрутив її в руці, подав Чорноп'ятову і похмуро сказав непоганою російською мовою:

— Капут… Поламалась… треба лагодити.

— Добре, пане унтер-офіцер, — відгукнувся Чорноп'ятов. — Не такі штучки лагодимо, — і, підсунувши похмурому клієнтові порожнього ящика, тихо запросив: — Сідай, Генріх! Ти що, вже? — Чорноп'ятов дав щигля собі в горло.

— Трошки є, — признався Генріх. — Не можна було відмовитись.

— А з ким?

— Конвоїри затягли. Довелося роздушити пару пляшок…

— А-а-а… — багатозначно протягнув Чорноп'ятов і почав розбирати запальничку. Він вийняв з неї ватку, гніт, пружинку, кремінець, зняв коліщатко і розклав усе це на клапті газети.

Генріх сидів, обіпершись ліктем на одне коліно, і зітхав. У цей час до котельні долинули часті завивання сирени і хлопання зеніток. Генріх підняв голову і глянув на Чорноп'ятова. Той скинув брови.

— Наче тривога?

Чорноп'ятов непевно знизав плечима.

— Схоже на те… Ходімо подивимось?

Генріх ствердно кивнув.

Вони вийшли надвір. Бруківкою промчала пожежна машина, тягнучи за собою хвіст куряви. Тротуарами бігли до найближчого бомбосховища городяни, тягнучи за собою дітей.

На станції, захлинаючись, гуділи паровозні гудки.

Задерши голови і прикривши від сонця долонями очі, Чорноп'ятов і Генріх вдивлялися у високе небо. Спочатку вони нічого не побачили і лише трохи згодом у розриві хмарок помітили маленьку сріблясту, сяючу в променях сонця крапку. Навколо неї, неначе хмарки, спалахували і танули розриви зенітних снарядів.

Літак ішов не по прямій, а великими колами і знижувався. Ось він уже з'явився під хмарами.

— Видно, розвідник, — зауважив Чорноп'ятов.

— Не інакше.

— А здорово гатять!

Генріх відгукнувся з посмішкою:

— Йому хоч би що. Глянь, знову заходить. Втретє,

— Щось шукає, — сказав Чорноп'ятов.

— Йому згори видніше…

Сирени перестали завивати, але зенітки шалено стріляли й стріляли.

— Хоч би не збили, — тихенько занепокоївся Чорноп'ятов.

Не схоже, — заперечив Генріх. — Видно, майстер. І глянь, до чого ж сміливий. Ще нижче спустився.

Літак описав четверте коло над містом, відразу шугнув у хмари і зник.

— Лови вітра в полі, — зауважив задоволений Чорноп'ятов.

— Ас… — додав Генріх.

Зенітки замовкли, наче по команді, і стало так тихо, що чути було тонесенький, немов дзижчання джмеля, звук літака, що віддалявся.

Чорноп'ятов і Генріх вернулись до котельної.

Генріх усівся на ліжку, розстебнув комір мундира, що врізався в його могутню шию, і енергійно покрутив головою. Потім він щосили рвонув борт мундира. Один ґудзик відлетів і закрутився на кам'яній підлозі.

Чорноп'ятов легенько придавив його ногою і глянув на Генріха:

— Ти що?

Генріх не відповів. Він тупо дивився на носки своїх величезних, грубих черевиків, і його товсті губи беззвучно ворушились.

— Знову нудьга? — вже догадуючись, у чому справа, спитав Чорноп'ятов.

— Не можу я більше, Григорію, — з тугою промовив Генріх. — Розумієш, не можу! Сили немає. Боюся, що ні серце, ні голова не витримають, — і він знову почав неспокійно смикати борт мундира. — Остобісіла мені ця шкура.

— Заспокойся, Генріх, не розпускайся, — щиросердо сказав Чорноп'ятов.

— Добре тобі казати, — похитав головою Генріх. — А побув би ти на моєму місці…

— Кожен потрібен на своєму місці, — заперечив Чорноп'ятов. — Ніхто інший на твоєму місці не зміг би зробити для нашої справи стільки, скільки зробив ти.

— Сьогодні вдосвіта, — вів далі Генріх, не слухаючи слів Чорноп'ятова, — у дворі тюрми знову розстріляли шістьох. І я стояв тут же, дивився. Повинен був стояти… Всі шестеро з мого коридора. Одному років під сімдесят. За що їх розстріляли? Це — найстрашніше. Трьох доколювали штиками. У мене перед очима туман стояв. Ладен був кинутись на катів, на цих тупих ідіотів, душити, топтати їх, — він щосили стис здоровенні кулаки і скрипнув зубами. — Вони самі звірі і з мене зроблять звіра. А та жінка, що я тобі казав, мати двох партизанів, повісилась. Учора повісилась. А ти кажеш, заспокойся…

Чорноп'ятов зітхнув. Він розумів Генріха, але зарадити йому не міг.

— Що ж робити, друже? — тепло сказав він. — Треба терпіти.

— Терпіти… — повторив Генріх і гірко посміхнувся. — Терпіння, звичайно, тренує характер, та коли надто довго терпіти, людина може стати ганчіркою. Я сам бачив у концтаборі.

Чорноп'ятов промовчав. У душі він погоджувався з Генріхом.

— А ти знаєш, як важко жити, — продовжував той, — коли чесні люди вважають тебе за негідника. Ну як можуть думати про мене ув'язнені? Звір! Тварюка! Страховище! Не інакше… А крім того, батько з матір'ю наділили мене такою зовнішністю, що на кого не гляну, — жахається. Інколи хочеться крикнути на все горло: «Я ж не той, за кого ви мене вважаєте!» А доводиться мовчати. Ти радиш терпіти. А це ж мука! Ось хоч би ця Валя Готовцева чи як там її справді? Одним виглядом своїм я викликаю в неї жах, огиду. Вона впевнена, що я кат, недолюдок. Та й чого це вона повинна думати інакше? Чого? А я, коли побачу її, так ладен розплакатись. Я штурхонув її при першій зустрічі. І не розрахував. Упала вона. А не штурхони я, її б конвоїр автоматом ударив. Та ще й як ударив би! Або з водою… Я облив її з пожежного рукава. А хіба вона догадалася, чого? Їй же заборонили давати воду, виводити до рукомийника, годують пересоленою їжею, а тут вона наковталась води на цілу добу. А вчора в пику її затопив! Еге, затопив! А що було робити? Гестапівці прийшли з обходом. Нишпорять по камерах. А мене ніби хто штовхнув: впустив їх до чотирнадцятої, а сам до неї, у тринадцяту. Заходжу — спить. Чую, бурмоче уві сні, твоє прізвище називає. У мене в душі похололо. Не знаю, що робити… Підвів руку і ляснув її. Вона як зірветься, як закричить, — вони тут як тут. Зразу втрьох. От, брат, які діла! Зате сьогодні я пригостив її, — і Генріх несподівано посміхнувся. — Залишив неприкрученим пожежний кран, вода тече… Коли привели її з допиту, я почав точити ляси з конвоїрами. А вона присмокталась до крана, п'є. Я дивлюсь одним оком, але мовчу…

Чорноп'ятов наблизився до Генріха, потис йому руку вище ліктя.

— Ех, Григорію, Григорію… — вів далі Генріх. — Повіриш, як хотілося б мені зайти до камери, сісти з нею поруч, обняти, сказати що-небудь лагідне. Адже в мене така ж донька… Клара… Гарна донька. Посидів би з нею поруч, розказав би їй, хто я, що за людина. Підбадьорив би. Сказав би, то ми думаємо про неї вдень і вночі. Показав би їй оці мої руки. Ех!..

Генріх замовк, а потім уже іншим, діловим тоном повідомив:

— Прізвище мого змінника — Вольф. Отто Вольф. Запам'ятай. Хороша людина. Живе у крайньому будинку біля кладовища на квартирі у шевця. Якщо його не забриють на фронт, влаштуйте побачення з ним, неодмінно.

— Гаразд, — зауважив Чорноп'ятов. — Що ти ще можеш мені сказати?

— Іще ось що. Довідався про маршрут, в якій машині повезуть, мені скаже змінник. Охороняють машину два автоматники. Та не це основне. Основне — влаштувати все сьогодні вночі.

— Сьогодні? — перепитав Чорноп'ятов і замислився. — Чому?

— Я вільний. Якщо буде потрібна моя допомога…

— Зрозуміло… Зрозуміло… — сказав Чорноп'ятов, погладжуючи неголену щоку і прикидаючи щось у думці. — Що ж… спробуємо сьогодні.

Генріх підвівся. Застебнув комір мундира.

— Домовились.

— Де будеш увечері? — поцікавився Чорноп'ятов.

— Степан знає, — відповів Генріх. — Я пішов… А запальничка нехай полежить, — і щось схоже на посмішку промайнуло на його похмурому обличчі.

Генріх Гроссе йшов додому.

Німець за народженням, антифашист за переконанням, чудовий механік за професією, він своїм життям ніби відобразив долю великої, кращої частини німецького народу в найтяжчу епоху його існування.

Генріх народився у великій родині потомственого металіста заводів Круппа. Серед його заводських товаришів у Ессені, де він почав працювати учнем, були люди різних поглядів, різних політичних течій. Були акуратні й доброзвичайні праві соціал-демократи, противники послідовної революційної боротьби з капіталізмом; були прихильники полум'яного Карла Лібкнехта, революціонери, які вірили в силу робітничого класу і його перемогу; були сухі християнські соціалісти, які намагалися примирити непримиренне… В бурхливих суперечках, у бойових виступах під час забастовок кувалася свідомість чесного німецького юнака Генріха Гроссе.

У 1914 році, коли німецький мілітаризм розв'язав першу світову війну, Генріх опинився на російському фронті. Лжепатріотичний, шовіністичний чад запаморочив і йому голову: мабуть, його робітничий гарт був недостатнім. Він думав, що йде захищати батьківщину. Та помилка тривала недовго, страхіття війни примусили його замислитись над її безглуздям. Слова багатьох товаришів по заводу і полум'яні заклики Лібкнехта постали перед ним у новому світлі.

Він добре пам'ятає хвилюючі, щасливі дні братання з російськими революційними солдатами в 1917 році. Тут, в окопах, він збагнув, що в німецького робітника і солдата спільна доля, спільні інтереси та бажання з російськими робітниками і солдатами. І коли кайзерівська Німеччина накинулася у 1918 році на молоду Радянську республіку, він перейшов на бік Червоної Армії. Всю громадянську війну Генріх провів на фронтах, бився з білогвардійцями та інтервентами і на початку двадцятих років повернувся на батьківщину. Важко було вдома: інфляція, безробіття, злидні… Биті кайзерівські генерали та офіцери при підтримці королів гармат знову підвели голови. Як гриби, стали плодитися різноманітні фашистські організації. Єдиною силою, що протистояла фашизму і викривала його, була німецька Комуністична партія.

Генріх Гроссе в міру того, як посилювався розгул націстів, розгром робітничих організацій, єврейські погроми, ставав чимдалі переконанішим антифашистом. Він неодноразово зі зброєю в руках захищав робітничі збори від банд гітлерівських штурмовиків та есесівців.

Коли Гітлер захопив владу і Німеччина перетворилася в націстську тюрму, Генріх Гроссе, який працював на заводі, налагодив зв'язки з товаришами і став учасником підпільної комуністичної групи. В 1941 році його мобілізували і відправили на Східний фронт.

Та навіть не понюхавши пороху, він був тяжко поранений. Ще до першого бою його частина зазнала повітряного нападу росіян. Генріх прийшов до пам'яті в госпіталі. Чотири місяці його латали і лагодили, а потім, як непридатного для фронту, прнкомандирували до концентраційного табору під Горєловим. Він став очевидцем тих жахів, що їх творили фашисти на окупованій території. Генріх твердо вирішив допомагати росіянам у їх боротьбі з гітлеризмом. У його пам'яті живими стояли слова вождя німецької компартії Ернста Тельмана: «Гітлер — це війна! А тому — геть Гітлера, геть фашизм заради блага своєї батьківщини і всього людства!»

Працюючи шофером на лісозаготівлях, він возив радянських полонених і в одній з партій помітив офіцера, який, незважаючи на рани, виснаження і кволість, виявляв дивовижну силу волі, підбадьорюючи і підтримуючи інших. Прізвище його було, як згодом довідався Генріх, Найдьонов.

Якось у лютому сорок другого року Генріх гнав з лісу до станції Горєлов свій тривісний грузовик з причепом, навантажений дев'ятиметровими сосновими колодами. Вантаж супроводжували шість військовополонених, серед них — Найдьонов. Генріх посадив Найдьонова в кабіну. Решта разом з вартовим розмістились на колодах у кузові машини.

За довгі години засніженого шляху Генріх узнав історію радянського офіцера, який потрапив у полон тяжко пораненим. Найдьонов виявився уральцем, працював у Златоусті, в Челябінську — у тих місцях, де колись Генріх бився за молоду Радянську республіку.

Генріх і Найдьонов чудово порозумілися, повірили один одному.

Це сталося в лютому, а в квітні грузовик Генріха з п'ятьма військовополоненими, охоронником і вівчаркою до обіду не повернувся з далекої вирубки. Надвечір на розшуки машини вирушив начальник охорони з своєю командою. В лісі вони знайшли прив'язаних до сосен охоронника, шофера грузовика Генріха Гроссе і вівчарку, а машина та п'ять полонених, серед яких був і Найдьонов, зникли.

Великодушність Найдьонова та його друзів, які дарували життя охоронникові, пояснювалася просто. Убивши його, вони б поставили під удар Генріха, що був ініціатором, організатором і душею втечі.

Розшуки нічого не дали.

Згодом, коли розформували табір і Генріха призначили в тюремну охорону, до нього на квартиру з'явився невідомий. Це був, як згодом виявилось, Чорноп'ятов. Він назвав Генріха Скитальцем і передав привіт від старого знайомого. Генріх усміхнувся й подумав: «Ну, за Найдьонова тепер можна бути спокійним. Добрався…»

Скісне проміння призахідного сонця перебігало по робочому столі полковника Бакланова і світилося на колодах протилежної стіни. Бакланов сидів на койці і дерев'яною ложкою доїдав залишки гуляшу з котелка на табуретці.

Запищав один з польових телефонів. По звуку можна було визначити, що це апарат, який з'єднує з командуючим.

Бакланов швидко підійшов, повернув ручку і зняв трубку.

— Так точно… Склад групи Дмитрієвського? Можу перелічити. Лейтенант Назаров, радистка Прохорова і провідник з вівчаркою. Що? Так точно: Дмитрієвський четвертий. Так… Так. Коли накажете їх привезти? Слухаю.

Полковник поклав трубку і задоволено всміхнувся. Нелегко йому було переконати командуючого в тому, що на чолі групи доцільно послати саме капітана Дмитрієвського. Та все ж переконав.

Андрій ожив. Він став енергійно готуватись до вильоту: відбирав і перевіряв зброю, боєприпаси, живлення для радіостанції, медикаменти, запас продуктів.

Його цікавило, як працює вівчарка, як слухає свого провідника, прикомандированого з військ МВС. Було проведено практичне заняття, здійснено пробний спуск собаки на парашуті.

Стежачи за кипучою діяльністю капітана, Бакланов радів. Він не помічав ні гарячки, ні метушні. Все робилося швидко, до ладу й організовано.

Бакланов поглянув на годинника і хотів був послати свого ординарця по капітана, але той, як і завжди акуратний, з'явився сам хвилина в хвилину.

— Як справи? — поцікавився Бакланов.

— Нормально, товаришу гвардії полковник.

— Сідайте, куріть і слухайте. О двадцять другій нуль-нуль вашу групу прийме командуючий і розмовлятиме з людьми.

— Ясно, — відповів Дмитрієвський, підсідаючи до стола.

Бакланов відсунув папери та книги вбік і розгорнув карту.

— Пам'ятаєте, про що повідомляв Чорноп'ятов у передостанній телеграмі? — спитав він.

— Приблизно. Щось про новий ворожий аеродром.

— От-от. Сьогодні над Горєловим літав наш розвідник, — Бакланов розгладив карту ребром долоні, підвівся і схилився над нею, — Він блискуче провів аерофотозйомку. Дані Чорноп'ятова підтвердились. Отут (він показав кінчиком олівця) вони спорудили фальшивий аеродром. На ньому близько сорока диктових макетів літаків. А ось тут (кінчик олівця перебрався ліворуч) приховано справжній аеродром. До нього прокладають вузькоколійку. Це дуже цікаво. Колії на станції Горєлов забиті составами…

Дмитрієвський з належною увагою слухав свого начальника, але не розумів, яке відношення мають дані повітряної розвідки до поставленого перед ним завдання.

Бакланов догадувався про це, але не хотів починати розмови з кінця.

— Ясно? — спитав він.

Дмитрієвський кивнув, але погляд його виказував нерозуміння.

— Командуючий наказав, — вів далі Бакланов, — викинути вашу групу в момент серйозної обробки з повітря горєловського аеродрому і залізничного вузла. Поєднати, так би мовити, дві корисні справи: під гуркіт бомбардування в загальній метушні німці не помітять, як вас викинуть.

Дмитрієвський схопився.

— Чудово. Це найкраще, про що можна мріяти! — вигукнув він. — Ви знаєте, як я тепер зроблю?

— Догадуюсь.

— Я стрибну перший, а люди приземлятимуться на мої сигнали. Група сконцентрується в одному місці.

— Гаразд, — зробив висновок полковник. — У вашому розпорядженні, вірніше в розпорядженні пілота, досить буде часу, щоб зробити не один, а кілька заходів на викидання.

— Цілком правильно.

— І німці навряд чи стануть на перешкоді. Їм буде не до вас. Командуючий посилає одинадцять бойових машин. Вони там влаштують такий фейєрверк!..

— Уявляю!

— А тепер — до роботи. Де ви маєте намір приземлитися?

Капітан потягся до карти, придивився і показав на контури великої галявини в лісному масиві. Бакланов побарабанив пальцями.

— Там, де спустилась Юлія Василівна? Відставити! Не годиться. Проторені стежки не завжди приводять до мети. Що ви втрачаєте, коли спробуєте приземлитись ось тут, на п'ять кілометрів південніше?

Дмитрієвський, не відриваючи від карти очей, неквапливо згодився.

— Вирішено. Ваші дальші дії?

Капітан доповідав:

— Як тільки зберу групу, радирую вам, а діяти почну з ранку. Підшукаю надійне місце для базування групи, для прийому літака, потім перевірю підступи до міста. За моїми розрахунками, на це піде весь завтрашній день. Надвечір спробую пробратися до міста. — План непоганий, — схвалив Бакланов. — Але поміркуйте ось над чим: чи не можна, перш ніж іти до міста, захопити «язика»? Хоча б з місцевих. Через нього треба точніше вияснити обстановку в місті. Зробити це не так уже й складно. Шосе не охороняється, рух по ньому невеликий. Але, — він підняв палець, — «язика» не відпускати від себе аж до кінця операції.

— Розумію!

— Далі?

— Спробую зв'язатися з Готовцевим.

— Відставити! — сердито заперечив Бакланов і ляснув долонею по столу. — Тут особливо повторюватись не можна. На Готовцева йшла Юлія Василівна… Хай Готовцев навіть благополучний — все одно. Ідіть на Чорноп'ятова.

— Слухаю…

— Особливо уважними будьте в лісі. Сигнал тривоги Юлія Василівна подала з лісу. Не виключена можливість, що гітлерівці обплутали його засідками, секретами. А може, десь поблизу від її висадки розташована секретна резиденція чи офіцерська школа або склади. Все може бути. І ніякої гарячки, ніякої поспішності. Зрозуміло?

— Так точно.

Бакланов вийшов із-за стола.

— А зараз ходімо поговоримо з вашими людьми…

Тюрма знаходилася в північно-західній частині міста, на самому кінці жилих кварталів, напроти колишнього лісоторгового складу. За тюремною стіною лежав пустир, а ще далі, на колишньому дослідному полі, стояла зенітна батарея.

Два тюремні корпуси, розташовані паралельно один одному й спотворені маскувальним камуфляжем, ледве виділялись на фоні зоряного неба. Територію тюрми оточував п'ятиметровий цегляний мур, посипаиий зверху осколками скла й обнесений колючим дротом. По кутках височіли сторожові вишки з прожекторами.

Об одинадцятій годині вечора у дворі тюрми коротко рявкнув глухий сигнал автоцистерни. Важка залізна брама повільно розчинилась. Мигнувши щілинами замаскованих фар, дві арештантські машини викотилися з двору і помчали до міста.

Від тюрми до гестапо було не більше як три кілометри. За чверть години машини з'явились на центральному міському майдані, пересікли його і завмерли біля сірого кам'яного будинку…

Вартовий біля дверей натиснув кнопку дзвінка в стіні. Ворота негайно розчинились навстіж, впустили машини у двір і зачинились.

Автоматники оточили машини і, коли конвоїри відчинили дверці кузовів, почали викликати арештованих на прізвище.

Першою викликали Готовцеву. Юля швидко стрибнула на землю, жадібно вдихнула повітря, глянула на тихе чорне небо, всіяне зірками, і, заклавши руки за спину, попрямувала до приміщення.

Після ранкової розмови з Герцем суперечливі думки ще й досі хвилювали її. Вчинок Герца здавався їй неприродним. Навіть коли він справді антифашист, коли він зв'язаний з німецьким або партизанським підпіллям, він не повинен ставити на карту своє становище і своє життя заради однієї російської дівчини, про яку йому майже нічого не відомо. Він не повинен піти на таку небезпечну авантюру, не маючи уявлення про важливість її бойового завдання. Адже він жодним словом не натякнув, що знає про мету її приїзду до міста. А якщо так, то заради чого він рискує власною головою? Куди він гне? Що він робитиме тепер, одержавши її згоду?

— Стій! — скомандував вартовий, і Юля здригнулась. — Обличчям до стіни!

Вона послухалась.

Автоматник кашлянув, підтягнувся і постукав у масивні двері.

Об одинадцятій годині десять хвилин ночі заревли мотори літака. Група Дмитрієвського піднялася в повітря. Зробивши коло над аеродромом, літак ліг на бойовий курс і незабаром зник у пітьмі. Бакланов провів його поглядом, закурив і звернувся до командира авіаполку:

— Скоро?

Командир глянув на годинника з світним циферблатом і відповів:

— Хвилин через п'ятнадцять.

— Почекаю, — вирішив Бакланов, і вони вдвох повагом пішли прогулятися полем.

Аеродром, укутаний нічною темрявою, оживав. То там, то тут виникав рокіт моторів, і незабаром усе злилося в суцільний важкий гул, від якого дрижала земля.

— Зараз бомбардувальники підуть, — сказав командир полку.

Над аеродромом злетіла вгору синя довгохвоста ракета, на мить освітила все навколо і, розсипавшись на дрібнесенькі зірочки, згасла. Перша приземкувата машина, пригинаючи траву, промчала мимо, за нею друга і через однакові проміжки часу — решта дев'ять. Від гулу дзвеніло у вухах. Потім він почав слабшати, розчинятися в пітьмі.

— Ні пуху ні пера, — сказав командир полку і вдруге поглянув на годинник. — Хвилина в хвилину…

— Ви не уявляєте, якими щедрими можемо ми бути, — казав Штауфер Тумановій, яка сиділа напроти нього. — І ви не пошкодуєте. Адже наше життя, зрештою, зводиться до задоволення потреб. І безглуздо було б це заперечувати. Ми позбавили вас на недовгий час того, до чого ви звикли. І гляньте, що вийшло! Ви до невпізнаний змінились. Уже не той ніжний колір обличчя, не ті очі: вони у вас позападали, в них з'явився смуток, страх, ваше підборіддя подалося трохи назад. А нігті! Зверніть увагу на свої нігті! А вони, видно, знали манікюр. Та досить із завтрашнього дня дати вам ванну, перукаря, набитий платтями гардероб, парфуми, крем, чудову їжу — і ви розквітнете. Я скажу вам стару, заяложену істину: ми живемо один раз… Чи не так?

Туманова мовчала.

— Як погано виховані росіяни! — з робленою гіркотою промовив Штауфер. — Просто дивуюся. З ними поводишся ввічливо, коректно, люб'язно, а вони мовчать…

Штауфер закурив, глибоко затягнувся і, наблизившись до дівчини, пустив густу цівку диму їй в обличчя.

— Хам! — коротко і тихо сказала вона.

Штауфер зробив вигляд, що недочув, проте «жарту» вже не повторив. Він не хотів дратувати арештовану, керуючись при цьому власними міркуваннями, і швидко перейшов на іншу тему:

— Ну-с… Мушу вас засмутити. Ваш «братік» Готовцев тільки що повідомив, чого ви завітали до Горєлова…

Тумановій в душі похололо, але Штауфер несподівано замовк і витягнув шию, прислухаючись до чогось. З глибини ночі долинув наростаючий гул. Штауфер і Герц перезирнулися. В цей час у місті завила сирена, люто захлопали зенітки. Не минуло й хвилини, як землю струснув перший бомбовий удар, слідом за ним другий, третій…

Двері без стуку розчинилися навстіж. До кабінету ввірвався захеканий обершарфюрер.

— Росіяни бомблять аеродром і залізничний вузол! — випалив він.

Штауфер і Герц не ворухнулись,

— Конвоїрів сюди, — спокійним голосом наказав Штауфер.

Не спромігшись повторити одержаного наказу, обершарфюрер зник.

Страшенний гуркіт пролунав зовсім близько, на майдані. Будинок гестапо заскрипів, застогнав, здригнувся. Вибухова хвиля тугим, гарячим вихорем розчинила вікно, двері, ввірвалась до кімнати. Із стелі посипалася штукатурка. Сифон з газованою водою похитнувся на тумбочці, упав на підлогу і розлетівся в дрізки. Розкладені на столі папери спурхнули безладною зграєю і розлетілись по кімнаті.

Штауфер і Герц схопилися. Перший ловив папери, другий метнувся зачиняти вікно.

Літаки ревли над містом, бомби з свистом і виттям врізалися в землю, вибухи лунали все частіше.

До кабінету вбігли два конвоїри й зупинилися, важко переводячи подих.

— В тюрму! — пискливо крикнув Штауфер. — У шосту камеру!

«У солдатську, в чоловічу!» промайнула у Юлі страшна догадка.

Конвоїри підхопили її під руки і потягли в коридор.

Тепер вона знала, що робити. Тікати! Вирватись і тікати! Конвоїри стрілятимуть по ній. І все… Більше нічого не треба. Швидко й добре…

Юля шарпнулась, але даремно. Есесівці міцно тримали її. Вона підігнула коліна, сподіваючись, що вони впустять її, та есесівці легко підхопили її і понесли. Вже біля виходу з коридора вона несподівано стала на ноги і метнулась уперед, намагаючись звалити з ніг хоча б одного з автоматників, та й це їй не вдалося. Автоматники міцно трималися на ногах і люто лаялись.

У дворі Юля зробила останню спробу: вдарила ногою конвоїра, що йшов праворуч, той спіткнувся і, падаючи, потяг її за собою. Можливо, цього разу план і вдався б, та на допомогу конвоїрам наспів шофер. Утрьох вони схопили Туманову, підняли і швиргонули в кузов найближчої арештантської машини. Дверці захлопнулись.

Стоячи у темному коридорі, Штауфер спостерігав усю сцену через відчинене вікно.

Місто було осяяне сліпучим яскравим світлом. У небі під хмарами шипіли розвішані льотчиками освітлювальні «люстри». Повітря було помережане незліченними барвистими нитками трасуючих куль. З боку в бік металися білі стовпи прожекторів.

Арештантські машини одна за одною виїхали на майдан. Перша, в якій опинилася Туманова, перетинаючи майдан, трохи не впірнула у величезну воронку від вибуху бомби.

Водій, чортихаючись, утримав машину на самому краю, осадив її назад і, об'їхавши воронку, з брязкотом включив другу швидкість. Машина застрибала побитою бруківкою і, скорочуючи шлях, пробиралась не звичайним маршрутом, а глухими, вузькими провулками, В одному з них водій так різко натис на гальмо, що конвоїри стукнулись головами в лобове скло: дорогу перетинала легкова машина «оппель-капітан».

Не бачачи об'їзду, водій тюремної машини вимогливо засигналив. Тоді з оппеля показалась людина, обличчя якої не можна було розгледіти в темряві. Невідомий впритул підійшов до кабіни, в руці у нього щось блиснуло, й один за одним прогриміло шість пострілів,

У шоферській кабінці запанувала тиша.

Невідомий підбіг до оппеля і вернувся з куцим ломиком у руці. Сильним ударом він збив замок з арештантської машини і, відчинивши дверці, гукнув:

— Виходьте! Швидше!

Йому відповіла тиша.

— Та виходьте ж, чорт би вас забрав!

Після другої команди з машини вистрибнули троє чоловіків, а жінка нерішуче затрималася в дверях.

— Тікайте, ви врятовані! — гукнув невідомий. Троє кинулись у провулок і зникли в темряві. Невідомий підхопив Юлю на руки і подався до опеля.

А бомбардувальники гасали в небі, як розлючені демони, і вибухи бомб стрясали землю.

Група підпільників причаїлась у руїнах колишнього міського театру. Тут вони чекали тюремних машин.

Несподіваний повітряний наліт на місто був якраз до речі.

— Оце так дають! — дивлячись на небо, захоплено зауважив Калюжний. — І хто б міг думати, що вони прийдуть нам сьогодні на допомогу.

— Молодці хлопці! відгукнувся Чорноп'ятов, що стояв поруч. — А ми голови морочили…

— Гляньте! — вигукнув Заболотний.

Всі повернули голови в бік вокзалу, де шугав величезний стовп полум'я. Він був такий великий, що захопив край неба.

— Що це?

Ніби у відповідь пролунав страшенний вибух. Ледве затих гуркіт, як знову стало чути гул літаків і ухкання бомб. Стежачи за небом, підпільники не забували справи, заради якої зібралися.

Короткий і різкий посвист покликав їх на вулицю. Біля зруйнованого будинку стояв чоловік і вдивлявся в темряву.

— Іде! — повідомив він приглушеним голосом.

— Яка? — запитав Чорноп'ятов.

— П'ятірка.

— Її нам і треба.

З підворіття вибігли ще троє і приєдналися до групи Чорноп'ятова. Тепер їх було вже вісім чоловік.

— Швидше! — розпорядився Чорноп'ятов.

Всі майнули до руїн. Не минуло й хвилини, як величезні брили цегли, спаяної цементом, перегородили вулицю.

— По місцях! — скомандував Чорноп'ятов.

Група розсипалась, зникнувши у темряві. Праворуч почувся шум машини, що наближалась.

Вона підійшла до перешкоди й зупинилася. З кабіни вискочив шофер, а слідом за ним один з конвоїрів. Конвоїр освітив кишеньковим ліхтарем купу цегли, що перегородила вулицю. Водій нахилився, розглядаючи перешкоду.

В цей час на нього та на конвоїра навалилося одразу п'ятеро. Троє підбігли до кабіни і витягли звідти розгубленого есесівця, який нічого не розумів. Боротьба була короткою і майже беззвучною.

Значно складнішим виявилось відчинити двері кузова. На це пішло добрих п'ять хвилин. Нарешті з допомогою залізного бруска вдалося зірвати замок разом з завісами. Двері відчинились, і арештовані, уже второпавши, в чому справа, один за одним вискочили з машини.

— Всі? — з наростаючим занепокоєнням запитав Чорноп'ятов.

— Всі, — відповів хтось.

— А де ж дівчина? — не втримався Заболотний.

— Нема дівчини, — відповів той же голос. — Коли їхали в тюрму, вона була з нами, а на зворотному шляху її посадили в другу машину.

Підпільники остовпіли…

Автомобіль «оппель-капітан» вилетів на одну з околишніх вулиць міста, притиснувся до вузенького тротуару й зупинився коло невеличкого будинку.

Чоловік вийшов першим. Обійшовши машину, він відчинив передні дверці й випустив Юлю. Вона швидко озирнулась навколо.

Цегляний будинок з облупленою штукатуркою, наглухо забитими вікнами і зруйнованими східцями ґанку виглядав непривітно. Темна вулиця була безлюдною.

Провідник мигнув ліхтариком, і його промінь освітив не лише вхідні двері в будинок, а й залізну дощечку з написом: «Вулиця Цегельна, 38».

Чоловік звичним рухом дістав ключа, відімкнув двері і першим зайшов до будинку. Юля йшла за ним.

Промінь ліхтаря вказував дорогу. Грюкнули одні двері, другі, і нарешті вони опинились у великій, заставленій меблями кімнаті.

Чиркнув сірник, загорілася свічка. Чоловік поставив її на буфет і обернувся.

Це був стажист гестапо Роберт Герц.

— Куди ви мене привезли? — запитала дівчина.

— Це моя службова квартира, — пояснив Герц.

Будинок, що зокола вражав своїм убозтвом і ветхістю, всередині мав зовсім інший вигляд.

— Ви розвідниця й повинні розуміти, що означає службова, — додав Герц.

Туманова здивовано глянула на нього. Та він і не спробував навіть розшифрувати сказане, вважаючи, очевидно, що вона добре його зрозуміла.

— Ці двері ведуть до спальні, — вів далі Герц. — Там ви зможете відпочити і знайти дещо з одягу. Я все приготував. Із спальні є хід у туалетну кімнату. Якщо хочете скористатися ванною, будь ласка. Колонка справна, дрова є. Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене.

Брова в Туманової трохи піднялася. Вона міркувала: що за натяки? «Ви повинні розуміти, що означає службова» або: «Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене?..» А втім, добре, побачимо, що далі буде…

— Через ці двері, — показав рукою Герц, — ви потрапите до кабінету. І, нарешті, через ці ми зайшли. Чого ви так дивитесь? Ви і досі не довіряєте мені?

Туманова хитнула головою.

— Здається, ви позбавили мене цього права, — відповіла вона.

— Дуже приємно, — зауважив Герц. — Почувайте себе тут повною господинею. Це ключ од вхідних дверей. — Він поклав його на круглий стіл. — Ви можете залишити будинок тоді, коли вам заманеться. Це — ваша справа. Але я не радив би вам виходити з будинку до певного часу. Майте на увазі: щоб звільнити вас, мені довелося вбити трьох своїх земляків, а трьох ваших випустити на волю. Гестапо, звичайно, вже підняте на ноги.

— Гаразд. Я послухаюсь вашої поради. Але чи довго треба тут бути?

— Хоч би до ранку,

— Добре. А ви допоможете мені за місто вибратись?

— Я зроблю все, що ви накажете,

— Дякую, — сказала Туманова,

— А зараз я мушу залишити вас. Тривога кінчилась, і мене можуть шукати. У буфеті є дещо з їжі. Якщо стукатимуть, то не озивайтесь і не відчиняйте дверей. Якщо подзвонить телефон, послухайте: крім мене, ніхто сюди дзвонити не може. — Він глянув на годинник. — Уже минуло п'ятдесят шість хвилин нової доби. Вам треба відпочивати. На добраніч.

— Дякую, — відповіла Юля.

Герц низько вклонився і попростував до виходу, але дівчина його спинила:

— Пане Герц!

— Слухаю вас. — Він швидко обернувся.

— У мене до вас незвичайне прохання.

— Можете просити все, що забажаєте.

— Залиште мені пістолет… Все-таки я одна і… жінка.

Герц без найменшого вагання опустив руку в задню кишеню брюк, дістав з неї «вальтера», замінив розстріляну обойму новою, клацнув запобіжником і мовчки подав пістолет Тумановій.

— Прошу! — сказав він коротко.

Дівчина, взявши пістолет, відчула холодок сталі. Тримаючи його в руці, вона дивилась на гестапівця, а він на неї. Так вони стояли кілька секунд. Потім вона схвильовано сказала:

— Ще раз дякую! Дуже дякую!

Герц знову вклонився і вийшов.

Юля довго стояла нерухомо, опустивши руки, зовсім збита з пантелику. За все своє недовге життя вона не зазнала стільки хвилювань, як за цю коротку літню ніч. У такому вирі подій неважко втратити голову; якась година все змінила. Вона вже не в кам'яному мішку тюрми, а тут, у цьому домі, вона вільна, їй не загрожує небезпека, в руках у неї зброя! Знову життя!

Вона стояла посеред кімнати і міркувала.

Якщо Герц — гестапівець лише за становищем і посадою, а в душі благородна, відважна людина, зв'язана з підпільною групою Чорноп'ятова, і виконує його вказівки, тоді все добре. Так добре, що краще й не придумаєш. Ну, а якщо?.. І попередні сумніви знову охопили її. Якщо Герц не той, за кого вона його вважає? Якщо, добиваючись мети, поставленої перед ним гестапо, він тільки майстерно грає свою роль?

Але в чому ж усе-таки полягає ця мета? Саме на це запитання Туманова хоч як намагалася, не знаходила відповіді ні раніше, ні тепер. Це було якоюсь головоломкою.

А може, Герц хоче вразити її виявленою великодушністю і жертвою, принесеною заради неї, приспати її пильність, викликати на відвертість і вивідати те, чого не міг добитися Штауфер погрозами і побоями?

Але ж це нісенітниця! Гестапівці не настільки дурні, щоб розраховувати на успіх такої нікчемної комбінації.

І раптом їй у голову прийшла зовсім нова, дуже проста думка.

Якщо Герц маскується, він не добиватиметься її довір'я і прихильності. Він не випитуватиме в неї ні про що. Він доведе свою благородну роль до кінця, відпустить Юлю, куди вона схоче, і відійде вбік. Але з цієї хвилини за нею неослабно стежитиме гестапо. За нею невтомно наглядатимуть, і їй не можна буде ступити й кроку. Це було найстрашніше. Вона ж ще не виконала завдання і мусить його виконати! А коли вона все ж таки почне діяти, то може стати причиною загибелі багатьох. Отже, якщо Герц — зброя гестапо у його хитрій комбінації, то їй доведеться витримати випробування. Знову треба йти назустріч невідомій долі. І тут кожен крок, кожен рух треба зважити і точно розрахувати.

Юля зітхнула і немовби опам'яталася від забуття. Тільки зараз вона оглянула кімнату. Перше, що впало в очі, — це громіздкий і незручний буфет, оздоблений химерним різьбленням. Рядом — довгий диван з високою спинкою, посеред кімнати — круглий стіл, покритий темною оксамитною скатертю, шість напівм'яких стільців і вузьке трюмо в кутку. Типове обладнання заможної провінціальної квартири. Шпалери брунатного кольору з золотавими виноградними гронами надавали кімнаті трохи похмурого вигляду.

Із стіни з великого і єдиного портрета на Туманову дивилась порівняно молода жінка з неприродною усмішкою. Усміхалися самі губи, тоді як обличчя й очі залишились байдужими. Здавалось, в очах застигло якесь німе запитання.

Юля підійшла до дзеркала і мимоволі здригнулась: майже чуже обличчя дивилося на неї.

Штауфер мав рацію. Її важко було впізнати. Дівчина поправила збите брудне волосся, провела пальцями по запалих блідих щоках,

«Побачив би мене Андрій», подумала вона й повернулась, щоб подивитися на свій профіль. Засмучена, Юля відступила від безжалісного дзеркала і вирішила оглянути решту кімнат. Та це не внесло нічого нового в її становище. Спати вона вирішила на дивані в кабінеті, де був телефон.

Розпаливши колонку з ванною, Юля вернулась до першої кімнати. У буфеті вона знайшла сир, масло, яйця, пляшку вина, шматок грудинки й хліб. Неважко було догадатись, що все це заздалегідь приготував Герц.

Туманова жадібно накинулась на їжу. «А може, й справді він наша людина? — розмірковувала вона, уминаючи запашну грудинку. — Мені ж неодмінно хочеться зробити його поганим, бачити у його вчинках брехню й обман, пастку й певний розрахунок. Чому так? Невже серед гестапівців не може опинитись один антифашист, справжній німець-патріот?»

Телефон задзвонив без чверті п'ять. Юля миттю прокинулася, трохи підвелась і хотіла взяти трубку, але завагалась. А що коли дзвонить не Герц? Та потім наважилась. Скочила з дивана й відповіла.

Дзвонив, звичайно, Герц. Він запитав, як вона відпочила, і попросив її бути готовою. Хвилин через п'ятнадцять він приїде.

Туманова встала, вмилась, причесалась. Плаття, приготовлене їй Герцем, було трохи широке в талії. Пошите з модної сірої шерстяної картатої тканини, воно мало нарядний вигляд. Мабуть, плаття належало акуратній жінці з смаком; вона вміла берегти свої речі: на ньому не було жодної плямочки. Може, це та сама жінка, що й зараз дивиться на неї з портрета з усмішкою і запитанням у застиглих очах?.. Яка доля спіткала її? Може, вона загинула від тих рук, що так дбайливо передали її плаття Юлі?

Можливо. Та що зробиш?

Гаряча ванна, їжа і сон, хоч і короткий, але глибокий, без кошмарів, вернули дівчині сили. Молода, здорова, вона почувала себе бадьорою і ладна була йти назустріч новим випробуванням.

Голова спочила від напруження і вже вимагала нової роботи. Чекаючи Герца, Юля проходжувалась по кімнаті й намагалась уявити собі, що буде далі.

Почувся шум машини, що під'їхала, зайшов Герц, стримано поцілував простягнуту руку і сказав:

— Добрий ранок! Ви зовсім змінились!

Туманова посміхнулась.

— Це ви мене змінили!

— Скажіть, будь ласка, як мені вас називати? — запитав Герц.

Вона, не задумуючись, відповіла:

— Називайте Марією.

— Гарне ім'я, — сказав Герц. — Ви готові?

— До ваших послуг.

— Тоді їдемо… Виходьте. Я зараз…

Біля під'їзду уже стояв знайомий «оппель-капітан». Юля влаштувалась на задньому сидінні й чекала. Герц погасив свічки, замкнув двері і сів до руля.

— Куди вам краще? В який бік?

— Їдьте в напрямку до Орші, — не збентежившись, відповіла дівчина.

— Ви приляжте, поки їдемо містом, — порадив Герц.

Машина швидко проминула місто з кінця в кінець і вихопилась на шосе. Герц звів машину на узбіччя і загальмував.

— Переходьте до мене, — запропонував він.

Юля перейшла, сіла поруч, і машина знову рушила. Попереду виднівся міст через річку, за нею заливні, вкриті зеленим килимом луки, а далі починався ліс, над гребенем якого висів диск сонця.

Зробивши вигляд, що вона поправляє волосся, Юля повернула дзеркальце і поглянула назад. Шосе було зовсім пустинним: ніяких ознак стеження чи переслідування.

— Я везу вас, як кажуть, навмання, Маріє, — сказав Герц. — Ви підказуйте…

— Мені байдуже, — відповіла вона. Хоч насправді їй було не байдуже. Вона не хотіла від'їздити надто далеко від міста.

Юля опустила скло. Легенький вітерець обдав обличчя ранковою свіжістю. Сонце, що саме сходило, яскраво бризнуло гарячим промінням і засліпило очі. Стало надзвичайно легко і радісно. Довкола іскрилось життя, прекрасне, вічно юне. Юля відчула, як гаряча хвиля обгорнула її і сльози підступили до горла. Схвильована, вона мовчки взяла руку Герца, що лежала на рулі, і потисла її.

Герц вдячно кивнув головою і всміхнувся.

Шосе привело до лісу, що височів обабіч дороги. Позаду залишився третій кілометр, і на узгір'ї показалось перехрестя.

— Давайте з'їдемо з шосе, — попросила Туманова. Герц скинув ногу з акселератора і зменшив швидкість.

— Ліворуч чи праворуч? — запитав він.

— Байдуже…

Машина, покірна Герцові, зробила плавний поворот ліворуч, з'їхала на польову дорогу і почала спускатись.

На повороті Юля ще раз оглянулась назад і вдруге переконалась, що слідом за ними ніхто не їде.

Машина тимчасом уже спускалась у низину, густо порослу дрібним осичняком та молодими ялинами. І тут Герц припустився невеликої помилки, він вимкнув важіль зчеплення, чого не слід було робити. Спустившись своїм ходом у виїмку, «оппель-капітан» сковзнув задніми колесами, загруз і зупинився. Герц увімкнув першу швидкість, машина смикнулась і забуксувала. Герц став качати її взад і вперед, але це не допомагало. Задні колеса продовжували буксувати із зловісним свистом, і машина поступово зсувалася в ще більшу багнюку.

Герц вимкнув запалювання і зніяковіло глянув на свою юну супутницю.

Юля вперше за останні шість днів по-справжньому, розкотисто і щиро засміялась. Що та маленька затримка? Хіба може вона затьмарити цей радісний день?

— Приїхали? — весело спитала вона.

Герц зітхнув, похитав головою і вийшов з машини. Обережно ступаючи, щоб не забруднити начищених до блиску черевиків, він вибрався на сухе місце, обійшов машину, зазирнув під задній міст і сказав:

— Дрібниця! Сіли трохи на дифер…

— Моя допомога не потрібна? — запитала Туманова.

— Та що ви! Сидіть! Тут вогко і грязюка.

Герц швидко скинув із себе піджак, поклав його на переднє сидіння, засукав рукава і, озброївшись невеличкою сокиркою, заходився рубати ялинки.

Він зробив з них настил, вимостив ними обидві колії, а потім, діставши з багажника саперну лопатку, почав зрізати нею купину, на якій застряв дифер.

Наспівуючи потихеньку якусь пісеньку, Юля взяла в руки прямокутний шматок картону, притиснутий до лобового скла автомашини, і прочитала на ньому: «Проїзд всюди і в будь-яку пору». У лівому кутку красувалася свастика, а внизу чийсь нерозбірливий підпис, скріплений печаткою гестапо.

Туманова увіткнула перепустку на місце. Потім окинула оком прилади машини, і погляд її зупинився на піджаку Герца. Із зовнішньої бокової кишеньки стирчав ріжечок якоїсь коричньової книжечки, чітко виділяючись на фоні носової хусточки. Туманова оглянулась назад, дістала книжечку і розгорнула її. На неї дивився Герц. Це було службове посвідчення з гарним фотознімком. Поряд каліграфічно бездоганним почерком були виведені прізвище, ім'я, посада і чин власника. Юля придивилась до готичного шрифту і здригнулася. Пролунав голос Герца:

— От і все!

Кров ударила в обличчя Тумановій, і вона швидко засунула посвідчення в кишеню.

Підійшов Герц і кинув лопатку під заднє сидіння. Потім він обтер руки, надів піджак і, сідаючи до руля, сказав:

— Більш не сміятиметеся з мене, — і включив мотор.

— Побачимо, — зауважила Юля.

Машина рушила, легко вибралася з вимоїни, а за хвилину вийшла на мальовничу галявину, оточену березами та соснами.

— Далі не треба, — промовила Юля. — Залиште мене тут!

Герц розвернув машину, заглушив мотор.

Туманова хутко вискочила. Вийшов і Герц. Він поліз до багажника.

У лісі було тихо. Ще не спала роса. Дівчина поправила пом'яте плаття і вдивилася в неосяжну височінь рідного неба. По ньому пливла біла хмаринка, схожа на парусник. Юля стояла зачарована, хоч, дивна річ, десь у підсвідомості, мабуть, в результаті виробленої звички фіксувалося все, що діялось.

— У цьому ранці, — пролунав голос Герца, — є все, що необхідно людині на добрий тиждень.

Він поклав ранець біля ніг дівчини.

— Дякую. Ви все передбачили, — сказала вона і перевела очі з туго набитого ранця на Герца.

Він стояв, опустивши руки, і дивився їй в очі. І в його погляді був ніби смуток.

— Так може трапитись тільки раз у житті, — повільно сказав він, і груди його піднялись від глибокого зітхання. — Тільки раз і не з кожним. Якби це сталося з кимось іншим і він розповів мені таку історію, я, скажу чесно взяв би правдивість її під сумнів. Я знаю, що ви мені не вірили, та бог з вами. Тепер мені лишається попередити вас. Я врятував ваше життя, рискуючи власним, не вимагаючи від вас нічого! Та мені буде безмірно боляче, якщо ви самі себе занапастите.

Дівчина насторожилась.

— Я не зрозуміла вас, пане Герц!

— Ви прекрасно мене зрозуміли, фрейлейн Марія, — промовив Герц. — Я не пророк, але можу провістити, що ви знову спробуєте пробратися в місто…

Туманова скинула брови. Герц продовжував:

— Мені це так само ясно, як те, що зараз ранок. Я не хочу знати, які причини спонукають вас зважитись на цей необачний крок. Я хочу лише застерегти вас: будьте обережні, стережіться. Вас уже шукають. Мені здається, що я востаннє бачу вас… Але запам'ятайте: якщо вас іще спіткає лихо, я знову, як друг, прийду вам на допомогу.

— Чим я можу віддячити вам? — якимось штучно піднесеним тоном вигукнула Туманова.

Герц замислився і сказав:

— Про одне хочу просити: якщо становище на фронтах зміниться і ваші прийдуть сюди, засвідчити моє ставлення до вас.

— Охоче зроблю, — твердо сказала Юля.

— І ще в мене прохання…

— Яке?

— Обіцяйте мені, що коли вам загрожуватиме небезпека чи потрібна буде допомога, ви звернетесь до мене.

— Обіцяю! — запевнила дівчина. — Але як я зможу це зробити практично?

— Дуже просто. — Герц дістав з піджака записну книжку, написав щось, вирвав аркушик і подав Тумановій. — Черкніть мені кілька слів на цю адресу. Можна поштою, можна будь-яким шляхом. Я з'явлюся, куди ви покличете, і зроблю все, що в моїх силах.

— Гаразд, — відповіла Юля, — дякую вам від душі! — і подала йому руку.

Герц знову поцілував її і, не сказавши більше ні слова, попростував до машини.

Туманова мовчала, не спускаючи з нього очей і про щось розмірковуючи.

Герц сів у машину, вона плавно рушила з місця, піднялася на підгірок і незабаром зникла з очей.

— Незрозуміло… Виходить, все-таки… — промовила Юля, підсумовуючи хід своїх думок.

Вона підняла важкий ранець, уважно оглянула галявину і попрямувала в ліс. Пройшовши кроків з десять, вибрала підхожу сосну з сучком і почепила на нього ранець. Потім швидко пішла на південний захід.

Чорноп'ятов відчинив двері котельні, і сонячне проміння полилося до підвалу. Він постояв кілька хвилин біля порога, кинув горобцям, що вже чекали, жменю проса, сів на чавунну тумбу з краю тротуару і замислився.

Решта ночі минула без сну, невдача, що спіткала підпільників, не давала йому спокою. Чому це гестапівцям раптом заманулося на зворотному шляху до тюрми пересадити Готовцеву з «п'ятірки» в «шістку»? Чи не пронюхали вони чого? Не може бути! До нічної операції залучались тільки старші групи, люди надійні, перевірені. Найдивовижніше те, що «шістка» так і не з'явилась. Її прождали дві години. Вона або простояла ніч у дворі гестапо, або вернулась у тюрму іншим маршрутом.

Організовувати новий напад на машину не було ніякої рації. Гестапівці зроблять висновки з нічної події і вживуть необхідних заходів, У крайньому разі вони переведуть Готовцеву з міської тюрми до внутрішньої.

Як же визволити посланця фронту? Що робити? Голубий пакет ще й досі тут лежить!

З роздумів його вивів гітлерівський солдат. Він зупинився біля входу в котельню і хазяйським оком оглянув двері. Чудне спорядження солдата здивувало Чорноп'ятова: за плечима у нього була гвинтівка, в руці — відерце, в другій — рулон паперу.

Не звернувши на Чорноп'ятова ніякої уваги, солдат поставив відерце на землю і, взявши з нього щітку з коротким держаком, почав швидко замазувати старий наказ начальника гарнізону, що вже давно красувався на половинці дверей. Потім із згорнутої в рулон пачки він витяг аркуш і наліпив його на двері.

Зробивши свою справу, солдат закурив сигарету, і, взявши відерце, пішов далі,

Чорноп'ятов підійшов до оголошення. На аркуші впадали в око фотографії трьох чоловіків і жінки, зовсім, незнайомих Чорноп'ятову. У тексті говорилось:

На цьому місці Чорноп'ятов перервав читання, і його очі впилися в обличчя молодої жінки. Він довго розглядав знімок, намагаючись запам'ятати кожну рисочку. Потім прочитав оголошення:

Чорноп'ятов ще раз прочитав оголошення, подивився на знімок і завмер, здивований,

«Нічого не розумію, — признався він сам собі. — Анічогісінько! Виходить, вона втекла, вона на волі? Як же це сталося? Хто і як міг її вирвати з тюрми?»

Зовсім спантеличений, Чорноп'ятов не знав, що діяти. Потім спустився в котельну, переодягнувся і квапливо подався до центра міста.

Через півгодини він уже входив до міської перукарні.

Всі майстри були зайняті. Чорноп'ятов сів біля круглого столика, взяв до рук ілюстрований журнал крупного формату і почав його перегортати. Та малюнки двоїлися в очах, на сторінках журналу спливало сумне обличчя Валентини. Зрідка він поглядав на крісло, де Заболотний уже закінчував обробку німецького артилериста. Заболотний давно побачив Чорноп'ятова, але робив вигляд, що не помічає. Руки його працювали ритмічно, впевнено, тільки ще моторніше, ніж звичайно. Він квапився.

Музика, що лилася з репродуктора, замовкла. Голос диктора спочатку німецькою, а потім російською мовою оголосив:

«Хто бажає зробити приємну прогулянку до однієї з країн Європи й одержати необхідні кошти для цього, той повинен подати реальну допомогу окупаційній адміністрації в розшуках і спійманій злочинців Самойлова, Лисичкіна, Бугаєнка і Готовцевої, які переховуються в місті й загрожують безпеці мирних жителів. Кожен, хто надасть їм притулок, підлягає смертній карі».

У репродукторі почулося клацання, і знову заграв оркестр.

Заболотний сприснув свого клієнта одеколоном, припудрив, зірвав простирадло і сказав:

— Готово!..

Артилерист підвівся не відразу. Він наблизив обличчя до дзеркала, обдивився, погладив облізлого носа і, кинувши майстру зім'яту кредитку, вийшов.

— Прошу! — запросив Заболотний Чорноп'ятова. Той сів у крісло і, вибравши зручну хвилину, тихенько шепнув:

— Мені терміново потрібен Скиталець!

Заболотний кивнув.

— Побачся з ним, що б там не було. Нехай скаже, де можна зустрітись. А зараз швидше дряпай, одним заходом!

На початку дванадцятої Чорноп'ятов діловито зайшов у двір напівзруйнованого, нежилого будинку і, пройшовши бур'янами, заглибився в малинник, що густо розрісся. Тут він улігся в затінку старого щілястого паркана. Паркан цей межував із садком будинку, що виходив на паралельну вулицю, де квартирував Генріх Гроссе.

Тюремний наглядач любив у вільний від чергування час повозитись у хазяйському саду. Ось і зараз він з ножем у руці, мугикаючи солдатський марш, обходив густий вишняк уздовж паркана.

За парканом почулося тихе трикратне покашлювання. Генріх ліниво озирнувся навколо, позіхнув і ліг на траві, притуливши голову до широкої щілини в паркані.

— У мене лише двадцять хвилин, — тихо попередив Генріх. — О дванадцятій я повинен заступати. Тут нема нікого. Кажи, Григорію!

Чорноп'ятов запитав:

— Чув?

— Що чув? — у свою чергу запитав Генріх.

— По радіо передавали…

— А, відносно втечі?.. — Генріх добув сигарету і закурив. — Я дещо розвідав. Як стало бомбити, в метушні Готовцеву справді посадили не в «п'ятірку», а в «шістку». Але на «шістку» також був напад. Готовцеву і трьох чоловіків наче корова язиком злизала.

Обличчя в Чорноп'ятова витяглося.

— Що ж це за знак?

Генріх, дивлячись у небо, промовив:

— Видно, у місті, крім нас, ще знайшлися порядні хлопці…

Після довгої паузи Чорноп'ятов продовжував:

— Якби нам удалося напасти на слід Готовцевої! Вона потрібна нам до зарізу. Документи в голубому пакеті ще й досі лежать…

— Подумаю про це, — запевнив Генріх. — Є один шанс, ненадійний, правда, та нічого не вдієш.

— Що? Кажи!.. — зрадів Чорноп'ятов.

— Поки що не скажу. Не гнівайся, Григорію! Ось коли перевірю, тоді…

— Але ж ти зрозумій, що дорога кожна хвилина! — переконував його Чорноп'ятов.

— Розумію, — відповів Генріх. — Але не викладатиму ж я тобі плітки. Я чув дещо, трошечки, а ось побачу змінника — перевірю. Іди, Григорію! — він підвівся. — Мені пора.

— А коли ти змінишся?

— О восьмій.

Чорноп'ятов знав, що Генріх упертий і вже коли чого-небудь не схоче сказати, то не скаже.

— Бажаю удачі! — Чорноп'ятов попростував до виходу.

— Не журися, — кинув йому навздогін Генріх. — Думаю, що ми знайдемо цю гарну дівчину!

Сонце припікало немилосердно. Чорноп'ятов відчував, що його сорочка змокріла, а по обличчі зміїлися струмочки поту. Коло лазні він озирнувся навкруги і, не помітивши нічого підозрілого, почав нишпорити в кишені, шукаючи ключа. На дверях котельні і досі висіло оголошення, яке сповіщало про втечу «чотирьох небезпечних злочинців». Крайньою в ряду була фотографія Готовцевої. На нього сумно дивилися її великі очі.

«От загадкова історія, — подумав Чорноп'ятов. — Зникла людина! Шукай тепер! А де шукати? Якщо Генріх нічого не зметикує, доведеться своїми силами, через старших груп що-небудь робити».

Чорноп'ятов почав відчиняти двері, і в цю хвилину ззаду почувся голос:

— Я хочу запропонувати вам ґноти для керосинок. Тридцять ґнотів.

Неначе грім ударив серед ясного дня. Пароль! Та це ж пароль! Він різко обернувся.

Перед ним стояла молодиця у звичайному сільському одязі, з дуже набіленим обличчям, підведеними бровами, в простій ситцьовій хустці на голові. Біла кофта туго обтягала її плечі, а рясна строката спідниця спускалася мало не до кісточок.

Серце у Чорноп'ятова похололо. Очі! Він трохи був не скрикнув, але стримався і відповів умовленою фразою:

— Якщо нові, то беру в необмеженій кількості.

— Нові, — промовила дівчина якимось ослаблим голосом і додала: — Григорій Опанасович, так?

— Так, рідна!.. Ти бачиш? — він показав очима на оголошення.

Туманова кивнула.

— Спускайся вниз, а я подивлюся…

Вона зійшла східцями і зникла в котельні.

Чорноп'ятов спочатку з силою видер гачок, яким кріпилися двері, а потім почав його заново приладжувати. Думки заметалися неспокійним роєм. Ні, чогось подібного з ним ще не траплялось. Що тільки твориться?! Сама прийшла! Звідки? Як? Його розпирала радість, обличчя сяяло, він усміхався й водночас насуплював брови: «Чи не пастка це, не провокація?»

Ладнаючи гачок, він уважно, досвідченим оком поглядав праворуч і ліворуч, непокоївся, чи бува не привела вона за собою шпиків. І тут потрібна витримка. Залізна витримка. Всією душею рвався до котельні, щоб мерщій побачити і розпитати дівчину, але силою волі змушував себе возитися з гачком: «Треба перевірити, старанно перевірити!..»

Чорноп'ятов провозився хвилин з двадцять і, не помітивши на вулиці нічого підозрілого, спустився вниз.

Він швидко підійшов до Туманової, великий, сильний, схвильований, несподівано взяв її голову в свої великі руки і поцілував.

— Ой! — тільки й промовила Юля й опустилася на ящик.

— Як же тебе хоч звати, дочко?

— Юля.

Чорноп'ятов провів рукою по лобі, ніби не йняв віри тому, що трапилось. Потім узяв з верстака великий мідний таз з пробитим дном, облуплену емальовану каструлю й сунув дівчині.

— Про всякий випадок. Ти замовниця. З села Лужки! Запам'ятай: Лужки. До нього шість кілометрів на схід. Зрозуміла?

— Так, — посміхнулась вона.

— У селі близько ста дворів. Староста — Бутенко. Німців у селі нема… Я для ока працюватиму… А зараз, — він вставив у лещата і затиснув залізний брус, потім взяв ножову пилку, — не знаю, з чого й почати. Розповідай сама… Скоріше!

— Ваш Готовцев — зрадник! — сказала Туманова.

— Знаємо… Хоч пізно, та взнали. Готовцева вже нема. Спекались ми його.

— Он як! А що сталося з радистом? Чому припинився зв'язок?

— Наш Кость загинув…

Юля схилила голову.

— Як загинув?

— Його станцію запеленгували… Та про це потім! Ти розказуй про себе.

Вона розповіла, як армійський радіоцентр прийняв незакінчену депешу Чорноп'ятова, як було вирішено послати з рацією її, як вона приземлилась у лісі, пішла до Готовцева, була схоплена гестапо.

Чорноп'ятов слухав, поглядав на неї, прикидав. Він усе ще не міг звикнути до думки, що посланець фронту вирвався з гестапо, настільки це було неймовірно.

— Все? — запитав він.

— Так, усе.

— Значить, порядок! Готовцев нічого не приховав. Усе збігається… Пам'ятаєш старого візника, що возив вас за місто?

— Аякже!

— Це наш старий. Він про тебе розповідав, думав, що ти справжня сестра Готовцева… Ну, а де ти сховалась, у кого?

Туманова похитала головою. Ні в кого…

— Стривай, — насупився Чорноп'ятов, — нічого не розумію! Звідкіля ж ти прийшла?

— З лісу.

— З лісу? — протягнув Чорноп'ятов. — А ти знаєш, що тебе шукають?

— Ще б пак не знати! На троє оголошень наткнулась. Тільки я не прийшла, а приїхала. Довезла жінка з того самого села, що ви називали.

— З Лужків?

— Авжеж! Бачите, який збіг… Я йшла в це саме село. А жінка їхала до міста, везла торішню картоплю, але через мене вернулася додому, роздобула оцю одежину та ще й доччині документи мені ткнула.

— А ти не спитала, як її звати? Таких людей забувати не можна!

— Як-то не спитала? Я ж повинна вернути документи! Все розпитала. Настя Степанівна Сербіна, дев'яносто сьомого року народження.

— Хе, хе! — усміхнувся Чорноп'ятов і розправив вуса: — Он воно що! Це ж дружина того самого старого, що возив. Вона не одну тебе виручила. У неї нюх якийсь. Зразу свою людину впізнає.

Туманова зітхнула й посміхнулась: чого тільки в житті не трапляється!

— А ми вже… — почав Чорноп'ятов. — Вистежили вночі «п'ятірку» й накинулися на неї. Перебили охорону, звільнили арештованих, а тебе нема. Виявляється, ти в «шістці» була. Але тепер про основне розказуй: хто тебе визволив?

— О, це довга історія! — Юля звела брови. — Дуже довга. Все розкажу по порядку. Але я ще маю до вас кілька запитань.

— Питай, рідна!

— Ви знаєте особовий склад тутешнього гестапо?

— Приблизно знаю.

— Хто такий Штауфер?

— Начальник гестапо.

— А Грундт?

— Йоганн Грундт? Це страшна людина. Посадою він молодший за Штауфера, звичайний слідчий, а чином старший. Він штурмбаннфюрер СС. Рук Грундта не минула жодна жертва, що потрапила до гестапо.

— А прізвище Герц вам про що-небудь говорить?

— Герц… Герц…

— Так, Роберт Герц,

Чорноп'ятов прищулив одне око, покрутив вуса.

— Не чував. Може, новенький. А ти не сплутала?

— Ні, саме Герц. Стажист гестапо.

— Стажистів і референтів там до лихої години. Але можна вияснити.

— Поки що не варто. А зараз дайте мені чого-небудь перекусити.

Чорноп'ятов сплеснув руками:

— Який же я дурень! І не спитав! Зараз, дочко!.. Я ж тут живу…

І Чорноп'ятов поліз під верстак.

Лісом у цю пору пробиралась група капітана Дмитрієвського. Одягнуті у плямисті маскувальні халати, розвідники були майже непомітні серед соковитої яскравої зелені трави та чагарникових заростей. На правому фланзі, пружинисто натягуючи довгий поводок, ішла велика сіра вівчарка.

Навкруги стояла тиша і прохолода. Проміння південного сонця, просіваючись крізь сплетіння галуззя, застилало землю веселими світлими латками.

І тільки пташине перегукування та легеньке шелестіння під ногами людей порушували лісний спокій.

Як і розраховувало командування, раптовий наліт радянських бомбардувальників на аеродром і залізничний вузол зчинив такий переполох у горєловському гарнізоні, що можна було непомітно викинути не тільки групу Дмитрієвського, а й цілий десант.

Розвідники приземлились за п'ять кілометрів од тієї галявини, на яку спустилася Туманова, отже, за двадцять кілометрів од Горєлова. Ніч вони провели недалеко від місця приземлення, а вранці почали перевіряти ліс, рухаючись у напрямку до міста.

Дмитрієвський розтягнув групу в ланцюжок так, щоб усі бачили один одного. Він не сподівався виявити щось у районі, порівняно далекому від міста, але, пам'ятаючи поради полковника Бакланова, діяв обережно. Коли за розрахунками до міста залишалося кілометрів дев'ять, а до великої галявини — всього два, від провідника надійшов по ланцюжку знак тривоги.

Сержант Волков, провідник вівчарки, поманив до себе капітана.

— В чому справа? — тихо спитав Дмитрієвський.

— Сліди, товаришу гвардії капітан, — так само тихо відповів той і показав рукою.

У трьох місцях на піщаному грунті чітко вирізнялися сліди: пройшли троє, залишивши відбитки підошов, підбитих підковами і цвяхами.

— А чого ваш Морж так хвилюється? — спитав Дмитрієвський, глянувши на широкогрудого, здоровенного пса. Морж рвався з повідка, шерсть у нього на загривку стояла дибом.

— Людей веде собака, і Морж почув його, — відповів Волков.

— Собака? — перепитав капітан.

— Так точно! — підтвердив Волков. — Ось його слід, — показав він на ледве помітні круглі відбитки, що йшли впереміж із слідами людських ніг. — Рослий собака, видно, вівчарка.

Капітан повів групу по слідах. Вони вели у ліс від шосе, через шість кілометрів круто повернули ліворуч через ярок і ще раз ліворуч. Тепер вони тяглися перпендикулярно до шосе і паралельно своєму початковому рухові.

— Човниковий розшук, — доповів провідник собаки. — Вони когось шукають.

Дмитрієвський дозволив зробити короткий спочинок. Люди перекусили, покурили. Обмінялися думками.

Капітан розбив групу на дві частини. Одну послав по сліду, а другу виставив уперед, паралельно шосе, і залишив у засаді.

За півгодини на місці привалу вже нікого не було.

Притулившись до верстака, Чорноп'ятов уважно слухав Туманову.

— Я розумію, Григорію Панасовичу, — говорила вона поквапливо, — не маючи радіо, ми не зможемо викликати й літака. Партизанський загін відійшов з району, зв'язку з ним немає… Залишається єдиний вихід: нести голубий пакет до лінії фронту.

— І ми допоможемо тобі, Юлю, допоможемо. Кинемо всі сили!

— Що ж, давайте діяти, — зробила висновок дівчина.

— Завтра вранці вирішимо все.

— А як же бути з Герцем? — спитала вона.

Чорноп'ятов посмикав вуса, подумав і відповів:

— Я схвалюю твоє рішення. Пиши! — Він висунув ящик верстака й дістав з нього засмальцьованого конверта й аркуш паперу з обпаленим краєчком. З кишені добув огризок хімічного олівця і подав його Юлі.

Поки вона поралася з листом, Чорноп'ятов порозсував під верстаком залізний мотлох, старанно пройшовся віником по розчищеному місцю, розіслав на ньому матрац і своє пальто.

— Ось, — подала Туманова заклеєного конверта.

— Так… Піде як термінове, — зауважив Чорноп'ятов. — Зараз я цю справу організую, а ти, дочко, залазь туди! — І він показав рукою під верстак. Дівчина всміхнулась:

— Уміщуся?

— Житлоплощу можна збільшити, тази й каструлі пересовуються.

Коли Туманова залізла у свою схованку, Чорноп'ятов обклав верстак листами заліза й сказав:

— Вернуся пізно. Відпочивай, Юліє Василівно.

Сонце закотилося за обрій і гострими вогненними піками своїх променів встромилося в кучугури темно-димчастих хмар, ніби освітивши їх зсередини. Поступово вицвітали барви неба.

З двох балконів будинку гестапо, оздоблених старовинними ліпними карнизами, стомлено звисали важкі й нерухомі прапори із свастикою.

Один вартовий з автоматом у руках розмірено походжав уздовж фасаду гестапо, а другий непорушно стовбичив біля головного входу.

На майдан, з вузької невимощеної вулиці, піднявши хмару куряви, вилетів мотоцикліст. Зробивши півколо, він підкотив до гестапо, збавив газ, загальмував і зіскочив із сідла. Показавши перепустку вартовому, мотоцикліст подався східцями нагору, промчав коридором і завмер коло масивних високих дверей. Перш ніж постукати, він оправив поясний ремінь, кобуру з пістолетом, підтягнувся.

Ледве він торкнувся пальцями дверей, як почувся високий голос Штауфера:

— Зайдіть!

Мотоцикліст зайшов, виструнчився, клацнув закаблуками і відрекомендувався.

— Є? — спитав Штауфер.

— Так точно, е, пане гауптштурмфюрер! — відказав мотоцикліст, простягаючи сірого, засмальцьованого конверта. — Його приніс листоноша й опустив у проріз!

— Листоноша? — перепитав Штауфер, розпечатуючи конверта з гидливим виразом на обличчі.

— Так точно!

Штауфер прочитав лист, всунув його назад у конверт і кинув на стіл.

— Ідіть! — сказав він. — І покличте до мене штурмбаннфюрера Грундта. Він внизу, у внутрішній тюрмі.

— Єсть покликати штурмбаннфюрера! — повторив солдат і вийшов.

Посмішка скривила тонкі й міцно стиснуті губи Штауфера. Він ще раз взяв у руки конверт і прочитав на ньому напис, зроблений рукою Туманової: «Тут, Цегляна, 38. Роберту Герцу».

Штауфер постукав ребром конверта об стіл і задумався.

Двері розчинилися, і до кабінету зайшов штурмбаннфюрер Грундт у повній есесівській формі.

Погладивши енергійним рухом свою пишну золотаву шевелюру, він без запрошення сів на стілець і сказав:

— Я щойно з лікарні. Шофер у тяжкому стані, й лікар не ручається за його життя. — Грундт ударив кулаком по столику. — Хай йому чорт! Якщо він здохне, я не доберуся до винуватців!

Йшлося про шофера тюремної «п'ятірки», на яку вчинили напад підпільники. В гарячці й поспішності вони не довели справи до кінця: тяжко поранений шофер ще жив, хоч язик у нього вже не повертався і від нього не можна було добитися жодного слова.

— Не нервуйте, пане штурмбаннфюрер! — заспокоїв його Штауфер. — Це не в вашому характері.

В очах у Грундта блиснули злі вогники,

— Хто ж міг уявити, що тоді, як я возився з цією впертою мадам, якісь негідники нападуть на другу машину?

— Не нервуйтесь, — повторив Штауфер. — Я певен, що ви доберетеся до винуватців… Так, так!.. Я навіть більш ніж певен цього. Як я пригадую, Готовцеву доставили сюди «п'ятіркою» і назад повинні були везти «п'ятіркою». А в «шістку» вона потрапила зовсім випадково…

Стілець під Грундтом заскрипів, він подався усім корпусом уперед. Зараз у ньому ніяк не можна було впізнати скромного стажиста Роберта Герца.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, — перебив його Штауфер, — що ті, хто нападав, були твердо переконані, що «п'ятіркою» везуть Готовцеву. А вже вона, напевно, знає своїх друзів.

Грундт відкинувся на спинку стільця і зітхнув. Це відкриття йому ще нічого не давало. Мало що знає Готовцева!

— А ви не втрачаєте надії, що вона згадає про мене? — з усмішкою спитав Грундт.

Штауфер мовчки простягнув йому конверт. Грундт глянув на нього і зірвався з місця. Він квапливо взяв конверт, дістав аркуш паперу і прочитав:

— Я вражений! Приголомшений! — вигукнув Грундт. — Побожно схиляюсь перед вами, пане Штауфер. Ви — геній! Ви маєте якийсь дар прозріння! Остаточно визнаю свою нікчемність… Я розповім про вас у Берліні!

— Досить, годі!.. Для чого ці гучні слова? — спинив його із задоволеною посмішкою Штауфер.

Грундт заходив по кабінету.

— А я свиня, — несподівано признався він. — Коли ви ознайомили мене з своєю ідеєю, я подумав, що це занадто небезпечна гра. Театр. Так, так!.. І мені здавалося, що вас влаштовує не результат гри, а сам процес її… Є ж такі азартні люди… Але вона, вона! — Він прихлопнув рукою листа. — Яка простота! Яка наївність! — Він ще раз перебіг очима текст. «Любий мій… друже… Ви знову маєте рацію!.. Ваша Марія…» Дурна! Дурна, аж світиться!.. А ще розвідниця!..

— Не згоден! — заперечив Штауфер. — Вона зовсім не дурна. Вона розумна і трималась дуже обережно. Справа в тому, що, здійснюючи мою ідею, вам талановито вдалося переконати її, змусити повірити в те, що ви не той, за кого вона вважала вас. Крім того, вона жінка. А жінки вірять красивим людям…

Тут настала черга самозадоволено посміхнутися Грундту.

— Виходить, що так, — промовив він, думаючи про щось своє, і спитав: — Невже вона зуміла непомітно вернутись до міста? Адже її повинні були відразу засікти! Вжито всіх заходів,

Штауфер посміхнувся.

— Я не думаю, що вона в місті. Це занадто рисковано. По-перше, у неї нема ніяких документів, по-друге, плаття, яке ми підсунули їй, дуже примітне. Готовцева десь у селі. Звідти вона й надіслала листа. А заходів лише зараз вжито.

— На перший погляд це звучить логічно і переконливо, — згодився Грундт. — Але в нас нема ніяких повідомлень. Дивно!.. Хто ж довіз її до села?

— Завтра все з'ясується, — спокійно відповів Штауфер. — Рівно о шостій ранку пан Герц з'явиться перед своєю підопічною. І можу заздалегідь сказати, що вона попросить у вас або документи, або допомоги, щоб проникнути в місто! Жеребок було кинуто знаєте коли?

Грундт запитально подивився на Штауфера, Той зробив паузу й урочисто продовжив фразу:

— Коли ви вручили їй власний пістолет і вона не уклала вас із нього.

— Мабуть, що так… Це був найбільш рискований момент.

— Авжеж. Ви вбили її цим пістолетом без пострілу. А тепер перевіримо, що зробили наші молодчики. — Штауфер зняв телефонну трубку, натис кнопку і гукнув: — Грейвіц? Зайдіть!

Через кілька хвилин до кімнати зайшов штурмшарфюрер.

— Грейвіц! Яких заходів ви вжили за моїми вказівками?

— Все зроблено, пане гауптштурмфюрер! Вона нікуди не дінеться. На перехрестя доріг послано секретні пікети. Фото Готовцевої роздано вісімнадцяти агентам. У район, окреслений вами на карті, вранці викинуто на автомашинах рухому групу з радіопередавачем. Вона човниковим способом прочісує ліс.

— Ясно! Запам'ятайте: якщо в неї з голови упаде хоч одна волосина, то ви назавжди позбавитесь своєї голови. Спостереження і тільки спостереження! Всі зустрічі фотографувати! Осіб, з якими вона зустрічатиметься, брати під нагляд і нікого без мого відома не чіпати! Я думаю, що з'явилась вона сюди не сама. У лісі її хтось піджидає. Та й міські її співучасники від нас нікуди не втечуть. — Штауфер задоволено потер руки.

— А як бути з шофером і двома конвоїрами «шістки»? — спитав Грейвіц.

Штауфер дістав з кишені ключ і подав Грейвіцу.

— Їдьте до них. Оголосіть мою подяку і поясніть, що їм доведеться ще деякий час посидіти. Довідайтесь, що їм треба, і забезпечте їх усім необхідним аж до горілки. Ось так! Ідіть!

Грейвіц вийшов,

— Ви геній! — ще раз вигукнув Грундт. — Я вражений… Як це все просто і водночас мудро!

Штауфер скромно знизав плечима і сказав:

— Якщо вона попросить вас підвезти її до міста на вашій машині, не відмовляйте. Але ніяких запитань. Як і досі, застерігайте, попереджуйте про небезпеку, розстилайтесь перед нею гладенькою доріжкою.

— Розумію. Цебто вести таку саму лінію.

— Так, так, так… І тільки!

Величезний стовбур сосни, зваленої буреломом, уже прогнилий і порослий травою, надійно приховував двох людей і собаку.

Години за три до заходу сонця провідник собаки сержант Волков змусив свого Моржа лягти на землю і поклав руку йому на холку. Пес когось зачув і нервувався.

Дмитрієвський відповз трохи вперед, підвів голову й одразу ж побачив між стовбурами трьох гітлерівців. Вони рухались прямо на засідку. Попереду, нюхаючи повітря, йшла без поводка вівчарка.

Капітан швидко зметикував, що сутичка неминуча. Якщо зараз почати перебиратись в інше сховище, то вівчарка неодмінно почує.

Він підтягнувся на руках до сержанта й коротко пояснив:

— Як подам сигнал, спускайте собаку!

Волков кивнув.

— Стріляти тільки по моїй команді! — вів далі Дмитрієвський. — Спробуємо взяти їх живими.

Група наближалась, і від засідки її віддаляло не більше як сто п'ятдесят метрів.

Раптом собака гітлерівців зупинився, витягнув шию, повів головою і загарчав. Есесівці перезирнулися. Один з них тихо скомандував вівчарці: «Вперед!.. Тихо!.. Кроком…»

Капітан вичікував.

Морж спробував підвестися, але Волков поплескав його, і пес, прищуливши вуха, лишився на місці. Всі затамували подих.

Коли гітлерівці наблизились метрів на двадцять, їхня вівчарка кинулася вперед.

Дмитрієвський штовхнув Волкова, який лежав поруч, і той відпустив Моржа. Пес звився пружиною, і за три-чотири кроки від сховища зіткнувся носом із своїм собратом. Вівчарки зчепилися. Чорно-сірий клубок покотився по землі.

Гітлерівці сторопіли. Прийнявши Моржа за вовка і не бачачи людей, двоє з них із вигуками та лайкою кинулися до собак, що гризлися, а третій розгублено закружляв на місці, намагаючись передбачити, з якого боку загрожує небезпека.

— Огонь над головами! — тихо наказав капітан, і короткі автоматні черги прорізали повітря.

Гітлерівець, який кружляв на місці, миттю впав на землю, а решта великими стрибками подалися навтікача.

— Хальт! Хальт! — вигукнув Дмитрієвський, та це не вплинуло.

Гестапівській вівчарці також вдалось вирватися з зубів Моржа, та лише на одну мить; він знову налетів на неї, збив з ніг, вчепився в горло. Волков відкликав Моржа. Пес неохоче відійшов од своєї вже мертвої жертви. Весь він був у крові: перемога коштувала йому половини правого вуха.

— Стріляй по втікачах! — скомандував сержантові Дмитрієвський, а лежачому есесівцю наказав кинути зброю.

Гітлерівець слухняно відкинув автомат, перевернувся на спину і підвів руки. Капітан підбіг до нього, зв'язав руки і дозволив сісти.

Волков тричі вистрілив по втікачах. Змахнувши руками, один гітлерівець звалився, але другий біг далі, і було ясно, що йому вдасться сховатись.

Залишивши сержанта біля полоненого, Дмитрієвський вирішив переслідувати втікача. Його треба було спіймати за всяку ціну.

Капітан змусив Моржа взяти слід. Розпалений смертельним поєдинком, пес не міг спочатку збагнути, що від нього вимагають, кидався туди й сюди і, лише заспокоєний провідником, вхопився за слід і стрімко повів за собою.

Та в цей час попереду сухо клацнув постріл. Не зметикувавши відразу, в чому справа, Дмитрієвський відпустив собаку.

— Вперед, Морж! Вперед! — скомандував він.

Морж миттю зник, а капітан подався за ним. Він біг з автоматом напоготові і раптом побачив Моржа, який вертався назад. Собака підскочив до нього, весело виляючи хвостом і повискуючи. «Збився!» з тривогою подумав Дмитрієвський.

Та виявилося зовсім інше: з кущів вийшли лейтенант Назаров і радистка Прохорова. Це вона стріляла по втікачеві і вбила його на місці.

Забитих гітлерівців та їх вівчарку закопали. Капітан з ходу почав допитувати полоненого. Він виявився радистом з команди СС, наданої горєловському гестапо, і супроводжував групу з радіопередавачем.

Дмитрієвський попередив есесівця, що коли він правдиво відповідатиме на всі запитання, то йому збережуть життя. Заохочений цією обіцянкою і, видно, покорившись своїй долі, радист не впирався і розповів усе, що знав.

Гестапо поставило перед їхньою групою завдання прочесати ділянку лісу за шостим кілометром між річкою і шосе. Наближатися до міста ближче як за п'ять кілометрів заборонялося. При виявленні у цій зоні жінки група мусила умовним кодом попередити гестапо і повідомити про місце її перебування. Тоді до цього місця повинна була прибути спеціальна команда на мотоциклах. Виявляти себе групі не дозволялося. Хто така жінка, радист не знав. О десятій вечора шістнадцятого червня, тобто завтра, група мусила вийти на дев'ятий кілометр шосе, куди прибуде зміна.

Оце все, що знав радист.

Та й у цьому було досить багато таємниць. До чого тут жінка? Хто вона? Чому гітлерівцям заборонялося виявляти себе і наближатись до міста? Що робиться за п'ятим кілометром? Дмитрієвський підняв людей і ланцюжком знову повів за собою.

П'ятий кілометр не приніс нічого нового, як не приніс і четвертий. Ліс був тихий, спокійний, ніде ніяких слідів.

На підході до третього кілометра провідник Волков умовним свистом зупинив рух, і група підійшла до нього. На невеличкому узліссі, оточеному березами та соснами, Волков виявив сліди, залишені автомашиною.

Дмитрієвський став навколішки, помацав рукою пісок і прийшов до висновку, що машина була тут не дуже давно, принаймні не більше як добу. Малюнок протектора покришок ще не втратив чіткої форми.

Змірявши рулеткою відстань між колесами, він переконався, що тут пройшла легкова машина.

Правда, все це ще нічого не давало, та напрошувалося запитання: що було потрібно машині на цьому узліссі, збоку від шосе? Не прийшла ж вона сюди тільки для того, щоб зробити розворот?

— Товаришу гвардії капітан, — гукнув Волков Дмитрієвського. — І тут сліди!.. Машина тут стояла…

Капітан поспішив до Волкова, який сидів навпочіпки.

Так, машина стояла тут деякий час, що підтверджувалося калюжкою масла. І тут же капітан побачив відбитки чоловічого і жіночого взуття.

Наївно було б думати, що маленькі сліди залишила

Юлія Василівна, та все ж серце у Дмитрієвського закалатало,

Він виміряв сліди: чоловічий показав сорок два сантиметри, жіночий — тридцять п'ять.

— Товариші! До мене! — голосно гукнула звідкілясь ліворуч радистка Прохорова. — Подивіться, що я знайшла!

Дмитрієвський випростався.

— Тихше!..

Обережно ступаючи по узбіччю, Дмитрієвський і Волков заглибилися в гущавину і, ступивши кроків двадцять, побачили Прохорову. На крик прибіг і Назаров.

Прохорова стояла біля сосни. Рука її тяглася до сучка, на якому висів туго натоптаний німецький ранець.

— Не чіпай! — зупинив її Назаров.

Прохорова злякано відсмикнула руку.

Назаров оглянув стовбур, обійшов сосну кругом і тільки після цього зняв ранець,

У ньому виявилося кілограмів чотири білих сухарів, банка засахареного меду, кілька грудок цукру, вісім банок м'ясних консервів голландського походження, кільце копченої ковбаси, пачка галет, півдюжини коробок сірників і плоска фляга червоного вина.

— Запасливий хтось! — усміхнулася Прохорова.

Дмитрієвський промовчав, його цікавило питання: який зв'язок між ранцем і машиною?

Намічені ним плани аж ніяк не узгоджувалися з подіями. Треба було шукати нові ходи, міняти тактику. Показання полоненого наводили на якусь загадкову історію з жінкою. Поява у лісі легкової машини також, видно, зв'язана з жінкою. Потім цей ранець. Вій особливо зацікавив капітана: ранець не загублений, не покинутий, а залишений спеціально. Він для когось призначений. А оскільки в ньому продукти, то треба думати, цей хтось довго не забариться і з'явиться, А це вже «язик».

— Товаришу Назаров, — наказав Дмитрієвський, — залиштесь із товаришем Волковим тут у засідці! Через три години я зміню вас. Хто б не з'явився, затримати і повідомити мене. Сигнали ті самі. Я розташуюся за півкілометра точно на північ. Прохорова залишиться з полоненим.

Дмитрієвський обійшов узлісся і за півкілометра від нього зробив привал.

Смеркало. Ліс поринав у темряву. В небі засвітилася перша зірочка.

Вслухаючись у лісну тишу, Дмитрієвський сидів, притулившись до дерева, і потягував прикриту долонями цигарку. Поряд лежав автомат.

Тепла червнева ніч запанувала навкруги. Темрява вже огорнула все, і навіть світлі стовбури дерев ледь угадувались. Тільки небо, всіяне зорями, випромінювало бліде голубувате світло.

Втома давалась взнаки: так хотілося спати, що очі самі закривалися, хилилась голова. Капітан рішуче стріпнувся і встав.

Юля спала під верстаком на жорсткій постелі, влаштованій Чорноп'ятовим. Їй снився Андрій, і вона бачила біля себе його суворі й довірливі очі. Вона не чула, як вернувся Чорноп'ятов, як впустив когось. Неголосна розмова сполохала її сон.

— Я трохи боюся, — переконував когось Чорноп'ятов, — як сприймуть твою появу на передовій.

«З ким це він?» подумала розвідниця. І раптом Чорноп'ятову відповів голос, від якого по її серці пробіг холодок:

— А чого вони можуть погано сприйняти? Я ж прийду не сам, а з нею.

Кому міг належати цей глухуватий, неквапливий голос з акцентом? Де вона вже чула його? Чому він викликав у неї страх?

— Мабуть, ти маєш рацію, — згодився Чорноп'ятов. — Удвох не страшно. Та й паролями я вас забезпечу надійними. А мундир у тебе трохи новіший є? Цей дуже-таки паршивий. Нема в ньому блиску, шику…

— Для такого випадку знайду.

Туманова напружувала пам'ять, намагаючись згадати щось, та це їй не вдавалося.

— Домовились, — підсумував Чорноп'ятов і спитав: — Що ж? Розбудити Юлю? Познайомити вас? От вона сполохається!

— Уявляю, — відповів співбесідник. — Але будити не треба. Нехай відпочиває. Я вернуся через годину. Рівно через годину. І чекатиму вас біля входу.

— Добре, — згодився Чорноп'ятов.

Туманова лежала й не ворушилась. Вона почула кроки, рипіння койки, яку відсували, якесь тихе шарудіння й останні слова невідомого:

— Отже, рівно через годину…

Знову загуркотіла койка, і через деякий час почувся кашель Чорноп'ятова.

— Григорію Панасовичу! — гукнула розвідниця.

— Прокинулася? — спитав він і заходився відсувати листи заліза. — Ну, як спалося? Вилазь, час уже.

Юлія Василівна вилізла з-під верстака, поправила плаття, огляділась. Котельню освітлювала чадна гасова лампа з заклеєним склом.

— Я вже давно прокинулася… — сказала вона. — І чула вашу розмову… Хто у вас був?

— А ти не впізнала? — спитав Чорноп'ятов.

Юля заперечливо труснула головою.

— Тоді я скажу. — Чорноп'ятов посадив дівчину на койку і сів поруч. — Був Генріх Гроссе з тюрми…

Туманова відсахнулась і злякано глянула Чорноп'ятову в очі.

— Той… страшний… який…

— Той самий, дочко, — перепинив її Чорноп'ятов. — Зовнішність буває обманлива. Генріх — наша людина. Надійна і вірна. Це син тієї майбутньої Німеччини, з якою ми дружитимемо, в яку віримо, йому в душу Гітлер не зумів закласти фашистської начинки. Завдяки Генріхові ми захопили голубий пакет, по який тебе прислали, завдяки йому ми дізналися, що ти арештована і що тебе виказав Готовцев…

Юля нетерпляче перебила його. Схопивши Чорноп'ятова за руку, вона, допитливо зазираючи йому в очі, спитала:

— Тоді як же пояснити…

— Заспокойся, Юлю. Генріх — старий антифашист. Він відомий як Скиталець, і він усе сам пояснить тобі краще за мене. Та й часу для цього у вас буде досить. Він піде твоїм проводирем. З ним можна йти куди завгодно. Через годину він виведе тебе з міста.

Туманова схилила голову. Ні, цього вона ніяк не може собі уявити! Що завгодно, але тільки не це! Генріх — похмурий тюремник, один вигляд якого сповнював її жахом, — старий антифашист, своя та ще й надійна людина!

— Оце так, дочко, — Мовив Чорноп'ятов. — А зараз давай лаштуватися. Часу залишилось небагато.

Цього ранку, шістнадцятого червня, слідчого гестапо штурмбаннфюрера Грундта розбудив телефонний дзвінок. Черговий по відділенню штурмшарфюрер Грейвіц доповів, що вже десять хвилин на шосту і що «оппель-капітан» уже вийшов з гаража.

Грундт шпарко схопився з ліжка і кинувся в туалетну кімнату під холодний душ.

За кілька хвилин він уже стояв перед дзеркалом у своєму цивільному коричньовому костюмі, перетворившись на стажиста Роберта Герца, і з особливою старанністю вив'язував свіжий галстук.

Потім він пройшов до свого кабінету, засунув у задню кишеню пістолет, що лежав на столі, переклав з кишені форменого одягу в кишені костюма документи, бумажник, портсигар, запальничку і взяв з шухляди чисту носову хусточку. Побризкав її одеколоном і теж поклав до кишені.

«Дурепа! Ах, яка дурепа! — міркував він, ще раз оглядаючи себе у дзеркало. — Але як і коли зуміла вона відправити листа, та ще поштою? Невже й тут правий Штауфер? Невже їй удалося добратись до села і звідти відправити листа? Сумнівно і малоймовірно. Пройти до села в такому одязі й без документів — це вже не риск, а безглуздя. У селі на обліку кожна людина, і її затримає перший же поліцай. Ні, тут щось не так… У село вона не поткнеться. За це я можу поручитись. Тоді вже скоріше можна припустити, що вона вибралась на шосе і вручила листа шоферові першої-ліпшої машини, що проходила мимо. Так, це могло бути. Адже з того місця до шосе зовсім близько. А що як… — і Грундт, уже ступнувши до свого кабінету, зупинився. Йому спало на думку зовсім інше. — Що як вона не одна? Як я міг це випустити, з уваги? Звичайно, не одна. У неї є провідник, який зумів швидко переправити листа в місто. І цей провідник відсиджувався у лісі й чекав її. Не випадково вона попросила везти її з міста в напрямку Орші. Та, видно, провідник не уповноважений вирішувати завдання, що стоять перед нею. Інакше вона не просила б побачення й допомоги. Здорово! Замість однієї мені потраплять до рук двоє. Тепер уже вона розмалювала мене своєму напарникові, як свого визволителя. Дуже здорово! Так про всякий випадок треба…»

Грундт висунув шухляду стола, взяв другий пістолет, перевірив патрони в обоймі і сховав його до правої кишені.

Перед тим як вийти з дому, він подзвонив черговому по гестапо і поцікавився:

— Які-небудь відомості від патрульної групи надходили?

Штурмшарфюрер Грейвіц відповів, що нічого не надходило.

«Нормально. Отже, нікуди вона не ділася з лісу», відзначив Грундт і запитав:

— А що повідомляє агентура по місту? Агентура теж нічого не повідомляла.

— З контрольними пунктами на перехрестях доріг зв'язок тримаєте? — запитав востаннє Грундт.

Відповідь була ствердною. Виявляється, Грейвіц щогодини обдзвонює контрольно-пропускні пункти, але тим нема чого повідомити: нікого підозрілого не затримали.

— Гаразд, — підсумував — Грундт. — Я їду. Годині о сьомій чи пів на восьму подзвоніть гауптштурмфюреру і скажіть йому, що я поїхав на побачення. — І він поклав трубку.

Вийшовши з дому, Грундт відпустив шофера машини, сів за руль «оппель-капітана» і поїхав.

Обочиною узлісся, заклавши руки за спину, проходжувалась Туманова.

Її ботинки, ноги без панчіх і навіть поділ плаття були зарошені. Сонце вже зійшло, а в лісі ще таїлися сутінки. Легкий голубуватий туман знехотя відступав, одкриваючи світлові лісні поляни, зарості, стежки. Юля почула далекий шум мотора. Вона обернулась і завмерла, наче боялась необережним рухом сполохати цей ще не зміцнілий звук. Та він наближався, ставав чимдалі виразнішим.

Незабаром у просвітах дерев майнув чорним глянцем лаку знайомий оппель. Він виїхав на поляну, розвернувся і став. Грундт-Герц вимкнув мотор, відчинив дверці і вийшов. Підійшовши до дівчини, він одразу звернув увагу на її одяг. Він залишив її в нарядному, елегантному платті, а тепер побачив у селянському вбранні. «Значить, вона зібралася в місто, — прийшов до висновку Грундт-Герц і тут же подумав: — Але звідки вона роздобула все це?»

— А я вже втратила надію! — голосно сказала Юля. Грундт-Герц посміхнувся й на ходу докірливо похитав головою.

— Я, здається, не давав приводу, — і він глянув на годинника. — У моєму розпорядженні ще три хвилини. Але що це за маскарад? Як удалося вам?.. — Він не скінчив. Ззаду щось зашаруділо, і Грундт-Герц швидко обернувся.

До нього, обходячи «оппель-капітан», наближались Чорноп'ятов, Калюжний і Заболотний. У перших двох в руці було по пістолету, а в останнього — граната.

Обличчя Грундта від несподіванки спотворила судорога. Увібравши голову в плечі й поменшавши на зріст, гестапівець мимоволі позадкував і потягнувся рукою до задньої кишені брюк.

— Спокійно, пане штурмбаннфюрер! — пролунав по-німецьки окрик ззаду, що змусив гестапівця знову обернутися.

Тепер поруч з Тумановою, озброєний пістолетом, стояв коридорний з тюрми. На ньому був новенький мундир з начищеними до блиску ґудзиками.

— Руки вгору, та швидше! — зажадав Генріх Гроссе.

Грундт якусь мить розмірковував, потім повільно підняв руки. Погляд його, полохливий і неспокійний, продовжував шукати виходу. Він трошечки повернув голову, скосив очі ліворуч. І тут побачив ще трьох озброєних чоловіків і дівчину, які вийшли з лісу в супроводі вівчарки. Обличчя його смертельно зблідло, очі погасли: він зрозумів, що загинув.

Генріх Гроссе безцеремонно вивернув кишені гестапівця, витяг з них два пістолети, портсигар, особисті документи, записну книжку, авторучку, запальничку і передав усе Чорноп'ятову.

Заболотний наказав Грундту простягти руки і коли той виконав команду, міцно перев'язав їх телефонним шнуром.

— Вистава скінчилася, пане стажист! — розреготалася Туманова, і цей регіт полоснув гестапівця по серцю. — Хоч ви й блискуче вели свою роль, а все-таки провалились. І знаєте, де саме?

Грундт похмуро мовчав,

— Ви дуже необережні, — вела далі дівчина. — Пам'ятаєте той випадок, коли у вас забуксувала машина? Звичайно, пам'ятаєте. Ви скинули на кілька хвилин свій піджак і поклали його на переднє сидіння коло мене. І це вас підвело. В маленькій зовнішній кишеньці вашого піджака, отут, — вона доторкнулась рукою до кишені Грундта, — я побачила ось це. — Дівчина взяла у Чорноп'ятова відібрану в гестапівця невеличку книжечку в коричньовій оправі з золотим тисненням, розгорнула її і піднесла до обличчя Грундта. — Коли б тут була тільки ваша фотокартка, але тут ще проставлено й прізвище: Йоганн Грундт… Штурмбаннфюрер СС… Ви забули, що маєте справу з розвідницею… При затіяній вами грі такі речі не рекомендується тримати при собі.

Грундт мовчав,

— Сумно… Дуже сумно! — глузливо промовив Генріх Гроссе. — Ви, пане штурмбаннфюрер, діяли, як справжній стажист, за якого себе видавали, а не як досвідчений слідчий, яким вважаєтесь! І як це ви могли додуматись із своїм шефом запроторити в тюрму водія і конвоїрів «шістки»? Ви вирішили, що тюремні стіни настільки міцні, що не пропустять і звука? Даремно! Всі люди мають язик і вуха. Крім того, люди мають друзів. Ви робили одну помилку за одною. А основною вашою помилкою було те, що ви вважали, ніби в Німеччині набереться лише яка-небудь сотня порядних людей. Фатальна помилка. Їх значно більше.

Дмитрієвський підійшов до Чорноп'ятова, показав на годинник. Той кивнув. Вони обоє відійшли вбік. Капітан дістав карту.

Юля не зводила очей з Генріха. Чи могла вона подумати, що під мундиром гітлерівського тюремника б'ється таке велике і чесне людське серце! Незважаючи на напруженість обстановки, Юлі важко було зосередитись: надто швидко змінювались події.

Учора вона домовилася з Чорноп'ятовим захопити Грундта і його ж машиною, з його перепусткою добратись до лінії фронту. Шофера обіцяв дати Чорноп'ятов. Але не могло ж спасти на думку Тумановій, що цим шофером виявиться черговий тюремник. Генріх Гроссе вивів її з міста. Він ішов вулицями і вигукував паролі зустрічним патрулям з такою розв'язністю, з якою може йти і вигукувати лише п'яний представник окупантів.

На третьому кілометрі за містом вони зустрілися з Чорноп'ятовим, Калюжним і Заболотним.

Дальша дорога минула без пригод. Ранець виявився на тому ж місці, де й був, а оскільки в їхньому розпорядженні залишалося близько години, Юля запропонувала підживитися. Ніхто не припускав, що дві пари очей пильно стежать за ними. Лейтенант Назаров і сержант Волков, які сиділи у засідці, відразу впізнали Туманову, догадались також, що вона в колі своїх, і лише Генріх Гроссе своїм мундиром і виглядом викликав у них замішання. Назаров послав Волкова до Дмитрієвського, а сам продовжував вести спостереження.

Що було через кілька хвилин, важко передати! Тут же, на поляні, підпільники обнялися з посланцями фронту. Юля плакала. Все ще не вірячи, вона блискучими від сліз очима дивилася на капітана. А він, схвильований не менше за неї, квапливо обговорював з товаришами план дальших дій…

Підбігла радистка Прохорова і подала аркуш паперу. Капітан прочитав і передав Чорноп'ятову. Потім глянув на годинник:

— Двадцять хвилин на сьому! В дорогу, товариші! Нам треба йти тридцять кілометрів.

Учасники групи Дмитрієвського підвелися і почали закріплювати на спинах речові мішки.

Чорноп'ятов підійшов до Юлі, витяг із-за пазухи й урочисто вручив їй великий, перев'язаний навхрест шпагатом голубий пакет.

— Ось те, заради чого ти жертвувала життям. Полювання скінчилося, «Дракон» спійманий!

Юлія Василівна кивнула і передала пакет капітанові. Той сховав його у речовий мішок.

— Хто-хто, а вже артилеристи згадають нас добрим словом! — зауважив Калюжний.

— Не тільки артилеристи, — додав Заболотний.

Прохорова простягла Дмитрієвському руку. Вона, за розпорядженням Бакланова, залишалася в Горєлові радисткою підпільної групи.

— Чекайте моїх позивних, — сказала вона.

Туманова посміхнулася й обняла подругу.

— Першу радіограму прийму сама.

Підпільники попрощалися з Генріхом Гроссе.

— Ще зустрінемося, друзі, — схвильовано промовив Генріх, розглядаючи за звичкою свої розчепірені пальці.

— Обов'язково! — відповів йому Заболотний. — У новій Німеччині.

— Ні, трохи раніше, — заперечив Генріх. — Я не сидітиму склавши руки. Думаю, що Скитальцеві знайдуть підходящу роботу. Рот фронт!

Чорноп'ятов підійшов до Туманової.

— Прощавай, дочко! Тепер до перемоги не зустрінемось… Але ці сім днів і ночей я ніколи не забуду. — І він міцно обняв і розцілував її.

— Становись! — поквапив Дмитрієвський і розкинув руки.

Крайнім на правому фланзі став сержант Волков з Моржем. За ним — Грундт, слідом Генріх Гроссе, потім Туманова, а далі полонений радист, лейтенант Назаров. Колону замикав капітан.

— Направо! — тихо скомандував Дмитрієвський. — Кроком руш!..

Група витяглась ланцюжком, пересікла поляну і зникла в лісі.

Бакланов спав одягнутий, напруження останніх днів змучило його. Всю ніч він не спав, чекаючи вісток від групи Дмитрієвського, і тільки перед світанком задрімав.

Його розбудив начальник радіоцентра, який приніс радіограму.

Бакланов підніс до очей аркуш паперу і прочитав:

Бакланов схопився, обняв начальника радіоцентра й поцілував. Той сторопів, аж ніяк не вважаючи себе винуватцем торжества, відступив на крок і розгублено промовив:

— Прохорова чекає відповіді…

— Я сам, — сказав Бакланов і, підійшовши до стола, покрутив ручку телефону. — Осу мені, так, Осу!.. Черговий оператор? Бакланов говорить! Перекажіть одинадцятому кореспондентові, щоб чекали літака при будь-якій погоді. Так!..

Потім він ухопився за ручку другого телефону і завмер. «Чи не ранувато? — прийшла обережна думка. — Адже о третій годині ранку скінчилось засідання військової ради… Ні!» — і він рішуче закрутив ручку телефону.

Трубку довго не знімали, та, нарешті, в ній почувся глухуватий, заспаний голос командира.

— Товаришу генерал… — почав Бакланов.

Час наближався до двадцять третьої години. Повівав легкий нічний вітерець. З лісу долинало таємниче шарудіння. Край галявини, біля вогнища, яке вже перегоріло, сиділи Генріх Гроссе, капітан Дмитрієвський і Туманова.

Трохи далі від них, упершись спинами, підтримуючи один одного, сиділи зв'язані штурмбаннфюрер Грундт і полонений солдат-радист. Коло них, випроставши вперед лапи і напівзаплющивши очі, куняв Морж.

Решта хлопців на чолі з лейтенантом Назаровим чергували на галявині коло купок хмизу.

Юля ворушила хворостиною жар у вогнищі і неквапливо розповідала. І коли її співбесідники дізналися про все, що сталося з нею за ці дні, вона полегшено зітхнула й додала:

— Що мене штовхнуло залізти до кишені його піджака, не знаю. Адже після того, як він дав мені свій пістолет, з якого я могла тут же його порішити, я вже твердо повірила, що він саме та людина Чорноп'ятова, про яку мене попереджав полковник Бакланов. А коли я розгорнула посвідчення… Так, це просто випадок.

— Не згоден, — похмуро заперечив Генріх Гроссе. — Зовсім не згоден. Це не просто випадок та й взагалі не випадок… Коли б ви не були розвідницею, то, звичайно, не зацікавилися б його кишенею. Цей вчинок логічно випливав з вашої постійної настороженості. Це не випадок, а закономірність. І те, що цей ось пан, — він кинув у бік Грундта, — покинув свій піджак біля вас, теж не випадковість, а необачність — результат переоцінки своїх сил і недооцінки сил противника.

— Гм… — посміхнулась Юля і мерзлякувато знизала плечима. — Ну, припустимо, що так… А те, що вам пощастило дізнатись, що записані в небіжчики шофер та конвоїри з «шістки» живі, здорові і сидять у тюрмі, це, по-вашому, не випадковість?

Генріх подумав, витримав невелику паузу і сказав:

— Якщо так міркувати, тоді й той факт, що мій сусід проговорився про машину з секретною поштою, яка мала йти через Горєлов, також чистісінька випадковість?

— Виходить, що так, — зауважила Туманова. — Безглузде нагромадження випадковостей.

— Бачте, в чому річ… — хотів був знову заперечити Генріх Гроссе, та його перебив капітан Дмитрієвський. Звертаючись до Туманової, він промовив:

— А чого нас мусить лякати, що це випадковість? Один великий російський вчений сказав, що щасливий випадок допомагає завжди тому, хто робить усе, щоб на нього натрапити. Ясно тобі? Життя, а особливо війна показують, що багато великих подій народжуються завдяки щасливому втручанню випадку. Якось я читав…

Дмитрієвський не доказав: у небі почулося тремтливе гурчання мотора, і всі посхоплювалися на ноги.

Літак наближався з важким наростаючим рокотом і, мигаючи бортовими вогнями, вимагав умовних сигналів.

— Вогнища! Вогнища! — скомандував Дмитрієвський і обняв одночасно Юлію і Генріха. — Завтрашній день ми зустрінемо в колі друзів.